Книга - Латочка з Країни Оз

Латочка з Краiни Оз
Лiман Френк Баум


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
У кожнiй своiй розповiдi про Краiну Оз казкар Лiман Френк Баум знайомить читачiв iз неймовiрними подiями, на якi багатий чарiвний свiт. Проте ця iсторiя особлива. В нiй автор вирiшив розкрити таемницю найбiльшого дива, пiдвладного тiльки чарiвникам Краiни Оз, – народження новоi героiнi. Такоi честi удостоена багатобарвна Латочка, яка вважае, що серед загадкових, безглуздих, смiшних, унiкальних iстот, вона, мабуть, найцiкавiша. Однак своею бурхливою появою на свiт клаптикова дiвчинка спричинила жахливу трагедiю. Аби залагодити скоене, iй разом iз друзями довелося докласти неабияких зусиль.





Лiман Френк Баум

Латочка з Краiни Оз



© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


?








Моему юному другу Самнеру Гамiльтону Бриттону з Чикаго – вiд усього серця







Пролог


Доротi Гейл iз Канзасу була дуже добра до нас, тож згодом Принцеса Доротi з Краiни Оз призначила скромного письменника зi Сполучених Штатiв Америки Королiвським Істориком Краiни Оз, доручивши йому писати хронiку цiеi чудовоi казковоi мiсцини. Але, написавши шiсть книжок про пригоди тих дивних, химерних людей, якi живуть там, Історик зi смутком довiдався, що за наказом Верховноi Правительки Озми ii краiна найближчим часом стане невидимою для всiх, хто живе за ii межами, i в майбутньому будь-який зв’язок з Озом обiрветься.

Дiти, якi звикли читати книжки про Оз i полюбили iсторii про ii жителiв – веселих i щасливих людей, теж сильно засмутилися вiд того, що бiльше не буде книжок про Краiну Оз. Вони написали багато листiв iз запитанням, чи не знае Історик про якiсь пригоди, що сталися до того, як Краiна Оз стала невидимою для усього iншого свiту. Але вiн, на жаль, нiчого не знав.

Нарештi, один з моiх маленьких читачiв поцiкавився, чому ми не можемо зв’язатися з Принцесою Доротi бездротовим телефоном. Таким чином, вона змогла б повiдомляти Історику про те, що дiеться в далекiй Краiнi Оз. До того ж Історику не обов’язково бачити Краiну Оз, але вiн може знати все, що там вiдбуваеться.

Це була непогана iдея. Тож Історик поставив високу вежу на своему задньому подвiр’i, взяв кiлька урокiв з бездротовоi телефонii, а потiм почав телефонувати Принцесi Доротi з Краiни Оз, надсилаючи повiдомлення через повiтря.

Малоймовiрно, що Доротi шукатиме бездротовi повiдомлення або ж прислухатиметься до дзвiнкiв. Але едине, в чому Історик був упевнений, це в тому, що чарiвниця Глiнда знатиме, що вiн робить, i обов’язково побачить, коли вiн захоче поспiлкуватися з Доротi.

Рiч у тiм, що в Глiнди е Книга Подiй, у якiй записуеться все, що вiдбуваеться в будь-якiй точцi свiту, саме в той момент, коли це трапляеться, i, зрозумiло, Книга також розповiсть iй про бездротове повiдомлення.

Саме так Доротi почула, що Історик хоче поговорити з нею, i в Краiнi Оз з’явився Косматий чоловiчок, який знав, як передати бездротову вiдповiдь. Що ж, Історик так сильно просив, щоб йому повiдомляли останнi новини з Озу, аби вiн змiг записати iх для дiтей – своiх любих читачiв, що Доротi попросила дозволу Озми, а Озма милостиво погодилася.

Ось чому пiсля двох довгих рокiв очiкування дiти з Америки почули ще одну iсторiю про Краiну Оз. Це було б неможливо, якби один розумний чоловiк не винайшов бездротовий зв’язок, а ще одна не менш розумна дитина не запропонувала iдею зв’язатися в такий спосiб iз загадковою Краiною Оз.



    ЛІМАН ФРЕНК БАУМ












I. Оджо та дядько НанкІ


– А де масло, дядьку Нанкi? – запитав Оджо.

Дядько Нанкi визирнув у вiкно, погладив свою довгу бороду, потiм подивився на юного жителя Краiни Жвакунiв i сказав, похитавши головою:

– Немае.

– Немае масла? Погано. А як щодо джему? – поцiкавився Оджо, ставши на стiлець, щоб краще бачити полицi буфета.

Але дядько Нанкi знову похитав головою:

– Закiнчився.

– І джему теж немае? І пирогiв немае, i яблук, i варення немае? Один тiльки хлiб залишився, так?

– Так, – сказав дядько, знову визирнувши у вiкно i погладивши бороду.

Хлопчик поставив стiльчик бiля вiкна i сiв поруч iз дядьком. Вiн повiльно жував сухий кусень хлiба i думав.

– У нашому дворi не росте нiчого, крiм хлiбного дерева, – мiркував вiн уголос. – І на ньому всього двi буханки, та й тi нестиглi. Дядьку, скажи, чому ми такi бiднi?

Старий жвакун обернувся й подивився на Оджо. У нього були добрi очi, але вiн так давно не усмiхався й не смiявся, що Оджо забув, який на вигляд веселий дядько Нанкi. До того ж вiн говорив дуже мало, i племiнник, який жив з ним практично вiд народження, навчився розумiти дядька з одного-единого слова.

– Чому ми такi бiднi, дядьку? – запитав Оджо ще раз.

– Нi, ми зовсiм не бiднi, – вiдгукнувся старий.

– Бiднi, бiднi! – не здавався Оджо. – От що в нас е?

– Будинок.

– Так, але в Краiнi Оз у кожного е дах над головою. Що ще, крiм будинку в нас е?

– Хлiб.

– Я доiдаю останнiй шматок дозрiлоi буханки. А твою частину я вiдклав – вона на столi. Можеш з’iсти, коли зголоднiеш. Але коли вона скiнчиться, що ми iстимемо?

Старий заворушився на стiльцi, але нiчого не сказав, лише похитав головою.

– Ну, звичайно, – вiв далi Оджо, який змушений був говорити, бо дядько вважав за краще мовчати, – нiхто не вмирае вiд голоду в Краiнi Оз, тiльки сама iжа в рот не звалиться, треба пiти i знайти ii.

Старий жвакун знову неспокiйно заворушився й подивився на свого племiнника так, немов цi доводи вивели його з рiвноваги.

– Завтра вранцi ми повиннi опинитися там, де можна знайти хоч якусь iжу. Інакше нам стане зовсiм погано.

– Куди? – запитав дядько.

– Куди нам пiти? – перепитав племiнник. – Не знаю. Це ти повинен знати. Тобi так багато рокiв, що ти, напевно, бачив багато мiсць за свое життя. Я ж, скiльки себе пам’ятаю, завжди жив iз тобою тут, у цьому маленькому круглому будиночку. Я не бачив нiчого, крiм густих лiсiв навколо нього i он тiеi великоi гори на пiвднi, де начебто живуть Молотоголовi iстоти, якi нiкого не пропускають через своi володiння, i другоi гори, на пiвночi, де, кажуть, взагалi нiхто не живе.

– Живе, – поправив племiнника дядько.

– А, точно, там живе одна-едина сiм’я: Кривий Чаклун, доктор Пiпт i його дружина Марголотта. Ти якось менi про них розповiдав. У тебе на це пiшов цiлий рiк. Вони живуть на вершинi гори, а з другого ii боку розташована красива й родюча Краiна Жвакунiв. Нерозумно, що ми з тобою змушенi жити однi в цьому великому лiсi, так?








– Так, – сказав дядько.

– Тож вiдвiдаймо Краiну Жвакунiв i подивiмося на тих, хто ii населяе. Кажуть, там живуть хорошi й веселi люди. Менi набрид один суцiльний лiс. Я б iз задоволенням подивився на щось iще.

– Малий, – сказав дядько.

– Тепер я вже не такий малий, як ранiше, – вiдповiв хлопчик. – Я можу йти по лiсу далеко-далеко. В нас у саду не росте бiльше нiчого iстiвного, тож нам все одно треба шукати собi продукти.

Деякий час добрий дядько Нанкi мовчав. Потiм вiн зачинив вiкно i повернувся на стiльцi спиною до стiни. Сонце вже сховалося за верхiвки дерев, тож стало холоднiшати.

Незабаром Оджо запалив камiн, i в ньому, весело потрiскуючи, розгорiвся вогонь. Старий бородань i маленький хлопчик довго мовчки сидiли бiля вогню. Вони мiркували. Коли за вiкном зовсiм стемнiло, Оджо сказав:

– Доiдай хлiб, дядьку, й пiшли спати.

Однак дядько Нанкi не став iсти хлiб. І спати теж не пiшов, а сидiв бiля вогню i думав.









II. Кривий Чаклун


Зранку, коли почало свiтати, дядько Нанкi м’яко поклав руку на голову хлопчика й розбудив його.

– Ходiмо! – сказав вiн.

Оджо став одягатися. Вiн надiв блакитнi шовковi панчохи, блакитнi штани до колiн iз золотими пряжками, блакитну сорочку i блакитний сюртук iз золотою тасьмою. Черевики в нього були з блакитноi шкiри iз загнутими гострими носами. Капелюх теж блакитний, загострений, з пласкими полями, прикрашеними маленькими золотими дзвiночками, якi мелодiйно дзвенiли, коли Оджо крокував. Так одягалися жителi Краiни Жвакунiв.

Схожий костюм носив i дядько Нанкi. Тiльки замiсть черевикiв на ногах у старого були чоботи з вилогами, а його сюртук був iз широкими, розшитими золотом манжетами.

Хлопчик побачив, що дядько не чiпав хлiба, i вирiшив, що старий не голодний. Зате Оджо сильно зголоднiв, тому розламав кусень навпiл, з’iв свою частку i запив ii ковтком студеноi води зi струмка. Дядько поклав свiй хлiб у кишеню сюртука, пiсля чого ще раз повторив:

– Ходiмо.

Оджо радiв. Йому набридло жити в лiсовiй самотi, й вiн дуже хотiв побачити бiлий свiт i людей. У нього була давня мрiя: як слiд вивчити Краiну Оз, до якоi належали землi жвакунiв.

Коли вони вийшли з будинку, дядько Нанкi просто зачинив дверi на клямку i рушив стежкою. Вiн не боявся, що з iхнiм будинком щось трапиться за iхньоi вiдсутностi, навiть якщо хтось забреде раптом у цей лiсовий край.

Бiля пiднiжжя гори, що вiддiляла Краiну Жвакунiв вiд Краiни Лiсовикiв, стежка роздвоювалася. Дядько Нанкi пiшов по тiй, що вела до гори, i Оджо рушив за ним, не ставлячи зайвих запитань. Вiн зрозумiв, що вона приведе iх до будинку Кривого Чаклуна, який був iхнiм найближчим сусiдом.

Увесь ранок вони йшли гiрською стежкою, а в полудень присiли на поваленому деревi й доiли хлiб. Потiм знову вирушили в дорогу й години через двi побачили обiйстя доктора Пiпта.

У нього був великий будинок, теж круглий i пофарбований у блакитний колiр, як робили це всi жвакуни. Навколо рiс розкiшний сад з блакитними тiстечковими та бубликовими деревами, з кущами, якi давали чудовi збитi вершки i блакитне масло. На городi подорожнi побачили грядки з блакитною капустою, блакитною морквою i блакитним салатом, вельми апетитними на вигляд. Були там i грядки з шоколаду-карамелi.

До них вели вузенькi дорiжки, посипанi блакитним гравiем, а широка стежка вела до парадного входу в будинок. Вiн стояв на галявинi, за якою починався похмурий густий лiс, що оточував обiйстя з усiх бокiв.








Дядько Нанкi постукав у дверi, i на порозi з’явилася приемна пухкенька жiночка, одягнена в усе блакитне. Вона усмiхнулася гостям i мило привiталася.

– Ви, напевно, панi Марголотта, дружина доктора Пiпта? – запитав Оджо.

– Так, мiй милий, i я рада бачити в нашому будинку мандрiвникiв.

– А чи не могли б ми побачити знаменитого Чаклуна?

– Зараз вiн дуже зайнятий, – сказала господиня. – Але ви заходьте, я пригощу вас обiдом. Ви, напевно, йшли здалеку, щоб потрапити в цей самотнiй куточок.

– Так, – сказав Оджо, коли вони увiйшли в будинок. – Ми йшли здалеку, причому зi значно усамiтненого мiсця, нiж ваше.

– Невже в Краiнi Оз такi iснують?! – вигукнула жiнка. – А, зрозумiла! Напевно, ви живете в Блакитному Лiсi?

– Цiлковита правда, панi Марголотта, – кивнув Оджо.

– Господи! – вигукнула вона, подивившись на старого, i сказала: – та це ж Нанкi, на прiзвисько Мовчазний?

– Так, – вiдповiв дядько Нанкi.

– А ти, мабуть, Оджо Невдаха? – звернулася вона до хлопчика.

– Я й не знав, що мене звуть Невдахою, – зiзнався Оджо. – Але це iм’я менi пiдходить.

– Тобi й справдi не пощастило, мiй милий – примовляла Марголотта, накриваючи на стiл i дiстаючи з буфета iжу. – Живеш один у лiсi, який похмурiший за наш. Але тепер, коли ти пiшов звiдти, може, тобi й пощастить. Якщо у своiх мандрах позбудешся «не», то станеш Оджо Удачливим, а це набагато краще.

– Як же менi позбутися цього «не»? – пожвавiшав Оджо.

– Не знаю, просто пам’ятай про це, а якщо трапиться така можливiсть, не прогав ii, – сказала жiнка.

Оджо нiколи в життi не iв таких смаколикiв! На столi стояло апетитне рагу, тарiлка з блакитною квасолею, глечик солодкого блакитного молока, блакитний пудинг iз синiми сливами. Коли гостi як слiд пiдкрiпилися, господиня запитала:

– Ви прийшли до лiкаря Пiпта у справi чи просто так?

Дядько Нанкi лише похитав головою, а Оджо сказав:

– Ми подорожуемо, тож вирiшили у вас трохи вiдпочити. Дядько Нанкi навряд чи дуже хоче зустрiтися зi знаменитим Кривим Чаклуном, але я прагну хоч одним оком глянути на нього!

Жiнка на мить замислилася.

– Пам’ятаю, колись, багато рокiв тому, мiй чоловiк i твiй дядько Нанкi дружили, – сказала вона. – Може, iм буде приемно знову побачитися. Я вже казала, що Кривий Чаклун дуже зайнятий, але якщо ви обiцяете не заважати, то я дозволю вам зайти в його лабораторiю i подивитися, як вiн готуе свое дивовижне зiлля.

– Було б чудово! – весело вигукнув хлопчина. – Я мрiю це побачити!

Марголотта провела гостей у круглу кiмнату в заднiй частинi будинку, де мiстилася лабораторiя чародiя. Вона мала куполоподiбну стелю i безлiч вiкон, тому свiтла в нiй не бракувало. Пiд стiною стояла широка довга лава й кiлька стiльцiв. У великому камiнi горiли блакитнi полiна, а над блакитним полум’ям висiли чотири великих казани, у яких щось булькало i парувало. Скорчившись у три дуги, чаклун одночасно руками й ногами, до яких були прив’язанi дерев’янi черпаки, щось у них розмiшував.

Дядько Нанкi пiдiйшов було привiтатися зi старим приятелем, простягнувши руку, але обмежився тим, що просто поплескав Чаклуна по лисiй макiвцi й вимовив:

– Що?

– А! Мовчазний завiтав, – завважив доктор Пiпт, не повертаючи голови. – І вiн хоче знати, що я роблю? Так ось, коли я закiнчу, то в мене вийде Живильний Порошок. Тiльки я знаю, як його приготувати. Якщо ним щось посипати, той предмет, чим би вiн не був, вiдразу оживе. У мене пiшло на приготування цього зiлля кiлька рокiв, але тепер я можу сказати, що справа наближаеться до кiнця. А порошок роблю для моеi дружини Марголотти, вiн iй для чогось дуже знадобився. Сiдай зручнiше, Нанкi, а коли я закiнчу, ми поговоримо.

– Ви, напевно, не знаете, – пояснила Марголотта, коли всi посiдали на широкiй лавi пiд вiкном, – але мiй чоловiк свого часу мав дурiсть вiддати весь свiй запас Живильного Порошку чаклунцi Момбо, яка жила в Краiнi Лiсовикiв. В обмiн Момбо дала доктору Пiпту начебто Порошок Юностi. Це був фальсифiкат, вiд якого не було жодноi користi.

– А може, й Живильний Порошок теж виявився так собi? – припустив Оджо.

– Що ти, вiн дiяв напрочуд ефективно! – заявила Марголотта. – Ми випробували його на Скляному Котi, який не лише ожив, а й досi не втрачае бадьоростi. Незабаром пересвiдчитесь – вiн зараз десь у будинку.

– Скляний Кiт?! – здивовано вигукнув Оджо.

– Так, Кiт – непоганий товариш, тiльки надто вже захоплюеться своею персоною, – пояснила Марголотта. – Чоловiк зробив йому рожевi мiзки, але вони виявилися занадто вишуканими для простого кота. Наприклад, вiн уважае, що йому не личить ловити мишей. У нього красиве червоне серце, зроблене з рубiна, але воно холодне й байдуже – камiнь е камiнь. Сподiваюся, наступного Кота Кривий Чаклун виготовить без серця й мiзкiв, зате надiлить здатнiстю ловити мишей.

– А що зробила з Порошком чаклунка Момбо? – поцiкавився хлопчик.

– По-перше, оживила Джека – Гарбузову голову. Ти ж чув про Джека? Тепер вiн живе недалеко вiд Смарагдового мiста, i його дуже цiнуе Озма, яка править усiею Краiною Оз.

– Нiколи про нього не чув, – зiзнався Оджо. – Я взагалi мало знаю про Краiну Оз, бо все життя прожив з дядьком Нанкi, який зайвого слова нiколи не скаже. А поруч не було нiкого, хто б мiг менi щось розповiсти.

– Ось тому тебе й назвали Оджо Невдахою, – спiвчутливо сказала жiнка. – Чим бiльше людина знае, тим щасливiша. Знання – найголовнiше в життi.

– Але скажiть, будь ласка, що ви хочете зробити з Порошком, який готуе доктор Пiпт?

– Я хочу оживити Латочку, – сказала Марголотта.

– Яку ще Латочку? – не зрозумiв Оджо.

– Я ii тобi покажу, – сказала Марголотта, смiючись. – Тому що словами це важко пояснити. Менi давно хотiлося завести служницю, яка допомагала б менi по господарству. Але хто пiде працювати в таку глухомань? Тому мiй розумний чоловiк, Кривий Чаклун, запропонував пошити служницю з клаптикiв, а потiм вiн оживить ii. Менi iдея сподобалася, тож доктор Пiпт взявся готувати нову порцiю Живильного Порошку. Оскiльки процес цей тривалий, я мала час, щоб змайструвати собi служницю. Це, до речi, не так просто, як може здатися. Спочатку я нiяк не могла вирiшити, з чого пошити дiвчину, та потiм, наводячи лад у скринi, знайшла стару клаптеву ковдру, яку в молодостi пошила моя бабуся.

– Що таке клаптева ковдра? – поцiкавився Оджо.

– Ковдра, зшита з рiзнокольорових шматочкiв тканини. Цi клаптики рiзноi форми й розмiрiв, i, якщо вони добре пiдходять один до одного, ковдра мае чудовий вигляд. Через таку яскравiсть i незвичнiсть ii ще називають божевiльною ковдрою. Ми нiколи не користувалися бабусиним спадком, бо жвакуни цiнують тiльки один колiр – блакитний. Тож вона провалялася у скринi добру сотню рокiв. Коли ж я ii знайшла, то зрозумiла: з неi вийде прекрасна дiвчина Латочка. Коли ii оживлять, вона не буде такою пихатою, як наш Скляний Кiт. Строкатiсть клаптикiв не дозволить iй величатися й задирати нiс.

– А що, блакитний колiр – головний у жвакунiв? – запитав Оджо.

– Так, але в iнших частинах Краiни Оз популярнi iншi кольори. У Смарагдовому мiстi, де живе Принцеса Озма, головний колiр – зелений. А жвакуни вiддають перевагу блакитному, тож коли ми оживимо ляльку-латанку, вона переконаеться, що iй не вдасться чинити свавiлля, як часом роблять служницi, зробленi з такого самого матерiалу, що й iхнi господинi.

– Хороша думка, – дядько Нанкi схвально кивнув. Для нього це була довга промова, бо складалася з цiлих двох слiв.

– Ось я й розрiзала ковдру, – вела далi Марголотта, – i зробила з неi ляльку, яку набила ватою. Зараз я вам покажу, що з цього вийшло.

Жiнка пiдiйшла до шафи й вiдчинила дверцята. Повернулася з великою лялькою-латанкою в руках. Марголотта посадила ii на лавку, де та й зосталася сидiти.














III. Дiвчинка-Латочка


Оджо захоплено розглядав ляльку. Вона була вища за нього i здавалася пухкенькою, бо ii зроблений iз клаптиковоi ковдри тулуб туго набили ватою. Такими ж строкатими та яскравими були ii спiдниця та фартух. На ногах у ляльки красувалися червонi шкiрянi черевики iз загнутими носами, а руки привертали увагу акуратними пальчиками iз золотими пластинками-нiгтями.

Особливе захоплення Оджо викликала голова Латочки. Оскiльки Кривий Чаклун довго працював над Живильним Порошком, у Марголотти вистачало часу, щоб як слiд попрацювати над деталями.

Так, волосся вона зробила з яскраво-рудоi пряжi, й воно спадало на плечi ляльки акуратними пасмами. Очима служили два срiбнi гудзики, якi Марголотта зрiзала зi старих штанiв чоловiка. Зiницями – чорнi нитки, якими вони були пришитi. Над вухами довелося трохи помудрувати, адже служниця повинна мати гострий слух, щоб чути всi розпорядження господинi. Врештi-решт Марголотта зробила iх iз золотих платiвок, пришивши нитками через спецiально просвердленi дiрочки. У Краiнi Оз золото – ходовий метал, його широко використовують у господарствi, бо воно м’яке i добре пiддаеться обробцi.

Прорiзавши отвiр для рота, Марголотта вшила туди двi нитки перлiв. Це були зуби. Потiм зi шматка червоного плюшу вона зробила ляльцi язик. Оджо дуже сподобався рот Латочки, й господиня потiшилася його похвалою. Обличчя ляльки складалося з безлiчi клаптикiв, тому не вирiзнялося красою. Одна щока була жовтою, друга – червоною, пiдборiддя – синiм, а лоб – фiолетовим. Там, де мав бути нiс, красувався оранжевий клаптик.

– Загалом найкраще обличчя – рожеве, – сказав Оджо.

– Слушно, але в мене не знайшлося пiд рукою шматка рожевоi матерii, та це й неважливо, адже служниця мае передовсiм бути працьовитою, а не красивою. Якщо менi набридне ii рiзнобарвне обличчя, я завжди можу побiлити його.

– А мiзки в неi е? – запитав Оджо.

– Ось про мiзки я й забула! – вигукнула Марголотта. – Дякую, що нагадав! Ще не пiзно iх вставити. Доки ми ii не оживили, з нею можна зробити все, що завгодно. Але головне – не вкласти iй занадто багато мiзкiв. Та й тi, мабуть, мають вiдповiдати ii статусу. Якщо пiдсумувати: не треба iй бути занадто розумною.

– Даремно! – сказав дядько Нанкi.

– Нi, я впевнена, що маю рацiю, – заперечила жiнка.

– Вiн просто хотiв сказати, – пояснив Оджо, – що без добрих мiзкiв служниця не зможе як слiд розумiти, що ви вiд неi хочете, i ретельно виконувати всi доручення.

– Може, й так… – задумливо промовила Марголотта. – Однак занадто розумна служниця не складе собi цiну й робитиме свою роботу абияк. Нi, це дуже тонке питання. Тут треба вгадати i кiлькiсть, i якiсть мiзкiв. Нехай моя служниця буде тямущою, але в мiру.

З цими словами вона пiдiйшла до шафи, де стояли блакитнi банки з акуратними наклейками, що позначали iх умiст. На полицi з написом «Складовi частини мiзкiв» мiстилися: «Послух», «Тямущiсть», «Розсудливiсть», «Смiливiсть», «Щирiсть», «Привiтнiсть», «Освiченiсть», «Правдивiсть», «Поетичнiсть», «Самостiйнiсть».

– Так, хвилиночку, – сказала Марголотта. – Насамперед вiзьмемо «Послух».

Вона зняла з полицi банку й одсипала з неi в тарiлку.

– «Привiтнiсть» i «Правдивiсть» теж годяться, – додала господиня й одсипала потроху з кожноi банки. – Ну ось, мабуть, i все, – закiнчила Марголотта, – iншi якостi служницi нi до чого.

Дядько Нанкi, що стояв поруч iз Оджо, постукав по банцi, на якiй було написано «Кмiтливiсть», i сказав:

– Трошки.

– Трошки «Кмiтливостi»? Так, мабуть, слiд додати, – сказала Марголотта i вже взялася було за банку, аж тут Кривий Чаклун гукнув вiд вогнища:

– Марголотта! Швидко до мене!

Вона пiдбiгла до чоловiка i допомогла йому зняти всi чотири казани з вогню. Вода з них википiла, i на днi кожного залишився бiлий порошок. Чаклун обережно пересипав його на золоте блюдо й почав перемiшувати золотою ложкою. Коли вiн закiнчив, сипкоi маси виявилося всього-на-всього з пригорщу.

– Ось Живильний Порошок! – переможно вигукнув доктор Пiпт. – Тiльки я знаю, як його робити. Щоб отримати цю жменьку, в мене пiшло шiсть рокiв, але й вона вартуе цiлого королiвства. Багато королiв вiддали б усе на свiтi, аби тiльки роздобути такий Порошок. Коли вiн охолоне, я перекладу його в маленьку баночку, а поки що стежитиму, щоб поривом вiтру його не здуло i не розкидало по кiмнатi.

Дядько Нанкi, Марголотта i Кривий Чаклун стояли й милувалися чудодiйним Живильним Порошком, однак Оджо значно бiльше зацiкавили мiзки Латочки. Вирiшивши, що не можна позбавляти ii тих хороших властивостей, що були пiд рукою, вiн непомiтно додав у тарiлку всього потроху з кожноi банки.

Незабаром Марголотта згадала про Латочку i пiдiйшла до буфета.

– Так, так… – мiркувала вона вголос. – Я хотiла додати дiвчинi трохи «Кмiтливостi», що замiняе «Розум», який доктор ще не навчився як слiд робити, – i, взявши банку з «Кмiтливiстю», вона пiдсипала з неi в тарiлку трохи вмiсту.

Оджо занервував, бо вiн i так всипав багато цього порошку, але не посмiв втрутитися, втiшив себе думкою, що кмiтливiстю мiзки не зiпсуеш.

Марголотта пiдiйшла з тарiлкою мiзкiв до лавки i, розпоровши шов на головi в ляльки, всипала туди ii вмiст, а потiм акуратно все знову зашила.

– Моя дiвчинка готова випробувати дiю твого Живильного Порошку, – повернула вона голову до чоловiка.








Однак той сказав:

– Порошком можна буде користуватися тiльки завтра вранцi. Гадаю, вiн вже охолов, i його можна перекласти в баночку.

Чаклун узяв маленьку золоту баночку з кришкою, як у перечницi, щоб Порошком було зручно посипати потрiбний предмет. Акуратно пересипавши туди чудодiйну сумiш, вiн замкнув баночку у своiй шафi.

– Нарештi, – сказав вiн, весело потираючи руки, – в мене з’явилося трохи вiльного часу, щоб спокiйно поспiлкуватися з моiм старовинним приятелем Нанкi. Цiлих шiсть рокiв я безперестанно перемiшував вариво i заслужив на повноцiнний вiдпочинок.

– В основному говорити доведеться вам, – вставив Оджо. – У дядька Нанкi прiзвисько «Мовчазний», вiн говорить мало.

– Знаю. Але я з твоiм дядьком люблю потеревенити, – сказав доктор Пiпт. – Майже всi люди говорять занадто багато. Тож приемно зустрiти мовчазну людину.

Оджо подивився на Чаклуна iз шанобливою цiкавiстю.

– А вам не заважае ваша кривина? – запитав вiн.

– Нi, я цiлком собою задоволений, – вiдповiв Чаклун. – Адже я единий у свiтi Кривий Чаклун i, хоч кривi люди зустрiчаються на бiлому свiтi, запевняю вас: кривiше за мене немае нiкого.

Доктор Пiпт i справдi був на рiдкiсть кривий, i Оджо не мiг второпати, як Чаклуновi вдаеться робити так багато рiзних справ. Коли доктор Пiпт сiв на кривий стiлець, спецiально виготовлений йому по фiгурi, одне колiно опинилося в нього пiд пiдборiддям, а друге – бiля попереку. Але це був життерадiсний чоловiк, i на його обличчi грала приемна дружня усмiшка.

– Менi дозволено чаклувати тiльки для власноi розваги, – пояснив вiн гостям, закурюючи скарлючену трубку. – Ранiше в Краiнi Оз багато ворожили й чаклували, i наша чарiвна правителька Принцеса Озма одного чудового дня вирiшила покласти цьому край, i, я вважаю, правильно зробила. В Краiнi Оз було кiлька злих чаклунок i вiдьом, вони завдавали людям чимало лиха, але тепер чарувати дозволено тiльки добрiй чарiвницi Глiндi. Їi магiя завжди служила на користь людям. Чарiвник Оз, що колись правив Смарагдовим мiстом, виявився шахраем, але потiм став брати уроки чарiвництва у Глiнди. Подейкують, що вiн дечого навчився, хоч усього-на-всього ii помiчник. Я можу оживити служницю для дружини або Скляного Кота, щоб той ловив мишей, що вiн, втiм, навiдрiз вiдмовляеться робити, але не маю права чаклувати для iнших i взагалi робити з цього ремесло.

– Цiкава, мабуть, штука – чарiвна наука! – завважив Оджо.

– Природно, – погодився доктор Пiпт. – Свого часу я робив дива, гiднi самоi Глiнди. Зокрема, винайшов не лише Живильний Порошок, а й Порошок-Каменеформ – вiн у тiй банцi бiля вiкна.

– А що робить ваш Каменеформ? – поцiкавився хлопчик.

– Однiеi його краплi вистачае, щоб перетворити живу iстоту на мармур або гранiт. Цей мiй винахiд виявився вельми корисним. Якось на нас напала парочка страшних Калiдасiв – це хижаки з ведмежими тулубами i тигровими головами. Але я покропив iх Каменеформом, i вони стали мармуровими. Назавжди.

– Дуже добре! – вигукнув дядько Нанкi, хитаючи головою i погладжуючи довгу бороду.

– Господи, яким ти став базiкою, – завважив Чаклун, тiшачись похвалою приятеля.

Але в цей момент хтось пошкрiбся в заднi дверi, а потiм пронизливий голос крикнув:

– Пустiть! Швидше пустiть мене в будинок!

Марголотта встала й пiдiйшла до дверей.

– Попроси як годиться, будь гречним котиком, – сказала вона.

– Му-у-у-р-няв! Ну як? Влаштовуе це вас, ваша королiвська високосте? – не без зневаги в голосi запитав Кiт.

– Так краще, – сказала господиня i вiдчинила дверi.

У кiмнату одразу вбiг Кiт, але застиг як укопаний, побачивши незнайомцiв. Дядько Нанкi й Оджо у свою чергу здивовано втупилися на нього, бо не пiдозрювали, що в чарiвнiй Краiнi Оз може iснувати таке дивацтво.









IV. Скляний кiт


Кiт був повнiстю зроблений зi скла, такого чистого й прозорого, що через нього все було видно, як у вiконце. В його головi оберталася маса маленьких рожевих кульок, що виблискували, як дорогоцiннi каменi, а серце зроблено з червоного рубiна. Замiсть очей у Кота сяяли два смарагди, а всi iншi частини тiла були склянi, включно з красивим крученим хвостом.

– Ну що, докторе Пiпте, ви збираетеся представити мене гостям чи нi? – роздратовано запитав Кiт. – Гадаю, ви забули про добрi манери.

– Прошу вибачити, – вiдгукнувся Чаклун. – Це дядечко Нанкi, нащадок королiв Жвакунiв, якi правили тут ще до того, як цi землi ввiйшли до Краiни Оз.

– Йому не завадило б сходити до перукаря, – завважив Кiт, вмиваючи лапкою свою скляну мордочку.

– Так, – весело хмикнув дядько Нанкi.

– Вiн живе в густому лiсi, там немае цирульникiв, хоч у Краiнi Оз усього в достатку.

– А що це за гном з ним?

– Це не гном, це хлопчик, – пояснив Чаклун. – Просто ти нiколи не бачив хлопчикiв. Поки що вiн маленький, але з часом виросте i стане високим, як i дядечко Нанкi.

– Правда? Оце дивина! – здивувалася скляна тварина.

– Так, тiльки це диво життя, а воно сильнiше за магiв i чарiвникiв. Наприклад, мое диво створило й оживило тебе, але пишатися менi нiчим: вiд тебе жодноi користi, однi суцiльнi неприемностi. І ти не здатний нi рости, нi розвиватися, тож завжди будеш нахабним безцеремонним Скляним Котом з рожевими мiзками й бездушним серцем-рубiном.

– Та я й сам шкодую, що ви мене створили й оживили, – завважив Кiт, сiвши на заднi лапи й помахуючи хвостом. – Ви живете в похмурому мiсцi. Я виходив на вулицю: i ваш сад, i лiс – така нудьга! А коли я приходжу в будинок, то вiд розмов вашоi товстоi дружини просто хочеться лiзти на стiнку.

– Це все тому, що я вклав у твою голову не такi мiзки, як у нас, – сказав доктор Пiпт. – Вони надто розкiшнi для простого кота.

– То, може, iх варто вийняти i замiнити простими камiнчиками? – запитав Скляний Кiт. – Тодi я не дивитимуся на все зверхньо.








– Мабуть, я так i зроблю. Тiльки спершу оживлю Латочку.

Кiт пiдiйшов до лави, на якiй сидiла лялька, й уважно ii оглянув.

– Невже ви хочете оживити цю потвору? – запитав вiн.

Чаклун кивнув.

– Це служниця дружини, – пояснив вiн. – Їй доведеться робити всю хатню роботу. Але ти не командуватимеш нею, як робиш це з нами. Ти повинен ставитися до неi з повагою.

– Нiзащо! Чого це я буду ставитися з повагою до мiшка з ганчiрок i клаптикiв.

– Якщо так, то в будинку можуть знайтися не лише клаптики, а й уламки, – сердито буркнула Марголотта.

– Чому ж ви тодi не зробили ii гарненькою? – поцiкавився Скляний Кiт. – Я от – красень хоч куди i люблю дивитися, як крутяться моi рожевi кульки-мiзки i б’еться рубiнове серце.

Кiт пiдiйшов до високого дзеркала й застиг перед ним, гордовито вдивляючись у свое зображення. Потiм знову заговорив:

– А це клаптеве створiння зненавидить себе, щойно оживе. На вашому мiсцi я зробив би з неi швабру.

– У тебе зiпсований смак, – буркнула Марголотта, зачеплена за живе критикою Кота. – Гадаю, моя Латочка – дуже гарненька, з огляду на матерiали, з яких я ii пошила. У нiй бiльше кольорiв, нiж у веселцi, а ти не заперечуватимеш, що веселка дуже красива.

Скляний Кiт позiхнув i розтягнувся на пiдлозi.

– Дiло хазяйське, – сказав вiн. – Менi тiльки шкода цю Латочку, от i все.

Оджо i дядько Нанкi залишилися ночувати у Кривого Чаклуна. Хлопчик тiшився з цього, бо сподiвався побачити, як оживлятимуть Латочку. Скляний Кiт теж сильно вразив його уяву.

Оджо хоч i жив у чарiвнiй Краiнi Оз, але нiколи до цього не стикався з чарами. Там, вдома, нiчого чарiвного не вiдбувалося. Дядько Нанкi мiг бути королем Жвакунiв, але тi об’едналися з iншими народами i визнали Озму своею единою володаркою. Тож вiн пiшов у лiсову глушину зi своiм маленьким племiнником, i вони жили там вiдлюдниками.

Якби iхнiй занедбаний сад не перестав вирощувати iжу, вони б i далi жили у Блакитному Лiсi. Саме ця обставина змусили iх знятися з насидженого мiсця, i перше враження вiд зустрiчi зi свiтом було в Оджо таким сильним, що вiд збудження вiн так i не стулив очей цiеi ночi.

Марголотта приготувала смачний снiданок, i, пригощаючи гостей, сказала:

– На щастя, тепер менi можна трохи вiдпочити вiд кулiнарii. Адже сьогоднi доктор Пiпт обiцяв оживити мою служницю. Нехай вимие посуд, пiдмете пiдлогу й витре пил у будинку. Господи, як це полегшить менi життя!

– Так, справдi, це знiме з тебе масу турбот, – погодився Чаклун. – До речi, я помiтив, що ти брала з буфета банки з компонентами для мiзкiв. Якi ж якостi ти вибрала для служницi?

– Тiльки найпотрiбнiшi для скромноi дiвчини, – вiдповiла дружина. – Я не хочу, щоб вона стала зарозумiлою, як Скляний Кiт. Тодi вона почуватиметься нещасною й обдiленою, бо ii справа – допомагати менi по господарству, а не байдикувати.

Оджо iз занепокоенням вислухав цi слова. Вiн почав розумiти, що вчинив неправильно, без дозволу пiдсипавши зайвi компоненти. Але тепер уже було пiзно каятися: мiзки вкладено в голову Латочки, а дiрка мiцно зашита. Можна було, звичайно, зiзнатися у скоеному, але Оджо боявся викликати гнiв Кривого Чаклуна i його дружини. До того ж, йому здалося, що дядько Нанкi на його боцi, бо бачив, як вiн пiдсипав у сумiш порошки з iнших банок, i не сказав нi слова. Але дядечко взагалi говорив вкрай рiдко.

Поснiдавши, всi вирушили в лабораторiю Чаклуна, де перед дзеркалом на пiдлозi лежав Скляний Кiт, а Латочка, як i ранiше, сидiла на лавi.

– Ну а тепер – за справу, – коротко сказав Кривий Чаклун. – Зараз вiдбудеться найбiльше диво, на яке здатний чарiвник навiть у Краiнi Оз, бо в будь-якiй iншiй про це не може бути й мови. Тож, гадаю, оживлення Латочки мае вiдбуватися пiд музику. Приемно усвiдомлювати, що першими звуками, якi вона почуе, будуть прекраснi акорди.

Сказавши це, вiн пiдiйшов до грамофона, вбудованого в маленький столик у кутку, i став його заводити, а потiм приладнав до пристрою велику золоту трубу.

– Музика, яку надалi слухатиме моя служниця, – своею чергою завважила Марголотта, – це накази ii господинi. Але я нiчого не маю проти того, що ii появу на цьому свiтi вiтатиме невидимий оркестр. Потiм моi розпорядження i вказiвки цiлком замiнять його.

Грамофон заграв веселий марш, а Кривий Чаклун вiдiмкнув шафу й дiстав золоту баночку з Живильним Порошком.

Потiм всi пiдiйшли до лавки, де сидiла Латочка. Марголотта i дядько Нанкi зупинилися бiля вiкна, Оджо став збоку, а Кривий Чаклун – перед лялькою, щоб зручнiше посипати ii Порошком.

Скляний Кiт теж пiдiйшов ближче, щоб подивитися на небачене видовище.

– Усi готовi? – запитав доктор Пiпт.

– Усi готовi, – вiдгукнулася його дружина.

Тодi Кривий Чаклун нахилився до Латочки й перехилив баночку. З неi висипалося кiлька крупинок чудодiйного засобу, що впали на голову i руки ляльки.














V. Жахлива подiя


– Щоб чари спрацювали, потрiбно кiлька хвилин, – пояснив Чаклун, акуратно посипаючи ляльку Порошком.

Аж раптом Латочка пiдняла руку й вибила баночку з руки Кривого Чаклуна. Марголотта й дядько Нанкi так злякалися, що вiдскочили назад i, зiткнувшись одне з одним, зачепили полицю, з якоi на них упала банка з Каменеформом.

Побачивши це, Кривий Чаклун закричав так, що Оджо вiдскочив убiк, а слiдом за ним, заломивши вiд жаху своi ганчiрковi руки, i Латочка. Скляний Кiт своею чергою сховався пiд столом. Тож Каменеформ потрапив тiльки на Марголотту й дядька Нанкi. Чари спрацювала миттево: живi iстоти перетворилися на мармуровi статуi.

Оджо вiдштовхнув Латочку i пiдбiг до дядька Нанкi – свого единого друга й захисника. Та, схопивши його за руку, вiдчув тiльки холод i твердiсть. На мармур перетворилася i його довга борода. Кривий Чаклун у розпачi бiгав по кiмнатi. Вiн благав дружину пробачити його, вiдповiсти йому, знову повернутися до життя.

Латочка швидко отямилася вiд переляку i з цiкавiстю почала роздивлятися все, що ii оточувало. Помiтивши дзеркало, вона з подивом втупилась у нього, вивчаючи свою незвичайну зовнiшнiсть – очi-гудзики, зуби-намистинки, кирпатий нiс. Потiм, звертаючись до свого зображення, продекламувала:

Що за ледi без краплi смаку?
Хто це ховаеться там?
Не вистачае одного стрибка –
Агов!
Найстрокатiша з дам!

Вона вклонилася, i ii зображення теж вклонилося. Потiм весело розсмiялася, пiсля чого Скляний Кiт виповз з-пiд столу i сказав:

– Мене не дивуе твiй смiх над собою. Ти згодна, що маеш жахливий вигляд?

– Жахливий? – здивувалася Латочка. – Та я просто чарiвнiсть! Я – дивина, а отже, едина серед свого роду! У свiтi багато загадкових, безглуздих, смiшних унiкальних iстот, але я, мабуть, найцiкавiша з них усiх! Тiльки бiдоласi Марголоттi могло спасти на думку створити таку дивну iстоту. Але я тiшуся, дуже тiшуся, що я – це я i нi на кого не схожа.

– Помовч! – крикнув Чаклун. – Помовч i дай менi зiбратися з думками. Інакше я просто збожеволiю.

– Тьху, я втомився грати цей марш, – заговорив Грамофон через трубу рiзким, скрипливим голосом. – Якщо ти не заперечуеш, друже Пiпт, я трохи перепочину!








Кривий Чаклун похмуро втупився на музичний ящик.

– Яке невезiння! – гiрко вигукнув вiн. – Живильний Порошок потрапив на Грамофон.

Вiн пiдiйшов до нього й побачив, що золота баночка з заповiтним Порошком перекинулася над Грамофоном, просипавши увесь свiй дорогоцiнний умiст на нього. Тепер Грамофон ожив i почав пританцьовувати, тупаючи нiжками столика, до якого був прикрiплений. Це дригання так розлютило доктора, що вiн пхнув занадто веселу машину в куток i притиснув ii лавкою.

– Вiд тебе й ранiше не було спокою, – гiрко промовив Кривий Чаклун. – Але живий Грамофон здатний звести з розуму всiх нормальних людей у Краiнi Оз.

– Попрошу без образ! – озвався Грамофон. – Ти ж сам мене оживив, старий! Я тут нi до чого.

– Так, наробили ви справ, докторе Пiпте, – презирливо завважив Кiт.

– Я не скаржуся, – сказала Латочка i стала весело кружляти по кiмнатi.

– Це все я винен, – сказав мало не плачучи Оджо, вражений долею дядька Нанкi. – Мене недарма кличуть Невдахою.

– Що за нiсенiтниця, хлопче! – весело вигукнула Латочка. – Якщо в тебе е розум, щоб ухвалювати рiшення, тебе не можна вважати невдахою. Невдахи – це тi, хто дiе навмання, як доктор Пiпт. А в чому, власне, проблема, пане Чарiвних Справ Майстре?

– На мою дорогу дружину i дядечка Нанкi випадково потрапив Каменеформ i перетворив iх на мармуровi статуi, – сумно вiдгукнувся Чаклун.

– Так чому ти не посиплеш iх цим твоiм Порошком з баночки i не перетвориш знову на людей? – запитала Латочка. – Ха-ха-ха! Справ-то!

Кривий Чаклун, почувши це, аж пiдстрибнув.

– І справдi! Менi це якось не спало на думку! – вигукнув вiн i, схопивши золоту баночку, пiдбiг до дружини.

Латочка своею чергою промовила:

Охо-хо! Хлюп-хлюп-хлюп! Друже мiй, не плач –
Звуки видаеш смiшнi, мов радiоприймач!
Як такий чаклун дорослий мiг не зрозумiти:
Просто й легко, ти повiр, нещасних оживити.

Чаклун видерся на лавку, бо був такий кривий, що iнакше не змiг би дотягнутися до голови дружини, i почав трясти над нею баночку. Але з неi не висипалося нi крупинки. Чаклун зняв кришку, зазирнув усередину i з криком вiдчаю пожбурив ii.

– Жодноi крупинки! Все, все пiшло на цей проклятий Грамофон. Нiчим оживити мою дорогу дружину!

Кривий Чаклун обхопив голову руками i гiрко заплакав.

Оджо стало шкода Чаклуна. Вiн пiдiйшов до нього i м’яко нагадав:

– Ви можете зробити ще порцiю Живильного Порошку, докторе Пiпте.

– Так, але на це пiде шiсть рокiв. Довгих шiсть рокiв доведеться помiшувати вариво в чотирьох казанах руками i ногами, – сумно вiдповiв бiдолага. – І всi цi шiсть рокiв нещасна Марголотта стоятиме тут i докiрливо дивитиметься на мене.

– Невже немае iншого способу? – поцiкавилась Латочка.

Спочатку Кривий Чаклун похитав головою, але потiм щось пригадавши, сказав:

– Є ще один чарiвний рецепт, який може зруйнувати дiю Каменеформу i повернути до життя i Марголотту, i дядька Нанкi. Та для нього потрiбнi речi, якi дуже важко дiстати. Однак з ними я мiг би миттево зробити те, на що витрачено шiсть рокiв.













– Дуже добре, то знайдiмо те, що потрiбно, – запропонувала Латочка. – Це все-таки краще, нiж гнути спину над казанами.

– Непогана iдея, Латочко, – схвально вiдгукнувся Скляний Кiт. – Тiшуся з того, що в тебе непоганi мiзки. А моi – взагалi незрiвняннi. Ти тiльки подивися, як крутяться рожевi кульки.

– Латочка? – перепитала дiвчина. – Ти назвав мене Латочкою? Це що, мое iм’я?

– Пам’ятаеться, моя бiдна дружина збиралася назвати тебе Ангелiною, – подав голос Кривий Чаклун.

– Латочка менi подобаеться бiльше! – розсмiялася дiвчина. – Це iм’я бiльше менi пiдходить, я ж бо зроблена з клаптикiв i латочок. Дякую, пане Коте, за те, що ви менi його придумали. А у вас теж е iм’я?

– Є, але дуже дурне. Його дала менi Марголотта, i воно аж нiяк не пiдходить до такоi особи, як я, – вiдповiв Кiт. – Вона назвала мене Шкiдником.

– Де там… – зiтхнув Кривий Чаклун. – От я шкiдник! Ой, який я шкiдник… Я припустився помилки, бо у свiтi немае бiльш марнославного, уiдливого та пихатого створiння.

– Щодо «уiдливого» я б заперечив, – сказав Кiт. – Я вже багато рокiв живу на бiлому свiтi – на менi доктор Пiпт i поставив свiй перший експеримент iз Живильним Порошком, але, як бачите, я цiлий i неушкоджений, i вiд мене нiчого не вiд’iлося.

– А хiба на спинi в тебе не виiмка? – пожартувала Латочка.

Кiт негайно побiг до дзеркала, щоб подивитися, що з ним не так.

– Скажiть, – звернувся Оджо до Чаклуна, – що ми повиннi вiдшукати для сумiшi, яка оживить дядька Нанкi?

– По-перше, шестилисник конюшини, – вiдповiв той. – Така конюшина трапляеться на луках бiля Смарагдового мiста, але вкрай рiдко.

– Я його знайду, – пообiцяв Оджо.

– По-друге, лiве крило жовтого метелика. Такi водяться в жовтiй Краiнi Моргунiв, що розташована на заходi вiд Смарагдового мiста.

– І це я дiстану, – запевнив Чаклуна Оджо. – Бiльше нiчого не потрiбно?

– Зараз я вiзьму Книгу Рецептiв i подивлюся.

З цими словами Кривий Чаклун вiдiмкнув шафу й витягнув звiдти невеличку книжечку в блакитнiй шкiрянiй палiтурцi. Перегорнувши ii, вiн вiдшукав потрiбний рецепт i сказав:

– Ще менi потрiбна фляжка води з темного колодязя.

– Що це за колодязь? – запитав хлопчина.

– Колодязь, у який нiколи не потрапляе денне свiтло. Воду треба налити так, щоб на неi не впало свiтло, й доставити менi.

– Я дiстану води з темного колодязя, – сказав Оджо.

– Також менi знадобляться три волосини з хвоста Вузi, а ще крапля олii з тiла живоi людини.

Оджо замислився.








– А хто такий Вузi? – запитав вiн.

– Це якась тварина, але описати ii не можу, бо нiколи не бачив.

– Якщо я знайду Вузi, то дiстану три волосини з його хвоста, – сказав Оджо. – А хiба в людинi е олiя?

Кривий Чаклун про всяк випадок ще раз глянув у книжечку.

– Так сказано в рецептi, – вiдгукнувся вiн. – Тож треба дiстати все зазначене в ньому, iнакше сумiш не спрацюе. Книга говорить не «кров», а саме «олiя». Отже, потрiбна олiя.

– Тодi я знайду ii.

Кривий Чаклун задумливо подивився на хлопчика-жвакуна й сказав:

– Це означае, що в тебе буде довга подорож. Можливо, кiлька довгих подорожей, бо маеш обiйти кiлька краiн Озу, щоб знайти потрiбнi речi.

– Я знаю це, пане. Але готовий на все, аби тiльки врятувати мого бiдного дядечка Нанкi.

– А також мою бiдну дружину Марголотту. Якщо врятуеш дядечка, то врятуеш i ii також. Вони стоять тут, тож у чомусь вони нерозлучнi. Цей рецепт поверне iх до життя. Зроби все можливе, Оджо. Доки ти шукатимеш iнгредiенти, я розпочну свою шестирiчну роботу над створенням новоi порцii Живильного Порошку. Тодi, якщо тобi, на жаль, не вдасться знайти якийсь компонент, я матиму запасний варiант. Але якщо тобi це вдасться, ти маеш повернутися сюди якомога швидше, i це врятуе мене вiд каторжного перемiшування обома ногами та обома руками.

– Я готовий вирушати за iнгредiентами, пане.

– І я пiду з тобою, – оголосила Латочка.

– Нi! Ти не маеш права залишати будинок, – вигукнув Чаклун. – Ти просто служниця i маеш займатися справами, що годяться для тебе.

Латочка, що кружляла по кiмнатi, враз зупинилася й подивилася на нього.

– Що таке «служниця»? – запитала вона.

– Та, що служить. Рiзновид прислуги, – пояснив Чаклун.

– Дуже добре. Тодi я пiду й служитиму тобi й твоiй дружинi, допомагаючи Оджо. Ти знаеш, що знайти всi потрiбнi речi – не така вже проста справа.

– Це правда, – вiдповiдав Чаклун. – Оджо взяв на себе серйозне завдання.

Латочка засмiялася та пiдсумувала сказане у вiршику:

Нагороджений Оджо квитком:
Взяти олiю зi шкiри людини,
Конюшину з незвичним листком.
Чи знайдемо ми правильнi стежини?
І ще Вузi з його волоском.
Книга каже – чарiвне закляття
Потребуе води – не багаття!
В темний колодязь пiди –
І останню там рiч знайди.
А ще – жовте метелика крильце,
Не забудь – крило, а не тiльце!
Оджо зiбрався в мандрiвку,
Грамофон вмикае платiвку!

Чаклун задумливо подивився на неi.

– Бiдолаха Марголотта, вочевидь, помилково додала тобi в мiзки «Поетичнiсть», – сказав вiн. – Якщо це справдi так, то або я не дуже вдало зробив цю властивiсть, або ти отримала недобiр чи перебiр цiеi якостi. Я вирiшив вiдпустити тебе з Оджо, адже моя бiдна дружина захоче мати служницю, тiльки коли знову повернеться до життя. Крiм того, раптом ти зможеш допомогти Оджо. У твоiй головi виникають думки, якi я, зiзнатися, не очiкував почути. Але бережи себе, адже тебе зробила своiми руками моя дорога Марголотта. Не порви одяг, а то вилiзе вся вата. Одне око пришите немiцно, треба прикрiпити його краще. Якщо багато базiкатимеш, то зiпсуеш свiй плюшевий язичок, який треба було б обмiтати по краях. І пам’ятай: ти належиш менi, тож коли ви з Оджо виконаете доручення, то маеш повернутися сюди.

– Я пiду з Латочкою та Оджо, – заявив Скляний Кiт.

– Не можна! – вiдрiзав Чаклун.

– Чому?

– Ти розiб’ешся. До того ж вiд тебе iм не буде жодноi користi.

– Не можу з вами погодитися, – бундючно промовив Кiт. – Три голови краще, нiж двi, а в моiй – чарiвнi рожевi мiзки.

– Ну йди, – роздратовано промовив Чаклун. – Вiд тебе одне суцiльне занепокоення, i я тiшуся, що позбудуся такоi компанii.

– У такому разi я обiйдуся без вираження подяк, – сухо завважив Кiт.

Чаклун вийняв iз шафи маленький кошик i, щось у нього поклавши, вручив Оджо зi словами:

– Тут трохи iжi й деякi магiчнi амулети. Це все, що я можу дати тобi iз собою. Однак упевнений, що дорогою ти знайдеш друзiв, якi тобi допоможуть. Бережи Латочку i достав ii назад цiлою i неушкодженою – вона ще стане в пригодi моiй дружинi. Щодо кота на iм’я Шкiдник, то, коли вiн занадто докучатиме, дозволяю розбити його вщент. Все одно вiн мене не поважае i не слухаеться. Даремно я вставив йому рожевi мiзки!

Оджо пiдiйшов до дядька Нанкi й нiжно поцiлував його в мармурову щоку.

– Я спробую врятувати тебе, дядечку, – сказав вiн так, немов статуя могла його чути.

Потiм вiн потиснув скарлючену руку Кривого Чаклуна, який вже лаштував над вогнищем своi чотири казани. Оджо взяв кошик i вийшов з будинку. За ним рушила Латочка, а трохи позаду крокував Скляний Кiт.









VI. Подорож


До цього Оджо нiколи не подорожував. Знав тiльки що, спустившись з гори, можна опинитися в краi, де живе багато жвакунiв. Латочку оживили тiльки сьогоднi, й вона ще нiчого не знала про Краiну Оз, а Скляний Кiт зiзнався, що нiколи не вiдходив далеко вiд будинку Чаклуна. Інших стежок видно не було, i деякий час вони йшли лiсом мовчки, розмiрковуючи про важливiсть даного iм доручення.

Раптово Латочка розсмiялася. Це було дуже комiчне видовище, бо тодi ii щоки вкривалися зморшками, носик пiдiймався, очi блищали, а куточки рота кумедно злiтали вгору.

– Що тебе розвеселило? – запитав Оджо, пригнiчено мiркуючи про те, що трапилося з дядьком.

– Ваш свiт, – вiдповiла дiвчинка – Який вiн дивний! І взагалi, яка химерна штука життя. Ось мене зшила Марголотта зi староi ковдри, щоб служити iй вiрою i правдою, а я стала вiльною, як вiтер, через випадок, який нiхто не мiг передбачити. Тож гуляю бiлим свiтом й радiю життю, а жiнка, яка зробила мене, стоiть кам’яним iдолом. Якщо це не смiшно, то я тодi не знаю, над чим смiятися.

– Ти ще не познайомилася як слiд з цим свiтом, бiдна, наiвна Латочко, – сказав Кiт. – У ньому не однi тiльки дерева, що зараз оточують нас з усiх бокiв.

– Але дерева – частина цього свiту, i дуже симпатична його частина, – заперечила Латочка, похитуючи головою так, щоб ii рудi кучерi розлiталися. – А мiж ними я бачу папороть, зелений мох, квiти. Якщо решта свiту хоча б наполовину така прекрасна, як ця, я рада, що живу!

– Я не знаю, яка вона, ця решта свiту, – буркнув Кiт, – але швидко це з’ясуеться.

– Я все життя прожив у лiсi, – зiзнався Оджо, – i менi ця гущавина здаеться похмурою, i галявини з квiтами тут незатишнi. Я бiльше люблю вiдкритi простори, де можуть жити люди, багато людей.

– Цiкаво, чи зможе хтось iз тих людей, яких ми зустрiнемо, зрiвнятися зi мною? – почала Латочка. – Поки що тi, кого я бачила, сильно менi поступаються – шкiра блiда, безбарвна, одяг понуро-блакитний. А я виграю найрiзноманiтнiшими барвами. Тому й весела, а ти, Оджо, сумний!

– Тепер я розумiю, що вчинив неправильно, пiдсипавши тобi так багато мiзкiв, – буркнув хлопчик. – Чаклун мав рацiю, коли сказав: з мiзками в тебе вийшов перебiр, i це тобi не на користь.

– А яке вiдношення ти маеш до моiх мiзкiв? – зацiкавилася Латочка.

– Пряме. Марголотта хотiла дати iх тобi зовсiм небагато, тiльки для виконання домашньоi роботи, але коли вона вiдвернулася, я додав у тарiлку з мiзками додаткових рис з рiзних банок, що стояли у шафi Кривого Чаклуна.

– Дякую тобi, друже! – вигукнула Латочка, пританцьовуючи. – Багато мiзкiв краще, нiж мало мiзкiв.

– Але iхнi властивостi повиннi добре поеднуватися, а в мене не було часу, щоб дотриматися правил. Судячи з того, як ти поводишся, склад вийшов так собi.

– Хiба то в Латочки мiзки! – пирхнув Кiт. – Ось у мене мiзки – диво. Помилуйтеся, як крутяться рожевi кульки!

Вони довго йшли лiсом, доки не пiдiйшли до струмка, який перетинав стежку. Оджо присiв вiдпочити й пiдкрiпитися. Виявилося, що Чаклун поклав туди пiв хлiбини i шматок сиру. Оджо вiдламав по шматку хлiба i сиру, але з подивом виявив, що продуктiв не поменшало.

– Он воно що! – з розумiнням похитав вiн головою. – Чаклун зачарував хлiб i сир, i менi iх вистачить на всю подорож, скiльки б я не iв.

– Навiщо ти запихаеш до рота цi штуки? – здивовано запитала Латочка. – Тебе погано набили? Тодi краще додати вати – я, наприклад, набита ватою.

– Вата менi не потрiбна, – вiдгукнувся Оджо.

– А рот потрiбен для того, щоб говорити, так?

– І ще для того, щоб iсти й пити, – вiдповiв Оджо. – Інакше я не матиму сил.

– Я цього не знала! – вигукнула Латочка. – Дай-но менi шматочок.

Оджо дав iй трохи хлiба, i вона вiдразу ж поклала його до рота.

– А що треба робити тепер? – прошамкала Латочка.

– Прожуй та проковтни! – розпорядився хлопчик.

Дiвчинка спробувала, але це виявилося не так вже й просто. Їi зубки-перлинки не змогли розжувати хлiб, а крiм того, вона не могла нiчого проковтнути, бо за язиком i зубами не було отвору – тiльки матерiя. Латочка все виплюнула i розсмiялася.

– Виходить, я не матиму сил. Адже не можу iсти, – повiдомила Латочка.

– Я теж не можу, – подав голос Кiт. – Але я не такий дурний, щоб намагатися це робити. Невже ти не розумiеш, що ми влаштованi куди краще за цих людей i тому переважаемо iх?

– Звiдки менi це знати! – вiдповiла дiвчина. – Не мороч менi голову загадками. Я сама в усьому розберуся.

І вона почала стрибати через струмок, отримуючи вiд цього велике задоволення.

– Обережнiше, а то впадеш у воду, – попередив Оджо.

– Подумаеш!

– Якщо ти впадеш, то намокнеш i не зможеш iти, – не вiдставав Оджо. – І твоя фарба розпливеться.

– А вiд моiх стрибкiв вона не розпливеться? – весело запитала Латочка.

– Я кажу про iнше. Якщо ти промокнеш, то червонi, зеленi, жовтi клаптики зiллються в одну сiро-буро-малинову пляму.

– Тодi я буду обережною, – сказала Латочка. – Адже якщо моi фарби змiшаються, я перестану бути красивою.

– Фу! – подав голос Кiт. – Що ж тут красивого! Це якась мiшанина, якийсь несмак. Звернiть увагу – в мого тiла взагалi немае нiякого кольору. Я прозорий, якщо не брати до уваги червоного серця i рожевих кульок-мiзкiв. Помилуйтеся, як вони крутяться!

– Геть, зась, зась! – зi смiхом прокричала Латочка, знову пускаючись у танок. – А вашi моторошнi зеленi очi, пане Шкiднику! Ви, може, iх i не бачите, зате ми бачимо. Геть, пане Шкiднику! Ви сильно пишаетеся тим, що прозорi. А якби були рiзнобарвним, як я, то зовсiм задрали б нiс до небес!

Вона почала перестрибувати через Кота, i перелякана тварина вiдповзла до дерева. Побачивши це, Латочка розреготалася ще сильнiше i проспiвала:

Шкiдник – прозорий Кiт,
І думае, що краще вiд людей.
Один на цiлий свiт,
А в головi у нього – нуль iдей!

– Кошмар! – тiльки й сказав Кiт. – Чи не здаеться тобi, Оджо, що вона з’iхала з глузду?

– Усе може бути, – вiдповiв хлопчик, здивовано дивлячись на Латочку.

– Якщо вона не перестане мене ображати, я видряпаю iй очi-гудзики! – пообiцяв Кiт.








– Не сварiмося, – запропонував Оджо, встаючи з трави. – Краще зберiгаймо хороший настрiй i добре ставлення одне до одного. Адже хто знае, якi труднощi постануть перед нами дорогою.

Ближче до вечора вони вийшли з лiсу, i iхнiм поглядам вiдкрився прекрасний краевид. На широких блакитних полях, то тут, то там, стояли гарненькi блакитнi будиночки, причому вельми далеко один вiд одного.

Трохи ближче на лiсовiй галявинi примостився будиночок, вкритий листям, бiля якого стояв жвакун iз сокирою в руцi. Це був дроворуб, вiн жив один у своiй хатинi. В нього були пухнастi блакитнi вуса, веселi блакитнi очi. Блакитний одяг був старим i дуже поношеним.

Спочатку, побачивши дивну компанiю, чоловiк сильно здивувався, але, коли до нього наблизилася Латочка, вiн впав на лавку i так розреготався, що довго не мiг заговорити.

– Оце так! – вигукнув нарештi дроворуб, пересмiявшись. – Хто б мiг подумати, що в лiсах живе такий клоун! Звiдки ти, Божевiльна Ковдро?

– Ви про мене? – поцiкавилась Латочка.

– Звичайно, про тебе.

– Ви помилилися. Я – з ковдри ручноi роботи.

– Це одне й те саме, – вiдповiв дроворуб i знову засмiявся. – Коли моя бабуся шие таку ковдру, вона називае ii божевiльною ковдрою. Але я й гадки не мав, що подiбна дивина може ожити.








– Це все Живильний Порошок, – пояснила Латочка.

– А, так ти, значить, вiд Кривого Чаклуна, що живе на горi? Менi б давно слiд було здогадатися. Матiнко! Скляний Кiт! Але в Кривого Чаклуна через це можуть бути неприемностi. Адже в цiй краiнi чаклувати мають право тiльки Глiнда й Чарiвник Смарагдового мiста. Якщо ви, люди, предмети, склянi вази й божевiльнi ковдри або хто ви там ще, опинитеся бiля Смарагдового мiста, вас за двi секунди заарештують.

– Ми саме туди йдемо, – оголосила Латочка, i додала:

Якщо нас кинути за грати,
Ми будемо вiдпочивати й грати.
Але краще вже нас не чiпати,
Бо ми почнемо лютувати.

– Усе зрозумiло, – сказав дроворуб. – Розуму в тобi стiльки, скiльки в ковдри, з якоi тебе зробили.

– Вона справдi божевiльна, – пiдтакнув Скляний Кiт. – Але це й зрозумiло, якщо мати на увазi, з яких клаптикiв ii пошили. А я ось, наприклад, зроблений з чистого скла, хоч маю рубiнове серце та рожевi мiзки. Ти звернув увагу на моi мiзки, незнайомцю? Бачиш, як вони працюють?

– Бачити-то я бачу, – вiдгукнувся дроворуб, – але яка вiд них користь?! Скляний Кiт – марне створення, а ось Латочка – навпаки. Вона розсмiшила мене до слiз, а смiх – найкраще, що е на свiтi. У мене був друг, лiсоруб, зроблений цiлком iз залiза. І щоразу я реготав, коли його бачив.

– Залiзний Лiсоруб? – перепитав Оджо. – Як дивно!

– Мiй друг не завжди був залiзним, – пояснив дроворуб. – Вiн необережно поводився з сокирою, тож тiльки-но сокира вiдрубувала йому руку або ногу, вiн замовляв натомiсть нову, iз залiза, i врештi-решт став суцiльно залiзним.

– А чи мiг вiн рубати лiс? – запитав Оджо.

– Мiг. Йому тiльки треба було стежити, щоб не заiржавiли його суглоби. Одного прекрасного дня вiн зустрiвся в лiсi з дiвчинкою на ймення Доротi, й вони разом вирушили до Смарагдового мiста, де йому усмiхнулася доля. Тепер вiн – один з улюбленцiв Принцеси Озми, вона зробила його iмператором Моргунiв – краiни, де все жовте.

– А хто така Доротi? – запитала Латочка.

– Маленька дiвчинка з Канзасу. Тепер вона – принцеса Краiни Оз, а ще – найкраща подруга Озми i живе в ii королiвському замку.

– Доротi теж iз залiза? – запитав Оджо.

– Вона, напевно, з клаптиковоi ковдри, як я? – поцiкавилась Латочка.

– Нi, – сказав дроворуб. – Доротi – з плотi й кровi, як я. Із залiза тiльки Нiк, Залiзний Лiсоруб. А з клаптиковоi ковдри тiльки ти, божевiльне створiння. Адже жоден чарiвник, глянувши на тебе, не захоче зробити другу таку саму.

– Ми побачимо Залiзного Лiсоруба, – сказав Оджо, – тому що нам треба побувати в Краiнi Моргунiв.

– Навiщо? – запитав дроворуб.

– Щоб знайти там лiве крило жовтого метелика.

– Шлях туди неблизький, – вiдгукнувся жвакун. – Вам доведеться йти через дикi мiсця, переправлятися через рiчки, пробиратися крiзь хащi…

– І добре, – сказала Латочка. – Я хоч подивлюся на свiт.

– Ти з глузду з’iхала! Краще лiзь у скриню i лежи там тихо. Або стань iграшкою для маленьких дiвчаток. Мандрiвникiв пiдстерiгають рiзнi небезпеки, тому-то я вважаю за краще зостатися вдома.

Дроворуб запросив подорожнiх у свою хатину на нiчлiг, але iм кортiло мандрувати, тож вони рушили далi, розраховуючи встигнути дiйти до наступного будинку до настання темряви. Однак темнiло дуже швидко, тож Оджо невдовзi пошкодував, що вони не зосталися у дроворуба.

– Я й дороги не бачу, – незабаром зiзнався вiн Латочцi. – А ти, Латочко?

– І я не бачу, – вiдповiдала Латочка, тримаючи Оджо за руку, щоб не збитися зi шляху.

– Зате я все бачу, – сповiстив Кiт. – Очi моi кращi за вашi, а вже рожевi мiзки…

– Будь ласка, досить вже про мiзки! – перебив його Оджо. – Бiжи вперед i показуй нам дорогу. Стривай, я прив’яжу до тебе мотузочку.

Вiн вийняв з кишенi мотузку, обв’язав ii навколо шиi Кота, й той повiв iх вперед. Так вони йшли приблизно з годину, доки не побачили попереду блакитний вогник.

– Дуже добре! Нарештi ми дiйшли до будинку! – вигукнув Оджо. – А тамтешнi мешканцi, звичайно ж, дадуть нам притулок на нiч.

Але хоч вони й пришвидшилися, вогник не наближався, i Скляний Кiт сказав:

– По-моему, вогник цей блудний, i ми нiколи його не наздоженемо. Але бiля дороги стоiть будинок. Навiщо нам iти далi?

– Де будинок, Шкiднику?

– Так ось, поруч з нами, Латочко!

Оджо нарештi побачив маленький будиночок бiля дороги. У ньому було тихо й темно, але хлопчик втомився i хотiв вiдпочити, тому пiдiйшов до дверей i постукав.

– Хто там? – пролунав голос.

– Оджо Невдаха, а зi мною Латочка i Скляний Кiт.

– Що ви хочете? – запитав голос.

– Переночувати.

– Заходьте, але не галасуйте i вiдразу ж лягайте, – попередив голос.

Оджо вiдчинив дверi й увiйшов. У будинку було так темно, що вiн нiчого не бачив. Але Кiт вигукнув:

– Слухайте, в будинку нiкого немае!

– Не може бути! – заперечив хлопчик. – Хтось же зi мною говорив.

– Я все прекрасно бачу, – сказав Кiт. – У кiмнатi немае нiкого, крiм нас. Але тут три застеленi лiжка, тож ми можемо лягати спати.

– Що таке «спати»? – поцiкавилася Латочка.

– Це те, що люди роблять, коли лягають у лiжко, – пояснив Оджо.

– Але навiщо вони лягають у лiжко? – не вгамовувалася Латочка.

– Гей, подорожнi, ви занадто галасуете! – пролунав уже знайомий голос. – Нумо, лягайте в лiжка!

Кiт, який прекрасно бачив у темрявi, обернувся, але не побачив нiкого, хоч голос був зовсiм поруч. Вiн злякано вигнув спину i прошепотiв Оджо:

– Лягаймо! – й вони рушили до лiжок.

Наблизившись, Оджо помацав постiль руками, вона була велика й м’яка, з пуховими подушкою та ковдрою. Вiн зняв черевики, капелюха та лiг. Потiм Кiт пiдвiв Латочку до iншого лiжка, але та не знала, що робити далi.

– Лягай i тихо лежи, – звелiв Кiт.

– А спiвати можна? – запитала Латочка.

– Не можна.

– А свистiти?

– Теж не можна.

– А танцювати до ранку, якщо захочеться?

– Нi. Можна тiльки тихо лежати, – прошепотiв Кiт.

– Не хочу! – як завжди голосно сказала дiвчина. – Яке ти маеш право менi наказувати? Якщо менi хочеться говорити, кричати, свистiти…

Але вона не договорила, бо невидима рука раптом схопила ii за комiр i викинула з будинку на вулицю, а дверi з гуркотом зачинилися. Латочка стрiмголов покотилася по дорозi, а коли пiднялася на ноги й пiдiйшла до будинку, то побачила, що дверi мiцно замкненi.

– Що трапилося з Латочкою? – тихо запитав Оджо.

– Мовчи, а то i з нами що-небудь трапиться, – буркнув Кiт.

Оджо згорнувся калачиком i мiцно заснув, а очi розплющив тiльки вранцi.









VII. Проблемний грамофон


Будинки жвакунiв зазвичай складаються з однiеi кiмнати. Там, де спав Оджо, було три лiжка, що стояли бiля стiни. На одному спав Кiт, на другому – Оджо, а трете стояло порожне й застелене. Бiля iншоi стiни Оджо побачив столик з уже накритим снiданком на одну людину i стiлець. У кiмнатi не було нiкого, крiм Оджо й Кота.

Оджо встав, взувся. Побачивши бiля лiжка умивальник, вимив руки й обличчя, причесався. Потiм пiдiйшов до столу.

– Це мiй снiданок? – запитав вiн.

– Твiй, твiй, – пролунав голос так близько, що Оджо здригнувся й озирнувся.

Але в кiмнатi нiкого не було.

Їжа була апетитна, а Оджо зголоднiв, тому наiвся досхочу. Потiм узяв капелюха й розбудив Кота.

– Пора, – сказав Оджо. – Пiшли! – а потiм ще раз обвiв кiмнату поглядом i промовив: – Не знаю, хто тут живе, але я дуже вдячний вам за гостиннiсть.

Вiдповiдi не було. Оджо взяв кошик i вийшов з будинку. Кiт рушив за ним. Вони побачили Латочку, яка сидiла посеред дороги i гралася камiнчиками.

– Нарештi! – весело вигукнула вона. – А я вже думала, що ви там залишитесь навiки. Адже вже давно розвиднiлося!

– Що ти робила всю нiч? – запитав Оджо.

– Сидiла, дивилася на Мiсяць i зiрки. Яка краса! Я ж бачу iх уперше!

– Красиво, – погодився Оджо.

– Ти погано поводилася, i тебе виставили за дверi, – сказав iй Кiт, коли вони знову вирушили в дорогу.

– То й що! Тодi б я не побачила нi зiрок, нi великого сiрого вовка.

– Якого вовка? – запитав Оджо.

– Того, що тричi за нiч пiдходив до будинку.

– Що ж йому там знадобилося? – задумливо промовив Оджо. – Може, iжа? Я, наприклад, чудово поiв i виспався.

– Але вигляд у тебе втомлений, – сказала Латочка, помiтивши, що хлопчик позiхнув.

– Так. Я багато спав, але вiдчуваю себе втомленим, як учора. Як дивно!

– А iсти тобi не хочеться?

– Хочеться. Я начебто прекрасно поснiдав, але ось думаю, чи не пiдкрiпитися ще хлiбом iз сиром.

Латочка закрутилася в танцi й заспiвала:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/laymen-frenk-baum/latochka-z-krayini-oz/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.