Книга - Будинок Мрії Енн

Будинок Мрii Енн
Люсi Мод Монтгомерi


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Пiсля весiлля Енн i Гiлберт Блайти залишають Ейвонлi. Гiлберт починае лiкарську практику в мiстечку Глен Сент Мерi на узбережжi затоки Чотирьох Вiтрiв. Будинок, у якому живуть молодята, Енн називае Будинком Мрii. У них з’являються новi друзi – капiтан Джим, Корнелiя Браянт i Леслi Мур, кожен зi своiми таемницями, прагненнями та характерами.

У життi Енн вiдбуваеться трагiчна подiя, яка назавжди залишае слiд в ii душi. Врештi в Будинку Мрii настають щасливi днi. Енн стае матiр’ю – народжуе сина Джема. Поруч з Енн завжди ii коханий чоловiк Гiлберт i вiддана помiчниця Сьюзан Бейкер. З часом Будинок Мрii стае затiсним для сiм’i.





Люсi Мод Монтгомерi

Будинок Мрii Енн



© Х. Кунець, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *


Лорi, на згадку про старi часи










I. На горищi Зелених Дахiв


– Слава Богу, бiльше нiякоi геометрii, i я не буду вчити ii нi сама, нi когось, – сказала Енн Ширлi, iз нотками помсти в голосi, засунувши потрiпаний том Евклiда у велику скриню з книгами, переможно грюкнула кришкою й сiла зверху на неi, дивлячись на Дiану Райт в iншому кiнцi горища Зелених Дахiв, сiрими, як ранкове небо, очима.

Горище було темним, затишним примiщенням, яке навiвало мрiйливий настрiй – таким, яким i годиться бути горищам. Через прочинене вiкно, бiля якого сидiла Енн, вiяв теплий, солодкий, пахучий вiтер серпневого дня; надворi шумiли тополi; за ними простягалися лiси, де звивалася стежка Стежки Закоханих, i старий яблуневий сад, який далi давав рясний урожай червонобоких плодiв. А понад усiм здiймалися, як гори, бiлоснiжнi хмари на синьому пiвденному небокраi. Через iнше вiкно виднiлося вдалинi сине море пiд бiлою пiною хвиль – прекрасна затока Св. Лоренса, в якiй, як перлина, погойдувався Абегвейт, чие лагiднiше, солодше iндiанське iм’я було давно вiдкинуте на користь прозаiчного iменi, даного йому на Островi Принца Едварда.

Дiана Райт, на три роки старша нiж тодi, коли ми ii востанне бачили, за цей час стала поважною жiнкою. Але очi ii були такi ж чорнi й блискучi, щоки такi ж рожевi, а ямочки такi ж чарiвнi, як i в тi далекi днi, коли вони з Енн Ширлi в Садовому Схилi заприсяглися одна однiй у вiчнiй дружбi. На руках у неi спало маленьке створiння з чорними кучерями, два щасливих роки вiдоме в Ейвонлi як «Маленька Енн Корделiя». Люди в Ейвонлi, звiсно, знали, чому Дiана назвала ii Енн, але от Корделiя iх збивала з пантелику. Нi в Барi, нi в Райтiв нiколи не було в роду Корделiй. Панi Гармон Ендрюс сказала, що, на ii думку, Дiана знайшла це iм’я в якомусь дешевому романi, i не розумiла, як Фред мiг таке дозволити. Але Енн з Дiаною тiльки всмiхалися одна однiй. Вони знали, як Маленька Енн Корделiя отримала свое iм’я.

– Ти завжди ненавидiла геометрiю, – сказала Дiана з усмiшкою, згадуючи старi часи. – Як на мене, то ти мала б бути рада, що взагалi покiнчила з вчителюванням.

– О, та менi завжди подобалося бути вчителькою, крiм геометрii. Останнi три роки в Саммерсайдi були гарнi. Панi Гармон Ендрюс сказала менi, коли я повернулася додому, що подружне життя не сподобаеться менi набагато бiльше за вчителювання. Очевидно, панi Гармон дотримуеться тiеi ж думки, що й Гамлет, – краще терпiти старi нещастя, нiж нарватися на новi, про якi нам ще нiчого невiдомо.

Смiх Енн, веселий i нестримний, як i колись, з новою ноткою лагiдностi та зрiлостi, задзвенiв горищем. Марiлла, яка саме готувала сливове варення на кухнi, почула його й всмiхнулася; тодi зiтхнула вiд думки, що тепер рiдко чутиме його в Зелених Дахах. Нiщо в життi Марiлли ще не приносили iй стiльки радостi, як те, що Енн виходила замiж за Гiлберта Блайта; але в кожнiй радостi е тiнь смутку. За три роки в Саммерсайдi Енн часто приiжджала додому на канiкули й вихiднi; але тепер можна було сподiватися хiба на вiзит двiчi на рiк.

– Не зважай на те, що каже панi Гармон, – сказала Дiана, зi спокiйною впевненiстю жiнки, яка вже чотири роки замiжня. – Звичайно, у подружньому життi е кращi й гiршi перiоди. Не чекай, що все завжди йтиме гладко. Але можу тебе запевнити, Енн, що це щасливе життя, якщо вийти за правильного чоловiка.

Енн видушила усмiшку. Те, як Дiана говорила з виглядом багатого досвiду, завжди трохи ii смiшило.

«Я, напевно, теж така стану за чотири роки замiжжя», – подумала вона. – «Але мое почуття гумору мене врятуе».

– Вже вирiшено, де ви будете жити? – спитала Дiана, пригортаючи Маленьку Енн Корделiю неповторним материнським жестом, який завжди наповнював душу Енн солодкими, невисловленими мрiями й надiями, це вiдчуття було наполовину приемним, а наполовину страшним.

– Так. Це те, що я хотiла тобi сказати, коли сьогоднi телефонувала, щоб тебе запросити. До речi, менi все ще не вiриться, що в нас в Ейвонлi тепер е телефони. Звучить так безглуздо сучасно для цiеi тихоi староi мiсцини.

– Слiд дякувати Товариству вдосконалення села Ейвонлi, – сказала Дiана. – Якби вони за це не взялися й не довели справу до кiнця, телефонiв у нас нiколи б не було. Нiхто не хотiв. Стiльки було сказано, що вже б будь-яке товариство втратило охоту. Але вони не вiдступали. Ти зробила прекрасну рiч для Ейвонлi, Енн, коли заснувала те товариство. А якi в нас були зустрiчi! Пам’ятаеш синю залу i як Джадсон Паркер придумав малювати рекламу лiкiв на своему парканi?

– Не знаю, чи я аж така вдячна Товариству за телефони, – сказала Енн. – О, я знаю, це дуже зручно – ще зручнiше, нiж наш старий спосiб передавати сигнал за допомогою свiчки! І панi Рейчел каже: «Ейвонлi мае йти в ногу з часом, якщо хочете знати мою думку». Але чомусь менi не хочеться, щоб Ейвонлi псували, як каже пан Гаррiсон, коли хоче здатися дотепним, «сучасними незручностями». Я хочу, щоб все залишалося таким, як у старi добрi часи. Це нерозумно – i сентиментально – i неможливо. Тому я негайно стаю мудрою, практичною й можливою. Телефон, як визнае пан Гаррiсон, «непогана рiч» – навiть якщо й знаеш, що тебе слухають допитливi люди на лiнii.

– Це найгiрше, – зiтхнула Дiана. – Так набридае чути телефонiстiв. Кажуть, панi Гармон Ендрюс наполягла, щоб iхнiй телефон поставили на кухню, щоб вона слухала, чи вiн не дзвонить, i водночас наглядала за обiдом. Сьогоднi, коли ти менi подзвонила, я точно чула, як цокае той чудернацький годинник Паiв. Тому не маю сумнiвiв, що нас слухали або Джозi, або Гертi.

– О, то це тому ти сказала: «У вас в Зелених Дахах новий годинник»? Я не могла зрозумiти, що ти маеш на увазi. Я чула злiсне клацання, як тiльки ти це сказала. Напевно, хтось з Паiв зi всiеi сили кинув слухавку. Ну, нiчого. Як каже панi Рейчел, «Паям вони завжди були, i Паями залишаться на вiки вiкiв, амiнь». Я хочу поговорити про приемнiшi речi. Вже вирiшено, де буде мiй новий дiм.

– Ой, Енн, де? Сподiваюся, десь поблизу.

– Нi-i-i-i, у цьому його недолiк. Гiлберт збираеться осiсти в Гаванi Чотирьох Вiтрiв – за шiстдесят миль звiдси.

– Шiстдесят! Це ж те саме, що шiстсот, – зiтхнула Дiана. – Я тепер не можу поiхати з дому кудись далi, нiж в Шарлоттаун.

– Ти мусиш приiхати в Чотири Вiтри. Це найгарнiша гавань на островi. Там е село, називаеться Глен Сент Мерi, i доктор Девiд Блайт мав там практику п’ятдесят рокiв. Це двоюрiдний дiд Гiлберт, знаеш. Вiн йде на пенсiю, а Гiлберт мае перейняти його практику. Доктор Блайт, однак, залишае собi будинок, тому нам доведеться знайти собi помешкання. Я ще не знаю, що це буде i де, але в уявi я вже вималювала собi будиночок i його умеблювала – крихiтний замок в Іспанii.

– А куди ви iдете в весiльну подорож? – спитала Дiана.

– Нiкуди. Не дивився на мене так перелякано, Дiано. Ти вже як панi Ендрюс. Вона, звичайно, зауважить, що людям, якi не можуть собi дозволити весiльну подорож, найкраще нiкуди й не iхати; а тодi вона нагадае менi, що Джейн у свою iздила в Європу. Я хочу провести Свiй медовий мiсяць у Чотирьох Вiтрах у власному Будинку Мрii.

– І ти вже вирiшила, що дружок у тебе не буде?

– Їх менi не залишилося. Ти, Фiл, Прiсцилла та Джейн мене обiгнали в питаннях шлюбу; а Стелла працюе й викладае у Ванкуверi. У мене бiльше нема «спорiднених душ», а iнакше дружки менi не потрiбнi.

– Але ж у тебе буде фата, правда? – стривожено спитала Дiана.

– Так, справдi. Без неi я не почуватимуся нареченою. Пам’ятаю, як казала Метью того вечора, коли вiн привiз мене в Зеленi Дахи, що я нiколи не стану нареченою, то я надто простакувата на вигляд, щоб хтось захотiв на менi женитися – хiба крiм пастора на закордоннiй мiсii. Я чомусь думала, що пастори на мiсii не можуть собi дозволити перебирати, якщо вже хочуть, щоб дiвчина ризикувала життям мiж канiбалами. Ти б бачила того пастора, за якого вийшла Прiсцилла. Вiн був такий вродливий i таемничий, як ми мрiяли в дитинствi, Дiано; я ще в життi не бачила краще вбраного чоловiка, а сам вiн марив «неземною, золотою красою» Прiсцилли. Але ж в Японii нема канiбалiв.

– Зате в тебе весiльна сукня мрiй, – захоплено зiтхнула Дiана. – Ти в нiй виглядатимеш, як справжня королева – ти така висока й струнка. Як ти залишаешся такою стрункою, Енн? Я ще нiколи не була така товста – скоро в мене не залишиться талii.

– Повнота, як i худорлявiсть, даються нам долею, – сказала Енн. – В будь-якому разi, панi Ендрюс не скаже тобi те, що менi, коли я приiхала додому зi Саммерсайду. – Що ж, Енн, ти така ж кiстлява, як завжди». «Струнка» звучить романтично, а от «кiстлява» – зовсiм iнша рiч.

– Панi Гармон говорила про твое придане. Вона визнае, що воно не гiрше за Джейн, хоч також каже, що Джейн виходила за мiльйонера, а ти виходиш тiльки за «бiдного молодого лiкаря. В якого нi копiйки за душею».

Енн засмiялася.

– Моi сукнi дiйсно гарнi. Я люблю гарнi речi. Пам’ятаю свою першу гарну сукню – з коричневоi глорii, ту що Метью менi купив на шкiльний концерт. До того все, що я мала, було негарне. Тiеi ночi менi здавалося, що я вступаю у новий свiт.

– Того вечора Гiлберт декламував «Бiнген на Рейнi» i дивився на тебе, коли казав «Була ще iнша, НЕ сестра». А ти розiзлилася, бо вiн запхав твою рожеву троянду собi в нагрудну петельку! Тодi ти ще й не уявляла, що вийдеш за нього.

– Ну, це знову доля, – засмiялася Енн, коли вони спускалися сходами горища.




II. Будинок Мрii


У Зелених Дахах у повiтрi витало таке хвилювання, як нiколи ранiше за всю iхню iсторiю. Навiть Марiлла була така схвильована, що не могла цього приховати – що було майже феноменально.

– У цьому домi ще не було весiлля, – сказала вона, нiби виправдовуючись, панi Рейчел Лiнд. – У дитинствi я чула, як один священник казав, що будинок не стае справжньою домiвкою, поки не буде освячений народженням, весiллям i смертю. Смертi тут були – моi батько й мати померли тут, як i Метью; i навiть дитина тут народилася. Колись давно, ще коли ми тiльки сюди переiхали, у нас недовго працював одружений чоловiк, i його жiнка тут народила. Але весiлля тут ще не було. Так дивно думати про те, що Енн виходить замiж. Вона менi далi здаеться маленькою дiвчинкою, яку ми з Метью привезли сюди чотирнадцять рокiв тому. Я нiяк не можу повiрити, що вона вже виросла. Нiколи не забуду, що я вiдчувала, коли побачила, як Метью веде ДІВЧИНКУ. Цiкаво, що сталося з тим хлопцем, якого б нам прислали, якби не помилка. Цiкаво, як склалася ЙОГО доля.

– Ну, помилка сталася на щастя, – сказала панi Рейчел Лiнд, – хоч був час, коли я думала iнакше – того вечора я прийшла подивитися на Енн, i вона влаштувала нам таку сцену. Чимало змiнилося вiдтодi.

Панi Рейчел зiтхнула, а тодi знову пожвавилася. Коли йшлося про весiлля, панi Рейчел була готова поховати минуле.

– Я дам Енн два своi бавовнянi покривала, – продовжила вона. – Одне в смужку, а друге в листя. Вона каже, вони вертаються в моду. Ну, мода чи не мода, не думаю, що можна придумати щось гарнiше для лiжка в гостьовiй кiмнатi, нiж добре покривало в листя, от що я про це думаю. Треба iх вiдбiлити. Коли Томас помер, я зашила iх в полотнянi мiшки, але напевно зараз колiр жахливий. Але маемо ще мiсяць, а мокре вiдбiлювання творить дива.

Тiльки мiсяць! Марiлла зiтхнула, а тодi гордо сказала:

– Я даю Енн пiвдесятка плетених килимкiв, тих, що на горищi. Нiколи не думала, що вона iх захоче – вони такi старомоднi, i нiхто тепер не хоче в’язаних килимкiв. Але вона сама мене попросила – сказала, що бiльше нiчого не хоче на пiдлогу. Вони дiйсно гарнi. Я зробила iх з найкращих обрiзкiв i сплела смужками. Було чим зайнятися останнi декiлька зим. І я закручу iй стiльки сливового варення, що вистачить на весь рiк. Дуже дивно. Нашi сливи три роки навiть не цвiли, i я вже подумувала iх зрубати. А минулоi весни вони були вже бiлi, а такого врожаю слив у Зелених Дахах я й не пригадаю.

– Слава Богу, що Енн з Гiлбертом все ж одружуються. Я за це завжди молилася, – сказала панi Рейчел тоном людини, впевненоi, що ii молитви вiдiграли найбiльшу роль. – Таке полегшення було почути, що вона не йде за того з Кiнгспорта. Так, вiн був багатий, а Гiлберт бiдний – принаймнi наразi; але вiн хлопець з острова.

– Вiн Гiлберт Блайт, – задоволено сказала Марiлла. Марiлла скорiше б вмерла, нiж озвучила б думку, яка сидiла в неi в головi ще з Гiлбертового дитинства – думка, що якби не ii власна впертiсть i гординя, вiн мiг би бути ЇЇ сином. Марiлла здавалося, що якось замiжжя Енн виправило б ту стару помилку. Старе зло могло б вийти на добре.

А сама Енн була така щаслива, що ii це майже лякало. Боги, як каже старий забобон, не люблять дивитися на надто щасливих смертних. Принаймнi деякi люди точно не люблять. Двое з них насунулися на Енн одних пурпурових сутiнкiв i робили все, що могли, щоб проколоти райдужну бульбашку ii насолоди. Якщо вона думала, що отримуе приз в особi молодого доктора Блайта, чи якби думала, що вiн так само без тями закоханий в неi, як тодi, коли був ще геть зелений, то iх завданням було показати iй все в iншому свiтлi. Але цi двi шановнi панi не були ворогами Енн; навпаки, вони ii дуже любили й захищали б ii, як рiдну дитину. Людська природа не завжди послiдовна.

Панi Інглiс – уроджена Джейн Ендрюс, як пишуть в «Дейлi Ентерпрайз» – приiхала зi своею мамою i панi Джаспер Белл. Але в Джейн молоко людською добротою не прокисло за роки подружнiх сварок. Гострi кути ii вдачi згладилися. Не зважаючи на те – як сказала б панi Рейчел Лiнд – що вона вийшла за мiльйонера, шлюб ii був щасливий. Багатство ii не зiпсувало. Вона й далi була спокiйною, приязною, рожевощокою Джейн зi староi четвiрки, яка радiла щастю своiх подруг i цiкавилася деталями приданого Енн так, нiби воно могло позмагатися з ii шовками та коштовностями. Джейн не вирiзнялася блискучим розумом i нiколи не говорила нiчого, що варто було б слухати; але також вона нiколи не говорила нiчого, що б ранило чиiсь почуття – талант може й негативний, але також рiдкiсний i вартий заздростi.

– То Гiлберт вiд тебе все ж не вiдмовився, – сказала панi Гармон Ендрюс, докладаючи всiх зусиль сказати це здивованим тоном. – Ну, Блайти зазвичай дотримуються свого слова, що б там не було. Чекай, то тобi двадцять п’ять, Енн? У часи моеi молодостi двадцятип’ятилiття було вже поважним ювiлеем. Але ти досить молодо виглядаеш. Як i всi рудоволосi.

– Руде волосся зараз в модi, – сказала Енн, намагаючись усмiхатися, але тон ii був холодний. Життя розвинуло в нiй почуття гумору, яке допомогло iй подолати чимало труднощiв; але поки нiщо не захищало ii вiд згадок про волосся.

– У модi то в модi, – погодилася панi Гармон. – Не вгадаеш, якi дивацтва ввiйдуть в моду. Ну, Енн, речi в тебе гарнi й вiдповiдають твоему статусу, правда, Джейн? Сподiваюся, ти будеш щаслива. Бажаю тобi всього найкращого. Але довгi заручини рiдко закiнчуються щасливо. Але у твоему випадку, звiсно, нiчого не можна було вдiяти.

– Гiлберт виглядае дуже молодим для лiкаря. Боюся, люди йому не довiрятимуть, – понуро сказала панi Джаспер Белл. Пiсля цього вона закрила рот на замок, нiби вважала, що, сказавши це, виконала свiй обов’язок, i тепер ii сумлiння було чисте. Вона належала до того типу, в якого в капелюшку завжди в’язке чорне перо, а на шиi кучерi, якi вибилися зi зачiски.

Поверхневе задоволення Енн вiд ii гарних речей нареченоi тимчасово було затьмарене; але щастя всерединi неi не так легко було потривожити; i уiдливi зауваження мадам Белл i Ендрюс були забутi, коли пiзнiше прийшов Гiлберт, i вони пiшли разом до берiз бiля струмка, якi були молодими деревцями, коли Енн тiльки приiхала в Зеленi Дахи, а тепер стали високими колонами зi слоновоi кiстки в казковому палацi сутiнкiв i зiрок. В iхньому затiнку Енн з Гiлбертом вели своi любовнi розмови про новий дiм i нове життя разом.

– Я знайшов для нас гнiздечко, Енн.

– О, де? Сподiваюся, не в самому селi. Я б не хотiла.

– Нi. В селi вiльних будинкiв не було. Це бiлий будиночок на узбережжi, на пiвдорозi мiж Глен Сент Мерi й Станцiею Чотирьох Вiтрiв. Трохи далеко. Але коли ми поставимо телефон, то все буде гаразд. Мiсце розташування прекрасне. Вид на захiд сонця та синю гавань. Поряд пiщанi дюни – на них вiе морський вiтер, i iх зрошують краплi морськоi води.

– Але сам будинок, Гiлберте, – НАШ перший дiм? Який вiн?

– Вiн не дуже великий, але для нас достатньо. Внизу чудова вiтальня з камiном, iдальня, яка вiкнами виходить на гавань, i маленька кiмната, яка згодиться менi на кабiнет. Будинку бiля шiстдесяти рокiв – вiн найстарiший в Чотирьох Вiтрах. Але його зберегли в хорошому станi й рокiв п’ятнадцять тому вiдремонтували – перекрили дах, поштукатурили, переклали пiдлогу. Вiн був добре збудований. Я зрозумiв, що з ним пов’язана якась романтична iсторiя, але чоловiк, в якого його винайняв, ii не знае. Вiн сказав, що Капiтан Джим – единий, хто ще може звести в нiй кiнцi з кiнцями.

– А хто такий Капiтан Джим?

– Доглядач на маяку Чотирьох Вiтрiв. Тобi сподобаеться його лiхтар, Енн. Вiн крутиться й свiтить як велика зiрка в сутiнках. Його видно з вiкон нашоi вiтальнi та з парадного входу.

– А хто власник будинку?

– Зараз вiн у власностi пресвiтерськоi церкви Глен Сент Мерi, i я винаймав його в довiрених осiб. Але колись вiн належав старiй панi Елiзабет Рассел. Вона померла минулоi весни, i оскiльки в неi не було близьких родичiв, вона залишила власнiсть церквi. Їi меблi все ще в будинку, i я купив бiльшiсть iз них – можна сказати задарма, бо все таке старомодне, що вони боялися, що вони iх нiкому не продадуть. Народ в Глен Сент Мерi, думаю, надае перевагу плюшевiй парчi й сервантам з дзеркалами й оздобленням. Але меблi панi Рассел дуже добрi, i я впевнений, що вони тобi сподобаються, Енн.

– Поки все звучить добре, – сказала Енн, з обережнiстю схвально кивнувши. – Але, Гiлберте, людям не досить одних меблiв для життя. Ти поки не згадав одну дуже важливу рiч. Бiля дому е ДЕРЕВА?

– Купа дерев, о, дрiадо! За будинком цiлий ялиновий гай, вздовж дороги два ряди осокорiв i кiльце бiлих берiз довкола саду. Параднi дверi виходять просто в сад, але е ще один вхiд – хвiртка мiж двома ялинами. Завiси на одному стовбурi, а засув на iншому. Їхнi гiлки вгорi утворюють арку.

– Тепер я щаслива! Я б не змогла жити в мiсцi, де немае дерев – менi б бракувало чогось життево необхiдного. Про струмок я тепер тебе вже не питатиму – це було б занадто.

– Але там е струмок – вiн, власне, перетинае куток саду.

– Тодi, – сказала Енн, задоволено й протяжно зiтхнувши, – цей будинок, що ти знайшов – мiй Будинок Мрii i не iнакше.




III. Краiна мрiй


– Ти вже вирiшила, кого запросиш на весiлля, Енн? – спитала панi Рейчел Лiнд, завзято вишиваючи серветки на стiл. – Пора розсилати запрошення, навiть якщо вони будуть неформальними.

– Я не планую запрошувати багато гостей, – сказала Енн. – Ми хочемо, щоб наш шлюб побачили лише тi, кого ми найбiльше любимо. Гiлбертовi рiдня та друзi, панi та панi Аллан, i пан та панi Гаррiсон.

– Були часи, коли ти б не перелiчила пана Гаррiсона помiж своiх найближчих друзiв, – сухо сказала Марiлла.

– Ну, вiн менi не ДУЖЕ сподобався пiд час нашоi першоi зустрiчi, – визнала Енн i засмiялася над спогадами. – Але пан Гаррiсон за час нашого знайомства вирiс в моiх очах, а панi Гаррiсон дуже мила. І, звiсно, ще панi Лаванда i Пол.

– Вони вирiшили приiхати на острiв цього лiта? Я думала, вони збираються в Європу.

– Вони передумали, коли я написала iм, що виходжу замiж. Сьогоднi я отримала листа вiд Пола. Вiн каже, що просто мусить приiхати на мое весiлля, що б не було з Європою.

– Ця дитина завжди тебе боготворила, – зауважила панi Рейчел.

– Ця «дитина» вже стала дев’ятнадцятирiчним юнаком, панi Лiнд.

– Як швидко летить час, – блискуче й оригiнально вiдповiла панi Лiнд.

– Можливо, з ними приiде Шарлотта Четверта. Вона передала через Пола, що приiде, якщо чоловiк ii вiдпустить. Цiкаво, чи вона ще носить тi велетенськi блакитнi банти, i чи чоловiк називае ii Шарлоттою чи Леонорою. Я б хотiла, щоб Шарлотта приiхала до мене на весiлля. Вони планують бути в Будинку Вiдлуння наступного тижня. Потiм, ще Фiл з Преподобним Джо…

– Не можу слухати, коли ти так говориш про священника, Енн, – суворо сказала панi Рейчел.

– Але так його називае його дружина.

– То iй слiд мати бiльше поваги до його священноi посади, вiдказала панi Рейчел.

– Я чула, як ви й самi досить критично вiдгукувалися про священникiв, – дражливо сказала Енн.

– Так, але я це роблю шанобливо, – заперечила панi Лiнд. – Вiд мене ти нiколи не чула, щоб я давала священникам прiзвиська.

Енн видушила усмiшку.

– Добре, отже, ще Дiана, Фред, маленький Фред i Маленька Енн Корделiя – i Джейн Ендрюс. Хотiла б, щоб були панi Стейсi, тiтка Джеймсiна, i Прiсцилла, i Стелла. Але Стелла у Ванкуверi, Прiс в Японii, а панi Стейсi вийшла замiж в Калiфорнii, тiтка Джеймсiна поiхала в Індiю вивчати поле мiсii своеi дочки, незважаючи на свiй страх перед змiями. Просто жахливо – як людей може розкинути по всiй планетi.

– Не так замислив Господь, ось що я про це думаю, – авторитетно заявила панi Рейчел. – У часи моеi молодостi люди виростали, одружувалися й осiдали там, де народилися, чи десь поряд. Слава Богу, ти тримаешся острова, Енн. Я боялася, що Гiлберт захоче чкурнути на край землi пiсля унiверситету й потягне тебе за собою.

– Якби всi залишалися там, де народилися, на всiх би мiсця не вистачило, панi Лiнд.

– Ох, я не буду з тобою сперечатися, Енн. У МЕНЕ ступеня бакалавра нема. О котрiй буде церемонiя?

– Ми вирiшили, що ополуднi. Тодi ми встигнемо на вечiрнiй потяг до Глен Сент Мерi.

– І ви будете брати шлюб у вiтальнi?

– Нi – хiба якщо падатиме дощ. Ми хочемо одружитися в саду – з синiм небом над нами, в оточеннi сонячного свiтла. Знаете. Коли i де я б хотiла виходити замiж, якби могла? На свiтанку – червневому свiтанку, на сходi сонця, коли в садах квiтнуть троянди; я б прокралася до Гiлберта, i ми б разом пiшли в березовий гай – а там, пiд зеленими склепiннями, нiби в прекрасному соборi, ми б i побралися.

Марiлла зневажливо пирхнула, а панi Лiнд мала шокований вигляд.

– Але це було б жахливо дивно, Енн. Це, напевно, навiть не законно. А що б сказала панi Гармон Ендрюс?

– Ай, у цьому й проблема, – зiтхнула Енн. – Стiльки всього в житi не можна зробити через страх того, що скаже панi Гармон Ендрюс. «Це правда, дуже шкода, дуже шкода, це правда». Скiльки б всього чудового можна було зробити, якби не панi Гармон Ендрюс!

– Часами, Енн, я не впевнена, чи взагалi тебе розумiю, Енн, – поскаржилася панi Лiнд.

– Ти ж знаеш, Енн завжди була романтична, – примирливо сказала Марiлла.

– Ну, подружне життя ii вiд цього вилiкуе, – втiшила ii панi Рейчел.

Енн засмiялася й вислизнула на Стежку Закоханих, де ii знайшов Гiлберт; i жодне з них, здаеться, не мало нi страху, нi надii, що подружне життя вилiкуе iх вiд романтики.

Будиночок Вiдлуння наповниться людьми наступного тижня, i в Зелених Дахах гудiли вiд радостi з приводу iхнього приiзду. Панi Лаванда майже не змiнилися, i можна сказати, що три роки з часу ii останнього вiзиту на Острiв не залишили на нiй нi слiду; але Енн була вражена Полом. Невже цей двометровий юнак той самий Пол з Ейвонлi?

– Через тебе я почуваюся старою, Поле, – сказала Енн.

– Ви нiколи не постарiете, панi вчителько, – сказав Пол. – Ви одна з тих щасливих смертних, якi знайшли джерело молодостi й напилися з нього, – i ви, i панi Лаванда. Дивiться! Коли ви вийдете замiж, я не буду називати вас панi Блайт. Для мене ви завжди будете «панi вчителька» – вчителька найкращих урокiв, якi я вивчив. Хочу вам дещо показати.

Дещо було блокнотом з вiршами. Пол втiлив деякi зi своiх чарiвних фантазiй у поезii, i редактори журналiв iх гiдно оцiнили, хоча часто бувае навпаки. Енн зi щирою радiстю читала вiршi Пола. Вони були багатообiцяльний.

– Ти станеш знаменитим, Пол. Я завжди мрiяла про знаменитого учня. Вiн мав стати ректором унiверситету – але великий поет навiть краще. Одного дня я зможу хвалитися, що якось вiдшмагала видатного Пола Ірвiнга. Але ж я нiколи тебе не шмагала, правда, Поле? Втратила таку нагоду! Але якось я не вiдпустила тебе на перерву.

– Ви й сама можете стати знаменитою, панi вчителько. Я багато читав ваших робiт за останнi три роки.

– Нi. Я знаю, що я можу зробити. Я можу гарно писати, химернi нариси, якi подобаються дiтям i за якi редактори вдячно надсилають чеки. Але чогось великого я написати не можу. Єдине мiсце для мене для земного безсмертя – у твоiх мемуарах.

Шарлотта Четверта вiдмовилася вiд блакитних бантiв, але ii ластовиння не стало менш помiтним.

– Нiколи не думала, що вийду за янкi, панi Ширлi, – сказала вона. – Але нiколи не знаеш, що на тебе чекае, i вiн в цьому не винен. Вiн таким народився.

– Ти й сама янкi, Шарлотто, оскiльки ти вже вийшла за янкi.

– Панi Ширлi, нi, неправда! І не стала б, навiть якби вийшла за цiлий десяток янкi! Крiм того, я думала, я вирiшила не перебирати, бо хтозна, чи трапилася б менi iнша нагода. Том не п’е i не скандалить, бо багато працюе, та й взагалi, я всiм задоволена, панi Ширлi.

– Вiн називае тебе Леонорою? – спитала Енн.

– Боже, нi, панi Ширлi. Я б не знала, до кого вiн звертаеться. Звичайно, коли ми одружувалися, вiн казав: «Беру тебе, Леонора», i хочу вам сказати, панi Ширлi, у мене вiдтодi жахливе вiдчуття, що це вiн тодi не менi говорив, i я взагалi не вийшла замiж як слiд. А тепер ви виходите замiж, панi Ширлi? Я завжди думала, що хотiла б вийти за лiкаря. Було б дуже зручно, якби дiти почали хворiти на кiр i круп. Том всього лиш муляр, але мае добрий характер. Я йому кажу йому: «Томе, можна я поiду на весiлля панi Ширлi? Я все одно збираюся iхати, але хочу мати твою згоду», а вiн: «Роби так, як добре тобi, Шарлотто, i менi теж буде добре». Добре мати такого чоловiка, панi Ширлi.

Фiлiпа з ii преподобним Джо приiхала в Зеленi Дахи за день до весiлля. Енн з Фiл мали захопливу зустрiч, яка тепер вгамувалася до затишноi приватноi розмови про все, що було i що мало статися.

– Королево Енн, ти ще бiльш королiвська, нiж завжди. Я страшенно схудла пiсля народження дiтей. Я вже й на половину не така гарна, як була; але Джо це, думаю, подобаеться. Тепер мiж нами не такий контраст. І ох, як прекрасно, що ти виходиш за Гiлберта. Рой Гарднер не пiдiйшов би, аж нiяк. Тепер я це бачу, хоча ранiше була страшенно розчарована. Знаеш, Енн, ти повелася з Роем дуже погано.

– Наскiльки менi вiдомо, вiн вже оговтався, – усмiхнулася Енн.

– О, так. Вiн одружився, його дружина чудова, вони абсолютно щасливi. Все спiвдiе на добро. Так каже Джо, i так каже Бiблiя, а вони досить авторитетнi джерела.

– Алек й Алонсо вже женилися?

– Алек так, Алонсо ще нi. Де тi старi часи, коли ми з тобою теревенили в Садибi Петтi, Енн! Як ми смiялися!

– Ти останнiм часом не бувала в Садибi Петтi?

– О, я часто туди ходжу. Панi Петтi й панi Марiя далi сидять бiля камiна i в’яжуть. І це менi нагадало – ми привезли тобi вiд них весiльний подарунок, Енн. Вгадай, що це.

– Нiколи не вгадаю. Звiдки вони знали, що я виходжу замiж?

– О, я iм сказала. Я була в них минулого тижня. І вони дуже зацiкавилися. Два днi тому панi Петтi прислала менi записку, в якiй просила мене зайти; а тодi спитала, чи не могла б я передати тобi подарунок. Що б ти найбiльше хотiла зi Садиби Петтi, Енн?

– Ти ж не хочеш сказати, що панi Петтi передала менi своiх порцелянових псiв?

– В яблучко. Вони в мене у валiзi. А ще я маю для тебе листа. Зачекай, я зараз принесу.

«Дорога панi Ширлi», писала панi Петтi, «нам з Марi було дуже цiкаво почути про ваше весiлля. Приймiть нашi найкращi побажання. Ми з Марiею не виходили замiж, але ми не проти, щоб iншi люди так робили. Надсилаемо вам порцелянових псiв. Я збиралася залишити iх вам у моему заповiтi, бо вам вони, здаеться, щиро сподобалися. Але ми з Марiею плануемо ще довго пожити, тому я вирiшила подарувати вам псiв, поки ви ще молода. Не забувайте, що Гог дивиться праворуч, а Магог – лiворуч».

– Тiльки уяви, цi премилi старi пси сидiтимуть бiля камiна в будинку моiх мрiй, – захоплено сказала Енн. – Я такого й не чекала.

Того вечора Зеленi Дахи гудiли вiд пiдготовки до наступного дня; але з настанням сутiнкiв Енн вислизнула надвiр. Вона мала здiйснити невеличке паломництво свого останнього дiвочого вечора й мала здiйснити його наодинцi. Вона пiшла на могилу Метью, на маленькому кладовищi Ейвонлi в затiнку тополь, i там в неi вiдбулося мовчазне побачення зi старими спогадами й невмирущою любов’ю.

– Який би щасливий був Метью завтра, якби був тут, – прошепотiла вона. – Але я вiрю, що вiн знае й радiе – десь в iншому мiсцi. Я десь читала, що «нашi мертвi не вмирають, поки ми про них не забуваемо». Метью нiколи не помре для мене, бо я нiколи його не забуду.

Вона залишила на його могилi квiти, якi принесла зi собою, i поволi рушила вниз довгим пагорбом. Був гарний вечiр, який переливався грою свiтла й тiней. На заходi небом пливли купчастi хмари – малиновi та янтарнi, зi смугами зеленого неба мiж ними. вдалинi мерехтiло призахiдне море, i невпинний голос води виринав на рудуватий берег. Довкола неi, у прекраснiй сiльськiй тишi, розкинулися пагорби, поля й лiси, якi вона так давно знала i любила.

– Історiя повторюеться, – сказав Гiлберт, який приеднався до неi бiля своiх ворiт. – Пам’ятаеш нашу першу прогулянку цим пагорбом, Енн, – нашу першу прогулянку разом?

– Я в сутiнках поверталася додому з могили Метью – а ти вийшов з ворiт; i я проковтнула гордiсть i з тобою заговорила.

– І передi мною вiдкрилося небо, – додав Гiлберт. – З тоi митi я чекав завтрашнього дня. Коли я залишив тебе того вечора бiля твоiх ворiт i йшов додому, я був найщасливiшим хлопцем на свiтi. Енн пробачила менi.

– Думаю, це ти мав менi вибачати. Я була невдячною негiдницею – i пiсля того, як ти врятував менi життя на ставку. Як я спочатку ненавидiла тягар вiд того, що я перед тобою в боргу! Я не заслуговую того щастя, що отримала!

Гiлберт засмiявся й мiцнiше стиснув дiвчачу руку з його перснем. Заручний перстень Енн був кiльцем з перлiв. Вона вiдмовилася носити дiамант.

– Менi нiколи не подобалися дiаманти з того часу, як я дiзналася, що вони не пурпуровi, як я собi намрiяла. Вони завжди менi нагадуватимуть про те старе розчарування.

– Але перли символiзують сльози, за легендою, – заперечив Гiлберт.

– Я не боюся. А сльози можуть бути й вiд щастя. У найщасливiшi моменти мого життя на очах у мене були сльози – коли Марiлла сказала, що я можу залишитися в Зелених Дахах – коли Метью подарував менi мою першу красиву сукню – коли я почула, що в тебе спала гарячка. Тому нехай будуть перли, Гiлберте, i я охоче прийму життевий смуток разом iз радiстю.

Але сьогоднi закоханi думали тiльки про радiсть без натяку на смуток. Бо завтра iхне весiлля, i на них чекав будинок iхнiх мрiй на туманному, пурпуровому березi гаванi Чотирьох Вiтрiв.




IV. Перша наречена iз Зелених Дахiв


Коли Енн прокинулася вранцi дня свого весiлля, сонячне свiтло пiдморгувало iй через вiкно над дахом веранди, а фiранки розвiвав вересневий бриз.

«Яка я рада, що на мене сьогоднi свiтитиме сонце», – подумала вона.

Вона згадала свiй перший ранок у цiй кiмнатi, коли сонце прослизало крiзь цвiт Снiговоi Королеви. То не було щасливе пробудження, бо воно несло зi собою гiрке розчарування попереднього вечора. Але з того часу ця маленька кiмната стала дорога й священна для неi через роки щасливих дитячих мрiй i дiвочих видiнь. Сюди вона щоразу радiсно поверталася пiсля короткоi вiдсутностi; бiля ii вiкна вона стояла на колiнах тiеi ночi страшноi агонii, коли думала, що Гiлберт помирав, i бiля якого вона сидiла в мовчазному щастi у вечiр своiх заручин. Не раз вона тут не спала вiд радостi, а часом вiд горя; а сьогоднi вона мае покинути ii назавжди. Вiдтепер це буде не ii кiмната; пiсля ii вiд’iзду ii успадкуе чотирнадцятилiтня Дора. Іншого Енн i не бажала; кiмнатка була посвячена молодостi та дiвоцтву – минулому, яке мало завершитися сьогоднi, перед тим як почнеться нова Глава ii життя – замiжжя.

У Зелених Дахах кипiла робота й панувала радiсна атмосфера. Дiана прибула рано, з маленьким Фредом i Маленькою Енн Корделiею, щоб допомогти. Девi та Дора, двiйнята з Дахiв, миттю забрали дiтлахiв у сад.

– Не дайте Маленькiй Енн Корделii замазати сукню! – стривожено застерегла Дiана.

– Якщо вони з Дорою, можеш не хвилюватися, – сказала Марiлла. – У цiй дитинi бiльше розуму й обережностi, нiж в бiльшостi матерiв, яких я знаю. Справжне диво. Не те що iнший вiтрогон, якого я виховала.

Марiлла всмiхнулася Енн поверх курячого салату. Цiлком можливо, що цього вiтрогона вона любила най- бiльше.

– Двiйнята направду гарнi дiти, – сказала панi Рейчел, переконавшись, що вони ii не почують. – Дора така жiночна, справжня помiчниця, а Девi стае дуже розумним хлопцем. Вiн вже не той баламут, яким був.

– Першi пiв року, що вiн тут був, я бiльше нi на чому не могла зосередитися, – зiзналася Марiлла. – А тодi я, напевно, звикла. Вiн останнiм часом взявся за фермерство, i хоче, щоб я йому наступного року дозволила перейняти тут справи. Може, так i зроблю, бо пан Барi не знае, чи захоче далi орендувати в нас землю, i треба шукати якийсь вихiд.

– Ну, тобi пощастило з погодою на весiлля, Енн, – сказала Дiана, зав’язуючи об’емний фартух поверх свого шовкового вбрання. – Кращоi годi уявити, навiть якби ти ii замовила в Ітонi.

– А й справдi, забагато грошей з цього острова витiкае в той Ітон, – обурено сказала панi Лiнд. Вона мала твердi переконання щодо великих унiвермагiв, якi немов спрут пускали своi щупальця, i не упускала нагоди iх озвучити. – А що стосуеться iхнiх каталогiв, вони тепер замiнили мiсцевим дiвчатам Бiблiю. По недiлях вони тепер вивчають iх замiсть Святого Письма.

– Зате ними добре забавляти дiтей, – сказала Дiана. – Фред i маленька Енн Корделiя годинами розглядають в них малюнки.

– Я якось забавляла десять дiтей без допомоги каталогiв Ітона, – суворо сказала панi Рейчел.

– Ну-ну, не сварiться через каталоги, – весело сказала Енн. – Сьогоднi мiй день, якщо ви не забули. Я така щаслива, що хочу, аби всi були щасливими.

– Сподiваюся, твое щастя триватиме, дитинко, – зiтхнула панi Рейчел.

Вона й справдi щиро на це сподiвалася й вiрила, але боялася, так вiдкрито виставляти свое щастя на показ кидало виклик Провидiнню. Енн, заради ii ж добра, треба було трохи втихомирити.

Але того серпневого полудня сходами, застеленими старими самородними килимками, спускалася прекрасна й щаслива наречена – перша наречена в Зелених Дахах, струнка i з блискучими очима, пiд серпанком дiвочоi фати, з руками повними троянд.

Гiлберт, який чекав на неi внизу, пiдвiв закоханий погляд. Нарештi вона була його, ця невловима Енн, за якою вiн так довго гнався, здобута за роки терплячого очiкування. Це йому вона здалася й стала його нареченою. Чи вартий вiн ii? Чи зможе вiн зробити такою щасливою, якою сподiваеться? Якщо вiн ii пiдведе – якщо не вiдповiдатиме ii стандартам чоловiка – але тодi iхнi погляди зустрiлися й усi сумнiви вивiтрилися. Вони належали одне одному; i, що б життя для них не готувало, це не змiниться. Їхне щастя було в руках одне одного, i вони обое не мали страху.

Вони побралися в сонячному сяйвi старого саду, у колi люблячих облич давнiх друзiв. Пан Аллан дав iм шлюб, а преподобний Джо проказав. Як менi назвала це панi Рейчел Лiнд, «найгарнiшу весiльну молитву», яку вона коли-небудь чула. Пташки нечасто спiвають у вереснi, але котрась солодко щебетала, захована на гiлцi, коли Гiлберт з Енн повторювали своi вiчнi обiтницi.

Енн почула ii й зрадiла; Гiлберт теж ii почув i подумав, чому не всi птахи свiту з’едналися в однiй святковiй пiснi; Пол почув ii й пiзнiше написав про неi вiрш, який згодом викликав найбiльше захвату в його першiй збiрцi поезiй; Шарлотта почула ii й була переконана, що це добрий знак для ii улюбленоi панi Ширлi. Пташка спiвала до кiнця церемонii, а тодi видала один веселий завершальну трель. Старий сiро-зелений будинок ще не знав щасливiшого дня. Прозвучали всi старозавiтнi жарти, яким годиться прозвучати на весiллi, i всi вони здавалися свiжими й дотепними, нiби нiхто нiколи не чув iх ранiше. Панували радiсть i смiх; а коли Енн з Гiлбертом вiдбували, щоб встигнути на поiзд, з Полом в ролi кучера, двiйнята вже стояли напоготовi з рисом i старими черевиками, у киданнi яких Шарлотта Четверта i панi Гаррiсон взяли активну участь. Марiлла стояла бiля ворiт i дивилася вслiд екiпажу, поки той не зник з очей в кiнцi дороги, вздовж якоi рiс золотушник. Енн обернулася, щоб помахати на прощання. Вона поiхала – Зеленi Дахи бiльше не були ii домом; Обличчя Марiлли посiрiло й постарiло, коли вона повернулася в будинок, який Енн чотирнадцять рокiв, навiть у час своеi вiдсутностi, наповнювала свiтлом i життям.

Але Дiана зi своею малечею, мешканцi Будинку Вiдлуння й Аллани залишилися допомогти двом лiтнiм панi впоратися зi самотнiстю першого вечора; i iм вдалося влаштувати тиху приемну вечерю, за якою вони довго сидiли за столом й обговорювали деталi дня. Поки вони там сидiли, Енн з Гiлбертом сходили з потяга в Глен Сент Мерi.




V. Новосiлля


Доктор Девiд Блайт прислав по них свого коня та бричку, i хлопчик, який ii пригнав, широко всмiхнувся й пiшов, не попрощавшись, i залишив iх самих, щоб вони могли наодинцi насолодитися поiздкою до свого нового дому цього ясного вечора.

Енн на все життя запам’ятала красу краевиду, який вiдкрився перед ними дорогою через пагорб за селом. Їi нового дому ще не було видно; але перед нею розкинулася Гавань Чотирьох Вiтрiв, як велике блискуче дзеркало рожево-срiбних кольорiв. Ген внизу вона побачила вхiд у неi, мiж пiщаними дюнами з одного боку та високою, стрiмкою скелею з червоного пiсковику з iншого. За мiлководдям починалося море, спокiйне, чисте й мрiйливе. Маленьке рибальське село, яке примостилося в бухтi, де дюни зустрiчалися з берегом, мало вигляд великого опала в iмлi. Небо над ними було як коштовний келих, з якого виливалися сутiнки; повiтря було чисте й свiже, iз запахом моря, i весь пейзаж був наповнений нiжнiстю морського вечора. Вздовж порослого ялинами берега гаванi коливалося декiлька невиразних у темрявi вiтрил. Вдалинi дзвонив дзвiн у вежi бiлоi церковцi; глибокий, солодкий передзвiн летiв над водою й змiшувався зi стогоном моря. Свiтло в маяку на скелi спалахнуло теплим золотом на тлi ясного пiвнiчного неба, мерехтлива зiрка доброi надii. Горизонтом простягалася сiра стрiчка диму пароплава.

– Ой, краса, яка краса, – шепотiла Енн. – Я полюблю Чотири Вiтри, Гiлберте. Де наш дiм?

– Його ще не видно – ряд берiз за отiею бухтою його ховае. Десь за двi милi вiд Глен Сент Мерi, i вiд нього до маяка – ще миля. У нас буде небагато сусiдiв Енн. Бiля нас ще тiльки один будинок, i я не знаю, хто в ньому живе. Тобi не буде самотньо?

– Не з маяком i всiею цiею красою за компанiю. А хто живе в тому будинку, Гiлберте?

– Не знаю. Вiн виглядае – не зовсiм виглядае – що його мешканцi могли б виявитися нашими спорiдненими душами, Енн, чи не так?

Будинок був великий, солiдний, помальований у такий яскравий зелений, що пейзаж довкола тьмянiв на його тлi. За ним був фруктовий сад, а перед ним – доглянутий газон, але, однак, дiм здавався якимсь голим. Може, через його надмiрну охайнiсть; все господарство, будинок, сараi, сад, газон i алея були навдивовижу охайними.

– Малоймовiрно, що хтось з таким смаком на фарби може бути ДУЖЕ спорiдненим, – погодилася Енн, – хiба що це нещасний випадок – як наша синя зала. Я чомусь упевнена, що дiтей тут немае. Вiн навiть ще охайнiший, нiж стара садиба Копiв на Торi-роуд, а я й не уявляла, що може бути щось ще охайнiше.

Вони нiкого не зустрiли на вогкiй, червонiй дорозi, яка звивалася вздовж узбережжя гаванi. Але коли вони зрiвнялися з рядом берiз, за яким ховався iхнiй дiм, Енн побачила дiвчину, яка гнала зграю снiжно-бiлих гусей вздовж гребеня оксамитового зеленого пагорба праворуч. Пiд ним росли високi, пишнi ялини. Помiж iхнiми гiлками визирали жовтi поля, жовтi дюни й латки синього моря. Дiвчина була висока й вбрана в блiдо-блакитну ситцеву сукню. Йшла вона прямо й пiдстрибуючи. Вона разом зi своiми гусьми вийшла з ворiт бiля пiднiжжя пагорба, коли Енн з Гiлбертом проiжджали повз, i уважно на них подивилася з виразом, який не дотягував до цiкавостi, але був чимось бiльшим простоi допитливостi. На коротку мить Енн здалося, що в ньому був прихований натяк на ворожiсть. Але вiд краси дiвчини Енн аж перехопило подих – краси такоi явноi, що всюди мала привертати увагу. На нiй не було капелюшка, але короною на головi в неi були викладенi важкi коси блискучого волосся, кольору стиглоi пшеницi; ii очi були синi й променистi; ii фiгура, у простiй ситцевiй сукнi, була дивовижний; а вуста ii були такi червонi, як букет криваво-червоних макiв, затканий у неi за поясом.

– Гiлберте, хто ця дiвчина, яку ми щойно минули? – тихо спитала Енн.

– Я не зауважив нiякоi дiвчини, – сказав Гiлберт, який всю свою увагу зосередив на своiй нареченiй.

– Вона стояла бiля ворiт – нi, не озирайся. Вона все ще дивиться на нас. Я ще в життi не бачила такого гарного обличчя.

– Не пам’ятаю, щоб бачив особливо вродливих дiвчат, коли був тут. У Гленi е декiлька гарненьких дiвчат, але навряд чи iх можна назвати красунями.

– А ця дiвчина – красуня. Ти, напевно, ii не бачив, iнакше б запам’ятав. Їi неможливо забути. Я таке лице ранiше хiба на картинах бачила. А ii волосся! Воно менi нагадало Браунiнгову «золоту линву» й «розкiшну змiю»!

– Може, вона гостюе в Чотирьох Вiтрах – напевно, у тому великому лiтньому готелi над гаванню.

– На нiй був бiлий фартух, i вона гнала гусей.

– Може, для розваги. Дивися, Енн – ось наш будинок.

Енн подивилася й поки забула про дiвчину з прекрасними, ображеними очима. Перший погляд на ii новий дiм тiшив око й зiгрiвав душу – вiн виглядав, неначе велика вершкова мушля, викинута на берег гаванi. Ряд високих осокорiв вздовж пiд’iзноi алеi виступав на тлi неба величавими пурпуровими силуетами. За ними розкинувся лiс пишних ялин, якi захищали сад вiд надмiру охочого подиху морських вiтрiв, i в ньому вiтри вигравали чудернацьку мiстичну музику. Як i всi лiси, вiн, здавалося, ховав якiсь таемницi – таемницi, чари яких можна було розкрити тiльки ввiйшовши в нього й занурившись у терпеливi пошуки. Зовнi темнi зеленi руки-гiлки ховали iх вiд надто допитливих чи, навпаки, байдужих очей.

Нiчнi вiтри починали своi дикi танцi за мiлководдям, i в рибальському селi спалахувало свiтло, коли Енн з Гiлбертом пiд’iжджали осокоровою алеею. Дверi будиночку вiдчинилися, i зi сутiнкiв до них замиготiв вогонь у камiнi. Гiлберт допомiг Енн зiйти з брички й повiв ii в сад, через хвiртку мiж ялинами, по акуратнiй, червонiй стежцi до сходинки з пiщаника.

– Ласкаво просимо додому, – прошепотiв вiн, i, тримаючись за руки, вони переступили порiг свого Будинку Мрii.




VI. Капiтан Джим


«Старий доктор Дейв» i «панi доктор Дейв» прийшли в будиночок привiтати молоду й молодого. Доктор Дейв був великим, веселим чолов’ягою з бiлими вусами, а панi доктор була невеличкою, рожевощокою, сивоволосою чепурною дамою, яка вiдразу прикипiла до Енн душею, i буквально, i фiгурально.

– Я така рада тебе бачити, дорогенька. Ти, напевно, дуже втомлена. Ми приготували вам перекусити, а Капiтан Джим принiс вам форелi. Капiтане Джим – ви де? Ох, вiн, напевно, вийшов подивитися до коня. Ходiмо на гору, вiднесемо твоi речi.

Енн пiшла вслiд за панi доктор Дейв й оглянула ii ясним, вдячним поглядом. Їй дуже подобався вигляд ii нового дому. У ньому, здавалося, була атмосфера Зелених Дахiв i старих традицiй.

– Думаю, панi Елiзабет Рассел могла б стати моею «спорiдненою душею», – тихенько сказала вона, коли опинилися наодинцi у своiй кiмнатi.

У кiмнатi було два вiкна; слухове вiкно виходило на гавань, дюни й маяк Чотирьох Вiтрiв.

«На пiну морську виходить вiкно
В казковому краi, забутiм давно», —

м’яким голосом процитувала Енн. Інше вiкно вiдкривалося на долину, забарвлену в кольори жнив, через яку протiкав струмок. За пiвмилi вiд струмка виднiвся единий будинок на горизонтi – стара сiра хата, оточена велетенськими вербами, крiзь якi визирали його вiкна, як сором’язливi очi, якi чогось шукають у темрявi. Енн було цiкаво, хто там живе; вони були б ii найближчими сусiдами, тому вона сподiвалася, що вони виявляться гарними людьми. Нараз вона згадала про вродливу дiвчину з бiлими гусьми.

«Гiлберт думае, вона не мiсцева», – мiркувала Енн, «але в мене таке вiдчуття, що мiсцева. Щось у нiй було, що робило ii частиною моря, неба й гаванi. Чотири Вiтри в неi в кровi».

Коли Енн спустилася вниз, Гiлберт стояв перед камiном i розмовляв з якимсь незнайомцем. Обое повернулися, коли зайшла Енн.

– Енн, це Капiтан Бойд. Капiтане Бойд, моя дружина.

Це вперше Гiлберт сказав «моя дружина» комусь, окрiм Енн, i вiн мало не запишався. Старий капiтан простягнув Енн м’язисту руку; вони всмiхнулися одне одному й тiеi ж митi стали друзями. Спорiдненi души впiзнали одна одну.

– Щиро радий з вами познайомитися, панi Блайт; i сподiваюся, ви будете така ж щаслива, як i перша наречена, яка тут жила. Нiчого кращого я вам не можу побажати. Але ваш чоловiк представив мене трохи неправильно. Всi мене називають «Капiтан Джим», i ви теж зрештою будете, то чому б з цього й не почати. Ну, ви красуня-наречена, панi Блайт. Дивлюся на вас, i здаеться, що я сам щойно одружився.

Всi засмiялися, а панi доктор Дейв запросила Капiтана Джима залишитися з ними на вечерю.

– Дуже дякую. Я й не проти, панi докторова. Я зазвичай iм сам вдома, у компанii хiба вiдображення моеi староi фiзiономii в дзеркалi навпроти. Нечасто менi випадае нагода сiсти за стiл з двома такими гарними, милими ледi.

На паперi комплiменти Капiтана Джима можуть виглядати дуже простими, але вiн робив iй з такою витонченою повагою в голосi й поглядi, що жiнка, яка ставала iх предметом, почувалася королевою, якiй по королiвському вiддають належне.

Капiтан Джим був простим, але великодушним старим чоловiком, з вiчною молодiстю в очах i в серцi. Вiн був високоi статури, вайлуватий, трохи сутулий, i все ж складав враження великоi сили й витривалостi; гладенько поголене обличчя було бронзове вiд засмаги й усе в зморшках; густа грива сталево-сивого волосся падала на плечi, i пара дивовижно синiх, глибоко посаджених очей, якi то пускали бiсики, то витали в мрiях, а часом дивилися в бiк моря з виразом тужливого пошуку, як у людини, яка загубила щось цiнне i не могла знайти. Одного дня Енн дiзнаеться, що ж шукав Капiтан Джим.

Годi заперечувати, що Капiтан Джим був не особливо вродливим чоловiком. Його великi щелепи, шершавий рот i квадратнi брови були важко назвати гарними; i вiн пройшов багато нещасть та випробувань, якi позначилися на його тiлi так само як i на душi; але хоч з першого погляду вiн здався Енн непоказним, бiльше Енн нiколи так про нього не думала – дух, який сяяв крiзь свое потрiпане помешкання, прикрашав його собою.

Вони зiбралися за веселим столом. Домашне вогнище прогнало прохолоду вересневого вечора, але вiкно було вiдчинене, i морський бриз все одно наповнював кiмнату. Вид був надзвичайний, вiн охоплював гавань i вигин низьких пурпурових пагорбiв вдалинi. Стiл був заставлений делiкатесами вiд панi доктор Дейв, але головною стравою, безсумнiвно, була велика тарiлка морськоi форелi.

– Я подумав, вона добре смакуватиме з дороги, – сказав Капiтан Джим. – Вона настiльки свiжа, наскiльки свiжою може бути форель, панi Блайт. Двi години тому цi рибки ще плавали в ставку Глен.

– А хто сьогоднi наглядае за маяком, Капiтане Джим? – спитав доктор Дейв.

– Племiнник Алек. Вiн так само добре на цьому знаеться, як i я. Ну, тепер я точно радий, що ви запросили мене на вечерю. Я добряче зголоднiв – в обiд майже нiчого не iв.

– Здаеться менi, що ви морите себе голодом на тому маяку, – суворо сказала панi доктор Дейв. – Ви нiколи не завдаете собi клопоту приготувати пристойний обiд.

– О, та я готую, панi докторова, – заперечив Капiтан Джим. – Я взагалi живу, як король. Вчора ввечерi я iздив у Глен i привiз додому кiлограм м’яса. Я сьогоднi мiг мати розкiшну вечерю.

– І що сталося з м’ясом? – спитала панi доктор Дейв. – Ви його загубили по дорозi додому?

– Нi, – капiтан Джим мав боязкий вигляд. – Вже коли я збирався спати, прийшов бiдний, обдертий пес i попросився на нiч. Вiн, напевно, з рибальського селища. Я не мiг видворити бiдолаху – у нього була рана на стопi. То я зачинив його на верандi, дав йому старий мiшок, щоб вiн собi постелив, та й сам лiг спати. Але чомусь я не мiг заснути. Думав-думав, i згадав, що той пес виглядав голодним.

– І ви встали й дали йому м’ясо – ВСЕ м’ясо, – сказала панi доктор Дейв, з переможною доганою в голосi.

– Ну, але бiльше нiчого було давати, – запротестував Капiтан Джим. – Нiчого, чого б пес став iсти. Вiн, напевно, був направду голодний, бо йому той м’ясо пiшло на один зуб. Я добре спав до кiнця ночi, але мiй обiд виходив скупим – картопля й крапка, як то кажуть. А той лайдак на ранок втiк. Думаю, ВІН не був вегетарiанцем.

– Покинути тiльки, що через якогось нiкчемного пса ви себе морите голодом! – пирхнула панi доктор Дейв.

– Може, для когось вiн зовсiм i не нiкчемний, – заперечив Капiтан Джим. – Вигляд вiн, правду кажучи, мав не дуже, але ж пса не можна судити за виглядом. Може, вiн, як i я, мае внутрiшню красу. Першому Помiчнику, мушу визнати, вiн зовсiм не сподобався. Вiн це показував всiм своiм виглядом. Але Перший Помiчник упереджений. Хiба може кiт судити пса. Хай там як, але я залишився без вечерi на сьогоднi, тому менi дуже приемно опинитися на цiй щедрiй вечерi, в прекрасному товариствi. Добре мати добрих сусiдiв.

– А хто живе в будинку мiж вербами за струмком? – спитала Енн.

– Панi Дiк Мур, – сказав Капiтан Джим, – з чоловiком, – додав вiн, нiби пiзнiше про нього згадав.

Енн усмiхнулася, уявивши собi панi Дiк Мур з того, як Капiтан Джим про неi сказав; очевидно, друга панi Рейчел Лiнд.

– У вас небагато сусiдiв, панi Блайт, – продовжив Капiтан Джим. – Цей бiк гаванi негусто заселений. Бiльшiсть землi належить пану Говарду, он там, за Гленом, i вiн здае ii на пасовиська. А з iншого боку людей багато – особливо МакАлiстерiв. Цiла колонiя тих МакАлiстерiв, яблуку нема де помiж ними впасти. На днях я говорив зi старим Леоном Блекваером. Вiн все лiто працював на гаванi. «Там однi МакАлiстери», – так вiн менi сказав. Нiл МакАлiстер, Сендi МакАлiстер, Вiльям МакАлiстер, Алек МакАлiстер, Ангус МакАлiстер – напевно, i сам дiдько МакАлiстер.

– Елiотiв i Кровфордiв не менше, – сказав доктор Дейв, коли смiх трохи втих. – Знаеш, Гiлберте, у нас у Чотирьох Вiтрах е стара приказка – «Вiн чванства Елiотiв, гординi МакАлiстерiв, i марнославства Кровфордiв врятуй нас Господи».

– Але е мiж ними й багато добрих людей, – сказав Капiтан Джим. – Я плавав з Вiльямом Кровфордом багато рокiв, i у вiдвазi, витримцi й чесностi йому нема рiвних. З того боку Чотирьох Вiтрiв люди мають клепку. Може, тому з цього боку до них i придираються. Смiшно, правда, як людям шкода, що хтось народився трохи мудрiшим за них.

Доктор Дейв, в якого вже за спиною сорок рокiв ворожнечi з людьми з iншого боку гаванi, засмiявся i погодився.

– А хто живе в тому блискучому смарагдовому домi десь за пiвмилi звiдси? – спитав Гiлберт.

Капiтан Джим задоволено всмiхнувся.

– Панi Корнелiя Браянт. Вона, думаю, невдовзi прийде до вас, коли дiзнаеться, що ви пресвiтерiанцi. Якби ви були методистами, вона б i носа сюди не показала. Корнелiя страшно боiться методистiв.

– Цiкава людина, – усмiхнувся доктор Дейв. – Найзавзятiша чоловiконенависниця.

– Бо iй жоден не дiстався? – спитав Гiлберт, смiючись.

– Нi, завсiднi, – серйозно вiдповiв Капiтан Джим. – Корнелiя могла б обрати, кого хоче, коли була молода. Навiть зараз iй досить було повести пальцем, i якийсь старий вдiвець вже був би ii. Вона просто, здаеться, народилася з хронiчною ненавистю до чоловiкiв i методистiв. У неi найгострiший язик i найдобрiше серце на всi Чотири Вiтри. Де б сталося лихо, вона вже там, робить все, щоб допомогти. Вiд неi нiколи не почуеш злого слова про iншу жiнку, i якщо вона вже любить нас, нещасних чоловiкiв ганити, то якось наша товста шкiра це витримае.

– Про вас вона говорить тiльки хороше, Капiтане Джим, – сказала панi доктор Дейв.

– Боюся, що так. Менi це не дуже подобаеться. Вiд цього здаеться, що в менi е щось протиприродне.




VII. Наречена шкiльного вчителя


– Хто була перша наречена в цьому домi, Капiтане Джим? – спитала Енн, коли вони сидiли довкола камiна пiсля вечерi.

– Вона частина iсторii, пов’язаноi з цим будинком, про яку я чув? – спитав Гiлберт. – Хтось менi казав, ви можете ii розповiсти, Капiтане Джим.

– Так-так, я ii знаю. Я, напевно, едина людина в Чотирьох Вiтрах, яка пам’ятае наречену шкiльного вчителя такою, якою вона прибула на острiв. Вона мертва вже тридцять рокiв, але вона одна з тих жiнок, яких неможливо забути.

– Розкажiть нам цю iсторiю, – попросила Енн. – Хочу все дiзнатися про жiнок, якi тут жили до мене.

– Ну, iх було всього три – Елiзабет Рассел, панi Нед Рассел i наречена вчителя. Елiзабет Рассел була милим, розумним створiнням, панi Нед теж була гарна жiнка. Але iм не зрiвнятися з нареченою вчителя. Вчителя звали Джон Селвiн. Вiн приiхав зi Старого Свiту вчити в школi в Гленi, коли я був шiстнадцятирiчним хлопцем. Вiн не був схожий на iнших iзгоiв, якi приiжджали працювати в школi на Островi Принца Едварда. Бiльшiсть з них були хитромудрими пияками, якi вчили дiтей читати, писати й рахувати, коли були тверезi, i давали iм прочуханки, коли не були. Але Джон Селвiн був хорошим, вродливим парубком. Вiн винаймав кiмнату в мого батька, i ми з ним заприятелювали, хоч вiн i був на десять рокiв старшим. Ми разом читали, гуляли, говорили. Вiн знав про всю поезiю, яка коли-небудь була написана, i цитував менi ii вечорами на березi. Тато вважав це страшною тратою часу, але мирився, сподiваючись, що це вiдiб’е менi охоту йти в море. Ну, але ЦЬОГО нiщо не могло зробити – у моеi мами в роду всi ходили в море, так що це було в мене в кровi. Але я любив слухати, як Джон читае й декламуе. Пройшло вже майже шiстдесят рокiв, але я все ще можу повторити кожен вiрш, який вiд нього почув. Майже шiстдесят рокiв!

Капiтан Джим на мить замовк, дивлячись у вогнище в пошуку минулих днiв. Тодi зiтхнув i повернувся до розповiдi.

– Пам’ятаю, одного вечора я зустрiв його на дюнах. Вiн мав гарний настрiй – точнiсiнько, як ви, докторе Блайт, коли привезли сьогоднi панi Блайт. Як тiльки я вас побачив, зразу про нього згадав. І вiн менi розповiв, що вдома в нього кохана, i що вона до нього приiде. Мене, малого егоiста, це мало тiшило; я боявся, тепер ми вже не будемо такими приятелями. Але менi вистачило гiдностi йому цього не показати. Вiн менi все про неi розповiв. Їi звали Персiс Лi, i вона мала приiхати ще ранiше, разом з ним, але на завадi став ii старий дядько. Вiн хворiв, а вiн ii ростив, коли померли ii батьки, тому вона не могла його залишити. А тепер вiн помер i вона iхала вийти замiж за Джона Селвiна. У тi днi то була нелегка подорож для жiнки. Поромiв було не так багато. «Коли вона мае бути тут», – спитав я. «Вона вiдпливае на “Королiвському Вiльямi” 20 червня», – сказав вiн, «i мае тут бути в серединi липня. Треба зустрiтися з теслею Джонсоном, щоб вiн збудував для неi дiм. Сьогоднi я отримав ii листа. Ще до того, як я його вiдкрив, знав, що в ньому добрi новини. Я ii бачив кiлька ночей тому». Я його не зрозумiв, i тодi вiн менi пояснив – хоч я i далi не дуже розумiв. Вiн сказав, що мае дар – чи то пак прокляття. Вiн сам сказав, панi Блайт, – дар чи прокляття. Вiн не знав, як це назвати. Сказав, що його прапрабаба мала такий самий, i ii за це спалили за вiдьомство. Вiн сказав, що в нього бувають моменти – транси, так вiн це назвав – якi на нього часом находять. Є таке, лiкарю?

– Є люди, якi точно схильнi до трансiв, – вiдповiв Гiлберт. – Це бiльше фiзичне питання, нiж медичне. А якi в цього Джона Селвiна були транси?

– Як сни, – скептично вiдповiв старий лiкар.

– Вiн сказав, що в снах бачив рiзнi речi, – повiльно проказав Капiтан Джим. – Майте на увазi, я вам розказую тiльки те, що вiн сам менi сказав – що вiдбувалося – що МАЛО вiдбутися. Вiн казав, часом вони його втiшали, а часом лякали. Чотири ночi перед тим вiн впав у транс – просто коли сидiв i дивився на вогонь. Вiн побачив стару кiмнату, яку бачив в Англii, а в нiй – Персiс Лi, яка простягала до нього руки й мала щасливий вигляд. Тож вiн знав, що отримуе добру звiстку вiд неi.

– Сон – просто сон, – посмiявся старий лiкар.

– Напевно – напевно, – погодився Капiтан Джим. – Те саме i я йому тодi сказав. Думати так було простiше. Менi не подобалася думка, що вiн мае видiння – це було неприродно. «Нi», – сказав вiн, – «менi це не приснилося. Але бiльше ми про це не говоритимемо. Ти перестанеш бути моiм другом, якщо забагато про це думатимеш». Я сказав йому, що нiщо не зiпсуе нашоi дружби. Але вiн тiльки захитав головою й сказав: «Друже, я знаю. Я й ранiше втрачав друзiв через це. І я iх не виню. Бувае, менi й до себе важко ставитися приязно через це. Така сила мае в собi щось божественне – добре це божество чи лихе, не знаю. Але ми, смертнi, лякаемося надто близького контакту як з Богом, так i з дияволом». Такi були його слова. Я iх пам’ятаю, нiби вчора почув, хоч i не знаю, що саме вiн мав на увазi. Що, лiкарю, думаете, вiн хотiв сказати?

– Сумнiваюся, що вiн i сам знав, що мае на увазi, – роздратовано сказав доктор Дейв.

– Думаю, я розумiю, – прошепотiла Енн. Вона слухала у своiй звичнiй манерi, зi стиснутими вустами та блиском в очах. Капiтан Джим насолодився вдячною усмiшкою, перш нiж продовжити розповiдь.

– Ну, невдовзi весь Глен i Чотири Вiтри знали, що до вчителя приiжджае наречена, i всi радiли, бо дуже його поважали. І всi зацiкавилися його домом – ЦИМ домом. Вiн обрав для нього це мiсце, бо звiдси видно гавань i чути море. Вiн облаштував сад для своеi нареченоi, але осокори посадив не вiн. Їх посадив пан Нед Расел. Але в саду е подвiйний ряд троянд, якi ученицi школи висадили для нареченоi вчителя. Вiн казав, рожевi символiзують ii щоки, бiлi – брови, а червонi – вуста. Вiн так багато цитував поезiю, що, гадаю, почав i сам говорити вiршами. Майже кожен прислав йому якийсь маленький подарунок, щоб допомогти обставляти будинок. Коли сюди поселилися Рассели – а вони були досить забезпеченi – то вони гарно його обставили, як бачите; але першi меблi тут були дуже простi. Цей будиночок, однак, був багатий на любов. Жiнки присилали ковдри, скатертини й таке iнше. Навiть слiпа стара тiтка Маргарет Бойд сплела кошик для неi з ароматноi лози. Дружина вчителя роками використовувала ii для хустинок. Ну, нарештi все було готове – навiть дрова в камiнi були готовi, щоб iх запалили. Це був не той самий камiн, але на тому самому мiсцi. Панi Елiзабет поставила тут це камiн рокiв п’ятнадцять тому. То був великий, старомодний камiн, в якому можна було смажити бика. Не раз я сидiв тут i розказував байки, як сьогоднi.

Знову запанувала тиша, поки Капiтан Джим мав зустрiч з вiдвiдувачами, яких Енн з Гiлбертом не бачили – людьми, який сидiли довкола цього ж камiну в роки, якi вже проминули, з радiстю в блискучих очах, першi нiж тi закрилися назавжди пiд землею в церковному дворi чи на морському днi. Колись тут вже бiгали й смiялися дiти. Тут зимовими вечорами збиралися друзi. Були танцi, музика й жарти. Мрiяли юнаки й дiвчата. Для Капiтана Джима цей дiм заселяли тiнi багатьох мешканцiв.

– Будинок закiнчили першого липня. Тодi вчитель почав рахувати днi. Його часто бачили на березi, i ми тодi казали «Скоро вона буде з ним». Їi чекали в серединi липня, але вона не приiхала. Нiхто не тривожився. Судна часто затримувалися на днi, а то й тижнi. «Королiвський Вiльям» запiзнювався на тиждень – тодi на два – а тодi на три. І от ми почали боятися, i ставало все гiрше й гiрше. Зрештою, я просто не мiг дивитися Джону Селвiну в очi. Знаете, панi Блайт, – Капiтан Джим стишив голос, – я почав думати, що вони, мабуть, виглядали як очi його прапрабаби, коли пекли ii до смертi. Вiн нiчого не казав, але проводив уроки, як увi снi, а тодi бiг на берег. Не одну нiч вiн ходив там вiн заходу до свiтанку. Люди казали, що вiн збожеволiв. Всi вже втратили надiю – Королiвський Вiльям запiзнювався на вiсiм мiсяцiв. Була середина вересня, а нареченоi вчителя так i не було – i вже не буде, так ми думали. Три днi бушував великий шторм, i ввечерi пiсля нього я пiшов на берег. Там я застав вчителя, який обiперся руками на великий камiнь i вдивлявся в море. Я заговорив до нього, але вiн не вiдповiв. Його очi, здавалося, дивилися на щось невидиме. Обличчя його було нерухоме, як в трупа. Я його покликав: «Джоне! Джоне!», – як налякане дитя, – «прокинься!». Той жахливий вираз, здаеться, вивiтрився з його погляду. Вiн повернув до мене голову. Нiколи не забуду його обличчя. «Все добре, друже», – сказав вiн. – «Я бачив, як Королiвський Вiльям вiдпливае з Іст-Поiнту. Вона буде тут до свiтанку. Завтра ввечерi я сидiтиму бiля камiна зi своею нареченою». Думаете, вiн це дiйсно тодi побачив?» – раптово спитав Капiтан Джим.

– Господь його знае, – м’яко вiдповiв Гiлберт. – Велика любов i великий бiль можуть творити хтозна-якi дива.

– Я впевнена, що вiн це побачив, – серйозно сказала Енн.

– Нi-се-нiт-ни-цi, – сказав доктор Дейв, проте тепер менш упевнено.

– Бо, знаете, – поважно сказав Капiтан Джим, – «Королiвський Вiльям» прибув у Чотири Вiтри наступного ранку. Всi в Гленi й вздовж узбережжя вийшли на старий причал ii зустрiчати. Вчитель виглядав ii там усю нiч. Як ми кричали, коли корабель з’явився на горизонтi.

Очi Капiтана Джима свiтилися. Вони дивилися на гавань Чотирьох Вiтрiв шiстдесят рокiв тому, зi старим кораблем, як з’явився в променях сходу сонця.

– І Персiс Лi була на борту? – спитала Енн.

– Так – вона i дружина капiтана. У них була страшна дорога – вiд одного шторму до iншого – i провiзiя закiнчилася. Але ось вони нарештi припливли. Коли Персiс Лi ступила на старий причал, Джон Селвiн схопив ii у своi обiйми – i люди перестали кричати й почали плакати. Я й сам заплакав, хоч i роками в цьому не признавався. Хiба не смiшно, як хлопцi соромляться слiз?

– Персiс Лi була гарна? – спитала Енн.

– Що ж, не знаю, чи назвали б ви ii гарною – не знаю, – повiльно проказав капiтан. – Чомусь з нею нiколи про це не задумувався. Це просто було неважливо. У нiй було щось таке миле й привабливе, що ii не можна було не любити, от i все. Але на неi приемно було дивитися – великi, яснi карi очi й гора блискучого каштанового волосся, англiйська шкiра. Вони з Джоном побралися в нашому домi того вечора; всi зблизька й здалека були там, а потiм ми привезли iх сюди. Панi Селвiн розпалила вогонь, i ми iх тут залишили, як Джон i бачив у своему видiннi. Дивна рiч – дивна рiч! Але я свого часу багато дивного надивився.

Капiтан Джим глибокодумно захитав головою.

– Гарна iсторiя, – сказала Енн, яка нарештi отримала достатню порцiю романтики. – Скiльки вони тут прожили?

– П’ятнадцять рокiв. Невдовзi пiсля iхнього весiлля я вийшов в море, ще зовсiм зелений. Але кожного разу, коли я повертався з плавання, то йшов сюди, навiть ще до того, як пiти додому, i розповiдав усе панi Селвiн. П’ятнадцять щасливих рокiв! Вони мали талант бути щасливими, цi двое. Є такi люди, якщо ви колись звертали увагу. Вони НЕ МОГЛИ бути нещасними довго, що б не сталося. Раз чи два вони сварилися, бо обое були запальнi. Але одного разу панi Селвiн смiеться цим своiм миленьким смiхом i каже: «Я жахливо почувалася, коли ми з Джоном сварилися, але глибоко в душi я була щасливою, що маю такого доброго чоловiка, з яким можна отак сваритися, а потiм миритися». Потiм вони переiхали в Шарлоттаун, i Нед Рассел купив цей будинок i привiв сюди свою наречену. Вони були веселою молодою парою, я iх пам’ятаю. Панi Елiзабет Рассел була Алековою сестрою. Вона перебралася до них десь за рiк, i вона теж була життерадiсним створiнням. Стiни цього будинку просочилися смiхом. Ви вже третя наречена, яку я тут бачу, панi Блайт – i найвродливiша.

Капiтан Джим зумiв надати своему грубуватому комплiменту делiкатнiсть фiалки, яку Енн прийняла з гордiсть. Того вечора вона була гарна, як нiколи, з рум’янцем нареченоi на щоках i свiтлом любовi в очах; навiть суворий доктор Дейв схвально на неi подивився й сказав своiй дружинi, коли вони разом iхали додому, що рудоволоса дружина хлопця була наче справжня красуня.

– Пора менi повертатися на маяк, – оголосив Капiтан Джим. – Я прекрасно провiв вечiр.

– Приходьте до нас якомога частiше, – сказала Енн.

– Цiкаво, чи запросили б ви мене, якби знали, як радо я прийму це запрошення, – сказав Капiтан Джим.

– Тобто, ви хочете спитати, чи мое запрошення щире, – всмiхнулася Енн. – Що ж, щире. Чесно-пречесно, як казали ми в школi.

– Тодi я приходитиму. Найiмовiрнiше, я вам докучатиму в будь-який час. І для мене буде честь, якщо ви теж до мене часом навiдуватиметеся. Менi зазвичай нема з ким поговорити, крiм Першого Помiчника, благослови Господь його товариську душу. Вiн вмiе слухати, але говорити вiн не мастак. Ви молода, я старий, але нашi душi одного вiку. Ми обое належимо до того типу людей, якi знають Йосифа, як сказала б Корнелiя Браянт.

– Знали Йосифа? – спантеличено перепитала Енн.

– Так. Корнелiя дiлить людей на два типи – тих, хто знае Йосифа, i тих, хто не знае. Якщо людина сходиться з тобою в поглядах, i мае подiбнi смаки й почуття гумору – значить, ви належите до тих, хто знае Йосифа.

– О, я зрозумiла, – сказала Енн, на яку раптом пролилося свiтло. – Я це називала – i все ще називаю «спорiдненi душi» в лапках.

– Точно, так, – погодився Капiтан Джим. – Оце ми i е, що б ЦЕ не було. Коли ви сьогоднi зайшли, панi Блайт, я сказав собi: «Так, вона знае Йосифа». І добре, що так, бо iнакше ми не могли б насолоджуватися товариством одне одного. Як на мене, то люди, якi знають Йосифа – сiль землi.

Мiсяць щойно пiднявся, коли Енн з Гiлбертом пiшли провести своiх гостей до дверей. Чотири Вiтри починали ставати мрiею, чарiвною гаванню, в якiй нiколи не може лютувати буря. Верхiвки осокорiв вздовж пiд’iзноi алеi, високих i темних, нiби вбраних в сутани, бралися срiблом.

– Завжди любив осокори, – сказав Капiтан Джим, махаючи на них довгою рукою. – Дерева принцес. Тепер вони вийшли з моди. Люди скаржаться, що в них сохнуть верхiвки й вони втрачають вигляд. Може й так – якщо тiльки кожного року не ризикувати власною шиею та лазити кожноi весни по драбинi, щоб iх обстригти. Я завжди iх обстригав для панi Елiзабет, тому ii осокори мали охайний вигляд. Вона iх особливо любила. Їй подобалося, якi вони гордi й показнi. ВОНИ не братаються з кожним Томом, Дiком i Гаррi. Клени – то просто компанiя, панi Блайт, а осокори – високе товариство.

– Яка гарна нiч, – сказала панi докторова, сiдаючи в бричку.

– Ночi переважно гарнi, – сказав Капiтан Джим. – Але я от дивлюся на мiсячне сяйво над Чотирма Вiтрами й гадаю, що ж залишаеться для неба. Мiсяць мiй великий друг, панi Блайт. Я його люблю, скiльки себе пам’ятаю. Коли я мав вiсiм рокiв, то заснув у саду одноi ночi, i нiхто не зауважив. Я прокинувся серед ночi й перелякався до смертi. Якi тiнi, якi дивнi звуки! Не смiв i ворухнутися. Тiльки припав до землi й пищав, як мишка. Здавалося, що на свiтi крiм мене одного бiльше нiкого нема. А тодi раптом я побачив мiсяць, який заглядав на мене крiзь гiлки яблуньки, просто як старий друг. І менi зразу стало спокiйнiше. Встав i пiшов у дiм, вiдважний, як лев, дивлячись на мiсяць. Не одну нiч я спостерiгав за ним з палуби свого корабля, у далеких морях. Чому ви ж менi не кажете нарештi закрити рота на замок i йти додому?

Смiх i побажання доброi ночi затихли. Енн з Гiлбертом обiйшли сад, тримаючись за руки. Струмок, який бiг через куток, вкривався брижами в тiнi берiз. Мак вздовж його берега скидався на чашi мiсячно свiтла. Квiти, посадженi руками нареченоi вчителя, наповнювали повiтря своiми ароматами, як благословення минулих днiв. Енн зупинилася, щоб надихатися.

– Люблю нюхати квiти в темрявi, – сказала вона. – Тодi можна вiдчути iхню душу. Ох, Гiлберте, цей будиночок – все, про що я мрiяла. І я така рада, що я тут не перша наречена!




VIII. Панi Корнелiя Браянт робить вiзит


Вересень того року був мiсяцем золотих туманiв i пурпуровоi iмли в Гаванi Чотирьох Вiтрiв – мiсяць осяяних сонцем днiв i ночей, якi купалися в мiсячному свiтлi чи пульсували зорями. Жоден шторм його не затьмарив, не здiймався сильний вiтер. Енн з Гiлбертом приводили до ладу свое гнiздечко, гуляли пляжем, плавали в гаванi, iздили в Чотири Вiтри та в Глен, чи порослими папороттю, вiддаленими лiсовими дорогами; словом, мали такий медовий мiсяць, якому могли б позаздрити будь-якi закоханi.

– Якби життя мало взяти й зупинитися, все одно варто було народитися заради останнiх чотирьох тижнiв, правда? – сказала Енн. – Не думаю, що нам ще колись випаде таких чотири iдеальнi тижнi – але вони в нас були. Все – вiтер, погода, люди, Будинок Мрii – змовилися, щоб зробити наш медовий мiсяць чудесним. Не було навiть жодного дощового дня, вiдколи ми приiхали.

– І ми жодного разу не сварилися, – дражнився Гiлберт.

– Ну, «це така насолода, яку краще вiдкласти», – процитувала Енн. – Я така рада, що ми вирiшили провести медовий мiсяць тут. Нашi спогади про нього завжди будуть пов’язанi з цим мiсцем, будинком наших мрiй, замiсть того, щоб бути розкиданими по чужих мiсцях.

В атмосферi iхнього нового дому вiдчувався дух романтики та пригод, якого бракувало Енн в Ейвонлi. Хоч там вона теж жила недалеко вiд моря, воно не було частиною ii життя. У Чотирьох Вiтрах воно ii оточувало й постiйно кликало до себе. Вона його бачила з кожного вiкна нового дому. Воно завжди шумiло в неi у вухах. Судна щодня припливали на причал в Гленi чи вiдпливали на заходi сонця, у порти за пiвсвiту звiдти. Рибальськi човни пiд бiлими крилами випливали вранцi, а на вечiр поверталися навантаженi. Моряки й рибалки iздили звивистими червоними дорогами гаванi, безтурботнi й задоволенi. Завжди було вiдчуття духу пригод i далеких мандрiв. У Чотирьох Вiтрах життя було не таке врiвноважене й усталене, як в Ейвонлi; на них дув вiтер змiн; море гукало мешканцiв узбережжя, i навiть тi, хто не мiг вiдповiсти на його поклик, вiдчували його збудження, хвилювання, таемницi й можливостi.

– Тепер я розумiю, чому деякi люди мусять виходити в море, – сказала Енн. – Це бажання, яка напливае на нас постiйно – попливти за горизонт, де заходить сонце – мае бути дуже сильне, якщо з ним народитися. Не дивуюся, що Капiтан Джим через нього втiк. Не бувае такого, щоб я побачила корабель, який випливае з каналу, чи чайку, яка кружляе над дюнами, i не захотiла й собi опинитися на борту чи мати крила, не як голуб, «полетiв би й вiдпочив би», а як чайка, кинутися в саме серце шторму.

– Ти залишишся тут зi мною, Енн, дiвчинко, – лiниво проказав Гiлберт. – І нiкуди ти вiд мене не полетиш нi в який шторм.

Вони сидiли на своему порозi з червоного пiщаника, наближався вечiр. Довкола них панував спокiй – на землi, в морi й на небi. Над ними кружляли срiблястi чайки. Горизонт був облямований рядами нiжно-рожевих хмар. Тишу в повiтрi порушувала тiльки пiсня вiтру та хвиль. Блiдi айстри колихалися в сухих, iмлистих лугах мiж ними та гаванню.

– Лiкарi, якi всю нiч доглядають хворих, думаю, мають не вельми пригодницький настрiй, – поблажливо сказала Енн. – Якби ти виспався минулоi ночi, то так само готовий би був зараз до польоту фантазii.

– Я добре попрацював минулоi ночi, Енн, – тихо сказав Гiлберт. – Дякуючи Богу, я врятував життя. Це вперше я таке можу сказати. Всi iншi рази я хiба допомiг; але, Енн, якби я всю нiч не сидiв в Елонбi й не боровся зi смертю, та жiнка померла б до ранку. Я спробував експеримент, який в Чотирьох Вiтрах ще не випробовували. Не думаю, що хтось таке взагалi десь ранiше робив за межами лiкарнi. Минулоi зими в Кiнгспортi його вперше провели. Я б теж не посмiв, якби не було очевидним, що жодного iншого виходу немае. Я ризикнув – i все вдалося. У результатi врятовано добру жiнку й матiр на довгi, щасливi роки життя. Коли я сьогоднi вранцi iхав додому, i над гаванню пiдiймалося сонце, я подякував Богу за обрану мною професiю. Я взяв участь в нелегкому бою й перемiг – подумай тiльки. Енн, ПЕРЕМІГ в бою проти Великого Руйнiвника. Ось чим я мрiяв займатися, коли ми розмовляли з тобою про те, що хочемо робити в життi. Та моя мрiя здiйснилася сьогоднi вранцi.

– Це едина твоя мрiя, яка здiйснилася? – спитала Енн, яка добре знала, якою буде вiдповiдь, але все одно хотiла ii почути.

– ТИ знаеш, Енн, дiвчинко, – сказав Гiлберт, всмiхаючись iй у вiчi. У цей момент на порозi маленького бiлого будинку на узбережжi Гаванi Чотирьох Вiтрiв сидiло двое абсолютно щасливих людей.

Тепер Гiлберт змiнив iнтонацiю й сказав:

– Я мав чекати на корабель на нашiй пiд’iзнiй алеi?

Енн глянула й скочила на ноги.

– Це або панi Корнелiя Браянт, або панi Мур з вiзитом, – сказала вона.

– Я пiду в кабiнет, i якщо це панi Корнелiя – попереджаю, я пiдслуховуватиму, – сказав Гiлберт. – З того, що я чув про панi Корнелiю, можу зробити висновок, що розмова з нею, м’яко кажучи, не буде нудною.

– Це може бути панi Мур.

– Не думаю, що постать схожа на неi. Я бачив ii, як вона працювала в саду на днях, i хоч бачив ii здалеку, вона здалася стрункiшою. Схоже, вона не дуже товариська, якщо, бувши твоею найближчою сусiдкою, ще сюди не навiдалася.

– Значить, вона все ж не схожа на панi Лiнд, iнакше б цiкавiсть привела ii сюди, – сказала Енн. – Думаю, це панi Корнелiя.

І справдi, це була панi Корнелiя; ба бiльше, панi Корнелiя приiхала не з модним коротким вiзитом привiтати молодят. Вона мала зi собою свое рукодiлля пiд пазухою, а коли Енн запросила ii зайти, та вiдразу зняла об’емний крислатий капелюх вiд сонця, який тримався в неi на головi, незважаючи на вересневий бриз, який нiкого не жалiв, за допомогою гумки пiд вузликом свiтлого волосся. Нiяких шпильок для панi Корнелii. Їi мама обходилася гумками, i вона обiйдеться! У неi було свiже, кругле, рожево-бiле обличчя та веселi карi очi. Вона геть не була схожа на звичну стару дiву, i щось в ii виглядi миттю завоювало прихильнiсть Енн. Зi старою iнстинктивною здатнiстю розпiзнавати спорiдненi душi вона миттю зрозумiла, що iй сподобаеться панi Корнелiя, не зважаючи на деякi дивацтва в ii вбраннi.

Хiба панi Корнелiя могла прийти в гостi, вбрана в смугастий бiло-блакитний фартух i в шалi шоколадного кольору, всипаноi велетенськими рожевими трояндами. І нiхто, крiм панi Корнелii не мiг би в такому вбраннi мати такий гiдний вигляд. Навiть якби панi Корнелiя з’явилася так у палац привiтати принцесу, вона б мала не менш гiдний вигляд. За нею так само б тягнувся шлейф з трояндами по мармуровiй пiдлозi, якби вона прямувала до принцеси, щоб сказати iй, що наявнiсть чоловiка, чи то принца, чи простолюдина, не було чимсь, чим можна хвалитися.

– Я принесла зi собою роботу, панi Блайт, дорогенька, – зауважила вона, розгортаючи якусь делiкатну тканину. – Треба чимскорiше закiнчити, часу вже нема.

Енн дещо здивовано подивилася на бiлу одежину, розстелену на пишних колiнах панi Корнелii. Це явно була дитяча сорочка, i вона була прекрасно виконана, з маленькими рюшами та складками. Панi Корнелiя поправила окуляри й взялася вишивати витонченими швами.

– Це для панi Фред Проктор з Глену, – доповiла вона. – Вона з дня на день мае народити восьму дитину, i ще нiчого не готово. Іншi семеро доношували одяг, який вона пiдготувала для свого першого, а шити ще щось вона не мала нi часу, нi сили, нi бажання. Ця жiнка – мучениця, панi Блайт, тут вже менi повiрте. Коли вона вийшла за Фреда Проктора, я то знала, що з цього буде. Вiн був одним з тих привабливих у своiх аморальностi чоловiкiв. Пiсля весiлля вся привабливiсть вивiтрилася, i залишилися тiльки аморальнiсть. Вiн п’е й нехтуе сiм’ею. Схоже на чоловiка, еге? Навiть не знаю, як панi Проктор могла б пристойно вдягати своiх дiтей, якби сусiди iй не допомагали.

Як Енн пiзнiше дiзналася, панi Корнелiя була единою сусiдкою, яка завдавала собi клопоту дбати про пристойнiсть молодих Прокторiв.

– Коли я почула про восьму дитину, то вирiшила щось для неi пошити, – продовжила панi Корнелiя. – Це вже остання одежина, i я хочу закiнчити ii сьогоднi.

– Дуже гарно, – сказала Енн. – Я принесу свое шиття, за компанiю. Ви прекрасна швачка, панi Браянт.

– Так, я найкраща швачка в цих краях, – сказала панi Корнелiя, нiби констатувала факт. – Мушу бути! Боже, я нашила бiльше, нiж якби мала сотню власних дiтей, тут вже менi повiрте! Я, мабуть, божевiльна, що вишиваю сорочку для восьмоi дитини. Але, Боже, панi Блайт, дорогенька, вона ж не винна, що восьма, i я дуже хочу, щоб в неi було хоч щось гарне, так, нiби вона БАЖАНА. Нiхто не хоче бiдолашного малятка – тому я так заметушилася, щоб хоч якось це компенсувати.

– Будь-яка дитина могла б пишатися такою сорочкою, – сказала Енн, тепер зi ще сильнiшим вiдчуттям, що панi Корнелiя iй сподобаеться.

– Ви, напевно, думали, що я до вас вже й не зайду, – припустила панi Корнелiя. – Але це мiсяць жнив, знаете, i я була зайнята – i навколо багато робочих рук, якi бiльше iдять, нiж працюють, як i всi чоловiки. Я б прийшла вчора, але ходила на похорон панi Родерiк Макалiстер. Спочатку я думала, що в мене так сильно болить голова, що менi там буде геть невесело. Але iй було сто рокiв, i я завжди обiцяла собi, що пiду до неi на похорон.

– І як все пройшло? – спитала Енн, яка зауважила, що дверi кабiнету були прочиненi.

– Що пройшло? А, похорон був розкiшний. Вона мала багато рiднi. У процесii було понад сто двадцять екiпажiв. Сталося також дещо смiшне. Я думала, що помру, коли почула, як старий Джо Бредшо, невiруючий – в церквi його не побачиш – завзято виспiвуе «У захистi Ісусових обiймiв». Вiн пишаеться своiм спiвом – тому похоронiв нiколи не пропускае. Бiдна панi Бредшо була не в настроi до спiву – геть спрацьована. Старий Джо вряди-годи купуе iй якийсь подарунок i приносить новий iнструмент до городу. Типовий чоловiк. Але чого чекати вiд чоловiка, який нiколи не ходить до церкви, навiть до методистiв? Я була дуже рада, коли побачила вас з молодим доктором в пресвiтерiанськiй церквi вашоi першоi тут недiлi. Для мене лiкар не лiкар, якщо вiн не пресвiтерiанин.

– Ввечерi минулоi недiлi ми були в методистськiй церквi, – хитро додала Енн.

– О, доктору Блайту, напевно, треба час вiд часу з’являтися i в методистiв, там теж е його пацiенти.

– Менi дуже сподобалася проповiдь, – прямо заявила Енн. – І, як на мене, молитва iхнього священника була гарнiша зi всiх, що я колись чула.

– О, я не сумнiваюся, що вiн вмiе молитися. Нiхто не молився так гарно, як старий Саймон Бентлi, який був вiчно п’яний, i чим бiльше вiн пив, тим гарнiше молився.

– Методистський священник дуже добре виглядае, – сказала Енн заради вiдчинених дверей кабiнету.

– Так, справжнiй красень, – погодилася панi Корнелiя. – І ДУЖЕ жiночний. І думае, що кожна дiвчина, яка на нього подивиться, в нього закохуеться – нiби методист це якийсь подарунок долi! Якщо ви з доктором послухаетеся МОЄЇ поради, то не будете зв’язуватися з методистами. Мiй девiз – якщо ти пресвiтерiанин – будь пресвiтерiанином!

– Ви не думаете, що методисти так само йдуть на небо, як i пресвiтерiани? – стримуючи усмiшку, спитала Енн.

– Це вирiшувати не нам. Це в руках вищих за нашi, – серйозно сказала панi Корнелiя. – Але на землi я з ним зв’язуватися не збираюся, що б там не чекало нас на небесах. ЦЕЙ священник методистiв неодружений. Попереднiй був жонатий, i його жiнка була найдурнiшим, найфривольнiшим створiнням, яке я коли-небудь бачила. Якось я сказала ii чоловiку, що йому слiд було зачекати, поки вона виросте, першi нiж з нею одружуватися. Вiн сказав, що хотiв сам ii виховати. Типовий чоловiк.

– Важко визначити, чи людина вже виросла, – засмiялася Енн.

– Що правда, то правда, дорогенька. Дехто вже народжуеться дорослим, а iншi й до вiсiмдесяти лишаються дiтьми, тут вже менi повiрте. Та сама панi Родерiк, про яку я тобi говорила, так i не виросла. Розуму в неi що в десять рокiв, що в сто була дрiбка.

– Може, тому вона так довго й прожила, – припустила Енн.

– Може. Але я б краще прожила п’ятдесят розважливих рокiв, нiж сто дурних.

– Але тiльки уявiть, яким нудним був би свiт, якби всi були розсудливi, – вiдказала Енн.

Панi Корнелiя не брала участi в безглуздих суперечках.

– Панi Родерiк була Мiлгрейв, а Мiлгрейви нiколи не вiдзначалися великим розумом. Їi племiнник, Ебенезер Мiлгрейв, був несповна розуму. Вiн думав, що помер, i сварився зi своею жiнкою, що вона його не ховае. Я б на ii мiсцi так i зробила.

Панi Корнелiя мала такий рiшучий вигляд, що Енн так i бачила лопату в неi в руцi.

– А ви не знали ЖОДНОГО доброго чоловiка, панi Браянт?

– О, так, повно – он там, – сказала панi Корнелiя, махаючи рукою на вiдчинене вiкно в напрямку церковного цвинтаря.

– А живих? – не здавалася Енн.

– О, та е декiлька, тiльки щоб довести, що в Бога немае нiчого неможливого, – неохоче визнала панi Корнелiя. – Не заперечую, що якщо спiймати декотрого чоловiка молодим i його правильно виховати, i якщо його матiр добре його до того лупцювала, то може вийти щось пристойне. ВАШ чоловiк не такий вже й поганий, як на чоловiка, з того, що я чула. Припускаю, – панi Корнелiя гостро глянула на Енн поверх окулярiв, – ви думаете, вiн такий единий i неповторний на свiтi.

– Так i е, – миттю вiдповiла Енн.

– Ох, добре, я вже таке чула вiд iншоi нареченоi, – зiтхнула панi Корнелiя. – Дженi Дiн, коли виходила замiж, теж думала, що ii чоловiк такий единий i неповторний. І була права. І слава Богу, тут вже менi повiрте. Вiн вiв страшне життя – i залицявся до своеi другоi жiнки, коли Дженi була на смертному одрi. Типовий чоловiк. Тим не менше, ваша впевненiсть, сподiваюся, буде виправдана, дорогенька. Молодий лiкар добре справляеться. Я спочатку мала деякi побоювання, бо люди тут завжди думали, що старий доктор Дейв – единий лiкар на свiтi. Доктор Дейв був не дуже тактовний – завжди говорив про мотузки в будинку, в якому хтось повiсився. Але люди забували про своi зраненi почуття, коли починав болiти живiт. Якби вiн священником, а не лiкарем, йому б нiколи не простили. Душевний бiль i наполовину не так сильно хвилюе людей, як бiль в животi. Й оскiльки вже ми обое пресвiтерiанки, i навколо немае жодного методиста не скажете, що думаете про нашого священника?

– Ну… справдi… я… що ж, – знiяковiла Енн.

Панi Корнелiя кивнула.

– Отож-бо. Повнiстю з вами згiдна, дорогенька. Ми зробили помилки, коли запросили сюди ЙОГО. Його обличчя скидаеться на довгий надгробок, еге? У нього на лобi треба написати «вiчна пам’ять». Нiколи не забуду його першу проповiдь тут. Там було щось про те, що кожен мае займатися тим, що найкраще вмiе – хороша тема, звiсно; але якi вiн використовував приклади! «Якби ви мали корову i яблуньку, i якби прив’язали яблуньку в стайнi, а корову посадили в саду, вверх ногами, скiльки молока ви б отримали з яблуньки, i скiльки яблук з корови?». Чи ви коли-небудь таке чули, дорогенька? Добре, що того дня там не було методистiв – ото б вже вони мали про що поговорити. Але що менi в ньому найбiльше не подобаеться, так це його звичка зi всiма погоджуватися, що б йому не говорили. Якби йому сказали: «Ви негiдник», вiн би тiльки вiдповiв з посмiшкою: «Так i е». Священник мае мати хребет. Словом, такий собi преподобний осел. Але це, звiсно, мiж нами. Коли десь поряд е методисти, я його возвеличую до небес. Дехто каже, його жiнка надто яскраво вдягаеться, на що я кажу, якщо вже маеш кожен день дивитися на це обличчя, то треба якось пiдiймати собi настрiй. Вiд мене нiколи не почуеш, щоб я засуджувала вбрання жiнки. Добре, що ii чоловiк не надто скупий i дозволяе iй так вдягатися. Не те щоб я сама багато уваги придiляла гардеробу. Жiнки вдягаються на догоду чоловiкам, а до такого я принижуватися не буду. Мое життя було досить приемним та комфортним, i все завдяки тому, що я нiколи не переймалася тим, що думають чоловiки.

– Чому ви так ненавидите чоловiкiв, панi Браянт?

– Боже, дорогенька, я iх не ненавиджу. Вони того не вартi. Я iх просто зневажаю. Думаю, ВАШ чоловiк менi сподобаеться, якщо вiн продовжуватиме так, як i почав. Але крiм нього единi чоловiки на свiтi, проти яких я нiчого не маю, це старий лiкар i Капiтан Джим.

– Капiтан Джим просто чудовий, – щиро погодилася Енн.

– Капiтан Джим хороший чоловiк, але й трохи надокучливий. Його неможливо розiзлити. Я вже двадцять рокiв намагаюся, а вiн все залишаеться спокiйним. Мене це трохи дратуе. Думаю, жiнка, яка мала за нього вийти, знайшла собi чоловiка, який влаштовував iй скандал двiчi на день.

– А хто вона?

– Ох, та не знаю, дорогенька. Не пригадую, щоб Капiтан Джим до когось залицявся. Скiльки його знаю, вiн вже був пiдстаркуватий. Йому шiстдесят сiм, знаете. Не знаю, чому вiн залишився холостяком, але якась причина мае бути, то вже менi повiрте. Вiн перестав виходити в море п’ять рокiв тому, пiсля всього життя в плаваннях, i нема такого куточка на землi, куди б вiн ще не засунув свiй нiс. Вони з Елiзабет все життя були нерозлучними приятелями, але про кохання там мова не йшла. Елiзабет так i не вийшла замiж, хоч мала не одну нагоду. Вона була великою красунею замолоду. Того року, коли Принц Вельський прибув на Острiв з вiзитом, вона гостювала у свого дядька в Шарлоттаунi, i ii запросили на великий бал. Там вона була найгарнiшою дiвчиною, i Принц з нею танцював, а iншi жiнки, з якими вiн не танцював, страшно розiзлилися, бо iхнiй соцiальний статус був вищий за ii, i вони казали, що вiн не мав ними нехтувати. Елiзабет завжди дуже пишалися тими танцями. Злi язики казали, що через них вона й не вийшла замiж – не могла опуститися до простого чоловiка пiсля танцiв з принцом. Але то неправда. Якось вона назвала менi справжню причину – це тому що вона мала такий характер, що боялася не вжитися з жодним чоловiком. Вона й справдi мала запальний характер – iй часом доводилося пiдiйматися нагору й кусати комод, щоб заспокоiтися. Але я iй сказала, що це не причина не виходити замiж, якщо вона хоче. Немае жодноi причини давати чоловiкам монополiю на характер, чи не так, панi Блайт, дорогенька?

– Я й сама часом показую характер, – зiтхнула Енн.

– От i добре, дорогенька. Мене сiдатимуть вам на голову, тут вже менi повiрте! Вашi рудбекii нiвроку розрослися! Гарний сад. Бiдолашна Елiзабет завжди про нього дбала.

– Менi вiн подобаеться, – сказала Енн. – Добре, що тут повно старомодних квiтiв. До речi про садiвництво, ми хочемо когось найняти, щоб перекопав дiлянку за ялинами й засадив полуницями. Гiлберт такий зайнятий, що цiеi осенi точно не матиме часу. Нiкого не знаете, хто мiг це зробити?

– Ну, Генрi Гемонд з Глену таким займаеться. Вiн, напевно. Погодиться. Вiн, правда, бiльше цiкавиться своiм заробiтком, нiж роботою, i як робить перерву, то забувае, що мае вертатися до роботи. Батько в дитинствi кинув у нього пеньком. Гарно, правда? Типовий чоловiк! Хлопець, звiсно, так i не прийшов до себе. Але вiн единий, кого я можу порекомендувати. Минулоi весни вiн помалював мiй будинок. Гарно вийшло, правда?

Енн врятував годинник, який саме вибив п’яту годину.

– Боже, вже так пiзно? – вигукнула манi Корнелiя. – як швидко летить час, коли добре його проводиш! Ну, мушу йти.

– Нi-нi! Ви залишитися й поп’ете з нами чаю! – завзято сказала Енн.

– Ви мене запрошуете, бо так треба, чи тому що самi хочете? – спитала панi Корнелiя.

– Бо хочу.

– Тодi я залишуся. ВИ належите до тих, хто знае Йосифа.

– Я знаю, ми подружимося, – сказала Енн, з усмiшкою, яку знали лише люди iхньоi вiри.

– Так, дорогенька. Слава Богу, друзiв ми можемо обирати. Родичiв треба приймати такими, якими вони е, i бути вдячними, якщо помiж них нема злочинцiв. Не те що б я мала багато родичiв – хiба двоюрiдних. Я, можна сказати, самотня душа, панi Блайт.

У голосi панi Корнелii прозвучала сумна нотка.

– Називайте мене Енн, – iмпульсивно вигукнула Енн. – Це було б так по-домашньому. Всi в Чотирьох Вiтрах, крiм чоловiка, називають мене панi Блайт, i вiд цього я почуваюся тут чужою. А ви знаете, що ваше iм’я дуже близьке до того, як я хотiла називатися в дитинствi. Я ненавидiла iм’я Енн i подумки називала себе «Корделiя».

– Менi подобаеться Енн. Так звали мою матiр. Старомоднi iмена найкращi й наймилiшi, на мою думку. Якщо ви йдете робити чай, то можете прислати до мене молодого доктора. Вiн лежить у себе в кабiнетi на диванi, вiдколи я прийшла, i смiеться зi всього що я говорю.

– Як ви знаете? – вигукнула Енн, надто приголомшена надприродною проникливiстю панi Корнелii, аби ввiчливо заперечити.

– Я бачила його бiля тебе, коли пiдходила до будинку, i я знаю чоловiчi хитрощi, – вiдповiла панi Корнелiя. – Ну, я закiнчила свою сорочечку, i тепер восьма дитина може з’являтися на свiт, коли iй заманеться.




IX. Вечiр на маяку Чотирьох Вiтрiв


Енн з Гiлбертом нарештi змогли зробити обiцяний вiзит на маяк Чотирьох Вiтрiв у кiнцi вересня. Вони давно планували туди вибратися, але щось завжди ставало iм на завадi. Капiтан Джим заходив до них декiлька разiв.

– Я не буду церемонитися, панi Блайт, – сказав вiн Енн. – Я залюбки сюди приходжу й не буду вiдмовляти собi в такому задоволеннi тiльки тому, що ви ще не були в мене. Тi, хто знае Йосифа, не мають отак торгуватися. Я приходитиму, коли зможу, i ви приходьте, коли можете, i якщо ми можемо душевно побалакати, то яка рiзниця, пiд чиiм дахом.

Капiтану Джиму дуже сподобалися Гог з Магогом, якi сидiли над домашнiм вогнищем з такою ж гiднiстю й апломбом, як i в Садибi Петтi.

– Хiба ж вони не симпатичнi? – задоволено примовляв вiн; i вiн завжди вiтався та прощався з ним на рiвнi з господарями будинку. Капiтан Джим не мав намiру образити iхнi домашнi божества браком поваги й манер.

– Ви цей дiм довели до досконалостi, – сказав вiн Енн. – Нiколи вiн ще не був таким гарним. Панi Селвiн мала свiй смак i творила дива; але в тi часи люди ще не мали гарних штор, картин та iнших дрiбничок, як ви. А Елiзабет жила минулим. Ви ж сюди принесли майбутне, можна сказати. Я був би задоволений, навiть якби ми не могли розмовляти, коли я сюди приходжу – просто сидiти й дивитися на вас i вашi картини та квiти вже було б за щастя. Гарно – дуже гарно.

Капiтан Джим був вiдданим шанувальником краси. Кожна гарна рiч, яку вiн бачив або чув, давала йому вiдчуття внутрiшньоi радостi, яка осявала його життя. Вiн добре усвiдомлював брак власноi миловидностi й через це побивався.

– Люди кажуть, що я добрий, – вiдзначив вiн якось з тугою в голосi, – але часом я шкодую, що Бог не створив мене наполовину менше добрим, але трохи вродливiшим. Але хтось мусить бути непоказним, iнакше б панi Блайт не сяяла б тут так яскраво.

Одного вечора Енн з Гiлбертом нарештi вибралися на маяк Чотирьох Вiтрiв. День починався похмуро, небо було закутане в сiрi хмари та туман, але тепер воно розквiтло червоно-золотими барвами. Над пагорбами розкинулося янтарне бездоння пiд вогнем захiдного сонця. На пiвночi небо взялося маленькими золотими баранцями. Бiлi вiтрила судна, яке спускалося каналом на пiвдень, до краю пальмових дерева, теж запалали вогнем вiд червоного свiтла. За ним воно охопило бiлу поверхню пiщаних дюн. Праворуч воно впало на старий будинок мiж вербами та струмок i заграло на вiкнах, вiд чого тi перевилися кольорами багатшими, нiж на вiтражах соборiв. Вони свiтилися на сiрих стiнах, як багрянi думки живоi душi, ув’язненоi в тьмянiй оболонцi.

– Той будинок над струмком завжди виглядае так самотньо, – сказала Енн. – Я нiколи не бачу там нiяких вiдвiдувачiв. Нам, звiсно, не видно пiд’iзноi дороги до нього – але не думаю, що там багато вiдбуваеться. Дивно, що ми ще не бачилися з Мурами, хоча вони живуть всього за п’ятнадцять хвилин вiд нас. Може, я бачила iх у церквi, але якщо й так, то я про це не знаю. Шкода, що вони такi нетовариськi – вони нашi единi сусiди.

– Мабуть, вони не знають Йосифа, – засмiявся Гiлберт. – Ти вже довiдалася, хто та дiвчина, яку ти вважаеш такою красунею?

– Нi. Я чомусь все забуваю про неi спитати. Але я бiльше нiде ii не бачила, тому, напевно, вона й справдi не звiдси. О, сонце вже зникло – а ось i маяк.

З настанням сутiнкiв над полями й над гаванню, над дюнами та затокою лягла широка смуга свiтла.

– У мене таке вiдчуття, нiби це свiтло пiдхопить мене й вiднесе в море, – сказала Енн, коли вони потрапили пiд промiнь; i вона вiдчула полегшення, коли вони пiдiйшли достатньо близько до маяка, щоб опинитися всерединi кола слiпучих спалахiв.

Коли вони звернули з вузькоi дороги, яка вела через поля до маяка, то зустрiли чоловiка, який звiдти йшов – чоловiка такого незвичайного вигляду, що на якусь мить вони просто витрiщилися. Вiн однозначно мав гарну зовнiшнiсть – високий, широкоплечий, з правильними рисами, римським носом i щирими сiрими очима; вдягнений вiн був як заможний фермер у своему найкращому недiльному вбраннi. Але вiд грудей до колiн у нього розвiвалася хвиляста коричнева борода, а з-пiд його фетрового капелюха вибивалася грива такого самого волосся.

– Енн, – прошепотiв Гiлберт, коли iх вже не можна було почути, – ти ж нiчого не пiдлила в лимонад, який дала менi перед виходом з дому?

– Нi, не пiдлила, – сказала Енн, придушуючи смiх, щоб загадковий чоловiк, якого вони щойно минули, ii не почув. – Хто ж це може бути?

– Не знаю; але якщо Капiтан Джим тримае тут привидiв, то я почну носити сюди з собою холодну зброю. Вiн не моряк, хоч тодi б ще можна було якось зрозумiти його зовнiшнiй вигляд; вiн, напевно, з того боку гаванi. Дядько Дейв каже, що ви там мають кiлькох дивакiв.

– А я думаю, що дядько Дейв трохи упереджений. Бо, знаеш, всi люди з того боку гаванi, якi ходять до церкви, здаються дуже милими. Ой, Гiлберте, дивися, яка краса!

Маяк Чотирьох Вiтрiв був збудований на вершинi скелi з червоного пiщаника, яка виступала над затокою. З одного боку простягався берег срiблястого пiску; з iншого – червонi скелi, якi круто здiймалися над бухтами. Це узбережжя знало магiю й таемницi шторму та зiрок. Над такими узбережжями пануе дух самотностi. Лiси нiколи не самiтнi – вони повняться шепотом, жестами, дружнiм життям. Але море – велична душа, яка вiчно стогне про якийсь великий смуток, яким не може подiлитися, i через який замикаеться в собi на цiлу вiчнiсть. Ми нiколи не зможемо проникнути в його нескiнченну мiстерiю – ми можемо тiльки гадати, зачарованi, у благоговiннi, на його краю. Лiси кличуть нас сотнями голосiв, але море мае тiльки один голос – могутнiй голос, який топить ташi душi у своiй величавiй музицi. Лiси – людськi, але море належить архангелам.

Енн з Гiлбертом застали дядька Джима на лавцi надворi бiля маяка, який саме додавав останнi штрихи до iграшковоi шхуни майстерноi роботи. Вiн пiдвiвся й запросив iх до свого помешкання зi своею делiкатною, неусвiдомленою ввiчливiстю, як так йому пасувала.

– Сьогоднi видався гарний день, панi Блайт, а тепер вiн став ще кращим. Хоче трохи посидiти надворi, поки горить свiтло? Я якраз закiнчив цю iграшку для свого племiнника, Джо, вiн живе в Гленi. Спочатку я йому пообiцяв ii зробити, а потiм пошкодував, бо його матерi це не сподобалося. Вона боiться, що вiн згодом захоче стати моряком, i не хоче заохочувати в ньому такi пориви. Але що я мiг вдiяти, панi Блайт? Я ж йому пообiцяв, як на мене, дуже пiдло порушувати обiцянку, дану дитинi. Ходiть, сiдайте. Година швидко пролетить.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63937151) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.