Книга - Князь Ігор

Князь Ігор
Володимир Кирилович Малик


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Володимир Малик (справжне прiзвище – Сиченко, 1921—1998) – вiдомий украiнський письменник, що зажив слави як автор iсторико-пригодницьких романiв (тетралогiя «Таемний посол», «Князь Кий», «Черленi щити» та iн.). Його твори ставлять поруч з творами Александра Дюма та Генрiка Сенкевича. Роман «Князь Ігор» присвячений iсторичному походу новгород-сiверського князя Ігоря Святославича на половцiв 1185 року. Героi роману потрапляють у самий вир трагiчних подiй, де на них чекають i тяготи походу, i кривавi сутички з ворогом, полон i втеча з нього. Випробування долi ще бiльш змiцнили в усiх – вiд князiв до простих людей – прагнення жити вiльно на своiх землях i вiдстоювати цю свободу.





Володимир Малик

Князь Ігор Слово о полку Ігоревiм





Князь Ігор


Русичи великая поля чръленыя щиты прегордиша!





Роздiл перший



1

Мiсяць лютий лiта 1184-го видався на Посуллi, як i по всiй Руськiй[1 - Руською землею в тi часи називалися землi на захiд вiд лiнii Одеса—Харкiв, а ще ранiше – лише Киiвська земля.] та Половецькiй[2 - Половцi кочували на схiд вiд цiеi лiнii.] землях, снiжним i суворим. Рiки й озера закувало мiцним крижаним панцирем, степи лежали пiд товстим покровом слiпучо-бiлого снiгу мертвi, безмовнi, а сосновi бори та березовi гаi, здавалося, дрiмали в холодному тихому снi, осяянi блискучим сонцем.

Лише звiрi та птахи iнодi порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколi застугонить мерзла земля пiд копитами тарпанiв, що, збиваючи снiговi вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зi свистом униз, на здобич, сокiл-гострозорець.

Ось такоi сонячноi морозноi днини по заснiженiй рiвнинi, що розкинулася мiж рiчками Хоролом та Сулою, поволi iхали на захiд, з Половецькоi землi в Руську, два вершники – старий i молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих – вовною назовнi i вовною всередину – половецьких кожухах, що сягали колiн, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, пiдшитих цупкою повстю. Їхнi конi були худi, стомленi i через силу брьохалися в глибокому снiгу, ледве волочачи ноги.

Один з верхiвцiв, старший, бородатий, зiгнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди i натужно заходився хрипким кашлем. Молодший iхав поруч i пiдтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався i закочував очi пiд лоба, розпачливо шепотiв:

– Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула… А на тiм боцi – рiдна земля… Украiна… Там своi люди не дадуть загинути… Доберемося додому… На Сейм…

Коли старшому ставало легше, вiн збивав з бороди паморозь, з натугою i гiркотою в голосi вiдповiдав:

– Додому?.. Не доберуся я вже додому… Вiдчуваю, як тануть моi сили… Як пече в грудях i ноги холонуть… Клята Половеччина всi соки висмоктала… Три роки неволi, поневiрянь, голоду та побоiв далися взнаки!.. Був, як дуб, а став, як висохла билина… Туга серце сточила, мов iржа залiзо, – за спаленою хатиною, за порубаними дiтками найменшими, за нашою матiр’ю, що десь у бусурменському полонi невтiшно сльози лле, якщо жива, за Настею, твоею сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина… Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна, чи живий… Одна моя надiя – ти… Сподiваюся, що доберешся на рiдну землю i пустиш у неi корiння… Щоб рiд наш не перевiвся!

Ждан злякано глянув на батька, бо в голосi того звучала явна приреченiсть, i сказав пiдбадьорливо:

– Разом доберемося, отче!.. Разом!.. Ось незабаром Лубен чи Ромен… Або натрапимо на якийсь iнший городок на Сулi… Там обiгрiемося, пiдгодуемося – i далi в путь, додому!

Батько не вiдповiв, тiльки сумно похитав головою i знову схопився за груди, забухикав, а Ждан мiцнiше стиснув його за лiкоть i вйокнув на присталих коней.

Зимовий день короткий. Сонце швидко опускаеться за далекий червонястий небосхил. А Сули все не видно й не видно. Невже ще одну вiдчайдушно жорстоку студену нiч доведеться провести у снiговому заметi? Чи ж витримае батько?

Юнак пiднiмаеться на стременах, почервонiлими очима вдивляеться в бiло-синю долину. Обличчя його загострилося, заросло русявою м’якою борiдкою, засмагло й потрiскалося на холодному сонцi, на пекучих морозяних вiтрах.

Вiн напружуе зiр, сподiваючись на високому правому березi Сули побачити фортецю чи якесь iнше людське житло, але слiпуче сонце, що б’е прямо в обличчя, та iскристий снiг нагонять на очi сльозу, i все попереду мерехтить, грае веселковими барвами. Небо зливаеться з землею.

У серце юнака закрадаеться тривога. Невже збилися з путi? Вiд Хоролу до Сули верст тридцять. Пора б уже показатися украiнному порубiжжю! А його все нема, й нема, й нема… Є вiд чого впасти у вiдчай!

Десятий день тiкають вони з далекоi Половецькоi землi.

Перед внутрiшнiм зором Ждана пропливають подii останнiх трьох рокiв.

Несподiвано на Посем’я напала орда хана Кзи – сплюндрувала багато сiл, малих i старих винищила, а дорослих потягла в неволю.

Їм з батьком пощастило: вони опинилися разом у кочiв’i половця[3 - Половцями нашi предки називали кипчакiв, тюркомовнi племена, що кочували в полi (степу) мiж Волгою та Дунаем. Пiзнiше мешканцiв степу стали називати степовиками, степняками.] Секен-бея, а матiр i сестру запроторили кудись далi. Життя було пiдневiльне, собаче. У кого дома залишилися якiсь статки, тих родичi викупили. У них же не було нi статкiв, нi родичiв, i iх нiхто не викупив. Вони стали довiчними рабами – пасли табуни коней, череди овець, стада верблюдiв та худобини, обробляли байськi бахчi. Заготовляли для зимiвникiв дрова, шили одяг та взуття, лагодили вежi, тобто половецькi вози з халабудами-юртами, вимочували шкури та виконували десятки iнших робiт. І весь час, де б не були i що б не робили, думали про втечу.

Звичайно, найкраще було тiкати влiтку, коли тепло i коли кожен кущик заховае тебе чи пустить переночувати. Однак влiтку з полоненикiв не спускала ока варта, а в пустельному степу, що роздiляе Половецьку i Руську землi, постiйно рискала кiнна сторожа, яка стерегла половецьке пограниччя вiд нападу руських князiв i виловлювала втiкачiв. Не один такий нещасливець потрапляв iй до рук, i тодi йому виколювали або випiкали око, вiдрiзували вухо чи розпеченим залiзом ставили на щоцi тамгу[4 - Тамга – тавро, клеймо, родовий знак.].

Тому вони вирiшили влiтку не тiкати. Краще – взимку. Коли завiе завiрюха i степ занесе снiгом, коли вдарять морози, половцi послаблюють пильнiсть, а iнодi й зовсiм не стережуть невiльникiв. Бо ж хто наважиться тiкати у голу заснiжену пустелю? Ступиш кiлька крокiв – i слiд миттю викаже тебе. А в путi на смiливця чекають i лютi морози, i голод, i вовчi зграi. Та й половецькi роз’iзди легко можуть помiтити… Тому майже не було випадкiв, щоб хто-небудь утiк узимку.

До втечi готувалися довго i ретельно: заощадили харчiв, прилагодили одяг та взуття, роздобули двi теплi кошми[5 - Кошма – повсть, товста ковдра з повстi.] для спання в снiгу, насушили труту, щоб викресати вогню, вибрали в табунi, який доглядали, найвитривалiших коней – i однiеi ночi, коли захурделила буремна хуртовина, рушили в дорогу. Снiг вiдразу замiв iхнi слiди i, нiким не помiченi, вони промчали понад берегом рiки, а пiд ранок по льоду перемахнули на той бiк. Там, у лузi, попасли коней, що, як i iхнi дикi родичi-тарпани, були призвичаенi всю зиму добувати собi корм з-пiд снiгу, розгрiбаючи його копитами, трохи самi задрiмали в заметi, закутавшись по половецькому звичаю в кошму, а потiм знову рушили в путь.

Хуртовина не вщухала п’ять дiб – занесла всi слiди, всi степовi стежки-дорiжки. Їхати стало важко. Конi стомилися, почали худнути. Зате не зустрiвся жоден половець, i в серцях втiкачiв почала зростати надiя на порятунок.

Коли б тiльки не батькова хвороба!

Позаду залишилися трирiчнi поневiряння i труднощi останнiх днiв, а попереду ось-ось покажуться окраiннi землi Русi… Там своi люди, там порятунок!

Ждан раптом вiдчув, як батько схитнувся i поволi почав хилитися коневi на шию.

– Отче, тримайся! – гукнув стривожено. – Вже зовсiм близько! Ген-ген лiс i широка долина! А за нею височiють горби… То, напевно, Сула… Ще трохи – i ми знайдемо людське житло! Тримайся!

Батько з натугою пiдвiв голову. На юнака глянули почервонiлi, каламутнi очi. Зчорнiлi, вкритi смагою губи пожадливо хапали морозяне повiтря, а посинiлi вiд холоду руки судорожно шарили бiля серця.

Ждановi стало лячно: невже помре?

Вiн у вiдчаi поглянув уперед i тут несподiвано для себе справдi побачив i приметений снiгом лiс, i рiчкову долину, i високой тогобiчний лiс, що мрiв у надвечiрнiй iмлi.

– Отче, Сула! – вигукнув голосно i вдарив коней.

Незабаром вони в’iхали в лiс i широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли пiд снiговими шапками темнi дерева i лапатi кущi. З-пiд них швидко виповзали густi сутiнки. Наставав вечiр.

Ждан з сумом подумав: «Не встигнемо на той бiк. Та чи е там поблизу сiльце яке-небудь чи городок? Знову доведеться – в котрий раз – ночувати в снiговому лiжку…»

За себе вiн не боявся. Хоча й холодно – переспить. А батько? Йому потрiбна тепла хата, гаряча iжа…

Похиливши голови, стомлено тюпали конi, скрекотала, перепорхуючи з гiлки на гiлку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, i нiчого не мiг придумати. Одне твердо вирiшив – не переправлятися ввечерi через широку рiчкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлий прогнiй, а дiждатися ранку. Отже, треба шукати затишне мiсце, розкласти багаття i вiдiгрiти батька.

Раптом його погляд упав на велику кучугуру снiгу, поверх якоi стримiв дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимiвник? Вiн потягнув повiд «соб» i незабаром спинився на узлiссi, перед напiвзаметеною лiсовою хатиною-землянкою. Все ще не вiрячи такiй несподiванiй удачi, вiн притьмом сплигнув з коня, розгрiб руками снiг бiля дверцят i вiдчинив iх. В зимiвнику давно нiхто не жив. Пахло сирiстю. Дерев’янi стiни i стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз пiд димарем, чорнiло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закiптюжений горщик, а попiд стiнами виднiлися широкi лави з грубо обтесаних плах.

Ждан вискочив надвiр.

– Отче, злазь! Я знайшов зимiвник! Зараз розпалимо вогонь, нагрiемось, щось зваримо! – голос його дзвенiв радiстю.

Та батько вже не мiг сам злiзти з коня. Ждан взяв його на руки, внiс у землянку, простелив кошму на лавi, поклав на неi хворого.

– Полеж тута! Я принесу дров!

Повернувся вiн з оберемком сухих соснових гiлляк i смолистих сучкiв, поламав iх на дрiбнi цурупалки, щоб швидше загорiлися, ножем настругав стружок та наколов лучини, а потiм, дiставши з-за пазухи кремiнь, кресало i трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготiло полум’я. Дим, що спочатку наповнив майже все примiщення, скоро знайшов собi вихiд через димар, i дихати стало легше.

Ждан ожив, повеселiв. Вiн повiрив у те, що вiдiгрiе батька, вилiкуе, поставить на ноги, i вони завтра вирушать далi в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снiгом, внiс торбинку, де ще було трохи пшона, перемiшаного з шматочками замороженого м’яса, i почав варити кулiш. Коней стриножив i пустив на луг пастися, а також заготовив на цiлу нiч дров.

За якусь годину в невеликiй землянцi стало тепло. Зварилася нехитра страва, i Ждан, потримавши горщик в снiгу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його батьковi.

– Їж!

Старий посьорбав трохи i вiдклав ложку. Дихати йому було важко, болiло в грудях, його знову почала тiпати пропасниця.

Тодi Ждан приклався до кулешу i виiв пiвгорщика. Тепла сита iжа розморила хлопця, i вiн, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батькiв голос:

– Христе Ісусе, Мати Божа, Царице Небесна, порятуйте мене або приймiть мою душу, аби-сь не мучився! – бубонiв старий. – І ти, Дажбоже, i ти, Роде, i ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженiть з мене злого духа, що вселився в мое тiло, дайте сили, щоб добратися додому i востанне поглянути на рiднi мiсця!..

Ждановi стало лячно, вiн не поворухнувся, щоб не перервати батьковоi молитви, його задушевноi розмови з богами – нинiшнiми, ромейськими, i старими, прабатькiвськими. Бо хто вiдае, якi боги справжнi, сильнiшi – сьогочаснi чи давнi?! Правда, всi вже на Русi ходять до церкви i вiрують у триединого Бога – Бога Отця, Бога Сина i Бога – Духа Святого. Однак i давнiм, прабатькiвським, богам багато хто молиться тихцем, щоб нiхто не почув i не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дiзнаеться хто-небудь з людей можновладних – пiп, епископ, посадник, огнищанин[6 - Огнищанин – управитель князiвських маеткiв.], боярин чи сам князь. Двовiр’я вони не терплять, особливо попи, i розправляються з двовiрцями нещадно. Та старi боги живучi: бог сонця – Хорс, або Дажбог, покровитель русiв – Велес, бог весни – Ярило, бог вiтру – Стрибог, бог грому – Перун… Попи повикидали в рiчки або поспалювали на вогнищах дерев’янi боввани цих богiв, а в пам’ятi людськiй самих богiв знищити не змогли. Хоч минуло вже двiстi лiт, як грiзний князь Володимир вiдрiкся вiд старих богiв i привiз вiд ромеiв нових, як кажуть, справжнiх, люди вiд старих богiв не вiдцуралися i на свята дають iм требу[7 - Треба – жертвоприношення.] – ставлять на покуть у горщику та в мисцi кутю з узваром, виносять на кладовища душам померлих рiзнi напоi та наiдки, у мiсяцi червнi на честь Купала молодь розкладае в лiсах, бiля рiчок, великi багаття, веселиться, спiвае, стрибае через той священний вогонь, щоб очиститися вiд усiлякоi скверни, тобто нечистих духiв, а дiвчата плетуть вiнки i пускають у воду, щоб дiзнатися про свого судженого… І вже всi без винятку – старi, малi, князi й смерди – вiрять у нечистi сили: у чортiв, вiдьом, вiдьмакiв, у русалок та мавок, водяникiв, лiсовикiв, у домовикiв та потерчат, що живуть, невидимi, десь поряд i можуть вчинити людинi добро або зло, найчастiше – зло. Їх задобрюють, iм виносять потай требу, а коли це не допомагае, прикликають на помiч попа – i той хрестом проганяе нечисту силу або освячуе осквернену нею оселю чи мiсцевiсть…

Ждан теж вiрив i в нових, i в старих богiв, вiрив у нечистi сили i не здивувався, коли почув, як батько молиться всiм тим богам, благаючи iх вигнати з болящого тiла злих духiв, що поселилися в ньому.

Тим часом старий на якийсь час затих, а потiм тихо покликав:

– Жданку, Жданку!

– Чого тобi?

– Якщо помру, не залишай мого тiла звiрам та хижим птахам на розтерзання… Спали мене тодi… По предковiчному звичаю племенi нашого!..

– Не помреш, батьку… Я сидiтиму бiля тебе, поки видужаеш…

Батько на це не вiдповiв нiчого, – повернувся на другий бiк, обличчям до стiни, i затих.

Ждан довго прислухався до його важкого нерiвного дихання, а потiм заснув.

Коли прокинувся, то йому здалося, що вiн спав зовсiм недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, i в землянцi вiяло холодом. Крiзь шпаринку в дверях пробивався вузький жмутик сонячного промiння.

Ждан швидко вiдкинув теплу кошму, вiдхилив дверцята i виглянув надвiр. Над лiсом пiдбиваеться зимове сонце. Оце так поспали!

– Вже ранок, отче… Як тобi?

Батько мовчав.

– Ти спиш?

Батько i цього разу не вiдповiв. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна, мов лiд.

– Отче! – зойкнув у розпачi юнак. – Отче!

Батько лежав на лавi неприродно витягнутий, мовчазний i застиглими очима дивився в закiптюжену стелю землянки.

Ждан опустився бiля нього на колiна i беззвучно заплакав. Тепер вiн залишився один у цьому чужому, холодному свiтi i, хоча вже мав дев’ятнадцять лiт, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.

Стояв над батьком довго, аж поки не вiдчув, що змерз. Тодi пiдвiвся i вийшов надвiр. Потрiбно було виконати батькове прохання – спалити його на вогнищi.

Спочатку по слiдах у снiгу розшукав коней, привiв до зимiвника, потiм настягав з лiсу на галявину чималу купу сушняку i поклав на неi батька. Робив це, як увi снi, все ще не вiрячи в те, що сталося. Стомившись, присiв пiд дерево на пеньок – трохи вiдпочив, поринувши у своi важкi думи, потiм пiдвiвся, викресав вогню.

Жовтогаряче полум’я несмiливо лизнуло смолистi трiски, згодом затрiщало, завирувало i шугнуло високо вгору, поглинаючи i кострубате суччя, i товстi смолистi гiлляки, i задерев’янiле тiло покiйника. Вiд багаття вiйнуло нестерпним жаром. Ждан вiдступив назад i знову сiв на пеньок. Мов закам’янiв вiд горя. І здавалося йому, що то не батькове тiло, а його душа палала на тому пекельному вогнi. Нiчого не чув, не бачив, крiм трiску палаючих головешок та шипiння снiгу, що танув довкола.

Так сидiв довго, то дивлячись, як обвуглюеться труп батька, то завмираючи вiд туги. Гарячi сльози туманили його зiр. Бiдний отець! Як вiн мрiяв ще раз побачити батькiвщину, думкою не раз i не двiчi летiв до неi через безмежнi степи, повноводнi рiки, через лiси i байраки! Як хотiлося йому побачити рiдну оселю або хоча б згарища ii! Сподiвався, що, може, хто-небудь з найменших дiток урятувався i пережив лихолiття у добрих людей… Та ба! Боги розсудили iнакше i покликали його до себе.

Злякала i вивела його з задуми стрiла, що гостро цьвохнула над головою i встромилася в малинову купу жару. Вiн отетерiло оглянувся i побачив позад себе чималий загiн половцiв, що поволi наближався. Тiкати було нiкуди та й нiяк. Запiзно.


2

Це був лише передовий загiн. Невдовзi галявину вщерть запрудили половцi. Попереду на баских конях сидiли два вершники, що, судячи по одягу та прикрасах на кiнськiй збруi, були беями або ханами.

Ждана пiдвели до них.

Вершники пильно вдивлялися в полоненого. Старший не вiдзначався нi зростом, нi силою, нi владнiстю погляду. Сидiв вiн у сiдлi, як лантух, стомлено, обважнiло. Брезкле обличчя – безживне, жовте, в очах – нiяких почуттiв. Другий же, молодший, вiдразу привертав до себе увагу. Одягнутий у добротний кожух з вовчого хутра i лисячу шапку з малиновим верхом, вiн чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова, пронизливий погляд бистрих чорних очей, мiцна рука, що держала повiд, крупний дзьобатий нiс посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого обличчя – все дихало в ньому незвичайною силою i рiшучiстю.

Вiн якийсь час мовчки розглядав юнака, а потiм з легкою насмiшкою в простудженому голосi сказав:

– Я Кончак! Ойе!.. Це хан Туглiй – славетний джигiт!.. Чував про таких? А ти хто, жовтовуха свиня? Урус?

Ждан i так був приголомшений тим, що сталося щойно з ним, а тепер, почувши, що перед ним сам Кончак, втягнув голову в плечi, мовби ждав удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь знае його! Матерi лякають ним дiтей. Дорослi, зачувши це iм’я, хрестяться. Та й не дивно: не раз i не двiчi протягом останнiх десяти—дванадцяти рокiв приходив вiн з мечем на Переяславську та Киiвську землi i проявляв там нечувану жорстокiсть – села i мiста палив, старих i немiчних вирiзував, дужих у полон тягнув, а малолiтнiх дiтей наказував брати за ноги i бити об дерева, об стiни будiвель або просто об землю, аби iхнi голiвки репалися, мов гарбузи. За час своiх спустошливих нападiв Кончак знiс майже все Посулля. Залишалися тiльки укрiпленi городи Посульськоi оборонноi лiнii, зрубанi ще князем Володимиром Святославичем у 988 роцi, – Воiнь у гирлi Сули, Римiв, Лукомль, Снiпорiд, Лубен, Кснятин, Лохвиця, Ромен, Дмитрiв… Тепер, видно, вiн добирався i до них.

Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу серед половцiв, бо зумiв зброею, хитрiстю, пiдкупом та умовляннями пiдбити пiд свою руку або поставити собi в залежнiсть багато половецьких родiв i племен, якi кочували на широкому просторi мiж Волгою, Днiпром та Азовським морем. Навiть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити так званих «диких» половцiв, котрi кочували пiвнiчнiше, зрештою був змушений визнати зверхнiсть Кончака.

Ждан вiдчував, як терпнуть у нього ноги i щось болюче давить у грудях. Все пропало! В одну мить розвiялися його надii на визволення. Замiсть того, щоб перейти Сулу i ступити вiльною людиною на рiдну землю, про яку мрiяв довгi роки i до якоi добирався так важко, з такими труднощами, вiн знову стоiть ось нiкчемним рабом, невiльником перед самим ханом Кончаком, i той зi злорадiсною усмiшкою на устах, граючись ним, як кiт мишею, жде на його вiдповiдь.

– Я Ждан, – видавив iз себе потерплими губами юнак, – урус.

– Судячи по слiдах, на якi ми випадково натрапили сьогоднi вранцi, ти iдеш з Половецькоi землi… Ти був там у полонi?

– Так.

– Де?

– У Секен-бея, що з племенi хана Кзи.

– Ти добре розмовляеш по-нашому…

– Я жив серед половцiв три лiта.

– Ось як! Справдi, за такий час можна навчитись! – погодився Кончак i, помiтивши на вогнищi перепалений кiстяк людини, запитав: – А то хто?

– То мiй батько… Ми разом тiкали. Вiн захворiв у дорозi i вночi помер.

– Ви з батьком смiливi люди. Не кожен зважиться взимку тiкати через безлюднi заснiженi степи…

– Краще смерть, нiж неволя!

– Ой-бой! Я бачу, смiливiсть i досi не покинула тебе. Але ж тепер ти знову невiльник, раб!

– Тепер менi однаково… Ви уб’ете мене?

Кончак усмiхнувся. З-пiд покритого iнеем вуса блиснули мiцнi бiлi зуби. Ця посмiшка трохи скрасила його тверде суворе обличчя.

– Нi, не вб’емо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю, а вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи, тепер будеш моiм!.. А от якщо спробуеш тiкати, тодi я накажу ослiпити тебе або й стратити. Зрозумiв?

– Зрозумiв.

– Зараз тобi дадуть свiжого коня, бо твоi такi загнанi, що годяться тiльки на м’ясо… Будеш у походi при менi – товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш – матимеш достатньо iжi, хитруватимеш – будеш битий!

На знак того, що й цi слова дiйшли до нього, Ждан кивнув головою.

Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт[8 - Курт – вовк, вовками також називалися охоронцi хана.] пiдвiв бранцевi коня i прилаштувався поряд.

Широкою галявиною орда рушила до Сули i по льоду перейшла ii.

Першою жертвою стало невелике сiльце, що заховалося мiж лiсами у розлогiй долинi. Орда швидко обiйшла його з двох бокiв, оточила, – жоднiй живiй душi не пощастило вислизнути з нього.

Кончак i Туглiй зi своiми почетами зупинилися на узвишшi i спостерiгали, як воiни вривалися в хатини, виводили надвiр переляканих людей i тут же одних убивали, а iнших – дiвчат, юнакiв, молодих жiнок та чоловiкiв – в’язали сирицею по десятку, щоб вiдправити пiд вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Бiльшiсть гинула пiд шаблями нападникiв.

– Так ми всiх переб’емо! – вигукнув Туглiй, побачивши, як лютують воiни. – Хiба не краще потягнути всiх у полон, щоб потiм мати непоганий зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глiбовича добряче потрусити кишенi!

Кончак думав iнакше. Вiн зверхньо глянув на невисокого товстуна i жорстоко кинув:

– Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусiв розплодилося!.. Я поклявся Тенгрiханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни i Сейму, а Киiвську – до самоi Либедi! Цi землi повиннi належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть своi юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Днiпра аж до самого Киева, i я своiм списом застукаю у його Золотi ворота! Тсе-тсе!

Ждан чув цi холоднi слова, чув жiночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловiкiв, рев худоби, гоготання вогню – i невтримний дрож стрясав усе його тiло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!

Коли закiнчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долинi пойнялося вогнем i кiлька десяткiв воiнiв погнали полон, табуни скоту i нав’ючених всiляким добром коней на схiд, Кончак пiдвiвся на стременах i гукнув:

– Уперед! На Дмитрiв! Обминемо Ромен – хай до пори до часу залишаеться у нас позаду… Вiн зараз не страшний… Попалимо всi поселення мiж Роменом i Дмитровом – i роменцi самi здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! І нiкого не жалiти! Це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!

І вiн, широко розпроставши своi могутнi плечi, вдарив коня i перший помчав на пiвнiч, де бiлiли чистi, не рушенi нi людською ногою, нi кiнськими копитами снiги…


3

Вогняним смерчем прокотилися половцi понад середнiм Посуллям, попалили села, спустошили iх дощенту i врештi обложили Дмитрiв – чимале городище, розташоване на рубежi Переяславськоi та Новгород-Сiверськоi земель. Кончак хотiв узяти його з ходу, та дмитрiвцi встигли зачинити ворота, закласти iхнi провушини мiцними дубовими балками, а стiни облили водою, i вони на морозi вiдразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.

Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли немiцно, ковзалися по льоду, трiщали пiд вагою багатьох тiл, i захисники Дмитрова, озброенi дерев’яними вилами-дворiжками, легко зсували iх набiк або просто назад, i вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по них лiз.

Кончак лютував. Стояв на пригiрку i лихим оком зиркав на городище, що не хотiло здаватися.

– Спалiть його! – вигукнув, окрилений новою думкою. – Закидайте палаючими стрiлами! Викуримо урусiв iз iхнiх гнiзд!

Сотнi вогнистих смолоскипiв шугнули через заборола на город. Здавалося, нiщо тепер не врятуе його. Однак приметенi снiгом солом’янi та очеретянi дахи не хотiли займатися.

– Ну що ж, – сказав Кончак, – тодi ми заморимо iх голодом! Я змушу iх iсти собак та котiв!

Минув тиждень. Дмитрiв мужньо тримався i не думав здаватися. Кончак плюндрував навколишнi села, а награбоване багатство та полонених з охороною вiдправляв у Половеччину.

Жив вiн у просторiй хатi дмитрiвського попа неподалiк вiд городища, вставав рано, снiдав i йшов до вiйська, що облягло фортецю. Там вигадував усе новi й новi способи, щоб узяти ii, та всi намагання були марнi, i вiн, змерзлий i злий, повернувшись вечором, люто кляв i мороз, i глибокi снiги, i урусiв, що не хотiли здаватися, i своiх батирiв, котрi, на його думку, проявляли слабодухiсть та невмiння воювати.

– Ждане, ти урус, ти знаеш свiй народ i своi звичаi краще, нiж я. Скажи, як узяти цю кляту фортецю, i я не тiльки випущу тебе на волю, а й дам стiльки багатства, що вистачить тобi на все життя! – питав полоненого, якого чомусь уподобав i тримав при собi, доручаючи всiлякi домашнi роботи – топити пiч, носити воду, допомагати кухаревi-половцю мити посуд чи рубати дрова.

Ждан тiльки здвигнув плечима.

Одного разу здобичники притягнули гурт бранцiв, яких Кончак мав справедливо, як йому здавалося, подiлити мiж своiми родами. Нещаснi полоненi тулилися один до одного, щоб хоч трохи зiгрiтися. Серед них видiлявся чоловiк рокiв сорока п’яти. Вiн був без шапки, без верхнього одягу – в однiй сорочцi; на ногах – незвичнi для слов’янина половецькi стоптанi чирики; борода i чуб – скуйовдженi, вкритi памороззю, лiве око запливло синцем, а з розбитоi губи сочилася кров. Вiн тремтiв вiд холоду, мов сухий листок. Нiчний мороз, безперечно, доконае бiдолаху! Та чи дотягне вiн до ночi?

Кiлька разiв проходив Ждан двором з оберемком дров, i кожного разу у нього стискувалося серце: замерзае старий, на очах замерзае!

Тодi вiн наважився: прослизнув у попiвську комiрчину, де ханський кухар став тепер повновладним господарем i куди iнодi посилав юнака по те або по iнше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку ж шапку-бирку, iз-за скринi витягнув запиленi, але ще цiлi чоботи-шкарбуни, зав’язав усе це в стару попiвську рясу i, вибравши хвилину, коли варта не могла його помiтити, прослизнув до гурту бранцiв i тицьнув вузла старому в руки:

– Одягайся, а то замерзнеш!

Бранцi миттю обступили iх, щоб не помiтили вартовi.

Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розiрвав на онучi – взувся.

– С-спасиб-бi, х-хлопче, – не сказав, а процокотiв зубами. – Ти хто?

– Мене звати Жданом.

– А мене Самуiлом… – i замовк.

На подвiр’я у супроводi кiлькох беiв та хана Туглiя в’iхав Кончак. Вiн змерз i, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачi.

Конюшi притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю i, опустивши голову, нi на кого не дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невiльникiв назустрiч йому виступив Самуiл i перегородив дорогу.

– Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! – процокав зубами i низько вклонився. – Дозволь слово мовити!

Кончак суворо глянув на нього, але зупинився.

– Ти хто?

– Я киiвський к-купець… Самуiл… Н-не впiзнаеш?.. Позаторiк я привозив т-товари в твою з-землю, хане… На Тор… І нiколи нiхто не чiпав мене… Б-бо ж купцiв нiде не чiпають… А тут твоi люди пограбували мiй обоз, з яким я йшов у Сiверську землю, вiзникiв побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли i притягли сюди, яко пса…

Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрiвши Ждана, кинув нетерпляче:

– Що каже цей урус? Чого вiн хоче?

Ждан швидко переклав.

Кончак з цiкавiстю глянув на купця.

– А й справдi, менi пригадуеться твое обличчя… Чекай, чекай… це ж у тебе моi доньки купували i намисто, i мило, i лляне полотно, i рiзне узороччя?

– Так, так, хане, у мене, – зрадiв Самуiл. – Такi гарнесенькi дiвчата – кароокi, чорнобривi!

– Гм, я волiв би, щоб у мене було бiльше синiв, – усмiхнувся Кончак i, враз спохмурнiвши, додав: – Я нiколи не чiпав купцiв, а навпаки, завжди ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе до себе на вечерю. Ось Ждан проведе… Там i поговоримо, бо маю щось тебе розпитати…

І швидко попростував до хати.

Коли Самуiл у тiснiй, але теплiй кухнi трохи вiдiгрiвся, умився i розчесав чуба та бороду, Ждан повiв його до свiтлицi. Тут за столом уже сидiли хани Кончак та Туглiй, Кончакiв син Атрак, названий так на честь свого дiда, та кiлька беiв. Кончак показав на вiльний ослiн:

– Сiдайте! – i вп’явся у смажену баранячу лопатку. – Їжте!

Всi були голоднi i довго iли. А коли наситилися, Кончак запитав:

– Зiгрiвся трохи, Самуiле?

Купець витер рота полою кожуха.

– Дякую, хане, зiгрiвся… А то думав – пропаду.

– Де ж тебе перестрiли моi люди?

– На Удаi, бiля Прилуки.

– Куди ж ти прямував?

– У Путивль… Вiз жiночi прикраси, одяг, сiль… І все пропало… Та ще четверо хлопцiв на додачу, а з ними – сани, конi, збруя… Накажи, хане, хай твоi люди повернуть менi мое майно!

– Чого захотiв! Пiди, дiзнайся, де воно!.. Е-е, чоловiче, що з воза впало, те пропало! Дякуй долi, що сам лишився живий…

– Я й дякую.

– От i добре… А тепер скажи менi, чи ти не бачив, коли iхав з Киева, князiв з дружинами?

Самуiл поволi пiдвiв голову, пильно глянув у вiчi хановi..

– Аякже, бачив.

– Де?

– Стоять за Альтою.

– Хто саме?

– А хто?.. Великий князь киiвський Святослав, великий князь землi киiвськоi Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернiгiвський Ярослав… Схоже, очiкують ще когось.

– Невже до Киева дiйшла чутка, що я перейшов Сулу?

– До мене не дiйшла, бо iнакше я повернув би назад… А от чи до князiв дiйшла, того не знаю…

– Однак вони чогось стоять, – замислено проказав хан Туглiй. – Не на прогулянку ж вийшли!

Кончак насупився. Кошлатi чорнi брови зiйшлися до перенiсся, як двi грозовi хмари. Грубе, тверде обличчя потемнiло ще дужче. Видно було, що вiн вражений несподiваною звiсткою i стурбований нею не на жарт.

А Туглiй не вгавав:

– Я так i знав, що ми пiд цим клятим городищем прогайнуемо дорогий час! – i грюкнув кулаком по столу. – Вся Русь уже оповiщена про наш напад! Добре, якщо князi й досi стоять за Альтою… А якщо рушили сюди? Що буде? Вай-пай!.. – Кончак ще дужче засопiв носом, похмуро глипнув очищами.

– Помовч, хане! Поговоримо про це пiзнiше! А зараз подякуемо нашому друговi Самуiловi за таку важливу звiстку. – І повернувся до купця: – З цiеi хвилини ти вiльний i можеш iхати на всi чотири сторони! Що б ти хотiв у мене попросити?

Самуiл пiдхопився на ноги i низько вклонився.

– Дякую, хане, за таку велику ласку… Воля для людини – то найбiльший скарб!.. Але якщо ти дозволяеш звернутися до тебе з просьбою, то я насмiлюся просити у тебе…

Купець замовк у нерiшучостi. Кончак пiдбадьорив його:

– Ну ж, кажи! Не бiйся!

– Якщо твоя ласка, то вiдпусти зi мною ось цього хлопця, – i поклав руку на плече Ждановi. – Твоi люди забрали у мене аж чотирьох холопiв, то дай менi хоч одного. Та й мандрувати взимку самому небезпечно – сам знаеш…

Кончак махнув рукою.

– Гаразд, бери… Бранцiв маемо досить… А шляху в Половеччину не забувай. Ось тобi моя тамга – з нею безборонно проiдеш через усi половецькi заслони. Привозь товари на Тор – вигiдно продаси. – І кинув на стiл кружало вичиненоi шкiри з намальованою на нiй собачою головою i двома перехрещеними пiд нею стрiлами – це був родовий знак хана. – Тобi i твоему супутниковi дадуть коней i харчiв на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!

– Задоволений, хане, – схилив знову у поклонi голову купець.

– Тодi йдiть!

Коли вийшли, Ждан сказав:

– Дякую тобi, дядьку Самуiле, що не забув про мене – визволив з неволi тяжкоi… Однак скажи менi – навiщо ти розповiв про князiв? Навiщо розпатякав, що вони стоять на Альтi? Не вистачало тiльки шепнути Кончаковi, якi у них сили! Це ж пряма зрада!

Самуiл усмiхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечi.

– Не турбуйся! Так вони вiд мене правду й почують – аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не знаеш ти дядька Самуiла!.. Та набрехав я iм усе вiд початку й до кiнця!

– Як? І про князiв, i про Альту?

– І про князiв, i про Альту… Як тiльки Кончак запитав, я вiдразу змикитив, що вiн боiться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликi. Скумекав?.. Нi?.. А я йому i про киiвських князiв, i про переяславського, i про чернiгiвського. Та ще, мовляв, iнших очiкують… Бачив, як завертiвся хан Туглiй? Нiби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звiстка… Не я буду, якщо не чкурне вiн завтра звiдси в свою Половеччину…

– Ну, якщо так…

– Завтра побачимо – як… А нинi ходiмо спати, якщо у тебе тут е теплий куток…

– Куток е, ходiмо, – i повiв свого рятiвника у запiчок.

Вранцi обложенi дмитрiвцi висипали на вали i з превеликим подивом i ще з бiльшою радiстю спостерiгали, як половцi, ведучи на арканах бранцiв, худобу та везучи на запасних конях iншу здобич, вирушають у степ i прямують на схiд. Самуiл не помилився – Кончак злякався можливого нападу князiв i зняв облогу.

Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розоренi околицi Дмитрова, вiдокремилися вiд них i повернули на захiд. То були купець Самуiл i Ждан.




Роздiл другий



1

На пiвсотнi верст довкола Дмитрова половцi випалили села i хутори. По бiлих снiгах чорнiли пасма кiптяви та попелу, рознесенi вiтрами з похмурих згарищ.

Ждан i Самуiл iхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзанi звiрами й хижими птахами трупи. На серцi було важко. Душили сльози. А коли в одному селi на майданi побачили задубiлi тiльця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в снiг, щоб позамерзали, Самуiл зупинився i заплакав.

– О Боже! Яких мук зазнае нещасний люд Переяславськоi Украiни! Як вiн тiльки живе тута! Як виживае! Здаеться, всi бiди, всi лиха цiлого свiту зiбралися разом i впали на нього, пригнули до землi, клубищем холодних змiй обплутали його тiло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпiти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленнi орди на погибель люду християнського?

Вiн довго сидiв у сiдлi, зiгнутий, обважнiлий, i затуманеними вiд слiз очима дивився на бiлi скоцюрбленi тiльця немовляток. Потiм перехрестився, витер сльози i торкнув коня.

– Геть звiдси! Подалi вiд цього жахливого видовища!

Другого дня, переночувавши у напiвспаленiй хатинцi-мазанцi, вони виiхали на битий шлях, що з’еднував Киiв та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.

– Тепер я попрощаюся з тобою, дядку Самуiле. Звiдси поверну до Путивля, у свiй Сiверський край…

Купець витрiщив очi.

– Як? Ти кидаеш мене одного? Серед цiеi безлюдноi снiговоi пустелi? Бiйся Бога, отроче!

– А куди ж менi iхати? До Киева? Там у мене нi кола, нi двора!

– Нiби на Сеймi у тебе щось залишилося! Сам же казав – половцi все спалили…

– А може, хтось iз родичiв уцiлiв? Чи односельцiв?

– Так вони тобi й зрадiють!.. Де ж ти там житимеш? Що iстимеш? До кого прихилишся? Та ще взимку!

– А в Киевi хто мене жде?

– Чоловiче! – вигукнув Самуiл. – У Киевi у тебе е добрий приятель!

– Хто ж це?

– От тобi маеш! – Купець аж руками ударив об поли. – Невже не здогадуешся? Таж я! Хто ж iще?.. Невже гадаеш, що я забуду, як ти порятував мене у Дмитровi?.. Нi, синку, нiкуди я тебе не вiдпущу! Бiдуватимемо разом – до кiнця! Та й вириватися самому в далеку дорогу небезпечно – мороз, хуртовина, вовки, недобрi люди… Та мало яка трясця може зустрiтися в дорозi! Нi, нi, розлучатися нам зараз не слiд! Прибудемо до Киева, погостюеш у мене до весни, а там – куди хочеш! Ти вiльна птаха!.. Та й не до Киева ми зараз попростуемо…

– А куди ж?

– До Переяслава. Треба сповiстити переяславцiв, що Кончак повернув назад.

– Ну коли так… – невпевнено протягнув Ждан.

– А як же iнакше, хлопче? – І, зрадiвши, купець торкнув коня.

До Переяслава добралися на четвертий день. На вулицях та майданах повно озброеного люду, а також дiтей, жiнок, старих. Найближчi села шукали захисту за валами города. Не чути безпечних розмов, не лунае веселий смiх. Навiть дiти принишкли. Йде Кончак! Адже всiм у пам’ятi, як шiсть рокiв тому вiн лютував на Переяславщинi, не жалiючи нiкого, особливо дiтей, яких винищив без лiку!

Самуiла i Ждана завели у гридницю[9 - Гридниця – велике примiщення в князiвському палацi або прибудоване до нього для гриднiв, тобто молодих князiвських дружинникiв, та прийому гостей.], де попiд стiнами на широких лавах сидiли бояри та лiпшi мужi. Прямо проти входу, на узвишшi, – князь Володимир Глiбович та княгиня Забава, дочка чернiгiвського князя Ярослава.

Подорожнiх пiдвели до них.

Князь Володимир мав рокiв двадцять сiм—двадцять вiсiм. Лоб високий, вiдкритий. Довге русяве волосся, зачесане назад. Мiж акуратно пiдстриженими вусами та борiдкою стиглими вишнями червонiли по-юнацькому свiжi вуста. Одяг на ньому – оксамитовий, чорний, а чоботи – жовтi, з блискучоi, гарно вичиненоi шкiри. При боцi, на широкому, оздобленому срiбними бляшками поясi, – короткий меч.

Княгиня Забава – така ж красуня, як i князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в ii жилах, як i в усiх Ольговичiв, сiверських князiв, нуртувала домiшка половецькоi кровi. Тому ii схiдна дикувата краса здавалася яскравiшою поряд зi спокiйною слов’янською красою князя. Володимир Глiбович показав пальцем на вiльну лаву побiля себе.

– Ви стомилися – сiдайте ось тут… Я пiзнав тебе, Самуiле, хоча ти й дуже змiнився з того часу, як приiздив востанне до Переяслава… Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?

Самуiл i Ждан сiли. Купець хитнув головою.

– Так, княже, кiлька днiв тому ми були в Дмитровi.

– Але ж там половцi!

– Там був Кончак з ханом Туглiем… І ми бачили Кончака, як тебе, княже. І навiть обiдали за одним столом.

Володимир Глiбович пiдняв брови.

– О! З чого ж така честь вам випала?

– Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, iдучи з Киева у Сiверську землю, князiв з вiйськом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинниками на Альтi, ждуть пiдмоги.

– Це ти все вигадав? Про князiв?

– Вигадав.

– Для чого?

– Та просто так… Щоб налякати!

– Ну й що? Налякав?

– Ще й як!.. Хан Туглiй вiдразу почав дорiкати Кончаковi, що даремно вони зав’язли пiд Дмитровом. Та й Кончак повiрив – другого дня зняв облогу i вiдступив за Сулу[10 - Історичний факт.].

– Не може бути! – вигукнув вражений князь, бо не сподiвався такоi звiстки. – Невже це правда? А чи не обманюе вiн усiх нас? Вiдступив, щоб iншою дорогою рушити на Переяслав…

– Чого не знаю, того не знаю, княже, – з гiднiстю промовив Самуiл. – Однак, гадаю, не поверне вiн на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навiщо йому йти сюди, коли i так набрав i полону, i худоби, i коней, i всiлякого добра?

Бояри загули. Пролунали голоси:

– Так, так, це схоже на правду! Не кине вiн здобичi!

Володимир Глiбович ледь помiтно кивнув головою.

– Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславськоi Украiни. І я не можу змиритися з тим, що Кончак ось уже в котрий раз плюндруе нашi мiста й села, вбивае людей, тягне iх у полон, грабуе нашi багатства… Треба вiдомстити кривавому хановi! Щоб на власнiй шкурi вiдчув нашу бiду, щоб його плем’я зазнало такого ж горя, якого завдав вiн нашому людовi!.. Ось мiй наказ: вiйсько не розпускати! Я пошлю листа князевi киiвському Рюрику, а також Святославовi, щоб дали допомогу i дозволили вдарити на ворога! Поки половцi, як тi полози, перетравлюватимуть здобич, ми зберемо сили i нападемо на них несподiвано… Чи всi бояри i великi мужi так думають?

– Усi! – твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[11 - Тисяцький – начальник «тисячi», боярин, якому належала влада в мiстi.] Шварн.

– Тодi йдiть – готуйте вiйсько до походу, а я тут ще побесiдую з нашими гостями з Дмитрова…

Коли бояри вийшли, князь сказав:

– Самуiле, ти не раз постачав мое мiсто i всю землю сiллю, днiпровським янтарем, прикрасами iз срiбла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком. Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака i витрутив його з Переяславськоi землi. Ти, нарештi, сьогоднi привiз нам дуже важливу i радiсну звiстку: Кончак пiшов за межi Переяславщини… А тепер послужи менi ще раз, Самуiле!

– Кажи, княже. Я зi своiм молодим другом Жданом готовий служити тобi вiрою i правдою. Що ми маемо зробити?

– Ти вже чув, що я хочу вiдомстити Кончаковi за напади i за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похiд завершився успiшно, треба схилити до нього не тiльки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернiгiвського, Ігоря Сiверського та його братiю…

– Як же це зробити?

– Ти повертаешся в Киiв?

– Так. Через Глiбiв.

– От i гаразд – одвезеш моi листи до князя Рюрика та Святослава… А вони вже знатимуть, як пiдняти наших князiв.

– Ми зробимо це, княже.

– Але це дiло спiшне…

– Ми виiдемо завтра вранцi i гнатимемо щодуху.


2

Завiрюха почалася опiвднi. Спочатку подув сильний вiтер, повалив густий лапатий снiг, що залiплював обличчя й очi, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою i небо, i весь бiлий свiт. Їхали поволi.

Нi Самуiл, нi Ждан не вiдчули в серцi тривоги. Хiба iм уперше зустрiчати хурделицю у степу чи в лiсi? Конi якимось лише iм притаманним чуттям знаходили пiд копитами тверду наiжджену дорогу.

Та згодом завихрiло так, що не стало видно кiнських голiв. Здавалося, всi сили природи – земнi й небеснi – ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед? А якщо зiб’ються з дороги?.. Зупинитися в якiйсь балцi i переждати негоду? Та хто знае, скiльки вона триватиме – день, два?..

Конi важко брьохалися по глибокому снiгу. Вiтер завивав, шаленiв, бив у груди, продимав наскрiзь кожуха, сiк в обличчя, мов приском, i, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схiд, до половецького степу.

Так iхали ще з годину, аж поки конi не зупинилися зовсiм. Подорожнi насипали iм iз сакiв у торбини вiвса – погодували, узяли в руки поводи i рушили вперед.

Почало сутенiти. Наступив вечiр.

Уже давно мав бути Глiбiв, а його все не було i не було. Невже проминули? А вiтрюган не вщухав, i хурделиця, здавалося, заповзялася замести снiгом усю землю.

І конi, i люди вибилися iз сил.

– Спочинемо хоч трохи, – сказав Самуiл зупиняючись. – Клади коня спиною до вiтру! А сам лягай за ним!

Лягли.

Вiдразу ж вирiс замет. Стало затишнiше. Снiговiй i далi котив, завивав над полями, але вже не сiк обличчя, не забивався в рукава, за комiр, не замерзав у бровах та в бородi крижаним панцирем.

Ждан зiгнувся, притулився спиною до теплого кiнського черева, натягнув глибше шапку на голову i заплющив очi. Подрiмати? Нi, сон не йшов, зате думки роем завихрилися в головi.

Ще й мiсяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виiхали вони з батьком ось такого буремного вечора i попростували на захiд, на рiдну землю. А як багато змiнилося в його життi! Доля круто повернула життевий шлях. Чи то ж на краще, чи на гiрше? Хто те вiдае? Поки що – на краще. Вiн здружився з розумним i добрим дядьком Самуiлом, що, може, до покупцiв i проявляе хитрiсть, бо ж кажуть: не обманеш – не продаси, але до нього ставиться, як до рiдного. Остаточно визволився з неволi половецькоi. Познайомився з князем переяславським i одержав вiд нього за добру вiстку i вiрну службу, коня, одяг i зброю, а це – цiле багатство! Чого ще треба?

Вiн незчувся, як задрiмав. Прокинувся вiд того, що чиясь рука шарпнула за плече.

– Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубiемо тута! – почувся Самуiлiв голос. – Пiдемо далi!

Ждан пiдвiвся. Було вже зовсiм темно.

– Куди ж iти?

– Бери коня за повiд i не вiдставай вiд мене!

Та не зробили й сотнi крокiв, як почули собачий гавкiт. Отже, попереду село чи город, там – порятунок, для них – тепла хата, для коней – затишна стайня та оберемок сiна. Вперед! Швидше туди!

Хатина виринула з пiтьми раптово – визирнула очеретяними стрiхами з-пiд снiгу, як гриб з-пiд листу. Крiзь малесеньке вiконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтiло жовтаве свiтло.

Самуiл загрюкав списом у дверi.

– Господарю, вiдчини!

Дверi вiдхилилися – почувся старечий голос:

– Хто тут? Кого Бог послав?

– Подорожнi, отче! Пускай до хати – замерзаемо!

– Та хто ж ви такi?

– Гiнцi вiд князя переяславського до князiв киiвських.

– То ви б iхали городище – до тiуна[12 - Тiун – управитель в маетку князя або боярина.].

– А що це за городище?

– Та Глiбiв же!

– Глiбiв! Далеко?

– Та нi – всього поприще…[13 - Поприще – давня мiра довжини. Також денний пiший або кiнний перехiд.] А це – посад…

– Отче, Бога бiйся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш – поприще! Нi, заночуемо в тебе! – І Самуiл рiшуче вiдсторонив старого з порога. – Хлiв у тебе е?

– Та е.

– То постав туди наших коней та сiнця iм дай!

Старий накинув на плечi кожушину, i вони гуртом напоiли коней, розсiдлали i заклали iм сiна. А попоравшись, зайшли до хижки.

Хатина була невеличка. Злiва вiд дверей – пiч, пiд образами – стiл, за пiччю – широкий пiл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав. Пiд стiнами – лави. У челюстях печi горить лучина, освiтлюе невеликий шевський столик з рiзним шевським причандаллям – дерев’яними колодками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобiт – один чобiт полагоджений, а другий ще на копилi. На жердинi, пiд стелею, висiла немудра смердiвська одяганка.

Подорожнi примостили сiдла i сакви на лавi, бiля дверей, почали роздягатися. Повiтря сколихнулося – по хатi вiд лучини пiшли мерехтливi тiнi.

– Як тебе звати, дiду? – спитав Самуiл.

– Пiп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом… Тож i ви звiть Живосилом.

– То, може, дiду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу – ой як хочеться!

– А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди радi, – вiдповiв дiд Живосил i заглянув за пiч: – Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей – готуй вечеряти!

З-пiд кожушини вилiзла дiвчина, накинула на плечi опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на свiтло.

– Добрий вечiр, добрi люди!

– Здоровенька була, дiвонько, – вiдповiв i за себе, i за свого молодого супутника Самуiл. – Не дали тобi поспати?

– А я ще не спала, – вiдповiла Любава. – Сiдайте до столу, а я хутко… Правда, не ждали ми нiкого, та вже чим багатi, тим i радi… Борщ е!

Вона усмiхнулася i раптом зустрiлася поглядом зi Ждановими очима. Видно, не сподiвалася, що один з гостей парубок, бо знiяковiла, швидко опустила вii i кинулась до печi. Та цiеi короткоi митi було досить, щоб Ждан запримiтив незвичайну вроду дiвчини i теж знiяковiв.

Дiвчина справдi була гарна. Чим – хлопець i сам не мiг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печi i рогачем дiстае закопчений горщик з борщем, – видно тiльки струнку постать та густу чорну косу. Та ще запам’яталося: з-пiд брiв на нього глянули такi несподiвано теплi, темно-iмлистi з поволокою очi – мов лiтне зоряне небо!

Любава!

Тим часом дiвчина у велику череп’яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хлiба, начистила цибулi i часнику – поставила на стiл. Перед образами засвiтила свiчку – в хатинi вiдразу стало свiтлiше.

– Прошу до вечерi!

Самуiл розв’язав сакви, дiстав шматок сала та кiльце ковбаси. Порiзав захалявним ножем.

Дiдусь Живосил зацмокав язиком:

– Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Грiх вiдмовлятися! Любаво, сiдай! – вiн пiдморгнув Самуiловi i присунув до столу ослона.

Любава сiдати не поспiшала. Самуiл легенько взяв ii за лiкоть. – Не вiдмовляйся, голубонько, сiдай. Дядько Самуiл та Жданко – не вовки, не кусаються… Правда, за молодого ручатися не можна – ще й гризне, чого доброго! Та ти не бiйся, може, це твiй суджений? Га?

Дiвчина засоромилася i сiла на протилежному вiд Ждана боцi. Крадькома глянула на хлопця. І знову iхнi погляди зустрiлися. На цей раз надовше.

Любава була зовсiм молода – шiстнадцяти, вiд сили сiмнадцяти лiт. Невеличка, мiцна, темноока, з розпущеною густою косою i виразними темними бровами, вона скидалася на ластiвку або на чисте звiрятко, що сполохано визирае з-за зеленого листу дерева. Ждан подумав: «Боже, яке диво зросло в цiй маленькiй, убогiй хатинi! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовикiв, де швидко линяе дiвоча краса!»

А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустрiла вона гарного хлопця, князiвського гридня, судячи по одягу та зброi. Та що з того! Кому потрiбна вона, внучка смерда?[14 - Смерд – селянин.] Ждан завтра вранцi встане, осiдлае коня – тiльки снiг вихором здiйметься за ним! Хiба повернеться вiн коли-небудь до цiеi убогоi хатини, де з кожного кутка виглядають злиднi? Хiба потрiбна йому холопка, в якоi нi поля, нi лiсу, нi коня, нi корови, а лише руки, щоб працювати на тiуна, боярина чи князя?

А Ждан вродливий, такий у нього лагiдний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене?

Любава опустила очi i взялася за ложку. Вона була голодна, але не насмiлювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хлiб i борщ, що пахнув буряками.

Спостережливий Самуiл хмикнув у бороду.

– Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама i iси, а нам залишаеш сало та ковбасу, що, як i ми, закоцюбли на морозi! Так не пiде! Берися за ковбасу, а ми погрiемося бiля борщу!

Всi засмiялися, i за столом вiдразу установився дух доброзичливостi i невимушеностi, що зближуе незнайомих людей, робить iх щирими, вiдвертими i приязними. За iжею та розмовами швидко плинув час. Самуiл i Ждан дiзналися, що дiд Живосил усе життя шевцював, бо не мав своеi землi, шив непоганi чоботи та жiночi черевики. Та з лiтами втрачалася гострота зору, бо ж працював при лучинi, а вiдтак втрачалися i заробiтки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчi сусiди, по старiй пам’ятi, приносили який-небудь шкарбан, щоб залатав дiрку чи пiдбив пiдметку. А хiба це заробiтки?.. Коли б були живi син з невiсткою, то якось би викручувались, але ж налетiли половцi – сина вбили, невiстку забрали… Як тут викрутишся? А треба ж i прогодуватися, i вдягтися, i внучцi коралi та пiдвiски купити, бо вже ж ген яка дiвка вибехкалася!.. А ще ж треба i князiвське сплатити, i десятину на церкву дати, i бояриновi, i посаднику, i тiуновi… А де взяти?

– Нелегке життя, – погодився Самуiл.

Розмова затяглася допiзна. Лише коли заспiвали першi пiвнi, лягли спати: чоловiки на полу, Любава – на печi.

Прокинувся Ждан вiд приглушеноi розмови в сiнях. Почав прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонiв:

– Менi набридло ждати, Живосиле! Або вiддаси борг нинi, або хай дiвка вiдробить!

– Будь людиною, Карпиле! – перечив Живосил.– Вiддам! Усе вiддам! А тим часом бери те, що маю…

Незнайомий Карпило, видно, розгнiвався ще бiльше, бо голос його загримiв:

– Що ти менi тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату![15 - Ногата— дрiбна грошова одиниця в Киiвськiй Русi.] Так ти й до смертi не сплатиш боргу!.. Хай онука вiдробить… Скiльки ж iй сидiти у тебе на шиi? Вона харчi матиме, а ти боргу позбудешся…

– Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!

– А я й питати не буду! Потягну силомiць – i край!

З сiней донеслося глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потiм пролунав дiвочий скрик:

– Ой, дiдусю!..

Ждан схопився з постелi.

– Дядьку Самуiле, вставай! Нещастя з Любавою!

Взувши чоботи, зiрвав з кiлочка меча i, як був, роздягнений, простоволосий, – кинувся з хати.

Сiнешнi дверi розчиненi навстiж. У сiнях – нiкого. Голоси лунали аж бiля ворiт. Ждан прожогом вискочив надвiр. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, i тiльки високi кучугури пухкого снiгу свiдчили, що недавно тут бушувала снiгова завiя.

Бiля ворiт вовтузилося четверо. Двое одягнутих у баранячi кожухи чоловiкiв тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дiд Живосил термосив одного з них за рукав i охриплим голосом благав:

– Карпиле, не чiпай дiвчини! Облиш! Бо грiх тобi буде! На твоiх дiтях вiдiллються сльози!

– Йди геть! Вiдчепися! – вiдмахнувся той вiльною рукою.

– Карпиле!..

– Геть, кажу, шкарбане! – розлютувався чолов’яга i кулацюгою штурхонув старого в груди.

Живосил заточився i впав у снiг.

Ждан перескочив через замет, вихопив меча.

– Зупинiться, негiдники! Облиште дiвчину!

І Карпило, i його помiчник, молодий парубiйко, випустили Любаву, вiдсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровiло, очi вiд гнiву та здивування полiзли на лоба.

– Ти хто! Як смiеш пiднiмати руку на княжого тiуна? Та я тебе… Та я…

Вiн аж задихався. Рука шарила бiля боку, намацувала рукiв’я меча. Парубiйко вiдступив до хвiрточки.

Але ж тут на допомогу Ждановi прибiг Самуiл.

– Чекай, тiуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дiвчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим вiд тобi завинив?

Карпило випростався. Був вiн невисокий, але дебелий, крутошиiй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув – бликав спiдлоба.

– Хто ви такi, що я маю перед вами одвiт держати? Татi з широкого шляху! Розбiйники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залiзнi пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам… ось цими руками… Хто ви такi?

Самуiл пiдступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувiй з восковою князiвською печаткою, що скрiплювала тонкий зелений шнурок, i тицьнув Карпиловi пiд нiс.

– Дивися, тiуне! Пiзнаеш печатку князя Володимира?

Той ошелешено заклiпав очима.

А Самуiл вiв далi:

– Упiзнав… От i добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей – нi дiда Живосила, нi Любави – i пальцем! Нi сьогоднi, нi завтра, нi будь-коли!

Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумiв, що сперечатися небезпечно, – у незнайомцiв листи з князiвською печаткою! Таких краще не чiпати. Вiн винувато здвигнув плечима, пробелькотiв:

– Зрозумiв… Звичайно, зрозумiв… Я хiба що? Хотiв зла цьому старому та дiвчинi? Я ж – якнайкраще!.. По справедливостi… По руськiй правдi…

– По руськiй правдi! – передражнив його Самуiл. – Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правдi серця, по совiстi, а ти… А тепер iди i запам’ятай, що ми тут тобi сказали: ти Живосила i Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свiй я тобi, як тiльки наступного разу завiтаю до Глiбова, сплачу. Мене звати Самуiлом…

Тiун глипнув спiдлоба, глибше натягнув шапку i мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.

Дiд Живосил просльозився.

– Спаси вас Бог, добрi люди! Порятували нас iз Любавою! Карпило – не людина, а звiр, згноiв би мене в ямi, а Любаву… Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!

А Любава стояла збоку, злякана, зблiдла, i своiми великими, темними як нiч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, i ii пухкi тремтячi губенята тихо промовляли одне тiльки слово:

– Жданку… Жданку…


3

Того ж дня, перед вечором, Самуiл i Ждан через Лядськi ворота в’iхали в Киiв. Мiсто лежало в бiлих снiгах, а над ним пливли голоснi звуки дзвонiв – дзвонили до вечернi.

По однiй з вулиць, що вели на Гору, вони пiднялися до собору Святоi Софii, поминули храми Ірини та Георгiя i завернули у бiчну вуличку, що закiнчилася тупиком. Зупинилися перед мiцними ворiтьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуiл загрюкав у них списом. Ворота вiдчинились.

– Ти тут живеш, дядьку Самуiле? – спитав Ждан не без подиву, бо в глибинi двору побачив високий двоповерховий будинок, складений iз потемнiлих вiд часу колод i вкритий гонтом[16 - гонт – тонкi дощечки.].

– Нi, тут живе мiй вуй[17 - Вуй – дядько, брат матерi.], боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусiдству, поряд… Бачиш, хлопче, нам якнайскорiше треба зустрiтися з князем Святославом, а боярин Славута бувае у нього майже кожного дня. Нам же з тобою так просто не потрапити в князiвськi хороми… Зрозумiв?

– Зрозумiв… То ти, виходить, он з яких багачiв, дядьку Самуiле! Сам купець, вуй – боярин… Кожного дня бувае у князя!.. А ти ж такий простий – ну, як я, примiром…

– Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина – розповiм, з якого я роду, а зараз нiколи…

Грюкнули засуви – ворота розчинилися.

Їм назустрiч пiдвiвся молоденький служник.

– Дядько Самуiл? Ох, невчасно – боярин саме збираеться до князя. Там сьогоднi, кажуть, пир…

– З чого б то?

– Княгинi Марii Василькiвни iменини…

Служник провiв iх до хоромiв.

У великiй свiтлицi пахло воском – на столi горiла свiчка. Лiворуч вiд столу – полицi з книжками та згортками пергаменту. Вся права стiна завiшана зброею. Чого тут тiльки не було! Мечi руськi i шаблi половецькi, луки простi i клеенi, луки-самострiли й тули зi стрiлами, бойовi сокири, списи-копiя й списи-сулицi, кольчуги i лати, шоломи i поножi… Ждановi очi розбiглися, i вiн не вiдразу помiтив господаря цiеi кiмнати, що стояв у напiвтемному кутку i невеликою кiстяною гребiнкою розчiсував сиву бороду.

Та ось вiн поклав гребiнку на стiл i, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

– Самуiле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаеш до Путивля! І раптом – тут… – Вiн обняв Самуiла, тричi поцiлував. Потiм повернувся до Ждана: – Де ж ти роздобув собi такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

Самуiл коротко розповiв про все, що йому i Ждановi довелося пережити за останнiй час. Показав листи князя переяславського.

Боярин Славута слухав, не перепитуючи i не перебиваючи. Був вiн вищий за Самуiла i трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий з невеличкою горбинкою нiс та рiзко окреслений рот. Але разом з тим i вiдрiзнявся вiд нього. Передусiм – очима. У боярина вони були якiсь незвичайнi, в них i дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрiзь. Синi, з голубизною, не великi, але й не малi, проникливi, розумнi, вони яснiли, як щойно розквiтлi блавати[18 - Блават – волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору.] i, хоча все в цiй людинi було незвичайне, привертали увагу передусiм вони. А потiм уже – гордо посаджена на мiцнi плечi голова, закучерявлене сиве волосся i така ж кучеряво-сива борода, а також мiцнi руки, вiд потиску яких Ждан аж скривився. «Нiчого собi старий!» – подумав юнак, намагаючись визначити вiк боярина: п’ятдесят йому чи шiстдесят?

– І чого ж ти хочеш, Самуiле? Щоб я провiв вас до князя?

– Так, вуйку. Дiло дуже спiшне.

Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як iзнадвору почувся гучний голос боярина:

– Самуiле, Ждане! Час! Час!

До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пiшки. Киiвськi вулицi кишiли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмiв багато вбранi бояринi i купчихи в супроводi дочок, дiтей, онукiв, челядi, мчали озброенi вершники, човпли бабусi, гралися в снiжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старцi, поспiшав трудовий люд…

Варта без суперечок i зволiкань пропустила боярина Славуту i його супутникiв до князiвського хорому, де вже стояли князi.

Славута вклонився. Самуiл i Ждан теж схилилися в низькому поклонi…

– Князь Святослав i князь Рюрик з княгинями, – шепнув купець. – А то iхнi сини, дочки, внуки…

У Ждана вiд багатства i блиску зарябiло в очах. Чи думалося йому, що зi смердючоi вежi кочовика доля перенесе його раптом у князiвськi хороми, що вiн, колишнiй кощiй[19 - Кощiй – раб, смерд, кочовик; походить вiд половецького «коччi», «кощi» – кочовик.], раб половецький, розмовлятиме з великими киiвськими князями?

Князi з родинами вже були готовi до виходу. Миготiла при свiтлi свiчок золотом i срiблом парча, поблискували золотi жiночi прикраси, темнiли, як кров, князiвськi корзна[20 - Корзно – верхнiй одяг, схожий на плащ.].

Святослав i Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав – високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик – молодший, чорночубий, середнiй на зрiст, бистроокий, рухливий i, видно, запальний. Вони разом замовкли i повернулися до Славути.

Славута розповiв про вторгнення Кончака, а Самуiл простягнув листи переяславського князя Володимира. Прочитавши iх, князi перезирнулися.

– Що будемо робити, княже? – спитав Рюрик.

– Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився вiн… Треба провчити його та й iнших ханiв заодно, бо вже знесли все Посулля, а незабаром i до Киева доберуться. Князь Володимир скаржиться, що зовсiм знелюднiла Переяславська Украiна i люд зубожiв…

– Справдi, йому найбiльше дiстаеться вiд половцiв.

– Гадаю, треба негайно збирати князiв i рушати в похiд, – твердо сказав Святослав.

– Я теж такоi думки.

– От i гаразд. Тодi закличемо князiв Ярослава, Ігоря, Всеволода Трубецького, Святослава Рильського i, поки не розтали снiги, вдаримо на поганих!

– Я буду готовий через три днi, – погодився Рюрик.

Святослав повернувся до Самуiла i Ждана.

– Дякую тобi, Самуiле, i твому молодому супутниковi за таку важливу звiстку. Не раз ти прислужувався менi i всiй Руськiй землi – попереджував про напади, викуповував полоненикiв, був моiми очима i вухами в далекiй Половецькiй землi. За те я завжди був вдячний тобi, а нинi вiдшкодую твоi збитки. Та й не обминемо ми з князем Рюриком нашою милiстю i твого друга…

– Ждана, – пiдказав Самуiл.

– Якщо Ждан захоче залишитися в Киевi, то я вiзьму його до своеi дружини – вiн кмiтливий хлопець i з нього вийде смiливий воiн. А якщо не захоче…

– Я хотiв би повернутися в Сiверську землю, – вклонився юнак.

– Похвально, що ти любиш нашу Сiверщину… Я теж севрюк… Тодi я попрошу князя Ігоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрiбнi, як i менi, молодi смiливцi.

– Дякую, княже.

– А тепер, якщо бажаете скуштувати князiвськi учти, прошу в гридницю, будете моiми гостями. Славуто, проведи iх!

Самуiл i Ждан схилилися в поклонi.


4

Терем, велика мурована ротонда з позолоченим дахом, вже гув вiд багатьох людських голосiв. За довгими, в три ряди, столами сидiли бояри з бояринями, духовнi особи, воеводи з жонами, значнi княжi мужi та гриднi.

Славута посадив Самуiла та Ждана в кiнцi столу.

– Кузьмище, – звернувся вiн до патлатого немолодого гридня, – приглянь за моiми хлопцями. Щоб у них i тарелi не порожнi були i щоб не скучали вони тут! Бо ж я маю бути бiля князiв…

– Боярине! – загув, як у бочку, старий гридень. – З Кузьмищем не пропадуть – буде i в ротi, буде i в блюдi! Та й Стоян менi допоможе в цьому! – І вiн штовхнув лiктем свого молодого сусiду. – Так що йди, боярине, i не турбуйся! Все буде гаразд!

Тим часом стольники i чашники закiнчили носити страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалi посилювався – наближався час трапези.

І раптом всi замовкли. До гридницi ввiйшли князi та княгинi з чадами.

Гостi встали, схилили в поклонi голови i так стояли, аж поки тi не всiлися на своi мiсця, на пiдвищеннi, за поперечним столом.

– Братiе i дружино, – сказав Святослав, – сьогоднi будемо веселитися, бо е тому причина – iменини нашоi княгинi Марii Василькiвни. Побажаемо iй доброго здоров’я i радощiв!.. А завтра затрубимо похiд проти безбожного Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як менi розповiли очевидцi. Щоб не збирати вас кожного зосiбна, ось мiй наказ нинi: завтра починайте готуватися до походу!

В гридницi всi загули. Новина була важлива. Зiбралися на трапезу, а виходить – на вiйну! Та ще яку – зима, снiг, бездорiжжя!..

Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потiм пiдняв срiбний, з двома золотими ободками, кубок.

– Братiе i дружино! Про похiд у нас буде ще час поговорити. А зараз побажаемо княгинi Марii Василькiвнi доброго здравiя i многii лiта.

Всi встали. Гридниця здригнулася вiд крикiв, заколихалося полум’я свiчок.

– Многii лiта!

– Здоров’я князю i княгинi!

Побажання були цiлком щирi. Зголоднiлi бояри i гриднi вiдразу накинулися на смажену оленину, напоi, ведмежатину та свинину, а потiм почали прикладатися до холодцiв з курятини, яловичини та риби. Розчервонiлися лиця, посилився гамiр, хтось затягнув пiсню. Але на нього шикнули, мовляв, пам’ятай, за чиiм столом сидиш.

Кожному хотiлося привiтати княгиню, сказати приемне слово. Здравицi лунали то в одному кiнцi гридницi, то в другому.

Вiд князiвського столу раптом долинув тихий, мелодiйний передзвiн струн, а потiм до нього прилучився гарний, задушевний голос:

Ой то не буря соколiв занесла через поля широкii,
не зграi галок летять до Дону великого…

Всi замовкли.

Ждан витягнув шию – хто спiвае? І побачив – Славута. Боярин Славута! Перед ним гуслi – гудуть, не вгавають, пальцi лiтають по струнах, як птахи, голова закинута назад, срiблястi кучерi обрамляють його високий лоб, а уста вiдкритi – iз них випливае не звук i не слово, а якась незвичайна, якась магiчна сила, що залiтае в душу, в самiсiньке серце i бере його в солодкий полон. Спiвець спiвав про похiд руських воiнiв на половцiв i про славну перемогу над ними… Давня, старовинна пiсня! Янова!

Всi слухали, затаiвши подих.

Уже затихли гуслi, вже розтанув пiд високою стелею голос, уже й сам спiвець опустив плечi, склав хрест-навхрест руки на столi, нiби вiдпочивав пiсля нескiнченно важкоi дороги, а гридниця ще мовчить, ще панують у нiй незбагненнi чари й нiмiють завороженi серця, i лише згодом вибухае одностайно i громово:

– Славута-а-а!.. Славута-а-а!..

– А-а-а!..

Слухачi плескали в долонi, бряжчали срiбним посудом, грюкали мечами i, сповненi захоплення, вимагали вiд спiвця все нових i нових пiсень. Князь Святослав обняв його за плечi, поцiлувавши в голову, промовив:

– Дякую, друже мiй, боярине мiй, князю серця мойого! Дякую долi, що подружила нас у дитинствi i провела, взявши за руки, через цiле життя! Я люблю твiй спiв, люблю пiснi славетного Яна[21 - Боян – це мiф, помилка перших перекладiв «Слова». Насправдi був Ян, Ян Вишатич. Див. примiтки в кiнцi книжки.], якi ти так гарно спiваеш, а ще бiльше люблю твоi пiснi, бо рiвного тобi по голосу не було й не буде! Заспiвай менi, друже боярине, пiсню про мiсяця-князя, яку ти спiвав менi, гай-гай, сорок лiт тому!

– Князю мiй, – пiдвiвся Славута, – ти бачиш, я теж плачу, плачу вiд радостi, що i в шiстдесят лiт ми з тобою не втратили дитячоi i юнацькоi дружби, плачу вiд щастя, бо хiба це не щастя – бачити свого князя i свою княгиню в такi лiта щасливими i при здоров’i? Хiба це не щастя – бачити свого князя великим князем киiвським i мрiяти разом з ним про величне майбутне землi Руськоi, а не тiльки згадувати молодi лiта? Із задоволенням проспiваю я ту пiсню, яку склав тобi тодi, коли ти вперше зустрiв свою княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише молодим мiсяцем.

Святослав сiв на свое мiсце мiж Марiею Василькiвною та князем Рюриком, а Славута вiдпив ковток сирiвцю, щоб промочити горло, i кинув пальцi на струни:

Ой мiсяцю-княже, чого зажурився,
чого засмутився?
Чи орда напала та полон забрала,
чи кiнь притомився,
чи кiнь притомився?
Орда не напала й полону не брала,
i кiнь не стомився, —
я в чистому полi, у чистому полi
з дiвчиною стрiвся,
з дiвчиною стрiвся…

Спiвали всi. Спiвали про молодого мiсяця-князя, серце якого навiк полонила красна зоря-дiвчина, про його тугу за вiльним життям, про його молодi лiта, що безповоротно вiдлетiли бiлими лебедями за далекий небокрай… Спiвали всi.

Князь з княгинею сидiли в головi столу, як лебiдь з лебiдкою, i, обое сивi, мовчки дивилися одне на одного, i сльози блищали на iхнiх очах.

Я в чистому полi, у чистому полi
з дiвчиною стрiвся,
з дiвчиною стрiвся…

Спiвали всi. Та з-помiж багатьох голосiв вирiзнявся голос Славути. Рокотали гуслi пiд його пальцями, i чистий, мов кришталь, голос злiтав пiд стелю, дзвенiв там срiбним жайворонком.

Нарештi чари скiнчилися. Пiсня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а натомiсть гридниця знову здригнулася вiд грому голосiв, вигукiв захоплення, вiд тупоту нiг.

– Слава Яновi нашого часу!

– Слава спiвцевi Славутi!

А вiн сидiв, заплющивши очi, i ждав, коли вгамуеться цей шал. Вiн давно звик до таких нестримних проявiв людських почуттiв, бо краще, нiж будь-хто iнший, знав, яку-то велику силу мае пiсня, i музика, i слово.

– Хто ж насправдi Славута? – спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспокоiвся. – Боярин, а з його слiв виходить, що смерд, у його хатi повно всiлякоi зброi та книг, а спiвае, мов соловейко! Знаеться з князями, а держиться, як простий чоловiк! Хто ж вiн насправдi?

Розiмлiлий вiд ситого князiвського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом рота i бороду i вирячив на Ждана своi випуклi очi.

– Справедливий чоловiк! Не одного смерда виручив вiд князiвськоi, боярськоi чи тiунiвськоi наруги, не за одного гридня заступився перед князем!

– Та хто ж вiн? Звiдки? Який його рiд? – допитувався Ждан. – Розкажiть!

– Кажуть, вiн ще й волхв, ворожбит, – сказав Стоян i трiпнув бiлявим чубом. – І чаклувати вмiе, i кров замовляти, i вовком перекидаеться, якщо треба, i Дажбогу та Перуну поклоняеться.

– Ну, не патякай зайвого, сестринцю![22 - Сестринець – син сестри, племiнник.]– обiрвав молодика Кузьмище. – Мало що кажуть!

– Диму без полум’я не бувае, – не здавався розчервонiлий вiд хмiльного Стоян. – Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лiсу, серед непрохiдних болiт, куди затягли його до себе в науку лiсовики та русалки…

– Заткни вершу, Стояне, i не мели казна-чого! – обiрвав гридня Кузьмище. – Коли хочете знати правду, то послухайте… Я достеменно знаю, як це було.

– Розкажи, Кузьмо, розкажи! – повернувся до нього Самуiл. – Хай молодь послухае…

– Ну, то гаразд. – Кузьмище навалився грудьми на стiл i повiв на слухачiв своiми чорними очищами. – Було це, мабуть, пiвсотнi лiт тому. Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пiшов з вiйськом на половцiв, якi прорвалися аж за Десну, до Днiпра, i плюндрували там села i городки. Почули про це половцi i поспiшили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому зустрiтися з ворогом i вiдбити полон, вирiшив повертатися додому… Та ось у бору, неподалiк вiд Днiпра, гриднi почули дитячий плач. Туди – аж там двiйко дiток: дiвчинка, старша, i хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися – плачуть ще дужче.

– Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! – промовив князь. – Де вашi батьки?

– Батьки там, – махнула кудись рукою дiвчинка. – Повбиванi лежать…

– А ви?

– Ми сховалися в лiсi… А всiх наших немае: хто вбитий, кого у полон потягли… Одним нам пощастило сховатися…

– Як же тебе звати, отроковице?

– Дариною.

– А малого?

– А мене Славутою, – пiдвiв на князя своi яснi оченята хлопчик.

Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут – загинуть…

– Зi мною поiдете? – спитав iх. – До Чернiгова…

– Поiдемо, – смiливо вiдповiв Славута. – Якщо даси коней…

Так чада потрапили на княжий двiр. Поселили iх у бездiтноi князiвськоi кухарки, мовляв, хай привчаються до працi. І був би Славута дворовим чоловiком – кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому iнший шлях. Тут Кузьмище замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги i налив кухоль квасу… Випив, крякнув, розгладив бороду. Нiхто з слухачiв, – а слухали всi, хто сидiв поблизу, – i не поворухнувся. Цiкаво розповiдае старий!.. Навiть Самуiл сидiв замислений.

– І цiею долею був наш князь Святослав, тодi малолiтнiй отрок, як i Славута, – повiв далi гридень. – А трапилося це так. Славута змалку любив спiвати i грати на сопiлцi, на бубнах та гуслях. Дiдусь його навчив. І показав, як сопiлки вирiзувати. От одного разу за валами, пiд горою, вирiзав малий гiлочку калини, сiв пiд кущем та й майструе дудку. І незчувся, як до нього пiдiйшов чорнявий хлопчина у гарному вбраннi – шовковiй сорочцi, оксамитових штанцях та в червоних чобiтках на срiбних пiдкiвках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князiвськими майстрами лук, а за спиною тул[23 - Тул – сагайдак, тобто шкiряна сумка для стрiл.] зi стрiлами.

– Як тебе звати? – спитав хлопчик.

– Славутою.

– А мене Святославом… Що ти тут робиш?

– Сопiлку. Хiба не бачиш?

– І ти вмiеш грати?

– Умiю.

– Ану заграй!

Малий Славута закiнчив майструвати, приклав сопiлку до рота i заграв.

Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.

– Ану дай менi!

Славута простягнув дудку.

Княжич подув у неi, та почув лише невиразне шипiння.

– Але ж вона не грае!

– Бо треба вмiти.

– То навчи!

Славута показав, як треба складати, як дмухати, як i коли затуляти i вiдтуляти дiрочки. Княжич був тямущий хлопець i скоро почув, що i в нього щось виходить. Не пiсня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змiнювався, коли вiн закривав чи вiдкривав дiрочки.

Хлопчина зрадiв.

– Давай мiнятися! Я тобi лука – ти менi сопiлку!

Славута здвигнув плечима.

– Бери так. Я собi ще зроблю, коли захочу.

Та княжич був гордий.

– За так не хочу. Бери лука!

Той узяв. Оченята його заблищали, як i в княжича. Обидва хлопцi були задоволенi обмiном.

Але тут з кущiв раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Вiн був задиханий, переляканий.

– Княжичу, я з нiг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться – пропала дитина! А ти тут… з цим смердом! Що ви тут робите?

– Це не смерд, а Славута, – вiдповiв Святослав, настовбурчившись. – Вiн так гарно грае на сопiлцi!

– На сопiлцi! А лук твiй де? Уже цей бiлявий тать виманив у тебе? – І вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого iграшкового лука.

– Не смiй! – крикнув княжич. – Ми чесно з ним помiнялися!

Та гридень i слухати не захотiв, схопив Славуту за комiр, а княжича за руку i потягнув. Перед хоромами, в оточеннi стривоженоi челядi, стояли князь i княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцiлувала в голову.

– Ну, де ж ти задiвся, чадо мое! Я думала, тебе вже й на свiтi немае! Хiба ж можна так?

– Це все ось цей замазура наробив, – сказав гридень i поставив Славуту наперед. – Вивiв iз дитинця аж на гору, в кущi, виманив лука…

– Неправда! – випручався з материних обiймiв Святослав. – Я сам вийшов i зустрiв там Славуту. Вiн зробив сопiлку i так гарно грав на нiй! От я й помiнявся з ним – дав йому лука, а вiн менi сопiлку… Не карайте його!

Князь Всеволод наказав гридневi, щоб вiдпустив хлопця.

– Ти справдi вмiеш грати? – спитав, присiвши перед малим.

– Умiю, – крiзь сльози промовив Славута.

– Ну, заграй!

Отрок узяв у княжича сопiлку i почав грати. Спочатку у нього нiчого не виходило, бо не знав вiн, чого ждати вiд грiзного князя – похвали чи кари. З сопiлки виривалися непевнi, уривчастi звуки. Та ось вони змiцнiли, стали ясними, нiжними i попливли по всьому подвiр’ю, збираючи до себе людей. З гридницi повиходили гриднi, зi стаень – конюхи, з кухнi – кухарки з дворовими дiвчатами. Хто так гарно грае?

Князь пiдвiвся i довго слухав малого. А коли той скiнчив, запитав:

– А на гуслях теж умiеш? І спiвати вмiеш?

– Умiю.

Князь наказав принести гуслi.

– Заграй i заспiвай, отроче!

Хлопець пройшовся пальцями по струнах – i вони раптом ожили, забринiли, зарокотали, мов живi. А дзвiнкий дитячий голос завiв:

Конi iржуть за Сулою —
дзвенить слава в Киевi…

Князь аж наперед подався. Вiн любив пiснi, сам спiвав. Та почути вiд хлопчини саме цю, свою улюблену пiсню, яку склав колись славетний Ян Вишатич!..

Такого не сподiвався…

Пiсня розповiдала про похiд русичiв на половцiв, про переможну битву в далекому полi за Сулою, про повернення переможцiв до Киева. А iм назустрiч виходили люди, вiтали, плакали з радощiв, дякуючи, що захистили вiд бузувiрiв, якi вогнем плюндрували Руську землю. А над Киевом дзвонили в усi дзвони, i iхнi чистi звуки пливли i пливли в голубому небi, прославляючи князя i його дружину…

Коли пiсня затихла i Славута, опустивши руки, потупив очi, князь пiдiйшов, погладив малого по головi i спитав:

– Чи ти знаеш, чию пiсню спiвав?

– Дiдусь казав – Янову… А хiба нi?

– Янову, синку, Янову… А Ян, що би ти знав, був спiвцем мого прадiда Ярослава, дiда Святослава та батька Олега… Який це спiвець, кажуть, був, щоб ти знав!

– Я хотiв би бути таким, – сказав Славута.

– Ти! – князь задумався, а потiм повернувся до княгинi: – А що, княгине, вiзьмемо цього отрока нашому Святославовi до пари, для заохочення? Хай разом живуть, разом навчаються… А там видно буде, що з того вийде. Гадаю, Святославовi потрiбен такий товариш… А якщо не товариш, то хоча б хлопчик на послугах… Га?

Поки княгиня думала, Святослав радiсно загукав:

– Вiзьмемо його, татусю, вiзьмемо! Вiн навчить мене грати на сопiлцi та на гуслях, а я його – стрiляти з лука! Так гарно нам буде вдвох!

Князь засмiявся.

– Так тому й бути!

Ось з того дня Славута й не розлучаеться зi Святославом. Усе, чому вченi монахи та смисленi воiни вчили княжича, засвоював разом з ним i малий Славута: i читати, i писати, i на конi iздити, i мечем та луком володiти, i в походи ходити. І так подружилися хлопцi, нiби були один одному рiвня, нiби один не був княжичем, а другий – смердом. Така щира дружба мiж ними тривае i до сьогоднiшнього дня. – Кузьмище стишив голос i потягнувся до кухля. – Оце вам билиця, оце вам i казка, а менi кiвш пива та таранi в’язка!

Ждан витягнув шию, глянув через голови на старого спiвця, що сидiв побiля князiв. Вiн був прекрасний: обличчя одухотворене, очi сяють, як зорi, з високого чола спадають пасма густого сивого волосся, пальцi лiтають по струнах, i попiд стелею пливе нова – котра за цей вечiр! – пiсня:

Ой лiта молодi,
бiлi лебедi,
хоч помайте крильми
з-за гори менi…




Роздiл третiй



1

Рано-вранцi з Киева виiхали гiнцi до Переяслава, Чернiгова, Смоленська, Новгорода-Сiверського, Трубецька та Рильська. Святослав i Рюрик склик?ли князiв до походу на половцiв. У Новгород-Сiверський вирушили Кузьмище i Ждан.

Мчали вони без вiдпочинку, i на п’ятий день, об обiднiй порi, добралися до Новгорода-Сiверського.

З високоi гори, де розкинувся посад, фортецю було видно як на долонi, бо лежала вона в улоговинi, мiж Десною i широким яром, на самою природою укрiпленому шпилi, i займала весь той просторий шпиль, забудований князiвськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею та iншими допомiжними будiвлями. Могутнi вали, насипанi понад самим краем обриву, дубовi, потемнiлi вiд часу заборола та вежi, глибокий рiв, що вiддiляв шпиль вiд материка, перекидний мiст через нього та вузький, вигнутий черепашкою, щоб утруднити дii нападникiв, пiд’iзд до гратчастоi залiзноi брами, що пiднiмалася й опускалася на цепах, – усе це робило фортецю неприступною.

Кузьмище затрубив у сигнальний рiг, що висiв у нього бiля пояса.

На валу з’явилося кiлька воiв-севрюкiв.

– Ге-гей! Звiдки? – загукали вони.

– Вiд князя киiвського Святослава до князя Ігоря! – вiдповiв Кузьмище.

Їх впустили у фортецю, провели до хоромiв. У просторих сiнях до них вийшов молодик у оксамитовому каптанi та жовтих чоботях на залiзних пiдковах. Був вiн красень. Груди колесом, на щоках рум’янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на лоба, у злегка нахабних очах – лукавi вогники.

– Хто такi? – спитав зверхньо.

– А ти хто? – у тон йому вiдповiв Кузьмище.

Молодик здвигнув плечима, усмiхнувся, мов добрим знайомим.

– Я син тисяцького Рагуiла – Янь.

– А ми посланцi вiд киiвського князя Святослава до князя Ігоря.

– Почекайте до вечора… Князь з княгинею Євфросинiею приймають гостей.

Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопiв носом.

– Хлопче! Та чи ти вiдаеш, що говориш? У нас до князя спiшнi вiстi! Похiд на половцiв готуеться! А ти – до вечора! Ха! Бачили таке?

Цей хлопець, Янь, видно, нiколи не сердився. Вiн розгонисто зареготав i жартома штурхнув старого гридня в груди.

– Чого кричиш, борода? Вiдразу сказав би про похiд! – І розчинив дверi: – Заходьте!

У великiй свiтлицi, незважаючи на те що день був сонячний, стояли сутiнки. Кольоровi шибки пропускали мало свiтла. В кутку, перед образами, горiли свiчки.

Гiнцi вклонилися, привiталися.

Ждан вiдразу впiзнав князя Ігоря, хоча бачив його лише один раз кiлька рокiв тому, коли той приiздив до Путивля. Вiн не змiнився: тi ж проникливi суворi очi, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно пiдстрижена борiдка рiзко вiдтiняли чистоту худорлявого обличчя, а мiцна шия i широкi плечi свiдчили про неабияку силу. Мав вiн тридцять i три роки. Поряд з ним, на чiльному мiсцi, сидiла русокоса красуня-жона – княгиня Євфросинiя… А далi за столом темнiло кiлька чоловiчих постатей, але розглядати iх було нiколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор розкинув руки:

– Кузьмище! От не ждав! Скiльки ж це лiт я тебе не бачив?

– Та вже, мабуть, чотири лiта… З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Киiв iшли, щоб вiдвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обiйшов нас з тилу та й припер до Днiпра. Мусив я шугнути у кущi!.. А тобi ж, княже, як поталанило?

– Ха-ха-ха! – зареготав Ігор. – Ну й нагадав ти iсторiю!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв бiля берега, i теж втекли – перевели дух аж у гирлi Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли пiдростуть нашi дiти – мiй син Володимир, а ханова дочка, – стати сватами… Гай-гай, як це давно було!.. А нинi ти з чим до мене завiтав?

Кузьмище подав пергаментний сувiй. Ігор зламав воскову печать, розгорнув i почав читати вголос. Святослав сповiщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князiв у похiд, щоб вiдомстити нападникам.

– От тобi й сват! – вигукнув, дочитавши, Ігор. – От тобi i Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндруе Руську землю! Га? Дуже вiн знахабнiв останнiм часом. Пiдбив пiд свою руку кiлька орд i вважае себе великим ханом… Наробить вiн лиха, якщо не дати вiдсiчi!

– Однак же не на Сiверську землю вiн напав, а на Переяславську, – подав голос iз-за столу чорнявий молодик у червоному князiвському корзнi. – Хай Володимир Глiбович i чухае боки! А ми далеко!

– Е-е, Святославе, вiд Дмитрова до Путивля зовсiм недалеко! Звичайно, син Глiбiв загордився, вважае, що вiн зi своiм Рюриком – пуп землi Руськоi. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичiв, цураеться, не родичаеться!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пiшов далi. А коли б пiшов? Хто вiдае, куди б вiн повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твiй благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Киiвський правильно чинить, що йде в похiд.

Вiн знову повернувся до гiнцiв:

– Князi уже виступили?

– Коли ми вiд’iздили, то вже збиралися. Вони мали перейти Днiпро i ждати в Ольжичах Ярослава Чернiгiвського, а потiм рушити до Лохвицi на Сулi. По дорозi до них мав приеднатися переяславський полк…

– Отже, нам теж iти до Лохвицi… Ти готовий, Всеволоде? – запитав Ігор могутнього з виду чорнявого мужа, що сидiв по праву руку вiд нього i спокiйно, нiби мова йшла про якiсь дрiбнi буденнi дiла, обгризав гусяче стегно.

Це був Ігорiв молодший брат, князь Всеволод Трубецький.

– Моi кмети[24 - Кмети – тут: кiннi воiни.] завжди готовi. Два днi на збори – i ми в путi, – вiдповiв Всеволод. – Я з радiстю розiмну своiх коней та й сам погуляю в степу.

– А ти, Святославе, княже Рильський? – повернувся Ігор до молодика у червоному корзнi.

Той розпростав вузькi юнацькi плечi, гордо випростався. На його жовтуватому обличчi пробився ледь помiтний рум’янець, а трохи розкосi очi блиснули молодецтвом.

– Я теж готовий, стрию. Сьогоднi ж помчу до Рильська! А за два днi виступлю до Путивля, де зустрiнуся з тобою i стрием Всеволодом.

– Ну, от про все i домовилися!

Тут пiдвiвся отрок, що сидiв непорушно по праву руку князя Всеволода. Було йому лiт чотирнадцять, але темнi брови i густий темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд.

– Княже, – промовив вiн деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвiнкiсть i почав ламатися, – а менi ти дозволиш пiти в похiд?

Ігор пильно глянув на пiдлiтка, i в його очах спалахнула нiжнiсть. Це був його син, первiсток, i любив вiн його бiльше, нiж iнших дiтей.

– Володимире, я радий за тебе. Ти справжнiй Ольгович! – з гордiстю промовив князь, милуючись сином. – Менi приемно, що в тобi живе ратний дух наших предкiв. Безперечно, ти пiдеш зi мною! Бо вже час починати! Але пiдеш уже не простим воем, а князем, на чолi путивльських стягiв, бо вiднинi Путивль належить тобi!

– Отче, який я радий! – вигукнув княжич захоплено i, пiдбiгши до князя, поцiлував його в плече. – Я сьогоднi ж вирушаю до Путивля! Я зберу свiй полк! Я приготую все, щоб достойно зустрiти князiв у себе в Путивлi!

Потiм наперед виступив Ждан i простягнув Ігорю свiй сувiй.

Ігор почав, як i перший лист, читати вголос. Святослав Киiвський розповiв про втечу юнака з половецького полону, про зустрiч з Кончаком i Самуiлом. А наприкiнцi радив Ігоревi взяти Ждана на князiвську службу, «понеже отрок мiцний, смiливий i розумний вельми i буде князевi не тягарем, а радiстю, i понеже боярин Славута теж просить за сiе».

Ігор з цiкавiстю оглянув добре скроену постать отрока, так розхваленого Святославом.

– Ти севрюк?

– Севрюк. Я з Путивльськоi волостi, княже. Над Сеймом було колись сiльце Вербiвка, якщо знаеш…

– Чому було?

– Половцi дотла його спалили.

– Воно й зараз е… Правда, в ньому кiлька хат усього… Але е!

– То, може, i з мого роду хто залишився? – скрикнув Ждан. – Ото була б радiсть!

– Коли-небудь дiзнаешся… А зараз ти хочеш, я так зрозумiв, поступити до мене на службу. І за тебе клопочуть князь Святослав та боярин Славута… Що ж ти вмiеш?

– Руки й голову маю – то й умiю немало… Чого не вмiю – навчуся!

– Ось ти який! А все ж… Коней доглядати вмiеш? З лука стрiляти? Мечем та списом орудувати?

– Бiля коней я змалечку… А в Половеччинi три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея… Вмiю i мечем рубнути, i списа метнути!

– А ще що?

– Читати вмiю i писати…

– Навiть так! Та ти просто знахiдка для мене! Ви чуете? Вiн навiть читати й писати вмiе! А по-половецькому гомонiти навчився?

– Був час i для цього, княже… Який бiс хотiв би, так бiда навчила!

– Гм… Ти з простих смердiв?

– З простих, княже.

– А хочеш iз грязi та в князi?

– Нi, я цього не хотiв, коли добирався на рiдну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута… Чув про Славуту, княже?

– Ще б пак! Це ж мiй учитель… Вiн навчав багатьох Ольговичiв!.. Ким же ти хочеш бути?

– Ким накажеш, княже… Пiсля Половеччини нiяка робота не страшна – був би кусень хлiба та куток теплий…

Ігор замислено затарабанив пальцями по столу – щось мiркував. Однак було видно, що хлопець йому подобаеться.

– То кажеш – любиш коней i вмiеш доглядати iх?

– Люблю, княже, i вмiю.

– Тодi я беру тебе… Менi якраз потрiбен конюший, бо старий упокоiвся.

– Дякую, княже. Старатимуся.

– Але не думай, що тобi в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усiх походах, у битвах! Якщо боiшся, то ще е час передумати i вiдмовитися.

– Я залишаюся у тебе, княже, – твердо сказав Ждан.

– От i гаразд, – завершив розмову Ігор i повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловiка, що сидiв вiддалеки разом з Янем: – Рагуiле, покажи новому конюшому стайнi, коней, конюхiв, потурбуйся про житло та одяг i дай притулок гiнцям князя Святослава!..

– Слухаюся, княже, – статечно вклонився, пiдводячись, Рагуiл. – Зараз ми з Янем все зробимо!


2

У полi, бiля Ольжич, на лiвому березi Днiпра, розкинувся вiйськовий стан. Третiй день безперервно горiли у снiгах багаття, воi варили кулiш з яловичиною, сушили онучi бiля вогню, самi грiлися, бо в наметах, що гулко лопотiли пiд вiтром, ходив мороз.

Довкола наметiв у два ряди поставленi сани – голоблями в поле на випадок несподiваного нападу. На санях – зброя, кольчуги, щити, сухарi, крупи, солонина, заморожене м’ясо, овес… Довкола не вгавае тисячоголосий людський гомiн та кiнське iржання.

А воi все прибувають i прибувають.

Великi князi Святослав i Рюрик ждуть з Чернiгова князя Ярослава з дружиною. Святославовi не терпiлося побачитися з братом – виiздив назустрiч у поле, за Ольжичi. Той прибув лише надвечiр. Без вiйська, з невеликою дружиною для охорони.

Святослав глянув – потемнiв на лицi. Невже i цього разу любий братик приготував якусь каверзу? Це вже не вперше. Як тiльки посiв пiсля нього чернiгiвський стiл, так i став гнути по-своему – сторонитися старшого брата, заводити дружбу з Ігорем та Всеволодом, вiдокремлюватися вiд Киева, ухилятися вiд спiльних походiв на половцiв, загравати з ними i навiть укладати якiсь там угоди… Хотiлося Святославу сказати рiзке слово, але стримався, тiльки подумав: «Ох, брате, брате! Невже заздриш менi? Невже i тебе, як iнших, спокушае великокнязiвський стiл? Дурний еси! Не зазнав ти гiркоти мого становища – бути великим князем i мало що могти! Сидiти на золотому столi киiвському, що належав колись великим князям Святославу, Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, i вiдчувати себе другорядним князем землi Руськоi! Бо хiба ж зрiвняешся по кiлькостi воiв та по багатству з Ярославом Галицьким чи особливо з Всеволодом, князем Володимиро-Суздальським? Тiльки й слави, що князь великий Киiвський. Який душевний бiль, яка гризота в серцi!.. Ох, брате, брате! Ось i тепер явився без вiйська. Знову мудруватимеш, хитруватимеш, викручуватимешся. Ти завжди такий – з самого малечку! Хитрунчик! Мазунчик мамин!»

Хотiв вiдразу запитати, що трапилося, хотiв рiзке слово мовити, але промовчав. Любив молодшого – на цiлих п’ятнадцять лiт! – брата, любив у ньому свое дитинство, свою молодiсть. Глянув у його хитруватi карi очi – мовчки обняв, поцiлував у шорсткi, покритi iнеем вуса i повiв до натоплених князiвських покоiв.

А там уже заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославовi – Всеволод Чермний та Олег, торчеськi хани Кунтувдей та Кулдюр, що зi своiми чорними клобуками сидiли по Росi та Стугнi i за це служили збройно киiвським князям, воевода Андрiй та воевода Роман Нездилович, боярин Славута, старий воевода Тудор.

Пiсля взаемних привiтань сiли до столу. Їли, пили, говорили про се, про те, а коли наситилися, Святослав вiдклав набiк ложку i сказав:

– Братiе, нинi зiбралися ми всi тут, окрiм князiв Володимира Переяславського, Ігоря Новгород-Сiверського, Всеволода Трубецького та Святослава Рильського. Вони мають приеднатися до нас на Сулi, щоб рушити на окаянного Кончака. Якщо ми не вдаримо по ньому сьогоднi, то вiн, возгордившись, нападе на землю Киiвську i Чернiгiвську, i Сiверську завтра. Зiбрали ми нинi силу немалу – то, може, й рушимо? Хто як мислить?

Святослав добре знав думку всiх, хто сидiв за столом, окрiм братовоi, i чекав, що скаже Ярослав.

Ярослав мовчав. Спокiйно дивився на великого князя i, розчервонiлий з морозу, задумливо куйовдив лiвою рукою густу чорну бороду. Був вiн не старий, мав сорок чотири роки, а поряд iз обважнiлим, зовсiм сивим Святославом виглядiв ще молодшим. Так що його можна було швидше прийняти за сина Святославового, нiж за брата.

Тишу порушив Рюрик:

– Що ж тут мислити? Зiбралися всi – отже, в похiд! Завтра ж i рушаймо! – i пристукнув рукою по столу.

Це був дiяльний, розумний, хоча запальний, гарячкуватий князь. Рано здобувши киiвський стiл, вiн вiв довгу i вперту боротьбу проти Святослава, який всiма силами намагався вигнати його з Киева. Не раз спалахували мiж ними котори[25 - Котора – сварка, чвара, мiжусобиця.] i лютi сiчi, не раз лилася на берегах Днiпра кров iхнiх воiв. А три роки тому Святославiв двоюрiдний брат князь Ігор навiть привiв з собою Кончака та Коб’яка з ордами на допомогу. Правда, всiм – i Святославу, i Ігорю, i Кончаку – довелося тiкати без оглядки. Половцi були порубанi на березi Днiпра, бiля Чортория, загинули хани Козл Сотанович та Кончакiв брат Єлтут Атракович, два сини Кончака потрапили в полон. Однак повнiстю скористатися з цiеi блискучоi перемоги Рюрик так i не зумiв. Йому на перешкодi стало впливове, багате i могутне киiвське боярство, яке стомилося i почало розорятися вiд безперервних кривавих мiжусобиць, однак не хотiло мати в Киевi сильного князя, бо боялося обмеження своiх прав i свобод. Тому лiпшi киiвськi мужi порадили Рюриковi, нiбито для блага Руськоi землi, поступитися владою i вiддати Святославовi Киiв, а собi залишити Киiвську землю. Рюрик погодився i сiв у Бiлгородi. А що вiн мав робити? Без боярства, без киiвськоi ратi, без пiдтримки чорних клобукiв, що набирали все бiльшоi сили на окраiнах Киiвськоi землi, вiн мiг би втратити все… Ось так у Киiвському князiвствi з’явилося два спiвправителi – Святослав та Рюрик. Обидва досить могутнi володарi, бо Святослав, крiм Киева, ще мав обширнi володiння у Сiверськiй землi, а Рюриковi володiння простиралися вiд Сули на сходi i Росi на пiвднi до Горинi i Прип’ятi на заходi та пiвночi. І все ж цей дуумвiрат[26 - Дуумвiрат – спiльне правлiння двох осiб.] означав разом з тим i слабкiсть Киiвського князiвства, бо мiж спiвправителями хоч i панував мир, одностайностi не було.

Зараз Рюрик не мiг уторопати, чому Святослав висловився так туманно, невпевнено. Хитруе? Який смисл? Сам же затiяв похiд!

– Безперечно, йти! І погромити поганих! – повторив вiн i обвiв усiх присутнiх суворим поглядом своiх холодних крицево-сiрих очей.

Його зразу ж пiдтримав хан Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк[27 - Торки – тюркське плем’я, що було на службi у руських князiв.] рокiв сорока. Вiн долонею протер сите, обсмалене морозом лице, блиснув вузькими чорними очима.

– Чому князь Святослав так питае? Для чорних клобукiв хан Кончак, а особливо хан Коб’як – ворог… Людей б’е, скот грабить… Чорний клобук iде в похiд на хана Кончака i зловить його на аркан!

Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав головою. А старший син Святославiв Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж червоний, колiр чуба i бороди, здивовано знизав плечима.

– Хто ж проти походу? Хiба е в кого iнша думка? Вiйсько зiбране, готове в путь – не розпускати ж його по домiвках!

Ярослав усмiхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племiнник! І, здаеться, натякае на нього, пускае невидимi стрiли в свого стрия? Ну що ж, вiн прийме виклик!

– Я проти, – промовив вiн тихо i ще тихiше повторив:– Я проти…

Всi голови обернулися в його бiк. Чи не почулося iм?

Святослав стиснув зуби. Вiн так i знав! Хитромудрий Ярослав приiхав для того, щоб знову, як це бувало вже не раз, викинути коника!

– Чому, брате? – запитав, ледве стримуючись. – Ти ж знаеш, що без тебе, без твого могутнього i хороброго полку ми не можемо сподiватися на остаточний успiх… Для задуманого походу в глибину Половецькоi землi потрiбнi великi об’еднанi сили! Ти ж пiдведеш нас усiх!

– Нинi, браття, не ходiть! – з притиском сказав Ярослав. – Який зимою похiд? Однi муки! Снiги, морози, безкормиця для коней… На носi – весна. Розтане – буде ще гiрше… Давайте виждемо час i, якщо дасть Бог, влiтку пiдемо. Зберемо ще бiльшу силу, погромимо половцiв i заженемо Кончака за Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака… Залишилося ж зовсiм небагато ждати – березень, квiтень, травень… Зате пiдготуемося як слiд!.. Та й недужий я зараз…

– У нас уж все готове, княже, – чого ждати? Нiби для нас первина робити зимовi походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютiшi морози, в снiгопади. І безкормицi не боявся! – вигукнув Рюрик.

За столом запанувала тиша. Ярослав не поспiшав вiдповiдати Рюриковi на його справедливi слова, кривив губу.

Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потiм тихо почав:

– Княже Ярославе, якщо мiж братiею не буде злагоди, то нi сьогоднi, нi завтра не пiдемо ми на половцiв i не заженемо iх за Дон чи в Обези. Всi бiди землi нашоi – вiд гординi князiвськоi, вiд того, що князi про мале «се велике» почали мовити i, маючи волость, накидати оком на чуже – се мое i те мое теж!.. Нi, братiе, так не годиться! Котори та усобицi – то загибель землi нашоi! Поганi дивляться, що мiж князями немае миру, i без страху нападають на нашi села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають…

– Брате, я не зачинаю усобиць, я тiльки кажу, що не хочу йти зараз у похiд, – стримано заперечив Ярослав. – Не хочу мордувати нi воiв, нi себе…

– Коли б тiльки це, Ярославе, – перебив його Святослав. – Коли б тiльки це… Та боюся, що причина в чомусь iншому… От тiльки не розумiю в чому… Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замiнив його тобi i при цьому не раз повчав, що не книжна премудрiсть прикрашае князя, а його бажання служити землi своiй, умiння смиряти свою гординю перед старшим князем – батьком чи братом, вуйком чи стрием, що посiдають великокнязiвський стiл. Смирення молодших змiцнюе Руську землю, зарозумiлiсть руйнуе ii. Пощо руйнуеш братню злагоду i любов? Ми з князем Рюриком нарештi дiйшли згоди – i настав мир на Руськiй землi, а ти хочеш його при коренi зрубати. Негоже так чинити, княже!

Ярослав почервонiв, на лобi у нього виступив пiт. Комусь iншому вiдповiв би рiзко, сердито, нi вiд кого не потерпiв би подiбних слiв. Та Святославовi, який у дитинствi замiнив йому рано померлого батька, не смiв сказати рiзкого слова. Хитрувати мiг, лицемiрити мiг, а прямо, вiдверто сказати не смiв. Тому заперечив тихо:

– Брате, все, що ти мовиш, то iстинна правда. З одним не можу погодитися – що я сiю зерно незгоди мiж братiею. Не йти в похiд – це ще не означае, що я розпочинаю усобицю. Нi, я просто не готовий до походу. І вiйсько мое не готове, i сам я погано себе почуваю. Хiба можна за це осуджувати?

Всi надовго замовкли. За столом запала гнiтюча тиша. Святослав вiдчував, що Ярослав нещирий, що причина вiдмови у чомусь iншому, а не в недузi. Та не хотiв вiн затiвати на людях сварку з братом. Князi Всеволод Чермний i Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не смiли нiчого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стiл i нiчим не виявляли своiх почуттiв. А воеводи Андрiй, Роман i Тудор, дотримуючись неписаного закону, що меншi говорять тодi тiльки, коли iх питають, взагалi за вечiр не проронили жодного слова.

Врештi знову заговорив Рюрик. Заява його було для всiх як грiм серед ясного неба.

– Якщо князь Ярослав не йде, то я теж не йду! Оборона Руськоi землi – наш спiльний обов’зок, а не тiльки мiй чи Святославiв!

Хтось крякнув. Святослав розвiв руками. Не вистачало, щоб князi, ще не вирушивши в похiд, пересварилися. Що ж тодi сказати вiйську? Як пояснити, що однi князi йдуть у поле, а iншi вертаються додому? Вiдмiнити похiд? Але ж сiверськi князi досi простують до Сули. Що ж вони скажуть, коли нiкого там не застануть? Та й Володимир Глiбович уже зiбрався i чекае сигналу… Ох, як усе негарно складаеться!

– Братiе, бачу, поспiшив я з походом, – почав вiн з болем у голосi. – Не домовився заздалегiдь, не попередив… Хотiв швидше, щоб до весняного бездорiжжя повернутися назад… У цьому моя вина… що ж нам тепер робити? Припинити похiд? Але ж вiз покотився з гори – не легко його зупинити… Тому ось що я намислив: якщо князi Ярослав i Рюрик не йдуть у похiд, то й менi негоже це робити. Я теж повертаюся додому… Однак вiйсько пiде в поле! Замiсть себе я настановляю князя Ігоря як найстаршого i найбiльш смисленого. А до зустрiчi з ним полки поведе мiй син князь Всеволод… Мета походу та ж сама – перейти Ворсклу, знайти половецькi кочiв’я i погромити iх! Бажано зустрiтися з самим Кончаком… Ти не перечиш, княже Рюрику?

– Нi, не перечу… Свiй полк я вручаю князю Володимиру Глiбовичу. А до зустрiчi з ним поведе його воевода Андрiй.

Святослав полегшено зiтхнув. Здаеться, пощастило виплутатися iз безглуздого становища, в яке завiв усiх своiм лукавством брат Ярослав.

– Тодi досить розмов. Вiддайте полкам наказ виступати завтра зi сходом сонця!




Роздiл четвертий



1

Двi ратi – киiвська i сiверська – зустрiлися у недiлю вранцi бiля Лохвицi на Сулi. У полках – нi веселих розмов, нi смiху, нi гамору, як це звичайно бувае, коли кiнчаеться важкий перехiд. Воi похмуро, з жахом i люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укрiпленi городки взятi приступом i спаленi, навколишнi села лежали безлюднi, мертвi. Снiги на багато поприщ довкола почорнiли вiд диму i попелу. Нi людини живоi, нi худоби, лиш де-не-де помiж пустками гарчать здичавiлi голоднi собаки, гризучись бiля замерзлих трупiв, та вороння тривожно каркае, кружляючи в холодному сiрому небi.

Страшнi спустошення викликали в серцях воiв ненависть, а ненависть поривала до вiдплати, до зустрiчi з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою дiлить здобич та полон.

Особливо лютував князь Володимир Глiбович. Це ж була його земля – Переяславська Украiна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в руiнах, дихала пусткою i тлiном. Було вiд чого впадати в шаленство! Вiн зчорнiв на лицi, схуд, тiльки очi горiли сухим блискучим вогнем!

Дiзнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об’еднаними силами, Ігор тут же наказав ставати на денний спочинок. Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславцi:

– Який зараз може бути вiдпочинок! Наздоганяймо Кончака!

– Погляньте, що натворив окаянний!

– Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону пiдемо – розоримо гнiзда степових стерв’ятникiв!

– Кончак сплюндрував Переяславську Украiну, а ми вiддячимо йому тим же – спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нинi досить! – кричав нарiвнi з простими воiнами Володимир Глiбович.

Його пiдтримали князi Всеволод Чермний, Всеволод Трубецький, Володимир Рильський та хан Кунтувдей.

– Ось-ось почнуться веснянi вiдлиги – ми повиннi поспiшати, а то повернемося нi з чим, – сказав Всеволод Чермний.

Вiйсько було, безперечно, стомлене. Та й за всiма писаними i неписаними ратними законами на п’ять-шiсть днiв походу належало давати день вiдпочинку. Ігор знав це краще, нiж будь-хто тут iнший, бо з п’ятнадцяти рокiв брав постiйно участь у багатьох вiйнах, нападах i походах. Але знав вiн i те, що веснянi повенi не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалi можливо, що потрiбно поспiшати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу вiйська йти далi, зовсiм не наполягав на своему.

– Братiе i дружино! – сказав вiн. – Се Бог уклав слова своi в уста вашi – тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрiбно буде, i за Ворсклу! Знайдемо Кончака або iнших ханiв i вiдплатимо за все, що вчинили супостати на нашiй землi!

Його слова були зустрiнутi гучними схвальними вигуками. Всi почали пiсля короткого спочинку лаштуватися до походу.

Ще два днi об’еднана рать верстала шлях до Псла, увечерi перейшла його по льоду i, переночувавши в долинi, бiля лiсу, вранцi рушила до Ворскли.

Простiр мiж Сулою та Ворсклою з давнiх-давен за мовчазною згодою Русi i половцiв вважався нiчийним. Сюди влiтку йшли на промисли – бити звiра, ловити рибу – руськi бродники, тут нерiдко випасали своi табуни та череди i половцi. За Ворсклою починалася Половецька земля – потрiбно було пильнувати. Ігор послав далеко вперед сторожових воiнiв-розвiдникiв, виставив посилену сторожу перед своiм, головним, полком, наказав, щоб дружинники i воi узяли зброю, яку до цього везли на санях.

На правому крилi у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину ратi займали чорнi клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолi з воеводами Андрiем i Романом, замикало довгу, на кiлька поприщ, похiдну колону вiйсько Володимира Глiбовича.

Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення i його бояри, дружинники та воi.

– Плентаемося три днi в хвостi! Так i в дiлi не побуваемо! – бурчав боярин Шварн, iдучи по праву руку вiд князя.

– Ігор хитрий! Поставив свiй полк у голову! Стрiнемо половцiв – вiн перший похапае здобич, а нам – що з носа спаде! – пiдтримав його муж Польгуй i кинув злiва косий погляд на князя. – Найбiльше постраждала вiд половцiв Переяславська земля, а користь вiд походу матимуть iншi! Хiба це справедливо?

Пiд’iхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову.

Князь помiтив його, спитав:

– Що кажуть Рюриковi воi? Теж рвуться наперед, як i лiпшi мужi?

– Княже, воi думають так само. Про нас забули. Князь Ігор дбае лише про себе та своiх родичiв. Був би з нами князь Рюрик – не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолi ратi – двоюрiдного брата свого! А ми – пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо воi ремствують!..

– Я поiду до нього, – сказав Володимир. – Я скажу йому! Рюриковоi ратi тут бiльше, нiж Святославовоi!






Пiд’iхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином…

– Княже, про нас забули. Князь Ігор дбае лише про себе та своiх родичiв.. А ми – пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо воi ремствують!..



Вiн приострожив коня i помчав наперед. До Ігоря пiд’iхав пiсля швидкоi iзди розчервонiлий, збуджений. Досада гризла серце.

– Що трапилось, княже? – спитав Ігор стривожено, помiтивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. —Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, i кожноi хвилини слiд чекати зустрiчi з ворогом!

– Саме тому я i приiхав до тебе, княже! – з притиском сказав Володимир. – Поговорити хочу!

Ігор уважно глянув на нього i помiтив, як у Володимира вiд збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмiв стримувати почуттiв, а може, не хотiв. Отже, розмова, видно, мала бути рiзкою, неприемною. Ігор здогадався чому.

Вiн кивнув бояриновi Рагуiлу, Яню та лiпшому мужевi Федоровi Уму, з якими iхав поряд, щоб тi вiдстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:

– Кажи, княже, що трапилося?

– Нiби сам не вiдаеш, Ігорю! Несправедливiсть чиниш!

– Се новина для мене! Яку?

– Свiй полк поставив у головi, а мiй залишив позаду. А по закону мiй мав бути попереду!

– Чому?

– Бо Кончак на мою землю напав, моi волостi попалив, пограбував, моiх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди – аж до Переяслава! Люд збiднiв, майже всi стали жебраками: коня нема, вола нема, збiжжя, щоб весною кинути в рiллю, теж нема. Все забрали клятi! Ось чому моi воi ремствують на тебе! Ти позбавляеш iх здобичi! Бо всiм вiдомо, що лiпший кусень дiстаеться тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбiр шапок, той хiба що блюдо вилиже!

– Ми йдемо передусiм для того, щоб вiдомстити Кончаковi!

– Лукавиш, княже! Вiдомстити хочемо ми, переяславцi, а здобич захопити хочете ви, сiверяни!

– Дурницю мовиш, Володимире!

– Княже! – спалахнув Володимир Глiбович i зблiд.

– Я тут старший, i менi виднiше, яке вiйсько де поставити – в головi, на правому крилi, на лiвому чи позаду…

– Воно й видно! Дбаеш тiльки про себе, княже! Не мене поставив у головi, а себе! А по якому праву! Тiльки тому, що Святослав послав тебе замiсть себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолi вiйська?

– Може, й так, але тодi мене тут не було б!

– Чому?

– Бо не дорiс ти, княже, стояти надi мною!

Обидва молодi й гарячi, вони настовбурчилися, як пiвнi, i дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.

Володимир зблiд ще дужче.

– Але я достатньо дорiс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спiлцi зi своiм сватом Кончаком хотiв заволодiти Киевом! Гадаю, ти не забув, як покинув вiйсько напризволяще i кущами тiкав вiд наших мечiв до Днiпра, нiби останнiй боягуз!

Спогад про цю ганебну подiю i досi пiк соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз’ятрило стару рану ще бiльше. Смаглявi князевi щоки спалахнули малиновим жаром, а очi блиснули люттю.

– Ти чого приiхав сюди, княже? – голос його прозвучав лиховiсно. – Правди шукати? Не буде тобi правди! У головi станеш тодi, коли вертатимемо додому!

– Це твоi останнi слова?

– Останнi.

– Ну, пожалiеш, княже! – вигукнув Володимир i, приостроживши коня, шпарко помчав назад.

Невдовзi до Ігоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калiчив слова:

– Княже, що трапилося мiж вас? Володимир збiсився! Завернув свiй полк i прудко пошла назад! Хотiв, щоб i Рюрикiв полк, i чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Ігор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося мiж вас? Володимир прилетiв, як скажений, нiби ос його укусив! Воеводи Андрiй i Роман не знай, що робити, – iти за тобою чи повертай за Володимиром… Їхне вiйсько зупиняй i стоiть на мiсцi! Що робити, княже?

Хан Кулдюр пiдтакував:

– Чорний клобук теж не знае, що робити. Іти за тобою, княже, чи повертати назад?

Ігор сторопiв. Не чекав такого несподiваного повороту подiй.

– Як – повернувся назад? Як же вiн смiв?

– Я не знай. Моя умовляй – i слухай не захотiв, – стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Ігоря. – Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..

– Подумаеш – образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на вiйну!

– Що ж робити, княже? – спитав знову Кулдюр. – Може, скликати князiв та порадитися?

Становище справдi склалося раптом так, що сам Ігор не мiг вирiшувати, як бути, – зупинитися, iти вперед чи повернути назад? Вiн з досадою потер лоба i пiдкликав тисяцького:

– Рагуiле, зупини рать i сторожу. Об’яви денний спочив. Пошли гiнцiв, щоб князi прибули до мене, – я буду в Рюриковому полку. І не гайся!

Всю складнiсть i серйознiсть становища Ігор оцiнив тодi, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюрикiв полк. Тут стояв глухий гомiн, воiни вiдкрито ремствували на князiв, проявляли незадоволення Ігорем, вимагали вiд воевод теж повертатися назад.

– Князь Ігор образив Володимира!

– І всю Киiвську землю!

– Не будемо пiдкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпiв би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!

– Повертаймо до Киева! Хай Ігор воюе сам!

Воеводи Андрiй та Роман Нездилович вiд цих крикiв утягували голови в плечi, розгублено поглядали один на одного. Приiзд Ігоря ще бiльше роздратував вiйсько. Гомiн не стихав. Переднi мовчали, зате з заднiх рядiв неслися крики, погрози:

– Додому! Волiемо з князем Рюриком ходити в похiд!

– Ігор зло чинить!

– Зарозумiвся!

Прискакали князi з правого крила та лiвого – Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Ігоревич. Всi були стурбованi.

– Що трапилося, Ігорю?

Ігор вiдверто розповiв про свою сутичку з Володимиром Переяславським i про те, що князь повернув свою рать i пiшов додому.

– А полк князя Рюрика, пiдбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, – додав вiн зовсiм тихо i пiдняв на князiв очi: – Що робитимемо, братiе?

Нiхто не вiдгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Ігор учинив не краще. Тож хай сам i вирiшуе, як бути далi.

– Ми задумали великий похiд аж у землю Половецьку, а тепер сили нашi зменшилися, – знову почав Ігор, збентежений тим, що князi мовчать. – До того ж, гадаю, треба вiдправити додому i киiвський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю нi з ким. Поiздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду…

– Киiвський полк вiдправляти без князя не слiд, – сказав Всеволод Чермний. – В дорозi все може трапитися!

– Андрiй i Роман – досвiдченi воеводи. Доведуть!

– Нi, Ігорю, послухайся Всеволода, – втрутився брат Всеволод Святославич. – Свое вiйсько можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя…

– А як чорнi клобуки? – спитав Святослав Рильський.– Вони теж повертаються чи залишаються з нами?

– Моя залишаеться з вами, – вiдповiв Кунтувдей. – Хан Кулдюр теж. Половцi набiгай на Рось, грабуй нашi села, захоплюй нашу худобу, наш отар… Чорний клобук – мирний люди, половець – злий люди!.. Грабуе, убивае… Моя буде воювати з половець!..

– Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливiсть iхати попереду. Пiдеш зi своiми воiнами в сторожу, – сказав Ігор. – А киiвський полк, аби якось довести цiлим додому, поведуть Олег i Святослав, синовець мiй!..

– Стрию! – вигукнув князь Рильський. – Але ж я хотiв би побувати в дiлi!

– Встигнеш, княже! У тебе все ще попереду! – суворо вiдповiв Ігор, а потiм, обнявши молодого князя, лагiднiше додав: – Так треба, синовцю… Довести полк цiлим до Бiлгорода i вручити його великому князевi нинi важливiше, нiж поганятися за половецькими вежами…[28 - Вежа – половецька юрта на возi, кибитка.] Вирушайте вiдразу ж!

Киiвський полк вирушив у зворотну путь.

Сумнi це були хвилини. У похмурому мовчаннi Рюрикiв полк повернув, як кажуть, голоблi назад i рушив на захiд. Князi, бояри, воеводи, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також воiни найближчих стягiв теж мовчки дивилися довго йому вслiд, аж поки останнi вершники не зникли за горою.

У всiх було важко на душi. Кожен розумiв, яке нещастя спiткало iхню рать. Бути на межi з Половецькою землею i через князiвськi котори втратити майже половину вiйська – що може бути гiрше? Всi намагалися не зустрiчатися поглядом з Ігорем, щоб вiн не помiтив осуду в очах, а сам Ігор кляв у думцi i князя Володимира Глiбовича, i себе за гарячковитiсть, за поспiшнiсть, за непоступливiсть, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похiд та ще й вручив йому верховенство над об’еднаною раттю.

Нарештi мовчанку порушив Кунтувдей.

– Нiчого стоять! Моя вирушай у сторожу…

– Гаразд, хане, iдь, – погодився Ігор. – Але тепер змiнимо напрям – поiдемо до рiчки Хирii… Туди завжди в лютi зими, в часи безкормицi, половцi приганяють своi стада i табуни. Може, нинi ми iх там i застукаемо…


2

Кiннi роз’iзди Кунтувдея вiдiрвалися вiд головного полку на цiлих десять верстов, вiялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половцiв. Останнi два днi йшов теплий весняний дощ, снiги стали рихлими, сiро-жовтими, крига на рiчках посiрiла, в долинах i ярах задзюркотали струмки, а на лугах стояла коням по колiна тала вода.

Хан уже хотiв повертати назад, але тут до нього примчав на змокрiлому огиревi десятник Аяп. Скинув з круглоi лисоi голови заячого малахая, вклонився.

– Великий хане, половцi!

– Де?

– За горою, в долинi, стоять вежi i табуни бродять… Нас не помiтили.

– Багато iх?

– Багато… Може, три сотнi веж, а може, й п’ять…

– Де твоi люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу?

– Нi, я наказав вiдiйти i заховатися в байрацi… Там залишився за старшого мiй син Кун, вiн хоч i молодий, але хитрий, досвiдчений воiн, – не пiдведе!

– Гаразд, Аяпе, iдь до свого десятка i пильно слiдкуй! Якщо пощастить, матимеш подвiйну здобич… Та скажи сотниковi Аббазу, щоб поставив сотню в засiдку!

– Дякую, хане, – розпливлися в радiснiй усмiшцi рiдкi сивуватi вуса десятника. – Пощастить нам, пощастить!

Кунтувдей негайно послав гiнцiв до сторожi, щоб далi не йшла i не сполохала половцiв, а до Ігоря – щоб швидше пiдтягував рать.

Залишивши обоз, Ігор звелiв дружинникам i воям пересiсти на свiжих запасних коней i швидко повiв iх до рiчки Хирii. Вiн був радий, що чуття не обмануло його. Велика орда чи невелика зустрiлася – це вже було не так важливо. Швидше всього, що невелика. Та коли ii побити, взяти в полон, то слава розiйдеться по всiй Руськiй землi, а в Половецькiй буде плач i стогiн великий. І Кончак зрозумiе, що це помста за його напад на Дмитрiв.

Руська рать розтягнулася по чолу[29 - По фронту.] на кiлька поприщ. Ігор вирiшив оточити половцiв з усiх бокiв i притиснути до рiчки.

Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотнi разом iз полком князя Всеволода раптово з’явилися на горбах, що залягли понад широкою рiчковою долиною, i з гиком та свистом помчали вниз, де чорнiли гостроверхi половецькi вежi.

В долинi пролунали жахливi крики. Залементували жiнки, заверещали дiти, чоловiки поспiхом запрягали коней, iншi стрибали в сiдла i шикувалися бойовим строем, щоб узяти в шаблi несподiваних нападникiв.

Та коли вслiд за чорними клобуками i дружиною трубчевцiв та курян на горбах показалися дружини Ігоря, Святослава, Володимира та Всеволода Чермного, половцi зрозумiли, що единий iхнiй порятунок – втеча. Хто встиг запрягти коней, хто погнав навпростець через рiчку, не дивлячись на те, що лiд уже був покритий водою. Іншi хапалися, поспiшали, але, так i не встигнувши запрягти, кидали напризволяще все: вежi, коней, худобу, одяг, брали на руки малих дiтей i тiкали хто куди. А загiн вершникiв, оголивши шаблi, навскач помчав понад берегом на пiвдень, сподiваючись прорвати праве крило урусiв.

Ігор зупинився з охоронною сотнею на пригiрку. Звiдси було добре видно все половецьке кочовище. Воiни Кунтувдея i Всеволода Трубецького вже наздоганяли втiкачiв, рубали мечами, кололи списами.

Крик i гвалт сколихнули улоговину. Тi вежi, що першими кинулися тiкати через рiчку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе. Запряженi конi болiсно i злякано iржали, борсаючись у темнiй холоднiй водi, копитами ламали кригу, топили людей i самi тонули.

Подекуди по узбережжю спалахували кривавi сутички, але швидко згасали: половцiв було значно менше, i чорнi клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги. Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою.

Русичi здержували руку: полон потрiбен живий, а не мертвий. За нього можна буде вимiняти не одну сотню руських бранцiв.

Бачачи, як лютують чорнi клобуки, Ігор покликав Ждана.

– Мчи до Кунтувдея i Кулдюра, скажи, щоб припинили побоiще! Хай краще глянуть праворуч – там для них, здаеться, е дiло. Двi чи три сотнi половецьких вершникiв ось-ось вислизнуть iз мiшка!

Ждан приострожив коня i стрiлою помчав у долину.


3

Десятник Аяп iз сином Куном, сидячи в сiдлах, невiдривно спостерiгали з-за дерев, як унизу, по широкому пiдгiр’i та по затопленому водою лузi, у вiдчаi мечуться, шукаючи порятунку, дитячi, жiночi та чоловiчi постатi.

Їхня сотня стоiть на горi, у невеликому гаю, в засiдцi, i жде знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на конi попереду всiх. Його чiпкий погляд окидае всю долину разом. Що там дiеться? Чи потрiбно вже вводити сотню в дiло, чи нi?

Нiщо особливо не турбуе його i не привертае уваги: нi тi вежi, яким пощастило перебратися на той бiк рiчки, нi тi, що застряли серед поламаноi криги, нi розрiзненi купки половцiв, що все ще подекуди чинять опiр, нi жiнки та дiти, яких руськi воiни тягнуть у полон, нi навiть табуни коней та череди худоби, що розбiгаються в рiзнi боки… Привертае його увагу лише чималий загiн вершникiв, що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобукiв, тiкае по узбережжю на пiвдень.

Його помiчае i десятник Аяп.

– Ого, скiльки iх суне! Забагато для нашоi сотнi!

Сотник Аббаз, не повертаючи голови, вiдповiв на це:

– Забагато чи нi, а вдарити мусимо! Бо iнакше хан знесе нам голови! – І, вихопивши шаблю, рiзко крикнув: – Уперед! За мною!

Сотня перевалила через гребiнь горба i, набираючи швидкостi, понеслася по схиловi навперейми половцям.

Свистiло розрiзуване шаблями повiтря, гула земля, хрипiли конi, натужно кричали й улюлюкали воiни. Аяп весь вiк сидiв у сiдлi, тримав шаблю в руцi i давно звик до всього цього. Та сьогоднi вiн раптом вiдчув, як холодна хвиля перекотилася по серцю i опустилася аж до нiг. З чого б то? Аяп не боявся. Прожив на свiтi аж п’ятдесят лiт! Рiдко кому випадае таке щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старшi два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж доля жде i найменшого? Невже сьогоднi? Невже саме тут?

Вiн скосив очi на сина. Кун дивився прямо вперед i не бачив батька. Який же вiн гарний! Чисте матове обличчя розчервонiлося i пашить здоров’ям, брови чорнi, зуби – як снiг… А шабля, високо занесена над головою, з посвистом розтинае важке холодне повiтря. «Боже! – молиться у думцi Аяп. – Якщо потрiбно взяти кого-небудь з моеi сiм’i, то вiзьми мене!»

Обидва ворожi загони зiткнулися на повному скаку. Закрутилося, завихрилося перед очима у старого Аяпа швидкоплинне криваве бойовисько. Крики, iржання коней, тупiт копит, брязкiт шабель, хрипи i прокльони поранених та вмираючих… Не встиг вiн опам’ятатися, як побачив, що чимало його спiвродичiв, обливаючи гарячою кров’ю притоптаний весняний снiг, лежать долi, а його сина два половцi зашморгували арканами i потягли за собою. І, щоб не випасти з сiдла, Кун пришпорюе свого коня i мчить поряд з ними в поле… Вiдчай здушив Аяповi горло. Знав вiн, що половцi жорстоко розправляються з полоненими торками, берендеями та чорними клобуками, якi зрадили степовiй вольницi i заради спокiйнiшого i ситiшого життя пiддалися руським князям. «Як же вони познущаються над Куном!.. Бiдний хлопчику мiй!» – думае Аяп i рве поводи, б’е коня плазом шаблi по крупу i мчить услiд за сином, щоб вiдбити його, визволити. Вiн не дивиться, що там робиться у нього позаду, все те йому тепер байдуже. Одна у нього думка – наздогнати Куна, вiдбити або самому загинути!

А тим часом, коли б вiн оглянувся, то побачив би, що половцi зiм’яли сотню Аббаза i мчать слiдом за ним. Наздоганяють його. Та вiн це зрозумiв тiльки тодi, коли раптом опинився мiж половецькими кiньми i чиiсь дужi руки пiдхопили його попiд лiктi, скрутили правицю так, що шабля випорснула i впала в снiг, коли туловище його обкрутив мiцний аркан. Зрозумiв i вжахнувся: «Боже, пропали ж ми з Куном навiки обидва!»

Вiн хотiв оглянутися, щоб побачити, чи далеко своi, але тут його трiснули списом по головi:

– Не крутися, собако!


4

Залишки розбитих родiв хана Туглiя тiкали з Хирii до верхiв’iв Орелi. У вежах стояв крик i плач: не знайти в них жодноi сiм’i, де б не було бiльших або менших утрат. Суворi, зчорнiлi вiд горя воiни люто поглядали на полонених Аяпа i Куна. Була б iх воля – давно б розтерзали цих зрадливих псiв, що переметнулись на службу до киiвського князя! Та хан Туглiй заборонив убивати iх. Везе в дарунок самому Кончаковi.

Вiн злий на всiх: на себе, що необачно вiдстав вiд Кончака i залишився дозимовувати на уруському пограниччi, де бiльше пашi для худоби та коней, на урусiв, на чорних клобукiв, на погоду та на болячки, що почали останнiм часом обсiдати його вже немолоде тiло. Вiн зробив велику помилку, що так близько став кошем[30 - Кiш – вiйськовий табiр, обоз, мiсце розташування кочовикiв.] до Руськоi землi: утратив старшу дружину i зятя. І це ще, порiвнюючи з iншими, нiчого – його кибиткам пощастило перескочити Хирiю, i майже вся численна сiм’я врятувалася. Але ж рiд… рiд!.. Яких утрат вiн зазнав! Скiльки людей загинуло, а скiльки в полон потрапило!.. Що сказати Кончаковi!

Туглiй поволi йде до своеi халабуди i уявляе, як лаятиме його великий хан або глузуватиме з нього. Добре, що хоч двох полонених схопили – хай Кончак потiшиться: це ж не уруси, яких i в самого великого хана достатньо, а родовичi-степовики! З них Кончак умiе шкуру спускати!

Хан вiдхиляе шкiряний, пiдбитий повстю полог юрти, що займае весь настил довгих i широких саней, i влазить у ii темне i тепле нутро. Сю нiч можна поспати пiд боком у наймолодшоi дружини – вельми красивоi i вельми примхливоi полонянки – уруски Настi. Сю нiч можна поспати, бо ж, здаеться, всi бiди i всi небезпеки лишилися на крижаних берегах нещасливоi для нього рiчки Хирii, бо вже втекли далеко i немае причин пiднiматися затемно i стрiмголов тiкати далi!

Вiн лягае на м’яке ложе, вимощене уруськими подушками, вкриваеться кожухом i простягае руку, щоб обняти дружину. Але та гидливо здвигуе плечем i скидае ii з себе.

– Ось геть-но! Не лiзь! – бурчить незадоволено. – Напустив холоду в юрту i сам холодний, мов жаба! Спи собi i менi не заважай спати! Вже три ночi майже не стуляли повiк!..

Туглiй ображено вiдсовуеться. Клята уруска! Що дозволяе собi! Кричить, нiби вiн не хан, а якийсь уруський смерд! Взяти б батога та вiдшмагати, щоб знала, чия жiнка, щоб не розпускала язика… Щоб не коверзувала над мужем, коверзуха!.. Та вiн тут же проганяе цi думки, бо знае, що не знiметься у нього рука на Настю, примхливу, але молоду i вродливу, як степова квiтка, полонянку. Бо це, може, остання його втiха в життi! Бо на що можна сподiватися, коли тебе буйногривi конi пронесли через цiлих п’ятдесят лiт? Ой, не довго вже iм гасати по степу, не довго!..

Йому не спиться. Думки снуються i снуються, як безконечна осiння мжичка. Перед очима миготять обличчя багатьох людей – i мертвих уже, i ще живих; пропливають картини минулих походiв i боiв, у яких вiн був не тiльки стороннiм споглядачем; зринають краевиди рiдних степових просторiв, де минуло його життя. Потiм з’являеться i довго стоiть перед очима обличчя хана Кончака – мiцне, хитре i разом з тим жорстоке. Туглiй нiяк не може прогнати його зi своеi уяви. Кончак заглядае йому в вiчi, супить кривi чорнi брови, мовби погрожуе чи докоряе, а потiм хитро пiдморгуе i беззвучно смiеться… «Тьху, прив’язався, клятий!» – думае Туглiй i перевертаеться на другий бiк.

Йому стае тепло, Кончак нарештi щезае, i мiцний сон склеплюе важкi ханськi повiки.

Прокинувся вiн вiд того, що Настя шарпала за плече.

– Що таке?

– Вставай, хане! Уже день надворi! Кончак прибув!

Туглiй враз схопився. Сон як вiтром здуло. Настя була одягнута по-святковому.

– Кончак? Звiдки?

– Хитрiший за тебе… Повертався iншим шляхом…

Туглiй швидко одягнувся, пiдняв полог. У вiчi вдарило яскраве промiння весняного сонця. Це вперше за багато днiв небо очистилося вiд хмар i над степом повiяло справжньою весною.

Хтось пiднiс казанок теплоi води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кiлька пригорщiв собi на обличчя. Настя, рум’яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися.

– Чому не розбудила ранiш?

– А навiщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мiй. І так солодко спав!..

– Але ж Кончак…

– Вiн щойно прибув… Ночував з вiйськом i полоном за горою, в сусiднiй долинi. А вранцi його сторожа наткнулася на нас… От i приiхав навiстити… Та ось i вiн сам!

Помiж юртами iхало кiлька вершникiв. У передньому ще здалеку Туглiй упiзнав великого хана, кинувся назустрiч.

Кончак легко зiскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглiя на цiлу голову, i, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спинi.

– Чув, чув про твою бiду… Сам винен, що вiдокремився вiд мене… Князi думали, що я з Дмитрова пiду понад Сулою вниз до Днiпра, а звiдти – на Орiль i на Тор. Там мене i шукали – бiля Лохвицi чи бiля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схiд сонця, обiйшов верхiв’я Хорола, обминув усi можливi шляхи уруських дружин i лише за Ворсклою повернув на пiвдень. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволi, зате, як бачиш, безпечно. Полону – не злiчити! Кожному воiновi дiсталося…

Туглiй скривився, схлипнув.

– Тобi можна радуватися, хане… А менi?.. Ти набрав полону, а моiх родовичiв побрали у полон руськi князi та мерзеннi чорнi клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон i здобич загубив…

Кончак пiдморгнув Настi.

– Якщо вiддаси менi, старий, молоду жiнку, то я тобi вiддiлю кiлька сотень полоненикiв, щоб ти обмiняв на своiх.

Туглiй настовбурчив рiдкi вуса, заклiпав очицями.

– Жартуеш, хане? – І визвiрився на Настю i всiх, хто стояв поблизу: – Ану геть звiдси!

Кончак гучно зареготав, аж конi, що стояли вiддалеки, прищулили вуха.

– Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я… Таких красунь веду нинi не одну – на всiх ханiв вистачить! Пай-пай!

Туглiй повеселiв.

– То справдi даси полоненикiв на обмiн?

– Дам… Повиннi ж ми виручати один одного!

– Дякую, хане… А в мене для тебе теж е подарунок.

– Який?

Туглiй плеснув у долонi, наказав привести полонених.

– Ось тобi для втiхи! – поставив перед Кончаком бранцiв. – Чорнi клобуки! Зрадники! Батько й син… Роби з ними що хочеш, – повiсь, четвертуй, утопи чи на вогнi спали! Нiякi тортури не будуть для них замалими!

Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.

– Скiльки у тебе синiв, старий? – нарештi спитав Аяпа.

– Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, – вклонився той. – Іншi загинули…

– Всього один, кажеш… А тепер i цього позбудешся!.. Чув, що сказав хан Туглiй? Вiддае вiн вас обох менi, щоб я вигадав кару, варту вашоi вини…

Аяп уклякнув на колiна, охопив руками Кончаковi ноги.

– Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чiпай… В чому вiн провинився? Вiн народився на Росi, вирiс там, то вже його батькiвщина… А я народився в степу, я перейшов жити пiд владу киiвського князя… Я… Мене карай!

– Обидва ви негiдники! І обидва заслужили найлютiшоi смертi! – загримiв Кончак, а потiм раптом стишив голос:– Але я можу пощадити вас обох…

– Обох? – прошепотiв Аяп, оглушений страшними погрозами.

Вiн випустив Кончаковi ноги i, все ще стоячи в мокрому снiгу на колiнах, пiдвiв очi вгору. У них блиснула маленька, як iскорка, надiя.

Кончак пильно дивився йому в тьмянi зiницi i думав: «Цей заради сина пiде на все». А потiм повернувся до Туглiя.

– Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самотi. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу…

– Гаразд, хане, – не питаючи, для чого це все потрiбно, Туглiй мовчки поколивав до своеi вежi, де на нього ждали родовичi.

Кончак наказав Аяповi пiдвестися, а потiм, пiсля тривалоi мовчанки, промовив:

– Ви обое заслужили найлютiшоi кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили киiвським князям, убивали родовичiв хана Туглiя! За те вас потрiбно було б розiпнути на уруських хрестах!.. Але у вас е одна можливiсть залишитися в живих…

Аяп облизнув пошерхлi губи.

– Яка, хане?

– Якщо ви обидва будете служити менi!

– Як саме?

– Аяпе, тебе я зараз вiдпущу – i ти поiдеш додому, в Торцьк… Там станеш моiми вухами i моiми очима! Зрозумiв?

– Не зовсiм, хане.

– Ти будеш винюхувати, як пес, бiля хана Кунтувдея все, що менi цiкаво буде знати, а найперше – коли, куди i якими силами киiвськi князi готуватимуть похiд. До тебе таемно приiздитиме мiй посланець, вiн покаже тобi ось таку тамгу, – Кончак вийняв з кишенi шкiряний кружок з зображеною на ньому собачою головою мiж двома перехрещеними стрiлами, – розповiсть про твого сина Куна, а ти йому розповiси все, що до того часу вивiдаеш…

– А мiй син?

– Кун залишиться заручником. І якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти шкуру…

– О боги! Клянусь, хане, я буду вiрний тобi, як пес! – вигукнув Аяп.

– Вiдслужиш вiрно три роки – я вiдпущу його… Але пам’ятай: його життя в твоiх руках!

– Можеш вiрити менi, хане! – гаряче запевняв Аяп. – Про одне прошу…

– Ну?

– Знаю, що Куновi буде нелегко, залишаеться вiн у неволi i стерегтимуть його пильнiше, нiж iнших бранцiв. Тож хоч годуй його, хане, як слiд… А я вже постараюся!

– Ти розумний, Аяпе, – сказав Кончак i повернувся до Куна: – А ти що скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це дiла не мiняе. Тебе справдi стерегтимуть пильно!

Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглiй, а позад нього конюший вiв на поводi зготовленого в дорогу коня.


5

За Сулою вiйсько роздiлилося навпiл: Всеволод Чермний та чорнi клобуки попрямували до Киева, а Ігор з братом Всеволодом повернувся на пiвнiч у Сiверську землю.

Дорога стала легша: знову вдарив мороз i крижаним панциром скував рiки i талi води в степу. Однак Ігор не поспiшав, бо вiз iз собою чималий полон i визволених бранцiв.

За Ромном до нього пiдвели трьох смердiв-севрюкiв. Тi з плачем кинулися перед ним на колiна.

– Княже Ігорю! Княже Ігорю!…

– Чекайте, не всi гуртом… Звiдки ви? Що трапилося?

Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:

– Княже, бiда!.. На Путивльську землю напав з вiйськом князь переяславський Володимир…

– Як напав? Що ти говориш? – Ігор сполотнiв. – Коли? Де вiн зараз?

– Пограбував села i городки, забрав худобу, збiжжя, вивiв чимало людей i пiшов у свою Переяславщину…

– А Путивль? Що з Путивлем?

– Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися пiд ним, бо залога там хоч i невелика, та зате вали високi i брама мiцна – нелегко взяти…

– Прокляття! – вигукнув Ігор. – Так ось чому вiн вiдколовся вiд нас i поспiшно рушив назад! Захотiв вiдомстити менi! Не змiг половцiв пошарпати, то пошарпав Сiверську землю… Прокляття!

Князь Всеволод насупився, не знав, як йому бути. Володимир же – близький родич, брат дружини, княгинi Ольги. Як же у нього пiднялася рука на Сiверську землю, на волость Ігореву, на Ольговичiв?

Юний Володимир Ігоревич зблiд. Губи його тремтiли, на очах виступили сльози. Ледве встиг одержати князiвство, як його пограбували. І хто? Не половцi, а руський князь, Рюрикович, як i всi вони!

Та найбiльше лютував Ігор. У душi вiн вiдчував, що й сам винен у тому, що сталося. Дозволив би Володимиру пiти попереду – i нiчого б цього не було. Переяславцi пошарпали б хана Туглiя, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке i тепер, спокiйнi й задоволенi, поверталися б додому. А так… І все ж злiсть та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В походi ж е старший – i його повиннi всi слухатись! Нинi верховенство в походi належало йому, а не Володимиру. Як же Глiбович мiг не послухатись його, а тим бiльше напасти на його волость? За вiщо? Нi, вiн так цього не залишить! Не подаруе йому ганьби й кривди! Вiдомстити! Вогнем i мечем пройтися по Переяславськiй землi, щоб знав, хлопчисько, як зачiпати Ігоря Сiверського, як кривдити Ольговичiв! Вони нiкому не прощали образи!

Серце його клекотало.

– Що будемо робити, братiе? – промовив зблiдлими устами. – Як покараемо зухвальця?

Всi мовчали. Вирiшувати мав вiн. Вiн старший тут.

– Йдемо на Переяслав! – вигукнув Ігор. – Я не прощу Мономаховичу такого пiдступного нападу! Я покажу йому, як зачiпати сiверських князiв, як ставати на прю з Ольговичами! Я вiзьму приступом Переяслав i розорю його дотла! Всеволоде, ти пiдеш зi мною?

Той похмуро втупився в землю, насупив чорнi густi брови, випнув важке пiдборiддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчi зараз явно пробивався розпач. Іти проти князя переяславського? Рiдного брата жони, княгинi Ольги! Проти свояка?

– Ігорю, як же я можу? Ну, сам подумай! – вiн безпорадно розвiв руками. – Не минуло ще й п’яти рокiв, як я одружився з Ольгою, його сестрою…

Ігор усмiхнувся. Всеволод i тут залишився вiрний собi – чесний, добрий, прямий. Не чiпай його – буде лагiдний, мов дитина. А зачепи – ошаленiе, нiби дикий тур, i не буде йому впину.

Ігоревi було досадно, що Всеволод вiдмовляеться вiд походу на Переяслав, та вiн страшенно любив молодшого брата i не хотiв робити йому прикростей. Тому сказав:

– Ну, як хочеш! Не йди!.. Тодi бери полон i прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумiлого Мономаховича!

Вiн тут же розпорядився пiднiмати вiйсько i рушати в путь.

– Ждане, коня менi!..

Три днi i три ночi Ігор шаленiв, не знав спокою – гнав рать усе вперед i вперед. Швидше! Швидше! Нiби його пекло вогнем, нiби боявся, що Володимир Глiбович втече пiд захист Рюрика або ще далi – аж у Володимиро-Суздальську землю пiд крило свого могутнього дядька Всеволода.

Йому так хотiлося зустрiтися зi своiм кривдником вiч-на-вiч! У поединку! І Бог свiдок, не здержав би вiн руки! О нi, не здержав би!

По дорозi думав було розорити всi Володимировi села й городи, забрати людей, добро… Та не зустрiв жодного села, жодного мiстечка, де б можна було помстою облегшити душу, – пiсля половецьких наiздiв уся схiдна частина Переяславщини лежала в руiнах i попелищах.

Ігор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намiр обложити i штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд пiдказував, що облога може затягнутися на багато днiв або й тижнiв, настане весна, бездорiжжя, безкорм’я… Так i поразки можна зазнати. Тодi повернув на Глiбiв, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком – князем Глiбом, сином Юрiя Довгорукого.


6

Ждан виiхав з лiсу слiдом за князем, ведучи на поводi запасного коня. Глянув – i серце його завмерло. Це ж Глiбiв! А там – оселя дiда Живосила, там десь Любава…

Ігор зупинився на пагорбi, пiднявся на стременах i мечем показав на город.

– Дружино моя! Воi! Ось перед нами Глiбiв – отчина Володимира, вашого кривдника! Вiзьмiть його! І не жалiйте нiкого – нi чоловiкiв, нi жiнок, нi дiтей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед – i хай тремтить i плаче князь переяславський!

Грiзний бойовий клич пролунав у вiдповiдь на цi слова:

– Вперед, сiверяни! За князя!

В ту ж мить здригнулася i застогнала пiд кiнськими копитами земля. З гиком, свистом, криками рушили на Глiбiв Ігоревi сотнi, охоплюючи пiвколом принишклий посад.

На дерев’янiй церковцi раптом лунко забив на сполох дзвiн, заметушилися по дворах i на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий вереск i жiночий зойк.

Нападники промчали до фортецi i, поки варта прийшла до тями, ввiрвалися в браму, як вихор. Покотилися в снiг, пiд ноги коням, нечисленнi захисники города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, i мирнi жителi.

Захоплений могутнiм виром, Ждан мимоволi опинився на однiй з вулиць. Що тут робилося! Сiверяни накидалися на глiбiвцiв, як на своiх найлютiших ворогiв, топтали кiньми, рубали мечами, кололи списами, в’язали арканами. Нi дитячий плач, нi жiночi благання, нi чоловiчi прокльони не спиняли iх.

А що ж станеться з Любавою? Що з дiдусем Живосилом? Смертельна небезпека загрожуе i iм!

Ждан вибрався з пекла, що кипiло довкiл, i щодуху понiсся на околицю посаду. Ось i знайома хатина! Бiля двору – пара осiдланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запiзнився? Накинув на кiлок поводи коней – свого i княжого, запасного, птахом злетiв з сiдла, ударив ногою хвiртку.

Вбiг у двiр – i вжахнувся: поперек протоптаноi в снiгу стежини лежав горiлиць, обличчям до холодного сонця, дiд Живосил. З його розкраяноi голови тоненькою цiвкою стiкала кров. Легкий вiтерець куйовдив сиву бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшоi дружини i стягнув з мертвого чоботи.

Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча i плазом оперiщив грабiжника по крижах, аж той застогнав i засторцював носом у снiг. Потiм ще й копнув ногою пiд бiк.

– Мерзотнику, я уб’ю тебе!

Той було схопився i собi за меча, але, впiзнавши княжого конюшого, заблагав:

– Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив… Та й чинив опiр цей старий… Коли б мовчав, не зачепив би я його…

В цю мить з хатини донiсся розпачливий дiвочий зойк. Любава! Їй загрожуе смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчиненi дверi. По хатинi лiтав бiлий гусячий пух, а серед нього, як серед метелицi, виднiлася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою i вiдбиваючись рогачем, затиснулася Любава.

– Облиш дiвчину! Геть звiдси! – шарпнув його за плече Ждан.

Низькорослий, гостроносий лучник ошалiло витрiщився на супротивника. Бачив, що свiй, але не впiзнавав.

– Ти хто? Не заважай! Ця дiвка моя!

Мiцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Вiн вiдступив вiд Любави, бо бачив тепер нового i далеко небезпечного супротивника.

– Ти що, хлопче, не здурiв часом? Чи жити набридло? Виходь на двiр – там поговоримо, бо тут нiде й мечем замахнутися!

Другий, ще мiцнiший удар вiдкинув його в сiни. Там вiн торохнувся об драбину, звалив собi на голову полицю з мисками та горщиками i, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив на двiр i пiдняв меча.

– Ну, виходь! Тут я тебе й порiшу!

Але до нього пiдбiг його товариш i потягнув з двору.

– Степуро, тiкаймо! Ти знаеш, з ким маемо дiло? З княжим конюшим! Дiзнаеться князь – бiда буде! Цур йому i пек! Лiпше не зв’язуватися!

– Вiн же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! І за кого? За якусь дiвку! Я йому цього не прощу! – кричав розлютовано Степура.

Але бiльш помiркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сiсти на коня, i за якусь хвилину вони вже зникли в кривавих завулках.

Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дiвчина не впiзнала його i, пiднявши перед собою закривавленi руки, закричала:

– Не пiдходь! Не чiпай мене!

Ждан зупинився.

– Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впiзнала мене? Я Ждан… Пам’ятаеш?

Любава замовкла, пильнiше поглянула на свого визволителя. В ii розширених вiд болю i жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули сльози, лице обм’якло, просвiтлiло, i вона з криком кинулася зi свого кутка до хлопця.

– Жданку! Невже це ти?.. Звiдки?.. Ти врятував мене вiд тих бузувiрiв… Жданку!.. Що ж це робиться? Своi своiх рубають! Як дикi звiрi… Дiдуся зарубали… А-а-а!..

Вона схитнулася i важко осiла на долiвку. Лiвий рукав сорочки потемнiв, набухнув кров’ю.

Ждан перенiс ii на пiл, шматком полотна, що висiло на жердинi, перев’язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очi i, не розумiючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а що далi? Куди подiтися з пораненою дiвчиною? Хто iм допоможе? Хто вилiкуе? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб затамувати i заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цiеi хатини над лугом i коли розправлявся з грабiжниками, не думав, що буде потiм, як бути з Любавою. Головне було – врятувати. Тепер врятував. А далi? Залишати у Глiбовi? Взяти з собою? Нi те, нi iнше не пiдходить. Коли б не поранена…

Вiн розумiв, що важкого переходу з вiйськом до Новгорода-Сiверського Любава не витримае. В Глiбовi залишити ii нi на кого… Вiдвезти до Переяслава? Але як на нього, Ігоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть йому з Любавою притулок?

До Киева? До Киева недалеко. За нiч можна домчати. А там Самуiл, там боярин Славута. Це единi люди, до яких вiн може звернутися по допомогу. Отже, до Киева. А що скаже князь Ігор? Як вiн розцiнить його втечу? Та й коня князiвського доведеться забрати. Бо на чому ж поiде Любава?

І все ж единий шлях – до Киева! І хай розцiнюе князь Ігор цей вчинок, як хоче!

– Що зi мною, Жданку? – спитала Любава, пiднiмаючи голову.

Ждан допомiг iй пiдвестися.

– Ти поранена! Той негiдник дiстав тебе мечем!..

– Що менi робити? Дiдуся немае, я поранена… Куди ж менi подiтися, Жданку?

– Не журися, я тебе не покину. Ми зараз поiдемо звiдси… В Киiв!

– У Киiв?

– Там у мене е знайомi. Вони допоможуть нам… Чи ти зможеш iхати на конi? Рука дуже болить?

– Болить… Але ж iхати треба?

– Треба, люба… Бо iнакше – смерть!.. І то – iхати якнайшвидше! Щоб не повернулися тi розбiйники та не застали нас тут!

– Тодi подай менi кожуха та хустку – я одягнуся! Та у суднику хлiба вiзьми на дорогу…

Ждан допомiг iй одягнути кожушину, запнув хусткою, собi в кишеню засунув окраець хлiба.

– Ходiмо!

Надворi, побачивши мертвого дiдуся, Любава знову почала плакати. Ждановi довелося силомiць вивести ii на вулицю i посадити на коня.

– Тримайся мiцнiше! – сказав, заправляючи дiвочi чоботята в стремена.

Потiм сам скочив у сiдло i поза хатиною рушив униз, до лугу, де до самого лiсу темнiли кущi верболозу та обрiдного вiльшняка…




Роздiл п’ятий



1

Вранцi, зi сходом сонця, Ждан i Любава по кризi перебралися через Днiпро. Звивистою стежиною пiднялися до Аскольдовоi могили, а там i на гору, в Угорське. Звiдси вже крiзь голi вершини дерев просвiчувалися золотi хрести киiвських соборiв.

Стомленi конi звернули на широку наiжджену дорогу. Любава ледве трималася в сiдлi. Лице ii змарнiло, темнi очi погасли, пухкi, колись рожевi губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, лiва рука безживно звисала вздовж тулуба. Рана i верхова iзда зовсiм вибили дiвчину iз сил.

Ждан iхав поруч i пiдтримував ii за стан.

– Потерпи ще трохи, люба, потерпи, – шепотiв. – Вже скоро… Ось-ось доберемося! А там Самуiл знайде знахаря чи знахарку…

Вiн страждав разом з нею. У неi болiла рука, у нього – серце.

Інодi дивно трапляеться з нами: раз чи двiчi зустрiнеш випадково людину, поговориш з нею – i прихилишся до неi чи полюбиш на все життя. А особливо коли це дiвчина, що з першого погляду запала тобi в душу. Та ще коли цi зустрiчi такi незвичайнi… Отак i Любава несподiвано ввiйшла в Жданове життя ясною зорею i стала раптом такою рiдною i дорогою, що без неi Ждан уже себе й не уявляв.

Полишивши по лiву руку Клов, вони виiхали на високе узгiр’я.

Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Днiпра пiднiмалося чисте вiдпочиле сонце. Над Киевом, що вiдкрився iм за широкою долиною, здiймалися в голубе небо веселi сизуватi дими. Пiд кiнськими копитами лунко похрускував молодий льодок…

Нарештi Киiв. Знайома вузька вуличка. А ось i Самуiлова оселя.

На гучний стукiт ворота вiдчинив сам господар. І аж сторопiв, уздрiвши Ждана i Любаву.

– Ви? Яким вiтром? От не ждав! Заiжджайте, заiжджайте, дорогi гостi! – Рум’яний пiсля теплоi хати, простоволосий, в кожушку наопашки, вiн щиро зрадiв iхньому приiздовi i на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завiвши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сiдлi, i злякано вигукнув: – Та на тобi лиця немае, дiвонько! Що сталося?

Ждан миттю зiскочив на землю, зняв дiвчину з коня.

– Вона поранена, дядьку Самуiле. Їй потрiбен знахар, щоб кров замовив, затамував… Цiлу нiч ми iхали сюди з Глiбова. Князь узяв його на щит i всiх вирубав…

– Князь Ігор? Усiх вирубав? З чого б то?

– Я потiм розповiм, дядьку Самуiле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш – ледве на ногах тримаеться…

– А так, а так, – заспiшив Самуiл i, гукнувши конюшого, звелiв доглянути за кiньми, а сам, як був напiвроздягнений, простоволосий, повiв приiжджих з двору. – Ходiмо до Славути… Хай вiн подивиться.

Незважаючи на раннiй час, боярин уже сидiв за столом i щось писав. Самуiл ще з порога сповiстив:

– Вуйку, порятуй цю дiвчину… Це Любава, з Глiбова… Я розповiдав тобi, як вона з дiдусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полi.

– Що з нею?

– Вона поранена в руку, боярине, – сказав Ждан.

– Роздягнiть ii i посадiть ось сюди, на лаву, – кивнув Славута i, вiдчинивши дверi, гукнув кудись у внутрiшнi примiщення: – Текле, Хорошку, принесiть гарячоi води, чистого полотна та мою скриньку iз зiллям! І приготуйте нам снiданок!

Поки Ждан знiмав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в однiй сорочцi, засукав рукави i торкнувся Любавиноi пов’язки.

Дiвчина скрикнула, закусила губу.

– Їй боляче! – вигукнув Ждан i кинувся наперед, мовби хотiв вiдсторонити боярина вiд пораненоi.

А той поглядом зупинив його.

– Хто тобi ця дiвчина, отроче?

Ждан почервонiв. А Самуiл хитро прискалив око, як вiн робив це тодi, коли мав що сказати, але волiв краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись вiдповiдi, усмiхнувся:

– А-а, зрозумiло, – кохана! – i серйозно додав: – Звичайно, Ждане, iй буде боляче, бо рана, видно, глибока, – ген скiльки кровi витекло… Але ж треба потерпiти, – i погладив дiвчину по головi. – Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько!

Вiн пiдклав iй пiд голову подушку, а сам сiв поряд на стiльцi. Тим часом немолода повновида жiнка, певно кухарка, внесла жбан гарячоi води, а Хорошко, пiдлiток рокiв чотирнадцяти, – сувiй полотна i ящик, наповнений рiзними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на пiдлогу, вони обое вiдразу ж вийшли.

Ждан шепнув Самуiловi на вухо, показуючи на Славуту:

– Вiн i знахарюе?

– Вiн усе вмiе, вiн до всього здатний… Знахарювати вмiе теж… Та куди тим знахарям! Вiн учився у ромейських лiкарiв, а тепер i iх заткне за пояс! Князь i княгиня, коли треба, посилають по нього, бо мае вiн легку руку, – теж шепотом вiдповiв Самуiл. – Ось чому я привiв вас сюди…

Славута ножицями обережно розрiзав просякнуту кров’ю, заскорублу пов’язку, що прикипiла до рани, потiм водою iз жбана добре змочив ii, щоб розм’якла, i тiльки тодi рвучким рухом вiддер вiд тiла.

З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула i знепритомнiла. Ждан теж здригнувся i застогнав, нiби то йому так заболiло.

Славута застережливо похитав головою.

– Нiчого, нiчого, вiд обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зiйдуть… А це на лiпше.

Вiн вiдрiзав довгий шмат тонкого вибiленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла i воском, i медом, i цибулею, i корiнням лепехи, i ще якимсь зiллям, i туго обмотав руку.

Любава розплющила очi, тихо запитала:

– Де я? Що зi мною?

Славута погладив ii по щоцi.

– Все гаразд, голубонько. Найгiрше позаду… Та ти лежи, лежи, вiдпочивай поки що. А ми тут поприбираемо, погомонимо трохи, а Текля тим часом снiданок подасть – пiдкрiпимось, i тобi вiдразу стане легше. А потiм заснеш…

Поки Хорошко прибирав у хороминi, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою i запросив чоловiкiв сiсти бiля столу.

– Ну, Ждане, ти з далекоi дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Киева… Все, все розповiдай!

Чим довше говорив Ждан, тим смутнiшими ставали очi старого боярина, тим бiльше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповiв, як Ігор узяв Глiбiв, як, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей, нi старих, винищував усiх до ноги, затулив обличчя руками i з болем прорiк, простогнав:

– Ох, Ігорю, Ігорю, що ж ти вчинив! З усiх Ольговичiв, окрiм Святослава, ти ж менi найближчий, найрiднiший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив, уму-розуму вчив! А ти мене «обрадував»… Знаю, гаряча в тебе кров, честолюбнi помисли, нестримнi пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке учинити!… Де ж твое добре серце i честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху хвилину, коли занiс меча на брата свого Володимира, коли затiяв нову котору мiж князями?.. А князь Володимир! Смiливий сокiл наш переяславський! Перший серед перших ратоборцiв у степу половецькому! Як же ти, княже, насмiлився залишити братiю свою на краю поля половецького? Як зважився пiти стезею татя-грабiжника? Хто надоумив тебе рушити на землю Сiверську з мечем i намiрами ницими? – Славута замовк i, схиливши сиву голову на руки, довго сидiв у задумi, а потiм, зважившись на важливий крок, тихо додав: – Треба про все розповiсти князевi Святославу…


2

Однак виявилося, що Святослава в Киевi не було – поiхав уранцi з княгинею та синами у Бiлгород.

– Князь Рюрик запросив на лови, – пояснив княжий покладник[31 - Покладник – постельничий.], якого вони здибали на княжому дворi.

Самуiл i Ждан розчаровано розвели руками. Отакоi! Знали б – вiдразу пiсля снiданку навiдалися б сюди! Славута своiх почуттiв не проявляв нiяк. Мить подумав, а потiм рiшуче сказав:

– Ну що ж, тодi i ми поскачемо в Бiлгород. Тим краще – обох великих князiв застанемо там…

Збиралися недовго. Конi осiдлано, мечi – до боку, сакви з хлiбом та солониною приторочено, i невеличкий загiн (з боярином ще iхало два отроки-охоронцi), поминувши Золотi ворота, попрямував на захiд.

Двадцять верст промчали швидко. І ось показалися золоченi хрести церков, потемнiлi вiд часу високi заборола з вежами, могутнi землянi вали, невеличкi будиночки посаду, що привiльно розкинулися понад обривистим берегом Ірпеня.

Бiлгород! Захiдна твердиня Киева!

Майже двiстi лiт захищае вiн ближнi пiдступи до столицi Русi. І не раз спотикалися об нього i печенiги, i половцi, i своi охопленi гординею та честолюбством князi, що мрiяли i сподiвалися доторкнутися списом золотого стола киiвського.

Стоiть вiн край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке князiвство, у Польщу та Угорщину, в Моравiю та Чехiю, а там далi – i в Священну Римську iмперiю. Мiцний горiшок для нападникiв-завойовникiв!

Улюблений град великого князя Володимира Святославича, вiн i далi, упродовж двохсот рокiв, лишався тимчасовою резиденцiею киiвських князiв, що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця, пополювати в предковiчних борах i розлогих полях на ведмедя чи тура, покупатися влiтку в тихому чистоводому Ірпенi, вiдпочити вiд гамiрливоi столицi.

Нинi тут постiйно мешкав Рюрик.

Верхiвцi зупинилися перед Киiвською брамою. Старший сторожi упiзнав боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його по плечi.

– А-а, Савелiй! Як ся маемо?.. Князь Святослав тута?

– Недавно прибув з княгинею.

– Коли ж на лови?

– Збираються завтра вранцi.

– Отже, ми вчасно… Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!

Дитинець, внутрiшне укрiплення, де мешкав князь, вiддiлявся вiд города таким же глибоким ровом i високим валом, як i город вiд поля. Розташований вiн у пiвденно-захiднiй частинi Бiлгорода, над стрiмким обривом. По валу темнiли дубовi заборола i сторожевi вежi з бiйницями, а всерединi височiли кам’янi князiвськi хороми i гридниця, до валiв тулилися господарчi будiвлi – стайня, возiвня, кухня, комора…

На кам’яний ганок вийшов княжич Олег Святославич.

– А-а, Славута! – усмiхнувся. – Заходь! Отець i князь Рюрик будуть радi тобi!

– Я не сам.

– Бачу… Самуiл тут i… конюший князя Ігоря, здаеться… Всi заходьте!

Бiлгородськi хороми по пишностi, зручностi i багатству не поступалися киiвським. Оздобленi майолiкою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтiли пiд скiсними променями сонця, що вривалися крiзь вузькi стрiлчастi вiкна.

У чималiй хороминi, куди завiв княжич Олег Славуту з його супутниками, було людно. За довгим столом, заставленим спорожнiлим посудом, сидiли Рюрик, Святослав, Святославовi сини Всеволод та Володимир. А в дальшому кутку, бiля вiкна, зiбралися гурточком жiнки. Господиня дому, друга жона князя Рюрика, чорнобрива, повновида жiнка рокiв тридцяти – Анна Юр’iвна, дочка турiвського князя Юрiя Ярославича, – показувала Марii Василькiвнi та ii двом невiсткам своi вишивки.

Була вона жвава, весела, любила посмiятися, попащекувати, а особливо любила вишивання – сама вишивала цiлими днями, дочок привчала до цього дiла i дворових дiвчат. Похвалитися iй було чим: вишивки ii викликали захоплення у всiх, хто хоч трохи розумiвся на цьому.

Пiсля взаемних привiтань Святослав, упiзнавши Ждана, нахмурився i спитав Славуту:

– Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподiванi вiстi…

– Трапилося, княже,– вiдповiв Славута. – Ігор i Володимир Переяславський розпочали мiж собою котору, справжню вiйну… Але про це краще розповiсть конюший князя Ігоря.

В повнiй тишi була вислухана розповiдь Ждана. Нiхто й словом не перебив його, нiчого не перепитав. Тiльки все бiльше i бiльше насуплювалися Святослав i Рюрик, а в молодих князiв стискувалися вiд обурення кулаки.

Мовчання порушив Святослав:

– Про спiрку мiж Ігорем та Володимиром на Пслi ми вже знаемо. Однак щоб вона так далеко зайшла, не ждав я. Нi, не ждав я, коли посилав молодих князiв на Кончака, що цей похiд закiнчиться погромом власних земель! Прокляття!.. Не думав, що почнуться мiжусобицi мiж князями, що проллеться кров наших людей…

– І я не ждав цього, – сказав Рюрик роздратовано. – Винен Володимир, за що й поплатився!

– Винен бiльше Ігор, – заперечив Святослав. – Вiн старший, досвiдчений, в його руках було велике вiйсько, тож мав би думати не про здобич для себе та сiверських князiв, а про те, як знайти i перемогти Кончака або хоча б його значнi сили… Йому потрiбно було Володимира поставити в голову вiйська, послати в сторожу його полк, а не самому лiзти наперед. Так розумний воевода не чинить! Нi, не чинить!.. Звичайно, i Володимир не без грiха, та Ігорiв грiх бiльший!.. Подумати тiльки – один грабуе землi свого союзника, а другий, щоб вiдомстити йому, вирiзуе i випалюе цiлий город!.. Це ж просто божевiлля! З-за чого?.. Знаючи, що половцi об’еднуються, щоб спiльними силами рушити на Русь, затiяли котору, що може перерости в шалену братовбивчу вiйну! Ми повиннi подумати, братiе, що зробити, щоб запобiгти цьому лиховi…

– А також, як запобiгти нападовi Кончака, – додав Рюрик i, повернувшись до вiкна, де сидiло жiноцтво, гукнув: – Княгине, ти б повела гостей до себе та показала, як навчилися вишивати нашi доньки. У Марii Василькiвни е нежонатi сини – дивись, княгиня сватiв зашле!

Анна зрозумiла, що чоловiки хочуть залишитися самi, i повела княгинь на свою половину. А князi, зручнiше всiвшись за столом, почали обмiрковувати становище, що склалося в пiвденноруських князiвствах внаслiдок несподiваноi вiйни мiж Володимиром та Ігорем.

– Зiбрати снем[32 - Снем – з’iзд князiв.], – запропонував Всеволод Чермний, – i на ньому помирити iх!

– А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? – заперечив його брат Володимир. – І та iскра таемно тлiтиме i далi, аж поки знову не спалахне!

– То силою змусити! – вигукнув молодий княжич Олег.

Рюрик усмiхнувся:

– Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорiлася на Руськiй землi мiжусобиця мiж Ольговичами i Мономаховичами? Нi, краще обiйтися без сили… Ми не повиннi забувати iншоi загрози – половецькоi. Ще нiколи половцi не були такi згуртованi i такi сильнi, як тепер! Якщо мiж князями спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню вiйну, яку ми з князем Святославом розумом погасили кiлька лiт тому, то половцi неодмiнно скористаються такою щасливою для них нагодою i нападуть на Русь. І Бог вiдае, чим це може скiнчитися…

– Якщо князi дозволять слово мовити… – подав голос боярин Славута.

– Говори, Славуто, говори, – кивнув головою заклопотаний Святослав.

– Князь Рюрик правильно мислить: Ігоря з Володимиром не силою, не зброею треба мирити, а добрим словом. – Славута обвiв поглядом своiх ясних очей присутнiх i, не почувши заперечення, повiв далi: – Однак боюся я, що нелегко це буде зробити. Обидва вони молодi, гарячi, честолюбнi… Мабуть, найкращий вихiд – закликати обох до нового походу, якщо такий передбачаеться, щоб спiльна мета поеднала iхнi серця.

Святослав на знак згоди хитнув головою.

– Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза i Коб’як об’еднаними силами вдарять на Киiв чи Переяслав. Зимовий наскок ханiв Кончака i Туглiя – то лише розвiдувальний похiд. Кончак почав нищити городи по Сулi, i тепер йому вiдкритий шлях у глиб Руськоi землi.

– То треба вдарити на нього ранiш! Не дати йому змоги потоптати нашi села i городи! – вигукнув Всеволод Чермний.

– До цього я й веду… Закличемо всiх князiв – iз Киiвськоi, i з Сiверськоi, i з Волинськоi, i з Смоленськоi, i з Галицькоi земель – та спiльними силами i вдаримо!.. Похiд Ігоря не принiс вiдчутноi перемоги. Навпаки, принiс тугу й нещастя Руськiй землi. Кончак буде смiятися з нас, коли дiзнаеться, як закiнчився цей нещасливий похiд. Тож, щоб не смiявся, не радiв дочасно, ми зберемо всю силу Руськоi землi i погромимо його в половецьких степах!

– А коли ж вирушимо? – спитав княжич Володимир.

Святослав задумався.

– Щоб пiдготуватися як слiд, потрiбен час. Ми з Рюриком пошлемо гiнцiв до князiв, щоб прибули з дружинами до Киева на кiнець травня. А ти, Самуiле, – повернувся вiн до купця, що з Жданом сидiв у кiнцi столу, – як тiльки пiдсохне, вирушай у половецький степ. Вивiдай, де будуть цього лiта половецькi кочiв’я, якi намiри Кончака та Коб’яка. Мусиш повернутися додому в останню недiлю травня. Якщо ж затримаешся, то ждатимеш нас бiля Переволочноi – там ми будемо переправлятися через Днiпро…

– Зрозумiв, княже.

– А твiй молодий друг Ждан, – вiв далi Святослав, – як я вже помiтив, кмiтливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря… Треба висловити князю наше невдоволення ним i закликати до нового походу. Хай готуеться зi своею братiею!

– Хай готуеться! – погодився з думкою Святослава Рюрик. – А я пошлю подiбного листа Володимировi Глiбовичу.

Ждан не сподiвався такого повороту подiй. Їхати вiд Любави куди б то не було, а особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на втiкача, вiн не хотiв би. Та як заперечиш великому князевi?

Його замiшання помiтив боярин Славута.

– Княже, а чи зручно посилати Ждана? Вiн був конюшим Ігоря i втiк вiд нього з Глiбова, та ще й з князiвськими кiньми… Як би Ігор пiд гарячу руку…

Святослав перебив Славуту:

– Зручно. Я це передбачив… Ждановi нiчого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князiвських коней, чесно розповiсти про все, як було, i виправдатися перед князем. Ігор гарячий, запальний, це всiм вiдомо, та разом з тим вiн чесний, тож зрозумiе, що Ждан iнакше вчинити не мiг… А я з свого боку замовлю слово.

Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князiв вiн не смiв. Уже те, що сидiв за князiвським столом, було для нього неймовiрно високою честю, i вiн розумiв, що зобов’язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вiстям, якi вiн приносив, а також заступництву Славути i Самуiла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав смiливого, розумного юнака i мав намiр використати його у своiх цiлях.

Зiйшовшись на тому, що похiд проти Кончака неминуче потрiбний, князi ще довго обмiрковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князiв закликати до участi в ньому, яким шляхом iти – Залозним, тобто по лiвому березi Днiпра, по Днiпру на човнах чи по правому березi… А коли все було обговорено i розмова почала затухати, Рюрик гукнув жону i показав на стiл:

– Княгине, вели змiнити нам блюда!

Округлий вид княгинi розплився у веселiй усмiшцi, блиснули слiпучою бiлизною ii рiвнi бiлi зуби, заiскрилися чорнi очi, i вона з лукавинкою в голосi запитала:

– І жiноцтву можна приеднатися?

– Ну звичайно, люба, – вiдповiв князь Рюрик.


3

Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов’яга з важкими олов’яними очима i крупним гачкуватим носом, влетiв у князiвську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:

– Княже, бiда!

Володимир з княгинею Забавою i двома малими дiтьми сидiв за столом – снiдав. Ранкове сонячне промiння проривалося крiзь вузькi шибки високих вiкон i пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стiни хоромини. Смачний снiданок, веселе пустування дiтей, мила усмiшка красунi-княгинi, грайливi зблиски сонця – все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького i його рiзкий окрик не вiдразу дiйшли до свiдомостi князя.

Вiн вiдклав ложку.

– Що там – половцi чи пожежа?

– Гiрше, княже! На Глiбiв напав Ігор з дружиною сiверською, спалив город i подiл, а людей посiк!

Володимир схопився. Обличчя його почало блiднути.

– Ігор? Де вiн тут узявся? Хто сповiстив про це?

Шварн плеснув долонями, гукнув у розчиненi дверi:

– Івашку, зайди! – i пояснив князевi: – Це глiбiвський закуп…[33 - Закуп – той, хто взяв у феодала позику («купу») i за це виконуе феодальнi повинностi.]

До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у бiлих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, пiдперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облiзлу заячу шапку, схилив у поклонi скуйовджену кудлату чуприну.

Князь пiдiйшов, похмуро кинув:

– Коли це трапилося?

– Вчора пiсля обiду, княже. На Глiбiв налетiли севрюки зi своiм князем. Лютували, мов половцi! Вбивали всiх без розбору, хапали жiнок i дiвчат, грабували хижi й комори, ввiрвалися в город… Я iздив по дрова в лiс i тому врятувався…

– А де ж була сторожа? Де був тiун Карпило?

– Нiхто ж не ждав нападу.

– Не ждали нападу… Смердячi пси! Лежнi! Карпила варто повiсити, якщо живий! Прогавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помiчав, що вiн дбае лише про себе! А для князя зледачiв! Його щастя, якщо загинув разом зi всiма! – Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющi очi, довго щось думав, потiм тихо запитав: – А Ігор? Вiн ще там?

– Був ще там, як я залишав Глiбiв…

На Володимира страшно було дивитися. Гнiв спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Ігоря i водночас досадував на себе, що дав привiд Ігоревi для нападу, а головне, що не вберiг свою землю i своiх людей вiд його помсти.

Івашко стояв нi живий нi мертвий – зiщулився, втягнув голову в плечi i, мабуть, ждав, коли князiвський гнiв упаде на нього.

Тим часом пiдiйшла перелякана княгиня Забава. Свiтло-червоне платно вiльно облягало ii стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимировi на руку, прихилилася до його плеча.

– Що, княже, вiйна? З Ігорем?

– Так, вiйна! Вiн завжди не любив мене! Ненавидiв! Я вiдомщу йому!

– Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю своi полки!

– Я не вбивав його людей! – пiдвищив голос Володимир. – Я пошарпав кiлька його городкiв i сiл – i всього… А вiн пролив кров!

– Княже, я поiду в Чернiгiв до батька, до князя Ярослава, вiн помирить вас…

– І не думай про це! Доки житиму, не пробачу Ігоревi! Я зараз наздожену його i покараю збройною рукою! – І повернувся до тисяцького: – Шварне, труби збiр! Виводь дружину! Ми наздоженемо його – i хай розсудить нас Бог!

Шварн миттю щез з хоромiв. Івашко вислизнув услiд за ним.

Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного i безстрашного князя Володимира, i вiдколи вийшла замiж за нього, вiдтодi i почала боятися, що втратить його, бо ще до весiлля ворож наворожив, що щасливою буде в замiжжi, та недовго те щастя триватиме.

– Я боюся втратити тебе, ладо мiй! – схилилася йому на плече.

Володимир погладив ii чорнi коси, поцiлував у голову.

– Не плач, княгине! Ще не викувано того меча, що перетне нитку мого життя!

Всiм було вiдомо, що його улюбленою зброею був меч i що мало було смiливцiв, котрi б так умiло володiли ним, як вiн.

– Меча, може, й не викувано, – зажурено, нiби сама до себе, промовила Забава. – Та чи можна це сказати про пiдступного списа чи слiпу стрiлу?

Князь нiчого на це не вiдповiв, а легенько взяв ii за плечi i пiдвiв до дiтей, що гралися на руках у няньки.

– Бережи iх, а за мене не турбуйся!

Того ж дня переяславська дружина прибула до Глiбова. Ще здалеку дружинники побачили чорнi купи попелу, обгорiлi стовпи i закуренi стiни, закривавленi трупи, що лежали на снiгу, та бездомних собак на згарищах. Налякане вiйськом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.

Подекуди никали, мов неприкаянi, зiгнутi постатi глiбiвцiв, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо…

Володимир похмуро зиркав довкола. Про що вiн думав? Про своiх нещасних пiдданих, що прийняли мученицьку смерть не вiд рук чужоземцiв, а вiд мечiв своiх-таки людей? Про Ігоря? Чи про спiрку з ним у далекому полi за Пслом?

До нього пiдвели жiнку, розхристану, простоволосу, з червоними вiд слiз очима. У сплутанiй косi запеклася кров.

– Коли поiхав звiдси Ігор? – спитав ii Володимир.

– Та сьогоднi вранцi i поiхав, клятий… Цiлу нiч його воi грiлися бiля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тодi вже протрубили похiд…

Володимир глянув на Шварна.

– Доженемо?

Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.

– Наздогнати, може, й наздоженемо… А потiм що? Ми не знаемо, скiльки у Ігоря воiв… Та й розтае вже – от-от зовсiм розпустить: застрягнемо десь у дорозi… Нi, княже, не варт зараз доганяти! До того ж конi стомилися – мчали вiд Переяслава, не переводячи духу…

Володимир i без Шварна розумiв, що кидатися услiд за сiверянами ризиковано. Коли б застав iх тут, то, не роздумуючи, розпочав би сiчу, а гнатися, коли Ігор уже хтозна-де… Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слiд!

– Тодi – в город! Побачимо, що там! – І князь приострожив коня.

Давньоруський город, як правило, мiстився на узвишшi. Це була бiльша чи менша фортеця обнесена земляним валом з дерев’яним палiсадом i заборолом по ньому. Низинна, неукрiплена частина мiста, де жили ремiсники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пiзнiше, в пiвнiчно-руських мiстах, – посадом.

Тож Володимир у супроводi бояр та пiвсотнi дружинникiв проiхав подолом i пiднявся на невеликий пагорб. Брама в город була вiдчинена, мiст опущений. Всюди лежали посiченi глiбiвськi воi. Вiд дерев’яних будинкiв лишилися купи головешок. Вогонь добирався i до заборол, але вогке пiсля зими дерево не хотiло горiти – тлiло, обвуглювалося, i тепер палiсад зсередини стояв чорний, похмурий.

Город Глiбiв, заснований зовсiм недавно князем Глiбом, перестав iснувати.

– Знайдiть менi Карпила – живого чи мертвого! – гукнув Володимир до дружинникiв, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воiв, жiнок i дiтей.

– Не треба мене шукати, княже, я тут!

Здивований i вражений Володимир пiдняв голову. На нього, перехилившись через внутрiшню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тiун Карпило. Незважаючи на холод, вiн був в однiй, вимаранiй у сажу, сорочцi. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Лiва щока, вiд вуха до бороди, заюшена кров’ю.

– Ти? Живий? – тихо спитав князь. – Як же ти вижив, як уцiлiв?

Карпило заплакав.

– Вся моя сiм’я, княже, – жона, дiти, – згорiли, i iхнi кiстки лежать ген у тому попелищi… Всi моi воi теж загинули. Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий… Чому?.. Сам не знаю… Так схотiлося Ігорю… Коли мене, пораненого, схопили i привели до нього, я вважав, що менi кiнець. Але вiн, дiзнавшись, що я тiун, сказав: «Не вбивайте його! Я хочу, щоб вiн передав князю Володимиру, що Глiбiв – це вiдплата за спустошення i пограбування Сiверськоi землi. І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозумiе, що чiпати Ігоря – це все одно, що гратися з вогнем… Киньте тiуна в погрiб, а вранцi, коли будемо рушати додому, випустiть його!» Мене справдi не забули вранцi випустити, i я оце никаю по Глiбову як неприкаяний… Краще б я був одразу загинув!

– Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!

– Винен i я, звичайно… Та бiльше вини падае на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сiверськi села i городи!

– Як ти смiеш! – скипiв Володимир. – Спускайся вниз! Тут поговоримо!

– Не спущусь!

– Чому?

– Бо не хочу. Бо з мене досить i тих мук, яких я зазнав тут нинi.

– Вiзьмiть його! – гукнув Володимир до дружинникiв.

Тi кинулися виконувати княже повелiння, та не встигли й до сходiв добiгти, як Карпило гукнув:

– Не треба, хлопцi! Не трудiться! Я сам!

І вiн раптом перевалився через забороло i сторч головою шугонув на мерзлу землю, – i не трiпнувся.

Володимир Глiбович перехрестився.

– Божевiльний!


4

П’ять днiв мчав Ждан до Новгорода-Сiверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою – лист вiд Святослава, а в душi – страх перед зустрiччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцiнить його втечу з-пiд Глiбова? Його роль Святославового посланця?

Виiздив з Киева неохоче: розхворiлася i лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотiла пошерхлими губами:

– Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на свiтi, як билина в полi… Нiкого тепер у мене немае…

На ii очах виступили сльози. Ждановi перехопило вiд жалю подих.

– Я пiду до князя вiдпрошуся… Хтось iнший поiде…

Але Славута, що чув цю розмову, суворо застерiг:

– Куди? Князi не люблять, коли не виконують iхнiх повелiнь! Їдь, хлопче, i не гайся! А за Любаву не бiйся: молода – видужае. Та й доглянемо ми ii тут гуртом…

І ось вiн, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней бiля конов’язi, простуе до хоромiв князя Ігоря. А назустрiч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилицi, з-пiд неi вибився тугий жмут русявих кучерiв, на рум’яному обличчi здивовано-радiсна усмiшка, а руки розкинутi для обiймiв.

– Ждане! Ти звiдки? Ми думали, тебе й на свiтi вже немае!..

Ждан дав себе обняти, але Яневоi радостi не подiлив. Турбувала майбутня зустрiч з Ігорем.

– Я до князя…

– Так вiдразу? Чи вiн тебе жде?

– Маю для нього листа з Киева.

– Чоловiче! Ти вже i в Киевi встиг побувати! А ми ж тiльки позавчора повернулися з походу… Дивися, який прудкий! – Янь покрутив головою, а потiм додав: – Вiд кого листи? Вiд Святослава? Знаемо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобаеться нашому князевi… Але йди.

Ігор сидiв у хороминi. Не ждав такого гостя i тому здивовано втупив очi в свого воскреслого конюшого.

– Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глiбiв – не знайшли… Де був? Кажи! Я залишився в дорозi без запасного коня!

– Я був у Киевi, княже.

– У Киевi? Та як ти смiв? Як туди потрапив? І чого?

– Я рятував свою наречену… – Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князiвського гнiву. Але Ігор мовчав. Пiдбадьорений цим, Ждан розповiв усе, як було, – i про Любаву та ii дiдуся, i про напад на iхню хатину сiверських воiв, i про вбивство старого та поранення дiвчини. А потiм додав: – Де було подiти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгоi дороги до Новгорода-Сiверського… Залишити в розореному Глiбовi? На кого? Адже там однi трупи та головешки… Тодi я надумав вiдвезти ii в Киiв, до Самуiла… А вiн повiв ii до Славути.

– Ти бачив Славуту? Як там старий?

– Дужий-здоровий… Згадував про тебе, княже.

Ігореве обличчя на мить просвiтлiло.

– Добрим словом чи лихим?

Ждан зам’явся.

– Та… І добрим… i лихим.

– За вiщо ж лихим?

– За Глiбiв, княже…

– За Глiбiв… Гм… Це ти розпатякав?

– Карай чи милуй – я, княже… Мусив розповiсти… Однак чутки дiйшли б до нього. То я вже хоч правду… Як було…

Ігор посуворiшав. В очах спалахнув холодний вогонь.

– І князь Святослав знае?

– Знае, княже… І не тiльки знае, а навiть прислав тобi листа.

Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувiй пергаменту. Ігор поспiшно зiрвав воскову печатку, вп’явся очима в розмашисте великокнязiвське послання. І чим далi читав, тим ставав похмурiший.

Потiм пожбурив послання на стiл, вибухнув лайкою:

– Прокляття! Вiн називае мене вiдступником, погубителем землi Руськоi. Нiби я не князь, а холоп! Нiби вiн святий, а я грiшник!.. А хто ж вiдiбрав у нас Чернiгiв? Хто упродовж кiлькох рокiв пiднiмав меча на великого князя киiвського Рюрика Ростиславича, аж поки не змусив його подiлитися владою? Хто розпалював мiжусобицi мiж руськими князями – я чи вiн! І вiн смiе пiсля всього того тикати менi в очi, що я вiдступник! Прокляття! – Потiм йому в голову прийшла якась нова думка, бо вiн раптом дивно глянув на Ждана i схопив його за груди, струснув щосили: – Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глiбiв! Та ще й посмiв привезти сюди цього неправедного листа, мовби не мiг здогадатися, що тебе тут жде! Чи може, сподiвався, що Святославове заступництво захистить? Ти – смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти менi так вiддячив?

– Княже, що ти говориш! – вигукнув ошелешений Ждан. – Як би я посмiв обмовляти тебе! І для чого? Хiба знищення Глiбова можна приховати? Хiба князь Святослав не дiзнався б про це вiд когось iншого? І чого б я мав вiддячувати тобi злом за добро?

Та Ігор уже й слухати його не хотiв – так розпалився.

– Люди! Вiзьмiть цього негiдника та в поруб[34 - Поруб – тюрма, збудована («зрубана»), як правило, з дерева i найчастiше – в пiдземеллi.] його! В пута залiзнi! – гукнув щосили.

Вбiгло двое гриднiв, що чатували за дверима. Мов цербери накинулися на юнака, заломили руки, потягли надвiр. Не встиг Ждан i оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох пiд валом, припнули за ногу цепом до стiни i швиргонули на купу струхлявiлоi, цвiлоi соломи. Грюкнули дверi, заскреготiв засув – i в пiдземеллi запанувала тиша. Глухо i холодно, як у могилi!

Ось i трапилося те, чого вiн боявся, коли iхав сюди. Незважаючи нi на що – нi на правдиву розповiдь, нi на посилання на Славуту, нi на заступництво князя Святослава, – Ігор проявив запальнiсть, нестримнiсть i розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже пiсля стiлькох пригод i небезпек зустрiне вiн свiй кiнець у цiй смердючiй ямi? Невже гнитиме тут заживо, поки й не сконае? Нi, не сподiвався вiн на таке, коли тiкав з половецькоi неволi…

Крiзь вузеньке – шириною в долоню – вiконце в погрiб пробивався жмут сiрого свiтла, вихоплював на протилежнiй стiнi чорне, змокрiле дерево, покрите плiснявою. І цей жмутик денного свiтла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний бiлий свiт, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще бiльшого душевного болю.

Ждан скоцюрбився на холоднiй, ослизлiй соломi. До горла йому пiдступив гiркий клубок, на очах виступили сльози, а плечi самi, мимо його волi затряслися в ледь здержуваному глухому стогонi-риданнi.

І тут несподiвано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотiла солома i хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча, промовив басовитим простудженим голосом:

– Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш…

Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер мокре лице, соромлячись своеi хвилинноi слабостi.

Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з кутка на свiтло. Це був ширококостий, але схудлий чолов’яга у старiй смердiвськiй свитi. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якiй стирчали гострi житнi остюки, i пронизливi палаючi очi пiд низькими кострубатими бровами надавали йому схожостi з нечистою силою – домовиком чи лiсовиком, вiдьмаком чи водяним…

Ждановi стало лячно.

– Ти хто?

Той глухо закашлявся, затрясся всiм тiлом, а вiддихавшись, вiдповiв:

– Хто я?.. Смерд я есмь князiвський… Будило… Коваль з Путивська… Що над Десною… Чував?

– Чував… За вiщо ж тебе сюди запроторено?

– Хе-хе! За вiщо… За вiру нашу прабатькiвську… За те, що поклонявся не Богу Отцю, Богу Сину i Богу – Духу Святому, а сонцю i небу, вiтру i грому, гаям i лiсам, водам i пущам. За те, що не давав десятини поповi на церкву, а таемно носив требу в лiс або в поле нашим богам i богиням i там поклонявся iм i молився iм… А хтось пiдгледiв i донiс поповi Маркелу. А той, пославши на мене зло, донiс епископовi Саватiю. А Саватiй, гречин хитрий i пiдступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани i кинути в князiвський поруб…

– То князь Ігор знае про це?

– Я просидiв тут цiлу зиму, але князя не видiв.

– То треба сказати йому!

– Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стiнам? Чи, може, вiдчинять перед тобою дверi, вiзьмуть за руку та й поведуть прямiсiнько до самого князя в хороми?.. Нi, братику, князь, мабуть, заодно з епископом. А той гречин не одного внука Дажбожого згноiв у ямi або спалив на вогнищi… І мене жде така доля…

– А втекти звiдси…

– Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга – не перервеш! Не такi ковалi його кували… Обдивився кожну шпаринку в стiнах – не пролiзеш… Хоч головою тут бийся – нiчого не придумаеш!

– Що ж робити?

– Вiрити! Вiрити нашим прадавнiм богам… Вони допоможуть!.. Всьому на свiтi рано чи пiзно наступае кiнець – i зимi, i лiту, i життю, i славi, i багатству, i стражданням. Тож i нашому лиховi колись мае бути край! Вдарить Перун блискавицею в князiвський хором, спопелить його – i ми вийдемо з цього проклятого пiдземелля пiд ясне промiння сонця… Станемо вiльними людьми… А не вдарить Перун – налетить чорним смерчем Стрибог, завертить над Ігоревим градом, зруйнуе хороми, розметае вали, i ми теж вийдемо звiдси до живих людей… А не вийдемо, тодi Марена приголубить нас своею важкою рукою i заснемо ми на вiки вiчнi, а душi нашi переселяться в iнших людей, чи в звiра якого, чи в деревину зелену…

– Отже, кiнець може бути рiзний…

– Так, може бути рiзний… Та страждання нашi скiнчаться… Тож вiр, i тобi буде легше на серцi. А сльозами горю не поможеш…

Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечi. Юнаковi стало вiд тих мiцних обiймiв теплiше, вiд горла вiдкотився гiрко-солоний клубок, а на душi посвiтлiшало, нiби в похмуре пiдземелля раптом заглянув сонячний промiнь надii… Спiльне горе було подiлене навпiл, i вiн вiдчув, що в нього скотилася з душi половина тягаря.


5

Любава металася в гарячцi на широкому дерев’яному лiжку в просторiй хороминi боярина Славути. Їй здавалося, що з темних куткiв, куди не досягало свiтло вiд лампадки й свiчок, вилiтають, мов чорнi круки, дзьобатi марища-страховища i пазуристими лапами хапають ii за руки, за ноги, за коси i тягнуть кудись у безвiсть. Дихала важко, уривчасто. Лице ii зблiдло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаiлася смертельна туга.

Бiля неi сидiло трое: Славута, його кухарка та Самуiл. Усi були похмурi, стривоженi. В той час, коли рана почала гоiтися, дiвчину спiткало нове лихо: заболiло раптом у грудях, запекло вогнем, ii всю охопив жар, i горить вона в ньому ось уже який день. А сю нiч iй стало зовсiм зле: почала задихатися, кидатися в лiжку, не знаходячи нi на хвилинку спокою. Спеченi вуста безперервно шепотiли:

– Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!..

Хлопчина-служник внiс гаряче питво, i Текля напоiла ii з чашки вiдваром липового цвiту, малини та ромашки, а Славута натер лоем груди та спину i приклав припарки з квасного житнього тiста, замiшаного на гiрчицi, меду, рiпаковiй олii та настоях якихось тiльки йому вiдомих корiнцiв та трав. Самуiл безперервно мiняв iй на лобi тонкий рушник, змочений у холоднiй водi, i той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дiвчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбанi руки, вiдiйшов у дальнiй куток хоромини i стомлено опустився на стiлець. Самуiл присiв бiля нього.

– Ну що? – запитав одними губами.

– Погано, – зiтхнув боярин. – Якщо до ранку не полегшае, то треба кликати попа… Бiдна дiвчина! Така молода, гарна – i…

Славута провiв долонею по очах, мовби зiгнав з них невидимi сльози. Йому й справдi було шкода цього молодого життя, що, не встигнувши розквiтнути, ось-ось мало зiв’янути.

Скiльки пам’ятае себе, вiн гостро вiдчував чужий бiль i чуже горе. Коли був приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то швидко прив’язався до нього, полюбив, як брата, i його прикрощi, хвороби та невдачi сприймав, як своi власнi. Коли, бувало, княжича за пустування карали паском, вiн пiдставляв пiд пасок свою руку або брав його провину на себе. А коли на стайнi лупцювали за яку-небудь провину холопа, то теж кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало.

Пiзнiше вiн навчився виходжувати пiд час хвороб своiх дiтей i князiвських, в походах не тiльки пiдбадьорював воiнiв пiснями та оповiдями про колишнi походи i перемоги, а й лiкував хворих, перев’язував поранених, складав потрощенi кiстки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров… І нiколи не робив рiзницi мiж князем i смердом, мiж боярином i закупом. Для нього всi вони були людьми, i коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим.

Не поставив на ноги лише двох своiх найдорожчих, найрiднiших – жону i единого сина. Жона Євпракса згорiла десять лiт тому вiд такоi ж гарячки, вiд якоi тане Любава. А сина, двадцятип’ятилiтнього витязя, привезли роком пiзнiше на носилках, мiж кiньми, з-пiд Лубна, що над Сулою, з половецькою стрiлою у грудях… Два тижнi боровся тодi Славута за його життя, всi своi знахарськi знання приклав, усi мазi та вiдвари використав, закликав усiх лiкарiв, що славилися в окрузi умiнням лiкувати, – i гречинiв, i венецiйцiв, i нiмцiв, i iудеiв, i своiх. Нiчого не допомогло. Нiхто не врятував йому сина. Згас, мов свiчка воскова, залишивши по собi в батьковому серцi невигойну рану.

Три дочки – вiдрiзанi скиби. Повиходили замiж – випурхнули з гнiзда. І все далеко – одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у полiський Турiв. Залишився старий боярин-гусляр, знахар i характерник сиротою-одинаком, читав книги, вiв свiй власний лiтопис, вiдводив душу пiснями на князiвських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще – роздаровував доброту свого серця людям, якi потребували i цiеi доброти, i допомоги. Останнiм часом це були Ждан i Любава. Уподобав молодят, як рiдних.

– Невже помре? – зiтхнув Самуiл.

– Всi ми смертнi.

– Бiдний Ждан! Вiн, здаеться, щиро покохав цю дiвчину…

– Чомусь вiн довго не повертаеться. Хоч би нiчого лихого не трапилося з хлопцем.

– Я вже його жду не дiждуся, – хитнув головою Самуiл. – Валка готова. Трохи пiдсохне – i будемо вирушати в Половеччину, а його все нема i нема… А вiн менi потрiбен – знае мову, звичаi, дорогу. Та й смiливий нiвроку!

– Яким шляхом поiдеш?

– Як завжди – Залозним… Правим берегом Днiпра до Заруба, там на той бiк, до Переяслава, а звiдти – до гирла Сули…

– А назад?

– Як Бог дасть… Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклi бiля Переволоки…

– Якi знайомi шляхи-дороги! – з гiркотою в голосi вигукнув Славута. – Скiльки ними ходжено-iжджено! Чи й ще доведеться?

– Доведеться, вую, – втiшив старого Самуiл.

Але той знизав плечима.

– Хтозна, хтозна… Уже почав вiдчувати тягар лiт за плечима.

– Ще не кожен молодик мае таку мiцну руку i таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б’еш!

Славута хотiв на це щось вiдповiсти, та не встиг. До нього пiдiйшла Текля i шепнула:

– Боярине, Любавi стало гiрше. Руки й ноги похололи… Що робити?

Дiвчина дихала нерiвно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, i тiльки тонкi бiлi пальцi шарили на грудях, нiби хотiли вирвати з них той бiль, що пiк ii вогнем. Нiс загострився, пiд очима залягли темнi тiнi.

– Несiть гарячоi води й гiрчицi! Та швидше! – гукнув Славута.

Служник принiс дерев’янi ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гiрчицею та довгого ополоника.

Славута зачерпнув жменю гiрчицi, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, i пiсля цього, поставивши ночви на лiжко, опустив у них похололi Любавинi ноги.

– Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!

Йому пiдсунули стiлець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Вiн зачерпнув кухликом i потроху доливав…

Поволi плинув час. Змiнили в пiдсвiчнику одну свiчку, потiм другу. Нiхто не порушував гнiтючоi тишi, що залягла в хороминi, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всi хотiли, щоб воно звершилося, щоб болiсть вiдступила i дiвчина розплющила очi.

Безперервно дзюркотiла вода з кухлика, мерехтiв, потрiскуючи, огарок свiчки, вiв у кутку нескiнченну пiсню цвiркун, а Славута не вiдходив вiд лiжка.

Проспiвали третi пiвнi. Скоро свiтатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе вiн у цю тривожну господу? Радiсть? Чи горе?

Любава легенько зiтхнула, довгi вii здригнулися. Славута поклав iй на чоло свою гарячу руку i раптом вiдчув, як воно зволожуеться прохолодним потом. Вiн повернув голову до Самуiла i Теклi, до хлопця-служки, i в його оцi блиснула радiсна сльоза.

– Житиме! Хай поб’е мене Перун – житиме! – прошепотiв щасливо. – Смерть вiдступае… Вiдступае…


6

Ярило зборов зиму. Навiть у глухе пiдземелля дихнув теплим леготом, заглянув жовто-зеленими котиками вербицi у вузьке вiконечко порубу.

Сонце пiдбивалося все вище й вище. В небi прокурликали журавлi, прокричали гуси, теплий дух землi, змiшаний iз бентежними пахощами весняного зела та клейкоi бростi, п’янив груди.

Ждан цiлими днями не вiдходив од вiконця. Дивився на невеликий косинчик двору i уявляв широкий, безмежний свiт – повiнь на Деснi, зеленi бори i темнi, ще безлистi гаi на видноколi, вузькi смужки озимини на полях, темнi провалля ярiв, бездонну голубiнь неба.

Як хотiлося йому туди – на волю! Дихнути п’янким повiтрям весни, босонiж промчатися по теплiй зеленiй бережинi, пiдставити обличчя i руки золотому промiнню Дажбога…

Та ланцюг дозволяв дотягнутися тiльки до вiконця.

І то добре. Стояти так годину i другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не затремтять вiд утоми ноги та не зарябiе в очах вiд яскравих кольорiв дня.

Одного разу – це було опiвднi – ось так стояв вiн бiля вiконця i дивився зi своеi темницi на бiлий свiт. І раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязi, в жовтих чобiтках, у бiлiй хутрянiй шапочцi, прудко збiгла вона з дощатого ганку i зупинилася якраз посерединi видимоi з пiдземелля смужки двору, когось пiджидаючи.

Пiдкоряючись якомусь незрозумiлому поривовi, що охопив його зовсiм несподiвано, Ждан припав до вiконця i щосили загукав:

– Княгине! Княгине Ярославно!

Ярославна здригнулася. Голос з-пiд землi злякав ii.

Ждан ще раз, уже тихше, погукав:

– Я тут, княгине, в пiдземеллi! В порубi!

Княгиня з острахом наблизилась до вiконця. Нахилившись, запитала:

– Ти хто?

– Я княжий конюший – Ждан. Порятуй мене, княгине! Я нi в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звiдси! Або вислухай мене!

Ярославна нiчого не вiдповiла на це i на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотiв засув, скрипнули заржавiлi завiси, i дверi розчинилися. У супроводi гридня княгиня ступила до порубу. Довго призвичаювалася до напiвтемряви, особливо непроглядноi пiсля яскравого свiтла сонячного дня, потiм спитала:

– Хто мене кликав?

– Я, княгине, – виступив наперед Ждан, здригаючись вiд холоду.

– А то хто? – Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей.

– То смерд Будило… За давнiх богiв страждае тут… За треби iм…

– Жахливо, – прошепотiла княгиня i повернулася до гридня: – Поклич князя! Хай прийде сюди!

Коли гридень пiшов, наказала:

– Розповiдай, за вiщо тебе посаджено. Тiльки щиру правду!

– Княгине! – зойкнув Ждан. – Яка тут може бути лжа! Моя едина надiя – то правда… Сподiваюся, вона розчулить твое серце, i ти заступишся за мене перед князем.

І почав розповiдати.

І не помiтив нi вiн, нi Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор i зупинився у дверях. Лише Будило хотiв уклякнути на колiна, та князь приклав палець до рота – мовчи!

Ждан хвилювався, розповiдав нескладно, уривчасто – i про половецьку неволю, i про зустрiч з Кончаком, i про Самуiла, i про Любаву, i про Славуту та великого князя киiвського, i про князя Ігоря, якому служив самовiддано i служив би ще вiрнiше, аби лише князь того забажав… Та найчастiше вiн згадував Любаву i той день, коли вирвав ii з пазурiв смертi i повiз до Киева, бо лише там мав надiю врятувати ii.

Ярославну вразила ця розповiдь, на очах у неi виступили сльози. Вона тихо запитала:

– Ти так сильно кохаеш ту дiвчину?

– Кохаю, княгине… Хiба це вина моя?

– Нi, я нi в чому тебе не звинувачую, бо розумiю, що це таке – кохання… Менi здаеться, що я зробила б так само, коли б мiй ладо потрапив у становище, подiбне Любавиному. Вiрю, що й вiн рятував би мене, незважаючи нi на що… Я проситиму князя, щоб вiн випустив тебе з цього жахливого пiдземелля…

– І мене, княгине, – простягнув до Ярославни руки Будило. – Бо не вчинив я нiкому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Усього й вини моеi, що до душi менi живi боги – сонце, вiтер, води, лiси, зеленi поля, а не мертвi, намальованi людською рукою на стiнi чи на шматку липовоi дошки… Заступися, княгине, перед князем, i я, всiма богами клянусь, слугуватиму тобi i твоему князевi, довiку буду вiрний душею i тiлом.

Вiн намагався дотягнутися до княгинi, щоб поцiлувати ii руку чи одяг, але не змiг, бо не пускав важкий заржавiлий ланцюг, що глухо гримкотiв при кожному його руховi.

– Хто ж тебе посадив сюди? – спитала Ярославна. – Чи знае про тебе князь Ігор?

– Схопили мене чорноризцi з наказу епископа, кинули до порубу i припнули на цеп з вiдома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, i не вiдае про те…

– І за тебе, чоловiче, замовлю слово.

– Не треба, княгине, – раптом виступив на середину порубу князь Ігор. – Я все чув…

– Тим краще, ладоньку… То ти випустиш цих людей? Щоб не болiло мое серце вiд думки, що за кiлька крокiв вiд мене, пiд помостом моеi хоромини, зазнають тяжких мук оцi безвиннi, – сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь пiдслухав iхню розмову.

– В iм’я богiв наших, нинiшнiх i колишнiх…

– Цього старого, Будила, я вiдпущу зразу, – вiдповiв князь, окидаючи поглядом кiстляву, розкошлачену постать смерда. – Я справдi нiчого про нього не знав i вилаю Рагуiла за самоправство… А Ждана посадив я, i посадив не за те, що вiн порятував кохану вiд смертi, а за довгого язика, за те, що залишив вiйсько, не попередивши про це князя, що обмовив мене перед Святославом…

Ждановi хотiлося крикнути, що не обмовляв вiн, що розповiв Святославовi тiльки про те, що сам бачив на власнi очi, але пiд застережливим поглядом княгинi зцiпив зуби i не промовив жодного слова.

Ярославна ж пригорнулася до Ігоря i тихо, довiрливо, мов розповiдала якусь таемницю, зашепотiла:

– Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи якогось лихого намiру супроти тебе. Врештi, мав же вiн якось пояснити Святославовi, коли, де i ким була поранена Любава. Та й справдi: тайна – не втайна! Про Глiбiв чутка i так миттю рознеслася по всiх князiвствах – як Ігор покарав Володимира. І покарав справедливо – за те, що той перший напав на твоi землi. І якщо Святослав справедливий, то мусить обвинуватити передусiм Володимира… Тож при чому тут конюший твiй? Яка його провина? Що поiхав, не попередивши тебе? Що розповiв Святославовi про Глiбiв? Але подумай: хiба, коли б я була поранена, ти не мчав би зi мною, нiкого не спитавшись, туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував бозна-що про мiсце та обставини мого поранення? Нi, мабуть, i ти, ладоньку мiй, вчинив би так, як i твiй конюший… Тож вiдпусти його! Заради справедливостi! Заради сироти Любави та ii кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мiй!

Вона дивилася на князя знизу вгору, i в ii ясних очах, освiтлених скупим промiнчиком свiтла, що пробивалося в похмуре пiдземелля крiзь вузьке вiконечко, блищали сльози.

У твердому, суворому Ігоревому обличчi щось здригнулося, воно пом’якшало, розпогодилося, стало аж нiби вродливiшим, добрiшим…

– Хiба можна тобi вiдмовити, Ярославно? Ти маеш добре серце, спроможне не тiльки вiдчиняти вутлi дверцята цього порубу, а й пробити мури кам’яниць, розтопити лiд зачерствiлих у боях та походах князiвських сердець… Я вiдпускаю iх обох! Нехай iдуть!.. І будь спокiйна: вiднинi цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що поблизу твоеi хоромини страждають люди… Для злочинцiв я знайду iнше мiсце! – І вiн гукнув до гриднiв: – Розкуйте цих людей! Вiднинi вони вiльнi i можуть iти куди хочуть! А цьому отроковi вiддайте його коня i зброю…

Жданове серце забухкало, задвигтiло, мало не вирвалося з грудей. Вiн вiльний! Ще сьогоднi, не гаючись нi хвилини, вiн вирушить до Киева, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радiсть! Дихнути повiтрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зеленi руна полiв, на голубе небо, на свiтлi води рiк та озер, сiсти на коня i помчати вiтром навперейми куди хочеш – хiба це не найбiльше щастя? Його не оцiнить тiльки той, хто не сидiв на цепу в сирiй темнiй ямi, хто не скнiв вiд думки, що навiки похований у нiй, хто втратив останню надiю…

Йому на радощах хотiлося цiлувати княгинi руки, вiн ладен був простити князевi його несправедливiсть, але з пересохлого горла виривалися лише два слова:

– Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..

Зате Будило висловив своi почуття щирiше. Вiн дотягнувся до Ігоревоi руки i, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князiвський рукав, прорiк:

– Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоiй княгинi, нашiй рятiвницi, жура не затьмарила ясного чола, щоб ii очi не пойнялися гiркими сльозами, я в скрутну хвилину своiми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всiх моiх богiв на допомогу, всiх моiх пращурiв i прапращурiв, щоб виручили тебе з бiди великоi у годину смертельну, люту! Тiльки поклич, княже, сонце наше ясне! Тiльки гукни!

Вiн раптом випростався, мало не досягнувши головою стелi, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крiзь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливi слова, сильно рвонув ланцюг, аж вiн забряжчав, задзвонив, загув, i крикнув радiсно до гриднiв:

– Та швидше ж збивайте, хлопцi, з мене цi залiзяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться менi вийти з цiеi ями та вклонитися i Яриловi, i Стрибоговi, i полям, i лiсам, i кущам, i всьому свiтовi щирокому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я вiд радостi великоi у цiй ямi!..

І вiн знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом вiдлунився пiд вологою стелею затхлого пiдземелля…




Роздiл шостий



1

До Киева Ждан прибув дуже вчасно: наступного ранку Самуiл з валкою вирушав у Половецьку землю.

– Ждане, тебе сам Бог посилае менi! – вигукнув купець, розставляючи руки для обiймiв. – Де ти пропадав? Нам же в дорогу пора! Та й Любава побиваеться за тобою… Ходiмо хутчiй до неi! Бо змучилася дiвчина зовсiм. Як ти поiхав, заслабла, так що ледве вiдхаючили гуртом, а тепер за тобою сохне… І чим ти ii причарував? Здаеться, звичайний собi парубок…

Почувши про тяжку хворобу Любави, Ждан заспiшив.

– Ходiмо швидше, дядьку Самуiле! Ходiмо!

Боярин Славута зрадiв хлопцевi, як рiдному. Цi двое молодят останнiм часом повiльно, але мiцно ввiйшли в його серце i зайняли в ньому досить помiтне мiсце.

Вiн вiдчинив дверi до Любавиноi хоромини, пропустив Ждана вперед.

Любава сидiла бiля вiкна i вишивала. Та як вона змiнилася! Змарнiла, схудла, пiд очима – темнi тiнi, плечi загострилися, а тонкi кистi рук проти яскравого весняного сонця аж свiтилися.

– Любаво! – гукнув Ждан з порога.

– Жданку!

Дiвчина схопилася зi стiльчика i захиталася. Ноги ще погано слухалися ii. Ждан пiдтримав, посадив на лiжко, сам сiв поряд i теплою рукою пригладив дiвочi коси.

Дивився на неi з любов’ю i жалiстю, вiдчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в свiтi iстоту, без якоi i свiт бiлий був би йому не милий.

Славута i Самуiл переглянулися i причинили дверi, даючи молодятам змогу побути на самотi.

– Я думала, ти забув про мене, – сказала з легким докором у голосi дiвчина. – А менi було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю. Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував…

– Бiдненька моя! Я рвався до тебе, та не мiг приiхати. – Ждан не хотiв розповiдати про своi митарства, щоб не хвилювати дiвчину. – Душа моя нiби вiдчувала, що тобi важко. Я кожного дня i кожноi ночi думав про тебе, люба моя… І знову думатиму, бо завтра вiд’iжджаю з Самуiлом в Половеччину…

– Знову вiд’iжджаеш, – Любавин голос здригнувся, темнi очi зволожилися.

– Але за мiсяць чи за два я повернуся i вже назавжди буду з тобою. Ми поберемося i поiдемо до мене на Сейм, у Вербiвку. Збудуемо там хатку i вже нiколи не розлучатимемося.

Любава пригорнулася до нього, схилила юнаковi на груди голiвку. Але очi ii були пройнятi смутком.

– Не скоро ми поберемося, Жданку, – сказала сумно.

– Чому?

– Як же можна? Ще двох мiсяцiв не минуло, як убили мого дiдуся… Мае рiк минути – тодi хiба… А ранiше – нi…

– Я ждатиму скiльки треба… Та все одно ми будемо разом… От тiльки з’iжджу в Половеччину…

Вони ще довго шепотiлися, мрiючи про свое наступне спiльне життя. І здавалося воно iм, як здаеться всiм молодим, i нескiнченно довгим, i таемничим, i привабливим. Ну й, звичайно ж, хотiлося, щоб було воно щасливим… Їх уже не хвилювали пережитi небезпеки, хвороби, пригоди, бо всi iхнi помисли були в майбутньому, в тому далекому прийдешньому часовi, який манить молоду людину своею таемничiстю.

Крiзь вiкно до хоромини непомiтно вкралися синi сутiнки, i тiльки тодi Ждан спохватився. Наступае вечiр, а йому ж iще збиратися в далеку дорогу! Вiн востанне обняв дiвчину, попрощався, обiцяючи якнайскорiше повернутися, i рушив до дверей…


2

Залозний шлях починався в Киевi i колись з’еднував його з Тмутороканню, а пiсля захоплення ii половцями – з Половецькою землею. Правим берегом вiн тягнувся до Заруба, де подорожнi переправлялися бродом через Днiпро, i прямував на пiвденний схiд уже лiвим, низинним, берегом, густо порослим очеретами, вiльшняком i найбiльше – лозою. Тому й прозвали його Залозним, тобто шляхом за лозами.

Через притоки Днiпра – Сулу, Псел i Ворсклу – виводив вiн у Половецьку землю, що починалася на схiд вiд Днiпра по рiчцi Орелi, або Углу, як називали ii нашi предки – давнi русичi. Шлях був нелегкий, небезпечний. Нерiдко по ньому гасали половецькi орди. А у весняний час, коли у рiках пiднiмалася вода i затоплювала броди, доводилося споруджувати громiздкi плоти. Це забирало багато сил i часу.

Самуiлова купецька валка щасливо подолала цей шлях i в серединi травня стала табором пiд Орiллю. Вози поставили в коло – для захисту вiд несподiваного нападу.

– Даю два днi вiдпочинку, – сказав Самуiл. – А потiм поiдемо далi – до Кончака на Тор… Розкладайте багаття, варiть кулiш, коней потриножте i пустiть на попас…

Молодi киiвськi кмети, що вмiли в однаковiй мiрi й бiля коней ходити, i з лука стрiляти, i мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей наказ, бо за довгу дорогу стомилися i тепер наперед тiшилися дводенним вiдпочинком.

Попоiвши, простелили тут же, на березi, проти сонечка, попони та свитки i повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах: вилiз на стару вербу, зручно вмостився в розлогiй розкаряцi й уважно роззирнувся на всi боки.

Ген-ген на видноколi, в тiй сторонi, де сходить сонце, стоiть Голубий лiс, що тягнеться аж до рiчки Самари. Здалеку вiн справдi здаеться голубим. З пiвночi, заходу i пiвдня розкинулися безмежнi степи, вкритi буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них – Орiль. Виблискуе проти сонця срiблястими плесами, шумить очеретами, поволi котить своi тихi води до гомiнкого Днiпра.

Всюди тихо, анi душi. Однак тривога не полишае Ждана. Чужа земля! Половецька! Скiльки люду з Русi – з Киева, Переяслава, Чернiгова, Путивля – поглинула вона! Скiльки слiз тут виплакано темними ночами, скiльки кровi пролито i нелюдських мук зазнано! Десь тут i вiн поневiрявся, десь тут, у глибинi степу, а може, й зовсiм недалеко, i досi знемагають у неволi мати й сестриця! А скiльки iх, безвiсних жiнок, дiвчат, чоловiкiв, дiдiв i дiтей, розкидано злою волею половчина по безмежному просторi мiж Дунаем i Днiпром, мiж Днiпром i Доном, мiж Доном i Волгою, а в iнший бiк, на пiвдень, – аж до Тмутороканi, аж до Обезiв! І не злiчити! Вiн добре пам’ятае, що в кожному половецькому родi полоненикiв було стiльки ж, скiльки i самих половцiв, а пiсля розбiйницьких нападiв на Русь – i бiльше. І кожен з тих нещасних мрiяв про визволення, про повернення на рiдну землю. Та рiдко кому щастило в цьому…

Потiм Ждановi думки шугнули в Киiв, у хоромину доброго благодiйника Славути, де залишилася Любава. Як вона там? Видужала? Чи знову хворiе? А якщо видужала, то чим займаеться? Що поробляе?

Вiн задумався i не зразу помiтив, як з Голубого лiсу виiхав загiн вершникiв i попрямував до табору. А коли помiтив, то враз скотився з дерева i почав будити сплячих:

– Вставайте! Вставайте! Гей, Самуiле, половцi наближаються!

Табiр миттю ожив, заворушився. Люди стривожено загули, вхопилися за зброю.

Самуiл вискочив на воза, глянув на вершникiв, що наближалися, пiдняв руки.

– Спокiйно, хлопцi! Спокiйно! Не для того ми iхали сюди, щоб воювати зi степовиками, а для того, щоб торгувати з ними. Тому зброю держiть напоготовi, а в дiло не пускайте! Зав’яжемо переговори!

Половцi зупинилися на пригiрку.

– Хто ви? І куди путь держите? – спитав старший.

– Я купець Самуiл з Киева i держу путь на Тор, до стiйбища хана Кончака.

– Що везете?

– Жiночi прикраси iз золота, срiбла, янтаря, скла, а також полотна, мед, вiск, взуття, одяг, ножi, блюда… Все, що вам потрiбно.

– Гм, i справдi все це нам потрiбно… А чому саме до Кончака, а не до Коб’яка, примiром?

– У мене тамга вiд Кончака.

– Покажи! – Половець пiд’iхав ближче. – Гм, справжня… І все ж таки ти поiдеш не до Кончака, а в стiйбище Коб’яка!

– Але ж… Хто ти такий, що наказуеш менi?

– Я хан Алак! – випростався той гордовито в сiдлi. – І ти не в землi урусiв, а в Половецькiй землi! І мусиш слухатися! Поiдеш до хана Коб’яка, а там – як уже вiн скаже…

Довелося пiдкоритися.

Переправившись бродом через Орiль, валка того ж дня прибула в кочовище Коб’яка. І Самуiл, i Ждан вiдразу помiтили, що мiж юртами зеленiла трава, яку ще не встигла витоптати людська нога, ще не видно куп смiття, як це бувае, коли орда стоiть на одному мiсцi довгий час, i стежки до рiчки не вичовганi до блиску, а ледь намiченi в травi. Це могло означати лише одно: половцi отаборилися тут зовсiм недавно. Отже, прибули десь з пiвдня, з пониззя Днiпра? Яка ж причина того? Адже пашi для коней i худоби зараз усюди вдосталь......

Валка зупинилася недалеко вiд рiчки. Їi вiдразу оточила галаслива юрба. Десятки рук простягнулися до возiв, до коней, до попон, якими були накритi товари. Воiнам хана Алака, який супроводив валку з Орелi, довелося пустити в хiд нагайки, щоб вiдiгнати занадто цiкавих.

– Не покрадуть? – затурбувався Самуiл, вiдбираючи подарунки для Коб’яка.

– Немае пiдстав хвилюватися, – вiдповiв Алак. – Моi люди стерегтимуть… Ходiмо!

Вiн повiв Самуiла i Ждана до ханськоi юрти, що вiдрiзнялася вiд iнших розмiром i кольором, – вона була не темно-сiра, а бiла. Коло неi, на високiй тичцi, розвiвався пiд вiтром довгий кiнський хвiст-бунчук, а поряд з ним, на другiй тичцi, майорiла золотиста корогва iз зображенням змiя-дракона з трьома головами. Трохи далi вишикувалися в ряд меншi юрти – для ханських жон та дiтей, а ще далi – для обслуги.

Бiля входу стояли сторожовi. Один з них, вклонившись Алаковi, вiдкинув полог.

У юртi було прохолодно. Крiзь вiдкритий верх вривався жмут яскравого свiтла, що вихоплював з напiвтемряви барвистi килими на стiнах та на долiвцi. Прямо проти входу, пiд протилежною стiною, на подушцi сидiв Коб’як, сухорлявий чоловiк середнiх лiт, з вузькими чорними очима пiд важкими верхнiми повiками, у червоному шепкенi, пiдперезаному зеленим шерстяним поясом. Голова його i борода були голенi, а чорнi вуса, мов п’явки, пiдковою охоплювали мiцно стулений рот. По праву i по лiву руку вiд нього пiвколом сидiли хани. Перед ними на великiй бронзовiй мисi лежали недоiдки тушкованоi баранини, в дерев’яних чашках та ковшиках сивiв кумис.

– Великий хане, я з роз’iздом натрапив на тому боцi Орелi на уруського купця Самуiла з валкою товару, – вклонившись, сказав Алак. – Вiн мав намiр iхати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди.

– Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Самуiл не пошкодуе, що завiтав до нас, бо i нам, як i Кончаку, потрiбнi i жiночi прикраси, i зброя, i одяг. А наше золото та срiбло нiчим не вiдрiзняеться вiд Кончакового, – i Коб’як широким жестом показав на цупкi подушки. – Сiдай, Алаку! Сiдайте, уруси, будете бажаними гiстьми! – Вiн плеснув у долонi i, поки гостi всiдалися, наказав охоронцю: – Хай ще принесуть м’яса та кумису! – А коли той вийшов, глянув у вiчi Самуiловi. – Я слухаю тебе, урусе!

Самуiловi не вперше зустрiчатися з ханами та беями половецькими, знав iхню пожадливiсть, хiть до подарункiв. Тому й розпочав з цього. Ждан розв’язав торбу, i Самуiл дiстав звiдти шмат сукна, кiлька разкiв янтарного намиста для ханських жон, гарно оздоблений нiж у шкiряному чохлi – передав усе це по колу.

Хани захоплено цокали язиками.

– Тсе-тсе! Вай-уляй, якi гарнi подарунки, вай-уляй!

Коб’яковi очицi забiгали, радiсно заблищали.

– Бею Самуiле, ти дуже добре зробив, що завернув у мiй стан. До Кончака ще встигнеш. А тим часом поiдеш по моiх стiйбищах, i, я певен, твоi вози скоро стануть легкими, а кишенi наповняться половецьким золотом та срiблом. Ти i вiд мене одержиш тамгу на вiльну торгiвлю у моiх володiннях. Смiливо можеш iхати, куди тобi забажаеться, – нiхто тебе i пальцем не зачепить!

– Дякую, хане, – вклонився Самуiл пiдводячись. Але Коб’як спинив його.

– Зачекай, Самуiле. Зараз принесуть кумис – вип’еш за мое здоров’я… Окрiм того, хочу поговорити з тобою.

– Прошу, хане. Запитуй – я вiдповiм на всi твоi запитання.

Коб’як наморщив лоба, а вузькi, гострi, мов списи, очицi пронизали купця наскрiзь.

– Скажи менi, Самуiле, що робиться в землi урусiв, – чи й там зима була така люта, як у нас? Чи був падiж скоту?

– Зима була люта, але скот уцiлiв, бо тримаемо його не в полi, а в хлiвах, i годуемо сiном та зерном, заготовленим улiтку.

Коб’як похитав головою.

– Пай-пай! У вас, урусiв, багато скоту… Це добре! Ми радi, що сусiди такi багатi. Ми теж зберегли свiй скот, хоча зима була люта… А скажи менi, Самуiле, чи не було в землi урусiв мору, пошестi якоi? Чи живi-здоровi князi Рюрик та Святослав? Як ведеться князевi переяславському Володимиру? Чи добре почувае себе Ярослав, князь чернiгiвський? А наш родич – князь Ігор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся – то ж половецька князiвна! О! Пай-пай! І диво менi, що вiн поклав гнiв на родичiв своiх, на своякiв i погромив цiеi весни хана Туглiя…

Ця розмова насторожила Самуiла, i вiдповiдав вiн обережно:

– Я рiдко бачу князiв киiвських. Хiба що на вулицi, коли iдуть куди-небудь. А переяславського та чернiгiвського i в очi не бачив. Однак не чув, щоб хто з них захворiв чи помер. Усi живi й здоровi… А про князя Ігоря i зовсiм нiчого сказати, бо далеко його земля Сiверська…

– Пай-пай, а скажи менi, урусе, яка весна була у вашiй землi? Чи багато снiгу було i чи й досi повiнь держиться на рiках? Мабуть, нелегко тобi було добиратися сюди? Броди ще не обмiлiли?

Самуiл внутрiшньо здригнувся. Так ось якi намiри виношуе Коб’як! Вичiкуе слушного часу, щоб напасти на Русь! І здоров’я князiв, i як перезимувала худоба, i броди на рiках – усе це його цiкавить тому, що хоче знати, коли розпочати похiд i яка здобич там чекае на нього! І хто i з якими силами може виступити проти степовикiв.

Не подаючи виду, що проник у таемнi задуми хана, Самуiл спокiйно вiдповiв:

– Рiки у нас i влiтку повноводi, а зараз усi вийшли з берегiв. Я не знайшов жодного броду. Переправлялися на плотах. Тому й добиралися в Половецьку землю цiлий мiсяць. А звичайно ж тут ходу два тижнi.

– А може, вода вже спала?

– Не думаю. Ворскла розлилася, як море. А на нiй ми були всього три-чотири днi тому…

– Ойе, ойе, дякую тобi, Самуiле, за приемну розмову, – сказав поважно Коб’як.– Тепер я хочу познайомити тебе з моiми родичами – ханами половецьких племен. Вони пригодяться тобi, коли ти поiдеш по наших улусах, щоб продати своi товари… Ось по праву руку вiд мене сидять хани – мiй тесть хан Турундай, далi хан Осалук, хан Барак, хан Тетiя, хан Ізай Белюкович, хан Тарг… По лiву руку – хан Бокмиш, хан Данило, хан Содвак Кулобицький, Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Єксна, Алак…

Хани по черзi, коли Коб’як називав iх, кивали головами i приязно усмiхалися. Самуiл теж усмiхався, а самого гризла досада: скiльки iх тут зiбралося! Чи не на вiйськову раду? І кожен жде подарунка! Чи й залишиться що на продаж? І чи здобудуть вони зi Жданом для князя Святослава таку вiстку, яка б по значенню переважила цi витрати?

Вiн прикидав у думцi, коли iх обдаровувати – зараз чи тодi, як навiдаеться в улус кожного з них? І вирiшив не поспiшати. А може, не до кожного доведеться заiхати?..

– Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, – сказав вiн уголос. – Вашi славнi iмена давно вiдомi на Русi. Бо хто ж не знае хоробрих воiнiв, якi не раз копитами своiх бойових коней топтали ниви пiд Киевом, Переяславом та Чернiговом! Але чи не краще нам жити у мирi, у дружбi? Ось зараз мир – i я привiз вам багато рiзних товарiв. А коли б вiйна була – чи посмiв би, чи привiз би?

– Ойе, ойе, – погоджувалися хани. – Мир – добре, дружба – добре, торгiвля – добре…

Ждан швидко переклав, а сам думав про iнше. Пригадувалося, як палала його рiдна Вербiвка, як накинули йому на шию зашморг i потягли у неволю, як у холодi й голодi нидiв вiн у половецьких степах, як палали села довкола Дмитрова i лилася кров безвинних людей… Вiн дивився в хитрi ханськi очi i розумiв, що всi цi облесливi слова, приязнi усмiшки, кивання головами – то все облуда, обман. Насправдi за всiм цим приховуеться жорстокiсть, ненаситнiсть здобичника, кровожернiсть завойовника.

Позад нього вiдхилився полог, i в юрту вступило двi жiнки – стара i молода. Це були чаги, рабинi. Молода йшла попереду, несучи на витягнутих руках блюдо з тушкованим м’ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом.

Поставивши блюдо на килим, молодша посторонилася, i наперед виступила старша. Жмут свiтла впав на ii обличчя, на худi, загрубiлi вiд безкiнечноi працi руки.

Ждан здригнувся i мало не скрикнув вiд несподiванки: перед ним стояла мати. Змарнiла, постарiла, з потухлими, виплаканими очима. Але це була, без сумнiву, мати…

Так ось де вона! В неволi у хана Коб’яка! Нещасна ханова чага!

Чи то якийсь його ледь помiтний рух, чи погляд, яким вiн прикипiв до ii обличчя, привернули ii увагу. Вона теж глянула на хлопця. А глянувши, остовпiла, змертвiла, руки ii здригнулися, розцiпилися – i жбан з гуркотом покотився по килиму. Кумис розлився, забризкуючи все довкола.

Хани схопилися на ноги, почали обтрушувати одяг. Коб’як вибухнув лайкою:

– Негiдниця! Паршива вiвця! Смердючий дух уруського свинюшника! Запаскудила моi найкращi килими! Гей, люди, викиньте цю стару ослицю на смiтник та всипте канчукiв, щоб знала, як прислуговувати хановi!

Вбiгла сторожа, потягла жiнку надвiр.

Усе це скоiлося так швидко, майже блискавично, що сторопiлий, до краю вражений Ждан не встиг вимовити й слова, лише зблiд i, напружившись, завмер.

Його стан помiтив Самуiл.

– Що з тобою? – нахилившись до нього, спитав пошепки.

– То моя мати.

Нiхто не чув iхнiх перемов, – такий стояв у юртi гвалт. Кумис розлився по барвистому килимовi, пiдтопив подушки для сидiння, i хани, гелгочучи, мов гуси, тиснулися попiд стiнами, щоб не замочити взуття.

Вражений Самуiл плеснув долонями.

– О сили небеснi! Твоя мати! – i пiсля паузи, подумавши, додав: – Мовчи! Не признавайся поки що Коб’яковi про це… Подумаемо, що робити…

– Як же не признаватися? Вони ii закатують до смертi!

– Тодi покладись на мене… Я сам уладнаю цю справу,– i, повернувшись до Коб’яка, сказав: – Достославний хане, вина цiеi жiнки безсумнiвна, але не така велика, щоб ii карати батогами. Якщо ж, на твою думку вона заслужила кари, то я прошу помилувати ii. Це моя землячка. І допустила вона провину через нас, бо задля нас ти звелiв принести кумису… А спiткнутися i випустити з рук жбан чи глек може кожен… Тож не карай ii! Прошу тебе, хане!

Коб’як усе ще був у гнiвi. Криво посмiхнувшись, вiн вiдповiв:

– Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невiльниця, рабиня, чага, а рабiв, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами… Якщо ти хочеш врятувати цю стару вiд покарання, то викупи ii!

Це було так несподiвано, що спочатку Самуiл аж розгубився. Та, побачивши, як радiсно блиснули Ждановi очi, поспiшив запитати:

– І скiльки хан хоче за цю стару?

– П’ять кун, – не довго думаючи, вiдповiв Коб’як.

– Ого! – вигукнув Самуiл. – Забагато, хане! П’ять кун! Тобто двадцять ногат! І це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь стоiть! Од вiтру хитаеться! Якщо я й згоден тобi щось заплатити, то тiльки з жалю до неi… Землячка ж!

Самуiл раптом вiдчув себе купцем i почав торгуватися.

– Скiльки ж ти згоден дати? – спитав хан.

– Куну. Бiльшого не варта.

– Куну? Та краще хай вона здохне пiд батогами, нiж мав би я вiддавати ii за таку плату! – Коб’яка, видно, торг захопив теж, очi його заблищали, а на лобi виступив пiт. Вiн забув, що одержав щойно цiнних подарункiв бiльше як на пiвгривнi. – Ти дуже скупий, урусе!

На Самуiловому обличчi буряковими плямами спалахнула образа.

– Нi, я не скупий i дам двi куни… Це моя остання цiна!

– Три – i жодноi ногати менше!

В цю мить знадвору долетiв болiсний жiночий скрик. Ждан сiпнувся, схопив Самуiла за руку. В його очах стояла безмовна мольба.

– Ну гаразд, хай три куни, – поспiшно погодився Самуiл. – Але негайно припини катування!

Коб’як похмуро повiв бровою на Алака – i той хутко вибiг з юрти. Крик обiрвався. Коб’як переступив через калюжу кумису, що сивiла на дорогому барвистому килимi, i привiтно, мовби нiчого не сталося, усмiхнувся до Самуiла i взяв його пiд лiкоть.

– Ходiмо звiдси, поки тут приберуть. А потiм я все-таки пригощу тебе, Самуiл-бею, i тушкованою бараниною, i кумисом або, якщо не хочеш кумису, айраном.


3

Два тижнi Самуiл i Ждан жили в ордi, iздили понад Самарою та Орiллю вiд одного стiйбища до iншого, спродуючи рiзний дрiб’язок, якого захопили з Киева вдосталь, – мiднi та бронзовi перснi, голки, сережки, прясла, кресала, фiбули до плащiв, залiзнi гаплики та бабки до кожухiв. Торгувалися запекло, не поступалися жодною ногатою, щоб мати змогу довше пробути серед кочiвникiв, до всього придивитися i дiзнатися, зрештою, про намiри Коб’яка. Нападе вiн на Русь чи нi?

Тривога iхня посилилася тодi, коли з пiвдня на Самару та Орiль прибуло ще кiлька ханiв з родами своiми. Схоже було на те, що Коб’як згуртовуе сили. Чому ж тодi зволiкае з виступом, чого жде?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45165027) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Руською землею в тi часи називалися землi на захiд вiд лiнii Одеса—Харкiв, а ще ранiше – лише Киiвська земля.




2


Половцi кочували на схiд вiд цiеi лiнii.




3


Половцями нашi предки називали кипчакiв, тюркомовнi племена, що кочували в полi (степу) мiж Волгою та Дунаем. Пiзнiше мешканцiв степу стали називати степовиками, степняками.




4


Тамга – тавро, клеймо, родовий знак.




5


Кошма – повсть, товста ковдра з повстi.




6


Огнищанин – управитель князiвських маеткiв.




7


Треба – жертвоприношення.




8


Курт – вовк, вовками також називалися охоронцi хана.




9


Гридниця – велике примiщення в князiвському палацi або прибудоване до нього для гриднiв, тобто молодих князiвських дружинникiв, та прийому гостей.




10


Історичний факт.




11


Тисяцький – начальник «тисячi», боярин, якому належала влада в мiстi.




12


Тiун – управитель в маетку князя або боярина.




13


Поприще – давня мiра довжини. Також денний пiший або кiнний перехiд.




14


Смерд – селянин.




15


Ногата— дрiбна грошова одиниця в Киiвськiй Русi.




16


гонт – тонкi дощечки.




17


Вуй – дядько, брат матерi.




18


Блават – волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору.




19


Кощiй – раб, смерд, кочовик; походить вiд половецького «коччi», «кощi» – кочовик.




20


Корзно – верхнiй одяг, схожий на плащ.




21


Боян – це мiф, помилка перших перекладiв «Слова». Насправдi був Ян, Ян Вишатич. Див. примiтки в кiнцi книжки.




22


Сестринець – син сестри, племiнник.




23


Тул – сагайдак, тобто шкiряна сумка для стрiл.




24


Кмети – тут: кiннi воiни.




25


Котора – сварка, чвара, мiжусобиця.




26


Дуумвiрат – спiльне правлiння двох осiб.




27


Торки – тюркське плем’я, що було на службi у руських князiв.




28


Вежа – половецька юрта на возi, кибитка.




29


По фронту.




30


Кiш – вiйськовий табiр, обоз, мiсце розташування кочовикiв.




31


Покладник – постельничий.




32


Снем – з’iзд князiв.




33


Закуп – той, хто взяв у феодала позику («купу») i за це виконуе феодальнi повинностi.




34


Поруб – тюрма, збудована («зрубана»), як правило, з дерева i найчастiше – в пiдземеллi.