Книга - До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

До нащадкiв мое послання; Таемниця мого зцiлення, або Книга бесiд про байдужiсть до мирського (Сповiдь)
Франческо Петрарка


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«Отець гуманiзму», один з найосвiченiших iнтелектуалiв своеi доби, славетний латинiст, прихильник свобод i республiканських вольностей, що дружив з тиранами та монархами, Франческо Петрарка (1304—1374) за життя часто думав i писав про смерть, а слави у вiках зажив як неперевершений спiвець кохання.

«До нащадкiв мое послання» (1350) – автобiографiчний твiр,

своерiдний заповiт прийдешнiм поколiнням. Це розповiдь обдарованого европейця, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього вiку, не припиняе шукати свого мiсця в життi, хоче справити краще враження на спiльноту, а найперше – на себе самого.

«Таемницю мого зцiлення, або Книгу бесiд про байдужiсть до мирського» (1343) називають щоденником духовноi кризи. У деяких перекладах твiр виходив пiд назвою «Сповiдь». «Таемниця…» побудована як уявний дiалог Петрарки з Блаженним Августином. Упродовж трьох дiб учасники дiалогу цитують Вергiлiя, Цицерона, Сенеку i самого Петрарку. Саме байдужiсть до мирського е способом зцiлення, який пропонуе Петрарцi Блаженний Августин.





Франческо Петрарка

До нащадкiв мое послання

Таемниця мого зцiлення, або Книга бесiд про байдужiсть до мирського

(Сповiдь)





Таемниця його недуги


Мода: То мадам теж петраркiстка, подiбно до тих iталiйських лiрикiв XVI або XIX сторiччя?

Смерть: Я люблю вiршi Петрарки, бо серед них подибую свiй Трiумф[1 - «Трiумф Смертi» – перший iз своерiдного циклу «Трiумфiв» Петрарки. Останнiй з них, «Трiумф Слави», Петрарка написав незадовго до власноi смертi.], i взагалi, там усюди про мене згадуеться.

    Джакомо Леопард.
    Дiалог Моди зi Смертю

Франческо Петрарка помер у нiч з 18 на 19 липня 1374 року – за день до свого 70-лiтнього ювiлею, з пером у руцi, над рукописом книжки про Цезаря до циклу «Життя славетних мужiв». Помер у власному будинку, в Арквi пiд Падуею, де жив в оточеннi рiдних – дочки, зятя й онуки. Помер у незгасному розквiтi слави: коли, за два роки до того, в час однiеi з тодiшнiх мiсцевих воен, вiн повертався додому рiчкою По, ворожi армii припиняли бойовi дii i пропускали кортеж поета з маршальськими почестями. Помер… За життя вiн часто думав про смерть, писав про смерть… а слави у вiках зажив як нiким i нiколи не перевершений поет кохання.

На початку третього тисячолiття, точнiше, у 2004 роцi, на який припало сiмсотрiччя вiд народження Франческо Петрарки, вирiшено було вшанувати пам’ять славетного поета гiдно доби високих технологiй, а саме – вiдтворити його матерiальний образ, застосувавши найновiтнiшi науковi методи. Надто що останки основоположника гуманiзму майже всi сiмсот рокiв дбайливо зберiгались у мармуровiй гробницi в центрi мiстечка Арква, здавна перейменованого на Арква-Петрарка. Прах переносився тiльки у 1943-му, через бомбардування, у венецiйський Палац дожiв, а 1946 року релiквiю повернули на мiсце вiчного спочинку.

Проте на свiтову культурну спiльноту чекало розчарування: виявилося, що разом з автентичним скелетом у саркофазi зберiгаеться чужий череп – жiночий i рокiв на сто старший. Коли, хто i навiщо пiдмiнив голову в гробницi Франческо Петрарки, напевне залишиться загадкою, а портретнi риси поета так i не буде науково засвiдчено. Щоправда, вигляд скелета пiдтверджуе, що Петрарка був на голову вищий не тiльки вiд своiх, але також вiд пересiчних наших сучасникiв (на зрiст вiн мав, як видаеться, пiд 190 см)[2 - Автентичнiсть скелета пiдтвердив радiовуглецевий аналiз, а також данi «медичноi карти»: слiди переламiв ребер – травми, якоi зазнав Петрарка замолоду.].

Згадка про цю безперечно прикру iсторiю не була б тут доречною, якби не вiдбувалося щось подiбне також з уявленням про Франческо Петрарку як лiтературну та iсторичну особистiсть. Вiн рано зажив слави, життя його вiдоме в усiх подробицях, надзвичайно багата лiтературна, епiстолярна i наукова його спадщина збереглася, але i факти його життя, i творчiсть, i роль в iсторii культури сприймались i сприймаються по-рiзному; нерiдко судження е дiаметрально протилежними, що робить образ «отця гуманiзму» доволi суперечливим. Наочним залишаеться тiльки велетенський масштаб цiеi постатi, добре помiтноi навiть з вiдстанi понад семиста рокiв.

Один з найосвiченiших iнтелектуалiв своеi доби, що не довчився в унiверситетi i так i не навчився читати грецькою; славетний латинiст, латинськими творами якого найближчi нащадки скоро перестали цiкавитись; прихильник свобод i республiканських вольностей, що дружив з тиранами i монархами. Спробуймо визначитись бодай з основними рисами цiеi загадковоi особистостi.

Пишучи про Петрарку, лiтературознавцi нерiдко по факти бiографii поета просто вiдсилають читача до хронологiчних таблиць, настiльки його доля неспокiйна i настiльки детально вивчена (хоча якийсь знавець вiдбувся заувагою, буцiмто «бiографiя поета небагата на зовнiшнi подii»). І на початку хронологiя подiй видаеться цiлком закономiрною для тiеi доби.

Спадкоемець династii флорентiйських нотарiусiв, вiн народився 20 липня 1304 року в Ареццо, що коло витокiв рiчки Арно, куди його батьки, котрi належали до партii бiлих гвельфiв (помiрних прихильникiв папи), втративши все свое майно внаслiдок полiтичних заворушень у рiдному мiстi, змушенi були тiкати з Флоренцii чорних гвельфiв (радикальнiших папiстiв) пiд захист гiбеллiнiв (прихильникiв iмперii). Елетта Канджанi i П’етро дi Паренцо дi Гарцо делль’Інчiза, званий сер Петракко, опинились у вигнаннi разом з однопартiйцем Данте Алiг’ерi i, як вважають, мали з ним дружнi стосунки. Зв’язок символiчний i надзвичайно вагомий, з огляду на те, що двоiна «Данте i Петрарка» зробилася своерiдним фразеологiзмом. Про цю лiтературну наступнiсть, – якоi сам Петрарка нiколи не помiчав i не бажав бачити, – написано томи, але ми скористаемося з мiсткого образу, створеного Миколою Зеровим (до речi, одним з перших перекладачiв Петрарки украiнською) у формi сонета, також надзвичайно символiчнiй для цього наступництва.


Данте

Сагою дивною, без демена й весла,
Ми пропливали вдвох, – я й чарiвник Вергiлiй.
Як бронза вiн рiзьбивсь – i до далеких лiлiй
Рiка незнана нас, гойдаючи, несла.
Латаття там плелось без лiку i числа,
На свiт займалося в пустелi златохвилiй;
Я поглядом тонув у тiй наплавi бiлiй,
А слухом – у речах небесного посла.
Я чув: «Цi лiлii, що упояють чаром,
Далеко вiд землi, вiд valle lacrimarum,
Зросли тут засiвом Господньоi руки;
Далекi вiд тривог i вiд земноi сварки,
Колишуться i снять, одвiчнi двiйники
Сонетiв i канцон майбутнього Петрарки».

Показово, що оповiдачем у цiй картинi е «чарiвник Вергiлiй» – iм’я з двох слiв, що, чималою мiрою, визначае все життя Франческо Петрарки. Рукопис ХІІІ сторiччя – твори Вергiлiя з коментарями Сервiя – практично едине, що вiн отримав у спадщину. Вергiлiй, що водив Данте колами Пекла, Чистилищем i сферами Раю, Петрарку веде земним життям. Вергiлiй разом з Цицероном (не без участi Конвеневоле да Прато, наставника з риторики i граматики) з отроцтва прищеплюють Франческо смак до давньоримськоi лiтератури. Згодом, як своерiдне наслiдування Вергiлiевiй «Енеiдi», виникне задум поеми «Африка». Ще згодом вiн змушений буде покинути улюблений Воклюз, оскiльки, зокрема й через захоплення Вергiлiем, папа Інокентiй VІ вважатиме його небезпечним «чарiвником». Але все це потiм.

Заняття юного Франческо i його молодшого брата Герардо з Конвеневоле да Прато вiдбувались у Карпантра, прованському мiстечку в полiтичнiй орбiтi Авiньйона, тодiшнього центру католицизму, мiсця французького полону пап («вавилонського полону», за влучним висловом Петрарки, який згодом нещадно критикував розкiш i звичаi папського Авiньйона), де, нарештi, осiла родина флорентiйських вигнанцiв, пiсля Ареццо, Інчiзи, Пiзи i невдалих спроб вiдвоювати втрачене становище у Флоренцii.

Сер Петракко, керуючи освiтою сина, вирядив його в Монпелье, на вивчення юриспруденцii, яку юнак на все життя зненавидiв не менше, нiж Авiньйон. Вiн сам потiм змалюе випадок, коли батько, приiхавши у справах в Монпелье, вирiшив перевiрити стараннiсть сина в навчаннi, i, застукавши його за студiюванням древнiх, кинув шкiдливi книжки у вогонь. Юнак у вiдповiдь розридався, i розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примiрник Вергiлiя i «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньi, але з перервами, i тiльки до батьковоi смертi.

Осиротiли брати Франческо i Герардо доволi рано: на час батьковоi смертi старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, iхня «найкраща мати в свiтi», померла молодою. Франческо написав на ii смерть одну з перших своiх поезiй: 38 рядкiв, за числом прожитих мамою рокiв.

Видаеться, саме завдяки батьковим авiньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «свiтського канонiка», що давало йому сякi-такi засоби до прожиття i не передбачало особливих турбот. Взагалi, вiдтодi синекура – у тiй чи iншiй формi – давала йому якщо не цiлковиту незалежнiсть, то, принаймнi, можливiсть займатись тим, що серцю любо, i свiтський канонiк Франческо, понад усе цiнуючи особисту свободу, до кiнця життя полював на новi приходи-канонiкати (sine cura, буквально – «без турбот»: своерiдна папська стипендiя, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському унiверситетi i покрутившись при Папськiй курii, вiн набув кориснi знайомства, зокрема з родиною Колонна – нащадками аристократичного давньоримського роду.

Інша бiографiчна подробиця, визначальна, увiйшла в шкiльнi пiдручники i згадуеться навiть у найкоротших словникових статтях, де мiж iнформацiею про дату та обставини народження i про дату та обставини смертi неодмiнно буде сказано, що «в лiто Господне 1327, зранку 6 квiтня, у соборi Святоi Клари, в Авiньйонi» Франческо побачив Лауру, кохання до якоi вилилось у кiлькасот поезiй, якi вiн писав усе життя i якi визначили розвиток европейськоi поезii на кiлька сторiч.

Починаеться перiод у життi Франческо Петрарки, особливо «бiдний на зовнiшнi подii»: вiн вiдвiдуе Гасконь, супроводжуючи епископа Джакомо Колонну; виконуе в Авiньйонi доручення кардинала Джованнi Колонни; вiдвiдуе (найiмовiрнiше, з таемними дорученнями родини Колонна) Пiвнiчну Францiю, Фландрiю, Пiвденну Германiю; подорожуе з численними дорученнями мiстами Італii; вирушае морем в Іспанiю, в Англiю. В усiх своiх подорожах Петрарка нiколи не нехтуе нагодою познайомитися зi збiрками рукописiв у монастирях i приватних бiблiотеках по всiй Європi. Вiн не просто колекцiонуе стародавнi рукописи як старожитностi, а занурюеться в iхнi тексти як у вiртуальну реальнiсть, переймаючись iдеями i духом античностi. Вiн згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не поривае з високою духовнiстю християнства – Блаженний Августин стане його спiврозмовником. Поет сплатить високу цiну за намагання поеднати у собi античний свiтогляд i вчення про спасiння, земне кохання i християнський аскетизм: суперечностi виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.

Вiд мешканки Авiньйона, про яку ми не так багато знаемо (точнiше – геть нiчого), у Петрарки народжуеться син Джованнi, якого вiн визнав, як умiв виховував, з яким натерпiвся клопотiв i лиха, з яким сварився i мирився i який рано помер в однiй iз страшних епiдемiй, що регулярно траплялись тодi в Європi.

На перший погляд, чимало спiльного еднае долi Франческо Петрарки i його спiввiтчизника i начебто попередника в лiтературi Данте Алiг’ерi. Обидва флорентiйськi вигнанцi, обидва приреченi на роки поневiрянь, обидва оспiвують свою iдеальну обраницю – Беатрiче, Лауру, – обидва знаходять прихисток при дворi то в одного, то в iншого можновладця. Обидва навiть померли в колi дiтей, яких мали вiд тих жiнок, з якими не жили i яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнiшнiми подiбностями ховаються глибокi розбiжностi.

Безперечно, доля вигнанця вiдбиваеться на особистостi. Але, напевне, не одне й те саме – стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батькiвщина – це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вiтчизна – це мрiя, до якоi йому вiльно прагнути. Вiн нiколи не нарiкае, як Данте, на «солоний хлiб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи мiстами Апеннiнського пiвострова, вiдчувае себе вигнанцем на iталiйськiй землi, то Петрарка любить Італiю, не виокремлюючи в нiй «малоi батькiвщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, роздiлена на – часто ворожi одне до одного – королiвства, князiвства, дукати, маркграфства, – це Європа без меж i без кордонiв. Кордони вiн просто iгноруе. Сьогоднi про Петрарку починають дедалi частiше говорити як про «першого европейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського унiверситету, «ми можемо сприймати Петрарку як трiумф европейського громадянства, яке вiн сам запровадив, а продовжили його послiдовники: в Італii, ясна рiч, усi петраркiсти, а в Європi Шекспiр та iншi, аж до сучасних. Навiть у недавнi часи були поети, як […] Мандельштам, […], що написали дивовижнi сторiнки про Воклюз, акурат iмiтуючи Петрарку»[3 - Професор Карло Оссола в iнтерв’ю Розаннi Фонсека (Il professor Carlo Ossola intervistato da Rosanna Fonseca (UTET Cultura) на www.passioneperlacultura.it.].

Зрештою, найрiднiший дiм вiн знайшов собi не в Італii, а там, де найбiльш затишно почувався, – у невеличкiй долинi серед гiр Провансу, що так i називаеться: Воклюз – «Мiжгiр’я» (Vaucluse, фр.). Тут, у мiстечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справдi б’е джерело, з якого народжуеться рiчка Сорг, або iталiйською Сорга (згадаймо принагiдно оту рiчку з сонета Зерова), були написанi, замисленi, початi найрозкiшнiшi шедеври, малi й великi. З малих найяскравiше вiдбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцонi «Chiare, fresche et dolci acque» (126):

Струменi кришталевi яснi,
в яких скупалась
едина та, яку кохаю;
i дерева гiлки приязнi,
на якi спиралась
(я, зачарований, зiтхаю), —
духмяне рiзнотрав’я гаю
квiтчало у стебельця
янгольське лоно, —
ефiр, у владi Купiдона,
де чар очей менi розкраяв серце:
священнi води й луки,
моеi слухайте слова розпуки!
Коли так небо повелiло,
що я на присуд долi
навiк своi склепити очi мушу,
волiю упокоiть тiло
у вашiм чуйнiм колi,
щоб горi вiдпустити голу душу.
Без болю й скрухи рушу
В обiйми смертi передчасно,
бо сподiванням тiшусь,
що знайдуть мир i тишу
дух змучений i плоть нещасна:
душа – в блаженнiй високостi,
в могилцi серед квiтiв – костi.
Якби ж то повернулась
в розмай гордячка мила,
нехай би, озирнувшись на долину,
там поглядом ковзнула,
де в перший раз уздрiла
мене в благословенну днину;
побачила б там каменину —
надгробок мiй непишний —
i нiжно б так зiтхнула,
що стиха б сколихнулась
могилка, а вона, невтiшна,
сльозу змахне габою
i до небес обернеться з журбою.
Весняним цвiтом крони
на неi засiвали;
(менi коштовний спогад досi)
вона немов на тронi:
ii оповивали,
хмаринки цвiту, i на коси
спадали золотоволосi,
i на ii тунiку,
убравши у перлини
ii саму й долину;
сiдали пелюстки на рiку,
i тихе те кружляння,
здавалось, дихае коханням.
Я завжди твердив
у трепетi побожнiм:
Вона прийшла iз райських кущiв —
я знаю твердо.
Лик вельможний,
манери, мова, смiх живлющий
зачарували мою душу,
мене вiд гордих iстин
безжально вiдiрвали.
Що робиш тут? – мене питали.
Я тут в гаю тiнистiм
такий шукаю спокiй,
якого не знайду в обителi високiй.
Якби тобi удосталь тi оздоби,
яких собi бажаеш,
могла б ти помiж люди вийти з гаю.

Разом з братом Герардо Франческо зiйшов на верхiвку однiеi з гiр Воклюзу, Мон-Ванту («Вiтряноi гори»), що височiе на 1912 м над рiвнем моря i добре вiдома вболiвальникам «Тур де Франс» як частина маршруту престижних велоперегонiв i мiсце загибелi необачного британця Тома Симпсона. Оскiльки Петрарка детально змалював це сходження i вказав точну дату – 26 квiтня 1336 року, – воно вважаеться першим зареестрованим в iсторii, що дозволяе деяким «фанатам» шанувати Франческо Петрарку також як «отця альпiнiзму». Насправдi сам Петрарка надавав цьому сходженню iншого значення, про що мова трохи далi, оскiльки подiя ця, за деякими обставинами, пов’язана з написанням «Таемницi», саме того твору, що пропонуе читачевi дане видання.

Однак далi в життi Франческо Петрарки вiдбуваеться подiя не тiльки значима, але набагато публiчнiша за все, що траплялося з ним досi: дiйство, що розтяглося, в цiлому, на кiлька тижнiв: увiнчання Петрарки в Римi навеснi 1341 року золотим лавровим вiнком як короля поетiв. Звiсна рiч, цей епiзод не обминае жодна бiографiя поета, та й сам вiн не пропускав нагоди прямо i непрямо про нього згадати. Разом з тим, вiдшукати якiсь конкретнi подробицi практично неможливо, внаслiдок чого доволi поширена думка, буцiмто вся iсторiя з увiнчанням чи то вигадана, чи то дуже перебiльшена. Насправдi пiдстав сумнiватися в самому фактi «коронування» немае, але загадок навколо нього чимало. Рiч у тiм, що традицiя увiнчання лавром, пов’язана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захирiла ще за кiлька сторiч до народження Франческо Петрарки i вiдновилася, фактично, тiльки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньi вiд такоi честi вiдмовився). Хто був автором iдеi такого вшанування, точно невiдомо: зi свiдчень самого Петрарки можна зрозумiти, начебто звiстка про церемонiю заскочила його зненацька… Причому йому було запропоновано коронуватись на вибiр – у Римi чи Парижi. Що вибрав поет? Вiн поiхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду… i той запропонував йому вiдбути церемонiю в Неаполi. Петрарка ввiчливо вiдмовився i, прийнявши вiд монарха у подарунок пiдбиту горностаем багряницю (символ королiвськоi шляхетностi), вирушив у Рим.

Нам сьогоднi видаеться законним i обгрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньере», взiрця поетичноi майстерностi на всi часи. Але в 1340 роцi збiрки ще не iснувало (принаймнi, в репрезентативному виглядi). Бiльше того, лiтературознавцi й бiографи охоче цитують слова поета, який називав «дрiбничкою» своi поезii iталiйською, на противагу своiм же творам, написаним латиною. Наскiльки щирою була така оцiнка, ми ще побачимо, але вона пiдтверджуе, що не любовна лiрика iталiйською стала пiдставою до римського вшанування. Тодi латинська творчiсть? Грандiозна поема «Африка» ще тiльки писалась, замислювались духовно-фiлософськi трактати. Вiршованi послання? Так. Але як для номiнацii на лаври? Нi. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж iще не завершена. То що ж тодi?

На той час Петрарка вже зажив неабиякоi слави як знавець i дослiдник античноi лiтератури. Його зусиллями в европейську культуру було повернено загубленi твори i забутi iмена, а з тими творами та iменами – втраченi iдеi, вчення, знання. Вiн започатковуе iнтерес до Платона, вiн знаходить i коментуе рукописи, що перебували поза науковим обiгом упродовж багатьох сторiч (щоб не заглиблюватись у ситуацiю з монастирськими бiблiотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романi «Ім’я Рози» Умберто Еко), вiн аналiзуе стилiстику мови великих римлян, Цицерона, Вергiлiя, чого, як видаеться, не робив до того нiхто. Вiн вiдроджуе «лiтературнiсть», стилiстичне багатство вжитковоi писемноi латини (поезiю вагантiв, за визначенням – усну, тут не займаемо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення iх суспiльством. Однак, за браком лiпшоi версii, зупинiмось на тому, що Паризький унiверситет, ймовiрно, прагнув ушанувати обдарованого тоскан ця як перспективного, мiжнародного класу експерта з античностi (та найбiльше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Бардi). Що ж до Папськоi курii, з iнiцiативи якоi, зрештою, було увiнчано його на Капiтолiйському пагорбi в Римi, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останнiй штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетiв читач знайде у посланнi «До нащадкiв», де Франческо сам змальовуе свiй вiзит до короля Роберта, який по кiлькох днях спiлкування з гостем i собi заповзявся вiнчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маемо доповнити надзвичайно iстотною рисою, що ii складно передати на полотнi чи в мармурi, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактiв бiографii. В нашi днi цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогiею, добре всiм зрозумiлим словом «харизма». Напевне, Петрарка посiдав цю рiдкiсну властивiсть зачаровувати в особистому спiлкуваннi.

Якби Франческо Петрарка був нашим сучасником, наважусь стверджувати, вiн би зробився заповзятим користувачем Інтернету. Берусь навiть припустити, що вiн вiддав би перевагу сервiсу Livejournal. Власне, у подiбному форматi вiн виявив себе сповна, залишивши нам багатющий «живий журнал» Петрарки на латинi, у виглядi незчисленних прозових i поетичних послань – друзям, рiдним, улюбленим античним авторам; iнвектив – проти лiкарiв, проти французьких прелатiв, проти «дурних аверроiстiв»; збiрки анекдотiв; власних промов. Тут навiть путiвник Itinerarium Syriacum, що змальовуе шлях вiд Генуi до Палестини, iз зазначенням визначних мiсць, радше туристичного, нiж паломницького характеру. Разом з вiдповiдними листами адресатiв, весь цей масив утворюе унiкальний «блог» Петрарки. Нехай пробачае читач лексику високотехнологiчноi доби, але, можливо, у такий спосiб нам легше буде правильно оцiнити характер цiеi спадщини. Рiч у тiм, що головним персонажем ii виступае сам автор, Франческо Петрарка, з його уподобаннями, клопотами, тривогами, захопленнями, проблемами, страхами, радощами, з його честолюбством, амбiцiями, комплексами… Так, так, з усiм цим i не тiльки. Чимало дослiдникiв цiеi спадщини, враженi таким «самомилуванням», по-перше, вiдзначали жахливий «егоiзм» автора, а по-друге – кричущу невiдповiднiсть особистостi, що поставала з приватного листування, тiй особистостi, якою поставав Петрарка в лiрицi i в «публiчних» творах. Думаеться, нам, у XXI сторiччi, з нашим веб-досвiдом, зрозумiлiше прагнення зiбрати пул друзiв, яким дозволяеться доступ до iнтимнiших сторiн особистого життя; нам також зрозумiлiше, що iнтерес до iнших може здiйснюватись через iнтерес до себе.

Ми знаемо, що гуманiзм, «отцем» якого канонiчно вважаеться Петрарка, – це iнтерес до людини, людськоi iндивiдуальностi. Та до якоi «людини»? Якщо Петрарка не перший, хто у ХІV сторiччi зазирнув глибоко у свою душу, вiн перший, хто детально розповiв про все, що вiн там побачив, подiлився усiм, що пережив, дослiджуючи себе. Двiстi рокiв мине пiсля Петрарки, доки iнтерес до людини пiдштовхне Андреаса Везалiя зробити розтин людського тiла, таемно роздобутого вночi на кладовищi. В результатi, анатом виправив понад двiстi помилок в уявленнi про будову тiла, що спиралось на працi визнаного на той час античного автора Галена. А як щодо духовноi будови людини? Чи виправлено хоч одну помилку в уявленнi про душу, вiдколи Франческо Петрарка зробив перший розтин людськоi душi – своеi власноi? В усякому разi, ця робота вiдтодi не припинялась. Через сто рокiв по тому, у XV сторiччi, блискучий поет, волоцюга i фiлософ Франсуа Вiйон повторював рефреном в однiй зi своiх балад (Ballade des menus propos): Je connais tout, fors que moi m?me[4 - Я знаю все, за винятком себе самого (старофр.).]. І сьогоднi, видаеться, будь-хто з нас може повторити за ним слова (що переклав украiнською Леонiд Первомайський):

Я знаю сну й пробудження хвилину,
Я знаю Рим i як вiн всiх скубе,
Я знаю i гуситську всю провину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.

Задля справедливостi варто зазначити, що, попри славнозвiсний «егоцентризм» Петрарки, в його епiстолярнiй спадщинi мiститься чимало неоцiненноi iсторичноi iнформацii – треба тiльки придивитись. Його лист з Венецii до давнього друга, архiепископа Генуi Гвiдо Сетте, написаний 1367 року, е унiкальним iсторичним свiдченням про трагiчнi подii i голод у Золотiй Ордi у 60-тi роки XIV ст., документом, на який посилаються тюркологи – навiть тi з них, хто, може, не знайомий з лiрикою Петрарки (в такому разi, ми iм радимо почитати). Взагалi, обсяг написаного такий великий, а коло спiлкування настiльки широке, що творча спадщина Петрарки в цiлому дае уявлення i про добу, i про його сучасникiв. Бiографи видатного майстра Сiмоне Мартiнi саме за двома сонетами Петрарки, написаними у листопадi 1336 року, датують прибуття художника в Авiньйон навеснi того року. Сiмоне Мартiнi на замовлення молодшого друга зробив iлюстрацiю до його улюбленого списку Вергiлiя i портрет монни Лаури. Портрет не зберiгся, але ми знаемо напевне, що вiн був виконаний i що замовник залишився задоволеним, присвятивши майстровi та його роботi згаданi два сонети (77 i 78-й). Хоча, як можна здогадатися, основна тема обох сонетiв – кохання поета до Лаури, адже, за лiченими винятками (серед яких, втiм, такi шедеври, як «Моя Італiе»), уся збiрка «Канцоньере» присвячена цiй темi.

Тут ми наштовхуемось на чергову загадку в бiографii i в особистостi Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподiвався здобути вiчну славу своiми латинськими творами, зокрема епiчною «Африкою», а канцони та сонети, написанi «народною» (тобто iталiйською), мав нiбито за iграшку. Цiкаво, що таку оцiнку, неодноразово, хоча й побiжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традицiйний переклад застосованого до «Канцоньере» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вiршi народною мовою», що свого часу перекочував в украiнське лiтературознавство з радянського, хоч i не е хибним, однак аж нiяк не точний. (Недарма росiйський перекладач Олексiй Бердников пiдшукав для свого перекладу «Канцоньере» поетичнiший вiдповiдник – «Осколки на просторечии».) Насправдi vulgaris можна перекласти, як «народний» у значеннi радше «простонародний», на противагу iншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоiронiею, вживае «Rerum vulgarium fragmenta», щоб вiдмежувати свою лiрику, суто свiтську поезiю, вiд «серйозних» творiв, якi писались на той час винятково латиною – единою мовою освiченоi Європи. Народною мова Canzoniere постае вже в уявi сучасних фiлологiв. У ХІV ст. iталiйська поетична мова, в основi якоi iстотно облагороджений тосканський дiалект i новаторськi знахiдки творцiв Dolce stil nuovo, зрозумiла тiльки певному колу iнтелектуалiв, цiнителiв поезii, бiльшою мiрою в межах Пiвнiчноi та Центральноi Італii. Простий люд Тоскани теж нiяк не мiг сприймати цю рафiновану мову як «народну», а поза межами областi вона взагалi була чужоземною. Але ця мова – зокрема зусиллями Гвiдо Кавалькантi, Чекко Анджольерi, Данте Алiг’ерi – вже виробила досконалi засоби поеднання живих почуттiв з високою духовнiстю i самоаналiзом. Петрарка, виливаючи своi почуття у кiлькох сотнях лiричних вiршiв, доводить iх форму, символiку i силу емоцiйного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збiрку, ретельно продумуючи порядок розташування поезiй, редагуючи, вдосконалюючи, вiн, зрештою, представляе цю довершену титанiчну i, безперечно, елiтарну працю як «Окремi вiршi простою мовою».

Значення «Канцоньере» в iсторii нацiональноi мови Італii безперечне. Але нам, неiталiйцям, можливо, помiтнiший iнший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначеннi – риторика. Мистецтво висловлення думки з усiма необхiдними нюансами розвинулось в античностi перш за все як ораторське мистецтво юристiв i полiтикiв, а також як школа лiтературноi майстерностi, а в Середньовiччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповiдi i теологiчного диспуту. Петрарка, засвоiвши всi тонкощi риторики зi студiювання античних авторiв (Цицерон, Овiдiй), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цiеi науки до змалювання почуттiв. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трiнкаус, пояснюючи цей феномен, для точностi вдаеться до фiзiологiчноi термiнологii: «Ренесансний гуманiзм зусиллями i пiд впливом Петрарки показав значення поезii та риторики як ефекторiв[5 - Ефектор (у фiзiологii) – кiнцевий елемент рефлекторноi дуги, тобто мiсце здiйснення рефлексу.] iнтимного зв’язку мiж рацiональним мисленням i емоцiями, думкою i дiею, iнтелектом i волею»[6 - Charles Edward Trinkaus, The Poet as Philosopher: Petrarch and the Formation of Renaissance Consciousness. September 10th 1979 by Yale University Press.].

На жаль, тут не маемо нагоди детально обговорювати «Канцоньере», але навiть структура збiрки як така свiдчить про ii риторичну довершенiсть: 366 сонетiв, канцон, секстин, балад i мадригалiв згрупованi навколо п’ятнадцяти ключових[7 - 30, 50, 62, 79, 101, 107, 118, 122, 145, 212, 221, 266, 271, 278, 364. Цiкаве дослiдження з цього питання – The Anniversary Poems in Petrarch’s Canzoniere автора Dennis Dutschke у часописi Italica Vol. 58, № 2 (лiто 1981), pp. 83—101.]. Всi численнi переставляння вiршiв мiсцями, додавання нових завжди здiйснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творiв, що визначають рiзнi октави почуття з iх тонами, напiвтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловiка до однiеi жiнки постае у всiй неохватностi, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довiрливо, просто, розкрите через чутливiсть, побожнiсть, психологiзм, фiлософiю, сповнене щастя, мрiйливостi, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторiнка роману, якого нiхто вже нiколи не напише». Роман той пишеться, однак, донинi. Октави «Канцоньере» перемiстились у музику – едину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, i вiдтодi вiршi «Канцоньере» не припиняли надихати композиторiв Вiдродження – Палестрiну, Чiпрiано де Роре, Тромбончiно, Луку Маренцо i Клаудiо Монтевердi – i пiзнiших часiв (варто згадати, принаймнi, романтикiв – пiснi Шуберта i фортепiаннi твори Ференца Лiста на сонети Петрарки), включаючи експресiонiста Шенберга.

Впродовж сторiч наймогутнiшi лiтературнi напрями европейськоi лiтератури – гуманiзм, романтизм, поезiя нового часу знову й знову вiдкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побiжно тут ii розкрити. Обмовмося тiльки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньере». І якщо в слов’янську та схiдноевропейську, а зокрема й украiнську культуру iм’я Петрарки прийшло вiдносно пiзно (в украiнськiй традицii, якщо не брати до уваги окремi рядки, цитованi на зламi XVI—XVII сторiч таемничим Клiриком Острозьким чи то Мелетiем Смотрицьким, першi поодинокi переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слiд зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вториннiсть (читай – незначущiсть) усього, створеного поетом поза «Канцоньере».

Тим часом таке ставлення до латиномовноi спадщини Петрарки на сьогоднi, схоже, безнадiйно застарiло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 роцi законом № 365 Італiйськоi держави Комiсiя з видання творiв Петрарки активноi дiяльностi вiдтодi не припиняла, i сьогоднi, по 110 роках плiдноi роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) i, з усiею очевиднiстю, належно не була оцiнена нi сучасниками, нi нащадками, включаючи найвiдданiших послiдовникiв поета, «петраркiстiв». Розвиток нацiональних лiтератур у добу Вiдродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною ранiше, нiж хтось зумiв знайти в iсторii европейськоi культури гiдне мiсце для Петраркових еклог чи незавершеноi поеми «Африка», в якiй автор, поеднуючи лiричну лiнiю з епiчним вiдтворенням iсторичних подiй, вдався до стилiстичних методiв, зрозумiлiших у нашi часи, але неприйнятних для ближчих послiдовникiв «отця гуманiзму». Виняткова за своею цiлiстю, грандiозна особистiсть Петрарки розкололась на уламки, i наступнi епохи, окремi культурнi течii обирали для себе той чи iнший фрагмент здебiльшого… з «Канцоньере». Як на те, автор новiтньоi версii iталiйського перекладу «Африки», професор Вiнченцо Ферра, зазначае, що в цiй поемi «захованi тисячi сонетiв, якi ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на свiт Божий»[8 - Ferra Vincenzo. Interpretare e tradurre l’Africa di Petrerca (на http://www.provincia.padova.it).].

Саме iнтерес до особистостi автора «Канцоньере» пробудив iнтерес до його так званих автобiографiчних творiв, серед яких, перш за все, послання «До нащадкiв» (Posteritati). Перша редакцiя цього своерiдного документа була написана, ймовiрно, близько 1350 року, одного з так званих Ювiлейних рокiв, найлiпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здiйснив, принагiдно, вперше в життi, зазирнувши у Флоренцiю на запрошення Джованнi Боккаччо. Вони вперше зустрiчаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi – «Книжку про життя i звичаi Франческо Петрарки», свого кумира. Той нинi пiдбивае пiдсумки свого життя: пише листи безсмертним – Вергiлiю, Титу Лiвiю; складае збiрку вибраного зi свого листування, за зразком «Листiв Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзiю до «Життя дванадцяти цезарiв» Светонiя: був я, заявляе Петрарка, «походження нi надто високого, нi низького, але – як Август про себе сказав, – з родини стародавнього кореня».

Беручись до обговорення автобiографiчних творiв Франческо Петрарки, до портрета автора маемо додати не надто помiтну, але надзвичайно важливу рису – iронiчну усмiшку, що, можливо, ховаеться в кутиках вуст або грае iскорками в очах. Це особлива iронiя, якоi тривалий час не траплялось у лiтературi до Петрарки i яка на тривалий час зникла пiсля нього. Натомiсть вона чимало може пояснити в особистостi Франческо Петрарки. Здебiльшого прихована, але невiдступна, хоч би на що спрямована, вона завжди пропущена через власну особистiсть. Це завжди, бiльшою чи меншою мiрою, самоiронiя. Тому, коли Петрарка зiзнаеться у посланнi «До нащадкiв», що брався до виконання розмаiтих мiсiй здебiльшого заради самих подорожей i з бажання побачити новi краi, його слова не слiд сприймати буквально, хоча любов до подорожей справдi невiд’емна риса його вдачi. Але за удавано наiвним зiзнанням ховаеться гiрка iронiя. Адже численнi мiсii, що бере на себе Франческо Петрарка, зазвичай закiнчуються невдачею. Як, зокрема, й головна його полiтична iдея – сприяти поверненню папи в Рим, на здiйснення якоi поклав стiльки зусиль i якiй навiть у коротенькому посланнi присвячуе окремий пасаж. Розчарувавшись у папi, вiн згодом звернеться до iмператора Священноi Римськоi iмперii Карла IV, i той прийде в Італiю на заклик поета, вiнчаеться в Мiланi i в Римi i пiде геть у своiх iмператорських справах, квапливо залишивши iталiйську глушину, а Петрарка вiдсилатиме йому наздогiн гнiвнi iнвективи. Щоправда, похiд Карла в Італiю в посланнi «До нащадкiв» не згадуеться, як i чимало фактiв з бiльш раннього перiоду 1343—1348 рокiв. Але наприкiнцi побiжно згадуються обставини з початку 1370-х. За деякими даними, Петрарка планував включити Posteritati у так званi «Старечi» послання (Seniles) окремою i останньою, XVIII книгою, що дозволяе деяким дослiдникам дивитись на звернення «До нащадкiв» як на своерiдний заповiт прийдешнiм поколiнням. Але не виключено, що сучасне поколiння упiзнае в цьому творi славетного мужа деякi риси отих CV[9 - Curriculum vitae (лат.) – резюме.], якi ми складаемо у розрахунку на потенцiйного роботодавця i в яких, змальовуючи факти своеi бiографii i своi особистi риси й особистий досвiд, робимо це так, щоб читач зрозумiв, до якого iдеалу ми завжди прагнули i на що чекаемо з його боку. Мармуровий Петрарка спускаеться з п’едесталу й опиняеться серед нас, таким собi Франческо, обдарованим европейцем, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього вiку, не припиняе шукати свого мiсця в життi, хоче справити краще враження на спiльноту, але найперше – на себе самого.

Можливо, нас iнодi вiддаляе вiд нього iлюзiя, нiбито вiн жив у свiтi, геть вiдмiнному вiд нашого, i перед ним стояли проблеми, що згодом, упродовж сторiч, були вирiшенi людством (можливо, навiть завдяки поширенню гуманiзму?). Натомiсть i прихiд до влади авантюриста i демагога на хвилi народного гнiву i стихiйного бажання суспiльних перемiн, i криваве протистояння двох братнiх народiв за панування на Кримському узбережжi – хiба не нагальнi загрози нашого часу? Тiльки конкретизацiя обставин переносить iх у часи Петрарки: в першому випадку це римське повстання Нiкколо (Кола) дi Рiенцо, який сам надихався iдеями Петрарки, i якого Петрарка гаряче пiдтримав, i в якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуi та Венецii, у спробах залагодження якоi дiяльно, хоча й безуспiшно, брав участь Франческо Петрарка.

Інший твiр, що вiдносять до автобiографiчних, «Таемницю», вiн написав у перiод духовноi кризи. Обставини неспокiйного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумiннi) повсякчас запалювали його новими сподiваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжуеться ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Герардо постригаеться в ченцi; помирае його вельможний друг – король-iнтелектуал Роберт, i Петрарка вирушае в Неаполь з папською мiсiею, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року вiн пише сiм покаянних псалмiв. Вiн вiдчувае, що життя його дiйшло до поворотного пункту. Але наближення цього перiоду вiн вiдчував iще давно. Іще 1336?го, пiд час сходження на Мон-Ванту.

Тодiшнiй свiй стан, оте осяяння, що нинi називають англiйським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поеднанням алегоричностi й естетизму, з краплиною мiстицизму i не без самоiронii, розповiвши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свiй, спiльно з братом Герардо, похiд на верхiвку гори Ванту. В розповiдi знаходимо кiлька подробиць, для автора символiчних, судячи з того, що до цих образiв вiн вдавався згодом знову i знову. Дiставшись роздорiжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають рiзнi стежки: Герардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнiшу, положисту. Петрарка часто у своiх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життевий вибiр як про роздорiжжя; тож зазначмо, що Герардо згодом став ченцем, обравши таким чином прямiший шлях до спасiння душi. Скоро Франческо переконуеться, що легший шлях не завжди лiпший – його спадиста стежка петляе, забираючи сили i час: «неможливо […] зiйти на вершину, спускаючись». Тому Герардо опиняеться на мiсцi призначення ранiше. З найнеобхiднiшого Франческо прихопив iз собою в похiд «Сповiдь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італiю та Прованс, вiн замислюеться про швидкоплиннiсть життя i тягар грiхiв i розгортае навмання «Сповiдь». «Люди йдуть споглядати височину гiр, глибини океану, хвилi морiв, простори рiчок i круговорот зiрок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав вiн («Сповiдь» Х 10, 15). Пiсля чого обернув свiй зiр всередину себе[10 - Грунтовна доповiдь на цю тему, зроблена Нiколасом Манном у Варвiкському унiверситетi, доступна в Свiтовiй мережi: Nicholas Mann, Petrarch at the crossroads (a paper given at the University of Warwick in 1992 in honour of Donald Charlton).].

Згодом, знову перечитавши «Сповiдь» (хтозна вкотре), напевне, у згаданому 1343-му, Петрарка складае уявний дiалог свiй з Августином, у присутностi мовчазноi Істини, на тему байдужостi до мирського (De contemptu mundi). Вiн називае цей твiр своею таемною книжечкою, не призначеною для стороннього ока. Якщо дата справедлива, то був драматичний щоденник духовноi кризи. Але з повного, вiдомого нинi тексту ми можемо зробити висновок, що вiн редагувався наприкiнцi 1340-х (смерть Лаури) i, ймовiрно, у 1350-тi роки. Про свою обiзнанiсть з текстом згадували за життя Петрарки Джованнi Боккаччо, Франческо Неллi i Барбато да Сульмона, але опублiкований дiалог був лише посмертно, що дозволяе деяким дослiдникам дивитись на «Таемницю» як на духовний заповiт Петрарки. В деяких перекладах твiр видавався як «Сповiдь». У ньому читач нового часу (треба думати, певною мiрою неочiкувано) вiдкрив для себе найвищого гатунку психологiзм i винятковий зразок психоаналiзу на матерiалi пiзнього Середньовiччя. Повна назва De secreto conflictu curarum mearum частiше перекладалась дослiвно, як «Про потаемне протиборство моiх турбот», але саме байдужiсть до мирського, «contemptu mundi» (з основноi назви дiалогу), е способом зцiлення, який пропонуе Франческо Блаженний Августин.

Форма дiалогу, взагалi освячена античною традицiею, – до неi вдавались Платон i Арiстотель, – викликае законнi асоцiацii з улюбленим автором Петрарки, Цицероном, надто що впродовж трьох днiв розмови i Августин i Франческо щедро цитують славетного римлянина. Але уважне порiвняння «Таемницi» з дiалогом «Про старiсть» i «Тускуланськими бесiдами» розкривае всю оригiнальнiсть задуму «Таемницi» i новизну здiйсненого. У Цицерона дiалог спрямований на читача i, по сутi, е формою монологу чи промови, рушiями якоi стають реплiки, потрiбнi як привiд для висування нових аргументiв, переходу до чергового аспекту. У Петрарки дiалог – часто сократiвський за способом – не передбачае iншого слухача, крiм Істини, iншого читача, крiм Петрарки («ти, книжечко моя, уникай людського тлуму i, вiрна iменi своему, задовольняйся моiм товариством, бо назвав я тебе Таемницею»). У Цицерона ролi учасникiв дiалогу сталi, раз назавжди розподiленi (зайве уточнювати, у Платона теж) – це учитель i учень/учнi або п’ятеро друзiв, як у «Тускуланських бесiдах». Що маемо у «Таемницi»? Блаженний Августин, поява якого змушуе Франческо зашарiтись вiд збентеження, бере на себе роль не так вчителя, наставника, як старшого, бiльш досвiдченого товариша. У перший день, коли Августин переконуе Франческо в необхiдностi медитацii i зосереджених роздумiв про неминучiсть смертi, той пiдiгруе Блаженному, слухняно подаючи наiвнi учнiвськi реплiки, посилаючись на брак кмiтливостi. Однак скоро ми усвiдомлюемо, що постать самого Августина представлена у розвитку. Не можна сказати, що вiн геть не вiдповiдае нашим уявленням про Августина iсторичного, але його прихильнiсть до стоiцизму нагадуе радше Августина раннього перiоду, яким знаемо його з творiв «Про порядок» чи «Про блаженне життя», нiж Августина «Сповiдi». І першим вiдзначае це Франческо: «Ти хочеш нагадати менi про стоiчнi приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням i стоять ближче до iдеалу, нiж до практики». Зрештою, Августин сам пропонуе йому вiдкинути схиляння перед авторитетом i дае карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступае у дискусiю. Суперечка тривае в цьому ключi, аж доки Франческо iдентифiкуе себе з Августином, обираючи смокiвницю духовного осяяння Августиновоi «Сповiдi» замiсть лавра своеi слави. Вiдтак починаеться спiльна робота iз самоаналiзу, спрямована на зцiлення вiд внутрiшнього конфлiкту, впродовж якоi обидва учасники дiалогу навперейми цитують Вергiлiя, Цицерона, Сенеку i самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатiв Августин – це Петрарка, яким вiн бачить себе у майбутньому, за умови зцiлення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночi, в годину розпачу, але головним персонажем «Таемницi» е оновлений античний дiалог; i вiдколи Петрарка його розпочав, дiалог цей триватиме вiчно. «Я людина двох свiтiв, що дивиться одночасно назад i вперед», – зiзнався Петрарка у передньому словi до свого «Життя славетних мужiв». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творiв Петрарки, зазначае, що «благочестя середньовiчного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета iронiчне. Якщо Петрарка опиняеться в непевнiй позицii мiж цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його мае бути пiдозрiлим: двозначним чи, принаймнi, двоiстим»[11 - O’Rourke Boyle Marjorie. Petrarch’s Genius: Pentimento and Prophecy. Press: University of California, 1991 (с. 2).]. Але суперечка мiж стоiцизмом i середньовiчним християнством, мiж Арiстотелевим дуалiзмом i тринiтаризмом Августина, яку бачать мiж рядками «Таемницi» теологи, не заступае нам унiверсальнiшого дiалогу.

Заручники лiнеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутне, ми схильнi бачити Середньовiччя якщо не темною, то «темнiшою» добою, а Вiдродження, звiсно, добою дедалi свiтлiшою, коли зароджуеться гуманiзм; далi гуманiзм розвиваеться у набагато бiльший гуманiзм i… Яким чином тодi людство знову й знову опиняеться на краю черговоi духовноi кризи?

«Був час, коли поети, так само, як решта iхнiх сучасникiв, не тiльки вiрили у надприродне, але й знали точно його будову i могли легко його уявити. Первинна форма поезii […] це гiмн поринулостi в Бога. Поволi народжуеться припущення, що це надприродне не е лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Вiд тiеi митi не вважалося бiльше, що Бог створив природу, оскiльки людина, на свiй розсуд, могла ii iнтерпретувати. Поезiя перестала бути словом Божим. Кожна рiч почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творiння, а божественне – вiддалятись, знову ставши непiзнаваним. Картини пам’ятi поставали у свiтлi споглядання природи, i поезiя вичерпувалась грою вiдблискiв. Людина виявилась замкненою у своiй глибинi, пам’ятi», – писав засновник герметизму i неофiт Джузеппе Унгареттi[12 - Ungaretti Giuseppe. Innocenza e memoria. Цит. за: Graziano Maria Luisa. Le rime setose del canzoniere di petrarca (tessute dal bozzolo delle sue memorie) на http://www.thefreelibrary.com.] наприкiнцi 1940-х, тобто за 600 рокiв по написаннi Петраркою «Таемницi».

Безперечно, духовнi пошуки Франческо Петрарки вiдбувались на зламi двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовнi пошуки завжди приводять ii до цього «зламу», де по один бiк болiсне усвiдомлення своеi недосконалостi, по iнший – надiя на зцiлення. На черговому зламi епох, наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ сторiччя, наш генiальний украiнський вчений, далекий вiд релiгii рацiоналiст І. І. Мечников по роках духовних, фiлософських i природничих пошукiв прийшов до висновку, що дисгармонiя i обумовлене нею прагнення до гармонii спрямовують розвиток природи[13 - Цю iдею викладено, зокрема, у двох його грунтовних працях «Етюди оптимiзму» та «Етюди про природу людини».], iлюструючи свою iдею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом дiалог, розпочатий понад 600 рокiв тому Франческо Петраркою i проiлюстрований цитатами з античних авторiв, спрямовуе пошуки духовноi гармонii, обростаючи дедалi новими аргументами учасникiв, що приеднуються.

Влiтку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унiкальному культурному центрi Вiлла Сан Мiкеле на Капрi (точнiше, на Анакапрi) вiдбулась прем’ера спектаклю «Мiж небом i землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таемницi» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнае кордонiв, працюючи в Швецii, Бiлорусii, Росii, Італii, Украiнi, зумiв розкрити таемницю Петрарки, поеднавши у виставi середньовiчну i сучасну духовнiсть, текст дiалогу iз сонетами «Канцоньере», атмосферу домiрноi капели мiж морем i небом з фортепiанною музикою. Сама Істина заговорила в його iнтерпретацii (забравши реплiки Августина). Мiсцева курортна подiя тодiшнього лiта, попри ii мiкроскопiчнiсть на тлi свiтового шоубiзу, певною мiрою знакова: можливо, ми вже готовi збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи ii елементи один до одного. Можливо, тодi нам вiдкриеться шлях до зцiлення вiд духовних суперечностей – своеi единоi, але тяжкоi недуги, – який вiн шукав до самiсiнькоi смертi i який, на певному етапi свого життя, починае шукати чи не кожен з нас.



    Володимир Чайковський




До нащадкiв мое послання







[1] Можливо, тобi випало про мене почути, попри малоймовiрнiсть того, щоб негучне й незрозумiле iм’я досягло вiддалених мiсць i часiв. Тож, либонь, закортить тобi дiзнатися, що за чоловiк я був i заради чого творились моi працi – тi, яких слава протривала до твоеi доби, або й тi, вiд яких сама тiльки назва збереглася.

[2] Проте судження людськi щодо першого рiзнитимуться: частенько поговiр народжуеться не з iстини, а з красного слiвця; i нi хвала, нi осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження нi надто високого, нi низького, але – як Август про себе сказав[14 - …як Август про себе сказав… – цi слова Августа наводить Светонiй у кн. 2 з «Життя дванадцяти цезарiв» – творi, що залишався бестселером до початку ХХ ст.] – з родини стародавнього кореня. Вдачу, вiд природи, мав я приязну i скромну настiльки, наскiльки спромiгся уникнути причепливого впливу звичаiв.

[3] Юнiсть мене баламутила, молодiсть знаджувала, старiсть, навпаки, виправила мене, показавши наочно правдивiсть iстини, яку ще задовго до того вичитав у мудрих: молодi роки i любострастя – то суцiльна марнота. Чи, сказати б, напоумив мене сам Творець Вiку й Вiковiчностi, який часом дозволяе смертним у нiкчемнiй iхнiй гординi збитися з путi iстинноi, щоб, принаймнi згодом, усвiдомивши скоенi грiхи, вони пiзнали себе.

[4] Замолоду тiло я мав не стiльки кремезне, скiльки вправне. А зовнiшнiсть моя не стiльки вiдзначалася винятковою вродою, скiльки приваблювала юнацькою свiжiстю: чиста, ледь смаглява шкiра, живi очi, що до старостi зберiгали вiдмiнну гостроту зору – аж, доволi несподiвано, на сьомому десятку я таки змушений був, усупереч власному бажанню, призвичаюватись до окулярiв[15 - Високоякiснi лiнзи на той час виготовлялись у Венецii, але оправа стала бiльш-менш зручною лише у XV ст.]. Завше цiлком здорове, тiло мое на старостi взяли в облогу звичайнi для лiтнього вiку недуги.

[5] Багатством я завжди нехтував: не стiльки з вiдрази до самого багатства, скiльки з вiдрази до клопотiв, його неодмiнних супутникiв. Анi не мав я потреби в ньому, щоб тiшити себе розкiшними стравами, бо, харчуючись скромно i простою iжею, жив лiпше за всiх послiдовникiв Апiцiя[16 - Можливо, M. Gavius (Gabius) Apicius – епiкуреець, що зажив слави своею гостиннiстю в часи Августа i Тиберiя. Збереглась також праця з кулiнарii «De re coquinaria» (або culinaria) у 10 книгах такого собi Апiцiя, що жив у третьому сторiччi.], з iхнiми вишуканими трапезами.

[6] Бенкети, як iх заведено називати i якi насправдi е ворожими скромностi i добрим звичаям пиятиками, мене нiколи не приваблювали. Обтяжливою i марною справою видавалось менi скликати заради цього товариство, а надто ж – самому приставати на такi запрошення. Інша рiч – застiлля зi щирими друзями, несподiваний прихiд яких завжди спричиняв менi невимовне задоволення, оскiльки без спiвтрапезника я не дуже охоче навiть сiдав до столу. Так само не любив я надмiрноi пишностi, не тiльки за ii вадливiсть i несумiснiсть зi смиренням, а ще й тому, що вона обтяжлива i ворожа спокою.

[7] Замолоду знемагав я вiд пристрасного, але единого i шляхетного кохання, i страждав би вiд нього й донинi, якби жорстока, але розсудлива смерть не згасила його й без того примерхлий жар. Хотiв би я сказати, буцiмто чужий менi був плотський потяг, але, сказавши так, збрехав би. Натомiсть скажу впевнено: хоча пал юних бажань i чуттевiсть мене схиляли до хотi, в душi я завжди проклинав ii[17 - Всiй нумерологii, пов’язанiй з Лаурою, Петрарка надае величезного значення. Зокрема, це 6 квiтня 1327 р., коли поет уперше ii побачив, i 6 квiтня 1348 року, коли вона померла, що становить рiвно 21 рiк болiсного кохання.].

[8] Зрештою, наближаючись до сорокалiтнього вiку, ще маючи в собi доволi чоловiчоi снаги, я не тiльки цiлковито вiдпав вiд соромiтноi цiеi справи, але i вiд усякого спогаду про неi, так, наче я зроду й не дивився на жiнок. Маючи цю обставину за одну з найщасливiших для себе, дякую Боговi, що визволив мене, iще при доброму здоров’i та при силi, вiд завжди ненависного менi рабського служiння. Вiдтак, переходжу до iнших речей.

[9] Зверхнiсть вiдзначав я в iнших, та аж нiяк не у себе; якби в чому я був малий, судження про себе мав iще скромнiше. Мiй гнiв, траплялося, шкодив менi самому, але нiколи iншим. Впевнено стверджую, – бо знаю, що кажу правду, – попри надзвичайну чутливiсть до всякоi кривди, я забував особистi образи так само мiцно, як пам’ятав благодiяння. Найпожадливiше прагнув я шляхетноi дружби i плекав ii найвiрнiше. Але мука старостi полягае в тому, щоб повсякчас оплакувати смерть близьких[18 - Це не перебiльшення. Крiм рiдного сина i коханоi Лаури, це, зокрема, друг i покровитель кардинал Колонна i прихильний до поета король Роберт. Наприкiнцi 1360-х помер його улюблений онук Франческо.].

[10] Князi й королi обдаровували мене прихильнiстю, а вельможi – дружбою, гiдною заздрощiв. Однак вiд багатьох з iх числа, щиро мною шанованих, я вiддалився: настiльки сильною була моя природжена волелюбнiсть, що я всiма силами уникав тих, чие бодай саме iм’я видавалося менi супротивним свободi. Найславетнiшi владарi моеi доби виявляли до мене приязнь i турботу, а чому – не вiдаю; про це iм судити. А що деякi з них ставились до мене бiльш невимушено, нiж я до них, то високе становище iхне не завдавало менi жодноi докуки, а самi тiльки вигоди[19 - Петрарцi часом докоряли за те, що користався з прихильностi диктаторiв (зокрема, мiланських, Вiсконтi), нащо в одному з листiв до Боккаччо поет зазначив: «То тiльки видавалося так, що я жив при князях, а насправдi вони жили при менi».].

[11] Обдарований розумом радше розсудливим, нiж проникливим, я охочiше засвоював дисциплiни спасенного i благого спрямування, а переважно схильний був до моральноi фiлософii, а також до поезii, до якоi з плином часу охолов, захопившись Священним Писанням, в якому знайшов приховане блаженство, ранiше нехтуване мною, а поезiя вiдтак залишилася для мене тiльки засобом красномовства. Та з найбiльшим завзяттям брався я до вивчення давнини, бо часи, в якi випало менi жити, не до вподоби менi були, i якби не вiдданiсть моя тим, кого любив, то волiв би я радше бути народженим у будь-яку iншу добу; отож, щоб забути своi часи, душею завжди тягнувся до минувшини. Через це я зачитувався творами iсторикiв, хоча мене й бентежили розбiжностi в них, що спричиняють сумнiви, якi я долав, керуючись бiльшою ймовiрнiстю викладеного або ж бiльшою авторитетнiстю викладу як такого.

[12] Мова моя була, як стверджували, ясна i переконлива; хоч менi вона видавалася слабкою i туманною. Зрештою, у повсякденних розмовах з друзями та знайомими я нiколи не дбав про красномовство, i, по щиростi, менi дивно, що кесар Август виявляв у цьому педантизм. Але в разi, коли я вiдчував, що суть справи, або конкретне мiсце, або спiврозмовники потребують iншого ставлення, я докладав зусиль, щоб домогтись виразностi; а чи справляв належне враження, про те судити тим, перед ким тримав слово. Також гiдно прожите життя я ставив вище за красне слово, бо марною е слава, зажита самою пишномовнiстю.

[13] Я походив з родини чесних флорентiйцiв, скромного достатку, чи – як сказати вже по правдi – майже нужденних, вигнаних з вiтчизни, через що й народився в Ареццо, на свiтанку в понедiлок першого серпня в рiк 1304-й вiд народження Христа.

[14] Вiдтак, почасти за велiнням долi, почасти за моею власною волею, мое життя дотеперiшне розподiлилось у такий спосiб: перший рiк свого життя, не до кiнця, я згаяв у Ареццо, де природа привела мене на свiт, наступнi шiсть рокiв в Інчiзi, у батьковому маетку, заледве у чотирнадцяти милях вiд Флоренцii[20 - Римська миля (mille passus) = 1478,7 м.]. По поверненнi моеi матерi з вигнання восьмий рiк я згаяв у Пiзi, а дев’ятий i подальшi – у Заальпiйськiй Галлii, на лiвому березi Рони, в мiстi, що зветься Авiньйон, де римський первосвященик Церкву Христову тримае – i тривалий уже час тримае – у ганебному вигнаннi, хоч трохи рокiв тому Урбан V начебто намiрявся повернути ii на законне мiсце[21 - Урбан V, уроджений Гiйом де Грiмоар (Guillaume Grimoard); 1309 (або 1310) – 19 жовтня 1370. На спонукання Петрарки i Бригiтти Шведськоi, а найбiльше – через англо-французькi вiйни, зробив першi кроки до повернення в Рим, прибувши туди 1367 року.].

[15] Задум цей його, як вiдомо, звiвся на нiщо, та менi особливо прикро, що папа ще за життя не розкаявся у цiй добрiй справi. Проживи вiн трiшечки довше[22 - 5 вересня 1370 р. папа вирушив морем у Францiю, а 19 жовтня помер в Авiньйонi.], вiн, неодмiнно дiзнався б, якоi я думки про його вiд’iзд. Я вже тримав у руцi перо, коли вiн раптово полишив свiй славний намiр, а разом з ним також i життя. Нещасний! Наскiльки щасливiшою була б його смерть перед вiвтарем Петра i у власному домi! Оскiльки якби його наступники залишилися в Римi, то йому належав би почин благоi справи, а якби вони пiшли вiдти, його заслуга представлялась би тим блискучiшою, що наочнiше бачилась би iхня провина. Втiм, дальшi моi нарiкання тут недоречнi.

[16] Отже, там, на вiтряних берегах рiчки, минало мое дитинство пiд наглядом батькiв, а згодом i вся юнiсть пiд владою моеi суетностi. Не без тривалих вiд’iздiв, бо за цей час я повних чотири роки мешкав у Карпантра, невеличкому мiстечку, найближчому зi сходу до Авiньйона; i в тих двох мiстах я засвоiв пiдвалини граматики, дiалектики i риторики, наскiльки дозволяв мiй вiк або, точнiше, наскiльки заведено викладати у школах: тобi судити, любий читачу, чи грунтовними е такi знання.

[17] Звiдти перебрався я у Монпелье, де чотири роки вивчав закони, а потому поiхав до Болоньi, де, зокрема, упродовж трьох рокiв прослухав повний курс цивiльного права: попри юний вiк, менi передрiкали великi успiхи в разi, якби я далi простував цiею стежкою. Натомiсть я, щойно звiльнився вiд батьковоi опiки, цi заняття геть покинув. Не тому, що менi не до вподоби влада закону, безперечно сповненого римськоi давнини, так менi милоi, а тому, що ницiсть людська спотворюе його в застосуваннi. Прикро було менi заглиблюватися у вивчення того, з чого безчесно користуватися я не бажав, а чесно застосувати не мiг би, а якби й спромiгся, чистота моя сприймалась би як надмiрна простодушнiсть.

[18] Отож, двадцятидволiтнiм я повернувся додому. Домiвкою тут називаю наше авiньйонське вигнання, в якому перебував з дитинства: звичне набирае силу притаманного. Там я зробився знаною особою, i можновладцi почали шукати моеi дружби: сьогоднi я й сам, щиро кажучи, не знаю, з якого дива, але тодi, з юнацькою самовпевненiстю, вважав себе цiлковито гiдним такоi шани.

[19] Найбiльше горнули мене до себе славнi й шляхетнi Колонна – послiдовнi члени й, сказати б, окраса Римськоi курii. Вони дбали про мене i виявляли до мене таку шану, на яку хтозна чи навiть тепер заслуговую, а тодi й поготiв. Зокрема, славетний i незрiвнянний Джакомо Колонна, на той час епископ Ломбезький, рiвного якому я не зустрiчав i навряд чи коли знов зустрiну, запросив мене в Гасконь, де у передгiр’i Пiренеiв, у чарiвному товариствi господаря i його наближених, згаяв я лiто в такому неземному блаженствi, що донинi солодко зiтхаю, згадуючи тi мiсяцi[23 - …згадуючи тi мiсяцi. – Зокрема у сонетi Х (див. «Канцоньере»).].

[20] По поверненнi звiдти я мешкав багато рокiв у його брата, кардинала Джованнi Колонни, що ставився до мене не як повелитель, а як отець, чи радше навiть як улюблений брат, тому й почувався я у нього так, наче в рiдному домi.

[21] На той час охопила мене юнацька жага об’iздити Францiю та Германiю, i хоча я вигадував iншi, вагомi приводи на виправдання своiх подорожей в очах моiх покровителiв, справжня причина полягала в пристрасному потязi до пiзнання всього нового. У тих подорожах я найперше вiдвiдав Париж, i менi надзвичайно цiкаво було з’ясовувати, що розповiдають правдиво про це мiсто, а що е вимислом.

[22] Повернувшись звiдти, я вирушив у Рим, побачити який мрiяв з дитинства, i там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданоi родини, рiвного будь-кому з мужiв минувшини, i так йому припав я до серця, що вiн не робив рiзницi мiж мною та своiми синами. І як любов i щира його прихильнiсть до мене залишалися незмiнними до кiнця його днiв, так моя любов до цiеi винятковоi людини живе в моему серцi донинi i не згасне, аж доки я сам згасну.

[23] По поверненнi, не здатний надалi витримувати притаманну душi моiй вiдразу до такого мiста, як Авiньйон, настiльки ж мерзенного, наскiльки бундючного, став я шукати тихоi пристанi i знайшов невеличку, але чарiвну i затишну долину, що зветься Замкненою[24 - «Замкнена долина», або Valle Chiusa (iт.) – буквальний переклад «Мiжгiр’я».], в п’ятнадцяти милях вiд Авiньйона, де виноситься джерело Сорга, король усiх джерел. Приваблений красою цього мiсця, я перебрався туди з милими моему серцю книжками, коли менi вже минуло тридцять чотири роки.

[24] Моя розповiдь затягнулась би надмiру, якби став я послiдовно змальовувати, що я робив там рiк по року. Тож ось пiдсумок: там були написанi, або розпочатi, або замисленi майже всi моi твори; а iх так багато, що деякi з них ще й досi не дають менi спокою. Бо й дух мiй, так само як тiло, вiдзначався радше удатнiстю, нiж могуттям; тому чимало творiв, якi у задумi видавалися менi легкими, а у виконаннi виявлялись важкими, я полишив.

[25] Самий вигляд тутешнiх мiсць схиляв до складання пастуших еколог «Буколiчнi пiснi», а також до написання «Самiтницького життя» у двох книгах, що я присвятив Фiлiповi[25 - …Фiлiповi… – Фiлiп де Мезьер (1327, Пiкардiя – 29.05.1405, Париж) – французький письменник i радник короля Карла V. У 1380-му прийняв постриг. Один з перших перекладачiв латинських творiв Петрарки.], чоловiковi завжди великому, хоч i був вiн на той час малим епископом Кавальйонським, а не високим кардиналом-епископом Сабинським. Вiн единий з усiх моiх давнiх друзiв ще живий, i який любив i любить мене не як епископ, подiбно до Августинового Амвросiя[26 - Знайомство Аврелiя Августина у 387 р. з богословом Амвросiем Медiоланським (тобто Мiланським) вiдiграло роль у духовному розвитку першого.], а як брат.

[26] Якось, блукаючи горами, в п’ятницю Святого тижня, менi спало на думку написати велику героiчну поему про старшого Сципiона Африканського, чие iм’я було менi миле вiд самого дитинства. Поема ця, яку, вiдповiдно до ii теми, я назвав «Африка», багатьом, на мое щастя, полюбилася ще до того, як стала широковiдомою; однак незабаром я мусив перервати роботу над нею через численнi iншi клопоти.

[27] Тим часом як провадив неквапливе життя в тих краях – неймовiрна рiч! – отримав я одного й того самого дня два листи: вiд Римського мiського сенату й вiд наукового справникаря Паризького унiверситету, якi запрошували мене, один у Рим, iнший у Париж на почесне вшанування мене як поета. Зважаючи скорiше на стороннi, анiж на власнi судження про своi здобутки, в юнацькому марнославствi, я вважав себе гiдним того, чого гiдним визнали мене шанованi мужi, тож вагався тiльки певний час, кому вiддати перевагу. Через що, листом, я попросив поради у вище згадуваного кардинала Джованнi Колонни, який мешкав так близько, що, написавши йому надвечiр, я мiг отримати вiдповiдь уже назавтра до третьоi пополуднi.

[28] Прислухавшись до думки свого порадника, я рiшуче схилився на користь Рима; збереглися також два моi листи до кардинала, в яких питаю, а тодi – пристаю на його напучення. Вiдтак я вирушив у путь, та хоча моя молодiсть навiювала менi поблажливiсть до себе, соромно було б надмiру покладатись тiльки на власну самооцiнку або на оцiнки шанувальникiв, якi запрошували мене i якi, поза сумнiвом, не робили б цього, якби не вважали мене гiдним пропонованих почестей.

[29] Тому я вирiшив спершу вiдвiдати Неаполь i поiхав до великого короля i фiлософа Роберта, славного не стiльки своiм царюванням, скiльки вченiстю, щоб вiн, единий мiж суверенами нашоi доби друг наук i чесноти, висловив свою думку щодо мене. Поцiнування i прийом, що я у нього знайшов, донинi дивують мене, та й тебе, читачу, напевне здивували б, коли б ти таке побачив.

[30] Почувши про мету мого приiзду, вiн був потiшений надзвичайно, почасти довiрою молодоi людини, почасти, можливо, шанобою, якоi додав я до слави цього чоловiка, з усiх смертних його единого обравши собi гiдним суддею. Що тут можна додати?

[31] Пiсля численних наших бесiд на рiзнi теми я представив йому свою «Африку», яка привела його у такий захват, що вiн, як високоi нагороди, вимагав, щоб я присвятив цю поему йому, в чiм я, звiсна рiч, не мiг та й не хотiв йому вiдмовити. По чому вiн, нарештi, призначив на певний день те, заради чого я приiхав, i протримав мене з полудня аж до вечора. Та оскiльки предмет обговорення дедалi розширювався, цього часу видалось обмаль, тож випробування мое протривало iще два днi. Отак три днi вiн дослiджував мое невiгластво, а на третiй день визнав мене гiдним лаврового вiнка.

[32] Вiн настiйливо пропонував менi церемонiю увiнчання в Неаполi i всяк намагався схилити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору, попри вельможнi наполягання. Вiдтак, зауваживши мою непохитну рiшучiсть, король дав менi листа i надiслав звiстку до Римського сенату, в якiй висловив схвальну думку про мене. Тодi ця королiвська оцiнка збiгалася як з моею власною, так само з оцiнкою багатьох iнших осiб; натомiсть нинi я не пiдтримую нi його судження, нi свого тодiшнього, нi решти всiх, хто такоi думки тримався, бо особиста приязнь i поблажливiсть до юностi переважала в нiй над справжньою оцiнкою знань.

[33] Зрештою, я таки подався в Рим, i нехай навiть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацiю, прийняв, сирий iще початкiвець, лаври поета, пiд бучнi вiтання тих римлян, яких зацiкавила урочиста церемонiя. Подiя ця вiдобразилась у моiх посланнях, як у вiршованих, так i у прозаiчних. Як на те, почеснi лаври, не додавши менi анi крихти знань, накликали на мене заздрiсть багатьох; але розповiдь про це потребувала б забагато мiсця, щоб тут ii починати.

[34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорiв Корреджо, якi до мене ставилися надзвичайно милостиво i з повагою, але мiж собою геть не ладнали, забезпечивши своему князiвству таке недоладне правлiння, якого там, либонь, зроду не бачили, i боронь Боже, щоб знову колись таке вiдновилося.

[35] Усвiдомлюючи, якi почестi менi надавались, я непокоiвся, аби не пiшов поговiр, буцiмто я отримую iх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за рiчкою Енца, я дiстався гаю на околицi областi Реджо, що називався Пiяна; i тамтешнiй краевид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваноi роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломiнь натхнення знову розгорiвся; я трохи написав того ж таки дня i в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму i пiдшукавши собi порожнiй затишний будинок, який згодом викупив i який досi належить менi, за такий короткий час i з таким завзяттям довiв цей твiр до кiнця, що й сам нинi дивуюсь тому.

[36] З тих краiв я повернувся до джерела Сорга, у свое заальпiйське усамiтнення…

[37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильнiсть Якопо Каррари Молодшого[27 - Джакопо да Каррара ІІ, падуанський «авторитет», «капiтано дель пополо», мовою тих часiв. Здобувши владу шляхом обману i полiтичних убивств, показав себе мудрим тираном i покровителем мистецтв.], чоловiка виняткового, з яким навряд чи хто з iталiйських володарiв того часу мiг би рiвнятись, а радше, я вважаю, нiхто. Виряджаючи до мене своiх вiстовикiв та надсилаючи листи навiть за Альпи, коли я перебував по той бiк гiр, i всюди в Італii, хоч би де я був, вiн упродовж багатьох рокiв невiдступно засвiдчував менi свою дружбу i кликав до себе. І хоча я нiчого не прагнув вiд сильних свiту цього[28 - У даному випадку «нiчого» вилилось, поза рештою, у солiдний будинок i канонiкат, що давав 200 золотих дукатiв на рiк.], я вирiшив нарештi вiдвiдати його i з’ясувати, що мае означати така незвичайна настiйливiсть могутньоi, хоч i геть менi незнайомоi особи.

[38] Отак, хоч i не одразу зважившись i затримавшись принагiдно в Пармi та Веронi, я вирушив у Падую, де цей блаженноi пам’ятi чоловiк прийняв мене не тiльки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливi душi, – з такою радiстю i такою безмежною любов’ю i нiжнiстю, що, не сподiваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за лiпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних рокiв я був прихильний до церковного життя, вiн, щоб тiснiше зв’язати мене не тiльки з собою, але також зi своiм краем, звелiв призначити мене канонiком Падуi. І в цiлому, якби йому судилося трохи тривалiше життя, моiм блуканням i мандрам настав би край.

[39] Але ж, гай-гай! Немае нiчого тривкого помiж смертними, i те, що на початку видаеться солодким, наостанку виявиться гiрким. Не минуло й два роки, як Господь забрав його[29 - Джакопо був зарiзаний своiм неврiвноваженим незаконнонародженим сином Гульельмо. Для надгробка свого друга i покровителя Петрарка склав шедевральну епiтафiю латиною.] вiд мене, вiд вiтчизни та вiд свiту. Втiм, якщо тiльки любов не заслiплюе мене, нi я, нi вiтчизна, нi свiт не були гiднi його.

[40] І хоча йому спадкував його син[30 - Франческо да Каррара І Старий.], чоловiк виняткового розуму i шляхетностi, який, за прикладом батька, завжди виявляв до мене любов i шану, я, втративши того, з ким мене особливо еднала рiвнiсть рокiв, знову повернувся до Францii, нездатний сидiти на мiсцi не стiльки через бажання знову побачити те, що вже тисячi разiв бачив, скiльки заради того, щоб, подiбно до знидiлого вiд чекання, перемiною мiсця заспокоiти тугу.




Таемниця мого зцiлення,

або Книга бесiд про байдужiсть до мирського

(Сповiдь)








Вступ


Обсiдають мене, i доволi часто, роздуми про те, як ми приходимо у це життя i як пiдемо з нього; тож нещодавно, розмiрковуючи з цього приводу – не у дрiмотi, яка, трапляеться, огортае пригнiчений бездiяльнiстю хворий дух, а в ясному розумi, – я побачив перед собою жiночу постать у блиску краси i невимовного сяйва, яких нездатна осягнути людська уява. Мала вона подобу дiви. Тим часом як, вражений ii несподiваною появою i сонячним пломенем ii погляду, я потупився i не смiв пiдняти очi, вона промовила: «Не тремти i не бентежся з незвичного видива. Я зглянулась на твоi блукання i, доки ще е час, зiйшла сюди з височини, щоб тобi допомогти. Доволi вже мiцно, аж надто мiцно, прикутий до землi затуманений погляд твоiх очей. Якщо так тiшить серце твое смертна юдоль, то як сподiваешся ти розкрити його в майбутньому вiчним сферам?» На ii слова, ще не оговтавшись вiд потрясiння, тремтячим голосом я вiдповiв Вергiлiевим вiршем:

Дiво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя
Й голос нелюдський…[31 - Вергiлiй. Енеiда, I, 327—328. – Тут i далi цитати з Вергiлiевоi «Енеiди» у перекладi Михайла Бiлика за редакцiею Бориса Тена.]

«Я та, – вiдповiла вона, – яку ти оспiвав у нашiй «Африцi», з точнiстю i вишуканiстю, гiдною фiванського Амфiона, i якiй ти своею витонченою поетичною майстернiстю спорудив дивовижний осяйний палац на крайньому заходi, на верхiвцi Атласу. Тож слухай мене спокiйно i не лякайся, зустрiвшись вiчна-вiч iз тiею, котра тобi давно i добре знайома, що ти алегорично й сам засвiдчив». Заледве скiнчила вона свою мову, я вже знав, усвiдомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспiвану мною Істину. Саме ii палац на вершинi Атласу, як пригадалось, я змалював; i хоч не мiг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнiвно, зiйшла вона з неба. Я звiв погляд, жадаючи побачити ii, та людський зiр не витримуе небесного свiтла. Я знову опустив очi долу, а вона, помiтивши це, пiсля нетривалоi паузи порушила мовчання i, вдруге до мене заговоривши, дрiбними запитаннями втягнула мене у довiрливу розмову. Для мене, як я вiдчув, розмова ця стала подвiйним благом, бо, по-перше, я здобував з неi нове знання, а по-друге, бесiда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатностi дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своiм слiпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований ii дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увiйшла в мое самотне житло, i тодi помiтив поруч з нею славного, лiтами поважного чоловiка з величною поставою.

Не було потреби питати його iм’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ i римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина[32 - Блаженний Августин, або Святитель Августин, вiдомий також як Учитель Благодатi (Doctor Gratiae) – епископ Гiпонський (древнiй Гiпон Царський – сучасна Анаба в Алжирi).]. Зрештою, приязна зовнiшнiсть старця сповнена була такоi неземноi величi, що я однаково не посмiв би його розпитувати. Хоча вiдмовчуватись я теж не мав намiру i добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, i вже вони готовi були злетiти з мого язика, коли вуста самоi Істини вимовили любе моему серцю iм’я. Обернувшись до нього i порушивши глибоку задуму, в якiй вiн перебував, вона сказала:

– Серед тисяч наймилiший менi Августине, тобi вiдома вiдданiсть цього чоловiка, враженого давньою i небезпечною недугою, тим смертельнiшою, що менше сам хворий усвiдомлюе тяжкiсть ii. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримаеться в ньому; а хто впораеться з милосердною справою лiпше за тебе? Вiн-бо завжди пристрасно любив твое iм’я, а властивiсть всякоi доктрини полягае в тому, що душа послiдовника охочiше ii сприймае вiд улюбленого наставника; i якщо за здобутим нинi блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темницi плотi, то бачиш, наскiльки вони подiбнi до того, що терпить вiн нинi. Тому, хоч яку розраду даруе мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успiшний цiлителю пристрастей, яких сам звiдав, перерви своi роздуми i свiй святий, завжди менi приемний голос застосуй для переконання i в такий спосiб спробуй зцiлити тяжку його недугу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38610635) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


«Трiумф Смертi» – перший iз своерiдного циклу «Трiумфiв» Петрарки. Останнiй з них, «Трiумф Слави», Петрарка написав незадовго до власноi смертi.




2


Автентичнiсть скелета пiдтвердив радiовуглецевий аналiз, а також данi «медичноi карти»: слiди переламiв ребер – травми, якоi зазнав Петрарка замолоду.




3


Професор Карло Оссола в iнтерв’ю Розаннi Фонсека (Il professor Carlo Ossola intervistato da Rosanna Fonseca (UTET Cultura) на www.passioneperlacultura.it.




4


Я знаю все, за винятком себе самого (старофр.).




5


Ефектор (у фiзiологii) – кiнцевий елемент рефлекторноi дуги, тобто мiсце здiйснення рефлексу.




6


Charles Edward Trinkaus, The Poet as Philosopher: Petrarch and the Formation of Renaissance Consciousness. September 10th 1979 by Yale University Press.




7


30, 50, 62, 79, 101, 107, 118, 122, 145, 212, 221, 266, 271, 278, 364. Цiкаве дослiдження з цього питання – The Anniversary Poems in Petrarch’s Canzoniere автора Dennis Dutschke у часописi Italica Vol. 58, № 2 (лiто 1981), pp. 83—101.




8


Ferra Vincenzo. Interpretare e tradurre l’Africa di Petrerca (на http://www.provincia.padova.it).




9


Curriculum vitae (лат.) – резюме.




10


Грунтовна доповiдь на цю тему, зроблена Нiколасом Манном у Варвiкському унiверситетi, доступна в Свiтовiй мережi: Nicholas Mann, Petrarch at the crossroads (a paper given at the University of Warwick in 1992 in honour of Donald Charlton).




11


O’Rourke Boyle Marjorie. Petrarch’s Genius: Pentimento and Prophecy. Press: University of California, 1991 (с. 2).




12


Ungaretti Giuseppe. Innocenza e memoria. Цит. за: Graziano Maria Luisa. Le rime setose del canzoniere di petrarca (tessute dal bozzolo delle sue memorie) на http://www.thefreelibrary.com.




13


Цю iдею викладено, зокрема, у двох його грунтовних працях «Етюди оптимiзму» та «Етюди про природу людини».




14


…як Август про себе сказав… – цi слова Августа наводить Светонiй у кн. 2 з «Життя дванадцяти цезарiв» – творi, що залишався бестселером до початку ХХ ст.




15


Високоякiснi лiнзи на той час виготовлялись у Венецii, але оправа стала бiльш-менш зручною лише у XV ст.




16


Можливо, M. Gavius (Gabius) Apicius – епiкуреець, що зажив слави своею гостиннiстю в часи Августа i Тиберiя. Збереглась також праця з кулiнарii «De re coquinaria» (або culinaria) у 10 книгах такого собi Апiцiя, що жив у третьому сторiччi.




17


Всiй нумерологii, пов’язанiй з Лаурою, Петрарка надае величезного значення. Зокрема, це 6 квiтня 1327 р., коли поет уперше ii побачив, i 6 квiтня 1348 року, коли вона померла, що становить рiвно 21 рiк болiсного кохання.




18


Це не перебiльшення. Крiм рiдного сина i коханоi Лаури, це, зокрема, друг i покровитель кардинал Колонна i прихильний до поета король Роберт. Наприкiнцi 1360-х помер його улюблений онук Франческо.




19


Петрарцi часом докоряли за те, що користався з прихильностi диктаторiв (зокрема, мiланських, Вiсконтi), нащо в одному з листiв до Боккаччо поет зазначив: «То тiльки видавалося так, що я жив при князях, а насправдi вони жили при менi».




20


Римська миля (mille passus) = 1478,7 м.




21


Урбан V, уроджений Гiйом де Грiмоар (Guillaume Grimoard); 1309 (або 1310) – 19 жовтня 1370. На спонукання Петрарки i Бригiтти Шведськоi, а найбiльше – через англо-французькi вiйни, зробив першi кроки до повернення в Рим, прибувши туди 1367 року.




22


5 вересня 1370 р. папа вирушив морем у Францiю, а 19 жовтня помер в Авiньйонi.




23


…згадуючи тi мiсяцi. – Зокрема у сонетi Х (див. «Канцоньере»).




24


«Замкнена долина», або Valle Chiusa (iт.) – буквальний переклад «Мiжгiр’я».




25


…Фiлiповi… – Фiлiп де Мезьер (1327, Пiкардiя – 29.05.1405, Париж) – французький письменник i радник короля Карла V. У 1380-му прийняв постриг. Один з перших перекладачiв латинських творiв Петрарки.




26


Знайомство Аврелiя Августина у 387 р. з богословом Амвросiем Медiоланським (тобто Мiланським) вiдiграло роль у духовному розвитку першого.




27


Джакопо да Каррара ІІ, падуанський «авторитет», «капiтано дель пополо», мовою тих часiв. Здобувши владу шляхом обману i полiтичних убивств, показав себе мудрим тираном i покровителем мистецтв.




28


У даному випадку «нiчого» вилилось, поза рештою, у солiдний будинок i канонiкат, що давав 200 золотих дукатiв на рiк.




29


Джакопо був зарiзаний своiм неврiвноваженим незаконнонародженим сином Гульельмо. Для надгробка свого друга i покровителя Петрарка склав шедевральну епiтафiю латиною.




30


Франческо да Каррара І Старий.




31


Вергiлiй. Енеiда, I, 327—328. – Тут i далi цитати з Вергiлiевоi «Енеiди» у перекладi Михайла Бiлика за редакцiею Бориса Тена.




32


Блаженний Августин, або Святитель Августин, вiдомий також як Учитель Благодатi (Doctor Gratiae) – епископ Гiпонський (древнiй Гiпон Царський – сучасна Анаба в Алжирi).