Книга - Енн з Лопотливих Тополь

Енн з Лопотливих Тополь
Люсi Мод Монтгомерi


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Пiсля закiнчення Редмондського коледжу Енн Ширлi отримуе посаду директорки школи в Саммерсайдi. Вона знiмае кiмнату в старовинному будинку Лопотливi Тополi. Їi старий друг i коханий, Гiлберт Блайт, продовжуе навчання на медичному вiддiленнi унiверситету. Однак Енн i не пiдозрювала, що на посаду директора школи претендувала мiсцева елiта – хтось з родини Принглiв. Проти молодоi директорки ведеться прихована вiйна. Енн навiть думае залишити улюблене мiстечко. Але доля вирiшуе iнакше – дiвчина несподiвано знаходить справжню дружбу з ворогами в нещодавньому минулому. Врештi Енн таки повернеться до Ейвонлi, щоб нарештi вийти замiж за Гiлберта.





Люсi Мод Монтгомерi

Енн iз Лопотливих Тополь



© А. Свередюк, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *


Друзям Енн, де б вони не перебували







Частина 1. Перший рiк










I



Лист Енн Ширлi, директорки Саммерсайдськоi школи, Гiлберту Блайту, студенту-медиковi з Редмондського коледжа, Кiнгспорт

Лопотливi Тополi,

провулок Примар,

Саммерсайд, Острiв Принца Едварда



12 вересня, понедiлок



«Любий Гiлберте!

Тiльки глянь на цю адресу! Ти колись чув приемнiшу назву? Лопотливi Тополi – мiй новий дiм, i я його обожнюю. А ще менi подобаеться провулок Примар, якого офiцiйно немае на картi. Вiн би мав бути Трент-стрiт, але його тут так нiхто не називае, хiба що в тi рiдкiснi випадки, коли про нього пишуть у ‘‘Вiклi Кур’ер’’… а тодi мешканцi перезираються й запитують одне одного: ‘‘Де ж узагалi ця Трент-стрiт?’’. Провулок Примар – отака його назва, а звiдки вона взялася – цього я не скажу. Я вже питалася в Ребекки Дью, проте все, що вона каже, – провулок так звався завжди, вiдколи вона себе пам’ятае, а сто рокiв тому хтось розказував про привидiв, якi тут мешкали. Але вона нiколи не зустрiчала там когось, з виду страшнiшого за себе.

Однак я повинна розповiдати все за порядком. Ти ще дiзнаешся, хто така Ребекка Дью. Але ти про неi точно почуеш, – оце я вже гарантую. Я вже бачу, що здебiльшого Ребекка Дью буде героiнею моiх майбутнiх листiв.

Посутенiло, коханий. (До слова, як гарно звучить: ‘‘сутенiе’’! Набагато гарнiше, нiж ‘‘смеркаеться’’.) Звучить так оксамитово й тiнисто, i… i… сутiнково. Удень я належу всьому свiту, уночi – сну й вiчностi. Але в сутiнках я сама собi господиня, я належу лише собi… i тобi. Тому цю годину я залишу на послання до тебе. Хоча цей не буде любовним посланням. Перо шкребе по паперi, а я не можу писати любовнi листи таким пером… анi гострим не можу… анi тупим. Тож ти одержиш мiй любовний лист лише тодi, коли я матиму перо, саме таке, як потрiбно. А тим часом я розповiм тобi про свое нове помешкання та домочадцiв. Гiлберте, вони такi хорошi!

Учора я ходила пiдшукати собi мебльовану кiмнату. Панi Рейчел Лiнд напросилася зi мною, нiбито, щоб дечого купити, але насправдi, щоб вибрати менi помешкання. Попри те, що в мене е диплом гуманiтарних наук, панi Лiнд i досi вважае мене недосвiдченим дiвчам, яке слiд провадити й за яким треба наглядати.

Ми прибули потягом. Гiлберте, ти тiльки уяви собi, яка смiховинна пригода сталася зi мною. Ти ж знаеш – пригоди завжди самi мене знаходять. Схоже, вони липнуть до мене, як до магнiту.

Ця трапилася прямiсiнько тодi, як потяг пiдходив до станцii. Я встала й схилилася, щоб дiстати валiзу панi Лiнд (вона думала провести в Саммерсайдi недiлю з якоюсь подругою) i з усiеi сили оперлася кiсточками на те, що, здавалося, було блискучим бильцем. У ту ж мить хтось щосили ляснув по пальцях так, що я ледь стримала лемент. Те, що менi видалося бильцем, – виявилося чиеюсь лисиною. Вiн, вочевидь, щойно прокинувся, i тепер пропалював мене поглядом. Я неуважно вибачилася перед ним i хутенько покинула потяг. Останне, що я бачила, – те, як вiн i далi витрiщався. Панi Лiнд перестрашилася, а в мене досi ниють пальцi.

Я знала, що без проблем знайду помешкання, бо певна панi Прингл останнi 15 рокiв орендувала кiмнати численним директорам школи. Проте, невiдь-чого iй раптом обридло оте ‘‘вибачте, що турбую’’, i вона не захотiла мене взяти. У кiлькох iнших бажаних пансiонах менi ввiчливо вiдмовляли. Ще кiлька iнших бажаними не були. Ми протинялися мiстечком цiле пообiддя, встигли спiтнiти, стомитися, пiдупасти духом, ще й голова розболiлася… принаймнi я встигла. У вiдчаi я вже хотiла махнути рукою – аж тут нам перед нами раптом вигулькнув провулок Примар.

Тодi ми заглянули до панi Бреддок, староi-доброi товаришки панi Лiнд. А панi Бреддок сказала, що, на ii думку, в ‘‘тих удiв’’ може менi знайтися житло.

Вона чула, що ‘‘вдови’’ хочуть здавати кiмнату й таким чином мати платню для Ребекки Дью. Вони зможуть надалi тримати Ребекку, якщо надiйде трохи зайвих грошей. А хто iм доiтиме стару руду корову, якщо Ребекка пiде?

Панi Бреддок спинила на менi свiй суворий погляд так, наче подумала собi, що ту руду корову повинна доiти я, але навiть якби я iй присягнулася, вона б менi однаково не повiрила.

– Хто тi вдови? – наполягла панi Лiнд.

– Тiтка Кейт i тiтка Чаттi, – вiдповiла панi Бреддок так, наче всi, навiть таке нетямуще дiвча, як я, мали це знати. – Тiтка Кейт – панi Мак-Комер (удова капiтана), а тiтка Чаттi – панi Мак-Лiн, просто собi вдова. Та вони тут для всiх ‘‘тiтки’’. Вони живуть у кiнцi провулка Примар.

Провулок Примар! Отак усе й владналося. Я знала, що просто мушу оселитися у вдiв.

– Ходiмо вiдразу з ними домовимося, – заблагала я в панi Лiнд. Менi здавалося, якби ми хоч на хвилину загаялися, провулок Примар знову б зник у казковому краю.

– Можете з ними зустрiтися, але саме Ребекка насправдi вирiшуватиме, вiзьмуть вони вас до себе чи нi. У Лопотливих Тополях верховодить Ребекка Дью, ви вже менi повiрте.

Лопотливi Тополi! Це точно вигадка… таки вигадка. Я, напевне, бачу сон. А панi Лiнд наяву зауважувала, що це, мовляв, чудернацька назва для будинку.

– Його так назвав капiтан Мак-Комер. Господар Лопотливих Тополь. Вiн обсадив маеток тополями й цим неабияк гордився, хоч рiдко навiдувався додому й нiколи не затримувався надовго. Тiтка Кейт знай повторювала, що це завдавало клопотiв, але нам так не вдалося з’ясувати, що вона мала на увазi – чи те, що капiтан проводив так мало часу вдома, чи що вiн узагалi туди вертався. Ну, панно Ширлi, надiюся, ви там залишитеся. З Ребекки Дью неабияка кухарка, а що вона готуе з холодноi картоплi! Якщо вона вас уподобае – розцвiтете, як квiточка. Якщо не вподобае… що ж, значить, так сталося. І квит. Подейкують, у мiсто приiхав новий банкiр i напитуе собi кiмнату, тож вiн iй може бiльше сподобатися. Дивно, що панi Прингл вам вiдмовила. У Саммерсайдi однi Прингли й напiв Прингли. Їх прозвали ‘‘Королiвською родиною’’, i вам, панно Ширлi, доведеться завоювати iхню довiру, iнакше прощавай Саммерсайдська школо. Вони завжди в нас заправляли.

Одну вулицю названо на честь старого капiтана Абрагама Прингла. Їх там цiлий клан, але всiм порядкують тi двi старi ледi з Кленового Пагорба. Менi вiдомо одне: вони тримають на вас зуб.

– Чого б це раптом? – вигукнула я. – Вони ж мене геть не знають.

– Один iхнiй троюрiдний брат подавався на директора, i всi вони переконанi, що саме йому мала дiстатися посада. Коли взяли вас, iхня ватага як один задерла голови й завила. Така вже людська натура. Нам доводиться сприймати iх такими, як вони е. Вони маститимуть медом, але щоразу йтимуть проти вас. Не хочу зараз вас розхолоджувати, та попереджений – значить озброений. Надiюся, вам усе вдасться, просто iм на зло. Якщо вдови вiзьмуть вас до себе, ви не будете заперечувати проти того, щоб столуватися зi Ребеккою Дью, еге ж? Вона не прислуга. Вона далека кузина капiтана. Вона не сiдае зi всiма за стiл, коли у вдiв збираеться товариство… знае свое мiсце… та якби ви там винаймали кiмнату, звiсно, вона б не мала вас за товариство.

Я запевнила схвильовану панi Бреддок, що буду залюбки вечеряти в товариствi Ребекки Дью, i потягнула панi Лiнд геть. Я мала випередити банкiра.

Панi Бреддок провела нас до дверей.

– І зважайте на почуття тiтки Чаттi. Вона так легко ображаеться. Бiдолашка така ранима. Розумiете, у неi й близько не так багато грошей, як у тiтки Кейт… хоча й у тiтки Кейт iх не густо. А ще тiтка Кейт насправдi кохала власного чоловiка, а тiтка Чаттi – нi. Тобто, свого не любила. Воно й не дивно! Лiнкольн Мак-Лiн був старим буркотуном… проте вона вважала, що люди ставили iй це на карб. Ваше щастя, що сьогоднi субота. Прийшли б ви в п’ятницю, тiтка Чаттi й не глянула б у ваш бiк. А ви б подумали, що з них двох забобоннiша саме тiтка Кейт. Моряки такi марновiрнi. Але насправдi, забобонна тiтка Чаттi… хоч ii чоловiк працював столяром. Замолоду вона, бiдолашка, була гарненькою.

Я запевнила панi Бреддок, що шануватиму почуття тiтоньки Чаттi, як святиню, але вона не вiдступалася вiд нас i надворi.

– Кейт i Чаттi не ритимуться тихцем у ваших речах. Вони дуже чеснi. Ребекка Дью може, проте на вас вона не капатиме. І на вашому мiсцi я б не користувалася парадним входом. Вiн у них для особливоi нагоди. Як на мене, парадних дверей не вiдчиняли, вiдколи помер Амаса. Краще чорний вхiд. Вони тримають ключ пiд вазоном на пiдвiконнi, тому якщо вам нiхто не вiдповiсть, просто вiдчинiть дверi, зайдiть i зачекайте. І боронь Боже похвалити кота – Ребекка Дью його не терпить.

Я пообiцяла, що не хвалитиму кота, i ми нарештi збулися панi Бреддок. Незабаром ми вийшли в провулок Примар. Провулок – коротенька бiчна вуличка, що виводить на вiдкриту мiсцину, на прекрасному тлi блакитного пагорба в далинi. На ii однiй сторонi немае будинкiв, i вона збiгае до гаванi. На другiй сторонi iх лише три. Перший – звичайний будинок… нiчого особливого. Далi – масивний понурий iмпозантний особняк, облицьований червоною цеглою, з мансардою, iз дахом, оброслим слуховими вiкнами, наче бородавками, iз залiзними поручнями навколо плоского верху, з ялинами й смереками, якi обступили його настiльки тiсно, що сам будинок за ними годi й побачити. Усерединi мае панувати страшна темрява. А третiй i останнiй – Лопотливi Тополi, прямо на розi провулка, з порослою травою галявиною перед вiкнами та справжньою сiльською дорогою, прикрашеною тiнистими деревами з другоi сторони.

Я одразу ж закохалася в цю мiсцину. Знаеш, деякi будинки справляють враження, не встигне людина на них i глянути, з причин, якi ледве чи можна означити. Лопотливi Тополi належать до таких будинкiв. Я могла б тобi описати його як бiлу споруду… бiлу-пребiлу… зi зеленими вiконницями… зеленими-презеленими… з вежею на розi та слуховими вiкнами обабiч, з низьким муром, що вiддiляе його вiд вулицi, з тополями, що ростуть рядком, i великим городом за будинком, де квiти й овочi сплелися в розкiшному безладi… та все це не зможе донести його шарм. Якщо коротко, то цей будинок мае чарiвну особистiсть, i в ньому е щось вiд Зелених Дахiв.

– Це мiсце створено для мене… менi його призначено, – у захватi сказала я.

Панi Лiнд мала такий вигляд, начебто не сильно довiряла призначеностi.

– Звiдси далеко до школи, – мовила вона з сумнiвом.

– Мене влаштовуе. Робитиму гарну прогулянку. Ви тiльки гляньте на он той гайок через дорогу, з березами й кленами.

Панi Лiнд глянула, але тiльки й спромоглася сказати:

– Надiюся, комарi тобi не дошкулятимуть.

Я теж на це сподiвалася. Ненавиджу комарiв. Один комар може терзати бiльше, анiж нечисте сумлiння вночi.

Добре, що нам не довелося користуватися парадними дверима. Вони були такими непривiтними… масивнi двiйчатi дверi з грубоi деревини, облямованi панелями з квiтчастими червоними вiтражами Вони, схоже, геть не пасували до будинку. Невеличкi зеленi дверi чорного входу, до яких нас привела гарненька дорiжка, викладена через промiжки в травi рiвними тонкими плитами пiсковику, були набагато привiтнiшими й гостиннiшими. Стежину облямовували охайнi й упорядкованi клумби з очеретянкою, дiцентрою й тигровими лiлiями, турецькою гвоздикою й лiкарським полином, плюмерiею й червоними та бiлими маргаритками, i тим, що панi Лiнд зве пiнiями. Звiсно, не увесь сад квiтував у цю пору, проте було видно, що квiти розцвiли вчасно й рясно. У дальньому кутку саду, межуючи з Лопотливими Тополями й похмурим особняком, розкинувася розарiй, поруч iз цегляною стiною, обвитою диким виноградом i збляклими зеленими дверима посерединi, над якими нависли гратки для винограду. По дверях в’юнилася лоза, тож було зрозумiло, що вони вже багато часу простояли зачиненi. Насправдi то були тiльки напiвдверi, бо вони увiнчувалися простим прямокутним отвором, через який ми з другого боку мигцем розгледiли зарослий город.

Щойно ми ступили за городню хвiртку Лопотливих Тополь, прямо на стежцi я помiтила кущик конюшини. Пiддавшись якомусь поривовi, я схилилася й придивилася до нього. Ти б не повiрив менi, Гiлберте! На кущику, прямiсiнько пiд носом, росли три чотирилисники! От i не вiр тепер прикметам! Навiть Прингли тут безсилi! І я вiдчула певнiсть, що банкiр не мае анi найменшого шансу.

Боковi стояли вiдчиненi, тож у домi хтось був, i нам не довелося шукати ключ у горщику. Ми постукали, i нам вiдчинила Ребекка Дью. Ми зрозумiли, що це – Ребекка Дью, бо нiхто iнший на цiлому свiтi не мiг стояти перед нами. І тiльки вона могла зватися Ребеккою Дью.

Вона – ‘‘жiнка близько сорока’’, i помiдор, з вороновими пасмами обабiч чола, сяючими чорними очицями, крихiтним кирпатим носиком i щiлиною рота, був би ii точною копiею. Усе в неi трохи закоротке… руки й ноги, нiс i шия… усе, крiм усмiшки. Усмiшка достатньо широка, щоб розтягтися вiд вуха до вуха.

Але саме тодi ми не бачили, як вона всмiхаеться. Вона виглядала дуже суворою, коли я цiкавилася, чи можна зустрiтися з панi Мак-Комер.

– Ви маете на увазi панi Мак-Комер, удову капiтана? – докiрливо перепитала вона, так наче в тому домi мешкало щонайменше з десяток панi Мак-Комерiв.

– Так, – сумирно ствердила я.

І нас негайно провели до вiтальнi й залишили там чекати. То була доволi симпатична кiмнатка, трохи забита мереживом, що, однак, створювало спокiйну й привiтну атмосферу, яка менi сподобалася. Кожен предмет iнтер’еру мав визначене мiсце, яке займав роками. А як тi меблi сяяли! Жоден лак iз крамницi не надав би такого дзеркального блиску. Я зрозумiла, що це завдяки старанням Ребекки Дью. На камiннiй полицi стояла пляшка з повнiстю оснащеною мiнiатюрною шхуною, що неабияк зацiкавила панi Лiнд. Вона не уявляла, як корабель узагалi там опинився… проте, як на неi, це створювало ‘‘морську атмосферу’’ в кiмнатi. Увiйшли ‘‘вдови’’. Я одразу ж iх вподобала. Тiтка Кейт була високою, худою жiнкою, сивою i трохи суворою… схожа на Марiллу, а тiтка Чаттi – низенька, худенька сивоголова й дещо задумана. Вона, можливо, колись i була кралею, та зараз нiщо не нагадувало про ii красу, хiба що очi. Вони прегарнi… великi нiжнi карi очi.

Я пояснила мету свого вiзиту, i вдови перезирнулися.

– Ми маемо порадитися з Ребеккою Дью, – вiдказала тiтка Чаттi.

– Безперечно, – пiдтакнула тiтка Кейт.

Тож до вiтальнi закликали Ребекку Дью. За нею увiйшов кiт… великий, пухнастий, мальтiйськоi породи, з бiлим ‘‘фартушком’’ на грудях i бiлим ‘‘комiрцем’’ на шиi. Менi неодмiнно мало закортiти погладити кота, та, тямлячи пересторогу панi Бреддок, я вдала, що не помiчаю його.

Ребекка витрiщалася на мене без тiнi усмiшки.

– Ребекко, – почала тiтка Кейт, яка, як я зрозумiла, була небагатослiвною, – панна Ширлi хоче в нас поселитися. Як на мене, ми не можемо ii взяти.

– Чому нi? – спитала Ребекка Дью.

– Боюся, вам би додалося клопотiв, – сказала тiтка Чаттi.

– Я давно звикла до турбот, – заперечила Ребекка Дью.

Гiлберте, ii можна звати тiльки так – Ребекка Дью. По-iншому нiяк, хоча вдовам це вдаеться. Вони звертаються до неi просто ‘‘Ребекка’’. Не знаю, яким чином.

– Ми трохи застарi, щоб у нашому домi тинялася молодь, – наполягала тiтка Чаттi.

– Говорiть про себе, – парирувала Ребекка Дью. – Менi тiльки сорок п’ять, а я й досi користуюся своiми талантами. І, як на мене, непогано, якщо в цьому домi ночуватиме молода особа. У будь-якому випадку, краще, щоб це була дiвчина, нiж хлопець. Вiн би курив день i нiч… спалив би дiм, у той час, як ми спали б. Якщо вже вам треба квартирант, я б радила брати ii. Звичайно, це ваш дiм, вам i вирiшувати.

Сказала вона й щезла… як би залюбки прокоментував Гомер. Я зрозумiла, що справу залагоджено, проте тiтонька Чаттi сказала, що я маю пiднятися й глянути, чи кiмната мене влаштуе.

– Будете жити у вежi, сонце. Вона не така простора, як гостьова кiмната, проте там е отвiр для димаря, щоб узимку палити грубку, i звiдти вiдкриваеться набагато гарнiший краевид. Вона виходить на старе кладовище.

Я вiдчула, що кiмната менi сподобаеться… чого тiльки вартувала одна назва. Я почувалася так, начебто була героiнею тоi староi балади про дiву, що ‘‘мешкае у високiй вежi над синiм морем’’, яку ми колись спiвали в школi в Ейвонлi. Кiмната виявилася просто чудовою. Ми пiднялися до неi невеличким маршем кутових сходiв, що вели вгору вiд сходового майданчика. Вона була доволi крихiтною… проте не настiльки, як та жахлива спальня, що виходила прямо на коридор, у якiй менi довелося провести перший рiк у Редмондi. У нiй було два слуховi вiкна, одне виходило на захiд, друге – на схiд, а на кутi було пiдйомне вiкно зi стулкою, що вiдчинялася назовнi, пiд ним розташувалися книжковi полицi. Пiдлогу вкривали плетенi кiскою килимки, а поверхня великого лiжка з балдахiном i вiзерунчастою ковдрою була такою гладенькою, що, здавалося, грiх на нiй спати. Гiлберте, лiжко настiльки високе, що менi доводиться користуватися своерiдними пересувними схiдцями, що вдень схованi пiд лiжком. Схоже, капiтан Мак-Комер придбав цю хитромудру споруду в якихось ‘‘заморських краях’’ i привiз ii додому.

А ще в кiмнатi стояла симпатична кутова шафка, з поличками, оздобленими бiлим фестончастим папером i букетом квiтiв на дверцях. На пiдвiконнi лежала кругла блакитна подушка… подушка з гудзиком, глибоко всадженим посерединi, що робило ii схожою на тлустий блакитний пампух[1 - Американський пампух-бублик – донат (прим. пер.)].

До того ж тут був прегарний умивальничок з двома поличками… верхня якраз могла вмiстити мидницю й кухоль блiдо-блакитноi барви, а нижня була для мильнички й глека на гарячу воду. Був тут i крихiтний комод з латунними ручками, повний рушникiв, а зверху на полицi сидiла бiла порцелянова ледi, у рожевих черевичках з позолоченою стрiчечкою й червоною порцеляновою рожею в золотистому порцеляновому волоссi.

Уся кiмната купалася в золотому свiтлi, що лилося з-за штор кольору збiжжя, а на побiлених стiнах, куди гiлля тополь кидало знадвору тiнистi вiзерунки, був розвiшаний гобелен, який нечасто побачиш… живий гобелен, що постiйно мiнився й тремтiв. На свiй лад кiмнатка видавалася неймовiрно радiсною. Я почувалася найбагатшою дiвчиною на свiтi.

– Що б там не було, тут ти будеш у безпецi, – зауважила панi Лiнд, коли ми оглянули ‘‘вежу’’.

– Як на мене, пiсля привiлля, яке було в Петтi, певнi правила тут здаватимуться менi авторитарними, – вiдповiла я, щоб трохи пiддражнити панi Лiнд.

– Авторитарними! – пирхнула та. – Авторитарнi порядки! Ти говориш, як янкi, Енн.

Сьогоднi я приiхала в Лопотливi Тополi з усiм своiм добром. Звичайно, я нiзащо не хотiла покидати Зеленi Дахи. Байдуже, як часто i як довго мене там не було, щойно приходять канiкули, я знову стаю частиною Зелених Дахiв, так наче я iх нiколи й не покидала, i менi не краялося серце. Але я знаю, що в Лопотливих Тополях менi сподобаеться. І я iм теж подобаюся. Завжди вiдчуваю, подобаюся я мiсцинi чи нi.

Краевиди з моiх вiкон просто чудовi… навiть старий цвинтар, оточений рядом темних смерек, куди веде звивиста алея з насипом уздовж. Із захiдного вiкна вiдкриваеться вид на всю гавань, аж до далеких берегiв у туманi, з рибальськими суденцями, якi менi так подобаються, i шхунами за ii межами, що прямують до ‘‘незвiданих земель’’, – як захопливо звучить цей вираз. Скiльки в ньому ‘‘простору для уяви’’!

З пiвнiчного вiкна менi видно кленовий i березовий гай через дорогу. Ти знаеш, я завжди обожнювала дерева. Коли ми в Редмондi вивчали Теннiсона, я завжди була заодно з бiдолашною Еноною, що оплакувала своi викраденi сосни.

За гаем i кладовищем простягаеться зваблива долина з блискучою червоною стрiчкою дороги, що в’еться внизу, поцяткована бiлими будинками обабiч. Бувае, що деякi долини зваблюють… це складно пояснити. Одержуеш задоволення вiд того, що просто глянеш на них. А за долиною – знову видно мiй блакитний пагорб. Я вже нарiкаю його Володарем Штормiв… королiвською пристрастю i т. д.

Тут, у кiмнатi нагорi, я можу бути сама-одна, коли менi заманеться. Знаеш, iнколи приемно залишатися наодинцi зi собою. Вiтри стануть моiми приятелями. Вони витимуть, зiтхатимуть i стогнатимуть навколо моеi вежi… бiлi зимовi вiтри… зеленi веснянi вiтри… блакитнi вiтри лiта… багрянi вiтри осенi… i буйнi вiтри усiх пiр року… ‘‘вiтер бурхливий виконуе Його слово’’. Той псалом завжди мене так хвилював… наче кожен вiтер нiс менi якусь звiстку. Я завжди заздрила хлопчику, що полинув з пiвнiчним вiтром, з тiеi милоi казочки Джорджа Мак-Дональда. Гiлберте, якось уночi я розчиню у вежi вiконницi й ступлю просто в обiйми вiтру… а Ребекка Дью нiколи й дiзнаеться, чому нiхто не розстеляв лiжко.

Коханий, я надiюся, коли ми знайдемо дiм своiх мрiй, навколо нього гулятимуть вiтри. Цiкаво, де вiн… той незнаний дiм. Коли вiн мае подобатися менi дужче – при свiтлi мiсяця чи на свiтаннi? Той дiм майбутнього, де пануватимуть любов, дружба й праця… й кiлька веселих пригод, щоб окрасити смiхом нашу старiсть. Старiсть! Гiлберте, невже ми взагалi можемо постарiти? Це видаеться неможливим.

З вiкна лiворуч менi видно мiськi дахи… мiсто, де я маю провести щонайменше рiк. У тих будинках зараз мешкають моi майбутнi друзi, хоч нам ще треба познайомитися. І, можливо, моi вороги. Бо людцi на кшталт Паiв трапляються всюди, яких би прiзвищ вони не носили, i я усвiдомлюю, що з родиною Принглiв доведеться рахуватися. Завтра розпочинаються заняття в школi. А я змушена навчати дiтей геометрii! Звiсно, куди гiрше вчити геометрiю самiй. Я молюся, що хоч би тiльки серед Принглiв не знайшлося свiтила математики.

Минуло якихось пiв дня, вiдколи я тут, а в мене таке вiдчуття, начебто все свое життя знаю вдiв i Ребекку Дью. Вони вже попросили, щоб я називала iх ‘‘тiткою Кейт i тiткою Чаттi’’, а мене вони кликатимуть ‘‘Енн’’. До Ребекки Дью я звернулася ‘‘панна Дью’’… разочок.

– Панна Як? – прорекла вона.

– Дью, – сумирно повторила я. – Хiба вас не так звати?

– Нi, чому ж, просто на мене нiхто не казав ‘‘панна Дью’’ так давно, що менi аж мурашки по шкiрi забiгали. Лiпше так не робiть, панно Ширлi, я до цього не призвичаена.

– Не забуду, Ребекко… Дью, – пообiцяла я, щосили намагаючись спинитися на ‘‘Ребекка’’, проте без успiху.

Панi Бреддок таки мала рацiю, коли казала про вразливiсть тiтки Чаттi. Я переконалася в цьому за вечерею. Тiтка Кейт прохопилася щось про ‘‘шiстдесятип’ятилiтнi уродини Чаттi’’.

Мигцем зиркнувши на тiтку Чаттi, я побачила, як та, було, нi, не розплакалася. ‘‘Розплакатися’’ – надто вже оглушливе означення ii поведiнки. Вона просто розлилася сльозами. Сльози навернулися iй на великi карi очi й полилися за край, тихо й легко.

– Що сталося, Чаттi? – доволi похмуро й серйозно спитала тiтка Кейт.

– Нiчого, всього-на-всього… всього мiй шiстдесят п’ятий день народження, – прохлипала тiтка Чаттi.

– Вибач менi, Шарлотто, – сказала тiтка Кейт… i все вляглося.

Їхнiй кiт – прегарний велетень iз золотистими очима, елегантною сiруватою шубкою мальтiйськоi породи й бездоганним бiлим фартушком. Тiтка Кейт i тiтка Чаттi кличуть його Порошинкою, а Ребекка Дью каже на нього ‘‘Той Котисько’’, бо вона не терпить нi його, нi те, що iй доводиться щоранку й щовечора вiддавати йому майже сiм сантиметрiв квадратних лiверу, вичищати старою зубною щiткою залишки шерстi з м’яких крiсел у вiтальнi, щоразу, як йому вдаеться туди проникнути, i виловлювати його, як тiльки вiн загуляе допiзна.

– Ребекка Дью нiколи не терпiла котiв, – розказуе менi тiтка Чаттi, – а Порошинку й поготiв. Старий пес панi Кемпбелл… вона тодi тримала пса… принiс його в пащi два роки тому. Думаю, йому здалося, що марна справа – тягнути кошеня до панi Кемпбелл. Воно, мале бiдняточко, було все мокре й замерзле, а кiстки так випирали зi шкурки. Навiть найчерствiше серце б не виставило бiдолаху геть. Тож ми з Кейт його залишили, але Ребекка Дью через те й досi косо на нас дивиться. Тодi ми були менш дипломатичнi. Нам вартувало прикинутися, що ми його не вiзьмемо. Не знаю, чи ви зауважили… – Тiтка Чаттi розважливо озирнулася на дверi, що вели з iдальнi до кухнi… – як ми справляемося з Ребеккою Дью.

Я тодi помiтила… Спостерiгати за цим було казково. Саммерсайд i Ребекка Дью можуть собi уявляти, що вони усiм верховодять, проте вдови знають свою справу.

– Ми не хотiли брати на квартиру банкiра… молодик завдав би нам стiльки клопотiв, а якби вiн пропускав Служби Божi, нам би довелося страшенно турбуватися. Та ми вдали навпаки, а Ребекка Дью й слухати не захотiла. Як добре, що в нас е ви, сонце. Я просто впевнена, що готувати для такоi квартирантки буде за щастя. Надiюся, ми всi вам сподобаемося. Ребекка Дью мае декiлька дуже гiдних рис. Коли ми взяли ii п’ятнадцять рокiв тому, вона була зовсiм не такою охайною, як зараз. Якось Кейт була змушена написати ii iм’я… ‘‘Ребекка Дью’’… просто по дзеркалi у вiтальнi, щоб вона побачила пил. Але то сталося вперше й востанне. Ребеццi Дью не потрiбно натякати двiчi. Надiюся, у кiмнатi вам буде комфортно. Можете залишати вiкно вiдчиненим на нiч. Кейт цього не схвалюе, проте iй вiдомо, що квартиранти мусять мати привiлеi. Ми спимо в однiй кiмнатi, тому домовилися так, що одну нiч вiкно зачинено для неi, а на наступну – вiдчинено для мене. Такi невеличкi непорозумiння завжди можна владнати. Було б бажання – то й можливiсть знайдеться. Не лякайтеся, якщо почуете, як Ребекка весь час шастае серед ночi. Вiчно iй щось вчуваеться, i вона встае глянути, звiдки тi звуки. Думаю, тому вона не хотiла брати банкiра. Боялася, що раптом наткнеться на нього у своiй нiчнiй сорочцi. Надiюся, ви не проти, що Кейт мовчазна. Просто в неi така манера. А вона точно мае що сказати… вони з Амасою Мак-Комером замолоду об’iздили свiт уздовж i вшир. От би менi ii теми для балачки, але я нiколи не бувала далi за Острiв Принца Едварда. Мене часто цiкавило, чого так у свiтi повелося… я люблю потеревенити й не маю про що, а Кейт – стiльки всього бачила й не терпить розмов. Але, думаю, Господь найкраще знае.

Хоч тiтонька Чаттi – ще та балакуха, вона видала все це не на одному подиху. Я з вiдповiдними iнтервалами вставляла своi зауваження, та вони були несуттевi.

Вони тримають корову, яку випасають на дiлянцi пана Джеймса Гамiльтона, вище по дорозi, а Ребекка Дью ходить туди ii доiти. Ми завжди маемо предостатньо вершкiв, а щоранку й щовечора Ребекка Дью передае крiзь хвiртку в мурi склянку свiжого молока ‘‘Прислузi’’ панi Кемпбел. Молоко призначене для ‘‘Крихiтки Елiзабет’’, що мусить його пити за приписом лiкаря. Хто така ‘‘Прислуга’’ чи хто така та ‘‘Крихiтка Елiзабет’’, менi слiд iще з’ясувати. Панi Кемпбелл – мешканка й власниця сусiдньоi фортецi, що називаеться Хвойний Маеток.

Не сподiваюся, що сьогоднi засну. Я завжди в незвичному мiсцi проводжу першу нiч без сну, а Лопотливi Тополi – саме те найнезвичнiше мiсце, з усiх, де я бувала. Та я не проти. Менi завжди подобалися ночi, i я полюбляю лежати з розплющеними очима й роздумувати про життя – минуле, теперiшне й те, що чекае на мене. Особливо про те, що чекае на мене.

Гiлберте, цей лист безжальний. Наступного разу не завдам тобi мороки таким довгим листом. Та я хотiла все це розказати, щоб ти змiг собi змалювати, де я тепер мешкаю. Я поставила крапку, бо високо над гаванню мiсяць ‘‘поринае в царство тiней’’. Мушу ще написати Марiллi. Лист дiйде до Зелених Дахiв пiслязавтра, Девi забере його з пошти, i вони з Дорою тлумитимуся бiля Марiлли, поки та шурхотiтиме, вiдкриваючи конверт, а панi Лiнд нашорошить вуха. Ухх! Думка про те змусила мене затужити за домом. На добранiч, коханий.



Тiльки твоя

Енн».




II



(Уривки рiзних листiв. Тi самi авторка й адресат)

26 вересня



«Знаеш, куди я ходжу читати твоi листи? У гайок навпроти нашого будинку. Там розкинулася балка, де папороть ряба вiд сонячного промiння. На днi тече струмок; я сиджу на покрученому, порослому мохом стовбурi. А ще там росте рядок найгарнiших на свiтi сестричок-берiз. Коли менi буде дещо снитися… щось золото-зелене, криваво-багряне… той неймовiрний сон… Я дам волю фантазii, уявивши, що той сон прийшов з мого потаемного сховку в балцi, народжений вiд союзу найстрункiшоi, найграцiйнiшоi зi сестер-берiзок i гомiнкого струмка. Зазвичай я сиджу в балцi й слухаю тишу гаю. Гiлберте, ти коли-небудь зауважував, скiльки iснуе рiзних видiв тишi? Тиша лiсiв… галявин… узбережжя… тиша ночi… лiтнього пообiддя. Усi вони рiзнi, бо всi пiвтони, якими вони пронизанi, теж рiзнi. Я впевнена, якби я була геть слiпа й нечутлива до спеки й холоду, я б легко орiентувалася, де я, за одною тiльки тишею, яка мене огортае.

Ось уже два тижнi вiдбуваються заняття, i менi вдалося доволi непогано все органiзувати. Та панi Бреддок таки мала рацiю… Прингли – моя бiда. І поки що я не придумала, як я ii вирiшу, незважаючи на своi щасливi чотирилисники. За словами панi Бреддок, вони мастять медом… а виходить дьоготь.

Клан Принглiв – тоi породи, де нiхто не спускае один з одного очей i всi добряче чубляться мiж собою, проте з’явися хтось чужий – i вони плiч-о-плiч пiдуть проти будь-якого чужинця. Я зрозумiла, що в Саммерсайдi тiльки два типи учнiв – Прингли й усi решта. У моему класi повно Принглiв й немало учнiв з iншими прiзвищами й кров’ю Принглiв у жилах. Схоже, iхня зачинщиця – Джен Прингл, зеленоокий монстр, iз зовнiшнiстю, яка мала б бути в Беккi Шарп, коли та була пiдлiтком. Я впевнена, що вона зумисне умiло веде кампанiю з непослуху й неповаги до вчительки, з чим менi, бачить Бог, буде нелегко впоратися. Вона спритно корчить такi блазенськi гримаси, що неможливо втриматися, а коли я чую, як у мене за спиною по класi брижиться притлумлений смiх, то чудово знаю, звiдки вiн, проте досi менi не вдавалося зловити ii на гарячому. І вона кмiтлива… маленька негiдниця… пише твори, якi не сором назвати лiтературою, i блискуче рахуе… я пропала! Що б вона не казала чи не робила – в усьому вiдчуваеться певний дотеп, а ще в неi е почуття гумору, ми б знайшли тут спiльну мову, якби вона ранiше не оголосила менi вiйни. Хоч би що там було, боюся, ми з Джен ще довго не будемо разом смiятися з будь-чого.

Мойра Прингл, кузина Джен, – перша красуня школи… i, вочевидь, бiдна на розум. Хоч вона й видае деякi потiшнi дурницi… як сьогоднi на уроцi iсторii, коли вона заявила, що iндiанцi прийняли Шамплена[2 - Самюель де Шамплен – засновник французьких провiнцiй у Канадi, укладав союзи з iндiанськими племенами гуронiв (прим. пер.).] та його людей за богiв чи ‘‘iнопланетян’’.

У соцiальному планi Прингли – те, що Ребекка Дью зве ‘‘и-лiтою’’ Саммерсайда. Уяви, мене вже запрошено на вечерю з Принглами… нових учителiв тут заведено кликати в гостi, i не сумнiваюся, що Прингли не збираються нехтувати вiдповiдною традицiею. Минулого вечора я вiд- вiдала Джеймса Прингла… батька нашоi Джен. Вiн скидаеться на викладача коледжу, проте насправдi – дурний i неотесаний. Вiн без угаву розводився про ‘‘дисциплiну’’, стукаючи по скатертинi пальцем з ненадто доглянутим нiгтем, i час вiд часу припускався жахливих помилок. У Саммерсайдi завжди не бракувало твердоi руки… бажано чоловiчоi руки досвiченого вчителя. Його непокоiло, що я було трошечки ‘‘замулуда’’… – ‘‘недогляд, який дуже швидко виправить час’’. Я змовчала, бо якби щось тодi йому зауважила, то сказала б забагато. Тому я говорила як медом мастила, не гiрше за будь-кого з Принглiв, утiшаючи себе тим, що скромно дивилася на нього, подумки повторюючи: ‘‘Ти, буркотливий упереджений старигань!’’

Джен, мабуть, така тямуща, як матiр, а та менi сподобалася. У присутностi батькiв Джен просто втiлювала гарнi манери. Але вона хоч i вiдповiдала ввiчливо, слова лунали нахабно. Щоразу, кажучи ‘‘панна Ширлi’’, вона намагалася, щоб це звучало дошкульно. А щоразу, як Джен зиркала на мое волосся, менi починало здаватися, наче воно в мене кольору звичайнiсiнькоi моркви. Жоден Прингл, я певна, нiзащо не визнав би, що я маю волосся золотисто-каштанового вiдтiнку.

Куди бiльше менi сподобався Мортон Прингл… хоча насправдi Мортон Прингл не слухае нiчогiсiнько, що б там не казав його спiврозмовник. Вiн щось говорить, а тодi, поки йому вiдповiдають, займаеться тим, що обдумуе наступну реплiку.

Панi Прингл… удова Стiвена Прингла… У Саммерсайдi вдiв хоч вiдбавляй… учора одержала вiд неi листа… гарненького, люб’язного, злiсного листа. Мiллi задають забагато домашнього… Мiллi – хворобливе дитя, яке я не повинна перевтомлювати. Пан Белл нiколи не задавав iй домашнього. Вона – вразливе дитя, до якого я повинна знайти ключик. Як умiло пан Белл знаходив до неi ключик! Панi Стiвен певна, що i я знайду, якщо спробую!

Без сумнiву, панi Стiвен вважае, що це через мене в Адама Прингла сьогоднi на уроцi юшила кров з носа, i тому довелося його вiдправити додому. А я прокинулася посеред ночi й не могла заснути знову, бо згадала, що не поставила крапку над ‘‘i’’ в питаннi, записаному на дошцi. Джен Прингл, без сумнiву, не пропустила б цей недогляд, й уся родина Принглiв буде перешiптуватися.

Ребекка Дью каже, що кожен член iхнього клану, окрiм старих ледi з Кленового Пагорба, запросить мене в гостi, а опiсля – завжди вдаватиме, наче мене не iснуе. Вони – тутешня ‘‘и-лiта’’, тому це, можливо, значить, що в Самерсайдi я перетворилася б на iзгоя. Ну, це ми ще побачимо. Битва тривае, але поразка, чи перемога – усе попереду. Однак вся та iсторiя досить мене засмучуе. Здоровий глузд безсилий перед упередженiстю. Я все ще така, як колись у дитинствi… Терпiти не можу бути серед тих, кому я не подобаюся. Прикро думати, що родичi половини учнiв мене ненавидять. І без жоднiсiнькоi на те причини. Саме оця несправедливiсть найбiльше мене й терзае. Іще сюди чорнила! Та скiльки б чорнила я не лила, пiдкреслюючи цi рядки, полегшення з того мiзерне.

Окрiм Принглiв, я дуже люблю своiх учнiв. Серед них е кiлька розумних, наполегливих i старанних дiтей, якi дiйсно зацiкавленi здобути знання. Льюiс Аллен пораеться по господарству у своiх господарiв й анiтрохи цього не соромиться. А Софi Синклер щодня долае на старiй батьковiй кобилi без сiдла 10 кiлометрiв до школи й 10 – додому. Ось звiдки тобi черпати натхнення! Якщо я можу допомогти такiй дитинi, як ця, то що менi якiсь Прингли? Проблема в тому, що коли я зазнаю вiд Принглiв поразки, навряд чи менi вдасться будь-кому допомогти.

Та менi подобаються Лопотливi Тополi. Я не просто винаймаю тут кiмнату – вони стали моiм домом. А я iм подобаюся… подобаюся навiть Порошинцi, хоч часом i дратую його, а вiн це демонструе, зумисне повертаючись до мене спиною й iнколи косячи золотим оком, щоб пересвiдчитися, як я до цього поставлюся. Я не часто його пещу, коли поблизу Ребекка Дью, бо iй це явно не до вподоби. Удень вiн спокiйна, лагiдна, замислена тварина… проте уночi вiн – таемниче створiння, можеш не сумнiватися. За словами Ребекки, усе через те, що вiн мусить бути вдома з настанням сутiнок. Вона ненавидить стояти на задньому дворi й кликати його. За словами Ребекки Дью, всi сусiди братимуть ii на глузи. Вона енергiйно гукае таким громовим голосом, що тихого вечора по всьому мiстечку чути, як розлягаеться: ‘‘Киць… киць…. КИЦЬ!’’ Удови впали б в шал, якби Порошинка не з’явився до того, як вони вкладуться в лiжко.

– Одному Боговi вiдомо, що я пережила через Того Котиська… тiльки Йому, – запевняе мене Ребекка.

Удови, без сумнiву, гарно збережуться. Що не день, то бiльше вони менi подобаються. Тiтка Кейт скептично налаштована до читання романiв, проте сповiщае, що не мае намiру ревiзувати моi книги. Тiтка Чаттi любить романи. Вона мае сховок, де заникуе книжки… крадькома бере iх у мiськiй бiблiотецi… разом iз пасьянсом i рештою всього, чого вона не хоче, щоб потрапляло на очi тiтцi Кейт. Їi заначка – пiд сидiнням крiсла, на перший погляд, звичайного – тiльки не для тiтки Чаттi. Вона вiдкрила менi свiй секрет, бо, пiдозрюю, хоче, щоб я стала ii спiльницею в тому дiлi. Насправдi в Лопотливих Тополях немае нiякоi потреби робити заначки, бо нiде немае стiльки таемничих шафок, як тут. Хоч Ребекка Дью для певностi не дозволить iм зберiгати своi таемницi. Вiчно вона злiсно вимiтае все з потаемних закапелкiв.

– Будинок не може сам себе прибирати, – смутно вiдповiдае вона, коли котрась з удiв протестуе.

Я впевнена: вона б не панькалася з книжкою чи колодою карт, якби вони iй попали до рук. Вони наганяють жах на ii праведну душу. За словами Ребекка Дью, карти – вигадка диявола, а романи – ще страшнiше. Єдине, що Ребекка взагалi читае, окрiм своеi Бiблii, – свiтську хронiку з ‘‘Монреаль Гардiан’’. Зазвичай вона зосереджено вивчае будинки, умеблювання й заняття багатiiв.

– Тiльки уявiть собi, панно Ширлi, як ви мокнете в золотiй ваннi, – замрiяно сказала вона.

Проте Ребекка Дью – справдi сонечко. Вона десь роздобула зручне старе м’яке крiсло з пiдголiвником iз бляклоi парчi, куди якраз вмiщаеться моя кучерява кучма. І сказала, що воно буде для мене. І вона не дасть Порошинцi спати на ньому, а то ще чого доброго його шерсть потрапить менi на одяг, який я вбираю до школи, i Прингли матимуть ще одну причину для балачок.

Усю трiйцю неабияк цiкавить моя каблучка з перлинами… i що вона означае. Тiтка Кейт показала менi свiй заручальний перстень з бiрюзою (вона не ii вдягае, бо та стала затiсна). Але бiдолашна тiтка Чаттi зi сльозами на очах призналася менi, що так i не дiстала на заручини перстеня… ii чоловiк уважав, що то – «викидати грошi на вiтер». Вона тодi саме була в моiй кiмнатi, де вмивалася маслянкою. Вона щовечора проводить цю процедуру, щоб колiр обличчя залишався свiжим. І вона змусила мене поклястися, що я не проговорюся, бо не хоче, аби про це почула тiтка Кейт.

– Їй би здалося, що займатися таким у моему вiцi – безглузде марнославство. І я впевнена: Ребекка Дью думае: жоднiй поряднiй християнцi не слiд намагатися виглядати гарно. Колись, як Кейт уже спала, я нишком вислизала на кухню, проте я завжди боялася, що туди спуститься Ребекка Дью. Вона нашорошуе вуха, наче кiт, навiть увi снi. Якби менi можна було щовечора нищечком заглядати сюди… ой, дякую вам, сонечко.

Я дещо дiзналася про наших сусiдiв iз Хвойного Маетку. Панi Кемпбелл (а вона з Принглiв!) – вiсiмдесят. Я з нею не зустрiчалася, проте з того, що про неi довiдалася, можна зробити висновок, що вона – сильно похмура стара ледi. Вона тримае покоiвку, Марту Монкмен, майже таку ж древню й сердиту, як вона сама, про яку всi кажуть ‘‘Прислуга панi Кемпбелл’’. А ще вона мае правнучку, крихiтку Елiзабет Грейсон, що зараз живе з нею. Елiзабет, яку я за два тижнi свого перебування ще жодного разу навiть не бачила, – вiсiм, i вона зрiзае дорогу до школи дворами… тож я нiколи ii не зустрiчаю, звiдки б вона не йшла. Їi покiйна мати доводиться онучкою панi Кемпбел, яка ii теж виховувала… бо й вона залишилася сиротою. Вона вийшла за якогось Пiрса Грейсона, ‘‘янкi’’, як його назвала б панi Рейчел Лiнд. Вона померла пiд час пологiв, а оскiльки Пiрсовi Грейсону тут-таки довелося вирушити до Європи, щоб очолити вiддiлення своеi фiрми в Парижi, немовля вiдправили до староi панi Кемпбелл. Подейкували, що батько не змiг дивитися на доньку, бо вона коштувала його дружинi життя, i вiн тою дитиною нiколи не цiкавився. Це, мабуть, звичайнiсiнькi чутки, бо анi панi Кемпбел, анi ii ‘‘Прислуга’’ й словом не прохопилися про батька Елiзабет.

За словами Ребекки Дью, вони надто вже суворi до Крихiтки Елiзабет, а вона рiдко проводить з ними час.

– Вона й близько не схожа на iнших дiтей… надто тямуща, як на своi вiсiм. Що вона часом видае! – ‘‘Ребекко, – якось питае вона мене, – що, якби ви вже йшли спати й вiдчули, що щось вас укусило за щиколотку?’’ Недарма вона боiться засинати в темрявi. А вони ii змушують. За словами панi Кемпбелл, боягузам зась до ii дому. Вони пантрують дiвчинку, як два коти мишу, i до дрiбниць керують ii життям. Коли вона видае найменший звук, вони ледь не втрачають тяму. На неi весь час цитькають. Повiрте менi, ту дитину зацитькають до смертi. І що тут поробиш?

Справдi, що?

Менi б хотiлося з нею познайомитися. Вона видаеться менi трохи нещасною. За словами тiтки Кейт, вона добре доглянута фiзично…хоча насправдi тiтка Кейт мала на увазi, що ii добре годують i одягають… але дитина не може жити хлiбом единим. Я нi на мить не забуваю власне життя до того, як я опинилася в Зелених Дахах.

Наступноi п’ятницi увечерi я iду додому, щоб провести два чудовi днi в Ейвонлi. Єдина бiда, що всi, з ким я побачуся, спитають, чи менi подобаеться викладати в Саммерсайдi.

Тiльки уяви собi зараз Зеленi Дахи, Гiлберте… Озеро Блискучих Вод у блакитнiй димцi… клени за потiчком, що вкриваються багрянцем… золото-коричневi смереки в Лiсi Привидiв… i призахiднi тiнi на чудовiй Стежцi Закоханих. У душi я шкодую, що зараз там не стою iз… iз… угадаеш, iз ким?

Знаеш, Гiлберте, я, бувае, часом несхитно вiрю, що сильно тебе люблю!»



Лопотливi Тополi,

провулок Примар,

Саммерсайд



10 жовтня



«Вельмишановний сер, —



Саме так розпочинала свiй лист закохана бабуся тiтки Чаттi. Правда, миле звертання? У якому захватi мав би бути дiдусь, вiдчуваючи свою вищiсть! Тобi б не хотiлося читати таке, замiсть, ‘‘Найдорожчий мiй Гiлберте’’? Проте загалом я тiшуся, що ти – не дiдусь тiтки Чаттi… що ти взагалi не дiдусь. Прекрасно думати, що ми молодi й перед нами – цiле життя… спiльне життя.

(Кiлька сторiнок пропущено. Вочевидь, Енн таки знайшла пiдходяще перо.)

Зараз я сиджу на пiдвiконнi й дивлюся, як дерева колишуть гiллям на небi кольору бурштину, i на гавань удалинi. Учора ввечерi я так гарно прогулялася на самотi. Менi дiйсно треба було кудись пройтися – Лопотливi Тополi охопило маленьке сум’яття. У вiтальнi ридала тiтка Чаттi, бо ii образили, у спальнi ридала тiтка Кейт, бо в той день була рiчниця смертi капiтана Амаси, а в кухнi ридала Ребекка Дью, з причин, якi менi так i не вдалося з’ясувати. Я вперше побачила, як ридае Ребекка Дью. Та коли я постаралася делiкатно вивiдати в неi, що сталося, вона з роздратуванням поцiкавилася, чому б не вiддаватися плачу, коли iй того хочеться. Тож я вiдступила й зникла, залишивши ii насолоджуватися плачем.

Я вийшла з маетку й спустилася дорогою до гаванi. У повiтрi стояв приемний морозний запах жовтня, змiшаний iз чудовим ароматом свiжозораноi землi. Я все йшла i йшла, поки вечiрнi сутiнки не переросли в залиту мiсячним свiтлом осiнню нiч. Я була одна, проте не самотня. Я вела уявнi розмови з уявними товаришами й напридумувала стiльки дотепних вiдповiдей, що аж сама приемно здивувалася. Не могла вiдмовити собi в цiй насолодi попри прикрощi через Принглiв.

Я в такому настроi, що мушу вилити кiлька скарг на iхню адресу. Змушена визнати, що справи в Саммерсайдськiй школi доволi кепськi. Без сумнiву, проти мене затiяно таемну iнтригу.

По-перше, нiхто з Принглiв чи напiв Принглiв не виконуе домашне завдання. А батькам скаржитися марно. Вони улесливi, ввiчливi, ухильнi. Я знаю, що подобаюся всiм учням, не пов’язаним з кланом Принглiв, однак непослух заразив цiлий клас i зараз пiдривае дисциплiну. Одного разу я застала свiй стiл догори дригом. Звiсно, нiхто нiчого не бачив. І нiхто не зiзнався чи не хотiв зiзнатися, хто з учнiв на наступний день пiдклав коробку, звiдки вистрибнув павук, коли я ii вiдкрила. Проте всi Прингли школи заходилися з реготу, побачивши мiй вираз обличчя. Думаю, я дiйсно виглядала дико перестрашеною.

Джен Прингл щоразу спiзнюеться на пiв уроку, завжди з якоюсь бездоганною вiдмовкою, яку вона ввiчливо промовляе нахабно скривленими вустами. На уроцi вона передае записки просто в мене пiд носом. Сьогоднi в кишенi свого пальта я знайшла почищену цибулину. Я б мала зачинити те дiвчисько в комiрчинi й тримати на хлiбi й водi доти, доки воно не навчиться поводитися.

Найновiша халепа – власна карикатура, яку я одного ранку застала на дошцi… виконана бiлою крейдою, iз багряним волоссям. Кожен включно з Джен заперечував свою причетнiсть, та я знаю: Джен – едина в класi, хто вмiе малювати. Художниця постаралася. Нiс… а ти ж знаеш, вiн завжди був моею найбiльшою окрасою й гордiстю… вийшов згорбленим, а рот – як у в’iдливоi староi дiвки, що тридцять рокiв провчила цiлу школу Принглiв. І все ж то була я. Тiеi ночi я прокинулася о третiй, мордуючись згадкою про нього. Правда, дивно, що думка, що гризе людину вночi, зрiдка виявляеться чимось поганим? Всього-на-всього образливим.

Про мене всяке кажуть. Звинувачують у тому, що я занизила оцiнку Геттi Прингл лише тому, що вона з Принглiв. Що я ‘‘смiюся з дiтей, коли вони помиляються’’. (Я дiйсно реготала, коли Фред Прингл сказав, що центурiони так називалися через те, що жили сто рокiв. Ну не могла я стриматися.)

За словами Джеймса Прингла ‘‘у школi вiдсутня дисциплiна… навiть натяк на неi’’. А ще зараз гуляе чутка, начебто я – знайда.

Ворожiсть клану починае виходити за межi шкiльного життя. В освiтньому й соцiальному планi Саммерсайд, схоже, перебувае пiд п’ятою Принглiв. Недарма iх звуть ‘‘Королiвською родиною’’. Минулоi п’ятницi мене не запросили на прогулянку в компанii Елiс Прингл. А коли дружина Френка Прингла влаштувала благодiйне чаювання на потреби церкви (за словами Ребекка Дью, цi ледi без сумнiву ‘‘збудують’’ новий шпиль), я виявилася единою прихожанкою пресвiтерiанськоi церкви, яку туди не запросили. До мене дiйшли чутки, що дружина священника (сама нетутешня) запропонувала взяти мене спiвати в церквi, проте iй дали зрозумiти, що в такому випадку всi як один Прингли кинуть хор. А така мiзерна кiлькiсть спiвакiв, що залишилася б, просто б не справилася.

Звiсно, проблеми з учнями виникають i в решти вчителiв. Коли iншi вiдсилають до мене ‘‘дисциплiнувати’’ своiх учнiв (як я ненавиджу це слово!), то половина з них – Прингли. Проте на них нiхто нiколи не скаржиться.

Два днi тому я затримала Джен пiсля урокiв увечерi, щоб вона виконала домашне завдання, яке зумисно не зробила ранiше. За десять хвилин перед шкiльною брамою спинився екiпаж, i на порозi стала панна Еллен… ошатна стара ледi зi солодкою посмiшкою на вустах, в елегантних мереживних рукавичках i тонким орлиним носом, вбрана як з голки. Їй страшенно незручно, та вона б хотiла забрати Джен. Вона збираеться погостювати в друзiв у Лоувейлi й пообiцяла, що вiзьме Джен зi собою. Джен трiумфально вирушила зi школи, а я заново уявила тi сили, вишикуванi проти мене.

У хвилини нудьги менi видаеться, що Прингли – помiсь Слоанiв i Паiв. Проте я знаю, що то не так. У мене виникае враження, що якби ми не ворогували, я б iх полюбила. Вони, переважно, чесний життерадiсний вiрний народ. Менi б навiть сподобалася панна Еллен. Я нiколи не зустрiчала панни Сари. Панна Сара рокiв десять не покидала Кленовий Пагорб.

– Уважае себе занадто тендiтною… чи вбила собi це до голови, – пирхае Ребекка Дью. Та iй нiчого не бракуе, крiм скромностi. Усi Прингли деруть носа, але й близько не так, як тi двi старi панни. Вам би варто послухати, як вони розводяться про свое походження. Їхнiй батько капiтан Абрагам Прингл був чудовим старим. Його брат Майром i близько до нього не рiвнявся, проте його Прингли неохоче згадують. Але я страшно переживаю, що всi вони з’iдять вам нерви. Ще нiхто не чув, щоб вони змiнили свою думку про когось чи про щось, коли вже так собi вирiшили. Але – вище носа, панно Ширлi… вище носа!

– Шкода, що я не можу дiстати рецепт фунтового кекса[3 - Фунтовий кекс (англ. poundcake) – традицiйна випiчка, де припадае по фунту (близько 0,5 кг) чотирьох складникiв (борошна, яець, цукру й масла), звiдси й назва (прим. пер.).] панни Еллен, – зiтхнула тiтка Чаттi. Вона вже не раз менi його обiцяла, але я його нiяк не дочекаюся. Це – старовинний родинний англiйський рецепт. Вони так пишаються своiми рецептами.

У найсмiливiших снах я бачу, як змушую панну Еллен на колiнах вручити тiтцi Чаттi той рецепт, а Джен – прикусити язика. Думка про те, що менi запросто вдалося б справитися з Джен самотужки, якби цiлiсiнький клан не потурав iй у витiвках, чи не найбiльше доводить мене до сказу.

(Пропущено двi сторiнки.)



Твоя найпокiрнiша слуга

Енн Ширлi



P. S. Так завершувала своi любовнi листи бабуся тiтки Чаттi».



15 жовтня



«Сьогоднi ми дiзналися, що в будинку на протилежному кiнцi мiста минулоi ночi побували непроханi гостi. Злодii проникли всередину, забравши грошi й трохи столового срiбла. Тож Ребекка Дью подалася до пана Гамiльтона домовитися, чи може вiн вiддати нам свого пса на деякий час. Вона прив’яже його на заднiй верандi, а менi, уяви, радить сховати свою заручальну каблучку пiд замок.

До речi, я з’ясувала, чому вона лила сльози. Схоже, сталася маленька побутова катастрофа. Порошинка ‘‘вкотре нашкодив’’, а тiтцi Кейт Ребекка Дью заявила, що тепер Той Котисько мае отримати те, на що заслужив. Вiн доводить ii до сказу. Вiн поводиться так утрете за рiк, а вона добре знае, що це – iй на зло. А тiтка Кейт вiдповiла, що коли Ребекка Дью випускатиме кота надвiр завжди, як вiн нявчатиме, нема чого боятися, що вiн нашкодить.

– Ну, це – вже остання крапля, – сказала Ребекка Дью.

Як наслiдок, полилися сльози!

Протистояння з Принглами щотижня потроху загострюеться. Учора в однiй моiй книзi хтось написав дещо дуже нахабне, а Гомер Прингл ходив перевертом помiж партами, поки виходив зi школи. До того ж я нещодавно одержала анонiмний лист, повний в’iдливих натякiв. Чомусь я не злюся на Джен анi за той напис, анi за той лист. Хоч вона ще та шибайголова, а все ж певних речей вона собi не дозволить. Ребекка Дью розлючена, а менi й уявити страшно, що б вона вчинила з Принглами, якби тi потрапили iй до рук. Хай сховаеться Нерон зi своiми забаганками! Насправдi я не засуджую ii за таке, бо деколи й сама вiдчуваю, що з радiстю подала б будь-якому Принглу й усiм iм разом кантареллу.

Гадаю, я небагато писала тобi про iнших вчителiв. Їх там двое… заступники директора Кетрiн Брук й Джорждж Мак-Кей. Мак-Кей нiчим не вирiзняеться. Вiн – сором’язливий хлопчина рокiв двадцяти, з ледь чутним розкiшним шотландським акцентом, що навiюе згадку про гiрськi пасовища й туманнi острови… його дiдусь родом з острова Скай[4 - Скай – один з островiв з архiпелагу Внутрiшнiх Гербридiв, другий за величиною острiв Шотландii (прим. пер.).], а сам вiн чудово справляеться з молодшими учнями. Вiн менi досить подобаеться. Але, боюся, полюбити Кетрiн Брук буде явно непросто.

Кетрiн – дiвчина рокiв приблизно двадцяти восьми, хоч iй можна дати всi тридцять п’ять. Менi розповiли, що вона плекала надii на пiдвищення до директорки й, пiдозрюю, ii обурюе, що менi дiсталася ця посада, ще й коли я набагато молодша за неi. З неi добра вчителька… трохи моралiстка… та ii не особливо хтось любить. А вона цим анiтрохи не переймаеться! Схоже, у неi немае нi друзiв, нi родичiв, нi сусiдiв у кiмнатi в понурому на вигляд будинку на бруднiй маленькiй Темпл-стрiт. Вона абияк вдягаеться, нiколи не з’являеться в товариствi й уважаеться ‘‘сiрою мишкою’’. Вона страшенно гостра на язик, а учнi як вогню бояться ii в’iдливих зауважень. Розказують, що коли вона зводить своi густi чорнi брови й протягуе слова, вони стають податливими як м’якоть. Шкода, що я не можу зробити те ж з Принглами. Але менi явно не варто брати учнiв, як вона, у лещата. Я хочу, щоб дiти любили мене.

Попри те, що iй, вочевидь, завиграшки вдаеться приструнчити учнiв, вона тiльки те й робить, що вiдсилае до мене декого з них… особливо Принглiв. Знаю, вона робить це зумисне, а я жалюгiдно впевнена, що вона тiшиться з моiх нещасть, i була б рада, якби я зазнала поразки.

За словами Ребекки Дью, вона нiкого не пiдпускае близько до себе. Удови кiлька недiль запрошували ii на вечерю… добрi душi завжди так роблять, щоб розважити самотнiх, i подають на стiл найсмачнiший ‘‘Цезар’’… проте вона так i не вiдповiла. Тож вони облишили цю затiю, бо, за словами тiтки Кейт ‘‘iснують певнi межi’’.

Подейкують, що вона дуже розумна, спiвае й декламуе… язик у неi гострий, як у Ребекки Дью… проте й норов той самий. Якось на благодiйнiй вечерi тiтка Чаттi попросила ii щось продекламувати.

– Нам здалося, що вона вкрай нечемно вiдмовилася, – розповiла тiтка Кейт.

– Просто гаркнула, – додала Ребекка Дью.

У Кетрiн глибокий гортанний голос… майже чоловiчий… i справдi схожий на гарчання, коли вона не гуморi.

Вона не красуня, але могла б себе показати. Вона смаглява, з довгим розкiшним чорним волоссям, вiчно прибраним з високого чола й незграбно скрученим вузлом на шиi. Їi яснi свiтлi бурштиновi очi, що дивляться з-пiд чорних брiв, контрастують iз темним волоссям. У неi прекраснi вуха, яких не потрiбно соромитися й ховати, i я ще нi в кого не бачила таких прекрасних рук, як у неi. А ще Кетрiн мае гарно окресленi вуста. Проте вдягаеться вона жахливо. Схоже, у неi винятковий хист добирати одяг тих кольорiв i фасонiв, якi iй не варто носити. Вона носить сукнi темно-зелених матових i тьмяно-сiрих тонiв, а вони ж роблять ii шкiру надто жовтуватою, i тканину в смужки, i через це вона, сама висока й струнка, виглядае ще вищою й худiшою. А ii одяг – завжди видаеться, що його наче корова жувала.

Вона поводиться вкрай виклично… як би сказала Ребекка Дью, вiчно в неi муха на носi сидить. Щоразу, коли ми розминаемося на сходах, я вiдчуваю, як вона в ту хвилину думае про мене щось огидне. Щоразу, як я з нею розмовляю, вона змушуе мене почуватися так, начебто я сказала щось не те. І все-таки менi ii неймовiрно шкода, хоча, знаю, мое спiвчуття ii б шалено обурило. І чим я можу iй допомогти, коли вона вiдкидае будь-яку допомогу? Вона насправдi мене ненавидить. Якось, коли всi ми трое сидiли в учительськiй, я зробила щось, що, схоже, порушило неписанi правила Саммерсайду, а Кетрiн вiдрiзала: ‘‘Ви, мабуть, думаете, що правила вас не стосуються, панно Ширлi’’. Іншого разу, коли я пропонувала зробити певнi змiни, що, як на мене, принесуть користь школi, вона глузливо осмiхнулася: ‘‘Менi не цiкавi вашi казки’’. А ще якось, коли я якось похвалила ii роботу й вчительськi методи, вона вiдповiла: ‘‘А де ж ложка дьогтю у всiй вашiй бочцi меду?’’

Та найбiльше мене обурило й засмутило ось що… одного дня я випадково розкрила якусь ii книжку, глянула на форзац i сказала:

– Менi подобаеться, що ви пишете свое iм’я ‘‘Кетрiн’’, а не ‘‘Катарiна’’, воно звучить набагато жвавiше, анiж оте прилизане ‘‘Катарiна’’.

Вона не вiдповiла, але наступну записку, яку я одержала вiд неi, було пiдписано ‘‘Катарiна Брук’’.

Я пирхала всю дорогу додому.

Я дiйсно облишила б усi спроби потоваришувати з нею, якби не химерне непоясненне вiдчуття, що, незважаючи на всю свою iжакуватiсть i вiдлюдькуватiсть, вона насправдi тiльки й шукае товариства.

Загалом, просто не знаю, що б я робила з ворожiстю Кетрiн i ставленням Принглiв, якби не Ребекка Дью й твоi листи… i Крихiтка Елiзабет.

Адже я познайомилася з Крихiткою Елiзабет. А вона просто сонечко.

Три днi тому я принесла ввечерi склянку молока до хвiртки, а Крихiтка Елiзабет, замiсть ‘‘Прислуги’’, забрала ii власноруч, просунувши голову в отвiр над дверима так, що ii личко облямував плющ. Вона – мала, блiда, золотоволоса й задумлива. Їi оченята, що дивилися на мене у вечiрнiх сутiнках, – великi й свiтло-карi. Їi срiблясто-золоте волосся з продiлом посерединi, просто пригладжене на головi гребiнцем, хвилями спадае на плечi. Вона мала блiдо-блакитну картату сукенку й вираз обличчя як у королеви фей. Ребекка Дью сказала б, що вона створюе ‘‘нiжне враження’’, а менi вона видалася дитиною, якiй так чи iнак бракуе поживи… не для тiла, а для душi. Вона швидше мiсячний промiнчик, не сонячний.

– Ти Елiзабет? – спитала я.

– Не сьогоднi, – серйозно вiдповiла вона. – Сьогоднi вечiр, щоб бути Беттi, бо сьогоднi менi подобаеться усе на свiтi. Минулого вечора я була Елiзабет, а завтра я, мабуть, стану Бет. Усе залежить вiд настрою.

Ось тобi й дотик спорiдненоi душi. Я вмить вiдгукнулася на нього.

– Ой, як же приемно мати iм’я, яке можна так легко мiняти, й вiдчувати, що хай там як, а воно твое власне.

Крихiтка Елiзабет кивнула.

– Я можу придумати з нього море iмен. І Елсi, i Беттi, й Бесс, i Елiза, i Лiсбет, i Бет… тiльки не Лiззi. Я нiколи не почуваюся як Лiззi.

– А хто б почувався? – спитала я.

– Ви думаете, що це по-дурному, панно Ширлi? Бо так вважають Бабуся й ‘‘Прислуга’’.

– Зовсiм не по-дурному… дуже розумно й дуже гарно придумано.

Крихiтка Елiзабет округлила на мене очi, глянувши поверх своеi склянки. Я вiдчула, що зараз мене оцiнюють на якихось таемничих вагах душi, й одразу ж зрозумiла, що, на щастя, мене не забракували. Бо Крихiтка Елiзабет попросила мене про одну послугу… а Крихiтка Елiзабет не просить про послуги в тих, хто iй не подобаеться.

– Можна, щоб ви пiдняли кота й дозволили менi його погладити? – боязко спитала вона.

Порошинка лащився менi до нiг. Я його пiдняла, Крихiтка Елiзабет простягнула ручку i з захватом погладила його по головi.

– Я бiльше люблю кошенят, анiж немовлят, – сказала вона, поглядаючи на мене з химерним виразом малоi бунтарки, так наче знала: це мене вразить, але я за всяку цiну повинна почути правду.

– Думаю, ти нiколи не займалася немовлятами, тому й не знаеш, якi вони милi, – усмiхнулася я. – У тебе е кошеня?

Елiзабет заперечно похитала головою.

– Нi, Бабуся не любить котiв. А ‘‘Прислуга’’ iх ненавидить. ‘‘Прислуги’’ сьогоднi немае вдома, тому я змогла вийти по молоко. Я люблю виходити по молоко, бо Ребекка Дью дуже приемна жiнка.

– Ти б хотiла, щоб сьогоднi принесла молоко саме вона? – засмiялася я.

Елiзабет похитала головою.

– Нi. Ви теж дуже приемна. Я завжди хотiла з вами познайомитися, але боялася, що це могло б статися пiсля того, як настане Завтра.

Ми стояли пiд будинком й балакали, а я, поки Елiзабет елегантно попивала молоко, дiзналася про Завтра геть усе. ‘‘Прислуга’’ iй сказала, що Завтра нiколи не настане, та Елiзабет тямить свое. Завтра колись прийде. Одного прекрасного ранку вона просто прокинеться й виявить, що настало Завтра. Не Сьогоднi, а саме Завтра. А тодi дещо станеться… дещо прекрасне. У неi, напевне, буде такий день, у який вона робитиме саме так, як iй заманеться, i за нею нiхто не наглядатиме… хоча, як на мене, Елiзабет думае, що про це не варто й мрiяти, навiть у Завтра. Або, напевне, вона дiзнаеться, куди приводить дорога вiд гаванi… той звивистий путiвець, що повзе гарною червоною змiйкою й прямуе до краю свiту, – переконана Елiзабет. Можливо, вiн приводить до Острова Щастя. Елiзабет певна, що десь лежить Острiв Щастя, на якому заякорилися всi тi кораблi, що не повернулися з плавання, а вона той острiв знайде – ось тiльки нехай настане Завтра.

– А коли настане Завтра, – запевнила дiвчинка, – в мене точно буде мiльйон песикiв i сорок п’ять котикiв. Я так i сказала Бабусi, коли вона заборонила менi тримати кошеня, а вона розiзлилася й вiдповiла: ‘‘Хто вам дозволив так зi мною розмовляти, панно Нахабо?’’ Менi не дали вечерi й вiдправили до своеi кiмнати… та я ж не хотiла хамити. А ще я не могла заснути, панно Ширлi, бо ‘‘Прислуга’’ розповiла менi про одну дитину, яку вона знала, i яка вмерла увi снi пiсля того, як нахамила.

Коли Елiзабет допила молоко, хтось рiзко постукав по шибi вiкна, не видного з-за смерек. Думаю, за нами весь час наглядали. Дiвчинка-ельф побiгла, i сяйво ii золотистих кучерiв виднiлося на темнiй смерековiй алеi, аж доки вона не зникла в будинку.

– Вона маленька фантазерка, – зауважила Ребекка Дью, почувши про мою пригоду… (i справдi, Гiлберте, у цiеi зустрiчi був певний присмак пригоди). Якось вона мене питае: ‘‘Ребекко Дью, а ви боiтеся левiв?’’ ‘‘Я нiколи не бачила справжнього лева, тому звiдки я знаю’’, – кажу iй. ‘‘Коли прийде Завтра, там буде страшно багато левiв. Але то будуть гарнi чемнi леви’’, – каже вона. ‘‘Дитино, та ти вся перетворишся на очi, якщо будеш так вглядатися’’, – вона просто пропалювала мене поглядом, дивлячись на якусь свою химеру. ‘‘Ребекко Дью, я зараз заглиблююся в глибокi думки’’, – пояснила вона. – Бiда цiеi дитини в тому, що вона замало смiеться.

Я пригадала, що коли ми розмовляли, Елiзабет нi разу не засмiялася. Я впевнена: цього вона ще не навчилася. У ii будинку так тихо, так самотньо й безрадiсно. Навiть у цю пору, коли свiт буяе осiннiми барвами, той дiм видаеться сiрим i понурим. Крихiтка Елiзабет занадто захопилася прислуханням до шепоту примарних голосiв.

Думаю, одним iз моiх завдань тут, у Саммерсайдi, буде навчити ii смiятися.

Твоя найнiжнiша, найвiрнiша подруга,

ЕНН ШИРЛІ



P. S. Ще трохи вiд бабусi тiтки Чаттi!»




III


Лопотливi Тополi,

провулок Примар,

Саммерсайд



25 жовтня



«Гiлберте, КОХАНИЙ!

Уяви собi! Я побувала в гостях у Кленовому Пагорбi!

Панна Еллен власноруч написала запрошення. Ребекка Дью була неймовiрно схвильована… адже вона все не вiрила, що Прингли колись мене помiтять. А ще вона була твердо переконана, що менi нема чого радiти.

– Вони затiяли щось лихе, нутром чую! – вигукнула вона.

У мене самоi дiйсно було схоже передчуття.

– З’явiться до них виключно у своему якнайкращому вбраннi, – скомандувала Ребекка Дью.

Тож я вирядилася в кремову муслiнову сукенку у фiалки й зачесалася на новий лад, зробивши продiл на чолi. Виглядае страшенно привабливо.

Дами з Кленового Пагорба по-своему чарiвнi. Я б iх полюбила – якби на те iхня воля. Кленовий Пагорб – величний фешенебельний особняк, навколо якого туляться дерева, i до якого нiяк не пасуе означення «пересiчний». Там, у фруктовому саду серед сизих хвиль полину бiля парадних дверей знаходиться велика бiла дерев’яна фiгура жiнки зi знаменитого корабля капiтана Абрагама, ‘‘Пiди-І-Поклич-Їi’’, яку першi Прингли привезли у свою нову домiвку бiльше нiж сто рокiв тому. Ще один iхнiй предок брав участь Мiнденькiй битвi[5 - Мiнденська битва – одна з битв Семилiтньоi вiйни (1759), перемогу в якiй досi щороку 1 серпня згадують деякi британськi пiдроздiли (прим. пер.).], а його меч висить тепер на стiнi у вiтальнi поруч iз портретом капiтана Абрагама Капiтан Абрагам – iхнього батька, i вони страшенно цим пишаються, чого навiть не приховують.

Над старими чорними камiнними полицями з рельефом висять розкiшнi дзеркала, стоiть кришталева ваза з восковими квiтами, картини, де красуються численнi вiтрильники з минулих епох, вiнок з пасмами кожнiсiнького Прингла, великi ракушки, а на лiжку в гостьовiй спальнi – клаптикова ковдра, всiяна вiзерунком з дрiбнесеньких крил.

Ми сидiли у вiтальнi на крiслах XVIII столiття з червоного дерева. Стiни тут були оздобленi шпалерами в срiбну смужку. Важкi парчевi штори на вiкнах. Мармуровi столи, на одному з яких – чудова копiя вiтрильника з пурпуровим остовом й пiд бiлоснiжними парусами, ‘‘Пiди-І-Поклич-Їi’’. Велетенський скляний канделябр, увесь у пiдвiсках, що звисае зi стелi. Кругле дзеркало з годинником у центрi… рiч, колись привезена капiтаном Абрагамомiз «заморських краiв». Усе це – неймовiрно. Хотiлося б менi, щоб i в домi нашоi мрii було щось схоже.

Самi вже тiнi свiдчили про традицii й красномовство. Панна Еллен показала менi тисячi фоторафiй Принглiв… бiльшiсть свiтлин – дагеротипи[6 - Дагеротип – фото, одержане внаслiдок першого практичного способу зйомки з використанням йодованого срiбла, зображення виходили досить чiткi, проте iх не можна було скопiювати (прим. пер.).] в шкiряних рамках. У вiтальню зайшов великий кiт iз шубкою черепахового кольору, застрибнув менi на колiна й виявився одразу ж витуреним до кухнi. Панна Еллен вибачилася. Проте, пiдозрюю, спершу вона вибачилася перед котом на кухнi.

Переважно розмову вела панна Еллен. Панна Сара, крихiтна жiночка в чорнiй шовковiй сукнi й накрохмаленiй нижнiй спiдницi, зi снiжно-бiлим волоссям й очима, що своею чорнотою не поступалися сукнi, сидiла, лагiдна, люб’язна, склавши тонкi руки, крiзь якi мiж тонких мереживних складок проступали вени, i виглядала надто вже тендiтною для розмов. І все ж, Гiлберте, мене не полишало враження, що всi Прингли як один з панною Еллен власною персоною танцюють пiд ii дудку.

У нас була розкiшна вечеря. Воду подали охолодженою, скатертини були чудовi, тарiлки й склянки – тонкоi роботи. За вечерею нам прислуговувала покоiвка, горда й стримана, як i господинi. Проте щоразу, коли я зверталася до панни Сари, та вдавала, нiби вона ледь недочувае, а менi здавалося, що кожен наступний шматок стане менi поперек горла. Де й подiлася вся моя смiливiсть! Я почувалася, геть як та нещасна муха на мухоловцi. Гiлберте, менi нiколи, нiколи не вдасться перемогти чи завоювати ‘‘Королiвську родину’’. Уже бачу, як подаю заяву про звiльнення на Новий рiк. Проти такого клану в мене немае анiнайменших шансiв.

І все ж, оглядаючи iхнiй дiм, я увесь час вiдчувала жаль до тих двох старих ледi, Колись у ньому жили люди… народжувалися… вмирали… трiумфували… переживали страх i вiдчай, радiсть i безнадiю, любов i надiю, i ненависть. А тепер тут нiчого не залишилося, нiчого, крiм спогадiв, якими живуть його мешканцi… та ще своею гордiстю.

Тiтка Чаттi страшенно засмучена – коли вона сьогоднi перестеляла менi лiжко, то на свiжiй постелi виявила складку у формi ромба. Вона просто переконана, що це вiщуе смерть когось iз домочадцiв. Тiтка Кейт вiдчувае страшенну вiдразу до таких забобонiв. Але менi забобоннi люди доволi подобаються. Без них життя було б нудним. Хiба свiт не був би сiрим, якби всi навколо поводилися розважливо, розумно… й правильно? Якi б у нас тодi були теми для балачок?

Два днi тому в нас вiдбулася катастрофа. Порошинка тинявся десь усю нiч.

І це попри всi громовi ‘‘Киць-киць-киць’’, якi Ребекки Дью вигукувала на задньому подвiр’i. А коли вiн приплентався вранцi… що вiн мав за вигляд! Одне око не розплющувалося, а на мордi красувалася гуля завбiльшки з яйце. Шерсть стала як дрiт вiд болота, i виявилося, що одна лапа в нього прокушена. Зате яким трiумфом, якою впертiстю свiтилося його здорове око! Удови перелякалися до смертi, однак Ребекка Дью заявила: ‘‘Той Котисько вперше у своему життi задав комусь добрячоi прочуханки. Закладаюся, iнший кiт мае набагато жалюгiднiший вигляд!’’

Сьогоднi на гавань спадае туман, загладжуючи ту червону дорогу, яку Крихiтка Елiзабет хоче дослiдити. У всiх мiських садках палять опале листя й бур’яни, а дим, змiшуючись з туманом, перетворюе провулок Примар на захопливу моторошну зачаровану вуличку. Находить пiзня година, i мое лiжко каже, що в ньому на мене чекае сон. Я вже звикла залазити в нього схiдцями… i злазити теж. Гiлберте, ти зараз перший почуеш дещо, iсторiя настiльки кумедна, аж менi несила стримуватися. Уперше прокинувшись у Лопотливих Тополях, я геть чисто забула про сходи й зробила безтурботний ранковий стрибок з лiжка. Я приземлилася лантухом цегли, як би висловилася Ребекка Дью. На щастя, усi кiстки залишилися цiлi, проте я цiлий тиждень ходила в синяках з нiг до голови.

Ми з Крихiткою Елiзабет уже мiцно заприятелювали. Вона щовечора приходить по молоко, бо ‘‘Прислугу’’ зараз звалило те, що Ребекка Дью називае ‘‘бриньхiтом’’. Я завжди застаю ii бiля хвiртки в мурi, де вона чекае на мене, а ii очi повнi вечiрнього свiтла. Ми розмовляемо, i нас роздiляють ворота, якi роками нiхто не вiдчиняв. Елiзабет попивае свое молоко якомога повiльнiше, щоб якнайдовше розтягнути нашу балачку. І завжди, коли допито останню краплю, лунае стукiт у шибу.

Я дiзналася про дещо, що неодмiнно вiдбудеться, коли прийде Завтра, – вона одержить лист вiд батька. Вона нiколи не отримувала вiд нього листiв. Цiкаво, про що зараз думае той чоловiк.

– Знаете, панно Ширлi, вiн не стерпiв мого вигляду, але мiг би радо менi написати, – сказала вона.

– Хто тобi сказав, що вiн би не стерпiв твого вигляду? – обурилася я.

– «Прислуга». (Щоразу, як Елiзабет вимовляе ‘‘ПРИслуга’’, я уявляю, як та жiнка просто гаРИкае на малу, – вона така зла, мов оса.) – І це мае бути правдою, бо вiн би якось приiхав побачитися зi мною.

Того вечора вона звалася Бес… а вона згадуватиме батька лише тодi, коли вона Бес. Коли вона Беттi, то нишком глузуе з Бабусi й ‘‘Прислуги’’, однак коли перетворюеться в Елсi, iй стае соромно за те, вона думае, що варто в усьому зiзнатися, проте не наважуеться. Дуже рiдко вона – Елiзабет, i тодi вона виглядае як iстота, що слухае музику фей i розумiе, що розказують троянди й конюшина. Яке вона химерне створiння, Гiлберте… трепетне, як один листок лопотливих тополь, i я ii люблю. Я шаленiю вiд думки, що тi двi злi старi баби змушують ii лягати спати в темнотi.

– ‘‘Прислуга’’ сказала, що я вже настiльки доросла, що маю спати без свiтла. Але я почуваюся такою малесенькою, панно Ширлi, бо нiч – така велика й така жахлива. А в мене в кiмнатi стоiть опудало ворони, i я його боюся. ‘‘Прислуга’’ заявила, що ворона видряпае менi очi, якщо я заплачу. Звичайно, панно Ширлi, я iй не вiрю, але менi однаково страшно. Уночi речi перешiптуються однi з одними. Але коли прийде Завтра, тодi я нiчого не буду боятися… навiть викрадачiв дiтей не злякаюся!

– Та ж Елiзабет, хто тебе може викрасти?

– ‘‘Прислуга’’ сказала, якщо я куди-небудь вийду одна або розмовлятиму з незнайомцями, то мене викрадуть. Але ви ж своя, правда, панно Ширлi?

– Правда, сонечко. Ми завжди були подругами в Завтра, – запевнила я ii».




IV


Лопотливi Тополi,

провулок Примар,

Саммерсайд



10 листопада



«ЛЮБИЙ ГІЛБЕРТЕ!



Колись я найбiльше в усьому свiтi ненавидiла саме того, через кого в мене затуплювалася ручка. Проте я не злюся на Ребекку Дью попри ii нестерпну звичку користуватися моею ручкою, щоб переписати рецепт, поки я не вдома. Вона – вкотре! – позичила ii, а тому цього разу ти одержиш короткий i дiловий лист. (Найкоханiший.)

Останнiй коник просюркотiв свою пiсню. Настали такi холоднi вечори, що тепер я палю дрова в маленькiй пузатiй подовгуватiй грубцi. Їi облаштувала Ребекка Дью. Тому ручку я iй пробачаю. Ця жiнка вмiе абсолютно все; а коли я приходжу зi школи, то вона завжди дбае, щоб у грубцi горiв вогонь. Грубка зовсiм крихiтна… Я б могла взяти ii в долонi. На своiх кривих залiзних нiжках вона – ну викапане жваве чорне собача. Проте коли докласти туди хмизу, вона розцвiтае рожево-червоним полум’ям i дихае добрячим жаром – неможливо уявити, як стае затишно. Я саме сиджу прямо перед грубкою, поклавши ноги на ii крихiтний коминок, i шкрябаю тобi лист.

Усi саммерсайдцi… чи майже всi… на танцях, якi влаштувала Гардi Прингл. Мене не запросили. А Ребекка Дью через це така лиха, що не хотiла б я зараз опинитися на мiсцi Порошинки. Та коли я згадую доцю Гардi Прингл, Мiру, гарненьку й глупувату, яка намагалася в контрольнiй роботi довести, що КОТИ при основi рiвнобедреного трикутника – рiвнi, то пробачаю цiлiй iхнiй зграi. А минулого тижня вона – можеш собi уявити! – назвала шибеницю ‘‘вiшалкою’’! Заради справедивостi варто таки зауважити: не всi, хто допускаеться таких грубих помилок, Принглiвського роду. Блейк Фентон нещодавно назвав алiгатора ‘‘великою комахою’’. Ось тобi й смiшинки вчительського життя!

Схоже, сьогоднi заснiжить. Люблю вечори в передчуттi снiгу. Вiтер ‘‘гуляе у вежi й у вiттi дерев’’ i робить мою затишну кiмнату ще затишнiшою. Сьогоднi ввечерi з тополь неодмiнно злетить останнiй золотий листок.

Думаю, тепер я вже вiдбула всi гостини. Я про запрошення вiд батькiв своiх учнiв, i з мiстечка, i з околиць. Гiлберте, коханий, як я об’iлася гарбузового мармеладу! Давай домовимося, що у Будинку Нашоi Мрii нiколи, нiзащо не подаватимуть гарбузовий мармелад.

Майже всюди, де я тiльки не гостювала минулого мiсяця, мене пригощали гарбузовим мармеладом. Коли я вперше скуштувала гарбузовий мармелад, менi сподобалося… вiн був такий золотий, що менi здалося, наче я iм сонячне промiння… i я в захопленнi необачно про це прохопилася. Пiшли чутки, що я обожнюю гарбузовий мармелад, i люди спецiально для мене його дiставали. Минулого вечора я йшла в гостi до пана Гамiльтона, i Ребекка Дью запевнила, що менi не доведеться iсти гарбузовий мармелад, бо нiхто з Гамiльтонiв його не любить. Проте коли ми сiли за стiл, на буфетi неминуче стояв кришталевий тарiль по вiнця повний гарбузовим мармеладом.

– Я не робила свiй мармелад, – пояснила панi Гамiльтон, щедро накладаючи менi цiлу тарiлку, – але менi сказали, що ви просто вмираете за ним, тому минулоi недiлi я вiдвiдала свою кузину в Лоувейлi й розповiла, що цього тижня в мене буде гостювати панна Ширлi, а вона обожнюе гарбузовий мармелад. І я попросила ii позичити менi банку. Тож маете гарбузовий мармелад, решту можете забрати собi додому.

Вартувало тiльки побачити, з яким виразом Ребекка Дью зустрiла мене, коли я вернулася вiд Гамiльтонiв з банкою, на двi третини повною гарбузового мармеладу. У нас його нiхто не iсть, тож глупоi ночi ми закопали ту банку в садку.

– Ви ж про це не напишете? – схвильовано поцiкавилася вона.

Вiдтодi, як Ребекка дiзналася, що я часом пишу одну-другу iсторiю в газету, вона живе в постiйному страху… чи в надii… що геть усе, що стаеться в Лопотливих Тополях, потрапить на папiр. Вона хоче, щоб я ‘‘начисто виклала все про Принглiв i завдала iм жару’’. Проте, на жаль, жару зараз завдають саме Прингли, а помiж вiйнами з ними й роботою в школi менi бракуе часу на iсторii.

Зараз у садку залишилося одне зiв’яле листя й притрушенi iнеем стебла. Ребекка Дью закутала в солому кущi троянд й натягнула зверху мiшки з-пiд картоплi, як вона зазвичай робить, i в сутiнках вони як двi краплi води схожi на групку горбатих стариганiв, якi опираються на цiпки.

Сьогоднi я одержала поштiвку вiд Девi з десятьма перекресленими сердечками, а ще лист вiд Прiсцилли, написаний на паперi, який iй прислав ‘‘один приятель з Японii’’… на тонесенькому шовковистому паперi з примарно-тьмяним цвiтом сакури. У мене починають закрадатися певнi пiдозри щодо того ii приятеля. А твiй великий грубий лист став для мене королiвським подарунком, який менi подарував день. Я перечитала його цiлих чотири рази, щоб розсмакувати кожну деталь, наче пес, що вилизуе свою миску! Не надто романтичне порiвняння, проте саме воно щойно спало менi на думку. Все ж листiв, навiть наймилiших, недостатньо. Я хочу зустрiтися з тобою. Тiшуся, що до рiздвяних канiкул залишилося всього п’ять тижнiв».




V


Одного пiзньолистопадового вечора Енн, сидячи на пiдвiконнi у вежi з олiвцем у зубах i мрiями в очах, виглянула на свiт, оповитий сутiнками, i зненацька вирiшила, що залюбки прогулялася б до старого кладовища. Доти iй там ще не доводилося бувати, для своiх вечiрнiх блукань вона обирала гайок, де росли клени й берiзки, а не дорогу до гаванi. Однак коли в листопадi лiси вже голi, завжди з’являеться той простiр, порушувати який, як вiдчувала Енн, майже недоречно – земна краса лiсiв вiдiйшла, а небесна краса безсмертя, чистоти й бiлизни ще не зiйшла. Тож натомiсть Енн вирушила на кладовище. У цю хвилину вона почувалася такою пригнiченою й зневiреною, що й цвинтар видавався iй порiвняно веселiшою мiсциною. А до того ж там лежали однi Прингли, – це вона довiдалася вiд Ребекки Дью. Там колись ховали цiлi поколiння Принглiв – вони обрали старе кладовище й пiдтримували традицiю доти, доки «втиснути ще бiльше Принглiв стало неможливо». Енн вирiшила, що iй би додало духу, якби вона подивилася, скiльки там лежить Принглiв, якi вже бiльше нiкому не зможуть допекти.

Стосовно Принглiв, якi залишаються на землi, Енн вiдчула, що ii терпiнню настав край. Усе це дедалi бiльше починало скидатися на якесь страхiття. Кампанiя з непослуху, яку колись так умiло органiзувала Джен Прингл, нарештi сягла своеi кульмiнацii. Якось за тиждень до того Енн задала старшим учням написати твiр на тему: «Найважливiша подiя тижня». Джен Прингл блискуче впоралася зi завданням… розумне дiвчисько… хитро вставило у твiр вихватку проти вчительки… таку нахабну, що заплющити на це очi було неможливо. Енн вiдправила ii додому, заявивши, що Джен мае вибачитися, i тiльки тодi зможе повернутися в клас. Масло майже долилося у вогонь. Тепер мiж нею й Принглами оголошено вiдкриту вiйну. І бiдолашна Енн навiть не сумнiвалася в тому, чиi стяги переможно замайорять. Рада директорiв тягнутиме руку за Принглами, а iй доведеться обирати мiж тим, щоб Джен повернулася за свою парту, i добровiльною вiдставкою.

Їй було неймовiрно прикро. Енн зробила все, що було в ii силах, i вона знала: був би в неi хоч шанс, iй би вдалося покарати Джен.

«Я в цьому не винна, – пригнiчено думала вона. – Хто б встояв перед такою бандою й такою тактикою?»

Та хiба вона може повернутися до Зелених Дахiв з поразкою! Витерпiти обурення панi Лiнд i трiумф Паiв! Навiть дружня пiдтримка завдала б iй болю! А якщо про ii поразку в Саммерсайдi пiде поголос десь-iнде, iй нiколи не вдасться влаштуватися в iншу школу.

Та вони хоча б ранiше не взяли над нею гору в iсторii з виставою. Енн доволi ехидно розсмiялася, а в очах заблищав бешкетний захват на згадку про ту пригоду.

Вона, було, органiзувала театральний гурток для школярiв старших класiв, щоб керувати постановкою наспiх скомпонованоi невеличкоi вистави, щоб зiбрати трохи коштiв на один зi своiх омрiяних проектiв…

Вона планувала придбати в класнi кiмнати кiлька добротних гравюр. Енн пересилила себе й попросила допомоги в Кетрiн Брук, бо ту, схоже, нiколи не залучали до жодних подiй. Згодом Енн не раз про це пошкодувала, бо Кетрiн поводилася грубо й в’iдливо – ще дужче, нiж зазвичай. Рiдко коли на репетицii вона втримувалася вiд своiх шпильок, а ще вiд постiйних вправ у неi перестали здiйматися брови. І щонайгiрше, саме Кетрiн наполягала на тому, щоб Джен Пригл дiсталася роль Марii Стюарт.

– Тiльки вона одна на всю школу може зiграти королеву Шотландii, – нетерпляче пояснила Кетрiн. – У неi одноi вiдповiдний темперамент.

Щодо цього Енн не була така певна. Їй здавалося, що куди краще вiд Джен Прингл Марiю Стюарт зiграе Софi Синклер, висока дiвчина, зi свiтло-карими очима й густим каштановим волоссям. Проте Софi не те що не входила до драматичного гуртка, а взагалi нiколи не грала у виставi.

– Нам тут не потрiбнi зеленi новачки. Не хочу, щоб мое прiзвище асоцiювали з чимось, приреченим на поразку, – заперечила тодi Кетрiн, а Енн знехотя погодилася.

Джен чудово грала – Енн не могла цього заперечити. Вона мала вроджений акторський хист, i, вочевидь, усю свою душу вкладала в роль. Репетицii вiдбувалися чотири рази в тиждень, i збоку виглядало, начебто все йшло як по маслу. Схоже, п’еса настiльки захопила Джен, що та облишила своi вибрики, принаймнi пiд час репетицiй. Енн довiрила Кетрiн, щоб та з нею репетирувала, а сама трималася осторонь. Раз чи двiчi вона зi здивуванням помiтила на обличчi Джен вираз якогось лукавого трiумфу. Енн не вдавалося розгадати, що вiн мав би значити.

Одного пообiддя, коли репетицii вже вiдбувалися деякий час, Енн у кутку гардеробу для дiвчат застала Софi Синклер, всю в сльозах. Спершу та уперто клiпала своiми свiтло-карими очима й протестувала, що все гаразд… а тодi зiрвалася на плач.

– Я так, так сильно хотiла грати у виставi… бути Мерi Стюарт, – хлипала Софi. – Менi нiколи не дозволяли… батько не дав би менi вступити в театральний гурток, бо треба платити, а ми рахуемо кожен цент. А ще який там у мене досвiд? Менi завжди так подобалася Марiя Стюарт… я вся просто дрижу, коли чую ii iм’я. Я не вiрю… У життi не повiрю, що вона причетна до вбивства лорда Дарнлi[7 - Лорд Дарнлi – принц-консорт королеви Шотландii Марii Стюарт. Вiн на чолi зi змовниками вбив ii секретаря, Девiда Рiччо, що згодом використали як привiд усунути самого Дарнлi й звинуватити в цьому королеву (прим. пер.).]. Було б так чудово, якби хоч ненадовго можна було вдати, що я – Марiя Стюарт!

Опiсля Енн подумала, що саме ii ангел-хранитель штовхнув ii вiдповiсти.

– Я випишу слова, Софi, i ми з тобою розучимо роль. Для тебе це буде непогана практика. І оскiльки ми хочемо виступити з нею ще десь-iнде, якщо все вдасться в Саммерсайдi, ми б запросто могли мати дублерку – а раптом Джен не завжди зможе виконувати свою роль. Проте ми будемо тримати язик за зубами.

Наступного дня Софi прийшла, уже вивчивши роль. Щодня пiсля урокiв вони з Енн iшли в Лопотливi Тополi й влаштовували репетицii у вежi. Разом iм було геть не нудно удвох – Софi випромiнювала лагiдну життерадiснiсть. Прем’ера мала вiдбутися в останню п’ятницю листопада в мунiципальнiй залi, по цiлому мiстечку розклеiли афiшi, а всi до одного мiсця розпродали. Енн з Кетрiн два вечори поспiль прикрашали залу, найняли оркестр, i зi самого Шарлоттауна мала прибути знаменита спiвачка, щоб виступати мiж актами. Генеральна репетицiя вдалася на славу. Джен справдi була на висотi, i цiлий акторський склад нiчим iй не поступався. У п’ятницю вранцi Джен не з’явилася на уроках, а по обiдi мати повiдомила, що Джен злягла з хворим горлом… вони переживають, щоб це не виявилася ангiна. Їм страшенно прикро, проте не може й бути й мови, що Джен вiзьме участь у виставi, запланованiй у той вечiр.

Кетрiн з Енн витрiщилися одна на одну – хоч раз iх об’еднав спiльний переляк.

– Нам доведеться вiдкласти виставу, – протягла Кетрiн. – А це – провал. Як тiльки настане грудень, звалиться повно роботи. Я завжди вважала нерозумним влаштовувати виставу в цей час.

– Ми не вiдкладаемо виставу, – вiдповiла Енн, блиснувши зеленими очима, що могли позмагатися зi Джен.

Вона не збиралася дiлитися цим iз Кетрiн Брук, однак була бiльш нiж просто певна: Джен Прингл здорова-здоровiсiнька. Був у тiй справi задiяний ще хтось iз Принглiв чи нi, та все пiдлаштували зумисно, бо виставу органiзувала вона, Енн Ширлi.

– Ну, хiба ви дiйсно так думаете! – зневажливо стенула плечима Кетрiн. – Але що ви задумали? Дати комусь читати роль? Тодi вистава приречена… Уся вистава про Марiю Стюарт.

– Софi Синклер може зiграти не гiрше за Джен. Сукня iй пiдiйде, на щастя, вона у вас, а не в Джен.

П’есу поставили того ж вечора, i зала була переповнена. Ощасливлена Софi грала Марiю Стюарт… вона настiльки увiйшла в роль, як i близько не вдалося б Джен… вона здавалася Марiею Стюарт у своiй оксамитовiй сукнi, прикрашенiй оборками й розцвiченiй коштовностями. Саммерсайдськi учнi, якi завжди бачили Софi в негарних простеньких платтях з темного саржу, безформному пальтечку й потертих капелюшках, дивилися на неi зi широко розплющеними вiд здивування очима. Одразу пiсля вистави наполягли на тому, щоб Софi ввiйшла до театрального гуртка – Енн власноруч оплатила за неi внесок, i вiдтодi та почала вважатися однiею з учениць, з якими в саммерсайдськiй школi слiд рахуватися. Однак нiхто навiть i не пiдозрював, а найменше за всiх – сама дiвчинка, що того вечора вона стала на шлях, який приведе ii до лаврiв. За двадцять рокiв на Софi Синклер чекала кар’ера однiеi з провiдних американських актрис. Проте, напевне, жоднi оплески нiколи не лунали для неi так солодко, як той шквал аплодисментiв, пiд який впала завiса в залi саммерсайдського мунiципалiтету.

Повернувшись з вистави, панi Прингл мала таке розказати своiй доньцi, Джен, що та аж позеленiла б iз заздрощiв, якщо ранiше не встигла. Хоч раз, як iз серцем зауважила Ребекка Дью, Джен заслужено дiстала на горiхи. А остаточним результатом стала вихватка в шкiльному творi.

Енн спустилася до старого кладовища стежкою, глибоко вибитою у високих кам’яних насипах, порослих мохом i облямованих плюмажами примерзлоi папоротi. Уздовж стежини через певнi промiжки росли стрункi гостроверхi осокори, з яких листопадовий вiтер ще не встиг здерти останне листя, вирiзняючись темними стовбурами на аметистовому тлi пагорбiв у далинi; проте старе кладовище, де половина гробiвцiв п’яно похилилася вбiк, оточував по периметру ряд високих понурих смерек. Енн не сподiвалася узагалi когось тут застати, а тому трохи збентежилася, коли одразу за цвинтарною брамою натрапила на панну Валентайн Картлоу, з довгим делiкатним носом, тонкими делiкатними вустами, делiкатними опущеними плечима й загалом непереборними манерами вихованоi панночки. Звiсно, Енн була знайома з панною Валентайн, хто ж у Саммерсайдi не знав цiеi особи? Вона була «тою» мiсцевою кравчинею, i якщо чогось та й не знала про жителiв, живих чи спочилих у Бозi, значить воно не вартувало уваги. Спершу Енн планувала наодинцi поблукати цвинтарем, почитати химернi старовиннi епiтафii й розгадати прiзвища забутих закоханих, схованi пiд лишайником на плитах. Проте iй не вдалося уникнути панну Валентайн, коли та пiдхопила ii попiдруч, i вони рушили вiддати честь тiй частинi кладовища, де, вочевидь, лежало стiльки Картлоу, скiльки ж Принглiв. У жилах панни Валентайн не текло нi краплi принглiвськоi кровi, а один з улюблених учнiв Енн доводився тiй племiнником. Тож бути з нею люб’язною не коштувало Енн надвеликих моральних зусиль, хiба що слiд було пильнувати, щоб, бува, не натякнути, що вона «заробляе на хлiб шиттям». Подейкували, панна Валентайн бере такi натяки надто близько до серця.

– Гарно, що я тут опинилася цього вечора, – сказала панна Валентайн. – Я можу вам розповiсти все про кожного, хто тут похований. Завжди кажу: знай кожен скелет як своi п’ять пальцiв – тодi прогулянка цвинтарем не тяжiтиме на душi, як могила над покiйником. Тут менi подобаеться бiльше, анiж на новому кладовищi. Тут поховано лише членiв давнiх родин, а на новому ховають усiх пiдряд. У цьому кутку спочивають Картлоу. Боже, скiльки похоронiв пережила наша родина.

– Думаю, таке можна сказати про кожний старовинний рiд, – промовила Енн, оскiльки панна Валентайн явно очiкувала почути щось у вiдповiдь.

– Тiльки не кажiть, що в якiй-небудь сiм’i було бiльше небiжчикiв, анiж у нашiй, – ревниво заперечила панна Валентайн. – У нас усi тануть як свiчки. Бiльшiсть зводять у могилу сухоти. Тут спочивае моя тiтонька Бессi. Якщо колись на свiтi й були святi, то вона – одна з них. Проте, без сумнiву, про тiтоньку Цецилiю, ii сестру, послухати набагато цiкавiше. Той останнiй раз, коли я взагалi ii побачила, вона менi сказала: «Сiдай, сонечко, сiдай. Я помру сьогоднi десять хвилин на одинадцяту, та це аж нiяк не означае, що нам не варто востанне смачно поплiткувати». І знаете, що дивно, панно Ширлi? Вона таки вiдiйшла у вiчнiсть об одинадцятiй десять у той же вечiр. Скажiть, i звiдки вона знала?

Енн не могла сказати.

– Тут поховано мого прапрапрадiда. Вiн з’явився на свiт у 1760 i жив з того, що майстрував прядки. За все свое життя вiн, як подейкували, зробив iх чотирнадцять тисяч. Коли пастор читав над небiжчиком: «Вони вiд праць своiх заспокояться, бо дiла iхнi iдуть слiдом», старий Майром Прингл завважив, що в такому випадку шлях мого пра-прапрадiда на небеса буде увесь захаращений прядками. Вважаете, що такий коментар свiдчить про гарнi манери, панно Ширлi?

Якби це видав будь-хто, а не Прингл, Енн, можливо, не так рiшуче вiдказала б: «У жодному разi», дивлячись на надгробну плиту, оздоблену черепом i схрещеними кiстками так, наче сама сумнiвалася в увiчливостi того коментаря.

– Тут поховано мою кузину Дору. Вона була одружена тричi, проте всi ii чоловiки вмерли наглою смертю. Схоже, Дорi нiяк не щастило зi здоровими обранцями. Останнiй – Бенджамiн Баннiнг… вiн лежить не тут… спочивае в Лоувейлi поруч зi своею першою дружиною… вiн нiяк не мiг змиритися зi своею кончиною. Дора казала йому, що вiн iде в кращий свiт. «Може бути, може бути, але я ж то звик до дехвектiв цього свiту», – казав бiдолашний Бен. Вiн прийняв якiсь пiгулки, аж шiстдесят одну штуку, проте ще довго згасав. А тут лежить уся сiм’я дядька Дейвiда Картлоу. Бiля кожного надгробка росте кущ чайноi троянди, i тiльки гляньте, як вони квiтують! Я щолiта навiдуюся сюди й збираю квiти, щоб перетерти iх зi цукром. Шкода було б, якби вони пропали без ужитку, правда?

– Я… Правда.

– Тут спочивае моя бiдолашна молодша сестра, Гаррiет, – зiтхнула панна Валентайн. – У неi було розкiшне волосся… десь приблизно такого вiдтiнку, як у вас… можливо, не таке руде. Воно сягало iй до колiн. У неi на той момент був наречений. Кажуть, ви теж маете нареченого. Я нiколи не горiла бажанням вийти замiж, проте, як на мене, було б гарно мати нареченого. Звичайно, я мала такi можливостi… мабуть, я занадто перебiрлива… але ж не може дiвчина з роду Картлоу вийти замiж за першого стрiчного?

Нi, схоже було, що не може.

– Френк Дiгбi… отам у кутку пiд оцтовими деревами… пропонував менi руку й серце. Я таки трохи пошкодувала, що тодi йому вiдмовила… але ж вийти за якогось Дiгбi! Вiн одружився з Джорджиною Труп. Вона завжди трохи запiзнювалася до церкви, щоб покрасуватися у своiх убраннях. Вона обожнювала гарне вбрання. Їi поховали в такiй гарнiй блакитнiй сукнi… Я пошила ту сукню iй на весiлля, проте зрештою вона вдягла ii на власний похорон. У неi було трое гарненьких дiток. Вони здебiльшого колись сидiли на лавi попереду мене в церквi, а я iх завжди вгощала льодяниками. Уважаете, що неправильно давати дiтям цукерки в церквi, панно Ширлi? Не м’ятнi… м’ятнi льодяники можна… у них е щось таке святе, правда? Проте тi бiдолахи iх не люблять.

Коли тема Картоу вечерпалася, розповiдi панни Валентайн стали дещо приперченiшi. Та це не надто важило, якщо йшлося не про Картлоу.

– Тут лежить стара пана Рассела Прингла. Я часто мiркую, у рай вона потрапила чи в пекло.

– Чого б це? – трохи шоковано вiдкрила рота Енн.

– Вона нiколи не терпiла своеi сестри, Мерi Енн, що упокоiлася за кiлька мiсяцiв до того. «Якщо Мерi Енн на небесах, ноги моеi там не буде». А вона була не з тих, хто кидае своi слова на вiтер. Як усi Прингли. Вона була iхньоi кровi й вийшла за свого кузена Рассела. А це – дружина Дена Прингла. Дженет Бiрд. Досягла сiмдесяти рокiв в день своеi смертi. Ходили чутки, що вона начебто вважала, нiби прожити на день довше, анiж двiчi по тридцять i десять, буде неправильно, бо стiльки жити людинi записано в Бiблii. Правда, часом плетуть такi нiсенiтницi? Я чула, що померти – едине, на що взагалi наважилася зробити панi Прингл, не спитавши дозволу в чоловiка. Знаете, сонечко, що вiн зробив, не вподобавши собi капелюшок, який вона собi купила?

– Не уявляю.

– Вiн його зжер, – серйозно промовила панна Валентайн. – Звiсно, то був жiночий капелюшок… iз мереживом i квiтками… без пiр’iн. Та все ж вiн явно був нестравний. Наскiльки я розумiю, його доволi довго терзав бiль у шлунку. Звiсно, я не бачила на власнi очi, як вiн з’iв капелюшок, проте мене завжди запевняють, що iсторiя – чистiсiнька правда. Гадаете, то правда?

– Мене б не здивувала жодна iсторiя з Принглами, – iз серцем вiдповiла Енн.

Панна Валентайн спiвчутливо потисла iй руку.

– Менi вас шкода… щиро жаль. Вони просто жахливо з вами поводяться. Проте в Саммерсайдi не однi Прингли.

– Інколи менi здаеться навпаки, – сумно посмiхнулася Енн.

– Помиляетеся. Чимало саммерсайдцiв хотiли побачити, як ви берете гору над Принглами. Ви тiльки не здавайтеся, що б вони там не робили. Це в них просто дiдько засiвся. Та вони стоять горою один за одного, а панна Сара вже бачила того свого кузена директором школи.

– Тут лежить зi сiм’ею Натан Прингл. Натан був завжди переконаний, що дружина намагаеться його втруiти, та йому, видно, було однаково. За його словами, це додавало життю гостроти. Якось вiн наче запiдозрив був, що вона домiшала у вiвсянку миш’як. Вiн вийшов i згодував ту кашу свинi. За три тижнi свиня вiдкинула ратицi. Та Натан заявив, що то, мабуть, тiльки нещасливий збiг, i що б там не було, вiн не впевнений, чи то та сама свиня. Зрештою дружина померла ранiше за нього, а вiн сказав, що вона завжди була йому зразковою жiнкою, окрiм хiба що того единого випадку. Як на мене, вважати пiдозри марними було б виявом милосердя.

«Священнiй пам’ятi панни Кiнсi присвячуеться», – здивовано прочитала Енн.

– Що за дивна епiтафiя! Хiба вона не мала прiзвища?

– Якби й так, то воно було нiкому не вiдоме. Приiхала з Новоi Шкотii[8 - Ідеться про канадську провiнцiю на пiвденному сходi краiни (прим. пер.).] й сорок рокiв пропрацювала в Джеймса Прингла Вона назвалася панна Кiнсi, i так тут ii всi й кликали. Вона зненацька померла, а тодi з’ясувалося, що нiхто не знав, як ii звати, а в неi не було тут жодноi рiднi. Тож iй поставили цей гробiвець… сiм’я Джорджа Прингла влаштувала iй гiдний похорон й заплатила за пам’ятник. Вона була вiрною, роботящою, та якби з нею зустрiтися, то можна було б подумати, що вона так i вродилася панною Кiнсi. Тут лежать Морлi. Я була на iхньому золотому весiллi. Яку метушню влаштували: уявiть, подарунки, промови й квiти, дiтей, що з’iхалися до батькiвського дому, i старих, якi посмiхаються й кивають гостям, i просто ненавидять одне одного настiльки, наскiльки вони здатнi.

– Ненавидять?

– Люто ненавидять, сонечко. То був «секрет Полiшинеля». Вони роками не терпiли одне одного… власне, майже все свое спiльне життя. Вони сварилися, вертаючись iз церкви пiсля вiнчання. Я часто задумуюся, як тут iм вдаеться так мирно лежати пообiч.

Енн уже вкотре здригнулася. Сидiти за одним столом… лежати в одному лiжку… iти до церкви хрестити дiтей… й увесь час ненавидiти одне одного, – та це ж просто жахливо! Але спершу вони б мали кохати одне одного. Невже можливо, що й вони з Гiлбертом отак колись… нiсенiтницi! Прингли починали брати ii за живе.

– А тут лежить красень Джон Мак-Табб. Завжди пiдозрювали, начебто Аннета Кеннедi втопилася саме через нього. Усi Мак-Табби – хоч з лиця воду пий, проте iм не можна було вiрити на слово. А тут колись стояв пам’ятник дядьку Джона, Семюелу. Вiн, подейкували, п’ятдесят рокiв тому загинув у морi. Коли вiн вернувся живiсiнький-здоровий, родичi знесли ту плиту. Чоловiк, у якого вони придбали могильний камiнь, вiдмовився його забрати, тому дружина дядька Семюела взяла його замiсть стiльницi. Хто таке бачив – мармурова плита на кухнi! Вона запевняла, що той старий надгробок просто iдеальний, щоб замiшувати тiсто. Малi Мак-Табби вiчно приносили до школи пирiжки, на яких красувалися опуклi цифри й лiтери… уривки епiтафii. Вони iх щедро роздавали, проте я нiколи не могла себе пересилити, щоб якогось iз них скуштувати. У мене своi дивацтва. Тут спочивае пан Гарлi Прингл. Якось йому довелося спустити Пiтера Мак-Табба, вирядженого в чепчик, у тачцi по Мейн-стрiт, коли той програв парi. Усi самерсайдцi висипали на вулицю подивитися… усi, крiм Принглiв, звiсно. Тi ледь крiзь землю не провалилися вiд сорому. А тут – Мiллi Прингл. Я захоплювалася Мiллi, хоч вона й iз Принглiв. Яка вона була красуня, а жвава, як фея. Часом менi здаеться, що в такi вечори, як ото сьогоднi, вона, без сумнiву, вислизае зi свого гробiвця й танцюе, як робила за життя. Та, як на мене, ревнiй християнцi слiд гнати вiд себе подiбнi думки. Це могила Герба Прингла. Вiн не належав до тих понурих Принглiв. Постiйно всiх смiшив. Якось вiн розреготався просто на вiдправi… коли з квiтiв на капелюшку Мети Прингл випала миша, коли та молилася. Менi тодi було не до смiху. Звiдки я знала, куди подiлася та миша. Я мiцно обгорнула щиколотки спiдницями й так iх тримала, доки не скiнчилася вiдправа, та проповiдь менi була зiпсована. Герб сидiв позаду й просто рикнув менi у вухо. Тим, хто мишi не завважив, здалося, наче б вiн з’iхав iз глузду. Я думала, його смiх нiколи не стихне. Був би вiн живий, вiн би за вас заступився, нiяка тiтка Сара його б не злякала. А це, звичайно, пам’ятник капiтану Абрагамовi Принглу.

Пам’ятник височiв над цiлим кладовищем. На квадратному постаментi, сформованому з чотирьох похилих кам’яних платформ, здiймалася чимала мармурова колона, увiнчана неоковирно оздобленою урною, пiд якою трубив у рiг пухкенький херувимчик.

– Як потворно! – щиро озвалася Енн.

– Невже? – схоже, ii зауваження радше шокувало панну Валентайн. – Коли його звели тут, вiн уважався неймовiрно гарним. А це мае бути Гавриiл зi сурмою. Як на мене, вiн робить кладовище набагато елегантнiшим. Постамент вийшов дорогим. Капiтан Абрагам був дуже гiдним старим. Як прикро, що його вже немае на свiтi. Був би вiн живий, вони б так вас не цькували. Не дивно, що Сара й Еллен настiльки пишаються батьком, хоча, як на мене, вони трохи переборщують.

Бiля цвинтарноi брами Енн обернулася й озирнулася назад. Спокiйна химерна тиша огорнула завмерлу землю, над якою не чувся подих вiтру. Мiсячнi променi довгими пальцями саме пронизували смереки, що западали в темряву, торкаючись то тут, то там гробiвцiв, i вирисовуючи помiж ними химернi тiнi. І все ж цвинтар не був сумною мiсциною.

Дiйсно, пiсля оповiдок панни Валентайн, видавалося, що люди, похованi тут, – живi.

– Я чула, ви письменниця, – тривожно сказала панна Валентайн, коли вони спускалися стежкою. – Ви ж не напишете все те, про що я вам розказала?

– Не напишу, можете не хвилюватися, – запевнила ii Енн.

– Думаете, дiйсно негарно… небезпечно… згадувати покiйникiв злим словом? – iз ноткою тривоги прошепотiла панна Валентайн.

– Як на мене, не зовсiм те чи iнше, – вiдповiла Енн. – Тiльки… трохи несправедливо… як бити когось, хто не може дати вiдсiчi. Але ж ви нi про кого нiчого такого жахливого не розказали, панно Картлоу.

– Я ж розповiла, як Натан Прингл пiдозрював свою жiнку.

– Проте ви залишили iй шанс на виправдання, – i панна Валентайн пiшла додому з легким серцем.




VI


«Цього вечора я зробила виправу до цвинтаря, – написала Енн у листi до Гiлберта, повернувшись додому. – Який гарний вираз, ‘‘зробити виправу’’, я використовую його за кожноi нагоди. Дивно стверджувати, що менi сподобалася та прогулянка, але так воно i е. Панна Картлоу розповiла такi кумеднi iсторii. Гiлберте, комедiя й трагедiя настiльки переплелися в людському життi. Єдине, що нiяк не йде менi з думок – iсторiя тих двох, якi разом прожили 50 рокiв i весь час ненавидiли одне одного. Я не вiрю, що так було насправдi. Десь написано, що ‘‘ненависть – всього лиш любов, що помилилася шляхом’’. Я просто переконана, що за iхньою ненавистю ховалося справжне кохання… точнiсiнько як тодi, коли менi всi тi роки здавалося, наче я тебе не терплю, а я дiйсно кохала тебе… i, думаю, смерть вiдкрила iм очi на цю любов. Я щаслива, що усвiдомила свою любов ще за життя. А ще я усвiдомила, що й серед Принглiв е кiлька добрих людей – тих, що спочили в Бозi.

Минулого вечора, коли я серед ночi спустилася напитися води, то застала в коморi тiтоньку Кейт за процедурами з маслянкою. Вона попросила не прохопитися перед тiтонькою Чаттi… та назве все витребеньками. Я пообiцяла мовчати.

Елiзабет i далi приходить по молоко, хоча ‘‘Прислуга’’ давно вже забула про свiй бронхiт. Дивно, що вони дозволяють iй приходити, адже панi Кемпбел принглiвського роду. Минулого суботнього вечора Елiзабет… здаеться, вона тодi була Бет… побiгла, спiваючи, вiд мене, а я виразно чула, як при входi ‘‘Прислуга’’ iй каже: ‘‘Ось-ось настане недiля, нема чого тобi виспiвувати’’. Я певна: якби на те ii воля, то малiй заборонили б спiвати i в будь-який iнший день.

Того вечора Елiзабет мала нову сукенку винного кольору… вбирають вони ii гарно… вона задумано мовила: ‘‘Я вирiшила, що як одягну цю сукенку, то буду виглядати трiшки красивою, i пошкодувала, що мене не бачить тато’’. Звичайно, коли настане Завтра, вiн точно мене побачить… але менi часом здаеться, що Завтра приходить ой як повiльно. Шкода, що ми не можемо трiшечки пришвидшити час, панно Ширлi.

А тепер, найдорожчий, я мушу розiбратися з кiлькома задачками з геометрii. Задачi заступили те, що Ребекка називае моiми ‘‘лiтературними пробами’’. Страхiття, яке тепер терзае мене днями, – непосильна задача, що зненацька виринае на уроцi. А що б тодi заявили Прингли… що б вони тодi заявили!

Тим часом, оскiльки ти любиш мене та котяче царство, молися за нашого бiдолашного, убитого горем зневаженого кота. Нещодавно Ребеццi Дью в коморi попiд ногою пробiгла миша, i вiдтодi вона пашить обуренням: ‘‘Той Котисько тiльки iсть, спить, нiчого не робить i дозволяе мишам шастати по всiх усюдах! Це вже остання крапля’’. Тож вона турить його туди-сюди, зганяе з улюбленоi подушки, а ще… Я знаю напевне, бо застала ii на гарячому… вона не надто церемониться, коли лагiдно допомагае ногою вийти на двiр».




VII


Якогось вечора в п’ятницю пiд кiнець м’якого сонячного грудневого дня Енн вибралася до Лоувейла на вечерю. У Лоувейлi жив Вiлфред Брюс, вiн мешкав там зi своiм дядьком i перед тим сором’язливо запросив Енн до себе пiсля урокiв узяти участь у парафiяльнiй вечерi й провести вечiр з його родиною. Енн погодилася, сподiваючись, що зможе переконати дядька Вiлфреда дозволити племiннику й далi вiдвiдувати Саммерсайдську школу. Вiлфред переживав, що йому не вийде повернутися до школи пiсля Нового року. Вiн був розумний, працьовитий хлопець, й Енн вiдчувала до нього особливу прихильнiсть.

Не можна стверджувати, що вона була в особливому захватi вiд свого вiзиту, ii тiшила хiба що радiсть, яку Вiлфред мав з ii гостин. Його дядько з тiткою були чудернацькою парочкою, що не надто церемонилися з iншими. Суботнiй ранок виявився вiтряним i похмурим, снiгом сипало як з мiшка, i спершу Енн мiркувала, як iй провести день. Пiсля пiзньоi учорашньоi вечерi ii долали втома й сон, Вiлфред мав допомагати з прибиранням, а нiде пiд рукою не виявилося книжки. Тодi вона подумала про стару розбиту моряцьку скриню, яку вона напередоднi бачила в кутку вiтальнi нагорi, i пригадала прохання панi Стентон. Панi Стентон писала iсторiю округу й поцiкавилася в Енн, чи та знае, або може розшукати будь-якi старi щоденники чи документи, якi б iй згодилися.

– Звiсно, море корисного матерiалу лежить у Принглiв, – сказала вона Енн. – Але я не можу в них його просити. Знаете, Прингли й Стентони нiколи не товаришували.

– На жаль, i я не можу iх просити, – вiдповiла Енн.

– А я вiд вас цього не вимагаю. Я тiльки хочу, щоб ви дивилися в чотири ока, коли будете гостювати в саммерсайдцiв, а якщо знайдете чи почуете про будь-якi старi записники, карти чи щось на кшталт цього, постарайтеся iх менi дiстати. Ви й не уявляете, якi цiкавi записи трапляються менi в старих щоденниках… маленькi пазли справжнього життя, що змушують першопрохiдцiв цих земель ожити. Я хочу дiстати спогади, а ще метрики й родоводи для своеi працi.

Енн поцiкавилася в панi Брайс, чи в них, бува, немае якихось старих записiв. Панi Брайс похитала головою.

– Нi, наскiльки я знаю. Хвилинку… нагорi стоiть стара скриня дядька Ендi, – пожвавiшала вона. – У нiй могло б щось знайтися. Вiн колись плавав зi старим капiтаном Принглом. Я зараз вийду спитаю Данкана, чи можна вам в нiй понишпорити.

Данкан передав, що Енн може нишпорити всюди, де iй заманеться, i якщо вона «вискiпае якiсь ДУКУМЕНТИ», то може забрати iх собi. Вiн так чи iнак планував спалити корабельнi записи, а в скриню поскладати реманент. Тож Енн скористалася дозволом, але тiльки того й знайшла, що старий пожовклий щоденник, або судновий журнал, який Ендi Брюс, схоже вiв усi роки своеi служби. Енн скрасила понурий ранок тим, що захоплено читала його журнал. Ендi знався на моряцькому ремеслi й не один раз виходив у море з капiтаном Абрагамом Принглом, на котрого вiн, вочевидь, молився. Щоденник ряснiв одами, написаними з помилками, капiтановiй вiдвазi й винахiдливостi, особливо пiд час однiеi безрозсудноi затii обiгнути Мис Горн.[9 - Мис Горн – найпiвденнiша точка архiпелагу Вогняна Земля, славиться несприятливими погодними умовами (прим. пер.).] Проте, схоже, його захоплення не поширювалося на Абрагамового брата, Майрома Прингла, що теж ходив пiд вiтрилами, щоправда, вiн був капiтаном iншого судна.

«Сьогоднi був у Майрома Прингла. Дружина його збiсила, а вiн встав i вилив iй в обличчя склянку води».

«Майром повернувся. Його корабель згорiв, i вони сiли на шлюпки. Ледь не вмерли з голоду. Зрештою, С’ЇЛИ Джонаса Селькiрка, який застрелився. Жили з нього, поки iх не пiдiбрала ‘‘Мерi Дж.’’ Майром це сам менi РОСПОВІВ. Мабуть, думав, що жарт вдалий».

Енн здригнулася, прочитавши цей останнiй запис, що був тим бiльш вiдразливий, що безпристраснiше його констатував автор. Тодi Енн вiддалася на волю мрiям. У щоденнику не було нiчого, чим панi Стентон змогла б хоч якось скористатися, однак хiба вiн не зацiкавить панну Сару й панну Еллен, адже тут стiльки написано про iхнього улюбленого старого батька? А що, якби iй надiслати його? Данкан Брайс сказав, що Енн може розпоряджатися щоденником на свiй розсуд.

Нi, вона не надiшле. Чого б вона мала старатися догодити сестрам Прингл чи роздувати iхню смiховинну пиху, яка й вже й так забагато роздута? Вони спочатку заповзялися вижити Енн зi школи, i iм це вдавалося. Вони зi своiм кланом завдали iй поразки.

Того вечора Вiлфред вiдвiз ii додому до Лопотливих Тополей, i обидвое почувалися задоволенi. Енн вдалося вмовити Данкана Брюса, щоб Вiлфред завершив навчання в Саммерсайдськiй школi.

– Тодi за рiк я справлюся з Королiвським педагогiчним коледжем, а тодi навчатиму сам. Як я колись зможу вам вiддячити, панно Ширлi? Дядько нiкого б не послухався, проте ви йому подобаетеся. Вiн зiзнався менi в повiтцi: «Рудоволосi жiнки могли завжди крутити мною, як заманеться». Та, як на мене, вашi кучерi тут нi до чого, панно Ширлi, хоч вони й розкiшнi. Справа у ВАС».

О другiй ночi Енн прокинулася й вирiшила, що надiшле в Кленовий Пагорб щоденник Ендi Брюса. Зрештою старi ледi трiшечки iй сподобалися. А як мало було в iхньому життi речей, якi на дрiбку скрасили б те життя… хiба тiльки гордiсть за свого батька. О третiй Енн вкотре прокинулася й вирiшила, що не надсилатиме. Дiйсно, чого б це iй старатися для панни Сари, що при нiй удавала глуху! О четвертiй ii вчергове взяли сумнiви. Урештi-решт Енн твердо наважилася вiдiслати щоденник. Вона не буде дрiб’язковою. Енн смертельно боялася видатися дрiб’язковою… як Паi.

Вирiшивши таким чином свою проблему, Енн заплющила очi, щоб нарештi мiцно заснути, мiркуючи про те, як чудово прокинутися посеред ночi й слухати першу завiрюху, що розгулялася навколо вежi, а тодi вмоститися пiд ковдрою й знову поринути в сон.

Уранцi в понедiлок вона старанно загорнула щоденник i надiслала його паннi Сарi разом iз записочкою.



«ШАНОВНА панно ПРИНГЛ!

Можливо, Вас зацiкавить цей старий щоденник. Пан Брюс вiддав менi його для панi Стентон, яка пише iсторiю нашого округу, але менi здаеться, що вона ним не скористаеться, тож я подумала, що Ви, можливо, захочете його собi повернути.



З повагою,

ЕНН ШИРЛІ».


– Жах, яка офiцiйна записка, – подумала Енн, – але я не можу писати iм iнакше. І мене б нiтрохи не здивувало, якби вони хутенько повернули щоденник у Лопотливi Тополi.

У прекрасних блакитних сутiнках того раннього зимового вечора Ребекка Дью зазнала найбiльшого за все свое життя збентеження. Екiпаж з Кленового Пагорба прокотився провулком Примар, проiхав по пухнастому снiжку, а тодi став перед парадним входом. З нього вийшла панна Еллен, а за нею… на превелике здивування всiх… панна Сара власною персоною, що рокiв iз десять не виiжджала за межi Кленового Пагорба.

– Вони прямують до парадних дверей, – аж рота роззявила Ребекка Дью, охоплена панiкою.

– Куди б iще прямував Прингл? – зауважила тiтка Кейт.

– Звичайно… звичайно… проте дверi заклинило, – з трагiчною ноткою вiдказала Ребекка. – Вони справдi не вiдчиняються… ви ж знаете. Востанне ми вiдчиняли iх минулоi весни, коли влаштували генеральне прибирання. Це вже остання крапля.

Параднi дверi дiйсно не пiддавалися… проте Ребекка Дью розпачливим ривком iх розчахнула i провела вiдвiдувачок з Кленового Маетка до вiтальнi. «Дяка Боговi, ми нинi розпалили камiн, – подумала вона. – Я тiльки сподiваюся, що на диванi не залишилася шерсть Того Котиська. Якщо на сукнi Сари Прингл опиниться котячий ворс з нашоi вiтальнi…»

Уявити собi наслiдки того Ребекка Дью просто не зважилася. Вона пiднялася у вежу й закликала Енн до вiтальнi, пiсля того, як панна Сара поцiкавилася, чи панна Ширлi вдома, а тодi вирушила на кухню, просто згоряючи вiд цiкавостi, що заради всього святого змушуе старих панн зустрiтися з панною Ширлi.

– Якщо запахло ще якимись цькуваннями, – зловiсно мовила Ребекка Дью.

Сама Енн з вiдчутним неспокоем спустилася до вiтальнi. Невже вони прийшли, щоб iз колючою насмiшкою повернути iй щоденник?

Коли Енн увiйшла, ii зустрiла низенька, зморщена й сувора панна Сара, що заявила без усяких передмов:

– Ми прийшли з капiтуляцiею, – гiрко сказала вона. – Що ще нам залишаеться… звiсно, ви знали все, коли знайшли той скандальний запис про бiдолашного дядька Майрома. Це вигадки… це не може бути правдою. Дядько Майром просто пiдiймав Ендi Брюса на глузи. Ендi так легко брав усе за чисту монету. Та кожен, хто не належить до нашоi родини, залюбки повiрить у його слова. Ви знали, що ми б перетворилися б на посмiховисько… й гiрше. Яка ви розумна. Ми це визнаемо. Джен вибачиться й надалi буде поводитися чемно. Я, Сара Прингл, даю вам свое слово. Будь ласка, пообiцяйте, що не розкажете панi Стентон… нiкому не розкажете… ми зробимо все, про що ви попросите… все.

Панна Сара зiм’яла свою тонку мереживну хустинку у своiх тендiтних руках, на яких проступали блакитнi вени.

Вона буквально тремтiла.

Енн витрiщилася на неi iз жахом… i здивуванням. Нещаснi старенькi! Вони, було, вирiшили собi, що iх шантажують!

– Що за прикре непорозумiння! – вигукнула вона, вклавши тремтячi долоньки панни Сари у своi. – Я… Менi навiть не снилося, що ви подумаете, нiби я намагаюся… я прислала вам той щоденник, бо вирiшила, що ви б хотiли одержати всi тi цiкавi деталi про свого славнозвiсного батька. Я й не думала нiкому показувати чи розказувати про той iнший невеличкий запис. Я вирiшила, що вiн не мае нi найменшого значення. І завжди так уважатиму.

На хвилю запала мовчанка. Тодi панна Сара обережно вивiльнила своi долонi, приклала хусточку до очей i сiла на диван, а ii витончене зморшкувате обличчя вкрилося легким рум’янцем.

– Ми… ми помилилися, дорогенька. i ми… ми ставилися до вас просто огидно. Ви нас вибачите?

За пiв години… пiв години, протягом якоi Ребекка Дью ледь не вмерла, сестри Прингл пiшли. Тi пiв години точилася дружня розмова навколо недражливих записiв у щоденнику Ендi. Бiля парадного входу панна Сара… що не мала нi найменших проблем зi слухом пiд час розмови… на хвильку вiдвернулася й витягла зi свого ридикюля клаптик паперу, помережаний гострим витонченим почерком.

– Я тодi майже забула… ми якось обiцяли панi Мак-Лiн рецепт фунтового кексу. Можете iй передати його? І сказати, що дуже важливо, аби тiсто впрiло… просто обов’язково. Еллен, твiй чепчик з одного боку нерiвно сидить. Краще поправ його, поки ми не вийшли. Ми… ми трохи перехвилювалися, поки збиралися.

Енн розповiла вдовам i Ребеццi Дью, що вiддала старий бортовий журнал Ендi Брюса паннам з Кленового Пагорба, а вони прийшли подякувати. Таке пояснення мало вгамувати iх цiкавiсть, хоча в Ребекки Дью постiйно було таке вiдчуття, наче за тим вiзитом крилося щось бiльше… набагато бiльше. Удячнiсть за старий вицвiлий щоденник, на якому виднiлися залишки тютюну, нiзащо не привела б саму панну Сару Прингл пiд параднi дверi Лопотливих Тополь. Тут крилося щось серйознiше… набагато серйознiше!

– Пiсля цього вiзиту я неодмiнно вiдчинятиму тi дверi раз на день! – поклялася Ребекка. – Просто щоб час вiд часу практикувати. Я там ледь не простяглася, коли вони таки пiддалися. Ну, що б там не було, тепер у нас е рецепт фунтового кексу. Тридцять шiсть яець! Якби ви позбулися Того Котиська й дозволили менi завести курей, ми б змогли раз на рiк дозволити собi принглiвський кекс.

Виголосивши це, Ребекка Дью помарширувала на кухню й поквиталася з долею тим, що налила Тому Котиську молока, знаючи, що йому хотiлося печiнки.

Вiйнi Принглiв i Ширлi настав край. Тiльки Прингли знали справжню причину, проте саммерсайдцi зрозумiли, що панна Ширлi сама-одна якимось дивним чином приборкала цiлiсiнький клан, що вiдтодi злагiднiв, мов ягня. Наступного дня Джен знову з’явилася на уроках i на очах усiх учнiв сумирно вибачилася перед Енн. Вiдтодi вона стала зразковою ученицею, а кожен юний Прингл наслiдував ii приклад. Що ж до старших Принглiв, то iх ворожiсть зiйшла, як уранiшня роса. Скарг на дисциплiну чи непосильне домашне завдання як i не бувало. Бiльше нiяких майстерних тонких шпильок вiд Принглiв. Вони буквально змагалися, хто буде з Енн люб’язнiшим. Без Енн не вiдбувалося жодних танцiв чи походiв на ковзанку. Бо, хоч той згубний щоденник потрапив у полум’я, куди його власноруч кинула панна Сара, прочитаного не зiтреш, а в панни Ширлi було що розказати, якби iй раптом схотiлося. Нiколи б не завадило, щоб та панi Стентон пронюхала, що капiтан Майром Прингл був канiбалом!




VIII


(Уривок iз листа до Гiлберта)



«Я зараз у своiй вежi, а Ребекка Дью виспiвуе на кухнi рiздвяний хорал[10 - Рядки з гiмну «There is a land of pure delight» (прим. пер.).]: ‘‘Чи можу я пiднятися, там, де стояв Мойсей?’’ А я згадую, що дружина пастора запросила мене спiвати в церковному хорi! Звiсно, Прингли замовили iй слiвце. Я можу спiвати в тi недiлi, коли залишаюся в Лопотливих Тополях. Прингли з подвiйним запалом прийняли мене в парафiяльну спiльноту… взяли мене обома руками. Неймовiрна родина!

Я вже побувала на трьох iхнiх вечiрках. Я нiкого не приструнювала, проте менi здаеться, всi iхнi дiвчата тепер пiдробляються пiд мою зачiску. Що ж, ‘‘наслiдувати – найщирiше лестити’’. І, Гiлберте, вони справдi дуже менi подобаються… я завжди вiдчувала, що вподобаю Принглiв, якщо вони менi дадуть такий шанс. Я навiть починаю пiдозрювати, що рано чи пiзно з’ясуеться, що й Джен менi до вподоби. Вона може бути милою, коли хоче, i ясно як день, що вона прагне бути такою.

Минулого вечора я вхопила лева за гриву в його ж лiгвиську… тобто, я смiливо пiднялася парадними сходами до квадратного портика Хвойного Маетка, оздобленого чотирма металевими урнами, побiленими вапном, i подзвонила у дверi. Коли вийшла панна Монкмен, я поцiкавилася, чи вона, бува, не вiдпустить Крихiтку Елiзабет на прогулянку зi мною. Я чекала на вiдмову, проте зникнувши в будинку й переговоривши з панi Кемпбелл, ‘‘Прислуга’’ повернулася й похмуро повiдомила, що я можу взяти Елiзабет, але просила не затримувати ii допiзна. Цiкаво, чи й з панi Кемпбелл дiсталися вiдповiднi вказiвки панни Сари.

Елiзабет спустилася, пританцьовуючи, темним маршем сходiв, схожа на маленьку фею у своему червоному пальтечку й зеленiй шапочцi, на радощах проковтнувши язика.

– Я вся хвилююся й тремчу, панно Ширлi, – прошепотiла вона, щойно ми вислизнули геть. – Я Беттi… Я завжди Беттi, коли так почуваюся.

Ми зайшли Дорогою-Що-Веде-На-Край-Свiту так далеко, як наважилися, а тодi повернулися. Здаеться, сьогоднi ввечерi гавань, що темнiла, розкинувшись на тлi багряного заходу, навiювала мрii про ‘‘безвiснi океани’’[11 - Безвiснi океани – алюзiя на поему Джона Кiтса «До солов’я» (прим. пер.).] й таемничi острови в незвiданих морях. Я затремтiла вiд захвату, побачивши цю картину, а маленька фея, яку я тримала за руку, – теж.

– Якби ми щосили побiгли, то попали б у захiд сонця, правда? – захотiла дiзнатися вона.

Менi згадався Пол зi своiми фантазiями про ‘‘краiну, де засинае сонце’’.

– Ми маемо дочекатися, коли настане Завтра, i тiльки тодi зможемо туди потрапити. Елiзабет, бачиш отой золотий острiв iз хмари просто над входом до гаванi? Давай удамо, що вiн – наш Острiв Щастя.

– Десь там унизу лежить один острiв, – замрiяно промовила Елiзабет. – Вiн називаеться Летюча Хмарина. Яка гарна назва, правда? Родом просто зi Завтра. Я бачу його з вiкон на горищi. Власник острова – один джентльмен iз Бостона, там у нього лiтнiй будинок. Але я вдаю, що острiв – мiй.

На порозi я схилилася й поцiлувала Елiзабет у щiчку, перш нiж та зникла в будинку. Нiколи не забуду виразу в ii очах. Гiлберте, ця дитина так i прагне любовi.

Сьогоднi, коли вона ввечерi прийшла по молоко, я помiтила, що вона заплакана.

– Вони… вони змусили мене змити ваш поцiлунок, панно Ширлi, – хлипало дiвча. – Я бiльше нiзащо не буду вмиватися. Я дала клятву. Тому що я не хотiла змивати ваш поцiлунок. Сьогоднi зранку я втекла до школи невмивана, але увечерi ‘‘Прислуга’’ просто силомiць змила його.

Я зберiгала серйозний вигляд.

– Як же ти зможеш прожити все життя, нi разу не вмивавшись, сонечко? Не переживай за поцiлунок. Я тебе цiлуватиму щовечора, коли ти приходитимеш по молоко, i тодi байдуже, що вiн змиеться наступного ранку.

– Ви – одна-едина на цiлий свiт, хто мене любить. Коли ви зi мною розмовляете, менi пахне фiалками.

Нiкому нiколи ще не робили гарнiшого комплiменту. Але я не могла просто взяти й пропустити повз вуха те, що вона сказала спочатку.

– Елiзабет, бабуся тебе любить.

– Неправда… вона мене ненавидить.

– Ти просто трiшечки-трiшечки не розумiеш. Твоя бабуся й панна Монкман – двi старi жiнки, а старi легко хвилюються через дрiбницi. Звiсно, ти часом iм надокучаеш. І, звiсно, за iхньоi молодостi дiтей виховували набагато суворiше, нiж тепер. Вони дотримуються традицiй.

Та я зрозумiла, що Елiзабет моi слова не переконують. Щиро кажучи, вони ii не люблять, i вона про це знае. Вона обережно озирнулася на будинок, що переконатися, чи зачиненi дверi. А тодi зумисне заявила:

– Бабуся й ‘‘Прислуга’’ – просто двi старi тиранки, i коли настане Завтра, я назавжди вiд них утечу.

Менi здаеться, вона чекала, що я закам’янiю вiд жаху. Насправдi в мене пiдозри, що Елiзабет сказала це лише для того, щоб справити враження. Я лише розсмiялася й поцiлувала ii. Сподiваюся, Марта Монкман бачила нас у ту мить з кухонного вiкна.

Із вiкна вежi лiворуч менi видно весь Саммерсайд. Зараз вiн просто нагромадження привiтних бiлих дашкiв… нарештi привiтних, адже Прингли привiтали мене у своему товариствi. Подекуди в мансардних вiкнах палае свiтло. Подекуди видно подихи примарно-сiрого диму. Низько нависле над усiм цим небо густо всипане зорями. ‘‘Мiсто у сон поринае’’[12 - Із поеми Альфреда Теннiсона «Лицар Галахад» (прим. пер.).]. Яка чудова фраза! Пам’ятаеш… ‘‘Ішов Галахад, а мiста в сон поринали?’’

Я така щаслива, Гiлберте. Менi не доведеться на Рiздво з поразкою й ганьбою iхати в Зеленi Дахи. Яке чудове життя… неймовiрно чудове.

Як i фунтовий кекс панни Сари. Ребекка Дью таки замiсила тiсто й змусила його ‘‘впрiти’’ вiдповiдно до вказiвок… що означало всього-на-всього вкрити кiлькома грубими шарами обгорткового паперу й ще кiлькома рушниками й залишити настоюватися на три днi. Можу його порекомендувати.

(У словi ‘‘рекомендувати’’ ‘‘е’’ чи ‘‘и’’? Хоч у мене диплом гуманiтарiя, та я завжди сумнiваюся. Цiкаво, що, якби Прингли дiзналися про це до того, як я знайшла щоденник Ендi!)»




IX


Одного лютневого вечора Трикс Тейлор згорнулася клубочком у вежi, поки за шибами свистiла маленька хурделиця, а та явно крихiтна грубка муркотiла, наче розжарений чорний кiт. Трикс виливала Енн своi жалi. Енн виявляла, що з усiх сторiн потроху перетворюеться на повiрницю. Усi знали, що вона мае нареченого, тому жодна саммерсайдська дiвчина не боялася, що Енн стане можливою суперницею, а ще щось у нiй вселяло певнiсть: iй можна довiритися.

Трикс прийшла запросити Енн на вечерю, заплановану наступного дня. Трикс була веселим пухким дiвчам, рум’янощоким i з блискучими карими очима, i не схоже, що у двадцять життя тягарем налягало iй на плечi. Та, з’ясувалося, що й у неi не все так гладко.

– Завтра увечерi в гостi приiжджае професор[13 - У американських навчальних закладах професором називають викладача (прим. пер.).] Леннокс Картер. Тому ми так хочемо, щоб i ти прийшла. Вiн тепер очолюе кафедру сучасних мов у Редмондi й стiльки всього знае, тому нам за столом треба спiврозмовника з розумною головою. Ти ж знаеш, нi я, нi батько, хоч вiн i Прингл, не можемо похвалитися особливою кмiтливiстю. А Есме… Енн, ти ж знаеш, яка вона мила, i до того ж направду тямовита, але така сором’язлива, що навiть не може скористатися тiею своею головою поруч iз професором Картером. Вона по вуха в нього закохана. Це жалюгiдно. Я дуже люблю Джоннi… але щоб я отак перед ним розкисала!

– Вони з професором Картером зарученi?

– Ще нi… не офiцiйно. Та Енн, вона так надiеться, що цього разу вiн плануе попросити ii руки. Хiба вiн би приiжджав би сюди до своеi кузини просто серед семестру, якби мав на думцi дещо iнше? Надiюся, вiн так i зробить, iнакше бiдолашна Есме просто помре. Але, мiж нами, вiн мене не зачарував аж так, щоб я хотiла з ним породичатися. За словами Есме, вiн украй вередливий, а вона страшно переживае, що ми йому не сподобаемося. Якщо вiн нас не вподобае, то нiколи не попросить ii руки, вважае вона. Тому ти тiльки уяви, як вона надiеться, що завтра за вечерею все пройде гладесенько. Не розумiю, чого б мало бути навпаки… Мама пречудово готуе, у нас добра прислуга, а Прингла я пiдкупила половиною своiх щомiсячних кишенькових, щоб вiн тiльки поводився як годиться. Звiсно, Картер i йому не до вподоби… каже, що вiн – ще той франт… проте Картер кохае Есме. Хоч би батька не охопили меланхолiя!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63937052) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Американський пампух-бублик – донат (прим. пер.)




2


Самюель де Шамплен – засновник французьких провiнцiй у Канадi, укладав союзи з iндiанськими племенами гуронiв (прим. пер.).




3


Фунтовий кекс (англ. poundcake) – традицiйна випiчка, де припадае по фунту (близько 0,5 кг) чотирьох складникiв (борошна, яець, цукру й масла), звiдси й назва (прим. пер.).




4


Скай – один з островiв з архiпелагу Внутрiшнiх Гербридiв, другий за величиною острiв Шотландii (прим. пер.).




5


Мiнденська битва – одна з битв Семилiтньоi вiйни (1759), перемогу в якiй досi щороку 1 серпня згадують деякi британськi пiдроздiли (прим. пер.).




6


Дагеротип – фото, одержане внаслiдок першого практичного способу зйомки з використанням йодованого срiбла, зображення виходили досить чiткi, проте iх не можна було скопiювати (прим. пер.).




7


Лорд Дарнлi – принц-консорт королеви Шотландii Марii Стюарт. Вiн на чолi зi змовниками вбив ii секретаря, Девiда Рiччо, що згодом використали як привiд усунути самого Дарнлi й звинуватити в цьому королеву (прим. пер.).




8


Ідеться про канадську провiнцiю на пiвденному сходi краiни (прим. пер.).




9


Мис Горн – найпiвденнiша точка архiпелагу Вогняна Земля, славиться несприятливими погодними умовами (прим. пер.).




10


Рядки з гiмну «There is a land of pure delight» (прим. пер.).




11


Безвiснi океани – алюзiя на поему Джона Кiтса «До солов’я» (прим. пер.).




12


Із поеми Альфреда Теннiсона «Лицар Галахад» (прим. пер.).




13


У американських навчальних закладах професором називають викладача (прим. пер.).