Книга - Енн із Зелених Дахів

Енн iз Зелених Дахiв
Люси Мод Монтгомери


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Канадська письменниця Люсi Мод Монтгомерi (1874-1942) дебютувала в лiтературi, розповiвши напрочуд просту iсторiю. Вона починаеться з того, що немолодi й самотнi Метью та Мерил Катберти вирiшили взяти з притулку хлопчика, щоб вiн допомагав iм по господарству. Однак сталося так, що на фермi опинилася рудоволоса, всипана веснянками дiвчинка Енн Ширлi. Знадобився час, щоб жителi Ейвонлi, що на островi Принца Едварда, вiдкрили iй серця. Зате читачi полюбили героiню Зелених Дахiв одразу й назавжди. Книжка принесла авторцi-початкiвцю нечувану славу й надихнула до написання ще семи. Всi вони вийшли у видавництвi «Фолiо».





Люси Мод Монтгомери

Енн iз Зелених Дахiв



© Б. Носенок, переклад украiнською, 2020

© Т. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




I. Сюрприз для панi Рейчел Лiнд







Будинок панi Рейчел Лiнд стояв поблизу широкоi дороги, що вела до Ейвонлi, а згодом пiрнала в невелику долину, облямовану з обох бокiв заростями вiльхи й папоротей. Там ii перетинав струмок, що мав початок далеко в лiсах, якi оточували старий двiр Катбертiв.

Спочатку вiн свавiльно стрибав каскадами й розливався невеличкими ставочками-калюжами, та коли добирався до Долини Лiнд, стишувався до легкого дзюркотiння. Рiч у тiм, що навiть струмок не наважувався протiкати повз будинок панi Рейчел Лiнд без належноi тактовностi. Вiн, ймовiрно, розумiв, що панi Рейчел, сидячи бiля вiкна, карбуе в пам’ятi кожну деталь, будь-якi перемiщення включно зi струмком i невгамовними дiтьми. Ба бiльше: якщо вона помiтить що-небудь дивне або недоречне, то не заспокоiться, поки не дiзнаеться, з якого дива коiться таке неподобство.

Багато жителiв Ейвонлi та iнших населених пунктiв, що поблизу цього маленького мiстечка, полюбляють сунути носа в чужий город, геть-чисто занехаявши власний. Та це не про панi Рейчел Лiнд, яка хоч i переймаеться справами ближнiх, проте й про своi добре дбае. Вона вправна господиня – будинок охайний хоч кашi кинь. А майстриня яка! Та ще й залюбки передае свое вмiння iншим – коли зорганiзувала гурток рукодiлля вiд, дiвчаток вiдбою не було. Не обходяться без неi й заняття недiльноi школи, а робота благодiйноi органiзацii при мiсцевiй церквi та товариства пiдтримки мiсiонерiв то й взагалi на нiй тримаеться.

Та попри, здавалося б, неймовiрну зайнятiсть у Рейчел Лiнд цiлком вистачало часу, щоб, зручно влаштувавшись бiля вiкна на кухнi, довгими годинами плести товстi бавовнянi ковдри й заразом спостерiгати за дорогою, яка спочатку повертала в долину, а потiм вилася вгору крутим пагорбом. Ковдр уже шiстнадцять – iз шанобливим трепетом у голосi повiдомляли одна однiй ейвонлiвськi господинi.

Слiд зазначити, що мiстечко розкинулося на маленькому пiвостровi трикутноi форми, оточеному з двох бокiв водою, який упирався в затоку Святого Лаврентiя. Тож всякий, хто прямував до Ейвонлi або виiжджав з нього, не мiг оминути нi цiеi дороги, нi пильного погляду панi Рейчел.

Одного погожого червневого ранку вона так само сидiла за плетивом на своему звичному мiсцi. Тепле, яскраве сонце заглядало у вiкно. Сад на схилi пагорба за будинком уже вбрався в чудову весiльну сукню, щедро оздоблену блiдо-рожевими суцвiттями, над якими дзижчали мiрiади бджiл. Томас Лiнд – скромний трудяга, якого всi в Ейвонлi називали не iнакше як «чоловiк панi Рейчел Лiнд», – сiяв пiзню рiпу за хлiвом. Те саме мав робити й Метью Катберт на полi бiля струмка, що протiкав неподалiк його садиби Зеленi Дахи.

Панi Рейчел знала це напевно, бо чула iхню розмову з Пiтером Морисоном у магазинi Вiльяма Блера в Кармодi. Звiсно, про рiпу запитав Пiтер, бо Метью Катберт не з тих, хто раптом почне патякати про своi плани.

І ось вiн, Метью Катберт, о пiв на четверту, в буднiй день, не поспiшаючи, прямуе дорогою через долину. Ой лишенько: та на ньому найкращий костюм i бiла сорочка! Так вiн вбираеться тiльки тодi, коли виiжджае з Ейвонлi. До того ж у кабрiолет, яким користуеться зрiдка, запряжено гнiду кобилу. Отже, шлях дальнiй. Куди? Навiщо?!

Якби це був якийсь iнший чоловiк в Ейвонлi, панi Рейчел знадобилася б хвилина на роздуми, щоб дати вiдповiдь на обидва цi запитання. Але Метью так рiдко виiжджав з дому, що тiльки щось дуже нагальне й незвичайне могло змусити його залишити ферму. Вiн був напрочуд боязкою людиною, й розмовляти з незнайомцями було для нього важким випробуванням. Тож тiльки зрiдка ейвонлiвцi бачили Метью i в бiлiй сорочцi, i в кабрiолетi. Уся принаднiсть безтурботного вечора для панi Рейчел пропала, адже вона так i не дiйшла якогось висновку.

– Доведеться йти до Зелених Дахiв i все з’ясувати в Мерил, – врештi-решт вирiшила жiнка. – Як таке могло статися, адже вiн нiколи не iздить до мiста в цю пору року та нiколи не iздить у гостi. Якби йому забракло насiння рiпи, то вiн не став би так виряджатися й сiдати в кабрiолет. Також навряд, щоб вiн прямував за лiкарем, бо iхав надто повiльно. Однак, поза сумнiвом, щось сталося вiд учорашнього вечора. І це «щось» змусило його виiхати з дому. Ну й запитаннячко, треба визнати! Я не заспокоюся, поки не дiзнаюся, що змусило Метью Катберта виiхати сьогоднi з Ейвонлi!

Тож одразу пiсля чаю панi Рейчел попрямувала до Зелених Дахiв. Вiд Долини Лiнд до просторого будинку посеред саду, де жили Катберти, було всього чверть милi великою дорогою, але значно довшою була стежка, що вела до ганку. Боязкий i мовчазний батько Метью, в якого i вдався син, поставив дiм якомога далi вiд сусiдiв – на вiддаленому краю розчищеноi дiлянки, яка пiдступала до самiсiнького лiсу. Тож Зеленi Дахи були ледь видимi з дороги, вздовж якоi дружно розташувалися всi садиби Ейвонлi. Панi Рейчел нiяк не могла примиритися з таким вибором Катбертiв.

– Це так, просто дах над головою, скажу я вам, – розмiрковувала вона вголос, крокуючи порослою травою й обсадженою кущами шипшини стежкою. – Тож чого дивуватися, що Метью та Мерил не такi як всi, адже живуть вiдлюдьками. Звичайно, якщо дерева вважати товариством, то iх тут, слава Богу, вистачае. Але все-таки, гадаю, краще дивитися на людей. Хоч на-правду вони, здаеться, всiм задоволенi. Чи просто звикли до такого життя? Власне, до всього звикаеш, як сказав iрландець, засуджений до повiшання.

З цими словами панi Рейчел ступила зi стежки на старанно пiдметений заднiй двiр Зелених Дахiв, з одного боку якого височiли старi верби, а з другого – рiвнi пiрамiдальнi тополi. Проте анi найменшоi палички чи камiнчика на подвiр’i не було видно – вiд панi Рейчел таке не приховати. У глибинi душi вона була впевнена, що Мерил Катберт прибирае тут так само часто й ретельно, як i в будинку. Можна було б обiдати прямо на землi, не побоюючись проковтнути навiть грудочку бруду.

Панi Рейчел енергiйно затарабанила у дверi й одразу почула у вiдповiдь: «Увiйдiть!» Кухня в Зелених Дахах була просторою й затишною… або радше була б затишною, якби не зразкова, ба бiльше: слiпуча чистота. Цим вона нагадувала вiтальню, в якiй нiхто нiколи не бувае.

Вiкна в кухнi дивилися на схiд i на захiд. Із захiдного, що виходило на заднiй двiр, лилося м’яке червневе сонце. Схiдне ж ледь показувало вишневе бiлопiння саду й стрункi берiзки, що злегка погойдувалися бiля струмка, бо його поволi мережив кучерявий плющ. Саме тут зазвичай сидiла Мерил Катберт, якщо вирiшувала вiдпочити, недовiрливо поглядаючи на сонце. Свiтило видавалося iй занадто веселим i легковажним для свiту, який належало сприймати з усiею серйознiстю. Тут сидiла вона й зараз – з плетивом у руках. Стiл позаду неi був накритий до вечерi.

Панi Рейчел ще не встигла як слiд причинити дверi, а вже помiтила всi наiдки на ньому. Та насамперед iй впали в око три тарiлки, наче Мерил чекала, що хтось приiде до чаю разом iз

Метью. Проте посуд був звичайний, не святковий, у креман-цi – тiльки яблучне повидло, а на блюдi – один вид печива, тож очiкуваний гiсть навряд чи був дуже важливою персоною. Тодi що означали бiла сорочка та гнiда кобила? Панi Рейчел зовсiм розгубилася, не маючи сил розгадати дивовижну таемницю, яка так несподiвано огорнула зазвичай тихi й позбавленi таемничостi Зеленi Дахи.

– Добрий вечiр, Рейчел, – сказала Мерил жваво. – Чудова погода, правда? Сiдай, будь ласка. Як там всi вашi поживають?

Щось таке, що за браком iншого визначення можна назвати дружбою, завжди iснувало мiж Мерил Катберт i панi Рейчел, всупереч – або, можливо, саме завдяки – несхожiсть iхнiх натур.

Мерил була високою аж надто худорлявою жiнкою – ii стан, здавалося, складався з одних кутiв, без жодних заокруглень. У темному волоссi, скрученому в маленький вузол на потилицi, що тримався купи завдяки двом металевим шпилькам, виднiлося кiлька сивих пасом. Вона справляла враження жiнки, яка за будь-який обставин не поступилася б чистим сумлiнням. Власне, такою вона й була. Хоч iнколи на ii обличчi з’являвся вираз, який недвозначно натякав на вроджене почуття гумору.

– У нас усi здоровi, – сказала панi Рейчел. – Натомiсть мене стривожило, чи, бува, у вас хтось не захворiв, коли побачила Метью в кабрiолетi. Одразу подумалося, чи не поiхав вiн за лiкарем.

Губи Мерил ледь здригнулися в усмiшцi: вона знала, що випробування бiлою сорочкою Метью, кабрiолетом i гнiдою кобилою буде непосильним для сусiдки, тож цей вiзит не став для неi несподiваним.

– О нi, я цiлком здорова, хоч учора в мене дуже болiла голова, – сказала вона. – Метью поiхав на станцiю в Брайт Ривер. Ми беремо на виховання хлопчика iз сиротинця в Новiй Шотландii. Вiн приiжджае сьогоднi вечiрнiм поiздом.

Якби Мерил сказала, що Метью поiхав на станцiю, щоб забрати кенгуру, надiсланого з Австралii, це приголомшило б панi Рейчел значно менше. А тут вона онiмiла на цiлих п’ять секунд, пiдозрiло дивлячись на Мерил, чи, бува, не захотiла та пожартувати над нею. Панi Рейчел була готова припустити навiть таке.

– Ти це серйозно, Мерил? – запитала вона, коли мова повернулася до неi.

– Так, звичайно, – спокiйно вiдповiла жiнка, нiби брати хлопчикiв з притулку в Новiй Шотландii було щось на кшталт весняних робiт на будь-якiй поряднiй фермi в Ейвонлi, а не нечуваним досi нововведенням.

Панi Рейчел вiдчула, що зовсiм втратила душевну рiвновагу. Думки ii складалися з одних вигукiв. Хлопчик! Мерил i Метью Катберти беруть на виховання хлопчика! З сирiтського притулку! Та це ж кiнець свiту! Пiсля такого ii вже нiщо не здивуе! Нiщо!

– Та як вам таке могло спасти на думку? – запитала вона, а радше висловила несхвалення, що це рiшення не погодили з нею.

– О, ми думали про це досить довго, точнiше, всю зиму, – здалеку почала Мерил. – Панi Александер Спенсер була в нас перед Рiздвом i сказала, що навеснi збираеться взяти на виховання маленьку дiвчинку з притулку в Хоуптонi. Там, у Хоуп-тонi, живе ii кузина. Панi Спенсер вiдвiдувала ii й дiзналася все про цей притулок. Тож вiдтодi ми з Метью весь час поверталися до цiеi теми в розмовах. Нарештi вирiшили, що вiзьмемо хлопчика.

Ти знаеш, Рейчел, Метью вже за шiстдесят. Вiн не такий бадьорий, як ранiше, iнколи скаржиться на бiль у серцi. І не менi тобi розказувати, як важко зараз найняти кого-небудь, щоб допомагав на фермi. Тут немае нiкого, крiм цих дурних французьких пiдлiткiв. Тiльки якогось iз них приставиш до справи й чогось навчиш, як вiн тiкае на завод, де консервують омарiв, або в Сполученi Штати. Спочатку Метью пропонував взяти хлопчика з Англii. Але я твердо сказала «нi». «Може, вони й непоганi, я нiчого проти них не маю. Проте не хочу мати справу з лондонськими вуличними хлопчиськами. Нехай вiн буде хоча б тутешнiй. Звичайно, ризик буде, кого б ми не взяли. Проте спатиму я спокiйнiше, якщо ми вiзьмемо канадську дитину».

Тож кiнець кiнцем ми вирiшили просити панi Спенсер привезти для нас хлопчика, коли вона iхатиме за дiвчинкою. А минулого тижня дiзналися, що вона незабаром вирушить, i через родину Роберта Спенсера в Кармодi передали iй, що це мае бути кмiтливий симпатичний хлопчик рокiв десяти-одинад-цяти. Це справдi найкращий вiк – дитина вже досить доросла, щоб допомагати по господарству, й одночасно ii ще можна правильно виховати. У нас вiн житиме, як у Бога за пазухою та ще й здобуде освiту. Сьогоднi листоноша принiс телеграму вiд панi Александер Спенсер, у якiй сказано, що вони приiдуть поiздом о п’ятiй тридцять. Метью поiхав на станцiю в Брайт Ривер зустрiти хлопчика, а панi Спенсер, звiсно, поiде далi до Вайт Сендс.

Панi Рейчел пишалася тим, що завжди висловлювала свою думку без будь-яких застережень. До цього вона й приступила тепер, вже визначивши свое ставлення до цiеi приголомшливоi новини.

– Ну, Мерил, я прямо тобi викладу, що думаю. Ви вчинили жахливу дурiсть! Це ризик, скажу я вам. Ви не розумiете, що робите! Берете чужу дитину, не знаючи нiчого нi про ii характер, нi про ii батькiв, нi про те, ким ця дитина може вирости. Ось, тiльки минулого тижня я читала в газетi, як один фермер з дружиною з наших же мiсць взяли хлопчика iз сирiтського притулку, а вiн взяв та й пiдпалив вночi iхнiй будинок – навмисне, Мерил, i вони мало не згорiли живцем. Знаю ще один випадок, коли усиновлений хлопчик висмоктував сирi яйця, а названi батьки не могли вiдучити його вiд цього. Якби ви запитали моеi поради в цiй справi – чого ви не зробили, Мерил, я сказала б: заради всього святого, викиньте це з голови! Ось так!

Це запiзнiле застереження, здавалося, не образило й не стривожило Мерил, спицi так i лiтали в ii руках.

– Не сперечаюся, бо в тому, що ти кажеш, Рейчел, багато правди. У мене теж е сумнiви. Але Метью так захопився цiею iдеею… Я зрозумiла це, тому й поступилася. Вiн так рiдко чогось хоче, що мiй обов’язок – поступитися. А що стосуеться ризику, то вiн е майже у всякiй справi. Якщо вже на те пiшло, то i з рiдних дiтей невiдомо що виросте. А Нова Шотландiя – це зовсiм близько вiд нашого острова. Інша справа, якби ми брали дитину з Англii або Сполучених Штатiв. Канадська дитина не може дуже сильно вiдрiзнятися вiд нас.

– Ну, сподiваюся, все буде добре, – сказала панi Рейчел тоном, який свiдчив, що вона сильно в цьому сумнiваеться. – Тiльки не кажи потiм, що я тебе не попереджала, якщо вiн спалить Зеленi Дахи або насипле стрихнiну в колодязь. Я чула, таке трапилося в Нью-Брансвiку, де прийомна дитина зробила це, а вся сiм’я помирала в страшних муках. Тiльки тодi це була дiвчинка.

– Ми беремо не дiвчинку, – сказала Мерил, нiби отруення колодязiв було чисто жiночою спецiалiзацiею й не слiд було очiкувати такого вiд хлопчика. – Менi б нiколи не спало на думку взяти на виховання дiвчинку. Дуже дивуюся, чому панi Александер Спенсер це робить. Утiм, вона усиновила б весь сирiтський притулок, якби тiльки таке спало iй на думку.

Панi Рейчел охоче б дочекалася повернення Метью, проте не хотiла гаяти добрих двi години, якi можна було провести з бiльшою користю. Наприклад, пройти далi по дорозi до будинку, де жила сiм’я Роберта Белла, й повiдомити iм новину. Їi, поза сумнiвом, сприймуть, як сенсацiю, а панi Рейчел дуже любила сенсацii. Тому вона пiшла, а Мерил своею чергою зiтхнула з полегшенням, бо вiдчула, що ii власнi сумнiви й страхи оживають пiд впливом похмурих прогнозiв панi Рейчел.

– Ну й ну, чи чувано таке! – вигукнула панi Рейчел, вибравшись на стежку. – Прямо як увi снi! Шкода менi цього бiдного хлопчика. Метью й Мерил нiчого не знають про дiтей, тож запрагнуть, щоб вiн був розумнiший i вихованiший за його власного дiдуся, якщо, звичайно, в нього взагалi був дiдусь. Дивно навiть уявити, що в Зелених Дахах з’явиться дитина. Там нiколи й нога дитяча не ступала, бо Метью й Мерил були вже дорослими, коли iхнiй батько будував цей будинок… Втiм, хтозна, чи були вони взагалi коли-небудь дiтьми. Дивлячись на них, в це важко повiрити. Не хотiла б я опинитися на мiсцi цього сироти. Боже мiй, шкода менi його, скажу я вам!

Цей трагiчний монолог панi Рейчел проказала кущам шипшини. Та якби вона могла бачити сиротину, що саме зараз терпляче чекала Метью на станцii, ii жалiсть була б ще сильнiшою й глибшою.




II. Сюрприз для Метью Катберта







Тринадцять кiлометрiв до станцii Метью Катберт i його гнiда кобила подолали неспiшним пiдтюпцем. Це була чудова дорога, по обидва боки якоi виднiлися доглянутi фермерськi садиби. Часом вона перетинала то лiсок iз запашними смолистими ялицями, то долину, де до неi тягнулися гiлки дикоi сливи, рясно вкритi суцвiттями. Повiтря наситили своiм ароматом яблуневi сади, луки губилися на горизонтi в опалових i пурпурних вiдблисках, а пташки спiвали так, нiби це був единий погожий лiтнiй день…

Метью насолоджувався поiздкою. Їi псували тiльки тi хвилини, коли йому доводилося вклонятися жiнкам, що зустрiчалися йому дорогою. На островi Принца Едварда було заведено вiтатися i зi знайомими, i з незнайомими.

Рiч у тiм, що Метью боявся всiх жiнок, крiм своеi сестри Мерил i панi Рейчел. Вiн не мiг позбутися неприемного враження, що цi таемничi iстоти потай смiються над ним. Власне, так воно й було. Бо як iще, скажiть, будь ласка, вони могли реагувати на таку дивну зовнiшнiсть – нескладна фiгура, довге iз сивиною волосся, що спускалося на згорбленi плечi, й пишна, м’яка темна борода, яку вiн не голив рокiв з двадцяти. Правду кажучи, вiдтодi змiн вiдбулося не так i багато. Хiба що у волоссi не було сивини.

Коли Метью нарештi дiстався Брайт Ривера, то вiдзначив, що поiзда й близько не було. Вiн подумав, що приiхав надто рано, тому прив’язав кобилку у дворi маленького привокзального готелю й рушив до станцiйноi будiвлi. Довга платформа була майже порожня. Єдина жива iстота – маленька дiвчинка, яка сидiла на покрiвельних дошках, складених у самому кiнцi перону.

Метью, здалеку завваживши жiночу стать, швидко прослизнув у примiщення, навiть не подивившись у той бiк. Якби ж то вiн повернув голову, то одразу б вiдчув надлюдське напруження i в ii позi, й у виразi обличчя. Вона сидiла, очiкуючи на когось або щось, а оскiльки iнших справ у неi не було, то вiддавалася чеканню з усiею пристрастю, на яку була здатна.

Метью зiткнувся з начальником станцii бiля квитковоi каси, яку той замикав, збираючись додому на вечерю. На його запитання, чи скоро мае прибути поiзд, що о п’ятiй тридцять, службовець бадьоро вiдповiв:

– Вiн уже прийшов i пiшов пiв години тому. З нього висадили пасажира, який чекае на вас, – маленька дiвчинка. Вона сидить отам на дошках. Я запропонував iй пройти в кiмнату очiкування для дам, але вона дуже серйозно повiдомила менi, що вважае за краще залишатися просто неба. «Тут бiльше простору для уяви», – ось як пояснила. Оригiнальна дiвчинка, мушу завважити.

– Я не чекаю нiякоi дiвчинки, – сказав Метью безпорадно. – Я приiхав за хлопчиком. Вiн повинен бути тут. Панi Александер Спенсер мала привезти його з Новоi Шотландii.

Начальник станцii присвиснув.

– Схоже, тут якась помилка, – припустив вiн. – Панi Спенсер вийшла з поiзда з цiею дiвчинкою й залишила ii на мое пiклування. Вона сказала, що дiвчинка iз сирiтського притулку, а ви з вашою сестрою берете ii на виховання й сьогоднi за нею приiдете. Це все, що менi вiдомо. І я тут бiльше нiяких сирiт не ховаю, – додав чоловiк жартiвливо.

– Незрозумiло, – сказав Метью розгублено, шкодуючи, що тут немае Мерил, яка одразу розiбралася б у ситуацii.

– Ну, вам краще розпитати дiвчинку, – порадив начальник станцii безтурботно. – Я впевнений, вона зумiе пояснити – язик у неi пiдвiшений, не сумнiвайтеся. Може, в них не було хлопчикiв того сорту, що вам потрiбен.

І вiн поспiшив додому, бо був дуже голодний. А нещасний Метью мав зробити те, що було для нього гiршим, нiж увiйти в лiгво лева: пiдiйти до дiвчинки, незнайомоi дiвчинки, дiвчинки з притулку й запитати в неi, чому вона не хлопчик. Метью внутрiшньо застогнав, коли повернувся й повiльно, човгаючи, попрямував у кiнець перону.

Тим часом дiвчинка не зводила з нього очей вiд появи на платформi й дотепер. Чого не скажеш про Метью, який i не думав дивитися на неi, та навiть якби й глянув, то не вгледiв би нiчого. Однак будь-який пересiчний спостерiгач побачив би ось що…

То була дiвчинка рокiв одинадцяти в дуже короткiй, затiснiй i просто огиднiй сукенцi жовтувато-бiлого кольору. Також на нiй був вицвiлий коричневий матроський капелюшок, а з-пiд нього на спину лягали двi дуже товстi коси, рудi, як вогонь. Личко в неi було маленьке, блiде й худеньке, суцiль всипане ластовинням, на ньому вирiзнялися широкий рот i великi очi, якi здавалися то зеленими, то сiрими залежно вiд освiтлення та настрою iхньоi власницi.

Уважнiший спостерiгач мiг би розгледiти, що пiдборiддя в дiвчинки – рiшуче й гостре, в очах таiлась жвавiсть i кмiтливiсть, губи – красиво окресленi, лоб високий i розумний – словом, наш проникливий глядач завважив би одухотворену душу, що живить тiло сироти, яку Метью так безглуздо боявся.

Проте чоловiк був позбавлений тяжкоi необхiдностi заговорити першим. Тiльки-но дiвчинка побачила, що вiн прямуе до неi, одразу зiскочила з дощок, схопила однiею смагля-вою худенькою рукою пошарпаний старомодний саквояж, а другу простягнула йому й проказала гучним i приемним голосом:

– Чи правильно я розумiю, що ви – пан Метью Катберт iз Зелених Дахiв? Дуже рада вас бачити. Я вже почала непокоiтися, що ви не приiдете за мною, й намагалася уявити все, що могло вас затримати. Вiдтак вирiшила: якщо ви не приiдете сьогоднi, я пiду до тiеi великоi дикоi вишнi бiля повороту й влаштуюсь там на нiч. Це було б зовсiм не страшно, навпаки – чарiвно спати на дикiй вишнi, серед бiлих суцвiть, у мiсячному сяйвi, як гадаете? Можна уявити, що живеш в мармуровому палацi, правда? Якби ви не приiхали сьогоднi, то, я впевнена, неодмiнно приiхали б за мною завтра вранцi.

Метью незграбно потиснув худеньку маленьку руку й одразу вирiшив, як вчинити. Вiн не казатиме цiй дитинi iз сяючими очима, що сталася помилка. За нього це зробить Мерил, коли вони приiдуть додому. У будь-якому разi ii не можна залишити в Брайт Ривер, хай навiть i сталася помилка. Тож всi питання й пояснення можна вiдкласти до того моменту, коли вони благополучно повернуться в Зеленi Дахи.

– Даруй за запiзнення, – сказав вiн несмiливо. – Ходiмо. Кабрiолет там, у дворi. Давай менi саквояж.

– О, я сама можу його нести, – проказала дiвчинка весело. – Щоправда, в ньому все мое земне майно, але вiн зовсiм не важкий. До того ж тiльки я знаю, як його треба тримати, щоб ручка не вiдвалювалася. Це дуже старий саквояж.

О, я дуже рада, що ви приiхали, нехай навiть поспати на дикiй вишнi було б приемно. Нам далеко iхати, так? Панi Спенсер сказала – тринадцять кiлометрiв. Це добре, бо я люблю iздити. О, як це чудово, що я житиму у вас i вам належатиму! Я нiколи не належала нiкому… по-справжньому. Але притулок – це найгiрше, що могло статися. Я провела там лише чотири мiсяцi, проте й цього було достатньо.

Впевнена, ви нiколи не були сиротою в притулку, тож не можете зрозумiти. Зазначу тiльки: це найгiрше, що тiльки можна уявити. Панi Спенсер сказала, що недобре так говорити, але я ж не маю на увазi нiчого поганого. Дуже легко зробити ненавмисно щось недобре, навiть не здогадуючись про це, правда?

Розумiете, вони були добрi, цi вихователi в притулку, але там так мало простору для уяви… хiба що iншi сироти. Було досить цiкаво уявляти рiзнi речi про них: наприклад, що дiвчинка, яка сидить поруч, насправдi дочка якогось графа, викрадена маленькою в батькiв злою нянькою, яка померла ранiше, нiж встигла в цьому зiзнатися. Я зазвичай не спала ночами й уявляла щось на кшталт цього, бо вдень не мала часу. Може, саме тому я така худа… адже я страшенно худа, правда? Однi кiстки. Я люблю уявляти, що я гарненька й пухкенька, з ямочками на лiктях.

Тут супутниця Метью замовкла, почасти тому, що захекалася, а почасти тому, що вони зупинилися бiля кабрiолета. Вона також не промовила й слова, поки вони виiжджали зi станцii та спускалися з крутого пагорба. Дорога тут так глибоко врiзалася в м’який грунт, що краi ii, порослi квiтучими дичками й тендiтними берiзками, пiдiймалися на кiлька футiв над головами тих, хто iде.

Дiвчинка простягнула руку й вiдламала гiлку дикоi сливи, яка зачепила бiк кабрiолета.

– Правда, красиво? Що вам нагадуе це дерево, яке схилилося до дороги, все бiле й мереживне? – запитала вона.

– Мм… не знаю, не думав, – сказав Метью.

– Звичайно ж, наречену – наречену, всю в бiлому, пiд чарiвною мереживною вуаллю. Я нiколи не бачила наречену, але можу уявити, що саме так вона виглядае. Не впевнена, що коли-небудь стану нареченою. Я така негарна, що нiхто нiколи не захоче зi мною одружитися… ну, може, тiльки iноземний мiсiонер. Вважаю, мiсiонер не повинен бути надто розбiрливим.

Водночас сподiваюся, що коли-небудь у мене буде бiла сукня. Це мое уявлення про вершину земного блаженства.

Я так люблю красивi сукнi. У мене жодного разу в життi не було такоi, скiльки я себе пам’ятаю… зате е чого чекати вiд життя, правда? А втiм, я можу уявити, що одягнена чудово. Сьогоднi вранцi, коли я iхала з притулку, менi було так соромно вдягати цю жахливу стару сукню. Там, розумiете, всiм сиротам доводиться носити такi. Один торговець з Хоуптона минулоi зими пожертвував притулку триста ярдiв цiеi тканини. Деякi казали, що вiн просто не змiг ii продати, але я краще вiритиму, що вiн зробив це вiд чистого серця, а ви як гадаете?

Коли ми сiли в поiзд, у мене було таке вiдчуття, нiби всi дивляться на мене з жалiстю. Тодi я одразу уявила, що на менi красива сукня з блiдо-блакитного шовку. Чому саме така? Та вже коли уявляеш, то можна ж уявити щось путне! А на головi – великий капелюшок, увесь у квiтах i з пiр’ям, що погойдуеться вiд вiтру. І золотий годинник, i тонкi шкiрянi рукавички, i туфельки. Я вiдразу вiдчула себе щасливою й насолоджувалася цiею поiздкою на острiв всiм своiм еством.

Мене зовсiм не нудило на поромi. І панi Спенсер теж не нудило, хоч зазвичай ii нудить. Вона сказала, що в неi не було на це часу, бо треба було стежити, щоб я не впала за борт. А також додала, що в життi не бачила нiкого, хто б так крутився, як я. Проте якщо це допомогло iй уникнути морськоi хвороби, то просто щастя, що я так крутилася, правда? Просто я хотiла побачити все, що можна було побачити на поромi, бо не знала, чи випаде ще така нагода.

О, скiльки вишень, i всi цвiтуть! Цей острiв – справжнiй сад. Я вже його люблю й щаслива, що житиму тут! Я й ранiше чула, що острiв Принца Едварда – найкрасивiше мiсце на свiтi, й часто уявляла свое життя тут, але нiколи не припускала, що це станеться насправдi. Чудово, коли уявне здiйснюеться, правда?

Якi дивнi цi червонi дороги! Коли ми сiли в поiзд в Шарлот-таунi й за вiкнами з’явилися червонi дороги, я запитала панi Спенсер, чому вони червонi, а вона сказала, що не знае i попрохала, заради Бога, не ставити iй бiльше запитань, бо вже почула iх вiд мене, напевно, тисячу. Гадаю, що так воно й було, але як же зрозумiти рiзнi речi, якщо не можна ставити запитань? А чому цi дороги червонi?

– Мм… направду… не знаю, – зiзнався Метью.

– Що ж, це ще одне запитання, на яке, може, коли-небудь знайдеться вiдповiдь. Хiба не радiсно подумати, що ще так багато всього треба дiзнатися? Саме тому я рада, що живу, – це такий цiкавий свiт. І вiн не був би й наполовину таким захопливим, якби ми всi про все знали, правда? Тодi не було б простору для уяви, адже так? Але, може, я занадто багато розмовляю? Менi завжди роблять зауваження. Може, ви хочете, щоб я не говорила? Скажiть тiльки, i я перестану. Я можу перестати, якщо захочу, хоч це важко.

Метью, на свiй великий подив, почувався напрочуд добре. Як всi мовчазнi люди, вiн любив балакунiв, якщо вони теревенили, не залучаючи його до розмови. Утiм, нiколи не припускав, що товариство маленькоi дiвчинки може бути таким приемним.

Жiнки для нього були суцiльним жахiттям, однак дiвчатка – ще гiршими. Вiн особливо не любив, коли тi, злякано витрiщаючись, пробиралися бочком повз нього, нiби чекали, що вiн iх проковтне, скажи вони хоч слово. А на думку його сусiдiв, саме такою мала бути добре вихована дiвчинка, що живе в мiстечку Ейвонлi. Проте ця веснянкувата чародiйка була зовсiм iнша. І хоч для неквапливого Метью було досить важко встигати за польотом ii думки, вiн несподiвано дiйшов думки, що йому, «схоже, подобаеться ii балаканина». А вголос сказав, як завжди коротко:

– О, говори скiльки хочеш. Я не проти.

– О, як це мене тiшить! Вiдчуваю, що ми з вами подружимося. Це таке полегшення – говорити, коли хочеться. І коли тобi не кажуть, що дiтей краще бачити, нiж чути. Менi це говорили мiльйон разiв. І ще смiються надi мною, бо я вживаю пiднесенi слова. Але якщо у вас високi думки, то вам доводиться вживати пiднесенi слова, щоб iх висловити, ви згоднi?

– Мм… схоже, що це виправдано, – погодився Метью.

– Панi Спенсер каже, що мiй язик варто було б прикрiпити посерединi. Але вiн прирiс, i мiцно, з одного кiнця. Панi Спенсер сказала, що ваша садиба називаеться Зеленi Дахи. Я ii розпитувала про це, а вона розповiла, що будинок весь оточений деревами. Я страшенно зрадiла, бо дуже люблю дерева. А iх зовсiм не було в притулку, тiльки кiлька нещасних кволих калiк перед входом, за вибiленою огорожею. Вони теж здавалися сиротами, цi дерева.

Менi завжди хотiлося плакати, коли я на них дивилася, а потiм промовляла: «О, бiдолашнi маленькi створiння! Якби ви стояли у великому лiсi серед iнших дерев, де густий мох i дзвiночки росли б довкруж ваших коренiв, а поблизу шумiв струмок i пташки спiвали б у ваших гiлках, хiба не велетнями ви були б? Але тут ви не можете рости швидко. Я добре розумiю, як вам ведеться, маленькi деревця». Менi було сумно розлучатися з ними сьогоднi вранцi. Людина прив’язуеться до подiбних речей, адже правда? А бiля Зелених Дахiв е струмок? Я забула запитати про це в панi Спенсер.

– Так, звичайно, струмок прямо за нашим двором.

– Чудово! Жити бiля струмка завжди було моею мрiею. Та й подумати не могла, що вона здiйсниться. А хiба не чудово було б, якби мрii завжди ставали реальнiстю? Але тепер вiдчуваю себе майже щасливою. Я не можу бути цiлковито щасливою, бо… о, як би ви назвали цей колiр?

Вона перекинула наперед через худеньке плече одну з довгих блискучих кiс i показала Метью. Метью не звик судити про вiдтiнки жiночих локонiв, але тут сумнiвiв бути не могло.

– Рудий, так? – сказав вiн.

Дiвчинка знову перекинула косу на спину й зiтхнула так глибоко, наче цей подих пiдiймався вiд самих ii стоп i давав вихiд всiм багатовiковим стражданням.

– Так, рудий, – наче остаточно змирившись зi злою долею, покiрно проказала вона. – Тепер ви розумiете, чому я не можу бути цiлковито щасливою? Нiхто з рудоволосих не змiг би. Я не засмучуюсь так глибоко через iншi речi… веснянки, зеленi очi й сухоребрiсть, бо можу уявити, що в мене шкiра, як пелюстки троянд i чарiвнi променистi фiалковi очi. Але навiть в уявi не можу позбутися рудого волосся. Хоч дуже стараюся. Я повторюю собi: тепер у мене блискуче чорне волосся, чорне, як вороняче крило. Та все намарне, я знаю, що воно просто руде, i це розбивае менi серце. Це буде трагедiя всього мого життя. Я читала одного разу в романi про дiвчину, в якоi була трагедiя всього ii життя, але не через руде волосся. У неi були золотi локони, що спускалися з алебастрового чола. Що таке – алебастрове чоло? Менi так i не вдалося з’ясувати. Ви не могли б менi пояснити?

– Мм… нi, боюся, що не можу, – вiдповiв Метью, в якого вже паморочилась голова. Вiн знову вiдчував себе на каруселi, куди потрапив у дитинствi, пiддавшись на умовляння незнайомого хлопчика.

– Ну, у всякому разi, це було щось чарiвне, бо вона описана божественно красивою. Ви коли-небудь уявляли, що вiдчувае людина, яка божественно красива?

– Мм… нi, нiколи, – зiзнався щиросердно Метью.

– А я це часто уявляю. А яким ви хотiли б бути, якби вам запропонували вибирати, – божественно красивим, приголомшливо розумним або добрим, наче янгол?

– Мм… я… точно не знаю.

– Я теж не знаю. Нiяк не можу вирiшити. Але це не мае значення, бо я, мабуть, нiколи не стану такою. І вже напевно нiколи не буду доброю, як янгол. Панi Спенсер каже… О, пане Катберте! О, пане Катберте!! О, пане Катберте!!!

Насправдi це не були слова панi Спенсер, i дiвчинка не випала з кабрiолета, та й Метью не зробив нiчого дивного. Просто вони проминули поворот й опинилися на Авеню.

Авеню жителi Ньюбриджа називали вiдрiзок дороги в чотириста чи п’ятсот ярдiв завдовжки, обабiч якоi росли велетенськi яблунi, якi за багато рокiв сплелися гiллям, утворивши тунель. Нинi над подорожнiми був один суцiльний навiс зi снiжно-рожевих запашних суцвiть, пiд колеса кабрiолета лягав пурпурний присмерк, а далеко попереду виднiвся шматочок вечiрнього неба, блискучий, як величезне стрiлчасте вiкно в кiнцi довгоi галереi.

Краса цього мiсця, здавалося, позбавила дiвчинку мови. Вона вiдкинулася на сидiннi, зчепила на грудях худенькi руки, i в нiмому захватi пiдняла обличчя до бiлоi пишностi, що пропливала над головою. І навiть коли вони вже виiхали з Авеню та спускалися довгим косогором до Ньюбриджа, вона мовчала й не рухалася. Тiльки дивилася вдалину на призахiдне сонце – очевидно на тлi палаючого неба перед ii очима поставали дивнi видiння.

Через Ньюбридж, маленьке мiстечко, де iх обгавкали собаки, привiтали криками маленькi хлопчики, а з вiкон проводжали цiкавi очi, вони проiхали, як i ранiше, мовчки. У кабрiолетi й слова не пролунало потiм ще три милi. Очевидно, дiвчинка могла мовчати так само затято, як i говорити.

– Ти, напевно, втомилася й голодна, – наважився нарештi хоч щось сказати Метью, який не мiг знайти iншого пояснення цьому незвично довгому затишшю. – Не хвилюйся, скоро приiдемо, залишилося близько милi.

Дiвчинка з глибоким зiтханням вийшла iз задуми й подивилася на нього мрiйливим поглядом прибульця, який повернувся з далеких зоряних просторiв.

– О, пане Катберте, – прошепотiла вона, – це мiсце, яке ми проiжджали… те бiле мiсце… що це було?

– Мм… ти, напевно, маеш на увазi Авеню, – сказав Ме-тью пiсля недовгого, але глибокого роздуму. – Так, дуже гарне мiсце.

– Гарне? О, слово «гарне» не дуже пiдходить, І прекрасне – теж не пiдходить. О, воно чудове… чудове! Я вперше в життi побачила таке, що не можна уявити ще дивовижнiшим. Воно запало менi в серце, сповнило радiстю, ось тут, – вона поклала руку на груди. – Вiд нього тут такий дивний бiль, але це приемний бiль. У вас коли-небудь бувае такий бiль, пане Катберте?

– Мм… та не пам’ятаю навiть, щоб коли-небудь був.

– У мене часто бувае – щораз, коли я бачу щось по-справжньому красиве. Але не слiд називати це чарiвне мiсце Авеню. Ця назва нiчого не виражае. Потрiбно назвати його… Зараз, подумаю… Бiлий Шлях Чарiвностi. Хiба не чудова ця образна назва? Коли менi не подобаеться назва мiсця або iм’я людини, я завжди придумую нове й вiдтак iх завжди й називаю.

У притулку була дiвчинка на iм’я Хепзиба Дженкiнс, але я завжди про себе називала ii Розалiя де Вер. Нехай iншi називають це мiсце Авеню, я завжди називатиму його Бiлим Шляхом Чарiвностi. Нам справдi залишилося проiхати всього пару кiлометрiв? О, менi й радiсно, й сумно. Сумно, бо ця дорога була такою приемною, а менi завжди сумно, коли щось приемне кiнчаеться. Хоча, звичайно, потiм може статися щось навiть ще приемнiше, але нiколи не можна бути впевненим заздалегiдь.

А часто потiм бувае щось неприемне. Я знаю з досвiду. Проте я рада, що в мене буде будинок. Розумiете, в мене нiколи не було справжнього дому, скiльки я себе пам’ятаю. І в мене знову з’являеться цей приемний бiль в грудях, тiльки-но подумаю, що iду в справжнiй, свiй будинок. О, як це чудово!

Вони минули гребiнь пагорба. Внизу блиснув водним дзеркалом ставок, що виглядав майже, як рiчка – таким довгим i звивистим вiн був. Мiст перетинав його посерединi. Нижче мосту, до того мiсця, де бурштиновий пояс пiщаних пагорбiв вiддiляв його вiд темно-блакитноi морськоi затоки, вода буяла безлiччю мiнливих фарб – напiвпрозорих вiдтiнкiв шафранного, рожевого, блiдо-зеленого з iншими невловимими вiдтiнками, для яких ще нiхто не знайшов назви.

Вище мосту ставок вився мiж гаями ялин i кленiв та виблискував темною водою серед тiнистих дiлянок. Подекуди схилялася з берега дика вишня, немов дiвчина в бiлому, яка стала навшпиньки, щоб помилуватися своiм зображенням у водi. З болота, що оточував верхнiй кiнець ставу, долинав гучний, меланхолiйно солодкий хор жаб. Трохи вище ставка, на схилi стояв маленький сiрий будиночок, нiби визираючи з яблуневого саду. Хоч iще не було зовсiм темно, свiтло горiло в одному з його вiкон.

– Це ставок Баррi, – сказав Метью.

– Нi, це iм’я менi теж не подобаеться. Я назву його… дайте подумати… Озеро Блискучих Вод. Так, це правильне iм’я. Я впiзнаю це за тремтiнням. Коли я знаходжу iм’я, яке точно пiдходить, то вiдчуваю тремтiння. У вас що-небудь викликае тремтiння?

Метью розмiрковував.

– Мм… мабуть, так. Тремтiння мене завжди пробирае, коли я бачу цих противних бiлих гусениць, якi повзають в огiркових грядках. Терпiти iх не можу.

– О, менi здаеться, це не зовсiм те тремтiння. А ви як думаете? Адже е рiзниця мiж гусеницями й озерами блискучих вод, правда? Але чому цей ставок називають ставком Баррi?

– Напевно, тому, що пан Баррi живе там, у тiй хатi. Садовий Схил – ось як це мiсце називаеться. Якби не той густий гай за ним, ти могла б побачити звiдси Зеленi Дахи. Але нам доведеться проiхати через мiст i навкруг дорогою, а це ще приблизно пiв милi.

– А в пана Баррi е маленькi дочки? Ну, не дуже маленькi – мого вiку.

– Так, у нього доньцi одинадцять рокiв. Їi звуть Дiана.

– О-о-о! – протягнула вона, глибоко втягуючи повiтря. – Яке чарiвне iм’я!

– Ну, я так не думаю. Звучить якось жахливо по-поганському. Я волiв би Джейн або Мерi або ще якесь розумне iм’я на кшталт цього. Але коли Дiана народилася, Баррi здавали кiмнату шкiльному вчителевi. Вони попросили його вибрати iм’я, i вiн запропонував – Дiана.

– Шкода, що не було такого вчителя там, де я народилася. О, ми вже на мосту! Я заплющила очi мiцнiше. Менi завжди страшно переiжджати через мости. Я не можу втриматися, щоб не уявити, що, може, саме коли ми будемо на його серединi, вiн закриеться, як складаний нiж i защемить нас. Тому я заплющую очi. Але менi завжди доводиться розплющувати iх, коли здаеться, що ми вже бiля середини. Адже, розумiете, якби мiст закрився, я хотiла б побачити, як вiн закриваеться. Як вiн весело грюкае! Я люблю, коли щось так грюкае. Хiба не чудово, що е так багато речей на свiтi, якi можна любити? Ну, ось i проiхали. Тепер я подивлюся назад. Добранiч, дороге Озеро Блискучих Вод. Я завжди кажу «добранiч» речам, якi люблю – зовсiм, як людям. Гадаю, iм це подобаеться. А вода немов усмiхаеться менi!

Коли вони минули черговий пагорб i дорога знову повернула, Метью сказав:

– Ми майже бiля будинку. Зеленi Дахи…

– О, не кажiть де, – перервала вона, поспiшно хапаючи його за руку, яка було пiднялася, й заплющуючи очi, щоб не бачити, куди вiн вказав. – Дозвольте, я вгадаю. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Вона розплющила очi й поглянула навколо. Кабрiолет був на гребенi пагорба. Сонце вже зайшло, але околицi ще чiтко виднiлися. Захiднiше на тлi яскраво-оранжевого неба височiв темний шпиль церкви. Внизу була маленька долина, а за нею тягнувся довгий похилий схил, на якому юрмилися акуратнi фермерськi дворики. Очi дiвчинки перебiгали вiд одного до одного жадiбно й серйозно. Нарештi, погляд ii зупинився на однiй фермi, що стояла далеко вiд дороги i бiлiла в серпанку квiтучих дерев i сутiнок довколишнього лiсу. Над нею з пiвденно-захiдного боку бездоганно чистого неба виблискувала величезна кришталево-бiла зiрка, немов свiтильник, який вказуе шлях, повний надiй.

– Ось це, правда? – сказала вона, вказуючи рукою.

Метью якось аж радiсно хльоснув кобилу вiжками.

– Ну, вгадала! Але, впевнений, панi Спенсер все докладно описала, тому тобi це вдалося.

– Нi, вона не описувала… правда, не описувала. Їi словами можна описати будь-яку з цих ферм. У мене не було уявлення, як вона виглядае. Проте щойно побачивши, я вiдчула, що це мiй будинок. О, мабуть, я увi снi. Знаете, в мене, напевно, вся рука вище лiктя в синцях, стiльки разiв я себе сьогоднi щипала. Кожну хвилину мене охоплювало страшне почуття: все це тiльки сон. І тодi я щипала себе, щоб переконатися: нi, все насправдi. А потiм подумала: якщо навiть це тiльки сон, то краще спати й дивитися його якомога довше. І я перестала себе щипати. Але це не сон, i скоро ми будемо вдома.

Захоплено зiтхнувши, вона знову занурилася в мовчання. Метью неспокiйно совався на своему мiсцi. Вiн тiшився, що це Мерил, а не йому доведеться сказати цiй бiднiй бездомнiй дитинi, що будинок, якого вона так прагнула, не стане ii' домом. Вони проiхали по Долинi Лiнд, де вже було досить темно, – але не так, щоб панi Рейчел не помiтила iх зi свого спостережного пункту бiля вiкна, а потiм пагорбом i довгою стежкою до Зелених Дахiв.

На той час Метью почав тремтiти й не мiг собi пояснити причину цього. Вiн думав не про Мерил, не про себе, не про тi клопоти, якi ця помилка, ймовiрно, iм принесе, а про розчарування дiвчинки. Коли вiн подумки бачив, як захоплення згасае в ii очах, у нього з’являлося хворобливе вiдчуття, нiби вiн був спiвучасником убивства. Таке вiдчуття з’являлося в нього, коли треба було зарiзати ягня або теля або будь-яке iнше невинне маленьке створiння.

Коли вони пiд’iхали до будинку, було вже зовсiм темно i чулося тiльки шелестiння тополь.

– Послухайте, дерева розмовляють увi снi, – прошепотiла дiвчинка, коли вiн зняв ii з кабрiолета й поставив на землю. – Якi в них, мабуть, чудовi сни!

Потiм, мiцно тримаючи саквояж, що мiстив у собi «все ii земне майно», вона пiшла за Метью в будинок.




III. Сюрприз для Мерил Катберт







Мерил швидко пiднялася iм назустрiч, коли почула, як Ме-тью вiдкрив дверi. Та щойно ii погляд впав на маленьку дивну фiгурку в тiснiй негарнiй сукнi, з довгими яскраво-рудими косами й радiсно сяючими очима вона пригальмувала та з подивом вигукнула:

– Метью, хто це? Де хлопчик?

– Там не було хлопчика, – вiдповiв Метью з нещасним виглядом. – Там була тiльки вона.

Вiн кивнув на дiвчинку, тiльки тепер згадавши, що навiть не запитав, як ii звуть.

– Як не було хлопчика? Але там повинен був бути хлопчик, – наполягала Мерил. – Адже ми просили панi Спенсер привезти хлопчика.

– Вона цього не зробила. Вона привезла ii. Я запитав начальника станцii. І менi довелося взяти ii додому. Не можна ж було залишити дитину одну на нiч на станцii, хоч i сталася помилка.

– Отакоi! – вигукнула Мерил.

Протягом цього дiалогу дiвчинка не промовила й слова, тiльки погляд ii перебiгав з одного спiврозмовника на iншого. Все пожвавлення миттево щезло з ii обличчя. Здавалося, вона нарештi зрозумiла весь сенс сказаного. Кинувши свiй дорогоцiнний саквояж, вона пiдскочила ближче, заломила руки й закричала:

– Ви не хочете взяти мене! Я вам не потрiбна, бо не хлопчик! Я мала на це очiкувати. Нiхто нiколи не хотiв взяти мене! Я повинна була знати, що це занадто добре для мене, щоб було насправдi. Я повинна була знати, що нiкому не потрiбна. О, що менi робити? Я, напевно, буду вiчно плакати!

Саме так вона i вчинила: впала на стiлець, що стояв бiля столу, поклала руки на стiл, впала на них обличчям i вiдчайдушно заридала. Мерил i Метью розгублено переглянулися поверх кухонноi плити. Обидвое не знали, що сказати або зробити. Нарештi, Мерил незграбно спробувала виправити ситуацiю:

– Ну-ну, нема про що тут так плакати.

– Нема про що? – дiвчинка швидко пiдняла голову, показавши залите сльозами обличчя й тремтячi губи. – Ви теж плакали б, якби були сиротою, а потiм приiхали в те мiсце, яке, як ви думали, стане вашим домом, i раптом дiзналися б, що вас не хочуть залишити, тому що ви не хлопчик. О, це найтрагiч-нiша хвилина в моему життi!

Щось на зразок мимовiльноi усмiшки, немов заржавiлоi вiд того, що до неi так довго не вдавалися, пом’якшило суворе обличчя Мерил.

– Ну, не плач бiльше. Ми ж не збираемося негайно вигнати тебе з дому. Ти залишишся тут, поки не з’ясуеться, в чому справа. Як тебе звати?

Дiвчинка на мить завагалася.

– Будь ласка, називайте мене Корделiя, – сказала вона гаряче.

– Називати тебе Корделiя! Це що, твое iм’я?

– Нi, не зовсiм, але я хотiла б називатися Корделiею. Це так вишукано!

– Не розумiю, про що ти говориш. Якщо Корделiя не твое iм’я, то як тебе звати?

– Енн Ширлi, – неохоче пробурмотiла дiвчинка. – Проте, будь ласка, називайте мене Корделiею. Адже вам все одно, як називати мене, якщо я залишуся тут ненадовго, правда? Енн – таке неромантичне iм’я.

– Романтичне-неромантичне, нiсенiтниця! – сказала Мерил, знизавши плечима. – Енн – гарне, просте, розумне iм’я. І тобi нiчого його соромитися.

– Та нi, я не соромлюся, – пояснила Енн, – просто Корделiя менi подобаеться бiльше. Я завжди уявляю, що мое iм’я Корделiя, в усякому разi останнiми роками. Коли я була молодшою, то уявляла, що мене звуть Джеральдина, але тепер менi бiльше подобаеться Корделiя. Проте, якщо ви називатимете мене Енн, то, будь ласка, кажiть Анна, а не Енн.

– Яке це мае значення? – запитала Мерил з тiею самою, немов заiржавiлою, усмiшкою, беручись за чайник.

– О, велике. Анна виглядае набагато красивiше. Коли ви чуете, як iм’я вимовляють, хiба ви не бачите його в уявi, немов надрукованим? Я бачу. І Енн виглядае жахливо, а Анна – набагато вишуканiше. Якщо ви називатимете мене Анна, а не Енн, я постараюся примиритися з тим, що ви не кличете мене Корделiею.

– Дуже добре. Тодi, Анна, а не Енн, чи не можеш ти пояснити нам, що за помилка сталася? Ми просили передати панi Спенсер, щоб вона привезла нам хлопчика. Хiба в притулку немае хлопчикiв?

– О, iх там навiть занадто багато. Але панi Спенсер чiтко сказала, що ви хочете дiвчинку рокiв одинадцяти. І завiдувачка запевнила, що, на ii думку, я вам пiдiйду. Ви не уявляете, в якому захватi я була: не могла спати вiд радостi всю минулу нiч. О, – додала вона з докором, обернувшись до Метью, – чому ви не сказали менi на станцii, що я вам не потрiбна, i не залишили мене там? Якби я не бачила Бiлого Шляху Чарiвностi й Озера Блискучих Вод, менi не було б тепер так важко на душi.

– Та про що ж вона говорить? – запитала Мерил, здивовано глянувши на Метью.

– Вона… вона згадуе, про що ми говорили дорогою, – сказав Метью поспiшно. – Я пiду розпрягати кобилу, Мерил. Приготуй чай до мого повернення.

– Панi Спенсер везла ще якусь дитину, крiм тебе? – повела далi Мерил, коли Метью вийшов.

– Вона взяла Лiлi Джоунс для себе. Лiлi всього п’ять рокiв, i вона дуже красива. У неi каштанове волосся. Якби я була дуже касивою та ще й з каштановим волоссям, ви б все одно мене не взяли?

– Нi. Нам потрiбен хлопчик, щоб допомагати Метью на фермi. А дiвчинка нам нi до чого. Знiмай капелюха. Я покладу його та твою сумку на столi у вiтальнi.

Енн слухняно зняла капелюха. Саме повернувся Метью, й вони сiли вечеряти. Але Енн не могла iсти. Тiльки даремно кришила хлiб iз маслом i безтямно перевертала ложкою яблучне повидло в маленькiй креманцi iз зубчиками. Вона зовсiм не просунулася в цiй справi.

– Ти нiчого не iси, – сказала Мерил, суворо дивлячись на дiвчинку, нiби це був вчинок, гiдний осуду.

Енн зiтхнула:

– Не можу. Я в безоднi горя. Ви можете iсти, коли ви в безоднi горя?

– Нiколи не була в безоднi горя, тому не знаю, – вiдповiла Мерил.

– Як це не були? Але ви коли-небудь намагалися уявити, що ви в безоднi горя?

– Нi, не намагалася.

– Тодi, гадаю, ви не зможете зрозумiти, як це. Але це справдi дуже неприемне вiдчуття. Коли намагаешся iсти, грудка встае в горлi й неможливо нiчого проковтнути, навiть якби це була шоколадна цукерка. Я одного разу iла шоколадну цукерку два роки тому – це було просто чудово. Менi часто пiсля цього сниться, що в мене безлiч шоколадних цукерок, але я завжди

прокидаюся, тiльки-но одну з них беру до рук. Все тут неймовiрно смачно, але все одно я не можу iсти.

– Мабуть, вона втомилася, – сказав Метью, який не зронив ще нi слова з того часу, як повернувся зi стайнi. – Приготуй iй постiль, Мерил.

Мерил саме роздумувала, де покласти Енн спати. Для бажаного й довгоочiкуваного хлопчика вона заздалегiдь постелила на канапцi, що стояла в комiрчинi бiля кухнi. Там все дихало охайнiстю, проте iй здалося, що все-таки дiвчинцi там спати недоречно. Про те, щоб помiстити це бездомне створiння в кiмнатi для гостей, не могло бути й мови. Тож залишалася тiльки невеличка кiмнатка в мезонiнi з вiкнами, оберненими на схiд.

Мерил запалила свiчку й покликала Енн за собою. У передпокоi дiвчинка прихопила свiй капелюшок та саквояж, якi здавалися такими неохайними посеред блискучоi чистоти. Проте маленька кiмнатка в мезонiнi, куди вони увiйшли через хвилину, здавалася ще чистiшою.

Мерил поставила свiчку на трикутний столик iз трьома нiжками й вiдкинула ковдру на лiжку.

– У тебе, напевно, е нiчна сорочка? – запитала вона.

Енн кивнула:

– Так, аж двi. Директорка пошила iх для мене. Та вони страшенно тiснi. У притулку завжди бракуе всього, тому все завжди тiсне – в усякому разi, в такому бiдному сиротинцi, як наш. Ненавиджу тiснi нiчнi сорочки. Утiм, людина може в них спати так само солодко, як i в пишних сорочках з рюшами навколо шиi. Це едина розрада.

– Ну, роздягайся швидше й лягай. Я прийду хвилин за п’ять, щоб забрати свiчку. Не чiпай ii, бо ще пожежi наробиш.

Коли Мерил пiшла, Енн сумно озирнулась навкруги. Побiленi голi стiни додали iй смутку. Вона навiть подумала, що вони, мабуть, також страждають вiд своеi наготи. Пiдлога теж була голою, тiльки посерединi сиротливо притулився куций плетений килимок – таких Енн нiколи не бачила ранiше. В одному кутку стояло високе старомодне лiжко з чотирма темними точеними балясинами, в iншому – вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою червоною оксамитовою подушечкою для шпильок, такою твердою, що вона могла зiгнути кiнець найтвердiшоi шпильки. Над ним висiло невелике, 15 на 20 сантиметрiв, дзеркало. Мiж столом i лiжком було вiкно зi снiжно-бiлою муслiновою фiранкою нагорi, а навпроти стояв умивальник.

Вiд усiеi кiмнати вiяло таким холодом, що в Енн забракло слiв описати те, як вiн пробрав ii до самоi душi. Плачучи, вона поспiхом стягнула з себе одяг, надiла вузьку нiчну сорочку й пiрнула в лiжко, сховавши обличчя в подушку й натягнувши ковдру на голову. Коли Мерил повернулася за свiчкою, тiльки убога одежина, розкидана по пiдлозi, та злегка порушена постiль означили присутнiсть ще когось у кiмнатi. Вона неспiшно зiбрала одяг дiвчинки, акуратно поклала його на жовтий стiлець i, пiднявши свiчку, обернулася до лiжка.

– Добранiч, – проказала трохи знiяковiло, але не сердито.

Блiде обличчя несподiвано вигулькнуло з-пiд ковдри.

– Як ви можете називати ii доброю, коли знаете, що це буде найжахливiша нiч в моему життi? – схлипнула Енн з докором.

Вiдтак знову пiрнула пiд ковдру.

Мерил повiльно спустилася на кухню й узялася мити посуд. Метью тим часом курив – ознака того, що ним опанував неспокiй. Вiн рiдко це робив, бо Мерил вела рiшучу боротьбу проти цiеi поганоi звички. Але iнодi його нездоланно тягло покурити, й сестра поступалася, розумiючи, що й чоловiковi треба дати вихiд почуттям.

– Веселенька iсторiя, – сказала вона гнiвно. – Ось що виходить, коли доручаеш iншим робити свою справу. Родичi Роберта Спенсера щось наплутали, коли передавали наше прохання. Завтра комусь iз нас доведеться поiхати до панi Спенсер. Дiвчинку потрiбно вiдправити назад у притулок.

– Гадаю, так, – сказав Метью неохоче.

– Ти гадаеш! Хiба ти в цьому не впевнений?

– Мм… вона справдi непогана, Мерил. Шкода вiдправляти ii назад, якщо iй тут так сподобалося.

– Метью, не хочеш же ти сказати, що ми повиннi залишити ii в себе?

Мерил здивувалася б менше, якби Метью раптом висловив бажання стати на голову.

– Мм… нi, я вважаю, нi… не зовсiм, – пробурмотiв, затинаючись, Метью, притиснутий цим запитанням. – Я вважаю… нiхто не може вiд нас цього вимагати.

– Ще б пак! Яка нам вiд неi користь?

– Може, iй вiд нас була б користь, – сказав Метью несподiвано.

– Метью, гадаю, ця дитина тебе зачарувала. Я дедалi бiльше переконуюсь, що ти хочеш ii залишити.

– Ну, вона направду цiкава, – вчергове промимрив Метью. – Ти б послухала, що вона говорила, коли ми iхали зi станцii!

– О, розмовляти вона вмiе. Я одразу зрозумiла. Та це не свiдчить, втiм, на ii користь. Я не люблю дiтей, у яких завжди е що сказати. І не хочу тримати в себе дiвчинку з притулку. Але навiть якби i захотiла, то вибрала б не з таких. Щось е в нiй, чого я не розумiю. Нi, вона поiде туди, звiдки приiхала.

– Я можу найняти французького хлопчика, щоб вiн допомагав менi на фермi, – сказав Метью, – а вона хай тобi допомагае.

– Я не потребую допомоги, – вiдрiзала Мерил. – І не збираюся залишати ii.

– Ну, добре, як ти скажеш, Мерил, так i буде, – примирливо проказав Метью, вiдкладаючи трубку. – Я йду спати.

Так вiн i вчинив. Упорядкувавши посуд, рушила до лiжка й Мерил, рiшуче насупивши брови. А нагорi, в кiмнатцi мезонiну, наплакавшись досхочу, вже спала самотня i спрагла любовi дiвчинка.




IV. Ранок у Зелених Дахах







Енн прокинулася, коли вже давно розвиднiлося. Сiла на лiжку й розгублено подивилася у вiкно, через яке лився потiк радiсного сонячного свiтла, а на тлi яскраво-блакитного неба погойдувалося щось бiле й пухнасте. Нарештi згадала, де опинилася, й попервах вiдчула пiднесення, немов сталося щось дуже приемне. Та за мить пам’ять пронизав жахливий спогад: так, це Зеленi Дахи, i тут ii не хочуть, бо вона не хлопчик!

Але був ранок, i за вiкном стояла розквiтла вишня. Енн вискочила з лiжка й одним стрибком дiсталася вiкна. Вiдтак рiшуче штовхнула вiконну раму. Та пiддалася зi скрипом, нiби ii' давно не вiдчиняли, – втiм, так i було, – й опустилася на колiна, вдивляючись у червневий ранок. Очi ii блищали вiд захоплення. О, хiба це не диво? Хiба це не чарiвне мiсце? Якби ж то вона могла тут залишитися! Треба негайно уявляти себе посеред усiеi цiеi краси – тут е простiр для уяви!

Величезна вишня стояла так близько до вiкна, що ii гiлок можна було легко торкнутися й водночас майже не розгледiти жодного листочка – так густо вкривали ii суцвiття. По обидва боки будинку тягнулися великi бiлопiннi сади, з одного – яблуневий, з другого – вишневий, а трава пiд деревами здавалася жовтою вiд квiтучих кульбаб. Трохи вiддалiк виднiлися кущi бузку, звiдки ранковий вiтерець доносив до вiкна Енн запаморочливо солодкий аромат яскраво-фiолетових квiтiв.

Далi за садом розкинулися зеленi луки, вкритi соковитою конюшиною, i спускалися до долини. Там жебонiв струмок, а над пiдлiском росли стрункi берiзки, немов запрошуючи на чудовий вiдпочинок серед папоротей, мохiв i лiсових трав. За долиною виднiвся пагорб, зелений i пухнастий вiд ялин i ялиць. У невеликому промiжку мiж ними було добре видно сiрий мезонiн того будиночка, який напередоднi Енн бачила з iншого боку Озера Блискучих Вод.

Лiворуч стояли величезнi хлiви та стодоли, а за ними спускалися до блискучого блакитного моря зеленi поля.

Енн вдивлялася-всотувала цю красу, намагаючись не пропустити жодноi деталi в рiзноманiттi краевидiв. За свое коротке життя дiвчинка перебачила стiльки похмурих i негарних мiсць, що свiтла краса, яка вiдкрилася ii очам, стала для неi справжнiм вiдкриттям.

Вона так i застигла навколiшках, забувши про все на свiтi. Не почула навiть, як увiйшла Мерил, поки та не поклала iй руку на плече i сказала:

– Давно пора одягатися.

Власне, Мерил просто не знала, як говорити з цiею дитиною. Саме це, неприемне iй самiй незнання, попри бажання, робило ii рiзкою й непривiтною.

Маленька мрiйниця глибоко зiтхнула й пiдвелася.

– О, хiба це не чудово? – запитала вона, вказуючи рукою на свiт за вiкном.

– Так, це велике дерево, – розважливо пiдтвердила Мерил, – i цвiте рясно, проте самi вишнi нiкуди не годяться – дрiбнi й червивi.

– О, я кажу не тiльки про дерево. Звичайно, воно гарне… Так, воно просто слiпучо гарне… воно цвiте так, нiби для нього самого це надзвичайно важливо… Але я мала на увазi все: i сад, i дерева, й струмок, i лiси – весь великий неймовiрний свiт. Ви не вiдчуваете в такий ранок, нiби любите весь свiт? Я навiть звiдси чую, як смiеться струмок. Ви коли-небудь помiчали, якi радiснi створiння цi струмки? Вони завжди смiються. Навiть взимку я чую iхнiй смiх з-пiд льоду.

Як добре, що тут, бiля Зелених Дахiв, е струмок. Може, ви думаете, що це не мае для мене значення, раз ви не хочете залишити мене тут? Але це не так. Менi завжди буде приемно згадувати, що бiля Зелених Дахiв е струмок, навiть якщо я нiколи бiльше його не побачу. Якби тут не було струмка, мене завжди переслiдувало б неприемне почуття, що вiн повинен тут бути.

Сьогоднi вранцi я не в безоднi горя. Бо нiколи не буваю в безоднi горя вранцi. Хiба це не чудово, що бувае ранок? Але менi дуже сумно. Я щойно уявляла, що вам все-таки потрiбна саме я i тому залишуся тут назавжди-назавжди. Було великою втiхою це уявити. Але найнеприемнiше в уявних речах – це те, що настае момент, коли доводиться перестати уявляти, а це дуже боляче.

– Краще одягайся, спускайся вниз i нiчого не уявляй, – завважила Мерил, тiльки-но iй вдалося вставити слiвце. – Снiданок чекае. Умийся та причепурися. Залиш вiкно вiдчиненим i розкрий постiль, щоб вона провiтрилася. І швидше, будь ласка.

Енн вочевидь могла не баритися, коли на те була потреба, бо вже за десять хвилин спустилася вниз, акуратно одягнена, з розчесаним i заплетеним у коси волоссям та вмитим обличчям. Душу ii наповнювало приемне вiдчуття вправно виконаних вимог Мерил. Крiм однiеi – постiль вона все-таки забула розкрити для провiтрювання.

– Я сьогоднi дуже голодна, – оголосила дiвчинка, щойно вмостившись на стiльцi, вказаному iй Мерил. – Свiт менi вже не здаеться такою похмурою пустелею, як вчора ввечерi. А ще тiшить сонячний ранок. Втiм, я люблю й дощовi ранки теж. Будь-який ранок цiкавий, правда? Невiдомо, що чекае нас в цей день, тому вiдкриваеться так багато простору для уяви. Мене тiшить, що сьогоднi немае дощу, бо легше не сумувати й стiйко долати мiнливостi долi в сонячний день. А я вiдчуваю, що сьогоднi доведеться багато чого подолати. Дуже легко читати про чужi нещастя й уявляти, як героiчно ми iх зносимо, проте в життi, насправдi це не так легко, правда?

– Заради Бога, помовч трохи, – не витримала Мерил. – Маленька дiвчинка не повинна так багато говорити.

Пiсля цього зауваження Енн намертво припнула язика, аж ii тривале мовчання стало дещо дратувати Мерил, наче в ньому було щось неприродне. Метью теж мовчав, але в цьому не було нiчого дивного. Тож снiданок минав за повноi тишi.

І чим ближче було до його завершення, тим Енн ставала дедалi неуважнiшою: iла машинально, а ii великi очi невiдривно, незрячим поглядом дивилися на небо за вiкном. Це неабияк дратувало Мерил, яка вiдчувала, що тiлом ця дивна дитина за столом, але дух ii ширяе в якiйсь захмарнiй краiнi. Та хто захотiв би мати в будинку таку дитину?

Проте набагато незбагненнiшим було для неi те, що Ме-тью хотiв залишити дiвчинку! Мерил вiдчувала, що вiн прагне цього сьогоднi вранцi так само сильно, як учора ввечерi, i не збираеться вiдмовлятися вiд цього бажання. Це була його звичайна манера – вбити собi в голову якусь примху й чiплятися за неi з мовчазним завзяттям. А воно було в десять разiв сильнiшим, нiж якби вiн говорив про свое бажання з ранку до вечора.

Коли снiданок закiнчився, Енн повернулася на грiшну землю й буденним голосом запропонувала вимити посуд.

– Ти вмiеш мити посуд як слiд? – недовiрливо запитала Мерил.

– Так, досить непогано. Ще краще в мене виходить тiльки няньчити дiтей. Маю великий досвiд у цiй справi. Шкода, що у вас немае дiтей, якими я могла б опiкуватися.

– Зате мене тiшить те, що тут немае бiльше дiтей. З однiею достатньо проблем. Нiяк не збагну, що з тобою робити. Метью такий смiшний.

– Вiн милий, – сказала Енн з докором. – І дуже доброзичливий – зовсiм не заперечував проти моiх розмов. Йому це, здаеться, подобалося. Я одразу вiдчула спорiднену душу, тiльки-но побачила його.

– Обидва ви диваки, якщо ти це маеш на увазi, кажучи про спорiдненiсть душ, – фиркнула Мерил. – Добре, можеш мити посуд. Не шкодуй гарячоi води та витри все як слiд. У мене сьогоднi зранку повно роботи, бо пiсля обiду доведеться iхати у Вайт Сендс до панi Спенсер. Поiдеш зi мною, можливо, одразу там i вирiшимо, що з тобою робити. Коли закiнчиш iз посудом, пiди нагору й застели лiжко.

Енн досить швидко й ретельно вимила посуд, i це не пройшло повз увагу Мерил. Вiдтак застелила лiжко, щоправда, з меншим успiхом, бо нiколи не спала на перинах, а отже, не знала, як з ними вправлятися. Бiльше завдань для неi в Мерил не було, окрiм бажання на певний час позбутися дiвчинки, тож вона сказала, що дозволяе iй пiти в сад i погратися там до обiду.

Енн радiсно кинулася до дверей: ii очi аж засяяли на вмить пожвавiлому обличчi. Проте на самому порозi вона раптово зупинилася й так само швидко повернулася до столу. Щасливий вираз з ii обличчя наче вiтром здуло.

– Ну, що ще трапилося? – запитала Мерил.

– Не наважуюся вийти, – сказала Енн тоном мученика, що вiдрiкаеться вiд усiх земних радощiв. – Навiщо менi закохуватися в Зеленi Дахи, якщо потiм iх бiльше не побачу. А якщо я познайомлюсь з усiма цими деревами, квiтами, iз садом, зi струмком, то не зможу не полюбити iх.

У мене й так важко на душi, тож не хочу, щоб стало ще гiрше. Менi дуже хочеться вийти – все, здаеться, кличе мене: «Енн, Енн, вийди до нас! Енн, Енн, ми хочемо погратися з тобою!», – але краще не робити цього. Не варто закохуватися в те, вiд чого незабаром тебе вiдiрвуть назавжди, адже так? А як втриматися й не полюбити тут усе, правда? Ось чому я зрадiла, коли думала, що залишуся й нiщо не завадить менi любити тут усе. Та цей короткий сон минув. Тепер я примирилася з неминучiстю, тож краще не виходити. Інакше, боюся, що не зумiю знову зробити це. Як звуть квiтку в горщику на пiдвiконнi, скажiть, будь ласка?

– Це герань.

– О, не про цю назву йдеться. Я запитую, яке iм’я ви iй дали. Ви нiяк ii' не назвали? Тодi можна менi це зробити? Можна, я назву ii… о, дайте подумати… Боннi… так, таке iм’я пiдiйде… можна менi називати ii Боннi, поки я тут? О, дозвольте менi ii так називати!

– Та заради Бога, називай, менi все одно. Тiльки який сенс давати iм’я геранi?

– О, я люблю, щоб предмети мали iмена, навiть якщо це тiльки герань. Тодi вони схожi на людей. Ми ж не знаемо: а раптом ця герань ображаеться, коли ii називають просто «герань»? Вам, мабуть, теж не сподобалося б, якби вас завжди називали просто жiнкою. Так, називатиму ii Боннi. Вiд сьогоднi мае iм’я й вишня пiд вiкном моеi спальнi. Я назвала ii Снiговою Королевою – вона така бiла. Звичайно, це не постiйне ii вбрання, проте завжди можна це уявити, правда?

– Нiколи в життi не бачила й не чула нiчого подiбного, – бурмотiла Мерил, рятуючись вiд цих нестримних тирад втечею до льоху за картоплею. – Дiвчинка справдi цiкава, як каже Ме-тью. Самiй не терпиться дiзнатися, що ще вона розповiсть. А як усе придумуе доладно! Вона, мабуть, i на мене напускае чари, як напустила iх на Метью. Цей його погляд вранцi сказав усе – вiн не передумав. Коли б то, як усi iншi чоловiки вiн говорив словами. Тодi можна було б вiдповiсти, переконати його. А що робити з чоловiком, який тiльки дивиться?

Коли Мерил повернулася, то знову застала Енн за мрiйництвом. Дiвчинка сидiла, опустивши пiдборiддя на руки, а погляд спрямувавши в небо. Такою Мерил застала ii, коли взялася накривати на стiл.

– Чи можу я взяти кобилу й кабрiолет пiсля обiду, Ме-тью? – запитала Мерил.

Метью кивнув i сумно глянув на Енн. Мерил перехопила цей погляд i додала сухо:

– Я збираюся до Вайт Сендс i вiзьму Енн з собою, щоб панi Спенсер могла вiдразу вiдправити ii назад до Новоi Шотландii. Тобi залишу чай на плитi, а додому повернуся саме до доiння корiв.

І знову Метью нiчого не сказав. Мерил вiдчула, що даремно витрачае слова. Нiщо так не дратуе, як чоловiк, який не вiдповiдае… крiм жiнки, яка не вiдповiдае.

У належний час Метью запряг гнiду кобилу. Мерил та Енн сiли в кабрiолет i Метью вiдкрив перед ними ворота двору. Коли вони повiльно проiжджали повз нього, вiн сказав голосно i, здавалося, нi до кого:

– Тут був вранцi один хлопчина, Джеррi Буот з Крика, я погодився найняти його на лiто.

Мерил не вiдповiла, але хльоснула нещасну гнiду з такою силою, що та обурено рвонула галопом, бо не звикла до такого поводження. Коли кабрiолет виiжджав на велику дорогу, Мерил обернулася й побачила, що нестерпний Метью стоiть, притулившись до ворiт, i не зводить з них очей.




V. Історiя Енн







– Знаете, – сказала Енн довiрливо, – я збираюся насолоджуватися цiею поiздкою. Бо з досвiду знаю, що радiсть тiльки й очiкуе, що ii покличуть. Однак на це треба зважитися по-справжньому. Тому я викину з голови всi згадки про притулок, поки iдемо. О, подивiться, там уже одна маленька квiточка на кущi дикоi троянди! Принаднiсть, правда? Як ви думаете, приемно, мабуть, бути трояндою? Хiба не чудово було б, якби квiти могли розмовляти? Впевнена, вони розповiли б нам багато чарiвних iсторiй. Погодитесь, що рожевий колiр – найчарiв-нiший у свiтi? Я дуже його люблю, але, от бiда – вiн менi не личить. Рудоволосим не можна його носити… навiть в уявi. Ви не чули про яку-небудь дiвчинку, в якоi волосся було в дитинствi рудим, а потiм колiр змiнився?

– Нi, нiколи не чула про таке, – промовила Мерил безжально, – i не думаю, щоб це сталося з твоiм волоссям.

Енн зiтхнула:

– Ну ось, ще одна надiя померла. Мое життя – справжне кладовище надiй. Я прочитала цю фразу в однiй книжцi й тiшуся нею щораз, коли в чомусь розчаровуюсь.

– Не бачу, в чому тут розрада, – повагом завважила Мерил.

– Але ж це звучить так красиво й романтично, немов я героiня повiстi, розумiете? Я так люблю все романтичне, а кладовище надiй – це найромантичнiша рiч, яку тiльки можна уявити. Як добре, що в мене е таке кладовище. Ми поiдемо сьогоднi через Озеро Блискучих Вод?

– Ми оминемо ставок Баррi, якщо це його ти так називаеш. Поiдемо прибережною дорогою.

– Прибережна дорога. Звучить чудово! – сказала Енн мрiйливо. – Цiкаво, вона так само прекрасна, як i ii назва? Щойно ви промовили «прибережна дорога», я вiдразу уявила ii! І «Вайт Сендс» теж гарна назва, але вона менi не так подобаеться, як «Ейвонлi». Бо «Ейвонлi» звучить, як музика. А далеко до Вайт Сендс?

– Вiсiм кiлометрiв. Якщо ти вирiшила не замовкати й на хвилину, то говори, щонайменше, з користю. Розкажи менi все, що ти про себе знаеш.

– О, те, що я знаю про себе, не варто й розповiдати, – гаряче вигукнула Енн. – Якби ж ви дозволили менi розповiсти, як я себе уявляю, вам би це здалося набагато цiкавiшим.

– Нi, з мене досить твоiх фантазiй. Дотримуйся суворих фактiв. Почни з початку. Де народилася й коли?

– Менi виповнилося одинадцять у березнi, – iз зiтханням повiдомила Енн перший факт. – Я народилася в Болiнброцi, це Нова Шотландiя. Мого батька звали Волтер Ширлi, вiн був учителем у мiсцевiй школi. Мою маму звали Берта Ширлi. Волтер i Берта – чарiвно, правда? Як мене тiшать цi красивi iмена! Було б жахливо мати батька на iм’я, скажiмо, Джедедi, так?

– Я вважаю, що не мае значення, як звуть людину, якщо тiльки це порядна людина, – сказала Мерил, вирiшивши, що дiвчинка мае почути альтернативну i, головне, правильну думку.

– Ну, не знаю, – Енн задумливо глянула на неi. – Я одного разу прочитала в книжцi, що троянда пахла б так само солодко, якби навiть називалася по-iншому. Але нiколи в це не повiрю. Хiба могла б вона бути такою прекрасною, якби називалася «будяком» або «капустою». Гадаю, мiй батько був би хорошою людиною, навiть з iм’ям Джедедi, проте, впевнена, це був би тяжкий хрест для нього.

Моя мама теж вчителювала до замiжжя. Адже чоловiк – це така велика вiдповiдальнiсть. Панi Томас казала менi, що це була пара дiтей, до того ж бiдних, як церковнi мишi. Вони оселилися в маленькому жовтому будиночку в Болiнброцi. Я нiколи не бачила цього будиночка, хоч уявляла тисячу разiв. Наприклад, те, що бiля вiкна вiтальнi вилися в’юнки, перед ганком рiс бузок, а пiд воротами – лiлii. Так, не забути про муслiновi фiранки на всiх вiкнах, бо саме вони надають будинку вишуканого вигляду.

Саме в такому будиночку я народилася. Панi Томас також сказала, що таких негарних немовлят вона ще нiколи не бачила: шкiра, кiстки, ну ще очi. Зате мама вважала мене надзвичайно красивою. Вона ж може оцiнити краще, нiж бiдна прибиральниця, правда? У всякому разi, я рада, що не розчарувала Їi, адже вона так недовго прожила пiсля пологiв. Всього три мiсяцi i – померла вiд лихоманки. Я так часто мрiю, щоб вона прожила довше й почула вiд мене «мама». Гадаю, це так солодко звучить «мама», правда?

Тато помер через чотири днi пiсля неi, теж вiд лихоманки. Так я стала сиротою. Усi почали сушити собi голову – так панi Томас говорила, – що зi мною робити. Розумiете, я нiкому не була потрiбна навiть тодi. Видно, з такою долею й народилася. Батько й мати приiхали здалеку та ще й родичiв у них не було. Нарештi, панi Томас сказала, що вiзьме мене, хоч сама бiдувала та ще й мала чоловiка-п’яницю. І таки вигодувала мене. З соски.

Ви, часом, не знаете, чому люди, якi виросли без грудного молока, повиннi бути кращими за iнших? Бо коли я не слухалася, панi Томас з докором говорила, що не розумiе, як я можу бути такою поганою дiвчинкою, коли вона вигодувала мене з соски…

Пан i панi Томас переiхали з Болiнброка в Мерисвiль разом зi мною й чотирма рiдними дiтьми. Всi вони народилися вже пiсля мене, тож доводилося iх няньчити. А це, повинна вам сказати, нелегка справа. Я жила з ними до восьми рокiв, поки пан Томас не загинув, потрапивши пiд потяг. Його мати взяла до себе панi Томас з дiтьми, а мене й бачити не захотiла. Тож панi Томас почала сушити голову, так вона говорила, що робити зi мною.

Тодi панi Хаммонд, яка жила вище по рiчцi, сказала, що вiзьме мене, бо я вмiю няньчити дiтей. І я поiхала до ii будинку, що бiля лiсоповалу. Це жахливо безлюдне мiсце. Не впевнена, чи змогла б там жити, якби в мене не було уяви. У пана Хаммонда, який працював там на маленькiй лiсопильнi, й у панi Хаммонд було восьмеро дiтей. Ба бiльше: тричi поспiль народжувалися близнюки. Я люблю дiтей в помiрних кiлькостях, але близнюки тричi поспiль – це занадто. Тому рiшуче висловила протест панi Хаммонд, коли остання пара з’явилася на свiт, бо страшенно втомилася тягати всiх ii дiтей.

Там я прожила майже два роки, поки не помер пан Хаммонд. Вiдтак панi Хаммонд згорнула господарство, роздала дiтей родичам i поiхала до Сполучених Штатiв. Менi довелося вiдправитися до притулку в Хоуптонi, бо нiхто бiльше не хотiв взяти мене. У притулку спочатку теж вiдмовлялися, посилаючись на переповненiсть. Однак iм не вдалося вiдкрутитися, тож я пробула там чотири мiсяцi, поки не приiхала панi Спенсер.

Закiнчивши свою оповiдь, Енн зiтхнула з полегшенням. Вочевидь iй не дуже хотiлося розповiдати про свiй життевий досвiд у свiтi, де вона нiкому не потрiбна.

– Ти коли-небудь ходила до школи? – запитала Мерил, направляючи кобилу на прибережну дорогу.

– Не дуже довго. Тiльки один рiк, коли була в панi Томас. А будинок панi Хаммонд стояв так далеко вiд школи, що взимку, коли все замiтало, я не могла туди дiстатися, а влiтку були канiкули. Тож для навчання залишалися весна й осiнь. Втiм, у притулку я, зрозумiло, ходила до школи, навчилася добре читати й знаю напам’ять багато вiршiв: «Битва пiд Хохенлiнде-ном», «Единбург пiсля повенi», «Бiнген на Рейнi», уривки з «Дiв озера» i майже всi «Пори року» Джеймса Томсона та багато iнших. Ви любите вiршi, вiд яких мурашки по спинi бiжать? Є такi вiршi в хрестоматii для п’ятого класу – «Падiння Польщi» – ох, прямо тремтiння проймае. Я, зрозумiло, була не в п’ятому, а тiльки в четвертому, але старшi дiвчатка давали менi почитати своi пiдручники.

– А цi жiнки – панi Томас i панi Хаммонд – були добрими до тебе? – запитала Мерил, дивлячись на Енн краечком ока.

– О-о-о! – нерiшуче протягнула дiвчинка. Вiд збентеження ii виразне обличчя раптово залилося густим рум’янцем. – О, в них були такi намiри, я знаю, вони збиралися бути якомога добрiшими й милiшими. А коли люди хочуть бути добрими до тебе, то не варто дуже ображатися, якщо iм це не завжди вдаеться. У них було таке важке життя. Це тяжке випробування – мати чоловiка-п’яницю. І мати тричi поспiль близнюкiв – теж, напевно, тяжке випробування. Але я впевнена, що вони хотiли бути добрими.

Мерил бiльше не ставила запитань. Енн замовкла, захопившись спогляданням узбережжя, а Мерил майже кинула правити гнiдою, поринувши в глибоку задуму. Їi серце раптом сповнилося спiвчуттям до цiеi дитини. Яке нещасне, позбавлене любовi було ii життя, натомiсть сповна заповнене важкою роботою, бiднiстю, сирiтством. Мерил була досить проникливою, щоб читати мiж рядкiв iсторiю Енн.

Тож нiчого дивного в тому, що дiвчинка була в такому захватi вiд можливостi знайти справжнiй дiм i родину. Шкода, що доведеться вiдiслати ii до притулку. А якщо все-таки пристати на пропозицiю Метью? Вона, здаеться, непогана та й до роботи беручка. «Щоправда, говорить дуже багато, – думала Мерил, – але вiд цього ii можна вiдучити. Та й нема в ii мовi нiчого грубого й вульгарного. В нiй точно щось е вiд молодоi жiнки. Схоже, вона справдi з хорошоi сiм’i».

Дорога вздовж берега моря була «i дикою, й пустельною». Праворуч юрмилися низькорослi ялицi, чий дух не змогли зломити довгi роки боротьби з морськими вiтрами. Лiворуч тягнулися крутi скелi з червоного пiсковику, якi подекуди пiдходили так близько до дороги, що кiнь менш спокiйний, нiж гнiда кобила Мерил, мiг би не раз випробувати нерви своiх сидокiв. Бiля пiднiжжя скель лежали купи вiдшлiфованих прибоем валунiв i маленькi пiщанi бухти, всiянi блискучою галькою, немов коштовностями океану. А далi розстилалося море, блакитне й пiнисте, а над ним парили чайки – iхнi крила срiблясто спалахували на сонцi.

– Правда, море неймовiрне? – сказала Енн, прокидаючись вiд довгого споглядання. – Одного разу в Мерисвiлi пан Томас винайняв фургон i повiз нас всiх на цiлий день до моря, за шiстнадцять кiлометрiв. Я насолоджувалася кожною миттю того дня, хоч доводилося весь час наглядати за дiтьми. А потiм роками переживала цю подiю в щасливих снах. Але цей берег гарнiший, нiж у Мерисвiлi. Якi красивi чайки, правда? Ви хотiли б бути чайкою? Я хотiла б… ну, тобто якби я не була людиною. Як було б чудово прокидатися на свiтанку й парити цiлий день у блакитних просторах над водою. А потiм ввечерi летiти до свого гнiзда. О, як добре я можу собi все це уявити!.. Що це за величезний будинок попереду?

– Це готель у Вайт Сендс. Його господар пан Кiрк. Сезон ще не почався, а загалом сюди приiжджае на лiто купа американцiв. Їм дуже подобаеться тутешне узбережжя.

– Я боялася, що це будинок панi Спенсер, – сказала Енн сумно. – Менi туди зовсiм не хочеться. Здаеться, що це кiнець мого життя.




VI. Рiшення Мерил







І все-таки вони туди приiхали. Панi Спенсер жила у великому жовтому будинку бiля бухти Вайт Сендс. Вона прудко вибiгла на ганок, а ii усмiхнене обличчя одночасно виражало i здивування, й радiсть.

– Боже мiй, – вигукнула вона, – на кого-кого, а на вас я сьогоднi не очiкувала. Проте дуже рада бачити. Може, краще розпрягти коня? Як ся маеш, Енн?

– Дякую, добре, – вiдповiла Енн i тiнь смутку лягла на ii обличчя.

– Ми зайдемо на хвилинку, поки кiнь вiдпочине, – сказала Мерил. – Я пообiцяла Метью не затримуватися. Рiч у тiм, панi Спенсер, що сталося непорозумiння, i я приiхала з’ясувати це. Ми, Метью i я, просили вашого родича Роберта Спенсера передати вам, щоб ви привезли нам з притулку хлопчика десяти або одинадцяти рокiв.

– Мерил, що ви таке кажете! – засмучено вигукнула панi Спенсер. – Роберт прислав до мене свою дочку Ненсi, яка повiдомила, що вам потрiбна дiвчинка… Адже так, Флоро-Джейн? – звернулася вона до своеi дочки, яка теж вийшла на ганок.

– Так, саме так вона й сказала, панi Катберт, – рiшуче пiдтвердила Флора-Джейн.

– Менi страшенно неприемно, – засмутилася панi Спенсер, – що так вийшло, але це не з моеi вини, панi Катберт. Я намагалася влаштувати все якнайкраще й намагалася дiяти вiдповiдно до ваших бажань. Ненсi жахлива розтелепа. Скiльки разiв я ii' лаяла за неуважнiсть!

– Ми, звичайно, й самi виннi, – визнала Мерил. – Нам слiд було самим приiхати до вас, а не передавати такi важливi речi через iнших. Ну, нiчого не поробиш, помилка сталася, i тепер потрiбно подумати, як ii виправити. Чи можемо ми вiдправити дiвчинку в притулок? Я вважаю, ii вiзьмуть назад, адже так?

– Гадаю, що так, – сказала панi Спенсер задумливо, – але можливо, не доведеться й вiдправляти. Вчора до мене заходила панi Блеветт i дуже шкодувала, що не попросила мене привезти iй дiвчинку, щоб допомагати по господарству. У панi Блеветт, як ви знаете, велика родина, iй важко знайти прислугу. Енн iй дуже пiдiйде. Я називаю це Божим промислом!

Однак Мерил не дуже вiрилось, що Бог мав хоч якесь вiдношення до цiеi справи. Вона не була знайома з панi Блеветт, але кiлька разiв бачила цю маленьку кiстляву жiнку зi злим обличчям. Говорили, що вона дуже вимоглива хазяйка. Дiвча-та-служницi, якi в неi не затримувалися, розповiдали жахливi iсторii про ii дратiвливiсть, скнарiсть та нахабних, забiякуватих дiтей. Мерил аж жахнулася, коли уявила, що потрiбно вiддавати Енн на милiсть такоi жiнки.

– Добре, я зайду в будинок, i ми обговоримо цю справу, – сказала вона.

– А чи це не панi Блеветт, власною персоною, йде там по дорiжцi? – вигукнула панi Спенсер, заводячи гостей з передпокою до вiтальнi, де на них вiйнуло таким жахливим холодом, неначе повiтря, проходячи через темно-зеленi щiльно закритi жалюзi, втрачало все свое тепло. – Яке щастя! Ми можемо владнати цю справу прямо зараз. Сiдайте в крiсло, панi Кат-берт. Енн, сядь на отоманку й не крутись. Давайте сюди вашi капелюхи. Флоро-Джейн, пiди й постав чайник… Добрий день, панi Блеветт! Ми якраз говорили про вас, ви дуже вчасно прийшли. Знайомтеся: панi Блеветт, це панi Катберт. О, вибачте, я на хвилиночку вiдлучуся. Забула сказати Флорi-Джейн, щоб вона вийняла булочки з плити.

Вона швидко вибiгла з кiмнати, попередньо пiднявши жалюзi. Енн мовчки сидiла на отоманцi, мiцно зцiпивши на колiнах руки, й дивилася на панi Блеветт як загiпнозована. Невже ii вiддадуть цiй жiнцi з кощавим обличчям i такими суворими очима? Вона вiдчула, як до горла пiдiймаеться грудка й починають щипати очi. Сльози вже от-от мали бризнути, коли повернулася панi Спенсер, рум’яна й сяюча, готова подолати будь-яке утруднення – фiзичне, iнтелектуальне, духовне.

– Сталася помилка ось з цiею маленькою дiвчинкою, панi Блеветт, – сказала вона. – Я була впевнена, що пан i панi Кат-берти хочуть взяти на виховання дiвчинку. Менi саме так сказали. Проте з’ясувалося, що вони просили надiслати хлопчика. Тож, якщо ви не змiнили свое рiшення вiд учора, гадаю, Енн – саме те, що вам потрiбно.

Панi Блеветт змiряла Енн з голови до нiг суворим поглядом.

– Скiльки тобi рокiв i як тебе звати? – запитала вона.

– Енн Ширлi, – затинаючись, вимовила дiвчинка, ще бiльше зiщулюючись i не наважуючись висловити жодних застережень щодо свого iменi. – Менi одинадцять рокiв.

– Гм! На одинадцять ти не виглядаеш. Це, мабуть, через худорбу. Не впевнена, але, кажуть, худорлявi люди – непоганi працiвники. Утiм, якщо я вiзьму тебе, ти повинна бути хорошою дiвчинкою – працьовитою, старанною, слухняною. Сподiваюся, ти чесно вiдпрацюеш за свое утримання. Я позбавлю вас вiд неi, панi Катберт. Мiй найменшенький такий примхливий, всю мене змучив. Якщо хочете, я заберу ii просто зараз.

Мерил глянула на Енн, i серце ii здригнулося. На блiдому обличчi дiвчинки читався нiмий вiдчай безпорадноi маленькоi iстоти, яка знову опинилася в тiй самiй пастцi, з якоi щойно вибралася. Мерил раптом зрозумiла, що ця картина переслiдуватиме ii повсюдно, якщо вона не наважиться покласти край стражданням маленькоi бiдолаги. А ця панi Блеветт! Як можна вiддати вразливу, чуйну дитину такiй жiнцi! Нi, вона не вiзьме на себе таку вiдповiдальнiсть!

– Не знаю, – проказала Мерил повiльно. – Я не кажу, що ми з Метью остаточно вирiшили не залишати ii в себе. Ба бiльше: Метью навiть налаштований залишити ii. Я приiхала тiльки, щоб з’ясувати, як саме сталася помилка. Тепер вважаю, що нам краще повернутися та ще раз поговорити з Метью, бо вiдчуваю, що не повинна приймати остаточне рiшення, не порадившись iз ним. Якщо ми вирiшимо, що не хочемо залишати, то привеземо або вiдправимо ii до вас завтра ввечерi. Якщо цього не зробимо, то, значить, вона залишаеться в нас. Ви згоднi на це, панi Блеветт?

– Доведеться погодитися, – вiдповiла жiнка не дуже люб’язно.

Поки Мерил говорила, обличчя Енн немов освiтилося сонцем: спочатку стерся вираз вiдчаю, потiм з’явився слабкий промiнь надii. Очi ii засяяли, як ранковi зорi. Дiвчинка зовсiм змiнилася, а коли через хвилину панi Спенсер i панi Блеветт вийшли з кiмнати, щоб пошукати якийсь кулiнарний рецепт, за яким та, власне, й прийшла. Енн схопилася й кинулася до Мерил.

– О, панi Катберт, ви й справдi сказали, що, може, дозволите менi залишитися в Зелених Дахах? – шепотiла вона майже беззвучно, немов ця чудова можливiсть могла розвiятися вiд гучного звуку. – Ви й справдi це сказали? Чи я тiльки уявила?

– Гадаю, що тобi слiд навчитися тримати свою уяву у вуздi, Енн, а то ти не можеш розрiзняти реальнiсть i фантазii, – ска-зала Мерил сухо. – Так, я справдi це сказала, але нiчого бiльше. Ще нiчого не вирiшено, i можливо, все-таки тебе вiзьме панi Блеветт. Їй ти, безсумнiвно, потрiбнiше, нiж менi.

– Тодi я краще повернуся до притулку, нiж пiду жити до неi, – гаряче вигукнула Енн. – Вона виглядае зовсiм як… як свердло.

Мерил придушила усмiшку, вважаючи, що Енн слiд вiдчитати за такi слова.

– Соромно маленькiй дiвчинцi говорити такi речi про даму, до того ж незнайому, – сказала вона суворо. – Пiди на свое мiсце, сиди тихо й мовчи, як добре вихована дiвчинка.

– Я намагатимуся й робитиму все, що ви скажете. Тiльки залишiть мене у вас! – гаряче просила Енн, слухняно повертаючись на свое мiсце на отоманцi.

Коли того вечора вони знову приiхали в Зеленi Дахи Ме-тью зустрiв iх на дорозi. Мерил ще здалеку помiтила брата, який походжав дорiжкою i безпомилково вгадала причину його занепокоення. Вона прочитала полегшення на його обличчi, коли вiн побачив iх разом з Енн. Але нiчого не сказала йому, поки вони не пiшли в хлiв на доiння. Там вона коротко виклала йому життеву iсторiю Енн i результати своеi бесiди з панi Спенсер.

– Я б i собаки не вiддав цiй бабi Блеветт, – сказав Метью з незвичайною для нього гарячковiстю.

– Менi вона теж не сподобалася, – зiзналася Мерил. – Але, Метью, або ми вiддамо Енн iй, або нам доведеться залишити ii в себе. Здаеться, ти вже вирiшив, тодi я теж згодна… або, точнiше, менi доводиться погодитися. Я так довго про це думала, що, здаеться, звиклася з цiею думкою. Менi це видаеться певного роду обов’язком. Я нiколи не виховувала дитину, тим бiльше дiвчинку, тож, гадаю, в мене буде повно турбот. Але я зроблю все, що зможу. Що стосуеться мене, Метью, вона може залишитися.

Сумне обличчя Метью враз полагiднiшало.

– Ну, я так i знав, Мерил, що ти до цього прийдеш, – сказав вiн. – Вона така цiкава iстота.

– Було б краще, якби ти мiг сказати, що вона корисна iстота, – вiдрiзала Мерил. – Але я постараюся, щоб вона такою стала. І запам’ятай, Метью, не втручайся в моi методи виховання. Може, стара дiва небагато знае про виховання дiтей, але, впевнена, що старий парубок знае про це ще менше. Якщо мене спiткае невдача, то залишиться цiлком достатньо часу, щоб тобi втрутитися й допомогти менi.

– Добре, добре, Мерил, буде, як ти захочеш, – запевнив Метью. – Тiльки будь до неi доброю. Гадаю, вона з тих, з ким можна зробити все, якщо тiльки пiдiйти з любов’ю.

Мерил фиркнула у вiдповiдь, висловивши свое презирство до поглядiв Метью на це чисто жiноче питання, й пiшла до молочноi кiмнати з вiдрами молока.

«Сьогоднi я не скажу iй нi слова, – думала Мерил, розливаючи молоко в глечики. – А то вона так розхвилюеться, що не засне. Ну й потрапила ж ти, Мерил Катберт, в iсторiю! Чи думалося тобi хоч колись, що прийде день, коли доведеться взяти на виховання дiвчинку з притулку? Це так дивно! Але ще дивнiше, що саме Метью причина цього, Метью, який завжди смертельно боявся маленьких дiвчаток. Хай там як, ми взяли на себе неабияку вiдповiдальнiсть, i один Бог вiдае, що з цього вийде!»




VII. Молитва Енн







Того вечора, проводжаючи Енн спати до ii кiмнати в мезонiнi, Мерил суворо сказала:

– Енн, вчора я помiтила, що, роздягнувшись, ти розкидала свiй одяг по пiдлозi. Це погана звичка, ii треба позбутися. Все, що знiмаеш iз себе, акуратно згортай i клади на стiлець. Я не хочу мати справу з неакуратними дiвчатами.

– Я вiдчувала вчора такi душевнi муки, що зовсiм не думала про це, – сказала Енн. – Сьогоднi все складу акуратно. Вiд нас завжди цього вимагали в притулку. Втiм, я через день про це забувала, бо хотiла швидше пiрнути в лiжко, щоб залишитися наодинцi з мрiями.

– Тобi доведеться щодня пам’ятати про це, якщо залишишся тут, – попередила Мерил. – Ну ось, так краще. Тепер прочитай молитву й лягай спати.

– Я нiколи не читаю молитву, – оголосила Енн.

Мерил не те що здивувалася – жахнулася.

– Енн, що ти таке кажеш! Хiба тебе нiколи не вчили молитися? Бог хоче, щоб усi маленькi дiвчата читали молитву. Ти знаеш, хто такий Бог?

– Бог – це дух, нескiнченний, вiчний i незмiнний, вища мудрiсть, сила, святiсть, справедливiсть, доброта й iстина, – вiдповiдала Енн швидко й гладко.

Мерил, здавалося, трохи заспокоiлася.

– О, то ти все-таки маеш якесь уявлення, слава Богу! Не зовсiм язичниця. Де тебе цього навчили?

– У недiльнiй школi притулку ми вчили катехизис. Менi це дуже подобалося. Щось е чудове в цих словах – «нескiнченний, вiчний i незмiнний». Велично, правда? Чуються гуркiт, немов великий орган грае. Гадаю, це не можна назвати вiршами, але звучить, як поезiя, правда?

– Ми говоримо не про поезiю, Енн, а про вечiрню молитву. Хiба ти не знаеш, як це недобре – не молитися щовечора? Боюся, що ти дуже погана дiвчинка.

– Вам теж було б легше бути поганою, якби у вас було руде волосся, – сказала Енн з докором. – Тi, в кого волосся не руде, не розумiють, як це жахливо. Панi Томас сказала менi, що Бог навмисне дав менi руде волосся, й вiдтодi я перестала ним цiкавитися. До того ж я завжди занадто втомлювалася до вечора, щоб обтяжувати себе молитвою. Вiд людей, яким доводиться няньчити близнюкiв, не можна очiкувати, що вони читатимуть молитву. Скажiть вiдверто, хiба ви так не думаете?

Мерил вирiшила, що релiгiйне виховання Енн слiд почати негайно. Було очевидно, що вiдкладати не можна.

– Ти повинна читати молитву на нiч, Енн, поки перебуваеш пiд моiм дахом.

– Звичайно, якщо ви хочете, – погодилася Енн охоче. – Я зроблю все, щоб потiшити вас. Але сьогоднi вам доведеться сказати менi, що потрiбно говорити. Коли я ляжу в лiжко, то придумаю по-справжньому прекрасну молитву, яку повторюватиму щовечора. Впевнена, це буде дуже цiкаво.

– Треба встати на колiна, – сказала Мерил знiяковiло.

Енн опустилася на колiна бiля нiг Мерил i серйозно проказала:

– Чому потрiбно вставати на колiна, щоб молитися? Якби я захотiла помолитися, то ось що зробила б. Пiшла б зовсiм одна в широке поле або краще далеко-далеко в лiс i стала б дивитися в небо, у високе-високе, чудове блакитне бездонне небо. І тодi вiдчула б молитву… Ну, я готова. Що потрiбно сказати?

Мерил вiдчула ще бiльшу незручнiсть. Вона збиралася навчити Енн найпростiшоi дитячоi молитви «Коли солодкий сон до мене злетить…». Але, пригадаймо, в неi все-таки було почуття гумору. А це не що iнше, як друга назва здатностi зрозумiти, що й коли доречно. Тому в неi раптом виникла думка про те, що наiвна молитва, призначена для малечi в бiлих сорочечках, котрi шепчуть ii бiля колiн люблячоi матерi, зовсiм не пiдходить для цього веснянкуватого створiння, яке нiчого не знае про Божу любов i не прагне до неi, бо нiколи не зустрiчалося з нею у виглядi любовi людськоi.

– Ти вже велика, Енн i можеш сама помолитися, – сказала вона нарештi. – Просто подякуй Боговi за всi його благодiяння й смиренно попроси Його про те, чого хочеш.

– Добре, я постараюся, – пообiцяла Енн, ховаючи обличчя в колiнах Мерил.



Милостивий Отець наш небесний – так кажуть священники в церквi, тож, напевно, пiдiйде i для особистоi молитви, правда? – запитала вона, пiднявши голову на мить. – Милостивий Отець наш небесний, я дякую Тобi за Бiлий Шлях Чарiвностi, й Озеро Блискучих Вод, i Боннi, й Снiгову Королеву. Я дуже вдячна за них. І це усе те добро, про яке я можу зараз згадати i за яке повинна подякувати Тобi. Щодо моiх бажань, то iх так багато, що перелiк забрав би багато часу. Тому я згадаю тiльки два – найважливiшi. Будь ласка, дозволь менi залишитися в Зелених Дахах i зроби мене красивою, коли я виросту.

    З повагою, Анна Ширлi.

– Ось, все в порядку? – запитала вона бадьоро, встаючи з колiн. – Я пiдiбрала б значно розкiшнiшi вирази, якби в мене був час подумати.

Тiльки думка про те, що не вiдсутнiсть побожностi, а духовне невiгластво стало причиною цього незвичайного звернення до Бога, допомогла Мерил зберегти присутнiсть духу. Вона дбайливо вкрила дiвчинку ковдрою, в душi пообiцявши собi, що завтра ж велить iй вивчити справжню молитву, i вже виходила з кiмнати, забравши свiчку, коли Енн знову покликала ii:

– Я щойно згадала, що треба було сказати «Амiнь» замiсть «З повагою». Так? Так священники говорять. Я забула про це, але вiдчувала, що потрiбен якийсь кiнець, i я прилаштувала такий. Як ви думаете, це велика помилка?

– Нi… не думаю… – сказала Мерил. – Лягай i спи спокiйно. Добранiч.

– Сьогоднi я можу сказати «На добранiч» iз чистою совiстю, – сказала Енн, iз насолодою пiрнаючи в подушки.

Мерил повернулася на кухню, поставила свiчку на стiл i рiшуче звернулася до Метью:

– Метью, саме час, щоб хтось зайнявся вихованням цiеi дiвчинки. Вона майже повна язичниця. Вiриш, вона нiколи в життi не молилася!? Схожу завтра до пастора й попрошу молитовник для дiтей, ось що я зроблю. І вона ходитиме до недiльноi школи, тiльки-но я пошию iй пристойну сукню. Так, бачу, клопоту менi вистачатиме. Що ж, кожен повинен мати в життi свою частку турбот. Донинi в мене було спокiйне життя, але настала нарештi й моя година. Сподiваюся виконати свiй обов’язок як слiд.




VIII. Виховання Енн







Через вiдомi причини Мерил так до вечора наступного дня й не сказала Енн, що залишае ii в Зелених Дахах. До обiду вона давала iй рiзнi доручення й уважно спостерiгала, як дiвчинка iх виконуе. Та вже до полудня переконалася, що Енн моторна й слухняна, працьовита й тямуща. Головним ii недолiком була схильнiсть впадати в задуму. Тодi прямо посеред якогось заняття вона геть-чисто про нього забувала, поки гучне зауваження або несподiвана катастрофа не повертали ii на землю.

Скiнчивши мити посуд пiсля обiду, Енн несподiвано зупинилася перед Мерил з виглядом людини, що зважилася дiзнатися про найжахливiший вирок. Їi тендiтна постать тремтiла з нiг до голови, обличчя палало, очi здавалися майже чорними. Вона мiцно стиснула руки перед грудьми й благально промовила:

– О, будь ласка, панi Катберт, скажiть менi, чи збираетеся ви вiдiслати мене чи нi. Я намагалася бути терплячою весь ранок, але вiдчуваю, що бiльше не можу виносити цю невiдомiсть. Це жахливе вiдчуття. Будь ласка, скажiть менi!

– Енн, ти не ошпарила ганчiрку окропом пiсля миття посуду, як я тобi велiла, – сказала Мерил незворушно. – Пiди й зроби це, перш нiж ставити запитання.

Дiвчинка виконала наказ i, обернувшись до Мерил, знову зупинила на ii обличчi благальний погляд.

– Добре, – сказала Мерил, розумiючи, що не здатна придумати жодноi причини для вiдтермiнування вiдповiдi на запитання дiвчинки. – Гадаю, що можу тобi сказати. Ми з Метью вирiшили залишити тебе. Зрозумiло, якщо ти спробуеш бути хорошою дiвчинкою та поважатимеш нас. Але, дитя, що з тобою?

– Я плачу, – сказала Енн знiяковiло. – Не знаю чому. Я так зрадiла, як тiльки людина може радiти. О, радiти – зовсiм не те слово. Це було зi мною, коли я побачила Бiлий Шлях Чарiвностi й цвiтiння вишня… але це! О, це набагато бiльше, нiж радiсть. Я щаслива! І намагатимуся бути дуже хорошою. Це тяжка праця, бо панi Томас часто говорила менi, що я жахливо погана. Але все одно намагатимусь з усiх сил. Ви не знаете, чому я плачу?

– Мабуть, ти просто схвильована та збуджена, – сказала Мерил несхвально. – Сядь на стiлець i заспокойся. Боюся, ти занадто схильна як до слiз, так i до смiху. Так, ти залишишся в нас, i ми постараемося, щоб тобi було тут добре. У вереснi пiдеш до школи, бо нинi до початку канiкул залишилося всього два тижнi.

– Як менi вас називати? – запитала Енн. – Панi Катберт? Чи тiтка Мерил?

– Нi, зви просто Мерил. Я не звикла до панi Катберт, це мене дратуе.

– Але це зовсiм нешанобливо – просто Мерил, – запротестувала Енн.

– Гадаю, не буде нiякоi неповаги, якщо тiльки ти говоритимеш з повагою. Усi в Ейвонлi – i старi, й молодi – звуть мене Мерил, крiм священника. Вiн каже «панi Катберт»… коли згадуе про це.

– Менi так хотiлося б називати вас тiтка Мерил, – сказала Енн сумно. – У мене нiколи не було тiтки або iншоi родички… навiть бабусi. Тодi менi здавалося б, що я справдi належу вам. Можна менi називати вас тiтка Мерил?

– Нi, я тобi не тiтка, i не люблю давати людям титули, яких вони не носять насправдi.

– Але ми могли б уявити, що ви моя тiтка.

– Я не могла б, – вiдрiзала Мерил.

– Ви нiколи не уявляете речi не такими, якi вони насправдi? – запитала Енн, широко розкриваючи очi.

– Нi.

– О! – Енн глибоко зiтхнула. – О, панi… Мерил, як багато ви втрачаете!

– Не впевнена. Навiщо уявляти речi не такими, якi вони насправдi? – заперечила Мерил. – Коли Бог створив нас у такому, а не iншому свiтi, то не для того, щоб ми цей свiт уявляли iншим. Ох, це менi нагадало… Енн, пiди до вiтальнi – тiльки ноги витри як слiд i не напусти мух – та принеси менi листiвку, яка стоiть на камiннiй полицi. На нiй надрукована молитва «Отче наш». Сьогоднi ввечерi ти витратиш свiй вiльний час на те, щоб вивчити ii напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора, бiльше бути не повинно.

– Так, гадаю, це була дуже нескладна молитва, – сказала Енн, вибачаючись. – Але, розумiете, в мене не було досвiду. Не можна очiкувати, щоб людина добре молилася з першого ж разу, правда? Я придумала чудову молитву, коли лягла в лiжко, як i обiцяла. Вона була майже такою довгою, як у священника, i дуже поетична. Але чи повiрите – я не згадала жодного слова, коли прокинулася. Гадаю, нiколи не зможу скласти кращу за неi. Чомусь, коли що-небудь придумуеш вдруге, нiколи не виходить так добре, як було вперше. Ви це помiчали?

– Є дещо, що ти повинна помiтити, Енн. Коли я кажу тобi щось зробити, то хочу, щоб ти слухалася мене вiдразу, а не стояла стовпом i не мiркувала про це без кiнця. Іди та зроби, що я тобi велiла.

Енн швидко попрямувала через передпокiй у вiтальню, проте так довго не поверталася, що Мерил вiдклала плетиво й, стиснувши губи, вирушила за нею. Вона побачила, що Енн нерухомо стоiть перед картиною. Дiвчинка зцiпила руки за спиною, обличчя ii' було пiднято вгору. Бiле й зелене свiтло, що пробивалося в кiмнату через гiлки яблунь i плюща, обливало занурену у споглядання маленьку фiгурку неземним сяйвом.

– Енн, про що ти думаеш? – запитала Мерил рiзко.

Дiвчинка здригнулася й повернулася на землю.

– Про це, – сказала вона, вказуючи на картину – досить яскраву репродукцiю пiд назвою «Христос, що благословляе дiтей». – Я уявила себе однiею з них. Наприклад, он тiею дiвчинкою в блакитнiй сукнi, яка стоiть у куточку, немов вона нiкому не належить, зовсiм, як я. Яка ж вона самотня й сумна, правда? Гадаю, в неi немае нi батька, нi матерi. Але iй теж хотiлося отримати благословення, тому вона боязко пробралася в куточок, сподiваючись, що нiхто ii не помiтить, нiхто, крiм Нього. Я впевнена, я знаю, що вона вiдчувала. У неi сильно билося серце, а руки заклякли, так само як у мене, коли запитувала, чи залишите ви мене тут. Вона боялася, що Вiн може не помiтити ii. Але Вiн, напевно, помiтив, як гадаете? Я намагалася все це уявити – як вона пробиралася дедалi ближче, поки не постала зовсiм близько до Нього. І тодi Вiн глянув на неi й поклав руку iй на голову, i – о! – який радiсний трепет охопив ii! Але я хотiла б, щоб митець не зображував Його таким сумним. У Нього таке обличчя на всiх картинах, ви помiчали? Тiльки менi не вiриться, що Вiн справдi був таким сумним, а то дiти боялися б Його.

– Енн, – сказала Мерил, дивуючись собi, чому вона давно не перервала промову дiвчинки, – не можна говорити такi речi. Це неповага… явна неповага…

Очi Енн мало не випали з орбiт.

– Але я вiдчуваю таку побожнiсть! Я зовсiм не хотiла бути нешанобливою.

– Так, я вiрю тобi… але не можна говорити так безцеремонно про цi речi. І ще зверни увагу на таке, Енн. Коли я тебе за чимось посилаю, повертайся вiдразу, а не мрiй i не фантазуй перед картинами. Пам’ятай про це! Вiзьми цю листiвку й ходiмо на кухню. Тепер сядь у кутку i вивчи цю молитву напам’ять.

Енн притулила листiвку до глека, в якому стояли бiлопiннi яблуневi гiлки. Вона принесла iх перед обiдом, щоб прикрасити стiл, – Мерил на це подивилася косо, але нiчого не сказала. Дiвчинка сперлася пiдборiддям на руки й кiлька хвилин мовчки й уважно дивилася на надруковану молитву.

– Менi це подобаеться, – оголосила вона нарештi. – Дуже красиво. Я вже чула цю молитву: одного разу ii читав ректор недiльноi школи в притулку. Але в нього був такий скрипучий голос, i така похмурiсть на обличчi, що я безпомилково визначила: для нього молитва була неприемним обов’язком… Це не поезiя, але на мене вона справляе таке саме враження, як поезiя. «Хай святиться iм’я Твое». Це зовсiм як мелодiя. О, я так рада, що ви велiли менi це вивчити, панi… Мерил.

– Добре, вчи мовчки, – тiльки й сказала Мерил на цю тираду.

Енн нахилила глечик з квiтами, нiжно поцiлувала суцвiття й вiдтак кiлька хвилин старанно вчила.

– Мерил, – запитала вона знову, – як гадаете, я знайду душевну подругу в Ейвонлi?

– Що? Яку подругу?

– Душевну… близьку подругу, розумiете… по-справжньому спорiднену душу, якiй могла б довiряти найпотаемнiше. Усе життя мрiю зустрiти ii. Щоправда, вже й не очiкувала. Але… останнiми днями здiйснилося стiльки моiх найчудовiших мрiй, що, може, й ця теж? Як гадаете, це можливо?

– Дiана Баррi живе на Вiдлогiй Левадi, вона приблизно твого вiку. Дуже мила дiвчинка. Напевно, ви з нею зможете гратися, коли вона повернеться додому вiд тiтки в Кармодi. Але тобi доведеться звернути увагу на свою поведiнку. Панi Бар-рi – дуже вимоглива жiнка. Вона не дозволить Дiанi дружити з погано вихованою дiвчинкою.

Енн глянула на Мерил крiзь квiтучу гiлку повними цiкавостi очима:

– А яка вона, Дiана? У неi не руде волосся, нi? О, сподiваюся, що нi. Досить вже того, що в мене воно руде. Я не змогла б перенести цього ще й у душевноi подруги.

– Дiана дуже красива дiвчинка. У неi очi й волосся чорнi, а щiчки рожевi. Вона слухняна й кмiтлива, а це краще, нiж бути красивою.

Мерил так само любила мораль, як Герцогиня в Краiнi Чудес, i сама себе переконала, що ii слiд додавати до кожного зауваження, зверненого до дитини, яку виховують.

Але Енн легко обiйшла мораль i вхопилася тiльки за чудовi можливостi, якi цiй моралi передували.

– О, як добре, що вона красива! Це майже як самiй бути такою. Якщо вже я негарна, то було б приемно мати красиву душевну подругу. У вiтальнi панi Томас стояла книжкова шафа зi скляними дверцятами. Але замiсть книжок у нiй стояли банки з варенням, коли, зрозумiло, воно в неi було. В однiй дверцi скло розбив пан Томас, коли був трохи п’яний. Іншi були цiлими, тож я зазвичай уявляла, що мое зображення в них – це дiвчинка, яка живе в шафi. Менi захотiлося назвати ii Кетi Морис. Ми були дуже близькими. Я розмовляла з нею годинами, особливо в недiлю. Кетi була моею втiхою й радiстю. Ми уявляли, що книжкова шафа зачарована i якби тiльки я знала чарiвне слово, то могла б вiдчинити дверi й увiйти до кiмнати Кетi, а не натрапити на полицi iз варенням i порцеляною. Тодi Кетi Морис узяла б мене за руку й повела в чудове мiсце, де повно квiтiв, сонячного свiтла й фей, i ми завжди жили б там щасливо.

Коли менi довелося перейти до панi Хаммонд, то найбiльшим нещастям було втратити Кетi Морис. Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцiлувала мене на прощання через дверцята книжковоi шафи. У панi Хаммонд не було книжковоi шафи. Але бiля рiчки неподалiк вiд будинку тяглася зелена долина, i там жило чарiвне вiдлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дiвчинка, на iм’я Вiолетта, i ми з нею дружили. Я полюбила ii майже так само, як i Кетi Морис… не зовсiм, але майже так само. Увечерi напередоднi мого вiд’iзду до притулку я сказала Вiолеттi «Прощай», i ii «Прощай» повернулося до мене зi сльозами в голосi. Я так прив’язалася до неi, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навiть якби там був простiр для уяви.

– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подiбних дурниць. Ти, здаеться, сама вiриш у своi вигадки. Тобi буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазiй в головi. І не розповiдай панi Баррi про цих своiх Кетi Морис i Вiолетт, а то вона подумае, що ти верзеш нiсенiтницi.

– О нi, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам менi захотiлося розповiсти… О, дивiться, яка велика бджола вилетiла з суцвiття! Подумати тiльки, жити в такому прекрасному мiсцi – в суцвiттi яблунi! Уявiть, спати у квiтцi, коли вiтер тихенько ii похитуе. Якби я не була людиною, то хотiла б бути бджолою й жити у квiтцi.

– Вчора ти хотiла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостiйна. Я велiла тобi вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здаеться, не в змозi мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Пiди до себе в кiмнату й учи там.

– О, я знаю вже майже всю… крiм останнього рядка.

– Добре. Роби, що я звелiла. Пiди до своеi кiмнати й довчи як слiд. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти менi приготувати чай.

– Можна менi взяти квiти з собою? – попросила Енн.

– Нi, не варто засмiчувати кiмнату квiтами. І взагалi, слiд було залишити iх на деревi.

– Я теж вiдчула, що не слiд скорочувати iхне чарiвне життя, – сказала Енн. – Якби я була квiткою, то не хотiла б, щоб мене зiрвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаетесь з непереборною спокусою?

– Енн, ти чула, що я звелiла тобi йти в кiмнату?

Дiвчинка зiтхнула й потихеньку рушила до мезонiну. Там сiла на стiлець бiля вiкна й повела дала:

– Ну ось, я вже знаю всю молитву. Я вивчила останне речення, поки пiдiймалася сходами… Тепер я уявлю, що ця кiмната виглядае зовсiм iнакше й такою вона залишиться назавжди. Пiдлога вкрита бiлим оксамитовим килимом в яскраво-червоних трояндах, а на вiкнах яскраво-червонi шовковi штори. Стiни обвiшанi гобеленами iз золотоi й срiбноi парчi. Меблi з червоного дерева. Я нiколи не бачила червоного дерева, але це звучить розкiшно. Тут канапа, вся завалена чудовими шовковими подушками – рожевими, блакитними, пурпуровими, золотистими, i я грацiозно розкинулася на них. Я бачу свое зображення в чудовому великому дзеркалi, що висить на стiнi. Я висока й царствено прекрасна, одягнена в сукню, оздоблену бiлими мереживами. У мене перловий хрест на грудях i перла в чорному, як нiч, волоссi. Моя шкiра – бiла, як слонова кiстка. Мое iм’я – ледi Корделiя Фiцджеральд… Нi-нi, я не можу так забутися, щоб це все здалося менi правдою.

Вона, пританцьовуючи, пiдбiгла до маленького дзеркала. З дзеркала на неi глянуло веснянкувате обличчя з гострим пiдборiддям i серйозними сiрими очима.

– Ти всього лише Енн iз Дахiв Зелених, – сказала вона суворо. – Я бачу тебе такою, яка ти е, навiть коли ти намагаешся уявити, що ти ледi Корделiя. Проте краще бути Енн iз Дахiв Зелених, нiж Анною нiзвiдки, правда?

Вона нахилилася, нiжно поцiлувала свое зображення в дзеркалi й пiдiйшла до вiдчиненого вiкна.

– Дорога Снiгова Королево, добрий вечiр! Добрий вечiр, дорогi берiзки в долинi. Добрий вечiр, дорогий сiрий будинку на пагорбi. Цiкаво, чи стане Дiана моею душевною подругою? Сподiваюся, стане, я ii дуже любитиму. Проте я нiколи не ображу забуттям Кетi Морис i Вiолетту, бо не хочу зачiпати чиiсь почуття, навiть почуття дiвчинки з книжковоi шафи або дi-вчинки-вiдлуння. Згадуватиму iх щодня, посилаючи поцiлунок.

Енн кiнчиками пальцiв послала кiлька повiтряних поцiлункiв у бiк розквiтлоi вишнi, а потiм, поклавши пiдборiддя на руки, з насолодою занурилася в солодкi мрii.




IX. Обурення панi Рейчел Лiнд







Минуло два тижнi вiд появи Енн у Зелених Дахах, а панi Лiнд ще не спромоглася як слiд ii роздивитися. Втiм, слiд зазначити, була вона в тому не винна. Важкий не по сезону грип змусив цю гiдну жiнку залишатися вдома з часу ii останнього вiзиту в Зеленi Дахи. Панi Рейчел хворiла нечасто й не надто спiвчувала людям зi слабким здоров’ям. Проте грип, на ii переконання, не був звичайною хворобою, тож слiд було вбачати в ньому певного роду кару Божу. Втiм, щойно лiкар дозволив iй виходити з дому, вона невiдкладно рушила до Зелених Дахiв, щоб з’ясувати, чи правду люди кажуть про сирiтку, яка тут оселилася.

У минулi два тижнi Енн не витрачала даремно й хвилини: вона вже знала кожне дерево й кожен кущик бiля будинку. Також виявила, що за яблуневим садом починаеться стежка до лiсу й пройшлася нею до самого кiнця. А дорогою було на що подивитися. Спочатку шлях лежав уздовж чарiвних вигинiв струмка, потiм через мiсток, вiдтак починалися заростi ялицi, а дикi вишнi стояли обабiч i утворювали склепiння, посплiтавшись мiж собою гiлками. Ще згодом стежка петляла кутками, густо порослими папоротями, й губилася пiд кронами кленiв i горобин, якi погойдувалися на вiтрi.

Енн подружилася також iз джерельцем в долинi – напрочуд глибоким, чистим i незвичайно холодним. Воно було обкладене гладкими плитами червоного пiсковику, а навколо росли папоротi, схожi на долонi велетiв. За ними був дерев’яний мiсток, який повiв легкi нiжки Енн до порослого лiсом пагорба, де пiд високими густими ялинами та смереками панували вiчнi сутiнки.

Тут росли мiрiади нiжних конвалiй, цих скромних i чарiвних лiсових квiтiв, та де-не-де траплялися блiдi, легкi перелiски, немов душi торiшнiх первоцвiтiв. Тонкi павутинки виблискували мiж деревами, нiби нитки срiбла, а шишки ялин, здавалося, дружньо шепотiлися мiж собою.

Усi цi чудовi подорожi тривали в тi години, коли iй дозволялося погратися. Пiсля повернення Енн засипала Метью та Мерил розповiдями про своi «вiдкриття». Метью, зрозумiло, не скаржився, вiн слухав все з мовчазною й задоволеною усмiшкою. Мерил спочатку дозволяла всю цю «балаканину», а потiм зi здивуванням зрозумiла, що слухае не з меншим захопленням, нiж Метью. Тодi вона зазвичай поспiшно змушувала Енн «притримати язика».

Коли панi Лiнд нарештi добралася до Зелених Дахiв, Енн блукала садом, роздивляючись буйно порослi трави, яким додало кольорiв червонувате вечiрне сонце. Тож у поважноi жiнки було вдосталь часу для всебiчного звiту про свою хворобу, включно з деталiзацiею кожного больового вiдчуття та кiлькостi ударiв серця при цьому. Мерил навiть подумала, що грип може залишити незабутнi спомини. Коли всi подробицi були оприлюдненi, панi Рейчел перейшла до обговорення не менш цiкавоi для неi теми, якiй, власне, i присвятила свiй вiзит:

– Я чула дивнi речi про вас iз Метью.

– Гадаю, ти здивована не бiльше, нiж я сама, – пiдтакнула Мерил. – Тiльки зараз починаю приходити до тями.

– Жахливо, що сталася така помилка, – сказала панi Рейчел спiвчутливо. – А ви не могли вiдправити ii назад?

– Мабуть, могли, але вирiшили не робити цього. Метью вона сподобалася. Та й менi самiй вона подобаеться, хоч, визнаю, недолiкiв також не бракуе. Наш будинок немов ожив. Вона i справдi миле створiння.

Мерил чомусь сказала бiльше, нiж збиралася, й одразу прочитала несхвалення на обличчi панi Рейчел.

– Ви взяли на себе величезну вiдповiдальнiсть, – сказала вона похмуро, – особливо тому, що нiколи не мали справи з дiтьми. Я вважаю, ви мало знаете про цю дiвчинку та ii характер, та й не можна заздалегiдь вгадати, якою виявиться ця дитина. Але я, звичайно, не хочу налякати вас, Мерил.

– Це й неможливо, – сухо вiдрiзала та. – Якщо вже я на щось наважуюся, то не вiдступаю. Тобi, напевно, хочеться поглянути на Енн? Я покличу ii.

Енн вбiгла до кiмнати з намiром розповiсти про нове «вiдкриття», проте, побачивши незнайому особу, розгублено зупинилася в дверях. Вона справдi виглядала дещо дивно в короткiй затiснiй сукнi з цупкоi тканини, пошитiй у сиротинцi. Ноги, що стирчали з-пiд неi, здавалися незграбно довгими. Веснянки, пригрiтi сонечком, стали немов помiтнiшими та ряснiшими, нiж зазвичай, а непокрите, розшарпане вiтром волосся здавалося ще рудiшим.

– Гм, вибрали тебе не за красу, це точно, – таким виразним був коментар панi Рейчел Лiнд, яка завжди пишалася тим, що висловлювала свою думку без звичних для iнших екiвокiв. – Яка вона худезна й негарна, Мерил! Іди сюди, дитинко, дай менi краще тебе роздивитися. Господи помилуй, та чи бачив хто стiльки ластовиння? А волосся яке червоне – морквина морквиною! Пiдходь ближче, дитинко, чуеш?

Енн «пiдiйшла», але зовсiм не так, як очiкувала ця поважна добродiйка. Вiдстань вiд порогу до панi Рейчел вона подолала, здавалося, одним величезним стрибком. А коли зупинилася, то та аж вiдсахнулася вiд неi: обличчя дiвчинки почервонiло вiд гнiву, губи кривилися, а тендiтна постать тремтiла з голови до нiг.

– Я вас ненавиджу! – закричала вона, задихаючись i тупаючи ногою. – Я вас ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу… – Вона тупала дедалi сильнiше з кожним черговим потвердженням ненавистi. – Як ви смiете називати мене худезною й непривабливою? Як ви смiете говорити, що в мене веснянки та руде волосся? Ви груба, невихована, бездушна жiнка!

– Енн! – вигукнула Мерил з жахом.

Але дiвча безстрашно дивилося в обличчя панi Рейчел, виблискуючи очима й стиснувши кулачки. Лютим роздратуванням вiяло вiд усiеi ii фiгурки.

– Як ви смiете говорити таке про мене? – повторювала вона несамовито. – Чи хотiли б ви почути таке про себе? Коли б вам сказали, що ви товста й незграбна й у вас, ймовiрно, немае й iскри уяви! Мене не хвилюе, що я ранитиму вашi почуття, коли це кажу! Я навiть хочу iх ранити. Ви поранили моi почуття сильнiше, нiж будь-коли iх ранив п’яний чоловiк панi Томас. І я нiколи не пробачу вам цього, нiколи, нiколи!

І вона тупнула нiжкою ще. А потiв ще i ще.

– Так чи хто бачив щось подiбне! – вигукнула приголомшена панi Рейчел.

– Енн, iди до своеi кiмнати й залишайся там, поки я не прийду, – сказала Мерил, коли нарештi прийшла до мови.

Енн, вибухнувши сльозами, кинулася до дверей й зачиняючи гупнула ними так, що аж стiни задрижали. Вихором промчавши передпокоем i сходами, вона увiрвалася до кiмнатки в мезонiнi, сповiщаючи про це черговим гуркотом нi в чому не винних дверей.

– Ну, не заздрю тобi, Мерил, що ти будеш це виховувати, – урочисто сказала панi Рейчел.

Мерил вже вiдкрила рота, щоб вимовити якiсь примирливi слова, але чомусь сказала зовсiм не те, що думала:

– Тобi не слiд було насмiхатися над ii зовнiшнiстю, Рейчел.

– Мерил, чи не хочеш ти сказати, що виправдовуеш цей кошмарний спалах лютi? – запитала панi Рейчел роздратовано.

– Нi, – повiльно проказала Мерил. – Я не виправдовую ii. Вона повелася жахливо, й менi доведеться поговорити з нею про це. Але ми повиннi брати до уваги деякi обставини. Їi нiколи не вчили, що правильно, а що – нi. А ти справдi була дуже жорстокою до неi, Рейчел.

Мерил не змогла втримати в собi останне речення, хоч знову здивувалася, що сказала його. Панi Рейчел пiдвелася з виглядом ображеноi гiдностi.

– Бачу, Мерил, менi доведеться бути дуже обережною у висловлюваннях пiсля цього, бо делiкатнi почуття сирiт, привезених невiдомо звiдки, в цiй хатi вiднедавна на першому мiсцi. О нi, я не серджуся, не хвилюйся. Менi дуже шкода вас, тож про роздратування не йдеться. Вам доведеться нелегко з цiею дитиною. Коли б ти зважила на мою пораду – чого ти, я вважаю, не зробиш, хоч я виховала десятеро дiтей i поховала двох, – то «поговорила» б з нею гарною березовою рiзкою. Гадаю, це була б найефективнiша мова у спiлкуваннi з такою дитиною. Здогадуюся, що характер у неi такий само полум’яний, як ii волосся. Ну, до побачення, Мерил. Сподiваюся, ти час вiд часу заходитимеш до мене, як зазвичай це робила. Проте на мене тут не чекай.

І панi Рейчел з гiднiстю виплила з кiмнати – якщо тiльки можна сказати так про гладку жiнку, яка завжди ходить перевальцем. Своею чергою Мерил, навiть не сказавши гостi прощальних слiв, з похмурим виразом обличчя попрямувала в мезонiн.

Пiдiймаючись сходами, вона невпинно роздумувала над тим, як же слiд вчинити. Безумовно, нещодавно розiграна сцена була жахливою. До неi додавалося й те, що Енн виявила таку запальнiсть саме перед панi Рейчел Лiнд! Мерил раптом зупинилася, бо з докором визнала, що саме участь сусiдки тривожить ii бiльше, анiж поведiнка Енн. Як же покарати ii? Дружня порада про березову рiзку, чудодiйну властивiсть якоi, очевидно, вiдчули на собi всi дiти панi Рейчел, не знайшла вiдгуку в серцi Мерил. Вона навiть уявити не могла, що зможе бити дитину. Нi, потрiбно знайти iнший спосiб покарання, щоб змусити Енн усвiдомити всю тяжкiсть ii проступку.

Так нiчого й не придумавши, Мерил прочинила дверi в кiмнату. Дiвчинка лежала на лiжку в брудних черевиках, зануривши обличчя в подушку й буквально заходилася плачем.

– Енн, – сказала Мерил несподiвано примирливо.

Вiдповiдi не було.

– Енн, – вже суворiше повторила вона, – зараз же встань з лiжка й послухай, що я тобi скажу.

Дiвчинка сповзла з лiжка й сiла на стiлець, що стояв поруч. Їi обличчя розпухло й було мокрим вiд слiз. Вона вперто не пiдiймала очей.

– Добре ж ти поводишся, Енн! Тобi не соромно?

– Ця жiнка не мала жодного права називати мене некрасивою й рудою, – схлипуючи проказала Енн.

– Ти теж не мала жодного права так гнiватися й ображати ii. Менi було соромно, дуже соромно за тебе. Я хотiла, щоб ти була мила та ввiчлива з панi Лiнд, а ти зганьбила мене. А ще геть чисто не розумiю, чому тебе так зачепило про руду й негарну. Ти сама це не раз говорила.

– Але ж це велика рiзниця, коли ви говорите щось про себе й коли чуете це вiд iнших, – зi сльозами проказала Енн. – Ви можете знати, як насправдi виглядаете, але ж сподiваетесь, що iншi думають iнакше. Ви, напевно, думаете, що в мене жахливий характер, але я нiчого не могла з собою вдiяти! Коли вона все це сказала, щось у менi пiднялося й стало душити. Я просто повинна була накинутися на неi.

– Ну й показала ти себе, Енн, повинна я сказати. З найкращого боку! Вiдтепер панi Лiнд розповiдатиме про тебе всюди – можеш, не сумнiватися. Це жахлива iсторiя, Енн.

– Ви просто уявiть, що вiдчували б, якби хтось обiзвав вас худезною й негарною, – не стримуючи слiз, виправдовувалася Енн.

Давнiй спогад несподiвано ожив у пам’ятi Мерил. Вона була ще зовсiм маленькою, коли почула, як одна з Їi тiток сказала, звертаючись до iншоi родички: «Шкода, що воно таке непоказне, негарне створiння». Тiльки в п’ятдесят Мерил, нарештi, змогла забути цi слова, що так вжалили ii тодi, а потiм усе життя не давали спокою. Тому вона повела далi вже значно м’якше:

– Я не стверджую, що панi Лiнд вчинила правильно, кидаючи тобi в обличчя тi слова. – Рейчел завжди занадто прямолiнiйна. Але це зовсiм не вибачае твоеi поведiнки. Вона незнайома жiнка, набагато старша за тебе i до того ж моя гостя – ось три вагомi пiдстави, щоб поставитися до неi з усiею повагою. Однак ти повелася грубо й зухвало, тому… – тут в голову Мерил нарештi прийшла рятiвна iдея покарання – тобi доведеться пiти до неi додому й попросити вибачення.

– Я нiколи не зможу цього зробити, – сказала Енн з рiшучою похмурiстю. – Ви можете покарати мене найжорстокiше, Мерил. Наприклад, замкнути в темному, вологому пiдвалi, де живуть змii й жаби, й тримати там на хлiбi та водi. Я не скаржитимуся. Але я не зможу попросити вибачення в панi Лiнд.

– У нас немае звичаю замикати людей в темних, вологих пiдвалах, – сказала Мерил холодно. – До того ж iх i немае в Ейвонлi. Але перепросити в панi Лiнд тобi доведеться, iнакше залишатимешся у своiй кiмнатi доти, поки не наважишся це зробити.

– Значить, менi доведеться залишитися тут назавжди, – скорботно сказала Енн. – Я не можу сказати панi Лiнд, нiби шкодую про те, що iй сказала. Бо я не шкодую! Мене непокоiть, що я засмутила вас, а те, що сказала цiй жiнцi сприймаю з величезним полегшенням. Я навiть не можу уявити, що шкодую про це.

– Може, твоя уява запрацюе краще завтра вранцi, – сказала Мерил, встаючи, щоб пiти. – У тебе е нiч, щоб проаналiзувати свою поведiнку та змiнити свою думку. Ти говорила, що постараешся бути дуже хорошою дiвчинкою, якщо ми залишимо тебе в Зелених Дахах, але мушу визнати: в це важко повiрити сьогоднi.

Залишивши цю парфянську стрiлу терзати бурхливу душу Енн, Мерил спустилася на кухню, охоплена болiсним неспокоем i роздратуванням. Вона сердилася на себе, так само як i на Енн, бо, раз у раз згадуючи приголомшене обличчя панi Рейчел, губи ii мимоволi розтягувалися в усмiшцi i виникало нестримне бажання розреготатися.




X. Вибачення Енн







Того вечора Мерил нiчого не сказала Метью про те, що трапилося, але коли наступного ранку Енн не поступилася, довелося пояснити ii вiдсутнiсть за снiданком. Мерил не втаiла вiд Метью жодноi подробицi, доклавши водночас чимало зусиль, щоб вiддати належне жахливiй поведiнцi Енн.

– Непогано, що Рейчел Лiнд так поставили на мiсце. Вона просто стара плiткарка, яка всiм остогидла, – такою була «пiдтримка» Метью.

– Метью, ти мене дивуеш! Адже знаеш: поведiнка Енн не витримуе жодноi критики та все одно стаеш на ii бiк! Може, скажеш, що вона зовсiм не заслуговуе покарання?

– Ну… нi… не зовсiм, – знiяковiло промимрив Метью. – Так, визнаю: ii треба трошки покарати. Але не будь з нею занадто суворою, Мерил. Згадай, в неi нiкого не було, щоб навчати доброго поводженню. Ти… ти ж даси iй поiсти?

– Хiба ти коли чув, щоб я голодом примушувала людей до доброi поведiнки? – запитала Мерил обурено. – Вона iстиме у своiй кiмнатi. Проте залишатиметься там доти, поки не зважиться на вчинок. Це остаточне рiшення, Метью.

На обiдi й вечерi Енн, як i ранiше, не було за столом. Щораз Мерил вiдносила в мезонiн повну тацю страв i пiзнiше приносила iх на кухню майже неторканими. Увечерi Метью не витримав i уважно з занепокоенням придивився до вщерть заповненоi тацi. Невже Енн цiлий день нiчого не iла?

Метью саме тинявся без дiла бiля комор, коли Мерил рушила на дальне пасовище за коровами. Власне, вiн дожидався саме цього моменту, щоб прослизнути в будинок i з виглядом злодiя пiднятися в мезонiн. Зазвичай Метью обертався мiж кухнею i своею маленькою спальнею бiля передпокою, часом наважуючись вiдвiдати хiба що вiтальню або iдальню, коли до чаю запрошували священника. Але на другому поверсi свого будинку вiн був востанне чотири роки тому, коли допомагав Мерил клеiти шпалери в гостьовiй кiмнатi.

Вiн тихенько пройшов через маленьку вiтальню мезонiну, вiдтак якусь мить постояв перед дверима кiмнатки Енн, перш нiж наважився постукати у дверi, а потiм вiдчинити iх.

Енн сидiла на жовтому стiльцi бiля вiкна, сумно дивлячись у сад. Вона здавалася такою маленькою й нещасною, що в Метью здригнулося серце. Вiн безшумно зачинив за собою дверi й навшпиньки пiдiйшов до неi.

– Енн, – прошепотiв вiн, немов боячись, що iх пiдслуховують. – Як ти тут, Енн?

Дiвчинка важко усмiхнулася:

– Непогано. Я багато уявляю, й саме це допомагае приемнiше коротати час. Звичайно, менi досить самотньо, проте сподiваюся незабаром звикнути.

Енн знову усмiхнулася, хоробро дивлячись вперед – на довгi роки майбутнього одиничного ув’язнення.

Метью згадав, що вiн повинен сказати те, що збирався, не втрачаючи часу, бо Мерил могла повернутися ранiше, нiж зазвичай.

– Послухай, Енн, подумай… краще це зробити й покiнчити з цим, – прошепотiв вiн. – Доведеться це зробити рано чи пiзно, знаеш, адже Мерил – жахливо непохитна жiнка… жахливо непохитна, Енн. Зроби це зараз. послухай. i все буде позаду.

– Ви маете на увазi попросити вибачення в панi Лiнд?

– Так… попросити вибачення… саме так, – сказав Метью гаряче. – Загладити це, так би мовити. Ось до цього я й веду.

– Мабуть, я можу це зробити заради вас, – сказала Енн задумливо. – І це буде правдою, коли я скажу, що менi шкода за свою поведiнку, бо й справдi шкодую. Хоч учора ввечерi я цього не вiдчувала i вночi теж, бо страшенно злилася. Прокидалася тричi i не тямила себе вiд лютi. Але сьогоднi вранцi все пройшло. Залишилася тiльки якась неприемна знемога. І менi стало так соромно. Але я навiть думки не допускала, щоб пiти й сказати про це панi Лiнд. Це так принизливо. Тож вирiшила, що краще залишуся тут пiд замком на все життя. Але тепер… для вас я зробила б що завгодно… i якщо ви справдi хочете, щоб я…

– Ну, звичайно, хочу. Там внизу жахливо самотньо без тебе. Сходи й загладь це все… будь хорошою дiвчинкою.

– Добре, – сказала Енн покiрно. – Я скажу Мерил, щойно вона повернеться, що розкаялася.

– Правильно… правильно, Енн. Але не кажи Мерил, що я з тобою про це говорив. Вона подумае, що я втручаюся в ii справу, а я обiцяв цього не робити.

– Навiть дикi конi не вирвуть у мене цю таемницю, – урочисто пообiцяла Енн. – Тiльки незрозумiло, як дикi конi можуть вирвати у кого-небудь таемницю…

Але Метью вже пiшов, переляканий власним успiхом. Вiн квапливо попрямував до найвiддаленiшого кiнського пасовища, щоб вiдвести вiд себе будь-яку пiдозру. Тим часом Мерил, яка, зрозумiло, нi про що не здогадувалася, пiсля повернення в будинок була приемно здивована, почувши жалiбний голосок, що доносився згори бiля поручнiв сходiв:

– Мерил!

– Ну, що таке? – запитала вона, заходячи до вiтальнi мезонiну.

– Менi шкода, що я втратила самовладання й наговорила грубощiв… я згодна пiти й сказати це панi Лiнд.

– Дуже добре, – вiдповiдала Мерил рiшучим голосом, нiчим не видавши полегшення, яке вiдчула при цiй звiстцi. Перед цим вона вже занепокоено розмiрковувала над тим, що робитиме, якщо Енн не захоче поступитися. – Я зайду за тобою пiсля доiння.

Вони йшли, тримаючись за руки, одна – з пiднятою головою й виглядом переможницi, друга – згорбившись i виглядаючи вельми пригнiчено. Але з пiв дороги пригнiченiсть Енн десь подiлася, немов за помахом чарiвноi палички. Дiвчинка пiдняла голову й легко закрокувала попереду, раз у раз повертаючи голову у бiк захiдсонця. Ба бiльше: вiд неi повiяло ледь стримуваним пожвавленням. Мерил несхвально дивилася на цю змiну – це вочевидь не нагадувало смиренне каяття, з яким слiд було постати перед ображеною панi Лiнд.

– Про що ти думаеш, Енн? – запитала вона рiзко.

– Про те, що маю сказати панi Лiнд, – мрiйливо вiдповiдала дiвчинка.

Здавалося б, усе гаразд… або майже… Проте Мерил не могла позбутися враження, що ii план покарання зазнае краху. Енн не мала права виглядати такою радiсною. Втiм, саме такою вона була доти, поки не постала перед панi Лiнд, яка, зрозумiло, сидiла з плетивом бiля вiкна своеi кухнi. Тодi свiт померк в очах дiвчинки, а всi ii риси набули сумного каяття. Перш нiж будь-хто встиг сказати хоч слово, Енн несподiвано впала на колiна перед здивованою панi Рейчел i з благанням простягнула до неi руки.

– О, панi Лiнд, я так глибоко шкодую, – сказала вона з тремтiнням у голосi. – Я нiколи не зможу висловити все, що мене засмутило… нi, нiколи, навiть, якщо скористаюся усiма словами словника. Ви повиннi просто це уявити. Я поводилася жахливо щодо вас… i накликала ганьбу на моiх любих друзiв,

Метью та Мерил, якi дозволили менi залишитися в Зелених Дахах, хоч я й не хлопчик. Визнаю, я страшенно погана й невдячна дiвчинка й заслуговую на найстрашнiше покарання й вигнання з товариства шанованих людей.

Це було дуже нерозумно з мого боку – пiддатися гнiву через те, що ви сказали правду. А кожне ваше слово було правдивим. У мене руде волосся, я веснянкувата, худезна, негарна. Те, що я сказала вам, теж було правдою, але менi не слiд було цього говорити. О, панi Лiнд, прошу вас, будь ласка, вибачте! У разi вашоi вiдмови, це стане трагедiею всього мого життя. Адже ви не хочете бути причиною трагедii всього життя бiдноi маленькоi сироти, нехай навiть у неi й жахливий характер? О, я впевнена, – ви не хочете. Прошу вас, скажiть, що ви прощаете мене, панi Лiнд.

Чекаючи на вирок, Енн склала руки та схилила голову.

Не могло бути нiяких сумнiвiв в ii щиростi – вона чулася в кожному звуцi ii голосу. Жiнки вiдчували це. Проте Мерил iз жахом зрозумiла, що насправдi Енн насолоджувалася юдоллю приниження й упивалася повнотою свого смирення. А де ж цiлюще покарання, яке вона, Мерил, винайшла i яким так хизувалася? Енн перетворила його на свого роду задоволення.

Щоправда, добра панi Лiнд, не обтяжена зайвою проникливiстю, все сприйняла за чисту монету. Вона зрозумiла тiльки, що Енн перепросила за всiма правилами, й почуття образи назавжди зникло з ii' люблячого серця, хай у ньому i вiдводилося багато мiсця для чужих справ.

– Ну, ну, дитинко, встань, – сказала вона сердечно. – Звичайно, я тебе прощаю. Напевно, я теж сказала тодi трохи зайвого. Однак вже така я вiдверта, все прямо кажу. Ти не бери це так близько до серця, ось що. Нiде правди дiти, волосся в тебе справдi жахливо руде. Але я ходила до школи з такою самою рудоволосою дiвчинкою, але коли вона виросла, волосся в неi потемнiшало i стало красивого каштанового кольору. Тож я зовсiм не здивуюся, якщо i твое потемнiе… зовсiм не здивуюся.

– О, панi Лiнд! – Енн глибоко зiтхнула, пiдiймаючись з колiн. – Ви даруете менi надiю. Я вiчно вважатиму вас своею благодiйницею. О, я можу винести все, якщо тiльки нагадуватиму собi, що мое волосся, коли виросту, стане красивого каштанового кольору. Набагато легше бути хорошою, якщо мати гарне каштанове волосся, як гадаете? Можна менi тепер пiти у ваш сад i посидiти на лавцi пiд яблунею, поки ви з Мерил розмовлятимете? Там набагато бiльше простору для уяви.

– Так, Боже мiй, звичайно бiжи, дитинко. І можеш, якщо хочеш, нарвати собi букет квiтiв, вони ростуть там у куточку, бiля лави.

Коли дверi за Енн зачинилися, панi Лiнд швидко пiднялася, щоб запалити лампу.

– Вона й справдi дивна дiвчинка. Сiдай на цей стiлець, Мерил, вiн зручнiший. Той я тримаю для наймита… Так, вона дивна дитина, але щось у нiй е таки привабливе. Тож не дивуюся тепер, що ви з Метью взяли ii… i не боюся за вас… Вона, може, виявиться зовсiм непоганою. Звичайно, в неi дивна манера висловлюватися… трiшки занадто… ну, дуже сильнi вирази, ти розумiеш. Але це, напевно, пройде, коли вона поживе з цивiлiзованими людьми. І характер у неi занадто нестриманий, я вiдчуваю. Але в цьому е своi плюси, коли дитина спалахне й одразу охолоне, вона не здатна на хитрощi й обман. Збережи Боже цю безхитрiсну дитину! А загалом, Мерил, вона, схоже, менi подобаеться.

Коли Мерил вийшла з будинку, Енн вибiгла iй назустрiч iз запашних сутiнкiв саду з оберемком бiлих нарцисiв у руках.

– Я добре перепросила, правда? – запитала вона з гордiстю, коли вони рушили до Зелених Дахiв. – Направду довелося не одну хвилину думати. Тож вирiшила, раз цього не уникнути, то потрiбно все зробити як слiд.

– Ти справдi постаралася, – визнала Мерил. І знову з жахом вiдчула, що, згадуючи сцену вибачення, iй хочеться смiятися. Тож вона притлумила свое сумлiння тим, що сказала суворо:

– Сподiваюся, ти навчишся опановувати себе, щоб надалi не потрапляти в схожi ситуацii.

– Якби люди не потiшалися над моею зовнiшнiстю, про таке не йшлося б, – сказала Енн, зiтхнувши. – Я не серджуся нi через що iнше, але так втомилася вiд подiбних глузувань, що одразу скипаю. Гадаете, мое волосся й справдi стане красивого каштанового кольору, коли виросту?

– Ти не повинна так багато думати про свою зовнiшнiсть, Енн. Не хочу тебе засмучувати, але на позiр ти занадто пихата дiвчинка.

– Як я можу бути пихатою й одночасно негарною? – заперечила Енн. – Так, я люблю все красиве, але менi терпець уриваеться дивитися в дзеркало й постiйно бачити там щось зовсiм негарне. Менi так сумно вiд цього… так само менi ведеться, коли бачу будь-яку потворну рiч. Я ii жалiю, бо вона негарна.

– Гарний той, хто чинить добро, – процитувала Мерил.

– Менi про це вже говорили, але я в цьому чомусь сумнiваюся, – скептично завважила Енн, нюхаючи нарциси. – О, якi цi квiти запашнi! Як це мило, що панi Лiнд менi iх подарувала. У мене тепер зовсiм немае до неi ворожого почуття. Навпаки, так добре стае на душi, коли вибачишся й отримаеш прощення, правда?.. Якi зiрки сьогоднi яскравi! Якби ви могли жити на зiрцi, то яку вибрали? Я – он ту, велику та яскраву, над тим темним пагорбом.

– Енн, помовч, – сказала Мерил, вiдчуваючи, що цiлковито виснажена спробами встежити за польотом думок дiвчинки.

Енн бiльше не промовила й слова, поки вони не ступили на стежку, що вела до iхнього будинку вiд великоi дороги. Легкий пустотливий вiтерець, весь просочений пряним ароматом молодих, окроплених росою папоротей, подув iм назустрiч. Вдалинi помiж тiней дерев виднiлося привiтне свiтло, що лилося з вiкна кухнi Зелених Дахiв. Енн несподiвано притулилася до Мерил i засунула свою ручку в ii загрубiлу долоню.

– Як це чудово – повертатися додому, знаючи, що це твiй справжнiй дiм, – сказала вона. – Я вже люблю Зеленi Дахи, хоч нiколи ранiше не любила жодного мiсця. Жодне не здавалося менi моiм домом. О, Мерил, яка я щаслива! Я могла б молитися прямо зараз, i це зовсiм не здалося б менi важким.

Якесь незвiдане тепле вiдчуття наповнило серце Мерил, коли маленька худенька ручка лягла в ii долоню. Можливо, це було вiдчуття материнства, якого вона була позбавлена. Сама його незвичнiсть i солодкiсть стурбували ii. Вона поспiшила привести своi почуття до звичайного стан, перейшовши до навiювання моралi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63876216) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.