Книга - Марія

Марiя
Улас Олексiйович Самчук


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Улас Самчук (1905–1987) – украiнський письменник, журналiст, публiцист, спадщина якого велика i рiзноманiтна. Вiн писав не лише про рiдну Волинь, Закарпаття, а й про Велику Украiну, украiнську емiграцiю, його вважають «лiтописцем украiнського простору». Самчука свiдомо замовчували в радянськi часи. Лише в незалежнiй Украiнськiй державi твори письменника почали видаватися на його батькiвщинi. У романi «Марiя» (1934) автор першим розповiв свiтовi правду про Голодомор 1933 року, його причини i наслiдки. Через подii iз життя Марii, ii близьких, землякiв протягом кiлькох десятилiть – вiд дореволюцiйного перiоду до бiльшовицьких реформ 1930-х рокiв i геноциду украiнського селянства – автор художньо осмислюе трагедiю однiеi родини в межах трагедii всiеi украiнськоi нацii i пiдносить образ селянки Марii до символу цiлоi Украiни.






Улас Самчук

Марiя


© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

(Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури)

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010

У виданнi збережено основнi особливостi лексики та синтаксису авторського тексту.


* * *


Матерям, що загинули

голодною смертю на Украiнi

в роках 1932—33.







Книга про народження Марii



І.

Коли не рахувати останнiх трьох, то Марiя зустрiла й провела двадцять шiсть тисяч двiстi п’ятдесят вiсiм днiв. Стiльки разiв сходило для неi сонце, стiльки разiв переживала насолоду буття, стiльки разiв бачила або вiдчувала небо, запах сонячного тепла й землi.

Тих пару днiв, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землi. Вона вже чула iх, бо була еством, яке ворушилося, вiдчувало голод i голосно про це нагадувало.

Коли ж ii тепла i радiсна мати, селянка Оксана, виймала з довгоi пазухи груди, Марiя здалеко вiдчувала iх, моргала устечками й намагалась продерти своi майбутнi оченята. Оксана, розумiеться, допомагала iй, прикладала груди до того мiсця, яке пiзнiше звалося устами, i двi нiжнi теплi рожевi пелюсточки дружньо обнiмали iх.

Прорвалося i полилося молоко, Оксана, з Марiею в пеленi, сидiла трохи нахилившись, лiвою рукою притримувала крихiтну людинку, правою допомагала грудям виконувати iх призначення. Голова ii похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi в легку й прозору усмiшку.

Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрiю, яка – ось дивiться – жива репетлива дiйснiсть i iм’я iй Марiя. У неi личко, справжне рожевеньке з бiлим мачком на крихiтному носику й червоними плямками yа щiчках. У неi будуть оченята. Так. Будуть оченята, i вони бачитимуть. У неi чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв’еться, розцвiте й пiзнае добро i зло.

Знутра рветься й затримуеться на половинi зiтхання радостi i разом остраху, що груди iй ще не досить прибули.

Але боятися зовсiм не було причини. Груди iй, повiрте, вже давно прибули. Вони повнi, набряклi, задавакуватi. Коли пелюстки Марiiних уст торкалися iх ягiдок, вони проривалися джерелом молока, i Марiя пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцевi за iснування. В ii жили вливалися новi червоно-бадьорi частинки життя, яке з неймовiрною майстернiстю будувало клiтинки, розтинало iх, лiпило чудеснi вибагливi форми вiнця творiння. Творилися великi таемницi, i першою з них було прозрiння очей i пiзнання сонячного свiтла.

Була весна, цвiли дерева, кричали птахи, парувала пiтна чорна земля.

Пiзнiше щодня сходило сонце i щодня заходило. Цвiт опадав, сiявся легким пухом, торкався землi i стлiвав. На гiлках зав’язувалися зелепухи, обтрушували ознаки зародження, бiльшали i квапилися дозрiти.

Сонце ввесь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехатi хмари, бризкало, грюкотiло та ставило вiд краю до краю семибарвну веселку. Зелений лист тодi обтяжений прозорими краплями, китяги недоспiлих яблук оздобленi рубiнами, топазами, аметистами. Похиленi лани пшеницi зводять спини нiби ченцi по довгiй молитвi.

Земля повертае боки. Вишнi, черешнi набули властивих барв, барв кровi та сонячного променя. Вони прозорi криштально. Яблука, сливи й виноград налилися соками i також прозорi. Пити й п’янiти хочеться. Лiси загорiлись пожежею, горiли незгораемо. Полум’янi язики вiдривалися вiд гiлок, поволi спадали до землi й кричали пiд ногами.

А опiсля озивалася пiвнiч. Великий вiз сточувався далеко вниз, зорi чiтко кришталiли на сталевому небосхилi. Корчилася сердитим кулаком земля i натягала м’яку бiлу рукавицю.

Маленька Марiя йшла вже з життям. Нераз прокинеться зi сну, нап’еться з материного лона пахучого напою i наповняеться радiстю… Белькоче, пiдiймае до самого носа ноженята, завзято пацае ними, розчепiрюе ледь помiтнi пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стiльки працi, простору. Таке чудове й смачне молоко!.. І як, скажiть, не белькотати й не слинити вiд радостi?..


II.

І так Марii пiшов шостий рiк. Їi голiвка вкрилася чорними м’якими кучерями, оченята горiли кусниками полiрованого антрациту. Батька кликала татом, матiр – мамою. Любила це робити безупинно. Але мати ii в той час застудилася й дiстала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Тi пишнi, колись повнi молока, груди зiв’яли тепер i висохли.

Батько працював у каменоломах. Тодi починали будувати будинки з каменю, i батько не вилазив iз скелi. Вiн мав велику бороду i вуса. Прийде ввечерi натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу i жуе кусень хлiба або картоплю «з мундiрами». Марiя вiдразу коло нього.

– Тату!..

– А що, доню?

– Мозна до вас на луцi?..

– Ну, ходи, ходи…

Вмоститься «на луцi» i що ж?.. Отак сидiти спокiйно i слухати, як тато дихае, дивитися, як поволi жуе, як ворушиться його борода i моргають вуса? О, нi! Нащо ж тодi тi вуса i та борода такi великi й такi м’якi? Так i просяться запустити в них рученята i потягати як слiд. І Марiя береться за свою працю. Що iй до того, що тато втомлений. Вiн крутить головою i мовчить, нiби зовсiм нiчого не зауважуе. Сильний тато, добрий тато. Марiя горда таким татом, бо такого тата немае в усьому свiтi.

І одного вечора тато довго не вертався з працi.

– Мамо! Де наш тато так довго?..

– Хiба я знаю, де вiн так довго. Нема й нема. Вiн б’е камiнь…

Надворi вигуки й гармидер. Мати вибiгла й заголосила. Марiя зовсiм не знала, чого мати вибiгла й заголосила. Вiдчинилися дверi, i в хату купою ринули засипанi кам’яним пилом, у замерзлих постолах та чоботях, люди. Вони двигали щось, внесли всередину i поклали на лавi.

Марii робиться страшно, i вона починае плакати. Забилася в кут на запiчку, нiхто на неi не зважае, горнеться до стiни. Мама стае на колiна коло лави i так голосить, аж моторошно. А скрiзь повно чужих людей. І на лавах, i за столом, i в запiчку. У сiнях також тиснуться та гармидерять люди, Батька зовсiм не видно.

І так тривало два днi. Марiя була залякана, гукала тата i дуже хотiла iсти. Чому сьогоднi за неi так забули, а мати, коли помiтить ii, замiсть дати iсти, схопить на руки, заливаеться слiзьми i так горне до сухих грудей, що Марii аж боляче.

На другий день чужi люди десь вiднесли тата й не принесли назад. Увечерi iли, пили й були навiть веселi. На нiч з мамою лишилася одна тiтка Катерина, а решта розiйшлася.

Минае день, два.

– Мамо! Де наш тато?.. Куди його вiднесли? Тату!.. Тату!..

– Ох, дитино моя кохана, ох, ти моя сирiтко!.. – горне, притискае до себе Марiю. – Немае вже, дитино, тата… Забив його камiнь…

– Камiнь? А де тато?

– Нема. Засипали землею. – Оксана втирае сльози.

– Засипали землею… Татовi буде тязко. Правда йому буде тязко?

– Ах, дитино, дитино! Йому було скрiзь тяжко. Може там буде легше…

– А цого з ви плацете?

– Нi, нi, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино… Це так собi… Я вже не плачу.

Оксана пестить, горне до лона, цiлуе Марiю. Очi залитi сльозами, у грудях тягар.

За два мiсяцi пiсля цього випадку лягла вона на постiль i бiльше не звелася. Приходила тiтка або сусiдка, топила в печi, варила теплу страву, годувала Марiю, мила ii та проказувала «отченаш».

Мати лежала на постелi, не говорила, не плакала. Очi великi, випнутi. Нiс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марiя чула щось невимовно жорстоке, бiгала по лавицях, по запiчку, не знаходячи мiсця.

І прийшла одна нiч, коли Марiю забрали з хати, де лежала Оксана, i перенесли до сусiдiв. З нею спала тiтка Катерина. Марiя заснула. Опiвночi раптом прокинулась i почала плакати.

– Ой мамо! Ой мамо, мамо!.. – безупинно кликала дитина.

– Цить, дитино. Цить люба. Мати зараз прийдуть. Вони пiшли, але зараз вернуться. Засни, дитино, засни…

Марiя хлипала:

– Мамо! Де мама?.. Де з мама?..

Тiтка Катерина не дасть ради. Марiя простягае перед себе руки i тiльки кличе маму. А вдень знов у хатi повно люду, знов Марiя перелякана й голодна в запiчку. На довгому столi вся в бiлому, обтикана свiчками, лежить мати. Марiя боiться плакати. Мати сплять. Чого мати так ловго сплять на столi, i нащо горять свiчки? У них щiльно заплющенi очi, мiцно затиснутi тонкi уста i зовсiм жовтi лиця.


ІІІ.

Минуло багато днiв. Кожного з них Марiя кликала й чекала маму, але сходило сонце, Марiя лягала спати, вставала – нема й нема. Поволi почала забувати. Жила в тiтки Катерини. Де ж подiнеться сирота? Забрала, i спочатку нiчого було. Добра, лагiдна. Але ж не може людина вiчно бути доброю i лагiдною, а ще коли маеш п’ятеро крикливих ротiв. Усi хочуть обов’язково щодня iсти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошлае велику чуприну.

– Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? Заiдять!… – бiгае, рве, де може й що може, латае дiри, запихае роти…

І тодi Марiя вiдчула свое сирiтство.

Чорнi м’якенькi ii кучерi довго не милися i збилися в твердий ковтун. У них завелися пасожери, якi гризли й мучили Марiю. Дiвча дерло на собi шкiру, поробилися гнiйливi струпи. Кругла голiвка облiпилася огидними ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина. Їсти? Що могла iсти Марiя? Їла шматок чорного хлiба, iла недоспiлу овоч, iла картоплю, ту саму черству, водяну, яка варилася для веприка i курей. Мала великий набубнявiлий животик.

По роковi мусiла Марiя вже щось робити. Не буде ж вона даремно iсти хлiб. Скажiть, люди добрi, хто б вам годував даремно сироту? Марiя, слава Богу, не слiпа й не крива. Розженеться, як вiтер – земля дудонить. Закричить – на другому селi чути. Голосок, бодай iй добро було…

Цiле лiто пасла на вигонi гуси. Вставала рано з сонцем, брала в пелену шматок сухого хлiба i гнала зграю на рiчку. Ноженята чорнi, порепанi, з попiдбиваними пальцями. Ступае обережно по верствi куряви на дорозi, опiсля – по росi. Роса розмочуе репини, заходить бруд i роз’iдае iх. Вiдчуваеться гострий бiль, виступае чорна густа кров.

Але Марiя не зважае на це. Не мае часу зважати. Он гуска полiзла через бгiж у чужий город. Бiжи, Марiе, скорiше за нею, бо вийде з батогом господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на мiсцi. До того на вигонi повно таких саме Марiй, Микол, Гнатiв. Треба гасати, грати в свинки, колдовку. Треба потрапити, як i всi, хоч вони ж не Марiя – печеричка, курочка пiдмочена. Дмитро Чорноокий, злий i крикливий хлопчисько, б’еться й прозиваеться. Марiя мовчить, iнодi заплаче i не знае, що вперед – сльози чи носа пiдтирати. Грають у колдовку, i Дмитро нiколи не вiзьме Марii «колдувати». Все iнших, усе не Марiю. Прикро й боляче. Іншi:

– Чекай, чекай! Як скажу мамi – побачиш!…

Марiя ж не каже: чекай, чекай. Що з того. Пiде над рiчку, порюмсае i знову добре. Знов бiжить i верещить. Знов гурт, знов Марiя добиваеться своiх прав. Порепанi ноженята тупотять, голос на друге село чути.

У дев’ять рокiв Марiя почала самостiйно жити. Пiшла в найми до Мартина Заруби. Господар порядний. Марiю мили, чесали, пiдгодовували. За це пасла лiтом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, пiдстеляла в хлiвах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мiшки вал i мотала клубки.

Марiя швидко росла. На дванадцятiй веснi вiдчула дiвочий сором i при зустрiчi з хлопцями опускала на очi довгi чорнi вii. Дивляться, задивляються i кожний:

– О, це буде дiвка!..

І з Марii стала – о, дiвка! Не скiнчилося п’ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти очима. На вечiрнi коло монастиря то один, то другий пiдшиваеться, але вона заб’еться мiж дiвчат i доберись до неi. Грицько з Дiброви, Аникiй Балаба, Гнат Кухарчук… Ах, куди вже тому Гнатовi в такому перебоi!.. «Цур тобi, Прудивусе, якi в тебе рудi вуса», – пiдспiвувала йому. Низький на зрiст i на праву ногу все – два з половиною! Два з половиною! – виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку колiна, нога зiгнулася i так зрослася. Та чи ж вiн винен, що i йому подобаеться Марiя? А Марiя навiть не помiчала його, хiба що дiвчата часом натякали.

Мартин Заруба мав два господарства. У селi й на хуторi. На хуторi господарив сам, у селi стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марiю, але дiвчина волiла хутiр нiж село. І просторо спiвовi. Голосом покотиш – i розiйдеться по всiх полях. І менше також скалозубiв… Вишкiрить отi бiлi – i хi-хi!. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть тобi жнива, не до скалозубiв… Спини не маеш часу розiгнути. Мартин, знаете ж?.. Господар. Такi не марнують часу…

Та що Марii праця? Жне, в’яже за косарями i, мов дзвiнок, гомонить. Виграють отi чорнiзнi, отi бездоннi… Гляне – опалить… А щоки повнi, округлi, з ямочками. Кучерi чорним полум’ям горять. Картина – невгомонна, спiвоча картина.

Вечори хутiрськi, коли сонце остаточно згасне, лунко стае, i, коли спiваеш, голос в’еться i обнiмаеться з зорями. Марiя пiдiйме високi груди й виведе… Дзвенить, дзвенить ii моторна, запашна пiсня, носиться над полями, чайкою в’еться, розсипаеться лунами дзвонотонними…

Ех, Марiе! Ех, ти, ти!.. Не все Марiя спiвае. Часом зiпреться щось пiд горлом, збереться жаль i ллються вони – дiвочi, ряснi й гарячi… Але не тому Марiя плаче, що сирота.

Нi, Марiя не тому плаче. Марiя плаче, коли на широкому свiтi тiсно стае, а душа вимагае простору. Сини й дочки Мартина по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марii? У них голови великi, i Роман знае навiть, чому гримить i звiдки береться веселка. Книг у них… Господи, скiльки у них тих книг! Навезуть нових пiсень, гiтара бренькае, i пiсня тиха така, несмiлива, не Марiiна пiсня. Куди iй до Марiiноi. Марiя не мимрить, а спiвае. Роман намуштрував, i, каже, просто соло виходить. Гримить пiсня, плаче пiсня, смiеться пiсня!..

Одноi недiлi в книгу заслухалася. Товста книга i жалiсна. Написали бозна про якого мурина, якого били. Ах, коли б про свое, про власне розповiсти. Коли б розказати думи своi. Слухае товсту книгу, плаче, витирае мокрi очi i просить ще. Цiкаво ще. Далi хай книга говорить. Книга не скупиться на слова, досить вкладено в неi смутку.

– Нiчого, Романе, не вийде. Можеш Марii не займати. Ганьбу менi наведеш. Не вводь у грiх сироти, – говорив Романовi Мартин.

Та говорив дарма.

Марiя й не думала дивитись на Романа. Парубкiв з усiх сiл находило. Посмiеться, пожартуе, а вийдеш до нього в садок?

А хiба вона знае…

Хто ж тодi знае?

Не знае хто.

Ти кпиш, Марiе.

Ха-ха-ха! Мое не влад, то я зi своiм назад. Не ходи й не морочи голови. «В мене мишi лихi, в мене мишi лихi, цур тобi й пек!»

Ну, й ти чортова личина, Марiе! Попадешся ти менi… Марiя круть – i зникла. Краще бiгти за хмарою, нiж за нею.

У Мартина Заруби десять корiв, ялiвняк, безрогi. У Мартина шестеро не стаенних, а робочих коней. Цiлий рiк двi наймички ледве вправлялися. На подвiр’i наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене. Земля чорна, пшениця, хмiль, буряк жене без гною. Сад розлiгся, пасiка гуде. Восени клунi трiщали вiд збiжжя. Навколо скирти пшеницi та вiвса. Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повнi, засiки повнi, обори повнi. Де ще порожне мiсце? Давай його сюди!..

На другу Пречисту свято й гульня. З’являеться гармонiя, чарка i славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув чарчину, очi полiзли рогом, а за куски i душi, i тiлу е. Червонiють щiчки, ноги легшають i все пiдтупують, мов баскi конi. Бiлявий, стрункий Корнiй рiзне на гармонii – хоч-не-хоч, не моли й не проси – рветься сама присядка, i шапка летить кандибобером з потилицi. Чортiв Корнiй. Вус у нього засiваеться. Кучер на двадцять п’ять. Закрутився i мае бiсом на брови шовковi та карii очi. Марiя витанцьовуе, витупуе. Дрiбно-дрiбно снують ноженята. Корнiй також у Мартина поденне тягнув, «возив копи, по три копи копаком», як сам хвалився Марii.

Днi, днi, днi… Марiя йде, спiвае, працюе, спить. Сниться iй сон. У працi зраджують руки, очi тратять уважнiсть. Еге-ге, Марiе! Чуй но, дiвчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червонiй i не спускай повiк. Не поможе.

Спала ти, Марiе, минулоi ночi? Добре спала? Чому ти, дiвчино, не спала? Втомилася ж, руки щемiли, у спинi стояли кiлки… Чого ж ти так довго оберталася з боку на бiк, чого ходила пити воду, чого хрестилася й виходила пiд яснi зорi, ступала по осiннiй росi гарячими ногами?

Мовчиш, Марiе?

Променистого вечора те сталося. Марiя тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий, двадцять п’ять сягiв. Витягае вiдро за вiдром, наливае корита, бо прийде з пашi худоба – треба пiйла. Натягнула, поналивала i до хати Затарабанив з гори драбинястий вiз, i з-за саду виiхав Корнiй. Бiлiють зуби на загорiлому лицi, розвиваеться вiтром кучер. Конi прудко розiгналися, а вiн стоячи iде, кашкет набакир, у руках вiжки.

Властиво, Марiя не потребуе так одразу бiгти до хати. Їй же треба ще одно вiдро води. От дiйсно була б забула. Загачила вiдро i пускае вниз. Ах, якi незграбнi руки. Не витримають чи що? Тремтять, мов навiженi. Корнiй, iйбогу, вже пiд’iхав.

– Тпру! – i вiжки натягнулися струнами.

Марiя пручаеться з вiдром.

– Напоiш конi, Марiе?

– Купиш коралi, напою!..

– Ти й сама, як коралина.

– Смiйся, Матвiйку, дам копiйку.

– Ех; Марiе, як скочу з воза! Не дрочи!..

– То що? Поможеш витягнути вiдро? Вже ось i сама витягнула.

– Марiе, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцiлую.

– Ха-ха-ха!

– Ах, ти!.. – плиг i коло неi.

Обхопив, обняв, перегнув через цямрини i впився в червонi соковитi. Янчала, гнулася лозою, умлiвала. Тверда рука не пустила перекинутися i полетiти вниз, а Марiя забула, що над колодязем. Глибоко ж там.

– Так маеш! – поставив на ноги i смiеться.

Опритомнiла, глянула навколо. Інший свiт, не той. Велетенське сонце саме сiдало.

– Ах, що ти, Корнiю, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..

Зуби, синi очi i кучер реготять.

– Викупалися б, Марiе! Хай, кому мило, дивиться.

А пiдеш у субоiу на вечiрню?

– З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

– А все-таки пiдеш?

– Завше ходила, то й тепер пiду.

Корпiй сам напоiв коней.


IV.

У суботу, коли сонце досягае славетного вечiрнього пругу, поволi бамкае великий монастирський дзвiн. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогi поля, синiе лiс, летять птахами хмаринки i хмаринками птахи. Сонячний промiнь стриже по верхах тополь, височезних дубiв, чiпляеться золоченого хреста монастирськоi дзвiницi.

Бамм!.. Баммм!. Баммм!. – далеко й широко хвилюеться i розливаеться навкруги. По полях, садах, ворушиться працьовитий люд i слухае – бамм!.. бамм!.. бамм!..

Марiя ще в полi «посiвае». Мартин сiе пшеницю, а Марiя ходить коло нього i тикае в рихлу землю «ляшки». Хвилi дзвону долетiли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет i тричi поклав на себе широкий хрест. Марiя хреститься також, i в ii очах миттю з’являеться образ з бiлими на загорiлому лицi зубами, синiми очима й русявим кучером.

Глянула на недосiяне поле. Боже, та де ще межа! А недосiяного не можна кидати. М’яка рiлля просить зерна. Завтра ж «день сiдмий Господу Богу твоему»… Земля не буде чекати, грiх заставляти чекати ii. Ось досiемо й тодi – на вечiрню…

Поволi, широко ступае Мартин i чавунною жменею розсипае бурштинове зерно. Сиплеться i шарудить. Земля ласкаво приймае його i вже готуе соки й пахощi будучого хлiба.

– Ти, Марiе, так не спiши, – каже Мартин. – Не поспiю ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рiвно лягти.

Марiя зменшуе ходу. Босi ноги глибоко грузнуть у рiллю. За сiячами конi з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рiвно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле.

Легкий, ледь помiтний вiтерець пiдносить зерна й кладе на рiллю. Доходять до дороги, повертаються назад упорожнi i починають новий посiв.

А сонце зовсiм западае. Ось сповзло до довгоi, нiби двосiчний меч, хмаринки, облило ii пурпуром i золотом. Марiя дивиться на сонце i благае його:

– Сонце любе, не спiши так, зачекай! Зачепися он там на дубi i посидь, вiдпочинь…

На полях западае передвечiрня тиша. Голоси стають звучнiшi. Долиною по курянiй дорозi вертаються з пiль селяни. Все квапиться до села. Чути пiсню, стукiт колiс, хльоскання батога.

– Добрий вечiр, дядьку Мартине! А Бог на помiч!.. – гукають Мартиновi здалека. – Додому, додому час!…

Мартин зупиняеться, обтирае шорсткою правицею чоло.

– Дайбоздоров’я! Спасибi! Ось досiю. Ще з корець вийде i кiнець!..

«Ах, корець, корець! – думае Марiя. – Коли вже вiн скiнчиться той корець!»..

І сонце погрузло. Швидко поглибшуеться смеркання. Останнiй посiв скiнчився. Мартин витирае чоло i витрясае решту зерна з мiшка. Марiя бiгае i метушиться. Витрясае мiхи, складае iх, чiпляе до орчикiв шлеi. Пiдходять спiтнiлi конi. Скорiше, скорiше! Кидаеться i помагае випрягати, вкладае на вiз борони.

Сiдаючи на вiз, Мартин зауважив:

– Ти, Марiе, сьогоднi нiби до шлюбу квапишся!..

Марiя мовчить. Слава Богу, що iдемо. Дома в неi ще тисяча справ, але вона раз-два полагодить. Бiжить, рве i по короткому часi вимита, причепурена, у найновiшiй шелестючiй спiдницi, з хустинкою в руцi наспотикача бiжить Марiя на вечiрню.

Село не близько. Добра година ходи. Марiя не йде, Марiя летить. Дзвiн уже давно замовк. Там тих парубкiв i дiвчат. Там iх зiбралося. У церквi ченцi «Свiте тихий» спiвають, а навколо церкви пiд розлогими каштанами моляться веселi люди на яснi очi й чорнi брови.

По вечiрнi Марiя не вертаеться на хутiр. Пiде в село до тiтки Домахи, а завтра знов до церкви, а тодi можна й на хутiр назад.

Прибiгла. Навколо церкви кружляють пари. Широкi церковнi вiкна ледве освiтленi. Марiя на всi боки озираеться. Увiйшла в церкву, купила за копiйку свiчечку i сама понесла перед вiвтар до Матерi Божоi. Тут ясно i сильно пахне воском. Густо натиканi на свiчнику свiчi горять рiвно й лагiдно. Сяють срiбнi ризи i усмiшка Богоматерi. Марiя тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свiчку, швидко хреститься i розчервонiла вертаеться назад.

Стала з лiвого боку i, як голубка, роздивляеться на всi боки. Надто тут спокiйно, надто радiсно. Цiлий тиждень тяжкоi працi i, вирвавшись сюди, полегшено зiтхаеться й уста шепочуть швидку трiпотливу молитву.

До кiнця вечiрнi не достояла. Яка молода дiвчина достоiть до кiнця вечiрнi? Вже ж вiдмолилася, вже ж вiдхрестилася. На крилосах перегукуються iрмосами, i Марiя не може далi. Он стоiть Корнiева сусiдка Палажка. Марiя кивнула iй, i обидвi вийшли.

На сходах Корнiй. Сходи пiдiймаються й опускаються. Камiнь розхвилювався, стiни не встоять на мiсцi. Марiя квапиться в тiнь, бо тут зрадливий лiхтар видасть очi i барви лиця. Налилася, мов ягода.

Корнiй без шапки. Тримае ii в руцi.

– Вже помолилася?..

– Думаеш, як ти. Тiльки за дiвками ганяеш… Навiть, мабуть, лоба не перехрестив.

– Сто разiв охрестив. Двiчi в церквi був. Ішов утрете. Обганяв усi закутки, усi сади, усi перелази обдивився…

– А це ж чого так розгонився?

– Чого й чого? Все знатимете, скоро постарiетесь. Можна з вами?

– А хто ж буде далi гасати по закутках i перелазах?

– Вже не треба…

– Ха-ха-ха!

Марiя не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася ii руки. В очах рожевий туман, у вухах «Свiте тихий», шелест спадаючого сухого листка…

– Чого ти, Марiе, замовкла? Кажи, оповiдай!.. Якi хлопцi, якi чародii очарували тебе?.. І ти, Корнiю, не той зробився. Хмара на тебе звалилася чи що?..

– Мовчи, Палажко. Ідiм так тихо i слухаймо… Слухай, як гарно в церквi виспiвують. Чуеш?

Ідуть рiвно, поволi. З’являеться з туману завiса, згортаеться, розгортаеться, виринають сходи, ступають на них, пiдносяться вище й вище, спiв лагiдний, зоряний… Ідуть, iдуть, iдуть…

Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають лiхтарi, чути гармидер, смiхи. Марiю проводить Корнiй. Обняв ii за стан, i вона мовчить. Ідуть, як дорослi, як старi. Ідуть i розважають. Корнiй оповiдае, що про Марiю в селi говорять. Цiкаво. Говорять, що до неi Гнат Кухарчук збираеться свататись. Марiя тихо хiхiкае. Смiшно.

– Ех, як пiймаю того вишкварка…

– То що?

– Побачиш… Попадеться вiн у моi лапи…

– Ну, й ти, Корнiю, сердитий.

– Переб’ю ребра i другу ногу вирву. Хай не лiзе…

Марiя хiхотить. Приемно. Дiйшли до зарослих ряскою, засипаних опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплi i геть яром стелиться конопляний запах. Стежки Марii й Корнiевi розходяться. Ось i перелаз, гайок, де весною соловейковi тьохи розливаються, а тепер спадае останнiй лист, тепер тиша, тепер вiтер легко гойдае верхи струнких осичок i розчесаних берiзок.

Зупиняються i стоять. Рука Марiiна в розпеченiй Корнiевiй долонi. Марiя схилила голову. Корнiй каже, що заберуть його «в москалi». Вiн рекрут i прийняли в матроси. Сiм рокiв служби…

Краще б вiн того не казав. Марiя не може стояти. Пригорнув ii, i заянчали в пошлунку. Марiя зiв’яла, i ноги вiдмовлялися тримати.

– Пiдеш i забудеш…

– Забуду? Хай грiм уб’е мене, коли за буду. Люблю тебе, Марiе… Чуеш?..

Марiя хоче щось сказати, але перешкоджае биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корнiй, дужий Корнiй… І не соромиться, i язик вiльно йому повернувся.

– Марiе? Чого ж мовчиш?.. Кажи!.. Хочу чути…

Марiя чуе в серцi бiль. Пiд горло тиснуться твердi сучки, не встигае iх ковтати, здригнулася, i сльози рясно-рясно посипалися. Корнiй обняв, пестить, горне, цiлуе мокрi очi, уста i щоки.

– Любий мiй! Любий мiй! – палко вишiптуе Марiя. І горнеться, i лине, хмелиною в’еться навколо нього. Гаряче молоде тiло, серце й душа належали тепер не iй – йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цiлувалися. Чому, Боже мiй, бувае така коротка нiч?


V.

Поорали, посiяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, картоплю, порубали капусти.

Корнiя забрали в матроси. Вечорами ховалася Марiя вiд людей i розливала безлiч дiвочих слiз. Плакали карi очi, марнiли з жалю загорiлi рожевi шiчки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому мiсцi, де стояла променистого вечора, i виглядае драбиняка. Не стiй, дiвчино, i не виглядай. Не зведеш на землю сонця i не здвигнеш гiр. Заглядала не раз у глибокий колодязь – чи не знайти там рятунку? Нi, Марiе Нi. Не там рятунок.

Гнат Кухарчук кульгае на праву ногу, але господар, яких мало. Їх три брати. Працьовитi всi i розумнi. Середнiй минулоi весни вiддiлився на хуторi, Гнат лишився зi старшим Михайлом i його жiнкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, на п’ять сотень одних яблук продали, мурували, барвили кути й комин, стрiху бляшану дали i розмалювали назелено. Дивишся й радiеш.

Гнат, наймолодший з братiв, майстер на всi руки. Знае столярку, знае мулярку. Сам мурував з мулярами, сам вiкна, дверi, лавицi поробив i помалював iх гнiдою барвою.

Конi в Кухарчукiв – на цiлий куток конi. Випасенi, шиi гнуть, як бiжать – земля гуде. Всi знали, що, як тiльки хату скiнчать, Гнат ожениться. Нiяково в старiй хатi робити весiлля. І хоч Гнат не який там красунь, але дiвчата бiгали за ним тичбою. Але вiн не туди дивиться. Пiде на вечiрню i ввесь час стриже за Марiею. Вертаеться Марiя з вечiрнi, Гнат уже чекае ii чи-то бiля копанок, чи бiля перелазу.

Марiя гляне, «добривечiр» i далi.

– Чого, Марiе, так квапишся?

– Хiба заборонено?

– Ну, нi… Але… Та постiй же.

– За постiй грошi платять.

А ось Гнат iй тут дещо принiс. Виймае з кишенi пакуночок, а в нiм цукерки дорогi, шоколадовi в олов’яних папiрцях. Ледве чи й бачила Марiя такi цукерки. А все в хусточку батистову зав’язане.

– Вiзьми… – простягае Гнат пакуночок i дивиться на Марiю.

Нi, вона цукеркiв не любить.

То хай вiзьме i комусь вiддасть. Хай вiддасть дiтям.

Добре. Марiя дуже любить дiтей. Вiзьме i вiддасть маленьким, але бiльше не купуй, Гнате.

Те «Гнате» – це дяка. Гнат чуе це, i в його твердiй душi щось м’якшае. Гнат обiцяе, що бiльше не купуватиме цукеркiв.

Зате ж вiн не обiцяв, що не купуватиме коралiв. Сам ходив до мiста, довго вибирав i вибрав такi, що хай спробуе Марiя вiдмовитися.

Побачила й оченята заграли, перловi зубки самi вiд себе зробили смiх. Але Марiя ж не може взяти тих коралiв. Їйбо не може. Ай, Гнате… І не проси, i не моли. Всi будуть знати, смiятимуться.

– Хiба що цей гай i цей перелаз знатимуть, – каже вiн з жалем.

– Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуеш? Що з того?

– Нiчого. Отак собi. Думаеш, дай пiду i куплю. А для кого? Ну, ж для кого купити? Дiвчини не маеш, матерi не маеш. Кому? Марii, – пiдказуе думка. – У неi такi очi й такi брови… Купи iй. За тi очi, за брови. Подякуй iй за них. Ну, й купив…

– Дивний ти…

– І я так кажу, та не вiрять. Коли б ти заспiвала пiсню, а я послухав i бiльше нiчого не бажаю собi…

Марiя заспiвае йому пiсню. Чому б не заспiвати. Пiдiймае груди i «Летить галка через балку» виводить. Гнат слухае.

– Дивлюся на тебе, Марiе, i стае страшно. Страшно за твою таку красу. Тобi треба сидiти в свiтлицi, накинути царську одiж i бути чиеюсь царицею. Нi, нi… Тобi тiльки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пiсня яка, яка пiсня.

– Не говори так, – сердиться Марiя. – Втечу i не побачиш бiльше. Чого ти хочеш?

– Нiчого, нiчого, зовсiм нiчого, Марiе. Хочу лише дивитися й бiльше нiчого.

– А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цiлими днями.

– Добре, що хоч так казали. Добре, коли що-небудь кажуть. Гiрше, коли мовчать, – непомiтно передае коралi.

Марiя бере, переливае в очах i не в станi розлучитися з ними.

– Ой Гнате! Прошу тебе. Не приходь i не купуй нiчого. Не можу…

Але наступного разу Гнат в iншому мiсцi зустрiчае Марiю i розгортае перед нею шовкову хустку. Марiя не хоче дивитися. Марiя тiкае. Гнат мусить догнати i силою за пояс заткнути хустку. Марiя сердитися бажае i не мае сили сердитися. Свариться на нього, а вiн стоiть собi, дивиться i сумно посмiхаеться.

Той посмiх, о, той посмiх! Марiя мало не плаче. Ну, що з тiею хусткою? Ну куди ii? Вiдкинути? А як вiдкинеш, коли вона шовкова i коли так приемно на неi дивитися. Не вiдкине. Не мае сили. Тримае в руках i:

– Їйбогу, Гнате, коли ти менi ще принесеш яку ганчiрку, в болото викину!..

А Гнат посмiхаеться. «Ну, як то буде ганчiрка», – думае.

– Ну, й чого ти так посмiхаешся? Чого ти стоiш?

– Дозволь менi, Марiе, посмiхатися й постояти, – спокiйно говорить.

– Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти вiд мене хочеш?

– Нiчого, Марiе, – i посмiхаеться.

Марiя бiжить стежкою пiд гору, землi не чуе. Мороз не мороз – щоки однаково горять. Серце чiтко й свавiльно б’еться. «Боже мiй, Боже мiй! Коли б вiн хоч листа написав. Хочби одного листа. Корнiю, далекий Корнiю! Почуй мене!»

– Що з тобою? – питае Домаха.

– Ах, що зi мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрiзь, де не стань, вiн, вiн i вiн…

Домаха хитае головою.

– А господар вiн, чуеш, добрий.

Через плач з Марii рветься:

– Господар, господар! Вам лише господар!..

– А що ж, дитино, бiльше. Хлiб, до хлiба, тепло, дiтки. А що ще? Хiба ж краще в нас? Скiльки не жий, скiльки не працюй, а найми – найми. Нi? А Мартин ото днями й каже: «Трапиться порядний господар – двi десятини вiдкрою». Заслужила, запрацювала.

– Тiточко, люба! Але ж я так люблю Корнiя! Я так його люблю!

Домаха думае:

– Корнiя? Зуби в нього i кучер нiчого. Але це й усе. Хатина одна мало не на вигонi. До того вiн матрос. Ти ще не знаеш, що то таке матрос. Де тiльки не бува, куди не iздить. Сiм лiт… Отак – тьху! i забув. Подумай, що може статися.

Ах, чи ж Марiя не думае? Чи треба ще бiльше думати? Тiльки те й робить, що думае. Думае i не раз ряснi ядернi перлини спадають з очей i осипають щоки.


VI.

Одарка, жiнка Михайлова (батьки померли), каже:

– Гнате, як ти собi хоч, а Марiя тобi не пара.

Гнат робить з обрiзка коси бритву, пiвдня над нею пораеться, гострить i пробуе. Рудий волос твердий – не тне. Випробовуе i гострить далi. Витривалiсть i впертiсть переможуть. Мовчить

– Он Юхимова Ганна, – продовжуе Одарка, – двi десятини поля, п’ять соток, пару волiв i корову мае. А хiба ти не бачив, як вона працюе? Не бачив, як коло машини вправлялась з конюшиною? Висiвала, сама двi решетi… Не бачив?

Бритва Гнатова нарештi тне. Намилюе заросле пiдборiддя i спiвае:

«Воли та корови часом поздихають,
Бiле личко, чорнi брови (перерва)
…повiк не злиняють»…

Намилив – i зашкварчало пiд бритвою волосся. Сонце заходить, i бамкае монастирський дзвiн. Одарка зiтхае, говорить про Трихона, що не дивився на чорнi брови, узяв з коровами i тепер он господар на всю губу, про веприка, який уже так угодувався, що не може встати, про вчорашнiй випадок з кiньми, коли Михайло приiхав з олiйницi, поставив конi «i якась халера так наполохала, що санi на трiсочки рознесли, а конi ледве зловили. І нащо воно тримати таке нещастя».

Гнат мовчить i голиться. Поголивсь, шурнув долонею по щоцi – добре. Набрав кварту води, нахилився над цебриком i докладно вимився. Потiм до лампадки полiз, умочив в оливу пальцi й намастив волосся. Розчесавши, блищить i вiдливае золотом. Подивився в кусник розбитого дзеркала, моргнув рижою бровою, i все завершив чортiвськи звабливою усмiшкою.

За кiлька хвилин Одарка лише провела попiд вiкнами його спину. Подався на вечiрню.

Зима, морози i снiги. Часом i метелицi заводили своi викрути. Скоро минае Пилипiвка. Загостить i загуляе Рiздво. Дядьки чавитимуть «шкалiки», парубки гулятимуть з дiвчатами, тягатимуть на Водохрищi «колодку». Тут «колодку» на Водохрищi виправляють. Деiнде – на масляну. Парубки – кожний «пiвока» в кишеню, заломив вовнянку i пiшов…

Вертаючись з вечiрнi, Марiйка вже не так цуралася Гната. Ішли поруч i бiльше мовчали. Вiн мучився над тим, що мае сказати, вона – щоб часом не заговорив. Принаймнi хай мовчить. Запитав про здоров’я, чи все помолотили, скiльки Мартин продав яблук. Нарештi, пiсля снiгу й морозу, нагадав про найвдячнiшу розмову. Колодка ж… Треба умовитися, зробити запас…

– А де ж справлятимеш колодку, Марiе?..

– Не знаю, – вiдтяла i закопилила губу.

– На нашому кутку буде в Трихона. Будуть гарнi музики, хата велика, е де потанцювати.

– Хм… Що там менi по вашому кутку.

– Чого ж… Прийди до нас.

– А ти б ще чого хотiв? Може скажеш, щоб прибiгла до тебе, до самоi хати? Щоб прийшла i сказала: «Одарко, а вiзьми костура та вижени мене з хати». Вже й так по цiлому кутку плеще язиком: «Наймичка, задрiпанка, очарувала парубка… Не спить, не iсть, ганяе, як скажений… Бiдненький!» А скажи-но, хто-то тебе так очарував? Мовчиш, менi й не скажеш!

Гнат усмiхався своею усмiшкою й мовчав. Марiя поночi не бачить тiеi усмiшки, але виразно уявляе ii.

– Мовчиш, очарований? Хочби сказав що. Нащо в’яжешся з обдрiпаною наймичкою?

Гнат уголос мiркуе:

– Ось прийду, i Одарка дiстане.

– О Господоньку! Гнате? Чи ти вже здурiв? Чи тiльки починаеш? Як наробиш там якого лиха, й на очi не показуйся. Ще скаже: «Намовила, пiдбивае на свару». О, то вже нi. Анi не подумай.

Вiд перелазу Гнат мае повертатись назад. На прощання взяв ii руку i трiшки задержав ii довше, нiж було треба. Марiя намагаеться швидко визволити руку…

– Ну, й ти чавиш. Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..

Гнат пускае руку.

– Ех, Марiе, Марiе! – вирвалося з його уст глибоке й болюче.

Круто повернувся i швидко пошкутильгав у долину.

Марiя здивована. Що сталося? Хотiла навiть гукнути, та не послухались уста й язик. Нi. Вiн зупиниться, принаймнi оглянеться… Вузенька, глибока в снiгу стежечка. Погойдуеться чорна постать, меншае, зникае, зникла. Не зупинився й не оглянувся. Марiя здивована докраю. Так сумно стоять i наслухують дерева. Тиша така велика. Стоiть Марiя, не сходить з мiсця, дивуеться i дивиться в сiру нiч.

– Гнате! – зовсiм тихо прорвалося з ii уст.

Тихо. Наслухуе. Нема вiдзвуку. Сiра нiч проковтнула i не вернулася. Стрункi осички та берiзки спинаються догори i там десь лагiдно сюсюкаються, нiби про неi, про покинуту Марiю.


VII.

Вдарили свята. У новiй Кухарчуковiй хатi гостi. Куми, свати, сусiди. «Пiвоки» довгою чергою простують на стiл, швидко порожнiють i зникають. Куми й свати наливаються яскравими барвами i з кожним пiвоком пiдвищують говiр. Вириваються розкотисто реготи, дрiбочуть, гомонять цокотухи-жiнки. Коляди, пiснi, твердi обiйми, соковитi поцiлунки. Всi радiють, регочуть, один Гнат щось мовчить та не знаходить мiсця…

Минуло Рiздво, Новий Рiк. Водохрищi. Тепер уже й потанцювати можна. Але Гната тепер не пiзнаеш. Пень обгорiлий не Гнат. Сумний аж чорний. Постановив твердо не йти бiльше, не канючити, не благати одноi усмiшки, одного ласкавого слова. Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобi заманеться.

Перед Водохрищами пiшов до «шкальнi», взяв аж три пiвоки i подався на колодку до Трихона. У кишеню засадив одну пляшку, двi дома про запас лишив. Ех, i зап’е вiн сьогоднi!

У Трихона гульня. Увiйшов.

– Добрий вечiр! З Водохрищами.

– Добрий вечiр, Гнате. Просимо, сiдай, де знайдеш мiсце.

Гнат пляшку на стiл i розложився на лавi коло подушок. Пiдскочила Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови мае, та, що двома решетами нараз висiвае. Перш усього шапку забрала i заховала, щоб, бува, не втiк. Опiсля сiла коло нього i защебетала.

Прийшли музики i гуртом вринули парубки. Цимбали брязнули, заянчала скрипка, забубонiв бубон. По хатi закрутилися пари, дiвки спiдницями розвiвають.

Гнат, поки що понурий i суворий. Не танцюе, бо не може.

– А ти ж, Ганно, чому не танцюеш? Танцюй.

– Та ти ж знаеш, що я нiколи не танцюю.

– Цього, признатись, не знав.

– Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав, як менi приемно з тобою посидiти отут. Подушки такi м’якi. А чого ти посумнiв? Не сумуй. Кинь лихом об землю. Перемелеться – мука буде.

Ганна вища вiд Гната. Вона навмисне не стае коло нього, щоб не було помiтно. Не личить бути жiнцi вищою вiд чоловiка. Гнат знае не також, i як погано на душi. Принаймнi чимсь залити це.

Пiдiйшов до столу i вихилив кiлька чарок. Думав розвеселиться, але посумнiв ще гiрше. Гляне на Ганну, пригадае Марiю, порiвняе i хочеться кричати з розпуки.

А може ще вона прийде? А може якраз? Іскорка надii все-таки жеврiла, i не хотiлося ii гасити. Але минала година за годиною, а ii нема. Не прийде!

Нарештi вiдтанцювали i пора до вечерi братися. Ганна залишила сумного Гната i пiшла помагати застеляти стiл та носити страви. Хлопцi тимчасом скупчилися коло порога i сиплють «оброку». Один сидить з шапкою на колiнах, другий нахиляеться i ховае в шапцi очi. Руки викладае назад, i по них, хто хоче, перiщить. Той, що лягае, мае вiдгадати, хто вдарив. Вiдгадае – гаразд. Тягне винного лягати.

Не вiдгадае – будь ласка, лягай ще. Реготу, захоплення…

Господи!..

В той час позiхнули дверi, i увiйшов чужий хлопець з-за яру. Увiйшов, сказав – добрий вечiр – i засоромився.

Так багато людей, став коло порога i роздивляеться, когось шукае.

– Тобi, Андрiю, кого? – питають.

Андрiй не мае часу вiдповiдати. Вiн уже помiтив того, за ким прийшов. Он Гнат, i Андрiй просто до нього.

– Маю вам щось сказати. Вийдiм надвiр.

– А що там такого принiс таемственного? – нiби пручаеться ще Гнат, хоч у душу стрельнуло щось пiдбадьорююче.

Зiрвався i пiшов за хлопцем.

– Марiя послала сказати, щоб ви прийшли до неi, – мне шапку Андрiй.

Гнат, почувши таке, готовий пiдстрибнути пiд зорi. Але не личить вiдразу ставити на показ свое захоплення. Натягнув байдужiсть та повагу i:

– А вона ж де?

– Та дома таки. У баби Домахи. Там також колоду котять. – О, Андрiй i висловлювався не по-простацьки.

– Побачу. Може зайду.

Андрiй пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки не проковтнула його темрява, i вернувся до хати.

Став коло порога i пiднявся на рiвнiй нозi. На цiлу голову повищав. Вiн тепер, чого доброго, i в хатi не змiститься. Музикам кинув двадцятку, i тi шкварнули.

– Танцюеш, Гнате? Їйбогу, хлопцi, Гнат танцюе!.. От так-так!

– Танцюю! Козака сипте!

Цимбали сипнули козака. Гнат пiдняв поли i пiшов ходором.

Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам!

Вибивае Гнат, притупуе кривою, як може. Вона тепер нiби й не крива. Випросталася i суче, як скажена. Пiт виступив на чоло, iншi хлопцi й собi пустилися в тан. Вигукують, пiдскакують мало не до стелi. От так Гнат! От так, хлопцi, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.

– Поля! – вигукують. – Поля козакам!..

І коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дiвчат звертаеться:

– Дорогi моi, курiпочки, коханi перепiлочки. Дуже менi мило, дуже менi втiшно! Бачу вас i серце радiе, ноги не стоять на мiсцi. Погуляти з вами – все одно що чути себе в раю на найпочеснiшому мiсцi. Але все-таки мушу вас, коханi, залишити. Мушу пiти додому, бо там важне дiло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! – Гнат докiнчив свою мову i мов громом усiх покрив.

– І де ж то, парубче, чувано i де ж то видано, щоб перед вечерею та втiкати з колодки!

Ганна не знае, звiдки пiдбiгти, що вдiяти, щоб не пустити Гната.

– Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вiрю.

– Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти.

На стiл подавали смаженю, а Гнат вiдходив. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову.

Зайшов додому, забрав обидвi пляшки i подався на цiлу нiч на другу половину кутка, за яр.


VIII.

Нiч i мороз. Тиша. Срiблиться вiд мiсяця снiг. Стрiхи хат нiби дбайливо пообкладав ватою. З коминiв рине дим та тяжко-тяжко десь пiд саме небо зводиться.

Гнат не йде. Чого б вiн мав тепер ходити, коли в нього вiдросли крила, i вiн може лiтати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось i пiд гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно стае Гнатовi.

Пiдходить до Домашиноi хати, не молодик вiн, а серце броварii виробляе. Не вгамувати його, не втримати. У всiх вiкнах простороi мурованоi хати свiтло. Вештаються люди, чути музики, спiв, гармидер. Зупинився, вiдсапнув, зняв шапку i пiдправив чуба.

Пiдняв голову, випнув черево i смiливо вперед. Увiйшов таки… Не встиг через порiг, а до нього Домаха:

– А, добривечiр! З Водохрищами будь здоров, голубе! А чого-то ти нас забув? А чого так пiзно? Прошу, прошу! Заходь…

Гнат прямуе до столу i виймае одну за одною пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора i його син Роман.

– На свята зi шкiл приiхали? – запитав його Гнат.

Треба ж ученим наперед вiддати шану. Це Гнат добре розумiе. Не вперше мiж людьми.

Мартин мiсце коло себе робить.

– Сiдай, Гнате. – Налий чарку… Випий та закуси… А на другу ж як? Ну-ну, перехили й на другу. Диви, ми вже тут i по десятiй хильнули. Де так забарився?

Вихилив i другу. Божу Трiйцю довелося також ушанувати. З’явилася розчервонiла Марiя. Вiд несподiванки Гнат мало не оскандалив себе. З’явилася й заслiпила. Язик не повертаеться, вся кров кинулася в лице. А iй смiшно. Стоiть i смiеться. Ох, тi бiсовi очi! Огнi!..

– Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що в нас колодка, а оминув…

Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя, Мартин умiшався.

– А у вас, мабуть, i помолотили?

– Та нiби вже…

– А я от нiяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвiт i нiчого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так…

– У нас, – вставляе Гнат, – слава Богу, нiчого було, та продали, бачте, так к бiсовiй матерi. За безцiн восени вiддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошикiв.

– Кiнчали покоi? – з пiдсмiхом Мартин.

– Ет, якi там покоi. От хатчина така собi…

– Тепла? Не мокрiють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.

– Ми в кути добру цеглу дали i хундамент перелили смолою.

– Це добре. А моi, рiзало ма, не догадалися…

Далi пiшло про худобу, конi. Мартин похвалив Кухарчукiвських жеребцiв. Такi коники хоч пiд губернатора. А тимчасом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинцi, голубцi… Доходило до кашi, i Гнат почав бастувати. Не йде далi. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також не мало. Гнат почав досить гамiрно пiдпускати своi дотепи. Почав i до Марii пiдлабузнюватись та бiсики в усмiшках пiдшивати дiвцi. Музики тнули свою: «свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой годино моя!» Парубки з дiвчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дiвочi хустинки не встигають обтирати пiт.

Гнат тримаеться бундючно. Хотiв пiймати на самотi Марiю i два рази вже виходив на двiр. У темних сiнях таки нарештi наткнувся на неi. Не пручалася i не тiкала. Навiть за руку взяла, а Гнатовi здаеться, що йому всi царства на свiтi подаровано, що вiн багатий нiби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоiш i дивишся та ще дихаеш. А думав – усе скажеш. От тобi й скажеш…

– Де-то волочився? – питае вона.

– Та де ж… Отак… Сюди-туди…

– Добре менi сюди-туди. Думаеш, не знаю? За Ганною волочишся?

Гнат не стерпить брехнi.

– Брехня! – твердо й рiшуче заперечив. – Нiколи з Ганною нiчого не мав!..

– А нащо ж ляпають язиками?

– Коли б знав хто, ой, Марiе!.. – урвав i замовчав.

По хвилинцi:

– Слухай, Марiе! Не можу так далi… Або-або… Кажи.

Засмiялася. Не розумiе, мовляв. А розумiе, капосна, гаразд.

– Будеш, Марiе, моею? Будеш? Або ж…

– Або ж що?…

– Побачиш що. Це, Марiе, не жарт! Не можу далi терпiти цього…

– Ну, й ти нетерплячий. А що Одарка. Не бiйся, почуе – з хати вижене. Лае мене, нi? О, напевно… Я знаю сама, люди гуторять…

– Ти скажи менi лише слово…

Перебила:

– Слово, слово! Яка дiвка отак вiзьме тобi i випалить: «Голубчику, а бери мене… А приходь!» Це може лише твоя Ганна… Та ж парубок… Але ходiм до хати. Холодно…

Коли Гнат вiдходив, Домаха вузлик гостинцiв нав’язала.

– Це, чуеш, вiд неi. Це вона… То знаеш, як то е… Дiвча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручаеться, соромиться… А ти не цурайся. Не цурайся… Заходь частiше. Вона тепер не на хуторi. Я взяла ii до себе… Заходь!…

Марiя теплу хустку на плечi накинула i провела його через сад. Хотiв постояти, та холоднеча.


IX.

А Марiя все-таки листiв вiд Корнiя чекае. Ночi! Ох, ви дiвочi ночi! Пришли, подай вiстку, не покинь!.. Чи чуеш ти? Не чуеш i не бачиш! Гуляеш у далеких краях, забув, перестав навiть думати. Днi, тижнi i мiсяцi i хоч би один листочок. Не проспала кiлька ночей i випила з Гнатом могорич.

А дiвчата-цокотухи вже давно по селу виспiвують: «А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла замiж, Гнатуня чекала»… Марiя чуе спiви, i видаеться iй, що ii ховають, що виряджають на смерть.

Вiдгуляли бучнi заручини. Михайло та Одарка, як старшi, пiшли на оглядини.

– То, чуете, куманю, якi там оглядини. Що там у сироти оглядати. Але вперся. Що не робили, що не говорили… Де там… Нi й нi! Хоч ти йому, людоньки, кiл на головi теши. Ну, хай. Не менi, а собi бере!.. – гуторила на вулицi Одарка.

Але на заручинах, коли приiхав сам Мартин, коли на стiл поставили i слив’яночки, i вишнiвочки, та коли варенички пiдсмаженi подали, та ковбаска запахла, о, тодi Одарка iншоi заспiвала. Пiдпила, загомонiла:

– То, чуете, сватуню, вуха менi сусiди протуркали. А що, а куда… А я, чуете, кажу: аби Бог здоров’ячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собi добувають…

– То, кумо, що вже до працi, то знаете… У мене народ не дармуе. У мене – як праця, то праця. А, як самi знаете, держу ii сьомий рiк. Золота дiвка. Що не похопить, горить у руках. Дайбоздоров’я!

Хай буде все на здоров’я, – i свати випивали. – «Ой, Гнатуню молодий, веди конi до води; поки конi напоiш, з Марусею постоiш», – защебетали дружки.

Одарка пригублюе та пригублюе наливку i до кiнця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невiсткою ведуть ii по коморах.

– І це ii, i це… Ось тут кожушок… Купили, чуете, бирок i дали кушнiровi виправити. Лiпше, коли сам вибереш, i сам за всим приглянеш… На ярмарку такий тендит пiшов, що Господи. Що не вiзьмеш, у руках розлазиться.

Знайшли й подушки i гунi. Оглянули н корiвку. Стоiть i пожовуе собi спокiйно. Ось тобi воли i корови, думае Гнат, а Одарка що мае казати. Не сподiвалася навiть. Казали, вона тобi в Мартина, як дома. Як рiдну шануе. Правда, виходить. Про головне поки що замовчуеться. Краще, коли молодий не знае, що дiстане. Бiльше любитиме жiнку.

М’ясницi цього року малi, тож треба спiшитися. Вiталося, турбувалося. Гнат хотiв показати, що вiн допне, а Мартин також не осоромить себе. Докаже, що з нього господар не на жарт. До Марii дiвчата бiгають. Рiднi не мае, то кожна хотiла б за дружку бути. А, Марiе, те, а, Марiе, се… Радять, метушаться. А якого вони вiночка виплетуть, а як зачешуть косу…

Збиралися молодицi, i цiлими ночами йшли наради, кого за першу сваху, кого за другу, хто буде дружком, хто пiде в придани. Посаженою матiр’ю одноголосно мае бути Домаха. Вона ж iй була як рiдна мати. Не може Марiя поскаржитися на Домаху, свою стару господиню. Христя Мартинова, то, чуете, вже гострiша. У тiеi язичок, i Марiя не раз вислухала сповiдь. Щож до Домахи, то грiх щось погане сказати. Лагiдна й справедлива. Де треба, нажене, де треба, погладить i помаже. А сиротi того треба. Ласки, доброго слова i все.

Згадала Марiя, що мае десь хресних батькiв, але вони так мало в життi пiклувалися своею хрещеницею, що Марiя майже не знала iх. Але все-таки пiшла просити iх на весiлля, i хресний батько став за посаженого. Треба комусь на шлюб благословити.

Спекли коровай. Дiвчата обсiли роем стола, виспiвують та вбирають рiзку. Приiхала з мiста Мартинова дочка i причепурила молоду по-панськи. Бiлий вельон, довгий, аж по землi волочиться. Марiя трохи соромилась, але вiдчувала приемнiсть i знала, що iй будуть заздрити товаришки.

З усього кутка зiгнали найкращих коней «у пiдводу».

Музики взяли троiстi. Як заграли, всi пiджилки задрижали.

Раненько приiхав своiми кiньми Гнат. Так пiд’iхав на подвiр’я, що вiз мало не перекинувся, аж тахлi у вiкнах забряжчали. Дружки та свiтилки спiвами заливаються, музики марша тнуть. Пiднявся на цiле село гармидер.

А Марiя сховалася в сусiдськiй коморi, сидить, як велить звичай, на скринi i заливаеться справжнiми щирими сльозами. Молодий з боярами знаходить ii, виводить заплакану i провадить до хати розплiтати косу. «Розплiталничка плаче, розплiтатися не хоче», – спiвають дружки. Боярин та сват садовлять молоду на подушку. Мiцно зчепила вона на головi руки, боронить свою заплетену косу. Сват розривае руки, розплутуе безлiч навмисне нав’язаних косникiв, що посплiталися твердими вузликами.

Ах, чого, чого, Марiе, плачеш? Дiвчатонька, голубоньки!.. Розплiтайте ii, одягайте ii. Благословiте, тату, благословiте, мамо! Раз, другий i третiй! – Хай вас, дiтоньки, Бог благословить, раз, другий i третiй!

Благословляли на шлюб непаристими образами. Не було часу поiхати та купити паристi. Один образ – Мати Божа Молошна, другий – Ісус Христос, менший розмiром, а це недобрий знак. Сусiди потиху шепотiли. Нi, нi, сусiдко, як не кажiть, а це не е добре.

Посiдали на пiдводи, а дружки заспiвали:

Вiдчинилися ворота,
Їде до шлюбу сирота…

Марiя в ще бiльшi сльози… Гнатовi тремтять уста, але стримуеться. Не личить йому репiти i не сила втриматися. Пiсня нiби про нього навмисно складена. І матiнка не бачить, i батенько не чуе… На шлюб виряджають чужi людоньки, а коники шиi гнуть, i дружечки спiвають.

Домаха обходить пiдводи молодих i обсипае iх зерном, намоченим у свяченiй водi. Ворота вiдчинилися – вйо! Рвонули конi, Гната повезли попереду, за ним Марiя. До шлюбу ще окремо iдуть.

Пiд вiнцем Марiя блiда, як панночка. Тiльки опущенi тремтячi вii та брови чорнiють, та кучерi, що вибиваються з-пiд вельона. Гнат сухий i суворий. Обое тримають восковi свiчки.

– І ти, невiсто, нарицаема Марiя, будеш ли вiрною мужу своему Ігнатiю? – питае священик.

Марiя ледь помiтно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося – так. Свiчки горiли рiвно, нi одна не згасла. Коли вiдходила, молода, як годиться, зачепила ногою рушничок, на якому стояла, i вiдволiкла його до порога, щоб щастя не лишилося стояти.

А вiд шлюбу iхали вже разом на Гнатовiй пiдводi. Кiлька разiв дорогою перепиняли iх снопом жита, хлiбом та сiллю. Гнат брав на вiз снопа i частував горiлкою перепинщикiв. Дома в Домахи зустрiли молодих святими образами та хлiбом. Благословляли, молодi цiлували образи i руки батькiв, входили до хати i вiдразу за стiл, бо вiд самого раня нiчого не iли. Не годиться ж перед шлюбом iсти.

У великiй свiтлицi довгi понакриванi столи. Навколо понасiдало гостей. Всi голоднi. Подають страви. Спочатку тихо та врочисто, але згодом, коли вихилили по однiй-другiй чарчинi, настрiй швидко мiняеться. Загомонiли, заспiвали. Музики в цей час на дворi для парубкiв та дiвчат грають. Там, чути, витанцьовують молодi гостi, яким не годиться за столом зi старими бути.

Марiя сумна. Їла мало, не пила зовсiм. Гнат, як мiг, припрошував, пiдкладав iй, що видавалося йому смачнiшим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала ввесь час про Корнiя. В душi чула неспокiй. Здаралося, страшний учинила грiх. Боялася кари за зломану присягу бути вiрною до смертi. Але ж де вiн? Ну, чому нiчого не написав, нi одноi вiсточки не дав про себе. Пiшов i нiби в воду канув. Де вiн?

В очах картини i картини. Як побачила його того вечора, як обняв ii, смiливо, певно обняв… Його блискучi синi очi, його кучерi… «Ах, Боже, Боже!» – вириваеться тяжке зiтхання.

– Що тобi, Марiе? Чого сумна? Їж, люба! Вiзьми ось цей кусник… Нi, ось цей… Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив’яночка яка солодка, як мед, густа…

– Дякую, Гнате. Нiчого… Нi, нi… Менi нiчого. Менi добре. Не хочеться iсти, не голодна…

Нi, думае Марiя, вiн не такий уже дуже поганий. Вiн добрий i щирий. Не говiркий, але Боже… Не всi ж мають бути говiркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долi не пiдеш… Коли б вiн трохи певнiшим був… Як той. Той смiло йшов, а цей скрадаючись. Той нiчого не носив, не купував. Навiть хотiла, щоб щось купив. Нi. Брав ii, як свою, i цiлував, i смiявся. Цей же i цукерки, i хустку… Якось пiдкрадаеться, мовчить i вичiкуе… Але i цей сильний. Марiя чуе його силу. Сила його у витривалостi, у терпеливостi.

Марiя роздумуе, а на хатi розлягаються пiснi. Свахи, дружки, свiтилки гармидер пiдняли, що нiчого, крiм них, не чути. Розчервонiлися, очi всiм горять. Рвуться з-за столу i швидко в танець.

Коли дiйшло до перепою, Мартин пiдкреслено кинув на тарiль золотий п’ятикарбованець та заявив:

– Дарую тобi, Марiе, цi грошi на шастя, двi десятини на розжиття та корову на розплiд!..

Пiднесена i врочисто-чиста, Марiя приймала своi дари, цiлувала кожного в уста, а Мартина, схилилася i, як батька, поцiлувала в руку. Гнат був заскочений. Зовсiм не сподiвався, що, крiм красунi жiнки, буде мати ще й такий маеток.

– То, – говорив Мартин Михайловi, – у мене так… у мене роби, як у себе, але й дiстанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нiчого… За господаря, якого знаю, що не змарнуе, на! Май, працюй i доробляйся, щоб твоi дiти i внуки мали…

Уночi виряджали до молодого. Понавантажували вози рiзним майном, свати шугали потай по Домашиному господарству, що могли похопити, перли i пакували на пiдводи. Кури, гуси, якiсь коноплi, стару ступу. Ну, й реготу опiсля було.

У молодого знов зустрiчали повiнчаних з образами та хлiбом. Знов вели до хати, садовили за стiл, iли та пили. Опiсля вели молоду до комори, вдягали «тура», уводили до хати, дурили молодого. Уводили, замiсть Марii, накриту рядном стару бабу. Приводили, ставили перед молодим i спiвали, чи вгадае, кого привели. Було гармидерно i приемно.

Марiя намагалася бути веселiшою, бiльше говорила, часто в рiзних справах звергалася до Одарки, як старшоi. Виряджаючи, Домаха наказувала Марii:

– Слухай, дитино, ii. Не забувай, що все-таки вона там старша… Вона тобi мае замiнити свекруху. Слухайся та будь привiтливою…

Марiя намагалася слухати та бути привiтливою. Одарцi дещо не до вподоби, що Марiя занехаяла старосвiтськi звичаi i не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такi вже часи настали. Що сторона, то й новина.

Гнат купив Домасi чоботи. Чоботи купувалися матерi молодоi, але матерi не було… Домаха тiшилася подарункам, але до чобiт треба спiвати… Як же вона буде спiвати своiм старим голосом.

– За мене, людоньки, проспiвае Марiя. Сядь-но, дитино! Ти ж умiеш, нi?

Марiя сiла за стiл. Одягнута i зав’язана по-молодицьки. На головi попеляста шовкова хустка, перев’язана червоною стрiчкою. На шиi багато справжнiх дорогих коралiв. Сама свiжа, пишна, натхненна. Очi невинно спушенi додолу i закритi рiвними гребiнчиками вiй.

Перед нею, на великому тарелi, перев’язанi стрiчкою чоботи. Марiя дивиться хвилину на них. Гостi замовкають. Робиться зовсiм тихо, i, пiднявши високо повнi груди, Марiя сильним, дзвiнким голосом починае:

Ото тii чоботи, що зять дав,
А за тii чоботи дочку взяв…
Чоботи, чоботи ви моi,
Наробили клопоту ви менi…

Марiя спiвае, а голос ii плаче. Чути скаргу, чути жаль глибокий. Гнат дивиться на Марiю, дивиться, мов на святу. Здаеться, що де янгол злетiв з небес, сiв у нього за столом i виспiвуе тужливу, але чарiвну пiсню. Пiдiйти до неi, стати прилюдно на колiна i поклонитися до землi.

– От так дiстав жiночку! – говорили сусiди. – Така кривинда, а таку пiдчепив кралю. Га!..

А гостi ще довго бавилися, пили та iли. Вигравали музики. Парубки добивали своi гопаки. У просторих сiнях таку завели гульню, що, здавалося, хата не видержить, що стiни рухнуть.

Навiть Марiя дещо розвеселилася. Їi брали до танцю. Здебiльша вiдмовлялася. Вiн не танцюе, так i вона не повинна танцювати. Мусить звикати. Трималась бiльше Гната, у всьому радилася його. Вiн радiв i бiгав, мов навiжений. Ішли разом до комори, розглядали та впорядковували своi подарунки хустки, спiдницi, полотно… Дiстали, хвалити

Бога, досить. Вистачить на кiлька рокiв. І Марiя поволi втихомирюеться. Для неi починаеться нове життя, i треба з цим помиритись…


X.

Буденнi днi. Коли б хоч, думае Марiя, менше зi мною сидiв. Нiчого не говорить, сидить i дивиться посоловiлими очима. Ах, нащо вiн так любить! Коли б хоч не так докучливо i не так нагально любив. Завше коло тебе, завше: може хоч те? Може се? Чи не потребуеш на нову спiдницю? Скiльки не поiде до мiста, нiколи без гостинця не вернеться. Доглядав, як малу дитину.

Дiзнався, що Марiя любить слухати читання. Щотижня ходив до шкiльноi книгозбiрнi i вечорами та святковими днями перечитав iй чимало всячини. Інодi траплялися книжки, вiд яких Марiя не могла вiдiрватися. Гнат мусiв постiйно сидiти й читати. Марiя переживала прочитане, радiла чи плакала разом з тими людьми, про яких оповiдала книжка.

Ще бiльшу втiху мала, коли почула вагiтнiсть. Тепер хоч не буде сама. Тепер мае хоч про що думати. Родиться таке мацюсiньке крикливе створiннячко. То буде хлопчик, обов’язково хлопчик. Назве його Романом. Це iм’я давно подобалося Марii.

Марiя тiшилася i працювала, як могла. А працювати вмiла i не цуралася працi. Вмiла варити, пекти хлiб. З першого тижня Одарка багато домашньоi роботи зiпхнула на Марiю, i та сумлiнно i справно виконувала своi обов’язки.

Народився в Марii дiйсно хлопчик, назвала його таки Романом. Це було великим святом. Гнат бiгав, землi не чув. Боявся за Марiю, хотiв iхати бозна куди за лiкарем, але все обiйшлося щасливо i то без лiкаря. Марiя народила опецькуватого хлопчиська, який верещав на цiлу хату. Прикликали бабу Улiту, i та зав’язала новонародженому пупок. Коли Марiя годувала дитину, вiдчувала велику радiсть. Сидiла над маленьким чоловiчком, який ледве ворушився, i безупинно дивилася на нього.

Хрестини вiдбулися за тиждень. Першим кумом узяла Марiя Мартинового Романа, першою кумою – дячиху. Гнат не мав нi в чому голосу, зрештою, i не потребував його. Був надто i так щасливий. Був щасливий, що з очей Марii зник вiчний смуток, який не сходив у неi навiть тодi, коли смiялася. Тепер нiколи i нiчого сумувати. Тепер вона мати, молоденька, повногруда, усмiхнена мати i чого iй ще потрiбно? Тiшилася i смiялася, i свiт не раз обняти бажала б. Гнат став кращим i поважнiшим в ii очах. Це ж вiн подарував iй сина. Це ж вiн, добрий, мовчазний Гнат.

– О мiй ти цвяшечку!.. О мiй крикунчику!.. Мое янголяточко любе!.. – щебетала Марiя, пораючись коло дитини. Дитина пацала нiжками, помахувала незручно рожевими рученятами.

– Як виросте, дамо його, Гнате, на школи. Хай вчиться. Дохтор вийде. Правда? А вiн буде гарно вчитися… Дивися, який розумний… Ах, ти тiльки подивися, який вiн розумний. Усього тiльки два мiсяцi, а чого вiн тiльки не знае.. Якi розумненькi оченята. Вийме рученьки i так спiшно виробляе ними… Дивися, щось сказати хоче. Ну, сцо ти хоц? Ну, сцо сказес? Ти, ти, ти!.. Любе мое, дороге мое, щастя мое!.. – не видержувала, схоплювала дитину, пригортала до грудей i цiлувала, цiлувала. Дитя пручалося, слинило i махало тiсно затисненими кулачками.

Гнат сам i колиску для сина змайстрував. Довго коло неi порався, вигембльовував, виточував нiжки, поруччя. Пофарбував бiлим лаком.

– Ти, Марiе, перекормиш його, каже Одарка. – Дитина блюе, а ти годуеш i годуеш. Коли був малим мiй Семенко, я не мазала його так, i то було для дитини лiпше.

– А коли ж кричить…

– То, мабуть, йому догаряе щось. Подивися. Може, пелюшка мокра, чи кусае прiль. Засипай йому мiж нiжками та пальчинятами попiльцем. Дивися, який у нього бiлий язик. Грибок завiвся. Треба витирати шматкою.

Коли купала, клала в воду любисток, щоб любили дiвчата. Одягала сорочечку перед челюстями печi, вигрiвала i хрестила ii. Огонь i хрест вiдганяють нечисту силу. Боялася i тремтiла, щоб, бува, не впав на нього злий погляд i щоб не наврочив. Кiлька разiв бабу Улiту приводила, щоб викачала переляк. Не спить добре, зриваеться зi сну та кричить.

Днi йдуть, i Романьо росте. Марiя кожного дня тримае його в пеленi i годуе грудьми. Що е приемнiше, нiж годувати так дитину? Одного разу зненацька почула в бубцi бiль. Зрадiла. Комусь треба сповiстити свою радiсть. Де батько? Батько он пораеться на подвiр’i, згрiбае солому. Вибiгла.

– Гнате, Гнате! А ходи мерщiй до хати!

Гнат кидае все, що мае в руках, i навзаводи пiдгицуе до Марii.

– Ти тiльки подивися. У нього вже зубинята ростуть. Дивися, Гнате, подивися!…

Ах, як Марiя тiшиться, що в нього й зубинята ростуть Це ж вiн мае стати справжньою людиною. Не хочеться вiрити… Гнат дивиться, корчить приемну усмiшку, оббiгае з усiх бокiв Марiю й дитину, а натiшившись, вертаеться знов до роботи.

Далi минають днi. Марiя зовсiм призвичаiлася до синових зубинят. Інодi так утне, що викрикне, але терпить. Романьо росте, грубшае, белькоче i ще розумнiше нiж колись дивиться на матiр.

– Бе-бе-бе! Агi! Агi! Агi! Па… – фiлософуе малий.

– Сцо, синуню? Сцо ти бе-бе-бе?

– Агi, агi! На!..

– Ну, сцо з, янголяточко? Сцо хоцес сказати? Ну, скази! Ну, скази: мама.

– Агi, агi! Ма…

– Ну, ну! Сце, сце. Ну. Мама.

Але скiльки не вмовляе Марiя, Романьо далi не подужае такоi мудростi. Зате вiн уже сидить, спритно i завзято рачкуе i, чим тiльки може, квапиться якнайкраще обмурзатися. Кожний день приносить Марii новi несподiванки. То Романьо новий звук видумав, то зiп’явся на розкаракуватi нiжки i протримався так пару хвилин. Марiя тримае за рученята i вчить його ступати. Скiльки втiхи, коли вiн ненароком зробить один ступ уперед. А одного чудового незабутнього дня Романьо настiльки розхоробрився, що зовсiм виразно замамав.

– Ма-мама!..

Марiя почула, заллялася i захлинулася втiхою, кинулася до свого мудрагеля i так цiлувала, що вiн ледь видержав, щоб не розкричатись.

– О, мое ти, мое!.. О, ти мое миле, мое золоте!.. Де ж наш батько? Де той батько завсiди пропадае?

Батько не дома. Батько поiхав до млина. Чекала, не дочекалася, поки не вернеться, а тiльки в’iхав увечерi на подвiр’я, миттю вибiгла до нього i:

– Ах, коли б ти тiльки чув, що наш Романьо сьогоднi сказав. Коли б ти чув!.. Зовсiм добре вимовив мама.

– Хм, – смiеться Гнат, лишае в запрязi конi i швидко шкутильгае з Марiею поглянути на свого мудрого сина, який нарештi втяв таку нечувану штуку.

Михайло побачив запряженi конi без погонича, наробив крику.

– То, рiзал-ма! поставить у запрязi i пiде. Коли б яка нечиста сила наполохала, i тодi лови вiтра в полi. Хоче, щоб воза рознесли. Як дитина.

Михайло випрягае конi та вiдчiплюе посторонки. З хати бiжить веселий Гнат.

– Ну, ну… Не сварися. Забiг на хвилинку. Їхав i так, знаеш, захотiв пити, мало не вмер. З’iв солоного оселедця.

– А коли б збурилися конi та розтаскали воза, про це ти не думаеш. Знаеш же iх. Не первина!


XI.

Золота пахуча осiнь. Сади обтяженi яблуками i сливами. Синi такi, повнi i соковитi. По городах ламають кукурудзу, копають картоплю, рубають капусту. Над яром висить дим i пахне згаром картоплиння. По лiтниках блукае без пастухiв худоба, шелестить листом i вибирае кращу поживу. Пастушки бiжать до школи, а вернувшись пополуднi, кладуть по лiшниках огонь, печуть у прiску картоплю, яблука, варять сливове вариво. Притому наломлюють оберемки лiскових дубцiв, розпалюють iх у прiску i звучно хльоскають об гладеньке дерево чи пеньок.

У Кухарчукiв великий смуток. Пiвторарiчний Романьо тяжко захворiв. Не iсть, сильна гарячка, кинувся висип, устечка затиснутi, спраглi. Марiя сидить над ним невiдступно. Гнат поiхав до мiста по лiкаря.

Недавно снився Марii дивний сон. Встала й оповiдала всiм.

Снилося, що ми з Гнатом вийшли на Проводи на могилки. Весна, цвiтуть рясно дерева, людей скрiзь повно, видзвонюють дзвони по всiх церквах. Ідемо з Гнатом, а коло нас бiжить Романьо. Вже великий, одягнений гарно в бiлу, з виложеним по-матроськи комiрцем, блюзочку, у легеньких, як-то я завжди уявляю, чобiтках з лакованими холявками. Сiли ми коло наших могил, i тут десь узялися покiйниця мама. Так мало пам’ятаю iх, але тепер бачу i пiзнаю iх виразно. Пiдходять до нас, христосуються, беруть за руку Романя i кудись вiдводять його. – Куди ви, мамо, його берете? – питаю. Усмiхаються. – Я, кажуть, – пiду з ним до церкви. Тут така тiснота, – беруть i вiдходять. Опiсля ще повернули голову: – Не чекайте, – кажуть, – на мене з обiдом, – i зникли мiж людьми. А я стою, чуете, дивлюся, i так менi стало дивно. Якось так дивно. Здаеться, зникли навкруги люди, а я сама стою серед могил i хочу крикнути, хочу бiгти кудись. Але уста моi не розтуляються. Ноги такi тяжкi, що не в силi пiдняти iх. На цьому й прокинулася.

Всi вiдчули наближення чогось неприемного. Того самого дня захворiв Романьо, i Марiя не спить другу нiч. Перший день думали – так собi щось. Другого погiршало. Ледь свiток Гнат поiхав по лiкаря i дуже забарився. Приiхав з ним аж увечерi. Дитина лежить у гарячцi, кидаеться, янчить. Серце Марii рветься на кусники. Сердита, готова з усiма битися. Прибув лiкар, оглянув.

– Пiзно, – каже, – мене прикликали.

Написав рецепт i мусiв скорiше назад. Там ще на нього чекае багато людей. Марiя кинулася до нього i допитуеться, що буде. Лiкар знизнув плечима.

– Сильна гарячка. А може й видержить. Скорiше бiжiть по лiки.

Гнат серед ночi конем погнав по лiки, а лiкаря повiз Михайло.

Марiя далi на сторожi коло сина. Сидить i навiть плакати не мае сили.

– Пiзно покликали. Чому ж пiзно покликали? Завше той Гнат спiзниться. Не мiг першого дня. І так завжди!..

Дитина лежить на руках. Ходить з нею по хатi, горне до себе. Усим еством чуе щось невимовно страшне наближаеться, пiдходить. Марiя горне дитину.

– Марiе! Положи його в колиску. Задушиш! Так йому недобре! – просить Одарка.

– Гетьте! Всi гетьте! Не дам!

Одарка боiться сама з нею бути. Побiгла кликнути сусiдiв. Марiя лишилася з Семеном. Романьо почав сильно кидатися i янчати.

– Боже мiй! Боже мiй! Дитино! Що з тобою? Що робити? Боже, Боже! Ти ж бачиш! Не допусти, допоможи!

Посходилися люди. Просять Марiю положити дитину i робити холоднi оклади.

– Гетьте! Гетьте всi! Боже, рятуй його! Ооой! – раптом рiзко i дико викрикнула.

Всi кинулися до Марii. Дитина сильно сiпалася, нiби хто перетинав iй одну по однiй жили, ноги, рученята. Марiя ще сильнiше тиснула, ще сильнiше горнула i верещала. Здавалося, вона вирветься поночi надвiр i побiжить кудись

– Держiть ii! Держiть!.. – гукае Одарка.

Люди кинулися до Марii. Розпочалася боротьба.

– Гвалт, рятуйте! Де ви! – гукала щосили Марiя.

В той час дитина перестала сiпатися, зiв’яла. Люди вiдняли ii вiд Марii i всi почали молитися. Хлопчик був мертвий.

І, коли вернувся Гнат, Романьо лежав уже на бiлому столi наряджений. Коло голiвки хрест i горить три восковi свiчки. Пiд образами свiтиться рiвно лампадка.

Увiйшов з темнуватоi кухнi до свiтлицi Гнат, глянув на стiл, зробив кiлька крокiв i бухнув перед стiльцем навколiшки. Руки зложив на стiльцi, сховав у них обличчя i вирвалися ридання, ридання. Вони подiбнi на рев худобини. Уривнi, страшнi. Плечi сильно здригалися, а з вiддутоi кишенi його одягу виглядала пляшечка лiкiв, велика булка i цукерки.

Марiя сидить на покутi маняком. Не ворушилася, не плакала. Свiтло свiчок падае на ii безвиразне обличчя. По хатi вештаються люди, пораеться в чистiй, бiлiй, з виложеним комiром сорочцi баба Улiта i невеличкий дядько сусiд однотонно читае з псалтиря: «На руках возьмуть тя не-приткнешi о камень ногу твою»… «Плач i риданiя слишу, о, Господи, вомнi моленiю моему»…

Одарка потиху витирае сльози. Сусiдки посхиляли голови i мовчать. Гнат довго стояв навколiшки перед столом. Нiч тягнулася, лiз у вiкно свiтанок, настав день.

У шопi столярi ладнують трунчину. З комина хати валить дим. Варять, печуть. Михайло поiхав до шкальнi, Гнат пiшов замовляти церковний хор, у всiх церквах на подзвiння i покликали попа.

Похорон призначено напополуднi.

Почали сходитись люди. Приiхав пiп з дияконом, посходилися хористи. В хатi всi не змiстяться, тому панахиду вiдправиться надворi. День сонячний, лагiдний. З розлогого, що пiд вiкном, горiха поволi спадають широкi листки. Жалiбнi спiви, кадильний дим, ридання Марii i жiнок. Наприкiнцi священик сказав:

– Дорогi брати i сестри! Чую плач i ридання. Вiдлетiло вiд нас життя, яке ледь торкнулося мирськоi суети. Тяжко i сумно стае на душi, сумно, бо вiдходить у вiчнiсть жива людина, яка тiльки розквiтала до життя. Але Господь Бог у великiй своiй мудростi створив нам мир так, що, коли ми уважнiше приглянемося до його творiння, не знайдемо смiливостi перечити його великiй волi. Все, що стае з нами, все потрiбне, все необхiдне. Ми можемо плакати, можемо ломати з розпачу руки, але воля Всевишнього е неухильна… Певно так е лiпше. Так хоче найвища воля.

І, звератючись до Марii, промовив:

– Сестро! Чую бiль твiй, бiль матерi, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марiю, ту Святу Матiр, що родила свiтовi Бога живого, який усiм людям кинув слова: «Прийдiте до мене всi труждаючi i обремененi i аз упокою ви». Його розп’яли за це. І пригадай велику Матiр, яка день i нiч стояла пiд хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смертi. Пригадай Їi велику мужнiсть, попроси в Неi сили пережити твое горе i видержати все так само, як це видержала Вона, найбiльша з усiх матерiв…

Марiя падае навколiшки, здiймае руки до неба i вголос молиться:

– Боже великий! Але ж за що, за що покарав? Верни менi його! Верни менi мою любов, мою радiсть, мое щастя! О, Боже, Боже!

Люди нiмiли. Небо незрушно спокiйне, сонце свiтило, не виявляючи найменшоi змiни. Марiю пiдняли, бо похiд мае рушати. Дiвчата пiдiймали заквiтчану вiнками з дубового листу i барвiнку домовинку. Звуки «вiчноi пам’ятi» носилися в повiтрi. Похiд рушив не дорогою, а через городи i сади просто в долину.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66800543) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.