Книга - Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах

Історiя лiкаря Дулiттла, його незвичайного життя на батькiвщинi i надзвичайних пригод в чужих краiнах
Г’ю Лофтiнг


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Г’ю Лофтiнг (1886–1947) – британський письменник, вiдомий автор циклу творiв про лiкаря Дулiттла, який розумiе мову тварин i який iм допомагае. Перша книга – «Історiя лiкаря Дулiттла, його незвичайного життя на батькiвщинi i надзвичайних пригод в чужих краiнах» – була видана 1920 року з iлюстрацiями самого Лофтiнга й одразу полюбилася читачам – i дорослим, i дiтям. Популярнiсть ii була такою, що письменник продовжив писати iсторii про незвичайного лiкаря. …У невеличкому мiстечку Паддлбi-на-Болотi жив лiкар Дулiттл. Вiн дуже любив тварин i навiть за допомогою своеi папуги Полiнезii навчився iх розумiти i розмовляти з ними. З часом пацiентiв-людей у лiкаря ставало все менше, натомiсть пацiентiв-тварин – усе бiльше. І ось одного разу вiн довiдався, що в Африцi сталася епiдемiя i багато мавп загинуло. Лiкар Дулiттл вирiшуе здiйснити подорож до Африки та врятувати цих нещасних тваринок… Історii про лiкаря Дулiттла стали надзвичайно популярними в усьому свiтi, iх неодноразово екранiзували за участi найвiдомiших акторiв, створювали мультфiльми. У перекладi украiнською ця книга виходить вперше.








Г'ю Лофтiнг

Історiя Лiкаря Дулiттлa. Історiя лiкаря Дулiттла, його незвичайного життя на батькiвщинi i надзвичайних пригод в чужих краiнах



© Ю. В. Лисенко, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *


Усiм дiтям, дiтям за вiком i дiтям у душi, я присвячую цю книжку







Перша глава. Паддлбi





Колись давно-давно, багато рокiв тому, коли нашi дiдусi й бабусi були ще маленькими дiтьми, жив собi один лiкар; звався вiн Дулiттл, Джон Дулiттл, i був доктором медицини, а це значить, що був вiн справдi гарним лiкарем i дуже багато знав.

Мешкав вiн у невеличкому мiстечку, яке називалося Паддлбi-на-Болотi. Усi жителi мiстечка, i старi, i молодi, добре знали його. Тож коли вiн проходив вулицею у своему високому цилiндрi, усi казали: «Он iде наш Лiкар! Ото розумний чоловiк!» А собаки i дiти збiгалися звiдусiль i йшли за ним слiдом; i навiть ворони, якi оселилися на церковнiй дзвiницi, починали каркати й кивати головами.

Будинок, у якому вiн проживав на самому краю мiстечка, був досить-таки маленьким; зате його сад був дуже великим, там була i простора галявинка, i кам’янi лавки, i плакучi верби, що похилилися додолу. Його сестра, Сара Дулiттл, дбала задля нього про порядок у домi, але за садом Лiкар доглядав сам.

Вiн надзвичайно любив звiрiв i тримав багато рiзних домашнiх улюбленцiв. Окрiм золотоi рибки в ставку у глибинi саду, мав вiн кроликiв у коморi, бiлих мишей в своему пiанiно, бiлочку в шафi для бiлизни i iжака в пiдвалi. У нього також була корова iз телятком, i старий кульгавий коняка, що мав аж двадцять п’ять рокiв, i курчата, i голуби, i двое ягнят, i багато iнших тварин. Але найбiльшими його улюбленцями були качка Чап-Чап, пес Джип, пiдсвинок Чав-Чав, папужиха Полiнезiя i пугач Пу-Гу.

Його сестра частенько бурчала з приводу отих усiх звiрiв i казала, що через них дiм став незатишним. А одного дня якась стара панi, що прийшла на прийом до лiкаря з ревматизмом, всiлася на iжака, який саме дрiмав на диванi, i пiсля цього бiльше нiколи у Дулiттла вже не з’являлася, а натомiсть щосуботи iздила до iншого лiкаря в Оксенторп, сусiдне мiстечко за десять миль.






Невеличке мiстечко, яке називалося Паддлбi-на-Болотi.






І вона бiльше нiколи у Дулiттла не з’являлася.



І тодi його сестра, Сара Дулiттл, прийшла до нього й сказала:

– Джоне, як ти можеш очiкувати, щоб хворi приходили до тебе на прийом, якщо ти тримаеш у домi усю цю звiрин?? Чи ж у пристойного лiкаря може бути в передпокоi повно iжакiв i мишей! Це вже четвертий пацiент, якого вижили цi тварини. Сквайри Дженкiнс i Персон казали, що й близько бiльше не пiдiйдуть до твого дому – хоч якими б хворими вони були. І ми кожного дня стаемо дедалi бiднiшими. Якщо ти й далi так продовжуватимеш, нiхто з поважних людей не захоче мати тебе за свого лiкаря.

– А я люблю тварин бiльше, анiж «поважних людей», – вiдповiв Лiкар.

– Ти якийсь дивний, – кинула сестра i вийшла з кiмнати.

Час минав, i в Лiкаря ставало все бiльше й бiльше тварин; а людей, якi приходили до нього на прийом, усе менше й менше. Аж поки не залишилося нiкого, окрiм чоловiка на прiзвисько Котяче М’ясо, якому не заважали нiякi звiрi. Але Котяче М’ясо не був занадто багатим i хворiв тiльки раз на рiк – на Рiздво, коли вiн зазвичай давав Лiкаревi шестипенсову монетку за пляшечку з мiкстурою.

Шести пенсiв на рiк було явно замало, аби прожити, – навiть у тi давнi-давнi часи; i якби в Лiкаря не було трохи грошей, якi вiн накопичив у своiй скарбничцi, то невiдомо, що б iз ними трапилося.

Проте вiн i далi знаходив нових улюбленцiв, а прогодувати iх коштувало чимало, тому грошей, якi вiн заощадив, ставало менше й менше.

Тодi вiн продав свое пiанiно, а мишей переселив у шухляду бюро. Проте грошi, якi вiн за нього виручив, також почали танути, довелося продати й коричневий костюм, який одягав по недiлях, та злиднi й далi ставали все гiршими й гiршими.

І тепер уже, коли вiн iшов вулицею у своему цилiндрi, люди казали одне одному: «Ось iде Джон Дулiттл, Доктор Медицини! Були часи, коли вiн був найвiдомiшим лiкарем у всьому Захiдному Краi. А тепер погляньте-но на нього – у нього геть немае грошей, а його шкарпетки всi в дiрках!»

Однак собаки, i коти, i дiти все одно збiгалися звiдусiль i йшли услiд за ним по мiсту – так само, як вони це робили, коли вiн був багатим.




Друга глава. Мова тварин





Це сталося одного дня, коли Лiкар сидiв у себе на кухнi й вiв бесiду з Котячим М’ясом, який прийшов на прийом iз болями в шлунку.

– А чому б вам не покинути лiкувати людей i не стати звiрячим лiкарем? – запитав Котяче М’ясо.

Папуга Полiнезiя, яка сидiла на пiдвiконнi, дивлячись на дощ i наспiвуючи сама собi якусь матроську пiсеньку, тут же припинила спiвати й стала слухати.

– Бачте, Лiкарю, – вiв далi Котяче М’ясо, – ви знаете все про тварин, набагато бiльше, нiж усi оцi ветеринари. Ота книжка, що ви написали про котiв, ну то вона ж просто чудова! Я сам не вмiю читати й писати – а то, мабуть, теж написав би кiлька книжок. Але моя жiнка, Теодосiя, вона вчена, так-так! І вона читала менi вашу книжку. Справдi чудово, це все, що я можу сказати, – чудово. Ви б i самi могли бути котом. Ви знаете, у який спосiб вони мислять. І послухайте: ви можете заробити купу грошей на лiкуваннi тварин. Вам це ясно? Ось дивiться, я вiдсилатиму до вас усiх бабусь, у яких захворiють коти чи собаки. А якщо вони не захворiють достатньо швидко, я додам дещо в корм, який я для них продаю, щоб iм стало зле, розумiете?

– О нi, – вiдразу вiдказав Лiкар. – Не треба такого робити! Так же не можна!

– Та я ж не мав на увазi справжню хворобу, – вiдповiв Котяче М’ясо. – Просто я можу пiдсипати трошки дечого, щоб вони виглядали кволими, ось про що я говорив. Звiсно, як ви кажете, це, мабуть, не зовсiм чесно щодо звiрiв. Однак вони ж усе одно захворiють, бо бабцi завжди дають iм забагато iсти. І дивiться, усi фермери в окрузi, у кого е кульгавi конi чи заслаблi ягнята, вони теж усi будуть приходити до вас. Ставайте лiкарем для тварин.

Коли Котяче М’ясо пiшов, папуга перелетiла з вiкна на стiл до Лiкаря й сказала:

– Цей чоловiк мае рацiю. Це саме те, що вам слiд робити. Стати лiкарем для тварин. Залиште дурних людей у спокоi – якщо вже iм бракуе мiзкiв, аби побачити, що ви найкращий лiкар у свiтi. Натомiсть подбайте про тварин – i вони це швидко зрозумiють. Станьте лiкарем для тварин.

– О, лiкарiв для тварин i так вистачае, – заперечив Джон Дулiттл, виставляючи горщики з квiтами на зовнiшне пiдвiконня, щоб iх поливав дощ.

– Так, iх багато, – вiдказала Полiнезiя. – Але жоден з них нiкуди не годиться. А тепер послухайте, Лiкарю, а я вам дещо розповiм. Чи ви знаете, що тварини можуть розмовляти?

– Я знаю, що папуги можуть розмовляти, – вiдповiв Лiкар.

– О, ми, папуги, можемо говорити двома мовами – людською i пташиною, – промовила Полiнезiя гордо. – Якщо я скажу: «Поллi хоче печивко», ви мене зрозумiете. А от послухайте оце: – Ка-ка оi-ii, фi-фi?

– Господи-Боже! – вигукнув Лiкар. – Що це значить?

– Це означае «Чи каша все ще гаряча?» – пташиною мовою.

– Та що ти кажеш! Не може бути! – здивувався Лiкар. – Ти ранiше так зi мною нiколи не говорила.

– А що б це дало? – вiдповiла Полiнезiя, струшуючи кiлька крихт вiд печива зi свого лiвого крила. – Якби й була б говорила, ви б мене однаково не зрозумiли.

– Розкажи менi бiльше про це, – попросив Лiкар, увесь збуджений; i вiн метнувся до шухляди комода й повернувся iз записною книжкою й олiвцем.

– А тепер давай не поспiшаючи, а я буду записувати. Це цiкаво, дуже цiкаво, це щось абсолютно нове. Ану розкажи менi про пташину абетку для початку – тiльки повiльно.

Ось у такий спосiб Лiкар i довiдався, що тварини мають свою власну мову й можуть розмовляти одне з одним. І весь той день, поки йшов дощ, Полiнезiя сидiла на кухонному столi й диктувала йому пташинi слова, а вiн записував iх до свого нотатника.

Як вже наспiв час вечiрнього чаю, до кiмнати зайшов собака Джип, i папуга пiдказала Лiкаревi:

– Дивiться, вiн щось вам говорить.

– А менi здаеться, що вiн просто чухае собi вухо, – зауважив Лiкар.

– Але ж звiрi не завжди розмовляють ротом, – вiдповiла папуга, пiдвищивши голос i пiднявши брови. – Вони говорять своiми вухами, своiми лапами, своiми хвостами – усiм. Часом вони не хочуть здiймати шуму. Ви от бачите, як вiн зараз посмикуе носом iз одного боку?

– І що ж це значить? – поцiкавився Лiкар.

– Це значить: «Ти що, не бачиш, що дощ уже припинився?» – пояснила Полiнезiя. – Вiн ставить вам запитання. Собаки майже завжди використовують носа для запитань.

Через певний час за допомогою папуги Лiкар вивчив мову тварин так добре, що уже й сам мiг iз ними розмовляти i розумiв усе, що вони говорять. І тодi вiн остаточно облишив роботу людського лiкаря.

Як тiльки Котяче М’ясо повiдомив усiх, що Джон Дулiттл починае лiкувати звiрят, лiтнi дами стали приносити до нього своiх любимчикiв мопсiв i пуделiв, якi об’iлися тiстечками; а фермери долали багато миль для того, щоб вiн подивився хворих корiв i овець.

Одного дня до нього привели коня-плугатаря, й бiдолаха страшенно зрадiв, коли натрапив на людину, яка могла розмовляти кiнською мовою.

– Знаете, Лiкарю, – пожалiвся кiнь, – цей пристаркуватий ветеринар, отам за горою, вiн узагалi нiчого не тямить. Вiн лiкуе мене оце вже шостий тиждень – вiд болю в колiнах. А менi потрiбнi окуляри. Я слiпну на одне око. З якоi це причини коням не можна носити окуляри так само, як людям? Але цей йолоп жодного разу не подивився менi очi. Вiн весь час давав менi величезнi таблетки. Я намагався пояснити йому, але вiн не мiг второпати жодного слова по-конячому. Менi страшенно потрiбнi окуляри.

– Звiсно, звiсно, – пообiцяв Лiкар. – Я негайно пiдберу тобi щось.

– Я хотiв би такi, як у вас, – попросив кiнь, – тiльки зеленi. Вони захищатимуть моi очi вiд сонця, коли я оратиму п’ятдесятиакрове поле.

– Не сумнiвайся, – запевнив Дулiттл. – Будуть тобi зеленi окуляри.

– Знаете, проблема в тому, сер, – сказав кiнь-плугатар, коли Лiкар вiдчинив вхiднi дверi, щоб випустити його, – проблема в тому, що будь-хто вважае, що вiн може лiкувати тварин – тiльки тому, що тварини не жалiються. А насправдi необхiдно бути набагато розумнiшим чоловiком, щоб стати гарним тваринячим лiкарем, нiж для того, щоб бути гарним людським лiкарем. Синок мого фермера гадае, що вiн знае все про коней. Хотiв би я, щоб ви на нього поглянули – його обличчя таке зажирiле, що, здаеться, наче в нього немае очей, а мiзкiв у нього стiльки ж, як у мокрицi. Вiн хотiв поставити менi гiрчичники на минулому тижнi.

– І куди вiн iх тобi поставив? – запитав Лiкар.

– Та нiкуди не поставив, принаймнi не на мене, – форкнув кiнь. – Вiн тiльки намагався. Але я хвицьнув його так, що вiн полетiв у ставок до качок.

– Ого! – здивувався Лiкар.

– Я досить спокiйна iстота, як правило, – зауважив кiнь. – Я дуже терплячий iз людьми – не здiймаю багато шуму. Але це було справдi прикро, коли цей коновал давав менi неправильнi лiки. А коли цей червонопикий телепень почав робити з мене дурня, я просто не змiг бiльше терпiти.

– А ти сильно вдарив хлопця? – поцiкавився Лiкар.

– Та нi, – заспокоiв його кiнь. – Я хвицьнув його в безпечне мiсце. Тепер за ним доглядае ветеринар. Так коли будуть готовi моi окуляри?

– Я тобi iх передам на наступному тижнi, – сказав Лiкар. – Зазирни сюди у вiвторок. Бувай здоров!

А потiм Джон Дулiттл замовив пару гарних великих зелених окулярiв, i кiнь-плугатар бiльше не ходив пiдслiпуватим на одне око й мiг бачити так само добре, як i ранiше.






Вiн мiг бачити так само добре, як i ранiше.



І скоро це вже стало звичною картиною – бачити фермерських тварин, якi носять окуляри, по всiй окрузi навколо Паддлбi, а що таке слiпий кiнь, усi взагалi забули.

І так було з усiма iншими тваринами, яких приводили до Джона Дулiттла. Щойно вони з’ясовували, що вiн умiе говорити iхньою мовою, то розповiдали йому, де в них болить i як вони себе почувають, i, звичайно ж, Лiкаревi було легко iх вилiковувати.

А потiм усi цi тварини поверталися додому й розказували своiм братам i друзям, що живе такий лiкар у маленькому будиночку з великим садом, який справдi е лiкарем. І нехай хоч коли якесь створiння занедужало – не тiльки конi, i корови, i собаки, – але й маленькi мешканцi полiв, такi, як мишi-крихiтки й водянi щури, борсуки й кажани, усi вони вiдразу ж приходили до його дому на краю мiста, так що його великий сад майже завжди був повний тварин, якi намагалися потрапити до нього на огляд.

Їх приходило так багато, що довелося робити спецiальнi дверi для рiзних тварин. Вiн написав «КОНІ» на фасадних дверях, «КОРОВИ» на бiчних i «ВІВЦІ» на дверях чорного ходу. Кожен рiзновид мав окремий вхiд – навiть для мишей був зроблений маленький тунель, який вiв у пiдвал, де вони терпляче чекали цiлими рядами, доки Лiкар спуститься, щоб iх оглянути.

І так через кiлька рокiв кожне живе створiння на милi й милi навкруги вже знало про Джона Дулiттла, Доктора Медицини. А птахи, якi вiдлiтали у вирiй на зиму, розповiдали тваринам у чужих краiнах про чудового лiкаря з Паддлбi-на-Болотi, який розумiе iхню мову i допомагае iм у бiдi. Таким чином вiн став знаменитим серед тварин по всьому свiту – звiрi навiть краще знали його, нiж ранiше люди в Захiдному Краi. І вiн був щасливий i дуже й дуже задоволений своiм життям.

Одного разу пополуднi, коли Лiкар був зайнятий тим, що робив записи у своiй книзi, Полiнезiя сидiла на пiдвiконнi – а вона практично завжди там сидiла – i дивилася, як листя в саду шелестить на вiтрi. Раптом вона голосно засмiялася.

– Що таке, Полiнезiе? – спитав Лiкар, вiдриваючи погляд вiд книжки.

– Я просто думала, – вiдповiла папуга й знову стала дивитися на листя.

– Що ти думала?

– Я думала про людей, – сказала Полiнезiя. – Менi вiд них стае зле. Вони гадають, що вони такi розчудеснi. Свiт iснуе вже тисячi рокiв, правда ж? І едина рiч у мовi тварин, яку люди навчилися розумiти, це що коли собака махае хвостом, то це значить «Я задоволений!» Це ж просто смiшно, чи не так? Ви взагалi перша людина, яка розмовляе, як ми. О, iнколи люди жахливо мене дратують, який вигляд вони напускають, говорячи про «нiмих тварин». Нiмих! Нiчого собi! Колись я знала папугу-ару, яка могла сказати «Доброго ранку!» сiмома рiзними способами, жодного разу не вiдкривши рота. Вона могла розмовляти усiма мовами, включно й грецькою. Їi купив старий професор iз сивою бородою. Але вона у нього не залишилася. Вона сказала, що стариган погано говорить по-грецьки, i просто не могла терпiти, як професор неправильно викладае мову. Я часто собi думаю, як далi склалася ii доля. Цей птах так добре знав географiю, як люди не знатимуть ii нiколи. Люди… Чорт забирай! Я гадаю, якби люди навчилися лiтати – як будь-який звичайний горобець, то розмовам про це не було б кiнця!

– Ти мудра стара птиця, – промовив Лiкар. – А скiльки, власне, тобi рокiв? Я знаю, що папуги й слони часом живуть вельми, вельми довго.

– Я не можу iз впевненiстю сказати про свiй вiк, – вiдповiла Полiнезiя. – Це або сто вiсiмдесят три або сто вiсiмдесят два. Проте я пам’ятаю, що коли я вперше прибула сюди з Африки, то король Чарльз усе ще ховався на дубi – бо я сама його бачила. Вiн виглядав переляканим на смерть[1 - Пiсля поразки в битвi 1651 року король Чарльз ІІ заховався на дубi (прим. перекладача).].




Третя глава. Новi проблеми з грошима





І невдовзi Лiкар знову почав заробляти гарнi грошi; i його сестра Сара купила собi нове вбрання й була щасливою.

Деякi тварини, якi потрапляли до нього на прийом, були такими хворими, що змушенi були залишатися в домi Лiкаря аж на тиждень. А коли iм ставало краще, вони любили сидiти на стiльцях посеред галявини.

І частенько навiть пiсля одужання вони не хотiли йти – iм надзвичайно подобався Лiкар i його оселя. А в нього нiколи не ставало духу, щоб вiдмовити iм, як вони запитували, чи не можна iм залишитися в нього. Таким чином, у Джона Дулiттла ставало дедалi бiльше й бiльше домашнiх улюбленцiв.

Одного разу ввечерi, коли вiн сидiв на мурi, що оточував його сад, палячи люльку, мимо проходив iталiйський мандрiвний музика з катеринкою i з мавпою на повiдку. Лiкар вiдразу ж помiтив, що нашийник у мавпи був занадто затягнутий, а сама мавпа була брудною й нещасною. Тож вiн вiдiбрав мавпочку в iталiйця, а йому дав шилiнг i звелiв забиратися геть. Катеринщик страшенно розлютився й заявив, що не хоче вiддавати мавпу. Проте Лiкар пригрозив йому, що якщо вiн негайно не зникне, то заробить по носу. Джон Дулiттл був дужим чоловiком, хоча й не вельми високим. Отож iталiець пiшов собi геть, сиплючи всiлякими грубими словами, а мавпа, точнiше молодий мавпун залишився iз Лiкарем Дулiттлом i знайшов собi в нього гарний дiм. Іншi тварини в будинку назвали його Чi-Чi – а це звичайне слово у мавпячiй мовi, яке означае «iмбир».






Вони любили сидiти на стiльцях посеред галявини.



А iншого разу, коли до Паддлбi приiхав цирк, крокодил, який мучився вiд страшного зубного болю, утiк уночi з клiтки й приповз до Лiкаревого саду. Дулiттл поговорив iз ним по-крокодильськи, завiв до будинку й полiкував зуба. Та коли крокодил побачив, яка це затишна оселя – з усiма цими рiзними мiсцями для рiзних видiв тварин, – то теж забажав жити з Лiкарем. Вiн запитав, чи не можна йому спати з рибами у ставку в глибинi саду, якщо вiн пообiцяе не iсти риб. Коли люди з цирку прийшли, щоб забрати його назад, вiн зробився таким диким i хижим, що вони злякалися й повтiкали. Проте з усiма в домi крокодил завжди був ласкавий, як кошеня.

Однак тепер лiтнi дами почали через крокодила боятися вiдправляти своiх кiмнатних собачок до Лiкаря Дулiттла, i фермери вiдмовлялися вiрити, що крокодил не стане iсти ягнят i хворих телят, яких вони привезли на лiкування. Тож Лiкар пiшов до крокодила й сказав йому, що той мусить повернутися назад до цирку. Але крокодил заплакав такими великими сльозами i так палко благав, щоб його залишили, що Джон Дулiттл так i не наважився його випроводити.

Тодi до Лiкаря прийшла його сестра й заявила:

– Джоне, ти мусиш спекатися цiеi потвори. Фермери й лiтнi жiнки бояться вiдправляти своiх тварин до тебе – i це тодi, коли ми тiльки почали пристойно жити. А тепер ми розоримося остаточно. Це вже остання крапля. Я бiльше не буду доглядати за твоiм домом, якщо ти не позбудешся цього алiгатора.

– Це не алiгатор, – зауважив Лiкар, – це крокодил.

– Менi один чорт, як ти його називаеш, – вiдказала сестра. – Було б жахливо знайти цю потвору у себе пiд лiжком. Я не хочу, щоб вiн був у цьому домi.

– Але ж вiн менi пообiцяв, – вiдповiв Лiкар, – що нiкого не вкусить. Йому не подобаеться в цирку, а в мене немае стiльки грошей, щоб вiдiслати його назад до Африки, звiдки вiн походить. Вiн знае, що можна й що не можна робити, i загалом поводиться дуже виховано. Не здiймай метушнi.

– А я тобi кажу, що не збираюся його тут терпiти! – гримнула Сара. – Вiн гризе лiнолеум. Якщо ти не вiдправиш його геть цiеi ж хвилини, то я… то я пiду i вийду замiж!

– Гаразд, – погодився Лiкар, – пiди й вийди замiж. Тут нiчим не зарадиш.

І вiн зняв з вiшака капелюха й вийшов у сад.

Тож Сара Дулiттл спакувала своi речi й залишила оселю, а Лiкар зостався сам-один зi своею тваринною родиною.

І невдовзi вiн став таким бiдним, як нiколи доти. Із усiма цими ротами, якi треба годувати, з будинком, за яким необхiдно доглядати, i це при тому, що нiкому було хоч щось полагодити, без жодних заробiткiв, щоб оплатити рахунки м’ясника, справи виглядали геть кепсько. Проте лiкаря це аж нiяк не бентежило.






– Гаразд, – погодився Лiкар, – пiди й вийди замiж.



– Грошi це дуже нудна рiч, – частенько повторював вiн. – Нам би усiм було набагато краще жити, якби iх були взагалi не вигадали. Яке значення можуть мати грошi, допоки ми щасливi?

Але незабаром уже самi тварини почали бентежитися. І одного вечора, коли Лiкар куняв у своему крiслi перед багаттям на кухнi, вони почали обговорювати це пошепки помiж собою. І пугач Пу-Гу, який добре тямив у арифметицi, порахував, що коштiв, якi лишилися, вистачить тiльки на те, аби протягнути ще один тиждень – якщо кожен з них iстиме один раз на день i не бiльше.

Тодi папуга сказала:

– Гадаю, ми самi повиннi виконувати всi хатнi роботи. Зрештою, саме заради нас ця людина i стала такою самотньою i такою бiдною.

Отож домовилися, що мавпун Чi-Чi готуватиме iсти й ремонтуватиме все в домi, собака пiдмiтатиме пiдлогу, качка витиратиме пил i застелятиме лiжка, пугач Пу-Гу вестиме бухгалтерiю, а свиня доглядатиме за садом. Вони обрали Полiнезiю економкою i пралею, бо вона була найстаршою за вiком.

Звiсно, на початку усiм iм iхня нова робота видавалася вельми важкою – усiм, окрiм Чi-Чi, який мав руки i мiг працювати ними, як людина. А втiм вони швидко призвичаiлися i навiть стали вважати, що це дуже весело: дивитися, як Джип, собака, неначе мiтлою, вимахуе по пiдлозi хвостом, до якого прив’язана ганчiрка. А ще трошки згодом усi навчилися виконувати свою роботу так добре, що Лiкар визнав, що ще нiколи його будинок не виглядав так чисто й акуратно.

У такий спосiб справи йшли непогано ще деякий час; але без грошей iм доводилося надзвичайно сутужно.

Потiм звiрi поставили ятки з овочами й квiтами перед ворiтьми саду й почали продавати редьку й троянди людям, якi проходили повз по дорозi.

І все одно iм не вдавалося заробити досить грошей, аби оплатити всi рахунки – i все одно Лiкар цим не переймався. Коли папуга прилетiла до нього i повiдомила, що торговець рибою бiльше не даватиме iм риби, вiн вiдказав:

– Не турбуйся. Поки кури несуть яйця, а корови дають молоко, у нас будуть омлети й сирники. А на городi залишилося повно овочiв. Зима ще далеченько. Не метушися. Це з Сарою була постiйна проблема – вона весь час метушилася. Хотiв би я знати, як воно Сарi ведеться. Прекрасна жiнка – у певному сенсi. Гаразд, гаразд!

Проте снiг того року випав ранiше, нiж зазвичай; i хоча кульгавий кiнь навозив багато дров iз лiсу, який рiс за мiстом, так що вони могли запалити велике вогнище в камiнi на кухнi, бiльшiсть овочiв на городi пропала, а решту вкрив снiг; i багато звiрят справдi голодували.




Четверта глава. Звiстка iз Aфрики





Та зима була страшенно холодна. І одного вечора в груднi, коли усi вони сидiли в теплi навколо багаття на кухнi i Лiкар читав iм уголос iз книжки, яку сам написав тваринною мовою, пугач Пу-Гу раптом промовив:

– Цить! Що це за шум надворi?

Усi прислухалися i справдi почули, як хтось бiжить. Потiм дверi розчахнулися i мавпун Чi-Чi влетiв усередину, весь задиханий.

– Лiкарю! – закричав вiн. – Я щойно отримав звiстку вiд двоюрiдного брата з Африки. Там серед мавп жахлива епiдемiя. Вони всi заражаються – i помирають сотнями. Вони чули про вас i просять приiхати до Африки й зупинити хворобу.

– А хто принiс звiстку? – запитав Лiкар, знiмаючи окуляри й вiдкладаючи книжку.

– Ластiвка, – вiдповiв Чi-Чi. – Вона надворi, сидить на бочцi для дощовоi води.

– Давай ii сюди, до вогню, – сказав Лiкар. – Вона, мабуть, помирае з холоду. Усi ластiвки полетiли на пiвдень ще шiсть тижнiв тому!

Отож ластiвку запустили всередину, вона й справдi вся зiщулилася й тремтiла. І хоча iй спочатку було трошки страшно, вона швидко вiдiгрiлася, всiлася на краечок камiнноi полички i почала розповiдати.

А коли закiнчила, Лiкар промовив:

– Я б iз задоволенням поiхав до Африки – особливо, коли тут така жахлива погода. Проте боюся, що в нас замало грошей, аби купити квитки. Принеси-но менi скарбничку, Чi-Чi.

Тож мавпун видерся нагору й дiстав ii з верхньоi полицi шафи.

Та в нiй не було нiчого – жоднiсiнького пенi!

– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик, – пробурмотiв Лiкар.

– Вiн i був, – сказав пугач. – Але ви витратили його на торохтiлку для барсучиного немовляти, коли в нього рiзалися зуби.

– Справдi? – здивувався Лiкар, – Оце так-так! Скiльки мороки з цими грiшми, хто б вам сказав! Ну, нiчого. Можливо, якщо я спущуся на морський берег, то зможу позичити якийсь човен, який вiдвезе нас до Африки. Я колись знавав одного моряка, який принiс до мене свою дитину iз кором. Може, вiн дасть нам свое судно – дитина ж одужала.






– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик.



Тож наступного дня рано-вранцi Лiкар пiшов на узбережжя. А коли повернувся, повiдомив тваринам, що все гаразд – моряк погодився позичити iм свiй кораблик.

Тодi крокодил, i мавпа, i папуга дуже зрадiли й почали спiвати, адже тепер вони повернуться до Африки, свого справжнього дому. А Лiкар сказав:

– Я зможу взяти з собою тiльки вас трьох, а також собаку Джипа, качку Чап-Чап, пiдсвинка Чав-Чава i пугача Пу-Гу. Решта звiрят, такi, як мишки-сонi, кажани чи водянi щури, повиннi будуть пiти назад i жити в полях, де вони народилися, аж доки ми не повернемося. Та оскiльки бiльшiсть iз них узимку сплять, то вони, мабуть, не образяться, а крiм того, вони почуватимуть себе зле, якщо поiдуть в Африку.

Отже, папуга, яка ранiше бувала в тривалих морських подорожах, почала розповiдати Лiкаревi, яку безлiч речей йому потрiбно узяти з собою на корабель.

– Треба мати вдосталь твердих хлiбцiв для морякiв, – сказала вона, – iх ще називають галетами. Треба також мати яловичину в консервних банках, i якiр.

– Я сподiваюся, у корабля буде свiй власний якiр, – зауважив Лiкар.

– Ну, так, але треба перевiрити, – вiдказала Полiнезiя. – Бо це вкрай важливо. Адже ви не зможете зупинитися, якщо не буде якоря. І ще необхiдний дзвiн.

– А це ж для чого? – поцiкавився Лiкар.

– Це щоб дзвоном вказувати час, – пояснила папуга. – Ти б’еш у нього кожнi пiв години й тодi ти знаеш, котра година. І ще треба взяти якомога бiльше канатiв i мотузок – пiд час подорожей вони завжди знадобляться.

А потiм вони стали мiркувати, де б iм роздобути грошей, аби придбати всi речi, якi iм були потрiбнi.

– Ох, чорт забирай! Знову грошi, – вигукував Лiкар. – Господи! Як я радiтиму, дiставшись Африки, де нам узагалi не потрiбнi будуть грошi! Я пiду попрошу бакалiйника, щоб вiн зачекав з оплатою, аж доки ми не повернемося. Нi, я пошлю туди моряка, нехай вiн попросить.

Тож моряк пiшов до бакалiйника. А повернувся з усiма речами, якi вони хотiли.

А тодi решта тварин спакували своi пожитки й пiшли з дому, а вони перекрили воду, щоб вона не замерзла в трубах, зачинили вiконницi й замкнули будинок, а ключi вiддали старому коневi, який мешкав на стайнi. І коли пересвiдчилися, що на горищi е достатньо сiна, аби кiнь перебув зиму, то перенесли весь свiй багаж униз на узбережжя i пiднялися на корабель.

Проводжав iх Котяче М’ясо, який принiс великий пудинг на салi як подарунок для Лiкаря, адже ж, казав вiн, «у чужих краiнах такого жирного пудингу не дiстати».

Як тiльки вони опинилися на кораблi, пiдсвинок Чав-Чав запитав, де тут е лiжка, бо ж уже четверта година пополуднi i йому б хотiлося передрiмати. Тож Полiнезiя повела його вниз по трапу в нутрощi корабля й показала лiжка, влаштованi одне над одним, як книжковi полицi на стiнi.

– Слухай, це ж не лiжко! – вигукнув Чав-Чав. – Це ж полиця!

– Лiжка на кораблях завжди такi, – вiдказала папуга, – i це не полиця. Забирайся на неi i спи. Це якраз те, що називають «койкою».






І подорож розпочалася.



– Я, мабуть, ще не буду спати, – сказав Чав-Чав. – Я занадто збуджений, хочу повернутися на палубу й подивитися, як ми вiдпливаемо.

– Нiчого, це ж твоя перша подорож, – сказала Полiнезiя. – Пройде певний час, i ти звикнеш до життя на кораблi.

І вона пiшла вгору по сходах трапа, наспiвуючи сама собi таку пiсеньку:

Я Чорне море бачив,
В Червонiм був, авжеж,
Я плавав в морi Бiлiм
І в Жовтiй рiчцi теж,
Оранжевоi рiчки
Я знаю береги,
І на Зеленiм мисi
Моеi слiд ноги,
Я вовк морський бувалий,
Я майже капiтан,
Пройшов пiд парусами
Весь синiй океан,
Та щось менi набридли
Усi цi кольори –
Вернусь-но я до Мерi
Весняноi пори!

Вони вже зовсiм хотiли вiдчалити, як Лiкар схаменувся, що йому треба назад на берег, щоб розпитати в моряка шлях до Африки.

Але ластiвка запевнила, що вона вже бувала в тих краях багато разiв i покаже iм, як туди дiстатися.

Тож Лiкар наказав Чi-Чi пiдняти якiр, i подорож розпочалася.




П’ята глава. Велика мандрiвка





Ось уже цiлих шiсть тижнiв йшли вони пiд вiтрилами вперед i вперед по морських хвилях услiд за ластiвкою, яка летiла попереду корабля й вказувала iм дорогу. Уночi вона несла малесенький лiхтарик, щоб вони не загубили ii у темрявi; а люди на iнших кораблях, що пропливали мимо, казали, що оте свiтло то, мабуть, падаюча зiрка.

А оскiльки пливли вони усе далi й далi на пiвдень, то ставало дедалi теплiше й теплiше. Полiнезii, Чi-Чi та крокодиловi жарке сонце безмежно подобалося. Вони носилися по палубi зi смiхом i раз у раз дивилися за борт корабля, чи ще не видно Африки.

А от свинка, i пес, i пугач Пу-Гу нiчого не могли робити при такiй погодi, вони тiльки сидiли з висолопленими язиками на кормi судна в тiнi великоi бочки й пили лимонад.

Чап-Чап, качка, освiжалася тим, що стрибала в море й пливла услiд за кораблем. І щокiлька секунд, коли макiвку ii голови добряче припiкало, вона пiрнала попiд корабель i випiрнувала вже з iншого боку. У такий же спосiб вона ловила оселедцiв по вiвторках i п’ятницях, коли усi на суднi iли рибу, для того щоб м’яса вистачило надовше.

Коли вже наближалися до екватора, то побачили, що до них несуться кiлька летючих рибок. Рибки запитали в папуги, чи це корабель Лiкаря Дулiттла. А як та пiдтвердила, що це так, вони вiдповiли, що дуже радi, бо мавпи в Африцi вже починають боятися, що вiн нiколи не приiде. Полiнезiя поцiкавилася, скiльки ще iм миль плисти, i летючi рибки повiдомили, що до узбережжя Африки залишилося лише п’ятдесят п’ять миль.

Іншого разу цiла зграйка дельфiнiв пiдпливла, витанцьовуючи на хвилях; i вони теж хотiли знати, чи це не корабель славнозвiсного Лiкаря. А коли Полiнезiя сказала, що так, то запитали, чи Лiкаревi, можливо, щось потрiбно для подорожi.

Папуга вiдповiла: – Так. У нас закiнчилася цибуля.

– Тут неподалiк е острiв, – сказали дельфiни, – де дика цибуля виростае високою й мiцною. Продовжуйте йти прямо, а ми дiстанемо трохи цибулi й наздоженемо вас.

Тож дельфiни понеслися геть по морю. І вже дуже скоро папуга побачила iх знову, як вони наближаються ззаду, тягнучи цибулю по хвилях у великих сiтках, сплетених iз морських водоростей.

Наступного вечора, коли сонце вже сiдало, Лiкар промовив:

– Принеси менi пiдзорну трубу, Чi-Чi. Нашу подорож майже завершено. Дуже скоро ми зможемо побачити берег Африки.

А десь через пiв годинки, не бiльше, iм здалося, що попереду виднiеться щось таке, що могло б бути землею. Проте вже почало сутенiти, тож вони не могли бути певними.

А потiм налетiв сильний шторм, з громом i блискавками. Вiтер завивав, дощ перiщив як iз вiдра, а хвилi пiднiмалися так високо, що перекочувалися через палубу корабля.

І раптом почулося гучне БА-БАХ! Корабель зупинився i завалився на бiк.

– Що сталося? – спитав Лiкар, пiднiмаючись по трапу на палубу.

– Я не певна, – вiдповiла папуга, – але гадаю, що в нас трапилася кораблетроща. Скажiть качцi, нехай вийде подивиться.

І тодi Чап-Чап пiрнула вглиб пiд хвилi. А коли виринула назад, то повiдомила, що корабель напоровся на скелю i що на днищi велика пробоiна, а вода заливаеться всередину, i корабель швидко тоне.

– Ми, очевидно, врiзалися в Африку, – сказав Лiкар. – Боже мiй, Боже мiй! Гаразд, тепер нам усiм треба пливти на берег.

Проте Чi-Чi й Чав-Чав не вмiли плавати.

– Давайте сюди канат! – сказала Полiнезiя. – Я ж казала, що вiн знадобиться. Де ця качка? Іди-но сюди, Чап-Чап. Вiзьми цей кiнець каната, лети на берег i прив’яжи його до пальми, а ми триматимемо другий кiнець тут на кораблi. А потiм тi, хто не вмiе плавати, повиннi будуть повзти вздовж по канату, аж поки не виберуться на берег. Це те, що називаеться «лiнiя життя».






– Ми, очевидно, врiзалися в Африку.



Так вони всi живими й здоровими вибралися на суходiл – хто вплав, хто перелетiв, а тi, що повзли, тримаючись за канат, притягли iз собою Лiкареву дорожню скриню i саквояж.

Однак корабель iз величезною дiркою у днi бiльш нi на що не годився, тож розбурхане море швидко розбило його на друзки об скелi, а хвилi вiднесли уламки геть.

Зрештою усi вони знайшли прихисток у симпатичнiй сухiй печерi, на яку натрапили високо в прибережних скелях, i там перечекали, доки шторм ущухне.

Коли сонце зiйшло наступного ранку, вони спустилися на пiщаний берег, щоб обсохнути.

– Стара, мила Африко! – зiтхнула Полiнезiя. – Як гарно повернутися назад. Тiльки подумати – завтра виповниться шiстдесят дев’ять рокiв, як я була тут востанне! І нiчого тут нi крапельки не змiнилося! Тi самi старi пальми, та сама стара червона земля, тi самi старi чорнi мурашки! Нема нiчого кращого за рiдний дiм!

Й усi помiтили, що в неi сльози на очах – вона була така рада знову побачити батькiвщину.

А потiм виявилося, що Лiкар втратив свого цилiндра – його здуло в море пiд час шторму. Тому Чап-Чап полетiла його шукати. І дуже скоро побачила капелюха, який гойдався на водi, немов iграшковий кораблик.

Коли вона пiдлетiла, щоб забрати його, то побачила, що всерединi, страшенно налякана, сидить одна з бiлих мишок, а точнiше – бiлий мишак.

– А ти що тут робиш? – запитала качка. – Вам же сказали залишатися в Паддлбi.

– А я не хотiв там залишатися, – вiдказав мишак. – Я хотiв подивитися, як виглядае Африка, – у мене тут е родичi. Тож я заховався в багажi, i мене занесли на корабель разом iз галетами. А як корабель почав тонути, я жахливо перелякався, бо ж я не можу плавати далеко. Я плив стiльки, скiльки ставало сил, але вони швидко вичерпалися i я вже подумав, що пiду на дно. І саме в цей момент повз мене пропливав цилiндр нашого Лiкаря, i я забрався всередину, бо в мене не було жодного бажання втопитися.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/hugh-lofting-1572827/istoriya-likarya-dulittla-yogo-nezvichaynogo-zhittya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Пiсля поразки в битвi 1651 року король Чарльз ІІ заховався на дубi (прим. перекладача).