Книга - Поштове відділення Лікаря Дуллітла. Бюро погоди

Поштове вiддiлення Лiкаря Дуллiтла. Бюро погоди
Г’ю Лофтiнг


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiкар Дулiттл дуже добре налагодив пошту Королiвства Фантiппо. Все почало працювати, всi жителi писали листи та отримували вiдповiдi. Та найголовнiше, з чого дуже тiшився Король Фантiппо, на марках було його обличчя… Але виявилося, що чомусь згас маяк, за допомогою якого кораблi дiставалися порту, а зрештою й берегiв Фантiппо. Щоб розiбратися, в чому рiч, Лiкар звертаеться до всiх своiх друзiв…

Це друга частина черговоi iсторii про чудового лiкаря. Перша – «Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Королiвська пошта Фантiппо».

У видавництвi «Фолiо» 2020 року вийшли друком iншi книжки Г. Лофтiнга – «Історiя Лiкаря Дулiттла» та три частини «Подорожей Лiкаря Дулiттла».





Г’ю Лофтiнг

Поштове вiддiлення Лiкаря Дулiттла. Бюро погоди



Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi

Переклад з англiйськоi Ю. В. Лисенка

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© Ю. В. Лисенко, переклад украiнською, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Глава I

Свiтло мису Стiвена


На узбережжi Захiдноi Африки, десь за двадцять миль на пiвнiч вiд Фантiппо, був мис, який видавався в море, а на ньому знаходився маяк, що називався Свiтло мису Стiвена. Це свiтло завжди горiло в темрявi, оскiльки уряд, який контролював цю частину Африки, ретельно пiдтримував роботу маяка, щоб кораблi могли його бачити з моря i розумiти, де вони знаходяться. Це була небезпечна дiлянка узбережжя. Бiля мису Стiвена було чимало скель i мiлин. І якби трапилося так, що свiтлу дали згаснути вночi, то, звичайно, кораблi, якi знаходилися в цiй частинi моря, опинились би у великiй небезпецi, вони могли б урiзатися в довгий мис i розбитися.

І от одного вечора, невдовзi пiсля того, як Золотi Сойки вирушили на захiд, Лiкар писав листи в поштовому вiддiленнi при свiтлi свiчки. Було вже пiзно, i всi тварини давно спали мiцним сном. Раптом, поки вiн писав, Лiкар почув звук, що долинав здалеку крiзь вiдчинене вiкно. Вiн вiдклав перо й прислухався.

Це був голос морського птаха, що доносився з моря. Як правило, морськi птахи нечасто кричать, якщо тiльки вони не зiбралися у великi зграi. А цей крик, схоже, належав одинокiй птицi. Лiкар висунув голову з вiкна й подивився назовнi.






Бiля мису Стiвена було чимало скель i мiлин



Стояла темна нiч, чорна, немов смола, тож вiн узагалi не мiг нiчого розгледiти, особливо ж коли його очi були звикли до свiтла свiчки. Загадковий крик повторювався знову й знову, неначе це був зойк вiдчаю, що долинав з моря. Лiкар не мiг збагнути, що б це могло означати. Та дуже скоро йому здалося, що звук наближаеться. Тож, схопивши капелюха, вiн вибiг на веранду.

– Що таке? Що сталося? – загукав вiн у темряву над морем.

Вiдповiдi не отримав. Та скоро, з помахом крил, що мало не загасив свiчку, великий морський мартин опустився на перила плавучоi пошти поряд iз ним.

– Лiкарю, – задихано мовив мартин, – свiтло мису Стiвена не горить. Я не знаю, яка причина. Але ранiше воно нiколи не згасало. Ми використовуемо його як знак, де земля, коли лiтаемо в темрявi. Нiч зараз чорна, як чорнило. Боюся, якийсь корабель обов’язково врiжеться в мис. Тож я подумав, що краще прилетiти й сказати вам.

– Святi небеса! – скрикнув Лiкар. – Що ж там могло трапитися? Там живе доглядач маяка, який доглядае за вогнем. Чи горiло свiтло ранiше цього вечора?

– Не знаю, – вiдповiв мартин. – Я повертався з полювання на оселедцiв, вони зараз якраз пропливають трохи далi на пiвнiч, ви ж знаете. Й, очiкуючи побачити свiтло, збився з дороги й залетiв на декiлька миль далi на пiвдень. Коли ж зрозумiв, що помилився, то повернув назад i полетiв понад водою, тримаючись близько до берега. Так я прилетiв до мису Стiвена, але свiтла там не було. Було так же темно, як i скрiзь. Я й сам би мiг врiзатися прямо в скелi, як би не летiв обережно.

– Як далеко це звiдси? – запитав Джон Дулiттл.

– Ну, по сушi це буде двадцять п’ять миль до того мiсця, де стоiть маяк, – повiдомив мартин. – Проте по водi вийде тiльки близько дванадцяти, менi так здаеться.

– Гаразд, – Лiкар став поспiшно надягати пальто. – Почекай хвильку, доки я розбуджу Чап-Чап.

Лiкар побiг на кухню поштового вiддiлення й розбудив бiдолашну комендантку, яка мiцно спала бiля плити.

– Послухай, Чап-Чап, – проказав вiн, торсаючи ii. – Прокидайся! Свiтло мису Стiвена згасло!

– Щощетамтаке? – пробурмотiла Чап-Чап, розплющуючи своi соннi очi. – Якi-такi стiни згасли?

– Та нi, згас маяк на мисi Стiвена, – повторив Лiкар. – Щойно прилетiв мартин i повiдомив мене. Судноплавство в небезпецi. Кораблетрощi, ти ж розумiеш, i все решта. Прокидайся й приходь до тями заради Бога!

Нарештi бiдна Чап-Чап, повнiстю прочумавшись, зрозумiла, в чому рiч. І вже через мить вона вже була на ногах i почала дiяти.

– Я знаю, де це, Лiкарю. Я лечу туди негайно… Нi, менi не треба, щоб мартин мене вiв. Хай вiн буде з вами й вам показуе дорогу. Вiдразу ж вирушайте услiд за мною в каное. Якщо я щось з’ясую, повернуся й зустрiну вас на пiвдорозi. Якщо нi, то чекатиму на вас бiля вежi маяка. Слава Богу, погода зараз спокiйна, хоча нiч i темна, хоч в око стрель!

Сплеснувши крилами, Чап-Чап випурхнула прямо через вiдчинене вiкно й полетiла в нiч, а Лiкар тимчасом схопив свiй невеличкий чорний медичний саквояж i, гукнувши мартиновi, щоб той летiв за ним, побiг на iнший бiк понтону, вiдв’язав каное й заскочив у нього. Потiм вiдштовхнувся, обплив Нiчию Землю й щодуху повеслував до мису Стiвена, що видавався в море.

На пiвдорозi до довгого пасма сушi, що врiзалося в похмурий океан, Лiкареве каное перестрiла Чап-Чап, хоча як вона знайшла його в такому мороцi, орiентуючись тiльки на плескiт весел, знае один Господь Бог.

– Лiкарю, – повiдомила вона, – якщо навiть доглядач маяка i знаходиться всерединi, то вiн мае бути хворим чи iще щось. Я барабанила у вiкна, але нiхто не вiдгукнувся.

– О Господи! – прошепотiв Лiкар, веслуючи так гарячково, як нiколи. – Хотiв би я знати, що ж там могло трапитися?

– Проте це ще не найгiрша новина, – продовжила Чап-Чап. – По той бiк мису – ви не можете цього побачити звiдси – там видно сигнальний вогонь великого вiтрильника, який iде на пiвдень, тобто прямо на скелi. Вони не бачать маяка й не здогадуються, в якiй вони небезпецi.

– Боже мiй! – простогнав Лiкар i мало не поламав весла, спiнюючи воду за кормою, аби тiльки каное рухалося швидше.

– Наскiльки далеко зараз корабель вiд скель? – спитав мартин.

– Десь за милю, я б сказала, – вiдповiла Чап-Чап. – Але це великий корабель, судячи з того, як високо знаходиться сигнальний вогонь на щоглi, так що досить скоро вiн налетить на мис.

– Продовжуйте пливти прямо, Лiкарю, – кинув мартин. – Я лечу, щоб привести сюди своiх друзiв.

І мартин розправив крила й помчав у напрямку берега, вигукуючи тi ж крики, якi Лiкар чув через вiкно поштового вiддiлення.

Джон Дулiттл поняття не мав, що йому робити. Сам мартин теж був зовсiм не певний, що встигне вчасно, аби успiшно здiйснити той план, який вiн задумав. Та незабаром, на його радiсть, морський птах почув, що на його кличi приходять вiдповiдi зi скелястого берега, прихованого в темрявi. І зовсiм скоро сотнi його братiв-мартинiв вже кружили навколо нього в нiчному небi.






Мартини кидалися керманичевi в обличчя



І тодi вiн повiв iх до великого корабля, який спокiйно йшов пiд парусами вперед прямо на скелi й загибель. А там, метнувшись прямо туди, де керманич тримав ручки штурвала i стежив за компасом, стрiлка якого коливалася у свiтлi невеликого тьмяного лiхтаря, мартини почали кидатися керманичевi в обличчя й затуляти компас, так щоб вiн був не в змозi керувати кораблем.

Рульовий, вiдбиваючись вiд птахiв, почав горлати про допомогу, бо вiн не нiчого бачить i не може управляти судном. Тодi офiцери й матроси кинулися йому на помiч i намагалися вiдiгнати птиць.

Тим часом Лiкар, у своему каное, досяг вiстря мису Стiвена, зiстрибнув на берег й почав дряпатися вгору по скелi туди, де висока вежа маяка здiймалася над чорним, неосвiтленим морем. Нишпорячи навпомацки, вiн знайшов дверi й став грюкати в них i гукати, щоб його впустили. Та нiхто йому не вiдповiв. А Чап-Чап прошепотiла хриплим голосом, що свiтло корабля стало ще ближчим, менше нiж за пiв милi вiд скель.

Тодi Лiкар вiдiйшов назад, розбiгся i всiею масою свого тiла кинувся на дверi. Проте двернi петлi й замок були зробленi так, щоб витримувати удари моря, тож вони пiддалися не бiльше, нiж якби це була муха.

Нарештi з лютим ревом Лiкар вхопив з землi каменюку завбiльшки зi стiлець i з усiеi своеi сили вдарив нею по дверному замку. Дверi з ляскотом розчахнулися навстiж, i Лiкар кинувся всередину.

А на кораблi моряки все ще боролися з птахами. Капiтан, побачивши, що нiякий керманич не змiг би управляти кораблем, якщо тисячi крил мерехтять у нього перед очима, вiддав наказ зупинити корабель на деякий час i дiстати шланги. І тодi потужний струмiнь води був спрямований на мартинiв навколо рульового, так що вони бiльше не могли прорватися до нього. Корабель знову почав просуватися вперед i ще бiльше наблизився до мису.

Усерединi маяка темрява виявилася ще непрогляднiшою. З витягнутими перед собою руками Лiкар поспiшив уперед i перше, що вiн зробив, – це спiткнувся об чоловiка, який лежав на пiдлозi зовсiм недалеко вiд дверей. Не затримуючись, аби подивитися, що з ним сталося, Лiкар перескочив через тiло i почав навпомацки пiднiматися по гвинтових сходах вежi, яка вела до великоi лампи нагорi.

Тимчасом Чап-Чап стояла внизу бiля дверей i дивилася понад морем на щогловий лiхтар корабля, який, пiсля короткоi затримки, тепер знову йшов прямо на скелi. У кожен момент вона чекала, що потужний промiнь лампи маяка освiтить море, як тiльки Лiкар запалить ii, щоб попередити морякiв про загрозу. Та замiсть цього вона почула переляканий голос Лiкаря, який кликав з верху сходiв:

– Чап-Чап! Чап-Чап! Я не можу засвiтити ii. Ми забули взяти сiрники!

– А куди ви подiли своi сiрники, Лiкарю? – вiдгукнулася Чап-Чап. – Вони завжди лежали у вас у пальтi.

– Я полишив iх поряд зi своею люлькою на столi, – долинув Лiкарiв голос з верху темних сходiв. – Але сiрники мають бути тут десь у маяку. Ми мусимо iх знайти.

– А який у нас шанс це зробити? – прокричала Чап-Чап. – Тут тьма чорна-чорнюща. А корабель наближаеться з кожною хвилиною.

– Пошукай у кишенях чоловiка, – вiдгукнувся Джон Дулiттл. – Швидше!

За хвилину Чап-Чап пройшлася по всiх кишенях чоловiка, що нерухомо лежав на пiдлозi.

– Нема в нього нiяких сiрникiв, – закричала вона. – Жодного!

– Не з нашим щастям! – прошепотiв Джон Дулiттл.

А потiм у маяку запанувала тиша, поки Лiкар нагорi, а Чап-Чап унизу зажурено думали про корабель, який пливе назустрiч катастрофi через те, що в них не знайшлося сiрникiв.

Та раптом посеред чорноi нiмоти зазвучав тоненький, солодкий голосок, що виспiвував десь недалеко.

– Чап-Чап! – вигукнув Лiкар пошепки. – Ти це чуеш? Канарка! Десь тут спiвае канарка! Скорiш за все в клiтцi на кухнi маяка!

А вже через секунду вiн стрибав униз по сходах.

– Бiгом! – кричав вiн. – Нам треба знайти кухню. Ця канарка мае знати, де тут тримають сiрники. Шукай кухню!

Потiм вони обое, постiйно спотикаючись у темнотi й обмацуючи стiни, натрапили нарештi на низенькi дверi, вiдчинили iх i полетiли вперед головою вниз по короткому схiдцевому прольоту, який вiв на кухню. Це була маленька пiдземна кiмната, щось схоже на пiдвал, вирiзаний прямо в скелi, на якiй стояв маяк. Якщо тут i горiв був якийсь вогонь у камiнi чи в печi, то вiн вже давно згас, бо темрява тут була такою ж непроглядною, як i де-iнде. Та щойно вiдчинилися дверi, трелi спiвочоi пташки зазвучали голоснiше.

– Скажи, – озвався Джон Дулiттл мовою канарок, – де тут сiрники? Скорiше!

– О, нарештi ви прийшли, – защебетав високий, тоненький, чемний голосок. – Ви б не могли вкрити накидкою мою клiтку? Тут такий протяг, що я не можу заснути. Уже з полудня до мене нiхто не заходив. Я не знаю, що трапилося з доглядачем. Вiн завжди накривае мою клiтку пiсля чаю. Але сьогоднi мене взагалi не вкрили, тож я продовжила спiвати. Ви знайдете мое покривальце отам зверху на…

– Сiрники! Сiрники! Де сiрники? – заволала Чап-Чап. – Лiхтар не свiтить, у небезпецi корабель! Де тут лежать сiрники?

– На камiннiй поличцi поряд iз коробкою для молотого перцю, – вiдповiла канарка. – Пiдiйдiть сюди до моеi клiтки i помацайте з лiвого боку i вище, i ваша рука натрапить якраз на них.

Лiкар кинувся через усе примiщення, перекинувши по дорозi стiльця, i почав нишпорити уздовж стiнки. Його рука торкнулася кута кам’яноi полицi, i наступноi митi Чап-Чап шумно зiтхнула з полегшенням, бо почула веселе торохкотiння сiрникiв у коробочцi – це лiкар намагався запалити свiтло.

– Вiзьмiть свiчку, вона на столi… отам… погляньте… зразу за вами, – пiдказала канарка, коли сiрник ледь освiтив кухню.

Тремтячими пальцями Лiкар запалив свiчку. Потiм, прикривши вогник рукою, вiн вискочив iз кiмнати й помчав угору по сходах.

– Нарештi! – промурмотiв вiн. – Сподiваймося, ще не занадто пiзно!

Збiгши вгору по кухонних сходах, Лiкар натрапив на мартина, що саме заходив усередину маяка з двома своiми товаришами.

– Лiкарю, – вигукнув мартин, – ми затримували корабель, скiльки могли. Але цi дурнi моряки, не розумiючи, що ми намагаемося iх врятувати, почали поливати нас зi шлангiв, i ми були змушенi вiдступити. Тепер корабель страшенно близько.

Без жодного слова Лiкар побiг по гвинтових сходах вежi. Виток за витком вiн мчав угору, так що у нього аж в головi запаморочилося i вiн мало не падав з нiг.

Нарештi Джон Дулiттл дiстався камери на самому верху, де знаходилася велика скляна лампа, вiн поставив на пiдлогу свою свiчку, чиркнув вiдразу двома сiрниками й, узявши по одному в кожну руку, пiдпалив великого гнота з обох сторiн.

Тим часом Чап-Чап знову вийшла надвiр i спостерiгала, як наближаеться корабель. І коли нарештi сильне свiтло вiд потужноi лампи з верху вежi несподiвано освiтило морську поверхню, то стало видно, що нiс вiтрильника знаходиться не бiльше як у ста ярдах вiд скелястого берега мису!

І тодi пролунав крик спостерiгача на щоглi, потiм загорлав, вiддаючи накази, капiтан, засвистiли свистки й забомкали судновi дзвони. І це було якраз вчасно, щоб урятувати корабель вiд водноi могили. Великий вiтрильник рiзко повiв носом убiк i благополучно розвернувся у напрямку вiдкритого моря.




Глава ІІ

Мартини й кораблi


Коли ранкове сонце зазирнуло у вiкно маяка, воно побачило, що Лiкар i досi клопочеться бiля доглядача, який лежить внизу бiля гвинтових сходiв.

– Вiн приходить до тями, – сказала Чап-Чап. – Погляньте, його очi починають клiпати.

– Принеси менi бiльше чистоi води з кухнi, – попросив Лiкар, який обмивав здоровенну гулю на одному боцi чоловiковоi голови.

І ось доглядач широко розплющив очi i втупився поглядом у Лiкареве обличчя.

– Хто?.. Що? – пробурмотiв вiн, нiчого не розумiючи. – Свiтло!.. Я маю запалити свiтло!.. Я маю запалити свiтло! – вiн безуспiшно спробував устати.

– Усе в порядку, – зупинив його Лiкар. – Свiтло ми запалили. А зараз уже майже день. Ось, випийте оце. Вам стане краще.

І Лiкар пiднiс до його губ якусь мiкстуру, що ii вiн дiстав iз свого маленького чорного саквояжа.

Невдовзi чоловiк уже настiльки зiбрався iз силами, що змiг пiдвестися. З допомогою Лiкаря вiн спромiгся дочвалати аж до кухнi, де Джон Дулiттл i Чап-Чап зручно вмостили його на крiслi, запалили в пiчцi й приготували для нього снiданок.






Лiкар i Чап-Чап приготували для нього снiданок



– Я вам невимовно вдячний, незнайомче, хай ким би ви були, – промовив чоловiк. – Зазвичай нас тут двое, я i мiй партнер Фред. Але вчора вранцi я вiдпустив Фреда i вiн поплив на кечi половити устриць. Ось чому я тут один. Я спускався по схiдцях десь близька полудня, пiсля того, як заправив нового гнота в лампу, i раптом моя нога пiдковзнулася i я полетiв донизу. Головою я так грохнувся об стiну, що з мене геть вибило свiдомiсть. Скiльки я пролежав, доки ви мене не знайшли, i сам не знаю.

– Ну що ж, усе те добре, що добре закiнчуеться, – промовив Лiкар. – Вiзьмiть оце, ви, мабуть, помираете з голоду.

І вiн простягнув доглядачевi велику чашку паруючоi кави.

Приблизно о десятiй ранку партнер Фред повернувся у невеличкому вiтрильнику зi своеi експедицii зi збору устриць. Вiн страшенно розхвилювався, коли почув про нещасний випадок, який стався, доки його не було на службi. Фред, як i перший доглядач, був лондонцем i моряком. Це був симпатичний дядько, i вони обидва – i вiн i його товариш (який уже майже повнiстю очуняв пiсля травми) – були дуже радi Лiкаревiй компанii, яка розбавила втомливу нудьгу iхнього самотнього життя.

Вони провели Джона Дулiттла по всьому маяку, щоб той подивився, як вiн працюе. А у дворi з великою гордiстю показали свiй маленький город з помiдорами й настурцiями, якi посадили бiля пiднiжжя вежi.

Вони мають вiдпустку тiльки раз на рiк, розповiли доглядачi Джоновi Дулiттловi, коли урядовий корабель зупиняеться бiля мису Стiвена й забирае iх додому в Англiю на шеститижневий вiдпочинок, а замiсть них, поки iх не буде, залишае доглядати за свiтлом двох iнших чоловiкiв

Вони розпитували Лiкаря, чи е в нього якiсь новини з iхнього улюбленого Лондона. Однак вiн змушений був признатися, що також уже давно не бував у цьому мiстi. Тимчасом, поки вони отак розмовляли, до кухнi на маяку залетiв Чипсайд, який шукав Лiкаря. Мiський горобець прийшов у захват, коли довiдався, що доглядачi також говорять кокнi. І вiн переповiв iм, через Лiкаря, усi останнi плiтки з Воппiну, Лаймхаузу та Ост-iндiйських докiв, а також iз верфей та Лондонського рiчкового судноплавства.

Обидва доглядачi думали, що Лiкар явно божевiльний, коли вiн розпочав розмову з Чипсайдом, цвiрiнькаючи, як горобець. Але з вiдповiдей, якi одержали на своi запитання, переконалися, що в новинах про мiсто, якi розповiдав горобець, не було обману.

Чипсайд сказав, що вираз облич цих двох морякiв-кокнiйцiв – це була найкраща сценка, яку вiн бачив, вiдколи прибув до Африки. І пiсля цього першого вiзиту горобець у вiльний час завжди лiтав на маяк навiдати своiх нових друзiв. Звiсно, вiн не мiг iз ними розмовляти, бо вони обидва не знали гороб’ячоi мови, навiть i гороб’ячого кокнi не знали. Але Чипсайдовi все одно подобалося бути в iхнiй компанii.

– Вони такi гарнi, поряднi, нормальнi християни, – казав вiн. – І це такий приемний контраст у порiвняннi з цими мiсцевими язичниками-iдолопоклонниками. І якби ви тiльки чули, як Фред спiвае «Ти ж дивись, щоб могилка моя залишалась завжди зелененька».

Доглядачам маяка було шкода, що Лiкар мае вiд’iжджати, вони не хотiли його вiдпускати, поки вiн не пообiцяв, що приiде до них на обiд наступноi недiлi.

Потiм, коли вони завантажили в його каное ящик з рожевими помiдорами i букет настурцiй, Лiкар з Чап-Чап i Чипсайдом вiдпливли до Фантiппо, а доглядачi махали iм з порогу маяка.

Джон Дулiттл ще не встиг вiдпливти дуже далеко на зворотному шляху до свого поштового вiддiлення, як його перехопив мартин, котрий принiс був йому звiстку про маяк.

– Тепер усе гаразд, Лiкарю? – запитав вiн, описуючи грацiознi кола навколо його каное.

– Так, – вiдповiв Джон Дулiттл, жуючи помiдор. – Чоловiк жахливо вдарився головою при падiннi. Але незабаром усе пройде. А от якби не канарка, яка сказала нам, де сiрники… i якби ти також не затримав морякiв, то ми б нiколи не врятували цього корабля.

Лiкар викинув шкiрку помiдора з каное, i мартин вправно упiймав ii в повiтрi ранiше, нiж вона впала у воду.

– Я дуже радий, що ми встигли вчасно.

– Скажи менi, – запитав Лiкар, дивлячись замислено на птаха, який ширяв, i шугав, i кружляв навколо невеличкого човна, – що змусило тебе прилетiти до мене зi звiсткою про свiтло? Мартини, як правило, не дуже-то турбуються за людей i не переймаються тим, що трапиться з кораблями?

– Ви помиляетеся, Лiкарю, – заперечив мартин, пiдхоплюючи наступну шкiрку з убивчою точнiстю. – Кораблi й люди на них для нас вельми важливi, хоча тут на пiвднi й не так сильно. Але на пiвночi, якби не було кораблiв, то взимку ми, мартини, часто мали б великi труднощi з тим, щоб знайти собi достатньо iжi. Бачте, пiсля того, як стае холодно, риби й iншоi морськоi поживи стае занадто мало. Інколи ми летимо вгору уздовж рiчок до мiст i тримаемося поблизу штучних озер у парках, де утримують декоративну водоплавну птицю. Люди приходять у парки й кидають iм у воду печиво. Однак якщо ми десь поряд, то печиво не встигае торкнутися поверхнi озера… От як зараз! – i мартин у блискавичному кидку схопив на льоту третю помiдорну шкiрку.






Мартин у блискавичному кидку схопив третю помiдорну шкiрку



– Але ти говорив про кораблi, – нагадав Лiкар.

– Так, – продовжив мартин, досить нерозбiрливо, бо його рот був набитий помiдорними шкiрками, – нам кораблi значно кращi для зимового харчування. Розумiете, це насправдi не дуже чесно – йти й вихоплювати всi харчi з-пiд носа у паркових водоплавних. Тому ми цього й нiколи не робимо, якщо не припече. А зазвичай узимку ми пристаемо до кораблiв. Так от, два роки тому я й мiй кузен жили цiлий рiк з того, що супроводжували кораблi й пiдбирали недоiдки, якi стюарди викидали в море. Чим гiрша була погода, тим бiльше iжi ми отримували, бо тодi пасажири не дуже-то здатнi iсти i бiльшiсть харчiв просто викидаеться геть. Так, я й кузен пристали до «Трансатлантичного судноплавства», кораблi якого курсують на лiнii вiд Глазго до Фiладельфii, ми промандрували за ними туди й назад через весь океан десятки рейсiв. Але потiм переключилися на «Судноплавнi лiнii «Компас» – з Тiлберi до Бостона.

– Чому? – поцiкавився Лiкар.

– А ми пересвiдчилися, що вони краще годують своiх пасажирiв. «Компас» викидав для нас тiстечка вранцi, чай опiвднi i бутерброди протягом усього дня – а ще ж, само собою, щодня були регулярнi снiданки, обiди й вечерi. Словом, харчувалися ми, як бойовi пiвнi. Так ми самi мало не стали моряками назавжди. Це прекрасне життя: все, що тобi треба робити, – це iсти. Отож я б сказав, що мартини зацiкавленi в людях i кораблях, Лiкарю, дуже сильно зацiкавленi. Я справдi нiзащо не хотiв би, щоб якийсь корабель зазнав аварii, особливо пасажирський.

– Ось воно як! Дуже цiкаво, – пробурмотiв Лiкар. – А багато ти бачив аварiй, кораблiв, що потрапили в бiду?

– О, безлiч разiв, – вiдказав мартин, – шторми, нiчнi зiткнення, кораблi, що йдуть на дно в туманi, i все таке iнше. О, так, я бачив дуже багато суден, з якими сталася бiда на морi.

– Ох, – видихнув Лiкар, вiдiрвавшись вiд веслування. – Поглянь, я чую запах печiнки й бекону, цi помiдори пасуватимуть до них iдеально. Ти завiтаеш i пообiдаеш разом iз нами? – запросив вiн мартина. – Я хотiв би бiльше почути про твое життя при кораблях. Ти подав менi одну гарну iдею.

– Дякую, – вiдповiв мартин. – У мене й самого вже в пузi бурчить. Ви дуже ласкавi. Це буде перший раз, коли я iстиму флотську iжу всерединi корабля.

Прив’язавши каное, вони пiднялися на плавучу пошту й усiлися обiдати за столом на кухнi.

– Ну то що, – сказав Лiкар мартиновi, щойно вони зайняли своi мiсця, – ось ти говорив про тумани. А що ви самi робите, коли стоiть така погода? Я маю на увазi, ви ж нiчого не можете бачити в туманi так само, як i моряки. Чи можете?

– Нi, – пiдтвердив мартин, – бачити ми справдi нiчого не можемо. Але ж Боже мiй! Якби ми були такими безпорадними в туманi, як моряки, ми б постiйно збивалися б з путi. От що ми робимо, коли летимо в якесь конкретне мiсце i нариваемося на туман, ми просто летимо понад ним, там нагорi повiтря чисте й прозоре. І тодi знаходимо дорогу, як i завжди.

– Розумiю, – кивнув головою Лiкар. – А як зi штормами: що ви робите, аби вберегтися пiд час шторму?

– Ну, звичайно, пiд час шторму, сильного шторму, навiть морськi птахи не завжди можуть летiти куди хочуть. Ми, мартини, нiколи не намагаемося прорватися наперекiр справжнiй бурi. Буревiсники iнколи ризикують, а ми нi. Це занадто виснажливо, i навiть якщо ти можеш час вiд часу спуститися на воду й пливти, то це все одно небезпечна гра. Ми ж летимо разом зi штормом, просто даемо йому нести нас, куди йому заманеться. А потiм, коли вiтер ущухае, повертаемося й продовжуемо свою подорож.

– Але ж це вiдбирае багато часу, чи не так? – уточнив Лiкар.

– Ясно, що так, – погодився мартин, – трошки часу ти втрачаеш. Але, знаете, ми дуже рiдко дозволяемо штормовi заскочити нас зненацька.

– Як це? Що ти маеш на увазi? – здивувався Джон Дулiттл.

– Ми наперед знаемо, де шторм, iще до того, як налетимо на нього. Тож просто обходимо його стороною. Жоден досвiдчений морський птах нiколи вам не влетить стрiмголов у сильний шторм.

– Але ж звiдки ви знаете, де знаходиться шторм? – запитав Лiкар.

– Ну, – розпочав мартин, – я гадаю, що у нас, птахiв, е двi великi переваги над моряками, для того щоб визначати, коли й де очiкувати негоди, – це наш гострий зiр i досвiд. По-перше, ми завжди можемо пiднятися високо в небо й оглянути поверхню моря на вiддалi в п’ятдесят-шiстдесят миль. І якщо помiчаемо, що наближаеться буря, можемо розвернутися й втекти вiд неi. А ми здатнi розвинути бiльшу швидкiсть, нiж будь-коли досягав i найшвидший ураган. А потiм е ще одна рiч – наш досвiд значно багатший, нiж у морякiв. Моряки, бiдолашнi йолопи, гадають, що вони знають море, бо вони проводять на ньому все життя. Проте це не так, повiрте менi, зовсiм не так! Половину часу вони проводять у каютах, iще частину – на березi, i дуже багато часу марнують увi снi. Але й коли вони на палубi, то зовсiм не завжди дивляться на море. Вони возяться з канатами, i квачами для фарбування, i швабрами, i кошиками. Дуже рiдко можна побачити моряка, який дивиться на море.

– Можу собi тiльки уявити, як вони вiд цього втомлюються, бiднi хлопцi! – промурмотiв Лiкар.

– Можливо. Та зрештою, якщо ти хочеш бути гарним моряком, то море мае значення, чи не так? Це та рiч, за якою ти мусиш спостерiгати – щоб учитися. Ну а ми, морськi птахи, проводимо практично все свое життя – день i нiч, весну, лiто, осiнь i зиму, – дивлячись на море. А що в результатi? – запитав мартин, беручи свiжий бутерброд з тацi, яку пiднесла йому Чап-Чап. – А в результатi те, що ми таки знаемо море! Лiкарю, якби ви посадили мене в невеликий ящик без вiконець i вивезли на середину якого самi захочете океану, а потiм би вiдкрили ящик i дали менi подивитися на море, навiть якби в полi зору не було й натяку на суходiл, – я б змiг сказати вам, який це океан i, з точнiстю мало не до милi, в якiй його частинi ми знаходимося.

– Чудово! – вигукнув Лiкар. – А як ти про це дiзнаешся?

– З його кольору, з маленьких часточок, якi плавають на його поверхнi, з видiв риб та морських iстот, що мешкають у ньому, з того, як брижаться дрiбнi брижi i хвилюються великi хвилi, з його запаху, з його смаку й солоностi i ще з добрих двох сотень iнших ознак. Але, повiрте, у бiльшостi випадкiв, не завжди, а в бiльшостi випадкiв, я зможу вам сказати, де ми знаходимося, навiть iз заплющеними очима вiдразу ж, як вийду з ящика. Просто з того, як вiтер обвiвае моя пiр’я.

– Святi небеса! – вигукнув Лiкар. – Та що ти говориш!

– Це головна проблема морякiв, Лiкарю. Вони не знають вiтрiв так, як мусили б знати. Вони можуть вiдрiзнити пiвнiчно-схiдний вiтер вiд захiдного вiтру. І сильний вiд слабкого. І на цьому все. Проте якщо ти бiльшiсть свого життя провiв так, як його проводимо ми, лiтаючи помiж вiтрами, використовуючи iх, щоб пiднятися вгору, спiкiрувати вниз, щоб ширяти на них, тодi ти розумiеш, що вiтер – це набагато бiльше, нiж його напрямок i сила. Як часто вiн дме вгору чи вниз, як часто вiн набирае снаги чи втрачае ii – усе це ти знатимеш, якщо опануеш науку вiтрiв, у повному обсязi.




Глава ІІI

Бюро погоди


Коли обiд закiнчився, Лiкар сiв у крiсло бiля плити i запалив люльку.

– Я от думаю про те, – звернувся вiн до мартина, – щоб заснувати новий департамент у своiй поштовiй службi. Багато птахiв, що допомагають менi в цiй поштарськiй справi, схоже, вмiють надзвичайно добре передбачати погоду. А те, що ти щойно розповiв менi про свое знання моря й штормiв, наштовхнуло мене на iдею вiдкрити бюро погоди.

– А що це таке? – запитав Джип, який збирав крихти зi стола, щоб потiм винести iх птахам на палубу плавучоi пошти.

– Бюро погоди, – пояснив Лiкар, – це дуже важлива справа, особливо для судноплавства й фермерства. Це такий офiс, де тобi мають сказати, якоi погоди слiд очiкувати.

– І як це iм удаеться? – запитав Чав-Чав.

– А iм не вдаеться, – вiдказав Лiкар, – або вдаеться тiльки iнколи. Хоча майже завжди вони помиляються. Вони використовують iнструменти – термометри, барометри, гiдрометри, вiтрометри i всякi iншi штуки. Проте результати бiльшостi погодних бюро завжди були досить-таки убогими. Гадаю, я мiг би це робити набагато краще з моiми птахами. Вони надзвичайно рiдко хиблять в прогнозах погоди.






Лiкар сiв у крiсло бiля кухонноi плити



– А для яких частин свiту ви б хотiли прогнозувати погоду, Лiкарю? – поцiкавився мартин. – Якщо це тiльки для Фантiппо i Захiдноi Африки, то це просто, як апельсин. Усе, що тут може трапитися, це торнадо. Решту року стоiть скажена спека. Однак якщо ви забажаете передбачати погоду в Магеллановiй протоцi, чи Новiй Зеландii, чи в тих краiнах, якi мають усi види рiзноманiтних цiкавих погод, то це iнша рiч. Навiть над тим, щоб визначити погоду в Англii, потрiбно буде добряче поламати голову. Особисто я вважаю, що погода й сама нiколи не знае, що вона найближчим часом буде робити в Англii.

– Що ти маеш проти англiйського клiмату, – устряг Чипсайд. Його пiр’я настовбурчилося, й вiн уже був готовий до бiйки. – Пацан, ти не тицяй свого довгого маринарського дзьоба в нашу Англiю. Як ви називаете тут цю дурню? Клiматом, еге? Ну, я б назвав це турецькою лазнею. В Англii ми любимо, шоб наш клiмат був рiзноманiтним. І вiн у нас такий. Ось чому англiйцi мають такi симпатичнi червонi обличчя. А тут цi бiдолахи геть чорнi.

– Я хотiв би, – сказав Лiкар, – бути спроможним прогнозувати погоду в усiх кутках свiту. І я не бачу причин, чому б я цього не мiг. Це вiддiлення разом зi своiми фiлiями пiдтримуе зв’язок з птахами, якi лiтають в усi кiнцi свiту. Я змiг би полiпшити фермерство i землеробство для всiеi людськоi раси. Проте особливо я хочу заснувати Бюро морськоi погоди, щоб допомогти кораблям.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65747729) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.