Книга - Украдене щастя (збірник)

Украдене щастя (збiрник)
Іван Якович Франко


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Усебiчно обдарований, енциклопедично освiчений Іван Франко (1856—1916) вiдомий не тiльки як поет, прозаiк, драматург, але i як лiтературознавець, перекладач, публiцист, вчений. Сюжети для своiх творiв вiн черпав з життя i боротьби рiдного народу, з першоджерел свiтовоi культури. Нерiдко письменника називають титаном працi. За весь час своеi дiяльностi вiн видав сiм збiрок поезiй та цiлу низку поем, написав близько 15 драм, перекладав з 14 мов твори свiтових класикiв: Гомера, Данте, Шекспiра, Гете, Золя, Пушкiна, Лермонтова, Мiцкевича, Яна Неруди та iнших. Його проза охоплюе понад 100 оповiдань, новел, 10 романiв i повiстей.

До цiеi збiрки ввiйшли вiршi та поеми Івана Франка, соцiально-психологiчна повiсть «Перехреснi стежки», славнозвiсна драма «Украдене щастя».





Іван Якович Франко

Украдене щастя





Іван живий, невiдомий





Присвята

(Замiсть пролога)


Вiн був сином коваля i став володарем у царствi духа.

Вiн уважав себе «мужиком» i став велетнем у царствi людськоi культури.

Вiн називав себе тiльки «пекарем, що пече хлiб для щоденного вжитку» – «разовий, не панський хлiб», скроплений сльозами, потом i кров’ю, – а пишними плодами своеi титанiчноi працi живив дух цiлоi нацii.

Вiн був певен, що з його «творiв дуже мало перейде до пам’ятi будущих поколiнь», а залишив нащадкам цiлу духову скарбницю, повну перлин мудрости i краси, у якiй чимало справжнiх архiтворiв-«iзмарагдiв».

Вiн казав про себе з властивою, а не показною скромнiстю: «Я не генiй, я звичайний чоловiк» i стверджував, що лише «для генiiв грядущих поле дикее орав», а всупереч обставинам вирiс на унiверсального генiя вселенського мiрила. І зоране його плугом поле – це безмежна нива, що заколосилася квiтчастим злаком.

Вiн уважав себе дилетантом у науцi, популяризатором, а не справжнiм ученим, а тим часом заклав пiдвалини багатьох галузей украiнськоi гуманiтаристики, залишивши нащадкам фундаментальнi працi неперебутньоi вартости.

Вiн називав себе тiльки «мiнiятюристом» i «мiкроскопiстом» у лiтературнiй творчостi, а тим часом створив величний епос своеi доби – грандiозний художнiй унiверсум iз масштабним часопростором, населений тисячами живих постатей, повний пишних, многобарвних крайобразiв, глибоких iдей i переживань, напоений кров’ю його серця.

Вiн народився у галицькiй «Ботокудii», дикiм краю азбучних вiйн та новоерiвського угодовства, Плосколобiв та Безумовичiв, Люнатикiв та докторiв Бессервiссерiв, аби вирости серед них на справжнього европейця i випровадити свiй темний люд на ясну путь просвiти i вселюдського поступу.

Вiн рано осиротiв, ще дитиною втративши батька й матiр, а вирiс на Батька й Учителя цiлоi нацii.

Вiн не був допущений до викладання в рiдному унiверситетi, який тепер iз гордiстю носить його iм’я, а сам став високим унiверситетом та цiлою академiею наук для своеi пошматованоi чужими iмперiями, погвалтованоi та знекровленоi Батькiвщини.

Десять лiт вiн томився «в наймах у сусiдiв», аби тяжкою працею заробити на прожиток собi i своiм дiтям, здобуваючи натомiсть хiба що несправедливi звинувачення у вiдступництвi од власних «землячкiв»-«патрiотiв» i гiркi кпини й закиди од тих-таки невдячних «сусiдiв», а тим часом для освiдомлення та духового визволення власного народу та його самоствердження «у народiв вольних колi» зробив багато бiльше, нiж будь-хто з його сучасникiв i мало хто – з наступникiв.

Доля подарувала йому понадлюдську мiру таланту, та в заплату за цей щедрий дар прирекла: «Будь русином i хлопським сином» – i поклала на його хлопськi плечi важке ярмо нацiонального обов’язку – «собачого обов’язку», за його власним жорстко одвертим визначенням. «Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала менi на плечi це ярмо, але скинути його не можу, iншоi батькiвщини шукати не можу, бо став би пiдлим перед власним сумлiнням», – так формулював вiн свое пекуче кредо.

Доля не пошкодувала йому понадсильних випробувань i страждань, вiдтак найкращi твори його – то «правдивi Schmerzenskinder» (дiти страждання), декотрi з яких так i зосталися «невродженими дiтьми» – «невиспiваними спiвами», зачиненими на днi його зболеного серця.

Вiн обстоював право на щастя мiльйонiв знедолених, – а сам зiзнавався, що так i не був щасливий в особистому життi.

Своiм культуротворчим трудом вiн будував «золотий мiст зрозумiння i спочування мiж нами i далекими людьми, давнiми поколiннями», – а часто-густо не мiг знайти порозумiння, спiвчуття й пiдтримки у колi найближчих i найрiднiших людей.

Вiн жадiбно прагнув «обняти цiлий круг людських iнтересiв», аби «не лишитися чужим у жаднiм такiм питаннi, що складаеться на змiст людського життя», а отже, «бути чоловiком» – «не поетом, не вченим, не публiцистом, а поперед усього чоловiком» – i став-таки цiлим чоловiком, унiверсалiстом формату ренесансних титанiв, пророком i проводирем – украiнським Леонардо та украiнським Мойсеем.

А проте його «м’якее серце» повсякчас гриз черв сумнiву, спопеляла змiя зневiри-резигнацii, спокушав душу лукавими словесами «темний демон пустинi» Азазель, аби розчахнути ii навпiл. І дух його виснажувався й водночас гартувався в ненастанному поединку iз привидом-«двiйником» – фальшивим Мироном-зрадником.

Вiн самохiть упустив у власне серце грижу-гадюку пекучого болю i важкоi думи-муки «над людським горем, людською журбою», щоб зрештою в хвилину зневiри зронити гiрке зiзнання: «А серце в мене вижерла гадюка…» А потiм iзнов вiднайти в собi силу пiднятись i випростатись. І рушити далi – туди, «де видно свiтло, де пахне воля, де яснiють вселюдськi iдеали», «де горить вiковiчна iдей орiфлама».

На порозi вiчности, вiдчуваючи вже морозний подих смерти поза плечима, знесилений понадлюдською працею, виснажений тяжкою невилiковною недугою, одержимий i переслiдуваний голосами ворожих духiв, вiдчайно самотнiй, – вiн прагнув зберегти «тверезiсть та яснiсть ума» i дякував Боговi – «не молитвами, а своiми трудами» – замiсть проклинати його за власнi страждання.

Вiн простував собi та своему народовi «в духовi шлях» – «у безвiсть вiкiв», щоб упасти на цьому шляху безiменним каменярем, так i не сягнувши землi обiтованоi.

А проте i по смертi промовлятиме вiн «до всiх народiв i до всiх вiкiв», iм’я ж його золотими лiтерами вкарбоване в книги буття украiнського народу. І «з його духа печаттю» прямувати нам «у мандрiвку столiть» – «навстрiчу сонцю золотому», «ховаючи у грудях дитяче серце, як найкращий скарб».

Чисте, нiжне, бiле серце дивноi дитини. Дитини з очима фiлософа – малого Мирона – «маленького, рудоволосого хлопчини, що босий, у однiй сорочцi сидiв у кутi коло огнища i якого дбайливий батько вiд часу до часу просив заступити вiд скакучих iскор». Іскор маленького, але мiцного огню з батькiвськоi кузнi, запас якого узяв вiн у свое серце на далеку мандрiвку життя.

Франкове серце.




Curriculum vitae

(Замiсть вiзитноi картки)


Іван Франко (псевдонiми та криптонiми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невiдомий, Не-Давид, Не-Теофраст, Non severus, Vivus, Марко В-а, Один з молодiжи, Один з русинiв мiста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr., Ккк й iн. – усього близько сотнi) народився 27 серпня 1856 р. в прикарпатському селi Нагуевичах Самбiрського округу (тепер Дрогобицького р-ну Львiвськоi обл.) на Галичинi, у присiлку Вiйтова Гора (Слобода). Батько, Якiв Франко (1802—1865), був заможним сiльським ковалем; мати, Марiя з роду Кульчицьких (1835—1872), походила iз т. зв. «ходачковоi» (збiднiлоi) шляхти.

9-лiтньою дитиною утративши батька, а 16-лiтнiм юнаком – i матiр, Франко, проте, спромiгся здобути грунтовну освiту. «Школу Франко перейшов довгу i хорошу» (М. Зеров). Розпочавши ii 1862 р. у т. зв. тривiяльнiй (початковiй) школi сусiднього села Ясеницi Сiльноi, у 1864—1867 рр. вiн продовжив навчання в т. зв. нормальнiй Головнiй мiськiй школi отцiв василiян у Дрогобичi, а 1867 р. вступив до Дрогобицькоi реальноi гiмназii iм. Франца Йосифа. Ще в нижчiй гiмназii Франко почав збирати фольклор, комплектувати власну бiблiотеку та писати вiршем i прозою. Перший вiрш «Великдень» (1871), присвячений батьковi, на жаль, не дiйшов до нашого часу. 1873 р. датуються першi збереженi поезii («Пiснi народнii», «Моя пiсня», «Котляревський» та iн.) й драматичнi спроби лiтератора-початкiвця («Югурта», «Ромул i Рем»).

1875 р., закiнчивши Дрогобицьку гiмназiю з похвальним свiдоцтвом зрiлости, Франко вступив на фiлософський факультет Львiвського унiверситету, де вивчав насамперед класичну фiлологiю та украiнську мову й лiтературу. Брав участь у дiяльностi студентського громадсько-культурного товариства москвофiльськоi орiентацii «Академический кружок», був його бiблiотекарем та друкував своi першi твори у виданнi «кружка» – журналi «Друг» (з 1874 р.), до складу редакцiйного комiтету якого увiйшов 1876 р.

Пiд впливом трьох листiв М. Драгоманова до редакцii «Друга» перейшов на радикально зорiентованi свiтогляднi позицii. За громадсько-полiтичну дiяльнiсть, яку було квалiфiковано як соцiялiстичну пропаганду, Франко 4 рази був ув’язнений австрiйською владою (у 1877, 1880, 1889 i 1892 рр.). Унаслiдок першого арешту змушений був перервати навчання у Львiвському унiверситетi, проте вiдновив його у 1878—1879 рр., прослухавши загалом 7 семестрiв. Повну вищу освiту завершив пiзнiше, у 1890—1891 рр., прослухавши в Чернiвецькому унiверситетi 8-й семестр, необхiдний для докторату.

У 1870—1880-х рр. Франко провадив активну журналiстську та публiцистичну дiяльнiсть. Разом iз М. Павликом видавав журнал «Громадський друг» та альманахи «Дзвiн» i «Молот» (1878), спiльно з І. Белеем – журнал «Свiт» (1881—1882), iз гуртком львiвського студентства – молодiжний журнал «Товариш» (1888). Спiвпрацював також у виданнях украiнських народовцiв: газетi «Дiло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських та австрiйських часописах.

1890 р. став одним iз засновникiв та першим головою (до 1898 р.) Русько-украiнськоi радикальноi партii (РУРП) – першоi украiнськоi полiтичноi партii, редактором ii друкованих органiв – газет «Народ» (1890—1895), «Хлiбороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895 р.). Тричi балотувався вiд цiеi партii на виборах до галицького сейму та австрiйського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспiшно (через виборчi махiнацii влади).

1893 р. у Вiденському унiверситетi пiд керiвництвом вiдомого славiста В. Ягича захистив дисертацiю «Варлаам i Йоасаф, старохристиянський духовний роман i його лiтературна iсторiя» i здобув учений ступiнь доктора фiлософii, однак до викладання на катедрi украiнськоi словесности Львiвського унiверситету, що звiльнилася по смертi О. Огоновського, допущений не був (хоча габiлiтацiя успiшно вiдбулася 1895 р.).

Разом iз дружиною, О. Франко, видавав лiтературно-науковий журнал европейського зразка «Жите i слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 рр. працював у редакцii польськоi газети «Kurjer Lwowski» (десятирiччя «в наймах у сусiдiв»). За публiкацiю у вiденськiй газетi «Die Zeit» полемiчноi статтi «Поет зради» (1897), що мiстила гострi оцiнки творчости А. Мiцкевича, Франка пiд тиском обурених польських шовiнiстiв було звiльнено з роботи в редакцii «Kurjera». Того ж року через контроверсiйну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовноi збiрки малоi прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гостроi й несправедливоi критики з боку галицьких народовцiв, найперше Ю. Романчука.

1899 р. Франко вийшов зi складу РУРП i приеднався до Украiнськоi нацiонально-демократичноi партii. Тодi-таки завдяки пiдтримцi М. Грушевського став дiйсним (1899; 1904 – почесним) членом Наукового товариства iм. Шевченка (НТШ), вiдтак вiдiйшов од активноi полiтичноi дiяльности i присвятив себе лiтературнiй i науковiй працi. Очолював фiлологiчну секцiю (1898—1901; 1903—1912) та етнографiчну комiсiю (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був спiвредактором журналу «Лiтературно-науковий вiстник» (1898—1907; спiльно з М. Грушевським та В. Гнатюком). 1906 р. отримав звання почесного доктора Харкiвського унiверситету. Знаком визнання визначноi ролi Франка в нацiонально-культурному вiдродженнi стало урочисте вiдзначення 25-лiтнього (1898) та 40-лiтнього (1913) ювiлеiв його творчоi дiяльности.

За власним зiзнанням Франка, значний вплив на його життя i творчiсть мали взаемини з жiнками. Вiн пережив принаймнi три глибокi кохання: до Ольги Рошкевич (в замiжжi Озаркевич), Юзефи Дзвонковськоi та Целiни Журовськоi (в замiжжi Зигмунтовськоi), кожне з яких знайшло вияв у художнiй творчостi. Одначе дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб iз якою вiн узяв 1886 р. в Павлiвськiй церквi при Колегii П. Галагана в Киевi. У подружжя було четверо дiтей: Андрiй (1887—1913), Тарас (1889—1971), Петро (1890—1941) i Анна (1892—1988). Вiд 1901 р., а з 1909 – щорiчно Франко виiздив iз родиною на вiдпочинок у с. Криворiвню на Гуцульщину, де щолiта збиралися видатнi дiячi украiнськоi культури (М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Украiнка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та iн.). 1902 р. Франки спорудили власний будинок на околицi Львова (вул. Понiнського, 4).

Проте останне десятирiччя Франкового життя минало переважно в самотi та фiзичних i психологiчних стражданнях. Уже вiд 1900 р. з перiодичними загостреннями протiкало психiчне захворювання дружини письменника, яка час вiд часу проходила курси лiкування в клiнiцi для душевнохворих. Починаючи з 1908 р., i сам Франко страждав на тяжку психофiзiологiчну недугу (за сучасними медичними даними, – iнфекцiйний ревматоiдний полiартрит), унаслiдок якоi мав деформованi й паралiзованi руки. Це значно утруднило йому продуктивну лiтературну й наукову працю, якоi вiн, одначе, не припиняв до самоi смерти 28 травня 1916 р., о 4-й год. пополуднi. Похований 31 травня на Личакiвському цвинтарi у Львовi.

Упродовж своеi бiльш нiж 40-лiтньоi творчоi активности Франко надзвичайно плiдно працював як оригiнальний письменник (поет, прозаiк, драматург) i перекладач, лiтературний критик i публiцист, багатогранний учений – лiтературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог i фольклорист, iсторик, соцiолог, економiст i фiлософ. Його творчий доробок, писаний украiнською (бiльшiсть текстiв), нiмецькою, польською, росiйською, болгарською мовами, за приблизними оцiнками налiчуе кiлька тисяч творiв загальним обсягом понад 100 томiв. Усього за життя Франка окремими книгами i брошурами з’явилося понад 220 видань, у т. ч. бiльш нiж 60 збiрок його оригiнальних i перекладних творiв рiзних жанрiв. Вiн був одним iз перших професiйних украiнських письменникiв, який заробляв на життя лiтературною працею.

Франко-поет – автор 10 прижиттевих книг вiршiв, до складу яких увiйшло понад пiвтисячi окремих творiв: «Баляди i розкази» (1876), «З вершин i низин» (2 видання: 1887 та 1893), «Зiв’яле листя. Лiрична драма» (1896), «Мiй Ізмарагд» (1898), «Із днiв журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давне й нове» (1911), «Вiршi на громадськi теми» (1913), «Із лiт моеi молодости» (1914), а також збiрки «Поеми» (1899). Поемарiй Франка включае близько пiвсотнi творiв, серед яких чiльне мiсце посiдають етологiчна епопея «Панськi жарти» (1887), поеми-казки «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимовi капцi» (1895), «Коваль Бассiм» (1900), а також iсторичнi («На Святоюрськiй горi», 1900) та фiлософськi поеми («Смерть Каiна», 1888; «Похорон», 1897; «Іван Вишенський», 1898; «Мойсей», 1905). Окрiм того, Франко – автор своерiдних антологiй поетичних переспiвiв-варiяцiй: «Найдавнiша iсторiя Украiни до р. 1008 в поетичних образах» (iнша назва – «Студii над найдавнiшим Киiвським лiтописом»; 1907—1916) й «Ad urbe condita» (поетичнi твори за мотивами iсторii Стародавнього Риму; 1915—1916) та упорядник «антологii украiнськоi лiрики вiд смерти Шевченка» «Акорди» (1903).

Прозова творчiсть Франка – це насамперед «новелiстичний Декамерон» (І. Денисюк), себто понад 100 оповiдань, новел i казок, якi склали 18 збiрок малоi прози (серед них – «Борислав», 1877; «Галицькi образки», 1885; «В потi чола», 1890, «Obrazki galicyjskie», 1897; «Коли ще звiрi говорили», 1899, 2-е вид. 1903; «Сiм казок», 1900; «Староруськi оповiдання», 1900; «З бурливих лiт», 1903; «Манiпулянтка i iншi оповiдання», 1904; «На лонi природи i iншi оповiдання», 1905; «Мiсiя. Чума. Казки i сатири», 1906; «Батькiвщина i iншi оповiдання», 1911; «Рутенцi», 1913, та iн.). Крiм того, Франко – автор 10 творiв великих прозових жанрiв – повiстей та романiв «Петрii i Довбущуки» (1875—1876, 2-а ред. – 1909—1912), «Boa constrictor» (1878, 2-а ред. 1884, 3-я – 1905—1907), «Борислав смiеться» (1880—1881, незакiнчений), «Захар Беркут» (1883), «Не спитавши броду» (1885—1886, незакiнчений), «Лель i Полель» (1887), «Для домашнього огнища» (1892), «Основи суспiльности» (1894—1895), «Перехреснi стежки» (1900), «Великий шум» (1907).

Драматургiя Франка, започаткована ще в дрогобицький перiод, збагатила украiнську лiтературу зразками iсторичноi («Три князi на один престол», 1874; «Славой i Хрудош», 1875) i психологiчноi драми («Украдене щастя», 1891—1893), соцiяльноi комедii («Рябина», 1886, 2-а ред. – 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричноi драматичноi поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» фiлософського дiялогу («На склонi вiку», 1900), одноактноi п’еси рiзноманiтноi тематики («Послiднiй крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдурiла?», 1904).

Перекладацький доробок Франка охоплюе величезний дiяпазон свiтового письменства та усноi народноi творчости вiд найдавнiших часiв до поч. ХХ ст. Письменник переклав украiнською твори близько 200 авторiв iз 14 мов та 37 нацiональних лiтератур (частину з них, щоправда, – за посередництвом нiмецькоi мови), у т. ч. зразки вавилонськоi, египетськоi, староiндiйськоi, староарабськоi словесности, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесiода, дiялоги Платона, а також великий «Вибiр iз старогрецьких поетiв»), лiричноi та епiчноi поезii народiв свiту («Слово про похiд Ігоря», «Рукопись Короледворська», «Пiсня про Нiбелюнгiв», численнi народнi пiснi, балади та романси), класичнi твори Данте, В. Шекспiра, Дж. Мiльтона, Р. Бернса, Дж.-Г. Байрона, П. Б. Шеллi, Т. Гуда, Г.-Е. Лессiнга, Й.-В. Гете, Ф. Шiллера, Г. Гайне, К.-Ф. Маера, В. Гюго, Е. Золя, А. Доде, П. Верлена, Ж. Мореаса, Г. Ібсена, О. Пушкiна, М. Лермонтова, М. Гоголя, К. Гавлiчка-Боровського, А. Мiцкевича, Я. Врхлiцького, Й. С. Махара та багатьох iн. (див., зокрема, збiрку поетичних перекладiв «Думи i пiснi найзнатнiших европейських поетiв», 1879). Франковi також належать переклади украiнських народних пiсень та поезii Т. Шевченка нiмецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий i квалiфiкований редактор перекладiв, виконаних iншими особами (напр., низки драм В. Шекспiра в перекладах П. Кулiша).

Франко-вчений – автор численних наукових праць з iсторii та теорii лiтератури, лiтературноi критики, фольклористики, етнологii, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, релiгiезнавства, iсторii, економiки, соцiологii, фiлософii, ба навiть описового природознавства. Видатний фiлолог, Франко здобув визнання в мiжнародноi науковоi спiльноти свого часу насамперед як упорядник i науковий редактор фундаментальних корпусiв «Апокрифи i легенди з украiнських рукописiв» (у 5 т., 1896—1910) та «Галицько-руськi народнi приповiдки» (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор грунтовних дослiджень з iсторii украiнськоi лiтератури («З остатнiх десятилiть ХІХ вiку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис iсторii украiнсько-руськоi лiтератури до 1890 р.», 1910, та багато iн.)., у т. ч. лiтературноi медiевiстики («Іван Вишенський i його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ—ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсунi», 1902—1905, окреме вид. 1906; «До iсторii украiнського вертепу ХVІІІ в.», 1906, тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881—1882, окреме вид. 1914; ««Тополя» Т. Шевченка», 1890; «“Наймичка” Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова “Марiя”», 1913, та багато iн.), естетико-психологiчного трактату «Із секретiв поетичноi творчости» (1898), мовознавчих праць («Етимологiя i фонетика в южноруськiй лiтературi», 1894; «Двоязичнiсть i дволичнiсть», 1905; «Причинки до украiнськоi ономастики», 1906; «Лiтературна мова i дiялекти», 1907, й iн.), циклу фольклористичних моноiнтерпретацiй «Студii над украiнськими народними пiснями» (1907—1912, окреме вид. 1913). Класикою украiнського перекладознавства стала праця «Каменярi. Украiнський текст i польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).

Франко – автор грунтовних мистецтвознавчих студiй iз теорii та iсторii украiнського i свiтового театру («Руський театр у Галичинi», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-украiнський театр (Історичнi обриси)», 1894, та iн.), рецензiй i вiдгукiв на театральнi вистави, низки статей на музикознавчi теми. Важливе культурологiчне значення мають його релiгiезнавчi дослiдження «Потопа свiта» (1883), «Поема про сотворення свiту» (1904, окреме вид. 1905), «Сучаснi дослiди над Святим Письмом» (1908) тощо. Франковi належать i кiлькадесят економiчних, соцiологiчних та iсторичних праць, зокрема перший зразок жанру iсторичноi бiографii в украiнськiй iсторiографii – «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).

Як оригiнальний мислитель з проникливою iсторiософською iнтуiцiею, Франко розробив власний варiянт позитивiстськоi концепцii соцiяльного прогресу (див. фiлософськi працi «Наука i ii взаемини з працюючими класами», 1878; «Мислi о еволюцii в iсторii людськости», 1881; «Що таке поступ?», 1903), а також одним iз перших в украiнськiй iнтелектуальнiй iсторii дiягностував антигуманну сутнiсть та передбачив згубнi полiтичнi наслiдки марксизму та соцiял-демократизму (див. гострокритичнi статтi «Соцiялiзм i соцiял-демократизм», 1897; «А.Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До iсторii соцiялiстичного руху», 1904; передмову до збiрки «Мiй Ізмарагд», 1898, та iн.) i чiтко сформулював iдеал нацiональноi самостiйности (пор. «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицькоi] украiнськоi молодежi», 1905).

Франко-видавець був iнiцiятором, координатором та редактором видавничих серiй «Дрiбна бiблiотека» (1878—1880), «Наукова бiблiотека» (1887), «Лiтературно-наукова бiблiотека» (1889—1897), «Хлопська бiблiотека» (1896—1899), «Унiверсальна бiблiотека» (1909—1912), «Мiжнародна бiблiотека» (1912—1914) та «Всесвiтня бiблiотека» (1914—1917), а також 2-томного видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1908), досi найповнiшого зiбрання «Писань Осипа Юрiя Федьковича» в 4 т., 6 кн. (1902—1918), 10-томника драм В. Шекспiра в перекладi П. Кулiша (1899—1902), багатьох iнших видань Наукового товариства iм. Шевченка та Украiнсько-руськоi Видавничоi Спiлки.

За своiми феноменальними кiлькiсними масштабами, надшироким галузевим, проблемним i тематичним дiяпазоном, жанровою й стильовою полiфонiею, iдейно-свiтоглядною актуальнiстю й глибиною, формальною (зокрема версифiкацiйною) майстернiстю, достоту революцiйним iнновацiйним потенцiялом, ренесансного мiрила унiверсалiзмом Франкiв творчий чин i досi залишаеться неперевершеним взiрцем «духово-iнтелектуального подвигу» (Євген Маланюк) колосальноi нацiо- й культуротворчоi значущости.




Тисячострунна арфа

(Замiсть монумента)


Рiзнi тони, рiзнi фарби,

рiзнi сили i змагання, м

ов тисячострунна арфа,

та всiм струнам стрiй один.

Кождий тон i кождий вiдтiнь,

то момент один, промiнчик,

але в кождому моментi

сяе вiчности огонь.

    Іван Франко, «Мамо-природо!», 1899

Логiка iсторичних трансформацiй суспiльноi свiдомости така, що глорифiкацiя нацiональних пророкiв i генiiв часто-густо вироджуеться в духову мумiфiкацiю. Саме така посмертна доля (чи то пак, недоля) спiткала й одного з найбiльших класикiв нашого письменства, а заразом – i найпомiтнiших, найхаризматичнiших постатей украiнського культурного й полiтичного зростання зламу ХІХ—ХХ столiть – Івана Франка. Напрочуд темпераментний, жвавий, енергiйний, iнодi гарячкуватий чоловiк з теплим i нiжним серцем довiчноi дитини i такою ж дитячою допитливiстю, одержимий невситимою «фавстiвською» жагою свiтоосягання, продиктованою внутрiшньою спонукою творчого духа розпросторитися якнайширше, «Все проникнути, все проглянути, Все скуштувати», – чомусь у громадськiй рецепцii набрав вигляду насупленого кам’яного боввана.

Подиву гiдний парадокс: вiчний бунтар i вiчний революцiонер (без лапок!), войовничий антиконсерватор-радикал, що смiливо руйнував замшiлi мiти й стереотипи, рiшуче повалював застарiлi авторитети, вiчний опозицiонер до будь-якоi влади, який нiяк не мiг (та, зрештою, й не прагнув) посiсти бодай якогось бiльш-менш прийнятного офiцiйного становища в суспiльнiй iерархii, жив лише з власного пера i завше, за великим рахунком, залишався соцiяльним маргiналом, – за химерною паралогiкою Хроносу, перетворився на офiцiозного монстра, застиглого на постаментi «великого Каменяра» – монументальне втiлення «камiнного, консервативного принципу», – як писала Леся Украiнка в листi до Агатангела Кримського вiд 24.V 1912 р. про центрального персонажа своеi драми «Камiнний господар».

Ця алюзiя тут зовсiм не випадкова. Бо й справдi: у сприйманнi пересiчного (не)читальника Франко – це такий собi «камiнний господар» украiнськоi лiтератури, закутий у крицю командор, тiльки що з каменярським молотом у руках замiсть меча й патерицi. Такий Франко – «бiльше символ, нiж жива людина» (знову-таки, Лесине формулювання, цього разу з листа до Ольги Кобилянськоi вiд 3.V 1913 р.). Тим часом Франко справжнiй, нiби заживо похований ув однiй трунi з фальшивим двiйником (мов власне поетичне alter ego – Мирон, герой мiстично-фiлософськоi поеми «Похорон»), ось уже понад столiття, за великим рахунком, залишаеться незнаним, i незнаним найперше як поет. Іван Живий, Vivus (прикметнi самоозначення творця iз довгого шерегу численних Франкових псевдонiмiв) – i досi Невiдомий (ще одне характерне лiтературне iм’я автора «Мойсея»). Тож, аби збагнути правдивий маестат його вiщого слова, конечно необхiдно подолати гравiтацiю псевдомiту, вiдсунути «важку гiератичну брилу «каменяра» вiд живого, вiчно живого Франка» (Євген Маланюк), «вiдбронзувати», «вичаклувати» цього заклятого лицаря украiнського слова з полону стереотипiв.

Звiсно, було б безглуздо заперечувати «каменярський» нерв Франковоi творчости. Вiн таки справдi притаманний борцевi-громадяниновi, що завдання свого життя бачив у тiм, щоби «простувать в ходi духовi шлях i вмирати на шляху», прокладати новi гостинцi крiзь скелi й пустелi, нехай i вимощуючи iх власними кiстьми, i до скону «не кинув каменярський молот», безупинно лупаючи ним скалу консерватизму, байдужости й духовоi iнертности. Проте огром франкiвського творчого макрокосмосу далеко не зводиться до самоi лишень «каменярськоi» iпостасi.

Бо Франко – далеко не тiльки Каменяр, а ще й понурий, блiдий Лицар, замрiяний i сп’янiлий в «крiпко-любовних» обiймах примарноi «хитрицi»-русалки; i натхненний Сiяч, що благодатноi весняноi пори сiе «думи вольнii» й «жадобу братолюбiя» в пухку рiллю всеплодющоi матерi-землi; i розкутий Наймит, що випростався, скинувши з хлопських плечей «недолi й тьми ярмо»; й одержимий мисливець на Беркутiв-царiв, що люто ненавидить усяку тиранiю; i Рубач, що просiкае сокирою шлях крiзь темну пущу – до осяйного свiтла волi, правди i добра; i тюремний в’язень, життевий простiр якого обмежений кам’яними мурами несвободи; i першогрiшник Каiн, який по вбивствi брата спромiгся вiдкрити у власнiм серцi високу iстину любови; i закоханий у власну мрiю лiричний герой «Зiв’ялого листя», що з виру непогамованих пристрастей стрiмголов кидаеться в «безпам’ятну могилу» нiрвани; i зневiрений у давнiх iдеалах i рожевих iлюзiях молодости зболений самiтник-вiдлюдько «днiв журби»; i розполовинений самозрадою Мирон iз «Поединкiв» та «Похорону», що здобувае iлюзiю заспокоення хiба на днi пекельного «озера студеного»; i розважливий мудрець-моралiст, що з морських глибин святих книг видобувае для своiх сучасникiв перли вiковiчних iстин; i суворий аскет iз палким серцем, Іван Вишенський, на роздорожжi мiж особистим спасiнням та служiнням своему народовi; i вiдважний войовник-конкiстадор, що вiдкривае новi недовiдомi землi в духових океанах; i тривожний украiнський Єремiя, який, почувши в серцi своiм голос Божий, кинув батькiвський дiм та молодую невiсту, аби своiм криком i плачем збурювати оспалу громаду; i, звичайно, Мойсей, пророк, не визнаний власним народом, якому судилося по сорокалiтнiй мандрiвцi сконати на самiм порозi землi обiтованоi… Але, може, чи не найбiльше – semper tiro, вiчний учень, вiчний новак, «вiчно молодий початок шляхiв» (Павло Филипович), що до сивих лiт зберiг чисте серце «малого Мирона», напоене огнем iз батькiвськоi кузнi.

Франко тотожний кожнiй зi своiх символiчних «ролей» i мистецьких реiнкарнацiй, та воднораз не рiвний жоднiй iз них. Ба навiть бiльший вiд iхньоi суми. Бо iнодi здаеться, що в душi митця жили й сперечалися, ба навiть сходились у досмертному герцi принаймнi декiлька рiзних «я». Цiла його художня творчiсть постае як грандiозне сказання-притча про безконечнi поединки – ненастаннi борсання людського духа межи «чоловiцтвом» i «звiрством», животворним подихом Весни i смертоносним «ледяним вiтром» Зими, темним Агрiманом й Ормуздом «ясним, молодим», Бiлим i Чорним демонами, ангелом Жизнi та ангелом Смерти, «темним демоном пустинi» Азазелем i всесильним Єговою, – зрештою, межи Богом i Дияволом. Та найболючiшi з цих двобоiв – внутрiшнi (як-от зудар авторських двiйникiв – правдивого й фальшивого Миронiв – iз прозового й поетичного «Поединкiв» та «Похорону»). І водночас не менш постiйним i невгамовним було й прагнення письменника до внутрiшньоi цiльности, погодження противностей, жадання синтезу, а чи не найiстотнiша з Франкових поетичних декларацiй – iдеал «цiлого чоловiка» – досконалого «я» повноi, гармонiйноi й дiяльноi людини, що живе й творить у мирi й злагодi зi собою, зi свiтом i з Богом.

Властиво, екзистенцiйна дiялектика iманентно-людськоi онтологiчноi можинности-суперечливости (виявноi насамперед у колiзii двiйництва, одному з лейтмотивiв лiтературного доробку автора «Мойсея») й деонтологiчноi внутрiшньоi едности-цiлiсности – субстанцiйна основа унiверсальноi особистости Франка[1 - Див. докладнiше: Тихолоз Б. Дiалектика цiлiсностi i роздвоення у фiлософськiй поезii Івана Франка: iдеальне «я», криза iдентичностi й трагiчний катарсис // Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалi рефлексiйноi поезii: Студii / Художник В. Мельник. – Львiв: ЛНУ iм. Івана Франка, 2005. – С. 107—151.], вдало скристалiзована в символiчному образi тисячострунноi арфи, всiм струнам якоi – «стрiй один».

Унаслiдок напрочуд багатогранноi, неоднозначноi, внутрiшньо конфлiктноi й мiнливоi природи власного таланту Франко (як фiлософсько-антропологiчний та психоестетичний феномен) мае дивовижну здатнiсть випорскувати iз тенет будь-яких формул i доктрин, дефiнiцiй i моделей його життетворчости. Будь-якi науковi «полички» й «шухлядки» виявляються занадто тiсними для Франка, i не тiльки тому, що його неймовiрний (як для однiеi смертноi людини!) за обсягом доробок просто-таки не помiщаеться в iхнiх рамцях, а насамперед з тiеi причини, що духовий досвiд цього чоловiка, досвiд його самотворення i водночас нацiо- й культуротворення – принципово вiдкритий, незакiнчено-нескiнченний, неостаточний. А вiдтак – здаеться, Франко й по смертi (як робив це часто-густо за життя в запальних дискусiях та полемiках iз сучасниками) завзято протестуе проти всiляких остаточних налiпок-ярликiв, доктрин i особливо – квазiмiтологiчних формул-iдеологем (на кшталт радянських штампiв «революцiонер-демократ», «войовничий атеiст», «буржуазний нацiоналiст», iз новiших, постмодерних, – «народник»), у якi марно намагаються його увiбгати запопадливi нащадки.

Мабуть, саме тому будь-яке категоричне твердження щодо життетворчостi Франка неодмiнно наражаеться на ризик неповноти й однобiчности. Так, якщо скажемо, що Франко – поет думки, аналiтичного розуму, фiлософського iнтелекту, то задля справедливости одразу ж мусимо додати, що вiн – ще й поет гарячого, чуйного, зворушеного серця, глибокого емоцiйного переживання. Або, скажiмо, Сергiй Єфремов цiлком слушно стверджував, що Франко – «спiвець боротьби i контрастiв»; а проте не менш слушною була б i протилежна теза: тiею-таки мiрою вiн – спiвець гармонii i любови. Коли ж, до прикладу, постулювати, що Франко – поет-книжник, мiцно вкорiнений в культуру писаного й друкованого слова (а це – безперечна правда), з мiркувань науковоi коректности обов’язково доведеться зробити застереження, що не меншу роль серед джерел його поетики вiдiгравали й iншi джерела – як-от усна народна творчiсть та й просто – життевi явища, обставини, зустрiчi й прощання з конкретними, зовсiм не вигаданими, не «вичитаними» з книжок людьми.

«Ich bin kein Buch, ich bin ein Mensch mit seinem Widerspruch» (нiм. «Я не книжка, я людина зi своiми суперечностями»), – говорив про себе один iз Франкових персонажiв, старий Лiмбах, цитуючи «Останнi днi Гуттена» Конрада-Фердинанда Маера (див. автобiографiчне оповiдання «Гiрчичне зерно»); але цю афористичну формулу з повним правом можна прикласти й до самого письменника. Вiн – рiзний, надзвичайно розмаiтий усерединi самого себе, суперечливий i непередбачуваний, i водночас – цiлiсний, единий i неповторний. Франко через те не помiщаеться в прокрустовому ложi будь-яких редукцiонiстських схем, що вiн – генiй, i мiряти його треба iншою мiрою, нiж пересiчну сiру посереднiсть, – мiрою «великого астрального тiла, що грiе всю Украiну, а свiтить далеко дальше»[2 - Черемшина Марко. Фрагмент моiх споминiв про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття i прим. М. І. Гнатюка; Худож. оформл. Б. Р. Пiкулицького. – Львiв: Каменяр, 1997. – С. 284.] (саме таке враження справив вiн на Марка Черемшину). На всiх його витворах, хай не завжди довершених i далеко не рiвноцiнних, завше, одначе, лежить печать великого духа – печать генiяльности.

Мiряти ступiнь обдарованости видатних творцiв – справа невдячна. Проте генiяльнiсть Франка не пiдлягае жодному сумнiвовi. Вiн – генiй у найбуквальнiшому i найточнiшому сенсi цього слова. У нього виразно простежуються всi дефiнiтивнi риси генiяльности: багатограннiсть обдарування, унiверсалiзм дiяльности, фiлософська широчiнь свiтогляду, надвисока продуктивнiсть працi, оригiнальнiсть i новаторський характер творчости, високий iнтелектуалiзм, значна пiзнавальна активнiсть, одержимiсть патосом само- i свiтоосягання, пристрасне зацiкавлення «вiчними» питаннями людського iснування, глибоке проникнення в соцiяльно-полiтичнi, iдеологiчнi, фiлософськi, етичнi, естетичнi проблеми своеi доби, творче (iнодi радикальне) переосмислення традицiй минувшини, умiння передбачати майбутне (до прикладу, неспростовне свiдчення пророчого дару Франка – фiлософський прогноз згубних соцiяльних наслiдкiв марксизму в працях «Що таке поступ?», «Соцiялiзм i соцiял-демократизм», передмовi до збiрки «Мiй Ізмарагд» та iн.).

Це була людина-«перехрестя», навстiж вiдкрита до свiту, яка з чутливiстю iнтелектуального сейсмографа жадiбно ловила найтоншi коливання духовоi атмосфери часу та своiм фанатичним культуро-творчим трудом будувала «золотий мiст зрозумiння i спочування мiж нами i далекими людьми, давнiми поколiннями», i водночас людина-«поступ», котра силою своеi iндивiдуальности немовби репродукувала «в онтогенезi» культурно-iсторичний «фiлогенез» своеi епохи. Урештi – людина-«унiверсум», неповторний мiкрокосмос, рiвновеликий макрокосмосу у своiй загадковостi й нескiнченностi. І саме завдяки своiй межовiй вiдкритостi, еволюцiйнiй змiнностi, дивовижному унiверсалiзму, а вiдтак – складностi, навiть амбiвалентностi феномен Франка – власне як унiкальний людський феномен – посiдае небуденне мiсце не тiльки в iсторii нашоi культури, але й у досвiдi становлення новоевропейськоi («фавстiвськоi») людини загалом.

Як цiлий творець, «цiлий чоловiк», вiчний трудiвник, борець i бунтар, фiлософ-мислитель i артист-спiвець, сповнений весняноi радости й осiнньоi задуми, одержимий вiрою й гризений сумнiвами, завше закоханий i завше стражденний, спалюваний гарячою любов’ю до людей i вiдчайно самотнiй, – вiн, може, чи не найповнiше в украiнськiй поезii (та й украiнськiй культурi загалом) явив нам високi iстини буття: ким е людина, ким вона прагне бути й ким може стати. Людський досвiд Франковоi поезii як ненастанного вправляння у людяностi – неоцiненний.

«Каригiдно мало знаемо ми нашого Івана Франка, – наголошував Улас Самчук у програмнiй доповiдi «Велика лiтература» на установчому з’iздi Мистецького украiнського руху 1946 р. – Зводимо Його до ролi полiтичного i нацiонального будителя i будiвничого, лишаючи на боцi можливо суттевiшi Його намiри. Вiн намагався збудувати не тiльки нацiонально-соцiяльну громаду. Вiн передусiм жорстоко скальпував наше духове ество та вимiрював ступiнь температури нашоi душi. Вiн боявся за саму суть нас, нас як одиниць людських, як Божих творiв вищого порядку, яким наказано вершити i завершувати все створене на землi. Іван Франко, як нiхто з наших послiв у свiт вiчного, намагався зробити з нас людей. Людей у повному значеннi слова, людей великоi душi, людей широкоi i глибокоi натури»[3 - Самчук У. Велика лiтература // МУР: Альманах. – Збiрник 1. – 1946. – С. 51.].

Урештi, письменник сам чiтко означив людиномiрний вектор своiх творчих iнтенцiй: вiн нiколи не жадав бути гетьманом, керманичем, проводирем чи героем, лише поривався в усiй своiй дiяльностi «бути чоловiком» – «цiлим чоловiком»: «Лиш хто любить, терпить, В кiм кров живо кипить, В кiм надiя ще лiк, Кого бiй ще манить, Людське горе смутить, А добро веселить, – Той цiлий чоловiк. Тож сли всю життя путь Чоловiком цiлим Не прийдесь тобi буть – Будь хоч хвилечку ним».

«Бути чоловiком» для Франка з конечнiстю означало – бути творцем. Тобто, передусiм, поетом (недаремно етимологiчне значення давньогрецького poietes – саме творець). Його генiй в усiй своiй «тисячострунностi» вiдбився в чарiвному дзеркалi поетичного слова. Адже поезiя – направду перша скрипка у багатоголосому й величному оркестрi духу, iм’я якому – Іван Франко. Саме з неi вiн розпочав свiй творчий шлях i нею-таки його закiнчив.

Будуючи свiй поетичний унiверсум на мiцному фундаментi окцидентальних та, почасти, й орiентальних духових традицiй, Франко творив на зламi культурно-iсторичних парадигм (романтизму й позитивiзму, позитивiзму й модернiзму), i до кожноi з них причетний не лише як реципiент, а й як оригiнальний спiвтворець. Тож природно, що драма його свiтоглядно-естетичноi еволюцii – складна й багаточастинна.

Двi поетичнi книги: перша, дебютна – «Баляди i роскази» – та остання, пiдсумкова – «Із лiт моеi молодости», – пролог та епiлог цiеi драми, що немовби утворюють золоте кiльце Франковоi поезii, великий цикл вiчного повернення духа на круги своя, до корiння, ad fontes. У цих книгах зiбрано лiро-епос «молодечого романтизму», наснажений розумiнням поезii як «iскри божества», а вiдтак осяяний «вiчними огнивами духа» – «творчою силою iз любвою». Цi несмiливi первiстки Франкового генiя ще не завжди формально довершенi, хоч i взорованi на високi зразки книжноi й народноi культури, але завжди по-молодечому щирi. Твори Джеджалика (перший Франкiв псевдонiм) оповитi легким флером юнацькоi меланхолii, проте наснаженi всепереможним християнським оптимiзмом. Вони сповненi незахитаноi ще вiри в «божеськiсть людського духа», у майбутнi звершення «пiд знаком хреста пречудним», у те, що «Божа Мати – у нашiй хатi», в богообранiсть та iсторичну мiсiю украiнського народу, дух якого сконцентровано в його словi, в «пiснях народних» (саме так називався Франкiв сонет, що став його дебютною публiкацiею).

У добу буремних випробувань «пророцтва i бунту» Франкова поезiя (здебiльшого зiбрана в достоту епохальнiй книзi «З вершин i низин», яка для тогочасноi галицькоi молодi стала другим «Кобзарем») iз побожного священнодiяння перетворюеться на знаряддя громадськоi працi на полi народного поступу i зброю полiтичноi боротьби. На змiну Джеджаликовi приходить Мирон; наiвнiй релiгiйностi «романтичного iдеалiзму» протиставляеться рацiоналiстичне богоборство; вектор «фiлософськоi вiри» переорiентовуеться з трансцендентного «царства небесного» на земний свiт iз його суперечностями й вадами; людський дух з абстрактноi «iскри божества» перетворюеться на суспiльно активну, революцiйну силу. Не вiдродження «предкiв слави», а творення «нового життя» стае насущним завданням. Для його виконання на авансцену виходить новий лiричний суб’ект – герой-пролетар, колишнiй наймит, а тепер – каменяр поступу, для якого жити – означае боротися й працювати – не для себе самого, а для всiх людей. Дух «трагiчного оптимiзму» (термiн Дмитра Донцова) лучить у собi фаталiстичну приреченiсть iндивiда та життествердну вiру в прийдешне «щастя всiх», бадьорий веснянковий благовiст молодого борця та осiнньо-нiчнi настроi скорботноi задуми, революцiйнi заклики й гiмни та притишенi голоси «генiiв ночi». «Реальна поезiя» пори «вершин i низин» – це поезiя боротьби i контрастiв, поезiя «новоi думки, …новоi, енергiчноi дикцii».

Одначе на наступному етапi Франковоi творчости – в перiод «днiв журби» – в авторськiй естетичнiй свiдомостi переважае вже трагiчно-песимiстичне свiтовiдчування, близьке до позицii героя «лiричноi драми» «Зiв’яле листя». У цiй перлинi украiнськоi та, без перебiльшення, свiтовоi iнтимноi лiрики, первоцвiтi нацiонального поетичного модерну, розгортаеться драматично напружена i водночас тонко нюансована екзистенцiйна дiялектика еросу i танатосу, що владарюють душею й долею протагонiста, який, переходячи пекельнi кола нероздiленоi любови, iз закоханого юнака стае зневiреним самогубцем, а з поета-романтика – поетом-декадентом. Разом iз тим i його омрiяна обраниця iз захмарного п’едесталу «вiчноi жiночности» падае в безодню мiськоi клоаки, iз прекрасноi й пречистоi дiви перетворюючись на жiнку-вампа, жiнку-привида, жiнку-повiю. Тим часом Франкiв «Вертер», згубивши надiю здобути недосяжний iдеал, знаходить вихiд у суiцидi, не в змозi протистояти фатальнiй гравiтацii небуття.

Та серед «правдивих Schmerzenskinders» (нiм. «дiтей страждання») кризовоi доби Франковоi життетворчости (останнiх лiт ХІХ ст.) – не тiльки поетичнi витвори модерноi фiлософii «болю iснування», а й максими фiлософii гуманности високоi проби. Лiк на особистi й громадськi душевнi хвороби схилку вiку поет вiднаходить у проповiдi «щиролюдськоi моральности», котру черпае з давнiх пам’яток сакральноi лiтератури i протиставляе облуднiй новочаснiй «формальнiй релiгii… ненависти та клясовоi боротьби» – марксизмовi. Гуманiстично iнтерпретована християнська етика лягла в основу художньоi iдеологii книги «Мiй Ізмарагд» (а також i ii «другого, побiльшеного видання» – збiрки «Давне й нове»), де злиденному, невтiшному сущому iндивiдуальноi й соцiяльноi дiйсности (цикли «Поклони», «По селах», «До Бразилii», «Із злоби дня») протиставлений iдеал морального належного (найповнiше явлений у гномiчно-параболiчних вiршах-«iзмарагдах» циклiв «Паренетiкон», «Притчi» й «Легенди»). Домiнантним лiричним суб’ектом цiеi «учительноi» поезii, об’еднаноi «спiльним дiяпазоном морального чуття i темпераменту», стае вже не поет-громадянин, а фiлософ-мудрець, моральний наставник свого народу, проповiдник правдивоi доброчесности. Його м’який, ненав’язливий дидактизм sub specie aeternitatis урiвноважуе жалощi й болiння змученого серця.

А проте вони з новою силою вириваються з пiдсвiдомости на свiтло денне в найсуб’ективнiшiй iз Франкових збiрок – «Із днiв журби», iнтимному щоденниковi поетовоi душi, згризеноi резигнацiею й алiенацiею. Самопiзнання митця як «внутрiшньоi людини», проникливий, глибинний лiризм та зосереджений автопсихологiзм визначають мистецьку «фiзiономiю» цiеi книги рефлексiй i медитацiй, ностальгiйних споминiв i розчарувань, сумнiвiв i… – вiднайдення новоi свiтлоi вiри в «рiзнороднiсть духа» й «рожевi блиски iдеалу» (цi мотиви особливо увиразнюються в останньому циклi збiрки, «В пленерi»).

Подолання зневiри в людських спроможностях змiнити свiт на краще ознаймило трiумфальне повернення вiри в «силу духа» – прихiд золотоi пори «Мойсея» i «Semper tiro». У нове столiття поет увiйшов «мужем свiтла» (Симон Петлюра), мудрецем iз душею мужнього конкiстадора. Зрiлий, досвiдчений чоловiк промовляе тепер до читача, навчитель життя i нацiональний проводир, втомлений, але не зломлений життевими випробуваннями, semper magister – i semper tiro, буремний дух якого, за Миколою Зеровим, «одстоюеться нарештi в сосудах гуманности i фiлософiчного спокою»[4 - Зеров М. Франко-поет // Зеров М. Твори: В 2 т. – Т. 2: Історико-лiтературнi та лiтературознавчi працi. – К.: Днiпро, 1990. – С. 487].

У перiод «влади творчого духа» (Павло Филипович) дедалi бiльше активiзуеться звертання до мудрости вiкiв, закодованоi у словi, передусiм, художньому; поглиблюеться проникнення у смисловi глибини iнтертексту свiтовоi культури через оригiнальне, здебiльшого полемiчне перетлумачення «старих тем». У книзi «Semper tiro», де найповнiший вияв знайшла Франкова «адорацiя штуки» (обожнення творчоi сили мистецтва, його онтологiчноi самоцiнности й невичерпальности), в епiцентрi гетеанськи виваженоi, майже «олiмпiйськоi» фiлософсько-поетичноi рефлексii – проблеми сутности й призначення мистецтва, сенсу творчости (цикл «Semper tiro»), етичного вдосконалення людськоi натури («Із книги Кааф»), мiсця й ролi людини взагалi й митця зокрема в нацiонально-суспiльному життi та вселюдськiй iсторii («На старi теми»). Лiрика цiеi найдовершенiшоi Франковоi збiрки – квiнтесенцiя екзистенцiйного досвiду поета-мислителя, кристалiзацiя його етичноi, естетичноi та iсторiософськоi концепцiй. «Semper tiro» немовби вивершуе величний поетичний свiт письменника дорогоцiнним каменем-«брильянтом» щироi гуманности, що «пливе з криницi чистоi любови».

У поетичному космосi Франка, одначе, крiм «сузiр’я Лiри» (достоту «тисячострунного» оркестру лiричних вiршiв, циклiв i збiрок), яскраво сяе ще й велична «Плеяда» поем найрiзноманiшоi тематики, емоцiйноi тональности й творчоi генези – соцiяльно-побутових («Панськi жарти», бiльшiсть «Жидiвських мелодiй» та частина «Галицьких образкiв», низка незавершених творiв – «Нове життя», «Лiсова iдилiя» та iн.), казково-легендарних («Лис Микита», «Абу-Касимовi капцi», «Коваль Бассiм», «Бiдний Генрiх», «Істар», «Сатнi i Табубу», «Поема про бiлу сорочку» й iн.), iсторичних («На Святоюрськiй горi», «Ор i Сирчан» («Євшан-зiлля», «Кончакова слава»), сатиричних («Ботокуди», «Вандрiвка русина з бiдою», той-таки «Лис Микита» тощо). Та найпомiтнiше мiсце серед рясного грона творiв цього жанру посiдають, мабуть, усе-таки чотири фiлософськi поеми: «Смерть Каiна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей» – «дiямантова корона» Франка-поета, вiнець цiлоi його велегранноi творчости. Саме завдяки цим архiтворам його iм’я стоiть в одному ряду з найбiльшими генiями людства – митцями-фiлософами Данте, Шекспiром, Мiльтоном, Гете, Байроном.

Ув основi складних сюжетних та проблемно-смислових колiзiй кожноi з цих поем лежить, назагал, едина екзистенцiйна протомодель, що концентруе в собi центральнi антиномii людського буття (життя, смерти й безсмертя): самотнiй пасiонарний герой (авторське символiчне alter ego), одержимий власною мiсiею, проте вiдторгнений од свого суспiльства, в межовiй ситуацii, в станi глибокоi екзистенцiйноi кризи, унаслiдок напружених духових пошукiв, через випробування вiдчуженням, самотнiстю, сумнiвами, зневiрою, резигнацiею, самобичуванням, внутрiшнiм роздвоенням i навiть зрадою, зазнае духового прозрiння i просвiтлення, вiдкидаючи спокуси i сумнiви та вiдкриваючи недовiдому досi високу iстину на порозi власноi смерти; переживае трагiчний катарсис, але, через нездоланний бар’ер мiж пророком i масою, вiдходить у вiчнiсть (гине / вливаеться в божественну сутнiсть), так i не осягнувши своеi мети, не вiднайшовши порозумiння зi своею громадою i не передавши iй здобутоi (нововiдкритоi) iстини. Вочевидь, ув основi цiеi моделi – життевий досвiд самого поета, який надто часто у своiй Вiтчизнi почувався самотнiм пророком, що волае серед пустелi нiмоти й оспалости.

Якщо у згаданих шедеврах Франкового поетичного епосу трагiчнi суперечностi людського буття трактуються у власне фiлософськiй площинi, то в неперевершеному архiтворi його драматургii – драмi «Украдене щастя» (яку з погляду генологiчноi природи, либонь, доречнiше було б окреслити як трагедiю: адже тут присутнi всi класичнi «арiстотелiвськi» жанровизначальнi чинники – трагiчний патос, трагiчнi характери, трагiчна розв’язка й трагiчний катарсис) – вони висвiтлюються насамперед у суспiльно-психологiчному ракурсi. Утiм, банальна, на перший погляд, житейська iсторiя «з сiльського життя», що розгортаеться в межах тривiяльного «любовного трикутника» нiбито «коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах» (а насправдi – вiчна i всюдисуща, як саме життя), пiд пером великого майстра слова, глибокого душезнавця й пристрасного людинолюба виростае до мiрила екзистенцiйно-антропологiчноi драми, головнi героi якоi – Людина i Доля. Кожен iз головних героiв цiеi драми (Анна, Микола, Михайло), немовби мiтологiчний цар Едiп, у пошуках власного украденого щастя почуваеться iграшкою в руках Фатуму – i водночас протистоiть йому мiрою своiх людських спромог.

Третя «галактика» Франкового художнього свiту (поруч iз поезiею та драматургiею) – це многобарвний свiт малоi та великоi прози – мозаiчна епопея людського життя, мистецька енциклопедiя етнiчних, соцiяльно- та iндивiдуально-психологiчних типiв, галицька «книга битiя» i «людська комедiя», що в цiлостi своiй становить, за далекосяжним задумом автора, досконалий «образ нашоi суспiльности в рiзних ii верствах, у рiзних змаганнях, працях, заробiтках, стражданнях, поривах, iлюзiях та настроях» упродовж ii кiлькастолiтньоi iсторii – вiд «iдеального громадiвства» часiв Галицько-Волинського князiвства (радше змодельованого, нiж власне зображеного в не стiльки iсторичнiй, скiльки утопiчнiй повiстi «Захар Беркут») – до реальноi iсторичноi ситуацii Франковоi сучасности (може, набiльш стереоскопiчно змальованоi в романi «Перехреснi стежки», у жанровiй структурi якого вдало синтезовано iнтелектуально-фiлософський, соцiяльно-психологiчний, любовний та кримiнальний генологiчнi первнi).

За спостереженнями франкознавцiв, загальну констеляцiю Франковоi прози утворюють «сузiр’я» проблемно-тематичних циклiв, що об’еднують у собi твори-«планети» (епiчнi жанри середньоi та великоi форми: романи та повiстi) та твори-«сателiти» (малi епiчнi жанри: новели, оповiдання, казки тощо): «бориславський» нафтопромисловий цикл («Борислав смiеться», «Boa constrictor» та ще 6 менших за обсягом текстiв); цикл творiв iз кримiнальним сюжетом («Основи суспiльности», «Для домашнього огнища», «На днi» та низка iнших «тюремних» оповiдань); «роман виховання» в новелах («Не спитавши броду») та iншi твори про дiтей i школу; твори сiльськоi тематики («Свинська конституцiя» та iн.); твори з життя iнтелiгенцii («Лель i Полель», «Перехреснi стежки» та iн.); iсторична белетристика («Петрii i Довбущуки», «Захар Беркут» i деякi iншi); цикл любовних iсторiй («Манiпулянтка», «Сойчине крило» etc.); сатиричнi казки та оповiдання («Доктор Бессервiссер», «Казка про добробит» тощо); казки для дiтей (збiрка «Коли ще звiрi говорили»); мемуарнi оповiдання («У кузнi», «У столярнi» та iн.); фiлософсько-символiчна проза, позначена тяжiнням до модернiзму («Поединок», «Рубач», «Терен у нозi», «Як Юра Шикманюк брiв Черемош», «Великий шум» та iн.)[5 - Див. докладнiше: Денисюк І. Новаторство Івана Франка-прозаiка // Записки НТШ. – Львiв, 2005. – Т. 250: Працi Фiлологiчноi секцii. – С. 52—66.].

Загалом, Франкова проза, як i поезiя та драматургiя, за влучним висловом Івана Денисюка, стала «iн’екцiею европеiзму» в украiнську лiтературу, прищепивши на нацiональному грунтi модернi форми й засоби художньоi виразности, новочаснi естетичнi та фiлософськi iдеi, «вiчнi» теми й проблеми метаiсторичного та вселюдського значення.

Стильова палiтра Франковоi творчости напрочуд широка: iсторично запiзнiлий «молодечий романтизм» «Баляд i росказiв», «Петрiiв i Довбущукiв» та «Трьох князiв на один престол» (подекуди з рудиментами просвiтницького класицизму); «науковий» та «iдеальний» реалiзм як домiнанта естетичноi «фiзiономii» творiв кiнця 1870-х – початку 1890-х рр. (зокрема поетичноi книги «З вершин i низин» та численних оповiдань i повiстей) з виразною тенденцiею до натуралiзму (як-от у «Тюремних сонетах», повiстi «Boa constrictor» та iнших творах «бориславського циклу»); ранньомодернiстичнi (зокрема «декадентськi», символiстичнi, неоромантичнi, неокласичнi, iмпресiонiстичнi, експресiонiстичнi, ба навiть сюрреалiстичнi) «симпатii» Франковоi музи на зламi ХІХ—ХХ ст. (у т. ч. «об’яви декадентизму» в «Зiв’ялому листi», фiлософсько-психологiчний iмпресiонiзм «Із днiв журби», «новоромантизм» «Похорону», «Мойсея» i «Semper tiro», елементи експресiонiзму та сюрреалiзму в новелiстицi останнiх рокiв життя – «Син Остапа», «Неначе сон»)… Окремоi згадки вартi власне франкiвськi iндивiдуально-стильовi трансформацii класичноi культурноi спадщини (зокрема сакральноi – канонiчноi та апокрифiчноi лiтератури), насамперед тонко стилiзований «неомедiевiзм» «Мого Ізмарагду», перегодом уплетений у панорамну еклектику «Давнього й нового»…

Та кожен зi згаданих художнiх напрямiв пiд пером поета отримав своерiдне, власне франкiвське заломлення, а в сумi вони витворюють довершений мистецький автопортрет небуденноi, повносилоi й повноцiлоi авторськоi особистости. «…Мое найвище бажання як писателя i поета: щоб мое слово було ясне i щоби в ньому, як в дзеркалi, виднiлося людське, щиролюдське лице», – одверто й прозоро формулював Франко свое естетичне кредо в передмовi до «Мого Ізмарагду». І вiрнiсть йому зберiгав завжди.

У власнiй художнiй творчостi вiн випробував чи не всi вiдомi на той час лiтературнi жанри (вiд мiнiятюрного афоризму-гноми до поеми-епопеi, вiд закличних гiмнiв i гнiвних iнвектив до розважливих рефлексiй i парабол, вiд реалiстичного образка до мiстичноi вiзii, вiд «новели акцii» до «новели настрою», вiд iсторичноi чи соцiально-психологiчноi повiсти до iнтелектуального роману, вiд сократичного дiялогу до драми-казки, вiд соцiяльноi комедii до народноi трагедii…). Творив письменник i синкретичнi, змiшанi жанровi конструкцii, як-от новела-притча («Хмельницький i ворожбит»), казка-притча («Рубач»), повiсть-новела («На днi», «Сойчине крило», «Як Юра Шикманюк брiв Черемош»), поема-казка («Лис Микита», «Абу-Касимовi капцi», «Коваль Бассiм»), драма-казка («Сон князя Святослава») та багато iн.

Франко-прозаiк використовував найрiзноманiтнiшi форми нарацii (вiд традицiйного уснооповiдного «Я-оповiдання», «верстатного» оповiдання-нарису та оповiдання «в модусi спомину» – до нових для тогочасного письменства форм лiтературно-писемноi нарацii, одностороннього дiалогу та «потоку свiдомости»[6 - Див.: Легкий М. Форми художнього викладу в малiй прозi Івана Франка. – Львiв: Львiвське вiддiлення Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, 1999. – 160 с.]); Франко-драматург однаково блискуче володiв мистецтвом сценiчного дiялогу та монологу; а Франко-поет майстерно апробував чи не всi можливi версифiкацiйнi форми (вiд вдалих iмiтацiй народного, античного й давньосхiдного вiршування до складних полiметричних конструкцiй, вiд класичних силабо-тонiчних нормативiв до перших в украiнському письменствi верлiбрiв), сягнувши вершин вiртуозного володiння художнiм словом (особливо в канонiчних формах овiдiiвського елегiйного дистиха, петраркiвського сонета, дантiвськоi терцини й байронiвськоi октави, шекспiрiвському медитативно-фiлософiчному бiлому вiршi й нi на кого не схожих блискучих варiяцiях за мотивами народних пiсень). Варто сказати, до прикладу, що, за спостереженнями франко- й вiршознавця Валерiя Корнiйчука, з 61 поезii «Зiв’ялого листя» кожна мае унiкальну ритмiко-iнтонацiйну структуру, i жодного разу митець не повторив однiеi й тiеi ж конструкцii; а всi 9 сонетiв збiрки «Із днiв журби» поет «одягнув» в «унiформу» з абсолютно рiзним способом римування – подиву гiдна мистецька винахiдливiсть![7 - Див.: Корнiйчук В. Лiричний унiверсум Івана Франка: горизонти поетики: Монографiя. – Львiв: ЛНУ iм. Івана Франка, 2004. – С. 388—416, 436.] Тож «кришталь поезii» i «римiв блискiтливая емаль» насправдi були об’ектом пильноi уваги й наполегливого експериментування того, хто нiбито, за власним визнанням, не прагнув творити «майстерверкiв», не дбав «о викiнчення форми» i насамперед пiклувався про змiст художнього твору, закладену в ньому думку. І досi ще, на жаль, поширене шаблонне уявлення про Франка як поета глибоких i злободенних iдей, але слабоi вiршовоi технiки – не бiльше, нiж iще один облудний стереотип, обгрунтовано спростований ще в статтi «Франко-поет» (1925) Миколи Зерова – великого знавця секретiв поетичноi майстерности, який уважав, що «нiхто з украiнських поетiв не показав такоi розмаiтости вiрша», як автор «Зiв’ялого листя» та «Мойсея»[8 - Зеров М. Цит. праця. – С. 464.].

Тож у творчому арсеналi Франка-письменника – не лише важкий каменярський молот, знаряддя працi й боротьби, призначене для того, аби прорубувати простий шлях крiзь непорушну скелю безпросвiтного провiнцiялiзму – туди, «де видно свiтло, де пахне воля, де яснiють вселюдськi iдеали», – але й «тонкий рiзець Петрарки», за допомогою якого митець вигранював «форму майстерну, мов рiзьблена чарка», що в неi вiн переливав свою любов, своi найглибшi, найiнтимнiшi переживання.

«Багата образами й iдеями, колоритна й ароматна, немов квiтучий луг, поезiя Франка обiймае рiзнi сфери чуття, виблискуе оригiнальнiстю й силою», – стверджував Михайло Коцюбинський[9 - Коцюбинський М. Иван Франко. Биографическая заметка // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. – Т. 4. – Киiв: Наук. думка, 1975. – С. 27.]; проте цей висновок можна поширити на всю лiтературну творчiсть автора «Зiв’ялого листя» та «Мойсея», «Захара Беркута» та «Перехресних стежок», «Украденого щастя» та «На склонi вiку»…

У цiй полiфонii художнього слова кожен може знайти те, що йому до смаку: свiдомий громадянин, гарячий патрiот – полум’янi революцiйнi заклики, нацiональнi гiмни, бойовi пiснi; закоханий юнак – шедеври iнтимноi, у тiм числi й еротичноi лiрики; книжник-любомудр – глибокi фiлософськi рефлексii й афористичнi моральнi повчання; дослiдник iсторii – епiчнi образки минувшини й поетовоi сучасности; охочий до смiху – дотепнi зразки гумору й сатири; вибагливий естет – мистецькi архiтвори-шедеври, у яких глибинний змiст гармонiйно поеднаний iз довершеною словесною формою й новаторською, свiжою образнiстю.

«Франко iнтересний, в якому б розрiзi, в якому б перекроi ми б не взяли його поезiю», – слушно вiдзначав той-таки Микола Зеров. І не тiльки поезiю – хочеться доповнити лiдера «неокласикiв»; проза й драматургiя не меншою мiрою заслуговують на пильне вдивляння в секрети лiтературноi творчости. У кожному з вимiрiв Франкового художнього мультиверсуму – проблемно-тематичному, iдейному, образному, стильовому, жанровому, версифiкацiйному, мовностилiстичному – перед читачем постае надзвичайне багатство й розмаiття тонiв i пiвтонiв, барв i вiдтiнкiв, якого б вистачило не на одного митця. Нi, таки не «каменярський молот», а радше грацiйна «тисячострунна арфа» заслуговуе бути тим «фокусним», «iзмарагдовим» образом, який найадекватнiше символiзуе iстоту Франковоi творчости.

Водночас слiд вiдзначити глибинну, органiчну еднiсть усiеi творчости Франка (художньоi, науковоi й публiцистичноi), в усiй ii еволюцiйнiй багатоетапностi, багатожанровостi й багатостилевостi. Адже, як пам’ятаемо, «всiм струнам стрiй один»! Так, апокрифiчнi сюжети й мотиви, що е предметом невсипущоi уваги Франка-вченого, раптом «оживають» у його художнiй практицi (пор. генезу лiричноi медитацii «Як голова болить!..» зi збiрки «Semper tiro»). Переклади знаходять продовження в оригiнальнiй творчостi (скажiмо, Байронiв «Каiн» – у «Смертi Каiна», «Райнеке Фукс» Гете – в «Лисi Микитi» тощо). Однi й тi ж (вочевидь, особливо важливi для автора) сюжети вiн розробляе i в прозовiй, i в поетичнiй формi (до прикладу, «Поединок», «Рубач», «Похорон», «Терен у нозi»). Дiялектичний взаемозв’язок усiх форм творчоi самореалiзацii Франка, усiх ii родiв i жанрiв, iхне взаемонасвiтлення i взаемозаплiднення – одне з найважливiших джерел його натхнення.

Мав рацiю Василь Щурат, коли уподiбнював творчу натуру Франка до губки, яка вбирае в себе все, щоб вiддати назовнi в трансформованому, «перетравленому» виглядi: «Коли б менi сказав хто коротко схарактеризувати Франка, я порiвняв би його з губкою, котра всякае в себе всi прояви сучасного життя, але не на те, щоб вiддати iх назад у первiснiй формi, а на те, щоб, перетравивши, задержати iх i в вiдповiдний час в вiдповiдних, часом до первiсних зовсiм не подiбних, формах i комбiнацiях показати свiтовi. Завдяки тiй прикметi душi всi так науковi, як поетичнi письма Франка зраджують велику начитанiсть в давнiх i сучасних лiтературах»[10 - Щурат В. Лiтературнi портрети. І. Др Іван Франко // Зоря. – 1896. – Ч. 1. – С. 16.].

У Франковiй творчостi чуже стае своiм, а свое, питоме здобувае статус загальнолюдського; «домашнiй» елемент збагачуеться «привозним», а той, своею чергою, одомашнюеться, доместикуеться. Так здiйснюеться великий дiалог епох i народiв – ще одне невичерпне джерело франкiвськоi творчоi наснаги. Вiн-бо й справдi був людиною дiалогу, складного й багатоаспектного дiалогу мов, культур, свiтоглядiв, традицiй, iдеологiй, нацiй, епох… Самохiть виконуючи нелегку мiсiю ретранслятора, акумулятора й популяризатора глобального загальнолюдського досвiду, всiею своею творчiстю, художньою й науковою, вiн прагнув показати, «як… широко розгалужувались i глибоко сягали духовнi впливи вiд народу до народу, вiд столiття до столiття», нiколи не забуваючи про вирiшальне значення нацiональних потреб i нацiональноi своерiдности. Бо тiльки автентичний нацiональний первень робить поеднання чужорiдних, запозичених чинникiв в культурному артефактi – саме синтезом, а не еклектикою.

У кожному разi, Франко – поза всяким сумнiвом – найвидатнiший украiнський письменник пошевченкiвськоi доби, найяскравiший «культурний герой» другоi половини ХІХ столiття, який вершинними своiми творчими здобутками сягае мистецьких обрiiв столiття ХХ. Наслiдком його титанiчноi i – що не менш важливо! – по-справжньому генiяльноi працi стали европеiзацiя, iнтелектуалiзацiя та естетизацiя нацiональноi художньоi свiдомости, ii виламування зi схоластичних умовностей псевдокласицизму, поступове долання iнерцii неокотляревщини й псевдошевченкiвських стилiзацiй, поглиблення мислительно-рефлексiйного первня при одночасному дисциплiнуваннi мистецького переживання, вiдточування творчоi майстерности на найвищих взiрцях свiтового письменства, модернiзацiя змiстоформи украiнського художнього слова.

Утiм, сам Франко далеко не вважав свiй лiтературний доробок якимось екстраординарним творчим здобутком, монументом вiчности, шедевром. Навпаки: часто скрушно скаржився, що не змiг зреалiзуватися вповнi як митець i надто багатьом задумам «поскручував голови». Його «невродженii дiти» – «невиспiванi спiви» – болiли йому вiдчайно сильно, й озивалися в снах, i волали про допомогу. Парадокс, але чи не найсильнiшими мистецьки й найодвертiшими психологiчно були його лiричнi рефлексii саме на тему власноi творчоi неспроможности й незреалiзованости. Вiн називав себе тiльки «пекарем, що пече хлiб для щоденного вжитку», i був певен, що з його «творiв дуже мало перейде до пам’яти будущих поколiнь». І в цих зiзнаннях не було анi грана пози; Франкова скромнiсть – не топос, а домежна щирiсть. Щирiсть як принцип життетворчости: «Най будуть щирi, щирi, щирi!» – ревно закликав братiв по перу. І сам був щирим наодинцi зi словом.

«Я не скiнчу тебе, моя убога пiсне, в котру бажав я серце перелить…» – скорботно зiзнавався в одному з найiнтимнiших i найзворушливiших вiршiв. Франкова творчiсть, ця велична, неповторна симфонiя людського духу, за всiеi ii многогранности й багатства, – це таки й справдi: незакiнчена п’еса великого майстра. Майстра, що так поспiшав жити й творити – повно, справжньо, чесно, – що здебiльшого просто не мав часу на дбайливе вишлiфовування створеного. Саме тому творчiсть ця така неспокiйна i рiзна, i дихання ii нерiвне й схвильоване, як подих самого життя. Але, може, в цьому й криеться ii особливий чар: чар незавершености, невикiнчености, вiдкритости в майбутне.




Велич, або трагiчний героiзм

(Замiсть епiлога)


«Свiдомо чи несвiдомо, з власного пересвiдчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши iм’я Франка, сказати б, здiймае шапку, незалежно вiд свого мiсця народження – Киiв, Карпати, Кубань чи Воронiжчина, – занотував пiвстолiття тому у своiй «Книзi спостережень» Євген Маланюк. – Тут дiе якийсь “iнстинкт величi”, який у так званих масах е значно бiльш живий, анiж припускають демагоги»[11 - Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомiн Украiни, 1962. – С. 83—84.].

І справдi: велич Франкова, ренесансний титанiзм його винятковоi творчоi особистости – самоочевидний факт для кожного неупередженого погляду. Грандiозна постать великого сина Якова-коваля з нагуевицького присiлка Гори з часовоi дистанцii не меншае, а навпаки, дедалi вивищуеться – i не дальшае, а дедалi ближчае до нашоi сучасности. Та чи можемо з певнiстю сказати, що за пiвтораста рокiв, що минули од часу уродин нашого нацiонального генiя, повнiстю збагнули секрет i сутнiсть його феномена, таемницю його, Франковоi, величi?

Мабуть, не помилюся, якщо стверджу: i сьогоднi перед нами все ще стоять непростi й надто важливi в контекстi нацiонально-культурного самоусвiдомлення украiнцiв питання: хто вiн, Іван Франко? Чим завдячуемо йому ми, сьогоднiшнi? Яке мiсце вiн посiдае в нацiонально-культурному просторi сучасноi Украiни i яку роль вiдiграв у ii стражденнiй iсторii? Нарештi, iншими словами, в чому полягае славетна величнiсть Франкова?

Од античних часiв великих людей заведено йменувати героями. І справдi: велич – це героiзм. Але що ж таке героiзм? Що означае – бути героем?

Героiзм – це насамперед прямостояння. «Я з тоi раси, що карка не гне, Глядить життю i смертi в очi смiло, Що любить бiй, що просто, грiмко йде На визначене iй судьбою дiло», – так окреслюе свою генеалогiю Мирон iз Франкового «Похорону», символiчне авторове alter ego. Героiчна постава – це позицiя проти течii. Бути героем – означае бути всупереч: «Против рожна перти, Против хвиль плисти, Смiло аж до смерти Хрест важкий нести!». Це поетичне кредо – незмiнний орiентир Франковоi життетворчости – вiд «Semper idem» (щойно цитованого) до «Semper tiro» з питомо франкiвською заповiддю блаженства: «Блаженний муж, що йде на суд неправих І там за правду голос свiй пiдносить, Що безтурботно в сонмищах лукавих Зацiплii сумлiння iм термосить». І ще одне формулювання цiеi-таки максими – цього разу з самого порога вiчности: «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, Велегласно брехня гомонить… <…> Хоч би ушам глухим, до нiмоi гори, – Говори!»

Вiн не мовчав. Говорив – хай до нiмоi пустелi. Хто говорить – буде почутий. Якщо говорить – щиро.

Франко знав це. І саме тому його героiзм – справжнiй, а вiдтак не декларативний, позбавлений фальшивого патосу. Це не маестатична псевдоромантична поза, а органiчна свiтоглядна позицiя й щоденна життева практика. Тому це «негероiчний героiзм», що не усвiдомлюе себе як такий, ба навiть заперечуе власну винятковiсть.

«Та слави людськоi зовсiм ми не бажали, Бо не героi ми i не богатирi», – так атестують себе Франковi каменярi. «…Не Баярд, борець непоборимий, Не Дон-Жуан, усiх жiночих серць побiдник, Героем наших днiв, а продуцент, робiтник», – читаемо в поемi «Нове життя». «Я не генiй, синку милий…» – зiзнаеться Франко не надто гречному молодшому колезi у вiдповiдь на жорстоку iнвективу: «Не генiй ти, а взiр лиш продуцента!». У статтi «Дещо про себе самого» автор «Мойсея» зараховуе себе до когорти письменникiв-робiтникiв та ремiсникiв, що йдуть за нечисленним гуртом велетнiв-генiiв. «Не довелось геройським боем биться, Ламаться звiльна мусив, ржою вкриться», – болiсна автохарактеристика з «Мого Ізмарагду». «Зробили мене гетьманом, яким я нiколи не був i не хотiв бути, – вiдхрещуеться од ювiлейних суперлятивiв 1898 р., – зробили мене керманичем, хоч я, придивившися правдивим керманичам на дарабах на Черемошi, зовсiм не мав би охоти ним бути; зробили мене проводирем, хоч я любив лише iти в рядi…» І так пояснюе генезу свого творчого чину: «Така вже моя натура, що працi своеi не покину нiколи; се не жадне геройство, а просто елементарна сила веде мене сiею дорогою, сила моеi хлопськоi крови». Усi цi зiзнання – не риторична фiгура, а межова щирiсть; не топос скромности, а «чеснiсть зi собою».

Одначе цей «рядовий робiтник», «негероiчний герой» був-таки приречений на героiзм – своею одинокiстю. «Я любив iти в рядi i люблю, але – такого ряду не було…», – скрушно констатував свое становище одного-в-полi-воiна. Так генiяльнiсть ставала самотнiстю, а героiзм закономiрно перероджувався в трагiзм. Адже, за влучним афоризмом сучасного фiлософа Назiпа Хамiтова, «героiзм е трагiчне втiлення генiяльности у свiтi людей»[12 - Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – К.: Ника-Центр; М.: Институт общегуманитарных исследований, 2002. – С. 294.].

Свiт людей – свiт боротьби. Жорсткоi, виснажливоi, iнодi кривавоi боротьби з обставинами, середовищем i самим собою. «Вiн iшов, не ставав, мов герой До остатнього бою, Та у серцi важка боротьба Ішла з самим собою». Це – про Мойсея, пророка й проводиря свого поневоленого народу, що знайшов свою смерть на самiм порозi землi обiтованоi. І водночас – про самого Франка.

Саме в боротьбi – i Франкiв героiзм, i його трагедiя.

Героiзм Франка – у його непохитнiй вiрi в iдеали добра й справедливости, у майбутню свободу й незалежнiсть своеi нацii, у повсякчаснiй готовностi «до великого бою за добро, щастя й волю всiх», у ненастаннiй працi i цiлеспрямованому прямуваннi дорогою поступу, у подоланнi перешкод у собi й поза собою.

Трагедiя Франка – не тiльки в нещасливому особистому життi та численних життевих випробуваннях, а насамперед у постiйнiй болючiй внутрiшнiй «борнi з самим собою», у глибоких сумнiвах у сенсi i вартостi власноi працi, у правильностi обраного шляху, у неповнiй творчiй зреалiзованостi та, нарештi, у фатальнiй приреченостi на смерть на шляху.

Трагiзм i героiзм злютованi в життетворчостi Франка, витворюючи у своему дiялектичному синтезi глибинний код його особистости й долi. Лаври героя-звитяжця вплетенi в терновий вiнець мученика. Лицар обов’язку, каменяр поступу, конкiстадор духу, апостол працi – i водночас раб волi, страдник сумнiву, трагiчний в’язень нацiонального сумлiння. Це все про нього, про Франка. І все це – правда.

Трагiчний героiзм – це, може, найадекватнiша формула Франковоi величi (хай, одначе, редуктивна й спрощена, як i всi формули).

…Понад перiоди, напрями й стилi здiймаеться в культурнiй iсторii Украiни мойсеiвська постать Франка, що творить цiлу франкiвську епоху. Епоху, яка не завершуеться з вiдходом письменника у вiчнiсть, а проростае в майбутне. «Франко зрозумiв добре, яку печать кладе на душу цiлоi нацii, i ту свою нацiю хотiв вiн бачити нацiею героiв»[13 - Телiга О. Книжка – духова зброя // Олена Телiга: Збiрник / Ред. i примiт. О. Жданович. – Детройт—Нью-Йорк—Париж: Видання Украiнського Золотого Хреста в ЗДА, 1977. – С. 122.], – писала Олена Телiга – «поетка вогняних меж» (Дмитро Донцов), нацiональна героiня Украiни, яка загинула мученицькою смертю в Бабиному Яру. Їi генерацiя гiдно i гордо пронесла «печать духа» свого духового Батька у визвольнi змагання ХХ столiття, щоб передати естафету поколiнню Василя Стуса, який, за його власним зiзнанням, вирiшив стати поетом саме пiсля прочитання Франкового «Мойсея»[14 - Див.: Стус В. Твори: У 4 т, 6 кн. – Т. 6 (додатковий). – Кн. 1: Листи до рiдних. – Львiв: Видавнича спiлка «Просвiта», 1997. – С. 349.].

«Героiчне напруження» духа, зафiксоване в словi, – ось головний чин Франкового унiверсального генiя. «В цiм героiчнiм напруженнi, в цiй перемозi над скорбним i маловiрним духом, над життевими обставинами i добою – i полягае та величнiсть Франка, в якiй тепер не сумнiваеться, здаеться, нiхто i яка не дозволить, хоч би як змiнились умови нашого життя, забути його як поета», – стверджував ще 1925 р. Микола Зеров[15 - Зеров М. Цит. праця. – С. 491.]. Через три десятилiття цю ж думку розвинув Євген Маланюк: «…Коли Іван Франко саме на цих теренах [“в iсторично i культурно здеформованих схiдньоевропейських, а в полiтично-колонiяльних безсуспiльних умовах нашоi Батькiвщини”] великою людиною став (й чим далi, тим бiльше ставатиме), то завдячувати це вiн мiг лише сам собi i виключно собi, заплативши за свою велич важкою цiною своеi страшноi бiографii, щоденною жертвою свого понадлюдського труду i щоденною боротьбою з оточенням, обставинами i самим собою. Отже, сталевiй силi своеi волi та характеру – своеi винятковоi особистости. Бо особистiсть i е, власне, те, що найбiльше вражае i вражатиме в нiм. В його характерi i нетрадицiйнiй, майже неукраiнськiй волi саме сконцентрована його велич i тiеi величi таемниця»[16 - Маланюк Є. Франко як явище iнтелекту // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомiн Украiни, 1962. – С. 118.].

Чи можемо повторити цi слова нинi, з перспективи ХХІ столiття? Навiщо нам Франко – сьогоднi? За що маемо його любити й шанувати?

Чи не найкращу вiдповiдь на це питання дав 1931 р. той, хто вважав себе «малим наслiдником» Франковим – ще один генiяльний рiзьбяр слова i духа, Василь Стефаник: «За його унiверсалiзм, за його божеську працьовитiсть i за його велику, скаляну гiднiсть людську, якоi вiн мусив боронити перед своiми тодiшнiми земляками»[17 - Стефаник В. До М. Рудницького // Стефаник В. Вибране / Упоряд., пiдгот. текстiв, примiт. i словник В. М. Лесина та Ф. П. Погребенника; Авт. вступ. статтi В. М. Лесин. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 345], – ось за що Франко вартий вдячноi пам’ятi нащадкiв.

Його творчiсть – вiддзеркалення унiверсальних свiтових обрiiв, результат шляхетноi духовоi працi й вияв високоi «щиролюдськоi» гiдности – це унiкальний художнiй документ драматичноi (i багато в чому трагiчноi) iсторii духа, великого в своiх злетах i падiннях, радощах i стражданнях, сподiваннях i розчаруваннях, воскресiннях i похоронах. Духа, мандрiвцi якого не буде кiнця – всупереч фатальнiй обмеженостi земного iснування. Тому Франкове слово – «пролог, не епiлог», iз якого ще довго нам починатися. І сьогоднi воно промовляе до читачiв, спроможних зрезонувати цiй тисячоструннiй арфi, настроенiй за камертоном вiри в силу духа. Промовляе голосом людськоi туги i вiри, повним трагiчноi сили i величi.

Франковим голосом.


* * *

…26 листопада 1915 року вiденський професор, отець доктор Йосиф Застирець, звернувся з листом до Нобелiвського комiтету, у якому розповiв про «найбiльшого украiнського i одночасно слов’янського поета i вченого», «великого провiдника свого народу, мiжнародного генiя» – Івана Франка. Вiдзначення його багатогранноi дiяльности Нобелiвською премiею, на думку професора Застирця, мало б величезне полiтичне значення для нацiональних змагань старовинного культурного народу, який бореться за свою свободу. Це звернення пiдтримала европейська лiтературно-наукова елiта[18 - Див.: Сулима М. Украiна i Нобелiвська премiя з лiтератури // Сулима М. Книжиця у семи роздiлах: Лiт.-крит. статтi й дослiдження. – Киiв: Фенiкс, 2006. – С. 406—408.].

Проте за пiвроку Франка не стало. Похований вiн був на Личакiвському цвинтарi, у чужому гробiвцi й позиченiй сорочцi.

Франко так i не став Нобелiвським лавреатом. Упав на шляху, на порозi землi обiтованоi, не вступивши до неi, немов пророк Мойсей – до омрiяноi Палестини. Невблаганна смерть виявилась прудкiшою од свiтового визнання, забравши з собою Франка – напередоднi визвольних змагань 1917—1921 рокiв.

Та чи змалiла вiд того ця постать? Чи трагiчний етос Франковоi всежиттевоi самоофiри рiдному народовi був зведений ad absurdo? Чи iдеали правди, людськоi гiдности i свободи, за якi вiн боровся, знецiнилися, здевальвувалися? Питання риторичнi, бо справжня велич вимiрюеться не вiдзнаками й нагородами, а гравiтацiйною силою духа, спроможного променювати крiзь час i простiр – у безвiсть вiкiв. Духа, напнутого, мов тятива, – помiж землею i небом.

Немов стрiла у вiчнiсть – Франковi твори, послання до нащадкiв, заповiти й дороговкази, писанi на скрижалях нацiонального буття кров’ю огненного серця: «Ще момент – i Єгошуi крик Гирл сто тисяч повторить; Із номадiв лiнивих ся мить Люд героiв сотворить».

Читаймо. Ми ще маемо шанс стати нацiею героiв.



    Богдан ТИХОЛОЗ




Поезiя





Із книги «Із лiт моеi молодости

Збiрка поезiй Івана Франка з п’ятилiття 1874—1878» (Львiв, 1914)



НАРОДНА ПІСНЯ


(Сонет)

Глянь на криницю, що iз стiп могили
В степу слезою чистою журчить;
В iй оцi личко мiсяця блищить
І сонця промiнь грае в чистiй хвилi.

З грудей землi б’ють водянii жили.
Струi живоi рух не кiнчиться й не спить,
Вода ж погожа тисячi живить
Весни дiтей, що вкруг ii обсiли.

Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що, хоч у сум повитий,
Спiва до серця серцем i словами.

Як початок тих струй усiм закритий,
Так з темних джерел тi слова повстали,
Щоб чистим жаром серце запалити.


ХРЕСТ



Вiрш написаний як привiт митрополитовi Йосифу Сембратовичу[19 - Сембратович Йосиф (1821—1900) – дiяч Украiнськоi греко-католицькоi церкви, у 1870—1882 рр. галицький митрополит.]

в день його iменин д. 26 грудня 1875 iменем питомцiв руськоi духовноi семiнарii у Львовi.


Хреста нас знаменем хрестили,
Ростем пiд знаменем хреста;
З хреста пливуть всi нашi сили
І вiра наша пресвята.

І пiд знаком хреста пречудним
Боролись нашi предки все,
І поступали шляхом трудним,
Як Той, що тихо хрест несе.

І пiд знаком хреста лягали
Вони за вiру в тьму могил,
І пiд знаком тим побiджали,
Як Той, що пекло побiдив.

Упали вороги, та тьмою
Покритий наш народ зiстав,
І в тьмi непевною ногою
Ступав, а сам, куди – не знав.

Гидкому налогу вiдданий,
Вiн сам морочив ним свiй ум,
Недавно скинувши кайдани,
Став ворогам на смiх i глум.

Та знов хреста чудова сила
Проникла помрачений зор,
І соннi душi пробудила,
Вказала нам святий прапор.

Той хрест, що побiдив поганство,
Осяяв блиском i наш люд,
Прогнав страшную тьму ту – п’янство,
Вказав нам цiль – науку й труд.

Тож слава ввiк Тобi, герою,
Ти, що могучою руков
Подвигнув хрест святий над тьмою,
Вказав нам нашу хоругов.

Ти проти тьми як вождь хоробрий,
Син Руси та ii отець,
Ти пастир наш i пастир добрий,
І церкви нашоi вiнець.

Народ наш темний i убогий
В Тобi защитника знайшов,
Мов свiтла луч, в його пороги
Твого навчання звук дiйшов.

Вiн оживае, вiн крiпиться
І славить Бога та Тебе,
І його мови звук шириться,
І його пiсня знов живе.

І нам, що з людом тим готовi
Пiти у боi життевi,
Не раз Ти доказ дав любови,
Дбайливости вiтцiвськоi.

Пiд Твоiм, Пастирю, проводом
Нам не страшна та боротьба;
За церков, за права з народом
Стоять – в нас воля не слаба.

А днесь Тобi в замiну милу
За труд Твiй щирий шлем привiт;

Життя свое, всю нашу силу
На той кладемо заповiт:

Що доки тиснуть нас окови
І кривда гнобить руський люд,
Не згине в нас огонь любови,
Не пропаде наш щирий труд.

БОЖЕСЬКЕ В ЛЮДСЬКІМ ДУСІ

Коли Ти в свiт слав рiд людський,
Життя людей зробив борбою,
Свою Ти божеськiсть iм дав —
Дух, творчу силу iз любвою.

Людськее серце грiх сплямив
І роз’еднав людей з Тобою,
І помрачилась в iх серцях
Та творчiсть духа iз любвою.

Та встало свiтло по тьмi ночi,
Ти поеднав людей з собою,
Нове життя у свiт живий влила
Знов творчiсть духа iз любвою.

Дух наш iз Твого духа родом
І вiчно зв’язаний з Тобою,
А вiчнii огнива тi —
Лиш творчiсть духа iз любвою.


КОЛЯДА



(Руським господарям)



І

Гей, як то було iз первовiку —
Гей, дай Боже! —
В Господа Бога дiточок много,
А межи ними не двi зiрницi,
Не двi зiрницi, а двi сестрицi.
[Зазвав iх Господь та перед себе][20 - Пропущений рядок вiдновлено за першопублiкацiею «Коляди» у збiрцi «Баляди i розкази» (Львiв, 1876. – С. 27).]:
«Час вам, дiтоньки, в свiт розiйтися.
Ось тут даю вам хату й палату,
Ось тут даю вам плуг i шабельку, —
Все те даю вам та до вибору».

Сестра молодша, бач, цiкавiша:
Швидше сягнула, палату взяла.
Старшiй сестрицi хата зiстала.
Сестра молодша, бач, цiкавiша:
Скорше сягнула, шабельку взяла.
Старшiй сестрицi плуг полишала.

І розiйшлися у свiт сестрицi,
І стали жити близько при собi,
Близько при собi, напроти себе.
Старша сестриця в бiднiй хатинi,
Молодша – в яснiй, пишнiй палатi;
Старша сестриця землицю оре
І засiвае ярее жито,
А ii ниви золотом вкритi;
Молодша ходить, шаблев воюе,
Золото, срiбло в палату зносить.

Довго жили так обi сестрицi,
Довго жили так, не сварилися.

Сестра молодша, хоч много мала,
Стала украдком завидувати
Ярого жита, проса й пшеницi,
Що росли буйно в ii сестрицi.


ІІ

Ой, як то було iз первовiку, —
Гей, дай Боже! —
Як жиди Христа на муки брали,
На муки брали, на хрест розп’яли, —
Пречиста Дiва весь свiт сходила,
Весь свiт сходила, сина глядiла,
Гiркii сльози все проливала,
Бiлii ручки з жалю ламала.

А де упаде ii сльозонька,
Там тобi стане зимна криниця;
Де бiлi ручки з жалю заломить,
Там тобi стане шумна дiброва,
Шумна дiброва з вiтром говорить.
А де iз жалю зiтхне до Бога,
Там тобi роем – ярi пчiлоньки,
Ярi пчiлоньки медок збирають.

Пречиста Дiва весь свiт перейшла,
Весь свiт перейшла, сина не знайшла.
Весь свiт за нею зазеленiвся,
Весь свiт за нею розвеселився.

Ой сидить панi в пишнiй палатi,
Шабельку острить, думку думае,
Думку думае, слугiв питае:
«Що там за дiва iде полями,
Іде полями, тяженько плаче,
Рученьки ломить,
Господа молить?
За нею поле зеленiеться,
За нею рiчки розливаються,
За нею дiброви розвиваються.
Бiжiть до неi, напроти неi,
Нехай не ходить по моiм полю!
Бистрii рiчки водами грають,
В походi вiйсько мое спиняють».

Старша сестриця по полю ходить,
По полю ходить, копи рахуе,
Рахуе-числить, зчислити годi.
Старша сестриця задумалася:
«Що то за дiва полем ступае,
Полем ступае, тяженько плаче,
Рученьки ломить, Господа молить?
За нею поле зеленiеться,
За нею рiчки розливаються,
Шумнi дiброви розвиваються».

Старша сестриця пiшла до неi,
Пiшла до неi, напроти неi.
За ручку бере, словом втiшае,
Словом втiшае, так промовляе:
«Ой не ходи ти, красная дiво,
Ой не ходи ти свiтом блукати,
А ходи жити до моi хати!
Я тобi рано ноги умию,
Ноги умию, сльози обсушу,
З твого серденька тугу прогоню.
Я тобi в днину свiтлоньку вберу,
Свiтлоньку вберу, iсти злагоджу,
Я тобi ввечiр лiженько встелю,
Я тобi на сон ще й заспiваю».


ІІІ

В старшоi сестри, як бiр, пшениця, —
Г[ей], д[ай] Б[оже]! —
В старшоi сестри ярее жито
Колосом клонить, пiсеньку дзвонить:
«Нас Мати Божа благословляла,
Нам Мати Божа зраст дарувала,
Бо Божа Мати – у нашiй хатi».

В ясноi панi пишнi палати,
Пишнi палати з вiтром валяться;
В ясноi панi острi шабельки,
Острi шабельки в боях щербляться.
Пiв ii краю – то гай в розмаю;
Пiв ii краю багна вкривають,
Багна вкривають, пiски зсипають.

Ясная панi, хоч много мала,
Позавидiла старшiй сестрицi;
Шабельку острить, думку думае,
І до слуг своiх так повiдае:
«Спiшiть ви скоро, вiрнii слуги,
Зв’яжiте в пута мою сестрицю,
Зв’яжiте в пута, приведiть тута!
Най вiдберу iй буйну пшеницю,
Най вiдберу iй ярее жито».

Побiгли слуги, швидко вернули,
Та яснiй панi слово говорять:
«В твоi сестрицi в тiснiй хатинi
Яснiсть велика, радiсть велика!
За столом сидить Пречиста Дiва,
За столом сидить, за вечерею;
Твоя сестриця хлiби ламае,
Хлiби ламае, пiсню спiвае».

Ясная панi думку думае,
Думку думае, слуг посилае,
Слуг посилае, так промовляе:
«Нi на що, слуги, ви не зважайте,
Мою сестрицю припроводжайте!»

Побiгли слуги, швидко вернули,
Та яснiй панi слово говорять:
«Твоi сестрицi бiдну хатину
Ангел сторожить, нам мечем грозить;
Ід тiй господi приступить годi».

Ясная панi в гнiв попадае,
В гнiв попадае, сама рушае.
Велить сестрицю в пута кувати,
Велить iй власне поле орати,
Власнее поле, та не для себе!

Ой сумно сонце восени сяе,
Ой сумно лiтом шумить дiброва.
Старша сестриця гiренько плаче,
По полю ходить, рученьки ломить,
Бога благае, так промовляе:
«Рости, рости, ти, ярее жито!
Роди, роди, ти, буйна пшеничко!
Я тебе орю, чорнее поле,
Я засiваю, та не для себе.
Ясная панi хлiб забирае,
Моi дiтоньки з голоду плачуть,
З голоду плачуть, хлiбця не бачуть».

На чистiм полi, як бiр, пшениця,
На чистiм полi ярее жито
Колосом клонить, пiсеньку дзвонить:
«Нас Мати Божа благословляла,
Нам Мати Божа зраст дарувала,
Бо Божа Мати – у нашiй хатi».


ІV

А рад ти знати, чесний господарю, —
Г[ей], д[ай] Б[оже]! —
Хто тi зiрницi, рiднi сестрицi?
Старша сестриця – руська землиця,
Менша сестриця – лядська землиця.
А рад ти знати, чесний господарю,
Коли скiнчиться старшоi горе?
Пречиста Дiва з Сином царствуе,
Пречиста Дiва плач сестри чуе.

А за тим словом бувай же здоров!
Дай тобi, Боже, в горю потiху,
Дай тобi, Боже, в нуждi надiю,
Дай тобi, Боже, сильную волю!
Збав тебе, Боже, вiд злих сусiдiв,
Збав вiд невiрних синiв вирiдних,
Збав тебе, Боже, вiд тьми-неволi!

Весна настане – сiй жито яре,
Сiй жито яре, яру пшеницю!
Осiнь настане – збирай щасливо!
Зима настане – пiснi приносить;
Лiто настане – ти не журися,
Вийди на поле, поведи оком!

На чистiм полi, як бiр, пшениця,
На чистiм полi ярее жито
Колосом клонить, пiсеньку дзвонить:
«Нас Божа Мати благословляла,
Нам Божа Мати зраст дарувала,
Бо Божа Мати – у нашiй хатi».




Із книги «З вершин i низин»

(Львiв, 1887; 2-е вид., Львiв, 1893)





Із роздiлу «De profundis»[21 - З глибини (лат.); початок латиномовноi християнськоi заупокiйноi молитви «De profundis clamavi…» – першi слова 129 (130) Псалма («З глибини я взиваю до тебе, о Господи…»). – Упоряд.]



ГІМН


Замiсть пролога

Вiчний революцйонер[22 - Вiчний революцйонер… – можливо, образна ремiнiсценцiя з твору польського поета-романтика Юлiуша Словацького (1809—1849) «Odpowiedz na “Psalmy рrzуszlosci” Spiridionowi Prawdzickiemu» («Вiдповiдь на “Псалми майбутньому” Спiрiдiоновi Правдзiцькому»), у якому також фiгуруе «Wieczny Rewolucjonista… duch».] —
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськii тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Нi гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
І о власнiй силi йде.
І простуеться, мiцнiе,
І спiшить туди, де днiе;
Словом сильним, мов трубою,
Мiлiони зве з собою, —
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких,
По варстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
І де тiлько вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пiтьмi поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руiна,
Покотилася лавина,
І де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу ii спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?




Із циклу «Веснянки»



* * *

Гримить! Благодатна пора наступае,
Природу розкiшная дрож пронимае,
Жде спрагла земля плодотворноi зливи,
І вiтер над нею гуляе бурхливий,
І з заходу темная хмара летить —
Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимае народи, —
Мабуть, благодатная хвиля надходить…
Мiльйони чекають щасливоi змiни,
Тi хмари – плiдноi будущини тiни,
Що людськiсть, мов красна весна, обновить…
Гримить!


* * *

Грiе сонечко!
Усмiхаеться небо яснее,
Дзвонить пiсеньку жайвороночок,
Затонувши десь в безднi-глубiнi
Кришталевого океану…

Встань,
Встань, орачу! Вже прогули вiтри,
Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!
Любо дихае воздух леготом;
Мов у дiвчини, що з сну будиться,
В грудi радiсно б’есь здоровая
Молодая кров,
Так i грудь землi диха-двигаесь
Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!
Сiй в щасливий час золоте зерно!
З трепетом любви мати щирая
Обiйме його,
Кров’ю теплою накормить його,
Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистее,
Руки сильнii, думка чесная, —
Прокидайтеся!
Встаньте, слухайте всемогущого
Поклику весни!
Сiйте в головах думи вольнii,
В серцях жадобу братолюбiя,
В грудях смiливiсть до великого
Бою за добро, щастя й волю всiх!
Сiйте! На пухку, на живу рiллю
Впадуть сiмена думки вашоi!


* * *

Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоiй живе глубинi,
Краплю, щоб в бою сильнiше стояти,
Дай i менi!

Дай теплоти, що розширюе груди,
Чистить чуття i вiдновлюе кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!

Дай i огню, щоб ним слово налити,
Душi стрясать громовую дай власть,
Правдi служити, неправду палити
Вiчну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Яснiсть думкам – в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В працi сконать!


* * *

Не забудь, не забудь
Юних днiв, днiв весни, —
Путь життя, темну путь
Проясняють вони.

Злотих снiв, тихих втiх,
Щирих слiз i любви,
Чистих поривiв всiх
Не встидайсь, не губи!

Бо минуть – далi труд
В самотi i глушi,
Мозолi наростуть
На руках i душi.

Лиш хто любить, терпить,
В кiм кров живо кипить,
В кiм надiя ще лiк,
Кого бiй ще манить,
Людське горе смутить,
А добро веселить, —
Той цiлий чоловiк.

Тож сли всю життя путь
Чоловiком цiлим
Не прийдесь тобi буть —
Будь хоч хвилечку ним.

А в поганii днi,
Болотянii днi,
Як надiя пройде
І погасне чутте,
Як з великих дорiг
Любви, бою за всiх
На вузькi та крутi
Ти зiйдеш манiвцi,

Зсушить серце жура,
Сколять ноги терни, —
О, тодi май життя
Вдячно ти спом’яни!

О, тодi яснi сни
Оживлять твою путь…
Юних днiв, днiв весни
Не забудь, не забудь!


VIVERE MEMENTO![23 - Пам’ятай, що живеш! (Лат.) – антитеза до вiдомого латинського вислову «Memento mori!» («Пам’ятай, що ти смертний!») – Упоряд.]

Весно, що за чудо ти
Твориш в моiй груди?
Чи твiй поклик з мертвоти
Й серце к жизнi будить?

Вчора тлiв, мов Лазар[24 - Лазар – новозаповiтний персонаж, який на поклик Ісусiв встав iз мертвих, воскресiнням своiм провiстивши воскресiння Христове (Ів. 11. 1—44).], я
В горя домовинi —
Що ж се за нова зоря
Менi блисла нинi?
Дивний голос мя кудись
Кличе – тут-то, ген-то:
«Встань, прокинься, пробудись!
Vivere memento!»

Вiтре теплий, брате мiй,
Чи твоя се мова?
Чи на гiрцi свiтлянiй
Так шумить дiброва?
Травко, чи се, може, ти
Втiшно так шептала,
Що з-пiд криги мертвоти
Знов на свiтло встала?
Чи се, може, шемрiт твiй,
Рiчко, срiбна ленто,
Змив мiй смуток i застiй?
Vivere memento!

Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий…
Весно, вiтре, люблю вас,
Гори, рiки, тучi!
Люде, люде! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!




Із циклу «Нiчнi думи»



* * *

Ночi безмiрнii, ночi безсоннii,
Горе мое!
Мозок наляжуть думки невгомоннii,
В серцi грижа, мов павук той, полоннii
Сiтi снуе.

Виром невпинним бажання сердечнii
Рвуться, летять —
Вiчно невтишенi i безконечнii…
Мов на своi мене крила безпечнii
Схопить хотять.

Де ви так рветесь, куди ви лiтаете,
Думи-орли?
В гостi до зiрки ви, чень, не бажаете?
К земним зiркам же ви й стежки не знаете
Тут по земли.

О моя ясна, блискуча зiрничко,
Де ти живеш?
Чи за життя ще я вздрю твое личко?
Чи аж по смерти на грiб мiй, горличко,
Плакать прийдеш?


* * *

Догорають полiна в печi,
Попелiе червоная грань…
У задумi сиджу я вночi
І думок сную чорную ткань.

І коли ж то той жар догорить,
Що ятриться у серцi менi?
І чи скоро-то горе згасить
В моiм мiзку думки огнянi?

Ох, печуть i бушують вони!
Гризе душу й морозить нуда!
Кров кипить, i нутро все в огни —
Вколо ж мур i неволя блiда.

Я боротись за правду готов,
Рад за волю пролить свою кров,
Та з собою самим у вiйнi
Не простояти довго менi.


* * *

Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мнi, блiда журо-марюко,
Не дай заснуть в постелi безучастя —
Не покидай мене, гриже-гадюко!

Не дай живому в домовину класться,
Не дай подумать анi на хвилину
Про власну радiсть i про власне щастя,

Докiль круг мене мiлiони гинуть,
Мов та трава схне лiтом пiд косою,
І вiд колиски аж по домовину

Жиють з бiдою, наче брат з сестрою, —
Докiль життя тяжким нас давить валом,
На пнi ламае силою страшною,

Докiль ще недосяглим iдеалом
Для мiлiонiв ситiсть, тепла хата, —
Докiль на лицях сльози, нiби ралом,

Борозди риють, доки зимна крата
Тюремна руки путае робучi,
Мруть з голоду бездомнi сиротята,

Пишаються пiд небом тi блискучi
Гнiзда розпусти, зопсуття й обмани
І свiт заражують, докiль могучi

«Стовпи» отруту ллють в народнi рани,
Думки кують, для прихотi своеi
Люд трупом стелють лютi тамерлани[25 - Тамерлан (Тимур) (1336—1405) – середньоазiятський полководець-завойовник, вiдомий своею жорстокiстю; емiр з 1370, засновник державноi династii Тимуридiв зi столицею в Самаркандi; тут антономазiя «тамерлани» – у значеннi «тирани, визискувачi».]!

Ох, загнiздись на днi душi моеi,
Важкая думо! Сильними клiщами
Стискай те серце, скоро б вiд твоеi

Схибнув я стежки! Ночами i днями
Шепчи над вухом: «Ти слуга нещасних!
Працюй для них словами i руками
Без бажань власних, без вдоволень власних!»


* * *

Мiсяцю-князю!
Нiчкою темною
Тихо пливеш ти
Стежков таемною…
Нiжно хлюпочеться
Воздушне море,
Так в нiм i хочеться
Змить з серця горе.

Мiсяцю-князю,
Ти, чарiвниченьку!
Смуток на твойому
Ясному личеньку.
Із небозвiдноi
Стежки погiдноi
Важко глядiть тобi
В море бездонне,
В людськости бiдноi
Горе безсонне.

Мiсяцю-князю!
В пiтьмi будущого,
Знать, ти шукаеш
Зiлля цiлющого,
Зiлля, що лиш цвiте
З-за райських меж…
Ох, i коли ж ти те
Зiлля найдеш?..




Із циклу «Думи пролетарiя»



SEMPER IDEM![26 - Завжди те саме! (Лат.).]

Против рожна перти,
Против хвиль плисти,
Смiло аж до смерти
Хрест важкий нести!

Правда против сили!
Боем против зла!
Мiж народ похилий
Вольности слова!

З свiточем науки
Против брехнi й тьми —
Гей, робучi руки,
Свiтлii уми!

Ще те не вродилось
Острее залiзо,
Щоб ним правду й волю
Самодур зарiзав!

Ще той не вродився
Жар, щоб в нiм згорiло
Вiчне дiло духа,
Не лиш утле тiло!




Із циклу «Excelsior!»[27 - З вершин; дослiвно: вище! Д’горi! (Лат.).]



ХРИСТОС І ХРЕСТ

Серед поля край дороги
Стародавнiй хрест стоiть,
А на нiм Христос розп’ятий
Висiв тож вiд давнiх лiт.

Та з часом прогнили гвоздi,
Вiтер хрест розхолiтав,
І Христос, вгорi розп’ятий,
Із хреста на землю впав.

Тут сей час трава висока,
Що росла вокруг хреста,
Радiсно в своi обiйми,
М’яко прийняла Христа.

Подорожники й фiялки,
Що там пахли з-мiж трави,
Звились, мов вiнець любови,
У Христа край голови.

На живiм природи лонi,
Змитий з крови, ран i сльоз,
Серед запаху i цвiтiв
Сумирно спочив Христос.

Та якiсь побожнi руки
Спать Йому там не дали
І, хрестячись, з-помiж цвiтiв
Знов угору пiдняли.

Та, нових не мавши гвоздiв,
Щоб прибити знов Христа,
Хоч з соломи перевеслом
Прив’язали до хреста.

Так побожнi пересуди,
Бачачи за наших днiв,
Як з старого древа смерти,
Із почитання богiв,

З диму жертв, з тьми церемонiй,
Із обмани, крови й сльоз —
Словом, як з хреста старого
Сходить мiж людей Христос,

І як, ставши чоловiком,
Ближчий, вищий нам стае
І святим примiром своiм
Нас до вольности веде, —

Силуються понад людськiсть
Будь-що-будь пiднять Христа
І хоч брехнi перевеслом
Прив’язати до хреста.


КАМЕНЯРІ

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмiрна, та пуста i дика площина,
І я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.

У кождого чоло життя i жаль порили,
І в оцi кождого горить любови жар,
І руки в кождого ланцi, мов гадь, обвили,
І плечi кождого додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залiзний молот,
І голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас! Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».

І всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
І тисяч молотiв о камiнь загуло,
І в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’яти в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб’ем ii та вирiвняем всюди,
Як нашi кости тут пiд нею зогниють.

Та слави людськоi зовсiм ми не бажали,
Бо не героi ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.

І всi ми вiрили, що своiми руками
Розiб’емо скалу, роздробимо гранiт;
Що кров’ю власною i власними кiстками
Твердий змуруемо гостинець, i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.

І знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнii та сердитi,
І нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
І серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
І молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняем правдi путi,
І щастя всiх прийде по наших аж кiстках.


ІДИЛІЯ

Давно було. Дiтей маленьких двое,
Побравшися за руки, по квiтчастих
Лугах пiдгiрських, стежкою вузькою
Поперек нив, в жарку лiтнюю днину
Ішли з села.

Старшенький хлопчик був —
Бiловолосий, з синiми очима,
З конем вербовим у руцi. У нього
За пазухою добрий кусень хлiба
І квiтка на кайстровiм капелюсi.
А дiвчинка вела його за руку,
Хоч менша. Наче терен, оченята,
Мов вуглики, жарiлися i живо
Все бiгали кругом. Мов миший хвiст,
Косичка ззаду висiла, а в нiй
Червона стрiчка вплетена була.
В маленькiй запасчинi пiдiп’ятiй

Знать кiлька бульб печених, а стручки
Зеленого гороху визирали
З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик
Ішов i боязливо озирався,
А дiвчинка невпинно щебетала,
Додаючи товаришу вiдваги.

– Встидайся, фе! Такий великий вирiс,
А плакать хоче! Хлопець, а боiться!
Чого боятись тут? Сли я ти кажу,
о мусить бути правда. Вже моi
Бабуня не такi, щоби брехали!
А ти диви, хiба то так далеко?
На сей горбок, а вiдтам Дiл[28 - «Дiлом називають пiдгiрськi русини в Галичинi перше, найнижче пасмо Карпат, яке дiлить “гори” вiд “низовини”». – Примiтка І. Франка до автоперекладу поезii «Ідилiя» польською мовою.] близенько,
А там Дiлом угору та все вгору,
Аж на сам верх! Та й годi! Там спочинем —
А може, нi, чого ще спочивати,
Коли вже вiдтам близько!.. Крикнем: У! —
Та й просто враз побiжимо до тих
Стовпiв залiзних, що пiдперли небо.
А там сховаемось за стовп i тихо-
Тихенько аж до вечора пробудем.
А ти щоби не смiв менi i писнуть,
Не то що плакать! Чуеш? А то я
Тобi задам! А як настане вечiр
І сонечко прийде додому на нiч,
Застукае до брами – то ми тихо-
Тихесенько прокрадемось за ним.
А знаеш, що бабуся говорили?
У нього е донька така хороша,
Що просто страх. Вона-то вiдчиняе
Щовечiр браму батьковi й щорана.
А вже дiтей вона так дуже любить,
Що просто страх. А сонце не пускае
Дiтей до неi, щоб iз ними разом
У свiт не втiкла. Але ми тихенько
Прокрадемось, та й шусть! i вхопимось
Їi за руки, то вже сонце нам
Нiщо не зробить. Тiлько ти не бiйсь
І плакати не смiй! Та ж то так близько,
І на дорогу маемо досить,
А та нам панна надае багато
Всього, о що лиш будемо просити.
Ану, о що би ти просив?

Поглянув
На неi хлопець, палець впхав до уст
Та й каже: – Мозе б, лiпсого коня?
– Ха-ха, ха-ха! – дiвча зареготалось.
– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?
– Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,
Що я просити буду!
– Сцо таке?
– Ага не скажу!
– Ну, скази, а то
Заплацу!
– Овва, плач, то я сама
Пiду i не вiзьму тебе з собою.
– Ну, а цому з не сказес?
– Знаеш, ти
Дурний! Менi бабуся говорили,
Що в неi яблучка е золотi.
Кому вона те яблучко даруе,
То той весь вiк щасливий, i здоров,
І гарний-гарний буде всiм на диво.
Але тi яблучка лиш для дiвчат.
– Я хоцу яблуцка! – заплакав хлопець.
– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, —
Я вставлюсь вже, щоб i тобi дала.
А як по яблучку такiм дiстанем,
То вернемо додому i нiкому
Не скажемо. Не скажеш?
– Нi, не сказу,
– Ну, пам’ятай! А скажеш – вiдберуть.
Чи так?
– А так, – рiк хлопець. І пiшли.

Пройшло чимало лiт вiд того дня.
Далеко над сподiвання дiтей
Тяжкою вийшла й довгою дорога
До сонячних палат. І трави, й ниви,
І небо, й сонце – все, усе змiнилось
У хлопчика в очах. Лиш не змiнилась
Подруга та, провiдниця його.
Щебетання ii, веселе, любе,
І усмiх, i надiя невгасима —
Се та жива струя, що в’яже в серцi
День нинiшнiй з вчорашнiм i грядущим.
І цiль iх не змiнилась за той час,
Лиш виросла, розвилась, роз’яснилась.

І ось великим шляхом многолюдним
Посеред тиску, свару й товкiтнi
Ідуть вони, ховаючи у грудях
Дитячi серця, як найкращий скарб.
Минае iх гордий, надутий дурень —
І розсмiесь; мина пишний вельможа —
То i не гляне; зустрiне мужик —
То в спрагу дасть погожоi води
Напитися, i стежечку покаже,
І пiдночуе, в сльоту захистить.
Вони ж, побравшися за руки, тихо
І радiсно, без огляду й тривоги,
Ідуть навстрiчу сонцю золотому.




Із роздiлу «Профiлi i маски»



ПОЕЗІЯ

В життю, мов на шляху, лиць сотнi стрiчаеш,
Та в поспiху iх безучасно лишаеш.

Часом лиш попадесь лице характерне,
Що взiр поневолi до себе приверне.

Зирнеш, заговориш i стиснеш за руку —
Найближча хвилина приносить розлуку.

Та довго ще в тямцi вiдтiль i вiдсiль
Не раз визирае приязний профiль.

Та де з ким тiснiше злучив тя шлях долi
Чи в бою, чи в працi на рiдному полi.

Живеш поруч нього, смiешся i плачеш,
Здаеться, всi думи в душi його бачиш.

Здаеться, все ясне, i гнiв його й ласка, —
Аж глянеш пильнiше: все маска i маска.

Лиш маску ти знаеш, ii ти любив,
Що криесь за нею – i хто ж се зглубив?

Часом лиш припадок ту маску вiдхилить —
Зирнеш i жахнешся: «Чи взiр мене милить?

Чи знав я сю постать, чи бачив уже?
Лице мов знайоме, та зовсiм чуже!»

Профiлi i маски – ось поле розлоге!
Ось все, що дае нам життя наше вбоге.

І вбогi жили б ми, понурi, як мари,
Якби не поезii дивнii чари.

Вона тi профiлi хапа на льоту,
Дае iм безсмертне життя, теплоту;

Всi маски свобiдно вона вiдхиляе
І в душах, мов в книзi, вигiдно читае.

Укритее щастя, мов мати дитину,
Вона обгортае у теплу ряднину.

Незримii сльози, що плаче душа,
Вона поцiлуем своiм осуша.




Із циклу «Украiна»



МОЯ ЛЮБОВ

Вона так гарна, сяе так
Святою чистою красою,
І на лицi ярiе знак
Любови, щирости, спокою.

Вона так гарна, а проте
Так нещаслива, стiлько лиха
Знесла, що квилить лихо те
В ii кождiськiй пiснi стиха.

Їi пiзнавши,чи ж я мiг
Не полюбить ii сердечно,
Не вiдректися власних втiх,
Щоб iй вiддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би мiг
Я Божую ii подобу
Згубити з серця, мимо всiх
Терпiнь i горя аж до гробу?

І чи ж перечить ся любов
Тiй другiй а святiй любови
До всiх, що ллють свiй пiт i кров,
До всiх, котрих гнетуть окови?

Нi, хто не любить всiх братiв,
Як сонце Боже, всiх зарiвно,
Той щиро полюбить не вмiв
Тебе, коханая Вкраiно!


НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІМН

Не пора, не пора, не пора
Москалевi й ляховi служить!
Довершилась Украiни кривда стара, —
Нам пора для Украiни жить.

Не пора, не пора, не пора
За тиранiв пролить свою кров,
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для Украiни наша любов.

Не пора, не пора, не пора
В рiдну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Пiд Украйни еднаймось прапор!

Бо пора се великая есть:
У завзятiй, важкiй боротьбi
Ми поляжем, щоб волю, i щастя, i честь,
Рiдний краю, здобути тобi!


* * *

Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута вiковii,
Прокинуться люде.

Розпадуться пута вiковii,
Тяжкii кайдани,
Непобiджена злими ворогами
Украiна встане.

Встане славна мати Украiна,
Щаслива i вiльна,
Вiд Кубанi аж до Сяна-рiчки
Одна, нероздiльна.

Щезнуть межi, що помежували
Чужi мiж собою,
Згорне мати до себе всi дiти
Теплою рукою.

«Дiти ж моi, дiти нещасливi,
Блуднi сиротята,
Годi ж бо вам в сусiд на услузi
Свiй вiк коротати!

Пiднiмайтесь на святее дiло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матерi службу.

Чи ще ж то ви мало наслужились
Москвi i ляхови?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерськоi крови?

Пора, дiти, добра поглядiти
Для власноi хати,
Щоб газдою, не слугою
Перед свiтом стати!»

Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, уставаймо, еднаймося,
Украiнськi люде!

Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Най братерством, щирими трудами
Вкраiна воскресне!




Із циклу «Оси»



З ЕКЗАМЕНУ

З iспитовоi кiмнати
Вибiг лютий кандидат;
Збiглось в сiнях товариство
І давай його питать:

«Ну, а що, ти здав екзамен?
Маеш вчительський диплом?»
Вiн мовчить, лиш чорна хмара
Висить над його чолом.

Далi каже: «Нi, камраття,
Правди нинi не зiйскать!
Той професор зоологii —
То тиран i лютий кат!

Три завдав менi питання,
Як закон йому велить,
Два я знав, не знав одного,
І вiн смiв мене спалить!

– Був ти у саду? – питае.
– Був, – говорю смiло я.
– Бачив ти пчолу? – питае.
– Бачив, – кажу смiло я.

– Кiлько ж нiг пчола та мае?
– Нiг я iй не рахував. —
І за се одно питання
Спiк мене, бодай пропав!»




Із роздiлу «Сонети»





Із циклу «Вольнi сонети»



КОТЛЯРЕВСЬКИЙ[29 - Котляревський Іван Петрович (1769—1838) – украiнський письменник, театральний i громадський дiяч, зачинатель новоi украiнськоi лiтератури, зокрема поезii (завдяки поемi «Енеiда») та драматургii («Наталка Полтавка», «Москаль-чарiвник»).]

Орел могучий на вершку снiжному
Сидiв i оком вдовж i вшир гонив,
Втiм, схопився i по снiгу мiлкому
Крилом ударив i в лазур поплив.

Та груду снiгу вiн крилом вiдбив,
І вниз вона по склонi кам’яному
Котитись стала – час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час
Вкраiнським словом розпочав спiвати,
І спiв той виглядав на жарт не раз.

Та був у нiм завдаток сил багатий,
І огник, ним засвiчений, не згас,
А розгорiвсь, щоб всiх нас огрiвати.


* * *

Жiноче серце! Чи ти лiд студений,
Чи запашний чудовий цвiт весни?
Чи свiтло мiсяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихi сни

Невинности? Чи як той стяг военний,
Що до побiди кличе? Чи терни,
Чи рожi плодиш? Ангел ти надземний
Чи демон лютий з пекла глубини?

Чим б’ешся ти? Яка твоя любов?
В що вiриш? Чим живеш? Чого бажаеш?
В чiм змiнне ти, а в чiм постiйне? Мов!

Ти океан: маниш i потопляеш;
Ти рай, добутий за цiну оков.
Ти лiто: грiеш враз i громом убиваеш.


СИКСТИНСЬКА МАДОННА[30 - Екфразис однойменноi картини Рафаеля Сантi (1483—1520), що зображуе Богоматiр з малим Ісусом, св. Варварою та св. Сикстом (час створення бл. 1513—1519).]

Хто смiв сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожi
В твое лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твоi красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О, глянь на мене з своi висоти!
Бач, я, що в небесах не мiг найти
Богiв, перед тобою клонюсь тоже.

О Бозi, духах мож ся сумнiвати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя – не казка, нi!

І час прийде, коли весь свiт покине
Богiв i духiв, лиш тебе, богине,
Чтить буде вiчно – тут, на полотнi.


* * *

Ось спить дитя, невинний ангел чистий.
Смiесь у снi – се ангел з ним iграе…
Сплакне у снi – се ангел, в облак мглистий
Розплившися, манить його й щезае.

І сон отсей нестертий, вiковистий
В душi його по собi слiд лишае:
З дитячих снiв той ангел променистий
Раз в раз бажання, тугу в нiм збуджае.

Рвесь молодець вiд батька i вiд мами
Чогось шукати десь в чужiй чужинi,
А ангел з далi кличе: «Д’ минi! Д’ минi!»

Любви, надii вiн спiшить стежками,
Там плiд здобуде, тут лиш квiти зв’ялi,
А ангел з далi кличе: «Далi! Далi!»




Із книги «Зiв’яле листя. Лiрична драма»

(Львiв, 1896; 2-е вид., Киiв, 1911)





Із циклу «Перший жмуток»

(1886—1893)



* * *

Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твое лице,
Чогось мов щастя й волi серце прагне

І в грудi щось метушиться, немов
Давно забута згадка пiль зелених,
Весни i цвiтiв, – молода любов
З обiйм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним i свобiдним,
Мов той, що вирвався з тюрми на свiт;
Таким веселим, щирим i лагiдним,
Яким я був за давнiх, давнiх лiт.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твое лице тривожно так гляджу, —
Здаесь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла менi,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серцi щось порвалось би на днi,
З очей би слiз потiк поллявся рвучий.

Не знаемось, нi брат я твiй, нi сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В життi, мабуть, нiщо нас не сполучить,
Роздiльно нам прийдеться i вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецiнь аж у грiб менi – се знаю —
Лице твое прийдеться донести.


* * *

Так, ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в життi iй вдовольниться;
Ти найтайнiший порив той, що бурить кров,
Пiдносить грудь, та ба – нiколи не сповниться.

Ти той найкращий спiв, що в час вiтхнення сниться,
Та ще нiколи слiв для себе не знайшов;
Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов,
Коб вiра сильная й могучая десниця.

Як згублену любов, несповнене бажання,
Невиспiваний спiв, геройське поривання,
Як все найвищее, чим душу я кормлю,

Як той огонь, що враз i грiе й пожирае,
Як смерть, що забива й вiд мук ослобоняе, —
Отак, красавице, i я тебе люблю.


* * *

Твоi очi, як те море
Супокiйне, свiтляне:
Серця мого давне горе,
Мов пилинка, в них тоне.

Твоi очi, мов криниця
Чиста на перловiм днi,
А надiя, мов зiрниця,
З них проблискуе менi.


* * *

Безмежнее поле в снiжному завою,
Ох, дай менi обширу й волi!
Я сам серед тебе, лиш кiнь пiдо мною
І в серцi нестерпнii болi.

Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляе,
А чень, утечу я вiд лютого болю,
Що серце мое розривае.


* * *

Не минай з погордою
І не смiйсь, дитя!
Може, в тiм осмiянiм
Суть твого життя.

Може, в тiм зневаженiм
Твого щастя карб,
Може, в тiм погордженiм
Є любови скарб.

Може, смiх твiй нинiшнiй,
Срiбний та дзвiнкий,
Стане в твоiй пам’ятi
За докiр гiркий.


* * *

Неперехiдним муром помiж нами
Та доля стала! Мов два судна, море
Розносить нас мiж двома берегами,
Моя ти ясна, непривiтна зоре!

Ще здалека слiдить тебе мiй зiр,
Твiй свiжий слiд я рад би цiлувати
І душу тим повiтрям напувати,
Що з твоiх уст переплива в простiр.

Та щезла ти! Мов в лiсi без дороги
Лишився я. Куди тепер? За чим?
Пiдтятi думи, не провадять ноги,
А в серцi холод… Дим довкола, дим!..


* * *

Не раз у снi являеться менi,
О люба, образ твiй, такий чудовий,
Яким яснiв в молодощiв веснi,
В найкращi хвилi свiжоi любови.

Вiн надо мною хилиться, страшнi
Полошить мари… З трепетом, без мови
Я в тii очi знов гляджу сумнi, —
Що жар колись ятрили в моiй крови.

І на мое бурливе серце руку
Кладе той привид, зимну, як змiя,
І в серцi втишуе всi думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я
Гляджу. Вiн хилиться, без слiв, без згуку
Моргае: «Цить! Засни! Я смерть твоя!»


* * *

Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мiй рiс;
Насмiх твiй i власне горе
Я терпливо перенiс.

Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов – то мстивий бог;
Як одно ii зневажить,
Любить мститься на обох.

Як смiючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Чи ти знала, що вбиваеш
Все, чим в свiтi я жию?

Чи ти знала, що руйнуеш
Щастя власного пiдклад,
Те, чого життя так мало
Звикло всякому вдiлять?

Чи ти знала, що небавом,
От мов раз махнуть пером,
Ти не раз заплачеш гiрко
За потоптаним добром?


* * *

Я не жалуюсь на тебе, доле!
Добре ти вела мене, мов мати.
Та ж де хлiб родити мае поле,
Мусить плуг квiтки з корiнням рвати.

Важко плуг скрипить у чорнiй скибi,
І квiтки зiтхають у сконанню…
Серце рвесь, уста нiмi, мов риби,
І душа вглубляесь в люту рану.

А ти йдеш з сiвнею й тихо сiеш
В чорнi скиби й незарослi рани
Нове сiм’я, новii надii,
І вдихаеш дух життя рум’яний.


ЕПІЛОГ

Розвiйтеся з вiтром, листочки зiв’ялi,
Розвiйтесь, як тихе зiтхання!
Незгоенi рани, невтишенi жалi,
Завмерлее в серцi кохання.

В зiв’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнае, який я чуття скарб багатий
В тi вбогii вiршi вкладаю?

Тi скарби найкращi душi молодоi
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустрiч недолi
Пiду я сумними стежками.




Із циклу «Другий жмуток»

1895



* * *

Полудне.
Широкее поле безлюдне.
Довкола для ока й для вуха
Нi духа!
Нi слiду людей не видать…
Лиш трави, мов море хвилясте,
Зелене, барвисте, квiтчасте,
І сверщики в травах трiщать.

Без впину
За рiчкою геть у долину,
І геть аж до синiх тих гiр
Мiй зiр
Летить i в тишi потопае,
У пахощах дух спочивае, —
У душу тепла доливае
Простiр.

Втiм – цить!
Яке ж то тихеньке ридання
В повiтрi, мов тужне зiтхання,
Тремтить?
Чи се мое власнее горе?
Чи серце стрепалося хоре?
Ах, нi! Се здалека десь тiльки
Доноситься голос сопiлки.

І ось
На голос той серце мое потяглось,
В тiм раю без краю воно заридало
Без слiв.
Тебе, моя зоре, воно спогадало
І стиха до строю сопiлки
Поплив iз народним до спiлки
Мiй спiв.


* * *

Зелений явiр, зелений явiр,
Ще зеленiша ива;
Ой мiж усiми дiвчатоньками
Лиш одна менi мила.

Червона рожа, червона рожа
Над усi квiти гожа;
Не бачу рожi, не бачу рожi,
Лиш ii личка гожi.

Золотi зорi в небеснiм морi
Моргають серед ночi,
Та над всi зорi внизу i вгорi —
Їi чорнii очi.

Голоснi дзвони, срiбнii тони,
Слух у них потопае,
Та ii голос – пшеничний колос,
Аж за серце хапае.

Широке море, велике море,
Що й кiнця не видати,
Та в моiм серцi ще бiльше горе:
Я навiк ii втратив.


* * *

Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
Чом твое серденько – колюче терня?

Чом твоi устонька – тиха молитва,
А твое слово остре, як бритва?

Чом твоi очi сяють тим чаром,
Що то запалюе серце пожаром?

Ох, тii очi темнiшi ночi,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твiй усмiх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дiвчино, ясная зоре!
Ти моi радощi, ти мое горе!

Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.


* * *

«Червона калино, чого в лузi гнешся?
Чого в лузi гнешся?
Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?

Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?
На радощi свiту?
Чи бурi боiшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?» —

«Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,
Не страшно i грому.
І свiтло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червонi ягiдки додолу схиляю,
Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Ядубам не пара;
Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,
Отiнив, як хмара».


* * *

Ой жалю мiй, жалю,
Гiркий непомалу!
Упустив я голубочку
Та вже не спiймаю.

Як була близенько,
Не дав iй принади, —
А тепер я не знаходжу
Для серця розради.

Як була близенько,
Я ще вагувався,
Щоб так швидко улетiла,
Я й не сподiвався.

А як улетiла,
Вернуть не схотiла,
То забрала за собою
Мою душу з тiла.

Забрала всi мрii,
Всi втiхи, надii,
Як весна бере з собою
Квiти запашнii.


* * *

Я не тебе люблю, о нi,
Моя хистка лiлее,
Не оченька твоi яснi,
Не личенько блiдее.

Не голос твiй, що, мов дзвiнок,
Мою бентежить душу,
І не твiй хiд, що кождий крок
Вiдчути серцем мушу.

Не тi уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрiм душа твоя
Виднiесь вся без маски.

Не стать твою, не скромний стрiй,
Котрим вона вповита,
Не гармонiйний вигляд твiй,
Мов пiсня сумовита.

Я не тебе люблю, о нi,
Люблю я власну мрiю,
Що там у серденьку на днi
Вiдмалечку лелiю.

Все, що дало менi життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неi перелляв я.

Вона мiй спiв, вона мiй хлiб!
Душа моя – аж дивно —
До неi, наче той полiп,
Приссалась невiдривно.

Усiми нервами приляг
Мiй дух до неi, мила, —
І тут вона – аж страх! аж страх! —
Твiй вид менi явила.

Неначе блискавка ярка,
Що зразу слiпить очi,
Що враз i тiшить, i ляка,
Нiч робить з дня, день з ночi, —

Отак для мене був твiй вид
І розкiшшю й ударом;
Я чув: тут смерть моя сидить,
Краси вповита чаром.

Я чув, i з жаху весь тремтiв,
І розкiшшю впивався;
Вiд тебе геть тiкать хотiв,
Круг тебе все снувався.

Мов той Іксiон[31 - Іксiон – персонаж античноi (давньогрецькоi) мiтологii; гiгант, цар лапiфiв, батько Кентавра, якого за спробу спокусити Геру Зевс кинув у Тартар, де вiн карався, прив’язаний до вогненного колеса, що вiчно оберталося.], вплетений
У колесо-катушу,
Так рiк за роком мучусь я,
І бiль мою жре душу.

І дармо лiку я шукав
На сю свою хоробу;
Кого зрадливий Сфiнкс[32 - Сфiнкс – персонаж египетськоi та давньогрецькоi мiтологiй; фантастичне чудовисько з левиним тiлом i людською головою, яке, сидячи на високiй скелi поблизу Фiв, загадувало подорожнiм загадку, а нездатних вiдгадати ii пожирало.] пiймав,
Не пустить аж до гробу.

Нi, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрiю!
За неi смерть собi зроблю,
Вiд неi одурiю.


* * *

Чого являешся менi
У снi?
Чого звертаеш ти до мене
Чудовi очi тi яснi,
Сумнi,
Немов криницi дно студене?
Чому уста твоi нiмi?
Який докiр, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займаеться i знову тоне
У тьмi?

Чого являешся менi
У снi?
В життю ти мною згордувала,
Мое ти серце надiрвала,
Із нього визвала однi
Отi ридання голоснi —
Пiснi.
В життю мене ти й знать не знаеш,
Ідеш по вулицi – минаеш,
Вклонюся – навiть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаеш, знаеш, добре знаеш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як лiта вже за лiтами
Свiй бiль, свiй жаль, своi пiснi
У серцi здавлюю на днi.

О, нi!
Являйся, зiронько, менi
Хоч в снi!
В життю менi весь вiк тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботi,
Неначе перла у болотi,
Марнiе, в’яне, засиха, —
Хоч в снi на вид твiй оживае,
Хоч в жалощах живiше грае,
По-людськи вiльно вiддиха,
І того дива золотого
Зазнае, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Грiха!


* * *

Отсе тая стежечка,
Де дiвчина йшла,
Що з мойого сердечка
Щастя унесла.

Ось туди пiшла вона
Та гуляючи,
З iншим, своiм любчиком,
Розмовляючи.

За ii слiдами я,
Мов безумний, бiг,
Цiлував з сльозами я
Пил iз ii нiг.

Наче потопаючий
Стебелиночку,
Зiр мiй вид ii ловив
На хвилиночку.

І мов нурок перли тi
На морському днi,
Сквапно так мiй слух ловив
Всi слова ii.

Отсе тая стежечка
Ізвиваеться,
А у мене серденько
Розриваеться.

Залягло на днi його
Те важке чуття:
Тут навiки згублений
Змисл твого буття.

Все, що найдорожчее,
Найулюблене,
Чим душа жива була,
Тут загублене!

Чим душа жива була,
Чим пишалася…
Отсе тая стежечка,
Щоб запалася!


* * *

Якби знав я чари, що спиняють хмари,
Що два серця можуть iзвести до пари,
Що ламають пута, де душа закута,
Що в поживу ними змiниться отрута!
То тебе би, мила, обдала iх сила,
Всi би в твоiм серцi iскри погасила,
Всi думки й бажання за одним ударом.
Лиш одна любов би вибухла пожаром,
Обняла б достоту всю твою iстоту,
Мислi б всi пожерла, всю твою турботу, —
Тiльки мiй там образ i яснiе й грiе…
Фантастичнi думи! Фантастичнi мрii!

Якби був я лицар i мав панцир добрий,
І над всiх був сильний i над всiх хоробрий,
Я би з перемоги вороги пiд ноги,
Що менi до тебе не дають дороги!
Я б добувсь до тебе через мури й стiни,
Я побив би смоки, розметав руiни,
Я б здобув всi скарби, що iх крие море,
І до нiг би твоiх положив, о зоре!
Де б тебе не скрито, я б зламав верii.
Фантастичнi думи! Фантастичнi мрii!

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,
Що спiва i плаче, як бiль серце тисне,
Що будуще бачить людське i народне,
А в сучаснiм блудить, як дитя голодне,
Що iз неба ловить зорi золотii,
Але до дiвчини приступить не вмiе, —
Ідеали бачить геть десь за горами,
А живее щастя з рук пустив без тями
І тепер, запiзно, плаче i дурiе —
Фантастичнi думи! Фантастичнi мрii!


* * *

Що щастя? Се ж iлюзiя,
Се привид, тiнь, омана…
О ти, iлюзiе моя,
Зрадлива i кохана!

Кринице радощiв, чуття
Ти чарочко хрустальна!
Омано дум, мого життя
Ти помилко фатальна!

Я хтiв зловить тебе, ось-ось,
Та враз опали крила:
З тобою жить не довелось,
Без тебе жить несила.

З тобою жить – важка лежить
Завада помiж нами;
Без тебе жить – весь вiк тужить
І днями, i ночами.

Нехай ти тiнь, що гине десь,
Мана, луда – одначе
Чому ж без тебе серце рвесь,
Душа болить i плаче?

Нехай ти тiнь, мана, дiм з карт
І мрiя молодеча,
Без тебе жить – безглуздий жарт,
І свiт весь – порожнеча.

Як той Шлемiль[33 - Петер Шлемiль – персонаж повiсти нiмецького письменника Адальберта фон Шамiссо (1781—1838) «Дивовижна iсторiя Петера Шлемiля» (1814), який задля власного збагачення продав чортовi за золото свою тiнь.], що стратив тiнь,
Ходжу я, мов заклятий,
Весь свiт не годен заповнить
Менi твоеi страти.


* * *

Як не бачу тебе,
Кожда хвиля – тяга безконечна;
Як побачу тебе,
Вiдновляеться рана сердечна.

Як не бачу тебе,
То довкола i зимно, i темно;
Як побачу тебе,
Запече щось у серцi страшенно.

Щоб побачить тебе,
Мов несуть мене ангельськi руки;
Як побачу тебе,
Геть мов гонять пекельнii муки.

Нi без тебе нема,
Нi близ тебе спокою, мiй свiте!
І земля не прийма,
Ох, i небо навiки закрите.


* * *

Як почуеш вночi край свойого вiкна,
Що щось плаче i хлипае важко,
Не тривожся зовсiм, не збавляй собi сна.
Не дивися в той бiк, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зiрко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гiрко.


* * *

Хоч ти не будеш цвiткою цвiсти,
Левкоею пахучо-золотою,
Хоч ти пiшла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть менi святою,
Як цвiт, що стужi не зазнав, нi спеки.
Як iдеал все ясний – бо далекий.

Я понесу тебе в душi на днi,
Облиту чаром свiжости й любови,
Твою красу я переллю в пiснi,
Огонь очей в дзвiнкii хвилi мови,
Коралi уст у ритми голоснi…
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нiм вiки тривае,
Цвiстимеш ти, – покiль мiй спiв лунае.


* * *

Як вiл в ярмi, отак я день за днем
Свiй плуг тяжкий до краю дотягаю;
Немов повiльним спалююсь огнем,
Та ярко бухнуть сили вже не маю.

Замерли в серцi мрii молодечi,
Ілюзii криниця пересхла;
Рiзкi, сухi моi зробились речi, —
Пора худого жнива надiйшла.

Худее жниво! Сiялось, мабуть,
Замало, й ненайкращоi пшеницi,
А час не ждав! Холоднi зливи йдуть, —
Важку ворожать осiнь нам зiрницi.


* * *

Сипле, сипле, сипле снiг.
З неба сiроi безоднi
Мiрiядами летять
Тi метелики холоднi.

Одностайнi, мов жура,
Зимнi, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугiв i поля.

Бiлий килим забуття,
Одубiння, отупiння
Все покрив, стискае все
До найглибшого корiння.

Сипле, сипле, сипле снiг,
Килим важче налягае…
Молодий огонь в душi
Меркне, слабне, погасае.




Із циклу «Третiй жмуток»

1896



* * *

В алеi нiчкою лiтною
Я йшов без тями, наче тiнь,
Горiли зорi надо мною,
І неба темная глибiнь,
Мов океан тишi, спокою,
Лилася в душу. Як же я
Ще вчора вас любив, о зорi,
Тебе, блаките! Як моя
Душа в безмiрному просторi
Купалася, на тi прозорi
Луги летiла, де цвiтуть
Безсмертнi квiти, де гудуть
Несказано-солодкi спiви!
А нинi темнi i тяжкi ви
Для мене, весь ваш чар погас.
Ненавиджу я нинi вас!
Ненавиджу красу, i силу,
І свiтло, й пiсню, i життя,
Ненавиджу любов, чуття, —
Одно люблю лиш – забуття,
Спокiй, безпам’ятну могилу.

В алеi нiчкою лiтною
Я йшов без тями, наче тiнь.
Поперед мене, поза мною
Снували люди. Дзiнь-дзiнь-дзiнь!
Дзвонив бiцикл. Неслися шепти
Любовних пар, далекий спiв…
Та в серцi мойому засiв
Бiль лютий, на який не вспiв
Нiхто ще видумать рецепти.
Я йшов, та знав, що я – могила,
Що нерв життя у мене вмер,
Що тут, внутрi, на днi тепер
Душа моя похоронила
Всi радощi i всi страждання,
Весь спiв, що вже не встане знов,
Свое найвищее бажання,
Свою остатнюю любов.


* * *

Не можу жить, не можу згинуть,
Нести не можу нi покинуть
Проклятий сей життя тягар!
Ходжу самотнiй мiж юрбою
І сам погорджую собою…
Ох, коб остатнiй впав удар!

Не жаль менi життя нi свiта,
Не жаль, що марно кращi лiта
У горi й працi протекли.
Пропало все! Та й що ж? Пропало!
А що ж передо мною стало?
Безодня, повна тьми i мгли.

Зневiривсь я в тi ярма й шлиi,
Що тягну, мов той вiл на шиi,
Отсе вже бiльш як двадцять лiт —
Зовсiм як хлопчик той, сарака,
Прутком по бистрiй хвилi швяка, —
Чи з того е на хвилях слiд?

Даремно биться, працювати,
І сподiваться, i бажати!
Пропала сила вся моя.
Лиш чорних мар гуляе зграя
І резигнацiя безкрая
Засiла в серцi, як змiя.


* * *

І бачила довкола рай i рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвiлий свiжо гай.

Явилась друга – гордая княгиня,
Блiда, мов мiсяць, тиха та сумна,
Таемна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона
Вiдсунула i шепнула таемно:
«Менi не жить, тож най умру одна!»[34 - Дзвонковська Йосифа (Юзефа) (1862—1892), донька збiднiлого польського шляхтича, народна вчителька, друга любов поетова, передчасно померла вiд сухот.]

І мовчки щезла там, де вiчно темно.
Явилась третя – женщина чи звiр?
Глядиш на неi – i очам приемно,

Впиваеться ii красою зiр.
Та разом страх бере, душа холоне
І сила розпливаеться в простiр.

Спершу я думав, що бокуе, тоне
Десь в тiнi, що на мене й не зирне, —
Та враз мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопила мене,
Мов Сфiнкс[35 - Див. примiтку до вiрша «Я не тебе люблю, о нi…».], у душу кiгтями вп’ялилась
І смокче кров, i геть спокiй жене.

Минали днi, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на грудi моiй задрiма,
Та кiгтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звiльна пiдiйма

Пiвсоннi вii, мов боiться втрати,
І око в око зазира менi.
І дивнi iскри починають грати

В ii очах – такi яркi, страшнi,
Жагою повнi, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на днi

Ворушиться солодке, мелодiйне.
Що забуваю рани, бiль i страх,
В марi тiй бачу рай, добро едине.

І дармо дух мiй, мов у сiтi птах,
Трiпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться менi в безодню шлях

І як я ним у пiтьму помандрую.


* * *

Надходить нiч. Боюсь я тоi ночi!
Коли довкола свiт увесь засне,
Я тiлько сам замкнуть не можу очi:
Загиб спокiй, i сон мина мене.

Я сам сиджу i риюсь в своiй ранi,
І плачу й тужу, плачу i клену,
І мрii всi летять, бiжать, мов п’янi,
До неi! Бачать лиш ii одну.

І бачиться, що з мрiями отими
Й душа моя летить iз тiла геть;
І щось, немов крилатi серафими[36 - Серафими – шестикрилi ангели Господнi, особливо наближенi до престолу Бога, що перебувають на найвищому щаблi небесноi iерархii. Даремно, пiсне!],
Несе ii – i чую я iх лет.

До мене ж безграничная тривога,
Блiда розпука пiдсiдае вмить,
І чорнi думи, мов з фортуни рога,
На мене лле, щоб свiт менi затьмить.

І бачиться, що я в якiйсь безоднi,
Де холод, слизь i вiтер, темно скрiзь,
І виють звiрi, лютi та голоднi,
І стогне бiр, i гiллям б’еться лiс.

Ось на розпуттi я стою пустому
І весь тремчу, гадюка серце ссе,
Не видно шляху, тiлько голос грому
Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, i утома,
Мов млинове камiння, тисне грудь, —
Бездомний – я бажав би бути дома,
В теплi бажав би, в щастi вiдiтхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю
І за любов знайшов погорду й глум,
Бажаю хоч на хвилю бути в раю,
Обнять тебе, цiль моiх мрiй i дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,
Із твоiх уст солодкий нектар пить,
В твоiх очах душею потонути,
В твоiх обiймах згинуть i ожить.

Та дощ сiче, скрипить обмокле гiлля,
Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»
І заревло скажене божевiлля
У серцi: «Нi! Чи ж виходу нема?

Нi! Мусить буть! Не хочу погибати,
Не знавши хоч на хвилечку ii!
Хоч би прийшлось i чорту душу дати,
А сповняться бажання всi моi!»

І чую, як при тих словах iз мене
Обпало щось, мов листя, мов краса,
А щось влилося темне i студене, —
Се вiра в чорта, вiра в чудеса.


* * *

Чорте, демоне розлуки,
Несповнимих диких мрiй,
Недрiмаючоi муки
І несправджених надiй!

Слухай голосу розпуки!
Буду раб, невольник твiй,
Весь тобi вiддамся в руки,
Лиш те серце заспокiй!

Враз з тобою на страждання
Я готов навiк пiти, —
Лиш одно менi бажання
Заспокiй тепера ти.

За один ii цiлунок
Най горю сто тисяч лiт!
За любов ii i ласку
Дам я небо, рай, весь свiт.


* * *

Пiсне, моя ти пiдстрелена пташко,
Мусиш замовкнуть i ти.
Годi ридати i плакати тяжко,
Час нам зо сцени зiйти.

Годi вглубляться у рану затрутую,
Годi благать о любов.
З кождою строфою, з кождою нутою
Капае з серденька кров.

З кождою строфою, з кождою нутою
Слабшае вiдгомiн твiй…
Пiсне, напоена горем-отрутою,
Час тобi вже на спокiй.


* * *

І ти прощай! Твого iм’я
Не вимовлю нiколи я,
В лице твое не гляну!
Бодай не знала ти повiк,
Куди се я вiд тебе втiк,
Чим гою серця рану.

Мене забудь швиденько ти,
Своiх дiток люби, пести,
Будь вiрна свому мужу!
І не читай моiх пiсень,
І не воруш нi внiч, нi вдень
Сю тiнь мою недужу.

А як де хтось мене згада,
Най тiнь найменша не сiда

На вид твiй, квiтко зв’яла!
І не блiднiй, i не дрожи,
А спокiйнiсiнько скажи:
«Нi, я його не знала!»


* * *

Даремно, пiсне! Щез твiй чар —
Втишати серця бiль!
Не вирне сонце вже з-за хмар!
Пропала яр! Пропала яр!
На душу впала цвiль.

Даремно, пiсне! Тихо будь!
Не сип ще мук до мук!
Без тебе туга тисне грудь, —
Та ти в ту ж путь, та ти в ту ж путь
Несеш жалiбний згук.

Даремний спiв! В акордах слiв
Не виллю своiх скрут.
Як мовчки я терпiв, болiв,
Так мовчки впаду без жалiв
В нiрвани[37 - Нiрвана (з санскриту букв. згасання, заспокоення) – у релiгiйних уявленнях буддизму та iндуiзму – блаженний стан цiлковитого заспокоення, згасання свiдомости, кiнцева мета духового самовдосконалення людини; тут – метафора смерти.] темний кут.


* * *

«Самовбiйство – се трусiсть,
Се втека з борнi,
Ошуканськая крiда», —
Так скажуть менi.

Ах, панове! Про трусiсть
Мовчiть ви менi!
Чи ви нюхали порох
В життевiй вiйнi?

Чи ви лоб свiй розбили
О дiйсности мур?
Чи вам звiсно, як смачно
На гаках тортур?

«Самовбiйство – се прогрiх,
Безправ’я i злiсть…»
Най вам слово Христове
На се вiдповiсть.

Як Христос по землi ще
Навчати ходив,
То зустрiв чоловiка,
Що в шабас робив.

«Як же можна! Се прогрiх!» —
Обурився хтось,
Та робiтнику строго
Промовив Христос:

«Коли знаеш, що чиниш —
Блаженний еси;
А не знаеш, що чиниш —
Проклятий еси.

Коли знаеш, що чиниш —
Закон твiй – ти сам;
А не знаеш, що чиниш —
Закон е твiй пан»[38 - Слiв тих даремно шукати в Євангелii, та вони заховалися в однiм старiм грецькiм рукописi. «Коли знаеш, що чиниш – блаженний еси, а коли не знаеш, що чиниш – проклятий еси, яко переступник закону». Високi i, несумнiвно, автентичнi Христовi слова! – Примiтка І. Франка.].

Для знающих знання iх
Найвищий закон;
Незнающi в законi
Най гнуться карком.

Чи я знаю, чи чиню,
Се знаю лиш я —
І такий, що мене зна
Ще лiпше, нiж я.




Із книги «Із днiв журби»

(Львiв, 1900)





Із циклу «Із днiв журби»



* * *

День i нiч сердитий вiтер
б’есь о дому мого рiг,
наче пес голодний, вие
i валить прохожих з нiг.

День i нiч дощi холоднi
б’ють о вiкна, цяпотять,
ринви грають, шиби плачуть,
утишиться не хотять.

Олов’янi сiрi хмари
небозвiд весь залягли,
i лежать, i ремигають,
наче ситii воли.

Дармо вiтер б’е iх, гонить:
«Гей, ти, сивий, половий!» —
«Нам тут добре, вiдпочинем!
Хоч ти сердься, хоч i вий!»

Дармо втомленее серце
б’еться, мов у клiтцi рись:
«Нам тут добре, вiдпочинем!
А ти плач собi й журись».


* * *

В парку е одна стежина,
де колись ходила ти, —
бачиться, в пiску срiблястiм
мiг би ще твiй слiд знайти.

Край стежини проста лавка —
тут сидiла ти не раз,
тут прощались ми востанне…
Тут менi твiй промiнь згас.

І коли на серцi туга,
наче камiнь, затяжить,
закиплять в душi питання:
«Пощо жить? Для кого жить?»

Я спiшу на сю стежину
i розшукую твiй слiд,
i вiдсвiжую твiй образ,
що в душi моiй поблiд.

І гляджу на лавку з жахом,
чи не мигне тiнь твоя?
І сiдаю й тихо плачу,
Се Кальварiя[39 - Кальварiя – мiсце прощi християн бiля села Пацлав (Кальварiя Пацлавська) у Галичинi; тепер на територii Польщi. Тут – топос сповiдi i покути.] моя.


У ПАРКУ

Нiч. Немов копицi пiтьми,
бовванiють дерева.
Де-де, наче злота шпилька,
лампа пiтьму пробива.
Ген далеко в павiльйонi
банда гучно виграва.

Сам. Лиш думка шепче стиха:
«Ну, скажи, не дурень ти?
Замiсть жить з людьми по-людськи,
багатiти i цвiсти,
тягнеш тачку до якоiсь
фантастичноi мети».

Шелест крокiв. Чути гомiн:
«Де вони нас завели?
Ми ж iм вiрили! Ми з ними
i гордились, i цвiли!
Нам вiдродження вже снилось!
Ми великими були!

А тепер арешти, сором!
Самовбiйства, наче град!
Заварили самовбiйцi,
а живi нехай iдять».
Стихли. Метеор ось мигнув…
Перестала банда грать.


* * *

Коли часом в важкiй задумi
моя поникне голова,
легенький стук в вiкно чи в дверi
потоки мрiй перерива.

Озвуся, вигляну – даремно,
не чуть нiкого, не видать,
лиш щось у серцi стрепенеться,
когось-то хочеться згадать.

Чи щирий друг в далекiм краю
тепер у лютiм бою згиб?
Чи плаче рiдний брат, припавши
лицем до прадiдiвських скиб?

Чи, може, ти, моя голубко,
мое кохання чарiвне,
далеко десь з нiмим докором
в тiй хвилi згадуеш мене?

Чи, може, гнучи в собi горе,
ти тихо плачеш у тишi,
а се твоi пекучi сльози
менi стукочуть до душi?


* * *

Не можу забути!
Не гоiться рана!
Мов жалiбнi нути
iз струн теорбана
чи голосно грають,
чи ледве iх чути,
все жалем проймають —
не можу забути!

Не гоiться рана,
хоч мию слезами,
хоч час на ню капле
цiлющi бальзами,
хоч сонечко грiе
i зiрка рум’яна
цiлуе, ярiе —
не гоiться рана!

Хоч як ти далеко,
я все тебе бачу;
хоч стратив давно вже,
щодень тебе трачу;
хоч люта розпука
минулася п’яна
i клином розлука,
гадюка погана,
лежить помiж нами,
дiвчино кохана, —
кохання без тями,
не гоiться рана.


* * *

Безсилля – ах! яка страшная мука!
Чуття ще в серцi полум’ям горять
i думи рвуться як орел ширять,
та воля мов розбита, мов безрука.

Немов стрiла з розламаного лука
не полетить, так нинi не летять
слова, i блиски, й фарби, не хотять
служить уявi. – Ох, важка розлука!

Неначе з гiр, де повно свiтла, барви,
i запаху, i спiву пташенят,
i стрекоту сверщкiв, потокiв шуму,

зiйшов я вниз, де гниль, поганi лярви,
де душно, мрячно, пута, знай, дзвенять
i чахне дух серед зневiри й глуму.


* * *

Недовго жив я ще, лиш сорок лiт,
i сил не тратив на пусту мамону[40 - Маммон (Мамона) – сирiйський бог наживи i багатства; у переносному значеннi – користолюбство, прагнення до наживи.].
Невже ж уже минув я свiй зенiт
i розпочав спадистий шлях до склону?

О бiдна расо, що такий твiй плiд
слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко ж той твiй метеор поблiд,
не мавши навiть доброго розгону!

Аж соромно, та що його робить!
І кiнь, мовляв, не тягне понад силу.
Хай велетнi могли спiвать, творить,

могли боротись, тiшиться, любить
в вiсiмдесятiм роцi – нам в могилу
вже в сороковiм треба карк хилить.


* * *

Я поборов себе, з корiнням вирвав з серця
усi iлюзii, всi грiшнi почуття,
надii, що колись вiльнiше ще дихнеться,
що доля ще й менi всмiхнеться,
що блиснуть i менi ще радощi життя.

Я зрiкся iх навсе. У тачку життеву
запряжений, як наймит той похилий,
я мушу так ii тягти, покiль живу,
i добре чую се, ярма не розiрву
i донесу його до темноi могили.

Менi не жаль життя, бо що ж воно давало?
Куди не глянь, усюди браки й дiри.
Робив без вiддиху, а зроблено так мало,
i iнших загрiвав, аж на кiнцi не стало
у власнiм серцi запалу, нi вiри.


* * *

З усiх солодких, любих слiв,
якi я чув iз твоiх уст,
одно лишилося менi
i, наче срiбний дзвоник той,
i досi в серцi гомонить —
одно маленьке словечко:
Слухай!

Коло стола сидiли ми,
широкий i шумний гурток,
розмова йшла веселая;
нараз затихли всi, немов
по хатi ангел пролетiв;
лиш ти, до мене звернена,
серед загальноi тишi
казала звiльна, мов у снi:
Слухай!

І враз ти зупинилася,
злякалась голосу свого
серед загальноi тишi,
i рум’янцем облялося
твое лице, а при столi
на тебе всi ззирнулися —
i те, що хтiла ти сказать,
ухопив ангел, що в ту мить
отам по хатi пролетiв.

Минуло много-много лiт,
минулись муки й радощi;
i тих, що весело тодi
коло стола балакали,
розвiяв вихор життевий
по свiтi, наче пил марний;
лиш те одно слiвце твое
i досi у моiй душi,
мов срiбний дзвоничок, дзвенить.
І досi iз рожевих уст
я чую любе, привiтне:
Слухай!

І досi ще тремтить душа,
ждучи чогось таемного,
блискучого, величного,
що за летючим словом тим,
мов цар за курiером вслiд,
явитись мало. Та дарма!

В глибокiм, темнiм пралiсi
мандрiвець блудить змучений;
тривога, голод, близька нiч,
мов звiра дикого стрiльцi,
його женуть все дальш i дальш.

У груди духа не стае, —
здаеться, трiсне серденько,
i ноги змученi тремтять,
а вiн бiжить, бiжить, бiжить!

І причуваеться йому,
що десь далеко, ледве чуть,
теленька дзвоник: дзiнь-дзiнь-дзiнь!
Вiн знае, що весь день уже
за тим зрадливим голосом
бiжить даремно; iнколи
догадуеться, що, мабуть,
се дзвонить власний страх його,
а вiн, проте, бiжить, бiжить!

Ану ж там справдi битий шлях?
Ану ж там хата теплая?
Ану ж лице коханее?
Ану ж там дивнi радощi?
Дзiнь-дзiнь! Дзiнь-дзiнь!
Дзiнь-дзiнь! Дзiнь-дзiнь!
Слухай!




Із циклу «Спомини»



* * *

Я згадую минулее життя
спокiйно, та без радости, без туги:
одно iз нього винiс я чуття,
що я не був у нiм щасливий, други.

Багато працi, i турбот, i скрут,
та не було вдоволення, утiхи;
мов вiл в ярмi, я чув на собi прут
i тяг чужого скарбу повнi мiхи.

Хоч не згасав нiколи огник мiй,
та полум’ям не бухав, бiльш димився,
а замiсть свiтла сипав iскор рiй.

Хоч ненастанно стяг мiй з вiтром бився,
та не високо плив в руцi слабiй,
i хоч я жив, то все ж я не нажився.


* * *

Заким умре ще в серцi творча сила
i дар пiсень заглухне в тишинi,
немов пахуча та фiялка мила,
що в’яне у пустому бур’янi, —

я раз iще б хотiв простерти крила,
i побуять свобiдно в вишинi,
i оживить тi спомини, що скрила
ворожа доля у душi на днi.

Вони живi донинi в тiй могилi,
я чую iх, як рвуться, як печуть…
Спинити iх, здушить iх я не в силi.

Та чи знайду я сили, щоб вiдчуть,
щоб пережити знов тi любi хвилi
i виплакать пiснями iх ось тут?..


* * *

О, бо i я зазнав раз щось такого,
що хоч ще повним щастям не було,
та дуже близьке вже було до нього,
як щастя, швидко надiйшло й пiшло.

У бiднiм, прозаiчнiм тiм життi
се був момент казочний i кипучий,
се був неначе той брильянт блискучий,
що хтось найшов загублений в смiттi.

І вiдки се менi прийшло, i як,
i чом прийшло, i чом пропало живо —
я й досi збагнути не мiг нiяк.

Одно лише я чую справедливо:
тодi пiзнав я, що в життi за смак
i чим бува любов, святее диво.


* * *

П’ятнадцять лiт минуло. По важкiй,
завзятiй боротьбi я опинився
побитий, хорий. У тишу, в спокiй
я на село iз мiста схоронився.

Хоч молодий ще, був я у такiй
зневiрi, свiт весь так менi змiнився
з рожевого на чорний, що в гiркiй
знетямi з бою я вiдсторонився.

У мене зблiдли давнi iдеали,
i люди видались таким дрiбним,
мiзерним кодлом, що для мене стали

чужi й далекi. Треба буть дурним,
щоб задля них у бiй iти, як в дим;
тi, що терплять, варт того, щоб страждали.


* * *

Маленький хутiр серед лук i нив
на горбику над рiчкою шумною —
отам я в простiй хлопськiй хатi жив,
i самота, i сум жили зо мною.

Із трьох бокiв поля тi обмежив
могутнiй лiс зеленою стiною,
i шумом серцю вiн на сон дзвонив,
i сум по травах розносив луною.

Вiн тяг мене в свою таемну тiнь,
i свiжий подих вiщував розраду,
i листя, знай, менi шептало: «Скинь

iз серця всi згадки про зваду й зраду!
Природi-мамi до грудей прилинь
i тут знайдеш нову, святу принаду».


* * *

Привiт тобi, мiй друже вiрний, гаю,
повiрнику моiх найкращих дум!
Все чисте, ясне, що лиш в серцi маю,
надихав свiжий запах твiй i шум.

На твоiх полянах, в вiдлюднiм плаю
я розсипав свiй жаль, губив свiй сум;
у твоiх запахах, неначе в раю,
окрилювався молодечий ум.

Пiд скрип могутнiх конарiв дубових
складались першii моi пiснi,
слабii вiдгуки твоiх пiсень чудових.

А в бурi рев, як громи навiснi
ламали твоiх велетнiв корони,
у твоiх криiвках шукав я охорони.


* * *

Я не скiнчу тебе, моя убога пiсне,
в котру бажав я серце перелить
i виспiвать чуття важке та млiсне,

все, що втiша, i все, що веселить,
всi радощi шаленого кохання,
все пекло мук, що й досi грудь в’ялить.

Моi ви сльози, i моi зiтхання,
i пестощi короткi, й довгий жаль,
надii i зневiри колихання,

не перелити вас менi в кришталь
поезii, немов вино перлисте,
нi в римiв блискiтливую емаль!

Мов дерево серед степу безлисте
в осiннiй бурi б’еться i скрипить,
i скрип той чуе поле болотисте, —

отак душа моя тепер терпить
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластiвка у рiчцi зиму спить.




Із циклу «В Плен-Ерi»



МАМО-ПРИРОДО!

Мамо-природо!
Хитра ти з бiса!
Вказуеш серцю безмiрнi простори,
а життя замикаеш у клiтку тiсненьку,
в мiкроскопiйную клiтку!
Уяву вабиш вiчности фантомом,
а даеш нам на страву моменти,
самi короткi моменти!
В душах розпалюеш дивнi огнi, i бажання, i тугу,
а потiм працюеш щосили,
щоб погасити, здушити, притлумить
пориви, що ти сама ж розбудила.
Ллеш на них дiйсности воду холодну,
куеш iх у матер’ялiзму кайдани,
розчаруванням цупко обпалюеш крила…
Цинiчно, мамо, i немилосердно
кидаеш те, що найвище, найкраще,
чим величаться б могла вiковiчно
як архiтвором —
свиням пiд ноги.

І невже ж ти не бачиш – здаеться,
мiлiонами своiх очей
могла б ти побачить що-дещо! —
скiлько горя, зовсiм непотрiбного горя,
скiлько муки, нiчим невтишимоi муки,
завдаеш ти цинiзмом отим
найнiжнiшим, найлiпшим, найкращим
помiж твоiх дiтей?
І невже ж зрозумiть ти не можеш —
та сума мiзку, що день в день, рiк-рiчно
витворюеш, повинна би, здаеться,
порозумiть що-дещо! —
що пора би покинуть старii шаблони,
добрi для всяких амеб, протозоiв,
ехiнодермiв та мiксомiцетiв!
Що вивчена на них твоя
економiя марнотратства
не згожа для людей, для душ людських,
як не згожий осел
до гри на фортеп’янi.

Подумай, мамо! Тут, на сiй планетi,
скiнчився вже твiй творчий Sturm und Drang[41 - Буря й натиск (нiм.) – назва лiтературного руху в Нiмеччинi 70— 90-х рр. ХVІІІ ст., для якого характерний був бунт проти застарiлих класицистичних канонiв. У переносному значеннi – пора бурхливих поривiв, творчого неспокою. – Упоряд.];
той надмiр сил, i сокiв, i тепла
вже вичерпавсь, i замкнена навiки
твоя тут творча карiера.
Що ти могла найвищого створити, —
се чоловiк. Із сих матерiялiв,
якi тут маеш пiд рукою,
хоч як не дмись,
нiчого кращого створить не зможеш.
Тож час би, мамо, як еврей Ягве[42 - Єгова (Ягве) – iм’я Бога, верховного божества юдаiзму, утворене внаслiдок вокалiзацii гебрейськоi абревiятури божественного iменi YHVH (тетраграми). Буквально означае «той, що е», «той, що володiе буттям», «самобутнiй», «сущий». Цим iменем назвався Господь, промовляючи до Мойсея (Вих. 6:2—8). Стародавнi гебреi мали табу на вимовляння цього iменi вголос.]
(нащо вже пан був строгий i скептичний!),
сказать собi: «Спочину вже тепер!»
Признать: «Отсе я гарне сотворила!»
І заходиться сьому архiтвору
створити рай такий, як слiд:
не дерева, грушки i яблука та фiги,
а рай в його нутрi,
гармонiю чуття i волi,
думок i дiл, бажання i знання.

Ех, мамо, мамо!
Довгi столiття,
тисячолiття ти водила нас за нiс,
манила у безмежнii пустинi
фантомами безсмертя
i перспективами метафiзичних
радощiв пiль елiзейських[43 - Елiзейськi (Єлисейськi) поля (Елiзiум) – в античнiй мiтологii – легендарна краiна блаженних, мiсце, де спочивають душi праведникiв, славетних героiв, улюбленцiв богiв; райськi поля, де пануе вiчна весна, радiсть i щастя.].
Ти заставляла нас за тi фантоми
пролити море крови й слiз.
За них горiли стоси,
скрипiли колеса тортур,
розпеченi клiщi живее рвали м’ясо,
i мiлiони, мiлiони серць
безмежна шарпала розпука.
І що ж, вкiнцi доглупалися ми,
що тi фантоми е [собi] фантоми,
не вартi мук, i крови, i страждання,
що се лиш твори нашоi уяви.
Так кицька в дзеркалi безодню бачить, поки
домацаеться, що за ним нема нiчого.

Трiумф! Трiумф!
За десять тисяч лiт важкоi працi
цивiлiзацii доходимо вкiнцi
до тоi точки, до якоi кицька
доходить за п’ять хвиль.
І вздрiвши, що за дзеркалом нема нiчого,
ми логiкою кицьки заключили,
що й взагалi нема безоднi,
нема нiчого, лиш атом, момент
i рух молекулярний.
І ми були готовi наплювати
на всi тi мрii, туги i бажання,
на всi тi безконечнi перспективи,
що ти сама ж нам, мамо,
вложила в душу.
Були готовi згiрдно вiдiпхнути
i потоптать найвище i найкраще
з сего, що ти дала нам, мамо,
те, чим святе, високе i величне
життя людськее.

Смiешся, мамо?
Ти добре знаеш, се не може бути,
се лиш хвилина боротьби, зневiри,
яких ти бачила вже мiлiони.
Ти добре знаеш, що твоi ми дiти,
слабi, нiкчемнi i капризнi дiти,
i трошки рознервованi надмiру,
та все ж твоi i рiднi, й найлюбiшi,
i мусимо тебе любити, мамо!
І хоч цiкавим оком пiддивились
твоi слабi й негарнii мiсця
i здерли маску святости з лиця,
розвiяли рожевий, поетичний
туман, що ти вкривалась ним так довго,
пiзнали зблизька твiй варстат,
пiзнали, як господарюеш ти, —
то за старим туманом поетичним
ми тисячi таких красот вiдкрили,
таких чудес i чарiв,
що серце й ум в них тонуть, як у морi.

І – що найвище: ми
самих себе вiдкрили!
Вiдкрили власну душу,
заглянули в варстат своiх думок,
свого чуття, бажання i змагання.
І там твою пiзнали руку, мамо,
твоi закони.

В тих снах пустих, в iлюзiях вiдвiчних
побачили таку ж реальну дiйснiсть,
такi ж великi явища, як в зорях,
в Нягари[44 - Нiягара – рiчка в Пiвнiчнiй Америцi, що утворюе Нiягарський водоспад, один iз найвiдомiших у свiтi.] ревi, в скелях Гiмалаi[45 - Гiмалаi – найвища гiрська система Землi, розташована мiж Тибетським нагiр’ям та Індо-Гангською рiвниною.].
І тут, у власному нутрi,
ми вiднайшли все те, що, бачилось,
утратили в зовнiшньому околi:
гармонiю, i вiчнiсть, i безмежнiсть,
i всi рожевi блиски iдеалу.

Нехай життя – момент i зложене з моментiв,
ми вiчнiсть носимо в душi;
нехай життя – борня жорстока, дика, —
а в сферi духа е лиш рiзнороднiсть!

Рiзнi тони, рiзнi фарби,
рiзнi сили i змагання,
мов тисячострунна арфа,
та всiм струнам стрiй один.

Кождий тон i кождий вiдтiнь,
то момент один, промiнчик,
але в кождому моментi
сяе вiчности огонь.


* * *

По коверцi пурпуровiм
iз таемних сходу брам
виiжджа на небо сонце,
наче входить цар у храм.

І в мое вiкно зирнуло
i сполошило стару,
невiдступну, невмолиму
посидiльницю журу.

Ся стара, погана вiдьма
тут сидiла цiлу нiч
i змiняла своiм чаром
кожду думку, кожду рiч.

Кождий мебель був мiй ворог,
кожда книжка – то була
п’явка, що систематично
кров i мозок мiй пила.

Кожда добрiсть – то наiвнiсть,
кождий друг – то хижий звiр,
кожда думка – то помилка,
кождий спомин – то докiр.

А як свiдомiсть болющу
сон, мов свiчку, загасив,
чар ii i в сонне царство
тiнi дiйсности вносив.

Все, що я кохав безмежно
i що зрадило мене,
все, що стратив, тут до мене
пiдняло лице сумне.

Молодi, гарячi сльози
тут, мов рожi, зацвiли
по стежках отих тернистих,
де колись вони плили.

Молода палкая туга,
мов жебрачка в лахманах,
все чогось iще шукала,
топчучи зарослий шлях.

Тiлько вiра молодая,
мов загашений огень:
купка попелу лишилась,
обгорiлий чорний пень.

І нараз пропали чари,
сонце глипнуло в вiкно!..
Я прокинувся. Чи справдi?
Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще сила
е в руках i у души!
Ще поборемося, доле!
Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув
ще для мене жизнi змiст,
хоч журба, хоч горе тисне —
нi, ще я не песимiст!


* * *

У долинi село лежить,
понад селом туман дрижить,
а на горбi край села
стоiть кузня немала.

А в тiй кузнi коваль клепле,
а в коваля серце тепле,
а вiн клепле та й спiва,
всiх до кузнi iззива.

«Ходiть, люди, з хат, iз поля!
Тут куеться краща доля.
Ходiть люди, порану,
вибивайтесь з туману!»

Та тумани хитаються,
понад селом згущаються,
розляглися по полях,
щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити iм стежини
тi, що вгору йдуть з долини,
в тую кузню, де кують
ясну зброю замiсть пут.


ВОСЕНИ

Ой iдуть-iдуть тумани
надднiстровими лугами,
наче вiйсько з корогвами,
а передом отамани.

Сурми бойовi не грають,
i панцирики не дзвонять,
тiлько смуток навiвають,
верби вiття низом клонять.

Тiлько в мряцi тонуть села,
i уява мари плодить;
тiлько дума невесела,
мов жебрак, по душах ходить.


* * *

Над великою рiкою на скалi крутiй сиджу
i, затоплений у мрiях, в воду биструю гляджу.
Валом хвилi, валом хвилi пруться, плещуть, миготять,
сонце грае, прибережнi верби вiттям iх пестять.

Із-за закрута одного враз дараба виплива —
зiллям, зеленню повита, плеще, грае, мов жива.
Керма тихо хвилi крае, не булькоче, не скрипить,
i керманич молоденький, мов мальований, стоiть.

На дарабi гра музика, чути спiви голоснi,
брязкають чарки блискучi, ллються вина запашнi,
сяють очi молодii серед жартiв i розмов…
Смiх i спiви… Се гуляють Радощi, Краса, Любов.

Я поглянув, i зiтхання пiднiмае грудь мою.
О, моi юнацькi мрii, пiзнаю вас, пiзнаю!
Скiлько вас з розпучним криком i слiзьми я доганяв —
на весiльную дарабу я нiколи не попав.

Нi, тепер уже за вами не погоню я услiд!
Прощавайте! Своiм блиском ви молодших веселiть.
Смiх, i спiви, i музика ще бринять, немов по склi,
i за закрутом дараба звiльна щезла в синiй млi.

Знов затоплений у мрiях я гляджу на бистрину.
Що се плещуть, миють хвилi? Наче бiлу грудь снiжну!..
Мов рожевi любi руки… шийку круглу… i лице…
Ох, адже я знав, здаеться, цiлував лице отсе!

Се ж вона, вона, чий образ тузi втихнуть не дае!
Се те тихе нездобуте щастя вбогее мое!
Вбите! Втоплене!.. І в воду, мов скажений, кинувсь я,
щоб ловити щастя-трупа… Мрiя приснула моя.


* * *

Нiч. Довкола тихо, мертво.
Там в долинi мiсто спить
у осiннiй млi холоднiй;
тiлько глухо десь кипить
у далекiм середмiстю
спiзнених фiякрiв рух.

У тишi при лампi звiльна
розвивае крила дух,
отрясаеться з тих вражень,
що, мов курява, за дня
облягають серце й думку,
в душу тиснуться до дна.

Всi буденнii тривоги,
всiх турбот i бажань рiй,
всi успiхи з жалом скрухи,
скошенi квiтки надiй,
вся душная атмосфера
розвiваесь, наче мгла,
що в осiнню нiч холодну
сонний город облягла.

І стае щораз яснiше
в сконцентрованiй душi,
щось, мов тихий дзвiн, лунае
у нутрi серед тишi,
i якась недовiдома
там гармонiя встае,
мов у гаi свисти дроздiв,
гiлка гiлцi подае.

В розколисанiй уявi
пiднiмаесь ряд картин:
гори в свiтлi золотому,
фйолетова тiнь долин,
рiчка, наче срiбна стрiчка,
i скалистая стiна,
шлях закурений, мов кладка,
що у безвiсть порина…

Вулиця… Доми низенькi,
за штахетами в садках
георгiнii i айстри
на малесеньких грядках;
стежечки крутi мiж ними,
дерев’яний ганок ось;
по щаблях аж геть над вiкна
винограддя оплелось.

Все те не очима бачу,
а в душi воно живе,
все на крилах iз гармонiй
свiтла й запаху пливе.
Чую, що се власний твiр мiй,
хоч створив його не я;
що се часть ества мойого,
хоч не в нiй душа моя.

Чую, що в отих картинах
б’еться власний мiй живець,
та, проте, я пан iх, нiби
разом хвиля i плавець.

І ось раптом виринае
з рам зелених у вiкнi
тихее лице жiноче,
так знайомее менi.

Тi самi чудовi очi,
що в них грав весь чар життя,
i таемний жаль за юнiсть,
що минула без пуття;

тi самi уста рожевi,
що в них кожде слово вмить
процвiтало, як фiялка,
щоби серце звеселить;
тi самi блiденькi щоки,
де легенький рум’янець
ледве тлiв, мов у глибокiй
шахтi тлiе каганець;
де так рiдко грала радiсть,
смiх зовсiм негусто рiс,
де у хвилях самотини
бачив я перлини слiз;
те саме чоло блискуче,
де яснiв широкий ум,
сильна воля панувала
над роями бажань, дум.

Мигнув сей чудовий образ
i щезае, i зника,
i мене за серце вхопив,
мов могутняя рука.
Затрiпалось бiдне серце,
рветься, грае i летить,
щоб оте лице кохане
вiчно в собi закрiпить.

Та дарма! Воно пропало!
Глянь: побитий градом лан…
Повiнь… Що ж то? Над своею
я уявою не пан?

Воскресни, мiй тихий раю,
моя туго молода,
моя муко незабутня,
моя радосте блiда!
Моя розкоше болюща,
мое щастя, аде мiй,
де в розпуцi я солодкiсть,
в дрожi – знаходив спокiй!

Та даремно! Не воскресне
те, що вклалось спочивать!
Згоенi на серцi рани
не так легко розiрвать.
Навiть i найтяжче горе
як в могилу вiддасте,
то засиплеться помалу
i травою поросте.

Лиш вряди-годи з могили,
наче з-за зелених рам,
блиснуть очi i чудове
личко усмiхнеться нам;
мигне промiнь того щастя,
що – здаеться нам в ту мить —
все життя нам ясним сонцем
було б мусило свiтить.

Мигне, блисне i загасне!
Сили давньоi нема,
чар погас, хiба зiтхання
тихо груди пiдiйма.




Із книги «Semper tiro»

(Львiв, 1906)





Semper tiro

Цикл



Semper tiro[46 - Завжди учень, завжди новак (новобранець, рекрут) (лат.). Назва збiрки, циклу i вiрша – скорочений варiянт афоризму римського поета Марка Валерiя Марцiяла (бл. 40 – бл. 104): «Semper homo bonus tiro est» (Epigr., XII, 51, 2) – «Добра людина завжди новак». – Упоряд.]

Життя коротке, та безмежна штука[47 - Життя коротке, та безмежна штука… – Парафраз афоризму давньогрецького лiкаря й мислителя Гiппократа (460—377 до Р. Х.): «Ars longa, vita brevis est» (лат.) – «Мистецтво вiчне, а життя коротке».]
І незглубиме творче ремесло;
Що зразу, бачиться тобi, було
Лиш оп’янiння, забавка, ошука,
Те в необнятий розмiр уросло,
Всю душу, мрii всi твоi ввiссало,
Всi сили забира i ще говорить: «Мало!»

І перед плодом власноi уяви
Стоiш, мов перед божеством яким,
І сушиш кров свою йому для слави,
І своiх нервiв сок, свiй мозок перед ним
Кладеш замiсть кадила й страви,
І чуеш сам себе рабом його й пiдданим,
Та в серцi шепче щось: «Нi, буду твоiм паном».

Не вiр сим пошептам! Зрадлива та богиня,
Та Муза! Вабить, надить i манить,
Щоб виссать «я» твое, зробить з тебе начиння
Своiх забагань, дух твiй спорожнить.
Не вiр мелодii, що з струн ii дзвенить:
«Ти будеш майстром, будеш паном тонiв,
І серць володарем, i владником мiльйонiв».

О, не дури себе ти, молодая лiро!
Коли в душi пiсень тiсниться рiй,
Служи богинi непохитно, щиро,
Та панувать над нею i не мрiй.
Хай спiв твiй буде запахуще миро
В пиру життя, та сам ти скромно стiй
І знай одно – poёta semper tiro[48 - Поет завжди учень (лат.). – Упоряд.].


СОНЕТ

Благословенна ти помiж жонами[49 - Благословенна ти помiж жонами… – Ремiнiсценцiя з християнськоi молитви до Пречистоi Дiви Марii («Богородице Дiво, радуйся…»).],
Одрадо душ i сонце благовiсне,
Почата в захватi, окроплена сльозами,
О раю мiй, моя ти муко, Пiсне!

Царице, ти найнижчого з-мiж люду
Пiдносиш до вершин свойого трону
І до глибин терпiння, слiз i бруду
Ведеш i тих, що двигають корону.

Твiй подих всi серця людськi рiвняе,
Твiй поцiлуй всi душi благородить
І сльози на алмаз перемiняе.

І дотик твiй iз терня рожi родить,
І по серцях, мов чар солодкий, ходить,
І будить, молодить i оп’яняе.


МОЄМУ ЧИТАЧЕВІ

Мiй друже, що в нiчну годину тиху
Отсi рядки очима пробiгаеш
І в них народному заради лиху
Чи власним болям полекшi шукаеш, —

Коли тобi хоч при одному словi
Живiше в грудях серце затрiпоче,
В душi озветься щось, немов луна в дiбровi,
В очах огонь сльозу згасить захоче, —

Благословлю тебе, щоб аж до скону твого
Донiс ти серце чисте й щиру душу
І щоб ти не зазнав сирiтства духового,
В якому я свiй вiк коротать мушу.




Буркутськi[50 - Буркут – селище в схiдних Карпатах (тепер – Івано-Франкiвська обл.), до І Свiтовоi вiйни – вiдомий гiрський курорт. Кожда кичера в млi…] станси



* * *

Кожда кичера в млi,
Кождий плай закуривсь —
Що за мла на твойому чолi?
Ти чого, брате мiй, зажуривсь?

Як потiк клекотить!
Як гуде Черемош[51 - Черемош – гiрська рiка в Украiнських Карпатах (довжина – 80 км), права притока Пруту, утворена злиттям Чорного та Бiлого Черемошiв.]!
Щось таемнее душу гнiтить,
Якихсь дум обiгнаться не мож.

Щось таке, мов докiр,
Над душею гука,
Мов та каня, що в млi поверх гiр
Сумно скиглить i дощ наклика.


* * *

Дiвчино, моя ти рибчино,
Дiвчино, кохання мое,
Ти мого страждання причино,
Скарбнице, що щастя дае!

Обое пiдемо, обое,
В далеку мандрiвку життя.
Нiчого не страшно з тобою,
Бо ти чудодiйне дитя.

Ти стрiлиш очима – i горе
Розвiесь, мов мла на версi;
Всмiхнешся – й розбурхане море
Поклониться твоiй красi.


ОЛЬЗІ С

Найгарнiша для нас
Заграничная квiтка;
Найлюбiше лице,
Що стрiчаеться зрiдка.

Найчистiша сльоза,
Причарована штукою;
Найвiрнiша любов,
Усвячена розлукою.


* * *

О, розстроена скрипка, розстроена!
Скiлько рук нетямущих, брудних
Доторкалися струн чарiвних —
І вона iх розстроем напоена.

Рiже вухо страшними акордами,
У тонац’i нiяк не встоiть…
Де ти, майстре, щоб вмiв настроiть,
Оживить ii спiвами гордими?


КОНКІСТАДОРИ[52 - Конкiстадори (конквiстадори) (iсп. conquistador – завойовник) – iспанськi й португальськi завойовники Америки пiсля ii вiдкриття експедицiею Х. Колумба.]

По бурхливiм океанi
Серед пiнявих валiв
Наша флота суне, б’еться
До незвiсних берегiв.
Плещуть весла, гнуться щогли…
Ось i пристань затишна!
Завертай! І бiк при боцi!
І стерно бiля стерна!
Кидай якорi! На берег
По помостах виходи!
Нiчичирк! Ще ледве днiе…
Пусто скрiзь… Ставай в ряди!
Сонний город ще дрiмае…
Схопимо його у снi…
Перший крик – наш окрик бою
І побiднii пiснi.
Та заким рушать, пускайте
Скрiзь огонь по кораблях,
Щоб всi знали, що нема нам
Вороття на старий шлях.
Бухнув дим! Хлюпоче море…
Щось мов стогне у суднi…
Паруси залопотiли,
Наче крила огнянi.
Гнуться реi, сиплять iскри,
Мов розпаленi рiчки…
Снасть скрипить… Високi щогли
Запалали, мов свiчки.
Що за нами, хай навiки
Вкрие попiл життьовий!
Або смерть, або побiда! —
Се наш оклик бойовий!
До вiдважних свiт належить,
К чорту боязнь навiсну!
Кров i труд ось тут здвигне нам
Нову, кращу вiтчину!




Із циклу «Новi спiвомовки»



ЩО ЗА ДИВО?

Снiг мете степами,
Вiтер порохами,
Покоiвка в хатi робить те
Щiткою своею,
А козак матнею
(У Шевченка) вулицю мете[53 - …А козак матнею (У Шевченка) вулицю мете… – Алюзiя до фрагмента з поеми Т. Шевченка «Чернець» (1847—1858): «В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак».].

Жид мете, знай, зиски,
А голодний з миски
Так мете, аж годi дух звести;
Нашi ж генерали,
Пiхни[54 - Пiхни – узагальнення прiзвища реальноi особи: Дмитро Іванович Пiхно (1853—1912) – професор Киiвського унiверситету, економiст, у 1878—1911 рр. – редактор газети «Киевлянин» (1864—1919), сумновiдомий своею украiнофобською, великодержавно-шовiнiстичною позицiею.], клерикали,
Радi б нас з лиця землi змести.

Шлепом метуть дами,
Цензор олiвцями
Вiльне слово так мете, як в дим;
Страх мете юрбою,
Смерть мете косою,
Лиш метелик не мете нiчим.


ПРИТИЧИНА

Мамцю, мамцю, що менi?
Щось, мабуть, зовсiм погане!
Мiй спокiй, мов свiчка, тане,
А в серденьку, як в млинi.

Щось туркоче, щось бiжить —
Тихо-тихо, то знов крепче,
Щось спiвае, свище, шепче,
А все згiдно: «Жить! Жить! Жить!»

Без причини я смiюсь,
Без причини гiрко плачу,
Щось у млi рожевiй бачу,
Всiх люблю i всiх боюсь.

Спать не можу й бачу сни:
Десь немов садок розкiшний,
В нiм квiток рядок утiшний
В тихiм сяевi весни.

Мiж квiтками тими й я.
А в садку музика грае,
Рiй метеликiв гуляе…
Мамко, мамочко моя!

А мiж ними там один
Пишнокрилий, срiбнолатий…
Ах, якби його спiймати!..
Грацii[55 - Грацii – у давньоримськiй мiтологii – три богинi краси, радости й жiночоi чарiвности. Вiдповiдник у давногрецькiй мiтологii – харити (Аглая, Євфросинiя, Талiя).] якоiсь син.

Вiн крильцями трiпотить —
Весь рожевий, тло зелене —
Все круг мене, все круг мене
Вiдлетить, то прилетить!

Мамцю, мамцю, що се е?
Чи метелик, чи горобчик,
Чи рожевий, гарний хлопчик
Менi спати не дае?..




Із циклу «На старi теми»



* * *



Не л?по ли ны бяшетъ, братi??..[56 - Епiграф – зачин «Слова о полку Ігоревiм».]


Чи не добре б нам, брати, зачати
Скорбне слово у скорботну пору,
Як мужам до мужеського збору,
Не як дiтям у дзвiнки бряжчати?

Вирядiм ми слово до походу
Не в степи куманськi[57 - Куманськi степи (iнша назва – Кипчацькi) – давня назва пiвденних степiв мiж Дунаем i Волгою, де в ХІ—ХІІІ ст. кочували половцi (iнша назва – кипчаки).] безконечнi,
А в таемнi глибини сердечнi,
Де кують будущину народу.

Потопчiмо там полки поганi,
Що летять на душу, як тривога,
Смагу сиплють з огняного рога
І кинджал ще обертають в ранi.

Вирвiм з коренем ту коромолу,
Що з малого грiх великий робить,
Що нечайно брата братом гнобить,
Щоб засiсти з ворогом до столу.

Чи ще мало в путах ми стогнали?
Мало ще самi себе ми жерли?
Чи ще мало нас у ликах гнали?
Чи ще мало одинцем ми мерли?


* * *



Блаженъ мужъ, иже не идетъ

на сов?тъ нечестивыхъ[58 - Епiграф – зачин 1-го Давидового псалма з бiблiйноi «Книги Псалмiв» («Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить…»).].


Блаженний муж, що йде на суд неправих
І там за правду голос свiй пiдносить,
Що безтурботно в сонмищах лукавих
Зацiплii сумлiння iм термосить.

Блаженний муж, що в хвилях занепаду,
Коли заглухне й найчуткiша совiсть,
Хоч диким криком збуджуе громаду,
І правду й щирiсть вiдкрива, як новiсть.

Блаженний муж, що серед гвалту й гуку
Стоiть, як дуб посеред бур i грому,
На згоду з пiдлiстю не простягае руку,
Волить зламатися, нiж поклониться злому.

Блаженний муж, кого за тее лають,
Кленуть, i гонять, i поб’ють камiнням;
Вони ж самi його трiумф пiдготовляють,
Самi своiм осудяться сумлiнням.

Блаженнi всi, котрi не знали годi,
Коли о правду й справедливiсть ходить:
Хоч пам’ять iх загине у народi,
То кров iх кров людства ублагородить.


***



Гласъ вопiющаго во пустыни[59 - Гласъ вопiющаго во пустыни… – Епiграф iз Бiблii (Іс. 40. 3; Мт. 3. 3; Мр. 1. 3; Лк. 3. 4—6; Ів. 1. 23). Вiрш Франка – варiяцiя на тему фрагмента Книги пророка Ісаi: «Голос кличе: На пустинi вготуйте дорогу Господню, в степу вирiвняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс. 40. 3 i далi). У всiх чотирьох Євангелiях цей фрагмент цитуеться як старозаповiтний прецедент покликання i мiсii Івана Хрестителя, передвiсника Христового. Проте найближчий до сюжетноi канви та афористичних формул Франкового тексту iнший бiблiйний фрагмент – оповiдь про покликання Єремii з Книги пророка Єремii (Єр. 1. 4—10).].


Було се три днi перед моiм шлюбом.
У чистiм полi я пшеницю жав.
Був пiвдень. Я спочити сiв пiд дубом,
В душi ж мов свiтляний алмаз дрожав.

І враз почув я голос невимовний,
Той голос, що його лиш серце зна,
Для вуха тихий, але сили повний,
Що душу розворушуе до дна.

«Ще поки ти почався в лонi мами,
Я знав тебе; заким явивсь ти в свiт,
Я призначив тебе перед царями
Й народами нести мiй заповiт».

І мовив я: «О Пане, глянь на мене!
Простак убогий, молоде хлоп’я!
Хто стане слово слухати невчене?
Кого наверну, розворушу я?»

І мовив голос: «Вiд отсеi хвилi
Ти мiй. Про все, чим досi був, забудь!
Усе покинь, вiр тiлько моiй силi,
Моi слова нехай тебе ведуть.

А що сумнився ти в мойому словi,
Так знай: нiкого не навернеш ти;
Мов стрiли б’ються о щити стальовi,
Так твiй глагол о серць людських щити.

На вiтер будеш мiй глагол метати,
Проповiдати будеш ти глухим;
Де станеш ти, нiхто не схоче стати,
Що похвалиш, всiм видасться лихим».

І мовив я: «О Господи, я грiшний!
Чи щоб спокутувать всiх вин вагу,
Ти на сей труд важкий i безуспiшний
В сiй хвилi кличеш свойого слугу?»

І мовив голос: «Не тобi се знати!
Не за провини я признав тебе,
Не безуспiшно будеш працювати,
А серце в тобi я скрiплю слабе.

Твоiми говоритиму устами
До всiх народiв i до всiх вiкiв,
Твоiми я тернистими стежками
Вестиму своiх вибраних борцiв.

Тобою я навчу iх вiдрiкаться
Життя i свiта для високих дум,
Сучасних нужд, погорди не лякаться,
У свiтлу цiль зострiливши весь ум.

Ось уст твоiх я пальцем доторкнуся
І вложу в них своiх глаголiв жар.
І наострю твiй слух, щоб, як озвуся,
Ти чув мiй голос, наче грiм iз хмар».

Я ниць упав. «О, чую, Пане, чую!»
І серп я кинув, i пшеничний стiг,
І батькiв дiм, невiсту молодую.
І вiдтодi не бачив бiльше iх.


* * *



А галици свою р?чь говор?хутъ[60 - А галици свою р?чь говорjхутъ… – Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм».].


Ти знов лiтаеш надо мною, галко,
І крячеш горя пiсню монотонну;
Глядиш у серця глибину бездонну
І бачиш гниль, гидоту беззаконну —
Не страх тобi нiчого i не жалко.

У тебе очi яснi на падлину;
Пiдлоту, самолюбство i брудоту
Ти здалека добачуеш достоту;
Твоя душа, мабуть, рiдня болоту,
Що в собi бачить цiль всього й причину.

О, знаю, заклюеш мою ти душу!
На тiм степу беззахиснiм, безводнiм,
У тiм хижацькiм стовпищi голоднiм,
Знесилений в змаганню тiм безплоднiм,
Твоею жертвою я впасти мушу.

Мое ти фатум, невiдступна зморо,
На мозок мiй нещасна кандидатко,
Не кряч так зично, не лети так падко!
Не бiйсь, пiде твоя побiда гладко!
Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!


* * *



Се оу Рим? кричатъ

подъ сабл?ми половецкими[61 - Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм». Маеться на увазi iсторична подiя – облога й зруйнування мiста Римiв на правому березi пониззя Сули (тепер городище бiля с. Великоi Буримки Чорнобаiвського р-ну Черкаськоi обл.) половецьким вiйськом пiд проводом хана Кончака бл. 1187 р. Цiй подii Франко присвятив iсторичну поему «Кончакова слава. Пригода з лiт 1185—1187» (1916).].


Крик серед пiвночi в якiмсь глухiм околi.
Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому?
Чи хто поранений конае в чистiм полi?
Чи плачуть сироти, ограбленi i голi,
Без батька-матерi, без хлiба i без дому?

Невiдомий спiвак походу степового…
Замiсто струн нап’яв вiн тетиви спижевi,
Давно забуту рать з сну будить вiкового
І до походу, знай, накликуе нового
«За землю Руськую, за рани Ігоревi»[62 - «За землю Руськую, за рани Ігоревi». – Ремiнiсценцiя зi «Слова о полку Ігоревiм».].

Давно забута рать в забутiй спить могилi,
І Ігор спить, i з ним все плем’я соколине;
Лиш крик поета ще лунае в давнiй силi,
Байдужiсть сiрая куняе на могилi,
А кров iз руських ран все рине, рине, рине.


* * *



Жены русськi? въсплакаша с?[63 - Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм».].


Де не лилися ви в нашiй бувальщинi,
Де, в якi днi, в якi ночi —
Чи в половеччинi, чи то в князiвськiй удальщинi,
Чи то в козаччинi, лядщинi, ханщинi, панщинi, —
Руськii сльози жiночi!

Скiлько сердець розривалось, ридаючи,
Скiлько зв’ялили страждання!
А як же мало таких, що мiцнiли, складаючи
Слово до слова, в безсмертних пiснях виливаючи
Тисячолiтнi ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пiсень сумовитих,
Слухаю й скорбно мiркую:
Скiлько сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалощiв скiлько неситих, слiз вийшло пролитих
На одну пiсню такую?


* * *



А любо испити шеломомъ Дону[64 - А любо испити шеломомъ Дону… – Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм».].


І досi нам сниться,
І досi маниться
Блакитного того Дону
Шоломом напиться.

Вiд роду до роду
Сю далеку воду
Ми спiвали-споминали,
Як мрiю-свободу.

Якби-то нам з Дону
Та не було грому,
То вже б ми над Бугом, Сяном
Не дались нiкому.

Якби-то над Доном
Стали ми рядами,
Залiзними панцирями
Сперлися з ордами!

Були би ми «Полю»[65 - «Поле» (Дике Поле) – у значеннi «орди кочiвникiв», «половецька навала».]
Шляхи заступили,
Золотими шоломами
З Дону воду пили.

Була б нас не рвала
Степовая птаха,
Якби на Дону стояли
Чати Мономаха[66 - Володимир Мономах (1053—1125) – великий киiвський князь, автор пам’ятки дидактичноi лiтератури «Поучення дiтям».].

Лiниво-лiниво,
Як Доновi хвилi,
Плили вiки за вiками,
Наш гаразд розмили.

Довелось-таки нам
Над тим Доном стати:
Робiтницькими валками
Байдаки таскати.

Довелось-таки нам
До його застукать:
Пiд землею для чужого
Камiнь-вугiль цюкать.

Довелось-таки нам
В нiм шукати броду:
Не шоломом – пригорщами
Пити з нього воду.

Довелось-таки нам
З Дону дань приймити:
Бурлацькii шмати прати,
Босi ноги мити.


* * *



Лисицы брешутъ на черлены? щиты[67 - Лисицы брешутъ на черленыj щиты… – Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм».].


Вийшла в поле руська сила,
Корогвами поле вкрила;
Корогви, як мак, лелiють,
А мечi, як iскри, тлiють, —
Не так тлiють, iскри крешуть,
А лисицi в полi брешуть.

Вийшла в поле руська сила,
Не щоб брата задусила,
Не щоб слабших грабувати,
А щоб орди вiдбивати,
Що живим труну нам тешуть, —
А лисицi в полi брешуть.

Не чужого ми бажаем,
Та й свое не зневажаем,
Та й не пень ми деревляний,
Щоб терпiти стид i рани,
Поки нас граблями чешуть, —
А лисицi в полi брешуть.

Брешуть на щити червонi,
Як брехали во днi онi,
Як щитами руськi сили
Степ весь перегородили,
Мов степовая пожежа
Степ увесь перемережа
З краю в край з одного маху!

Завдали ж лисицям жаху
Тi щити! І досi сниться
Їм та руськая вольниця,
Те гулящее юнацтво,
Те козацтво, гайдамацтво,

Що не знало волi впину,
Що боролось до загину;
І пройшло, як море крови,
Як пожежа по степовi,
По iсторii Вкраiни…

Навiть згадки, навiть тiнi
Тих великих мар донинi
Страшно виплодам яскинi,
І огню зубами крешуть,
На щити червонi брешуть.


* * *



На р?кахъ вавилонскихъ,

тамо с?дохомъ и плакохомъ[68 - На р?кахъ вавилонскихъ, тамо с?дохомъ и плакохомъ… – Епiграф – зачин 136-го (137-го) Давидового псалма з бiблiйноi «Книги Псалмiв» («Над рiчками Вавилонськими, – там ми сидiли та й плакали…»), полемiчною iнтерпретацiею якого i е цей Франкiв вiрш.].


На рiцi вавилонськiй – i я там сидiв,
На розбитий орган у розпуцi глядiв.

І ругався менi вавилонцiв собор:
«Заспiвай нам що-будь! Про Сiон! Про Табор![69 - Сiон i Табор – священнi гори, на яких стоiть мiсто Єрусалим.]»

«Про Сiон? Про Табор? Їм вже чести нема.
На Таборi – пустель! На Сiонi – тюрма!

Лиш одну хiба пiсню я вмiю стару:
Я рабом уродивсь та рабом i умру!

Я на свiт народився пiд свист батогiв,
Із невольника батька, в землi ворогiв.

Я хилиться привик вiд дитинячих лiт
І всмiхаться до тих, що катують мiй рiд.

Мiй учитель був пес, що на лапки стае
І що лиже ту руку, яка його б’е.

І хоч зрiс я, мов кедр, що вiнчае Ливан[70 - Ливан (Лiван) – краiна в Захiднiй Азii, а також однойменний гiрський хребет, який укривають гаi лiванського кедра.],
Та душа в мнi похила, повзка, мов бур’ян.

І хоч часом, мов грiм, гримне слово мое,
То се бляшаний грiм, що нiкого не вб’е.

[І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,
То не крик се душi, тiльки брязкiт кайдан][71 - Пропущену в збiрцi «Semper Tiro» строфу вiдновлено за публiкацiею в антологii «Акорди» (Львiв, 1903. – С. 112).].

І хоч душу манить часом волi приваб,
Але кров моя – раб! Але мозок мiй – раб!

Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,
Але в нервах ношу все невольницький страх.

Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну
І свобiдно в лице нiкому не зирну.

Перед блазнем усяким корюся, брешу,
Вольне слово в душi, наче свiчку, гашу.

Хоч труджусь день i нiч, не доiм, не досплю,
А все чую, немов я на панськiм роблю.

І хоч труд свiй люблю, а все сiпа гачок:
Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,
Мов чуже для когось, мушу я сторожить.

З ким в життю не зiйдусь, все пiдляжу йому;
Так чи сяк вибирать – все найтяжче вiзьму!

І хоч часом в душi пiдiймаеться бунт,
Щоб iз пут отрястись, стати твердо на грунт, —

Ах, то й се не той гнiв, що шаблюку стиска,
Се лиш злоба низька i сердитiсть рабська.

Вавилонськi жiнки, вiдвернувшись, iдiть
І на мене здивовано так не глядiть!

Щоб не впало прокляття мое на ваш плiд,
Не прийшлось би раба привести вам на свiт.

Вавилонськi дiвчата, минайте мене,
Хай мiй вид спiвчуттям серце вам не торкне!

Щоби вам не судилась найтяжча судьба,
Найстрашнiша клятьба – полюбити раба!»




Із книги Кааф[72 - Назва циклу вiдсилае до пам’ятки середньовiчноi лiтератури – «Книги Кааф» (повнiша назва «Книга, нарицаемая Каафъ, сир?чь сборникъ…»; бл. ХV ст.) – збiрника дiялогiв на морально-релiгiйнi теми, укладеного на основi вибраних свiдчень епископа, автора 5-томовоi «Історii церкви» Теодорета Кiрського (бл. 386—457) про старогебрейськi вiрування та старозаповiтнi храмовi обряди.]



* * *

У снi знайшов я дивную долину.
Було так ясно, тихо, легко в нiй,
Що бачилось менi: не йду, а лину.

Смiялася в пишнотi веснянiй
Природа, пахощами вся облита,
І скрiзь спiвав пташок незримий рiй.

Срiблом на збоччях хвилював лан жита,
Верхом шумiв-гудiв вiдвiчний лiс,
Внизу була велична тайна скрита.

Внизу був луг, i з нього вiтер нiс
Такi розкiшнi пахощi, що груди
Аж ширшали i дух у тiлi рiс.

А йшли тi пахощi з квiток, що всюди
Росли – барвистi, дивних форм, яких,
Мабуть, нiколи не плекали люди.

Хиляючись до тих квiток палких,
Я чув, що й спiв солодкий з них виходить,
Мов пасма тонiв нiжних i м’яких.

Мiж тих квiток дiвчат багато ходить,
Всi в бiлому, в вiнках i скиндячках,
І одна одну все за руку водить.

У всiх маленькi кошики в руках,
І кожду квiтку пильно оглядають,
Пестять i пiдливають на грядках.

Не рвуть квiток спiвучих, та зривають
Із кождоi ростинки по листку
І бережно у кошики складають.

І, бачачи забаву iх таку,
Я мовив: «Нащо тi листки, дiвчата?
На лiк, на страву iх рвете яку?»

І мовила одна: «Рвемо для свята.
І не на лiк, бо для здорових се;
І не на страву – сита наша хата.

А хто до уст листок сей занесе,
І розгризе, i сок його скуштуе,
У того серце розкiшшю стрясе;

У того смiлiсть душу напростуе,
У того радiсть очi прояснить,
Турботи всi розвiе й пошматуе.

Твiй сум, твою зневiру хоч на мить
Прогонить вiн; ти станеш мов дитина,
Всю суть свою ти мусиш вiдмiнить.

Всiм любий ти, хоч круглий сиротина,
І любиш всiх, щасливий в тiй любвi.
Кааф у нас зоветься та ростина[73 - Кааф – легендарна спiвуча квiтка, чарiвний сiк якоi омолоджуе й вiдроджуе людину до нового, щасливого життя.]».

Пiшли. Та йдуть i мовлять iншi двi:
«А ти не рад листкiв тих скуштувати
І занести iх там, своiй верствi?

Чи все в вас мае лютiсть панувати,
Зневага до людства, погорда й iдь?»

І кинувсь я листки тi дивнi рвати,
Ось вам пучок iх. Нате та гризiть!


* * *

Поете, тям, на шляху життевому
Тобi перлини-щастя не знайти,
Нi захисту вiд бурi, злив i грому.

Поете, тям, зазнати маеш ти
Всiх мук буття, всiх болiв i унижень,
Заким дiйдеш до свiтлоi мети.

Поете, тям: лиш в сферi мрiй, привиджень,
Ілюзiй i оман твiй рай цвiте,
А генiй твiй – то мiць сугестiй, зближень.

Пророцький дар у тебе лиш на те,
Щоб iншим край обiцяний вказав ти,
А сам не входив у житло святе.

І серце чулее на те лиш взяв ти,
Щоб кождому в день скорби пiльгу нiс,
І в горю слово теплее сказав ти.

Та з власним горем крийся в темний лiс!
Нiхто до тебе не простягне руку
І не отре твоiх кривавих слiз.

Та не мiркуй, що родивсь ти на муку,
Бо й розкошiв найвищих маеш часть,
У творчiй силi щастя запоруку.

Усе, чого тобi сей свiт не дасть,
Знайдеш в душi своiй яснiше, краще:
Найвищу правду i найбiльшу власть.

Ото й минай все темне, непутяще,
Весь злудний блиск, трiумфи хвилевi,
Все пiдле, самолюбне i пропаще.

І бережи на своiй головi
Вiнок незв’ялий чистоти, i ласки,
І простоти, мов квiти полевi.

У маскарад життя iди без маски,
На торжище цинiзмiв i наруг
Виходь з лiхтарнею з староi казки:

В нiй щезне тiло, появиться дух,
Прозора стане явищ темна маса.
І будь ти людям не суддя, а друг.

І дзеркало, й обнова. Guarda e passa[74 - «Подивись i минай» (iтал.) – цитата з «Божественноi комедii» Данте («Пекло», пiсня ІІІ). – Упоряд.].


* * *

Гуманний будь, i хай твоя гуманнiсть
Пливе з криницi чистоi любови,
Якоi не мутить пиха й захланнiсть.

Гуманний будь не так, як богослови,
Що надприродним лiктем довг свiй мiрять,
Льву такають, а гримають ословi,

Братами мають тих лише, що вiрять
У iх закон, в iх повiстi i чуда,
До «вiчних благ» все ласо зуби шкiрять,

Та цiдять муху, щоб ковтнуть верблюда.
Не те, щоб всiх любив, – се вже надмiру,
А не бажай нiкому зла та худа.

Всiх бляг i брехень не бери на вiру,
На фальш i зраду май порядний дрюк
І не давай з братiв лупити шкiру.

Лише не сердься, не заламуй рук,
Котячу флегму май усе в запасi,
Не вiр облесним, стережися злюк,

А дармоiдам все кажи: А засi!


* * *

Як трапиться тобi в громадськiм дiлi
Здобути голос, вплив якийсь i значнiсть,
Народ вести, снувати плани смiлi,

То пам’ятай i все май ту обачнiсть,
Не вiрити i не дуфать нiколи
На княжу ласку й на народну вдячнiсть.

Бо княжа ласка, як той снiг на поли,
Що вiтер здуе, в пiвдень злиже сонце
І лишить чорний грунт, пустий i голий.

Народна вдячнiсть, ти, фатальний гонче,
Що з злою вiстю все прибудеш вчасно,
А з доброю все спiзнишся доконче!

І не мiркуй, що де ти бачиш ясно,
Там iншим з твого слова засвiтае,
Хаос думок уложиться прекрасно.

Не вiр, що люд твоi заслуги пощитае,
Що задля них одну дрiбну провину
Тобi простить! Вiн судить – не питае.

І знай, коли щасливую годину
Ти прозiвав, щоб iнших взять пiд ноги,
Тебе самого безпощадно в глину

Затопчуть, як камiнчик в брук дороги.


* * *

Ти йдеш у вишукано скромнiм строю
І згiрдно так глядиш на сю пропащу,
Що натяк сам – назвать ii сестрою —

Ти за зневагу приняла б найтяжчу.
Ти чесна! Двадцять вiсiм лiт проживши,
Ти весну молодости вже найкращу

Пустила мимо! Ти пройшла, не пивши,
Поуз криницю втiхи життевоi,
Уста своi презирством зацiпивши.

Чого ти ждеш? Чи ще весни новоi?
Вона минула вже безповоротно.
Ти гордо йдеш, та вже цiпкii звоi

Жаль простяга, та вже тобi турботно,
Вже щось гiрке пiд серце пiдступае,
Сумне, як день, що йде понуро-сльотно.

Чи то не зависть по душi щипае?
Минаеш ту пропащу, мов не бачиш,
А скоса зиркнеш – щось в устах злипае…

Мабуть, вночi до подушки заплачеш!


Ф. Р

Дiвчино, каменю дорогоцiнний,
Затоптаний в болото, тванню вкритий,
Та й досi в блиску свойому нетлiнний!

На тебе я дивлюся сумовитий:
Який багатий скарб чуття й любови
Марнуеться розтоптаний, розбитий!

Огонь, що так горить у твоiй крови,
Нагадуе менi часи старii,
Коли чуття не гнули ще в окови.

Така, як ти, колись в Александрii[75 - Александрiя – мiсто i порт у Єгиптi, на Середземному морi; центр еллiнiстичноi культури та раннього християнства.],
Спiваючи, по вулицях ходила
Пiд iменем Єгиптянки Марii[76 - Марiя Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за iншою версiею – VI ст.) – свята, легендарна блудниця, що 17 рокiв була повiею в Александрii, та згодом у Єрусалимi розкаялася у своiх грiхах та на 47 рокiв усамiтнилася в пустелi за рiкою Йордан. Апокрифiчне житiе Марii Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янськоi мови та включив до збiрки «Три святi грiшницi. Старохристиянськi легенди» (Львiв, 1910).].

І так, як ти, й вона тодi твердила:
«Усiх люблю! Чи бiдний, чи багатий,
До мене йди i попускай вудила

Своiм бажанням! Я не для заплати,
А через той огонь, що в жилах грае,
В своi обiйми рада всiх приняти!

В кого жура сон нiччю пожирае,
Хто радощiв не мае з ким дiлити,
Хто пристрасти пожежею згорае,

Хто в працi гнесь, без дiл не може жити —
До мене йдiть! Я всiм на своiм лонi
Дам рай або про рай хоч хвилю снити».

Благословлю уста твоi червонi
І очi тi безсоромно огнистi —
Двi зорi на рум’янiм небосклонi!

І груди тi прегрiшнi i пречистi,
І стан гнучкий, i смiх – серпанок срiбний,
Що закрива безоднi горя мглистi.

І лад той навiть клясти я нездiбний,
Що впхнув тебе в безодню ту без тями:
З усею поганню вiн був потрiбний,

Щоб розвалить мiцну стiну мiж нами,
І дав нам здибатись, i полюбиться,
І розiйтись розбiжними стежками.

Не раз iще твiй вид менi присниться,
Не раз iще iм’я твое кохане
Прошепчу я тужливими устами.

Благословлю тебе. Де лиш постане
Нога твоя, нехай там радiсть сяе,
Най смiх лунае, хоч i серце в’яне.

І ти не думай, що тебе чекае!
За тим, що щезло, – безхосеннi жалi,
А напередi смерть усiх спiткае.

В бруднiм завулку, в ясному шпиталi
Чи власнiм лiжку – всiм одна дорога!
Найкраща чвiрка не заiде далi.

А ти не дбай, i доки тiльки змога,
Сiй радощi, плекай любовнi мрii
І жаль гони вiд свойого порога

За прикладом Єгиптянки Марii.


* * *

Опiвнiч. Глухо. Зимно. Вiтер вие.
Я змерз. І випало з холодних пальцiв
Перо. І мозок стомлений вiдмовив
Вже послуху. В душi глибока павза.
Нi мозок, нi чуття, нi бiль – нiщо
В нiй не ворушиться. Завмерло все,
Немов гнилий ставок в гущавинi,
Якого темну воду не ворушить
Вiтровий подих.
Але цить! Се що?
Чи втопленики з болотного дна
Встають i з хвиль вонючих простягають
Опухлii, зеленуватi руки?
І голос чути, зойк, ридання, стогiн —
Не дiйсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тiнь голосу, зiтхання,
Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,
Яке болюче!..
«Тату! Тату! Тату!
Се ми, твоi невродженii дiти!
Се ми, твоi невиспiванi спiви,

Передчасом утопленi в багнюцi!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до свiтла нас! Поклич до сонця!
Там весело – нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так – хай тут не гнием!»

Не вийдете на свiтло, небожата!
Не вивести вже вас менi до сонця!
Я сам отсе лежу у темнiй ямi,
Я сам гнию тут, до землi прибитий,
А з диким реготом по моiй груди
Тупоче, б’е моя лихая доля!

І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрiй нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повiй весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграем!
Весняним чаром, спiвом соловейкiв
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощiв на своiх крилах
Нанесемо, коверцем пишнобарвним
Розстелимось пiд твоiми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»

Де ж я тепла вiзьму вам, небожата?
Уста моi зацiпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.


* * *

Як голова болить!
Пожовклi карти
Рукопису старого помаленьку
Перебiгають стомленii очi,
А в головi грижа, немов павук,
Снуе сiтки, немов штукар у тьмi
Пускае синi, бiлi, пурпуровi
Ракети, огняним млинком вертиться,
То вказуе в бенгальськiм свiтлi дикi
Якiсь появи, що з тих карт пожовклих
Зриваються, немов осiнне листя
Пiд подихом хуртовини…
«Прийшов
Святий Матвiй у город людожерiв[77 - Прийшов Святий Матвiй у город людожерiв… – Тут i далi – розлогi ремiнiсценцii з апокрифа «Повiсть про дiяння святих апостолiв Андрiя i Матвiя…», над текстом якого І. Франко працював у час написання твору, готуючи до друку черговий, ІІІ том 5-томового зiбрання «Апокрiфiв i легенд з украiнських рукописiв» (Львiв, 1896—1910), що мiстив апокрифiчнi апостольськi акти (Львiв, 1902).].
А люди тi такi звичаi мали:
Не iли хлiба, не пили води,
А тiлько жерли тiло чоловiче
І кров пили. А хто чужий траплявся
У город iх, то тут його хапали
І, вивертiвши очi, напували
Отруйним зiллям, i в тюрму саджали,
І клали iсти iм траву-отаву».

І вже щеза з перед очей рукопис,
І ту страшну iсторiю читаю
У власнiм серцi: як я заблукався
У город – будь iм’я його прокляте! —
Як очi вибрано менi, щоб я
Не бачив, хто мене i пощо в’яже,
І як замiсто хлiба довго-довго
Я годувавсь iлюзiй диким зiллям.

І ось я темний у тюрмi ридаю,
І не за тим ридаю, що пропало:
Не за свободою, яка нiколи
Свобiдна не була; не за тим щастям,
Що лиш у снах являлось та дразнило.
Лиш те болить мене, що, зведений
До стану травоiдноi худоби,
Я тямки чоловiцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключi, скриплять завiси,
Стукочуть кроки – се сторожа входить.
Хтось шарпнув шнур, що в’яже моi руки,
І роздивля табличку, що до них
Прив’язана. «Три днi ще, i тодi
Час буде вивести його».
Пiшли.
Менi не страшно. Що ж, три днi! Могли
І зараз брать.
А може… може, там
Далеко десь, по той бiк Чорномор’я,
Маленька барка надува вiтрила,
І в нiй сидить спаситель твiй, що чудом
Перепливе безодню, i ввiйде
В останню нiч у сю сумну темницю.
І верне зiр тобi, i скаже: «Встань i вийди!»[78 - «Встань i вийди!» – Алюзiя до евангельськоi оповiдi про смерть i воскресiння Лазаря (Ів. 11. 1—44), який повстав iз мертвих, почувши слова Ісуса: «Лазарю, вийди сюди!» (Ів. 11. 43).]

Ге-ге, колись в легендах так бувало,
Та не тепер! Не надiйся нiчого!
Мовчи i жди!


* * *

Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплее слiвце!
Глибокi рани серця як чудово
Вигоюе – якби ти знав отсе!
Ти, певно б, поуз болю i розпуки,
Зацiпивши уста, безмовно не минав,
Ти сiяв би слова потiхи i принуки,
Мов теплий дощ на спраглi ниви й луки, —
Якби ти знав!

Якби ти знав, якi глибокi чинить рани
Одно сердите, згiрднее слiвце,
Як чистi душi кривить, i поганить,
І троiть на весь вiк, – якби ти знав отсе!
Ти б злiсть свою, неначе пса гризького,
У найтемнiший кут душi загнав,
Потiх не маючи та спiвчуття палкого,
Ти б хоч докором не ранив нiкого, —
Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криеться
У масках радости, байдужости i тьми,
Як много лиць, за дня веселих, миеться
До подушки горючими слiзьми!
Ти б зiр i слух свiй наострив любов’ю
І в морi слiз незримих поринав,
Їх гiркiсть власною змивав би кров’ю
І зрозумiв весь жах в людському безголов’ю,
Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавне
Вiдчути треба, серцем зрозумiть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне…
І iншим би тобi вказався свiт.
Ти б серцем рiс. Мiж бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих[79 - …Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих… – Алюзiя до евангельськоi оповiдi про чудо Ісусового ходiння по водi (Мт. 14. 22—33; Мр. 6. 45—52; Ів. 6. 16—21).],
Так ти б мовляв до всiх плачучих, скорбних, вбогих:
«Не бiйтеся! Се я!»




Із книги «Давне й нове»

Друге побiльшене видання збiрки «Мiй Ізмарагд»

(Львiв, 1911)





Замiсть пролога



СВЯТОВЕЧІРНЯ КАЗКА

Схилившись о вiкно, сиджу я в час вечiрний,
І зiр мiй мчить в простiр глухий, мрячний, безмiрний;
І думи в свiт летять, в хатки низькi й палати,
Як буде мир Христа рожденного вiтати.
Бо вечiр се святий; палае свiтло всюди,
І огник радости у кождiй тлiе груди!

«Ось вiсiмнадцять сот вiсiмдесят три лiта,
Як Той родивсь, що став учитель, свiтло свiта,
Що за слова любви умер на хреснiм древi,
За правду завiщав усi вiнцi терневi!
І справджуеться Твiй завiт болющий, Христе!
Чи в свiтi виросло любви насiння чисте,
Що сiяв Ти, – чи став щасливший, кращий вiн, —
Не знаю; тiлько те осталося без змiн,
Що за кривавий труд заплатою есть голод,
Що волю й дотепер б’е самоволi молот,
Що гонять за любов, за правду висмiвають,
Що втiшнii сумних, голодних ситi лають!»

От так у самотi я думав; в тьмi кiмнати
Так сумно, важко тут те свято зустрiчати
Без слова любого, без друга i без роду;
Я рад був з каменем на шиi скочить в воду.

А втiм, нараз – се що заблисло в моiй хатi,
Мов сонечко зiйшло i блиски лле багатi?
Мiй зiр ослiплений схилився вниз в тiй хвили, —
А втiм, почувся звук, так нiжний, чистий, милий,
Що, мов роса свята, на серце впав зболiле:
«Невже ж ко мнi любов тобi вже надоiла?»

Я зiр пiдняв – i глянь: в надземнiй красотi
Стояла женщина – не в срiблi-злотi,
А в простiм, хоч зовсiм не вбогiм, чистiм строю,
З лицем, осяяним здоров’ям i красою,

І з мисли виразом могучим на чолi,
І з оком, що пройма глуб серця i цiлi
Простори земнii обнять, здаеться, в силi.

«Хто ти? – промовив я. – Слова твоi так милi,
Знайомий так твiй вид, i голос серцю близький, —
Та чи любить тебе я не занадто низький?»

«Нi ти, анi нiхто, менi по роду рiдний,
Коли любить мене не стане сам негiдний.
Та нинi свято; всi веселi, як хто може, —
То й прикро думать так на самотi, небоже.
О, знаю й я той бiль! Недавно сумувала
І я так в самотi, вiдрадоньки не мала.
Хоч я мiж сестрами, як бачиш, не послiдна
Красою й розумом, та що ж, тому, що бiдна,
То й власний рiд мене цуравсь, – i много-много
Днiв так сидiла я серед плачу гiркого…
Та днесь не тi часи, – сьогоднi й я вже маю
Коханую рiдню, – i днесь ii збираю
На братнiй пир. Ходи! І ти ж рiдня менi!»

І понеслись ми враз на крилах херувима[80 - Херувими – друга (пiсля серафимiв) категорiя ангелiв у небеснiй iерархii.],
І став весь руський край у нас перед очима,
Широкий, килимом укритий снiговим,
І небо яснее зорiлося над ним.

«Отсе рiдня моя! Отсе моя держава,
Моi терпiння всi, моя будучнiсть, слава:
Днiстер, Днiпро i Дон, Бескиди i Кавказ,
Отсе – сини моi, мiй чудний рай – для вас!
Любiть, любiть його! Судьби сповниться доля,
І швидко власть чужа пропаде з сего поля!
Не стане тих, що днесь на вас наругу зводять,
І щезне сила iх, мов мгли нiчнi проходять».

І повела вона мене в сiльськii хати.
«Ходiм народовi з тим святом щедрувати!»
Де стрiне бiль, нужду, там i потiху лишить;
Де плач, ридання, жаль – гiркii сльози втишить;
Де чути звук пiсень, там в серцях нехолодних
Розбудить жаль, любов до вбогих i голодних.
І за ii слiдом меншае горе всюди,
Росте надiя, сил бiльшiе в кождiй груди.

«Ходiм до пастирiв народа!» – знов сказала.
В вiконця яснii попiвськi заглядала,
І наче той дзвiнок вечiрньою порою,
Так клич ii лунав, мов поклик той до бою:

«Ставайте дружно всi, i згiдно всi, i смiло, —
Бо ваших рук важке, святе чекае дiло!
Ви – сiль сеi землi! Як звiтрiе вона, —
То чим посолять хлiб iз нового зерна?»

І дальше ми в мiста летiли мiж варстати,
Де тiсно, вогко, де вдень сонця не видати;
І в школи, де то й ум, i злуда в парi блудять;
В палати судовi, де правду й кривду судять;
В варстати духовi, де з слова iз живого
Оружiе кують для чесноти й для злого.
І скрiзь ii слова гули, як крик сумлiння,
То радiсть родячи, то муки i терпiння.

І довго, довго так по краю ми лiтали,
Надii спiвом ми схiд сонця привiтали.
Тодi, всмiхнувшися, вона рекла до мене:
«Чи ще тобi життя таке тяжке й нужденне?
Чи ще ти будеш так журиться самотою?
Не бiйсь, коли ти сам, то знай, що я з тобою!
Хоч все покине, я одна тебе не кину, —
Лиш ти люби мене – свою Русь-Украiну!»

І на чоло мое свiй поцiлуй надземний
Зложила – й я збудивсь в холоднiй хатi темнiй.




Із циклу «Поклони»



ПОЕТ МОВИТЬ:

Вниз котиться мiй вiз. Пов’яли квiти,
Лiта на душу накладають пута.
Вже не менi в новi свiти летiти!
Вiйну з життям програв я, любi дiти!
Cosa perduta![81 - Пропаща справа! (Лат.). – Упоряд]

З яким же запалом я йшов до бою!
Як рвалася вперед душа вiтхнута!
Горiло серце чистою любвою!..
І що ж здобув? Лишив що за собою?
Cosa perduta!

Не дав мороз моiм листкам розвиться,
Квiтки моi побила буря люта!
Не довелось геройським боем биться,
Ламаться звiльна мусив, ржою вкриться —
Cosa perduta!

З дрiбних шпигань моi повстали рани,
Частками жерла мое серце скрута…
Я й сам не знав, де тi моi тирани?
З дрiбних огнив сплелись моi кайдани!
Cosa perduta!

Украiно, моя сердечна нене!
Не лай мене, стражденна, незабута,
Що не дало мое життя злиденне
Того, що ждати ти могла вiд мене!
Cosa perduta!


УКРАЇНА МОВИТЬ:

Мiй синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарiкав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався, —
Чого ж ти iншого чекав?

Сам знав, що гола я i вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтiв служить менi.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарiкать на мене глупо…
Просила я тебе чи нi?

І що тобi за кривда сталась?
Що пiдняли на тебе галас:
«Не любить Руси вiн нi раз!»[82 - «Не любить Руси вiн нi раз!» – Натяк на скандальну ситуацiю, що склалася навколо Франковоi гострополемiчноi заяви «Не люблю русинiв. <…> Навiть нашоi Руси не люблю так i в такiй мiрi, як це роблять або вдають, що роблять, патентованi патрiоти», висловленоi в автобiографiчнiй передмовi «Nieco o sobie sAmym» («Дещо про себе самого» до польськомовноi збiрки оповiдань «Obrazki galicyjskie» («Галицькi образки»; Львiв, 1897).]
Наплюй! Я, синку, лiпше знаю
Всю ту патрiотичну зграю
Й цiну ii любовних фраз.

Що проживеш весь вiк убого?
Значить, не вкрав нiщо нi в кого,
А чесно працював на хлiб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого «я» найкраща частка
З тобою враз не ляже в грiб.


РЕФЛЕКСІЯ

Важке ярмо твое, мiй рiдний краю,
Нелегкий твiй тягар!
Мов пiд хрестом, отсе пiд ним я упадаю,

З батькiвськоi руки твоеi допиваю
Затроений пугар.

Благословлю тебе! Чи ждать тобi ще треба
Поваги й блиску вiд будущини,
Чи нi, – одного лиш тобi благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бiгли геть вiд тебе
Твоi найкращii сини.

Щоб сiячiв твоiх iх власне поколiння
На глум не брало i на смiх.
Щоб монументом iх не було те камiння,
Яким в вiдплату за плодючее насiння
Ще при життю обкидувано iх.


СІДОГЛАВОМУ[83 - Ця поетична iнвектива адресована Юлiяновi Семеновичу Романчуковi (1842—1932) – украiнському громадсько-полiтичному дiячевi, пословi до австрiйського парламенту, одному з лiдерiв галицьких народовцiв, спiвзасновникiв «Просвiти», газети «Дiло» та iнiцiяторiв «Новоi ери» (украiнсько-польськоi полiтичноi угоди, укладеноi 1890 р.), який у вiдповiдь на контроверсiйнi зiзнання І. Франка в статтi «Nieco o sobie sAmym» (див. примiтку до вiрша «Украiна мовить:») виступив зi звинувачувальною статтею «Смутна поява» (Дiло. – 1897. – 13. V), у якiй закидав Франковi вiдсутнiсть патрiотизму. Назва вiрша пояснюеться тим, що в часi його написання Ю. Романчук мав сиве волосся.]

Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патрiот,
А я собi собака.

Ти, брате, любиш Русь,
Як хлiб i кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.

Бо твiй патрiотизм —
Празнична одежина,
А мiй – то труд важкий,
Гарячка невдержима.

Ти любиш в нiй князiв,
Гетьмання, панування, —
Мене ж болить ii
Вiдвiчнее страждання.

Ти любиш Русь, за те
Тобi i честь, i шана,

У мене ж тая Русь —
Кровава в серцi рана.

Ти, брате, любиш Русь,
Як дiм, воли, корови, —
Я ж не люблю ii
З надмiрноi любови.


ЯКБИ…

Якби само великее страждання
Могло тебе, Вкраiно, вiдкупити, —
Було б твое велике панування,
Нiкому б ти не мусила вступити.

Якби могучiсть, щастя i свобода
Вiдмiрялись по мiрi крови й слiз,
Пролитих з серця i з очей народа, —
То хто б з тобою супiрництво знiс?

О горе, мамо! Воля, слава, сила
Вiдмiрюються мiрою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’есь з темноi юрби.

Та працi тоi, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твiй,
А кiлько нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзi чужiй!


ДЕКАДЕНТ



(В. Щуратовi)[84 - Щурат Василь Григорович (1871—1948) – украiнський поет i перекладач, лiтературознавець, педагог, дiйсний член НТШ (з 1914), голова НТШ (1915—1923), перший ректор Львiвського таемного унiверситету (1921—1923). Вiрш викликано статтею В. Щурата «Лiтературнi портрети. І. Іван Франко» (Зоря. – 1896. – № 1, 2), у якiй автор, аналiзуючи поезii збiрки «З вершин i низин», назвав один iз ii циклiв – «Зiв’яле листя» – «об’явом декадентизму в украiнсько-руськiй лiтературi». Хоча критик таким чином прагнув пiдкреслити модерний характер та мистецьку майстернiсть майбутньоi «лiричноi драми», позицiонувати ii в контекстi загальноевропейських лiтературно-естетичних тенденцiй зламу ХІХ—ХХ ст., Франко сприйняв його оцiнку як закид у занепадницьких настроях. Свою позицiю В. Щурат детальнiше розтлумачив у статтi «Поезiя зiв’ялого листя в виду суспiльних завдач штуки» (Зоря. – 1897. – Ч. 5—7), а на iнвективу «Декадент» вiдповiв полемiчним вiршем «Се не декадент» (Зоря. – 1897. – Ч. 5).]


Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне пiдшукав та вчене,
І Русi возвiстив: «Ось декадент!»

Що в моiй пiснi бiль, i жаль, i туга —
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та е в нiй, брате мiй, ще нута друга:
Надiя, воля, радiсне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити
Нi шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справдi жити,
А боротьби життя менi не страх.

Хоч часто я гiрке й квасне ковтаю,
Не раз i прiв, i мерз я, i охрип,
Та ще ж оскомини хронiчноi не маю,
Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мiй поклик: праця, щастя i свобода,
Я хлопський син, пролог, не епiлог.

Я з п’ющими за плiт не виливаю,
З iдцями iм, для бiйки маю бук,
На празнику життя не позiваю,
Та в бiдностi не опускаю рук.

Не паразит я, що дурiе з жиру,
Що в буднi тiлько й дума про процент,
А для пiсень на «шрррум» настроiть лiру.
Який же я, до бiса, декадент?


МОЇЙ НЕ МОЇЙ

Поклiн тобi, моя зiв’яла квiтко,
Моя розкiшна, невiдступна мрiе,
Остатнiй се поклiн!
Хоч у життю стрiчав тебе я рiдко,
Та все ж менi той спогад серце грiе,
Хоч як болючий вiн.

Тим, що мене ти к собi не пустила,
В моiх грудях зглушила i вгасила
Любовний дикий шал,
Тим ти в душi, сумнiй i одинокiй,
Навiк вписала ясний i високий
Жiночий iдеал.

І нинi, хоч нас дiлять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злii змори,
Тебе шука душа,
І до твоеi грудi припадае,
У стiп твоiх весь свiй тягар скидае,
І голос твiй весь плач ii втиша.

А як коли у снi тебе побачу,
То, бачиться, всю злiсть i гiркiсть трачу
І викидаю, мов гадюк тих звiй;
Весь день мов щось святе в душi лелiю,
Хоч не любов, не вiру, не надiю,
А чистий, ясний образ твiй.


НЕНАЗВАНІЙ МАРІЇ

Хоч забудеш ти за мене,
Я за тебе не забуду;
Незлiченними гадками
Все тобi являться буду.

Сизий голуб промайне,
Ти згадаеш, моя мила:
«А вiн так любив мене!
Чом його я не любила?»

Божа пчiлка над цвiток
Пролетить, i ти спом’янеш
Свое слово: «Цить там, цить,
Бо нiчого не дiстанеш!»

На стiнi павук снуе
Претонiсiнькую сiтку,
І згадаеш ти свое
Нудьгування в своiм свiтку.

Чи комарик забринить
На вiкнi твоiм весною —
Ти згадаеш: «Так спiвав
Вiн, сумуючи за мною».

Чи закракае ворона,
То згадаеться тобi:
«Чом же я [i]з ним зiрвалась
Ік життьовiй боротьбi?»

Чи камiнчик в воду кане,
Ти згадаеш лиш одно:
«Як я в те багно погане
Провалилась аж на дно!»

Не гони тих дум вiд себе —
Все одно не вiдженеш:
В супроводi iх, сумная,
Аж до гробу доплинеш.

І як блискавка заблисне,
То в ii огнi громовiм
Ти побачиш нехотя
Образ мiй в вiнцi терновiм.


ДО МУЗИ

Знов кличеш ти мене, моя богине,
В непроходимi нетрi тих часiв,
Де правда родиться i правда гине
І де луна iгровище бiсiв.

У свiт краси й гидоти, в море сине,
В аркани злуд, у тайники лiсiв,
В вир пристрастей, в огонь, що ввiк не стине,
І в заколот небесних поясiв.

Нехай i так! Пiдем, моя ти люба!
Скуштуемо ще раз утiх земних
І зирнемо в той вир, де всьому згуба.

Ще раз пройдем по сховищах тiсних,
Де жах i жаль, i мрii, й дiйснiсть груба,
І втомимось, i заснемо по них.




Із циклу «Паренетiкон»[85 - Паренетiкон (букв. збiрка моральних повчань; вiд грецьк. parainеo – повчаю, заохочую). Ймовiрно, що назва циклу iнспiрована «Паренезисом» св. Єфрема Сирина (бл. 306—373) – збiрником повчальних висловлювань, переважно духово-аскетичного характеру. Бiльшiсть творiв циклу – варiяцii на тему (а то й вiльнi вiршовi переклади) морально-фiлософських рефлексiй, настанов та афоризмiв iз буддiйськоi «Дгаммапади», проповiдей християнських отцiв церкви (Івана Златоуста, Єфрема Сирина), староруського «Ізмарагду» (ХІІІ—ХV ст.) та iн. пам’яток середньовiчноi лiтератури.]



* * *

Не слiд усякого любити без розбору.
Як добрi щепи садiвник плекае?
Так, що всi зайвi паростi втинае,
Щоб добрi соки йшли все вгору, вгору.

Господь сказав: «Яка тобi заслуга,
Коли кохаеш свого брата, друга?
А ви любiте своiх ворогiв!»
Подумай добре, що Господь велiв!

Не мовив: «Моiх ворогiв любiте!»
Отсе, брати, ви добре розумiйте,
Що ворог Божий, ворог правди й волi
Не варт любови вашоi нiколи.


* * *

Немае друга понад мудрiсть,
Нi ворога над глупоту,
Так, як нема любови в свiтi
Над матiрню любов святу.

Не дiлиш мудрости з братами,
Їi злодii не вкрадуть,
Їi не згубиш по дорозi,
Вона свобiдна серед пут.

Вона магнет посеред моря,
Найкращий скарб, безцiнний дар,
Огнище тепле в студiнь горя,
Холодна тiнь у страстей сквар.

Без неi все життя пустиня,
Так, як пустий без друга шлях,
І як твiй дiм пустий без сина,
І як пустий дурного страх.


* * *

Хто в першiй життя четвертинi
Знання не здобув,
А в другiй життя четвертинi
Майна не здобув,

А в третiй життя четвертинi
Хто чесним не був,
Той скаже в четвертiй: «Бодай я
І в свiтi не був!»


* * *

О чоловiче, коли спиш, чи чуеш,
Як у твiй дiм скрадаються злодii?
Так само не почуеш, як прийде
Той ангел смерти, i чи молодii,
Чи то старi лiта твоi урве.
Щаслива молодiсть днем нинiшнiм живе:
«Сьогоднi iжмо, пиймо й веселiмся,
А тим, що завтра буде, не журiмся».
Ще ж коли молодости хто не втратив,
І досвiдом життя свое збагатив,
І в старостi зберiг ество людини,
Той не боiться смертноi години.


СТРОФИ

1

Пурпуром сонечко сходить,
Пурпуром криеться в морю;
Так будь i ти все спокiйний —
В щастю i в горю.

2

Мужню силу хоч похилить горе,
Та не зломить, в пiдлiсть не поверне;
Так i свiчку хоч схили додолу,
Свого свiтла вниз вона не зверне.

3

Обрубане дерево знов зеленiе,
І мiсяць iз серпа знов повний стае;
Се бачачи, чеснi, не тратьте надii,
Хоч доля гнiвная вас гонить i б’е.

4

Не цураеться правди мудрець,
Хоч вона й з уст дитинячих буде, —
Так як в нiч, коли сонце зайшло,
Каганця не цураються люде.

5

Добру науку приймай, хоч ii i вiд простого чуеш;
Злоi ж на ум не бери, хоч би й святий говорив.

6

Хто мае мудрiсть, а з неi
Ближнiм не хоче вдiлити,
Той мае скарб многоцiнний,
В мiх шкуратяний зашитий.

7

Мудрiсть захована,
Золото в скритку —
Однаковiсiнько
Суть без пожитку.

8

Дурний, хто, помилок лякаючись,
Не смiе братися до дiла, —
Так, як би я не iв, лякаючись,
Щоб кришка в голосницю не влетiла.

9

Не пливе супроти вiтру
Запах цвiтiв i кадила, —
Але йде по всiх усюдах
Добра слава, добрi дiла.

10

Навiть той, хто в призначення вiрить,
Все ж трудитися мусить постiйно:
Адже ж бачиш i сам, що без труду
Не горить i сухее полiно.

11

Не звикай утертими стежками
Йти за другим слiпо, як у дим,
Бо як стануть пастухи вовками,
Треба вiвцям пастися й самим.

12

Бережи маеток про чорну годину,
Та вiддай маеток за вiрну дружину;
А себе довiчно бережи без впину;
Та вiддай майно, i жiнку, й себе за Вкраiну.

13

Гiсть, дитя, i цар, i жiнка
Мають всi один звичай:
Є що чи нема – байдуже,
Їм усе лиш дай та дай.

14

Хто духом низький, не мiшайся там,
Де е високих трони;
Та ж чобота нiхто не надiва
Замiсть корони.

15

Та й глупi ж тi багатирi,
Що люблять спать на подушках!
Я спав лиш на однiм перi,
І твердо так було, що страх!

16

Щасливий той багач подвiйно:
Пiч повна дров, огонь горить, гогоче;
А в мене лиш одно полiно,
Та й те горiть не хоче.

17

Отрута е зле вивчена наука,
Отрута е нестравлена iда;
Для бiдних трута – взаiмна порука,
Старому трута – жiнка молода.

18

Скупий – не пан своiх засiкiв повних,
А сторож, i приставник, i невольник.

19

Книги – морська глибина:
Хто в них пiрне аж до дна,
Той, хоч i труду мав досить,
Дивнii перли виносить.

20

Хто власного ума не мае,
То з книг не вийде ум йому;
Хто е слiпий на обi оцi,
То що по дзеркалi йому?

21

Клониться дерево, плодом обтяжене;
Чесний, розумний, i ти так клонись!
Висохле древо, безмiзкii голови
Зломляться, та не похиляться вниз.

22

Великi дерева шануй,
Що плiд дають i в спеку тiнь;
А як i плiд, бува, хибне,
Чи ж тiнь сама не е добром?

23

Мухи сiдають на ранах,
Пчоли на цвiтах пахучих;
Добрий все бачить лиш добре,
Пiдлий лиш пiдле у iнших.

24

Як вiйсько скликае труба,
Так ангелiв Божих скликають
Сердечнi слова.

А в гуслi та флейти де грають
І брата осуджують – там
Приховок чортам.

25

Лихвар i п’яниця —
Се два побратими:
Сам чорт побратимство
Зв’язав помiж ними.

26

На двое сотворено Богом вино:
Розумним на радiсть, на згубу дурному;
Багатство – на двое теж дане воно:
На добро милосердним, на згубу скупому.

27

Як вiд лютого татарина,
Що шаблюкою маха,
Всi тiкають безоружнii,
Так тiкай ти вiд грiха.

28

Хто з всiми добрий хоче буть,
Той швидко втратить добрий путь.

Не може при добрi той жить,
Хто хоче злу й добру служить.

Бо хтiвши догодить обом,
Вiн швидко стане зла рабом.

29

Вiд слона на тисяч п’ядей,
Вiд коня на сто тiкай,
Вiд вола на десять п’ядей,
Зла й на очi не видай.

30

Як метiль прошумить,
Так загине за мить
Злий, сльозами людськими годований,
Щезне й слiд весь по нiм…
Але добрий – се дiм,
На скалi вiковiчно будований.

31

Як запорохи чоловiк
Знести не може у очох,
Так гордости в душi людськiй
Не зносить Бог.

32

Хоч би й мертвого мiг гнiвливий воскресить,
То Бог його за гнiв його вiдкине;
В гнiвливе серце помисл злий, як нетля в свiтло, лине, —
Сама згорить, а свiтла не згасить.

33

Хоча б ти i муки тяжкi потерпiв,
А брата свойого не любиш,
То все ж ти на вiчне життя не доспiв,
Лиш дармо дочасне загубиш.

34

Як та опука вiд скали
Вiдскакуе вiдлого,
Так кривда людська все паде
На кривдника самого.

35

Огневi, що лiси палить,
На помiч вiтер ще спiшить,
Та каганець вiн загасить.

Так сильний сильного скрiпля,
Король рятуе короля,
Слабого ж топче i валить.

36

Наче вiз без колiс
Не покотиться до суду,
Так своеi судьби
Не дiйдеш без працi й труду.

37

Молодiсть у бiдностi —
Без мами дитина,
Старiсть у бездiтностi —
То гiрка година.

38

Ти сто людей побив у бою
І тим пишаешся, герою?
Ось сей лиш власну пристрасть поборов,
І над тобою вiн горою.

39

Купа дров i жура —
Що з тих двох тяжче е?
В дровах труп лиш згора,
А в журi все житте.

40

Тi, що крiзь помилки до правди добиваються,
Мудрецями називаються;
А тi, що в своiх помилках угурнi,
То справжнi дурнi.

41

Хто в добрiй вiрi жив, а в злих дiлах,
Той був неначе без очей лице;
Хто в добрiй вiрi жив, а в злих дiлах,
Той воду лив у збан, в якiм розбив денце.

42

Як полоняник, що його в неволю
Ведуть, думками в рiдний кут лiтае,
Так той, що читанням книжок святих занятий,
Все в царствi правди i добра витае.

43

Вода, що довго капае на камiнь
І в каменi проверчуе дiру,
Отак, хто книги праведнi читае,
З болота буденности вилiтае,
З душi брудоту й погань вимiтае,
Що уподоблюе його звiру.

44

Хоч хто мудрий у життi, а письма не знае,
То вiн буде мов той плiт, що пiдпор не мае.
Бо як плiт той без пiдпор вiтер валить скорий,
Так безграмотний паде без знання пiдпори.

45

Цареву тайну берегти порадно,
Бо зрадникiв карають безпощадно;
Та славу Божу тайною покрити —
Се злочин, мов у землю скарб зарити.
Караеться не раз найгiрш усiх,
Як непростимий, проневiрства грiх.

46

Хоч би ти попiл iв i землю гриз,
А не позбувся злости,
То не заслужиш ти у праведних
Одного «Бог да прости!».

47

«Блаженний той, хто дба про душу слуг своiх», —
Так сказано в Письмi Святому.
Та горе тому,
Хто нiби дба про душу iх,
А тiло працею надмiрною втомляе,
Тiлесним недостатком оскорбляе.

48

Краще малее надбання
З ласкою Бога набути,
Як незлiченне багатство
Серед проклять загорнути.

49

В здоровому тiлi здорова душа,
Та часто бувае не варта гроша.
В уломному тiлi бувае душа,
Що красою свiт весь i Бога втiша!

50

Хоч би все небо папером було,
Хоч би все море чорнилом було,
Зорi б на пера всi перекувать,
Ангели б сiли там пiр’ям писать,
То не списали б – так мудрий прорiк —
Мудрости Божоi ввiк.




Із циклу «Притчi»



ПРИТЧА ПРО ЖИТТЯ

Було се в Індii.
Степом безлюдним
Йшов чоловiк. І враз напав на нього
Голодний лев. Побачивши звiрюку
Ще здалека, почувши рик ii,
Почав тiкати чоловiк щодуху.
Тiкаючи, наскочив вiн нараз
На глибоченну балку. Не було
Часу вертати, не було де скриться,
А звiр вже близько. Бачить чоловiк,
Що зо стiни безоднi, зо стрiмкого
Скального обриву худа берiзка
В щiлинi виросла й вершок зелений
Понад безодню к сонцю пiднiмае.
Не довго думаючи, вiн чепився
За ту берiзку; держачись руками
За пень ii, повис над гирлом темним,
Аж поки, бовтаючи там ногами,
На щось твердого крихту не оперся.
Тодi аж вiдiтхнув, i дрож смертельна
Потрохи втихла. І почав тодi
Сiрома озиратися довкола,
Де вiн i що з ним?

Перший зирк його
Впав на корiння деревця, що в ньому
Була його единая опора.
Що за притичина? Глядить: двi мишi,
Одна бiлява, друга чорна, пильно,
Запопадно, i ненастанно, й прудко
Гризуть корiння того деревця,
Лапками землю порпають, працюють,
Немов нанятi, щоб його пiдпору
Пiдгризти, пiдкопати, повалити.
І похололо в того чоловiка
На серцi, бо в тiй хвилi лев розжертий
Надбiг над пропасть, i його побачив,
І лютим ревом вiдгомiн збудив.
Не мiг його дiстати, але люто
Глядiв згори, скакав i землю гриз,
Ждучи, аж вiн угору знов пiдлiзе.

І глянув вниз у пропасть чоловiк.
І бачить, що на днi тiеi балки
Страшна гадюка в’еться i широко
Пащеку рознимае, жде лише,
Щоб вiн упав для неi на поталу.
Померкло в головi у чоловiка,
За серце стисло, i холодним потом
Все тiло облилось.

Та враз почув,
Що те, о що опер вiн ноги, якось
Ворушиться. Зирнув, аж пробi! Се
Гадюка, звита в клубок, що в щiлинi
Дрiмала. Рад був скрикнуть чоловiк,
Та голос в горлi задушив переляк.
Рад був молиться, та тривога вбила
Побожну думку. Наче труп холодний,
Вiн висiв, певний, що в найближчiй хвилi
Корiння мишi пiдгризуть, гадюка
У ногу вкусить, сил його не стане,
І вниз вiн упаде, змii в пащеку.

А втiм – о диво! На гiлках берiзки
Побачив той нещасний чоловiк
Гнiздо чмелiв. У щiльнику малому
Було там трохи меду, а чмелi
Всi полетiли в поле за пожитком.
І закортiло чоловiка того
Покушать меду. Вiн всiх сил добув,
Пiднявся трохи вгору, i устами
Досяг щiльник, i ссать його почав.
І враз немов рукою вiдняло
Йому вiд серця. Солодощi меду
Заставили його про все забути:
Про льва, що вив йому над головою,
Про мишi, що його пiдпору гризли,
І про дракона, що внизу грозив,
І про гадюку, що у стiп сичала.
Про все, про все забув той чоловiк,
Найшовши в тих краплинах медових
Несказанну, високу розкiш раю.

Готама Будда[86 - Будда (санскр. букв. просвiтлений; справжне iм’я Сiддхартха Гаутама) (623—544 до Р. Х.) – iндiйський царевич, що внаслiдок духового самовдосконалення сягнув божественного просвiтлення; засновник аскетичного релiгiйно-фiлософського вчення – буддизму. В уста Будди І. Франко вкладае моральний висновок своеi притчi, оскiльки ii прототекстом була буддiйська за походженням, хоч i дуже популярна в християнському свiтi (зокрема, завдяки старохристиянському духовому роману «Варлаам i Йоасаф», до складу якого увiйшов один iз ii варiянтiв) притча про чоловiка в криницi (балцi), вiдома також як притча про однорога. Лiтературнiй iсторii цiеi притчi І. Франко присвятив кiлька грунтовних наукових студiй.], Азii свiтило,
Очима духа бачив сю пригоду
І своiм вiрним так про неi мовив:
«Сей чоловiк, брати, – то кождий з нас.
Життя важке, природа нам ворожа
І тисячi пригод i небезпек
З усiх бокiв усе нас окружають,
Як того мужа, що там в балцi висiв.
Голодний лев над нами – то е смерть;
Дракон внизу – то вiчне забуття,
Що кождого нагрожуе пожерти,
А мишi, чорна й бiла, – день i нiч,
Що ненастанно вiк наш пiдгризають,
А та гадюка пiд ногами, браття, —
То наше власне тiло, непостiйне,
Слабе i хоре, що нам в кождiй хвилi
Назавсiди вiдмовить може служби.
А та берiзка, за яку вчепившись,
Мiркуемо спастися вiд заглади, —
Се людська пам’ять – щира, та коротка.
Нема нам виходу iз того горя,
Нема рятунку. Та одно лиш нам
Лишилось, те, чого нiяка сила,
Нiяка нам пригода взять не може:
Се чиста розкiш братньоi любови,
Се той чудовий мiд, якого крапля
Розширюе життя людське в безмiр,
Пiдносить душу понад всю тривогу,
Над всю турботу iз-за дiл минущих —
В простори, повнi свiтла i свободи.
Хапайте сквапно краплi тi, брати!
Бо лиш в тому, що серце ваше чуе,
Чим груди повнi, чим душа живе, —
У розкошi любови та бажанню
Братерства, у надii, у змаганню
До вищих, чистих сфер, – лежить ваш рай».


ПРИТЧА ПРО ЛЮБОВ

До Йосифа[87 - Йосиф Прекрасний – у традицiях юдаiзму, християнства та iсламу – улюблений син Якова та Рахилi, якого брати через заздрiсть продали в рабство, де його було полишено на повiльну смерть у копанцi (ровi); перепроданий египетському вельможi, начальниковi варти фараона Потiфаровi (Пентефрiю), Йосиф невдовзi став улюбленцем свого пана, та через залицяння його дружини втратив довiру й знову опинився в темницi; проте, завдяки своiй мудростi i вродi, по довгих поневiряннях став правителем Єгипту. Франкова притча – лiтературна варiяцiя апокрифiчного житiя Йосифа Прекрасного, мотиви якого поет використовуе у своему творi.] в Єгиптi так
Сказав облесливий дворак:

«Ах, пане, страх тебе люблю
За добрiсть, за красу твою!»

Та Йосиф знав цiну тих слiв
І двораковi вiдповiв:

«Минувше ти збудив сумне…
Мiй друже, не люби мене!

Отець любив мене й жалiв —
За се братiв на мене гнiв.

За се в ровi я смерти ждав,
За се невольником я став.

Потiм Пентефрiя жона —
Любила страх мене вона,

Та за любов ii дарму
Попав я на сiм лiт в тюрму.

Тож нинi… щиро признаюсь,
Любви твоеi страх боюсь!»


ПРИТЧА ПРО КРАСУ

Арiстотель-мудрець[88 - Арiстотель (384—322 до Р. Х.) – давньогрецький фiлософ; учень Платона, вихователь Александра Македонського, засновник перипатетичноi школи (Лiкею).] Олександра[89 - Александр Македонський (Олександр ІІІ Великий) (356—323 до Р. Х.) – цар Македонii, видатний полководець, засновник найбiльшоi iмперii античности. Домашнiм учителем Александра при дворi його батька, царя Фiлiпа II, був Арiстотель. Ймовiрно, що сюжетна основа Франковоi притчi – апофтегма з рукопису Киiвського Михайлiвського монастиря з особистоi бiблiотеки письменника.] навчав
І такий у альбом йому вiрш написав:

«Бiльш, нiж меч, i огонь, i стрiла, i коса,
Небезпечне оружжя – жiноча краса.

Тiлько мудрiсть, наука i старшi лiта
Подають проти неi мiцного щита».

Арiстотель-мудрець по садочку гуля, —
Бач, Аглая iде i очима стрiля!

Та Аглая, котроi надземна краса
Звеселяе людей i самi небеса;

Та iдких ii слiв i шпаркого ума
Всi боялися, навiть цариця сама.

Арiстотель дiвчинi гаразд придививсь,
Як повз нього iшла, низько iй поклонивсь

І промовив: «Аглае, благаю, молю!
Над всю мудрiсть, над сонце тебе я люблю.

На часок-волосок вволи волю мою, —
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!»

Усмiхнулась Аглая. «Се ж почесть менi,
Що на мнi зупинив своi очi яснi

Той мудрець, що пишаесь ним Грецiя вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.

Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тiй хвилi сповни.

По саду тiм, де в’ються дорiжки крутi,
Пiвгодини мене провози на хребтi».

Усмiхнувся мудрець. Дивнi примхи в дiвчат!
Та дарма! Обiцявсь, то вже годi бурчать.

І хламиду вiн зняв, i рачкуе пiском,
Його очi Аглая закрила платком,
І сидить на хребтi, й поганяе прутком.

Так заiхали враз аж на площу садка,
Де пiд тiнню дерев край малого ставка

Олександер сидiв, його мати й весь двiр, —
Срiбний смiх там лунав, i пiснi, й бренькiт лiр.

А Аглая кричить: «Ну, мiй ослику, ну!»
Ще мiнуточки двi! Ще мiнутку одну!»

Аж у круг дворакiв його дiвка пуста
Завела, i зiскочила живо з хребта,

І платок iз очей поспiшилася знять…
Що там смiху було, то й пером не списать.

Арiстотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вiрш написав:

«Бiльш, нiж меч, i огонь, i стрiла, i коса,
Небезпечне оружжя – жiноча краса.

Анi мудрiсть, наука, нi старшi лiта
Не дають проти неi мiцного щита.

Се я сам досвiдив. Лиш мертвець та слiпець
Може буть проти неi надiйний борець».


ПРИТЧА ПРО РАДІСТЬ І СМУТОК[90 - Джерело твору – «Слово н?коего отца къ сыну» зi староруського «Ізмарагда».]

Два сусiди жили поруч себе рядом:
Сей весiлля справляв, а другий похорон.

В однiй хатi ридання i плач над мерцем,
В другiй хатi музика i спiв над вiнцем.

Тут на мари мертвого кладуть i голосять,
Там до шлюбу рушають i дари виносять.

Одним шляхом везуть i труну, й молодят,
Один пiп погребе й буде шлюб iм давать.

І веселi, й сумнi вернуть з церкви ураз,
І певнiсько сi й тi спiльно вп’ються за час.

Се не казка, брати, тiлько образ, мабуть,
Як у парi в життi смутки й радощi йдуть,
І сi й тi до одного кiнця нас ведуть.


ПРИТЧА ПРО СІЯННЯ СЛОВА БОЖОГО

Пiшов сiвач на поле й сiм’я сiяв,
Та вiтер сiм’я десь-кудись розвiяв:

Одно попадало на битi шляхи,
І се небеснi поклювали птахи;

Друге упало на тверде камiння,
І нiкуди йому було пустить корiння;

А трете в мокре мiсце всiменило,
Там, не принявшися, воно зогнило.

Найбiльша ж часть на грунт плiдний упала
І труд багатим плодом увiнчала.

Сей образ – перша притча то Христова[91 - Перша притча Христова – евангельська «Притча про сiяча» (Мт. 13. 4—9, 18—23; Мр. 4. 3—20; Лк. 8. 5—15) – безпосередне джерело Франкового твору.],
Вона була пророцька щодо слова.

Сам вiн був сiвачем у своiм краю,
Та, мов на камiнь, у жидiвську зграю

Слова його неслися i щезали;
Жиди в них правди скритоi не взнали.

А що по свiтовому роздорожжу
Розсипалось тих слiв, то птицю Божу,

Усiку ересь тiлько годувало,
Та плоду нiякого не давало.

А що по мокрiм мiсцi гниль пожерла —
Се тi, в яких душа в живих умерла,

Пихою вбита, лiнощами й глумом, —
Таких i пам’ять пропадае з шумом.

Лиш тi, що тихi серцем i душею,
Всiх годували працею своею,

Самi собi похвал не голосили,
Та в своiм серцi духа не гасили,

Не боячись ненависти обуха,
Христовi спадкоемцi в царствi духа.




Із циклу «Легенди»



ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

1

Олександер Великий[92 - Олександер Великий – Див. примiтку до «Притчi про красу». Сюжетна основа «Легенди про вiчне життя», як i «Притчi про красу», – легенда з рукопису Киiвського Михайлiвського монастиря з особистоi бiблiотеки письменника.] весь свiт звоював
І отсе в Вавилонi, мов бог, раював.

А побожний аскет вiк в пустинi прожив
І молитвою й постом богинi служив.

Наче сонце, що разом прогонюе тьму,
Так богиня в опiвнiч явилась йому.

Прихилилась i мовить: «Мiй вiрний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаеш чого?»

Аскет мовить:
«Хоч яке се життя i трудне, i сумне,
Дай, щоб старiсть i смерть оминули мене».

Богиня мовить:
«Ну, як се в тебе дар найцiннiший з усiх,
На ж тобi сей малий золотистий горiх.

Одну нiчку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горiх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобi молодим вiчно жити воно».

2

Цiлий день промовчав, i не спав усю нiч,
І готовивсь аскет на великую рiч.

Ось огонь розпалив iз пахучих полiн,
І кадило в огонь щедро кидае вiн,

І закони Господнi проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумнiви в серцi повстали страшнi:
«Вiчно жить – молодим – ну, пощо се менi?

Чи вертати у свiт, де пануе борба?
Чи ось тут вiчно жить? Се ж безумство хiба!

О богине, прости! Я згрiшив, бачу сам!
Та безцiнний твiй дар комусь iншому дам.

У нас цар молодий, богорiвний наш цар!
Богорiвним зовсiм його зробить твiй дар.

Мiлiонам вiн сонце, життя е нове,
Для добра мiлiонiв хай вiчно живе».

3

Олександер Великий весь свiт звоював,
Та дiвчини рабом себе вiн почував.

Персiянки Роксани[93 - Роксана – бактрiйська царiвна, яка 327 р. до Р. Х. стала дружиною Александра Македонського. Вiдома своею жорстокiстю й пiдступнiстю. За ii наказом була вбита ii суперниця Статира.] предивна краса
В його серцi горить, мов пожар, не згаса.

У обiймах його та красуня горда
Наче тае, на груди його припада;

Та хвилина мине, i вiн чуе, що ось
В ii серцi вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких вiд любви i жаги,
Дикi iскри горять, наче злi вороги.

З ii уст вилiтають бажання страшнi —
Се бажання пожарiв, убiйства, рiзнi.

Їй опертись король не здолiе й на мить:
Там згорiв Персеполь! Завтра Суза згорить![94 - Персеполь i Суза – давньоiранськi мiста, резиденцii перських царiв династii Ахеменiдiв, зокрема Дарiя. Бл. 330 р. до Р. Х. були захопленi, спаленi й зруйнованi вiйськом Александра Македонського.]

Клiта[95 - Клiт – командувач кiнноти Александра Македонського, його молочний брат, який урятував царевi життя в битвi при Гранiку (334 р. до Р. Х.); 328 р. до Р. Х. Александр убив його на бенкетi за вiдмову дотримуватися схiдних церемонiй.] вбив при винi! Чи любов се, чи чад?..
День у день iз небес його кидае в ад.

4

Олександер Великий богинi моливсь:
«Дай, богине, щоб нинi весь свiт проваливсь!

Або дай, щоб скiнчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змiя?

Чом мiняеться так, кiлько е в днi годин?
І чи в серцi ii я паную один?»

В тiй хвилинi аскет перед ним опинивсь
І покiрно царю до землi поклонивсь.

«Вiчно жий, царю мiй! Хай твоi вороги
Згинуть! Ось тобi дар вiд твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горiх —
Вiд богинi се дар! Моя гордiсть, мiй грiх».

І вiн все розповiв, вiдки мае сей плiд,
Що робить, щоб богинi сповнить заповiт.

«Мiлiонам ти сонце, добродiй еси, —
Будеш жить вiчно юний, як плiд сей з’iси».

5

«Вiчно жить! Молодим! Справдi, божеський дар!»
І великим, безсмертним почув себе цар.

«Вiчно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постарiе, зiв’яне, мов квiтка марна!

Що без неi життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!»

Вже й не думае цар, до Роксани бiжить:
«Серце, ось тобi дар: вiчно в юностi жить!»

І сказав iй усе, вiдки мае сей плiд,
Що робить, щоб богинi сповнить заповiт.

«Коли любиш мене, мое сонце ясне, —
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрiбне.

А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!
Ось тобi сей горiх! Що захочеш – роби!»

Зчервонiло дiвча, в личко вдарила кров, —
Олександер не ждав ii слова – пiшов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаеш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дiйти?

Не про те! Інший жар в ii серцi горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Вiн мета ii мрiй, осолода очей,
Над усiх милий iй генерал Птолемей[96 - Птолемей І Сотер (Рятiвник) (бл. 367/366—283 до Р. Х.) – один з полководцiв Александра Македонського; пiсля його смерти – сатрап (з 323 р.) i цар (з 305 р.) Єгипту.].

Хоч не любить ii i холодний, як лiд, —
Вона рада свiй вiк дать за сам його вид.

«Вiчно жить молодiй, а без нього? О нi!
Краще вiн хай живе, дасть безсмертя й менi!

Ну ж, поможе сей плiд його серце здобуть!
А як нi, то менi краще в свiтi не буть».

Птолемея знайшла i дала йому плiд,
І сказала, який в нiм лежить заповiт.

А як нiч надiйшла, вона тихо пiшла,
Олександру в вино трути-зiлля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нiм не ридае, мовчить.

Головами хитають старi лiкарi,
І тривога, як нiч, залягла у дворi.

По всiм краю йде вiсть, наче змора та сон,
І сумуе весь край, i рида Вавилон.

Ось у строях, бiлилах, рум’янах цiла,
В Олександрiв покiй куртизана ввiйшла.

«Вiчно жий, царю мiй, на потiху для всiх!
Ось вiд мене тобi чудодiйний горiх!

Се богинi е дар. Як з’iси те зерно,
Вiчно жить тобi дасть вiчно юним воно».

Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!
Вiд кого маеш плiд сей? По правдi скажи!»

Та дiвча не дрижить, не спускае очей:
«Менi дав його твiй генерал Птолемей».

8

Олександер у болях жорстоких лежав
І в руцi своiй плiд чудодiйний держав.

«Вiчно жить i любить! День за днем! День вiд дня!
А життя – то борня! А любов – то брехня!

Вiчно жить у борнi! Биться в сiтях брехнi!
День за днем! День за днем! Без кiнця! Нi, ох, нi!

Не для нас, о богине, твiй божеський дар!
Хоч над свiтом я цар, та над серцем не цар.

Мiлiони людей можу вбить, погубить,
Та чи змушу кого мене вiрно любить?

Вiчно жить! О богине, се жарти, се смiх!
Вiчне щастя чи дасть сей чудовний горiх?

[А без щастя, без вiри й любови внутрi
Вiчно жить – се горiть вiк у вiк на кострi!][97 - Пропущену в книзi «Давне й нове» строфу вiдновлено за збiркою «Мiй Ізмарагд» (Львiв, 1898. – С. 113).]

Нi, богине! Вiзьми свiй дарунок назад!
Я в нiрвану[98 - Нiрвана – Див. примiтку до вiрша «Даремно, пiсне! Щез твiй чар…» iз «Третього жмутка» «Зiв’ялого листя».] волю, чи в Олiмп[99 - Олiмп – найвища гора у Фессалii (Грецiя), згiдно з мiтологiчними уявленнями давнiх грекiв – резиденцiя верховних богiв («олiмпiйцiв») на чолi iз Зевсом.], або в ад!»

9

Серед болю в постелi пiдводиться цар,
І побожно цiлуе чудовний той дар,

І в трiскучий огонь iз пахучих полiн
Чудодiйний горiх бистро кидае вiн.

І здалось, що вже бiль не так люто палив,
Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснiв його ум, серце збулось химер,
А в опiвнiч саму Олександер умер[100 - Насправдi Александр Македонський раптово помер вiд малярii 13 червня 323 р. до P. X. у Вавилонi, не здiйснивши своiх планiв пiдкорення Аравii та Пiвнiчноi Африки.].




Із циклу «Із злоби дня. iз тридцятилiття 1878—1907»



О. ЛЮНАТИКОВІ[101 - О. Люнатик – псевдонiм Остапа Луцького (1883— 1941) – украiнського поета, перекладача, лiтературного критика, члена модернiстичного мистецького угруповання «Молода Муза». Пiд цим псевдонiмом О. Луцький видав збiрку пародiй «Без маски: Історiя новiйшоi лiтератури. Причинки – проблеми – дезiдерати» (Коломия, 1903), у якiй умiстив, зокрема, двi не зовсiм коректнi в етичному планi пародii на твори І. Франка: «Іван Храмко» й «Дехто». Другу строфу першоi з цих пародiй Франко поставив за епiграф до своеi поетичноi вiдповiдi молодому лiтераторовi. Із циклу «Гiмни й пародii»Сiчовий марш]



Квилить поезiя нiма, безрука:

«Не генiй ти, а взiр лиш продуцента!»

Глум i безсилля – труду мого рента.

Всьо рветься, гасне. Ох, тяжка розлука!

    «Без маски», ст. 6.

Я не генiй, синку милий,
Тим нiколи не хваливсь;
Працював, що було сили,
Перед сильним не хиливсь;

Фарисейству й лицемiрству
Я концесiй не робив;
Людськiй кривдi, злостi й звiрству
Я нi раз не пiдхлiбив.
В долi добрiй чи злиденнiй
Чесно, просто йшов весь вiк
І йду досi. Я не генiй,
Я звичайний чоловiк.

Я для генiiв грядущих
Поле дикее орав,
Шлях серед хащiв найпущих
Просiкав i протирав;
Для голодних пiк сквапливо
Разовий, не панський хлiб,
І ставав на всяке жниво,
І в’язав свiй скромний снiп.
В снiговiйницi студенiй
Рук не закладав назад.
Я не плачу, що не генiй,
Та чом ти так сьому рад?

А що часом стогну з болю
І в зневiрi сльози ллю,
Се тому, що скрiзь по полю
Так багато кукiлю,
Що царюе баба Бляга,
Так що й краю iй не знать,
І немае лiски мага,
Щоб потвору сю прогнать;
Що характери й сумлiння
Пiдгриза якийсь черв’як;
Що молодшi поколiння
Схнуть i в’януть вчасно так.

Правда, синку, я не генiй…
Ех, якби я генiй був!
З тих iстерiй, неврастенiй
Я б вас чаром слiв добув;
Я б, мов вихор, вас з собою
Рвав до ясних, свiтлих мет,
І до жертви, i до бою
Вiв би ваш я смiлий лет!
Я б вам душi переродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б мужiв з вас повиводив —
Навiть з малп таких, як ти!




Із циклу «Гiмни й пародii»



СІЧОВИЙ МАРШ[102 - Вiрш постав у зв’язку з органiзацiею на початку ХХ ст. в Галичинi й на Буковинi осередкiв спортивно-протипожежного товариства нацiонально-патрiотичного спрямування «С i ч» пiд орудою адвоката й громадсько-полiтичного дiяча Кирила Трильовського (1864— 1941), який 1900 р. заснував перший осередок товариства. 1914 р., з початком І Свiтовоi вiйни, «Сiч» стала головною базою формування Украiнських сiчових стрiльцiв, одним iз фактичних гiмнiв яких був i Франкiв «Сiчовий марш».]

Гей, Сiч iде,
Красен мак цвiте!
Кому прикре наше дiло, —
Нам воно святе.

Гей, Сiч iде,
Топiрцями – брень!
Кому люба чорна пiтьма,
А нам ясний день.

Гей, Сiч iде,
Мов пчола, гуде…
Разом руки, разом серця —
І гаразд буде.

Гей, Сiч iде,
Пiдкiвками – брязь!
В нашiй хатi – наша воля,
А всiм зайдам – зась!




Із поезiй поза збiрками




ТРИ ДОЛІ

З таемноi безоднi небуття
Маленьку iскорку, людськую душу
Покликано до земного життя,
На земнi радощi, на земную катушу.

Вона летить, мов зiрка тая,
Що з неба в безмiр улiтае, —
Та ось спинилась на момент;
В пiвшляху три богинi-Долi[103 - Три богинi-Долi – образ дiв Долi – сестер (зазвичай трьох або чотирьох), що прирiкають долю новонародженiй дитинi, – поширений у багатьох мiтологiях (давньогрецькi мойри, римськi парки, скандинавськi норни, романськi феi, балтiйськi сестри Декла, Карта i Лайма, давньоруськi роженицi, чи рожаницi, словенськi, сербськi й хорватськi роженицi й суденицi, чеськi, словацькi й лужицькi судицi та судички, болгарськi наречницi й орисницi), у т. ч. украiнськiй (рожаницi, судильницi), i пов’язаний iз мотивом дарування – надiлення людини рiзними талантами, здiбностями тощо.]
Їi стрiчають, щоб по волi
Їй на дорогу дать презент.

І мовила одна: «Душе щаслива,
Даю тобi талант яркий,
Будь сильна ти, i ясна, i мислива,
Твiй ум живий, твiй зiр палкий!»

А друга мовила: «Вiд мене
Прийми багатий скарб чуття,
Бажання правди неструждене,
Бажання вiльного життя.

Фантазiя твоя хай буде многоплодна,
А в серцi твоiм хай горить
Огнем могутнiм гордiсть благородна,
Перед нiким чола щоб не корить».

Та третя, злобная старуха,
Всмiхаючись на тi слова,
На душу своiм духом хуха
І ось що скиглить, мов сова:

«Ай-ай, розщедрились сестрицi!
Ось цяцю винайшли яку!
Добра повнiськi рукавицi
На неi сиплють без лiку.

Та що се, ви якогось Данта[104 - Данте Алiгiерi, Дант (1265—1321) – iталiйський поет i полiтичний дiяч доби Передвiдродження. У Львовi 1913 р. І. Франко видав книгу «Данте Алiгiерi. Характеристика середнiх вiкiв. Життя поета i вибiр iз його поезii».], Гете[105 - Гете Йоган-Вольфганг фон (1749—1832) – нiмецький письменник, мислитель, природодослiдник.]
Чи Шеллi[106 - Шелл iПерсi-Бiшi (1792—1822) – англiйський поет доби романтизму. Франковi належить незавершений переклад фiлософськоi поеми П.-Б. Шеллi «Цариця Меб». Його уривок опублiковано у збiрцi І. Франка «Думи i пiснi найзнатнiших европейських поетiв» (Львiв, 1879. – С. 27—28).] з неi хочете зробить?
Ну, любоньки, без мене ви не втнете,
Менi ж героiв тих по вуха вже досить!

Чекайте ж, я даруночок iй дам
Такий, що вашi пишнi дари
Їй будуть не коштовний крам,
А гiрш тяжкоi муки й кари.

Іди ж собi, душе, у свою путь, —
Що терням встелена тобi, не розмарином!
А чим тобi на свiтi буть?
Будь русином i хлопським сином!

Талант твiй буде рвать тебе
Мiж люди, в вир життя могучий,
В великих дiл i намiрiв iгрисько,
Та вродження й мiй присуд неминучий
Тебе по пояс загребе
В багно грузьке, в клопотiв муравлисько.

Той зарiд сили, що iскриться в тобi, —
Нi, ти не розiв’еш його як слiд.
Без вправ, без змагань, наче в гробi,
Його задушить твiй нездарний рiд.

Твiй ум хоч буде вiчно рваться
До свiтла, правди i добра,
Та ввiк не здужае добраться
До тоi течii, котра
Його б заплiднила на зрiст,
Йому дала би власний змiст,
Ярку створила б iндивiдуальнiсть,
Дала би форм, думок оригiнальнiсть.

Се не для тебе, синку мiй!
Ти будеш за чужим слiдом все гнаться,
Із помилок чужих нiчого не навчаться
І повторять зади по указцi чужiй.

Твое чуття тобi за пекло стане,
Його топтатимуть усi,
Аж смiття з скарбу зробиться погане,
Аж зависть розростесь, любов зав’яне,
Гiрка отрута лишиться в душi.

Бажати будеш правди дуже,
Та з помилки у помилку блукать, —
Нiхто тебе не витягне з калюжi,
Хiба лиш Божа благодать».


* * *

Всякий легенди спiва: атеiсти про муки месii,
Аморалiст про чернечу мораль, радикал про покiрнiсть,
Про самозречення й про занехаення дiйсного свiту.
Окрик: життя – то чуття! Мое я – то мiй свiт, а у ньому
Стiльки незвiсного, тайн i безодень, Америк багато!
Гей же, Колумби[107 - Колумб Христофор (1451—1506) – мореплавець, iспанський адмiрал (1492), вiце-король «Індiй» (1492), першовiдкривач Саргасового й Карибського морiв, Багамських та Антильських островiв, частини пiвнiчного узбережжя Пiвденноi Америки та карибськоi береговоi лiнii Центральноi Америки. У переносному значеннi – уособлення духу вiдкриття, пошуку нових сфер буття.]! Новi каравели готуйте, на вiтер
Пнiте вiтрила. Рушай невiдомi свiти вiдкривати!
Свiт дотикальних появ, отих грубих, важких елементiв
Звiсний нам добре наскрiзь, перемiрений, зважений точно,
Бридкiсть його i красу описали нам i змалювали
Вже на стосотнi лади. Надокучило! Годi! Давайте
Свiже! Ведiть нас туди, де нiхто ще не втоптував шляху,
Де непридавленi тiлом лиш нагii душi буяють!
Нуте, поезiю слiв i незайманих звукiв давайте,
Мовою душ говорiть до душi, пiднiмайте уяву
На висоту, де горить вiковiчна iдей орiфлама!




Із циклу «Майовi елегii»



* * *

Весно, ти мучиш мене! Розсипаешся сонця промiнням,
Леготом теплим пестиш, в синi простори маниш!
Хмари вовнистi, немов тi клубочки, шпурляеш по небу
І, мов шовковi нитки, дощ iз них теплий снуеш.
Сiрую грудку з землi ти пiдкинеш пiд небо блакитне,
І в жайворонкову трель грудка розсиплеться вмить.
Ти журавлиним ключем навертаеш нестерпную тугу,
Мрii про вольний простiр, щастя далеке мое.
Ти лебединим крилом кришталевii хвилi скородиш —
Чую iх плеск аж у снi на лазуровiй рiцi.
Бачу, як чайкою ти колихаешся над глибиною,
Як над широким Днiстром гнешся лозою к водi.
Весно, ти мучиш мене! Мiлiонами кольорiв, тонiв,
Лiнiй i творiв кричиш: воля, i рух, i життя!
І, мов безсильне стебло в бистрину ту, ти рвеш мою душу,
В серцi зiв’ялiм, черствiм будиш новi почуття.
Будиш бажання, яким не сповнитись; освiтлюеш пустку;
Нiжно гойдаеш в гiлках осамотiле гнiздо;
Пильно схиливши лице, роздуваеш погасле огнище;
Свистом вiд гаю зовеш, наче мiй друг молодий.
Нi, не менi вже гулять по тiм гаю, мiй друже-соколе!
Нi, не менi вже зайцем в зелень пахучу нирять!
Серце трiпочеться ще, i у грудi кров б’еться живiше,
Та напосiли лiта, давить життя тягота.
Мрii безумнi, немов той табун, вигравають по полю,
Гриви на вiтер, i ржуть, дзвiнко копитами б’ють.
Ах, та се мрii, чуття легкокрилi, барвистii дiти,
Але тверда iх рука в поводах цупко держить.
Хвилька – i ляск батога, i жорстоке, понуре «нiколи»…
Праця! І чар весь мине. Весно, ти мучиш мене!


* * *

Бачив рисунок я десь – i забув уже, де його бачив,
Чий то рисунок був – Беклiна[108 - Беклiн Арнольд (1827—1901) – швайцарський художник-символiст.] чи Мейсонье[109 - Мейсонье Ернест-Жан-Луi (1815—1891) – французький художник, автор iсторичних, батальних i жанрових картин. Працював у реалiстичнiй манерi. Тому символiчний малюнок, про який iдеться у вiршi, гiпотетично може належати радше А. Беклiновi, творчiй манерi якого притаманна висока мiра художньоi умовностi.].
Мушля перлова – то вiз, а метеликiв чвiрка – то супряг,
Два аморети малi – то два погоничi iм.
Пурпуром, золотом i iзмарагдом, сапфiром набитий,
Стелиться геть у безмiр круто веселчаний шлях.
Поле внизу, непривiтна стерня, тогорiчне будяччя,
Пара худих шкапенят тягне, зiгнувшися, плуг.
За плугом, згорблений теж i спотiлий, орач поступае,
Тисне чепiги грудьми, iстиком скибу труча.
Та вже спинили його аморети, вже тягнуть за поли,
Просять i тягнуть, манять в поiзд перловий сiдать.
З острахом бiдний орач позира на незорану ниву,
На коненята своi, на мозолi на руках.
Але нога вже сама пiднялась i не слуха розсудка,
Так i здаеться – тремтить в поiзд перловий ступить.
Весно, се твiй екiпаж! І твоя се вина, коли серце
Ще раз розсудок злама, ще раз зо шляху збiжить.
Так усмiхаесь йому променястий той полет Ікарiв,
Навiть Ікара[110 - Ікар – у давньогрецькiй мiтологii – син майстра Дедала, юнак, який намагався перелетiти море на крилах, зроблених iз пiр’я, скрiпленого воском. Оскiльки Ікар надто наблизився до сонця, вiск розтопився i юнак загинув, упавши в море. У переносному значеннi Ікар – уособлення мрiй, високих i смiливих поривань людського духу, а його трагiчна доля – символ iхньоi нездiйсненности. Будьмо!Уперше опублiковано у вид.: З великого часу: Военний лiтературно-науковий збiрник. – Львiв, 1916. – С. 48.] судьба не налякае його.


* * *

Нi, аморети, менi за погоничiв ви вже нездалi:
Надто ви, хлопцi, палкi, надто в iздi нетривкi.
Надто бурливi у вас поривання: раз блискiв, пожежi,
А за хвилину вам бур, громiв i трусу давай.
Надто, голубчики, ви патетичнi, заслiпленi трохи
В своему власному «я». Се не до ладу менi.
Я вже старий мореплав, як смакують тi громи i бурi,
Знаю докладно! Нехай робить собi iх Зевес!
Досвiдний нурок iз мене: що в власному «я» там таiться
На болотистому днi – знаю, голубчики, й се!
Черепи стовчених мрiй, кiстяки неоправданих планiв,
Зломки дрiбних пожадань, трупи обманних надiй.
Ах, а крiм того, гидкi слимаки самолюбства, медузи
Зависти, хроби гризот, кефалоподи пiдлот.
Нi, аморети, не вас за погоничiв взять я бажаю:
Сонце, погоду люблю, яснiсть i радiсний смiх.
Хай уже лучче дiдусь, смiхотворець отой бородатий,
Супряг летючий жене, золотосяйний гумор.
Нам нi пощо поспiшать – не втече вiд нас чорна могила;
Нам нiкого проклинать, нам нiкому докорять.
Пристрастi в нас уляглись, скороспiлки iлюзiй обпали,
З ран, що життя завдало, ще хiба шрами болять.
Та з життьовоi борнi ми не вийшли калiками: серце
Не вiдучилось любить, iскри не згасли в очах.
Нумо ж, дiдусю! Хапай за тi поводи, з променю тканi,
На романтичнiм вiзку в край реалiзму майнем!
Сонцем маевим нехай наше слово заблисне, заграе,
Жаль наш маевим дощем хай на лани капотить.
Наша любов, мов маева погода, хай грiе-голубить,
Гнiв наш хай буде мов грiм, що лиш мiязми вбива,
Але ненависть гонiм i зневiру далеко вiд себе!
Бiль наш i сумнiв на смiх, слiзьми облитий, змiнiм.


БУДЬМО!

Будьмо хоч трупами, та трупами вельмож,
Що на велике дiло спромоглися,
Але не трупами тих завалидорог,
Що в боротьбi безцiльнiй знемоглися!


ЗОНІ ЮЗИЧИНСЬКІЙ[111 - Юзичинська Софiя (Зоня, Зося) – студентка Львiвського унiверситету, товаришка доньки І. Франка Анни, що пiклувалася про хворого письменника в останнi роки його життя. Закiнчивши курси сестер-жалiбниць, пiд час І Свiтовоi вiйни вона пiшла добровольцем на фронт.]

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить,
Коли, горем чужим утiшаючись,
Зависть, наче оса та, бринить,
І сичить клевета, мов гадюка в корчи, —
Не мовчи!

Говори, коли серце твое пiдiймаеться
Нетерплячкою правди й добра,
Говори, хай слiв твоiх розумних жахаеться
Слямазарнiсть, бездарнiсть стара,
Хоч би ушам глухим, до нiмоi гори, —
Говори!


ПРИЄМНИЙ ВИД

Приемний вид, коли бурхливе море
Пiсля хуртовини втишаеться,
Коли пiсля важких сльотливих хмар
Лазурем небо чистее пишаеться,
Коли вiйна нелюдяна кривава
На мир перемiняеться,
І ворожнеча мiж двома людьми лукава
Щирою приязню устороняеться.




Смерть Каiна[112 - Каiн – старший, первородний син Адама i Єви, землероб, який убив свого молодшого брата Авеля, оскiльки Бог вiддавав перевагу його жертвоприношенням, i, таким чином, став першим убивцею серед людей, за що був засуджений на довiчнi блукання.]

Поема


Убивши брата, Каiн много лiт
Блукав по свiтi. Мов бичi кривавi,
Його гонило щось iз краю в край.
І був весь свiт ненависний йому,
Ненависна земля, i море, й раннiй
Пожар небес, i тихозора нiч.
Ненависнi були йому всi люди:
Бо в кождому лицi людському бачив
Криваве, сине Авеля[113 - Авель – другий син Адама i Єви, молодший брат Каiна, перший пастух, невинно убитий праведник.] лице —
То в передсмертних судрогах, то знов
З застиглим виразом страшного болю,
Докору й передсмертноi тривоги.
Ненависна була йому i та,
Котру колись любив вiн бiльш вiтця,
І матерi, i бiльш всього на свiтi, —
Його сестра i жiнка враз[114 - …Його сестра i жiнка враз… – дружина Каiна, його рiдна сестра (iм’я ii невiдоме), що народила йому сина Єноха (Еноха). Його iменем Каiн назвав мiсто, яке сам заснував.], нелюба
За те, що iй iм’я було – людина,
Що Авелевi були в неi очi,
І голос Авелiв, i серце щире, —
За те, що так його любила вiрно,
Що, хоч сама невинна й чиста серцем,
Не вагувалася для нього все
Покинути, з проклятим подiлити
Його прокляту долю.

Наче тiнь,
Вона ходила з ним. Із уст ii
Нiколи Каiн не почув докору,
Хоч вид ii, i голос, i любов
Були йому найтяжчим, ненастанним
Докором. Інколи, як лютий бiль
Осилював його, вiн, мов безумний,
Гнав геть ii вiд себе – i, послушна,
Вона щезала, тихим, скорбним гостем
Являлась мiж людей, дiтей, онукiв,
Та не надовго. Як прийшла таемно,

Так i щезала, i в пустиню йшла,
Чуттям угадуючи тi стежки,
Куди блукав ii нещасний брат.
Була мов нитка срiбна, що в’язала
Самотнього, запеклого з життям
Людей. Теплом, що жеврiлось в ii
Жiночiм серцi, силувалась грiти
Убiйцi душу.
Та дарма! Мов риба,
Що б’есь об остру кригу, аж сама
В нiй зцiпенiе, так вона весь вiк
З сил вибивалась, мов лучина та
Горiла й власним нищилась огнем.

Раз в темних пралiсах вони в скалистiй
Печерi ночували. Втомлена,
Вона заснула, голову поклавши
На камiнь. Каiн розложив огонь
І сiв побiля нього, в полум’я
Втопивши очi. Фантастичнi сцени
І явища раз по раз виринали
З огнистих язикiв, i, ловлячи
iх поглядом, немов здрiмався Каiн, —
Сну тихого, правдивого давно,
Давно не знали вже його повiки!
А як настало рано, Каiн дармо
Чекав, коли вона з постелi встане,
У дикiй тиквi принесе води,
Плодiв нарве, корiння назбирае
І меду на снiдання. Сонце вже
Пiдхопилось високо, зазирнуло
Промiнням скiсним у нутро печери —
Тодi до неi наблизився Каiн
І зараз же пiзнав, що сталось з нею.
Ах, раз лишень в життi вiн бачив смерть,
Та той один раз вистарчив повiк,
Щоб розпiзнати смерть у всякiм видi.

А тут вона явилась так невинна,
Та сумирна, та радiсна! Лице,
Недавно ще поморщене грижею
І втомою, тепер мов просiяло,
Вiдмолодiло. Та сама любов,
Що за життя, й тепер на нiм свiтилась, —
Та щезла туга i тривожнi думи,
Немов все те, к чому душа ii
Неслась i рвалась за життя, було
Осягнене тепер.
Вид смерти разом

Немов пiдтяв його всю волю й силу.
Нi болю вiн не чув, нi жалю в серцi,
А лиш безсилля, повне отупiння.
Вiн сiв над трупом i весь день, всю нiч
Сидiв недвижно. А на другий день
Вiн знявсь, сухого листя наносив
В печеру, трупа вкривши ним зовсiм,
Потiм з гори камiння навалив
І мучився весь день, кривавив руки,
Аж завалив, забив ним вхiд печери.
Вiдтак омив кривавi руки в рiчцi —
Так, як тодi, по смертi брата! – й звiльна,
Не оглядаючись, не вiдiтхнувши,
Шшов в пустиню.
Де? Куди? Пощо?
Про се давно не думав вiн. Що й думать?
Куди б не йшов вiн, де б не завернув,
Усюди сум однакий, самота
Однака i однаке горе люте!

Минувся лiс. Хрустить пiсок пустинi
Пiд поступом важким. Там шакал вие
В розсiлинi, орел у небi крикне,
Сверщок самотнiй мiж пiском цвiркоче,
А там тиша довкола, мов в могилi.
Не раз серед тишi тiеi раптом
Туман пiску, мов велетень, здiймесь
Сивавим стовпом аж пiд саме небо
І, крутячись, по ровенi пройдесь,
Мов цар, – i враз простреться знов на землю,
Мов привид, щезне,
Сонця вiз огнистий
Хилився вже додолу. Без хмаринки
Все небо жеврiло, немов казан,
В котрий води забув налить хазяiн.
А втiм ген-ген, на сукрайку самiм,
Де неба звiд з пустинею зливався,
Обое пурпуром ярким облитi
Пiд захiд сонця, – видвиглося щось
Високе, рiвне, мов хрусталь блискуче.
Чи то рiка, що ледом вся замерзла,
Могучою рукою сторцом там
Поставлена поперек краевиду?
Чи, може, то гра свiтла, жарт пустинi,
Що фантастичним видом вдаль манить?
Похиле сонце золотом ярким
Обсипало горiшнiй край стiни,

Їi зубчастi виступи i башти,
Що, мов iгли, тонуть в лазурi неба.
А вниз, мов пурпуровий водопад,
Спадав вечiрнiй сутiнок i звiльна
Тонув у темрявi, що низ встеляла.
І був сей вид для вандрiвця нiмого
Мов грiм небесний i мов трус землi:
Вiн став, мов вкопаний, поблiд, мов труп,
І очi, мов два яструби шпаркii,
Послав туди, в далеку даль горючу.
Ох, вид сей добре знаний був йому!
Не раз наявi та у снах важких
Йому являвся! Каiн затремтiв,
І гострий бiль прошиб його нутро,
Ненависть дика блиснула в очах,
А на устах безкровних, що зцiпились,
Замерло недошептане прокляття.

«То рай! Гнiздо утраченого щастя,
Що, наче сон, майнуло i пропало!
То джерело безбережного горя,
Що так пристало до людського роду,
Мов власна шкура пристае до тiла,
Що, поки жив, не вирвешся iз неi!
Проклятий будь ти, привиде зрадливий,
Що лиш ятриш моi пекучi рани,
А не даеш нi полекшi, нi смерти!
Проклятий будь i ти, i хвиля та,
Коли тебе насаджено, коли
Мiй батько перший раз тебе побачив!
В iм’я всiх мук людських, усеi туги,
Усiх безцiльних змагань будь проклятий!»
Зцiпивши зуби, вiдвернувся Каiн,
Щоб геть iти, – та враз якийсь глибокий,
Безмiрний сум обняв його: почув
Себе таким слабим, самим на свiтi.
Таким нещасним, як iще нiколи.
Схиливши голову, закрив лице
Руками i стояв отак на мiсцi,
Кривавим свiтлом вечора облитий,
А тiнь його довжезна потяглась
Ген-ген степом i в сумерку тонула.
І забажалося йому ще раз
Поглянути на захiд. Мимоволi
Полинув зiр його туди, все тiло
Туди звернулось. Та завзята воля
Ще раз перемогла той порив, руки
Закрили очi, та по хвилi знов
Безсильнi впали.

Мов слабий в гарячцi
Якусь безумну почувае розкiш
У власних ранах ритись, так i Каiн
Не мiг вiд того виду вiдiрватись,
Що все нутро його бентежив, в серцi
Клубами пiднiмав кипучу злiсть,
Розпуку й жаль. Здавалося йому,
Що пiвдушi в нiм гнiвно рветься прiч,
А пiв без пам’ятi, мов нетля в жар,
Летить туди, до брам хрустальних раю.
Аж ось потало сонце, i нараз,
Немов собака, спущена з припону,
Наскочила на землю пiтьма чорна,
І вид чудовий щез в далекiй далi,
В знесиллi Каiн на пiсок упав,
Щоб нiч пробути. Дикий звiр пустинi
Його не страшив: божее клеймо,
Наложене на нього, гнало геть
Вiд нього всяку твар, усяку смерть,
Та гнало геть i сон, i супокiй.
Всю нiч, мов риба в сiтi, на пiску
Холодному вiн кидався i бився.
А як на сходi сонце запалало
І озирнуло степ – в пiску найшло
Глибокий видолинок, де спав Каiн.

А вiн уже вiддавна був в дорозi —
Ішов на захiд. Щось тягло його
Туди, хоч учорашнiй вид чудовий
Скривала сива мгла, що залягла
Густою лавою пiввидокруга.
Чого йому туди? Вiн сам не знав.
Нiчого там не ждав, не надiявсь,
А все ж iшов. Так журавель, почувши,
Що ген за морем, в пiвнiчнiй краiнi,
Весна зблизилась, – розпускае крила
І, пiсню дзвонячи, летить туди,
За сотнi миль, не дбаючи на бурi,
На морськi вали й хитрощi стрiльцiв.
Весь день у млi бродив вiн, наче в морi.
Аж вечором розвiялась вона,
І на хвилину заходяче сонце
Вказало знов вчорашнiй вид чудовий:
Хрустальнi стiни, золотii башти, —
Та так далеко в фантастичнiй далi,

Що, бачилось, до неба вдвое ближче.
Та що йому та даль? Хоч крок людський
І як дрiбний, вiн перемiрить ним
Весь круг землi, дiйде й до краю свiту,
Коли мета яка там е йому.
Вiд смерти брата стiльки, стiльки лiт
Блукав вiн без мети, ганявсь, мов звiр
Сполоханий, щоб сам перед собою
Сховатись, – аж ось перший раз мета
Йому заблисла! Дух його стомлений
На нiй спочити може! Хай i так,
Що се спочивок на тернах, на гранi,
Та все ж спочивок, вiддих, забуття!
І, перебувши нiч в пустинi, знов
В дорогу рушив. День за днем iшов вiн,
А вид чудовий райських стiн усе
Йому являвся хоч на хвилю-другу,
Дразнив його спокiйним своiм блиском
Та разом i манив до себе; щось
Було, немов обiцянка таемна,
В тiм блиску золото-рожевiм.

Скупо
Пустиня-мачуха його кормила
Корiнням, медом диких пчiл, поiла
Солоною та затхлою водою.
Та вiн привик до сього. Часто рiки,
Широкi багна, солянi озера
Перебiгали шлях його. Безстрашно
Ішов вiн в воду, з хвилями боровся,
Вiтрам, дощам i громам опирався.
Природа мучити його могла,
Як мачуха нелюблену дитину, —
Та смерть його боялась.
Інколи
Його якась невиразима туга
Проймала, то знов злiсть, ненависть люта
Пiд горло пiдступала, серце тисла,
Немов клiщами. Вiн грозив на захiд,
Кляв Бога i себе. Та швидко напад
Минав, вiн чув себе оп’ять безсильним,
Нiкчемним червом i в знесиллi падав
Серед пустинi i лежав, мов труп.
І почала його проймать нетямна,
Страшна тривога на ту саму думку,
Що може не дiйти вiн до мети.
Тодi зривавсь i, мов хто гнав за ним,

Заперши дух, спiшив, i бiг, i гнав,
Глибоко грузнучи в пiску пустинi,
По будяках ранив до крови ноги,
І все на захiд прямував.
Як довго
Спiшив отак – хто знае. Бачилось
Йому, що, може, й сотнi лiт. Усе
Минувше, мов потоплена краiна,
Помалу западало в забуття;
Остались тiльки, як далеко взад
Мiг пам’яттю сягнути, спомини
Отсеi дивноi вандрiвки.
Врештi
Дiйшов до цiлi. Вечiр був бурливий.
І сонце вже за хмари закотилось,
Коли, продроглий, хорий i нещасний,
Пiд райською стiною станув Каiн.
Весь низ ii вже в пiтьмi потонув.
Далеко десь, неначе пiд землею,
Грiм гуркотав, i вiтер за стiною
Стогнав i плакав. Чи та нiч бурлива,
Чи втома се вчинила, що в тiй хвилi
Якимсь немов спокiйним чувся Каiн,
І перший раз по смертi брата вiн,
Як те дитя до мами, притулившись
До зимноi стiни, заснув сю нiч.

Та супокою й тут вiн не найшов,
І сни страшнi всю нiч його томили.
Вiн кидавсь, i кричав, i криком своiм
Глушив могуче вiтру завивання.
А рано вставши, був немов розбитий,
Ще бiльш нещасним чув себе, нiж досi.
Холодний ранок був, все небо скрiзь
Засунулося хмарами й лило
Дощу потоки. Наче сiре море,
Тяглась пустиня в безконечну даль,
Понура, в своiй величi грiзна.
А обiч, доки видко, одностайна
Стiна, гладка мов лiд, i височенна,
Здаеться, аж до неба – нi проходу,
Нi брами, нi нарiжниць, – рiвно-рiвно
Бiжить вона, мов свiт увесь надвое
На вiки вiчнi перерiзать хоче.
А на межi двох велетнiв таких —
Пустинi i стiни – вiн, Каiн, сам,
Слабий, дрiбненький, як ота комашка!

Та нi, комашка ще щаслива! В неi
Є крила, iй пiднятись можна вгору,
На верх стiни, заглянути у рай,
В ту первiсну, щасливу вiтчину!
Комашцi пiдлiй можна! А йому,
Царю всiх творiв, дiдичевi раю,
Йому не можна!
І в нiмiй розпуцi
Вiн головою бив о ту стiну,
Бив кулаками, гриз зубами, поки,
Знесилений, не впав, неначе труп.
Три днi отак вiн бився. Крик його,
Мов звiра раненого рев, тривожив
Мертву тишу пустинi. Інколи
Вiн намагавсь молитись, але з уст
Його гордii, богохульнi речi
Лились. Затвердле довгим болем серце
Лиш шарпалось, коритись не могло.

А далi втихомиривсь i сказав:
«Нехай i так! Проклятий я, се знаю!
Кров брата на моiх руках. Я стратив
Дiдицтво раю. Хай i так! Не мiсце
Менi в йому. Та за весь бiль безмiрний,
За всi тi муки без кiнця, що знiс я
Й зносити буду, доки тiльки буду, —
Одного лиш бажаю я, о Боже!
Дозволь лиш раз iще, лиш на хвилину,
Хоч здалека заглянути у рай!
Хоч оком скинути на се дiдицтво,
Котре на вiки вiчнi я утратив!
Лиш раз поглянути! Лиш миг потiхи!
А там нехай iдуть всi муки й кари,
Якi судилися менi!»
Отак,
Простягши к небу руки, вiн молився,
Та з неба вiдповiдi не було.
Лиш сонце сипало промiнням ясним,
І каня десь в лазурi проквиляла,
Та шакал вив в пустинi.
«Нi, дарма! —
Промовив Каiн. – Голос мiй проклятий
До Бога не доходить. Сам я винен,
Що небо не вiдповiда менi!
Колись було iнакше, та пропало!
Нехай i так. Та ось що я зроблю!
Є прецiнь вихiд десь у тiй стiнi,

Куди прогнав Бог батька мого з раю.
Там, кажуть, ангел з огняним мечем
Стоiть на вартi. Що ж, нехай стоiть!
Нехай уб’е мене, менi байдуже.
Не вб’е – то впаду перед ним на землю,
І доти в поросi, немов черв’як,
Там витись буду i молитись буду,
Кричати буду i ридати буду,
Аж доки просьби не сповнить моеi».

І сквапно, нетерпливо рушив в путь
Поуз стiни. Вiн думав: вхiд десь близько.
Та день минув, i чорна нiч минула,
Ще день, ще нiч, i ще, i ще, i ще —
Стiна тяглась мов в безконечну даль
І з пiвдня сонце крила перед ним,
А входу як не видно, так не видно.

Та Каiн вже не пiддававсь розпуцi,
Не кляв, не рвався. Чув вiн, як зневiр’я,
Мов та гiена, здалека кружило
Вкруг нього й дух морозило йому.
Та вiн усеi сили добував
І гнав сю темну змору геть вiд себе,
І йшов, i йшов.

Аж разом – вид новий:
Серед пустинi височенна, остра
Гора. Облитий свiтлом сонця, шпиль
Купаеться в небесному блакитi
І шоломом iскриться ледяним,
Аж слiпить очi. Нижче голi скали
Пошарпанi стирчать, неначе зуби
Грiзного звiра, що пожерти хоче
На небi сонце. Нижче полонини
Сiро-зеленi, а ще нижче лiс —
Могучий, дикий бiр тоне в туманi.

Спинився Каiн. Рiй нових думок
Сей вид в душi його збудив.

«Мабуть, —
Подумав вiн, – не годен я дiйти
До райських брам i око в око стати
Супроти ангела, з ним говорить!
Мабуть, для мене замурована
Ся брама. Добре! Я просить не буду,
А сам вiзьму сю ласку. Ось гора,
Вершком своiм запевно таки вища,
Нiж ся стiна. Пiду на той вершок
І вiдтам рай побачу, заспокою
Тоту жадобу, що в душi кипить!»

І, не роздумуючи довго, рушив
В нову дорогу. Весь той труд, що досi
Зазнав вiн, був нiчим супроти сеi
Вандрiвки. Бачилось, що та гора
Зiбрала всi завади й перешкоди,
Щоб зупинить його: потоки бистрi,
Лiси непроходимi, темнi звори,
Яри бездоннi i холоднi мряки.
Лиш звiльна, важко дишучи, увесь
Облитий потом, пробирався Каiн
Все вище вгору. Чим палкiше рвались
Його бажання вверх, тим тяжчою
Була його дорога, немiчнiшим
Все тiло, бiльший сум лягав на душу.

В пiвсумерку бродив вiн день за днем;
Вiдвiчний лiс шумiв над ним тужливо,
Або стогнав, i плакав, i ревiв,
Вiтрами битий. Лиш чуттям одним
Кермуючись, блудив по ньому Каiн
І дерся все туди, де найстрiмкiшi
Здвигались стiни. Ось скiнчився лiс,
Та не скiнчилась Каiнова мука.
Його зустрiли низькi та розлогi
Повзучi корчi косодеревини
Та ялiвцiв колючих. Мов з води
В огонь попав вiн: колючки густi
Що крок йому впивалися у тiло,
Корiння, мов гадюки, нiг чiплялось
І сонце холодно свiтило з неба,
Немов з наругою згори глядiло
На сю безплодну муку.

Але Каiн
Не зупинивсь. Адже ж вершок гори
В магiчнiм блиску перед ним яснiв,
Манив його! Хоч весь пiдпливший кров’ю,
Посiчений, пошпиганий, подертий.
Вiн перебув i ту страшну дорогу,
І легше вiдiтхнув на полонинi.
Край джерела, що в зворi журкотiло,
Упав вiн, вiдпочив, потiм обмив
Все тiло у його водi погожiй.
Тут й папороть солодкая росла

На обривi скальному; накопав
Їi корiння i, ополоскавши
В водi, поiв, а решту про запас
Сховав. Отак перепочивши день,
Пустився далi. Ховзаються ноги
По мху твердiм, натужуються жили,
Повiтря ллесь у знемощiлу грудь,
Мов олово холодне, огнянii
Колеса крутяться перед очима,
І вiтер чимраз дужчий, холоднiший
Проймае. Наче муравель, повзе
Угору Каiн, ба, ще й муравлю
Завидуе: йому байдуже вiтер,
Байдуже обриви стрiмкi й ховзькi,
Байдуже втома!

Ось убога, сiра
Минулась зелень – всюди голi скали,
Мертвi, грiзнi. Життя тут нi слiду,
Лиш вiтер свище та орел часом
Скиглить та шарпае свою добичу.
Тут кождий крок хибний – нехибна смерть.
Тут смерть на кождiм кроцi розставляе
Сто вартових, захланних на добичу:
І дощ, i снiг, i вiтер, сонця блиск,
Орли й камiння – все тут з нею в змовi.

Аж ось одного дня – вже вечорiло,
Як Каiн став на самому вершку —
Скелет нужденний, ранами покритий,
Продроглий весь i ледве що живий.
Останнiх сил добувши, став на голiм
Ледi. Куйовдили вiтри могучi
Його волосся, рвали драну одiж,
І кров морозили у жилах. Каiн
Не чув нiчого, весь остаток сили,
Всю душу вiн зосередив в очах
І очi тi послав у даль безмiрну,
Туди, де в пурпуровому промiннi
Купавсь величний, ясний «город божий».

І що ж побачив в ньому?

Пусто скрiзь,
Лиш дерева самотнi сумовито
Шепочуть листям та квiтки чудовi
Хитаються на стеблах. А крiм них,
Анi душi живоi, анi звука.
Та нi! Посеред раю, на майданi
Два дерева найвищi, найпишнiшi.
О, Каiн добре знав тi дерева
Із оповiдань батька! Се направо —
То дерево життя: небесний грiм
Вершок його розтрiскав, розколов
Весь пень його до самоi землi,
Та не убив його живоi сили!
Воно росте, пускае гiлля вшир,
Пускае пасиння нове довкола!
А те налiво – дерево знання
Добра i зла. Пiд ним клубиться гад,
А на гiлках його багато плоду
Понависало. Плiд той так блищить,
Манить, яснiе, душу рве до себе!
Та ось повiяв вiтер, i, мов град,
Посипались плоди отi на землю
І всi вiдразу попелом розсiлись,
Огнем розприсли, розлились смолою!

І бачить Каiн далi: в млi рожевiй
Щось зароiлось легке, прозiрчасте,
Мов комашня. Придивлюесь – се люди!
Се тисячi людей i мiлiони,
Мов пил, вiтрами звiяний, кружаться,
І тягнуть, тягнуть походом безмiрним.
І всi круг дерева знання товпляться,
Всi рвуться, топчуться, падуть, встають
І шарпаються вгору, щоб захопить
Хоч плiд один, хоч кисличку одну
Із дерева знання. Потоки крови
І море слiз значать iх путь – дарма!
Що хтось укусить того плоду, тому
Вiн попелом розсиплеться в устах,
Огнем пекучим бухне. А вкусивши
Отого плоду, кождий ще лютiший
Стае, озвiрюеться на весь свiт,
Мордуе, рiже та куе в кайдани,
Валить i ломить те, що другий ставив,
Палить, руйнуе – просто божевiльнi!

А дерево життя стоiть та тужить:
Нiхто не рвесь до нього! На йому
Плодiв немного, з виду не блискучих,
Захованих мiж листям та тернами,
Тож i не ласиться нiхто на них.
А як часом, вiдбившись вiд юрби,
До нього хто навернесь, покуштуе
Плодiв чудових i почне гукати
На других, щоб iшли туди, – то, мов
Ворони, кидаються всi на нього,
І б’ють, i рвуть, i мучать, i калiчать
Його, мов за найтяжчую провину.

Аж ось два звiрi на майданi стали.
Один пiд деревом знання засiв,
Величний, нерухомий i суворий,
З лицем жiночим дивноi краси
І з тiлом льва. Мов нетлi до огню,
Так люди-привиди роем безмiрним
Його обсiли, мов про щось питають.
Глибоку тугу i пекельну муку
В iх лицях видно, тiнi iх тремтять,
І очi й душi висять на устах Почвари.
Ся ж мовчить i не змигне
Очима. Знов роi людей товпляться
До дерева знання, i б’ються, рвуться
За плiд його, iдять – i знов вертають
До звiра, та спокою не знаходять,
Мов листя те осiнне, гнане й бите
Грiзними, супротивними вiтрами.

А другий звiр пiд деревом життя
Засiв: з крилами лилика, з хвостом,
Як пава, з кiгтями орла, iз тiлом
Хамелеона i з жалом змii.
Що хвиля вiн мiнився i метався,
Манив до себе всiх i всiх вiдводив
Вiд дерева життя. А хто в ньому
Поклав усю надiю i за ним
Наслiпо бiг, той розбивавсь о камiнь,
В тернах, ярах глибоких опинявся.
І пiднiмались руки, кидались
Прокляття – не на звiра-ошуканця,
А все на дерево життя. «Воно
Химера, ошуканство i брехня!» —
Такий лунав важкий в повiтрi гомiн.

Глядiв на вид сей Каiн, i немов
Ножем по серцю рiзало його.
Йому здавалось, що весь бiль, всi муки,
Всi розчаровання тих мiлiонiв
В його душi бушують, серце в нiм
Клiщами тиснуть, торгають нутро.
І вiн закрив лице свое руками
І скрикнув: «Ох, досить, досить, о Боже!
Не хочу бiльш глядiти на сей вид!»
В тiй хвилi сонце потонуло, пiтьма
Лягла на землю i закрила рай.
Та бiль в душi у Каiна остався,
Несвiтський, гострий бiль. Вiн застогнав
І на стулену площу ледовую,
Мов труп, звалився.

Холод ледовий
Збудив його. Вже серед неба сонце
Яснiло мляво, холодно всмiхалось,
Мов зраджена, ошукана надiя.
Де вчора рай виднiвсь, стояла нинi
Пiднебною стiною мряка бiла,
Немов заслона. Каiн не жалiв
За райським видом; вiн один лиш чув
У серцi голос: «Геть вiдсiля! Геть!»
І наче злодiй, що, в чужу комору
Закравшись, замiсть скарбу дорогого
Розпечене залiзо в руку вхопив, —
Так Каiн вниз спiшив з верха снiжного.
Важкii думи, мов над стервом круки,
Носилися i крякали над ним.

І думав вiн: «Так от чим Бог дурив
Вiтця, мене i всiх людей! Бо ж певно,
Що без його знання i волi се
Не сталось би! Бо й хто ж роздер надвое
Життя й знання i ворогiв заклятих
Із них зробив? Чи ж не його се дiло?
Тодi, коли осiбно в раi вiн
Отi два дерева садив, заким ще
Создав Адама – вже прокляв його,
Вже назначив весь рiд його на муку,
На вiчне горе! Бо коли знання
Є враг життя, то пощо ж нам бажання
Знання? Чом ми не камiнь, не ростина?
Коли хотiв, щоб ми не куштували
Плодiв знання, пощо ж садив те древо
І тим плодам таку додав приману?
Коли хотiв, щоб ми живi були,
Чому ж спершу нам не казав поiсти
Плодiв iз дерева життя?»

Мов чайка,
Що скиглить над дiтьми, понад багном
Лiтаючи, о трощу б’е грудьми,
То знов до сонця вивернесь в лету,
І все кричить, i б’еться, й колесить, —
Отак i Каiнова дума-скрута
В тiм безконечнику металась, билась
Без виходу. Усiвши пiд скалою,
Вiн спочивав, холодним потом злитий.
І, зажмуривши очi, знов побачив
Той райський вид, i на нову дорогу
Думки його зiйшли.

«Що се – знання?
Чи справдi ж так життю воно вороже?
Здаеться, так! Оте знання нещасне
У моiм серцi розбудило лютiсть
На брата, вбiйцею мене зробило —
За те, що вiн, не думавши, попросту,
Мене нагнуть хотiв у ту саму
Дитячу простоту, з котроi дух мiй
Давно вже вийшов. Те знання куди ж
Веде потомкiв моiх? Звiрiв, птицю
й себе мордують, землю сплюндрували,
Шукаючи, кого б i що б убити.
Усякий камiнь острий та твердий
Для них на нiж, на спис, стрiлу придався;
У оленя на те ж зривають роги,
У звiра зуби. Жiнка говорила,
Що винайшли якесь таке камiння,
Котре в огнi розтоплюесь, мов вiск,
І вивчились робити з нього стрiли,
Ножi i списи, твердшi i острiшi,
Нiж з кременю. От де веде знання!
Кров, рани, смерть – його найпершi дари.

«Так пощо ж ми бажаемо знання?
Значить, бажаем смерти? Нi, неправда!
Хiба ж я смерти Авеля бажав?
Я жить хотiв по-свому – бiльш нiчого.
Хiба стрiлець бажае смерти звiра?
Вiн хоче жить, йому потрiбно м’яса!
Вiн хоче жить i мусить боронитись,
Щоб звiр його не з’iв! А той, що лук
І стрiли видумав, чи смерти вiн
Бажав чиеi? Нi, бажав лиш жити,
Придумував пiдмогу для життя!
Значить – знання, то не бажання смерти,
Не враг життя! Воно веде к життю!
Вбезпечуе життя! От в чiм вся рiч!
Як та стрiла, що забивае птицю,
Сама – не птиця! Як той нiж, що рiже,
Сам – не убiйця! Так, значить, знання
Не винно тут! Воно нi зле, нi добре.
Воно стаеться добрим або злим
Тодi, коли на зле чи добре вжите.
А хто ж його вживае? Хто його
В руцi держить, як той стрiлець стрiлу?
Хто той стрiлець?»

Непривичний до думки,
Старечий ум, мов раненая птиця,
Метався, трiпався у темнотi,
Та вiдповiдi на питання тее
Не мiг найти. І знов у iнший бiк
Звернувсь.

«А що ж те дерево життя?
Яка в плодах його укрита сила?
Чи справдi вни безсмертя можуть дати?
Здаеться, нi! Отi немногi люди
Там в раi, що плодiв тих куштували,
Пiд лютими ударами юрби
Вмирали, бачилось, i пропадали.
Так що ж додав iм плiд той? А! Вгадав!
Вони на смерть iшли, мов на весiлля,
Вмирали з усмiхом; iз ран, iз мук
Вони катiв своiх благословляли.
Що се значить? Знать, смерть iм не страшна!
Знать, джерело життя було в iх серцi!
Яке ж се джерело?..

Ябачив: скоро
Хто плоду з дерева життя вкусив —
Прояснювавсь увесь, благим спокоем
Проймавсь, i голос пiднiмав, i кликав
Усiх до себе, ворогiв найгiрших,
Мов другiв, обнiмав, i був неначе
Той пластер меду чистого, солодкий
І запахущий, ясний i поживний,
Одним чуттям святим наскрiзь пронятий.
Значить, чуття, великая любов —
Ось джерело життя!»

І скочив Каiн,
Мов звiр сполоханий, i оглядався
Довкола, i шептав немов в нетямi:
«Чуття, любов! Невже ж се так, о Боже?
Невже в тих двох словах малих лежить
Вся розгадка того, чого не дасть
Нi дерево знання, нi загадковий
Той звiр не скаже? Бiднi, бiднi люди!

Чого до того дерева претесь?
Чого вiд того звiра ви ждете?
Погляньте в власне серце, а воно вам
Розкаже бiльше, нiж всi звiрi можуть!
Чуття, любов! Так ми ж iх маем в собi!
Могучий зарiд iх у кождiм серцi
Живе, лиш виплекать, зростить його —
І розiв’есь! Значить, i джерело
Життя ми маем в собi, i не треба
Нам в рай тиснутись, щоб його дiстати!
О Боже мiй! Невже ж се може бути?
Невже ж ти тiльки жартував, як батько
З дiтьми жартуе, в той час, як iз раю
Нас виганяв, а сам у серце нам
Вложив той рай i дав нам на дорогу?»

В тiй хвилi Каiн наче просiяв,
Чудовий супокiй розлився враз
В його душi. Забулись всi страждання!
І сонце грiло, i земля яснiла,
Вся в золото й рожевий блиск повита,
Мов дiвчина, що з купелi виходить.
На хвилю, оп’янiлий щастям тим,
Вiн стратив пам’ять, i за грудь рукою
Хапавсь, i сам собi не вiрив.

«Боже!
Невже се правда? Навiть в моiм серцi,
Гнилiм, побитiм i закаменiлiм,
Живе ще, розвиваесь i цвiте
Те райське сiм’я, та свята любов!
О так! Я чую се! Тепер, по довгих
Лiтах прокляття, я вiдроджуюсь
І оживаю! Наче крига леду,
Так присла в серцi моему ненависть.
Менi так дуже жаль усiх людей
Тих бiдних, заслiплених! Я iх так
Люблю з iх слiпотою й лютим горем,
З iх поривами до добра! Страшнi,
Могучi ти покуси iм, о Боже,
Порозставляв в дорозi, а слабою
Натуру iх вчинив! Отее мiзерне
Знання, котре, мов iскорку, хоронять
І роздувають – що iм з нього! Тьма
І загадка сидить при нiм на стражi.
А ту дорогу, що веде до серця,
До щироi любови, другий звiр
Загородив – химера бистрокрила,

Котра манить i найяснiшу правду
У привид, у ману пусту змiняе.
І мечуться вони, мов лист сухий
В осiннiм вiтрi, – рiжуть, i мордують
Однi других лютiше звiрiв лютих,
І риються в землi, до неба рвуться,
Пливуть по морю – в небi чи за морем
Шукають раю, щастя, супокою,
Шукають того, що лиш в серцi своiм,
В любвi взаiмнiй можуть iзнайти!

«І що ж, хiба ж повiк iм так блудити?
Хiба ж нiколи не найдуть вони
Дороги прямоi? Хiба ж надармо
Їм дане те бажання невсипуще?
Нi, жити хочесь кождому! І кождий
На те i розум мае, щоб життя
Вiд смерти вiдрiзнити. І коли
Йому вказать дорогу до життя,
То, певно, не пiде на стежку смерти.
Так я ж отсю дорогу iм покажу!
Я, прадiд iх, вiдслоню правду iм,
Тяжким терпiнням вiковим здобуту.
Пригорну iх до серця i навчу
Любить себе взаiмно, занехати
Роздорiв, сварiв, здирства i убiйства.
Я, перший вбiйця, викуплю свiй грiх
Тим, що вiдверну всiх людей вiд вбiйства.
О люди, дiти, внуки, сиротята!
Покиньте плакати по стратi раю!
Я вам його несу! Несу ту мудрiсть,
Котра поможе вам його здобути,
У власних серцях рай новий створити!»

Так думав Каiн i поспiшним ходом,
Із серцем, повним туги до людей,
Невигаслоi теплоi любови,
Прямуе до села, i спотикаесь,
Скупить хвилини дух перевести.
Щоб тiльки швидше! Б’есь старее серце,
Трiпочеться, мов пташка. Наче вихор,
Старi, давно забутii згадки
Зворушились, коли з-за горбика,
Мов синя хмарка, показався дим
Із людськоi оселi. Мов дитя,
Щодуху вiн на горбик вибiг, став
І довго-довго видом тим впивався,
Що розстелився перед ним, – сто раз
Милiший, нiж недавнiй привид раю.

Пишний крайобраз! В глибинi його
Велике озеро, мов лазурове
Хрустальне дзеркало, що вдалi десь
Зливаесь з небом. Береги, в розкiшну,
Багату зелень прибранi, далеко
Повскакували в воду рукавами,
Полощуться та приглядаються
Собi у тихiм дзеркалi глибокiм.
А ближче сугорби, покритi лiсом,
Немов вiнком могучим вiддiлили
Той тихий кут вiд решти свiту.

Глянь!
Там в тихiм заливi, не дуже близько
Вiд берега, мов стадо каченят,
Село розсiлось. На палях товстих,
Повбиваних в дно озера, стоять
Низькi хатки, покритi тростиною,
З пiддашками й широкими кладками,
Дим куриться iз стрiх. Жiнки в хатах
Перекликаються. По озерi,
Мов павуки, снують човни легенькi —
То рибаки великi сiтi тягнуть,
Кричать, гребуть веслами та до сонця
Поблискують зубцями спис спижевих.
А супроти села на узбережжi
Майдан широкий, а на нiм не пчоли
Роем гуляють, не чмелi гудуть —
То молодiж сiльська гуляе. В сонцi
Вилискуеться голе, смагле тiло,
Лунають срiбнi голоси, легенький
Вiтрець волосся чорне розвiвае.
Однi навзаводи бiжать, а другi
Крутii танцi водять, тi збирають
Блискучi раковини над водою,
Тамтi великий натягають лук
І до мети стрiляють, деякi ж
Старого дiда обступили, що
Сидить на каменi, бряжчить на струнах
І щось спiвае.

Все те Каiн бачив,
Мов на долонi, плакав i смiявся
Із радости. Вiн так давно не бачив
Людей! І вид iх мирного життя,
Їх праць, забав i розривок щоденних
Таким йому чудово гарним видавсь,
Що, причарований, вiн став на мiсцi,

Глядiв i оком не змигнув, впивався
Тим видом, мов найбiльшим щастям земним.
Втiм крик зробився мiж дiтьми: у лука
Струна порвалась. «Дiду, дiду Лемех[115 - Лемех (Ламех) – старозаповiтний персонаж, нащадок Каiна, син Мафусала, батько Іявала, Іювала, Тувалкаiна та Ноема. Мав двох дружин – Аду i Цiллю.],
Направте лук!» І дiд покинув грати,
І лук узяв, руками пильно щупав
З усiх бокiв, махаючи при тiм
Похиленою головою. Каiн
Вiдразу догадавсь, що вiн слiпий.
Ось виняв вiн з-за пазухи струну
І на роговий лук нап’яв i брязнув
По нiй. Мов ластiвка, зацвiркотала
Струна, i щось немов вступило в дiда.
«Ех, дiти! – скрикнув вiн i з мiсця встав. —
Старий я став, слiпий, а ще готов
Помiрятися з вами при стрiльбi».

«Го-го, дiд Лемех до стрiли бересь! —
Загомонiли хлопцi. – Браво, дiду!
Давайте з нами до мети стрiляти!»

«Де ж та мета? Ведiть мене туди,
Де стаете!»

В тiй хвилi тi, що бiгли,
Побачили, як Каiн наближався
На край майдану.

«Горе! Хтось чужий
Іде! Розбiйник! Лiсовий дикун!
Рятуйте, дiду!»

І, немов курчата
Вiд яструба, вони до дiда збiглись.
Дрогнув дiд Лемех.

«Де е той дикун?» —
Спитав суворо.
«Із-за кедра вийшов!
До нас iде!»

І Лемех анi слова
Не мовив бiльш, на лук нову стрiлу
Уклав i вистрiлив.

«Стiй, Лемех, стiй! —
Роздався голос. – Я твiй прадiд Каiн!»

Та в тiй же хвилi острая стрiла
Йому попала прямо в серце. Скочив
Угору Каiн i лицем на землю

Упав, аж вiстря вилiзло плечима,
А руки судорожно в землю врились
І задубiли так.

«Гура, дiд Лемех!» —
Хлоп’ята крикнули, та Лемех тiльки
Махнув рукою. Вiн, мов труп, стояв
Блiдий, недвижний, лук i стрiли впали
На землю.

«Що вам, що вам, дiду Лемех?»
Защебетали дiти, але дiд
Ледве промовив стиха: «Що сказав
Отой дикун?»

«Сказав, що вiн е Каiн,
Ваш прадiд».

«Каiн? То не може бути!
Мiй прадiд Каiн! Дiти! Се ж було б
Страшне нещастя, сли б була се правда!
Глядiть лиш, де вiн, що з ним?»

«Вiн упав
Отам близ кедра й лежить спокiйно».

«Ходiм до нього! Може, вiн живий!
О Боже, хорони мене вiд того лиха,
Щоб Каiнову кров я мав пролити!»

І, спотикаючись, тремтячи весь,
Дiд Лемех рушив, а за ним юрбою
Ішли хлоп’ята. Хоч слiпий, вiн прямо
Ішов туди, куди пустив стрiлу,
Аж поки не спiткнувся i не впав
На трупа Каiна.

«Се вiн! Се вiн! —
Мов божевiльний, скрикнув Лемех. – Дiти,
Пропали ми, пропав увесь наш рiд
На вiки вiчнi! Каiн смерть приняв
Із моiх рук! Бiжiть, зовiть батькiв,
Зовiть усiх сюди!»

І поки дiти
Побiгли по батькiв, дiд Лемех сiв
При трупi й, доторкаючись рукою
Лиця його й прострiлених грудей,
Завiв, мов над колискою дитини,
Тремтячим голосом старезну пiсню[116 - Джерело пiснi Лемеха – бiблiйна хвалебна промова про виконання кровноi помсти (Бут. 4:18—24).]:

«Слухай, Цiлля[117 - Цiлля (Цiлла) – одна з двох дружин Ламеха, мати Тувалкаiна та Ноеми (Бут. 4:19).], слухай, Ада[118 - Ада – одна з дружин Ламеха, яка народила йому Іявала та Іювала (Бут. 4:19).],
Дому мойого вiдрада,
Каже Божий глас:
Хто над Лемехом глумиться,
На нiм Лемех буде мститься
За раз – сiм раз.
А хто Каiнiв убiйця,
То на тiм сам Бог помститься
Сiмдесят сiм раз».

Раз по раз, мов безумний, вiн спiвав
Сю пiсню. Вже зiйшлось усе село
На вiсть тривожну. Всi широким кругом
І трупа, i убiйцю обступили.
Вкiнцi немов прокинувся дiд Лемех
І, голову пiдвiвши, наче сонний,
Промовив: «Що, чи е тут хто при мнi?»
«Ми всi тут, дiду!» – загула громада.
«Так плачте, дiти! Се наш предок Каiн,
Проклятий Богом за убiйство брата
І семикрат проклятий ще за те,
Що наблизивсь до нашоi оселi
І смерть приняв iз моiх рук! Та смерть
На нас прокляття Боже навела
І пiмсту на дiтей i внукiв ваших!
Тож плачте, дiти! Плачте над собою!
А сього трупа, се прокляте тiло,
Не доторкаючись, похоронiть,
Щоб свiту Божого вiн не поганив,
Щоби на нього сонце не глядiло,
Щоб звiр, його наiвшись, не сказився
І птиця, наклювавшись, не здихала!
Зносiть камiння i, немов собаку,
Прикиньте ним його, пiском засипте
І обсадiть тернами! Най повiк
Прокляте буде мiсце, де полiг вiн!»

І кинулась громада з диким криком
І стогоном прикидувать камiнням
Мерця. А вiн лежав, немов дитя,
Вколисане до сну, простягши руки,
З лицем спокiйним, ясним, на котрому,
Здавалось, i по смертi тлiла ще
Несказана утiха i любов.
Та швидко купою камiння труп
Покрився; кинений iзблизька камiнь
Розбив всю чашку, сплющив до землi,
Похоронив навiки пiд собою.




Похорон

Поема



І

Велика зала свiтлом вся залита.
Горять лампи й ряснii жирандолi,
І повiнь iскор, наче стежка бита,

У дзеркалах великих ллеться долi.
Там на галерii музика грае,
Гримить, то плаче, мов дитина в полi.

Посеред зали стiл довжезний сяе
Вiд срiбла, скла й точеного кришталю,
І довгий ряд букетiв роздiляе,

Мов скиба iз смарагдiв i коралю,
Вподовж його снiжисто-бiле поле.
Вельможне панство заповнило залю:

Блиск туалет аж слiпить око кволе;
Горять алмази, чути шелест шовку,
А блиск очей красунь аж серце коле.

Мов п’яний, зiр блукае: тут головку
Чудову схопить, там лице марсове,
Там снiжно-бiлу шийку. Без умовку

Розмова ллеться, клекотить чудове
Гудiння, де сотки шумних привiтань,
Солодкi шепти, срiбний смiх, перлове

Признання, град уриваних запитань
Мiшаеться, витворюе вражiння
Живоi маси, де з турбот i скитань

Втишаеться душа, щеза сумлiння,
Все одиничне тае, пропадае,
Живе лиш тлум, гуртове сотворiння.

Ось панство звiльна при столi сiдае.
Довжезний ряд – по черзi, чорнi фраки
Й цвiтистi строi. Тихо доглядае

Порядку служба; думав би, що таки
Сам з себе кождий там сiв, де належить
За честь, лiта й службовii вiдзнаки.

Почався бенкет. Шумно! Не бентежить
Нiкого з тих шести соток iзбранних
Нiяке горе, шляху iх не стежить

Нiякий ворог, в ясних блисках ранних,
У пурпуровiм сяйвi перед ними
Весь свiт. Нема убогих, безталанних!

Так дзвiнко тi смiються херувими
У модних сукнях! Щиро так жартують
Пани створiння! Мов солодкi рими

Складаються в гармонiю, римують
Розмови, й брязкiт срiбноi посуди,
І колiр вин, що в келихах шумують.

Свобода тут пiдносить кождi груди,
І радiстю палають кождi очi,
І гордощами, що минули труди,

Що день настав пiсля страшноi ночi!
Здобута величезная побiда,
Не зможе вже пiднятись i не схоче

Грiзна рука розбитого сусiда.


II

І я сидiв на бенкетi мiж ними,
Та не було в мойому серцi тону
Веселости й свободи нi краплини.

Мов Юда той серед Синедрiону,
Котрому вiн Христа продав на муки[119 - …Мов Юда той серед Синедрiону, Котрому вiн Христа продав на муки… – Юда Іскарiот – один з дванадцяти апостолiв, iхнiй скарбник, що зрадив Ісуса Христа, видавши його (за винагороду в тридцять срiбнякiв – цiну раба) Синедрiону – Верховному суду та урядовi юдеiв у складi сiмдесяти старiйшин, первосвященикiв (садукеiв) та законовчителiв (фарисеiв) на чолi з головним первосвящеником Каяфою. У переносному значеннi Юда – символ зрадника, боговiдступника загалом.],
Так я сидiв на бенкетi отсьому.

І я, всмiхаючись, стискав тi руки,
Щойно з крови братiв моiх обмитi,
І ссали грудь мою iдкi гадюки.

Блискучi дами, радощами ситi,
Глядiли то цiкаво, то згiрдливо
На мене й усмiхи душили скритi.

А я, хоч серце рвалося, лiниво,
Спокiйно поводив по них очима
І усмiхавсь – щасливо чи сонливо.

Музика грае… В моiм мозку блима
Якийсь там огник, спомин незабутий,
І враз вiн рiзко заскрипiв дверима,

І рiй якийсь ввiрвавсь кровавий, лютий,
І крик пiднявся, плач i зубний скрегiт:
«Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий».

Музика грае, мов чортiвський регiт,
Менi ж мороз подрав поза спиною,
І тiлом затрусив смертельний дрегiт.

Ох, та музика! Пощо там за мною
Вона реве i душу всю термосить,
Мов вiтер пустку з ветхою стiною?

Чого та скрипка плаче i голосить,
Мов сто мамiв ридае за синами?
Чого той бас реве i помсти просить?

Пощо менi такими голосами
Пригадувати те, чого й без того
До гробовоi не забуду ями?

Я ж тямлю: позавчора ще нас много
Грiзною армiею йшло до бою,
А кождий повен був огню святого.

Я ж тямлю: за права людей, за волю
Ми пiднялись на кривдникiв вiдвiчних,
Своею кров’ю всiм купити долю.

Вже много вiйськ iм ми розбили стрiчних,
З землею много iх твердинь зрiвняли
І славою дiл своiх героiчних

Ми решту, як зайцiв, все далi гнали.
Тi, що тепер так бучно бенкетують,
Як цупко ще позавчора втiкали!

Тепер вдають хоробрих i жартують,
Та, певно, ще iм дрож по нервах ходить.
Аж на побитих страх свiй вiдкатують!

О, страх найгiршую жорстокiсть родить!
Я тямлю, як ми iх зiгнали в купу,
Як рибу в сак. Ось-ось перегородить

Наш вiддiл iм утеку в нiчку глупу!
Ось наш залiзний перстень iх обхопить
І впре в долину, мов пшоно у ступу,

І всю iх мiць в iх власнiй кровi втопить.
Вже все було на той удар готове,
Вже руки ждали за мечi ухопить,

Завзяття тлiло тисячоголове,
І зуби зцiпленi знаку чекали,
І в грудях спертий дух, уста без мови…

Вони ж, мов вiвцi тi в кошарi, спали;
Безраднiсть i зневiра в власнi сили Ї
м обережнiсть навiть вiдiбрали.

Один лише не спав, один в тiй хвили
Про всiх iх думав – князь он той, з лицем
Блiдим, мов труп, он той дiдусь похилий!

Вiн, за старця перебраний, тихцем
Прийшов до мене i почав шептати…
Прикинувсь моiм ангелом, вiтцем!

Вiн, сатана, аж плакав, щоб налляти
Менi крiзь вухо в саму душу трути[120 - …налляти Менi крiзь вухо в саму душу трут и… – Можливо, алюзiя з трагедii В. Шекспiра «Гамлет», у якiй Клавдiй убивае свого брата, Гамлетового батька, вливаючи йому отруту у вушну мушлю. Пор. реплiку привида батька Гамлета у перекладi П. Кулiша за редакцiею та з передмовою І. Франка: «А дядько твiй пiдкравсь до мене спевна З проклятим соком блекоти в пуделку І влив отруту в дверi мого вуха» (Шекспiр У. Гамлет, принц данський / Переклад П. Кулiша. – Львiв, 1899. – С. 34).],
Щоб свiй язик гадючий пiдiпхати

Менi пiд серце! Змiю, змiю лютий!
Ти побiдив! В душi моiй дупло
Знайшов i влiз. Я зрадив люд закутий!

Я зрадив месникiв i вибрав зло.
Братiв покинув, видав на рiзницю!..
Ще день минув, а сонце як зайшло,

То нашу славу вклало у гробницю!
Героi нашi, мов снопи, купками
В кровi лежали; мов коса пшеницю,

Стяла iх смерть зрадливими руками.
Нiхто не втiк. Коли iм стало звiсне
Мое вiдступство, йшли на смерть без тями.

Мое вiдступство, йшли на смерть без тями.


III

Музика стихла. Зо стола посуду
Зняли, вина в чарки поналивали,
Втишився гомiн зiбраного люду.

Всi наперед порядок тостiв знали
І знали: перший князь промовить мае, —
З цiкавiстю його промови ждали.

Вiн встав i так з усмiшкою мовляе:

«Господу дякувать,
Панство мое,
Що нам пiдскакувать
Ниньки дае.

Що ще нам дихати
Ниньки велiв,
Не в траву пчихати,
Слухать чмелiв.

Але ж бо круто вже
З нами було!
Бачиться, люто все
Пекло гуло!

Бачиться, ушi вже
Чорт наострив,
На нашi душi вже
Мiх свiй розкрив.

Стерпла нам шкура вже,
Кiс слiпив блиск,
Хлопського шнура вже
Чули ми стиск.

В костях зненацька щось
Мерзло й пекло,
Мов там багацько ось
Цiпiв пройшло.

Досi розмислити
Я не зумiв,
Як се ми виштрикли
Чорту з зубiв?

Чи, обчислившися,
Сам змiркував,
Що, поспiшившися,
Страту би мав?

«В пеклi, в огнi? О, нi,
Розхiд оден!
З них на землi менi
Лiпший хосен!

Хай ще побавляться,
Як чия хiть!
Час прийде, ставляться
Всi в мою сiть».

Що, не логiчно б вiн
Се мiркував?
В логiцi вiчно вiн
Сильний бував.

Фрази загальноi
Вiн не признасть,
З стежки реальноi
Збиться не дасть.

Всякi принцiпи
Приймае на смiх:
Хай там дурiпи
Тримаються iх!

Всi iдеали —
Брехня i бридня.
Словом, панове, вiн
Наша рiдня.

Майстер в полiтицi,
В штуцi життя.
Всi нашi свiточi —
Його дитя.

Вiн наш учитель е
З давнiх-давен,
Вiн наш спаситель е,
Вiн джентельмен.

Честь йому перед всiм, —
Се свiжий спорт.
Вгору чарки знесiм:
Хай живе чорт!»

Музики грiм. Панове якось мляво
Всмiхаються, мабуть, iм се не в смак,
Лиш дехто рже: «Г-ге, браво, князю, браво!»

Князь iронiчно глипнув, потiм знак
Рукою дав, музику притишив,
А потiм, знов пiднявшись, мовив так:

«Даруйте, панство, я ще не скiнчив.
Три струни е на моiм iнструментi, —
Сю я, мабуть, зарiзко наточив.

Стрiбуймо другу! Я скiнчу в моментi».


iV

«Панство, даруете,
Що я наплiв!
Бiльше не вчуете
Безбожних слiв.

Геть, мано! Спадь вiд нас!
Є ще в нас честь.
Apage, satanas![121 - Вiдiйди, сатано! (Лат.). – Упоряд.]
Бий тебе хрест!

Ми не соколики,
Дявольський рiд,
Ми е католики
Вiрнi, як дрiт.

Ми не еретики,
Не атеiсти,
Нам для естетики
В пекло не лiзти.

Хоч часом свiчечку
Чорту ткнемо,
Богу ж щонiчечку
По двi жжемо.

Справи тiлеснii
Дiдьчi в нас всi,
Але небеснii
Іскри в душi.

Тiло наплутае
Тут на землi,
Хай же спокутуе
Там у смолi.

Але щоб душу Бог
Нашу прогнав
В темний, пекельний льох,
В затхлий канал,

Щоб мiж розбiйникiв,
Пiдлих жидюг,
Мiж свиногiнникiв,
Хлопiв, злодюг,

Мiж бидло те брудне,
Щоб там у ад
Йшов за пусте-дурне
Аристократ, —

Щоб та блискучая,
Нiжна душа,
Квiтка пахучая
Йшла до коша, —

Щоб сей найкращий твiр,
Божий напiй
Пхать до пекельних дiр
Чорту на гнiй, —

Нi, щось таке дзвонить —
Се просто смiх!
Щоб се мiг Бог чинить, —
Думати грiх.

Бог, найчiльнiший той
Аристократ,
Вiн би юрбi гидкiй
Мав бути брат?

Нас би вiн мав судить
Задля голоти?
Нi! Можуть се твердить
Лиш iдiоти.

Я, моi панство, сю
Вiру кохаю:
Нас вiн готуе для
Розкошiв раю.

Щоб, перейшовши сю
Земную школу,
Вмiли з ним бавиться
Вiчно посполу.

Вiн-то тепер, коли
Тисли нас хлопи,
Спас нас чудесно, мов
Ноя з потопи.

А що нас шарпати
Смiли тi хами,
Поле великее
Вкрив iх кiстками.

Щоб знали кпи дурнi:
Хлоп – то худоба,
А тiльки ми однi —
Божа подоба.

Щоб знали; хлоп – то гнiй
У огорожi,
Тiльки пани е в нiй
Пишнii рожi.

Бог тiльки нам отець,
А iм вiтчим;
Нам тiльки добрим е,
А iм грiзним.

Щоб нам розрахувать
Хвильку буття,
Сотням iх знiвечить
Цiле життя.

Щоб на годину нам
Гумор направить,
Сто iх на цiлий вiк
Радости збавить.

А щоб знав люд той, як
Чтити нас мусить,
За один волос наш
Сто iх роздусить.

Всюди i все така
Божая мiра!
Се моя етика,
Се моя вiра!

Те, що нам сталося
Вчора й сьогоднi, —
Доказ найкращий нам,
Чого ми годнi.

Доказ найкращий нам,
Хто за нас дбав,
Хто нас тим ящурам
Зжерти не дав!

Хто своiх вибранцiв
Вiрно берiг,
Щоб iх сей дикий тлум
Стлумить не мiг.

Щоб не втопила нас
Темная дич,
Свiт не зопхнула
У варварства нiч.

Щоб пiд iх плахтищем
Цвiт наш не всох…
Наш Бог е шляхтичем!
Vivat наш бог!»

Музики грiм. Панове якось мляво
Всмiхаються, мабуть, iм се не в смак,
Лиш дехто рже: «Г-ге, браво, князю, браво!»

Князь iронiчно глипнув, потiм знак
Рукою дав, музику притишив,
А потiм, знов пiднявшись, мовив так:

«Даруйте, панство, я ще не скiнчив.
Чи знов я переборщив в сакраментi?
Га, годi! Так мiй дух мене навчив.

Ще пару слiв лише. Скiнчу в моментi».


V

«Панство любе, жарт набiк!
Говорiм про рiч практично.
На остатнiй наш успiх
Я дивлюсь досить критично.

Чи там Бог, чи чорт нас спас,
Се вже як собi хто вiда;
Ще одна така побiда,
І могло би буть по нас.

Хоч то звiсно, що наш рiд
Зрiс не з соли i не з ролi,
Але нинi iнший свiт,
А як б’ють, то «bardzo boli»[122 - Дуже болить (польськ.). – Упоряд.].

А втiм – як чий смак! До ката!
Може, й досi е такi,
Що понад вино й дiвчата
Люблять рани й синяки.

Я – в покорi признаюся —
Не числю себе до них,
Без тих боiв, вiйн страшних
І без слави обiйдуся.

не буду величать
Тих, що на вчорашнi боi
Йшли вiдважно, так сказать,
Як правдивii героi».

(На лицi князевiм тут
Іронiчний усмiх мигнув,
І вiн зараз в iнший кут
В своiй мовi лука вигнув.)

«Я, панове, дипломат,
Що по бою лiчить страти.
Лiчить зиски, щоб завдати
Вороговi крайнiй мат.

Те, що ми здобули в бою,
Се побiди перша часть;
Тiльки праця головою
Перемогу всю нам дасть.

Трупи… кров… ну, слава – все
Виглядае сiро, буро.
Що за плiд се принесе?
Нумо думать pro futuro![123 - Про майбутне (лат.). – Упоряд.]

Хто нам вкаже ясний шлях,
Як держать в руках здобуте
І приборкать плем’я люте,
Не б’ючись з ним по полях,

Без пожежi, крови, сварiв,
А спокiйно й певно, той
Варт найвищих лаврiв, дарiв,
Той найбiльший з нас герой».

Музики грiм. І оплески, i брава…
Та князь на них уваги не звертав, —
Вiн знав, що варта в тiй громадi слава.

По хвилi граф помалу з мiсця встав,
О склянку брязнув i князю вклонився,
Вiд нього дозвiл рiч держать дiстав.

Гладкий, здоровий, вiн вiдсторонився,
Щоб рухатись свобiдно, наче слон,
Що серед сойму звiрiв опинився.

Почав. Рiзкий, твердий його був тон.


VI

«Що тут довго мiркувати?
Чи мiркуе той, хто мусить
З диким звiром воювати?
Б’е i дусить.

Дав нам Бог минути смерти,
Непокiрних дав побити, —
А що з рештою робити?
Тiльки дерти.

Всякий спосiб тут придалий:
Сила слова i жандарма,
Щоби тлум отой зухвалий
Гнути в ярма.

Перша рiч – щоб був вiн голий!
З бруду, голоду, хробацтва
Щоб не вибився нiколи
І з жебрацтва.

Друга рiч – щоб був вiн темний,
Знав, що думать – смiшно й пiдло,
Що вiн раб, хробак той земний,
Панське бидло.

Третя рiч – щоб був безличний,
Дав собi плювати в морду,
Знав, що всi для нього мають
Лиш погорду.

Хлопську як зiгнеш натуру?
Гладь смирнiших i бiднiших,
Щоб з багатших i бутнiших
Дерти шкуру.

А тим псюкам, недоукам,
Що хтять люд пiдняти к собi, —
Куку в руку або буком
Бух по лобi!

А тi школи, вiдки вийшла
Лютих псiв на нас когорта,
Всiх докторiв, професорiв —
Геть до чорта!

Тi газети, що до бунту
Пiднiмали люд той клятий —
Видушити, зруйнувати
Всi до шпунту.

Тi спiлки, крами i каси,
Зсипи, читальнi громадськi, —
Все те – зборища лайдацькi,
Без прикраси.

Вийняти iх з-пiд закона!
Лиш один для них – до ката!
Дать параграф: заборона,
Конфiската!

Або згинем по-жебрацьки,
Або сильними руками
Виб’ем дух з них гайдамацький
Канчуками.

Жадних прав! Нi навiть шепту
Про якiсь новii ери!
А на бунт одну рецепту:
Манлiхери.

Хлоп до працi, не до ради,
До податкiв, не до складок,
До грабель, а не до шпади —
Се – порядок.

Його рiч – покора й жертва,
Як лиш бульбу, хлiб i борщ ма;
Його святощi – то церква,
Двiр i коршма.

Се наш грунт. Пожруть дракони
Нас, коли зiйдемо звiдсi.
Лиш держiмо тi закони
Твердо! Dixi!»[124 - Я сказав! (Лат.) – Упоряд.]

Музики грiм. Панове плещуть браво,
До графа тиснуться i гратулюють,
З усiх бокiв стискають руки жваво.

Лиш дами трохи кривляться, вахлюють
Гарячi лиця. Чути десь: «Fi donc![125 - Тьфу! (Франц.) – Упоряд.]
Брутально! Нас вони компрометують!

Якi принципи! Що за грубий тон!»
В тiй хвилi князь потис за срiбний дзвоник —
Се знак тишi. І з мiсця встав барон,

Щоб говорить. Вiн скочив, наче коник,
І випрямив свою дрiбну фiгурку
(Його здрiбнiло й кликали «бароник»).

Меткий, верткий, мов лялечка на шнурку,
Вiн славився мiж панством лiбералом
(Недаром дiд його носив ярмурку!).

Вiн говорив, мов кiнь, що гонить чвалом
І фирка, рже, бiжить, копитом гряне;
Тут патосом сипнув, там комуналом,

Вертiвсь, як вуж, коли на хвiст хто стане.


VII

«То вже Монтеск’е[126 - Монтеск’е Шарль-Луi (1689—1755) – французький правник i фiлософ, який розробляв принципи демократii.] сказав, панство мое,
Що кождий народ в таких правах жие,
Якi заслужив собi мати.
І се також певне, що висловив Мiль[127 - Мiлль Джон Стюарт (1806—1873) – англiйський фiлософ та економiст, дослiдник питань спiввiдношення свободи волi та суспiльноi влади.],
Що тiльки висока, величная цiль
Упавшого може пiдняти.

Ми ниньки в упадку подвiйно тяжкiм;
Нiхто нас не любить, не маем на кiм
Опертися в хвилi негоди.
Своеi держави не маем давно,
Лишилось нам предкiв надбання одно:
Здобутii ними народи.

Лишились безсмертнii унii тi,
Непорванi зв’язки i шлюби святi,
Заключенi скрiзь добровiльне,
Та сума симпатiй покревних племен,
Що нам запевняла вiд давнiх-давен
Пановання в них неподiльне.

Пiдношу се з натиском, панство мое:
Се плуга, не шаблi пановання е,
Культурности, а не розбою;
Ми не для забору у край сей iшли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.

Ми свiтло прогресу у варварства тьмi.
Що гнувся народ сей у панськiм ярмi —
Потрiбно було й натурально:
Ми вищi iдеi плекали в той час,
Вiн працi, порядку навчився вiд нас,
Втягнувся, пiднiсся морально.

Отее, мое панство, е наш заповiт,
Котрим живемо ми вже тисячу лiт,
Його нам забути не вiльно!
Що хлоп збунтувався, се сумно – та нам
Не мститься, а дбать, щоб вiн каявся сам,
Пiддався нам знов добровiльно.

Що всiх непокiрних ми витяли впень,
Се добре, та е се пiвдiла лишень, —
А друге почнiмо в сiй хвили.
Зробiм, щоб пiзнали безглуздий свiй гнiв,
В нас бачили своiх природних панiв,
Щоб нас шанували й любили.

Канчук, конфiската, вiдбирання прав,
Гнiт, здирство, усе те, що раяв пан граф, —
Тепер се е анахронiзми;
Хосен з них непевний, а певний скандал.
Що скаже Європа? Перед трибунал
Історii станем якi ж ми?

Се, панство кохане, не фрази пустi:
Усе для нас мусять лишиться святi
Традицii нашого роду.
Як згодяться буки, жандарми, раби
І той наш величний девiз боротьби:
«За нашу i вашу свободу»?

Тепер органiчноi працi пора!
Хай згине шляхетська натура стара,
Шляхетське недбальство й неробство!
Полiтика наша така мае буть,
Щоб землю i серце народу здобуть,
Uobywatelic to chlopstwo[128 - З цього мужицтва зробити громадян (польськ.). – Упоряд.].

На економiчному полi в сих днях,
У банках, щадницях, спiлках, копальнях
Чекае нас праця подвiйна;
У моiм умi вже малюеться враз
Широка, багата, спасенна для нас
Полiтика iнвестицiйна.

Кiнчу. О, коби було слово мое,
Мов дзвiн, що заснути вночi не дае
І геть градовi жене хмари!
Щоб страх розiгнало ще свiжий отсей
І пристрасти бiльма зняло нам з очей,
Прогнало минувшини мари!

Вже ж певно, що скаже громада, те й я
Робитиму, хоч би розвага моя
В тiм бачила злочин i згубу, —
Тож я пiднiмаю свiй голос отсе:
Вважайте, панове, на все, а над все
На нашу батькiвщину любу!»

Музики грiм. Лиш дехто кине бравом.
Панове кривляться. В громадi тiй
Не в тонi якось бути лiбералом.

Барон, свое сказавши, сiв як стiй.
Вiн змучився, зопрiв, розчервонiвся,
Мовби пробiг через рiзковий стрiй.

Князь задзвонив, i шум успокоiвся,
І промовлять пiднявся генерал,
Що в бою чести й сорому наiвся.

Старий рубака. Бойовий сигнал
Для нього був, мов для коня острога,
Але стратегii нi в зуб не знав.

У небезпецi знав лиш шаблю й Бога,
Страх смерти був зовсiм йому чужим.
«Честь або смерть! Все простая дорога!»

Се був девiз його. Крутих стежин,
Побiди без найбiльшого зусилля
Не знав, дипломатичних крутанин

Ненавидiв. Бiй був йому весiлля,
Найвища проба мужеських чеснот. —
Життя й людей цiнив вiн лиш вiдсiля.

Почав, вином прополоскавши рот.


VIII

«Коли по битвi коло Саламiни[129 - Битва коло Саламiни – морська битва грекiв iз персами, що вiдбулася у вереснi 480 р. до Р. Х. в Егейському морi, у вузькiй протоцi бiля м. Саламiна, i завершилася перемогою 310 грецьких кораблiв пiд проводом спартанця Еврiбiяда (за планом Фемiстокла) над переважними силами перського флоту.]
Щасливi греки почали шукати,
Хто з них найбiльше заслуживсь Елладi,
Кому би першу надгороду дати,

То по глибокiй, мудрiй застановi
Рiшили: кождий так боровся смiло,
Таким палав чуттям патрiотичним,
Всю силу й душу клав у спiльне дiло,

Що надгороди першоi нiкому
Народ признать не може й не бажае.
Бо надгороди тоi справедливо
Сам себе кождий гiдним уважае.

От так i в нашiм тiм остатнiм бою,
Коли вже ворог бив без застанови
Не в армiю, не в вежi, анi в мури,
А в нашого iсновання основи,

Коли здавалось, що на нас повстали
Не люди, але всi живла природи,
Земля, повiтря, i вода, i скали,
Що вже остатнiй нам кiнець приходить, —

В тiм бою кождий з нас стояв так твердо
І сили й ум сплiтав в одно огниво, —
Що надгороду дать комусь одному
Було б несправедливо й неможливо.

Най кождий сам собi таку признае,
Якоi варт перед самим собою.
А другу надгороду тим признаймо,
Що головами полягли у бою,

На третю надгороду, панство любе,
Є тут аж два мiж нами кандидати:
Заслуги iх усiм вам добре звiснi,
Тож розсудiть, кому ii признати.

Один в момент найтяжчоi зневiри,
Коли топiр уже блищав над нами
І, бачилось, нема для нас рятунку,
З бiди нас вивiв хитрими словами.

Не вiйськовою штукою, не жаром
Чуття на подвиг вiн пiдняв громаду,
А вороговi труту влив у душу,
Його спокусив на вiдступство й зраду.

Се правда, ворог сяк чи так побитий,
Ми сяк чи так втекли вiд згуби й шкоди, —
Та я мiркую, що гнила побiда
Хiба гнилоi варта надгороди».

Мiж панством шум. Всi лиця простяглися.
Князь кинувся, мов голий у кропивi.
Та генерал немов того й не бачив
І далi лив слова медоточивi.

«А другий кандидат – той, що недавно
На нас провадив армiю ворожу,
Топтав, i бив, i гнав нас без пощади,
І впер нас у залiзну огорожу;

Той сам, що нас притис на край загуби,
В остатнiй хвилi вiдмiнив свiй намiр,
До нас пристав, нам видав сили й плани
Противникiв i став для нас як шамiр,

Як камiнь той чудовий, що вiд нього
Склянi й залiзнi прискаються стiни,
Додав нам духу, насталив нам руки
І вивiв нас iз згуби i руiни.

На трупах тих, що вчора звав братами,
Плебей здвигнув трiумф аристокрацii;
Свою вину змазав вiн морем крови, —
Взiр дивноi, страшноi абнегацii.

Не входжу в намiри його – хай судить
Їх Бог! Його ж страшне, велике дiло
Придавлюе мене своiм розмiром, —
Йому признаймо надгороду смiло!»

Грiм оплескiв. Гучнi, скаженi брава.
Всi встали. Генерал пугар подвiйний
У руки взяв, до мене наблизився
І так сказав – блiдий та супокiйний:

«Ну, пане Мирон, ви е наш спаситель,
За те вiд нас вам слава i подяка.
Ще хвилечку заждiть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.

Ви демократ, плебей i консеквентне
Робили те, що мусили, мiй друже.
Ви пiдняли на нас народ розжертий, —
Як ворога я поважав вас дуже.

Як зрадили свою ви рiдну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужii
І рiвним вас нiколи не признають —

Тодi для мене вмерли ви, мiй пане,
Сплили, мов гук нестрiйного акорду;
Ми визискали вас, та нинi маем
Для вас лишень обридження й погорду.

Не вiрте усмiхам i комплiментам!
Для нас ви ворог, зрадник i простак.
Не ждiть, щоб я свою подав вам руку!
А се здоров’я ваше п’ю ось так!»

І о помiст пугар з усеi сили
Вiн кинув, i пугар лиш бренькнув раз
І прис на тисячi дрiбних вiдломкiв,
Вино ж, мов кров, оббризкало всiх нас.

Мертва тиша. Нiхто з присутнiх там
Такого, знать, не надiявсь фiналу.
Тривожне «ах!» почулось з-помiж дам.

Забувся й князь, музикам дать сигналу
Не змiгся; клопiтно панове вниз
Схиляли очi, боячись скандалу.

Лиш я стояв спокiйний. Перун блис
І вдарив, – бiльш чого менi бояться?
Безмiрний холод, мов клiщами, стис

У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!»
Лунало десь – чи в мнi, чи то вокруг?
Уста ж безстидно почали всмiхаться.

В тiй хвилi князь шепнув одному з слуг,
І сей пiдбiг до мене й нахилився.
«Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»

Почувши се, князевi я вклонився.
Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».
Всiм важко стало, вид у всiх змiнився —

І скрiзь тиша мертвая залягла.


IX

І я почав: «Шановний генерале,
Позволь, щоб я тобi сказав два слова.
Твоя правиця – хай i так, залiзна,
Та думка в тебе, вибачай, – дубова.

Нi премii вiд тебе, нi догани
Я не жадав i о твiй суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, се доказ,
Як мало ще знайомий ти зо мною.

Один мiй вчинок своiм лiктем змiряв
І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».
От так слiпий в слона обмацав ноги
І мовить: «Слон подiбний е до стовпа».

Та не в докiр тобi се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щирiший; те, що всi скривають,
Ти виявив i варт за се подяки.

Тож не тобi одному – як на тее
Пiшло вже, що сказати правду мушу —
А всьому сьому збору, всьому свiту
Правдиво я свою вiдслоню душу».

(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене

Пригноблення, повеселiли лиця,
Цiкаво позверталися до мене.)

«Я е плебей, – сказав наш генерал, —
Що вiв i зрадив хлопськее повстання
І на плебейських костях допомiг
Здвигнуть аристократiв панування.

Чи справдi так? І чим же я плебей?
Тим, що родивсь у низькiй, хлопськiй хатi?
Немов i князь не мiг родиться там?
Не родяться плебеi i в палатi?

Чи е плебейське що в моiм лицi,
В моiх чуттях, i помислах, i мовi?
Нi, зроду я плебейства ворог, рад
Його знiвечить у самiй основi.

Вiд перших лiт, коли в мнi тямка встала,
З плебейством я воюю без упину.
І я плебей? Нi, я аристократ!
Таким родився i таким загину.

Я з тоi раси, що карка не гне,
Глядить життю i смертi в очi смiло,
Що любить бiй, що просто, грiмко йде
На визначене iй судьбою дiло.

Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,
Що вiв жидiв з неволi фараона[130 - …стовп огнистий, Що вiв жидiв з неволi фараона… – Алюзiя зi Святого Письма; знамення Господне, знак Божоi присутностi. Пiд час виходу гебреiв iз египетськоi неволi, Господь показував народовi шлях у пустелi, йдучи перед ним уночi у виглядi вогненного стовпа (Вих. 13:21).];
З тих, що iм дана власть i цiль висока, —
Життя чи смерть, все е для них корона».

(На лицях моiх слухачiв заблисне
Де-де легенький усмiх iронiчний;
Мене, мов прутом, вiн по серцi цвiга,
Та я спокiй ще вдержую стоiчний.)

«Се правда, я сей хлопський бунт пiдняв,
Щоб люд сей вирвать з вашоi неволi,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полi.

Я гнав його, немов лiнивий скот,
В огонь i в сiчу, в труди й небезпеки,
Щоб знiвечить плебейськi всi iнстинкти,
Щоб гартувались лицарi-запеки.

І близька вже була моя побiда,
Та я пiзнав, що се побiда мас,
Брутальних сил, плебейства i нетями,
А так не хтiв я побiдити вас.

О, я пiзнав, що, так вас побiдивши,
Своеi мiсii я не сповню,
Що ворога я посаджу на тронi,
Пiд власний дiм пiдкину я вогню.

Я бачив, як тi лицарi завзятi,
Що йшли в огонь, що бились, як орли,
В душi своiй були i темнi, й пiдлi,
Такi ж раби, як уперед були.

Я бачив, що якоiсь iскри треба,
Щоб душi iх розжеврить, запалить,
Щоб вуголь iх в алмаз перетопився, —
З такими б тiльки мiг я побiдить.

І я зламав той знаряд непридалий,
Спокусу дешевих побiд вiдверг,
Бо краща вiд плебейськоi побiди
Для них була геройська смерть тепер».

(Всмiхались дами. Де в кого з панiв
Явились знудженi, кваснii мiни, —
Сказати б то: «Бреши собi здоров!»
Ей, грубшим вас кiнцем заiду для вiдмiни!)

«Народну справу мав я погубити,
А вашу власть скрiпить вiд того дня?
Невже ж ви так слiпi, що власний розум
Вам не кричить на се: брехня! брехня!

Чого не мав сей люд для повноi побiди?
Фiзичних сил? О нi, вiн мав iх тьму.
Лиш iдеалу брак, високих змагань, вiри, —
І се, панове, се я дав йому.

Всi тi, що згибли у остатнiй сiчi,
Ну, чим були б вони в спокiйний час?
Раби, воли, що прожили б весь вiк свiй,
Хиляючись, працюючи на вас.

Тепер вони погибли як героi
І мученицький прийняли вiнець.
Їх смерть – життя розбудить у народi.
Се початок борнi, а не кiнець.

Тепер народ в них мае жертви взiр
І ненастанний до посвят пiдпал;
Їх смерть будущi роди переродить,
Вщепить безсмертну силу – iдеал.

А ви – ну, що дала вам ся побiда?
Змiцнила вас? О нi! Змiцнила вашi пута!
Для вас вона сим пам’ятна одним,
Що зрадою i пiдлiстю здобута.

Для вас вона – пухкий, затрутий хлiб.
Гнилi – ви гнитимете дальш вiд неi.
Я – вас скрiплять? Я викопав вам грiб,
Бо я – аристократ, а ви – плебеi.

О так, стискайте зуби й кулаки!
Я гордо се говорю вам, без ляку:
Ненавиджу вас всiх i бриджусь вами,
Ви парфумованi плебеi в фраку!

Ви паразити з водянистим мозком,
Ви неробучi, загребущi руки,
Ви, у котрих з усiх прикмет звiрячих
Лишились тiльки хитрощi гадюки!»

Тут гамiр, крик скажений заглушив
Мою промову. З мiсць усi зiрвались,
І против мене тлум цiлий спiшив.

Сi за склянки, тi за шаблi хапались,
Ревли: «Мовчать! Розсiчемо! Проч з ним!»
Блiдii дами за мужчин ховались.

Я не дрогнув мiж натовпом грiзним.


Х

В тiй хвилi залунало: Бам! Бам! Бам!
Дванадцята година! Чи година?
Бам! Бам! Бам! Бам! – лунае тут i там.

Здаеться, в мiстi дзвонiв половина
Реве. Бам! Бам! Все дужче, все мiцнiш!
Немов якась могутня хуртовина,

Страшеннi тони б’ють! Немов той спiж
Росте, а з ним росте i тонiв сила,
А кождий душу прошиба, мов нiж.

Бам! Бам! Бам! Бам! Мабуть, заголосила
Уся земля i з жаху вся тремтить,
І вся вона – розритая могила.

А голос все мiцнiе, б’е блакить…
Нi, се блакить е тим великим дзвоном,
А велетень по ньому б’е щомить!..

Бам! Бам! Гримить погрозою, прокльоном,
Розпукою. І косу смерть взяла,
Щоб все життя скосить одним розгоном.

І в залi стала враз юрба цiла,
Закаменiла. Почало мiниться
Яркее свiтло. Зразу поплила

Пурпура, мов кровавая криниця;
Вона пожовкла, – в жовтiм блиску тiм
Вид трупiв разом прийняли всi лиця.

Ось блиск посинiв, i страшенний грiм
Чи з неба? з пекла? все зглушив, основи
Землi затряс, i похитнувся дiм.

А свiтла блиск зробивсь фiолетовий,
А там зелений. Всi пани й панi
Були, мов тiнi, мов екран газовий:

Крiзь них було все видно на стiнi.
Лиш князь сидiв, цинiчно усмiхався,
Очима знак якийсь давав менi,

І тих очей його я так злякався,
Що скочив, мов опечений.
Де я? Чого я тут? В яку нору запхався?

На свiт! На свiт! Уся душа моя
Кричить: на свiт! Хай там землi основи
Валяться! Хай пекельная змiя

Роззявлюе пащеку, хай окови
Мене чекають – тiльки вiдси прiч!
З-помiж сих трупiв, що не ждуть обнови!

І з зали вибiг я у ясну нiч.


XI

Ясна нiч. Не чути грому. Не здригаеться земля.
Небо чисте, фiолетом мiсяць землю освiтля.
Тихо скрiзь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;
Вулиця безлюдна, довга, мов набитий срiблом шлях,
Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стрiла.
Ряд домiв високих в тiнi, другий ряд – одна, цiла,
Нерозривная фаланга сотнями скляних вiкон
Вниз поглипуе тривожно: бач, надходить похорон.

Зразу вiйсько йде в двi лави, сумно висять хоругви.
Бiлi мундури кровавi i оружжя всi в крови.
Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,
Та не чути анi згука, хоч, здаеться, грать хотять.
Далi конi ряд за рядом в такт копитами сiчуть,
Та нi ржання, нi коменди, анi стуку iх не чуть.
Далi котяться гармати, чорний ще вiд диму спiж,
Та пливуть так тихо-тихо, тiнi не плили б тихiш.

А за ними знов пiхота, знов кiннота, наче дим,
Знов музика, генерали, офiцери, пiп один;
А за ним чотири конi, чорнi, темний мов туман,
Тягнуть тихо, наче тiнi, величезний караван.
Вiн укритий хоругвами, та вiнцiв на нiм нема,
А наверху домовина, таемниця мов нiма.
Величезна, чорна – тiльки металевi окуття
Блискотять – остатнi iскри знiвеченого життя.

Анi жiнка, анi мати, анi дiти, анi рiд
Не ступа за караваном, не рида мерцевi вслiд,
Але йде юрба велика, що й кiнця iй не видать:
Тi волосся рвуть <на> собi, сi, мабуть, хотять ридать,
Руки ломлять, б’ються в груди, виски п’ястями товчуть;
Але тихо! Нi ридання, анi шелесту не чуть.
Наче мла пливе лугами, мов рiка з глибоких плес;
Тiльки дзвони все голосять, зорi глипають з небес.

І почув я жаль великий за мерцем таемним тим,
Що така народу сила тихо так iде за ним.
І почув я, що чимсь близький вiн менi, що к тим юрбам,
К похоронному походу прилучиться мушу й сам.
І почув я, що на серцi менi важко, тисне грудь,
Наче в сьому похоронi винуватий я чим-будь.
«Хто ж сей мрець?» – хтiв я спитати, та боявся, що згрiшу,
Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.

Але в серцi те питання все клубилося, мов гадь:
«Хто ж сей мрець, кого такii маси вийшли проводжать?
Хто тi люди, що, здаеться, сотнi тисяч iх iдуть,
Анi гомону, нi стуку, анi шелесту не чуть?»
Дарма зиркаю в iх лиця: щось знайоме е у всiх,
Та якийсь серпанок бiлий заслоняе риси iх.
Де в кого отвертi очi, та без блиску, мов склянi;
Та затуленi у iнших, мов iдуть в глибокiм снi.

Величезний хiд той суне, суне тихо, наче мла;
Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стрiла.
Два ряди домiв без прорви, наче гвардiя нiма,
І здаеться, анi краю, нi кiнця iм десь нема.
«Хто сей мрець?» – клубиться в серцi те питання, наче гадь.
«Хто сей мрець?» – свого сусiди врештi зваживсь я спитать.

Не пiдводячи обличчя, не розплющивши очей,
Вiдповiв сусiд мiй глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».

«Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волiв!
Але чом же серце в мене похололо вiд тих слiв?
Чом уста моi поблiдли, i трясуться, i мовчать,
Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?
Я пiдводжу очi вгору: ось вже й вулицi кiнець;
Величезна чорна брама, а на нiй з огнiв вiнець;
Пiд вiнцем огнистий напис блимае, немов iльща:
«Хто сюди ввiйде, надiю най навiки попроща».


XII

Хрести, хрести, хрести в вiнках тернових
Без написiв, лиш огник, що горить
На кождiм гробi – знак, що там, в дубових

Дошках, чиесь гаряче серце спить.
Хрести й огнi довжезними рядами…
Аж на кiнцi, де на цiлець ступить,

Зiвають челюстi новоi ями.
Тут зупинився караван. Весь люд
Розставився при гробi тiм кругами.

І не було жалiбних спiвiв тут.
Зняли iз каравану домовину
І вже край гробу на землi кладуть.

Один iз вiйська виступив на глину,
На горб, щоб добре всiм його видать,
І рiк, схиливши голову вдолину:

«Позволите, панове, рiч держать?»
Немов вiд вiтру колоски на полю,
Схилились чола. Вiн почав казать:

«Товариша у боротьбi за волю,
Войовника, що був проводир нам,
І сiвача, що сiяв кращу долю,

Будiвника, що клав величний храм
Будущини, ось тут ховаем нинi.
Як жив, що вдiяв – вiдомо всiм вам.

Вмер нагло днесь о пiвнiчнiй годинi».
А втiм, знизу озвався рiзко пiп:
«Вмер нагло, кажеш? По якiй причинi?

Я самовбiйцi не покроплю грiб».
«Не самовбiйця, – мовив речник стиха. —
Вiн впав, як зжатий острим серпом снiп,

З рук зрадника, що й нам накоiв лиха.
І не кинджалом вбитий, не мечем,
А словом, що пихою злою диха».

Тут голосним всi вибухли плачем,
А речник з горбу так сказав по хвили:
«Прощай нам, брате! Ти своiм плечем

Нас захищав, коли злi бурi били,
Твiй ум показував нам шлях у тьмi,
Твiй приклад в працi додавав нам сили.

Та поки лишимось отут самi,
Прийми вiд нас остатне цiлування,
Остатнiй цвiт в розставання зимi».

Знов розляглось великее ридання.
В трунi вiдбили вiко гробарi,
І почалось остатнее прощання.

До трупа тислися малi й старi,
Устами уст мерцевих доторкались
І кланялись потiм землi сирiй.

«Чи всi вже з братом нашим попрощались?» —
Знов мовив речник. «Всi вже!» – загуло.
«Не всi ще! – iншi голоси озвались. —

Одного при трунi ще не було!
Он там стоiть вiн, за хрестом укритий.
В очах його блищить ще земне зло».

А я тремтiв, немов несамовитий,
При самiй думцi – цiлувать мерця,
Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.

Та ось юрба менi гукнула вся:
«Виходь! Виходь! Зближись до домовини!
І доводи прощання до кiнця!»

На крик той я з переляком дитини,
Без сили й волi власноi, ледви
Ступаючи, ввiйшов до середини.

В труну зирнув – i стявся лiд в крови,
Тривога очi виперла iз лоба,
Волосся дубом встало з голови.

В трунi був я! Так, я, моя подоба,
Мое лице, мiй вираз, все, зовсiм…
І скаменiла вся моя утроба.

«Цiлуй! Цiлуй!» – реве народ, мов грiм.
Та я i кроку вже не мiг зробити
І на колiна впав при гробi тiм.

«Цiлуй! Цiлуй! – реве народ сердитий. —
Пiднять його! До трупа пiдвести!»
І коло трупа впав я, мов убитий.

«Цiлуй! Цiлуй!» – Не встиг я донести
Поблiдлих уст до трупа, аж у нього
З очей i уст пустилась кров плисти.

«Убiйця!» – крикнув пiп край боку мого.
«Убiйця!» – крикнув той, що рiч держав.
«Убiйця!» – люд увесь ревнув до того.

«З ним суд у нас короткий, – проказав
Помалу речник, – з трупом враз в могилу,
Та так: на вбiйцi вбитий щоб лежав».

«В могилу з ним! Берiть його на силу! —
Реве народ. – Валiть його, кладiть
Труну на нього! Сипте глини, iлу!»

Я був живий. Ще темний небозвiд
До мене моргав зорями-очима,
Земля ще пахла й яблуневий цвiт.

Та я був труп. Надiя вже не блима
В душi, завмерла воля до життя…
Кiнець iде, нiщо його не стрима!

Простiр, i час, i всякi почуття
Загасли. Темне щось лягло на мене…
Гуркоче глина… стихло… небуття

Мене пожерло озеро студене[131 - Мене пожерло озеро студене… – алюзiя з «Божественноi комедii» Данте Алiгiерi (Частина І. «Пекло»). Студене (крижане) озеро – мiсце покарання найбiльших грiшникiв (зрадникiв, наклепникiв i братовбивць), що знаходиться на самому днi пекла (т. зв. «зона Юди» – Джудекка).].


ЕПІЛОГ

Другого дня знайшли мене на гробi
Приятелi. Я сильно простудивсь,
Бо лиш нiчну сорочку мав на собi.

Пройшло три тижнi, поки пробудивсь
З гарячки й цiлковитоi нетями
І ледве що вiд смерти вiдходивсь.

«Якими ти блукаеш манiвцями?
Чого на кладовище ти залiз?
І хто в сорочцi ходить вулицями?» —

Приятелi питали. Що за бiс?
Я спочатку не тямив нi крихiтки,
Хто, як, чого мене туди занiс?

Аж як одужав я, вернули свiдки
Тiеi ночi – спомини яснi,
Пiзнав я, як прийшов той страх i звiдки.

В ту нiч в важкiй задумi при вiкнi
Сидiв я, серце мучила тривога,
Важкi питання сунулись менi:

«Чи вiрна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша пiдiйме, двигне
Наш люд, чи, мов калiка та безнога,

Вiн в тiм калiцтвi житиме й усхне?
І чом вiдступникiв у нас так много?
І чом для них вiдступство не страшне?

Чом рiдний стяг не тягне iх до свого?
Чом працювать на власнiй нивi – стид,
Але не стид у наймах у чужого?

І чом один на рiднiй нивi вид:
Безладдя, зависть, i пиха пустая,
І служба ворогу, що з нас ще й кпить?»

І рiй тих дум, неначе мла густая,
Налiг на душу i розради ждав,
Та не являлася розрада тая.

А з неба повний мiсяць заглядав
На мене й усмiхався, бiлолиций,
Мене блискучим чаром обкидав.

«Ходи за мною, може, в снiв скарбницi
Знайдеш для себе дещо, синку мiй!
Ходи, скупайся в забуття криницi!

І не дивуйсь, коли знайдеш у нiй
Страхiття деякi та дивогляди, —
Моя е форма, змiст усе е твiй».

Хтiв чи не хтiв, я мусив сеi ради
Послухать – сильний був старого чар, —
І в сонне царство вплив я на огляди.

Що бачив там, се вам приношу в дар.
Не лайте, що не змiгся на щось краще!
Що ж дiять! Всi ми ще в тiм царствi мар.

Усi ми плем’я сонне, i боляще,
І маловiрне, i покус таких
До нас пiдходять тисячi щодня ще.

Приймiть сей дар! Крiм дум моiх важких,
Крiм болю серця, й сумнiву, й розпуки,
Усе в нiм байка, роi мрiй палких.

Тi битви, i побiди, й лютi муки,
І кров, i блиск, що тьмив у мене очi,
І речi тi, i духи тi, i дуки —

Усе те – чари мiсячноi ночi.




Великi роковини

Поема



Пролог, говорений перед ювiлейною виставою «Наталки Полтавки»[132 - «Наталка Полтавка» – п’еса І. Котляревського, перший твiр новоi украiнськоi драматургii (написана й уперше поставлена в Полтавi 1819 р., вперше опублiкована 1838 р.). Ювiлейна вистава «Наталки Полтавки» з нагоди столiття вiдродження украiнського письменства вiдбулася у театрi Скарбка у Львовi 31 жовтня 1898 р. (одразу пiсля урочистоi академii).] в пам’ять столiтнiх вiдродин украiнсько-руськоi народности

(Сцена зовсiм темна, далеко видно зарево великоi пожежi, напередi сцени направо могила).


Козак-невмирака

(старезний дiд, з бандурою, сидить на могилi. Зразу в темнотi тiльки слабо рисуеся його силует, вiн вдивляеся в пожежу i декламуе глухо, iронiчно):

Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак!
На лихо вдався вiн проворний,
Завзятiший од всiх бурлак.
Та греки, як спаливши Трою,
Зробили з нею скирту гною,
Вiн, взявши торбу, тягу дав.
Набравши деяких троянцiв,
Осмалених, як гиря, ланцiв,
П’ятами з Троi накивав[133 - «Еней був парубок моторний… П’ятами з Троi накивав» – не зовсiм точно цитований зачин (перша строфа Частини першоi) «Енеiди» І. Котляревського – першого твору новоi украiнськоi лiтератури (перше повне видання 1842 р.).].

(Вiн устае, випростовуеся, бандура бреньчить).

Вона горить! Та Троя-Украiна
Палае, гине, з серця точить кров.
Здаеться, вже остатня iй година,
Здаеться, хитрий ворог поборов
Усе! Здаеться, вся лягла дружина,
Всi мури впали, навiть той покров
Остатнiй, що ним укривають трупи,
І той загарбали хижацькi купи!

Нi, не досить! І в нашому нутрi
Пройшов пожар, сумуе попелище!
Ми хробачливi в самому ядрi,
В душi погасло вiчнее огнище
Живоi вiри! На страшнiм кострi
Згорiла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так гордi чола!
О мамо! Бiдна ти, бездiтна й гола!

Ми всi такi! Що в iнших ганьби знак,
Се ми приймаемо, як хлiб насущний!
У iнших ренегат – у нас добряк;
У iнших пiдлий – в нас старшим послушний;
У iнших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, – в нас лиш: простодушний.
Не стало встиду в нас! Ми в супокою
Упiдлимось, ще й гордi пiдлотою.

(Далекий грiм, пожежа зближаеся, на сценi робиться виднiше. Козак, показуючи на захiд):

О, так! Он там вiн, той козак моторний,
Що вирвався з пожежi рiдних хат;
Не заперечу, вдався вiн проворний!
Нехай тут гине, пропадае брат!
Нехай тут матiр шарпа ворон чорний,
Нехай борцiв шматуе й рiже кат!
Вiн рад, що врятував своi Пенати[134 - Пенати – у давньоримськiй мiтологii – боги-охоронцi, що забезпечували добробут держави, родини та домашнього вогнища; у переносному значеннi – рiдна домiвка, домашне вогнище.],
Тiкае iншоi шукати хати.

П’ятами накивав вiд тебе, нене!
Лишив тебе у ранах, у крови!
Із груди вирвав серце насталене,
А вткнув якесь собаче – i живи!
І крикнув грiмко: «Хлопцi, гей до мене!
Не буде тут роси вже, нi трави!
Пропала мати, ми ще сеi ночи
Кидаймо трупа! Гей же, в свiт за очи!

Там жде нас краща доля, там печенi
Самi нам голубцi влетять у рот!
Хто хоче розкошiв – жий в Карфагенi[135 - Карфаген – стародавне мiсто-держава над Середземним морем у Пiвнiчнiй Африцi (тепер територiя Тунiсу), засноване колонiстами-фiнiкiйцями 825 р. до Р. Х. На початку ІІІ ст., унаслiдок завоювань Пiвнiчноi Африки, Сицилii, Сардинii та Пiвденноi Іспанii, Карфаген перетворився на могутню державу, а вiдтак вступив у вiйськовий конфлiкт iз Римом. Пiсля поразки в Пунiчних вiйнах (264—146 рр. до Р. Х.) Карфаген був зруйнований римлянами (146 р. до Р. Х.).];
Хто хоче вивищиться над народ,
І слави, й блиску, й злота повнi жменi, —
За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!
Що нам тi згарища! Забудьмо Трою!
Власть-Рим i розкiш-Карфаген горою!»

І рушили – народам на наругу!
Пiшли новоi матери шукать.
В серцях згасили навiть тую тугу,
Що тягне пса у рiднiй будi спать.
Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу![136 - Пугу! – козацький вигук, умовний сигнал зв’язку у запорожцiв.]
Не чують! Дармо кликать i гукать!
Ідiть! Несiть народам всiм для виду
Жебрацьку торбу i лице без встиду!

(Тим часом розвиднюеться троха, видно попаленi села, поле, вкрите трупом).

Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраiнi!
Злякаешся тих згарищ i руiн!
Ослiпнiть, очи, тут же, в сiй годинi,
Щоб той страшенний образ, наче шпiн,
Не вбився в серце i не пiк вiднинi
Страшнiше пекла! Що се? Чути дзвiн!
Се ангел дзвонить по мертвiм народi.
Бо щоб живий хтось був?.. Подумать годi!

(Чути далекий голос дзвона).

Так, ангел дзвонить! Молотом з алмазу
Вiн б’е о хрусталевий неба звiд.
Ох! Заболiли страшно тут вiдразу
Всi давнi рани! Сей кровавий слiд —
Се Берестечко![137 - Берестечко – мiсто у верхiв’i рiки Стир на пiвденнiй Волинi (тепер – Волинська обл.). 18—20 червня 1651 р. пiд Берестечком вiдбулася велика битва украiнського вiйська пiд проводом гетьмана Богдана Хмельницького та польськоi армii короля Яна ІІ Казимира – одна з найбiльших битв у тогочаснiй Європi. Украiнське вiйсько зазнало нищiвноi поразки, однiею з причин якоi була зрада союзникiв козакiв – кримських татар, пiдкуплених шляхтою.] Тут у кости сказу
З Чуднова[138 - Чуднiв – мiсто на рiчцi Тетеревi (тепер – селище мiського типу Житомирськоi обл.). У вереснi—жовтнi 1660 р. тут вiдбувалися бойовi дii мiж пропольськими та промосковськими силами, якi закiнчилися розгромом московських вiйськ, капiтуляцiею гетьмана Юрiя Хмельницького (1641—1685) i пiдписанням Слободищенського (iнакше – Чуднiвського) трактакту (17 жовтня 1660 р.) – угоди гетьмана з польським урядом про повернення Украiни до складу Речi Посполитоi. Наслiдком Чуднiвськоi кампанii став початок розколу козацько-гетьманськоi держави на Право- й Лiвобережну частини.] взяв. Сей струп, вiд сотнi лiт
Незгоений – Андрусiвська умова[139 - Андрусiвська умова (Андрусiвський мир) – договiр мiж Росiею й Польщею про припинення польсько-московськоi вiйни 1654—1667 рр. за рахунок розчленування Украiни, укладений 30 сiчня (9 лютого) 1667 р. в с. Андрусовi поблизу Смоленська. За його умовами встановлювалось перемир’я на тринадцять з половиною рокiв. Порушивши умови Переяславського договору 1654 р., Андрусiвський мир закрiпив насильницький подiл украiнських земель (Правобережна Украiна була закрiплена за Польщею, Лiвобережна, а також Киiв iз околицями – за Росiею).]!
А тут – Полтава i смага Петрова[140 - А тут – Полтава i смага Петрова… – Йдеться про Полтавську битву 27 червня (8 липня) 1709 р. мiж московським вiйськом царя Петра І (1672—1725) та шведською армiею короля Карла ХІІ (1682—1718), на боцi якого виступило козацьке вiйсько пiд проводом гетьмана Івана Мазепи (1639—1709) за пiдтримки запорожцiв пiд орудою кошового Костя Гордiенка (?—1733). Битва закiнчилася поразкою шведiв та украiнцiв, що мало фатальнi наслiдки для Украiни – посилення царських репресiй, обмеження автономних прав Гетьманщини.].

(Голос дзвона мiцнiе i мiшаеся з гуркотом грому – темнiе наново.

Козак паде на колiна на могилi).

О Боже! чи ж конець моеi муки?
Вкраiна вмерла – дай менi спочить!
Дай тi катованi вiддавна руки
Хоч у могилi без кайдан зложить!
Змажи нас з пам’яти людей, щоб внуки
Не знали, як ми мусiли скiнчить.
Ти сам, Святий, забудь про нас в сiй хвили,
З землею нашi порiвняй могили!

(Удар грому. Козак западаеся в землю. Ще хвилю гуркоче грiм, потiм звiльна прояснюеся, на сходi займаеся велике рожеве зарево – сходить сонце. Сцена представляе той самий краевид, тiлько з зеленими садами, чепурними хатками, направо, далеко, вежi мiста з золоченими банями, довкола могили розкiшнi кущi, калина, черемха в цвiтi).


Козак-невмирака

(той самий, але вiдмолоднiлий, з бандурою, виходить iз-за могили. Іде зразу понурий, у задумi, та звiльна його руки робляться енергiчнi, голос мiцнiе).

Здорово проспався, бачу,
По-козацьки, сотню лiт.
Ну, та виграю чи втрачу,
А погляну ще на свiт,
На ту рiдну Украiну,
Що колись, як рай, цвiла,
Що менi над все на свiтi
Наймилiшою була.
Хто то в нiй тепер пануе?
Хто то в нiй тепер живе?
Як говорить, як спiвае,
Поколiння те нове?
Боже, серце жах стискае:
Адже ж, певно, нинi в нiй
Вже нiхто не зна, не тямить
Нашу мову i пiснi!
Десь калмики та киргизи
Топчуть степ, де ми лягли;
Чудь, мордва, чухна та фiни
Нашi села заняли.
Боже, пощо з вiкового
Сну менi велiв Ти встать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад?

(Поступае наперед. За сценою чути хорову пiсню – зразу pianissimo, потiм чимраз сильнiше, та все-таки притишено, мов з вiддалення):

Ой гук, мати, гук,
Де козаки йдуть!
Та щаслива тая дорiженька,
Та, де вони йдуть.

А де вони йдуть,
Там луги гудуть,
А перед себе та вражих ляшенькiв
Облавою пруть.


Козак

(з виразом найвищоi радости):

Боже! Наше рiдне слово!
Наша пiсня ще живе!
І про нас ще пам’ятае
Поколiння те нове!
Ще спiвае про козацтво,
Про його кровавий бiй!
Ах, значить, ще не в могилi
Той народ коханий мiй!

(Озираеться по сценi).

Ах, значить, отi цвiтучi
Села, ниви i садки,
Се украiнськi оселi,
Се Украiни вiнки!
А отi могили-гори,
Де борцi старii сплять,
Уквiтчали любi руки,
Знать, украiнських дiвчат!
Ще украiнець збирае
Із сих нив для себе хлiб,
І не топче чужениця
Нашу славу i наш грiб!

(Поступае ще далi наперед i озирае публiку).

Ах, а тут! Предивне диво!
Тайна помiж тайн страшних!
Се ж Енеевi потомки!
Та що стало нинi з них?
Тi, що перед сто лiтами,
Як згорiв наш рiдний дiм,
Накивать йому п’ятами
Не задумались зовсiм, —
Тi пiд материнi крила
Знов згорнулися в любвi,
І бажають в рiднiй хатi
Рай зготовити собi.
І дивiть, горять iх очи
Тим самим огнем святим,
Як горiли тоi ночи,
Коли друг мiй, побратим,
Коли славний, безталанний,
Щирий батько наш Богдан[141 - Щирий батько наш Богдан… – Гетьман Богдан Хмельницький.]
У важкiй годинi скликав
Запорожцiв на майдан.
Тямлю нiч сю, як сьогоднi!
Вколо нас реве Днiпро
І клекоче Ненаситець[142 - Ненаситець (iншi назви – Ревучий, Неяситецький, Розбiйник, Дiд) – п’ятий iз Днiпрових порогiв, найбiльший, найнебезпечнiший i найскладнiший для проходження. Фарватер нижче Ненаситця називали Пеклом i вважали найбурхливiшою частиною Днiпра.],
Кам’яне гризе ребро.
А в степу напроти Сiчи
Се не хижая сова,
А кодацька лядська крiпость[143 - …кодацька лядська крiпость… – Кодак (Старий Кодак) – фортеця на правому березi Днiпра бiля першого (Кодацького) Днiпрового порога (нижче вiд сучасного Днiпропетровська). Збудована 1635 р. польським урядом, щоб перешкодити втечi украiнських селян на Запорiжжя. 1648 р. фортеця була здобута козацьким вiйськом Богдана Хмельницького.]
Своi кiгтi висува.
У Богдана сльози в оцi,
Та огонь в душi, в словах.
«Згинем, браття, або вгору
пiднесем свободи стяг!
Згинуть, нам одна дорога,
Чи в кайданах, чи в вiйнi;
Хто ненавидить кайдани,
Тому вiйни не страшнi!
Чи послабли вашi сили?
Потупилися шаблi?
Чи в серцях ви погасили
Дух лицарський взагалi?»
І гучнiше хвиль Днiпрових
Крик козацтва заревiв:
«Або ляжем головами,
Або виб’ем ворогiв!»
В жовтiм свiтлi смолоскипiв,
Що горiли серед нас,
У очах козацьких блисло
Десять тисяч iскор враз.
Гей, тих десять тисяч iскор,
То був, браття, той пiдпал,
Що пiдняв страшну пожежу
Аж по Буга й Сяну вал.
Гей, тих десять тисяч iскор,
То був, браття, той розмах,
Що iсторiю Вкраiни
Повернув на iнший шлях.
Бачу, бачу тii iскри!..
Мовиш: мало iх? Невже ж?
Що? На тридцять мiлiонiв
Десять тисяч не знайдеш?
Мовиш: де нам взять Богдана?
Тiлько ти придатний будь
На святе, велике дiло!
Загартуй думки i грудь!
До високого лiтання
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовим кождий з вас, —
Кождий може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: нинi iншi вiйни.
Ну, то iншу зброю куй,
Ум остри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стiй i не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кождий думай, що на тобi
Мiлiонiв стан стоiть,
Що за долю мiлiонiв
Мусиш дати ти одвiт.
Кождий думай: тут, в тiм мiсцi,
Де стою я у огни,
Важиться тепер вся доля
Величезноi вiйни.
Як подамся, не достою,
Захитаюся, мов тiнь, —
Пропаде кровава праця
Многих, многих поколiнь.
У таких думках держися
І дiтей своiх ховай!
Об лиш чистая пшениця, —
Буде паска й коровай.
Чи побiди довго ждати?
Ждати – довго! То й не жди ж!
Нинi вчися побiждати,
Завтра певно побiдиш.
Та ж недаром цвiт розцвився!
Чей же буде з цвiту плiд.
Та ж недаром пробудився
Украiнський жвавий рiд.
Та ж недаром iскри грають
У очах тих молодих!
Чей новi мечi засяють
У правицях у твердих.
Довго нас недоля жерла,
Досi нас наруга жре;
Та ми крикнiм:
«Ще не вмерла,
Ще не вмерла i не вмре!»




Іван Вишенський

Поема




Присвячую А. Кримському[144 - Кримський Агатангел Юхимович (1871—1942) – украiнський учений-сходознавець, письменник, перекладач, iсторик, етнограф, лiтературознавець i критик. Протягом 1890—1904 рр. листувався з І. Франком. Ймовiрно, розлога рецензiя А. Кримського на монографiю І. Франка «Іван Вишенський i його твори» (Львiв, 1895) (див.: Крымский А. Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения // Киевская старина. – 1895. – Кн. 9. – С. 211—247; Кн. 10. – С. 1—47; також видано окремим вiдбитком: Крымский А. Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения. – К., 1895. – 83 с.) стимулювала написання поеми «Іван Вишенський». Рецензент, зокрема, вказав на «поетичний» характер окремих гiпотез ученого, у висуваннi яких творча фантазiя вiдiграе значно бiльшу роль, нiж об’ективнi факти. Звiдси й присвята Франковоi поеми.]



І

Мов зелена пiрамiда
на хвилястiм синiм полi,
на рiвнинi лазуровiй
велетенський iзмарагд, —

так облита дивним морем,
пiд безхмарим, теплим небом
зноситься, шумить, пишаесь,
спить Афонськая гора[145 - Афонськая гора – Афон (Айон-Орос, свята гора) – гора, що знаходиться на пiвостровi Халкiдiкi на пiвнiчному сходi Грецii, центр православного чернецтва. Тут знаходиться близько 20 монастирiв, у т. ч. грецький Карейський (резиденцiя чернечого управлiння Афону – Протатон), Лавра Св. Афанасiя (Х ст.), сербський – Хiландар (ХІІ ст.), болгарський – Зограф (ХІ—ХІІІ ст.), грузинський – Іверський (Х ст.), росiйський монастир св. Пантелеймона (1169 р.) та iн.].

Спить? Та нi! Природа-мати
ненастанно тут працюе,
ненастанно строiть, бавить
ту пестiечку свою.

Унизу, де з хвиль кипучих
гранiтовi сiрi скали
гордо, просто вгору пнуться —
стiни, колоси, стовпи, —

там внизу музика дика
не вгавае на хвилину,
б’ються хвилi о камiння,
бризка пiни срiбний вал.

А вверху хребти гiрськii,
вiковим покритi лiсом,
вiчну, тиху пiсню грають
у задумi без кiнця.

Та, проте, гора дрiмае;
день i нiч пливе над нею
мов рожева легка хмара,
крику, гомону не чуть.

Хоч повзуть тут скрiзь по горах
стежечки, немов гадюки,
то, проте, не оживляе
iх розмова, спiв, нi смiх.

Хоч розсипанi по горах,
по лiсах, ярах i скелях,
по полянах пречудових
i оселi, i хатки, —

то, проте, тиша глибока
заляга на тих оселях,
i лежить печать мовчання
на сотках старечих уст.

Скрiзь тиша, i скрiзь мовчання,
сiрий одяг, хiд повiльний,
i худi, понурi лиця,
непритомний, сонний вид.

Тричi лиш на день по горах
пролунае голос дзвонiв,
мов проквилить над горою
стадо дивних лебедят.

Плачуть жалiбно тi дзвони,
мов нарiкання, докори
на людей, що замертвили
пречудовий сей куток.

Що гнiздо думок високих,
школу поривiв геройських,
пристань для орлiв змiнили
на сумну тюрму для душ.


II

На Афонi дзвони дзвонять
у недiлю по вечiрнi;
починае Прот великий,
окликаесь Ватопед.

Далi зойкнув Есфiгмену,
загудiв Ксеропотаму,
там Зографу, далi Павлю,
розгудiвся Іверон[146 - …починае Прот великий, окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, загудiв Ксеропотаму, там Зографу, далi Павлю, розгудiвся Іверон… – Прот, Ватопед, Есфiгмену, Ксеропотаму, Зотографу, Павлю, Іверон – назвиафонських монастирiв.].

Покотилися по горах
тi ридання металевi,
окликаесь кожда скеля,
кождий яр i кождий скит.

І вторують iм зiтхання,
i худi хрестяться руки,
i несеться тихий шепiт:
«Cо святими упокой!»

Тi ридання металевi —
знак, що хтось розстався з свiтом, —
тут нiкого не тривожать:
се щоденна новина.

Чи то скитник вмер у скитi
так, як жив, – самотнiй, тихий, —
i про смерть його дiзнались
аж у кiлька день пiзнiш —

тим дiзнались, що покiйник
не явився в монастир свiй,
не принiс свою роботу,
бобу пригорщi не взяв?

Чи то вмер чернець у кельi,
пишучи святую книгу,
Мiнею[147 - Мiнея (вiд грец. menaios – мiсячний) – християнська церковнослужбова книга-мiсячник, яка мiстить молитви на честь святих на кожен день року й на релiгiйнi свята.], та кiноваром[148 - Кiновар (цинобра) – фарба червоного кольору.]
в’язнi титли красячи?

Чи то вмер послушник смирний —
пан колись, чи князь, чи вояк,
але тут вiддавна в кухнi
монастирськiй послугач?

Чи то вмер якийсь достойник,
еромонах чи iгумен —
тут усiм однака шана:
«Cо святими упокой!»

Чи то, врештi, хтось живий ще
сходить на «останнiй ступiнь»,
покидае свiт i волю,
щоб в печерi смерти ждать?

Глянь, у скелях височенних,
у стрiмких, гранiтних стiнах,
що над морським валом висять, —
чи там гнiзда ластiвок?

Нi, се нори жолобленi,
недоступнi, темнi ями,
сiченi в скалi печери,
схованки для мев хiба.

Нi, се нори для аскетiв,
се «остатнiй ступiнь», подвиг
крайнiй i безповоротний,
брама вiчности вузька.

Хто пройшов новицьку службу,
монастирське строге право
i важкую, мовчазливу
працю в тихому скиту,

хто бажае довершити
аскетичний, острий подвиг,
в постi, самотi, мовчаннi
слухать голосу душi,

хто порвав зо свiтом зв’язки,
поборов бажання тiла,
чуе силу i охоту
в очi вiчности глядiть,

той за дозволом найстарших
вибира собi печеру,
вибира собi могилу,
вiдки вороття нема.

І тодi ридають дзвони,
i тодi по всiм Афонi
тихий шепт iдестаречий:
«Cо святими упокой!»


III

На Афонi дзвони дзвонять
у недiлю по вечiрнi:
починае Прот великий,
окликаесь Ватопед.

Далi зойкнув Есфiгмену,
загудiв Ксеропотаму,
там Зографу, далi Павлю,
розгудiвся Іверон.

Покотилися по горах
тi ридання металевi,
окликаесь кожда скеля,
кождий яр i кождий скит.

Стихли дзвони, у повiтрi
довго ще тремтiв iх голос,
i в монастирi Зографу
заскрипiли ретязi.

Вiдчинилась темна брама;
з монастирського подвiр’я
виступае хiд церковний,
монотонний чути спiв.

Вiють хоругви червонi,
наче проблиски пожежi;
дерев’яний хрест з розп’ятим
передом помалу йде.

Йдуть монахи бородатi
у фелонах-багряницях,
знов монахи бородатi
босi, в простих сiряках.

Серед них дiдусь похилий,
зморщений, сивобородий,
в сiряцi на голiм тiлi,
хрест березовий несе.

Простий хрест, в корi береза,
а вiд моря вiтер вiе,
бiлу бороду старечу
по березi розвiва.

І пливе старечий голос
iз тим спiвом монотонним,
що виводить сумовито:
«Со святими упокой!»

Стежкою, що круто в’еться,
тягнеться той хiд церковний
зразу лугом, далi лiсом,
там, де чути моря рев.

Серед розкошiв природи
похоронний спiв лунае,
серед пахощiв вечiрнiх
куриться кадила дим.

Ось спинився хiд церковний
на обiрвищi крутому,
над безоднею страшною, —
глянеш вниз – аж жах бере.

Мов гiгантський мур гранiтний,
прямовиснi голi скелi
пнуться iз безоднi моря
в лазурову височiнь.

Глянь з гори – на морi човен,
що покрай скали гойдавсь,
видасться, мов бiлий лебiдь,
що гойдаесь на водi.

Глянь з долини – всi тi люди,
що стоять над тим обривом,
видадуться, мов ягнята,
що пасуться на скалi.

В тiй скалi з долини видно
штиригранну чорну пляму,
мов печатку величезну,
в половинi висоти.

Се е вхiд в живу могилу,
у печеру пустельницьку,
висiчену там Бог зна ким
i Бог зна кому й нащо.

Не дiйти туди ногами,
нi драбиною не злiзти,
лиш на шнурi у повiтрi
долетiти, наче птах.

У окрайчику скальному
рiвчачок протертий шнуром —
знак нехибний того мiсця,
де внизу печери вхiд.

Тут спинився хiд церковний,
стали править панахиду…
Де ж той мрець, кого ховають?
Де блаженний той аскет?


IV

От скiнчилися вiдправи
i останнюю молитву
на колiнах прошептали
всi пустинники й черцi.

І встае iгумен перший,
i всi встали за чергою,
i довкола тихо стало,
море лиш реве внизу.

І пiднiс iгумен голос,
i звертаеться до дiда,
що стояв серед монахiв
iз березовим хрестом.


Ігумен

Старче Йване, перед Богом,
перед злотосяйним сонцем
i перед хрестом спасенним
заклинаю тут тебе.

Щиро нам скажи, по правдi:
чи по добрiй своiй волi,
чи по зрiлiй постановi
йдеш у сю печеру?


Старець

Так.


Ігумен

Чи немае в твоiм серцi
ще прихильности до свiту
i прив’язання до рiдних,
дум i бажань свiтових?

Чи навiки ти вiдрiкся
всього, що вiдводить духа
вiд единого бажання
вiчного спокою?


Старець

Так.


Ігумен

Чи обдумав ти всю важкiсть
самоти, безповоротнiсть
отого життя в печерi,
всi страховини спокус?

Чи обдумав ти всю гiркiсть
жалю, що явиться може,
каяття, що затроiти
може тут твiй подвиг?


Старець

Так.


Ігумен

Будь же Бог благословенний,
що вiтхнув тобi сю думку!

Най же вiн тобi поможе
до кiнця пройти сей шлях!

Дотепер ти мiж живими





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ivan-franko/ukradene-schastya-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Див. докладнiше: Тихолоз Б. Дiалектика цiлiсностi i роздвоення у фiлософськiй поезii Івана Франка: iдеальне «я», криза iдентичностi й трагiчний катарсис // Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалi рефлексiйноi поезii: Студii / Художник В. Мельник. – Львiв: ЛНУ iм. Івана Франка, 2005. – С. 107—151.




2


Черемшина Марко. Фрагмент моiх споминiв про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття i прим. М. І. Гнатюка; Худож. оформл. Б. Р. Пiкулицького. – Львiв: Каменяр, 1997. – С. 284.




3


Самчук У. Велика лiтература // МУР: Альманах. – Збiрник 1. – 1946. – С. 51.




4


Зеров М. Франко-поет // Зеров М. Твори: В 2 т. – Т. 2: Історико-лiтературнi та лiтературознавчi працi. – К.: Днiпро, 1990. – С. 487




5


Див. докладнiше: Денисюк І. Новаторство Івана Франка-прозаiка // Записки НТШ. – Львiв, 2005. – Т. 250: Працi Фiлологiчноi секцii. – С. 52—66.




6


Див.: Легкий М. Форми художнього викладу в малiй прозi Івана Франка. – Львiв: Львiвське вiддiлення Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, 1999. – 160 с.




7


Див.: Корнiйчук В. Лiричний унiверсум Івана Франка: горизонти поетики: Монографiя. – Львiв: ЛНУ iм. Івана Франка, 2004. – С. 388—416, 436.




8


Зеров М. Цит. праця. – С. 464.




9


Коцюбинський М. Иван Франко. Биографическая заметка // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. – Т. 4. – Киiв: Наук. думка, 1975. – С. 27.




10


Щурат В. Лiтературнi портрети. І. Др Іван Франко // Зоря. – 1896. – Ч. 1. – С. 16.




11


Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомiн Украiни, 1962. – С. 83—84.




12


Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – К.: Ника-Центр; М.: Институт общегуманитарных исследований, 2002. – С. 294.




13


Телiга О. Книжка – духова зброя // Олена Телiга: Збiрник / Ред. i примiт. О. Жданович. – Детройт—Нью-Йорк—Париж: Видання Украiнського Золотого Хреста в ЗДА, 1977. – С. 122.




14


Див.: Стус В. Твори: У 4 т, 6 кн. – Т. 6 (додатковий). – Кн. 1: Листи до рiдних. – Львiв: Видавнича спiлка «Просвiта», 1997. – С. 349.




15


Зеров М. Цит. праця. – С. 491.




16


Маланюк Є. Франко як явище iнтелекту // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомiн Украiни, 1962. – С. 118.




17


Стефаник В. До М. Рудницького // Стефаник В. Вибране / Упоряд., пiдгот. текстiв, примiт. i словник В. М. Лесина та Ф. П. Погребенника; Авт. вступ. статтi В. М. Лесин. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 345




18


Див.: Сулима М. Украiна i Нобелiвська премiя з лiтератури // Сулима М. Книжиця у семи роздiлах: Лiт.-крит. статтi й дослiдження. – Киiв: Фенiкс, 2006. – С. 406—408.




19


Сембратович Йосиф (1821—1900) – дiяч Украiнськоi греко-католицькоi церкви, у 1870—1882 рр. галицький митрополит.




20


Пропущений рядок вiдновлено за першопублiкацiею «Коляди» у збiрцi «Баляди i розкази» (Львiв, 1876. – С. 27).




21


З глибини (лат.); початок латиномовноi християнськоi заупокiйноi молитви «De profundis clamavi…» – першi слова 129 (130) Псалма («З глибини я взиваю до тебе, о Господи…»). – Упоряд.




22


Вiчний революцйонер… – можливо, образна ремiнiсценцiя з твору польського поета-романтика Юлiуша Словацького (1809—1849) «Odpowiedz na “Psalmy рrzуszlosci” Spiridionowi Prawdzickiemu» («Вiдповiдь на “Псалми майбутньому” Спiрiдiоновi Правдзiцькому»), у якому також фiгуруе «Wieczny Rewolucjonista… duch».




23


Пам’ятай, що живеш! (Лат.) – антитеза до вiдомого латинського вислову «Memento mori!» («Пам’ятай, що ти смертний!») – Упоряд.




24


Лазар – новозаповiтний персонаж, який на поклик Ісусiв встав iз мертвих, воскресiнням своiм провiстивши воскресiння Христове (Ів. 11. 1—44).




25


Тамерлан (Тимур) (1336—1405) – середньоазiятський полководець-завойовник, вiдомий своею жорстокiстю; емiр з 1370, засновник державноi династii Тимуридiв зi столицею в Самаркандi; тут антономазiя «тамерлани» – у значеннi «тирани, визискувачi».




26


Завжди те саме! (Лат.).




27


З вершин; дослiвно: вище! Д’горi! (Лат.).




28


«Дiлом називають пiдгiрськi русини в Галичинi перше, найнижче пасмо Карпат, яке дiлить “гори” вiд “низовини”». – Примiтка І. Франка до автоперекладу поезii «Ідилiя» польською мовою.




29


Котляревський Іван Петрович (1769—1838) – украiнський письменник, театральний i громадський дiяч, зачинатель новоi украiнськоi лiтератури, зокрема поезii (завдяки поемi «Енеiда») та драматургii («Наталка Полтавка», «Москаль-чарiвник»).




30


Екфразис однойменноi картини Рафаеля Сантi (1483—1520), що зображуе Богоматiр з малим Ісусом, св. Варварою та св. Сикстом (час створення бл. 1513—1519).




31


Іксiон – персонаж античноi (давньогрецькоi) мiтологii; гiгант, цар лапiфiв, батько Кентавра, якого за спробу спокусити Геру Зевс кинув у Тартар, де вiн карався, прив’язаний до вогненного колеса, що вiчно оберталося.




32


Сфiнкс – персонаж египетськоi та давньогрецькоi мiтологiй; фантастичне чудовисько з левиним тiлом i людською головою, яке, сидячи на високiй скелi поблизу Фiв, загадувало подорожнiм загадку, а нездатних вiдгадати ii пожирало.




33


Петер Шлемiль – персонаж повiсти нiмецького письменника Адальберта фон Шамiссо (1781—1838) «Дивовижна iсторiя Петера Шлемiля» (1814), який задля власного збагачення продав чортовi за золото свою тiнь.




34


Дзвонковська Йосифа (Юзефа) (1862—1892), донька збiднiлого польського шляхтича, народна вчителька, друга любов поетова, передчасно померла вiд сухот.




35


Див. примiтку до вiрша «Я не тебе люблю, о нi…».




36


Серафими – шестикрилi ангели Господнi, особливо наближенi до престолу Бога, що перебувають на найвищому щаблi небесноi iерархii. Даремно, пiсне!




37


Нiрвана (з санскриту букв. згасання, заспокоення) – у релiгiйних уявленнях буддизму та iндуiзму – блаженний стан цiлковитого заспокоення, згасання свiдомости, кiнцева мета духового самовдосконалення людини; тут – метафора смерти.




38


Слiв тих даремно шукати в Євангелii, та вони заховалися в однiм старiм грецькiм рукописi. «Коли знаеш, що чиниш – блаженний еси, а коли не знаеш, що чиниш – проклятий еси, яко переступник закону». Високi i, несумнiвно, автентичнi Христовi слова! – Примiтка І. Франка.




39


Кальварiя – мiсце прощi християн бiля села Пацлав (Кальварiя Пацлавська) у Галичинi; тепер на територii Польщi. Тут – топос сповiдi i покути.




40


Маммон (Мамона) – сирiйський бог наживи i багатства; у переносному значеннi – користолюбство, прагнення до наживи.




41


Буря й натиск (нiм.) – назва лiтературного руху в Нiмеччинi 70— 90-х рр. ХVІІІ ст., для якого характерний був бунт проти застарiлих класицистичних канонiв. У переносному значеннi – пора бурхливих поривiв, творчого неспокою. – Упоряд.




42


Єгова (Ягве) – iм’я Бога, верховного божества юдаiзму, утворене внаслiдок вокалiзацii гебрейськоi абревiятури божественного iменi YHVH (тетраграми). Буквально означае «той, що е», «той, що володiе буттям», «самобутнiй», «сущий». Цим iменем назвався Господь, промовляючи до Мойсея (Вих. 6:2—8). Стародавнi гебреi мали табу на вимовляння цього iменi вголос.




43


Елiзейськi (Єлисейськi) поля (Елiзiум) – в античнiй мiтологii – легендарна краiна блаженних, мiсце, де спочивають душi праведникiв, славетних героiв, улюбленцiв богiв; райськi поля, де пануе вiчна весна, радiсть i щастя.




44


Нiягара – рiчка в Пiвнiчнiй Америцi, що утворюе Нiягарський водоспад, один iз найвiдомiших у свiтi.




45


Гiмалаi – найвища гiрська система Землi, розташована мiж Тибетським нагiр’ям та Індо-Гангською рiвниною.




46


Завжди учень, завжди новак (новобранець, рекрут) (лат.). Назва збiрки, циклу i вiрша – скорочений варiянт афоризму римського поета Марка Валерiя Марцiяла (бл. 40 – бл. 104): «Semper homo bonus tiro est» (Epigr., XII, 51, 2) – «Добра людина завжди новак». – Упоряд.




47


Життя коротке, та безмежна штука… – Парафраз афоризму давньогрецького лiкаря й мислителя Гiппократа (460—377 до Р. Х.): «Ars longa, vita brevis est» (лат.) – «Мистецтво вiчне, а життя коротке».




48


Поет завжди учень (лат.). – Упоряд.




49


Благословенна ти помiж жонами… – Ремiнiсценцiя з християнськоi молитви до Пречистоi Дiви Марii («Богородице Дiво, радуйся…»).




50


Буркут – селище в схiдних Карпатах (тепер – Івано-Франкiвська обл.), до І Свiтовоi вiйни – вiдомий гiрський курорт. Кожда кичера в млi…




51


Черемош – гiрська рiка в Украiнських Карпатах (довжина – 80 км), права притока Пруту, утворена злиттям Чорного та Бiлого Черемошiв.




52


Конкiстадори (конквiстадори) (iсп. conquistador – завойовник) – iспанськi й португальськi завойовники Америки пiсля ii вiдкриття експедицiею Х. Колумба.




53


…А козак матнею (У Шевченка) вулицю мете… – Алюзiя до фрагмента з поеми Т. Шевченка «Чернець» (1847—1858): «В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак».




54


Пiхни – узагальнення прiзвища реальноi особи: Дмитро Іванович Пiхно (1853—1912) – професор Киiвського унiверситету, економiст, у 1878—1911 рр. – редактор газети «Киевлянин» (1864—1919), сумновiдомий своею украiнофобською, великодержавно-шовiнiстичною позицiею.




55


Грацii – у давньоримськiй мiтологii – три богинi краси, радости й жiночоi чарiвности. Вiдповiдник у давногрецькiй мiтологii – харити (Аглая, Євфросинiя, Талiя).




56


Епiграф – зачин «Слова о полку Ігоревiм».




57


Куманськi степи (iнша назва – Кипчацькi) – давня назва пiвденних степiв мiж Дунаем i Волгою, де в ХІ—ХІІІ ст. кочували половцi (iнша назва – кипчаки).




58


Епiграф – зачин 1-го Давидового псалма з бiблiйноi «Книги Псалмiв» («Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить…»).




59


Гласъ вопiющаго во пустыни… – Епiграф iз Бiблii (Іс. 40. 3; Мт. 3. 3; Мр. 1. 3; Лк. 3. 4—6; Ів. 1. 23). Вiрш Франка – варiяцiя на тему фрагмента Книги пророка Ісаi: «Голос кличе: На пустинi вготуйте дорогу Господню, в степу вирiвняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс. 40. 3 i далi). У всiх чотирьох Євангелiях цей фрагмент цитуеться як старозаповiтний прецедент покликання i мiсii Івана Хрестителя, передвiсника Христового. Проте найближчий до сюжетноi канви та афористичних формул Франкового тексту iнший бiблiйний фрагмент – оповiдь про покликання Єремii з Книги пророка Єремii (Єр. 1. 4—10).




60


А галици свою р?чь говорjхутъ… – Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм».




61


Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм». Маеться на увазi iсторична подiя – облога й зруйнування мiста Римiв на правому березi пониззя Сули (тепер городище бiля с. Великоi Буримки Чорнобаiвського р-ну Черкаськоi обл.) половецьким вiйськом пiд проводом хана Кончака бл. 1187 р. Цiй подii Франко присвятив iсторичну поему «Кончакова слава. Пригода з лiт 1185—1187» (1916).




62


«За землю Руськую, за рани Ігоревi». – Ремiнiсценцiя зi «Слова о полку Ігоревiм».




63


Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм».




64


А любо испити шеломомъ Дону… – Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм».




65


«Поле» (Дике Поле) – у значеннi «орди кочiвникiв», «половецька навала».




66


Володимир Мономах (1053—1125) – великий киiвський князь, автор пам’ятки дидактичноi лiтератури «Поучення дiтям».




67


Лисицы брешутъ на черленыj щиты… – Епiграф зi «Слова о полку Ігоревiм».




68


На р?кахъ вавилонскихъ, тамо с?дохомъ и плакохомъ… – Епiграф – зачин 136-го (137-го) Давидового псалма з бiблiйноi «Книги Псалмiв» («Над рiчками Вавилонськими, – там ми сидiли та й плакали…»), полемiчною iнтерпретацiею якого i е цей Франкiв вiрш.




69


Сiон i Табор – священнi гори, на яких стоiть мiсто Єрусалим.




70


Ливан (Лiван) – краiна в Захiднiй Азii, а також однойменний гiрський хребет, який укривають гаi лiванського кедра.




71


Пропущену в збiрцi «Semper Tiro» строфу вiдновлено за публiкацiею в антологii «Акорди» (Львiв, 1903. – С. 112).




72


Назва циклу вiдсилае до пам’ятки середньовiчноi лiтератури – «Книги Кааф» (повнiша назва «Книга, нарицаемая Каафъ, сир?чь сборникъ…»; бл. ХV ст.) – збiрника дiялогiв на морально-релiгiйнi теми, укладеного на основi вибраних свiдчень епископа, автора 5-томовоi «Історii церкви» Теодорета Кiрського (бл. 386—457) про старогебрейськi вiрування та старозаповiтнi храмовi обряди.




73


Кааф – легендарна спiвуча квiтка, чарiвний сiк якоi омолоджуе й вiдроджуе людину до нового, щасливого життя.




74


«Подивись i минай» (iтал.) – цитата з «Божественноi комедii» Данте («Пекло», пiсня ІІІ). – Упоряд.




75


Александрiя – мiсто i порт у Єгиптi, на Середземному морi; центр еллiнiстичноi культури та раннього християнства.




76


Марiя Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за iншою версiею – VI ст.) – свята, легендарна блудниця, що 17 рокiв була повiею в Александрii, та згодом у Єрусалимi розкаялася у своiх грiхах та на 47 рокiв усамiтнилася в пустелi за рiкою Йордан. Апокрифiчне житiе Марii Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янськоi мови та включив до збiрки «Три святi грiшницi. Старохристиянськi легенди» (Львiв, 1910).




77


Прийшов Святий Матвiй у город людожерiв… – Тут i далi – розлогi ремiнiсценцii з апокрифа «Повiсть про дiяння святих апостолiв Андрiя i Матвiя…», над текстом якого І. Франко працював у час написання твору, готуючи до друку черговий, ІІІ том 5-томового зiбрання «Апокрiфiв i легенд з украiнських рукописiв» (Львiв, 1896—1910), що мiстив апокрифiчнi апостольськi акти (Львiв, 1902).




78


«Встань i вийди!» – Алюзiя до евангельськоi оповiдi про смерть i воскресiння Лазаря (Ів. 11. 1—44), який повстав iз мертвих, почувши слова Ісуса: «Лазарю, вийди сюди!» (Ів. 11. 43).




79


…Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих… – Алюзiя до евангельськоi оповiдi про чудо Ісусового ходiння по водi (Мт. 14. 22—33; Мр. 6. 45—52; Ів. 6. 16—21).




80


Херувими – друга (пiсля серафимiв) категорiя ангелiв у небеснiй iерархii.




81


Пропаща справа! (Лат.). – Упоряд




82


«Не любить Руси вiн нi раз!» – Натяк на скандальну ситуацiю, що склалася навколо Франковоi гострополемiчноi заяви «Не люблю русинiв. <…> Навiть нашоi Руси не люблю так i в такiй мiрi, як це роблять або вдають, що роблять, патентованi патрiоти», висловленоi в автобiографiчнiй передмовi «Nieco o sobie sAmym» («Дещо про себе самого» до польськомовноi збiрки оповiдань «Obrazki galicyjskie» («Галицькi образки»; Львiв, 1897).




83


Ця поетична iнвектива адресована Юлiяновi Семеновичу Романчуковi (1842—1932) – украiнському громадсько-полiтичному дiячевi, пословi до австрiйського парламенту, одному з лiдерiв галицьких народовцiв, спiвзасновникiв «Просвiти», газети «Дiло» та iнiцiяторiв «Новоi ери» (украiнсько-польськоi полiтичноi угоди, укладеноi 1890 р.), який у вiдповiдь на контроверсiйнi зiзнання І. Франка в статтi «Nieco o sobie sAmym» (див. примiтку до вiрша «Украiна мовить:») виступив зi звинувачувальною статтею «Смутна поява» (Дiло. – 1897. – 13. V), у якiй закидав Франковi вiдсутнiсть патрiотизму. Назва вiрша пояснюеться тим, що в часi його написання Ю. Романчук мав сиве волосся.




84


Щурат Василь Григорович (1871—1948) – украiнський поет i перекладач, лiтературознавець, педагог, дiйсний член НТШ (з 1914), голова НТШ (1915—1923), перший ректор Львiвського таемного унiверситету (1921—1923). Вiрш викликано статтею В. Щурата «Лiтературнi портрети. І. Іван Франко» (Зоря. – 1896. – № 1, 2), у якiй автор, аналiзуючи поезii збiрки «З вершин i низин», назвав один iз ii циклiв – «Зiв’яле листя» – «об’явом декадентизму в украiнсько-руськiй лiтературi». Хоча критик таким чином прагнув пiдкреслити модерний характер та мистецьку майстернiсть майбутньоi «лiричноi драми», позицiонувати ii в контекстi загальноевропейських лiтературно-естетичних тенденцiй зламу ХІХ—ХХ ст., Франко сприйняв його оцiнку як закид у занепадницьких настроях. Свою позицiю В. Щурат детальнiше розтлумачив у статтi «Поезiя зiв’ялого листя в виду суспiльних завдач штуки» (Зоря. – 1897. – Ч. 5—7), а на iнвективу «Декадент» вiдповiв полемiчним вiршем «Се не декадент» (Зоря. – 1897. – Ч. 5).




85


Паренетiкон (букв. збiрка моральних повчань; вiд грецьк. parainеo – повчаю, заохочую). Ймовiрно, що назва циклу iнспiрована «Паренезисом» св. Єфрема Сирина (бл. 306—373) – збiрником повчальних висловлювань, переважно духово-аскетичного характеру. Бiльшiсть творiв циклу – варiяцii на тему (а то й вiльнi вiршовi переклади) морально-фiлософських рефлексiй, настанов та афоризмiв iз буддiйськоi «Дгаммапади», проповiдей християнських отцiв церкви (Івана Златоуста, Єфрема Сирина), староруського «Ізмарагду» (ХІІІ—ХV ст.) та iн. пам’яток середньовiчноi лiтератури.




86


Будда (санскр. букв. просвiтлений; справжне iм’я Сiддхартха Гаутама) (623—544 до Р. Х.) – iндiйський царевич, що внаслiдок духового самовдосконалення сягнув божественного просвiтлення; засновник аскетичного релiгiйно-фiлософського вчення – буддизму. В уста Будди І. Франко вкладае моральний висновок своеi притчi, оскiльки ii прототекстом була буддiйська за походженням, хоч i дуже популярна в християнському свiтi (зокрема, завдяки старохристиянському духовому роману «Варлаам i Йоасаф», до складу якого увiйшов один iз ii варiянтiв) притча про чоловiка в криницi (балцi), вiдома також як притча про однорога. Лiтературнiй iсторii цiеi притчi І. Франко присвятив кiлька грунтовних наукових студiй.




87


Йосиф Прекрасний – у традицiях юдаiзму, християнства та iсламу – улюблений син Якова та Рахилi, якого брати через заздрiсть продали в рабство, де його було полишено на повiльну смерть у копанцi (ровi); перепроданий египетському вельможi, начальниковi варти фараона Потiфаровi (Пентефрiю), Йосиф невдовзi став улюбленцем свого пана, та через залицяння його дружини втратив довiру й знову опинився в темницi; проте, завдяки своiй мудростi i вродi, по довгих поневiряннях став правителем Єгипту. Франкова притча – лiтературна варiяцiя апокрифiчного житiя Йосифа Прекрасного, мотиви якого поет використовуе у своему творi.




88


Арiстотель (384—322 до Р. Х.) – давньогрецький фiлософ; учень Платона, вихователь Александра Македонського, засновник перипатетичноi школи (Лiкею).




89


Александр Македонський (Олександр ІІІ Великий) (356—323 до Р. Х.) – цар Македонii, видатний полководець, засновник найбiльшоi iмперii античности. Домашнiм учителем Александра при дворi його батька, царя Фiлiпа II, був Арiстотель. Ймовiрно, що сюжетна основа Франковоi притчi – апофтегма з рукопису Киiвського Михайлiвського монастиря з особистоi бiблiотеки письменника.




90


Джерело твору – «Слово н?коего отца къ сыну» зi староруського «Ізмарагда».




91


Перша притча Христова – евангельська «Притча про сiяча» (Мт. 13. 4—9, 18—23; Мр. 4. 3—20; Лк. 8. 5—15) – безпосередне джерело Франкового твору.




92


Олександер Великий – Див. примiтку до «Притчi про красу». Сюжетна основа «Легенди про вiчне життя», як i «Притчi про красу», – легенда з рукопису Киiвського Михайлiвського монастиря з особистоi бiблiотеки письменника.




93


Роксана – бактрiйська царiвна, яка 327 р. до Р. Х. стала дружиною Александра Македонського. Вiдома своею жорстокiстю й пiдступнiстю. За ii наказом була вбита ii суперниця Статира.




94


Персеполь i Суза – давньоiранськi мiста, резиденцii перських царiв династii Ахеменiдiв, зокрема Дарiя. Бл. 330 р. до Р. Х. були захопленi, спаленi й зруйнованi вiйськом Александра Македонського.




95


Клiт – командувач кiнноти Александра Македонського, його молочний брат, який урятував царевi життя в битвi при Гранiку (334 р. до Р. Х.); 328 р. до Р. Х. Александр убив його на бенкетi за вiдмову дотримуватися схiдних церемонiй.




96


Птолемей І Сотер (Рятiвник) (бл. 367/366—283 до Р. Х.) – один з полководцiв Александра Македонського; пiсля його смерти – сатрап (з 323 р.) i цар (з 305 р.) Єгипту.




97


Пропущену в книзi «Давне й нове» строфу вiдновлено за збiркою «Мiй Ізмарагд» (Львiв, 1898. – С. 113).




98


Нiрвана – Див. примiтку до вiрша «Даремно, пiсне! Щез твiй чар…» iз «Третього жмутка» «Зiв’ялого листя».




99


Олiмп – найвища гора у Фессалii (Грецiя), згiдно з мiтологiчними уявленнями давнiх грекiв – резиденцiя верховних богiв («олiмпiйцiв») на чолi iз Зевсом.




100


Насправдi Александр Македонський раптово помер вiд малярii 13 червня 323 р. до P. X. у Вавилонi, не здiйснивши своiх планiв пiдкорення Аравii та Пiвнiчноi Африки.




101


О. Люнатик – псевдонiм Остапа Луцького (1883— 1941) – украiнського поета, перекладача, лiтературного критика, члена модернiстичного мистецького угруповання «Молода Муза». Пiд цим псевдонiмом О. Луцький видав збiрку пародiй «Без маски: Історiя новiйшоi лiтератури. Причинки – проблеми – дезiдерати» (Коломия, 1903), у якiй умiстив, зокрема, двi не зовсiм коректнi в етичному планi пародii на твори І. Франка: «Іван Храмко» й «Дехто». Другу строфу першоi з цих пародiй Франко поставив за епiграф до своеi поетичноi вiдповiдi молодому лiтераторовi. Із циклу «Гiмни й пародii»Сiчовий марш




102


Вiрш постав у зв’язку з органiзацiею на початку ХХ ст. в Галичинi й на Буковинi осередкiв спортивно-протипожежного товариства нацiонально-патрiотичного спрямування «С i ч» пiд орудою адвоката й громадсько-полiтичного дiяча Кирила Трильовського (1864— 1941), який 1900 р. заснував перший осередок товариства. 1914 р., з початком І Свiтовоi вiйни, «Сiч» стала головною базою формування Украiнських сiчових стрiльцiв, одним iз фактичних гiмнiв яких був i Франкiв «Сiчовий марш».




103


Три богинi-Долi – образ дiв Долi – сестер (зазвичай трьох або чотирьох), що прирiкають долю новонародженiй дитинi, – поширений у багатьох мiтологiях (давньогрецькi мойри, римськi парки, скандинавськi норни, романськi феi, балтiйськi сестри Декла, Карта i Лайма, давньоруськi роженицi, чи рожаницi, словенськi, сербськi й хорватськi роженицi й суденицi, чеськi, словацькi й лужицькi судицi та судички, болгарськi наречницi й орисницi), у т. ч. украiнськiй (рожаницi, судильницi), i пов’язаний iз мотивом дарування – надiлення людини рiзними талантами, здiбностями тощо.




104


Данте Алiгiерi, Дант (1265—1321) – iталiйський поет i полiтичний дiяч доби Передвiдродження. У Львовi 1913 р. І. Франко видав книгу «Данте Алiгiерi. Характеристика середнiх вiкiв. Життя поета i вибiр iз його поезii».




105


Гете Йоган-Вольфганг фон (1749—1832) – нiмецький письменник, мислитель, природодослiдник.




106


Шелл iПерсi-Бiшi (1792—1822) – англiйський поет доби романтизму. Франковi належить незавершений переклад фiлософськоi поеми П.-Б. Шеллi «Цариця Меб». Його уривок опублiковано у збiрцi І. Франка «Думи i пiснi найзнатнiших европейських поетiв» (Львiв, 1879. – С. 27—28).




107


Колумб Христофор (1451—1506) – мореплавець, iспанський адмiрал (1492), вiце-король «Індiй» (1492), першовiдкривач Саргасового й Карибського морiв, Багамських та Антильських островiв, частини пiвнiчного узбережжя Пiвденноi Америки та карибськоi береговоi лiнii Центральноi Америки. У переносному значеннi – уособлення духу вiдкриття, пошуку нових сфер буття.




108


Беклiн Арнольд (1827—1901) – швайцарський художник-символiст.




109


Мейсонье Ернест-Жан-Луi (1815—1891) – французький художник, автор iсторичних, батальних i жанрових картин. Працював у реалiстичнiй манерi. Тому символiчний малюнок, про який iдеться у вiршi, гiпотетично може належати радше А. Беклiновi, творчiй манерi якого притаманна висока мiра художньоi умовностi.




110


Ікар – у давньогрецькiй мiтологii – син майстра Дедала, юнак, який намагався перелетiти море на крилах, зроблених iз пiр’я, скрiпленого воском. Оскiльки Ікар надто наблизився до сонця, вiск розтопився i юнак загинув, упавши в море. У переносному значеннi Ікар – уособлення мрiй, високих i смiливих поривань людського духу, а його трагiчна доля – символ iхньоi нездiйсненности. Будьмо!Уперше опублiковано у вид.: З великого часу: Военний лiтературно-науковий збiрник. – Львiв, 1916. – С. 48.




111


Юзичинська Софiя (Зоня, Зося) – студентка Львiвського унiверситету, товаришка доньки І. Франка Анни, що пiклувалася про хворого письменника в останнi роки його життя. Закiнчивши курси сестер-жалiбниць, пiд час І Свiтовоi вiйни вона пiшла добровольцем на фронт.




112


Каiн – старший, первородний син Адама i Єви, землероб, який убив свого молодшого брата Авеля, оскiльки Бог вiддавав перевагу його жертвоприношенням, i, таким чином, став першим убивцею серед людей, за що був засуджений на довiчнi блукання.




113


Авель – другий син Адама i Єви, молодший брат Каiна, перший пастух, невинно убитий праведник.




114


…Його сестра i жiнка враз… – дружина Каiна, його рiдна сестра (iм’я ii невiдоме), що народила йому сина Єноха (Еноха). Його iменем Каiн назвав мiсто, яке сам заснував.




115


Лемех (Ламех) – старозаповiтний персонаж, нащадок Каiна, син Мафусала, батько Іявала, Іювала, Тувалкаiна та Ноема. Мав двох дружин – Аду i Цiллю.




116


Джерело пiснi Лемеха – бiблiйна хвалебна промова про виконання кровноi помсти (Бут. 4:18—24).




117


Цiлля (Цiлла) – одна з двох дружин Ламеха, мати Тувалкаiна та Ноеми (Бут. 4:19).




118


Ада – одна з дружин Ламеха, яка народила йому Іявала та Іювала (Бут. 4:19).




119


…Мов Юда той серед Синедрiону, Котрому вiн Христа продав на муки… – Юда Іскарiот – один з дванадцяти апостолiв, iхнiй скарбник, що зрадив Ісуса Христа, видавши його (за винагороду в тридцять срiбнякiв – цiну раба) Синедрiону – Верховному суду та урядовi юдеiв у складi сiмдесяти старiйшин, первосвященикiв (садукеiв) та законовчителiв (фарисеiв) на чолi з головним первосвящеником Каяфою. У переносному значеннi Юда – символ зрадника, боговiдступника загалом.




120


…налляти Менi крiзь вухо в саму душу трут и… – Можливо, алюзiя з трагедii В. Шекспiра «Гамлет», у якiй Клавдiй убивае свого брата, Гамлетового батька, вливаючи йому отруту у вушну мушлю. Пор. реплiку привида батька Гамлета у перекладi П. Кулiша за редакцiею та з передмовою І. Франка: «А дядько твiй пiдкравсь до мене спевна З проклятим соком блекоти в пуделку І влив отруту в дверi мого вуха» (Шекспiр У. Гамлет, принц данський / Переклад П. Кулiша. – Львiв, 1899. – С. 34).




121


Вiдiйди, сатано! (Лат.). – Упоряд.




122


Дуже болить (польськ.). – Упоряд.




123


Про майбутне (лат.). – Упоряд.




124


Я сказав! (Лат.) – Упоряд.




125


Тьфу! (Франц.) – Упоряд.




126


Монтеск’е Шарль-Луi (1689—1755) – французький правник i фiлософ, який розробляв принципи демократii.




127


Мiлль Джон Стюарт (1806—1873) – англiйський фiлософ та економiст, дослiдник питань спiввiдношення свободи волi та суспiльноi влади.




128


З цього мужицтва зробити громадян (польськ.). – Упоряд.




129


Битва коло Саламiни – морська битва грекiв iз персами, що вiдбулася у вереснi 480 р. до Р. Х. в Егейському морi, у вузькiй протоцi бiля м. Саламiна, i завершилася перемогою 310 грецьких кораблiв пiд проводом спартанця Еврiбiяда (за планом Фемiстокла) над переважними силами перського флоту.




130


…стовп огнистий, Що вiв жидiв з неволi фараона… – Алюзiя зi Святого Письма; знамення Господне, знак Божоi присутностi. Пiд час виходу гебреiв iз египетськоi неволi, Господь показував народовi шлях у пустелi, йдучи перед ним уночi у виглядi вогненного стовпа (Вих. 13:21).




131


Мене пожерло озеро студене… – алюзiя з «Божественноi комедii» Данте Алiгiерi (Частина І. «Пекло»). Студене (крижане) озеро – мiсце покарання найбiльших грiшникiв (зрадникiв, наклепникiв i братовбивць), що знаходиться на самому днi пекла (т. зв. «зона Юди» – Джудекка).




132


«Наталка Полтавка» – п’еса І. Котляревського, перший твiр новоi украiнськоi драматургii (написана й уперше поставлена в Полтавi 1819 р., вперше опублiкована 1838 р.). Ювiлейна вистава «Наталки Полтавки» з нагоди столiття вiдродження украiнського письменства вiдбулася у театрi Скарбка у Львовi 31 жовтня 1898 р. (одразу пiсля урочистоi академii).




133


«Еней був парубок моторний… П’ятами з Троi накивав» – не зовсiм точно цитований зачин (перша строфа Частини першоi) «Енеiди» І. Котляревського – першого твору новоi украiнськоi лiтератури (перше повне видання 1842 р.).




134


Пенати – у давньоримськiй мiтологii – боги-охоронцi, що забезпечували добробут держави, родини та домашнього вогнища; у переносному значеннi – рiдна домiвка, домашне вогнище.




135


Карфаген – стародавне мiсто-держава над Середземним морем у Пiвнiчнiй Африцi (тепер територiя Тунiсу), засноване колонiстами-фiнiкiйцями 825 р. до Р. Х. На початку ІІІ ст., унаслiдок завоювань Пiвнiчноi Африки, Сицилii, Сардинii та Пiвденноi Іспанii, Карфаген перетворився на могутню державу, а вiдтак вступив у вiйськовий конфлiкт iз Римом. Пiсля поразки в Пунiчних вiйнах (264—146 рр. до Р. Х.) Карфаген був зруйнований римлянами (146 р. до Р. Х.).




136


Пугу! – козацький вигук, умовний сигнал зв’язку у запорожцiв.




137


Берестечко – мiсто у верхiв’i рiки Стир на пiвденнiй Волинi (тепер – Волинська обл.). 18—20 червня 1651 р. пiд Берестечком вiдбулася велика битва украiнського вiйська пiд проводом гетьмана Богдана Хмельницького та польськоi армii короля Яна ІІ Казимира – одна з найбiльших битв у тогочаснiй Європi. Украiнське вiйсько зазнало нищiвноi поразки, однiею з причин якоi була зрада союзникiв козакiв – кримських татар, пiдкуплених шляхтою.




138


Чуднiв – мiсто на рiчцi Тетеревi (тепер – селище мiського типу Житомирськоi обл.). У вереснi—жовтнi 1660 р. тут вiдбувалися бойовi дii мiж пропольськими та промосковськими силами, якi закiнчилися розгромом московських вiйськ, капiтуляцiею гетьмана Юрiя Хмельницького (1641—1685) i пiдписанням Слободищенського (iнакше – Чуднiвського) трактакту (17 жовтня 1660 р.) – угоди гетьмана з польським урядом про повернення Украiни до складу Речi Посполитоi. Наслiдком Чуднiвськоi кампанii став початок розколу козацько-гетьманськоi держави на Право- й Лiвобережну частини.




139


Андрусiвська умова (Андрусiвський мир) – договiр мiж Росiею й Польщею про припинення польсько-московськоi вiйни 1654—1667 рр. за рахунок розчленування Украiни, укладений 30 сiчня (9 лютого) 1667 р. в с. Андрусовi поблизу Смоленська. За його умовами встановлювалось перемир’я на тринадцять з половиною рокiв. Порушивши умови Переяславського договору 1654 р., Андрусiвський мир закрiпив насильницький подiл украiнських земель (Правобережна Украiна була закрiплена за Польщею, Лiвобережна, а також Киiв iз околицями – за Росiею).




140


А тут – Полтава i смага Петрова… – Йдеться про Полтавську битву 27 червня (8 липня) 1709 р. мiж московським вiйськом царя Петра І (1672—1725) та шведською армiею короля Карла ХІІ (1682—1718), на боцi якого виступило козацьке вiйсько пiд проводом гетьмана Івана Мазепи (1639—1709) за пiдтримки запорожцiв пiд орудою кошового Костя Гордiенка (?—1733). Битва закiнчилася поразкою шведiв та украiнцiв, що мало фатальнi наслiдки для Украiни – посилення царських репресiй, обмеження автономних прав Гетьманщини.




141


Щирий батько наш Богдан… – Гетьман Богдан Хмельницький.




142


Ненаситець (iншi назви – Ревучий, Неяситецький, Розбiйник, Дiд) – п’ятий iз Днiпрових порогiв, найбiльший, найнебезпечнiший i найскладнiший для проходження. Фарватер нижче Ненаситця називали Пеклом i вважали найбурхливiшою частиною Днiпра.




143


…кодацька лядська крiпость… – Кодак (Старий Кодак) – фортеця на правому березi Днiпра бiля першого (Кодацького) Днiпрового порога (нижче вiд сучасного Днiпропетровська). Збудована 1635 р. польським урядом, щоб перешкодити втечi украiнських селян на Запорiжжя. 1648 р. фортеця була здобута козацьким вiйськом Богдана Хмельницького.




144


Кримський Агатангел Юхимович (1871—1942) – украiнський учений-сходознавець, письменник, перекладач, iсторик, етнограф, лiтературознавець i критик. Протягом 1890—1904 рр. листувався з І. Франком. Ймовiрно, розлога рецензiя А. Кримського на монографiю І. Франка «Іван Вишенський i його твори» (Львiв, 1895) (див.: Крымский А. Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения // Киевская старина. – 1895. – Кн. 9. – С. 211—247; Кн. 10. – С. 1—47; також видано окремим вiдбитком: Крымский А. Иоанн Вышенский, его жизнь и сочинения. – К., 1895. – 83 с.) стимулювала написання поеми «Іван Вишенський». Рецензент, зокрема, вказав на «поетичний» характер окремих гiпотез ученого, у висуваннi яких творча фантазiя вiдiграе значно бiльшу роль, нiж об’ективнi факти. Звiдси й присвята Франковоi поеми.




145


Афонськая гора – Афон (Айон-Орос, свята гора) – гора, що знаходиться на пiвостровi Халкiдiкi на пiвнiчному сходi Грецii, центр православного чернецтва. Тут знаходиться близько 20 монастирiв, у т. ч. грецький Карейський (резиденцiя чернечого управлiння Афону – Протатон), Лавра Св. Афанасiя (Х ст.), сербський – Хiландар (ХІІ ст.), болгарський – Зограф (ХІ—ХІІІ ст.), грузинський – Іверський (Х ст.), росiйський монастир св. Пантелеймона (1169 р.) та iн.




146


…починае Прот великий, окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, загудiв Ксеропотаму, там Зографу, далi Павлю, розгудiвся Іверон… – Прот, Ватопед, Есфiгмену, Ксеропотаму, Зотографу, Павлю, Іверон – назвиафонських монастирiв.




147


Мiнея (вiд грец. menaios – мiсячний) – християнська церковнослужбова книга-мiсячник, яка мiстить молитви на честь святих на кожен день року й на релiгiйнi свята.




148


Кiновар (цинобра) – фарба червоного кольору.