Книга - Перехресні стежки

Перехреснi стежки
Іван Франко


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Перехреснi стежки» Івана Франка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена темi просвiти селян, проблемi iнтелiгенцii***. . Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Олiвець», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.





Іван ФРАНКО

ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ[1 - Роман уперше надруковано 1900 р. у журналi «Лiтературно-науковий вiсник».]




Повiсть




І


– А, пан меценас! Гратулюю, гратулюю! Може тiшитися наше мiсто, що дiстало такого блискучого оборонця. О, такоi оборони наш трибунал давно не чув!

Се було на вулицi, перед будинком карного суду, в однiм iз бiльших провiнцiональних мiст. Власне вибила перша, карна розправа скiнчилася, i з суду виходили купами свiдки – селяни, жиди, якiсь ремiсники, полiцiйнi стражники. Адвокат д-р Євгенiй Рафалович вийшов також, вирвавшися з-помiж своiх клiентiв, цiлоi купи селян, що були оскарженi за аграрний бунт i тепер, дякуючи його блискучiй i вмiлiй оборонi, не тiльки увiльненi трибуналом, але надто мали надiю в дорозi цивiльного процесу виграти те фатальне пасовисько, iз-за котрого знялась була буча. Вони з слiзьми в очах дякували д-ру Рафаловичу, та сей збув iх коротко, навчив, що мають робити далi, i вийшов iз темнуватого судового коридора, де, щоправда, було холоднiше, нiж у залi розправ, але проте стояла курява вiд давно не метеноi долiвки, було брудно i тiсно. Вiн пiшов на вулицю, глибоко вiдiтхнув розiгрiтим, але хоч трохи свiжiшим повiтрям i, не зупиняючися, йшов наперед, байдуже куди, щоб тiльки вийти з-посеред тоi купи людей, у котрiй – вiн знав i чув се – всi звертали на нього очi, всi шептали про нього. Се ж нинi був його перший адвокатський виступ у сьому мiстi, куди вiн отсе тiльки що перенiсся. Вiд нинiшньоi оборони мало залежати його дальше поводження на новiм грунтi, i вiн чув се, що нинiшнiй виступ удався йому дуже добре. Вiн був дуже задоволений, але, держачися старого правила «аеquam servare mentem»[2 - Зберiгати рiвновагу духу (лат.). – Ред.], мав вид не то байдужно-спокiйний, не то занятий чимсь i йшов не озираючись, не спiшачись i не звертаючи уваги нi на що посторонне.

Оклик, що залунав iз другого краю вулицi, вивiв його з тоi рiвноваги. Вiн озирнувся i побачив, як пiвперек вулицi, кланяючись капелюхом i весело балакаючи, наближався до нього середнього росту пiдстаркуватий панок з коротко остриженим рiденьким волоссям, рудими, сивавими вусами, одягнений у чорний витертий сурдут. Д-р Рафалович мав бистре око i добру пам’ять, але не мiг пригадати собi, щоб де-небудь i коли-небудь знав сього панка. Панок, видно, й сам догадався сього.

– Що, не пiзнають мене пан меценас? – говорив вiн радiсно i дуже голосно, немов бажав, щоб i прохожi чули його слова. – А, не диво, не диво! Давнi часи, як ми бачились. Ще й як бачились! Ану, прошу придивитися менi добре, прошу пригадати собi, га, га, га!..

Вiн стояв на тротуарi всмiхнений, спотiлий, з капелюхом, зсуненим на потилицю, простягши до меценаса обi руки, немов готов був на перший даний знак кинутися йому в обiйми.

Меценас мовчав добру хвилю, заложивши цвiкер на нiс, придивлявся панковi, всмiхався, покашлював, а далi сказав:

– Даруйте, пане, не можу пригадати.

– Валерiан Стальський! – з трiумфом скрикнув панок i знов зробив рух руками, мовби хотiв кинутися в обiйми д-ра Рафаловича. Але сей усе ще стояв недвижно, з поважним лицем, на котрому видно було напруження i надаремне шукання в закамарках споминiв.

– Стальський… Стальський, – повторяв вiн механiчно. – Даруйте, пане!.. Будьте ласкавi, допоможiть моiй пам’ятi! Їй-богу, стидно менi, але нiяк не можу…

Та нараз вiн ударив себе долонею в чоло.

– Ах! Ото з мене забудько! Пан Стальський, мiй домашнiй iнструктор у третiй… нi, рагdon, у другiй гiмназiальнiй класi!

– Так, так, так! – притакував Стальський i руками, i головою, i всiм тiлом. – Видно, пан меценас не забули. Аякже, аякже, домашнiй iнструктор… неправильнi латинськi verba[3 - Дiеслова (лат.). – Ред.], пам’ятаете?

– Га, га, га! Партиципiальнi конструкцii, аblativus absolutus![4 - Орудний незалежний (лат.). – Ред.] Ну, як же вам поводиться, пане Стальський?

Меценас узяв подаванi йому вiддавна обi руки Стальського i, стиснувши iх у своiх пухких долонях, випустив. Стальський, урадуваний, балакучий, iшов обiк нього.

– Дякую, дякую! От жию, аби жити.

– Маете тут яку посаду?

– Авжеж, авжеж! Я в судi. Пан меценас ще тут незнайомi… Я тут офiцiал при помiчнiм урядi, маю пiд собою регiстратуру. О, я служу вже п’ятнадцять лiт!

– Але ж ви, здаеться, були в вiйську?

– Так. Власне тодi, як я пана меценаса вчив, мене з шестоi класи вiдiбрали до вiйська. Дурний чоловiк був. Було шануватися, зiстати офiцером… Ну, я там зразу троха шарпався… Знаете, у вiйську мусить бути субординацiя. Так я й став на фельфеблю. А вислуживши десять лiт, я пiшов i дiстав мiсце канцелiста при судi. За п’ять лiт чоловiк авансував, – ось вам i вся моя кар’ера.

Вони йшли довгою простою вулицею, що вела на дворець залiзницi. Липневе сонце стояло майже над головами i пекло немилосердно, а довкола вулицi були самi мури i стiни, нiде анi садка, анi дерева. Духота. Меценас iзняв капелюх i, мов вахлярем, холодив ним спiтнiле лице, обтерши перед тим краплистий пiт iз чола хустиною.

– Але ж то пражить! – промовив вiн.

– Пан меценас, певно, на дворець iдуть? – запитав Стальський.

– Нi.

– А чого пан меценас iдуть сею вулицею? Маете тут дiло до кого?

– Борони Боже! Я властиво хотiв iти на обiд.

– На обiд? Тут пан меценас у когось обiдають?

– Нi. Хочу пошукати якоiсь реставрацii. Вчора i позавчора, поки була розправа, я не мав часу шукати i обiдав у готелi.

– Так, то пан меценас до готелю заiхали?

– Так. «Пiд Чорного орла». Знаете, я тут чужий. Маю кiлькох знайомих урядникiв i професорiв гiмназiальних, але всi вони на урльопах, на вакацiях, пороз’iздилися. То я заiхав до готелю i там сиджу, поки знайду собi помешкання. Але iда там не смакуе менi.

– Ну, певно! Прошу, я пану меценасовi покажу дуже добру реставрацiю. Прошу от сюди!

І Стальський зiгнув у бокову вуличку i йшов обiк Рафаловича, не перестаючи говорити.

– Ах, так! То пан меценас у готелi! Ще не маете помешкання! Ну, в такiм разi, надiюсь, не вiдкинете моеi послуги. Позволите, щоб я допомiг вам винайти помешкання. Я ж тут усюди знайомий!

– Але i овшiм, пане Стальський! Дуже вам буду вдячний. Тим бiльше, що у мене й писанини ще купа, нема коли бiгати по мiстi, шукаючи хати.

– О, я вам се зроблю живо! Будете вдоволенi. А де ж ваша фамiлiя? Також у готелi?

– Фамiлiя? У мене жадноi фамiлii нема. Я сам-самiсiнький.

– Як то? Пан меценас нежонатi?

– Нi, пане.

– А, так! На кавалерськiй стопi! Ну, так, то що iнше! Так же менi й говорiть! Але ось ми вже й прийшли. Чи волите обiдати в спiльнiй столовiй, чи, може, окремо?

– Та менi байдуже, – мовив адвокат. – От хiба якби ви були такi добрi обiдати зо мною, то можна б замовити окремий покоiк.

– Я такий рад, що здибав пана меценаса…

– Ну, як так, то добре, обiдаемо разом! Замовляйте покоiк! – мовив меценас, i оба ввiйшли до реставрацii.




II


Поки Стальський бiгав та балакав з кельнером, потiм iз старшим кельнером, далi з самим шефом реставрацii, д-р Рафалович стояв на вузенькiй верандi перед реставрацiею, вiддiленiй вiд вулицi залiзними штахетами i обставленiй великими олеандрами в дерев’яних шапликах. На верандi стояло кiлька дерев’яних столикiв, круглих i обтягнених цератою, так що здалека могли виглядати як мармуровi. Веранда виходила на пiвдень i пеклася на сонцi, то при столиках не було нiкого, та й iз нутра реставрацii не чути було такого шуму, який свiдчив би про велику купу гостей. Мiсто жило ще переважно патрiархальним життям; найбiльша часть людей iз тих, що могли позволити собi на порядний обiд, столувалися дома, в сiм’ях. До того ж се було лiто, пора вакацiй; заможнiшi, що бували тут звичайними гiстьми, повибиралися на село, на купелi або й так у гори, i в реставрацii було досить пусто.

Та д-ру Рафаловичу байдуже було до сього. Походжаючи по верандi, поки там для нього готовили окремий покiй i поки Стальський третiй раз розповiдав, якого-то незвичайного гостя мае реставрацiя i як близько вiн з ним знайомий, меценас силкувався вiдсвiжити в своiй пам’ятi образ сього свойого колишнього вчителя. Правда, його незвичайна пам’ять допомогла йому по кiлькох хвилинах напруженого шукання вiднайти його назву, розпiзнати фiзiономiю Стальського, хоча вiд часу, як вони видалися, минуло звиш двадцять i п’ять лiт. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямцi тягнеться ще щось, якесь неясне, але болюче, неприемне чуття, i тiльки ненастанне балакання Стальського не дае тим споминам виплисти наверх i дiйти до повноi свiдомостi. Та тепер, коли Стальський вiддалився на хвилю, Рафалович напружив ще раз свою пам’ять, i давнi спомини звiльна почали виринати в душi.

Ах так! Стальський був поганим iнструктором. Рафалович, малий, слабовитий хлопчина, дуже боявся його, вусатого i зовсiм дорослого парубка. І мав причину боятися. Знаючи, що хлопчина сирота i мае тiльки опiкуна, сiльського священика, Стальський держав хлопчика остро, не стiльки вчив, скiльки бив, штуркав i всякими способами карав його. Облесний супротив його опiкуна, вiн був брутальний супроти нього, нiколи не заговорив щиро, а все або з гнiвом, або з кпинами. Рафалович ще й тепер аж стрепенувся, мов вiд наглого подуву холодного вiтру, коли пригадав собi той настрiй вiчного страху, суму i отупiння, в якiм находилася його дитяча душа цiлого пiвтора року, поки Стальський був його iнструктором. Йому живо стала в пам’ятi та дика безтямна радiсть, з якою вiн повiтав вiдомiсть про те, що його iнструктора вiдiбрали до вiйська i що вiн уже не буде пiд ним.

І ще одно пригадалося д-ру Рафаловичу, одна дрiбниця, що не мала зв’язку з його шкiльною наукою, але характеризувала Стальського, найсильнiше вбилася в його дитячу пам’ять i довгi лiта мулила його, мучила i болiла, мов тернина, вбита в живе м’ясо. Факт був такий. Стальський жив на однiй кватирi з малим Рафаловичем. Опiкун привозив малому харчi з села i одного разу перед святами привiз добрий шмат ковбаси також для Стальського. Сей подiлив собi ту ковбасу на рiвнi порцii так, щоб вистачила йому на два тижнi, а боячися, щоби хто не вкрав йому сього добра, – на кватирi жило ще кiлька школярiв, – сховав ii десь у скриток, звiсний тiльки йому самому. Мудро вимiркував вiн той скриток: жаден школяр не мiг знайти його. Кiлька день усе було добре, та одного разу Стальський влетiв до комнати весь червоний, лютий i накинувся на першого-лiпшого школяра, що попав йому пiд руку:

– Де моя ковбаса?

– А хiба я сторож вiд твоеi ковбаси? – вiдповiв сей напiв зо страхом, а напiв зо смiхом.

– Ти мусиш знати! А во, смiешся! – кричав Стальський, попадаючи щораз у бiльшу лютiсть. На щастя, школяр, до якого вiн причепився, був iз одноi класи з ним i, хоч молодший, та проте сильний i вiдважний. На меншого був би Стальський зараз кинувся з кулаками, на нього не смiв.

– Смiюся, бо менi смiшно, – вiдповiв сей.

– Чого смiшно?

– Того, що ховаешся з тою смердячою ковбасою, мовби ми всi тут тiлько й чигали на неi, а проте таки наскочив на якогось злодiя.

– Певно, кiт занюхав! – докинув, мов знехотя, iнший школяр, що сидiв при столi i робив задачу.

Стальський став раптом, мов облитий водою. Справдi! Вiн i не подумав про се! Не що, тiльки кiт! Бо коли би людина, то була би взяла всю ковбасу; а то щось розiрвало бiбулу, якою вона була обвинена, i витягло тiльки один кусник. Вiн постановив собi допильнувати, зловити злодiя. Пiвдня ходив вiн у глибокiй задумi, вимiрковуючи, як би се зробити. Врештi видумав хитре сильце, наставив його в своiй криiвцi i пiзно вночi ляг спати. Десь коло пiвночi всiх у хатi збудив страшенний м’явкiт на стриху. Стальський зiскочив зi своеi постелi, немов i досi не спав i тiльки й ждав сього.

– Ага, маю злодiя! Маю злодiя! – шептав вiн, затираючи руки. Засвiтив свiчку i встромив ii у лiхтарню, а потiм, узявши мiшок, подався на стрих. За хвилю вернув з закровавленими руками. Кiт, видно розумiючи, що йому грозить, хоч у сильцi, боронився завзято. Але Стальський мав його в мiшку, потрясав ним, бив до одвiркiв, копав ногами, а потiм, зав’язавши добре, замкнув до своеi скриньки i ляг спати.

Те, що було потiм, чотири чи п’ять день, Рафалович згадуе, як якийсь страшний обридливий сон. Стальський мучив кота найрiзнiшими способами: бив його в мiшку наослiп, вiшав за шию, прищемивши хвiст розколеним з одного кiнця полiном, виривав пазури, випiкав очi, колов шилом, напихав у нiс товченого перцю i скла. М’явкiт, жалiбний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив своi катiвськi операцii в садiвницькiй будцi, що стояла серед широкого саду, далеко вiд людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собi, як вiн усi тi ночi, чуючи далеко той м’явкiт, не мiг заснути i як одного вечора зо сльозами цiлував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котовi. Але його просьба була даремна. По п’ятьох днях кiт таки здох; здаеться, його доконав сильний мороз. Але малому Геневi ще довгий час щоночi причувалося жалiбне м’явкання i котячий писк, мов плач малоi дитини, вiн кидався крiзь сон, кричав i плакав, а рано вставав змучений, з болем голови i закислими очима.

Все се згадав тепер д-р Рафалович, ходячи по верандi. Колишнiй страх перед сим чоловiком змiнився на обридження i глибоку антипатiю.

«Чого се вiн признаеться до мене? – думав Рафалович. – Чого тiшиться i заскакуе, мовби ми були Бог зна якими приятелями?»

На сi питання вiн не знаходив вiдповiдi. Вiн не був забобонний i не вiрив у стрiчi, але його думка зi староi традицiйноi привички зложила ще одно питання: «Що воно значить, що на вступi в нове життя менi перебiгае дорогу отся скотина в людськiй подобi?..»




III


– Перепрошаю пана меценаса, що трошка забарився, – скрикнув Стальський, вибiгаючи на веранду. – Але прошу, прошу! Пан меценас, певно, вже десь голоднi. Адже ж то швидко друга година буде! Ну, дякую, вiд снiдання дотепер бути натще!..

– О нi, я пiд час паузи ходив на перекуску, – спокiйно промовив Рафалович, iдучи обiк Стальського тiсними i брудними сходами на перший поверх. Тут було касино, тепер зовсiм порожне, зложене з трьох покоiв i зали для танцiв. У бiльярднiм стояв уже заставлений на двi особи столик, а при нiм кельнер з реестром страв i серветою пiд пахою.

– Прошу, чим можу служити пану меценасовi? – промовив вiн, кланяючися Рафаловичу.

Сей замовив обiд на двi особи. Перед обiдом випили по чарцi старки «на вiдновлення староi знайомостi», як мовив Стальський. Рафалович справдi був голоден, а вiдновленi перед хвилею спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офiцiалом. Зате Стальський, i п’ючи, i iдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.

– Го, го! Я то знав, що з пана Євгенiя Рафаловича будуть люди. Ще як се був малий Генцьо, то вже було видно, що то голова неабияка. Я то нiби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Генця, як свою дитину! Прошу не гнiватися… я вже тодi був парубок пiд вусом. Що правда, то правда. Та й потiм я не перестав iнтересуватися… О, яка то була радiсть, коли я прочитав у «Народiвцi»[5 - «Народiвка» – газета «Народна часопись», додаток до «Газети львiвськоi», урядово-адмiнiстративного видання в Галичинi. Виходила у 1890–1914 рр.], що мiй елев, пан Євгенiй Рафалович, одержав на Львiвськiм унiверситетi степень доктора прав. Прошу вiрити!.. Ну, що, адже пан анi брат менi, анi сват… а вже таке дурне серце в чоловiка, тiшиться чужим щастям, сумуе чужим смутком так, як своiм власним.

Євгенiю, не знати чому, в тiй хвилi причулося жалiбне м’явкотання катованого кота. Вiн поклав ложку i з виразом не то здивування, не то тривоги видивився на Стальського.

– Що пан меценас побачили на менi? – запитав сей, перериваючи балакання i озираючись по собi.

– Нiчого, – вiдповiв Євгенiй. – Прошу, пане, iджте!

– Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастя бачити вас частiше – позволять пан меценас говорити собi «ви»?

– Прошу, прошу!

– Се краще! Якось бiльше вiд серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу. Перепрошаю, правда, що пан меценас практикували в Тернополi?

– Так, я був там три роки у адвоката Добрицького.

– О, знаю, знаю! Я докладно слiдив за кождим кроком пана меценаса на публiчнiй, так сказати, аренi. Особливо вiдколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаете, пане, скажу вам без комплiментiв… я чув тiлько одну, нинiшню вашу оборону, але читав справоздання з кiлькох процесiв, де ви боронили… Такого оборонця наша адвокатура давно не мала.

– Прошу, пане Стальський, будьте ласкавi, обiдайте! Бачите, я iм за двох i не думаю бути ситим вашими ласкавими комплiментами.

– О, що те, то нi! Борони Боже! Жаднi комплiменти, – живо заговорив Стальський, махаючи руками, озброеними одна в нiж, друга в вилку. – Се навiть не моя думка. Се загальна думка в тутешнiм судi. Сам пан президент – ви завважили, як пильно вiн прислухувався вашiй оборонi, як iшов за вашими слiдами в своiм резюме? – отже, сам президент по розправi, виходячи з суду, сказав до прокуратора: «З таким оборонцем – то приемно провадити розправу». А прокуратор йому на се: «О так, се одна з найяснiших голов у галицькiй адвокатурi. Шкода, що не пiшов на судiю, мiг би був зробити карiеру». О так, пан меценас приносять iз собою до нас найлiпшу славу.

Щоби звернути розмову на iншу тему, Рафалович попросив Стальського оповiсти йому дещо про вiдносини в тутешнiм судi, що, може, могло би бути йому придале в дальшiй дiяльностi. Стальський i овшiм! І з уст, що тiльки що так i бризкали симпатiею та комплiментами, полилися потоки неймовiрного бруду, сплiток i поганi. Президент був колись здiбний суддя, але тепер стуманiв, дома ним командуе кухарка, проста погана баба, а в судi – його канцелiст, хитрий жид i страшенний хабарник. У судi правило, що з жидом нiхто не виграе справи. Дехто не хоче вiрити, щоби президент брав половину хабарiв, якi одержуе його канцелiст, але вiн, Стальський, певний того, бо хоча президент удовець i бездiтний, але мае цiлу купу своякiв по братовi, неробiв та марнотратникiв, що ссуть його, мов п’явки. А совiтник Н. i зроду був вiсiмнадцятий туман. Се той сам, що, ще бувши ад’юнктом у Печенiжинi, засудив сам якогось хлопа на смерть i зараз же написав до Голомуца[6 - Голомуц – Оломоуц, тепер мiсто в Чехii.] по ката; аж коли кат зателеграфував до надпрокуратора у Львовi, чи мае iхати до Печенiжина, довiдалися вищi властi про сей незвичайний засуд i взяли його вiдтам. Про око його зробили хорим на умi, якийсь час продержали у Кульпарковi[7 - Кульпаркiв – у ХІХ ст. село поруч зi Львовом, де була психiатрична лiкарня. Тепер – у межах мiста. «На Кульпарковi» – у психлiкарнi.], а потiм вернули знов на посаду. Кажуть, що у нього сильнi плечi, протекцiя. Іншого були би спенсiонували, йому позволяють дослугувати до повноi пенсii, але самостiйно вiн нiяких справ не веде, тiльки все сидить у трибуналi, заробляе на пенсiю, як кажуть, не головою, – а гм, гм… Зате совiтник М. – картяр. До канцелярii прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, вiн тiльки перегляне, попiдписуе, що треба, та й далi до кав’ярнi. Там уже жде на нього партiя, в кождiй порi дня iнша. Жiнку мае язю – не дай Господи! Проста, ординарна мазурка, ростом гренадир, об’емом – бодня, язик – десять перекупок. То вона вже знае, де його шукати. Пан совiтник скоро перечуе, що вона пошукуе за ним, зараз дае драпка, бо як магнiфiка зловить, то не питае, що то пан – совiтник i що народ збiгаеться, а бере пана радцю за боже пошиття i тягне додому, а ще приговорюе по дорозi, та так приговорюе, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашiм судi ii найгiрше бояться всi. Навiть пан президент трепещить перед нею. Знаете, раз була iсторiя…

Скiнчили обiд, позакурювали цигара. Євгенiй велiв принести чорну каву. Стальський усе ще оповiдав мiськi сплiтки i судовi скандали: про третього совiтника, про ад’юнктiв, далi перейшов на полiтичну власть, перемив кiстки пану старостi, панi старостинi, панам комiсарам i лагодився перескочити до податкового iнспектора, коли Євгенiй, випивши каву, зирнув на годинник.

– Ну, пане Стальський, – мовив вiн устаючи, – дуже менi приемно в вашiм товариствi, але пора менi до мойого готелю.

– Ай, ай! – мовив Стальський, зирнувши також на годинник. – Ото я забалакався, а то вже далi третя. У мене в канцелярii також троха рестанцiй. Не буду заходити додому, а пiду просто.

Євгенiй подзвонив, заплатив i вийшов. Йому хотiлося спекатися Стальського, котрого балакання псувало йому пообiднiй гумор, але Стальського не так легко було спекатися.

– Пане меценас! – мовив вiн зворушеним голосом. – Позвольте менi вiддячитися вам за вашу добрiсть i за нинiшне угощення!

– Але ж, пане, нема за що. Менi самому… все-таки краще удвох, нiж самому обiдати.

Вони були на вулицi перед реставрацiею, вiдки iх провели кельнери з низькими уклонами.

– Ви куди тепер? – спитав Євгенiй.

– О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярii ще маю пару мiнут вiльного часу.

– Але я не хотiв би забирати вам час.

– Але ж прошу! Що менi з ним робити! Додому не хочеться йти, а канцелярiя не втече.

– Значить, i ви кавалер, коли вас не тягне додому? – з усмiхом промовив Євгенiй.

– О, не вгадали! – мовив Стальський. – Я жонатий, уже десять лiт. Але моя жiнка – ге-ге-ге – уцивiлiзована настiлько, що не скаже менi нiчого.

– Нiчого не скаже? Коли ви не прийшли на обiд?

– Так, пане, не скаже нiчого.

– То, певно, ii тут нема, виiхала десь на село?

– Нi, пане, сидить дома.

– Ну, то, може, нiма, – вибачайте, що так скажу.

– Нi, не нiма.

– Ну, в такiм разi се якась iдеальна жiнка. Перший раз чую про жiнку, котра може нiчого не сказати мужевi, коли не прийде в пору на обiд.

– Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати, – вiд цивiлiзацii… вiд тресури. Котрий мужчина не вмiе поводитися з жiнками, той лiпше зробить, коли не буде женитися. А вмiючи, можна все зробити.

І знов Євгенiю, не знати чому i вiдки, причувся розпучливий м’явкiт катованого кота. Вiн здригнувся, попрощався зi Стальським i пiшов до свойого готелю.




IV


Другого дня була недiля. В судi не було нiякого дiла, тож д-р Рафалович спав трохи довше, спочиваючи по трудi. Була вже восьма. Звiшенi стори готелевого вiкна пропускали лагiдне червонясте свiтло. Євгенiй тiльки що прокинувся, простягнувся, позiхнув i смакував розкiш безжурного спокою. Попiд його вiкнами туркотiли вози, здалека чути було гомiн народу, гук дзвонiв, свист i гуркiт раннього залiзничного поiзда, що саме о тiй годинi виходив до Львова. Але все се не докучало молодому адвокатовi, здавна привичному до мiського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного рухливого мiста, особливо в деякiм вiддаленнi, настроювала його на якусь добродушнiсть, розвивала в його душi чуття якоiсь повноти буття, якоiсь любоi домашностi, подiбне до чуття того чоловiка, що з лiсовоi самоти вернув додому на лоно многолюдноi та говiркоi сiм’i.

Та нараз до дверей його покою застукано i, заким iще вiн успiв вiдiзватися, дверi вiдчинилися, i в них показалася руда голова Стальського.

– Добрий день! – промовив вiн весело. – О, пан меценас iще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю… я думав…

– Але прошу! Я не сплю. Власне хотiв уставати.

– Ну, то я зажду… Пiду пройтися, поки пан меценас…

– Але ж нi! Ввiйдiть! Я не панночка, мене не заженуете. – Стальський увiйшов i запер дверi за собою.

– Прошу, сiдайте! Я зараз устаю. Так чоловiк намучився в остатнiх днях…

– Але ж то зовсiм розумно, що спочиваете. Треба шанувати сили, – мовив Стальський, поклавши на однiм крiслi капелюх i лiску i сiдаючи на друге. В лагiднiм полусвiтi було видно, що вiн сьогоднi був одягнений чистiше, краще, нiж учора, пiдголений i пiдстрижений; очевидно, вiн iшов сюди просто вiд фризiера, бо вiд нього пахло ще колонськсю водою i вуси були свiжо нафiксованi.

– Я гадав, – говорив вiн, поки Євгенiй мився, брав чисту сорочку i одягався, – я думав, що пан меценас мають сьогоднi троха бiльше часу та пiдемо разом оглянути помешкання.

– Яке помешкання?

– Як то, пан меценас уже забули, що вчора говорили менi, чи не мiг би я знайти?..

– Ага, га! Ну, так що ж?

– Я вже знайшов. Гарне помешкання, поверховий дiм, фронт на вулицю, довкола сад, а затильнi вiкна виходять на мiський парк. Чудесне положення при головнiй вулицi, недалеко ринку i недалеко руськоi церкви. Немов сотворене на канцелярiю для популярного адвоката.

– О, пане Стальський, дуже вам вдячний!

– І надiюсь, що будете мати за що дякувати. Я знайомий з властителем. Як на ваше щастя, вiд першого опорожнюються внизу два покоi з передпокоем – то би була гарна канцелярiя, i на поверсi також два покоi з кухнею – то би було помешкання для пана меценаса. Здаеться, вам обширнiшого помешкання не треба?

– О нi, не треба! Дуже мене зацiкавив наш опис. Надiюсь, що менi сподобаеться те помешкання. А яка ж цiна?

– Жид дорожиться троха. Прийдеться ще поторгуватися. Хоче за обi партii по 25 ринських мiсячно.

– Значить, разом 50 мiсячно або 600 рiчно? І кажете, що в добрiм мiсцi?

– Можуть пан меценас бути певнi! Я би на лихе навiть не дивився.

– І се, по вашiй думцi, дорого?

– Ну, як на Львiв, то не було б дорого, але як на наше мiсто, то троха солоно. Треба буде поторгуватися. Думаю, що коли пану меценасовi сподобаеться хата i схочуть наймити на рiк, то вiн дасть за 500 ринських.

– Ну, се було б дуже гарно!

– Чи вже пан меценас готовi? Можемо зараз пiти оглянути.

Меценас був готов до виходу. Але, вийшовши, вiн пригадав собi, що ще не снiдав. Зараз коло готелю була цукорня, де вiн звичайно пив каву, то й тепер вiн звернувся туди.

– Я ще не снiдав, – мовив вiн до Стальського. – Прошу, зайдiть зо мною на снiдання!

– Дякую, я вже по снiданню.

– Ну, то вип’ете келiшок коньяку. Прошу, не робiть церемонii.

Сидячи при круглiм мармуровiм столику i попиваючи гарячу каву, д-р Рафалович придивлявся Стальському, що не переставав балакати i оповiдав йому притишеним голосом рiзнi мiськi новинки. На лицi Стальського видно ще було бiлi плямки з пудру, яким обсипав його фризiер; зрештою на ньому малювалося щире вдоволення. Не знати, чи з того вдоволення, чи, може, пiсля випитих двох келiшкiв коньяку, кiнець його носа трохи зачервонiвся i в очах грали огники. Меценас дивився на нього тепер далеко ласкавiшими очима, нiж учора, може, пiд впливом доброi новини, яку принiс йому Стальський, а може, й для того, що сей оповiдав сьогоднi веселiшi речi, нiж учора. Сьогоднi в мiстi мали вiдбутися збори робiтникiв, що хочуть домагатися загального голосування, але пан староста заборонив, га, га… «Доки я тут старостою, – сказав комiтетовим, – доти нiякого вiча анi збору в моiм повiтi не буде». Вчора до старости привезли величезного сома, зловленого в сусiднiй рiцi, i староста дав за нього рибакам два ринськi. Жид, у котрого меценас мае винаймити помешкання, се перший мiський багач i лихвар; вiн будуе тепер три новi доми; от би пан меценас добре зробив, якби вiдкупив вiд нього ту каменицю, в котрiй тепер мае оселитися!..

Зi слiв Стальського вiяла сьогоднi щирiсть; не чути було тоi злобноi ноти, яка так немило доторкала Євгенiя вчора. Кинувши оком на ранiшнi газети, меценас заплатив, i вони оба вийшли з кав’ярнi. Ринок i вулиця, що вела до церкви, були повнi святочно поприбираних мiщан i передмiщан. Дзвони гули i грали в повiтрi. Сонце сипало золотим, ще не дуже палким промiнням iз безхмарного неба. Вiд рiки, що широким луком обгинала мiсто з двох бокiв, тягло вогким холодом. Було чудово гарно, весело, привiтно довкола, i меценас iшов звiльна, роздивляючися приязно на всi боки, немов знайомлячися з цiлим окруженням. Се перший раз сьогоднi вiн чув себе в сьому мiстi, як дома.

Нараз щось немов шпигнуло його; вiн стрепенувся, мовби несподiвано дiткнувся проводу електричноi батареi. Озирнувся направо, не зупиняючись на ходу. Напротив нього йшла висока, струнка жiноча постать у скромнiй чорнiй сукнi, в чорнiм капелюшику з простеньким бiлим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном. Здалека вiн не мiг розпiзнати ii лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражiння, вражiння ii постави, росту, рухiв, ходу – рiвного, повiльного i плавного. В тiм усiм було щось таке, що вiдразу порушило в його душi якiсь давнi спомини i прошибло його наскрiзь. Вона йшла напроти нього, i його очi силкувалися пiзнати ii лице пiд вельоном. Але, не доходячи яких десять крокiв, вона звернула направо, вмiшалася в густу купу мiщан, що сунули до костелу, i щезла. Євгенiй був би радо пiшов за нею, але не мiг сього зробити, маючи обiк себе Стальського i направившися з ним разом оглядати помешкання. Стальський, занятий оповiданням якоiсь новини, а потiм хвилевою шептаною розмовою з якимось стрiчним мiщанином, не бачив чорноi дами.

У Євгенiя сильно забилося серце, в головi затуманилося, i вiн зупинився та оглянувся за Стальським.

«Що се таке? – думалось йому. – Вона чи не вона? Ледво, щоб вона! Вiдки б вона взялася тут? Але постава ii, хiд ii, той хiд, котрий я, здаеться, пiзнав би мiж тисячами! Та нi, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!»

І вiн долонею натиснув на груди в тiм мiсцi, де сильно билося його серце.

Стальський, переговоривши з мiщанином, надбiг. Бачачи, що Євгенiй держиться за груди, вiн зирнув на нього уважно.

– Ов, а се що? Пану меценасовi щось недобре?

– Менi? Борони Боже! Або що?

– Що пан меценас держаться за груди. І зблiдли пан меценас!

– Се нiчого! – мовив Євгенiй, пускаючись iти далi. – Се у мене часом бувае… такi маленькi атаки. Давнiше то було гiрше, але тепер, Богу дякувати, вже рiдко.

– Але то може бути небезпечне. Може, яка серцева хиба?

– Щось там таке, але, властиво, нема про що й говорити.

– Але все-таки треба би зарадитися лiкаря.

– О, я вже лiчився. І власне лiкарi вспокоiли мене. Ходiмо, пане! Далеко ще до того помешкання?

– Нi, вже близенько. У нас тут загалом нема великих вiддалень. Передмiстя, як ковбаси, попростягалися кожде на пiвмилi i ще дальше, а середмiстя все прикупi, мов на тарелi. Се мае своi вигоди, але мае й невигоди. Занадто акустичне мiсто.

– Акустичне.

– Так! У однiм кiнцi чихнеш, у другiм чути. Нi з чим найменшим не сховаешся перед цiкавими очима. А що цiкавi очi побачать, те цiкавi язики розмолотять, роздують, розбовтають удвое, вдесятеро. Се вже у нас так. Усi вiд того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тiм усi занiмаються тим же ремеслом. Усякий думае: «Пришпилюють менi латки, давай буду й я пришпилювати iншим!» І так живемо. Не один зразу лютиться, обурюеться, почувши дещо на себе, а потiм перестане, втягнеться, а головно: переконаеться, що кождий у такiй самiй квашi, як i вiн. Ну, та ось ми дiйшли. Прошу сюди, у хвiртку. Та дай Боже щасливо!




V


Д-р Рафалович швидко мав нагоду переконатися, що Стальський не пересолив, говорячи, що мiсто збудоване дуже акустично. Вiдповiдно до принятого звичаю йому прийшлося зробити вiзити у всiх гонорацiорiв мiста. Вiн був у президента суду, потiм у старости, потiм у бурмiстра; далi пiшов до вiце-президента суду, до податкового iнспектора i до директора гiмназii; потiм прийшлось обiйти всiх судових совiтникiв по старшинi, бути у латинського i руського пароха, у комiсара вiд староства, у декого з лiкарiв i декого з гiмназiальних учителiв, а вкiнцi у колегiв-адвокатiв, у нотаря i у виднiших мiських купцiв та багачiв. І вiн мiг завважити, що, наскiльки жiноча часть товариства дуже зацiкавлена ним i приймае його надзвичайно чемно як кавалера i дуже добру партiю, остiльки «урядовi шпички» (так перекладав Стальський нiмецький термiн Spitzen der Beh?rden[8 - Найвище начальство (нiм.). – Ред.] виявляли супроти нього певну добродушну протекцiйнiсть, а деякi в чотири очi давали йому дружнi поради i науки. Староста мовив:

– Тiшуся дуже, що наш повiт дiстав такого здiбного адвоката, але… Пан меценас не вiзьмуть менi то за зле, коли скажу по щиростi. Я старий чоловiк i хотiв би мати в повiтi спокiй in politicis[9 - У полiтичних справах (лат.). – Ред.]. Жадних там вiч, зборiв, читалень, агiтацiй, товариств. Я чув, що пан меценас мають троха демагогiчнi амбiцii. Прошу не гнiватися, говорю, що думаю. Я просив би дуже i дуже, щоб менi не тее… Я мусив би виступити против того якнайострiше, а в такiм разi не сумнiваюся, що й канцелярiя пана меценаса мусила б потерпiти. А користi з того i так не буде нiякоi. А я, обiймаючи власть у повiтi, присяг собi, що, доки жию, то пiддержу авторитет властi без ущербу, i отсе, Богу дякувати, двадцять лiт стою, як той журавель на своiй сторожi. Прошу, пане меценас, до побачення, i нехай се буде мiж нами, але пам’ятайте, не робiть менi неприемностей!

Пан президент суду мовив:

– Дуже менi приемно… Щиро рад… Справдi, по вашiй першiй розправi я сказав до прокуратора: «Ну, з таким защитником то приемно провадити розправу, нiколи не дасть заснути». Їй-богу! Тiлько… даруйте, пане меценас… ви тут у мiстi чужi, не обзнайомленi з вiдносинами, а те, що ви наняли помешкання в домi Вагмана… Прошу дарувати! Не хочу, щоб ви пiдозрiвали мене в бажаннi образити вас, але по щиростi мовлю вам, се може дати причину до рiзних поголосок. Не перечу, помешкання для вас догiдне, але той Вагман – ви, може, сього не знаете, – то найтяжча п’явка в нашiм повiтi, лихвар, чоловiк, що не цураеться найбруднiшого гешефту. Особливо вiн любить закидати сiтi на урядникiв i адвокатiв. Уже три многонадiйнi ад’юнкти пропали через нього; один залiз у довги i повiсився, два другi посунулися до дефравдацiй i фальшування документiв i були прогнанi з суду. Прошу вас, остерiгайтеся того чоловiка!

Податковий iнспектор, старий кавалер, чоловiк жовчний i злий на язик, по перших привiтаннях i байдужих фразах вiдразу скочив на сю саму тему:

– Ха, ха! Чув я, чув, що пан «презус» остерiгав вас перед Вагманом. Не хочу боронити Вагмана – зрештою, думаю, що пiзнаете його ближче, в усякiм разi варто, цiкавий чоловiк, хоч i лихвар. Але пан «презус» мае рацiю, що остерiгае перед ним, бо тi всi три многонадiйнi ад’юнкти – правда, вiн так називав iх? – то його кузини! Ну, ад’юнктом не був з них жаден, се вже евфемiзм пана «презуса». Тiлько один скiнчив з бiдою права i був на судовiй практицi, i той повiсився, але не через Вагмана, а бiльше з вини самого пана «презуса», що не хотiв поплатити його фальшованих векслiв; а два iншi – то простi голодранцi, писарчуки, нероби та злодюги, не вартi тоi гiлляки, на котрiй би слiд iх повiшати. Вони й тепер пiд протекторатом пана «презуса» грасують по повiтi й займаються покутнiм писарством. Надiюсь, що в своiй практицi швидко наткнетеся на тих пташкiв. Було би дуже добре, якби ви як-небудь повкручували iм голови, бо то небезпечнi iндивiдуа, правдивi опришки!

Директор гiмназii, котрого дiм, як правдивий квiтник, красувався чотирма дорослими паннами, захвалював Рафаловичу приемностi сiмейного життя i запрошував його приходити щонедiлi вечором на чайок. Зате руський парох, у котрого також були три панни, остерiгав його перед директорським чайком. Директор – се генеральний шпiцель у мiстi, на всiх пише доноси до намiсництва, своiх учителiв переслiдуе як своiх найтяжчих ворогiв, особливо жонатих i тих, що не хочуть бувати у нього. Його доньки, хоч русинки по батьковi, завзятi польськi шовiнiстки, зрештою дiвчата без освiти, кокетки i вже ославленi в мiстi численними романсовими пригодами. «Прошу вас, – говорив о. парох з обуренням, – се вже крайнiй скандал, як вони деморалiзують гiмназiальну молодiж. Жаден старший i пристойний гiмназiаст не уйде iх кокетерii, а торiк один здiбний хлопець i порядних батькiв син утопився, занедбавшися через одну з них у науках i не здавши матури».

А латинський пробощ оказався ще лiпше поiнформованим. Вiн мовив:

– Прошу не гнiватися, пане меценас, – ви давно знайомi з паном Стальським?

Меценас витрiщив очi.

– Прошу не дивуватися! Ви з ним часто сходитеся, вiн бувае у вас, хвалиться вашою знайомiстю. Не знаю, чи ви знаете докладно сього пана, а навiть навпаки, хочу припускати, що вiн пiдлизуеться вам, хоче втертися у вашу приязнь, щоб визискати вас для якоiсь своеi цiлi. Отже, вважаю потрiбним остерегти вас перед ним. Се небезпечний чоловiк. Се поперед усього глибоко неморальний чоловiк. Поминаю вже те, що не ходить до костелу, що вiд десятьох лiт не сповiдався, – се може болiти мене як тутешнього духовного пастиря, але може в ваших очах не мати доказовоi сили. Але прошу вас, пане меценас, те, як вiн поводиться зi своею жiнкою, то таке дике, таке нелюдське, що я не розумiю, як чесний чоловiк може подати йому руку.

Д-р Рафалович ще дужче витрiщив очi.

– Я розумiю, вам дивно, що я зачав говорити про такi рiчi, – поспiшив поправитися ксьондз-пробощ. – І справдi, на першiй вiзитi слiд би було говорити про щось приемнiше. Ну, але то вже така моя натура: що на думцi, те й на язицi. А доля тоi бiдноi Стальськоi дуже лежить менi на серцi.

– Але ж, отче канонiку, – промовив д-р Рафалович, – я отсе тiлько перед кiлькома днями припадком довiдався, що Стальський жонатий, а як виглядае його жiнка i як вiн жие з нею – iй-богу, не маю найменшого поняття!

– Вiрю, вiрю, – мовив ксьондз-пробощ, – i для того не хочу розмазувати сеi неприемноi теми. Може, ще коли буде нагода побалакати про се. А тепер – як собi знаете. Я остерiг вас, сповнив обов’язок свойого сумлiння, а ви вже мiркуйте собi, як знаете.

От такi остереження в найрiзнiших точках збирав Євгенiй на кождiй вiзитi, а обiйшовши всiх мiських гонорацiорiв, вiн мав таке чуття, немовби вiдбув мандрiвку по якiйсь cloaka maxima[10 - Каналiзацii (лат.). – Ред.].

«Така невеличка купка тих матадорiв, – думав вiн собi, – а стiлько у них на душi i на сумлiннi поганi, стiлько злостi i взаiмних ураз! І вони живуть якось у тiй затроенiй атмосферi i не дурiють, не топляться! Та що найiнтереснiше, що кождий бризкае жовчю на свого ближнього з великоi любовi, обкидае його болотом iз найчистiшоi прихильностi, пiдрiзуе його добру славу зi щироi гуманностi i наповнюе твоi ушi поганню з найчемнiшими перепросинами. І се все при першiй вiзитi! Що ж то буде далi, коли обживемося i десь-колись наступимо один одному на нагнiтки?»

Йому робилося страшно при думцi, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отсе каламутне озеро i потонути в ньому з душею i тiлом. Та у нього були своi плани роботи, що давали йому вiдваги. Вiн постановив собi якнайменше стикатися з сим товариством i витворити довкола себе iнший свiт, iнше товариство, хоч би се мали бути простi передмiщани та селяни. Вiн мав намiр розпочати просвiтню роботу, а далi й полiтичну органiзацiю в повiтi, стягати сюди помалу добiрнi iнтелiгентнi сили, витворити хоч невеличкий, та енергiчний центр нацiонального життя, – i се додавало йому духу серед важкоi канцелярiйноi працi i серед того струпiшiлого та заплiснiлого товариства.




VI


Тiлько одна вiзита була неподiбна до iнших – вiзита у бурмiстра. Бурмiстр був лiкар, жид, але гарячий польський патрiот, один iз виднiших дiячiв так званого асимiляцiйного напряму. Вiн був одним iз немногих галицьких жидiв, що брали участь у польськiм повстаннi 1863 року, i то не з метою – зробити гешефт на повстаннi. Се здобуло йому велику повагу серед полякiв. Як звiсно, в 60-их i 70-их роках настала в Галичинi така пора, коли факт участi в повстаннi був для чоловiка найбiльшою рекомендацiею для всяких автономiчних урядiв, для дохiдних посад i гонорiв; бувшi повстанцi скрiзь поробилися послами, директорами банкiв i кас «народових», маршалками, а бодай секретарями рад повiтових, бурмiстрами i головами найрiзнiших патрiотичних органiзацiй. Для них були отворенi всi доми, доступнi всi iнстанцii, щедрi всi фiнансовi iнституцii, ласкавi всi уряди, iх слово було святе, iх дiяльнiсть безконтрольна, iх iм’я, мов сталевим щитом, окружене було з усiх бокiв словом «росzciwу»[11 - Чесний (польськ.). – Ред.]. Скiльки лиха i деморалiзацii внесли тi патрiоти в наше публiчне життя, се колись вияснить iсторiя; треба було довгих десяткiв лiт, щоб назрiли овочi iх дiяльностi, щоб виявилися очам довго туманеноi суспiльностi i довели до того, що авреол iх героiзму звiльна на наших очах починае гаснути.

Пан Рессельберг також був кiлька лiт послом з титулу своеi «боротьби за вiтчину», належав у соймi до бюджетовоi комiсii i хоч не полишив по собi слiдiв у iсторii нашоi автономii, то проте, вернувши до домашнiх пенатiв, тiшився великою повагою. Хоч лiкар iз нього був неособливий, то проте вiн мав розум, оженившися багато, i, як один iз перших багачiв мiста, ввiйшов до мiськоi ради, а швидко потiм був вибраний бурмiстром. Звiльна, зручно вiн заiнавгурував у мiстi ту жидiвську господарку, що з часом зробилася типовою для бiльших галицьких мiст, ту господарку, що витворюе в мiстi клiки всемогучих жидiв – пропiнаторiв, лiверантiв i iнших п’явок, прикрашуе мiсто блиском зверхньоi культури, запроваджуе тротуари, газ, омнiбуси, закладае парки i прогульки, але в замiну за тi добродiйства немилосердно висисае мiську люднiсть, випорожнюе каси, вимiтае грошовi засоби, пустошить лiси i розпродуе комунальнi землi. Такi патрiоти, як Рессельберг, – то найлiпша покришка для господарки таких клiк, особливо тодi, коли вони особисто незаплямленi, а надто мають i вмiють пiддержувати добрi зносини з усiми впливовими християнами в мiстi i в околицi. Рессельберг справдi тiшився у всiх необмеженим довiр’ям; як урядники, так i дiдичi вважали його чоловiком незвичайно розумним, здiбним, заслуженим i безумовно чесним. Правда, вiн не жалував кошту, щоб пiддержати свою репутацiю, любив приймати i добре приймати у себе гонорацiорiв, не щадив iди, а його пивниця славилася найлiпшими винами. «Рессельберг хоч жид, але порядний чоловiк», – говорили про нього позаочi, а деякi додавали побожно: «О, дай нам Боже таких жидiв якнайбiльше!»

Рафалович не мав великоi охоти робити вiзиту сьому жидовi-патрiотовi, але з усiх бокiв йому говорено, що випадае пiти – i вiн пiшов. Рессельберг приняв його дуже радо, представив його своiм дочкам, паннам 20 i 25 лiт, убраним досить попросту, але зараженим великопанськими манерами, i швидко в салонi, обвiшанiм дзеркалами i обставленiм цвiтами, почалася досить оживлена розмова. Рафалович закинув якось при нагодi, що всi вулицi в мiстi поназиванi iменами польських королiв, гетьманiв та патрiотiв, котрi тут нiколи не бували i нiчим iз сею мiсцевiстю не зв’язанi, а анi однiсiнька назва, анi один напис не нагадуе, що се мiсто лежить на Русi i мае якусь руську минувшину. Рессельберг пiдняв голову, мов кiнь, котрого заторгано вудилами.

– Пане меценас, я чую себе поляком i працюю для польськоi iдеi.

Рафалович завважив, що вiн шануе всяке щире чуття, але, по його думцi, се чуття не повинно заслонювати очей пана бурмiстра на iснування i управнення також другоi народностi.

– Я не знаю жадноi Русi! – твердо вiдповiв Рессельберг. – Не знаю i не хочу знати. Я чував, що е якiсь руськi патрiоти, але де тi повстання, якi вони робили за свою нацiональнiсть? Де та кров, яку вони пролили за свiй прапор? Де iх мученики? Де iх пророки? Де iх воеводи?

– Ну, на нашi повстання, пане бурмiстр, не дуже лакомтеся, бо хто знае, чи вони смакували би вам i ще декому. А щодо наших мученикiв – мiй Боже! Рiзнi бувають мученики. Однi розкривають груди перед карабiнами, iншi весь вiк двигають ярмо недолi i тихо терплять за свiй iдеал.

– Виджу, що ви адвокат, – мовив усмiхаючись Рессельберг, – але, мiй пане, мусите знати, що я в тiм пунктi твердiший, нiж вам здаеться. Знаете, я жид, вихований у жидiвськiй традицii. Багато треба було труду, i працi, i муки, поки зi свого жидiвства я виламався i набив себе на польське копито. Перебивати себе тепер ще раз на iнше, на руське копито, – даруйте, пане меценас, – на се вже у мене нема анi сили, анi часу, анi охоти.

Їх розмову перервало прибуття нового гостя, пана маршалка повiтового Брикальського, що, буваючи в мiстi, майже нiколи не пропускав нагоди, щоб загостити до пана бурмiстра. Почувши вiд бурмiстра, який гiсть е у нього в салонi, пан маршалок влетiв туди, як бомба, i кинувся до Рафаловича.

– А, дуже менi приемно, дуже приемно, – мовив вiн, сильно стискаючи адвокатову руку, коли бурмiстр представив iх одного одному. – Я мав уже те щастя пiзнати пана меценаса.

– Дарують пан маршалок, але якось… – з деяким заклопотанням вiдповiв Євгенiй, чуючи, як у його головi снуеться якось назва Брикальського, але не можучи пригадати собi, чи i де вiн бачився з ним.

– О так, маете рацiю, – мовив з виразом великоi сердечностi пан маршалок, – ми не бачилися, але я мав ту приемнiсть вiдчути вас на своiй шкурi.

В головi д-ра Рафаловича мигнула блискавка i вияснила все.

– Ах, то пан маршалок – властитель Буркотина? А, розумiю. Що ж, дуже менi прикро, що перший мiй крок у сьому повiтi довiв мене до конфлiкту з паном маршалком…

Євгенiй пригадав собi, що дiдич, против котрого вiн виграв перший у сьому повiтi свiй процес, називався Брикальський, i се вияснило йому вiдразу незвичайне привiтання пана маршалка.

– О, не маете чого звинятися, прошу дуже! – незвичайно добродушно мовив маршалок. – Адвокат i лiкар не вибирае собi клiентiв, але йде там, де його кличуть, i показуе, що вмiе. А я щасливий, що, хоч на власну шкоду, пiзнав такого знаменитого адвоката. О, будьте певнi, я далекий вiд того, щоб мати вам за зле ваше пледоае, хоч ви там i пiдмалювали мене трошки… тее… тее… Ну, та що там! Дасть Бог, при iншiй нагодi iнакше буде. Одно тiлько можу сказати: вашi клiенти не вартi були вашоi оборони.

– Як пан маршалок се розумiють?

– Зовсiм попросту. Я знаю, ви молодий чоловiк, iдеалiст, русин, народолюбець i хлопоман. У вас хлоп – то святий, а шляхтич – то тиран, плантатор, кровопiйця. Ну, ну, ну… Наперед тiшуся, що будете мати нагоду пiзнати ближче тих своiх iдеальних хлопiв. Пiзнаете iх, паночку, пiзнаете! А тодi, дасть Бог, зiйдемося ще i поговоримо.

Євгенiй думав було перечитися, але пан маршалок не дав йому прийти до слова.

– Але, але, пане меценас, – мовив вiн, беручи його за плече i вiдводячи до вiкна. – Жарт набiк! Але коли у мене буде яка така справа – знаете, я шаную всякi переконання, навiть i хлопоманськi, – отже, коли у мене буде яка така справа, що не буде нарушувати ваших хлопоманських поглядiв, то можна з нею зголоситися до вас?

– Прошу, – мовив кланяючись Рафалович.

– Приймете мене в число своiх клiентiв?

– Сам пан маршалок сказали перед хвилею, що адвокат i лiкар не вибирають собi клiентiв. Правда, не все i не всюди се справджуеться, бо я справи против хлопiв нiякоi не прийму, але у всяких iнших справах радо служу.

Пан маршалок ще раз горячо стиснув його руку, а потiм обернувся до господаря дому i почав iз ним розмову про якiсь повiтовi справи. Рафалович пробував ще пару хвиль розмовляти з паннами, а потiм устав, попрощався i вийшов.




VII


Стальський якось довго не показувався до нього, допомiгши йому розташуватися в новiм помешканнi. Д-р Рафалович не дуже банував за ним. Та ось раз, виходячи досить пiзно з суду, вiн здибав Стальського на вулицi. Сей iще перед двома годинами вийшов був iз своеi регiстратури i власне виходив iз шинку, де встиг таки добре пiдохотитися. Вiн зирнув на Рафаловича якимось непевним поглядом, зупинився на тротуарi, широко розставивши ноги i перекрививши лице, i почав промовляти iронiчно:

– А, меценаси! Моральнi люди! Починають оминати безбожника! Що ж, треба послухати ксьондза-пробоща! Та й як не послухати, коли промовить до сумлiння! Авжеж!

Рафалович голосно розреготався.

– Ну, справдi акустичне мiсто! Вже знаете, що говорив менi ксьондз-пробощ!

– Богу дякувати, живемо не в пивницi i вуха нам не позакладало, то й чуемо, що нам скажуть добрi люди, – з перекором мовив Стальський.

– Ну, ну, але се вже вам набрехали тi добрi люди, буцiмто я оминаю вас.

– Сього менi нiхто не говорив. Се я сам собi мiркую.

– І без причини. От i тепер, бачите, я й не думав оминати вас. І коли ласка, то навiть прошу з собою.

– Куди?

– Та до мене. Тут на вулицi нiяково балакати.

Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий i пiдносить голос, i йому справдi нiяково було балакати з ним на вулицi i звертати на себе увагу прохожих. Але Стальський оперся, як буйвол.

– Нi, се менi не до шмиги! Чого я пiду до вас? Нудота у вас. Не люблю балакати насухо.

– Знайдеться i у мене дещо мокре.

– Так? А то що iнше. Ну, так allons, enfants de la patrie![12 - Вперед, дiти батькiвщини (франц.). – Ред. Першi слова «Марсельези», нацiонального гiмну Францii.]

І вiн без церемонii вхопив руку д-ра Рафаловича i, зiгнувши ii так, як згинае кавалер, ведучи даму, сам узяв своею дужою долонею його рам’я, i так пiшли оба вулицею. Рафалович дуже не рад був тiй стрiчi i тому парадуванню з полуп’яним чоловiком, але не мав способу позбутися його. Добре, що його помешкання було недалеко i що по дорозi iх не здибав нiхто з мiських матадорiв. Стальський був дуже веселий i раз у раз балакав.

– Га, га, га, ксьондз-пробощ пишний собi! Чи бач, знайшов iнстанцiю, перед ким оскаржувати мене! Ну, скажiть, будьте ласкавi, пане меценас, як вам се видалося?

– Дивно.

– Що? Чи чував хто таке? Чорнити мене перед старим приятелем! Окричувати тираном. Я, я нiбито збиткуюся над своею жiнкою! Ах, Боже мiй! Та я ii не то що – пальцем не ткнув нiколи! Я десять лiт, вiдколи ми побралися, навiть слова не сказав до неi. Живемо з собою не то, щоб сказати, як ангели в раю – нi… Знаете, i мiж святими бувае рай i пекло. Але ми жиемо ще краще, так, як коли б обiк себе лежали двi колоди. Ну, скажiть, чи то совiсно, знаючи се, балакати про якесь тиранство?

Д-р Рафалович силкувався якмога швидше затягти Стальського до свого покою, бо вiн говорив чимраз голоснiше, немов хотiв умисне звертати на себе загальну увагу. Євгенiй отворив хвiртку, що вела на подвiр’я його помешкання, i пустив Стальського наперед себе. Та заким здужав увiйти сам i замкнути хвiртку, вже Стальський успiв викликати авантюру.

На подвiр’i щось там робив сторож дому, високий, понурий i мовчазний чоловiк, з блiдим лицем, з чорною стрепiхатою бородою i дико блискучими очима. Євгенiй видав його щодня, але нiколи досi не чув вiд нього слова. Йому здавалося, що сторож якось ховаеться вiд людей, але досi вiн не мав часу анi нагоди розвiдати про нього дещо ближче. Стальський, побачивши його, з резолютнiстю п’яного наблизився до нього i, показуючи на нього пальцем, говорив голосно з п’яним смiхом:

– Ось хто правдивий тиран! Ха, ха, ха! Ось хто молодець! Ось хто розумна голова, чистий опришок! Баране! Ну, розповiдж пану меценасовi, як ти втопив свою жiнку. Еге, сей не завагався. Терпiв, терпiв, а далi взяв за коси, зв’язав руки й ноги та й з моста в рiку! Іди ракiв годувати. І що думаете? Що йому за се було? Адже бачите, не повiсили. Ну, Баране, чого видивився на мене? Розповiдж пану меценасовi, як ти свою бабу топив! А гарна баба була! Їй-богу, гарна!

Євгенiй задеревiв на мiсцi, дивлячись при тих словах на сторожа. Та й сам Стальський, дарма що п’яний, таки, мабуть, помiркував, що перебрав мiру, бо замовк i поступив крок узад. Але вже було запiзно. Баранове лице посатанiло. Затисненi зуби заскреготали, очi до половини виперлися з ямок, iз закушених губ бризнула кров, i вiн з несвiтським, горляним криком як ошалiлий, кинувся на Стальського. Мов свiчку здмухнути, так бiдний офiцiал опинився на землi; нездужав навiть крикнути, коли Барановi залiзнi руки здавили його горло. Вiн нагнувся над лицем знесиленоi своеi жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тiй хвилi його лице посинiло, очi стали на мiрi, на устах виступила пiна, i вiн, пустивши горло Стальського, повалився на землю i страшенно почав бити собою в епiлептичних корчах.

– Так тобi треба, дияволе! – воркотiв Стальський, видобуваючи своi костомахи з-пiд сторожевого одубiлого тiла. – Чи бач, дiдько, як розлютився! Був би мiг вiку збавити. Ну, але захлиснувся порядно! Хлипай, хлипай, гаспиде, скрегочи зубами, кiлько хочеш!

І вiн, обтрiпуючися вiд пороху, копнув безтямного хорого кiлька разiв то пiд ребра, то в груди, а потiм обернувся до Євгенiя, що з перестрахом i обридженням дивився на сю сцену:

– Ходiть, нема на що дивитися. Нiчого йому, собацi, не буде. Потреплеться отак, послухае чмелiв i встане, мов нiчого й не бувало. А найкраще те, що, вставши, не буде тямити нiчогiсiнько, що було безпосередньо перед нападом. Щаслива бестiя! Представте собi, отакий самий напад увiльнив його вiд шибеницi. То була голосна справа. Його жiнку знайшли в рiцi втоплену, зi знаками душення на шиi, зi зв’язаними руками. Слово по словi, слiд за слiдом – мiй Баран, нарештi, признався, що гарненько спрятав ii зо свiту. За що? Вiн сюди-не-туди: пуста була, не давала йому жити – ну, там уже плiв, як знав. А гарна молодиця була, треба вам знати, гаряча, з темпераментом! Ну, прийшло до розправи, все розiбрали чистенько, свiдки позiзнавали, протоколи повiдчитували, прокуратор гримить, домагаеться найтяжчоi кари; адвокат, визначений з уряду, промимрив щось там собi пiд нiс, пан президент устругнув резюме таке, що й на двох прокураторiв могло б вистати, – присяглi по чвертьгодиннiй нарадi всiми голосами: на перше головне питання – винен. Прокуратор жадае шибеницi, трибунал виходить i за чверть години виносить присуд: смерть через повiшення. І що ж ви скажете: тiлько що пан президент проголосив тi слова, а мiй Баран отак само, як тепер, як не завищить, як не кинеться наперед, як не гримне на землю, як не зачне трепатися!.. Пополох у судi. Що? Як? Вiдколи? На розправi був якийсь лiкар зi Львова, оглянув його й каже: епiлептик, часами доходить до божевiлля. Тодi мiй суд, як непишний, вiдсилае акти до апеляцii, Барана шлють до шпиталю на обсервацiю, а по шiстьох мiсяцях його без розправи випускають на волю, бо, мовляв, забив у приступi епiлептичного божевiлля.

– І мало що й з вами не повторив сеi операцii, – мовив Євгенiй, отямившися пiсля страшноi сцени на подвiр’i. Вiн виглянув вiкном зi свого покою на подвiр’я i побачив Барана, що хоч не кидався, але лежав насеред подвiр’я без руху, мов неживий.

– Полежить ще з пiвгодини i встане, немов i нiчого не було, – мовив Стальський.

Щоби хоч трохи затерти страшне вражiння, Євгенiй виняв iз шафи бутельку вишняку i два келишки i поставив на стiл.

– Отсе добре! – поцмокуючи, мовив Стальський. – Проклятий Баран як кинувся на мене, так я моментально протверезився. Ну, але буду мати науку на другий раз, щоб не зачiпати тоi бестii. Адже справдi мiг задушити, i навiть пес би не гавкнув! Бо що, епiлептичне божевiлля, що йому зробиш! Пийте здоровi!

Випили по лампочцi. Стальський сiв на софi, простяг ноги наперед себе, заложивши руки на животi. Євгенiй усе ще почував дрож у нервах.

– А все через жiнок! – мовив Стальський, помаленьку смакуючи другу лампку вишняку. – То так легко сказати: чоловiк тиранить жiнку, – то так гуманно, так модерно добиватися для жiнки Бог зна яких широких прав!.. А коби-то тi пани еманципатори знали, яка безодня глупоти, фальшивостi, тупоi злостi, зрадливостi таiться в тiм жiночiм серцi, таiться пiд тим солодким виразом жiночих очей, сичить до нас iз чарiвного усмiху жiночих уст! Коби-то вони знали, кiлько чоловiк мусить вiд них i через них натерпiтися, то би покинули своi гуманнi фрази, а подумали би радше про способи поборювання жiноцтва, так, як думають про способи поборювання чуми. Адже ж вiзьмiть хоч би сього Барана! Чи йому треба було бути вбiйцею? Чи треба було бути епiлептиком? Адже його батько не мав тоi слабостi, мати не мала, вiн сам парубком був здоровiсiнький, служив у вiйську, в моiй компанii був, – вiдтодi ще ми знайомi з ним. Аж оженився – i пропав хлописько. Представте собi: закохався, але то так без пам’ятi, що я й не бачив. Попросту млiв коло неi. Може, се й був початок його хороби, але тодi нiхто про се й не думав. Побралися – мiй Баран щасливий, як у раю! Думае, що Бога за ноги зловив. А тим часом жiночка – то собi, знаете, мiське зiллячко, але то найгiршого гатунку. Як змiркувала, що вiн гине за нею, ну, тодi вона давай собi гуляти. Бувало всякого… Я сам, грiшний чоловiк, хоч жонатий, не раз у Баранихи гостював. Та й чи я один! А вiн усе бачив i нiколи анi слова. Зразу очам своiм не вiрив, потiм мовчав мов остовпiлий, плакав по ночах, пальцi своi гриз, а далi почав дiставати напади тоi слабостi. Крився з тим, бiдолаха, не говорив нiкому, а як чув, що зближаеться напад, то тiкав вiд людей, ховався десь у кут i там розщибався досхочу. Та се було ще гiрше. І ось у його хорiй головi зародилася думка – вбити жiнку. Вiн довго носився з сею думкою, аж раз, заставши ii вночi п’яною в хатi, та ще й не саму, вхопив ii на руки, як помело – силач страшенний! – обвинув коцом, щоб не змерзла, винiс за мiсто, там соннiй зв’язав руки, здушив горло, а потiм кинув у воду. А сам з коцом вернув додому, накрився тим самим коцом i заснув.




VIII


Євгенiй знов почув нервову дрож при тiм оповiданнi. Якось мимоволi вiн зирнув у вiкно – Барана вже не було на подвiр’i.

– Ну, скажiть, хiба не через жiнку? Хiба не фаталiзм? І яка тут можлива рада? Як запобiгти таким випадкам? Адже ж i зо мною не лiпше, i мое життя знищене, затроене! Ви колись-то здивувалися, коли я обiдав з вами, а ви дiзналися, що у мене е жiнка. Та хiба ж мене щось тягне до неi? Хiба менi йде ложка страви у горло, коли я дивлюся на неi i в кождiй хвилi мушу думати: се мiй ворог, мiй найтяжчий, смертельний ворог! Се людина, котра про одно тiлько думае, одного тiлько просить у Бога, щоб я вмер, якнайшвидше, хоч би зараз, ось тут на мiсцi! Людина, для котроi моя смерть була би найбiльшою радiстю, найбiльшим щастям! Жити з сею людиною пiд одним дахом, сидiти при однiм столi – се ж пекло, найтяжче, яке тiлько дасться думкою здумати. І що ж може тягти чоловiка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, нiж до такоi сiмейноi пристанi!

Євгенiй, сидячи при столi, у нiмiм зачудуваннi дивився на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивився на скаженого сторожа, що кидався на сього самого Стальського. Сей вибух дикоi ненавистi до жiнок – вiн чув се добре – був радше випливом власноi жорстокостi сього чоловiка, нiж яких-небудь сумних досвiдiв його з жiнками. У Євгенiя мороз пробiгав поза плечима при самiй думцi про долю нещасноi жiнки, що дiсталася в руки такого чоловiка. А Стальський, наливши собi третю лапмку вишняку i смакуючи з великим апетитом, що дивно контрастував з його патетичною, пристрасною розмовою, торочив дальше:

– Вона жалуеться, що тираню ii, що знiвечив ii життя! А я, коли погадаю, що з нею зав’язав собi свiт i був змушений довiку закуватися в отсю канцелярiйну тачку, – коли погадаю, що життя з нею не дало менi анi хвилини вдоволення, анi дня радостi, нiчого, що робить цiнним наше життя, – коли погадаю те все i гляну на ii пiсну мiну, на ii скривленi вуста, на ii холоднi гадючi очi, то, здаеться, рвав би ii на кавалки, микав би за коси, волочив би по землi, топтав би ногами! Нiякоi муки не ощадив би iй, нiякоi ганьби, нiякого пониження, нiякого упiдлення! Я не знаю, як я ще досi не одурiв, наповняючись день у день вiд десятьох лiт такою ненавистю i таким огiрченням!

– А е у вас дiти? – запитав Євгенiй, ледве переводячи дух.

– Ну, ще чого не стало! Адже ж мати дiти для неi було би найбiльшим добродiйством, найбiльшим щастям. Ну, а я хоч християнин, але вже так далеко не можу посунутися, щоб ущасливлювати свого найтяжчого ворога. Зрештою, коли iй так дуже хочеться дiтей, я iй не бороню…

– Даруйте, – перебив його Євгенiй, – одного я не розумiю в вашiм оповiданнi. Говорите, що не зазнали з нею анi хвилини вдоволення, що вiд самого, так сказати, шлюбу побачили в нiй ворога. Як се могло статися? І пощо ви брали ii? Чи ви числили на маеток, на протекцiю, чи женилися з любовi i ошукалися на нiй? Як узагалi се могло вийти мiж вами, що ви вiдразу по шлюбi стали отак на ножi?

– Гай, гай, молодий чоловiче, – мовив Стальський, хитаючи головою i впираючи в Євгенiя своi посоловiлi очi. – Прошу, коли ласка, долийте що ось тут! Так! Дякую. Не люблю оповiдати насухо. А се справа така, що треба ii оповiсти докладно, бо iнакше ваш адвокатський розум готов мене зрозумiти фальшиво.

Вiн хотiв випити трохи вишняку, але, мабуть, iз привички перехилив чарку так, що випорожнив ii вiдразу. Обтерши хусткою вуси i розсiвшися вигiдно на софi, вiн говорив далi:

– Позвольте поперед усього дати вам одну раду, раду грубо досвiдного чоловiка. Коли будете женитися, борони вас Боже брати блондинку! Се найнебезпечнiший, найфальшивiший i найбiльше егоiстичний гатунок жiночого звiра. Блондинка в душi холодна, без темпераменту, без огню, сама не грiе, але хоче, щоб ii грiти, склонна до меланхолii, котра в домашнiм життi смакуе так само, як скисле молоко. Вона любить бавитися, але тiлько бавитися, а властиво, щоб ви бавили ii. Сама ж пасивна, iнертна, i коли думае про що, то тiлько про те, як би допекти вам, зробити вам прикрiсть, а нiколи про те, як би зробити приемнiсть вам i собi. Вона склонна бiльше до слiз, нiж до смiху, не тямить добра, яке ви зробили iй, але чудово тямить усе зло i навiть плекае його в своiй душi, як огородник ярину: з маленького, як зерно, факту в неi виростае здоровий гарбуз, величезний буряк, i вона нiколи не втомиться кидати вам ним на голову. Вона чекае тiлько нагоди, коли ви в добрiм настрою, щоб затроiти вам його; вона, як той ворог у засiдцi, вибирае для атаки хвилю, коли ви найменше того надiетеся. Коли ви, голоднi i втомленi, сiдаете до обiду, вона своiми докорами вiдбере вам апетит; коли ви збираетесь до якогось важного дiла, до працi, що вимагае скуплення духу, вона накинеться на вас за найпустiшу дрiбницю, своiми словами отуманить вашу голову, своiми сльозами переверне вашу душу i зробить вас на три днi нездiбним до працi. І не забувайте нiколи: у неi тiлько шкура тонка, м’яка i прозiрчаста, але нерви грубi i тупi. Вона тут плаче i, мовляв, розриваеться, а там пiде до кухнi i преспокiйно балакае з кухаркою про мiськi новини, тим часом коли ви обезсиленi i розстроенi на цiлий день i спомин того дня будете носити в душi довгi роки.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ivan-franko/perehresni-stezhki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Роман уперше надруковано 1900 р. у журналi «Лiтературно-науковий вiсник».




2


Зберiгати рiвновагу духу (лат.). – Ред.




3


Дiеслова (лат.). – Ред.




4


Орудний незалежний (лат.). – Ред.




5


«Народiвка» – газета «Народна часопись», додаток до «Газети львiвськоi», урядово-адмiнiстративного видання в Галичинi. Виходила у 1890–1914 рр.




6


Голомуц – Оломоуц, тепер мiсто в Чехii.




7


Кульпаркiв – у ХІХ ст. село поруч зi Львовом, де була психiатрична лiкарня. Тепер – у межах мiста. «На Кульпарковi» – у психлiкарнi.




8


Найвище начальство (нiм.). – Ред.




9


У полiтичних справах (лат.). – Ред.




10


Каналiзацii (лат.). – Ред.




11


Чесний (польськ.). – Ред.




12


Вперед, дiти батькiвщини (франц.). – Ред. Першi слова «Марсельези», нацiонального гiмну Францii.