Книга - Камiнна душа (збірник)

Камiнна душа (збiрник)
Гнат Мартинович Хоткевич


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
До книги талановитого украiнського прозаiка, драматурга, мистецтвознавця, критика Гната Хоткевича (1877–1938) увiйшли три повiстi: «Авiрон» – зразок «попереджувальноi» лiтератури, «Камiнна душа» – про життя гуцулiв – волелюбного народу, його iсторiю, побут, звичаi, i повiсть «Тарас Шевченко» (твiр побачив свiт уже пiсля смертi автора, у 1966 роцi) – про життевий i творчий шлях великого поета.





Гнат Хоткевич

Камiнна душа (збiрник)



© Н. М. Шумило, пiслямова, 2009

© Н. М. Шумило, Г. І. Павленко, коментарi, 2009

© Ю. Ю. Романiка, художне оформлення, 2012

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Авiрон













I


Уже давно нема Моiсея…

О, навiщо, навiщо вiн кидае нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами – всi певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк Божий, з котрим говорить сам Адонай i котрий без страху дивиться в лице Господа сил. Як дитина тiшиться коло матерi й вертае до своiх забавок, бо чуе близько хранителя свого спокою, так Ізраiль, бачачи Моiсея серед сонму, стае певним, спокiйним i вертае до своiх справ.

– А що, Моiсей нiчого не говорив? – вставши ранком, спитае сусiд сусiда.

– Нi, нiчого. Бодай я не чув, – вiдповiсть йому той, вибираючи слiди снiдання з бороди. – А що хiба?

– Та нiчого… Я так собi. – І, помовчавши, додасть: – Бачив я вчора його на судилищi. Ей, великий муж!..

– О так, так! – киваючи багато разiв головою, притакне сусiда, i вони розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне iх нiяка пригода, а чи й стрiне, то е кому подумати й порятувати. Вiн усе знае, все вмiе, бо йому помагае сам Господь.

Так!.. Великий вiн, Моiсей! Вданi словеса Господнi во уста його, i премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах Божих iдуть стопи його, i мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту й силу Творця, i чуло грiм глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сiе Божий виноград, виноград найлiпший, i нам дае пити з чашi благостi Господньоi.

Де ж ти тепер? Сило, нащо кидаеш нас i робиш безсилими? Вiтре, пощо перестаеш обвiвати лиця нашi, а серцям даеш горiти на вогнi наших страстей? Великий пророче!.. Невже ти не знаеш хитання Ізраiлевого i невже не чуеш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата, рiдного брата мого Датана? О, затули вухо свое, Боже, на хулу iх i не клади меча помсти на безумiе iх! Дай iм час схаменутися, бо вони схаменуться, й пiзнають сохраняющого путь iх вдень i вночi, i падуть перед тим, хто тримае iх життя силою звука iменi свого.


* * *

Так говорив у душi молодий Авiрон i блукав неприкаяно серед шатрiв юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи через купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв.

Уже давно отаборився Ізраiль тут, коло Синайськоi гори. Мiж шатрами вже стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було пройти. То була розкiш псiв i малих дiтей. Вони, i тi й другi, як тiльки блиснуло сонце, виповзали з своiх закуткiв i починали бабратися в тiм смiттi, шукаючи зогнилих останкiв iжi. А знайшовши, починали битися – дiти з дiтьми, пси з псами або перемiшуючися; а той, хто подужав, з’iдав, сопучи та поглядаючи навколо – чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обiду, матерi, пискливо верещачи, починали бiгати по тих смiтниках, знаходили своiх дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всi прокльони з небес, волокла двох дiтей, мов кошенят, за шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою.

А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. І жiнки не дають собi труда вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же, одхиливши тiльки поли. Коли ж хто пригадае iм накази Моiсея, вони тичуть тому в руки свое начиння й кричать:

– Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому.

– Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть уночi встати для себе.

І здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. «А ми хiба знаемо? Може, завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб’емо на нiм своiх кущiв вдруге».

…З тоскою блукав молодий Авiрон мiж кущами, придивлявся до безладу, прислухався до гомону людей. А гомiн цей, спочатку тихий i маловиразний, ставав все яснiший i яснiший з кожним днем, набирав сили й робився зухвалим: раби згубили господина, i душi iх здiймали бунт.




II


Головнiше те, що нiхто не знае, коли вiн поверне.

Як прийшов Ізраiль сюди, до цiеi гори, вiд Рафiдина, в той же день Моiсей був на горi й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно, тому, що не було гори: все рiвна та рiвна пустиня, – звiдки ж би мав говорити Бог? А тут така висока гора, – i Моiсей був на нiй. І говорив з Богом. А як спустився вниз, то закликав усiх старшин i сивих мужiв Ізраiля i так казав перед ними:

– Бачу я, бачу, що захиталася де в кiм вiра Божа. Чую я, чую, що хулу глаголять деякi вуста. А Ізраiль, маловiрний, починае прислухатися до тоi клевети вуст, i гасне iсповiдання волi могущого серед люду його. І навiть мене, котрого милостю своею благословив Господь i покликав бути серединою мiж вами й собою, навiть мене починае дехто вже неохоче слухати, й кривитися на приказ мiй, i ширити мiж сонмом неправду про мене. І бачать очi моi нещастя будучини вашоi ради маловiрства вашого. Бачать очi моi голод i хоробу ваших дiтей, проказу й струпи на грудях жiнок ваших… Пси будуть вити мiж кущами вашими, i в вашу постiль буде заповзати змiя.

Але великий наш Господь i многомилостивий! Вiн не хоче погибелi народу свого, а умноження хоче й праведностi. І от я став перед Богом там, угорi, й молив його: «Боже! – так сказав я йому, – тисяча лiт – хвилина перед тобою, i вселенна – пiщинка одна в десницi твоiй. Не бери гнiву свого на Ізраiля, а вiзьми ще раз слово милостi на дiтей своiх. Прости iм грiхи й не остав тут, серед цiеi великоi, страшноi, ненажерливоi пустинi».

І Господь, милостивий в тисячах, сказав менi: «Так оповiсти дому Яковлю й тако глаголи до синiв Ізраiлевих. Бачили ви, що зробив я египтянам? Бачили ви, як пiдняв я вас, мов на крилах орлих, i вiв пустинею аж до мiсця цього? Чому ж не переповняеться серце ваше страхом перед силою моею, i чому ви не слухаете пророка мого, нi самого мене? Але дивися, Ізраiлю!.. Велика довготерпеливiсть моя, i милостi моiй немае границь. Але й гнiв мiй без кiнця, i бiйся прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! І коли слухом послухаете гласа мого й святинею збережете заповiдь мою, будете людьми моiми, вибраними з усiх. І дам вам землю, що тече медом i молоком, i умножу вас, як пiсок морський, i скорю пiд ноги вашi всякого ворога, моя-бо есть земля i все, що на нiй. А як i тепер не послухаете останнього слова мого, – о, лiпше б вам не родитися на свiт! Розкрию землю пiд кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з мiсця й накрию вас, а небо поверну в поломiнь i в поплавлений метал. Хто смiе стати проти мене?!»

І перелякалася вся старшина й усi поважнi люди Ізраiля, й прирекли одноголосно за себе, й за родини своi, й за роди своi: «Все сотворимо, що пророче Господь, i послухаемо всякого слова його. Так i скажи Боговi своему й нашому…»

І знову пiшов Моiсей на гору – донести Господевi слова й приречення людей його. І знову, щасливий, бачив Бога, й узяв вiд нього закон, i зiйшов до сонму. А зiйшовши, приказав велике очищення, щоб вимили люди одiж свою й тiло свое i щоб умастили волосся, а чоловiки щоб три днi не входили до жiнок своiх. А на третiй день щоб пiднявся Ізраiль рано, i, не вкушавши нiчого, iшов до гори Синаю, й став у мовчаннi й тихостi довкола: прийде-бо Господь на гору показатися людям у славi своiй.

І як живо пам’ятае Авiрон той трепет, з яким рушив вiн з батьком, i родичами, i сусiдами, i з усiм сонмом iзраiльським до святоi й страшноi гори. Стали далеко, бо не велiв Моiсей не то зiходити на гору, а навiть торкнутися ii чим-небудь.

– Слухайте, ви! – говорив вiн перед вiдходом. – Я знов iду на гору, назустрiч Господу. Але з вас щоб нiхто не йшов за мною, навiть i не торкнувся гори, бо iнакше – смертiю вмре, каменем поб’еться або устрiлиться стрiлою. І чи то буде муж, чи женщина, чи з скота що – все одно: не буде живий.

І всi з острахом поглядали на гору та дивилися одне за одним: чи не виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тiнню отого камiння, за яким, на його думку, вже починаеться гора.

Був ранок. На голiм, чистiм небi пiдiймалося сонце, заповiдаючи страшну спеку. І небо, й пустиня були такi просторi, порожнi, що здавалося, якби крикнув, то крик цей понiсся б аж у безконечнiсть, – i лише гора, свята гора повилася тайною: верх ii був закритий чорною-чорною хмарою диму, – i так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару серед яскраво рожевих тонiв пустинi.

Тисячi очей дивилися, i тисячi сердець билися, чекаючи великих Божих слiв, великих Божих дiл. Весь сонм стояв на ногах; жiнки й старi дiди, опершися на палицi, стоять i чекають, пiднявши голови догори й моргаючи сльозавими очима; крiпкi мужi, непохитно уставивши голови, наморщили брови, лише зрiдка хiба хто погладить чорну кучеряву бороду; жiнки з страхом iнодi поглядають на хмару, а бiльше стежать за дiтьми, – як би вони, загравшися, не вiдбiгли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя гори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а тримали iх за руки або загортали в полу своеi одежi. І лише чийсь песик нараз вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр’ю.

– Гляньте, гляньте… Пес… – зашелестiло мiж народом.

– Чий то?

– А я знаю?

– Вiн умре.

– Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це – пес.

І всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й неприемно завив.

І в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий камiнь i вдарив пса коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на одному мiсцi, а кров бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок, а ще потiм – у червонiй калюжi лежав непорушно з вишкiреними зубами. Але про нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше.

Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове голосiння труб, мов тисячу iх було сховано в хмарi i трубили в них велетнi. Страх обгорнув серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе дiтей своiх, а в далекому таборi завили прив’язанi пси.

І побачили всi, що бiжить Моiсей з гори, й кричить щось, i махае руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг вiн, мов молоденький парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його головою.

– Що вiн кричить? Кого вiн кличе? – зашумiли люди, бо з-за грому й звуку труб годi було щось розiбрати.

– Вiн нас зове! Нас! – закричали переднi.

– Нас зове перед лице Бога!

– Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил!

– Не йдiть! Не йдiть! – кричали другi. – Ми не хочемо вмирати.

– Не може чоловiк винести погляду очей Господнiх, i сяйво вiнця ослiпляе смертного.

І ще страшнiше заревли труби й загрихотiв грiм. Слава ведущого предстала перед Ізраiлем, i сила Сильного показалася яво. І закричав нарiд:

– Не йдемо! Ти, Моiсею, вибранець Божий, i тобi глагол його. Говори ти з ним, а ми з тобою.

І затихли громи й труби, i почав кричати Моiсей перед товпою:

– Великий есть Господь Бог Ізраiля! Бачили страх його? Чули глас труб небесних? Але бiйтеся вчути голос Вишнього самого! Бiйтеся! Бiйтеся!.. Бiйтеся!..

І ревнули знову громи й труби. Моiсей побiг знов на гору, а люди, переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi.

І всi бачили, як Моiсей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори, i всi чули, що от як настане мовчання – це, значить, говорить Моiсей, i його голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби – це Господь закривае мiддю голос свiй. І всi, перестрашенi, вертали до кущ своiх, але разом з страхом чули радiсть: кожному приемно було знати, що його Бог такий сильний, такий могутнiй.




ІІІ


А як повернувся Моiсей з гори, то принiс з собою закон Господа. Ранiше ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi слова:

«Не зробiть собi богiв срiбних i богiв золотих не зробiть собi, а складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожження ваше.

Хто б’е отця свого або матiр свою – смертiю вмре. Хто злословить на отця свого чи на матiр свою – смертiю вмре.

І коли б’ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець ii поврежден, – да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку, язва за язву, вред за вред.

І як злодiя зловлять уночi i вб’ють, – нема в тiм убивства. Коли ж сонце зiйде над ним й тодi вiн умре – умре й той, хто вбив його…

Не озлобiть пришельця i не образiть його, знаете-бо душу його – самi були пришельцями в землi Єгипту. І вдову й сироту не озлобiть, бо як образите iх i вони, застогнавши, возопiють до мене, – слухом почую глас iх, i розгнiваюся яростiю, i поб’ю вас мечем. І будуть жiнки вашi вдовами i дiти вашi сиротами.

Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд ii, а в сьоме лiто дай iй спочивок. Тако сотвори й винограду твоему i маслинам твоiм».

І багато ще всяких мудрих i святих слiв. А накiнцi говорив устами Моiсея Господь: «Слухай, Ізраiлю! Це посилаю аз ангела мого перед лицем твоiм, – да збереже шлях твiй i введе в землю, що приготовив я тобi. Послухай його i не ослухайся його, iм’я-бо мое на нiм. І коли слухом послухаеш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, – ворогом буду ворогiв твоiх i супротивлюся супротивникам твоiм. І благословлю хлiб твiй, i вино твое, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв твоiх збiльшу. І устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг. І положу предiли твоi вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до великоi рiки Єфрату i передам в руцi твоi сидящих там, да не змiшаешся ти з ними й не послужиш богам iх».

І написав всi тi слова Божi Моiсей у велику книгу i заповiв, що вiдчитае iх привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось убачать, що мають нову тему для безконечних оповiдань, – i всi тiшилися.

Моiсей велiв зробити перед горою великий кам’яний вiвтар, а довкола нього – ще дванадцать менших, числом колiн Ізраiлевих. Вiвтарi мусiла поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухоi трави, хмизу, кiзякiв – взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити жертву Боговi.

Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити своiх рук до святоi працi, що в призначених для Божоi жертви вiвтарях буде i його камiнь. І камiнь Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження й був увесь мокрий вiд поту.

Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзирае за iх роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за одним, але Авiрон засоромив iх, сказавши:

– Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою. Це ж вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг пiдiйметься дим з опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар Божий?

Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за роботу, – i дванадцять кам’яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай. Коло кожного з них по обох боках лежали великi купи сухого опалу, а коло головного вiвтаря були його цiлi гори.

Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим пiвколом оточили мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв, хто мовчав, хто балакав, але всi поглядали на кущу Моiсея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно ii було звiдусюди. Коло неi великою купою згромадилися всi сiмдесят старiших Ізраiля, – вони ж мали приносити жертву сьогоднi.

От заворушилися коло кущi Моiсея – певно, вийшов вiн. Так i е! Вiн вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу слiв Єгови. Вiд певностi душевноi не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг назустрiч Моiсею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб вiдкинути камiнь з дороги його. Вiн так любив його зараз, так безконечно любив!.. І бiг, скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспокоiтися.

Поважно й розмiрено йде Моiсей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам’яний бог.

– То шкода, що Божi слова вiдданi на папiрус, – говорив один з семидесяти. – Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi своi заповiдi на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i не мiдь. Те б уже було на сотнi лiт.

Моiсея, здаеться, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить, але, може, то так лише здалося, бо не рухнув нi м’язню i нi звука не почулося у вiдповiдь. Старшини, бачачи, що зав’язати розмови нiяк не можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i Моiсей. Та й крайня була пора, бо всi очi було звернено на них.

От i вiвтарi. Широко всюди розступався нарiд, пропускаючи свого пророка. Моiсей пiдiйшов до головного жертовника i, упавши на колiна, почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти слова його молитви, але, очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з своею жiнкою й дiтьми стояв на ногах, тодi як всi люди впали на колiна, i голосно реготав з тоi нiсенiтницi, яка виходила з слiв Моiсейовоi молитви, перейшовши стiльки тисяч ротiв. Авiрон мимоволi все те мусiв слухати, бо не вдалося протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз же по них нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. І вiн випадково опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм увесь релiгiйний настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настроiтися – вже не мiг.

Та й справдi це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Моiсея, щось вiдбувалося; може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi чути, – i поки та святiсть доходила сюди, минаючи тисячi спiтнiлих людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв, то з неi вже нiчогiсiнько не зоставалося, i вона тут була вже байдужiстю й обов’язком, от як i це клячання.

І Авiрон почав розглядатися по товпi, i замiсть молитви всякi iншi думки почали ворушитися в нього в головi. Он стоiть на колiнах товстий Іелiiл, зложивши руки на пузi; сонно примружилися його маленькi свинячi очка й шукають на землi найменш освiтленого предмета, щоби спочити вiд гострих променiв сонця. Хоч вiн i стоiть в молитовнiй позi, але одразу видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть знае де – в Єгиптi. Іелiiл був там десятником над своiми ж земляками, сам не потрiбував робити, а лише приказував; до того ж iще заробляв тим, що рiзав людям скотину, з якоi брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав потiм хоч своiм, хоч египтянам. І дуже не хотiлося йому кидати Єгипту; так не хотiлося – страх! Але що ж вiн мiг поробити проти волi цiлого народу – треба було йти. І вiн пiшов, але думка його не перестае критикувати Моiсея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. І тепер при кожному жартi пiдсмiхуеться вiн масними своiми губами й притакуе ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало в нього смiливостi.

А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в неi, що вона вже виглядае старою. Їй немае навiть часу молитися нiколи: то шити вона повинна щось на дiтей, то знов ще одного родити. Та вона якось i не боiться Бога. «Ну що ж! – каже вона, – вiн дав менi стiльки дiтей i тепер мусить бачити, що я зовсiм не маю часу на молитву». І, здаеться, вона права: дiти ii – молитва ii.

А тепер от стоiть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто вiдпочивае, бо вона не стоiть власне, а сiла, прикривши ноги. Їй так рiдко доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку.

А де ж Асха?

Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей на свiтi? Де вона стоiть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста ii впрост до вуха Господня? О, як хотiв би Авiрон стати поруч неi на колiна, i як молився б вiн тодi, дивлячись хоч на тiнь ii!..

І вiд тоi згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув вiн i Корея, i бiль своiх колiн, i так молився в душi:

«Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю ii. Я буду вставати до схiд сонця, щоб принести води вмити iй ноги, i пiзно вночi лягатиму, щоб зробити за неi вечiрню роботу. В свято i в будень умащу найдорожчим елеем волосся ii, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув’яжу ремiнь на нозi ii. І первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю перед тобою з стад своiх. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж маеш силу промовити до серця батька ii i маеш руку преклонити хотiння його…»

І пiсля цiеi молитви так захотiлося йому бачити Асху, що вiн, скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася вже жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн, але стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав Авiрон усiх своiх, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе.

Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь. Датан, заховуючи зверхню побожнiсть, все ж знаходив хвилину, щоб шепнути братовi щось уiдливе, саркастичне.

– Корей говорить, – шепотiв вiн, – що це все бреше Моiсей: нiякого Бога вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi, так це просто забрав вiн з собою 40 душ своiх прихвоснiв з колiна Левiiна та й велiв iм дуднити з хмари.

– Мовчи… Прошу тебе, мовчи, – тихо говорив Авiрон братовi. Йому боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А крiм того… це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв iх. Йому так добре було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто не хотiлося виходити з того запашного саду на повний куряви й смiху життьовий торг. Сумнiв – це ненажерливий змiй, йому даеш руку – вiн хоче серце, йому даеш день – вiн хоче життя.

Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею понiсся стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi.

– Що? Що сталося? Чого кричать?.. – суетливо питае Авiрон.

– Хiба я не так само знаю, як i ти? – вiдповiдали йому.

Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив рота та спинався на пальцi, аби хоч що-небудь побачити, потихеньку вiдiйшов i почав проштовхуватися наперед.

Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався до переднiх рядiв, вiн побачив, що люди всi були забризканi кров’ю. Мов вишкiрялися цi яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око в слiпучому сяйвi сонця.

– Що тут було? – розпитував Авiрон.

– А ти де був хiба?

– Я був тут, лише стояв далеко…

– Ну, була жертва, ну?

– А чому кров на людях?

Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього рукою. Нарештi знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як вiдбувалася жертва, як половину кровi Моiсей вилив на вiвтар, а половиною окропив людей, говорячи: «Це кров завiту, що завiщае його Господь вам у всiх словесах своiх…»

– А де ж вiн сам? Де Моiсей?

– Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят старiших наших i повiв iх на гору показати мiсце, де стояли ноги самого Господа Бога.

– Страх, страх! – хитаючи головою, говорила якась жiнка. – А то хiба нi? – питала вона знов, хоч iй нiхто не суперечив. – Як знати? Може вийти вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже.

– Боги всi сердитi, – пiдхоплювала друга. – Я бачила раз у Єгиптi, як вирвався Апiс. Може, ви гадаете, що вiн побив мало народу? Ну-ну!..

І жiнки почали пригадувати всяке страхiття, але Авiрон iх не чув: гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що пiшли дивитися на мiсце еднання Господа з землею. О, якби Авiрон мiг бути там! Вiн облив би сльозами кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того й не боронив би скорпiонам лазити по лицi й по грудях, – аби дивитися, й дивитись, i пити без кiнця одну мисль: «Вiн був тут! Вiн, Адонай!..»

І в хлопця пробiгла навiть думка – завтра рано, як спатиме ще ввесь сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те. Його легко пiзнати: воно, певно, свiтиться, як сонце, i довкола нього розцвiли неземнi квiтки, а все живе, що е на горi, стоiть i дивиться й говорить: «Вiн був тут, вiн, Адонай…».

Але потiм хлопець згадав, що Моiсей не велiв наближатися до гори пiд страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде ще тримати Господь те мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем i повелить вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi, нi!.. треба перестати навiть думати…

І вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки прожив, а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся ранiш сюди? Може б, вiн тодi попросив гарненько Моiсея, – i святий пророк взяв би i його разом з тими сiмдесятьма.

А довкола гудiв юдейський табiр. Люди зрадiли, що вже скiнчилася молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками, i нагороджували себе за довге стояння на колiнах. Балачки були палкi й велися на сотнi тем: кожному хотiлося щось сказати. Однi судили-пересуджували сусiдiв; другi висказували сумнiв, чи вернуться старшини живими, чи не ослiпнуть бодай; третi обмiнювалися гадками про сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою рiзко говорив:

– Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в нас i без того дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам з дiтьми його з’iв, того барана, а кiстки дав би свойому собацi, – а то з’iдять його жерцi та прислужники. А ти за те, що годував, що берiг, що напасав, – не маеш навiть хвоста. І я питаю вас – що в тiм доброго?

– Грiх так говорити, – остерiгав другий. – Грiх i сором. То Боговi жертви, не людям.

– Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м’яса? Чому вiн не хоче чого iншого? Бо левiти м’ясце люблять.

– Прив’яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м’яса. І хоч те подумав би ти своею головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на таке число слуг Божих?

Так обiзвався один левiт, що не знати звiдки опинився поблизу. Останнiми часами iх взагалi чомусь всюди стало повно: де зiбралася купка людей, де зав’язалася яка-будь балачка, – дивись, уже левiт поблизу, стоiть, слухае, вв’язуеться в бесiду. Але iх обов’язок служительства був такий ще новий, що люди забували про нього i вважали iх от за таких же самiсiньких, як i всi юдеi: один був з колiна Юдиного, другi – Ісахарового, а цi з Левiiного, – от i все.

Але тепер рудий юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левiта й буркнув:

– Пiди донеси Моiсею…

– Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, маеш кущу близько кущi Корея, що говориш його словами.

І, замкнувшися в рiвнодушну неприступнiсть, вiдiйшов левiт геть та наблизився до другоi купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий юдей критикував простоту Моiсейових жертв i взагалi обряду:

– Ну, що то таке? – говорив вiн, жестикулюючи руками. – Сьогоднi взяли барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо з’iли; завтра знов взяли барана, розрубали його трiшки iнакше – i знов дещо спалили, а дещо з’iли. І все те вiдбуваеться тут же, на очах у всiх, без усякоi урочистостi, без усякоi таiни. Ну, що то за обряд? Я люблю так молитися, щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться iнакше, i думки його стають якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив’язуеться до Бога. Он у египтян! Як можна порiвняти навiть з нами? Якi в них храми, ай-ай-ай!.. Цiлий день можеш ходити в них i заблудити серед тисячi-тисяч колон. А туди, де жерцi роблять свое дiло, хiба можеш ти не то дiстатися, а навiть глянути, глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто б посмiв! Так враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в золотi, а опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а музика, а спiв – iгi-гi!.. От тут починае чоловiк молитися так, що аж шкура на ньому трiщить, а очi – як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе! – i вiн аж губи вивернув вiд погорди.

– Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у египтян? Таж ми сьогоднi тут, а завтра де?

– А я хiба кажу… доконче такий? Хiба я так от, точнiсiнько так сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть Бога, щоб я його бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то хiба я бачив свого Бога? Або ти, або вiн, вiн – та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?

Юдей говорив голосно й сильно розмахував руками.

– Моiсей бачив, – несмiло вiдповiв хтось.

– Моiсей! – жваво пiдхопив низенький. – А що я маю в кишенi з того, що бачив Моiсей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я… не… – тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх своiми лисячими очками, але зараз же прибрав попереднiй тон. – Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо чому ж би я не мав вiрити, але… але хiба i всi такi, як я? Є такi, що й не вiрять.

– І ти з ними, – сказав хтось, не знати хто, з гурту.

Чорненький перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося, i зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися, й пильно дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити такоi бесiди далi, i всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв.

Тим часом сонце вже не на жарт почало припiкати. Люди почали непокоiтися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв’язнi: кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то там якась мати, голосно кричачи, мовби приходила остання ii година, задирала сорочку дитинi й давала кiлька голосних ляпанцiв; а друга, молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом, трiшки вбiк та закриваючи своею одежею, совала iжу до рота та наказувала швидше iсти. Але дитина, наiвшися, починала хвалитися перед товаришами, тi прибiгали до своiх матiнок i сипали, як з мiшка, рiзними докорами: всi iдять, лиш ми… всiм дiтям матерi дають, тiльки ми… i т. д. І мiж матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другiй грiхом та лякати карою Божою, а друга виправдувалася, що вона сама – Боже, боронь! – i не подумала навiть iсти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з дiтей навiть Бог не питае суворо, бо вони ж такi дурнi. Хiба вони розумiють, що таке пiст?

І дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й захопленi були релiгiйним екстазом, – навiть у них все вже випарило пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важкоi конечностi. І тому можна собi уявити, якi радi були всi, коли нараз побачили громадку своiх ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися, забули й про спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до того мiсця, де мали зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi от за хвилину перед тим бачили мiсце стiп Господнiх i, може, навiть торкалися його устами.

А купка старих дiдiв, iз Моiсеем на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в урочистому настрою i, оточена радiсним, ляскаючим в долонi Ізраiлем, вiдповiдала на запити. Всi були цiлi, нiчим не ушкодженi, анi одна волосина навiть не впала з голови; лише очi iх горiли вiд внутрiшнього щастя, а уста самi говорили, прибираючи якнайлiпшi, якнайдорожчi слова. Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i чув усе, вiд слова до слова.

Захоплення було повне! Старi люди бачили таке, якого не доводилося нiкому з них бачити за все життя.

Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати… мов камiнь сафiр – лише де-де? Хiба бувае коли камiнь сафiр такий ясний, такий сяйливий, такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь небесна?.. Нi, це щось iнше, щось неземне, – такi каменi можуть бути лише на небi!

А довкола – все попалено! Великий такий круг, – i в ньому все чорне, як гнiв Божий, i Моiсей каже, що так було б з усяким, хто наблизився б до мiсця того без Божого позволення. О славен Господь! І славен Моiсей, великий пророк наш! Вiн единий, що може говорити з Богом – i зостатися живим!

А Моiсей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише очi… горiли таким вогнем задоволення влади, що, справдi, цей пророк сам здавався Богом.

І всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ своiх, i iли, i пили, i славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Моiсея.




IV


А потiм уже сталося це…

Знов пiшов на гору Моiсей до Бога, взявши з собою молодого Ісуса, сина Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на горi, коли його ждати; лише поставив на свое мiсце Арона i пiшов.

І всi бачили, як вiн увiйшов у темну хмару, що все ще стояла над вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того, як ватажок одходить собi на кiлька днiв вiд народу? Всього – кiлька днiв.

Але от пройшло три днi, п’ять, сiм – Моiсея не було. Чим це можна було пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може, навiть занадто багато, про це говорили, – бо хтось там сказав якесь нерозумне слово, про котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як снiжна куля, й тривожачи собою уми. І врештi сталося так, що занепокоiвся нарiд i повстало замiшання серед нього… Ранком уставали сусiди, i перший запит був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в своi посудини, забували, що сонце вже зiгрiло ii, що дома нема анi крапельки, – i балакали, балакали без кiнця – все про одне. Вони умисне ходили по воду якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що ще й там, у другiм кiнцi стану, говорять люди. І пiсля кожноi з тих ранiшнiх i вечiрнiх розмов – новий клубок вiстей розмотувався по сонму, заплутуючи навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi душi. Мов ту воду, що приносили женщини, вливали вони разом з усiма своiми свiжими вiстками у камiнь вiри мужiв, – i щiлина сумнiву росла, росла, розтрiскувала камiнь на порох.

І от почали вже непокоiтися мужi. Їх недовiр’я i сумнiв не були такi рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день вiд одних ворiт стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там, як те камiння пустинь. І нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких розмаiтих, строкатих барв, але, раз зародившися, вже не переставали невпинно рости, мов добре годований бик. І вечiрня бесiда мужiв була похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп, але iх проганяли, бо невелика приемнiсть мужевi пописуватися розумом своiм перед жiнкою. Але жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо кожна з них була певна, що про все довiдаеться вiд чоловiка вночi. Але то ж ще вночi, а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола, вмiшувалися в розмову, не даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин.

Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Моiсеiв? Хiба можна думати, що вiн того нiчого не бачить, не чуе? Та як же вiн позволяе ширитися неспокою промiж людьми? Невже вiн не знае, що з того насiння завше виростае гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але що вiн може? Та, зрештою, хто його буде слухати? Коли вiдходить могутнiй ватажок i ставить на свое мiсце заступника – всi зараз же починають порiвнювати й переконуються, що заступник зовсiм не нагадуе ватажка, бо i взагалi його нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi лiнь i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити.

Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi, бо Арон був м’який, добросердий i ласкавий чоловiк, але безхарактерний i безвiльний. І чи таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Ізраiля, що з Богом самим боровся й не раз вже, не два топтав заповiдь його. Перед Моiсеем тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив, то вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у голову не приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i той нiколи не посмiв опертися одверто; висмiював у затишку, критикував, але все ж виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi стояли? Так це тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн там, коло Моiсея, – колiнчив би так само й не пустив би пари з рота.

А Арон?.. Сумно було дивитися на його «верховний суд». До Моiсея приходили в трепетi, блiдi; говорили мало i лише до справи; той, хто брехав, – мимоволi запинався, збивався, i одразу всiм було видно, хто правий, а хто нi. А коли по хвилi намислу вирiкав Моiсей свiй суд, з глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би який вiн був. Перед Ароном же ставали, як перед усяким iншим старшиною: кричали, сварилися, навiть билися перед ним. Один клянеться страшною клятвою, що вiн правий, а винен другий; другий ще страшнiшою клятвою клянеться, говорячи те ж саме. Арон слухае iх, несмiло пробуе втихомирити, а коли нарештi той гвалт скiнчиться й починаеться суд, Арон мов боiться образити й того, й другого позовника, мовби хоче виправдати iх обох, а вирок придумае постановити такий, що нi та, нi друга сторона не бувають вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами.

А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову пiд натиском своiх обов’язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися злочинним якимсь розумом вигадана звiстка, що Моiсей давно вмер, пропав там на горi, а значить, увесь сонм, тисячi людей, жiнок, дiтей, зосталися тут, серед пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. І от тепер тiльки всiм ясно стало, що за безумство був iх похiд i що за сила була Моiсей. Та це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй пустинi, умiючи видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи ж вiн знае дорогу до тоi невiдомоi Обiтованоi Землi, чи також iде навмання, куди трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а по яких же признаках пiзнае Ізраiль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Моiсей скаже: «Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь». І то мае так бути? І вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю?

Словом – не було сумнiвiв. На мiцнiй горi, на грудях Моiсейових, побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от тепер, як захиталася пiдвалина, як… як, може, щезла навiть вона з лиця землi, – всi тi сумнiви виринули. І виринули одразу, цiлою масою, – i спокiй пропав. Тисячi питань заворушили мозок Ізраiля, непевнiсть звила гнiздо в грудях його й вивела пташат, iм’я котрим – страх. І цi почварнi нiчнi птицi розлетiлися сонмом, прилетiли до кожноi кущi, збентежили спокiй домашнього вогню. Шум крил iх наповняв увесь простiр табору Ізраiлевого й мiшався з гомоном стривожених, очманiлих людей.

– А ти гадаеш, Моiсей – хто? Може, ти думаеш, що в жилах його не тече кров i що тiло його не боiться вiспи?

– Правда, правда! Вiн такий же чоловiк, як i всi ми, i так само може вмерти кожноi хвилини.

– А може, вже й умер, – завше додавав хтось невiдомий i замовкав. Довго шукали всi очима, хто це сказав, але нiколи не могли знайти, бо це говорила кожна душа сама собi. І вiд слiв того невидимого завше ставало страшно, хоч вiн, власне, нiчого нового не сказав. А раз попавши на стежку жахiв, люди вже боялися навiть звернути з неi й починали собi намальовувати всякi найнеможливiшi пригоди, що могли зустрiнути Моiсея там, на горi. Хтось невдало й незграбно пробував боронити:

– Того не може бути… Бо коли вiн з самим Богом мiг говорити…

– То тим гiрше! Власне, тим гiрше! – викрикував хтось iнший, мов навiть зрадiвши.

– Аякже! От я тобi скажу, що знав я у Єгиптi одного чужоземця, котрий умiв говорити з львами пустинi. І нiколи iх не боявся, ходив на мiсце iх iжi, котру видирав iм навiть з рота, спав з ними в iх логовах. Але що ж? Однаково кiнчилося на тiм, що леви розiрвали його. Бо з усiх слiв, якi вiн знав, вiн забув одне, маленьке…

– Так, так… Хто все лазить на високе дерево, мусить колись упасти з нього, як вiд старостi чи перевтоми ослабнуть руки.

Сонце заходило криваво, – i це яскраве жорстоке свiтло мов ще бiльше дратувало умисли людей, велiло iм наближатися до краю пропастi. Люди починали говорити про найстрашнiшi речi, – i те, що вони говорили про найстрашнiшi речi, ще бiльше додавало iм боязкоi смiливостi, робило iх зухвалими, велiло iм ще свавiльнiше сягати навiть на покров Божоi тайни, кощунственно зриваючи його перед собою. А потiм знов дивилися на захiд, чули, що от скоро, зараз навiть, настане нiч, розмови стануть ще страшнiшими, i голос ще бiльше задрижить.

– Чому всi люди бачать своiх богiв? – умисно голосно говорила висока юдейка. У неi був великий рот, i це показувало на сильний, рiшучий характер. – Чому всi люди бачили своiх богiв, а лише ми – нi? – ще вище пiдiймала вона голос, а волосся вибилося з-пiд покривала й незграбними космами бовталося по виду. – Я таки бачила дещо на своiм вiку й знаю, що всi люди повиннi мати своiх богiв, i мають iх. І кажуть нам, що й ми маемо, – але де ж? Де ж вiн е? Покажiть менi його? Я бачила Озiрiса, я бачила бога Фта, я бачила Ізiду пiд чорним ii покровом, але я нiколи не бачила Єгови. Нам говорить Моiсей, що нiби вiн бачив…

– Нi! Вiн нiколи того не говорив! – перебив хтось.

– Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! І не раз!

– Не мiг ти того чути, бо вiн того не говорив нiколи.

Починалася суперечка, котрiй кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину вiдривала його вiд страшноi теми. Зчинявся гвалт, пiсля котрого вже нiхто не був в силi сказати напевне: чи таки говорив Моiсей, що бачив Бога, чи нi.

– Але що менi з того, що вiн бачив? Коли я не бачив!

– А де вiн сам, той, що бачив?

– Може, вже бiлiють його костi там десь мiж камiнням…

– А ми сидимо тут, як отара, i ждемо.

– Завiв нас у пустиню й кинув. Куди нам тепер?

– Вiн нас вiв. Вiн хвалив ту землю, котроi ми не знаемо.

– О, навiщо ми послухали його i вийшли з Єгипту? Чи не лiпше було робити на египтян, нiж умирати тут в пiсках лютою смертю? Де наш шлях i де надiя наша? Ми не знаемо, що будемо iсти завтра. В Єгиптi ми гiрко працювали, але сидiли над казанами, повними м’яса, i хлiбiв iли досхочу, а тут голодна смерть погрожуе нам i дiтям нашим. Вiн пiшов, вiн пропав, вiн умер там десь, – i Бог його покинув нас. І не маемо ми тепер Бога, i нема кому вести нас. Чому всi люди мають Бога, лиш у нас не було його нiколи? Зробiмо ж Бога собi! Поклонiмося йому! Нехай веде вiн нас куди хоче, а ми послiдуемо за ним!

І даремне розважнiшi, богобоязливiшi силкувалися заспокоiти нарiд, погрожували, нагадували, – нiщо не помагало. На людей напав якийсь жах. Мов почули вони себе нараз виснущими над безоднею й хапалися за гостре камiння. І в криках людей чулося щось тривожне, i переляканi були всi рухи iх, i гомiн iх вражав неспокоем, i болючий був плач iх жiнок. Здавалося: не знайди вони Бога собi зараз же, в цю хвилину, – i всi збожеволiють, бо все пропало, всюди загибель… І приходила нiч, i нiкого не заспокоювала. Довго тяглася, потiм кiнчалася, i знов наставав день ще гарячiший, ще тривожнiший; сонце розпалювало серця…

А мiж тими всiма товпами напiвшалених людей самiтно й сиротливо товкся один – Авiрон, i душа йому краялася. Падала слава Моiсейова! Падала вiра! Руйнувався Божий чертог!

– Та прийди ж ти, прийди, о пророче! – з стогоном простягав вiн руки й поривався бiгти туди, на гору, в ту страшну чорну хмару, що не зiходить з вершини. Знайти там Моiсея, розказати йому, що гине все, щоб вернувся вiн, будiвничий, i знову скрiпив своiм словом свавiльнi одиницi. Уже знову пiднявся Ізраiль на Бога свого, i глас молитви воплем бiсноватого замiнив. І сквернить святая, i путь Господа небреже. Вернися, праведнику! Ти единий можеш умолити передвiчного й вiдхилити десницю кари. Вернися!

Але що мiг зробити вiн, хлопець? Чи схотiв би ще з ним говорити Моiсей, коли б навiть довелося його там знайти? Чи повiрив би? А чи не спалила б гора дерзновенного, чи не вбив би камiнь, як того пса?..

І лиш безсилими сльозами кропив Авiрон крик своеi душi.




V


А одного дня мов пiрвало що людей.

Всi прокинулися рано, неначе з готовим уже рiшенням. Не змовляючися й не радячися, великою гурмою зiйшлися разом i, наповнивши повiтря криками, сунули до кущi Ароновоi. Рухи iх були дикi, i обличчя iх були обличчями тих, що топчуть iм’я Бога свого. Мов криком своiм i поблисками очей хотiли вони задушити докори сумлiння й забутися в свавiльних рухах та божевiльних словах.

І йшла товпа, i росла по дорозi; жiнки й дiти вибiгали наперед. Найприемнiше було дiтям: вони лiтали помiж кущами, збиваючи таку страшенну куряву, що нiчого не було видно, пiдхоплювали уривки розмов старших i вигукували iх потiм, як необорнi iстини; а дорослi, чуючи своi думки повтореними в повiтрi тисячу разiв, набиралися переконання, що й справдi сказали щось велике. І обидвi сторони були задоволенi.

От i куща Аронова. Стала товпа, i крик змiцнiв, виростаючи до якогось шалу, до потреби кричати. Заступник Моiсея вийшов блiдий, тремтячи, i довго не мiг сказати нi слова за шумом товпи. І лиш як вона затихла, сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово… О, чи те сказав би Моiсей!..

– Чого хоче вiд мене Ізраiль? – так, тiльки так сказав Арон. Голос його тремтiв, i рука нервово куйовдила бороду.

Диким покриком вiдповiла пан-товпа, святкуючи свою силу й смирення ватажка свого. Нiчого не можна було розiбрати.

І просив Арон, щоб хтось один або бодай кiлька чоловiкiв вийшли наперед i сказали бажання народу, але нiчого не помагало – говорили всi. І вимахували палицями перед лицем самого Арона, i жiнки кричали йому майже в ухо:

– Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо мати Бога, як i всi люди.

А другi ще голоснiше кричали:

– Де твiй Моiсей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам про якусь землю? Дай нам його, щоб ми розiрвали його тут на шмаття й кров’ю його напоiли пiсок пустинi, може, хоч цим умилостивимо тутешнiх богiв, i вони не вб’ють нас тут голодом, i спрагою, i стрiлами ворогiв.

– Та вiн уже здох, той Моiсей, там десь на горi, – кричали третi. – Хiба ми не знаемо?

– Ти тут замiсть нього! То давай нам Бога, а то ми тебе самого вб’емо замiсть брата.

І перелякався Арон до краю. Вiн сам уже в душi почав сумнiватися – може, й справдi погинув Моiсей? От уже скоро пiвтора мiсяця добiгае, як вiн пiшов, – i про нього нi чутки. І Арон уявляв уже себе на чолi цього дикого, свавiльного народу, i тремтiла душа його: «Що я з ними зроблю, з цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це тяжке становисько…»

І безрадний, несмiлий Арон готов був хоч зараз же вiддати важке берло влади над iзраiльським народом, аби було кому взяти його. От i тепер: вiн i не пробував навiть обстоювати за законом, братом поставленим, i не потикався опам’ятати нарiд, бо сам чув, що нiчого з того не вийде. А тiльки просив жiнок, щоб дали своi сережки, й перснi, й всякi iншi золотi прикраси на Бога: наiвний дiд гадав, що жаль стане жiнкам iзраiльським своiх дорогоцiнностей, що вони зарепетують i вплинуть заспокоююче на своiх чоловiкiв.

Але не вмiв оцiнювати Арон того, що називаеться запалом людей. Як тiльки сказав вiн слово про золото, почали зривати з себе жiнки все, що було на них золотого, чоловiки кидали на купу золота й своi нашийники, i нагрудники, i пояси з золотими бляхами, i обручi; тi, хто не мав при собi золота, побiгли по кущах, витягали з схованок свое добро; i не минуло, може, двох годин, як перед кущею Арона наскидалася велика купа рiзного золота.

І побачив Арон рiшучiсть Ізраiля й смiлiсть, з якою поривав вiн з Моiсейовим законом. Думав ще просто вiдтягатися; говорив, що от, мовляв, треба багато приготувань робити, довго лiпити форму, робити всякi порошки й т. iн. – словом, що це зовсiм не така проста рiч, якщо може собi дехто уявляе. Але товпа випхала наперед старого й славнозвiсного майстра Веселiiла й кричала на нього, щоби вiн взявся за роботу.

– Цей зробить скоро!

– Ого! Ще й як!.. До нього навiть египтяни вдавалися, коли iм треба було лити iх богiв.

– Ей ти, старий п’яничко! Ану, покажи Ароновi, як ти вмiеш!

Веселiiл мусiв голосно приректи всьому сонмовi згоду, i лише пiсля того, як завiрив своiм словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде готовий, люди заспокоiлися й розiйшлися з пiснями та криками радостi по кущах.

– От тепер i в нас буде справжнiй Бог.

– Нехай вiн веде нас далi, – доки ж ми будемо тут стояти!

– Пощо далi? Хай вiн верне нас назад до Єгипту: тепер египтяни стратили нас, то пiзнали нам цiну i вже iнакше будуть поводитися.

…І чув все те Авiрон i ломив собi руки…

А на другий день надвечiр Бог, в образi тельця, уже був готовий. Нетерпеливий Ізраiль носив дрова, жарко палив у печах, i скорiше енергiею народа, нiж умiнням майстрiв, повстав телець. І не дiждалися люди, поки вiн застигне навiть, i розбили форму вже тодi, як вiн ледве-ледве ще тримався i був такий гарячий, що одна женщина, котра в безумствi хотiла його поцiлувати, попекла собi губи i, виючи, бiгала потiм пустинею. А люди смiялися з неi вдоволеним смiхом осягших i радiли, що такий сердитий iх Бог.

– От Бог, так Бог! – кричав нарiд. – Це вiн вивiв нас iз Єгипту, а не Моiсей!

– Так, так, – кивали головами старi юдеi, – Бог повинен бути тельцем, бо це найблагороднiша тварина.

– А я сказав би навiть… овном повинен бути Бог, бо що таке чоловiк без баранiв i овець?

І взяли великий-великий камiнь iз святоi гори, котроi нiхто вже не боявся, бодай внизу, i поставили високо на пригорку; Ароновi ж звелiли зробити вiвтар перед Богом i спалити на нiм жертву всесожження й спасiння. І лиш тому, що наступила вже нiч, вiдложили свято на завтра й розiйшлися, радуючися, по кущах своiх.

А тi, що зосталися вiрними заповiтам Моiсея, не виходили навiть з шатрiв; було то колiно Левiiно i деякi роди з других колiн.




VI


І був уже сороковий день.

Тридцять дев’ять днiв i стiльки ж ночей минуло з того часу, як хмара покрила своею чорнотою Моiсея на верху гори Синай. О, якби знали люди, навiть якби знав один хто-будь з усього великого сонму людей, що власне сьогоднi прийде Моiсей, – не було б тельця, не було б грiха перед Богом невидимим, i не було б великоi немилостивоi кари його. Але нiхто того не знав, – i рано зiбралися люди на жертву перед постаттю нового Бога. Жiнки були убранi в усе найдорожче свое, обличчя мужчин сяли радiстю, i волосся дiтей було добре умащене.

Арон приносив жертву. Вiн усе робив так, як Моiсей, – i людям приемно було, що от iх ритуал вiдправляеться не перед порожнiм мiсцем, а перед справжнiм Богом, якого можна бачити й мацати, не боячись кари за це. Їх душi спочивали пiсля того страху, який наганяв на них Моiсей iменем свого невидимого Бога й таемнiстю обличчя його. І iх радiсть була справжня, iх веселощi непiдробленi, iх пiсня свобiдна: всiм серцем вони вiдчували, що дiйсно кланяються своему Боговi, котрому нащадки iх будуть служити до кiнця вiкiв.

І взялися всi за руки, i чоловiки й жiнки, i почали швидко крутитися довкола Бога й спiвати йому. А тi, що не попали в круг, теж кричали собi якiсь веселi слова, й плескали в долонi, i били в своi казани, i трубили в труби. І галас такий повстав у сонмi, що можна було подумати, немов знову проклятий Амалiк напав несподiвано, та оце недорiзанi люди кричать своiм передсмертним криком. А як дiйшов уже шал найвищого напруження, i завертiлися всi, як безумнi, i крик перейшов уже в звiряче якесь нерозумiле виття, – нараз…

Щось сталося з товпою.

Ще один крик, але единодушний, мов з одних грудей, мов пустиня сама крикнула, перервав дику оргiю. Люди всi впали навколiшки, i очi всiх обернулися в одне мiсце… З гори сходив Моiсей.

Вiн нiс якесь камiння тесане в руках, а довкола голови його мов свiтло сяло. І здалека побачив вiн тельця i танець Ізраiля i побiг з гори, як молодий хлопець. І вихром свистячим, бурею пронiсся крiзь завмерлу товпу – i став перед тельцем…

І хвилину стояв лиш з дико виряченими очима, а потiм закляв страшним прокляттям, пiдняв свое тесане камiння догори й ударив ним з усiеi сили об землю. І розлетiлися скрижалi на куснi, а Моiсей топтав iх ногами й кричав, страшно кричав, рвучи на собi сиве волосся:

– О, що ж ти наробив, Ізраiлю! Люди жорстоковийнi, пощо прогнiвили ви Бога помсти! Таж поразить вiн вас, поразить страшно, i на дiти вашi положить руку свою аж до дев’ятого колiна! О Ізраiлю, Ізраiлю, що ти наробив!.. – І кричав потiм до брата, бризкаючи слиною: – Ти!.. Ти, дурню старий! Що зробили тобi люди цi, що навiв ти на них такий грiх великий? Як же ти смiв забути слово мое й Господа нашого слово, дурню ти старий i малоумче!

Арон безсило виправдувався:

– Знаеш же ти людей цих… Хiба мiг я iм супротивитися, коли вони прийшли цiлим сонмом до мене й почали кричати: «Зроби нам Бога! Зроби нам Бога, щоб iшов перед нами! Чому в усiх людей такi Боги, що можна бачити iх очима, лише ми не маемо кому покланятися!» І загрожували вбити мене й уже приступали до мене…

Але Моiсей не дослухав…

Нараз, завивши по-звiриному, побiг вiн до кущi своеi, заклинаючи на бiгу якимись незрозумiлими словами. І пронизав жах серця всiх людей, – страшно було дивитися, як бiжить перед ними й вие високий сивий дiд. Усi мов повростали в землю.

А Моiсей вбiг до своеi кущi, i схопив там вiйськову трубу, i вибiг, i затрубив. І кричав дивним i страшним голосом:

– Хто Господень, нехай iде до мене! Хто зостався вiрним Господу, нехай iде до мене! – І знов трубив, напружуючися, в бойову трубу.

І, чуючи голос вiйни, почали збiгатися до нього вiрнi, пiдперезуючися на бiгу мечами. І прибiгло колiно Левiiно й вiрнi з iнших колiн. І Авiрон пiдперезав свiй меч. І ще, i ще, i ще збiгалися озброенi люди, а Моiсей все трубив i трубив, аж поки не покрилася просторiнь довкола кущi його сяйливими мечами й розбурханими людьми. Те, що вони зосталися вiрними серед такого захитання, це наповняло iх груди гордiстю й рiшучiстю, а серця iх тривожно билися, передчуваючи, що нинi велика жертва буде Боговi, i не дурно мечi будуть виснути коло пояса, i м’язнi не спочинуть. А коли вони дивилися на Моiсея, який вiн був запiнений, розпатланий, розшарпаний, коли передавалося iм вiд нього те, чим горiла душа пророка, – о, тодi буря якась повставала в iх грудях, зростала якась безплотна ненависть, i криками вони тривожили один одного.

А Моiсей кинув нараз трубою об землю, скочив на камiнь i крикнув, але таким нелюдським голосом, що у тих, хто був поблизу нього, затремтiли ноги:

– Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог Ізраiля!.. Горе вам!.. Горе вам! Руку мою наведу на вас i розвiю вас, як пiсок, i хлiб печалi вам дам i воду тiсну!.. Це глаголить до вас Господь: крiпко пiдпережiть мечi своi i, обнаживши iх, пройдiть крiзь стан вiд одних ворiт i до других. І убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого i кожний сусiду свого!..

…Щось страшне почалося…

Мов дикi звiрi, що вiд кровi п’янiють i гублять розум, кинулося колiно Левiiно на братiв своiх. Забули левiти, що це не ворог, що це рiдний же Ізраiль, з котрим пили i iли вони вчора. Забули, що тут тi, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради. Все забули левiти. Те, що Моiсей помiтно вiдрiзняв iх вiд iнших; те, що iх вибирав вiн завжди для жертвоприношень, давав iм до рук трiшки якоiсь влади, – те вiддiлило вже iх вiд братiв тонкою, ледве помiтною якоюсь перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трiшки чужим. І тому тепер забули вони серце в грудях, забули, що й вони такi ж самi юдеi, як i тi, що тiкають перед ними, – i били, i рубали, i рiзали, мов увiрвалися в дiм запеклого й давнього ворога i мстять невиннiсть судженоi своеi. Якась таемна й страшна сила тягла iх уперед, i без думки, без вагання корилися вони iй, пам’ятаючи лиш одне, – треба пройти до ворiт i вернутися назад, убиваючи.

І вони вбивали… Ганялися за тими, хто тiкав, розрубували голови тим, хто, ставши на колiна, благав про помилування. Коли мати затуляла собою дитину – вбивали й матiр i дитя; коли мати, кричачи несамовито, витягала немовлятко перед собою – вбивали й дитину, i матiр. Хлопчик термосив труп батька – меч перетинав хлопчика; двое дiвчаток тулилися одна до одноi – обидвi вмирали. І не було тут людей, тут були тiльки – меч i жертва.

І Авiрон, молодий, чутливий, з нiжною душею, теж бiг у товпi синiв Левiiних i зросив меч свiй кров’ю. Вiн не пам’ятав нiчого, бiг у кривавому млосному забуттю, i навiть iм’я, дороге iм’я Асхи нi разу не прийшло йому до думки. Щезла свiдомiсть, щезла душа, – зостався один iнстинкт, дикий, обнажений, загiпнотизований iнстинкт.

І тiльки вже потiм, коли всi вони, убiйники, задиханi, забризканi людською кров’ю, з блуждаючими п’яними очима, вернулися до кущi Моiсея i пророк дякував iм в iменi Господа, призиваючи всякi благодатi на iх голови, – тiльки вiд тоi хвилi почала вертатися притомнiсть до Авiрона, але ще так поволi, що вiн, запаморочений, ледве розбирав слова Моiсея.

– Благословення дасться на вас, – звiдкiлясь, мов здалеку-здалеку, чувся придушений, але знайомий голос… А сини Левiiни стояли, похиливши своi голови, й усмiшка щастя, щастя сповнення обов’язку, щастя майбутнiх благ, розцвiтала на iх закривавлених обличчях. Вчора рiзали вони овнiв, сьогоднi людей, але все те однаково – для Бога, во славу його.

А ззаду стогнав ранений сонм. Безсилi, побитi люди скавучали й лише проклинати вмiли. І проклинали. І цi прокляття важкою удушливою хмарою зп’ялися над табором та, зливаючися з риданнями жiнок, линули… теж – до Бога.




VII


Ой, як заболiла душа в Авiрона!.. Як тяжко стало йому, як хотiлося б спомин самий вирвати з серця, забути свiй кривавий меч i кривавий день… Кругом, кругом, всюди кругом, де глянуло око, де вчуло вухо – всюди стогiн, i плач, i прокляття. Авiрон не мiг собi навiть уявити, що людський язик може так страшно проклинати, що людський мозок може вигадати такi лютi кари. З кожноi кущi, з кожного шатра нiсся плач, i ридання, i безумнi, тяжкi прокльони.

От чиесь бiдне полатане шатро. Крiпко зав’язанi дверi його, а всерединi, б’ючись над чиiмсь трупом, тяжко кленуть Моiсея жiночi уста.

– О, нехай би вогонь спалив черево те, що носило тебе, i змiя виссала груди, що годували тебе! О, нехай би черв ненаситний вселився в утробу твою i гриз би тебе день i нiч, аж поки не згинеш ти мiж шатрiв, i пес прокажений вiдкине свое на лице тобi, i щоб тiло твое зосталося одно серед пустинi, i щоб гiени й шакали бридилися iсти його, i щоб вiтер, пролiтаючи, оминав би тебе, боячись запаскудити хвилю свою, боячись мимовiльно занести затруений подих до джерела чистоi води, до смоковницi. Бо вiд смороду тiла твого висхне вода i смоковниця згорить, плачучи до небес i жалiючись: о небо! невже ти не могло послати менi лiпшоi смертi?..

І вила жiнка, i чутно, як била себе в груди, а потiм, ухопившися за волосся, рвала його на собi й ламала руки, вся витягуючися.

І не мiг того чути Авiрон… «О пророче, пророче, що ж ти наробив?» – хлипаючи, говорив вiн кiлька разiв i бiг, бiг геть iз стану, щоб утекти, щоб не чути. А навздогiн за ним з тисяч кущ, з тисяч уст неслися стогони, прокляття, море проклять.

Вiн бiг, а йому здавалося, що всi знають, що всi бачили, як вiн рубав мечем, що от зараз з тоi кущi вибiжить жiнка й закричить: «Не пускайте його! Не пускайте його, вiн хоче втекти… Це вiн убив мого брата, не пускайте його!»

І, все прискорюючи бiг, вискочив Авiрон за ворота, i ще довго не зупинявся, ганяючи порожньою пустинею без цiлi, без напрямку, бо хотiв тiльки одного – зайти так далеко, щоб не чути гомону стану та отих божевiльних прокльонiв.

От вiн уже тут, вiн уже далеко. Тут уже спокiй. Мовчання пустинi поглинуло все, навiть той лемент юдейський. Спустилося небо мiж станом i тим мiсцем, де був молодий хлопець; пiсок засипав слiди, i всякий, здавалося, зв’язок загубився.

Авiрон сiв i взяв голову в руки…

Далеко-далеко, повита туманом, виднiлася гора Синайська, – i ще яскравiше вирiзувалася на синьому небi та чорна хмара, що з неi говорив колись Бог. Десь трiщала цикада, щось живе проповзало кругом, але Авiрон не бачив нiчого й не чув. Вiн думав, i думи його були такi пригнобленi, такi жорстокi, що роздирали серце.

Хто тепер плаче там вiд його, Авiронового меча?..

Неясно пригадуються тi хвилини шалу, але щось так нiби мерещиться Авiроновi якийсь бородатий чоловiк. Вiн, певно, був кривий, бо так незграбно коливався, тiпаючи всiм тiлом. А коли почув, що молодi ноги доганяють, догнали його, – обернувся. На одну мить побачив Авiрон перекривлене страхом, обезсилене лице, слину на бородi… а потiм уже нiчого не пам’ятав, бо вдарив мечем прямо в лице. І ще пам’ятав ту мить, те дивне почуття, коли меч, вiльно розсiкаючи повiтря, нараз стрепенувся на одну непомiтну хвилечку в руцi, в’iдаючися в тверду кiсть i розбризкуючи кров у повiтря…

«О-о-о!..»

«Невже це було? Невже це могло бути?.. За що, за що я його вбив?..»

«Вiн согрiшив перед Богом…»

«А як я знаю, що вiн согрiшив? Може, вiн i не кланявся тельцевi, може, вiн пiшов лише так, подивитися…

А як i согрiшив, то що?.. Що таке грiх?..»

«Грiх – це те, коли я зроблю не так, як приказав менi Моiсей… Боже!.. Та й тiльки?.. Менi приказав раз батько поставити кущу на певнiм мiсцi, а я побачив там нечистоту й поставив на другiм, – то я вже согрiшив i за це маю вмирати?.. Ой, що ж це я нiчого не розберу… Поможiть менi хтось! Дайте менi зрозумiти, що не вбивство я зробив, а виповнив святий свiй обов’язок. Покажiть менi грiх в усiм його страху, в усiй його остогидi великiй, щоб я мiг переконатися i бачити, ясно бачити, що за нього треба було вбити того бородатого юдея й усiх, забитих сьогоднi!..»

І вiн стогнав, i не мiг сидiти на мiсцi. Встав, ходив пустинею, не находячи собi спокою. Саме поняття грiха якось так здрiбнiло в його очах, що вiн не мiг вiднайти рiзницi мiж простим непослухом i грiхом проти Бога, – це здавалося йому однаковим. І вiн далi й далi тривожив себе питаннями, мучився, не маючи сили розв’язати iх: вони невпинною палючою низкою проходили через його мозок i лишали кривавий слiд по собi.

«Моiсей велiв тобi вбивати «брата свого, ближнього свого й сусiду свого»… Ну, а що, якби справдi ти зустрiв сусiду свого, старенького доброго Ефуда, що тебе хлопчиком ще маленьким чукикав на колiнах i приспiвував жартiвливу пiсеньку? Ти вдарив би i його в лице мечем?»

«…Не знаю… не знаю…»

«А якби брат твiй стрiнувся тобi, брат твiй Датан? Ти ж напевне знаеш, що вiн згрiшив, що вiн був коло тельця разом з Кореем i кланявся новому Богу, хоч, може, так само нещиро, як i старому. Вiн теж пiдбурював людей проти Моiсея, але ти разом iз ним купався в Нiлю i iздив на одному ослi, – чи ти вбив би брата свого?»

«…Не знаю… не знаю…»

«А якби батько твiй i мати твоя, люба печальна матуся, тiкали б перед тобою, тримаючися за руки, i оглядалися б такими ж обезсмисленими обличчями – хто наздоганяе iх, дзвонячи мечем, i, побачивши, що це син iх, любий Авiрон, з криком радостi зупинилися б, – ти поразив би iх в iм’я Боже?»

«…О, не знаю… не знаю…»

«А якби Асха, прекрасна молода Асха, нараз, схрестивши руки на грудях, станула б i своiми очима, великими, як повний мiсяць, глянула б на тебе, чи пiдняв би й на неi руку i вдарив би в бiлi груди мечем?..»

«…О Асхо, Асхо!.. Я не вбив тебе, але, може, вбив тебе той, хто бiг обiч мене… Може, й над тобою тепер кричить мати так само, як та юдейка в шатрi… А може, тiло твое лежить у ровi смороду, i пси лижуть мертве лице твое?!»

І холод обняв усе тiло Авiронове, мов серце саме обернулося в шматок криги. Щось мов прорiзало його мозок i погнало, погнало назад до табору. І бiг вiн, як розсерджений тигр, за кiлька хвилин пробiг ту путь, що ii йшов годинами, i, задиханий, спiтнiлий, вбiг до табору, але наткнувся на товпу: Моiсей знов зiбрав сонм юдейський i знов щось робив перед народом. Мимоволi з уст Авiрона зiрвалося лайливе слово…

Протискаючися помiж людей, випадково побачив Авiрон одного юдея, що мешкав у близькiм сусiдствi батькiв Асхи. Зрадiв йому, як рiдному батьковi, i питався, чи всi живi в сiм’i Йонатана. Той вiдповiв, що всi, – це заспокоiло Авiрона одразу. Лише така втома напала на нього, що вiн тут же сiв на якийсь камiнь, хоч довкола всi стояли. Навiть не був цiкавий розпитати, що там робиться напередi, на яку таку бiду знов зiбрав людей той Моiсей. І лише як нарiд сунувся до води й потяг його за собою, спитав Авiрон: «Куди це ми йдемо?»

Йому розповiли, що це Моiсей палив золотого тельця. Посипав його якимсь порошком, розвiв довкола сильний вогонь, – i на очах у людей блискучий, сяйливий Бог розсипався на сiрий, трiшки червонуватий порох. Скiльки золота пропало!.. А потiм зiбрав Моiсей той порох, розтрусив по водi й велiв потiм усiм пити ту воду. І всi, як барани, товпилися, вiддавлюючи один одному ноги, й пили.

За нiч велiв поховати Моiсей усiх мертвих, а рано, ранiш нiж сонце заблисне, всiм зiбратися й рушити геть iз цього оскверненого iдолопоклонством мiсця i станути там, де побачать кущу його, Моiсея. Лише отаборюватися далеко вiд неi, бо вона буде вiд цього часу зватися «скинiею свидiння» i до неi вже не буде мати права наближатися будь-хто, а прийде лише той, що шукае Господа.

І одягли люди жалiбнi одежi, i стогони та плач разом з нiччю покрили ввесь табiр. Засвiтилися в усiх кiнцях вогнi, i страшнi вiдблиски кидав полумiнь на страшну роботу людей. По землi розпростерлися довгi тiнi, i кiнцi iх губилися десь в темнотi, далеко, далеко…

От великий спiльний костер кiлькох родин. Могутне зарево кинув вiн вiд себе в чорнi небеса, i кривавi плями свiтла танцюють по землi, по шатрах, по людях… І ходять люди в цьому криваво-червоному морi й ворушаться, а як пiдiймають руки – руки здаються безконечно довгими. Риють землю, обвивають мерцiв бiлими тканями, кладуть i закопують. І силою вiдтягують жiнку, що мов клiщами впилася в труп свого единого сина, кричить, кричить… І громадкою сивi дiди стоять над могилами, й читають молитви, i сповняють скорочений, покалiчений похоронний ритуал… А там далi виносять iз кущi рiчi, i в’яжуть iх, i скручують шатри, i б’ють ослiв. А там розстелила мати дещо так просто на сухому пiску пустинi й положила спати дитину; i спить воно пiд той дивний гамiр стогону й плачу суетливих людей, i сняться йому тихi, ласкавi сни…

Авiрон не спав цiлу нiч, ходив вiд кущi до кущi, i де бачив мало рук, додавав двох своiх, молодих та дужих. Вiн робив усю найтяжчу роботу в похороннiм обрядi i хотiв лише одного – щоб йому показали лице того, кого вiн ховае… Думав знайти рану на бородатiм обличчi…

Так ходив вiд кущi до кущi, вiд трупа до трупа, рив могилу за могилою, а того не знаходив, та й трудно було знайти: убитих було три тисячi…

Жiночi уста дякували Авiроновi за помiч, призивали на нього благословення Бога, а йому здавалося те благословення прихованим прокляттям, i вiн скорше переходив далi.

І так не знайшов за цiлу нiч. Лише змучився до того, що як над ранок доплентався додому, то впав, не роздивляючись куди, i заснув кам’яним сном.

Його збудив брат.

– Вставай, убiйнику, вставай! Ану, признавайся, скiльки ти душ убив учора во славу Божу?

Авiрон сiв i протирав очi. Слова брата одразу вернули йому притомнiсть, мовби облив його хто зимною водою. Вiн не знаходив, що казати, лише жалiбно просив:

– Не говори… Не говори менi нiчого…

– Ага! Тепер «не говори»? А вчора хто побiг, як шалений, з мечем ради одного слова того звiра кровожадного? О, та коли ж вiн уже нап’еться досита нашоi кровi, щоб перестав уже бiльше ii пити? Знущався над нами Єгипет, але там ми бодай знали, що це наш господин, а ми раби, i що в нас е право бунту. А тут? Вiн переконав нас, що робить волю Бога, що сам вiн нiчого… все Бог. Велить iти вперед, каже, що то Бог йому явився й велiв iти; велить стати – знов Бог вибрав це мiсце. І навiть убивати людей – Бог йому приказав. О, ви дурнi, дурнi! Проклене вас народ iзраiльський разом iз вашим кровожадним повелителем, бо ви виконуете кривавий приказ, а не даете собi труда навiть подумати над ним. Чи подумали ви над словами Моiсея: «Бог приказуе вам через мене йти i вбивати людей». Коли це йому Бог приказав, га? Коли, вiдповiдай! Ну? Я питаю тебе. Тодi, як вiн був на горi? Так чому ж вiн не сказав того зараз же, як тiльки прибiг: «Гей ви, дурнi моi! Був я на горi й там чув, як Бог велiв, щоб ви зараз же побрали мечi й убили три тисячi своiх братiв»? Чому вiн так не сказав одразу, а почав розпитувати Арона та лаяти його, клясти нас усiх i тiльки потiм зiбрав вас, слiпих безумцiв, i казав вам рiзати?.. Значить, не говорив йому Бог нiчого там, на горi! А де ж вiн йому говорив? Тут, коло тельця? Так чому ж ми не чули голоса Бога? Таж люди всi мовчали, було тихо, можна було почути голос бджоли, не то Бога, – а нiхто нiчого не чув. Я був там, – але я нiчого не чув! Так, так!.. Я був там! Я кланявся тельцевi, – що ж ти менi зробиш? Може, знову вiзьмеш меч i уб’еш мене? Так бери, бери швидше, – я не боюся тебе!.. У, рабе слiпий, з прокаженою совiстю!..

І Датан, увесь червоний, термосив брата й трохи не плював йому в лице. Авiрон закрив очi руками i, коли б навiть бив його брат, не поворухнувся б оборонятись, а було б йому це тiльки приемно. Чужi слова мов ще гострiшi були, нiж власнi думи, i пекли, як поплавлений метал.

– Одурманив вас Моiсей! Ослiпив! – кричав Датан, забуваючи навiть те, що батько може почути цi богохульнi слова. – Виколов вам очi й скував душу й волю! І, як барани, слухаете ви всi його в усiм i дивуетеся його халдейським хитрощам!

І тiльки як батько прийшов та насварив обох синiв, що всi вже довкола готовi, лише iхня куща стоiть, як стояла, – тiльки тодi взялися хлопцi до роботи, але Датан погорджував прислужнiстю Авiрона.




VIII


Не встигли люди отаборитися на новiм мiсцi, як знов затрубила труба Моiсеева, скликаючи нарiд. Не один погадав собi – о, та коли ж вiн дасть уже нам спокiй! – але нiхто не видав i звуку, бо страх обняв усiх людей i замкнулися всi уста.

І зiйшлися всi, i боязливо шепотiли, i не пiзнати було рухливого, свавiльного, балакучого Ізраiля. Поглядали на кущу Моiсея, що ген-ген далеко стояла вiд усiх, мов боячися помсти; коло неi видно було й самого Моiсея. І всi бачили його – от так само, як кожний бачив брата свого. І бачили також молодого Ісуса, сина Навiнового, що стояв побiч пророка, – i обличчя iх були однаковi: суворi, рiшучi.

Не раз було Авiрон заздростив цьому молодому парубковi, що той так близько завжди може бути коло Моiсея, i всюди ходить з ним, i слухае пророчих розмов, але сьогоднi чомусь рiвнодушно поглядав Авiрон на того щасливця.

І от так стояв Ізраiль i дивився, не знаючи, пощо його сюди скликали, аж поки не почалися чудеса. А почалися вони з того, що ввiйшов у скинiю Ісус – i нiчого не сталося, а Моiсей був на дворi. І от високо пiдняв руки Моiсей i теж увiйшов до середини скинii. І як тiльки закрились поли за ним – пiднявся з землi чи з неба зiйшов, – нiхто вже того докладно не вмiв сказати, – але всi бачили ясними, вiдкритими очима, як перед дверима скинii став огненний стовп. Серед бiлого дня, при свiтлi сонця бачити великий стовп вогню, що стоiть коло кущi й не палить ii, – це ж таки було страшно. І тому не дивно, що люди всi як один упали на колiна, поклонилися до землi. Та так уже й зосталися, бо знову почули не ясний, але громовий голос Бога, а йому вiдповiдав тоненький, як ниточка, жалiбний голос Моiсея.

Потiм вийшов Моiсей iз скинii – i вогненний стовп кудись щез. А пророк пiдiйшов близько до народу i став говорити:

– Ізраiлю безумний!.. Слухай, що говорить тобi Господь твiй! Великим согрiхом згрiшив ти, Ізраiлю, переступивши закон завiту, сотворивши тельця собi i принiсши жертву йому. Нема бiльшого грiха перед Богом, як забути iм’я його, як нема бiльшого грiха перед царем зловмишляти на життя його. І тому ярiстю лютою воз’ярився на вас Господь i так говорив менi: «Сини, що родив я iх i возвищив, тi вiдкинулися вiд мене. Ізраiль мене не пiзнав, i люди моi мене не розумiють. О люди, наповненi грiхом! О насiння лукаве! Наведу руку мою на тебе й погублю!»

І хотiв Господь усiх вас показнити карою великою, але я впав перед ним на колiна й благав: «Боже святий! Правда, наповнилася земля мерзостями дiл рук iх, i поклонилися вони тому, що сами создали собi. Але змилуйся… Не бери гнiва твого на людей, iх же сам вивiв еси з землi терпiння. Чи не ти ж клявся собою й говорив: «Умножу плем’я ваше, як зiрки небеснi, множеством i дам вам усю землю володiти нею вовiк», – а тепер хочеш потребити ввесь нарiд? Остави iм, святий, грiх, а коли нi – зчеркни мене з книги твоеi, що вписав ти в неi iм’я мое!»

Так говорив я iстинному, i змилосердився вiн на моi слова i сказав: «Не викину з книги моеi iменi твого, бо лише тих, хто согрiшив передо мною, iм’я зчеркну я з книги навiк. Але грiха цих людей я не забуду, i прийде день, в онь же посiщу я iх за жертву тельця. Тепер же скажи iм так. Клявся я Авраму, й Ісаку, й Якову, глаголячи: «Сiменi вашому дам землю оцю», – i зроблю по слову своему. І хiба вже не почав я робити? Хiба не вiдiбрав у вас рабства? Хiба не перевiв через Чермне море як посуху? Хiба в Мерi не зробив вам воду солодкою й не послав вам манни з небес, а в Хоривi не дав вам iз скелi напитися? Всюди було з вами чування мое, i десниця моя рiвняла шлях перед вами. А ви? Як пiднявся язик ваш на похулення iменi мого? О, прогнiвили ви мене тим до кiнця, i не хочу я бiльше йти з вами. І iдiть самi!»

І чули люди цi слова Моiсея, i плакали в жалiбних убраннях своiх, i молили Моiсея знову привернути до них милiсть Бога. Страшно зоставатися самим у пустинi без Божоi опiки… Хто поведе? Хто дасть перепелiв? Кому принести жертву?

А Моiсей стоiть гнiвний, суворий, i мов камiнь були уста його, i мов скеля було серце його. Спокiйно дивиться вiн на плач i зойки людей, наче говорить сам собi: що таке сльози, й ридання, й навiть саме життя людей перед великою тою цiллю, до котроi веду я це стадо?

А як трохи втихомирилося, знову почав Моiсей:

– Нi! Не пiду я з тобою, Ізраiлю, бо почав еси ходити виею високою. Не пiду я з тобою, Ізраiлю, щоб у гнiвi своему не вбити тебе. Але й оставити тебе не хочу в жертву вороговi i в жертву пустинi. Тому посилаю янгола мого перед тобою, i вiн вижене Хананея, i Аморея, i Хетея, i Ферезея, i Гергесея, i Евея, i Евусея i введе тебе в землю, що тече медом i молоком.

Зiтхнули люди трохи вiльнiше, що хоч янгол Бога буде йти з ними в пустинi й помагатиме iм. А Моiсей казав далi:

– І подякував я Господевi, говорячи: «Дякую тобi, всесильний, в iменi народу твого за янгола, провiдника невидимого. Але вислухай мене: може, ти й видимого провiдника iншого поставиш перед Ізраiлем, бо вже не слухають мене люди й переступають слово мое. Не хочу я влади – хочу спокою…» І вiдповiв менi Господь: «Ти знай, що в благость мою передi мною тебе знаю я паче всiх. І тiльки тобi я можу доручити вести нарiд мiй, i тебе нехай слухае вiн, бо через тебе покажу я ще й не таку силу свою…»

А я на те вiдповiв Господевi: «Милостивий!.. говориш, що я дiстав благость твою. То покажи ж менi, коли так, славу твою, покажи менi лице твое, щоб я бачив його й розказав Ізраiлю, бо не хоче Ізраiль вiрити в Бога невидимого». А на те Господь сказав менi (тут голос Моiсея пiднявся якнайвище, а розсiянi в товпi левiти зашепотiли: «Слухайте… слухайте!..») – на це Господь вiдповiв менi: «Не можеш нi ти й нiхто iнший iз смертних побачити лиця мого. Бо коли уздрить смертний лице мое – не буде живим. Але щоб знав ти силу мою – слухай. Є мiсце в мене на горi Синай, – i там стань ти на каменi. І положу я тебе в розколину каменя того i покрию рукою моею над тобою, доки пройду мимо. А потiм пiднiму руку мою, i побачиш задняя моя… Лице ж мое не явиться тобi…»

Зiтхання пролинуло над сонмом усiм, i побожний настрiй освятив душi людей. Солодко було чути себе пiдданими такого сильного, такого могутнього Бога, що навiть пророковi своему може показати вiн лиш задняя своя… О, будьмо лише вiрними йому, сповняймо лиш завiт його, а вже вiн зумiе скорити ворогiв.

А Моiсей, передихнувши, ще дужче закричав:

– Чи бачиш хоч тепер, Ізраiлю, що грiх великий зробив еси? Хто хотiв бачити лице Бога, коли менi, навiть – менi, не може Господь показати його?.. Але милостивий вождь наш i великий! І це вiн повелiв менi зробити святиню, котру бачили б вашi очi, котру обiймали б вашi руки, котру цiлували б вашi уста. Ізраiлю, Ізраiлю!.. Ти вже мав святиню свою, коли б не согрiшив так тяжко, бо там, на горi, написав Бог на скрижалях iз каменя заповiдi своi, – i це була б святиня твоя. Але в гнiвi своiм я розбив тi скрижалi, – побачив-бо грiх людей й не знав, чи простить його Бог. Тепер же мушу знову йти на гору й бути там сорок день i сорок ночей, не вкушаючи хлiба й не п’ючи води, аж доки не напишу слiв Господнiх на нових скрижалях. А потiм, як повернуся, зробимо золотий ковчег так, як розкаже менi Господь. І положимо туди скрижалi тi, – i буде це дiло рук Господнiх iти перед нами, перед всiм сонмом, мовби сам Господь.

На тiм закiнчив Моiсей i вiдпустив нарiд. Заспокоенi, з просвiтленими душами, почали розходитися люди по кущах своiх, тихо балакаючи мiж собою про несповiдимi путi Божi.

А на другий день рано вже не було Моiсея в таборi. Така невтомнiсть дивувала людей, i пояснити ii собi люди могли лише Божою силою, благословенням.




IX


І так, як заповiв, перебув Моiсей на горi сорок днiв i сорок ночей, але вже тепер люди, точно наперед знаючи день повороту, були спокiйнi й чекали. Та i як iм не бути спокiйними, коли кожна сiм’я згадувала когось убитого, покалiченого. Ще текла кров з ран, ще стискалися серця мужiв, i ще заводили жiнки, одягненi в жалiбнi ризи. І, може, не одно прокляття задушилося страхом, не вирвавшися з уст: глухо, нечутно вилiтало воно з смертельно ображеного серця серед тихоi ночi в пустинi й никло безслiдно, як сльоза в пiску, як сполохана одiрвана зiрка в небозводi. І не один, може, раз скрипнули зуби, стискалися руки i, погрожуючи, тремтiли в повiтрi, – але то було тiльки ночами, тiльки ночами… Вдень нiхто нiчого не бачив, не чув.

А на сорок i перший день знову побачили всi Моiсея, як вiн сходив з гори, несучи в руках святиню. І вiд того, що удостоiвся видiти Господа, – прославилося лице Моiсея так, що не можна було людям дивитися на нього – як на сонце. І в екстазi, в божественному захватi упали всi люди на колiна. Арон же i всi князi сонму просили Моiсея, щоб положив вiн покров на лице свое, бо не може зiр людський винести сяйва слави. І покрив лице свое покровом Моiсей, i тодi лиш наблизився до народу й почав говорити:

– О Ізраiлю, Ізраiлю!.. Чи бачиш хоч тепер безумство хотiння свого? Що ж би було, якби справдi показався Господь простим людям лицем слави, лицем гнiву, лицем вищоi благостi? Нi, не завидуйте тим людям, що мають Бога робленого, не iстиннi то боги, працею-бо рук людських суть. А наш Бог – це единий iстинний, котрого лиця не може бачити око, а лише славу дiл його. Ось завiт його, списаний мною слово за словом!

І високо пiдiймав угору Моiсей кам’янi скрижалi i повертався на всi боки, щоб видiли iх всi люди.

– Ось скрижалi заповiдей! Ось святиня твоя, Ізраiлю! Я писав так, як велiв менi Господь, – тому це не дiло рук людських, а дiло мудростi Божоi.

Слухайте, люди, слухайте!.. Показав менi Бог на горi образ ковчега святого, що маемо робити собi. Славне й премудре дiло показав менi Господь, не те що ваш той дурний телець! Власними очима бачив я святиню, що хоче нам ii подарувати Вишнiй, – i образ цей несу тепер устами своiми до вух ваших i до серць ваших. Слухай, Ізраiлю, як сказав менi Господь! Слухай i не пропусти жодного слова! «Зроби ковчег iз дерев негниючих, два лiктi i пiвдовжини, лiкоть i пiвширини i лiкоть же i пiввишини. І позолоти його золотом чистим, i всерединi, й зверху позолоти. А вiнця зробиш iз золота повитого й обiв’еш навкруги. І кiльця виллеш йому золотi, й укрiпиш два кiльця по однiй сторонi й по другiй два кiльця. І носила зробиш iз дерева негниючого, i позолотиш золотом чистим, i вложиш носила в кiльця, щоб не хиталися вони там. І вiко зробиш до ковчега з чистого золота, а на нiм два херувими, з золота ллянi, один по однiй сторонi i другий по другiй сторонi. І розпроструть вони крила своi над очистилищем i обличчями будуть зверненi до себе, а дивитися будуть на ковчег. А як буде те все готове, положиш до ковчега скрижалi моi, покриеш вiком, i возглаголю тодi я до тебе звiдти, зверху ковчега, з-помiж двох тих херувимiв. І що скажу звiдти, да послухае нарiд мiй. Чуеш, Ізраiлю? Чуеш славу святинi твоеi, що превища всiх святинь поганських i славнiша всiх дiл руки чоловiка?..»

І люди чули. Дивилися на закрите лице Моiсея, слухали той придушений голос, що виходив з-пiд покривала, – i радiли, й боялися.

І все оповiв Моiсей. І яка мае бути трапеза й тарiлi для жертви хлiбiв, бо сказав тепер Господь: «Переповнився я всесожженнями вашими, i вже агнцiв i козлiв не хочу, а приносьте менi бiльше жертв безкровних». І якi мають бути тимiямники й возливальники i чашi, що ними буде возливатися жертва ваша, – i все те з чистого золота. І свiтильник дивний i прекрасний – шiсть гiлок виходить з нього: три з одноi сторони i три з другоi сторони, i по три чашi на гiлках тих в образi горiха, i щипцi, i пiдстави до свiтильника, i круги, i крини вiд нього – все те з чистого золота.

Така краса захопила людей. Всi ясно бачили, що так докладно описати кожну подробицю може лише той, хто бачив сам те в руках Господнiх. Описуючи скинiю, Моiсей сказав, скiльки буде там опон i якого розмiру кожна опона, скiльки навiть петель треба нашити на кожнiй опонi, й скiльки гакiв та гудзiв, i скiльки стовпiв буде тримати скинiю, i скiльки стоял до них срiбних, – все, все, до найменшоi дрiбницi.

А потiм завiсами роздiлиться скинiя на три частi: двiр, доступний для всiх; святилище, де будуть входити лиш слуги Господа, i святе святих, де буде стояти ковчег завiту, а входити туди зможе лише сам первосвященик, на котрого Бог призначив Арона, брата Моiсейового. Всякий же iнший, хто посмiв би ввiйти до святого святих, – покараний буде смертю.

А потiм почав Моiсей описувати ризи Арона й ризи синiв його, що будуть вiд цього часу священиками. І тут теж не забув найменшоi дрiбнички, камiнчика, рубчика, щоб усе було розкiшнiше, щоб людям слiпило очi й показувало величнiсть Бога та власну нiкчемнiсть.

– «А як очиститься вже Арон священнодiяти менi, i сини його очистяться, вiзьмеш тельця единого i два барани непорочнi i вiзьмеш хлiбiв неквашених, змiшаних з олiею, i опрiснокiв, олiею помазаних, з муки пшеничноi. І приведеш Арона й синiв його перед дверi скинii i обмиеш iх водою. І, взявши потiм ризи святi, облечеш в них Арона, брата свого, – i в хiтон, i в подир, i в ризу верхню, i на главу його возложиш клобук i дощечку золоту, на якiй написано буде: «Святиня Господня», а главу помажеш елеем помазання. Синiв же Аронових пiдпережеш поясами i теж возложиш клобуки й помажеш елеем.

А потiм заколеш тельця перед Господом, i вiзьмеш кровi його, i помажеш на вуглах вiвтаря перстом своiм, а решту кровi виллеш коло стояла вiвтарного. І вiзьмеш жир утроби, i перепону печiнки, i нирки, i жир iх i положиш на вiвтар, а м’ясо тельця спалиш на вогнi поза табором, бо до того грiх торкнутися непосвященному.

А потiм вiзьмеш одного барана, i нехай возложать на нього руки Арон iз синами своiми, а ти, заколовши, проллеш кров навхрест довкола вiвтаря. Тушу ж розсiчи на частi й вимий тельбухи й ноги в водi i положи на вiвтар, це буде жертва Богу. І другого барана вiзьми, i на нього також нехай Арон з синами положать руки, а ти, заколовши, вiзьми кровi й положи на край вуха правого Ароновi, й на край руки правоi, i на край правоi ноги, а також синам Ароновим на край правого вуха iх, i на край руки правоi, i на край правоi ноги. А потiм вiзьмеш кров з вiвтаря й олiю помазання, покропиш тим Арона, ризу його, i синiв його, i ризи iх. І очистяться».

І довго ще в кривавих подробицях описував Моiсей красу нового обряду. І безумцi, що жалiлися на простоту й убожество свого служення, мусили завстидатися тепер, бо бачили, що iх Бог потрафить зробити ще лiпше, нiж в Єгиптi.

А ковчег? Хiба то не краса? Скiльки золота, срiбла, камiння дорогого! Скiльки багряниць, вiсону, червлениць, фарбованих козячих шкiр! А скiльки громатiв, i цвiту смiрни, i кiнамона, i касii, i халвана треба на священну олiю! І як то дивно все мусить пахнути, бо такого ще й не видано нiколи. А той, хто хотiв би й собi зробити таке, – смертю вмре, бо то може нюхати лише Бог.

– «А виконати ту всю волю мою, – так говорив далi Моiсей слова Господа, – доручаю Веселiiловi, синовi Урii, сина Орова вiд племенi Юдового. Наповню-бо його духом своiм, духом премудростi й розумiння, i поможу йому лити золото, срiбло й мiдь. І в кам’янiм дiлi йому поможу i в деревлянiм. У помiчники ж йому даю Елiава, сина Ахiсамахового з племенi Данового, цей буде шити з багряниць, червлениць i вiсону. Та й кожний, хто мае хист до чого, нехай потрудиться в тiм своiм хистi.

А тепер… вiзьмiть вiд себе самих участь Господу, кожний по волi серця свого. Несiть Господевi й золото, i срiбло, i мiдь, i сiнету, i багряницю червлену, удвое прядену, i вiсон тканий, i трихаптон, i вовну кiз! І шкури червонi, i шкури синi, i дерево негниюче! І тимiям на освящення, i олiю на помазання! І камiнь сардiйський, i камiння дрiбне на ризу первосвященика i на подир. І всякий, хто мае премудрiсть в серцi до чого, нехай iде й робить, що заповiв Господь: i скинiю, i завiси, i покрови, i кiлки, i вереi, i стовпи, i стояла! І опони двору, i стовпцi його, i трапези носила, i ввесь посуд ii! І свiтильник для свiтла, вiвтар кадильний, i вiвтар всесожження, i огнище його! І умивальницю! І опони двору, i стовпи його! І ризи святi Ароновi, i ризи священства синам його! Іди ж, о Ізраiлю! Настав-бо час показати тобi любов до Бога свого й викупити прегрiшення свое!»

І диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Ізраiль до кущ своiх i понiс багатство свое, участь свою в дiлi Господа. І знов, як недавно, понесли перснi, i печатi, i обручi, i сережки жiнок, i нагрудник, i все, що мав хто золотого, вiддираючи прикраси з одеж, з iнструментiв музичних. І хто багряницю мав, i вiсон, i шнури фарбованi, i вовну – приносив; i хто мав срiбло й мiдь – приносив, i приносив також, хто мав дерево негниюче. І жона, що мала мудрiсть прясти, принесла пряжу свою, а жона, що вмiла робити вовну кiз, принесла пряжу свою. А князi принесли камiння смарагдове та iнше камiння дороге на ризу Аронову: i сард, i топаз, i сафiр, i агат, i аметист, i хризолiд, i онiкс, i берилiй. І нiс те все Ізраiль з радiстю великою в серцi своiм, бистрими ногами й з веселим лицем, – i носив так увесь остаток дня, i лише нiч припинила поток жертволюбностi Ізраiля й усердiе Богу його.




X


Авiрон був при кущi приношення. Вiн бiгав, носив, вiшав, розкладав i помагав всюди, де треба було руки помочi. І радостi було повне серце його, бо чув вiн, що робить роботу Господа, i забулася тривога душi останнiх днiв. Правда, сини Левii скоса поглядали на цього самозваного помагача; але що ним можна було поштуркуватися, як хотiлося, i звалити на нього найтруднiшу роботу, то це iх улагоджувало.

Авiрон же тим бiльш радiв, чим бiльше роботи звалювали на нього, мовби викупляв тим свiй душевний грiх. І ходив, i все говорив сам собi: «Мирна робота Господевi, а не кров живущих», – i вiд тоi фрази, несвiдомо повтореноi десять-двадцять разiв, душа сповнялася тихою благостю й теплом, а уста хотiли спiвати.

І лише як прийшов додому, й лiг, i вiдступила вiд нього кудись далеко приемна Господня робота в ясному свiтлi дня, а натомiсть нiч, мати всiх темних думок, обхопила його навколо, – о, знов прийшли вони, тi жорстокi думки, що мучили його останнiми часами, i Авiрон питав сам себе: «Невже насiння брата сходить в моiй душi, й квiтне, i дае плiд?..»

Авiрон порiвнював два своiх настроi при сповненню волi одного й того ж Бога: один – той, що з ним вiн убивав чоловiка, i другий – той, що з ним вiн робив сьогоднi ввесь день коло кущi приношень. Як темно було тодi на душi, як рвалася вона на частi, згадуючи безповоротнiсть, невмолиму безповоротнiсть вчинку, – остiльки тепер було тихо, молитовно…

«Мирна робота Господевi, а не кров живущих…»

…І думка чiплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода ворушить поросле мохом млинове колесо.

«Що благо?.. Благо – спiвання, й хвала душi, i плач радостi; благо – задоволення роботою сьогоднiшнього дня й благословення ближнього, що призивае вiн на главу твою за помiч йому, за радiсть йому, за спокiй йому. Благо – любов моя до матерi, до батька, до брата мого; благо – кохання мое, яким люблю я очi Асхи, i тихий невинний шепiт маленьких уст ii, i бажання душi ii…

А що неблаго?.. Неблаго – муки душi моеi, стогiн i плач безповоротностi; i безумство подiй, i спомин iх, i безсоннi ночi; i прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. І озлоблення неблаго твое, i ненависть моя, i скрипiння зубiв. І меч, i нiж, i вигляд кровi на сонцi.

…А Бог – великий! А Бог – мудрий! А Бог – благий!..

…І тепер питаю я себе: чи може пiд’яремний родити овна? І телець чи може родити льва, а дерево горчичне дати плiд з каменя? І так само ж – чи може Бог благий велiти неблагая, i радуватися з тьми, i з ненавистi радуватися, й тiшитися прокльоном i распрею людей?.. О нi!.. Я умножу насiння твое, – сказав Господь; а не сказав – розсiкайте один одного на частi. Чоловiк любить карати за грiх, – а Бог?.. Вiн такий сильний, що не потрiбуе кари. Чоловiк вигадав справедливiсть, – а Бог?.. Бог вигадав вiчнiсть, у котрiй никнуть усi справедливостi, котра сама – справедливiсть. Чоловiк скував собi меч для десницi своеi, а Боговi меч – око його, котрим вiн загляне в душу тобi, й освiтить, i покаже грiх твiй перед тобою. А м’язня його – слово його, що промовить тобi до глибин твоiх душевних i гасить вогнi бунту».

…І так пливла думка за думкою, i перед очима викривалася велика, необ’ятна картина… омани…

З самого початку! З самого виходу з Єгипту! Кожний день, кожний час – омана, омана, омана!… Омана – iменем Бога, влада – владою його, слово – словом його!..

І сама можливiсть цього була така страшна, що Авiрон похолов увесь, i закутався з головою, й гнав вiд себе тi руйнуючi думки. Вони палили його, мов вогнем, i затримували дихання в грудях, але приходили, приходили, приходили… І розкривали перед очима малюнки минулого, i пiдводили пiд них iншi пояснення, а при тiм згадувалися слова Датана й смiх Корея i все те, що обурювало його ранiш. І пригадалося, як Корей повторяв на дрiбнiшу скалю деякi штучки Моiсеевi, – i вiд того всього хотiлося крикнути й тiкати свiт за очi, мовби можна було втекти вiд самого себе.

– Дай менi сон, Господи! – тремтячим шопотом молив Авiрон. – Дай менi сон, Господи, щоб не збожеволiв я в цю нiч, щоб зосталися сили ще послужити тобi…

Але сон не йшов, i думки, як дикi гiени жеруть верблюда, рвали на частi душу Авiронову…




XI


А на другий день, як тiльки блиснуло сонце, побiг Авiрон до кущi приношення. Думав – буде перший, але де! Ізраiль уже прокинувся i вже нiс свою жертву на свiжого Бога.

Вiд ранiшньоi прохолоди приемним трепетом здригалося тiло. Така рожева була пустиня, i такi веселi, повнi вiри й радостi обличчя стрiчних, що стидно стало Авiроновi за своi нiчнi думи й за кощунство свое…

І вiн постановив випросити прощення в Бога роботою.

– Я буду багато робити, Господи, i ввесь час молитися тобi, i ти простиш мене тодi, – правда? – Так просто й щиро питав вiн Бога; i пiсля тоi бесiди тихо й просто стало на душi.

Жертволюбнiсть Ізраiля не заснула й уночi, i цiлу нiч готували люди те, що мали нести завтра, i нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а дiждавшися, потяглися довгою низкою до кущi приношень i несли, несли, несли… Те, що називаеться ощаднiстю, мов щезло з сонму iзраiльського, нiхто не ховався за спину другого, нiхто не був хитрий i дрiб’язковий, нiхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, i як блудний син, повернувшися до батька, з подвоеною силою працюе на отцiвських ланах, – так i Ізраiль, повернувшися до Бога свого, дiлом i жертвою старався знову заслужити собi милiсть.

Тут же, коло кущi, зiйшлися мудрiшi й старiшi Ізраiля i Ароновi сини, майбутнi священики – Надав, Авiюд, Елеазар, Ітамар. Стояли мудрiшi й старiшi й розмовляли, i кожне слово iх було долею народу, будучими днями його, i спокоем дiтей, i пiснею дiвчини. А до них пiдiйшов старий, як сонце, i бiлий, як сонце, юдей. Вiн, мов святиню, тримав обома руками ремiнь з великою золотою пряжкою й питав:

– Де положити? – Але його нiхто не чув, бо всi зайнятi були роботою своею, а мудрi – мудрiстю своею. Старий знову спитав, дивлячись ясним поглядом дiтей: – Де положити цей пояс? Облягав вiн рамена отцiв моiх i праотцiв моiх, бо прийшов до родини нашоi з незгаданих вiкiв. Як ока свого, берегли ми його в землi Єгипту, кажучи собi: лiпше ми самi будемо в неволi, нiж наша святиня. А вмираючи, батько передав менi цей пояс на смертельному лiжку й сказав: «Слухай, сину мiй первородний! Щастя дому твого не покине i здоров’я – тiла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день, у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде свiтлим днем роду твого. І не погине твiй рiд, i не пересохне молоко в сосцях дочок кущi твоеi, i не поточить черв’як дерева твого, доки буде з тобою святиня…» Так говорив менi перед смертю отець, i я робив по слову його, i не посiщав Бог гнiвом своiм дому мого. А тепер… без страху вiддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото пiде на ноги херувимiв, чи на крила iх, чи на вiнця, чи на петлю завiси святого святих, те збереже дiм мiй вiд немилостi Бога… так само, якби й у мене в кущi був пояс цей. Тож приймiть дар роду нашого, о мудрi, хай буде й моя лепта в сокровищах Ізраiля.

І побожно старий поцiлував святиню й давав ii в руки комусь iз старших. Але тi такi були захопленi своiми рахунками, що вiдмахувалися вiд дiда, як вiд мухи.

– Та чого ти лiзеш ще тут з своiми ремiнцями? Бачиш, скiльки куп всякого дрантя, кидай туди, потiм розберемо.

Старий не зрозумiв спочатку, а потiм… мов стерявся якось… Лице стало таким маленьким-маленьким, жалiбно усмiхненим, i пояс тремтiв у руках: вони не пiдiймалися кидати святиню.

І бачив все те Авiрон, i пiдбiг до сивого дiда, й сказав:

– Отче, дозволь i менi поцiлувати святиню твою, й будь певний, що Господь справдi збереже твiй дiм вiд нещастя, як берiг i до цього дня… – i Авiрон, побожно поцiлувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук старого.

– Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду. Припильнуй же, прошу, щоб нi одна крихта золота не пропала й не втопталася в бруд робiтнi, ти, певно, будеш помагати найголовнiшому майстровi при його роботi.

– О нi! – тихо якось, усмiхнувшися, сказав Авiрон. – До того Бог сам вибирае найдостойнiших, а я… я щасливий, що можу робити хоч те, що роблю.

Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних хлопцiв Бог не вибиратиме, то кого ж вiн вибере? А втiм – його святая воля…

А левiти бачили те все, штовхали один одного лiктями та пiдсмiювалися:

– Чи чули ви, хлопцi, як вiн обiцяв милiсть Божу цьому старому дурневi? Сам Моiсей не вмiв би лiпше вив’язатися.

– А як вiн смоктав засмальцьований ремiнь, мов уста коханки!

Авiрон не хотiв того слухати i ще ревнiше взявся до працi.

А жертва пливла й пливла. Несли чашi, й блюда, i зуби слоновi; несли тонкi санiрськi дошки кедровi, i кипарис, i певг Ливана, i дерево з Басанiтиди i з островiв Хетрим-ських; i вiсон Попестрений, правдивий египетський, сiнету й багряницю з островiв Єлiсе; i мiдь, i залiзо архиденян-ське, i залiзо з Асiiла, стактi й пестроту з Фарсиса. І мiро, i касiю, i перший мед, i ритину, i вовну блискучу з Мiлета. І вино хельвонське, i олiю, i семiдал. І савське, i равське камiння дороге: сардiй, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспiс, сафiр, лiгiрiй, агат, аметист, хризолiд, берилiй, онiкс, – i всього без числа.

Одна жiнка прийшла й стала на колiна; в ii вухах блищали великi дорогi сережки, але iх не можна було вийняти, бо звичай роду велiв, щоби сережки тi нiколи не здiймалися; i тому мати, чiпляючи сережки найстаршiй своiй дочцi, залютовувала iх цiлком, – i лиш тодi, як знов треба було передавати найстаршiй доньцi, вони розпаювалися й переходили так само на молодi вушка.

Жiнка стала на колiна перед Веселiiлом i просила, щоб той узяв своi прилади та розлютував сережки.

– Я не маю доньки й досi. А хоч би й мала, то сказала б iй: «Сережки твоi пiшли на святиню Ізраiлеву». Веселiiле! Поможи ж менi скорше принести мою жертву Боговi.

Але Веселiiл був заклопотаний i велiв якомусь хлопцевi розпаяти тi сережки. Хлопець узявся невмiлою рукою й двiчi торкнувся розпаленим залiзом м’якого вуха жiнки, але вона не випустила звуку.

А серед групи старшин пiдiймалися все бiльшi й бiльшi суперечки, змогав все дужчий гамiр. Інодi мудрi Ізраiля починали так кричати й гнiвно розмахувати руками, що, здавалося, от-от вони почнуть битися i вчiпляться один одному в сивi бороди, але не раз увесь той джергiт стихав, i чутно було лише якiсь рахунки.

Найбiльш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами старий юдей. Вiн хапав Моiсея за руки, щось швидко-швидко показував йому на пальцях рук i нiг, пiдбiгав до купи, хитав на руцi то одну рiч, то другу, пiдганяв тих, що стояли коло важницi й переважували жертву Ізраiля, жестикулював, присiдав i викрикував:

– Тридцять талантiв i вiсiмсот сорок п’ять сиклiв золота! Та де ми те будемо дiвати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два таланти й тисяча шiстсот сiмдесят сиклiв срiбла уже! Уже тепер! А далi ще скiльки буде? Вiсiмдесят п’ять талантiв i двi тисячi сто п’ятнадцять сиклiв мiдi. Та куди ж то все, куди?..

Моiсей слухав його, морщачи iнодi брови, а потiм i нараз рiшуче виступив наперед i крикнув:

– Бачить Бог охоту Ізраiля й жертволюбнiсть дочок його. Досить уже маемо золота, i срiбла маемо досить, i мiдi, i багряниць, i червлениць. Вистачить на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несiть уже бiльше, – чуете? І там далi, i всюди по сонмовi скажiть, що вдоволився вже Господь жертвою народу свого i не потрiбуе бiльше…

І побiгли левiти в усi сторони, кричачи слова Моiсея, i чув iх Ізраiль i засмутився. Бо були такi, що не встигли принести дару свого, i такi були, що принесли мало та, укоривши себе за скупiсть, хотiли ще додати до спасiння свого. І бiгли жiнки й здалека кидали на купу своi дорогоцiнностi, а левiти лаяли жiнок, кричали на них i вiдганяли геть. За хвилину ще перед тим вони готовi були лаяти кожного за скупарство, прикликати кару Божу на лiнивих до дарiв, а тепер уже били за жертволюбнiсть.

І мов торг який зчинився коло кущi приношення, i боляче було Авiроновi дивитись на все те. Вiн поглядав на Моiсея – чи не зробить пророк тому кiнець, але Моiсей вiв якусь серйозну розмову з мудрими Ізраiля й не помiчав зайвого усердiя слуг Божих.

Авiрон пiдiйшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в ту хвилю Моiсей закiнчив свою розмову i якось машинально, ще пiд владою думок, положив руку на голову хлопця. І так солодко зробилося Авiроновi вiд того дотику м’якоi старечоi руки, мовби вiн iв мед i цiлував при тiм Асху.

– Це твiй син? – спитав Моiсей старого Елiява.

– Ти сказав, пророче.

– Певне, буде помагати тобi.

– Буде, але менш. Бо я маю до помочi другого, старшого, той лiпше вмiе.

– А ти хотiв би працювати коло роботи Господа? – спитав Моiсей Авiрона.

У того захопило дух вiд несподiванки, i вiн не вiдповiв нiчого. Та Моiсей i не чекав вiдповiдi; вiн звернувся до Веселiiла:

– Ти маеш якого хлопця собi до помочi? Побiгти куди, подати.

– Нi, – суворо вiдповiв Веселiiл. Вiн взагалi був якийсь тяжкий, неприемний i бiльш мовчав, мов сердився на цiлий свiт.

– Ну, так вiзьми оцього хлопця. Вiн, певне, придасться тобi: я вже другий день бачу його тут, i вiн так охоче береться до роботи.

– Менi однаково, яку вiвцю брати, чи чорну, чи бiлу.

Моiсей знову погладив Авiрона по головi й ласкаво сказав:

– Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усiм слухай Веселiiла й заробиш благодать не тiльки собi, а й усiм, кого любиш.

…Не знав Авiрон – чи на землi вiн, чи на небесах. Першим почуттям його було впасти в порох i цiлувати ноги Моiсея, але вiн не посмiв, лише такими очима подивився на пророка, що той усмiхнувся ще ласкавiш.

Все переплуталося в очах Авiрона, станули сльози. Радiсть його була така, що не вмiщалася в грудях, рвалася наверх в якiмсь крику, русi, в сльозах.

Вiн прийме участь в роботi Господа! Його рука доторкнеться святинi цiлого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, i, бiжачи, спiватиме Ізраiль пiсню хвали: будуть ставити на землю – i мiсце те стане вiдтодi святим; будуть цiлувати люди край завiси святого святих, i приносити жертву трепету, i виповiдати все таемне свое, все болюче свое, все величне свое… А вiн, цей молодий, нiкому не вiдомий Авiрон, буде дивитись i говорити собi: там були моi руки… Моя десниця торкалася лиця херувима, устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука рiзьбила вiнця святинi, моя рука обвивала святий покров!

І Господь не забуде того, хто давав свiй труд на роботу йому, хто жаром серця свого розпалював вугiлля на вилив i, роздмухуючи, не жалiв грудей. І як прийде час потреби – воззову Господа мого! «Боже! – скажу, – чи пам’ятаеш той час, коли я робив ковчег твiй, славу iменi твоему?» І скаже Господь: «Пам’ятаю. Скажи, слуго мiй вiрний, чого хочеш тепер вiд мене, i я дам тобi». – «Я хочу Асху… Тiльки ii я хочу, Боже мiй… Їi очей, ii уст, ii любовi…» – «То бери ж собi Асху, слуго мiй чистий. І стада ii, i любов родичiв ii. Я не забуду тебе нiколи, i трави твоеi не зсушу, i стад не виморю спрагою». – «А я посвящу тобi, Боже, первенця свого й десятину молодого свого…»

Авiрон забув, де вiн i що з ним. Левiти давно вже показували пальцями на нього.

– Дивiться, дивiться!.. Вiн теж, як Моiсей, чуе нечутнi глаголи Господа й голоси труб небесних. О, який же вiн мае бути дурень!.. Звiдки затесався вiн до нас, не знаете, браття?

Потiм усi розiйшлися по кущах на обiд, лише один Авiрон не мiг iсти й подався до своеi милоi пустинi. О мила мати пустиня!.. Тобi горе – тобi й радiсть!

Сонце так страшно напекло камiння, що воно дихало жаром. Авiроновi здавалося, що то камiння нiме посилае йому свое спiвчуття, чим може. На далекiм обрii пiдiймався стовп пiску, – Авiроновi здавалося, що то пустиня сама шле привiт йому; i бiлi костi верблюдiв, i перо розiрваного орлом птаха з сухою на кiнчиках кров’ю, i маленька морська черепашка, бозна-коли занесена до цього моря пiщаних зерен, – усе то були не слiди смертi, а свiдки, радiснi свiдки спiву душi.

Ноги пекло, дихати було важко, та Авiрон не помiчав нiчого того. Легко ступав вiн по пiску, й старався поглянути в саму середину сонця, – i не мiг, i, тихо смiючися, закривав потiм очi рукою: червонi, синi, зеленi, жовтi плями починали грати перед заплющеними очима, i хлопець ставав, бо йому починало здаватися, що от пiд ногами прiрва, що вiн уже наступае на скорпiона. І знову вiн тихо смiявся, бо знав, що нема тут прiрви, а тiльки пiсок, гарячий рухомий пiсок.

А ставши – стояв уже непорушно i, не вiдiймаючи руки вiд очей, слухав, як шумить далекий табiр, як уiдливо гавкае на когось пес, а вгорi, високо, пiд самим сонцем, клекоче орел. А потiм тихо-тихо вiдводив руки вiд очей i, мов новими, мов тiльки народженими очима, бачив i рожеву пустиню, i безкраiй простiр неба, i товпу бiлих кущ Ізраiля, а ген далеко – високу, велику кущу самого Моiсея. І чув прихiд Бога в душу, i переповнявся молитвою, i, впавши на колiна, говорив:

– О, Адонай!.. О Господи Вседержителю, Боже отець наших, Боже Аврамiв, Ісакiв i Яковлiв! Ти, що небо i землю сотворив iз усiею iх красою, i море зв’язав словом повелiння твого, i запечатав безодню страшним i славним iменем твоiм! Ти, що вивiв Ізраiля з дому роботи, i узи неволi нашоi розрiшив, i зв’язаного зробив свобiдним, – дякую тобi!.. Дякую тобi за милiсть твою, за наближення твое. Положив еси руку iзбрання на главу мою й розверзаеши передi мною таiну святинi… Недостойний я, Боже, недостойний. О, яке ж безконечне милосердя твое, ти, Боже вишнiй, многомилостивий!.. І це я клоню колiна серця мого перед тобою i молю тебе, високий, не осуди мене за нищий дух мiй i не погуби близькiстю твоею…

…І плакав Авiрон, i молився, i переповнений був щастям. І якби тут був Моiсей – о, якими сльозами омив би тепер Авiрон ноги великого пророка, якими поцiлунками оцiлував край святоi одежi його!

А ввечерi, як зайшло сонце й погас короткий пiвденний сумерк, викликав Авiрон непомiтно Асху з шатра, й пiшли вони далеко-далеко, в пустиню. Зоряна нiч радiсно окутала iх, i м’яко обвiяв тихий вiтер… Зiйшов мiсяць, освiтив молоду любов i зрадiв нiжному шепоту iх…

– Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я тебе люблю, що тобi повiряю душу й чую, як б’еться серце твое у вiдповiдь на мою радiсть… І за те я тебе люблю, що рано шукаю очима за тобою i розцвiтаю, коли ти мимо йдеш до води… І за те люблю тебе, що, стоячи на молитвi, можу згадати iм’я твое й сплiтати його з iменем Всевишнього…

– Не говори-бо так, то гнiвить Бога, – тихо шепотiла Асха, притуляючись до милого, а сама хотiла, щоб ще, i ще, i ще говорив вiн так без кiнця.

– Нi, цим не прогнiвлю я Бога, i за такi слова вiн не буде карати мене. Чи не вiн створив i тебе, й мене, й пустиню оцю, i небо, i мiсяць? Чи не вiн ростив i тебе, й мене десь на рiзних кiнцях Єгипту, а потiм з двох протилежних сторiн поставив на одну стежку, щоб ми мали зустрiнутися? Чи не вiн, як уперше кинув я свiй зiр на тебе, шепнув менi до вуха: «Це Асха… це твоя Асха…»? А тобi чи не вiн же тихо сказав: «Це Авiрон, твiй Авiрон, котрого ти будеш любити й назовеш чоловiком своiм…»?

І з очима, повними слiз, сказала Асха:

– О так!.. Це вiн!.. Це Господь… Це Адонай!..

І тихо всмiхалася мати пустиня, благословляючи святу молоду любов, а там, далеко-далеко позаду, перекликалися вартовi в юдейськiм таборi…




XII


А на другий день почалася робота Господня, а з нею те, чого не знав, не умiв назвати Авiрон… О, чому вiн не ослiп на обидва ока, чому не оглухли вуха його, чому не вiдсохла рука!



Закипiла робота: ткали, пряли, шили, рiзали, рубали, кували, рiзьбили… Такого ще не бачив Ізраiль. Вiн бачив будiвлю великих пiрамiд Єгипту, бо сам iх будував, бачив будiвлю несходимих храмiв египетських, бо сам на своiй спинi возив i камiнь, i мармур, i пiсок. Бачив вiн i тисячу-тисяч робiтникiв, бачив, як пiдiймаеться вгору лiс рук людських, як мурашками повзають людськi тiла по громадах пам’ятникiв. І бачив, як гнеться дерево i як гнеться спина чоловiка, коли йому тяжко, чув, як машина кричить i стогне, протестуючи, а чоловiк… ще мовчазнiший стае, хiба лише непрошена сльоза збiжить разом з краплею поту по щоцi та затремтить тiло вiд египетського скорпiона. І над тьмою працюючих рабiв завжди висiло мовчання, важке – як грозова хмара, оте страшне рабське мовчання. Не було чутно жартiв молодi й смiху дiвчат, не чулось радiсного поклику при кiнцi роботи, бо не було iй i кiнця, – вона була безконечна, ця робота рабiв. І нiхто не збiгав по дошках скорим охочим кроком, нiхто не випереджав товариша; а коли хто й бiг, то це, певно, було двое: юдей та египтянин-наглядач з скорпiоном у руцi… І казали старi юдеi: важкий камiнь пiрамiд, але ще важча – робота рабства.

А тепер? Мов не тi люди! Всi очi радiють, всi уста смiються. Спiвають молодi жiнки й дiвчата, змиваючи багряницi, але в слова побожного гiмну вливаеться сонце дня, молодiсть, – i тужливий плач, зложений в рiк тяжкоi неволi, стае гiмном свободи й життя. Молодi хлопцi копають ями, носять землю, пiсок, стругають дерево, палять вогнi, – i сухий хмиз палав на двох вогнях, а хлопцi ще та ще пiдносять великi купи, а уста iх не закриваються, а очi не перестають шукати дiвочих очей.

Приходили старi, поважнi люди i з ласкавою усмiшкою приглядалися до роботи молодих. Хiба iнодi хто з робленою суворiстю крикне:

– А то що? Хiба так роблять? Ех ви!.. Не так ми робили колись! Ану, дай лишень лопату, нехай я покажу тобi, як я робив тодi, коли мав таку бороду, як у тебе.

І, жартуючи, вiддавав юнак лопату старому, а той, мов справдi чуючи в собi поворот давнiх сил та завзятостi, рив i копав, як вiсiмнадцятилiтнiй, усе приговорюючи: «От як у нас робили! От як ми робили… От як!..» А молодь смiялася довкола, закликала старого до спочивку; от уже хтось пiдкотив камiнь, хтось лагiдним рухом бере лопату з рук, – i старий, справдi втомившися, сiдае.

– Ех-хе! Не тi лiта! – говорить вiн i смiеться, i довкола всi смiються.

І сонце смiеться, дивлячись на те з неба, i вiтае дитячу радiсть Ізраiля й запал його.

Так було довкола кущi роботи, а в нiй самiй… в нiй вiдбувалося священне таiнство найважливiшоi роботи, – i в тiм таiнствi брав участь Авiрон. О, чом же, чом не перестало його серце битися вчора, – там, на пустинi, в час молитви? Чом не засипали йому пiски очей, бо вiн не бачив би того, що бачить тепер?

Суворий чоловiк був Веселiiл, головний майстер, призначений самим Богом i поблагословлений Моiсеем. Вiн дуже добре знав свое ремество й таiни його, i тому, що вiн так багато знав дрiбних речей, мозок його вже не обхоплював цiлей. Господь нiколи не говорив до його душi, i в своiй роботi Веселiiл завжди бачив тiльки роботу, – чи то був телець Арона, чи то були херувими Моiсея. А до того мав ще вiн вдачу, як i всi ремiсники, погано лаятися, – i це була дiйсно його вдача, частина натури: один спiвае при роботi, другий жартуе, третiй мовчить; а от Веселiiл лаявся. І що поганiш вiн лаявся, що крутiшi слова вигадувала його вбога фантазiя, – то лiпше робилася робота i легшi, кращi виходили речi з-пiд рук.

От i сьогоднi Веселiiл був чомусь лихий, а через те i лайка його наперчилася вдвое. Вiн кляв усе, що тiльки приходило йому на думку – чи то були живi особи, чи такi, що не вiдчували його злоби. Сьогоднi все було не так, i глина, що вiн ii мiсив, була нi до чого не здатна, – i вiн кляв i тих, хто йому приказуе робити щось iз неi, i тих, хто не мiг вiдшукати лiпшоi, i самого себе, що взявся на свою голову за таку дурну роботу. Вогонь горiв зовсiм не так, як повинен був горiти, увесь матерiал був нiчого не вартий, а вже найгiршим нещастям був Авiрон. Це була просто кара Божа, а не помiчник! Бiг, коли треба було йти повагом, i навпаки – посувався, як черепаха, коли треба було летiти стрiмголов. Нiчого не вмiв – анi подати, анi приготовити; питався по двадцять разiв про те, що мусiв би сам зробити, i не питав власне тодi, як те доконче було треба. Казали йому принести одне, вiн приносив зовсiм що iншого; казали йому зробити так, вiн робив цiлком навпаки. Коли треба – його не було в кущi, i навпаки – зовсiм не потрiбний, вiн завше попадався на дорозi й плутався пiд ногами.

Веселiiл кричав, лаявся, бризкав слиною й кидав у бiдного хлопця, чим тiльки попав.

– Та якi ж духи зла звалили тебе на мою голову? Який дурний батько породив тебе, а ще дурнiша мати вигодувала тебе? О, то мала бути дiбрана пара! Я б сказав, що твоiй матерi лiпше було б взяти молоду свиню до грудей i вигодувати ii власним молоком, нiж отакого йолопця, як оце ти. І хто мене покарав тобою та оцiею ще дурною роботою, в якiй найбiльш розумний чоловiк за тисячу днiв не зможе добратися анi до найменшого смислу. Той старий дурень Моiсей переходить уже на дитячий розум i не знае, що вже йому вигадати. Таж вилив я одного Бога, – навiщо ж вiн спалив його i попсував стiльки матерiалу? Може, скаже, що погана була робота? Так нехай вiн спробуе вилляти лiпше. От хотiв би я подивитися на того Бога, що вийшов би з-пiд рук Моiсея або ще бiльше безглуздого брата його – Арона. Ну-ну! Ото був би Бог!.. Але вiн знае, стара бестiя, що в сонмi нема бiльше чоловiка, котрий змiг би так зробити, як я, та й дурить людей: сам Господь, каже, показав менi на Веселiiла, як на слугу свого! Хе-хе… Я йому сказав це. Ти думаеш, нi? О, я не маю кого боятися! Так прямо й сказав: «Мiг би ти, – кажу, – хоч тут не тулити Бога свого». А вiн розсмiявся та й шепче: «Не можна, братику, iнакше, – так треба», – i каже… О, вiн знае, шельма, що говорити й де. Умiе нарiд тримати в руках. Бач, скiльки людей набив за те, що поклонялися Богу-тельцю, а мене й не чiпнув, хоч, правду кажучи, кого першого треба було б покарати, як не мене та Арона: Арон приказував, а я робив, а дурнi людиська лише лобами в землю били, та й уся iх вина. А Моiсей, бач, анi брата не чiпнув, нi мене. А чому? Бо розумний чоловiк. Бо знае, що якби зо мною яка пригода трапилася, – хто б робив йому тодi всячину? І херувимiв оцих пришелепуватих, i чашi, i свiтильники, i стояла, i ковчег, i всякi iншi витребеньки.

Авiрон слухав – i не знав: чи то дiйснiсть, чи то, може, кошмар, тяжкий гнiтючий кошмар… Святиня Господа опльовувалася брудними словами ремiсника, уста вирiкали хулу на саме iм’я Вседержителя! До такого не доходив нi брат Датан, нi сам безбожний Корей, i нiхто, нiхто на землi…

І Бог це чуе? І мовчить? І мовчатиме? І простить? І забуде? І не спалить живцем?.. Та де ж тодi всi слова Моiсея? Де сила i гнiв Господнi? Де правда тодi?

І з дико поширеними очима стояв Авiрон у кутку шатра, мов ударений чим тяжким у голову, i шкода було на нього дивитися… В шатрi було тихо, бо Веселiiл чомусь замовк i, пильно зайнятий, лише iнодi ехидно кривив лице. Нараз вiн голосно розреготався i крикнув:

– Ану, каро моя небесна, iди сюди!

Авiрон не двигнувся з мiсця.

– А йди, калiко, як майстер тебе кличе! – нахмурюючися знову, крикнув Веселiiл, а сам смiявся.

Автоматично, мов дерев’яний, пiдсунувся Авiрон.

– Дивися, яке личко в цього херувимчика! – i майстер показав рукою на свою роботу.

Авiрон глянув i… одскочив. Вiн мало не крикнув.

…На нього дивилося щось таке страшне, така потвора, що вiн затулився вiд неi руками… Перекошений рот, гостре пiдборiддя, накриво закарлючений нiс, довбанi дiрки замiсть очей, вугласта голова, – i на всiм печать чогось такого бридкого, розпусного, найогиднiшого, що хотiлося вибiгти на свiже повiтря…

– Що це? Що це?.. – ледве чутно, весь дрижачи, спитав Авiрон.

– А що, ти не бачиш? Це ж херувим для Моiсея. Це святиня Ізраiлева, котру вiн так хотiв лизати… – І Веселiiл смiявся, i смiялася огидна почвара перекошеним ротом, i смiх iх був однаковий.

– І це… i це так i буде?..

– Атож як? – i ще дужче реготав Веселiiл, i ще дужче реготав херувим, а з розiрваного його рота мов виходив тяжкий сопух. – От ми поставимо це божество тут у куточку, – казав далi Веселiiл, вiдтягуючи статую вбiк, – нехай прийде Моiсей та подивиться. Бажав? Хай мае! Я зробив доброго Бога, i зробив непогано, – а вiн палити? – прошу! Сiдайте самi за роботу та й лiпiть, а я вам не дурень дався, що сьогоднi один брат одне бовкне – роби так, а завтра другий брат друге бовкне… А я б мав всякого бовкуна слухати? Нi, дякую красно. Я вже не маленький, у мене онуки вже бiгають.

Саме в цю хвилину ввiйшов Моiсей.

– Ну, як тут у тебе, старий муркало? А там пiшла робота… страх! – i Моiсей розсмiявся. Але в смiху тiм було щось таке, що ножем рiзнуло серце Авiроновi. Це вiн уперше чув, як хихоче великий пророк, – i бодай би не чути нiколи! Це був смiх переможця. Моiсей побiдив Ізраiля – i знову, тепер, здаеться, вже надовго, став паном його.

«Треба лише розумiти дух народу i впору приходити до сповнення менших його бажань, а тодi вiн сповнить велике твое бажання – бути вiчним твоiм рабом!» Так говорив кожний рух Моiсея i горда радiсть очей його, i вiдчув те в смiху Авiрон…

– А це що ти тут наробив? – спитав Моiсей, зупинившися перед херувимом, притуленим до стiни.

І ждав Авiрон, що нахмуряться брови великого пророка, що блискавиця вийде з очей i поразить святотатця, що покажеться ж правда Господня… Але нiчого не сталося… Замiсть гнiву – вибух смiхом Моiсей i реготав, упершися в боки, аж хитався всiм дебелим тiлом своiм. А Веселiiл, зберiгаючи серйозну мiну, хоч очi в нього бризкали смiхом, говорив роблено суворим голосом:

– Це ж Бог тобi. Я тобi добре зробив тельця, – навiщо ти спалив його? А херувимiв я робити не вмiю.

І двое старих стояли й реготали з святинi Ізраiля, з уповань на нього…

– А цей дурник питае: чи це так воно й зостанеться? А що ж, кажу, йолопе, гадаеш, що буду переробляти? А не дiждеш нi ти, нi твiй Моiсей! – І знов старi реготали здоровим, дужим смiхом мiцноi старостi.

А потiм узяв Моiсей янгола i, поплескуючи його по носi, вiд чого нiс зробився зовсiм нi на що не похожим, сказав:

– Ану-ну, покажи цьому молодиковi, що значить сила Господня, котру дав тобi в руки Господь! – І знову вони реготали, аж сльози виступали у них на очах.

Зручним рухом пiдхопив Веселiiл янгола, поставив його перед собою й почав водити пальцями по лицi. І здавалося, що грався вiн, роблячи безлiч непотрiбних рухiв: то вивертав кумедно палець, то врiзувався в глину твердим, як залiзо, нiгтем, то швидко-швидко тер одне мiсце i все не переставав приговорювати всякi дурницi. Вiдхиливши голову та прищуливши очi, приглядався до роботи, аж нарештi, рiзким рухом вiдкинувши ввесь корпус, вiдiйшов Веселiiл i крикнув:

– Ану, дивися тепер, дурню!

Авiрон глянув – i не знав, що тут сталося справдi: чи сила Господня, чи чарування якесь?!

На нього скорботно дивилося божественне лице. З очей, здавалося, от-от поллються сльози, а уста… живi, лише блiдi уста тихо шепотiли молитву Господиновi…

І це таке було прекрасне, це таке було дивне, що впасти хотiлося на колiна й розридатись. І Авiрон розридався… лише вiд того, що було, було – й не могло витравитися з душi печальним поглядом янгола. Образа Богу й смiх йому – це був уже занадто болючий контраст для чистоi душi одного з тих, що не вмiють владикувати… І, закривши лице полою одежi, заплакав Авiрон…

Плакав вiн над собою, над своею наiвною вiрою, над пророком великим, що згубив тепер авреолю i став звичайним властолюбним обманщиком. Плакав над молодiстю своеi душi й над зачерствiлою старiстю душ цих мудрецiв, ознаменованих перстом Бога… І над Ізраiлем усiм плакав вiн, що справдi без Бога, сам, по волi одного-однiсiнького чоловiка, заблудив у цю дику пустиню i тепер мусить шукати Бога собi, шукати надii собi.

– Що з тобою, дитино моя? – прозвучав над ним знайомий божественно м’який голос. Знов чулися в нiм тi нотки, що могли б в iнший час довести до екстазу хлопця, знов положилася м’яка стареча рука на голову, – лише тепер знав тому всьому цiну Авiрон. Ласка Моiсея була офiцiйною ласкою: старий чоловiк знав, що треба iнодi пожалiти людину, зробити вид, що ii бiль е почасти й твоiм болем; старий чоловiк знав, яким способом треба стуляти уста, щоб виходив з них тихий жалiсливий голос iз тими чарiвними нотками: iх однаково люблять усi тисячi плачущих… І нiчого не вiдповiв Авiрон, i ще дужче заплакав…

А ввечерi вiн побачив те, пiсля чого хотiв вогню, небесного вогню!..

Веселiiл не пустив Авiрона додому, сказав, що рано буде дуже багато роботи, а вiн, Веселiiл, зовсiм не мае охоти чекати на всякого йолопа. І Авiрон зостався… І бачив…

Бачив, як знову прийшов Моiсей, i Арон, i Ор, i ще декiлька мудрих Ізраiля; бачив, скiльки вина iм принесли, бачив, як пили й п’янiли пророки з первосвящениками; чув соромiцькi iх речi, аж поки… аж поки не прийшли дiвчата, i Моiсей, п’яною рукою потрiпуючи молодого хлопця по плечах, не випровадив Авiрона з кущi, говорячи:

– Ти наш… ти тепер уже зовсiм наш, – правда? І, властиво, нема що перед тобою критися, але… хе-хе-хе!.. е рiчi, котрих не треба бачити молодим людям, хе-хе-хе!.. Тому йди тепер додому, а завтра раненько, – чуеш?.. – раненько прийдеш.

– Я не пускаю… Я не дозволю… Хто мае право мiшатися в моi розпорядження? – кричав, вистукуючи погарем по столу, Веселiiл.

– Тихше ти, старий пiячино! – говорив Моiсей i, смiючися, грозив майстровi кулаком, а потiм знов звертався до хлопця, нахилявся просто до лиця, iз уст великого пророка несло перегорiлим смородом: – Ти не слухай того старого дурня, не слухай… а слухай, що говорю тобi я, Моiсей, бо моiми устами сам Бог глаголить…

…Хитаючися, вийшов Авiрон…

Куди?.. Сонце погасло, й увесь свiт став холодною пустинею, i пустинею бездушною стали небеса…

…Непритомний вийшов Авiрон iз сонму i, не дивлячись, iшов, iшов… Щось велике прийшло, i обгорнуло його, i потягло в страшну, темну безодню…

Вiн боровся! Вiн не хотiв! Вiн звав ще Бога, але Бог не приходив… Вiн молив безгрiшну пустиню, але пустиня не вiдзивалася.

– Боже! Боже, спаси мене, – я потопаю… Глибина моря розверзаеться пiд ногами моiми, i буря сумнiву топить мене, Боже… Я зову тебе на спасiння, спаси мене, Боже… Не мене спаси, вiру мою спаси i уповання мое… Ти ж бачиш безумство мое, i думки моеi перед тобою не утаю! Я ж не вiрю бiльше в тебе, Боже, i в пророка не вiрю твого. Оману я бачу в голосi твоiм i хитрiсть бачу в силi твоiй! Людину я бачу в пророцi твоiм i похоть людини в чреслах його. І кров його буриться вiд того ж, вiд чого й усiх iнших людей, i вино п’янить йому чоло, як i всiм, хто вживае вино. Ради княжества свого й владичества свого вiн гримiв голосом труб, топтав скрижалi твоi i вбивав живущого. О Боже!! Хто ж обманець з вас двох? Чи Моiсей, що не назвав нам iстинного iменi твого, не показав лиця твого й чертога твого?.. Чи ти сам, Боже? Чи ти справдi живеш на небесах i держиш громи й меч в руцi? Чи лише вiрити ми повиннi, що ти еси?.. О Боже! Во iм’я слави твоеi, во iм’я iснування твого, во iм’я правди на землi, покажи менi лице свое… Я не боюся! Нехай спалить мене зрак твiй, нехай розверзеться пiдi мною земля, нехай в муках страшних сконаю я потiм, лиш покажи менi лице твое… Коли увiрую, увiрують усi тi, що прийдуть по менi, що кров’ю плакатимуть у сумнiвi своiм. Ради них, ради кровi iх, взискуючих, покажи менi лице твое… Бо як нi… бо як знов ти сховаешся за невидимiсть i не почую я голосу твого тут, не в скинiях Моiсейових, а тут, серед цiеi нехитроi пустинi… не вiрю я тодi в тебе й кричу: «…Порожнi твоi небеса! Облуда – царство твое! Безсила – воля твоя!.. Ти – омана!.. Ти – безсилiсть моя!.. Ти – безумство мое!.. Ти…»

…Й упав Авiрон на землю й корчився в муках. І сльози його рiвнодушно вбирав у себе пiсок пустинi. А небеса?.. Небеса мовчали… як мовчать до цього дня.




Камiнна душа













І


Ой Марусе, камiнная душе!
Не слухати ж було шептання моего,
Не лишати ж було попонька своего.


Отже, сьогоднi новий ксьондз служив по раз перший службу у церквi. Гуцули прислухалися, придивлялись i остаточно винесли не зле вражiння. Особливо подобалася проповiдь. Не змiстом, бо змiсту мало хто вкемував, а тим, що було ii сказано голосно i виразно.

– Вогорит, – ек вiдпечетуе! – говорили один до одного пошептом.

Взагалi вся служба пройшла дуже добре. Дяк, бажаючи показатися, вигалайкував на дух кiнський, закручував, заплутував мелодiю до того, що сам ставав як дурний у тiм усiм, i пiд кiнець служби захрип, сарака, так, що доброго ока горiвки треба було вiдтак, аби голос вернувся.

Та й ксьондз, нема що казати, голосники мав добрi, гуцулiя теж гула з охотою, хоч i невлад, а багачi кидали до скарбонки цiлими левами.

А поки тяглася служба i дим кадильний, змiшавшися з рiзними iншими гуцульськими пахощами, возносився до престолу, баби по черзi бiгали поздоровляти молоду попадю. Властиво, секретно кажучи, гадка тут була iнша: баби хотiли переконатися, чи попадя молода, чи файна, отже, чи е надiя, що пiп буде триматися жiнки. Бо попередник сього ксьондза великий був преподобник по бабськiй частi i добре дався гуцулкам узнаки.

І тут вражiння було добре: попадя виглядала, як квiточка.

– А йке-с молоденьке, Бог би те вкрив! – весело казали баби i гурмою лiзли цiлувати у руку. А iмость червонiлася, як яблучко, i не знала, чи iй тримати руку, чи сховати за спину, чи обтирати за кожним разом. Все то було для неi нове: i шлюб, i мiсце, i люди, i сама вона здавалася собi не такою, як була.

Утiшенi баби голосно прирiкали, що? хто дае на нове господарство, i на цей раз дари iх були щедрi i давалися з охотою. А тим часом закiнчилася служба i ксьондз iшов царинкою, оточений гуцулами; газди топталися один одному по ногах, аби йти ближче до нового попа та хоч краем вуха чути, що там вiн таке говорить.

Ксьондз вичисляв браки, якi побачив у церквi: того немае, того немае, а те хоч i е, але в такiм видi, що краще би його й зовсiм не було.

– Презбитерiя… Та хiба ж це презбитерiя? Це, вибачайте, хлiв свинячий, а не презбитерiя! Презбитерiя – це найголовнiше мiсце в церквi.

– Ае! Ае! – пiдтакувала гуцулiя.

– То, прошу iгомостя, то та’ ек би сказати – усу путерю тото мiсце на собi держит, – говорив старший брат, бажаючи за всяку цiну сказати й свое гiдне слово.

– Яку путерiю, що за путерiю? Я ваших слiв не розумiю, але презбитерiя мусить бути упорядкована. Треба наймити маляра, аби вималював порядно. Отже, прошу позволеня менi тим зайнятися: я знайду маляра, зговорюся…

– Ае, ае! Стокмити го поренно, аби не вшахрував.

– А що, газди, думкуете? Таже воно все може бути.

Ксьондз вичисляв далi.

– Воздухи – як шмати. Сорочка на престолi – мов у смолi купана. Ризи – сором убрати на себе. Чи вже ви, люди, такi бiднi, що у вас храм святий у такiм порядку?

Гуцули не признавалися до вини i все валили на попереднього попа.

– Прошу, iгомостику любенький, ми у тiм анi сине за нiхтем не виннi. Єк пiп за церкву не дбае – хто ме дбати? Ци я, ци сусiда?

– Ае, то таки так. Тот пiп бирше за молодицi дбав, iк за церкву.

Ксьондз старався повернути бесiду на iнше поле, бо йому неприемно було чути нарiкання на члена корпорацii, але гуцули попали на свое болюче мiсце, як муха на садно, i не легко iх було звiдти збити.

– Вiн замiсть «Господи помило?й» спiвав: «А хто любить гриби-гриби, а я й печерицi, а хто любить дiвки-дiвки, а я й молодицi».

– Вiн i файнiшоi ше вмiв.

І тут же одвертими формами оповiдали досить нескромнi деталi приватного життя свого духовного наставника, як рiвно й деталi подii, що привела до змiни старого попа на нового.

Речi стояли дуже просто. Один газда, переконавшися, що таки дiйсно пiп ходить до його жiнки, ужив звичайного средства прозрiваючих рогоносцiв – сказав, що йде до Жебйого за орудов, а сам заховався в смерiче так, що мiг бачити одразу i плебанiю, i Черемош, i свою хату.

Чекав недовго, бо пiп, задравши одiянiе, уже перебрiдав Черемош, а перебрiвши, не пiшов нiде, лиш просто до тоi хати. газда облазчиком-облазчиком прийшов верх своеi хати, зайшов у тiль, двома колами добре припер дверi, а сам, взявши третiй, улiз у хату вiкном.

І що там уже була за бесiда, не знати, а лиш егомость, прийшовши додому, впав на лiжко та так уже й не вставав, аж доки не прийшло епископське розпорядження про перенесення до другоi парафii, а нiм[1 - Поки.] така знайдеться – з чеканням при консисторii.

Таким чином очистилося мiсце в Криворiвнi для молодого о. Василiя. Вiн лише-лише вискочив з семiнарii – як тут дають самостiйну парохiю. Оженися – i самi печенi гриби до рота полiзуть.

Властиво о. Василiй давно вже намiтив собi жiнку. Правда, була бiдна, як миша, виховалася в кляшторi[2 - Монастирi.] на кинений кревними грiш, але зате була гарненька i як на смак новоукiнченого семiнариста, то навiть дуже гарненька, отже, цiлком на добре зачiпала естетичнi струни душi о. Василiя.

Очевидно, опiкуни на освiдчення о. Василiя вiдповiли цiлковитою згодою. Болiли, правда, душею, нарiкаючи на померлих родичiв Марусi, котрi буцiмто не лишили бiднiй сиротi нiчого; вiд себе подарували двi перини i ще надзвичайноi роботи хрест у флящинi, але о. Василь якось не дуже пiклувався про вiно: перспектива одразу, впрост зi шкiльноi лави сiсти на багату гiрську парохiю, де за похорон дають вола, а за шлюб i пару – ця перспектива вносила деякi компенсацii в питання о грiш.

Ну, i от привiз на парохiю молоду жiнку, почалося нове життя.

Для Марусi мусило би бути таки геть цiлком нове в усiх значiннях. З дитини-пiдлiтка вона нараз стала женщиною, хоч це якось… мало вiдбилося на нiй, не зробивши жадних надзвичайних змiн: мабуть, занадто ще була дитиною i по-дитинячому пережила чи, скорше сказати, перебула цей факт.

Нова обстанова домашня також не зробила на Марусю надзвичайного вражiння. Мати чоловiка, стара господиня, що з’iла зуби на веденню домашнiм, любовно, але рiшучо вiдсунула молоду невiстку вiд усякого господарювання й життевих дрiбниць.

– Воно ще молоде. Нехай побавиться, аби не нарiкала потiм, що запрягли ii до роботи, – говорила «бабця», як уже заранi величали усi стару iмость, i дiйсно зумiла цiлковито ухоронити Марусю вiд усяких буденних турбот. Навiть каву приносила до лiжка пестiйцi, i Маруся, нiжачися та щулячися, як кiтка[3 - Кiшка.], випивала запашний трунок i знов шурхала пiд ковдру.

Та вже егомость якось запротестував:

– Де то видано, де то чувано? Замiсть того щоб самiй раненько устати та старiй женщинi подати до лiжка каву, вона – дивiться, люди добрi! – сама вилежуеться, аж поки iй принесуть.

Говорив вiн це не злобно, а от просто так собi, для порядку: просто це порушувало якусь там гармонiю його понять про обов’язки жiнки.

Маруся кривилася потiм два днi на чоловiка, але каву з того часу варила вже сама. Єгомость пiдкпивав[4 - Пiдсмiювався.] собi:

– Що то, мамо, нинi кава так нiби… чи то недоварена, чи то переварена?

Бабця посмiхалася, говорячи:

– Ну, ну… Буде вже тобi.

– Та нi, таки справдi щось кава менi не смакуе. Чи то, може, не ви самi варили?

– Прошу не пити, коли не подобаеться! – з обуренням виривалася Маруся, схоплюючися. На початках вона брала ще то все за чисту монету.

О. Василь робив великi очi.

– А-а-а!.. Так то, може, ви варили?

– Я. Але вже по раз останнiй.

– Ну, то так би ви й казали. Я би тодi почав хвалити, – i пив далi, наче розсмаковуючи. – Гм… Воно й справдi кава нiчого собi. Гм… Але ж таки й зовсiм добра кава. Гм… Я би навiть сказав, що зроду не пив такоi доброi кави.

Маруся розцвiтала.

– Направду?

– А бiгме направду. Так що навiть прошу позволеня поцiлувати ручку.

Згодом, коли така кумедiя повторялася регулярно за кожним питтям кави, Маруся призвичаiлася i вже не звертала уваги на слова мужа, а свiй обов’язок варення кави повнила вже без сердечноi тривоги: вставала заспана, з позiханнями мiшала, колотила там щось, чаклуючи над сметанкою. І все те пiд безперестанний шепiт бабцi:

– Але йди… Йди, я сама… Та вiн не дiзнаеться… Йди-бо…

Маруся ще смачнiше позiхала i пiвсвiдомо бовтала ложечкою.

Решта господарства цiлком оминула плечi Марусi – бабця сама несла весь тягар на собi, не допускаючи Марусю навiть до дрiбниць.

Взагалi родинне життя надзвичайно якось скоро увiйшло в свою колiю. О. Василь мав щось iз флегматика в собi: все, чого лиш вiн дiткнув рукою, набиралося якоiсь сiростi, як в дощову годину. Впору з’iсти, впору лягти спати, з нудотою вiдробити свiй обов’язок, положене число разiв на тиждень приголубити жiнку – в тiм замикалося все. І не дивно, що завдяки такому регулямiновi[5 - Розпорядку дня.] якось занадто вже скоро осiв о. Василь: в швидкiм темпi почало вiдростати йому черево, звисало молоде воло, рухи ставали лiнивими i число iх все зменшалося.

І в усiм тiм новiм життю, в усiй тiй розмiренiй пристосованостi, i в соннiй любовi мужа, i в нiжних пiклуваннях свекрухи – в усiм тiм Маруся вiдчула би, певне, дуже скоро величезну нуду, якби… якби не було… гiр.

Гори!..

Спочатку не зробили вони на неi вражiння. Навпаки: першi днi, як лиш молодi сюди приiхали, Маруся вiдчула, що гори давлять ii.

– Але бiйтеся Бога, отче! Де це ви мене завезли? Та тут страшно жити!

О. Василь лиш блимав очима. Вiн був з Подiлля, i йому самому якось було… «омкно» серед тих мовчазливих велетiв. І лиш стара iмость, уроджена в горах, одразу почула себе на мiсцi i дихала, як риба в водi.

– Нiчого, дiтоньки, нiчого! Буде все добре. Я виросла i весь вiк свiй прожила на долах, але люблю гори понад усе.

І справдi: вона вiдразу вжилася в гiрську атмосферу i ввела в неi дiтей. Та й о. Василь скоро пристосувався: потребував лиш вигiдного хлiва, а де вiн, цей хлiв, буде стояти, у горах чи на долах, – це йому було цiлковито однаково.

Але зате Маруся згодом вiдчула гори цiлою душею i полюбила iх.

– Чекай, чекай, доню, – часто говорила стара iмость у вiдповiдь на захоплення Марусi. – Це ж iще зима. А от як прийде весна, як укриються верхи зеленню новою, позацвiтають трави, як вилiзуть гуцули зi своiх кожухiв та розсиплються маком червоним по узгiр’ях – от коли нашi гори краснi! Узимi якось… тiсно в горах: усе пов’язане, поплутане стежечками, вiд стежки анi руш. А влiтi – куди оком глянути, туди й ногою ступити. Пташечкою будеш лiтати кичерами, коли…

– Коли що, бабцю?

Бабця усмiхалася.

– Але, бабцю, – коли що, ну?

– Коли… коли я… не буду бабцею. А як буду або сподiватимуся – о, тодi обережненько будеш ходити, на паличку опиратися, а я тобi буду смачнi страви варити, i тодi вже кава йтиме до лiжка, хоч би там що. А вiдтак… вiдтак винесемо його сюди, на ганок, i буде на него сонечко свiтити, буде його вiтрець полонинський обвiвати. І буде рости вiн здоровий, красний та розумний.

– Хто се, бабцю?

– Вiн, мiй унук. Отже, бiгай, ходи, щебечи, набирайся сил та здоровля, щоб легко, Господь дав, пiшло, щоб було покорму багато, щоб свобiдно перетерпiла.

– «Аби-с легко зносила та й мирно злегала…»

– Дивись! А ти звiдки знаеш гуцульськi приговiрки?

– Таже я завше мiж гуцулками, бабцю!

Справдi, Маруся одразу стала загальною улюбленицею. Гуцулки ii пестили, як малу дитину, i, здавалося, не мали жадноi пошани для такоi високоi гiдностi, як iмость. Навiть називали просто «Муха», бо чули, що iнодi ксьондз так ii називав.

– Ей ти, Мухо! А йди суда! – кликали, мовби яку сусiдку, але по сутi речi любили свою iмостечку, як лялечку, i зробили би для неi все.

Марусi, наприклад, дуже подобалася «уберя» гуцульська, i якось в недiлю вона, для жарту, перебралася по-гуцульськи: вiд одноi баби взяла запаску, вiд другоi постоли, вiд третьоi фустку, сорочку свою побiгла принесла. Молодицi убирали свою iмостечку, як вильце, зi смiхом та жартами.

– На всi гори молодичка!

– Ае! Нема ношi понад гуцульську! Красит, панит, кольору додае.

А третя вже пiдспiвуе:

Ци то, люде, чучурина,
Ци то горошина?
А ци то ми, добрi газди,
Файна йка дiвчина?

– Та ци ти, Мухо, дiвка, ци таки молодица? Бо шош не вигледаш ми на молодицу.

– Ае! То би тi в уплiтках було файно та в згардi.

– Ей де! – смiялася Маруся. – У вас молодицi краще ходять, як дiвчата.

– Бо то так i треба. Дiвка шо? В дiвцi смаку нема, – i баби реготали.

Тим часом скiнчилася служба в церквi. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, iшов до хати, наскоро полагоджуючи всi справи i щохвилини повторяючи:

– Люди добрi! На Бога, дайте менi чистий спокiй. Бо ви сте харчували, як зiходили до церкви, а у мене ще й горобець у ротi не наслiдив.

Але гуцули не звертали уваги на цi молiння. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зiходити з верхiв, i недiля була единим днем, коли можна було полагодити всi справи: i що дотикалися душi, i що зв’язанi були з потребами тiла. Купувалася сiль, олiй, усечина?; упорядковувалися вiдносини з властями – словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днiв наперед.

Найбiльше допiкали о. Василевi баби. З ними вiн нiколи не мiг дiйти ладу, а надто на перших початках, коли майже нiчогiсiнько не розумiв, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхiв частiше, бували й на долах, ходили рiзними ца?рами, а баба що? Сидить собi на своiй «течiрi» i говорить так, як на цiй «течiрi» говорили дiд ii, й прадiд, i всi попереднi поколiння на тисячу лiт назад. А що на другiй «течiрi» говорили «май iнакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.

– Вiн корнее, корнее, а ми не гоннi. От iк би змора посiла. Та витак[6 - Вiдтак.] си прове?ргли – а ту тi мреч в очех, а дух ек не зiпре у хавках.

І пiвгодини часом б’еться о. Василь, поки зрозумiе, що «загорiло дiвчинише, бо каглу завчесу заткали».

– Коли ж то було?

– А сночi, iгомостику, сночi.

– Що це значить «сночi»?

– Та… нiби сночi, сночi, ади… Саме у завлеги…

І тому тепер, забачивши, що молодицi купою стали йому на дорозi й чекають, о. Василь хитрим способом хотiв обминути газдинь, але вони посунули за ним. Тодi вiн узявся iх переконувати, що для цiлого всесвiту буде лiпше, коли вони цю справу вiдложать на слiдуючу недiлю.

– Та ми нiчо не маемо до рахунку, прошу iгомостя. Лиш тут онна молодичка… аби-сте були ласкавi приймити та й зговорити шос.

– Я не маю часу, я не маю часу. Бiйтеся Бога, люди добрi! Ви вже харчували, а у мене ще й дрiбки у ротi не було.

– Та вже, iгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхiв тiцький свiт iшла.

– Що ж там у неi пильне таке?

– Нехай сама вповiст, – i випихали Марусю наперед.

Зашарена, усмiхнена, стояла вона напередi, перебираючи запаску пальцями, i дiйсно, було на що залюбуватися.

О. Василь протирав очi зi здивовання.

– Ти?.. Що?.. Що то мае значити? Що то за маскарада така? Звiдки? Хто тебе вбрав? Геть менi скидай! Цю ж хвилю!

Але тут уже всi гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навiть газди.

– А не майте серця на тото, iгомостику.

– Таку жiнку Бог вам дав, шо маете декувати опередь престолу.

Але о. Василь удавав дуже розсердженого. Пощо – i сам не знав. І потiм, за обiдом уже, iсть-iсть та й згадае.

– Я що? Я лиш о тiм, що ти, певно, вже бiлих звiрiв маеш повно. Бо то ж треба знати – з кого брати, а з кого й нi.

А на другу недiлю гуцулки, змовившися, принесли своiй iмостi в дарунок геть цiлий убiр гуцульський. Одна дала унучi, друга постоли, файно поморщенi та пофарбованi, третi зложилися на киптарик iз сернини: давно вже киптарик цей лежить готовий у кушнiра, та все не було покупця. Бо одно, що дорогий, а друге – що таки нi до чого: нiжне таке, дощу си боiт. А от iмостi – саме таке.

І запаску, золотом перетикану, i фустку шовкову, а пацьоркiв то нанесли тiлько, що «корову би стало прикрасити…».

Маруся аж не могла рiшитися, чи приймити iй то все, чи нi.

– Любi моi… дорогi моi… Та за вiщо ж то? Та чим же я вiдвдячитися годна?

– Бери, бери, Мухо, – то з доброго серця.

І молодицi пригадували, як Маруся власними руками нашила й нагаптувала багато всяких i воздухiв, i сорочок на жертвеники, та на престоли, та на налоi; не переставала й тепер постачати всього того, хоч наглоi потреби вже в тiм i не було.

– Се на будуче, – говорила, приносячи якесь нове покривальце. А тепер сидiла над якимось гаптованням до антимiнса й плащаницi.




ІІ


Отак i йшло життя – в тоненькiй якiйсь гармонii.

Не чулося твердого чогось, тривкого пiд стопою. Все було, мов порцеляна, доокола: на око приемне, а опертися не вiльно.

І единою твердою рiччю в усiм тiм, чула Маруся, було почуття староi iмостi. Тiльки бабця одна щось знала певно, нiби посiдала тайну життя i вносила це розумiння в оточення. Простими словами говорила високi iстини, ясним поглядом добиралася дна душi. Дивилася розумними очима на свою невiстку i думала: «Що зробило тебе такою пташечкою й квiточкою? І чи зумiеш отак проспiвати, прощебетати цiлий вiк – чи зломить тебе життя, як квiтяну гiлочку?»

І сумно ставало по цих думах на душi. Любила сина, але не могла не бачити, що для поривчастого й поетичного темпераменту Марусi треба би було iншого чоловiка: розумного, твердого i трошки романтичного. Романтизм згодом вивiявся би, i зостався б лише розум та його поезiя.

А о. Василь… Отець Василь був i не твердий, i зовсiм не романтичний, i… не дуже розумний навiть. Бачила це бабця i журилася.

Якесь складне почуття носила в собi. Вiдчувала, що синовi дуже мало треба до щастя i що його задоволила би кожна жiнка, але що сам вiн далеко не кожну жiнку мiг би зробити щасливою.

«Поки воно пiвсвiдоме – не вiдчувае нiчого. От – бавиться собi, спiвае… Ще не перестала бути дiвчиною-дитиною. Але потiм – чи не прийде щось велике, чи не скалiчить душу?»

І боялася приходу того великого, i молилася.

А Маруся брала життя таким, яким воно iй давалося. Любо iй було чути себе загальною пестiйкою, любо збiга?ти снiжною стежкою, порипуючи черевичками, та крикнути молодицi:

– Єк днювали, Адно?

А молодиця засмiеться, мовби ясний мiсяць уздрiла, i скоро-скоро кричить щось у вiдповiдь.

А то скаже Грицьковi зладити сани, понабирае дiвчат, величезною стоголовою купою наваляться в сани i летять згори униз. Вивалюються в снiг, регочуть – аж вiдляски горами йдуть. А хто йде-iде – усмiхнеться тепло, дивлячися на чисту цю радiсть.

– Узев собi наш пiп не жiнку, а дитинку.

– Най. Най свое вiдбудет. Видiв[7 - Певно.], не було чесу в дедя-ненi.

– Повiдают, що зросла в екихос манастирьох ци де…

– А но видиш!

А довгими зимовими вечорами, коли сонце о другiй вже закотиться за кичеру i лиш ганок востанне ловить блiдi снопочки холодних променiв, сiдала Маруся в кухнi – бо там найтеплiше – i, вишиваючи, слухала довгих, безконечних оповiдань баби Гафiйки. Стара жiнка оповiдала все, що бачила на довгiм вiку, все, що чулося, пережилося, передумалося. Дивними зворотами простих фраз, неясними скоками примiтивноi фантазii розкривала перед молодою iмостею весь бiль гiрського життя i всю радiсть його. Картини снувалися за картинами, потрiскував восковий недогарок, десь у запiчку, угрiвшися, безклопiтно цвiрiнькав цвiркун, слiпими очима заглядала в маленькi вiкна чорна гiрська нiч – а оповiдання плелися одно за одним, мов польовi квiти: i рожевi, i темнi, i лагiднi, й болючi… Десь в далекiм Гiндустанi рождалися перед вiками, тисячi лiт переносилися з уст в уста, з грудей в груди – аж поки не дiсталися сюди, в цю щiлину межи гiр. А дiставшися – пересякли гуцульським по?том, зашумiли поточчинами, заговорили сумно в темно-синiх сиглах – i перетворилися. Огрiли гуцульську душу, пояснили iй ii саму, так припали до серця, мов мама рiдна. І полинули потiм далi, далi дивувати людей мiццю прастароi керницi, з котроi зачерають, зачерають поколiння – i не годнi вичерпати до дна.

Маруся забувала шиття на колiнах, утопивши очi в свiтлу авреолю довкола гнотика. І бачилися там боги й богинi, князi з княгинями, страшнi дракони убиралися в медвежi шкiри, пестрим фантастичним лицем дивилася стара казка, а творцi того всього називалися «руська вiра».

І коли кiнчалося оповiдання i, зiтхнувши глибоко, оглядалася Маруся дивним поглядом доокола, – довго не могла зрозумiти, звiдки ж це чорнi стiни – замiсть палацу золотого, восковий недогарок – замiсть сяйливих ламп, i баба Гафiйка – замiсть чарiвницi, гiрськоi пишноi царицi.

А вiдтак спiвати починала Гафiйка. Старечий голос дрижав, душа трiпотiла в словах, i вони, кимось уложенi в гармонiйнi строфи, мов самi творилися в серцi, виливаючися зi сльозою.

Багато знала й багато спiвала пiсень стара Гафiйка, але нi в однiй з них не тужила так, душу всю виливаючи, як у пiснi про славного Яношiка. Щось рiднило душу Гафiйки з сею легендою, i старi очi наповнялися сльозами. А Маруся, притихнувши, слухала, як багата удова, злакомившися на червонii червiнчики та на пишнi убiрчики, силою-неволею вiддавала дочку свою, одиначку, за Янчика, великого розбiйничка.

Орало дiвча, спiваючи, сивими волами в краснiй долинi, але й борозни ще не провело, як чуе голос матерi:

Гей, ходи, дiвча, додому:
Вiддам же тя, не знаш кому.

Ударилося дiвча в поли руками, густi коси вимикало, усякими голосами кричало. Треба забувати милого, тихого, як мiсяць ясний.

Сипнув розбiйник талярами битими по столi перед удовою, блиснув лудiням розкiшним, кiньми турецькими, поясами угорськими – i загорiлися очi в удови.

– Аби й за коси тя притягати мала – а таки вiддам тебе легiниковi за гонiр.

Схопив, як орел здобич, молодее дiвчатко, понiс-полетiв межи синi гори, в дикi iзвори. Прилiпив хатку на скелi – i почалося життя-мука молодiй молодицi. Тихоi любовi хотiлося, запашного городчика, свiчечки перед образом, любоi розмовоньки вечiрньоi – а замiсть того, налiтали, мов круки, хижi товаришi мужа, приносили зi собою закривавлений шум, стрiлянину, напивалися, будженицями об’iдалися i лiзли уночi до молодицi молодоi, а Яношiк рубав зухвалим голови сокирою. Ранком стручували труп у безодню, пили довго, темно й суворо мовчачи, – i знов знiмалися, мов стадо чорних птиць. Щезали за виломом скелi, замовкав посвист вартового – лишалася сама молода молодиця з нiмою дiвчиною, служницею-рабинею. Лишалася сама, затихала в вечiрнiм присмерку, тихим голосом спiваючи про чоловiка, що

Нiчков пiде, нiчков прийде —
Все кервавий меч принесе…

І не настачиться молодиця бiлi хустки прати, отой кривавий палаш витирати…

…І по зритих лiтами щоках баби Гафiйки повзуть блiдi сльози… останнi, виснаженi, i капають десь на суху кисть руки. Дiамантами повними блищать сльозинки на рожевiй щiчцi Марусi i не хотять падати: шкода лишати. А пiсня йде далi.

Прийшла дитина. Бог зiслав ii до цього неприступного орлиного гнiзда. Сподiвалася молодиця, що, може, хоч янголик цей невидимими крильцями прив’яже батька до дому, що хоч тепер почнеться маленьке щастя, латане – але де… Ще буйнiше починав собi опришок, ще довше ганяв лiсами, горами, розбиваючи купцiв в караванах, панiв на молитвi, корчмарiв по корчмах. Додому приходив у роздертiй сорочцi, зранений, скрипiв зубами вiд лютого болю й вiд незагашеноi пiмсти.

Пiдносила до нього дитину, просила поцiлувати, але опришок штовхав матiр у живiт ногою, кричав, аби йшла прiч. Валився десь пiд смереками i, як медвiдь, зализував собi рани.

…Тихий вечiр настав. Винесла колиску з душноi хати, поставила пiд яблунькою. Десь пiшов чоловiк – зiлля шукати на найстаршу рану, що болить, спати ночами не дае i вже смердить гноем, а злобить так, що весь свiт би порiзав.

Колисала синочка й спiвала. Сама не знала, що спiвае. Родилися слова десь глибоко-глибоко, з кров’ю пiдiймалися до серця, з диханням виривалися з уст.

Люляй-люляй, малий хлопец,
Не будь такий, як твiй о?тец,
Шо по лiсi все лиш ходит,
В правiй руцi топiр носит,
……………
А якби ж ти, бiлий хлопец,
Та мав бути, як твiй о?тец, —
Дала б тебе iскупати,
Орлам хижим роздзьобати.

І ринули сльози, як вогонь, гарячi. Похилилася на бильце, тяжко заридала.

– Ой, викупала би тебе по раз остатнiй, а вiдтак – нехай лiпше хижа птиця роздзьобае, як мав би людям кривду завдавати, горе нести.

А Яношiк стоiть за яблунькою, чорний, як нiч. Не знайшов зiлля на рану, то знайшов ворога свого лютого. І озиваеться з-за спини:

Ану, спiвай, як спiваеш,
Коли добрий голос маеш!

Мов грiм iз ясного неба ударив. Обернулася, побiлiла, як стiна, не може й слова сказати. А муж наближаеться, очi, мов вугiлля, горять, як ножi гострi рiжуть.

Спiвай, жоно, як спiвала,
Як-ес хлопця колихала.

Ой… я, мужу, не спiвала…
Наемницi поганьбляла…
Шо корови не доенi,
Шо покоi не метенi…

І сама не знае, що говорить, бiлими рученьками перед себе трiпоче. А опришок вже знае, що буде робити.

Сiдай, мила, на лавочку —
Най тi зiтну головочку.

І буде вiдтак хвалитися, як посадив жiнку на лаву, аби зручнiше iй голову стяти.

Остання вiдвага вступае в серцi молодицi. Вона знае, що опришок свого слова не звержеться хоч би тому лиш, що його сказав. І в останнiй раз просить:

Зажди, мужу, хоч хвилину —
Най поцiлую свою дитину.

І поцiлувала… В одну щiчку поцiлувала, а в другу вкусила.

Маеш, сину, на пам’ятку,
Коли забив отець матку.

Скричала дитина, пасокою заллялася… i змiшалася кров матерi з другою, рiдною кров’ю…



…Плакала Гафiйка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тiснiй щiлинi мiж гiр, у хатцi – ластiв’ячiм гнiздi, безладно заваленiй здобичами нiчними, денним розбоем.

А коли йшла потiм спати Маруся, – довго прислухалася: чи не скрипить де пiдозрiло вiконниця, чи не йдуть опришки, чорнi хлопцi.




III


Що й говорили старi iмостi про весну, але й то мало. Всiм еством своiм вiдчула Маруся прихiд свята землi.

Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в органiзмi всесвiту, якась боротьба i якесь нове торжество новоi правди.

– Йой, сказати – шо то весна! – говорив старий Дмитро, вартiвник. Маруся часто любила збiгати до нього i слухати довгих його оповiдань. Зустрiчав уже якусь не то вiсiмдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не мiг рiвнодушно вiдноситися до ii приходу, сам вiдживав рiвно з природою, чув «еснiшу кров» у собi.

– Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-дво?iх руках по вiк вiчний. І шо то за чес, шо то за любiсть – годi вповiсти! Думайте лиш собi, iмостечку, шо таку сми путерю в кiстках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.

Маруся поглядала на крепкого, жилавого дiда, на його мiцнi чорнi вiд працi руки i гадала собi: який же вiн був в молодостi?

– Виходьте д’менi, iмостечку, на сету нiч[8 - На святу нiч.] Благовiщене: мемо ворожити вбое[9 - Ворожитимемо обое.], – казав Митро i пiдморгував, пiдкивував головою, мовби любаску кликав до себе на нiч. – Зрештою, хто знае… хто знае… Усеко на свiтi…

На нiч благовiщенську Маруся до дiда не пiшла, але однаково знала погоду на цiлий рiк наперед. Рiч у тiм, що Митро славився умiнням вiдгадувати погоду пiсля примiт благовiщенськоi ночi, i до нього регулярно щороку зiходилася гуцулiя довiдуватися: чи сiно дешево пускати, чи худобу, чи плови? вiщували сетi зорi, а чи верем’е на лiтню пору, чи сiяти колопнi[10 - Коноплi.], а чи лен i т. д. i т. д.

І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зi свiдомiстю висоти функцii говорив:

– А ци у кему вам[11 - А чи пам’ятаете.], люде добрi, та ци у памнеть – ек сми тогид[12 - Минулого року.] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спiзнюйте косiне – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?

– Ае! ае!.. Говорили-сте, Дмитрику, дiждали би-сте.

– А ци то си не справдило?

– От iк у воко, бiгме.

– Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собi, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, газди? А не взев-сми вiдтив нi вiхтя сiна!

– О?

– Кобих так здоров! Шо брав звiдтив двое сiн, а то – нi вiхтя.

Митро слухав те нiби рiвнодушно, але зморшки весело грали у нього на лицi. Помовчавши кiлько слiд, зачинав:

– Ну, то тепер iскажу вам, газди моi славнi, шо й весна буде файна, i сапане, i по сапаню, i ек колопнi брати. Не сiйте, люде, лену, бо лен дощ полюбляе, а зорi так приповiдають, що ладне буде верем’е увес чес i на трави добре. На Юрiя й вiл си напасет, не то вiвця ци там баран.

– Ой га! А я сiно перетримав. Так було в думцi, що навеснi багачам дорого му продавати.

Гуцули смiялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нiчого – нi сiна, нi маржини. А от iшов. Ішов слухати приповiстей Митрових, хоч йому було цiлковито однаково – «ци верем’е буде, ци сльота».



Весна, весна! Приходить!..

Маруся лiтала по проталих стежечках, весело поплюскуючи гарними своiми чобiтками. Зупиниться на хвильку, набере повнi груди гiрського чарiвного повiтря – i мов крила вiд того виростають! Летiла б до сонця, до вершкiв гiр, до хмар. І серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цiлком теплi днi, зiйде снiг з усiх зашкалубин i можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там i заспiвати.

– Як же ж то гарно, як же ж то мило! – i цiлувала дiтей, дiвчат, весь свiт готова би цiлувати.

Іде весна! Мати Велика!

От уже скоро-скоро приiде на бiлiм конi свят-лицар Юрiй, i люди вiтатимуть його. То ще давно-давно, в сивiй давнинi, урочисто почали обходити цей празник оновлення тiла, празник потомства, празник будучого. Довгою зимою пiд шкiрами сховане тiло вiдбувало обов’язки, було рабом; тепер – увiльняеться i буде святкувати. На зиму припадають всi тi молiння, клячання, пристосовання душi; весна – празник тiла. Воно велить, воно веде, воно творить.

І все чекае великого Юрiя. Як молода дотримуе честi до вiнця, так все доокола, вся природа чекала приiзду кiнного лицаря. І iде вiн, пишний та годний царевич, в блискучiм лодiню сяйливiм i здалеку ще кричить: «Мечи ключi, брате Миколо, бо вiдiб’ю!..»

І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустрiч Юрiю ключi вiд свiта, а сам тiкае у запiчок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.

А пишний Юр iде, коником вигравае, гострим списом леди пробивае, з гiр зиму стручуе, просiкае копитами стежки-дорiжки по убочах. Стрепенуться соннi смереки, киваючи Юрiевi назустрiч, на привiтане, напружиться бучина, березина соком наллеться. Широко зiтхнуть гори, Черемош запiниться, вийде сонце i довше постоiть над землею. Їде! Їде Юрiй! Лiси косичить, земля правиться, хором могутнiм несеться клич:

– Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключi, поверх моря йдучи!..

Частiше зупиняються легiнi з дiвками коло перелазiв, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягае:

Ой напий си, бiдашечко,
До мене горiвки, —
Ти не маеш чоловiка,
Я не маю жiнки!

А з-за хати, десь з-пiд оборога, задерикувато вiдкликаеться дiвочий голос:

Ци я тобi не казала,
Не казали й люде,
Шо з нашого ба й коханя
Та нiчо не буде?

А легiнь лиш усмiхнеться собi в усок та йде далi, в сопiлоньку вифiвкуючи, теплого вечора, темноi нiченьки дожидаючи…

От i Юрiй!.. Сонця Великого празник предвiчний!

З незнаних краiв, з-понад мiр’я невiдомого принесли гуцули честь цьому празниковi i, як грань темноi ночi, бережуть iз поколiння в поколiння. Повмирали старi боги, новi народилися, – а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому – як зможет ци у силу сонiчко добре i днинка продовжит ци май-май – востра кров приливае гуцуловi до тiла, i святкують сини природи спiльне свято з матiр’ю посполу. Зиму – перебувають, лiтом – набувают ци. Юрiй лiтечковi вiдчиняе ворота – тож чолом Юрiевi!

І маржинка святкуе. Весь добуток гуцула в маржинi. Без неi гуцул нiщо, з нею – все. Заможнiсть рахуеться на голови скота або на сiна?. Про газду кажуть, що вiн «у двадцятеро сiн стоiт» – i це вже повна мiра заможностi. Зустрiвшися, гуцул, по привiтанню, питае: «Єк маржинка?» Жебрак простибiг проговорюе: «За ваше здоров’е та й за маржинчине здоров’е». Пiвзими жие вiдлюдно гуцул у зимарцi – бо так на маржину лiпше; пiвлiта жие вiдлюдно гуцул у полонинi – бо так на маржину лiпше. Тисяча примiт, тисяча заговорiв, чарiв, примiвок – все то для маржини, ради неi. Як хто хоче допечи кому, то заклинае на маржину; як хто хоче приемнiсть кому сказати – бажае добра маржинi: «Аби кожда вам чинила по двое, корови та вiвцi велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си…»

І Юрiй, цей поворотний, приворотний празник – весь у ворожiнню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечiр, коли пеклося й варилося до святоi вечерi дванадцять страв, брала газдиня з усiх мисок по ложцi, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрiя. Ще на Благовiщення ходила газдиня до мурашковини i клала туди сiль, булки кавальчик, а вiдтак своi бовтицi, пацьорки, чепраги i присипала тото все землею аж до Юрiя.

А в Юрiйове надвечiр’е, лиш запало так май трiшки у нiч, гори в сутiнь повилися, долини поглибшали i Черемош почорнiв – дивний малюнок забачила Маруся.

Саме всi в плебанii сiли вечеряти. О. Василь оповiдав щось нудне й нецiкаве, як нараз Маруся, несподiвано глянувши у вiкно, закричала:

– Пожежа десь! Горить!

І так переразливо скрикнула, що всi посхоплювалися з мiсця. Пiдбiгли до вiкна.

Дiйсно – по тiм боцi Черемоша, у Задурекiв, горiло. Пишне зарево червоно-золотим пiвколом здiймалося угору i кидало криком у темнi небеса.

– Пху, як же ти мене налякала, – говорила стара iмость. – Та яка ж то пожежа? То Юрiя завтра.

– То що?

– Та палять гуцули ватри глоговi – вiд того маржинi, кажуть, добре.

Тим часом коло другоi оселi запалало ще бiльше огнище; далi коло третьоi, четвертоi, – i скоро всi гори, кiлько було iх доокола, засiялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.

– Як у казцi… – прошепотiла Маруся.

Коло вогнiв ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер – i тодi доокола бризкали затушованi снопи. В Черемошi дрижали й ломилися золотi мечi.

– Як то красиво!.. Я побiжу, – i Маруся скочила з мiсця.

– Але куди ти? Чи не здурiла часом? Таже нiч надворi.

– Ну, то що як нiч?

– Ще зачепить хто по дорозi.

– Кого? Мене? – i в голосi Марусi було стiльки здивування, що о. Василь махнув рукою.

– Нехай бiжить. Се ж уперше вона бачить Юрiя у гуцулiв, – вступалася стара iмость.

– Я теж у перший раз буду святкувати Юрiя у гуцулiв, одначе мене анiтрiшки не кортить бiчи кудись стрiмголов. Навпаки: се треба поборювати, i я буду старатися всiма силами скасувати сi поганськi звичаi. Бо то поганство.

Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок староi iмостi на плечi, вже бiгла царинкою коло церкви до найближчоi своеi сусiдки i найлiпшоi приятельки – Анницi Дим’янчучки.

У Дим’янчукiв саме запалювали ватру. Штефан принiс давини з-пiд маржини, пiдкладав пiд глiг, а жiнка тримала скiпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:

– Ой iмостечку, Бiг би вас укрив вiд усекоi прички! Ану-ко пiдкладайте цесу ватру своев ручков: маете руку шесливу, та й через вас Бiг нам маржинки, ади, при-множит.

Штефан, присiвши, кивав привiтливо головою. Маруся взяла з рук Анницi скiпку з вогнем.

– Де маю класти?

– Усуда та утсуда, iмостечку, – з чотирьох усiх бокiв. Казав бих «синку», та не вiльно, – i Штефан пiдiймав топорищем глiг.

З якимось священним трепетом пiдкладала Маруся вогонь. Таiнство обряду захоплювало.

Суха трава спалахнула. Затрiщали, закрутилися на вогнi дрiбоцькi галузочки, закурився дим. Штефан з Анницею шепотiли:

– Аби тiлько було маржини, кiлько мае бути попелу з цего курища… аби жеднi уроки маржинки нашоi не ловили си, ек сего глогу нiчого си не ловит…

І iх голоси сплiталися з димом, iскрами приоздоблювалися i летiли високо-високо, в чорне небо, до старого гуцульського бога. Марусю обхоплювала урочистiсть хвилi, солодка близькiсть до таемного ритуалу; здавалося, що може вiрити i вiрить, як цi гуцули.

Ватра палала, розкидаючи фантастично вирiзаними плямами доокола, щохвилi iх мiняючи, творячи новi. Хлопчик-пастушок зiп’явся на ворине i з якоюсь не то радiстю пiвсвiдомою, не то острахом дивився, застигши очима, в саму глибiнь таемноi, чарiвноi ватри. З переляком, осадивши глибоко в толуб голови, дивилася на вогонь маржина i не вимахувала хвостами. А серед тоi всеi незвичноi обстанови тонесенька, гей гаджучка, чомусь радiсна, чомусь усмiхнена стояла молода iмость. І мiнилася лицем в цiлуючих, червоно-золотих смугах. Скакала би через цей вогонь, спiвала би, жертву би приносила!

Штефан вiдiйшов трохи i уважно стежив – в який бiк бiльше хилиться дим з курища. Стовп вiявся в усi боки, але так, здавалося, що навертае от iк би бирше на Волощину. Кемував собi з того Штефан, що на там-тiм боцi, за рiков, тра пробувати.

«У кого ж би? З кого ж би то маржина на нас мала переходити?» – розкидав головою i не мiг дорахуватися.

Все в першу весiнню цю нiч мало значiння, було насичене чарiвною силою вiщування. Той, хто установив цей обряд i вшанував, не хотiв i думати, щоби хоч щось могло пропасти дурно. Все говорило, все давало знаки, все ворожило – треба лиш було розумiти цю мову.

Спалахнувши високо, мов одразу пожерши, вогонь почав поволi пригасати; десь в однiм мiсцi, на сухiй гiллячцi зможеться, лизне жвавiше – а потiм жовкне, золотiе, поникае. Пишна грань мов ворушилася, мiнячися блисками й свiтлами.

Уважно приглядався Штефан до ватри, i як лиш пригасла вона стiльки, що не було поломенi, кивнув на хлопця:

– Ану!

Хлопчик скочив з вориння, борзо розiклав i, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопiнням головою, але потiм, широко переступаючи ногами, бiгли через грань до загороди.

– Напаслася! Напаслася! – радiсно пiдкрикувала Анна.

А ватра тим часом гасла, мертвiла грань, темнота ставала смiлiшою. Та Штефан, як тiльки перейшла остання скотина, набрав iз купи оберемок глогу i кинув у мертвiючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотiла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.

– Пiдкидай, – коротко сказав Штефан жiнцi.

– Нiчо, нiчо. Мемо з iмостечков пiдкладати вбi[13 - Обидвi.]. Сiдайте, прошу. Не дуже сiдець файний, але най буде, – i змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, i просила Марусю сiсти.

– Тра пiдкладати цесу ватру, аж докив когут не запiет, бо то, ади, проти чередiнниць, проти вiдьмий тотих.

– І то всюда будуть вогнi тримати аж до пiвнiв?

– А всюда. Бо то вiдьма ласа сеi ночi ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анiнащо. Ото Штефан пiшов також проти чередiнниць кидати кецков. Бо вна, вiдьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба iй приступити.

Штефан вiдiйшов убiк. Брав заготовленi «кецки», обвивав iх сухим сiном, запалював i кидав, кiлько було сили, вниз по царинцi.

– І-i-i-хха!.. – кричав при тiм таким голосом, що не треба було бути й вiдьмою, аби перелякатися.

Кецки скакали, як невиданi вогненнi звiрi, i, здавалося, свистiли проразливим свистом. Наскочивши в польотi на купу зiкладеного камiння, пiдлiтали догори i вiдразу гасли, розбризкуючися тисячами iскор доокола. Маруся плескала в долонi, як дитина, i тупотiла ногами, регочучи, тiшачися й скачучи вiд радостi.

І довго сидiла потiм, час вiд часу пiдкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповiдае усяке ворожiння на Юрiя.

– …А витак попiл, що то, ади, з сего курища позiстане, тра розсiвати царинка?ми. Маржинi добре си робит ви’[14 - Вiд.] того на усеке. Сира? така буде, йк глина, а вiвцi мут обростати, йк земня травов.

Маруся двоiлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таемнi образи нерозгаданi з вогняних язикiв, трiщало i гiлля, оповiдаючи казку передсмертну, i билися лицарi, кривавi королi поблискували скiпетрами, i мiнилася звiзда на безцiннiм уборi молодоi царицi. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:

– …Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, екби хто завидiв. Голiська меш бiчи, от iк мати породила. Назбирати зiлля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на Благовiщене закопует ци усечiна. Тото си вибирае i дает ци сiль з тов булков маржинi, а до того ше дрiбоцько посiчет ци тот цвiт. Та й си примов’ее при тiм: «Даю тi манну з усего свiта, шо мурашок наробив, шо тут наносив – та й би моя голубаня так ми з усiх свiкiв молока носила та й так аби старала, ек мурашок си старав». А витак доiти тра корову через тот пацьорок, що си викегне з мурашiня, та й так видоiти, шоб анi-нi молока не позiстало. Бо то е така ворожка, що ме корова цiлий рiк давати тiлько молока, кiлько го’ дасть на Юрiя самого. Та й тому маржинi пiдкладат ци перед цим днем сiна побагато найлiпшого, та й живит си добре, та й все.

Вже на плебанii почали непокоiтися, що так довго нема iмостi. Стара панi казала Оришцi пiти пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазi та й загукала, як на черево:

– Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!

Та так старанно, що старша панi аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.

– Та що це ти гукаеш на iмость, як на корову? Посоромила би ся. Не пiти та не пошукати!

– Та вони у Анницi – де би iм ше бути.

– Ну то що з того? Треба пiти гречно попросити, а не так галайкати на все село.

Оришка побiгла, ляпаючи босими ногами.

– Їмостечку, любi! Там старi iмость такi лю-ютi-i, шо аж пудно си дивити, бiгме. Ідiт скорiше, бо вже кiв тримают, мут бити.

– Ти не лякай, а сiдай лiпше пiдкладати.

Оришка не давала себе довго просити, присiла перед ватрою i, ломлячи дрiбно гiлочки, любувалася, як вони спалахують. Потiм зскакувала i, щезаючи в тьмi, кричала:

– Чкайте! Я знаю, де ше е глiг. Бага-ато-багато! – i за кiлька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залiзе котра колючка у тiло.

В тихiй бесiдi, в гляданню мовчазливiм тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарештi, що таки треба йти додому. Напустилася на Оришку:

– Ти пощо прийшла? Пощо тебе пiслано, га? Аби iмость до хати вести? А ти сама бавишся?

Оришка реготала.

Ішли потiм вузенькою стежечкою, лiзли через ворине. Дим’янчучка кричала Оришцi услiд:

– Прийди завтра будза iсти!

– Не требую!.. Я газдiвська дитина! – вiдгукуеться Оришка, i голос ii, дзвiнкий, гострий, свердлуе вухо.

– Який будз? Що за будз? – питала Маруся.

– А то, ади, завтра, на Юрiя, по раз перший вiвцi си доят. Зара’ молоко гледжиют, та роб’е будз, та несут до церкви разом з колачами перенними. А витак тото свете[15 - Святять.] та дают кому бiнному, аби Бога молили та просили, аби вiвцi давали бирше молока. А я не требую тими будзами – ци я не маю шо iсти? Ой га!

Ішли, близько притулившися одна до другоi, в нiчних потемках. Близькостi хотiлося перед цими темними несподiванками, в свiжiй вогкостi першоi весiнньоi ночi. Маруся крiпко цiлувала Оришку.

– Що се менi цiлуватися так хочеться нинi?..




IV


Прийшов Юрiй – i розрiшив. Сказав: «Плодiться, i розмножуйтеся, i наповняйте землю, радуючися», – i жажда життя, жажда любовi, жажда еднання розлилася в повiтрi. Нею дихалося день i нiч, нею переситився напиток, i хлiб, i тогорiчний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творцi, – там широкою рiкою розливалася вона, перетворяючися в поезiю, в радiсть, в саме життя. І Маруся вiдчула це велiння, але не зрозумiла його. Щось прийшло. Живiше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велiв бiгати, спiвати. Неяснi думи, неяснi бажання заворушилися в грудях, звiдкись налiтало зiтхання, мимолетний сум – а потiм знов хотiлося дзвiнко реготатись, повиснути старiй iмостi на шиi, пеститися, як кiточцi.

І було солодко… Спочатку…

Але рiс i повнився мiсяць десь за горою; свiтло-зеленим хором гримнули нараз пiсню новi бруньки на деревах; земля запишалася материнством… i легiнi фуркали потоками, як молодi оленi, викликаючи дiвчат; i яку червонiшу фустку надiвала молодиця в свято, а пацьоркiв стiльки чiпляла, що аж шия вгиналася, – i Маруся все частiше й частiше попадала в задуму i тихий сум. Щось росло, виростало, кликало кудись, а хто кликав – не знала, не умiла вiдгадати.

Хтось могутнiй ходив селом вiд хати до хати i сiяв одуряючим зiллям. Пiдiйде, кине у вiдчинене вiкно i йде собi далi, а вiд того зiлля шалiють веселим солодким шалом люди, множитися хотять, вiчнiсть творити. І земля пристроюеться на празник еднання, земля вагiтнiе, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари, чари веснянi розiллялися темним небом зоряним нiчним, першими цвiтами яблунь i слив, рожевими хмарками на сходi i темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час захiднiй.

А Маруся ходила в незрозумiлiй тривозi, шукала – i не могла знайти. Ішла двором – з-за стайнi випорхувала, як пташка сполохана, вся зашарiвшися, Оришка i лопотiла босими ногами, а через вориння штрикав хлопець i, згинаючися, бiг у корчi.

Сiдала пiд старенькою дзвiницею дивитися, як сонце заходить, а внизу, не бачачи нiкого за густою вербою, шепотiлися… Мужеський голос, стримуючи схвильовання, говорив, перериваючися:

– А я тi то все дарував… Єк ти з Васьком за?ходила собi, – я тi дарував. І з Федорчуковим колач ек розтегали на пальцьох, – гадаш-сми не видiв? А я й то тi дарував…

А повний грудний набалований голос женщини, мало стримуючися, дзвенiв i дрижав вабливо:

– Фе! Було би не дарувати. Я тi кажу, шо з тобов нiчо в нас не буде, та й iди собi гет.

Але нiхто не йшов геть, тихли згодом слова, чувся шепiт i довгий, щемливий поцiлунок…

Могутньо спiвала природа! І дiти ii знали, що вона спiвае, квапилися виконувати ii приказання. Без намислу, без рахунку, як птицi, i пчоли, i цвiти. І лиш Маруся ходила неприкаяною в тiм чадi, серед тих екстаз i не знала, що? з нею дiеться.

А як зiходив над Добушiнками млосний мiсяць, таемний властитель приливiв, притягань, як натягнув своi струни i тоскливо задзвенiв мелодiями покликiв i питань, – гострий неспокiй заповзав у душу Марусi. Простягалися стомленi в самотi руки, заломлюючися в гнучке коло, вигинався в солодких хвилях стан, а уста розкривалися, пили холодне повiтря, принесене хвилями мiсяця, пили й не насищалися.

І мiцно в таку нiч тулилася Маруся до свого попа, жадiбно й гаряче цiлувала. Пiп сопiв, розпалювався, довго возився коло жiнки, а потiм, вiдвалившися, засипав у ту ж хвилю i хропiв. А Маруся, пiвголодна, роздражнена, довго лежала, вся в огнях, i хотiла стогнати. Засипляла пiд ранок неспокiйним, жарким сном, до пiзнього потiм не вставала з лiжка i виходила аж пiд обiд, стомлена, вимучена, з великими синцями пiд очима.

Запитливим оком поглядала стара iмость то на сина, то на невiстку. О. Василь червонiвся i потупляв очi в тарiль, а Маруся, не розумiючи, як загнана ланя, дивилася великими очима кудись далеко-далеко.

А приходила нiч, знов вставав проклятий мучитель-мiсяць i, мов злий чарiвник, трубив у свiй рiг, кличучи до жажди, до польоту, до усолод, i простягав руки, тайну вiдкрити обiцяючи.



…Сюди… сюди… шепотом-шелестом шуварiв на високих полонинах, шумом потокiв, свистом вiтру в смерекових сиглах обпою, обвiю, засиплю цвiтами, дзвоненням крапель…

…Тихою вiльною вiчною казкою я обiв’ю твоi скронi рожевii, з слiв i таемних заклять зачарованих буду сплiтати вiнки срiбноцвiтнii, тайни розкрию гiрських моiх схованок, зроблю тебе Чорногори царицею!

…І царевич полонинський прийде з топiрцем блискучим, свисне, крикне по-легiнськи – гори-доли затрiпочуть! З пiстолета-двiйки стрiлить – що аж кiнь спряде ушима, i ухопить тя, царице, понесе понад верхами, понад прiрвами, лiсами, понад тими потоками, що рокочуть вдень i вночi, що манять дiвочi очi.

Ге-е-е-ей! Злiтайтеся, орли! Викрешiть вогню з скали тими крильцями iз крицi для гуцульськоi царицi! Та запалим ватру, пишну, дивну, чудно гожу, щоби на три свiта ясно, щоби красно, дивно щасно!

…Розстелю, постелю, приголублю дорогую… обiйму, притулю, до пiвсмертi зацiлую. Заспiваю, вколисаю, снами казки спеленаю, мiсяць в хмари закочу, вiтром тихий сон примчу… Спи, моя царице красна… спи, кохана зоре ясна… спи пiд тихi шепти гiр, береже твiй сон простiр… Спи i сни солодкi сни… спи, моя царице, спи…

…І заснули з нею гори, повились в туман iзвори, нiч притихла, хвилi стали, тiнi свiтла вколисали. Лиш ген-ген, не знать далеко, там, де в синь верхи повитi, тужно, тоскно, мелодiйно грае гуцул на трембiтi…



Що творилося з нею по тих пiснях нечутних, по тих снах неснених, по тих думах недуманих, по тих злобних, жорстоких, безумно-солодких i прекрасних покликах, – не могла би уповiсти. І тужила би, тужила, русою косою шию овиваючи, i причитувала би над кимось помершим. І шалiла би в танцi безумнiм, при вогнях, обнажена цiломудрено, жаглива при огнях – i молилася би, на холоднiм каменю священного пiдземелля, в чорних шатах вклякнувши, без свiтла, без празника.

Тiсно… Тiсно й душно в нуднiй плебанii. Нудно зi старою Гафiйкою, нудно з одноманiтною в любовi бабцею. Ішла б i йшла вгору по мiсяцевiй срiбнiй струнi, грала би на невиднiм i невиданiм iнструментi i, мов лунатик, вдивившися у мiсяць, усмiхаючися, ходила би з верха на верх, а гуцули дивили би ся й чудувалися: «Шо то, варе, най си преч каже, лешуе кичерами?..»

І кiнчалося те все рясними безпричинними сльозами. Падала головою в подушку i мочила ii, гейби дрiбним дощем. А стара iмость не знала вже, на яку й ступити, яким духом дихнути.

– Що тобi, моя ясонько, що тобi, золото? Чим тебе скривджено, чим уражено? Скажи ж менi, рибонько, скажи, донечко моя, втiхо моя, скажи менi, чим тебе рятувати, чого тобi бракуе?

Але що могла вiдповiсти Маруся, коли вона й сама не знала. Не знала, чому палять ii мiсячнi ночi, чому зове невидимий голос, чому в журкотiнню струмка чуються шепоти, а в шумах смерек сопiлковi, флоернi ноти. Що iй бракувало? Нiчо. Достаток, свобода, безклопiтнiсть, молодий муж, за котрого йшла, не почуваючи вiдрази; добра, на?-свiтi добра свекруха, милi люди, любi верхи, – чого ж iй бракувало, ну, чого?

І, лиха сама на себе, казала, що бiльше так не буде, що то вiд бездiлля, з жиру. Казала собi, що з завтрашнього ж дня почне працювати по господарству i забуде дурнi хвилювання. Але безсонна нiч приносила пiд ранок тяжку, розломлюючу втому, нило молоде тiло, руки не пiдiймалися навiть учесатися.



Борзо йшла весна цього року: на бистрiм конi приiхав свят-лицар Юрiй.

Ще Чорногора вся була в снiгах, i, пiднявшися трохи вище на груник, можна було бачити блискучi шапки, i в лице повiвав прозоро-зимний вiтер, а внизу вже так потеплiло, що хоч купайся. І Черемош так борзо очистився, опрозорiв, i зелень так буйно й вiдразу розвилася.

Наближався Великдень.

Клопоти передсвяточнi уйняли трохи неспокою Марусi: не було часу. Хоч усе робилося, власне кажучи, само, а проте все ж i на Марусину долю випало чимало працi. А тут iще, мов на бiду, навчила Анниця писанки писати, – i Маруся цiла потонула в цiй цiкавiй забавi. Двадцять горнят i мисочок вiдразу було запаскуджено усякими жовтилами, зеленилами, красилами, чорнилами; у всiх наймичок кiнцi носiв були пофарбованi, а сама Маруся, випадало, бiльше була подiбна до папуги заморськоi, як до високоповажаноi жони пастира душ. А сидячи над гранею i капаючи туди з незручностi воском, вона так наiдалася того незносного чаду, що очi рогом лiзли, i довший час не могла прийти до себе та блимаючи очима, крутилася по хатi, як дурна вiвця.

Але зате, як привчилася трохи, дивувала усiх своiми писанками.

– Йой, iке ж то ладне! – вигукували наймички i просили кожна собi наперебiй. З радiстю вiддавала Маруся, i любо iй було знати, що таки й вона щось умiе та ще так добре умiе. Написала ще бiльше, ще лiпших, положила до кошика i побiгла до своеi професорки похвалитися.

Дим’янчучка була задоволена з ученицi, дiйсно похвалила, а при тiй спосiбностi оповiла цiлу iсторiю, звiдки пiшли писанки на свiтi. З якимось надзвичайним зацiкавленням слухала завше Маруся усякi отi гуцульськi оповiдання, повiр’я й приказки. Розкривали вони перед нею новi свiти в туманах невiдомостi, квiтли квiти незнаемi, плелося рожевее марево. Потiм кiлька день блудила Маруся в казкових пiдземеллях, передумувала своi мрii, волiчкою[16 - Ниткою.] шовковою iх оплiтаючи, позлiткою позлочуючи. Фантастично проста рiзьба народноi фантазii знаходила якийсь короткий приступ до ii душi i заволодiвала нею цiлковито. Щось було в тiм i рiдне, й невiдоме, i солодке, й страшне.

– Та й доти буде свiт стоети, докив люде мут писати писанки та вогнi на Юрiя палити. За високими грунями, за шумливими потоками, дес далеко, не в нашу думу, у безвiстях безвiстенних, у темнiм iзворi на дванацiтьох ланцюгах сидит найстарший iрод – Пекун, прикутий до чорноi скали. Сидит – i ек день, так нiч iрвет си з тотих ланцюгiв, уривае, ади. Та посилае юдiв, ослужалих своiх на земню: «А йдiт ви, юди, йдiт ви, ослужалi моi, довiдайте си – ци ше говоре люде до себе, ци нi, ци гнiвают си помежи собов, ци нi, чи шенуют дедя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют iз собов, ци сусiд на сусiда не закладае. А ци пишут ше писанки та ци вогнi пале на Юрiя?»

І долiтають юди тотi, перегледают, а ек назад приходе – вповiстуют: «Ой бiда, бiда! Сповiдают ци ше люде i мирно межи собов жиют. Та й дедя-неню шенуют, та й брати з сестрами мирно межи собов жиют, i сусiд на сусiда не закладат. А писанки пишут iще люде, й писанчерi ходе, й кокуцарi, та коледники. Та й вогнi на Юрiя ше пале».

Та й тогди Пекун тот плаче гiрко, говорючи: «Ой, не скоро, варе, ше цес свiт iзгине!» – та й зелiзе тогди на нiм си потужат. А ек гнiвают си помежи собов люде та си сварут, ба тото, ба сесе – тогди май легше стае Іродовi у ланцах, смiет си тогди. А от iк не станут люде писанок писати та на Юрiя класти вогнiв, – iзгибне свiт цес i памнетi по нiм си не лишит!

Щось передчувала народна душа, що прийде чес – i не мут уже бiльше писанок писати: у Косовi на фабрицi iх нароблять. А вiдтак мине потреба i в писанках самих, i в тiм, що? викликало iх писання. Згинуть повiр’я й вiра з ними, не стане гуцулiв з iх оповiданнями, ношею й культурою минулих вiкiв. «Згибне цес свiт – i Пекун розкует си!»

Але настане iнший свiт, на Пекуна новi ковачi скують нове залiзе: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлiнем щеплене!




V


От i Великдень!

Минула «бечкова недiля». Нахльостували гуцулки свою iмостечку по плечьох прутем, приговорюючи шепеляво, як до дитини: «Не я б’ю, бечка б’ет. Вiннинi за тиждень Великдень».

А легiнi з дiвками так хльоскалися попiд церквою, що кожухи трiскали. Не одна та й не один пiшли д’хатi з доброю смугою через лице.

Минула й живна середа. Кокуцарi бiгали з галасом та реготом селом, ставали вряд пiд хатами й кричали щодуху:

Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Аби вам овечки!
Аби вам егнички!
Аби вам телички!

А газди виносили кокуци та обдаровували дiтву, а дiвчаткам давали до того ще й сiль лизати, приговорюючи:

– Лижiт-ко, лижiт, дiвочки! Може би так Бог дав, аби нарiк моi овечки чинили егнички.

Село принаряджувалося, приоздоблювалося. Газди опоряджували своi оседки назверхе: вивозили гнiй з подвiр’я, обкутували маржину, чистили кошери, назношували сiна та нарублювали дров на цiлi сетки[17 - Свята.], бо якби рубав дрова пiд час свят, то би птаха кукурудзи рубала.

А газдинi давали лад всерединi хати: мили столи, лавицi, ослони, мастили припiчки, опецки, учiчковували образи зiллям, та писанками, та голубцями; робили «дiдiв», зв’язуючи кукурудзянi шульки у гушму хвостами та рiвненько внизу обтинаючи чiвки, вiдтак, поплiвши з шумелiння кiски, завiшувати на «бегариках».

Мився посуд у шафцi та в намиснику: усi тотi миски, глеки, черсаки, боклаги, горщета, пугарi, блехiвки, колачi, що так вигiдно виснуть на руцi, аби мож i наливати, й випивати. А газда – тот прикрашуе стiну: чисто випуцував[18 - Вичистив.] топiрцi, тобiвки старовiцькi блехованi, порошницi, гарапники, якi файнiшi дзьобнi; дав поредок стрюбi – отим кресам, пушкам та пiстолетам, бо будуть у роботi через цiлi сетки, а поки що мають хату закрасити; повiсив ред конечий на клинках, тарницi зi стременами, аби кожне видiло, що не без шкап’ети си жие.

А газдиня вже вчиняе паску. Мiсить тiсто з побожними думками, стараючися гнати вiд себе всяку злiсть i нечисть. А як пора уже ставити паску у пiч, виходить газда з хати, – то вiн мае не пускати нiкого: докив паска в печi, нiкому не вiльно входити, бо би врiк.

Ще хвилька – i чутно то там, то там, то там вистрiли селом: то газда, заглянувши знадвiр’я у вiкно, бачить, що вже суне жiнка паску в роззявлене жерло печi, i бавкае тодi з пiстоля. А газдиня любо приговорюе до паски i просить: «Йка-с лiзеш у пiч ладна та гладонька, така аби-с i вилiзала…»

І Маруся захопилася водоворотом тоi усеi передсвяточноi суетливостi. Пов’язалася бiлим рушником, мов намiткою, i з великим трагiзмом колотила, мiшала, рiдила, коштувала всякi масти й омасти. Щохвилi пiдбiгала до бабцi запитатися – чи досить муки, чи не мало цукру, чи не густе, чи не рiдке, i в дев’ятьох випадках з десяти кiнчалося на тiм, що бабця брала миску в руки й робила сама. Правда, Маруся протестувала i то навiть дуже голосно, пищала, вириваючи з рук, але врештi корилася.

О. Василь, заморочений службами, обтяжений людськими грiхами, що тягав iх на собi тепер тисячами, ходив завжди злий i роздратований. Кричав на паламаря, на дяка, гуркав на гуцулiв, а коли в плебанii бачили, що вiн iде вже додому, – всi стрiмголов кидалися, чим би йому запхнути горлянку скорше, аби заспокоiти.

Уже вигнали газдинi з хати бо?жку посту, що на збиток людям апетит наганяе – iв би, та й iв, та й iв. Шурхаючи лопатою по всiх кутках, приговорювала Анниця:

– Ей ти, нетленна бо?жко! Іди собi надвiр – вже тобi тут не вольно бути анi раз.

А вiдтак здiймала з себе пояс i перев’язувала греди у кутi, над ложем супружеським.

– Не зав’езую греди, але себе в’ежу з газдов, аби-смо жили, iк дотепер. Та шоби вiн не мiг другiй дати, а друга йому, аби лиш зо мнов i жив, i газдував, i не дав си нiкому анi перемовити, анi переговорити, та й нас аби нiхто не розiрвав, як цесi греди з цим поесом нiхто не розiрвав.

Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч i був то солiдний газда i нiби не заходив собi нi з ким, тримався своеi Анницi, але – все лiпше, як безпечнiше. Бо то бiда не по камiнню ходить, а по людях, щезла би.

Наступала тривожна хвиля – витягати паски.

Перехрестившися разiв, може, сто i штиринацiть, посягла Анниця у пiч i тремтячими руками витягла першу паску.

Все, що було живого у хатi, навiть кiтка, сунуло до припiчка. А на нiм – дишачи теплом в усi боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!

Є що показати на столi, е чим перед людьми похвалитися, е про що говорити цiлий тиждень. Уже заранi уявляла собi Анниця Одокiйчине лице – як вона увiйде до хати i насамперед зиркне на паску.

– Ой, у тебе, Анничко, паска нiвроку. А в мене шош сего лiта не так…

А у неi так щогид[19 - Щороку.]. Бо одно – не вмiе, а друге – не-харна, а коло того тра охайностi.

І, зложивши руки напередi, скромненько вимовить Анниця:

– Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, – а в самоi аж рот до вух хоче си розкегнути.

Повитягала меншi паски, повитягала перепiчки. Трошки потривожилася була, як тягла паскевник: натикано в нiм глухим кiнцем яець стiльки, скiльки е душ у хатi. Та котре яйце трiсне, – та душа мае вмирати сего року.

На щастя, усе було цiле. Словом, не знала вже Анниця, як i радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив – вiддала б. Та що! Навiть Штефан, завше суворий i мовчазливий, мов посвiтлiшав i, задоволений, сидiв на лавi. Хотiв курити, але жiнка не звелiла: каже, що не вiльно. Ну, як не вiльно, то й не вiльно.

Пiшла винесла дорiнник iз комори. Е – то не простий дорiнничок був! Брат Анничин, що у Космачi сидить, канцер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорiнником сидiв був щось мiсяцiв чотири – але ж бо й виробив! Хоч би королiвна сама несла паску до церкви у сiм дорiнничку, то би си не повстидала! То вже тi був вицвекований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анницi за цес паскевник, але де!

Тепер почала його опоряджувати. На сам спiд дору поклала хлiба, худоб’еноi паски, сира букату, ковбасу, рак-ву з маслом, солонину, яйця, а мiж ними сире одно – бо то проти згаги добре. Флешу з тов водов, що яйця си варили, – вiд очей помагае; збоку натикала хрiну з косицями, часнику i всього-всього, що треба.

А опорядивши паскевник, поклала його в одно вухо бесаг, а в друге – першу паску, перепiчки, свiчки, куснi, солонини, будженицi. Штефан важив тото на руцi, довго похитуючи, з серйозним лицем; Анниця запитливо дивилася.

– Шош… от iк цесе переважуе.

– Йке?

– Аз дорiнником. Тра шош докласти.

Анниця докладала, а Штефан знов важив на руцi.

Нарештi бесаги виваженi, завiшенi на кiлку, хату опоряджено, все готове. Лягають спати. Там того спання буде – от, аби очима клiпнути. Як у верхах сидять газди, то май опiвночi встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив газдиня дiвкам волосе опоредит, то вже, диви си, чес i до церкви.

А церква – уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами i паламар з тою ж гiерархiею вже доклали рук, що й самi любуються тепер на свою роботу.

Днина обiцяла бути файною. Добрим свiтлом розсипалося сонце по яснiй зеленi трав, грало на нiжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: «Бачили ми, бачили… бачили не раз… Ще й не те ми бачили… ого…»

Вже починала з’iздитися гуцулiя. По всiх плаях i плаiвках зачервонiлися сардаки, фустки, мов по величезнiм зеленiм мурашковiнню порозповзалися черленi комашки. І обличчя у всiх радiснi, веселi, кричать усi дзвiнко та голосно, цiлуються моцно, зi смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви – тiлько iх напретало си.

Паламар навив цiлий оберемок витиць i тепер продае; люди купують, лiплять на паскевники. Обдiлюються всi взаемно дорою з приговорами, з бажаннями всього найкращого, з ласкавими усмiхами, цiлуючи одно одного по руках.

Маруся стояла на узгiр’ю, i в неi аж дух захоплювало. Перший раз в життю бачила вона таку картину, i хотiлося самiй упасти на коня, крикнути так, як отi гуцульськi амазонки, i летiти, летiти, щоб вiтер у вухах свистiв, щоб iскрами з-пiд копит дорогу собi освiчувати.

Але найцiкавiше було ще впередi: се два багачi найбiльшi криворiвськi. Один по цей бiк рiки сидить, а другий на тамтiм боцi, але до берi iм разом. І щороку, як сусiди, ставлять вони паски рядом, разом iх ксьондз святить, разом зав’язують у бесаги, разом сiдають на коней – i от тут вже починаеться.

І хоч усi зайнятi кожний собою, але в ту хвилину, коли тихим кроком виiздять на дорогу Харук з Якiб’юком, – все зупиняеться i завмирае. Заповняють цминтар, лiзуть на ворине, на верби i то не хлопчища, а газди; дерево ломиться, все, що йде-iде дорогою, стае осторонь: то значить Харук з Якiб’юком женуть! Але як!.. Очi рогом у коней лiзуть, нiм вони цей кавальчик до берi перелетять.

От i тепер… Не спiшачися, по-газдiвськи зав’езують у фустки багачi свою свекiсть – але моцно! Бо зара’ не буде вже чесу дивити си за пасков. А якби згубив – ого! Смiху було би на цiле село – та де! На цiлi гори!

Зав’язали. Перекинулися словом-двома – от так, про шо-будь. Вiдтак приклякнув кожний, повагом, не кваплячися.

Ідуть… Зводять коней на дорогу, бо церква повисоку. Один другого гречно вперед пропускае…

От уже на дорозi… Подали один одному руки. Останнiм нервовим поглядом пробiгають кожний по своiм редi: чи все в порядку, чи не сповзе тарниця, чи не станеться прички якоi. А потiм – мовби сила неземна пiдкидае iх обох – зскакують на сiдла один з другим. Рвонули конi! Камiння, болото бризнули з-пiд копит. По товпi мороз пробiг. Гейкають, присiдають, кричать щось незрозумiле для самих себе.

А багачi вже далеко. Врiсши в сiдла, пруть, не розбираючи, чи е хто на дорозi, чи нема: не встиг утекти – сам винен. Зуби iм затиснутi, руки аж заклякли на вуздах. Летять – мов чорти вiд води вiд свяченоi.

А товпа – живе з ними й за них. Ахкае, коливаеться, мов поле вiд вiтру. Десь заiдуть конi на хвильку за горбок, за купку смерек – мов затрiпае хто товпою, розриваючи ii в куснi.

– Е-е-е-е-е-е… – частить якийсь гуцулик, себе не пам’ятаючи. От стоiть собi у лисiй киптаринi, убогу свою пасчину тримае пiд пахов; може, зроду й не бачив коня на своiм подвiр’ю, – а горить, усе забув, нiчого не бачить. Настоптав дитинi ногу, здусили, змняцкали йому паску лiктями, а вiн лiзе комусь на шию, на спину, витягаеться увесь.

– Ой не дай си, не дай си, не дай си, не дай си, – i разiв з двадцять викрикуе це «не дай си» з найдивнiшими iнтонацiями i електризуе своею екстазою i без того вже наелектризовану товпу.

– Ой, браччику Васи’!.. Ой, браччику Васи’!..

– А iгiй на тебе! Та ббий коня, ббий! – i се «ббий» вимовляеться з таким притиском, наче там сто «б» стоiть.

От уже на закрутi конi… От уже, може, яких п’ятдесят до шiстдесят крокiв до берi. Що робиться з товпою – годi вповiсти! Забули про церкву, забули весь свiт. Та що! Сам егомость забув про решту пасок та так i застиг iз кропилом у руцi.

І шарпнулися, хто мiг, вище, д’горi – щоб виднiше. І бачать, що лупцюе, лупцюе коня Якiб’юк, але де!.. Скок за скоком, поволi, але твердо, невпинно, з залiзною силою випирае Харук своiм конем дорогу. От уже його терх коло голови Якiб’юкового коня, от уже фiст… От уже вiн коло берi, але не може повернути – лиш раптом, пiдскочивши високо та трiпнувши обома руками, кричить дико в торжествi – дае всiм, всьому селу, всiм горам знати, що – вiн випередив у сiм роцi! Не дурно кохав коня, випасаючи його на лiпших травах, не даючи важкоi роботи. Будуть сусiди приходити, дивувати си, чудувати си…

Заревла, загоготiла товпа. Довго ще не могли отямитися гуцули та кричали, доказуючи щось один одному. Вже доспiвав пiп молитви, вже дяк повiдбирав до коша, що належне, i пiшли вони до церкви, а гуцулiя все ще непокоiлася, мов схвильоване море, вигукуючи, розмахуючи руками.

…І, мов зачарована, стояла Маруся й дивилася. Чи то сон iй сниться, чи то казку лицарську хтось оповiдае? Але се був не сон i не казка – лиш гуцульський Великдень!




VI


Минув Великдень – i якось одразу настали теплi днi.

Скiнчився перiод боротьби початкiв, шаленоi битви скованих i схованих сил, коли все живе мало одну цiль – проявитися, родити й родитися.

І весела, й жорстока, i радiсна, й безжалiсна скiнчилася гра. Слабшi погибли, сильнiшi переторжествували побiду – почався зрiст.

Росте. Все росте. Синiм благосним шатром розпростерлося небо, в спокiйнiм спочиванню лежать гори, зеленями укритi. Мiцно врiзуеться корiнь в грудь землi, смокче соки i гонить iх в смереку, в буче, вiльху, калину. І навiть стара верба над потоком не даеться обiгнати: вибила, виштовхнула з трудом з-пiд грубоi шкiри кiлька молодих паростей i гонить, та й гонить тепер на них лист за листом, галузку за галузкою, мов приговорюючи: «От як у нас!.. От як у нас!.. Ми ще постоiмо за себе!.. Ми ще покажемо, як то ся робит…»

А молодi верби пiдсмiхаються. Легко, свобiдно, он далеко вже погнали вiттям, а одна якась, злобна сусiдка, пре великою гiлкою таки старiй прямо в сад молодих прутiв i заступае дорогу до сонця. Лютиться стара, а вже нiчого не годна вдiяти – безсила боронитися. Он на нiй самiй, пустивши корiння в струхлiлу середину, кiлька лiт вже росте кущ рябини, i о. Василь, чи йдучи, чи iдучи попри сю вербу, нiколи не помине, аби не сказати за кожним разом одну й ту ж саму фразу:

– Он як у нас на Гуцульщинi: скоро на вербi грушi будуть рости, а на осицi кислицi.

Марусi, як казала стара Гафiйка, «попустило трохи». Жура втомилася i пiшла собi за високi гори, за дев’ете море, де кури недопiвають.

Повiльним кроком, довго йдучи, виходила Маруся ген на високий верх, лягала на угрiтiй сонцем царинцi i, утопивши очi в бездонну глибину небес, лежала так цiлими годинами. Мислi пливли от як тi бiлi хмарки в небi – такi ж чистi, такi ж безцiльнi, такi ж фантастичнi.

І легко було з ними, безм’ятежно. Спокiйними очима тихоi задуми дивилася, дивилася на далекi синi верхи Буковини, на суворе пасмо Чорноi гори i на тоту яскраву плямку снiгу, що блищить слiпучо пiд заблуканим сонячним променем. І любила в тi днi говорити зi статечними газдинями, древнiми дiдами; не прикучувалися iй вiчнi оповiдання о тiм, як то було давнiше, що нарiд май не був такий кручений, ади, та збитошний, оповiдання довгi, нуднi, пересипанi скаргами то на поперек, то на кривди вiд властей, вiд природи, вiд злих людей.

І йшла вiдтак додому тим самим меланхолiйним кроком; лагiдним рухом пестила корову, що попалася на дорозi, а стрiчноi наймички питалася – чи дома егомость?

– Сплять, – була стереотипна вiдповiдь.

Інодi, от так по обiдi, в вiльну хвилину пiдсiдала до Марусi стара iмость i починала розмову, але тонко, полiтично, здалека. Говорила о тiм, як ii колька колола у бiк сеi ночi; про якогось Штефурака, що приходив сьогоднi до ксьондза з орудов про телицю, – словом, про всякi дотичнi питання.

А потiм, так нiби непомiтно, зводила розмову на дiти, починала захвалювати iх взагалi, яке-то воно миле, гарне, маленьке, як-то приемно коло нього ходити, але зате вже ж i берегтися треба, особливо в тяжi. Не можна тодi пiднiмати що тяжке або серцем печалуватися – то так погано потiм вiдбиваеться на дитинi, що страх.

А пiдготовивши таким способом грунт, стара iмость притулялася до вуха Марусi i питала:

– Ну… а ти, голубко?.. Чи не чуеш чого? Отак нiби… нiби якось пiд серцем що смокче, а?.. Нiби так iнодi захочеться чого з’iсти такого – нi?..

Маруся хитала, заперечуючи, головою, але стара iмость не вiрила: пiсля ii рахунку то вже слiд би було щось почувати.

– А може, ти лиш не звертаеш уваги? Може, ти не помiчаеш? – i починала оповiдати детально, як то бувае, що женщина чуе при тiм, якi об’яви.

Маруся нiчого того не почувала, не мала жадних об’явiв, i стара iмость, зiтхнувши глибоко, йшла до себе.

– Що би воно за знак? Сама, як орiшок, здоровенька i все. Тут би дiти та дiти – а от дивися!.. Нi, таки, мабуть, з моiм Василем щось та не так…

А то нараз пiдхоплював Марусю якийсь вир радостi й гострого вiдчування розлитоi доокола гiрськоi краси. Тодi спiвала цiлими днями, як пташина, лiтала садом, лiзла в поточчини, де ще й нога людська, здавалося, нiколи не бувала. Мило було продиратися мiж кущами лiщини, крислатими буками, колючим смерiччям, любуючи на кожнiм кроцi все новими й новими фантазiями вибагливого потоку, малими водоспадами, озерцями, заточинами. То пропаде вода мiж камiнням i вурчить десь в глибинi, то знов вискочить, засмiеться i мие пласке камiння, трiпае гiлкою, що упала вздовж. А Маруся стане на рухавий камiнь i гойдаеться, як дитинка, сама собi пiдкрикуючи; великий камiнь то плюсне краем у воду, то вирне знов, то плюсне, то вирне, а вiдтак, змокрiвши, посунеться вниз, а з ним i Маруся. І скрикне, i замочить черевички, i вискочить, i регоче потiм, регоче на весь лiс, як русалка.

А то стане тихенько-тихесенько пiд хiхлатою вiковою ялицею i слухае… Довго слухае, як в пiвденнiй спецi коло насиченоi жаром землi десь бринять невидимi мухи; як чорний метелик, не знаючи людини, летить i сiдае на бiлу ручку, мов на лiлею пахущу, i шукае хоботочком поживи; як коник великий важко скочить на билину, билина погнеться аж до води, i маленькi хвилi хлюснуть на коника; перестрашений, вилупивши великi очi, хоче лiзти вiн вище, хоче скакнути, надрабляючи крилами, – i падае в воду.

А доокола так слiпучо, так гаряче свiтиться бiло-яскраве камiння, дишачи жаром; маленьке змiенятко порскае десь у щiлину мiж плиттям, а Маруся випорпуе його звiдтам патичком, але де!.. Воно вже не знати куди проповзло мiж камiнням.

Ще кiлька крокiв вище потоком – i мов у другий свiт попала…

Величезний храм iз прозрочисто-зелених стiн, зеленим гонтом побитий, наповнений фантастичним зеленим пiвсвiтлом. Десь-не-десь прорветься промiнь, упаде на гнилий пень – i мов запалить його! Ген далеко, мовби в сутках, стоiть всохла смерека; обiлляло сонце ii червону фою – i аж дивно глянути: звiдки тут сей iнший колiр в сiм зеленiм морi.

І все тут, в тих вiчних тiнях, все тут якесь вогке, приросле, нерухливе. Потiк зi срiбного став чорним; переплiвся чорним корiнням; сире сiре камiння поросло мохом, а помiж всiма ними малими – один, величезний, мов патрiарх сивий мiж правнуками, лежить вiд сотворення свiту уламок давно неiснуючоi скелi. Порепався весь вiд лютих морозiв, вiдваленi непокiрливi дiти самi вже мохом поросли. Вода нанесла землi жмiньку – i от росте вже в щiлинi зелененька смерiчка, радуючися наiвно своiми блiдо-зеленими пучечками. Таке дурненьке… Смiеться, а того й не знае, що ще рiк-два – i висилиться випадково нанесена купка землi, не стане чим жити. І судорожно простягатиме, засуджена, тоненьке нiжне свое корiннячко в усi боки – але всюди зустрiне холодний, злобний камiнь, непоживний одвiчно й непривiтний невмолимо. І зiв’януть зеленi безжурнi пуп’яшки, згорбиться стан, вже не смiятиметься бiльше смерiчка, задрижить передсмертно.

І до сердечного болю жаль стане Марусi дитини-смерiчки. Сiдае коло неi, цiлуе м’ягонькi зеленцi, пестить, як хоре немовляточко. А камiнь сiрий лае i б’е сердито нiжкою. Глухо говорить камiнь у вiдповiдь:

– Ой, не бий мене, молодичко, не бий мене, чорно-бривочко, а вислухай. А я розкажу тобi казку – не казку, билицю-небилицю, бо багато, сонце, бачилося, бо багато, миле, вичулося.

…Розкажу я тобi, як дiвчаточко вибiгало сюди, сiдало от там саме, де ти тепер, – легiника чекало, постiльчиком, нетерпливлячися, било-вибивало – от там саме, де ти мене вдарила.

…І легiник приходив. Цiлувалися, милувалися, бiлими руками обiймалися. Шо було, то було… шо сми видiв – не видiв, шо чув – не чув…

…А вiдтак пiбрали си… І забули про камiнь… А я не забув… Го-о-ой, шуме мiй, шуме, зелений мiй шу-уме. Та веселii квiти, тоненькii вiти… вiночок сплiтаеться, чоло квiтчаеться, серце з серцем таемно стрiчаеться…



…А то ще було раз… ек мати з сином прощала си… Шо як закувала зозулиця святоi недiлi, а iскликав д’собi тiсар хлопцi молодii, то так зробили-споредили, шо у бiнноi удовицi, у нещасливоi сироти одним одного сина-юнака брали.

…Ой же й не плакала й не ридала стара Василина та й об землю головов не била си й нi, лиш сивим волосем камiнь вимiтала, сльозами лютими скелю пропiкала. А легiник говорить:

– Ой не плач ти, моя нене, журов не вбивай си – лиш за штири недiленьки мене сподiвай си…

…Та як минуло iх штири, п’ета си зачела, – темноi ночi дощовоi стукав у вiконечко молоденький жовнеро-чок; а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пiстолета[20 - Пiстолети.] мосендзовi, рушничку набивану. Та iшли сюда i тут, от на сiм мiсцi, де ти сидиш, прощели си, випрощели си, неньчини сльози з потоковими филями мiшели си.

– Ой i сину ж мiй, ти жите мое, буду тi питати: звiдкив му те вигледати та й коли видати?

– Ой, у тотiй полонинцi iзродили рижки, а iду я, моя нене, тепера в опришки. Ти ж набери, нене моя, бiленького цвiтку – щиро за мне Бога проси на сiм бiлiм свiтку. А iк ме тот сухий цвiток черешнi родити – та й тагди д’вам, моя нене, буду приходити.

…Трiснув бартковi по каменi, – он диви си, ше й досi слiд видко.

– Ой га! – крикнув. – Най же тепер кемуе, хто мае кемувати, шо я цесу барточку в ручках тримаю!

…Та йк свиснув, шо аж лист з вiльхи покотився, як шугнув д’горi – посипалося дрiбне камiннячко з-пiд постолiв, а тi камiнчики неня у пазуху сховала…

…О-о-о-ой сльози, сльози, сльози нелiченi, душi покалiченi… Хто вас, сльози, збиратиме, хто вас, душi, зцiлятиме…



…А темноi ночi сталася новина – шо iскев[21 - Зарубав.] побратим побратима. Не за воли, не за вiвцi, не за бiлi сорокiвцi – лиш вiдобрав вiку за пишну Марiку…

…Ішов легiник, в сопiвочку вифiвкуючи, постiльчика-ми камiнчики потручуючи, а з-за смерiчки, темноi схова-ночки, звисла бартка-стальованка, та не влучила ба й головоньку, лиш правее плече…

…Скочив легiник усюда, от де ти сидиш, лiвов ручков си вiдбиват, правов нiжков по моховi ховзаючи си. А ворiг кев уводно[22 - Ворог рубав раз за разом.], геть посiк-порубав – i впало тiло легiнське-молодецьке, увпоперек потоку упало, воду загатило. От тогди й на мене вода пiшла, кров злизала, принесла смерековее дзерно та й ви’тогди ся смерiчка на менi ростет. Дурненька, як ест… я iй уже казав…

…Е-е-е-е-ей гади, гади, гади коло серця в’ються, шо буйнii легiники помiж собов б’ються. Потоками й на увбочi, за тi дiдчi чорнi очi…



В руки колiна защемивши, тихо колишучися з хвилею разом, слухала Маруся дивних оповiдань сiрого каменя, бачила плями кровi на м’якiм мосi, крапелиночку слiз дiамантову, слiд ноги закоханоi дiвчини. І завидувала каменевi, що випив вiн усю поезiю гiр, що бачив життя i записав його на своiх незрушних скрижалях, розкриваючи лиш тому, хто вмiе читати.

І стiльки радостi, стiльки щастя приносила Маруся зi собою з тих прогулок, що наповняла веселiстю весь дiм. Як листочок квiтяний злiтала, трошки голодна, трошки притомлена, i радувала всiх. Кiточкою терлася коло староi iмостi, просячи iсти, а бабця робила суворе лице й буркотiла:

– Бiгае свiтами не знати де, не знати по що, а ми iй тут маемо семеро обiдiв наставляти. Он там, у печi, пригрiваеться, що слуги не доiли – бери собi та й iж, коли хоч, а не я ще тобi буду подавати.

Маруся накидалася на страву i, переплiтаючи пiзнiй свiй обiд оповiданнями про чорного метелика та про великий камiнь, смiялася дзвiнко, мов срiбнi дзвiночки на кiнцькiм редi би сколихнув. А стара iмость лиш похитувала головою.

– Ох-ох-ох, бiда, бiда! Правду гуцули кажуть: узев собi наш пiп не жiнку, а дитинку.

– Поки енчоi не маете, бабцю, най я вам за дитину буду… добре?

– Ну, а коли ж я матиму енчу?

– Фе, бабцю! Встидали би-сте ся таке серед бiлоi днини говорити.

А ввечерi сiдала стара iмость коло постелi i розпочинала своi допитування:

– Може, тобi квасного чого хочеться? Може, стiну лупати та й тото iсти? А може, хочеться гарно вбиратися, гуляти?

– Ой, того менi завше хочеться, бабцю!

– Ну, то одна рiч, а то друга рiч. Бо як хочеться строiтися та танцювати, – то певний знак, що дiвчинка буде. Лиш я, доню, знаеш, не хотiла би дiвчинки на перше. А втiм, буду любити, буду берегти вас обох, як зiницю в оцi… Буду вночi уставати, грiти тепле молочко…

На рiсницях старушки тремтiли сльози. Вона замовкала i лиш жувала беззвучно старими губами. А Маруся дрiмала вже, угрiвшися пiд легеньким лiжничком, усмiхаючися крiзь сон. Схилялося над нею вiття смерекове, поточчина журкотiла…

– Гм… Але ж то дивно, направду таки дивно. І ти так-таки нiчого й не хочеш?

– Ой, хочу, бабцю.

– Чого ж, моя доню? Чого, люба?

– Спати, бабцю… – i тут же засипляла з дитячим усмiхом на лицi.

Стара iмость гасила пальцями свiчку i тихо, навшпиньки виходила прiч.

Наступала гiрська чарiвнича нiч. Таемне небо зорешливе, вiчний шум вiчного Черемоша, тоска темно-зелених смерек… А потiм чорна-чорна хмара наповзае з Чорногори, оплутуе верхи, сон нагонить… Твердий, здоровий, як дерево полонинське.




VІI


І от раз пiшла Маруся незнайомим потоком – тут iще нiколи не була.

Ішла собi та йшла, з каменя на камiнь перескакувала, спiваючи щось – вабили все далi й далi чарiвнi картини. Потiк бiг химерно вижолобленим коритом, раз падав зi ступеня на ступiнь, раз протискався мiж чорними голими ребрами. От стала рiвна, мов гибльована[23 - Вистругана.], стiна на дорозi, i потiчок, що бiг досi вузенькою гадючкою, розливаеться тепер в широке плесо, з небом у водi блакитним, зi спокiйними площами, з дрiбоцьким шутром на днi. А потiк спочивае, любуючися, але на те лиш, щоб за кiлька крокiв знов забитися, запiнитися, спiшачи, перекидаючися мiж камiнням, стискаючися мiж двома плитами, щезаючи пiд одною з них i знов винирюючи коло смерековоi виворотi облизати iй обiдраний бiк, жовтогарячий вiд ударiв сонця.

Любо!

Любо скакати з каменя на камiнь, мити ноги в прозорiй водi i темноi гущавини весело боятися!

Любо звуки пити i пiснi гiрського потоку, безмiром життя упиватися, топити око в нiжних розмрiяних свiтлах!..

Любо жити i чути себе дочкою Великоi Матерi Природи, вiдчувати себе в гнучкiм станi, в бистрiм поглядi очей, в волосиночцi отiй, що рухне нею легiт, – i залоскочеться чоло.

Любо!

Любо рiвною чути! Рiвною всьому: i дереву, i потоковi, i небесам, i мушцi над водою, i пстружковi пiд каменем.

Скачучи то в той бiк, то в другий, чогось чекаючи на кожному заворотi, поринаючи то в холод вогких тiней i мокрого звисаючого корiння, то в море зеленавих снопiв сонячного свiтла, – Маруся опинилася нараз на якiйсь високiй скельцi. Потiк шурхнув кудись успiд; над головою звисли лапатi, неповоротнi вiти баштанника; грубе, мов ноги слоновi, корiння повилiзало з усiх бокiв i простягало лаби, неначе величезний павук шукав здобичi.

Маруся стала i прислухалася…

Було дивно тихо. Десь унизу ворушився, мурмочучи, потiк, мов виривався, а його не пускали, надавлювали. Не знати з якоi причини трiсла галузка на гаджучцi i – тихо…

Величезний вiковий лiс мовчав, як дитина у снi, i в тiм мовчанню було щось священне, а разом i… страшне. Маруся нараз почула, що якийсь… холодний жах починае ii проймати. Їй подумалося – що?, якби в сiм лiсi почали душити людину? Таже тут можна кричати стома голосами – однаково нiхто не вчуе, а ворог, смiючися, все сильнiше душив би за горло.

І чим довше стояла непорушно, тим страшнiше ставало, тим частiше билося серце. Треба було чути щось. Хоч щось, хоч шум потоку бодай, хоч гомiн хвилi живоi. І, не роздумуючи довго, скочила вниз з високоi скельки.

Скочила – i закам’янiла…

Прямо проти неi, в двох кроках, хоч i на другiм боцi потоку, стояв легiнь. Стояв в хижiй позi, очi блискали неспокiйно, рука схопилася за пiстоль.

Але се тяглося лиш одну хвильку. Побачивши перед собою жiнку, легiнь заспокоiвся i навiть набрав молодечоi постави – от як завше легiнь перед дiвков.

Маруся не так скоро вийшла зi свого оторопiння й переляку i довший час не могла вимовити нi слова. Мовчав i легiнь, усмiхаючися.

Першим рухом Марусi, коли вона прийшла до себе, було – тiкати.

Але куди?

Глянула в один бiк, в другий – виходу не було. Стрiмко стояло голе камiння, потiк розлився широко, одна лиш була дорога – власне, попри того легiня.

І, мабуть, ця безпомiчнiсть надто вже яскраво вiдбилася на лицi Марусi, бо легiнь, все так само не рухаючися з мiсця, усмiхаючися, сказав:

– Не бiй си, молодичко, не бiй си – нiчо тi си не стане.

Голос був приемний, ласкавий, його звуки заспокоювали. Аби сказати щось, Маруся спитала:

– А вiдки ти знаеш, що я молодиця?

– Та вже так… – вiдповiв легiнь i розсмiявся. Смiх був густий, горловий, i в нiм чулися заразливi нотки.

Страх Марусi поволi минав, i вона з цiкавiстю почала приглядатися молодцевi.

Та й справдi це був молодець! Рослий, стрункий, крiпкий i на руку, i на ногу. Викохався в цiм цiлющiм гiрськiм повiтрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко i свобiдно стояв на каменi, мов урiсши в нього червоними своiми постолами.

Уберя на нiм була незвичайно багата – такоi Маруся не бачила i в найдужчих газдiв. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камiнчиками по ньому, з позлiтками; широкий у пiвстану ремiнь, весь орнаментований, бляхою мосяжною цiткованою побитий, прикрасився зверху ретезьком, зчепленим напередi незвичайно красною турецькоi роботи чепрагою, емальованою i, здаеться, ще й з дорогими камiнчиками. За ременем стирчала пара пiстолiв, а з-за плечей визирав крiс.

Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачiчена готурами й павичами, дармовиси й китицi бовталися по боках. Через плече висiла красна тобiвка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтованi рiзьбленi порошницi. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий топiрчик, котрим легiнь грався, поблискуючи на сонцi, – це було щось дiйсно надзвичайно красне в цих вiдлюдних дебрях i пущах.

Мимоволi задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мрiях мiсячноi ночi, але щось подiбне.

Задивилася Маруся – i усмiхнулася. А легiнь помiтив цей усмiх жiночий, однаковий в усiх станах i класах, помiтив i знав уже, як поводитися.

– Хто ти такий, легiню? – питала Маруся.

– Я? Газдiвський син.

– А що ж ти тут робиш?

– Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дедя казали, добра деревина на хати.

– Ну що ж – знайшов?

– Не знайшов-сми смереки, лиш одну гаджучку молоденьку, – i легiнь розсмiявся. – Та шош не знаю – ци i[24 - Їi.] рубати, ци так узети.

Маруся не зрозумiла.

– Як прийшов по дерево, то рубай.

– Ой, шкода би була… А ти звiдкив, молодичко файна?

– А ти мене хiба не знаеш?

– Нi, не знаю.

– Я ж попадя ваша, iмость.

– А-а!.. Я не знаю, бо я з енчоi парафii.

Розмова урвалася на хвильку. Маруся вже зовсiм перестала боятися, навпаки – iй приемно було стояти та розмовляти з цим незнайомим красним легiнем. Бо легiнь таки й направду був дуже красний: сутi рум’янцi грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рiвнi зуби з-пiд вуса; набiк кинена крисанiчка вiдрiзувала косу тiнь на однiй сторонi обличчя, тодi як друга була розбарвлена сонцем. Очi грали i солодко щулилися.

Чомусь зiтхнула Маруся i сказала, що хоче йти додому. Легiнь питався, чому так борзо. Вiдповiла – так.

– Ну то давай руку, молодичко, я тi поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такiм шпиткiм.

– Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.

– Усюда, – i показував стежечку коло себе.

Маруся скочила, але не цiлком зручно. Дужою рукою пiдхопив ii легiнь.

– А видиш? Так мож упасти.

Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще нiколи не скакала з каменя на камiнь.

Вийшли на якусь полянку. Крiзь смерiччя показав легiнь Марусi церковну баню. Жаль було розставатися.

– А зведи мене вже й на царинку.

– Ой, не можу! Бо дедя ме сварити, шо сми не врубав нiчо.

– Щось не виглядаеш ти так убраний, як до роботи. Борше як на весiлля налагодився.

– То про всечiну. Гадаю – може, дiвку йку файну зустрiчу, а ци молодицю, – i легiнь смiявся, блискаючи зубами.

– То ти так любиш дiвки та молодицi?

– Не лиш я iх, а й вони мене.

– А яких ти бiльше любиш – чорнявих чи бiлявих?

– Таких, ек ти.

Маруся розреготалася i грозила пальчиком.

– О! Таких, як я, не вiльно любити, бо за таких пiп у церквi виклинае.

– Та най собi виклинае, менi шо до того? Єк тот повiдат: «Вже набив си вiн мене шо набив, та вже ж i я го си набештав». – «А вiн чув?» – «Та де!..» – Отак i менi з того уклетя. Най собi вiн свою роботу мае, а я свою.

– Як я бачу, ти дуже ласий до жiнок, – задумчиво сказала Маруся.

Легiнь нiчого не вiдповiв. Пiдкидав топiрчик високо вверх i ловив. Дармовиси телiпалися, скрипiв ремiнь.

– Прощай… – тихо сказала Маруся. На неi найшла хвилька перелетноi якоiсь безпричинноi задуми.

– Майте си гаразд.

Маруся ступила крок i зупинилася. Хотiлося iще що-небудь сказати легiневi.

– Видиш, ми скiльки проговорили…

– Та дай, Боже, наперед бирше.

– Наперед? Не знаю… Не знаю, чи побачимося ми ще…

– Та й чому би нi?

– Не знаю… А ти би хтiв?

В цю хвилю сталося щось несподiване.

Легiнь зiгнувся, витягнув вперед шию, очi напружилися. Хвилю стояв вiн такий нагонений, мов туго натягнений лук; вiдтак рвонув крисаню крiпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусi i в два скоки щез мiж смереками.

Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися i стояла без руху.

Але доокола було так тихо, так ясно, свiтло, так дружелюбно мовчав лiс, так привiтно поблискувала бляха на церковнiм куполi, що не могло бути мiсця страховi, i Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволi зiходити стежечкою вниз.

Дорiжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лентою, а була витоптана слiдами: сотнi нiг ступали в одно мiсце, i там вибивався великий слiд. Але тi слiди були рахованi на замашистий гуцульський крок, i Марусi незручно було попадати своiми маленькими нiжками в тi ями.

Йшла й дивилася на церковку, щулячися вiд сонця. На пiвдорозi зустрiвся iй пушкар з Жебйого – Гордiюк. Пишно вбраний, в крисанi з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, вiн iшов, як цар, гордо несучи голову.

Побачивши iмость, вiн навiть не вступився дуже з дороги, лиш пiдняв трохи крисаню i уклонився злегка. Маруся теж не з надзвичайною ввiчливiстю вiдповiла на уклiн, – не любила цього пушкаря.

Взагалi, здаеться, мало хто його любив. Повiдали, що був в опришках колись, але, пiймавшися, обiцяв за ласку свободи перейти на службу полiцiйну i виловити всiх своiх бувших товаришiв. Суд прийняв ту оферту, i от таким чином Гордiюк став отаманом пушкарiв, а разом iз тим i царем своеi околицi.

Направду: часи були неспокiйнi, опришкiвство росло й ширилося. Нiхто не мiг поручитися, що, лiгши спати поренним[25 - Порядним.] газдов, не встане опришком; нiхто не мiг поручитися, що завтра або й сьогоднi уночi не прийдуть до тебе пушкарi, не скажуть, що ти опришок, не зв’яжуть, не кинуть у катуш. Поки збереться суд, поки розглянуть справу. А розглядаючи, можуть присудити на муки «для прискореня справи» або засадити в темну яму «для вилiченя вiд упертостi». І щастя твое, коли ти, хоч i з ущербком для здоров’я, а вирвешся з пут: то був ще лiпший кiнець; в iншiм разi можеш i повиснути, нiхто тобi того не вiзьме за зле.

Не дивно, що таке владичество над душами людей робило пушкарiв самодержавними деспотами гiр. Гинули, правда, часом вiд якихось таемних куль, що не знати звiдки вилiтали нараз з-за смерек, але все ж при певного рода обережностi можна було проносити свое пушкарське достоiнство таки досить довгий час.

От таким пушкарем був i Гордiюк. Коли до тих усiх прерогатив первобутноi властi додати ще брутальнiсть необмеженоi можливостi задоволити кожне свое бажання, упоення тою своею високiстю i могутнiстю, свiдоме вiдчування своеi богорiвностi, недотичностi, – ми будемо мати Гордiюка.

З ним нiхто не вiдважувався говорити, бо нiколи не можна було бути певним, що пiд кiнець розмови не вийде якого непорозумiння. Щодо гуцулiв, то Гордiюк розумiв лиш одну форму вiдносин: низький уклiн, пiдлесливу ухмiлку i виконання всiх, найдурнiших навiть, велiнь. Все, що виходило за тi межi, найменший опiр приводив його до шалу, очi наливалися кров’ю, i тодi вiн був страшний.

Маруся прийшла додому задумчива й мовчазна. З’iла щось там трошки без охоти, а потiм вийшла на ганок i довго сидiла сама. Слухала, як завмирае життя на селi.

Сонце вже впало за гори. М’яке, всюди рiвне, без початку i кiнця свiтло благосно постелилося на всiм, не положивши тiней. Он молодиця на Черемошi допирае бiлизну, часто й сильно б’е праником, а з-пiд нього розлiтаються бризки, мов дощ дорогоцiнного камiння. Двi дiвчини сперлися на заворiтницю, шепочуться, а потiм враз дзвiнко, розкотисто регочуть, вiдкидаючися тулубами. Чиiсь конi перебрiдають на той бiк рiки, а маленький хлопчик хоче iх завернути, та приступити боiться: узяв прут, вимахуе ним, а конi йдуть, попустивши голови, i не звертають уваги. Далеко, на Бережницi, торкотить млин, i в тишi передвечiрнiй широко розноситься його ритмiчне тарарахкання.

Тихо-тихо, нечутними кроками наближаеться вечiр. Товар’е заруло десь далеко на дорозi, уiдають котюги. Повагом, в царственнiй величi пiдiймаеться мiсяць з-за Синиць, i невiдомо звiдки ледве-ледве доноситься трембiтання… Високо-високо пiдiймаеться вiльним польотом рiдна гiрська мелодiя, переплететься з зiтханнями сонних уже вершин i, вiдбившися вiд далеких, ледве позначених контурами хребтiв, вернеться назад, блакитна, прозрочиста, вся пронизана тими високими променями, що бiжать iще десь там, в недоступнiй вишинi, i освiтлюють, мабуть, дашок на найвищiй стаi в Чорногорi… І жура якась ущемить серце кожного, хто чуе цi невидимi звуки. Стане, тихо зiтхне…

– Умер хтось… – тихо сказала бабця. Вона давно вже стоiть тут тихесенько.

Маруся не обернулася. Не хотiлося нищити очаровання. Синiли недавно ще золотi верхи, мiсяць пiдiймався, i глибшими ставали долини, наповняючися синюватими туманами.

– Йдiм вечеряти, голубко…

Зiтхнувши, встала Маруся. Ще б сидiла, ще б любувалася, ще б пiсню вечора слухала – але що ж… не вiльно: чоловiк буде сердитися. Вiн любить, щоб усе було в порядку.

І цього вечора не слухала вже Маруся нi розпитувань бабцi, нi Гафiйчиних оповiдань та пiсень. Сказала, що хоче спати, i рано лягла. Але не спала. Неяснi мислi, неяснi бажання, мов ембрiони будучих iстот, ворушилися в грудях, серце билося тоскливо, i хотiлося чомусь плакати.




VIII


З того дня щось змiнилося в життю Марусi.

Насамперед нарештi вона могла сказати бабцi, що нiби… нiби чуе щось пiд серцем. Радостi бабцi не можна словами сказати. І без того вона ходила за Марусею, як за дитинкою маленькою, а тепер i поготiв: з очей вичитувала кожне бажання, берегла вiд найменшого роздратовання, вiд найменших турбот. А з сином мала довшу конференцiю, звертаючи його увагу на скомплiкованiсть теперiшнiх його супружних обов’язкiв, на потребу подвiйноi обережностi i так далi. О. Василь червонiвся, блимав очима вiд нiяковостi i згоджувався на все.

А другим фактором, що внiс нове щось в життя Марусi, були згадки про красного легiня… А так, так!.. Стояв вiн невiдступно в уявi i манив. Інодi до того, що заволодiвав усiма помислами, кличучи, обiцяючи незвiдану ласку, непережитi солодкi муки – i як земля, довго палена жорстоким сонцем, жадiбно чекае на краплю дощу, так ждала Маруся i думала… несвiдомо думала про дощ поцiлуiв i шептаних слiв, про болючо солодкi обiйми.

Мрiяла…

Вiн здавався iй пiвбогом таемним, рожденним морем одразу в усiм блиску i сяйвi. Пiд звуки його чарiвного рога танцюють гори й лiси; його кiнь золотогривий лiтае понад хмарами, пашить вогнем iз нiздрiв, побрязкуючи срiбними пiдкiвками; його зброя валить тисячi ворогiв, гонить в пустинi, а вiн сам, прекрасний, могутнiй, царствуе десь за високими горами, за глибокими синiми морями. І прилетить вiн на своiм бистрокрилiм конi, схопить, понесе понад борами непроглядними, рiками змiiстими на коврi-самольотi, примчить до палацу прозрочисто-мармурового i скаже: «Ти тут королевою!..»

Радiсно усмiхаючися, в дорогоцiннiм уборi, вiдбившися усiею постаттю в сотнях дзеркал, пiде вона оглядати свое царство. Над басейнами нахилиться, заглядаючи в срiблясту глибiнь, послухае дзвонення незчислимих водограiв, запашних цвiтникiв потопче радiсний килим, приголубить ласкавих звiрят заморських приручених i засне потiм, солодко втомлена, на пишнiм, усiянiм цвiтами ложi…

І настануть потiм днi солодкого щастя, полетять, помчаться безпереривним дзвенячим ланцюгом. Рано буде прокидатися пiд звуки невидимих флейт, лебедiв бiлих буде годувати на блакитнiм озерi, а увечерi – буде бал!..

Пишно, слiпучо освiтяться золотi палати, сотнi розкiшно вбраних вельмож, галантних кавалерiв, красивих дам будуть плестися в грацiознi, гармонiйнi вiнки менуета пiд нiжнi звуки невидимих оркестрiв. А пiд час прогулок освiтленими алеями молодi красавцi будуть шепотiти своiм дамам любовнi фантазii, поезii, мадригали…

А серед всiх тих сяйливих, блискучих товп – вона, цариця балу, йти буде зi своiм лицарем, зi своiм владикою. В сукнi, зiтканiй з повiтря й сонячних променiв, iз жемчуговою дiадемою в волоссю царственно буде шествувати серед загального поклонення i, ласкаво вiдклонюючися, сiяти бiлi рожi доокола. А з кутка, з-за густого лiсу пахучих пальм ревниво будуть стежити за кожним ii рухом гарячi закоханi очi молодого юнака: вiн ще в сьогоднiшню нiч закiнчить своi рахунки з життям через нещасне кохання…



Марусю тягло до потоку.

Приходила, сiдала на тiм самiм мiсцi, де була з легiнем, i шукала очима слiду. Он тут вiн сидiв, от придавлена травичка, листочок, що лежав на крисанi, а потiм упав на камiнь вiд молодечого повороту голови.

І перебирала в гадках усе, що тут говорилося, усмiхалася, пригадуючи собi оригiнальний який-небудь гуцульський вираз, i вдивлялася в зелену темноглибiнь лiсу – чи не роздвинеться завiса, чи не з’явиться легiнь, ще стрункiший, ще кращий, нiж перший раз.

І не було iй страшно, i соромно не було. Кого ж би мала соромитися? Нiхто не чуе дiвочих дум, нiхто не знае мрiй дiвочих.

Але його не було.

Хоч би знати, як вiн називаеться. Забула спитати. Вже зумiла би якось так хитромудро допитатися хоч би, скажiм, у баби Гафiйки. Почала б здалека. Наприклад, спитала би: а чиi то взагалi потоки? Хто iм газда? Властиво, чие то дерево, що росте поточчинами? А цей потiк до кого належить? Властиво, я хотiла сказати, до якоi громади? Ну, i так далi. Вже би вона потрафила. А тепер…

От уже третiй раз приходить сюди, на камiнь, а легiня немае. І втома якась душевна нападае на Марусю. Вертае до хати – все обридло, все таке нудне, скучне – очi би не дивилися.

В такi хвилi не знала, куди себе дiвати. Ішла на церковну царинку, пiд свою улюблену вербу – там не було спокою: двi баби, стоячи кожна на своiм подвiр’ю, лаялися скiльки було духу, i далеко розносилися iх мiцнi, на простори рахованi голоси.

– А бодай би тi так легко на свiкi жити! Суко! Бодай би тi викришило до дитини, до пня й до сухого листу!

– Пес би ригав на твоi слова, гадино ти з-пiд iлового корiня. А зiйди лиш суда – я тi висмикаю тотi косицi кошечi, шо легiнi по коршмах недовисмикали!

Марусi ставало нудно. Нудно вiд сеi милоi розривки гуцулок, нудно вiд тихого, недвижного повiтря. І навiть гори, теплими синiми хвилями купанi, обридали, уiдався шум Черемоша в уха, – i Маруся йшла до плебанii.

А тут iще гiрше. Все таке одноманiтне, все таке вiдоме-перевiдоме. От крiсла мiсцевоi продукцii. Солiднiсть роботи iх, без сумнiву, була понад всяку конкуренцiю: вже висидiло на них п’ять поколiнь i ще п’ятнадцять висидить. Але беручи з поглядiв естетичних, iх iще в третiм поколiнню треба було порубати на дрова.

От гуцульський тарiль рiзьблений, з писанками гуцульськими на нiм; тарiль красний, правда, i писанки ладнi, але бачити сей тарiль рано й вечiр, день в день, день в день – ставало невиносимим.

Он якась плутанина зi смерекових гiлочок, нiби рамця якi, чи що, але в тих рамцях немае нiчого, порожню стiну видко. От консолик iз векелеi, а на нiм фiгурка Божоi Матерi в яскраво-синiх шатах iз традицiйно-скорботним виразом обличчя. Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобiсiле!

– Скучно менi, бабцю!.. Скучно менi, – скаржилася свекрусi, единiй людинi, з котрою можна було поговорити.

Але бабця не розумiла. То старалася потiшити вже справдi, як дитину, солоденькою булочкою, сушеною грушкою, то вигадувала неiснуючу хворобу i заливала липовим цвiтом на нiч.

– Це все вiд вагiтностi у тебе, це все вiд того… Ти не бiйся, ти нiчого не бiйся – все йде дуже добре.

Рано, ще Маруся була в лiжку, прибiгла Оришка. Упала на колiна, зарила лице в ковдру коло нiг Марусиних i, нiчого не говорячи, почала плакати.

– Що з тобою? Чого плачеш? Розбила що-небудь?

Оришка не вiдповiдала i ще гiрше заходилася плачем.

– Та ти хоч скажи, в чiм рiч. Перестань плакати.

– А йк вiн мене призвiв, так би на тiм свiкi було би му легко, йк менi тепер! Та й шош я дедевi iскажу? Бiдна ж моя головочко нешiслива… Шо виволочит мнов дорогу на ше й гiрше ме карати.

– Та за вiщо, за вiщо?

– Бо я, ади… заверемiнiла… – i знов починала ревти.

Маруся сплескувала руками.

– Ти?! Та що ти говориш! Таже тобi, мабуть, ще й тринадцяти нема!

– А я знаю кiко?.. Вiн на тото не дивив си, лиш… Ой бiдочко ж моя кервава!..

Маруся стояла безрадна, не знаючи, що почати. Питала – хто. Показалося – син сусiди, також молодий хлопець, лiт п’ятнадцяти.

– Вiн казав: «Ти лиш ми iскажи – ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, – кае[26 - Каже.], – можу й так, i так». А я му кажу, що не хочу, бо дедю маю злобного – ме на менi шкiру до сiм раз iзтегати. А вiн тогди кае: «Вiзьми ти, – кае, – iми мотиля, йкого-будь, та вирви му голов, а витак з лилика крила, та очi з мишi та з кертини, а витак уломи вухо з голки та з обiрничка денце вiзьми, а витак троха згури та ладану крiшку та й усе тото змiшей, та найди тогидний ворiх, шо то зиму перележiв, та не зiйшов, бо му чiрвак середину виiв, та й тото усе поклади у вотой у ворiх. А iк меш класти, примовей: «Так надi мнов аби Пилипко пролiтав, iк цес мотиль усi дороги пролiтав. Та й аби я так не могла вiд Пилипка закежiти, iк перехiнна дорога та й не може си з морем споiти. Та й аби так Пилипко не мав менi путерi[27 - Сили.] дитину зробити, iк цес ворiх не мае сили навеснi сходити, а я би тогди ви’него дитину мала, йк цес мотиль ме лiтати, цес лилик ме цего мотиля ловити, а миш цими очима видiти, а кертина з тов мишов си бити, а згура у цiй шкаралущi горiти, а дiвка цев голков шити та й цим обiрником ремiне прикрашети. Та й Пилипко аби надi мнов тогди силу взев та й менi дитину iзробив, ек си зо мнов iзвiнчее, а доки си не звiнчее, то аби ми так нiчо не зробив, iк я цес гудз зав’езала, а вiн самий си не розпустив, так аби менi дитину не зробив».

Оришка оповiдала з запалом, горда з такоi ученостi свого Пилипка, i забувши навiть, що це про саму ii йде рiч. Але потiм нараз згадувала i, заревiвши, знов утикала лице в ковдру.

– І ти все тото робила?

– Ае! Та сми робила усе, iк вiн казав, та, ади, ношу цес горiх, запав би си, й дотепер, на голiм кiлi. – І Оришка пiдiймала сорочку, показуючи на тонкiй бронзовiй фiгурцi шнурочок коло бедер.

– Фе… що ти робиш, Оришко?.. Встид.

– Аби-сте видiли…

Але чим допомогти справi, Маруся так-таки й не знала. Сказала о. Василевi; гадала, що вiн, як пастир духовний, прийме цю вiсть близько до серця, але, на превелике свое здивовання, почула рiвнодушну вiдповiдь:

– Ну, та й що? Ну, та й що?.. Що ж я тому винен? Що ж я тут можу порадити? Я нiчого тут не пораджу. Гадаеш, що вона одна? Та таких дванадцять-п’ятнадцять на рiк отут, у однiй моiй парафii. Бо тi гуцули – то як дики. То такий зiпсований нарiд, що поняття переходить. Що я наговорюся iм, що си я набештаю, – а то все мов об стiну горохом, а то все нi до чого. Та вже не хочеться менi й губи отворити: дiдько вас бери, чи я маю за вас у смолi кипiти? Дав би Бог свою википiти.

Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.

А вночi Маруся лежала, розпалена думами, i… завидувала Оришцi.

«Вона взяла свою частину. Надiялася на якийсь там горiх – i свобiдно любила. Чому ж менi не дано навiть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той легiник чорноокий носить його на вiстрю своеi бартки? Чи не в каменi тiм великiм заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де мое хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?»




IX


Раз якось, коли думала Маруся про того легiня, прийшло iй у голову, що, певно, вiн мусить бути з яворiвськоi парафii. Яворiв межував верхами з Криворiвнею, той потiк бiг, власне, з яворiвського боку – це все наводило на думки.

Рiшила iхати до Яворова: там в недiлю мав бути храм. Властиво, мiж яворiвським i криворiвським парохами майже не було жадних вiдносин: нi о. Василь не iздив на храми до Яворова, нi, знов, яворiвський ксьондз не приiздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче iхати до Яворова, здивувався i навiть розсердився.

– Таже ти не знаеш там нiкого! Я сам з тамошнiм парохом знакомий от так, лише з реколекцiй та соборчикiв.

– Ну, то що? Я можу й зовсiм не йти до священика: побуду лиш у церквi та й назад.

– Та ти збожеволiла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.

– А коли образяться, то зайду.

– Нiкого не знаючи? І тебе нiхто не знае.

– Видко попа по халявах, як то кажуть. Зрештою, то менi зарахуеться за першу вiзиту.

О. Василь лиш руками розводив.

– Та що на тебе найшло? Чи об’iлася чого, чи як?

Маруся здвигала плечима. Якась упертiсть заволодiла нею i просто хотiлося поставити на своему.

– Хочу, та й бiльш нiчого. Хочу на храм подивитися.

– Та хiба ж у нас то вже й не храм? Або по сусiднiх парафiях, з котрими жиемо?

Маруся навiть не вiдповiдала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара iмость прийде на помiч.

Так i сталося: бабця уже говорила ласкаво синовi:

– Та поiдь уже, поiдь з нею. Що тобi? Подивися, яке ж воно молоденьке. Їй же розiрватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.

О. Василь висував останнiй аргумент:

– А служба Божа? Таже i у мене недiля якась, не можу ж я кинути своi обов’язки та iхати свiтами для жiнчиних примх.

– А ти згодом трохи приiдеш. Ми поiдемо наперед, побудемо в церквi – служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радостi. А тут все сама та сама.

– А що ж я iй – паничiв зi Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?

– Та й то би не завадило. Правда, Марусе? – жартувала стара iмость.

О. Василь уже починав бурчати собi пiд нiс. Це було знаком, що подаеться.

– Люди живуть ще й гiрше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати Боговi треба. Парохiя не зла, iсти-пити е що i в чiм сходити – якого ж iй ще, за перепрошенням, дiдька треба?

Але врештi збиралося й iхалося. Маруся скакала з радостi, викликаючи остереження староi iмостi. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було мiж чужi люди неабияк показатися.

А в недiлю з самого рання у Марусi був якийсь святочний настрiй, котрий iще вдесятеро побiльшився, як сiли нарештi на вiзок i поiхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося iй на очi: хмарцi, рельефовi гiлок на ясно-голубiм небi, пишним картинам гiрського життя.

Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весiнньому яскраво-зелене. Навiть небо набиралося зеленавих тонiв – мов уся земля окуталася надiею. А на тлi цього зеленого моря, мрiйних контурiв далеких верхiв, мов рухливi чiчки барвистi, посiялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в травi плаiчок – ним тягнеться безпереривна лента постатей. Ярко свiтяться черленi, перетканi сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскравi, переблискують на сонцi стародавнiми прикрасами на головах дiвчата, легiники топiрцями, а поважнi газди сардаками пишними. Щось чарiвне, до поеми фантастичноi подiбне, – i Маруся переповнялася почуттям безграничноi радостi.

От i Яворiв. От i церков яворiвська. Доокола повно народу. День був чудовий, i всi понадiвали найлiпше свое лудiне. Молодицi, слiпучо блищучи на сонцi бiлими рукавами сорочок, щохвилi пiд’iздили скорим кроком на конях; легко, грацiозно, вигинаючися станом, здоровкалися зi знайомими, i кожний рух дихав природною красою й радiстю життя.

Жартами, дзвiнким смiхом перенизуючи кожне слово, вiталися.

– Єк днювали, Адно?

– Гаразд, шо ви май?

– Ци дужi, Мику’?

І не можуть, щоб не зачепити сусiдки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:

– А ек кажете, кумко, – ци в добрiм перебутку цес день си опровадит?

Це натяк на сварливий характер Василини, про неi-бо кажуть, що вона нi одного дня не може пробути без лайки. І Василина розумiе, в чий це город камiнчик, але що мае дуже добру вправу, то вiдповiдае iдучо, влучно, б’е в саму болячку.

– Сокотiт лiпше своi вушi, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.

Молодицi троха не в сих, iдуть уже на мир:

– Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнiв заходите?

– Я си нiкому не зурiчую, най i мене не чiпают.

– А йдiм, кумо, най си преч каже з таков за?ходити. Ади, у неi зуби на продаж.

– А ви не молитися до церкви приходите, а грiх на грiх закегати. З вами нема доброi бесiди анi раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке нi до чого не здале. Ади, йкi пересмiшницi ми си повдавали!

Молодицi тiкали в товпу, не радi, що зачепили таку зубату.

Поважнi газди вели поважнi бесiди. Де-не-де по купках переговорювалася найновiша подiя тижня: люба?с забив на смерть чоловiка своеi любаски. Один з очевидцiв оповiдав подробицi:

– Я йду, а так вже темнiчко си iзробило, а вна, сука, вибiгла, кричит: «Ой, ретуйте!.. Ой бiдочко!.. Ой душiчко ж ма нешiслива!..» Зо?здрiла мене та д’менi: «І Танасiечку, i сусiдо ж мiй любий, не дайте ж ми пропасти…» А я вже таки скiмував-сми, у чiм рiч, та лиш си питаю: «А хто?..» – «Та Онуфрiй, – кае, – мого чоловiка, – кае, – забив…» Ага, суко, кажу, дограла си?

Газди злобнi. Попадися iм тепер ота Параска – побили би камiнням. Дивна ненависть двох полiв…

– Іду я д’хатi, а вiн лежит на порозi, та вже й крови з него полили: «Декувать тi, – каже, – Парасочко», – лиш уповiв. А вна, сука, дрiжит, от iк лист дрiжит. «А я ж тому винна?» – вповiдат. А вiн вже нiчо й не каже, лиш харчит…

Сонце ярко свiтило. По горах повзли тiнi хмар, i здавалося тодi, що, замiсть одноi гори, стоiть двi: одна темнiша, друга в свiтлi.

Стара маленька церковця могла вмiстити дуже мало народу i була набита по береги, хоч дев’ять десятих парафiян стояли надворi. Впрочiм не кожний i пхався досередини, хiба вже як вiдбувалося там щось занадто урочисте, – тодi тислися, завiшуючи в притворi на колiчках крисанi й топiрцi; хто не пiшов досередини – клякав на одно колiно, на царинцi, не перериваючи розмови з сусiдою.

Хоч i стала Маруся в церквi на упривiлейованiм мiсцi, але за кiлька хвиль вже почула, що не годна стояти: нiчим було дихати. Вся мокра вiд поту, ставала на пальцi, щоб хоч одним оком побачити кавальчик синього неба, але, окрiм чорних, сивих, довговолосих голiв, нiчого не бачила.

Маруся вийшла на цминтар. Дорiжка зигзагувато вилася помiж могилками; сидiли жебраки й спiвали на всi гласи, що хто хотiв i умiв, перетворюючи слова апостольських молитв у якесь iдолопоклонське чревовiщання. Кожний з калiк старався виставити свою бiду якнайефектовнiше: один висовував на дорогу обрубок ноги, змазавши його насамперед маслом, аби блищало на сонцi й рiзало око; другий вiдкидав з чола волосся й задирав голову догори, аби усi бачили його непiдроблену слiпоту; третiй, не маючи можливостi похвалитися хоч яким-будь калiцтвом, бодай натягав на себе надзвичайнi лахмани й виставляв уперед загорiлi мохнатi груди, що на них можна би й залiзо кувати, а на грудях тих телiпався в усi боки величезний металевий хрест, котрий краще було би поставити й на церковну баню.

І кожний з жебракiв хотiв звернути увагу лиш на себе; милостиня, подана сусiдовi, здавалася видертою з власних рук, i тому щохвилi серед цього повзаючого й стогнучого населення пiдiймалися лютi суперечки.

– А проклетиця, котюго! Коли я вже Бога си домолю, аби направду тi очi з лоба виперло, аби-с не дурила людей преославних!

– Та змовчи хуч коло церкви, сучко ти годована. Нагулив си тi окоман i спереду, i ззаду.

А в крайнiм кутку сталася цiла драма. Зайшла з того, що жебрачка зачала дорiкати своему сусiдовi багатством:

– Та встид би-с мав на прошечу дорогу сiдати. Таж-ес газда, маржину мiшееш, а в бiнноi удови з рота видираеш.

Калiка вважав, що того вже забагато, схопив камiнь i торкнув ним бабу в лоб. Баба скричала скiльки було гласу, ухопилася за голову – з-пiд пальцiв капала кров. Ранка була невеличка, але наслiдки могла дати великi, i баба це зрозумiла.

Верещачи кiлько далося, сама непомiтними рухами розмазувала кров собi по лицi i роздирала ранку бiльше. Потiм, мовби в нестямi, хапалася закривавленими руками за сорочку, покриваючи ii плямами, нахилялася й капала кров’ю з чола доокола себе – словом, грала варiацii на задану тему, весь час не перестаючи голосити й причитувати.

Калiка вважав за лiпше благородно вiддалитися. Чуючи крики, почав збиратися коло баби нарiд.

– Хто ж то так бабу покервавив?

– Та, ади, ростiцький тот калiка.

– А за вiщо?

– Грошi баба хтiла украсти. Упали з пазухи, а вна…

– Та брешете, вибачейте, не до вашого гонiру кажучи, бо сми ту була та й видiла.

– Та я шо? Люде повiстували.

– То прошек тот так си вимов’ее.

– Ади, вни так сиде, а вна баба бiнна, незарiбна, а вiн, рахувати, газда.

– Газда?

– Ае! Четверо товару держит.

– Та й попiд церкови си хилее?

– То вже раз погана душа!

– А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Лiпше би маржини сокотив. А вiн тогди чим-таки вхопив камiнь, тим-таки морснув бабу по головi.

А баба тим часом робила не злий iнтерес: вставляючи в слова подяки реплiки про свое гiрке нещастя, швидкими рухами збирала монету:

– Простибiг, простибiг, газди моi… Аж ми си у головi вакомашило… За ваше здоров’е, за господарське старане… На бiнну бабу й здохлек гавкне i усека пеня зачепит та й си збиткуе… Христос вам напередi, Христос вам назадi, аби-сте дiждали… Та так ми в грудех iздусило, шо гляба й вiдiтхнути… Ой бiдочко ж ма кервава.

А у калiки геть цiлком попсувалися влови. Звiстка про його злочин обiйшла пару разiв доокола церкви, що, мабуть, о тiм вже й попи у вiвтарi знали. І де тiльки не показувався калiка, всюда зараз пiдiймалося:

– Цес бабу вбив?

– Ае, ае! Тот самий.

– Ой дiду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над тобов нинi бучки си крутють.

– газдочки моi любi, та й солоденькi, та й файнi… Я нiчо… Бо тiй бабi на дiдька би вже переходити… Аби йкий був терпець, то мусить си врвати. Та в’онно та в’онно… а я вже не кемую, ек у мене й тот камiнь у руцi си знайшов…

Але, очевидно, це нiкого не переконувало, i калiка, бачачи цiлковите зiпсуття iнтересiв, надумав направити наслiдки свого войовничого запалу i поповз перепрошуватися до баби. Штурхав ii голим лiктем у бiк.

– Та-бо той, Вась… Та ну…

Але баба знов занадто яскраво бачила всi незчислимi вигоди свого положення i миритися в жаден спосiб не хтiла.

– А йди ти вiд мене, аби те й очi моi не видiли й вуха не чули, ек ти мене навiки здоров’я збавив. Ади, люде добрi, шо нема менi ек i рани вiдоткнути, – ек бих видомокла, тут би мене й смерть моя посiла. Ой-ой-ой, побило мене трьома нещестями!..

Жебрак совався коло неi, заповзав то з одного боку, то з другого, шепотом обiцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що лiпше синиця в руки, як журавель в небi, i не пiддавалася. Стративши цiлковито надiю, калiка махнув рукою.

– Рустиме тепер цiлу ннину…

А доокола стояли газди, пiдсмiюючися, дивилися на ту iдилiю i жартували:

– Ци бисте, дiду, не казали: та вибачей, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.

– Та змилуйте си надi мнов, Божi суди, та й ви, люде добрi! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нiчо в свiкi.

– Е, нiчо! – вмiшувалася якась енергiйна повновида молодиця в бiлiм кожушку; мабуть, з другого села. – Добре ми нiчо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого дiда вергли. Пху, кат би вже далi брав таких прошекiв, шо си б’ют.

– Та й що ти таки си роззiпала[28 - Розкричалася.] на мене, молодичко, Бог би те вкрив? Та сми й не бив ю анi раз, лиш морснув отак-о!

– А камiнь на йку маму в пазуху сте сховали? Ше й другого кого бити?

Калiка спiшно пiдв’язував своi милицi й тiкав. Очевидно, сьогоднiшнiй храм му си не вдав.

Маруся пройшлася кiлька разiв цминтарем, обiйшла церков. Знайомi гуцулки з Криворiвнi радiсно вiтали свою iмостечку, цiлували руку, говорили звичайнi слова – що от, мовляв, файна днина, що пiд добре верем’е i храм добрий, а пiд годину, то би си не вхрамував. Одна молодичка, жартуючи, запитала:

– А кого, iмостечку, вигледаете? Може, йкого легiника файного?

Жарт був звичайний, гуцульський, але вiд нього чомусь зашарiлася Маруся, як макiв цвiт.

Ка?зань вiдбулася перед церквов. Дек скочив поза плiт, укев штири гаджучки та й вбив посеред царинки. З того замаеня говорилася проповiдь. Гуцули потисли туда i збилися такою лавою, що нею хиляло, як хвилею на морi. Мало хто зрозумiв, о що там ходило поповi, але хто був ближче – скорботно зiтхав, пiдiймав очi догори; хто стояв май далi, бесiдував собi потихеньку з сусiдою о маржинi, а одна жiнка положила собi кожух пiд голову i заснула, сказавши збудити себе, як казань си скiнчить. Двi баби плакало зi зрушення; впрочiм, на кожнiм казаню плачуть двi бабi.

А потiм був обхiд доокола церкви. Сяло полуплене золото церковних святостей на сонцi. Дяки галасали, стараючися перекричати один одного, бо то гонiр бирший – май-май високо, понад усi деки голосом повести; а при тiм виверчували, завивали мотив, роблячи його подiбним до гуцульськоi вберi, де все кручене, верчене, здоблене. Любить гуцул «дрiмнее завитечко» – така вже його вдача. Як сипле що або вирiзуе, – кладе туди сто орнаментiв, сто мотивiв, сто барв. Так же й убираеться, так же й спiвае, таку ж i психiку мае покручену, незгадану, многогранну: вибачае такi речi, яких нiхто би не вибачив – i нараз образиться через дурницю, через дрiбницю – i хапаеться за топiр.

Іде до вiйська, блукае геть свiтами, ца?рами, а вернув д’хатi, знов убрав свiй сардак, постоли взув, i нi по чiм ви не пiзнаете, що вiн у Вiднi пуцував[29 - Чистив.] конi капiтановi, у Пештi маширував, шукав любовних приключок в «златей Прадзе». Сiв собi на грунтi оседком i сидить сам-самiський, i все життя, i все, що в нiм, сам собi творить. Лиш те своiм узивае, що вiдвоював у природи, у звiра та ще нiби у Бога випросив. Анi потреби сусiдства, анi користi групи, анi сили еднання вiн не розумiе – вiн iндивiдуалiст.

А iсторiя летить невпинним маховим колесом, насуваеться молот культури – i недовго хiба проносити гуцуловi його своерiднiсть.




X


Нарештi служба скiнчилася. Нарештi!

Похриплi дяки ходили, роззявивши роти, а коли говорили, то мов повiшельники, яким пощастило зiрватися з шибеницi. Тричi скупанi у власнiм сосi, попи були голоднi, як… впрочiм, обiйдеться без порiвнання. Ближнi гуцули забирали д’хатам своiх кревних, знайомих, гостей з других сiл, але бiльшiсть, маючи зi собою все потрiбне для храмування – як гусленку, бриндзю, масло, мед, рiзнi-рiзнiськi кулешiнники, бурешiнники, голубцi, а також обов’язкову прикрасу святого храму – добру посудину з горiвков, – ця бiльшiсть розсипалася знов-таки по цминтариську, i там, серед зелених могилок, пiд захистом хрестiв та смерiчок, iшов правдивий гуцульський храм.

Гуцульське кладовище i в звичайнi часи нiколи не бувае смутне, бо гуцул до смертi вiдноситься цiлком фiлософiчно i не боiться анi ii самоi, анi ii царства. Не раз можна бачити на цминтарi натерховану кобилу, що мирно пасеться мiж могилками, з’iдаючи траву, порослу, може, з частин тiла попереднiх газд ii предкiв, а сам теперiшнiй кобилин владика, трудний ходом, спить собi, положивши голову на чиюсь могилку. Часом забiжить сюди й закохана пара, вишукае собi захист, i тодi в царствi смертi совершаеться таiнство зародження нового життя. Словом, гуцульське кладовище – це зовсiм не хитар юдолi плачу i скорбот, а просто собi кавалок землi, який обов’язково треба було вiдрiзати для одноi конечноi потреби життя.

А вже тепер, пiд час храму, то цминтарисько веселилося, грало життям, смiялося. Та де там смiялося! Таки попросту реготало, за боки узявшися. Самим мерцям, певне, весело було лежати та землю держати, а не один, може, був такий жвавий, що й сам би вискочив та дзенькнув чарчиною-другою. Але шкода заходу.

І ллються речi гучнi та веселi, сиплеться град гуцульських жартiв, iнодi неотесаних, вузлуватих, але завше влучних, що попадають просто в око, а головне – природних. Те, що в устах iншого здавало би ся безсоромнiстю, в устах гуцула або гуцулки, на тлi цих могутнiх верхiв, пiд небом синiм безконечним, пiд немовчний гомiн Черемоша, здаеться природною частиною безконечно рiзнородного життя.

А в плебанii собi йшов храм. Так, як завше.

Перемученi попи накидалися на iду i не мали часу говорити; господиня звивалася, як вужiвка, стараючися, аби все було якнайлiпше, аби любi гостi не взяли потiм на зуб. Властиво кажучи, всi тi старання були цiлком даремнi, бо однаково, роз’iхавшися з празника, попадi будуть судити й пересуджувати кожну дрiбницю: i сос був пересолений чи недосолений, i сукня була комiчна, i дань було мало.

Але тут – усмiхи, похвали надмiру, i тьма-тьменна повiтовоi гречностi. Попiвни пiджимають губки i не хотять iсти, кавалери кiбiцують i до поту стараються якнайдосконалiше наслiдувати шляхоцькi манiри, а iнодi, мов каменюкою в лоб, садять якимось dowcipem[30 - Жартом (пол.).].

Серед гостей старшоi генерацii йдуть поважнi розмови на сучаснi теми, про останнi новинки, а втiм, очевидно, найбiльше про послiднi виступи нового молодого отамана опришкiв Марусяка.

Звiдки вiн узявся, цей метеор на галицькiм небозводi, – нiхто якось докладно не знав, але про його безумно смiлi i в такiй же степенi щасливi напади вже ходили цiлi легенди. Ще так недавно появився вiн в ролi отамана опришкiвськоi ровти, але встиг уже здобути собi славу найпершого ватажка.

Появлявся цiлковито несподiвано серед переповненого народом ринку, починав пекельну стрiлянину i наводив панiку на всiх; грабував, палив, забирав здобич – i щезав одразу, мов у воду падав, для того, щоби вирнути десь на другiм боцi гiр i, зiрвавши голову якомусь бiреву угорському, знова щезнути безслiдно. Всi мандатори з нiг збивалися, ганяючися за ним грунями; от-от, здавалося, тримають вже в руках, а вiн виховзне, мов в’юн, i пiд носом властей позволяе собi такi авантюри, що панове мандатори волосся на собi рвуть.

Тi, кому довелося його бачити, оповiдали, що Марусяк був просто красавець, отже, не дивно, що мав успiх серед представниць прекрасного полу, i дуже можливо, що всi його отi незрозумiлi появляння та щезання залежали в певнiй своiй частi вiд тих успiхiв. От навiть тут, на яворiвськiм храму, коли зайшла рiч про Марусяка, молодi попадi почали шушукатися мiж собою, i якби хто з попiв довiдався про змiст отих сповiдей, було би, може, не однiй попадi кепсько.

Господар казав, що вони тут, в Яворовi, опришкiв не бояться.

– Чому так, отче добродiю?

– Бо у нас випадок тут був такий, що з того часу не хотять опришки сюди приходити.

– Який випадок? Коли? Де?

– Коли – сего вже не можу вам сказати докладно, але був. Раз прийшло до нас сюди на Яворiв на толоки дванадцять опришкiв. Посiдали, витягли бербеницю горiвки, ладяться пити – а заiдати нема чим. Дивляться – iде один наш-таки, яворiвський, газда. «Мой! Сда йди!» Той пiдiйшов нi живий нi мертвий – боiться. Та й хто би не злякався – дванадцятеро хлопiв, як дубiв.

Велять йому опришки, тому газдi, принести харчiв на дванадцять душ… «Але дивись, кажуть, не дуже хавки розтвирай, бо може бути бiда. Неси мовчучи – спокiйнiше на тебе буде».

Пiшов той хлоп за харчами. Що було лиш у хатi, – все позабирав. Принiс, почали опришки пити-гуляти, баювати. І самi п’ють, i хлоповi дають, але вiн все вiдмовляеться, не хоче. Ну, не хоче, то й не хоче – як собi хоче. Будемо пити самi.

Та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та допилися до того, що де хто був, там упав, там i спав. Порозкидалися по толоцi, гей колоде.

Бачить хлоп, що твердо вснули опришки, взяли його думки. Бо вiн видiв, як легiнi пересипали золото в бордюгах, а потiм, кладучися спати, положив кождий собi свiй бордюг пiд голови.

Взяла заздрiсть хлопа на тотi грошi, i рiшився вiн на велике дiло: ухопив сокиру й повiдрубував усiм опришкам голови. Так-таки усiм дванадцятьом. Потiм забрав усi дванадцять бордюгiв, поховав мiж камiння, а сам пiшов до мандатора i замельдував, що от я, такий-то й такий-то, замордував на яворiвських толоках дванадцять опришкiв – прошу менi за тото нагороду. Та ще й нагороду дiстав, не гадайте собi – от який був митець.

От з того часу оминають нас опришки, бо тут, у Яворовi, нещасливе мiсце для них. Всюда б’ють, всюда розбивають, а сюда бояться йти.

Але не встиг егомость закiнчити фрази, як сталося щось цiлком несподiване. Надворi почувся шум, гвавт, якiсь крики, потiм розiтнувся вистрiл. До покою влетiла якась дiвка, кричачи: «Опришки!.. Опришки!.. Чорнi хлопцi!», а вслiд за нею, нагинаючися в низеньких дверях, один за одним, один за одним почали входити високi, рослi молодцi. Стали пiд стiнами, мов дуби, i чекали.

В першу хвилю всi гостi окам’янiли. Вiдтак женщини почали плакати, мужчини стовпилися, мов гуси, i зi страху не знали, що почати. В хатi, i без того не дуже просторiй, стало зовсiм тiсно. Опришки стояли мовчки, очевидно, чогось чи на когось чекали.

Ждати довелося недовго. За якусь хвильку до хати смiло, свобiдно увiйшов… той легiнь, о котрiм днi i ночi марила Маруся…

Троха не крикнула!

Легiнь увiйшов, зняв крисаню, поклонився.

– Єк днювали, iгомостику?

Але нiхто не обiзвався й звуком. Нiхто не поворухнувся.

– Єк вам си храмуе? – казав далi опришок. – А чо ж, iгомостику, нас, легiникiв, не покликали-сте на храм? Виджу доста гостей наскликали-сте, – i опришок повiв очима по хатi. Погляд його упав на Марусю… На хвильку щось блиснуло в очах, але опришок здержався.

Маруся помiтила сей бистрольотний погляд, i серце ii забилося частiше.

Тим часом першою прийшла до себе господиня дому. Низько кланяючися, пiдiйшла вона до отамана.

– Пане юнацiй!.. Хiба ми вам що злого зробили? Хiба ви вiд нас яку кривду видiли? Пощо ж ви нас так налякали, i гостей наших, i от дiтей?

– А котру ж то я вам кривду роб’ю? Що сми на храм iд вам прийшов, так тото за кривду собi маете?

– Борони Боже! Се честь нам, велика честь. Ми б i самi вас просили, лиш не знали, де шукати вас, куда вiсть давати.

Опришок розреготався.

– Файно сте, iмостечку, сказали, таки нема шо. Але не бiйте си, нiчо вам си не стане. Єк сми прийшов, так пiду, лиш окуп вiзьму, бо то не е честь – отомановi з порожнiми руками вiдходити.

– Та якого би-сте окупу хотiли, пане ватажку? Люде ми небагатi, самi сте знаете попiвськi гаразди.

– А я хочу окупу. Та ще й не простого.

І як спочатку, бачачи, що опришок смiеться, всi зiтхнули вiльнiше, так тепер засумували: Марусяк звик брати добрi окупи.

А опришок стоiть, пiдпершися у боки, i згори поглядае на всiх. Дiйсно був красень. Сила тремтючим потоком переливалася в жилах, била ключем. Весь у червонiм, тримаючи в руках життя i смерть усiх присутнiх, вiн стояв, мовби який бог-громовержець, що злетiв з недоступних гiр, – i чув це, чув свою мiць, свою власть над душами цих людей.

– Ой, беру я окуп, беру не малiчкий! – поволi цiдив опришок, поблискуючи зубами. – Грошима не хочу, фантем не хочу, лиш хочу…

Опришок зупинився. Приемно йому було тримати усiх в напруженнi. Завмерли всi… Ану ж чийого життя захоче?

– Хочу, аби мене онна молодиця поцулувала.

Мов гора в усiх з плеч звалилася. Загальне зiтхання полегкостi пролинуло по хатi i – як уже воно так сталося, хто його знае, – лиш очi всiх присутнiх чомусь звернулися на Марусю. Вона це почула й згорiла вiдразу. Опришок теж зупинив на нiй свiй погляд i усмiхався.

– Яка ж молодиця? – питала господиня i до того осмiлiла, що навiть позволила собi зажартувати. – Може, я?

Всi уже посмiхалися пiдхлiбними, далековидними усмiшками. Скажи опришок усiм ставати на голову – стали би.

– Ой не! Я хочу, аби йка найфайнiша мене поцулувала.

– У нас всi краснi, пане ватажку, ми поганого не тримаемо, – вискочила вперед юрка, весела попадя бiлоберезiвська. – Може, би-сте самi вибрали, бо ми на ваш смак не годнi потрафити. Котру ж вибираете?

– Цесу, – i опришок показав барткою на Марусю.

Маруся чомусь перелякалася. Ховалася за чиiсь спини i, мотаючи перед лицем руками, повторяла:

– Не хочу… не хочу… не хочу…

– Та побiйтеся Бога, iмость! Рятуйте нас усiх! Що ж тут такого страшного?

– Через вас одну нам усiм пропадати, чи як?

Смiлива бiлоберезiвська попадя знов вискочила:

– Давайте я вас поцiлую, пане ватажку!

– Ой не! – похитав головою опришок. – Їк приходит газда шо купувати, то не берет, шо му крамарчук пiдстав’ее, може, гнилого, лиш тото берет, шо му си вдало.

Хтось iз панiв порснув смiхом. Опришок, прищуливши око, подивився в той куток – там стало тихо.

– Ну, ек же вно буде? Ци дают окуп, ци сам беру?

Тепер уже всi як есть напустилися на Марусю. Вона не знала, що говорити, що робити. Поглядала на свого попа, але о. Василь як сiв, вилупивши очi та розкривши рот, так i сидiв без руху, вiд страху нiчого не розумiючи.

– Та йдiть уже, йдiть, попаде, – пiдштовхувала Марусю бiлоберезiвська iмость. – То вона, проше пана юнацiя, так не хоче цiлуватися, як муха меду не хоче.

Страх минув уже в усiх. Почули, що бiда скiнчиться жартом. Маруся, розчервонiвшися, пiдходила несмiлими кроками до легiня. Пiдiйшла, зупинилася i – сама не знала як, пощо в неi вирвалося:

– Чи й обiймати?

Всi розреготалися. Смiялася навiть пасивна опришкiвська гвардiя. Усмiхнувся й сам Марусяк.

– Аекже! Без того не поцулунок би був.

Маруся зрозумiла, що сказала щось не до речi, i, бажаючи вже скорше тото все закiнчити, борзо обняла опришка i поцiлувала в повнi губи.

Гомiн одобрення, трохи насмiшливого, трохи заздрiсного, пройшов покоем, а Маруся, уткнувшися головою в груди першоi-лiпшоi попадi, не знала, що робити з собою.

– Славно! Славно! – кричали гостi. – Ще раз!

Марусяк зняв крисаню i низько кланявся господинi.

– Ой, декуват, газдинько люба, шо сте мi дарували так файно. Не вiд учера ватагую, а такоi пишноi здобичi ше сми не мав нiколи.

А вiдтак звертався до товаришiв:

– Ано-ко, йдiм-ко, легiники-братя! Та не будьте на мене гнiвнi та й лихенькi – вже вiдплачу си. А тобi, молодице, шо-с ня цулувала, скажу – сокоти си! Бо так-ес мня злакомила, шо я ше й до Криворiвнi на храм прийду! – i, пiдiгнувшися у одвiрку, вийшов прiч. За ним опришки.

Не одразу по таких гостях прийшли до себе всi присутнi, але коли вже всi заспокоiлися i переконалися, що небезпека цiлковито минула – жартам i смiху не було кiнця. Центром iх, розумiеться, була Маруся; вона, бiдна, буквально не знала, куди очi дiвати; iй здавалося, що всi, ек есть усi, уже догадалися про ii попередню стрiчу з легiнем там, над потоком, i про ii мрii, i про ii – о Боже! – про ii таемнi, нiкому не вiдомi, самiй собi не висказанi бажання.

А о. Василь так i не прийшов до себе цiлковито. Щось мурмотiв незрозумiле i дуже швидко згодився iхати додому, коли Маруся о тiм натякнула.

– Ага, ага… А так, так, так, так… iдемо… А звичайно, iдемо. Я тепер уночi не поiхав би анi за якi грошi. Їдьмо, iдьмо, поки ще свiтло…




XI


Стара iмость не пiзнавала Марусi – так розвеселився та розщебетався ii пташок. Та й сама Маруся не могла зрозумiти – чого це iй так весело.

Була певна, що ще побачить Марусяка. Як, де, в якiм характерi – не знати. Чи на потiк прийде, чи справдi, розбiйничим звичаем, влетить до хати – трудно вiдгадати, але що прийде, то це певно.

– Вiн Марусяк, а я Маруся, – повторяла сама собi i усмiхалася.

З вiдмiнним уже тепер почуттям слухала пiсню Гафiйки про Яношiка, славного опришка. Гадалося – гей, коби то я газдинькою була в тiм ластiв’ячiм гнiздi! Прилiтав би до мене сокiл щоночi, i вмiла б уже я його оплутати, аби не лiтав бiльше.

А вже по цiлiй Косiвщинi з уст в уста передавалася пiкантна новинка о тiм, як попадя криворiвська цiлувала привселюдно Марусяка на храму в Яворовi. Рiзнi з того факту виводили комбiнацii.

О. Василь, iдучи до Бистреця, умисне поступив до пушкарського отамана Гордiюка. Скаржився.

– Що то мае бути, справдi? Скiльки маемо пушкарiв, а опришки, мов не знати що, ходять дорогами та хатами, нападають. Та ще нехай би на гуцулiв чи там коршмарiв – н-ну, най би вже там. А то ж на попiв!.. Та бiйтеся Бога – на попiв!

Гордiюк хмурив брови i приймав зневажливий вид.

– То лиш до чесу, егомостику, лиш до чесу. Най ми з Юрашком поговоримо, бесiду най маемо. А витак погладимо дорiжку тому Марусековi. На високий верх погладимо му дорiжку – аж на шибеничку.

А Маруся з дивним якимось почуттям вислухувала те слово – «опришок». Воно звучало в ii вухах майже як «лицар», i не лучилося з ним поняття про нiчнi напади, кров, огнi – була лиш поезiя верхiв Чорногорських, дрижала в нiм вiльна воленька гуцульська, красиве свавiллячко.

Опришок – це той, що як на свято вбираеться щодня, що грошей не шкодуе, розкидаючи iх жменями в товпу, що любить шалено i свистом тягне женщин за собою на високi гори, в камiння, в потоки. Опришок – це той, що ввiбрав у себе запашнi соки гiрських цвiтiв полонинських, що рiс, як смерека, на вiльних вiтрах i виростив руку зi сталi, груди з каменя, горить очима, як вугiллям, а свище так, що конi рвуться й дибки стають.

Як це воно тягнуть опришка на шибеницю, цього не могла собi уявити Маруся. А от як вiн орлом злiтае зi скелi, вриваеться в село, як, гнучкий i блискучий, обiймае i цiлуе шалено, як сяе топiрцем в дикiм танцi, – це уявляла собi легко. І солодко мрiяла про стрiчу, i боялася ii.

І стрiча вiдбулася. Таки знов на тiм же самiм мiсцi, на потоцi.

Вибiгла Маруся до потоку, скочила зi скелi – а легiнь, точнiсько як тодi, стоiть перед нею i усмiхаеться. Мовби чекав i дочекався.

Вiн же перший перервав i мовчанку.

– А-о видиш? По раз п’етий приходжу сюда.

Маруся хотiла сказати, що вона, може, й двадцять разiв була тут, але не сказала нiчого: ще що погадае собi…

– А я до того не звик.

– А до чого ж ти звик?

– А я звик до того, шо йк менi йка молодиця ци там дiвка впаде в око, так я посилаю свого легiня до ii дедя чи там чоловiка, аби велiв iй вбрати си у шо найфайнiше та й випустив у такiм а в такiм чесi на таку й таку рiжу.

– І виходить?

– А виходить. Ше не було разу, аби не вийшла.

– Ну, i що ж потiм?

– А шо потiм, то хiба вже сама знаеш.

Маруся почервонiла.

– Нi, я не про те… я… А потiм, нiби зовсiм потiм?

– А потiм, iк подобала ми си, кажу йти за собов, та й ходит iз нами. Витак вiдступ’ю кому з побратимiв або д’хатi вiдiшлю, ек укемит си. А ек не вподобат си iзразу, – наб’ю си поренно, та й iди си куда хоч.

– Пощо ж бити?

– Таку вже натуру маю. Лиш я не б’ю так, от пусто-дурно. Лиш ек писката дуже та на рот дранкава. Але ж бо тогди й б’ю!

Маруся сидiла у вiдлюднiм потоцi, близько-близько коло неi от сидiв цей розбiйник, що б’е женщин, коли не вподобалися – а iй зовсiм не приходило в голову, що й ii теж може взяти цей опришок, мов кавалок будза: що з’iв, то з’iв, а що не з’iв, псовi кинув.

А опришок дiйсно поводився зовсiм не по-розбiйничому: нi словом, нi рухом не налякав Марусi, i сам навiть не розумiв, звiдки в нього ця повздержливiсть.

І пiшли з того дня стрiчi за стрiчами, все тут, на цiм каменi. Це було найбезпечнiше мiсце, бо сюда нiхто нiколи не заглядав, а до того було ще так красиво, так поетично.

О чiм вони знаходили мiж собою говорити, – хто iх знае, а тiльки як наставала хвилина розлуки, – не хотiлося уходити Марусi.

– З тобою не скучно, легiню…

– А йк весело, то тра нам iще поговорити. Вийди сюда завтрiчко о цiй порi, i я вийду. Ти не бiй си – я тi нiчо лихого не зроб’ю.

– Я й не боюся, але…

– Вийди, вийди. Оннаково то недовго.

– Чому?

– Та чiму? Бо я не можу на оннiм мiсцi довго бути, то не е безпечно менi. Тра буде роздекувати си скоро.

– Ах, правда!.. Ти опришок… Розбiйник, – тихо додавала згодом, i якась нотка печалi перевивала ii голос. Пiдiймала очi на опришка.

– Чому не кинеш того, легiню? Чому не сядеш на грунт, не оженишся? Випасав би маржину на полонинах, бив бриндзю, старшим братом би тебе наставили, а вiдтак вiйтом.

Опришок скривився, мовби оцту випив.

– То ти ми ек би по перченiй ковбасi гнилого сiна на заiдку дала. Ой га! То сми не видiв – на грунт сiдати? Ци орев[31 - Орел.] на дземню сiдат? То галич на дземню сiдат та й дземню iст, а орев – подиви си!

Марусяк показував барткою в небо.

Високо-високо, пiд хмарами, летiв цар птиць, ледве примiтною точкою чорнiючи в синявi. Царственно пропливав пiд сонцем i, без льоту, без маху крил, пiдiймався все вище… вище… вище…

Задивилася Маруся, пiднявши голiвку. Опришок тихо, нiжно приторкнувся до неi i пiдтримував… І вiд сього дотику солодко якось стало Марусi i трошки туманилося в головi…

Уже щез орел… вже не видко було орла…

Маруся зiтхнула, вiдхилилася. Опришок пустив руки.

– Так ти орел? – сказала мов про себе з тихим зiтханням.

– Ае! Орев. Лиш люцький. Єк седу на грунику, ек заграю у флоеру, – видко менi всi плаi й дорiжки, видко кожду хату i знаю, шо хто в екi’ хатi йку гадку тримае. Та й не мае мене нiхто зачiпати. Бо йк злечу з верха та йк дзьобну отсим дзьобиком чiченим, – i вiн блискав своею важкою барткою, – так уже, ади, скемит си на тiм свiкi. Бо я не знаю, ек хто б’е, а я знаю, йк я б’ю. А я б’ю так, шо йк улiп’ю, то тра вже й свiчку давати. Бо вже остатнi того дороги.

Вiн говорив цi слова бутно, пiдкреслюючи. Вся гордiсть його була в тiм, що от вiн умiе так добре бити. А Маруся й тепер не рисувала собi дiйсних картин iз тих слiв, не бачила в тiм биттю нiчого, крiм красноi казки.

– І що ж то тобi радiсть дае, що ти тiлько душ загубив?

– Та й чiму нi? Усек си боiт. Газда – хуч йкий з тебе газда, а все тобов хтось помiтуе. А надi мнов нема пана. Оден пан надi мнов – моя шибеничка, шо i тешут ми у Надвiрнiй ци у Кутах.

– Таже грiх то великий.

– А шо ж грiх? Я, видиш, так мiркую, шо ек iде кiнь уверх та й мае терх на собi великий, теркiлу, ади, тежину. То вже iк я до того до терха своiх пару постолiв довергну, то видiв коневi ви’ того не буде кежше[32 - Тяжче.]. Та й тотi моi грiхи так само. Тiцько сми iх напретав, шо вже, ади, йк тот повiдав, мокрий дощу си не боiт.

І вiн безклопiтно реготав, показуючи рiвнi зуби. Дiйсно, такi деталi його не клопотали. Брав життя за той кiнець, яким воно до нього повернулося. Сам був життя. А що, може, кому не сподобалася його професiя – ну, та то трудно. Кожна професiя мае своi неприемнi сторони, опришкiвська також, але i тiльки ж, не бiльше. І Марусяк, раз рiшивши собi усю оту справу, бiльше не клопотав собi нею голови.

Маруся забувала, що хотiла вже вiдходити, знов сiдала на камiнь, знов слухала свобiдних, смiливих оповiдань опришка. А вiн чув цю власть своiх слiв, i вони лилися в нього складно, зв’язно, набиралися поетичних форм.

Сонечко тим часом наближалося вже до заходу, в поточчинi ставало темно. Маруся згадувала, що таки вже направду треба йти додому.

– Ой легiнику, красно говориш, – казала, встаючи, i усмiхалася. Ще почувала себе попадею перед цим опришком; могла ще так усмiхатися. – Красно говориш, легiнику, та й не одну, вiдай, заговорив.

– Та… було усеко… Я ше й грати вмiю. Вийди завтра, я винесу флоерочку свою. Маю таку флоеру, шо… екби ми хто iсказав – маеш свою любаску в Черемошу втопити або флоеру об камiнь розбити, то бих…

– Що? Топив би любку?

– Бiгме топив бих.

– Ну-ну… Завзятий же ти, легiню.

– Такий вже си вдав.

Прощалася. Не обiцяла Марусяковi вийти завтра, але вiн уже знав, що вийде.

І в дивний вiнок сплелися дивнi днi. Мов у чадi, в голубiм туманi ходила Маруся, не здаючи собi справи, що з нею, що доокола. Вдома говорила, смiялася, вiдповiдала на питання, а сама була не тут, блукала десь гадками, десь заблудилася у запашнiм лiсi чудових цвiтiв i не шукае дороги.

Стара iмость i чоловiк клали все то на рахунок вагiтностi, i Маруся не розчаровувала iх, хоч сама давно вже помiтила, що помилилася. Так iй було вигiднiше. Не розпитували, не причiпалися. Могла лягти i мрiяти, могла не приходити до обiду, до вечерi, могла ухилятися вiд прiсно-несмiливих ласк о. Василя.

Не було гадок – були лиш мрii. Лиш колихалася в хвилях пахучих, iшла незримими хмарами бiлими. Думала тiльки про нього, про того легiня пишного, чекала лиш тоi хвилини, коли можна буде вибiгти до каменя, лягти на ласкавий мох i чекати, слухаючи. Нудилася, мiсця собi не знаходила, коли вдень був дощ, хляпало зрання i не було найменшоi можливостi вийти з хати; а коли потiм зiходилися з легiнем на другий день, – була задумчива i мало говорила.

Марусяк приносив флоеру. Говорив, хвалився, бундючився, був i гордим, i смiшним, але брав флоеру в ру-ки – виростав недоступно. Мов пiдiймався високо понад цими смереками, понад вершинами гiр i звiдти, з тих висот, розсипав жемчуги, чарiвнi звуки.

Маруся завмирала тодi. Скулившися, вона лиш дивилася, мов зачарована лiсовим богом наяда, дивилася безсилими, змученими наглою тоскою очима, мов говорячи поглядом: «Бери мене… бери… лиш не муч…»

А легiнь не бачить нiчого. Сидить, такий прибраний, такий яскравий; сардак висить на однiм плечi; лице якесь задумане, мов у падшого ангела в хвилину згадок о загубленiм раю й тоски по нiм.

І була в тiй флоерi душа. Билася в сумнiвах, в печалi надземнiй, плакалася й скаржилася на недосяжнiсть гармонii, недостижимiсть щастя. Горличкою сизою зраненою трепеталася, сумувала шелестом трав сухих, нескошених трав, пiвзрубаного дерева. Сльози гiр лилися, стогнала народна душа. Бо не Марусяк-опришок то грав – то грали з ним усi, що творили пiсню гуцульську, що лiпили хатки на стрiмких убочах, тяжко працювали у бутинах, весiлля спiвали, тужили по умерлiм. Що вiд пня великого прастарого вiдiрвалися i тоскують до сьогоднiшнього дня по своiм Дунаю, ясних королевичах, беззлобнiм життю.

Все те грав Марусяк, сам того не знаючи. Красивi губи складалися сумною лiнiею, притмiвалися очi, i сам весь ставав лагiдний, нiжний.

– Шос цеса флоера зi мнов робит. Такий мнекий роб’ю си – от iк хлiб. Хто би маму рiнну просив, – вiддав бих, iбiгме.

І оповiдав журно, печаливо о своiм життю, як з газдiвськоi багацькоi дитини став голосним на всi гори опришком i котиться, котиться по цiй розбiйницькiй дорозi, аж поки не докотиться до свого страшного кiнця. І глибока тоска чулася тодi в його словах, вiковiчна тоска робiтника землi, одiрваного вiд своеi матерi.

– Шо ми з одягу доброго та з грошей моiх, ек оннаково змiю маю пiд серцем…

А Маруся слухала… слухала…




XII


Там, де Бiла i Чорна рiки си сходе, де славне село Устерiки – понад Бiлою рiкою, i на Ледчину й на Волощину лягло-простяглося село Стебни. Невелике, але красне. На пологих узбочах розложилося, сонце якось м’яко паде, i садовина тобi доспiвае, i все.

А в тiм селi, по лядськiм-таки боцi, був газда Марусяк. Добрий був газда: мав полонину, щось iз вiсiмдесят маржин випасав, лiсу мав добрий кавалок, толок коло хати доста, город такий, що варт, – там таке кукурдзе гнало, iк гаджуга.

І був у того газди одним один син, Дмитро си називав. Парубок файний, сильний, здоровий – прото флекев.

Наступали парубковi роки. Задумувався вже дедя – що би за пайку дати синовi та й що би за дiвку на ту пайку з сином посадити. І вже нiби от iк зважив си: багацька дiвка, сама-одна; дае стариня добре вiно, бере хлопця до себе на грунт; та й дiвка сама файна, здорова, робiтна.

Куда би вже, здавалося, лiпше? Але вийшло не так. Дмитро твердо сказав дедевi, що дiвки тоi не бере.

– Чiму?

– Бо не хочу.

– Чiму не хочiш?

– А шо ми з того? Дедя ii багач, полонини мае: ек засадит мене в полонину, – пiвжиття маю там пересидiти.

– А ти ек гадав? Шо тi скором сам у рот ме плисти, ци ек? А у тебе що в головi? Дармуванечко сете?

– Я в свого дедi так дармував, шо цiле газдiвство на своiх плечох тримаю, а тоi дiвки не беру, бо в мене ше голов не болит.

– Ой, чекай, сину, – шо заболит.

– Та й тогди му знати.

На тiм розмова й стала. Дедя гадав – молоде, дурне, най си набувае. Ну, а легiнь iншу думку мав.

Ой, була-була в тих же самих Стебнях дiвка Катерина. Сирота – дедя ii взяв другу жiнку. Та не жiнку, а вiдьму перекручену, що такоi й свiт не видiв. Що вже вона не назбиткувалася, що вже не набилася тоi пасербицi своi! А Катерина вже така вдалася – от як тиха вода: лиш гляне на мачуху повними слiз очима та й нiчого не говорить. А мачуха вiд того ще й гiрше лютиться.

– Чо мовчиш, суко, било би тобов у камiне та в плить, ек тими, шо б’ет? То, ади, раз не крискенцька[33 - Християнська.] дитина, шо i й не болит. Вiдьмене йкес.

Хотiлося iй крикiв болю, лайки, оправдання своiх знущань, а дiвка, мов на злiсть, – нi слова нiколи.

І кохалися Дмитрик з тов Катеринков. Буйний був хлопець Дмитро, а при нiй якось тих, благий такий робився, лагiдний. Умiла якось його без чарiв чарувати, що не хотiлося при нiй нi гуку, нi спiву буйного, нi данцю шаленого, а хотiлося лиш сильним бути – аби ii на руках носити, спiвати, аби вона лиш слухала.

Коли, трафлялося, темперамент проривався i на запит Катерини: «Що дiяв-ес сего тижня?» – доводилося вiдповiдати про якесь дурiйство, – i не ганьбила, i не сварила, а лиш, положивши руку на плече, питала, заглядаючи в очi: «Пощо робив-ес так?» – i тодi готовий був крiзь землю провалитися.

Тихими вечорами зiходилися, благословенними тихими вечорами. Не часто, але солодко. Десь пiд оборогом, у лiсочку, ще де. І дуже починав любити Дмитрик свою Катерину.

Коли оповiв Дмитро Катеринi свою бесiду з дедем про оженiння, попала дiвчина в задуму, i не годен був Дмитро ii з того розговорити.

– Але я тi на мiй гонiр кажу, шо нiчо з того варива не буде. Я си не дам.

Та Катерина нiчого не вiдповiдала, i не можна було догадатися, о чiм вона думае. Лиш як ринули сльози в неi з очей рясним потоком, тогди лиш догадався Марусяк, i розiрвалося в нього серце.

– Ой, не плач, Катеринко, бо я не знаю, шо си зроб’ю. Та й чого пачеш? Присегаю тi на сету п’етницю, шо не буду з нiким жити, лиш з тобов, лиш тебе вiзьму за жiнку. Най лиш троха передурiет дедя, та й я тогди му свое скажу. А йк не схоче, – дiдько бери iх з iх гараздами. Маю руки, маю здоров’е – йкос буде.

Ще дужче плакала Катерина i ховала лице на грудях у милого.

– Ой, не буде того, не буде.

– А чiму не буде? Ци ти мiнi не ймеш вiри? А ци я брехун перед тобов? А ци я багато тобi набрехав? Ану, скажи.

Не годен був порозумiти. Зрештою, вона й сама себе не розумiла. Щось кричало, щось переривалося у неi в душi, якесь залiзо краяло iй душу надесятеро i скреготало там: «Не буде того, не буде… нiчого не буде», але звiдки то, чому – не могла би вiдповiсти.

А Дмитро в той самий день, не чекаючи, нiм дедя передурiе, з розмаху ляпнув, що бере за жiнку Катерину.

Батько в першу хвилю удавав, що не розумiе.

– Катерину? Ику Катерину? Ци iх у тебе мало?

Хлопець бачив, що дедя грае кумедiю, i мовчав.

– Може, Мiсiвчукову?

– Ае.

Старий Марусяк нiчого не сказав, лиш лице його почало наливатися кров’ю. Вiдтак устав, глянув на сина, потiм на образ, перехрестився i сказав:

– От iк я на цес образ си переiрстив, – не меш тоi дiвки брати, бо сми не на калаi своi маетки збивав.

А Дмитро теж скочив i теж перехрестився на образ.

– А я вам iскажу, шо йк я переiрстив си на цес на образ, так вiзьму Катерину за себе, хоч би тут не знати шо. І нi грошей ваших не хочу, нi маржини.

– І-га! Такоi спiваеш?

– Йкоi вмiю.

– Мемо видiти, чий чорт старший.

– А мемо.

От з того часу й почалася мiж батьком i сином боротьба. Мовчазна, без слiв, але завзята.

А тим часом Катерина принесла ще одну злу вiстку. Прийшла раз перелякана, вся дрижить.

– Шо з тобов, Катеринко ма солодка? Била? Знов била?.. Ой!.. Най же б’ет!.. Най же б’ет… – І рубав барткою камiнь, що аж iскри летiли.

Розповiла, що були свати сьогоднi. Дмитро аж похолов.

– Хто?.. Вiд кого?

– Вiд Юри.

– Вiд Юри? Вiд Павличчука?.. Вiд Тихонюкового?

Катерина лиш кивнула головов.

– Ой га!.. А то шо си му стало?

Дивувався Дмитро, великим дивом дивувався.

Бо то був собi Михайло Павличчук Тихонюк знов у тих же таки Стебнях. Не був вiн як кожний гуцул: поля не мав, маржини не тримав, а зробив собi буду коло дороги та брав горiвку наборг, та й тим торгував.

Не йшло му то так дуже добре, але йкось жив. Жив, та дiти претав, та й напретав iх небагато, лиш дванацiт. А мiж тими дванадцятьма був один, Юра звався.

І екийсь тот Юра… от не знати, йкий си вдав. Таке було понуре йкесь, не гляне, не заговорить. І не любили того Юра нi дiвки, нi легiнi-товаришi, та й вiн якось вiд усiх бокував. Вибрав собi службу коло панiв та й там коло них усе пробував – у Кутах, чи що; мало й д’хатi навiдувався.

І що, i як, i коли, i де впала йому в око Катерина, – не знати, а лиш прийшов вiн раз до батька та й казав слати сватiв до Мiсiвчука. Батько пiслав.

Мачуха, лакома якнайборше випхати пасербицю з хати, обома руками ухопилася за хлiб, нашурхала свого чоловiка, дали згоду, пiслали за дiвкою, але – щось уступило в дiвчинише. Затялася, та й затялася, та й затялася i, хоч ти ii по букатi рубай, шаламкотить одно: не хочу й не пiду, рiжте мене по кавальчиковi.

Іх, як не вхопить мачуха полiно, як не кинеться таки при сватах на дiвчину, та вже ледве-ледве вiдборонили. Аж пiнилася та кричала:

– Але чкай же, чкай, невiрноi доби дитина, дiдько б у тi ожив! Вiд моiх рук не втечеш!.. Ше тобi вогко станет вiд моiх рук. Пустiть ня – най роздеру на шмате, аби й свiту Божого не паскудила.

Ледве годнi були втримати люди – так розстобiсилася.

Пiшло пекло у Мiсiвчуковiй хатi. Що й давнiше не мед був, а тепер i овшiм. Їла поiдом, гризла по ниточцi на годину. Змарнiло, зiсохло бiдне дiвчатко – як лиш ходила. Дмитро аж кричав:

– Та я i вб’ю!.. Та я рiзати буду й душi надслухати! – але Катерина тамувала всi його пориви одним поглядом.

– Лиши… Може, вно ше перейдет iкос… може, вно шо си перемiнит… – але сама не вiрила в яку-небудь перемiну.

Чорними ночами на твердому лiжку сiдала, простягала руки у тьму i синiми губами шепотiла: «Брав би мене… брав би мене… най си не караю… Бери мене в колоп’ену хату, бери мене на голу бiду – буде бiда тота шестем для мене… Лиш бери… бери борше… борше…»

Так говорила вночi. А приходив день терпiння, наставала коротка хвиля побачення – i затискалися уста, не могла сказати, язик не повертався.

А Юр тим часом не дармував.

Прийшов чоловiк iз Кутiв до старого Тихонюка: просить син батька прийти на розмову.

– Овва! Не син до мене, а я д’синовi. Чiму ж сам вiн не прийшов? Адже так люде йкос говорили, нiби я старший ви’ него трохи, ци ек.

Пiсланець здвигав раменами – не знаю, мовляв, наше дiло збоку. Та й звiдки йому було знати, що Юра попросту боiться показатися в Стебнях; якби ймив Дмитро, то хiба би вже не з патокою було.

Нема що робити, iде старий Тихонюк до Кутiв. Була бесiда в батька з сином.

– Дедику, – починав син просто згори. – Маете довгiв поверс голови, а платити не маете й не будете мати чим.

Старий ображався.

– То вже моя рiч. Вiдкив ти можеш знати?

– Я вже знаю. Знаю, шо ек схоте коршмарi притиснути, то лиш луснете, ек воша на гребiнцi. Ше вни май трошка чкають, але витак – короткий вам буде бай.

Старий Тихонюк засопiв носом. Вiн i сам добре бачив, що йому не йдеться якось iз тими iнтересами: таки гуцул не до того. А синок дивиться, як завше, у землю та править свое:

– А я маю грошi запрацьованi та й ваших коршмарiв знаю: моi пани з ними шош мають та й, ади, могли би… або туда, або сюда…

Шкребтав старий Михайло в потилицi. Виходило нiби так, що вiн у сина в руках.

– Ну, та й шо ж я маю робити?

– Допоможiт менi, а я вам допоможу. Єк iзробите ви на мое, то я вам гет усi довги плачу.

– Ой га?

– Геть цалком, кобих так здоров’е мав.

– Ну… добре… Що ж ти, варе, вiд мене хочеш?

Юра пройшовся хатою, заглянув у вiкно. Помовчав.

– Зробiт так, аби Дмитро Марусекiв до войська пiшов.

Михайло лиш видивився.

– Ігi на тебе! А то шо тобi в тiм?

– То вже моя в тiм голова.

Старий не мiг вийти з дива. І лиш згодом-згодом, важко перевертаючи гадками, мов колесами млиновими, почав догадуватися, що дiвкою тут пахне. Катерина… сватання… Ага! Зрозумiв.

Хотiв дещо випитати, але з сином то було труднiше.

– Ви, дедю, маете робити свое, а я свое. Хочiте – плачу вашi довги, не хочiте – викручуйте си самi.

– Та де я сам годен? Я сам не годен. Не мав би вiд синiв помочi шукати, – закидав гачок старий.

– Сини за себе мають дбати.

Морщив чоло Тихонюк, сопiв.

– Та ек же я тото зроб’ю? Ци я до войська легiнiв перебираю, ци я вiйтом?

– Нi ви до войська легiнiв перебираете, нi ви вiйтом, лиш маете з вiйтом добру злагоду чинити. Вiйт лакомий дес шос троха випити – давайте му горiвок модних, мiстових, грошей не берiт, а все робiт так, аби на Дмитра говорити. А вiйт мае пизьму на старого Марусека, i вже запхне Митрика, не бiйте си. А ек Дмитро до войська йде, – я грошi на стiв.

Іще дужче зашкработiв старий Тихонюк у потилицi. Присiли го довги, таки нема що казати: здовжив си так, шо, ади, у рействах спати мiг.

Розкидав тепер головою на всi боки. Правда, вiйт мав гнiв на старого Марусяка;. то був газда достатний, незалежний, любив i правду сказати в очi, любив i вiйта раком поставити перед громадою, i тому цiлком зрозумiло, що вiйт ненавидiв старого Марусяка, але що мiг йому вдiяти?

Але некрутацiя – о, то вже зовсiм що енчого. Тут уже нема нi рахунку, нi рекурсу, – нiчо. Налiтають, беруть хлопця, беруть, кують у залiзе, везуть до Станiслава ци бiда го знае куда – та й авс. Шукай правди, коли маеш охоту. Доки ти ту правду знайдеш, то вже, варе, й свiчки тра гледати.

І тому, коли за тиждень чи там за скiльки, Тихонюк, пiдпоiвши добре вiйта, нагадав – чи не можна би… йкос… – то у вiйта аж очi заблищали. Назвав себе дурнем, що не прийшла йому давнiше тая гадка до голови.

– Чкай тепер, панку-баранку, – я те вiрехтую! – i затирав собi руки.

Некрутацiя – це була найстрашнiша пошесть Гуцульщини. Іти «у воянцьку службу» – це був такий страх, що не один легiник волiв би смертi пожити. Взагалi вiдорвати гуцула вiд його гiр, то все одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити лiтати в повiтря. І легiнi тiкали. В гори, лiси, куда очi дивляться – аби не впасти в руки, аби не датися зловити. А коли не вдалося i ставав легiнь жовнерочком, – тiкав при першiй же можливостi i ставав дизентиром.

От iз тих дезертирiв i рекрутувалися опришки. Вiдiрваному вiд усього рiдного, загнаному, затравленому легiниковi була одна дорога – в опришки. До хати вернутися вiн не мiг, бо могла статися зрада – адже за ворога не тяжко. Ну й прощався легiник з дедем-ненев, брав крiс на плечi, бартку в руки i йшов зводити рахунки зi своiми й людськими кривдителями. Починав нараз вiдчувати всенародне гуцульське горе i ставав месником народних терпiнь, а вже на сiм грунтi виростало все, чого хочеш.

І як уже наближалася бранка, кожний легiнь, котрий кемкував, що його мають на примiтi, – уже був насторожi, чекав, надслухав. Мало спав у хатi, розпитувався.

Але от горами, вiдбиваючися гримливою луною вiд верхiв, проноситься крик: «Берут!! Уже, ади, берут!!» Все молоде, сильне, почувши цей остерiгаючий гомiн, летiло стрiмголов у лiси, у дебрi, залазило в печери, пiд камiння, лiзло на високi смереки. А селами рискають посiпаки, б’ють стариню за втiкача-сина, знущаються, рвуть. І вистрiли селом чути, i брязкання кайданiв, i крики – i ще глибше зариваеться в землю легiник, ще вище лiзе на скелю, стискаючи в руках зброю – спробуй його хто звiдти узяти.

І от, як пощастило переховатися, – ласкава до тебе доля; ну, а як вже пiймали – готов бранчик! Права му дорога – камiнчиком брукована до самого Львова…

Так було й тепер.

Ой, вилинули з Станiслава бiленькii кури, пустили ба й голосочок, а вiд того голосочку зарули сивi мами, заголосили дiвчата, тяжко заридали молодi молодицi. Затремтiли гори, заплакали потоки. Витягаються горщета з-пiд букових пнiв, висипаються знов на Божий свiт старi сорокiвчики, а вже кiлько вина-меду разом зi сльозами пролилося, – то й не сказати. Не один газда й пив, маетку си збавив, нiм викупив сина з кежкоi неволi – зi служби воянцькоi.

Оживилися ночi, зажурилися днi. Трiщать плоти в присмерку, скачуть легiники потоками, гонять в далекi дебрi вiдлюднi, на Чорногору, на Угорщину; газдiвськi сини за робiтникiв наймаються до бирешiв волоських, чабанують, маючи своi, за чужими. Темними ночами в глибокi лiси йдуть матерi оглядаючися – кулешки, будженицi вовкам несучи; дiвки скачуть по камiнню, як ланi, i свистять, зупинившися, проразливим свистом, а вiдтак надслухають.

І тiльки молодий Дмитро Марусяк нiчого не боiться. Вiн одинак, а ще до того десь там чи у Косовi, чи у Кутах дедя мае пана знайомого, – так той пан на свiй гонiр безпечив, що Дмитро буде вiльний з того жовнiрства, хоч би його й забрали помилково. І тому не ховався молодий Марусяк i не тiкав.

Ге-ге-ге!.. Коби був знав свою погибочку – тiкав би не знати куди, порятiвлi шукаючи. Але що ж, як не знав, не передчував!.. Що й котилися сльози людськi горами, йшов плач великий шумом верхiв – а все гадалося: чей же промине, чей же таки перекотит си. А воно не проминуло, не перекотилося, лиш упало лихо на Марусякову хату й запалило ii.

Наперед вже довiдався вiйт, де спить Дмитро. Темноi нiченьки безокоi зiбралися пушкарики, стрiльцi та гайдуки, повно у двiр iх набилося. Одразу двадцять душ навалилося на сонного хлопця. Ех, як прокинувся Дмитрик, як гойкнув, як кинув собов – п’ять душ пушкарiв злинуло, як листячко, – але що ж, як других десять вже насiло i на руки, i на ноги, i на голову, крутять линвами, ланцями…

Старий Марусяк ходить помiж пушкарями, по руках цiлуе; мати простоволоса об стiну головою б’еться; сполохана маржина шурхаеться в загородi, лякаючися огнiв, крикiв; кутюги варводе; сусiди позбiгалися, дивляться… А на небi копичаться хмари i женуть-женуть з-поза верхiв, далi, далi, мов тiкають вiд цего мiсця лютоi скорбi. Чорними клубами перекочуються i спiшать, спiшать, спiшать…

Забрали Дмитрика. Сум залiг у хатi Марусякiв.

Попродав старий щонайлiпшу маржину, голубii воли, коровочки красi, вiвцi бiленькii, понiс грiш до панiв. Казали сусiди, що пусто-дурно, шкода твого, куме, ходу, але не вiрив, пiшов.

Ой, смутний то був ходочок газдиковi тому, ек iшов вiн з Станiслава у гори додому!.. І сина не видiв, i грошей збувся, а що найгiрше – надii збувся. Спитае жiнка вдома: «Що казав-переказував Дмитрик?..» Ой га!.. казав тi: «Вимечи iз городця зелений бервiнчик – бо ти менi уже, мамко, не меш шити вiнчик… А вимечи iз городця запашне зiлечко – бо вже не меш ти робити, мамко, весiлечко…»




XIII


А Катеринка як довiдалася на другий день, що Дмитрика взято, – мов скам’янiла, мов занiмiла. Сидить, не рухаеться, сухими очима кудись дивиться; що iй говорять, – не чуе, не вiдповiдае.

Потiм наче вiдiйшла трохи, але що ж… Порожньо стало iй в усiм свiтi. Що й без того не радiсно жилося, а тепер уже й зовсiм. Мов закопалася по шию в могилу, привалилася землею. Нема ради, нi розради, нiколи сонце не свiтить, нiколи квiти не пахнуть.

Зiйде на царинку, де з Дмитриком сиджувала. Тугою немовчною кричить кожна билинонька, плаче кожна квiтка. Ухопивши голову в долонi, цiлими годинами сидить безщасна дiвчина непорушно, потонувши в безрадiсних думах, як в ранах. І кожна згадка болить, кожне стебельце коле. І нарiкае, плачеться дiвчина… на матiр на свою рiдну плачеться…

– Ой нене моя, нене!.. Ци ти у церковi не молила си, ек мене носила, чи ти знехотя, з прокльоном мене зачинала?.. А ци в iдучих зiльох, у гноiвках та в гострих iглах мене купала, а ци, кленучи, колисала, запихаючи, годувала?.. Та й шо другим дiтьом мами, ади, долю випросюють, а ти менi такi жорна на тiло повiсила та й кажеш у тiм ходити. А ти, доле! Усiм добра, усiм помiчна… Чо ж ти мене так зненавидiла, чо ж ти мене вбiйшла десетов дорогов, сльози моi пiд ноги пометала, долю мою порiзала гострим ножем?..

І стогнала тихим стогоном, як горличка ранена, i безмiром печалi розколихувалася, як бурею. В грудях не вмiщалося. Хотiлося вибiчи на найвищу кичеру i кричати, кричати, довго, болючо, серце викричуючи. І вхопитися за волосся руками i дерти, по вiтру пускати. Забитися пiд камiнь в Чорногорi, щоб над головою вода йшла, переливалася, змивала ту муку нестерпучу, хоч по крапельцi в пропасть уносила.

…Плакала берiзка… роси ридали… темним печальним силуетом вирiзьблювалася тонка постать на тлi догорiв-шого неба…

А приходила додому – мачуха зустрiчала лайкою на порозi, кидалася з полiном, гнала на нехарну роботу. І в чорнiй обiдранiй сорочцi пiзно вночi перемiтувала Катерина ховзький гнiй з одного мiсця на друге не знати пощо, а потiм з’iдала букату зимноi кулешi i йшла з тим спати.

– Я те дошкробаю до живого, – пiдкрикувала мачуха. – Я си дошкробаю, шо пiдеш за першого похатея-латанника. Не хтiла-с за Юрiшка – пiдеш за торбея, а вже я тебе позбуду си з хати.

А тут старий Тихонюк стрiв Мiсiвчука десь на вулицi i зачинае виговорювати:

– А то файно сте виредили мене оногди зi сватанем! Вже так файно, шо варт. Нi вiд кого не мав-сми такоi урази та й негонорства, а таки ж i я вже не з послiнних послiнний чоловiк е ув селi.

Мiсiвчук лиш винувато клiпав очима. Якийсь… плохенький вiн собi був, тихонький, як вода у калюжi. В порiвнянню з Павличчуком так i зовсiм зникав, бо Михайло – ого! Вже не той став Михайло. Згонорив си, усобив си. Хоч i не всi довги поплатив Юрiшко, лиш половицу, але все ж i то велика була рiч. Другу половицу, казав, вiддасть, як вiзьме за себе Катерину Мiсiвчукову; отже, треба походити коло старого Мiсiвчука – пото й зачепив його Михайло по дорозi. Тяг до себе до шинку.

– Ей… та я маю роботу… ади…

– Робота не вовк, не ме в лiс кiкати. Всеi роботи оннаково не переробиш. Ідiм, йдiм, – i тягнув Мафтея майже силою.

Посiдали у свiтлицi, велiв Михайло доброi горiвки дати, моцноi – вже ек то шинкар умiе. І трактуе, й наливае, а сам все приговорюе:

– Пийте, куме Мафтею, пийте. Не чкодуйте чужого добра.

Кум Мафтей не вмiв вiдмовлятися i за яких пiвгодини був уже такий мнекий, от iк вiск. Михайло пересiв ближче, обняв одною рукою кума за шию, а другою тримав пугар на столi й говорив.

Говорив складно, довго. Говорив про свого сина Юрка, о його блискучiй будучинi, о тiм високiм довiр’ю, якого Юрiшко заслужив у панiв.

– Шо гадаете, куме? Таже то рахувати – панцтво! Слово одно – пан!.. А пановi шо? Ти му догодив у чiм у дрiмнiм, а вiн тобi узев та й висипав сорокiвцiв жменю ба й двi. Не?

Кум Мафтей пiдтакував, блаженно посмiхаючися. Тепер вiн був у такiм благословеннiм настрою, що мiг пiдтакувати всьому на свiтi.

– Ае! Хiба ми не розумiемо, проше кума любого? Таже так. Нiчо, лиш так.

– О, видите! А тепереньки я вам iскажу. Зробили-сте менi, куме, встид, на цiле село зробили-сте менi встид, але я не памнетливий. Я би таки такий, шо би хтiв нашi молоденета звести докупи. Бо мiй Юрко влюбував собi вашу дiвку, куме, та й най би вже раз си пiбрали.

– А хiба ек, куме? Та я… Ци ви, куме, мене не знаете або, най так кажiм, я вас не знаю?.. Таже…

– І ви мене, куме, знаете, i я вас знаю, а зробили-сте менi встид. А я лиш одно говорю – шо маете тепер з дiв-ков говорити, шоби нiби був склад. Маете так, ади, при-рiхтувати, шоби не було ганьби, чуете? Бо я лагiдний та й добрий, але до мiри, кумцю, до мiри. А ек мiра си переберет – ого! Тогди вже, Мафтею!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gnat-martinovich-hotkevich/kaminna-dusha-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Поки.




2


Монастирi.




3


Кiшка.




4


Пiдсмiювався.




5


Розпорядку дня.




6


Вiдтак.




7


Певно.




8


На святу нiч.




9


Ворожитимемо обое.




10


Коноплi.




11


А чи пам’ятаете.




12


Минулого року.




13


Обидвi.




14


Вiд.




15


Святять.




16


Ниткою.




17


Свята.




18


Вичистив.




19


Щороку.




20


Пiстолети.




21


Зарубав.




22


Ворог рубав раз за разом.




23


Вистругана.




24


Їi.




25


Порядним.




26


Каже.




27


Сили.




28


Розкричалася.




29


Чистив.




30


Жартом (пол.).




31


Орел.




32


Тяжче.




33


Християнська.