Книга - Камiнна душа

Камiнна душа
Гнат Мартинович Хоткевич


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Гнат Хоткевич (1877–1938) – митець небаченого в украiнськiй художнiй культурi масштабу творчостi: бандурист, письменник, мистецтвознавець, театральний дiяч, iсторик, педагог, етнограф, художник… Украiнський Леонардо да Вiнчi – таким вiн уявляеться сьогоднi. Митець украiнського розстрiляного Вiдродження, романтик у життi i провидець у творчостi, вiн був потрiбен своему народовi у найважчi для нього часи. Потрiбен вiн i нам, його нащадкам, якi вибудовують украiнську державу.

До цiеi книжки увiйшла повiсть Гната Хоткевича «Камiнна душа» (1911), яка i сьогоднi приваблюе стильовою, мистецькою самобутнiстю.






Гнат Хоткевич

Камiнна душа


© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




І


Ой Марусе, камiнная душе!

Не слухати ж було шептання моего,

Не лишати ж було попонька своего.


Отже, сьогоднi новий ксьондз служив по раз перший службу у церквi. Гуцули прислухалися, придивлялись i остаточно винесли не зле вражiння. Особливо подобалася проповiдь. Не змiстом, бо змiсту мало хто вкемував, а тим, що було ii сказано голосно i виразно.

– Вогорит, – ек вiдпечетуе! – говорили один до одного пошептом.

Взагалi вся служба пройшла дуже добре. Дяк, бажаючи показатися, вигалайкував на дух кiнський, закручував, заплутував мелодiю до того, що сам ставав як дурний у тiм усiм, i пiд кiнець служби захрип, сарака, так, що доброго ока горiвки треба було вiдтак, аби голос вернувся.

Та й ксьондз, нема що казати, голосники мав добрi, гуцулiя теж гула з охотою, хоч i невлад, а багачi кидали до скарбонки цiлими левами.

А поки тяглася служба i дим кадильний, змiшавшися з рiзними iншими гуцульськими пахощами, возносився до престолу, баби по черзi бiгали поздоровляти молоду попадю. Властиво, секретно кажучи, гадка тут була iнша: баби хотiли переконатися, чи попадя молода, чи файна, отже, чи е надiя, що пiп буде триматися жiнки. Бо попередник сього ксьондза великий був преподобник по бабськiй частi i добре дався гуцулкам узнаки.

І тут вражiння було добре: попадя виглядала, як квiточка.

– А йке-с молоденьке, Бог би те вкрив! – весело казали баби i гурмою лiзли цiлувати у руку. А iмость червонiлася, як яблучко, i не знала, чи iй тримати руку, чи сховати за спину, чи обтирати за кожним разом. Все то було для неi нове: i шлюб, i мiсце, i люди, i сама вона здавалася собi не такою, як була.

Утiшенi баби голосно прирiкали, що хто дае на нове господарство, i на цей раз дари iх були щедрi i давалися з охотою. А тим часом закiнчилася служба i ксьондз iшов царинкою, оточений гуцулами; газди топталися один одному по ногах, аби йти ближче до нового попа та хоч краем вуха чути, що там вiн таке говорить.

Ксьондз вичисляв браки, якi побачив у церквi: того немае, того немае, а те хоч i е, але в такiм видi, що краще би його й зовсiм не було.

– Презбитерiя… Та хiба ж це презбитерiя? Це, вибачайте, хлiв свинячий, а не презбитерiя! Презбитерiя – це найголовнiше мiсце в церквi.

– Ае! Ае! – пiдтакувала гуцулiя.

– То, прошу iгомостя, то та’ ек би сказати – усу путерю тото мiсце на собi держит, – говорив старший брат, бажаючи за всяку цiну сказати й свое гiдне слово.

– Яку путерiю, що за путерiю? Я ваших слiв не розумiю, але презбитерiя мусить бути упорядкована. Треба наймити маляра, аби вималював порядно. Отже, прошу позволеня менi тим зайнятися: я знайду маляра, зговорюся…

– Ае, ае! Стокмити го поренно, аби не вшахрував.

– А що, газди, думкуете? Таже воно все може бути.

Ксьондз вичисляв далi.

– Воздухи – як шмати. Сорочка на престолi – мов у смолi купана. Ризи – сором убрати на себе. Чи вже ви, люди, такi бiднi, що у вас храм святий у такiм порядку?

Гуцули не признавалися до вини i все валили на попереднього попа.

– Прошу, iгомостику любенький, ми у тiм анi сине за нiхтем не виннi. Єк пiп за церкву не дбае – хто ме дбати? Ци я, ци сусiда?

– Ае, то таки так. Тот пiп бирше за молодицi дбав, iк за церкву.

Ксьондз старався повернути бесiду на iнше поле, бо йому неприемно було чути нарiкання на члена корпорацii, але гуцули попали на свое болюче мiсце, як муха на садно, i не легко iх було звiдти збити.

– Вiн замiсть «Господи помилой» спiвав: «А хто любить гриби-гриби, а я й печерицi, а хто любить дiвки-дiвки, а я й молодицi».

– Вiн i файнiшоi ше вмiв.

І тут же одвертими формами оповiдали досить нескромнi деталi приватного життя свого духовного наставника, як рiвно й деталi подii, що привела до змiни старого попа на нового.

Речi стояли дуже просто. Один газда, переконавшися, що таки дiйсно пiп ходить до його жiнки, ужив звичайного средства прозрiваючих рогоносцiв – сказав, що йде до Жебйого за орудов, а сам заховався в смерiче так, що мiг бачити одразу i плебанiю, i Черемош, i свою хату.

Чекав недовго, бо пiп, задравши одiянiе, уже перебрiдав Черемош, а перебрiвши, не пiшов нiде, лиш просто до тоi хати. Газда облазчиком-облазчиком прийшов верх своеi хати, зайшов у тiль, двома колами добре припер дверi, а сам, взявши третiй, улiз у хату вiкном.

І що там уже була за бесiда, не знати, а лиш егомость, прийшовши додому, впав на лiжко та так уже й не вставав, аж доки не прийшло епископське розпорядження про перенесення до другоi парафii, а нiм[1 - Поки.] така знайдеться – з чеканням при консисторii.

Таким чином очистилося мiсце в Криворiвнi для молодого о. Василiя. Вiн лише-лише вискочив з семiнарii – як тут дають самостiйну парохiю. Оженися – i самi печенi гриби до рота полiзуть.

Властиво о. Василiй давно вже намiтив собi жiнку. Правда, була бiдна, як миша, виховалася в кляшторi[2 - Монастирi.] на кинений кревними грiш, але зате була гарненька i як на смак новоукiнченого семiнариста, то навiть дуже гарненька, отже, цiлком на добре зачiпала естетичнi струни душi о. Василiя.

Очевидно, опiкуни на освiдчення о. Василiя вiдповiли цiлковитою згодою. Болiли, правда, душею, нарiкаючи на померлих родичiв Марусi, котрi буцiмто не лишили бiднiй сиротi нiчого; вiд себе подарували двi перини i ще надзвичайноi роботи хрест у флящинi, але о. Василь якось не дуже пiклувався про вiно: перспектива одразу, впрост зi шкiльноi лави сiсти на багату гiрську парохiю, де за похорон дають вола, а за шлюб i пару – ця перспектива вносила деякi компенсацii в питання о грiш.

Ну, i от привiз на парохiю молоду жiнку, почалося нове життя.

Для Марусi мусило би бути таки геть цiлком нове в усiх значiннях. З дитини-пiдлiтка вона нараз стала женщиною, хоч це якось… мало вiдбилося на нiй, не зробивши жадних надзвичайних змiн: мабуть, занадто ще була дитиною i по-дитинячому пережила чи, скорше сказати, перебула цей факт.

Нова обстанова домашня також не зробила на Марусю надзвичайного вражiння. Мати чоловiка, стара господиня, що з’iла зуби на веденню домашнiм, любовно, але рiшучо вiдсунула молоду невiстку вiд усякого господарювання й життевих дрiбниць.

– Воно ще молоде. Нехай побавиться, аби не нарiкала потiм, що запрягли ii до роботи, – говорила «бабця», як уже заранi величали усi стару iмость, i дiйсно зумiла цiлковито ухоронити Марусю вiд усяких буденних турбот. Навiть каву приносила до лiжка пестiйцi, i Маруся, нiжачися та щулячися, як кiтка[3 - Кiшка.], випивала запашний трунок i знов шурхала пiд ковдру.

Та вже егомость якось запротестував:

– Де то видано, де то чувано? Замiсть того щоб самiй раненько устати та старiй женщинi подати до лiжка каву, вона – дивiться, люди добрi! – сама вилежуеться, аж поки iй принесуть.

Говорив вiн це не злобно, а от просто так собi, для порядку: просто це порушувало якусь там гармонiю його понять про обов’язки жiнки.

Маруся кривилася потiм два днi на чоловiка, але каву з того часу варила вже сама. Єгомость пiдкпивав[4 - Пiдсмiювався.] собi:

– Що то, мамо, нинi кава так нiби… чи то недоварена, чи то переварена?

Бабця посмiхалася, говорячи:

– Ну, ну… Буде вже тобi.

– Та нi, таки справдi щось кава менi не смакуе. Чи то, може, не ви самi варили?

– Прошу не пити, коли не подобаеться! – з обуренням виривалася Маруся, схоплюючися. На початках вона брала ще то все за чисту монету.

О. Василь робив великi очi.

– А-а-а!.. Так то, може, ви варили?

– Я. Але вже по раз останнiй.

– Ну, то так би ви й казали. Я би тодi почав хвалити, – i пив далi, наче розсмаковуючи. – Гм… Воно й справдi кава нiчого собi. Гм… Але ж таки й зовсiм добра кава. Гм… Я би навiть сказав, що зроду не пив такоi доброi кави.

Маруся розцвiтала.

– Направду?

– А бiгме направду. Так що навiть прошу позволеня поцiлувати ручку.

Згодом, коли така кумедiя повторялася регулярно за кожним питтям кави, Маруся призвичаiлася i вже не звертала уваги на слова мужа, а свiй обов’язок варення кави повнила вже без сердечноi тривоги: вставала заспана, з позiханнями мiшала, колотила там щось, чаклуючи над сметанкою. І все те пiд безперестанний шепiт бабцi:

– Але йди… Йди, я сама… Та вiн не дiзнаеться… Йди-бо…

Маруся ще смачнiше позiхала i пiвсвiдомо бовтала ложечкою.

Решта господарства цiлком оминула плечi Марусi – бабця сама несла весь тягар на собi, не допускаючи Марусю навiть до дрiбниць.

Взагалi родинне життя надзвичайно якось скоро увiйшло в свою колiю. О. Василь мав щось iз флегматика в собi: все, чого лиш вiн дiткнув рукою, набиралося якоiсь сiростi, як в дощову годину. Впору з’iсти, впору лягти спати, з нудотою вiдробити свiй обов’язок, положене число разiв на тиждень приголубити жiнку – в тiм замикалося все. І не дивно, що завдяки такому регулямiновi[5 - Розпорядку дня.] якось занадто вже скоро осiв о. Василь: в швидкiм темпi почало вiдростати йому черево, звисало молоде воло, рухи ставали лiнивими i число iх все зменшалося.

І в усiм тiм новiм життю, в усiй тiй розмiренiй пристосованостi, i в соннiй любовi мужа, i в нiжних пiклуваннях свекрухи – в усiм тiм Маруся вiдчула би, певне, дуже скоро величезну нуду, якби… якби не було… гiр.

Гори!..

Спочатку не зробили вони на неi вражiння. Навпаки: першi днi, як лиш молодi сюди приiхали, Маруся вiдчула, що гори давлять ii.

– Але бiйтеся Бога, отче! Де це ви мене завезли? Та тут страшно жити!

О. Василь лиш блимав очима. Вiн був з Подiлля, i йому самому якось було… «омкно» серед тих мовчазливих велетiв. І лиш стара iмость, уроджена в горах, одразу почула себе на мiсцi i дихала, як риба в водi.

– Нiчого, дiтоньки, нiчого! Буде все добре. Я виросла i весь вiк свiй прожила на долах, але люблю гори понад усе.

І справдi: вона вiдразу вжилася в гiрську атмосферу i ввела в неi дiтей. Та й о. Василь скоро пристосувався: потребував лиш вигiдного хлiва, а де вiн, цей хлiв, буде стояти, у горах чи на долах, – це йому було цiлковито однаково.

Але зате Маруся згодом вiдчула гори цiлою душею i полюбила iх.

– Чекай, чекай, доню, – часто говорила стара iмость у вiдповiдь на захоплення Марусi. – Це ж iще зима. А от як прийде весна, як укриються верхи зеленню новою, позацвiтають трави, як вилiзуть гуцули зi своiх кожухiв та розсиплються маком червоним по узгiр’ях – от коли нашi гори краснi! Узимi якось… тiсно в горах: усе пов’язане, поплутане стежечками, вiд стежки анi руш. А влiтi – куди оком глянути, туди й ногою ступити. Пташечкою будеш лiтати кичерами, коли…

– Коли що, бабцю?

Бабця усмiхалася.

– Але, бабцю, – коли що, ну?

– Коли… коли я… не буду бабцею. А як буду або сподiватимуся – о, тодi обережненько будеш ходити, на паличку опиратися, а я тобi буду смачнi страви варити, i тодi вже кава йтиме до лiжка, хоч би там що. А вiдтак… вiдтак винесемо його сюди, на ганок, i буде на него сонечко свiтити, буде його вiтрець полонинський обвiвати. І буде рости вiн здоровий, красний та розумний.

– Хто се, бабцю?

– Вiн, мiй унук. Отже, бiгай, ходи, щебечи, набирайся сил та здоровля, щоб легко, Господь дав, пiшло, щоб було покорму багато, щоб свобiдно перетерпiла.

– «Аби-с легко зносила та й мирно злегала…»

– Дивись! А ти звiдки знаеш гуцульськi приговiрки?

– Таже я завше мiж гуцулками, бабцю!

Справдi, Маруся одразу стала загальною улюбленицею. Гуцулки ii пестили, як малу дитину, i, здавалося, не мали жадноi пошани для такоi високоi гiдностi, як iмость. Навiть називали просто «Муха», бо чули, що iнодi ксьондз так ii називав.

– Ей ти, Мухо! А йди суда! – кликали, мовби яку сусiдку, але по сутi речi любили свою iмостечку, як лялечку, i зробили би для неi все.

Марусi, наприклад, дуже подобалася «уберя» гуцульська, i якось в недiлю вона, для жарту, перебралася по-гуцульськи: вiд одноi баби взяла запаску, вiд другоi постоли, вiд третьоi фустку, сорочку свою побiгла принесла. Молодицi убирали свою iмостечку, як вильце, зi смiхом та жартами.

– На всi гори молодичка!

– Ае! Нема ношi понад гуцульську! Красит, панит, кольору додае.

А третя вже пiдспiвуе:

Ци то, люде, чучурина,
Ци то горошина?
А ци то ми, добрi газди,
Файна йка дiвчина?

– Та ци ти, Мухо, дiвка, ци таки молодица? Бо шош не вигледаш ми на молодицу.

– Ае! То би тi в уплiтках було файно та в згардi.

– Ей де! – смiялася Маруся. – У вас молодицi краще ходять, як дiвчата.

– Бо то так i треба. Дiвка шо? В дiвцi смаку нема, – i баби реготали.

Тим часом скiнчилася служба в церквi. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, iшов до хати, наскоро полагоджуючи всi справи i щохвилини повторяючи:

– Люди добрi! На Бога, дайте менi чистий спокiй. Бо ви сте харчували, як зiходили до церкви, а у мене ще й горобець у ротi не наслiдив.

Але гуцули не звертали уваги на цi молiння. Раз на тиждень, а то й на два доводилося зiходити з верхiв, i недiля була единим днем, коли можна було полагодити всi справи: i що дотикалися душi, i що зв’язанi були з потребами тiла. Купувалася сiль, олiй, усечина; упорядковувалися вiдносини з властями – словом, очищався й запоряжався гуцул на багато будучих днiв наперед.

Найбiльше допiкали о. Василевi баби. З ними вiн нiколи не мiг дiйти ладу, а надто на перших початках, коли майже нiчогiсiнько не розумiв, що вони говорять. Гуцули-мужчини, як-не-як, а сходили з верхiв частiше, бували й на долах, ходили рiзними царами, а баба що? Сидить собi на своiй «течiрi» i говорить так, як на цiй «течiрi» говорили дiд ii, й прадiд, i всi попереднi поколiння на тисячу лiт назад. А що на другiй «течiрi» говорили «май iнакше», то о. Василь часто попадав впрост в розпуку.

– Вiн корнее, корнее, а ми не гоннi. От iк би змора посiла. Та витак[6 - Вiдтак.] си провергли – а ту тi мреч в очех, а дух ек не зiпре у хавках.

І пiвгодини часом б’еться о. Василь, поки зрозумiе, що «загорiло дiвчинише, бо каглу завчесу заткали».

– Коли ж то було?

– А сночi, iгомостику, сночi.

– Що це значить «сночi»?

– Та… нiби сночi, сночi, ади… Саме у завлеги…

І тому тепер, забачивши, що молодицi купою стали йому на дорозi й чекають, о. Василь хитрим способом хотiв обминути газдинь, але вони посунули за ним. Тодi вiн узявся iх переконувати, що для цiлого всесвiту буде лiпше, коли вони цю справу вiдложать на слiдуючу недiлю.

– Та ми нiчо не маемо до рахунку, прошу iгомостя. Лиш тут онна молодичка… аби-сте були ласкавi приймити та й зговорити шос.

– Я не маю часу, я не маю часу. Бiйтеся Бога, люди добрi! Ви вже харчували, а у мене ще й дрiбки у ротi не було.

– Та вже, iгомостику любенький та годний, вислухайте цесу молодицу. З далеких верхiв тiцький свiт iшла.

– Що ж там у неi пильне таке?

– Нехай сама вповiст, – i випихали Марусю наперед.

Зашарена, усмiхнена, стояла вона напередi, перебираючи запаску пальцями, i дiйсно, було на що залюбуватися.

О. Василь протирав очi зi здивовання.

– Ти?.. Що?.. Що то мае значити? Що то за маскарада така? Звiдки? Хто тебе вбрав? Геть менi скидай! Цю ж хвилю!

Але тут уже всi гуцулки зачинали говорити разом, вступалися навiть газди.

– А не майте серця на тото, iгомостику.

– Таку жiнку Бог вам дав, шо маете декувати опередь престолу.

Але о. Василь удавав дуже розсердженого. Пощо – i сам не знав. І потiм, за обiдом уже, iсть-iсть та й згадае.

– Я що? Я лиш о тiм, що ти, певно, вже бiлих звiрiв маеш повно. Бо то ж треба знати – з кого брати, а з кого й нi.

А на другу недiлю гуцулки, змовившися, принесли своiй iмостi в дарунок геть цiлий убiр гуцульський. Одна дала унучi, друга постоли, файно поморщенi та пофарбованi, третi зложилися на киптарик iз сернини: давно вже киптарик цей лежить готовий у кушнiра, та все не було покупця. Бо одно, що дорогий, а друге – що таки нi до чого: нiжне таке, дощу си боiт. А от iмостi – саме таке.

І запаску, золотом перетикану, i фустку шовкову, а пацьоркiв то нанесли тiлько, що «корову би стало прикрасити…».

Маруся аж не могла рiшитися, чи приймити iй то все, чи нi.

– Любi моi… дорогi моi… Та за вiщо ж то? Та чим же я вiдвдячитися годна?

– Бери, бери, Мухо, – то з доброго серця.

І молодицi пригадували, як Маруся власними руками нашила й нагаптувала багато всяких i воздухiв, i сорочок на жертвеники, та на престоли, та на налоi; не переставала й тепер постачати всього того, хоч наглоi потреби вже в тiм i не було.

– Се на будуче, – говорила, приносячи якесь нове покривальце. А тепер сидiла над якимось гаптованням до антимiнса й плащаницi.




ІІ


Отак i йшло життя – в тоненькiй якiйсь гармонii.

Не чулося твердого чогось, тривкого пiд стопою. Все було, мов порцеляна, доокола: на око приемне, а опертися не вiльно.

І единою твердою рiччю в усiм тiм, чула Маруся, було почуття староi iмостi. Тiльки бабця одна щось знала певно, нiби посiдала тайну життя i вносила це розумiння в оточення. Простими словами говорила високi iстини, ясним поглядом добиралася дна душi. Дивилася розумними очима на свою невiстку i думала: «Що зробило тебе такою пташечкою й квiточкою? І чи зумiеш отак проспiвати, прощебетати цiлий вiк – чи зломить тебе життя, як квiтяну гiлочку?»

І сумно ставало по цих думах на душi. Любила сина, але не могла не бачити, що для поривчастого й поетичного темпераменту Марусi треба би було iншого чоловiка: розумного, твердого i трошки романтичного. Романтизм згодом вивiявся би, i зостався б лише розум та його поезiя.

А о. Василь… Отець Василь був i не твердий, i зовсiм не романтичний, i… не дуже розумний навiть. Бачила це бабця i журилася.

Якесь складне почуття носила в собi. Вiдчувала, що синовi дуже мало треба до щастя i що його задоволила би кожна жiнка, але що сам вiн далеко не кожну жiнку мiг би зробити щасливою.

«Поки воно пiвсвiдоме – не вiдчувае нiчого. От – бавиться собi, спiвае… Ще не перестала бути дiвчиною-дитиною. Але потiм – чи не прийде щось велике, чи не скалiчить душу?»

І боялася приходу того великого, i молилася.

А Маруся брала життя таким, яким воно iй давалося. Любо iй було чути себе загальною пестiйкою, любо збiгати снiжною стежкою, порипуючи черевичками, та крикнути молодицi:

– Єк днювали, Адно?

А молодиця засмiеться, мовби ясний мiсяць уздрiла, i скоро-скоро кричить щось у вiдповiдь.

А то скаже Грицьковi зладити сани, понабирае дiвчат, величезною стоголовою купою наваляться в сани i летять згори униз. Вивалюються в снiг, регочуть – аж вiдляски горами йдуть. А хто йде-iде – усмiхнеться тепло, дивлячися на чисту цю радiсть.

– Узев собi наш пiп не жiнку, а дитинку.

– Най. Най свое вiдбудет. Видiв[7 - Певно.], не було чесу в дедя-ненi.

– Повiдают, що зросла в екихос манастирьох ци де…

– А но видиш!

А довгими зимовими вечорами, коли сонце о другiй вже закотиться за кичеру i лиш ганок востанне ловить блiдi снопочки холодних променiв, сiдала Маруся в кухнi – бо там найтеплiше – i, вишиваючи, слухала довгих, безконечних оповiдань баби Гафiйки. Стара жiнка оповiдала все, що бачила на довгiм вiку, все, що чулося, пережилося, передумалося. Дивними зворотами простих фраз, неясними скоками примiтивноi фантазii розкривала перед молодою iмостею весь бiль гiрського життя i всю радiсть його. Картини снувалися за картинами, потрiскував восковий недогарок, десь у запiчку, угрiвшися, безклопiтно цвiрiнькав цвiркун, слiпими очима заглядала в маленькi вiкна чорна гiрська нiч – а оповiдання плелися одно за одним, мов польовi квiти: i рожевi, i темнi, i лагiднi, й болючi… Десь в далекiм Гiндустанi рождалися перед вiками, тисячi лiт переносилися з уст в уста, з грудей в груди – аж поки не дiсталися сюди, в цю щiлину межи гiр. А дiставшися – пересякли гуцульським потом, зашумiли поточчинами, заговорили сумно в темно-синiх сиглах – i перетворилися. Огрiли гуцульську душу, пояснили iй ii саму, так припали до серця, мов мама рiдна. І полинули потiм далi, далi дивувати людей мiццю прастароi керницi, з котроi зачерають, зачерають поколiння – i не годнi вичерпати до дна.

Маруся забувала шиття на колiнах, утопивши очi в свiтлу авреолю довкола гнотика. І бачилися там боги й богинi, князi з княгинями, страшнi дракони убиралися в медвежi шкiри, пестрим фантастичним лицем дивилася стара казка, а творцi того всього називалися «руська вiра».

І коли кiнчалося оповiдання i, зiтхнувши глибоко, оглядалася Маруся дивним поглядом доокола, – довго не могла зрозумiти, звiдки ж це чорнi стiни – замiсть палацу золотого, восковий недогарок – замiсть сяйливих ламп, i баба Гафiйка – замiсть чарiвницi, гiрськоi пишноi царицi.

А вiдтак спiвати починала Гафiйка. Старечий голос дрижав, душа трiпотiла в словах, i вони, кимось уложенi в гармонiйнi строфи, мов самi творилися в серцi, виливаючися зi сльозою.

Багато знала й багато спiвала пiсень стара Гафiйка, але нi в однiй з них не тужила так, душу всю виливаючи, як у пiснi про славного Яношiка. Щось рiднило душу Гафiйки з сею легендою, i старi очi наповнялися сльозами. А Маруся, притихнувши, слухала, як багата удова, злакомившися на червонii червiнчики та на пишнi убiрчики, силою-неволею вiддавала дочку свою, одиначку, за Янчика, великого розбiйничка.

Орало дiвча, спiваючи, сивими волами в краснiй долинi, але й борозни ще не провело, як чуе голос матерi:

Гей, ходи, дiвча, додому:
Вiддам же тя, не знаш кому.

Ударилося дiвча в поли руками, густi коси вимикало, усякими голосами кричало. Треба забувати милого, тихого, як мiсяць ясний.

Сипнув розбiйник талярами битими по столi перед удовою, блиснув лудiням розкiшним, кiньми турецькими, поясами угорськими – i загорiлися очi в удови.

– Аби й за коси тя притягати мала – а таки вiддам тебе легiниковi за гонiр.

Схопив, як орел здобич, молодее дiвчатко, понiс-полетiв межи синi гори, в дикi iзвори. Прилiпив хатку на скелi – i почалося життя-мука молодiй молодицi. Тихоi любовi хотiлося, запашного городчика, свiчечки перед образом, любоi розмовоньки вечiрньоi – а замiсть того, налiтали, мов круки, хижi товаришi мужа, приносили зi собою закривавлений шум, стрiлянину, напивалися, будженицями об’iдалися i лiзли уночi до молодицi молодоi, а Яношiк рубав зухвалим голови сокирою. Ранком стручували труп у безодню, пили довго, темно й суворо мовчачи, – i знов знiмалися, мов стадо чорних птиць. Щезали за виломом скелi, замовкав посвист вартового – лишалася сама молода молодиця з нiмою дiвчиною, служницею-рабинею. Лишалася сама, затихала в вечiрнiм присмерку, тихим голосом спiваючи про чоловiка, що

Нiчков пiде, нiчков прийде —
Все кервавий меч принесе…

І не настачиться молодиця бiлi хустки прати, отой кривавий палаш витирати…

…І по зритих лiтами щоках баби Гафiйки повзуть блiдi сльози… останнi, виснаженi, i капають десь на суху кисть руки. Дiамантами повними блищать сльозинки на рожевiй щiчцi Марусi i не хотять падати: шкода лишати. А пiсня йде далi.

Прийшла дитина. Бог зiслав ii до цього неприступного орлиного гнiзда. Сподiвалася молодиця, що, може, хоч янголик цей невидимими крильцями прив’яже батька до дому, що хоч тепер почнеться маленьке щастя, латане – але де… Ще буйнiше починав собi опришок, ще довше ганяв лiсами, горами, розбиваючи купцiв в караванах, панiв на молитвi, корчмарiв по корчмах. Додому приходив у роздертiй сорочцi, зранений, скрипiв зубами вiд лютого болю й вiд незагашеноi пiмсти.

Пiдносила до нього дитину, просила поцiлувати, але опришок штовхав матiр у живiт ногою, кричав, аби йшла прiч. Валився десь пiд смереками i, як медвiдь, зализував собi рани.

…Тихий вечiр настав. Винесла колиску з душноi хати, поставила пiд яблунькою. Десь пiшов чоловiк – зiлля шукати на найстаршу рану, що болить, спати ночами не дае i вже смердить гноем, а злобить так, що весь свiт би порiзав.

Колисала синочка й спiвала. Сама не знала, що спiвае. Родилися слова десь глибоко-глибоко, з кров’ю пiдiймалися до серця, з диханням виривалися з уст.

Люляй-люляй, малий хлопец,
Не будь такий, як твiй отец,
Шо по лiсi все лиш ходит,
В правiй руцi топiр носит,

. . . . . . . . .

А якби ж ти, бiлий хлопец,
Та мав бути, як твiй отец, —
Дала б тебе iскупати,
Орлам хижим роздзьобати.

І ринули сльози, як вогонь, гарячi. Похилилася на бильце, тяжко заридала.

– Ой, викупала би тебе по раз остатнiй, а вiдтак – нехай лiпше хижа птиця роздзьобае, як мав би людям кривду завдавати, горе нести.

А Яношiк стоiть за яблунькою, чорний, як нiч. Не знайшов зiлля на рану, то знайшов ворога свого лютого. І озиваеться з-за спини:

Ану, спiвай, як спiваеш,
Коли добрий голос маеш!

Мов грiм iз ясного неба ударив. Обернулася, побiлiла, як стiна, не може й слова сказати. А муж наближаеться, очi, мов вугiлля, горять, як ножi гострi рiжуть.

Спiвай, жоно, як спiвала,
Як-ес хлопця колихала.

Ой… я, мужу, не спiвала…
Наемницi поганьбляла…
Шо корови не доенi,
Шо покоi не метенi…

І сама не знае, що говорить, бiлими рученьками перед себе трiпоче. А опришок вже знае, що буде робити.

Сiдай, мила, на лавочку —
Най тi зiтну головочку.

І буде вiдтак хвалитися, як посадив жiнку на лаву, аби зручнiше iй голову стяти.

Остання вiдвага вступае в серцi молодицi. Вона знае, що опришок свого слова не звержеться хоч би тому лиш, що його сказав. І в останнiй раз просить:

Зажди, мужу, хоч хвилину —
Най поцiлую свою дитину.

І поцiлувала… В одну щiчку поцiлувала, а в другу вкусила.

Маеш, сину, на пам’ятку,
Коли забив отець матку.

Скричала дитина, пасокою заллялася… i змiшалася кров матерi з другою, рiдною кров’ю…

…Плакала Гафiйка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тiснiй щiлинi мiж гiр, у хатцi – ластiв’ячiм гнiздi, безладно заваленiй здобичами нiчними, денним розбоем.

А коли йшла потiм спати Маруся, – довго прислухалася: чи не скрипить де пiдозрiло вiконниця, чи не йдуть опришки, чорнi хлопцi.




III


Що й говорили старi iмостi про весну, але й то мало. Всiм еством своiм вiдчула Маруся прихiд свята землi.

Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в органiзмi всесвiту, якась боротьба i якесь нове торжество новоi правди.

– Йой, сказати – шо то весна! – говорив старий Дмитро, вартiвник. Маруся часто любила збiгати до нього i слухати довгих його оповiдань. Зустрiчав уже якусь не то вiсiмдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не мiг рiвнодушно вiдноситися до ii приходу, сам вiдживав рiвно з природою, чув «еснiшу кров» у собi.

– Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-двоiх руках по вiк вiчний. І шо то за чес, шо то за любiсть – годi вповiсти! Думайте лиш собi, iмостечку, шо таку сми путерю в кiстках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.

Маруся поглядала на крепкого, жилавого дiда, на його мiцнi чорнi вiд працi руки i гадала собi: який же вiн був в молодостi?

– Виходьте д’менi, iмостечку, на сету нiч[8 - На святу нiч.] Благовiщене: мемо ворожити вбое[9 - Ворожитимемо обое.], – казав Митро i пiдморгував, пiдкивував головою, мовби любаску кликав до себе на нiч. – Зрештою, хто знае… хто знае… Усеко на свiтi…

На нiч благовiщенську Маруся до дiда не пiшла, але однаково знала погоду на цiлий рiк наперед. Рiч у тiм, що Митро славився умiнням вiдгадувати погоду пiсля примiт благовiщенськоi ночi, i до нього регулярно щороку зiходилася гуцулiя довiдуватися: чи сiно дешево пускати, чи худобу, чи плов? вiщували сетi зорi, а чи верем’е на лiтню пору, чи сiяти колопнi[10 - Коноплi.], а чи лен i т. д. i т. д.

І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зi свiдомiстю висоти функцii говорив:

– А ци у кему вам[11 - А чи пам’ятаете.], люде добрi, та ци у памнеть – ек сми тогид[12 - Минулого року.] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спiзнюйте косiне – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?

– Ае! ае!.. Говорили-сте, Дмитрику, дiждали би-сте.

– А ци то си не справдило?

– От iк у воко, бiгме.

– Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собi, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, газди? А не взев-сми вiдтив нi вiхтя сiна!

– О?

– Кобих так здоров! Шо брав звiдтив двое сiн, а то – нi вiхтя.

Митро слухав те нiби рiвнодушно, але зморшки весело грали у нього на лицi. Помовчавши кiлько слiд, зачинав:

– Ну, то тепер iскажу вам, газди моi славнi, шо й весна буде файна, i сапане, i по сапаню, i ек колопнi брати. Не сiйте, люде, лену, бо лен дощ полюбляе, а зорi так приповiдають, що ладне буде верем’е увес чес i на трави добре. На Юрiя й вiл си напасет, не то вiвця ци там баран.

– Ой га! А я сiно перетримав. Так було в думцi, що навеснi багачам дорого му продавати.

Гуцули смiялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нiчого – нi сiна, нi маржини. А от iшов. Ішов слухати приповiстей Митрових, хоч йому було цiлковито однаково – «ци верем’е буде, ци сльота».

Весна, весна! Приходить!..

Маруся лiтала по проталих стежечках, весело поплюскуючи гарними своiми чобiтками. Зупиниться на хвильку, набере повнi груди гiрського чарiвного повiтря – i мов крила вiд того виростають! Летiла б до сонця, до вершкiв гiр, до хмар. І серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цiлком теплi днi, зiйде снiг з усiх зашкалубин i можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там i заспiвати.

– Як же ж то гарно, як же ж то мило! – i цiлувала дiтей, дiвчат, весь свiт готова би цiлувати.

Іде весна! Мати Велика!

От уже скоро-скоро приiде на бiлiм конi свят-лицар Юрiй, i люди вiтатимуть його. То ще давно-давно, в сивiй давнинi, урочисто почали обходити цей празник оновлення тiла, празник потомства, празник будучого. Довгою зимою пiд шкiрами сховане тiло вiдбувало обов’язки, було рабом; тепер – увiльняеться i буде святкувати. На зиму припадають всi тi молiння, клячання, пристосовання душi; весна – празник тiла. Воно велить, воно веде, воно творить.

І все чекае великого Юрiя. Як молода дотримуе честi до вiнця, так все доокола, вся природа чекала приiзду кiнного лицаря. І iде вiн, пишний та годний царевич, в блискучiм лодiню сяйливiм i здалеку ще кричить: «Мечи ключi, брате Миколо, бо вiдiб’ю!..»

І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустрiч Юрiю ключi вiд свiта, а сам тiкае у запiчок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.

А пишний Юр iде, коником вигравае, гострим списом леди пробивае, з гiр зиму стручуе, просiкае копитами стежки-дорiжки по убочах. Стрепенуться соннi смереки, киваючи Юрiевi назустрiч, на привiтане, напружиться бучина, березина соком наллеться. Широко зiтхнуть гори, Черемош запiниться, вийде сонце i довше постоiть над землею. Їде! Їде Юрiй! Лiси косичить, земля правиться, хором могутнiм несеться клич:

– Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключi, поверх моря йдучи!..

Частiше зупиняються легiнi з дiвками коло перелазiв, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягае:

Ой напий си, бiдашечко,
До мене горiвки, —
Ти не маеш чоловiка,
Я не маю жiнки!

А з-за хати, десь з-пiд оборога, задерикувато вiдкликаеться дiвочий голос:

Ци я тобi не казала,
Не казали й люде,
Шо з нашого ба й коханя
Та нiчо не буде?

А легiнь лиш усмiхнеться собi в усок та йде далi, в сопiлоньку вифiвкуючи, теплого вечора, темноi нiченьки дожидаючи…

От i Юрiй!.. Сонця Великого празник предвiчний!

З незнаних краiв, з-понад мiр’я невiдомого принесли гуцули честь цьому празниковi i, як грань темноi ночi, бережуть iз поколiння в поколiння. Повмирали старi боги, новi народилися, – а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому – як зможет ци у силу сонiчко добре i днинка продовжит ци май-май – востра кров приливае гуцуловi до тiла, i святкують сини природи спiльне свято з матiр’ю посполу. Зиму – перебувають, лiтом – набувают ци. Юрiй лiтечковi вiдчиняе ворота – тож чолом Юрiевi!

І маржинка святкуе. Весь добуток гуцула в маржинi. Без неi гуцул нiщо, з нею – все. Заможнiсть рахуеться на голови скота або на сiна. Про газду кажуть, що вiн «у двадцятеро сiн стоiт» – i це вже повна мiра заможностi. Зустрiвшися, гуцул, по привiтанню, питае: «Єк маржинка?» Жебрак простибiг проговорюе: «За ваше здоров’е та й за маржинчине здоров’е». Пiвзими жие вiдлюдно гуцул у зимарцi – бо так на маржину лiпше; пiвлiта жие вiдлюдно гуцул у полонинi – бо так на маржину лiпше. Тисяча примiт, тисяча заговорiв, чарiв, примiвок – все то для маржини, ради неi. Як хто хоче допечи кому, то заклинае на маржину; як хто хоче приемнiсть кому сказати – бажае добра маржинi: «Аби кожда вам чинила по двое, корови та вiвцi велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си…»

І Юрiй, цей поворотний, приворотний празник – весь у ворожiнню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечiр, коли пеклося й варилося до святоi вечерi дванадцять страв, брала газдиня з усiх мисок по ложцi, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрiя. Ще на Благовiщення ходила газдиня до мурашковини i клала туди сiль, булки кавальчик, а вiдтак своi бовтицi, пацьорки, чепраги i присипала тото все землею аж до Юрiя.

А в Юрiйове надвечiр’е, лиш запало так май трiшки у нiч, гори в сутiнь повилися, долини поглибшали i Черемош почорнiв – дивний малюнок забачила Маруся.

Саме всi в плебанii сiли вечеряти. О. Василь оповiдав щось нудне й нецiкаве, як нараз Маруся, несподiвано глянувши у вiкно, закричала:

– Пожежа десь! Горить!

І так переразливо скрикнула, що всi посхоплювалися з мiсця. Пiдбiгли до вiкна.

Дiйсно – по тiм боцi Черемоша, у Задурекiв, горiло. Пишне зарево червоно-золотим пiвколом здiймалося угору i кидало криком у темнi небеса.

– Пху, як же ти мене налякала, – говорила стара iмость. – Та яка ж то пожежа? То Юрiя завтра.

– То що?

– Та палять гуцули ватри глоговi – вiд того маржинi, кажуть, добре.

Тим часом коло другоi оселi запалало ще бiльше огнище; далi коло третьоi, четвертоi, – i скоро всi гори, кiлько було iх доокола, засiялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.

– Як у казцi… – прошепотiла Маруся.

Коло вогнiв ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер – i тодi доокола бризкали затушованi снопи. В Черемошi дрижали й ломилися золотi мечi.

– Як то красиво!.. Я побiжу, – i Маруся скочила з мiсця.

– Але куди ти? Чи не здурiла часом? Таже нiч надворi.

– Ну, то що як нiч?

– Ще зачепить хто по дорозi.

– Кого? Мене? – i в голосi Марусi було стiльки здивування, що о. Василь махнув рукою.

– Нехай бiжить. Се ж уперше вона бачить Юрiя у гуцулiв, – вступалася стара iмость.

– Я теж у перший раз буду святкувати Юрiя у гуцулiв, одначе мене анiтрiшки не кортить бiчи кудись стрiмголов. Навпаки: се треба поборювати, i я буду старатися всiма силами скасувати сi поганськi звичаi. Бо то поганство.

Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок староi iмостi на плечi, вже бiгла царинкою коло церкви до найближчоi своеi сусiдки i найлiпшоi приятельки – Анницi Дим’янчучки.

У Дим’янчукiв саме запалювали ватру. Штефан принiс давини з-пiд маржини, пiдкладав пiд глiг, а жiнка тримала скiпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:

– Ой iмостечку, Бiг би вас укрив вiд усекоi прички! Ану-ко пiдкладайте цесу ватру своев ручков: маете руку шесливу, та й через вас Бiг нам маржинки, ади, при-множит.

Штефан, присiвши, кивав привiтливо головою. Маруся взяла з рук Анницi скiпку з вогнем.

– Де маю класти?

– Усуда та утсуда, iмостечку, – з чотирьох усiх бокiв. Казав бих «синку», та не вiльно, – i Штефан пiдiймав топорищем глiг.

З якимось священним трепетом пiдкладала Маруся вогонь. Таiнство обряду захоплювало.

Суха трава спалахнула. Затрiщали, закрутилися на вогнi дрiбоцькi галузочки, закурився дим. Штефан з Анницею шепотiли:

– Аби тiлько було маржини, кiлько мае бути попелу з цего курища… аби жеднi уроки маржинки нашоi не ловили си, ек сего глогу нiчого си не ловит…

І iх голоси сплiталися з димом, iскрами приоздоблювалися i летiли високо-високо, в чорне небо, до старого гуцульського бога. Марусю обхоплювала урочистiсть хвилi, солодка близькiсть до таемного ритуалу; здавалося, що може вiрити i вiрить, як цi гуцули.

Ватра палала, розкидаючи фантастично вирiзаними плямами доокола, щохвилi iх мiняючи, творячи новi. Хлопчик-пастушок зiп’явся на ворине i з якоюсь не то радiстю пiвсвiдомою, не то острахом дивився, застигши очима, в саму глибiнь таемноi, чарiвноi ватри. З переляком, осадивши глибоко в толуб голови, дивилася на вогонь маржина i не вимахувала хвостами. А серед тоi всеi незвичноi обстанови тонесенька, гей гаджучка, чомусь радiсна, чомусь усмiхнена стояла молода iмость. І мiнилася лицем в цiлуючих, червоно-золотих смугах. Скакала би через цей вогонь, спiвала би, жертву би приносила!

Штефан вiдiйшов трохи i уважно стежив – в який бiк бiльше хилиться дим з курища. Стовп вiявся в усi боки, але так, здавалося, що навертае от iк би бирше на Волощину. Кемував собi з того Штефан, що на там-тiм боцi, за рiков, тра пробувати.

«У кого ж би? З кого ж би то маржина на нас мала переходити?» – розкидав головою i не мiг дорахуватися.

Все в першу весiнню цю нiч мало значiння, було насичене чарiвною силою вiщування. Той, хто установив цей обряд i вшанував, не хотiв i думати, щоби хоч щось могло пропасти дурно. Все говорило, все давало знаки, все ворожило – треба лиш було розумiти цю мову.

Спалахнувши високо, мов одразу пожерши, вогонь почав поволi пригасати; десь в однiм мiсцi, на сухiй гiллячцi зможеться, лизне жвавiше – а потiм жовкне, золотiе, поникае. Пишна грань мов ворушилася, мiнячися блисками й свiтлами.

Уважно приглядався Штефан до ватри, i як лиш пригасла вона стiльки, що не було поломенi, кивнув на хлопця:

– Ану!

Хлопчик скочив з вориння, борзо розiклав i, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопiнням головою, але потiм, широко переступаючи ногами, бiгли через грань до загороди.

– Напаслася! Напаслася! – радiсно пiдкрикувала Анна.

А ватра тим часом гасла, мертвiла грань, темнота ставала смiлiшою. Та Штефан, як тiльки перейшла остання скотина, набрав iз купи оберемок глогу i кинув у мертвiючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотiла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.

– Пiдкидай, – коротко сказав Штефан жiнцi.

– Нiчо, нiчо. Мемо з iмостечков пiдкладати вбi[13 - Обидвi.]. Сiдайте, прошу. Не дуже сiдець файний, але най буде, – i змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, i просила Марусю сiсти.

– Тра пiдкладати цесу ватру, аж докив когут не запiет, бо то, ади, проти чередiнниць, проти вiдьмий тотих.

– І то всюда будуть вогнi тримати аж до пiвнiв?

– А всюда. Бо то вiдьма ласа сеi ночi ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анiнащо. Ото Штефан пiшов також проти чередiнниць кидати кецков. Бо вна, вiдьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба iй приступити.

Штефан вiдiйшов убiк. Брав заготовленi «кецки», обвивав iх сухим сiном, запалював i кидав, кiлько було сили, вниз по царинцi.

– І-i-i-хха!.. – кричав при тiм таким голосом, що не треба було бути й вiдьмою, аби перелякатися.

Кецки скакали, як невиданi вогненнi звiрi, i, здавалося, свистiли проразливим свистом. Наскочивши в польотi на купу зiкладеного камiння, пiдлiтали догори i вiдразу гасли, розбризкуючися тисячами iскор доокола. Маруся плескала в долонi, як дитина, i тупотiла ногами, регочучи, тiшачися й скачучи вiд радостi.

І довго сидiла потiм, час вiд часу пiдкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповiдае усяке ворожiння на Юрiя.

– …А витак попiл, що то, ади, з сего курища позiстане, тра розсiвати царинками. Маржинi добре си робит ви’[14 - Вiд.] того на усеке. Сира така буде, йк глина, а вiвцi мут обростати, йк земня травов.

Маруся двоiлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таемнi образи нерозгаданi з вогняних язикiв, трiщало i гiлля, оповiдаючи казку передсмертну, i билися лицарi, кривавi королi поблискували скiпетрами, i мiнилася звiзда на безцiннiм уборi молодоi царицi. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:

– …Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, екби хто завидiв. Голiська меш бiчи, от iк мати породила. Назбирати зiлля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на Благовiщене закопует ци усечiна. Тото си вибирае i дает ци сiль з тов булков маржинi, а до того ше дрiбоцько посiчет ци тот цвiт. Та й си примов’ее при тiм: «Даю тi манну з усего свiта, шо мурашок наробив, шо тут наносив – та й би моя голубаня так ми з усiх свiкiв молока носила та й так аби старала, ек мурашок си старав». А витак доiти тра корову через тот пацьорок, що си викегне з мурашiня, та й так видоiти, шоб анi-нi молока не позiстало. Бо то е така ворожка, що ме корова цiлий рiк давати тiлько молока, кiлько го’ дасть на Юрiя самого. Та й тому маржинi пiдкладат ци перед цим днем сiна побагато найлiпшого, та й живит си добре, та й все.

Вже на плебанii почали непокоiтися, що так довго нема iмостi. Стара панi казала Оришцi пiти пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазi та й загукала, як на черево:

– Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!

Та так старанно, що старша панi аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.

– Та що це ти гукаеш на iмость, як на корову? Посоромила би ся. Не пiти та не пошукати!

– Та вони у Анницi – де би iм ше бути.

– Ну то що з того? Треба пiти гречно попросити, а не так галайкати на все село.

Оришка побiгла, ляпаючи босими ногами.

– Їмостечку, любi! Там старi iмость такi лю-ютi-i, шо аж пудно си дивити, бiгме. Ідiт скорiше, бо вже кiв тримают, мут бити.

– Ти не лякай, а сiдай лiпше пiдкладати.

Оришка не давала себе довго просити, присiла перед ватрою i, ломлячи дрiбно гiлочки, любувалася, як вони спалахують. Потiм зскакувала i, щезаючи в тьмi, кричала:

– Чкайте! Я знаю, де ше е глiг. Бага-ато-багато! – i за кiлька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залiзе котра колючка у тiло.

В тихiй бесiдi, в гляданню мовчазливiм тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарештi, що таки треба йти додому. Напустилася на Оришку:

– Ти пощо прийшла? Пощо тебе пiслано, га? Аби iмость до хати вести? А ти сама бавишся?

Оришка реготала.

Ішли потiм вузенькою стежечкою, лiзли через ворине. Дим’янчучка кричала Оришцi услiд:

– Прийди завтра будза iсти!

– Не требую!.. Я газдiвська дитина! – вiдгукуеться Оришка, i голос ii, дзвiнкий, гострий, свердлуе вухо.

– Який будз? Що за будз? – питала Маруся.

– А то, ади, завтра, на Юрiя, по раз перший вiвцi си доят. Зара’ молоко гледжиют, та роб’е будз, та несут до церкви разом з колачами перенними. А витак тото свете[15 - Святять.] та дают кому бiнному, аби Бога молили та просили, аби вiвцi давали бирше молока. А я не требую тими будзами – ци я не маю шо iсти? Ой га!

Ішли, близько притулившися одна до другоi, в нiчних потемках. Близькостi хотiлося перед цими темними несподiванками, в свiжiй вогкостi першоi весiнньоi ночi. Маруся крiпко цiлувала Оришку.

– Що се менi цiлуватися так хочеться нинi?..




IV


Прийшов Юрiй – i розрiшив. Сказав: «Плодiться, i розмножуйтеся, i наповняйте землю, радуючися», – i жажда життя, жажда любовi, жажда еднання розлилася в повiтрi. Нею дихалося день i нiч, нею переситився напиток, i хлiб, i тогорiчний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творцi, – там широкою рiкою розливалася вона, перетворяючися в поезiю, в радiсть, в саме життя. І Маруся вiдчула це велiння, але не зрозумiла його. Щось прийшло. Живiше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велiв бiгати, спiвати. Неяснi думи, неяснi бажання заворушилися в грудях, звiдкись налiтало зiтхання, мимолетний сум – а потiм знов хотiлося дзвiнко реготатись, повиснути старiй iмостi на шиi, пеститися, як кiточцi.

І було солодко… Спочатку…

Але рiс i повнився мiсяць десь за горою; свiтло-зеленим хором гримнули нараз пiсню новi бруньки на деревах; земля запишалася материнством… i легiнi фуркали потоками, як молодi оленi, викликаючи дiвчат; i яку червонiшу фустку надiвала молодиця в свято, а пацьоркiв стiльки чiпляла, що аж шия вгиналася, – i Маруся все частiше й частiше попадала в задуму i тихий сум. Щось росло, виростало, кликало кудись, а хто кликав – не знала, не умiла вiдгадати.

Хтось могутнiй ходив селом вiд хати до хати i сiяв одуряючим зiллям. Пiдiйде, кине у вiдчинене вiкно i йде собi далi, а вiд того зiлля шалiють веселим солодким шалом люди, множитися хотять, вiчнiсть творити. І земля пристроюеться на празник еднання, земля вагiтнiе, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари, чари веснянi розiллялися темним небом зоряним нiчним, першими цвiтами яблунь i слив, рожевими хмарками на сходi i темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час захiднiй.

А Маруся ходила в незрозумiлiй тривозi, шукала – i не могла знайти. Ішла двором – з-за стайнi випорхувала, як пташка сполохана, вся зашарiвшися, Оришка i лопотiла босими ногами, а через вориння штрикав хлопець i, згинаючися, бiг у корчi.

Сiдала пiд старенькою дзвiницею дивитися, як сонце заходить, а внизу, не бачачи нiкого за густою вербою, шепотiлися… Мужеський голос, стримуючи схвильовання, говорив, перериваючися:

– А я тi то все дарував… Єк ти з Васьком заходила собi, – я тi дарував. І з Федорчуковим колач ек розтегали на пальцьох, – гадаш-сми не видiв? А я й то тi дарував…

А повний грудний набалований голос женщини, мало стримуючися, дзвенiв i дрижав вабливо:

– Фе! Було би не дарувати. Я тi кажу, шо з тобов нiчо в нас не буде, та й iди собi гет.

Але нiхто не йшов геть, тихли згодом слова, чувся шепiт i довгий, щемливий поцiлунок…

Могутньо спiвала природа! І дiти ii знали, що вона спiвае, квапилися виконувати ii приказання. Без намислу, без рахунку, як птицi, i пчоли, i цвiти. І лиш Маруся ходила неприкаяною в тiм чадi, серед тих екстаз i не знала, що з нею дiеться.

А як зiходив над Добушiнками млосний мiсяць, таемний властитель приливiв, притягань, як натягнув своi струни i тоскливо задзвенiв мелодiями покликiв i питань, – гострий неспокiй заповзав у душу Марусi. Простягалися стомленi в самотi руки, заломлюючися в гнучке коло, вигинався в солодких хвилях стан, а уста розкривалися, пили холодне повiтря, принесене хвилями мiсяця, пили й не насищалися.

І мiцно в таку нiч тулилася Маруся до свого попа, жадiбно й гаряче цiлувала. Пiп сопiв, розпалювався, довго возився коло жiнки, а потiм, вiдвалившися, засипав у ту ж хвилю i хропiв. А Маруся, пiвголодна, роздражнена, довго лежала, вся в огнях, i хотiла стогнати. Засипляла пiд ранок неспокiйним, жарким сном, до пiзнього потiм не вставала з лiжка i виходила аж пiд обiд, стомлена, вимучена, з великими синцями пiд очима.

Запитливим оком поглядала стара iмость то на сина, то на невiстку. О. Василь червонiвся i потупляв очi в тарiль, а Маруся, не розумiючи, як загнана ланя, дивилася великими очима кудись далеко-далеко.

А приходила нiч, знов вставав проклятий мучитель-мiсяць i, мов злий чарiвник, трубив у свiй рiг, кличучи до жажди, до польоту, до усолод, i простягав руки, тайну вiдкрити обiцяючи.

…Сюди… сюди… шепотом-шелестом шуварiв на високих полонинах, шумом потокiв, свистом вiтру в смерекових сиглах обпою, обвiю, засиплю цвiтами, дзвоненням крапель…

…Тихою вiльною вiчною казкою я обiв’ю твоi скронi рожевii, з слiв i таемних заклять зачарованих буду сплiтати вiнки срiбноцвiтнii, тайни розкрию гiрських моiх схованок, зроблю тебе Чорногори царицею!

…І царевич полонинський прийде з топiрцем блискучим, свисне, крикне по-легiнськи – гори-доли затрiпочуть! З пiстолета-двiйки стрiлить – що аж кiнь спряде ушима, i ухопить тя, царице, понесе понад верхами, понад прiрвами, лiсами, понад тими потоками, що рокочуть вдень i вночi, що манять дiвочi очi.

Ге-е-е-ей! Злiтайтеся, орли! Викрешiть вогню з скали тими крильцями iз крицi для гуцульськоi царицi! Та запалим ватру, пишну, дивну, чудно гожу, щоби на три свiта ясно, щоби красно, дивно щасно!

…Розстелю, постелю, приголублю дорогую… обiйму, притулю, до пiвсмертi зацiлую. Заспiваю, вколисаю, снами казки спеленаю, мiсяць в хмари закочу, вiтром тихий сон примчу… Спи, моя царице красна… спи, кохана зоре ясна… спи пiд тихi шепти гiр, береже твiй сон простiр… Спи i сни солодкi сни… спи, моя царице, спи…

…І заснули з нею гори, повились в туман iзвори, нiч притихла, хвилi стали, тiнi свiтла вколисали. Лиш ген-ген, не знать далеко, там, де в синь верхи повитi, тужно, тоскно, мелодiйно грае гуцул на трембiтi…

Що творилося з нею по тих пiснях нечутних, по тих снах неснених, по тих думах недуманих, по тих злобних, жорстоких, безумно-солодких i прекрасних покликах, – не могла би уповiсти. І тужила би, тужила, русою косою шию овиваючи, i причитувала би над кимось помершим. І шалiла би в танцi безумнiм, при вогнях, обнажена цiломудрено, жаглива при огнях – i молилася би, на холоднiм каменю священного пiдземелля, в чорних шатах вклякнувши, без свiтла, без празника.

Тiсно… Тiсно й душно в нуднiй плебанii. Нудно зi старою Гафiйкою, нудно з одноманiтною в любовi бабцею. Ішла б i йшла вгору по мiсяцевiй срiбнiй струнi, грала би на невиднiм i невиданiм iнструментi i, мов лунатик, вдивившися у мiсяць, усмiхаючися, ходила би з верха на верх, а гуцули дивили би ся й чудувалися: «Шо то, варе, най си преч каже, лешуе кичерами?..»

І кiнчалося те все рясними безпричинними сльозами. Падала головою в подушку i мочила ii, гейби дрiбним дощем. А стара iмость не знала вже, на яку й ступити, яким духом дихнути.

– Що тобi, моя ясонько, що тобi, золото? Чим тебе скривджено, чим уражено? Скажи ж менi, рибонько, скажи, донечко моя, втiхо моя, скажи менi, чим тебе рятувати, чого тобi бракуе?

Але що могла вiдповiсти Маруся, коли вона й сама не знала. Не знала, чому палять ii мiсячнi ночi, чому зове невидимий голос, чому в журкотiнню струмка чуються шепоти, а в шумах смерек сопiлковi, флоернi ноти. Що iй бракувало? Нiчо. Достаток, свобода, безклопiтнiсть, молодий муж, за котрого йшла, не почуваючи вiдрази; добра, на-свiтi добра свекруха, милi люди, любi верхи, – чого ж iй бракувало, ну, чого?

І, лиха сама на себе, казала, що бiльше так не буде, що то вiд бездiлля, з жиру. Казала собi, що з завтрашнього ж дня почне працювати по господарству i забуде дурнi хвилювання. Але безсонна нiч приносила пiд ранок тяжку, розломлюючу втому, нило молоде тiло, руки не пiдiймалися навiть учесатися.

Борзо йшла весна цього року: на бистрiм конi приiхав свят-лицар Юрiй.

Ще Чорногора вся була в снiгах, i, пiднявшися трохи вище на груник, можна було бачити блискучi шапки, i в лице повiвав прозоро-зимний вiтер, а внизу вже так потеплiло, що хоч купайся. І Черемош так борзо очистився, опрозорiв, i зелень так буйно й вiдразу розвилася.

Наближався Великдень.

Клопоти передсвяточнi уйняли трохи неспокою Марусi: не було часу. Хоч усе робилося, власне кажучи, само, а проте все ж i на Марусину долю випало чимало працi. А тут iще, мов на бiду, навчила Анниця писанки писати, – i Маруся цiла потонула в цiй цiкавiй забавi. Двадцять горнят i мисочок вiдразу було запаскуджено усякими жовтилами, зеленилами, красилами, чорнилами; у всiх наймичок кiнцi носiв були пофарбованi, а сама Маруся, випадало, бiльше була подiбна до папуги заморськоi, як до високоповажаноi жони пастира душ. А сидячи над гранею i капаючи туди з незручностi воском, вона так наiдалася того незносного чаду, що очi рогом лiзли, i довший час не могла прийти до себе та блимаючи очима, крутилася по хатi, як дурна вiвця.

Але зате, як привчилася трохи, дивувала усiх своiми писанками.

– Йой, iке ж то ладне! – вигукували наймички i просили кожна собi наперебiй. З радiстю вiддавала Маруся, i любо iй було знати, що таки й вона щось умiе та ще так добре умiе. Написала ще бiльше, ще лiпших, положила до кошика i побiгла до своеi професорки похвалитися.

Дим’янчучка була задоволена з ученицi, дiйсно похвалила, а при тiй спосiбностi оповiла цiлу iсторiю, звiдки пiшли писанки на свiтi. З якимось надзвичайним зацiкавленням слухала завше Маруся усякi отi гуцульськi оповiдання, повiр’я й приказки. Розкривали вони перед нею новi свiти в туманах невiдомостi, квiтли квiти незнаемi, плелося рожевее марево. Потiм кiлька день блудила Маруся в казкових пiдземеллях, передумувала своi мрii, волiчкою[16 - Ниткою.] шовковою iх оплiтаючи, позлiткою позлочуючи. Фантастично проста рiзьба народноi фантазii знаходила якийсь короткий приступ до ii душi i заволодiвала нею цiлковито. Щось було в тiм i рiдне, й невiдоме, i солодке, й страшне.

– Та й доти буде свiт стоети, докив люде мут писати писанки та вогнi на Юрiя палити. За високими грунями, за шумливими потоками, дес далеко, не в нашу думу, у безвiстях безвiстенних, у темнiм iзворi на дванацiтьох ланцюгах сидит найстарший iрод – Пекун, прикутий до чорноi скали. Сидит – i ек день, так нiч iрвет си з тотих ланцюгiв, уривае, ади. Та посилае юдiв, ослужалих своiх на земню: «А йдiт ви, юди, йдiт ви, ослужалi моi, довiдайте си – ци ше говоре люде до себе, ци нi, ци гнiвают си помежи собов, ци нi, чи шенуют дедя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют iз собов, ци сусiд на сусiда не закладае. А ци пишут ше писанки та ци вогнi пале на Юрiя?»

І долiтають юди тотi, перегледают, а ек назад приходе – вповiстуют: «Ой бiда, бiда! Сповiдают ци ше люде i мирно межи собов жиют. Та й дедя-неню шенуют, та й брати з сестрами мирно межи собов жиют, i сусiд на сусiда не закладат. А писанки пишут iще люде, й писанчерi ходе, й кокуцарi, та коледники. Та й вогнi на Юрiя ше пале».

Та й тогди Пекун тот плаче гiрко, говорючи: «Ой, не скоро, варе, ше цес свiт iзгине!» – та й зелiзе тогди на нiм си потужат. А ек гнiвают си помежи собов люде та си сварут, ба тото, ба сесе – тогди май легше стае Іродовi у ланцах, смiет си тогди. А от iк не станут люде писанок писати та на Юрiя класти вогнiв, – iзгибне свiт цес i памнетi по нiм си не лишит!

Щось передчувала народна душа, що прийде чес – i не мут уже бiльше писанок писати: у Косовi на фабрицi iх нароблять. А вiдтак мине потреба i в писанках самих, i в тiм, що викликало iх писання. Згинуть повiр’я й вiра з ними, не стане гуцулiв з iх оповiданнями, ношею й культурою минулих вiкiв. «Згибне цес свiт – i Пекун розкует си!»

Але настане iнший свiт, на Пекуна новi ковачi скують нове залiзе: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлiнем щеплене!




V


От i Великдень!

Минула «бечкова недiля». Нахльостували гуцулки свою iмостечку по плечьох прутем, приговорюючи шепеляво, як до дитини: «Не я б’ю, бечка б’ет. Вiннинi за тиждень Великдень».

А легiнi з дiвками так хльоскалися попiд церквою, що кожухи трiскали. Не одна та й не один пiшли д’хатi з доброю смугою через лице.

Минула й живна середа. Кокуцарi бiгали з галасом та реготом селом, ставали вряд пiд хатами й кричали щодуху:

Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Аби вам овечки!
Аби вам егнички!
Аби вам телички!

А газди виносили кокуци та обдаровували дiтву, а дiвчаткам давали до того ще й сiль лизати, приговорюючи:

– Лижiт-ко, лижiт, дiвочки! Може би так Бог дав, аби нарiк моi овечки чинили егнички.

Село принаряджувалося, приоздоблювалося. Газди опоряджували своi оседки назверхе: вивозили гнiй з подвiр’я, обкутували маржину, чистили кошери, назношували сiна та нарублювали дров на цiлi сетки[17 - Свята.], бо якби рубав дрова пiд час свят, то би птаха кукурудзи рубала.

А газдинi давали лад всерединi хати: мили столи, лавицi, ослони, мастили припiчки, опецки, учiчковували образи зiллям, та писанками, та голубцями; робили «дiдiв», зв’язуючи кукурудзянi шульки у гушму хвостами та рiвненько внизу обтинаючи чiвки, вiдтак, поплiвши з шумелiння кiски, завiшувати на «бегариках».

Мився посуд у шафцi та в намиснику: усi тотi миски, глеки, черсаки, боклаги, горщета, пугарi, блехiвки, колачi, що так вигiдно виснуть на руцi, аби мож i наливати, й випивати. А газда – тот прикрашуе стiну: чисто випуцував[18 - Вичистив.] топiрцi, тобiвки старовiцькi блехованi, порошницi, гарапники, якi файнiшi дзьобнi; дав поредок стрюбi – отим кресам, пушкам та пiстолетам, бо будуть у роботi через цiлi сетки, а поки що мають хату закрасити; повiсив ред конечий на клинках, тарницi зi стременами, аби кожне видiло, що не без шкап’ети си жие.

А газдиня вже вчиняе паску. Мiсить тiсто з побожними думками, стараючися гнати вiд себе всяку злiсть i нечисть. А як пора уже ставити паску у пiч, виходить газда з хати, – то вiн мае не пускати нiкого: докив паска в печi, нiкому не вiльно входити, бо би врiк.

Ще хвилька – i чутно то там, то там, то там вистрiли селом: то газда, заглянувши знадвiр’я у вiкно, бачить, що вже суне жiнка паску в роззявлене жерло печi, i бавкае тодi з пiстоля. А газдиня любо приговорюе до паски i просить: «Йка-с лiзеш у пiч ладна та гладонька, така аби-с i вилiзала…»

І Маруся захопилася водоворотом тоi усеi передсвяточноi суетливостi. Пов’язалася бiлим рушником, мов намiткою, i з великим трагiзмом колотила, мiшала, рiдила, коштувала всякi масти й омасти. Щохвилi пiдбiгала до бабцi запитатися – чи досить муки, чи не мало цукру, чи не густе, чи не рiдке, i в дев’ятьох випадках з десяти кiнчалося на тiм, що бабця брала миску в руки й робила сама. Правда, Маруся протестувала i то навiть дуже голосно, пищала, вириваючи з рук, але врештi корилася.

О. Василь, заморочений службами, обтяжений людськими грiхами, що тягав iх на собi тепер тисячами, ходив завжди злий i роздратований. Кричав на паламаря, на дяка, гуркав на гуцулiв, а коли в плебанii бачили, що вiн iде вже додому, – всi стрiмголов кидалися, чим би йому запхнути горлянку скорше, аби заспокоiти.

Уже вигнали газдинi з хати божку посту, що на збиток людям апетит наганяе – iв би, та й iв, та й iв. Шурхаючи лопатою по всiх кутках, приговорювала Анниця:

– Ей ти, нетленна божко! Іди собi надвiр – вже тобi тут не вольно бути анi раз.

А вiдтак здiймала з себе пояс i перев’язувала греди у кутi, над ложем супружеським.

– Не зав’езую греди, але себе в’ежу з газдов, аби-смо жили, iк дотепер. Та шоби вiн не мiг другiй дати, а друга йому, аби лиш зо мнов i жив, i газдував, i не дав си нiкому анi перемовити, анi переговорити, та й нас аби нiхто не розiрвав, як цесi греди з цим поесом нiхто не розiрвав.

Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч i був то солiдний газда i нiби не заходив собi нi з ким, тримався своеi Анницi, але – все лiпше, як безпечнiше. Бо то бiда не по камiнню ходить, а по людях, щезла би.

Наступала тривожна хвиля – витягати паски.

Перехрестившися разiв, може, сто i штиринацiть, посягла Анниця у пiч i тремтячими руками витягла першу паску.

Все, що було живого у хатi, навiть кiтка, сунуло до припiчка. А на нiм – дишачи теплом в усi боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!

Є що показати на столi, е чим перед людьми похвалитися, е про що говорити цiлий тиждень. Уже заранi уявляла собi Анниця Одокiйчине лице – як вона увiйде до хати i насамперед зиркне на паску.

– Ой, у тебе, Анничко, паска нiвроку. А в мене шош сего лiта не так…

А у неi так щогид[19 - Щороку.]. Бо одно – не вмiе, а друге – не-харна, а коло того тра охайностi.

І, зложивши руки напередi, скромненько вимовить Анниця:

– Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, – а в самоi аж рот до вух хоче си розкегнути.

Повитягала меншi паски, повитягала перепiчки. Трошки потривожилася була, як тягла паскевник: натикано в нiм глухим кiнцем яець стiльки, скiльки е душ у хатi. Та котре яйце трiсне, – та душа мае вмирати сего року.

На щастя, усе було цiле. Словом, не знала вже Анниця, як i радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив – вiддала б. Та що! Навiть Штефан, завше суворий i мовчазливий, мов посвiтлiшав i, задоволений, сидiв на лавi. Хотiв курити, але жiнка не звелiла: каже, що не вiльно. Ну, як не вiльно, то й не вiльно.

Пiшла винесла дорiнник iз комори. Е – то не простий дорiнничок був! Брат Анничин, що у Космачi сидить, канцер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорiнником сидiв був щось мiсяцiв чотири – але ж бо й виробив! Хоч би королiвна сама несла паску до церкви у сiм дорiнничку, то би си не повстидала! То вже тi був вицвекований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анницi за цес паскевник, але де!

Тепер почала його опоряджувати. На сам спiд дору поклала хлiба, худоб’еноi паски, сира букату, ковбасу, рак-ву з маслом, солонину, яйця, а мiж ними сире одно – бо то проти згаги добре. Флешу з тов водов, що яйця си варили, – вiд очей помагае; збоку натикала хрiну з косицями, часнику i всього-всього, що треба.

А опорядивши паскевник, поклала його в одно вухо бесаг, а в друге – першу паску, перепiчки, свiчки, куснi, солонини, будженицi. Штефан важив тото на руцi, довго похитуючи, з серйозним лицем; Анниця запитливо дивилася.

– Шош… от iк цесе переважуе.

– Йке?

– Аз дорiнником. Тра шош докласти.

Анниця докладала, а Штефан знов важив на руцi.

Нарештi бесаги виваженi, завiшенi на кiлку, хату опоряджено, все готове. Лягають спати. Там того спання буде – от, аби очима клiпнути. Як у верхах сидять газди, то май опiвночi встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив газдиня дiвкам волосе опоредит, то вже, диви си, чес i до церкви.

А церква – уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами i паламар з тою ж гiерархiею вже доклали рук, що й самi любуються тепер на свою роботу.

Днина обiцяла бути файною. Добрим свiтлом розсипалося сонце по яснiй зеленi трав, грало на нiжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: «Бачили ми, бачили… бачили не раз… Ще й не те ми бачили… ого…»

Вже починала з’iздитися гуцулiя. По всiх плаях i плаiвках зачервонiлися сардаки, фустки, мов по величезнiм зеленiм мурашковiнню порозповзалися черленi комашки. І обличчя у всiх радiснi, веселi, кричать усi дзвiнко та голосно, цiлуються моцно, зi смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви – тiлько iх напретало си.

Паламар навив цiлий оберемок витиць i тепер продае; люди купують, лiплять на паскевники. Обдiлюються всi взаемно дорою з приговорами, з бажаннями всього найкращого, з ласкавими усмiхами, цiлуючи одно одного по руках.

Маруся стояла на узгiр’ю, i в неi аж дух захоплювало. Перший раз в життю бачила вона таку картину, i хотiлося самiй упасти на коня, крикнути так, як отi гуцульськi амазонки, i летiти, летiти, щоб вiтер у вухах свистiв, щоб iскрами з-пiд копит дорогу собi освiчувати.

Але найцiкавiше було ще впередi: се два багачi найбiльшi криворiвськi. Один по цей бiк рiки сидить, а другий на тамтiм боцi, але до берi iм разом. І щороку, як сусiди, ставлять вони паски рядом, разом iх ксьондз святить, разом зав’язують у бесаги, разом сiдають на коней – i от тут вже починаеться.

І хоч усi зайнятi кожний собою, але в ту хвилину, коли тихим кроком виiздять на дорогу Харук з Якiб’юком, – все зупиняеться i завмирае. Заповняють цминтар, лiзуть на ворине, на верби i то не хлопчища, а газди; дерево ломиться, все, що йде-iде дорогою, стае осторонь: то значить Харук з Якiб’юком женуть! Але як!.. Очi рогом у коней лiзуть, нiм вони цей кавальчик до берi перелетять.

От i тепер… Не спiшачися, по-газдiвськи зав’езують у фустки багачi свою свекiсть – але моцно! Бо зара’ не буде вже чесу дивити си за пасков. А якби згубив – ого! Смiху було би на цiле село – та де! На цiлi гори!

Зав’язали. Перекинулися словом-двома – от так, про шо-будь. Вiдтак приклякнув кожний, повагом, не кваплячися.

Ідуть… Зводять коней на дорогу, бо церква повисоку. Один другого гречно вперед пропускае…

От уже на дорозi… Подали один одному руки. Останнiм нервовим поглядом пробiгають кожний по своiм редi: чи все в порядку, чи не сповзе тарниця, чи не станеться прички якоi. А потiм – мовби сила неземна пiдкидае iх обох – зскакують на сiдла один з другим. Рвонули конi! Камiння, болото бризнули з-пiд копит. По товпi мороз пробiг. Гейкають, присiдають, кричать щось незрозумiле для самих себе.

А багачi вже далеко. Врiсши в сiдла, пруть, не розбираючи, чи е хто на дорозi, чи нема: не встиг утекти – сам винен. Зуби iм затиснутi, руки аж заклякли на вуздах. Летять – мов чорти вiд води вiд свяченоi.

А товпа – живе з ними й за них. Ахкае, коливаеться, мов поле вiд вiтру. Десь заiдуть конi на хвильку за горбок, за купку смерек – мов затрiпае хто товпою, розриваючи ii в куснi.

– Е-е-е-е-е-е… – частить якийсь гуцулик, себе не пам’ятаючи. От стоiть собi у лисiй киптаринi, убогу свою пасчину тримае пiд пахов; може, зроду й не бачив коня на своiм подвiр’ю, – а горить, усе забув, нiчого не бачить. Настоптав дитинi ногу, здусили, змняцкали йому паску лiктями, а вiн лiзе комусь на шию, на спину, витягаеться увесь.

– Ой не дай си, не дай си, не дай си, не дай си, – i разiв з двадцять викрикуе це «не дай си» з найдивнiшими iнтонацiями i електризуе своею екстазою i без того вже наелектризовану товпу.

– Ой, браччику Васи’!.. Ой, браччику Васи’!..

– А iгiй на тебе! Та ббий коня, ббий! – i се «ббий» вимовляеться з таким притиском, наче там сто «б» стоiть.

От уже на закрутi конi… От уже, може, яких п’ятдесят до шiстдесят крокiв до берi. Що робиться з товпою – годi вповiсти! Забули про церкву, забули весь свiт. Та що! Сам егомость забув про решту пасок та так i застиг iз кропилом у руцi.

І шарпнулися, хто мiг, вище, д’горi – щоб виднiше. І бачать, що лупцюе, лупцюе коня Якiб’юк, але де!.. Скок за скоком, поволi, але твердо, невпинно, з залiзною силою випирае Харук своiм конем дорогу. От уже його терх коло голови Якiб’юкового коня, от уже фiст… От уже вiн коло берi, але не може повернути – лиш раптом, пiдскочивши високо та трiпнувши обома руками, кричить дико в торжествi – дае всiм, всьому селу, всiм горам знати, що – вiн випередив у сiм роцi! Не дурно кохав коня, випасаючи його на лiпших травах, не даючи важкоi роботи. Будуть сусiди приходити, дивувати си, чудувати си…

Заревла, загоготiла товпа. Довго ще не могли отямитися гуцули та кричали, доказуючи щось один одному. Вже доспiвав пiп молитви, вже дяк повiдбирав до коша, що належне, i пiшли вони до церкви, а гуцулiя все ще непокоiлася, мов схвильоване море, вигукуючи, розмахуючи руками.

…І, мов зачарована, стояла Маруся й дивилася. Чи то сон iй сниться, чи то казку лицарську хтось оповiдае? Але се був не сон i не казка – лиш гуцульський Великдень!




VI


Минув Великдень – i якось одразу настали теплi днi.

Скiнчився перiод боротьби початкiв, шаленоi битви скованих i схованих сил, коли все живе мало одну цiль – проявитися, родити й родитися.

І весела, й жорстока, i радiсна, й безжалiсна скiнчилася гра. Слабшi погибли, сильнiшi переторжествували побiду – почався зрiст.

Росте. Все росте. Синiм благосним шатром розпростерлося небо, в спокiйнiм спочиванню лежать гори, зеленями укритi. Мiцно врiзуеться корiнь в грудь землi, смокче соки i гонить iх в смереку, в буче, вiльху, калину. І навiть стара верба над потоком не даеться обiгнати: вибила, виштовхнула з трудом з-пiд грубоi шкiри кiлька молодих паростей i гонить, та й гонить тепер на них лист за листом, галузку за галузкою, мов приговорюючи: «От як у нас!.. От як у нас!.. Ми ще постоiмо за себе!.. Ми ще покажемо, як то ся робит…»

А молодi верби пiдсмiхаються. Легко, свобiдно, он далеко вже погнали вiттям, а одна якась, злобна сусiдка, пре великою гiлкою таки старiй прямо в сад молодих прутiв i заступае дорогу до сонця. Лютиться стара, а вже нiчого не годна вдiяти – безсила боронитися. Он на нiй самiй, пустивши корiння в струхлiлу середину, кiлька лiт вже росте кущ рябини, i о. Василь, чи йдучи, чи iдучи попри сю вербу, нiколи не помине, аби не сказати за кожним разом одну й ту ж саму фразу:

– Он як у нас на Гуцульщинi: скоро на вербi грушi будуть рости, а на осицi кислицi.

Марусi, як казала стара Гафiйка, «попустило трохи». Жура втомилася i пiшла собi за високi гори, за дев’ете море, де кури недопiвають.

Повiльним кроком, довго йдучи, виходила Маруся ген на високий верх, лягала на угрiтiй сонцем царинцi i, утопивши очi в бездонну глибину небес, лежала так цiлими годинами. Мислi пливли от як тi бiлi хмарки в небi – такi ж чистi, такi ж безцiльнi, такi ж фантастичнi.

І легко було з ними, безм’ятежно. Спокiйними очима тихоi задуми дивилася, дивилася на далекi синi верхи Буковини, на суворе пасмо Чорноi гори i на тоту яскраву плямку снiгу, що блищить слiпучо пiд заблуканим сонячним променем. І любила в тi днi говорити зi статечними газдинями, древнiми дiдами; не прикучувалися iй вiчнi оповiдання о тiм, як то було давнiше, що нарiд май не був такий кручений, ади, та збитошний, оповiдання довгi, нуднi, пересипанi скаргами то на поперек, то на кривди вiд властей, вiд природи, вiд злих людей.

І йшла вiдтак додому тим самим меланхолiйним кроком; лагiдним рухом пестила корову, що попалася на дорозi, а стрiчноi наймички питалася – чи дома егомость?

– Сплять, – була стереотипна вiдповiдь.

Інодi, от так по обiдi, в вiльну хвилину пiдсiдала до Марусi стара iмость i починала розмову, але тонко, полiтично, здалека. Говорила о тiм, як ii колька колола у бiк сеi ночi; про якогось Штефурака, що приходив сьогоднi до ксьондза з орудов про телицю, – словом, про всякi дотичнi питання.

А потiм, так нiби непомiтно, зводила розмову на дiти, починала захвалювати iх взагалi, яке-то воно миле, гарне, маленьке, як-то приемно коло нього ходити, але зате вже ж i берегтися треба, особливо в тяжi. Не можна тодi пiднiмати що тяжке або серцем печалуватися – то так погано потiм вiдбиваеться на дитинi, що страх.

А пiдготовивши таким способом грунт, стара iмость притулялася до вуха Марусi i питала:

– Ну… а ти, голубко?.. Чи не чуеш чого? Отак нiби… нiби якось пiд серцем що смокче, а?.. Нiби так iнодi захочеться чого з’iсти такого – нi?..

Маруся хитала, заперечуючи, головою, але стара iмость не вiрила: пiсля ii рахунку то вже слiд би було щось почувати.

– А може, ти лиш не звертаеш уваги? Може, ти не помiчаеш? – i починала оповiдати детально, як то бувае, що женщина чуе при тiм, якi об’яви.

Маруся нiчого того не почувала, не мала жадних об’явiв, i стара iмость, зiтхнувши глибоко, йшла до себе.

– Що би воно за знак? Сама, як орiшок, здоровенька i все. Тут би дiти та дiти – а от дивися!.. Нi, таки, мабуть, з моiм Василем щось та не так…

А то нараз пiдхоплював Марусю якийсь вир радостi й гострого вiдчування розлитоi доокола гiрськоi краси. Тодi спiвала цiлими днями, як пташина, лiтала садом, лiзла в поточчини, де ще й нога людська, здавалося, нiколи не бувала. Мило було продиратися мiж кущами лiщини, крислатими буками, колючим смерiччям, любуючи на кожнiм кроцi все новими й новими фантазiями вибагливого потоку, малими водоспадами, озерцями, заточинами. То пропаде вода мiж камiнням i вурчить десь в глибинi, то знов вискочить, засмiеться i мие пласке камiння, трiпае гiлкою, що упала вздовж. А Маруся стане на рухавий камiнь i гойдаеться, як дитинка, сама собi пiдкрикуючи; великий камiнь то плюсне краем у воду, то вирне знов, то плюсне, то вирне, а вiдтак, змокрiвши, посунеться вниз, а з ним i Маруся. І скрикне, i замочить черевички, i вискочить, i регоче потiм, регоче на весь лiс, як русалка.

А то стане тихенько-тихесенько пiд хiхлатою вiковою ялицею i слухае… Довго слухае, як в пiвденнiй спецi коло насиченоi жаром землi десь бринять невидимi мухи; як чорний метелик, не знаючи людини, летить i сiдае на бiлу ручку, мов на лiлею пахущу, i шукае хоботочком поживи; як коник великий важко скочить на билину, билина погнеться аж до води, i маленькi хвилi хлюснуть на коника; перестрашений, вилупивши великi очi, хоче лiзти вiн вище, хоче скакнути, надрабляючи крилами, – i падае в воду.

А доокола так слiпучо, так гаряче свiтиться бiло-яскраве камiння, дишачи жаром; маленьке змiенятко порскае десь у щiлину мiж плиттям, а Маруся випорпуе його звiдтам патичком, але де!.. Воно вже не знати куди проповзло мiж камiнням.

Ще кiлька крокiв вище потоком – i мов у другий свiт попала…

Величезний храм iз прозрочисто-зелених стiн, зеленим гонтом побитий, наповнений фантастичним зеленим пiвсвiтлом. Десь-не-десь прорветься промiнь, упаде на гнилий пень – i мов запалить його! Ген далеко, мовби в сутках, стоiть всохла смерека; обiлляло сонце ii червону фою – i аж дивно глянути: звiдки тут сей iнший колiр в сiм зеленiм морi.

І все тут, в тих вiчних тiнях, все тут якесь вогке, приросле, нерухливе. Потiк зi срiбного став чорним; переплiвся чорним корiнням; сире сiре камiння поросло мохом, а помiж всiма ними малими – один, величезний, мов патрiарх сивий мiж правнуками, лежить вiд сотворення свiту уламок давно неiснуючоi скелi. Порепався весь вiд лютих морозiв, вiдваленi непокiрливi дiти самi вже мохом поросли. Вода нанесла землi жмiньку – i от росте вже в щiлинi зелененька смерiчка, радуючися наiвно своiми блiдо-зеленими пучечками. Таке дурненьке… Смiеться, а того й не знае, що ще рiк-два – i висилиться випадково нанесена купка землi, не стане чим жити. І судорожно простягатиме, засуджена, тоненьке нiжне свое корiннячко в усi боки – але всюди зустрiне холодний, злобний камiнь, непоживний одвiчно й непривiтний невмолимо. І зiв’януть зеленi безжурнi пуп’яшки, згорбиться стан, вже не смiятиметься бiльше смерiчка, задрижить передсмертно.

І до сердечного болю жаль стане Марусi дитини-смерiчки. Сiдае коло неi, цiлуе м’ягонькi зеленцi, пестить, як хоре немовляточко. А камiнь сiрий лае i б’е сердито нiжкою. Глухо говорить камiнь у вiдповiдь:

– Ой, не бий мене, молодичко, не бий мене, чорно-бривочко, а вислухай. А я розкажу тобi казку – не казку, билицю-небилицю, бо багато, сонце, бачилося, бо багато, миле, вичулося.

…Розкажу я тобi, як дiвчаточко вибiгало сюди, сiдало от там саме, де ти тепер, – легiника чекало, постiльчиком, нетерпливлячися, било-вибивало – от там саме, де ти мене вдарила.

…І легiник приходив. Цiлувалися, милувалися, бiлими руками обiймалися. Шо було, то було… шо сми видiв – не видiв, шо чув – не чув…

…А вiдтак пiбрали си… І забули про камiнь… А я не забув… Го-о-ой, шуме мiй, шуме, зелений мiй шу-уме. Та веселii квiти, тоненькii вiти… вiночок сплiтаеться, чоло квiтчаеться, серце з серцем таемно стрiчаеться…

…А то ще було раз… ек мати з сином прощала си… Шо як закувала зозулиця святоi недiлi, а iскликав д’собi тiсар хлопцi молодii, то так зробили-споредили, шо у бiнноi удовицi, у нещасливоi сироти одним одного сина-юнака брали.

…Ой же й не плакала й не ридала стара Василина та й об землю головов не била си й нi, лиш сивим волосем камiнь вимiтала, сльозами лютими скелю пропiкала. А легiник говорить:

– Ой не плач ти, моя нене, журов не вбивай си – лиш за штири недiленьки мене сподiвай си…

…Та як минуло iх штири, п’ета си зачела, – темноi ночi дощовоi стукав у вiконечко молоденький жовнерочок; а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пiстолета[20 - Пiстолети.] мосендзовi, рушничку набивану. Та iшли сюда i тут, от на сiм мiсцi, де ти сидиш, прощели си, випрощели си, неньчини сльози з потоковими филями мiшели си.

– Ой i сину ж мiй, ти жите мое, буду тi питати: звiдкив му те вигледати та й коли видати?

– Ой, у тотiй полонинцi iзродили рижки, а iду я, моя нене, тепера в опришки. Ти ж набери, нене моя, бiленького цвiтку – щиро за мне Бога проси на сiм бiлiм свiтку. А iк ме тот сухий цвiток черешнi родити – та й тагди д’вам, моя нене, буду приходити.

…Трiснув бартковi по каменi, – он диви си, ше й досi слiд видко.

– Ой га! – крикнув. – Най же тепер кемуе, хто мае кемувати, шо я цесу барточку в ручках тримаю!

…Та йк свиснув, шо аж лист з вiльхи покотився, як шугнув д’горi – посипалося дрiбне камiннячко з-пiд постолiв, а тi камiнчики неня у пазуху сховала…

…О-о-о-ой сльози, сльози, сльози нелiченi, душi покалiченi… Хто вас, сльози, збиратиме, хто вас, душi, зцiлятиме…

…А темноi ночi сталася новина – шо iскев[21 - Зарубав.] побратим побратима. Не за воли, не за вiвцi, не за бiлi сорокiвцi – лиш вiдобрав вiку за пишну Марiку…

…Ішов легiник, в сопiвочку вифiвкуючи, постiльчика-ми камiнчики потручуючи, а з-за смерiчки, темноi схова-ночки, звисла бартка-стальованка, та не влучила ба й головоньку, лиш правее плече…

…Скочив легiник усюда, от де ти сидиш, лiвов ручков си вiдбиват, правов нiжков по моховi ховзаючи си. А ворiг кев уводно[22 - Ворог рубав раз за разом.], геть посiк-порубав – i впало тiло легiнське-молодецьке, увпоперек потоку упало, воду загатило. От тогди й на мене вода пiшла, кров злизала, принесла смерековее дзерно та й ви’тогди ся смерiчка на менi ростет. Дурненька, як ест… я iй уже казав…

…Е-е-е-е-ей гади, гади, гади коло серця в’ються, шо буйнii легiники помiж собов б’ються. Потоками й на увбочi, за тi дiдчi чорнi очi…

В руки колiна защемивши, тихо колишучися з хвилею разом, слухала Маруся дивних оповiдань сiрого каменя, бачила плями кровi на м’якiм мосi, крапелиночку слiз дiамантову, слiд ноги закоханоi дiвчини. І завидувала каменевi, що випив вiн усю поезiю гiр, що бачив життя i записав його на своiх незрушних скрижалях, розкриваючи лиш тому, хто вмiе читати.

І стiльки радостi, стiльки щастя приносила Маруся зi собою з тих прогулок, що наповняла веселiстю весь дiм. Як листочок квiтяний злiтала, трошки голодна, трошки притомлена, i радувала всiх. Кiточкою терлася коло староi iмостi, просячи iсти, а бабця робила суворе лице й буркотiла:

– Бiгае свiтами не знати де, не знати по що, а ми iй тут маемо семеро обiдiв наставляти. Он там, у печi, пригрiваеться, що слуги не доiли – бери собi та й iж, коли хоч, а не я ще тобi буду подавати.

Маруся накидалася на страву i, переплiтаючи пiзнiй свiй обiд оповiданнями про чорного метелика та про великий камiнь, смiялася дзвiнко, мов срiбнi дзвiночки на кiнцькiм редi би сколихнув. А стара iмость лиш похитувала головою.

– Ох-ох-ох, бiда, бiда! Правду гуцули кажуть: узев собi наш пiп не жiнку, а дитинку.

– Поки енчоi не маете, бабцю, най я вам за дитину буду… добре?

– Ну, а коли ж я матиму енчу?

– Фе, бабцю! Встидали би-сте ся таке серед бiлоi днини говорити.

А ввечерi сiдала стара iмость коло постелi i розпочинала своi допитування:

– Може, тобi квасного чого хочеться? Може, стiну лупати та й тото iсти? А може, хочеться гарно вбиратися, гуляти?

– Ой, того менi завше хочеться, бабцю!

– Ну, то одна рiч, а то друга рiч. Бо як хочеться строiтися та танцювати, – то певний знак, що дiвчинка буде. Лиш я, доню, знаеш, не хотiла би дiвчинки на перше. А втiм, буду любити, буду берегти вас обох, як зiницю в оцi… Буду вночi уставати, грiти тепле молочко…

На рiсницях старушки тремтiли сльози. Вона замовкала i лиш жувала беззвучно старими губами. А Маруся дрiмала вже, угрiвшися пiд легеньким лiжничком, усмiхаючися крiзь сон. Схилялося над нею вiття смерекове, поточчина журкотiла…

– Гм… Але ж то дивно, направду таки дивно. І ти так-таки нiчого й не хочеш?

– Ой, хочу, бабцю.

– Чого ж, моя доню? Чого, люба?

– Спати, бабцю… – i тут же засипляла з дитячим усмiхом на лицi.

Стара iмость гасила пальцями свiчку i тихо, навшпиньки виходила прiч.

Наступала гiрська чарiвнича нiч. Таемне небо зорешливе, вiчний шум вiчного Черемоша, тоска темно-зелених смерек… А потiм чорна-чорна хмара наповзае з Чорногори, оплутуе верхи, сон нагонить… Твердий, здоровий, як дерево полонинське.




VІI


І от раз пiшла Маруся незнайомим потоком – тут iще нiколи не була.

Ішла собi та йшла, з каменя на камiнь перескакувала, спiваючи щось – вабили все далi й далi чарiвнi картини. Потiк бiг химерно вижолобленим коритом, раз падав зi ступеня на ступiнь, раз протискався мiж чорними голими ребрами. От стала рiвна, мов гибльована[23 - Вистругана.], стiна на дорозi, i потiчок, що бiг досi вузенькою гадючкою, розливаеться тепер в широке плесо, з небом у водi блакитним, зi спокiйними площами, з дрiбоцьким шутром на днi. А потiк спочивае, любуючися, але на те лиш, щоб за кiлька крокiв знов забитися, запiнитися, спiшачи, перекидаючися мiж камiнням, стискаючися мiж двома плитами, щезаючи пiд одною з них i знов винирюючи коло смерековоi виворотi облизати iй обiдраний бiк, жовтогарячий вiд ударiв сонця.

Любо!

Любо скакати з каменя на камiнь, мити ноги в прозорiй водi i темноi гущавини весело боятися!

Любо звуки пити i пiснi гiрського потоку, безмiром життя упиватися, топити око в нiжних розмрiяних свiтлах!..

Любо жити i чути себе дочкою Великоi Матерi Природи, вiдчувати себе в гнучкiм станi, в бистрiм поглядi очей, в волосиночцi отiй, що рухне нею легiт, – i залоскочеться чоло.

Любо!

Любо рiвною чути! Рiвною всьому: i дереву, i потоковi, i небесам, i мушцi над водою, i пстружковi пiд каменем.

Скачучи то в той бiк, то в другий, чогось чекаючи на кожному заворотi, поринаючи то в холод вогких тiней i мокрого звисаючого корiння, то в море зеленавих снопiв сонячного свiтла, – Маруся опинилася нараз на якiйсь високiй скельцi. Потiк шурхнув кудись успiд; над головою звисли лапатi, неповоротнi вiти баштанника; грубе, мов ноги слоновi, корiння повилiзало з усiх бокiв i простягало лаби, неначе величезний павук шукав здобичi.

Маруся стала i прислухалася…

Було дивно тихо. Десь унизу ворушився, мурмочучи, потiк, мов виривався, а його не пускали, надавлювали. Не знати з якоi причини трiсла галузка на гаджучцi i – тихо…

Величезний вiковий лiс мовчав, як дитина у снi, i в тiм мовчанню було щось священне, а разом i… страшне. Маруся нараз почула, що якийсь… холодний жах починае ii проймати. Їй подумалося – що, якби в сiм лiсi почали душити людину? Таже тут можна кричати стома голосами – однаково нiхто не вчуе, а ворог, смiючися, все сильнiше душив би за горло.

І чим довше стояла непорушно, тим страшнiше ставало, тим частiше билося серце. Треба було чути щось. Хоч щось, хоч шум потоку бодай, хоч гомiн хвилi живоi. І, не роздумуючи довго, скочила вниз з високоi скельки.

Скочила – i закам’янiла…

Прямо проти неi, в двох кроках, хоч i на другiм боцi потоку, стояв легiнь. Стояв в хижiй позi, очi блискали неспокiйно, рука схопилася за пiстоль.

Але се тяглося лиш одну хвильку. Побачивши перед собою жiнку, легiнь заспокоiвся i навiть набрав молодечоi постави – от як завше легiнь перед дiвков.

Маруся не так скоро вийшла зi свого оторопiння й переляку i довший час не могла вимовити нi слова. Мовчав i легiнь, усмiхаючися.

Першим рухом Марусi, коли вона прийшла до себе, було – тiкати.

Але куди?

Глянула в один бiк, в другий – виходу не було. Стрiмко стояло голе камiння, потiк розлився широко, одна лиш була дорога – власне, попри того легiня.

І, мабуть, ця безпомiчнiсть надто вже яскраво вiдбилася на лицi Марусi, бо легiнь, все так само не рухаючися з мiсця, усмiхаючися, сказав:

– Не бiй си, молодичко, не бiй си – нiчо тi си не стане.

Голос був приемний, ласкавий, його звуки заспокоювали. Аби сказати щось, Маруся спитала:

– А вiдки ти знаеш, що я молодиця?

– Та вже так… – вiдповiв легiнь i розсмiявся. Смiх був густий, горловий, i в нiм чулися заразливi нотки.

Страх Марусi поволi минав, i вона з цiкавiстю почала приглядатися молодцевi.

Та й справдi це був молодець! Рослий, стрункий, крiпкий i на руку, i на ногу. Викохався в цiм цiлющiм гiрськiм повiтрю, в дорогих пахучих травах мати купала. Легко i свобiдно стояв на каменi, мов урiсши в нього червоними своiми постолами.

Уберя на нiм була незвичайно багата – такоi Маруся не бачила i в найдужчих газдiв. Киптар вишиваний шовками, саф’яном, з якимись камiнчиками по ньому, з позлiтками; широкий у пiвстану ремiнь, весь орнаментований, бляхою мосяжною цiткованою побитий, прикрасився зверху ретезьком, зчепленим напередi незвичайно красною турецькоi роботи чепрагою, емальованою i, здаеться, ще й з дорогими камiнчиками. За ременем стирчала пара пiстолiв, а з-за плечей визирав крiс.

Обвита тонкою жированою бляхою крисаня була зачiчена готурами й павичами, дармовиси й китицi бовталися по боках. Через плече висiла красна тобiвка, вибивана мосяжними бовтицями та бобриками; навхрест мудро рехтованi рiзьбленi порошницi. На друге плече накинутий був червоний гаптований сардак, в руках сяйливий, дорого битий топiрчик, котрим легiнь грався, поблискуючи на сонцi, – це було щось дiйсно надзвичайно красне в цих вiдлюдних дебрях i пущах.

Мимоволi задивилася Маруся. Не був це лицар, що приходив у неясних мрiях мiсячноi ночi, але щось подiбне.

Задивилася Маруся – i усмiхнулася. А легiнь помiтив цей усмiх жiночий, однаковий в усiх станах i класах, помiтив i знав уже, як поводитися.

– Хто ти такий, легiню? – питала Маруся.

– Я? Газдiвський син.

– А що ж ти тут робиш?

– Деревини на хату шукаю. Маю хату будувати, а сим потоком, дедя казали, добра деревина на хати.

– Ну що ж – знайшов?

– Не знайшов-сми смереки, лиш одну гаджучку молоденьку, – i легiнь розсмiявся. – Та шош не знаю – ци i[24 - Їi.] рубати, ци так узети.

Маруся не зрозумiла.

– Як прийшов по дерево, то рубай.

– Ой, шкода би була… А ти звiдкив, молодичко файна?

– А ти мене хiба не знаеш?

– Нi, не знаю.

– Я ж попадя ваша, iмость.

– А-а!.. Я не знаю, бо я з енчоi парафii.

Розмова урвалася на хвильку. Маруся вже зовсiм перестала боятися, навпаки – iй приемно було стояти та розмовляти з цим незнайомим красним легiнем. Бо легiнь таки й направду був дуже красний: сутi рум’янцi грали на здорових, темного кольору лицях, поблискували рiвнi зуби з-пiд вуса; набiк кинена крисанiчка вiдрiзувала косу тiнь на однiй сторонi обличчя, тодi як друга була розбарвлена сонцем. Очi грали i солодко щулилися.

Чомусь зiтхнула Маруся i сказала, що хоче йти додому. Легiнь питався, чому так борзо. Вiдповiла – так.

– Ну то давай руку, молодичко, я тi поможу. Бо то й карк ту поломити мож у такiм шпиткiм.

– Не треба, я сама. Ти лиш покажи, де йти.

– Усюда, – i показував стежечку коло себе.

Маруся скочила, але не цiлком зручно. Дужою рукою пiдхопив ii легiнь.

– А видиш? Так мож упасти.

Взяв за руку та вже й не випускав. А Маруся не висмикувала. Так легко ще нiколи не скакала з каменя на камiнь.

Вийшли на якусь полянку. Крiзь смерiччя показав легiнь Марусi церковну баню. Жаль було розставатися.

– А зведи мене вже й на царинку.

– Ой, не можу! Бо дедя ме сварити, шо сми не врубав нiчо.

– Щось не виглядаеш ти так убраний, як до роботи. Борше як на весiлля налагодився.

– То про всечiну. Гадаю – може, дiвку йку файну зустрiчу, а ци молодицю, – i легiнь смiявся, блискаючи зубами.

– То ти так любиш дiвки та молодицi?

– Не лиш я iх, а й вони мене.

– А яких ти бiльше любиш – чорнявих чи бiлявих?

– Таких, ек ти.

Маруся розреготалася i грозила пальчиком.

– О! Таких, як я, не вiльно любити, бо за таких пiп у церквi виклинае.

– Та най собi виклинае, менi шо до того? Єк тот повiдат: «Вже набив си вiн мене шо набив, та вже ж i я го си набештав». – «А вiн чув?» – «Та де!..» – Отак i менi з того уклетя. Най собi вiн свою роботу мае, а я свою.

– Як я бачу, ти дуже ласий до жiнок, – задумчиво сказала Маруся.

Легiнь нiчого не вiдповiв. Пiдкидав топiрчик високо вверх i ловив. Дармовиси телiпалися, скрипiв ремiнь.

– Прощай… – тихо сказала Маруся. На неi найшла хвилька перелетноi якоiсь безпричинноi задуми.

– Майте си гаразд.

Маруся ступила крок i зупинилася. Хотiлося iще що-небудь сказати легiневi.

– Видиш, ми скiльки проговорили…

– Та дай, Боже, наперед бирше.

– Наперед? Не знаю… Не знаю, чи побачимося ми ще…

– Та й чому би нi?

– Не знаю… А ти би хтiв?

В цю хвилю сталося щось несподiване.

Легiнь зiгнувся, витягнув вперед шию, очi напружилися. Хвилю стояв вiн такий нагонений, мов туго натягнений лук; вiдтак рвонув крисаню крiпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусi i в два скоки щез мiж смереками.

Все те сталося так блискавично, що Маруся не встигла отямитися i стояла без руху.

Але доокола було так тихо, так ясно, свiтло, так дружелюбно мовчав лiс, так привiтно поблискувала бляха на церковнiм куполi, що не могло бути мiсця страховi, i Маруся, вже лиш дивуючися, почала поволi зiходити стежечкою вниз.

Дорiжка, як звичайно з гори, не йшла безпереривною лентою, а була витоптана слiдами: сотнi нiг ступали в одно мiсце, i там вибивався великий слiд. Але тi слiди були рахованi на замашистий гуцульський крок, i Марусi незручно було попадати своiми маленькими нiжками в тi ями.

Йшла й дивилася на церковку, щулячися вiд сонця. На пiвдорозi зустрiвся iй пушкар з Жебйого – Гордiюк. Пишно вбраний, в крисанi з високим наголовником, обвитим кованою бляхою, вiн iшов, як цар, гордо несучи голову.

Побачивши iмость, вiн навiть не вступився дуже з дороги, лиш пiдняв трохи крисаню i уклонився злегка. Маруся теж не з надзвичайною ввiчливiстю вiдповiла на уклiн, – не любила цього пушкаря.

Взагалi, здаеться, мало хто його любив. Повiдали, що був в опришках колись, але, пiймавшися, обiцяв за ласку свободи перейти на службу полiцiйну i виловити всiх своiх бувших товаришiв. Суд прийняв ту оферту, i от таким чином Гордiюк став отаманом пушкарiв, а разом iз тим i царем своеi околицi.

Направду: часи були неспокiйнi, опришкiвство росло й ширилося. Нiхто не мiг поручитися, що, лiгши спати поренним[25 - Порядним.] газдов, не встане опришком; нiхто не мiг поручитися, що завтра або й сьогоднi уночi не прийдуть до тебе пушкарi, не скажуть, що ти опришок, не зв’яжуть, не кинуть у катуш. Поки збереться суд, поки розглянуть справу. А розглядаючи, можуть присудити на муки «для прискореня справи» або засадити в темну яму «для вилiченя вiд упертостi». І щастя твое, коли ти, хоч i з ущербком для здоров’я, а вирвешся з пут: то був ще лiпший кiнець; в iншiм разi можеш i повиснути, нiхто тобi того не вiзьме за зле.

Не дивно, що таке владичество над душами людей робило пушкарiв самодержавними деспотами гiр. Гинули, правда, часом вiд якихось таемних куль, що не знати звiдки вилiтали нараз з-за смерек, але все ж при певного рода обережностi можна було проносити свое пушкарське достоiнство таки досить довгий час.

От таким пушкарем був i Гордiюк. Коли до тих усiх прерогатив первобутноi властi додати ще брутальнiсть необмеженоi можливостi задоволити кожне свое бажання, упоення тою своею високiстю i могутнiстю, свiдоме вiдчування своеi богорiвностi, недотичностi, – ми будемо мати Гордiюка.

З ним нiхто не вiдважувався говорити, бо нiколи не можна було бути певним, що пiд кiнець розмови не вийде якого непорозумiння. Щодо гуцулiв, то Гордiюк розумiв лиш одну форму вiдносин: низький уклiн, пiдлесливу ухмiлку i виконання всiх, найдурнiших навiть, велiнь. Все, що виходило за тi межi, найменший опiр приводив його до шалу, очi наливалися кров’ю, i тодi вiн був страшний.

Маруся прийшла додому задумчива й мовчазна. З’iла щось там трошки без охоти, а потiм вийшла на ганок i довго сидiла сама. Слухала, як завмирае життя на селi.

Сонце вже впало за гори. М’яке, всюди рiвне, без початку i кiнця свiтло благосно постелилося на всiм, не положивши тiней. Он молодиця на Черемошi допирае бiлизну, часто й сильно б’е праником, а з-пiд нього розлiтаються бризки, мов дощ дорогоцiнного камiння. Двi дiвчини сперлися на заворiтницю, шепочуться, а потiм враз дзвiнко, розкотисто регочуть, вiдкидаючися тулубами. Чиiсь конi перебрiдають на той бiк рiки, а маленький хлопчик хоче iх завернути, та приступити боiться: узяв прут, вимахуе ним, а конi йдуть, попустивши голови, i не звертають уваги. Далеко, на Бережницi, торкотить млин, i в тишi передвечiрнiй широко розноситься його ритмiчне тарарахкання.

Тихо-тихо, нечутними кроками наближаеться вечiр. Товар’е заруло десь далеко на дорозi, уiдають котюги. Повагом, в царственнiй величi пiдiймаеться мiсяць з-за Синиць, i невiдомо звiдки ледве-ледве доноситься трембiтання… Високо-високо пiдiймаеться вiльним польотом рiдна гiрська мелодiя, переплететься з зiтханнями сонних уже вершин i, вiдбившися вiд далеких, ледве позначених контурами хребтiв, вернеться назад, блакитна, прозрочиста, вся пронизана тими високими променями, що бiжать iще десь там, в недоступнiй вишинi, i освiтлюють, мабуть, дашок на найвищiй стаi в Чорногорi… І жура якась ущемить серце кожного, хто чуе цi невидимi звуки. Стане, тихо зiтхне…

– Умер хтось… – тихо сказала бабця. Вона давно вже стоiть тут тихесенько.

Маруся не обернулася. Не хотiлося нищити очаровання. Синiли недавно ще золотi верхи, мiсяць пiдiймався, i глибшими ставали долини, наповняючися синюватими туманами.

– Йдiм вечеряти, голубко…

Зiтхнувши, встала Маруся. Ще б сидiла, ще б любувалася, ще б пiсню вечора слухала – але що ж… не вiльно: чоловiк буде сердитися. Вiн любить, щоб усе було в порядку.

І цього вечора не слухала вже Маруся нi розпитувань бабцi, нi Гафiйчиних оповiдань та пiсень. Сказала, що хоче спати, i рано лягла. Але не спала. Неяснi мислi, неяснi бажання, мов ембрiони будучих iстот, ворушилися в грудях, серце билося тоскливо, i хотiлося чомусь плакати.




VIII


З того дня щось змiнилося в життю Марусi.

Насамперед нарештi вона могла сказати бабцi, що нiби… нiби чуе щось пiд серцем. Радостi бабцi не можна словами сказати. І без того вона ходила за Марусею, як за дитинкою маленькою, а тепер i поготiв: з очей вичитувала кожне бажання, берегла вiд найменшого роздратовання, вiд найменших турбот. А з сином мала довшу конференцiю, звертаючи його увагу на скомплiкованiсть теперiшнiх його супружних обов’язкiв, на потребу подвiйноi обережностi i так далi. О. Василь червонiвся, блимав очима вiд нiяковостi i згоджувався на все.

А другим фактором, що внiс нове щось в життя Марусi, були згадки про красного легiня… А так, так!.. Стояв вiн невiдступно в уявi i манив. Інодi до того, що заволодiвав усiма помислами, кличучи, обiцяючи незвiдану ласку, непережитi солодкi муки – i як земля, довго палена жорстоким сонцем, жадiбно чекае на краплю дощу, так ждала Маруся i думала… несвiдомо думала про дощ поцiлуiв i шептаних слiв, про болючо солодкi обiйми.

Мрiяла…

Вiн здавався iй пiвбогом таемним, рожденним морем одразу в усiм блиску i сяйвi. Пiд звуки його чарiвного рога танцюють гори й лiси; його кiнь золотогривий лiтае понад хмарами, пашить вогнем iз нiздрiв, побрязкуючи срiбними пiдкiвками; його зброя валить тисячi ворогiв, гонить в пустинi, а вiн сам, прекрасний, могутнiй, царствуе десь за високими горами, за глибокими синiми морями. І прилетить вiн на своiм бистрокрилiм конi, схопить, понесе понад борами непроглядними, рiками змiiстими на коврi-самольотi, примчить до палацу прозрочисто-мармурового i скаже: «Ти тут королевою!..»

Радiсно усмiхаючися, в дорогоцiннiм уборi, вiдбившися усiею постаттю в сотнях дзеркал, пiде вона оглядати свое царство. Над басейнами нахилиться, заглядаючи в срiблясту глибiнь, послухае дзвонення незчислимих водограiв, запашних цвiтникiв потопче радiсний килим, приголубить ласкавих звiрят заморських приручених i засне потiм, солодко втомлена, на пишнiм, усiянiм цвiтами ложi…

І настануть потiм днi солодкого щастя, полетять, помчаться безпереривним дзвенячим ланцюгом. Рано буде прокидатися пiд звуки невидимих флейт, лебедiв бiлих буде годувати на блакитнiм озерi, а увечерi – буде бал!..

Пишно, слiпучо освiтяться золотi палати, сотнi розкiшно вбраних вельмож, галантних кавалерiв, красивих дам будуть плестися в грацiознi, гармонiйнi вiнки менуета пiд нiжнi звуки невидимих оркестрiв. А пiд час прогулок освiтленими алеями молодi красавцi будуть шепотiти своiм дамам любовнi фантазii, поезii, мадригали…

А серед всiх тих сяйливих, блискучих товп – вона, цариця балу, йти буде зi своiм лицарем, зi своiм владикою. В сукнi, зiтканiй з повiтря й сонячних променiв, iз жемчуговою дiадемою в волоссю царственно буде шествувати серед загального поклонення i, ласкаво вiдклонюючися, сiяти бiлi рожi доокола. А з кутка, з-за густого лiсу пахучих пальм ревниво будуть стежити за кожним ii рухом гарячi закоханi очi молодого юнака: вiн ще в сьогоднiшню нiч закiнчить своi рахунки з життям через нещасне кохання…

Марусю тягло до потоку.

Приходила, сiдала на тiм самiм мiсцi, де була з легiнем, i шукала очима слiду. Он тут вiн сидiв, от придавлена травичка, листочок, що лежав на крисанi, а потiм упав на камiнь вiд молодечого повороту голови.

І перебирала в гадках усе, що тут говорилося, усмiхалася, пригадуючи собi оригiнальний який-небудь гуцульський вираз, i вдивлялася в зелену темноглибiнь лiсу – чи не роздвинеться завiса, чи не з’явиться легiнь, ще стрункiший, ще кращий, нiж перший раз.

І не було iй страшно, i соромно не було. Кого ж би мала соромитися? Нiхто не чуе дiвочих дум, нiхто не знае мрiй дiвочих.

Але його не було.

Хоч би знати, як вiн називаеться. Забула спитати. Вже зумiла би якось так хитромудро допитатися хоч би, скажiм, у баби Гафiйки. Почала б здалека. Наприклад, спитала би: а чиi то взагалi потоки? Хто iм газда? Властиво, чие то дерево, що росте поточчинами? А цей потiк до кого належить? Властиво, я хотiла сказати, до якоi громади? Ну, i так далi. Вже би вона потрафила. А тепер…

От уже третiй раз приходить сюди, на камiнь, а легiня немае. І втома якась душевна нападае на Марусю. Вертае до хати – все обридло, все таке нудне, скучне – очi би не дивилися.

В такi хвилi не знала, куди себе дiвати. Ішла на церковну царинку, пiд свою улюблену вербу – там не було спокою: двi баби, стоячи кожна на своiм подвiр’ю, лаялися скiльки було духу, i далеко розносилися iх мiцнi, на простори рахованi голоси.

– А бодай би тi так легко на свiкi жити! Суко! Бодай би тi викришило до дитини, до пня й до сухого листу!

– Пес би ригав на твоi слова, гадино ти з-пiд iлового корiня. А зiйди лиш суда – я тi висмикаю тотi косицi кошечi, шо легiнi по коршмах недовисмикали!

Марусi ставало нудно. Нудно вiд сеi милоi розривки гуцулок, нудно вiд тихого, недвижного повiтря. І навiть гори, теплими синiми хвилями купанi, обридали, уiдався шум Черемоша в уха, – i Маруся йшла до плебанii.

А тут iще гiрше. Все таке одноманiтне, все таке вiдоме-перевiдоме. От крiсла мiсцевоi продукцii. Солiднiсть роботи iх, без сумнiву, була понад всяку конкуренцiю: вже висидiло на них п’ять поколiнь i ще п’ятнадцять висидить. Але беручи з поглядiв естетичних, iх iще в третiм поколiнню треба було порубати на дрова.

От гуцульський тарiль рiзьблений, з писанками гуцульськими на нiм; тарiль красний, правда, i писанки ладнi, але бачити сей тарiль рано й вечiр, день в день, день в день – ставало невиносимим.

Он якась плутанина зi смерекових гiлочок, нiби рамця якi, чи що, але в тих рамцях немае нiчого, порожню стiну видко. От консолик iз векелеi, а на нiм фiгурка Божоi Матерi в яскраво-синiх шатах iз традицiйно-скорботним виразом обличчя. Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобiсiле!

– Скучно менi, бабцю!.. Скучно менi, – скаржилася свекрусi, единiй людинi, з котрою можна було поговорити.

Але бабця не розумiла. То старалася потiшити вже справдi, як дитину, солоденькою булочкою, сушеною грушкою, то вигадувала неiснуючу хворобу i заливала липовим цвiтом на нiч.

– Це все вiд вагiтностi у тебе, це все вiд того… Ти не бiйся, ти нiчого не бiйся – все йде дуже добре.

Рано, ще Маруся була в лiжку, прибiгла Оришка. Упала на колiна, зарила лице в ковдру коло нiг Марусиних i, нiчого не говорячи, почала плакати.

– Що з тобою? Чого плачеш? Розбила що-небудь?

Оришка не вiдповiдала i ще гiрше заходилася плачем.

– Та ти хоч скажи, в чiм рiч. Перестань плакати.

– А йк вiн мене призвiв, так би на тiм свiкi було би му легко, йк менi тепер! Та й шош я дедевi iскажу? Бiдна ж моя головочко нешiслива… Шо виволочит мнов дорогу на ше й гiрше ме карати.

– Та за вiщо, за вiщо?

– Бо я, ади… заверемiнiла… – i знов починала ревти.

Маруся сплескувала руками.

– Ти?! Та що ти говориш! Таже тобi, мабуть, ще й тринадцяти нема!

– А я знаю кiко?.. Вiн на тото не дивив си, лиш… Ой бiдочко ж моя кервава!..

Маруся стояла безрадна, не знаючи, що почати. Питала – хто. Показалося – син сусiди, також молодий хлопець, лiт п’ятнадцяти.

– Вiн казав: «Ти лиш ми iскажи – ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, – кае[26 - Каже.], – можу й так, i так». А я му кажу, що не хочу, бо дедю маю злобного – ме на менi шкiру до сiм раз iзтегати. А вiн тогди кае: «Вiзьми ти, – кае, – iми мотиля, йкого-будь, та вирви му голов, а витак з лилика крила, та очi з мишi та з кертини, а витак уломи вухо з голки та з обiрничка денце вiзьми, а витак троха згури та ладану крiшку та й усе тото змiшей, та найди тогидний ворiх, шо то зиму перележiв, та не зiйшов, бо му чiрвак середину виiв, та й тото усе поклади у вотой у ворiх. А iк меш класти, примовей: «Так надi мнов аби Пилипко пролiтав, iк цес мотиль усi дороги пролiтав. Та й аби я так не могла вiд Пилипка закежiти, iк перехiнна дорога та й не може си з морем споiти. Та й аби так Пилипко не мав менi путерi[27 - Сили.] дитину зробити, iк цес ворiх не мае сили навеснi сходити, а я би тогди ви’него дитину мала, йк цес мотиль ме лiтати, цес лилик ме цего мотиля ловити, а миш цими очима видiти, а кертина з тов мишов си бити, а згура у цiй шкаралущi горiти, а дiвка цев голков шити та й цим обiрником ремiне прикрашети. Та й Пилипко аби надi мнов тогди силу взев та й менi дитину iзробив, ек си зо мнов iзвiнчее, а доки си не звiнчее, то аби ми так нiчо не зробив, iк я цес гудз зав’езала, а вiн самий си не розпустив, так аби менi дитину не зробив».

Оришка оповiдала з запалом, горда з такоi ученостi свого Пилипка, i забувши навiть, що це про саму ii йде рiч. Але потiм нараз згадувала i, заревiвши, знов утикала лице в ковдру.

– І ти все тото робила?

– Ае! Та сми робила усе, iк вiн казав, та, ади, ношу цес горiх, запав би си, й дотепер, на голiм кiлi. – І Оришка пiдiймала сорочку, показуючи на тонкiй бронзовiй фiгурцi шнурочок коло бедер.

– Фе… що ти робиш, Оришко?.. Встид.

– Аби-сте видiли…

Але чим допомогти справi, Маруся так-таки й не знала. Сказала о. Василевi; гадала, що вiн, як пастир духовний, прийме цю вiсть близько до серця, але, на превелике свое здивовання, почула рiвнодушну вiдповiдь:

– Ну, та й що? Ну, та й що?.. Що ж я тому винен? Що ж я тут можу порадити? Я нiчого тут не пораджу. Гадаеш, що вона одна? Та таких дванадцять-п’ятнадцять на рiк отут, у однiй моiй парафii. Бо тi гуцули – то як дики. То такий зiпсований нарiд, що поняття переходить. Що я наговорюся iм, що си я набештаю, – а то все мов об стiну горохом, а то все нi до чого. Та вже не хочеться менi й губи отворити: дiдько вас бери, чи я маю за вас у смолi кипiти? Дав би Бог свою википiти.

Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.

А вночi Маруся лежала, розпалена думами, i… завидувала Оришцi.

«Вона взяла свою частину. Надiялася на якийсь там горiх – i свобiдно любила. Чому ж менi не дано навiть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той легiник чорноокий носить його на вiстрю своеi бартки? Чи не в каменi тiм великiм заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де мое хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?»




IX


Раз якось, коли думала Маруся про того легiня, прийшло iй у голову, що, певно, вiн мусить бути з яворiвськоi парафii. Яворiв межував верхами з Криворiвнею, той потiк бiг, власне, з яворiвського боку – це все наводило на думки.

Рiшила iхати до Яворова: там в недiлю мав бути храм. Властиво, мiж яворiвським i криворiвським парохами майже не було жадних вiдносин: нi о. Василь не iздив на храми до Яворова, нi, знов, яворiвський ксьондз не приiздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче iхати до Яворова, здивувався i навiть розсердився.

– Таже ти не знаеш там нiкого! Я сам з тамошнiм парохом знакомий от так, лише з реколекцiй та соборчикiв.

– Ну, то що? Я можу й зовсiм не йти до священика: побуду лиш у церквi та й назад.

– Та ти збожеволiла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.

– А коли образяться, то зайду.

– Нiкого не знаючи? І тебе нiхто не знае.

– Видко попа по халявах, як то кажуть. Зрештою, то менi зарахуеться за першу вiзиту.

О. Василь лиш руками розводив.

– Та що на тебе найшло? Чи об’iлася чого, чи як?

Маруся здвигала плечима. Якась упертiсть заволодiла нею i просто хотiлося поставити на своему.

– Хочу, та й бiльш нiчого. Хочу на храм подивитися.

– Та хiба ж у нас то вже й не храм? Або по сусiднiх парафiях, з котрими жиемо?

Маруся навiть не вiдповiдала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара iмость прийде на помiч.

Так i сталося: бабця уже говорила ласкаво синовi:

– Та поiдь уже, поiдь з нею. Що тобi? Подивися, яке ж воно молоденьке. Їй же розiрватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.

О. Василь висував останнiй аргумент:

– А служба Божа? Таже i у мене недiля якась, не можу ж я кинути своi обов’язки та iхати свiтами для жiнчиних примх.

– А ти згодом трохи приiдеш. Ми поiдемо наперед, побудемо в церквi – служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радостi. А тут все сама та сама.

– А що ж я iй – паничiв зi Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?

– Та й то би не завадило. Правда, Марусе? – жартувала стара iмость.

О. Василь уже починав бурчати собi пiд нiс. Це було знаком, що подаеться.

– Люди живуть ще й гiрше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати Боговi треба. Парохiя не зла, iсти-пити е що i в чiм сходити – якого ж iй ще, за перепрошенням, дiдька треба?

Але врештi збиралося й iхалося. Маруся скакала з радостi, викликаючи остереження староi iмостi. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було мiж чужi люди неабияк показатися.

А в недiлю з самого рання у Марусi був якийсь святочний настрiй, котрий iще вдесятеро побiльшився, як сiли нарештi на вiзок i поiхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося iй на очi: хмарцi, рельефовi гiлок на ясно-голубiм небi, пишним картинам гiрського життя.

Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весiнньому яскраво-зелене. Навiть небо набиралося зеленавих тонiв – мов уся земля окуталася надiею. А на тлi цього зеленого моря, мрiйних контурiв далеких верхiв, мов рухливi чiчки барвистi, посiялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в травi плаiчок – ним тягнеться безпереривна лента постатей. Ярко свiтяться черленi, перетканi сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскравi, переблискують на сонцi стародавнiми прикрасами на головах дiвчата, легiники топiрцями, а поважнi газди сардаками пишними. Щось чарiвне, до поеми фантастичноi подiбне, – i Маруся переповнялася почуттям безграничноi радостi.

От i Яворiв. От i церков яворiвська. Доокола повно народу. День був чудовий, i всi понадiвали найлiпше свое лудiне. Молодицi, слiпучо блищучи на сонцi бiлими рукавами сорочок, щохвилi пiд’iздили скорим кроком на конях; легко, грацiозно, вигинаючися станом, здоровкалися зi знайомими, i кожний рух дихав природною красою й радiстю життя.

Жартами, дзвiнким смiхом перенизуючи кожне слово, вiталися.

– Єк днювали, Адно?

– Гаразд, шо ви май?

– Ци дужi, Мику’?

І не можуть, щоб не зачепити сусiдки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:

– А ек кажете, кумко, – ци в добрiм перебутку цес день си опровадит?

Це натяк на сварливий характер Василини, про неi-бо кажуть, що вона нi одного дня не може пробути без лайки. І Василина розумiе, в чий це город камiнчик, але що мае дуже добру вправу, то вiдповiдае iдучо, влучно, б’е в саму болячку.

– Сокотiт лiпше своi вушi, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.

Молодицi троха не в сих, iдуть уже на мир:

– Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнiв заходите?

– Я си нiкому не зурiчую, най i мене не чiпают.

– А йдiм, кумо, най си преч каже з таков заходити. Ади, у неi зуби на продаж.

– А ви не молитися до церкви приходите, а грiх на грiх закегати. З вами нема доброi бесiди анi раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке нi до чого не здале. Ади, йкi пересмiшницi ми си повдавали!

Молодицi тiкали в товпу, не радi, що зачепили таку зубату.

Поважнi газди вели поважнi бесiди. Де-не-де по купках переговорювалася найновiша подiя тижня: любас забив на смерть чоловiка своеi любаски. Один з очевидцiв оповiдав подробицi:

– Я йду, а так вже темнiчко си iзробило, а вна, сука, вибiгла, кричит: «Ой, ретуйте!.. Ой бiдочко!.. Ой душiчко ж ма нешiслива!..» Зоздрiла мене та д’менi: «І Танасiечку, i сусiдо ж мiй любий, не дайте ж ми пропасти…» А я вже таки скiмував-сми, у чiм рiч, та лиш си питаю: «А хто?..» – «Та Онуфрiй, – кае, – мого чоловiка, – кае, – забив…» Ага, суко, кажу, дограла си?

Газди злобнi. Попадися iм тепер ота Параска – побили би камiнням. Дивна ненависть двох полiв…

– Іду я д’хатi, а вiн лежит на порозi, та вже й крови з него полили: «Декувать тi, – каже, – Парасочко», – лиш уповiв. А вна, сука, дрiжит, от iк лист дрiжит. «А я ж тому винна?» – вповiдат. А вiн вже нiчо й не каже, лиш харчит…

Сонце ярко свiтило. По горах повзли тiнi хмар, i здавалося тодi, що, замiсть одноi гори, стоiть двi: одна темнiша, друга в свiтлi.

Стара маленька церковця могла вмiстити дуже мало народу i була набита по береги, хоч дев’ять десятих парафiян стояли надворi. Впрочiм не кожний i пхався досередини, хiба вже як вiдбувалося там щось занадто урочисте, – тодi тислися, завiшуючи в притворi на колiчках крисанi й топiрцi; хто не пiшов досередини – клякав на одно колiно, на царинцi, не перериваючи розмови з сусiдою.

Хоч i стала Маруся в церквi на упривiлейованiм мiсцi, але за кiлька хвиль вже почула, що не годна стояти: нiчим було дихати. Вся мокра вiд поту, ставала на пальцi, щоб хоч одним оком побачити кавальчик синього неба, але, окрiм чорних, сивих, довговолосих голiв, нiчого не бачила.

Маруся вийшла на цминтар. Дорiжка зигзагувато вилася помiж могилками; сидiли жебраки й спiвали на всi гласи, що хто хотiв i умiв, перетворюючи слова апостольських молитв у якесь iдолопоклонське чревовiщання. Кожний з калiк старався виставити свою бiду якнайефектовнiше: один висовував на дорогу обрубок ноги, змазавши його насамперед маслом, аби блищало на сонцi й рiзало око; другий вiдкидав з чола волосся й задирав голову догори, аби усi бачили його непiдроблену слiпоту; третiй, не маючи можливостi похвалитися хоч яким-будь калiцтвом, бодай натягав на себе надзвичайнi лахмани й виставляв уперед загорiлi мохнатi груди, що на них можна би й залiзо кувати, а на грудях тих телiпався в усi боки величезний металевий хрест, котрий краще було би поставити й на церковну баню.

І кожний з жебракiв хотiв звернути увагу лиш на себе; милостиня, подана сусiдовi, здавалася видертою з власних рук, i тому щохвилi серед цього повзаючого й стогнучого населення пiдiймалися лютi суперечки.

– А проклетиця, котюго! Коли я вже Бога си домолю, аби направду тi очi з лоба виперло, аби-с не дурила людей преославних!

– Та змовчи хуч коло церкви, сучко ти годована. Нагулив си тi окоман i спереду, i ззаду.

А в крайнiм кутку сталася цiла драма. Зайшла з того, що жебрачка зачала дорiкати своему сусiдовi багатством:

– Та встид би-с мав на прошечу дорогу сiдати. Таж-ес газда, маржину мiшееш, а в бiнноi удови з рота видираеш.

Калiка вважав, що того вже забагато, схопив камiнь i торкнув ним бабу в лоб. Баба скричала скiльки було гласу, ухопилася за голову – з-пiд пальцiв капала кров. Ранка була невеличка, але наслiдки могла дати великi, i баба це зрозумiла.

Верещачи кiлько далося, сама непомiтними рухами розмазувала кров собi по лицi i роздирала ранку бiльше. Потiм, мовби в нестямi, хапалася закривавленими руками за сорочку, покриваючи ii плямами, нахилялася й капала кров’ю з чола доокола себе – словом, грала варiацii на задану тему, весь час не перестаючи голосити й причитувати.

Калiка вважав за лiпше благородно вiддалитися. Чуючи крики, почав збиратися коло баби нарiд.

– Хто ж то так бабу покервавив?

– Та, ади, ростiцький тот калiка.

– А за вiщо?

– Грошi баба хтiла украсти. Упали з пазухи, а вна…

– Та брешете, вибачейте, не до вашого гонiру кажучи, бо сми ту була та й видiла.

– Та я шо? Люде повiстували.

– То прошек тот так си вимов’ее.

– Ади, вни так сиде, а вна баба бiнна, незарiбна, а вiн, рахувати, газда.

– Газда?

– Ае! Четверо товару держит.

– Та й попiд церкови си хилее?

– То вже раз погана душа!

– А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Лiпше би маржини сокотив. А вiн тогди чим-таки вхопив камiнь, тим-таки морснув бабу по головi.

А баба тим часом робила не злий iнтерес: вставляючи в слова подяки реплiки про свое гiрке нещастя, швидкими рухами збирала монету:

– Простибiг, простибiг, газди моi… Аж ми си у головi вакомашило… За ваше здоров’е, за господарське старане… На бiнну бабу й здохлек гавкне i усека пеня зачепит та й си збиткуе… Христос вам напередi, Христос вам назадi, аби-сте дiждали… Та так ми в грудех iздусило, шо гляба й вiдiтхнути… Ой бiдочко ж ма кервава.

А у калiки геть цiлком попсувалися влови. Звiстка про його злочин обiйшла пару разiв доокола церкви, що, мабуть, о тiм вже й попи у вiвтарi знали. І де тiльки не показувався калiка, всюда зараз пiдiймалося:

– Цес бабу вбив?

– Ае, ае! Тот самий.

– Ой дiду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над тобов нинi бучки си крутють.

– Газдочки моi любi, та й солоденькi, та й файнi… Я нiчо… Бо тiй бабi на дiдька би вже переходити… Аби йкий був терпець, то мусить си врвати. Та в’онно та в’онно… а я вже не кемую, ек у мене й тот камiнь у руцi си знайшов…

Але, очевидно, це нiкого не переконувало, i калiка, бачачи цiлковите зiпсуття iнтересiв, надумав направити наслiдки свого войовничого запалу i поповз перепрошуватися до баби. Штурхав ii голим лiктем у бiк.

– Та-бо той, Вась… Та ну…

Але баба знов занадто яскраво бачила всi незчислимi вигоди свого положення i миритися в жаден спосiб не хтiла.

– А йди ти вiд мене, аби те й очi моi не видiли й вуха не чули, ек ти мене навiки здоров’я збавив. Ади, люде добрi, шо нема менi ек i рани вiдоткнути, – ек бих видомокла, тут би мене й смерть моя посiла. Ой-ой-ой, побило мене трьома нещестями!..

Жебрак совався коло неi, заповзав то з одного боку, то з другого, шепотом обiцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що лiпше синиця в руки, як журавель в небi, i не пiддавалася. Стративши цiлковито надiю, калiка махнув рукою.

– Рустиме тепер цiлу ннину…

А доокола стояли газди, пiдсмiюючися, дивилися на ту iдилiю i жартували:

– Ци бисте, дiду, не казали: та вибачей, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.

– Та змилуйте си надi мнов, Божi суди, та й ви, люде добрi! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нiчо в свiкi.

– Е, нiчо! – вмiшувалася якась енергiйна повновида молодиця в бiлiм кожушку; мабуть, з другого села. – Добре ми нiчо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого дiда вергли. Пху, кат би вже далi брав таких прошекiв, шо си б’ют.

– Та й що ти таки си роззiпала[28 - Розкричалася.] на мене, молодичко, Бог би те вкрив? Та сми й не бив ю анi раз, лиш морснув отак-о!

– А камiнь на йку маму в пазуху сте сховали? Ше й другого кого бити?

Калiка спiшно пiдв’язував своi милицi й тiкав. Очевидно, сьогоднiшнiй храм му си не вдав.

Маруся пройшлася кiлька разiв цминтарем, обiйшла церков. Знайомi гуцулки з Криворiвнi радiсно вiтали свою iмостечку, цiлували руку, говорили звичайнi слова – що от, мовляв, файна днина, що пiд добре верем’е i храм добрий, а пiд годину, то би си не вхрамував. Одна молодичка, жартуючи, запитала:

– А кого, iмостечку, вигледаете? Може, йкого легiника файного?

Жарт був звичайний, гуцульський, але вiд нього чомусь зашарiлася Маруся, як макiв цвiт.

Казань вiдбулася перед церквов. Дек скочив поза плiт, укев штири гаджучки та й вбив посеред царинки. З того замаеня говорилася проповiдь. Гуцули потисли туда i збилися такою лавою, що нею хиляло, як хвилею на морi. Мало хто зрозумiв, о що там ходило поповi, але хто був ближче – скорботно зiтхав, пiдiймав очi догори; хто стояв май далi, бесiдував собi потихеньку з сусiдою о маржинi, а одна жiнка положила собi кожух пiд голову i заснула, сказавши збудити себе, як казань си скiнчить. Двi баби плакало зi зрушення; впрочiм, на кожнiм казаню плачуть двi бабi.

А потiм був обхiд доокола церкви. Сяло полуплене золото церковних святостей на сонцi. Дяки галасали, стараючися перекричати один одного, бо то гонiр бирший – май-май високо, понад усi деки голосом повести; а при тiм виверчували, завивали мотив, роблячи його подiбним до гуцульськоi вберi, де все кручене, верчене, здоблене. Любить гуцул «дрiмнее завитечко» – така вже його вдача. Як сипле що або вирiзуе, – кладе туди сто орнаментiв, сто мотивiв, сто барв. Так же й убираеться, так же й спiвае, таку ж i психiку мае покручену, незгадану, многогранну: вибачае такi речi, яких нiхто би не вибачив – i нараз образиться через дурницю, через дрiбницю – i хапаеться за топiр.

Іде до вiйська, блукае геть свiтами, царами, а вернув д’хатi, знов убрав свiй сардак, постоли взув, i нi по чiм ви не пiзнаете, що вiн у Вiднi пуцував[29 - Чистив.] конi капiтановi, у Пештi маширував, шукав любовних приключок в «златей Прадзе». Сiв собi на грунтi оседком i сидить сам-самiський, i все життя, i все, що в нiм, сам собi творить. Лиш те своiм узивае, що вiдвоював у природи, у звiра та ще нiби у Бога випросив. Анi потреби сусiдства, анi користi групи, анi сили еднання вiн не розумiе – вiн iндивiдуалiст.

А iсторiя летить невпинним маховим колесом, насуваеться молот культури – i недовго хiба проносити гуцуловi його своерiднiсть.




X


Нарештi служба скiнчилася. Нарештi!

Похриплi дяки ходили, роззявивши роти, а коли говорили, то мов повiшельники, яким пощастило зiрватися з шибеницi. Тричi скупанi у власнiм сосi, попи були голоднi, як… впрочiм, обiйдеться без порiвнання. Ближнi гуцули забирали д’хатам своiх кревних, знайомих, гостей з других сiл, але бiльшiсть, маючи зi собою все потрiбне для храмування – як гусленку, бриндзю, масло, мед, рiзнi-рiзнiськi кулешiнники, бурешiнники, голубцi, а також обов’язкову прикрасу святого храму – добру посудину з горiвков, – ця бiльшiсть розсипалася знов-таки по цминтариську, i там, серед зелених могилок, пiд захистом хрестiв та смерiчок, iшов правдивий гуцульський храм.

Гуцульське кладовище i в звичайнi часи нiколи не бувае смутне, бо гуцул до смертi вiдноситься цiлком фiлософiчно i не боiться анi ii самоi, анi ii царства. Не раз можна бачити на цминтарi натерховану кобилу, що мирно пасеться мiж могилками, з’iдаючи траву, порослу, може, з частин тiла попереднiх газд ii предкiв, а сам теперiшнiй кобилин владика, трудний ходом, спить собi, положивши голову на чиюсь могилку. Часом забiжить сюди й закохана пара, вишукае собi захист, i тодi в царствi смертi совершаеться таiнство зародження нового життя. Словом, гуцульське кладовище – це зовсiм не хитар юдолi плачу i скорбот, а просто собi кавалок землi, який обов’язково треба було вiдрiзати для одноi конечноi потреби життя.

А вже тепер, пiд час храму, то цминтарисько веселилося, грало життям, смiялося. Та де там смiялося! Таки попросту реготало, за боки узявшися. Самим мерцям, певне, весело було лежати та землю держати, а не один, може, був такий жвавий, що й сам би вискочив та дзенькнув чарчиною-другою. Але шкода заходу.

І ллються речi гучнi та веселi, сиплеться град гуцульських жартiв, iнодi неотесаних, вузлуватих, але завше влучних, що попадають просто в око, а головне – природних. Те, що в устах iншого здавало би ся безсоромнiстю, в устах гуцула або гуцулки, на тлi цих могутнiх верхiв, пiд небом синiм безконечним, пiд немовчний гомiн Черемоша, здаеться природною частиною безконечно рiзнородного життя.

А в плебанii собi йшов храм. Так, як завше.

Перемученi попи накидалися на iду i не мали часу говорити; господиня звивалася, як вужiвка, стараючися, аби все було якнайлiпше, аби любi гостi не взяли потiм на зуб. Властиво кажучи, всi тi старання були цiлком даремнi, бо однаково, роз’iхавшися з празника, попадi будуть судити й пересуджувати кожну дрiбницю: i сос був пересолений чи недосолений, i сукня була комiчна, i дань було мало.

Але тут – усмiхи, похвали надмiру, i тьма-тьменна повiтовоi гречностi. Попiвни пiджимають губки i не хотять iсти, кавалери кiбiцують i до поту стараються якнайдосконалiше наслiдувати шляхоцькi манiри, а iнодi, мов каменюкою в лоб, садять якимось dowcipem[30 - Жартом (пол.).].

Серед гостей старшоi генерацii йдуть поважнi розмови на сучаснi теми, про останнi новинки, а втiм, очевидно, найбiльше про послiднi виступи нового молодого отамана опришкiв Марусяка.

Звiдки вiн узявся, цей метеор на галицькiм небозводi, – нiхто якось докладно не знав, але про його безумно смiлi i в такiй же степенi щасливi напади вже ходили цiлi легенди. Ще так недавно появився вiн в ролi отамана опришкiвськоi ровти, але встиг уже здобути собi славу найпершого ватажка.

Появлявся цiлковито несподiвано серед переповненого народом ринку, починав пекельну стрiлянину i наводив панiку на всiх; грабував, палив, забирав здобич – i щезав одразу, мов у воду падав, для того, щоби вирнути десь на другiм боцi гiр i, зiрвавши голову якомусь бiреву угорському, знова щезнути безслiдно. Всi мандатори з нiг збивалися, ганяючися за ним грунями; от-от, здавалося, тримають вже в руках, а вiн виховзне, мов в’юн, i пiд носом властей позволяе собi такi авантюри, що панове мандатори волосся на собi рвуть.

Тi, кому довелося його бачити, оповiдали, що Марусяк був просто красавець, отже, не дивно, що мав успiх серед представниць прекрасного полу, i дуже можливо, що всi його отi незрозумiлi появляння та щезання залежали в певнiй своiй частi вiд тих успiхiв. От навiть тут, на яворiвськiм храму, коли зайшла рiч про Марусяка, молодi попадi почали шушукатися мiж собою, i якби хто з попiв довiдався про змiст отих сповiдей, було би, може, не однiй попадi кепсько.

Господар казав, що вони тут, в Яворовi, опришкiв не бояться.

– Чому так, отче добродiю?

– Бо у нас випадок тут був такий, що з того часу не хотять опришки сюди приходити.

– Який випадок? Коли? Де?

– Коли – сего вже не можу вам сказати докладно, але був. Раз прийшло до нас сюди на Яворiв на толоки дванадцять опришкiв. Посiдали, витягли бербеницю горiвки, ладяться пити – а заiдати нема чим. Дивляться – iде один наш-таки, яворiвський, газда. «Мой! Сда йди!» Той пiдiйшов нi живий нi мертвий – боiться. Та й хто би не злякався – дванадцятеро хлопiв, як дубiв.

Велять йому опришки, тому газдi, принести харчiв на дванадцять душ… «Але дивись, кажуть, не дуже хавки розтвирай, бо може бути бiда. Неси мовчучи – спокiйнiше на тебе буде».

Пiшов той хлоп за харчами. Що було лиш у хатi, – все позабирав. Принiс, почали опришки пити-гуляти, баювати. І самi п’ють, i хлоповi дають, але вiн все вiдмовляеться, не хоче. Ну, не хоче, то й не хоче – як собi хоче. Будемо пити самi.

Та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та допилися до того, що де хто був, там упав, там i спав. Порозкидалися по толоцi, гей колоде.

Бачить хлоп, що твердо вснули опришки, взяли його думки. Бо вiн видiв, як легiнi пересипали золото в бордюгах, а потiм, кладучися спати, положив кождий собi свiй бордюг пiд голови.

Взяла заздрiсть хлопа на тотi грошi, i рiшився вiн на велике дiло: ухопив сокиру й повiдрубував усiм опришкам голови. Так-таки усiм дванадцятьом. Потiм забрав усi дванадцять бордюгiв, поховав мiж камiння, а сам пiшов до мандатора i замельдував, що от я, такий-то й такий-то, замордував на яворiвських толоках дванадцять опришкiв – прошу менi за тото нагороду. Та ще й нагороду дiстав, не гадайте собi – от який був митець.

От з того часу оминають нас опришки, бо тут, у Яворовi, нещасливе мiсце для них. Всюда б’ють, всюда розбивають, а сюда бояться йти.

Але не встиг егомость закiнчити фрази, як сталося щось цiлком несподiване. Надворi почувся шум, гвавт, якiсь крики, потiм розiтнувся вистрiл. До покою влетiла якась дiвка, кричачи: «Опришки!.. Опришки!.. Чорнi хлопцi!», а вслiд за нею, нагинаючися в низеньких дверях, один за одним, один за одним почали входити високi, рослi молодцi. Стали пiд стiнами, мов дуби, i чекали.

В першу хвилю всi гостi окам’янiли. Вiдтак женщини почали плакати, мужчини стовпилися, мов гуси, i зi страху не знали, що почати. В хатi, i без того не дуже просторiй, стало зовсiм тiсно. Опришки стояли мовчки, очевидно, чогось чи на когось чекали.

Ждати довелося недовго. За якусь хвильку до хати смiло, свобiдно увiйшов… той легiнь, о котрiм днi i ночi марила Маруся…

Троха не крикнула!

Легiнь увiйшов, зняв крисаню, поклонився.

– Єк днювали, iгомостику?

Але нiхто не обiзвався й звуком. Нiхто не поворухнувся.

– Єк вам си храмуе? – казав далi опришок. – А чо ж, iгомостику, нас, легiникiв, не покликали-сте на храм? Виджу доста гостей наскликали-сте, – i опришок повiв очима по хатi. Погляд його упав на Марусю… На хвильку щось блиснуло в очах, але опришок здержався.

Маруся помiтила сей бистрольотний погляд, i серце ii забилося частiше.

Тим часом першою прийшла до себе господиня дому. Низько кланяючися, пiдiйшла вона до отамана.

– Пане юнацiй!.. Хiба ми вам що злого зробили? Хiба ви вiд нас яку кривду видiли? Пощо ж ви нас так налякали, i гостей наших, i от дiтей?

– А котру ж то я вам кривду роб’ю? Що сми на храм iд вам прийшов, так тото за кривду собi маете?

– Борони Боже! Се честь нам, велика честь. Ми б i самi вас просили, лиш не знали, де шукати вас, куда вiсть давати.

Опришок розреготався.

– Файно сте, iмостечку, сказали, таки нема шо. Але не бiйте си, нiчо вам си не стане. Єк сми прийшов, так пiду, лиш окуп вiзьму, бо то не е честь – отомановi з порожнiми руками вiдходити.

– Та якого би-сте окупу хотiли, пане ватажку? Люде ми небагатi, самi сте знаете попiвськi гаразди.

– А я хочу окупу. Та ще й не простого.

І як спочатку, бачачи, що опришок смiеться, всi зiтхнули вiльнiше, так тепер засумували: Марусяк звик брати добрi окупи.

А опришок стоiть, пiдпершися у боки, i згори поглядае на всiх. Дiйсно був красень. Сила тремтючим потоком переливалася в жилах, била ключем. Весь у червонiм, тримаючи в руках життя i смерть усiх присутнiх, вiн стояв, мовби який бог-громовержець, що злетiв з недоступних гiр, – i чув це, чув свою мiць, свою власть над душами цих людей.

– Ой, беру я окуп, беру не малiчкий! – поволi цiдив опришок, поблискуючи зубами. – Грошима не хочу, фантем не хочу, лиш хочу…

Опришок зупинився. Приемно йому було тримати усiх в напруженнi. Завмерли всi… Ану ж чийого життя захоче?

– Хочу, аби мене онна молодиця поцулувала.

Мов гора в усiх з плеч звалилася. Загальне зiтхання полегкостi пролинуло по хатi i – як уже воно так сталося, хто його знае, – лиш очi всiх присутнiх чомусь звернулися на Марусю. Вона це почула й згорiла вiдразу. Опришок теж зупинив на нiй свiй погляд i усмiхався.

– Яка ж молодиця? – питала господиня i до того осмiлiла, що навiть позволила собi зажартувати. – Може, я?

Всi уже посмiхалися пiдхлiбними, далековидними усмiшками. Скажи опришок усiм ставати на голову – стали би.

– Ой не! Я хочу, аби йка найфайнiша мене поцулувала.

– У нас всi краснi, пане ватажку, ми поганого не тримаемо, – вискочила вперед юрка, весела попадя бiлоберезiвська. – Може, би-сте самi вибрали, бо ми на ваш смак не годнi потрафити. Котру ж вибираете?

– Цесу, – i опришок показав барткою на Марусю.

Маруся чомусь перелякалася. Ховалася за чиiсь спини i, мотаючи перед лицем руками, повторяла:

– Не хочу… не хочу… не хочу…

– Та побiйтеся Бога, iмость! Рятуйте нас усiх! Що ж тут такого страшного?

– Через вас одну нам усiм пропадати, чи як?

Смiлива бiлоберезiвська попадя знов вискочила:

– Давайте я вас поцiлую, пане ватажку!

– Ой не! – похитав головою опришок. – Їк приходит газда шо купувати, то не берет, шо му крамарчук пiдстав’ее, може, гнилого, лиш тото берет, шо му си вдало.

Хтось iз панiв порснув смiхом. Опришок, прищуливши око, подивився в той куток – там стало тихо.

– Ну, ек же вно буде? Ци дают окуп, ци сам беру?

Тепер уже всi як есть напустилися на Марусю. Вона не знала, що говорити, що робити. Поглядала на свого попа, але о. Василь як сiв, вилупивши очi та розкривши рот, так i сидiв без руху, вiд страху нiчого не розумiючи.

– Та йдiть уже, йдiть, попаде, – пiдштовхувала Марусю бiлоберезiвська iмость. – То вона, проше пана юнацiя, так не хоче цiлуватися, як муха меду не хоче.

Страх минув уже в усiх. Почули, що бiда скiнчиться жартом. Маруся, розчервонiвшися, пiдходила несмiлими кроками до легiня. Пiдiйшла, зупинилася i – сама не знала як, пощо в неi вирвалося:

– Чи й обiймати?

Всi розреготалися. Смiялася навiть пасивна опришкiвська гвардiя. Усмiхнувся й сам Марусяк.

– Аекже! Без того не поцулунок би був.

Маруся зрозумiла, що сказала щось не до речi, i, бажаючи вже скорше тото все закiнчити, борзо обняла опришка i поцiлувала в повнi губи.

Гомiн одобрення, трохи насмiшливого, трохи заздрiсного, пройшов покоем, а Маруся, уткнувшися головою в груди першоi-лiпшоi попадi, не знала, що робити з собою.

– Славно! Славно! – кричали гостi. – Ще раз!

Марусяк зняв крисаню i низько кланявся господинi.

– Ой, декуват, газдинько люба, шо сте мi дарували так файно. Не вiд учера ватагую, а такоi пишноi здобичi ше сми не мав нiколи.

А вiдтак звертався до товаришiв:

– Ано-ко, йдiм-ко, легiники-братя! Та не будьте на мене гнiвнi та й лихенькi – вже вiдплачу си. А тобi, молодице, шо-с ня цулувала, скажу – сокоти си! Бо так-ес мня злакомила, шо я ше й до Криворiвнi на храм прийду! – i, пiдiгнувшися у одвiрку, вийшов прiч. За ним опришки.

Не одразу по таких гостях прийшли до себе всi присутнi, але коли вже всi заспокоiлися i переконалися, що небезпека цiлковито минула – жартам i смiху не було кiнця. Центром iх, розумiеться, була Маруся; вона, бiдна, буквально не знала, куди очi дiвати; iй здавалося, що всi, ек есть усi, уже догадалися про ii попередню стрiчу з легiнем там, над потоком, i про ii мрii, i про ii – о Боже! – про ii таемнi, нiкому не вiдомi, самiй собi не висказанi бажання.

А о. Василь так i не прийшов до себе цiлковито. Щось мурмотiв незрозумiле i дуже швидко згодився iхати додому, коли Маруся о тiм натякнула.

– Ага, ага… А так, так, так, так… iдемо… А звичайно, iдемо. Я тепер уночi не поiхав би анi за якi грошi. Їдьмо, iдьмо, поки ще свiтло…




XI


Стара iмость не пiзнавала Марусi – так розвеселився та розщебетався ii пташок. Та й сама Маруся не могла зрозумiти – чого це iй так весело.

Була певна, що ще побачить Марусяка. Як, де, в якiм характерi – не знати. Чи на потiк прийде, чи справдi, розбiйничим звичаем, влетить до хати – трудно вiдгадати, але що прийде, то це певно.

– Вiн Марусяк, а я Маруся, – повторяла сама собi i усмiхалася.

З вiдмiнним уже тепер почуттям слухала пiсню Гафiйки про Яношiка, славного опришка. Гадалося – гей, коби то я газдинькою була в тiм ластiв’ячiм гнiздi! Прилiтав би до мене сокiл щоночi, i вмiла б уже я його оплутати, аби не лiтав бiльше.

А вже по цiлiй Косiвщинi з уст в уста передавалася пiкантна новинка о тiм, як попадя криворiвська цiлувала привселюдно Марусяка на храму в Яворовi. Рiзнi з того факту виводили комбiнацii.

О. Василь, iдучи до Бистреця, умисне поступив до пушкарського отамана Гордiюка. Скаржився.

– Що то мае бути, справдi? Скiльки маемо пушкарiв, а опришки, мов не знати що, ходять дорогами та хатами, нападають. Та ще нехай би на гуцулiв чи там коршмарiв – н-ну, най би вже там. А то ж на попiв!.. Та бiйтеся Бога – на попiв!

Гордiюк хмурив брови i приймав зневажливий вид.

– То лиш до чесу, егомостику, лиш до чесу. Най ми з Юрашком поговоримо, бесiду най маемо. А витак погладимо дорiжку тому Марусековi. На високий верх погладимо му дорiжку – аж на шибеничку.

А Маруся з дивним якимось почуттям вислухувала те слово – «опришок». Воно звучало в ii вухах майже як «лицар», i не лучилося з ним поняття про нiчнi напади, кров, огнi – була лиш поезiя верхiв Чорногорських, дрижала в нiм вiльна воленька гуцульська, красиве свавiллячко.

Опришок – це той, що як на свято вбираеться щодня, що грошей не шкодуе, розкидаючи iх жменями в товпу, що любить шалено i свистом тягне женщин за собою на високi гори, в камiння, в потоки. Опришок – це той, що ввiбрав у себе запашнi соки гiрських цвiтiв полонинських, що рiс, як смерека, на вiльних вiтрах i виростив руку зi сталi, груди з каменя, горить очима, як вугiллям, а свище так, що конi рвуться й дибки стають.

Як це воно тягнуть опришка на шибеницю, цього не могла собi уявити Маруся. А от як вiн орлом злiтае зi скелi, вриваеться в село, як, гнучкий i блискучий, обiймае i цiлуе шалено, як сяе топiрцем в дикiм танцi, – це уявляла собi легко. І солодко мрiяла про стрiчу, i боялася ii.

І стрiча вiдбулася. Таки знов на тiм же самiм мiсцi, на потоцi.

Вибiгла Маруся до потоку, скочила зi скелi – а легiнь, точнiсько як тодi, стоiть перед нею i усмiхаеться. Мовби чекав i дочекався.

Вiн же перший перервав i мовчанку.

– А-о видиш? По раз п’етий приходжу сюда.

Маруся хотiла сказати, що вона, може, й двадцять разiв була тут, але не сказала нiчого: ще що погадае собi…

– А я до того не звик.

– А до чого ж ти звик?

– А я звик до того, шо йк менi йка молодиця ци там дiвка впаде в око, так я посилаю свого легiня до ii дедя чи там чоловiка, аби велiв iй вбрати си у шо найфайнiше та й випустив у такiм а в такiм чесi на таку й таку рiжу.

– І виходить?

– А виходить. Ше не було разу, аби не вийшла.

– Ну, i що ж потiм?

– А шо потiм, то хiба вже сама знаеш.

Маруся почервонiла.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66801003) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Поки.




2


Монастирi.




3


Кiшка.




4


Пiдсмiювався.




5


Розпорядку дня.




6


Вiдтак.




7


Певно.




8


На святу нiч.




9


Ворожитимемо обое.




10


Коноплi.




11


А чи пам’ятаете.




12


Минулого року.




13


Обидвi.




14


Вiд.




15


Святять.




16


Ниткою.




17


Свята.




18


Вичистив.




19


Щороку.




20


Пiстолети.




21


Зарубав.




22


Ворог рубав раз за разом.




23


Вистругана.




24


Їi.




25


Порядним.




26


Каже.




27


Сили.




28


Розкричалася.




29


Чистив.




30


Жартом (пол.).