Книга - Тигролови

Тигролови
Іван Багряний


Роман Івана Багряного «Тигролови» (1944) – перший великий твiр письменника, в якому вражаюче правдиво зображено страшну людську трагедiю в часи сталiнських репресiй. Герой роману, як тисячi й тисячi тих, хто потрапив у лабети НКВС, приречений канути у безвiсть, щезнути. Та не такий Григорiй Многогрiшний, нащадок славетного козацького роду, щоби скоритися долi. Його веде вiра у свою силу i правду. Це й допомагае йому вистояти за будь-яких обставин, повернути собi свободу, а разом з нею i життя.





Іван Багряний

Тигролови



Цього

«Рассудком не абнять!

Аршiном- не iзмерiть!»:

…ДАЛЬЛАГ…

…БАМЛАГ…

…СЄВЛАГ…

…КАРЛАГ…

…УСТЬЛАГ…

…МУРЛАГ…

…ПЄЧЛАГ…

…ГУЛАГ!!!-

По цiлiй еСеСеРi.

Нi, це

«Рассудком не абнять!

Аршiном- не iзмерiть!»-

Оцих от радiсних понять

В комунiстичнiй сферi;

Понять про те, як Труд отут

Зробився ж величавий!

Став «делом честi»

І «геройства»,

«Доблестi»

І «Слави!»

* * *

Багнети варти,

Зуби псiв

І зуби сталiнських дротiв,

Льодовi карцери,

й палки,

І емведiвськi п’ястуки,

І матюки,

Бруднi плювки

І власних слiз гiрких

Рiчки…

    Іван Багряний. «Антон Бiда – Герой Труда»






Частина перша





Роздiл перший

Дракон


…Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум’ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i негра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон.

Не з китайських казок i не з пагод Тибету – вiн знявся десь з громохкого центру краiни «чудес», вилетiв з чорного пекла землi людоловiв i гнав над просторами… Над безмежжям Уралу… Через хащi Сибiру… Через грiзний, понурий Байкал… Через дикi кряжi Забайкалля… Через Становий хребет, – звивався над ним межи скель i шпилiв… Високо в небi сiючи iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi.

…Палахкотiв над проваллями… Звивався над прiрвами… Пролiтав iз свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi – занурювався, як вогненноокий хробак, зi скреготом i хряском у груди скелястих гiр, свердлив iх з блискавичною швидкiстю, розсипаючи iскри. Зникав… І раптом вилiтав з-пiд землi далеко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом нiч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито i, вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв…

І розступалися скелi, маючи тiнями. І розбiгалися злякано сосни й смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявинi, спаралiзований жахом, а далi зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть.

І гнали у безвiсть луни, мов духи гiрськi, – розлiтались по горах, стрибали в провалля, ховалися в нетрях… За ними летiв дракон.

То не фiктивна потвора з наiвних китайських казок i не легендарний дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то едино реальний, справжнiй дракон, найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум’яка, анi сам Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла.

Шiстдесят коробок-вагонiв – шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогненноока голова – велетенський двоокий циклоп – надпотужний паротяг «Й. С.» (Йосиф Сталiн). Ззаду – такий же надпотужний паротяг «Ф. Д.» (Фелiкс Дзержинський). На тендерi прожектор – довгий вогненний хвiст. Бiля кожного вагона – щетина багнетiв. Наiжився ними дракон, мов iжак… Нi, мов дракон! І гнався зi скреготом.

Шiстдесят суглобiв у дракона – то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, – дивились крiзь темряву десь на утрачений свiт, десь туди, де лишилась краiна, осяяна сонцем, де лишилась Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi рано одтятоi, де лишилася мати… родина… дружина… Мерехтiли грона очей i летiли десь у темряву чорну, у прiрву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. І тягне iх циклопiчний «Й. С», i пiдпихае iх демон «Ф. Д.».

В цiлому ж – тое етап, то е «ешелон смертi», – етапний ешелон ОГПУ – НКВД.

Дракон.

І мчить вiн без зупинки, хряскотить залiзними лапами, несе в собi приречених, безнадiйних, змордованих, – хоче замчати iх у безвiсть, щоб не знав нiхто, де i куди, – за тридев’ять земель, на край свiту, мчить iх у небуття. І нема того Кожум’яки… І нiхто-нiхто iх не визволить i вже не врятуе, i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почуе про них. Нiч. Чорна, безмежна нiч.

І вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожирае очима все перед себе i мете услiд вогненним хвостом – фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацуе слiд за собою, – чи не тiкае хто?

Інодi бахкае пострiл… другий… То вартовому ввижаеться зрада чи втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiляе навмання у метушливi тiнi смерек i стовпiв.

І хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг би видертись геть, але… Вартовий мусить бути пильний, «бдiтельний». То-бо е його «дело честi, дело слави», то-бо його «дело доблестi i геройства».

А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвостi цiеi диявольськоi комети, i вiн пiдбадьорюе себе пострiлами у чорну зрадливу нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям.

Утiкають кiлометри – десятки… сотнi… тисячi… Утiкають назад лiси, i пустелi, i пасма гiр, i безлiч рiк та тьмяних озер. Пролiтають з грюкотом мости, семафори, тунелi – все утiкае назад. А дракон все летить i летить – у невiдоме, вперед, у чорну сибiрську нiч, на край свiту. Перетинае меридiани. Описуе гiгантську параболу десь по сорок дев’ятiй паралелi, карбуе ii вогненним приском, гейби комета. Б’е по чорнiй iмлi вогненним хвостом, зiходить iдучим димом та смородом i реве, реве…

Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смертi – спецешелон ОГПУ – НКВД. Вiн – один з багатьох таких ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху нiч i крiзь ще глухiший Сибiр, оповитi таемницею… Не просто таемницею, а таемницею державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами, женуть вони десь у таемницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая сибiрськая нiч.

Фантастичнi i реальнi, дивовижнi аксесуари нерозшифрованоi жаскоi легенди – таемничоi легенди про зникнення душ.

На окремих пунктах ешелон зупиняеться. На мить, на коротку мить. Тодi по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, i стукають палками в залiзо – чи не проломлено де?! Чи немае диверсiй?! І так само бiжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стiни – чи не зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра на державу, закон i порядок, рятуючись вiд того закону втечею?!

Бо ж «дело слави, дело честi», дiло iхньоi «доблестi i геройства» довезти цей етап до призначення – до тiеi прiрви, що десь утворилася i що ii вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк загатити.

І тодi ж так само вздовж ешелону пробiгае начальник етапу. Вiн вибiгае десь вiд «Й. С.» i, задерши голову, стурбовано мчить очима вiд вагона до вагона, – чогось шукае. Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них «на сорок челавек iлi восемь лашадей», i нарештi коло середнього вагона зупиняеться. Вiдсапуеться якусь мить. А тодi, задерши голову до загратованоi дiри, владно гукае в гроно мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат.

– Многогрiшний!!

Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипаеться. Натомiсть з’являеться одна пара таких же самих, з глибини вагона наближаеться до грат, а голос понуро, нiби з могили, вiдповiдае:

– Я…

– Звать?!

Пауза. І повiльно, тяжко й так само понуро:

– Григорiй!..

Начальник якусь мить мовчки вдивляеться в двi мерехтливi цятки. Потiм, заспокоений, обертаеться i йде назад.

Двi цятки наближаються до грат i миготять, проводжаючи. Блiде обличчя прикипае до залiза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухае крiзь зцiпленi зуби:

– Бережеш-ш-ш?! С-с-собака!..

І знову люто, розпачливо:

– Бережеш-ш-ш?!?

Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато:

– Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великоi честi доскочив. Сам великий начальник не iсть i не спить – все прибiгае з поклоном…

Третiй понурий голос, потiшаючи:

– Нiчого… Одбудеш всi своi двадцять п’ять – станеш маршалом. Ех-х!.. – i раптом вибухае зливою страшних, нестерпних прокльонiв – у закон, у свiт, пекло i в самiсiньке небо…

Ешелон зриваеться i летить далi.

В грюкотi колiс зринае пiсня, важка, бурлацька. І наростае, наростае…

Вона починаеться з одного голосу – з того голосу, що говорив: «Я… Григорiй!..» Понурий i глибокий, вiн починае пiсню, нiби вiддираючи стьожку вiд серця:

«Та забiлiли снiжки… Забiлiли бiлi… Ще йдiбровонька…»

Кiнчаючи рядок, мелодiя завмирае, губиться в грохотi колiс, ось-ось загубиться. Тодi другий голос, як побратим, враз пiдхоплюе ii, мiцно, дерзко:

«Ще й дiбровонька!..»

І разом з першим на повнi груди:

«Та й заболiло тiло бурлацькее бiле… ще й голiвонька…»

Два голоси – два друзi. До них долучаеться третiй. Пiсня б’еться, як птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тiеi домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая пiсня в три голоси здiймаеться на крила, вилiтае назовнi i летить слiдом, шугае i б’е крильми над спиною дракона.

Вартовий оскаженiло б’е кольбою в стiну вагона:

– Адставiть песнi!!!

І гатить кольбою рушницi щосили, пересипае грюкiт фантастичною лайкою:

– Ад-стт-а-вi-i-iть!!

«…Ще й голiвонька… та нiхто не заплаче по бiлому тiлу…»

Вартовий перестае бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя все бiльше стае потужною, кипить, вируе…

Поiзд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже, може, то йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись i самим спiване; може, то поiзд свистить i гуде, може, грюкотять i клекочуть колеса; може, то вiтер сибiрський гуде стоголосо… Вартовий обiйняв рушницю i так стоiть, важко спершись спиною об стiнку…

«Та тiльки заплаче, тiльки заридае товариш його… товариш його…»

Хмари iдучого диму лоскочуть нiздрi, душать за горло; диявольським реготом реве «Й. С».

«Ой, брате мiй, брате, – товаришу рiдний… може, я й умру… Може, я й умру…»

Повiнь незмiряноi туги, чи гнiву, а чи понурого смутку… В’еться та пiсня над драконом, стелиться над горами, б’е крилом пiд колесами. А вiн ii рiже, вiн ii чавить, вiн ii роздирае на шмаття, замiтае рештки вогненним хвостом i летить, летить.

А за ним тягнуться двi кривавi, двi безконечнi смужки – миготять, вилискують… Двi жилки висотанi з пiснi, нi, з серця висотанi, – простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втраченоi тягнуться слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров’ю; напнулись до безкраю i нiяк не можуть урватись.

«…Може, я й умру… може, я й умру… Та зроби ж менi, брате, товаришу рiдний, зклен-древа труну…»

Поiзд вривався в тунелi i скажено просовгувався крiзь них, як набiй крiзь люфу гармати, намагаючись зiтерти пiсню i кривавий слiд за собою, та не одставала пiсня i не уривалися кривавi жилки.

Миготiли силуети гiр… Приамурськi нетрi… Сопки i кряжi Малого Хiнгану… Роз’iзди… Блокпости i станцii. Запобiгливi семафори ще здалеку пiдiймали руки i злякано брали «на караул» – йде етап! І ще здалеку дзеленчали попередливi сигнали в блокпостах:

– Йде етап!..

Все розступалося, i вiн пролiтав зi свистом i ревом, цей привид.

По якомусь часi ешелон знову зупинився… Знову бiгли аргати по дахах вагонiв… І знову бiг начальник етапу й спинявся бiля середнього вагона, задерши голову:

– Многогрiшний!!

– Я…

– Звать?!

– Григорiй!..

Начальник вертався назад, а його проводжали двi мерехтливi цятки i здушене, що далi, то розпучливiшим гнiвом наснажене:

– Бережеш-ш?! С-с-собака!..

Так повторювалося на кожнiй черговiй зупинцi. І пiсля кожноi новоi зупинки в начальника було все менше хапливостi, а в його тонi все менше тривоги. Вiн уже запитував насмiшкувато, а наостанку ще й додавав глузливо: «Маладец!»

Ешелон-бо доходив своеi мети.

І так само з кожною новою зупинкою все бiльше було розпуки i гнiву в отiм: «Бережеш-ш?!» i все бiльше сарказму та пекельноi ненавистi в отiм: «С-с-собака!!». Все бiльше було туги i безоглядноi рiшеностi на щось надзвичайне у власника того понурого голосу i тих мерехтливих очей. Клекiт зборканоi, але не зламаноi i не упокореноi волi, що проривався зi стиснених щелеп, не вiщував нiчого доброго.

Тим часом ешелон доходив своеi мети.

Вiн уже мчав по iнших широтах, круто повернувши на пiвдень i прогримiвши над широченним Амуром. Вiн iшов туди, де кiнчаеться земля. Пролiтав через кряжi iнших гiр, полохав iншi, ще не баченi нетрi, проходив останнi безконечнi тунелi… Днями було видно, як красувалась i цвiла земля, розливаючись морем квiтiв. По них блукали розпучливо очi тих, що мали щастя припасти до грат… Обрii були заставленi сизими, фiалковими, синiми пасмами гiр та гребенястих лiсiв. Блакитнi широкi долини розстелялись i крутились казково, вкритi буйними травами, квiтами, свiчадами озер… Дивна якась, небезпечна, фантастична краiна. Та не сюди, не в цю дивну краiну мчав iх дракон. Пориваючись до волi, приреченi крiзь грати просували руки, пхали в них очi i лиця, втискались в залiзо, – тодi вздовж ешелону лунали пострiли. Та нiхто на них не зважав, лише поiзд припускав ще дужче, ще скаженiше. Не сюди, не сюди везе вiн вантаж, вiн його мчить до iншоi мети.

Вночi мерехтiли зорi – мiльйони зiр, змiшуючись з iскрами вiд скаженого поiзда, а вiд насипу розбiгались дерева й квiти i збiгалися знову в химернiм танку за драконом, i вогненнi вiяла прожектора крутили з них веремiю.

Потiм ландшафт ставав ще дивнiший. Потiм…

Нагло земля обiрвалась. На п’ятнадцятiй добi шаленого гону раптом земля обiрвалась.

Ешелон вилетiв до синього моря i зi скреготом став. Тяжко випустив рештки диму i пари. Став.

Все. Скiнчилась земля.

Ешелон дiйшов до своеi мети. Важко дихаючи i вiдсапуючись на кiнцевiй станцii Океанськiй, вiн став витрушувати з себе вантаж – викидати з черева те, що привiз, з усiх своiх шiстдесяти суглобiв.

Дивно! Скiльки могло вмiститися люду в цих брудних, рудих коробках! І як вони витримали! Як вони не розпалися?!

Тисячi! Тисячi обiрваних, брудних, зарослих, як пращури, i худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20–25 рокiв лише, але всi вони гейби дiди. Тисячi завинених в дрантя i коци i так – напiвголих, викинених з вiтчизни, з родини, з спiльноти, погноблених, безправних, приречених… Так, приречених на загин, десь там, куди ще вони не дiйшли. Ешелон дiйшов до своеi мети, та не дiйшов ще мети етап – оцi тисячi мученикiв.

Вони купчились отарами, зiгнанi у великi купи, мов вiвцi, i, оточенi шпалерами варти, тупо дивилися вперед – на сиву пустелю, в заткане легким туманом безмежжя.

Туди стелився iм шлях – через те море Японське та й через той океан Тихий безмежний. Етап iде на Магадан десь. Це ще тисячi кiлометрiв водяною пустелею до понуроi, невiдомоi Колими, а чи й далi.

Та нiщо iх не зворушувало i нiщо iх не лякало. Вони були тупi i байдужi, виснаженi, дивились просто себе на воду… Кияни, полтавчани, кубанцi, херсонцi… – дiти iншоi, сонячноi землi й iншого, сонячного моря.

Варта розiгнала всiх цивiльних зi станцii i оточила мiсцевiсть, – пильнувала, тримаючи рушницi i псiв-вовчурiв напоготовi.

А з вагонiв вилазили все новi й новi арештанти. Інших тримали попiд руки… Вони вже негоднi були йти, i iх друзi тримали попiд руки, апатично i байдуже допомагаючи пройти останнiй пруг землi… Може, взагалi останнiй шмат життевого шляху.

І ось тут нагло зчинився алярм! На самiм краечку землi нагло зчинився алярм.

Коли всi вилiзли i стояли вже на землi, начальник повiв очима по масi людей, а тодi прожогом побiг до вагона, до того середнього вагона:

– Многогрiшний!!!

Мовчанка.

– Многогрiшний!!!

Мовчанка. Нiхто не вiдповiдав: «Я», i нiхто не вiдповiдав: «Григорiй». Мов ужалений, начальник пiдскочив, вихопив пiстоля i стрибнув до вагона, – порожньо. Вибiг перед велетенський людський натовп i зарепетував:

– Ложись!!! – i закипiв брудною, скаженою лайкою.

Юрба апатично лягла в пилюку ниць.

– Многогрiшний!!!

Начальникiв крик звучав люто i водночас благально, – не то вiн погрожував, не то вiн кликав, просив. Нема…

На команду варта заметушилась навколо порожнього ешелону i по всiй територii. Зi станцii задзвонили телефони… Стрiльцi та iхнi пси обшукали всi кутки, всi дiри й закапелки на станцii та навколо, – нема. Собаки нишпорили разом iз своiми «сотруднiками», накидаючись на випадкових людей.

Нема.

Нарештi було знайдено «секрет». Та не знайдено самого збiгця. Всiх лежачих перерахували – всi е. Нема лише одного. А виявлений «секрет» був такий: у вагонi, у тiм, середнiм, тридцять другiм, знайдено слiди диверсii – чотири дошки були двiчi перерiзанi ножем упоперек. Над буфером. Саме там, де того найменше можна було сподiватися. Тiльки арештант, тiльки той, хто мае надлюдське терпiння i надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пiшло багато ночей. Тож рiзано, либонь, вiд самого Уралу i пильно масковано вдень. Потiм вийнято… Ясно! Той божевiльний, той манiяк вистрибнув… Так, вистрибнув на ходу поiзда.

Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансiв проти одного було за те, що вiд нього залишаться самi шматки, але стрибнув.

– Диявол!.. Диявол!!! – кипiв начальник етапу; берiг вiн – i не вберiг, пильнував, як ока, – i марно. І душила його скажена лють. Ще одне йому було зрозумiло: хтось допомагав, хтось заклав знову дiру i замаскував пильно.

– Встать! – гримнув начальник. Всi встали. Всi стояли, похиливши голови, намагаючись не дивитися на начальство, щоб не показати очей, так раптом i так дивно змiнених.

– Хто допомагав?!

Мовчанка.

– Тридцять другий вагон!.. Згною!.. Роздавлю!.. Хто допомагав?!

Тихо. Тридцять другий вагон вiдокремили. Бiля 60 людей стало окремою купкою.

– Хто спiльник?!

Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тiпалося серце. Не вiд страху, нi, вiд буйноi радостi. Вiд злобноi радостi та й вiд гордостi за того «диявола», за того смiливця. Вони знали, як i де вiн стрибнув. Далеко звiдси. Викинувся вночi зi скаженого поiзда.

Але нiхто не пустив i пари з вуст. Є така солiдарнiсть, е такий закон неписаний, е така арештантська мораль, що подiбноi до неi бiльше немае у свiтi, – мораль упослiджених, святиня арештантськоi дружби.

Люди стояли байдужi. А рука не в одного тяглася до шапки, щоб стягти ii до сироi землi:

«Земля тобi пером, безумний смiливцю!»

Пригадувались слова, киненi якось ним у темрявi ночi зi стогоном:

– Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючи!

Та з розпукою крiзь стисненi щелепи:

– Жить!

– Вiдплатить!!

…А бо вмерти.

По цiлiй масi змарнованих, знеосiблених людей нiби хто струм пропустив. Геть скiльки iх тут стояло – в кожного сколихнулося серце. Давно розчавлена людська гiднiсть пiдводилась рвучко… Лиця обертались туди, назад, i виростали крила у тих, хто був заломився вже зовсiм. А серця калатали в схудлих, вимучених грудях, прориваючись геть. Шепiт летiв по юрбi.

– Утiк!..

У смерть, але втiк!..

Начальник, вiдчуваючи недобре, розмахував пiстолем – квапив тих, що йшли до арешту за кару.

Решту теж погнали до порту.

……………………………………

А вже як повантажились на пароплав, як уже всi знали подробицi про того «диявола», про того юнака, на двадцять п’ять лiт каторги приреченого, що переступив «трибунал» i вистрибнув у смерть зi скаженого поiзда, – люди, стоячи на чердаку i вiдпливаючи в сиву пустелю, оберталися обличчям на захiд – дивились-дивились широко вiдкритими очима…

Прощались iз землею, прощались iз усiм. А в вiччю, либонь, стояв вiдтворений образ того, хто не здався, хто лишився-таки там. Образ як символ непокiрноi i гордоi молодостi, символ тiеi волелюбноi i сплюндрованоi за те Вiтчизни…

Пароплав канув у сивiм туманi. А за ним поснувалась легенда про гордого сокола, про безумного смiливця…

Недосказана легенда про нiкому не вiдомого, гордого нащадка першого каторжанина Сибiру, про правнука гетьмана Дем’яна Многогрiшного.

……………………………………

Тим часом по всiй Транссибiрськiй магiстралi i по всiх прикордонних заставах летiла телеграма-блискавка про втечу i розшук страшного державного злочинця, з пiдкресленням важливих прикмет: «Юнак – 25 лiт, русявий, атлет, авiатор тчк… Суджений на 25 рокiв тчк… На ймення – Григорiй Многогрiшний».




Роздiл другий

Свiт на колесах


Поблискуючи нiкельованими ручками м’яких купе, сяючи яскраво освiтленими вiкнами, тим же маршрутом по Транссибiрськiй магiстралi йшов iнший експрес – так званий «Тихоокеанський експрес нумер один».

М’яко погойдуючись, як у мрiйному вальсi, пишаючись шовком фiранок на вiкнах, мерехтячи люстрами, котився вiн, нiби разок блискучих коралiв, i миготiв емалевими девiзами на боках вагонiв: «Негорелое – Владiвосток». Вiз, заколисуючи, екзальтованих пасажирiв десь в невiдомий i вимрiяний, казковий край, в дивне золоте ельдорадо.

Межи пасмами блакитних гiр, повз легендарний Байкал, проходячи ген-ген в нiчному небi через височеннi перевали Станового хребта, вiн пролiтав мовби жмут метеорiв, блискотiв межи зiр. Спускався в долини i знову пiдносився, вився над стiнами урвищ, крутивсь, як блискуча спiраль, чудом тримаючись на скелястiй мозаiцi.

Це найлiпший i наймодернiший експрес в СССР; найкомфортабельнiший експрес у так званiй робiтничо-селянськiй державi. Мавши маршрут майже на пiв земноi кулi, маршрут «Негорелое – Владiвосток», тобто вiд понуроi Прибалтики i до берегiв Японського моря, маршрут на 12 тисяч кiлометрiв i стiльки ж назад, вiн був до того вiдповiдно пристосований i устаткований – до комфорту i вигод в безперервнiй десятиденнiй мандрiвцi. Чудо цивiлiзацii, вершок людськоi вибагливостi i фантазii.

Радiсний i святковий, сповнений вщерть життям i дзвоном, цей першокласний люксусовий експрес плив, нiби окремий свiт мiж свiтами. Дрiботiв, вихиляючись, прицокував, мовби панна в танку закаблуками, i мерехтiв, мерехтiв.

У м’яких купе мрiйно i затишно. Заставленi квiтами, набитi валiзами i патефонами, осяянi свiтлом рiзнокольорових абажурiв, вони були заселенi експансивними i горластими мешканцями рiзного вiку й статi. Цiлий експрес був набитий ними, творячи окремий свiт – свiт на колесах, i в той же час вiдтворюючи копiю тiеi фантастичноi «шостоi частини свiту» – копiю в мiнiатюрi, лише трохи причепурену i розгальмовану.

…Інженери i авiатори, ударники i так лiтуни, партробiтники i туристи, колгоспнi колективiзатори i радгоспнi бюрократи, рацiоналiзатори й iндустрiальнi авантюрники, прокурори i розтратники, потенцiальнi злодii й iмпотентнi фарисеi… Цивiльнi i вiйськовi… Працiвники органiв «революцiйноi законностi» i контрабандисти… І лiтнi «вiдповiдальнi» панii, i ексцентричнi, але так само «вiдповiдальнi» панни, чи то пак «товаришки» панi i «товаришки» панни з коханцями й без коханцiв, з портфелями i без, з партстажем i без… Закоханi «кiшечки» i ще бiльш закоханi «котики»… Вiдповiдальнi вiдрядженцi i безвiдповiдальнi рвачi та дезертири, з партквитками i без, з дисциплiнарними стягненнями i без…

…Експансивнi вiдкривателi давно вiдкритого i зухвалi рекордсмени давно перейденого. Шукачi карколомних пригод, а ще бiльше карколомних кар’ер. Шукачi щастя i довгих карбованцiв. Аматори довгих вiдряджень i ще довших чисел в банкових чеках, передбачених КЗОТом («Кодекс Законов о Труде»).

Аматори красного письменства в межах «КЗОТ», «Колдоговору» та «Карного Кодексу».

Знавцi прикладноi географii, теплих посад, курортiв i залiзничних мап.

Аматори Дунаевського, Маркса i преферансу…

Словом – цвiт робiтничо-селянськоi iмперii у всiй його величi i багатогранностi.

Все те рiзне вiком, фахом, статтю i уподобаннями, але все тут мае спiльну рису – рису шукачiв чогось i збiгцiв кудись – рису шукачiв щастя i збiгцiв у невiдоме.

Все те вирвалось з однiеi остогидлоi дiйсностi, з одного кiнця свiту i мчить на зламання карку в iнший, утiкаючи вiд всього i женучись за всiм, утiкаючи вiд прикрого вже, а може, й проклятого, i женучись за благословенним, за ще незнаним, небаченим, неопiзнаним, але прекрасним, привабливим.

Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в напiвсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну краiну, в якесь ельдорадо, десь туди, де ще iх не було.

Риса та е спiльним знаменником для всiеi цiеi маси людей – маси мандрiвникiв, що заселяють цей оригiнальний свiт на колесах.

Проте для бiльшостi з них те «кудись» було досить сконкретизоване. Вони iдуть на ДВК, що десь там, на другiм кiнцi свiту, на берегах Тихого океану. І там той дiйсний, справдi казковий свiт. І там те справжне золоте ельдорадо, що про нього стiльки чуто, читано, мрiяно i передумано.

Ось туди все це й мчить. Мчить без вiддиху i без оглядки. Котиться, погойдуеться, дрiботить експансивно. Мерехтить над прiрвами, перелiтае мостами, заходиться смiхом i зойкае над проваллями, пролiтае тунелi, зажмурившись, – i жие…

Жие реальним i напiвфантастичним, але безжурним, рожевим життям. Веселковим, напруженим. Як той метелик-одноденка… Любиться… Свариться… Одружуеться… i розлучаеться… І фантазуе, вигадуе i вiрить, загубивши грань мiж реальним i фiкцiею.

Химерний екстериторiальний свiт! Свiт блаженноi незалежностi вiд будь-якого «спец»– i «проф» навантаження, вiд будь-якоi «спец»-, «проф»– i «парт» дисциплiни, вiд шипiння примусiв i начальникiв, вiд безконечних черг за калошами i безконечних «чергових зборiв» у цехах, на службi i вдома. Свiт iдеальноi свободи i повноi вiдсутностi диктатури, якщо не брати до уваги диктатуру кохання та переступлення влади кондуктором. Свiт пригод i романтики, свiт поцiлункiв i преферансу, фантастичних iсторiй, небувалих подiй, трансформованих призмою екзальтованоi фантазii.

Свiт благословенноi свободи, купленоi за готiвку разом iз плацкартою.

Мелькають днi i ночi, i знову днi, i знову ночi. Утiкають лiси, i пустелi, i гори… Утiкае десь цiлий свiт, розпливчастий i туманний, нереальний свiт, поставлений шкереберть.

Повз нього пливе цей – конкретний, напружений i намагнетизований, осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурiв, заслонений газовими фiранками, наснажений коханням i поривами, озвучений патефонними фокстротами i румбами… А над усiм – Арсеньев! Ах-х, Арсеньев!..

О Арсеньев!.. Вiн бог цiлого цього експресу, цiлого цього свiту. Володар дум i сердець. Вiн пануе тут, як нiколи не панував там – у тiй неймовiрно казковiй, вiдкритiй ним краiнi, що зробила його iм’я девiзом i прапором всiх мандрiвникiв i всiх – ось таких – конкiстадорiв. О Колумб заамурськоi i надамурськоi голубоi галiлеi!! Вiдкриватель дивовижного, герой i переможець непереможного, спiвець i автор найекзотичнiшоi i найфантастичнiшоi краiни у свiтi – росiйського, чи то пак тепер советського, Клондайку. Нi, iнтернацiонального золотого ельдорадо, куди навiть жиди погнали «добровiльно-примусово», зрадивши Палестину, творити свiй Бiробiджан. Його аксесуари, екзотичнi аксесуари тiеi, вiдкритоi ним, екзотики панують тут i живуть поруч iз усiма мешканцями розкiшних купе, салон-вагонiв, тамбурiв i коридорiв. Переселились з тiеi краiни i живуть тут – проводжають цих мандрiвникiв, як чичероне, туди, до себе в гостi… Дерсу Узала i тигри… Женьшень, Уссурi i тигри… Манзи i тигри… Фанзи i знову тигри, тигри, тигри… Тигри над усе i над усiм! З усiх дивогiдних аксесуарiв тiеi дивогiдноi краiни, що володiють серцями цих бiльших i менших Пржевальських, бiльших i менших Колумбiв та Нансенiв, – тигри найдивогляднiший i найфантастичнiший аксесуар. Ними наповнений цiлий цей експрес. Вони блукають по ньому з хмарами диму i румбами, викликають ентузiазм i викликають тремтiння в колiнах та солодкий холодок не в одного з цих хоробрих шукачiв щастя, сильних емоцiй i справжньоi екзотики.

Вони панують в уявi кожного як символ, як страшний i привабливий образ тiеi невiдомоi землi, куди вiн так легковажно вирушив i оце мчить, мов на весiлля. Тигри… З них починаються всi розмови i на них всi розмови кiнчаються. Вони беруть участь у преферансi i в пиятиках, у плiтках i навiть у коханнi.

– А чи ви чули… Раз бубни! То… чи ви читали, як на Н-ськiй заставi недавно тигр украв стiйкового?

– Та що ви!.. Раз черви… Ну, i як?!!

– Два пiки!.. Го-го – занiс, мов кошеня…

– Боже мiй… Пас!.. Боже мiй…

Або:

– Ух, ти моя смугаста кiшечко!.. – це коханець до любки, ластячись.

Сусiдка навпроти робить великi очi i пошепки до другоi:

– Добра менi «кiшечка»! Вiд Уралу змiнила четвертого коханця… Це ж тiльки вiд Уралу! А до Владивостока?! Апетит, прости Господи. Смугаста тигрище, а не «кiшечка»!!!

У коридорi пара похiдних коханцiв туляться одне до одного, дивляться у вiкно i мрiють-мрiють:

– Ах, який я щасливий!.. Ми заiдемо десь далеко-да-а-леко в тайгу… І там, в нетрях, серед квiтiв i пралiсу я збудую затишну хатинку… Я ii зроблю такою… такою…

– Обережно, порвеш запонки… Ах-х! Як чудесно… А ти не боiшся тигрiв?…

– Ну-у! Я маю… Я везу двi рушницi «Зарева» i повну валiзу набоiв, ще й бiнокль, ще й компас… Ми будемо дивитися, дивитися…

– Ох-х!.. Який ти… Який ти герой!!

Або:

– Чого ви на мене витрiщились, мов тигр?!

Або:

– А скажiть, будь ласка, в Хабаровську можна ходити по вулицях? Безпечно? Чи е мiлiцiя?!

– Є… А що?

– Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях i крали людей, ба навiть коней. Чи правда?

– Правда.

– Боже мiй! – i до чоловiка з iстеричною розпукою: – Казала тобi!.. Казала ж!.. Пропадай вiн пропадом той Де-Ве-Ка! Так нi. «Поiдем, поiдем». Пiдйомнi йому!.. За вiддаленiсть йому!.. Мало йому!.. Мало йому!.. Висiдаю! На першiй же станцii висiдаю! Досить з мене твоiх фантазiй! Досить з мене кров пити!..

– Ну, заспокойся… Ну, душечко!.. – потiшав розгублений супруг – якийсь, може, бухгалтер, якоiсь, може, «Союзриби» або «Союззолота». – Ну, ми не поiдемо до Хабаровська, ми поiдемо на… на Сахалiн. Еге ж! Там довкола вода, i та сатана туди не перепливе.

Або: сп’янiлий шукач сильних емоцiй, наслухавшись страшних iсторiй про ведмедiв, що завертають людинi волосся з шкiрою на очi, про тигрiв, що хапають людей по квартирах i навiть «бiля самiсiнького кiнотеатру, iй-бо!», пiсля надцятоi чарки впавши в фiлософський жаль до себе:

– Оттак… Жие-жие чоловiк… І п’е… І було йому добре… Нi, iде, пх-х-хаеться… Гiк… І раптом – нема! О! І нема!.. Якась дурна кiшка буде носити його, як мишу… Кондуктор!!!

……………………………………

Тигри. Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще смугастiше репутацiею. Всемогутнiй «Амба», славнiший за самого Арсеньева i екзотичнiший за все на свiтi. Володар дум i об’ект молитовного екстазу та жаху не тiльки в того наiвного Дерсу Узала, а й в цiлого цього екстериторiального свiту.

З тиграми мiг змагатися хiба лише тiльки женьшень. З-помiж усiх тих надзвичайних аксесуарiв потрясаючоi екзотики з тиграми мiг змагатися тiльки женьшень – чудесний корiнець, могутнiй талiсман, мiфiчний i одначе реальний плiд уссурiйського ельдорадо, оточений ореолом всеазiйськоi, нi, всесоюзноi, якщо не всесвiтньоi слави. Навiть папороть, що цвiте в нiч проти Івана Купала по цiлiй европейськiй лiтературi, з усiма скарбами, що вона iх береже, з усiм комплексом легенд i казок, блiдне перед тим магiчним женьшенем.

Сама його назва – саме те двоскладове слово набуло магiчноi сили i вже вiдмолоджуе старикiв, зроджуючи в них надiю, що ще не все втрачено, змушуе хвилюватись старечi серця, якi вже давно одвикли реагувати на такi собi опуклi бюсти й iншi принади, на малиновий дзвiн острогiв i далебi юнацькi бiцепси; провокуе старих кавалерiв на хлоп’ячi вибрики i донжуанськi пози, а молодих доводить до гарячки, – виснаженi надужиттям по тамбурах i пiвтемних закапелках, вони гарячково маячать тiею хвилиною, коли той чародiйний женьшень буде вже нарештi до iхнiх послуг… І не в силi дочекатись цiеi благословенноi хвилини, тягнуть свою «кiшечку», свою «ципочку», уявивши, ба навiть вiдчувши досить виразно, що той женьшень уже в них вступив i зараз буде робити чудеса…

О Арсеньев!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнiм промотором, таким рушiем отакоi-о маси людей, пiдiймаючи i пориваючи iх на надзвичайнi дiла та ще й женучи iх уперед, в ту химерну, казкову краiну? Ось туди, де ти пообморожував ноги й легенi, де ти, врештi, в бiдi та злиднях, серед страхiтливих пригод i азiатських турбот дочасно склав своi бурлацькi, ревматичнi костi.

Чи думав ти, що пiсля смертi станеш таким промотором, таким володарем дум i сердець прекраснооких панянок i iхнiх мамунь та папунь, i одчайдушних шибайголiв, i навiть п’яниць, i навiть бухгалтерiв, i навiть старих гемороiдальних кооператорiв?! Що поженеш iх за тридев’ять земель, за незчисленнi пасма гiр, несходимi простори пустель i нетрiв з родичами та «со чадами» завойовувати, опановувати i посiдати той – вiдкритий тобою – свiт, той опоетизований Клондайк i заразом едем… Так, едем, де росте виноград i клюква, коркове дерево i – якщо вiрити тобi – полярна береза, живе субтропiчний барс i гiмалайський ведмiдь, ще й полярний «урсус арктос» на придачу; шляхетний олень i снiжний горал; тендiтний енот i сестра гiени – росомаха тощо… Край – як гарячкова фантазiя п’яного, як маячiння божевiльного.

Витвiр космiчного жарту, а чи плiд космiчного катаклiзму, а чи то плiд всесвiтнього гумору. Край парадоксiв. Симбiоз субтропiчного раю i сибiрського пекла…

А експрес летiв i летiв, поспiшаючи, приспiвуючи, пританцьовуючи на гладенькiй дорозi.

І летiли, переганяючи його, серця i думи всiх тих екзальтованих конкiстадорiв. Вирушивши з мiсця – десь з Таганки чи з Сухаревки, з-над харкiвськоi Лопанi, з киiвськоi Шулявки, з ленiнградських, одеських та iнших всесоюзних баюр, – видершись з нудьги i прози всесоюзних буднiв i соцзмагання та одтявши все те одним махом бiля двiрця, вони всiли до поiзда найдальшого рейсу i нiби наново почали жити. Наново жити, наново любити i наново прагнути. Гнанi геть з метою i без мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невiдоме. І те невiдоме почало вдиратися в iхню свiдомiсть вже з перших же днiв, далi – бiльше, стверджуючи, що вони таки iдуть i таки туди, де все не так, де все iнакше, де зовсiм iнший свiт.

Мiнялись краевиди, мiнялись настроi; мiнялась флора, люди, обрii… Все вражало новиною, що раз, то чудовiшою. За Уралом вони спостерiгали снiг на вершинах гiр… У Вятцi спостерiгали в натурi той фольклор, що звикли його бачити в столичних крамницях народноi творчостi. І купували його, скiльки хотiли тепер: купували гармонiйки i гармонii, свистiлки i сопiлки, купували вибагливi дрiбнички – дерев’янi, паперовi, глинянi, ликовi, розмальованi, випаленi, рiзьбленi генiем вятськоi росiйськоi цивiлiзацii. І тi дрiбнички, i тi гармонiйки та свистiлки одразу змiнили декоративний i вокальний стиль цiлого, можна сказати, експресу. Стиль европейський зазнав цiлковитоi поразки, переможений стилем вятським. Все в нiм цвiло i пишалося iстинно народним мистецтвом, шедеврами всiх вятських кустпромiв – кошиками, капцями, валiзами, ведмедиками i паяцами, гребiнцями i збаночками, сопiлками i пiвниками, балабайками i найхимернiшими iграшками…

Вокальному европейському стилевi повелося ще гiрше. «Заткнувся» увесь найкласичнiший репертуар, – експрес засвистiв, запищав, зачиргикав як навiжений. Всi тi коники, i сопiлки, i пiвники, i чортики – все те почало дiяти, нiби виповiдаючи оте знамените «догнать i перегнать». А гармонii i гармонiйки ревли так, що витиснули геть румбу i навiть рiдного Дунаевського, роздираючи вуха i душу не тiльки пасажирам, а й станцiйним диспетчерам та кочегарам. Але нiхто тим не переймався – все те нове, небачене, прекрасне своею новиною i екзотикою.

На кожнiй станцii, де тiльки експрес зупинявся, щось було нове, таке, що ще нiхто не бачив з них. Пасажири вибiгали геть з усього поiзда, розхапували всю ту новину, всю ту екзотику i напихали нею експрес. Сiдали i мчали далi. Зi смiхом i жартами, з частушками та з «шiрака страна моя родная», а ще бiльше – просто з виском i галасом.

Бiля Іркутська вони пнулися в вiкна i спiвали давньоi каторжанськоi пiснi, тiеi знаменитоi, що ii знали всi, як гiмн колишньоi царськоi iмперii: «Далеко в стране Іркутскай…»

Бiля Байкалу вони купували омулi… Не менш давнi i не менш легендарнi омулi, що стали одною з перлин всеросiйських гордощiв i що купувати iх тут стало священною традицiею. Поiзд спецiально зупинявся, i все висипало геть… Зупинка та була не на станцii, а так, на самiсiнькому березi справдi химерного моря; колiя проходила пiд скелястими урвищами попри саму воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кiлькадесят кiлометрiв. Велетенське озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакитнiй оправi лiсистих кряжiв. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку – змогу не тiльки подивитися на цей нацiональний скарб, а й вмочити пальцi в нього – в те «священне море» та пошпурляти в нього камiнцi.

Мешканцi експресу метушились, як сарана на озиминi: все те вдихало емоцii, айкало, ойкало, плюскоталось у водi i розкуповувало шпарко омулi – вудженi, варенi й соленi, що iх нанесло сюди тубiльне жiноче населення, либонь, з цiлоi округи – з усiх чотирьох берегiв Байкалу. Омулi були свiжi, омулi були й смердючi, але всiх iх розкуповувано, бо це ж були не звичайнi собi риби-омулi, а священнi риби омулi, – тiеi «омулевоi бочки», либонь, що про неi вiд столiття спiвала цiла романiвська iмперiя, а тепер спiвае цiла «широка страна родная», словом, екзотичнi омулi…

Кондуктор свистiв, i все те разом з омулями пхалося назад до купе, чiплялося за поручнi… Експрес не рушав доти, доки не чiплявся останнiй пасажир. Провiдники всiх своiх знали в обличчя i могли здалеку точно устiйнити, чи вештаеться ще котрийсь по юрбi, а чи сiли всi.

Рушили вiд Байкалу, експрес довго смердiв рибою i дуднiв баргузинським та взагалi прибайкальським чи «про» байкальським фольклором. То шукачi щастя iли омулi, ревли «Славное море, священний Байкал» i розповiдали та вислухували легенди, трагедiйнi i героiчнi iсторii, анекдоти та географiчнi й природознавчi довiдки про те дивне море, в якому вода стоiть вище, нiж у всiх iнших морях, бо:

…«І ото у днi е дiрка. І йде та дiрка аж до Льодового океану. А там, як вiдомо, лiд. Лiд тисне на воду – ну, вода й випирае в дiрку, i пре в Байкал, i пiдiймаеться в морi тiм – у Байкалi… І коли б не височеннi гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розiллялося i була б бiда… А в дiрку ту плавають риби i звiрi морськi, так дiркою-дiркою – та й у Байкал… Доказiв?!? Прошу: звiдки тут у цiм казанi взявся сивуч або нерпа?! Ага! Отож! Байкал – межи лiсами непрохiдними, межи горами неприступними i вiд найближчого моря за мiльйон кiлометрiв. Тiльки дiрка!..»

Дiйсно. Фантастична i дивовижна земля тут!

Разом iз змiнами у зовнiшнiм, видимiм свiтi дають себе знати i змiни у свiтi внутрiшнiм, зумовленi змiнами в часi. Поiзд йде по паралелях iз заходу на схiд, назустрiч сонцю, i з кожним днем, з кожним географiчним градусом довготи пересуваються ранок, вечiр, нiч – на годину… на двi… на чотири… Бiля Байкалу рiзниця в часi вже на чотири години проти звичного.

Здезорiентованi пасажири вiдчувають, що щось не гаразд, що щось у свiтi чудне дiеться, щось з ними коiться. Вдень хочеться спати, а вночi – iсти. В обiд нерви стають млявi, а вночi нападае ентузiазм. Призвичаенi до певного укладу, вони вiдчувають, що зiйшли з рейок. Створився хаос, – однi вибилися зi сну й з апетиту; не могли вже нi iсти, нi спати, а другi, навпаки, – борюкались, борюкались i вийшли переможцями – спростили свое життя до тiльки iсти i тiльки спати, а iншi й ще краще – могли спати i тiльки спати. Але на загал, абсолютну бiльшiсть опанувало безсоння, тривожний неспокiй, хвороблива експансивнiсть i… в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервовi, чутливi, занепокоенi своiм здоров’ям, – вони мацали своi голови, хвилювалися, ковтали порошки i докучали лiкарям, що, втративши самi спокiй i сон, грали напропале в преферанс, загубивши межу мiж нiччю i днем.

Пересуваеться поiзд, пересуваеться час, пересуваеться життя в експресi, а ще бiльше – настрiй. Попри всi тi, зрештою, смiшнi неприемностi, вiн пiдноситься до найвищого ступеня передсмаку чогось надзвичайного, констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здiйснення мрii. Про те свiдчить кожна хвилина, кожен кiлометр, кожна деталь назовнi. Поiзд iде до мети.

За Байкалом вони спостерiгали екзотичних тубiльцiв: червоношкiрих бурятiв та бурято-монголiв в Улан-Уде; гордих, вiтрами, сонцем i блиском снiгiв засмалених, бронзових якутiв, подiбних до тих джеклондонiвських iндiйцiв, i таких же бронзових, в нацiональнi строi убраних якуток в Читi; тунгузiв з гостровухими псами… Китайцiв… «Гуранiв»…

Поiзд iде Забайкаллям. Розважаючи пасажирiв i пишаючись своею ерудицiею, якийсь професор iсторii – кругленьке пузце, окуляри над волосатою бородавкою i розчепiренi перед носом карти – викладав, як легенду, iсторичну довiдку про перших-найперших каторжникiв Сибiру, про перших-найперших полiтичних засланцiв, що склали тут своi костi, i саме в цiм Забайкаллi, в цiм найсуворiшiм i найпонурiшiм закутку Схiдного Сибiру.

І було iх двое, тих пiонерiв: навiжений протопоп Аввакум… Але цей розкольник був другим. А першим був – бунтар i «iзменнiк» – «малоросiйський» гетьман на ймення Дем’ян Многогрiшний.

Це вони були вiдкривателями i зачинателями тiеi жахливоi сторiнки, першоi сторiнки в епопеi невимовних людських страждань на цiй землi…

За ними пiшли чередою безлiч iнших, бiльших i менших, вiдомих i безiменних каторжникiв… Серед них багато славних, оспiваних до того, а особливо пiсля того, нацiональних героiв цiлоi низки народiв… Брязкаючи кайданами, вони вимощували кiстками це гробовище, цю понуру «юдоль розпачу i слiз людських»…

Професор розповiдав повiльно, помежи «вiстами», але ерудитно i барвисто, як справжнiй професор iсторii взагалi, а Сибiру – зокрема. Вiн розповiдав, власне, про те, про що всi знали бодай з тих тягучих i грiзних, безнадiйних i розпучливих каторжанських пiсень, якi становили колись чи не половину всеросiйського нацiонального пiсенного репертуару, та становлять ще й тепер, i що iх спiвано кожним колись i тепер.

Не знали тiльки хiба про того першого пiонера, про того патрiарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросiйського з химерним, але таким пiдходящим до ролi каторжанського патрiарха прiзвищем. Поза цим багато було вiдоме. Тi-бо кайдани у кожного з них дiнькали i бомкали з дитинства, розповiдаючи про той Сибiр i про це Забайкалля. Лекцiя професора справила враження.

Нiхто тiльки не замислився над тим, як той «iзменнiк», той патрiарх каторжанський так мiцно i так широко проторував шлях на Сибiр для всiх своiх онукiв i правнукiв i тим воiстину заслуговуе на пам’ятник десь тут, серед цих голих кряжiв, серед цих забайкальських пустель…

У вiкнах миготiв, обертаючись, понурий ландшафт, перерiзаний пасмами скелястих гiр. Вiн пропливав обабiч експресу, вiдстрашуючи своею жаскою iсторичною репутацiею.

І ось… Нiби зумисна iлюстрацiя до професоровоi iсторичноi екскурсii, нiби марево, викликане ним з небуття, з’явився додаток до того ландшафту…

Либонь, вони встали з-пiд землi – цiлi тi поколiння каторжникiв, армii iх!.. Вони вишикувалися обабiч колii, вздовж насипу безконечною хмарою i стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По колiна у водi i в болотi… У ровах i ямах…

– Ребята!!! Сматрi!!! Бамлаг!!!

Все кинулося до вiкон.

Боже ж мiй!.. Так ось вони!! Справжнi, реальнi, невигаданi i – незчислимi. Як розгадка болючоi i жаскоi таемницi. Як сама таемниця, на яку страшно було дивитись…

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою – вимученi, виснаженi… В химерних i страшних бамлагiвських одностроях: в ганчiр’яних шапочках-ушанках i в такiм лахмiттi, що здавалося, нiби iх рвали всi собаки всього свiту i трiпали всi сибiрськi й транссибiрськi вiтри та буревii.

Стояли i дивились… Проводжали експрес – мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого свiту…

Неголенi… Забрьоханi… З хворобливо запаленими очима… Безконечнi лави людей, списаних геть з життевого реестру, обтиканi патрулями з рушницями i псами…

Однi махали руками. Іншi дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки вiн пройде…

І не було iм кiнця, i не було iм краю…

Прокладали шлях, прокладали нову магiстраль, вимощуючи ii своею розпукою, гатили собою прiрви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на парадi. Полтавцi… Чернiгiвцi… Херсонцi… Кубанцi… Нащадки Многогрiшного i нащадки того Аввакума вiльнодумного… Каторжники. Тi, що про них потiм будуть розповiдати легенди й спiвати тягучi, понурi пiснi, такi тягучi, як забайкальськi вiтри узимку…

З вiкон експресу нагло починають летiти речi… Спершу вiд паротяга – як сигнал – кiлька пачок махорки. А потiм, мов на команду, з усiх вiкон полетiли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хлiба, пакунки, завиненi в папiр… – цiла веремiя найрiзноманiтнiших речей.

Дiти махали ручками i, пiдхопленi стихiйним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квiти… цукерки… гармонiйки… i плескали з ентузiазмом в долонi, i смiялись радiсно.

……………………………………

Люди в бамлагiвських одностроях ожили i кинулись стрiмголов до подарункiв, збираючись купами i топчучи один одного.

Над насипом почалась стрiлянина.

І, нiби на знак протесту, хтось ошалiло викидав з вiкна експресу все, що трапилося пiд руку: подушку, калошi, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей…

Пiдхопленi вiтром, летiли вони i крутились над поiздом, наче голуби на Іорданi, розполоханi стрiляниною.

А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.

Грошi ще довго кружляли в повiтрi i летiли слiдом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-пiд землi вставали назустрiч i вже махали руками мовчки, махали, махали, мiшаючись в невиразний сiрий туман.

Експрес летiв божевiльно, нестримно.

І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м’якому купе вагона.

Це теж екзотика…

Але те промайнуло, як марево, i лише на хвилинку затьмарило настрiй у мешканцiв експресу. Новi враження, що далi, то цiкавiшi, що далi, то екзотичнiшi, вiдсунули те марево геть i стерли. Нiби його й не було. Так, далебi i не було. Лишилося десь там, разом iз Забайкаллям, а назустрiч бiгли iншi дива, iншi мiсця i ландшафти, незнанi, небаченi, неспiзнанi.

За гуркотiнням i чорнотою тунелiв враз било в очi слiпуче сонце, розгортались дивнi панорами, аж-но тяглася рука до гальма «Вестингауза» – до тiеi аварiйноi ручки, щоб зiрвати пломбу i нагло спинити експрес: «Зупинити тут!» – І пiти, побiгти туди…

Знову тунелi…

Потiм експрес влiтав у нiч, як у суцiльний тунель, i, запалавши вогнями та опустивши фiранки, летiв у фантазiю. Гойдаючись пiд звуки патефонних танго i фокстротiв, гомонячи, вiдступаючи, люблячи й мрiючи, мрiючи, мрiючи… – летiв, миготiв десь у казку.

Творив ii i стремiв у неi, гублячи межу мiж дiйсним i фiкцiею, мiж фактами та iх iнтерпретацiею. Гуготiв у неi i був уже ii часткою – часткою свiту пригод, того царства Арсеньева, того царства Дерсу-Узала i Амба.


* * *

В салон-вагонi було ясно i затишно. В стелi крутились вiяла, оберталися нечутно по горизонталi, творючи лагiдний вiтер.

На снiжно-бiлих столиках в такт поiздовi видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо» i пиво, коньяк i лiкери, i золотоверховi портвейни – стоять вони купками, не вiдкоркованi, посерединi бiлих обрусiв i гомонять срiбно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються нiжно одна до одноi i до гостей.

«Розкрийте, розкрийте нас! Берiть!..» – i смiються, гомонять, пританцьовують.

Обабiч пляшок стоять склянi вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тiстечками, – мерехтять, випромiнюючи з бокiв веселку i снопи промiння.

Запопадливi кельнери в чорних убраннях, з бiлими рушниками через руку, стоять на чатi. Готовi кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клiента…

Стiльки вигод! Стiльки трункiв! Стiльки розкошiв!..

Далебi це едине мiсце у цiлiй тiй фантастичнiй «шостiй частинi свiту», де можна зустрiти щось подiбне. Стiльки фасону, стiльки шляхетства i багатств i стiльки пiклування про людину.

Це лише тут, у цiй екстериторiальнiй державi – у цiм експресi. Тут-бо своi закони, своi звичаi i свiй режим. Це-бо окремий свiт. Тут-бо iнодi бувають чужинцi – якiсь дипломати, мiнiстри чи гостi з далеких заморських краiн.

Весело видзвонюють пляшки, i мрiйно вихляють вiяла. З обвiшаноi скляними призмами люстри ллеться химерне мерехтливе свiтло, – то призми гойдаються, трiпотять, як сережки, i витворюють свiтляний веселковий танок, випромiнюють спектри…

А у вiкнах бiжать вечоровi силуети, бiжать двома безконечними стрiчками: фiалково-рожевi краевиди, бiлi вершини гiр, облямованi в колiр iндиго долини, фантастичнi силуети дерев, блокпостiв, будiвель… Гейби два безконечнi кiнофiльми.

У салон-вагонi майже порожньо. Вже нема тих аматорiв пива i вин i веселих гутiрок, що виповнювали його вiд перших днiв. В декого вже спорожнiли кишенi, бо всi цi розкошi коштують грошi; iншi вдалися до преферансу i смалять до одурiння десь там, по купе; iншi романсують, саме цiлуються десь у присмерку коридорiв i тамбурiв; iншi накручують румбу…

Лише кiлька людей посiдають цей затишок.

Бiля крайнього столика при вiкнi сидить бравий майор – чорнобривий, з м’ясистим носом, вiком понад тридцять лiт, – майор ОГПУ – НКВД. Зсунув синiй кашкет на потилицю, розстебнув комiр i попивае червоне бордо, тримае склянку бiля уст, а очi втопив у газету, поставивши ii сторч. Смокче бордо i читае-смокче «Правду», студiюе промову вождя, виголошену на черговому з’iздi ВКП(б). Інодi виймае олiвець i щось пiдкреслюе, посмiхаеться захоплено, потiм глибокодумно морщить брови, сьорбае бордо i пасе далi вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядае, як саме втiлення могутностi, сили i гонору своеi «пролетарськоi» держави. В цiлiм експресi не тримаеться нiхто так гiдно, так незалежно i гордовито, ба навiть трохи презирливо, з таемничою мiною i незрiвнянним почуттям вищостi.

Його не зворушують нiякi екзотики, нiякi найексцентричнiшi iсторii, ба навiть тигри. Вiн не те бачив. Не те знае. І не те може. Такого полювання, якого вiн сам е i був майстром, не зрiвняти нi з яким iншим. Коли б усi тi аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда… Диво – це вiн! І легенда – це вiн! Тут – пiд блискучою унiформою – схованi такi речi, що перед ними поблiдли б сам Арсеньев зi своiм придуркуватим Дерсу-Узала, i навiть всi тигри, i навiть у них – у цих останнiх – стало б волосся дуба.

І не по екзотику iде вiн. Вiн iде на iнше полювання. Дiставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на запiчку, вiн iде перебирати ii, як звичайний обов’язок. Вiн дисциплiнований i точний, i не схильний вдаватись у дрiбницi. Тим часом не марнуе часу на теревенi: п’е отак собi бордо i студiюе промову вождя.

В другiм кiнцi салон-вагона веселий гомiн – дзвiн чарок, жартiвливi промови i регiт. Там розташувалась весела компанiя. Зсунули два столи докупи, заставили iх батареями пляшок, чарками й тарелями i розсiлись уп’ятьох… Дудлять i регочуть… П’ять пройдисвiтiв-скалозубiв, п’ять молодих безжурних шибайголiв, п’ять камарадiв. Отих, типових у цiй краiнi, молодих людей – «героiв нашого часу», що iх так рясно стало, що iх нiщо нiде не втримае, що вiчно лiтають з мiсця на мiсце, добре заробляючи, а ще лiпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього… Цi теж такi – прожигателi життя й кишень; може, квалiфiкованi iнженери, а може, й квалiфiкованi лiтуни, а може, те й друге разом. Тi самi, що лiтають по цiлiй цiй «шостiй частинi свiту», по цiм велетенськiм людськiм полiгонi, i нiде не можуть нагрiти собi мiсця i що, якби могли, полетiли б геть ще й по всiх iнших свiтах, та не можуть вилетiти.

Один з них – в пенсне i крагах, ще й в модних англiйських бриджах. Його всi величають, не то жартома, не то серйозно, «професором». Другий – у френчi й галiфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, – бiльше за всiх i зухвалiше вiд усiх регочеться та сипле приперченими словами. Лише iнодi раптом уривае, хмурить брови i пiдозрiло позирае навколо спiдлоба.

Двое гуляйпiльцiв, засмалених вiтрами вивуджених десь кримським чи одеським сонцем, м’язистих, дебелих i суворих. А п’ятий – кубанець з Новоросiйська i разом контрабандист з Батума; але про те нiхто не знае.

Четверо з них iдуть десь аж з Киева разом, iдуть в те золоте ельдорадо, що десь на другiм кiнцi свiту. Чого? А так! Зiйшлися докупи в Киевi, попиячили, вирiшили нагло iхати – i поiхали. Шукати, де лiпше. Кинули роботу, пiдписали контракти на Далекий Схiд, дiстали пiдйомнi, сiли й поiхали. І iдуть… А не сподобаеться – поiдуть назад. Подумаеш – дiла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, i не дадуть собi в кашу наплювати.

П’ятий – той, що у френчi й галiфе кольору кави, – пристав у дорозi до веселоi, безжурноi компанii.

Хлопцi пили горiлку, потiм малагу й портвейни, потiм знову горiлку, а в межичасi дудлили пиво i бавились собi, забувши про цiлий свiт i його околицi… І замовляли страви… Поводились як мiльйонери.

– Кельнер! Ще кав’яр!.. Тричi…

– Кельнер! Буженину!..

Кельнер мотаеться, зберiгаючи iндиферентний вигляд. Вiн бачив багато, але цi хлопцi бачили ще бiльше, i нiчим вже iх не здивуеш, анi заворушиш. «Професор» вже був навiть там, де вони оце iдуть, i ще й занадто далi – аж на Чукотцi, бiля самiсiнькоi Аляски, над Берiнговою протокою. Це вiн звабив i своiх колег та й розважав iх тепер веселими розмовами про смiшнi пригоди та рiзнi дивацькi речi.

Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що i в цiлiм експресi.

Кельнер подае буженину. «Професор» бере виделку й нiж i починае ii пиляти. Пиляе довго, наполегливо, терпляче. Пиляе зосереджено, але нiяк не може ii розтяти.

– О! Еврика!!. – виголошуе нарештi вiн захоплено, а далi урочисто i глибокодумно, немов з кафедри: – Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собi пiдметки. І наб’ю iх на чоботи. І напишу на них iм’я свое, рiк народження i повну адресу. І пiду по тiй благословеннiй землi… І от з’iсть мене тигр. А з’iсть неодмiнно. З’iсть з кiсточками, але цих пiдметок не подужае! Не втне! О, цих пiдметок не втне!.. Тодi ви iх, друзi, знайдете, i поховаете мене, чи то пак пiдметки, i вип’ете за мое, чи пак за iхне здоров’я… Кельнер! Зубровки!!

Компанiя голосно регоче. Розгублений кельнер подае «зубровку» i нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посмiхаючись з-пiд насуплених брiв. Але «професор» чемно i воднораз гаряче й цiлком щиро протестуе:

– Нi-нi! Що ви, що ви? Я заплатив грошi i так злегка не поступлюсь. Це ж матерiал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Нi-нi…

Майор спiдлоба позирае на компанiю, але на нього вже нiхто не зважае, так нiби його й нема. Вiн кладе газету на стiл i дивиться у вiкно…

– Хлопцi! А бачили сьогоднi БАМЛАГ?… – урвавши смiх i стрiльнувши на майора оком, запитуе котрийсь значуще.

– Бачили… – озиваеться один з гуляйпiльцiв понуро i мов з бочки: – Нав-вiть бували, то пак, присутствовали на парадi сьогоднi… Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!

– Чорт вiзьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навiщо вона, i кому вона знадобиться?…

– А чого ж, мо’, й знадобиться, якщо там, той… – далi шепiт, пауза. І раптом вибух смiху.

Майор совгаеться, дивиться у вiкно, хмурить брови i не витримуе – посмiхаеться, ледве опановуючи той мовчазний смiх.

«Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то тi, що або вже там бували, або кандидати…»

«Професор» мiняе тему:

– Увага, увага! Говорить… – зачинае вiн, як з радiовисильнi: – Говорить…

– Адесса-мама… – вставляе френч кольору кави.

– Так, Одеса-мама…

– А Владивосток – помийна яма…

– А от доiдемо – подивимось. Увага! Хто з вас учив географiю? А iсторiю?… Добре, виходить, що всi вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилiзе… Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвiти, – розповiм я вам, як Бог сотворив той край, куди ми iдемо. Кельнер, пива!!

І розливаючи пиво в склянки, веселий «професор» авторитетно починае виклад на природничу, географiчну, а разом i на релiгiйну тему, про те, «як Бог сотворив той химерний край», те золоте ельдорадо, куди вони iдуть i що в нiм «сам чорт ногу зломить, поки розшолопае, що й до чого». Отже…

…Вiдомо, що там усе е. Все, що iснуе у цiлiм свiтi, е й там, як у музеi, скажiмо. І тварини, i рослини, i все!.. Нема тiльки бананiв та мавп, якщо не числитися з дослiдами Дарвiна, та крокодилiв, якщо вважати за крокодилiв лише те, що плавае у водi десь там поблизу хеопськоi пiрамiди. А решта – все е. А було так, бачите… Як творив Бог свiт… Хоча владивостоцький турок, що оце розповiдав, приписував цей подвиг Аллаховi, але так уже на цiм свiтi ведеться, що кожен до себе гне i свого генiя попирае. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовiрнi безвiрники i так християни зробили свою корективу…

Отже, як творив наш Бог мир, то йшов Вiн iз заходу на схiд i розселяв по землi, де що треба за планом. Як той сiвач, нiс Вiн у мiшку всякоi тварi i всякого насiння до лиха i розтикав по землi, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфiнпланом небесного комунхоза. Там те, а там те… Так Вiн iшов i трудився через усю землю. Ішов i сiяв, iшов i сiяв.

І прийшов Вiн аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився Вiн на хребтi Сiхоте-Алiня – гори такi е. Аж бачить – земля вже скiнчилась, а в нього в мiшку ще до лиха всього е!

Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко… Так Вiн узяв та й висипав геть усе з мiшка тут.

– Живи тут!..

Ну, вiдтодi i почалось. І поперло. І погнало!

І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!

І нiхто йому не годен дати ради. «Хiба тiльки турки або запорожцi», – мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожцi? Тому, каже, що так уже заведено на цiй землi – як десь нема кому дати ради, то запорожцiв туди! Або принаймнi iхнiх нащадкiв. На Кубань? – Запорожцi. На Терек? – Запорожцi. Пiд Петроград? – Запорожцi! І тут – теж… Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосiвся на тих дурних «хахлiв». Сам Бог, як творив цей свiт, то мав саме iх на увазi. Вiдтодi так воно вже й ведеться… Будьмо ж!.. А кiнчиться хiба аж на нас. Бо на нас тпрру! – де сядеш, там i злiзеш… Кельнер! Крем-соди!!!

Прослухавши лекцiю, хлопцi запивали ii бiлою; весело цокались, робили додатки до лекцii, вставки, редакцiйнi змiни. Було весело, було безтурботно.

Ось так вони собi розважалися, забувши про все на свiтi i нi на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету i дочитував уже шосту сторiнку, дiйшовши до спортивноi та iншоi всесоюзноi хронiки.

До салон-вагона зайшло двое в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях i в узбецьких – таких модних влiтку – тюбетейках. Сiли бiля крайнього столика, вiдкоркували пляшку пива, п’ють. З нудьги блукають очима по салону, придивляються до химерноi люстри, прислухаються до смiху i гомону. Дивляться собi на майора, дивляться собi на веселу компанiю… Перезираються.

Потiм один встае i пiдходить до хлопцiв. Спиняеться напроти того, що у френчi й галiфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляеться в нього, а тодi в тишi, що запанувала на хвильку, виголошуе урочисто:

– Следуйте за мной!..

Юнак у френчi лiниво подивився знизу вгору i спокiйно взявся знову до пляшки:

– Пробачте, ви до мене?

– Так, до вас!

– Я вас слухаю…

– Следуйте за мной! – повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.

– Ого… Чи правильно я вас зрозумiв i чи правильно – чи туди ви втрапили?

– Мовчать! – гримнув нагло гiсть у тюбетейцi.

Другий пiдiйшов i став поруч, посмiхаючись i прудко бiгаючи очима по компанii та по салону.

– Мовчать!.. – повторив перший погрозливо. – Слухать, коли приказують! Ви заарештованi! Следуйте за мной…

– По-перше – я ще не заарештований. По-друге – я не збираюсь поки нiкуди «следовать». А по-трете – то ми ще подивимось, хто i куди буде зараз «следовать»… – Юнак помалу звiвся i, стиснувши щелепи, став, пристукуючи обцасом та спершись на спинку стiльця рукою:

– Слухай-но… Ти… Чи я п’яний, чи ти п’яний? Чи я осел, чи ти… Ану – вашi документи?!! – раптом випалив вiн до обох зразу. – Ордер на арешт?… Будь ласка, ордер на арешт?!!

– Прошу… – І гiсть у тюбетейцi вийняв з кишенi пiстоля й пiднiс його арештованому до носа: – Ось ордер на арешт.

– Браво! – скривився зневажливо юнак. – Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий самий ордер i я маю, прошу, ось… – i одвернувши полу френча, зухвало поляпав рукою по кобурi, що висiла з пiстолем на пасi ззаду.

Вмить його пiдбито пiд руку. Завернуто руки методом джiу-джитсу за спину… Але юнак видерся, поваливши стiльцi i збивши з нiг одного з напасникiв. По короткiй, але завзятiй боротьбi його знову скрутили, роззброiли… Наробили матюкнi i лементу на повен салон-вагон. Переляканi кельнери товпилися в дверях.

У цей час звiвся майор i ступив два кроки:

– В чiм справа, граждане?!

Один з тих, що в тюбетейках, пiдлетiв до майора, виструнчився i вiдрапортував щось пошепки…

В майора полiзли очi на лоба.

– Многогрiшний?!!

– Так… – i подав якiсь шпаргалки, фотосвiтлини. Майор навiть не глянув на те все, одвiвши рукою. Вiн протер очi, постукав долонею по лобi i враз люто крiзь зуби вилаявся. Прошипiв страшну лайку осатанiло. Але опанував себе i спокiйно та суворо до тюбетейки:

– Звiльнiть… Це ж не той, не вiн… Я того знаю особисто… – Пауза. – О, я того добре знаю…

Тюбетейка вагалася. Тодi майор з притиском, але тихо:

– Що вам наказано?! І взагалi раджу бути пильнiшими. Хiба вам повилазило?… Пересвiдчiться в документах, а тодi подасте своему начальниковi рапорт.

Тюбетейка зблiдла, витяглась у струнку:

– Наказано звiльнить… Єсть звiльнить! Єсть подати рапорт начальству! – i повернувся до мiсця баталii. Там вони вiдiйшли втрьох набiк, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав iх понурою, босяцькою лайкою крiзь зуби. Йому повернули пiстоль i обiрваний пас. Обидвi тюбетейки швиденько вислизнули.

– Йолопи!.. – бурмотiв френч, чiпляючи знову пiстоля ззаду i застiбуючи пас. – Ідiоти!.. Не вмiють чисто «работать». Балбеси!.. – І, нi на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.

Приголомшене товариство якийсь час сидiло мовчки, протверезiвши вiд такоi несподiванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам’ятi.

– Анум, хлопцi, – це «професор» нарештi, – може, i у вас там у всiх ззаду по ордеру? Анум лишень…

Жарт не вдався. Було нiяково. Пробували ще жартувати, пробували вернути колишнiй прекрасний гумор, отой недавнiй безжурний настрiй, що його так нагло знесло геть. Але нiчого з того не виходило. «По ордеровi», правда, у них бiльше нi в кого не було, але не було й певностi, що пiсля всього тут можна й далi так безпечно гуляти та точити теревенi. «Свiт настав! От свiт, трам-трам-тарарам!!»

Мов на команду, хлопцi звелись, – чотири бравих гульвiси, чотири синьооких пройдисвiти, кремезнi, ви-гартованi вiтрами, негодами та мандрами, злютованi короткою, але мiцною дружбою, що на неi нагло так хтось замiрився; чотири товаришi – шукачi пригод, незнаних краiн i лiпшоi долi!

Налили по повнiй склянцi горiлки. Пiднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усмiхом – просто у вiчi, – i випили за одним духом. Розплатилися з кельнером i розiйшлись.

……………………………………

У салон-вагонi залишився сам майор. Вiн ще довго сидiв i пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скронi i нiяк не мiг загальмувати навали тривожних спогадiв, що враз завирували в ньому, зв’язанi з тим проклятим iменем… Це ж той диявол…

Це ж той, що вiн з ним не годен був дати ради i що стоятиме йому увiччю все життя, либонь.

…Вiн пригадуе ту виняткову епопею перед двома роками – епопею веденого ним слiдства над одним бортмеханiком та авiаконструктором, приятелем лiтуна Чухновського, – над тим зоологiчним нацiоналiстом, над тим дияволом в образi людини.

Брр… Тii очi з кривавими росинками на вiях, – вони стоятимуть перед ним вiчно…

Що вiн з ним не робив!.. Вiн йому виламував ребра в скаженiй лютi. Вiн йому повивертав суглоби… Вiн уже домагався не зiзнань, нi, вiн добивався, щоб той чорт хоч заскавчав i почав ридати та благати його, як то роблять всi… Авжеж! Дивиться виряченими очима – i тiльки. Як каменюка. Спершу зухвало i скажено вiдбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому – слiдчому, а потiм лише хекав крiзь зуби i мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо… Його вже носили на ряднi, бо негоден був ходити…

Вiн уже конав – але нi пари з уст.

А тi очi, очi!..

Вони йому отруiли спокiй i сон, вони йому отруiли, далебi, все життя. З краплинами кровi на вiях, вони горять на смертельно-блiдому обличчi хворобливим вогнем невимовленоi, безмежноi, тваринячоi зненавистi i дивляться просто в саму душу, пломенiють не клiпаючи… Розп’яли б! Роздерли б!

У-у, прокляття!.. Оката гримуча змiя!!! Вiн бив межи тi очi, намагаючись iх геть повибивати. Вiн уже хотiв був iх повиштрикувати, та не подужав сам, бо той диявол мав голiафську силу, навiть пiдпливлий кров’ю, навiть в ряднi ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але виштрикувати очi при свiдках… Та й не вистачало в нього на те нервiв. Нi таки! Треба було iх повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя… Дивитимуться…

Це ж вiн сказав був напочатку:

«Я тебе переслiдуватиму все твое життя. І всi ми, що тут пройшли… Ми тебе переслiдуватимемо все життя i проводжатимемо тебе до могили, – тисячi нас замучених, закатованих…

Ти лягатимеш спати – i не зможеш заснути: ми кричатимемо й ревтимемо отак…

Ти матимеш коханку – i не матимеш з нею щастя: ти ii цiлуватимеш, як злодiй, i не здiбний будеш нею оволодiти, – ми кричатимемо, й ревтимемо, i скавулiтимемо…

Ти голубитимеш дружину – i раптом будеш схоплюватися, як божевiльний, вiд нашого лементу…

Ти матимеш дiти, але не матимеш радостi, – з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь Я! І ти втiкатимеш од них геть… І нiде ти вiд нас не втечеш…

Ти зустрiчатимеш немовля свое, що з’являтиметься на свiт, а ми кричатимемо, кричатимемо…»

«Диявол! Чаклун!.. Сволоч!..» Майор рипiв зубами. Може, вiд зайвого хмелю, а може, вiд нервового тремтiння, що йшло, як мороз, поза шкiрою. То знайоме йому, вiдколи вiн попсував собi нерви на тiй роботi… Наливав коньяк тремтячою рукою i жлуктав. А асоцiацii напирали, як вода крiзь прорвану греблю.

…Наврочив диявол! Пiсля того мовби наврочив. Вiн пригадуе тi задушливi безсоннi ночi, що тiльки йому одному вiдомi. І маячiння в них… Це в нього, що мав нерви, як мотузки, – i маячiння… Вiн боявся, нарештi, сам спати – й одружився. А одружившись, утiкав геть на люди, боявся ночувати вдома…

А особливо, як той манiяк утiк з божевiльнi, куди його було запроторено внаслiдок доконаного над ним слiдства. Не дочекався й трибуналу – збожеволiв; i то було приемно – то був би кiнець. І вiн, майор (а тодiшнiй слiдчий), мав би собi спокiй: з божевiльнi-бо е лише один вихiд – у могилу.

Так нi – втiк! Той манiяк втiк!.. Вiн був зовсiм не божевiльний.

Потiм його спiймано. І знову вiн – майор уже – вiв слiдство; сам напросився. Хоч i був уже великим начальником, але цю справу взяв сам до своiх рук, бо вiдчував, що поки той житиме на свiтi, вiн не матиме спокою. Тож мусiв довести його до точки. І от – трибунал приварив!.. Нарештi приварив, припечатав!! Здавалось, тепер уже крапка.

І на тобi – маеш!.. Це ж вiн утiк десь тут, де i його доля кидае…

Майор наливав i пив, i повертався думками знову i знову до тих перших днiв знайомства з цим манiяком… В головi, i без того захмелiлiй, гуло, а з чарки – з чарки на нього позирало вже не червоне бордо i не коньяк…

Раз йому здалось, що то кров. Вiн вилив ii геть за вiкно i поставив чарку. Дивився в неi, мовби в очi. В очi, що, загораючись все бiльше, наближались до нього з краплинками кровi на вiях… Запаленi страшною, невгасимою, нелюдською ненавистю… Очi замордованоi, розчавленоi, але не переможеноi жертви…

Майор трутив стiл i звiвся, похитуючись.

– Рахунок!!

……………………………………

Експрес мчав i мчав.

М’яко погойдуючись, вiз екзальтованих шукачiв щастя, вiз нетерплячих своiх пасажирiв туди, в невiдомий, але недалекий вже, омрiяний край, – в царство Дерсу-Узала i Амба.

Десь в те дивне золоте ельдорадо.




Роздiл третiй

Навзаводи iз смертю


Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський пралiс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться гiлка. Сорокаметровi кедри, випередивши всiх у змаганнi до сонця, вигнались рудими, голими стовбурами з долiшнього хаосу геть десь пiд небо i заступили його коронами. Там по них ходило сонце i пливли над ними бiлi хмари. Слiдком за кедрами пнулися велетенськi осики та iншi листатi гiганти, що, бувши нижчi за кедри, творили другий ярус. Потiм височенна лiщина колючого горiха, ялини, де-не-де берiзки, берестина, черемха, перевитi лiанами дикого винограду та в’юнкiв, iшли вгору третiм ярусом. А внизу – в четвертому ярусi – суцiльний хаос. Мiсцями густа, мов щiтка, звичайна лiщина, височеннi трави i бур’яни. Поваленi вздовж i впоперек дерева, мов велетнi на полi бою, потрухлi i ще не потрухлi, однi зi скрiзними дiрами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другi вивернутi з усiею системою корiння, що тримали його руба, як стiни або як велетенськi пригорщi зi стиснутими межи пальцями камiнням i землею.

Внизу, по землi, слався мох, пообростав усе, що тiльки можна. Внизу було пiвтемно i вогко. Лише де-не-де проривались яскравi сонячнi пасма i стояли, як мечi, уткнутi лезами в землю.

Нетрi. Несходимi, незмiрянi. Вони то спускалися схилом униз, то пiдiймалися знову вгору i так зi «становика» на «становик», з кряжа на кряж, як буйне рослинне море, розпливались геть десь у безвiсть.

Маленький смугастий звiрок, що сидiв собi навпочiпки на поваленiй кедринi проти сонечка i пильно, з виглядом ученого дослiдника, розглядав торiшнiй грибок, тримаючи його переднiми лапками, раптом нашорошився. Нi. То так щось. В нетрях пануе надзвичайна тиша, як у дивному храмi дивного бога. Лише рябок, засвистiвши, пролетiв з однiеi височенноi кедри на iншу i завмер на гiлцi, мов сучок, нерухомо, опустивши чубату голiвку вниз i витягши шию. Тиша.

На поваленiй кедринi тремтiли сонячнi зайчики. Смугастий звiрок-бурундук почав бавитися з ними, задравши хвостика, як той драгун султана, перестрибував через них. Присiдав i дивився вниз. Внизу, пiд кедриною, виходячи десь з бур’янiв i вiтролому i зникаючи знов у бур’янах та камiннiм розсипу, вилась вузенька стежечка, звiринна дорiжка, утоптана за тисячолiття. Їх немало, таких стежечок. А серед них десь й такi, на яких одвiку ще не ступала нога людська.

Бурундук зiскочив на стежечку, щось поворожив, пройшовся туди-сюди i враз, тривожно цикнувши, стрiмголов вискочив на кедрину, на пень, звiдти на дубок. Сховався. Визирнув. Знову сховався. Цикнув i завмер, виглядаючи з-за стовбура. Нi-таки, вiн не помилився зразу. Щось таки добираеться, щось iде стежечкою. Шелеснула суха бирка. Трiснула гiлка. Посипались камiнцi i покотились десь, покотились униз. Щось важко, помалу йшло крутою стежкою на «становик».

Занепокоений бурундук вискочив вище i зацикав з усiеi сили. Захвилювався. Не знав, з якого боку безпечнiше йому виглядати. Зовсiм захвилювався. Вiн на своiм вiку багато чого бачив. Вiн бачив i знав усiх звiрiв i знав, як себе тримати при зустрiчi. Знав козуль i зубрiв. Бачив не раз, як перся тут волохатий ведмiдь, як приходили дурнi вепри, толочили всю траву та ламали кущi. Бачив харзу, знав вовкiв i всiх своiх ворогiв, а особливо тую рись безхвостую i зажерливу. Отож вiн знав усiх своiх друзiв i всiх ворогiв. Одних споглядав мирно, вiд других утiкав чимдуж. Але такого вiн ще зроду не бачив. Пробi! Тiкати чи не тiкати? Ой лихо…

Видряпавшись нарештi нагору, похитуючись i важко дихаючи, стежкою йшла двонога iстота. Обiрвана. Худа, як кiстяк. Волосатi груди iй ходили ходором над сухими ребрами, що вилазили з лахмiття. Дiйшовши до поваленоi кедрини, гiсть важко опустився на неi, обперся спиною об корiнь, закинув голову i заплющив очi. Помалу обтер рукою пiт. Вiн зовсiм молодий i зовсiм-зовсiм збезсилiлий.

Почорнiле обличчя з мiцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобi двi глибокi зморшки сторч мiж крилами брiв, а в зморшках сiль вiд поту. Одна брова тремтить, i вiд того таке враження, нiби брови тi пориваються полетiти.

Якусь мить вiн сидiв нерухомо, либонь, сплючи. Враз широко й тривожно розплющив очi й тихенько вiдхилився вiд кореня, – слухав. Тодi знову заплющив очi i притулився до кореня. По якомусь часi вiн облизав спраглi порепанi губи i, не розплющуючи очей, покрутив головою: «Пропаду…» Потiм, зцiпивши зуби, встав i, похитуючись, зробив двi ступнi. Але махнув рукою, вернувся до кедрини i знову важко опустився на неi. «Досить… Проклятий, проклятий край… Ху-у! Немае сил…» Вiн шепотiв без скарги, так, за старою в’язничною звичкою говорити з самим собою. «Ех, голова!.. Все витерпiла ти, все винесла, та от… загибаеш. І загинеш… Хм…» Вiн посмiхнувся крiзь нiс i зiтхнув байдуже, насупив брови i наморщив лоба – голова паморочилась. Думки бiгли в гарячковiм безладдi, вiдтворюючи дивовижний шлях.

П’ятий день вiн iшов. Не йшов, а гнав, як молодий гордий олень, гнав навпростець, ламаючи хащi. Вирвавшись iз пазурiв смертi, вiн летiв, як на крилах. «Воля! Воля!» Широко роздимаючи нiздрi, вiн захлинався нею на бiгу, розривав грудьми зелену стiну. Всi двадцять п’ять лiт в ньому зажили враз, запульсували, напружуючи кожний м’язок, мобiлiзуючи кожний нерв, кожний суглоб.

«Виручай! Воля! Воля!»

І вiн гнав. Вiн знав, що вiд того залежатиме його бути чи не бути, – вiд того, як далеко вiн встигне загнатися зразу. І коли не ставало сили, досить було йому зупинитися i озирнутись, як в очах ставав страшний привид пережитого i ще страшнiший привид приреченого майбутнього. Тодi сила вибухала раптовим вогнем, i вiн зривався вихором знову. Далi, далi! Скiльки вистачить сил! Ще трохи – i тодi вiн врятований! І тодi подивимось! О, тодi ще подивимось! Вiн чкурне геть за межi цiеi «батькiвщини», геть в Маньчжурiю, Японiю, Аляску, в Китай… Новi краi, дивнi, незнанi. Вiн об’iде навколо свiту i повернеться додому. Так. Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схiд, а повернеться з заходу.

І вiн летiв. Власне, то йому лиш здавалося, що вiн летiв початковим темпом. Насправдi ж вiн уже йшов, i дедалi повiльнiше й важче. Повз. Душа летiла, як сокiл, а ноги, перемагаючи надзвичайнi труднощi, не поспiшали вже, плутались у хащах.

Так дерся навпростець, без дорiг. І коли траплялись стежечки, уникав, а йшов просто, як цькований звiр: боявся зустрiчi з людьми. Забрьохувався в росi по самi вуха ранками i був мокрий, як хлющ, але не зупинявся. Сонце i швидкий рух осушували його. Вiн забивав ноги об пеньки й камiння, але не зважав, не вiдчував болю.

Загнавшись у вiтроломник, змагався там одчайдушно, зцiпивши зуби, цiлими годинами, обдирав на собi рештки одежi i шкiру до кровi. Лiз через велетенськi стовбури, потрапляв ногами у камiннi розсипи – в раптовi глибочезнi щiлини, невидимi в бур’янi – i нагло падав, аж суглоби трiщали йому. Пiдiймався i йшов. А коли заходила нiч, коли темрява заливала геть-чисто все i ставало так темно, як вiн ще нiколи не бачив, вiн зупинявся i спав, де випадало. В нього не було нi вогню, нi зброi, в нього не було нiчого, навiть шапки й черевикiв, лише напiвзiтлiле тюремне лахмiття, та й те геть обривалось i лишалось шматками на кущах.

Першу нiч спав просто на величезнiм поваленiм стовбурi, розпластавшись уздовж, i прокинувся вранцi вiд холодноi роси, що капала з високих вiт йому на обличчя. Другу нiч – десь у ямi, а коли прокинувся, дивився зачудовано на страхiтну брилу, що нависала над ним; вона стояла руба на 5 метрiв заввишки, – цiла стiна корiння велетенського дерева, вивернутого з землею i камiнням. Корiння так мiцно сплелося, що тримало тую землю й камiння мертвим похватом, а коли б воно випустило хоч один такий камiнь, то його б стало на те, щоб прибити вола. Шукав води, пив i йшов далi. Третьоi ночi звалився в купу сухоi трави та бур’яну, кимось зiбрану в улоговинi. Звiдти щось вискочило з гуркотом i ухканням i подалось геть, ламаючи суччя; вiн збагнув, що потрапив до лiгва якогось страхiтливого звiра, але не додумав цiеi думки до краю, як уже спав.

Втома. Вiн почав розумiти, що таке втома. Досi нiколи ii не знав, бувши живучим i витривалим на диво. Спочатку вiн не думав про iжу. Потiм прийшов голод. Раптовий i лютий, вiн вимагав удоволення, вiн вимагав за сьогоднi i за пропущенi днi. Зараз думалось, що це найпростiша рiч в такiм дивнiм i буйнiм царствi рослин i звiрин, риб i птахiв. Потiм закрався острах. Вiн не мiг знайти нiчого такого, що можна було б з’iсти, проглинути. Тайга не давала йому нiчого. Даремно вiн нишпорив з пильнiстю вченого i з вiдчаем голодного. Нi ягоди, нi якогось овоча, крiм гадючих грибiв, нiчого такого, про що вiн читав, як про звичайнi речi в лiсах. Ба, був ще не час.

Могутнi сплетiння винограду не могли йому дати й одного грона. Нiякоi риби в струмках, нiякого звiра, нiяких пташок у тих нетрях. Скiльки вiн iшов – жодноi живоi iстоти вiн не бачив, тiльки iнодi гадюка шелесне з осяяного сонцем гниляка чи каменя. І все. Де ж вiн, той дивний та ще й екзотичний тваринний i пташиний свiт тут? Пустеля! Мовчазна, зелена пустеля. Проте вiн же сполохав раз уночi якусь тварину. Значить, вона е. Але… чим вiн ii добув би, коли б i здибав? Зi ста шансiв дев’яносто дев’ять було за те, що його самого заполювало б таке страхiття. Проте страх до нього не доходив, просто не доходив до свiдомостi. Вiн вирвав з землi навмання якесь корiння й гриз, гриз i спльовував. А раз погриз i проглинув щось таке, що йому в очах потемнiло i тiло вкрилося холодним потом; довго блював, пив воду i знову блював, думав, що з нього всi нутрощi вискочать крiзь горлянку.

Прокляття! Проте вiдчай не брався його. Дуже-бо багато вiн перетерпiв, щоб не впадати у вiдчай. Вiн уже мав нагоду безлiч разiв умерти, i це велике щастя, що вiн iде цим зеленим, безмежним океаном. Коли б трiшки, хоч трiшки поiсти, i вiн був би щасливий! Ішов би, плив би цим морем весело i радiв би буйно, як радiе все живе на цiй землi, як тi кедри, що вигналися геть пiд хмари. Нi, вiн не впадав у вiдчай. Лише зцiплював дедалi дужче щелепи i йшов, i йшов. Його гнала вперед надзвичайна впертiсть, сто разiв випробувана i загартована мужнiсть. Вперед, наперекiр всьому! А спокiйний його розум констатував, що все ж таки вiн гине, йде тонюсiнькою гривкою, як лезом меча, межи життям i небуттям. Один подув – i вiн звалиться в чорну безодню. Нi!!! Щось у ньому люто поривалося з самоi глибини i пiдкочувалось до горла клубком. Провiв язиком по кривавих, зашерхлих губах i, затискуючи мiж бровами посмiшку, переклав зручнiше голову. В головi паморочилось. Потiм розплющив очi. Спокiйнi й яснi, вони якийсь час дивились просто себе, дивились байдуже. І враз здивувався: навпрост сидiв смугастий звiрок. Теж витрiщив очi i теж дивився на гостя пильно i з цiкавiстю. Цикнув, кивнув хвостиком. Схилив голiвку набiк i цикнув ще раз. «Не ворушиться». Тодi скiкнув униз i зашарудiв десь у бур’янi. По хвилi вискочив знову на дерево, вмостився зручно на гiлцi навпочiпки, сiв, як татарин, ще й в строкатiм халатику, – виштовхнув з рота горiшок i почав його пильно розглядати, тримаючи переднiми лапками. Переконавшись, що горiшок путнiй, почав швидко гризти, розглядаючи тим часом гостя. Швидко-швидко точив щелепками, кумедно випльовував лушпиння i розгладжував, витирав об лапки вуса.

А на нього дивилась пара очей, здивованих i жадiбних. До горла пiдкочувалась клубком слина:

– Диви! Їсть… Стерво.

Мандрiвник помалу, тихенько звiвся. Не спускаючи очей iз звiрка, хижих, запалених раптовим вогнем лютого голоду, почав ледве помiтно пiдкрадатись. «Пiймати». Ним заволодiло непереможне бажання пiймати цей живий шматочок кровi i м’яса. Це ж у ньому його порятунок! Поволеньки, як неживий, приплющивши очi, вiн посувався дедалi ближче, ближче… Звiрок гриз свiй горiшок i нiби не помiчав нiчого… Почав зводити руку. Ближче. Ближче… Уже лишилось тiльки рвучко зiмкнути пальцi, – як звiрка враз нiби вiтром здмухнуло. Вiн зiскочив у траву, впустивши горiшок, i подався, перелякано цикаючи. Мисливець стрибав незграбно за ним, намагаючись притоптати, привалити його травою. Звiрок добiг i гулькнув у дупло велетенськоi колоди. Сховався. Сидiв там мовчки. Мисливець почав люто бити босою ногою в колоду. Вона дуднiла гнилою порожнявою, проте не пiддавалась. Тодi вiн вхопив дебелого замашного сука i почав гатити. Проломив в однiм, проломив у другiм мiсцi – нема, в третiм – нема… Вiн навiть не помiтив, як звiрок давно вже вискочив з протилежного кiнця колоди, вигнався на височезне дерево i перелякано визирав з-за стовбура; почував себе в безпецi, але йому було страшно за домiвку. А домiвка трiщала пiд шаленими ударами, розвалювалась геть-чисто. Кинувши сук, мисливець почав мацати руками в проломинах, – либонь, прибив! Порпався в купах трухлятини. Нема! Раптом рука намацала щось. Загрiб, витяг… Горiхи! Попробував – горiхи! Цiлi. Прекраснi. Одiбранi. І як iх багато! Пхав iх у кишенi, вони висипались з дiрок. Тодi загорнув край надiрваноi поли i вибрав iх туди. Скарб! Цiлий скарб – з добру миску горiхiв. Вiн трощив iх, мов вепр, а рука мацала далi. Все… А бурундучок з жалем i страхом дивився, як двоногий розбiйник грабував його комору, i не мiг зарадити. Чи думав вiн, старанно добираючи ще минулоi осенi, всiх професiйних знань докладаючи, носивши iх в защiчних мiшечках по одному та по два, що така iх доля стрiне?

А розбiйник, розтрощивши колоду, вiдiйшов геть, сiв на кедринi i смакував горiхи. Вiн iх нищив з блискавичною швидкiстю… Помiтив збоку якусь чудну рослину, вирвав, – нiби часничина. Понюхав – часничина! Покуштував. Здорово! Часничина! Вiн зсипав горiхи на купу i рачки облазив увесь бур’ян навколо. Назбирав кiлька таких часничин. І тодi взявся до горiхiв, додаючи чудернацький часник. Чудесно! Горiхи з часником!

Вiн iв, i обдурений голод помалу вщухав. Повертався спокiй. Поверталась потроху сила. І не так вiд горiхiв, як вiд тiеi надii, вiд очевидного доказу, що ще не так кепсько.

Бурундучок наблизився до колоди, побачив зблизька, яка страшна руiна упала на його дiм, i, жалiбно цикаючи, сiв засмучений на гiлцi, повернувся до напасника: «Цик-цик-цик!» – скаржився комусь.

– Диверсiя, братку! Грабунок!..

Мандрiвниковi повернувся його добрий гумор, i вiн, дивлячись на пограбованого, спiвчував йому: «Грабунок, братку, каюсь. Але що зробиш? Могло бути гiрше, адже правда? Але знай, – з усiх злочинiв, сотворених мною за життя, – це найбiльший i за це варто прилiпити менi двадцять п’ять рокiв. А то менi прилiпили лихо його знае за що… Але це, я тобi скажу, було цiкаво! Вони мене везли, берегли як! А я взяв та й утiк! На край свiту завезли, а я взяв та й утiк! Ха-ха!.. Стрибнув у чорну нiч, у смерть, iз скаженого поiзда. Е, це там начальник лютуе! Як вiн пiклувався про мене! Берiг! Тiльки-но зупинимося де, пiдбiгае до вiконечка та:

– Многогрешний!..

– Я…

– Звать!

– Григорiй!..

І не вберiг. Ха-ха!»

Ось так мандрiвник сидiв i в доброму гуморi розповiдав бурундуковi, як його везли етапом з Украiни на Колиму. Присудили до 25 рокiв каторги i везли десь поховати в снiги. Потiм iз жалем подивився на те, що залишилося вiд горiхiв – на купу лушпиння, пiдтягнув мiцнiше паска, виломив палицю i бадьоро пiшов стежкою. Ще й кепкував з себе: «Вперед, Робiнзоне! Бог не без милостi, козак не без щастя».

Спустившись у падь, напився з тонюнького пiдземного струмочка, i стало зовсiм добре. В тайзi аж наче повиднiшало. Перед очима, по буйнiй яскравiй зеленi, бiгали сонячнi зайчики. Десь реготала вивiрка.

Ще ж було зовсiм рано, ще роса мерехтiла на травах, вилучаючи промiння, як найкоштовнiшi перлини. Десь у верховiттях кедрiв шепотiв вiтер, а внизу було тихо i затишно.

Ішов стежкою, а очi до всього додивлялися, все обмацували i шукали. Вони шукали, що б з’iсти. Інодi сходив зi стежки, пiддурений оманою, i дерся в нетрi, – що то рудiе? І розчаровувався – гниляк! Ішов далi.

Стежка пiдiймалась вгору, вилась межи пнями i колодами, перелазила через високе камiння. На стежку нависали трави, гiлляччя. Інодi доводилось попiд вiттям i крiзь лiани пролазити, мов у темну нору, зiгнувшись. І скрiзь було видно слiди звiрiв. Тут повно звiрiв! І хоч iх самих не видно, але вiн знав це. Дивно, як вiн цього ранiше не помiчав? Ось бiля кедра поприлипала щетина i шерсть до кори, – терлось щось, щось здоровенне, бо щетина облiпила кору на пiвтора метра вiд землi. Ось кiгтистi лапи здряпували сиру землю на стежцi. Ось вiдбитки-ямочки якiсь, мовби овечка походила. Ось голi, обгризенi, пожовклi костi… Таж вiн тут не сам! Тут повно пожильцiв! Але де вони? Чом iх не видно нiде?

Йшов годину, двi. Стежка йшла вгору та вгору.

Хвилеве пiднесення спадало. Страшна перевтома i голод виснажили до краю, i здавалось, що вiн iде знову вiчнiсть. Противний пiт заливав очi, а пiд серцем нудило, i голова йшла обертом. Часто зупинявся, ставав бiля дерева i стояв, заплющивши очi, – слухав, як у вухах дзвонило i нiби молоти били по черепу. Здавалось, що вiн нiколи не добереться до перевалу, до вершини. Там, за цiею горою, там, далебi, кiнець усiм стражданням. Ну, йди ж!.. Ще раз перемагав себе i йшов.

Нарештi вибрався на гору. Тут лiс поступився i гора височiла гола, вся вкрита квiтами. А за нею… Дивний краевид вiдкрився його гарячковим очам. Скiльки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною: то лiс пiдiймався на кряжi гiр, опускався i знову пiдiймався… Найближчий гребiнь – сизо-зелений, зубчастий. За ним – сизо-фiалковий: лiворуч, скiльки оком сягнеш, i праворуч тягся ламаний контур. Потiм – сизо-голубий… Голубий… І все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в своiй красi i… страшна. Його нiколи не перейти i не подужати, не випливти з цього жахливого океану.

Мандрiвник сiв просто на землю. Стежечка збiгала з гори кудись у нетрi. Але вiн сiв. Тер рукою чоло, мiцно стискав набряклi жили на скивицях. Може, перестане стукати в череп. Це, далебi, пропасниця. Боже, якби йому рушниця! І якби хоч пара сiрникiв!

Навколо гудуть бджоли. Вiн сидить, заплющивши очi, i йому здаеться, що вiн на пасiцi… Це вiн маленький… Прийшов до дiдуся… Пiд велетенською липою iконка Зосими i Савватiя, а навколо вулики-вулики… Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накритi великими, череп’яними покришками. Спiлi шпанки, як дiвоче намисто, як дiвочi губи мiж зеленим листом. А там черешнi… А жовна клюе десь iх i гукае до нього: «Ти вже пообiдав?» А друга: «Уже-е!» Дражниться. Дiдусь бiлий увесь – в бiлих полотняних штанях i сорочцi, з бiлою бородою зазирае у вулики, щось ворожить… Дивиться, як рiй полетiв i гуде-гуде…

Вiн розплющуе очi: по дивних, рiзнобарвних квiтах справдi лiтають бджоли i гудуть, гудуть, мов на пасiцi. Куди вони летять? Куди вони носять свою здобич?… Навколо гудуть iншi комахи, пурхають метелики i рiзна мошкара, – хмари iх. Бджiлки заповзають в рожевi дзвiночки, що вкривають рясно високi стебла (точнiсiнько, як рожi, тiльки дрiбнi!), порпаються там, потiм здiймаються i летять десь. Але куди? Годi в цьому хаосi перестежити. Сонце слiпить очi, а в них так i плавають барвистi кола.

Мандрiвник схоплюеться, – тут десь недалеко е житло! Це ж i стежка туди. Йти туди! Це единий порятунок. А там що буде. І вiн, спотикаючись, iде. Стежка зводить вниз i знов у нетрi.

Йшов до полудня, але не здибав нiякого житла, навiть натяку… Нi, далебi, цiею стежкою зроду-вiку не ходили люди. Це звiрi протоптали ii за тисячолiття, подекуди вибили ii глибоку на пiвметра в м’якому грунтi, а на каменях вичовгали i виковзали у долоню.

Зате стежка вивела його до рiчки. Бистра гiрська, завширшки з Ворсклу, рiчка текла, петляючи в нетрях. Чути було, як булькотiла вода навколо камiння, що рясно стирчало у нiй. А десь вона ревла (порiг, либонь) невпинно, однотонно.

Змучений мандрiвник сiв на дрiбне камiння i простяг ноги у воду. Потiм лiг горiлиць. Було приемно, аж здавалося, що ноги п’ють воду жадiбно i вона поступае по жилах вище, вище i заспокоюе, i втихомирюе бiль у м’язах та суглобах. А як ноги напились, тодi повернувся навпаки – лiг лицем до води i вмочив спраглi губи. Вода квакала в горлянцi, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потiм проповз аж до половини в воду i занурив голову, плечi i груди. Вилiз i знову лiг горiлиць.

Дивився в прозоре i до болю сине небо. Потiм заплющив очi й задрiмав. Сонце пекло немилосердно… Аж враз схопився i сiв нагло. Очi йому були широко витрiщенi й безтямнi:

– На ем?! Многогрiшний!.. Я зараз… Я одягаюсь…

Йому приверзлось… Будь воно тричi прокляте!.. Його беруть на допит. «Я зараз…»

Та до свiдомостi дiйшов плюскiт води та шум порогiв, i привид зник.

– Ху-у! Погано, брат. Кепськi твоi дiла, Робiнзоне!

Почав зводитись. І враз очi упали на щось межи камiнням. Боже мiй! Сквапно простяг руку i вхопив дивну знахiдку. Нiж! Мисливський нiж. Власне, пiхви, а яких стирчало iржаве рукiв’я ножа. Пiхви напiвзiтлiлi, i рукiв’я аж позеленiло, але, Боже мiй! Це ж, може, рятунок.

Проте видобути ножа було не так легко. Не пiддавався i сидiв у пiхвах, мов прирiс. Потер рукiв’я об пiсок, обмив, потер полою, – рукiв’я засяяло мiдяними, олив’яними та костяними кiльцями, що були нагнатi одне до одного. Добре. Далi взявся до пiхов. Злегка стукав об камiнь, розхитував, мочив у водi i кiнець кiнцем видобув ножа. Нiж був зовсiм iржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний нiж! Важкий i загонистий. Двадцять хвилин – i нiж блищав. І хоч був рябий, мов вiспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножiв нiде немае бiльше, як цi мисливськi ножi. Це не просто собi нiж, це зброя, i неабияка. Для того й рукiв’я у нього зроблене з тяжкого металу та костi, щоб був важкий i не схибив у слушний час.

Мандрiвник радiв, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це вiн тут лежав мiсяцi, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. І дочекався… Тепер мандрiвник не квапився. Найперше – нiж мусить бути гострий. Тож сидiв i гострив його об камiнь. Пробував на волос i далi гострив. Аж поки нiж став, мов бритва. Гаразд. По цьому направив пiхви, почистив, пiдстругав, полагодив каблучку i ланцюжок, щоб чiпляти до пояса. Тодi засунув ножа в пiхви, надiв на мотузку, що була замiсть паса, i пiдперезався. Зовсiм добре!

Вiдтак, озброiвшись, пiшов через рiчку по камiнню. Може, той бiк буде гостиннiший. За рiчкою, продираючись на стежку, сiк ножем верболiз, стинав гiлки, що заважали просто йти, – шукав ножевi застосування. А нiж гострий же, як бритва! Надибавши зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неi, мов у люстро. О, нiж мусить дiяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорнiле обличчя. Боже мiй! І мати б не впiзнала. Тим-то й доля його цураеться. Голитись!

Примостившись на каменi i перемагаючи бiль у суглобах та у всьому тiлi, вiн почав голитись. Може, життя покращае. Дивився у воду, як у люстро, i шкрiб ножем намочену щетину. Бере! Лiпше, анiж було голитись склом у в’язницi… Потiм умився i глянув у «люстро». От, зовсiм молодий юнак. Боже, скiльки змiн вiдтодi, як бачив себе востанне голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дiвчат з розуму. Шкода молодостi, шкода втраченого безповоротно того, що вже нiколи, нiколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але… І тi прямовиснi зморшки межи бровами, i крилатi брови, заломленi уперто… Великi очi горiли, мов у божевiльного.

«Та-ак, мандрiвнику! З такою пикою тiльки в нетрях i жити та живих i мертвих полохати. При таких лiтах – i така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефiстофеля. Ну ж засмiйся! Будь веселiший. Життя перемiниться…»

Але життя не змiнилось.

Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправдi посувався, мов тiнь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Нiж бiльше не ставав у пригодi. Нiяк не ставав. Спершу вiн стинав ним гiлочки знiчев’я, а потiм засунув у пiхви i не виймав. В руцi не вистачало сили.

А надвечiр сили зовсiм покинули його. Край.

Лiг голiчерева пiд височенними кедрами, тягуче-важко i глибоко зiтхнув, нiби випустив дух, поклавши голову на корiнь, i так лежав. Згодом витяг помалу ножа i поклав коло себе. По хвилi намацав i переклав ножа зручнiше. Ще зiтхнув глибоко-глибоко.

«Так… Кiнець…»

Думки плуталися у головi, що була немов гарячим оливом наллята. «Який пак сьогоднi день?… А, шостий… Ну, це ще здорово… Коняка б уже здохла… А якби я був конякою – було б лiпше?… Шостий… Так… Але Бог за шiсть день свiт увесь сотворив… i цi нетрi теж… Атож…» Чорна пауза. І знову: «Шостий день… Оце й е вiн – останнiй, уже зовсiм останнiй день мого життя… А ще б трохи…»

Проте це вже така собi, млява думка.

Не хотiлося рухати нi рукою, нi ногою. Не хотiлося думати. Хотiлося лежати й лежати. Вiчнiсть лежати так. І хай шумлять високi кедри. І нехай розповiдають пiд високим небом хмаркам удень i зорям уночi, як один хоробрий i смiливий… І нехай слухають вивiрки… Як один хоробрий i смiливий п’ять разiв перемiг смерть, видерся з пащi дракона i, гнаний буйною радiстю, донiс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов – смерть… Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак… Пробив нетрi грудьми i лiг тут, мiж корчами, донiс свою голову аж сюди, за кiлька тисяч кiлометрiв, аж на край землi…

І дзвенять кедри… Нi, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвiночками в гаях, синiми волошками зорiе в полях, бризкае водою на Ворсклi… на Днiпрi… Ге-ен… І смiються, смiються дзвiнкi дiвочi голоси, i скачуть луни лугом, горою… Пахне терпкий-терпкий чебрець пiд бором…

Вiн лежить на гарячiй печi i дивиться, як горить лампада i мерехтять образи пiд королiвськими рушниками. А мати крутить веретено i снуе тонюньку-тонюньку пiсню:

…Мати ж моя пава,
Тепер я пропала,
Що ж ти мене туди дала,
Де я й не була…
Мати ж моя вишня…
Мати ж моя вишня…

Хтось у ньому, непокiрний i бунтiвливий, хоче пiдвести йому голову, але вона не пiдводиться. То ii держить йому тутешнiй волохатий бог, лютий, скупий i ненажерливий; насiдае на груди i не дае вже йому дихати…

А мати схилилась близенько-близенько…

Раптом – що це?! Вiн розплющив очi. Стукiт?! Пострiл!

Вiн зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокiрний у нiм пiдводить його. У вухах дзвенить. Знову пострiл! Пострiл як грiм! І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дiвочий:

– Грицьку!!!

Жахливий крик молодостi, що ii вхопила зубами смерть:

– Грицьку!!!

Вiн шпарко схоплюеться на ноги. А Боже мiй! Мерщiй!.. Кидаеться чимдуж, точачись, плутаючись у бур’янi, поспiшае, поспiшае. Знову крик. Близько…

Напружуючи рештки сил, вiн виламуеться на галявину. Ось!..

Величезний чорний ведмiдь, ставши на заднi ноги, намагаеться схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камiнням, люто вiдбивалась прикладом рушницi.

Ось вiн! Це вiн, волохатий, безжалiсний i грiзний бог нетрiв. Ага!

Пожираючи потвору гарячковими очима i нiчого не бачачи, як манiяк, пiшов на неi всторч, гнаний п’яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала нiж…

Ведмiдь хапнув повiтря, кинув жертву i, ревнувши, повернувся на нового ворога всiею тушею, посунувся на нього бiлою плямою «нашийника»…

Людина в розколинi тихо, по-дитячому, скрикнула… Нiж з диявольською силою пiрнув у бiлу пляму, в самiсiньку горлянку i повернувся там упоперек.

Мандрiвниковi очi, трiумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всi боки кров, заливаючи бiле, i ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднiм одягу звiролова, простоволоса, i кинулась до нього… Це останне, що його погляд встиг побачити. Мить – i сили враз залишили його, в очах потемнiло, i вiн повалився на землю пiд волохатою, чорною масою, як нiч накрила його…

Тiльки десь у пiдсвiдомостi ще якусь мить бринiло здалеку-здалеку:

…Мати ж моя пава…
Мати ж моя вишня…

І замовкло. Як iскра, заллята водою.


* * *

Мiсяць, що зiйшов над хребтами лiсистих кряжiв, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в новi краi, в невiдомi свiти. Вiн здавався живим – то яснiв, то темнiв, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого духа – демона невiдомого, несходимого «Далеко». Воно то хмурнiло, то яснiло i знову хмурнiло, червонiючи, – з долин, з улоговин, з мiжгiр’iв пiдiймались тумани i хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намiтками – чи як хвилi бавовни, чи як зiгнатi вiтром снiги…

Над падями, над проваллями, над становиками безкраiми i покрученими, над тайною нетрiв стояла iмла, проснована тьмяним, червоним баговинням.

Зацокали пiдкови…

По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черiдкою. І стали. Рушницi через плече. Витягнутi шиi. Ворушаться в сiдлах. Маячать, як китайськi тiнi на тьмянiм екранi.

– Батьку! – це дзвiнкий, молодий голос. – Ну, як?…

– Добре… – це бас. – А пiдтягнiть-но попругу, злiзьте котрий…

Двое метнулися з коней… А в того третього щось упоперек сiдла… Як давнi запорожцi десь на козацькiй могилi, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сiдланi конi вимальовуються до дрiбниць, прядуть вухами, пирскають i хапають губами бур’ян.

– Треба поспiшати.

Це молодий, швидко пiдтягши попругу i дослухаючись до кладi, що впоперек сiдла.

– Вже? Ну, з Богом, дiтки.

– Бог з тобою…

Двое птицями вилетiли на коней. Враз всi зiрвались з мiсця i поскакали черiдкою. Гейби привиди чи гiрськi духи на тьмяному тлi. Проскакали, промигтiли рушницями, процокали пiдковами… i щезли.

Тиша зiмкнулася знову. Напружена i зрадлива тиша нетрiв.

Десь нагло розiтнувся далекий рев. Лютий i страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь… Гавкнуло десь iз другого боку, так само хижо i тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливi звуки, притаенi шелести… Через самий мiсяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити.

Мiсяць поблiд i квапився вгору.




Роздiл четвертий

Родина тигроловiв


Пiсня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потiм з’явився звук чи тонюсiнький промiнь, – вiн десь почався з нiчого i наростав, наростав…

Ой, летять, летять три соколи
через сад —
Ге-ей… Ге-ей… Ге-ей…

І тее «Гей», як мрiйна хвиля, i пiдгонить ii нiжний дiвочий голос.

Зачепили ж вони кри-леч-ками
ви-но-град…

І високо-високо, аж понад той виноград сягае мрiйний дiвочий голос, аж туди, де сонечко трiпотить промiнням чи два соколи – два товаришi летять.

Це, либонь, Наталка, його сестра, спiвае. Атож. Це вдома. А вiн лежить виснажений, поранений. Це ж пiд Жаботином, у тiм Холоднiм Яру… Як пак воно вийшло? Ага… Той пес рудий, недовiрок, партiйний, кинув гранату йому пiд ноги, вiн ii пiдхопив i… Ха-ха!.. Їх було четверо… Як воно i його зачепило?… Голова гуде, i йому лiньки розплющити очi.

А сестра, сестра його любая, жалiбниця вiрная, Наталочка, журиться. Але не журба в тiм голосi… Ха-ха! Вiн знае, що то за сокiл там у неi, що зачепив крилечками виноград, i так зачепив, що й сниться, либонь, iй отой сокiл, отой Олекса-бузувiр.

А дiвочий, вередливий голос над ним:

– Грицьку! Чого ж ти не пiдпрягаешся? Ну ж бо:

«Цiлувалися ми iз тобою один раз»…

Йому смiшно. Вiн – Грицько ж таки, а тепера Григорiй – крадькома розплющуе одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко i витрiщилось здивовано…

Перед ним сидiла дiвчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсiм не вона. Чужа якась дiвчина. Але така ж хороша та бистроока, iз стрiчкою над чолом, i юна, смаглява вiд сонця.

– Тату, тату! – це дiвчина радiсно. – Уже!.. Дивиться вже!.. Боже мiй! Живий!

– От i добре, – це дебелий, спокiйний голос. Батькiвський. Такий сердечний, а гуде, як iз барила, i жартома: – Що ж ти, синку? Упився, мабуть, га? – Як у туманi пiдiйшов. Кремезний, броватий, волохатi груди в пазусi. – Довго вихмеляешся!..

А дiвчина нишком кивае комусь рукою:

– Грицьку! Ось iди поглянь, який вiн окатий. Тiльки… Вiн, мабуть, не при умi, – диви, як лупае.

– Наталко, – це батько, – а пiди лишень скажи матерi, щоб чарку нам сюди. Козаковi, либонь, душа до ребер присохла… Ану ж, коза!

В головi Григорiевi паморочилось вiд явноi галюцинацii. Вiн покотив ii по подушцi вправо – глянув, влiво – глянув. Роздивився по хатi. У кутку ряснiли образи, королiвськими рушниками прибранi, кропило з василькiв за Миколою Чудотворцем. Чорнi страстянi хрести напаленi на стелi… Вiн лежить на великому дерев’яному лiжковi, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреею… Пахне васильками… У вiкно знадвору зазирае сонце. Мати в очiпку i в ряснiй стародавнiй спiдницi, посмiхаючись, несе тарiлки в дверi… За нею бистроока дiвчина виступае, мов горлиця… Бiля вiкна, тримаючи козацьке сiдло й ушивальник, звiвся i стоiть густобровий, кремезний парубок…

Григорiй заплющуе очi. Дiвчина щось говорить, а йому зринае нагло… Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, – останне враження, що вiн винiс iз життя. Але ж то був чоловiк, у штанях, у шкiрянiм, мисливськiм одязi… Так, то був чоловiк, юнак…

Григорiй розплющуе очi – перед ним стоiть дiвчина з червоною чарочкою i говорить насмiшкувато:

– Грицьку! Кого ти сiдлати збираешся? Кидай та йди ось…

Парубок бiля вiкна, майнувши чубом, чiпляе сiдло на гак, а батько:

– Поiдеш у Киiв, Грицьку, та той… Іди лишень сiдлай конi.

– Де це я?! – аж скрикнув Григорiй, нагло зводячись.

– Заспокойся, ляж, Бог з тобою! – це матiнка, це стара, поклала руку на голову i схилила йому ii назад на подушку: – Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самi, нiвроку, як воли, а хлопцевi не до розмов.

Старий:

– Ото… Це хлопець iз наших! Скiльки я його попотовк упоперек сiдла, непритомного, при смертi, скiльки днiв тут iз смертю воюе – i, диви, живий! Спасибi Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотiв уже одвезти тебе до Киева – це ж тут недалечко, – там би ти вмер, i я так i не знав би, хто ти.

– Де це я? – прошепотiв Григорiй розгублено, злякався за свiй розум.

– Та в нас же, в нас дома, сину…

На стiнi рясно карток – дiвчата у вишиваних сорочках, у намистi, парубки в шапках i киреях.

– Який… Який це район?

– Та Киiвський же, – це дiвчина. І так вона сказала те «Киiвський», проворкотiла, аж за серце взяла. Григорiй звiвся, витрiщивши очi, – в них i радiсть, i жах.

А батько:

– Може, ти тамтешнiй? Може, тобi краще б додому?…

– Нi-нi!.. – злякався, вiдчув, як у нього мороз пiшов поза спиною: – Нi-нi! – В пам’ятi зринула Лук’янiвська в’язниця… Киiвське ОГПУ – НКВД… Отак! Утiкав, утiкав i потрапив назад… Як же це?… Нi-нi! Вiн пориваеться йти: – Пустiть… Пустiть… Я не хочу… Я пiду собi… То я так, то я навмисне…

Його силою вдержали. Тодi вiн швидко i покiрно лiг, нацупив ковдру аж до носа, по тiлу виступив пiт.

«Змилив!»

Стара перехрестилась нишком i шепотiла з сльозою:

– Боже мiй, Боже! Бiдолашний, не сповнi вже… Що тее лихо з людьми робить!..

«Тiкати! Тiкати!» – пориваеться в нiм усе, але вiн удае спокiйного, байдужого:

– А далеко до мiста?

Батько:

– Та нi! Це близько, верстов 400. Ми ж Киiвського району. А ти хiба звiдки?

«Сказати чи не сказати?»

– Я?… Теж… Киiвського району.

– Овва! А з села?

– Та з Трипiлля ж…

– Боже мiй! – аж скрикнула i сплеснула руками матiнка. – Дитино моя! Та це ти не з того Киiвського! Це ж ти з Украiни… Мати моя теж iз Трипiлля… Земляк. А Боже мiй!..

І враз так нiби хто попустив страшне гальмо – чорна гора зсунулась… зсунулась… Стало легко, i радiсно, i дивно. Бiля нього стояли рiднi, близькi люди. На далекiм, далекiм краечку землi, пiсля всього жаху – близькi й рiднi люди! Стурбованi за нього, упадають бiля нього, як мати, як батько, як сестра i брат. І Киiв ще тут е десь один. Григорiй потер чоло i засмiявся. А всерединi йому гейби хлоп’я танцювало i било в долонi: «Жив! Жив! Житимеш!» І хотiлося сказати щось хороше-хороше.

– Мамо… – i затнувся, дивлячись на матiр: – Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як i моя мати.

– Нiчого, нiчого, дитино, – заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорiевi вернувся його спокiй, його мужнiсть гартована, його давнiй гумор:

– Так, кажете, я дома, мамо?

– Дома, дома, синку.

– Чудесно… Привiт вам iз Трипiлля.

– Спасибi, синку, спасибi. А як там?… Як воно там, на тiй Украiнi? Чи давно звiдти? І як це сюди?

Григорiй засмiявся.

– Ну, годi, годi, – втрутився господар. – Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивiрко (це до дочки)!..

Дiвчина подала Григорiевi червону чарочку.

– А бери, синку. Це таке зiлля, що й мертвих пiдiймае. Стривай! Дай же й менi щось, дочко!

Дочка метнулась i принесла батьковi таку ж чарочку, але вже бiлу.

– Це однакове, синку, тiльки в тебе приготовлене для тебе, а в мене – звичайне, там його цiлий туязь, i ми його з тобою вип’емо десь, еге ж.

– Що це ти, старий, розгомонiвся. То все мовчиш, як пень, а це… Швидше вже! У хлопця рука заболiла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дiдовi…

– Стривай, бабо! Геройське дiло не кожен зробить i за це, вiд’iжджаючи, я хочу для годиться випити… Грицьку! Конi готовi?

Чорнявий високий Грицько стояв поруч i з посмiшкою дивився на нього.

– Готовi, батьку.

– Добре. Ми поiдемо, а ти будеш лежати собi. Як тебе звати?

– Григорiй.

– Чув? – це до сина. – Добре. Зовсiм добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач дiло трапилось… Нумо ж, сину! – Пiднiс руку. Цокнулись. – Будьмо!

Григорiй пожартував:

– А за вiщо ж пити?

– Пий…

Випив Григорiй. Спирт, вогненний, та чомусь гiркий. По жилах потiк вогонь. Випив дiд, витер вуса, а тодi:

– Оце, сину, за дочку, що ти ii менi вирятував, i за тебе, що тебе вона вирятувала… Будь же здоров…

Григорiй витрiщив очi, переводячи iх то на одного, то на другого. «За дочку, що врятував? За яку, де?»

Мати подала рибу на тарелi:

– Їж, iж, синку.

Риба тая бiла та сита.

– Ну, а нам пора, – обiзвався дiд до сина, закусивши. Устав iз-за столу, перехрестився. Надiв шапку.

– Дивися ж менi, стара…

Простояв ще бiля порога, подумав, подивився ще раз з-пiд волохатих брiв на хворого i сказав:

– Ти тут, вдома. Зрозумiв? На багато верстов кругом тут тiльки пралiс та звiрi, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата – твоя хата. Лежи ж собi. Такий тут закон. Наш закон. Навiть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навiть кореець, то й тодi цей закон по твоiй сторонi. Будь же веселий i щасливий… Гайда!

Вiдтак вийшов iз хати, за ним син.

Десь у дворi зацокали пiдковами конi. Заскавулiли радiсно собаки. «Нерпа! Заливай! А, вражi дiти, – добувався знадвору дiдiв голос. – Вже, вже iдемо…»

Тупiт зiрвався з мiсця, пройшов поза хатою i швидко затих, вiддаляючись.

Григорiй хотiв розпитувати, вiн хотiв про все довiдатися, але мiцна горiлка i те зiлля, що в нiй, i риба та, що вiн з’iв – якась чудна та сита, – i всi тi нервовi стусани, що пережив сьогоднi, – все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон i спокiй пiдступили i збороли його… По короткiй боротьбi вiн здався. Змикаючи очi, бачив лиш, як дiвчина ходила по хатi, мов пливла, ставна та горда i заразом насмiшкувата…


* * *

Сонце залляло стiл i ткало золотi прошви на бiлiй скатертинi. На столi сидiло ведмежа i кумедно хапало себе переднiми лапами за писок – ловило бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той писок сiсти. Малий ласун, що вiчно тикав свого носа у солодке, бо бабуня його мизила, мав тепер з того клопiт. Вiн сердився, бив у повiтря лапою, а то так оперiщив себе по носi, що аж запирскав. А бджола дзижчала, вилась мiж сонячним промiнням i не вiдступала, мов зачарована.

Дзижчання тее, як звук срiбноi струни, проснувало осяяну сонцем тишу i наче бринiло в серцi Григорiевi. Вiн лежав, спершись на лiкоть, i дивився просто себе. Чи довго вiн спав? Здаеться, вiчнiсть. Але тепер усе те страхiття, що пережив, як дивовижне маячiння, вiдiйшло кудись у небуття. Почуття легкостi володiло ним. Так, нiби нiчого не було, i водночас сталося щось таке, чого вiн не мiг збагнути. Так, як колись у дитинствi, i не так нiби… Нi тривог, нi турбот на душi, такий безмежний сонячний спокiй.

Чудно йому. Глянув на себе – вiн у бiлiй мережанiй сорочцi. Глянув просто себе – рясно на покуттi купчаться святi, прибранi королiвськими рушниками, та ще такими, якi в його бабусi були, там, у Трипiллi. Там, звiдки його вигнано. Там… на тiй рiднiй, але, мабуть, навiки втраченiй землi. Вщипнуло за серце, але й минулося враз.

Справжнi королiвськi рушники на покуттi! Рiзьблений мисник. Пiч помальовано квiтами, межи квiтами – два голуби цiлуються. Чи два соколи… Два соколи!

Стривай! Кого ж це вiн вирятував, яку дочку? Де? Коли? І як вiн взагалi сюди потрапив? Озирнувся: в хатi було порожньо. Бiля печi стоять рогачi й кочерги, пахне свiжопеченим хлiбом. Все, як дома, тiльки долiвка не така – мощена з дощок i так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще… Що це? Просто над ним, на бiлiй стiнi висять двi рушницi. Одна – либонь, англiйський вiнчестер, а друга – японський карабiн. Пiд ними – набiйницi, туго напханi патронами. А на третiм цвяху висить нiж у пiхвах. Його нiж! Дивно, його нiж в такому товариствi! Але ранiш там висiла рушниця, бо стiна подряпана в тiм мiсцi, де малось бути «мушцi». Це вiн знав, бо вiн мисливець змалку. Аж тепер вiн звернув увагу, що межи вiкнами по стiнах поприбиванi оленячi роги, а на них висять шапки та рушники.

Раптом у сiнях зашарудiла хода. Григорiй натягнув ковдру i прикинувся, що спить.

В хату щось увiйшло. Пiдiйшло до нього i нависло над ним. Чути, як дихае. Розплющив очi: над ним, витягнувшись, як вуж, i випнувши груди, перехилилась дiвчина, чiпляла на стiну ще одну рушницю. І так витяглась, аж матерiя трiщала на грудях. Йому запаморочилось у головi, i вiн заплющив очi, але не витерпiв i знов розплющив, – дiвчина глянула згори вниз.

– О, я тебе розбудила…

Вiдхилилась вiд стiни i стала, обсмикуючи блузку на грудях. Так, нiби байдуже, але помiтно зашарiлась i, щоб вiдвести очi, спитала:

– Ну, як, козаче?

Григорiй посмiхнувся:

– Гарна…

Дiвчина насупилась, набурмосилась i вiд того ще покращала. Яка вона хороша! Такоi вiн, далебi, ще не бачив. Якесь дивне поеднання надзвичайноi дiвочоi краси i суворостi. Гнучка, як пантера, i така ж метка, мабуть, а строга, як царiвна. Вiн дивився на дiвчину i почував себе нiяково, як школяр. Їй найбiльше вiсiмнадцять рокiв, а таке сердите.

– Гарна, кажу, моя пригода, – мовив журливо, клiпаючи очима. – Так як же, чорнява, тебе звуть?

Дiвчина зовсiм почервонiла, але не вiдвела очей, дивилась з-пiд насуплених брiв, наче нацiлялась з рушницi:

– А так… Звуть-звуть та й покличуть. А ти звiдки такий-о?

– Який це «такий-о»?

Засмiялась:

– Та такий… чудний… Звiдки ти?

– Е, це так далеко, що ти й не мрiеш.

– Знаю. Що ти з Украiни, це я знаю. Ба бiльше: знаю навiть, що в тебе там е любка i що звуть ii Наталка.

– Дурна, – бовкнув Григорiй.

– Чого ж ти лаешся?

– Що е Наталка, то правда, але то не любка, а сестра… А звiдкiля ти все знаеш?

Дiвчина знiяковiла:

– Ти б послухав, що ти молов тут п’ять днiв, кидаючись, як божевiльний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибi матерi та батьковi… Та ще братовi, що тебе пiдхопили… Коли б не вони, нiякi лiкарi тебе б не врятували. А батько знають такi лiки. Та не зводься i не витрiщай дуже очей, бо тобi ще не можна… От. Лежи i слухай, бо як знову таке трапиться…

– То що ж я молов?

– Боже мiй! Аж страшно. І що то все i до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповiдати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе грiхiв, мабуть!.. І якiсь карцери, i трибунали… І смертники… І розстрiли… І, – тут вона змiнила тон на смутний, насмiшкуватий: – «Наталочко, любая…»

Григорiй насупився.

– Дурницi. То я так. Колись багато книжок читав страшних.

Наталка дивилась на нього iз зле прихованою недовiрою, острахом i спiвчуттям:

– Ой, чи так воно?…

– Так…

Дiвчина знизала плечима:

– Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш менi колись. Це цiкаво. Все страшне цiкаве. Гаразд?

А очi дивляться прижмурено й насмiшкувато. Вона не вiрить, це ясно.

– Гаразд…

– Ти i в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправдi?…

Дiвчина загнала його на слизьке, але розповiсти правду… Навiщо? По паузi, суплячись, стурбовано:

– Слухай… Наталко…

– Так, мене звуть Наталка, – посмiхнулась дiвчина.

– А по батьковi?

– Денисiвна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.

– Добре. Може, скажеш i прiзвище?

– В мене прiзвище не цiкаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки, «хохлацьке».

– А все ж таки?

– Сiркiвна, – вимовила дiвчина з гордiстю. – Мiй батько – Сiрко, i дiд – теж Сiрко, i прадiд. Всi Сiрки. І тут уже розвелося до лиха… А знаеш, що про тебе батько казали?

– Ну?

– Ти щось хотiв ще питати. Питай. Бо пiду… – роздумала враз. І додала строго: – Ти вже iсти хочеш, ажи?

– Слухай, Наталко… (Завагався.) Так… Я знаю, що ви всi думаете про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Але слухай, що я скажу: що б ви не думали i як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потiм сама побачиш. Ну, як би це тобi сказати…

– Нiяк, – обрiзала дiвчина насмiшкувато. – Знаеш, що батько сказали? Сказали, що вiдколи ти в цiй хатi – вони вiдповiдають за тебе… як за сина, от. І нiчого не хочуть знати. Все. А батько в нас… Та от поживеш – побачиш. І Грицько теж. Ото! – i жартома: – Бог тобi братика дав, i ти не будеш шкодувати…

– Пiдожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нiсенiтниця? Чи не тебе? – пожартував Григорiй. На серцi йому було знову ясно i легко. – Чи не тебе?

– Мене.

– Нi, будем говорити серйозно. Нiколи в свiтi я тебе не бачив i не рятував, так що не мороч голови. І чого це ви, змовились, чи що? Я пам’ятаю – це було недавно… Я й не рятував, а так вийшло… Якийсь дивак розмахував прикладом рушницi у щiлинi… Але ж я не п’яний був i роздивився, що то був якийсь бузувiр у штанях…

Дiвчина почервонiла. Супилась, супилась. А далi як зарегочеться…

– Чого ти?

– Та, кажеш, бузувiр? Ха-ха-ха! Чудне слово.

– Авжеж. На нього насiдае сатана чорна та здоровенна, а вiн ii товче прикладом…

Наталка раптом перемiнила розмову:

– Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобi!..

Ведмежатi набридло сидiти на столi, воно перелiзло на ослiн, сп’ялось до стiни i почало «порядкувати»: поздирало лапою, скiльки дiстало, всi фотографii i пробуе на зуб, лиже iх, пирскае – не смачнi! А далi давай змiтати iх додолу. Дiвчина схопила ведмежа за карк i пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток i заскiмлило, мов дитина.

– Ах ти ж чортеня! Добре, що не потовкло. Шибеник ти такий!

– Цiкаво, що то там за народ? То все ваш рiд?

– Атож…

Подала всi жужмом i ще кiлька зняла зi стiни. А заразом говорила до ведмежати:

– Заскiмлило… Ах ти ж дурненьке! Ну, йди сюди! У, дурне маля!..

А ведмежа хлипало, мов дитина. Григорiй тим часом розглядав фотографii. Дiвчина взяла ведмежа на руки, пiдсунула стiльця до лiжка i сiла, посадивши ведмежа на колiна. Пестила його. Ведмежа притихло i цiкаво пряло очима, пхало носа i собi до фотографiй.

Цiкавi свiтлини. Дiвчата у вишиваних сорочках та в намистi, у чоботях якихось чудних, хутрових. Ось дружки весiльнi. Молодицi – групами i по однiй. А ось – цiла родина. Величезна родина! Дiди, батьки, онуки й правнуки – чоловiка з сорок. Цiлий рiд! Дiд з бабою посерединi, решта, згiдно з родинним станом, розташувались обабiч i ззаду. Дiти рядочками стояли обабiч дiда й баби, у парадних кашкетиках i чобiтках… І все це на тлi гiр. Украiнська степова родина на гiрському тлi. Як десь на Закарпаттi. Чудне… Ось хлопцi верхи – чоловiк з дванадцять – цiлий загiн з рушницями через плечi, в папахах, оточенi зграею здоровенних гостровухих собак. Коли б не цi мисливськi собаки, можна було б подумати, що це козацький загiн. А таки козацький, бо це ж уссурiйськi козаки.

Ось окремi фотографii, теж дореволюцiйнi: козацькi осавули, хорунжi, отамани… У формi уссурiйських та амурських козакiв. Та все вусатi, з шаблюками, декотрi з медалями. Всi з лампасами… Це все давнi свiтлини.

А ось новi… Іншi вбрання, iнший змiст… Але все такi ж расовi обличчя. Одна… Друга… Дiвчата, хлопцi, червоноармiйцi… А ось проста, але не зовсiм звичайна свiтлина.

Сiеться снiг. В дерев’янiй клiтцi здоровенний тигр роззявив пащу, реве. Збоку стоять чотири мисливцi, виструнчившись перед оком апарата, спираючись на рушницi. Один старий мисливець i три молодих. Всi в чуднiм одязi – в шкiряних штанях химерних, у шкiряних пiджаках, пiдперезанi набiйницями. Три в шапочках, один – без. І той «без» – Наталка! Так, Наталка! Стоiть, спершись на вiнчестер, дивиться насмiшкувато. Вуста мiцно стуленi, очi примруженi, голова непокрита, i на неi падають снiжинки…

Серце Григорiевi чомусь застрибало, мов дурне. Вiн нишком глянув на Наталку – бавиться з ведмежам – i крадькома поклав свiтлину наспiд. Ясно… А серце здурiло, чого й що? Це ж той «бузувiр», що кричав у розколинi. Точна копiя. Взявся пильно розглядати рiзних козакiв та дiвчат стародавнiх. Наталка посадила ведмежа на лiжко.

– На, це ж твiй дружок. І це ти його посиротив. Забавляй.

– Тобто як посиротив?

– Ти ж його мамку вбив.

– Хiба?… Так ото… А подiбне, таке ж бiлогруде.

– Отож, ото… Чи ти придурюешся, чи справдi тодi таки не вповнi розуму був?

– Коли хочеш – твоя правда. Але хоч би я й уповнi розуму був, то звiдки менi знати було, що то його мамка? А ти б менi краще сама дещо розповiла. А головне – як я сюди потрапив?

– Дуже просто. От… – дiвчина взяла ведмежа на руки i, пестячи його, розповiла все коротко:

– Були ми на Змiiнiй падi – солили солонцi для пантовки… От скоро поiдемо пантувати, i тодi взнаеш, що то таке… Це далеко звiдси. От я й пiшла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на юшку. Та й зайшла грець його зна й куди. А пiшла з дробовиком, ще й усього два набоi, така думка – встрелю поблизу десь яку пару – та й назад. Навiть ножа не взяла з собою, як на лихо. Цього нiколи не бувало. А рябки мов поздихали – нема… І ось замiсть рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я за нього, а тут мамка. І вистачило ж дурi хапати мале, але в гущавинi не видно, та ще й забула, що в малят неодмiнно бувае мамка. Я маля геть, а мамка таки до мене. Сказилась. А це з чорних, а чорнi тi, коли здурiе, то мов сатана робиться. Утiкати!.. Ге, куди там! Я повернулась i ляснула в неi зопалу з дробовика, мов у горобця. Ну, й зовсiм натворила бiди. Сатана була б роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я ii по лапах, по мордi прикладом, я й ще раз стрелила, але вже хтозна-куди… А вона ж думае, що дитинча за мною дереться… Я: «Грицьку! Грицьку!» Е, де там, далеко… Вперше на вiку я перелякалась – смерть же… Смерть. Аж тут щось як не виломиться з кущiв… Якийсь звiр, бо на людину не схоже. Боже мiй! Я думала – другий ведмiдь. Волохате, чорне, очi як у скаженого, – i всторч на ведмедя!.. Я думала, вiн голiруч… А як ведмiдь навалився на нього, я ще дужче перелякалась, скочили та давай вiдтягати. Коли ведмiдь мертвий… Одвернула трохи – а пiд ним хлопець – i теж мертвий… Обiдраний, худий, аж чорний, i з ножиком. Нiщо не поламане, руки, ноги, голова – цiлi, а мертвий…

Ну, потiм ми забрали всiх – ведмежа (само прийшло до мами), мамину шкуру i тебе. Зразу думали одходити там, на Змiiнiй, але батько глянули, послухали (а вони тямущi!). «Е, – кажуть, – пропаде тут: гарячка. Додому мерщiй, додому, бо пропаде». А вдома е чим рятувати в них.

Цiлу нiч iхали-летiли… А ти маячив та кричав усяку нiсенiтницю та кликав матiр i Наталку свою. Батько послухають: «Це, – кажуть, – наш! Наш, – кажуть. – Бо говорить по-нашому». І по конях… Ну i все. Отже, тепер все знаеш…

– Тепер розумiю…

– От i ведмежа привезли… Тобi на забавку, – закiнчила глузливо.

Посадила ведмежа на лiжко i швидко зiбрала фотокартки.

– Стривай, – спинив Григорiй. Вiн вибрав зiсподу свiтлину з тигром i подав Наталцi. – А це що таке?

– Як що? Це ми з кiшкою, – промовила байдуже.

– А чого це ви з кiшкою?

– Та пiймали ж, та возили в Хабаровськ на базу здавати, там якiсь диваки з газети та з кiна приходили здiймати. Апарат такий чудний…

Дiйсно, тiльки тепер Григорiй звернув увагу, що свiтлина не така, як роблять звичайнi фотографи, а оте вiдоме всюди фотокiно.

– Як же це вам пощастило? І чого це ти тут?

Дiвчина зневажливо випнула спiдню губу. Пiшла, зняла зi стiни ще кiлька свiтлин i подала. Тигри… На iнших по одному, а на однiй аж два. В клiтках. І мисливцi. На деяких i Наталка теж. То вона стоiть в гуртi, то поправляе на нозi лижву, то заслонилась од сонця рукою… А ось сама, – насупила брови i дивиться насмiшкувато. Мисливець!

– Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!

– Як з нього?

– Та з кiшки ж.

Дiвчина насупилась точнiсiнько так, як на картцi, зневажливо, i пальцем по картках недбало:

– Оце торiк пiймали. Це позаторiк i оце… А це ще позаторiк… А це давнiш – це батько з Миколою та з дядьками. Микола – брат, що загинув… А оце – давнi… Якби iх усiх познiмав, що ще батько з дядьками та з дiдом половили, то й лiпити нiде було б. Це ж тiльки кiшки, а рисiв та росомах!.. І це не ми здiймали – ми собi здаемо на базу за умовою, – а це вже тi пани нас здiймають. Диво, бач! «Хохли» тигрiв живцем ловлять! – перекривила уiдливо та зневажливо тих «панiв», тих, що звуть Наталку з ii родом «хохлами».

– І як же ви iх ловите? Стрiляете, а тодi вже?

– Навiщо? Стрiляного нiкому й дурно не треба, хiба що китайцям на мило. За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого i щоб без найменшого ганжу – 12–15 тисяч карбованцiв, та все крамом. Ми з того й живем. То який же дурень його стрiлятиме, – треба живцем.

– І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?

– А ловила.

– Тенетами б то?

– Та нi ж, руками…

– Сама?

– Нi, вчотирьох – з батьком, з Грицьком та з Миколою.

– І як?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-bagryaniy/tigrolovi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.