Книга - Доктор Серафікус. Поза межами болю

Доктор Серафiкус. Поза межами болю
Осип Турянський

Вiктор Домонтович


«Доктор Серафiкус» – один з трьох його iнтелектуальних любовних романiв В. Домонтовича (1894—1969). Професор Комаха, який вiдкидае сексуальне начало як варварство, зазнае поразки, коли його спостигае кохання.

Повiсть-поема «Поза межами болю» Осипа Турянського (1880—1933) вважаеться одним з кращих творiв, що змальовуе Першу свiтову вiйну як пекло, через яке пройшли семеро приречених на смерть, в т. ч. i майбутнiй автор повiстi.





Вiктор Домонтович, Осип Турянський

Доктор Серафiкус. Поза межами болю





Вiктор Домонтович

Доктор Серафiкус[1 - Роман було написано в 1928—1929 роках. У 1940-х автор його переробив, i вперше твiр вийшов друком аж у 1947 р., в Нiмеччинi.]

Роман





Роздiл 1


Мiнливо й мляво перебiгають свiтлi струмки по великiй круглiй фонтаннiй мушлi. Змiна бiлявих струмкiв в абстрактних арабесках тiней розбивае увагу своею безпредметнiстю. Перебiг тiней, падiння бризок, плюскiт води символiзують для Комахи усталений спочинок на пiвгодини в скверику, коли вiн, напрацювавшись у бiблiотецi, повертаеться додому.

Пiсля врочистоi мовчазностi бiблiотеки, де лунке шепотiння й рип пера виростають у погрозу уявленоi катастрофи, пiсля книжковоi тишi, коли бiла одноманiтнiсть прямокутникiв паперу, книжок, лискованоi площини стола замикае в собi обрiй вражень, – зелень дерев i дитячий метушливий галас заспокоюють. Галас заспокоюе тим, що дратуе.

Ірця бiжить, пiдстрибуючи, назустрiч:

– Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комахо!

Дядя Комаха обережно стискуе маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сiдае.

– Добридень, Ірцю! Як ти себе почуваеш?

– Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, якi в тебе сьогоднi книжки.

Власне, ii цiкавлять не книжки, а малюнки. Ірцi байдуже, що дивитись, аби дивитись. Вона охоче переглядатиме й працi акад. Павлова, i Рошерiвський «Mythologisches Lexikon»[2 - «Мythologisches Lеxikon» – «Мiфологiчний словник» (нiм.).], i атлас Мiкенських розкопин[3 - Мiкенськi розкопини – крутi ущелини, що вiдокремлювали вiд iнших навколишнiх схилiв пагорб, на якому розташовувалось давне мiсто Мiкени, що було центром мiкенськоi культури, а згодом – грецькоi цивiлiзацii.], i таблицi з уламками посуду в трипiльському УАН-iвському збiрнику[4 - Збiрник УАН – видання iсторико-фiлологiчного вiддiлу Украiнськоi академii наук (тепер – Нацiональна академiя наук Украiни).], i портрет Ервiна Роде або Федора Вовка.

В Ірцi досить розвинене почуття умовностi, щоб на своi запитання задовольнитися з тих двох вiдповiдей i пояснень, якi вона дiстае вiд дядi Комахи, дарма що деякi з цих вiдповiдей межують iз знущанням.

– Що це? – питае Ірця, показуючи малюнок доби палеолiту[5 - Малюнок доби палеолiту – зображення на стiнах печер, зробленi за часiв найдавнiшого перiоду людського суспiльства – кам’яноi доби.], де на камiнцi вирiзьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя.

– Це, – пояснюе Комаха з щирою й непiдробленою сумлiннiстю людини, що звикла нiколи не зважати на аудиторiю, – це рiнерит з орiньякськоi стоянки Реб’ер.[6 - Орiньякська стоянка Реб’ер – стоянка давнiх людей доби пiзнього палеолiту, що отримала назву за розкопками у печерi Орiньяк у Францii.]

Дiвчина одривае голову вiд книжки, щоб подивитись, чи вiн жартуе, чи нi. Упевнившись, що вiн говорить серйозно, i, муслячи п’ятерицю слиною, вона перегортае сторiнки далi.

Людськi постатi в тваринних машкарах, подiбнi на американських мавпочок з дротяними нiжками, привертають увагу Ірцi. Ірця тикае брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторiнцi пляму, i питае:

– А це?

– Це малюнок на костянiй тарахкалцi Мадленського шару[7 - Мадленська культура – культура доби пiзнього палеолiту, розповсюджена на територii Захiдноi Європи. Згаданий у творi танець сарни, що iмiтуе полювання на цю тварину, вiдображае основний вид дiяльностi носiiв цiеi культури.] з-пiд скелi Меж на пiвднi Францii. Оцi-о люди танцюють святий танець сарн.

Ірця захлинаеться од веселого реготу.

– Якi смiшнi! Якi вони смiшнi! І я хочу так!

Ірця починае плигати, у стилiзованiй подiбностi вiдтворюючи рухи людей кам’яного вiку.

Таблицi в книжках з рефлексологii[8 - Рефлексологiя – напрямок росiйськоi та радянськоi психологii в першiй половинi XX ст., спроба об’ективного дослiдження поведiнки людини i тварин.] можуть зворушити ii не менше од картин сучасних французьких та нiмецьких експресiонiстiв[9 - Експресiонiзм – лiтературно-мистецька течiя авангардизму, що сформувалася в Нiмеччинi на початку ХХ ст. як реакцiя на свiтовi катаклiзми, дегуманiзацiю суспiльства, знеособлення в ньому людини тощо.]. Цiкавiсть Ірчина така рiзноманiтна й всеосяжна, що досягае ступенiв мудроi й лагiдноi байдужостi: iй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймае з однаковим захопленням. Не любить Ірця лише тих книжок, де нема малюнкiв, анi таблиць.

Перегорнувши таку книжку з початку до кiнця i ще раз розкривши ii, щоб саму себе перевiрити, вона розчаровано каже:

– Який ти, справдi, такий, дядю Комахо!

– Який?

– А такий… – вона пiдшукуе слова i несподiвано для себе знаходить: – Такий абсолютний дивак!.. Навiщо ти носиш з собою зовсiм порожнi книжки?

Комаха заздрить Ірцi. Пiсля тридцятьох рокiв усi книжки здаються прочитаними i всi продуманими. Вiн уже пiзнав ту гiрку огиду пересиченостi перед книжками, отее taedium libelli[10 - Taedium libelli – вiдраза до книг (лат.).], що з року в рiк збiльшуеться i що вiд нього попри всi зусилля вже нiколи не можна звiльнитись, коли зникае колишня юнацька вiра в книжки i марною стае надiя, що якась нова книжка раптом, як виграш у лотереi, принесе несподiваний дар визволення.

Така доля кожноi людини, що мае справу з книжками. Книголюби, якi все свое життя проводять у бiблiотеках, приходять до бiблiотеки з любовi до книжок, щоб серед книжок загубити ii. Бiблiофiли, бiблiологи, бiблiотекарi майже нiколи не пишуть книжок. Інодi, правда, серед них можна натрапити на осiб, що з манiакальною упертiстю протягом десятилiть незмiнно працюють над однiею якою-небудь працею, але вони нiколи ii не кiнчають.

Це як у шлюбi: перше почуття оджито, i вiд кохання лишилася тiльки звичка, якоi нема змоги з себе скинути. Коли й е будь-якi рештки кохання, то тiльки тi, що притаманнi звичцi. Тiльки звичка, та ще млявiсть i байдужiсть не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть, спалити його, як Герострат спалив храм Дiани Ефеськоi й Омар, небiж Магометiв, – Олександрiйську бiблiотеку.

В вiцi, через який уже переступив Комаха, i думки, i книжки здаються такими нерадiсними й безобрiйними, як i днi, що iх вiддано книжкам, лекцiям i бiблiотецi. В байдужостi Комахи не лишилося вже жодноi краплi цiкавостi. Нiчого, окрiм звички.

Ірцю турбуе питання: «Чи буде ще раз лiто?» Для неi рiк – доба. Рiк згодом вона зовсiм не та, що рiк тому. Для Комахи днi, тижнi, роки зливаються в один одноманiтний плин, що в ньому тижнi, мiсяцi, навiть роки линуть i зникають непомiтно. Для Ірцi кожен день – вiдкриття нових краiн i незнаних обрiiв. Невеличкий обшир коло неi в садку, на майданi, де вона бавиться, ховае безлiч нiким не знайдених i не уловлених скарбiв. Кожен новий наступний день для неi – радiсний i щедрий подарунок всеблагоi долi. Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмiнно в певнi години i хвилини повторених вулиць, блокнотних нотаток, прочитаних лекцiй, перегорнених сторiнок, списаних аркушiв i переглянених студентських справ. Для Ірцi день безмежно довгий. В розпорядженнi Комахи е лише пiвгодини, коли вiн дозволяе собi посидiти в садку, погрiтись на осiнньому сонцi, порозмовляти з Ірцею – единий його протягом дня спiврозмовник, – щоб потiм поспiшити додому, заснути на годину i сiсти ввечорi знов за книжку, коректи й рукописи.

З людьми Комаха нiяковий, стриманий i мовчазний. З Ірцею вiн балакучий i веселий. З Ірцею вiн навiть жартуе i бавиться, чого в iнших випадках од нього аж нiяк не можна було б сподiватись.

Комаха з Ірцею приятелюють нещодавно. Якось, нудьгуючи в пiвдрiмотнiй утомi пiсля кiлькох лекцiй в ІНО[11 - ІНО – Інститут народноi освiти.] та сидiння над книжками, Комаха спочивав на лавочцi в садку, а коло нього маненька дiвчинка лiпила з землi, якоi вона нашкребла на дорiжцi, пирiжки. Дiвчинка була стандартна п’ятилiтня дiвчинка: огрядненька, пухка, рожева, ясноока й ясноволоса.

Десь на перехрестi надривно дудiли в дудки комборбезнi карасинщики, трамваi дзвенiли i гуркотiли, вози, вантаженi вугiллям, здригались на бруку вулицi, хлопчики вигукували останнi новини про вибори в англiйський парламент, святкування МЮДу[12 - МЮД – Мiжнародний юнацький день.], таблицi виграшiв.

Вересневе сонце грiло м’яко й лагiдно. Соняшнi плями тремтiли на дорiжках, посипаних жорствою. Фонтан плюскотiв, i яснi струмки перебiгали на великi й круглi фонтаннi мушлi. Малi дiти гуляли на майданчику коло фонтану, наспiвуючи, присiдаючи, розкидуючи руками: «Отакий високий! Отакий широкий!» Це про пирiг… Серафiкус куняв. Дiвчинка коло нього копирсалася в засмiченому поросi. Вона щось шепотiла, заглиблена в своi справи, вiдсутня для всього того, що не стосувалося до ii роботи. Дiвчинка сподобалася Комасi своею серйозною уважнiстю. Вiн розглядав ii згори вниз крiзь лiнзи своiх окулярiв, але вона не звертала на нього уваги. Вiн не iснував для неi, як не iснувало й нiчого довкола, окрiм купки пороху та бруду, з якою вона вовтузилася.

Дiти то е дiти… Коли скласти пальцi «козою», зробити страшнi очi та погрозливо приказувати: «коза-дереза, за пiвбока луплена», нiби й справдi коза хоче рогами забодати, дiти регочуться до гикавки. Спосiб бавитися з дiтьми загальновживаний i традицiйний.

Щоб зав’язати знайомство з дiвчинкою, Комаха скористувався з цього малооригiнального, досить трафаретного звичаю: пальцi, складенi, нiби роги, схилена голова та приказка речитативом.

Дiвчинка одступила на крок:

– Де ти навчився такого хулiганства? Я такого не люблю!

Вона була надто серйозна й надто обурена, ця поважна й незалежна п’ятилiтня дiвчинка, щоб Комаха не засмiявся. З чемностi дiвчинка на його смiх вiдповiла посмiшкою. Вона не хотiла ображати чужого дядю, що не вмiе поводитися з дiтьми. Вона трималася з дядею протекцiонально, як старша, досвiдченiша й розумнiша. Такий тон i манеру в ставленнi до Комахи вона засвоiла з перших же днiв знайомства з ним.

На звичайне запитання, з яким годиться звернутися до малоi дитини:

– Як твое iм’я? – вона вiдповiла не вiдповiддю i не мовчанкою, крутячи пальцями кiнчик фартушка й сором’язливо дивлячись убiк, а запитанням вiд себе:

– А тебе?

А тому, що незнайомий дядя мiг не зрозумiти, про що його питають, вона, уточнюючи, повторила запитання:

– Як тебе звуть?

Вiн вiдповiв:

– Комаха!

Вона пiдвелась, вiдступила вбiк, заклала вимазанi рученята за спину, виставила наперед свое кругленьке черевце i запитала:

– Справдi?

– Справдi.

Дiвчина замислилась. Вона повернулась до нього всiм своiм тулубом i досить довго розглядала Комаху, його обличчя, вбрання, руки, довгi ноги й великi черевики. Вона обдивилася його з нiг до голови. Тодi пiдвела очi – такi прозорi i яснi, – ще дещо помiркувала й, прийшовши до певного логiчного висновку, сказала:

– А чому ти такий дуже великий, якщо ти комаха? Адже ж комахи бувають маленькi?

Вона ще раз поглянула на нього, великого, гучноголосого й чудного. Надто чудного, щоб бути подiбним на людину, i надто великого, щоб бути тотожним комашинi. Вона шукала поеднання суперечностей, логiки в явищах, що спростовували одне одне.

Якщо цей Комаха i був людиною, то якоюсь iншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивнiсть, вiн здавався абстракцiею й фiкцiею. Швидше, справдi, не людина, а похмурий гном, що живе в таемних льохах, глухих, заплутаних пiдземних переходах, вiдлюдкуватих самотнiх печерах, що не звик бувати серед людей i радiти, побачивши сонце. У нього було щось од гомункулуса[13 - Гомункулус – в алхiмii – людиноподiбна iстота, яку можна створити штучно.], колби, лабораторii, од легенди про Фауста[14 - Легенди про Фауста – оповiдi про доктора-чорнокнижника Йоганна Фауста, що жив у першiй пол. XVI ст. в Нiмеччинi, якому присвячено численну кiлькiсть творiв европейськоi лiтератури. Один iз найвiдомiших – однойменна трагедiя Й. В. Гете. Саме в нiй розповiдаеться про створення гомункулуса учнем Фауста, Вагнером. Доля штучноi iстоти е пересторогою для самого доктора Фауста, адже прагнення досягти «абсолюту» обов’язково супроводжуеться втратою «вiдносного», зокрема людського життя. У переносному сенсi це стосуеться й Доктора Серафiкуса. Закрившись у власному обмеженому свiтi, спрямованому на заняття наукою, вiн утрачав зв’язок iз реальним iснуванням, марнуючи таким чином свое життя.], од планкiвських теорiй[15 - Планк Макс Карл Ернст Людвиг (1858—1947) – нiмецький фiзик-теоретик, основоположник квантовоi фiзики.], од химер, iлюзiй, схем i формул. Анi його величезне тiло, анi його червоне, голене, подiбне на шматок свiжого м’яса, обличчя не переконували в реальнiй правдоподiбностi його iснування.

У Комахи була непропорцiйно велика голова з опуклинами на чолi, а на м’язистому широкому носi вiн, надто короткозорий, замiсть окулярiв носив складнi лiнзи, що в них свiтло розкладалося на геометричнi блиски, на трикутники, куби, квадрати, нiби геометризоване свiтло перетворювалося на математичну схему. Сказати б, носив вiн своi важкi лiнзи не для того, щоб дивитись на свiт i людей, а з навмисною метою експериментувати над свiтлом.

Ірця оглядала, зважувала, мiркувала, оцiнювала i тодi, пiсля паузи, висловила певне гiпотетичне припущення:

– Може, ти не проста комаха, а такий великий комашиний тато?

І тодi вiдповiла на дядине попередне запитання:

– Мене звуть Ірка!

Але, за деякий час, внесла поправку:

– Ірусенька!

Це здавалось iй переконливiше i певнiше, якось нiжнiше й iнтимнiше. Очевидячки, вона дiйшла висновку, що дядя, який з нею почав розмову, заслуговуе на довiру й визнання. Можливо, вона захотiла пiддобритись або виставити себе в кращому свiтлi («Ірусенька, гарна дiвчинка», а не так: «Ірко, йди-но сюди!»).

– Я живу там! – сказала вона i показала пальцем на будинок через вулицю за сквериком. – А де ти живеш?

– Я живу там!

Вiн махнув рукою в напрямi будинку, де мешкав.

– Далеко?

– Не дуже!

Наступного дня Ірця перша пiдiйшла до Комахи, спинилась у кiлькох кроках вiд нього, заклала руки за спину, схилила голову набiк i з хвилину роздивлялась. Уважно роздивившись, вона запропонувала Комасi:

– Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму! Ти нiчого не матимеш проти?

Одержавши згоду, Ірця побiгла розповiсти сенсацiю своiм приятелькам.

Вона пишалась перед iншими дiвчатками, що гуляли в скверику, з надзвичайностi свого нового знайомства. Шанолюбство маленькоi жiнки було задоволене вщерть. Така екстравагантна шлюбна угода!..

Комаха мiг бачити, як приятельки Ірчинi, ховаючись за деревами й обережно, з цiкавiстю й жахом визираючи з-за дерев, дивилися на нього, а Ірця пояснювала:

– Це комашиний тато!.. У нього е комашинi лапки, тiльки вiн ховае iх, а комашинi вусики вiн голить. Я все знаю, бо я комашина мама: вiн сам просив мене, щоб я була за його комашину маму.

Останне твердження Ірчине не зовсiм вiдповiдало дiйсностi, та Ірчине серце було таке повне ясного захоплення, що не варт було зважати на будь-якi дрiбнi неточностi. Істина деталей повинна була гармонiювати з iстиною цiлого.

Того дня Ірця зустрiла Комаху з хитрою й задерикуватою посмiшкою:

– А я знаю щось!

– Що ж ти знаеш, Ірцю?

– А я знаю щось.

– Скажи, що.

– А я не скажу!

– Чому ти не скажеш?

– А так, не скажу!

– Ну, не скажеш, i не треба.

Але це не було цiкаво: «Не треба!» Вона мусила була подiлитися з кимсь тайною, що ii вона знала, й дiвчинка почала знов:

– А я знаю!

Пританцьовувала й приспiвувала:

– А я знаю!.. Знаю!.. Знаю!..

– Ну, кажи вже!

Тодi, сяючи, порожевiвши, урочисто проголосила:

– Я знаю, де ти живеш!

– Де?! Ось там, за садом. В отому будинку на розi!

– А ось i неправда! Я знаю щось iнакше!

І, знизивши голос, вона ткнула пальцем у землю i тихенько промовила:

– Ти живеш тут! Я бачила!

– Що ти бачила?!

– Я бачила, як комахи через дiрочку в землю залазять. Ба-агато комах! Я сама бачила.

Це було остаточно певно, як вона бачила. Та дядя Комаха продовжував заперечувати:

– Але ж, моя мила Ірцю, це неможливо. Я такий великий, а дiрочка, через яку лазять комахи в землю, зовсiм маленька. Ти ж розумiеш, що це аж нiяк неможливо!

Ірця розумiла. Вона ладна була розплакатися. Вона почувала себе ображеною. Вона надула губи. Вона одвернулась од Комахи i навiть вiдмовилась од запропонованоi iй цукерки. Чи варто було жити в свiтi, iсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дiвчинкою, якщо твоi гадки хибнi й твоi припущення розходяться з дiйснiстю? Вона пiшла сумна й насумрена.

Наступного дня дiвчинка сяяла.

– Я знаю, – сказала Ірця, – як ти це робиш. Тепер я знаю, ти йдеш далеко, далеко! Дуже далеко йдеш. Тодi ти стаеш маленький, зовсiм маленький, i тодi ти влазиш у дiрочку!

Логiчна структура висловленоi думки була бездоганна. Все непотрiбне було вiдкинуте, i лишалась одна чисто розумова конструкцiя, що в нiй не було нiчого зайвого чи принесеного ззовнi.

В Ірчиному життi наступив комашиний перiод. Вона годинами могла сидiти коло комашницi й розглядати комах та iх ретельну господарську метушню. З материною уважнiстю вона дбала за комах.

Якщо якась комашина лiзла через дорiжку, вона брала ii й клала на травку газону.

– Дурне малятко!

Приносила цукерку й розламувала на дрiбнi крихти.

– Це для вас! Їжте!

Їi серце було сповнене саможертв.

З докором вона кидала Комасi:

– Чому ти нiколи не даеш комахам iсти?

І, шукаючи для нього пробачення, висловлювала гадку:

– Ти, мабуть, приносиш iм iсти вночi, коли всi сплять, щоб нiхто не бачив?.. А що вони iдять?

Щоб вiдповiсти на Ірчинi запитання, Комасi довелося перечитати Фабра.[16 - Фабр Жан Анрi (1823—1915) – французький ентомолог та письменник.]

Їх взаемини розвивалися цiлком нормально. Були принесенi ляльки, i Ірця познайомила Комаху з тим оточенням i тими особами, в колi яких iй доводилося iснувати.

– Скiльки тобi рокiв, Ірцю?

– Торiк було десять, а цього – п’ять!

Вона не запитала й собi Комаху, скiльки йому рокiв. Дiти не питають про це дорослих, бо, очевидячки, це малоiстотна справа. Але вона меланхолiйно зауважила:

– Я скоро стара буду.

Це було несподiвано.

– Що ти, Ірусю! Чому так?

– Я швидко росту!

До дядi Комахи Ірця вiдчувала особливу нiжнiсть, – вона гладила його волосся, руку, обличчя, i з невисловленим бажанням, не наважуючись попросити скинути черевики, щоб поглянути на його комашинi ноги, вона злiзала йому на колiна, обiймала за шию й зазирала йому в вiчi. Вона сподiвалася, що й без ii прохання вiн i сам якось здогадаеться скинути черевики й тим зробити iй приемнiсть.

Спiймавши комашину й показуючи, Ірця запитувала:

– А це твiй? Вони всi твоi, татовi, чи, може, е й iншi, окрiм тебе, комашинi тати? Ти мусиш менi показати iнших тат, якi вони. Отой дядя, що сидить на тiй лавцi, теж комашиний тато? Вiн до тебе подiбний. Ти не знаеш? Я побiжу, запитаю.

Василь Хрисанфович почував себе досить нiяково, коли Ірця, схопившись, бiгла до незнайомого дядi i питала: – Ти теж дядя Комаха? – а тодi вихром неслась назад i голосно заявляла:

– Нi, той дядя сказав, що вiн нi, що вiн не дядя Комаха!

Інодi Комаху Ірця застерiгала:

– Обережнiше! Ти ледве не розчавив бiдну комашину. Який ти, далебi, такий…

І все ж таки в iх стосунках було щось непевне, сумнiвне i хистке. Щось, що викликало в дiвчинцi стурбованiсть, народжувало внутрiшню тривогу. Не важко було помiтити, що всерединi ii вiдбувалася велика боротьба, яка примушувала ii страждати.

Ірця була надто твереза дiвчинка, щоб за деякий час не перевiрити свiй комашиний ентузiазм, дядю Комаху та вiру свою в нього. Вона пiдiйшла, обдивилась його з усiх бокiв, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою пiджака, обережно, нiби боячись, нiби остерiгаючись, що щось може трапитись. Тодi, перевалюючись, сопучи, влiзла на лаву, забралась Комасi на колiна, торкнулася щiк, зняла окуляри, зазирнула в вiчi, розстебнула пiджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зiтхнула важко й запитала:

– А ти, дядю Комахо, людина?

Комаха не зрозумiв.

– Ну, а як же, Ірцю, розумiеться, людина.

Вона допитувалася:

– Всерйоз людина, чи ти тiльки кажеш? Зовсiм чи тiльки настiльки?

Вона показала кiнець пальця.

– Всерйоз, Ірцю! Цiлком всерйоз. Така ж людина, як i ти, як i твоi тато й мама!

– Не може бути! – сказала роздратовано Ірця i тупнула ногою.

Вона заперечувала людську iстоту Комахи, заперечувала рiшуче й категорично.

– Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тiльки навмисне, тiльки так?

Що сказати? Як вiдокремити в собi умовнiсть свого iменi й себе як людину? Комаха мiг би говорити про ейдетичнi смисли[17 - Ейдетичнi смисли – суб’ективнi образнi уявлення предметiв або предметних композицiй, якi певний час зберiгаються пiсля припинення iх безпосереднього сприйняття.], вiн мiг би процитувати останнi книжки Лосева i його думки про формули категорiй, що входять в тетрактиду «А»: нейменована та iменована iстота тотожна зi своiм iм’ям як суцiльним видом своеi найменованостi i вiдмiнна зi своiм iм’ям як нейменована, але як пояснити дiвчинцi вiдмiннiсть особи й iменi?

– Я, – сказав вiн, плутаючись, i плутаючи, i не сподiваючися щось розтлумачити, – я Комаха, тiльки я не комаха, а… а так… Ну?..

Ірця зрозумiла його:

– Ти, значить, зовсiм не комаха, а просто Пупс!

У цiй короткiй Ірчинiй фразi було сховано досить презирства й iронiчного розчарування.

Смiшний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Адже ж одне дiло приятелювати з таемничим i привабливим своею загадковою надзвичайнiстю комашиним татом, i цiлком iнше – з людиною, подiбною до пупса. У пупса товстi щоки, велика голова й виряченi очi. Тягнучи за ноги ляльку, Ірця принесла рожевоголового пупса. Вона уiдливо сказала:

– Це ти! Це ти такий! Це пупс малий, а великий дядя Пупс в окулярах – ти сам!

Вона бажала помститися, вiдплатити за розчарування, але вона не була злою дiвчинкою. Нi, серце ii було сповнене любовi, нiжностi й всепрощення.

Вона притулилась до колiн Комахи й прошепотiла – вона хотiла втiшити його:

– Ти не сумуй! Це ще нiчого, що ти не комашиний тато, а тiльки пупс. Пупс теж гарний, дарма що вiн смiшний i недоладний. Я люблю його! Я дуже люблю тебе, дядю Пупсе!




Роздiл 2


Комаха-Серафiкус-Дядя Пупс звик до дiвчинки.

Похмурий дощовий день, коли Ірця не виходила гуляти в скверик, втрачав для Комахи будь-який сенс. Попри всю свою органiзовану ретельнiсть, Комаха не був гарантований од химерних примх i невизначених настроiв. Бачити щодня Ірцю зробилось для нього потребою.

Дощ iшов три днi. Три днi Комаха не бачив Ірцi. Три днi вiн вiдчував себе незадоволеним. Навiть нове число «Archiv f?r klassische Altert?mer»[18 - «Archiv f?r klassische Altert?mer» – «Архiв класичноi старовини» (нiм.).] не принесло йому втiхи, дарма що там була надрукована розвiдка Вiлляммовiца-Мюллендорфа[19 - Вiламовiц-Мюллендорф Ульрiх фон (1848—1931) – видатний нiмецький фiлолог.], а в однiй з рецензiй, вмiщених у часописi, було згадане його власне iм’я, з посиланням на його книжку «Особливостi синтакси грецьких написiв у лапiдарних пам’ятках Пiвнiчного Причорномор’я».

Комаха гуляв по вогких дорiжках скверика. Можливо, вiн сподiвався дочекатись Ірцi, можливо, звичка спочивати в скверику примушувала його, як завжди, незважаючи на дощ, висидiти усталенi пiвгодини на лавочцi. У скверику вiн був сам. Патьоки води текли з дорiжок на тротуар i вулицю.

Художник Корвин, високий i тонкий, подiбний на розкритi ножицi, з гострим, як у Гоголя, носом, перебiгаючи повз скверик, привiтався з Комахою.

– Чого це ви, Серафiкусе, мокнете пiд дощем?

Комаха сконфужено й стурбовано почервонiв.

– Та це я так!.. Я гуляю!

Корвин зник за каламутно-жовтою запоною дощу з думкою про чергове дивацтво Комахи: химерну Комашину витiвку – гуляти в дощ…


* * *

Вечiр, стiл, лампа. Перед Комахою розкритий том Фрейзеровоi «The Golden Bough»[20 - Фрезер Джеймс Джордж (1854—1941) – британський релiгiезнавець, антрополог, етнолог, культуролог, фольклорист та iсторик релiгii. У його 12-томнiй працi «Золота гiлка» систематизовано фактичний матерiал iз первiсноi магii, мiфологii, тотемiзму, анiмiзму, табу, релiгiйних вiрувань, фольклору i звичаiв рiзних народiв.], нiмецьке старовинне, початку XIX ст., видання орфiкiв. Великий грецький словник, компактне видання англiйського словника, стопка паперу. Скинувши своi важкi окуляри, Комаха сидить, з головою заглибившись у Фрейзера. Вiн сперся на лiктi й пiдтримуе голову долонями. Фрейзерове тлумачення давньоегипетськоi казки про двох братiв як переказу про трансформацiю й мандрiвку душi здаеться йому надто недоречним, блiдим i натягненим.

Комаха починае шукати в орфiкiв потрiбноi йому цитати; вiн перегортае сторiнки, i зосереджена увага розбиваеться. Вiн згадуе за Ірцю. В нього з’являеться думка, для нього зовсiм несподiвана: «Чому, справдi, нi?.. Чому йому не мати дiвчинки?»

О десятiй годинi Комаха повечеряв: з’iв два шматки чорного хлiба з шинкою, холодну котлету, що лишилася вiд обiду, випив склянку холодноi води з цукром, – чаю вiн не пив, щоб не завдавати собi зайвого клопоту: розпалювати примус, наливати гас, – i, з’iвши перед сном ще пару яблук, точно о пiв на одинадцяту заснув.

Тiеi ночi Комасi ввi снi привидiлось таке. Неначе вечiр, тиша, лампа, стiл, шафи; неначе усе – як звичайно: книжки, папiр, Фрейзер, орфiки, словники, але на пiдлозi коло грубки стоiть велика емальована миска з гарячою водою.

Великi грубi пальцi Комахи несподiвано нiжно розвiшують на протягненiй шворцi простирало й бiлу фланельову сорочку. Ірця – певне, що це Ірця – стоiть голенька, з бiлою кучерявою голiвкою, на скронях волосинки в неi злиплися вiд поту, бо в кiмнатi напалено, й вона сердиться.

– Швидше! Ти маруда! Тiльки ти не здумай, що митимеш голову з милом.

Комаха розводить руками, а тодi примружуе очi й каже:

– А мишi?! У дiвчаток, що не миють голови з милом, заводяться в волоссi мишi, великi, великi, бiлi й сiрi i…

– Що i? Що «i»? – ледве чутно, повторюючи останню iнтонацiю Комахи, з широко вiдкритими, здивованими й трохи зляканими очима, шепоче Ірця.

– І виводять маненьких слiпих мишенят.

– Слiпих? А чого вони слiпi? А багато iх буде? Знаеш що? Хай виводяться.

Дiвчинка зацiкавилась i слухняно сiла в миску, i вода з миски розхлюпалась на ноги Комасi та на пiдлогу, i по пiдлозi розплився брунатний ставок з химерними берегами.

А Комаха тим часом швидко намилив голову. Тодi раптом рiзкий, крикливий, голосний вий прорiзав кiмнату. Комаха був навiть зразу вiдсахнувся, а тодi похапцем почав змивати з голови мильну пiну приготованою в глечику водою.

Коли ж вiн нiс на руках маненьке, тепле, рожеве, безпомiчне, тремтяче тiльце, загорнене в мохнате простирало, щоб покласти в лiжко, в серцi Комахи заколивалась така безкрая радiсть, така гостра й болюча нiжнiсть до цiеi маленькоi купки людського тiла, що вiн мимоволi прихилився до стiнки i притиснув дiвчинку до грудей.

…Вечiр, тиша, лампа, стiл, шафа, лiжко. Дiвчинку викупано, покладено в лiжко, прикрито теплою ковдрою, i Комаха з серцем, переповненим нiжнiстю й болем, сiдае на маненьку табуретку бiля лiжка, щоб розповiдати дiвчинцi, поки вона не засне, казку про солом’яного бичка.

«…Жили-були дiд та баба, i не було в них дiтей. І сказала дiдовi дiдова баба: “Бач, дiду, немае в нас iз тобою дiтей, а ми вже старi, ото зроби з соломи бичка i буде в нас той солом’яний бичок за дитину”».

І не Ірцi, а самому маненькому Комасi, що лежить у лiжку, розповiдае казку стара нянька, куняючи носом; малий великий Комаха ось-ось засне, йому хочеться спати, але хочеться дослухати до кiнця казку староi нянi…

Бажання, схованi й притлумленi вдень, прокидаються вночi. У нiчних снах вони набувають реальностi, й людина пiзнае нарештi те, що поза цим, може, назавжди лишилося б для неi невiдомим i неуявленим. Коли б люди не бачили снiв, може, вони нiколи не довiдались би про те, що iснуе.

Тiльки у снах розкриваеться справжнiй сенс наших бажань.

Бажання й iнтереси Комахи нiколи не виходили за рамцi лекцiй, курсiв, тем для студентських доповiдей, карток, виписок, нотаток, нових книжок, видавничих проспектiв, шрифтiв, форматiв, палiтурок, скриньки з оголошеннями про засiдання в будинку Академii, вiтрини з новими книжками у книгарнi «Книгоспiлки», крамничок букiнiстiв та iхнього книжкового барахла.

Тепер несподiвано для нього прокинулось незнане досi бажання, бажання – мати дитину! Можливо, воно нiколи б не постало в ньому, коли б не виявилося так ясно й рiзко в примарах баченого сну. Сон розбуркав те, що досi було притуплене, сховане в глибинах його iстоти! Сон пiдказав бажання, перетворивши його уже на заздалегiдь завершене переживання.

Мати дитину?! Це не така проста рiч, як може здатися на перший погляд. Щоб мати дитину, треба одружитись!.. Отже, iншими словами, зробити низку вчинкiв, часто безглуздих, смiшних i, кiнець кiнцем, недоречних.

Замiсть робити виписки, збiльшуючи свiй бiблiографiчний апарат i поповнюючи картотеку, вiн мусив би спинити свою увагу на якiй-небудь жiнцi або дiвчинцi, упевнити себе, що саме ця особа, досi йому цiлком байдужа, припала йому особливо до вподоби, i вiн без неi аж нiяк не може жити, почати ходити з нею до театру, кiна, каварень, тодi одного дня наважитися сказати iй, що вiн кохае ii, зробити iй пропозицiю вийти за нього замiж i, нарештi, поцiлувати ii. Замiсть сидiти за письмовим столом удома або в бiблiотецi, йому довелось би йти десь на побачення, ходити взад i вперед по тротуару, гаяти час i, щохвилини дивлячись на годинника, думати не так про сподiвану зустрiч, як про те, що вiн нiяк не встигне своечасно одiслати до «Archiv f?r klassische Altert?mer» обiцяноi статтi.

Леле! Для людини скромноi й нiяковоi, до того ж переобтяженоi працею, семiнарами, лекцiями, громадськими навантаженнями, засiданнями предметових комiсiй, науковими доповiдями, правленнями корект, кохати жiнку – це, власне, практично майже зовсiм нездiйсненна рiч.

Покохати? Де проходить межа, що вiдокремлюе почуття вiд цинiзму, чемнiсть од образи, коректнiсть од брутальностi?

Певно, що е на свiтi люди, здатнi поцiлувати жiнку, але Комаха зовсiм не був певен, що вiн мiг би наважитись зробити це. Усе, що не дано, вигадано. Химерною вигадкою лишався для Комахи давнiй мiф, повторений у пам’ятках усiх вiкiв i всiх народiв, про чоловiкiв, що кохають жiнок. Вiн не припускав, щоб за цим мiфом ховався будь-який реальний змiст. Чи не треба було цi перекази тлумачити алегорично?

Кiнець кiнцем про все це не варт було й гадати, бо Комаха не мав жодного намiру будь-кого цiлувати чи кохати, ходити на побачення, флiртувати, подобатись комусь або ж шукати собi когось до вподоби. Що бiльш вiн обмiрковував становище, то бiльше й бiльше впевнявся, що ледве чи вiн зможе здiйснити свое бажання. Перед вагою тяжких зобов’язань, що малювались його уявi, занепадала його рiшучiсть i слабла його енергiя. Комаха хотiв одного: не турбуючи себе жодними зайвими турботами й не ставлячи себе у прикре становище закоханоi людини, мати дитину.

Що зробило людство, щоб рацiоналiзувати взаемини мiж окремими статями? Власне кажучи, нiчого. Комаха хотiв мати дитину найрацiональнiшим способом, тобто уникнувши того, щоб звертатись у цiй справi до жiнки.

Про свою iдею рацiоналiзувати кохання й шлюб Комаха, сидячи у скверику, якось розмовляв з художником Корвиним.

– Я, – сказав Комаха, – хотiв би мати дитину!

– В чiм справа, – вiдповiв Корвин, – давно вже час! Вiтаю вiд щирого серця! Одружуйся. Цiкаво, хто вона, ця обраниця, що полонила тебе?! Яка-небудь студентка чи, може, хтось iз спiльних наших знайомих? Ладен iти в парi, що це – Валентина Петрiвна!..

– Нi, – сказав Комаха, – ти не зрозумiв мене. Я нiчого не сказав, що збираюсь одружуватись. Я хочу мати дитину. Це зовсiм iнша рiч. Ти розумiеш?

– Не дуже!

– Я, – спробував розтлумачити Комаха, – хочу, щоб це сталося без участi жiнки. Менi здаеться, що немае потреби, щоб у дiтородiннi брала яку-небудь участь жiнка.

Гострий нiс Корвина описав елiпсу й застиг у нерухомiй напруженостi. Корвин поклав долонi на голiвку тростини i, зiгнувши свiй довгий тулуб, сперся пiдборiддям на руки.

Корвин був конструктивiст[21 - Конструктивiзм – авангардистська течiя, що зародилася в архiтектурi й поширилася на iншi види мистецтва у 1920-х – на початку 1930-х рокiв. Характеризуеться суворiстю, геометризмом, доцiльнiстю й економнiстю засобiв, лаконiчнiстю форм i монолiтнiстю зовнiшнього вигляду. В умовах поеднання мистецькоi творчостi з виробництвом конструктивiзм вiдкидае практично не вмотивовану декоративнiсть та схематизуе мову мистецтва.], i Комашина iдея конструктивного шлюбу зацiкавила його, хоч вiн i не зовсiм уявляв собi практичну можливiсть реалiзацii подiбноi iдеi.

– Думка, безперечно, оригiнальна, – зауважив Корвин, – але менi не зовсiм ясно, яким способом можна було б це здiйснити. Досi, скiльки вiдомо, дiтей родили жiнки.

– Що з того? – спокiйно заперечив Комаха. – Це аж нiяк не факт! Я хотiв би родити сам… Можливiсть заплiднюватись, вагiтнiти i родити без шлюбного акту – це зовсiм не моя iдея. Я можу назвати низку iмен фiлософiв, що були певнi цього.

Вiн потирав руки i, як пiдсумок цього, стверджував:

– Нi, справдi, чому чоловiк сам без жiнки не може родити дiтей? Я б хотiв мати дитину, не турбуючи в цiй справi жiнку.

Комаха говорив iз таким запалом, що можна було сумнiватися в тому, чи були в нього будь-якi виразнi уявлення про рiзницю мiж чоловiком та жiнкою. Певно, абстрактнiсть його уявлень сприяла тому, що вiн говорив з особливо пiдкресленою впертiстю.

– То правда, – казав Комаха, – що ще й досi чоловiк ХХ вiку, як i чоловiк кам’яного, коли вiн хоче мати дитину, вступае у шлюб, але це свiдчить тiльки про недоречнiсть нерацiоналiзованих традицiй, що iснують, i бiльше нi про що. Ми повиннi перемогти природу й протиставити природi успiхи розумового розвитку. Чим вiдрiзняеться на сьогоднi шлюбний акт дикуна з Сенегалу й професора Оксфордського унiверситету або дiйсного члена College de France[22 - The Collиge de France – один iз найпрестижнiших вищих навчальних закладiв Францii.]? Істотно нiчим! Коли б людство було культурно розвиненiше, воно давно подбало б про те, щоб примiтивний i некультурний спосiб дiтонародження заступити iншим. Людство, на жаль, не вжило жодних заходiв, щоб зробити з шлюбу вчинок, гiдний iнтелектуальноi людини.

Корвин закинув голову назад i виставив уперед великий борлак[23 - Борлак – кадик (розм.).]. На вiдповiдь Корвин сказав:

– На свiтi, мiй друже, е гарненькi дiвчатка. Кохання гарненькоi дiвчини завжди гiдне культурноi людини, навiть, навiть коли людина е член двох академiй.

Серафiкус похитав негативно i з докором своею великою головою гомункулуса. Вiн не згоджувався з епiкурейською легковажнiстю[24 - Епiкурейство – давньогрецьке фiлософське вчення, за яким щастя людини полягае у задоволеннi життевих потреб, розумноi насолоди та спокоi. Назване за iм’ям засновника – античного фiлософа Епiкура.] свого приятеля. Вiн сказав:

– Не згоджуюсь! Не можу згодитись! Для культурноi рафiнованоi людини шлюбний акт надто вульгарна рiч, щоб можна було наважитись на подiбну непристойнiсть.

Серафiкус поклав свою масивну волохату руку на тонку темну руку Корвина й додав:

– Я не хочу розвивати будь-яких складних теорiй, але дозволю собi спинити вашу увагу на деяких побутових подробицях. Тiльки на цих подробицях… Звички культурноi людини рiшуче заперечують усе, що пов’язане з шлюбним актом. Костюм сучасноi людини остiльки не пристосований до статевого акту, що розстiбнутий гудзик i незав’язана краватка скандалiзують. Згодьтесь, що суспiльство вимагае вiд людини зав’язаноi краватки й застiбнутих гудзикiв. Отже, з цього вже погляду шлюбний акт доводиться розцiнювати як антигромадський i антисоцiальний вчинок.

Комаха з власного досвiду знав усю нiякову незручнiсть з’явитись на лекцiю без краватки або ж на засiдання наукового товариства з незастiбнутими гудзиками. Його ласкаво одводили вбiк i з убивчою чемнiстю нагадували, що в нього не все гаразд iз краваткою або ж з гудзиками. Чи ще гiрше, коли на вулицi до нього пiдходили й казали:

– Ви б, знаете, того… чи застiбнулись би, чи що… Тут жiнки й дiти, а у вас того, не можна ж, справдi, так…

Свiй погляд вiн обгрунтовував низкою етнологiчних спостережень:

– Думка, що дитина родиться так, як це викладаеться в унiверситетських пiдручниках анатомii, гiнекологii чи бiологii, це зовсiм не така вже поширена й безперечна думка. З одного боку, вона е плiд чистого теоретичного розумування, а з другого – висновок вульгарного й грубого емпiризму[25 - Емпiризм – фiлософське вчення, що за основу пiзнання вважае чуттевий досвiд.]. Так само, як i два цiлком протилежнi твердження, що з них кожне виключае iнше, що, згiдно з одним, Сонце обертаеться довкола Землi, а за другим, Земля обертаеться довкола Сонця. Але як воно е справдi, ми й досi ще не знаемо!.. Думка, що статевий акт е причиною дiтородiння, належить власне новому позитивiстичному[26 - Позитивiзм – фiлософський напрям, який заперечуе пiзнавальну цiннiсть теоретичного мислення i визнае лише те знання, що не виходить за межi фактiв i мае практичне застосування.] часовi i е наслiдком механiстичного мислення. Вона з’явилася зовсiм нещодавно. Так зване нецивiлiзоване людство, отже, бiльшiсть людства, що не подiляе поглядiв, засвоених iз шкiльних пiдручникiв, припускае потребу для заплiднювання iнших, важливiших факторiв. Усi народи певнi, що жiнка може завагiтнiти, примiром, од вихру, щось з’iвши або проковтнувши вишневу кiсточку. Тубiльне населення Австралii певне того, що для того, щоб заплiднитись, досить подивитись на ератипу, «камiнь дiтей». Кожна людина може пiти до такого каменя, обчистити навколо нього землю, погладити рукою, показати на жiнку, що йде, i прошепотiти: «Диви, он яка гарна жiнка! Поквапся!» – i таким способом спричинитися, що названа жiнка завагiтнiе.

Коли Комаха, сидячи в скверику, розмовляв так з Корвиним, викладаючи йому своi химернi теорii, до них пiдiйшла Ірця.

Корвину Ірця сподобалась. В нiй було багато милого й привабливого: вона була незалежна й певна. Вона не хотiла того, чого не хотiла, i уперто домагалась того, чого бажала.

Познайомив Ірцю з Корвиним Комаха:

– Ірцю, привiтайся! Дай цьому новому дядi руку!

Але Ірця не хоче давати руки. Вона ховае руку за спину й свое вiдмовлення аргументуе:

– У мене обидвi руки лiвi.

Та за деякий час вона мiняе свое ставлення до Корвина й звертаеться до нього з пропозицiею, в якiй виявляеться вся повнота ласкавоi прихильностi Ірчиноi. Вона каже Корвину:

– Хочеш, я тобi полiчу до ста?

Корвин згоджуеться. Чому поезii Лесi Украiнки чи Рильського треба вважати за цiкавiшi од чисел, перелiчених до ста або тисячi? Числа в Ірчиних устах бринять пафосом i несподiванкою найвишуканiшоi поезii.

Корвин познайомився з дiвчинкою вже тодi, коли Ірчину вiру в Комаху як комашиного тата похитано, а натомiсть з’явилася в неi нова уява, що дядя Комаха – це велика з пап’е-маше лялька-пупс.

Даремно дядя Корвин доводив Ірцi, що дядя Комаха не лялька i не з пап’е-маше, а професор ІНО i викладае студентам НОП (наукова органiзацiя працi) та рефлексологiю. Ірця не йняла йому вiри. Те, що дядя Комаха – лялька-пупс, це було для Ірцi реальнiш, приступнiш i зрозумiлiш, як те, що вiн професор i викладае рефлексологiю. До ляльки й Комахи Ірця ставилась однаково, трохи зневажливо.

– Пупс смiшний! Дядя Комаха теж смiшний!

Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Ірця сердилась, насумрювалась i починала бити його кулаками, намагаючися зачепити за пенсне. Розбивши пенсне Корвиновi, Ірця компенсувала б свое незадоволення.

– Дядя Корвин дражниться. Хай вiн не ходить до скверика. Я не люблю його. Вiн каже, що ти професор, а не пупс. Я тебе прошу бути краще пупсом.

Ірця бiжить до фонтана i, перегнувшись над басейном, зазирае вниз. Їй подобаеться дивитись на воду, на скляну темно-зелену поверхню, де коливаеться листя, де перебiгають струмки, де вiдбиваеться Ірчине обличчя. Ірця любить схопитись рученятами за край басейну i повиснути над водою. Ірцю лякають:

– Іди звiдтiля, Ірцю! Там дiд водяний! Вiн вистрибне з води й схопить тебе.

– Вистрибне з води? Водяний! Так вiн без води здохне.

В щоденнику Серафiкуса е запис: дiалог з Ірцею та коментар з цього приводу:

– Дядю Пупс, упади.

– Ну, Ірцю, менi не хочеться падати. До того ж тут насмiчено й брудно.

– Та нi! Ти нiби впади.

– А, нiби? Гаразд! Я нiби впав.

Ірця задовольняеться.

У Комахи записано:

«Нiби – улюблена схема слiв, думок, вчинкiв Ірчиних. В нiби, в уявлене неначе замкнено всi подii, все коло ii днiв. Вона задовольняеться з нiби. Проводячи межу мiж нiби й тим, що е, вона ясно вiдчувае рiзницю, що вiдокремлюе нiби вiд реальностi, але не надае особливого значення цiй рiзницi».

Записано:

«Ірця рацiоналiстка. На свiт вона дивиться спокiйно, врiвноважено й тверезо. Вона не заперечуватиме iснування водяних, але фантастичними уявленнями вона оперуватиме з цiлком тверезою логiчною послiдовнiстю».




Роздiл 3


Величезне тiло Комахи i його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м’яса. Руки його закiнчувались масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру м’ясаря, нiж тендiтне перо вченого. Пiдлога стогнала й дошки рипiли пiд його важкими кроками, коли вiн iшов своiми ногами, взутими в безмiрнi черевики.

Важкий, масивний, волохатий, вiн здавався абстрактним, вигаданим, безплотним. У цього циклопа[27 - Циклоп – одноокий велетень iз давньогрецьких мiфiв, що вiдзначаеться надзвичайною силою i спритнiстю.] не було, не могло бути бiографii. Анi його кулаки, порослi густим волоссям, анi його величезнi черевики не переконували в реальностi його iснування.

Його червоне товсте обличчя iнодi здавалось наiвним i простодушним обличчям хлопчика, а iнодi, у важких зморшках i в утомнiй виснаженостi, тяжкою машкарою розпусника. Дiд з обличчям хлопчика, старий хлопчик, неначе пияцтво й безсоннi ночi зробили його тiло передчасно товстим i грубим. Надто важко було визначити його вiк. Інодi вiн здавався старим, iнодi юнаком. Йому можна було дати i 20 рокiв, i 50.

Вiн не був розпусником, але в його вдачi пiдозрiвали найрiзноманiтнiшi вади. В ньому було щось од теорii, схеми, вигадки, од химер, маячнi, iлюзii. Вiн зберiгав у собi знання нездiйснених падiнь. Найдоброчиннiша й найсамотнiша людина, вiн не довiряв сам собi.

Вiн не ходив у театр, бо не був певен, що коли йому захочеться пiд час вистави пройтись по бар’еру бельетажних лож, вiн зможе втриматись. Досить поважна причина, щоб не одвiдувати театральних вистав. Обмеженiсть i замкненiсть його бажань могли зробити iх вибухи небезпечними для суспiльства. Собi й iншим здавався таким химерним, що таблиця множення, переказана вiд нього, бринiла в його устах як несподiваний безглуздий парадокс…

Тим часом Комаха був такий же, як i кожний лiпший, носив шевйотовий пiджак з пiкейним комiрцем, строкатий в’язаний рудувато-брунатного кольору жилет концесiйноi фiрми Бернгард Альтман, Вiдень – Москва, темно-сiру краватку, смажив яешню на примусi, ходив увечорi до молочарнi iсти квасне молоко, уранцi випивав склянку холодноi води, мав забiрну книжку в Церобкоопi[28 - Церобкооп – Центральний робiтничий кооператив.] й одержував, як i кожен член кооперативу, на мiсяць чвертку крупи, 100 грам рису, пiвпляшечки олii, кiло цукру, пiвфунта мила, платив профвнески, був за члена Осоавiахiму[29 - Осоавiахiм – Товариство сприяння оборонi, авiацiйному та хiмiчному будiвництву.] i Т-ва друзiв дiтей, мав акцii iндустрiалiзацiйноi позики, споживав вiтамiни, любив помiдори з олiею й чорним перцем, баклажанну iкру та кавуни. Нудьгував, радiв, хворiв, стомлювався й спочивав, страждав на безсоння, коли був iз чогось стурбований, мерз, коли надворi було холодно, i умлiвав, коли було лiто й спека. Отже, вiдчував усю прикрiсть i всю насолоду бути людиною й жити, та дарма, що все звичайно людське, починаючи з нежитi, колiту й головного болю i кiнчаючи приязню, цiкавiстю, заздрощами й шанолюбством, не було чуже йому, – Доктор Серафiкус нiколи в життi своему (як це запевняв про нього Корвин) не знав, що таке кохання, i нiколи не кохав жiнок.

І не через те, що вiн не хотiв кохати або ж уникав кохання, а просто так склалося його життя. Можна все життя свое прожити i не помiтити, що ти iснуеш. Можна щось робити, про щось дбати, чимсь цiкавитись i лишитись якось до всього цього чужим i непричетним. Усе життя можна прожити, не живши, пройти повз життя навшпиньках, пiд сурдинку, обминаючи життя, боком, попiд стiнкою, глухими завулками, нiби ховаючися, – дарма що був великий, важкий i масивний.

Вiн мiг кiлька рокiв прожити в одному помешканнi з жiнкою, iз самого початку, з першоi на схiдцях зустрiчi вiдчути до неi глибоку зворушливу приязнь i, проте, нiколи до неi не звикнути, обмежуватись при зустрiчах на упертiй мовчанцi i за ввесь час не пiти в своiх розмовах далi похмурих i млявих звичайно повторних «добриднiв».

Художник Корвин, приятель Комахи, посилаючись на свою обiзнанiсть у всiх дiлах Серафiкусових, рiшуче стверджував, що за всi роки, як вiн знае, в Серафiкуса не було жодного роману.

Але Корвин помилявся! Це могло бути образливим для його претензiйноi всеобiзнаностi, але вiн не все знав про Комаху. Отже, в Комахи ще року 1916-го, коли вiн закiнчував складати своi магiстерськi iспити, був роман з Таiсiею Павлiвною. Щоправда, Корвин мiг не знати про цей роман Комахи з тiеi простоi причини, що в цiй напiввигаданiй i непевнiй iсторii було багато серафiчного[30 - Серафiчний – властивий серафiму, янгольський (релiг., поет.).], хисткого й iлюзорного.

Це був единий роман Комахи, дарма що коли Корвин спитав Таiсiю Павлiвну про цей епiзод, що мусив був мати мiсце в ii життi, вона рiшуче заперечила щось подiбне.

Це трапилося саме цього року. Коли Корвин прийшов до агiтпропу[31 - Агiтпроп – вiддiл агiтацii i пропаганди ЦК КПРС.] в справi пiдготовки художнього оформлення до Першого травня i привiтався з новою секретаркою, йому здалося, що вiн пiзнав в ii обличчi щось знайоме. Вдивляючись у ii обличчя, Корвин згадував i згадав. Вiн упiзнав у нiй колишню молоденьку курсистку, що мешкала свого часу в однiй квартирi з Комахою.

– Даруйте! – звернувся Корвин до неi. – Чи ви, скажiть, будьте ласкавi, так от приблизно, коли не помиляюсь, року 1916-го, в кожному разi ще перед революцiею, не мешкали часом у Дикому завулку?

Вона обдивилась допитливо спiврозмовника:

– Так, мешкала!

– Ну, так я вас знаю! Ви Таiсiя Павлiвна! Ви були тодi ще курсисткою, бiлявою, товстенькою дiвчинкою, i мешкали в кiмнатi в однiй квартирi з Комахою на Дикому завулку!

– Але я вас не пригадую!

– Що дивного? Це було давно. Ви мене не могли знати, бо я тiльки iнодi ходив до Комахи, але я вас запам’ятав. Десь у мене повинен бути й малюнок олiвцем. Я схопив ваше обличчя. Комаху ви пам’ятаете?

Але вона не пам’ятала цього прiзвища. Це ж було так давно, а пiсля того минуло так багато найрiзноманiтнiших подiй.

– Нi, мабуть, що не пригадаю. А може, це такий великий, червоний, з кулаками? Професор! Дверi з його кiмнати виходили до вiтальнi, вiн грав на пiанiно, i в нього було багато книжок?

– От, от, це ж i е такий вiн – Комаха: великий, червоний i з кулаками. Тiльки тепер вiн ще бiльший, ще червонiший i кулаки поросли волоссям!

– Пригадую! Пригадую! Дикий завулок, вiкно, що з нього було видко Глибочицю й Подiл, i цей професор.

Корвин переказав Комасi про цю зустрiч. Комаха захвилювався, тодi розплився в посмiшцi i сказав:

– А чи ви знаете, що я був колись у неi закоханий i в нас iз нею був роман?

– Ви були закоханi, i в вас був роман? Ось так несподiванка! Це ж неможливо. Ви помиляетесь, Серафiкусе. Ви вигадуете.

– Слово честi! Я був у неi закоханий! Менi було тодi 24 роки, вона була гарненька. Невже ж я мiг у неi не закохатися?

Корвин скептично похитав головою.

– Ви ошукуете себе самого. Я ж був у вас i пам’ятаю добре вас i Тасю, але нiчого не помiтив мiж вами романiчного…

– Ну, що ж, це значить, що ви не зовсiм спостережливi.

Закинути Корвиновi брак спостережливостi це значило образити його. Вiн рiшив перевiрити себе. Якось, розкладаючи перед Таiсiею Павлiвною ескiзи принесених плакатiв, Корвин навiв розмову на минуле, на Комаху, i запитав:

– Комаха, здаеться, був закоханий у вас?

– Комаха? В мене? Це ж ви про цього таки професора?

Вона розсмiялась.

– Чому саме в мене, а не шафу чи стiлець? Може, я щось забула абощо, але менi знаеться, що ми нiколи з ним гаразд i знайомi не були, принаймнi я не можу пригадати жодного випадку не то, щоб ми пофлiртували, але хоча б привiтались чи сказали пару слiв. Незграбний маруда[32 - Маруда – неповоротка й нудна людина (розм.).]! Не людина, а дерево, манекен у капелюсi, дерев’яна марiонетка.

Вони мешкали в одному помешканнi, iх дверi виходили в один коридор, але зустрiчались вони надзвичайно рiдко. Комаха ретельно уникав зустрiчi з нею. Вiн нiколи не дивився на неi, при зустрiчi щось невиразно мурмотiв i швидко ховався за дверима. Завжди дивився вбiк. Мiж ними не було жодного слова, жодного погляду, жодного натяку.

Серафiкус стверджував, дiвчина заперечувала. Вони розiйшлися в думках i по-рiзному оцiнювали слова, що нiколи не були сказанi, i подii, що нiколи не траплялися.

За найголовнiшу ознаку роману Комахи з Тасею треба вважати те, що це був вигаданий роман, який iснував тiльки в уявi Комахи, роман схований, як ховався за дверима Комаха при зустрiчi з дiвчиною, схема проектованого роману, що ним вiн мiг би бути, коли б був.

Замiсть спрощувати взаемини, слова, життьовi стосунки й почуття, Комаха ускладнював найпростiшi речi.

Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зiр пройшов на площу Артема, тодi з вулицi Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвиним розбуркала в ньому давнi спомини, i йому захотiлось подивитися на давне свое помешкання.

Вiн не любив споминiв i нiколи не згадував за минуле. Вiн жив без споминiв. Йому було прикро бачити мiсця й речi, що з ними вiн колись був зв’язаний. Минулого для нього не iснувало. Найпевнiше, вiн потрапив сюди цiлком випадково, пiдсвiдомо, – думав про щось iнше i, замiсть звернути лiворуч, машинально повернув праворуч.

На розi, на колишньому пустирi, кiнчили тепер новий будинок, в конструктивному стилi, кубик покладений на кубик, змiнений модерн початку XX столiття, а за ним далi в завулку стояв i чотириповерховий будинок, де колись мешкав Комаха.

Це було рокiв десять тому.

На третьому поверсi на дверях помешкання ч. 7 можна було прочитати тодi низку написiв олiвцем: «Був 7.7», «Не застав 10.9», «Був i не застав», «Приходили Коля й Женя», «Приходив електротехнiк…», «Тасю, прийду сьогоднi ввечорi о 10-й…», «Чекав вас учора весь вечiр. Приходьте завтра на звичайне мiсце…», «Прошу не писать на дверях дурниць. Тася».

Тасю, до якоi приходило завжди багато людей, у якоi завжди товпилося в кiмнатi багато рiзного народу, – хтось iв, хтось спав, хтось приходив, хтось iшов, – Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив нiхто.

Професорiв знала Тася з урочистоi обстанови лекцiй, аудиторiй, лав, схилених голiв, лiтографованих курсiв, цератових зошитiв, чорноi таблицi, величезного вестибюля, широких розгорнених в обидва боки схiдцiв довгих бiлих лунких коридорiв. Тепер вона могла придивитися ближче до професорiв, якi вони бувають справдi.

Був Комаха мовчазний, нiяковий i самотнiй. У нього було багато книжок. Вiн лягав спати, коли Тася ще не верталась додому або ж до неi тiльки починали збиратись, i вставав, коли Тася ще спала. У нього був свiй розклад дня й ночi. Вiн майже нiколи не виходив з кiмнати, ввесь час писав. Тижнi минали за тижнями, а Комаха не тiльки не робив спроб познайомитись з Тасею, а навпаки, ретельно уникав ii.

Кiнець лiта й осiнь, коли Тася оселилась у помешканнi ч. 7 на Дикому завулку, були чудеснi, але вона не могла помiтити анi разу, щоб Комаха хоча б у недiлю, раз на тиждень, вибрався за мiсто.

Тася звикла до недорiкуватого мурмотiння Комахи, до його нiяковостi, до його уникань. При зустрiчi вона дивилась на Комаху з легкою iронiчною посмiшкою, а всерединi в неi прокидався жаль. Якось надто не по-людському вiн жив. Чи не треба було б врятувати Комаху вiд самого себе?

Тася досить довго спостерiгала Комаху: в неi поволi складалася думка, що вiн живе якось по-iншому, нiби й не живе зовсiм, нiби боiться жити, нiби боiться доторкнутися до життя, нiби живе непомiтно, вгамовано, мовчазно. Вона не сформулювала своеi думки, але вiдчувала невлаштовану, неналагоджену одiрванiсть Комахи вiд життя.

Тiеi недiлi був чудесний соняшний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасi з’явилась думка не iхати моторовим човном iз компанiею до Мiжгiр’я, як було домовлено, а пiти до Комахи, постукати в дверi й запропонувати йому провести день удвох за мiстом.

Тася не сумнiвалась у згодi: надто чудовий ранок, надто сине небо, надто радiсне сонце. Якось перед цим почуттям ясного соняшного ранку зникло все iнше: i те, що вони з Комахою, власне, незнайомi, що досi вони не сказали один одному жодного слова, що, може, не вiдразу вони знайдуть спiльний грунт для знайомства, а може, й зовсiм не знайдуть його.

Та сонце, небо, теплий серпень…

Тася одягла маркiзетову блузку, синю спiдничку, ажурнi панчохи, тiльки в виборi черевикiв завагалася: iздивши за мiсто, одягала вона звичайний хром, але сьогоднi, задля урочистостi, наважилась одягнути лакованi.

Комаха почув стук у дверi. Здивований, що хтось до нього мiг зайти, i незадоволений, що його турбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря[33 - Каламар – чорнильниця.] й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами пiд столом, шукаючи пантофель, пiдвiвся i, держачи рукою комiр сорочки, – вiн не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, – одчинив дверi.

Перед ним стояла Тася.

Комаха мовчки дивився на ii бiляве волосся, бiлу маркiзетову блузку, ажурнi панчохи та лакованi черевики. Вiн не сподiвався побачити ii i не мiг уявити собi, нащо вiн мiг iй здатися.

Не чекаючи на запрошення, вона ввiйшла в кiмнату Комахи.

– Ви дозволите? Даруйте, що я вас турбую!

Їй було весело й цiкаво. Весело зi своеi несподiваноi витiвки й цiкаво подивитись на обстанову, в якiй мешкають професори, – загадковi люди, що читають лекцii, володiють таемницями знання, провадять iспити, пiдписують курсисткам матрикули[34 - Матрикула – дореволюцiйна назва посвiдчення про зарахування до вищого навчального закладу, що також служило й залiковою книжкою.], пробiгають по коридорах, не люди, а символи всезнання.

Кабiнет. Велика шкуратяна канапа, пiанiно, письмовий стiл, завалений паперами й книжками, що навколо нього на стiльцях i на пiдлозi лежали купи книжок i аж до стелi заповнювали полицi.

Кожен учений – труп. Оцей трупний сморiд, затхле повiтря, курява, безладдя в кiмнатi вразили Тасю. Вражена духотою в кiмнатi, вона подивилась на вiкно. Дарма що надворi було ясно й тепло, вiкно було зачинене.

– Чому ви не вiдчините вiкна? У вас нема чим дихати. Сьогоднi ж чудесна погода.

Комаха промурмотiв невиразно, що йому незручно працювати при вiдчиненому вiкнi, що вiтер може розвiяти папiрцi i на вулицi галасують дiти, iздять вiзники та вигукують рiзнi перекупки. Усе це йому заважае.

– Та все ж таки я вiдчиню. Тут же можна задихнутися.

Йдучи до вiкна й одчиняючи вiкно, Тася встигла подивитись на малюнок, що висiв на стiнцi, поглянути на полицi з книжками.

Речi е доконечна приналежнiсть життя. Жити – це вважати на речi i зживатися з речами. Людина повинна опанувати речi, перемогти косну нерухомiсть речей, втiлити в речi частину свого життя.

Кiнець кiнцем це дрiбницi: поставити на пiанiно квiти, придбати каламар, переставити меблi, подбати, щоб вимили вiкна, повiсити ламбрекени, витерти порох з книжок, стiльцiв, пiанiно, прибрати зi столика в кутку кiмнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хлiба, невитертий почорнiлий нiж, масло в пергаментi, чайник, цукор у паперi, пообмiтати павутиння з нiжок фотеля, викинути розбитий i притрушений курявою абажур. Це все дрiбницi, але цi дрiбницi роблять кiмнату й життя невлаштованим, безладним i чужим.

Кiмната Комахи справляла враження нежилоi, а речi й меблi – стороннiх i випадкових, нiби випадкова людина оселилася в порожнiй засмiченiй кiмнатi, номерi третьосортного готелю. Речi з тандити, кiмната тандитника.[35 - «Речi з тандити, кiмната тандитника». – Речi з товкучки, дрантя; кiмната торговця лахмiттям.]

– Навiщо у вас так розкиданi книжки? Чому ви iх не приберете? Чому у вас нема квiтiв? У вас багато меблiв, а кiмната здаеться якоюсь порожньою.

Комаха стояв коло дверей, похмуро i з подивом стежачи за дiвчиною, що рухалась по кiмнатi. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, i те, що вона розглядае картини, бере книжки i не кладе iх на мiсце, i взагалi те, що ця абсолютно йому непотрiбна особа прийшла до нього.

Тримаючи лiвою рукою незастебнутий комiр сорочки, вiн присунув дiвчинi стiльця.

– Прошу, сiдайте!

Це не була з його боку будь-яка чемнiсть. Вiн, певне, зовсiм забув би запросити сiсти. Просто вiн хотiв, щоб вона сiла i бiльше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Вiн не виносив метушливих осiб.

Не дочекавшись вiдповiдi, Таiсiя Павлiвна взяла якусь iз книжок:

– Ви все чужомовнi книжки читаете? Ви, справдi, професор?

Комаха повторив:

– Прошу, сiдайте!

Та вона ще не вiдразу сiла. Вона ще торкнулась клавiшiв пiанiно i прислухалась до рiзноголосих звукiв.

– Я iнодi чую, як ви граете. Скiльки у вас нот! Майже стiльки, скiльки й книжок. Ви, може, не професор, а музика?

Тасинi слова сприйняв Комаха як докiр. Комасi здалось, що дiвчина нарiкае на його музичнi вправи. Нiяковiючи, розгублюючись, втрачаючи пiд собою грунт, захлинаючись у прикрiй для нього самого своiй неуважнiй нечемностi, вiн просив пробачення.

– Я не знав!.. Прошу, я не знав! Я граю, коли вас немае. Я не хотiв би вас турбувати. Коли ви вдома, я грав пiд сурдинку[36 - Сурдинка – пристрiй, що використовуеться для приглушення звучання музичних iнструментiв (розм.).]. Я не хочу, щоб моя музика вам заважала, я бiльше не гратиму.

Тася спалахнула. Вона нiяк не сподiвалася, що iхня розмова обернеться на нiяковi загостренi ущипливi пробачення. Похмура нелюб’язнiсть першого прийняття оберталася на протилежнiсть, i церемонна делiкатнiсть Комахи дратувала, як образа. Головне те, що делiкатна попередливiсть Комахи була безглузда:

– Що ви? Хiба я скаржилась чи нарiкала! Ви й так навдивовижу лагiдний i спокiйний сусiда. Кращого й не бажати. Ви ввесь час працюете. Я дуже рада, коли ви граете. Ви так чудесно граете. Я люблю музику.

Комаха сидiв проти Тасi в напруженiй, дерев’янiй позi, тримаючи комiр сорочки лiвою рукою. Рука замлiла. Його турбувало те, що в нього незастебнута сорочка, i те, що сандалi на босу ногу, i що вiн без пiджака й волосся в нього розкуйовджене, i що розмова йде якось недоречно й сумбурно.

Вiн усе не мiг уявити собi, з якою метою зайшла до нього ця дiвчина. Попросити зачинити за нею дверi, бо всi в квартирi пiшли? З скаргою, що його музика iй заважае? Позичити грошей? Вiн ладен був дати iй, скiльки вона попросить, усi грошi, скiльки в нього есть, тiльки щоб вона пiшла геть, не заважала йому безглуздими запитаннями, що його дратують. Вiн почував себе стомленим.

Для Тасi було ясно: розмова набувае такого сумбурного характеру, що ii треба кiнчати, iнакше вона ризикуе заплутатись остаточно в хаотичнiй плутанинi.

– Я прийшла вам запропонувати… Сьогоднi недiля, надворi чудесна погода. Хiба ж можна сидiти в хатi? Я бачу, що ви ввесь час без перерви працюете. Оце я задумала зайти до вас i запросити поiхати вдвох десь за мiсто. Гаразд?

Комаха мовчав. І Тасi здалось, що вiн ладен згодитись.

– Куди захочете, туди й подамось. До Пущi-Водицi, Святошина, пароплавом на Слобiдку. Вибирайте ви. Я згодна заздалегiдь. Я взагалi без примх. Зi мною легко. Мене, коли ви цього ще не знаете, звуть Тася. Справдi, скiльки часу живемо з вами бiк-о-бiк, а й слова досi один одному не сказали. Так згода?

Комаха почервонiв. Безпомiчно й злякано вiн почав вiдмовлятись.

– О, нi, нi, я не можу, нi! Я зайнятий. У мене праця. Ви пробачте, але я не можу.

Слова Комахи не справили на Тасю жодного враження. Вона й слухати не хотiла про вiдмовлення.

– Праця! Що таке праця! У кого ii нема! Так через працю й спочити, виходить, не можна? Дурницi! Киньте! Їдьмо! Берiть пiджак. Де вiн у вас? У шафi?

Тася пiдвелася зi стiльця i обернулась до шафи. Комаха подивився на неi з жахом. Вiн розгубився перед цiею дiвчиною, що вперше завiтала до його кiмнати, але поводилась так, нiби вони були давнi й близькi приятелi. До всього iншого не вистачало тiльки того, щоб вона одкрила шафу й побачила все безладдя, що там пануе: бруднi рушники, киненi сорочки, зiм’ятi комiрцi, черевики, штани, все перемiшане в одну неохайну купу й притрушене нафталiном.

Вiн став мiж жiнкою й шафою. Тримаючи лiвою рукою комiр сорочки, вiн праву простяг до Тасi. Вiн благав:

– Не треба, iй богу не треба. У мене нема пiджака, тобто есть, тiльки вiн не в шафi, а там, взагалi, у пралi, в шевця, я вiддав, позичив. Та вам байдуже це, де мiй пiджак, бо я все одно з вами не поiду, i взагалi не поiду, i не збираюсь iхати.

Істерично вигукнув:

– Я не хочу!

Тася була в одчаi. Вона аж нiяк не сподiвалася, що справа так обернеться.

– Тобто, як же це так? Це, виходить, сидiти менi самiй цiлий день у мiстi? Оце гаразд! Ви ж зрозумiйте, Василю Хрисанфовичу, що вже пiзно i всi моi знайомi роз’iхалися. Тепер уже нiкого й не знайдеш.

Вона ладна була плакати. У неi був такий хороший настрiй iз самого ранку. Бо що може бути приемнiше, як зробити приемнiсть iншiй людинi? Вона уявляла собi, як зрадiе Комаха, як йому приемно буде, що йому хочуть зробити приемнiсть, що за нього турбуються. А тим часом вiн зустрiв ii пропозицiю насумрено, як злу прикрiсть.

– Василю Хрисанфовичу! Голубчику! Поiдьмо! Не самiй же менi iхати?

Комаха заперечував.

– Я не можу! Менi ж нiколи!

Вона тягла його за рукав.

– Дурницi! Їдьмо!

Нi, даремно! Вiн не поiде. Не хоче й не може. Їхати десь удвох за мiсто з дiвчиною?! Одна думка про можливiсть подiбноi подорожi у свiдомостi Комахи набувала вигляду життевоi катастрофи.

Серце билося у нього гарячково.

З жахом вiн подивився на Тасю.

Тася насумрилася. Пiдiбрала губи. Напiвобережно, напiвпрезирливо кинула:

– Це з вашого боку нечемно! Так, нечемно!

Їй здалося, що вона знайшла нарештi потрiбне слово. Це трохи ii заспокоiло й примирило; що взяти з нечемноi людини? І, все ще хвилюючись i намагаючись стриматись, щоб цей iдiотичний Комаха не помiтив слiз на очах, вона закидала Комасi його моральну зiпсованiсть:

– Коли я пропонувала вам iхати, то я гадала, що ви вихована людина, що вам нудно сидiти щодня цiлi днi на самотi i що ви тiльки не наважуетесь перший зайти до мене i сказати… Ну, i…

Тася спинилась, iй бракувало повiтря. Вона почувала, що горло перехвачуе спазма, i ще хвилина, й вона розплачеться.

Ковтаючи сльози й кидаючись до дверей, вигукнула:

– А ви егоiст!..

І вона вибiгла з кiмнати Комахи, щоб упасти в себе на лiжко i плакати, уткнувшись у подушку, плакати вiд образи, вiд нудьги й самоти, вiд думки, що всi знайомi роз’iхалися, i нiхто не зайде за нею, i вона нудьгуватиме цiлiсiнький довгий лiтнiй день. Вона плакала з того, що е люди, якi не вартi того, щоб iх шкодували, побивалися за ними чи дбали.




Роздiл 4


Розмова з Тасею мала для Комахи несподiванi наслiдки. Його рiвновагу порушено й спокiй знищено. Його днi, ночi, думки, мрii, бажання, години працi й години спочинку були з того часу отруенi.

Досi Комаха аж нiяк не цiкавився своею сусiдкою. Вiн iгнорував ii. Не звертав на неi жодноi уваги. Досi вiн не помiчав ii. Коли одного разу Корвин спитав його, що це за нова сусiдка, – курсистка, чи що? – вiн не вiдповiв на запитання.

Досi вiн не знав, чи стара вона, чи молода, вродлива чи потворна, струнка чи горбата. Зустрiчаючись на вулицi, вiн не пiзнавав ii, бо взагалi не знав ii.

Одного разу вiн був страшенно здивований, коли якась дiвчина спинила його на вулицi й спитала:

– Ви йдете додому?

Вражений несподiваним запитанням, Комаха вiдповiв:

– Додому!

– Так, будьте ласкавi, вiзьмiть цього пакунка i занесiть його додому.

Комаха взяв i вдома, передаючи пакунка покоiвцi, сказав:

– Це менi дали оце, щоб я однiс, так ви вiзьмiть. Я не знаю!

А коли за кiлька годин Дуня постукала до нього, щоб спитати, хто йому дав пакунка й кому той пакунок треба передати, Комаха на всi Дунинi запитання вiдповiв негативно. Вiн не може сказати анi хто, анi що, анi до чого. Вiн нiчого не може сказати, бо вiн нiчого не знае.

Нiяковiючи перед Дунею, Комаха намагався згадати. Що це була якась жiнка, то це було так. Цього вiн був бiльш-менш певний, але чи назвала вона iм’я особи, кому вiн мае передати пакунка, цього вiн не мiг пригадати. В пам’ятi в нього бували несподiванi прогалини, бiлявi плями, невиразнi, нiчим не заповненi розпливчастостi. Вiн хотiв викликати в пам’ятi постать зустрiненоi жiнки, але йому не щастило. Кожен образ, що його вiн створював, невiдхильно розпадався ранiш, як набути в його уявi певноi окресленостi. Вiн iшов по вулицi, думаючи про щось зовсiм iнше, про свое, i запитання зустрiненоi жiнки: «Ви йдете додому?» i слова «Вiзьмiть цього пакунка» – вiн сприйняв поза свiдомiстю, як щось цiлком сторонне.

Найменшоi згадки про вигляд жiнки, що пiдiйшла до нього!

Вiн примушував себе згадати обставини зустрiчi i не мiг. У нього заболiла голова.

З лагiдною м’якiстю вiн попросив Дуню не турбувати його зайвими розпитуваннями, бо все одно вiн нiчого не може згадати.

Вiн спинявся в коридорi, щоб дати пройти Тасi, але не дивився на неi. Коли вона дзвонила i в помешканнi не було нiкого, щоб одчинити дверi, Комаха, вiдчинивши, запитував:

– Вам кого?

Вона була для нього хисткою туманнiстю, коливанням тiнi, як тiнь од людини, що не iснувала.

Господиня помешкання iснувала, iй Комаха платив за кiмнату й обiд. Дуня теж iснувала, бо одчиняла дверi й замiтала iнодi його кiмнату. Шпiц Альма iснував теж, бо на дзвiнок вибiгав до вiтальнi й голосно гавкав. Тася не iснувала. Їхнi взаемини обмежувались на коротких при випадкових зустрiчах «добриднях».

Але й цi «добриднi» були для Комахи за джерело важких сумнiвiв i вагань. Вони лягали на нього, як прикрий тягар, бо протягом мiсяцiв Комаха не мiг вирiшити складного питання, чи мусить вiн, як спiвмешканець, вiтатися з Тасею, чи, може, якраз навпаки, йому не слiд iз нею вiтатись. Нез’ясованiсть питання обертала цi «добриднi» на тяжкий обов’язок. Чи не будуть розтлумаченi його «добриднi» як настирливiсть, безглузда й небажана?

Вiн спитав поради у Корвина, але цей легковажний приятель вiдповiв непристойно:

– З Тасею? Гарненька дiвчина! Вашi кiмнати поруч. Мешкати у двох метрах один од одного… У чому, власне, справа?

Слова Корвина були порожнi слова. Вони не мали жодного сенсу. Поруч? Що з того? Саме тому, що поруч, i не ясно, вiтатись чи нi?

Отже, при зустрiчi Комаха мурмотiв щось невиразне i дивився вбiк, одвертаючись од дiвчини.

Вiн уникав ii. Свiдомiсть iхньоi вiдокремленостi була мiцна й непохитна. Їх вiдокремлювала стiна, дверi, порожнеча вiтальнi, просторiнь коридора. Для Комахи ця вiдокремленiсть була абсолютна. Мiж ними лежала пустеля, iзольованiсть порожнечi, замкненiсть пiтьми, безмежнiсть простороней.

Комаха навiть i думки найменшоi не припускав, щоб вiн мiг перейти цi два метри по коридору й завiтати до Тасi.

Людськi уявлення далекого й близького умовнi й вiдноснi. Два метри – це близько чи далеко? Може, близько, а може, й надто далеко! Рiзниця мiж далеким i близьким, досягненим i недосягненим, можливим i неможливим найменше залежить вiд усталених понять часу й простору. Легше з Гогеном здiйснити мандрiвку на Таiтi, нiж переступити два метри мiж двома кiмнатами. Пiтьма екваторiальних ночей прозорiша вiд пiтьми коридора в мiськiй квартирi. Пустелi джунглiв зрозумiлiшi й простiшi вiд чотирикутноi пустелi мiського передпокою.

Екзотику мандрiвки на Таiтi механiзовано, налагоджено, обставлено комфортом останнiх досягнень технiки. Мандрiвник, придбавши в агентствi Кука книжечку з рiзнокольоровими квитками, згiдно з розкладом поiздiв i пароплавiв, за якийсь мiсяць, у заздалегiдь розрахований день, годину й навiть хвилину прибувае в призначене мiсце. Все наперед передбачено, влаштовано. Екзотику математизовано.

Екзотику незнаних краiн обернено на фiкцiю рахункiв, вiз, пашпортiв, митниць, автоматiв з шоколадом, джаз-бандного вереску, реклам «Гала-Петер», цигарок, кокаiну й вiдповiдноi кiлькостi патентованих, гарантованих i гiгiенiчних розваг. Сомалiйцi й таiтяни, сидячи ввечорi на порозi своiх хиж, мають вигляд готельних швейцарiв, джаз-бандних музик та придвiрцевих чистильникiв чобiт, що використовують тут свою професiйну вiдпустку.

Але з того часу, як Тася оселилась в одному помешканнi з Комахою, минули днi, тижнi, мiсяцi, а два метри, що вiдокремлювали дверi iх кiмнат, лишалися вiддаленiшi вiд усiх вiддаленостей. Ще давнi греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахiлловi повiльноi черепахи.[37 - «Ще давнi греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахiлловi повiльноi черепахи». – Йдеться про одну з апорiй давньогрецького фiлософа Зенона. За нею, прудкий Ахiллес нiколи не зможе наздогнати неквапливу черепаху, адже за той час, коли вiн пройде певну вiдстань, тварина теж пересуватиметься, а вiдтак – вiдстань мiж ними триматиметься. У текстi твору автор демонструе цiею фразою паралельнiсть iснування Тасi й Комахи, якi в принципi не могли зблизитися, бо були надто рiзними в усьому.]

Так було досi! Тепер усе змiнилося! Тасин прихiд порушив звичнi уявлення Комахи: недосяжне вагiтнiло можливiстю близького. Два кроки справдi стали двома лише кроками. Мандрiвцi в космiчну просторiнь, що тяглася тижнями й мiсяцями i загрожувала затягнутися на роки, повернено справжнiй ii сенс.

Комаха тепер не сумнiвався: поруч iз ним мешкала приемна, гарна, проста й лагiдна дiвчина. І коли вiн у цьому впевнився, думка про цю дiвчину заволодiла ним. Ззовнi в iхнiх взаеминах нiчого не змiнилося, лишились тi самi короткi «добриднi», i уникати зустрiчей з Тасею Комаха почав ще упертiш. Та це було ззовнi. Всерединi в життя Комахи ввiйшли новi почуття, новi бажання, сни, чекання й ревнощi. Так, ревнощi!.. Досi Комаха зовсiм байдуже ставився до того, що до Тасi ходили чоловiки, студенти, молодь, або що у свято до неi заходила весела галаслива компанiя i брала ii з собою на прогулянку, тепер вiн ревнував ii до ii знайомих, до ii приятельок, до ii розваг. І що ретельнiше вiн уникав ii, то бiльше й непримиреннiше ревнував. Досi, коли вiн нудився, вiн нудився сам. Вибору не було: його днi замкнено в самоту. В собi самому вiн мусив шукати способiв перемогти нудьгу.

З того дня, як Тася зайшла до нього й запропонувала поiхати разом за мiсто, в ньому прокинулося почуття якихось прав на неi, можливостей i обов’язкiв. Це ж вiн, а не хто iнший, мiг би сидiти з нею удвох увечорi на канапi, читаючи книжки або ж так про щось розмовляючи, це вiн мiг би повертатися з нею з театру.

Розумiеться, цi уявленi ревнощi, що примушували Комаху страждати, були безглуздi. Вiн, Комаха, нiколи не сидiтиме з нею вдвох увечорi, бо як не приваблива вечiрня тиша, ласкава стисненiсть рук, вiдчуте тепло жiночого обличчя, та ще привабливiша можливiсть працювати в себе в кiмнатi, й щоб нiхто не заважав працi. Вiн не пiшов би з нею в театр, бо не знаходив нiчого цiкавого в театральних виставах «Осенних скрипок», «Дворянских гнезд» i «Дней нашей жизни», сентиментально-лiричному репертуарi в «Соловцовському театрi»[38 - Соловцовський театр – один iз перших стацiонарних театрiв Киева, заснований у 1898 р. росiйським актором та драматургом М. Соловцовим. На початку ХХ ст. був найпрестижнiшим театром мiста.] того часу з Яновою та Липовецькою на чолi. Своеi самоти вiн не промiняв би на розмови з жiнкою. Бавити жiнку розмовою – тяжкий i нерадiсний обов’язок. Вiд цiеi розмови лишаеться тiльки почуття примушеностi, втоми й даремно втраченого часу. Нi, компактне видання грецьких текстiв «досократикiв»[39 - Досократики – умовна назва античних фiлософiв до Сократа (VI – ІV ст. до н. е.).] – найкращий супутник для прогулянок.

Це все було, поза сумнiвом, так, i все ж таки Комаха не мiг угамувати своiх уяв. Вiд того, що ревнощi були уявленi i в уявленостi своiй безглуздi, вони не ставали менш реальними.

Кохання може набувати найрiзноманiтнiших форм. Для Комахи воно набрало форми вiдокремленоi iлюзii, примхи, самотньоi замкненостi, нерiшучого боязкого уникання. Вiн ретельно уникав дiвчини. Виходив на вулицю тiльки тодi, коли був певен, що не зустрiнеться з нею. Вiн ходив iншими вулицями, нiж тi, що ними ходила Тася. І разом з тим, ставши коло вiкна, схвильовано чекав, коли вона вийде з дому або повернеться, щоб, лишаючись непомiченим, побачити ii бодай на мить.

Певнiсть, що вони роз’еднанi назавжди, забезпечувала сталiсть Комашиного почуття. Певнiсть – найважливiше в коханнi. Чого варто кохання людей хистких i непевних, що не можуть сказати «назавжди»?.. Для них кохання лишаеться побiжним почуттям, легковажним настроем, мiнливим переживанням. Комаха не належав до категорii подiбних людей. У своiх почуттях вiн був такий же монументальний, твердий i упертий, як i в наукових дослiдах. Йому треба було впевнитися, що вони нiколи не побачаться. Нiколи не зустрiнуться, нiколи не розмовлятимуть, не сидiтимуть увечорi вдвох, рука не доторкнеться руки. Ця певнiсть була потрiбна Комасi, щоб зберегти свое почуття закоханостi цнотливим, простим i нiжним протягом рокiв.

З початком революцii Тася зникла з обрiiв Комахи. Вона виiхала з iхнього помешкання. Вiн загубив ii слiди. Щоправда, вiн i не робив спроб натрапити на них.

Слова Корвина, що Тася тут, у мiстi, справили глибоке враження на Комаху. Отже, можливо, зовсiм випадково, а можливо, i не випадково, спинився Комаха на Дикому завулку, нинi завулку Марата, стоячи на вулицi й дивлячись на вiкна поруч, колись своеi й Тасиноi кiмнат.

Вiн стояв, спершись на цiпок. Голуби туркотiли, перелiтаючи з мiсця на мiсце на бруковi тихоi кривоi вулички, де тротуари заросли травою. По синьому небi пливли попелястi хмарки, i луною дзвенiли в повiтрi удари мулярiв, що будували новий будинок.




Роздiл 5


Корвин останнiй час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжi.

Вер любила пляж, рiчку, смугу бiло-жовтого пiску, берег, верболiз, натовп. Вона любила, скинувши верхне вбрання, стояти напiвроздягнена й роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся ii. Засмалених юнакiв у синiх i червоних штанцях вона дразнила своiми духовитими десу, червоними пiдв’язками – Вер була брюнетка – i прозорiстю довгих чорних панчiх. Їй подобалось лишатися незворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловiсть i молоде збудження. Вони або ж проходили повз неi, роблячи спроби розпочати розмову, або ж спинялись недалеко вiд неi i починали змагатися у стрибках, боротьбi та будуючи пiрамiди, щоб показати стрункiсть тiл та мiцну напруженiсть м’язiв. Було приемно бачити крiпкi й дужi ноги, вузькi стегна, плаский живiт, м’язистi руки, тверду шию, засмаленi жовто-бронзовi тiла й несховане бажання, але Вер нехтувала iх.

Байдужим поглядом вона пробiгала по юнаках i одверталася. Вона волiла вибирати сама.

У Корвина були всi данi, щоб Вер звернула на нього увагу.

Струнка постава, смугляве обличчя й довга темна рука, – все те, що жiнкам здаеться бажаним у чоловiку.

Йому не бракувало церемонностi, може трохи напруженоi й навмисноi, що примушуе припустити або ж холодний гонор, або ж нахил до буфонадних[40 - Буфонада – комедiйна гра актора або вистава, в якiй використовуються засоби надмiрного комiзму, окарикатурення персонажiв, ситуацiй.] пародiй.

Деяка врочиста коректнiсть стриманого жесту завжди iмпонуе жiнкам, коли жест пiдкреслюе тактовнiсть звичайного поводження.

Вер сподобалися скупi й чiткi рухи цього сухорлявого чоловiка з кiстлявим носом i темними руками, що розташувався коло неi, – уважно простелив простирало, поклав валiзку, обв’язав голову рушником i простягнув на пiску свое довге, до чорноти засмалене тiло. Вiн лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тiло i обличчя з довгим гострим носом були бездоганнi й нагадували iталiйця доби кватроченто[41 - Доба кватроченто – мистецький термiн на означення перiоду розвитку мистецтва Італii у ХV ст.], – не Данте, нi, швидше Бенвенуто Челлiнi.

Ще не знавши, хто вiн i що вiн, Вер зважила все, що есть, може бути й буде. Так, зважила все, що буде.

Трапляються iнодi випадковi знайомства, якi наперед визначають «вчора», «сьогоднi» й «завтра» глибокоi дружби й щироi приязнi, дарма що цього «вчора», власне, i не iснувало. «Вчора» не iснувало, але чи значить, що його не було зовсiм? Кожне «сьогоднi» визначае не тiльки прийдешне, але й минуле.

Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер анi про спеку, анi про температуру води. Жiнка, – ii стрункi ноги, опуклi груди, вигин трохи широкого рота, тонкий, чiтко окреслений нiс, побудований з блиском холоду, якому нiщо не чуже, а все пiдвладне, – варта була того, щоб з нею поводитись несподiвано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про м’язи ii нiг i ступнi. Ступню Тальйонi порiвнювати з ступнею Ганни Павловоi.[42 - «Ступню Тальйонi порiвнювати з ступнею Ганни Павловоi». – Йдеться про двох вiдомих балерин: Марiю Тальйонi, iталiйську приму-балерину доби Романтизму, та Ганну Павлову, видатну росiйську артистку балету ХХ ст.]

– Ви, – сказав Корвин, – повиннi були помiтити, що я уважно розглядав вас, ваше тiло, форму рук, нiг, вашу ступню, литки й стегна. Я мiг здатись вам людиною настирливою, коли б у мене не було до того пробачень. Претендуючи на iм’я знавця i досить знаючи анатомiю, я змiг оцiнити форми вашоi ступнi i м’язи ваших литок. У вас м’язи танцюристки. Ви танцюете або ж танцювали.

З глибоким знанням дiла, пересипаючи свою розмову технiчними термiнами з анатомii й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремi м’язи, про форму ступнi, вiдмiннiсть нiг у танцюристок.

Вер розсмiялася.

– З вашою обiзнанiстю фахiвця вам нiхто не закине настирливостiи. Фахiвцевi завжди дозволено те, що заборонено ляiковi[43 - Ляiк – дилетант (розм.).]. Однак, незважаючи на ваше знання анатомii, я не зроблю висновку, що ви лiкар, прозектор, хiрург, ординатор клiнiки, хоча б тому, що ви надто сухорлявi – не худий, бо чому ординаторовi й не бути худим? – а саме сухорлявi. У вас струнка сухорлявiсть поета або ж музики. Ви знаете тiло – можливо, що знання жiночого тiла – це ваша побiчна професiя, але менi здаеться, анатомiю ви знаете тому, що ви художник.

Вони знали один одного, ще не назвавши себе.

Вiн лежав, Вер сидiла. На тлi блакитного неба чiтко й ясно викреслювалася голова Вер.

Корвин перервав паузу, щоб, дивлячись на жiнку, сказати:

– Майстри iнколи зважали на значення одноманiтного блиску тла, щоб змалювати вроду жiнки. Теоретики мистецтва золоте тло iкон ладнi тлумачити як висновок метафiзичних тенденцiй iконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала роль зовсiм не метафiзика, а натуралiстичне спостереження: на тлi золота або ж емалi врода жiнки здаеться довершеною.

Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пiсок йому з плеча i сказала:

– Ви розглядаете обличчя жiнки як матерiал для картини замiсть дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жiнка обертаеться на модель од Пакена, на якiй вiшають убрання[44 - «Жiнка обертаеться на модель од Пакена, на якiй вiшають убрання». – Тут згадано Ісiдора Пакена (1869—1936), французького модельера, голову вiдомоi паризькоi фiрми дамських мод, заснованоi у 1892 р.]. Невже ж жодна жiнка нiчого не варта супроти картини митця?

Корвин повернувся на бiк i сперся на лiкоть.

– Навпаки. Про мене жiноча врода е така ж культурна й естетична цiннiсть, як i мистецький твiр будь-якого майстра. До речi, менi здаеться, що я знаю вас. Із самого початку менi здалось, нiбито я вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви – Вер Ельснер! Минулого року в «Die Kunst»[45 - «Diе Кunst» – «Мистецтво» (нiм.).] була надрукована стаття про еволюцiю мистецьких стилiв. Критик мав на увазi два вашi портрети – один мальований в експресiонiстичнiй манерi та iнший, писаний Яковлевим, в якому кубiзм[46 - Кубiзм – авангардистська мистецька течiя, що зародилася у французькому живописi 1900—1910-х рр. (П. Пiкассо, Ж. Брак та iн.), а згодом поширилася на iншi види мистецтва. Цiй течii властиве переважання прямих лiнiй, геометричних фiгур, перекомбiнування яких дозволяло художникам розкривати структуру речей та iх внутрiшню сутнiсть.] був поеднаний з чiтким i монументальним академiзмом. З вашого тону я вiдчуваю, що ви незадоволенi, що критик писав про вашi портрети, а не про вас.

Вер не заперечувала. Вона цiлком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:

– Стаття в мистецькому часописi, що трактуе з докладною обiзнанiстю про вроду сучасноi жiнки, вигин стегна, лiнiю потилицi, форму спини, – варта була б такоi уваги, як i стаття про стиль сучасних майстрiв. Чому годиться писати про портрети жiнок i присвячувати навiть окремi часописи спецiально жiночому вбранню, черевикам, зачiскам, килимам, меблям i не можна присвячувати статей i часописiв самiй жiнцi?

Вер i Корвин знаходили спiльнi думки й спiльний грунт.

В теорii новоi культури вони вводили апологiю людини, ii бажань та ii активностi. На прапорi свого ентузiазму вони написали: активнiсть людини.

Людськi почуття злиденнi й недосконалi, бо людство волiло вдосконалювати технiку мистецтва i нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаiлося цiнити культурнi цiнностi, що виростали з нездiйснених бажань, замiсть того, щоб культивувати бажання як культурнi цiнностi. Цивiлiзоване людство культурне у своiх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своiх почуттях i бажаннях.

Вайлд, нiмецький етнолог, свою книжку про дикунiв назвав «Die Kultur der Kulturlosen», тим часом книжку про сучасне цивiлiзоване людство годилось би назвати «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen».[47 - «Die Kultur der Kulturlоsеn», «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen» – «Культура безкультурних», «Безкультурнiсть культурних» (нiм.).]

І все ж таки в своiх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студii при курбасiвському «Молодому театрi»[48 - «Молодий театр» – театр, заснований у 1917 р. зi студiй молодих акторiв, який очолив украiнський режисер, драматург i теоретик театру Лесь Курбас. Театр характеризувався пошуками нових форм втiлення сучасноi та класичноi драматургii.] у 1918 роцi, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фiзкультурою, бiомеханiкою, ритмiчними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, – отже, коли традицii класичного танцю почали пiдупадати, а захоплення ритмiкою тiла стало загальним.

Немае жiнки, яка б не припускала, що в неi схованi таланти актриси. Вер була жiнка, – отже, вона уявляла себе – принаймнi деякий час – акторкою.

Вайлд розповiв iсторiю однiеi дiвчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала[49 - «Вайлд розповiв iсторiю однiеi дiвчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала». – Йдеться про героiню роману англiйського письменника Оскара Вайльда «Портрет Дорiана Грея» Сибiллу Вейн.]. Вона загубила в собi акторку, коли вiдчула в собi жiнку. Бiдне дiвча! – воно не вмiло пiдносити своi почуття на ступiнь театральноi гри i свое кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сiбiлла Вен була надто щира й наiвна.

Вер – навпаки! Вер тiльки тому й вступила до студii, що була жiнкою. Жiночий iнстинкт досягав у неi того ступеня природноi витонченостi, коли вiн може замiнити талант i висунути з натовпу. Бути жiнкою – мистецтво, як грати в пiнг-понг, диригувати оркестром й брати призи на шахових турнiрах. Манерну iндивiдуальнiсть Вер приймали за прикмету справжньоi талановитостi. Вона користувалась успiхом. Їй бракувало технiки, ii пуанти не завжди були бездоганнi, але в особистiй вдачi Вер було так багато умовноi декоративностi й штучноi орнаментальностi, що iй належало лише бути собою, за нею визнали першоряднi здiбностi.

Приятелi iй плескали. Знавцi, з властивою iм педантичнiстю в своiх уподобаннях i присудах, вiдрiзняли не на користь Вер умiння бути жiнкою вiд умiння класичного танцю.

В життi Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе… Їй хотiлося плескати, коли у вiтальнi або ж каварнi з особливо химерним мрiйним жестом вона запалювала цигарку або ж куштувала хрумку меренгу й змiтала крихти з бiлого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки – наука не легка й вiдповiдальна, як i останне напруження тiла у змаганнях на 100 метрiв.

Вступивши до студii, Вер вiддалась упертiй працi, але задовольнилася з перших успiхiв i перших визнань. Вона казала, на свiй кшталт варiюючи Цезареву формулу:

– Я захтiла! Я досягла! Я зреклась[50 - «Вона казала, на свiй кшталт варiюючи Цезареву формулу: – Я захтiла! Я досягла! Я зреклась!» – Перефразовано слова Юлiя Цезаря «Прийшов. Побачив. Перемiг». Цей вислiв означае швидкий успiх у будь-якiй справi.]! Навiщо продовжувати? Повторити те саме в столицях i, може, за кордоном з тим, щоб, може, колись Андрiй Левенсон в «Майстрах балету» або хто iнший присвятив менi кiлька рядкiв з гострою й iронiчною оцiнкою? Чи варт змагатись, щоб досягти того, що не варте досягнень!

Коли пiсля перших успiхiв Вер кинула студiю, ii не зрозумiли.

– Чому?

Пояснення, що iх давала Вер, нiчого не пояснювали. Шукаючи правдоподiбних аргументiв, вона посилалась на брак шанолюбства.

– Менi бракуе шанолюбства. Цей успiх мене не задовольняе. Навiть галасливий джаз-бандний рекламований успiх на великих сценах Парижа, Вiдня й Нью-Йорка не задовольнить мого шанолюбства. До того ж я боюсь, що за наших часiв театральне мистецтво втратило свiй сенс.

Можливо, це останне грало найбiльшу роль. Вер усвiдомлювала, що культ естетного пасивного формалiзму, одiрваного вiд життя й сучасностi, вiдходив у минуле. Ще нiчого не знавши про новiтнi течii в життi й мистецтвi, вона прийшла до аналогiчноi думки про «атеiзацiю мистецтва». Мистецтво, вiдокремлене вiд життя й замкнене в собi, зникае. Колишнi типи концертiв одмирають, музика механiзуеться, мистецтво набирае спортового характеру. Фiзкультура й спорт успiшно конкурують з виставами, футбольнi й баскетбольнi змагання на стадiонi вiдбивають одвiдувачiв з театру, пляж здаеться привабливiшим вiд балетного спектаклю. Дiвчина, що стрибае в воду з трисажневоi вежi, викликае не менше подиву, як балерина з ii вишуканими пуантами й крицевим носком.

Корвин помилився – Вер не була танцюристкою. Розвиненi м’язи Вер були розвиненi м’язи спортсменки. Вер зробила зi спорту професiю.

З пляжу поiхали вдвох. Увечорi сидiли в саду, iли морозиво, дивились на феерверк. Слухали музику. Вечеряли в «Континенталi». Вер пила горiлку й пиво. Вер казала, що на нинiшнiй день вона дивиться як на початок iхнього товаришування, «компаньйонату». Вона досить недвозначно виявляла свою прихильнiсть до Корвина. Але, давши йому всi аванси, коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жодного з цих авансiв.

Пiзнiше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де нiколи ранiше не доводилось бувати, сидiли на кручi над Днiпром, знов блукали по вулицях i тiльки вже на свiтанку, о п’ятiй годинi ранку повернулися додому.

Корвин не мiг достотно пригадати iх нiчних розмов. Вiн не мiг зв’язати уривки розмов, що збереглися в його пам’ятi. Вiн пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що вiн пригадував. Вiн пам’ятав нiби крiзь сон. Може, цi розмови й справдi лише привидiлися йому потiм у п’янiй пiвсоннiй маячнi, а може, це були невисловленi думки Вер, що вiн iх сам пiдказав iй.

Ця жiнка була чарiвна й приваблива. У сп’янiлих нiчних блуканнях вона не тратила ясностi. Утримуючись вiд будь-чого, вона шалiла в приборканих своiх бажаннях i спокушала найвибагливiшi дивацтва.

Десь, у якомусь глухому завулку, вони сидiли на лавочцi коло довгого паркану, Корвин цiлував Вер у пiдголену потилицю.

В легкому теплому повiтрi пахло нiчними квiтами.

Десь кумкали жаби.

В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.

Вер звiльнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотiла:

– Я кохаю вас, Корвин!

Вона наблизила свое обличчя до нього. Од неi пахло вином. Очi ii були широко розкритi, нiби в стражданнях породiллi.

– Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задоволите свое бажання, а для мене – з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а може, ще й сьогоднi перед тим, як зустрiтись.

Вер була дуже п’яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нiчого не говорила цього, i в п’янiй безглуздiй плутанинi думок, почуттiв це сам Корвин висловлював невисловлене нею?!

Але вiн твердо пам’ятав, що вона призналась у коханнi. Щоправда, коли це й було освiдчення, то дуже дивне.

Вiн пам’ятав цi фрази. Вер казала йому:

– Коли я сьогоднi побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навiщо поспiшати, коли все вирiшено наперед? Кiнець роману може бути небайдужим лише тодi, коли його обернути на початок кохання.

Вони блукали. Вони пережили нiчнi кошмари химерного кохання, нiби нотр-дамiвськi химери ожили в них.

У своiх нiчних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям[51 - «…вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям». – Тут згадуються зображення фантастичних iстот, гаргулiй та химер, голови й статуi яких прикрашають верхню частину собору Паризькоi Богоматерi у Парижi. За аналогiею названий i будинок iз химерами в Киевi, повз який проходили героi твору. Вiн розташований навпроти Адмiнiстрацii Президента Украiни i мае таку назву через скульптурнi прикраси на мiфологiчнi та мисливськi сюжети.]. У фiалкових присмерках на густiй синявi неба чорно-сiрi гiгантичнi потвори розкинули своi крила. Вiд збудження, що ще тремтiло в них обох, нiчнi потвори прокинулися, щоб справити вiдьомський шабаш.

Вниз од цього будинку Корвин повiв Вер кривими стежками. Вони падали, пiдiймалися, губилися, йшли вперед i верталися назад. Вони плуталися в пiтьмi на переплутаних стежках провалля.

Чи, може, це лише привидiлося ввi снi?

А в срiблястому ранковому тремтячому свiтлi, коли Вер прощалася з Корвиним i вiн цiлував у неi руку, вона повторила:

– Кiнець кохання буде лише тодi небайдужим, коли його обернути на початок!




Роздiл 6


Вер була донькою помiщика, присяжного повiреного. Свого часу, за студентських рокiв, ii батько побував на засланнi, i культ давнiх народовольських традицiй[52 - «…культ давнiх народовольських традицiй…» – йдеться про суспiльно-полiтичний рух 80—90-х рр. XIX ст. у Росii, названий за дiяльнiстю угруповання «Народна воля», що надавало перевагу iндивiдуальному тероровi перед органiзованою боротьбою iз самодержавством.] надавав влаштованому й врiвноваженому побуту в родинi Ельснерiв деякого вiдтiнку колись перенесеноi офiри й виконаного громадського обов’язку. З роками прийшли байдужiсть i спокiй, i батько Вер, не без матерiальноi для себе користi i не без апломбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував цi згадки про свою революцiйну дiяльнiсть юнацьких рокiв, щоб оточити себе тепер ореолом поваги й авторитету.

Вступивши пiсля закiнчення гiмназii на курси, Вер змiнила свою гiмназiальну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синiй з високим англiйським комiрцем tailleur[53 - Tailleur – жiночий дiловий костюм (фр.).]. Купила товстий лiнований зошит у чорнiй цератовiй обгортцi. На стiл у своiй кiмнатi поставила гiпсового Толстого, а на стiнцi повiсила довгобородого «iнтелектуального» Драгоманова в застебнутому сурдутi, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про ii власнi уподобання, як про невиразний вiдгук розпливчастих уяв про студентiв i курсисток. Деякий час пiсля вступу вона навiть носила пенсне в оправi i з чорним шнурком. І не тому знов-таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорiю або символ. Вона хотiла мати вигляд дiвчини серйозноi, заглибленоi в себе й незалежноi.

Вона вступила на курси з думками, що склалися в неi про студентiв з оповiдань батька. Курси й унiверситет в ii уявi малювались величезною конспiративною органiзацiею змовникiв. Вона мрiяла про долю Софii Перовськоi та Вiри Фiгнер[54 - Перовська Софiя Львiвна (1853—1881), Фiгнер Вiра Миколаiвна (1852—1942) – революцiонерки, активнi дiячi «Народноi волi».]. Вона бачила себе на розi вулицi в схвильованому чеканнi губернаторськоi карети: так промайнуть на мить пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склi червоний лацкан сiроi генеральськоi шинелi i в короткому змаху руки розметене, розтрощене, знищене все.

Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж нiяк не вiдповiдало анi атмосферi, анi оточенню. Їi уява про унiверситет i курси показалася хибною. В цi роки «мiж двох революцiй»[55 - «В цi роки «мiж двох революцiй»…» – Перiод мiж росiйською революцiею 1905—1907 рр. та революцiйними подiями 1917 р.] у студентськiй масi панували асоцiальнi настроi, що знаходили в собi вияв для переважноi бiльшостi в цiлковитiй вiдсутностi будь-яких духових iнтересiв: пасивна вiдсутнiсть будь-яких переконань, психологiчна астенiя.

Студентська маса в своему складi була аморфна, дезорiентована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморi, Вербiцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разi – Винниченка, Андреева й Купрiна. Інтелектуальний рiвень був дуже низький. Кiно, театр мiнiатюр, для студентiв – карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток – флiрт, недотепнi дотепи, пiснi, пiкнiки, кава й тiстечка у Франсуа або Семаденi. Державi потрiбнi були урядовцi. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки вiйни, чимала частина iх потрапила за мобiлiзацiею до вiйська: вони обороняли державу й свое право бути урядовцями в нiй, Вер не раз приходила скаржитись батьковi:

– Ти був щасливiший!

А батько, посмiхаючись викришеними за юнацьких рокiв од цинги зубами, казав:

– Можливо, доню!

Для обдарованiшоi, iнтелектуально розвиненiшоi й духово активнiшоi меншостi прапором став фiлологiзм, рафiноване культурництво, олександринiзм.[56 - Олександринiзм, або олександризм – термiн походить вiд iменi давньогрецького фiлософа Олександра Афродiсiйського, який коментував трактат Арiстотеля «Про душу». Модернiсти вважали «олександризмом» синкретичний, i водночас «музейний» тип культури, беззмiстовний формалiзм, що грае готовими формами минулого.]

Гасло культури заступило гасло революцii. Книжка Барбе д’Оревiльi про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась евангелiею молодi й пушкiнiанство[57 - Пушкiнiанство – мiфологiчне ототожнення життя i творчостi митця, коли будь-який життевий факт виключався iз особистого буття письменника або поета i ставав фактом лiтературним. Прикладом у цьому були уявлення про О. Пушкiна як лiтературний зразок популярного письменника, з яким молодi митцi слова могли б себе спiввiдносити.] – модою для всiх.

Вер швидко закинула геть свое пенсне в оправi й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манерi 30-х рокiв, в стилi онегiнськоi Тетяни, як на жiночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал ii обличчя.

Саме в цi роки Павло Филипович працював над своею книгою про Боратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому «онегiнському» фраку по вулицях Петербурга, а Миша Алексеев читав Максиму Рильському кавказькi оповiдання Марлiнського. Вер перекладала з французькоi Верлена[58 - Верлен Поль Марi (1844—1896) – французький поет-символiст.], стежила за «Аполлоном»[59 - «Аполлон» – модернiстський журнал з питань мистецтва, що видавався в Санкт-Петербурзi у 1909—1917 рр.], i грабарiвська «Історiя мистецтва»[60 - Грабар Ігор Еммануiлович (1871—1960) – росiйський живописець i мистецтвознавець, керiвник видання першоi науковоi «Історii росiйського мистецтва».], особливо том, присвячений архiтектурi, став ii настiльною книгою.

Захоплення бароко[61 - Бароко – стиль в европейському мистецтвi XVI—XVIII ст., якому властивi орнаментальнiсть, вишуканiсть; широке використання контрастiв, ефектiв свiтлотiнi та кольору, алегоричних зображень; вираження руху, швидкоплинностi життя; життестверджуюче сприйняття дiйсностi.] входило як обов’язковий складовий елемент у свiтогляд Вер та ii приятелiв. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрiвку до барокових пам’яток Киева XVII—XVIII вiкiв. Блакитне небо, голi дерева, мереживо барокових вигинiв, бiлi хмарки i втома вiд прогулянки пiшки з Печерського через Подiл до Кирилiвськоi церкви.

Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басаргом. Адже з киiвськоi вистави «Кольцо» 1915 року Марко Басарг починав свою берлiнсько-паризько-нью-йоркську кар’еру експресiонiста.

Вер ненавидiла iнтелiгенцiю, парламентаризм, лiбералiзм, слова про поступ, прогрес, еволюцiонiзм, iдеали добра й гуманiстичноi добростi.

Падiння Перемишля ii не схвилювало.

Пiд 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:

«Лiбералiзм у Росii зi своею боязкою iнтелiгентською громадськiстю знав лише “малих” богiв, “мiсцевошанованих”, “хатнiх” богiв, богiв “пенатного” значення. Лiбералiзмовi бракувало стилю. Злиденнiсть, сiрiсть, зубожiлiсть, розпливчастiсть, – чи вважаемо це за стиль? Белiнського, Михайловського, Добролюбова й Писарева ми ж ушановуемо iм’ям героiв?

Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвiтню комедiю, i ствердив Кутузова, що пiд час бородiнського бою – iв курку. В Росii завжди “iли курку” пiд час “бородiнських боiв”. Цiею самою кутузовською куркою вигодувано росiйську вiдсталiсть.

Росiйськi вояки пiд час вiйни воювали проти гармат багнетами. Хiба не Толстой заповiв як вищу мудрiсть вiйни iсти курку пiд час боiв? А хiба не iли? Як провести межу, що вiдокремлюе нездарнiсть i зраду росiйського бюрократизму вiд так званого “росiйського генiя”?

Коли Толстой пише: “Я живу добре! Три роки не читав i тепер не читаю жодноi газети”, чи не мусимо ми радiти: вiн – ми, ми – вiн?!..»

Аполлоновi Григор’еву вона вiддавала перевагу перед Белiнським i протопоповi Аввакумовi перед Михайловським.

17-й рiк Вер стрiла лiвою з лiвих. В революцii iй подобався максималiзм i з усiх гасел найбiльше – гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцiю вона входила через «Скитiв»[62 - «В революцiю вона входила через “Скитiв”» – вiрш росiйського поета О. Блока «Скiфи» (1918).]. Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних iз зошита сторiнках квапливо накидувала великими лiтерами проекти резолюцiй. Щоправда, цього ii ентузiазму вистачило тiльки на дуже короткий час, не бiльш як на кiлька мiсяцiв.

Горохвяний хлiб, хмурi буднi, свист гарматнiв, що проносилися над дахом будинку, нiчна стрiлянина, коли мiсто опинялось у владi пiтьми i кожен будинок ставав самотнiм островом, одрiзаним од цiлого свiту, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, – усе це гнiтило, вселяло почуття непевностi й утоми. Імперiя агонiзувала. На вулицях мiста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавiлi пси зграями бiгали по порожнiх пiшоходах.

До унiверситету почали приймати жiнок. Восени 17-го року Вер з курсiв перейшла в унiверситет.

Серце стигло в попелi зимових присмеркових днiв. Горохвяний хлiб був крихкий i мав солодкий присмак.

Революцiя переставала бути забавкою для естетiв. Дзвiнким i широким, як крок караулу, словом Kommandantur[63 - Kommandantur – комендатура (нiм.).], написаним чорними лiтерами на рiвно виструганiй дошцi, яку повiсили проти Мiськоi Думи над входом до «Дворянського зiбрання»[64 - «Дворянське зiбрання» – орган дворянського самоврядування у Росiйськiй iмперii з 1766 по 1917 рiк.], 1918 рiк ствердив для революцii перепочинок. Лiто 18-го року принесло бiлий хлiб, яснiсть i спокiй, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасiв «Молодий театр» з Кляйстом i Шекспiром, «Бiба-бо» з Агнiвцевим, роздягнену «Леду» Анатоля Каменського, вiденську оперетку. Втiкачi з Петербурга й Москви переповнили Хрещатик, каварнi Франсуа й Семаденi, алеi «Купецького саду». Киiв став галасливий, людний, безтурботний. «Чорна бiржа» простяглася од Інститутськоi до цирку на Миколаiвськiй. Двiр, сенат, синод, мiнiстри, титули й ордени вiдновлювали iлюзii реставрованого Петербурга на берегах Днiпра.

Восени 18-го року Вер була однiею з тих, що натовпом молодi вийшли з унiверситету: повстати й розбiгтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрiя про Вiру Фiгнер. Спалахнула й згасла, щоб бiльше нiколи не прокидатись.

Тодi прийшли голоднi роки. Мiсто вмирало. Брук вулиць зарiс травою, трамваi перестали ходити, крамницi стояли з вибитим склом вiкон, з вiтринами, забитими дошками. Бiльшiсть знайомих роз’iхалася з мiста: тiкали вчителювати на село, доти нiколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях i лiсових розробках бухгалтерами, доти нiколи не бачивши, що таке рахiвниця й гросбух. Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку «пайкологii»[65 - «Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку “пайкологii”…» – Унаслiдок продрозверстки утворилася загроза голоду. Тому в мiстах було введено систему «пайкiв», якi розподiлялися за «класовим принципом». За картками видавали спочатку хлiб, цукор, сiль, сiрники, мило, гас, згодом – молоко та молочнi продукти, тютюн, взуття тощо.], вагаючись мiж соцзабезiвськими дитбудинками, Днiпросоюзом та военкоматiвськими закладами.

Вер пов’язала голову хусточкою й пiшла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстата й перекладала Верлена. Працюючи коло верстата, вона не вiдчула себе робiтницею. Свою роботу на фабрицi вона усвiдомлювала як службу. Блок у свiй «скитський» перiод навчав «слухати» революцiю, але не навчав робити ii.

Вер скористувалася з першоi нагоди, щоб од верстата повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, ii революцiйнiсть, ii праця, ii ентузiазм, кохання й навiть шлюб – усе це було лише силуетом iншого, щiльного, живого життя. Плаский обрис iз чорного паперу на бiлому паспарту. Життя проходило повз неi.

Року 1922 Вер вийшла замiж за лiкаря. Навiщо вона вийшла замiж? З кохання? Можливо, що деякою мiрою це було й так. Їй iмпонував цей лiтнiй, грузький, великий чоловiк з важкими темними повiками у зморшках i зiркими очима степового хижака. Певнiше, однак, вона вийшла за нього тiльки з почуття втоми й байдужостi, тому, що це створювало для неi якийсь вихiд. За два роки згодом вони розiйшлися. Знов-таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 вiн дiстав запрошення в Харкiв до Інституту дослiдження мозку. Вiн не дуже настоював, щоб дружина переiздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далi вкупi.

Це був один iз сучасних шлюбiв, коли жiнка жила в одному мiстi, а чоловiк в iншому. Наявнiсть помешкання в Киевi i брак помешкання в Харковi були достатнiм аргументом, щоб жити нарiзно. Вер iнодi приiздила до чоловiка в Харкiв, а вiн iнодi на кiлька днiв у Киiв. Вiн стрiчав ii на двiрцi з квiтами, водив у театр i, проводжаючи, клав на столику купе м’якого вагона велику коробку шоколаду. Залiзничий квиток, коробка шоколаду, щомiсячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повiдомленням про одержання грошей зi стандартним приписом: «Цiлую. Твоя!» – доводили Вер, що вона замiжня.

Вони не приятелювали з чоловiком, але й не ворогували; були одночасно одруженi, байдужi й чужi.

Життя складалося з уривкiв, з початкiв чогось, що нiколи не ставало завершеним, з планiв, досвiдiв i проектiв, що iх вона нiколи не намагалася здiйснити.

…Вер сидiла з Корвиним у фойе кiна, чекаючи на початок сеансу.

Вер казала Корвиновi:

– Колись я працювала коло верстата – це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетнiй студii! Навiщо? Може, лише на те, щоб кинути? Я вийшла замiж! Замiж я вийшла за чоловiка млявого й коректного. Вiн мешкае в iншому мiстi й приiздить разiв два протягом року на кiлька днiв. Я знаю англiйську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на украiнську – коли б на мiй смак, я не перекладала б анi того, анi того, бо анi той, анi той менi аж нiяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дае менi можливiсть жити на власнi кошти. Чого варте це все?

Пiсля паузи Вер додала:

– Я ходжу в кiно, я роблю це, щоб бачити потiм сни. Ви, Корвине, певно, не вмiете настроювати себе на сни. Нi? А я вмiю! У мене е цiкавий задум для повiстi: описати не сам роман, перипетii кохання, а лише тi сни, що iх бачать закоханi. Сни повторюються. Вони лейтмотивнi, й мотиви снiв заступають змiни й подробицi любовних пригод. Це був би надзвичайно цiкавий роман.

Корвин не зрозумiв Вер: вiн не знав нiяких повторених снiв, а тi сни, що повторювались, не мали жодного сенсу.

На вiдповiдь Корвин зробив невиразний жест.

Проти них коло протилежноi стiнки фойе за столом сидiв горбань у чорному сурдутi, з бiлим високим комiрцем i чорною пишною, пов’язаною бантом з крепу краваткою. У нього було блiде, гостре обличчя рахiтика й довгi вчепливi руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на бiле паспарту, вiн вирiзав силуети.

Корвин запропонував Вер замовити горбаневi вирiзати ii силует. Вирiзуючи з паперу силуетний портрет Вер, оперуючи ножицями, папером i швидкими, довгими пальцями, горбань говорив:

– Ножицi слухнянi, як олiвець. Вони досконалiшi вiд олiвця й пензля. Я волiю користуватись краще з ножиць, як з олiвця. Ножицi психологiчнiшi, вони як продовження пальцiв: це скульптура поеднана з малюнком. Вирiзати з паперу силуетний профiль жiночого обличчя – це вiдчувати насолоду. В профiлях деяких жiнок е дивовижна гармонiйнiсть. Я здобуваю фiзичну втiху, коли моi пальцi повторюють з м’якою й лагiдною рiвнiстю вигин пiдборiддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силуету, мистецтво единоi цiльноi лiнii – умовне й обмежене. Воно легке й разом з тим важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженiсть, iнодi вiдчуваеш радiсну сподiванку, що створено шедевр.

Горбань наклеiв на бiле паспарту темний силует Вер i, пiдвiвшися, з глибоким уклоном, в який були вкладенi нинi вже забутi форми поваги, вiн з особливо вишуканою чемнiстю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей митець вiдмовився.

– Я мав приемнiсть вирiзати ваш профiль. Я вiдчув од того втiху. Я вдячний вам. Дозвольте ж менi, як митцевi, цю маленьку примху та приймiть вiд мене невеличкий подарунок.




Роздiл 7


Корвин i Вер стрiвались на пляжi. Вони приходили в другiй половинi дня i повертались надвечiр, коли вже заходило сонце й спека поволi спадала. З минулого року мода на засмаленiсть тiла почала зникати. Вер задовольнялась тепер iз кiлькох годин перебування на сонцi замiсть того, щоб, як давнiше, просиджувати й пролежувати на пляжi цiлий день з ранку до ночi i почувати себе пiсля цих соняшних божевiль в’ялою, виснаженою, втомленою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-ktor-domontovich/doktor-seraf-kus-poza-mezhami-bolu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Роман було написано в 1928—1929 роках. У 1940-х автор його переробив, i вперше твiр вийшов друком аж у 1947 р., в Нiмеччинi.




2


«Мythologisches Lеxikon» – «Мiфологiчний словник» (нiм.).




3


Мiкенськi розкопини – крутi ущелини, що вiдокремлювали вiд iнших навколишнiх схилiв пагорб, на якому розташовувалось давне мiсто Мiкени, що було центром мiкенськоi культури, а згодом – грецькоi цивiлiзацii.




4


Збiрник УАН – видання iсторико-фiлологiчного вiддiлу Украiнськоi академii наук (тепер – Нацiональна академiя наук Украiни).




5


Малюнок доби палеолiту – зображення на стiнах печер, зробленi за часiв найдавнiшого перiоду людського суспiльства – кам’яноi доби.




6


Орiньякська стоянка Реб’ер – стоянка давнiх людей доби пiзнього палеолiту, що отримала назву за розкопками у печерi Орiньяк у Францii.




7


Мадленська культура – культура доби пiзнього палеолiту, розповсюджена на територii Захiдноi Європи. Згаданий у творi танець сарни, що iмiтуе полювання на цю тварину, вiдображае основний вид дiяльностi носiiв цiеi культури.




8


Рефлексологiя – напрямок росiйськоi та радянськоi психологii в першiй половинi XX ст., спроба об’ективного дослiдження поведiнки людини i тварин.




9


Експресiонiзм – лiтературно-мистецька течiя авангардизму, що сформувалася в Нiмеччинi на початку ХХ ст. як реакцiя на свiтовi катаклiзми, дегуманiзацiю суспiльства, знеособлення в ньому людини тощо.




10


Taedium libelli – вiдраза до книг (лат.).




11


ІНО – Інститут народноi освiти.




12


МЮД – Мiжнародний юнацький день.




13


Гомункулус – в алхiмii – людиноподiбна iстота, яку можна створити штучно.




14


Легенди про Фауста – оповiдi про доктора-чорнокнижника Йоганна Фауста, що жив у першiй пол. XVI ст. в Нiмеччинi, якому присвячено численну кiлькiсть творiв европейськоi лiтератури. Один iз найвiдомiших – однойменна трагедiя Й. В. Гете. Саме в нiй розповiдаеться про створення гомункулуса учнем Фауста, Вагнером. Доля штучноi iстоти е пересторогою для самого доктора Фауста, адже прагнення досягти «абсолюту» обов’язково супроводжуеться втратою «вiдносного», зокрема людського життя. У переносному сенсi це стосуеться й Доктора Серафiкуса. Закрившись у власному обмеженому свiтi, спрямованому на заняття наукою, вiн утрачав зв’язок iз реальним iснуванням, марнуючи таким чином свое життя.




15


Планк Макс Карл Ернст Людвиг (1858—1947) – нiмецький фiзик-теоретик, основоположник квантовоi фiзики.




16


Фабр Жан Анрi (1823—1915) – французький ентомолог та письменник.




17


Ейдетичнi смисли – суб’ективнi образнi уявлення предметiв або предметних композицiй, якi певний час зберiгаються пiсля припинення iх безпосереднього сприйняття.




18


«Archiv f?r klassische Altert?mer» – «Архiв класичноi старовини» (нiм.).




19


Вiламовiц-Мюллендорф Ульрiх фон (1848—1931) – видатний нiмецький фiлолог.




20


Фрезер Джеймс Джордж (1854—1941) – британський релiгiезнавець, антрополог, етнолог, культуролог, фольклорист та iсторик релiгii. У його 12-томнiй працi «Золота гiлка» систематизовано фактичний матерiал iз первiсноi магii, мiфологii, тотемiзму, анiмiзму, табу, релiгiйних вiрувань, фольклору i звичаiв рiзних народiв.




21


Конструктивiзм – авангардистська течiя, що зародилася в архiтектурi й поширилася на iншi види мистецтва у 1920-х – на початку 1930-х рокiв. Характеризуеться суворiстю, геометризмом, доцiльнiстю й економнiстю засобiв, лаконiчнiстю форм i монолiтнiстю зовнiшнього вигляду. В умовах поеднання мистецькоi творчостi з виробництвом конструктивiзм вiдкидае практично не вмотивовану декоративнiсть та схематизуе мову мистецтва.




22


The Collиge de France – один iз найпрестижнiших вищих навчальних закладiв Францii.




23


Борлак – кадик (розм.).




24


Епiкурейство – давньогрецьке фiлософське вчення, за яким щастя людини полягае у задоволеннi життевих потреб, розумноi насолоди та спокоi. Назване за iм’ям засновника – античного фiлософа Епiкура.




25


Емпiризм – фiлософське вчення, що за основу пiзнання вважае чуттевий досвiд.




26


Позитивiзм – фiлософський напрям, який заперечуе пiзнавальну цiннiсть теоретичного мислення i визнае лише те знання, що не виходить за межi фактiв i мае практичне застосування.




27


Циклоп – одноокий велетень iз давньогрецьких мiфiв, що вiдзначаеться надзвичайною силою i спритнiстю.




28


Церобкооп – Центральний робiтничий кооператив.




29


Осоавiахiм – Товариство сприяння оборонi, авiацiйному та хiмiчному будiвництву.




30


Серафiчний – властивий серафiму, янгольський (релiг., поет.).




31


Агiтпроп – вiддiл агiтацii i пропаганди ЦК КПРС.




32


Маруда – неповоротка й нудна людина (розм.).




33


Каламар – чорнильниця.




34


Матрикула – дореволюцiйна назва посвiдчення про зарахування до вищого навчального закладу, що також служило й залiковою книжкою.




35


«Речi з тандити, кiмната тандитника». – Речi з товкучки, дрантя; кiмната торговця лахмiттям.




36


Сурдинка – пристрiй, що використовуеться для приглушення звучання музичних iнструментiв (розм.).




37


«Ще давнi греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахiлловi повiльноi черепахи». – Йдеться про одну з апорiй давньогрецького фiлософа Зенона. За нею, прудкий Ахiллес нiколи не зможе наздогнати неквапливу черепаху, адже за той час, коли вiн пройде певну вiдстань, тварина теж пересуватиметься, а вiдтак – вiдстань мiж ними триматиметься. У текстi твору автор демонструе цiею фразою паралельнiсть iснування Тасi й Комахи, якi в принципi не могли зблизитися, бо були надто рiзними в усьому.




38


Соловцовський театр – один iз перших стацiонарних театрiв Киева, заснований у 1898 р. росiйським актором та драматургом М. Соловцовим. На початку ХХ ст. був найпрестижнiшим театром мiста.




39


Досократики – умовна назва античних фiлософiв до Сократа (VI – ІV ст. до н. е.).




40


Буфонада – комедiйна гра актора або вистава, в якiй використовуються засоби надмiрного комiзму, окарикатурення персонажiв, ситуацiй.




41


Доба кватроченто – мистецький термiн на означення перiоду розвитку мистецтва Італii у ХV ст.




42


«Ступню Тальйонi порiвнювати з ступнею Ганни Павловоi». – Йдеться про двох вiдомих балерин: Марiю Тальйонi, iталiйську приму-балерину доби Романтизму, та Ганну Павлову, видатну росiйську артистку балету ХХ ст.




43


Ляiк – дилетант (розм.).




44


«Жiнка обертаеться на модель од Пакена, на якiй вiшають убрання». – Тут згадано Ісiдора Пакена (1869—1936), французького модельера, голову вiдомоi паризькоi фiрми дамських мод, заснованоi у 1892 р.




45


«Diе Кunst» – «Мистецтво» (нiм.).




46


Кубiзм – авангардистська мистецька течiя, що зародилася у французькому живописi 1900—1910-х рр. (П. Пiкассо, Ж. Брак та iн.), а згодом поширилася на iншi види мистецтва. Цiй течii властиве переважання прямих лiнiй, геометричних фiгур, перекомбiнування яких дозволяло художникам розкривати структуру речей та iх внутрiшню сутнiсть.




47


«Die Kultur der Kulturlоsеn», «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen» – «Культура безкультурних», «Безкультурнiсть культурних» (нiм.).




48


«Молодий театр» – театр, заснований у 1917 р. зi студiй молодих акторiв, який очолив украiнський режисер, драматург i теоретик театру Лесь Курбас. Театр характеризувався пошуками нових форм втiлення сучасноi та класичноi драматургii.




49


«Вайлд розповiв iсторiю однiеi дiвчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала». – Йдеться про героiню роману англiйського письменника Оскара Вайльда «Портрет Дорiана Грея» Сибiллу Вейн.




50


«Вона казала, на свiй кшталт варiюючи Цезареву формулу: – Я захтiла! Я досягла! Я зреклась!» – Перефразовано слова Юлiя Цезаря «Прийшов. Побачив. Перемiг». Цей вислiв означае швидкий успiх у будь-якiй справi.




51


«…вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям». – Тут згадуються зображення фантастичних iстот, гаргулiй та химер, голови й статуi яких прикрашають верхню частину собору Паризькоi Богоматерi у Парижi. За аналогiею названий i будинок iз химерами в Киевi, повз який проходили героi твору. Вiн розташований навпроти Адмiнiстрацii Президента Украiни i мае таку назву через скульптурнi прикраси на мiфологiчнi та мисливськi сюжети.




52


«…культ давнiх народовольських традицiй…» – йдеться про суспiльно-полiтичний рух 80—90-х рр. XIX ст. у Росii, названий за дiяльнiстю угруповання «Народна воля», що надавало перевагу iндивiдуальному тероровi перед органiзованою боротьбою iз самодержавством.




53


Tailleur – жiночий дiловий костюм (фр.).




54


Перовська Софiя Львiвна (1853—1881), Фiгнер Вiра Миколаiвна (1852—1942) – революцiонерки, активнi дiячi «Народноi волi».




55


«В цi роки «мiж двох революцiй»…» – Перiод мiж росiйською революцiею 1905—1907 рр. та революцiйними подiями 1917 р.




56


Олександринiзм, або олександризм – термiн походить вiд iменi давньогрецького фiлософа Олександра Афродiсiйського, який коментував трактат Арiстотеля «Про душу». Модернiсти вважали «олександризмом» синкретичний, i водночас «музейний» тип культури, беззмiстовний формалiзм, що грае готовими формами минулого.




57


Пушкiнiанство – мiфологiчне ототожнення життя i творчостi митця, коли будь-який життевий факт виключався iз особистого буття письменника або поета i ставав фактом лiтературним. Прикладом у цьому були уявлення про О. Пушкiна як лiтературний зразок популярного письменника, з яким молодi митцi слова могли б себе спiввiдносити.




58


Верлен Поль Марi (1844—1896) – французький поет-символiст.




59


«Аполлон» – модернiстський журнал з питань мистецтва, що видавався в Санкт-Петербурзi у 1909—1917 рр.




60


Грабар Ігор Еммануiлович (1871—1960) – росiйський живописець i мистецтвознавець, керiвник видання першоi науковоi «Історii росiйського мистецтва».




61


Бароко – стиль в европейському мистецтвi XVI—XVIII ст., якому властивi орнаментальнiсть, вишуканiсть; широке використання контрастiв, ефектiв свiтлотiнi та кольору, алегоричних зображень; вираження руху, швидкоплинностi життя; життестверджуюче сприйняття дiйсностi.




62


«В революцiю вона входила через “Скитiв”» – вiрш росiйського поета О. Блока «Скiфи» (1918).




63


Kommandantur – комендатура (нiм.).




64


«Дворянське зiбрання» – орган дворянського самоврядування у Росiйськiй iмперii з 1766 по 1917 рiк.




65


«Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку “пайкологii”…» – Унаслiдок продрозверстки утворилася загроза голоду. Тому в мiстах було введено систему «пайкiв», якi розподiлялися за «класовим принципом». За картками видавали спочатку хлiб, цукор, сiль, сiрники, мило, гас, згодом – молоко та молочнi продукти, тютюн, взуття тощо.