Книга - Поза межами болю

Поза межами болю
Осип Турянський


«Поза межами болю» Осипа Турянського – це повiсть-поема, у якiй описуються подii Першоi свiтовоi вiйни. Це твiр про боротьбу бiологiчних iнстинктiв i сили духу. Історiя тяжкого виживання друзiв у снiговiй пустелi, де смерть пiдстерiгала на кожному кроцi, розказана автором у надзвичайнiй психологiчнiй напруженостi. Письменник порушуе у своему творi проблеми жахiття вiйни, людяностi i дружби. Коли воля до життя сильнiша за смерть, людина здатна на все – така основна думка твору «Поза межами болю» Осипа Турянського.





Осип Турянський

ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ




Повiсть-поема



Присвячую моiй дружинi й моему синовi





Передне слово


Я й моi товаришi впали жертвою жахливого злочину.

Це був злочин, якого люди i природа допустилися на нас i який i нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.

І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межi людського болю – у краiну божевiлля i смертi.

Тiнi моiх товаришiв являються менi у снi й на явi.

Бачу iхнi обличчя живих трупiв.

Бачу, як бiль i розпука кладе iм на очi й мозок сонячний серпанок привидiв i божевiлля i як вони з радiсними окликами, з усмiхом щастя западаються у безодню небуття.

І я лечу з ними у прiрву.

Я чудом остався мiж живими.

Та все здаеться менi, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей i душевного озвiрiння.

І чую голос iз того свiту.

І почуваю себе чужим, самiтним, сиротою мiж людьми, з якими довелось менi жити тепер – на вигнанню.

Моя душа вiдриваеться вiд життя, як осiннiй пожовклий листок вiд дерева, й лине далеко-далеко до моiх товаришiв.

І з тихим шелестом-зiтханням стелиться по землi й шукае iхньоi могили.

Бо iм нiхто навiть могили не висипав.

Тяжкi спiльнi терпiння з’еднали нерозривно нашi душi, зробили нас братами.

І в моiм серцi плаче жаль i туга за ними.

І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.

Друже мiй! І ти вже не живеш.

Твоi костi бiлiють далеко серед синiх степiв Украiни.

Осiннiй вiтер б’е iх.

Холодний дощ умивае iх.

Роса вранцi сльозами паде на них.

Нi, я не можу, я не смiю мовчати.

І коли я мав силу бодай у мiльйоннiй частинi зобразити людським словом iхнi страждання i збудити в душi людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов’язок iхнього брата i свiдка iхнього болю i смертi.

І скинув з душi тяжкий камiнь, який мене давив.

Хай мое скромне оповiдання покладеться жалобним вiнком квiтiв на iхню нiкому не знану, Богом i людьми забуту могилу!

Хай нашi спiльнi муки падуть прокльоном на старий свiт, який ще досi тоне в морi кровi й нiкчемностi.

Хай ясна iдея, що в цiм оповiданнi промiнням блискае з цвинтарища й хаосу стихiй i з безмежного болю й божевiлля людей, розгориться полум’ям у душi молодого украiнського поколiння й веде його все вище й вище на сонячний шлях волi i щастя великого украiнського народу й до вселюдського братерства й любовi.

І коли наша боротьба за волю така важка i кривава, то не падаймо нi на хвилю в темряву розпуки, бо

Через сльози i терпiння

Шлях веде до просвiтлiння:

Хто боровся, скутий тьмою,

Тому сонце – мрiя мрiй.

Помiж небом i землею блукають тисячi й тисячi тiней.

Якби люди з далекого сонячного свiту побачили тi тiнi й пiзнали в них своiх рiдних, то збожеволiли би з розпуки.

Але вони iх не побачать, бо тi тiнi розвiються, як соннi мари, в безоднi буття й нiхто навiть не знатиме, де й коли.

Пiд ударом нiмецько-австрiйського вiйська покинули серби свiй край i забрали всiх бранцiв, 60 000 душ, iз собою та погнали iх на албанський «шлях смертi».

В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранцiв.

По високому хребтi албанських гiр, завiяних снiгом i морозом окутих, iдуть прочi тепер на стрiчу долi.

Ідуть живi трупи людей по трупi природи.

Чорнi хмари закрили заздрiсно сонце i блакить неба й повисли над ними, як велетенськi чорнi крила всесвiтнього духа знищення.

І спокiйнi цi хмари, як нiме прокляття, непорушнi, мов скелi, невблаганнi, як доля.

Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замученi душi.

Земля вiдцуралася iх.

Вона кликнула iх у тi високi гори, мiж дикi строми й безвiстi, де на кожному кроцi чатуе смерть.

Вiдгородила себе вiд них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гiрського хребта i схожа на розбурхане, сiре море, що застигло i скам’янiло.

Чорне море хмар на небi глядить понуро на сiре море хмар над землею.

А всерединi мiж двома морями йдуть тiнi по срiбло-бiлому хребтi гiр.

Вони наче висять мiж небом i землею.

Мiж життям i смертю.

Гiрський хребет розпустив могутнi, розколенi, пошарпанi й нагi ребра, якi мiсцями тонуть пiд ногами тiней у сизiй млi, то знов виринають iз неi i гинуть на крайнебi в чорних хмарах.

І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб.

І бiлiють, мов срiбнi острови серед сiрого моря мряки, то чорнiють стрiмкими обривами скель над безоднями, то пiдносять гордо i грiзно кам’яне чоло до хмар.

А там недалеко на крайнебi гори-велетнi сховали бiлi голови в чорних хмарах, а iх темнi, гранiтнi стiни, роздертi в титанiчнiй боротьбi стихiй, навислi над пропастями великанськi звали, брили i строми, являють собою образ безмiрного знищення й руiни.

З снiжних верхiв, з чорних обривiв, з пропастей, з кожноi скелi i з кожного закутка визирае бездонна глибiнь грози, суму й безнадiйностi.

Та проте здаеться, що дух руiни не завершив ще свого дiла знищення. Могутнiй володар тих диких безвiстей – мороз скував i приспав його i все кругом закляв.

І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля – все нараз замовкло i скам’янiло.

Та серед цiеi заклятоi, скам’янiлоi тишi небес, хмар, гiр i глибини царить якесь повие грози й таемне ожидання.

Хмари до хмар, гори до гiр притулилися в нiмiй тривозi i наче шепчуть до себе:

– Хтось небаром явиться…

Хто це буде? Що це буде?

Чи оркан струсне горами й безоднями?

І порве всi iскри життя, яке аж тут заблукало, в божевiльний вир, i одним ударом усе загасить, усе розiб’е, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нiчогостi?

Вже довго вони блукають по албанських безвiстях.

Два невiдступнi товаришi: голод i мороз ведуть iх на стрiчу смертi.

В останнiх днях загнiздився в iх душi третiй i найтяжчий ворог: безнадiйнiсть.

Вiд десятьох днiв вони вже нiчого не мали в устах.

Нема вже диких овочiв, нi трави, нi хопти, нi кори з дерева.

Тiло з них майже зникло.

Останки обшарпаного одiння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахмiття на кiстяках.

Ноги, опухлi з голоду й зимна, здебiльшого обвинутi онучами, якi щораз розлiзаються, доки зовсiм не облетять.

І не одна людина йде по замерзлому снiгу босонiж.

У них уже ледве видно слiди обличчя.

Замiсть щiк двi ями, мов двi глибоко розкопанi могили.

Лице покрите, здаеться, не шкiрою, лиш якоюсь чорно-сiрою, землистою поволокою, що схожа на плiснь у грибiв.

На лицi кожноi людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнiлий, розтоптаний бур’ян на розоранiй скибi.

– Очi сховалися глибоко в лобi.

Шукають душi, щоб разом iз нею покинути останки тiла, нужденну, розвалену тюрму.

Однi очi погасли, другi блищать гарячковим огнем i виразом недалекого божевiлля.

Коли одна людина гляне в лице другiй, здригаеться.

Вiдвертаеться з жахом, а тремтячi уста шепчуть:

– Смерть…

Лиш деякi слiпi люди не видять смертi в обличчях других.

І не мають втомленi очi людей на чому спертися, нi на чiм вiдпочити.

Шукають неба.

Та неба немае.

Тiльки байдужа i скам’янiла гроза чорних хмар наче посилае iм лише одну думку:

«Смерть».

Очi вiдвертаються вiд неба i блукають по безкрайньому морi сiрих хмар над безоднями.

А те море бездонно сумне, безмежно безнадiйне.

І очi людей ховаються ще глибше в ямах i замикаються.

І шукають у замученiй душi свiтла.

Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночi й холодом смертi.

І тодi остання життева сила, остання туга розбивае кайдани дiйсностi.

Свiдомiсть бунтуеться проти безтямного болю й нужденностi буття й западае в сон.

Замученi голодом, морозом i безсонними ночами, вони попадають у сумерк пiвсвiдомостi, яка хвилями зникае, то знов деколи переходить у повну несвiдомiсть.

І iх уяву огортае серпанок сонячних привидiв i божевiлля.

Їхня свiдомiсть похожа тепер на сонце.

Пливуть малi й бiльшi хмарки, в меншiй то дальшiй вiддалi вiд себе i притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.

Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.

І за чим життя людей тужило, за чим iх душа рвалася, це ввижаеться тiням наче промiнь сонця в темрявi iх душi.

І, захопленi тим промiнням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смертi.

Їм увижаються люди, якi iм були близькi колись. Вони вiтають, обнiмають iх, говорять з ними.

Вони чують дивнi звуки з далекоi батькiвщини, спiвають пiснi, якi ще дiтьми чули. З малими винятками вони всi, здаеться, збожеволiли.

І з ясними видiннями вони вмирають з усмiхом на устах.

Падають на шляху.

І тодi чути стрiли сербських крiсiв.

Це сербськi вартiвники вбивають немiчних людей, якi вже не можуть пiднятися.

Бояться серби, щоб цi вмираючi людськi тiнi не одстали позаду й не змiцнили нiмецького й австрiйського вiйська, вiд якого здалека аж тут гомонить час вiд часу глухо гук гармат.

Багато iх кидаеться в безодню, щоб не вмерти в немочi вiд сербськоi кулi.

Ось недалеко паде одна людина.

Серб здiймае з плечей крiс i пiдходить до неi.

Людина витягае руки й розказуе сербовi:

– Моi дiти ще оттакi маленькi. От тiцькi ще.

Показуе рукою, як маленькi його дiти, й роздираючим голосом благае:

– Брате сербе, не осирочуй моiх дiточок!

Але ворог не знае милосердя.

Лунае гук вистрiлу.

І тiнь останнiми краплями кровi червонить бiлий снiг.

Так умирае багато людей з перестрiленими або багнетом пробитими грудьми й головами.

Кожна людина збирае останки сили, щоб не впасти. Ідуть з найтяжчим зусиллям.

Уста судорожно затисненi, жили на темно-сiрих i зелених чолах виступають наверх, наче хочуть одiрватися вiд обличчя.

Їхнi голови хиляться безсильно на груди. Наче невидима сила закинула iм тяжкi верii на шию i гне й тягне iх живосилом до землi.

Ідуть, наче тягнуть власнi трупи на великий похорон.

Гробову тишу природи перебивае тихе зiтхання, уриване хлипання, голосний лемент i зойкiт людей з босими ногами на замерзлому снiгу, радiснi оклики збожеволiлих, сербськi стрiли й останнiй крик розпуки перед смертю.

Багато людей утратило ясну свiдомiсть того, де вони, звiдкiля й куди йдуть?

Деякi забули мову.

У найбiльшiй частинi людей серце вже заснуло.

Воно не почувае вже бiльше нiякого болю, нi бажання.

Нiякоi туги за життям, нi за далекими ествами.

Батько… мати… жiнка… дiти?…

Що це?

Якась iмлою овiяна, в струi вiчностi похована, приспана в душi згадка з давньоi-прадавньоi, замерклоi минувщини.

Якась неймовiрна, чудова казка з раю, котрого немае на цiй землi.

Що iх зустрiне через годину, через двi, завтра?

Це iм байдуже.

У них уже немае навiть сили думати про те.

Вони замкнули очi i сплять якийсь час iдучи, поки не ляжуть на все на «шляху смертi».

Душевне отупiння покидае iх на хвилину. І в iх душi прокидаються бажання, що в’яжуть iх з життям.

Ось одна людина з босими, фiолетними ногами угледiла нараз на хмарах над деброю вогонь.

З заiскреними очима показуе його товаришам.

Три товаришi бiжать там, де вогонь видять.

І падають на хмари над пропастю.

І хмари проковтують iх, як море зерна пiску, як вiчнiсть хвилинку.

Здаеться, що нi боги, нi темнi сили не мають вiдваги дивитися на цей образ людського горя й починають засновувати його густим серпанком снiгу.

Небо, хмари, гори й людськi тiнi – все зникае й обертаеться в одну безконечну мряку, сiру, як життя, сумну, як смерть.

Здаеться, свiт поволi зiсуваеться в якусь бездонну прiрву.

З безоднi виринае срiбно-бiла хмарка.

Як сонна мрiя, знiмаеться над ними i пливе настрiчу понурiй тьмi небес.

Нi, це не хмарка…
Це якесь дивне ество, що спiвчувае людському стражданню.
Це одинокий ясний, добрий дух.
Вiн запитуе когось у чорних хмарах:
– Чому велиш серцю тiней ще слабо битися?
Розбий те серце на шматки!
Хай воно не кривавиться останнiми каплями кровi!
Що це?
Здаеться менi… передi мною… якесь дивне, змарнiле дерево… двi тонкi… всохлi гiлляки…
Нi, це людина.
Вiн пiдняв руки до неба.
Чого вiн пiдняв руки до неба?
Чи вiн молиться?
Чую шепiт:
– О, жорстокий, жорстокий!..
Я глянув на його руки i здригнувся.
Нi, не гляну на своi…
Знаю: i моi такi.
Нараз чогось так жаль менi стало наших рук.
Так жаль кожноi людини, що тiльки й на те думае, щоб терпiти.
Жаль усього людства, що в пеклi свiтовоi вiйни так тяжко караеться.
Щось пiдступило менi пiд горло.
Щось тиснеться до очей.
Нi, нi, нiхто не побачить iх…
Вони всi вже виплаканi.
Очi висохли, замерзли.
Де ти, Василю, мiй друже единий?
Ти упав серед снiгу.
Чи ще живеш?
Чи вже бiльше не чуеш болю?
Чи вже глядиш з недосяжних висот на мене?




І


Штранцiнгер, який iшов зi своiми шiстьома товаришами на кiнцi довгого ряду, станув.

– Що тобi? – питав Добровський, котрий у цiй хвилинi вiв його.

Штранцiнгер мовчав i тiльки притискав мiцнiше до себе скрипку, яку весь час нiс iз собою.

Його скрипка – це було все, що военна доля йому лишила.

Куля забрала йому очi.

Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в рiку, й нiхто ii бiльше не бачив.

Вiн дiзнався про iх долю й вiд того часу онiмiв.

Замкнув увесь бiль у темрявi своiх очей i своеi душi i скам’янiв.

А може, вiн у пiснi скрипки бачив день, бачив бодай один промiнчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?

Але люди чули тiльки один раз пiсню його скрипки пiсля смертi його матерi i його дiвчини.

І була це пiсня, вiд котроi навiть ворог заплакав.

– Хто покине його? – застогнав Нiколич.

– Не йдiм далi. І сили вже в нас немае. Вмираймо тут.

Шiсть товаришiв стануло.

Злякалися, бо перший раз вiд довгого часу почули Штранцiнгерiв голос, який вийшов з його уст, як iз нутра землi.

– Ідiть! Я тут останусь.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/osip-turyanskiy-8755416/poza-mezhami-bolu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.