Книга - Ти знаєш, що ти – людина? (збірник)

Ти знаеш, що ти – людина? (збiрник)
Василь Андрiйович Симоненко


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Василь Симоненко (1935–1963) – украiнський поет-шiстдесятник i журналiст – пiшов iз життя у неповних 28 рокiв. Лише одна книжка була видана за життя поета. Але вже тодi набули великоi популярностi самовидавнi поезii Симоненка, що поклали початок украiнському руховi опору 1960—1970-х pокiв. Провiдною темою його творчостi е любов до Украiни, ii безталанного народу (i в цьому пряме продовження шевченкiвських традицiй). Тiльки в незалежнiй Украiнi вiршi поета були надрукованi у повному обсязi та без цензурних втручань. У 1995 роцi Василю Симоненку посмертно присуджено Державну премiю Украiни iменi Т. Шевченка.

До цiеi книжки включено поезii, якi були надрукованi у збiрках, що вийшли за життя («Тиша i грiм») та пiсля смертi поета: вiршi, поеми, сонети, балади, казки, байки, а також окремi новели. Усi вони пережили випробування часом i е актуальними й сьогоднi.





Василь Андрiйович Симоненко

Ти знаеш, що ти – людина?



© Т. Ю. Бледних, передмова та примiтки, 2017

© В. М. Карасик, художне оформлення, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




Василь Симоненко – поет-шiстдесятник


Поетичний бум у нашiй краiнi припав на часи хрущовськоi вiдлиги. Поезiю читали, декламували, слухали. Авторськi виступи збирали повнi зали, що свiдчило про потребу вiдкритого спiлкування мiж митцем i публiкою. Виступи поетiв записували на магнiтофони, передруковували i поширювали самвидавом серед поцiновувачiв образного слова. Поезiя ставала своерiдним «маркером» духовноi та iнтелектуальноi близькостi мiж людьми. А встановлювали його просто: цитували поетичний рядок i якщо спiвбесiдник його продовжував, то тим самим вiн засвiдчував свою обiзнанiсть з лiтературними новинками та ерудованiсть. Це було i цiкавою лiтературною грою, i духовно зближувало людей. Саме тодi дебютувало поколiння молодих поетiв, яких стали називати за часом iхнього входження в лiтературу – шiстдесятниками. Був серед них i Василь Симоненко.

В украiнську лiтературу Василь Симоненко прийшов з глухого полтавського села Бiiвцi, де народився 8 сiчня 1935 року. Пiсля закiнчення школи у 1952 роцi вiн вступив до Киiвського державного унiверситету iм. Тараса Шевченка на факультет журналiстики, закiнчивши який, почав працювати в газетi «Черкаська правда», потiм у газетi «Молодь Черкащини» та «Робiтничiй газетi». Лiтературний хист у Симоненка виявився ще в дитинствi, коли вiн марив небом i мрiяв стати льотчиком, про що i написав вiршика. У студентськi роки Василь керував лiтературною студiею, а ставши кореспондентом, iнколи публiкував окремi своi вiршi у газетах Черкащини. Перша поетична збiрка Василя Симоненка «Тиша i грiм» вийшла 1962 року, того ж року вiдбулися лiтературнi дебюти поетових друзiв – М. Вiнграновського та І. Драча. Пiсля виходу перших книжок iх усiх прийняли до Спiлки письменникiв Украiни. Друга збiрка творiв поета – «Земне тяжiння» – вийшла у видавництвi «Молодь» 1964 року, вже по смертi Василя Симоненка, який вiдiйшов у вiчнiсть 13 грудня 1963 року.

Неповнi 29 рокiв вiд народження до смертi, якими мистецька доля поета насправдi не вичерпуеться. На жаль, ще й сьогоднi немае однозначноi вiдповiдi на питання, що ж спровокувало важку онкологiчну хворобу нирок, яка так рано обiрвала поетове життя. Його друзi вважають, що вона могла бути спровокована сильним побиттям мiлiцiонерами Симоненка, якого затримали нiбито за хулiганську поведiнку. Стався цей iнцидент невдовзi пiсля того, як Василь Симоненко, Лесь Танюк та Алла Горська побували в Бикiвнянському лiсi пiд Киевом, де енкаведистами таемно були похованi жертви масових розстрiлiв 1930-х рокiв, про якi молодi люди хотiли дiзнатися бiльше. Є вагомi пiдстави думати, що побиття поета це – розправа комунiстичноi системи з розумною, порядною i чесною людиною. Загадкове вбивство Алли Горськоi лише посилюе цi пiдозри, а коли згадати, до яких цинiчних методiв тиску на людину вдавалася комунiстична влада та ii «повагу» до свободи особистостi, то сумнiви щодо такого засобу виховання поета, як побиття представниками правопорядку, зникають самi по собi. Тепер уже вiдомо, як радянська влада зупиняла занадто смiливих i цiкавих до ii таемниць. Комунiстичнi iдеологи нiколи не переставали контролювати митцiв та вчити iх, як треба писати, малювати, грати, танцювати, що фiльмувати, що слухати, як зображувати тi чи тi сторони «щасливого» радянського життя. Пильнуючи мистецький процес, вони визначали хто, коли, як i з чим з’явиться перед широким читацьким чи глядацьким загалом. Час хрущовськоi вiдлиги на мить полегшив тиск владноi системи на митцiв, але лише на мить. Проте «мiлiцейський слiд» у смертi Василя Симоненка потребуе остаточного розслiдування i з’ясування.

Зростав майбутнiй поет у селi, пережив вiйну, напiвголоднi повоеннi роки, знав бiднiсть i важку роботу в колгоспi, знав, як це – жити в «комунiстичному сталiнському раю». Його гуманiстична нацiональна сутнiсть не сприймала цинiчного ставлення до людини, брехнi й демагогiчних вивертiв сильних свiту цього. Як журналiст, Симоненко бачив дiйсний стан справ у краiнi, розумiв, що насправдi слова розминаються з дiлами. Тому, шануючи простих людей, поет напише про дiда, тiтку Настю i Варку, дядькiв Федора й Оверка, бабу Онисю. Звичайнi, безхитрiснi, простi, щиросерднi люди стануть його улюбленими героями. Глибокий демократизм украiнськоi нацiональноi вдачi виявиться у переконаннi поета, що на землi «першим був – простий чоловiк», який «хлiбину спiк», i в думцi про «те, що ми в космос знялися, що нинi здоровi й живi» лише тому, що сини баби Онисi поклали за це голови на вiйнi, а тому треба «пам’ятник бабi Онисi» поставити «на площi в Москвi». Поет буде утверджувати цiннiсть людського життя i його неповторнiсть, вiчнiсть i древнiсть свого украiнського роду i народу. Ця думка звучатиме у поезiях «Мiй родовiд», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Грудочка землi», «Верби й тополi, дiброви й гаi…», «Я», «Древнiй, обiкрадений народе!..», «Нашоi заслуги в тiм не бачу…», «Украiнi», «Моя мова», «О земле з переораним чолом…» та багатьох iнших. У простих i зрозумiлих словах Симоненка не було нiякоi пози, в них звучала повага до людини працi, вiдкритiсть i сердечнiсть, яка переконувала у щиростi й чесностi сказаного. Вiн був митцем, який казав правду про свiй час та народ i сподiвався на духовне вiдродження рiдноi краiни. У своiх очiкуваннях молодий поет був не одинокий, бо багато людей прагнули цього ж.

Вiршi Симоненка хоча часто й перейнятi публiцистичним пафосом, проте не мають декларацiйного фальшу. Це вiдвертi роздуми поета про свою долю i свое мiсце у великому життi народу, про органiчне вiдчуття себе його невiд’емною часткою, а головне – про духовну й моральну необхiднiсть для себе бути до цього народу приналежним.

Народ мiй е, народ мiй завжди буде!
Нiхто не перекреслить мiй народ!
.
Народ мiй е! В його волячих жилах
Козацька кров пульсуе i гуде!

Побувавши з товаришами на мiсцi поховань жертв масових розстрiлiв тридцятих рокiв у Бикiвнi, Симоненко напише вiрш «Пророцтво 17-го року». Назва вiрша вибрана з цензурних мiркувань, але зрозумiти його викривальний, антитоталiтарний пафос неважко. Глибину душевного потрясiння поета точно передають сповненi гнiву рядки, де змальовано жахну апокалiптичну картину знущань над украiнським народом, земля якого стае «цвинтарем розстрiляних iлюзiй». Поет викривае злочини прислужникiв режиму i попереджае вбивць:

Уже народ – одна суцiльна рана,
Уже вiд кровi хижiе земля,
І кожного катюгу i тирана
Уже чекае зсукана петля.

Як бачимо, Симоненко зумисне користуеться лайливими i грубими словами, щоб ще i ще раз пiдкреслити свое особисте ставлення до тиранii та тиранiв. Так вiн продовжуе вiтчизняну традицiю викривальноi поезii, закладену Тарасом Шевченком.

Дитинство поколiння, до якого належав Симоненко, було понiвечене вiйною, потiм принижене бездушнiстю й хамством комунiстичних бюрократiв. Державна влада мала на метi якнайшвидше зруйнувати родову пам’ять людей й витворити з них нову спiльноту – радянський народ. Свiдомий свого походження митець просто i прямо оголошуе, що вiн мужицького роду, що Украiна для нього найбiльша i найдорожча цiннiсть, що вiн боготворить рiдну землю i вiдчувае кревний зв’язок з нею:

Украiно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вiкова…
Гримотить над свiтом люта битва
За твое життя, твоi права.

На поетичних вечорах Симоненка любили слухати в Киевi й Черкасах, i хоча вiн програвав у артистичностi Миколi Вiнграновському, експериментаторствi Івановi Драчевi, iнтелектуалiзмi Лiнi Костенко, вiн мав свою прихильну аудиторiю, яка щиро реагувала на сповненi громадянського (а насправдi нацiонального) пафосу вiршi.

Поезiя «Лебедi материнства» стала своерiдною вiзитiвкою i заповiтом поета. Слова «Можна все на свiтi вибирати, сину, / Вибрати не можна тiльки Батькiвщину» викарбуванi на надгробку Симоненка в Черкасах. Друга частина цього твору, починаючи зi слiв «Виростеш ти сину…», покладена на музику А. Пашкевичем, стала популярною пiснею. Успiх цього твору зумовлений його загальним настроевим ладом, таким близьким i зрозумiлим кожному украiнцевi. Молода матiр, заколисуючи сина, провiщае його майбутню долю. Вона знае, що на нього чекае великий свiт, дружба i любов, свiдома вона й того, що ростить захисника, який боронитиме свiй край, а якщо трапиться непоправне, то мати впевнена – рiдна земля вiзьме бiль ii сина собi. Їi едина порада дитинi – не забувати, що матiр та батькiвщину не вибирають.

Пiснею стала ще одна поезiя Симоненка, лейтмотив якоi – цiннiсть i унiкальностi кожного людського життя. Поет закликае всiх людей пам’ятати, що iхне життя унiкальне, бо воно бiльше нiколи не повториться:

Ти знаеш, що ти – людина?
Ти знаеш про це чи нi?
Усмiшка твоя – едина,
Мука твоя – едина,
Очi твоi – однi.

Цi слова звучать як заклик: не розгуби, не змарнуй днiв свого життя, живи i дiй, твори, люби, помиляйся, але не бiйся жити, бо вiдкласти життя на потiм неможливо. Поет стверджуе: кожна людина – неповторна, ii невiд’емне право – свобода, нiхто i нiколи не мае права зневажати гiднiсть людини. До речi, людська гiднiсть ставилась Симоненком понад усе, про це вiн напише в своему «Щоденнику»: «Втрата мужностi – це втрата людськоi гiдностi, котру я ставлю над усе. Навiть над самим життям». Поет мудро радить не втрачати мужностi, честi, самоповаги, шанувати ближнього, бути й лишатися в усьому i скрiзь Людиною.

В iнтерв’ю на радiо одразу ж по виходi збiрки «Тиша i грiм» Симоненко скаже: «Найбiльше люблю землю, людей, поезiю i… село Бiiвцi на Полтавщинi, де мама подарувала менi життя. Ненавиджу смерть». Пiдтвердженням життевого кредо поета стануть слова з його вiрша:

Люди – прекраснi.
Земля – мов казка.
Кращого сонця нiде нема.
Загруз я по серце
У землю в’язко.
Вона мене цупко трима.

У них вiдбилась краса i мудрiсть душi митця, який тонко вiдчував життя.

Любов до рiдноi землi i суворий осуд репресивноi полiтики влади щодо украiнцiв – визначальнi мотиви лiрики Симоненка, якi демонструють нам лише одну грань таланту поета. У збiрцi «Тиша i грiм» е однойменний цикл, що складаеться з дев’яти поезiй, якi передають рiзнi настроi, порухи i стани душi лiричного героя, серед яких переважае один – закоханостi. Вiн пiдносить людину над буденнiстю, спонукае робити добро, дае наснагу для творчостi, ушляхетнюе душу. Перед нами розкриваеться ще одна грань Симоненкового таланту – вмiння любити, яка блискуче i неповторно реалiзувалась в iнтимнiй лiрицi.

Романтична вдача митця змушуе його вiрити у велике i справжне кохання, що зустрiчаеться один раз i на все життя. Вiн знае, що любов необхiдна людинi, як сонце i повiтря, бо без неi i життя не життя. Його лiричний герой не розмiнюе глибоких почуттiв на хвилиннi захоплення i спокуси, вiн зберiгае у власнiй душi «недоторкано чистим» почуття лише для коханоi. Така душевна цнотливiсть вражае. У нашому сучасному свiтi, де так багато цинiзму, вульгарностi, аморальностi – награноi чи з переконань, у час так званоi «вiльноi любовi», подiбна душевна цнотливiсть свiдчить про глибоку моральну чистоту i шляхетнiсть людини. Симоненко вiдтворюе хвилюючу гаму людських почуттiв у низцi прекрасних поезiй: «Вона прийшла», «Любов», «Я дивлюся в твоi переляканi очi…», «Я тобi галантно не вклонюся…», «Малюсi», «Я i в думцi обняти тебе не посмiю…», «Є в коханнi i буднi, i свята…», «Не вiр менi» тощо.

Не останне мiсце у творчостi Симоненка займае сатира й гумор. «Веселий дрiб’язок», «Заячий дрiб» написанi у «традицiйному для украiнськоi гумористицi ключi».

Василь Симоненко мiг рiзко висловлюватися, iнодi бував зумисно грубуватим, однак така його реакцiя не була результатом нечулостi чи душевноi холодностi, вона була виявом емоцiйноi нестриманостi щироi i вiдкритоi душi.

Глибокий сатиричний змiст мае «Казка про Дурила», в якiй вiдображена трагiчна доля украiнського народу в часи сталiнiзму. Написана вона була за три мiсяцi до смертi поета.

Батько вiдправляе Дурила з дому, бажаючи йому кращоi долi десь-iнде: «Може, десь виб’ешся у пани». Хлопчина походив мiж людей, подивився, як воно в свiтi е, i начебто знайшов краiну, де добре жити, принаймнi так Дурила запевняли. Лише одне здивувало хлопця i вiн запитав у мешканцiв щасливого краю:

– Чого, люди добрi, в вас ноги в кровi?
– Та це, – йому кажуть, – така у нас звичка:
до щастя дорога веде через рiчку —
та рiчка iз кровi та трiшки iз слiз…

Так Дурило дiзнаеться, що то кров людей, якi «пiдло не визнавав iдей» тих, хто панував у тiм краi для обраних, iншi ж змушенi були шукати закуте в печерах щастя. Пiшов i вiн звiльняти з неволi дiвчину-щастя, а коли знайшов, то вона призначила зустрiч Дурилу в його рiднiм краю, у батькiвськiй хатi. І тут жорстокий рай охоплюе вогонь, а крiзь нього бачить Дурило батькову хату в долинi, рiдну матiр. Зрозумiло, що вийти на початку 1960-х казка не мала шансiв, бо дуже вже зрозумiлими були ii алегоричнi образи й очевидною сатирична спрямованiсть. Вперше вона була надрукована лише через 24 роки пiсля ii написання, 12 грудня 1987 року в киiвськiй молодiжнiй газетi «Молода гвардiя».

Двом iншим казкам «Цар Плаксiй та Лоскотон» i «Подорож в краiну Навпаки» повезло бiльше, вони були виданi й стали улюбленими дитячими книжками вже не одного поколiння украiнцiв, бо в них е все, що потрiбно для веселоi i повчальноi iсторii: несподiванки, випробування, перипетii й щасливе закiнчення пригод.

Пiдготовка другоi збiрки проходила з певними труднощами. У щоденнику Симоненка е запис, датований 3 вересня 1963 року: «„Лiтературна Украiна“ каструе мою статтю, „Украiна“ знущаеться над вiршами. Кожен лакей робить що йому заманеться… До цього можна ще додати, що в квiтнi були знятi моi вiршi у „Змiнi“, зарiзанi у „Жовтнi“, потiм надiйшли гарбузи з „Днiпра“ i „Вiтчизни“». Цей запис промовисто засвiдчуе розумiння Симоненком ситуацii, що складалася у суспiльствi. Поет бачить, як повертаються часи тотального iдеологiчного контролю над лiтературою, як провiднi украiнськi газети i журнали перестраховуються, боячись опублiкувати щось не те.

Збiрка «Земне тяжiння» поеднуе в собi твори громадськоi та iнтимноi лiрики, а також поеми «Червонi конвалii» та «Кирпатий барометр». Звернення Василя Симоненка до лiро-епiчних форм закономiрне. Проза i поезiя середини 1950-х – початку 1960-х рокiв характеризуеться певним взаемопроникненням, результатом якого стали лiризацiя прози й епiзацiя поезii. Також доба 1960-х стала часом активних шукань i смiливого експериментаторства в галузi образностi, лексики, ритмiки вiрша. Дослiдники слушно вбачають у поетичних пошуках шiстдесятникiв органiчне продовження i розвиток творчого потенцiалу митцiв «розстрiляного вiдродження». І хоча Василь Симоненко не заявив про себе як яскраво виражений експериментатор, бо лишився у межах традицii, але цiннiсть шукань молодого поета якраз i полягала в тому, що його експериментування з вiршовою формою вiдбувалися у цих межах. Рамки традицii, якi, здавалося б, мали сковувати, постали додатковим стимулом до шлiфування вiршовоi форми. Головна мета, яку ставив перед собою автор, – знайти для кожноi думки, конкретноi ситуацii адекватний метричний малюнок. Так, у поезii «Жорна» деформацiя строфи надае вiршевi модерноi форми, хоча за посiченою нерiвноскладовiстю криеться класична чотирирядкова ямбiчна стопа зi звичайним перехресним римуванням. Загалом метричний склад першоi збiрки «Тиша i грiм» досить повно вiдбивае ту картину, яка простежуеться в украiнському вiршуваннi на межi 1950—1960-х рокiв. Це й активне використання дольникiв, i розмаiття переходових метричних форм, i досить послiдовне звернення автора до полiметрii.

Серед класичних розмiрiв збiрки Василя Симоненка «Тиша i грiм» лiдерами постають п’яти- i чотиристопнi ямби, а також декiлька вiршiв, написаних хореем з чергуванням 5- та 4-стопових рядкiв («Пiч», «Перший» i т. д.). Щодо строфiчноi будови, то І. Андрусяк досить рiзко вiдзначив, що «строфiка його [Симоненка] не вирiзняеться жодним розмаiттям, рима бiдна й нерiдко банальна, силабо-тонiка зловжита ямбами, та й загалом така поетика цiлком типова для „кастрованоi“ украiнськоi поезii середини ХХ столiття».

Щоб прокоментувати думку дослiдника, звернемося спочатку до единого iнтерв’ю Симоненка на радiо, яке вiдбулося пiсля виходу першоi збiрки його поезiй. Вiн тодi сказав: «Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито i так мiзерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такi вiршi, якi б мали право називатися поезiею. І якщо це менi вдаеться рiдко, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмiю i мало знаю…». З цих слiв видно, як вимогливо Симоненко ставився до себе i своеi творчостi, тому, можемо припустити, що вiн розумiв необхiднiсть постiйноi роботи над технiкою вiршування. Оцiнюючи творчiсть митця, варто не забувати про оточення, яке його формувало, про соцiально-полiтичну й культурну ситуацiю у краiнi у час, коли вiн творив. Яку iнтелектуальну, модерну традицiю могла вiдшукати молода людина в тогочасному забитому украiнському селi, що «розкошувало» в колгоспному рабствi? Та й загалом в украiнськiй лiтературi кiнця 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст., коли комунiстичнi iдеологи буквально цькували митцiв? Коли вся украiнська лiтература була пiддана прискiпливому аналiзовi й подiлена на «наших» письменникiв та «iдеологiчних ворогiв», iмена та твори яких були пiд суворою забороною? Коли навiть твори шанованих класикiв пiдпадали пiд заборону? Варто згадати, що окремi твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесi Украiнки, Ольги Кобилянськоi виходили з купюрами на догоду iдеологii, а то й зовсiм не друкувалися. А якi лакуни в нашiй лiтературi лишилися пiсля заборони окремих митцiв та iхнiх творiв, i таких набереться не один десяток. Шлях читачам до iнтелектуальних надбань украiнських митцiв ХХ столiття зумисно був утруднений i частково перекритий, а украiнське художне слово, як i iншi види мистецтва, цiлеспрямовано примiтивiзувалось.

Симоненкiв поетичний дар формувався на мiцних пiдвалинах украiнськоi народноi творчостi та шевченкiвськоi традицii, а от вiтчизняна модернiстська лiтература була йому навряд чи добре вiдома. Знайомство з нею, спiлкування з Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорiем Кочуром та iншими iнтелектуалами, якi зналися i розумiлися на мистецтвi модернiзму, вiдбулося у Симоненка пiзнiше.

Друзi поета згадують, що, коли критика розхвалювала «Тишу i грiм», вiн сам тiльки бурчав. У «Щоденнику» тiеi ж пори Симоненко занотував: «Я розумiю, що поет з мене такий собi. Але бувають i гiршi. Такi, як я, теж необхiднi для лiтератури». Можливо, вiн тодi уже знав, що така поетика – давно минулий час, але часу ii змiнити доля йому не лишила. Однак з точки зору читачiв, якi зростали на мiцнiй народницькiй традицii, вiршi Симоненка зрозумiлi, вони легко читаються i легко запам’ятовуються, а романтичний максималiзм автора iмпонуе багатьом. Що ж до версифiкацiйних тонкощiв, то зазвичай, ними цiкавляться здебiльшого фахiвцi-лiтературознавцi, а пересiчний читач на це не зважае.

У другiй збiрцi Симоненка «Земне тяжiння» вмiщено двi поеми – «Червонi конвалii» та «Кирпатий барометр». Про роботу над новим для себе жанром поет написав у листi до Анатолiя Перепадi: «Справа в тому, що зараз я переводжу свiй поетичний тепловоз на рейки сюжетностi. І вiдверто зiзнаюся, що ще не вмiю рухати подii лаконiчно. Може, й не зумiю – адже одного хотiння тут замало». Всього у Симоненка шiсть поем: «Тиша i грiм», «Симфонiя прощання», «Прокляття», «Червонi конвалii», «Кирпатий барометр», «Хулiганська Ілiада, або Посоромлення Гомера».

Дiйсно, структурний задум поем цiкавий. Окремi завершенi частини, що мають назви, можуть iснувати як самостiйнi вiршi, а об’еднанi загальним заголовком, тематикою, проблематикою, пафосом, часово-просторовими межами вони композицiйно стають окремими сюжетними елементами единого цiлого. Василь Симоненко вибудовуе художнiй матерiал поем у нерозривну еднiсть змiсту i форми, добираючи для кожного фрагмента iнший метричний розмiр, що якнайкраще вiдповiдае внутрiшнiй динамiцi поетичного тексту.

Що ж нового з’явилось у версифiкацiйнiй технiцi поета – спробуемо показати на матерiалi «Кирпатого барометра». Так, перший роздiл поеми «Замiсть вечiрньоi молитви», в якому передано батькiвську тривогу за маленького сина, написаний в основному п’ятистопним хореем, з незначними вкрапленнями анапеста та iнших розмiрiв:

Ти лежиш iще впоперек лiжка —
Ну до чого мале i чудне!
А до тебе незримi вiжки
Прив’язали цупко мене.
Кажуть, носа ти вкрав у баби,
Губи й ноги забрав моi,
Взяв у матерi синю звабу
І в очах своiх затаiв.

Наступний роздiл «Погрози ночi», що мае три невеличких пiдроздiли «Танець пiтекантропiв», «Хор генералiв», «Монолог маленького привида», показуе нам батька, який заснув над дитиною. Йому ввижаються моторошнi картини свiту, в якому панують дикуни, все вирiшують вiйни i вбивства, який забув про милосердя.

Яскравим прикладом творчого пошуку на формальному рiвнi е вiрш «Танець пiтекантропiв». Його ритмiчний малюнок утворюють в основному короткi розмiри, часта змiна яких в поеднаннi з вiльним римуванням надае творовi глибоко емоцiйного, «пульсуючого» звучання:

Ми не брешем, не лукавим, —
Що подужаем – берем!
Ми сьогоднi свiтом правим,
Все жерем,
Жерем,
Жерем!

Батько стривожений майбутньою долею сина, його думи «розiйшлися в дозори», нiби охороняючи дитину. А перейматися майбутнiм сина пiдстави е:

Над народами, над вiками
Встало горе, мов чорний гном.
Торохтять бойовi тамтами
Над прозорим дитячим сном.

У виглядi пiтекантропiв поет змальовуе усiх «вузьколобих» потвор, якi живуть не власним розумом, а брехливими i пустими гаслами, якi вважають себе «вiд глузду вiльними» i тому сiють довкола себе жах i запустiння.

Генерали уособлюють у поемi руйнiвне, агресивне начало, яке поет так ненавидiв, бо воно нищило життя. Симоненко тавруе полiтикiв, якi розпалюють вiйну задля власних амбiтних планiв. Вони ж погрожують батьковi тим, що i його син буде затягнутий вiйною:

Не цяцьками – ракетами бавимо,
А життя не вертае назад —
Син iтиме з очима кривавими
Крiзь гарячий атомний чад.

Привид же уособлюе всiх безневинно вбитих дiтей, що стали жертвами амбiцiйних генералiв та пустоголових сучасних полiтикiв-«пiтекантропiв»:

Я – твiй ровесник, пролiсок надii,
Розтоптаний жорстокiстю нiкчем,
Я – син краси i голубоi мрii,
Я – автор ненаписаних поем.

В уста привиду Симоненко вкладае зверненi до молодого батька слова про моральну вiдповiдальнiсть перед сином за свiт, в якому тому жити. Прокинувшись ранком, пiсля нiчних жахiть, батько вiдчувае власну провину через те, «що мiлiють рiки», «що десь духовнi лупляться калiки i виростають вашi вороги» i готовий боротися проти пануючого в свiтi зла. Вiн, як i Дон Кiхот, вважае, що повинен виправляти свiт.

Щодо формальних ознак, то другий роздiл поеми демонструе рiзноманiтну гаму вiршових розмiрiв, однак провiдним все ж е цезурний хорей. Останнiй, третiй роздiл написаний п’ятистопним ямбом, що дае Симоненку змогу повiльним, розповiдним, спокiйним тоном закiнчити свою поему, а читачевi насолодитися багатством художнього слова.

Строфiчна будова вiршiв, що увiйшли до другоi книги Василя Симоненка, також демонструе тiсний зв’язок з класичною традицiею. У «Земному тяжiннi» вмiщено два астрофiчних вiрша: «Плазуновi» та «Як не крути…». А загалом, як i в попереднiй збiрцi, переважна бiльшiсть творiв «Земного тяжiння» мае катренну будову. Три строфiчнi твори написанi двовiршами: роздiл «Погрози ночi» («Кирпатий барометр»), славнозвiснi «Лебедi материнства» та «Вие вiтер…».

Збiрка «Земне тяжiння» засвiдчила подальше вдосконалення творчоi манери автора: складнiшою i витонченiшою стае образнiсть, поглиблюеться метафоричнiсть художньоi мови. Метафора ускладнюеться, стае наскрiзною.

Творчий та жанровий дiапазон В. Симоненка представлений вiршами, сонетами, байками, епiтафiями, притчами, сатиричними казками, новелами, в яких вiн теж залишився поетом.

Окремо варто згадати сонети, яких у Симоненка е чотирнадцять. Усi вони написанi в студентськi роки. Очевидно, що студiювання свiтовоi класики мало свiй вплив на молодого поета. Разом з тим, звернення до цiеi форми е цiлком закономiрним, бо в добу 1960-х сонет активно розробляеться багатьма авторами. Вiн посiдае помiтне мiсце у творчостi таких поетiв, як А. Малишко, Д. Павличко, В. Стус, Б. Тен, В. Пiдпалий, І. Свiтличний та iн. Саме тодi ж вiдбулися вдалi пошуки та експерименти поетiв у царинi тематики, композицii, метрики, строфiки. З’явилися рiзнi «аномальнi» (сонетiно, бiлi, сонетоiди i т. д.) сонетнi форми, якi були властивi свiтовiй лiтературi. Таким чином, Василь Симоненко теж вiддав сонетовi належне, зберiгаючи класичнi його особливостi.

Одразу ж пiсля виходу збiрка «Земне тяжiння» отримуе схвальнi вiдгуки в пресi, а комсомол Украiни висувае поета посмертно на здобуття Шевченкiвськоi премii. Все йшло до того, що Симоненко от-от стане класиком украiнськоi радянськоi поезii, але стався скандал. На радiо «Свобода», яке «глушили» на територii СРСР, почалося читання поезiй та щоденникових нотаток Симоненка, якi мiстили критичнi зауваги i роздуми щодо ситуацii у краiнi, потiм журнал «Сучаснiсть» опублiкував цi матерiали. У 1965-му i 1966 роцi в Мюнхенi вийшли поетичнi твори В. Симоненка пiд назвою «Берег чекань», якi на думку упорядника й автора передмови Івана Кошелiвця i були другою збiркою поезiй, а «Земне тяжiння» – третьою. Публiкацiя творiв i «Щоденника» Симоненка за кордоном, а також його дружнi стосунки з І. Дзюбою, І. Свiтличним, А. Горською, Є. Сверстюком стали причиною офiцiйноi мовчанки влади щодо поета в 70-тi роки минулого столiття. Інодi в пресi публiкували кiлька його вiршiв, iнколи звучали пiснi на його слова, але про поета влада волiла не згадувати. Лише у серединi 1980-х рокiв Симоненка почали повертати у лiтературний простiр Украiни. У 1985 роцi навiть вiдбувся лiтературний вечiр у киiвському Будинку художникiв з нагоди 50-рiччя митця, вийшла книжечка поезiй, а науковцi почали вивчати i дослiджувати його лiтературний доробок. 1995 року Василь Симоненко був посмертно удостоений Нацiональноi премii Украiни iменi Тараса Шевченка за збiрки поезiй та прози «Лебедi материнства», «У твоему iменi живу», «Народ мiй завжди буде».

Творча спадщина Василя Симоненка постае абсолютно органiчною у контекстi лiтературного шiстдесятництва. Поетичний доробок митця спорiднений з поезiею iнших представникiв цього поколiння не лише фiлософсько-свiтоглядними настановами i глибоким нацiональним корiнням, а й особливостями версифiкацiйних пошукiв. Творчiсть Василя Симоненка е яскравою сторiнкою украiнського лiтературного процесу 1960-х рокiв. Вона сповнена поваги до людини працi, трепетного ставлення до рiдноi мови, любовi до Украiни, високостi людського духу i сердечноi щиростi у коханнi та усвiдомленоi вiдповiдальностi за дарунок Бога – Талант.

Т. Ю. Бледних




Зi збiрки «Тиша i грiм»





«Я закоханий палко, без мiри…»


Я закоханий палко, без мiри
У небачену вроду твою.
Все, що в серцi натхненне i щире,
Я тобi вiддаю.

Ти дала менi радiсну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нiчого не значу,
Нiби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину
Грiе душу твое iм’я,
Ненаглядна, горда, едина,
Украiно моя.




«Можливо, знову загримлять гармати…»


Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зiмне пшеницю на лану,
І буде плакать i журитись мати,
Коли сини iтимуть на вiйну.

І хтось востанне поцiлуе милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить вiру й силу,
Свое життя рятуючи одне.

Але не я… Я квиснути не стану[1 - Але не я… Я квиснути не стану…Квиснути – хникати, скиглити. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Хоч як не буде боляче менi, —
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всi вогнi.

За тих дiтей, що бiгають до школи,
За матерiв, змарнiлих у трудi,
За рiднi нашi верби довгополi,
За нашi днi прекраснi й молодi.

І тут нi слiз, нi вiдчаю не треба,
І тут не треба страху i ниття —
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборюе життя.




Баба Онися


У баби Онисi було три сини.
У баби Онисi синiв нема.
На кожнiй ii волосинi
морозом трiщить зима.
Я горя на свiтi застав багато.
Страшнiшого ж горя нема,
нiж те, коли старiсть мати
в домiвцi стрiчае сама.
Немае такоi бiди i муки,
нiж сумно з-пiд сивих брiв
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своiх батькiв.
За те, що ми в космос знялися,
що нинi здоровi й живi,
я пам’ятник бабi Онисi
воздвиг би на площi в Москвi.
Щоб знали майбутнi предтечi[2 - Щоб знали майбутнi предтечi…Предтеча – людина, яка пiдготувала умови для дiяльностi iнших людей, попередник. (Прим. Т. Ю. Бледних)]
в щасливiй i гордiй добi:
iх горе на утлi плечi[3 - …iх горе на утлi плечi…Утлi – тут: немiцнi, благенькi. (Прим. Т. Ю. Бледних)]
Онися взяла собi.
Щоб подвиг ii над землею
у бронзi дзвенiв вiки,
щоб всi, iдучи повз неi,
знiмали в пошанi шапки.




Спасибi


Я вклонюся землi i скажу iй:
– Спасибi,
що менi ти прослалася, тепла, до нiг,
що не кiнчилась ти на дiдiвськiй садибi,
але ринула вдаль тисячами дорiг.
Легко нiжнiсть мою голубину збагнути,
ти сама, як святиню, ii бережеш:
я сьогоднi до тебе уже не прикутий
ланцюгами холодних безжалiсних меж!
Це вони менi руки в’язали i ноги,
це вони мою мрiю тримали в ярмi.
Нiби грати, вони обступали дорогу —
коридор у вселюдськiй жорстокiй тюрмi.
Я, пригнiчений ними, не бачив неба,
я, задавлений ними, конав у iмлi,
клаптик щедростi брав я у тебе —
у безмiрно багатоi мами-землi.
А вони ж i тобi перекраяли груди,
не давали прорватись твоiй добротi.
Це було, моя земле, цього вже не буде
у моему й твоему довiчнiм життi.
У кiсниках барвистих iз райдуг веселих[4 - У кiсниках барвистих iз райдуг веселих…Кiсники – стрiчки для вплiтання у косу. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
з бiлим бантиком чистих, замрiяних хмар —
ти стоiш, мов дiвча, i пiдносиш нам келих,
щедро ллеш в нашi душi зелений нектар.
Ти напружила м’язи – i трiснули межi,
i сповзли з твого тiла рови-ланцюги,
щоб iшов я щасливий в твоiм безбережжi,
зачерпнувши iз надр твоiх сили й снаги,
щоб думки моi пахли у бiлому хлiбi,
щоб любов моя квiтла пилком на житах.
Я кажу тобi, земле:
– Синiвне спасибi!
Будь безсмертна в своiх трудiвничих лiтах!




Мiй родовiд


Вельможi пихатi i гордi
Плетуть родоводiв в’язь[5 - Плетуть родоводiв в’язь…В’язь – вид старовинного декоративного письма, у якому лiтери i слова зливаються в суцiльний орнамент. (Прим. Т. Ю. Бледних)]:
В одного – прапрадiд став лордом[6 - В одного – прапрадiд став лордом…Лорд – англiйський спадковий дворянський титул. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
В iншого – прадiд князь.

Баньки уп’явши в минуле[7 - Баньки уп’явши в минуле…Баньки – очi. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Гордо ця знать рече:
– Про нас хрестоносцi чули…
– В нас Рюрика кров тече[8 - В нас Рюрика кров тече…Рюрик – лiтописний князь, засновник правлячоi у середньовiчному Киевi династii Рюриковичiв. (Прим. Т. Ю. Бледних)]…

– Мiй предок вогнем i залiзом
Титул собi добув…
– А мiй тисяч сорок зарiзав,
За це i в пошанi був…

Нiчого собi родоводи!
Та киньте свiй гвалт i крик:
Я iз древнiшого роду,
Бо я – полтавський мужик.

Ви скорчите кисло пику,
Коли повiдомлю вас,
Що предок мiй споконвiку
Хлiб сiяв i свинi пас.

Щоб жерли ви булки й сало,
Вiками пер соху-плуг.
Хiба ж для iсторii мало
Оцих видатних заслуг?!

Я вами гордую, панове,
Бо я – знатнiший од вас.
Звиняйте за грубе слово —
Я з вами свиней не пас!




Перший


Першим був не Господь
i не генiй,
першим був —
простий чоловiк.
Вiн ходив
по землi зеленiй
i, мiж iншим, хлiбину спiк.
І не змiг
заробить монумента
цей наiвний франк
чи дулiб[9 - …цей наiвний франк чи дулiб…Франк – представник племенi захiдних германцiв, якi на початку нашоi ери населяли територiю у середнiй i нижнiй течii Рейну.Дулiб – представник стародавнього схiднослов’янського племенi, що жило у верхiв’ях рiчок Захiдний Буг i Прип’ять. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
бо не змiг вiн
знайти момента,
щоб узяти патент на хлiб[10 - …щоб узяти патент на хлiб.Патент – тут: документ, який посвiдчуе право винахiдника на його винахiд. (Прим. Т. Ю. Бледних)].
Постарiла вже мудрiсть Божа,
розтрощив ii
грiзний час.
Хлiбом
генiй живився кожен,
щоби розум його не погас.
Та нехай над землею година
чи негода лютуе i рве, —
вiчна мудрiсть простоi людини
в паляницi звичайнiй живе.




Квiти


Слiв на описи не трачу, словом не передаси
Їх земноi, безсловесноi, дивовижноi краси.

Люди дивляться, п’янiють, в них кохаються вiки,
Нареченим iх дарують, заплiтають у вiнки.

Ними кожен свою радiсть,
власне щастя назива,
Квiти часто нам говорять
втричi бiльше, нiж слова.
Скiльки ми iм довiряли мрiй, недоспаних ночей!
Але е ще кращi квiти, невидимi для очей.

Не цвiтуть вони на клумбах i на тихих озерцях,
А цвiтуть вони у грудях,
у людських цвiтуть серцях.

В щирiм серцi, в чесних грудях —
вiрю, знаю! – квiти е!
Щастя iх корiння поiть, радiсть барв iм додае.

В них красуеться, яснiе мрiй дитинна чистота,
Золотими пелюстками в них кохання розцвiта.

Щоб вони не помарнiли в душах чистих i ясних,
Завжди нiжнiстю й любов’ю поливайте, люди, iх.




«Ми думаем про вас. В погожi лiтнi ночi…»


Ми думаем про вас. В погожi лiтнi ночi,
В морознi ранки, i в вечiрнiй час,
І в свята гомiнкi, i в днi робочi
Ми думаемо, правнуки, про вас.

Ми думаем про вас – i тому нашi руки
Не в’януть бiля плуга i станка,
Тому в серцях у нас не витончена мука,
А радiсть голосиста i дзвiнка.

Нi, то не сум промiнить риса кожна,
То творчiсть б’е з натхненних наших вiч,
А творчiсть завжди мрiйна i тривожна,
Немов травнева неспокiйна нiч.

Нi, сонний спокiй зовсiм нам не сниться,
Нi, нас не вабить нiжна тишина —
Прийдешне осявае нашi лиця,
Неспокiй творчий з вiчнiстю една.

І тому ми спокiйно i суворо
Стрiчаемо у працi i борнi
Наклепи злобнi i тупi докори,
Потоки божевiльноi брехнi.

Ми думаем про вас. В погожi лiтнi ночi,
В морознi ранки i вечiрнiй час,
На свята гомiнкi i в днi робочi,
Нащадки дорогi, ми захищаем вас.




Ровесникам


Ми в свiт прийшли успадкувати славу,
Дiла i думи, й чеснi мозолi,
Батькiв велику полум’яну справу,
Що захистила правду на землi.

Нам не дрiмать на тихому причалi,
Не виливать в кiмнатнiй тишинi
Своi дрiбненькi втiхи i печалi
В меланхолiйнi вiршi i пiснi[11 - В меланхолiйнi вiршi i пiснi.Меланхолiйнi – сумнi, тужливi. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Нехай серця не знають супокою,
Хай обганяють мрii часу бiг,
І наша юнiсть буде хай такою,
Щоб iй нiхто не заздрити не мiг!




«Юнiсть в iнших завше загадкова…»


Юнiсть в iнших завше загадкова.
А своя – проста була чи нi?
Це ж вона уперто й гарячково
Вiдкривала iстини смiшнi.

Це ж вона, нестримана й криклива,
Повна вихвалянь i недовiр,
В поединки рвалася смiливо,
Глуздовi часом наперекiр.

То чого ж стогнати кучеряво:
– Що за дiти – хай боронить Бог! —
Юнiсть мае на тривоги право,
Що ж то i за юнiсть без тривог!

Хай ми посинiем од натуги,
Поступ не зупиним все одно:
Новi поколiння – не папуги,
Щоб товкти заучене давно!

Юнiсть вчать – наука iй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неi й близько не пiдходить
Із своею мiркою Прокруст[12 - Із своею мiркою Прокруст!Прокруст – розбiйник, що жив поблизу Афiн. Вiн заманював подорожнiх i клав iх на свое лiжко, коли люди були коротшi за лiжко, Прокруст видовжував iх, а коли довшi, вiдрубував iм ноги. Прокруста вбив Тесей, вiдрубавши йому ноги. (Прим. Т. Ю. Бледних)]!




«Земля кричить. Шинкують кров’ю вiйни…»


Земля кричить. Шинкують кров’ю вiйни[13 - Земля кричить. Шинкують кров’ю вiйни…Шинкують – тут: впиваються. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
І падають занози вiд ярма,
І лиш годинник холодно й спокiйно
Рахуе днi, розтраченi дарма.

І без кiнця – окопи, барикади,
Та над громадами кривавих тiл
Гримiли пишнi i бучнi паради
Нових Тимурiв i Аттiл[14 - Нових Тимурiв i Аттiл…Тимур (Тамерлан) – середньоазiйський державний дiяч i полководець, який жив у XIV ст.Аттiла – вождь гунiв, володар найбiльшоi держави у Схiднiй Європi, який жив у V ст. н. е. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Це все було… Були нiмi кургани,
І вiйни йшли не на життя – на смерть,
Гримiли залпи, i ятрились рани[15 - Гримiли залпи, i ятрились рани…Ятритися – спричиняти бiль, розворушувати рану. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
І свiт iшов, здавалось, шкереберть.

І вся планета нiби очманiла[16 - І вся планета нiби очманiла…Очманiла – втратила здатнiсть нормально мислити i дiяти. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Людина в землю заривалася, мов крiт,
А над землею бомби стугонiли
І падали тiла на рваний дрiт.

Це все було… О, не забудьте, люди,
Своiх братiв, що нинi неживi,
Що руйнували свiт тиранства i облуди,
І нищили в’язницi вiковi.

О, не забудьте тих, що рвались крiзь багнети,
В степах поклали голови своi,
Щоб бiльше нашу голубу планету
Не шарпали розбiйницькi боi,

Щоб не здригався всесвiт малярiйно
І небо не стогнало вiд заграв,
Щоб нам годинник радiсно й спокiйно
Вiки ясноi дружби рахував.




«Вже день здаеться сивим i безсилим…»


Вже день здаеться сивим i безсилим,
І домлiвае в зарослях рiка…
Луги, луги, пропахлi сiном прiлим,
Чи ви мене впiзнали, земляка?

Я тут колись бродив мiж лепехою[17 - Я тут колись бродив мiж лепехою…Лепеха – трав’яниста рослина з довгими мечоподiбними листками i гострим запахом. (Прим. Т. Ю. Бледних)]
І спочивать сiдав на купинi[18 - І спочивать сiдав на купинi…Купина – горбик на луцi чи болотi, порослий травою або мохом. (Прим. Т. Ю. Бледних)] —
Тодi ви разом бавились зi мною,
Свою журбу повiдали менi.

Чому ж тепер така сумна напруга,
Завмерла мова в тишi верховiть?
Та ви не бiйтесь – я вернувся другом,
Я розумiю все – шумiть, шумiть…




Грудочка землi


Ще в дитинствi я ходив у трави,
В гомiнливi трепетнi лiси,
Де дуби мовчали величаво
У краплинах ранньоi роси.

Бiгла стежка в далеч i губилась,
А менi у безтурботнi днi
Назавжди, навiки полюбились
Нiжнi i замрiянi пiснi.

В них дзвенiло щастя непочате,
Радiсть невимовна i жива,
Коли iх виводили дiвчата,
Як iшли у поле на жнива.

Та пiснi мене найперше вчили
Поважати труд людський i пiт.
Шанувать Вiтчизну мою милу,
Бо вона одна на цiлий свiт.

Бо вона одна за всiх нас дбае,
Нам дае i мрii, i слова,
Силою своею напувае,
Ласкою своею зiгрiва.

З нею я дiлити завжди буду
Радощi, турботи i жалi,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимоi землi.




Степ


Трави в’януть пiд млосною спекою,
Крутить вихор серпневий пил,
Осокори за даллю далекою
Пiдпирають в степу небосхил.

А до них мiж балками та нивами[19 - А до них мiж балками та нивами…Балка – яр з пологими схилами. (Прим. Т. Ю. Бледних)]
Вибiгае закурений шлях,
Огинае химерними звивами
Жовтi стернi на тихих полях.

Тут роботи нема обережному —
Де для нього тут межу найдеш?
Той господар в просторi безмежному,
Хто душею вiдрiкся меж!




Суперники



І

Вiтер пiсню спiвав стоголосо,
Але раптом в екстазi нiмiм[20 - Але раптом в екстазi нiмiм…Екстаз – найвищий ступiнь захоплення. (Прим. Т. Ю. Бледних)]
Зупинивсь бiля тебе i млосно
Зазiтхав у волоссi твоiм.

І пiдслухали зорi i трави,
І пiдслухали рiки й мости,
Як шептав тобi вiтер ласкаво:
«Я такоi не бачив, як ти…

Хочеш – хмари для тебе розвiю?
Хочеш – землю в дощах утоплю?
Тiльки дай менi крихту надii,
Тiльки тихо шепни – люблю…»

I хоч ти не сказала нiчого,
Бо не слухала вiтрових слiв,
Вiн, забувши солодку знемогу,
Розганяти хмарки полетiв.

А як глянуло сонце iз неба
Через синi зiницi нiш,
Закохалося сонце у тебе,
Засiяло iще яснiш.


II

Вiтер в небi за хмарами гониться
І про тебе складае пiснi,
Почалася у сонця безсонниця —
І подовшали раптом днi.

І обое тобi заходились
Говорити у всякий час:
«Ми по вуха в тебе влюбились,
Усмiхнися ж хоч раз до нас…»


III

Тож послухайте, сонце i вiтре!
Перестаньте скиглить на мить!
Маю рiч я до вас нехитру,
Ви послухайте, помовчiть.

Я б хотiв, щоб менi ви сказали
Без брехнi, без ридань i виття:
Скiльки раз ви уже кохали
За свое безконечне життя?

У скiлькох у волоссi млiли,
У скiлькох iще будете млiть?
Ви всiх разом так не любили,
Як одну ii треба любить!

Я для неi хмар не розвiю
І дощами землi не заллю.
І хвалитись, як ви, не вмiю,
Але я ii дужче люблю.

Те, що кидали ви, як намисто,
Мiлiонам красунь до нiг,
Я в душi недоторкано чистим
Для одноi для неi зберiг.




Вона прийшла


Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я ii зустрiти не зумiв.
Вона до мене випливла з туману
Моiх юнацьких несмiливих снiв.

Вона прийшла, заквiтчана i мила,
І руки лагiдно до мене простягла,
І так чарiвно кликала й манила,
Такою нiжною i доброю була.

І я не чув, як жайвiр в небi тане,
Кого остерiгае з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як менi за нею не пiти?




«Ти не можеш мене покарати…»


Ти не можеш мене покарати
Блискавками з-пiд милих брiв,
Бо тебе я навiки втратив
Ще до того, як вперше стрiв.

Ти не можеш мене любити,
Ненавидiть не можеш теж —
Ти прийдеш, як гаряче лiто,
Тiльки грозами обпечеш.

Через теплi зеленi трави
Поведе тебе в далеч путь.
Та за мною лишиться право
До кiнця тобi вiрним буть.

Днi i ночi думать про тебе,
Виглядати тебе щомить —
Лиш для цього, iй-богу, треба,
Тричi треба на свiтi жить!




«Коли б тобi бажав я слiз i муки…»


Коли б тобi бажав я слiз i муки
І кари найстрашнiшоi бажав,
Я б не викручував твоi тендiтнi руки
І в хмурiм пiдземеллi не держав.

Нi, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобi когось любити,
Як я тебе люблю.




«Спади менi дощем на груди…»


Спади менi дощем на груди, —
Пустелю-душу ороси —
Я стану жить. Я мрiять буду,
Як мрiють ранками лiси,

Коли салютами-громами
Гуркоче небо навеснi.
Ти тiльки спокою нi грама
Не дай воскреслому менi.

Якщо ж ти хмара, а без грому,
Якщо ти буря без води —
Пливи у далеч невiдому,
А душу збоку обiйди…




Море радостi


Я iз надiй будую човен,
І вже немовби наяву
З тобою, нiжний, срiбномовен,
По морю радостi пливу.

І гомонять навколо хвилi,
З бортiв човна змивають мох,
І ми з тобою вже не в силi
Буть нещасливими удвох.

І ти ясна, i я прозорий,
І душi нашi, мов пiснi,
І свiт великий, неозорий
Належить нам – тобi й менi.

О море радостi безкрае,
Чи я тебе перепливу?
Якби того, що в мрiях маю,
Хоч краплю мати наяву.




Закохана


Ось на тому й ущухла злива,
Розiйшлися з пiд’iзду всi.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковiй своiй красi.

Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил,
І веселка тобi пiд ноги
Опустилась, чудна, без сил.

Довго вiтер уперто вiяв,
Але чомусь i вiн тепер,
Зазирнувши тобi пiд вii,
У волоссi твоему вмер.

Через вулицi нахололi
Повз очей зачарований хмiль
Йшла ти в сонячнiм ореолi
Невiдомо куди й звiдкiль.

Йшла, та й годi. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дрiботiли маленькi боти
Об розчулений тротуар.

Не дивилася нi на кого,
Йшла й не чула, напевне, нiг.
Але щастя твое ще довго
Голубiло з очей у всiх.




«Берези, в снiгу занiмiлi…»


Берези, в снiгу занiмiлi,
Інiй на вiтах слiзьми,
Про що ви мрiете, бiлi?
– Про сонце мрiемо ми…

Дуби в крижанiй кольчузi,
Одягнутi в сивi шовки,
Про що замислились, друзi?
– Про сонце нашi думки…

Вiтри iз морозяним шпаром,
Куди вас ведуть чорти,
Чого галасуете даром?
– Хочемо сонце знайти…

Очi, наповненi горем,
Очi сумнi моi,
Чому ви блукаете зором?
– Хочем побачить ii…

Серце, недавно кволе,
Муко моя мала,
Чому щемиш, як нiколи?
– Хочу ii тепла…

Розуме мiй байдужий,
Вируч мене хоч ти —
Над чим ти думаеш, друже?
– Хочу надiю знайти…




«Нiби краплi жовтi, в темну воду…»


Нiби краплi жовтi, в темну воду
Стиглi зорi падають вночi.
Ти iдеш крiзь синю прохолоду,
Пiдiйнявши мiсяць на плечi.

Ти iдеш… Іди собi, щаслива,
Мрiй i смiйся, думай i мовчи,
Посмiхайся вiтровi грайливо,
Травам iм’я милого шепчи.

Ти iдеш… Звичайно, не до мене,
Не менi замрiянiсть несеш.
Нiжна й добра, щедра i шалена,
Іншому в обiйми упадеш.

Іншому у душу зрониш слово,
Сумнiв розпанахавши навпiл.
Вечiр перли вам до нiг казковi
Буде сипать росами на дiл.

І вiд вас мiж сонних незабудок,
Без злоби, досади i обмов,
По росi брестиме босий смуток
І моя нерадiсна любов.




«Не дивися так печально…»


Не дивися так печально,
брiв похмуро не пiдводь.
Усмiхнись i просто вимов:
«Божевiльний, не пiдходь!
Не ходи сумний та кислий,
стань, досадо, в сторонi,
Як тебе немае поруч,
веселiш тодi менi.
І хоч ти нiщо для мене,
але ж бач, яка бiда:
Мулить око порошина,
як пiд вiю попада…»
Говори менi i смiйся
у холоднiй тишинi,
Буду знать, що ти щаслива, —
легше стане i менi.




«Я дивлюся в твоi переляканi очi…»


Я дивлюся в твоi переляканi очi,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тiльки знаю: не треба! Не треба!
Мiг ранiше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло —
Все на свiтi було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й свiту, здаеться, нема —
Тiльки ти залишилась сама.
Але я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.




«Є в коханнi i буднi, i свята…»


Є в коханнi i буднi, i свята,
Є у ньому i радiсть, i жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих iлюзiй вуаль[21 - За рожевих iлюзiй вуаль.Ілюзiя – хибне, оманливе уявлення.Вуаль – прозора тканина або сiтка, закрiплена на жiночому капелюшку, щоб закривати обличчя. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

І з тобою було б нам гiрко,
Обiймав би нас часто сум,
І, бувало б, тремтiла зiрка
У туманi тривожних дум.

Але певен, що жодного разу
У вагання i сумнiвiв час
Дрiб’язковi хмарки образи
Не закрили б сонце вiд нас.

Бо тебе i мене б судила
Не образа, не гнiв – любов.
В душi щедро вона б свiтила,
Оновляла iх знов i знов.

У мою б увiрвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
– Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..




Дупло


Одлунала далека пiсня,
Гамiрливий вечiр замовк.
А тобi, видно, вдома тiсно,
Що бредеш по дорозi, як вовк.

Сумно бачить тебе одиноким —
Де подруга твоя чи друг?
Ну, чому ти проходиш боком,
Не завернеш нiколи в круг?

Може, в тебе у грудях мука,
То прийди, розкажи ii —
Ми простягнем на помiч руки,
Мозолястi руки своi.

Може, душу пече образа,
Може, впав ти вiд неi в стум?
Не вагайся, пiдходь, розказуй —
Ми у пiснi розвiем сум.

Та в очах твоiх завжди спокiй.
І обличчя кругле, мов книш[22 - І обличчя кругле, мов книш…Книш – вид бiлого хлiба з загорнутими всередину краями. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
І проходиш ти завжди боком,
І пiдкреслено ти мовчиш.

І у всьому така погорда,
Що говорять дiвочi уста:
– Запишався… якого чорта?
– Торрiчеллiева пустота[23 - Торрiчеллiева пустота!Торрiчеллiева пустота – тут: пуста, нiкчемна людина. (Прим. Т. Ю. Бледних)]!

На трухляву столiтню грушу
Ти похожий, чванько й мурло,
І боiшся, щоб хтось у душу
Не заглянув, мов у дупло.




«Ой майнули бiлi конi…»


Ой майнули бiлi конi
тiльки в’ються гриви,
Тiльки курява лягае
на зеленi ниви.
Пронеслись, прогупотiли,
врiзалися в небо,
Впала з воза моя мрiя —
пiшки йде до тебе.
Знаю: дiйде, не охляне:
в полi не зачахне,
Свiт твоiми, моя люба,
кучерями пахне!
Крiзь пилюку, по багнюцi
в холод i завiю
Прийде чистою до тебе
бiла моя мрiя.




«В грудях набубнявiла тривога…»


В грудях набубнявiла тривога
Свiтла, нiби ранок запашний, —
Ти ще не хилила нi до кого
Лобик свiй упертий i смiшний.

Ти ще не торкалася губами
Вiчних i прозорих таемниць.
Чистота твоя тремтить вогнями
У червонiм клекотi зiрниць.

Тiльки манить ввечерi дорога
У казково загадковий свiт…
В грудях набубнявiла тривога,
Тиха й мовчазна, як динамiт.




Зi збiрки «Земне тяжiння»





«Свiт який – мереживо казкове!..»


Свiт який – мереживо казкове!..
Свiт який – нi краю нi кiнця!
Зорi й трави, мрево свiтанкове,
Магiя коханого лиця.
Свiте мiй гучний, мiльйонноокий,
Пристрасний, збурунений, нiмий,
Нiжний, i ласкавий, i жорстокий,
Дай менi свiй простiр i неспокiй,
Сонцем душу жадiбну налий!
Дай менi у думку динамiту,
Дай менi любовi, дай добра,
Гуркочи у долю мою, свiте,
Хвилями прадавнього Днiпра.
Не шкодуй добра менi, людинi,
Щастя не жалiй моiм лiтам —
Все одно тi скарби по краплинi
Я тобi закохано вiддам.




Лебедi материнства


Мрiють крилами з туману лебедi рожевi,
Сиплють ночi у лимани зорi сургучевi[24 - Сиплють ночi у лимани зорi сургучевi.Сургучевi – тут: блискучi. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Заглядае в шибу казка сивими очима[25 - Заглядае в шибу казка сивими очима…Шиба – скло в рамi вiкна. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Материнська добра ласка в неi за плечима.

Ой бiжи, бiжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебедi, як мрii,
Опустiться, тихi зорi, синовi пiд вii.

Темряву тривожили криками пiвнi,
Танцювали лебедi в хатi на стiнi.

Лопотiли крилами i рожевим пiр’ям,
Лоскотали марево золотим сузiр’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспанi тривоги.

У хмiльнi смеркання мавки чорнобровi
Ждатимуть твоеi нiжностi й любовi.

Будуть тебе кликать у сади зеленi
Хлопцiв чорночубих диво-нареченi.

Можеш вибирати друга i дружину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очi материнськi i бiлява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полi,
Прийдуть з Украiни верби i тополi,

Стануть над тобою, листям затрiпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на свiтi вибирати, сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.




«Скiльки б не судилося страждати…»


Скiльки б не судилося страждати, —
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для бiди.

День, коли моi маленькi губи
Вперше губи маминi знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою промiння iз iмли.

Як менi даровано багато,
Скiльки в мене щастя, чорт вiзьми! —
На землi смiятись i страждати,
Жити i любить помiж людьми!




«Ти знаеш, що ти – людина?..»


Ти знаеш, що ти – людина?
Ти знаеш про це чи нi?
Усмiшка твоя – едина,
Мука твоя – едина,
Очi твоi – однi.

Бiльше тебе не буде.
Завтра на цiй землi
Іншi ходитимуть люди,
Іншi кохатимуть люди —
Добрi, ласкавi й злi.

Сьогоднi усе для тебе —
Озера, гаi, степи.
І жити спiшити треба,
Кохати спiшити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землi – людина,
І хочеш того чи нi —
Усмiшка твоя – едина,
Мука твоя – едина,
Очi твоi – однi.




«Я чую у ночi осiннi…»


Я чую у ночi осiннi,
Я марю крiзь синiй снiг:
Вростае туге корiння
У землю глевку iз нiг.

Стають моi руки вiттям,
Верхiв’ям чоло стае,
Розкрилося нiжним суцвiттям
Збентежене серце мое.

Вростаю у небо високе,
Де зорi – жовтi джмелi,
І чую: пульсують соки
У тiло мое з землi.

Зi мною говорять могили
Устами колишнiх людей,
І iх нерозтраченi сили
Пливуть до моiх грудей.

О земле жорстока й мила,
Ковтнула ти iхнi днi —
Усе, що вони любили,
Вiддай долюбить менi!

Усе, що вони недомрiяли
У чорному гвалтi боiв,
Хай клекотом i завiями
Ввiрветься в думки моi!

Вслухайтеся, земле i небо,
У рокiт страждань моiх —
Живу не лише за себе,
Я мушу жити й за них.




Украiнi


Коли крiзь розпач випнуться надii
І загудуть на вiтрi степовiм,
Я тодi твоiм iм’ям радiю
І сумую iменем твоiм.

Коли грозуе далеч неокрая
У передгроззi дикiм i нiмiм,
Я твоiм iм’ям благословляю,
Проклинаю iменем твоiм.

Коли мечами злоба небо крае
І крушить твою вроду вiкову,
Я тодi з твоiм iм’ям вмираю
І в твоему iменi живу!




Пророцтво 17-го року


Гранiтнi обелiски, як медузи,
Повзли, повзли i вибилися з сил —
На цвинтарi розстрiляних iлюзiй
Уже немае мiсця для могил.
Мiльярди вiр заритi у чорнозем,
Мiльярди щасть розвiянi у прах.
Душа горить. Палае лютий розум.
І ненависть регоче на вiтрах.
Коли б усi одуренi прозрiли,
Коли б усi убогi ожили,
То небо, вiд прокльонiв посiрiле,
Напевне б, репнуло вiд сорому й хули.
Тремтiть, убивцi! Думайте, лакузи[26 - Тремтiть, убивцi! Думайте, лакузи!Лакуза – прислужник, лакей. (Прим. Т. Ю. Бледних)]!
Життя не налiза на ваш копил.
Ви чуете? На цвинтарi iлюзiй
Уже немае мiсця для могил!
Уже народ – одна суцiльна рана,
Уже вiд кровi хижiе земля,
І кожного катюгу i тирана
Уже чекае зсукана петля.
Розтерзанi, зацькованi, убитi
Пiдводяться i йдуть чинити суд,
І iх прокльони, злi й несамовитi,
Впадуть на душi плiснявi i ситi,
І загойдають дерева на вiттi
Апостолiв злочинства i облуд!




Монархи


Диктатори, королi, iмператори,
Млiючи в димi хвальби,
Роззявляли пащi, мов кратери,
І гукали:
– Ми – символ доби.
– Хто з нами, той проти Бога.
– Хто не з нами, той проти всiх.
І сипались лаври убогi
До куцих кривавих нiг.
Нiкчемна, продажна челядь,
Банда кривляк для втiх,
Щоб мати що повечерять,
Годувала холуйством iх.
Ідоли обслиненi, обцiлованi
Ішли величавi в своiй ходi.
А поруч вставали некоронованi
Корифеi i справжнi вождi.
Вставали Коперники i Джорджоне,
Шевченко пiдводив могутне чоло,
І бiля вiчного iхнього трону
Лакузи жодного не було.
Бо щире, високе небо
Не пiдмалюеш квачем,
Бо величi справжнiй не треба
Спиратись на плечi нiкчем.




«Де зараз ви, кати мого народу?..»


Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На яснi зорi i на тихi води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, i множиться, i дiе,
Без ваших нагаiв i палаша[27 - Без ваших нагаiв i палаша.Нагаi – батоги.Палаш – холодна зброя з довгим прямим i широким двосiчним клинком на кiнцi. (Прим. Т. Ю. Бледних)].
Пiд сонцем вiчностi древнiе й молодiе
Його жорстока й лагiдна душа.

Народ мiй е! Народ мiй завжди буде!
Нiхто не перекреслить мiй народ!
Пощезнуть всi перевертнi й приблуди,
І орди завойовникiв-заброд!

Ви, байстрюки катiв осатанiлих,
Не забувайте, виродки, нiде:
Народ мiй е! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсуе i гуде!




Покара


Не всi на свiтi радощi священнi —
Є радощi, народженi з проклять,
Коли, метнувши громи навiженi,
Став Єву Бог iз раю проганять.

Вiн iй сказав: «Ослушнице зухвала!
Менi твого не треба каяття —
Прирiк тобi, щоб в муках сповивала,
Живила кров’ю завтрашне життя».

Адам ходив насуплений, мов хмара,
У розпачi кривила Єва рот,
Бо ще не знала ця наiвна пара,
Що та жорстока помста i покара
Дорожча всiх утрачених щедрот!




«Гей, новi Колумби й Магеллани…»


Гей, новi Колумби й Магеллани[28 - Гей, новi Колумби й Магеллани…Колумб Христофор (1451–1506) – мореплавець, першовiдкривач Америки.Магеллан Фернан (1480–1521) – мореплавець, керував першою успiшною морською експедицiею навколо свiту. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Напнемо вiтрила наших мрiй!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизуе прибiй.

Хто сказав, що все уже вiдкрито?
Нащо ж ми народженi тодi?
Як нам помiстити у корито
Нашi сподiвання молодi?

Кораблi! Шикуйтесь до походу!
Мрiйництво! Жаго моя! Живи!
В океанi рiдного народу
Вiдкривай духовнi острови!

Геть iз мулу якорi iржавi —
Нидiе на якорi душа[29 - Нидiе на якорi душа…Нидiе – веде бездiяльне, беззмiстовне життя; животiе. (Прим. Т. Ю. Бледних)]…
Б’ються груди об вiтри тужавi,
Каравела в мандри вируша.

Жоден вiтер сонця не остудить,
Пiвень землю всю не розгребе!
Украiно! Доки жити буду,
Доти вiдкриватиму тебе.

Мрiяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужiсть на вогнi!..
А якщо вiдкрию вже вiдкрите,
Друзi! Ви пiдкажете менi.




Крик XX вiку


У небi тiшились хмари,
У небi сонце пливло,
Пiд небом кривавiли чвари
І лютувало зло.

Земля, вагiтна скорботою,
(Вiдчай у груди тне)
Над кривдою i пiдлотою
Народила в муках мене.

Народила, немов надiю,
Колисала ночами без сну:
– Може, вiд тебе помолодiю,
Може, побачу весну…

Може, твiй струм i атом
Вгамують нестерпний бiль, —
Голосила над вiком двадцятим
Найгенiальнiша з породiль.

Голосила велика мати,
Благала, кричала менi,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, пiдлоти й брехнi.

І стою у злобi по колiна
З серцем, повним ганьби й проклять,
Божевiльнi калiки й руiни
У зiницях моiх миготять.

Що залишу майбутньому дневi,
Чим дiлитися буду з ним?! —
Вибухають бомби водневi
На обпеченiм лобi моiм!

А люди забавляються, мов дiти,
Катам спiвають гiмни холуi[30 - Катам спiвають гiмни холуi…Холуй – зневажлива назва людей, якi плазують перед начальством, запопадливо прислужують сильним свiту цього. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
І генерали мрiють посадити
На всiй планетi атомнi гаi.

Ридаю i кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сiдоi голови[31 - Волосся патраю з сiдоi голови…Патрати – тут: скубти, рвати. (Прим. Т. Ю. Бледних)]:
Що можу я, коли дрiмають люди?
Що можу я, коли заснули ви?




«О земле з переораним чолом…»


О земле з переораним чолом,
З губами, пересохлими вiд смiху!
Тебе вiнчали з кривдою i злом,
Байстрятам шматували на утiху[32 - Байстрятам шматували на утiху…Байстрята – зневажлива i лайлива назва позашлюбних дiтей.Шматувати – розривати на шматки. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Вкраiнонько! Розтерзана на шмаття,
У смородi й туманi гнойовiм
Кричиш менi у мозок, мов прокляття
І зайдам, i запроданцям твоiм.

Любове свiтла! Чорна моя муко!
І радосте безрадiсна моя!
Бери мене! У материнськi руки
Бери мое маленьке гнiвне Я!

Вiзьми всього! І мозок мiй, i вроду,
І мрiй дитинних плеса голубi.
Для мене найсвятiша нагорода —
Потрiбним буть, красо моя, тобi.




Одинока матiр


Вiн мовчки впав.
Отерпли зорi строгi,
Страждання опустилось на лице,
І краяв темiнь
Передсмертний стогiн,
Безпомiчний i гострий,
Мов ланцет[33 - Мов ланцет.Ланцет – невеликий хiрургiчний нiж, гострий з обох бокiв. (Прим. Т. Ю. Бледних)].
Його вже не було.
А ненависть стожала
Мечами помсти рвалася у свiт,
Бо поруч з ним
Простреленi лежали
Твоя любов,
Твоi сiмнадцять лiт.
Життя трiумфувало у двобоi,
Життя крiзь смерть
Утвердило себе…
І стала ти
В сiмнадцять лiт вдовою,
Хоч наречений твiй
Ще й не зустрiв тебе.
Повзли роки.
Росло твое чекання.
Печаль смоктала радощi твоi,
І над твоiм
Розстрiляним коханням
Скажено глузували солов’i.
Та право материнства —
За тобою!
І син в колисцi пiсню наслуха.
Хай вузьколобi
Звуть його ганьбою,
А лицемiри —
Пасинком грiха.
Нехай духовнi покидьки
Й заброди
Байстрям, безбатченком
Назвуть твое дитя!
Найтяжчий злочин —
Вкрасти у народу
Тобi довiрене життя.
Мадонно мого часу!
Над тобою
Палають нiмби муки i скорбот,
І подвиг твiй,
Обпечений ганьбою,
Благословив розстрiляний народ.




Перехожий


Лiнi Костенко


Як вiн iшов!
Струменiла дорога,
Далеч у жадiбнi очi текла.
Не просто ступали —
Спiвали ноги,
І тиша музику берегла.
Як вiн iшов!
Зачарований свiтом,
Натхненно i мудро творив ходу —
Так новi планети грядуть на орбiти
З шаленою радiстю на виду!
З шаленим щастям i смiхом гарячим,
З гiмном вулканним без музики й слiв!
Як вiн iшов!
І нiхто не бачив,
І нiхто вiд краси не зомлiв.
В землю полускану втюпився кожен,
Очi в пилюцi бездумно волiк…
Раптом —
Шепiт помiж перехожих:
– Що там?
– Спiткнувсь чоловiк… —
Однi спiвчували йому убого,
Іншi не втримались докорять:
– Треба дивитись ото пiд ноги,
Так можна голову потерять… —
Трохи в футбола пограли словами,
Обсмакували чужу бiду.
А вiн знову йшов.
І дивився прямо.
І знову
Натхненно творив ходу!




Помилка


Помилялись не тiльки люди,
Помилялись навiть святi.
Згадайте: Ісус вiд Іуди
Мав останнiй цiлунок в життi.

Ми не святi, не боги, а значить,
Не варто втiшати себе дарма.
Але, як твiй промах
Лиш ворог бачить, —
Друзiв у тебе нема!




«Навiщо бундючитися пихато…»


Навiщо бундючитися пихато[34 - Навiщо бундючитися пихато…Бундючитися – надмiрно чванитись, зверхньо триматися. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Грiться в похвалах?
Слава не ртуть:
Мало великим себе уявляти,
Треба великим буть.




«Минуле не вернуть…»


Минуле не вернуть,
не виправить минуле.
Вчорашне – нiби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навеснi
ховаються пiд мулом,
Так вкриеться воно
пластами днiв, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняеться,
а молодiсть бiжить,
І митi жодноi
не можна повернути,
Щоб заново,
по-iншому прожить.




Герострат[35 - Герострат – мешканець Ефеса, який спалив храм Артемiди, бо дуже хотiв прославитися, але не спроможний був зробити нiчого визначного. Крилатий вислiв «геростратова слава» означае «вiчна ганьба», його вживають щодо людини, яка прославилася руйнiвними дiями. (Прим. Т. Ю. Бледних)]


Нащо мене засуджено до страти?
Нiкчемнi люди, ваш нiкчемний суд
Не обезглавив слави Герострата —
Я есмь живий, i я творю свiй труд!

Забутi зодчi, муляри забутi,
І прахом взято скульптора iм’я.
На попелi iх дум встаю iз каламутi[36 - На попелi iх дум встаю iз каламутi…Каламуть – щось непрозоре, темне i тьмяне. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Іду у всесвiт i в безсмертя я.

Клянiть мене, кривiться вiд огиди,
Несiть менi прокльони i плювки —
Вже чорна слава вбивцi Артемiди[37 - Вже чорна слава вбивцi Артемiди…Артемiда – давньогрецька богиня тваринного i рослинного свiтiв, донька Зевса, сестра Аполлона, в ii честь греки спорудили храм в Ефесi. (Прим. Т. Ю. Бледних)]
Менi пiд ноги кинула вiки!

Ви всi – нiщо. Ваш труд, i вашi болi,
І вашi мрii – порох все i тлiн!
Над вами – я. Вулкан моеi долi
Веде мене крiзь хаос поколiнь.

Над свiтом галасливим i патлатим,
Що чварами гуде i клекотить,
Затис я в жменi божевiльний атом,
І слава менi груди лоскотить.

Творiть красу! Дерзайте i не спiте!
Та пам’ятайте, що над вами – я,
Готовий все убити i спалити,
Щоб обезсмертити свое iм’я.




«Як не крути…»


Як не крути,
на одне виходить,
слiд би катюгам давно зазубрить:
можна прострелити мозок,
що думку народить,
думки ж не вбить!




З вiкна


Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сiрiють нiмо стiни.
Над сизим смутком ранньоi зими
Принишкли хмари, мов копицi сiна.

Пливе печаль. Бiлiють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин —
Вони стоять, немов у червнi липи,
Забрiвши в сивий i густий полин.

Полин снiгiв повзе по видноколу,
Лоскоче обрiй запахом гiрким.
Лапатi, бiлi i колючi бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…




«Розвели нас дороги похмурi…»


Розвели нас дороги похмурi,
І немае жалю й гiркоти,
Тiльки часом у тихiй зажурi
Випливаеш з-за обрiю ти.

Тiльки часом у многоголоссi,
В суетi поiздiв i авто
Спалахне твое бiле волосся,
Сiрi очi i каре пальто.




«Найогиднiшi очi порожнi…»


Найогиднiшi очi порожнi,
Найгрiзнiше мовчить гроза,
Найнiкчемнiшi дурнi вельможнi,
Найпiдлiша брехлива сльоза.

Найпрекраснiша мати щаслива,
Найсолодшi коханi вуста,
Найчистiша душа незрадлива,
Найскладнiша людина проста.

Але правди в брехнi не розмiшуй,
Не ганьби все пiдряд без пуття,
Бо на свiтi той наймудрiший,
Хто найдужче любить життя.




Чую


Чую, земле, твое дихання,
Розумiю твiй тихий сум,
Як на тебе холоднi свiтання
Ронять пригорщами росу.

Знаю – зливи, та буйнi грози,
І роса в шумовиннi вiт —
То сирiтськi, вдовинi сльози,
Та замучених предкiв пiт.

Назбирала ти iх без лiку
На роздоллi полiв, дiбров,
Щоб живили тебе довiку
Людськi сльози i людська любов.




Веселий похорон


Били в дзвони вiтри,
Калатали на сполох.
Зупинялися рiки i череди хмар.
То ховали байдужiсть.
На ратицях кволих
Тупцювали за гробом ватаги бездар,
Проводжали в дорогу останню.
До ями
Понесли ii пишну i чорну труну,
І ридання, народженi холуями,
Покотили на цвинтар
Плаксиву луну.
Танцювали дерева,
Смiялися квiти,
Умивалося небо у синявi рiк,
Виривався з грудей,
З-пiд холодного гнiту,
Первозданноi радостi крик.
Ну чого б iм казитись,
Чого iм бринiти,
Знемагати од смiху й смiятися знов?
Хоронили байдужiсть.
Нiжнiшали квiти,
Били в бубони неба
Розчуленi вiти —
Воскресала любов!..




«Там, у степу, схрестилися дороги…»


Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герцi дикому мечi[38 - Немов у герцi дикому мечi…Герць – бiй, поединок. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
І час невпинний, стиснувши остроги[39 - І в час невпинний, стиснувши остроги…Острога – металева дужка з зазубреним або гладеньким колiщам, прикрiплена до задника чобота верхiвця, якою пiдганяють пiд боки коня. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Над ними чвалить вранцi i вночi[40 - Над ними чвалить вранцi i вночi.Чвалить – рухаеться дуже швидко, навскач. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Мовчать над ними голубi хорали[41 - Мовчать над ними голубi хорали…Хорал – хвалебна церковна пiсня. Тут: небесна височiнь. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
У травах стежка свище, мов батiг.
О, скiльки доль навiки розрубали
Мечi прадавнiх схрещених дорiг!

Ми ще йдемо. Ти щось менi говориш.
Твоя краса цвiте в моiх очах.
Але скажи: чи ти зi мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?




«Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiе…»


Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiе,
І душа нiжнiшою стае,
Як твоi забаганки i мрii
У життя вливаються мое.

Я живу тобою i для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Пiд твоiм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов’ю обiкраде,
Хто твоi турботи обмине,
Хай того земне тяжiння зрадить
І з прокляттям безвiсть проковтне!




«Люди – прекраснi…»


Люди – прекраснi.
Земля – мов казка.
Кращого сонця нiде нема.
Загруз я по серце
У землю в’язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навiть камiння байдуже
Захотiло ожити
І жить!
Воскресайте, камiннi душi,
Розчиняйте серця i чоло,
Щоб не сказали про вас грядущi:
– Їх на землi не було…




«Торжествують…»


Торжествують:
Вiн не спотикався,
Не змочив —
Нi разу! —
Пiдошов,
Проти вiтру —
Жоден раз! —
Не пхався…
Але ж вiн нiкуди i не йшов!




Пересторога славолюбцевi


Одiйде в морок пiдле i лукаве,
Холуйство у минувшину спливе,
І той нiколи не доскочить слави,
Хто задля неi на землi живе.




«Люди часто живуть пiсля смертi…»


Люди часто живуть пiсля смертi:
Врiже дуба, а ходить i iсть,
Перепродуе мислi пiдтертi
У завулках тiсних передмiсть.

Гилить зуби, дае поради,
Носить лантухи настанов[42 - Носить лантухи настанов…Лантух – великий мiшок iз грубоi тканини. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Пiдмiчае серйознi вади
У дiяльностi установ.

Не втомляеться спати i жерти,
На милицях за часом бiжить[43 - На милицях за часом бiжить…Милиця – висока палиця з перекладками, на яку спираються пахвами i якою користуються при ходiннi хворi на ноги або безногi люди. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.




«Впало сонце в вечiрню куряву…»


Впало сонце в вечiрню куряву.
Тиша виповзла за село.
Нашорошилось небо буряно
І погрозами загуло.

Нiч пiдходила з гуркотiннями,
Нiч несла божевiлля й жах,
Плазувала потворними тiнями
У нервово пружних кущах.

Нiч кричала менi, розтерзана,
Оперезана громом навхрест.
І у зойках ii березових
Закипiвся гучний протест.

Хмари дибились волохато,
Мiсяць в небi петляв, мов кiт,
Вихор всiвся на сiру хату
І закручував стрiху в зенiт.

…Та встае перламутровий ранок
Крiзь холодний i злiсний рев,
І промiння зализуе рани
З закатованих нiччю дерев.

Безпораднi агонii злостi,
Злiсть гармонii не порве!
Сонце ходить до нас не в гостi —
Сонце з нами живе!

Вирина воно ранками з куряви,
На потрав’я витрушуе пил,
І пливе, й ховрахiв обурюе,
Повне нiжностi й повне сил.




«Украiно, п’ю твоi зiницi…»


Украiно, п’ю твоi зiницi
Голубi й тривожнi, нiби рань.
Крешуть з них червонi блискавицi
Революцiй, бунтiв i повстань.

Украiно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рiк,
Буду, мамо горда i вродлива,
З тебе чудуватися повiк.

Ради тебе перли в душi сiю,
Ради тебе мислю i творю.
Хай мовчать Америки й Росii,
Коли я з тобою говорю!

Одiйдiте, недруги лукавi!
Друзi, зачекайте на путi!
Маю я святе синiвське право
З матiр’ю побуть на самотi.

Рiдко, нене, згадую про тебе,
Днi занадто куцi та малi.
Ще не всi чорти живуть на небi,
Ходить iх до бiса на землi.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуеш – битви споконвiчний грюк!
Як же я без друзiв обiйдуся,
Без лобiв iх, без очей i рук?

Украiно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вiкова…
Гримотить над свiтом люта битва
За твое життя, твоi права.

Хай палають хмари буряковi,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою кровi
На твое священне знамено.




«Через душi, мов через вокзали…»


Через душi, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттiв…
Може, сподiватися зухвало,
Вiрити i ждати – поготiв[44 - Вiрити i ждати – поготiв.Поготiв – тим бiльше. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Та не вiрить я не маю змоги,
Обiймае сумнiви огонь,
І червоним лiхтарем тривоги
Зупиняю потяга твого.

І стою на березi чекання:
Що ти менi з гуркоту кричиш?
Станеш ти бiля мого благання
Чи до iнших станцiй просвистиш?




«Чорнi вiд страждання моi ночi…»


Чорнi вiд страждання моi ночi,
Бiлi вiд скорботи моi днi
Впали у твоi свавiльнi очi,
Жадiбнi, глибокi i чуднi.
Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смiю обiйти.
Дай менi губами зачерпнути
Нiжноi твоеi доброти.
Диких орд незлiченi навали
Розтрощили пращури моi,
Щоб несла ти гордо i зухвало
Груди недоторканi своi.
Щоб горiли маками долонi,
Щоб гуло мое серцебиття,
Щоб в твоему соромливiм лонi
Визрiвало завтрашне життя.
І мое прокляття очманiле[45 - І мое прокляття очманiле…Очманiле – тут: сповнене ненавистi, презирства. (Прим. Т. Ю. Бледних)]
Упаде на тiм’я дурням тим,
Хто твое солодке грiшне тiло
Оскверняе помислом гидким.
Стегна твоi, брови i рамена,
Шия i вогонь тендiтних рук —
Все в тобi прекрасне i священне,
Мамо моiх радощiв i мук!




«Всi образи й кривди до одноi…»


Всi образи й кривди до одноi
Я тобi забуду i прощу —
Жду твоеi ласки хоч малоi,
Як земля у спеку жде дощу.

О жорстока! Щастя хоч краплину
В душу мою змучену згуби —
Полюби i зрадь через хвилину,
Та хоч на хвилину полюби!




«Вие вiтер, довго вие, навiть слухать обрида…»


Вие вiтер, довго вие, навiть слухать обрида.
Ходить байда споконвiчний та у вiкна загляда[46 - Ходить байда споконвiчний та у вiкна загляда.Байда – тут: гульвiса. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Ну чому б тобi, приблудо, не заснути уночi,
Не погрiть старечi костi в димарi чи на печi?

Я не сплю – менi й не диво:
я ж не вiтер – чоловiк,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навiк[47 - Помитарствую, поб’юся та й засну колись навiк.Помитарствую – попоневiряюся. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Але ж я не спати – жити!
Жить i мрiяти люблю —
Через це у довгi ночi не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вiтре,
не стогни та не хрипи,
У мое вкладайся лiжко i за мене там поспи.

І зiтха тужливо вiтер, кулаками в шибки б’е:
– І менi, – кричить, – кохання
також спати не дае.

Я давно про зiрку мрiю, свiтлу зiроньку одну,
Але як не дму, не вiю, я до неi не сягну.

Тож ходжу я в довгi ночi та зiтхаю знов i знов,
Їй пiснi сумнi складаю про сумну мою любов.




«Я чекав тебе з хмари рожево-нiжноi…»


Я чекав тебе з хмари рожево-нiжноi,
Із ранкових туманiв, з небесних октав,
Коли думи збiгалися з мли бездорiжноi
І незвiданий смуток за душу смоктав.

Я вiд тебе жадав незвичайного й дивного,
Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,
Щоби я знемагав од дихання нерiвного,
Од заклятоi радостi пiд вiкном.

І не мiг я спекаться словесноi пишностi,
Одсахнутись ураз од кокетливих мрiй, —
Волочив я тебе в ореолi безгрiшностi
Крiзь хитливих iлюзiй розкиданий стрiй.

Припливла ти до мене з прибоем уяви,
Несподiвано встала над смутком чекань,
Розцяцькованих мрiй павiани i пави
Повтiкали лякливо пiд купол свiтань.

Розгубили вони своi зваби i почестi,
І сьогоднi вклоняеться серце мое
Тiй земнiй, соромливiй, жагучiй жiночостi,
Що красою життя – материнством – стае.




«Говорю я з тобою мовчки…»


Говорю я з тобою мовчки,
Тиша хмарою проплива.
І вовтузиться думка, мов квочка[48 - І вовтузиться думка, мов квочка…Вовтузиться – не сидить спокiйно; соваеться. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
В намаганнi родить слова.

Тиша важчае. Терпнуть губи,
Тиша репне навпiл ось-ось.
Припаду я шалено й грубо
До безумства твоiх волось.

Упаде розiдрана маска,
І сполохана вгледиш ти,
Скiльки в тишi чаiлося ласки,
Скiльки в грубостi – теплоти.

Насмiються з своеi беззубостi
Прописнi допотопнi думки,
Джерелом вдарить нiжнiсть iз грубостi,
Заворкують живi струмки.

Задихнеться вiд лютi сiрiсть —
Нам на щастя, а iй на зло.
Помiж нас пiдведеться щирiсть
І з’еднае наше тепло!




«Ну скажи – хiба це фантастично…»


Ну скажи – хiба це фантастично,
Що у цьому хаосi дорiг
Пiд суворим небом,
Небом вiчним,
Я тебе зустрiв i не зберiг!
Ти i я – це вiчне, як i небо.
Доки мерехтiтимуть свiти,
Буду Я приходити до Тебе,
І до iнших йтимуть
Гордi Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скiльки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою…
Ми не вiчнi,
Ми з тобою просто – ти i я…
І тому для мене так трагiчно
Те, що ти чиясь, а не моя.




Чадра


Я тебе не сприймаю за iстину,
Бо таких, мабуть, зовсiм нема.
Нiч, вiтрами дурними освистана,
Свою чорну чадру пiднiма[49 - Свою чорну чадру пiднiма.Чадра – легке покривало, яким жiнки-мусульманки запинаються з голови до нiг, лишаючи вiдкритими лише очi. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

І дивлюсь я здивовано в очi,
Що заблискали з-пiд чадри.
У волоссi – у сiрому клоччi —
Причаiлися дикi вiтри.

Недарма понад нею пронiсся
Ураганний тайфун стихiй[50 - Ураганний тайфун стихiй.Тайфун – ураган величезноi руйнiвноi сили. (Прим. Т. Ю. Бледних)].
Виповзае на перенiсся
Зморшка вiдчаю i надiй.

І куди я до iстини втраплю
Через ями й вибоiни слiв?
Коли б випив ii хоч краплю,
То, напевне б, вiд жаху зомлiв.

Я тебе не сприймаю за iстину —
Небо навiть i те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу i безжально освистану —
І таку я люблю тебе!




Ікс плюс iгрек


Чорнявiй математичцi


Я не заздрю уже нiкому —
Де ще мудрих таких знайти?
Це ж менi стало вперше вiдомо:
Ікс плюс iгрек – це будеш ти.

І здаеться, що я володiю
Вiковiчним секретом краси
Лиш тому, що я розумiю
Загадковi твоi iкси.

Розумiю? Який там розум!
Просто здорово, що ти е!
Що вслухаеться в нiжнi погрози
Збаламучене серце мое.

Я не заздрю уже нiкому —
Де ще мудрих таких знайти?
Одному лиш менi вiдомо:
Ікс плюс iгрек – це будеш ти.




«Дотлiвае холод мiй у ватрi…»


Дотлiвае холод мiй у ватрi[51 - Дотлiвае холод мiй у ватрi…Ватра – вогнище, багаття. (Прим. Т. Ю. Бледних)],
Я один замрiяний iду…
Ми тодi зустрiлися в театрi,
На гальорцi в третьому ряду[52 - На гальорцi в третьому ряду.Гальорка – верхнi яруси в театрi, де мiсця коштують дешево. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

І не вiрю, що менi здалося,
Бо напевне знаю – так було:
То не скрипка кликала – волосся,
Що тобi спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,
Нiжнi струни квилили внизу[53 - Нiжнi струни квилили внизу…Квилили – жалiбно стогнали. Тут: грали жалiбну мелодiю. (Прим. Т. Ю. Бледних)] —
Тож було i солодко, й незвично
У твоiх очах читать грозу.

А коли виходили iз залу
З думами про вiчне i земне,
Довго ти пiд лiхтарем стояла
І чекала, радiсна, мене.

Ми iшли через блакитне мiсто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смiв порушить чистоту.

Тiльки досi знаю: не здалося,
Так i залишилось, як було, —
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобi спадае на чоло.

Дотлiвае холод мiй у ватрi,
Бiля мосту стишую ходу…
Часто жду тебе я у театрi,
На гальорцi в третьому ряду…




«Я тобi галантно не вклонюся…»


Я тобi галантно[54 - Галантно – чемно, люб’язно. (Прим. Т. Ю. Бледних)] не вклонюся,
Комплiмента зроду не злiплю,
Тiльки в очi нiжнi задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою[55 - І коли химерною габою…Габа – тут: покривало. (Прим. Т. Ю. Бледних)]
Спеленае землю довга нiч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон менi не йде до вiч.

Довго бiлi таемничi крила
Обвивають маревом видiнь,
І стоiш ти крихiтна, i мила,
І прозора, мов ранкова тiнь.

І палають, нiби стиглi вишнi,
Владно пiдкоряючи собi,
Губи нецiлованi i грiшнi,
Очi божевiльно голубi.




Не вiр менi


Не вiр менi, бо я брехать не вмiю,
Не жди мене, бо я i так прийду.
Я принесу тобi свою надiю,
А подарую смуток i бiду.

Слова яснi, лише менi вiдомi,
У бурмотiння скучне переллю,
Свою усмiшку у холоднiй втомi
Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,
І недоречно скиглити чомусь,
Але, як треба буде заридати,
Я гомерично, тупо засмiюсь[56 - Я гомерично, тупо засмiюсь.Гомеричний – незвичайноi сили, величезний. (Прим. Т. Ю. Бледних)].

Не вiр менi, бо я брехать не вмiю,
Не жди мене, бо я i так прийду.
Я принесу тобi свою надiю,
А подарую смуток i бiду.




Зi збiрки «Ти знаеш, що ти – людина»





Мiй Киiв


В ночi осiннi, холоднi й нуднi
Часто ввижаеться Киiв менi.
Вийду з палатки, у темiнь пiрну,
Думкою-мрiею в Киiв майну.
Мрiють крiзь хмари зорi вгорi,
Мов на бульварi чуднi лiхтарi.
Вiтер ущухне, то знов загуде —
Аж сторонюся: тролейбус iде.
Парки i сквери, театри i шум.
Як вас прогнати iз серця, iз дум?
Що менi дiять – не можу забути
Площу Богдана, вогнi iнституту[57 - Площу Богдана, вогнi iнституту.Йдеться про Софiйську площу в Киевi, на якiй стоiть пам’ятник Богдану Хмельницькому. (Прим. Т. Ю. Бледних)].
Що менi дiять i як менi буть —
Киiв казковий не в силi забуть!
В серцi своiм на будову несу
Киева горду i вiчну красу.
Стiни мурую, проспекти кладу,
З степом безлюдним розмову веду:
Бачиш, сюди ми зiйшлися усi
Тому, що служимо працi й красi,
Тому, що мрiе поставити кожен
Мiсто, красою на Киiв схоже!




«Буду тебе ждати там, де вишня бiла…»


Буду тебе ждати там, де вишня бiла
Виглядае з саду тихо i несмiло,

Де, здаеться, спокiй i нема нiкого,
Тiльки завмирае, журиться дорога.

Може, ти не прийдеш, гарна й кароока, —
Буде мене пестить нiчка одинока,

Буде мене тiшить, лагiдна та люба,
Цiлувать у щоки, розвiвати чуба.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-andr-yovich-simonenko/ti-znaiesh-scho-ti-ludina-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Але не я… Я квиснути не стану…

Квиснути – хникати, скиглити. (Прим. Т. Ю. Бледних)




2


Щоб знали майбутнi предтечi…

Предтеча – людина, яка пiдготувала умови для дiяльностi iнших людей, попередник. (Прим. Т. Ю. Бледних)




3


…iх горе на утлi плечi…

Утлi – тут: немiцнi, благенькi. (Прим. Т. Ю. Бледних)




4


У кiсниках барвистих iз райдуг веселих…

Кiсники – стрiчки для вплiтання у косу. (Прим. Т. Ю. Бледних)




5


Плетуть родоводiв в’язь…

В’язь – вид старовинного декоративного письма, у якому лiтери i слова зливаються в суцiльний орнамент. (Прим. Т. Ю. Бледних)




6


В одного – прапрадiд став лордом…

Лорд – англiйський спадковий дворянський титул. (Прим. Т. Ю. Бледних)




7


Баньки уп’явши в минуле…

Баньки – очi. (Прим. Т. Ю. Бледних)




8


В нас Рюрика кров тече…

Рюрик – лiтописний князь, засновник правлячоi у середньовiчному Киевi династii Рюриковичiв. (Прим. Т. Ю. Бледних)




9


…цей наiвний франк чи дулiб…

Франк – представник племенi захiдних германцiв, якi на початку нашоi ери населяли територiю у середнiй i нижнiй течii Рейну.

Дулiб – представник стародавнього схiднослов’янського племенi, що жило у верхiв’ях рiчок Захiдний Буг i Прип’ять. (Прим. Т. Ю. Бледних)




10


…щоб узяти патент на хлiб.

Патент – тут: документ, який посвiдчуе право винахiдника на його винахiд. (Прим. Т. Ю. Бледних)




11


В меланхолiйнi вiршi i пiснi.

Меланхолiйнi – сумнi, тужливi. (Прим. Т. Ю. Бледних)




12


Із своею мiркою Прокруст!

Прокруст – розбiйник, що жив поблизу Афiн. Вiн заманював подорожнiх i клав iх на свое лiжко, коли люди були коротшi за лiжко, Прокруст видовжував iх, а коли довшi, вiдрубував iм ноги. Прокруста вбив Тесей, вiдрубавши йому ноги. (Прим. Т. Ю. Бледних)




13


Земля кричить. Шинкують кров’ю вiйни…

Шинкують – тут: впиваються. (Прим. Т. Ю. Бледних)




14


Нових Тимурiв i Аттiл…

Тимур (Тамерлан) – середньоазiйський державний дiяч i полководець, який жив у XIV ст.

Аттiла – вождь гунiв, володар найбiльшоi держави у Схiднiй Європi, який жив у V ст. н. е. (Прим. Т. Ю. Бледних)




15


Гримiли залпи, i ятрились рани…

Ятритися – спричиняти бiль, розворушувати рану. (Прим. Т. Ю. Бледних)




16


І вся планета нiби очманiла…

Очманiла – втратила здатнiсть нормально мислити i дiяти. (Прим. Т. Ю. Бледних)




17


Я тут колись бродив мiж лепехою…

Лепеха – трав’яниста рослина з довгими мечоподiбними листками i гострим запахом. (Прим. Т. Ю. Бледних)




18


І спочивать сiдав на купинi…

Купина – горбик на луцi чи болотi, порослий травою або мохом. (Прим. Т. Ю. Бледних)




19


А до них мiж балками та нивами…

Балка – яр з пологими схилами. (Прим. Т. Ю. Бледних)




20


Але раптом в екстазi нiмiм…

Екстаз – найвищий ступiнь захоплення. (Прим. Т. Ю. Бледних)




21


За рожевих iлюзiй вуаль.

Ілюзiя – хибне, оманливе уявлення.

Вуаль – прозора тканина або сiтка, закрiплена на жiночому капелюшку, щоб закривати обличчя. (Прим. Т. Ю. Бледних)




22


І обличчя кругле, мов книш…

Книш – вид бiлого хлiба з загорнутими всередину краями. (Прим. Т. Ю. Бледних)




23


Торрiчеллiева пустота!

Торрiчеллiева пустота – тут: пуста, нiкчемна людина. (Прим. Т. Ю. Бледних)




24


Сиплють ночi у лимани зорi сургучевi.

Сургучевi – тут: блискучi. (Прим. Т. Ю. Бледних)




25


Заглядае в шибу казка сивими очима…

Шиба – скло в рамi вiкна. (Прим. Т. Ю. Бледних)




26


Тремтiть, убивцi! Думайте, лакузи!

Лакуза – прислужник, лакей. (Прим. Т. Ю. Бледних)




27


Без ваших нагаiв i палаша.

Нагаi – батоги.

Палаш – холодна зброя з довгим прямим i широким двосiчним клинком на кiнцi. (Прим. Т. Ю. Бледних)




28


Гей, новi Колумби й Магеллани…

Колумб Христофор (1451–1506) – мореплавець, першовiдкривач Америки.

Магеллан Фернан (1480–1521) – мореплавець, керував першою успiшною морською експедицiею навколо свiту. (Прим. Т. Ю. Бледних)




29


Нидiе на якорi душа…

Нидiе – веде бездiяльне, беззмiстовне життя; животiе. (Прим. Т. Ю. Бледних)




30


Катам спiвають гiмни холуi…

Холуй – зневажлива назва людей, якi плазують перед начальством, запопадливо прислужують сильним свiту цього. (Прим. Т. Ю. Бледних)




31


Волосся патраю з сiдоi голови…

Патрати – тут: скубти, рвати. (Прим. Т. Ю. Бледних)




32


Байстрятам шматували на утiху…

Байстрята – зневажлива i лайлива назва позашлюбних дiтей.

Шматувати – розривати на шматки. (Прим. Т. Ю. Бледних)




33


Мов ланцет.

Ланцет – невеликий хiрургiчний нiж, гострий з обох бокiв. (Прим. Т. Ю. Бледних)




34


Навiщо бундючитися пихато…

Бундючитися – надмiрно чванитись, зверхньо триматися. (Прим. Т. Ю. Бледних)




35


Герострат – мешканець Ефеса, який спалив храм Артемiди, бо дуже хотiв прославитися, але не спроможний був зробити нiчого визначного. Крилатий вислiв «геростратова слава» означае «вiчна ганьба», його вживають щодо людини, яка прославилася руйнiвними дiями. (Прим. Т. Ю. Бледних)




36


На попелi iх дум встаю iз каламутi…

Каламуть – щось непрозоре, темне i тьмяне. (Прим. Т. Ю. Бледних)




37


Вже чорна слава вбивцi Артемiди…

Артемiда – давньогрецька богиня тваринного i рослинного свiтiв, донька Зевса, сестра Аполлона, в ii честь греки спорудили храм в Ефесi. (Прим. Т. Ю. Бледних)




38


Немов у герцi дикому мечi…

Герць – бiй, поединок. (Прим. Т. Ю. Бледних)




39


І в час невпинний, стиснувши остроги…

Острога – металева дужка з зазубреним або гладеньким колiщам, прикрiплена до задника чобота верхiвця, якою пiдганяють пiд боки коня. (Прим. Т. Ю. Бледних)




40


Над ними чвалить вранцi i вночi.

Чвалить – рухаеться дуже швидко, навскач. (Прим. Т. Ю. Бледних)




41


Мовчать над ними голубi хорали…

Хорал – хвалебна церковна пiсня. Тут: небесна височiнь. (Прим. Т. Ю. Бледних)




42


Носить лантухи настанов…

Лантух – великий мiшок iз грубоi тканини. (Прим. Т. Ю. Бледних)




43


На милицях за часом бiжить…

Милиця – висока палиця з перекладками, на яку спираються пахвами i якою користуються при ходiннi хворi на ноги або безногi люди. (Прим. Т. Ю. Бледних)




44


Вiрити i ждати – поготiв.

Поготiв – тим бiльше. (Прим. Т. Ю. Бледних)




45


І мое прокляття очманiле…

Очманiле – тут: сповнене ненавистi, презирства. (Прим. Т. Ю. Бледних)




46


Ходить байда споконвiчний та у вiкна загляда.

Байда – тут: гульвiса. (Прим. Т. Ю. Бледних)




47


Помитарствую, поб’юся та й засну колись навiк.

Помитарствую – попоневiряюся. (Прим. Т. Ю. Бледних)




48


І вовтузиться думка, мов квочка…

Вовтузиться – не сидить спокiйно; соваеться. (Прим. Т. Ю. Бледних)




49


Свою чорну чадру пiднiма.

Чадра – легке покривало, яким жiнки-мусульманки запинаються з голови до нiг, лишаючи вiдкритими лише очi. (Прим. Т. Ю. Бледних)




50


Ураганний тайфун стихiй.

Тайфун – ураган величезноi руйнiвноi сили. (Прим. Т. Ю. Бледних)




51


Дотлiвае холод мiй у ватрi…

Ватра – вогнище, багаття. (Прим. Т. Ю. Бледних)




52


На гальорцi в третьому ряду.

Гальорка – верхнi яруси в театрi, де мiсця коштують дешево. (Прим. Т. Ю. Бледних)




53


Нiжнi струни квилили внизу…

Квилили – жалiбно стогнали. Тут: грали жалiбну мелодiю. (Прим. Т. Ю. Бледних)




54


Галантно – чемно, люб’язно. (Прим. Т. Ю. Бледних)




55


І коли химерною габою…

Габа – тут: покривало. (Прим. Т. Ю. Бледних)




56


Я гомерично, тупо засмiюсь.

Гомеричний – незвичайноi сили, величезний. (Прим. Т. Ю. Бледних)




57


Площу Богдана, вогнi iнституту.

Йдеться про Софiйську площу в Киевi, на якiй стоiть пам’ятник Богдану Хмельницькому. (Прим. Т. Ю. Бледних)