Книга - Енн з Інглсайду

Енн з Інглсайду
Люсi Мод Монтгомерi


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Щасливе подружжя Енн i Гiлберт з п’ятьма дiтьми живуть в мiстечку Глен Сент Мерi в улюбленому Інглсайдi. Енн i Гiлберт разом уже п’ятнадцять рокiв. Дiти зростають, знаходять друзiв, пiзнають радiсть i горе, правду та брехню. Джем, старший з дiтей, хоче якнайшвидше подорослiшати. Волтер мае поетичну натуру, Дi дуже довiрлива, а ii близнючка Нан полюблять завжди бути в центрi уваги. Ширлi – наймолодший. Всiх можуть втiшити й пiдбадьорити люблячi батьки. На радiсть сiм’i, в Енн народжуеться шоста дитина, Рiлла.

Життя постiйно випробовуе Енн – треба бути i доброю матiр’ю, i мудрою жiнкою, i гостинною сусiдкою. Вчитися на власних помилках, сумнiватися в собi, але вкотре знаходити силу, любов i пiдтримку у своiх найрiднiших.





Люсi Мод Монтгомерi

Енн з Острова



© Б. Синякевич, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *




І







– Який чистий мiсяць сьогоднi на небосхилi, – промовила Енн Блайт сама до себе, йдучи садом Райта до вхiдних дверей дому Дiани, бiля яких цвiла черешня, чиi пелюстки пiдхопив солоний бриз у повiтрi.

Вона зупинилася на мить, аби кинути оком на пагорби та лiси, якi так полюбилися iй ще зi старих-добрих часiв. Рiдне Ейвонлi! Глен Сент Мерi уже давно став для неi рiдною домiвкою, проте було в Ейвонлi щось таке, чого в Глен Сент Мерi нiколи не зустрiти. Тiнi минулого чекали на неi за кожним поворотом… Їi вiтали поля, якими вона колись блукала… Навколо неi луною не стихали спогади про солодке життя, де усе навколо… кожна мiсцина, на яку вона кидала погляд, берегла в собi милi спогади. Тут був сад з привидами, тут i там минулого року розквiтали всi троянди. Енн завжди любила повертатися додому – до Ейвонлi, навiть зараз, хоч i привiд для цього вiзиту був сумний. Вони з Гiлбертом приiхали на похорон його батька, Енн залишилася ще на тиждень. Марiлла та панi Лiнд просто не могли вiдпустити ii так швидко.

Їi стареньку кiмнатку з верандою та трикутною дахiвкою завжди тримали до ii приiзду, тож коли Енн зайшла до кiмнати, виявилося, що панi Лiнд поставила великий домашнiй весняний букет… Щойно Енн занурила обличчя в розмаiття квiтiв, iй здалося, наче вiн зберiг увесь аромат незабутнiх рокiв. Та колишня Енн чекала на неi тут, а всi старi, дорогi радощi таiлися глибоко в серцi. Кiмнатка з верандою обплiтала ii своiми руками, огортаючи… оповиваючи ii. З любов’ю вона оглядала стареньке лiжечко, яке панi Лiнд обсипала яблуневим листям, бездоганнi подушки з вишитим панi Лiнд мереживом, плетенi Марiллою килими на долiвцi… i дзеркало, в яке колись дивилося личко маленькоi сирiтки з чистим дитячим чолом, яка давним-давно проливала сльози в першу нiч перебування тут. Енн уже й забула, що вона – щаслива мати п’ятьох дiтей… Сьюзан Бейкер знову в’язала своi чудернацькi черевики в Інглсайдi. Вона знову була Енн iз Зелених Дахiв.

Коли панi Лiнд зайшла до кiмнати, несучи свiжi рушники, Енн мрiйливо дивилася в дзеркало.

– От як добре, що ти знову тут, Енн. Уже дев’ять рокiв минуло, вiдколи ти поiхала, а ми з Марiллою досi за тобою сумуемо. Тут уже не так самотньо, вiдколи Девi одружився… Мiллi – то ж таке миле створiннячко! Такi солоденькi! Хоча вона така допитлива, як бурундуча! А я все одно як казала, так i казатиму, що такоi, як ти – не знайдеш.

– Ох, дзеркало так просто не обдуриш, панi Лiнд. Воно каже менi прямо: «Ти уже не така молода, як ранiше», – гмикнула Енн.

– У тебе дуже добре збереглася фiгура, – спробувала пiдбадьорити ii панi Лiнд. – Звичайно, рум’янцю в тебе завжди було мало.

– У будь-якому разi поки що в мене й натяку на друге пiдборiддя немае, – радiсно промовила Енн. – І моя старенька кiмната мене пам’ятае, панi Лiнд. Я така рада… менi було б так боляче, якби я повернулася, а вона мене забула. Так чудово знову побачити мiсяць, що сходить над Лiсом Привидiв.

– Мiсяць на небi – наче великий золотий злиток, правда? – мовила панi Лiнд, вiдчуваючи, наче здiйснюе шалений поетичний полiт, i радiючи, що Марiлла ii не чуе.

– Подивися тiльки, як кiнчики ялинок визирають назустрiч мiсяцю, як березовий гай тягнеться руками до срiблястого неба. Тепер це великi дерева, а коли я сюди приiхала, вони були мацюпусiнькi… Отут я справдi почуваюся трохи старшою.

– Дерева – то як дiти, – сказала панi Лiнд. – Аж лячно стае, як швидко вони виростають, щойно ти повернешся до них спиною. Глянь-но на Фреда Райта… Йому лише тринадцять, а вiн уже такий високий, як його батько. У нас сьогоднi на вечерю – курячий пирiг, i я ще спекла тобi лимонних бiсквiтiв. І нiчого було тобi боятися ночувати в тому лiжку. Я сьогоднi провiтрила простирадла… Марiлла про це не знала, провiтрила iх ще раз… а Мiллi поняття не мала, що ми двое iх провiтрювали, то взялася провiтрити простирадла третiй раз. Сподiваюся, Мерi Марiя Блайт таки вибереться завтра… вона ж обожнюе похорони.

– Тiтка Мерi Марiя… Гiлберт завжди так ii кличе, хоча вона всього-на-всього кузина його тата… завжди кличе мене «Еннi», – знизала Енн плечима. – А коли вона вперше побачила мене пiсля весiлля, то сказала: «Дивно, що Гiлберт тебе обрав. У нього могло бути стiльки красунь!» Можливо, саме тому я так ii й не полюбила… знаю, Гiлберт теж, але вiн надто вiдданий своiй родинi, аби це визнати.

– Гiлберт тут надовго?

– Нi. Йому потрiбно вертатися завтра ввечерi. Вiн залишив пацiента в критичному станi.

– О, зрозумiло. Думаю, тепер уже нiщо Гiлберта в Ейвонлi не тримае, вiдколи минулого року вiдiйшла його матуся. Старенький пан Блайт так i не оговтався пiсля ii смертi, йому вже не було для кого жити. Блайти завжди такими були… завжди вони надто прив’язувалися до земних речей. Сумно, що нiкого з них не залишилося в Ейнволi. Файна була пара стареньких. А тодi… ще тi Слоани. Слоани – то такi Слоани, вони будуть, допоки стоятиме цей свiт. Амiнь.

– Та залишимо тих Слоанiв, я от пiсля вечерi пiду прогуляюся фруктовим садом пiд мiсячним сяйвом. Думаю, врештi-решт доведеться таки йти спати… хоча менi завжди здавалося, що спати вночi, коли так яскраво свiтить мiсяць, – просто марна трата часу. Проте я збираюся встати раненько, хочу побачити, як першi ранковi промiнчики пiдкрадаються до Лiсу Привидiв. Небо стане кораловим, вiльшанки виспiвуватимуть пiснi… Можливо, маленький сiрий горобчик вмоститься на пiдвiконнi, i можна буде споглядати, як золоте свiтло торкаеться фiалок, заливаючи iх пурпуровим кольором.

– Але кролики уже потопталися по всiх лiлiях, що виросли в червнi, – сумно зауважила панi Лiнд, шкандибаючи сходами вниз i тихцем радiючи, що бiльше не доведеться говорити про мiсяць. Енн завжди була такою дивною. І уже не залишилося жодноi надii, що вона ще це переросте.



Дiана спускалася вниз стежкою назустрiч Енн. Навiть у мiсячному сяйвi можна було розгледiти, що волосся в неi й досi темне, щоки – рожевi, а очi – сяють. Проте сяйво мiсяця не могло приховати, що роки додали iй зайвоi ваги… Та й Дiана нiколи не була «худенькою» (в традицiйному розумiннi мешканцiв Ейвонлi).

– Не переживай, люба… Я ненадовго…

– Та я ж не цим переймаюся! – з докором промовила Дiана. – Ти ж знаеш, я краще проведу вечiр з тобою, анiж пiду на ту зустрiч. Здаеться, я ще тебе добре й не розгледiла, а ти пiслязавтра уже iдеш. Але брат Фреда… ти ж знаеш, ми просто мусимо прийти.

– Звичайно, я все розумiю. Я забiгла на хвилинку. Я йшла старою-доброю дорогою, Дi, через Джерело Дрiади, Лiс Привидiв, пiд тiнями вашого старенького саду, повз Плакучу Вербу. Я навiть зупинилася, щоб помилуватися тими вербами, якi, як завше, прихилилися до води. Якi ж вони високi тепер!

– Як i усе навколо! – зiтхнула Дiана. – Ти тiльки подивися на малого Фреда! Ми змiнилися. Усi. Крiм тебе. Ти нiколи не змiнюешся, Енн. Як тобi вдаеться залишатися такою стрункою? Ти тiльки на мене подивися!

– Ну трохи замiжнiла, звiсно, – залилася смiхом Енн. – Але поки, Дi, тобi вдаеться уникати огрядностi, як у людей середнього вiку. А щодо того, що я нiяк не змiнююся… ну, панi Г. Б. Доннелл з тобою б погодилася. Вона ще на похоронi сказала менi, що я нi на йоту старше свого вiку не виглядаю. А от панi Гармон Ендрюс посперечалася б. Вона сказала: «Лишенько, Енн, як ти постарiла!» Усе залежить вiд того, як на це подивитися… чи в що вiрити. Я почуваюся трiшечки старшою, хiба що коли переглядаю картинки в журналах. Усi цi героi та героiнi надто вже молодi, як на мене. Та не зважай, Дi… завтра ми знову станемо дiвчатками. Ось власне чому я до тебе й прийшла. Весь полудень i вечiр ми гулятимемо нашими старими схованками – кожнiсiнькою з них. Прогуляемося весняними полями, пройдемося лiсом, зарослим папороттю. Подивимося на тi старi знайомi й любi мiсця й пагорби, де знову вiднайдемо нашу юнiсть. Знаеш, весною не бувае нiчого неможливого. Скинемо зi себе вiдчуття батькiвства та вiдповiдальностi й побудемо такими легковажними, як ото про мене думае панi Лiнд (десь дуже глибоко в серцi). Бути завжди такою розважливою – не надто весело, Дiано.

– Ой, як то файно звучить! Хотiлося б, але…

– Нiяких «але». Я знаю, ти зараз думаеш «А хто хлопцям вечерю зварить?»

– Не зовсiм. Енн Корделiя може приготувати хлопцям вечерю не гiрше, анiж я, а iй лише одинадцять, – гордо промовила Дiана. – Зрештою вона й так збиралася готувати. А я хотiла пiти до Товариства допомоги жiнкам, але пiду з тобою. Це буде наче здiйснення мрii. Знаеш, Енн, я багато вечорiв сидiла собi й уявляла, що ми знову маленькi дiвчиська. А вечерю я вiзьму нам в дорогу.

– І ми ii скуштуемо в садку Естер Грей… Садок Естер Грей ще ж на мiсцi, так?

– Здаеться, – з ноткою сумнiвiв вiдповiла Дiана. – Я нiколи туди не ходила, вiдколи вийшла замiж. Енн Корделiя вивчае багато мiсцин, але я завжди ii застерiгаю не вiдходити надто далеко вiд дому. Вона обожнюе бродити лiсами, а одного дня я нагримала на неi, бо вона говорила сама до себе в садку. А вона менi сказала, що говорила не сама до себе, а до квiткових духiв. Пам’ятаеш, ти iй на дев’ятирiччя надiслала iграшковий чайний сервiз iз крихiтними бутонами троянд? Вона жодного шматочка не розбила… така обережна. Використовуе сервiз, тiльки коли до неi на чай приходять Трое Зелених Ельфiв. А я й слова не можу з неi витягнути, хто ж вони такi. Частенько я переконуюся, Енн, що вона бiльше схожа на тебе, анiж на мене.

– Можливо, «та що iм’я, назви хоч як троянду, не змiниться в нiй аромат», як казав Шекспiр[1 - Цитата з «Ромео та Джульетти» В. Шекспiра в перекладi І. Стешенко, (прим. пер.)]. Не сердься на вигадки Енн Корделii, Дiано. Менi завжди так шкода дiтей, якi не проводять кiлька рокiв дитинства в чарiвних свiтах.

– Наш викладач тепер – Олiвiя Слоан, – вагаючись, розповiла Дiана. – Знаеш, вона тепер здобула ступiнь бакалавра, а пiшла викладати до школи, щоб бути ближче до мами. Вона каже, що дiтям потрiбно показувати реальний свiт.

– І тепер я маю слухати, як ти переповiдаеш менi всякi Слоанiтницi, Дiано Райт?

– Нi… нi… НІ! Вона менi анiтрохи не подобаеться. Вона завжди витрiщаеться своiми голубими очиськами, як уся ii сiмейка. Я не притлумлю мрiй Енн Корделii. Вони милi… як i твоi колись. Думаю, у життi вона ще не раз зiткнеться з «реальним свiтом».

– Тодi усе вирiшено. Я спущуся до Зелених Дахiв приблизно о другiй, ми вип’емо червоного смородинового вина Марiлли (вона досi його робить, всупереч волi пастора й панi Лiнд), просто щоб ми трiшки побiсилися.

– Пам’ятаеш той день, коли ти мене пiдсадила на це винце? – захихотiла Дiана, яка могла стерпiти слiвце «побiситися», тiльки якщо воно лунало з вуст Енн. Усi знали, що Енн мала на увазi. То був просто ii стиль.

– Завтра буде справжнiсiнький день спогадiв, Дiано. Ну… не буду тебе затримувати, ось i Фред на своiй колясцi. У тебе миле платтячко.

– Фред змусив мене придбати нове до весiлля. Думала, то нам не по кишенi, ми ж щойно побудували нову стайню, але вiн сказав, що не дозволить, аби його дружина виглядала так, наче з вигнання повернулася. Навiть на вулицю не пустить, якщо хтось виглядатиме хоч трiшечки краще, нiж його дружина. Це ж так по-чоловiчому, скажи?

– Ти говориш як панi Еллiотт у Гленi, – з усiею серйознiстю вiдповiла Енн. – Бачиш цю схожiсть? Ти що, хотiла б жити у свiтi без чоловiкiв?

– Було б жахливо, – визнала Дiана. – Так, так, Фреде, уже йду. Ох, добре вже! До завтра, Енн!

Енн затрималася бiля Джерела Дрiади дорогою додому. Вона так любила цей старенький потiчок. Схоже, вiн увiбрав у себе кожнiсiньку трель ii дитячого смiху, пронiс iх у собi, а тепер видзвонював ними знову, поки вона слухала. Мрii ii минулого… вона бачила, як вони вiддзеркалювалися на чистiй поверхнi Джерела… обiтницi… шепiт минулого. Потiчок зберiг iх, шумiв ними… проте нiхто не прислухався до того збереженого минулого, окрiм старих мудрих ялиць у Лiсi Привидiв, якi вже давно слухали цi iсторii.




ІІ


– Який гарний день… як на замовлення, – мовила Дiана. – Боюся тiльки, то единий сонячний день тижня, завтра буде дощ.

– Не зважай. Ми впиватимемося красою цього дня сьогоднi, навiть якщо завтра сонце вже не визирне з-за хмар. Ми насолоджуватимемося нашою дружбою весь день, навiть якщо завтра доведеться розлучитися. Подивися на цi просторi зеленi пагорби, позолоченi сонячним промiнням… на цi долини, оповитi блакитним туманом. Усе це – наше, Дiано… Байдуже, якщо отой пагорб вдалечинi записаний на Абнер Слоан… Сьогоднi вiн наш! Вiтер дме iз заходу… А в мене завжди з’являеться той дух пригод, коли дме захiдний вiтер… у нас буде чудова прогулянка!

Так i сталося. Вони пройшлися усiма мiсцинами: Стежкою Закоханих, Лiсом Привидiв, Лiнивими Хащами, Долиною Фiалок, Березовою Стежкою, Кришталевим Озером. Вiдтодi дещо змiнилося. Маленькi березовi саджанцi в Лiнивих Хащах, де вони давним-давно розмiстили будиночок для iгор, стали великими деревами; Березова Стежка – протяжна дорога, по якiй давно не ступала людська нога, заросла папороттю. Кришталеве Озеро зовсiм зникло, залишивши по собi хiба що порослу мохом западину. Проте Долина Фiалок i досi заливалася лiловим вiд фiалок, а саджанець яблунi, який Гiлберт якось знайшов десь далеко в лiсах, тепер розрiсся у величезне дерево, всiяне маленьким малиновим цвiтiнням.

Вони йшли без капелюшкiв. Волосся Енн досi було таким блискучим, наче вiдполiроване червоне дерево, а Дiанине – чорним, як i ранiше. Вони обмiнювалися веселими, теплими та дружнiми поглядами, наповненими розумiнням. Інодi йшли в цiлковитiй тишi. Енн завжди стверджувала, що такi доброзичливi люди, як вони з Дiаною, вмiють читати думки одна одноi. Інодi вони починали розмови «а пам’ятаеш?» «А пам’ятаеш той день, коли ти провалилася в садовому будиночку Кобба на Террi Роуд?»… «А пам’ятаеш, як ми стрибали на тiтку Джозефiну?»… «А пам’ятаеш наш Клуб Історiй?»… «А пам’ятаеш, як до нас прийшла панi Морган, а ти замурзала носа чимось червоним?»… «А пам’ятаеш, як ми посилали одна однiй сигнали свiчками з вiкон?» «А пам’ятаеш, як ми веселилися на весiллi панни Лаванди, i синi бантики Шарлотти?»… «А пам’ятаеш Товариство Удосконалення?» Їм здавалося, наче вибух iхнього смiху луною сягав далекого минулого.

ТУСЕ, схоже, уже розпалося. Воно припинила свое iснування майже одразу пiсля замiжжя Енн.

– Вони просто не змогли далi його вести, Енн. Молодь Ейвонлi тепер – це зовсiм не та молодь, що була в нашi днi.

– Ти кажеш так, наче «нашi днi» уже минули, Дiано. Нам лише п’ятнадцять рокiв, ми з тобою рiднi душi. Повiтря не наповнюеться свiтлом, воно i е свiтло. Менi здаеться, що я наче розправила крила.

– Я вiдчуваю те саме, – мовила Дiана, забуваючи, що ваги сьогоднi вранцi показали сотню i п’ятдесят п’ять фунтiв. – Менi часто так кортить перетворитися на пташку, хоча б на мить. Як це, певне, чудово – лiтати!

Зусiбiч iх оточувала краса. Неочiкуванi вiдтiнки з’являлися в темрявi королiвства лiсiв, приваблюючи своiм сяйвом. Весняне сонячне промiння пробивалося крiзь молодi зеленi пагони. Радiснi трелi заповнювали все навколо. Де-не-де траплялися низини, прогулянка якими була схожа на золоту купiль. На кожному кроцi на них чекали свiжi веснянi аромати… прянощi папоротi… смерековий бальзам… пахощi щойно зораного поля. Там звивалася стежка, вкрита цвiтом дикоi вишнi… старе поле, всiяне маленькими ялинками, якi тiльки-но почали зростати й, наче ельфи, ховалися помiж трав… струмки, ще не «надто широкi, щоб через них перестрибувати[2 - Алюзiя на вiрш А.Е. Гусмана «With rue my heart is laden» (прим. пер.).]»… лiсовi зiрочки пiд ялинами… молода папороть iз закрученими листочками… i береза, з ii кори якоi якийсь вандал вiдламав кiлька шматочкiв бiлоi шкiри в кiлькох мiсцях, оголюючи нижнi шари з новими вiдтiнками. Енн так довго все роздивлялася, що Дiана не могла надивуватися. Вона не бачила того, що помiчала Енн… Рiзноманiття вiдтiнкiв – вiд чистого кремового бiлого, який переростав у вишуканий золотий вiдтiнок, що з кожним новим шаром став усе насиченiшим, аж до найглибшого шару з найбагатшим коричневим вiдтiнком, – усе показувало, що береза, така дiвоча й спокiйна ззовнi, насправдi таiла в собi дуже теплi почуття.

– У iхнiх серцях палае первiсний вогонь землi, – промимрила Енн.

Врештi-решт, пiсля прогулянки пролiском, де рясно росли поганки, вони вийшли на Сад Естер Грей. Вiн майже не змiнився, досi наповнювався солодкими ароматами любих квiтiв. Там все ще цвiло багато червневих лiлiй, якi Дiана називала нарцисами. Черешнi виросли, та й досi бiлоснiжне цвiтiння кружляло в повiтрi. Ще можна було прогулятися серед троянд на центральнiй алеi, стара дамба була вщерть наповнена бiлим цвiтом суницi, блакитними пелюстками фiалок та зеленими листочками молодоi папоротi. Вони влаштували пiкнiк, аби повечеряти на краечку дамби, сидячи на старому каменi, вкритому мохом. Позаду височiло бузкове дерево, що своiми фiолетовими знаменами загородило шлях до сонця, яке поступово заходило за небокрай. Обое зголоднiли й визнали, що куховарять вони напрочуд чудово.

– Як усе смакуе на свiжому повiтрi, – полегшено зiтхнула Дiана. – Цей твiй шоколадний торт, Енн… Знаеш, у мене просто немае слiв, але ти повинна подiлитися зi мною рецептом. Фреду вiн би дуже припав до душi! Вiн може iсти все пiдряд i залишатися таким худющим. Я завжди кажу, що бiльше не буду iсти жодних тортiв… тому що я гладшаю з кожним роком. Мене просто жахае думка, що колись я перетворюся у велику тiтку Сару… Вона була така огрядна, що ii доводилося штовхати, коли вона вставала. Але коли я бачу такi торти… Останнiй вечiр зустрiчi… що ж, вони, певне, усi образяться, якщо я його не скуштую.

– Як тобi цей день, сподобався?

– О, так, здебiльшого. Як тодi, коли я попала в тенета кузини Фреда Генрiетти… Вона з таким захопленням розповiдае про своi операцii й вiдчуття, якi ii переповнювали, коли ii оперували, про те, як швидко лопнув би апендицит, якби його не вирiзали. «Менi наклали п’ятнадцять швiв. Ох, Дiано, якi муки я пережила!» Принаймнi iй подобаеться про це розповiдати. І вона усе це пережила, то чому б нам не посмiятися з цього зараз? Джим такий смiшний був… Не знаю, чи Мерi Елiс усе це сподобалося б… Ну, але один малесенький шматочок… Гiрше вже не буде, я думаю… Мале-е-е-сенький шматочок тортика нiчого не змiнить… Вiн сказав дещо… У ту нiч перед весiллям вiн був такий наляканий, що думав уже сiдати на корабель i плисти геть. Сказав, що кожен наречений почувався так само, чесно кажучи. Ти ж не думаеш, що Гiлберт i Фред вiдчували те саме, Енн?

– Певне, що нi.

– Ось так сказав i Фред, коли я спитала. Вiн сказав, що переживав лишень, чи я не змiню свого рiшення в останнiй момент, як Розi Спенсер. Але ж нiколи не можна сказати напевне, що в чоловiкiв на умi. Навiщо переживати про усе це зараз! Як гарно ми провели разом час пополуднi! Здаеться, ми знову пережили стiльки щасливих моментiв. Якби ж ти не iхала завтра, Енн.

– Дiано, може, ти завiтаеш до мене в гостi в Інглсайд цього лiта? Перш нiж… ну, перед тим, як я перестану на певний час приймати вiдвiдувачiв.

– Залюбки. Проте схоже, цього лiта вибратися з дому буде практично неможливо. Завжди знайдеться стiльки справ.

– Ребекка Дью нарештi приiде, я цьому рада… Боюся, тiтка Мерi Марiя також. Вона так прямо натякала на це Гiлберту. Вiн не хоче ii бачити, так само як i я… Але вона «родичка», а родичiв завжди потрiбно гостинно приймати.

– Можливо, я заiду взимку. Залюбки вiдвiдаю Інглсайд знову. У тебе милий дiм, Енн… i мила сiм’я.

– Інглсайд гарний… i тепер вiн менi дуже подобаеться. А колись я думала, що нiколи його не полюблю. Я ненавидiла його, щойно приiхала… ненавидiла за його чесноти. То був нiж у спину моему любому Будинку Мрii. Пам’ятаю, як жалiбно казала Гiлберту, коли ми його полишали: «Ми були такi щасливi там. Нiде бiльше ми не будемо такими щасливими». А потiм на певний час цiлком вiддалася насолодi туги за домом. А тодi… почали проростати маленькi корiнцi симпатii до Інглсайду. Я боролася з цим… Справдi… Та врештi-решт здалася й визнала, що полюбила його. І з кожним роком ця любов тiльки змiцнювалася. Дiм не надто старий… Старi будинки – сумнi. Але цей не надто новий… Новi будинки якiсь неотесанi. А цей такий чарiвний. Я люблю кожнiсiньку його кiмнатку. Кожен мае якiсь недолiки, але й чесноти теж… У кожного е щось, що вирiзняе його вiд iнших, що творить його особистiсть. Я люблю цi чарiвнi дерева на газонi. Не знаю, хто iх висадив, але щоразу, коли пiдiймаюся сходами, зупиняюся на сходовому майданчику… пам’ятаеш те чудернацьке вiкно з широким м’яким сидiнням? Отак сидиш на ньому, дивишся у вiкно й кажеш: «Благослови, Боже, ту людину, яка посадила цi дерева, хто б це не був». У нас справдi надто багато дерев бiля будинку, але ми жодне не наважилися зрубати.

– Точно як Фред. Вiн молиться на ту велику вербу, що росте пiвденнiше вiд будинку. Вона закривае увесь вид з вiкна у вiтальнi. Я йому скiльки разiв йому казала, а вiн тiльки й вiдповiдае: «Ти що, через якийсь вид з вiкна зрубаеш це миле створiння?»… Так верба й росте… І справдi миле. Ось чому ми назвали наш дiм Фермою бiля Самотньоi Верби. Менi подобаеться «Інглсайд[3 - «Інглсайд» дослiвно перекладаеться «сiмейне вогнище» (прим. пер.)]». Така мила i затишна назва.

– Гiлберт каже так само. Ми довго думали над назвою. Спробували кiлька варiантiв, але жоден не пасував. А коли натрапили на «Інглсайд», то вiдчули: це те, що треба. Я дуже рада, що в нас гарний та великий дiм, у ньому багато кiмнат… нашiй сiм’i вiн дуже потрiбен. І нашим дiткам, хоч i маленьким, вiн теж припав до душi.

– А якi вони милi, – Дiана тихцем вiдламала ще один «шматочок» шоколадного торта. – Думаю, моi дiти теж доволi гарнi, але у твоiх – щось особливе… а близнята! Тут я тобi заздрю, завжди хотiла мати близнят.

– О, я б вiд них нiкуди не дiлася… Близнята – то моя доля. Але я трiшки розчарована, бо ж вони не схожi… зовсiм не схожi одна на одну. Нан мила, але в неi русяве волосся, карi оченята й гарна статура. Дi – татова доця, адже в неi зеленi очка й руде волоссячко… кучеряве руде волоссячко. Ширлi – Сьюзан пильнувала його, як зiницю ока. Я дуже довго хворiла, коли вiн народився, а вона доглядала за ним так довго, що, здаеться, почала вважати його своiм. Вона називае його «маленький смуглявий хлопчик» i безбожно його пестить.

– А вiн досi такий маленький, можеш сама переконатися. Якщо вiн знiме одяг, ти можеш його знову одягнути, – заздрiсно мовила Дiана. – Джеку дев’ять, знаеш, вiн не хоче, щоб я його одягала. Каже, що вiн уже дорослий! А менi ж подобалося! Ех, якби дiти не виростали так швидко.

– У мене ще нiхто до такого не дiйшов… але я зауважила, що вiдколи Джем пiшов до школи, вiн уже не хоче йти зi мною за руку, коли ми прямуемо селом, – зiтхнула Енн. – Але i вiн, i Волтер, i Ширлi досi хочуть, аби я iх одягала. Волтер досi iнколи робить з того цiлий ритуал.

– Тобi ще за таке не варто переживати. А тепер Джековi просто не терпиться стати солдатом, коли вiн виросте! Солдатом! Оце фантазiя!

– Я б таким не переймалася. Вiн про це забуде, захопиться чимось iншим. Вiйна – це минуле. Джем уявляе собi, що стане моряком… як капiтан Джим. А Волтер, до речi, хоче стати поетом. Вiн не схожий на iнших. Але всi вони обожнюють дерева, гратися у «Впадинi», – це невеличка галявина просто внизу бiля Інглсайду з чарiвними стежками та струмочком. Звичайне мiсце, просто «впадина» для iнших, а для них – цiлий чарiвний свiт. Звичайно, вони ще тi шибеники, але не така вже й погана ватага… На щастя, любовi вистачае усiм. О, я така рада, що в цю ж годину завтра я вже буду в Інглсайдi, розказуватиму iсторii на нiч своiм малюкам i справедливо похвалю Сьюзан за те, що припильнувала за квiтками-черевичками та папороттю. Сьюзан добре вдаеться доглядати за папороттю. Нiхто не доглядае за нею краще, анiж вона. Я чесно захоплююся ii папороттю… але черевички, Дiано! Як на мене, вони взагалi не схожi на квiти. Але я не хочу ображати цим Сьюзан. Я намагаюся уникати цiеi теми. Поки усе спрацьовувало. Сьюзан – голубонька. Просто не уявляю, що б я без неi робила. Пам’ятаю, як колись називала ii «чужою людиною». Все-таки як добре знати, що ти повертаешся додому, але й Зеленi Дахи покидати важко. Тут так красиво… з тобою i Марiллою. Наша дружба завжди була такою чудовою, Дiано.

– Так… i ми завжди… розумiеш… я нiколи не говорила так, як ти, Енн… але ми завжди дотримувалися нашоi урочисто даноi в минулому клятви, правда ж?

– Завжди… i назавжди.

Енн взяла Дiану за руку. Вони довго сидiли в тишi, надто солодкiй для слiв. Великi мовчазнi вечiрнi тiнi лягали на трави, квiти та зелень лугiв. Сонце опустилося, небо наливалося сiро-рожевими вiдтiнками, а тодi блiдло, ховаючись за замисленими деревами… веснянi сутiнки запанували в садку Естер Грей, де в цiй порi не ступала жодна нога. Вiльшанки вкраплювали у вечiрне повiтря своi флейтовi трелi. На небокраi з-пiд бiлих черешень з’явилася велика зiрка.

– Перша зоря – то завжди диво, – мрiйливо промовила Енн.

– Я б сидiла тут вiчно, – вiдповiла Дiана. – Навiть думати не хочу про те, що доведеться iти.

– Я теж… але врештi-решт ми тiльки уявляли, що нам п’ятнадцять. Треба пам’ятати про сiмейнi обов’язки. Як пахне бузок! Дiано, ти нiколи не думала, що е в ароматi бузку щось… чисте? Гiлберт з того завжди смiеться. Вiн любить бузок, а, як на мене, його пахощi зберiгають у собi якийсь секрет, аж надто солодкий.

– Бузку притаманний сильний аромат, не варто його тримати вдома, – сказала Дiана.

Вона взяла тарель, що залишилася, як нагадування про шоколадний торт, провела ii довгим поглядом, похитала головою й поклала в кошик з благородним виразом самозречення на обличчi.

– Правда було б весело, Дiано, якби зараз, по поверненню додому, ми зустрiлися з нами колишнiми, якi бiжать Стежкою Закоханих?

Дiана захихотiла.

– Нi, Енн, не думаю, що то буде весело. Я й не помiтила, як стемнiло. Добре помрiяти вдень, проте…

Вони iшли додому в тишi й любовi, разом. Краса сонця позаду них кидала iскри на старi пагорби, а в iхнiх серцях iскрилася стара й незабута любов.




ІІІ


Уранцi наприкiнцi насиченого приемного днями тижня Енн поклала квiти на могилi Метью, а пополуднi поiздом вирушила з дому Кармодi. Спочатку вона думала про старе-добре минуле, яке залишилося позаду, а тодi думками поринула вперед – туди, що любила. Їi серце виспiвувало всю дорогу, тому що вона поверталася додому, до радiсного дому. Мiсця, де кожен, хто переступав через порiг, знав, що це – дiм. Дiм, наповнений смiхом, срiблястими кухлями, свiтлинами та дiтьми… неоцiненними кучериками та кругленькими колiнками… кiмнатами, якi з радiстю ii приймуть, де на неi терпляче чекають стiльцi та сукнi в шафi, де завжди святкують навiть маленькi рiчницi й пошепки звiряють маленькi секретики.

– Приемно усвiдомлювати, що ти повертаешся додому, – подумала Енн, витягуючи з гаманця лист вiд маленького синочка, над яким вона весело смiялася ще вечiр тому, гордо читаючи його родинi Зелених Дахiв… перший лист, який вона отримала вiд своеi дитини. То був дуже гарний коротенький лист вiд семирiчного дитинчати, який тiльки рiк тому пiшов до школи й навчився писати, хоча й мав трiшки помилок у правописi, а ще в куточку листа красувалася велика чорнильна пляма.

«Дi рьюмсала i рьюмсала усю нiч бо Томмi Дрю сказав iй що засмажить ii ляльку на котлети. Сьюзан розказуе нам гарнi казки ввечерi але вона – не ти, мамусю. Вона дозволила допомогти посiяти бурьян вчора ввечерi»

«І як я могла почуватися щасливою весь тиждень, бувши так далеко вiд них?» – подумки докоряла собi господиня Інглсайду.

– Як добре, коли хтось зустрiчае тебе наприкiнцi подорожi! – вигукнула вона, вискочивши з поiзда в Глен Сент Мерi просто в Гiлбертовi обiйми. Вона нiколи не могла бути певна, що Гiлберт ii зустрiне, завжди хтось помирав чи народжувався. Та жодне повернення додому не зрiвняеться з тим, коли приходить вiн. А який чарiвний на ньому свiтло-сiрий костюм! (А як я радiла, що таки одягнула гофровану тонку блузочку з коричневою спiдницею, хоча панi Лiнд думала, що я з глузду з’iхала, таке одягати в дорогу. Якби не одягла, не виглядала б так гарно бiля Гiлберта).

Інглсайд яскраво освiтлювали веселi японськi лiхтарики, якi повiсили на верандi. Енн з радiстю поглянула на дорогу, обабiч якоi росли блiдо-жовтi нарциси.

– Інглсайд, я приiхала, – гукнула вона.

Усi одразу збiглися й оточили ii… Смiх, вигуки, жарти. Сьюзан Бейкер стримано усмiхалася, стоячи позаду. Кожне дитинча власноруч збирало iй букет квiтiв, навiть дворiчний Ширлi.

– Оце ви мене зустрiли! Усi в Інглсайдi такi щасливi. Як приемно знати, що сiм’я так рада тебе бачити!

– Якщо ти ще раз поiдеш з дому, мамусю, – урочисто промовив Джем, – Я пiду i вiзьму апенцидит.

– І як ти його пiдеш i вiзьмеш? – спитав Волтер.

– Тсссс, – Джем тихцем штовхнув Волтера лiктем i зашепотiв. – То шось десь болить, я знаю… але я просто хочу налякати мамусю, щоб вона нiкуди не поiхала.

Енн хотiла зробити сотнi речей одразу: обiйняти всiх, побiгти в сутiнки й зiбрати трошки братчикiв, вони е усюди в Інглсайдi, ще пiдiбрати маленьку ошатно вбрану ляльку з килима, послухати всi свiжоспеченi плiтки та новини, кожен щось та й знав. Як Нан намастила кiнчик носа вазелiном, коли лiкар вийшов, а Сьюзан чимось вiдволiклася. «Я вас запевняю, панi лiкарко, люба, я не на жарт стривожилася»… А як корова панi Джуд Палмер з’iла п’ятдесят сiм цвяхiв, i ii довелося везти до ветеринара в Шарлоттаун… а як безголова панi Феннер Дуглас пiшла до церкви без капелюшка… а як татко позривав усi кульбаби у лузi… «i це в перервах мiж переймами, панi лiкарко, люба… за час вашоi вiдсутностi вiн прийняв пологи вiсiм разiв»… як пан Том Флегг пофарбував бороду, «а його дружина померла лиш два роки тому»… як Роуз Максвел з Гарбоу Гед покинула Джима Гудсона з Верхнього Глена, а вiн прислав iй чек за все, що на неi витратив… а як цiкаво закiнчився похорон панi Амаси Воррен… як коту Картера Флегга покусали кiнчик хвоста… як Ширлi знайшли в конюшнi просто пiд конем… «панi лiкарко, люба, я нiколи не буду тою жiнкою, якою була ранiше»… а ще як багато було приводiв боятися, що сливовi дерева захворiють i покриються грибами… а як Дi ходила увесь день i наспiвувала «Мамуся сьогоднi буде вдома, буде вдома, буде вдома» на мелодiю «Merrily We Roll Along»… як кошеня в Джо Рiзес стало косооке, бо народилося з розплющеними очима… як Джем випадково всiвся на липучку, перш нiж натяг маленькi штанцi… i як Креветка впала у бочку з водою.

– Їi заледве витягли, панi лiкарко, люба, на щастя, лiкар почув ii м’явкiт буквально в останнiй момент i витягнув кiшку за заднi лапи (а що означае «в останнiй момент», мамусь?)

– Схоже, вона вже майже вiдiйшла, – промовила Енн, погладжуючи гладенькi чорно-бiлi вигини задоволеноi кiшки з величезними щоками, яка муркотiла собi на крiслi у свiтлi вогню. Сiдати на стiлець в Інглсайдi, попередньо не переконавшись, що там не сидить кiт, – не надто безпечно. Сьюзан, яка ранiше зовсiм не звертала увагу на котiв, поклялася, що уже навчилася iх любити для самозахисту. А щодо Креветки, Гiлберт так назвав кота рiк тому, коли Нан принесла з села додому нещасне кiстляве кошеня, над яким знущалися хлопцi, а ще прихопила котовi кличку, яка зараз була нi в тин, нi у ворота.

– Але… Сьюзан! Що сталося з Гогом i Магогом? Ой… iх не поламали, правда ж?

– Нi, нi, панi лiкарко, люба, – вигукнула Сьюзан, одразу почервонiвши вiд сорому, i вибiгла з кiмнати. Вона повернулася тiеi ж митi з двома порцеляновими песиками, що посiдали чiльне мiсце на камiнi Інглсайду.

– Як я могла забути покласти iх назад до вашого повернення. Бачите, панi лiкарко, люба, панi Чарльз Дей з Шарлоттауна прийшла сюди одразу на наступний день пiсля вашого вiд’iзду… а Ви знаете, яка вона педантична й правильна. Волтер думав, що зможе ii розважити, i почав показувати iй собак. «Ось це – Бог, а то мiй Бог» – сказало бiдне невинне дитинча. Мене охопив жах… менi здаеться, я до смертi не забуду обличчя панi Дей. Я пояснювала iй, як тiльки могла, щоб вона, бува, не подумала, що ми якась родина безбожникiв, тому я вирiшила перекласти песикiв подалi вiд людських очей, у буфет з порцеляною, поки Ви не повернетеся.

– Мамусь, а скоро буде вечеря? – жалiбно промовив Джем. – У мене в животi бульчить. О, мамусь, ми зробили нашу улюблену страву!

– Ми, як сказала блоха слоновi, так i зробили, – усмiхнулася Сьюзан. – Ми просто подумали, що ваш приiзд гоже гарно вiдзначити, панi лiкарко, люба. А де дiвся Волтер? Цього тижня його черга скликати усiх до вечерi дзвiнком, дай Бог йому здоров’я.

Вечеря видалася на славу, а яким задоволенням було вкласти дiточок спати. Сьюзан навiть дозволила iй вкласти Ширлi в лiжечко, розумiючи, якою особливою була ця подiя.

– Це особливий день, панi лiкарко, люба, – урочисто промовила вона.

– О, Сьюзан, неособливих днiв немае. Кожен день чимось вiдрiзняеться вiд iнших. Ви не помiчали?

– Так, Ваша правда, панi лiкарко, люба. Навiть минулоi п’ятницi, коли дощило увесь день, було так похмуро, моя велика рожева герань випустила пуп’янки, а вона ж довгих три роки взагалi не цвiла. А Ви помiтили квiтки-черевички, панi лiкарко, люба?

– Помiтити! Та я таких черевичкiв ще в життi не бачила, Сьюзан. Як тобi вдалося iх так виростити? (Ось тут я зробила Сьюзан справдi щасливою й навiть не збрехала. Я справдi таких квiточок ще нiколи не бачила… дякувати Богу!).

– Це результат постiйного догляду та уваги, панi лiкарко, люба. Але я повинна з Вами поговорити. Думаю, Волтер щось пiдозрюе. Не сумнiваюся, що якесь дитинча з Глена щось йому розповiло. Зараз багато дiтей знають бiльше, анiж належить. Волтер одного разу так серйозно менi заявив: «Сьюзан», – сказав вiн, – а дiти дуже дорогi?». Люба панi лiкарко, я була ошелешена, але не втратила самовладання. «Дехто каже, що дiти – це розкiш» – вiдповiла я, – але в Інглсайдi ми вважаемо, що дiти – це необхiднiсть». А тодi я вголос поскаржилася на соромiцьку цiну всього в крамницях Глена. Боюся, я схвилювала дитинча. Якщо вiн щось Вам скаже, панi лiкарко, люба, ви будете готовi.

– Я певна, ти дуже гарно вийшла з ситуацii, Сьюзан, – спантеличено вiдповiла Енн. – Думаю, саме час усiм iм дiзнатися, на що ми сподiваемося.

Але найприемнiшим став прихiд Гiлберта. Вона саме стояла бiля вiкна й спостерiгала, як з моря пiдкрадався густий туман, простягаючись на освiтленi мiсяцем дюни та гавань, у бiк довгоi вузькоi долини, яка розкинулася в пiднiжжi Інглсайду, де й розташувалося мiстечко Глен Сент Мерi.

– Прийти наприкiнцi важкого робочого дня й зустрiти тебе! Ти щаслива, Еннiша з Енн?

– Щаслива! – Енн нахилилася й вдихнула аромат яблуневого цвiту з квiтучих гiлочок, якi Джем поставив у вазу на ii туалетний столик. Вона вiдчувала любов, якою ii оточили з усiх сторiн. – Гiлберте, любий, добре цiлий тиждень побути Енн iз Зелених Дахiв, але в сотнi разiв краще повернутися назад i стати Енн з Інглсайду.




ІV


– Категорично нi, – сказав лiкар Блайт таким тоном, що Джем одразу усе зрозумiв.

Джем знав, що шансiв на те, що татко змiнить думку чи що мама спробуе його вмовити, немае. Було очевидно, що тут мама з татком були заодно. Карi очi Джема потемнiли вiд лютi та розчарування, коли вiн дивився на своiх жорстоких батькiв… вiн втупився в них… навiть ще сердитiше, коли вони, нехтуючи його поглядами, продовжували вечеряти, наче нiчого й не сталося. Звичайно, тiтка Мерi Марiя помiтила його погляди… нiщо не сховаеться вiд ii сумних блiдо-блакитних очей… але здавалося, це ii тiльки розсмiшило.

Бертi Шекспiр Дрю грався з Джемом пополуднi. Волтер пiшов до старого Будинку Мрii, погратися з Кеннет та Персiс Фордами, а Бертi Шекспiр розповiв Джему, що всi хлопцi з Глена пiшли до Гарбоу Маус того вечора, подивитися, як капiтан Бiлл Тейлор робить його кузену Джо Дрю тату змii на руцi. Вiн, Бертi Шекспiр, збирався пiти, то чом би й Джемовi не вирушити з ним? Було б весело. Джему та iдея засiла в головi, так не терпiлося пiти, аж тут йому сказали, що про таке не може бути й мови.

– З багатьох причин, – пояснив тато, – тобi ще не можна йти так далеко, аж у Гарбоу Маус з тими хлопцями. Вони ж повернуться пiзно, а тобi, сину, потрiбно бути в лiжку о восьмiй.

– Мене в дитинствi щовечора посилали спати о сьомiй, – промовила тiтка Мерi Марiя.

– Мусиш почекати, коли пiдростеш, Джем, перш нiж увечерi так далеко вiдходити вiд дому, – сказала мама.

– Ви те саме казали минулого тижня, – обурено закричав Джем. – Я уже дорослий! Ви думаете, що я дитина. Бертi йде, а ми з ним одного вiку!

– Всi хворiють кором, – похмуро вiдповiла тiтка Мерi Марiя. – Ти можеш пiдхопити кiр, Джеймсе.

Джем ненавидiв, коли його кликали Джеймсом. А вона так робила завжди.

– А я хочу пiдхопити кiр, – з нотками спротиву пробурмотiв хлопець. А тодi, перехопивши татiв погляд, принишк. Тато б нiколи й нiкому не дозволив «вiдгиркуватися» до тiтки Мерi Марii. Джем ненавидiв тiтку Мерi Марiю. Тiтка Дiана та тiтка Марiлла – то були голубоньки-тiточки, але така тiтка Мерi Марiя – то було щось абсолютно нове для Джема. – Гаразд, – виклично вiдповiв вiн, дивлячись на маму, аби нiхто не здогадався, що вiн говорив до тiтки Мерi Марii, – якщо ти не хочеш мене любити, то не треба. А тобi сподобаеться, якщо я пiду стрiляти в тигрiв в Африцi?

– Любий, у Африцi немае тигрiв, – лагiдно промовила мама.

– Тодi левiв, – закричав Джем. Вони повиннi його виправляти, так? Вони змушенi з нього смiятися, так? Ну вiн iм покаже. – Ти ж не можеш сказати, що в Африцi немае левiв. У Африцi мiльйони левiв. Африка тими левами битком набита.

Мама й тато знову усмiхнулися, попри несхвалення тiтки Мерi Марii. Нiколи не можна закривати очi на дитячi вибрики.

– До речi, – мовила Сьюзан, розриваючись мiж любов’ю, симпатiею до маленького Джема та переконанням, що лiкар та панi лiкарка абсолютно правi, що не вiдпустили його до Гарбоу з тою сiльською бандою на гостину до зневаженого й п’яного старого капiтана Бiлла Тейлора, – ось твоi iмбирнi пряники й збитi вершки, Джеме, любий.

Імбирнi пряники й збитi вершки були улюбленим десертом Джема. Але того вечора iхнiх привабливих чар забракло, аби втихомирити бунтiвну душу хлопчати.

– Не хочу анi крихти! – похмуро промовив вiн. Хлопець встав i рушив геть зi столу, але уже бiля дверей розвернувся, аби висловити свою непокору.

– Я все одно не пiду спати до дев’ятоi. А ше… коли виросту, то взагалi нiколи не лягатиму спати. Я не спатиму всю нiч… i так щоночi… i тату наб’ю по всьому тiлу. Я буду таким поганим, яким тiльки зможу! От побачите!

– «Ще» набагато краще, анiж «ше», любий, – вiдповiла мама.

Хоч щось могло iх зворушити?

– Я так розумiю, моя думка тут нiкого не цiкавить, Еннi, але якби я в дитинствi говорила так до батькiв, мене б одразу на мiсце поставили, – мовила тiтка Мерi Марiя. – Думаю, шкода, що в деяких домах уже зовсiм забули про березовi рiзки.

– Джема нема за що карати, – втрутилася Сьюзан, бачачи, що лiкар та панi лiкарка не намагалися нiчого сказати. Але якщо Мерi Марiя Блайт хотiла уникнути цiеi розмови, вона, Сьюзан, знала, в чому причина. – Бертi Шекспiр Дрю пiдбивав його так зробити, вбивши йому в голову, що пiти дивитися, як Джо Дрю роблять тату – дуже весело. Вiн провiв тут весь полудень, прошмигнув на кухню й взяв найкращу алюмiнiеву каструлю, щоб зробити собi шолом. Казав, що вони грають у солдатiв. Вони зробили човни з дахового покриття й до нитки змокли, пливучи на ньому струмком. А тодi цiлiсiньку годину стрибали, як жаби у дворi, i кричали, мов недорiзанi. Жаби! То й не дивно, що маленький Джем так втомився й зараз зовсiм на себе не схожий. Вiн найчемнiша дитинка, яка тiльки жила на цьому свiтi, якщо вiн не одягнений у лахмiття, навiть не сумнiвайтеся!

Тiтка Мерi Марiя не огризалася у вiдповiдь. Вона нiколи не говорила до Сьюзан Бейкер за столом, таким чином висловлюючи незадоволення, що Сьюзан взагалi дозволяють сидiти «з родиною».

Енн та Сьюзан вияснили все ще до того, як до них завiтала погостювати тiтка Мерi Марiя. Сьюзан «знала свое мiсце» й нiколи не сiдала за стiл з сiм’ею, якщо в Інглсайдi були гостi.

– Але тiтка Мерi Марiя – це не гiсть, – вiдповiла Енн. – Вона член нашоi родини… як i ти, Сьюзан.

Врештi-решт Сьюзан здалася, тихенько радiючи, що Мерi Марiя Блайт побачить – вона не просто наймана робiтниця. Сьюзан нiколи не бачилася з тiткою Мерi Марiею, але племiнниця Сьюзан, донька сестри Матiльди, працювала на неi в Шарлоттаунi й розповiла про неi Сьюзан.

– Я не збираюся вдавати перед тобою, Сьюзан, що дуже рада перспективi вiзиту тiтки Мерi Марii, особливо зараз, – чесно призналася Енн. – Але вона написала Гiлберту листа з проханням приiхати на кiлька тижнiв… а ти знаеш, як лiкар ставиться до таких речей…

– Вiн мае на це повне право, – вiдповiла вiрна Сьюзан. – А що ж робити чоловiковi, як не пiдтримувати своiх кровних родичiв? Але це лише на кiлька тижнiв… знаете, панi лiкарко, люба, не хочу Вас засмучувати… але невiстка моеi сестри Матильди приiхала до неi на кiлька тижнiв, а залишилася на двадцять рокiв.

– Не думаю, що нам варто боятися чогось такого, – усмiхнулася Енн. – У тiтки Мерi Марii красивий будиночок у Шарлоттаунi. Але для неi вiн завеликий i надто пустий. Їi мати померла два роки тому, знаеш… iй було вiсiмдесят п’ять, тiтка Мерi Марiя дуже добре до неi ставилася, а тепер дуже сумуе за нею. Давай зробимо ii перебування тут максимально приемним.

– Я зроблю все, що вiд мене залежить, панi лiкарко, люба. Звичайно, ми повиннi викласти ще одну дошку на стiл, але пiсля усього сказаного й зробленого краще стiл зробити довшим, анiж скорочувати його.

– Не потрiбно ставити квiти на стiл, Сьюзан, наскiльки я знаю, у неi вiд них задуха. А перець змушуе ii чхати, краще його не давати. А ще вона страждае вiд частих нападiв сильного головного болю, тому ми просто мусимо спробувати не шумiти.

– Ото бiда! Ну, я нiколи не помiчала, аби Ви та лiкар якось шумiли. А якщо в мене виникне таке бажання, пiду покричу посеред кленiв. Але якщо нашi бiдолашнi дiтки будуть змушенi весь час сидiти тихо через болячки Мерii Марii Блайт… ви менi вибачте, але я думаю, то вже занадто, панi лiкарко, люба.

– Лише кiлька тижнiв, Сьюзан.

– Будемо на це сподiватися. Ох, панi лiкарко, люба, треба змиритися з вбогими подачками серед щедрот цього свiту, – наостанок сказала Сьюзан.

Так до них навiдалася тiтка Мерi Марiя i з порога почала прискiпуватися, наскiльки часто чистять комини. Вона, як виявилося, боялася вогню. «І я завжди казала, що комини в цьому будинку не достатньо високi. Сподiваюся, що лiжко добре провiтрена, Еннi. Вогка постiль – це ж жахливо».

Вона зайняла гостьову кiмнату Інглсайду… ну, i випадково всi iншi кiмнати дому, окрiм кiмнати Сьюзан. Нiхто дуже не тiшився ii приiзду. Джем пiсля першого погляду на неi чкурнув на кухню й прошепотiв Сьюзан: «А ми можемо смiятися, поки вона тут, Сьюзан?» Очi Волтера наповнилися слiзьми, щойно вiн побачив тiтку, тож осоромленого хлопця вигнали з кiмнати. Двiйнята не чекали, поки iх виженуть, i втекли з кiмнати самi. Навiть Креветка, Сьюзан тому свiдок, втекла й вмостилася на задньому дворi. Тiльки Ширлi стояв на своiх двох, безстрашно дивлячись на неi своiми карими круглими очима, у мiцних та безпечних Сьюзиних обiймах. Тiтка Мерi Марiя подумала, що в дiтей Інглсайду манери просто жахливi. А чого чекати, якщо iхня мама «пише для газет», а батько думае, що вони – просто iдеальнi, тiльки тому, що то його дiти, i наймае служницю на подобi Сьюзан Бейкер, яка не знае свого мiсця? Але вона, Мерi Марiя Блайт, зробить усе, що зможе, для бiдолашних внучат кузини Джона, поки буде в Інглсайдi.

– Твоя молитва надто коротка, Гiлберте, – незадоволено промовила вона, коли вони вперше сiли за стiл. – Можливо, я виголошу молитву, поки я тут? Дам хороший приклад твоiй родинi.

Сьюзан з жахом спостерiгала, як Гiлберт погодився, i тiтка Мерi Марiя помолилася перед вечерею.

– То радше служба Божа, а не молитва, – буркотiла Сьюзан за вечерею. Сьюзан потайки погодилася з тим описом Мерi Марii Блайт, який iй дала племiнниця. «Вiд неi завжди погано пахне, тiтко Сьюзан. То не просто неприемний… а поганий запах». Гледiс вмiла все розставити на своi мiсця, вiдзначила Сьюзан. Зрештою для усiх, не таких упереджених, як Сьюзан, панна Мерi Марiя Блайт не виглядала надто хворою жiночкою у своi п’ятдесят п’ять. У неi були, як вона сама вважала, «аристократичнi манери», обрамленi завжди прилизаними сивими кучерями, якi схоже щодня ображали маленьку гостру гульку сивого волосся Сьюзан. У неi завжди був гарний одяг, вона одягала довгi бурштиновi кульчики та моднi високi комiрцi, якi сягали ii тонкого горла.

– Врештi-решт нас не повинна соромити ii присутнiсть, – вiдреагувала Сьюзан. Але що б подумала тiтка Мерi Марiя, якби дiзналася, що Сьюзан так себе втiшае, залишилося таемницею.




V


Енн збирала оберемок червневих лiлiй, аби поставити iх у вазу у своiй кiмнатi, й ще один букет пiвонiй, вирощених Сьюзан, вона збиралася залишити на столику Гiлберта в бiблiотецi… пiвонiй молочно-бiлого кольору з криваво-червоними вкрапленнями посерединцi, наче Божий поцiлунок. Повiтря оживало пiсля незвично спекотного червневого дня, i важко було сказати, гавань була срiбною чи золотою.

– Сьогоднi буде неймовiрний захiд сонця, Сьюзан, – промовила вона, коли проходила повз i поглянула на вiкно кухнi.

– Я не зможу сповна насолоджуватися заходом сонця, поки не помию весь посуд, панi лiкарко, люба, – заперечила Сьюзан.

– Але до того часу сонце вже сяде, Сьюзан. Ти тiльки подивися на величезну бiлу хмаринку з рожевим вершечком, що зависла над Впадиною. Тобi б хiба не хотiлося злетiти й освiтити ii?

Сьюзан уявила собi, як злiтае над долиною з ганчiркою в руках i летить до тоi хмари. Їй таке зовсiм не сподобалося. Але панi лiкарка уже дала iй на це дозвiл.

– Тут з’явився якийсь новий шкiдливий вид комах, який пожирае нашi трояндовi кущi, – продовжила Енн. – Треба iх обприскати завтра. Краще було б сьогоднi ввечерi… я у такi вечори, як от цей, люблю поратися в садку. Усе росте вночi. Сподiваюся, у раю будуть сади, Сьюзан… такi сади, у яких ми зможемо працювати, розумiеш, допомагати усьому рости.

– Але без комашнi, – запротестувала Сьюзан.

– Нi-i… Думаю, нi. Але просто готовий сад – це ж зовсiм не цiкаво, Сьюзан. Потрiбно самому працювати в садку, iнакше втрачаеться весь сенс. Я хочу полоти, копати, пересаджувати, змiнювати, планувати й обрiзати. А ще хочу, щоб у раю росли квiти, якi я люблю… Краще там будуть моi фiалочки, анiж асфоделi, Сьюзан.

– А чому ж тодi Ви не можете поратися в садку ввечерi, якщо хочете? – втрутилася Сьюзан, подумавши, що панi лiкарку занесло трiшки не туди.

– Тому що лiкар хоче, аби я поiхала з ним. Вiн iде вiдвiдати бiдолашну стареньку панi Джон Пакстон. Вона помирае… а вiн не може iй нiчим зарадити… вiн зробив усе, що змiг… але вона любить, коли вiн до неi навiдуеться.

– Ох, панi лiкарко, люба, ми всi знаемо, що в цiй мiсцевостi нiхто без нього не народжуеться й не помирае, а сьогоднi якраз гарний вечiр, щоб проiхатися. Думаю, я теж пройдуся собi селом i поповню запаси в коморi, коли вкладу двiйнят i Ширлi спатки й посиплю добривами кущi троянд Аарон Уорд. Щось вони не цвiтуть так, як мали б. Панна Блайт щойно пiднялася наверх, стогнучи пiсля кожного зробленого кроку, i скаржачись, що в неi ось-ось знову почнуться головнi болi, а отже, в усiх нарештi буде тихий i спокiйний вечiр.

– Припильнуеш, щоб Джем вчасно пiшов спати, добре, Сьюзан? – попросила Енн, вийшовши назустрiч вечору, такому ароматному, наче випадково пролите горнятко чаю. – Вiн втомлений бiльше, анiж думае. Вiн нiколи не хоче лягати спати. Волтер сьогоднi ночувати не прийде, Леслi попросив, щоб вiн залишився з ним.

Джем сидiв на сходах бiля бокових дверей, заклавши босу нiжку на колiно, i насуплено дивився на усе довкола, особливо на величезний мiсяць, що ховався за шпилем церкви Глен. Джем не любив мiсяця вповнi.

– Пильнуй, не обвiтри обличчя, – промовила тiтка Мерi Марiя, проходячи дорогою до будинку повз нього.

Джем нахмурився, наче чорна хмара. Йому було байдуже, що його обличчя замерзне. Вiн на це сподiвався.

– Йди геть i не треба за мною ходити весь час, – сказав вiн Нан, яка пiдiбралася до нього, щойно тато i мама поiхали геть.

– Буркотун! – вiдповiла Нан. Але перш нiж вона пiшла геть, поставила на сходинку бiля нього червону цукерку у формi лева, яку принесла спецiально для брата.

Джем не звернув на неi уваги. Вiн ще нiколи не почувався таким ображеним. До нього ставилися зовсiм неправильно. Всi з нього знущалися. Нан ранку сказала: «Ти не народився в Інглсайдi, як усi ми». Дi з’iла його шоколадного кролика зранку, хоча вона знала, що то був його кролик. Навiть Волтер кинув його й пiшов рити канаву в пiску з Кеном та Персiсом Фордом. Дуже весело! А вiн так хотiв пiти з Бертi, побачити, як наносять тату. Джем був певен – вiн ще нiколи нiчого так не хотiв. Вiн так хотiв побачити чарiвний корабель з вiтрилами, який, за словами Бертi, завжди висiв над камiном капiтана Бiлла. Яка ганьба…

Сьюзан принесла йому великий шматок торта, покритий кленовою глазур’ю й горiшками, але Джем твердо вiдмовив. Чому вона не приберегла для нього iмбирних пряникiв та крему? Певне, усi вже iх схом’ячили. Свинтуси! Вiн занурився в глибоку затоку смутку. Зараз, певне, уся компанiя десь на пiвдорозi до Гарбоу Маус. Йому навiть думати про це не хотiлося. Треба щось робити, щоб помститися тим людцям. А якщо вiн розпиляе тирсову жирафу Дi на килимi у вiтальнi? Старенька Сьюзан вiд злостi збожеволiе… Сьюзан, яка досi не може запам’ятати, що вiн ненавидить горiшкив глазурi. А якщо вiн пiде й домалюе вуса ангелику на календарi в ii кiмнатi? Вiн завжди ненавидiв того товстого, рожевого ангелика, який усмiхався вiд вуха до вуха, бо вiн схожий на Сiссi Флегг, яка усiй школi розповiла, що Джем Блайт за нею сохне. За нею! Сiссi Флегг! А Сьюзан казала, що той ангелик дуже милий.

А якщо вiн знiме скальпель з ляльки Нан? А якщо вiн розiб’е носи Гогу чи Магогу… або обом? Можливо, хоч так мама побачить, що вiн уже не дитина. От тiльки дочекайтеся наступноi весни! Вiн роками приносив iй травневi квiтки, вiдколи йому виповнилося чотири… а от наступноi весни – дзуськи. Нi, сер!

А якщо вiн з’iсть багато маленьких зелених i недостиглих яблук i захворiе? Можливо, хоч це iх налякае. А якщо вiн бiльше нiколи не митиме вух? А якщо вiн кривлятиметься до усiх у церквi наступноi недiлi? А якщо вiн пiдкладе гусеницю тiтцi Мерi Марii? Велику смугасту волохату гусеницю! А якщо вiн втече в гавань i сховаеться на кораблi капiтана Девiда Рiза, а вранцi вiдпливе з цiеi гаванi до Пiвденноi Америки? Хоч тодi вони пошкодують? А якщо вiн нiколи не повернеться додому? А якщо вiн поiде полювати на поморникiв до Бразилii? А тодi вони пошкодують? Нi, вiн може закластися, не пошкодують. Нiхто його не любив. У його кишенi дiрка. І нiкому ii зашити. А йому теж все одно. Вiн просто показуватиме цю дiрку в Гленi, щоб всi побачили, як його занедбали. Завдана йому кривда вирувала всерединi.

Тiк-так… тiк-так… тiк-так… цокав старий дiдусевий годинник у коридорi, якого принесли до Інглсайду по смертi дiдуся Блайта… Точний старий годинник, зроблений у тi днi, коли ще був час. Загалом Джем любив того годинника, але тепер… просто ненавидiв. Йому здавалося, що той з нього смiеться. «Ха-ха, час спати! Усi твоi друзi iдуть до Гарбоу Маус, а ти – спати! Ха-ха… ха-ха…ха-ха!

Чому вiн мае iти спати щовечора? Так, чому?

Сьюзан вийшла з дому, щоб пiти в Глен, i стурбовано дивилася на маленький силует бунтаря.

– Не варто йти спати, поки я не повернуся, маленький Джеме, – поблажливо мовила вона.

– Я не пiду спати сьогоднi! – безстрашно вiдповiв Джем. – Я втечу, ось так, стара Сьюзан Бейкер. Я збираюся пiти й стрибнути в став, стара Сьюзан Бейкер.

Сьюзан не подобалося, коли ii називали старою, навiть якщо то був маленький Джем. Вона залишила по собi напружену тишу. Його таки треба трохи виховувати. Креветка рушила за нею назирцi, прагнучи хоч якогось товариства, а тодi повернулася й сiла на своi чорнi лапки перед Джемом, але отримала хiба що сповнений болю хлопчачий погляд. «Забирайся! Сидиш тут на хвостi й витрiщаешся на мене, як тiтка Мерi Марiя! Киш! Не пiдеш, не пiдеш! То дiстанеш!»

Джем метнув маленьку залiзну тачку, що лежала поруч, i Креветка iз жалiсним зойком миттю щезла в сховищi шипшинових кущiв. Тiльки погляньте! Навiть кiт цiеi сiмейки його ненавидiв. І кому потрiбне таке життя?

Вiн взяв цукерку-лева. Нан з’iла хвоста й ще чверть цукерки, але то досi був лев. Можна було його з’iсти. То мiг бути останнiй лев, якого вiн би з’iв. Коли Джем доiв лева й облизав пальчики, став думати, що ж йому робити. Думати – це едине, що може робити людина, якщо усе iнше iй заборонено.




VI


– З якого це дива будинок так свiтиться? – вигукнула Енн, коли вони з Гiлбертом завернули за ворота о дев’ятiй. – Певне, прийшли гостi.

Але коли Енн поспiшила до будинку, не побачила жодного гостя. Нiкого не було видно. Свiтло горiло на кухнi… у вiтальнi… у бiблiотецi… у iдальнi… у кiмнатi Сьюзан та коридорi нагорi… але нiкого й не видко.

– Як ти думаеш, – почала було Енн, але ii перебив дзвiнок телефона.

Гiлберт взяв слухавку… на мить завмер… а тодi з жахом скрикнув… i вибiг, навiть не поглянувши на Енн. Було очевидно, сталося щось жахливе, часу на пояснення не було.

Енн уже звикла… як дружина чоловiка, який мае справу з життям i смертю. По-фiлософськи стенувши плечима, вона взяла свiй капелюшок та пальто. Енн трiшки сердилася на Сьюзан, не варто iй було йти, залишати свiтло в усiх кiмнатах i вiдкритi навстiж дверi.

– Панi… лiкарко… люба, – озвався голос, який наче й не мiг належати Сьюзан… але то таки був вiн.

Енн витрiщилася на Сьюзан. Ця Сьюзан… без капелюшка… у ii сивому волоссi заплуталося сiно… ii ситцеве рожеве плаття поблякло й вкрилося плямами. А обличчя!

– Сьюзан! Що сталося? Сьюзан!

– Маленький Джем зник!

– Зник! – Енн витрiщилася, наче ведмiдь на зорi. – Тобто? Вiн не мiг зникнути!

– Але зник, – видихнула Сьюзан, заламуючи руки. – Вiн сидiв на сходах, коли я пiшла в Глен. Я повернулася засвiтло… а його вже не було. Спочатку я не злякалася… але нiде не могла його знайти. Я обшукала кожну кiмнату в будинку… вiн сказав, що хоче втекти з дому.

– Нiсенiтницi! Вiн би такого не зробив, Сьюзан. Ти надаремне переживаеш. Вiн мае бути десь тут… вiн, певне, заснув… вiн точно десь тут.

– Я дивилася всюди… всюди. Я обнишпорила весь сад, шукала в сараi. Ви тiльки погляньте на мое плаття… Я пам’ятаю, вiн колись казав, що, певне, це дуже весело – спати на сiновалi. І тому я пiшла туди… i провалилася в дiру в кутку просто на ясла конюшнi… а там ще й гнiздо з яйцями було. Менi просто пощастило, що я не зламала ногу… якщо ще може щастити, коли маленький Джем загубився.

Енн нiяк не могла змусити себе хвилюватися.

– Думаете, вiн таки пiшов з хлопцями в Гарбоу, Сьюзан? Ранiше вiн нiколи не виявляв такого непослуху, але…

– Нi, нiколи, панi лiкарко, люба… це благословенне ягнятко завжди було слухняним. Коли перевернула все догори дригом, а його нiде не було, я побiгла до будинку Дрюс, Бертi Шекспiр саме повернувся додому. Вiн сказав, що Джем з ними не пiшов. У мене земля пiшла з-пiд нiг. Ви менi його довiрили й… Я зателефонувала Пакстонам, вони сказали, що ви були в них i пiшли, а вони не знають куди.

– Ми поiхали до Лоубрiдж, щоб зателефонувати Паркерсам…

– Я дзвонила, куди тiльки могла, думаючи, що ви там. А тодi повернулася в село… чоловiки уже почали пошуки…

– Ох, Сьюзан, це необхiдно?

– Панi лiкарко, люба, та я ж усюди шукала… усюди, де тiльки могло заникатися те дитя. Ох, що я пережила цiеi ночi! Вiн сказав, що хоче стрибати в став…

Як Енн цього не хотiла, по ii тiлу пробiг холодок. Звичайно, Джем не мiг стрибнути в став… то явно нiсенiтницi… Але там був старий рибацький човен, на якому Картер Флегг плив ловити форель, i Джем на хвилi бунтарства в той вечiр мiг спробувати переплисти на цьому човнi ставок… колись вiн часто хотiв це зробити… вiн же мiг впасти в став, намагаючись вiдв’язати човна. Усi ii страхи раптом набрали страшних форм.

«І я поняття не маю, куди ж пiшов Гiлберт» – з острахом подумала вона.

– Що за шум ви тут пiдняли? – вимогливо спитала тiтка Мерi Марiя, що раптом з’явилася на сходах з ореолом бiгудi на волоссi й у халатi з вишитим драконом. – У цьому домi хтось може хоч раз не шумiти по ночах?

– Малий Джем зник, – знову промовила Сьюзан, надто налякана, аби обурюватися таким тоном панi Блайт. – Його мама довiрила менi…

Енн пiшла самотужки шукати хлопця в будинку. Джем мае бути тут! У власнiй кiмнатi й слiду не було… до лiжка нiхто не торкався. Не було його й у кiмнатi двiйнят, у ii спальнi. Нiде… нiде в будинку його не було. Пройшовшись вiд горища до пiдвалу, Енн повернулася до вiтальнi в станi, загрозливо близькому до панiки.

– Я звичайно не хочу, щоб ти хвилювалася, Енн, – мовила тiтка Мерi Марiя, похмуро стишуючи голос, – але ти дивилася в бочцi для дощовоi води? Маленький Джек МакГрегор потонув у такiй бочцi минулого року.

– Я… я там дивилася, – вiдповiла Сьюзан, знову заламуючи руки. – Я взяла палицю й тикала нею…

Серце Енн, що завмерло пiсля питання тiтки Мерi Марii, знову забилося. Сьюзан зiбралася й перестала заламувати руки. Вона надто пiзно згадала, що любiй панi лiкарцi не можна хвилюватися.

– Давайте заспокоiмося й зосередимося, – сказала вона тремтячим голосом. – Як ви й казали, панi лiкарко, люба, вiн мае бути десь тут. Вiн же не мiг просто розчинитися в повiтрi.

– А ви дивилися в кошику з вугiллям? А в годиннику? – спитала тiтка Мерi Марiя.

Сьюзан таки дивилася в кошик з вугiллям, але про годинник навiть не подумала. То був доволi великий годинник, де маленький хлопчик спокiйнiсiнько мiг сховатися. Енн, навiть не подумавши, якою абсурдною е здогадка про те, що Джем скоцюрбиться й просидить чотири години в годиннику, побiгла туди. Але й там Джема не було.

– А я вiдчувала, щось мае статися, коли ввечерi лягала спати, – промовила тiтка Мерi Марiя, стискаючи обома руками скронi. – Коли я, як завше, читала одну з частин Бiблii, слова «Не хвалися завтрашнiм днем, бо не знаеш, що день може вродити[4 - Старий Завiт (Приповiдки Соломона), переклад І. Хоменка (прим. пер.)]» одразу впали менi в око. То був знак. Енн, тобi краще готуватися до найгiршого. Вiн мiг пiти гуляти до болота. Шкода, що в нас немае хоча б кiлькох натренованих собак.

З титанiчними зусиллями Енн вдалося засмiятися.

– Боюся, болiт у нас немае, тiтонько. От би в нас був старий сеттер[5 - Порода собаки (прим. пер.).] Рекс, але його отруiли… А вiн би Джема швидко знайшов. Я певна, ми всi просто себе накручуемо.

– Томмi Спенсер у Кармодi таемниче зник сорок рокiв тому. Його так нiколи й не знайшли… або знайшли? Ну, у будь-якому разi, вiд нього тiльки й скелет лишився. Нема з чого смiятися, Еннi. Не розумiю, як ти можеш залишатися такою спокiйною.

Задзвонив телефон. Енн i Сьюзан переглянулися мiж собою.

– Я не можу… Не можу взяти трубки, Сьюзан, – прошепотiла Енн.

– І я не можу, – категорично вiдмовилася Сьюзан.

Усi цi днi вона проклинала себе за виявлену слабину перед Мерi Марiею Блайт, але нiчого не могла вдiяти. Пiсля двох годин напружених пошукiв i марних сподiвань Сьюзан була ладна крiзь землю провалитися.

Тiтка Мерi Марiя покрокувала до телефону й взяла слухавку. Силует ii бiгудi на стiнi нагадував роги, i Сьюзан, незважаючи на всi пережитi муки, здалося, що то сам диявол.

– Картер Флегг каже, що вони обшукали все, але жодних слiдiв хлопця так i не знайшли, – холодно вiдрапортувала тiтка Мерi Марiя. – Вiн каже, що рибальський човен знайшли посерединi ставу, але в ньому, як вони запевнили, нiкого не було. Вони збираються обшукати став.

Сьюзан пiдхопила Енн саме вчасно.

– Нi… нi… Я не втрачу свiдомiсть, Сьюзан, – прошепотiла Енн блiдими вустами. – Допоможи менi… до стiльця… дякую. Ми мусимо знайти Гiлберта…

– Якщо Джеймс таки потонув, Еннi, ти маеш собi нагадувати, що так вiн уникнув багатьох проблем цього нещасного свiту, – мовила тiтка Мерi Марiя втiшливим тоном.

– Я вiзьму лiхтар i пошукаю його в садку ще раз, – заявила Енн, щойно змогла встати. – Так, я знаю, Сьюзан, ти там вже шукала… але дозволь менi… дозволь. Я не можу сидiти, склавши руки, i чекати.

– Тодi Вам треба одягнути светра, панi лiкарко, люба. На дворi багато роси, а повiтря – вологе. Я витягну Вам червоний светр… вiн висить на стiльцi в кiмнатi хлопцiв. Почекайте, я зараз принесу.

Сьюзан поспiшила нагору. Через кiлька хвилин на весь Інглсайд луною покотилося щось схоже на вигук. Енн та тiтка Мерi Марiя кинулися наверх i побачили, як у коридорi, ледь не iстерично (i чи не вперше, а, можливо, й востанне у своему життi) смiеться й плаче Сьюзан.

– Панi лiкарко, люба… вiн тут! Маленький Джем тут… заснув на пiдвiконнi бiля дверей. А я ж туди не дивилася… дверi прикрили це пiдвiконня… i вiн не був у лiжку…

Енн, знесилена вiд полегшення й радостi, завалилася в кiмнату й впала на колiна бiля пiдвiконня. Ще трiшки й вони зi Сьюзан будуть реготати з власноi дуростi, а поки з iхнiх щiк котилися сльози вдячностi. Неушкоджений маленький Джем солодко спав на пiдвiконнi, мiцно пригорнувши маленькими загорiлими на сонцi рученятами свого пошарпаного м’якого ведмедика Теддi, а Креветка, що встигла пробачити всi образи, вляглася коло його нiг. Руденькi кучерики вклалися на подушцi. Схоже, вiн бачив якийсь солодкий сон, тож Енн навiть не хотiла його будити. Раптом вiн розплющив зорянi оченята й поглянув на неi.

– Джем, любий, чому ти не в лiжечку? Ти нас… нас трохи налякав… ми не могли тебе знайти… навiть не думали, що ти тут…

– Я хотiв тут лягти, щоб бачити, коли ви з татком приiдете до ворiт i будете вдома. Менi було надто самотньо йти до лiжка.

Мама стиснула його в обiймах… i понесла до лiжечка. Так добре, коли тебе цiлують… вiдчувати, як вона легким порухом розправляе навколо нього простирадло – усе це давало йому можливiсть вiдчути, що тут його люблять. Яка, зрештою, рiзниця – побачив би вiн, як набивають ту стару змiю чи нi? Мама така чудова… найкраща мама з усiх. У Гленi маму Бертi Шекспiра називають «Панi Друга Скнара», така уже вона жаднюга, а вiн знав… бачив… що вона давала Бертi ляпаса за будь-яку дрiбницю.

– Мамусю, – сонно промовив вiн, – я обов’язково принесу тобi квiти наступноi весни… i кожноi весни приноситиму. Можеш менi вiрити.

– Звичайно можу, любий, – вiдповiла мама.

– Що ж, якщо вся ця метушня нарештi закiнчилася, думаю, ми нарештi можемо видихнути й повернутися до своiх спалень, – сказала тiтка Мерi Марiя.

Але в ii тонi можна було вловити нотки сварливого полегшення.

– Яку дурницю я втнула! Забути про пiдвiконня! – мовила Енн. – Оце доля над нами посмiялася. Лiкар цього точно нам не забуде, будьте певнi. Сьюзан, зателефонуйте, будь ласка, пану Флеггу, скажiть, що ми знайшли Джема.

– А як же вiн з мене смiятиметься, – щасливо вiдповiла Сьюзан. – Не те щоб я переживала… може смiятися, скiльки заманеться, головне, що маленький Джем – у безпецi.

– Не завадило б горнятко чаю випити, – жалiбно зiтхнула тiтка Мерi Марiя, поправляючи вишитих драконiв на своiй худорлявiй фiгурi.

– За хвилинку все буде! – швиденько вiдповiла Сьюзан. – Ми ще довго сьогоднi не зможемо стулити очей. Панi лiкарко, люба, як тiльки Картер Флегг зачув, що маленький Джем у безпецi, вiн сказав «Дякувати Богу». Я бiльше нiколи й слова поганого про того чоловiка не скажу, не важливо, якi цiни вiн поставить. Панi лiкарко, люба, як думаете, може, нам завтра пообiдати курчам? З нагоди невеличкого святкування, так би мовити. А на снiданок маленький Джем поласуе своiми улюбленими мафiнами.

А тодi пролунав ще один телефонний дзвiнок… цього разу вiд Гiлберта, який сказав, що з Гарбоу до мiськоi лiкарнi привезли немовля з серйозними опiками, i щоб на нього до ранку не чекали.

Енн виглянула у вiкно й кинула вдячний погляд на свiт, перш нiж пiти спати. З моря дув холодний вiтер. Пiд освiтленими мiсячним сяйвом деревами Впадини котилася нiчна радiсть. Енн уже навiть могла смiятися… за тим смiхом крився трепет… вiд панiки, яка нахлинула на них годину тому, абсурдних пропозицiй тiтки Мерi Марii й жахливих спогадiв. Їi дитятко – в безпецi, а Гiлберт зараз веде боротьбу за ще одне дитяче життя… Любий Боже, допоможи йому… i тiй матерi… i усiм мамам, де б вони не були. Нам так потрiбна допомога, чуйнi й люблячi серця, розум, який вестиме нас, любов i розумiння.

Доброзичлива нiч огорнула у своiх володiннях Інглсайд й усiх навколо, навiть Сьюзан… яка вiдчувала, що хотiла б зараз залiзти в якийсь гарний i тихий сховок й нiколи звiдти не вилазити, засинала пiд дахiвкою, що стала ii прихистком.




VII


– У нього буде велика компанiя…вiн сам не залишиться… нас четверо… i ще приiдуть моi племiнниця i племiнник з Монреаля. Хтось говорить, а хтось робить.

Огрядна й весела панi лiкарка Паркер широко посмiхнулася до Волтера… який невпевнено усмiхнувся у вiдповiдь. Вiн ще не мiг визначити, незважаючи на цi усмiшки й доброзичливiсть, подобаеться йому панi Паркер чи нi. Якось ii було забагато. А от лiкаря Паркера вiн любив. А щодо «нас чотирьох», племiнницю та племiнника з Монреаля – вiн iх нiколи не бачив. Лоубрiдж, мiсце, де жили Паркери, розташувалося за шiсть миль вiд Глену, Волтер там нiколи не був, а пан лiкар та панi лiкарка Паркери та пан лiкар та панi Блайт частенько навiдувалися одне до одного. Тато з лiкарем Паркером були чудовими друзями, хоча у Волтера, як i колись, складалося враження, що мама добре справлялася й без панi Паркер. Навiть у шiсть рокiв Волтер, як усвiдомила Енн, помiчав те, що iншим дiтям було зовсiм невидиме.

Волтер також не був певен, чи справдi хоче поiхати в Лоубрiдж. Деякi вiзити були неймовiрнi! Подорож в Ейвонлi… ох, як то було весело! А нiч з Кеннет Фордом у старому Будинку Мрii була ще веселiшою! Хоча навряд чи ту подорож можна було назвати вiзитом… Будинок Мрii завжди здавався другим домом для маленького дитинчати з Інглсайду. Але поiхати в Лоубрiдж на цiлих два тижнi серед незнайомцiв – це зовсiм iнша справа. Однак, схоже усе уже вирiшено. Волтер чомусь так вiдчував, але не мiг пояснити, а татковi й мамi така домовленiсть дуже навiть сподобалася. Волтер з сумом i тривогою дивувався, чи справдi вони хочуть позбутися всiх своiх дiтей? Джема два днi тому забрали в Ейвонлi, а перед тим вiн чув, як Сьюзан тихцем говорила щось про те, щоб «послати двiйнят до панi Маршал Еллiотт, коли настане час». Який час? Тiтка Мерi Марiя на щось дулася й казала, що вона «чекае, коли усе закiнчиться». На що вона чекае? Волтер поняття не мав. Але у повiтрi Інглсайду витав аромат таемниць.

– Я заберу його завтра, – сказав Гiлберт.

– Нашi молодшенькi будуть тiльки радi, – мовила панi Паркер.

– Дуже люб’язно з вашого боку, направду, – вiдповiла Енн.

– То все на краще, безсумнiвно, – таемничо сказала Сьюзан Креветцi на кухнi.

– Дуже мило з боку панi Паркер забрати Волтера з наших плечей, Еннi, – мовила тiтка Мерi Марiя, коли Паркери пiшли. – Вона сказала менi, що дуже до нього прив’язалася. У людей такi дивнi прихильностi, хiба нi? Ну, можливо тепер я зможу хоча б два тижнi ходити до ванни без ризику наступити на дохлу рибину.

– Дохла рибина, тiтонько! Ви маете на увазi, що…

– Саме це я i маю на увазi, Енн. І так завжди. Дохла рибина! Ти колись ставала босою ногою на дохлу рибу?

– Нi… але як…

– Волтер зловив форель вчора ввечерi й поклав ii у ванну, щоб вона ще пожила, панi лiкарко, люба, – безтурботно пояснила Сьюзан. – Якби вона там лишилася, все було б добре, але ii хтось витягнув, i вночi вона здохла. Звичайно, якщо всякi тут ходять босими ногами…

– Я встановлю за правило нiколи нi з ким не сваритися, – мовила тiтка Мерi Марiя, а тодi встала й вийшла з кiмнати.

– Вона мене не зачепить, я певна, люба панi лiкарко, – сказала Сьюзан.

– Ох, Сьюзан, вона вже трохи грае на моiх нервах… але я не реагуватиму, доки все не закiнчиться… Яка то гидота – стати на мертву рибу…

– А хiба дохла риба не краща за живу, мамусь? Дохла риба не крутитиметься, як вуж на сковорiдцi, – мовила Дi.

Оскiльки правда таки виплила назовнi, панi та служниця Інглсайду залилися смiхом.

Так i сталося. Проте Енн тiеi ночi таки подiлилася з Гiлбертом своiми переживаннями, чи буде Волтер щасливий у Лоубрiджi.

– Вiн дуже чутливий, а ще в нього добре розвинена уява, – сумно зауважила вона.

– Аж надто, – вiдповiв Гiлберт, який вiд втоми просто валився з нiг i, за словами Сьюзан, приймав пологи в трьох породiль. – Розумiеш, Енн, я вiрю, що ця дитина боiться пiднятися наверх у темрявi. Кiлька днiв проживання з малими Паркерами пiдуть йому тiльки на користь. Вiн повернеться додому зовсiм iншою дитиною.

Енн нiчого не вiдповiла. Без сумнiву, Гiлберт мав рацiю. Волтеру без Джема було самотньо. Як i в той час, коли народився Ширлi, добре було б залишити Сьюзан якомога менше обов’язкiв, як от доглядати за домом i терпiти тiтку Мерi Марiю… чиi два тижнi плавно перетворилися в чотири.

Волтер у лiжку не стулив очей, намагаючись позбутися надокучливих думок про те, що завтра йому доведеться поiхати й промiняти життя без дисциплiни через якiсь примхи. У Волтера була дуже багата уява. Уява стала для нього великим бiлим скакуном, як на картинцi, що висить на стiнi, на якому вiн мiг мандрувати вперед чи назад у часi та просторi. Наближалася Нiч… Нiч, наче високий темний ангел з кажанячими крильми, який жив у лiсах пана Ендрю Тейлора на пiвднi схилу. Інодi Волтер запрошував ii на гостину… iнодi уявляв так чiтко, що починав боятися ii. Волтер драматизував i персонiфiкував усе у своему маленькому свiтi… Вiтер, що шепотiв йому iсторii вночi… Мороз, що схопив квiтки в саду… Роса, срiбна й тиха… Мiсяць, який вiн, здавалося, мiг би зловити, якби тiльки видерся на вершечок того далекого пурпурового пагорба… Туман, що виходив з моря… i величне Море, яке завжди змiнювалося й водночас залишалося незмiнним… темнi таемничi морськi припливи та вiдпливи. Усе для Волтера було реальним. В Інглсайдi, Впадинi, кленовому лiску, Болотi й узбережжi було повно ельфiв, водяникiв, лiсових мавок, русалок i гоблiнiв. Чорний алебастровий кiт на камiнi в бiблiотецi насправдi був чарiвником. Вiн прокидався вночi й бродив домом, виростаючи до неймовiрних розмiрiв. Волтер занурився з головою в постiль i затремтiв. Вiн завжди лякався власних вигадок.

Можливо, тiтка Мерi Марiя мала рацiю, коли казала, що вiн «надто нервова дитина», хоча Сьюзан нiколи не пробачить iй цих слiв. Можливо, тiтка Кiттi МакГрегор з Верхнього Глена, яка, як то кажуть, «мае дар до провидiнь» мала рацiю, коли якось подивилася в сiрi туманнi Волтеровi очi з довгими вiями й сказала: «у нього стара душа в молодому тiлi». Бувае, що стара душа знае бiльше, нiж юний розум може усвiдомити.

Волтеру вранцi повiдомили, що пiсля обiду тато вiдвезе його до Лоубрiджа. Вiн нiчого не сказав, але пiд час обiду на нього нахлинуло вiдчуття задухи, вiн швиденько опустив очi, аби приховати раптовий приплив слiз. Однак було запiзно.

– Ти ж не збираешся тут плакати, Волтере? – тiтка Мерi Марiя промовила це таким тоном, наче репутацiя шестирiчноi дитини буде заплямована такими слiзьми. – От що я не люблю, так це зарюмсаних дiтей. І ти не доiв м’яса.

– Це сало… сало, – Волтер хоробро заклiпав, та все ще не наважувався пiдняти погляд. – Я не люблю сала.

– Коли я була дитиною, – сказала тiтка Мерi Марiя, – менi не дозволяли казати, що я люблю, а що нi. Що ж, можливо, панi лiкарка Паркер вилiкуе цi твоi хворобливi iдеi. Вона була з сiм’i Вiнтерiв, менi здаеться… чи Кларк? …ох нi, вона певне Кемпбелл. Але що Вiнтери, що Кемпбелли одним миром мазанi, вони нiсенiтниць не потерплять.

– Ох, будь ласка, тiтко Мерi Марiя, не лякайте Волтера переiздом до Лоубрiджа, – мовила Енн, i в глибинi ii очей засвiтився маленький вогник.

– Вибач, Еннi, – напрочуд покiрно вiдповiла тiтка Мерi Марiя. – Звичайно, я не повинна забувати, що не маю жодного права намагатися хоч чомусь навчати твоiх дiтей.

– Пiшла б вона! – промимрила Сьюзан, виходячи з кiмнати за десертом… улюбленим королiвським пудингом Волтера.

Енн вiдчувала провину. Гiлберт кинув на неi швидкий докiрливий погляд, натякаючи, аби вона була терплячою до бiдолашноi самотньоi старшоi панi.

Гiлбертовi також було кепсько. Усi знали, вiн цього лiта страшенно перепрацювався, i, можливо, мусив визнати, що тiтка Мерi Марiя була ще тою занозою.

Енн вирiшила, що осiнню, якщо все буде добре, вона хоч-не-хоч вiдправить його на мiсяць полювати на бекасiв у Нову Шотландiю[6 - Провiнцiя в Канадi (прим. пер.)].

– Як Вам смакуе чай? – з нотками каяття поцiкавилася вона в тiтки Мерi Марii.

Тiтка Мерi Марiя стиснула губи.

– Надто слабкий. Та це не мае значення. Кому яке дiло, подобаеться бiдолашнiй старiй жiнцi чай чи нi? Хоча деякi люди вважають, що я хороша спiврозмовниця.

Яким би не був зв’язок мiж цими двома реченнями, що iх озвучила тiтка Мерi Марiя, Енн вiдчула, що не мае сил розбиратися в цьому. Вона раптом дуже зблiдла.

– Думаю, менi треба пiднятися нагору й прилягти, – сказала вона й встала з-за столу. Голова iй трiшки закрутилася. – І я думаю, Гiлберте… тобi краще не залишатися надовго в Лоубрiджi… i варто зателефонувати паннi Карсон.

Вона поцiлувала Волтера на прощання, як зазвичай i поспiхом… так, наче й зовсiм про нього не думала. Волтер не плакатиме. Тiтка Мерi Марiя поцiлувала його в чоло… Волтер найбiльше ненавидiв, коли його цiлували в чоло… i сказала:

– Добре поводься за столом у Лоубрiджi, Волтере. Не будь жадiбним. Інакше до таких неслухняних дiтей приходить Великий Чорний Чоловiк з великою чорною торбою й запихае iх туди.

Здаеться, тодi Гiлберт вийшов запрягати Сiрого Тома й цього не почув. Вони з Енн твердо стояли на тому, що власних дiтей такими оповiдками лякати не будуть, та й iншим не дозволять. Сьюзан це почула, оскiльки прибирала зi столу, а тiтка Мерi Марiя так i не дiзналася, яким дивом вона врятувалася вiд соусницi та ii вмiсту, якi могли полетiти в ii голову.




VIII


Загалом Волтеру подобалося iхати разом з татком. Вiн любив красу, а дороги навколо Глен Сент Мерi були красивими. Уздовж дороги до Лоубрiджа витанцьовували подвiйнi смужки жовтцю, то тут, то там з’являлися зеленi лiнii гаю, який наче запрошував у своi володiння. Проте сьогоднi тато був не надто балакучий, Волтер ще нiколи не бачив, щоб тато так поганяв Сiрого Тома. Коли вони добралися до Лоубрiджа, вiн поспiхом перемовився кiлькома слiвцями з панi Паркер i поспiшив назад, навiть не попрощавшись з Волтером. Хлопчику заледве вдалося втамувати сльози. Вiдчуття, що тебе нiхто не любить – надто болюче. Мама й тато колись любили, але це уже в минулому.

Великий брудний будинок Паркерiв у Лоубрiджi зовсiм не здавався Волтеру гостинним. Але, певне, у таких випадках жоден будинок не здаватиметься гостинним. Панi Паркер повела його на заднiй двiр, звiдки чулися радiснi крики, i познайомила його з дiтьми, якi одразу його оточили. А тодi швиденько повернулася до шиття, залишаючи iх «знайомитися ближче»… стандартне продовження, яке працюе в дев’яти випадках з десяти. Напевне, не варто засуджувати ii за те, що випадок Волтера Блайта був десятим. Вiн iй подобався… а ii власнi дiти були такими ж веселими, як маленькi жабенята. Фред i Опал часто дотримувалися монреальських манер, але вона була певна, що вони будуть ввiчливими до усiх. Усе пройде гладко. Вона тiшилася, що може допомогти «бiдолашнiй Енн Блайт», навiть якщо вона просто ненадовго взяла до себе одну ii дитину. Панi Паркер сподiвалася, що «усе пройде добре». Друзi Енн бiльше переймалися Енн, анiж вона сама, згадуючи iй народження Ширлi.

Раптова тиша осiла на задньому дворi… дворi, що перетворився на великий затiнений яблуневий сад. Волтер став, поважно й боязко дивлячись на дiтей Паркерiв i кузенiв з Монреаля. Бiллу Паркеру було десять… рум’яний, повнолиций хлопчик, «дуже схожий» на маму здавався старшим i бiльшим в очах Волтера. Ендi Паркеру – дев’ять, i дiти з Лоубрiдж могли б вам сказати, що вiн був «найпротивнiшим з усiх Паркерiв» i мав кличку «Свинтус». На те були своi причини. Волтер не злюбив його з першого погляду… щетина на головi, зле обличчя збитошника, вкрите веснянками, i виряченi голубi очицi. Фред Джонсон був однолiтком Бiлла, Волтеру вiн теж не сподобався, хоча то був гарний на вигляд хлопчина з русявими кучерями та карими очима. Його сестрi Опал було дев’ять, у неi також вилися кучерi, були карi очi… кусючi карi очиська. Вона пригорнула до себе восьмирiчну Кору Паркер, у якоi була напрочуд видовжена голова, i вони обое удостоiли Волтера поглядом. Якби не Елiс Паркер, Волтер, очевидно, розвернувся б i кинувся навтьоки.

Елiс було сiм. У Елiс були найчарiвнiшi маленькi золотi кучерики на голiвцi. У Елiс були голубi оченята, м’який, як фiалочки у Впадинi, погляд. Щiчки в Елiс були рожевi з ямочками. Елiс була вдягнена в крихiтну гофровану сукенку й була схожа на квiточку в танцi. Елiс усмiхнулася до нього так, наче знала його все життя. Елiс була другом.

Фред почав розмову.

– Привiт, синку, – зверхньо мовив вiн.

Волтер одразу вiдчув цю зверхнiсть i зрозумiв, що вона нацiлена на нього.

– Мене звати Волтер, – чiтко вимовив вiн.

Фред повернувся до iнших з награним захопленням. Зараз вiн покаже цьому селюку!

– Вiн каже, його звати Волтер, – звернувся вiн до Бiлла, перекривлюючи гостя.

– Вiн каже, що його звати Волтер, – сказав Бiлл до Опал.

– Вiн каже, що його звати Волтер, – звернулася Опал до задоволеного Ендi.

– Вiн каже, що його звати Волтер, – мовив Ендi до Кори.

– Вiн каже, що його звати Волтер, – захихотiла Кора до Елiс.

Елiс не сказала нiчого. Вона просто iз захопленням дивилася на Волтера, а ii погляд змусив його зiбратися докупи, поки всi навколо разом скандували «Вiн каже, що його звати Волтер», а тодi вибухнув глузливим смiхом.

«Як гарно дiтки забавляються!» – самовдоволено подумала панi Паркер, аж сяючи вiд задоволення.

– Я чув, як мама казала, що ти вiриш у фей, – сказав Ендi, нахабно зиркаючи на Волтера.

Волтер звисока поглянув на них. Вiн не хотiв, аби його принижували перед Елiс.

– Феi iснують, – рiшуче промовив вiн.

– Нi, – вiдповiв Ендi.

– Так, – сказав Волтер.

– Вiн каже, що феi iснують, – розповiв Ендi Фреду.

– Вiн каже, що феi iснують, – сказав Фред Бiллу… так, наче вони знову збиралися розiграти спектакль.

Для Волтера то були справжнiсiнькi тортури, адже з нього ще нiколи не насмiхалися, вiн не мiг до цього звикнути. Вiн кусав губи, аби не дати сльозам скотитися. Вiн не повинен плакати перед Елiс.

– А якщо ми тебе защипаемо? – вимогливо спитав Ендi, який уже зрозумiв, що Волтера виховували в тепличних умовах, тож, певне, весело буде з нього знущатися.

– Свинтусе, замовкни, – погрозливо скомандувала Елiс… надто погрозливо, проте дуже тихо, солодко й м’яко.

Щось у ii тонi змусило навiть Ендi припинити своi кпини.

– Звичайно, ми нiчого такого не зробили б, – осоромлено промимрив вiн.

Вiтер змiнив напрям на користь Волтера, а вiдтак дiти iз захопленням почали грати в квача у фруктовому садку. Але коли вони гамiрною компанiею завалилися на вечерю, Волтера знову поглинула туга за домом. Стало так сумно, що в певний момент вiн злякався, що розридаеться перед усiма… навiть перед Елiс, яка, однак, легенько пiдштовхнула його лiктем, коли вони сiдали за стiл, i цей жест йому допомiг. Але йому й кусок в горло не лiз… жоден шматочок. Панi Паркер, про методи якоi потрiбно сказати окремо, не турбувала його цим, влучно зазначивши, що зранку в нього буде кращий апетит, а iншi були надто зайнятi iжею та розмовами, аби звернути на нього увагу.

Волтер здивувався, що в цiй сiм’i так кричать одне на одного, забуваючи, що вони ще не вiдвикли говорити нормально пiсля смертi старенькоi бабусi, у якоi був дуже поганий слух. Вiд цього гамору його голова розколювалася. Ох, певне, вдома теж зараз вечеряли. Мама, певне, усмiхалася, сидячи на чiльному мiсцi, тато жартував з близнятами, Сьюзан доливала крему до кухля з молоком Ширлi, а Нан крадькома кидала ласi шматочки Креветцi. Навiть тiтка Мерi Марiя, як частина домашнього кола, раптом стала випромiнювати тепле та нiжне свiтло. А хто задзвонив у дзвiн, скликаючи всiх на вечерю? Цього тижня була його черга, а Джем поiхав. Якби ж знайшлося мiсце, де б вiн мiг поплакати! Але здавалося, що немае в Лоубрiджi такого мiсця, де б вiн мiг дати волю своiм сльозам. Проте… була Елiс. Волтер одним махом випив цiлу склянку льодяноi води й, на його здивування, це допомогло.

– Наш кiт може будь-де вмоститися, – раптом промовив Ендi, копнувши його пiд столом.

– Наш теж, – вiдповiв Волтер. Креветка теж так могла. І вiн не хотiв, аби котiв Лоубрiджа оцiнювали вище, анiж Інглсайдських котiв.

– Я клянуся, наш кiт ще краще вмоститися може, – насмiхався Ендi.

– А дзуськи, – заперечив Волтер.

– Постривайте, давайте без ваших котiв, – сказала панi Паркер, яка хотiла провести спокiйний вечiр за написанням дослiдження для Інституту про «Дiтей, яких не зрозумiли». – Бiжiть надвiр, грайтеся. Скоро треба буде йти спати.

Спати! Волтер раптом зрозумiв, що йому доведеться залишитися тут на нiч… багато ночей… два тижнi ночей. Стало страшно. Вiн вийшов у фруктовий садок з мiцно стиснутими кулаками й побачив, як на травi люто зчепилися, б’ються, дряпаються й кричать Бiлл та Ендi.

– Ти дав менi червиве яблуко, Бiлл Паркер, – завивав Ендi. – Я тобi покажу, як давати менi червивi яблука! Я тобi всi вуха повiдкушую!

У Паркерiв такi бiйки траплялися щодня. Панi Паркер вважала, що бiйки хлопцям не зашкодять. Вона казала, що пiд час бiйок вони бiсяться, а опiсля знову стають найкращими приятелями. Але Волтер, який нiколи ранiше не бачив бiйок, був просто нажаханий.

Фред iх тiльки розпалював, Опал i Кора смiялися, але в очах Елiс стояли сльози. Волтер не мiг такого стерпiти. Вiн протиснувся мiж двома противниками, якi на мить роз’едналися, аби перевести подих перед наступною атакою.

– Перестаньте битися, – сказав Волтер. – Ви лякаете Елiс.

Бiлл й Ендi на мить здивовано витрiщилися на нього, поки ситуацiя, коли малюк втручаеться у бiйку, не здалася iм смiшною. Вони обидва вибухнули смiхом, i Бiлл поплескав його по плечу.

– Мужнiй вчинок, дiти, – мовив вiн. – Колись з нього будуть люди. Ось тобi за це яблуко… ще й без черв’якiв.

Елiс втерла слiзки з м’яких рожевих щiчок i з захопленням подивилася на Волтера, що Фреду зовсiм не сподобалося. Звичайно, Елiс – лише дитина, але не дитяча це справа так захоплено дивитися на iнших хлопцiв, коли поруч вiн, Фред Джонсон з Монреаля. Треба було з цим щось робити. Ще до того в будинку Фред чув, як тiтка Джен говорила телефоном з дядьком Дiком.

– Твоя мама серйозно хвора, – сказав вiн Волтеру.

– Вона… не хвора, – закричав Волтер.

– Хвора. Я чув, як тiтка Джен казала дядьковi Дiку, – Фред чув, як його тiтка сказала: «Енн Блайт захворiла», а як весело було додати до цього «серйозно». – Вона, певне, помре, коли ти доберешся додому.

Волтер озирнувся, його очi були сповненi болю. Знову Елiс стала бiля нього… i знову решта дiтей зiбралася бiля Фреда. Вони вiдчували щось чуже в цьому темноволосому й милому дитинчатi… вони вiдчували потребу його дражнити.

– Якщо вона хвора, – сказав Волтер, – тато ii вилiкуе.

Не просто вилiкуе, а мусить вилiкувати!

– Боюся, це неможливо, – сказав Фред, його обличчя видовжилося, i вiн змовницьки пiдморгнув Ендi.

– Для тата немае нiчого неможливого, – з вiрнiстю наполягав Волтер.

– Ну, Русс Картер поiхав минулого лiта в Шарлоттаун лише на день, а коли повернувся додому, його мама була уже мертва, як цвях на дверях, – вiдповiв Бiлл.

– І похована, – додав Ендi, думаючи, як би то пiдкинути ще кiлька драматичних штрихiв, правду чи нi – не важливо. – Рус був страшенно злий, що пропустив похорон… похорони – це так весело.

– А я на жодному похоронi не була, – сумно зауважила Опал.

– Ну, у тебе ще буде не одна можливiсть, – вiдповiв Ендi. – Але ж бачиш, навiть тато не змiг зарадити панi Картер, а вiн набагато кращий лiкар, анiж твiй тато.

– Неправда…

– Правда, а ще вiн краще виглядае…

– Нi…

– Завжди щось трапляеться, коли ти iдеш з дому, – мовила Опал. – А що ти вiдчуеш, якщо повернешся додому й побачиш, що Інглсайд згорiв дотла?

– А якщо твоя мама помре, iмовiрно, усi дiти будуть роз’еднанi, – весело зауважила Кора. – Можливо, ти повернешся й житимеш тут.

– Так, – мило промовила Елiс.

– Ох, його батько захоче iх тримати в себе, – сказав Бiлл. – Пройде не так багато часу, вiн одружиться знову. Можливо, його тато теж помре. Я чув, як тато казав, що лiкар Блайт перепрацьовуеться до смертi. Подивiться, як вiн витрiщився! У тебе дiвчачi очi, мале… дiвчачi очi… дiвчачi очi.

– Ох, заткнися! – сказала Опал, якiй раптово усе це набридло. – Ти його не надуриш. Вiн знае, що ти просто дражнишся. Ходiмо в парк дивитися бейсбол. Волтер та Елiс можуть залишитися тут. Не можемо ми дозволити дiтям повсюди волочитися за нами.

Волтер не шкодував, коли вони йшли. Як i Елiс. Вони сiли на колоду й сором’язливо, проте задоволено дивилися одне на одного.

– Я покажу тобi, як грати в камiнчики, – сказала Елiс, – i позичу свого плюшевого кенгуру.

Коли настав час лягати спати, Волтеру видiлили мiсце в маленькiй спальнi в коридорi, де вiн залишився наодинцi. Панi Паркер делiкатно залишила йому свiчку й теплий плед, адже, хоч на дворi був липень, вночi було незвично холодно, як iнодi й бувае бiля моря. Здавалося, вночi мiг бути й мороз.

Але Волтер не мiг заснути, хоч плюшевий кенгуру Елiс м’яко притулився до його щоки. Ох, якби ж вiн був удома, у власнiй кiмнатi з великим вiкном, за яким вiдкривався Глен, i маленьким вiконцем пiд крихiтним шматочком його власного даху, за яким росла сосна! Мама прийшла б i почитала йому вiршi своiм милим голосочком…

– Я великий хлопчик… Я не заплачу… Я не запла-а-ачу-у, – сльози покотилися проти його волi. І яка користь з того плюшевого кенгуру? Йому здалося, що пройшли роки, вiдколи вiн покинув домiвку.

З парку саме повернулися дiти й гуртом завалилися до кiмнати, щоб посидiти на лiжку i поласувати яблуками.

– Ти плакав, дитинко, – насмiхався Ендi. – Ти просто маленька солодка дiвчинка. За мамину спiдницю трима- ешся!

– Кусай, дитя! – мовив Бiлл, простягаючи уже наполовину надкушене яблуко. – І не сумуй! Не здивуюся, якщо твоiй мамi покращае… якщо в неi сильний iмунiтет. Тато каже, панi Стефен Флегг померла б уже кiлька рокiв тому, якби не ii сильний iмунiтет. У твоеi мами сильний?

– Звичайно, – вiдповiв Волтер.

Вiн поняття не мав, що таке iмунiтет, але якщо вiн е в панi Стефен Флегг, то в мами й поготiв.

– А панi Еб Соер померла минулого тижня, а мама Сема Кларка померла на тиждень ранiше, – сказав Ендi.

– Вони померли вночi, – промовила Кора. – Мама каже, люди здебiльшого вмирають вночi. Сподiваюся, у мене так не буде. Як то так – iти у рай у пiжамi?

– Дiти! Дiти! Марш у лiжко! – погукала панi Паркер.

Хлопцi вдали, що душать Волтера рушником, i пiшли. Врештi-решт iм сподобався цей малюк. Волтер схопив Опал за руку, коли вона виходила.

– Опал, це ж неправда, що моя мама хвора, так? – благально прошепотiв вiн. Хлопчик просто не мiг дозволити собi залишитися сам на сам зi своiм страхом.

Опал була «не холодним серцем дитям», як казала панi Паркер, але не могла втриматися, щоб не налякати когось, розповiдаючи поганi новини.

– Вона хвора. Тiтка Джен так каже … вона казала, що я не повинна тобi розповiдати. Але думаю, ти маеш знати. Можливо, у неi рак.

– Невже всi повиннi померти, Опал? – нова страшна iдея спала на думку Волтера, який ранiше нiколи не думав про смерть.

– Звичайно, дурненький. Але вони нiколи насправдi не вмирають… вони потрапляють на Небеса, – радiсно вiдповiла Опал.

– Не всi, – додав Ендi… що слухав розмову за дверима… так тихенько, як поросятко.

– А… а Небеса далеко вiд Шарлоттауна? – спитав Волтер.

Опал залилася смiхом.

– Ну ти й дивний! Небеса за мiльйони миль звiдти. Але я скажу тобi, що робити. Молися. Молитва – це добре. Якось я загубила 10 центiв, а тодi помолилася й знайшла 25 центiв. Ось тому я знаю!

– Опал Джонсон, ти чула, що я казала? І загаси свiчку в кiмнатi Волтера. Я боюся пожежi, – погукала панi Паркер зi своеi кiмнати. – Вiн уже давно мав спати.

Опал загасила свiчку й вилетiла з кiмнати. Тiтка Джен була добродушною, а от коли злилася…! Ендi просунув голову у дверi, щоб побажати добранiч.

– Хай птахи на шпалерах оживуть i виклюють тобi очi, – прошипiв вiн.

Пiсля цього всi справдi пiшли спати, вiдчуваючи, що наставав кiнець iдеального дня, що Волт Блайт не таке вже й погане мале дитя, i завтра вони повеселяться, дражнячи його.

«Любi маленькi душi» – сентиментально подумала панi Паркер.

Незвична тиша нависла над будинком Паркерiв, а за шiсть миль звiдти в Інглсайдi маленька Берта Марiлла Блайт вiдкрила своi кругленькi карi оченята й побачила навколо щасливi обличчя й свiт, у який вона щойно прийшла в ту найхолоднiшу за вiсiмдесят сiм рокiв липневу нiч бiля моря!




IX


Волтер на самотi в темрявi так i не мiг заснути. Вiн за свое коротке життя ще нiколи не спав сам. Завжди поруч були Джем або Кен, було тепло й затишно. Маленька кiмнатка заледве проглядалася, коли туди проникло блiде мiсячне свiтло, але це було гiрше, анiж темрява. Картина, що висiла на стiнi на вiдстанi одного фута вiд його лiжка, здавалося, скоса дивилася на хлопця… картини завжди виглядають iнакше при мiсячному свiтлi. Тодi можна побачити речi, якi б ви нiколи не помiтили вдень. Довгi мереживнi фiранки нагадували силуети високих худих жiнок, якi сперлися на вiкна з обох сторiн й плакали. У будинку зовсiм не було звукiв… скрипу, зiтхань чи шепотiння. А якщо птахи на шпалерах уже оживають i готуються викльовувати йому очi? Раптом страх настiльки заполонив Волтера, що по його тiлу почали бiгати мурашки… а тодi один великий страх витiснив усi iншi. Мама хвора. Йому довелося повiрити в це, оскiльки те, що сказала Опал – правда. Можливо, мама помирае. Можливо, мама померла! І вже не можна буде прийти додому до мами. Волтер уявив собi Інглсайд без мами!

Раптом Волтер зрозумiв, що просто не може з цим змиритися. Вiн повинен пiти додому. Просто зараз. Вiн повинен побачити маму, перш нiж вона… перш нiж… вона помре. Ось що мала на увазi тiтка Мерi Марiя. Вона знала, що мама помре. З того, аби будити когось зараз чи просити вiдвести додому, не буде нiякоi користi. Вони не вiдведуть його… вони з нього тiльки посмiються. Дорога додому – страшно довга, але вiн iтиме всю нiч.

Вiн тихесенько вислизнув з лiжка й одягнувся. Узяв черевики в руки. Вiн не знав, де панi Паркер повiсила його кашкета, але це не мало значення. Вiн не шумiтиме… вiн повинен вибратися звiдси й дiйти до мами. Вiн шкодував, що не може попрощатися з Елiс… вона б зрозумiла. Через темний коридор… вниз по сходах… крок за кроком… затамувавши подих… цi сходи коли-небудь закiнчаться?… усе так скрипить… ой, ой!

Волтер упустив одного черевика! Той з гуркотом покотився вниз по сходах, бамкаючись об кожну сходинку, потiм перелетiв через коридор i гахнувся об вхiднi дверi, як сигнал повного провалу для Волтера.

Волтер з вiдчаю притиснувся до поручнiв. Усi повиннi були почути цей шум… зараз позбiгаються… вони не дозволять йому пiти додому… Схлип вiдчаю застряг комком у горлi.

Здавалося, пройшло уже кiлька годин, перш нiж вiн наважився повiрити, що нiхто не прокинувся… перш нiж наважився продовжити свiй обережний спуск схiдцями. Врештi вiн добрався до приступи, знайшов свого черевика й обережно повернув ручку вхiдних дверей… у Паркерiв дверей нiколи не замикали. Панi Паркер казала, що в них немае нiчого цiнного, окрiм дiтей, та й тих красти нiхто не хотiв.

Волтер вийшов надвiр… i закрив за собою дверi. Вiн з легкiстю пiрнув у своi черевики й прошмигнув на вулицю: будинок знаходився на окраiнi села, тож скоро вiн уже вийшов на дорогу. На мить його охопила панiка. Страх, що його зловлять i не дозволять пiти, залишився позаду, проте тепер повернулися старi страхи темряви й самотностi. Вiн нiколи ранiше не був сам вночi. Вiн боявся усього свiту. То був такий великий свiт, у якому вiн здавався зовсiм крихiтним. Навiть холодний вологий вiтер, що з’явився iз сходу й дув просто йому в лице, здавалося, штовхав його назад.

Мама помирае! Волтер стримав сльози й поглянув у бiк дому. Вiн iшов далi й далi, хоробро долаючи свiй страх. Свiтив мiсяць, проте мiсячне сяйво освiтлюе все довкола, але все було таким незнайомим. Колись, коли вiн iшов з татком, йому здавалося, що немае нiчого красивiшого за дорогу в сяйвi мiсячного свiтла, на яку падають тiнi дерев. Але тепер цi тiнi були такими чорними й рiзкими, наче готувалися злетiти над ним. Поля зусiбiч були чужими. Дерева уже не здавалися такими приязними. Так, наче пильнували за ним… щiльно оточуючи його спереду й ззаду. Двое очиць блиснули на нього з канави, i чорний кiт неймовiрних розмiрiв перебiг дорогу. То був кiт? Чи…? Нiч була холодна, Волтер тремтiв вiд холоду в благенькiй сорочечцi, але байдуже до того холоду, якби ж то вiн не боявся усього навколо… тiней i таемничих звукiв, безiменних речей, якi можуть пiдкрастися лiсовими дорiжками, якi вiн проминав. Вiн уявляв собi, що сталося б, якби вiн не боявся нiчого… як Джем.

– Я… я просто уявлятиму, що не боюся, – вголос промовив вiн… i затремтiв вiд жаху: вiн втратив голос у цю нiч.

Але вiн продовжував iти… потрiбно йти, коли помирае мама. Вiн було впав i здер шкiру на колiнi через камiнь. Вiн якось почув, як за ним назирцi котилася бричка, тож заховався за деревом, поки вона не проiхала повз, наляканий, що це лiкар Паркер виявив пропажу i iде за ним. Якось вiн зупинився, нажаханий чимось чорним i пухнастим обабiч дороги. Вiн не мiг пройти повз… просто не мiг… але пройшов. То був великий чорний пес… Чи був то таки пес?.. але вiн пройшов повз. Вiн не наважувався бiгти, щоб пес не погнався за ним. Вiн кинув вiдчайдушний погляд через плече… iстота встала й побiгла в протилежний бiк. Волтер торкнувся маленькою засмаглою ручкою обличчя й зрозумiв, що воно вкрите потом.

Зiрка в небi впала перед ним, розсипаючи вогнянi iскорки. Волтер пригадав, що чув якось, як стара тiтка Кiттi казала, що коли зiрка падае, хтось помирае. То була мама? Ще не так давно йому здавалося, що вiн не ступить навiть кроку, але пiсля цiеi думки продовжив рух. Тепер вiн змерз настiльки, що майже перестав боятися. Невже вiн нiколи не потрапить додому? Здавалося, пройшло багато годин, вiдколи вiн покинув Лоубрiдж.

Пройшло три години. Вiн вискочив з будинку Паркерiв об одинадцятiй, а тепер була друга ночi. Коли Волтер опинився на дорозi, що котилася до Глена, полегшено зiтхнув. Але коли вiн зайшов до села, будинки здавалися вiддаленими й чужими. Вони забули про нього. Корова раптом заревла на нього з-за тину, i Волтер згадав, що пан Джо Рiз тримав у себе дикого бика. У панiцi вiн поспiшив уперед по схилу до ворiт Інглсайду. Вiн був вдома… ох, вiн був удома!

А тодi вiн зупинився, тремтячи, пiддаючись страшному вiдчуттю спустошення. Вiн так чекав, що побачить теплi дружнi вогнi дому. А в Інглсайдi не свiтилося жодне вiкно!

Насправдi свiтло горiло, якби вiн мiг помiтити його в заднiй спальнiй кiмнатi, де няня спала бiля колиски з дитиною, що стояла бiля ii лiжка. Але з усiх бокiв Інглсайд був неосвiтленим, наче покинутий будинок, i це остаточно зламало дух Волтера. Вiн нiколи не бачив, нiколи не уявляв собi, що Інглсайд такий темний вночi.

Це означало, що його мама померла!

Волтер спотикався, бiжучи дорогою крiзь похмурi темнi тiнi будинку, що падали на газон, до вхiдних дверей. Вони були зачиненi. Вiн слабенько постукав… вiн не мiг дотягнутися до колечка на дверях… але нiхто не вiдповiв, так вiн i думав. Вiн прислухався… у будинку не було жодних ознак життя. Вiн знав, мама померла, i усi пiшли геть.

Тепер вiн надто змерз i змучився, щоб плакати. Проте вiн поплентався до сараю i по драбинi вилiз на сiновал. Вiн уже не боявся, вiн просто хотiв сховатися кудись вiд вiтру й полежати до ранку. Можливо, хтось повернеться пiсля того, як вони поховають маму.

Гладеньке маленьке тигрове кошеня, подароване кимось лiкарю, замуркотало бiля нього й приемно пахло конюшиною й сiном. Волтер з радiстю пригорнув його… кошеня було тепле й живе. Але воно почуло, як пiд пiдлогою шкребеться маленька мишка, i не залишилося з ним. Мiсяць дивився на нього крiзь вiкно, затягнутого павутинням, але той далекий, холодний i зовсiм не спiвчутливий мiсяць був аж нiяк не затишний. Свiтло, що горiло в будинку вдалечинi мiста Глен, здавалося бiльш приязним. Поки горiло це свiтло, вiн тримався.

Вiн не мiг заснути. Його колiно болiло все сильнiше, йому було холодно… i ще таке смiшне вiдчуття в животi. Можливо, вiн також помирав. Сподiвався, що помирае, оскiльки кожен колись вмирае i йде. Ночi колись закiнчуються? Іншi ночi завжди закiнчувалися, але ця, схоже, не мала нi кiнця нi краю. Вiн до того ж пам’ятав страшну iсторiю, яку почув вiд капiтана Джека Флегга у Гарбоу Маус. Вiн якось сказав, що коли зовсiм збожеволiе, не дозволить сонцю зранку зiйти на небо. А якщо капiтан Джек таки збожеволiв?

А тодi свiтло в Гленi згасло… вiн не змiг стриматися. Але коли тихий плач з вiдчаю скотився з його вуст, вiн зрозумiв, що настав ранок.




X


Волтер злiз униз по драбинi й вийшов з сараю. Інглсайд занурився в дивне безконечне свiтло першого проблиску сонця. Небо над березами Впадини переливалося тьмяним срiбно-рожевим сяйвом. Можливо, вiн зможе зайти досередини через боковi дверi. Сьюзан iнодi залишала iх вiдкритими для тата.

Боковi дверi були вiдчиненi. Волтер зiтхнув iз вдячнiстю й проник до коридору. У будинку досi панувала темрява, тож вiн почав повiльно прокрадатися нагору. Вiн пiде до свого лiжка… свого власного лiжечка… i якщо нiхто не повернеться, вiн помре, потрапить на Небеса й знайде маму. Але… Волтер згадав, як Опал казала… Небеса за мiльйони миль звiдси. На Волтера знову нахлинула хвиля спустошення, тож вiн зовсiм забув про уважнiсть i наступив на хвiст Креветцi, яка мирно спала на килимку бiля сходiв. Креветка завила вiд болю, i той звук луною покотився будинком.

Сьюзан уже засинала, як жахливий звук зовсiм розвiяв ii дрiмоту. Сьюзан лягла спати о дванадцятiй, трохи втомлена пiсля напруженого полудня й вечора, до якого долучилася Мерi Марiя Блайт, в якоi в найбiльш напружений момент «розболiлася голова». Вона мала тримати пляшку з гарячою водою й розтирати мазь, а все скiнчилося тим, що вона затулила очi мокрою шматинкою, оскiльки в неi почався «головний бiль».

Сьюзан прокинулася о третiй з дивним вiдчуттям, що просто зараз хтось дуже ii потребуе. Вона встала й почимчикувала коридором до дверей панi Блайт. Там було тихо… вона чула мирне рiвномiрне дихання Енн. Сьюзан пройшлася домом i повернулася до лiжка, бувши певною, що це дивне вiдчуття – пережиток страшного сну.

Але пiсля цiеi ночi Сьюзан решту свого життя вiрила, що в неi було те, з чого вона сама завжди насмiхалася i що Еббi Флегг, що «занурився» в спiритизм, називав «ментальний досвiд».

– Волтер гукае мене, я його чую, – заявила вона.

Сьюзан встала й знову пiшла будинком, думаючи, що в Інглсайд справдi щось вселилося в ту нiч. Вона була одягнена лише у фланелеву нiчну сорочку, яка сiла вiд постiйного прання й оголяла ii худi гомiлки. Але вона здалася наймилiшою у свiтi для бiлолицього створiннячка, що тремтiло вiд холоду й несамовитими сiрими очима витрiщалося на неi зi сходового майданчика.

– Волтер Блайт!

Два кроки, i Сьюзан уже обiймала його своiми сильними й люблячими руками.

– Сьюзан… мама померла? – спитав Волтер.

Пройшло так мало часу, i все змiнилося. Волтер був у лiжку, зiгрiтий, нагодований i втiшений. Сьюзан розпалила вогнище, налила йому склянку теплого молока, нарiзала окраець золото-коричневого тосту й дала велику тарiлку його улюбленого печива «мавпячi мордочки», а тодi поклала бiля його нiг бочку з гарячою водою. Вона поцiлувала його й змастила його маленьке розбите колiнце. То було таке прекрасне вiдчуття, коли хтось про тебе турбуеться… комусь ти потрiбний… для когось ти важливий.

– Сьюзан, а ти певна, що мама не померла?

– Твоя мама мiцно спить, у неi все добре, вона щаслива, мое ягнятко.

– І вона не хворiла взагалi? Опал сказала…

– Ну, розумiеш, ягнятко, вчора вона не надто добре почувалася, але все уже позаду, i над нею нiколи не нависала загроза смертi. Ось почекай, поспи, i ти ii побачиш… i не лише ii. От би менi тих бiсенят з Лоубрiджа в руки! Не можу повiрити, що ти пiшки iшов додому з Лоубрiджа! Шiсть миль! У таку нiч!

– Я пережив такi муки, Сьюзан, – серйозно промовив Волтер.

Але усе позаду. Вiн був у безпецi. Щасливий. Вiн був… вдома… вiн… Вiн заснув.

Волтер прокинувся майже пополуднi, сонечко свiтило в його вiкна, тож вiн пошкутильгав на зустрiч мамi. Вiн уже почав думати, що накоiв дурниць, що, мабуть, мама не надто зрадiе його втечi з Лоубрiджа. Але мама тiльки пригорнула його й мiцно обiйняла. Вона почула усю iсторiю вiд Сьюзан й уже придумала, що скаже Джену Паркеру.

– Ох, мамусю… ти не помираеш… ти досi мене любиш, так?

– Любий, я й не думала помирати… i до болю тебе люблю. Тiльки подумати! Ти пройшов увесь шлях з Лоубрiджа вночi!

– І на голодний шлунок, – здригнулася Сьюзан. – Дивно, що вiн залишився живий. – Дива сьогоднi не закiнчуються, можете менi повiрити.

– Хоробрий хлопчик, – засмiявся тато, який щойно зайшов iз Ширлi на плечi.

Вiн розкуйовдив Волтеру голову, а той спiймав його руку й мiцно обiйняв. Такого як татко у цьому свiтi не було. Але нiхто не повинен дiзнатися, як насправдi йому було страшно.

– Менi бiльше не доведеться iти з дому знову, правда ж, мамусю?

– Доки сам не захочеш, – пообiцяла мама.

– Нiколи, – почав було Волтер …i завмер. Врештi-решт вiн був би не проти знову зустрiтися з Елiс.

– Ягнятко, дивися сюди, – сказала Сьюзан, впускаючи всередину маленьку рум’яну ледi в бiлому фартушку та капелюшку, що несла колисочку.

Волтер подивився всередину.

Дитя! Пухкеньке, кругленьке дитинча з шовковими вогкими кучериками навколо голiвоньки й такими маленькими чарiвними рученятами.

– Хiба вона не красуня? – гордо зауважила Сьюзан. – Подивiться на ii вii… я ще нiколи не бачила таких довгих вiй у немовлят. А якi чарiвнi маленькi вушка. Я завжди спочатку дивлюся на вушка.

Волтер вагався.

– Вона солодка, Сьюзан… ох, подивися на ii милi маленькi пальчики-зяблики!… але… хiба вона не надто маленька?

Сьюзан засмiялася.

– Вiсiм футiв – це не мало, ягнятко. І вона вже почала помiчати все навколо. Ця дитина ще й години не народилася, а вже пiдвела голiвку й подивилася на лiкаря. Я в життi такого ще не бачила!

– У неi буде руде волоссячко, – сказав лiкар задоволеним тоном. – Миле золотаво руде волоссячко, як у мами.

– І карi оченятка, як у ii тата, – радiсно промовила дружина лiкаря.

– От не розумiю, чому б комусь iз нас не мати жовтого волосся, – замрiявся Волтер, думаючи про Елiс.

– Жовте волосся! Як у Дрюс! – вiдповiла Сьюзан з безмежним презирством.

– Вона така чарiвна, коли спить, – тихенько проспiвала няня. – Нiколи не бачила дитинки, яка морщить оченятка, коли лягае спати.

– Вона просто диво. Усi нашi дiти солодкi, Гiлберте, але вона – найсолодша з усiх.

– Боже праведний, – хмикнула тiтка Мерi Марiя, – у свiтi й до того було немало дiтей, Еннi.

– Такоi, як наша дитина, у свiтi ще не було, тiтко Мерi Марiя – гордо заявив Волтер. – Сьюзан, можна ii поцiлувати… хоч раз… будь ласка?

– Це можна, – промовила Сьюзан, злiсно поглядаючи на спину тiтки Мерi Марii. – А тепер пiду зготую вишневий пирiг на вечерю. Мерi Марiя Блайт зробила один учора ввечерi… От би Ви бачили, панi лiкарко, люба. Виглядало так, наче по ньому кiт потоптався. Я сама з’iм стiльки, скiльки зможу, тiльки б не викидати. Але менi не гоже ставити такий пирiг перед лiкарем, то я вам обiцяю, поки матиму здоров’я й сили.

– Не всi мають такий нахил до кулiнарii, знаеш, – сказала Енн.

– Мам, – промовив Волтер, коли задоволена Сьюзан зачинила за собою дверi. – Я думаю, ми дуже гарна сiм’я, правда?

Дуже гарна сiм’я, подумалось Енн, коли вона лягала в лiжко, кладучи бiля себе немовля. Скоро вона уже буде з ними усiма моторна, як i ранiше, люблячи, навчаючи iх i доглядаючи за ними. Вони приходитимуть до неi з маленькими радощами та печалями, iхнiми багатообiцяльними надiями, новими страхами, маленькими проблемами, якi iм здаватимуться дуже великими, i маленькими розбитими серцями, якi завдаватимуть iм болю. Вона знову триматиме у своiх руках усi ниточки Інглсайду й плестиме з них гобелен краси. А тiтка Мерi Марiя уже не матиме причин питати, як два днi тому чула Енн: «Ти до смертi виснажений, Гiлберте. За тобою хоч хтось доглядае?»

Внизу тiтка Мерi Марiя скрушно хитала головою i говорила:

– У всiх немовлят ноги кривi, я знаю, але, Сьюзан, у цiеi дитини ноги аж надто кривi. Звичайно, ми не маемо говорити про це бiдолашнiй Еннi. Пильнуй, Сьюзан, не проговорися.

Сьюзан вiдняло мову.




XI


Наприкiнцi серпня Енн уже знову вiдновила сили й перебувала в передчуттi щасливоi осенi. Маленька Берта Марiлла щодня все гарнiшала й гарнiшала й стала центром захоплення братикiв та сестричок.

– Я думав, дитина – це щось, що постiйно кричить, – промовив Джем, захоплено дозволяючи маленьким рученятам хапатися за його пальцi. – Менi так Бертi Шекспiр Дрю сказав.

– Я й не сумнiваюся, що дiти Дрю кричать увесь час, Джеме, любий, – сказала Сьюзан. – Кричать вiд одноi тiльки думки про те, що вони – Дрю, думаю. Але Берта Марiлла – це дитина Інглсайду, любий Джем.

– От якби ж я теж народився в Інглсайдi, Сьюзан, – замрiяно мовив Джем. Вiн завжди про це шкодував, а Дi йому постiйно нагадувала.

– Хiба ж життя тут не нудне? – якось надто зверхньо спитала в Енн колишня однокласниця з Шарлоттауна.

Нудне! Енн майже засмiялася у вiчi своеi гостi. Інглсайд нудний! З таким солодким немовлям, яке щодня даруе новi дива… iз запланованими вiзитами Дiани та маленькоi Елiзабет, i Ребекки Дью… з панi Сем Еллiсон з Верхнього Глену на Гiлбертових руках, яка страждае вiд хвороби, що ранiше мали лише три людини на землi… з Волтером, який тiльки йде до школи… з Нан, яка випила флакон маминих парфумiв, що лежав на ii туалетному столику… вони думали, це ii вб’е, але гiрше iй не стало… з дивною чорною кiшкою, яка вивела десять кошенят пiд верандою… з Креветкою, яка валяеться в липучцi… з тiткою Мерi Марiею, яка пiдпалюе штори в кiмнатi в глупу нiч, проходячи зi свiчкою, i ставить весь дiм на вуха своiми криками. Нудне життя!

А щодо тiтки Мерi Марii… вона далi була в Інглсайдi. Час вiд часу вона зверхньо казала: «Коли ви вiд мене втомитеся, просто дайте знати… Я звикла турбуватися про себе самотужки». На це можна було вiдповiсти лише одним способом i, звичайно, Гiлберт так i вiдповiдав. Проте вiн уже не говорив так приязно, як спочатку. Навiть «родиннiсть» Гiлберта дала трiщину, вiн якось безпорадно усвiдомлював, що… «чоловiко- подiбна», як фиркала панна Корнелiя… тiтка Мерi Марiя потроху ставала проблемою в його сiмействi. Вiн якось спробував тонко натякнути, що будинки, у яких довго нiхто не живе, потерпають, з чим тiтка Мерi Марiя погодилася, м’яко зауваживши, що подумуе над тим, щоб продати дiм у Шарлоттаунi.

– Непогана iдея, – пiдтримав ii Гiлберт. – А я знаю дуже гарний маленький будиночок у мiсцi, який виставили на продаж… мiй друг iде до Калiфорнii… вiн дуже схожий на той, де живе панi Сара Ньюман, вiн Вам припав до душi…

– Але ж жити на самотi, – зiтхнула тiтка Мерi Марiя.

– А iй подобаеться, – з надiею в голосi зауважила Енн.

– З людьми, яким подобаеться жити на самотi, щось не те, – сказала тiтка Мерi Марiя.

Сьюзан заледве стримала стогiн.

Дiана приiхала на тиждень у вереснi. З нею приiхала маленька Елiзабет… Уже зовсiм не маленька Елiзабет… тепер висока, струнка й красива Елiзабет. Але досi iз золотавим волоссям i задумливою усмiшкою. Їi тато повертався до свого офiсу в Парижi, тож Елiзабет вирушала з ним, щоб доглядати за будинком. Вони з Енн довго гуляли околицями, берегом староi гаванi, розповiдали iсторii i поверталися додому пiд тихим пильним поглядом осiннiх зiр. Вони знову оживили в пам’ятi старе життя Вiтряних Тополь, прослiдкували iхнiй шлях на мапi казкового свiту, яку Елiзабет берегла й мала намiр зберегти назавжди.

– Висить на стiнi моеi кiмнати, де б я не була, – сказала вона.

Одного дня вiтер повiяв у садку Інглсайду… перший осiннiй вiтер. У ту нiч схiд сонця був трiшки суворiшим. Лiто раптово постарiло. Прийшов час наступноi пори року.

– Щось надто рано для осенi, – мовила тiтка Мерi Марiя таким тоном, наче осiнь образила ii особисто.

Але й осiнь була красивою. Вiтри, що дули з темноi синьоi морськоi затоки, i блиск мiсяця в повнi приносили радiсть. У Впадинi цвiли замрiянi айстри, дiти заливалися смiхом у переповнених яблуками садах, на високi пагорби Верхнього Глена опустилися чистi й спокiйнi вечори, у срiблястому небi з хвилястими хмарами ширяли птахи, а оскiльки днi ставали все коротшi, усе заполонили маленькi сiрi тумани – вiд дюн до гаванi.

Коли з дерев почало опадати листя, до Інглсайду з давно обiцяним вiзитом завiтала Ребекка Дью. Вона приiхала на тиждень, але ii переконали залишитися на два… не було людини, яка б радiла цьому бiльше, анiж Сьюзан. Сьюзан i Ребекка Дью, як виявилося з першого погляду, були спорiдненими душами… можливо, тому що обое любили Енн… можливо, тому що обое ненавидiли тiтку Мерi Марiю.

На кухню опустився вечiр, i в той час, коли дощ окропив опалi листочки на дворi, а вiтер завивав пiд стрiхою, навколо закапелкiв Інглсайду, Сьюзан вилила всi своi жалi спiвчутливiй Ребецi Дью. Лiкар i його дружина поiхали на прийом, малята затишно вмостилися в лiжечках, а тiтка Мерi Марiя вийшла надвiр зi своiми головними болями… «таке вiдчуття, нiби в мене голова свинцем налита» – застогнала вона.

– Кожен, – зауважила Ребекка Дью, вiдкриваючи дверцята печi й зручно вмощуючи бiля неi ноги. – хто iсть стiльки смаженоi скумбрii, як та жiнка на вечерю, заслуговуе на такi головнi болi. Не заперечую, я свою порцiю iла… i скажу, панно Бейкер, що ще нiколи не куштувала такоi смаженоi скумбрii, як у Вас… але я ж не з’iла чотири шматочки.

– Панно Дью, люба, – впевнено звернулася Сьюзан, вiдклавши в’язання, i з мовчазним благанням поглянула в маленькi карi очi Ребекки, – Ви вже встигли зрозумiти, хто така Мерi Марiя Блайт. Але Ви й половини… та нi, четвертини не знаете. Панно Дью, люба, я вiдчуваю, що можу Вам довiряти. Можна вiдкритися Вам, але нехай це залишиться мiж нами?

– Звичайно, панно Бейкер.

– Та жiнка приiхала сюди в червнi, i, на мою думку, збираеться залишитися тут до кiнця свого життя. Усi в цьому домi ii ненавидять… навiть лiкарю з неi тепер жодноi користi, як би вiн цього не приховував. Але вiн дуже прив’язаний до родини й каже, що кузина його батька не мае почуватися небажаною гостею в його будинку. Я благала, – сказала Сьюзан таким тоном, наче робила це на колiнах, – благала панi лiкарку стояти на своему й таки сказати Мерi Марii Блайт, що вона мае пiти. Але панi лiкарка надто м’яка… а ми такi безпораднi, панно Дью… зовсiм безпораднi.

– От би з нею щось зробити, – сказала Ребекка Дью, якiй теж завдали гострого болю ремарки тiтки Мерi Марii. – Я, панно Бейкер, як i всi, знаю, що ми не повиннi нехтувати священними правилами гостинностi, але запевняю Вас, панно Бейкер, я б сказала iй це прямо в очi.

– Я б з нею впоралася, якби не знала свого мiсця, панно Дью. Я нiколи не забуду, що в цьому домi я просто служниця. Інколи, панно Дью, я з сумом говорю сама до себе: «Сьюзан Бейкер, ти в цьому домi хто? Хiдник?» Але Ви знаете, як втомлюються моi руки. Я не можу покинути панi лiкарку й не повинна додавати до ii турбот ще боротьбу з Мерi Марiею Блайт. Я продовжуватиму виконувати своi обов’язки. Тому що, панно Дью, люба, – урочисто продовжила Сьюзан, – я з радiстю помру за лiкаря та його дружину. Ми були такою щасливою сiм’ею, поки вона не прийшла сюди, панно Дью. Але вона робить наше життя таким нещасливим, я не можу сказати, що з того вийде, жодних передбачень, панно Дью. Або… таки можу. Ми усi переiдемо в божевiльню. І проблема не одна, панно Дью… iх зо два десятки, панно Дью… та iх сотнi, панно Дью. Ви можете витримати одного комара, панно Дью… але подумайте, що було б, якби там були мiльйони комарiв!

Ребекка Дью тiльки скрушно похитала головою вiд однiеi думки про тих комарiв.

– Вона завжди вказуе панi лiкарцi, як господарювати в будинку, який одяг носити. Вона завжди за мною спостерiгае… а ще каже, що нiколи не бачила таких сварливих дiтей. Панно Дью, люба, Ви ж на власнi очi бачили, що нашi дiтки нiколи не сваряться… ну, майже нiколи…

– Вони – чи не наймилiшi дiти, яких я коли-небудь бачила, панно Бейкер.

– Вона пiдглядае й пхае носа не у своi справи…

– Я сама ii якось пiймала на гарячому, панно Бейкер.

– Їi завжди ображають, розбивають iй серце через щось, але нiколи не ображають настiльки, щоб вона таки пiшла. Вона постiйно сидить сама-самотою, наче про неi усi забули, поки панi лiкарка не вiдволiкаеться вiд своiх справ. Їй нiчого не влаштовуе. Якщо вiкно вiдкрите, вона жалiеться на протяги. Якщо вiкна зачиненi, вона каже, що було б добре впустити в кiмнату трiшки свiжого повiтря. Вона на дух не переносить цибулю… навiть ii запах. Вона каже, що вiд цибулi iй стае погано. Отож панi лiкарка взагалi ii не використовуе. Тепер, – твердила Сьюзан, – любити цибулю – то вияв несмаку, панно Дью, люба, а ми всi почуваемося винними в Інглсайдi.

– А я люблю цибульку, – визнала Ребекка Дью.

– Вона не переносить котiв. Вона каже, вiд них у неi мурашки по шкiрi. Їй все одно, чи вони в полi ii зору. Просто знати, що коти десь поруч, для неi достатньо. Тож бiдолашна Креветка майже не показуе мордочку в цьому будинку. Я загалом котiв не дуже любила, панно Дью, але, як на мене, вони мають право махати своiми хвостиками. І ще «Сьюзан, нiколи не забувай, що я не можу iсти яйця, будь ласка» або «Сьюзан, скiльки ще раз менi казати тобi, що я не можу iсти охололi тости?» або «Сьюзан, е на свiтi люди, якi можуть пити такий гарячий чай, але я не належу до таких щасливчикiв». Гарячий чай, панно Дью! Таке враження, що тут хтось пропонував iй гарячий чай!

– Нiхто навiть не думае, що то Ви, панно Бейкер.

– Якщо iснують питання, якi не треба ставити, вона поставить. Вона ревнуе, тому що лiкар розповiдае все спочатку дружинi, а потiм iй… а вона завжди намагаеться вивiдати в нього якiсь новини про його пацiентiв. Нiщо так його не дратуе, панно Дью. Лiкар повинен вмiти тримати язика за зубами, усi ми знаемо. А ii приступи гнiву через вогонь! «Сьюзан Бейкер, – каже вона менi, – я сподiваюся, ти нiколи не запалюеш вогонь вугiльним паливом. Або залиш цi промасленi шматинки тут, Сьюзан. Всi знають, що вони можуть за годину все пiдпалити. Як би ти стояла й дивилася на охоплений полум’ям будинок, знаючи, що то твоя вина, Сьюзан?» Знали б Ви, панно Дью, люба, як я над цим смiялася. Якраз в ту нiч вона пiдпалила фiранки, а ii крики досi дзвенять у моiх вухах. І це саме тодi, коли лiкар нарештi мiг поспати пiсля двох безсонних ночей! А що злить мене найбiльше, панно Дью, те, що перш нiж кудись пiти, вона iде до моеi комори й рахуе яйця. Мого терпiння заледве вистачило, щоб не сказати: «А ви ложки порахувати не хочете?» Звичайно, дiти ii ненавидять. Панi лiкарка уже втомилася iх вiд неi ховати. Вона якось дала Нан ляпаса, коли пан лiкар i панi лiкарка обое були не вдома… дала ляпаса… просто тому, що Нан назвала ii «Панi Мефусiл[7 - Нан мала на увазi iсторiю про Мафусаiла, згаданого в Бiблii, який прожив 969 рокiв i вважаеться найстарiшою людиною у свiтi (прим. пер.).]», почувши таке вiд Кена Форда.

– Я б iй ляпаса дала, – сердито вiдповiла Ребекка Дью.

– Я сказала iй, якщо вона ще раз таке зробить, то я ii вдарю. «Ми можемо когось покарати в Інглсайдi, – сказала я iй, – але ляпасiв не буде нiколи, затямте». Вона дулася й ображалася цiлий тиждень, та зрештою так нiколи й не наважилася хоч пальцем торкнутися когось iз дiтей. Проте вона любить, коли батьки iх карають. «Якби я була твоею мамою», – сказала вона Джему одного вечора. «О нi, Ви нiколи не будете нiчиею мамою» – вiдповiло бiдолашне дитинча… його до цього довели, панно Дью, просто довели. Лiкар вiдправив його спати без вечерi, але як Ви думаете, панно Дью, хто проник до кiмнати Джема опiсля?

– Ох, i хто? – хiхiкнула Ребекка Дью, передчуваючи цiкаву розповiдь.

– У Вас би розбилося серце, панно Дью, коли б Ви почули його молитву пiсля цього… у всьому винив себе: «Господи, будь ласка, пробач менi, що був нечемним з тiткою Мерi Марiею. Господи, будь ласка, допоможи менi завжди бути ввiчливим з тiткою Мерi Марiею». Моi очi наповнилися слiзьми, бiдолашне ягнятко. Не скажу, що була непоштивою дитиною, панно Дью, люба, але мушу визнати, коли одного дня Бертi Шекспiр Дрю кинув бейсбольного м’яча в неi… той пролетiв за один дюйм вiд ii носа, панно Дью… Я затримала його бiля ворiт, коли вiн саме прямував додому, i вручила йому пакет пирiжкiв. Звичайно, я не сказала йому, за що. Вiн так зрадiв… адже пирiжки на деревах не ростуть, панно Дью, а панi Друга Скнара нiколи iх не пече. Нан i Дi… я б не наважилася розповiсти про це жоднiй живiй душi, окрiм Вас, панно Дью… лiкарю та його дружинi таке б у голову не прийшло, вони б цьому точно поклали край… Так от Нан i Дi назвали свою стару порцелянову ляльку з надщербленою головою на честь тiтки Мерi Марii, i коли вона кричить на них, дiти виходять на подвiр’я й топлять ii… ляльку, я маю на увазi … у бочцi для дощовоi води. Як ми навеселилися, топлячи ii, запевняю Вас. Але Ви й уявити собi не зможете, що та жiнка натворила минулоi ночi, панно Дью.

– Вiд неi можна всього чекати, панно Бейкер.

– Вона навiть крихти пiд час вечерi не з’iла, бо в неi щось там десь болiло, але перш нiж лягти спати, вона пiшла до комiрчини й з’iла ланч, який я залишила для бiдолашного лiкаря… все до крихти, люба панно Дью. Не подумайте, що я безбожниця, панно Дью, але я не можу зрозумiти, як Господь Бог не втомлюеться вiд таких людей.

– Не можна дозволяти собi втрачати Ваше почуття гумору, панно Бейкер, – твердо вiдповiла Ребекка Дью.

– О, я добре розумiю, е щось смiшне в тому, що жабу затягуе в болото, панно Дью. Але питання в тому, чи та жаба це розумiе? Вибачте, що напосiла на Вас з усiм цим, панно Дью, люба, але менi значно полегшало. Я не можу розповiсти про все це панi лiкарцi, але в мене таке вiдчуття, що, якщо я не виговорюся, то мене просто розiрве.

– Яке знайоме вiдчуття, панно Бейкер.

– А тепер, люба панно Дью, – мовила Сьюзан, енергiйно пiдiймаючись, – як щодо горнятка чаю перед сном? І холодноi курячоi нiжки, панно Дью?

– Нiколи не вiдмовлялася вiд такого, – вiдповiла Ребекка Дью, забираючи добре нагрiту ногу вiд пiчки, – ось чому нам нiколи не потрiбно забувати про Високi Матерii в Життi, де добра iжа в помiрнiй кiлькостi приноситиме задоволення.




XII


Гiлберт вирушив на двотижневе полювання в Нову Шотландiю… навiть Енн не вдалося вмовити його поiхати на мiсяць… до Інглсайду пiдкрався листопад. Темнi пагорби, ще темнiшi ялинки оточили iх, набуваючи зловiсного вигляду вночi, але Інглсайд розквiтав вiд свiтла вогню в камiнi й смiху, хоча й вiтри з Атлантики виспiвувати сумних пiсень.

– А чому вiтер – нещасливий, мамусю? – спитав Волтер одного вечора.

– Тому що вiтер нагадуе про всi печалi цього свiту, вiдколи вiн був створений, – вiдповiла Енн.

– Вiн так завивае просто тому, що повiтря вогке, – хмикнула тiтка Мерi Марiя, – а мене просто вбивае цей бiль у спинi.

Але iнодi вiтер весело шепотiв крiзь срiбно-сiрий кленовий лiс, а iнодi вiтру не було зовсiм, залишалися тiльки нiжне промiння бабиного лiта й тихi тiнi голих дерев, що лягали на газони, i холодна тиша заходу сонця.

– Подивися на цю бiлу вечiрню зорю над тополею в тому краю, – промовила Енн. – Коли я бачу щось подiбне, завжди думаю, як то добре – жити.

– Ти говориш такi смiховиннi речi, Енн. Зiрки – то щось таке звичайне, як острови Принца Едуарда, – сказала тiтка Мерi Марiя… i про себе подумала: «Зiрки, ще б! Так, нiби нiхто нiколи тих зiрок не бачив! Енн хоча б знае про щоденне жахливе марнотратство на кухнi? Вона хоч знае, як бездумно Сьюзан Бейкер розкидаеться яйцями направо-налiво, а свинячого жиру дае скiльки, що вiн скапуеться надарма? Вона хоч якось цим переймаеться? Бiдолашний Гiлберт! Недарма йому доводиться працювати без вихiдних!»

Листопад завiтав у сiрих i коричневих шатах: але вранцi снiг вкрив землю старими витканими бiлими чарами, i Джем з радiсними криками поспiшив на снiданок.

– Ох, мамусю, скоро Рiздво й прийде Санта-Клаус!

– Ти що, до сих пiр вiриш у Санту? – спитала тiтка Мерi Марiя.

Енн кинула швидкий тривожний погляд на Гiлберта, який з усiею серйознiстю вiдповiв:

– Ми хочемо, аби дiти плекали багатство краiни мрiй допоки це можливо, тiтонько.

На щастя, Джем не звернув уваги на слова тiтки Мерii Марii. Вони з Волтером надто вже хотiли потрапити в цей новий чарiвний свiт, до якого зима додала ще трiшки любовi. Енн завжди страшенно не любила дивитися, як красу та недоторканiсть снiгу псують людськi слiди, але цьому не можливо було зарадити, та й краса нiкуди не зникала навiть увечерi, коли захiд загорався над заснiженими виярками лiлових пагорбiв, а Енн сидiла у вiтальнi перед камiном, де трiскотiли кленовi полiнця. Вогонь у камiнi, думала вона, завжди був таким затишним. Вiн витворяв такi несподiванi фокуси. Частина кiмнати заливалася свiтлом, а тодi знову поринала в темряву. Картинки з’являлися й зникали. Тiнi ховалися й виходили назовнi. Знадвору, крiзь великi незатемненi вiкна, можна було милуватися газоном, тiтка Мерi Марiя, напевне, сидiла рiвно… тiтка Мерi Марiя нiколи не дозволяла собi «розвалитися» пiд сосною.

Гiлберт «розлiгся» на диванi, намагаючись забути, що того дня його пацiент помер вiд пневмонii. Маленька Рiлла намагалася з’iсти свiй рожевий кулачок, навiть Креветка чухала маленькими лапками грудку, наважуючись замурчати на волохатому килимку, попри незадоволення тiтки Мерi Марii.

– Якщо говорити про котiв, – патетично почала тiтка Мерi Марiя… хоча нiхто про них до того не говорив… – нас цiеi ночi вiдвiдають усi Гленiвськi коти? Як хоча б хтось мiг заснути пiд цей котячий концерт минулоi ночi, я поняття не маю. Звичайно, моя кiмната в самому кiнцi, тож, думаю, я сповна можу насолодитися цим безкоштовним концертом.

Перш нiж хтось змiг щось вiдповiсти, увiйшла Сьюзан i доповiла, що бачила панi Маршалл Еллiотт у магазинi Картера Флегга, вона прийде, щойно закiнчить робити покупки. Сьюзан не згадала, як стурбовано панi Еллiотт запитала: «А що сталося з панi Блайт, Сьюзан? Минулоi недiлi в церквi в неi був такий втомлений та стурбований вигляд. Нiколи ще ii такою не бачила».

– Я можу сказати Вам, що сталося з панi Блайт, – похмуро вiдповiла Сьюзан. – На неi напала тiтка Мерi Марiя. А лiкар, здаеться, цього не помiчае, хоча вiн молиться на кожен камiнчик, по якому ступае ii нога.

– Як по-чоловiчому! – мовила панi Еллiотт.

– Я рада, – сказала Енн, встаючи, щоб включити лампу. – Я давненько не бачила панни Корнелii. Тепер ми будемо в курсi новин.

– Ще б! – сухо вiдгукнувся Гiлберт.

– Та жiнка просто бiсова плiткарка, – суворо промовила тiтка Мерi Марiя.

Вперше за усе свое життя, напевне, Сьюзан виступила на захист панни Корнелii.

– Зовсiм нi, панно Блайт, i Сьюзан Бейкер нiколи не стоятиме осторонь, коли ii так обмовляють. Бiсова, та невже! Ви хоча б колись чули, панно Блайт, чия б корова мичала, а я б промовчала!

– Сьюзан… Сьюзан, – благально попросила Енн.

– Пробачте, панi лiкарко, люба. Визнаю, я справдi забула свое мiсце. Але на деякi речi просто не можна закривати очi.

Одразу пiсля цього почувся стукiт у дверi – дуже рiдкiсне явище для Інглсайду.

– Бачиш, Еннi? – багатозначно зреагувала тiтка Мерi Марiя. – Але думаю, поки ти закриватимеш очi на такi ситуацii зi слугами, тут нiчого не вдiеш.

Гiлберт встав i попрямував до бiблiотеки, мiсця, де втомлений чоловiк зможе знайти хоч дрiбку спокою, а тiтка Мерi Марiя, що на дух не переносила панну Корнелiю, пiшла собi до лiжка. Тож коли панна Корнелiя завiтала до них, то застала Енн на самотi, яка схилилася до дитячоi колисочки. Панна Корнелiя не почала, як зазвичай, вивантажувати свiй кошик плiток. Натомiсть вона вiдклала вбiк свою накидку, сiла обабiч Енн i взяла ii руку.

– Енн, голубонько, що сталося? Я знаю напевне, щось трапилося. То ця весела стара душенька Мерi Марiя так катуе Вас до смертi?

Енн спробувала усмiхнутися.

– Ох, панно Корнелiя… Я дурна, що приймаю все так близько до серця… але щось сьогоднi такий день, коли менi здаеться, що я просто бiльше не можу ii витримати. Вона… вона просто псуе нам усiм тут життя…

– Чому ви просто не скажете iй пiти?

– Ми так не можемо, панно Корнелiя. Принаймнi я не можу, Гiлберт цього теж не зробить. Вiн скаже, що не пробачить собi, якщо вижене свою кровну родину на вулицю.

– От холера! – смачно висловилася панна Корнелiя. – У неi купа грошей i власний дiм. Ну i як вiн може виставити ii на вулицю, сказавши, щоб вона пiшла й жила в тому домi?

– Я знаю… але Гiлберт… не думаю, що вiн цiлком усе розумiе. Його так часто не бувае вдома… i справдi… усе це таке дрiб’язкове… менi соромно.

– Я знаю, голубонько. Просто такi дрiб’язки насправдi жахливо величезнi. Звичайно, чоловiковi цього не зрозумiти. Я знаю одну жiнку в Шарлоттаунi, яка ii дуже добре знае. Вона каже, що в Мерi Марii Блайт в життi не було жодного друга. Вона каже, що прiзвище ii мало бути Блат[8 - Блат (англ. Blight) – занепад, шкода (прим. пер.)]. А тобi, голубонько, просто потрiбно набратися хоробростi й заявити, що ти цього бiльше не терпiтимеш.

– У мене таке враження, наче то сон, у якому я намагаюся бiгти, а виходить тiльки дригати ногами, – зажурено вiдповiла Енн. – Якби ж то тiльки зараз… а це кожного дня. Тепер нашi спiльнi снiданки, обiди та вечерi перетворилися на якийсь жах. Гiлберт каже, вiн бiльше не може розрiзати смаженину за столом.

– Хоч це помiтив, – хмикнула панна Корнелiя.

– Ми тепер уже не можемо справдi поговорити за столом, тому що вона точно з чимось не погодиться, хто б i що б не говорив. Вона постiйно сварить дiтей за iхню поведiнку й завжди при всiх звертае увагу на iхнi помилки. Ми звикли так гарно сидiти за столом… а тепер! Їi обурюе смiх… а Ви ж знаете, як ми любимо посмiятися. Хтось хоче розповiсти якийсь жарт… як колись. Вона нiчому не дасть спуску. Сьогоднi вона сказала: «Гiлберте, не хмурся. Ви з Еннi що, посварилися?» Тому що ми сидiли так тихо. Знаете, Гiлберта завжди охоплюе сум, коли вiн втрачае пацiента, який, на його думку, мав би ще жити. А тодi вона вичитуе нас за дурощi й попереджае, що не варто дозволяти сонцю заходити в нашому гнiвi[9 - Цитата з послання апостола Павла до ефесян «Гнiвайтеся, та не грiшiть, сонце нехай не заходить у вашому гнiвi» (переклад І. Огiенка) (прим. пер.).]. Ох, як ми з цього потiм насмiялися… але тодi! Вони зi Сьюзан взагалi не поладили. І ми не можемо вiдучити Сьюзан бурмотiти собi пiд носа щось протилежне до ввiчливостi. Вона уже навiть не бубонiла, коли тiтка Мерi Марiя сказала, що не бачила ще такого брехуна, як Волтер… тому що вона почула, як вiн розповiдав Дi довгу iсторiю про його зустрiч й розмову з чоловiком на Мiсяцi. Вона хотiла вiддраяти його рот милом i водою. А iнодi мiж ними зi Сьюзан такi баталii! Вона вбивае дiтям у голову якiсь жахливi iдеi. Вона розповiла Нан про неслухняну дитину, яка померла увi снi, i тепер Нан боiться лягати спати. Вона сказала Дi, що якби та була хорошою дiвчинкою, батьки любили б ii так само як Нан, навiть якби в неi було руде волосся. Гiлберт був дуже розлючений, коли це почув, i говорив до неi доволi рiзко. Я уже перестала вiрити, що вона образиться i пiде… хоча менi зовсiм не сподобалося б, якби хтось пiшов з мого дому через образу. А тодi вона робить своi великi блакитнi очi повнi слiз i каже, що й не мала намiру заподiяти якоiсь шкоди. Вона нiби десь почула, що близнят не люблять одинаково, i тепер думае, що Нан люблять бiльше й що бiдолашна Дi це вiдчувае! Дi проплакала усю нiч, а Гiлберт вiдчув, що був надто рiзкий… i вибачився!

– Хто б сумнiвався! – вiдповiла панна Корнелiя.

– Я не повинна була усього цього говорити, панно Корнелiе. Коли я проявляю милосердя, менi всi цi речi здаються дрiбничками… хоча вони трохи нищать цвiтiння життя. А вона не завжди така ненависна… бувае доволi мила.

– Це Ви менi кажете? – саркастично зауважила панна Корнелiя.

– Так… i добра. Вона почула, як я казала, що хочу сервiз, щоб пити чай пополуднi, тож вона поiхала в Торонто й купила менi… замовила поштою! І, ох, панно Корнелiе, який вiн жахливий!

Енн засмiялася, а тодi зiтхнула. І засмiялася знову.

– Тепер ми про неi не говоритимемо… пiсля того, як я усе це виговорила, як дитина, життя не здаеться таким вже й поганим. Подивiться на маленьку Рiллу, панно Корнелiе. Правда ж у неi такi гарнi вii, коли вона спить? А тепер давайте зробимо собi справжню плiткарську вечiрку.

Енн знову стала собою, коли панна Корнелiя пiшла. Деякий час вона в задумi сидiла перед камiном. Вона не розповiла усього паннi Корнелii. Вона нiколи не казала нiчого з того Гiлбертовi. Стiльки дрiбничок…

«Такi незначимi, що я й поскаржитися не можу, – думала Енн… такi незначимi, що роблять дiрки в життi… наче мiль… i знищують його.

Тiтка Мерi Марiя, яка веде себе так, наче то вона господиня… Тiтка Мерi Марiя, яка запрошуе гостей i нiколи не попереджае про них, поки вони не прийдуть… Через неi я почуваюся так, наче й не належу до власного дому. Тiтка Мерi Марiя, що переставляе меблi, поки Енн немае вдома. ‘‘Сподiваюся, ти не проти, Еннi. Я подумала, що цей стiл нам бiльш потрiбен тут, анiж у бiблiотецi’’. Дитяча шалена цiкавiсть тiтки Мерi Марii до всього… ii прямi питання про особисте… завжди заходить до моеi кiмнати без стуку… вiд неi завжди пахне димом… завжди вона вибивае диваннi подушки, якi я вже витрiпала… завжди пiдозрюе, що я надто багато плiткую зi Сьюзан… завжди придираеться до дiтей… Ми завжди з ними, виховуемо iх, а потiм не можемо дати iм раду».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63936722) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Цитата з «Ромео та Джульетти» В. Шекспiра в перекладi І. Стешенко, (прим. пер.)




2


Алюзiя на вiрш А.Е. Гусмана «With rue my heart is laden» (прим. пер.).




3


«Інглсайд» дослiвно перекладаеться «сiмейне вогнище» (прим. пер.)




4


Старий Завiт (Приповiдки Соломона), переклад І. Хоменка (прим. пер.)




5


Порода собаки (прим. пер.).




6


Провiнцiя в Канадi (прим. пер.)




7


Нан мала на увазi iсторiю про Мафусаiла, згаданого в Бiблii, який прожив 969 рокiв i вважаеться найстарiшою людиною у свiтi (прим. пер.).




8


Блат (англ. Blight) – занепад, шкода (прим. пер.)




9


Цитата з послання апостола Павла до ефесян «Гнiвайтеся, та не грiшiть, сонце нехай не заходить у вашому гнiвi» (переклад І. Огiенка) (прим. пер.).