Книга - Казки добрих сусідів. Польова діва. Грузинські народні казки

Казки добрих сусiдiв. Польова дiва. Грузинськi народнi казки
Folk art (Folklore)

Оксана Русланiвна Герман


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Про те, як жiнка здолала чорта, як вовк душу рятував, про золотоволосого юнака i золотокосу дiвчину, про Сонцеву доню та трьох сестер дiзнаетеся у книжцi «Польова дiва», куди увiйшли найпопулярнiшi грузинськi казки («Нацацеркiя» «Земля вiзьме свое», «Чортова вуздечка» та iн.). Бiльшiсть казок украiнською друкуеться вперше. Книжка розрахована на широке коло юних читачiв.





О. Р. Герман

Казки добрих сусiдiв. Польова дiва





Сонцева доня


Було, та й не було нiчого – жили три брати. Зорали вони триденне поле i засiяли. Один – по той бiк, другий – по цей бiк, а третiй – посерединi. Зiйшла нива така, що краще й бути не може! Колишеться, хвилюеться, як море, i серця хлiборобiв хвилюються, б’ються радiсно. Як раптом потемнiло все небо, зiйшлися хмари, пiшов град. Краi поля врятувалися, а середину всю побило, все зерно у землю втоптало.

Прийшов орач, побачив знищену свою ниву, обiрвалося у нього серце. Нiчого не сказав орач, зiтхнув лиш, узяв свiй серп i пiшов шукати щастя в iншому мiсцi.

Ішов, iшов, прийшов до одного багатiя. А у того поле на сто днiв роботи.

Сказав орач багатiевi:

– Що даси, якщо я зiжну увесь цей хлiб за один день?

– Половину урожаю вiддам, – каже той.

Пiшов наш орач, до пiвдня крутив солому, щоб снопи в’язати. Опiвднi взяв серп i пiшов жати. Жне i ставить снопи, цiлий день жав, увесь урожай зiбрав i в снопи пов’язав з поля стоденного, один снiп пов’язати залишилось, як Сонце почало заходити.

Пiдвiв голову орач, зняв шапку i почав просити Сонце:

– Не заходь, зачекай трохи, один снiп пов’яжу.

Не прислухалося Сонце до його прохання, зайшло. Пов’язав орач останнiй снiп, прийшов господар. Здивувався вiн, що увесь хлiб зжатий, i каже:

– Що ж, давай подiлимо, як домовлялися.

– Нi, – вiдповiдае орач, – не даеться менi щастя, не виконав я домовленостi, останнiй снiп пiсля заходу сонця в’язав. Ти – сам по собi, я – сам по собi, – i пiшов.

Довго йшов чи не довго, прийшов до одного царя i найнявся до нього пасти овець на чотири роки. Угоду склали таку: якщо зумiе вiн за чотири роки, щоб вовк жодноi вiвцi не зарiзав, моровиця не звалила, – словом, якщо нiякоi втрати овець не буде, – подiлять усiх овець порiвну: половину – пастуховi, половину – господаревi, а нi – нiчого пастуховi не дiстанеться i пiде вiн з пустими руками.

Домовились, i погнав пастух овець на пашу. Чотири роки ходить пастух за вiвцями, так ходить, що за всi чотири роки i вушка з жодноi овечки не втратив. Уже гонить останнього дня пастух до господаря отару дiлити, як, звiдки не взявся, вискочив вовк, схопив одну овечку i потягнув до лiсу. Пригнав пастух овець. Подивився господар, зрадiв, як добре худоба доглянута, i хоче вже отару навпiл дiлити, тiльки вiдмовився пастух, кинув свою палицю i пiшов геть – не виконав вiн угоду: втратив одну овечку, не взяв винагороду.

Ішов, iшов, дiйшов до одноi рiчки. Сiв вiдпочити. Аж бачить, злетiли з неба три Сонцевi донi, зайшли в рiчку, купаються. І такi ж гарнi – кращих на свiтi немае.

Пiдвiвся вiн, пiдкрався до Сонцевих дочок, схопив одну з них i кинувся втiкати. Бiг, бiг, прибiг у поле, поставив там хижку, i почали вони жити у тiй хижцi як чоловiк i жiнка. Тiльки бiдують дуже, нiчого у них немае. Чоловiк i на роботу нiкуди не ходить, каже:

– Куди я не ходив, за що не брався, не даеться i не даеться щастя. Навiщо ходити даремно?

А у Сонцевоi донi був перстень виконання бажань. Дала вона той перстень чоловiковi i сказала:

– Ось мое придане. Покладеш його на землю – з’явиться стiл, покладеш на стiл – з’явиться iжа та напоi, знiмеш перстень зi столу – все прибереться, заховаеш – все зникне. Ось i все мое багатство.

Зрадiв чоловiк. Зажили вони щасливо i весело. Тiльки захотiлося чоловiковi запросити царя в гостi. Вiдмовляе дружина:

– Сиди собi. Царя в гостi кликати – не жарт. Тiльки i е у тебе, що один перстень, цим хочеш царя здивувати? Дивись, не загуби i його!

Уперся чоловiк, стоiть на своему:

– Нi та нi, хочу я запросити царя. Нехай прийде, подивиться на наше селянське життя, хай знае, що i ми живемо на свiтi i можемо прийняти царя.

Одного ранку прокинувся вiн i пiшов кликати царя в гостi. Прийшов, принiс дари, якi мав, i просить:

– Ощасливте нас, будь ласка, приходьте на обiд до нашоi хижки.

Посмiявся цар:

– Хто ти i який твiй обiд?

А потiм сказав:

– Я-то не пiду до тебе, але, якщо хочеш, пошлю з тобою своiх радникiв.

Викликав цар радникiв i наказуе:

– Пiдiть подивiться, чому це вiн мене до себе в гостi кличе, е у нього чим пригостити чи посмiятися хоче?

Пiшов орач, повiв царських радникiв i свиту iхню. Зголоднiли у дорозi радники. Убили вони фазана, послали слуг його засмажити. А вже дiйшли до житла орача, зайшов слуга в хижку, смажить фазана, раптом зайшла Сонце-дiва, побачив ii слуга, дивиться, очей вiдвести не може. Забув про все на свiтi, так увесь фазан згорiв.

Принiс вiн те, що вiд фазана залишилось, i подае радникам. Тi розсердились:

– Що ж ти не слiдкував, вугiлля нам принiс?!

Мовить слуга:

– Була там у хижцi жiнка, розум у мене вiдiбрала. Не бачив я нiчого, окрiм неi, нiчого не розумiв, так i згорiла у мене дичина.

Поспiшили радники до хижки, мерщiй красуню побачити.

Зiйшли з коней опрiч хижки. Взяв орач свiй перстень, обiйшов усiх коней, i з’явилися на конях мiшки з вiвсом та битою соломою. Потiм обiйшов ще раз – зникли пустi мiшки.

Поклав перстень перед собою – з’явився стiл. А на ньому по колу iжа та питво з’являеться, та все новi i новi страви – на всiх вистачае.

Дивуються радники: нi дому пристойного, нi слуг, i звiдки все береться? Вийшла з хижки Сонцева доня, завмерли радники. Пригостив усiх гостей зять Сонця на славу i вiдпустив.

Прийшли радники до царя, запитуе цар:

– Як пригощав вас мiй пiдданий?

Розповiли вони, як iх пригощали i як уся iжа без вогню готувалася, а дружина у нього – таких красунь свiт не бачив.

– Ця жiнка не у нього повинна бути, а у вас, царю вельможний, – кажуть.

– Як же ii вiдiбрати? – запитуе цар. – До чого присiкатися?

Сказали радники:

– Викличте його i велiть – хай принесе золоте руно, яке е у Сонця. Пiде вiн, живим звiдти не повернеться, а дружина його вам дiстанеться.

Негайно покликав цар орача до себе i наказав:

– Маеш ти знайти i принести менi золоте руно, що е у Сонця.

Зажурився зять Сонця, прийшов та й каже дружинi:

– Цар вимагае, щоб я принiс йому золоте руно, яке е у Сонця.

Сказала дружина:

– Що ж тепер побиватися? Треба було ранiше думати, а тепер цим дiлу не зарадиш, краще збирайся i вирушай у дорогу.

Дала вона йому знак для рiдних i вiдправила.

Пiшов зять Сонця.

Довго вiн iшов, багато краiн обiйшов, усю сушу пройшов, усi сонячнi краiни. Врештi прийшов туди, де Сонце i Мiсяць проживають.

Сонце вже пiшло свiтовi бiлому служити, а Мiсяць був удома. Зустрiв Мiсяць зятя, упiзнав його по знаковi, що йому дружина дала, зрадiв, прийняв гостинно. Пiшов порадувати матiр:

– Зять наш прийшов.

Запитують орача, що його привело.

Розповiв зять про все, що з ним трапилось, i сказав Мiсяць:

– Скоро прийде Сонце. Тiльки не витримаеш ти його вогню, згориш.

Обернув його голкою i увiткнув у стовп.

На вечiр прийшло Сонце.

– Дух людський чую, – каже.

– Що ти?! – розсердився Мiсяць. – Звiдки тут людинi взятися? Це ти ходив по свiтовi, ти, мабуть, i принiс iз собою дух людський.

Потiм каже:

– А що, якби i справдi сюди наш зять прийшов, спалиш його?

– Нi, нi, – поклялося Сонце, – тiльки б глянути на нього, побачити, що то за чоловiк наш зять.

Обернув Мiсяць голку знову людиною i поставив перед Сонцем.

Привiтало Сонце зятя i запитуе, за чим вiн прийшов.

– Цар хоче вiдiбрати у мене твою доню. Почув вiн, що у тебе е золоте руно, i послав мене за ним. Не принесу – вiдбере мою дружину, твою доню.

– Не переймайся, – каже Сонце, – пiди в садок, вiдпочинь.

Повели його в сад.

Чарiвний то був сад. На одних деревах вже плоди спiлi, iншi ж дерева усi цвiтом облiпленi, на ще iнших бруньки розкриваються, а на деяких вже лист опадае…

Дуже сподобався сад гостевi, ходить, милуеться.

Сказало Сонце:

– Побудь тут, сил наберися, а обiд тобi подадуть вовк та Ілля-громовержець.

Зголоднiв зять Сонця, сiв, чекае обiд.

З’явився вовк, принiс стiл. З’явився Ілля-громовержець, подае страви та напоi.

А зять Сонця пiдiбрав у саду замашний кийок. Вiдкликав вiн вовка вбiк i каже:

– Пам’ятаеш, як чотири роки ходив я за вiвцями, так ходив, що у жодноi вушка не пропало, а ти вискочив в останнiй день i вкрав у мене овечку? Навiщо ти це зробив?

І давай кийком його частувати. Бив, доки душу не вiдвiв.

Потiм покликав Іллю, запитуе:

– Пам’ятаеш, як я мав поле помiж двох полiв, вже й хлiб зiйшов i визрiв, а ти напустив град i все зерно в землю втоптав. Навiщо ти це зробив?

І давай Іллю лупцювати. Добре побив, а наостанок вдарив по очах i ослiпив. Сам сiв за стiл i обiдае. Пiсля обiду пiшов у сад, все перебив, потрощив, дерева пiд корiнь зрубав, зруйнував чарiвний сад. Вiдвiв душу i сiв спочивати.

Побiгли вовк i Ілля до Сонця жалiтися.

Прийшло Сонце, дивиться – сад зруйнований так, що ворогу не побажаеш.

– Навiщо ти це зробив? – запитуе Сонце.

– Одна нива у мене була, – каже хлiбороб, – i ту всю Ілля градом побив; я чотири роки пастухом був, трудився, а вовк усю мою працю нанiвець звiв; я стоденне поле за один день зжав i снопи поставив, залишалося один снiп пов’язати, а ти закотилося, хоч я молив тебе затриматися на хвильку, i згубило мiй труд!

Не було що Сонцю всупереч сказати, дало воно орачевi золоте руно i вiдпустило його.

Принiс вiн золоте руно царевi.

Утратив цар надiю забрати дружину орача. Покликав радникiв, запитуе:

– Як тепер бути?

Сказали радники:

– Пошлiть його на той свiт, нехай принесе перстень, що ваша мати з собою забрала.

Викликав цар хлiбороба, каже йому:

– Пiдеш на той свiт, принесеш перстень, що його моя мати з собою забрала.

Пiшов зять Сонця до своеi дружини, радиться:

– Цар таки хоче тебе у мене вiдiбрати, на той свiт за перснем своеi матерi посилае, що робити?

Дала йому дружина яблуко i сказала:

– Покоти це яблучко i йди слiдом, приведе, куди треба.

Узяв вiн яблуко, покотив i пiшов слiдом.

Котиться яблучко, котиться i викотилося на одну лiсову галяву. На галявi стоiть олень, рогами в небо упираеться.

– Привiт тобi! – каже мандрiвник.

– І тобi привiт! – вiдповiдае олень. – Куди прямуеш, що тебе сюди привело?

– Іду на той свiт. Маю взяти у матерi царя перстень, принести йому.

– Може i менi принесеш яке зiлля в порятунок. Бачиш, ледве роги ношу – так розрослися.

– Добре, – сказав зять Сонця i пiшов далi.

Дiйшов до високоi скелi, дивиться – стоiть бик на прив’язi. І нi води, нi iдла нiякого, а сам здоровий, товстий, так шкiра на ньому й трiскаеться.

– З чого це ти такий гладкий?

– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав бик. – Повернешся – розкажу.

Пiшов далi зять Сонця i вийшов до чарiвних лугiв. Дивиться – духмяна соковита трава, як море, хвилюеться, струмки дзюрчать помiж трав, а посерединi стоiть на прив’язi бик. Сам худющий, i сороцi не увiрвати з нього шматочок м’яса.

Здивувався зять Сонця, запитуе:

– Чому це ти худий, коли стiльки пашi i води навколо?

– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав бик, – повернешся – розкажу.

Пiшов далi зять Сонця i бачить – лежать на топорищi чоловiк i жiнка, лежать, прекрасно помiщаються, ще i мiсце по обидва боки залишаеться. Здивувався зять Сонця, запитуе:

– Як це ви вляглися на топорищi удвох, ще й мiсце лишилося?

– Туди прямуючих ми багато бачили, а назад – жодного, – сказали чоловiк i жiнка, – iди, повернешся – розкажемо.

Поминув iх зять Сонця, пiшов далi.

Довго йшов чи не довго, дiйшов одного мiсця i знову здивувався. Лежать чоловiк i жiнка на шкурi буйвола, штовхаються, лаються, за мiсце сперечаються, нiяк удвох не помiщаються.

Пiдiйшов, привiтався, каже:

– Що це з вами, невже на шкурi буйвола удвох тiсно лежати?

– Туди прямуючих ми багато бачили, а назад – жодного, – сказали чоловiк i жiнка, – iди, повернешся – розкажемо.

Поминув i iх зять Сонця, iде далi. Бачить – набрала стара бабця яець i зводить з них вежу. Розкладе, пiднiме трохи над землею, падае вежа, б’ються яйця. А бабця знову збирае лишок i вежу будуе.

Пiдiйшов здивований хлiбороб, запитуе:

– Що це ти, матiнко, робиш? Де це бачено, щоб iз яець вежу зводити, i кому це вдалося?

– Іди, повернешся, розкажу, – каже стара.

Пiшов далi зять Сонця за своiм яблуком.

Іде, бачить – сидить старенька бiля тоне[1 - Тоне – глиняна пiч, врита у землю (мае вигляд колодязя, але глибиною не бiльше двох метрiв). На днi ii розводять вогонь. Пекар звiшуеться у неi головою i, тримаючись однiею рукою за край, прикрiпляе тiсто до розпечених стiнок.]. Посадить в тоне бiлий, як вата, хлiб, а виймае чорний, як земля. Здивувався, запитуе:

– Чому ти бiлий хлiб кладеш, а чорний виймаеш?

– Туди прямуючих багато бачила, а назад – жодного, – сказала стара, – повернешся – розкажу.

Поминув i ii зять Сонця. Йде далi, дивиться – перекинувся чоловiк мостом через урвище, усi по ньому ходять, топчуть його ногами.

– Що з тобою? Чому лежиш тут мостом? – запитуе орач.

– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав чоловiк, – повернешся – розкажу.

Уже далi на шляху Сонцевий зять нiкого не зустрiв. Дiйшов до царевоi матерi i каже:

– Ваш син велiв повернути йому перстень, який ви забрали iз собою.

Вiддала йому царева мати перстень i сказала:

– Вiзьми, вiддай моему синовi i скажи йому вiд мене: «Будь ти проклятий за те, що i тут не даеш менi спокою i тривожиш мене, хай твоi радники тебе з’iдять!»

Запитав потiм Сонцевий зять:

– Бачив я по дорозi оленя, роги у нього до неба доросли, ледве носить iх, чи не навчите, як допомогти йому?

Сказала вона:

– Хай нап’еться олень травневоi води, легше йому стане.

Подякував хлiбороб, взяв перстень i пiшов.

Дiйшов до того мiсця, де чоловiк мостом лежить, i сказав йому той:

– Я у своему життi сторожив один мiст. Нiкого не пропускав по тому мосту без плати. Тепер за це страждаю.

Дiйшов Сонцевий зять до староi, що пекла хлiб, сказала вона:

– Я у тому життi була така жадiбна, що як почну пекти хлiб i побачу, що йде жебрак чи який подорожнiй голодний, так навмисне повисну головою в тоне, заледве очi собi не випалю, тiльки щоб не пожалiти iх, хлiба не дати. Тепер мучусь, – який бiлий хлiб не посаджу, вiн чорною землею стае.

Дiйшов орач до староi, що вежу iз яець будувала. Сказала вона:

– Я у тому життi яйця крала, тепер те вiдбуваю.

Ще через деякий час дiйшов хлiбороб до чоловiка i жiнки, якi не помiщалися на шкурi буйвола. Сказали вони:

– Ми у тому життi не любили один одного, свiт нам був тiсний, ось i тут ненавидимо одне одного, а розлучитися не можемо.

Далi по дорозi дiйшов до чоловiка i жiнки, якi на одному топорищi помiстилися, мовили вони:

– Ми i там любили одне одного, i тут ладимо. Люблячим чоловiковi i жiнцi скрiзь добре, i топорища iм стане, аби тiльки не розлучитися, не втратити пару.

Дiйшов Сонцевий зять до бика, який на квiтучому лузi з голоду помирав. Сказав бик:

– Погано служив я своему господаревi, нiякоi користi вiд мене не було йому, ось за це i страждаю.

Далi дiйшов Сонцевий зять до бика, який на голiй скелi ситий i товстий стояв. Сказав бик:

– Я вiрно служив своему господаревi i з биками парно дружно тягнув ярмо, не пiдводив iх, за те у тому життi менi добре жилося, господар добром платив, i тут, хоч i не iм нiчого, а ситий.

Дiстався орач до мiсця, де олень рогами небо пiдпирав, навчив його випити травневоi води, вiдпали у оленя роги.

Прийшов Сонцевий зять до царя, принiс йому перстень вiд матерi, а з ним i прокляття.

Тiеi ж митi перекинувся цар зайцем, а його радники – вовками неситими, вмить роздерли вовки зайця-царя.

Усе царське майно дiсталося Сонцевому зятю i його дружинi – Сонцевiй донi.




Нацацеркiя


Було таке чи й не було, а жила собi вдова. Своiх дiтей не мала, а годувала чоловiкового брата – ледачого та товстого. Нiчого той ледацюга не робив, лиш сидiв коло печi та трiскою попiл ворушив, через що й прозвали його Нацацеркiя[2 - Нацацеркiя – букв.: той, хто порпаеться в попелi.]. Щодня говорила йому невiстка:

– Дiвере, а встань-но, та пройдися сюди-туди, та щось зроби – може, заробиш якусь копiйку, бо я вже сили не маю тебе годувати!

Тiльки дарма! Як сидiв Нацацеркiя коло печi, так i сидить – тiльки попiл ворушить. Нiяк його не можна за порiг випхати.

А це якось виманили його з хати на Великдень. Коли ж повернувся Нацацеркiя додому, невiстка зачинила дверi й не впустила його в хату. Чекав Нацацеркiя, чекав, а тодi попросив на дорогу грудку попелу, шило та головку молодого сиру й вирушив у дорогу.

Довго мандрував Нацацеркiя по свiтах i прибився якось до великоi рiчки. Аж бачить: на другому березi рiчки припав до води дев та так жадiбно п’е, що нiчого не помiчае. Злякався Нацацеркiя, як побачив дева, але що мав робити? Назад iти? Побачить дев. Вперед iти – знову побачить. Ото й надумався йти вперед. Дiстав шило та й почав колупати грудку попелу – як стала тут курява стовпом! Дев побачив та й дивуеться. А тодi вхопив каменюку та й гукае:

– А чи зможеш ти з каменя воду вичавити?

Нацацеркiя нахилився, буцiм бере каменюку, дiстав з торби головку сиру та й стиснув ii – сироватка так i чвиркнула. А тодi й гукнув Нацацеркiя девовi:

– А йди-но сюди та перенеси мене через воду, бо я не хочу нiг замочити!

Дев переступив рiчку, посадив собi на шию Нацацеркiю й вигукнув:

– Ой, який же ти легенький!

А Нацацеркiя й одказуе:

– Це тому, що однiею рукою я за небеса тримаюся. Як вiдпущу, то ти мене не зможеш нести.

– Ану ж бо вiдпусти! – просить дев.

Нацацеркiя дiстав шило та й загнав його девовi в потилицю. Дев заревiв i попросив, аби Нацацеркiя знову вхопився рукою за небо.

Дев перенiс Нацацеркiю через воду й каже:

– А тепер ходiмо до мене обiдати!

Нацацеркiя наполохався, але що мав робити – погодився.

Прийшли до дева. Бачить Нацацеркiя: хата у дева велика-велика, а в хатi пiч i в нiй вже стоiть величезна глиняна сковорода. Ось дев посадив на сковороду прiсну перепiчку та й каже:

– Тепер же я пiду страву варити, а ти дивися, аби перепiчка не пригорiла.

Сидить Нацацеркiя та й дивиться на сковороду. Бачить, сковорода почала пригорати. Бiжить Нацацеркiя до неi, хотiв трохи пересунути, а сковорода й перевернулася, та так, що Наца-церкiя опинився пiд нею, Скiльки не пручався, а вилiзти не може.

Коли це заходять у хату деви, пiдняли сковороду й бачать: пiд нею лежить iхнiй гiсть. Здивувалися вони та й питають:

– Чоловiче, що це ти надумав?

– Та то в мене живiт заболiв, так я тепленьким до черева притулив. А воно й справдi помогло, вже не болить, – одказуе Нацацеркiя.

Сiли обiдати. Взяв дев глека в руки, щоб налити вина, а вiн порожнiй. Ото й каже:

– А вiзьми-но, чоловiче добрий, цього глека та сходи наточи вина. Воно у нас у дворi, у квеврi[3 - Квеврi – велика глиняна посудина на вино, яку закопують у землю.].

Нацацеркiя як побачив той квеврi, то вiд страху закляк. Сидять деви та й чекають, а Нацацеркii все нема й нема. Обридло девам чекати, вийшли у двiр та й бачать, що iхнiй гiсть узяв у руки лопату i копае землю довкола квеврi.

– Що це ти робиш? – питають його деви.

– А хiба не краще взяти квеврi заразом, нiж ходити з тими малесенькими глеками по сто разiв!

Деви аж зойкнули. Стоять та й думають: «Нас дев’ятеро братiв, та й то ми ледве витягаемо квеврi з землi, а вiн сам ладен його нести». Отож наточили самi в глек вина та й понесли до столу.

Сiли та й обiдають. Коли це котрийсь iз девiв кашлянув, а сердешного Нацацеркiю аж пiд стелю пiдкинуло, та так, що вiн i прилип до сволока.

Деви зирк угору та й побачили там Нацацеркiю.

– Як ти там опинився? – питають.

– Як та як! Ось вiзьму оцього прута, – показуе на сволок, – та й одлупцюю вас, аби знали, як кашляти передi мною!

Деви вже й геть поперелякувалися: «Ми, дев’ятеро братiв, ледве доперли цього дуба, щоб сволок покласти, а вiн його прутом називае!» Та нишком i повтiкали з хати. А Нацацеркiя якось вже там злiз додолу та й став у тiй хатi господарювати.

Деви ж, утiкаючи, розбiглися свiт за очi. А одному трапилася лисиця. Побачила наляканого дева та й питае:

– Куди це ти бiжиш, наче тороплений? Що тобi спричинилося?

– Атож! Як його й не бiгти, коли до нас прийшов один чоловiк та й мало не повбивав нас!

І дев розповiв лисицi про свою пригоду.

Лисиця зареготала та й каже:

– Та то ж Нацацеркiя! Вiн недоладний та ледачий, невiстка його з хати витурила. Я його добре знаю: скiльки курей у них було, то все я виносила. Ходи зi мною! Дивуюся, як це вiн вас налякав – адже сам найперший боягуз.

– Ба нi! – одказуе дев. – Я тобi не вiрю!

Як почала його лисиця просити – нi та й нi!

Нарештi дев придумав таке:

– Щоб ти мене не обдурила, давай прив’яжу тебе та й поведу на мотузцi!

– То й гаразд! – погодилася лисиця, обмоталася мотузком, а кiнець прив’язала девовi до пояса.

От вони йдуть до хати дева, а Нацацеркiя побачив iх, вискочив у двiр та й кричить:

– Бач, клята лисице! Бач, харцизяко! Адже ти заборгувала менi дванадцять девiв, а ведеш всього-на-всього одного!

Дев як почув, перелякався на смерть та й накивав п’ятами, а лисиця дибуляла на мотузку скiльки могла, а тодi впала, поки ii дев не побив об камiння по дорозi.

А Нацацеркiя поскладав на верблюдiв усе добро, що деви надбали, та й повiз додому. Як побачила невiстка стiльки багатства, зрадiла й пустила Нацацеркiю в хату. Вiдтодi й живуть мирно та щасливо.




Земля вiзьме свое


Жила одна вдова, i був у неi син одинак. Росте син i бачить, що у всiх батько е, тiльки вiн нiкого не може назвати батьком.

– Чому у всiх батько е, тiльки у мене його немае? – запитав вiн у матерi.

Мати вiдповiла:

– Помер твiй батько.

– А що таке – помер? Що вiн, не прийде до нас бiльше?

– Вiн до нас не прийде, ми ж пiдемо туди, де вiн, – сказала мати, – нiхто не помине смертi.

Юнак сказав:

– Я нiкого не просив про життя, але, якщо вже я живу, то не хочу помирати, пiду знайду таке мiсце, де не помирають.

Довго просила його мати не ходити, та не послухався син i пiшов шукати таке мiсце, де не помирають. Обiйшов усю землю. Куди не прийде, запитуе:

– Є тут смерть?

– Є, – вiдповiдають йому.

Зажурився юнак: немае такого мiсця, де не помирають. Іде вiн якось полем, бачить – стоiть олень з високими розлогими рогами. Дуже сподобалися юнаковi роги, запитав вiн оленя: – Чи не знаеш ти мiсця, де не помирають?

– Такого мiсця немае, – сказав олень, – але поки моi роги доростуть до неба, я не помру, а доростуть – i смерть моя прийде. Хочеш, залишайся зi мною, i не помреш, поки я буду жити.

– Нi, – сказав юнак, – жити – так вiчно, а померти я мiг там, звiдки прийшов.

Пiшов юнак далi, перейшов поле, долини, дiйшов до гiр, дивиться – сидить ворон на скелi, пiр’я чистить, а пух у глибоке провалля кидае.

Юнак запитав у ворона:

– Чи не знаеш ти мiсця, де не помирають?

– Нi, – сказав ворон. – Ось я буду жити, поки це провалля не наповниться моiм пухом, лиш потiм помру. Залишайся зi мною, будеш жити, поки я буду жити.

Заглянув юнак у глибоке провалля, похитав головою.

– Нi, – сказав, – жити – так вiчно, а померти я мiг там, звiдки прийшов.

Пiшов юнак далi, знову землю обiйшов, дiйшов до моря. Пройшовся берегом моря – не знае, куди далi йти. День ходить, два – нiчого не видно. На третiй день бачить – блищить щось удалинi, пiдiйшов ближче – палац iз кришталю. Обiйшов навколо – нiяких дверей немае. Довго мучився вiн, нарештi побачив дверi, натиснув добре, вiдчинив. Увiйшов в середину, дивиться – лежить жiнка такоi краси, що навiть сонце позаздрило б iй, якби ii побачило. Дуже сподобалася жiнка юнаковi, i вiн iй милий. Запитав юнак:

– Прекрасна, хочу втекти вiд смертi. Чи не знаеш такого мiсця, де не помирають?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44741620) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Тоне – глиняна пiч, врита у землю (мае вигляд колодязя, але глибиною не бiльше двох метрiв). На днi ii розводять вогонь. Пекар звiшуеться у неi головою i, тримаючись однiею рукою за край, прикрiпляе тiсто до розпечених стiнок.




2


Нацацеркiя – букв.: той, хто порпаеться в попелi.




3


Квеврi – велика глиняна посудина на вино, яку закопують у землю.