Книга - Пливе човен – води повен

Пливе човен – води повен
Олег Иосифович Говда


Дике поле #2Украiнська фантастика
Життя – що калейдоскоп. Був Петро звичайним студентом полiтехнiки – став козацьким новиком. Жив у третьому тисячолiттi – а опинився у серединi сiмнадцятого столiття. Здавалося б, куди бiльше? Так нi, пустотливiй долi i цього виявилося замало. Не встиг Петро звикнутися з привiльним життям, як потрапив у неволю. Ще й найгiршу з усiх можливих, бо полонили його харцизи.

Розбiйники, що не шанують нi Христа, нi Аллаха, а людське життя для них не дорожче за цiну на невiльницькому ринку. Що буде далi, чи вдасться йому врятуватися i дiстатися на Сiч? Куди подiвся Полупуд? Що везе туркам розбiйницький байдак? Про це та iншi подii читайте у романi Олега Говди «Пливе човен – води повен», другiй книзi циклу «Дике поле».





Олег Говда

Пливе човен – води повен



«Ой, тii очi темнiшi ночi,
Хто в них задивиться, – сонця не хоче!»

    І. Франко






Частина I.  Dente lupus, cornu taurus petit (Вовк iклами, бик рогами)





Роздiл перший


«Козаком бути добре, а моряком – краще…»

Дитячий вiршик крутився в головi, як закiльцьований файл, дуже точно вiдповiдаючи настрою i краевиду.

Широка, метрiв зо тридцять рiчка, спокiйна, як озеро, неспiшно несе невеличкий рибальський човен, ледь-ледь похитуючи його, немов колиску. Ще й шепоче при цьому, нiби кiт на припiчку муркоче. Синь, трохи вибiлена рiдкими пiр’iнками хмар – вгорi i внизу. Красота… Тепло, свiтло i мухи не кусаються.

Подивившись, як я даю собi раду з веслами, Полупуд довго думав, жуючи вус, потiм зiтхнув i посадовив мене на корму. Довiривши стерно. Правда, перед цим додатково прив’язав його ремiнцем до уключини.

Дiя супроводжувалася коментарем, що вiн не збираеться ганятися за стерном, через те що у декого руки з дупи ростуть.

Я, звичайно, мiг би заперечити проти таких грубих iнсинуацiй. Руки у мене, як у всiх, до плечей причепленi, але коли запорожець перебувае у поганому настроi, краще промовчати. Вiд уiдливих слiв корона з голови не впаде, а вiд щедрого козацького запотиличника – запросто. Особливо у виконаннi Василя Полупуда. Навiть разом з головою.

Причина ж для кепського настрою запорожця була вельми поважна. У нас вкрали коней…

Ну, не щастить нам на коней – хоч трiсни. Як то кажуть, то сiль в оцi, то скалка в п’ятi. Але i це ще не найгiрше. Зрештою, кiнь товар ходовий, цiнний. У будь-якому господарствi потрiбний… Загалом, сам в руки проситься. Значно гiрше те, що коней викрав Олесь.

Василь як дiзнався, аж обличчям потемнiв. Ще б пак, ми того пуцьвiрiнка, як сирiтку, байбуза, посеред чистого поля на курганi знайшли. Обiгрiли, нагодували, дали притулок, а вiн нам таку пiдлiсть влаштував. Та я б його за це власними руками…

До речi, про руки. Саме вони i вручили Олесевi поводи. Вчора вечором. Всi вже спати лягали, коли вiн пiдiйшов i каже: «Не можу заснути в куренi. Весь час здаеться, зовнi хтось зачаiвся i мене пiдстерiгае. Пiду, Петре, назовнi ляжу. Хоч пiдскакувати кожну мить не треба».

Узяв сiдло, пiтник i вийшов. Пошарудiв там, влаштовуючись. Через якийсь час знову заглянув.

– Не йде сон?

– Нi-i… Дай збрую, вiдведу коней до рiчки. Напою i скупаю…

– Не можна ж вночi.

– Ти про русалок? – хмикнув Олесь. – Не хвилюйся. Мене не зачеплять… – i швидко пояснив: – Рiчковi дiвчата кiнського поту не люблять. Близько не пiдходять.

Чуже бажання добровiльно потрудитися задля загального блага завжди знаходило вiдгук у моiй душi. Тим паче, ця робота чекала зранку на мене. Так що я без жодних сумнiвiв мерщiй видав Олесевi все необхiдне i, незважаючи на прийняте рiшення зав’язати тiснiше знайомство з дещо дивакуватим хлопцем, в помiчники не набивався. Пiсля вчорашнiх турбот i пригод зайва година сну була важливiша. Та й Олесь нiкуди не дiнеться. Наговоримося ще… А от вiн вирiшив iнакше.

– Старий я дурень… – зiтхнув Полупуд. – Бачив же, що хлопчинi, як пiд хвостом горить, так на Сiч рветься. Але думав, що це вiн усе ще з неволi тiкати продовжуе. Таке часом трапляеться з тими, хто з полону врятувався. Їм здаеться, що ще не досить далеко втекли, i погоня ось-ось наздожене. Думав, серед такоi кiлькостi козакiв хлопчина вiдчуе себе у безпецi i заспокоiться. А воно, бач як вийшло… Не догледiв.

Бажаючи розiгнати смуток, Василь взявся за весла i погнав човен з такою швидкiстю, що вода аж спiнилася. Я думав, запорожець розiгрiе кров i вгамуеться, але Полупуд навiть не думав збавляти темп. Загрiбав, як найнявся…

Про те що Олесь пропав разом з кiньми, дiзналися ближче до снiданку. Табун пасся в сторонi вiд табору, а за хлопцем нiхто умисно не наглядав. Тож вiдкрилося все аж як вартовi змiнилися i хтось iз козакiв насмiшкувато поцiкавився, чого це ми своiх кобил окремо тримаемо?

Бачачи, що Полупуд не розумiе про що мова, вартовий додав, що бачив, як Олесь на iнший берег з кiньми переправлявся. Але не затримував, думав, що Полупуд сам джуру кудись вiдправив, i тривогу пiднiмати не став. От тодi я i пригадав учорашню розмову.

Загалом, Олесь розрахував усе точно. Ми його нi в чому не пiдозрювали, а iншим до хлопця i поготiв не було жодного дiла. Незрозумiло iнше, – якщо вiн справдi на Сiч подався, то чому таким дивним чином? Адже ми теж туди збиралися. Хотiли тiльки сотника Сороку дочекатися.

Що може гнати хлопчину в кiш з таким нетерпiнням? За допомогою поспiшае? Куди i кому? Сам же казав, що людолови всiх убили. А якщо нi, то чому в Трясила козакiв не просив? Десяток досвiдчених i добре споряджених воiнiв – доволi грiзна сила. З пiвсотнею ординцiв цiлком здатнi самотужки впоратися. А сотню з обозом – затримати до пiдходу Сороки.

До речi, про сотника. Хотiли чи нi – а тепер уже при-йшлося чекати. На щастя, недовго. Мiчений правду сказав, трохи ближче до вечора Сорока з’явився. З трьома десятками козакiв. Про що вони з Полупудом тлумачили, я не чув. Але закiнчилася розмова тим, що нам видали один iз човнiв, що були на заставi…

Так що тепер, по водi, ми навiть швидше за Олеся до Базавлука доберемося… Ось i питаеться – чого зiрвався? Лишень гiрше зробив. Яка б потреба його на Сiч не гнала, конокрадiв нiде не люблять. На що ж розраховував? Чи справа така пильна, що власноi голови не шкода?

Нi, нiчого не сходиться. Чим довше сушу голову, тим бiльше заплутуюся. І знову згадуеться навдивовижу чиста шия i зап’ястя без слiдiв оков у колишнього невiльника.

– Я ось що запитати хотiв… Ти не звернув уваги, що на тiлi хлопця жодних слiдiв ув’язнення не було?

– Слiпий я, чи що? – в такт руху весел, розмiрено вiдповiв запорожець. – Ти правило рiвнiше тримай. На серединi течiя сильнiша.

За роздумами я й не помiтив, що рiчка помiтно прискорилася. Навiть без зусиль козака, береги пропливали набагато шустрiше. Та й шум посилився. Наче десь неподалiк швидкiсний автобан проходить.

Про причини Полупуда питати не став. Не дитина. Два i два скласти можу. Зрозумiло, що це вже Днiпро чути. Ще трохи i притока винесе нас на основне русло. От тiльки нам з ним, на жаль, не по дорозi. Базавлуцька сiч теж у плавнях, по iнший бiк рiки. Так що Днiпро доведеться навскоси проскочити. І чим швидше, тим менше потiм вертатися… Тому Василь i сiв на весла. Але, поки до боротьби з течiею не дiйшло, е час поговорити.

– А що ж не говорив нiчого? Хiба не пiдозрiло, що людолови хлопця не зв’язували?

– Трапляеться i таке… – пробурчав козак. – Коли хлопчина гарненький, його окремо, разом з дiвчатами тримають. Розумiеш?.. Ну, i поводження iнше.

Чого тут не зрозумiти. У толерантному суспiльствi зрiс, бодай його качка копнула. Власне кажучи, менi байдуже кому з ким веселiше жити, але… як то говориться, е нюанс.

– Я й не хотiв хлопця конфузити, – продовжив Полупуд. – Тим паче, перед козаками. Клеймо поставити багато розуму не потрiбно, а змити – навiть кров’ю не завжди виходить… Ну, годi ляси точити. Зараз нас на плесо винесе… Гляди вперед i прав он на ту скелю… Бачиш? Яка на ведмежу голову схожа! – Василь напiвобернувся i хитнув пiдборiддям, вказуючи напрямок.

– Бачу.

– Чудово… Круто не забирай. Днiпро тiльки здаеться тихим, а хвиля сильна. Переверне човен i ойкнути не встигнеш…

– Зрозумiв… – хотiв ще додати, мовляв, не турбуйся, все зроблю як треба, але увагу прикував до себе великий човен, що зненацька вигулькнув з-за вигину. Прапора, вимпела або яких iнших розпiзнавальних знакiв на ньому не було. А хоч би й були – я однаково на них не розумiвся.

– Василю, дивись! – тицьнув пальцем. – Це чайка? Так?

Полупуд, що сидiв спиною вперед, швидко глянув i хитнув чубом.

– Нi, Петре. То не бойове судно. Байдак купецький. Бачиш, як низько сидить? Замалим хвилю бортом не черпае. Жадiбний купець… Багато вантажу взяв. Як тiльки через пороги переправилися? Чи вже на пониззi довантажували? Та, Господь з ними… швидко йдуть, поспiшають. Навiть вiтрило пiдняли. Ми ще й на середину не випливемо, як повз проскочать. Забудь. Не вiдволiкайся… Тримай рiвнiше. Бачиш, нас зносить…

Справдi, щойно притока винесла човен на плесо, як Днiпро не забарився показати силу. Пiдхопив легке суденце, немов шкаралупу, i понiс. Василь налягав на весла, я ж намагався тримати рульове весло так, щоб йти навскоси.

Боротьба з рiчкою потребувала всiеi уваги i сили, тож стало не до розглядання чужого судна. Пливуть люди до моря, ну… i шовковою скатертиною дорога. Головне, розрахувати швидкiсть так, щоб не зiткнутися.

Це тiльки здаеться смiшним… Мовляв, рiчка широка, з берега на берег стрiлу не перекинеш… А насправдi, якщо вже у моему свiтi лiтаки примудряються зiштовхуватися – то краще гав не ловити. Береженого i Бог береже.

– Суши весла! Пропустимо купця… – скомандував я, оскiльки Василевi весь час озиратися було незручно, а байдак накочувався вельми споро. Весла, вiтрило, течiя… Це не лебiдь, рак i щука. Тут запряг в одному напрямку тягне.

Полупуд втягнув весла i обернувся, цiкавий подивитися зблизька на купецький човен. Я ж правив веслом так, щоб i човен не знесло сильно, i байдак пройшов повз нас, не ближче нiж за п’ятнадцять-двадцять метрiв.

– Слава Ісусу Христу! – прокричав Василь, коли нiс байдака майже порiвнявся з нами. – Звiдки i куди прямуете, панове? Якщо не таемниця велика…

– Зверху вниз за течiею… – жартiвливо вiдповiв хтось. Пiсля чого додав серйознiше: – Слава навiки Богу нашому! У Ачi-Кале[1 - Очакiв (тур.).] правимо. Кажуть, нинi там хорошу цiну на пшеницю дають. Саранча i в цьому роцi не дозволила голомозим урожай зiбрати… на пнi всi хлiби стерла. Вiд Бахчисарая i аж пiд Перекоп – чорна земля. Як зорано.

Начебто нiчого такого надзвичайного i не сказав, сарана на Туреччинi дiло звичне, але Василь чомусь втратив iнтерес до розмови. Махнув знехотя, мовляв, бувайте i вiдвернувся.

– Крук! Ти бачиш хто це?! – закричав хтось у наступну мить таким голосом, наче йому жару за халяви сипонули. – То ж Полупуд! Щоб очi моi трiснули!

Голос цей для запорожця мав був знайомим, оскiльки Василь пригнувся, немов перед стрибком i схопився за весла. Потiм пiдхопився на ноги, небезпечно хитнувши човен.

– Втече! – продовжував рвати горлянку невiдомий.

– Нi, не цього разу… – вiдповiдав хтось спокiйнiше. А у наступну мить гримнув пострiл. Човен хитнувся сильнiше, i Полупуд зник. Разом з веслом…

Я в зацiпенiннi вiдпустив кормило, обiруч вчепився в борт i, не вiдриваючи погляду, дивився на рiчку, чекаючи, що голова козака ось-ось з’явиться на поверхнi. Але час спливав хвилина за хвилиною, а запорожець не виринав. Занадто довго, навiть для такого вiдмiнного плавця, як Полупуд.

– Як же так? Нi, цього не може бути… – облизав пересохлi губи, подивився на купецький байдак i побачив нацiлене дуло мушкета. Навiть з десяти метрiв воно здавалося величезною чорною дiрою, здатною засмоктати весь свiт.

– Гей, хлопче! Якщо теж не хочеш пiти ракiв годувати, стрибай у воду i пливи до нас. Обiцяю, залишимо живим. У Ачi-Кале не лише збiжжя, але й невiльники в цiнi… Ну, чого завмер? У шаровари зi страху наклав? Нiчого, поки допливеш – виполощеш. Нiхто й не помiтить.

Гучний регiт був останнiм, що я почув, перш нiж днiпровська хвиля пiдгадала слушну мить, розвернула човен поперек течii i одним дужим поштовхом перекинула його. Змахнувши руками, я полетiв у воду, i хвилi зiмкнулися над головою, наче завiса впала.


– ? —

Помирати не хотiлося категорично. Абсолютно i цiлком. Всiма фiбрами або що там у душi е. Якого дiдька?! Я не герой, що грудьми на амбразуру, i не камiкадзе, та й взагалi – це не мiй свiт. Чому я повинен отак безглуздо загинути? Пропасти нi за цапову душу!

О-хо-хо… Якось негарно виходить. З переляку чи вiд несподiванки мене так плющить? Боягузтвом не те що вiддае – смердить за версту, як недiльним стервом. Треба для виправдання iнше щось придумати, якщо не шляхетнiше, так хоч благозвучне. Нехай i для внутрiшнього використання, але чого хорошого в тому, що сам вiд себе носа вернути будеш?

Ой! Згадав! Є причина! Є! Менi нi в якому разi не можна вмирати. Адже тодi нiхто не дiзнаеться про тих бiдолах, що залишилися зимувати в плавнях. Якщо Полупуд загинув – я единий, хто може привести жiнкам допомогу. Так що я тепер не належу самому собi i повинен вижити за будь-яку цiну!

Полегшало? Не надто… Але, як робоча версiя, годиться. Тим паче, часу вигадувати щось iнше все одно немае. Пара сильних рук вхопила мене за сорочку i втягла в байдак, немов куль. Яким я, про всяк випадок, намагався прикинутися. Не зумiв…

Рятiвникам якiсть гри не сподобалася i нагородою за фальш став мiцний стусан пiд ребра.

– Ану, вставай! Бач, розлiгся, як панянка!

Пiсля чого я був поставлений на ноги i нагороджений ще одним чутливим стусаном у живiт. Аж подих забило.

– Гляньте, як повiтря ротом хлипае! – заiржав хтось. – Чисто карась… – i продовжив уже без смiху: – Гей, карасику… Ти хто такий? Звiдки Полупуда знаеш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!

– Не знаю я його…

Спробу вiдхреститися вiд знайомства з Василем не зарахували. І на пiдтвердження цього негайно прилетiв мiцний потиличник. В тому сенсi, що у головi загуло, як у церковному дзвонi. Коротка пауза i ще разок – тепер в iнше вухо.

– Христом Богом клянуся! – заволав я, намагаючись уникнути продовження. – Перший раз його на Микитин-ськiй заставi побачив.

Устиг. Бiльше мене не били. Ким би не були цi люди, але Днiпро вони знали. До того ж не могли не бачити, звiдки наш човен йшов. Хоча б напрямок… І що на тiй протоцi стоiть козацька застава, теж вiдали. Значить, я i про все iнше мiг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже, i ставлення iнше.

Мене штовхнули в груди, примушуючи сiсти на якийсь куль. Але я не очiкував подiбноi люб’язностi, тож позадкував, перечепився за нього i повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальностi.

– На заставi, кажеш? – на той час як дзвiн у головi вщух i разом з ним зникли рiзнобарвнi плями, що калейдоскопом крутилися перед очима, розмовляти зi мною залишився тiльки один з незнайомцiв. На вигляд типовий пiрат. Одноокий, з пов’язкою, що закривае лiву порожню очну яму, великими циганськими сережками у вухах, – тiльки на гладко поголенiй i засмаглiй до кольору мореного дуба головi замiсть бандани – козацький оселедець.

Я необачно кивнув, i калейдоскоп знову закрутився. Потiм мене занудило i я довго, зi смаком блював за борт. Судячи з симптомiв – щонайменше струс сiроi речовини, яку ще називають мозком. Цiкаво, якщо мозок вмiстилище розуму, то чому речовина «сiра»?

– Я поставив питання… – нагадав про себе «пiрат». – Чи тобi вухо вiдрiзати? Щоб краще чув…

Логiка в його словах навiть не ночувала, зате загроза аж дзвенiла.

– Так. На Микитинськiй заставi. Вчора.

– Угу… І чия сотня там зараз у дозорi?

Перевiрка чи допит? Втiм, я ж не паролi i явки зливаю, а всього лише iм’я сотника назвати повинен. Навряд чи це головна козацька таемниця.

– Андрiя Сороки. Так козаки говорили… Сам я сотника не бачив.

Схоже, вiдповiдь «пiрата» задовольнила. Оскiльки нi погроз, нi репресiй за цим не настало. Зате мене почало трусити… Та так, що аж зуби клацали. Не знаю, наслiдок струсу чи тривалого перебування в далеко не теплих днiпровських водах, плюс рясне поглинання останнiх… а може, просто зi страху, як прийшло розумiння, куди я вляпався на цей раз… Але колотило мене не по-дитячому.

– Самого як звати?

– П-пе-т-тро.

– На, Петре… Ковтни… – «пiрат» простягнув флягу. – Зiгрiй душу. От, як тебе прихопило. Того й гляди, копита вiдкинеш.

Напевно, слiд було подякувати, але у мене зуб на зуб не попадав. Легше було язика вiдкусити, нiж виразну фразу вичавити. Вхопився за флягу обома руками i приклався до шийки. Тiльки забулькало… Нi смаку, нi запаху я не розiбрав. Одне лише вiдчував, як з кожним ковтком по стравоходу, а потiм i по жилах розливаеться тепло.

– Добрий молодець, – знову розсмiявся хтось. – Як дитя до цицьки присмоктався. І не шкода тобi, Круку, ракii? При нинiшнiх цiнах на невiльникiв така фляга дорожче раба коштуе.

Розумiючи, що у мене зараз заберуть посудину здоров’я i щастя, я зробив ковток побiльше. Не розрахував i закашлявся…

– О, через вiнця пiшло… – констатував Крук i… як я не чiплявся за неi, вiдiбрав флягу. Але говорив при цьому не зi мною, а зi своiм товаришем.

– Ось поясни менi, Пешто, чому так виходить, що у мене око одне, а бачить краще, нiж твоi два?

– Справдi? – хмикнув той. – І що ж такого важливого воно розгледiло?

– Ти ж допомагав менi парубка з рiчки витягати. Невже нiчого не помiтив?

Розумiючи, що питання поставлено неспроста, Пешта помовчав трохи, пригадуючи, що мiг бачити, але вiдповiв невпевнено:

– Нi-i, нiчого особливого. Звичайний русин. Та ще й худющий… Таких на ринку пучок за грiш вiддають. Все одно довго не протягне. І то, якщо попадеться добрий господар i тримати буде в будинку чи при худобi.

– Істинно сказано… – глузливо вiдповiв Крук. – Не той слiпий, у кого очей немае, а той – хто дивитися не вмiе. Скажи, Пешто, як часто зустрiчалися тобi русинськi хлопцi такого вiку з настiльки чистою шкiрою, нiжними, як у панночки, руками. А головне – рiвними, бiлими зубами? І щоб все водночас…

Пешта явно не вiдрiзнявся швидкiстю мислення, тому його випередив iнший голос.

– Думаеш, отамане, то шляхтич?

– І не нижче княжого стану, – впевнено вiдповiв Крук. – Не знаю, за яким бiсом цього панича на Низ занесло, але про те, – що в Московii або Польщi в нього чи близькоi родини сiл бiльше, нiж у цигана вошей, – готовий битися об заклад з ким завгодно. Гей! Петре! Ти мене ще чуеш? Хоч кивни, що я вгадав, якщо говорити не в силах.

«Кивнути? Чому нi, якщо хороша людина просить? Менi не шкода… Хоч двiчi. Нехай i йому приемно буде. Як менi зараз. Який вiн славний, цей Крук. Добрий, гостинний… І, головне, так вчасно нагадав пораду Полупуда. Що маю казати, якщо потраплю в полон. Бiдолашний Василь… Як не втiкав вiд смертi, а все ж вона наздогнала. У самому несподiваному мiсцi. І я знову залишився один-однiсiнький у цьому жорстокому i чужому менi свiтi… Ех, Василю, Василю. На кого ти мене покинув?»

Я важко зiтхнув, повалився на бiк i спробував згорнутися калачиком.

– Та зажди ти спати! – такий поворот Круку не сподобався.

Пiрат безцеремонно схопив мене за плечi, струснув i спробував посадити. Але як тiльки прибрав руки, я знову спробував лягти.

– Ну, нi! – розсердився розбiйник i мiцно струснув мене. – Почекай! Зараз поспиш вволю. Дай вiдповiдь лиш на одне запитання!

Цей прийом я знав. З телевiзора. Бранцю не дають спати, i той, щоб припинити тортури i хоч трошки подрiмати, починае говорити все, що кати хочуть почути. Менi таiти було нiчого, в правду все одно нiхто не повiрить, тож зробив зусилля i розплющив очi.

– Ось i добре. Скажи, Петре. Навiщо ти на Сiч iхав?

«Знайшов що спитати. А й справдi, навiщо? О! Згадав!

Василь говорив, що з мене кошовий отаман вийде. Або хоч генеральний писар».

Здаеться, непомiтно для себе, я промовив це вголос, тому що байдак буквально потонув у дружному реготi.

– Заткнiться, йолопи… З чого регочете? Чоловiк, який знаеться на грамотi, скрiзь потрiбен. А вже на Низу, де лише один на сотню власнi пальцi порахувати здатний, такому грамотiю проста дорога в старшину. Так що не помилився я… І ось ще що скажу. Щоб менi бiльше жодноi чарки ракii не випити, якщо цього панича ми не продамо туркам щонайменше за сто цехiнiв! Ось таке мое слово. Тож налягайте на весла, хлопцi. Щойно частка кожного з вас стала бiльшою принаймнi на пару золотих.


– ? —

Скрипить так, немов я всерединi величезного, сто рокiв не мащеного воза. Сиро, аж зуби ниють. Очi вiдкриватися не бажають, а в ротi немов бульйоннi кубики жував. Задоволення ще те, однак мiняти шило на мило, тобто повертатися в реальнiсть, хочеться ще менше.

Загалом, нагадуе лiтнi ранки на турбазi «Сонячне» на Арабатськiй стрiлцi. У досвiтнi години такий холод псячий, що зуб на зуб не потрапляе. Тремтиш, як цуцик, пiд тонесеньким простирадлом (ну, а звiдки теплiшi покривала, як вдень термометр нижче «+30» не опускаеться?), а вилiзти i вдягнутися лiньки. Бо там, назовнi, ще холоднiше… Балкон я звечора зачинити забув, чи що?

О-хо-хо… Все проти мене. Є на свiтi сила незборимоi дii, що будь-якого пiднiме, краще сигнального горна або трубного гласу. І якщо не хочеш згадати щасливе дитинство, зокрема – мокрi пелюшки – зад вiд лiжка вiдiрвеш.

Праворуч у мене тумбочка. Треба покласти на неi руку i, вже знайшовши точку опори…

Не зрозумiв? А куди вона подiлася? Просив же батькiв моi речi не чiпати i меблi не переставляти.

Стоп! Якi батьки? Вони що, вночi приiхали з села i насамперед кинулися порядок наводити? Дурня… А навiть як би так, то чому я нiчого не чув? Начебто, вчора на спиртне не налягав. Та й в барi не засиджувався. Скоренько познайомився з цiею… як ii?.. Даша? Катя? Згадав… Аня.

Твою дивiзiю! Наявнiсть голоi дiвицi в лiжку ненаглядного i «сама скромнiсть» синочка могла маму i до iнфаркту довести.

Квапливо помацав лiжко лiвiше, але i пiд цiею рукою також виявилися якiсь дошки. Холоднi i неприемно слизькi на дотик.

Так що тут вiдбуваеться, врештi-решт?!

Пiдкоряючись наполегливiй вимозi органiзму, приклав зусиль, i повiки розсунулися, а я побачив над собою похмуре, затягнуте хмарами небо. І трiпочуче вiтрило.

– О, схоже, панич прокинувся… – пролунав поряд, але поза зором, неприемний, хрипкий голос. – А ще кажуть, нiби шляхтичевi для мiцного сну треба не менше трьох перин пiдстелити. Чуеш, Круку! Може, помилився ти? І нiякий вiн не княжич?

– Горня ракii кого хочеш приспить… – пробурчав у вiдповiдь уже знайомий голос. А пам’ять, що поволеньки поверталася, послужливо нагадала про одноокого «пiрата». – Чи ти, Хрипуне, вже забув, як кiлька днiв тому на купi гною за шинком спав?

Дружний регiт пiдтвердив, що такий казус з власником хриплого голосу дiйсно траплявся. Втiм, той i сам не заперечував, бо вiдповiв цiлком добродушно.

– Я ж не про себе… І гнойова купа ще не найгiрше мiсце, де менi доводилося ранок зустрiчати. Гей! Барило! Пам’ятаеш Бахчисарайський зиндан?

– Щоб вiн згорiв… – приеднався до розмови ще хтось. Голос долiтав здалеку.

– Земля i гноiвка не горять… – каркнув у вiдповiдь Хрипун. – Це ж там я свiй нинiшнiй голос здобув. А до цього кращим спiваком у Звенигородi вважався. На свята в церковному хорi спiвав. Ех… – зiтхнув голосно. – Те-пер-то менi в храм дорогу заказано. Стiльки нагрiшив, що навiть якби захотiв покаятися, все не пригадаю.

Краем вуха прислухаючись до розмови, я пригадав усе, що трапилося зi мною ранiше. І потрапляння в iнший час, i козака Василя Полупуда, i нашi з ним пригоди. А також ту скорботну мить, коли для запорожця вони закiнчилися… назавжди. А для мене стали значно неприемнiшими.

– А ось ми у панича запитаемо… – вирiшив звернутися до мене за допомогою Крук. – Мабуть, учений краще в цьому розумiе. Гей, Петре! Чуеш, що питаю?

Навiть якщо б i чув, з вiдповiддю довелося б зачекати. Органiзм, що остаточно прокинувся, так рiшуче зажадав полегшення, що я аж застогнав. Жваво схопився на ноги… Застогнав ще раз вiд пекучого болю, що блискавицею прострелив голову… Але рятiвний борт був поруч, залишилося тiльки шаровари припустити.

О!.. Райська насолода…

Разом зi шлаками з органiзму вийшла i слабкiсть. Стало не так гидко на душi, та й в головi трохи прояснилося.

Іржання десятка луджених горлянок, що супроводжувало процес очищення, навело мене на думку, що чоловiчий колектив далекого минулого нiчим не вiдрiзняеться вiд тих компанiй, у яких менi доводилося бувати ранiше. У далекому майбутньому… І, поки мене не почали бити… i навiть не зв’язали, треба набирати очки. Ставати, якщо не своiм, то хоч не ворогом чи порожнiм мiсцем.

Привiв одежу в порядок i повернувся обличчям до човна. Однощоглове вiтрильне судно. Полупуд сказав – купецький байдак. Вiсiм лав. На кожнiй по парi веслярiв. Жилавi, «в’яленi» тiла. М’язи, сухожилля i нiякого жиру. Шкiра дублена. А обличчя… Матусю рiдненька! Будь-яке вночi побачиш – загикуватися почнеш. Яке хочеш калiцтво чи рубець вiд поранення придумай, придивися i знайдеш.

Тим паче, треба пристосовуватися. Так що нiчого тягнути, вiдразу заходимо з козирних.

– Байку хочете послухати?

Байка – це святе. Будь-яка дорога – насамперед одноманiтнiсть i нудьга. Плюй на долонi та веслуй. Веслуй i плюй… Он як очi заблищали. Немов у псiв, що варену кiстку занюхали. Але я на них не зважаю, дивлюся тiльки на одноокого. Чекаю його дозволу. Тим самим пiдкреслюючи владу Крука i старшинство.

Здаеться, оцiнив. Хмикнув значущо i кивнув.

– Можна i послухати. Сподобаеться – дам похмелитися. Нi – п’ять батогiв отримаеш.

Я на таке доповнення не розраховував, але вiдступати пiзно. Та й ризик мiнiмальний. Щоб студент четвертого курсу не знайшов цiкавоi iсторii для банди рiчкових пiратiв iз замшiлого середньовiччя? Тим паче, що за сюжетом i ходити далеко не треба.

– Якось iудей, татарин i… козак…

Перш нiж вимовити останне слово, я трохи напружився. А раптом, вони з тих, хто козакiв i на дух не переносить?

Але нiчого, жоден не поморщився. Нормально сприйняли. Мабуть, козак – це не тiльки той, хто на службi чи Сiчi, а взагалi – стан людей вiльних. Ну, правильно. Бандит, розбiйник, харциз – це ж не самоназва. А образливе прiзвисько, кличка. Самi себе вони якраз козаками вважають. І тих, хто по iнший бiк паркану, ненавидять приблизно так само, як пси бездомнi – дворових Сiркiв та Куцих.

– …зiйшлися в шинку, розговорилися i почали сперечатися про те, що ж воно таке справжне, безмiрне щастя… iудей, ясна рiч, про гешефт з порносом[2 - Прибуток (iдиш).], при якому можна стiльки заробити, що на весь вiк вистачить i собi, i дiтям, i внукам, заторохтiв. Татарин – про табуни скакунiв чистокровних, про гарем з юних одалiсок, по однiй з усiх краiн свiту, торочить. Про палац казковий i сад з фонтанами. Загалом, кожен свою мрiю нахвалюе, та iнших переконати намагаеться. А козак мовчить, хмуриться та знай з глечика в горнята пiдливае. Час сперечаються, другий… І ось пiднiмаеться з-за столу iудей. Мовляв, перепрошую, треба вийти. Але козак силомiць садовить його назад i наливае знову.

– Зачекай, пане Іцхак. Встигнеш. Так мене твоi слова пройняли, що я майже повiрив. Треба за це випити! Інакше мрiя не збудеться…

Випили. Тепер пiднiмаються вже обидва. І iудей, i татарин. А козак, як i ранiше, не вiдпускае.

– Стривай, Ахметка! Повiрив я тобi. Аж навпiл розриваюся. Не можу вибрати, чиi слова солодшi. Давай за твое щастя теж по ковтку. Бо iнакше вийде, що ми тiльки за iудейське щастя пили. Значить, Іцхак перемiг.

Переконав. Посадив. Випили ще по однiй. З-за столу не те що пiдхоплюються, злiтають. А козак назад тягне.

– Гей! Гей! Шановне панство! Не гарно чините! Не по-то-вариськи. Я за вас пив? Пив. А ви за мене вiдмовляетеся?

Як же так? Виходить, що у козака взагалi нiякоi долi-талану немае? Образити хочете?

Ображати козака в хмелю нiхто при здоровому глуздi не стане. Але тiльки сiдати вже не стали. Стоячи випили. І як вимело обох на вулицю. Тiльки дверi грюкнули.

Козак слiдом вийшов. Дивиться, iудей i татарин поряд пiд деревом прилаштувалися, справляють малу нужду i аж стогнуть.

– О, Аллах! Як добре!

– О, Яхве… Азохен вей.

Пiдiйшов, встав за плечима i питае:

– Ну що, бусурмани, христопродавцi, тепер знаете, що таке справжне щастя? Ось i радiйте життю. А то розмрiялись – золото, одалiски…

Дружний регiт веслярiв завершив байку, а нагородою стала вже знайома фляга Крука. І шмат коржа.

– Тримай, паничу. Заслужив. Гарна байка. Правдива… Саме таке воно – щастя наше. Сьогоднi пан, а завтра – пропав. Тiльки не налягай, не налягай. Сп’янiеш – викину за борт. Говорити з тобою хочу. І вдруге чекати, поки ти проспишся, не маю охоти.

– Спасибi… пане отамане… Я зовсiм трiшки. А то в душi, як конi ночували.

Схоже, дебют пройшов вдало. Поять, годують… Все ще не зв’язали. А це збiльшуе моi шанси. Головне – не поспiшати. Дивлячись на регочучих рiчкових пiратiв, я нi секунди не сумнiвався, що як доведеться, з таким же веселим смiхом вони стануть здирати з мене шкiру або катувати вогнем. Я не китаець, чекати поки повз пропливуть трупи ворогiв не стану, але i втiкати треба теж вчасно. Так, щоб не спiймали. Упевнений, Василь порадив би те ж саме.




Роздiл другий


Чудесний, величний Днiпро… Якщо погода тиха. А от сьогоднi видалася не найлiпша. Поки я приходив до тями, плiв небилицi i похмелявся, хмари остаточно домовилися мiж собою, заключили союз i стали наповзати на сонце щiльною лавою. Вiтер теж прийняв iх сторону i нiби iз засiдки виплигнув. Вдарив у вiтрило з такою силою, що аж щогла застогнала, а ванти задзвенiли, немов струни.

– Пресвятi угодники, – перехрестився керманич. – Круку! Треба до берега приставати. Перечекати негоду.

– Ти чого, Тiпуне? – здивувався отаман. – У перший раз чи що? Звичайна гроза. Побухикае та й вгамуеться. Вiтрило спустимо i все. Чого час гаяти? І так повземо, як равлики.

– Бачив я рiзне, – погодився керманич. – Та не з таким вантажем. Бачиш, Славута хвилюеться. Перехлесне через борт, i все – пiдемо ракiв годувати, тiпун менi на язик. А хто випливе – того Іскандер-ага на палю застромить. Адже вантаж точно на дно ляже.

– Про це я не поду… – почав було Крук i замовк. Зрозумiв, що отаману не пристало дурнем виглядати. – Умовив. Повертай он до тих заростей вишняку… Заодно i пообiдаемо. Раз такий випадок пiдвернувся. Щоб потiм вже до самого Очакова не зупинятися.

А погода тим часом псувалася з кожною хвилиною.

Рiчка вже потемнiла, немов вбирала в себе свинцевий тягар хмар i пiнилася бурунцями. Хвилi накочували рiдше, але кожна наступна була трiшки вищою за попередню i вдаряла голоснiше, обдаючи бризками тих, що сидiли з навiтряного боку. Того й гляди, дотягнеться до краю фальшборту.

– Ану, хлопцi, не лови гав! Правий борт упiвсили. Лiвий – наляжемо. Не спати, бiсовi дiти, щоб в пеклi не прокинутися! Тiпун менi на язик!

Керманич, схоже, мав величезний досвiд, оскiльки важкий байдак поплив до ближчого берега так прудко, немов з гiрки котився. І хвилi та вiтер, що набирали силу, не заважали йому в цьому, а лише пiдштовхували.

Зате тепер об’явилася iнша небезпека – наскочити з розгону на мiлину або прибережне камiння. При такiй швидкостi i явному перевантаженнi човен якщо не розiб’еться в друзки, то засяде намертво. І однаково затоне, бо рiчка не вiдпустить здобич – розiб’е, розшарпае непорушне суденце.

Гм, отже заразна штука… Недарма кажуть, що спiльнi тривоги об’еднують.

Менi яка рiзниця? Навпаки, радiти повинен затримцi. Адже в кiнцi шляху нiчого хорошого не буде. А поки пливемо, ще е шанс… Так що годi витрiщатися на берег, а поки нiкому до мене немае дiла, треба роздивитися – може, побачу щось помiчне для втечi? Не зiбрався ж я й справдi в Туреччину на ПМЖ? Там зараз зовсiм не Європа… Ататюрк фески ще не вiдмiнив. І нiчого, крiм рабського нашийника, мене там не чекае.

Ну що, роздивився? Легше стало? Лантухи та тюки… Ретельно упакованi i обв’язанi товстими мотузками. Десяток великих бочок… Лiтрiв на двiстi, не менше. Я б помiстився. Ще плетенi з лози кошики. Теж доволi великi… Але вже не так ретельно упакованi. Мабуть, там менш цiнний вантаж. Або – повсякденнi запаси. Типу, провiзii. Тому далеко i не ховають. І все, бiльше нiчого. Нi гвiздка, нi трiски, нi обривка мотузки. Чисто, наче щойно генеральне прибирання закiнчили.

Зброi, до слова, теж нiде не видно…

У тому розумiннi, що окремо не лежить. Кожен розбiйник при собi тримае. Склавши пiд лаву. Так що не варто i мрiяти. Я нiколи не вважав себе слабаком, але цi хлопцi вiдкрутять менi голову, як курятку, i навiть не спiтнiють. З Полупудом iм не змагатися… хiба що тiльки Круку… але i решту теж Господь силою не обдiлив.

– Табань! – закричав керманич. – Парус прибрати! Ворушiться, ледащо! Грiм трасне, кров по стiнах! Телята вим’я швидше знаходять! Разом! Або я вам весла в зад засуну, остолопи царя небесного! Тiпун менi на язик!

Погроза подiяла, чи веслярi теж мали не малий досвiд, але команду виконали дружно, впевнено. Байдак на мить завмер, немов примiряючись, а потiм стрибнув вперед i… розмiрено захитався в майже непомiтнiй заплавi. Рибалкам добре знайомi такi мiсця. Метр-два далi течiя мчить, як скажена, а тут – попри берег, поплавок стоiть, наче прив’язаний. Поки риба не торкне наживку, навiть не ворухнеться.

Знав це мiсце Тiпун чи вгадав, користуючись досвiдом, але човен плавно пiдiйшов лiвим бортом до берега, обернувшись носом проти течii. А вже у наступну хвилину двое розбiйникiв зiстрибнули в воду i потягли на берег причальнi кiнцi. Мить, i з протилежного борту бухнули в рiчку здоровенну каменюку – встали на якiр.

– Слава Ісусу Христу, – перехрестився Тiпун.

Його слова могли б здатися комiчними, якби не оглушливий гуркiт грому, котрий саме вшкварив так, що аж вуха заклало. А потiм небо розпанахала слiпучо-бiла блискавка… пiсля котроi аж в очах на мить потемнiло.

Я не двiечник, знаю, що швидкiсть свiтла бiльша за швидкiсть звуку, i ми повиннi спостерiгати спершу спалах i лише потiм гуркiт, але зараз було саме так. Ну, або першу блискавку я прогавив. Ось тiльки вони були такi потужнi, яскравi i лапатi, що навiть слiпий би побачив. Справжнiсiнький шторм… Одна втiха – вiтер вщух. Наче й сам злякався такого розгулу стихii.

Завмерло все навколо, затихло… Аж моторошно стало.

Хвилини на двi… А потiм хтось iз небожителiв, мабуть, перевернув ночви.

Злива хлинула суцiльною стiною. Навiть не мало сенсу ховатися. Вода була навколо. У рiчцi, здавалося, навiть теплiше i сухiше, нiж просто неба. У всякому разi, дощ не перiщив по спинi водяними батогами. Так що розбiйники, i я з усiма, пострибали за борт i стояли по шию у водi, прикриваючи голову руками.

– Навiщо було до берега гребти, якщо все одно у водi сидимо? – пробурчав Пешта.

– Нiчого, нiчого… – Крук глузливо примружив едине око. – Не з меду, не розтанеш. Зате помиешся нарештi. Вошi потопиш.

– А якщо це на весь день?

– Нi, хлопцi… Я на Днiпрi народився, вирiс i, дасть Бог, помру… Тiпун менi на язик, – пiдбадьорив розбiйникiв керманич. – Якщо вiдразу так гостро взялося, то це не надовго. Поганяе святий Ілля чортiв, приб’е пару-трiйку i вгамуеться.

Жартував вiн чи дiйсно так вважав, але небо у верхiв’ях Днiпра i справдi вже свiтлiшало. А гроза, злива чи шторм – не знаю, як обiзвати це явище – виконавши плановий полив, брязкаючи i поблискуючи, повезли рештки води далi, в напрямку Чорного моря.

– А що я казав? – пiдняв вказiвний перст Тiпун. – Можна вилазити… Он уже й сонце прокльовуеться.

Загалом, його дозволу нiхто i не питав. Самi не слiпi. Побурчали для годиться i полiзли на берег, пхаючи i пiдштовхуючи один одного. Не обiйшлося i без падiнь. То один, то iнший розбiйник пiрнали з головою, послизнувшись або не утримавшись на ногах вiд штовханця. Чим сильно веселили товариство.

Дивлячись на iх нехитрi забави, я несподiвано надибав iдею. Ризикову… Але, як то кажуть, хто не ризикуе, той шампанське не замовляе. Ідея вимагала перевiрки. І негайноi, поки бiльша частина розбiйникiв все ще була на глибокому.

Змахнувши руками, я зойкнув i шубовснув, здiймаючи цiлу хмару бризок. Причому впав так незручно, що примудрився повалити ще двох, котрi, на свою бiду, стояли занадто близько до мене. А пiд водою став хапатися за них, як потопаючий за соломинку. І сам не виринав, i iм заважав.

Загалом, коли решта примудрилася нас якось розборонити i витягнути, i я, i моi сусiди так наковталися води, що ледь живими залишилися.

– От незугарне, – Крук майже дослiвно повторив характеристику, видану менi Полупудом у тi днi, коли ми лише познайомилися. – І чого ж тобi, паничу, вдома не сидiлося? Одна морока. Чесно кажучи, починаю сумнiватися, що сто цехiнiв гiдна винагорода за мороку. Одне тiшить – що той, хто тебе купить, потiм намордуеться ще бiльше. Тримайся за мене i чалапай вже на берег…

Я i сам вже накупався по саме «не хочу», але задумане вимагало ще одного занурення. Розумiючи, що зволiкання може перекреслити всi моi плани, я кивнув, сказав: «Добре», – i впав.

Чорт! У Крука виявилася блискавична реакцiя i залiзна рука, якою вiн вхопив мене за комiр i потягнув назад. А я ж не просто так групове пiрнання влаштував i мацав сусiдiв не навмання, а виключно за пояса i халяви. Завдяки чому знайшов у одного в чоботi нiж. І мiг би зараз витягнути… якби не Крук.

Мене таке зло взяло за несвоечасну i непрохану допомогу, що я як скажений замолотив руками i ногами, вириваючись з рук розбiйника. Але куди щенятi супроти дорослого вовка. Мене висмикнули з води, заiхали кулаком у вухо i, таким простим способом закликавши до порядку i привiвши до тями, направили до берега.

Бiльше я не пручався. Долю не обдуриш. Той нiж, який я хотiв викрасти, менi не дiстався. Тож доведеться обiйтися витягнутим з-за пояса Крука. Якщо зумiю заховати, а не втопити, поки мене виштовхають з рiки.


– ? —

Не знаю, де вони назбирали пiсля такоi зливи сухих дров, але не минуло й десяти хвилин, як на березi палахкотiло три жарких багаття. Одне – бiльше, над ним повiсили великий, вiдра на три-чотири, казан. Два – менших. Для посидiти, погрiтися, обсушитися.

Вишняк, поруч з яким ми причалили, здавався якимось казковим мiсцем. Я не зовсiм дитя асфальтових прерiй i кам’яних джунглiв, доводилося бувати i в селi, i на лонi дикоi природи. Та й останнiм часом лишень пустелями та хащами пробираюсь. Але навiть уявити собi подiбного дива не мiг.

Берег вiд рiчки здiймаеться пологим схилом. І ось я стою на цiй смузi, що повiнь вiдвоювала у дерев, а передi мною – хоч куди глянь, аж до горизонту – заростi вишень. Дерева невеликi, навiть карликовi, як пiдстриженi, дуже рiдко вище голови i буквально вкритi яскраво-червоними плодами. Та так густо-рясно, що i листя не видно.

– Що, паничу, подобаеться? – помiтивши мое захоплення, вiдгукнувся Тiпун. – А ти не соромся, милуйся. Нiде в свiтi бiльше немае такоi краси. Нi в польських землях, нi в бусурманських. Ех, мiсяцем би ранiше… Коли все цвiло… Вiд рiчки i до неба, як снiгом земля усипана була. А пахло…

Голова обертом йшла, як вiд штофа горiлки. Навiть краще. Ходиш, немов п’яний, а похмiлля на ранок немае. Тiльки декiлька днiв потiм усе навкруги вишнями пахне. Навiть власне лайно… Тiпун менi на язик.

Крук прислухався i зневажливо махнув рукою.

– Чого iх нюхати? Ось коли достигнуть – тодi справдi рай. Ходи помiж дерев i просто з гiлок iж. Тiльки кiсточки спльовуй. А як пiдсохнуть, греби в мiшки, та на ярмарок. І пополювати можна. Кабани так i сновигають. Не те що навеснi, коли вся звiрина за милю цей квiтник обходить. Воно ж не таке дурне, як людина, розумiе, що можна так нанюхатися, що навiки прямо мiж дерев i заснеш. Тобi – вiчне блаженство, а корiнню – добриво…

Я слухав, що говорять рiчковi розбiйники, дивився навколо i… очам не вiрив. Настiльки мало була схожа розповiдь на правду. Швидше така ж байка, якi я сам плести вмiю. Одне точно, якщо пiрнути в цi заростi, то без псiв мене тут нiзащо не знайти. Тим паче, що вони поспiшають до Очакова. Значить, довго шукати не зможуть.

– Гей, паничу! – Крук немов вiдчув моi думки. – Ану, ходи сюди!

У голосi одноокого не залишилося i слiду привiтностi. Бiльш того, чекаючи мене, вiн приготував аркан.

– Простягни руки…

І хотiв би не послухатися, та не моя воля. Танцюй, враже, як пан скаже.

Розбiйник спритно затягнув петлю на зап’ястях, обмотав вiльний кiнець навколо шиi, не затягуючи, як бандаж роблять, i ще раз обкрутив навколо рук. Потiм смикнув за очкур на шароварах. Я ледве встиг пiдхопити iх. І пояснив…

– Так, паничу, воно всiм спокiйнiше буде. Ти не перший невiльник, якого я в своему життi бачу. І добре знаю, що означае такий блиск в очах. Але, ось що я тобi скажу, хлопче. Навiть не думай. Тут на десятки миль жодноi живоi душi. Пропадеш нi за пучку тютюну. Якщо з голоду не врiжеш дуба, то звiрина розiрве… як тiльки ослабнеш. Так що, годi витрiщатися, сiдай бiля вогню, грiйся. Зараз перекусимо, чим Бог послав, i полiзеш назад на байдак.

Зараза… Треба вчиться краще собою володiти. Тепер, з шароварами в руках, дiйсно, далеко не втечеш. Краще будь-яких пут затримають.

Але i плюс у всiй цiй ситуацii теж був. Затягуючи аркан на моiх руках, Крук машинально обмацав свiй пояс. Здивувався, коли не виявив там ножа, але, – судячи з того, що мене обшукувати не став, а лише з досадою глянув на рiчку, – нiчого не запiдозрив, а втрату зброi списав на безглузду випадковiсть. Що куди важливiше зв’язаних рук. Та й зв’язаних – одна назва. Гудiнi[3 - Гаррi Гудiнi – американський фокусник.] звiльнився б за пару секунд. Я так не вмiю, але не звертайте на мене увагу хвилин п’ять, i «свобода зустрiне радiсно бiля виходу». Кинджал я все ж зумiв експропрiювати.

Ще мене сильно порадували слова Крука про ночiвлю на борту. Всяко народу там буде менше, та й багаття на палубi байдака точно розводити не стануть. А це значить, навколо буде темрява. Яка, як вiдомо, друг молодi.

Я так розмрiявся про втечу, що аж здригнувся, коли менi замалим не ткнули в обличчя кусень хлiба.

– Гей, паничу, вiдчепися ти вже вiд своiх штанiв… – пробурчав Пешта. – Не бiйся, не втечуть. На… Не вiрю я, що з тебе хоч якийсь зиск буде, але якщо Крук вирiшив, краще не перечити. То, кажеш, ранiше Полупуда не знав?

Ох, не люблю я таких задушевних бесiд. Вiдразу згадалося класичне «Базiка – знахiдка для шпигуна». Один з плакатiв, що прикрашають нашу вiйськову кафедру. І оскiльки iншого виходу зiстрибнути з теми у мене не було, я квапливо прикрився iншим прислiв’ям: «Коли я iм, я глухий i нiмий». Вихопив у Пешти з рук хлiб i жадiбно вгризся в окраець. А щоб на грубiсть не нарватися, iнтенсивно закивав при цьому. Мовляв, усе вiрно. Не знав, не бачив, не чув… І взагалi, а хто це?

– Не квапся, бо вдавишся, – пробурчав розбiйник. – А Крук скаже, що я навмисне задушив.

Демонструючи голод, я i справдi перестарався i вiдкусив бiльше, нiж варто, i вiдчував, що цей шматок менi поперек горла встае. Але ж не випльовувати. Перше, – це образа. Можна i по мордi заробити. Чоботом. Друге, – хто знае, коли наступного разу годувати будуть? Так що iжею краще не розкидатися. А ось час потягнути можна. Та й запас невеликий зробити не зашкодить.

Удаючи, що запхав у рота весь окраець, решту хлiба обережно засунув у шаровари.

Чудовий вид одягу, до слова. Не штани, а чохол автомобiльний. Туди не тiльки шматок хлiба – ще одного такого як я, запросто запхати можна, i тiсно не стане. А головне – нiчого не загубиться. Внизу, на щиколотках такi ж зав’язки, як на поясi. Щоб штанини в чоботи простiше влазили. В результатi маеш двi, фактично безрозмiрнi торби. Як ходити з додатковим вантажем? Це вже iнше питання. Просто треба знати мiру i зайвого в матню не пхати…

Ну, а шматок хлiба, який провалився аж до литки, точно на завадi не стане.

Пешта ще стояв над душею, чекаючи поки я зможу говорити, але доля в черговий раз розпорядилася iнакше i пiдiграла менi.

– Татарчуче! Сучий потрох! Ти де подiвся?! Багаття швидше згасне, нiж ти дрова принесеш! – крикнув хтось вiд дальшого багаття.

Татарчук якщо i почув, промовчав.

– Гей, хлопцi! – не так впевнено, гукнули вдруге. – Татарчука нiхто не бачив? – i, не чекаючи вiдповiдi, кашовар зарепетував на весь голос: – Татарчуче! Бий тебе кара Божа! Ти де?!

І знову тиша.

– Що трапилося, Панасе? Чого верещиш, як недорiза-ний? – вiдгукнувся Крук.

– Так тее… отамане… Татарчук пропав. Здаеться…

– Що значить «здаеться»?

– Так тее… за дровами пiшов… i досi немае.

– Давно? Може, по нуждi присiв?

– Так тее… – почухав потилицю кашовар. – Я теж так думав. Тому й не кликав. Але саламаха вже майже уварилася. Вогонь догорае. А його все немае… Занадто довго. Не мотузок же вiн проковтнув?

Крук доклав долонi до губ i рикнув так, що аж у вухах залящало.

– Татарчуче! Це Крук! Озовися! Бо битий будеш! Я не жартую! Ти мене знаеш!

Особисто я не ризикнув би, пiсля такого попередження, i далi в хованки бавитися. Ясно було – отаман злий, як сто чортiв. Порве винуватого, наче Тузик грiлку. Але зниклий розбiйник, як i ранiше, не озивався.

Крук гукнув ще раз, але вже без ентузiазму. Швидше для порядку. Почекав трохи i похмуро розпорядився:

– Усiм бути обачними. Не спати. Дивитися i слухати. Не подобаеться менi таке. Тiпуне, вiзьми пару хлопцiв, панича i залiзайте на байдак. Про всяк випадок. Мушкети тримайте напоготовi. Пешто, Убийвовче, Лютий – пiдете зi мною. Подивимося, куди цей лайдак запропастився. Не схоже на жарт. Не геть же вiн божевiльний, щоб таке утнути. Але якщо… Своею рукою дюжину букiв вiдважу. Тиждень на животi спати буде, засранець. Якщо живий ще…




Роздiл третiй


Пошукова група повернулася десь через годину… Не вся. Пiшли вчотирьох. Повернулося трое. Крук був сам не свiй. Метався по березi i час вiд часу потрясав кулаками, вигукуючи прокльони. У чию саме адресу, я не розчув. Начебто i близько байдак стояв, а все ж шерех i плескiт течii приглушували частину слiв. Та й вiтерець знову задув. Додаючи шелест листя до загального шуму.

– А де Лютий? – необережно поцiкавився хтось iз тих, що не брали участi в пошуках.

– Там же, де i Татарчук… – не стримуючись, гаркнув на нього отаман. – Вчиш вас, дурнiв, вчиш – а все, мов горохом до стiни! Казав же: триматися разом! Нi – почулося йому щось, вирiшив глянути. Навiть не попередив. А йшов позаду. Поки почули хрип, поки прибiгли на мiсце, Лютий вже i ногами не сукав. І це не звiр напав. Звернув козаковi голову, як курятку. А коли вiд того мiсця далi по слiдах пройшли – то i Татарчук знайшовся. І теж – обернутий мордою до спини. Не знаю, хто це – але силою його чорти не обдiлили. Щоб йому на тому свiтi казани обертати! Ще й шаблю його забрав.

– Отой «вiн»… що – один там? – судячи з голосу, запитав Хрипун.

– Не знаю… – отаман злегка заспокоiвся i вiдповiдав вже без зайвоi злостi, бiльш розважливо: – Може, i кiлька. Але поки ми бачили слiди тiльки однiеi людини. Убийвовк пiдтвердить.

Згаданий слiдопит, одягнений в безрукавку з вовчого хутра на голе тiло, лише кивнув.

– І що? – Хрипун запитально розвiв руками, потiм виразно схопився за шаблю. – Ми подаруемо цьому шматку лайна життя двох наших товаришiв? Утремося i попливемо далi? Нiби нiчого не сталося? Радiючи, що прибуток доведеться дiлити на пару частин менше? Так?

Одноокий отаман пiдступив до надто балакучого розбiйника, взяв за обшлаг, пiдтягнув до себе i, заглядаючи в обличчя, прогарчав:

– Щось ти занадто голосно каркаеш, Хрипуне! Не забув, хто з нас Крук?! Чи хочеш не тiльки охрипнути, але й замовкнути навiки?

Однак розбiйник не злякався.

– Крук тут один – i вiн наш отаман! Та якщо отаману наплювати на своiх товаришiв… То як би чорному Круку одному лiтати не довелося.

– Погрожуеш?! – розлючено заревiв одноокий, хапаючись за шаблю. – Ти?! Менi?! Та я…

– Хочеш зменшити ватагу ще на одного? – несподiвано заступився за Хрипуна Пешта. – Що з тобою, отамане? Якщо б я не знав тебе стiльки рокiв, подумав би, що ти… злякався.

Крук тут же забув про Хрипуна, висмикнув з пiхов шаблю i стрибнув до другого розбiйника. Але, мабуть, за цей час здоровий глузд зумiв перемогти лють, i отаман лише штовхнув Пешту плечем. Але так, що той гепнувся на землю.

– Я теж не перший рiк тебе знаю, – буркнув майже дружелюбно. – Тому – живи наразi. Але якщо ще хоч раз вiдкриеш пащеку…

Отаман не закiнчив. Замiсть цього подивився на червонi, нiби рясно политi кров’ю, заростi вишняку, витер долонею спiтнiле чоло i продовжив:

– Чорт! Якщо б я сам, власною рукою, не всадив у нього кулю…

– Про кого ти весь час говориш, Круку? – керманич, котрий стояв просто надi мною, теж приеднався до розмови. – Ми його знаемо?

Я слухав в обидва вуха, ще й рота роззявив. Хто б не напав на банду рiчкових пiратiв, для мене вiн уже був найкращим другом. Шкода, допомогти не можу. В усякому разi, у дану мить. А далi, як казав слiпий вмираючи: «Поживемо – побачимо».

Дурний жарт. Тьху три рази… Це все вiд нервiв. Нетримання думок.

– Про побратима свого, щоб його чорти в пеклi мордували, – вiдповiв отаман. – Про кого ж iще?

– Та ну! Цього не може бути! – ляснув долонею по фальшборту Тiпун. – Ми ж усi бачили, як ти стрiляв, i як вiн беркицьнув у рiчку. Не прикидаючись. Замертво… Забудь.

– Зле ти його знаеш, – не давав переконати себе Крук. – Це така шельма, що i з пекла вибратися може. Чорт! Поквапився… Треба було ближче пiдпустити, та впритул бити. А ще краще – голову вiдрубати, серце кiлком прохромити, а пiсля – тiло спалити i попiл розвiяти. Ну, нiчого. Дасть Бог, зустрiнемося i в третiй раз. І тодi я вже не схиблю.

«Ого! Схоже, отаман пiратiв про перевертня говорить? Тодi я поквапився його в друзi записувати. Тьху тричi через лiве плече… З такими друзями i ворогiв не треба. Це тiльки в жiночих романах та дiвочих мрiях шляхетнi кровопивцi водяться. Пристраснi i душевно хворi… себто, страждаючi душевними болями. Фантомними, звiсно. Бо звiдки ж у вампiра душi взятися?»

Крук тим часом прийняв остаточне рiшення. Повернувся в бiк заростей, приклав до рота долонi рупором i крикнув:

– Василю! Це ти, сучий виплодок?! Вiдгукнися, паскудо!

Якийсь час вишневий гай мовчав, а пiсля звiдкись iз глибини заростей долетiла вiдповiдь:

– Я… Юдо… я… Молися, поки ще маеш час… На цей раз живим не втечеш… Буде i чортам празник!

Голос звучав так, наче по землi стелився. Сичачи i звиваючись, як гадюка. А якщо врахувати, що на березi до цього часу вже неабияк потемнiло, i сонце пiдсвiчувало вишняк, перетворюючи його в один кривавий розлив, то не дивно, що розбiйники мимоволi позадкували. Деякi навiть у рiчку забрели. Оскiльки багато хто вiрив, що нечисть не може переходити через бiжучу воду. При цьому навперебiй осiняли себе хресним знаменням. Геть-чисто чернечий орден чи група паломникiв, а не розбiйницька ватага.

– Свят, свят, свят… – пробурмотiв i керманич. – Пресвята Богородице Дiво Марiе, спаси i помилуй… Невже Полупуд з мертвих встав?.. Чи у Баби коса притупилася? Тiпун менi на язик.



«Що?! Менi не причулося? Вiн сказав – Полупуд?.. Вiн, справдi, сказав – Полупуд?! Матусенько рiдна! Василь живий?! Абзац… Але яким чином? Я ж сам бачив, як… Стоп! А що я бачив? Як запорожець пiсля пострiлу за борт упав? Так «пiсля» не означае «внаслiдок»! Ура! Тепер я точно не пропаду. Василь повернувся за мною! Ось це друг вiрний, я розумiю! Сам гинь – а товариша виручай! Справжнiй побратим!.. Побратим?»


Тут мене щось немов пiд ребро кольнуло i защемiло серце.



«Адже Крук теж щось про побратима згадував? Виходить, вони з Полупудом колись побраталися, а тепер – смертельними ворогами стали? Ну, то й що? У життi рiзне трапляеться… Батько на сина, дочка на матiр руку пiднiмае… Нiчого з висновками поспiшати? Як слушний час настане – Василь сам усе пояснить. Якщо захоче, звiсно… А зараз, головне, триматися на сторожi i бути до всього готовому. Навряд чи запорожець вирiшив самотужки всю ватагу розбiйницьку порiшити. Хоча, з нього станеться. Придумае якусь хитрiсть. А менi ii треба вчасно розпiзнати i дiяти вiдповiдно!»


Поки я радiв i занурювався у мрii, любовно погладжуючи через штанину i халяву вкрадений кинджал, на березi щось вiдбувалося. На вiдмiну вiд решти розбiйникiв, Крук навiть повеселiшав. У всякому разi, тримався одноокий отаман тепер набагато впевненiше i спокiйнiше, нiж кiлькома хвилинами до цього. Вiн навiть присiв бiля вогнища i неквапливо пiдкинув хмизу в полум’я.

Потiм знову подивився на заростi.

– І як же тобi вдалося обдурити чортiв, Василю? Що вони погодилися випустити тебе з пекла?

Крук бiльше не кричав. Говорив рiвно. Навiть до мене не кожне слово долiтало. Але Полупуд почув. І вiдповiв. Теж звичайним голосом. Без змiiного шипiння.

– А я пообiцяв iм натомiсть iншу душу надiслати… Значно чорнiшу… Як дьоготь.

– Всього лише? – розсмiявся одноокий. – То виходь. Час нам i справдi закiнчити ту давню iсторiю. Хоч на ножах, хоч на шаблях… Обiцяю, мiж нами нiхто не встряне. А ти знаеш, Василю, мое слово вiрне.

– Знаю… – пiсля нетривалоi паузи вiдповiли заростi. – Як тiльки земля носить такого виродка? Не розступиться пiд ногами.

– Може, тому що я тепер бiльше човном… – знову засмiявся Крук. – І батько Славута на мене не гнiваеться. Вже хто-хто, а вiн стiльки душ згубив, серед них i безвинних – у шторми та на порогах, що менi за три життя не впоратися. Ватага теж пiдiбралася не гiрше отамана… Тiпуна пам’ятаеш? Здоров’я тобi вiн не бажае, сам здогадуешся… А ось гостинець, при нагодi, мiг би передати… свинцевий.

Отаман з Полупудом продовжували докоряти один одному, не згадуючи конкретно, з чого почалася iхня непримиренна ворожнеча, зате поруч зi мною вже готувалася пiдлiсть.

– Гостинця, значить… – пробурмотiв керманич. – Як скажеш, отамане. Можна i гостинця… Галушка свинцева згодиться? Щоб йому вдавитися, тiпун менi на язик…

Керманич опустився на одне колiно i почав заряджати мушкет, продовжуючи бурмотiти:

– Ти менi тiльки пiд пострiл його пiдстав… а я вже не промахнуся, будь спокiйний… Третього разу не треба.

Тим часом Крук з Полупудом, схоже, домовилися.

Усi розбiйники вiдiйшли до одного краю галявини, пiдкинувши спершу побiльше дров у багаття, а одноокий отаман перемiстився в iнший бiк. Так що мiж ними i його людьми залишалося крокiв сорок вiльного простору. Крук навiть руками розвiв, наче кажучи Полупуду, гляди – тут бiльше нiкого немае, залишилися тiльки ми з тобою.

Дуже благородно i схоже на правду, якби не пришвартований бiля берега байдак. А ось вiд нього до лiнii вогнищ не бiльше двадцяти метрiв. І Тiпун, поклавши дуло на фальшборт, тiльки чекае, коли побачить цiль. І промахнутися з такоi вiдстанi майже неможливо. Особливо, шротом.

– Ну де ж ти? – бурмотiв керманич, нетерпляче погладжуючи приклад мушкета. – Виходь. Покажися…

І, наче почувши його прохання, рясно вкритi кривавими плодами гiлки розсунулися, випускаючи з заростей мiцну чоловiчу постать.


– ? —

Сумнiвiв не залишилося – це справдi був Василь Полупуд, товариш Мiнського куреня Вiйська Низового Запорозького. Живий i цiлiсiнький, наскiльки я мiг судити на вiддалi. Як йому це вдалося – незрозумiло?! Але, так чи iнакше – факт у натуральну величину.

– Обнiматися, сподiваюся, не будемо… – глузливо промовив Крук. – Хоч i довгенько не бачилися, та як на мене – i довiку б не зустрiтися.

– Я теж тебе не шукав… Вважав мертвим… – вiдказав Василь, оголюючи шаблю. – Але раз побачилися, значить, так угодно Господу. Мабуть, i справдi, пора тобi… Зачекалися на тому свiтi, Юдо.

– Багатьох я в землю поклав, – отаман розбiйникiв теж видобув зброю. – Уже й рахунок втратив. Може, з сотню, а може, i бiльше. Але, вiриш, нiкого з такою насолодою не вбивав, як зроблю це зараз.

Полупуд у словесну перепалку вступати не став, а лиш махнув шаблею навхрест, щоб приноровитися до балансу чужого клинка, i рушив уперед.

Крук теж не барився. Люто закричавши, вiн кинувся на супротивника, з ходу завдаючи цiлу серiю ударiв. Клинки вдарилися з сухим стукотом раз, другий, третiй… Пiсля чого отаман вiдскочив i подивився на лiве плече. Трохи вище лiктя на сорочцi з’явилося темна смуга.

– Ось як?.. Бачу, ти час не марнував…

– Власне. А ось ти колишню вправнiсть втратив. Ну, воно i зрозумiло – беззахисних торговцiв i переселенцiв грабувати то не з бусурманами воювати, чи не так? Твоi жертви бiльше про пощаду молили, нiж за зброю бралися.

Крук змовчав, але коли кинувся вперед, – шабля замигтiла з подвоеною швидкiстю. І нестримний натиск таки досяг успiху. Бо коли бiйцi розiйшлися в черговий раз, схожа смуга тканини, що темнiшала вiд кровi, тепер перекреслила сорочку на грудях Полупуда.

– А на це що скажеш? – хвалькувато зауважив Крук.

– Раз на рiк i мудрець дурнем бувае… – знизав плечима запорожець. – Вважай, розiм’ялися. Тепер можна i серйозно потрудитися.

Полупуд знову кiлька разiв махнув шаблею навхрест, мабуть, чужа зброя чимось йому не подобалася. Може, баланс поганий, або рукоять не так лежить, але нiчого не поробиш – iншоi немае. Потiм злегка присiв, i так, на напiвзiгнутих ногах, немов пританцьовуючи, пiшов на супротивника.

Крук теж пiдiбрався, i вперше за весь час не атакував, а прийняв захисну стiйку.

– Х-ха!

Клинки застукотiли так густо, немов барабан дрiб вiдбивав. Майже зливаючись в один безперервний звук. І коли раптом настала тиша, то стало чутно хрипкий подих, а Крук позадкував, тримаючи шаблю опущеною вниз. При цьому лiва рука отамана повисла батогом.

– Молися, якщо хочеш… – запорожець теж дихав важкувато, але голос його при цьому звучав навiть урочисто. Не переможно, не зловтiшно, як можна було сподiватися, а саме так – з тихим сумом. Як вимовляють останне слово на могилi людини, котра при життi не заслужила доброi згадки, але тепер це вже не так важливо. – Може, хоч якесь полегшення випросиш. Я би не пробачив, але Господь милостивий. Вiн навiть Юдi та Іродовi грiхи вiдпустив.

І, даючи розбiйниковi час для покаяння, вичiкувально зупинився. Але той i не думав про порятунок душi. Розумiючи, що в чесному поединку перемогти запорожця не вийде, Крук вдався до пiдлостi.

– Давай! – крикнув отаман i вiдскочив убiк, сходячи з лiнii вогню.

– Тримай! – рикнув Тiпун. Кресало клацнуло, пiдпалюючи порох на пороховiй планцi, i в ту ж мить я штовхнув керманича в бiк ногою. Несильно, ледве дотягнувся, – але щоб збити прицiл i цього вистачило.

Мушкет бабахнув, але заряд пiшов боком, тiльки листя залопотiло.

– Ах, ти ж сучий потрох! – закричав керманич i замахнувся на мене прикладом. На щастя, в останнiй момент удар притримав, мабуть пошкодував мушкета. Так що терпимо. В головi задзвенiло, але череп витримав. Обiйдеться гулею. Зате чоботом прилетiло жорстко. Здаеться, навiть хруснуло ребро. Але бiль не пекучий, значить, обiйшлося без перелому.

– Бийте! Рубайте! – крикнув Крук, як тiльки зрозумiв, що Тiпун промахнувся, але Полупуд теж гав не ловив. Козак же не знав, скiльки мушкетiв нацiлено на нього з байдака. Тож як тiльки-но гримнув пострiл, уже в наступну мить величезними стрибками метнувся до дерев i плигнув у них рибкою, як у воду, – щезаючи помiж густим гiллям ранiше, нiж розбiйники встигли зрозумiти, що кричить iм отаман.

– Наздогнати! – Крук знесилено сiв на землю. – Наздогнати…

Але розбiйники, насторожено позираючи на заростi, не поспiшали входити туди.

– Боягузи!

– Зачекай, отамане… – став поряд з ним Убийвовк. – Не гарячкуй… Нiч на дворi. Що ми там побачимо? Швидше очi гiлками повибивати можна… Василь без рушницi, бiди не наробить. Та й пiдрiзав ти його незле… Так що до ранку тiльки ослабне вiд втрати кровi. А якщо пощастить, то i вiд пропасницi… Ось тодi я його i знайду. Обiцяю… Нiкуди не дiнеться. Там далi, – махнув рукою на вишняк, – плавнi i безлюддя на багато верст. А тут – ми…

Крук подумав трохи i кивнув знехотя.

– Розумно. Будь по-твоему.

Потiм повернув обличчя до байдака.

– Ти чому не влучив? Ранiше меткiшим був.

– Панич пiд руку штовхнув… – пробурчав керманич. – Дозволь, отамане, я його приб’ю?

– Роби, як знаеш… – махнув той здоровою рукою.

Я аж задерев’янiв. «Невже все?» Але, поки Тiпун обрадувано дiставав шаблю, Крук продовжив: – Тiльки не забудь докинути сто монет в загальний котел.

– Що?! Сто монет?! Отамане, змилуйся! Та не заплатить нам нiхто за цього вишкварка таких грошей! Тiпун менi на язик.

– Хочеш об заклад побитися? Добре, я приймаю. Десять монет ставлю, що виторгую за панича сотню.

– Тьху, – сплюнув керманич з досади i вiдважив менi ще одного стусана. Але я вже був готовий до цього, i прийняв удар на здоровий бiк. – Хай вiн пропадом пропаде, твiй панич. Не чiпатиму. Але я тебе не розумiю, отамане. Щось ти занадто м’яким став. Не до добра це, тiпун менi на язик.

– Панич, звичайно, завадив тобi. Але в чому його вина? Що знайомого врятувати хотiв? Так це по-нашому, за козацьким звичаем. Так що, у вухо його трiсни, аякже – заслужив. Але не перестарайся. Хлопець у своему правi.

– Обiйдусь, – пробурчав Тiпун, що не завадило йому все ж таки дати менi ще одного стусана. Правда, без злостi. Так, мимохiдь.

– Убийвовче, ти голос подав – тобi i за старшого бути, – продовжував розпоряджатися Крук, – поки я передрiмаю. Трьох постав в дозор, рештi – теж вiдпочивати. Вранцi вирiшу, що робити далi. Навколо, справдi, на сотню верст пуща, а зачепив я його добре. Може, навiть до кiстки.

– Як скажеш, отамане, – слiдопит прийняв наказ, як само собою зрозумiле. – Сам постережу. Якщо Полупуд поткнеться – живим не пiде.

– От i славно… – Крук тiльки тепер випустив шаблю i дозволив Хрипуновi оглянути рану.

І кiлькох хвилин не минуло, як всi заспокоiлися. Весь день на веслах, хоч i за течiею, не бiля телевiзора на диванi валятися. Бадьорiсть вiд грози i купання спала, збудження, викликане появою Полупуда, теж, i втома навалилася з подвiйною силою. І не тiльки на розбiйникiв. Як не переконував себе, що треба триматися, очi раз у раз закривалися, i я провалювався в бездонний колодязь. Здригався, розумiючи, що падiнню не буде кiнця, i знову безглуздо витрiщався в темряву.

Інколи хмари розступалися, i я дивився на засiяне зiрками небо, згадуючи про такi ж ночi, проведенi поруч з Полупудом. Потiм знову падав i провалювався…

У такiй напiвдрiмотi менi здалося, наче щось хлюпнуло поруч з байдаком. Я насторожився, прислухаючись. Було навiть мелькнула думка, чи то не водяник часом вирiшив менi допомогти… але хвилина змiнювала хвилину, а нiчого не вiдбувалося, – i я знову поринув у сон.

Думати про те, щоб спробувати втекти самотужки, залишив вiдразу. Василь не просто так показався, вiн давав зрозумiти, що живий i не покинув мене. Але бiда в тому, що, навiть вислизнувши нишком з човна, з моiм умiнням тишком ходити я привiв би погоню просто до Полупуда.

Саме це, як я пiдозрюю, i стало головною причиною, чому Крук заборонив Тiпуновi розправитися зi мною. Значить, тим паче, втiкати не можна. Думки про це не додавали бадьоростi. Зате сонливiсть пройшла.

Як вiдомо, безцiльне очiкування вимотуе найбiльше, так що я вже i вiд пут звiльнився, i нiж з чобота дiстав, про всяк випадок, а нiчну тишу, як i ранiше, не порушував жоден пiдозрiлий шурхiт. Вiд напруженого вслухання i виглядання невiдомо чого, менi навiть стало здаватися, що зiрки бiльше не стоять на одному мiсцi, а пливуть по небу, розмiрено погойдуючись, немов намагаються знову заколисати мене i повернути назад в царство Морфея.

Що?! Пливуть?! Зiрки плисти не можуть! Значить… Я мало не зойкнув вiд радостi. Так ось щось плеснуло. Причальний кiнець вiдв’язався i впав у воду. Все питання у тому – сам вiдв’язався чи вiдв’язали?

На жаль, погойдування не один я вiдчув…

– Тiпун менi на язик, якщо ми не пливемо… – пробурмотiв керманич, повертаючись на бiк. – Чи це менi сниться?

– Сниться… – вимовив я тихенько, загасаючим шепотiнням, як матерi заколисують дiтей. – Сниться… спи…

Але на досвiдченого керманича хитрощi не подiяли.

– Який чорт, сниться?! Якщо ми вже майже на стрiм-нинi?! – схопився Тiпун на ноги. – Це ти, байстрюку, байдак вiдв’язав?! Ну все! Молися, паничу! Наплювати на сто монет! Тепер точно приб’ю!

Розбiйник так розлютився, що вихопив шаблю i кинувся до мене.

Можливо, я не герой, щоб зовсiм безстрашно дивитися в очi смертi, але i не боягуз. При виглядi оголеноi шаблi руками голову не закриваю. Хоча мiг i закрити. В даному випадку вони менi були не потрiбнi. Вистачило нiг. Пiдтягнув колiна до живота i з усiеi сили штовхнув Тiпуна в груди, як тiльки керманич завис надi мною, збираючись довести справу смертовбивства до кiнця.

Спрацювало! Поштовхом керманича, як катапультою, викинуло за борт. Тiльки плескiт пiшов.

– Молодець, Петрусю! Я знав, що ти не даси собi в кашу плюнути! Шкода, спиш довго. Бiльшу частину веселощiв пропустив…

– Василю!

Я схопився на ноги, як i ранiше не бачачи запорожця. І не тiльки я. Тi двое, що разом з Тiпуном мали байдак охороняти, теж крутили головами на всi боки, намагаючись розгледiти ворога. Але його нiде не було. І тодi одному з розбiйникiв прийшла в голову розумна думка. Вiн ступив до мене, зграбастав за комiр i притягнув до себе. Руки я тримав за спиною, наче зв’язанi.

– Гей! Полупуде! – крикнув у нiч «кмiтливий». – Покажись, якщо панича шкода. Крука тут немае, а я церемониться не стану! Чиркну по горлу i рибам вiдправлю. Чуеш мене?

– Та не глухий… – вiдповiв запорожець i застрибнув у байдак через корму. Мабуть, на стернi стояв. – Вiдпусти хлопця. Самi справу владнаемо. Як належить чоловiкам.

– От дурень, – реготнув розбiйник, притягаючи мене до себе ближче. – Менi ж тiльки виманити тебе треба було. Все… Тепер тебе Карпо пристрелить, а потiм i паничевi «амiнь» зробимо.

Почувши характерний звук кременевого замка (навчився вже розпiзнавати), я зробив те, чого вiд мене не очiкував нiхто. Та i я сам, якщо чесно, теж до останнього не був певен, що зможу. Але, як то кажуть, бiда найкращий учитель.

Розбiйник тримав мене так близько, що для удару ножем в печiнку знадобилася доля секунди, а вже у наступну мить, вiдштовхнувшись вiд днища, я всiм корпусом, як у регбi, штовхнув його на стрiльця, що старанно вицiлював Полупуда.

Мушкет оглушливо гримнув. Стрiляли-то всього за три кроки. Але весь заряд шроту, що призначався Василевi, отримало напiвмертве тiло. А там i Василь внiс свою лепту в абордажний бiй. Двiчi вбитий розбiйник ще падав, а козак вже перестрибнув через нього, однiею рукою схопив за дуло, вiдвiв розряджений мушкет i трiснув Карпа у вухо ефесом шаблi. Пiсля чого той полетiв за борт, навiть не охнувши, i як би не швидше, нiж менi вдалося виштовхнути керманича. А, знаючи неймовiрну силу запорожця, можна було не сумнiватися – третiй розбiйник якщо i спливе, то ще не скоро. Та й то далеко вниз за течiею, сильно розпухлий i обгризений рибами.


– ? —

– Василю! – я кинувся до козака i повис у нього на шиi. – Василю! Який же я радий, що ти живий!

– Гм… – запорожець поплескав мене по спинi i звiльнився з обiймiв. – Я, мiж iншим, теж радий, що живим залишився, але не кидаюся на людей.

Це вiн так жартуе. І я, посмiхаючись на всi тридцять два, знову полiз обiйматися.

– От причепився, як сльота до плота… Ну, чого ти мене, наче дiвку, лапаеш? Угомонись, навiжений, бо по чолi трiсну.

Але я не мiг так просто вiдчепитися. Адже я подумки поховав вже Полупуда. Попрощався з единим у цьому свiтi товаришем i готувався до iншого життя. В якому не буде друзiв, а лише рабський нашийник. Хоч i «бiлий», а не кайдани, як у тих бiдолах, що на каторзi весла тягнуть або в каменоломнях спину гнуть… Тому дивився на запорожця i очам не вiрив. Здавалося, варто розтиснути руку, i Василь зникне, щезне, пропаде, як сон… Розтане, немов ранковий серпанок пiд променями сонця.

Мабуть, козак зрозумiв це, бо ще раз ляснув мене по спинi i з суворою добротою скуйовдив чуба.

– Ну, годi, Петре… Намилуемося ще… Треба до стерна ставати. Батько Славута не лiнуеться, несе байдак до моря. І, якщо не хочемо до ворiт Кизи-Кермена причалити, доведеться трохи попрiти.

Полупуд вiдсунув мене вбiк i нахилився над трупом розбiйника. Швидко обмацав його пояс, поплескав по пазусi, стягнув чоботи. Витягнув звiдти невеликий шкiряний мiшечок i нiж. Сунув все знайдене добро собi за пазуху, а небiжчика викинув за борт. Потiм пройшов на корму i взявся за стернове весло. Оцiнив вiдстань до берега i потягнув кермо на себе.

– Бачу, Петрусю, не солодко тобi велося, якщо вiтаеш мене, як рiдну матiр? Сильно били?

– Нi… Не дуже. Я ж iм, усе як ти велiв, говорив. І Крук вiдразу зметикував, що мене можна за грубi грошi продати. Тож велiв не чiпати.

– Завжди був розумний, шельма… i до золота падкий, – Полупуд пожував губами i сплюнув, немов йому вiд однiеi лише згадки про колишнього побратима робилося гидко в ротi. – Ех, другий раз вивернувся, падлюка…

Я примостився поруч, нiбито допомогти керувати байдаком. Все ж одним веслом управляти важко навантаженим човном було не так просто.

– Василю, це не моя справа… Якщо не хочеш, можеш нiчого не говорити…

Хитрував, звичайно. І самого цiкавiсть розпирала, i бачив, що козаковi накипiло на душi – треба виговоритися. Настiльки, що вiн аж зрадiв моiм словам.

– Хочеш дiзнатися, що за iсторiя пов’язуе мене з Круком?

– Якщо на те буде твоя воля i згода…

Полупуд ще раз обвiв поглядом рiчку, особливо правий берег, щось прикинув i кивнув.

– Якщо вiтер не посилиться, до гирла притоки Бистроi, думаю, ранiше полудня не винесе, так що час е. Можна i поговорити. У тебе тютюну, часом, не знайдеться?

Я винувато розвiв руками. Мовляв, звiдки у бранця майно, але тут згадав про захований окраець.

– Тютюну немае, а ось пожувати е.

– Чудово, – зрадiв Василь, коли я вийняв iз шароварiв невеликий, як двi сiрниковi коробки, шматок хлiба. – А то я другу добу тiльки недостиглими вишнями та заячою капустою харчуюся.

Швидко прожував окраець, зачерпнув долонею води з рiчки i запив.

– Спаси Боже… – витер вуса долонею. – Як розвиднiеться, оглянемо байдак. Не може бути, щоб розбiйники весь припас на берег знесли. Хоч щось, та залишилося. Заодно – подивимося, що вони бусурманам такого цiнного везуть?

– Везли…

– Що? А, ну так… – хмикнув Василь. – Приймаеться…

Потiм порився за пазухою i витягнув мою люльку. Наче привiт з дому передав.

– Бачиш, зберiг твою цяцьку. А тютюну немае… Гаразд, – козак дбайливо сховав люльку назад, – розмовляти можна i без диму… Ми з Круком побраталися ще джурами. Я – як ти знаеш, на Сiчi з пелюшок рiс, а його на Низ кобзар привiв. Хлопчик прибився до старого десь аж пiд Краковом. Так i бродили разом свiтом, поки на Сiч не прийшли. Кобзар вiдпочив i знову до людей пiшов, а Крук козакувати залишився. І зрозумiло, що двое сирiт незабаром потоваришували. Я йому козацьку науку i звичаi допомагав зрозумiти, а вiн менi про те життя, що за порогами, розповiдав. Геть нерозлийвода стали. Окремо нас тiльки наставники бачили, коли рiзнi завдання давали. Та й то ми намагалися спершу один наказ виконати разом, а потiм за iншу справу бралися…

Василь помовчав трохи.

– Щасливi були роки… Пiзнiше нас прийняли в новики i стали брати в походи… Там ми теж завжди трималися разом. Нас отаман навiть якщо посилав куди, то неодмiнно вдвох.

На цей раз Полупуд замовк надовго. Схоже, боровся зi спогадами. Не хотiлося козаковi розбурхувати вже пiдсохлу рану, а з iншого боку – якщо не зiрвати струп, то не очистити ii вiд гною.

– Бiда трапилася, коли нам рокiв з двадцять було. Може, бiльше… Хто iх на Низу рахуе? По дорозi на Канiв, трохи в бiк вiд Михайлового стану, пасiка Микити Пiвторака стояла… І жила на тiй пасiцi разом з дiдом онука його – Маруся. Ох i гарна дiвчина… – голос Василя здригнувся, козак примружився i вiдвернувся.

Почекав трохи, поки хвилювання вляжеться, i продовжив:

– Звичайно ж, ми втратили голови обидва… Та й хто б таку красу не вподобав?.. І ми iй теж сподобалися. Але ж не можна вiдразу за двох замiж вийти. Думала Маруся, думала i вибрала мене. В той же день, як вона про свое рiшення сказала, Крука наче пiдмiнили. Темнiше ночi зробився, а очi – нiби у небiжчика, холоднi, незрячi. Немов смертельна хвороба козака зсередини пiдточила… Я хотiв поговорити з побратимом, може, навiть вiдступився б вiд дiвчини, раз така бiда. Хоч у самого серце кров’ю обливалося вiд однiеi лише думки про це, але i побратима було шкода. Ось тiльки Крук став мене цуратися i кожного разу вiд щироi розмови ухилявся. А там i зовсiм гайнув кудись, навiть курiнного до вiдома не поставив.

Василь знову замовк.

– Шукали його якийсь час, та й перестали. Якщо згинув – значить, доля така. А якщо не хоче нiкого бачити – то хто мае право змушувати? Не перший i не останнiй вiдлюдник у степу чи пущi. Священик з Михайлового стану оголосив нас з Марусею на Трiйцю. Весiлля гуляти зiбралися на другого Спаса. А тим часом курiнь наш у похiд вирушив. Пiд Трапезунд… Туди вдало все склалося, а ось на зворотному шляху – шторм наздогнав. Чайки так розкидало, що i половини хлопцiв не знайшли. Хто потонув, а кого на турецький берег викинуло. Решту – на щастя, до нашого берега прибило. Але чайки так постраждали, що бiльше половини суден тiльки на дрова годилися, а головне – весла в шторм поламало, хоч волоком тягни. І потягли б, не велика наука, та тiльки не повз турецькi фортецi. Довелося бiльшу частину здобичi кинути, а самим пiшки на Сiч вертатися. Днем в плавнях вiдсиджуючись, вiд татарських роз’iздiв ховаючись, а ночами – потайки додому пробираючись.

Тепер Полупуд говорив спокiйнiше, розмiрено. Видно було, що ця частина iсторii, хоч i сумна, але буденна. Така вже козацька доля. «Часом з квасом, а порою – з водою». Інший похiд так славно завершуеться, що всю здобич забрати не виходить, а iнший – добре б хоч самим уцiлiти. Про що ж тут сумувати?

– Затримався я… На пасiку до Микити лише на Успiння потрапив…

Тут голос запорожця знову здригнувся.

– Краще б мене у плавнях татарська стрiла знайшла, нiж така новина.

Я не перебивав навiть поглядом. Розумiв, як Василевi важко згадувати.

– На мiсцi пасiки тiльки попелище залишилося. Та двi могилки… Де жителi Михайлового стану поховали те, що вiд Марii та ii дiда залишилося. Казали, що, судячи по слiдах, башибузуки на хутiр наскочили. Але живими взяти не зумiли. Дiд з моею нареченою в будинку замкнулися, а коли розбiйники дах розбирати стали, самi себе i пiдпалили.

Бр-р… Жахiття яке. Аж мороз по шкiрi. Це ж яка доля чекала людей в полонi, якщо вони добровiльно люту смерть готовi прийняти, аби живцем розбiйникам не дiстатися.

– Та одного селяни не знали. На згарищi тому я знайшов сопiлку. Ту, з якою Крук не розлучався з дитинства. Казав – батько ii вирiзав. Вона давно вже вся потрiскалася i тiльки шипiла, а не грала. Але носився Крук з нею, геть як ти зi своею люлькою. Так що сумнiвiв, чиiх це рук дiло, у мене не було. Повернувся я на Сiч, розповiв усе курiнному i попросив дозволу стратити юду…

Запорожець знову помовчав, а потiм продовжив дещо повчально:

– Щоб ти знав, Петре, за вбивство побратима на Запорiжжi одне покарання – смерть. Яка б вина не була. Курiнний, звичайно ж, такого дозволу дати не мiг, а наказав доставити Крука на суд товариства. Нехай воно розбираеться – чого вiн заслужив: вигнання чи страти. Та й тодi – кат би йому голову втяв, чи бiля ганебного стовпа киями забили, а побратимовi – зась.

Козак пiдвiвся, подивився на берег i покликав мене:

– Ану, пiдсоби! Вчасно я згадав про цей рукав. До Бистроi далеко ще, та й потiм проти течii вигрiбати удвох не так легко, а тут – якщо байдак хоч наполовину розвантажимо, можна спробувати i на жердинах до Базавлука дiйти. А не вдасться – чорт з ним, кинемо. Не на торг iдемо. Зате до Сiчi на день ходу ближче. І рукав цей не протока, а запруда стояла.

Правда чи придумав, щоб роботою вiдволiктися, але, тим не менш спiльними зусиллями нам вдалося змусити важкий байдак пiдкоритися i повернути, куди треба.

Днiпро посопiв, побурчав, пiнячись i нуртуючи, але все ж вiдпустив судно. І ми, звернувши прямо в заростi плакучих верб, що шатром нависали над водою, опинилися у вузькiй, не бiльш нiж шiсть-сiм крокiв завширшки, тихiй, аж зеленуватiй од водоростей, протоцi. Повз яку, якщо не знати точного мiсця, проплив би на вiдстанi випростаноi руки i не помiтив.

– Слава Всевишньому, – розмашисто перехрестився Полупуд. – Допомiг… Не залишив у своiй безмiрнiй милостi. Тепер можна i вiдпочити, перевести подих та роззир-нутися… Спаси i помилуй. Все, Петрусю – тут ми як у Христа за пазухою. Жодна погоня не знайде. Якби навiть така була. Але другого човна у Крука немае. То не вплав же iм за нами пускатися…



«Не зрозумiв? І вiн що, ось так закiнчить, обiрвавши розповiдь на половинi?»


– Василю! Май совiсть… – судячи з похмурих брiв козака, однiй Варварi недарма нiс вiдiрвали, але ж свербить. – Хоч у двох словах… чим усе закiнчилося?

– Нiчим… – знизав плечима запорожець. – Ти сам бачив. Крук живий i знову вцiлiв. А я… так розумiю, знову тобi життям зобов’язаний. Неспроста ж Тiпун з десяти сажнiв[4 - 1 махова сажень = 2,5 аршина = 10 п’ядей = 1,778 метра.] промахнувся.

– Це не мае значення, – вiдмахнувся я. – Ти мене рятував, я тобi допомiг. Не про те мова. Будь ласка…

Василь зiтхнув.

– Ну що з тобою робити… Тiльки розповiдати, справдi, бiльше нiчого. Шукав я Крука майже два роки. А коли знайшов – викрав просто з табору харцизiв, де вiн отаманував. І на Сiч повiз. Ось тiльки гриз мене сумнiв весь час, не хотiлося вiрити, що побратим такою падлюкою став. Розговорилися якось на привалi, покаявся вiн, мовляв, сам не знае, що за помутнiння на нього найшло, i став просити дозволити смерть прийняти, як личить воiну – зi зброею в руках. Що не хотiв вiн смертi дiда i, вже тим бiльше, Марусi. Що вони самi мазанку запалили, а верх вiн вже потiм розбирати став, щоб врятувати iх. Брехав, звичайно, це я тепер розумiю, а тодi… Знаеш, Петре, хотiлося менi йому вiрити. Надто вже гидко було думати, що я побратимом таку мразь називав. Сам себе обманював.

Василь провiв рукою по обличчю, немов та полуда досi на очах була.

– Один раз ми в дуже гарному мiсцi зупинилися на нiчлiг. На високому березi Росi. Дiйсно, якщо вмирати – то краще i не знайти. Загалом, умовив вiн схрестити з ним шаблi. Мовляв, зброею ми однаково володiемо, то нехай Господь розсудить, хто правий. І ще щось таке плiв… я вже й не пригадаю.

Я мав свою думку щодо справедливостi, але зараз було не на часi ii висловлювати.

– А Крук як тiльки вiдчув свободу i взяв у руки шаблю, став насмiхатися надi мною. Сказав, що на пасiку вiн приiхав сам. І нiхто його не боявся. Що спершу вiн зарубав дiда, зв’язав Марусю i тiльки потiм ватагу свиснув. Що три днi i три ночi гостювали вони у моеi нареченоi вдесятьох. І лише перед вiд’iздом пiдпалили хату… Щоб слiди знущання приховати.

Василь скрипнув зубами.

– Брехав… сучий син! – я мав це сказати. Заради Василя. – Хотiв розлютити тебе. Ти ж мене сам вчив, що холодна голова в бою то половина перемоги. От Крук i бив по болючому. Плював тобi в душу…

Полупуд подивився уважно менi в очi i, з помiтним полегшенням, повiльно кивнув.

– Дякую, Петре. Сподiваюся, саме так i було. А тодi я справдi замалим розум не втратив. Нiчого пригадати не можу. Нiби кривавий вихор перед очима танцюе. Одне бачу як зараз – вiстря шаблi встромляеться в око Круковi, i той замертво валиться з кручi в рiчку. Сам я теж без пам’ятi впав, багато кровi втратив. А коли отямився – його вже течiею вiднесло. Так що до вчорашнього дня був впевнений, що Крук мертвий. Курiнному розповiв правду. Повинився, мовляв, так i так… Воля твоя, батьку, хочеш – карай, хочеш – милуй. Довго думав старий Матвiй, а потiм вирiшив, раз тiла я не бачив i готовий присягнути в тому на сповiдi, то i вбивства не було. Значить, звинувачувати мене нема в чому. І, як бачиш, не помилився. Якщо б судили мене тодi, то даремно. Зате тепер, Петрусю, не один Господь менi свiдок, а й ти все бачив. Є з чим на суд товариства вдруге вийти i вирок смертi для Крука вимагати. І якщо коло старшин ухвалить вiдступника стратити, то вже тодi кожен козак не тiльки матиме право, але i зобов’язаний убити його. Де лиш спiткае.




Роздiл четвертий


– Не мала баба клопоту, завела порося… – пробурмотiв Полупуд, спантеличено смикаючи вус. – Навiть не знаю, радiти чи навпаки… Покинути таке добро – усе життя шкодувати, а на горбу не потягнемо, пупець розв’яжеться.

Настiльки мудрi думки козак промовляв, оглядаючи розпотрошенi тюки i рогожанi лантухи, в якi був запакований вантаж розбiйницького байдака. І було вiд чого. Майже весь товар складався зi штаб свинцю, дiжок з порохом i новеньких мушкетiв. «Яничарок», як обiзвав рушницi Василь. Шанобливо уточнивши при цьому, що зброя шведська. Та ще й не з гнотовим, а з кременевим замком. Бiльш зручним у використаннi. І цiною, вiдповiдно, набагато дорожча за звичайнi гакiвницi.

– Шкода, нема кого запитати, скiльки тут цього добра… А перераховувати по одному, мороки на тиждень, не менше.

– Навiщо питати? Якщо тобi цiкаво знати приблизну кiлькiсть, плюс-мiнус десяток, то це ми миттю пiдрахуемо.

– Ага… – козак лише рукою махнув. – Ти що, не бачиш, скiльки тут всього? Щоб менi пiвпуда солi з’iсти, якщо до ранку вправимося.

– Не кажи «гоп», поки не перескочиш… – посмiхнувся я з висоти незакiнченоi вищоi освiти. – Знайшов проблему… Скiльки зв’язок в одному пакунку? Раз, два, три… Дюжина. А скiльки тюкiв всього? На кормi вiсiм та на носi чотири. Теж дюжина. А скiльки мушкетiв у зв’язцi? Шiсть…

Значить, разом… Шiсть на дванадцять то сiмдесят два. Сiмдесят два ще на дванадцять… Сiмсот двадцять плюс сто сорок чотири. Пiдсумовуемо i отримуемо… Вiсiмсот шiстдесят чотири мушкети. Ого! Багацько…

– Скiльки? – дивлячись на мене, як на друге пришестя, побожним шепотом перепитав запорожець. – А ти не помилився, Петрусю?

– Начебто нi… Це ж елементарна арифметика, – знизав плечима я, але тут пригадав, де i з ким розмовляю. – Гм… Себто, найдавнiше мистецтво рахiвництва. Вiдоме ще до народження Ісуса Христа i розвинуте ченцями. Завдяки цим знанням можна будувати храми i дороги. Так що не сумнiвайся. Жодного чаклунства. І якщо в усiх тюках однакове число зв’язок. А в зв’язках рiвно по шiсть мушкетiв, то всього на човнi вiсiмсот шiстдесят чотири одиницi вогнепальноi зброi.

– Пресвята Дiва Марiя! Це ж цiлий стрiлецький полк озброiти можна. І припасу вогневого приблизно на стiльки ж… Нiвроку… І все це ватага Крука у Крим везла? Туркам? От же ж Іродове насiння. Що ж, Петрусю, ось i ще одне пiдтвердження твоему видiнню. Гряде вiйна… Велика вiйна. А значить, нам ще хутчiш у Сiч поспiшати треба.

Василь похитав головою.

– Але як з усiм цим поквапишся? Я думав, ми бiльшу частину вантажу викинемо i полегшимо байдак настiльки, що зможемо вдвох впоратися. А тепер i не знаю, як бути? Викидати таку зброю – геть збожеволiти.

– Допливли ж ми якось сюди, спробуемо i далi…

Полупуд тiльки зiтхнув.

– Рахувати тебе святi отцi навчили, цього не вiдняти. Золота голова. От якби ще й думати вмiла… Ми в протоку з течiею зайшли, батько Славута нас, можна сказати, на своiй спинi привiз. А тут уже зустрiчна течiя. Хоч i слабенька, не перешкода, але ж i не помiчник. А байдак – не рибальський човен, його однiею парою весел з мiсця не зрушиш. Був би нас десяток… – козак махнув рукою. – Бодай четверо…

– Стривай, Василю…

Що не кажiть, а освiта i умiння рацiонально мислити – велика сила.

– Ти на вантаж дивишся, як на щось цiле. А це не так. Що найцiннiше? Мушкети. Вiрно? А що найважче? Свинець. Значить, мушкети чiпати не слiд, а свинець можна i за борт. Тим паче, його куди не покладеш, хоч утопи в примiтному мiсцi – не зiпсуеться.

Козак аж лицем посвiтлiшав.

– А ось тепер, Петре, впору менi себе дурнем обiзвати. Спасибi, що напоумив, друже. Немов затемнення яке найшло. Звiсно ж… Так i зробимо… Ну, чого розсiвся? Хапай жердину… Попливли.

Легко сказати, та не просто зробити… посопiвши вiд натуги кiлька хвилин, але так i не зумiвши зрушити байдак з мiсця, Полупуд знову зажурився. А от мене, навпаки, азарт узяв. Я завжди любив складнi завдання вирiшувати. Правда, у школi чи iнститутi вони в основному були лише теоретичними, але ж суть вiд цього не змiнюеться.

Отже, що дано? Човен i вантаж. Не розвантажимо – з мiсця не зрушимо. А щоб розвантажити – необхiдно перемiститися у мiсця розвантаження. Начебто вiрно, але при такому викладеннi – завдання не вирiшуеться, глухий кут. Значить, умови дано хибнi. Сам же тiльки-но Полупуда поправляв. Чому я розглядаю судно i вантаж в комплексi?

– Василю, скажи, щоб плiт змайструвати, багато часу треба?

Якийсь час запорожець дивився на мене здивовано, потiм пружно скочив на ноги.

– Та щоб менi нiколи бiльше чарки горiлки не випити, якщо ти, Петре, в люди не виб’ешся! Отаманська голова, ось тобi хрест… – запорожець розмашисто перехрестився i сунувся до мене з розпростертими обiймами.

Дякую, не треба. Квiти i цукерки не п’емо!.. А з неголеними мужиками не цiлуемося. З голеними теж…

Загалом, вiд обiймiв я ухилився, а Василь не наполягав. Душевнi пориви тим i гарнi, що раптово спалахують i швидко проходять.

Сокира на суднi була. Навiть не одна. Так що i менi робота знайшлася. Зрубувати гудзи i гiлляки на тих стовбурах, якi Василь признав пiдходящими для плота.

Тож, зусиллями Полупуда i моею скромною допомогою, до обiду плiт був готовий. Далеко не шедевр вишуканостi, зате на плаву тримався. Щоправда, в напiвзатопленому положеннi, бо в дiло йшли сирi дерева, але ми не вибагливi. Ну, а штабам свинцю, якщо я не забув хiмiю, невелика купiль тим бiльше не шкодить. В груди бити себе не буду, але, здаеться, цей метал води не боiться i не схильний до «ржавiння». Недарма ж з нього ще римляни водогiн будували. За що i поплатилися… Якщо археологи не брешуть, оскiльки свинець хоч i не iржавiе, а в водичку потихеньку додаеться. І отруюе ii. Повiльно, але невiдворотно. Втiм, може, i вигадка. Чого тiльки журналiсти не придумають заради тиражу, а старожитнi люди адвокатiв не наймуть… Бреши, що хочеш.

Пошуки пiдходящого мiсця i облаштування схованки зайняли ще кiлька годин. Тож перевезення частини штаб довелося вiдкласти на ранок. Але i того, що ми переправили в тайник за чотири ходки, виявилося досить, щоб борти байдака пiднялися над водою на добру п’ядь. Чим сильно потiшили козака. От лишень радiв Полупуд доволi специфiчно. Знищував запаси розбiйникiв зi швидкiстю степовоi пожежi i такими ж наслiдками. Дочиста…

– Василю, ти хiба не знаеш, що живiт добра не пам’ятае? Скiльки не годуй, а на ранок вiн знову iсти просить…

– Чого? – Полупуд здивовано подивився на мене, потiм на спорожнiлий мiшок з провiзiею i збентежено гмикнув:

– Овва, щось я розiйшовся… Не мiг ранiше зупинити? Нам ще пару днiв годуватися.

Замiсть вiдповiдi я показав йому рубець на перенiссi.

– Не зрозумiв?

– Це я в дитинствi хотiв у сусiдського пса кiстку вiдiбрати.

Козак коротко реготнув.

– Натяк зрозумiв… Гаразд, лягай спати. Постережу, раз завинив. Але удосвiта пiднiму, змiниш мене.

– Може навпаки? Ти сильнiше втомився i вiд ситостi на сон потягне. До того ж я всi цi днi нiчого не робив, а ти – байдак наздоганяв. З розбiйниками бився. Поранений… Та й зараз, не порiвняти зi мною, трудився. Я з нiг впаду – ти й не помiтиш, а от якщо сам ослабнеш – обидва пропадемо.

Полупуд не став сперечатися. Кивнув, прилiг на бiк i тут же розмiрено засопiв. Залiзнi нерви у людини. Аж заздрiсно. А ось менi не спиться. Чи то втомився, чи то вiд надлишку емоцiй. У цiлому, добре – я ж на посту. Але занадто неспокiйно на душi. Весь час здаеться, що ось прямо зараз, цiеi секунди щось трапиться.

Посовгавшись якийсь час на лавi, я пiднявся i обережно, щоб не потурбувати Полупуда, пiшов на нiс судна.

Судно… Я навiть посмiхнувся зарозумiло. Трохи бiльше двох метрiв завширшки i приблизно двадцять крокiв завдовжки. Як трамвайний вагон.

Але мене не розмiри його цiкавили зараз, а одна, примiчена ще ранiше невеличка скриня. Точнiше – ii вмiст. Оскiльки там зберiгалися пiстолi. Дюжина. Рiзного типу i виду. Особисто менi сподобалася одна пара. Вони лежали в окремому ящичку i виглядали найелегантнiше з усiх цих мiнi-мортир.

А от Василь чомусь поставився до цiеi пари зневажливо. Подивився, покрутив у руках, хмикнув, сказав: «Пустощi», – i втратив усiлякий iнтерес. Тодi як мушкетами був дуже задоволений. Довго примiрявся, потiм вибрав один, вiдразу випробував, збивши з сосни шишку, i пiсля цього вже розлучався з ним, тiльки коли в воду лiз.

А як на мене, то треба бути майстром спорту з важкоi атлетики або ковалем, щоб стрiляти з цих «яничарок», утримуючи ствол на вазi. Та й то, вiддачею з нiг зiб’е. Пробував, знаю… Нема дурних. Зате пiстолi, що сподобалися менi, були i досить легкими, щоб рука не тремтiла, i в той же час виглядали переконливо. У калiбрах не розбираюся, але мiзинець у дуло пролазив. Та й кульки, в спецiальному замшевому мiшечку, додавалися теж серйознi. Кожна, як лiсовий горiх. Рукоять зручна, сама в долоню лягае. І взагалi, з усiх цих смертовбивчих виробiв, вони були найдосконалiшими, чи що. І технiчне виконання ближче до мого вiку.

Так що я спинив вибiр саме на них. Почистив, зарядив i засунув за пояс. Мимохiть подумавши, що якби ось у такому виглядi – шабля на боцi, пiстолi за поясом – вийшов на сцену, то зробив би справжнiй фурор в iнститутi. Ось тiльки, пiсля тутешнього життя – минуле з кожним днем здавалося менi все менш реальнiшим. Нiби я не перенiсся з далекого третього тисячолiття в Дике Поле сiмнадцятого столiття, а завжди жив саме тут. А майбутне просто наснилося. Настiльки нереальним i прiсним воно менi тепер здавалося…

Не знаю, пiстолi додали впевненостi i дозволили розслабитися чи втома свое взяла, але я якимось чином примудрився задрiмати. Бо чим пояснити, що, моргнувши черговий раз, замiсть неба я побачив перед собою темну постать i вiдчув смердюче дихання.

Треба зауважити, що рiвень тутешньоi стоматологii перебувае на рiвнi прикладноi хiрургii. У тому сенсi, що зуб вважаеться або здоровим, або таким, що пiдлягае видаленню. Тому запашок з рота у бiльшостi ще той. Просто деякi, замiсть «орбiт», освiжають подих жувальним тютюном, часником, цибулею або сполiскуючи зуби оковитою.

Якби не це – я, може, i не вiдреагував би так швидко, взявши тiнь за марення чи сновидiння, але привиди не смердять. Тим паче – часником. А ще не замахуються шаблею. Клинок, що зблиснув у мiсячному свiтлi, остаточно вивiв мене зi ступору i, оскiльки я все ще любовно погладжував рукоять пiстоля, то вiн i опинився у моiй руцi.

– Бабах!

Тiнь охнула, склалася навпiл i впала на днище байдака, брязнувши випущеною шаблею.

Як виявилося, вона тут була не одна. А в компанii ще як мiнiмум трьох. І я, не довго роздумуючи, вистрiлив знову, цiлячись в усiх разом.

Когось, мабуть, зачепив, бо крик болю повторився, а далi в менi потреби не було, – Полупуд прокинувся.

Навiть не встаючи, вiн збив з нiг одного нападника пiд-сiчкою, другого уклав – смикнувши за шаровари, i тут же навалився на них зверху. Кулак зметнувся вгору – двiчi. Потiм запорожець пiднявся i оглянув мiсце сутички. Одного з тих, що я пiдстрелив, чиркнув ножем по горлу i викинув за борт, бiля другого присiв у роздумах.

– От усiм ти хороший, Петрусю, – пробурчав невдоволено. – Але треба ж i думати… хоч iнколи. Куди поспiшав? Могли чотирьох веслярiв роздобути, а тепер – завдяки твоiй влучностi, тiльки двое залишаться.

– Я зможу гребти! – скрикнув поранений розбiйник. – Не вбивай, Василю. Якщо не на веслах, то на стерно сяду. Помiж нас ворожнеча давня, але кровi немае… Господом Богом клянуся, тiпун менi на язик!

– Тiпун? – упiзнав я в пiдстреленому розбiйниковi керманича.

– Треба було не слухати Крука i прибити тебе, як була нагода… – незлобиво пробурмотiв той, потираючи бiк. Потiм засунув руку за пазуху i витяг туго набитий капшук. – О, а кажуть – не в грошах щастя, тiпун менi на язик. Не було б грошей, зловив би кулю животом. Ех, носив вовк овець, понесли i вовка… така наша доля козацька.

Охнув i зiгнувся вiд удару Полупуда.

– Не смiй лицарське звання поганити, паскудо… – гаркнув Василь. – Харциз, душогуб, злодiй, розбiйник… Як хочеш обзивайся, а козаком – не смiй. Язика вiдрiжу.

Видно було, що Тiпун дуже хотiв вiдповiсти не менш рiзко, але розумiв – запорожець не жартуе i змовчав.

– Багато вас?

– Кого вмовив, усi тут… – неохоче зiзнався керманич. – Крука ти сильно пiдрiзав… Багато кровi втратив отаман. Доведеться кiлька днiв вiдлежатися. Убийвовк сказав, що на водi слiдiв не бачить i толку з нього не буде. Решта теж не вiрили, що човен можна вплав наздогнати.

– А ти вiрив, значить?

– Не дурнiший за тебе буду, тiпун менi на язик. Все життя на водi… Розумiв, що до туркiв ви не попливете, проти течii на веслах не здужаете, а вiтру попутного не було. Та й про протоку цю чувати доводилося. Заходити – не заходив, брехати не стану, але що е вона, про це знав. От i пильнував в обидва, коли на крузi, сплетеному з гiлок, уздовж берега пливли. Правда, замалим не проскочив. Пощастило – пальбу мушкетну почув. Так i знайшли вас.

– Пощастило, кажеш?

– Чому нi? – розважливо вiдповiв керманич розбiйникiв. – Хто мiг знати, що панич в обнiмку з пiстолями спить? І тим паче, навiть якщо б хто сказав, не повiрив би, що таке розманiжене стрiляти вмiе. Тож, якби не цей конфуз, усе б могло iнакше статися. Ну, та чого вже… Зрубавши голову, за волоссям не жалкують. Ваша взяла… Ти б, Василю, перев’язав мене, чи що? Живiт капшук захистив, а руку не прикрив. Зачепило… Кров’ю не спливу, тiпун менi на язик… але силу втрачу. А яка вам користь з немiчного?

– Це можна…

Козак розiрвав рукав на камзолi керманича. Рясно посипав рану порохом i клацнув кресалом. Блимнуло, як при фотоспалаху, i Тiпун простогнав крiзь зцiпленi зуби щось не для вух ченцiв i дам. Потiм глибоко вдихнув i промовив уже нормальним голосом:

– Дякую, тiпун менi на язик. Щоб ти здоровий був…

– Вибач, з пов’язками возитися нiколи, – спокiйно вiдповiв запорожець. – Але за «спасибi» навiть кума з кумом спати не хоче… За це ти менi розкажеш, де такий знатний товар взяли i кому везли?

– Розповiм, Василю, – погодився керманич. – Неодмiнно розповiм. Тiльки не тобi, а кошовому. Я, знаеш, пожити ще хочу. В крайньому випадку – померти без мук. Сам розумiеш, що чекае харциза в Сiчi. А крiм цього менi в обмiн на легку смерть запропонувати нiчого. Таке мое слово буде. Ну, а погоджуватися чи нi – вирiшувати тобi… Тiльки спершу ось про що подумай: якi тортури ти зможеш придумати, з тих що мене не чекають на Сiчi? Якщо не домовимося?

Полупуд посмикав вус i кивнув.

– Завше хитрим був. Розумiю. Нехай… Сiдай до керма. Але дивись менi… заманеться утнути щось, то вiдразу зрозумiеш, що сильно помилився. І везiння твое на iншому березi Днiпра залишилося. Поруч з Круком.

Розмовляючи з керманичем, запорожець не забував i про iнших розбiйникiв. Так що коли тi отямилися, то виявилися прив’язаними до лав. Причому так хитро, що будь-яка спроба звiльнитися мiцнiше затягувала петлю на шиi. І бранцi це дуже швидко зрозумiли, тому сидiли смирно, тiльки очима лупали. Роти iм Полупуд теж заткнув. На всякий випадок. Схоже, не повiрив Тiпуновi, що той вирушив у погоню лише з трьома розбiйниками.

Я теж. Тому участi у розмовi давнiх знайомих не приймав, а квапливо заряджав пiстолi й мушкети. До слова, без належних навичок, це доволi клопiтка справа. Особливо, якщо поспiшаеш. То порох повз дуло просиплеш, то кулю впустиш. Або пиж вставити забудеш, i все висиплеться.

Так що до того моменту, коли з риком, виттям i свистом на байдак з усiх бокiв полiзли напiвголi розбiйники, у мене напоготовi було тiльки чотири пiстолi i два мушкети. Зате жодного гнотового, всi з крем’яними чи колiсце-вими замками.

– Ах ти ж тля! – гаркнув Полупуд i, з досади або для забезпечення тилу, вiд душi гепнув керманича у вухо. – Тримайся, Петре! Бий, кого бачиш! Не шкодуй! Веслярiв я сам наловлю!

Схоже, абордажний бiй для запорожця був схожим на забаву… чи танець. Вiн вiдчував себе, як риба в водi. Скакав по байдаку чортом, крутився дзигою, носився вихором… колов, рубав… парирував, ухилявся i вiдскакував, примудряючись при цьому болюче копнути ворога або штовхнути так, що той летiв за борт. Потiм кидався вперед, i знову рубав, колов…

В якусь мить менi навiть здалося, що на суднi не один Полупуд, а як мiнiмум трое. І щоб впоратися з якоюсь дюжиною головорiзiв, iм i допомога не потрiбна.

Думати можна рiзне. Це не заборонено. А ось дзьобом клацати в швидкоплинному абордажному бою шкiдливо для здоров’я. Обстановка змiнюеться миттево. Зазiвався – i «зi святими упокiй…». Цей нюанс Василь менi встиг роз’яснити.

Так що я спершу розрядив мушкет в тих напасникiв, якi спробували пiдiбратися до запорожця ззаду. І не промахнувся. Тому що поклав дуло на тюк i добре прицiлився. Чубата голова, що тримала в зубах довгий нiж, луснула, мов перестиглий кавун, забризкавши сусiдiв мiзками i кров’ю. Що, природно, не додало iм запалу.

Другий пострiл вже був з колiна. Вийшло гiрше. В останнiй момент опорна рука подалася пiд вагою мушкета, але все ж, судячи з крику i сплеску рiчковоi води, не схибив. Втiм, не факт. Зарепетувати i впасти за борт мiг хтось i з «приголублених» Полупудом.

Потiм довелося забути про корму i подбати про себе. Поки стрiляв в «далеких» ворогiв, на нiс байдака теж видерлася парочка розбiйникiв.

– Бабах!

Знаю, що поранення в живiт болiсне, i з задоволенням стрiляв би в голову, такий я гуманiст, але тулуб мiшень бiльша. А я дуже хочу жити. Звик, напевно. А для цього краще не промахуватися.

– Бабах!

Гладкоствольний пiстоль не найточнiша зброя, але з вiдстанi в два кроки не потрапити в ростову мiшень складно. А з одного – особливо, коли до горла тягнуться клинком – взагалi треба в iнший бiк стрiляти, щоб промазати.

Обидва розбiйника, скорчившись i завиваючи, лягли на дно байдака.

Тепер у мене залишилося всього лише два заряджених пiстоля, але бiй, схоже, наближався до кiнця.

Згадуючи всiх святих угодникiв i обiцяючи iм насипати на одне мiсце по пiвпуда солi, Василь ще фехтував з двома харцизами, але i по всьому. Решта або лежали смирно та тихо, як i личить небiжчикам, або корчилися i стогнали вiд болю. Навколо судна, в водi, теж виднiлося кiлька тiл, але жодне з них не ворушилося.

Полупуд тим часом вибив шаблю з рук у передостаннього противника, напевно сподiваючись, що той здасться. Але харциз, вiд лютi або зi страху, несподiвано пригнувся i, навiть не думаючи про захист, кинувся козаковi в ноги. Василь рубонув його по спинi, так що того аж вигнуло, але вiдскочити не встиг i на ногах не встояв. Впав навзнак.

Бачачи це, останнiй розбiйник закричав щось i метнувся вперед, в надii добити лежачого. Але я теж не дрiмав.

– Бабах!

Харциз здригнувся, похитнувся i зробив ще один крок уперед, тримаючи шаблю перед собою, вiстрям униз, як колун.

– Бабах!

І навiть незважаючи на результат, став гарячково перезаряджати пiстоль. Береженого i Бог береже. А удача посмiхаеться тим, хто готовий до будь-яких несподiванок.

На щастя, добавки не знадобилося. Останнiй нападник упав долiлиць одночасно з тим, як пiдхопився Полупуд.

Усе… Сушiть весла, бабуся приiхала.

Втома навалилася така, що я без сил присiв на тюк i опустив, немов налитi свинцем, руки. Куля тут же викотилася з дула i неголосно плеснулася в калюжу на днi байдака. Дивно, звiдки вода взялася, нiби ранiше не просочувалася.

– Влучно стрiляеш… Хвалю… – Василь витер клинок одягом одного з убитих, але залишився чимось незадово-лений, тому що зробив це ще раз рогожею, i тiльки потiм сунув шаблю в пiхви.

– Один би я так швидко не впорався. Трупiв, звичайно, забагато. Але все ж краще, нiж дiрка у власнiй шкурi. Ти сиди, сиди… У такiй слабкостi конфузу немае. Це з незвички… Пiсля першого десятка пройде. Не небiжчикiв… Їх у тебе вже чимало назбиралося. У десяти боях треба побувати… Поки перестанеш кожен раз, як заново, переживати.

Козак неквапливо просувався вiд корми в моiй бiк, перевiряючи стан противникiв. Трупи швидко обшукував, скорiше за звичкою, нiж цiлеспрямовано (що з напiвголого взяти?), i викидав за борт. Трьох, глянувши на рани, шпигнув ножем у серце i теж вiдправив рибам на корм, а двом – стягнув руки мотузками i прив’язав до весел. Значить, вважав, що згодяться.

Так поступово добрався i до Тiпуна.

Керманич, як прийшов до тями, так за весь час навiть з мiсця не зрушив. Чи то рана сильно дошкуляла, чи сподiвався, що i без нього впораються. Мабуть, свiй промах визнав прикрою випадковiстю, i зараз йому навiть на думку не спало, що двое – один з яких панич-незграба – зможуть протистояти цiлiй ватазi добiрних головорiзiв. А коли побачив, чим справа закiнчилася, принишк, як миша пiд вiником. Щоб зайвий раз не дратувати переможцiв. Бо ще древнiми сказано: «Vae victis»[5 - Горе переможеним (лат.).].

– Уб’еш? – запитав покiрно, коли Полупуд встав перед ним, заклавши руки за пояс i погойдуючись з носка на п’ятку.

– За те що обдурити спробував? – перепитав запорожець. – Нi… Кожен би так зробив, у кого духу вистачить. У спробi обдурити ворога ганьби немае. За це зла не тримаю. Але, якщо човен на мiлину посадиш або iншу каверзу затiеш, тодi – вибачай. Богом клянусь, пошкодуеш, що на свiт народився. Лiктi i колiна переб’ю, а потiм по шию у водi до керма прив’яжу i так залишу. Скiльки здужаеш, стiльки i живи. Вiриш?

Козак говорив спокiйно, навiть знехотя, немов про дрiбницю якусь iшлося. Геть неважливу. Але навiть я зрозумiв – зробить, як пообiцяв. Зрозумiв це i розбiйник.

– Не турбуйся, Василю. Доведу байдак до коша так близько, як тiльки вода до берега пiдходить… І будь що буде. Пробачать братчики – в монастир пiду грiхи замолювати, тiпун менi на язик. А нi – значить, пожив, скiльки Богом вiдпущено, та й годi. Чого там… Якщо не наiвся, то вже i не налижешся…


– ? —

Добре, що Василь повiрив Тiпуновi. Не знаю, по яких прикметах той орiентувався, i як би став шукати дорогу на Сiч Полупуд, без допомоги керманича, – особисто я заблукав би вже пiд кiнець першого дня. Причому остаточно i безповоротно. Десятки проток, рукавiв, прогалин, заток i заплав переплелися в таке химерне мереживо, що знаменитий Кноський лабiринт, той самий, де мешкав Мiнотавр, у порiвняннi з плавнями Великого Лугу – Хрещатик. І нi на одному перехрестi жодного вказiвника. Кожен поворот – випробування долi i гра випадку. Можна проскочити на нове повноводе плесо, а можна влетiти у таку хляповицю, де вiд води тiльки сирiсть залишилася, а все iнше – мох, комарi, п’явки та жаби.

А головне, через густi заростi осоки та очерету, далi нiж на кiлька метрiв нiчого не видно. Чи по руслу звивистоi рiчки пливеш, чи помiж островами петляеш – берег лиш iнодi вигулькне. Та й то не весь, а тiльки покажуться над китицями верхiвки вiкових дерев. Враження, наче не водойма навколо, а лiс заповiдний, i днище байдака не по мiлинi, а по сплетених кореневищах шкребе. І весь час доводиться обертати весла, тому що для гребка немае простору, а можна лише вiдштовхуватися. Поглядаючи з побоюванням вгору… Того й гляди з тих хащiв рись на спину стрибне.

А потiм ще один поворот i… знову навколо тiльки водна гладь. Тиха i спокiйна. Рясно засiяна жовтими кубушками та бiлими водяними лiлiями, якi в народi лататтям звуть. Краса – аж дух захоплюе. Хоча це швидше за все вiд густого аромату квiтiв i постiйноi напруги м’язiв. Ось коли менi вперше довелося збагнути i вiдчути всю повноту термiна «каторга».

Нi, я i до цього знав, що каторгами називали турецькi весловi судна, типу галер. І що веслярами на них були засудженi до довiчного ув’язнення злочинцi та невiльники. Але чому саме це слово стало загальною назвою для усiх видiв важкоi, виснажливоi працi, зрозумiв лише тепер. Посидiвши пiвдня на веслах. Чесно кажу – вороговi не побажаю…

Мозолi на долонях – це дрiбницi. Поплював, обмотав весло ганчiркою… Не надто приемно, але можна терпiти. А от бiль, що оселився в кожнiй клiтинi рук i спини, i радiсно вгризаеться в них зсередини при кожному русi… Ломота в попереку, що обпалюе, немов розпечений прут, судоми у литках… Сохрани, Господи… Нiколи не вважав себе слабаком, але тут спасував… Не добровiльно. Характер не дозволив. Просто в один момент хлинула носом кров, i я без пам’ятi сповз на дно байдака.

– Панич… – пробурчав керманич. – Нi, все ж треба було прибити, тiпун менi на язик. Ось, як вiдчував. Через нього усе… Якщо доведеться коли Крука зустрiти, клянусь, що здеру з нього сотню дукатiв. Ту, що отаман за панича виручити хотiв. Тiпун менi на язик.

– Суши весла!

Василь, не довго думаючи, схопив мене в оберемок i сунув з головою в рiчку…

Райське блаженство.

– Не потонеш?

Я тiльки посмiхнувся у вiдповiдь на таке дурне запитання. Людина ж на вiсiмдесят вiдсоткiв складаеться з води. Як же вона сама в собi потонути може? І взагалi, життя саме звiдси на сушу виповзло.

– Тодi тримай мотузку… Допомога знадобиться – клич. І не мокни довго. Пропасниця кинеться.

Це я розумiв. Пiсля сильного перегрiву рiзке охолодження загрожуе рiзними ускладненнями, аж до паралiчу серцевого м’яза, але зараз менi було наплювати на все страхи разом узятi. Я насолоджувався вiдчуттям легкостi i затишку. Так, напевно, вiдчувае себе немовля в утробi матерi. Чому i залишае ii з криком.

– Ааааа! Акула!

Я вилетiв з води зi швидкiстю корка, вибитого з пляшки спiненим шампанським. І опинився у човнi ранiше, нiж зрозумiв, що нiякi акули не лише в Днiпрi, але i в рештi прiсних водойм не водяться. Як i кити-косатки, до слова. Але що ж тодi, тiльки що, таке величезне i шорстке обтерлося до моiх нiг? Крокодил? Гiпопотам? А може, водяник? Якого ми геть забули задобрити, зате насвинячили неабияк, викинувши за борт цiлу купу трупiв?

– Що? – Василь з «яничаркою» в руцi вже стояв поруч i пильно вдивлявся в воду. – Що ти кричав? Я не розiбрав…

– Це на латинi… – вiдбрехався я. – Щось величезне мене пiд водою зачепило. Неприемно. Як наждаком по шкiрi пройшлося.

– Осетер або бiлуга… – не здивувався козак. – Мабуть на нерест пiднялася, та й заблукала в плавнях. Дуже велика?

– Бiльша за мене, напевно.

– Стара… Нехай пливе. Навеснi спробували б дiстати, заради iкри. А зараз – тiльки час марнувати.

– А м’ясо?

Дружний регiт усiх, хто знаходився в байдаку, став повноцiнною вiдповiддю. Але вони не знали про мене того, що Василь. Тому Полупуд, не звертаючи уваги на регочучих розбiйникiв, спокiйно пояснив:

– У староi риби м’ясо, що вiхоть. Нi смаку, нi користi. Але в одному ти маеш рацiю, Петре, час i про вечерю подумати. Зараз закинемо бредень, та зачерпнемо кiлька рибин на юшечку. Плисти по рiчцi та сухарями харчуватися – дурнiше не придумаеш. Тiпун… Де у вас снастi лежать, а то я ще не весь байдак обнишпорив. Спершу не до того було. Потiм стемнiло… А там i ви завiтали. Говори, говори… Не перевертати ж весь човен догори дном. Сам же потiм за обидва вуха наминатимеш.

Пiсля розкiшноi купелi я перебував у блаженствi. Тiло нiжилося, а погляд знiчев’я ковзав по обличчях розбiйникiв, на вiдмiну вiд мене – добровольця, засуджених до весел волею Полупуда. Похмурi, злi очi, в яких читаеться побажання нам здохнути в муках, але при цьому дивляться прямо, не вiдводять запопадливо погляд. Вони пiдкорилися силi та обставинам, але не скорилися. І тiльки один погляд в ту саму мить, коли Полупуд заговорив про риболовецькi снастi, раптом вильнув занепокоено.

Ого! Я, звiсно ж, не Шерлок Холмс чи iнший майстер дедуктивного методу, що вмiе помiчати найдрiбнiшi деталi та робити з них приголомшливi висновки, але теж полюбляв дивитися детективнi серiали.

– Василю… – покликав неголосно. – Допоможи менi встати, будь ласка.

Нацiлений на риболовлю, козак здивовано озирнувся, але видно щось зметикував, бо нiчого не сказав. Навпаки, допомiг пiднятися i пiдтримав, коли я ступив до Тiпуна i торкнувся долонею чола розбiйника.

– Ти чого, паничу? – сiпнувся той. – Зовсiм очманiв?

Але Полупуд, схоже, вже призвичаiвся, що моi дивацтва приносять зиск.

– Сиди тихо! – гримнув на керманича. – Ви, остолопи царя небесного, поняття не маете, кого в полонi тримали. Петро Ангел – то потомствений ворожбит i характерник. Бачить минуле i те, що ще не збулося. Тому й напад ваш не вдався, що вiн заздалегiдь приготувався. Та нащо я вам про те кажу? Самi бачили, як вiн став палити з обох рук, коли ви ще й голови над бортами пiдняти не встигли.

Усе, звiсно, було iнакше, але кого цiкавлять деталi, якщо сказано таким поважним тоном? Ось так i писалися лiтописи, за якими нащадки iсторiю вчать i документами вважають.

– Тож, не смикайся, Тiпуне. Ворожбит знае, що робить. А як спитае що, навiть не думай крутити – навiк онiмiеш.

Я не збирався затiвати виставу, але пiсля такоi реклами задкувати негарно. Назвався грибом, лiзь у борщ.

– Бачу… – забубонiв замогильним голосом. – Таемне бачу… Квод лiцет йовi, нон лiцет бовi! Темна вода во обле-цах, i Блаженнi ницi духом… Зрада довкола заткала невiд… Зiк транзiт глорiя мундi! Лист у лiсi заховано, вовк уночi крадеться… Чорний ворон над стервом кружляе… Кров Ірода на чолi Давидовому… Трах-тiбiдох… трах-трах…

Нести подiбну ахiнею я мiг би годинами, не складнiше нiж на iспитi без пiдготовки вiдповiдати на запитання. Головне впевнений тон i погляд. Не знадобилося, керманич зламався ранiше. Завив дурним голосом i вiдсахнувся.

– Василю! Забери його! Заради всього святого! Не губи душу! Я все розповiм! Богородицею клянусь, тiпун менi на язик…

А я що? Колгосп справа добровiльна. Як сам, то й сам… Але не втримався. Нахилився до вуха Тiпуна i виголосив трагiчно:

– Послухай, нещасний, мудрiсть Пiфагора Самоського! Бо саме вiн першим довiв, що сума квадратiв катетiв дорiвнюе квадрату гiпотенузи… А тому, в усьому свiтi – навiть потойбiчному – Пiфагоровi штани на всi боки рiвнi!

– Я не навмисне! Я сам хотiв сказати! – заволав керманич. – Присягаю! Василю! Змилуйся! Там на носi, в однiй з дiжок… котра хрестом позначена. То не порох. Подивися… Але я не збирався замовчати це. Лише хотiв особисто кошовому розповiсти. Аби дорожчу цiну за свое життя запропонувати. Клянуся честю Пресвятоi Дiви Марii! Тiпун менi на язик…

– Вiрю… – керманич був нам ще потрiбен. Так що варто поберегти його розум. А то скоро слину зi страху пускати почне i пiд себе ходити. Переборщив я трохи. Не врахував глибину забобонностi тутешнiх людей. А особливо тих, що i самi розумiють, наскiльки грiшнi. Хто-хто, а вони в пекло точно не квапляться. Здогадуються, що iх там чекае.

Подiяло. Тiпун вгамувався, тiльки очi витрiщав i молитву шепотiв. Решта розбiйникiв теж перехрестилися, i тепер поглядали на мене з явним побоюванням.

Полупуд же тим часом пройшов на нiс байдака, вiдсунув кiлька дiжок, а одну взяв у руки.

– Є хрест… – промовив голосно. – Ось тiльки вiдкривати менi щось не хочеться. Побоююся, як би прихована тут… таемниця весь байдак на друзки не рознесла.

Я глянув на розбiйника. Тiпун помiтно заспокоiвся i не був схожий на людину, котра прощаеться з життям.

– Це навряд…

Полупуд подивився на мене i кивнув. Схоже, реноме провидця пристало до мене намертво. Як банний лист до… одного мiсця. Потiм просунув кiнчик ножа пiд обруч i став збивати його. А коли обруч поступився, пiдчепив кришку i вiдкрив бочiвку. Заглянув всередину i здивовано звiв брови.

– Ключ…

– Який ключ? – я не вiдразу зрозумiв, що запорожець мав на увазi. А коли дiйшло, Василь уже сунув руку всередину i дiстав звiдти величезний, як у всiм вiдомого дерев’яного Буратiно, ключ.

На мить навiть здалося, що золотий. Але нi… Звичайний, бронзовий. Просто зроблений недавно i ще не встиг потемнiти.

– А ось якi дверi вiн вiдмикае, не знаю, ось тобi хрест святий… – щиро перехрестився керманич. – Думаю, i Крук теж, тiпун менi на язик. Тiльки той, хто отаману його вручив, i той – кому ми погодилися вантаж доставити.

– Це зрозумiло… – я пiдняв очi до неба. – Ну, що ж, Іскандер-ага далеко, а ось свого Іуду, що бусурманам зброю i ключi шле, ми за вим’я неодмiнно помацаемо.

Керманич, який давно забув, що вони самi перед грозою назвали iм’я замовника, тiльки гикнув. А Полупуд, навпаки, усмiхнувся i простягнув ключ менi.

– Тримай, Петре. У тебе цiлiший буде.

Ключ розмiрами не поступався молоточку для приготування вiдбивних котлет, але, незважаючи на розмiри, зроблений був вельми хитро. З такою кiлькiстю виступiв, борозенок i отворiв, що навiть менi, дуже далекому вiд слюсарноi справи, стало зрозумiло: нiчим iншим, крiм нього, невiдомий замок не вiдкрити. А якщо так, то приховував вiн щось дуже важливе… або цiнне. Або – i те, i друге водночас!




Роздiл п’ятий


Снастi теж знайшлися, так що i рибки наловили. З запасом. На два днi напекли, щоб пiсля вже не втрачати часу. Процедура готування вiдбувалася теж без вiдриву вiд руху. Для чого до корми байдака був прив’язаний плiт, а вже на ньому Полупуд особисто займався куховарством. Поки я з найсерйознiшим виглядом тримав веслярiв пiд прицiлом пiстолiв i насуплених брiв. Не знаю, як воно виглядало збоку, але Василь крадькома схвально покивав i навiть великого пальця показав.

Утiм, пiсля наочноi демонстрацii моiх вiдьмацьких умiнь, про бунт поки нiхто i не думав. Веслували старанно i смирно, як овечки. Намагаючись навiть ненароком зi мною очима не зустрiчатись. А то, мало що я там вичитаю з iх минулого. І не про грiхи потаемнi непокоiлися, – зрозумiло, що розбiйник, то не спiвець церковного хору, – а про добро, заховане на чорний день. Розлучатися з яким не бажав нiхто. Може, як i Тiпун, сподiвалися вiдкупитися? Ну, то й нехай. Вiдiбрати у приречених останню надiю, – гарантовано отримати бунт. Втрачати нiчого, а нагорода очевидна – швидка смерть у бою.

Тож я сумлiнно супився, морщив чоло, надимав уста, але не бiльше того.

Хазяйновитий Полупуд спершу наварив казан полби, а вже потiм на вугiллi запiк десяток найбiльших рибин. Обернувши iх лопухами i обвалявши у глинi. Цiкавий, до речi, спосiб. Якщо все добре зробити, то потiм можна розколоти цю «запiканку» по ребру i отримати рибу в своерiднiй мисцi. Дуже зручно… Правда, поки я освоював цю премудрiсть, правильно «вiдкрити» блюдо зумiв лише з третього разу. У двох перших випадках довелося вибирати з м’яса не тiльки кiстки, але i черепки. Але коли то було… Гай-гай… Наче в iншому життi. Хоча, насправдi, минули не роки i навiть не мiсяцi – всього лише декiлька тижнiв.

Далi просувалися без пригод i несподiванок. Тобто взагалi нiчого не вiдбувалося. День змiнився на нiч, i ми злегка передрiмали, щоб зранку знову налягти на весла. І здавалося – плавням i шелюгам цим не буде нi кiнця нi краю. Цiкаво, хто додумався обiзвати цю безкраю болотисту водойму Великим Лугом? Безмежний – ось бiльш точне визначення. Хоча, я теж неправий – берега якраз були, кругом i всюди. Вузькими косами та мiлинами. Часом – звивистими та довгими, а часом – всього зо п’ят крокiв. Тiльки-тiльки вийти, ноги розiм’яти. А за ними вiдразу починалася наступна протока чи заводь, що зовсiм трiшки поблискувала дзеркальною гладдю i густо поросла очеретами.

І я вкотре починав думати, що ми бiльше нiколи не виберемося на сухе i не побачимо людей, а залишимося тут назавжди, як пара робiнзонiв з цiлою купою «п’ятниць».

Але, ближче до вечора, моi побоювання розвiялися.

– Табань! – розпорядився керманич i пояснив Полупуду: – Все, припливли, тiпун менi на язик. Далi дороги немае… Вода закiнчилася. Тiльки багно i мочарi. Засмокче байдак так, що волами не витягнути.

– Не зрозумiв?

– А що тут незрозумiло? Я привiв байдак так близько до Сiчi, як змiг… з цього боку. Тим паче, з таким вантажем. Далi – мiлководдя. Човником або вплав. Подобаеться тобi це чи нi… тiпун менi на язик.

Василь вилiз на тюки, щоб озирнутися, i саме в цю мить хтось неподалiк гукнув:

– Пугу, пугу, пугу!

– Пугу, пугу, пугу! – широко посмiхаючись, Полупуд пiднiс долонi до губ i вiдповiв таким же знаком.

– Ким будеш? – вiдгукнувся все ще невидимий спiврозмовник.

– Козак з Лугу! Сам не бачиш, чи що?

– Мало що я бачу… – резонно зауважив голос, i я тiльки тепер розгледiв козака, що причаiвся в кронi кремезного дуба, чие товсте гiлля нависло над протокою. – Тетеря он вчора божився, що свиняче рило у вiкнi корчми бачив. У смушевiй шапцi та червонiй свитцi…

– Ти ж не в шинку, – не менше резонно вiдказав Полупуд. – Тверезий. Значить, очам вiрити маеш.

– Твоя правда… – погодився козак. – От я i думаю, що ти за птиця? Звичаi начебто знаеш. Але пливеш не як усi люди, а з пiвдня. А на тому боцi тiльки бусурманське житло. І хлопцi, що сидять у тебе на веслах, до лавок мотузами прив’язанi, чисто галерники… Не по-християнськи. То що тепер скажеш?

– То такi хлопцi, – вiдмахнувся Полупуд, – що i в кайдани закувати не завадило б. Коли прийдеш на майдан почастувати iх кием, згадаеш цю розмову. А що з боку моря йдемо, то i цьому причина знайдеться.

– Заблукали ми… Що тут такого? Теж злочин… І взагалi – Земля кругла, в який бiк не пiди – назад вернешся.

Я начебто неголосно, сам собi сказав, але чи то слух у дозорного був навдивовижу гострий, чи то звуки над водою розносяться занадто далеко, але запорожець почув i розреготався так заливисто, що ледь з дуба не звалився.

– Це хто з тобою, такий жартiвник? З якого куреня будете, панове-товаришi? Не впiзнаю…

Полупуд смикнув себе за вус i показав менi за спиною кулак. Мовляв, не лiзь поперед батька в пекло.

– Жартiвник – то Петро Ангел. В учнi пристав. Хоч i монастирського виховання, але кмiтливий хлопчина. Ще усiма нами покомандуе. А мене не впiзнаеш, значить? Зате твое обличчя знайоме. Не Грач Іван, часом?

– Чекай, чекай… – придивився той уважнiше, приклавши долоню дашком. – Побий мене вража сила! Полупуд?! Василь?

– Ну, нарештi… – прогудiв запорожець. – А то я вже хвилюватися почав, з якого дива мене давнi товаришi не впiзнають. Начебто бороди не вiдпустив i спiдницю не надягнув.

– Та ж загинув ти! – скрикнув дозорець. – Уже тиждень минув, як за спомин душi чашу пили!

– Оце круто кермо заклали, – пробурмотiв Тiпун. – Так i байдак перекинути недовго, тiпун менi на язик.

Полупуд помовчав трохи, обдумуючи несподiвану звiстку.

– Гм… І хто ж напоумив товариство мене поховати?

– Так гонець iз Уманi до кошового прискакав. Вiн звiстку про розорення татарами Свиридового Кута i привiз. Казав, тiльки згарище вiд села залишилося. А ж ми знаемо, що ти там пiсля походу рани залiковував, а потiм i зимувати залишився. Курiнний подейкував, що знайшов ти собi в селi молодицю i осiсти збирався. Брехали, чи як?

Василь знову смикнув вус.

– І правда, i не зовсiм… Довго розповiдати. Колись нагадаеш менi в шинку… Якщо жбан пива поставиш.

– Домовилися, – потер долонi, наперед смакуючи цiкаву iсторiю, Іван Грач. – А що пом’янули живого, то не бiда – тепер утричi довше жити будеш.

– Коли до кого стара з косою прийде, про те лише Господу вiдомо. Але пiсля нападу на Свиридiв Кут зi мною ще багато чого трапилося. І якби не цей хлопець, – Полупуд не полiнувався, вказав на мене, – може i згодився б заупокiйний молебень. Так то… Недарма я його Ангелом прозвав. Ну, та нехай, годi язиком мести… Клич хлопцiв, приймайте байдак. Вантаж на ньому знатний. Товариству сподобаеться. А менi до кошового спiшно. Справа важлива… Човен даси, чи гать потаемну проклали? Змiнилося все за рiк, нiчого не впiзнаю.

– Плавнi, як дiти, – погодився дозорець. – Рiк-два не бачив, i не впiзнати. Може, власнi, а може – пiдмiнили.

– Аби дружина признавала, решта якось буде… тiпун менi на язик, – зареготав керманич.

Дивно, але Тiпун поводився не як злочинець, доставлений на суд, ба навiть на ешафот, а немов з далекоi дороги додому повернувся. Привiльно та весело. Геть, як Полупуд. І оскiльки пояснення цьому я не мiг знайти, вирiшив керманича з очей не спускати. Принаймнi поки його не приймуть iншi козаки, або сам не зрозумiю, в чому заковика.

І ще одне… Припустiмо, Тiпун, з його ж слiв, усе життя на Днiпрi провiв i знае рiчку, як власне подвiр’я, але тут не головне русло i навiть не притока. Як вiн зумiв по всiх цих таемних протоках знайти дорогу аж до самоi Сiчi? Сумнiваюся, що це вiдомо кожному харцизовi та розбiйнику. Особливо з тих, якi зброю бусурманам возять! Будь щось подiбне можливо, козацьку фортецю давно б уже турки чи татари знищили! Бо ж Сiч iм, як кiстка в горлi, поперек стоiть.

Так що i цьому теж не завадило б знайти розумне пояснення. Навiть дивно, що Полупуд не звернув уваги. Ну, та нiчого, моя паранойя не дрiмае i ii недовiр’я на обох вистачить.

– Човен дамо… – вiдповiв дозорець, пiсля того як насмiявся досхочу. – Пiдводь байдак он до тих верб i стрибай на дерево. Як злiзеш на розчоху, побачиш. Потiм пливи просто перед себе, куди нiс наставлено. Далi – за вiхами слiдкуй. На жердинах снопи прив’язано. Коло тих, що з житом – праворуч завертай. З гречкою – теж праворуч, а от бiля тих, що з горохом – там лiворуч. Разiв зо шiсть повернеш, то вже побачиш. Або тебе помiтять… Повз острiв не проскочиш.

Пiсля заклав пальцi до рота i двiчi свиснув. Але i на тому не обмежився, а ще постукав рукiв’ям ножа по стовбуру дуба. І в той же час з десяток козакiв з’явилося по обох бортах, немов з-пiд води виринули. Втiм, саме так i було. Бо усi, як мундштуки, тримали в зубах довгi очеретини.

– Хлопцi, з веслярами не приятелюйте, поки рада старшин не вирiшить, що з ними робити! – попередив запорожцiв Полупуд. – Я iх як розбiйникiв полонив. Щоб кров проливали, того не бачив, брехати не стану. Але на отаманi iхньому клеймо каiнове навiки випалено. Бо то не хто iнший, а Семен Крук.

– То ти i з Круком зустрiвся? – знову озвався Іван Грач. – Ти ба… Виходить, ще один мрець воскрес! Василю, Христом Богом заклинаю, не розповiдай нiкому своеi iсторii, доки я не змiнився. Менi лише до заходу тут кувати залишилося. А за це я тобi не жбан пива, а кварту горiлки виставлю. Домовилися?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45029093) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Очакiв (тур.).




2


Прибуток (iдиш).




3


Гаррi Гудiнi – американський фокусник.




4


1 махова сажень = 2,5 аршина = 10 п’ядей = 1,778 метра.




5


Горе переможеним (лат.).