Книга - Тричі не вмирати. Спадок

Тричi не вмирати. Спадок
Олег Иосифович Говда


Тричi не вмирати #1
Не ждав i не гадав Тарас, що стане вiдьмаком-характерником. А разом з отриманою силою звалиться на нього цiла гора клопотiв. Бо опиниться козак не помiж двох вогнiв, а в самiсiнькому вирi. Єзуiти Лойоли, бусурмани, таемна служба Івана Грозного… ба навiть сам Сатана – усi хочуть отримати вiд Тараса якусь чудодiйну релiквiю. А вiн нi сном нi духом… Може, батько знае. Але той уже пiвроку як загинув чи пропав безвiсти. От i роби, що хочеш. Вiрнiше – що можеш. Аби вислизнути з пастки, залишитися живим i таемницю розгадати. Про все це та ще багато iншого читачi дiзнаються з першоi книжки циклу «Тричi не вмирати» «Спадок».





Олег Говда

Тричi не вмирати. Спадок



© Олег Говда, 2019

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019


* * *


Еней був парубок моторний,
І хлопець – хоч куди козак!

    І. Котляревський






Вступ


Вельможний пан у цилiндрi з високою тулiею i трiйцi з тонкого англiйського сукна стояв на краю стрiмкого урвища. Спираючись обiруч на навершя майстерно рiзьбленоi палицi та подавшись уперед, вiн дивився вниз. Із висоти, доступноi не кожнiй пташинi, свiт видавався яскравим луб’яним малюнком. Величезна вiдстань краще за будь-який ластик стирала бруд повсякдення, надаючи виняткову можливiсть помилуватися пишнiстю недосяжного iдеалу. Напевно Господь саме такою уявляв собi Землю, коли починав Акт Божественного Творiння i ще не збирався лiпити людину.

Широкi, недбалi мазки величезного пензля. Багато яскравоi зеленi, плями теплоi жовтизни i широка стрiчка прохолодноi блакитi… А понад цим – дивовижна гра тiней i сонячного свiтла.

– Ненавиджу… – пробурмотiв тихо вельможа, мiцнiше стискаючи цiпка, наче збирався вiдлупцювати ним винного в буяннi фарб. – Ненавиджу… – повторив ще запеклiше i дещо голоснiше. Мiг би й заволати на повнi груди, та який у тiм сенс? Однаково нiхто не почуе. Навiть сильний вiтер, звичайний для таких висот, побоювався зачепити одиноку постать, обминаючи боком i зриваючи злiсть на безвиннiй кручi. Вишукуючи погано злежанi каменi i з грюкотом скочуючи iх по схилу гори.

Кiлькома метрами нижче, на крихiтнiй терасцi пронизливо скрикувала самка сапсана, схвильовано настовбурчуючи пiр’я. Соколиха вiдчувала присутнiсть чужака неподалiк гнiзда, але нiкого не бачила. Це тривожило птаху, i, якби не пара пуцьвiрiнкiв, що вже оперилися, але ще не пробували злетiти, вона давно б метнулася геть, подалi вiд невидимоi загрози.

– Прошу вибачення за запiзнення, Повелителю…

Бундючний пан у сiрiй трiйцi вiдiрвав погляд од величного краевиду, невдоволено озирнувся i втупився у зiгнуту в шанобливому поклонi худорляву постать у звичайнiсiнькiй селянськiй свитi. Єдиною яскравою i нехарактерною прикрасою якоi був строкатий циганський пояс. З жовтоi шкiри, розшитий червоною ниткою i прикрашений безлiччю блискучих мiдних бляшок.

– Можеш не вибачатися, – недбало кинув вельможа, ледь помiтним рухом пiдборiддя вiдповiдаючи на глибокий уклiн. – Я непогано провiв час, милуючись околицями. Але надалi не варто так ризикувати, Босоркуне. У мене рiдко бувають приступи меланхолii та добродушностi.

– Ще раз прошу вибачити, Повелителю. Занадто клопiтку справу ви менi доручили. Я вже геть з нiг збився, вишукуючи бодай-якийсь слiд. Той триклятий козак Тимiш, немов крiзь землю провалився.

– Не варто бездумно повторювати чужi бздури[1 - Бздури (дiал.) – дурницi.], – глузливо хмикнув пан. – Навiть у виглядi приповiдки, нареченоi народною мудрiстю. Якби Тимiш Куниця зумiв вчинити окреслену дiю – навiщо б ми його шукали? Провалившись крiзь землю, вiн потрапив би простiсiнько до мене в тенета.

– Маете слушнiсть, Повелителю. Вибачте, ляпнув, не подумавши… Але, крiм обмовки, все iнше – щира правда. Навiть не збагну, з якого боку починати його пошуки.

– Дивно, Босоркуне, що провiвши стiльки лiт помiж людей, ти так i не навчився iх розумiти. Запам’ятай, будь- кого можна знайти i примусити робити що завгодно, дiючи через рiдних та близьких… Як думаеш, чому я покликав тебе саме сюди?

– Бажання Повелителя закон. Менi i в голову не прийшло задуматися над цим, – знову вклонився худорлявий.

– Схоже, звичка розмiрковувати тобi геть не притаманна, – осудливо мовив вельможа. – А даремно. За дурною головою i ногам нема спокою. Так люди кажуть?

– Вам виднiше, Повелителю.

– Слушно… А тепер i ти можеш подивитися, – пан у сiрiй трiйцi тицьнув пальцем кудись у далечiнь. – Поглянь. Що бачиш?

Босоркун навiть подумки не намагаючись обуритися (думки i почуття Повелитель розумiв чи не краще за слова), слухняно повернувся у вказаному напрямку… І мимоволi охнув.

– Ви думаете?..

Замiсть вiдповiдi той тiльки хмуро глипнув на худорлявого. Так, що Босоркун сполохано втягнув голову в плечi i зiщулився ще бiльше.

– Вибачте, Повелителю. Я зовсiм не те мав на увазi.

– І цей у мене ще з найтямучiших чортiв… – пробурчав вельможа. Потiм нацiлив вказiвний палець вниз, вказуючи на лакованi штиблети. – Бачиш, як забруднилися?

Худорлявий негайно рухнув на колiна, збираючись обтерти взуття Повелителя рукавом свитки.

– Облиш! – пiдвищив голос вельможа. – Ти прекрасно знаеш, яка ганчiрка менi потрiбна! І ось тобi мое слово: через мiсяць ти або витреш бруд триклятим штандартом, або вилижеш язиком. Але не цi м’якi пантофлi, Босоркуне. Навiть не мрiй! Для недолугих слуг у мене знайдеться вiдмiнна пара чобiт з акулячоi шкiри.

Чорт Босоркун крадькома проковтнув клубок у горлi, неначе вже наперед вiдчув у ротi присмак власноi кровi.

– Я все, що накаже…

– Не треба порожнiх обiцянок, – обiрвав Повелитель. – Просто, виконай те, що я велiв… Зроби менi втiху й отримай нагороду, а не покарання.

Закiнчивши розмову, вельможа в сiрiй трiйцi змахнув полами плаща i ступив уперед, стаючи згустком мороку i зливаючись з тiнню, яку вiдкидала скеля. Танучи i щезаючи в нiй.

Худорлявий швидко пiдiйшов до краю урвища, марно намагаючись простежити за своiм паном. А коли погляд його надибав гнiздо чорного сокола, на виснаженому, хворобливому обличчi чорта з’явилася лиха i пiдленька посмiшка.

Але й тепер неборака не мав талану… В ту мить, коли сопучи вiд натуги, Босоркун прикотив до урвиська важку брилу, соколиха сильним помахом крил виштовхнула обох пташенят з гнiзда i кинулася слiдом. Тож величезна каменюка, що з неймовiрним грюком звалилася вниз, розчавила лише спустiлу, покинуту пташину оселю.




Роздiл перший


– Дана! Дана! Шiдi, рiдi, Дана![2 - Мати-вода! Мати-вода! Наповнюе рiчку, Мати-вода! (Cтарослов.)]

Навколо догораючого багаття, розкладеного в закрутi неквапливоi Вiвчурки, десятка пiвтора молодих поселянок кружляли в хороводi, хрипкими вiд втоми голосами голосно вихваляючи Богиню Води. І хоч весь iхнiй одяг складався лише з вiночкiв та спiднiх сорочок, а вогонь у багаттi ледь жеврiв, – змокрiла вiд поту льняна тканина щiльно огортала розпашiлi тiла.

Обрядовий танок завели вiдразу, як тiльки загусли сутiнки, – i ось уже котру годину не було в свiтi сили, спроможноi зупинити безумство, що охопило дiвчат. Танцюватимуть, доки не впадуть…

Вони вже ледь трималися на ногах, коли до вогнища стали пiдходити хлопцi з оберемками хмизу. Навiть не намагаючись розiрвати очманiлу вервечку танцiвниць, парубки жбурнули сухе гiлляччя на дотлiваюче вугiлля просто через голови дiвчат.

Зголоднiлий вогонь в той же час жадiбно накинувся на свiжу поживу – загув, заревiв i вистрiлив полум’яними язиками в небеса. Наче намагався злизнути з них ще рiдкi, соннi i блiдi зорi. Водночас, немов у подяку парубкам за щедру гостину, просвiчуючи через тканину сорочок i звабливi дiвочi постатi.

Жар вiд багаття зробився настiльки нестерпним, що живий ланцюг здригнувся, подався навсiбiч i замалим не розпався.

Смiючись i повискуючи в удаваному переляку, дiвчата сахнулись вiд полум’я, в останню мить зумiвши зберегти цiлiснiсть кола, пiдхопивши одна одну попiд лiктi. Але тепер чаклунський хоровод втратив кольчужну мiцнiсть, перетворюючись на ажурне плетиво, що вiзерунками прикрашае подоли i вирiзи святкових сорочок.

Схоже, парубки давно очiкували цiеi митi. Стрiмко, як хижий яструб, що кидаеться на безпечно дрiмаючого зайця, вони хутко пiдбiгли до хороводу, вихоплюючи з кола кожен свою здобич…

Подiбно до того ж зайця, котрий, помiтивши небезпеку, з виском валиться на спину i починае щосили молотити заднiми лапами, – дiвчата нестямно верещали i старанно вiдбрикувалися вiд нападникiв, що тягли iх у глиб лiсу. Але, по мiрi впiзнавання викрадачiв, заполошнi верески стихали, змiнюючись тихими вмовляннями i неголосним бурмотiнням…

У селi, де все i про всiх вiдомо кожному, а особистi симпатii складаються хоч i повiльно, але назавжди, – нiхто не смiе посягнути на чужу дiвчину. Безчельника i гульвiсу громада покарае так, що вовiк охота галабурдити пропаде, ще й iншим заповiдати стане. Добре, як односельчани не покалiчать або й зовсiм не приб’ють пiд гарячу руку!.. А от зi своею любкою помилуватися кращого часу нiж сьогоднi годi й придумати.

У божевiльну нiч напередоднi Івана Купали, вiд дурманячого запаху квiтучоi папоротi, навiть у найнеприступнiшоi дiвчини вивiтрюються з голови батьковi заборони i матусинi напуття… А тому й кiлькох хвилин не минуло, як у верболозах понад рiчкою та на узлiссi запанувала злагода i тиша, котру зрiдка порушувало неголосне потрiскування згораючого хмизу.

Ухопивши в оберемок вдавано лементуючу Ребекку i нашiптуючи коханiй на вухо всi тi заспокiйливi глупства, котрi зазвичай плетуть хлопцi, намагаючись приспати дiвочу пильнiсть, Тарас Куниця прожогом кинувся в лiс. І випустив здобич з рук тiльки пiсля того, як надiйно заховався у дiбровi вiд зайвих очей. А далi заходився вицiловувати ii з таким запалом i радiстю, як прочанин плащаницю.

Ребекка i не думала комизитися, вiдповiдала на поцiлунки та надмiру вiдважнi пестощi Тараса з пристрастю анiтрохи не меншою. Мить або вiчнiсть пара закоханих насолоджувалася жаданою близькiстю, майже задихаючись, але не в змозi перервати солодкий поцiлунок.

І все ж, коли гарячi, мов жар, долонi Тараса поповзли вгору по стегнах, задираючи подiл сорочки, Ребекка згадала, що батько ще не давав остаточноi згоди на шлюб.

Дiвчина спритно вивернулась, в’юном ковзнула вниз, визволяючись з обiймiв парубка, i, залишивши в його руках сорочку, кинулась навтьоки. Ослухатися батькiвськоi волi Ребекка нiзащо не наважилася б. А до тiеi хвилi, коли тiло могло перестати коритися розуму i пiддатися бажанню, залишалося зовсiм трохи. Один-однiсiнький поцiлунок…

Якби Ребекка побiгла назад на берег, до святкового багаття, Тарас не став би ii переслiдувати, а й сам кинувся б студити нуртуючий в жилах шал у прохолоднi води Вiвчурки. Зрештою, вiн не перший i не останнiй, кому вiдмовили в любощах, навiть у Іванову нiч. Але через те, що дiвчина кинулася в хащi – втеча була сприйнята Куницею, як пустощi i продовження забави. Тож, не довго думаючи, парубок кинувся навздогiн. Орiентуючись на блiдий силует дiвочоi постатi, що невиразно проглядалася на тлi темних стовбурiв.

Бiгати по нiчному лiсi, навiть ходженому сотню разiв уздовж i поперек, небезпечне заняття. Можна оступитися, перечепитися за непомiчений корiнь, а то i напоротися на гостру гiлляку. Вбитися, може, i не вб’ешся, а болюче вдаритися чи скалiчитись – запросто.

Пару разiв голосно погукавши Ребекку, але бачачи, що дiвчина i не думае вертатися, Тарас стишив ходу, а там i зовсiм зупинився. Бiгти наослiп далi було ризиковано. Пiдлiсок з кожним кроком робився густiшим. Наче i не ходили сюди по хмиз. А ще за мить Ребекка остаточно щезла з очей.

– От дурнувата дiвка! – лайнувся незлобиво хлопець, знизуючи плечима. – Хiба ж я зовсiм без розуму? Не схотiла – то й не треба. І нехай… Я ж не силував… Згодом солодше буде. Навiщо лiсом, як навiжена, гасати?.. Посеред ночi. Хоч би не заподiяла собi чогось…

– Е-ге-гей! – загукав, що стало духу. – Ривко! Вернися! Присягаю, не чiпатиму! Покалiчишся, дурепо!..

Куниця трохи постояв непорушно, прислухаючись до нiчних звукiв, але вiдповiдi не дочекався. Лiс наче вимер. Або зачаiвся. Тiльки вiтер розмiрено шумiв листям у верховiттi. А ще тонко пискнула неподалiк нещаслива миша, потрапивши в пазурi нiчного хижака.

Вiдсапавшись та роззирнувшись навсiбiч, Тарас збагнув, що за час дурною гонитвою заглибився в хащi значно дальше, нiж гадав. У кожному разi, як не приглядався Куниця, а не впiзнавав цiеi частини лiсу. Що було вельми дивно. Адже за такий короткий промiжок надто далеко вiд села вiдбiгти не можна, а навколо все геть незнайоме, чуже. І це йому – змалку привченому батьком до полювання?

Куниця витер спiтнiле чоло i втiшився, що нiхто не бачить, як маково запалали вуха. Адже тiльки тепер запiзнiло згадав, про що старшi люди з року в рiк попереджають молодь:

– Бережiться лiсовика! В лiсi не ховайтеся! Пам’ятайте: немае нiчого солодшого в Іванову нiч для безбожноi нежитi, як завести на манiвцi, заплутати та заманити в непрохiдну гущавину чисту християнську душу.

Попереджають. Тiльки хто б прислухався до iхнiх постiйних повчань та бурчання?

Як i решта хлопцiв з його села, Тарас був переконаний, що надокучливi дiди замолоду самi нi на якi заборони уваги не звертали. І тiльки потому, як немiч скрутила тiлеса та забрала здоров’я, заходилися повчати iнших. Дiлитися нажитим досвiдом. Ось тiльки звiдки б вiн у них узявся, якщо б усi такими розумними та слухняними були?

Остаточно зрозумiвши, що заблукав, Куниця заходився ще голоснiше гукати Ребекку. Адже, якщо навiть йому – мiцному, звичному до лiсу парубковi, зодягненому, взутому i при шаблi робилося не по собi, то що повинна вiдчути дiвчина, коли врештi отямиться, – голiсiнька та босонога, мов новонароджене маля…



Але навiжене дiвчисько вперто не вiдкликалося.

Не на жарт стривожений Тарас зняв з перев’язi шаблю i, не виймаючи клинок з пiхов, став розсовувати нею нависаючi гiлки дерев, що раптом почали цупко чiплятися за рукава i штанини, як кущi ожини чи терну.


* * *

Хутко прямуючи в той бiк, де востанне майнула схожа на примару постать, Куниця час вiд часу окликав Ребекку, але дарма. Дiвчина немов крiзь землю провалилась.

І тiльки лиш, як вирiшив повернути назад, втративши надiю на успiшнi пошуки – доки сам не заблукав, здалеку почувся приглушений голос, пiдсилений незвичним для лiсовоi хащi вiдлунням:

– Сюди… сюди… сюди… Я – тут… тут… тут…

– Ривко! – радiсно заволав Куниця, пришвидшив крок i незабаром опинився на доволi просторiй галявинi. – Ти де? Я вже поруч! Я йду до тебе!

– Сюди… сюди… сюди. Тут… тут… тут…

Голос хоч дуже слабкий i надто тихий, був явно дiвочим i видавався знайомим, якщо один шепiт взагалi можна вiдрiзнити вiд iншого. Але щось в iнтонацii насторожило Куницю, i парубок зупинився.

– Ребекко, то ти? – перепитав голосно, намагаючись бодай-щось розгледiти в густiй пiтьмi, котра як навмисне ще бiльше згусла через наповзаючi на мiсяць хмари. – Одiзвись! Я тебе не бачу!

– То я… я… я… – трохи голоснiше долинуло у вiдповiдь з протилежного боку галявини, де мiж двох величезних букiв i, справдi, невиразно бiлiло щось, схоже на людську постать. Схоже, та не зовсiм. До того ж, було дивно: навiщо Ребекка кличе Тараса до себе, а сама, натомiсть, жодного кроку назустрiч не ступить? Нiяк не поеднуеться така поведiнка з переляком. Якби вона в безпам’ятствi лежала на землi, тодi iнша рiч, але ж нi, – он рукою махае. І по iменi парубка нi разу не назвала!

– Сюди… ходи… ходи… – тонко i жалiбно вабив дiвочий голос, не змiнюючи iнтонацii, а дивне лiсове вiдлуння негайно пiдхоплювало i запопадливо повторювало кожне вимовлене слово.

– Ходи до мене… до мене… до мене…

– Знайшли дурня, перевертнi триклятi! – дедалi бiльше стверджуючись у пiдозрi, Куниця сплюнув, широко перехрестився i зажадав. – Або ти негайно скажеш, як тебе звати, або я йду геть!

Парубок вчасно пригадав те, що вiдомо кожнiй дитинi: нежить – нiколи i нi пiд якою личиною, не зможе обiзватися християнським iменем. Бо в тут ж мить спалахне i згорить на попiл. Старi люди присягали, що то найвiрнiший спосiб переконатися, хто перед тобою. Краще за свячену воду дiе.

І як тiльки-но промовив Куниця цi слова, лiс навколо зворохобився, загув, зашурхотiв i вибухнув диким реготом. А за мить, щось величезне, страшне, видиме лишень через те, що було ще чорнiше, анiж найнепрогляднiша пiтьма, зробило крок до нього, женучи попереду себе хвилю дикого, липкого жаху.

– Не смiй наближатися, нечиста сило! Зарубаю! – вiдчайдушно скрикнув хлопець i хрест-навхрест змахнув шаблею.

Вiдчуття зброi в руцi принесло полегшення. Проте, хоч паралiзуючий волю жах i розвiявся, неприемний холодок встиг боляче шкрябонути по серцю, змушуючи заколотитися в грудях голоснiше i швидше. Почувався, немов зненацька ткнувся обличчям в липке павутиння. Не так щоб страшно, хоч i не без цього, бо не очiкувано, однак бiльш неприемно i гидко.

– Бу-у-у! – насмiшкувато завила темрява, а у верховiттi хтось важко заворушився, скидаючи на голову Тарасовi спорохнявiлу кору i дрiбне сухе гiлляччя. Потiм – зовсiм поруч розбилося протухле яйце i засмердiло так, що аж у носi закрутило.

– Он ви як?! – розлютився Куниця. – Жартувати зi мною надумали? Ну, то я вам, для початку молитву проголошу. Слухайте!

Тарас ще раз перехрестився й почав уголос:

– Отче наш! Іже еси на небесах, нехай святиться iм’я Твое, нехай буде воля Твоя! Нехай прийде царство Твое, яко на небесах, тако i на землi. Хлiб наш насущний дай ж нам днесь i залиши нам борги нашi, яко i ми прощаемо винуватцям нашим. І не введи нас во спокусу, але визволи вiд Лукавого…

Важка соснова шишка вдарила Куницю в плече. Удар так собi, наче дитина бешкетувала. Але слiдом прилетiла друга – у спину, а трохи згодом – невидимий супротивник залiпив Тарасу ще однiеi шишкою. Простiсiнько в чоло.

– А щоб тобi!

Хлопець хекнув, ступнув назад, перечепився за послужливо пiдставлений корiнь i з усього маху гепнувся задом на землю. Добре, хоч не на пеньок. Але й таке ставлення принаймнi образливе.

– Значить, вража сило, Божого слова ти не боiшся? – закипаючи вiд лютi i приниження, погрозливо пробурчав Куниця. – Начувайся ж… Зараз побалакаемо iнакше!

Парубок сховав шаблю у пiхви, а замiсть зброi неквапливо дiстав з-за пояса гаман з кресалом.

– А як вам сподобаеться очищувальний вогонь? Перекурю, а потiм розкладу багаття та й спалю все бiсiвське гнiздо, до вашоi ж матерi, нежить кудлата! – При цьому хлопець сунув у рот мундштук люльки i демонстративно кiлька разiв клацнув кресалом.

Ясна рiч, що нiкого палити Тарас не збирався, – лiсова пожежа найстрашнiше лихо, яке тiльки може трапитися для усiеi околицi. Сама Михайлiвка за рiкою i луками – ii вогонь не зачепить, з таким розрахунком i будувалося село, – в тому бiди не буде. Але i звiрина надовго пропаде, i горiхiв чи грибiв-ягiд кiлька лiт на згарищi не збирати. А в неврожайний рiк не знайти людям кращоi пiдмоги, нiж лiсовi дари. І до столу подати, i худобину пiдгодувати. Ось тiльки нежить про це може й не знати? То чому не спробувати полякати, коли нiчого iншого триклята не боiться?

– Стiй, козаче… Постривай… – неголосно прошелестiв кряжистий, наче сплетений з самих гудзiв старий граб, на стовбур якого до цiеi митi безтурботно спирався спиною Тарас. Чи, може, хлопцевi лише так здалося, але пiдхопився Куниця на ноги i вiдскочив убiк з подвоеною спритнiстю.

– Не гарячкуй. Що ти, як в окропi купаний?! – густим басом озвалася густа темiнь з протилежного боку галявини. – Наче не знаеш, що в Іванову нiч кожному пустувати дозволено? І немае в цьому порушення давньоi згоди. А як би тобi, примiром, дiтваки камiнцем у спину кинули, ти й на них би з шаблюкою кинувся?

– То дiти… – неохоче пробурчав Куниця, здогадуючись, куди лiсовий господар хилить.

– А моi лiсовички та боровички, якщо порiвняти прожитi ними роки з вiком усього лiсу, – куди молодшi за вашу дiтвору будуть. От i пустують з нагоди свята… Жартують… А ти – вiдразу вогнем погрожуеш. Негарно…

– Нiчого собi розваги!.. – обурився Тарас, але вже бiльше для порядку, нiж од злостi. – Заморочили голову, завели в хащi. Сосновою шишкою в чоло засвiтили… – нехай, це можу зрозумiти… А дiвчину куди подiли? Чому вона не вiдзиваеться? Не приведи Господь, з Ребеккою яка бiда трапилася! Ось тобi хрест, лiсовий господарю, – широко перехрестився Куниця. – Присягаю, що все навколо дотла випалю… І повiр на слово – на цей раз я не жартую!

– Яку дiвчину? – здивувалася пiтьма. – А-а… Ти про ту вертихвiстку, за якою в лiс погнався? Хе-хе… Заспокойся, козаче. То омана була… Як тiльки дiвиця з твоiх обiймiв вислизнула, моi жартiвники морок i пiдпустили. Вибачай, молодче, але ти не за своею коханою бiгав – летавицю ловив. А дiвчина твоя давно на березi рiчки сидить. Бiля вогнища грiеться i дивуеться, куди ii наречений запропастився? Тiльки навiщо вона тобi, козаче? Поглянь уважно навколо – хiба моi доньки не кращi?

У ту ж мить лiсову галявину освiтив мiсяць, що якимось дивом пробився крiзь важкi хмари, а в його сяйвi закружляли в чудернацькому танцi десятки струнких дiвчат у прозорих, а то й примарних сукнях. Усi танцюристки були настiльки гарнi, що Тарас мимоволi замилувався iх вродою i грацiею. А як поглянув на стрункi нiжки в червоних чобiтках, то й зовсiм голову втратив.

Куниця i незчувся, як побрiв на чаклунську галявину.

– До речi, – змовницьки проказав лiсовий господар. – Усi вони: i повiтрулi, i летавицi – тi що в чобiтках, вельми охочi до усiляких забав. Не те що людськi дiвчата. Веселися, козак, скiльки сил вистачить. Не сумнiвайся, облизня не дiстанеш – усi твоiми будуть.

– Ходи до мене… Нi, до мене… До мене… – наввипередки грайливо зазивали хлопця лiсовi красунi. Вони весело смiялися, простягаючи до нього тендiтнi руки. Летавицi, хоча i перервали танок, вiд надлишку вируючих емоцiй не могли встояти на мiсцi, i – то одна, то iнша, починали крутитися дзигою, високо пiдстрибуючи i злiтаючи над галявиною. При цьому вишуканi червонi чобiтки залишалися единою деталлю з усього одягу, яка не зникала пiд поглядом хлопця. – Ти ж наш… Наш!.. Ми чуемо тебе! Ходи до гурту… Ми чекаемо… Ми любимо тебе!..

Куниця вже пiдiйшов так близько, що залишалося зробити крок i простягнути руки, щоб доторкнутися до однiеi з лiсових красунь…

На щастя, всi вони були такi спокусливi i прехорошi, що Тарас зупинився в нерiшучостi, не знаючи, яку вибрати.

– Присяйбi, якi ж ви гарнi… – пробурмотiв розгублено. – Аж очi розбiгаються…

– Вiн не може вибрати… не може вибрати, – жваво защебетали розпусницi i стали навперебiй радити збентеженому парубковi: – А ти закрий очi… Закрий… Твоя люба тебе сама знайде!.. Покладися на долю! Пiдкорися iй…

Зачарований красою милих спокусниць, Куниця готовий був з радiстю виконати будь-яке iх побажання. От тiльки намагаючись виконати якнайкраще, вiн не тiльки мiцно зажмурився, але й спробував прикрити очi долонями. При тiм незграбно ткнувши себе в нiс, затиснутим у кулацi кисетом. Вiд мiцного тютюнового духу аж в носi засвербiло. Настiльки нестерпно, що Куниця не втримався i голосно чхнув.

Саме ця, здавалося б, цiлком житейська i невимушена дiя призвела до неймовiрного наслiдку. За руйнацiею не гiрш буревiю.

Ще навiть вiдлуння пiсля розкотистого чхання не вщухло, як зграйку спокусниць з чародiйськоi галявини, немов ураганом змело.

– Апчхи! – парубок чхнув удруге… І, незважаючи на нiчну пору та густi хмари, що ховали мiсяць, в лiсi посвiтлiло достатньо, щоб вiдрiзнити одне дерево вiд iншого i навiть розгледiти окремi гiлляки.

Тарас глибоко вдихнув i чхнув втрете, остаточно приходячи до тями.

– А ось хрiн вам… з редькою разом, – промурмотiв, суплячи брови i поквапом натоптуючи люльку. – Недарма приповiдають старi люди, що нiколи не вдасться християнину з нежиттю по-доброму домовитися. Ви, бестii клятi, як не силомiць, то спокусою норовите верх над чоловiком узяти. От i я замалим на вашi хитрощi не попався… Слава богу, тютюн виручив. Хоч i кажуть, що то теж бiсiвське зiлля, а порадило собi з вами краще за молитву… Ну, нiчого, iншим разом не буду таким довiрливим… Бiльше ви мене на половi не обдурите… Вчений!


* * *

Розкуривши люльку i жадiбно вдихнувши солодкувато-гiркого духмяного тютюну, котрий остаточно зняв з очей полуду, Куниця запримiтив на тому мiсцi, де гуртувалася пiтьма, слабке мерехтiння. Немов полум’я свiчки. Настiльки кволе, що його можна було сприйняти за свiтляка, якби не дивний червонуватий вiдблиск вогнику. А всiм вiдомо, що свiтлячки випромiнюють бiле сяйво.

Сторожко поглядаючи на непроглядну темряву, що важко клубилася помiж дерев, парубок поволi, крок за кроком став наближатися до примарного вогника. Про всяк випадок ретельно пихкаючи на всi боки люлькою i грiзно штрикаючи поперед себе вiстрям шаблi. Однак чудернацьке сяйво не тiкало i не нападало. Тiльки розгоралося яскравiше.

І як залишилося пройти ще лише декiлька крокiв, пiтьма розступилася, немов хто розсунув щiльнi фiранки на вiкнi, i звiдти, навперейми Тарасовi вийшов здоровенний, страховидний чолов’яга. Весь скуйовджений, кошлатий, закутаний в обшарпанi звiринi шкури, – недбало погойдуючи в руцi важкою палюгою.

– Гей ти, не смiй чiпати мою чiчку! – прогарчав загрозливо лiсовик, зупиняючись в декiлькох кроках вiд юнака i спираючись на свою зброю, немов на звичайну дорожню патерицю. – Глухий чи що?! Кому кажу?! Дибай далi! Не для тебе я зiлля папоротi сiяв!

Взагалi-то i без пiдказки лiсовика Тарас уже збагнув, що бачить перед собою не що iнше, як цвiт папоротi. Диво дивне, котре жило лишень у легендах i бабусиних казках! Полум’яна квiтка, що розпускае пелюстки на кiлька хвилин, та й то лише один раз у рiк, опiвнiч на Івана Купали. І тому, хто знайде ii, обiцяе неймовiрне багатство. Бо може вказати на прихований у землi скарб…

У це було так складно повiрити, що Тарас навiть перехрестився. А потiм, щоб остаточно впевнитися, ще й подвiйну дулю примарному вогнику тицьнув. Але квiтка не розвiялася i не щезла з очей, як недавнiй морок. До речi – як i лiсовик, що сердито переминався з ноги на ногу, стиха гарчав i люто скалив ведмежi iкла. А далi загрозливо занiс над головою палицю i ступнув уперед, твердо налаштований захищати чаклунську квiтку вiд людських зазiхань. І бачачи таку рiшучiсть, небагато знайшлося б смiливцiв, здатних не дременути подалi вiд галявини, папоротi i розлюченоi нечистi.

Тарасу теж зробилося моторошно. Все ж, незважаючи на батькiвську виучку, битися зi справжнiм ворогом не на життя, а на смерть – йому, запорiзькому новику, ще не доводилося. Але, вiдступати i робити з себе страшка не заведено в роду Куниць. Тим паче, коли винагорода така велика! Не те щоб Тарас був надто ласий до грошей, але пiсля загибелi батька, нужда заiдала гiрше вошей…

– Ну, ну… не дуже! – гримнув хлопець, хапаючись за ефес шаблi. – Досить мене лякати! Не на того натрапив! І не ставай поперек дороги – гiрше буде!

– Го-го-го!.. – зареготав кошлатий вiдлюдько, як пугач у дуплi загукав. – Кого ти своею залiзякою лякаеш, людський недомiрку? Та я тебе, як комара, приплесну. На одну долоню покладу, другою накрию, – i навiть мокрого слiду не залишиться…

– Не так швидко, опудало замшiле… – потягнув хлопець булатну сталь з пiхов. – Бачиш, яка в мене шабелька? По долу молитва витравлена! Якраз для того, щоб усiляку нечисть спiдручнiше у пекло вiдправляти було! Геть з дороги, iдолище погане, поки я з тебе трiсок не настругав!

– Схоже, твоя взяла, козаче… Знатна зброя, – вмить оцiнив заговорений клинок лiсовий господар i, важко зiтхнувши, опустив палюгу. – Дорогого коштуе… Либонь цiлу пригорщу золота вiдсипав?

– Не з ринку зброя… Спадок… – пояснив з гордiстю i сумом Куниця. – Шабля, люлька та стара кульбака[3 - Кульбака – сiдло.]… Батько в бою загинув, а то – все, що його товаришi додому привезли… Тому й зберiг до сьогоднi, хоч яка скрута не притискала. Ну, та нiчого, – у голосi хлопця побiльшало втiхи, – тепер-то ми з бабусею по-людськи заживемо. Якщо легенди не брешуть, квiтка папоротi заритий у землi скарб вказати може? Вiрно кажу, нечисть кудлата?

– Того не вiдаю, – байдуже знизав здоровенними плечищами лiсовик. – Менi, як i сам розумiеш, усi вашi цяцьки-брязкальця без потреби. Але краще б ти ii не чiпав, хлопче. Добром прошу. А як тебе й справдi так злиднi обсiли – то завiтай у гостi iншим разом. Помiзкуемо, чим допомогти… Може, службу яку для лiсу вiзьмеш, а я за неi оплату пристойну дам. Для людських рук i розуму завжди робота знайдеться.

І було в його голосi стiльки непiдробного смутку, що хлопець, уже потягнувшись до заповiтного вогнику, навiть руку вiдсмикнув i ступив крок назад.

– Та що тобi, квiтiв у лiсi мало, що на цiй свiт клином зiйшовся? – промовив Тарас здивовано. – Одною чiчкою бiльше, одною менше. Сам же казав: вам скарбiв не треба. А менi – господарство з нужди пiднiмати. Зовсiм захирiло…

Куниця подумав i додав, наче саме ця причина могла усе пояснити якнайкраще:

– Я одружитися хочу, розумiеш?.. А дядько Іцхак швидше власними руками приб’е Ривку, нiж видасть свою дочку за такого бiдняка… Зате, як розбагатiю – iнша справа. Вiдразу завидним нареченим стану. Так що, вибач, лiсовий господарю, але не можу я вiд свого щастя вiдцуратися. Особливо тепер, коли такий трафунок пiдвернувся. Іншого разу може й не бути? Батько завше приповiдав: доля легковажна, як повiтруля… Зрештою, в цьому е i ваша провина! – Тарас зрадiв вдалiй думцi. – Я сюди не з власноi волi приперся, самi заманили… А що до твоеi пропозицii на службу пристати, то мудрi люди вчили – з нечистю не укладати жодних угод. Собi дорожче стане!

– Правду кажеш… Зле вийшло, – шумно почухрав густi заростi моху на обличчi лiсовик. – Хто ж мiг знати, що ти з любовним шалом впораешся? Червонi чобiтки повiтруль не одному голову заморочили. Попадалися на iх принади чоловiки i старшi за тебе, i мiцнiшi духом. А ти молодець – встояв. Іншим разом нам наука буде – щоб iз закоханими не зачiпатися.

– Тим паче, я нагороду заслужив, – посмiхнувся Тарас, роблячи ще один крок уперед, ближче до квiтки.

– Постривай, козаче, послухай, що скажу… – знову зупинив його настирливий лiсовик. – Ну, от що ви за плем’я таке? Де не оселитеся, обов’язково все загидити маете… Лiс вирубують i палять, як заманеться, нiби сухого хмизу мало… Рiчку i ту греблями та гатями перегородили… І всi, як один – дармового щастя шукаете. Притому, що не нами – вашими ж священиками не раз говорено, що кожному воздасться по дiянням його. Хiба не так?

– Занадто мудрi твоi слова, лiсовий господарю, – з досадою вiдбуркнув Куниця. – Може i е в них резон, та тiльки ж неспроста ти менi зуби заговорюеш, вiрно? Думаеш: захоплюся розумною бесiдою i забуду, що цвiт папоротi вчасно зiрвати треба, – поки вiн не закрився? А пiвнiч от-от настане. О-хо-хо… Знову хитруеш, нежить лiсова, обдурити намагаешся, а про правду i справедливiсть пасталакаеш. Негоже… Нема в тому честi!

– Але й безчестя теж немае, – похмуро пробурмотiв лiсовик, незадоволений тим, що хитрiсть не вдалася. – Ти, козаче, лише про власну вигоду та про багатство дбаеш, а я намагаюся вiд твоеi жадiбностi чарiвну красу врятувати. Адже без Іванового чар-зiлля тутешнi мiсця захирiють. Всю свою силу втратять… І доведеться моiм донькам на новi мiсця перебиратися.

– Лiс великий…

– І що з того? Можна подумати, якби в тебе було кiлька хат, ти би не став противитися, якби хтось надумав одну зруйнувати?

– Зрозумiти я тебе, лiсовий господарю, можу, – кивнув розважливо Куниця, – i зовсiм не засуджую. Але, вам – нечистi лiсовiй, що про хлiб насущний турботи не знае – легко про красу мiркувати. А менi – бабусю стареньку годувати треба. Та й про свою майбутню сiм’ю, про спадкоемцiв роду Куниць, подбати. І щодо хати теж вiрно пiдмiтив – було б у мене iх кiлька, може, й iнакше розмова склалася би. Але вона у мене одна, та й та невдовзi розвалиться. Ось так… Тому, нiчого воду в ступi товкти. Нам з тобою повiк не порозумiтися. Сказано ж: голодний ситого не зрозумiе, а гусак свинi не товариш… – парубок рiшуче потягнувся до квiтки, що особливо яскраво спалахнула саме в цю мить.

– Востанне попереджаю, нерозумна людино… – якось дуже гiрко промовив лiсовик. – Схаменися, поки не пiзно.

Величезна страхолюдина просто на очах перетворилася в малесенького, довгобородого та сивоголового дiдуся. І голос його тепер звучав не погрозливо, а майже благально.

– Не чiпай квiточку… Бо, перш нiж нове щастя знайдеш – усе, що маеш, втратиш…

– Так нiчого втрачати, дiдусю, – легковажно вiдмахнувся парубок. – Я ж казав уже: пiсля батька лише сiдло та шабля залишилися. А мазанка наша так занепала, що незабаром вiд дощiв та вiтру сама розповзеться, якщо я грошей на ремонт не роздобуду. І то – нове обiйстя поставити, напевно, дешевше встане. Так що, вибачай i не гнiвайся, лiсовий господарю, але iнакше вчинити я не можу… У кожного з нас своя правда чи кривда, i лише Творцевi судити: чий резон i кому вiдповiдати…

З цими словами Тарас вхопився, тремтячими вiд збудження i нетерпiння, пальцями за тонке стебельце, трохи нижче червоного сяйва i рiзко смикнув до себе.

Полум’яна квiтка зiрвалася так легко, немов i не росла, а – як метелик, присiла на мить вiдпочити. Раз – i ось вона вже сяе на долонi.

– Ох-х-х… – тихенько i жалiбно застогнали навколо галявини десятки рiзних голосiв. – Бiда… бiда… Горе… горе…

І стiльки скорботи було в тому лементi, що вперше за весь час Тарас Куниця засумнiвався в своему правi чинити так, як заманеться. Навiть миттеве бажання повернути квiтку назад виникло, але вже в наступну мить рiзкий, крижаний порив вiтру з такою силою дмухнув парубковi в обличчя, що вiн зажмурився i по-дитячому увiбрав голову в плечi, забувши не тiльки про зброю, але i про молитву.

Лiс волав i скиглив так, немов з когось живцем здирали шкiру, – часом зриваючись на дикий божевiльний регiт. Але з кожним наступним ударом серця вакханалiя скорботи i жаху стишувалася… Чи то плакальницi вiддалялися, чи то сили iхнi закiнчувалися. Але минуло трохи часу, i Тарас збагнув, що залишився на самотi.

Зiбравшись з силами, Куниця вiдкрив очi i з подивом побачив, що стоiть на узлiссi, неподалiк вiд давно погаслого святкового багаття, а в руцi у нього ледь жеврiе крихiтна шкарлатна зiрочка. А на протилежному березi рiчки, за сiльськими хатами, що, мов гриби пень, облiпили схил пагорба, займаеться свiтанок. От тiльки викочуеться з-за обрiю сонце геть недобре, похмуро-багряне, зловiсне. Немов здiймаеться заграва над величезним пожарищем…

І хоча напiвроздягнена, гомiнка юрба односельчан, якi збiгали на берег, кваплячись зануритися в рiчку одночасно з першими променями новоi днини, крiм браку одежi, нiчим не нагадувала натовп погорiльцiв, – споглядання гармидеру, вiдгукнулося у серцi хлопця таким гострим болем, що Тарас охнув i схопився за груди. А слiдом – на його плечi непосильним тягарем звалилося передчуття неминучоi бiди.




Роздiл другий


Вибираючи мiсце для житла, колишнiй запорiзький козак Тимiш Куниця бiльше думав про безпеку родини, анiж про зручностi проживання та сад-город. Тому й випхав хату на найвищий пагорб, який тiльки можна було знайти по всiй околицi. От i скрипiв безперервно та жалiсно пiд усiма вiтрами, незвичний для тутешнiх мiсць, флюгер у виглядi стрiли, над гостроверхим дахом обiйстя Куниць. Заздрячи при цьому глинобитним стiнам, яким хоч трохи вдавалося ховатися за густими кронами розлогих яблунь та вишень.

І Тарас, кожен раз, як пiднiмався крутою стежкою нагору – з порожнiми руками чи важкою ношею, – не забував згадати «добрим» словом надмiрну батькiвську обережнiсть.

Але сьогоднi Куниця i не помiтив, як злетiв на пагорб i опинився бiля хвiртки рiдного подвiр’я.

– Все, бабусю! – закричав переможно, в три стрибки долаючи вiдстань до порога i вiд надмiру почуттiв ледь не зiрвавши зi шкiряних петель, по-старечому стогнучi дверi. – Скiнчилися нашi муки! Ти не повiриш, що я знайшов! Ось, дивися!.. Знаеш, як ми тепер заживемо? О-го-го, як!

Але не почув анi слова у вiдповiдь i здивовано перепитав:

– Агов, бабусю?! Ти де? Спиш, чи що?.. А сонечко-то вже над пагорбом… Казав тобi допiру: не треба старого пiвня рiзати, поки молодi спiвати не почнуть – не послухалася: от i нема кому вранцi розбудити. Прокидайся… Я тобi зараз таке розповiм…

Зазвичай небагатослiвний юнак торохтiв без упину, немов побоювався, що вiд вируючого в ньому сум’яття, може луснути, ледь стулить рота.

– Бабусю, агов! Ти де?!

Сонячне промiння, що проникало в кiмнату крiзь нещiльно прикритi вiконницi, усерединi створило блiду напiвтемряву, i Тарас не вiдразу помiтив, що i вогонь в печi не горить, а бабуся Аглая лежить у своему закутку, пiд звисаючими зi стiн i жердин гронами часнику, цибулi i безлiчi iнших в’язок та косиць рiзномаiтого сушеного зiлля i трав. І тiльки пiсля цього звернув увагу на незвичайну тишу, що панувала у свiтлицi. Тишу – неможливу поруч з живими людьми.

Куниця замовк, розгублено гмикнув i непевно ступив до лежанки. Став бiля узголiв’я i шумно видихнув.

Бабуся Аглая, по-доброму посмiхаючись, безтурботно дивилася в стелю очима, якi на цьому свiтi вже нiчого не бачили. Але, судячи з ii лагiдного i спокiйного обличчя, смерть не захопила стареньку зненацька, а була зустрiнута, як давнiшнiй i добрий знайомець.

Тарас повiльно перехрестився, поморгав туманiючими очима i нiжно провiв долонею по зморшкуватому, ще не охололому чолi бабусi. Потiм встав перед покiйницею на колiна i нiжно торкнувся губами чинно складених на грудях, вузлуватих пальцiв, що мiцно стискали дерев’яне розп’яття. Краечком свiдомостi зазначивши, що натрудженi, мозолястi i шорсткi, як рiчковий пiщаник, руки бабусi Аглаi в посмертi здобули шовковисту нiжнiсть. Ставши на дотик м’якими i… холодними.

– Ось я i залишився на всьому бiлому свiтi зовсiм один… – прошепотiв хлопець журно i безпорадно. – Що ж ти, мила моя бабусенько, так поквапилася? Хоч би до весiлля зачекала? Правнукiв разом з Ребеккою трохи побавила… Хто ж менi тепер у скрутну хвилину розумну пораду дасть, або за лiнощi вилае? Як же ти так пiшла, га? Навiть не попрощавшись…

Потiм хлопець закрив покiйницi очi, пiдвiвся з пiдлоги, ступив до столу i важко опустився на ослiн.

Рiзноманiтнi думки кружляли в його головi безпутним натовпом п’яних гульвiс, що за будь-яку цiну прагнуть перекричати один одного, навiть не намагаючись вислухати чужi доводи. Найбiльше хлопцевi хотiлося впасти на свое ложе, або просто тут, за столом закрити очi i задрiмати. А опритомнiти вiд буркотливого, але сповненого турботи i любовi старечого голосу…

Куниця дiстав люльку i кисет, старанно натоптав чубук, розкурив неспiшно i пiсля кiлькох глибоких затяжок промовив задумливо:

– Попереджав же лiсовiй господар: що втрачу перш нiж нове знайду… А я ще похвалявся, дурний, що нiчого не боюся, бо втрачати нiчого… Ось i добалакався… Тепер уже справдi нiчого.

– Знову квапишся зi словами, як голий на торг, господарю… – несподiвано пробурчав у вiдповiдь чоловiчий басок. – Невже так i не порозумнiшаеш нiколи? А час би…

– Хто тут? – смикнувся Тарас, озираючись по порожнiй свiтлицi. – Чи менi вчуваеться?

– Домовик я ваш… – статечно вiдповiв невидимий спiврозмовник. – Трете поколiння, як за добром родини Куниць доглядати приставлений.

– А чого тiльки тепер голос подав? – здивувався парубок. – Помiчати тебе i ранiше траплялося… мигцем, а озвався вперше.

– Бо тодi тебе i без мене було кому розуму вчити… – зiтхнув домовик. – А щодо «бачив»… То, мабуть, не я був. Сусiдко зi своею марою частiше по хатi швендяють. Нероби…

– Сам такий… – вiдгукнувся iз-за печi скрипучий жiночий голосок. – За худобиною i по двору мiй чоловiк дивиться. Я – i в хатi прибираюся, i курник чищу, i iсти на всiх готую. А ти лишень жереш у три пуза i нiбито за добром доглядаеш. Можна подумати, якщо вiдвернеться, то в ту ж мить i стiни розповзуться, i покрiвля обрушиться. Та ця хата ще всiх нас перестоiть!

– Е, та вас тут цiла купа мешкае? – ще бiльше здивувався парубок i додав несподiвано сердито: – Ну, i куди ж ви, тля запiчна, дивилися, коли бабуся вмирала? Мене в хатi не було, а ви чому не допомогли господинi? Чому не вберегли? Ось поховаю бабусю, так перш нiж на Запорiжжя iхати – спалю цю халупу разом з усiма вами! – пригрозив i сам здивувався. Щось занадто часто став iнших вогнем лякати…

– Ти не сердися, господарю. Стара чаклунка сама так вирiшила… – спiвчутливо прошелестiв жiночий голосок. – І не нам противитися ii волi. Видно, настав час Аглаi пiти з явного свiту…

– Настав, пристав… – сердито обiрвав бурмотiння мари Куниця, не надто й прислухаючись до ii слiв. – Задарма молоко з горшка сьорбати всi готовi, а як допомога вiд вас знадобилася – вiдразу невинними овечками замекали. Звiсно, найпростiше на покiйницю сперти… Заперечувати не стане!..

– Постривай лаятись, господарю… – ще один чоловiчий голос ламким баском вторив жiночому з-пiд лежанки. – Це тiльки рiчки завжди течуть з гори та в море, i дощовi краплi – зверху вниз падають, а в явному, людському свiтi багато чого не з нашоi волi дiеться.

– Водицi б пiднесли вчасно, може, i пожила б ще бабуся… – не вгавав Тарас.

– Пояснюю ще раз, дитино нерозумна… – у жiночому голосi прорiзалися сварливi нотки. – То ж не ще одна старенька померла, а Знаюча з Яви пiшла… Сама, за власним хотiнням! Значить, так потрiбно! Може, мiсце звiльняла… І не нам ii затримувати… Збагнув, нарештi?

– Ну-ну… – Тарас однаково нiчого не второпав i починав сердитися по-справжньому. – І для кого ж моя бабуся так старалася, що померти поквапилася? Чи не про тебе розмова?

– Замовкни, потвора недолуга! – цитькнув на дружину сусiдко. – Бачиш: молодий господар до тями нiяк не прийде. Натяками та недомовками не обiйтися. Все як слiд розтлумачити треба.

– Чого ж Аглая сама внуковi не пояснила? – резонно зауважила мара, не бажаючи поступитися чоловiковi.

– Може, не встигла?

– Пробi, рятуйте… Звела доля з недолугим! – зойкнула роздратовано мара. – У тебе голова тiльки для носiння шапки годиться! Не встигла… – передражнила чоловiка. – Це ж Знаюча, колода ти дубова! Вона нiколи i нiчого даремно не робила. Може, молодий господар ще в силу не ввiйшов, а може – вiд чого iншого шмаркача врятувати хотiла…

– Розумниця… Сама питае, сама i пояснюе… – швагер домовика збентежено засопiв i перестав сперечатися. Знаючи з багатолiтнього досвiду, що у тiм нема сенсу, – останне слово однаково за жiнкою залишиться.

Зате тепер остаточно розлютився Куниця.

– Ну ось що, нежить хатня, – тепер послухайте, що я скажу! Не знаю: хто i вiд чого шмаркача оберiгав, але якщо ви, зараз же, усе докладно не розповiсте… так щоб я зрозумiв – присяйбi, пошкодуете! По-перше, сходжу за отцем Василем, нехай вiн тут кожну щiлину свяченою водою залле. А по-друге, по-друге… – Тарас задумався, чим би ще пострашити нежить, не менш грiзним.

– Ага! – вiдблиски пожежi знову затанцювали перед очима. – Клянуся могилою батька: спалю хату дотла, як i обiцяв. Ще й золу пересiю i по вiтру розвiю! Зрозумiли?!

– Не треба священика кликати, господарю… – благально загув домовик. – Навiщо смiття з хати виносити? Промiж себе домовимося… Не чужi ж… А ну, нишкни! – гримнув на мару, що звично забурчала щось свое. І додав, звертаючись до сусiдка: – Брате, вкоськай свою бабу. Господар на те й господар, щоб усе згiдно з його волею чинилося! Питае – значить, вiдповiдати належить. Може, стара Знаюча якраз хотiла, щоб онук вiд нас про все визнав? Не сумнiвайся, молодий господарю, все честь по честi розтлумачимо. Нiчого не утаiмо… Ось тiльки, не гнiвайся, але мушу спершу тобi кiлька прикрих слiв сказати.

– Кажи… – знизав плечима Тарас i ехидно додав: – Чому б i тобi, шмаркача, розуму не повчити?

Домовик так гучно зiтхнув, що мiг присоромити кого завгодно, але сердитий парубок не звернув на те уваги.

– Ну, чого зволiкаеш?! Виховуй.

– Молодий, гарячий… та й не в собi трохи… На перший раз пробачаю… – багатозначно проказав домовик. – Але, зарубай собi на носi, козаче! Якнаймiцнiше! Нiколи, навiть жартома, не смiй погрожувати, що власну хату спалиш! Дурне це дiло. Зовсiм негодяще… І тим паче, не тривож бездумно прах батька. Особливо, якщо не вiдаеш, де вiн похований та й чи похований взагалi. Запам’ятав?

– Твоя правда – погарячкував трохи, – не надто охоче визнав справедливiсть докору Куниця. – Але священика однаково покликати доведеться. Бабусю вiдспiвувати… От голову заморочили… – парубок глянув на покiйницю i важко зiтхнув. – Наче жива… Здаеться, заснула тiльки мiцно. Навiть не вiриться, що немае ii бiльше… – i продовжив, надмiрною дiловитiстю тону, вгамовуючи сльози: – Днi тепер спекотнi стоять, довго тiло в хатi тримати не можна. Так що розповiдайте хутко: хто i яку таемницю вiд мене приховував, та й пiду похоронами займатися.

Але, як воно зазвичай у життi бувае, поговорити не вдалося. На подвiр’i хтось голосно вiдкашлявся i вимогливо постукав в одвiрок. А потiм знадвору ввiчливо запитали:

– Я дуже перепрошую, але хочу поцiкавитися, чи е хто вдома? Чи ви, таки, вже всi пiшли геть, i я тут сам до себе балакаю?


* * *

Так своерiдно в Михайлiвцi розмовляв лише тутешнiй корчмар Іцхак. Вiн же – батько Ребекки! А почувши цей трохи гаркавий i немов надтрiснутий голос, Тарас одразу пригадав, що дiвчина втекла з лiсу в чому мати народила. То ж зовсiм не складно здогадатися, з чим завiтав ранковий гiсть. І навряд чи розмова буде приемною. Навiть, незважаючи на те, що Іцхак був чоловiком хирлявим i – не стiльки з переконання, скiльки через згадану тiлесну немiч – доволi сумирним. Куниця знiяковiв i повiв очима по кiмнатi, наче шукав мiсце, де б це заховатися.

Але одразу ж i оговтався. Раптова смерть бабусi i вся ця таемничiсть, що несподiвано об’явилася в хатi Куниць, так усе перевернули з нiг на голову, що прихiд шинкаря виявився не стiльки неприемним, як недоречним. Парубок зiтхнув i стиха вилаявся. Чого ранiше нiколи не дозволяв собi з поваги до домашнього вогнища. Вилаявся, нiяково позирнув на покiйницю i перехрестився.

– Потiм договоримо, – прошепотiв до нечистi, наче iх хтось пiдслуховував i, поспiшаючи випередити настирливого гостя, що вже нетерпеливо тупцяв на ганку, вискочив надвiр.

– Доброго здоров’я, дядьку Іцхак… – проказав сумним голосом, кланяючись не так щоб низько, але з усiею пошаною. – Знаю, що завинив я перед вами i Ривкою, але давайте поговоримо про це iншим разом. Чесне слово, не до того менi зараз…

– Можна, звичайно i пiзнiше… – наче пристаючи на прохання парубка, кивнув у вiдповiдь корчмар, трiпнувши пейсами. – Чому не вiдкласти нiкчемну розмову на потiм, тим паче, коли йдеться всього лише про мою дiвчинку? Нехай собi ще трохи побiгае по селу наголяса. Може, ще не всi мешканцi в Михайлiвцi встигли роздивитися якi у неi розкiшнi груди i тонкий стан? Не згадуючи про те, що Ребецi не доведеться червонiти i за решту тiла. Особливо ту частину, що Господь вилiпив людинi позаду i трохи нижче спини… Пан козак розумiе, про що я?.. Чи не так?

– Не варто мене величати вище честi, дядьку Іцхак, – похнюпився парубок, розумiючи, що без вагомоi причини, неприемних пояснень уникнути не вдасться. – Я всього лише новик Вiйська Низового i права називатися козаком ще не заслужив.

– Ой, я вас прошу, пане Куниця, – з притаманною йому недбалiстю вiдмахнувся жид. – Сьогоднi новик, завтра – козак. А якщо пiслязавтра товаришi вас отаманом називати стануть, або сотником наречуть? Змилуйтеся над старим iудеем. Як моiй бiднiй головi запам’ятати всi цi вiйськовi премудростi? Краще не робiть розумне обличчя i не огинайтеся вiд простоi вiдповiдi…

– Дядьку Іцхак, повiрте… От хоч забожитися, – безпорадно зiтхнув Тарас. Переговорити шинкаря, не вдаючись до вiдвертих грубощiв, ще не вдавалося нiкому. – Нiчого такого не було… Ми з Ребеккою всього лише заблукали в лiсi, а далi – загубили один одного… Я довго шукав ii, але не змiг знайти. Нiч же, темно…

– Хто б сумнiвався, пане Куниця… – знову заторохкотiв, наче розсипав горох, шинкар. – Я давно пiдозрював, що як роздягнути пригожу дiвицю догола, то в лiсi стане значно свiтлiше. Тим паче – вночi. От тiльки менi б не хотiлося, щоб замiсть смолоскипа використовували мою простодушну i довiрливу дiвчинку. Та й майбутньому зятевi така безцеремоннiсть у поведiнцi Ребекки навряд чи припаде до смаку. А шила в мiшку не сховаеш, можете менi повiрити, пане козаче. Особливо, якщо, пiсля ваших гулянок, мама Циля буде змушена розшивати сукнi нашоi доньки. Через стрiмко повнiючий стан…

– Дядьку Іцхак, – втрете спробував урезонити надмiру збудженого корчмаря Тарас. – Ви ж знаете: я готовий хоч завтра одружитися. Але ви самi противитися нашому весiллю.

– А з чого менi бути згодним, пане Куниця? – сплеснув долонями жид. – Що у вас е за душею, перепрошую, крiм батькiвськоi шаблi, хати, що от-от розвалиться, пiвтора моргу землi i вельми шанованоi баби Аглаi? Мовчите? Ото ж бо! То я вам скажу те, про що ви самi, по молодостi лiт, швидше за все, ще нi разу не замислилися… Моя маленька Ривка i всi ii майбутнi дiтки, дай Бог iм здоров’я, захочуть iсти. А вони – повiрте на слово старому iудею – мають таку жахливу звичку змалку… І чим же ви, пане козаче, збираетеся iх годувати? Невже знову бiдному i хворому Іцхаку доведеться виймати останню крихту з рота у своеi i без того жебракуючоi родини? Ось, я дивлюся на ваше обличчя i бачу, що тепер вам самому стало геть сумно?

– Померла бабуся, – тихо промовив Тарас.

– Значить, пан Куниця став ще бiднiшим? – прохопився зопалу Іцхак, але одразу ж схаменувся. – Азохен вей! Яка жахлива звiстка! О, то направду великий жаль… Моi спiвчуття, пане козаче. Аглая Лукiвна була така пристойна жiнка. Так, Іцхак пам’ятае, що одного разу вiн приповз до вашоi хати, коли нi теща, нi тiтка Соня не змогли вилiкувати мiй прострiл. І щоб ви думали – ваша бабуся менi допомогла!.. Так, я ще три днi стогнав, щоб усi залишили мене бодай трохи в спокою, але спина вже зовсiм не болiла. Присягаюся пейсами. Як рукою зняло… І коли ж це жахливе нещастя трапилося?

– Цiеi ночi…

– Тогой-тогай… Що я можу сказати на ваше велике горе, пане Куниця… Окрiм того, що всi ми там будемо, якщо доживемо, звичайно… Приймiть ще раз моi найщирiшi спiвчуття, пане козаче. Так, дуже порядна жiнка була ваша бабуся, повiрте старому iудею. І ви знову-таки маете рацiю не бажаючи продовжувати нашу бесiду. Коли в будинку вiд живих чекають останньоi пошани мертвi, згадувати про необачних дiвиць не пристало. Але пiсля похорону… Навiть не сумнiвайтеся. І хотiв би, так Циля не дасть забути. Ось тiльки, ще раз прошу вибачити, але якщо я все одно вже сюди прийшов, може, ви таки повернете менi одяг Ребекки? У бiдноi дiвчинки не так багато шовкових сорочок… щоб розкидатися.

– Пробачте, дядьку Іцхак, – лайнувся подумки Тарас. – Я вже казав: у мене немае ii одягу. Напевно, сорочка залишилася в лiсi. Ривка побiгла, я кинувся наздоганяти… Хоча, якщо це так для вас важливо, то можна сходити пошукати. Я пам’ятаю мiсце, де ми… загубилися.

– О-хо-хо… – важко зiтхнув корчмар. – Так я i знав, що нi до чого хорошого всi цi нiчнi гуляння не доведуть. Особливо, в нiч напередоднi Івана Купали… Хiба ж може на що путне розраховувати дочка роду Ізраiлевого вiд християнського святого, що й сам перейняв звички язичницького божества? І казав же дурепi: одягни що-небудь стареньке, чого не шкода. Це-це-це… втратити таку гарну рiч! Але як уже так кортiло… то чому не покласти весь одяг разом, щоб потiм не шукати? Ох, молодь, молодь… Нiчого святого у них немае, нiщо не цiнують… Ай-ай-ай… Зовсiм нова сорочка була… – i докiрливо похитуючи головою, через що його довгi, завитi пейси тряслися, немов роздiлена надвое цапина борiдка, Іцхак став незграбно спускатися з крутого пагорба.

Куниця провiв поглядом нескладну, згорблену постать в довгополому лапсердаку, що розвiвався в такт ходi, потiм озирнувся на зачиненi хатнi дверi i втомлено присiв на порозi. Йому раптом зробилося дуже сумно i гiрко. А бiль самотностi зробився таким пронизливим, що юнак замалим не розплакався.

При життi – звичайна, як i десятки iнших сiльських жiнок – трохи буркотлива, надмiру метушлива, невгамовно снуюча по господарству бабуся Аглая, пiсля смертi виявилася зовсiм iншою. І вiд розумiння нежданоi таемницi, Тарас вiдчув себе не лише осиротiлим, а й чужим у рiднiй домiвцi. Настiльки чужим, що навiть заходити всередину не було бажання. Понуро зiтхнувши, вкотре за цей ранок, парубок важко пiдвiвся i поплентався в напрямку церкви.


* * *

Михайлiвка починала будуватися на бiльш пологому захiдному схилi пагорба, що плавно збiгав до рiчки, тому пiд церкву громада вирубала i розчистила узлiсся, що пiдступало до околицi села з пiвнiчного боку. Залишивши лише кiлька старих лип i парочку кряжистих дубiв. Рука у лiсорубiв не пiднялася викорiнити вiковiчних красенiв. Заодно i цвинтар, за звичаем закладений позаду церкви, пiд покровом дерев вийшов тихий та богоугодний.

Хату сiльському священику теж звели поруч з церквою, на пагорбi. Але, оскiльки нинiшнiй Михайлiвський панотець Василь, при такiй нечисленнiй паствi, годувався не стiльки з шани духовного наставника, скiльки з умiлих рук единого на всю округу гончаря, то бiльшу частину часу, разом з двома синами, батюшка проводив пiд навiсом, бiля гончарного верстака. Там його Тарас i застав.

– Слава Ісусу Христу, панотче, – привiтався гречно парубок, заходячи у двiр.

Стрижений пiд макiтру, мiцний, широкоплечий моложавий чолов’яга в шкiряному фартусi, надiтому на голе тiло, наспiвуючи в такт роботi, щось навiть вiддалено не подiбне на церковнi псалми, мало був схожий на настоятеля парафii. А обидва його голопузi хлопчаки, що неподалiк старанно мiсили глину i, вiдповiдно, були перемащенi нею з нiг до голови, бiльше нагадували парочку бiсенят, анiж християнських дiтлахiв.

– Слава навiки Господу Богу нашому, сину мiй! – вiдповiв отець Василь, не вiдриваючи очей вiд грудки сироi глини, що пiд його вправними пальцями неквапно приймала форму глека. – Заходь, Тарасе, не стiй у воротах. Присядь в холодку. Кваску випий… Там жбан лопухом прикритий. Почекай трохи, я зараз закiнчу роботу. Глина не любить, коли ii на половинi росту кидають. Образитися може, i потiм нiчого путнього вже не злiпиш. Або при випалюваннi трiсне, або готовий посуд довго не послужить – розiб’еться…

Як i всяке справжне вмiння, схоже з характерництвом, праця гончаря заворожувала погляд. Здавалося, майстер всього лише недбало торкаеться сироi грудки, а та самостiйно, немов пiд впливом чар, починае роздуватися, витягуватися i сама по собi перетворюеться в круглобокий горщик, глечик чи iнше кухонне начиння.

– Петрусю, прилiпи ручки, – звелiв майстер старшому синовi, спиняючи колесо. – Тiльки не квапся. Зроби, як належить… Пам’ятай, Бог усе бачить. І за недбалiсть покарае.

Священик стягнув фартух i, витираючи ним руки, пiдiйшов до Тараса.

– Трапилося щось чи так завiтав? – запитав по-простому.

– Сталося, отче… – похнюпився парубок. – Бабуся померла. Поховати треба… За християнським звичаем…

– Ну, ну… не журися, сину мiй, – поклав важку i прохолодну долоню на плече Тарасовi отець Василь. – Тут вже нiчого не вдiеш. Так влаштований наш свiт. Господь завжди в першу голову забирае найдостойнiших iз нинi живущих рабiв своiх. А нам залишаеться лише смиренно, не нарiкаючи, прийняти Його волю, – поспiвчував священнослужитель. – Погано лише те, що вiдiйшла раба Божа Аглая акурат на Іванову нiч. Адже здавна вважаеться, що в цей час вiдлiтають душi грiшникiв, котрi не зумiли випросити собi прощення у близьких людей. Значить, треба ii перед вiдспiвуванням хоч на одну нiч у церкву до образiв святих занести та молебень особливий, очищувальний справити…

Отець Василь конфузливо пригладив долонею вуса i, не по чину, коротко пiдстрижену бороду. Занадто довге волосся могло намотатися на гончарний круг, от i доводилося вкорочувати iх час вiд часу, незважаючи на погрози архiерея Брацлавського блаженнiйшого Никифора накласти епiтимiю за порушення християнських канонiв.

– Забобони, звiсно, але не нам грiшним судити про те, що предками нашими за непорушну iстину вважалося. Навiть якщо церква поглядае на те з осудом.

– Можна i занести… – знизав плечима Куниця. – Бо з прощенням у родинi й справдi негаразд… Матiнка моя, а потiм i батько – наглою смертю згинули, не могла бабуся з ними попрощатися. А менi, якщо й хотiла щось сказати… Не ночував я нинi вдома, панотче.

– Ото ж бо й воно… – осудливо кинув отець Василь. – Люди завжди вiдверту розмову та перепросини на потiм вiдкладають. Самi того не розумiючи, що «потiм» – може i не бути, бо не дано людинi знати прийдешнього. О-хо-хо, грiхи нашi тяжкi… Замалим не забув. У головi не вкладаеться… Боюся, Тарасе, не вдасться рабу Божу Аглаю нинi вiдспiвати.

– Чому? – здивувався Куниця. – Труну Степан Лiкоть швидко змайструе. У нього завжди запас сухих дощок е. Як раз до вечiрньоi молитви i встигнемо… А далi тiльки вашоi охоти треба.

– Не в наших бажаннях бiда, сину мiй… – зiтхнув отець Василь, i парубок вперше звернув увагу на те, якi втомленi, постарiлi очi у цього, ще досить молодого i мiцного чоловiка.

– А в чому? Ви скажiть, що треба, панотче? Я все зроблю, присягаю… Бабуся заслужила на вiчний спокiй.

– Церква наша на замку вiд учора.

– Як це? – здивувався парубок.

– Громада ще з Трiйцi заборгувала за оренду, – зiтхнув священик. – Ось Іцхак i замкнув дверi на ключ. Поки борг не сплатимо. А чим платити? – знизав широкими плечима отець Василь. – До нового врожаю ще самим дожити треба. Думали кiлька ялiвок зарiзати, масла, меду продати. Я теж збирався пару дюжин горшкiв на пiдмогу громадi зробити. Але найближчий ярмарок у Брацлавi тiльки на Петрiвку буде. В Ужалi i того пiзнiше – на Спаса. А корчмар бiльше чекати не хоче. І нiяких умовлянь не слухае. Вимагае всю оплату за пiвроку сповна… Мовляв, йому за нашого Бога немае резону збитки терпiти.

– Це так, дядько Іцхак бувае дуже упертим i незговiрливим, особливо коли розмова заходить про грошi, – погодився Куниця. – Але, думаю, що зможу його вмовити. Адже похорон – не весiлля, i хотiв би, не вiдкладеш. Зараз до столяра зайду, а вiд Лiктя – просто в шинок i подамся.

– Добре, якщо так… – помiтно було, що отець Василь не подiляе такоi впевненостi. – Ну, що ж, Бог у помiч. Тодi ти займайся своею справою, а я – вмиюся i поспiшу до покiйницi… Царство iй Небесне i земля пухом, добра була жiнка. Ти, по молодостi рокiв, напевно не знаеш, але якщо б не твоя бабуся, то мiй Федько, може, й не народився б… – священик багатозначно покивав. – Ще й породiллю, Любаву мою, з собою мiг забрати… Так що я перед Аглаею Лукiвною в боргу. І якщо при життi iй мое вмiння не знадобилося, то хоч пiсля смертi вiдслужу як належить.

Зi столяром Тарас домовився швидше, нiж сам розраховував. Йому навiть на подвiр’я заходити не довелося. Дiзнавшись, що Лукiвна померла, Степан запитав тiльки: на коли потрiбна труна, додавши при цьому, що не вiзьме з Тараса нi гроша. Тут Куниця дiзнався, що п’ять рокiв тому бабуся Аглая ви5ходила всю багатодiтну сiм’ю Лiктя, коли тi отруiлися поганими грибами. Тому i столяр вважав, що зобов’язаний, нехай хоч у такий сумний спосiб, вiддячитися своiй благодiйницi. І, сором’язливо вiдмахнувшись вiд щироi подяки Куницi, бурмочучи собi пiд нiс щось про несправедливу долю, пiшов стругати дошки.

Спантеличено почухавши потилицю, бо нiколи нi про що подiбне йому не доводилося чути, Тарас уже бiльш впевнено рушив до шинку. Сподiваючись на те, що може i корчмар ще раз пригадае про вилiкуваний прострiл? При цьому вiдчуваючи себе так, немов весь цей час розмова йшла не про його рiдну бабусю, а про когось iншого. Навiть дивно… Адже, якщо не зважати на час, проведений разом з батьком у степових дозорах i козацькiй науцi – вiн прожив з бабою Аглаею побiч, пiд одним дахом, цiлих дев’ятнадцять рокiв. І тiльки сьогоднi вперше дiзнався про стареньку стiльки невiдомого ранiше.

Хоча, з iншого боку, чому дивуватися?

З того часу, як вiн став вважатися дорослим, себто, лiт з чотирнадцяти, Тарас весь час проводив або в полi, або в лiсi, або на випасi. А що тим часом робилося в хатi, його не дуже-то й турбувало, якщо розмова не заходила про наближення отелення чи опоросу.

Одежа випрана, вечеря на столi – от i добре…

Цiлими тижнями не було коли перемовитися. Схопився вдосвiта, перекусив тим, що вiд учора залишилося – i за роботу. Потемки повернувся – узвару сьорбнув i спати. Весь час бiгом, все похапцем… Нi тобi «на добранiч», нi – «доброго ранку». Ось так i коротали вiку двое найрiднiших людей. Начебто весь час разом, а як виявилося – порiзно, геть рiзними життями. І якби старенька вчора не померла, то онук би цiеi недолужностi навiть не помiтив.

І хоч не було в тому його провини чи зумисноi байдужостi: просто життя якось так складалося, – але зрозумiв Тарас Куниця, що гiркого почуття вини вiн уже не позбудеться нiколи. Сам перед собою не злукавиш!

Раптом пригадалися всi випадки, коли бабуся намагалася завести розмову, а вiн, коли жартома, а коли й безцеремонно обривав ii на пiвсловi – мовляв, не на часi, бабусю, втомився я, давай потiм, а краще – завтра поговоримо. А там новий день закрутив у нових турботах, i забувалося, про що мова йшла… А ще згадав, враз осиротiлий парубок, що нiколи не цiкавився: чи бабуся Аглая iла щось, чи добре себе почувае? Може, втомилася за день, або допомога яка потрiбна по господарству, окрiм звичайних чоловiчих справ? Зате, як би пiзно вiн не повернувся – з роботи чи гулянки – хоч вдосвiта, його завжди чекала розiгрiта страва.

І так соромно зробилося парубковi вiд цих спогадiв i докорiв сумлiння, що хоч сiдай, та й плач!

Вiн, може, i заплакав би гiрко, ридма, – як ревiв рокiв десять тому, коли вперше усвiдомив, що матерi у нього бiльше немае, – якщо б сльози мали силу бодай щось спокутувати або залагодити…




Роздiл третiй


Шинок «Причiлок старого Шмуля», що розмiстився в пiвденнiй околицi Михайлiвки, на перший погляд не справляв враження не те що поважного заiжджого двору, а й звичайнiсiнькоi сiльськоi корчми. Звичайний шестистiнок, ще й притулений одною стiною до жидiвськоi хати. То кмiтливий шинкар вирахував, що так не лише будуватися дешевше, а взимку обiгрiвати житло за рахунок готування iжi для гостей, – але й таку «дрiбницю», що з корчми, яка значиться в магiстратi прибудовою, податок стягуеться вдвiчi менший, анiж з повноцiнноi, окремоi будiвлi. А те, що у «прибудовi» можна посадити за накритi столи з пiвсотнi гостей, i вони не штовхалися б лiктями, то iнша розмова.

Потреба у просторiй залi пояснювалася не тим, що жителi села виявляли надмiрну охоту до хмiльного i вiльний час проводили в корчмi, пропиваючи останне. Якби старий Шмуль розраховував лише на iх грошi, то при такому гешефтi шинок давно пiшов би за вiтром, i жид подався на жебри. Рiч у тiм, що Михайлiвка була селом причiлковим. Себто, побудована на рiчцi, котрою з весни i до пiзньоi осенi сновигали човни з розмаiтим крамом.

Понад столiття тому зародилася вона з кузнi i хутора Михайла Груздя, котрий вподобав це мiсце, бо з давнiх-давен тут пролягала дорога з бусурманських земель у захiднi мiста. Так званий Курний шлях. Котрим ще й дотепер частенько користувалися вiдважнi купцi, що бажали скоротити й без того неблизький шлях, або уникнути надмiру великого мита за проiзд коронним трактом i за безпечний нiчлiг у межах Брацлавського воеводства.

А що бажаючих заощадити серед негоцiантiв нiколи не бракувало, тож зупинялися купецькi або чумацькi валки бiля кузнi доволi часто – у дорозi завше знайдеться потреба пiдкувати коней або пiдтягти обiд колеса. Окрiм того, хто вiдмовиться вiд нагоди смачно поiсти? Тим паче, коли в дорозi не один тиждень i вся страва – кулiш та каша. Тож шинок на березi Вiвчурки вирiс настiльки прудко, немов iз-пiд землi вигулькнув.

До речi, бiльш вертка i порожиста далi на пiвдень рiчка, в цих мiсцях ставала вже доволi тихою i глибокою. Цiлком прохiдною для невеликих стругiв[4 - Струг – старовинне рiчкове дерев’яне суденце.]. І добрий лоцман, що знав усi потаемнi мiлини та iншi примхи Вiвчурки, мiг довести караван по водi аж до Днiстра. А вже там, пливи собi хоч у Галич, а хоч – до самого Львова або й у Кракiв. Трохи повiльнiше, бо проти течii – зате цiлком безпечно. Через заболоченiсть берегiв розбiйники траплялися значно рiдше, нiж на битих шляхах. Тому, – нехай i не щодня, але достатньо часто, щоб господар мiг не тiльки не розоритися на податках, але ще й пару злотих до калитки заховати, – корчма заповнювалася втомленими, зголоднiлими чумаками та iншими подорожнiми, готовими щедро платити за домашню iжу. Не питаючи про цiну i зовсiм не торгуючись.

А як ставали табором на нiч, то ще й замовляли жбанами хлiбне вино. Саморобне, а тому не облiковане митарем. Що приносило жидовi додатковий i вельми значний зиск.

Не був порожнiй шинок i сьогоднi, в черговий раз даючи можливiсть заробити на бiдне i ситне життя нинiшньому господаревi закладу – Іцхаку сину Мордехая.

Два десятки рокiв тому придибав вiн до Михайлiвки звiдкись з-пiд Чернiгова або Брянська i женився на осиротiлiй доньцi Йосафата, правнука того самого, першого Шмуля.

Молодий горбоносий красень, настiльки пристойно виглядав навiть у лахмiттi i так припав до серця повнотiлiй Цилiнцi, що весiлля молодята зiграли вiдразу ж, як тiльки закiнчилася жалоба по батьковi. І якщо надмiру огрядна навiть замолоду Циля здобула собi чоловiка, то яка користь була вiд шлюбу Іцхаковi – жителям Михайлiвки залишалося тiльки гадати. Оскiльки тутешнiй старожил дiд Матвiй, будучи злегка на пiдпитку i вiд цього бiльш балакучiший нiж зазвичай, статечно стверджував, що корчмар i донинi ходить в тому ж рваному лапсердаку, в якому заявився у село i знiмав лише, як iшов до шлюбу. Хiба що латок на благенькiй одежинi побiльшало…

Крiзь вiдчиненi навстiж i навiть не затягнутi бичачим мiхуром вiкна на вулицю долинав гул безлiчi чоловiчих голосiв. А на пристанi, бiля двох набивних стругiв, – казна-коли i припливли, Куниця чiтко пам’ятав, що на свiтанку iх ще й у гадцi не було, – поралися кiлька молодикiв. Всi як один при зброi, в кольчугах, а один навiть у бригантинi. Схоже, з охорони багатого купця, або – ратники з придворноi мiлiцii якогось знатного вельможi… Вишневецьких або Сапiг.

– Бачу, гешефт не стоiть на мiсцi, пане Іцхак? – замiсть привiтання виголосив Тарас, вгледiвши господаря корчми, що повиснувши на хвiртцi про щось глибоко замислився.

– Гешефт… – невдоволено буркнув iудей, сердито поводячи очима. – І де пан козак у цьому рейваху побачив гешефт? Ви можете собi уявити: повна хата людей, маковому зернятку впасти нiде, а навiть чвертi вина не замовили… А хiба при нинiшнiх цiнах, на одному горосi, капустi та птицi виторгуеш щось? Може, сказати iм, що омлет з перепелиних яець зроблений? Хоча, нi… не варто. Поки тверезi – однаково не повiрять… О-хо-хо, однi лише збитки. А ви, пане Куниця, говорите – гешефт!..

– Та невже? – не повiрив Тарас. – Бути такого не може!.. Не перебiльшуете, часом? Нiколи не повiрю, щоб ратники вiд вина вiдмовлялися. Чи то купець такий жадiбний i суворий попався, що охоронцям горло промочити не дозволяе?

– Купець?.. Ха-ха!.. – пхикнув шинкар. – Ой, не смiшiть моi пейси, пане Куниця! Де ви купця побачили? Нi, вони-то якраз протилежне стверджують, i навiть ненароком обмовилися, що нiби везуть крам аж у саму Варшаву. Та тiльки я готовий з’iсти власну ярмулку, якщо у сказаному присутне бодай слово правди. А може, я на старостi став гiрше бачити? Тодi, дуже вас прошу, покажiть менi пальцем, котрий з них купець? Тiльки не кажiть, що негоцiантом став отой худорлявий, як святi мощi, чернець з поставою воiна i звичками отця езуiта? Та щоб менi нiколи бiльше не побачити нi гроша чесного прибутку, якщо цей пан не з пiдземель святоi iнквiзицii… Чи, можливо, хтось стане мене запевняти, що торговцем може бути он той, шорсткий драгунський ротмiстр, безсумнiвно, командир загону, що супроводжуе отця езуiта? З таким доброзичливим поглядом i чемним обходженням набагато простiше де-небудь у затишнiй мiсцинi зробити засiдку на багатий караван, нiж його охороняти. Був би в мене бодай один такий слуга, я би навiть на дверi кульгавоi тiтки Сонi другий засув не полiнувався поставити!.. Правда, розважливо мiркуючи, сама цьоця Соня, мабуть, такоi застороги не схвалила б…

– Та Господь з ними, дядьку Іцхак, – резонно зауважив Тарас. – Що ви так розхвилювалися? Пообiдають подорожнi, вiдпочинуть трохи та й попливуть далi. Перший дивний караван на своему вiку побачили чи що? А що таемницю свою з собою далi повезуть, то й слава Творцевi. Як казала моя бабуся: на смерч краще дивитися здалеку. Гарнiше виглядае…

– Може й так… – стрiпнув пейсами жид i продовжив дещо збентежено вiд того, що такий молодик розважливiше за нього балакае. – Маеш слушнiсть, Тарасе… Многii знання збiльшують печаль… Але, якось неспокiйно стае у мене на душi, коли я вдивляюся в цi обличчя. Пам’ятаю, схоже хвилювався, коли Циля перший раз послала маленького Мордехая до громадськоi криницi по воду. І скажи менi вiдверто: хiба я був не правий? Скiльки ми його потiм шукали? Все село переполошили.

– Це ви згадали той випадок, коли ваш шибеник, посеред бiлого дня, у Горобцiв найлiпшу грушу обнiс i поперся грушки на причiлок продавати? – Посмiхнувся Тарас, ледве стримуючи регiт.

– Та що ви менi, пане козаче, в очi тими кислицями тицяете? – несподiвано обурився корчмар. – Хiба в них справа? Та бодай би самi обсипалися, осам на поживу. Я ж вам про передчуття тлумачу! О, безсердечний свiт… Нiкому нецiкавi душевнi муки старого бiдного еврея. До речi, пане Куниця… – запитально глянув на хлопця Іцхак. – Ви ж не випадково повз корчму проходили i пристали про погоду зi мною поговорити? Чи я таки приемно помиляюся?

– На жаль, не помиляетеся, дядьку Іцхак, – слухаючи базiкання корчмаря, Тарас трохи вiдволiкся i тим неприемнiше було повертатися до розмови про похорон. – Менi потрiбнi ключi вiд сiльськоi церкви… Отець Василь хоче бабусю Аглаю якось особливо вiдспiвувати… Тож треба ii туди на всенощну занести.

– Чому не вiдразу вiд Едемських ворiт?! – звично ехидно пробурчав у вiдповiдь Іцхак. Але, розумiючи, як це неввiчливо звучить в даних обставинах, спiшно i нервово заторохтiв, бризкаючи слиною i розмахуючи руками.

– Так, Аглая Лукiвна була дуже, дуже достойна жiнка! Хiба я сперечаюся? Але ж, пане Куниця, увiйдiть i ви в мое становище. Якщо я, зараз, з найглибшоi поваги до вашоi родини поступлюся i вiдкрию церкву, а завтра помре, або народитися ще одна хороша людина, – адже iнших у нашому селi немае, – то потiм нiхто й не згадае, що дурний Іцик ще на Рiздво заплатив збирачевi податкiв своi кровнi грошi. Зауважте, прошу вас, – сплатив одразу за рiк i за всю громаду! При цьому коронну скарбницю абсолютно не турбуе – що нi менi самому, нi моiй вбогiй сiм’i для спiлкування з Богом зовсiм не потрiбна нi православна церква, нi ii пастир!

Корчмар перевiв дух i продовжив трохи спокiйнiше, але все так само гаряче i напористо.

– І я вас дуже прошу, пане козак, не треба на мене так страшно сопiти i супити брови… Хiба це бiдний син Мордехая придумав, що за користування церквою треба платити папi i королю податки? Чи, може, я багатший за всю громаду? Ну, звiдки така кривда? Мало того, що нам, дiтям Ізраiлевим, не можна володiти землями, лiсами i худобою, так усi довкола, навiть односельчани, i тi останню шкiру з бiдолашного iудея норовлять здерти. Пане козак, от хоч забожуся, – ну, не розпинав Іцхак вашого Христа… Вiрите? Не було мене там.

– Не сумнiвайтеся, дядьку Іцхак, грошi будуть, – спокiйно запевнив корчмаря Тарас, вловивши головне i вже не прислухався до лементування шинкаря. – Скiльки громада вам заборгувала – усе вiддам до копiйки. Обiцяю… Тiльки, пiсля похорону. Добре?

Іцхак вмить замовк i з неприхованою цiкавiстю глипнув на хлопця.

– Я, пане Куниця, звiсно, не вправi брати пiд сумнiв дану вами обiцянку, але дозволю собi запитати: звiдки раптом таке багатство? Адже, наскiльки менi вiдомо, у вас у господарствi навiть коня свого немае. За життя пана Тимофiя, брехати не стану, грошенята у Куниць водилися. Але вiдтодi, як ваш батечко пропа… себто, тее, як його… героiчно загинув, господарство тiльки хирiе. Хата i та ось-ось завалиться. Незрозумiло, на чому досi тримаеться?.. Не iнакше – домовик стiни пiдпирае… А як тебе самого Низове товариство до вiйська покличе? Гей, постривай-но, хлопче! – похопився корчмар. – Ти, часом, не надумав господарство продати?

– Нi, не вгадали, дядьку Іцхак… – попросту, без хитрощiв став пояснювати Тарас. – Я цвiт папоротi цiеi ночi знайшов. Шукав Ривку, коли вона вiд мене втекла, а знайшов – ось, погляньте… – з цими словами хлопець дiстав з гамана з кресалом вже трохи прив’ялу, але все ще мерехтливу червону квiточку. – Зараз не до того. Але одразу пiсля похорону пiду скарб шукати…

– Ростиш, годуеш, зодягаеш… – сумно зiтхнув син Мордехая. – А коли чужi дiти чар-зiлля в лiсi знаходять, деякi дурепи так вiд свого щастя додому втiкають, що шовковi сорочки по дорозi загубити примудряються. Азохен вей, добре казала тiтка Соня, позаминулоi весни, коли повчала Ребекку, що…

Знаючи, що жалiтися на долю, таку несправедливу до всього iудейського народу i зокрема до нього самого, говiркий корчмар може кiлька годин поспiль, – а якщо пiдтримувати розмову додатковими запитаннями, то i набагато довше, – Куниця вирiшив за краще промовчати…

Розповiвши зопалу про деякi, досить несподiванi i цiкавi настанови молодим дiвчатам, зробленi головною провидицею iхнього роду, жид знiяковiло замовк. Напевно згадав, що перед ним не просто уважний слухач, а так може статися, майбутнiй зять, якому, по молодостi лiт зовсiм нi до чого знати про жiночi таемницi. Потiм, ще раз важко зiтхнув i, зберiгаючи на обличчi вираз образи, почовгав у будинок. А коли повернувся, то тримав у руцi зав’язану в кiльце шкiряну шворку, на котрiй бовтався масивний ключ вiд церковних дверей.

– Пораду можна дати, пане козак? – запитав, простягаючи Тарасовi заповiтний ключ.

– Розумнiший за вас, дядьку Іцхак, у нашому селi хiба що отець Василь, – простодушно вiдповiв хлопець. – Кажiть. Буду лише вдячний.

– Скажи, Тарасе: яким ти той скарб собi уявляеш? – з прихованим смутком у голосi запитав корчмар, дивлячись собi пiд ноги. – Адже за переказом, квiтка покаже те, чого ти бiльше за все на свiтi хочеш побачити…

– Дивне запитання, – знизав плечима парубок. – Золото всiляке, церковне начиння, чашi, блюда, пiдсвiчники… – трохи подумав i дещо жвавiше продовжив: – Зброя булатна. Обладунки червленi… Одежа шовкова… А що?

– Ну, чогось схожого я i побоювався… – скрушно зiтхнув корчмар i чiпко схопив Тараса за рукав. – Гаразд, слухай мене, чадо нерозумне. Може, потiм спасибi скажеш… Забудь про всi тi глупства, що в твоiй головi колобродять, i думай лише про невеличку скриньку, наповнену самоцвiтним камiнням. Найкраще – зеленими смарагдами. Але – i прозорi дiаманти згодяться. Кривавi рубiни – теж у цiнi тримаються. А головне – щоб камiнцi були не надто великi, розмiром з горошину. Зрозумiв? А то – намрiеш собi алмазiв розмiром з буряк – потiм продавати замордуешся… Повновiснi золотi монети теж годяться, але камiнчики краще…

– На яку мару менi стiльки самоцвiтiв? – здивувався хлопець. – Я ж навiть сережку у вусi не ношу, хоч i одинак. Та й перснi особливо не поважаю. А з Ривки – i дюжини брязкалець вистачить… Не iкона.

– Ось, коли роздобудеш, про що кажу, – щоб зайвим словом не сполохати удачу, вiдцурався Іцхак, – тодi i розтлумачу. Залишишся собi задоволений. Можеш менi повiрити…

Хотiв Тарас заперечити, що хороша зброя, кiнська збруя i рицарський обладунок набагато цiннiшi за усiлякi бабськi цяцьки, але саме в цей час з позаду корчми донiсся притлумлений зойк.

– Допом… умг… ммм…

Але навiть цих кiлькох звукiв вистачило, щоб упiзнати голос. Кричала Ребекка.

Одним порухом вiдсунувши убiк миршавого Іцхака, що стояв на дорозi, Тарас метнувся на допомогу нареченiй, перестрибуючи через розкиданi по жидiвському дворi ночви, лопати, мотики та iнший сiльський реманент, в такiй кiлькостi, наче iх навмисне збирали по всiй Михайлiвцi, щоб тут зробити безлад.

Звернувши за рiг будинку, Куниця побачив картину, котра не вимагала додаткових пояснень: незнайомий чоловiк, з компанii новоприбулих «купцiв», однiею рукою притискав до стiни Ребекку, тримаючи дiвчину за горло, а другою – хазяйновито задирав догори подiл спiдницi. Ребекка несамовито пручалася, звиваючись в’юном, але порадити з набагато дужчим нападником не могла.

Пiдскочивши збоку до нахаби, Куниця влiпив йому такого стусана, що той похитнувся i вiдпустив дiвчину. Але досить швидко прийшов до тями. Незнайомий драгун з аксельбантом вахмiстра на плечi по-котячому м’яко вiдскочив убiк, спритно розвернувся всiм тiлом, пригнувся i потягнув з пiхов карабелю.

– Допоможiть, вбивають! – Ребекка заволала навiть голоснiше нiж до цього. Тепер вiд страху за Тараса. Але молодик лише глузливо посмiхнувся i, в свою чергу, оголив шаблю.

Два погляди схрестилися на коротку мить, а потiм клинки з глухим трiском вдарилися один в одного. Деякий час воiни намагалися потиснути вниз зброю супротивника, але безуспiшно – обидва були однаково сильнi в руках. Потiм драгун зробив швидкий крок назад i нанiс не менш стрiмкий обманний випад у голову, з переведенням удару на нижчий рiвень.

Тарас вiдбив…

Ще один крок вбiк i затяжний хитрий фiнт з довгим уколом, немов у руцi драгуна була не важка карабеля, а тонка iспанська шпага. Але, незважаючи на всi цi виверти, Куниця з легкiстю ухилився i навiть змiг контратакувати. Безуспiшно, але досить ефектно. Гостре лезо свиснуло над самою макiвкою вахмiстра, що в останню мить встиг пiдсiсти пiд удар.

– Дзинь!

У наступну мить Тарас кiнчиком шаблi вiдвiв вбiк важчий клинок супротивника, скручуючи тiло вправо i… замiсть того, щоб продовжити контратаку, прищурився i був змушений вiдступити. З досадою розумiючи, що попався на простеньку хитрiсть. Вони ще й десятком ударiв не обмiнялися, а бiльш досвiдчений воiн вже зумiв поставити його обличчям до сонця, що нависало простiсiнько над дахом хати, тодi як сам ховався в тiнi i насмiшкувато шкiрився.

– Boleslaw… Orlowskij… Wachmistrz Kamenec-Podolskego pulku dragonskego… Z kim mam zaszczyt?[5 - Болеслав… Орловський… Вахмiстр Кам’янець-Подiльського полку драгунiв… З ким маю честь? (Пол.)] – глузливо поцiкавився незнайомець.

– Новик Вiйська Низового Запорозького, Тарас Куниця…

– Bardzo przyjemnie…[6 - Дуже приемно… (Пол.)] – вахмiстр ступив назад, запрошуючи Куницю також увiйти в тiнь будiвлi. – I z jakiego przestrachu pan kozak rzucil siе na mnie?[7 - І з якого страху пан козак накинувся на мене? (Пол.)]

– Ти ще смiеш питати?! – Тарас глянув на Ребекку, що непорушно завмерла поруч.

– To twoja dziewczyna?![8 - Це твоя дiвчина?! (Пол.)] – цiлком натурально здивувався лях. – A ja myslalem, ze to jedna ze sluznic. Pzeciez sam napewno wesz, jak te dziewczyny do zabaw milosnych lase. No, to w takim raze, moje przeprosiny. Naprawde ne wedzjalem…[9 - А я думав, що це одна iз служниць. Напевно, сам знаеш, як цi дiвчата ласi на любовнi iгри. Ну, в такому разi, моi вибачення. Я дiйсно не знав… (Пол.)]

Куниця не так вiльно знав польську, щоб зрозумiти кожне вимовлене слово, але загальний змiст вловив. І хоч сказане вахмiстром не надто сходилося з тим, що бачив Тарас, продовжувати поединок пiсля перепросин сенсу не було. Хлопець опустив зброю i ледь не поплатився за це життям. Вiстря карабелi блискавкою метнулось до його незахищеною шиi i лише дивом не проштрикнуло горло. Врятувало Куницю те, що ховаючи шаблю, вiн завчено ступив крок назад.

– Stac!!! Bron w pochwy! To rozkaz![10 - Зупинiться! Сховати зброю! Це наказ! (Пол.)]

Владний голос, що цiлком несподiвано пролунав за спиною Тараса, подiяв на його пiдступного супротивника, немов вiдро холодноi води. Драгун здригнувся, неголосно закляв, скриплячи зубами, але зброю опустив. А там i зовсiм вклав у пiхви.

– Прошу вибачення у всiх, кого могли образити необачнi дii мого вахмiстра! – продовжував тим часом говорити другий незнайомець. – Можу запевнити, шановне панство, що Болеслав справдi помилився, взявши прекрасну панянку за одну з прислужниць. Запевняю вас, що, позбавлений у далекiй дорозi i диких бусурманських степах жiночого товариства, воiн всього лише хотiв купити у гарненькоi дiвицi трохи ласки i жодною мiрою не чинив замаху на чиюсь честь. Ще раз перепрошую за прикре непорозумiння, панове. Сподiваюся – iнцидент вичерпано?

– Дивна манера торгуватися у вашого вахмiстра… – насупившись, буркнув ще не остиглий вiд несподiваноi пiдступностi Тарас. – Не кажучи вже про безчесне ведення двобою, пане…

– Пан ротмiстр… – з якоiсь причини не вважав за потрiбне представитися повним iм’ям сивий офiцер. Говорив вiн м’яко, але вся постать поляка випромiнювала таку впевненiсть i владнiсть, що примусила б дременути навiть вовчу зграю.

– Нехай так… – кивнув Куниця. – Пане ротмiстр, значить, ви впевненi, що саме для того, щоб досягнути згоди, вахмiстр затуляв дiвчинi рота?

– Ой, я вас благаю, пане козак!.. – поруч з Тарасом, немов iз-пiд землi, вирiс Іцхак i заторохтiв, вiдтираючи вбiк Куницю i доньку, котра все ще перебувала у напiвнепритомному станi. – Ви навiть не уявляете собi, скiльки на свiтi iснуе рiзних способiв збити завищену цiну… І взяти продавця за горло – нiчим не кращий i не гiрший бiльшостi з них. Повiрте на слово старому евреевi…

– Я бачу, власник корчми не тiльки гостинний господар, а й мудра людина, – схвально зауважив худий, як святi мощi, монах, нечутно пiдiйшовши ззаду. На його блiдому, аскетичному обличчi сяяла така привiтна посмiшка, немов святий брат несподiвано зустрiв давнього знайомця, котрого вважав загиблим або таким, що пропав без вiстi.

Єзуiт голосно прокашлявся i злегка вклонився всiм вiдразу.

– Слава Ісусу Христу, брати i сестри моi! Не варто сваритися… Господь заповiдав нам прощати своiх кривдникiв. Так пiдемо ж за його прикладом…

– Пiдставити другу щоку? – пхикнув Болеслав i знiтився пiд гострим поглядом ченця.

– Дозвольте ж i менi, смиренному слузi Господа нашого, приеднатися до всiх тих слiв щирого покаяння, якi вже були вимовленi ранiше цими гiдними мужами, – тихо i неквапливо продовжив езуiт. – Окрiм того, настiйно прошу долiчити всi нанесенi збитки в рахунок i нi про що бiльше не турбуватися. Ми ще нинi попливемо далi. А до того часу, обiцяю вiд iменi своiх супутникiв, бiльше нiяких непорозумiнь не трапиться. Соромно, пане Орловський… Дiвчата не повиннi ховатися, як побачать збройного…

Монах ще раз вклонився i незаперечним тоном промовив:

– Pane rotmistrz! Wachmistrz! Idzсiе za mna![11 - Пан ротмiстр! Вахмiстр! Ідiть за мною! (Пол.)]

Вахмiстр щось нерозбiрливо пробурмотiв, але на запитальний погляд Тараса вiдповiв лише коротким глузливим кивком. А коли хлопець спробував заступити йому дорогу, вправно ухилився, пiдморгнув i тихо промовив, без найменшого польського акценту:

– Іншим разом, пане-товаришу… Іншим разом… – i поки Куниця розгублено клiпав очима, поспiшив слiдом за командиром.

А коли Ребекка вiдкрила рота, бажаючи щось сказати нареченому, мiж ними знову вклинився корчмар.

– Ущипнiть мене, пане Куниця! – здивовано прошепотiв вiн. – Високопоставлений латинянин вiддав поклiн схизматиковi, iудею i дiвицi з племенi Ізраiлевого?.. Воiстину дивнi дiла Твоi, Господи… Не iнакше, як кiнець свiту наближаеться…

– Слушно кажете, дядьку Іцхак… – задумливо промовив Тарас. – Дивина. Бiльше того. Попри всю показнiсть, вахмiстр не мав намiру мене вбивати… Я тiльки тепер зрозумiв. Вiн весь час вагу тiла на опорнiй нозi тримав. Тому кожен випад трохи запiзнювався… Але навiщо знадобилася ця вистава?

– Я маю тобi щось… – невпевнено заговорила Ребекка, але батько не дав договорити.

– І чого це ми тут стовбичимо, як жебраки на папертi? Що сьогоднi знову святковий день? – забурчав Іцхак. – Нi в кого нiяких справ немае? А, перепрошую, ви ж з минулоi ночi не бачилися. Скучили вже один за одним? Ну, нiчого, ще встигнете згадати: куди сорочку подiли. Ривко, годi плямкати ротом, витри обличчя i бекiцер[12 - Швидко (iдиш).] бiжи до матерi! Нехай бере тiтку Соню i йде до Куниць обряджати в останню путь бабусю Аглаю. Та скажи Цилi, щоб жiнки не соромилися нашого щирого горя i ридали голосно. Кожна iх сльозинка вже щедро оплачена Господом… – i додав, звертаючись до хлопця: – Та й тобi, синку, е чим зайнятися. Ще треба людей найняти – могилу на цвинтарi викопати… – І немов засоромившись панiбратського звернення, поспiшно додав, обсмикуючи пояс: – Можливо, ви будете смiятися, пане козаче, але щось менi пiдказуе, що наше спокiйне життя закiнчилося. Ви вже повiрте старому евреевi… Я точно знаю: коли так свербить спина i… та частина тiла, котру Господь прилiпив до тулуба трохи нижче попереку – чекайте, що обов’язково знайдеться i той, хто з величезним задоволенням вам ii почухае. І хвала Творцевi, якщо обiйдеться лише батогами… Азохен вей, пане Куниця. Тогой-тогай…




Роздiл четвертий


Зовнi скромна, непоказна, через потемнiлi вiд дощiв i талого снiгу стiни i гонт покрiвлi, сiльська церквиця, освячена в iм’я архiстратига Михаiла, багатством внутрiшнього оздоблення нi в чому не поступалася навiть мiським храмам. У минулi часи купцi, щедро залишаючи грошi в корчмi старого Шмуля, не забували задобрити i небесних покровителiв. Особливо, коли розраховували на великий куш. І тим бiльше – коли щиро били поклони Творцевi за те, що зумiли уникнути або пережити смертельну небезпеку, яка неодмiнно чигала на подорожнього в чужому краю. Ну, а дивовижноi роботи срiбний оклад чудотворноi iкони Божоi Матерi, подарований тверським купцем Афанасiем, в подяку за свое чудесне зцiлення вiд iндiйськоi лихоманки, тутешньою Знаючою Любавою Березиною, прабабусею Тараса Куницi i матiр’ю Аглаi Лукiвни, зайняв би гiдне мiсце навiть в iконостасi киiвськоi Лаври.

З доброю посмiшкою на обличчi, в ореолi запаху свiжоструганих дощок i ладану, Аглая Лукiвна нiчим, окрiм восковоi блiдостi, не нагадувала покiйницю. Здавалося: прилягла втомлена жiнка подрiмати на годинку й ось-ось прокинеться. Дивуючись, що лежить в трунi… А поки нiякi сум’яття i печалi не тривожать ii сновидiння, сповненi тихоi вiдради й умиротворiння.

Справивши заупокiйний молебень, отець Василь вiдiслав додому Тараса, – парубок так притомився за день, що буквально засинав на ногах, – терпляче випровадив з церкви зграйку жалiсливих бабусь, завжди готових з тихою i ретельно прихованою радiстю оплакати ще одну почившу в Бозi подругу, яку iм вдалося пережити. І тiльки пiсля цього щiльно зачинив зсередини дверi храму.

Вечорiло. Сонце вкладалося на вiдпочинок, i церковиця пiрнула в густий морок, що лише злегка розступався перед незгасимими лампадками бiля ликiв Ісуса Христа та Божоi Матерi.

Отець Василь задумливо подивився на двi дюжини товстих воскових свiчок, котрi принiс у дар храмовi шинкар, що геть несподiвано подобрiшав i розщедрився. Чим там йому пригрозив, чи що пообiцяв молодий Куниця невiдомо, але Іцхак i ключ вiд церкви повернув i ось це – за нинiшнiми-то мiрками – цiле багатство вручив священику. Власноруч.

Нiчого до ладу не зрозумiвши з пояснення, як завше сумбурного i малозрозумiлого, – корчмар висловлювався розгонистою скоромовкою, насиченою подробицями з життя майже всiеi Михайлiвки, – отець Василь все ж прийняв несподiваний дар. Оскiльки вiтiюватi прохання Іцхака в цiлому зводилася до одного: обов’язково запалити iх при всеношнiй бiля труни з покiйницею. Тому священик не став обтяжувати себе зайвими мiркуваннями: чому раптом скнара шинкар проявив таку нечувану щедрiсть? Мало за що той мiг вважати себе боржником у вiдомоi на всю округу знахарки? А може, вирiшив догодити майбутньому зятю? Хiба вгадаеш, який саме прибуток отримае хитрун навiть з такого, здавалося б, цiлковито безкорисливого вчинку?

Ну, а щодо самоi покiйницi, то оскiльки православ’я засуджуе практику знахарства, вважаючи духовне здоров’я важливiшим за тiлесне, життя Аглаi Лукiвни, згiдно церковних канонiв, було далеко не безгрiшним. І хоч користь, що приносили ii зiлля та знання, була цiлком очевидною, душа знаючоi однаково вважалася вiдданою у владу дияволу.

Щиро бажаючи хоч чимось допомогти покiйницi, котра за життя зробила людям стiльки добра, отець Василь вирiшив ще раз, додатково помолитися за рабу Божу Аглаю. Намагаючись щирою молитвою полегшити вищий присуд заблуканiй душi, зменшити строк пекельних мук i страждань покути…

Враховуючи кiлькiсть дармових свiчок, священик неспiшно розставив iх майже перед кожною iконою, чотири найтовстiшi – навхрест до небiжчицi, та ще залишив п’яток дрiбнiших, для канделябра, що освiтлював крилос. Переконуючи самого себе, що чинить так лише тому, що при яскравому свiтлi буде зручнiше читати молитви. За таким мiркуванням ретельно приховуючи неусвiдомлену тривогу, котра неприемною скалкою засiла в серцi, ще з тiеi першоi хвилини, коли священик дiзнався про смерть староi Куницi. І хоч нiкому не дано знати день смертi, чомусь отець Василь був переконаний, що знахарка не випадково померла саме в нiч напередоднi Івана Купали. Зовсiм неспроста… Бо так само, як блаженнi тi, хто упокоiвся в переддень Святого Воскресiння, – горе тим, хто постане перед Брамою Ірiя в час найбiльшоi бiсiвськоi сили.

Наближалася пiвнiч i, якщо отець Василь не помилявся у своiх припущеннях, все мало б статися саме тепер.

І як тiльки священик закiнчив молитву та замовк, щоб перевести подих, як рiзкий порив вiтру, що взявся невiдомо звiдки, адже дверi були зачиненi, миттево пронiсся церквою, гасячи усi свiчки, окрiм тiеi, що вклали в руки небiжчицi. А в наступну мить Аглая Лукiвна вiдкрила очi.

Хлюпнувши собi в обличчя свяченою водою, бо нiчого бiльше не було пiд руками, отець Василь ошелешено потряс головою i ревно перехрестився. Потiм пiдняв тремтячою рукою дотлiваюче кадило i судомно махнув ним у напрямку покiйницi. Але на стару цi дii не справили жодного враження. Навпаки – невгамовна небiжчиця зручнiше всiлася у трунi, клiпнула i виразно запитала:

– Тут е хтось?

Приймаючи сан священнослужителя, отець Василь дiзнався багато таемниць, недоступних розумiнню звичайних людей, але i йому вперше довелося зiткнутися з мерцем, котрому вдалося ожити. Але священик не злякався, а навпаки – навiть вiдчув полегшення, що передчуття не обманули. От тiльки нiяк не мiг вирiшити: вже приступати до процедури екзорцизму i спробувати вигнати знахабнiлого бiса з храму, чи зачекати? Щоб розiбратися: що саме знадобилося нечистiй силi у довiреному опiцi панотця православнiй парафii?

– То е тут хто-небудь живий чи нi? – голоснiше i нетерплячiше запитала покiйна знахарка. – Вiдгукнися, прошу! Мене ненадовго вiдпустили. Клянуся порятунком безсмертноi душi, що не заподiю шкоди.

Не вiдповiдати старiй жiнцi, тим бiльше мертвiй, було принаймнi неввiчливо. Тому священик, зробивши добрий ковток густого i терпкого вина з чашi з миром (i на цей раз нiчого iншого окрiм мироносицi не трапилося пiд руку) i, намагаючись не сипiти перехопленим вiд надмiрного хвилювання горлом, вiдказав:

– Я тут… Отець Василь. Вiдправляю заупокiйну службу бiля твого тiла, раба Божа Аглае…

– Священик?! – зрадiла покiйниця, повертаючи бiле, як крейда, обличчя на голос. І тут же i пояснила свою втiху: – Це добре… Ти, Василю, менi брехати не станеш. Скажи, панотче: люди триклятого Лойоли вже з’явилися в селi? Онука мого схопили?

– Інквiзитори? – здивовано перепитав священик i щиро вiдповiв: – Нi, не було… В усякому разi, менi про це нiчого не вiдомо. А Тарас – ще й години не минуло, як з церкви вийшов. Якщо б ти ранiше очi вiдкрила, сама б його поруч зi своiм гробом побачила… – отець Василь поперхнувся, збагнувши, що говорить, i перехрестився.

– В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа, амiнь… Прости мене грiшного, Господи… – священик осiнив хресним знаменням неспокiйну небiжчицю, але побачивши, що та не починае битися в падучiй, як належить чинити бiснуватим, додав пошепки: – Темна вода во облацех… – i запитав: – Що iнквiзицii могло знадобитися в наших краях? Адже вiдтодi, як укладено унiю i ми платимо податки за православнi храми Рима, папа бiльше не вважае нас iновiрцями i схизматиками.

– Псiв Лойоли не еретики цiкавлять… – прошамкала стара. – Вони релiквiю архiстратига Михаiла шукають. Ну, та тепер iм мене не дiстати, а внук ще нiчого про то не вiдае. Невже я поквапилася пiти зi свiту? Але нi, це не можливо – я чiтко вiдчувала iхню присутнiсть. Ти, Василю, передай Тарасовi, нехай пильнiше ока береже батькову спадщину i, не зволiкаючи й дня, бiжить на Запорiжжя. На Низу католикам зась – руки закороткi, не дотягнуться… І ще – скажи: що незабаром йому багато чого вiдкриеться дивного i досi невiдомого. Це мiй дарунок i пiдмога. Інакше з ворогами не впоратися. Коли вже так сталося, що усi три лики земнi та небеснi в поединку зiйшлися, то воiну треба вмiти iх розрiзняти. От тiльки нехай з вибором не поспiшае, поки сам у всьому не розбереться. Вiдмовитися зопалу або з переляку легше легкого, а повернути вiдкинуте – складнiше буде. Передаси?

– Передам… – кивнув отець Василь. – Чому не передати? А тобi самiй допомога священика не потрiбна? Адже без останньоi сповiдi ти, раба Божа, переставилася. Може, молебень особливий справити за спомин душi, чи яку призабуту обiтницю виконати?

– Чиста я перед Господом в помислах i дiяннях своiх, тож вмираю легко… – з обличчя небiжчицi зiйшла тривога, i вона лагiдно посмiхнулася. – Спасибi тобi, панотче, на доброму словi. Час на мене… Прощавай, Василю. Бережися тих, хто з хрестом йде, але за собою вогонь та ненависть веде. Пильнiше бусурман бережiться. Цим почварам закони не писанi. Нi Божi, нi людськi… Бережи вас Творець!

Одночасно з тим, як Знаюча промовила останнi слова, ще один вихор пронiсся церквою, i погаслi було свiчки розгорiлися знову, змусивши священика заплющити очi вiд несподiвано яскравого свiтла. А коли отець Василь знову глянув на труну, покiйниця чинно лежала на мiсцi, нiби й не було нiчого. Немов привидiлося усе вiд втоми та безсоння. А може, вчадiв отець вiд диму свiчкового та ладану?..


* * *

Не надто простора хата Куниць, пiсля того як з неi винесли труну з тiлом небiжчицi, раптом зробилася неймовiрно величезною. А три кроки, щоб пройти вiд дверей до лежанки, взагалi видалися Тарасу безконечною дорогою. І вiдчуваючи, що не в змозi ii подолати, парубок сiв на пiдлогу бiля порога i нарештi заплакав. Скупо, по-чоловiчому, шорстко витираючи рукавом кожну сльозинку, що викочувалася з-пiд повiк. Але, саме завдяки цим сльозам, Тарас вiдчув, як у душi поволi угасае гiркота безповоротноi втрати, поступаючись мiсцем добрiй згадцi.

– Бач, як побиваеться, бiдолаха… – прошелестiло з-пiд припiчка. – А ранiше, бувало, тижнями не озивався…

– Помовч, дурепо! – обiрвав занадто язикату мару сусiдко. – Не забувай, що вiн тепер нас чуе!

– Ой! Пробачте, пане-господарю, – тут же злякано залебедiла та. – Я зовсiм iнше мала на увазi…

– Яка тепер рiзниця, що i хто скаже, – вiдмахнувся Тарас. – Бабусю не повернеш i не вибачишся…

– А ось це – як би то сказати, не так безнадiйно… – статечно вiдгукнувся домовик. – Я, примiром, не певен, що Знаюча так просто покине власну хату. Здаеться менi, що небавом, у тутешнiх мiсцях, однiею берегинею стане бiльше. Так що не сумуй, господарю – думаю, буде ще в тебе можливiсть i вибачитися, i виправдатися.

– Поiв би ти чого-небудь, пане-господарю… – порадив жалiсливий сусiдко. – Студена кров вiд голови вiдхлине – думки враз посвiтлiшають…

– Це в тебе, йолопе, кров геть вiдiйшла. Змивши рештки розуму… – сердито забурчала мара. – Пiч вiд учора не топлена, борщ не зварений… Що господар iстиме?

– А я про що? – не здався сусiдко. – Нехай тiльки звелить – миттю обернуся. А без дозволу хазяйнувати не можна. Не гiрше за мене знаеш…

– Жерти хочеш, утробо ненаситна, ось i чiпляешся до молодого господаря… – не давала себе переконати мара.

– Може, й справдi, повечеряти? – задумливо промовив Тарас. – За весь день анi крихти в ротi не було. Добре, займiться кухнею. А домовик менi тим часом оповiсть те, чого я про себе ще не знаю. Про що в минулий раз не договорили.

– Оце дiло! Оце добре… – втiшився сусiдко. – Я вже йду!

– Сиди, бiдо недолуга… – спинила чоловiка мара, крекчучи i шарудячи тирсою та квасолинням. – Поки ти впораешся, наш господар не те що до пiзньоi ночi вечерi не дочекаеться – снiдати завтра в обiд буде. Сiдайте до столу, сама все зроблю.

Схоже, i Нав, i Яв, а може – навiть Прав влаштованi однаково, i без жiночих рук нi «тпру», нi «ну»… Хоча, що ж тут дивного – господиня потрiбна в кожнiй оселi.

Тарас ще й обличчя не вмив, як у печi басовито загув вогонь, в курнику сполошилися кури, а трохи згодом на сковородi зашкварчала величезна яечня. Розпускаючи по хатi духмяний аромат смаженоi цибулi i пострiлюючи пригораючими шкварками. Хлопець тiльки облизався. Вiд таких запахiв i ситий враз зголоднiе, а вiн – ще як позавчора обiдав.

– Ти там, тее… – Тарас затнувся, не звик ще командувати, хоч i своею, можна сказати – домашньою, а все-таки нежиттю. – Не шкодуй яець… Так щоб на всiх вистачило… І свiтло запалiть. Чого дарма в темнотi сидiти?

Що саме запалив домовик, Куниця не второпав, але рiвне i ледь блакитне сяйво, що освiтило кiмнату, бiльше нагадувало легку передранкову iмлу, нiж вiдблиск полум’я.

– Не турбуйся, господарю, – вiдповiла мара. – Цi ненажери у мертвого вiдберуть, а голодними не залишаться. Ой! – зрозумiвши недоречну двозначнiсть своiх слiв, вона голоснiше заторохтiла посудом. – Краще не вiдволiкайте, а то не припильную – вугiлля будете iсти.

– Гаразд, – кивнув Тарас. – Ну, тодi ваша черга, чолов’яги. Розкажiть, що бабуся менi перед смертю розповiсти не встигла?

Але, видно, i на цей раз примхлива доля вирiшила, що не прийшла ще пора хлопцю дiзнатися про сiмейнi таемницi. Дверi в будинок тихенько, зовсiм без скрипу, як вони впускали тiльки своiх – вiдкрилися, i в хату, лякливо озираючись, увiйшла Ребекка.

Побачивши Тараса, дiвчина трохи заспокоiлася, але кинулася до нього так поквапно, немов побоювалася не застати нареченого в живих. Що i пiдтвердив ii переляканий шепiт. Той самий, що голоснiшим за крик бувае. Особливо вночi.

– Слава богу, встигла!

Притискаючись обличчям до грудей хлопця, дiвчина не побачила, як зi сковороди, що нiбито сама по собi вiдсунулася на краечок кухонноi плити, зникла половина яечнi.

– Я так злякалася…

Ну що ти скажеш? З Купальськоi ночi все вiдбувалося не переймаючись тим, яка у Куницi з цього приводу думка i не потребуючи згоди. Захотiв Тарас дiзнатися таемницю – пропонують повечеряти. Зiбрався iсти – обнiмають i цiлують.

Взагалi-то, хлопець не особливо заперечував проти останньоi замiни, розумiючи, що яечня почекае, а от настрiй у коханоi мiнливий, як погода в березнi. Мiцно пригорнув Ребекку i з насолодою закрив поцiлунком ii м’який рот.

Але, якщо не щастить, то в усьому i надовго. Тiльки Тарас надумав пiдхопити, розiмлiлу вiд пестощiв, дiвчину на руки, як Ребекка схаменулася i щосили вперлася кулачками в груди хлопцю, розриваючи обiйми.

– Почекай, Тарасе… Не треба, не зараз…

– Ну чому? Що знову не так? – пробурмотiв той розчаровано. – Дражнишся? Чи, може, батька боiшся? Так одружимося, тепер вже обов’язково одружимося. Ось побачиш… Дев’ятини минуть i зашлю сватiв.

– Не в цьому справа… З моiм батьком якраз все, якимось дивним чином, влагодилося… – погладжуючи хлопця по щоцi, вiдповiла дiвчина. – Справдi, дивно. То кричав при кожнiй нагодi, що швидше з’iсть свою ярмулку, нiж дасть нам благословення. А сьогоднi, з його ж слiв виходить, що кращого за тебе нареченого не знайти…

– Може, побачив мене в дiлi, i вирiшив, що отримати в зятi запорiзького козака не так вже й зле? Я хоч i не в реестрi, але шаблю маю i захистити зможу. Тим паче, сотник Ступа обiцяв замовити за мене слiвце перед писарем Балабаном i внести мое iм’я до спискiв, замiсть батька. Куниця в реестрi е. А Тимофiй чи Тарас – хто стане вчитуватися?..

– Ой, згадала! – вигукнула дiвчина. – Згадала, навiщо я прибiгла… Той вахмiстр, що мене…

– Знову чiплявся?! – крикнув сердито Тарас, скочивши з лави i хапаючись за ефес.

– Почекай, не перебивай, – Ребекка силомiць посадила хлопця. – Вiн i в перший раз не зовсiм-то й чiплявся…

– Тобто, як? – сторопiв хлопець. – Виходить, нам з твоiм батьком усе привидiлося? І вахмiстр до тебе пiд спiдницю не лiз, i ти на допомогу не кликала?..

– Дай договорити! – розсердилася дiвчина. – Вiд мого батька заразився? Торохтиш без передиху!

– Гаразд, мовчу.

– Вахмiстр… Вiн, коли мене до стiнки притис, то спершу дозволив на допомогу покликати, а потiм чiтко сказав: «Передай синовi Тимофiя Куницi, щоб вiн сьогоднi вдома не ночував. Непроханi гостi до нього заявляться!».

– Що? – вiд подиву хлопець навiть долоню з грудей Ребекки прибрав. – Ось так i сказав? Щоб син Тимофiя Куницi не ночував вдома?

– Саме цими словами, – пiдтвердила дiвчина.

– Але звiдки вiн мене може знати? Я його сьогоднi вперше у життi побачив. І його самого, i – ротмiстра, i ченця цього – солодкоголосого. Вiрно твiй батько помiтив: дивнi вони якiсь. Нiби рядженi… Ну, а чого ж ти вiдразу не розказала? Аж до ночi тягнула?

– А ти згадай, як батько тодi розбушувався i розiгнав нас. Пiд час панахиди – не до розмов було. А як перед сном за нас молитися стала – згадала. І вiдразу до тебе прибiгла. Може, й правда, тобi сховатися? Як думаеш, Тарасику? Тривожно менi. Серце так i тремтить, так i трiпоче…

– Я вже й сам не знаю, що робити… – розвiв руками Куниця. – Таемниця на таемницi iде i таемницею поганяе… Нiчого, дай трохи часу i з цим розберемося. Давай, проведу тебе, Ривко, додому, а сам пiду до церкви. До отця Василя. Може, хоч вiн що мудре порадить? Ось тiльки повечеряемо спершу. А то у мене кишки вже не тiльки бурчати – гарчати починають. Селом пройдуся – собаки гавкiт пiднiмуть…

Але геть розпустувалася нинi доля, бо знову втрутилася в його намiри, переiнакшивши все на свiй лад. Не встиг Тарас доторкнутися до сковороди з залишками яечнi, як в одвiрок голосно i наполегливо постукали.

– Ой, запiзнилися! – заметушилася Ребекка.

– Побачимо… – знизав плечима Тарас. – У цiй круговертi чорт ногу зломить!

– Не згадуй нечистого проти ночi, господарю… – стривожено вiдгукнувся домовик, що затаiвся з приходом Ребекки. – Якби й насправдi, хто з його слуг за тобою не з’явився. Чую: лихе до нас у дверi стукае. Краще б i не пускати, та пiзно. Хоч дiвчину заховай вiд грiха подалi…

– Так, ховатися марно. Свiтло видно… – зауважив Тарас. – А взагалi, якщо хто з лихом iшов, то йому i запрошення не треба. Що про Ривку турбуешся, за те – спасибi, та тiльки куди я ii заховаю? За припiчок?

– Чому нi? – озвався сусiдко. – Треба буде – моя жiнка кому хочеш очi вiдведе. І не квапся, господарю… У твiй дiм – i нiхто так просто увiйти не може… Без дозволу.

– З ким ти розмовляеш? – здивувалася Ребекка, яка не чула голосiв хатньоi нечистi.

– З домовиком, з ким ж iще… – не став лукавити Тарас, заспокiйливо обiймаючи дiвчину за плечi.

– І що радить? – запитала Ребекка так запросто, немов кожен день тiльки те й робила, що спiлкувалася з домовиками.

– Сховати вiд лихих очей свiй найголовнiший скарб.

Тарас пiдхопив дiвчину на руки i легко закинув на широку грубку. І тут же фiранка, що вiддiляла пiч вiд кiмнати, затягнулася, немов сама по собi.

– Слухай мене, Ривко! Сиди тихо i не висовуйся, що б не сталося. Поки сам не покличу! Дуже тебе прошу!

Тарас вiдступив назад, поглядаючи, чи не помiтно дiвчину, i в ту ж мить натужно зарипiли вхiднi дверi, наче сокирою вiддирали вiко наглухо забитоi цвяхами труни чи скринi. І вiдкриватися вона не поспiшала…

– Вiдчиняйте, господарi! – голосно покликали з вулицi. Голос був чоловiчий i видався Куницi знайомим. – Я ж бачу, що не спите ще. Не бiйтеся, я не зi злом. Важлива розмова е!

– Не замкнено, заходь… – вiдповiв Тарас, сiдаючи назад за стiл. Про всяк випадок пересуваючи перев’язь з шаблею на колiна, щоб у будь-яку мить можна було швидко вийняти клинок. – Потягнiть за ручку сильнiше. Полотно вiд вогкостi розбухло. Все нiяк пiдтесати не зберуся. То одне, то iнше – ось руки i не доходять…

Дверi пронизливо зойкнули, пiддаючись натиску, i тут же глухо стукнулись об щось.

– От нехай! Щоб тебе короста заiла! – вилаявся хтось знадвору, i через порiг ступив давнiй ротмiстр.

– Вечiр добрий, господарю… – пробурмотiв невиразно, кривлячись i потираючи долонею чоло i чималу гулю, що надувалася i синiла просто на очах. – Граблi в сiнях тримаете, чи що?

– І вечiр добрим не був, та й тепер вже скоро пiвнiч… – не надто привiтно вiдповiв Куниця. – От кого я нiяк не чекав…

Здавалося б, пiсля того, як ротмiстр спинив його ранкову сутичку з вахмiстром Болеславом, Тарас не мав би вiдчувати до нього ворожостi. Але через слова Ребекки i застереження домового, особливоi прихильностi до пiзнього гостя теж не вiдчував. А, крiм того, було в постатi й очах драгунського офiцера щось неприемне. Якiсь невловимi дрiбницi, що пiдсвiдомо викликають вiдчуття настороженостi та огиди… Не помiченi Тарасом при сонячному свiтлi, але очевиднi тепер, у створенiй домовим чарiвнiй напiвтемрявi. Наче в будинок не людина зайшла, а хижий звiр вбiг, чи гадина заповзла.

– Так зараз саме найкращий час для вiзитiв, пане козак… – замiсть пояснення засмiявся гiсть. – Погодьтеся: вдень у кожного своi справи, можна i не застати вдома. А ось вночi… Вночi всi по хатах сидять. Я проходив неподалiк, побачив свiтло у вiкнi, – ось i подумав: ми вранцi вiдпливаемо. То нащо надранок турбувати, якщо можна зараз заглянути? Все одно ж тобi не спиться?

– Ну, зайшов вже, чого тепер пояснювати… – знизав плечима Тарас. – Проходь. Сiдай. Справа важлива? Кажи. Я слухаю. Швидше поговоримо – швидше спати ляжу. Втомився…

– Важлива, – кивнув ротмiстр, важко сiдаючи на ослiн, що наче хотiв вислизнути з-пiд непроханого гостя, немов норовистий кiнь. – Та не до тебе, хлопче. Аглаю Лукiвну побачити у мене велика потреба.

– Бабусю? – дещо сторопiвши, повторив Куниця. – Так вона ж у церквi.

– На всеношнiй, чи що? – не менше за нього здивувався ротмiстр. – А яке завтра свято? Я щось нi за римським, нi за вiзантiйським звичаем, нiчого важливого, на другий день пiсля Івана Купали, не пригадую.

– Свято? – перепитав Тарас. – Чому свято? Ранiше Петра i Павла нiяких святих не поминають…

– Ото ж бо. І що вона так пiзно в храмi робить?

– Лежить…

Тепер прийшла черга дивуватися гостю. Ротмiстр, зовсiм забувши про набиту гулю, щосили потер лоб. Скривився, видав болiсний стогiн, але хутко опанував себе i не став вiдволiкатися на дурницi.

– Стривай, хлопче… Давай почнемо все спочатку. Це хата Тимофiя Куницi?

– Так звали мого батька. – кивнув Тарас. – А ось свого iменi пан ротмiстр досi не сказав.

– Браницький. Анджей… – буркнув знехотя той. – Але це не мае значення. Я не знайомитися прийшов. Не мороч голову… Значить, тут проживае i знахарка Аглая Лукiвна?

– Нi…

– Як нi?! Чому нi?! Що ти менi голову морочиш, щеня замурзане?! – скрикнув спересердя ротмiстр, втрачаючи рештки терпiння.

– А вам не здаеться, пане, що ображати господаря в його хатi не личить шляхтичу? – повiльно, майже по буквах, вимовив Куниця. – Я ж i сатисфакцii зажадати можу!

– Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Браницький. – Обiйдемося без староi. Поговоримо як чоловiки. Вiддайте те, що не вам належить, i розiйдемося миром…

Вiд обурення Куниця навiть пiдвiвся.

– Це ти, пане Браницький, на що зараз натякаеш? Що мiй батько або я – пiдлi злодюги?

– Злодюги? Чому злодюги? – здивовано перепитав той. – Хiба я хоч словом обмовився про крадiжку? Нi… То випадковiсть. Через непорозумiння i збiг обставин цiнна рiч потрапила до рук Тимофiя. Але вам вона зовсiм нi до чого. Просто зберiгаете, як пам’ять. А…

– «Непорозумiння», «рiч»… Не напускай туману, пане ротмiстр! Чи сам не знаеш, що шукаеш? – примружився Куниця. – Говори навпростець: що то за рiч? Хоч я i певен, що немае в нашiй хатi нiчого чужого, присягаю що вiддам. Ну?

Тарас зачекав трохи, але гiсть насуплено мовчав.

– От i вся розмова, пане. Господар не став би мимрити i крутити сонцем, а вiдразу сказав – що саме шукае. Ти ж, схоже, до всього цього, як п’яте колесо до воза… Не знаю, хто тебе прислав, але або i вiн теж не знае, про що йдеться, або – тобi не довiряе…

– Що?! – витримка остаточно полишила драгунського офiцера, i вiн став загрозливо пiднiматися з-за стола. Але так незграбно, що глечик, який стояв перед ним, перекинувся, i кисле молоко, що ще залишалося всерединi, щедро хлюпнуло на одяг. А коли пан Анджей вiдсахнувся, то i примхливий табурет поспiшив вислизнути з-пiд його сiдниць. Внаслiдок чого ротмiстр змахнув руками i гепнувся на пiдлогу.

– Шляк би трафив усю вашу сiмейку! – офiцер миттю схопився на ноги i заходився обтрушувати з себе потьоки смердючоi рiдини, остаточно звiрiючи i вже не добираючи слiв. – Ну, все, щеня! З мене досить! Сам напросився! Зараз я тебе вб’ю. Але помреш ти тiльки пiсля того, як розкажеш: де ви заховали потрiбну менi рiч i де шукати тричi прокляту вiдьму!

– Думав, пан, а то хам… – промовив цiлком серйозно хлопець. – Хоч i не годиться так гостей вiтати. Але ти той гiсть, що гiрше бусурмана. Давай, на двiр вийдемо. Там – зручнiше розмову продовжити. Не хочу закон гостинностi порушувати…

– Тут залишишся… Навiки… – скорiше прогарчав, нiж промовив Браницький, люто глипаючи очима. – Я ще вранцi знав, що нам не вдасться домовитися. Шкода, староi в хатi немае. Покiнчив би з обома разом!

Ротмiстр ще говорив, а з його обличчям тим часом коiлося щось недобре. Чи то тiнi вiд догораючого в кухнi вогню так химерно лягли, але воно загострилося, витягнулося i тепер скидалося на ошкiрену вовчу морду.

Куниця рвучко пiднявся, i оголене лезо шаблi зловiсно промайнуло в повiтрi, виписуючи хрест.

– Гарно… – похвалив перевертень, дивлячись, як засвiтився в руцi хлопця клинок. – Цiкава забавка… Дорогого коштуе. Але такому шмаркачевi, як ти, i вона не допоможе. Шабля вмiлоi руки вимагае. А сама по собi – не страшнiше пательнi чи макогона буде… І якщо ти думаеш, що вбити вовкулаку так само просто, як курцi голову вiдкрутити, то помиляешся… Молися до свого Бога, нехай зустрiчае чергову душу… Та тiльки, голосно молись, а то, може, й не розчуе старий…

Хрипко загарчавши i вже мало чим нагадуючи людину, ротмiстр одним рухом вiдкинув масивний стiл, але в цю ж мить згадана ним сковорiдка злетiла вгору i всiею вагою обрушилася на голову перевертня. Тiльки гарячий смалець на всi боки бризнув, та грубi черепки на пiдлогу посипалися. Причому яечня з пательнi за мить до удару дивовижним чином кудись зникла. А слiдом – з жердки над пiчкою зiрвався найбiльший вiнець часнику i надiвся на шию приголомшеному вовкулацi.

Зловiсне гарчання вмить змiнилося жалiсним скиглiнням, а пахучий вiнок перевертень розiрвав i скинув з себе так прудко, наче його шию обвила болотна гадюка. А по хатi пахнуло паленою шерстю.

– А ось тепер, схизматське щеня, ти мрець… – прогарчав вовкулака, присiдаючи для стрибка, але тут… пiд вiкном голосно закукурiкав пiвень.

Перевертень вiдразу знiтився, втягнув голову в плечi i знову став схожим на звичайну людину. Дуже люту, через невдачу, але не бiльше того. Ротмiстр Браницький потрусив головою, отямлюючись, а пiсля того, як пiвень закукурiкав вдруге, хрипко промовив:

– Не ставав би ти на шляху святоi iнквiзицii, хлопче… І бабусi передай: що я ще зайду. Сьогоднi ж зайду… І краще не ховайтеся. Знайдемо. Всю вашу Михайлiвку з землею зрiвняемо, але знайдемо. І вас, i релiквiю… Так що краще самi вiддайте… – проказав погрозливо, зсутулився i прожогом кинувся з хати, не чекаючи третього «Ку-ку-рi-ку…»

На цей раз вхiднi дверi вiдчинилися перед ротмiстром без заминки, навiть ранiше, нiж Браницький встиг до них доторкнутися.

А через пiвтора десятка прискорених ударiв серця, разом з третiм, абсолютно оглушливим «кукурiку!», до хати бочком увiйшов скуйовджений i дещо збентежений Іцхак, тримаючи на руках не менш очманiлого пiвня. Корчмар дикувато озирнувся i майже пiдбiг до Тараса.

– Азохен вей, пане козак, я вже люблю вас, як рiдного сина. І, тим паче, в будь-який час доби готовий допомогти своiй пришелепуватiй донi… Але, заради всiх ваших святих угодникiв, ii хвороi матерi i мого пошарпаного серця, пояснiть: навiщо вам з Ребеккою посеред ночi знадобився пiвень? Та ще й самий горластий? Чи то нинiшня молодь тепер так забавляеться? А що це за шлiмазл мало не збив мене з нiг, вискакуючи з вашоi оселi? І припинiть, зрештою, реготати, пане Куниця! По-перше, – я не бачу в цьому нiчого смiшного. А по-друге, – це просто неввiчливо по вiдношенню до моiх сивих пейсiв…

Тарас розумiв, що не пристало смiятися з цiлковито спантеличеного i розгубленого лiтнього дядька, але нiчого не мiг з собою вдiяти. Надто вже швидким i раптовим виявився перехiд вiд смертельноi небезпеки до комiчного фiналу. Та й хто на його мiсцi змiг би втриматися вiд реготу, споглядаючи наiжаченого корчмаря, що розмахуе над головою, наче стягом чи смолоскипом, геть очманiлим пiвнем? Тому, як хлопець не затискав собi долонею рота, смiх все одно пробивався назовнi, таким собi кiнським фирканням.

– Нiхто й не сперечаеться… – ображено пробурмотiв Іцхак. – Що може бути смiшнiше за дурнуватого iудея, що зiбрався посеред ночi потай пiдкинути в чужий курятник свого пiвня? Добре, що цього не бачить тiтка Соня. Бiдолашна, певно, не знесла б такоi ганьби. Особливо, коли той аспид вирвався з рук, i менi довелося гасати за ним по всьому двору. Добре, хоч згадав, що йому пора кукурiкати i сiв на паркан. А якщо б забув? Я мав би до ранку за ним бiгати? Нi, я не здивований, моя кохана Циля теж iнодi, як щось бовкне або зробить, то я кiлька днiв не можу зрозумiти, що вона мала на увазi i навiщо? Але бачу, що донька перевершила матiнку. Ну на якого бiса, я вас питаю, молодий дiвчинi може знадобитися вночi пiвень? Чи, може, ви з нею так зголоднiли, що без юшки до ранку не доживете? І скажiть, нарештi, де вона ховаеться?

– Спить, куди ж iй подiтися… – прошелестiв лише для вух Тараса сусiдко. – Мара ii вiдразу заколисала. Не треба дiвчинi на подiбнi жахи дивитися. А то потiм – молоко скиснути може…

– Що скисне? – не втримався вiд здивованого вигуку хлопець. – Яке ще молоко? У Ривки?

– Ой, та немае у неi нiякого молока, – тут же заторохтiла мара. – Вiчно мiй недорiкуватий дурило щось не те ляпне. Це вiн так, взагалi – про ваше майбутне дбае… дурнуватий щось як бовкне… – зашкварчала на чоловiка. – Скажи, телепню, ти хоч раз у життi можеш подумати, перш нiж язиком молоти почнеш? – i додала поспiшно: – Можеш навiть i не сумнiватися, господар. Одружуйся спокiйно. Дiвиця вона… Нi сорому, нi шкоди твоеi честi не буде.

– Молоко? – перепитав корчмар, не почувши всiеi фрази. Озирнувся, побачив на пiдлозi глечик. Нагнувся, пiдняв, понюхав…

– Так, молоко скисло… Згоден, пане козак, без жiночих рук важко. Все в господарствi вiдразу шкереберть йде… Пам’ятаю, якось моя Циля, рокiв двадцять тому, зiбралася в гостi до своеi сестри Сари кiлька днiв погостювати… І я, з власноi дуростi, погодився. Ви не повiрите, це був просто якийсь цорес i макес!..[13 - Горе i нещастя ((iдиш).] Вiдтодi я бiльше нiкуди не вiдпускаю свою дружину. А заодно, про всяк випадок, i тiтку Соню теж… Але не намагайтеся менi тут заговорювати зуби, а вiдповiдайте як на сповiдi: де моя донечка?

– Не хвилюйтеся, дядьку Іцхак… – недоречний регiт нарештi вiдпустив хлопця. – З Ривкою все добре. Вона спить. За припiчком… І тее, велике спасибi вам за допомогу. Але, як ви дiзналися, що нам може знадобитися пiвень?

Корчмар хутко вiдхилив занавiску i заспокоiвся, лишень як переконався, що його донька, зодягнена i навiть не розпатлана, солодко сопе на теплiй печi, посмiхаючись увi снi. Іцхак зiтхнув i нарештi випустив з рук пiвня. Отримавши свободу, бiдолаха в ту ж хвилину стрiмголов вилетiв за дверi i вже знадвору переможно й обурено закукурiкав.

– Що значить «я вирiшив»? – корчмар присiв на ослiн i став обмахуватися долонею. – Я собi вийшов у двiр, щоб… Ну… на зiрки подивитися. І коли вже… майже додивився – мене раптом як схопить ззаду за плечi якийсь гевал[14 - Здоровило (iдиш).] i як гаркне просто до вуха: «Хочеш побачити дочку живою?! Зараз же хапай найголосистiшого пiвня i бiжи до Куниць!» Та так зрозумiло сказав, що менi ще раз захотiлося… гм, поглянути на зiрки. А потiм – я пiдсмикнув штани, хутко зловив пiвня i примчав сюди. Ось i вся розповiдь… Може, комусь було весело, але, мушу вам зiзнатися, що мое серце вже не годиться для подiбних витiвок. Якось, знаете, губиться сенс жарту.

Виговорившись, корчмар знову пiдiйшов до грубки i посмикав Ребекку за плече. Але дiвчина лише по-дитячому почмокала крiзь сон губами i повернулася на iнший бiк. Спиною до татуся.

– Дивина… Невже нашi перини такi твердi? Чи, може, тiтка Соня до гусячого пуху стала додавати необдерте перо? Вночi тiльки й чути, як дiвка на лiжку крутиться, а тут – спить, наче вбита… Тьху-тьху-тьху! От уже воiстину, язик без кiсток: спочатку ляпнеш, а потiм – шкодуеш… І що нам тепер з усiм цим робити, пане козаче? Я маю на увазi не тiльки пiвня… Породичаемося? А за посагом завтра разом прийдете? Чи дiвиця над ранок сама додому заявиться? Наче нiчого й не було?

– Про безчестя не треба думати, дядьку Іцхак, – посерйознiшав Куниця. – Ви самi знаете: у нас з Ривкою давно все зговорено. Любий я iй, а вона – менi. А що втомилася бiдолашна i заснула – то нехай поспить. Я однаково до церкви збирався. Хочете – спершу вас додому проведу, а потiм пiду до отця Василя. Або навпаки – ви мене до церкви? А по дорозi обговоримо: як далi бути?.. Занадто багато дивного навколо дiеться. З того часу, як я цвiт папоротi знайшов. І бабуся померла, i… – затнувся на мить, роздумуючи, чи варто казати про домовика i вовкулаку. – Та й усе iнше. А головне – нiхто нiчого пояснити не може.

– Це так, пане Куниця… дивного, хоч вiдбавляй. Взяти, примiром, хоч нинiшнiх постояльцiв. Купцiв, що платять не торгуючись i решту не перераховують! Бог свiдок, я нiчого не маю проти настiльки шляхетних людей, але навiщо натягати на себе чужу личину так недбало, що вона трiщить по всiх швах? І цей дурний, якщо не сказати бiльше, жарт з пiвнем? Чи все ж таки, ви знаете, навiщо менi знадобилася стара кульбака i шабля вашого вельми шанованого батька?

– Це ти про що зараз говориш, дядьку Іцхак? – здивовано заклiпав очима Тарас. – Яка ще шабля? Адже ваша вiра забороняе брати в руки зброю.

– Так i я про те… Щоправда, не вiра, а закон… однак хрiн за редьку не солодший! – гарячкуючи, сплеснув руками корчмар. – Зброя менi абсолютно нi до чого! Але другу нiч поспiль сниться, як я вимiнюю цi речi у тебе на гишпанський мушкет i пiстоль. Другу нiч! І що бiдному iудею робити? Хоч iди у найближчу синагогу питати поради у ребе.

– А в тебе е мушкет i пiстоль? – ще бiльше здивувався хлопець, пропускаючи повз вух чергове нарiкання.

– Клянуся пейсами i власним здоров’ям, пане козаче, ще вчора ввечерi я був цiлком певен, що iх у мене зовсiм немае. Як i в тому, що давно втратив переднi зуби. Але, тепер, не став би божитися, поки не перевiрю то мiсце – звiдки дiстаю зброю в моiх снах. Ось тiльки бажання у мене майже стiльки, як у людини, засудженоi до шибеницi, перевiрити на власнiй шиi мiцнiсть намиленого зашморгу. Може, разом глянемо?

– Добре, – не став вiдмовлятися Тарас. – Але спершу я все ж зайду в церкву. А потiм передрiмаю трохи. Годинки зо двi. А то геть з нiг падаю. І нiчогiсiнько не тямлю.

Словам Іцхака Куниця несподiвано зрадiв. Хлопець розумiв, що в Михайлiвцi йому не вiдсидiтися. А куди податися запорiзькому новику, якщо не в свiй курiнь? Ну, а в далекiй дорозi кращих товаришiв, нiж хороший мушкет i пара пiстолiв, одинокому подорожньому i не знайти. Опрiч доброго коня, звiсно.

– На тобi i справдi лиця нема. Хочеш вiдпочити – лягай, подрiмай трохи… – несподiвано по-свiйськи запропонував Іцхак, пiднiмаючи з пiдлоги перевернутий ослiн i приставляючи його до стiнки обiч дверей. – А менi сьогоднi вже не заснути. Посиджу тут, у куточку. Постережу ваш з Ривкою сон. Запевняю тебе, Тарасе, що нi священик, нi церква до ранку нiкуди з села не подiнуться. Тим паче – сiрiе вже… А ти й справдi охляв. Моя Циля як побачить твое синюшне обличчя i червонi очi, поперек дверей ляже, а за такого вурдалаку свою кровиночку не вiддасть…

Сказав i заткнув кулаком рота, злякано озираючись. А потiм швидко зашепотiв на iвритi якусь охоронну молитву.

– Гаразд… Дякую, дядьку Іцхак… – Тарас уже починав звикати до того, що мусить весь час змiнювати своi плани. – Трохи подрiмати й справдi не зашкодить…

Хотiв ще щось додати, але лише колихнув чубом, уткнувся чолом у складенi на столi руки i миттю провалився у глибокий сон – властивий тiльки молодi, впевненiй, що попереду багато часу i вони все встигнуть.




Роздiл п’ятий


Прокинувся Тарас, як тiльки першi променi сонця зазирнули у свiтлицю. І хоч спав недовго, навiть шия не затерпла вiд незручного положення, вiдчув, що вiдпочив. Ось тiльки з очима творилося щось недобре. Усе немов затягнуло легким серпанком i бачене стало роздвоюватися. Але не розмито, як при сп’янiннi чи пiсля сильного удару по головi, а так, немов кожним оком Куниця дивився окремо. І бачив, вiдповiдно, усе по-iншому. Наприклад – праве око стверджувало, що глечик сам злетiв у повiтря i без сторонньоi помочi став наливати молоко в кухоль. У той час як лiве – виразно бачило напiвпрозору i трохи скособочену жiночу постать, чия тонка рука, власне, й утримувала посуд.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44553832) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Бздури (дiал.) – дурницi.




2


Мати-вода! Мати-вода! Наповнюе рiчку, Мати-вода! (Cтарослов.)




3


Кульбака – сiдло.




4


Струг – старовинне рiчкове дерев’яне суденце.




5


Болеслав… Орловський… Вахмiстр Кам’янець-Подiльського полку драгунiв… З ким маю честь? (Пол.)




6


Дуже приемно… (Пол.)




7


І з якого страху пан козак накинувся на мене? (Пол.)




8


Це твоя дiвчина?! (Пол.)




9


А я думав, що це одна iз служниць. Напевно, сам знаеш, як цi дiвчата ласi на любовнi iгри. Ну, в такому разi, моi вибачення. Я дiйсно не знав… (Пол.)




10


Зупинiться! Сховати зброю! Це наказ! (Пол.)




11


Пан ротмiстр! Вахмiстр! Ідiть за мною! (Пол.)




12


Швидко (iдиш).




13


Горе i нещастя ((iдиш).




14


Здоровило (iдиш).