Книга - Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Тричi не вмирати. Побратими. Роздорiжжя
Олег Иосифович Говда


Тричi не вмирати #3
Добре вигадав чорт Босоркун. Якщо не вдаеться отримати релiквiю хитрощами чи силою, то чому би не спробувати обмiняти ii на щось iнше? А чим найдужче дорожить козак, опрiч вiри та волi? Звiсно ж – життям коханоi. Одного не врахував бiс: не сам Тарас на свiтi, мае вiрних товаришiв. І тi зроблять усе, аби чортячим планам не судилося здiйснитися. Та й старий Куниця не сидить на мiсцi… i вже потайки на Сiч дiстався. А там свое вируе, запорожцi в похiд лаштуються. Куди йти? На Москву чи в Крим? Тiльки вiд новообраного кошового залежить. І вiд його порадника, котрому не аби хто – сам Сатана дружбу пропонуе… Про цi та iншi пригоди читайте в третiй книзi циклу «Тричi не вмирати» «Побратими. Роздорiжжя».





Олег Говда

Тричi не вмирати Побратими Роздорiжжя



Щасливий той, хто буде там на святi!

    Данте Алiг’ерi






Роздiл перший


Через необхiднiсть зберегти в таемницi присутнiсть Галлii, – коней, як i минулого разу, залишили на правому березi Рiчища. Непийвода свиснув джур, що валандалися неподалiк – чи то виглядаючи когось, чи просто байдикували, i велiв припильнувати. А тим, хто цiкавитиметься, вiдповiдати, що то конi його i Тараса Куницi. Про те, хто i як знайшов убивцю Остапа Несмачного, на Сiчi знали всi, то ж молодi хлопцi охоче i з гордiстю прийняли поводи, ще й поштовхалися трохи, за право вести коней до води.

Як тiльки паром пристав до причiлку, Іван вхопив за руку першого ж запорожця, що проходив повз них, позiхаючи на весь рот.

– Устиме, зажди. Ти курiнного не бачив? Дуже треба. Пiдкажи, де Терентiя шукати?

– О, Іване! – пожвавiшав козак. – Здоров! Радий за тебе!.. Я як почув, що… Не повiрив, от хоч перехрещуся! – потiм подивився на Куницю.

– Спасибi, хлопче. Батько б тобою пишався. Здаеться менi, великим чоловiком станеш на Запорiжжi… якщо блохи не закусають на смерть… – зареготав добродушно, поплескуючи Тараса по плечу твердою, мов дошка, долонею.

– Я не про те питав, – насупився Непийвода, якому неприемними були цi спогади. – Не марудь. Кажи, якщо знаеш. Пильно нам…

– Копито? – перепитав Устим, почухав груди i скривився, немов вiд оскомини. – Іди в передмiстя, Іване. Не проминеш. Здалеку почуеш.

– Невже, знову?!

– Власне… – криво посмiхнувся Устим. – Понесло курiнного. Ще тримаеться, але ось-ось почне розповiдати, як ви вп’ятьох з Куницею, Безвушком i Кропом турецьку каторгу[1 - Тут у значеннi – галеру.] брали. Так що, поспiшай, Іване… Хоча, я так думаю, найближчу добу говорити з отаманом про що-небудь важливе марна справа. Сам знаеш, який вiн, коли зайвого хильне…

– От, лихо, – зiтхнув Непийвода. – Ех, як не вчасно. А з чого загуляв, Терентiй, бува, не знаеш?

– От тобi й на! – здивовано вигукнув запорожець. – Та ж на радощах. З тiеi самоi причини, через котру не одна сотня братчикiв у шинку причастилася. Що тебе, дурня старого, стратити не довелося. Хiба не поважна причина? Я, примiром, бiльше дивуюся, що ти тут – тверезий, а не поряд з курiнним, у корчмi… Але якщо поквапишся, то наздоженеш. А от ти, хлопче, пий у мiру i гляди за ними в обидва! – серйозно наказав Устим Тарасовi. – Фортуна дiвка вередлива. Вдруге може не посмiхнутися, i Господь не надiшле ще одного ангела-хранителя на виручку…

– Дякую за пораду, Устиме, – вiдповiв Куниця. – Тiльки дядько Іван з сьогоднiшнього дня обiтницю дав хмiльного до рота не брати.

– Тодi тримай ii при собi, – хмикнув запорожець. – Заховай подалi i назад не повертай, як би Іван не просив.

Непийвода показав кулака, i Устим, весело регочучи, пiшов далi.

– Ач, веселун чортiв… – пробурчав Непийвода. Чи то лаючись, то чи натякаючи на прiзвисько козака – Устим Пересмiшник. – Пiшли, Тарасе. Може, ще не пiзно.

Копито вважався на Сiчi вмiлим та розумним отаманом, ходив не раз наказним i давно б мiг вибитися у кошовi, якщо б не одна вада.

Не мав чоловiк сили опиратися хмiльному зiллю. З однiеi кварти робився дурний, як березневий кiт i нiчого не тямив. Через те пив Терентiй дуже рiдко. Не частiше, нiж раз на пiвроку. Але якщо вже починав цмулити оковиту, то днiв п’ять не просихав, поки не починав ловити чортiв. І тiльки пiсля цього, вочевидь, стомившись вiд непосильного завдання (не дарма ж, до сих пiр це нiкому ще не вдавалося), засинав доби на пiвтори. І лиш потiм ставав собою – розумним та дбайливим курiнним отаманом.

Як i наказним… Тричi. І кожен раз запорожцi поверталися з походу обтяженi багатою здобиччю i не дуже пошарпанi. Але потiм наступав, як жартували самi козаки, «Терентiiв день», i всi бойовi заслуги отамана затьмарювали не менш вражаючi вчинки п’яного гульвiси.

І ще була одна особливiсть, котру знав кожен сiчовик. Будучи вже добряче напiдпитку, але не розгубивши ще залишки розуму, Копито любив розповiдати iсторiю, яка сталася рокiв двадцять тому. З ним i ще десятком не менш вiдомих на Низу рубак.

Тодi одна-едина чайка взяла на абордаж i полонила торгову турецьку каторгу. А здiйснили цей подвиг двi дюжини запорожцiв, якi вцiлiли в шторм, що несподiвано розгулявся на морi, але при цьому втратили запаси iжi, води й амунiцii, а найгiрше – вiдбилися вiд основного загону. Зате наштовхнулися на одиноку бастард-галеру[2 - Тут у значеннi – торгове судно.]. Ось i вирiшили козаки вiд безвиходi та молодечого завзяття, що краще загинути в бою, нiж зiйти з розуму i безславно померти вiд голоду та спраги.

І таки перемогли…

Удача прихильна до хоробрих i вiдчайдушних. Особливо якщо за плечима воiна смерть, а попереду, на вiдстанi пера шаблi – життя i здобич.

Туркiв порубали всiх. Каторжникiв вiдпустили на волю, розкували i дозволили вистрибнути за борт (на веслах цiеi галери сидiли не невiльники, а засудженi на довiчну каторгу злочинцi-бусурмани), а саме судно пiдпалили, перевантаживши перед цим на чайку тiльки воду, провiзiю та казну. І через тиждень повернулися на Запорiжжя. Шестеро з двадцяти п’яти братчикiв. Решта, хто вiдразу не загинув, вiдiйшли по дорозi додому вiд ран, отриманих в абордажнiй сiчi…

Але скiльки разiв не розповiдав цю iсторiю Копито, завжди знаходився якийсь молодик чи новик, який дозволяв собi посмiхнутися, а то i ще бiльш вiдвертiше висловити недовiру до слiв пiдпилого отамана. От тодi Терентiй i починав демонструвати новоспеченому Хомi Невiрному, як чинили опiр вiдважним запорожцям турецькi моряки та охоронцi. Використовуючи при цьому бiдолаху, а заодно i всiх тих, хто пробував за нього заступитися, в ролi бусурман.


– ? —

Непийвода рвонув на себе дверi i ледве встиг вiдскочити на бiк. Менш спритнiшим виявився Куниця, що крокував слiдом i не чекав небезпеки. Тарас не встиг ухилитися, тож покотився по втоптанiй землi разом iз козаком, що спиною вперед вилетiв з корчми i збив його з нiг.

А слiдом на вулицю поважно вийшов курiнний Копито. Розпашiлий, розхристаний i дуже сердитий.

– То ти, сучий сину, смiеш казати, що я брешу?!

Терентiй виглядав так, немов його чорти на току молотили. Довгий, сивий оселедець сповз iз вуха, розвернувся i, як бунчук, накрив половину побуряковiлого вiд злостi обличчя курiнного отамана. А пишнi, вислi вуса стирчали вперед гострими рогами, як у якого-небудь шляхтича або цапа.

– Де ти подiвся, вишкварку? Покажися? – осоловiлим поглядом обвiв майдан перед шинком, але залитi горiлкою очi вже нiчого не бачили. Тодi засукав рукави i прогарчав сердито: – А ну, хто тут ще хоче мене брехуном обiзвати?! Виходь в коло! Я вам покажу…

– Здоров будь, Терентiю! – ступив вперед Непийвода. – Чого шумиш, друже?

– Іване? То справдi ти?.. Не примара? – курiнний поклiпав очима i насупив брови, зводячи погляд воедино, i якось винувато, наче спiйманий на шкодi, посмiхнувся. – Знаеш, а я тебе стратити збирався… Тебе… Я…

Копито зiтхнув, згорбився i сiв на землю просто де стояв, схрестивши по-турецьки ноги. Зiтхнув ще раз i витягнув кисет.

– Уявляеш? Я… тебе!.. Повiрив, старий дурень, що ти мiг товариша вбити. Не з власноi охоти, звiсно, в хмелю… Але ж закон для всiх один… – похитав головою i стукнув у серцях кулаком по землi. – Горiлка триклята, щоб вона згорiла разом з корчмою i корчмарем! О! – видно ця думка сподобалася курiнному, бо вiн тут же спробував звестися на ноги.

– А-а, то це ти зараз iз нею воюеш? – виказав кмiтливiсть Непийвода.

– З якою це «нею»? – витрiщився на нього Терентiй. – З глузду з’iхав? Я з бабами не воюю!.. – потiм дурнувато посмiхнувся i поманив до себе Івана. А коли той нахилився, змовницьки прошепотiв: – Бо то вельми небезпечна справа… У них е одна страшна зброя… Будь-якого козака б’е наповал. Жоден не встоiть. Може, чув? Макогiн… Ось!

– І не тiльки чув… – серйозно кивнув Непийвода. – А навiть на власнi очi бачив. А якщо молодиця вже за пательню схопиться… все – гаси лампадки i винось святих з хати… – козак з удаваним переляком озирнувся. – Добре, що iх тут немае.

– Так, – погодився Терентiй, потiм зiтхнув ще разок. – Добре… Напевно.

– Тiльки я не про жiноцтво згадував, – продовжив Непийвода, – а про горiлку.

– Про горiлку? – пожвавiшав Копито, повторно роблячи невпевнену спробу пiдвестися. – Так, так… Ходiмо, вип’емо по чарцi. Згадаемо минуле. Пам’ятаеш, друже, як ми ту гемонську каторгу…

– Пам’ятаю, Терентiю, пам’ятаю. Тiльки давно це було. Дуже давно. Скажи краще, готовий просто зараз згадати тi часи та кiсточки розiм’яти? Готовий з десятком товаришiв супроти двох сотень татар вийти?

– Нудно менi i сумно, Іване!.. Нi тобi молодицю приголубити, нi бусурмана, хоч будь-якого – щоб зарубати… – невлад пробурмотiв Копито, що продовжував думати про свое. – Не повiриш, я – Терентiй Копито, мало що товариша до страти не… Тебе, мiж iншим!.. Чого шкiришся, як дурний до сиру? Чув уже? Хто розповiв?.. – вiн рiзко пiдвiв голову i неочiкувано тверезо глянув на Непийводу. – Стривай! Що? Що ти зараз сказав? Якi двi сотнi?! Де?

– Є одне дiло, Терентiю… Я загiн збираю. Треба людей з полону визволити… А якщо встигнемо, то i село оборонити. Але менi потрiбнi такi козарлюги, щоб хоч i в пекло. Бо я не жартую: вдесятьох двом сотням голомозих бiй дати доведеться. А попри те, псяюха, iм ще й чортяка ворожить.

– Тодi я з тобою! – втрете хотiв скочити на ноги курiнний отаман, та знову не зумiв. Спробував ще, але й цього разу не вийшло.

– От же, хмiль проклятущий, перед людьми мене соромить… – вилаявся сердито. – Але, ти, Іване, не сумнiвайся, до вечора буду рiвний, як стрiла… Щоб менi провалитися!

– Я й не сумнiваюся, – знизав плечима Непийвода. – Тiльки до вечора часу немае. Ти, Терентiю, в молодi роки, скiльки разiв Рiчище туди i назад перепливав? П’ять, шiсть?

– А що?

– Ось i пливи на той берег… Подвiйна користь. І що силу колишню не розгубив, доведеш усiм, i в головi вiд рiчковоi водицi проясниться.

– Згода, – не став комизитися курiнний отаман. Йдучи в похiд пiд рукою Непийводи, вiн тим самим визнавав його право розпоряджатися. Пiдвiвся, похитнувся, але встояв. Потiм озирнувся.

– Гей, Михасю! – покликав свого джуру. – Збери там все, що треба для походу на тиждень. Зметикуеш, не вперше. Пiд сiдло – Вiтра, а в завiднi – руду i сивого.

– Не треба завiдних… – спинив його Іван.

– У похiд без завiдних?! – здивувався Копито. Жоден козак, як i татарин, без прикроi необхiдностi, нiколи не пускалися в степ на одному конi. Мало що може трапитися, i як тодi бути? – Людолови що, поруч iз Сiччю жирують? Оце знахабнiли! Мусимо покарати…

– Облиш балачки на потiм. Перепливеш рiчку – то й поговоримо. А зараз, вибачай, друже, поспiшаю. Нам ще з отцем Никифором перемовитися треба. Кажу ж, голомозим чорт допомагае. Може, святий отець чим пiдмогне.

– Добре. Тобi виднiше, наказний… – погодився Копито. – Тодi, я поплив… А ти, Михасю, на той берег коней… Гм, – почухав пiдборiддя, але поправився, – одного тiльки Вiтра приведи.

Потiм повернувся i добряче заточуючись, поплентався до Рiчища. А Непийвода пiдняв на ноги все ще непритомного молодика, який так невчасно пiдвернувся пiд кулак Те-рентiя. Не дарма ж запорожцi курiнного отамана Копитом прозвали. Бив Терентiй, нiби кiнь задньою ногою хвицав.

Струснув злегка… А коли парубок вiдкрив осоловiлi очi, сунув йому в долоню срiбну монетку.

– На, бiдолахо, поправ здоров’я… І дякуй Боговi, що отаман тебе, судячи по синцю, в пiвсили стусонув. А на майбутне запам’ятай, що нiчого лiзти старшим пiд руку, якщо зле на ногах тримаешся.


– ? —

Церква Покрови Пресвятоi Богородицi була найвищою будовою в Сiчi. Як би пiдкреслюючи, що для козакiв немае нiчого важливiшого i дорожчого за християнську вiру. Все найцiннiше пiсля вдалого походу приносили воiни в дар храму, i без молебню в похiд не виступали. Тож у багатьох питаннях священики мали прав у мирний час навiть бiльше за кошового. Тим паче, що старшина на Сiчi обираеться, а попiв призначав Синод. Звичайно, аби кого сюди не надсилали. Патрiархи церкви теж розумiли, що для такоi пастви, як запорожцi, i проповiдники особливi потрiбнi. З козакiв тi ще вiвцi… Як би зопалу самого пастиря не загризли, якщо вирiшать, що вiн супроти вiри чинить. Усяке бувало. Хоча, зазвичай, навпаки – церква була единим мiсцем, де в лиху годину можна було заховатися i перечекати, поки вгомониться розлючена юрба. З чого не раз користалися тi отамани, котрим довелося впасти у немилiсть перед сiчовиками або старшина, що вчинила щось не за звичаем i була спiймана за руку.

Козаки зайшли до церкви, перехрестилися, потiм пройшли до аналоя i зупинилися перед ним. Але на колiна не встали, знали: так священик вийде до прохачiв швидше. Побачить, що по справi зайшли, а не просто помолитися. Отець Никифор i справдi з’явився буквально через хвилину.

– Слухаю вас, чада моi. Чи не висповiдатися хочете?

– Хочемо, але iншим разом, отче, – поцiлував протягнутий йому хрест Непийвода. – До служби не дочекаемося, а сповiдь без причастя, що хата без даху. Начебто i будував, а користi жодноi.

– Поспiшаете?

– Дуже.

– На добру справу, сподiваюся?

– Щоб менi муслемом стати!.. – широко перехрестився Непийвода. – Таке благе, що тебе з собою в похiд покликати хочемо.

Православнi священики, особливо запорiзькi, нерiдко супроводжували козацькi загони. Так що слова Івана отця Никифора не здивували.

– Далеко зiбралися? А з якого приводу?

– Отримали звiстку, що татарський чамбул рубiж перейшов i на землях наших криваву шкоду вчиняе. Хочемо допомогти людям.

– На переправi чекати будете? – виказав обiзнанiсть у вiйськовiй справi пiп. – Добре дiло. А я вам навiщо? Якщо чисельнiсть людоловiв знаете, то впораетеся. Чи не вперше. А благословення церкви i Господа нашого завжди з вами.

– Нi, святий отче, не в цей раз, – хитнув головою Не-пийвода. Глянув на Тараса, котрий чинно мовчав, як i належить молодшому, коли старшi балакають. – А допомога твоя нам проти чорта потрiбна. І то не жарт. Достеменно вiдомо, що тим бусурманам нечиста сила допомагае.

Тепер на Куницю глянув i отець Никифор. Потiм перехрестився:

– Гм… Чомусь мене це не дивуе… Маеш щось сказати, сину?

– Так, отче. Маю, – кивнув Тарас. – Але дядько Іван правду мовив: зараз не час для сповiдi. Татари ось-ось нападуть на Михайлiвку. Або й вже напали…

– Стривайте… – пильно поглянув на обох отець Никифор. – Щось я нiяк не второпаю. Ви так поспiшаете, немов татарва за милю вiд Сiчi? Що одна чи навiть кiлька годин вирiшують, якщо перед нами не один день дороги? Вiзьмемо завiдних коней, на ночiвлю не спинятимемося, от i надолужимо згаяне, якщо буде на те воля Господня.

– Ми iншим способом дiстанемося туди, отче, – пробурмотiв Тарас, вiдводячи погляд.

– Це ж як? На байдаках?

– Нi… Не в храмi про таке говорити, але у молодого Куницi вмiння характерника проявилося… – пояснив замiсть молодого вiдьмака Непийвода. – От вiн нас чародiйським способом i перенесе.

– Он воно як… – отець Никифор укотре уважно подивився на хлопця. – Що ж… Церква не схвалюе подiбного, але для вiйська такi воiни велику користь принести можуть. Одне зле – мене вам з собою не вдасться взяти.

– Чому? – Тарас навiть образився трохи за виказану попом недовiру. – За десяток чи бiльше не ручатимуся, а трьох людей… разом з кiньми переправляти доводилося.

Замiсть вiдповiдi отець Никифор взяв за руки обох козакiв.

– Добре. Давай. Перенеси нас на берег Рiчища. Ну, або куди сам захочеш…

Тарас закрив очi, зосередився i… нiчого не змiнилося. Вони залишилися в церквi. Куниця зосередився i спробував ще раз, але марно.

– Не мучся, сину мiй, – вiдпустив руку вiдьмака отець Никифор. – Твое умiння з язичництва походить i на мене – слугу Божого, не дiе. Адже за канонами церкви – все це бiсовщина. Інквiзицiя i за меншi грiхи до страти «без кровопролиття» засуджуе.

– А у нас?

– У нас… Своею волею i провидiнням Господь поселив нас поруч з агарянами. І зобов’язав заступати бусурманам шлях в iншi християнськi держави. А тому все, що змiцнити православне воiнство може, церквою не те щоб забороняеться… Швидше, як би не помiчаеться. Патрiархи в цьому дбайливому господаревi подiбнi, котрий на полi, засiяному житом, стебла гречки знайшов. Дурень виполов би iх, як бур’ян, а розумний – збере всi зерна. А вiдокремити жито вiд гречки пiсля обмолоту дiло нехитре.

– Нехай буде гречка, лиш би не суперечка… – гмикнув Куниця.

– Не сподобалося? – посмiхнувся отець Никифор. – Ось тобi iнше порiвняння. Священнослужителi – суть пастирi, а прихожани – паства. А тепер скажи сам, хто пастирям допомагае отару вiд звiрiв хижих охороняти?

– Пси?

– Саме так… – ще ширше посмiхнувся пiп. – Чотириногi, кошлатi i навiть звуться схоже – вiвчарки. Але й iкла як у звiрiв, i в отару iх не заженеш. Зате саме з них найбiльше користi, коли пастир не дасть вовкам ради нi добрим словом, нi патерицею.

Потiм посерйознiшав i благословив козакiв хрестом.

– Ідiть, пси Господнi, робiть свою справу. І пам’ятайте, якщо Отець Небесний дав комусь iкла замiсть зубiв, значить, такий Його промисел. А значить, не розмiрковувати та сумнiватися вам належить, а використовувати сили i вмiння на славу Його. Бийте ворога з любов’ю, вiрою, милосердям i християнською смиреннiстю в серцi. Амiнь.

Козаки побожно перехрестилися i вклонилися iконостасу.

– Але потiм, Тарасе, я чекаю тебе в сповiдальнi. Та й тобi, старий грiшнику, не завадить зайвий раз душу очистити. Пам’ятайте, чим бруднiша робота, тим довшу i ретельнiшу купiль по ii завершеннi прийняти годиться.




Роздiл другий


Життя рiдко гладило Степана Небабу по головi, частiше – навпаки, проти шерстi. У рiзних тарапатах доводилося побувати, особливо за останнi днi, але в цей раз парубок уперше не знав, що робити. А тому вiдчував неспокiй i злiсть.

Спершу, хоч i не збирався надто заглиблюватися у минуле, сам незчувся, як слово по словi переповiв отцевi Василевi все свое не вельми довге життя, починаючи з того дня, як батько випровадив його за ворота рiдноi домiвки.

Може, священик вмiло направив спогади. Може, жiночi голоси, що жалiбно й урочисто виводили молитви змусили парубка вiдкритися, але виклав Степан отцевi Василю усi вчинки i думки, до самого денця. Нiчого не приховав. Нi про тi роки, коли був, хоч i не з власноi волi, в науцi у чаклуна чорнокнижника, нi про тi днi, що провiв пiд сiдлом у личинi коня. І – звiсно ж, розповiв про всi пригоди, що перебув разом iз Тарасом Куницею.

– Господи Боже спасiння рабiв Твоiх, милостиве i довготерпеливе, кайся про нашу злобу, не бажаючи смертi грiшника, але якщо звернувся до Тебе, живу бути йому. Сам i нинi умилостився про раба… i подай йому образ покаяння, прощення грiхiв i вiдпущення, прощаючи йому всяке прогрiшення вiльне i невiльне, примири i з’еднай його святою Твоею церквою о Христе Ісусе Господь наш, з ним же Тобi личить держава i пишнiсть, нинi i повсякчас, i на вiки вiкiв. Амiнь…

Священик спершу помолився за грiшника, що каеться, а потiм заговорив, звертаючись до Небаби:

– Нелегкi випробування випали на твою долю, раб Божий Степан… – промовив задумливо. – Химерним i звивистим був шлях, але привiв у храм. Значить, немае на твоiй душi смертного грiха. А що важкою дорогою йшов, так Господь наш нiкому не дае ношi понад його сили. І якщо випробовуе, значить, любить i вiрить, що ти зможеш витримати. Я молитиму Господа, щоб пробачив вiн тобi грiхи вiльнi i невiльнi. А епитимiю накладаю наступну. Вiд цього дня i до Успiння Пресвятоi Богородицi щоранку i перед сном, якщо обставини дозволяють, будеш промовляти вголос десять разiв «Отче наш» i «Вiрую». Якщо обставини, незалежнi вiд тебе, не дадуть такоi можливостi – молися подумки.

Степан поцiлував хрест, край епитрахилi i вiдiйшов на праву, чоловiчу частину церкви, де й опустився на колiна. Молився щиро, пiднесено, – вперше за багато рокiв, вiдчуваючи як сходять на нього умиротворення i благiсть. Немов гарно помився, пiсля виснажливоi i курноi дороги, позбуваючись не лише поту i бруду, але й втоми.

А потiм вiдчув ще щось…

У церквi панувала звичайна для богослужiння почтива тиша. Отець Василь неголосно розповiдав щось з Нагiрноi проповiдi, а приблизно пiвсотнi людей, в основному людей похилого вiку i дiтвори – стоячи на колiнах, слухали його слова, били поклони i ревно хрестилися.

Небаба, почувши «амiнь», теж перехрестив чоло, але думки його вже були зайнятi iншим. Десь неподалiк, у Ми-хайлiвцi, творилися злi чари. Такоi сили, що недовчений чарiвник змiг вiдчути iх навiть всерединi храму. І не лише вiдчути, але й розпiзнати. «Сон-дрiмота»! А це значить, що все пропало, i село не врятувати. Ворог перехитрив… Люди от-от поснуть, i бусурмани вiзьмуть ясир.

Але i чекати теж не дiло. Однiею молитвою i покаянням не зупинити ворога. Людолови бiльше прислухаються до свисту козацькоi шаблi i гучного голосу мушкетiв… Розумiють iх краще будь-яких слiв. Залишаючись у церквi, вiн i людям не допоможе i сам пропаде. Але один у полi не воiн… Нiяк не здолати Степановi чорта самотужки. Занадто сильний бiс!

Дивно, що бусурмани досi дверi в храм не ломлять. Може, спробувати непомiтно вийти, подивитися, що в селi дiеться? Тiльки навiщо дивитися? Начебто вiн не знае, що там зараз вiдбуваеться!.. Ох, краще б не знав. Але i тут вiд нього користi мало. Вiрнiше – жодноi…

Вхопившись за цю думку, яка дозволяла йому хоч щось робити, Небаба рiшуче рушив до дверей, i тут, немов чекали саме цiеi митi, знадвору вимогливо застукали. Судячи по звуку, не тiльки кулаками.

– Вiдчиняйте, гяури! Виходьте! Здавайтеся на милiсть хана!

Народ у церквi стривожено загув.

– Тихiше, чада моi! – пiдняв руку отець Василь. – Все в руках Господнiх. І якщо буде на те Його воля – слуги Антихриста не увiйдуть до храму Божого. Бо впаде на них кара небесна.

– Боюся, отче, – неголосно пробурмотiв Степан, пiдiйшовши до попа ближче, – голомозi про це не знають i не надто боятимуться.

– А що ми можемо вдiяти? – так само тихо вiдповiв отець Василь. – Тут лише старi та дiти. Опiр чинити не зможемо. Тiльки молитися. І тобi одному не здужати… Нi шаблею, нi чарами. Хiба що померти з честю зможеш.

– З цим, святий отче, я б не став поспiшати, – смикнув себе за вус Степан, хотiв сплюнути, але згадав, де знаходиться, i квапливо перехрестився. – Дурне дiло не хитре. Маю на увазi – загинути без користi. Але, якщо вашi молитви досягнуть до Господа, то не все ще втрачено…

– Що ти задумав?

– Поки… ще нiчого, отче. Дверi мiцнi дубовi – вибити не просто. Почекаемо. Може, бусурмани самi заберуться. Людолови ледачi. Даремно нi сил, нi часу не гають. Церквиця зовнi непоказна. Може, вирiшать, що шкурка вичинки не варта, i самi заберуться?

Але, спростовуючи його слова, у дверi загримали ще наполегливiше. І голосно гукнули:

– Гей, довгогривий! Менi тiльки жидiвська дiвка потрiбна! Випхай ii за дверi, i можете й далi молитися. Нiкого бiльше не чiпатимемо. Обiцяю! Ми i без жменьки старих непогано поживилися. Хороший улов взяли. Михайлiвка – багате село. Чуеш мене, пiп? Прийми добру пораду! Навiщо вам iудейське насiння? Вiддайте ii нам!

Голос трохи помовчав, очiкуючи вiдповiдi. Але довго не витримав i додав загрозливо:

– А опиратися станете – спалю всiх. Разом з церквою!

У тривожнiй тишi його слова почув кожен, i навколо Ребекки потихеньку стала утворюватися порожнеча. Нi, поки ще дiвчини не цуралися, як прокаженоi, а просто, притискаючи до себе дiточок, i короткозоро мружачи очi, нiби хотiли краще розгледiти, старi баби вiдсувалися вiд неi все далi. А похмурi дiди i так стояли на чоловiчiй половинi храму. Потiм церквою дмухнув один шепiт, другий, третiй i загомонiло, загуло… Як у запертому вулику.

– А що ж, баби… – тихо i вiд цього ще зловiснiше заскрипiв чийсь деренчливий голос. – Нащо всiм пропадати через шинкареву чiчку?

– Як вона взагалi в храм увiйти посмiла? – недобре пiдтримав другий голос. Уже значно голоснiше.

Ребекка зацьковано озирнулася, але побачила навколо себе тiльки злi обличчя, з чорними вiд страху, мов дiрки в черепi, очима.

– А так, так… – забурчало вiдразу кiлька бабусь, вiдсторонюючи молодших жiнок i дiтей за спини. – Гнати юдине сiм’я геть! Як Господь наш вигнав iз храму фарисеiв i торговцiв!

– Нi, не робiть цього… – Ребекка встала на колiна. – Не вiддавайте бусурманам. Прошу вас. Я…

Степан обурено зиркнув на селянок, котрi все бiльше пожвавлювалися через те, що, як iм здавалося, знайшовся спосiб порятувати хоча б дiточок, але сказати нiчого не встиг.

– Ану, цить, сороки! – гаркнув хтось iз дiдiв. – А тих, що занадто горло деруть, зараз самих за дверi викинемо! Совiсть у вас е?! Нi в чому не повинну дiвку бусурманам видавати задумали! Отче! А ти чого мовчиш, немов води в рота набрав? Хiба ж це по-божому, по Христовим заповiтам?!

Пiп, який оцiпенiв вiд жахливоi змiни зi смиренною паствою, що вiдбувалася на його очах, стрепенувся i змахнув кадилом.

– Прокляну! І сам до агарян у полон пiду, якщо ще хоч слово проти Ребекки почую. Сором вам! Ким вiдкупитися хочете? Нареченою запорожця?! Кого iм на поталу видати надумали? Майбутню дружину не тiльки односельчанина, але i православного воiна-козака? Матiр ще ненародженоi дитини? Як же ви в очi Господа подивитеся, коли Вiн на Страшному судi вас до сповiдi покличе?

Переляканим селянкам, що зараз думали лише, як врятувати дiтей i онукiв, однаково було чим платити – годилося i чуже життя, i грiх на душi, але занадто грiзно виглядав у праведному гнiвi отець Василь. Так грiзно, що баби одна за однiею повалилися на колiна i ревно захрестилися.

– Спасибi, отче… – схвально пробурмотiв Небаба. – Що ж, ти свое слово сказав. А тепер дозволь i менi щастя спробувати. Може, вивезе крива… Допоможи нам, Матiр Божа i Пресвята Покрова…

– Впевнений?

– Ой, я вас прошу, отче, чи ж вам не знати, що в цьому життi нi в чому не можна бути впевненим? – зiтхнув Степан. – Але шанс е. І не використати його – дурiсть. Купив, не купив, а поторгуватися можна. Ну, не йти ж покiрно пiд нiж?

– Що ж, тодi, благословляю… – отець Василь осiнив Небабу хресним знаменням. – Роби, раб Божий, що повинен, а ми – помолимося за успiх.

Степан шанобливо поцiлував розп’яття, перехрестився на iкону Божоi Матерi, потiм пiдiйшов до дверей i голосно крикнув:

– Гей, хто там по-нашому розумiе, чути мене добре?

– Чую… – вiдповiли знадвору. – Говори.

– Так ти казав, що хан ваш мудрий i милостивий? – навмисне голосно прокричав парубок. І не помилився, через коротку мить йому вiдповiв iнший голос. З добре помiтною татарською вимовою.

– Салах-Гiрей – гiдний син свого батька i розумом зрiвняеться з туменом мудрецiв. А милiсть його така ж велика, як безкрайнiй степ.

Почувши вiдповiдь, Степан посмiхнувся i широко перехрестився. Його жест не залишився непомiченим, i багатолюдний подих надii та полегшення пронiсся храмом.

– Що ж, якщо шановний Салах-Гiрей такий мудрий i милостивий, як ти стверджуеш, шановний, чи означае це, що вiн ще й великий воiн?

– Поза всяким сумнiвом, зухвалий гяуре! І ти сам тому свiдок. Бо ховаешся в храмi, як боягузливий корсак, у той час, як усi твоi односельчани вже звикають до ваги рабського ярма.

– А чи дозволено дiзнатися, хто вiдповiдае менi вiд iменi великого i мудрого хана Салах-Гiрея, нехай продовжаться днi його? – запитав татарською Небаба, про себе радiючи, що спiврозмовник не може бачити виразу його обличчя. Інакше весь хитромудрий план розсипався б вiдразу.

У церквi знову загули, але деякi дiди трохи розумiли татарську i пояснили жiнкам, що сказав Степан.

Татарин, мабуть, теж не очiкував почути з вуст гяура рiдну мову. Але мовчав недовго i вiдповiв з помiтною гордiстю:

– З дозволу мого повелителя ти чуеш голос аталика хана.

А потiм додав насмiшкувато:

– Чи тобi потрiбен хтось бiльш шляхетний?

– Хiба можна знайти когось достойнiшого за вчителя, ефендi? – щиро вiдповiв Небаба.

Степан знав, що так звертаються лише до освiчених людей, але слушно вирiшив, що кашу маслом не зiпсуе. І не помилився. Наступне питання татарин задав не настiльки бундючно.

– То що ти хочеш, гяуре? Маеш щось сказати чи час зволiкаеш?

– Я всього лише хотiв уточнити: якщо юний хан такий мудрий i вiдважний, як ти стверджуеш, то i честь вiйськова для нього теж не повинна порожнiм звуком бути?

– Ти переходиш межу, гяуре!

– О, нi, шановний! Вислухай мене, i ти все зрозумiеш!..

– Кажи, велемовний гяуре, але пам’ятай – почую бодай найменший натяк на образу гонору мого повелителя, i розмову завершать шаблi нукерiв. Нiкого не помилую.

– У моiх словах немае образи. Я лише кажу, що хоробрий i доблесний воiн, який не соромиться шляхетностi та милосердя, неодмiнно зрозумiе iншого воiна. Який теж цiнуе честь бiльше нiж життя!

На цей раз за дверима мовчали довше. З подвiр’я долинав гул голосiв, але хоч як Степан притискався вухом до одвiрка, жодного слова так i не змiг розiбрати.

– Мiй повелитель звелiв передати, що ти не помиляешся, гяуре. Вiн зрозумiе… – вимовив через якийсь час аталик. – Але якщо йдеться про вiйськову доблесть, а не хитрощi. Тож навiть не намагайся обдурити його.

– Язик мiй не схожий на змiiне жало, ефендi… – полегшено перевiв подих недовчений чарiвник. Терези Фортуни лише трiшки, але таки схилялися на його бiк. – І коли говорю про честь воiна, то маю на увазi саме ii. А значить, хан мае зрозумiти, що поки я живий i можу битися, то не дозволю полонити жiнок i дiтей, якi перебувають пiд моiм захистом. І що я швидше власними руками вб’ю iх, але не випущу назовнi i не вiддам на поталу i наругу.

– Поки живий, кажеш? То в чому рiч? Виходь i помри… – засмiявся перший голос, який вимагав вiддати йому Ребекку. – Охоче допоможу.

– Я воiн, а не божевiльний, – не менше насмiшкувато вiдповiв Небаба. – І померти завжди встигну. Смерть не страшна, якщо зустрiчаеш ii з розумiнням, а не по-дурному… як п’яний погонич верблюдiв, що захлинувся плювком двогорбого.

– Мiй повелитель уже втомився тебе слухати, гяуре. Говори, нарештi, чого хочеш, i покiнчимо з дурною балачкою.

– Божого суду.

– Що?!

– Так, ефендi. Ти добре дочув. Я готовий вийти проти вашого найсильнiшого батира на бiй. Загину – вiзьмете всiх, хто знаходиться в церквi без бою. Але, якщо переможу – ви нiкого бiльше не зачепите i заберетесь з Михай-лiвки. Ось моя умова.

– Ми i так всiх вiзьмемо! – скрикнув все той же гаркавий, нахабний голос, що не належав татарину.

– Помиляешся, – спокiйно вiдповiв Небаба. – Тобi, здаеться, потрiбна Ребекка? – Степан знову заговорив татарською, щоб даремно не турбувати селянок. – То знай, що саме ii вб’ю першою. Як тiльки почую запах диму чи бодай якийсь пiдозрiлий шурхiт бiля дверей.

– Я почув твоi слова i передам iх хановi… воiн, – з деякою повагою вимовив аталик. – Чекай.

– О, не варто турбуватися, ефендi, – щиро розсмiявся Небаба. – Слово честi, я нiкуди звiдси не пiду й обов’язково дочекаюся вiдповiдi…


– ? —

– Гей, ти куди нас запер?

– Цить, трубо iерихонська, – Терентiй Копито поспiшно затиснув рота Василю Мамчуку. – Чого розрепетувався? Не на Радi…

Решта запорожцiв з вiдiбраного особисто курiнним отаманом десятка озиралися не менше здивовано, але – мовчки. А хто б на iхньому мiсцi не здивувався? Одна справа – послухати розповiдь курiнного, про те що з ними характерник, i зовсiм iнша – в одну мить з передмiстя Сiчi потрапити в якусь хату. Але ж i Копито покликав з собою не просто завзятих рубак, а найвiдчайдушнiших шибайголiв на всьому Запорiжжi. Тих братчикiв, яким i чорт не сват. Котрi i в Трапезунд ходили, i на невiльницькому ринку Кафи бували, i каторгу турецьку не лише зовнi оглядали… Траплялося, що й не з власноi волi. Так що за шаблi i пiстолi сiчовики вiд несподiванки схопилися, але i тiльки. Чекали наказу.

Розсудивши, що «не знаючи броду», нiчого наослiп пхатися в Михайлiвку, бо село, швидше за все, вже захоплене татарами, Тарас вирiшив зробити це потайки.

А куди можна без побоювання бути помiченими впертися такою юрбою? Вiрно – всередину якоiсь будiвлi. А що в селi досить просторе, щоб вмiстити гурт запорожцiв? Тiльки церква та корчма. Але оскiльки новоспечений вiдьмак, пiсля розмови з отцем Никифором передбачав, що Господь може не схвалити такий панiбратський спосiб вiдвiдування храму, то про церкву навiть не помишляв.

Окрiм того, Куниця все ще не розiбрався зi своiми вмiннями, тож щоб не промахнутися, для кiнцевоi цiлi перемiщення варто було обрати мiсце, котре парубок добре знав не гiрше за власну хату. То ж, врештi-решт, запорожцi опинилися посеред розгромленоi татарами корчми.

Чому, до слова, невимовно зрадiли…

Адже таку вилазку не можна вважати походом, скорiше – вiдчайдушною витiвкою, забавою… Щоб розвiятися та завзяття молодецьке потiшити. А тому i сухий закон тут недоречний. Отаман i Непийвода не боронили. У подiбних випадках кураж не менш важливий, нiж хоробрiсть. Та й не жовтодзьоби зiбралися, розумiння мають – зайвого не хильнуть. Так лише, душу покропити.

І поки Тарас з курiнним отаманом обережно визирали крiзь вiкна, решта запорожцiв, не забувши перехрестити чоло, рушили до шинкваса. Спершу, правда, вiдрядивши Пилипа Бугая в сiни: дверi притримати, якщо хтось iз голомозих поткнеться всередину ранiше нiж треба. Козак був таким широким у плечах, що поки в сiнях стоятиме, то i крiзь вiдчиненi дверi нiхто не те що не зайде, а навiть зазирнути не зможе.

– Що там? – нетерпляче штовхнув молодого вiдьмака Непийвода, котрому спина Куницi теж затуляла вiконце. – Багато голомозих бачиш?

– Аж дивно, – розгублено вiдповiв той. – Жодного… Берег бiля броду весь зритий копитами, так що тут ми спiзнилися – чамбул через рiчку вже переправився. Але, навколо, як вимели. Нi людей, нi худоби.

– Невже вночi напали i вже назад подалися?

– Не знаю… – потемнiв обличчям Тарас. – Батьку Те-рентiю, почекайте тут. А я з Іваном через хату корчмаря на другий бiк гляну. В кiмнатi вiкна на вигiн дивляться. Може, звiдти щось побачу?

– Добро, подивiться, – кивнув курiнний. – Ми почекаемо. Тiльки обережно. Наша сила у раптовостi. Не змарнуйте ii. Що самi голови складемо… нехай, така козацька доля… Але ж i не допоможемо нiкому.

– Не вчи вченого, отамане, – пробурчав у вiдповiдь Непийвода, поманивши за собою Куницю. Пiсля того як Копито протверезiв, Іван добровiльно передав йому старшинство. Все ж таки у Терентiя i досвiду бiльше, i козаки знають, як отамана. Поважають… – Самi з вусами… Вигулькнемо, як миша з нiрки.

Тарас слухняно рушив слiдом, але як тiльки вони опинилися в iншiй кiмнатi, Непийвода схопив молодого вiдьмака за лiкоть.

– Зачекай, хлопче. Годi дурня клеiти.

Тарас протер очi, що засльозилися вiд спертого повiтря в корчмаревiй хатi, i здивовано глянув на Івана.

– Ти про що? Якого дурня?

– А такого… – Непийвода силомiць всадовив на лаву молодшого товариша, що поривався до вiконця. – Розумiю, що вiд переживань за кохану ти не в змозi тверезо мiркувати. Але ж не настiльки ж, щоб геть усе забути?

– Та говори яснiше, дядьку Іване! – гарячково вiдказав той, але сидiв смирно. Розумiючи, що з рук запорожця все одно не вирватися.

– Тарасе, та схаменися нарештi! – гримнув Непийвода. – Ти ж не простий козак. Характерник! Згадай, що вмiеш, i займися дiлом! У вiконце вiн подивиться. Тьху… Самому не смiшно?

– Ой, лишенько! – сплеснув той. – Вiриш, дядьку Іване, як вiдрiзало… Тiльки одна думка в головi i крутиться, щоб вискочити надвiр та рубати кожного зустрiчного бусурмана… – заклiпав очима Куниця i змахнув непрохану сльозу. – Вони що, взагалi нiколи хату не провiтрюють?

– Не можна, – Непийвода зрозумiв настрiй парубка i пiдiграв його хитрощам. – Прикмета в iудеiв така. Бояться втратити удачу.

– Гм… Не скажу, щоб iм це допомогло!

– Хтозна, – знизав плечима сивий запорожець. – Якщо ми тут, то може i фортуна до Іцхака плечима не повернулася. Але про це потiм поговоримо. Зараз ти роби так, як у селi упирiв. Коли ординцiв заманювали. Ти розповiдав про лiтаючий погляд? Ось i поглянь навколо, а я – постережу, щоб нiхто не перешкоджав.

– Добре. Я зараз… Я хутко…

Тарас вiдкинувся плечима на стiну i заплющив очi.

І як вiн сам не здогадався? Воiстину, якщо Господь хоче покарати людину, то спершу вiдбирае у неi розум.

Менше хвилини знадобилося Куницi, щоб чаклунський зiр вiдокремився вiд тiла вiдьмака i вiдправився на розвiдку. Через вiкно… Мабуть, i справдi, вмiння Тараса вперто дотримувалися звичок господаря. І якщо парубок не вмiв проходити крiзь стелю i дах, то i його погляд теж цього зробити не захотiв. Добре хоч погодився прослизнути крiзь слюдяну пластину, а не змусив раму вiдкривати.

Всупереч сподiванням, людей у Михайлiвцi було навiть бiльше, нiж хотiв би побачити Куниця. Особливо, в такому станi. Односельчани знайшлися на вигонi, де сидiли щiльною купою, пiд наглядом десятка ординцiв. Тим часом як основнi сили людоловiв з’юрмилися навколо церковного подвiр’я.

До речi, навiть мигцем глянувши на храм, Тарас зрадiв своiй передбачливостi, що не спробував перенести запорожцiв просто в церкву. Вся будiвля, вiд фундаменту i до хреста на макiвцi, сяяла, мов сонце в лiтнiй полудень. Так, що доводилося погляд вiдводити. Тому i роздивитися причину такоi цiкавостi ординцiв до православного храму не вдалося. Хоча, i так було все зрозумiло – всерединi церкви замкнулися тi селяни, що встигли втекти в першi хвилини нападу, i тепер людолови думали, як iх звiдти видобути. Але, оскiльки нiхто не бiгав навколо з оберемками соломи i смолоскипами, пiдпалювати церкву татари, принаймнi поки що, не збиралися.

Що ж, запорожцям це було на руку. Але поквапитися все одно варто. Зараз у голомозих однi плани, але шайтан iх знае, що вони придумають у наступну хвилину? Закiнчиться терпiння у бека, i запалае вогонь! А дерев’янiй церквi багато не треба – спалахне, як вiхоть соломи.

Тарас ще раз глипнув на церковне подвiр’я i стрибком повернувся у свое тiло.

– Ну що там? – вiдразу запитав Іван, помiтивши вiдблиск в очах вiдьмака.

– Якщо коротко, то всi полоненi на вигонi, а татарва товчеться бiля церкви. Ясир пильнуе десятка пiвтора голомозих, не бiльше. Шкода, зараз день… Близько до них не пiдiбратися. Вигiн – не степ, сховатися нiде. Єдиний чагарник вiд охоронцiв у пiвсотнi крокiв буде. Як хутко не бiгти – тривогу пiдняти встигнуть. Решта татар прискаче швидше, нiж ми бодай частину бранцiв розв’язати встигнемо.

– Тарасе, характернику ти мiй недолугий, – плеснув Непийвода Куницю по плечу. – Тебе знову зацiпило? Чи козацька наука так в’iлася, що ii нiяким чаклунством не перебити?

– Тьху, – спересердя плюнув Куниця. – І що б я без тебе робив, дядьку Іване?

– Думаю, те ж саме, тiльки трохи пiзнiше… – знизав широкими плечима Непийвода. – Але ти не вiдволiкайся. Як там твоя бабця, нехай спочивае з миром, говорила? Ти можеш все, що забажаеш, аби лише вiд цього не було прямоi шкоди iншим людям? Так?

– Приблизно… А ще я повинен дуже добре уявити, чого хочу.

– Тодi не мудрагельствуй довго, а спробуй стати невидимим. Адже вiд цього нiкому шкоди не буде, вiрно?

– Невидимим? – Тарас подивився на лiву руку, i вона зникла. Не розтала, як крижинка, не розвiялася, немов туман, а миттево – раз i порожнеча. Нiби й не було нiколи.

– Ого! – Куниця не стримав здивованого вигуку, i рука з’явилася знову. – З нами сила небесна, – перехрестився молодий козак. – Я навiть злякався…

– Ти не лякатися маеш… – заспокоiв його запорожець, але при цьому, як би ненароком, торкаючись тiеi руки, що пропадала з очей. – А зовсiм невидимим стати. Вiд макiвки до п’ят. Спробуй ще раз.

Тарас спробував. Подивився на ноги – вони пропали. І вернулися, лише тiльки перевiв погляд вище. Збоку це виглядало страшно i… комiчно. Перед лавою стояли ноги… що закiнчувалися рiвним зрiзом трохи вище колiн, а потiм, до самого пояса не було нiчого. Вiрнiше, там проглядала лавка, а решта тулуба Куницi висiла над нею в повiтрi. Тарас подивився на ноги нижче – тi пропали, зате сiдницi затулили лавку.

Якийсь час Іван дивився на зникаючi частини тiла юного характерника, потiм зiтхнув i махнув рукою.

– Облиш… Я i то бачу, що без належного тренування нiчого путнього з цiеi затii не вийде. Даремно час марнуемо. Зробимо iнакше.

– Добре, – погодився, аж спiтнiлий вiд зусиль, Тарас. – Давай. А як?

– Пам’ятаеш, ти для проби колодязь з «журавлем» i вином посеред степу зробив?

– Ще б пак. А що? В горлi пересохло? Так ми ж у шинку… Зараз я…

– Не придурюйся, а спробуй явити купу зброi. Зможеш чiтко побачити, хоча б отут на долiвцi десяток мушкетiв, списiв та шабель?

– Не обiцяю, що всього буде рiвно по десять, але приблизно стiльки зброi звалюють у купу хлопцi з нашого куреня, коли купатися лiзуть. Сотню разiв бачив – не помилюся.

– От i славно. А де саме Лис лежить – запам’ятав?

– Звiсно. Не забувай, дядьку Іване: я ж тут вирiс. Кожен клаптик землi, як свою комо…

– Чудово, – нетерпляче вiдмахнувся Непийвода. – Зробимо так. Накинь на мене личину чогось звичного для села. Кота, наприклад. Я проберуся до полонених i спробую розв’язати скiльки встигну. А ти, як двiчi почуеш вовче виття – кидай нам зброю. А далi, як завжди – Бог не видасть, свиня не з’iсть. Усi народжуються один раз i вмирають теж. Годиться такий план?

– Іншого все одно немае, – потер чоло Куниця. – Тож вибирати не доводиться. Ходiмо до отамана.




Роздiл третiй


– Розумно, – пiдморгнув аталиковi чорт. – Головне дурня назовнi виманити. Думаю, вiн там один такий герой. Решту пов’яжете, як овець. Лишень дверi притримати…

Кучум повернувся до Босоркуна i подивився в обличчя. Старому воiновi дуже не хотiлося злити шайтана, але й образу стерпiти не змiг. У кастi воiнiв вмiння тримати слово, дане навiть вороговi, вважалося однiею з найбiльших чеснот. Навчити мистецтву бою можна кожного, а шляхетнiсть, мiць духу, характер – або е, або немае. Це вiд вищих сил залежить, вiд покровителiв роду – тих, хто вперше являе новонародженого лику сонця. І порушити обiцянку – те ж саме, що образити небесних опiкунiв. А як добре i довго буде жити той, вiд кого вiдвернуться духовнi наставники i захисники?

– Ти допомiг моему пановi досягти успiху, взяти славну здобич i при цьому не втратити жодного воiна. Тепер Салах-Гiрей зможе з гiднiстю постати перед очима батька i зайняти належне мiсце по праву руку великого хана. За це мiй пан i я вдячнi тобi, злий духу. Але не смiй втручатися в те, чого не розумiеш! Слово сказано. І якщо уруський воiн хоче Божого суду, то обдурити його – принизити i зганьбити весь рiд Гiреiв. Я сам вийду в коло i допоможу козаковi достойно померти. А що до дiвицi – не хвилюйся, ненаситний мангусе, твоя здобич вiд тебе не вислизне.



«Старий дурень! – подумки вилаяв аталика Босоркун. – Про честь згадав!.. Щось ви, як зi мною союз укладали, не надто про гонор пiклувалися? А тепер, коли свое отримали, он як заговорили? Ех, якби не церква… сам би виволiк оту хвойду за коси».


Безсилля Босоркун-Панько вiдчув, як тiльки ступив на освячену землю. А чим ближче пiдходив до храму, тим бiльша слабкiсть насiдала на чорта. Немов, з кожним кроком, зробленим у напрямку церкви, на спину чортовi докладали невидимий тягар. І Панько ще й десятка крокiв вiд ворiт не пройшов, а вже почувався так, немов двигав на собi трьохпудовий мiх збiжжя. І як би не приндився, всередину йому не увiйти. Що означало – без ординцiв не обiйтися. А от пiсля того, як бусурмани виведуть кляту дiвку за церковну огорожу, ось тодi вiн ще подумае: яким чином винагородити «вiрних» спiльникiв?



«Диявол i все Пекло, адже вона вже майже була в його руках. Сiдло Куницi допомогло посилити поклик настiльки, що дiвчину в хатi не змогли втримати навiть домовi. Сама на рiчку прибiгла… І як же невчасно з’явився цей козак. Таки сто разiв правий Володар, примовляючи, що його слугам не вистачае розуму. Куди я поспiшав? Не мiг до ночi зачекати, поки всi спати повлягаються? Тодi вже нiхто не помiтив би Ребекку i не затримав на пiвдорозi. І чому розумнi думки так запiзнiло в голову приходять?»


– Гаразд, чого там… Я розумiю, хочеш перед ханом покрасуватися, – пробурмотiв не те щоб схвально, але i не осуджуючи. – Роби, як знаеш. Але i в мене буде одна умова. Обов’язкова! – Босоркун додав крицi в голос. – Інакше я сам цього героя пристрелю, як тiльки з дверей покажеться. Менi зайвий грiх не в мiшку носити, а ризикувати – не бажаю. Мало як поединок може скластися. Козаки теж, будь здоров, шаблями вимахувати вмiють…

– Яка умова? – насторожився Кучум, розумiючи, що нiчого доброго вiд шайтана очiкувати не доводиться.

Вiдчувши внутрiшнiй опiр аталика, химера загарчала i напружилася, вишкiрюючи iкла, готова рвати на шматки будь-якого, хто смiе перечити ii господаревi.

– Навiщо тобi, аталик, зайвi клопоти i турботи – вiдповiдатиме це честi воiна чи нi? Я сам гяуровi скажу, в очi дивлячись. А там хай козак вирiшуе: приставати на мою пропозицiю чи нi. Жодного обману. Можеш подивитися i послухати, тiльки в розмову не лiзь. Згода?

– Але мiй повелитель уже дав слово…

– Яке я приймаю i не заперечую… – стишив голос чорт, демонстративно вiдвiшуючи уклiн у бiк Салах-Гiрея. – Але годi теревенити. Йди вже, клич свого гяура. Чи ми зими тут чекаемо? Я свое скажу – а вiн нехай думае. Не сподобаеться – може знову сховатися.

– Обiцяеш?

– Та йди вже! – вишкiрився Босоркун. – Не дратуй мене, старий! Я ж не добрий самаритянин, можу i запам’ятати твоi слова! Воно тобi треба?

Вiдчувши, що господар сердиться, химера голосно схлипнула i присiла на заднi лапи, як перед стрибком.

– Добре-добре, – хапливо погодився Кучум, який i сам розумiв, що з шайтаном краще не сваритися. – Але цю потвору прибери подалi з очей. Як тiльки козак побачить, що ти з дiвчиною зробив, нiякого чесного поединку вже не буде.

– Твоя правда, – невдоволено гмикнув Босоркун, що потай саме на це розраховував, але опиратися не став. Одне дiло – випадковiсть, iнша рiч – коли хитрощi викрито. – Пiшла геть! Щезни!

Химера зацьковано озирнулася на натовп татар, котрi щiльним кiльцем оточили церкву, жалiбно нявкнула i притиснулася до ноги господаря.

Чорт незадоволено подивився навколо, потiм бридко розсмiявся i клацнув Христю по чолi. Мить, i поруч з ним з’явилася молода, ледь в пояс, калина.

– Гаразд, зачекай поки так… Пiсля вирiшу, що з тобою робити.

Ординцi, помiтивши це, збуджено загули, захвилювалися.

Аталик сплюнув крадькома в напрямку шайтана, склав пальцi в дулю, вiдводячи лихе око, i пiдiйшов до дверей.

– Чуеш мене, гяуре?

– Так, ефендi, – вiдгукнувся Небаба. – Я тебе добре чую.

– Мiй доблесний учень цiнуе чужу звитягу i дозволяе тобi випробувати долю i ласку небес. Виходь смiливо, пiдступу не бiйся. Розмова наша не закiнчена, але якщо тобi якiсь умови здадуться неприйнятними – зможеш безперешкодно вернутися назад. І про це маеш мое слово! Слово старого воiна, що посивiв у сiдлi та походах!

Останню фразу Кучум промовив, пильно дивлячись на Босоркуна. Шайтан скривився, як вiд квасного, знизав плечима, але кивнув. Мовляв, ну що з вами вдiеш? Дурiсть несусвiтня, але нехай. Шкода часу на суперечку.

Крiзь дверi з церкви назовнi якийсь час доносився гомiн голосiв, а потiм його перекрив спокiйний, впевнений голос Небаби.

– От i домовилися. Я виходжу, ефендi…

Завiси неголосно зарипiли, немов вагалися, а потiм дверi рiшуче розчахнулися навстiж, i на порiг вийшов високий, широкоплечий парубок, одягнений скорiше як заможний мiщанин, анiж козак. Тим паче, запорожець. Тримаючи в руках важкий запiрний брус…

– Хо-хо… – реготнув Босоркун. – Щастить тобi, ага. Вiдбiрний супротивник трапився. Якою зброею боротися будеш, шановний воiне? Голоблею? А-а! Я знаю! Переможе той, хто довше i голоснiше читатиме молитви!

Степан мирно посмiхнувся у вiдповiдь i вiдставив брус убiк. Ось тiльки очi його при цьому дивилися так гостро, що чорт мимоволi ступив крок назад.

Розлютившись на себе за виявлену слабкiсть, Босоркун демонстративно плюнув на освячену землю i прошипiв:

– Гаразд, козаче! Як ви один одному будете тельбухи випускати… в славу своiх небесних покровителiв, менi без рiзницi. Хоч залоскочiть супротивника на смерть. Але менi потрiбна наречена Куницi – Ребекка! І я маю отримати ii незалежно вiд того, хто переможе. Тобi зрозумiла умова, чи повторити повiльнiше?

– Що?! – тепер настала черга Небаби вiдсахнутися. Тiльки не з переляку, а вiд обурення. – Ах, ти, лайно собаче! Син вiслюка i верблюдицi! – скрикнув Степан, хапаючись за шаблю. – Та як ти смiеш менi…

– Тихо, козаче! Не треба лаятися… – пiдвищив голос Босоркун. – Не гарячкуй. А то ляпнеш зайве… – а потiм продовжив так, щоб чули тiльки Небаба i Кучум: – Юний хан Салах-Гiрей у своiй неймовiрнiй милостi дав тобi шанс врятувати старих i дiтей, що ховаються в церквi, тож, перш нiж знову вiдкриеш рота, добре подумай: чи вартуе iудейка життя усiх тих людей? Одне життя – взамiн кiлькох десяткiв!

– Тобi не зрозумiти! – не замислюючись нi на мить, вiдповiв Степан. – Нехай ми всi помремо, якщо судилося. Зате душi нашi постануть перед Господом не закалянi зрадою та пiдлiстю.

– Щось ти, козаче, надто легко смерть згадуеш, – глузливо хмикнув чорт. – Задумав обманути? І не мрiй, не вийде… Махну рукою, нукери миттю дверi виб’ють i всiх, як ягнят пов’яжуть… Адже, крiм тебе там бiльше воiнiв немае, вiрно?

– Це так, – потемнiв обличчям Небаба. – Але й ти не вважай себе за наймудрiшого. Бо в такому разi Ребекка тобi не дiстанеться. Першою ii вб’ю. Власноруч!.. І вона менi ще й подякуе…

– Дивний ти чоловiк… – сiпнув плечем Босоркун, вiд чого в повiтрi виразно запахло прiлiстю та перегноем. – Щойно до Раю з чистою совiстю збирався, а тепер смертний грiх простiсiнько в храмi заподiяти готовий…

Чорт пошкрiб пiдборiддя i приступив ближче.

– В очi дивися!

Начебто нiчого не змiнилося нi в поставi, нi в голосi Рудого Пасiчника, але не послухатися його Степан не змiг. А коли заглянув у дихаючий крижаним холодом густий морок зiниць чорта, то зблiд i мимоволi перехрестився.

– Побачив, – задоволено кивнув той. – Значить, розумiеш, що з мертвою дiвчиною менi ще простiше впоратися… Твоя впертiсть тiльки погiршуе все. Змирися, козаче. Є в цьому свiтi багато такого, що не за нашим бажанням чи розумiнням влаштовано. І не пiдвладного нашiй волi.

Небаба знову перехрестився, але не вiдповiв. Чародiйським поглядом вiн побачив навiть бiльше, нiж чорт хотiв йому показати. І побачене справдi збентежило парубка. Такого страху та огиди вiн ще не вiдчував. Але змиритися?!

Босоркун помовчав, не зводячи очей зi Степана, але бачачи, що той вiдступати не збираеться, невдоволено буркнув.

– Гаразд, бiда з тобою. Часу шкода… Не хвилюйся ти так за неi, нiчого з дiвкою не трапиться. Я маю намiр доставити ii цiлою i неушкодженою просто в обiйми майбутнього чоловiка.

– Брешеш!

– Менi що на Бiблii заприсягтися, чи на церкву перехреститися, щоб ти повiрив? – розсмiявся чорт. – Не брешу.

– Присягни тим, що тобi дороге… – знайшовся Степан, бо хоч i не був певен достеменно, та здогадувався, з ким мае справу.

– Он як? – Босоркун спантеличено потер перенiсся. – Гаразд. Щоб менi одними просфорами харчуватися, щоб менi до кiнця днiв жодноi християнськоi душi не спокусити, щоб менi на сам Йордан послизнутися та в ополонку впасти. Щоб…

– Досить, вiрю… – поморщився Небаба такому богохульству. – Хоча такому як ти збрехати…

– То й добре, – потер руки бiс, не дослуховуючи. – Значить, домовилися. А тепер починайте вже свiй поединок! Не личить примушувати хана чекати.

– За цим дiло не стане… – вiдповiв Степан. – Але якщо ви висуваете додатковi умови, то й у мене теж буде ще одна.

– Якщо це не завадить менi забрати Ребекку, говори… – махнув рукою Босоркун, якого i справдi нiчого крiм нареченоi Куницi не цiкавило. – Обiцяю, що виконаю. Набрид ти менi, занадто зухвалий. Але… люблю впертих.

– Не завадить… – кивнув Небаба. – Бо все просто. Я вiдправлюся разом з вами, i буду поруч, поки Тарас не вiзьме Ребекку за руку. От i вся умова… Згоден – то можемо приступати до поединку. Нi – я повертаюся в церкву, i нехай дiеться воля Божа.

– Разом з нами? – перепитав чорт. – Несподiвано… Гм… А чому б i нi? Заодно пiдтвердиш побратимовi, що я зробив усе, щоб врятувати його наречену вiд неволi. Домовилися… Можете битися.

Сказавши це, Рудий Панько повернувся спиною до обох воiнiв i неквапливо рушив у бiк Салах-Гiрея. Решта ще ранiше вийшли за межi церковного подвiр’я, звiльнивши мiсце для поединку. Всерединi залишилися тiльки аталик Ку-чум, Степан i маленька калина.


– ? —

– Як тебе звати, воiне? – поцiкавився аталик.

– Козак Вiйська Низового Запорозького Степан Небаба, – трохи злукавив недовчений чародiй. Не розповiдати ж татарину iсторiю свого, хоч i не надто довгого, але вельми заплутаного життя. – А ти ким будеш, ефендi?

– Кучум, аталик хана Салах-Гiрея.

– То це ми з тобою схрестимо шаблi, чи когось iншого чекаемо? – повiв поглядом навколо парубок.

– Я.

– То, може, й справдi, почнемо?.. Припiкае… Чого дарма прiти?

Небаба ступив назад, вiдстебнув вiд пояса шаблю i оголив клинок. А порожнi пiхви вiдкинув убiк. Кучум зробив те саме.

Обидва змахнули зброею хрест-навхрест, як би салютуючи, а насправдi розминаючи кисть. А потiм легким, ковзаючим кроком, немов у танцi, рушили назустрiч один одному.

Наставник хана був мудрий i досвiдчений, а тому став вiдразу забирати праворуч, щоб повернутися спиною до сонця.

Степан не мiг похвалитися нi тим, нi iншим, та й учитель його, Ох Чорнобородий, вважав, що вмiння махати шматком залiза для чародiя марна справа. І до тренувань учня з тими воiнами, що зрiдка приiжджали в гостi, ставився з поблажливiстю лише через благотворний вплив фiзичних вправ на розвиток i змiцнення м’язiв. Дуже вже хотiлося старому перебратися в молоде i сильне тiло.

Тим не менш, Небаба оцiнив маневр аталика. І якщо татарин, у силу вiку, нiяк не мiг приховати досвiд, то Степановi нiщо не заважало прикинутися новиком. Сильним, смiливим i… дурним. Вiрнiше, надмiру самовпевненим. Що, зрештою, одне i те ж. Бо встиг нахапатися верхiвок вiйськовоi науки, i тому вважае себе непереможним витязем.

Обравши цю тактику, Небаба рвучко ступив уперед i завдав три швидкi, сильнi удари, намагаючись поцiлити в голову або плече бусурмана. Потiм швидко вiдскочив на два кроки назад, розриваючи дистанцiю.

Природно, татарин легко вiдбив прямолiнiйну атаку, але нападати у вiдповiдь не став. Вичiкував. Аталик був не лише мудрий, але вже й не молодий, надмiром сили похвалитися не мiг, i даремно ii не марнував. Вiн вивчав ворога i чекав помилки, – неминучою в будь-якому поединку. І ця помилка, швидше за все, стане останньою в життi козака. Значить, Небабi треба встигнути нанести удар ранiше…

«Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад. І не забути примружуватися!.. Нехай голомозий думае, що сонце мене заслiплюе, але я настiльки гарячий i недосвiдчений, що на це не звертаю уваги. Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад».

Якщо татарина спершу спантеличило те, що комбiнацiя ударiв постiйно повторюеться, то вже пiсля п’ятоi або шостоi атаки вiн почав посмiхатися. Звичайно ж, старанно приховуючи насмiшку, але блиск в очах його видавав. Як i деяка розслабленiсть, що з’явилася в рухах. Кучум навiть трохи запiзнювався з вiдбиттям, все ще не вiрячи i чекаючи пiдступу. Але Небаба продовжував робити свое, немов виконував вправу на тренуваннi…

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

Загалом збоку все виглядало значно жвавiше. Здоровенний, набагато ширший у плечах i вищий на зрiст запорожець постiйно наскакував на не надто показного татарина, горланячи при цьому щось малозрозумiле. І, не шкодуючи руки, наносив сильнi удари, змушуючи Кучума захищатися. Поки що це йому вдавалося, але рухи аталика ставали все повiльнiшими, а козацька шабля при зiткненнi з його клинком вiдбивала руку татарина чим раз бiльше назад, ближче до голови.

Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.



«Ну, начебто пора… – подумав Степан. – Ще двi-три такi атаки, i голомозий вiдповiсть. Питання: куди нацiлиться?! Я би вiдбивав третiй удар i, немов вiдштовхуючи супротивника, пiдступив ближче. А в той момент, коли суперник подасться назад, самим вiстрям дотягнувся б до ноги. Пощастить – можна зачепити жилу, але й звичайноi рани досить. Потiм трохи покружляти, змушуючи спиратися на пiдтяту ногу, щоб посилити кровотечу i все… П’яти хвилин не мине – добивай, або в полон бери».


Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.



«Ага, ось уже примружився, бусурман триклятий. Бач, як поспiшаеш мене вбити, навiть про сонце забув. Поклiпай тепер i ти трохи, не все ж менi одному повiками, немов сором’язлива дiвчина, мигати… Давай, ось вiн я!.. Ну, чого чекаеш?! Хочеш ще раз переконатися, що в моiй головi суцiльна полова? І не сумнiвайся – жодного зернятка, навiть найменшого там немае. Стоп! Але ж i справдi немае! Якого дiдька я вирiшив, що вiн по нозi вдарить? Вiн же старий! Спина, мабуть, давно на погоду ние. Не зможе аталик достатньо швидко нагнутися, а значить – ризикувати не стане. Тодi куди? Думай, голова, шапку куплю! Зовсiм мало часу залишаеться. Ой, як би менi у власний капкан не потрапити!»


Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.

«От дурень! Як же я ранiше не здогадався? Ну, звiсно ж!»

І тут Кучум атакував.

Глузливо посмiхаючись, татарин вiдбив третiй удар козака з усiеi сили, але в останнiй момент послабив руку в лiктi, тим самим дозволяючи своiй шаблi вiдлетiти майже до грудей, на вiдстань, потрiбну для удару без замаху. А вже у наступну мить його клинок метнувся трохи навскiс, пiд занесену вгору Степанову правицю…

Остаточно повiривши, що мае справу з недовченим молодиком, аталик не став вигадувати хитромудрих фехтувальних прийомiв, а скористався найпримiтивнiшим способом, розрахованим на те, що суперник нi разу не завдав четвертого удару, а завжди вiдступав пiсля третього… І помилився.

Вуста татарина продовжували посмiхатися, в передчуттi перемоги, навiть пiсля того, як голова ханського наставника покотилася по землi, зрубана з плечей тим самим – четвертим, завершальним ударом. Що всього лише на коротку мить випередив напад Кучума. Коротку, мов спалах блискавки, але цiною у вiчнiсть. І життя.

На якусь мить повисла нерухома тиша, а потiм ii розiрвало люте виття i крики бусурман. З десяток башибу-зукiв навiть перестрибнуло через огорожу, хапаючись за зброю. Палаючи ненавистю, вони збиралися покiнчити з гяуром, але пострiл з «яничарки» i гучний окрик: «Назад, пси! Хто смiе порушити слово хана?!» – змусили бусурман вгомонитися. І хоч вони ще щось погрозливо вигукували та брязкали шаблями, це вже було лише вiдлуння грози.

– Агов, козаче! Пiдiйди сюди! – покликав Небабу Бо-соркун. – Не бiйся. Вельми достойний хан Салах-Гiрей хоче поговорити з тобою.


– ? —

Степан сунув шаблю вiстрям у землю, потiм помацав правий бiк i поморщився. Бусурман все-таки встиг зачепити наостанок кiнчиком пера. На щастя, безголове тiло не змогло завершити удар, а шабля то не меч i не шпага, – вiд неi найстрашнiшi рiжучi рани. А так, лише синець буде. Навiть тканину сорочки вороже лезо не розпороло.

Салах-Гiрей тим часом вiддав кiлька наказiв десятникам.

Небаба доволi незле розумiв татарську, але хан говорив тихо, i з тих обривкiв, котрi долiтали до нього, вдалося розчути лише те, що воiнам було велено лаштувати загiн у дорогу.

– Пiдiйди ближче, не бiйся… – повторив Босоркун.

Степан мимоволi здригнувся i пробурчав: «Було б кого…» – але крок пришвидшив. Та й справдi, чого зволiкати? Свое дiло, з Божою допомогою, вiн зробив, а далi – на жаль, усе вiд честi та пихи юного хана залежить. То ж навiщо його даремно дратувати.

– Ти перемiг, гяуре… – намагаючись надати голосовi байдужостi, промовив Салах-Гiрей. – І я дотримаю обiцянку. Ти i всi, хто ховаеться в будинку Іси, можете не боятися за життя. Ми йдемо.

– Так я i не сумнiвався в цьому, – по-татарськи вiдповiв Небаба, не чекаючи поки чорт перекладе. – Гiреям не пристало чинити iнакше.

Татарин якщо i здивувався самовпевненостi козака, – виду не подав. Зрештою, гяур щойно вийшов переможцем зi смертельного поединку, тож мав право почуватися пiднесено. Хан задумливо смикав китицi на ефесi ятагана i дивився на тiло мертвого вчителя. Потiм неголосно промовив:

– За старовинним звичаем переможцю належить усе майно… Але Кучум був моiм аталиком, i менi б хотiлося поховати його гiдно. Не обдертого до нитки. Може, вiзьмеш викуп грошима?

– Життя старих i дiтей, яких ти помилував, найщедрi-ша i найшляхетнiша винагорода, на котру я лише мiг розраховувати, – вiддав хановi шанобливий уклiн Степан. – Бiльше нiчого не хочу. Менi просто пощастило. Твiй учитель був добрим вояком, тож поховай його, як велить твое серце. А я, на пам’ять про цей поединок, залишу собi тiльки кинджал Кучума. Якщо не заперечуеш…

– Нехай буде так… – Салах-Гiрей з повагою подивився на Небабу. Мабуть, не очiкував такого жесту вiд дикого гяура, якими турки i татарська знать завжди вважала запорожцiв. Потiм зняв з пальця масивний перстень i кинув його Степановi. – Стривай! Я передумав… Забудь про кинджал, козаче. Це перстень мого батька. Це не запрошення в гостi i не знак дружби… Але, – якщо станеться так, що в землях Кримського ханства ти потрапиш у бiду, – перстень врятуе тобi життя i свободу… Салах-Гiрей вмiе цiнувати шляхетнiсть… i цьому мене навчив Кучум.

Юний хан жестом вiдпустив козака, вказав одному з десятникiв на тiло аталика, потiм розвернув аргамака i кроком направив коня до рiки.

– Моi найщирiшi вiтання, – наблизився до Небаби Босоркун, шкiрячи в посмiшцi несподiвано бiлi, мiцнi та гострi зуби. – Упевнений, що такий чин зарахуеться тобi…

Потiм, коли настане час зважувати все. Але до того ще далеко, а нам пора в дорогу… До Запорiжжя шлях неблизький. Навiть менi.

– Послухай, – мимоволi поморщився Степан, вiдступаючи вiд чорта на кiлька крокiв. І, вдаючи, що й досi нiчого не знае i не здогадуеться, спитав: – Нiяк не второпаю, що ти за один? І що iси, що вiд тебе так немилосердно смердить, а мухи над головою в’ються, наче рiй над вуликом?

– Чорт…

– Хто?

– Оглух? Так по головi тебе нiби не били?.. З чого б це? Ну, чорт я, чорт! – розсердився Рудий Пасiчник Панько, вiн же чорт-вихор Босоркун. – Чого буркала витрiщив, як дiвка на голого хлопа? Я ж не дивуюся тому, що ти людина.

Продовжуючи вдавати, що збитий з пантелику, Небаба недовiрливо струснув головою.

– Чорт… А хiба то не вигадка?

– Тобi роги чи хвiст помацати дати? – розсердився пекельник.

– Стiй… – простягнув примирливо руки Степан. – Ну, нехай. Вiрю. Але ж ми не в пеклi, то що ти тут робиш?

– Маю справу, – цiлком мирно вiдповiв чорт. – Думаеш, менi дуже хочеться тут бути? Особливо зараз – побiля церкви тинятися? Тому i кваплю, щоб швидше дiло зробити i назад, у пекло, повернутися. Тож, не заговорюй менi зуби. Давай вже, виводь дiвчину…

Але в цей час з боку вигону долинула стрiлянина щонайменше з десятка пiстолiв i мушкетiв, а слiдом розлючено заалалакали татари.

– А це що? – здивувався Небаба.

– Мабуть, хтось iз ваших на обоз напав, – байдуже знизав плечима Босоркун. – Ясир намагаються вiдбити.

Але це мене бiльше не стосуеться. Угода з бусурманами завершена, тепер у нас з тобою спiлка… То що, ти нарештi пiдеш за Ребеккою? – i прискiпливо заглянув Степановi в очi. – Ти слово давав. Негоже тепер задкувати. Не рак…

– Хто напав? – не вгавав Небаба. – Козаки?

– Може, i козаки… – ще раз сiпнув плечем чорт, вiд чого потривоженi мухи невдоволено загули i задзвенiли хмаркою над розкуйовдженою головою Панька. – А може, бранцi самi якось звiльнилися, поки голомозi на поединок заглядалися? Ще раз кажу: не заговорюй зуби. Дибай за Ребеккою…

– Та постривай же! Нiкуди дiвчина не дiнеться, – вiдмахнувся Степан, прислухаючись до наростаючого гомону. – Я так розумiю, тобi вiд Куницi щось важливе чи цiнне потрiбно? То я ось що придумав… – почав задумливо, наче й справдi не знав, про що йдеться.

– Кажи… – зацiкавився Босоркун.

– Там, серед бранцiв, напевно, i рiднi Ребекки е?

– Старий жид точно був, – кивнув чорт. – Впертий, як вiслюк. Не захотiв на хрест плювати… Я б змусив… i не такi героi ниць плазували i копита до блиску вилизували… Та часу на забаву нема… Матiр дiвчини не бачив, але мае бути там… якщо ще годиться на продаж… А ти нащо питаеш?

– Бо поганий з тебе купець. Сам подумай, що краще – один товар, чи за тi самi грошi втричi бiльше?

– Не розумiю.

– Тарас нареченiй зрадiе, це безумовно. А уяви, який вiн буде вдячний за порятунок усiеi родини?

– Усiеi? – чорт задумався, шкребучи пальцями в густих заростях на пiдборiддi. – Гм… Взагалi-то в цьому е щось. От лише з тещею б не помилитися? Може, ну ii? Залишимо татарам? Та й менi усiх вас з собою тягати не надто хочеться…

– А навiщо всiх? – заспокоiв Босоркуна Небаба. – Вiдправимося вдвох. Ти скажеш Тарасовi, що вони живi i здоровi, а я пiдтверджу. Ну, що? Гарно я придумав?

– Так, то справдi добра порада, – кивнув чорт. – Можеш i вiд мене, при нагодi, якусь пораду взамiн зажадати… Йди по дiвчину i чекайте мене тут. Я миттю… Але, тiльки щоб потiм вже нiяких бiльше вiдмовок i зволiкань. Домовилися?

– Гаразд, дiдьку, чорт з тобою… – засмiявся Степан. – Поживемо – побачимо, як примовляв слiпий старець перед смертю. Давай, бiсiвське насiння, воруши копитами. Зроби хоч раз у життi щось доброго…


– ? —

– Не журися, пане Іцхак, – промовив Лис, дивлячись на похнюпленого корчмаря. – Ще не вечiр. І тее то, що сказати маю… дякую, що на муки не видав… Хороший ти, видать, чоловiк. Мiг же й промовчати. Хто я тобi? А ти – рiдноi доньки не пощадив…

– Всi люди одна велика родина… На жаль, нащадки Каiна про це рiдко згадують, – вiдповiв iудей, не пiднiмаючи очей, i тихенько заголосив: – Вай-вей… вай-вей, бiдна моя дiвчинка…

– Ось як? – у голосi Семена забринiла неприхована повага. – Чув, що мудрий чоловiк каже? – штовхнув п’ятою столяра.

– Та чув, – вiдповiв той сердито. – Моя б воля, я б усiх тих родичiв… голомозих, власними руками передушив.

– Що ж, пане-брате, Бог милостивий. І воздае кожному по заслугах його. Може ще матимеш нагоду. Пiдсоби, хочу припiднятися. Оглядiтися…

Пiдтримуваний ногами столяра, Лис покрутився, знайшов опору i з натугою встав на колiна. Вартовi хоч i помiтили це, уваги не звернули. Хочуть борсатися гяури, то й нехай. Зв’язанi по руках i ногах – нiкуди не дiнуться. І таки мали слушнiсть. Нiчого з побаченого козака не втiшило.

Весь вигiн був перегороджений на двi частини довгою вервечкою возiв, уже запряжених волами та завантажених рiзноманiтним селянським скарбом. Дальшу i бiльшу частину пасовища займали корови та вiвцi, зiгнанi в одне велике стадо. На мiсцi худобу утримував десяток кiнних татар. А ближче до села – сидiли i лежали полоненi. Окремо чоловiки, окремо жiнки з пiдлiтками i зовсiм наосiбно – пригожi дiвчата. Ясир охороняло теж не бiльше десятка людоловiв.

Не дуже старанно. Татари, зiбравшись у двi групки, палили вогонь, смажили на ньому м’ясо та бiльше джеркотали помiж собою, нiж пильнували полонених. І саме те, що було iх так мало, здивувало Лиса.

– Гм! Ти ба, гляди що дiеться, – тихенько присвиснув i повернув голову до Лiктя козак.

– Як же я гляну? – резонно зауважив столяр, що лежав горiлиць, пiдпираючи козака. – А що?

– Голомозi кудись подiлися. І двох дюжин не залишилося.

– І що ж у тiм доброго? Може, по селу ще нишпорять. А може, церкву спалити надумали.

– Вай-вей… – вiдгукнувся на це Іцхак. – Вай-вей…

– Та не квапся ти завивати… – безжурно цикнув на корчмаря Семен. – Кажу ж, ще не Святвечiр. Бог милостивий i якщо не видасть, то й свиня не з’iсть. Запхай краще руку менi в правий чобiт.

– Навiщо? – здивовано глянув на запорожця Іцхак. – І чому я?

– Бо в тебе одного руки вiльнi. І сидиш поруч. То ж нiхто з бусурман уваги не зверне. Давай, давай, не мнися, пане шинкар… Звiсно, якщо хочеш i людям допомогти, i про доньку подбати.

Почувши таке, Іцхак бiльше не промовив нi слова, а спробував просунути пальцi за халяву. Але чобiт занадто щiльно облягав м’язисту ногу козака.

– Не лiзе… – висопiв натужно корчмар.

– Нiчого. Не найбiльший клопiт. Стягай, – звелiв Лис, сiдаючи на землю. – Тiльки не метушися, бога ради! А то помiтять ворохобню, та й згадае якийсь песиголовець, що тобi руки зв’язати забули!..

На цей раз дiло пiшло веселiше, i спiльними зусиллями чобiт стягнули. А коли Іцхак перевернув його пiдошвою вгору, на землю впав невеликий, плаский наконечник стрiли.

– Ось вiн – i порятунок, i Божий промисел… – посмiхнувся Лис. – Ну, чого витрiщився, немов муслем на сало? Рiж пута!..

– Чиi? – оторопiло спитав корчмар, невпевнено пiднiмаючи крихiтний, але з гострою кромкою шматочок залiза.

– Та хоч чиi! Тiльки швидше! Швидше ворушися… Заради всього святого. Так, наче грошi рахуеш. Тепер i нашi життя, i доля Ребекки, i багатьох iнших вiд твоеi спритностi залежать… Поквапся, пане шинкар, i ще сьогоднi гуляти будемо!.. Всю горiлку, яку вигнав, утридорога продаси. Хiба поганий гешефт, щоб я здоровий був.

Пiдхльоснутий не так можливим прибутком, як згадкою про Ребекку, Іцхак не змусив себе просити двiчi.

Присунувся впритул до козака i, хоч не надто вправно, але старанно, заходився рiзати сиром’ятнi ремiнцi. Мiцна волова шкiра пiддавалася погано, i його пальцi, втративши чутливiсть, ковзнули вниз, розпанахавши до кровi руку Семеновi. Лис просичав неголосно щось несхвальне, але навiть не смикнувся. Гiрше було iнше: вiд кровi ременi намокли й ослизли, через що Іцхак ще двiчi почув думку запорожця про безруких вiслюкiв, котрi помилково мають себе за людей. Але, тим не менш, зусилля корчмаря не пропали даремно – ремiнець пiддався i лопнув, а розплутати його вже не склало труднощiв.

– Добро. Тепер Максимовi, – вказав пiдборiддям на столяра Лис, а сам лiг на спину i став розтирати затерплi руки. Застояна кров, рушившись по жилах, завдавала бiль куди бiльший за порiзи. А головне, терпiти треба було мовчки i без рiзких рухiв.

Але цi дрiбницi не могли затьмарити полегкостi, що прийшла з вiдчуттям свободи. Вовк чи рись, потрапивши у капкан, вiдгризае лапу, аби вирватися на волю. Так i людина, – якщо то справжнiй козак, мужнiй воiн, – готова заплатити будь-яку цiну, аби звiльнитися…

З Лiктем Іцхак упорався швидше. Можливо, того зв’язали тоншою линвою, а може, корчмар набрався досвiду, – але ось уже i другий бранець засопiв, заскрипiв зубами, розтираючи зап’ястя.

– А тепер кого? – запитав корчмар.

– Мене, дядьку Іцхак, – повернувся до нього спиною i вiдставив руки котрийсь iз хлопцiв. Схоже, той самий Михайло, що не побоявся через багаття стрибнути. – Мене… Я цих iродiв зубами гризтиму.

– Спасибi тобi, Лисе, ну i пану Іцхаковi, теж – пут ми позбулися… – пробурмотiв, озираючись, столяр, коли бiль в руках трохи вщух i в занiмiлi м’язи вернулася сила. – А далi що робити? Охорони мало, але все ж – не один вояк. Та й ми беззбройнi. Поки допадемо – половину стрiлами поб’ють. А навiть як Бог допоможе i цих задавимо, здiйметься рейвах, верховi вiд стада прискачуть. А там i iншi бусурмани наспiють… Без бою не втекти, а затiеться колотнеча – не встигнемо.

– Ех, нам би хоч парочку шабель на початок, а там вже i бусурманську зброю пiдiбрати можна, – долучився до розмови сiльський коваль. – Тут майже пiвсотнi сильних чоловiкiв i парубкiв. І не просто сильних, а – страшенно лютих! Не такою вже й певною перевага у голомозих буде. Дзуськи! Це iм не сонних в’язати.

– Отець Василь завжди каже: «Якщо немае iншоi надii, звернися до Господа. Вiдкрий йому душу i, якщо помисли твоi чистi, то не будеш залишений в потребi…» – присунувся ближче до звiльнених чоловiкiв Михайлик.

– Без Божого благословення нiчого не вiдбуваеться, отрок, це точно. Але навряд чи Господь особисто подасть нам амунiцiю, – пробурмотiв Лис.

– Згоден… – кивнув Максим. – Але, знаеш, Семене, чував я вiд козакiв, котрим колесо до воза робив, одну iсторiю. Казали, що був такий випадок, коли у козакiв мушкети та пiстолi, навiть пiсля того як порох i кулi закiнчилися, стрiляли i разили бусурман ще цiлiсiнький мiсяць…

– Ет, порiвняв. Про той бiй i я знаю. Щоправда, не мiсяць, а лише тиждень. Ось тiльки в тому загонi наказним отаманом справжнiй характерник був. А то хлопцi не простi, з небожителями краще iншого священика домовлятися вмiють…

– Про що шепочетеся, – до трiйцi пiдповз Остап Хрущ. – Б’емо супостатiв вже, чи зачекаемо, поки Іцхак ще з десяток звiльнить?..

– Нi, чекати довше не можна. Ось-ось решта бусурман повернеться, – заперечив Лис. – Треба зараз. Поки вiд церкви крикiв не чутно i димком не тягне… Значить, зайнятi ще голомозi.

– Зброю б нам, хоч яку… – знову зiтхнув Лiкоть.

– Ну, так он, хлопець помолитися радить… – гмикнув козак.

Хто знае, що вiдповiв би Лисовi сiльський отаман: став на захист парубка, чи сумно посмiявся б разом з усiма, якби в наступну мить Семен не зойкнув вiд болю, коли йому на ноги звалився оберемок шабель, списiв та мушкетiв. Причому один спис впав так незручно, що хльостко трiснув козака тупим кiнцем по чолi. У Лиса аж iскри з очей посипалися.

– О! А ти, козаче, сумнiвався в силi молитви, – пробурмотiв, розгублено хрестячись, отаман Кремiнь. – Покайся i не богохульствуй… Ну, що, панове-браття? До зброi?




Роздiл четвертий


– За смертю вас посилати… – пробурчав Терентiй Копито, тiльки-но Тарас переступив порiг загальноi зали корчми. – Побачили що цiкаве? Розповiдай…

Козаки скупчилися навколо Куницi. А дехто з найбiльш нетерплячих сiчовикiв навiть примудрився кулаком пiд ребра хлопцевi сунути. Щоб, значить, говорив швидше, i не був надто прошений.

– Ясир на вигонi, а татарва майже вся бiля церкви зiбралася… – скоромовкою випалив вiдьмак.

– Що? Навiщо iм церква?.. – здивовано перепитав курiнний отаман. – А докладнiше можна?

– Можна… Всiх полонених бусурмани зiбрали на вигонi, це он у тому боцi… – Тарас махнув рукою собi за спину. – Туди ж i худобу зiгнали. Вози з награбованим добром теж там. Воли в ярмах стоять, тiльки рушати… А самi голомозi навколо церкви товпляться, – тепер Куниця вказав у протилежному напрямку, за плечi козакам.

– І це все, про що ви дiзналися? – не втримався хтось iз запорожцiв. Але оскiльки питання було важливе, отаман не став нагадувати, хто тут старший, а тiльки кивнув, мовляв, так-так, вiдповiдай.

– Ну, можна сказати, що все. На вигонi дюжина пiших бiля ясиру вартуе. Ще стiльки ж верхи стадо об’iжджае, щоб не розбрелася худоба, значить.

– Он як? – задумався Терентiй. – А що в церквi такого важливого вiдбуваеться, що бусурмани всiм загоном туди подалися? Не на молебень же…

– Цього не розгледiв, – знизав плечима Тарас. – Здалеку не видно, а ближче важко пiдкрастися. Могли помiтити…

– Та ти не соромся, синку, – обiйняв його за плечi отаман. – Нiкому з нас, а тут кращi козарлюги з усiеi Сiчi зiбралися, i половини того не втяти, що ви з Іваном зумiли. Молодцi! Любо. До речi, ти чому один? А Непийвода де?

– Вiн до полонених пробираеться, щоб встигнути розв’язати iх вчасно. Пiдсоблять, коли вдаримо…

– А здужае?

– Навiть не сумнiвайтеся…

– Придумав щось?

– Придумали, – кивнув Куниця. – Потiм, якщо захочете, i буде час – розповiм… А краще – пiсля звитяги.

Курiнний на вiдповiдi не наполягав. Не тому, що вигадка козацька таемницею могла виявитися, а просто заведено так на Запорiжжi: дивись в обидва, мотай на вус i менше розпитуй. Тому що бiльшiсть товаришiв Низового братства, приставши до вiйська, iнодi залишали за Днiпровими порогами таке, про що згадувати не хотiли. І знаючи це, навiть кошовi священики, всупереч усiм християнським канонам, не вимагали вiд бiдолах повноi сповiдi, поки козак сам не вирiшував зняти тягар з душi. Головне, щоб чоловiк на Низу жив за законом Божим та шанував вiйськовий звичай.

– Де, ти сказав, валка? І куди головою повернена?

– Так поперек вигону i стоiть. Головою до рiчки. Схоже, бусурмани вже в дорогу зiбралися, коли iх щось до церкви приманило.

– Щось… – пробурчав Копито. – Звiсна справа. Люди в храмi зачинилися, а голомозi, мабуть, помiтили.

Терентiй помовчав трохи.

– Значить, кажеш, бусурман там лише зо два десятки?

– Так. У мене сил не надто багато залишилося, але до одного з вогнищ, де вони язиками чешуть, я вас перенести зможу. Щоб час не марнувати, а далi – ви вже самi. Поки татари схаменуться…

– Добро, – потиснув Тарасовi лiкоть отаман. Занадто похвально, хлопець аж присiв. – Вибач… Це твое вмiння нам дуже допоможе. Але сам – у сiчу не пхайся. Чув таку приказку: «Не вчи бабу родити, а козака – бусурман бити»? Не вперше… Хлопцi, слухай сюди! Шебутний, Ясько, Верста i Горобець – ви на ближнiх татар не вiдволiкайтеся. Як тiльки опинимося на вигонi – бiжiть зi всiх нiг до другого багаття. Якщо Непийвода на той час звiльнить пару бранцiв, вони вам допоможуть, а нi – мусите самi впоратися.

– Як скажеш, батьку, – вiдповiв за всiх найдовший козак, мабуть, за це i прозваний Верстою.

– Око i Кривуля, вiзьмiть всi мушкети, – простягнув свою яничарку козаковi з пов’язкою через лiве око. – Поки ми гопак танцюватимемо з охоронцями, маете верхових татар спiшити. Тiльки коней не зачепiть. Знадобляться ще.

– Ображаеш, батьку, – прогудiв котрийсь iз двох обраних стрiльцiв.

– Попереджаю.

– Вибачай, батьку, – повинився запорожець.

– Бог простить, а я все сказав… Лях! Тобi доручаю Тараса. Сам розумiеш, в його умiннi единий шанс живими звiдси вибратися, якщо, не приведи Господь, усе не по-нашому складеться. В бiй не лiзьте, а допоможiть Непийводi бранцiв звiльняти. Кричiть бабам i дiтворi, щоб не розбiгалися, а до обозу йшли i найкраще – до своiх волiв. Чоловiки та парубки, сподiваюся, самi збагнуть, як дiяти… Але мало що… Шебутний, бери селян пiд свою руку, органiзуй табiр. Всiм iншим один наказ: рубати того, хто перед тобою i бiгом до обозу. Вози в коло. Поки в основному загонi зрозумiють, що сталося i прискачуть, ми повиннi встигнути. А там подивимося, як бусурманам вдасться нас з-помiж возiв виколупати…


– ? —

Незважаючи на те, що падiння купи зброi супроводжувалося дзенькотом i стуком, увагу охоронцiв це не привернуло. І не тому, що татарва геть зовсiм на полон не зважала, а через те, – що саме в цю мить неподалiк пролунав ще один шум i трiск. Значно гучнiший i нахабнiший. Тож голови бусурман повернулися туди…

А в супроводi того шуму, з ближнiх кущiв бузку, що вже давно скинули яскравi кетяги, зате зробилися майже непроглядними через густе та пишне листя, безжалiсно ламаючи гiлки, назовнi вивалився… кiт. Звичайнiсiнький сiльський Васька. Невиразного сiро-бурого окрасу з рудими пiдпалинами. Нiчого особливого. Якби не був ростом з добре вгодоване теля!

Зажуренi власними бiдами, бранцi мляво вiдреагували на таке диво, зате серед забобонних ординцiв зашелестiли слова одне страшнiше за iнше.

– Шайтан…

– Іблiс…

– Мангус…

А кiт тим часом лiг на живiт i поповз до людей. Та не так, як коти крадуться до горобця чи мишцi, коли полюють, а як людина – по-пластунськи. Притискаючись всiм тiлом до землi i старанно працюючи колiнами та лiктями. При цьому хвiст його то стирчав вгору на зразок волохатого султана, що прикрашае парадну кiнську збрую, то падав вниз i волочився позаду нiкчемною шматою, замiтаючи все смiття, що траплялося на шляху. А ще химерний котяра щось голосно i сердито бурмотiв у наiжаченi вуса.

Уривки того бурчання, що долiтали до татар, годi було розiбрати, але звучали вони точно не котячою мовою…

Таке видовище нiкого не залишило байдужим, i нервовий, iстеричний смiх завирував, забулькотiв помiж бранцями. Тепер настала черга кота звернути увагу на те, що вiдбуваеться навколо.

Пiдняв лобату голову i задумливо втупився в боязко позираючих на нього i судомливо гикаючих людей. Спантеличено гмикнув i почухався за вухом. Знову щось пробурмотiв, вочевидь незадоволений тим, що його помiтили, пiсля чого пiдвiвся на заднi лапи, наче ведмiдь на ярмарку. Цiлком людським жестом обтрусив колiна, сплюнув i вже не криючись, навпрошки пiшов до полонених.

Слово «мангус» стало одностайним присудом тому, що вiдбувалося з боку бусурман.

Дикi сини степу заалалакали голоснiше, замахали руками i, пам’ятаючи, що злi духи недолюбляють полум’я, стали розбирати обидва вогнища на палаючi головешки, дбаючи кожен за себе. А полоненi, хоч i не вiдчували такого страху, про всяк випадок теж стали розповзатися на боки, вiдкриваючи таким чином невiдомому чудиську прохiд до вартових. Якi, трохи оговтавшись, нарештi пригадали, що у них е не лише слова Корану, а й луки та стрiли.

Помiтивши цi приготування, кiт загрозливо нявкнув i прискорив крок. А коли до найближчоi купки охоронцiв залишалося не бiльш як пiвтори дюжини крокiв, вiн присiв, здибив загривок i стрибнув. Прямо в повiтрi перетворюючись на щось значно бiльше. Тож бiля багаття, з хрускотом пiдминаючи пiд себе найближчого татарина, приземлився вже не кiт, а справжнiсiнький, здоровенний ведмiдь. І не добродушний та беззубий Бурмило, котрого показують за грошi цигани, а – справжнiй Господар гiр i лiсiв. Грiзний i лютий. (Спасибi Куницi, що особливо не мудруючи, наклав на Непийводу якраз тi личини, котрi у побратима пiдгледiв.)

Потужними ударами переднiх лап Іван розкидав ще двох ординцiв, i приготувався до бою з рештою бусурман, що облишили луки i схопилися за списи. Але тут одночасно вiдбулося ще двi подii, якi остаточно змiнили ситуацiю i спiввiдношення сил.

На чолi з Лисом, волаючи: «Бурмило наш! Бий бусурман!», пiдхопивши хто шаблю, хто списа, на допомогу ведмедю кинулися п’ятеро селян, на той час уже звiльнених Іцхаком. А бiля другого багаття, що на дальньому кiнцi вигону, перед очманiлими до повного зацiпенiння ординцями з повiтря вискочила цiла юрба запорожцiв i взяла iх у шаблi ранiше, нiж бусурмани встигли Аллаха згадати.

Тут же забухкали мушкети, одним за одним прицiльно вибиваючи з сiдел тих людоловiв, котрi пильнували стадо.

А далi все стало нагадувати сiльське весiлля, пiсля того, як при третiй перемiнi страв, котромусь iз гостей випадково перевернуть на голову миску холодцю…

Дядьки голосно лаялися. Не помiж себе, а даючи вихiд злостi i вируючiй у кровi потребi звiльнитися вiд пережитого страху останнiх годин. Голосили i плакали жiнки, жалiсними зойками та зiтханнями додаючи безладу до загального вереску. Ну i, звичайно ж, як найнятi, верещали дiвчата…

За весь день не напоена i негодована худоба, побачивши, що людям не до неi, стурбовано заревiла i спершу поволi, а потiм, немов по командi чи переслiдувана гедзями, задерши хвости, гуртом кинулася до рiчки.

Шебутний, зорiентувавшись, що дивний ведмiдь i козаки, серед яких вiн помiтив Семена Лиса, самi впораються, не став марнувати час, а вiдразу кинувся слiдом за Ляхом звiльняти полонянок. При цьому дивився кожнiй в очi i, в залежностi вiд побаченого, мiцно струшував молодицю, а то i вiдважував ляпаса, – щоб потiм пояснити, куди iй слiд бiгти.

Лис з товаришами тим часом теж заходилися бiля полонених, розумiючи, що час тане надто стрiмко i один Іцхак всiх звiльнити не встигне. Добре знаючи, що в будь-якiй справi найважливiше управлiння, Семен першим звiльнив Кременя. Сiльський отаман i зв’язаний розпоряджався так, немов з ним змовитися встигли. А вже з розв’язаними руками Андрiй миттево навiв порядок…

Кремiнь перехоплював звiльненого односельця, озброював, вiдповiдно до досвiду i навикiв, а потiм за допомогою кулака i доброго слова, швидко i чiтко пояснював кожному, що i як слiд робити далi. В основному вiдправляючи на допомогу козакам, що вже почали заводити вози в коло.

Огледiвши вигiн, курiнний залишився незадоволений тiльки одним – четверо верхових бусурман, зрозумiвши, що не встоять проти мангуса, кинулися навтьоки швидше, нiж стрiльцi встигли ще раз зарядити мушкети.

– Ех, шкода… не наздогнати. Ну, й чорт з ними, – пробурмотiв Терентiй. – Усiх голомозих не переб’еш, як не старайся.

– Ще й як наздоженемо, батьку! – азартно вигукнув Куниця.

Хлопцевi щемiло серце вiд тривоги за Ребекку, i вiн не мiг залишатися байдужим, що б там не вигадував отаман.

Копито i моргнути не встиг, як Тарас пропав з-перед очей, щоб на мить пiзнiше виникнути за спиною заднього втiкача. Кiнь татарина, вiдчувши подвоену вагу, навiть присiв на заднi ноги. А Куниця, з силою встромивши бусурману ножа помiж ребра, скинув труп з сiдла i погнав за iншими…

– Гаразд, – пробурчав курiнний. – Згода. Навiть характерниковi треба вiдвести душу… Але нагайкою по хребту все одно отримаеш, неслух такий. Будь ти хоч тричi вiдьмак i чарiвник – слово отамана закон! Щастя твое, псячий сину, що ми не в справжньому походi, а так тiльки… бавимося. Інакше я б тебе за непослух на тиждень до гармати прикував!

Копито озирнувся, шукаючи поглядом Ляха, бажаючи тут же всипати хоч кому-небудь, але козак був далеко, в колi галасливих баб, котрi чи то вимагали щось, чи то просто лаялися. Чудово знаючи, якi можуть бути наслiдки, якщо сунутися в такий вир невчасно, наказний отаман розсудливо залишився на мiсцi. І тут же, зганяючи досаду, закричав так, що тим, хто опинився неподалiк, аж вуха позакладало:

– Не спати!!! Всiм за вози! Бiгом! Татари ось-ось налетять!

Але людей, що ще не оговталися пiсля нiчного нападу, не було потреби пiдганяти. Навiть дiти i тi розумiли, що едина надiя на порятунок – за стiною з возiв.

Тож, коли хтось крикнув: «Татари!» – вигiн спорожнiв, як комора перед жнивами. Залишилося тiльки якесь лахмiття i трупи голомозих, що теж мало чим вiдрiзнялися вiд купи забутого, покинутого в поспiху ганчiр’я.

Селяни зiбранi в середину кола, окресленого возами, спершу загули, завирували i тут же затихли, завмерли в тривожному очiкуваннi. Жiноцтво – присiдаючи за полудрабками та пригортаючи до себе дiточок. Чоловiки – стискаючи в руках зброю…

А потiм знову заговорили мушкети, – першим же залпом вибиваючи з сiдел не менше пiвдюжини бусурман, що зопалу вилетiли на околицю села.

Вид падаючих замертво ворогiв i того, як решта людоловiв спiшно стримуе коней, намагаючись осадити iх назад, так розбурхав недавнiх бранцiв, що нiхто не звернув уваги, як поряд з Іцхаком i Цилею з’явився Панько.

Зараз чорт знову був непоказний i зовсiм не схожий на недавнього бундючного пана. І тим не менш, не впiзнати його було важко. Хоча б по огидному запаху…

– Це ви, пане чорт? – занепокоений Іцхак безстрашно вхопив його за рукав. – Не хочу бути надокучливим, але де наша донька? Ви знаете, що з Ребеккою?

– Так все там же, – знизав плечима той. – У храмi. Зараз i ви до неi потрапите. Є тут ще хтось з вашоi рiднi, щоб менi двiчi не бiгати?

– Тiтка… – почала було Циля, котра багато чого не бачила i тому не знала, з ким говорить.

– Нi! – корчмар закричав так страшно i голосно, як нiколи ранiше. І його дружина, вiд несподiванки, теж, напевно, вперше у життi замовкла на пiвсловi, завмерши з вiдкритим ротом, – з подивом витрiщившись на наiжаченого чоловiка.

– Немае в нас бiльше нiкого, пане чорт! – дещо пiдвищивши голос, звично заголосив корчмар. – Зовсiм однi ми залишилися на всьому бiлому свiтi… Ви вже не ображайтеся за це на нас, сирiт убогих.

– Баба з воза, кобилi легше, – хмикнув Панько, навiть не намагаючись зрозумiти, правду каже iудей чи лукавить. – Я б i з вами валандатися не став, але може козак мае слушнiсть, i це менi допоможе? Гаразд, нiколи ляси точити, ходiмо…

Чорт спритно вхопив за руки обох батькiв Ребекки, а у наступну мить вся трiйця зникла, немов i не було тут нiкого. Тiльки ще раз гниллю вiйнуло.


– ? —

На жаль, але успiх козакiв на цьому першому залпi i закiнчився. Як тiльки викликане пострiлами сум’яття вляглося, Копито почув молодий, але гучний i впевнений голос, що вiддавав розпорядження татарам. І чамбул ординцiв, тримаючись на безпечнiй вiд пострiлiв вiдстанi, став оточувати табiр запорожцiв i втiкачiв великим кiльцем.

– Ну що, панове запорожцi? Спiймав козак татарина, а той його за чуб тримае? – пiдiйшов до гурту козакiв Кремiнь. – Я отаман Михайлiвки – Андрiй Кремiнь. Щось вас малувато, нi?

– Схоже на те, пане отамане… А я – Терентiй Копито. А мало, багато… Скiльки е – всi тут. Бiльше, на разi, немае. Хто ж знав, що голомозi так далеко заберуться.

– Зле, – спохмурнiв Кремiнь. – Татарви до бiса. Думаеш, дамо раду?

– А певно що так… – посмiхнувся Терентiй. – Он навiть ти сумнiваешся, не вiриш, що тут всi. Так i голомозi думають, що зiткнулися з дозором, а головнi сили от-от пiдiйдуть. Думаеш, стануть чекати, щоб переконатися? Зараз усе залежить вiд того, наскiльки мудрий або дурний iхнiй бек. Розсудливий чи – жадiбний та запальний? А також – наскiльки сильний у них шаман…

– Який ще шаман? – встряв у розмову двох отаманiв Куниця, що нагодився якраз до останньоi фрази. – Поруч немае жодного шамана. Я б вiдчув… Навiть чорта, про якого говорили дозорнi з Тивiльжана i розповiдав Василь, поки ще не помiтив.

– Та як ти смiеш, шмаркач?.. – скинувся було Кремiнь на парубка, що так безцеремонно втрутився у розмову старших. Але Копито притримав Андрiя за руку.

– Спокiй, пане отамане. Своiх хлопцiв я сам покараю… якщо знадобиться. А Куниця знае, що говорить. Це раз. А два – якби не вiн i не побратими його, то плентатися б вам усiм за кiнським хвостом аж до Криму… Зрозумiв? Ну, а тепер, якщо бажання не пропало, можеш i почастувати сина свого односельчанина парою стусанiв.

– Он як, – простягнув нiяково Кремiнь. – Вибач, хлопче. Погарячкував. І тее… дякую… вiд себе i вiд усiеi громади дякую.

– Так я i нiчого такого не зробив, – почервонiв од задоволення Тарас, якому вперше дякували вiд iменi громади.

– Вуха б тобi нам’яти для початку, а потiм зо двi дюжини букiв всипати! – тепер уже напосiвся курiнний. – Певно, що не зробив! Тобi, сучий сину, що було велено? А ти куди виперся? Один на чотирьох!

– Так утекли б голомозi, батьку отамане!

– Ну i чорт з ними! – гаркнув Терентiй. – Не нагадаеш менi, старому дурневi, що тобi ще належить зробити? Через що навiть нечисть у пеклi сполошилася? Чи пара татар важливiшою стала?

– Прости, батьку, – покаявся Тарас. – Не подумав…

– Звiсно, що не подумав… – трохи м’якше погодився курiнний. – Ще б пак… Нiкудишнiй був би з тебе новик, як би в таку мить роздумувати мiг. Сам молодим був, розумiю. Але для того i заведений помiж козакiв звичай послуху наказному отамановi! Щоб знайшлося кому i подумати, й уберегти жовторотих вiдчайдухiв у бою вiд зайвого ризику. І ось тобi мое отаманське слово: клянусь Пресвятоi Покровою, якщо хоч раз утнеш щось подiбне – сам вiдлупцюю. Привселюдно… А потiм накажу прикувати за ногу до гар… – Терентiй згадав, що у них тут не те що гармати, а навiть малого фальконета немае, i закiнчив iнакше: – До воза. Будеш разом з волами вчитися повiльно ходити. Зрозумiв?

– Так, батьку отамане. Дякую.

– Ну, то ж бо… Ех, треба було тобi сережку вставити…

– Навiщо це? – насупився Куниця. – Що я бичок норовистий?

– Не зрозумiв? До чого тут бичок? – здивувався курiнний отаман i навiть озирнувся за допомогою на Кременя.

– Так йому кiльце в нiс вставляють, якщо надто норовливий i буцатися починае… – зареготав сiльський отаман.

– Гречкосii… – хмикнув Копито. – Вiдразу видно, що нiчого ви в козацьких звичаях не розумiете. Невже, Тарасе, батько тобi не розповiдав? Втiм, Тимофiй до нас з Дону прийшов, а у тамтешнiх бородачiв своi традицii. Вони навiть по хатах, як у паланках, сiм’ями живуть… Хоча, брехати не стану, воiни добрi. Так ось, щоб ви обидва знали – сережка у вусi молодого козака означае, що носить ii – молодший син, або й останнiй чоловiк у роду. І такого воiна, по можливостi, треба оберiгати. Щоб рiд його не згас передчасно. Нагадування i отаманам, i товаришам, а в першу чергу – самому герою, що спершу слiд сином обзавестися, а вже потiм – хоч у пекло лiзь. Ну, а в тебе, Тарасе, усе нараз… А окрiм того – ще й перед товариством велика вiдповiдальнiсть. Тому знай, як iншого способу не буде тебе в уздi тримати, то i кiльце в нiздрi вставимо. Навiть не сумнiвайся… А зараз, давайте послухаемо, що нам бусурмани сказати мають. Адже не просто так цей панич наперед iнших висунувся. Вiн хоч i без бунчука, а з усього видно – птаха не з простого десятка. Он, як каменi самоцвiтнi на рукiв’i ятагана виграють…


– ? —

Салах-Гiрей повiльним кроком перетнув половину вiдстанi, що Роздiляла поставленi в коло вози i лiнiю своiх воiнiв, тримаючи пiднятою вгору праву руку з розкритою долонею. Жест, який завжди i всюди означае: «Прихованих i ворожих замiрiв не маю. Хочу поговорити». Крокiв за двадцять до возiв зупинив коня i голосно крикнув:

– Я, Салах-Гiрей, молодший син великого хана i сераскира Буджацькоi орди. Серед козакiв знайдеться перекладач, щоб донести до вух свого отамана моi слова i передати менi вiдповiдь?

Серед запорожцiв, як i серед жителiв Михайлiвки, багато знали не один десяток слiв по-татарськи або по-ту-рецьки, а деякi i вiд бiди могли говорити, але взяти на себе смiливiсть тлумачити настiльки важливу розмову не наважився нiхто.

– Я можу, якщо треба… – звернувся до отамана Лис, якого сердили i невдача, що спiткала iх на переправi, i загибель товариша. Та й полон не додав Семеновi самоповаги, хоча звiльнитися зумiв сам, не чекаючи допомоги. От i хотiлося козаковi ще якось себе показати.

– Знаеш татарську?

– Знаю.

– Добро. Тодi запитай для початку у голомозого, з чого вiн узяв, що тут козаки е?

Семен досить спритно видерся на вiз, теж пiдняв вгору руку i голосно, по-татарськи, повторив запитання курiнного отамана.

Салах-Гiрей розсмiявся, але вiдповiв:

– Нехай отаман козакiв не дивиться на мiй вiк. Мене вчили хорошi наставники. Я можу багато сказати у вiдповiдь, але думаю, досить i того, що у селян не було мушкетiв. А тепер ми можемо поговорити серйозно, чи ще трохи пожартуемо?

Семен безтурботно перевiв.

– Гм, схоже, цей ханський син не дурний i не пихатий, – кивнув своiм думкам Копито. – Добре… Степан, скажи татариновi, що тут курiнний отаман Вiйська Низового Запорозького Терентiй Копито з товаришами. І що ми готовi послухати його слова.

– Я не дарма назвав себе, отамане, – демонстративно провiв рукою по безвусому обличчю Салах-Гiрей. – Ти повинен бути досвiдченим воiном i, оскiльки не бачиш бiля мене бунчука, то повинен здогадатися, що це за нашим звичаем означае?

– Так. Розумiю, – пiдтвердив Копито.

– Тодi знаеш i те, що коли в безбунчужний похiд вiдправляеться молодший син, вiн не може повернутися в орду без здобичi. Тим бiльше, – юнак повiв рукою навколо, – втративши стiлькох воiнiв.

– Спiвчуваю, але нiчим не можу допомогти… – гмикнув курiнний отаман. – Навiть заради сина великого хана я не погоджуся вiдправитися разом з усiма цими людьми в неволю. Сподiваюся, Салах-Гiрей, тобi це теж зрозумiло?

– Звичайно… Я ж не з’iхав з глузду.

– Тодi, до чого наша розмова? Ми не здамося, i нiкого не видамо. А тому – iдь сам, поки до нас пiдмога не наспiла. Дими вiд пожеж далеко видно. Напевно i на цей раз якийсь дозор або роз’iзд уже помiтили.

– Помиляешся. Ти нагодився пiзнiше i багато не бачив, отамане. Моi нукери майже нiчого не пiдпалювали. Так що швидкоi допомоги не чекайте. Хiба що випадковоi… Але тут – нi я, нi ти нiчого не поробимо. На все воля Аллаха, вiд долi не втечеш. А я саме про неi i поговорити хочу.

– Про долю? – здивувався Терентiй. Судячи з точно переданоi iнтонацii, Лис теж здивувався.

– Так… – пiдтвердив Салах-Гiрей. – Я знаю, що козаки, особливо запорожцi, переконанi, що iх дiяння угоднi християнському богу, i буцiмто сама Матiр Божа охороняе iх у ратних справах. Так?

– В якiйсь мiрi. Але я все ще нiяк не збагну, до чого ти ведеш?

– До того, що я бiльше не пошлю жодного свого воiна в бiй, а лише почекаю, поки ви не почнете божеволiти вiд спраги. А беручи до уваги, що серед вас не тiльки воiни, але дiти i жiнки – довго ви не протримаетеся.

Тут Салах-Гiрей трохи помовчав, немов ще раз зважував шанси, перш нiж оголосити рiшення:

– Я не хочу погрожувати, це не личить воiнам. Я – пропоную тобi, отамане, поединок. Або, як ви його ще називаете – суд Божий. Давай, випробуемо долю, подивимось: хто кому милiший? Я – Аллаховi, чи ти – своему Христовi?

– Поединок? – Копито переглянувся з сiльським отаманом i сказав: – Ну, що ж, гарний бiй ще нiкому не заважав.

А якi умови? І чому ми повиннi тобi вiрити, бек? Це я на випадок своеi перемоги цiкавлюся. Ми ж не на бенкетi зустрiлися? Той, хто може напасти вночi на мирних людей, не зобов’язаний дотримуватися кодексу лицарськоi честi.

– Ти маеш рацiю, отамане. Вовки рiжуть овець, коли захочуть i скiльки хочуть. Але я ж не з бараном розмовляю. Ти теж воiн… Що ж до нiчного нападу… козаки, перш нiж на наш авил[3 - Село (татар.).] напасти, в литаври i тулумбаси не б’ють! Тому можемо говорити на рiвних. А щодо честi, то як ти думаеш: чому вам так легко вдалося звiльнити бранцiв, i де в цей час були майже всi моi нукери?

– Якщо розкажеш, буду знати.

– Вони зiбралися бiля церкви, щоб подивитися на такий же поединок.

– Ще один? – знову перезирнулися Копито з Кременем.

– Щоб менi з цього мiсця не зiйти, якщо то не побратим Куницi, як його – Степан Небаба, здаеться… – неголосно пробурмотiв староста. – Бiльше нiкому. Не священик же наш на герць став? Отець Василь чоловiк мiцний, сильний, але ж не воiн – слуга Божий.

– Один iз захисникiв храму запропонував вручити провидiнню долю людей, що ховалися в церквi. Мiй аталик прийняв його виклик…

Салах-Гiрей знову трохи помовчав.

– Милiсть Аллаха покинула старого воiна, i вчитель загинув. Якщо отаман бажае, може послати когось глянути на дiм Христа i на селян, що як i ранiше приносить у ньому молитви Спасителевi, навiть не замкнувши дверей. Я почекаю. А потiм ми продовжимо розмову…

– У цьому немае потреби, шановний… – без роздумiв вiдповiв курiнний отаман, а потiм неголосно пояснив Кременевi: – Перевiряти, значить нанести йому смертельну образу. А навiщо нам його дратувати? Поки що менi його слова подобаються.

– Що ж, я радий, що ми порозумiлися в питаннях шляхетностi i честi, – трохи бундючно, але з помiтним полегшенням, промовив молодий татарин.

– Я теж, – пiдтвердив Копито в перекладi Семена. – А тому давай перейдемо до обговорення умов поединку.

– Умови простi, – Салах-Гiрей не добирав слiв, значить, усе обмiркував заздалегiдь. – Моя перемога – вiддаете обоз i худобу. Ясир не жадаю, бо розумiю – на такi умови ви нiколи не пристанете. Твоя перемога – моi воiни йдуть геть.

– Ти найкращий i найдосвiдченiший боець у чамбу-лi? – питання вихопилося i було перетлумачено ранiше, нiж Терентiй встиг подумати, що воно не дуже ввiчливе. Особливо для вух молодика.

– Кисмет… Нiхто не може бути впевнений: кращий вiн за iнших чи гiрший, поки не випробуе планиду, – Салах-Гiрей просто вражав спокоем. – У мене був добрий наставник, але справа не в цьому. За поразку i перемогу в походi вiдповiдаю я. І я не можу постати перед батьком побитим псом… Почесна смерть краще безчестя.

– Що ж, це я можу зрозумiти, – кивнув Копито. – Шкода, Салах, що ти муслем i мiй ворог. У твоiй душi е мiсце для шляхетностi. Добре, бек. Поединок буде. Я схрещу з тобою шаблю. Але у мене е ще одна, обов’язкова умова. Якщо програеш – твоi люди залишать усiх заводних коней. Ваш налiт завдав збиткiв селянам, i за це треба заплатити. Натомiсть я обiцяю, що не нападу на твоiх воiнiв, дам iм перейти через Днiпро.

– Але, батьку отамане… – вроздрiб загули незгоднi з таким рiшенням запорожцi. – Ти не занадто щедрий?

– Татарчук не став вимагати ясир. То чим ми гiршi за бусурмана? І потiм, я ж сказав: «не нападу до Днiпра». Кому i що саме не зрозумiло в моiх словах?

– Згода, згода… – озвалися значно веселiше найтяму-чiшi козаки, i неголосно стали пояснювати приховану хитрiсть досвiдченого отамана менш здогадливим товаришам: – Без заводних коней нiкуди вони не дiнуться. І вiд погонi не втечуть, i бiльше нiкого не пограбують. Дамо людоловам переправитися на ординську землю, а там доженемо i поб’емо… Отаман знае, що робить. Скаженого пса не вiдпускають на волю.

– Добре, отаман-ага, – приклав руку до грудей Салах-Гiрей. – Я вiддам наказ i повернуся. Виходь, коли будеш готовий випробувати козацьке щастя.




Роздiл п’ятий


– Ти менi вибач, Терентiю, i не сердься даремно, але невже бусурмановi вiриш? – буравлячи недобрим поглядом спину молодого Гiрея, пробурчав сiльський отаман. – Та iх Аллах тiльки похвалить за обман невiрного! Щоб менi з мiсця не зiйти, якщо це вовченя капость яку не задумало, щоб усiх нас зненацька заскочити!

– У тому й заковика, пане отамане, – задумливо покрутив сивого вуса Копито. – Як ти вiрно помiтив, татарчук iз вовчоi породи, а не з лисячоi… Вiд вiвчарок тiкати i плутати слiд не стане. Звiр лютий i жорстокий, але якщо доведеться – зустрiне ворога iклами. Навiть якщо це буде його останнiй бiй.

– Гей, Терентiю, отямся! – торкнув запорожця за рукав Кремiнь. – Ти про голомозого вишкварка, як про давнього приятеля говориш.

– Так, маеш рацiю, – насупився Копито. – Щось сподобалося менi в цьому юнаковi. Може те, що вiн готовий померти, але не вертатися додому збезчещеним? Адже ми i самi швидше вовки, анiж пси… Тут вiн вiрно пiдмiтив, коли про спаленi татарськi улуси нагадав. І все ж… твоя правда… занадто багато кровi мiж нами, щоб я без жодного сумнiву довiрився дзвiнким словам. Так що i ви роти не роззявляйте, пильнуйте в обидва… Тарасе! Куниця!

– Тут я, батьку отамане, – вiдгукнувся за плечима молодий характерник.

– Ну, ти як, синку? Силу свою ще не всю до кiнця розтратив? Не глянеш: що там, бiля церкви, насправдi дiеться? Надто м’яко стелить татарчук. А що як Кремiнь не даремно тривожиться? Старiю – сам собi не довiряю. А з iншого боку: чому не перевiрити, якщо е можливiсть? Честi в цьому немае, зате цiла купа мудростi. Тьху… – сплюнув спересердя.

– Добре, батьку. Я миттю…

– Стривай, отамане… – похитав головою Кремiнь. – Але ж ти щойно сам говорив…

– Про образу гонору? Не хвилюйся. Тарас так гляне, що нiхто i не помiтить. Вiн же вiдьмак, характерник. Чи ти не знав?

– Характерник, кажеш… – хмикнув той, широко розкритими очима втупившись на те мiсце, де тiльки що був Куниця. – Вiдьмак… Виходить, встигла Аглая вмiння свое онуковi передати. Ну, що ж – стара хоч i капосна була, – Кремiнь мимоволi потер долонею праву сiдницю, – але помiчна. Добра вiд неi для Михайлiвки куди бiльше було, нiж непорозумiнь, – i знову погладив сiдалище. Видно, саме це мiсце найкраще пам’ятало про його стосунки з сiльською вiдьмою.

– Може, i хлопець на що путне згодиться. Тiльки вже ти, Терентiю, доглядай за сиротою. У них весь рiд такий – на-вiжений. Не дарма люди подейкують, що прабаба Тарасова лiсовоi вiлою була. А нежить, хоч в який одяг не ряди, все одно не людина. Що значить – межi мiж добром i злом не вiдае. І так i сяк вчинити може, про громадське добро не пiклуючись, а лише власним думкам та бажанням пiдкоряючись.

– Нiчого, Андрiю. Не турбуйся, – заступився за Тараса Іван Непийвода. – На Низу той, хто про товариство не дбае, довго не живе. Занадто непридатнi за Днiпровими порогами землi для одинака… будь вiн хоч тричi вiдьмак i чаклун. Це я до слова… А Тарас ваш, вiрнiше, вже наш – новик справний. Соромитися за нього не доведеться. Повiр менi. І не знаю, як там далi складеться, але навiть якщо вашого спасiння не брати до уваги, – то принаймнi одного небораку Куниця у смертi точно вiдборонив. І честь його на поругу не вiддав. Що для козака куди важливiше за життя!.. Ось так.

– Ну, то й добре. Я його батька, Тимофiя, поважав… – Кремiнь хотiв ще щось додати, але увiрвав сам себе: – О! Дивись, отамане, татарчук вже повертаеться. Пора i тобi. Я хоч i не козак, а вiдаю, що негоже змушувати супротивника на герць чекати.

– Та голому зiбратися – тiльки пiдперезатися, – посмiхнувся курiнний отаман, повертаючись до запорожцiв. – Хлопцi, не сумуйте, я швидко. Але, як щось не так – Не-пийводу, як мене, слухайте. Іван серед вас найдосвiдченiший. А ти, Антипе, на рожен не лiзь. Втiм, не маленький, вчити не буду. Куницю бережiть. Йому важливу для Сiчi справу доручено. Ну, начебто все сказав… Не поминайте лихом… І чого витрiщилися, мов на циганку?.. Пiдсобiть, псячi дiти! Я ж не молодик вже.

Козаки миттю висадили отамана на вiз, а на землю вiн зiстрибнув сам. Дещо важкувато. Як старий кiт, отяжiлий вiд сметани, але як i ранiше стрiмкий i небезпечний. А горобець, що нахабно дзьобае зернятка в метрi вiд його пазурiв, досi живий лише тому, що ситому i розiмлiлому на осоннi мисливцевi лiньки встати заради такоi жалюгiдноi здобичi.


– ? —

У рiдному селi Тарас знав кожен закуток, а тому не перенiсся просто до церкви, а вибрав мiсце поруч розлогого старого дуба на кладовищi. Про всяк випадок. Як то кажуть: «Не спитавши броду…»

Але татарин не збрехав. Бiля храму не було нiкого крiм тiтки Цилi, що без пам’ятi лежала обiч молодоi калини, котра казна-звiдки взялася тут, на церковному подвiр’i. А над нею, намагаючись привести жiнку до тями, упадав дядько Іцхак i… Ребекка.

Ще два кроки далi стояли: незнайомий Тарасовi чоловiчок – непоказний i неприемний навiть на вигляд, i – Степан Небаба. А у наступну мить, як тiльки Куниця намiрився глянути на незнайомця чаклунським зором – вiн щез. Разом з побратимом. Миттево, немов примарилися Тарасовi обидва…

А от слiд вiд нечистоi сили тут вiдчувався, хоч i невиразно. Втiм, на тлi сяйва, що випромiнювала церква й освячена земля, навiть цi крихти Тарасовi вдалося помiтити з величезними труднощами. Ну, та нехай, головне, – жодноi засiдки навколо. Окрiм як у церквi, голомозим сховатися було нiде. А це неможливо, бо iнакше б зсередини не долинав злагоджений спiв.

Але не дарма ж кажуть, що береженого i Бог береже. Тож, про всяк випадок, юний вiдьмак ще раз розглянувся, тепер – заплющивши лiве око. Побачене збiгалося до найдрiбнiших подробиць, крiм одного – крiзь розсмикану, настовбурчену зелень калини проступив образ дiвчини. Он воно, значить, як!

Куниця вийшов з-поза дуба i не те щоб крадькома, але тихо, як на полюваннi, попрямував до рiдних…

Мабуть, i справдi всi жiнки вiдьми, а iнакше чим пояснити, що Ребекка, яка нiяк не могла почути кроки, рвучко оглянулася. А ще за мить – вже висiла на шиi Тараса, зрошуючи його обличчя поцiлунками i сльозами.

– Живий, живий… – примовляла гаряче. – Соколе мiй. Живий…

– Так що з мною станеться? – мляво вiдбивався Куниця, намагаючись не забути в обiймах коханоi, що вiн не на прогулянцi, а присланий отаманом з конкретним завданням. – Заспокойся, серденько. Ви самi як?

– Ох, – Ребекка вiдразу обм’якла, i сльози потекли куди ряснiше. – Татари… Вночi… А мене… І ось…

Тарас обережно посадив наречену на землю, а сам встав на колiна поруч, притуляючи ii голову до свого плеча.

– Тихо, тихо, рiдненька… Я тут. І тепер уже все буде добре. Вiр менi, кохана. Татари скоро заберуться геть iз Михайлiвки i нiкому бiльше кривди не заподiють.

– Перепрошую, що втручаюся у вашу розмову, дiти, але чи ви цього цiлком певнi, пане Куниця? – проскрипiв, не вiдходячи вiд дружини, корчмар.

– А що, дядьку Іцхак, ми знову на «ви»? – не стримав мимовiльноi усмiшки Тарас.

– Ой, я вас благаю, на «ви», на «ми», на «ти» – яка рiзниця? І взагалi, Тарасе, ти не на ярмарку, щоб замiсть вiдповiдi на питання: «Скiльки це коштуе?» – говорити: «А скiльки вам не шкода дати?» Я першим запитав, тож майте повагу до моiх сивих пейсiв…

– Упевнений, упевнений, дядьку Іцхак, – вiдьмак все ж не втримався вiд смiху, бо вже трохи вiдвик вiд його манери говорити. – Не сумнiвайтеся. Зовсiм скоро по бусурманах лише спогад залишиться.

– Це добре, пане Куниця. А то такий гевалт i рейвах[4 - Жах i переполох (iдиш).] через них у Михайлiвцi стався, що боже ж мiй. Все село догори дном перевернули. Стiлькох гiдних людей убили шлемазли[5 - Ідiоти (iдиш).].

– Хiба ж коли по-iншому було? – знизав плечима Куниця. – Одинцi. Людолови…

– Ой, тiльки не треба менi розповiдати про те, як було завжди. Ви, пане козак, перепрошую, скiльки рокiв живете? І потiм, навiть якщо припустити, що ви таки маете рацiю, то де ж це бачено, щоб кримчаки брали з собою в набiги справжнiсiнького чорта?

– Чому чорта? – насторожено перепитав Куниця. З усього виходило, що чорт у всьому цьому таки замiшаний. Не вигадка. Але уточнив: – З чого ви взяли, що в загонi ординцiв був чорт? Вiн що, по Михайлiвцi походжав начепивши роги i хвоста?

– Тарасе, ти не мiг би вiдправити Ребекку до матерi, а то Циля нiяк до тями прийти не хоче, а нам з тобою е про що поговорити на особину.

– Я сама, – схопилася на ноги дiвчина, якiй пiсля пережитого жахiття то хотiлося забитися в якусь шпаринку i сховатися вiд усiх, то – хоч щось робити, аби лише вiдво-лiктися вiд спогадiв.

– Добре, – погодився Куниця, найбiльше здивувавшись тому, що тесть заговорив з ним без звичних викрутасiв. – Ось тiльки гляну, що в церквi, i поговоримо.

– Та чого там дивитися? – з досадою смикнув плечем шинкар. – Молиться люд православний. Чорт козака забрав, а вони хоч би носа вистромили. Пiп тiльки махнув кадилом i знову молитву завiв.

– Якого козака? – перепитав Тарас, розумiючи, що картинка зникнення побратима не привидiлася.

– Того, хто татарського воiна на бiй викликав i перемiг. Мiцний такий, ладний, бiлявий. Здогадуешся, про кого я?

– Степан?

– Вiн, Тарасе. Побратим твiй вiрний. Довiку за нього молитися буду. Бо витязь цей власною волею замiсть нашоi Ребекки з нечистим пiшов. Гм… А куди ж вони чкурнули?

Адже, якщо я не помиляюся, то вiн тебе шукае… Гм… Певно, Степан його дурить, а чорт – вiрить. Але не зовсiм. Бо оту калину для остраху залишив. Мовляв, як тiльки твiй побратим обдурити його задумае, так деревце i засохне. І ще щось на вухо додав, вiд чого Степан, як снiг зблiд. Але умову прийняв.

Шинкар на мить задумався, а потiм додав:

– Нiколи не думав, що запорожцi так дерева цiнять. Мабуть, через те, що в степу живуть?..

– Так, нам i справдi е про що поговорити, – потер чоло Куниця. – А що стосуеться калини, то збрехав чорт. На освяченiй землi зле чаклунство довго не тримаеться. Отцю Василю скажу, щоб молебень вiдслужив та iкону поруч поставив. От i спаде з дiвчини прокляття. Правда, не вiдразу. Трохи доведеться зачекати. Дня три…

– Прокляття? – Іцхак вхопив зятя за лiкоть i потягнув у бiк вiд жiнок. – Про це потiм. До речi, ти не сумнiвайся, я все виконав, як i обiцяв. Вiддав отцю Василю рiвно десятину. А ще свiчок пiд пуда вiд себе зверху поклав i майже фунт найкращого ладану. Покiйний отаман Терн-Коби-лецький не матиме претензiй. У церквi, на спомин його душi i всiх тих нещасних, кого вiн зi своiми розбiйниками зо свiту зжив, молебень вiдслужили i свiчки запалили.

Примовляючи так, Іцхак тягнув Тараса вбiк, i тiльки вiдiйшовши крокiв на десять, з таемничим видом жестом поманив парубка до себе. А коли Куниця нахилився лицем до лиця, корчмар дуже тихо, майже пошепки запитав:

– Скажи, Тарасе, що ви з батьком такого важливого i цiнного знайшли… чи гм… взяли в тимчасове користування? Причому, у самого… – Іцхак спочатку повiв головою вгору, але отямившись, рiзко вказав пiдборiддям вниз. – Ну, ти розумiеш, кого я маю на увазi?

– Навiть не здогадуюся… – вiдьмак постарався зберегти на обличчi наiвний вираз, але досвiдченому торговцю i чаклунський зiр без потреби, щоб побачити правду. Особливо, коли вiдповiдь йому i без пiдказки вiдома.

– Тiльки не треба менi морочити голову, пане Куниця! Щоб вони такий гевалт влаштували, то треба комусь поважному дуже мiцно на мозоль наступити. От я i цiкавлюся: де ж ви з батечком примудрилися на ратицях цю саму мозолю знайти i вiдтоптати? Чи Тимофiй сам провернув увесь гешефт, а ти тепер тiльки по векселях платиш?

– Дядьку Іцхак, – Тарас зiтхнув. – Давайте так: ви менi докладно розповiдаете, що тут сталося. А я потiм вiдповiм на вашi питання… якщо зумiю.

– Ну, добре… Тiльки навряд чи я скажу хоч щось, чого ти не знаеш чи не здогадуешся? Цим, котрi з рогами, захотiлося побачити тебе, i вони не придумали нiчого розумнiшого, нiж хапатися за мою дiвчинку. От я i питаю: яке вiдношення бiдна дитина мае до вашого гешефту? А головне – навiщо для цього турбувати стiльки людей? Налетiли, як сарана… Палили, гвалтували, вбивали… Невже не можна просто зустрiтися i все вирiшити, як серйознi… Втiм, ви слушно сопете носом, пане козак – вони не люди, а тому шляхетно вести себе не вмiють. А найняти посередника – кебети немае. Тож я не буду питати занадто багато, скажiть лише – ця, ммм… рiч справдi така цiнна?

– Так.

– Спасибi… Чорт, який всю цю метушню затiяв, теж так казав. І мав надiю вимiняти цю коштовнiсть на Ребекку. Ви можете не повiрити, але нечистий вважае, що моя дiвчинка достатньо цiнна для такого гешефту? До речi, я хочу поцiкавитися: ви би теж погодилися на обмiн?

Тарас похмуро промовчав. Ребекку вiн кохав усiм серцем, але вiддати за ii життя штандарт архiстратига Ми-хаiла, навiть якщо б релiквiя була у нього, напевно, не змiг би.

– Так, так… – старiючи просто на очах, кивнув Іц-хак. – Ісус, коли пiднiмався на Голгофу, про рiдних теж не надто думав… От i побратим ваш, Небаба, напевно, так само вирiшив. Тому i запропонував чортовi взяти його замiсть Ребекки i нас з Цилею. Обiцяючи, при розмовi з вами, пiдтвердити, що вся наша сiм’я вцiлiла тiльки завдяки заступництву нечистого. Гiдна людина… Я про побратима вашого, якщо ви не зрозумiли…

Корчмар помовчав хвильку, а потiм додав:

– Я ось про що подумав, Тарасе. Тимофiй, звiсно, гарне i звучне iм’я, але я був би дуже радий, якби мого першого внука назвали Степаном. Як думаеш, Ребекка не стане заперечувати?

Куниця заспокiйливо обiйняв схвильованого тестя за плечi.

– Не переймайтеся. Все буде добре. І зi Степаном, i з гешефтом… Я зараз вiдлучуся на деякий час. Мене отаман зi звiсткою чекае. Йому там ще з татарами треба усе до кiнця залагодити. Але скоро повернуся, обiцяю. Тодi й обговоримо всi справи, нiчого не приховуючи. Нiкуди не йдiть, чекайте мене тут. І нiякого чорта бiльше не бiйтеся. Нi рогатого, нi безрогого.

– Ми почекаемо… Тут хоч i не синагога, але теж цiлком затишно i спокiйно. І, якщо доведеться вмирати, – все краще, нiж у корчмi чи борделi. Хоча, скажу вам по секрету, доводилося знати кiлькох дуже пристойних людей, якi могли б з цим не погодитися. Так, так… Адже люди самi нiколи не знають до ладу: чого хочуть насправдi.

Іцхак довiрливо заглянув Тарасу в очi i знову змiнив тему.

– Я ось ще що наостанок сказати мушу… Ти собi потiм подумай трохи. І з батьком порадься… Якщо господар все одно знае, де його рiч, – чи не краще самим вiддати?.. За пристойну винагороду, звичайно. І якщо немае свiдкiв, якi б прямо вказували на вашу з Тимофiем причетнiсть до… еее… знахiдки, то взагалi немае про що турбуватися. Все буде вкрай пристойно i гарно, запевняю вас. Гешефт, як гешефт. Не ви першi i не ви останнi продаете краде… себто, я хотiв сказати, повертаете знайдене. Хочете, я сам про все домовлюся, i навiть грошi за вас перерахую… Чи що там за оплату належиться. Подумайте… Іцхак злого не порадить.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44553880) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Тут у значеннi – галеру.




2


Тут у значеннi – торгове судно.




3


Село (татар.).




4


Жах i переполох (iдиш).




5


Ідiоти (iдиш).