Книга - Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Огненне коло. Людина бiжить над прiрвою (збiрник)
Іван Багряний


Історiя Украiни в романах
Іван Багряний (1906—1963) – письменник, творчий доробок якого дiйшов до спiввiтчизникiв лише через багато рокiв пiсля його смертi. Репресований у 1932 роцi, засланий на Далекий Схiд, вiн пережив втечу, знову арешт, емiграцiю в Нiмеччину. Важливим явищем в украiнськiй лiтературi е його роман «Людина бiжить над прiрвою» та повiсть «Огненне коло», дiя яких вiдбуваеться у роки Другоi свiтовоi вiйни. Головнi героi цих творiв – простi украiнцi, якi намагаються боротися проти свiту насильства, представленого двома тоталiтарними системами – радянською та нацистською.

У 1992 роцi письменниковi посмертно було присуджено Нацiональну премiю iм. Т. Г. Шевченка.





Іван Багряний

Огненне коло. Людина бiжить над прiрвою (збiрник)





Людина бiжить над прiрвою

Роман


Моiй любiй дружинi Галинi Багрянiй, уродженiй Тригуб, – единiй моiй опорi в цiй страшнiй людськiй пустелi – присвячую й навiки цю книгу дарую.

    Автор

«Я буду вмирати, та, поки мого дихання в менi, я буду змагатись i буду квапитись хапати iскри сонця, вiдбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати iх, шукаючи в тих iскрах дороги з чорноi прiрви в безсмертя…» (с. 311)





Роздiл перший


…А вони хрестили дитину.

Хата гойдалася вiд гримотiння страшних вибухiв. Сама твердиня Бога лежала перед iх похололими душами, розторощена й обернена в руiни. Недавне струнке чудо архiтектури Растреллi, вищирилася вона проваллями й хаосом брил, перемiшаних iз кiстьми, зяяла, й димилась, i сходила чадом. Прибiжище душ людських, символ могутности й святости, «неспалимоi купини», непорушноi сили й вiчного покою, надiя й пiдпора всiх стражденних i обтяжених – ця, як i iншi, й iншi, сходячи чадом, оберталась у прах.

В апокалiптичному гуркотi чорноi цiеi доби вiдчаю, що для багатьох була напророченим бiблiйним кiнцем свiту, зруйнованi й спустошенi самi, як i все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали ii п'янкою трутою, й гатили ii пiснями, й засипали ii зухвалим блюзнiрським одчайдушним смiхом, щоб не завити раптом у чорну безвiсть, як первiснi вовчi душi на холодний мiсяць. Вони спiвали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми безнадii, тягучим криком загубленого, руiнами заваленого, безпритульного, до краю осамiтненого людського серця…

Максим, господар дому цього й батько дитини цiеi, сидiв бiля столу i, замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стiну – туди, на вулицю, в свiт, що глухо гомонiв. Дивився й нiчого не бачив, – усе зливалося в одному слiпучому образi, немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран, i зупинився саме на цьому мiсцi…

…Син сонячного Палермо чи, може, Венецii – син далекоi легендарноi Італii, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в якiй вiн iшов автоматично, – обвiв сонце, й увесь свiт, i це чуже незнайоме мiсто невидющими очима й опустився на парапет. Вiн дотягся до нього, до парапету при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашенiй, перемiшанiй iз снiгом грязюцi, й опустився на лату того парапету – напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик, i смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст…

А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вiтчизни, – туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи.

– Авантi!.. Авантi!!.[1 - Авантi – вперед (iтал.).] – повторяв вiн уперто, з тихим одчаем. Вiн сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде.

– Авантi!..

Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив:

– Авантi!..

Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через мiста й села Украiни, незнаноi й теж легендарноi для нього землi, але вже до Італii, до свого прекрасного Палермо, мабуть, не дiйде.

А над усiм – сонце.

А по розквашенiй багнюцi, проходячи наскрiзь мiсто, мимо бульвару сунеться безкрая лавина таких самих приречених – друзiв i товаришiв. Вони хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сiра отара. То вiдступае змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом i жахом iталiйська армiя.

– Авантi!.. – вибиваеться з сил вiрний камрад над конаючим другом. – Авантi!..

Ось цей образ стоiть в очах Максима й нiяк не може погаснути. Перед очима сiре обличчя й мотаеться кривава смужка, а у вухах жалiбний клич: «Авантi!..» Двое людей, забутих усiма й нiкому непотрiбних, серед чужого мiста намагаються перемогти агонiю, з останнiх сил балянсуючи над прiрвою загибелi…

Власне, намагаеться перемогти один, а другий уже готовий – лише непритомно мотае головою, переступивши вже однiею ногою демаркацiйну лiнiю мiж буттям i небуттям, мiж свiтлом i тьмою. В голосi його друга вiдчуваеться здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й безнадiйно зливою слiз – чоловiчих слiз, риданням людини, що зриваеться в чорне провалля…

Тодi до них пiдiйшов третiй. Вiн увесь час стояв осторонь i спостерiгав цю сцену. В ватянiй куфайцi, в розхристанiй сорочцi, взутий у ганчiр'янi бурки зi старими калошами поверх, цей третiй пiдiйшов поволi й став перед двома, широко й твердо розставивши ноги в снiговiй грязюцi, – син цього мiста й цiеi землi. Стояв i похмуро дивився на того, що мотав головою. А тодi вийняв пляшку з шкiряноi торби, яку тримав пiд пахвою, вiдкоркував ii й простяг тому непритомному – простяг до самих уст.

– Пий!.. – промовив чужою для iталiйця мовою. Але той тiльки вiдвернувся вiд перешкоди, що торкнулася уст, i далi мляво мотав головою. Тодi третiй наблизився щiльно, взяв дебелою рукою iталiйця за голову, притиснув ii до себе, розчепив йому силомiць зуби й уставив пляшку в уста. Дав йому ковтнути раз… удруге… втрете… А тодi пустив.

Кривава смужка обiрвалася, лишившись на пляшцi. Непритомний син легендарноi Італii заморгав очима, в яких зажеврiла iскра свiдомости, iскра життя… Глибоко-глибоко зiтхнув, поволi витер уста рукою i подивився на свого камрада й на невiдомого чужинця…

– Авантi!!. Авантi!!. – загукав шалено його камрад, як то гукають на коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. – Авантi!!!

– Та-ак… – задумано повторив третiй, – авантi, брат!

Вiн знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у його таемничий могутнiй змiст, якийсь особливий у його власних устах:

– Авантi!!

Нещасний помалу слухняно звiвся на ноги й, хитаючись, обiперся на плече друга.

А друг хапав невiдомого чужинця за поли, дивився в його очi своiми очима, повними слiз… чоловiчих слiз!.. І, не знайшовши, що сказати, пролебедiв ламаною мовою:

– Ми з Палермо… З Палермо!.. – І раптом, не маючи чим винагородити, схопив за руку й потряс ii з усiеi сили, вигукуючи:

– Евiва!.. Евiва Украiна!!

А далi, боячись, щоб його друг не впав на парапет, заметушився, вкладаючи його руку на своiй шиi.

Похитуючись i тримаючись один за одного, вони пiшли. Власне, один поволiк другого.

А третiй лишився. Нахмурений, вiн стояв i замислено дивився услiд тим двом смiшним «мушкетерам», поки вони не згубилися в сiрiй лавинi. Пiд пахвою тримав шкiряну торбу з пляшками горiлки, що вiн iх роздобув i нiс на хрестини. Туди вiн поклав знову й ту, з якоi пив iталiець. «Бач! – похопився був, – треба ж було вiддати iм ii зовсiм!» Та вже пiзно. Добрi думки приходять пiзно.

Цей третiй – це був вiн, Максим. І це було сьогоднi вранцi.

Тепер та пляшка стоiть ось посеред столу в числi iнших, i трiшки крови прикипiло на ii шийцi. Максим зразу так i не обтер ii, забув. Пiзнiше тiеi крови теж нiхто не обтер, хоч Соломон, який випадково спостерiгав усе вiддалiк, розказав, як то Максим напував з неi бiдолашного iталiйця, що «йде, але навряд чи вже дiйде до своеi Італii». І тепер пляшка так i стоiть незаймана. Звичайно, дiйде й до неi черга, вип'ють i ii, незалежно вiд того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють i за здоров'я чужинця. Може, вона якраз i чекае на це, стовбичачи посеред столу.

«Авантi!» – посмiхнувся Максим, замикаючи коло думок i вiдповiдаючи сам собi на якiсь своi тяжкi вагання. І зiтхнув, зринаючи з глибокого виру душi на гамiрну поверхню. Закурив.

– Що? – спитав Соломон.

– Все в порядку, професоре! Пийте…

Соломон не повторив запитання. Сам пригнiчений, заглиблений у себе i воднораз напружений, як натягнута струна, вiн, доктор фiлософii й професор дiямату глушив горiлку чи горiлкою глушив власну душу й власну голову, i був червоний, i був на вигляд байдужий до всього свiту, крiм якоiсь веремii в собi. Як завжди, хмiль його з вигляду не брав, але знати було, що, не як завжди, вiн тепер тратив рiвновагу. Десь, певно, вiдчував, що зiрвався й кудись непоправно летить, i хоч намагався ту рiвновагу вiдновити, та вона явно вiдновитись не давалася.

Знавши його добре, Максим бачив, що професор хльобае не горiлку сьогоднi, а щось iнше, далебi – терпку отруту жаху й безнадii, але нiчого не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стiл, побоевище людського серця з усiма темними силами – з тривогою, турботами, жалем, нудьгою смертельною, злиднями, самотнiстю, а головне – з жахом безвихiддя й смерти, – побоевище й арена пориву до життя й радiсного цвiтiння, що мерехтiло, як недосяжна вже для присутнiх тут мрiя. Озброенi батареями пляшок горiлки, дзбанами квасу i варенухи та горами невибагливоi, але едино доступноi для iхнього бенкету нинi, потрави у виглядi картоплi, огiркiв, капусти й цибулi, присутнi зводили завзятий бiй. Було гамiрно, людно. Тут сидiв увесь Максимiв рiд, а чи точнiше – рештки його, мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись феноменальним спокоем i зрiвноваженiстю, з якоi його нiщо не могло вивести, не в силi зiпсувати йому спiвану ним пiсню – буйну й широку, як степ, i гучну, як грiм. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду, розметаного вiйною, але ще таки роду, монолiтного i в цих рештках. Ось вiн заповнив тут усю хату, аж через двi свiтлицi заставлену повздовж столами, i пiд гуркiт далеких вибухiв, пiд завивання, тупiт i скрегiт смерти навколо справляв тут свiй, либонь, останнiй спiльний бенкет, – пiдiймав чарки й келихи й виголошував незграбнi, але гарячi, з самого серця, слова, ще й спiвав свою пiсню, п’ючи «за щастя, за долю» для новонародженоi й за… Але цього останнього «за» нiхто не хотiв вимовляти вголос, бо вислiв найкращих побажань тут був би пригадуванням найгiршого. Ах, як поеднати радiсть народження з трагедiею неминучоi загибелi когось посеред тих, що зiйшлися тут разом?!.

Усi були тут близькi й рiднi, лише Соломон – чужий. Вiн не належав до роду. Але вiн був Максимiв приятель, а колись ще й був його вчителем. Великий «мудрець» i не давнiй «стовп суспiльства», вiн у великому сум’яттi зна йшов сьогоднi Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його спокоем захистити свою душу, чим не мало здивував Максима. Либонь, тому Максим i притяг його сюди. Чи, може, тому, що й сам хотiв за ним захиститися? Рiд його, Максимiв, дебелий i живучий, та все то простi люди, ще не мали в бiльшостi навiть початковоi освiти, а душа ж потребуе собi рiвних, щоб у часи критичнi черпати собi силу з iхньоi сили, щоб крiпити себе снагою душi iншоi. Чи не тому й опинився тут Соломон, приведений Максимом iз зруйнованих вулиць?..

Усi пили, спiвали й знову пили. Та чомусь хмiль, справжнiй хмiль блаженного одурiння, обминав iх сьогоднi. Вони хотiли перепити себе – i не могли. Вони хотiли переспiвати себе, вичерпати серце – i не могли. Серед них була людина, помiчена вже тавром смерти, тавром вiчноi розлуки. Над душею, що тiльки-но прийшла на свiт, сидiла душа, призначена на розп'яття. Це – батько новонародженоi. Це – Максим. Нiхто не мiг вичитати приречення на його кам'янiм обличчi, але всi це знали й так. Йому вже треба було втiкати. Йому вже треба було бiгти вздовж по землi, надiючись хiба на щастя.

Куди?

В безвiсть.

Вiд кого? Чому?

Хто зна. Тому, що вiн не досидiв у тюрмi в одних i втiк i що не дався повiсити себе другим i теж утiк… І тепер йому немае мiсця на землi: на схiд i на захiд, на пiвнiч i на пiвдень – усi шляхи закритi й усюди на нього чигае смерть. Але треба бiгти… Та це ще пiвбiди. Гiрше те, що душа його розгублена й квилить над безоднею чорноi, найчорнiшоi зневiри в усьому, в що можна людинi вiрити, – вона опинилась без найменшого опертя. І не знае – для чого бiгти… Все розторощено й обернено в дим, – усе, на чому та душа трималася. Вiра його в цiлий свiт розлетiлася на порох…

А в колисцi спить собi немовля. Двi години перед цим кум iз кумою – хрещений батько з хрещеною матiр'ю – принесли його з церкви, поклали на простелене крижмо бiля порога на долiвцi й по черзi переступили через нього до хати – за мiсцевим ритуалом уведення людини в свiт. А тодi поклали немовля в колиску. А бiля нього став на сторожi синок – п'ятилiтнiй Борис, зазираючи в крихiтне личико iстоти, якоi досi не було, та яка прийшла й об'явилась сестрою. І тепер от у хатi стоiть гамiр; ба, в цiлому свiтi стоiть гамiр – на честь ii прибуття. По вулицi парадують колони, котяться машини, танки, пiдводи, б'ють гармати й десь стугонять вибухи бомб, аж деренчать шиби й хитаеться земля, – а вона, чи воно, спить собi першим сном праведника, блаженним сном людини, що недавно прибула на свiт i зовсiм не знае, що в ньому робиться.

Максим позирае на немовля, на сина, на дружину i з усiеi сили намагаеться перемогти бiль, перемогти себе, вiдiрватись у думках i почуттях вiд усього. Скоро ж бо треба розлучатись, тож лiпше непомiтно обтинати нитки, щоб потiм не так болiло, як усе увiрветься нагло. Дружина дивиться вiддалiк i, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж думае ту саму думу – його героiчна дружина. Та настали часи, коли героiзм став звичайною буденщиною, коли й сама поява людини на свiт зв'язана з неабияким героiзмом людей, лиш нема кому з того дивуватися.

І, нiби на доказ цього, кума Тетяна, пiднiсши чарку, розповiдае весело цiлому родовi, як ii хрещениця прибула на цей свiт «за всiма законами вiйськового часу». Ношена пiд бомбардуванням i пiд артилерiйським вогнем, вона добула до останнього дня дев'ятого мiсяця, не рушаючи з мiсця. А тодi останньоi ночi, в останню мить породiлля раптом покликала ii, Тетяну, – i от вони вдвох самi глухоi пори, при тридцятиступневому морозi помашерували через окуповане, обтикане нiмецькими патрулями й заставами мiсто до лiкарнi, за шiсть кiлометрiв вiд дому. Багато разiв iх зупиняли патрулi, гримаючи на них чужою незрозумiлою iм мовою та лякаючи зброею. Але двi вiдважнi жiнки мусили йти й iшли. Їм треба було родити. Вони не мали жодних перепусток i взагалi жодних документiв, i навiть не думали про те, – йшли, бо мусили! Вони йшли «на щастя». Мати млiла, ось-ось могла розродитися на вулицi при лютiм морозi, але, зцiпивши зуби та вибиваючись iз решток сил, посувалась уперед. І вони таки дiйшли до лiкарнi. І вони таки дотримались у неi, всiх побудивши… Дочка народилася зразу ж за порогом, на пiдлозi, тiльки-но мати встигла той порiг переступити. Народилася нова людина на пiдлозi коридору, як на битiм шляху. Жива, мiцна й весела… ii хрещениця!

– Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насiння не посоромило старого кореня!

І весь рiд випив – у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третiх, молода вдова, голосиста спiвачка на всiх весiллях i бесiдах та щира плакальниця на похоронах, налила чарку, повну-повну по вiнця, пiдiйшла до Максима, пригубила ii й, обвiвши поглядом столи вiд краю до краю, простягла йому:

– В цiй чарцi твое щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мiй!..

Максим узяв чарку й устав. Обвiв поглядом усiх присутнiх, неначе хотiв зазирнути в душу кожному. Помовчав, усмiхнувся. А тодi пiднiс чарку високо й промовив тихо, з глибини серця:

– Якщо в цiй чарцi е щастя, Тетяно, то п'ю ii за тебе й за весь наш рiд – за всiх старих i малих, за тих, що на волi, й тих, що в неволi; тих, що вдома, й тих, що не вдома, а в походах – на сушi, на морi й у повiтрi, в боях i в холодних снiгах перебувають… Бажаю всiм щастя!..

Перехилив чарку й випив. Рiд загудiв зворушено. А Тетяна налила знову в ту саму чарку й пiдняла ii високо над головою:

– А в цiй чарцi доля наша щербата, Максиме! Та рiд твiй ii не боiться i цю чарку от рiд твiй за тебе п'е. Ось так ось… За твое щастя, Максиме!

Перехилила чарку й випила. І хлюпнула решту в стелю та й брязнула чаркою об землю з усiеi сили. Задзвенiли скалки…

– «Гей, наливайте повнii чари!..» – пiдхопив той дзенькiт череп'я невiдомо хто, а з ним i Тетяна.

Пiсня вдарила громом:

Гей, наливайте повнii чари,
Щоб через вiнця лилося!..

Пiсня забурхала, як повiнь, розторощуючи геть усе – всякий смуток i жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тiй потрясаючiй бурi звукiв, у клекiтливому морi мелодii. А тодi сiла й непомiтно закрила лице хустиною…

А пiсня клекотiла. Бондарi, шевцi й теслi, ковалi й мулярi – всi одщепи кореня каменярського, дiти славного роду того розгойдували ii з усiею жагою й пристрастю, напропале – i, замруживши очi, кружляли на нiй, як на велетенськiй гойдалцi, над чорною безоднею. Аж голова паморочилась…

Гей, наливайте повнii чари,
Щоб через вiнця лилося!
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в свiтi жилося!..

Ту пiсню слухав i клiпав очима Соломон…

А по вулицi – там, за вiкном, сунулись, не вгаваючи, тупотiли колони, – то вiдступали, вiдкочувались рештки iталiйськоi армii. Власне, не колони, а колона, безкрая й сiра, переснована де-не-де вламками нiмецьких частин, розбитих пiд Сталiнградом, що так само вiдкочувалися на захiд. А все те знову пересновувалось юрбами мiсцевих малих i старих мародерiв, що тягли мiшки лузги з млина, ламанi меблi, подертi книги з мiста, грабуючи установи й пiдприемства, якi панiчно евакуювалися. Лузга – щоб iсти, решта – щоб палити в печi, i за це вони часто платили життям. Цi юрби мародерiв i рештки нiмецьких частин, як це не дивно, були страшенно чимось подiбнi. Чим? Транспортом. Нiмецькi грiзнi воiни розгубили десь усю свою приголомшуючу технiку й тепер перли пiшечки, а свою амунiцiю й манатки тягли на ручних санчатках, i на таких самих санчатах мародери тягли лузгу… Нiмцi дуже поспiшали й переганяли всiх. Вони десь квапились на переформування, виконуючи наказ фюрера, горнучись до його iменi черствими, похололими вiд жаху душами, ще вiрячи в ним заповiдане чудо.

Нiмецькi «частини» й мародерськi «з'еднання» миготiли жваво, миттю з'являючись i так само миттю зникаючи. Сталою лишалася (здавалася вiчною на цiй вулицi) тiльки сiра колона iталiйськоi армii. Трагiчна колона. Цей ii «похiд» мусить бути записаний на окрему, спецiальну сторiнку iсторii воен на цiй землi, як щось виняткове, – трагiчне до смiшного й смiшне до трагiчного.

Нарiд, народжений бути митцем, приневолений бути воiном, – нi, не воiном (то колись були воiни!), а автоматичним убивцею, до чого вiн не надаеться, i от тепер вiн повзе майже рачки…

Максимовi гостi, як i всi в мiстi, що вже кiлька днiв поспiль спостерiгали цей «похiд», знають напам'ять, що там вiдбуваеться та як те все виглядае, i лише зрiдка позирають у вiкно…

Сiра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла поверх теплих, хутром пiдбитих шинелей i шапок та капелюхiв, з ногами, обмотаними мiшками, рогожами й рiзним ганчiр'ям, вступивши одного дня в мiсто, вiдтодi не може нiяк того мiста пройти. Нiби тупцяеться на мiсцi. Проте вона посуваеться вперед, мляво, та все-таки вперед, сповнюючи вулицю вигуками погоничiв на своiх крихiтних, покiрних iшачкiв, скрипом, лементом, хлюпотом. Пiсля нiмецьких моторизованих i механiзованих армiй, що досi гасали по цiй землi, розчавлюючи ii та сповнюючи гуркотом моторiв i лязкотом залiза, ця пiша колона вражала, як анахронiзм. Але по-справжньому вражало не це. Вражала така колосальна й трагiчна диспропорцiя мiж прекрасним, легендарним, романтичним iм'ям – «iталiйцi», «Італiя» – i цим неромантичним, коростявим виглядом натовпу напiвтрупiв, нещасних, забрьоханих по самi вуха, отак здеформованих людей. Обмороженi, раненi, охопленi пропасницею, завошивленi, бруднi, зарослi, як троглодити, виснаженi голодом, криво шкутильгаючi, байдужi до всього i вся, вони сунулися щiльно збитою, безкраею отарою, телiпаючи своi куцi й смiшнi рушницi або й просто тягнучи iх по грязюцi, як палiччя, та пiдпираючись ними. А та грязюка – то кисiль з буйноi родючоi чорноземлi, розмiшаноi й розтовченоi по колiна. Єдиними транспортними засобами колони були маленькi iшачки, iнодi конячина i безлiч ручних санчаток. Здавалося, що вони повiдбирали тi санчатка геть у всiх господинь, вiд самого Дону починаючи, на всiм шляху свого трагiчного маршу. На кожнi такi санчатка навалювалось купою по п'ять, по шiсть чоловiк, i тi санчатка тяг пiд вереск усiх пасажирiв миршавий iшачок або сухоребра конячка за мотуззя, прив'язане просто до хомута чи просто за шию. Санчатка раз у раз перекидались, а вивернутi пасажири зчиняли великий лемент, спиняючи iшачка, щоб стояв, поки вони всядуться знову, а потiм зчиняли такий же лемент, щоб вiз далi. Інодi то там, то там змученi люди пленталися черiдкою, прийнятою просто до iшачкового хвоста. То виглядало зворушливо: перших двое чи трое трималися цупко за iшачкiв хвiст, а потiм камради трималися за iхнi поли, так один за одного. Ішачок дрiбненько перебирав нiжками, покiрно й старанно тягнучи такий цуг.

Вичерпавши своi сили до краплi, iшачок часом падав i безпомiчно простягав ноги в грязюцi. Їздцi довго й розпачливо на нього кричали, тягли за хвiст i за вуха, але пiдвести вже не могли. Налементувавшись, вони нарештi кидали iшачка й пленталися далi. Тодi прибiгали мiсцевi дiти юрбою, брали всi гуртом «маленького втiшного коника» за хвiст i за вуха й вiдтягали геть набiк, геть зi шляху, напiвживого. Приносили йому сiна й картоплi, шкоринок хлiба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По кiлькох годинах, пiсля такоi опiки, iшачок уставав пiд трiюмфальний лемент дiтлахiв… Та, на нещастя iшачкове й дитяче, колона по шляху все рухалась i рухалась. Пiдходили люди з колони й забирали iшачка, не зважаючи на протести й плач дiтей. Ішачок мусив iти в Італiю й тягти пришвартовану до його хвоста армiю великого дуче.

І багато, багато було подiбного iншого, незабутнього й неперевершеного своею трагедiйнiстю та комiзмом. Із таких химерних кадрiв змонтована була вся ця колона, ця фантастична лавина вiдчаю, тупого розпачу, безнадii й хаотичного лементу. Багато з iталiйцiв свою трагедiю сприймали крiзь призму сарказму: вони називали Муссолiнi «маршал Тiкай-Тiкай». Вони вивчили чимало украiнських слiв, а в числi iх i це чудесне слово, й вимовляли його досконало й неодмiнно дуплетом: «тiкай-тiкай». Вони лаяли свого дуче – Муссолiнi на чому свiт стоiть i обiцяли його повiсити, як прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гiтлера. Проклинали мороз i Йосипа Сталiна, що так далеко втiк i не можна було до нього через мороз дiйти.

Багато з них справдi навчилося трохи украiнськоi мови (це, власне, був единий iхнiй здобуток на цiй вiйнi!), i, може, саме тому населення ставилося до них iз прихильнiстю й спiвчуттям. Люди пiдсмiювалися з них, проте незлiсно, й напували iх горiлкою, виносили iм те, що самi мали, – картоплi в лушпиннi, квашеноi капусти, огiркiв. Пограбованi самi до решти, вони, проте, не могли при нагодi не пригостити хоч чим-небудь цих бiдолашних i таких присмирнiлих тепер, таких симпатичних i смiшних воякiв…

Ця сама колона рухаеться й тепер повз вiкно…

Там офiцери кутаються в ковдри грацiйними, аристократичними жестами, як колись iхнi предки – римськi патрицii – куталися в тоги. Вони мають зеленавi, червонi й зозулястi пiр’iнки в своiх шляхетських капелюшках – рештки iхньоi краси й величi. Ось офiцер, довготелесий i горбатоносий, як бiблiйний пророк, сидить на ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурi цього осляти Христос в’iздив у Єрусалим, обкидуваний квiтами… А цей прибув на такому ослятi на страшнючу вiйну i ось iде, обкиданий вошами й грязюкою i зiгнутий тупим вiдчаем, ще й сухотами, в три погибелi.

Інодi до хати заскакували квартир'ери з мiсцевим полiцаем, що ще не встиг утекти, й домагались мешкання для солдатiв. Кума Тетяна наливала iм горiлки й подавала закуску, мило запрошуючи до столу, а то й силою садовила на ослiн, вiдбираючи зброю. Випивши горiлки та з ентузiазмом прокричавши перестудженими голосами: «ЕВІВА УКРАЇНА!» – квартир'ери хапали свою зброю й зникали. По якомусь часi з'являлись iншi й так само зникали.

«Евiва Украiна!!» – Вони вигукували це з жестом i апльомбом вроджених аристократiв i з запалом незрiвнянних патрiотiв своеi власноi вiтчизни.

Усмiшка куми та ii чорнi, несамовито пломенiючi очi були тим неперехiдним бар'ером, через який не насмiлювався переступити жоден, навiть найбрутальнiший i найбiльше змучений iталiйський солдат iз тих, що пробували заволодiти цим домом. Ба, через цей бар'ер, мабуть, не насмiлилась би переступити й уся iталiйська армiя. Навiть в обличчi смерти цi люди не позбулися вродженоi пошани до краси, властивоi нацii, народженiй для мистецтва.

«Є щось, що не може вмерти навiть на вiйнi», – якось промайнула, та не встигла навiть до кiнця оформитись думка в Максимовiй головi…

А пiсня гримiла, пересновувана брязкотом склянок i сердечним гомоном заздоровниць. За проспiваною пiснею починалася друга… третя… Рiд увесь мовби пустився берега й поплив одчайдушно, зухвало в бурхливе пiсенне море, десь до невiдомоi казковоi землi, покинувши геть увесь цей дурний, жорстокий i безглуздий свiт.

Лишився сам Соломон. Вiн, мабуть, i бажав цього. Вiн завжди намагався сидiти на Олiмпi самотньо i тепер теж сидiв один серед багатьох i понуро пив, як верблюд, поки рiд плив собi пiсенним морем. Раптом Соломон повернув лице до Максима, i той, вiдчувши на собi його пильний вичiкувальний погляд, повернувся. Зрештою, вiн i сам уже не мiг витримати тiеi гостро щемливоi нудьги й пекучого бажання висловитися, що переповнювали його по вiнця.

– Ну? – промовив Соломон, дивлячись Максимовi у вiчi.

– А я це саме хочу спитати й вас, професоре, – мляво посмiхнувся Максим i примружив очi. Вiн знав, що Соломон чекав цiеi хвилини, але Соломон не мусив знати, що цiеi хвилини чекав також i вiн – Максим. Вiн сподiвався вiд цiеi, чи не единоi мислячоi людини на цiле мiсто i його околицi дiстати вiдповiдь на трагiчнi, болючi «проклятi питання» й побачити дороговказ…

– Будь ласка… – докинув Максим пошепки i, спираючись спиною об стiну, приготувався слухати. Але Соломон мовчав i задумливо дивився просто поперед себе, де на протилежнiй стiнi за лiжком висiла (замiсть килима нiби) прибита одним цвяшком, велика, як на цю хату, на всю стiну картина. Зроблена на замовлення для церкви та так i не здана, вона тепер висiла, прикрашуючи хату й цi хрестини, дивно потрапляючи в тон подiй, що вiдбувалися, нiби iх доповнення чи закiнчення й у той же час – пролог до подiй, що надходили. Це був образ «ЙОСИП І МАРІЯ З ІІСУСОМ УТІКАЮТЬ В ЄГИПЕТ НА МАЛОМУ ОСЛЯТІ», зроблений за Густавом Доре, в олiйних фарбах.

Картину малював один iз кращих малярiв краiни – Максимiв друг i приятель Микола Д., що жив було в нього, втiкши з голодного Харкова. Церковний староста, замовивши цю картину, не взяв ii, бо цiна була «надто висока» – один кiлограм сала! І от картина лишилась висiти на стiнi, на однiм цвяшку, а маляра нiмцi повiсили… теж на однiм цвяху… Не за те, звичайно, що намалював цю картину, i навiть не за те, що перед тим неохайно був намалював Гiтлера, а за завiсу в театрi, – за те, що своiм пензлем зухвало висловив прилюдно розпач i зневiру в «новоевропейськiй» благословеннiй цивiлiзацii, на прихiд якоi вiн колись чекав як на порятунок i пролог до воскресiння своеi нацii, зустрiчаючи, як друзiв, ii носiiв та поставивши на карту все. За те, що потiм збунтувався й своiм пензлем кинув виклик… За це все його й повiсили. Мав з ним висiти й Максим, але тодi його зоря ще, мабуть, не закотилася. Петля випадково минула його, хоч i не було з того особливоi радости… Вiд друга залишилась ця картина та ще Бiблiя, iлюстрована Густавом Доре. З цiеi Бiблii вони користались удвох. Максим теж заробляв з неi хлiб, роблячи iнодi досить незграбнi гравюри по мiдi та по лiнолеуму для редакцiй з нагоди Рiздвяних та Великоднiх свят, сяк-так копiюючи з горя-бiди генiяльнi гравюри Доре. Яка iронiя i яка профанацiя мистецтва! Але що зробиш?.. Цю картину скопiював Микола теж iз тiеi Бiблii. Вона лишилась як спадщина по полум'яному друговi, напевно, не менш генiальному, нiж сам Густав Доре. І це – символiчна спадщина. Так нiби то друг намалював ii навмисне для Максима як указiвку чи як потiху, що не тiльки йому доведеться бiгти по землi, бо ж бiгали й iншi. Чи, може, як iронiю, що от, мовляв, Христос мав куди бiгти, рятуючись утечею, а вiн, Максим, не матиме?..

Соломон, що пильно розглядав картину, нарештi зiтхнув i, нiби читаючи думки Максима, промовив:

– Вони мали Єгипет…

– Так, професоре (посмiшка), – вони дiйсно мали Єгипет.

Соломон повернувся до Максима всiм корпусом:

– А ми? А де ж наш Єгипет, Максе?! Га?.. – запитав вiн з несподiваним притиском, досить трагiчно, i по хвилi меланхолiйно сам собi вiдповiв: – Нема… Нема такого Єгипту, куди б можна втекти нам… Та й вiд кого? Вiд себе? Га? А чи… Нi, брате! Вiд Божоi… чуеш?., вiд Божоi кари не втечеш! Так-так! Вiд Божоi кари!..

Максим здригнув. В устах Соломона щойно сказана фраза про «Божу кару» звучала страшно, як брудне, дивовижне блюзнiрство, вдаряючи сопухом цинiзму й фальшi в нiс. «Верх, верх забрiханости й мерзоти! – подумав приголомшений Максим. – Це Соломон, професор дiямату, доктор матерiялiстичноi фiлософii, говорить про Бога!» Максим вiдчув, що тратить останне опертя, яке ще зберiгалося в його химернiй надii на духову велич, цiлiсть i силу цього вченого мужа. А Соломон заговорив, нiби боячись, що вiн цього разу не встигне висловитись. Вiн говорив, як нiколи, гаряче i з надривом, уп'явшись очима в Максимовi груди:

– Так-то… ха!.. Я бився, як тля в зачарованому свiтляному колi. І нарештi я його прорвав i вирвався… Я був атеiстом… Ти знаеш… Так, я був атеiстом! А тепер, над цiею руiною, нi, над руiною всього-всього, я приходжу до вiри Бога… В единого Бога!.. Бо немае бiльше нiчого в свiтi… Холодно й пусто… І тiльки Бог – одвiчне прибiжище душ людських – це та соломина, за яку я хочу вхопитися, зависаючи над прiрвою… Прiрва ж!!. І нема за що вхопитися! І от iдея Бога, вiчна iдея…

Максим слухав, пильно дивився Соломоновi в обличчя й мовчав. Зцiпив зуби й мовчав. Вiдчував, що професором володiе не iдея Бога, а звичайний, пiдлий, тваринячий страх, рабський страх. І тiльки. І це той страх говорить. І було Максимовi соромно й гидко, i було йому тужно. Все те про «Божу кару» вiн чув i ранiше вiд старших i вiд своеi матерi. Але в устах матерi цi самi слова про Божий гнiв, Страшний суд тощо звучали свято, зворушливо, бо ж зiгрiтi були вогнем великоi – якоi ж i великоi! – щироi, простоi, але безмежноi вiри, перед якою не можна не схиляти голову з глибокою пошаною. Але в Соломонових устах, в устах недавнього «культпропа облпарткому» й знаменитого атеiста-демагога, цi самi слова звучали страшно.

І тiльки тепер-от Максим вiдчув невiдповiднiсть клички, яку професор так гордо носив, як титул, даний колись неофiтами, що увiрували в нього. Справжне iм'я Соломона, колишнього (ще до революцii) Максимового вчителя й заступника директора Н-ськоi гiмназii, – Вiктор Феоктистович Смирнов. Незважаючи на свою молодiсть, вiн ще до революцii був своерiдним божком для молодi, а для старших – незаперечним авторитетом. У гiмназii викладав вiн всесвiтню iсторiю, а в мiсцевiй вищепочатковiй школi навiть ще й Закон Божий: хоч i не був духовною особою, проте викладав Закон Божий за згодою вищого духовного начальства. Поза школою, в колах мiсцевоi iнтелiгенцii користався вiн славою лiберального вiльнодума й революцiонера мислi, вiдважного й глибокого мислителя. Учнi, вiдповiдно до його авторитету й предмету, який вiн читав, прозвали його Соломоном. І це прiзвисько, як титул, лишилось при ньому на все життя. В революцiю Соломон десь зник iз поля овиду, лише доходили про нього часом фантастичнi чутки. Виходило, що вiн крутився десь чи не бiля самого Троцького, якщо навiть не бiля самого Ленiна. Пiсля революцii Соломон раптом зринув знову в цьому мiстi, але вже зi званням «доктора фiлософських наук» i на посадi професора. Його було призначено за ректора мiсцевого Інституту народноi освiти. Викладав дiямат i одноразово при культпропi окрпарткому, а потiм облпарткому, був завiдувачем вiддiлу антирелiгiйноi пропаганди й консультантом тiеi ж таки пропаганди в республiканському масштабi. Тепер вiн став справжнiм «стовпом суспiльства». Прiзвисько Соломон не тiльки не зникло, а навпаки – тепер усi тiльки так його звали, так його знали й iншого якогось там iмени нiхто навiть не пам'ятав.

Потiм прийшла вiйна, а з нею – епоха грандiозних катастроф великих i малих свiтiв. Соломон теж зазнав катастрофи. Вiн не схотiв вiдступати за Урал, зiрвавши геть iз системою, яку сам формував. З дороги до Уралу вiн утiк назад, i знову з'явився в мiстi, й знову став грати чiльну ролю. Тiльки тепер вiн уже балянсував мiж двома свiтами, шукаючи компромiсу. Але не витримав… Рiк вiн глушив горiлку затято й мовчки, намагаючись огородити себе, свою душу, подвiйним муром – скепсисом i горiлкою – вiд усiх криз i штормiв. А тепер-от сидiв вiн перед Максимом – таким, яким вiн е…

Соломон говорив. Говорив якось дивно. «По-карамазовському», – подумав Максим, слухаючи його «iстотне» маячiння, сповiдь. «Це ж i е винирнення на поверхню справжньоi твоеi достославноi расейськоi душi, голубе, – в ганчiр'i тiеi „новоi“ системи, яку ти сам створив i сам же й зруйнував», – сумно думав Максим. А Соломон захлинався:

– Нема за що вхопитися… Нема!.. Нi, нема. Розумiеш? Вiд усiх струнких (iлюзорно струнких!) концепцiй i систем, вiд усiх «iзмiв», на якi спиралася й мусила спиратися душа, лишився пил, хаос, мразь… Блеф то все! iхня стрункiсть iлюзорна. І правдивiсть iлюзорна. То омана!.. Людина е мразь, порох, нiщо. Нiщо!.. «Братерство, дружба, любов»… Фiкцiя!!. «Ідеi» всякi… Ха-ха-ха! «Ідеi»!.. Блеф! У вогневiй пробi все те е фiкцiя! Брехня. Людина – худобина, хам, безхребетний хробак… Чуеш? Хробак, i тiльки!.. І от Бог…

Максим слухав понуро й мовчав. Вiн дивився у вiкно, дослухаючись до тупоту, й думав… Думав про те, що 25 рокiв тому цiею самою вулицею теж проходили юрби. І вони зовсiм iнакше думали й почували… Вони спiвали «Марсельезу». Вони несли прапори з кличами про рiвнiсть, братерство, любов. Кидались один одному в обiйми в божевiльному поривi полум'янiючого людського серця, цiлувалися вiд надмiру щастя й вiри, в святому екстазi вiдчуття скорого здiйснення тих великих, у своiй основi евангельських, кличiв… Потiм вони з незрiвнянним героiзмом умирали за тi кличi, за ту любов i братерство на багатьох фронтах, перемагаючи всiх i вся, немовби iм у руки було вкладено небесний меч. Вони показували чудеса подвигу й героiзму… А потiм… Потiм усе покотилося в прiрву – прийшли чорнi роки практики в плянi здiйснення тих кличiв, але то якимось дивним способом перейшло в плян, тiльки що висловлений Соломоном. А потiм…

Максим зiтхнув. Усi цi Соломоновi фiлiппiки, мабуть, не випадковi, – це ж справжня фiлософська основа епохи, як вона тут виявилась, основа ii 25-лiтнього самоздiйснення тут – на мiсцi тiеi «Марсельези» й святоi вiри в братерство, любов, рiвнiсть, свободу… Це все – вислiд страшного занику, здичавiння, виродження людського духа. Вислiд розкладу, смеркання. І Соломон – лише вiрний, слiпий прапороносець, речник тiеi новоi епохи – чорноi-чорноi епохи насильства, епохи вiдчаю, сум'яття, наруги, тьми. Вiн ii бард. Бард ii хробачиноi фiлософii… І вiн того навiть не помiчае, що вiн е саме такий слiпий хробак, якому призначено бути знаком часу, емблемою епохи смеркання…

А коли Соломон скiнчив, з апостольським патосом поставивши наголос на словi «Бог», i переможно наставився очима на Максима, Максим мовчки зсунув брови.

– Що?.. Що ти скажеш? Ну, говори!.. – звернувся до нього всторч Соломон. – Ну, що ж ти думаеш?.. Га?!.

Максим помовчав, а тодi встромив своi очi в саму Соломонову душу й промовив мляво:

– Що я думаю?.. Я думаю, що хробакам Бог не потрiбен, професоре!.. (Павза.) Хробаки Боговi – теж не потрiбнi, професоре!..

Соломон опустив своi очi й посiрiв. Знiтився. Довго мовчав. Потiм криво посмiхнувся й промовив:

– І то правда…

Максим не слухав. Йому раптом захотiлось плакати, мов дитинi… Нещаснi, забрiханi, пiдлi рятiвники й реформатори людських душ!!. Вiн дивився на свiй рiд, на захлиснутi пiснею, помiченi тавром вiдчаю простi, щирi людськi обличчя, i хвиля слiз чомусь пiдiймалася йому з нутра до горла. Може, тому, що нерви його за ряд останнiх трагiчних днiв напружилися до краю… Вiн закусив губу й наставився очима на Йосипа й Марiю з дитям i так сидiв. Навколо гойдалася пiсня й гойдалися хмари диму. Соломон налив келих горiлки, випив i щось там говорив. Але Максим не слухав. До його свiдомости дiйшла лише одна фраза: «Прийдеш, я тебе вирятую!..» Але Максимовi здалося, що це стосувалося до Йосипа з Марiею. Вони тяжко пiдiймалися на гору на тлi холодноi, фiалковоi пустелi.

Ослик ступав обережно. А Йосип iз-пiд долонi бачив уже ген десь там далекий, благословенний Єгипет… Максим дивився й думав:

«Немае… Нi, немае такого Єгипту…»

А у вухах, зринувши, стояло жалiбне-жалiбне:

«Авантi!»…


* * *

А на свiтанку, вибиваючи хмiль з голови, в мiстi загомонiли скорострiли. Хвиля панiки прокотилася з кiнця в кiнець, а потiм уляглась, – то стрiляли нiмецькi ар'ергарди, залишаючи мiсто. Потiм настала павза, мертвий штиль чекання чогось невiдомого… А потiм почалося нещадне бомбардування. Нiмцi хотiли зрiвняти мiсто з землею, а водночас це ж саме мiсто почала бомбити й наступаюча советська армiя… з англiйських лiтакiв – американськими бомбами!.. Пiд тим бомбардуванням iшла швидка, панiчна евакуацiя решток нiмецьких установ, що вчора не встигли вiдiйти. Евакуацiя на захiд. Вiрнiше, евакуацiя свiт заочi.

Люди бiгли, мов неприкаянi з переляку, захопивши, хто що встиг, i лявiруючи мiж смертю вiд своiх та смертю вiд чужих бомб, загубивши вже остаточно чiткiсть визначення, де ж були «своi», а де «чужi». Вони бiгли на захiд, хоч ноги iх туди не несли, сповiльнюючи хiд, бо душа поверталась iз нудьгою на схiд. Але вони все-таки бiгли на захiд, бо була надiя на фiзичний порятунок десь там, у тому свiтi, якого вони ще не бачили. Це була тонесенька соломинка, за яку хапалися приреченi на смерть, приреченi в однаковiй мiрi вiд «сходу» й вiд «заходу», – соломинка надii, iскра, що жеврiла десь там, невiдомо й де, i вони на неi бiгли, хоч у той же час намагались i вiд «сходу» втекти, i «захiд» якось обминути…

Друзi забiгали по Максима, але вiн лише прощався з ними. Одному вiн сказав, що з нього всього вже досить, що вiн хоче вмерти на цiй своiй землi та що з двох смертей вiн вибирае смерть «вiд братньоi руки». Хай прийдуть «своi хлопцi» й розстрiляють його… А кажучи це, вiн таки щиро думав про тих «своiх хлопцiв», що пройшли кривавий шлях по своiх i по чужих трупах до Сталiнграду й тепер поверталися, по своiх-таки трупах, назад iз тiею лавиною, що ось-ось мала навалитися, стираючи все, i його теж, на порох.

Але «своi хлопцi» не приходили. Нiмцi теж не поверталися. Мiсто лежало, кинуте на поталу анархii, люди дограбували його до решти, користаючися зi стану безвладдя – нi, зi стану справжньоi свободи, доказом чого було те, що згори iх однаково старанно кропили лiтаки i з чорними «павучками», i з червоними зiрками. Кропили як вiльних, i цiлком самостiйних, i нi вiд кого не залежних, i перший раз на своему вiку рiвних та повноправних громадян рiдного, ними самими грабованого мiста…




Роздiл другий


…Над церквою кричать стрижi. В синьому небi, в слiпучому зенiтi вони в'ються зграями над гаряче-золотим хрестом i кричать-кричать… Такий крикливий вихор у слiпучiй синявi.

Липневий день догоряе десь за сутiнками густих височенних дубiв i лип, палахкотить на золотих банях i сяйно-бiлих стiнах верхiвки собору, що вигнався стрiмко в небо. А надто вигнався вiн середнiм, тим найвищим хрестом, устромившись ним у синь, – таким ген-ген тоненьким i виблискуючим, аж наче розпеченим до слiпучих iскор. Два iншi хрести з двох бiчних бань пориваються його догнати. З хрестiв звисають золотi нитки ланцюгiв, припинаючи кiнцi тих хрестiв до бань. А на золотих нитках та тоненьких хрестах – зграi ластiвок i чорних стрижiв. Вони сiдають, купчаться, чiпляються за тi хрести й нитки, як за щогли й снастi велетенського корабля в безмежному морi. А тодi враз усi зриваються й шугають вихорем наввипередки в слiпучiй синявi – i кричать, i лементують у промiннях надвечiрнього сонця.

Липневий день догоряе вогненно вгорi й сходить липовою млостю внизу. Цоколь собору потопае в морi липового цвiту, в океанi пахощiв, у синiй прохолодi мрiйного затiнку, через те здаеться, що цiлий собор – це корабель, який став у затишнiй бухтi, кинувши якiр на час, щоб завтра пливти далi. Столiтнi дуби й липи виповнили огорожу собору, стоячи на вартi тишi й супокою цiеi святинi, цього чуда мистецтва, збудованого за проектом великого архiтекта.

Стiни собору ззовнi навколо розписанi великими фресками на бiблiйнi теми. А тi фрески розглядаючи, стоiть вiн, Максим – школяр iз книжками пiд пахвою, в блаженному зацiпенiннi задерши голову. Вiн так стоiть годину, другу (в котрий уже раз!), розглядаючи мистецькi архiтвори. Зокрема ж його полонив один – той, iз зображенням малого ягнятка, що його тягне янгол з вогненним мечем на зарiз до бородатого дядька Авраама. Максим дивиться на ту фреску не знати в який раз, i серце його стискаеться з жалю, а думка б'еться в розпуцi перед великою загадкою: чому янгол мучить те ягнятко? Адже ж он там, на iншiй стiнi, тi ягнятка прийшли до ясел славити народження Христа, такi зворушливо милi. За що ж янгол впiймав те ягнятко й розмахуе таким страшним, вогненним мечем? І чому той янгол мае меч, але не рiже сам ягнятка, а тягне його до того бородатого дядька, що повалив малого хлопчика, замiряючись ножем?..

Максим дивиться на фреску, слухае, як б'еться його серце, як б'еться думка, як несамовито кричать стрижi, нiби до того ягнятка озиваючись чи кличучи на гвалт; чуе, як п'янко пахнуть липи, дивиться, як слiпучо мерехтять хрести, дивиться в зенiт, задерши голову… Голова трохи паморочиться, i йому здаеться, що вiн пливе разом iз слiпучими банями й хрестами, разом iз дубами й липами, разом iз усiм собором, разом зi зграями стрижiв – пливе десь у безмежнiй синявi, в неосяжному просторi… Так, як пливуть хмари ладану повз золотi iконостаси пiд час служби в цьому соборi. Як пливуть молитви… надii… сподiвання… Як пливе вiра в чудесне…

Але все це – минуле.

Це те, що було колись, у днi його дитинства. Це було тодi, коли вiн щодня ходив до школи й зi школи повз це диво мистецтва, повз цю фортецю людськоi вiри, повз це прибiжище душ людських – i його, Максимовоi, теж. А в свята вистоював вiн у ньому разом зi школярами, або з батьком i з матiр'ю, в хмарах ладану, в морi звукiв, зiтхань i гарячих молитов, – вистоював довгi години, разом iз тисячами, i ждав чуда. І до схлипу молився, i до болю вiрив у нього…

Це було колись.

Тепер же все тут ось обернулося в брухт. Величний собор не стояв, а лежав, побитий на скалки, обернений у пил, у купи нагромаджених брил i дрiбного щебеню, в хаос.

А серед того хаосу, мiж брухтом, Авраам колов Ісаака, лежачи в ямi догори ногами. Колов далi. Тяжкою брилою йому привалило ногу, але вiн не випускав своеi жертви, тримав ii цупко, замахнувшись ножем. А до нього, виборсуючись iз-пiд камiння, поспiшав янгол, тягнучи мале перелякане ягнятко й вимахуючи вогненним мечем.

«Дивно, все кругом рушиться в прiрву, а вони собi далi роблять свою страшну роботу!»

Ягнятко було так гарно й так зворушливо намальоване, що й тепер Максимовi забилося серце з жалю, як колись, у днi його дитинства, коли вiн бiля цiеi фрески простоював годинами, намагаючись збагнути ii прихований, незрозумiлий йому змiст. Сьогоднi ж це його вразило чомусь особливо в цiлiй тiй апокалiптичнiй трагедii, що розiгралася на землi його вiтчизни. Героi фрески, давнiй об'ект його дум, свiдки його дитинства, були живi й цiлiсiнькi, лише поставленi догори ногами. Але то iм не перешкоджало й далi робити свою роботу, безглузду й страшну – такою принаймнi вона здавалась йому тодi. По тридцяти роках, сьогоднi вiн нiби зумисне знову опинився тут тiльки для того, щоб перевiрити цю дитячу рефлексiю. Так, вона та сама!..

Насправдi вiн прийшов сюди на призначену й зовсiм непотрiбну зустрiч – на останню зустрiч iз людиною, що, захлинаючись, металась, мов потопельник на морi, шукаючи соломинки, щоб ухопитись. Але виходило так, нiби якась невидима сила привела його сюди, щоб попрощатися з цим мiсцем, це промайнули кращi години його життя часiв золотого дитинства, де зродилася думка з великого болю, де особливо сильно билося серце, запалене вогнем великоi вiри й любови… Задумавшись, вiн стояв над руiною… Нi, не просто над руiною, а над страшною руiною, де привалило не тiльки нiжку тому бiдолашному ягнятi, а привалило щось бiльше – привалило частину його душi, загрожуючи ще привалити й похоронити все. Повiтря над мiстом бринiло вiд гудiння лiтакiв, що час вiд часу налiтали по одному й по два, а часом хвилями по кiльканадцять. Інодi повiтря стрясалося вiд наглих вибухiв, але Максим, здавалось, iх не чув, стоячи в глибокiй задумi.

Думав про матiр, про простi ii заповiти, про вiру в людей, вiру в добро, в щирiсть, у любов, у посвяту заради величного й прекрасного. Думав про те, що пiд цими руiнами поховано щось, чого вже повернути не можна. Можна вiдбудувати цей храм, але не можна вiдбудувати те, що непоправно привалено цими руiнами, привалено уламками всього життя… Стояв перед знайомою фрескою в забуттi, прикутий до неi зором – до джерела давнiх дитячих душевних мук, сумнiвiв, вагань, до об'екту найшляхетнiших поривань дитячого серця.

Злива спогадiв, вир думок, калейдоскоп облич, подiй бурхнули на нього. Але тепер вiн дивився на все те, власне – на ту фреску, з зовсiм новоi позицii, бо ж вiн тепер дивився не вгору, а вниз, де й Авраам, i янгол, i ягнятко – все те копошилося догори ногами, стояло в ямi сторч головою. Лише Ісаак опинився в зручнiй позицii – перейшов iз пасивноi оборони в наступ, наступаючи згори на батька Авраама й на янгола, хоч наступ його виявлявся едино в жалiбному, докiрливо-безтямному поглядi, вiд якого батько вiдбивався ножем, а янгол мечем.

Може, тому, що Максим дивився з новоi, найнесподiванiшоi позицii, вiн раптом помiтив те, чого не помiчав ранiше за всi рази (хоч вiн пройшов повз цю фреску пару тисяч разiв!), а саме – що в Авраама, як у професiйного рiзника, стримiв мусат за халявою. Це перше. А друге – що очi в ягняти i в Ісаака були цiлком тотожнi, геть однаковiсiнькi, такi-от наiвнi, овечi, але сповненi людського серця, сповненi того самого нiмого благання й трагiчноi покори. І це ставило тепер мiж ягням i Ісааком знак рiвности, якого Максим у дитинствi навiть не мiг припустити. Всю його увагу тодi приковувало ягня – бiдне таке, беззахисне, а не Ісаак. Власне, в дитинствi вiн дивився на Ісаакову ситуацiю як на несерйозну, i саме через одну деталь, яку помiтив i тепер з посмiшкою. Справа в тому, що хоч в Авраама нiж i був по колодочку в кровi, аж вона цебенiла, але в Ісаака не було жодноi рани на тiлi. З цього малий Максим зробив свiй висновок (вiн не мiг припустити помилки маляра!), що Авраам таки зарiже Ісаака, але пiсля того, як вони з янголом замучать i облуплять ягнятко, подадуть його засмажене до Божого престолу, а тодi вже – може, навiть ще й випивши добре – вiзьмуться й зарiжуть Ісаака. Так вiн думав ранiше.

Тепер очi вирiвнювали трагедiю обох. Але зараз ситуацiя кардинально змiнилася й погiршилася для всiх. Ранiше янгол цупив ягнятко з усiеi сили через кущi, а воно упиралося весь час i не хотiло, зводячи янголовi старання намарно. Тепер тому ягнятковi нiжку привалило каменем i воно безпомiчно лежало на спинi, так що лишилось тiльки його зарiзати, але ж янголовi й зовсiм привалило голову, а головне – геть зломило меч. Тут Максим гiрко й мляво посмiхнувся:

«От уже не думав нiколи, що тому мечевi судилося бути випробуваним на справжнiй вiйнi!..»

Крiм меча, янголовi ще обламало крила. Авраам же, замiсть позицii войовничого зарiзяки, тобто – зручноi позицii професiйного рiзника, в якiй вiн був, опинився тепер у незавиднiй позицii п’яницi, повергнутого навзнак, а Ісаак навпаки – опинився в дуже вигiднiй позицii, тiльки, на жаль, не мав вiн ножа, щоб скористатися зi своеi переваги. Однак усi вони борсалися тепер тiльки для того, щоб вiдновити попередне, таке звичне й законне, вiд вiкiв освячене для них становище.

Максим дивився й пригадував, що колись його дитяче серце стискалося вiд жалю й протесту, i вiн тодi думав:

«Чому це так Боговi захотiлось крови? Чому йому захотiлось баранини? І чому це крилатий янгол узявся ловити те ягня? Хiба ж Авраам, хоч i безкрилий, не змiг би його впiймати сам? І чому ж це янгол так пильно стараеться i на таке манюньке ягнятко напосiвся з таким страшним, вогненним мечем?»

І його дитяче серце бунтувалося, протестувало. А дивлячись на Авраама, вiн завжди дивувався, вражений: «Та це ж сусiд – рiзник Масека!» Копiя! Разюча в своiй подiбностi. Знаменитий на всю 9-ту сотню, чи навiть на все мiсто, Масека! Масивний, могутнiй, червоновидий i бiлобородий – отакий точнiсiнько, як намальований, тiльки в широченних матнистих шароварах i з люлькою в зубах, пiдпер заний червоним чумацьким поясом та з ножами, скубелками й мусатами за халявою. Таким вiн завжди поважно виступав поруч свого воза, навантаженого рiзаними й облупленими свиньми та ягнятами. Тi ж ягнята на возi були щiльно повкладанi рядочками, як новобранцi, а голiвки iхнi разом звисали через полудрабок i так телiпалися – з одного й з другого боку воза…

Навiть тепер ось, по 30-ти роках, Максим посмiхнувся, вражений подiбнiстю цього Авраама до Масеки. Цiкаво, як це сталося? Без сумнiву, Масека послужив маляревi за оригiнал, за натурщика. Одно з двох – або ж маляр був родом iз цiеi ж самоi сотнi й знав добре безсмертний рiд Масек, або ж Масека чи його батько, як двi краплини води подiбний, запали в око маляревi, щодня iздячи мимо цього храму до рiзниць iз хурою, навантаженою рiзаними ягнятами.

І ще що дивно – всерединi храму багато й iнших персонажiв на iнших фресках здавались малому Максимовi також подiбними до Масеки. В цьому здавна крилася для нього якась велика, болюча загадка: «Людина не може сягнути вище себе й вiдображае сама себе». Масеку ж цього на вулицi та в околицях називали не iнакше як «матнистий Масека». Був це монументальний i незрiвнянний запорожець, безподiбний у своiх широченних, «як море», шароварах. Масека ходив у них i в будень, i в свято. Це, власне, единi справжнi, реальнi запорiзькi шаровари, що iх Максим бачив на своему вiку не в «малоросiйському театрi», а в життi, ще з дитинства.

Довжелезнi вусяра й пишно-бiла борода, орлиний нiс, волохатi (крилатi) брови, саженний зрiст i широченнi груди – це все те, що привертало увагу в Масецi. Не тiльки мистецьке, а навiть звичайне людське око не могло не зупинитися на ньому, вражене. Така велич! Не малу ролю вiдiгравало також його екзотичне, патрiярхальне вбрання, що його вiн уперто тримався, вiрний своiм дiдам-прадiдам – козакам, а потiм чумакам i нарештi – шабаям, рiзникам. У цьому всьому, можливо, й полягала розгадка, чому на всiх стiнах собору позначився його дух, – мабуть, вiн таки запав в око i в душу маляревi, що той собор розписував. Навiть велике зображення самого Саваофа, намальоване на стелi головноi банi, було разючо подiбне до Масеки. І не раз малий Максим, стоячи в соборi з школярами, порушуючи заборону розглядатися навколо, все-таки не мiг витерпiти й задирав голову вгору i завжди вiдразу втягав ii в плечi вiд моторошного враження, – здавалося, що монументальний i тяжкий Масека ось-ось злетить униз сторч головою, розчепiривши своi брачкi, товстопалi, рiзницькi руки. Звикши хапати ними ягнят або телят i пiдiймати iх на оберемку так легко, любовно й нiжно, мов дiтей, щоб… щоб потiм зарiзати, вiн от-от чарапне ними… На червонощокiй i бiлобородiй головi розвiвалася сива запорiзька чуприна. Бракувало тiльки його запорiзькоi люльки. «Бо ж у церквi не можна курити», – так пояснював собi цю нестачу малий Максим i намагався не дивитися вгору.

Наслiдком того всього було те, що ставлення Максима до справжнього, живого Масеки, iхнього сусiди, було просякнуте великою дозою якогось мiстичного страху. Вiн вiдчував завжди той мiстичний страх i молитовну пошану, коли зустрiчав Масеку, бо знав про безпосереднiй зв'язок мiж ним i Богом…

Якось Масека застав його, Максима, з братом у своiй «машинi». «Машина» – це була в нього на городi така клуня – не клуня, сам високий солом'яний дах на голих стовпах, пiд яким мiстилась розпочата та так i не закiнчена, недобудована крупорушка чи олiйниця спецiяльноi Масечиноi конструкцii. Велетенськi дерев'янi колеса й шестернi з дубовими трибами, а також маленькi колiщатка та шестеренки – все те припадало пилом. На нього нагромаджувалися складуванi тут господарем солома й сiно. В стрiсi й пiд кроквами всерединi «машини» мостили гнiзда горобцi – «незчисленнi мiльйони горобцiв», як тодi здавалося Максимовi. А люди (всi сусiди й цiла вулиця, Максимовi ж здавалося, що цiлий свiт) називали цю Масечину споруду разом iз дахом «машиною», з певною ноткою гумору. І ось у тiй «машинi» Максим iз братом драли горобцiв, аж геть пiд самим верхом, висячи вниз головою й тримаючись за крокви, як раптом у «машинi» з'явився Масека. Максим закляк iз жаху, руки йому похололи, серце перестало битися. Моторнiший брат швидко, мов кiт, зашарудiв униз, вистрибнув i втiк. А Максим не мiг прийти до пам'яти, задерев'янiв. Потiм руки самi собою розчепилися i вiн, як галушка, упав униз на солому та так i лишився там лежати. Вiн зовсiм не забився, анi трiшечки, але лежав нерухомо, мов забитий, завмерши вiд страху. Так гороб'я, випавши з гнiзда, лежить, причаiвшись, часом. Вiн лежав, очiкуючи чогось страшного, навiть кiнця.

– Отакоi!.. – сказав страшнючим басюрою Масека, пiдiйшов i взяв Максима на оберемок… точнiсiнько так, як брав ягнят. Тут Максим, уже цiлком опанований страхом, раптом несамовито задригав. Але де там! Посмiхаючись i приговорюючи: «Тпрру, тпрру!» – Масека принiс його до тину й, перехилившись через той тин, нiжно поставив його на землю, в рiдний город.

– Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..

Максим вихопився, мов iз вогню. Стрибнув двiчi, але не побiг далеко. Вiн зупинився за два кроки вiд тину посеред моркви i так, прикипiвши, стояв на мiсцi й дивився в Масечин город, на Масеку, що пiшов собi геть уздовж межi – в сонячнiм слiпучiм свiтлi, помiж квiтучими соняшниками. Дивився, роззявивши рота, й не мiг ворухнутись, вiдчуваючи, що стряслося щось неймовiрне. Справдi, весь свiт йому перекинувся догори ногами – свiт його дотеперiшнiх уявлень про основнi речi. Такий страшний Масека, домiнуючий над усiм i вся, прообраз i уособлення тiеi сили, про яку всi, а особливо бабуся й мати, говорили як про всюдисущу, караючу, всевидячу, що в ii владi Страшний суд i геена огненна, – той самий Масека, що асоцiювався з безчисленною тьмою-тьмущою зарiзаних ягнят, iз Авраамом з великим ножем, iз Саваофом з киплячим пеклом, iз усiм подавляючим i недосяжно-загадковим, – i раптом ось тобi на!.. Впiймав його в шкодi, в своiй власнiй клунi-«машинi» i, замiсть зарiзати, як Ісаака там на стiнi, де вiн виконуе обов'язки Авраама, – замiсть зарiзати, й годi, пересадив через тин, та ще й як!

«Ну, бiжи, шибенику ти такий гороб'ячий!..»

З того часу Максим у церквi не боявся дивитися вгору, не втягав голови в плечi. Навпаки, йому було приемно, бо здавалося, що ось-ось Масека спаде весело згори, схопить його на руки й лагiдно скаже:

– Ага! Шибенику ти такий гороб'ячий!..

І вже нiби вiн не в церквi стоiть, а на городi посеред моркви… Навколо гудуть джмелi i бринять золотi бджоли – снують золотi нитки помiж квiтучою редькою, гарбузами, огiрками, соняшниками, кропом та жовтими гвоздиками. А брати й сусiдськi хлопцi – «славне товариство низове» з усiеi вулицi – повирiзали дудки з гарбузиння i дмуть!.. Дмуть баса i тоненько, рiзно – там, на межi…

Вiд того часу Максимова душа роздвоiлася. «Хтось десь усе поперекручував. Зовсiм воно не так, як говорять усi й бабуся навiть». Малий Максим мав уже свою таемницю й носив ii в собi – таемницю про те, що людськi голови замотеличила велика неправда. І головне – неправда в тому, що Бог захотiв крови, захотiв баранини. Чому неодмiнно баранини? І чому це янгол тягне ягня до Масеки, а сам тримае меч i не рiже, – не хоче брати на себе грiха!..

Чому це Масека мусить бути вбивцею? Чому це так йому прирекли?..

Цих думок Максим не висловлював нiкому. Але носив у собi мiцно. Носив, iдучи зi школи й у школу через соборну огорожу, i завжди зупинявся перед цiею фрескою й довго простоював, задерши голову. Вiн ii вистудiював до найменших подробиць. Із цiею фрескою зв'язанi початки життевих мандрiв його душi й серця пiд загадковими зорями.

Тепер все це викликае розпач: тут – цiлий трагiзм безглуздого в людських серцях i душах. Хiба ж це не те, що намальоване на фресцi, виявляеться й у тому, що свiт зжирае сам себе й усе тепер лежить у руiнах, догори ногами, розторощене остаточно й непоправно. Зерно дало плiд – усе рухнуло, i раптом оголилась страшна рiч, непередбачений i глибокий змiст цiеi ось символiки, якась жахлива правда ii… Хтось украв iстину й завдав свiй тон вiд самого початку всiх початкiв! Хтось конче потребуе, щоб люди рiзали й убивали один одного. В iм'я чого? В iм'я «свого», привласненого собi й задобрюваного Бога. І тепер ясно й очевидно – вище свого малого розумiння найвищоi мудрости людина нiяк сягнути не може! Ось це i е межа. Межа людських усiх стремлiнь до божеських висот…

На руiнах шнирили люди. Вони порпалися нишком у тих руiнах, немов щури, то тут, то там. Звiдкiлясь тягли шматки брудноi матерii, далебi – рештки риз i ряс, також – пляшки, якiсь помальованi дошки, шматки золотих рям i багетiв, шматки мiдяних i бронзових рурок, тримаючи цi останнi на грудях, мов не знати який скарб (це ж бо рурки для самогонних апаратiв!!). Коли завивав десь близько, пiкiруючи, лiтак, усе геть зникало миттю, ховалось по щiлинах, мов провалювалось крiзь землю. Потiм помалу вилазило знову…

Максим дивився на все те, й щемлива туга ссала його пiд ложечкою. Чогось було безмежно жаль. Щури!!! І головне, що це ж усе недавнi такi добропоряднi, побожнi, статечнi люди. Вiн знав iх. Це ж вони вчили його змалку скидати шапку перед старшими, любити ближнiх, бути чесним, не красти, не вбивати й шанувати ось цю святиню, разом iз усiма ii фресками. Це ж вiн iз ними стояв ось у цiм храмi, й молився до схлипу, й плекав велику надiю на чудо оновлення… Тепер вони ворушаться, мов щури, немов опанованi екстазою доруйновування зруйнованого, дикою, розпачливою жадобою грабунку, жадобою з вiдчаю. Так нiби попустилися всi гальма й вони кинулися нарештi робити те, про що нишком мрiяли все життя. Розтягають. Вони розтягають мотлох руiн, а насправдi це ж вони розтягають його дитячу романтику, його дитячу вiру – розтягають його душу! Вони розтягають його прекрасне золоте дитинство й незабутнi сльози материнськi, перед якими вiн хилитиме чоло завжди, – сльози трагiчноi, але такоi полум'яноi, самозабутньоi вiри й надii, – вони топчуться по них…

Максим шарпнувся очима навколо, вiдчувши раптом, як страшну згагу, брак чогось. Так, йому бракувало чогось. Йому бракувало скорострiла! Отак би взяти й вишмагати геть усiх отих!.. Посiкти на дрiбну локшину, на сiчку… Вiн навiть мацнув бiля плеча, там де був завжди ремiнь, коли скорострiл бував за плечима. Та й махнув рукою.

«Нi, все це логiчно».

Вiн знову подивився на людей, i йому стало iх жаль. Вони ж не пустилися берега й не з добра прийшли сюди. Це ж вони зi страшного розпачу, з протесту. Топчуться, щоб топтатись. Так, це логiчно. Якщо боги хочуть звичайноi баранини, а янголи тягають для них ягнят пiд нiж Масеки-Авраама; якщо вогненний меч янгола був лише для того, щоб лякати й приводити в покору слабе, безневинне ягня, а при серйознiшiй пробi так легко зломився; якщо всi сподiвання й уболiвання, вiра й надiя, скропленi кривавими сльозами й тисячами пудiв воску, були марнi, щоб обернутися отак у пил i порох… то вони, мабуть, хочуть тепер винагороди. Бодай для серця, що, голе й голодне, осиротiле, мечеться в смертельнiй тузi, в останнiй агонii загибелi… Вони самi не знають тепер, чого шукають…

Зухвало-бунтiвливi думки, що зародилися були ще з дитинства, раптом вибухнули тепер. І вiд того серцю стало ще холоднiше, а нудьга смертельна стала ще бiльш щемлячою. Та Господи ж!!. Коли рушаться великi царства, на землi й у душах збудованi, то ж хiба маленькi, слабi люди за себе вiдповiдають?..

Мiсто лежало, як i ця святиня, зрiвнюване з землею, i, здавалося, тонуло в рокотi хвиль, ввергнуте за грiхи пiд воду…

По вулицi, зiгнувшись пiд ношею й зiщулившись перед летючою смертю, що клекотала вгорi, поспiшала бабуся. Вона тюпала старечими, немiчними ногами з центру руйнованого нiмецькими бомбами й грабованого власними громадянами мiста. Десь, певно, поспiшала додому й несла радiсно те, чим збагатилась: це були порожня, але тяжка, залiзна ряма й очеретяна мiтла. Головне – мiтла! Якщо ряма була явно випадковим трофеем, то мiтла була неабияким важливим здобутком – новенька очеретяна мiтла з гарно виструганим держаком. Молодшi й спритнiшi люди розхапали стiльцi, столи й навiть мiшки збiжжя, бабуся ж устигла лише вхопити мiтлу. І тепер, уклавши на плече, вона несла ii, як прапор…

Максим ii знав. Це ж була баба Хациха! Найстатечнiша, найтихiша й найпобожнiша на всiй 9-й сотнi людина. Вона була з тих, що нiкому не смiли сказати й «брешеш», i навiть нiхто не чув, щоб вона будь-коли сварилась. Скiльки ii знали, вона заробляла по людях – то копала, то полола, то дiтей няньчила, то мертвих на той свiт споряджала. Знаменита вона була тим, що не пропускала жодноi служби Божоi, не забувала жодних церковних свят, не минала жодних похорон чи хрестин, де скрiзь охочекомонно приносила своi руки й силу на допомогу й не домагалась винагороди. Десь пройшли революцii, але то не зачепило Хацихи й нiчого для неi не змiнило. Вона працювала – все життя, не розгинаючись. І то було, здаеться, нормально, що вона нiчого не мала та що ii iм'я було синонiмом «злидарки», бо вона жила для iнших. Вона була бiдаком, що все пожертвував для ближнiх своiх. І люди, що в своiй природнiй жорстокостi не любили жебракiв i злиднiв, Хациху все ж таки жалiли.

Максим дивився, як старенька Хациха, що доживала, либонь, восьмий десяток, зiгнувшись, трiюмфально машерувала з мiтлою, i не мiг вийти з дива. Хациха пiд кiнець вiку – випряглася! І тепер-от iде вулицею серед бiлого дня з заграбованою мiтлою… Щось сталося, щось десь безнадiйно розсипалося на порох… А вона йде статечно й гордо, йде дiловито, з почуттям власноi сили й правоти i – з чистим серцем. Доказом цього е те, як вона тримае мiтлу: вона несе ii, як прапор!..

Бабуся саме порiвнялася з руiнами собору, коли вгорi зарокотало знайомим рокотом: два «месершмiдти» заходили на бомбардування. Якраз над собором. Починали пiкiрувати.

– Бабо Хацихо! Тiкайте!! Сюди! Швидше!.. – крикнув Максим.

Та бабуся байдуже махнула рукою, глянула вгору, перехрестилась i упевнено тюпала собi далi.

Струм повiтря збив Максима з нiг… Коли по короткому часi вiн виступав iз-за тяжких брил церковноi руiни, з-за перекинутого Авраама й Ісаака, нiякоi Хацихи на вулицi вже не було. Стояв чобiт (саме стояв, а не лежав – у багнюцi заглиблений), i бiля нього валялась… мiтла!.. А посеред вулицi, серед заболоченого мокрого снiгу димiла чорна воронка. Вiд бабусi нiчого не лишилося, неначе ii взято було живою до пекла, за грiхи… за мiтлу!..

Максим пiдiйшов до чобота, мимохiть здiйняв шапку, постояв хвилину… І надiв шапку знову, задумливо… «Чобiт був занадто великий i тому так легко спав iз старечоi ноги, взутоi набосонiж», – майнуло в головi не до речi.

Стояв i слухав, як хтось у нiм плакав, хтось ридав тяжкими, кам'яними сльозами. І пригадався йому янгол… Здавалося, вiн стояв тут, невидимий, над тим чоботом, виконуючи божеське доручення на цiй землi… Мармуровий холодний янгол, найпечальнiший образ його дитинства – там, на надгробнiм пам'ятнику на соборному цвинтарi. Це вiн десь там плаче – мармуровий янгол у мармуровiй печалi, нiжний, лагiдний i холодний, невтiшний у безмежнiй своiй скорботi над серцем людським, оберненим у пустирище. Неземний, потойбiчний, але повергнутий на землю й мiцно до тiеi землi прикутий, примурований, вкопаний в неi разом iз тяжким п'едесталом i… пообписуваний кругом хiмiчними олiвцями. То закоханi повписували своi iмена й сентенцii на бiлому мармурi, позаписували свое божевiлля, свiй шал любовний, i то п'яницi й цинiки теж позаписували свою глупоту на мармуровiй скорботi й нiжностi, на бiлому янголi, повергнутому з iншого свiту отак просто на цвинтар, у болото…

Янгол плаче, затиснувши руки мiж колiна, а бiля нього гуляють i будуть, може, ще гуляти байдужi люди, а над ним шумлять сосни, а на соснах цiлуються горлицi… І тим пекучiшими видаються сльози, коли плаче безнадiйно закам'янiла чиясь, велика, зi скутими крилами, геть у прах повергнута людська, i вона ж i божеська, душа… Це завжди вражало Максимове серце, коли вiн вiдвiдував на соборному цвинтарi того янгола мармурового, що тепер увижався йому надгробним пам'ятником його власного дитинства…

Хацихи мов i не було. «За мiтлу!» Хтось у нiм смiявся вже диявольським смiхом: «Це ж i свiт увесь кривавиться якраз чи не за таку ж саму iдею?..»

Вiтер. Холодний, колючий, мокрий. І сморiд пiроксилiну. І запах кровi всумiш iз запахом горiлого ганчiр'я. І туга, мов мряка туманна, над розбомбленим мiстом.

«Гм… Чого ж той дивак не йде?!»

Максим постояв задумливо. А тодi пiддав понуро мiтлу ногою, збив ii геть у смердючий кратер бомбовоi вирви й пiшов знову на руiни собору – понiс свое серце туди, до приреченого ягнятка…


* * *

Соломон прийшов, мов iз хреста знятий, зовсiм розгублений i зовсiм тверезий.

В нього все тiпалось – плечi, колiна й щелепи. А очi… Власне, по очах i було видно все сум'яття, весь справжнiй хаос його душi.

Зiгнувшись у три погибелi й тремтячи, Соломон сiв на брилу над Авраамом та Ісааком i почав крутити цигарку, розсипаючи махорку. Максим став насупроти нього й так стояв, заклавши руки в кишенi свого обтрьопаного пальта. Дивився й чекав.

Соломон марно намагався опанувати собе й цигарку. Та нарештi вiн таки закурив, глибоко, жадiбно затягся й випустив хмару диму, закутавши тiею хмарою свою голову. Зiтхнув.

– Ну?.. – промовив мляво Максим.

– Що? – прохрипiв Соломон.

– Принесли?

Мовчанка, а потiм:

– Я вас не розумiю, сеньйоре! (Крива посмiшка.)

– Обiцяне, професоре!

– А саме?..

– Отакоi!.. – Максим скептично свиснув i так само скептично-насмiшкувато промовив: – Рятунок, професоре! Ви ж обiцяли принести рятунок. «Генiальний рятунок» для мене.

– A-a… – протяг Соломон байдужiсiнько, думаючи про свое. – Та то, знаете… то я був п'яний…

– А тепер?

– А тепер я абсолютно тверезий. – Враз стрепенувся: – І я принiс вам краще! Я таки принiс справжнiсiнький рятунок. Справжнiй! Я принiс думку! (Аж захлинувся – не то вiд диму, не то вiд внутрiшнього збудження.) Розумiете? Нарештi вiрну думку! Нову думку, друже мiй! І ось… Так, це i е вiрний рятунок… для сильних духом.

Соломон уже крутив другу цигарку, хоч перша лежала збоку на каменi й димiла, забута. Якийсь чудний i недоречний, незвичайний був вiн тепер. Максим стояв насупроти нього, розставивши ноги, й мовчав, дивився десь понад головою. А далi промовив тихо:

– Ви ж чудово знаете, професоре, що нi одна з ваших думок, висловлених за все життя, нових i найновiших, таких, i сяких, i ще iнших, нiкого й нi вiд чого не врятувала. І вас самих також, у чому ви, здаеться, й переконуетесь.

– Е! – стрепенувся Соломон. – Ця думка – це щось iнше. Це квiнтесенцiя! Це резюме. Це все. Все! Генеральний хiд, найрiшучiший акорд.

– Ну, гаразд… – Максим зiтхнув i, не мiняючи пози, мовчки постояв, а потiм по короткiй павзi докiнчив тихо: – Гаразд. То давайте вашу думку.

Павза. Потiм, замiсть безапеляцiйно й з фальшивим патосом та апльомбом забасити, як завжди, Соломон якось знiтився, втяг голову в плечi, заклав руки в кишенi i, простягти ноги, мовчки вперся поглядом у своi дiрявi черевики. І, так дивлячись, несподiвано тихо, надломано й тягуче так прошепотiв:

– Чи варто жити?.. От питання…

– Дiйсно, – посмiхнувся Максим. – «Бути чи не бути?!» Риторичне питання, професоре, чисто семiнаристське.

Соломон знову стрепенувся весь. Захвилювався. Аж пальцями хруснув. А тодi враз заговорив гаряче, захлинаючись i зриваючись iз тону. Максим його рiшуче не впiзнавав. А Соломон вiв, як на сповiдi:

– Слухайте, друже мiй!.. Ви не знаете… А я вже ось мiсяцi не сплю, втратив сон i спокiй… Ви бачили – я заливався горiлкою, як швець… Це все тому… Але це не допомагало. А надто останнi днi. А надто останнi години!..

Це семiнаристське питання, кажете?.. Так. Але ж це те прокляте «вiчне питання»!.. І його легко подумати головою, але от треба вiдчути серцем…

– У цiй усiй проклятiй свистоплясцi, в цiй грандiознiй аварii всiх i вся, в цiм оголеннi безглуздоi порожнечi, в цiй, нарештi, переоцiнцi всiх вартостей i самоi людини вогнем i залiзом – це вiчне прокляте питання стало, як стовп, i стояло передо мною, доки я його не вирiшив. Так, доки я його не вирiшив!.. Друже мiй! Я вам казав про порятунок. Тут вiн i лежить. Радикальний вихiд iз усього цього iдiотизму, iз глухого кута, в якому опинився – ха-ха! не опинився, а в ньому товчеться вiдвiку – весь свiт. Так-так! Все брехня. Безмежна забрiханiсть! І чого над тим усiм уболiвати, тремтiти, страждати! Нам дано iдiотський шматок м’язiв i нервiв, що зветься серце, щоб тлiти ним, i болiти, й мучитись. Удавати з себе «богочоловiка», «царя всесвiту». І в цьому все нещастя. А тим часом – це все дурниця! Фiкцiя. Самоомана комах, якi навчилися блудити розумом… Ха-ха-ха! Гляньте!.. Та хiба ви не бачите? Що воно таке – оте все, що рухаеться нинi по плянетi, як коливання води, – тупе, унiфiковане, сiре, перехняблюючи землю туди й сюди? Що то е, що хилитаеться в цiй усiй фантасмагорii, змушую чи свiт здригатися в корчах?!.

Туманнiсть! А ми кажемо, що це ми. Нi, брат. Хiба ви не бачите, що ми – це тiльки унiфiкована туманнiсть. Іграшка… У всесвiтi вiд вiкiв iде космiчне змагання космiчних чисел, космiчних величин. І зараз теж от… Усе це – холодне, бездушне змагання бездушних, але велетенських чисел. Космiчних чисел. І от у цьому змаганнi чисел ми е нiщо, нiкчемний пил. Ми – люди взагалi, i ми з вами зокрема, Максе! В макрокосмi ми е абсолютний мiкроскопiчний нуль… Ми не можемо протистояти знищенню й обертанню всього в пил. І ми обертаемося в пил… Але пощо обертатися в пил з муками, коли можна без?.. Рацiоналiзувати!.. Бодай тут едино розумно використати свою волю!.. Га?!.

Сказавши «га?», Соломон вiдсапнувся, але, не чекаючи вiдповiдi, рухнув далi – мовби котився з гори:

– В пил!.. І все… Ха-ха! «Душа»… «Ідея»… «Пориви»… «Людина-Бог»… «Любов»… Ха-ха-ха! Я вже сказав: блеф!! Ідiотизм. Людське «я»? Де?! Га-га-га! Чи людина щось може? Людина нiчого не може. Як не може нiчого пiсок великих пустель. Лише як пiднiметься самум – пiсок рухаеться стiною, й засипае геть усе, i засипае сам себе. Безвiльний пiсок… І все обертаеться в руiни. І насамперед у руiнах рипить пiсок!.. Пiсок, брат!.. Найбiльша сила, яку я визнаю, це слiпий iнстинкт руiни, який сидить у кожнiй такiй пiщинi, – це слiпий, стихiйний, непереможний рух до смерти… Це – реальне й правдиве, а решта – блеф. Я прожив життя, я це знаю. Людина слiпа, бавиться iлюзiями, вигадуе якiсь пляни, системи, чiткi побудови – «будуе свiт»! Але при першiй вогневiй пробi все це падае i оголяеться прiрва. Прiрва, над якою хочеться вити вовком. Осиротiла, сама на себе здана людина не може iснувати. Через те вона дасться пiдхопити себе самумовi й перти в хмарi собi подiбних… На загин… Є термiн – «масовий iнстинкт», чи «масова психоза», але немае, на жаль, термiну «масове оголення», «масове викриття», коли весь намул iдей та iншоi ерунди вiдпадае геть, а лишаеться сама правда. І в цiм заслуга вiйни – вона оголюе i урухомлюе правду. А та правда – вона й е в тезi про пiсок пустель. Пiдхопленi самумом, пiщинки стають нарештi собою, виявляючи своi властивостi, свою справжню природу, свою суть – без пропагандивного блуду. Рухатися здiбне тiльки щось реально-вагоме. Ї ось те реальне рухаеться, фiкцiя ж, ота «духова надбудова», лишаеться на мiсцi, як дрантя, – нi, зникае геть, як пшик. У цьому русi реально-вагомих пiщинок вiдпадае геть усе нереальне – iдеi, мораль, етика, любов, дружба, гордiсть, героiзм… Ха! Людина цього нiколи не мала. Це вона сама вигадала, прикрашуючи свою гидку, нiкчемну суть. Нi, це для неi вигадали поети й iншi ненормальнi фантасти, особливо чутливi й рафiнованi шукачi неiснуючого: янгольських крилець в амфiбii, божеськоi краси й величi в iдiота, взагалi ж – iз розпачу шукаючи в фiкцiях прикриття для бридкоi людськоi голизни…

Соломон говорив, а Максим мовчки, байдуже слухав. Навiть не пробував устрявати в розмову. Примруживши очi, вiн апатично розглядав якусь рiч, що лежала мiж камiнням i що на неi випадково впав його погляд. Розглядав так собi. Ступнув меланхолiйно крок, торкнув розглядувану рiч ногою, а сам тим часом думав: «Чи блазня вдае, а чи справдi Соломон уже готовий, дiйшов до ручки?..»

А Соломон помалу, як пароплав до пристанi, доходив до фiнiшу своеi рятунковоi тиради:

– Так-то… Свiт озвiрiв не тому, що вiн озвiрiв, а тому, що вiн такий за своею природою. Тепер ось вiн лише зiтер свiй грим, а чи здер iз себе машкару, й оголилась страшна нагота брехнi, нiкчемности й пiдлоти. Поза тим – нiчого бiльше. І от… Чи варто жити?!. Ось проблема! – І, скiнчивши нагло на тому ж, чим i починав, Соломон по павзi сам собi тихо, але переконано вiдповiв:

– Не варто.

Максим зiтхнув:

– Т-та-ак… ну добре… То ось, здаеться, е ключ до розв'язання вашоi проблеми, тобто – ключ до вашоi рятунковоi iдеi. – Нагнувся й пiдняв червону, чепурну, як писанка, iталiйську гранату. Оглянув i простяг ii Соломоновi.

– Ось… Будь ласка, доведiть послiдовнiсть: умрiть. Вона заряджена. Оце ось так знiмаеться, отак натискаеться… Це реальне завершення вашоi думки. Ключ до рятунку.

Соломон замовк i посiрiв. Вiн довго мовчав, пригноблений, дивлячись на гранату. А тодi пiдняв комiр i глибоко засунув руки в кишенi.

– Приберiть, – прохрипiв вiн. – Я… я, власне, хочу бути послiдовним i доказати людську пiдлiсть, а не героiзм. Я боюся смерти…

– Але ж ви не послiдовнi!.. Нуль е нуль, i йому нема чого боятися смерти.

– В тiм-то й суть, що пiдла людська природа нiколи не була послiдовною. Хочу жити!.. – Голос Соломонiв хрипiв i затинався.

– В iм'я чого?

– Чого?.. Хоч би в iм'я цiеi непослiдовности. Нi, в iм'я злоби. Так-так, злоби!.. А втiм – дайте гранату, я ще подумаю…

Соломон обережно взяв гранату й заховав ii пiд брилою руiни, присипавши дрiбними камiнцями.

– Я потiм по неi прийду… Я ще маю… iдею Бога! (Криво посмiхнувся.) Розумiеш? Пiсля того, як я 20 рокiв руйнував церкви, я тепер маю iдею Бога!..

Останнi слова вiн просто викрикнув гiстерично. І вiдразу замовк, знiтився на каменi, якось засмикавши плечима – чи то скручуючи цигарку, чи… Максимовi здалося навiть, що вiн плаче, сидячи на каменi, над Авраамом. Але то так тiльки здалося…

– Нiчого, – промовив Максим лагiдно, не думаючи над тим, що говорить, але справдi зi щирим намiром потiшити. – Тi, що зруйнували цей храм остаточно, також мали iдею Бога. Навiть написали ii на бляхах своiх паскiв…

Соломон мовчав. Вiн нiчого не слухав i нiчого не чув. Почав кутатись у пальто, пробубонiвши про себе:

– Холодно… Душi холодно…

І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.

Максим ступнув до нього крок i став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо i теж мовчав.

– Слухайте, професоре, – промовив нарештi щиро й так, нiби всiеi цiеi попередньоi розмови й не було. – Скажiть менi правду… Бо я не вiрю в те, що ви нiби були тодi п'янi. Я нiколи не бачив вас п'яним… Ви щось мали для мене iнше, адже ж так? Ви щось обiцяли й збирались принести?..

– Цiянкалiй, – буркнув Соломон коротко.

Максим свиснув здивовано.

– Отакоi!.. Дякую… Але принесли, значить, саму теорiю?.. Шкода… (Павза.) Хоча… Я, правда, не тiшуся з цього свiту, проте не поспiшаю й на той… Прощавайте, професоре!

А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:

– Проте шкода все-таки… шкода, що ви не принесли цiянкалiю. Ним при нагодi можна б принаймнi врятувати честь. Честь, професоре!..

Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потiм ще глибше втягнув голову в плечi. І, застiбаючи на всi гудзики свое благеньке пальто, ткнув Максимовi руку. Мовчки. І пiшов геть, зiгнувшись.

Максим подивився йому вслiд:

– Прощавайте, професоре!

Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потiм вийшов за огорожу, на порожне, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, i безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над мiстом навколо. А серед порожнечi – вiн сам iз своiми думками, заглиблений у свою душу, – але там було теж пусто, як на згарищi, i тривожно, й теж залягло чекання. І тiльки десь у перспективi – все той же мармуровий янгол у мармуровiй печалi. Мармуровий, заплаканий янгол iз соборного цвинтаря – мов надгробний пам'ятник його дитинства!..

А потiм над усiм – зринув i став перед очима син сонячного Палермо та його камрад, i забринiло розпучливо-поривно:

«Авантi!»




Роздiл третiй

Двi нотатки на полях


1. Слово до читача.

Два початки зробив я цiй повiстi – i все нiби не можу зрушити з мiсця разом iз моiм героем. Вiн стоiть i балянсуе над безоднею, ледве перемагаючи смертельний потяг полетiти сторч головою. Полетiти б – i все. І не треба б уже було нi над чим тлiти душею. Проте герой iншоi думки. Автор теж. Авторовi ж треба йти за героем назирцi, слiд у слiд, як його тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за ним у життi; йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання.

Матерiял (говорячи фаховим термiном) навалюеться брилами, громадиться горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. І, нагнувши голову, як навпроти шаленого вiтру, стоiть автор на мiсцi, все замiряючись зробити крок уперед, заносить ногу – i нiчого з того не виходить. А все тому, що час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це сам скажений рух, катастрофальний i безглуздий, як той самум чи велетенський гураган пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти людину. Нi, в ньому не видно окремоi людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що йде вiхолою, забивае всьому живому дух, мете геть усе в небуття. І може, тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як i тому героевi, пiднесеному над прiрвою.

…Часом вам сниться сон: ви стоiте над страшною безоднею. Над такою безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. І от вам треба над тiею безоднею йти. І е лише тонесенька риска переходу понад самим краечком, – i йти вам треба по тiй тонюнькiй-тонюнькiй рисцi, по вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй висотi. Пiд вами така прiрва, що лише туман сивiе десь унизу, а дна й не видно.

І от на тiй гривцi, над тiею прiрвою балянсуе ваше похололе серце…

Ви рятуетесь тим, що прокидаетеся зi сну. Але герой так урятуватись не зможе, бо вiн не спить i те все не сниться йому. Вiн таки стоiть над справжньою жаскою прiрвою й бажае схопитись за чиюсь руку, за руку б свого друга й побратима. Але такого друга немае, тому вiн стоiть сам i, вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши.

І це – чорна загибель, моторошне царство руiни, безнадii, краху людськоi душi – безповоротно й назавжди. Це прiрва, над якою опинилися серця мiльйонiв людських iстот. Фiнал цього забрiханого, здичавiлого свiту, пущеного по похилiй самозганьблення й самознищення. Вони, тi мiльйони сердець i душ – зриваються й летять униз, як жорства, втративши волю й силу до опору, втративши вже останню вiру, надiю й бажання змагатись… Мовби пiсок пустель…

Одним iз числа тих мiльйонiв е й наш герой. Власне, не герой, а просто – людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумовi, викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди своеi землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася всторч i пiшла навпроти, пригинаючись до самоi сироi землi, своеi землi, хапаючись за неi й за все, що на нiй е, не даючися скинути себе в прiрву.

Вона, ця людина, – це не легендарний герой легендарних часiв людськоi iсторii, оспiваний поетами й трубадурами всiх епох i народiв, – анi Ахiлл, анi Зигфрiд, анi Микита Кожум'яка, анi якийсь там iнший велетень, що стае на прю з усiма темними силами – драконами, змiями-гориничами й iншими почварами стоголовими – й перемагае iх казковими чарами та мiццю своею богатирською.

Нi, цей герой – це звичайна собi, сiренька, в лахмiття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собi мiзерна людина XX столiття. Слабенька й змучена, непоказна й нiчим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбiльших страхiть i почвар, якi будь-коли iснували пiд сонцем. Що проти них змii-гориничi! А серед них i найбiльшi страхiття – страхiття ницости, масовоi пiдлоти, масовоi жорстокости й злоби, що стали разом гiдрою мiльйонноголовою, ще й опанцерованою в залiзо. І от вiн протистоiть iм… Сiрий, i буденний, i негероiчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем… З уперто зцiпленими зубами… З очима, запаленими вогнем великоi, нездiйсненноi мрii…

Герой нашого часу!.. Це, може, навiть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собi вогонь дружби й побратимства та мали взаемнiсть. І от ми з ним балянсуемо над безоднею й будемо бiгти впарi над нею – шляхом, що його придiлила доля. Може, й ви тим шляхом бiгли? Може, це буде мова про вас! Може, iскорка й вашого серця спалахуе в тiм розпачливiм змаганнi людськоi iстоти, приреченоi на смерть, але бунтуючоi – проти всього: проти неминучости, проти свiту, проти логiки, проти стихii, проти долi самотньоi, киненоi напризволяще, зведеноi до ролi земноi пiщинки, iстотки, обдуреноi заповiдженим iй божеським покликанням. Обдуреноi й поставленоi перед фактом цiлковитоi нiкчемности й безсилля, над проваллям всеподавляючоi ницости, над слiпим клекотом всеруйнуючого зла, над космiчною прiрвою нiщоти, ганьби й глуму, як пилинка в холодному й жорстокому змаганнi космiчних чисел, складених iз вiдносних величин злоби й брутальноi волi якихось неспiвмiрно малих одиниць i тупоi, самостiйно дiючоi черствоi матерii.



2. Спецiяльна заувага, яка мала б заступити окремий роздiл.

Це буде звичайна довiдка.

В нетерплячого читача, зокрема ж – у читача, що звик до простоти й граничноi ясности клясичного роману, може виникнути питання – де ж, нарештi, вiдбуваеться дiя? Не взагалi, а точно, – де саме?

На це можна б вiдповiсти, що це не мае нiякого значення. Така дiя, як ця, що вiдбуваеться тут, могла вiдбуватися й вiдбувалася скрiзь, на будь-якiй точцi земноi кулi року Божого 1943-го, але…

І тут приходить знамените «але» – «але», як виняток з правила.

Але в дiйсностi, в усiй своiй трагiчнiй повнотi й специфiчностi така дiя могла вiдбуватися й вiдбувалася лише на певнiй територii й лише на тлi надзвичайноi епопеi певного народу (може, навiть як вивершення тiеi епопеi). Тому мiсце й час мусять бути визначенi якнайточнiше.

Отже – дiя вiдбуваеться на Слобожанщинi, цебто на тiй частинi нашоi Батькiвщини, що зветься Слобiдською Украiною та чия доля е чи не найяскравiшим зарисом долi цiлого народу, що заселяе трагiчну землю, Украiною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий шлях, який тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник великоi революцii безлiч жертв в iм’я братерства, рiвности й свободи – в святому поривi до прекрасного мiту, до «вселюдського щастя»… А потiм перша пiшла масово по тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно обдурена, ошукана… Потiм великими масами вимерла вiд голоду року Божого 1933-го, складаючи гекатомби жертв знову ж таки в iм’я тiеi свободи, братерства й вселюдського щастя, поставивши пасивний, але вiдчайдушний опiр найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до ступня новiтнього «вiрую»… Пiзнiше, як частина Европи, найдальше висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному побоевищi двох жорстоких систем iз таким «вiрую», двох велетенських, ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих цiй землi, сил – червоноi й брунатноi, пiд знаком п’ятикутноi зорi й пiд знаком чорноi свастики. Ця земля стала пляцдармом iхнього герцю, уособлюючи в своiй трагедii трагедiю цiлоi доби. Сплюндрована й розтоптана пiд чобiтьми незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не хоче здаватись, не хоче зникати з лиця землi.

Словом, дiя вiдбуваеться на частинi територii нацii, яка ще не жила, все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають i, здаеться, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збирае по краплi рештки вже решток своiх сил та й хоче знову звести голову…

Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою зображення цiеi дii може бути кадр, що потряс душу героевi в дальшому розвитку подiй i що його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку…


* * *

…Велика колона приречених на смерть разом iз героем бiжить пiдтюпцем попiд парканами, гнана чисельним, до зубiв озброеним ворожим конвоем. Бiжить, гнана десь за мiсто… Вгорi кружляють сталевi стерв'ятники другого ворога, поливаючи землю вогнем i залiзом. Приреченi в нудьзi передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти вiдразу, але перелякана варта притискае колону до парканiв i жене ii вчвал все туди ж i туди ж, за мiсто, де мае бути суд i розправа над цiею колоною сiрих умовних знакiв, що були колись людьми. Але iх пильнують i женуть так тому, що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть вчвал – щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть i живу душу, й ту надiю останню в безодню а чи розiп'ясти ii.

А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках тримае двi почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марii. Вона тими iконами, бiжучи, хрестить колону. Хрестить розпачливо… Очi ii широко вiдкритi, волосся розвiваеться на вiтрi, груди розхристанi – груди Матерi, що вигодувала цiле поколiння дiтей… Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить… Вона мовчить, але очi ii кричать… І вчуваеться, що вона кричить уся, кричить тим криком, яким кричали колись i ii предки, прагнучи врятувати свого земного бога, повергнутого в безодню, символ своеi вiри й своеi надii: «Видибай!!. Видибай, Боже!!.»

Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась. Пiд наглим розривом бомби вона зломано впала ницьма в грязюку, зi страшним прокльоном… i дошки Спасителя з Марiею полетiли геть…


* * *

Цей кадр – це i е той образ, який треба розгорнути до краю. І тодi вiн стане достатньою вiдповiддю на запитання – «ДЕ?..».




Роздiл четвертий


В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини, зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з полиць, зi стелi сипалися шпаруни, – а на верандi в цей час окотилася коза Бiлявка. Вона вродила трьох козенят – i всi кiзочки, – та нiкому було радiти з того. Ачей i самiй козi не було з того радости.

Веранда деренчала, осипаючись дрiбним склом i вапном вiд страшного тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно пiдлогу й усе навколо, а в тому склi й череп'i, посеред веранди стояла злякана коза Бiлявка i, хитаючись на тремтливих ногах, жалiбно лизала трiйко щойно народжених своiх дiток. Тiль-тiль з'явившись на свiт, козенята iнстинктивно тислися одне до одного i всi разом до матерi – i так стояли, а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову…

На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi повiтря. Вiн стояв посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на скалки, стояв, як моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, i тупо дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути в безодню. Разом iз ним. Разом iз усiм. Разом iз кiзкою й малими козенятами.

Але корабель не йшов на дно, – жодна з безлiчi скинених навколо нього бомб не могла влучити в нього точно, i тому вiн уперто гойдався на поверхнi.

А коло Максима стояв п'ятилiтнiй синок Борис i, дрiбно-дрiбно тремтячи, мовчки тяг його назад у присiнки – туди, де було iхне «сховище». Постоявши, Максим iшов за синком у присiнки, й там вони знову сiдали на пiдлогу при стiнi, на розстелений кожух. Сiдали рядочком i так сидiли, дослухаючись усiм еством, як десь гуляла, шукаючи iх, смерть. Власне, дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться, сам же вiн був байдужий. Нерви його отупiли, i його опанувала безмежна апатiя. Вiд безсилля й безвихiдности. Вiн уже не стинався, й не кипiв, i не тремтiв, як колись. Вiн тiльки притискав синка до себе (навiть не помiчаючи, що синок ще бiльше намагався притиснути й захистити його) i вгадував – не думкою, лише набряклим серцем, – що переживае це бiдолашне дитя, опинившись отак раптом у пеклi.

Матiр iз немовлям вони зранку вiдправили геть на околицю мiста – там, мовляв, безпечнiше… Але то все самоомана, то – щоб не разом умирати, бо на околицi мiста було таке саме пекло, як i тут. То був лише вiдрух вiдчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на околицi зовсiм добре, зовсiм безпечно, що там нiчого не загрожуе. Хотiв, щоб так було, хоч i знав, що воно не так.

А земля тряслася, нiби вирiшила розступитися, нарештi здiйснюючи пророцтво про кiнець свiту й Страшний суд. Це, власне, розпочалося справжне бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, здаеться, iграшка, жарти. От тепер пiшло все навсправжки. Двi свiтовi потуги чомусь напосiлися разом, i з усiеi сили, i з однаковим оскаженiнням на це бiдолашне, беззахисне мiсто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це мiсто було таки грiшне: мiсто злидарiв, а через те грабiжникiв, що грабували з однаковим ентузiязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли тi залишали iх при вiдступах, i ненавидiли тих i тих страшною, непримиренною зненавистю. Двi свiтовi потуги давали йому реванш, зовсiм не в'яжучись тим, що сили зовсiм не рiвнi, – не бавились у якусь там лицарськiсть. Вони бомбили його нещадно. Спершу звисока й по центру, а тодi взялися бомбити з низького лету, геть од краю до краю, все пiдряд, щiльно й рясно, взялися скородити його вздовж i впоперек вогнем та засiвати залiзом. Вони скидали на нього – на це глиняно-дерев'яне мiсто – пiвтонновi й навiть тонновi бомби. Це – на мiсто, де було всього з десяток двоповерхових будiвель, один будинок триповерховий, а решта – все халупи та одноповерховi дiмочки. І от цi дiмочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлiн. З ранку до вечора гули над ним зграi тяжких лiтакiв обох кольорiв – пiд знаком червоноi зiрки й пiд знаком чорноi свастики. Причому багато лiтакiв було народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими – пiд емблемами свободи, – вироблених на авiазаводах краiни Вашингтона й краiни Кромвеля, що вiддали своi крила до розпорядження краiни червоного царя. Цi лiтаки з зорями й лiтаки з «павучками» гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день, – однi до обiду, другi пiсля обiду.

Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше. Все те, що ще лишалося живим, не мало вже нiякоi надii вибратися цiлим iз цього пекла, з цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав такоi надii, хоч вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього бомбардування не було рiччю найстрашнiшою, – це була всього лише слiпа смерть. Спершу вiн з дружиною й дiтьми тулився щiльно до сироi землi. Вони були всi вкупi й трималися одне одного, покладаючись лише на химерну долю. А якщо iм судилося вмерти, бажали вмерти всi вкупi. Якщо iм судилося… Та, не довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на рiвному мiсцi, вони тулилися щiльно до сироi землi, до голоi землi. Нi, земля та була вкрита снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились усторч на лiтаки, що пiкiрували просто на них i з виттям випускали серii бомб та стрiляли з бортовоi зброi. Бомби рвалися навколо, часом зовсiм близько, але треба було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити ii. Так вони протистояли смертi. В iхнiх умовах це був единий, бiльш-менш реальний спосiб захисту, бо на низинi неможливi були нiякi «щiлини» й нiякi iншi сховища. Але… Але при такому способi рятування вiд тоннових бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу апатiю до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст.

Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю. Рятуючи ii вiд божевiлля, Максим i спровадив ii з немовлям на околицю мiста. При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на рятунок i там, i тут були однаковi. На околицi була менша загроза вiд бомб, але бiльша вiд людей – отих одягнутих у мундири людей, що могли з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрiчi з ними кожен боявся, як вогню. Людина стала найбiльшим страхiттям з усiх страхiть. Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними. І саме тому Максим не став затримувати дружину в ii одчайдушному шуканнi рятунку. Сам же вiн не робив рiзницi мiж людьми й бомбами i волiв залишатися на мiсцi та й потопати разом iз кораблем, разом зi своею хатиною…

Часом Максим виходив iз кiмнати на ганок подивитися, що дiеться в свiтi.

Над мiстом стояв дим вiд пожарищ. Повiтря було насичене iдким запахом пiроксилiну i – борошна… Так, борошна. То кiлька тяжких бомб влучило в державний млин та в склепи з борошном бiля нього, i те борошно пiднялося в небо та й стало хмарою над мiстом. Видовище було вражаюче. Те видовище паралiзувало навiть страх людський. Голоднi мешканцi халуп, розсипавшись ген по левадах i городах, щоб там ховатися вiд смерти в снiгу, немов курiпки, схоплювались вiд того видовища на ноги й простягали руки в небо, до сизоi хмари, що трагiчно клубочилася над розбомбленим млином. Вони, далебi, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрiстю очi, як вони несамовито плямкають губами – тi голоднi, вимученi, виснаженi люди, що багато вже мiсяцiв не бачили простого-простiсiнького хлiба, бо iли тiльки лузгу, буряки та рiзну погань. Вони навiть часом бiгли до тiеi борошняноi хмари, аж поки смерть iх не збивала геть назад у снiг, у багно, в болото. Та бiле видиво впливало сильнiше, нiж страх, люди тяглися до нього всiм еством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що стояв на горi Синаi за хмарами, готуючи скрижалi спасiння…

Млин стояв у центрi мiста на узвишшi, як на долонi, i все було добре видно. Вирвавшись кiлькома вулканами зi склепiнь, разом iз вогнем, борошно шугонуло в простiр i велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в повiтрi i так, нависаючи, довго стояло над мiстом, а потiм почало спадати помалу рiдким дрiбним туманом.

Там же, на тiм же млинi, крiм борошна, були й цiлi кар'ери трупiв розстрiляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, – то нiмцi цiлу зиму розстрiлювали там людей. Звичайних, мирних людей: жiнок, чоловiкiв i навiть дiтей! Правда, здалеку того не було видно, навiть коли б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всi тi, що ген по левадах стовбичили, лежали або й стояли навколiшки в снiгу, по глибоких межах та по канавах. Одначе жах перед кар'ерами трупiв, засипаних лузгою, блiд перед видовищем, як борошно застеляе сонце… І тiльки новi серii оглушливих вибухiв, вiд яких лопалися перетинки у вухах, клали людей знову в снiг.


* * *

З усього було видно, що залiзнi стерв'ятники полювали навiть за поодинокими людьми. З будiвель же вони бомбили не тiльки великi об'екти (якщо млин i ливарний завод вважати за великi об'екти), а й солом'янi халупи, i то не помилково, а зумисне. Вони спецiяльно викладали серii бомб уздовж вулиць i перевалкiв, пильнуючи, щоб саме тi халупки поруйнувати. Так робили лiтаки з чорними «павучками» до обiду, так робили й лiтаки з червоними зiрками пiсля обiду, а серед них – так робили й лiтаки, зробленi на заводах краiни Вашингтона й на заводах краiни Кромвеля. Всi вони лiтали низько, мов вороння, знаючи, що нiщо iм не загрожуе, i впивалися насолодою знищення беззахисних.

Та з халупами iм велося гiрше, нiж iз людьми. Це просто глум! Глинянi, критi соломою, допотопнi хатки, виявилося, зовсiм не боялися бомб. Бомби сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим – хатки стояли собi цiлi. Виявилося, що така колосальна технiка зовсiм не придатна до знесення цих утворiв допотопноi архiтектури, а цiла ця нищiвна кампанiя зовсiм не рентабельна. Навiть найтяжча бомба нiчого не могла халупi зробити, якщо не влучала точно, лише глибоко рила чорну землю. Розрахована на руйнування великих, колосальних бльокiв, така бомба була супроти халупи безсила. Тiльки як потрапляла просто в дах, тодi на мiсцi халупи залишалась одна чорна глибока яма з двометровими брилами вивернутоi землi по краях. Якщо ж бомба падала трохи збоку, то хатка спокiйно собi стояла бiля свiжовиритоi, димлячоi, глибокоi вирви, мов бiля могили, – стояла цiлiсiнька i тiльки часом осiдала на один рiг, мовби припадала молитовно навколюшки, або всерединi iй завалювалась пiч та ще часом задирався вiхоть стрiхи. Та й тiльки. Це був нiби зухвалий виклик, нiби глум над людським генiем руiни.

Інша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою бомбою малу, простягнену долi людину теж не так просто, коли вона тримаеться мiцно землi. Тiльки ж люди не витримували самi й тiеi землi пускалися. Божеволiючи вiд самого зазирання смертi у вiчi, вони схоплювалися й бiгли, – рятуючись, бiгли назустрiч смертi. Іншi ж вiд надмiрноi напруги перед надмiрним жахом, з надмiрного вiдчаю втрачали нарештi вiдчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупiли й уже не ховалися й не лягали, тiльки так собi тинялися у фiлософському, фаталiстичному настроi:

«Як призначено Богом, то вб'е. А як не призначено – то не вб'е…»

В дiйсностi ж виходило, що нiбито iх усiх було призначено геть на побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися по цiй землi. З неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти – пiднявши геену огненну вгору, на небо, вони звiдти вергали ii на землю, на голови мерзенним грiшникам i iхнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним дiдам, щоб знали як…

Коли посилювався залiзний гураган, залiзний дощ новiтнiх Содому й Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки, як вони падали, як вони зникали в чорнiм диму, як виривалися вгору сизi смерчi землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж хатами; слухав, як тоскно ревла десь покинута, едина на цiлу вулицю, корова, як у сусiда кричали моторошно кури, замкненi й кинутi в хатi напризволяще; дивився вгору, як вигравали лiтаки й iшли, завиваючи, просто на нього, нiби вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй вантаж. Максим намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самiсiньким ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець.

Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другiй вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там знову сiдав на пiдлогу, простягти ноги, а син рвучко обiймав його й притискав до себе з усiеi сили. І вони сидiли так…

Максим думав i в той же час нiчого не думав, тiльки десь тоскно бринiла якась чужа, химерна, явно безглузда думка. Обiцяючи найлегший вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти, засiла глибоко, як скалка, – це думка про «рiдну кулю», цебто про кулю з рiдноi руки.

«От якби хтось iз тих, що десь там наступають, але хтось iз своiх, близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його. Може ж, хтось е там iз товаришiв i друзiв? Із тих, що, як i вiн, хлиснули з того страшного келиха, якого пiднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, слiпий, всепожираючий гнiв на весь свiт… І то нiчого, що вiн був би несправедливою жертвою. Але зате вiн лежав би в рiднiй землi, заспокоений своiми, що, безперечно, теж ляжуть поруч…»

Максим знав недоречнiсть цiеi думки, – з рiдноi руки не може бути кулi. Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що iх переважно спiткала однакова з ним доля… Зрештою, думав просто про братiв по кровi взагалi, про синiв цiеi землi. Приемною була б куля бодай хоч iз рук своiх, та ба…

Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi своi не приходили й не могли прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося з неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. І чужий насувався самум – гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом руiни.

Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто…

Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й люди злазилися до своiх розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися пiд вцiлiлi дахи або на чаднi руiни, щоб просити захисту в сусiдiв на нiч. Та надлiтав нагло звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив «паникадила» в небi. Люди, хто в чому встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими стiнами будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч.

Так тривало три днi. І не було в мiстi жодного, анi нiмецького, анi советського солдата. Просто було собi нiчие мiсто – вiльне й нi вiд кого не залежне…

Нарештi на четвертий день на свiтанку з'явились на вулицях низенькi кирпатi хлопцi в сiрих «ушанках», у заболочених i пом'ятих шинелях, у повстяниках i з «фiнками» через плече.

– А здесь немцав та нету? – питали вони сторожко, очманiло. Питали в хоробрих молодиць, що визирали через паркани, лаштуючись на день десь утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування.

«Вятскiе реб'ята», – впiзнав Максим хлопцiв за мовою й акцентом, i стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. І не тому стало тужно, що вiн не знав вятських хлопцiв а чи боявся iх, а тому, що сподiвався побачити своiх, а тi «своi» … Гай-гай! Чи ж е ще вони взагалi десь у цiлому свiтi?!.

Іншi люди почувались так само, – замiсть радости, iх огорнула туга й жах.

Прихiд цих хлопцiв означав насамперед ще гiрше, ще жорстокiше бомбардування з боку тих, що вiдступали, маючи страшнiшу технiку, а захистити людей отими своiми «паличками» цi чужi хлопцi не зможуть та й не схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували намiру захищати, а навпаки – стоячи купкою посеред вулицi, вони злобно реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу «колоти дрова на iхнiх головах». Коли ж помiчали чоловiка, що переходив вулицю, стрiляли навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались.

З цiеi причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга причина була та сама, що й у Максима. Молодицi, й матерi, й хлопцi, й усi iншi чекали своiх – чекали чоловiкiв, братiв, синiв, силою вигнаних за Урал i гнаних по всiх шляхах вiйни, а прийшли – ось якi… Це прийшли хлопцi таки з-за Уралу, але не тi. Вони, може, й добрi хлопцi, та тiльки ж… За них говорили не вони самi, за них говорила вiйна – нi, за них говорила казенна, напхана в них злоба, звiряча нещаднiсть, нетерпимiсть, тупа, фанатична, помстива зненависть до всiх, «хто не з нами».

Максим пiдiйшов до хлопцiв i заговорив до них iхньою мовою. Хлопцi здивувались i навiть зрадiли – «земляк»! iм навiть i в голову не могло прийти, що цей iхнiй «земляк» знав не тiльки iхню мову, але й iхнiй вятський дiялект досконало тiльки тому, що був на iхнiй землi каторжником, був у концтаборах багато рокiв. А надто вони зрадiли махорцi, – закурили всi з Максимового кисета, покрутивши товстющi цигарки. А потiм оглянули його пiдозрiло й на всякий випадок пообiцяли теж «колоти дрова на його головi». Пiсля того вони пiшли собi. Пiшли шукати «немцав».

Бiльше не бачив нiхто нiяких солдатiв у мiстi, але ситуацiя в повiтрi кардинально змiнилася. І то на гiрше. Лiтаки з червоними зiрками перестали бомбити мiсто, натомiсть лiтаки з чорними «павучками» подвоiли своi старання. І вiд того ситуацiя на землi погiршала, хоч i здавалося ранiше, що гiршоi не може бути. Крiм усього, тепер нiмцi почали нещадно бомбити й околицю, рiвняючи ii з землею. А Максим тепер якраз iшов на околицю. Вони йшли туди з синком, побравшись за руки. Максим хотiв бути тепер конче вкупi з усiма. Вiн розумiв i вiдчував, що життя його тепер висiло зовсiм на волосинцi, – пiсля зайняття мiста «своiми» воно обчислювалося всього-навсього тiльки на короткi хвилини. І вiн хотiв, щоб дружина була свiдком його неминучого й уже безповоротного зникнення, що могло статись кожну мить. Чомусь вважав це за важливе.

Багато хто з сусiдiв взагалi нiкуди не йшов i, фаталiстично поклавшись на волю Божу, сидiв собi вдома, нiби заступаючи Максима, що перед тим лишався було сам-один на цiлу вулицю.

Так минув iще день.

Наступного дня ввечерi, коли Максим повертався додому зi змученою дружиною й дiтьми, його перестрiли сусiди й тихо повiдомили, що приiздили до його хати якiсь «начальники» машиною й питали в сусiдiв «архiтекта», «знаменитого архiтекта». Дуже нiбито iм треба. Всi вiйськовi. При них – купа автоматникiв i якийсь цивiльний.

– Мабуть, будувати щось, сину, – пiдсумував усе старий сусiд Чiчай, зазираючи вогкими очима Максимовi в обличчя. І одвернувся. Старий знав, що то мало б бути за «будiвництво».

З лаконiчного, але чiткого опису сусiдiв Максим досить байдуже визначив, що той «цивiльний» то був, напевно, Соломон.

«Цiкаво, чи його теж узяли „щось будувати“, чи..?»

Така зовсiм нiби побiчна думка зринула в головi, замiсть вiдчаю й тривоги. Взагалi цiла родина прийняла цю вiстку якось байдуже. Мабуть, нерви отупiли остаточно i так само притупла думка а чи, наперекiр усьому, десь вдиралася в серце химерна надiя, – вдиралася туди, де взагалi не було вже нiяких надiй i не було для них i мiсця…

Того вечора Максим не пiшов додому. Вiн не був Христом, щоб без особливих вагань прийняти тяжку чашу, а тому постояв задумливо й тихо повернув назад.

Дружина з дiтками пiшла додому сама.




Роздiл п'ятий


Чи молився Максим про чашу?

Не знати. Мабуть, нi. Вiн лише просидiв нiч на руiнах собору, прийшовши туди в темрявi безлюдними, розбомбленими вулицями. Байдужий i холодний, до краю втомлений, без надiй i без вiри, вiн провiв нiч сам на сам зi своiми понурими думками.

А як прокричали третi пiвнi, вiн так само вийшов, як i прийшов, посунувся геть пустелищем, мов тiнь. Пiшов знову геть за мiсто… І день провiв десь сам iз собою…

А наступного вечора, ще й не смеркло як слiд, пiшов собi додому. Просто, твердою ходою, не ховаючись i не пригинаючись, iз виразом повноi апатii й глибокого мовчазного презирства почвалав вiн серединою вулицi…

В присмерку зайшов у двiр i зупинився перед верандою. Хата була повна темряви й плачу, – плакала мала дочка, плакали козенята разом iз козою, i, либонь, плакала дружина, умовляючи та потiшаючи всiх – i дитину, й козенят, i сама себе, й синка Бориса. Вона, здаеться, сама щойно припленталась до хати й тепер поралась у темрявi, безпорадна, й не могла нi з чим дати ради. Вiкна були в хатi повириванi геть iз рямами, й вона не могла нiчим iх затулити, щоб засвiтити свiтло. Та й вогню, мабуть, при собi не мала, бо едина запальничка, що була на господарствi, була в кишенi в курця – в господаря… Як же це вiн забув i не вiддав iй запальнички? Сам собi докоряючи, Максим зайшов до хати, знайшов у темрявi молоток i цвяхи пiд припiчком, приладнав i поприбивав, вiрнiше позабивав наглухо знадвору, вiконницi. Потiм вони зсередини позавiшували вiкна ковдрами та ряднами й запалили гасову лямпку.

Вiдразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач i козиняче мекання. В мешканнi (що складалося з однiеi кiмнати й кухнi, не рахуючи присiнок i веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почiпляли знову на стiни образи та поклали речi на своi мiсця, як вони робили щодня, й попiдмiтали шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хатi, куди iх було забрано з веранди, i, певно, тiшились зi свiтла й лагiдноi тишi. А Максим стояв, не роздягаючись, i пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в них якихось особливих змiн, що, здавалося, мусили б бути пiсля цiеi ночi, такоi для нього довгоi, як вiчнiсть.

Та не встиг вiн роздивитись як слiд, як на вулицi загула машина. Вона пiд’iхала до хати й стала… Максим мимоволi шарпнувся до дверей. Швидко вийшов iз хати в присiнки, на веранду… намiряючись шугнути в нiч. Все це робив бiльш пiдсвiдомо, нiж здаючи собi справу, – якось по-вовчому, iнстинктивно, чуючи загибель… Та на ганку Максим спокiйно зупинився, так само iнстинктивно. Назустрiч iз сутiнi виринула людина, а за нею ще кiлька тiней. Людина була у вiйськовiй унiформi, а тi, що пiдходили за нею, були добре озброенi: шестеро автоматникiв iз «фiнками» напоготовi.

– Здравствуйте! – привiталась по-росiйському людина – та, що була спереду.

– Добрий вечiр, – вiдповiв Максим.

– Чи тут живе е… громадянин… Максим Колот?.. Архiтектор, iнженер-архiтектор…

Павза.

– Тут… нiби…

– Нiби?

– Нiби…

– А чи вiн дома?

– Дома.

– А як до нього пройти?

– А отак iдiть просто через присiнки, а потiм зразу лiворуч…

Серце Максимове чомусь нагло затiпалось, у ньому на мить прокинувся мисливський чортик. От вони зараз пiдуть у хату, а вiн – круть! – як вiтер… Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужiсть i все залила, як вода iскру. «Куди?! Та й чого?.. А головне – куди?!.»

– Дякую, – посмiхнувся вголос гiсть. – А чи ви не могли б нас провести до нього?

«Цей знае, що робить», – подумав Максим i байдуже вiдповiв:

– Добре, – i пiшов наперед.

Вони ввiйшли до хати. Автоматники стали, як iдоли, на всiх дверях i на ганку, а двое – на кухнi, з автоматами напоготовi. Стояли мовчки, понуро й байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутнiх. Гiсть привiтався в хатi, а тодi звернувся до Максима:

– Ну, де ж вiн?

– Я тут.

– А-а… – роблено здивувався гiсть i заговорив трохи втомлено, трохи весело: – Дуже приемно. Будьмо знайомi. Я – начальник спецвiддiлу Н-ськоi орденоносноi Сталiнградськоi танковоi дивiзii… Прошу любити й шанувати. (В голосi його весь час бринiла тонюсiнька нотка iронii.) А як маю честь вас титулувати точно?

– Колот.

– Ви дуже скромнi, громадянине Колот. Чи то ж не ви були заслужений дiяч УРСР?..

– Можливо…

– Знаю, знаю… – При цих словах начальник спецвiддiлу змiряв Максима оком з нiг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись поглядом на його ганчiр'яних подертих бурках.

– Зле вас шанувала «Нова Европа», маестро.

– Зле… – згодився Максим, промовивши це понуро, з такою ж самою ноткою iронii, як i в гостя.

Якусь мить вони стояли мовчки один навпроти одного. Начальник спецвiддiлу був низенький на зрiст, такого ж вiку, як i Максим, але дрiбний, ще й кирпатий, зовсiм як хлопчик насупроти Максима. Максим височiв над ним на цiлу голову, дивився на гостя згори й думав, що при такому страшному титулi цей «начальник» мае досить не страшний вигляд. Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував на те. Унiформою вiн зовсiм не вiдрiзнявся вiд автоматникiв, лише на ковнiрi блюзи пiд шинелею мав дрiбнi червонi зiрочки, що лиснiли, як краплi кровi. В цiлому ж вiн мав досить буденний вигляд у своiй смушковiй шапцi-ушанцi, сiрiй шинелi й повстяниках, з револьвером i пляншеткою. Фронтовий вигляд.

По короткiй павзi взаемних оглядин гiсть звернувся до Максима:

– А тепер до дiла… Де ваше робоче мiсце, громадянине Колот?.. – i, не чекаючи вiдповiдi, попрямував iз кухнi до великоi кiмнати, присвiчуючи собi лiхтариком. Там стояв великий стiл, завалений книгами, теками й згортками паперу, шматками лiнолеуму, розпочатими й незакiнченими офортами по мiдi, рiзними кресленнями та вiдбитками гравюр, що повипадали з тек. Стiл був великий, справжнiй верстат, а на ньому був хаос, як на тiчку. Гiсть заходився бiля того стола господарювати.

– Маете ще якусь лямпу?.. Добре. Засвiтiть… Нi, не ви, ваша дружина! Ви сiдайте тут.

Дружина знайшла й засвiтила другу лямпу. Власне, засвiтив один iз автоматникiв, бо в дружини тремтiли руки, – засвiтив, принiс i поставив посеред столу, а дружинi «порадив» сидiти на кухнi.

В хатi стало ясно, нiби в свято.

– Сiдайте, – повторив гiсть запрошення Максимовi.

Та Максим не сiдав, волiючи стояти. Вiн тiльки глянув на синка, що стояв бiля дверей, здивований i вражений, не розумiючи, що саме вiдбуваеться, – а потiм промовив тихо, але енергiйно, звертаючись до начальника:

– Тiльки прошу вас, не робiть дива для дитини й жiнки, порайтесь швидше, без зайвих слiв i шуму… Потiм будете шумiти…

Гiсть спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими очима розглядав автоматникiв (справжнiх автоматникiв!) i його – iхнього командира (справжнього командира!), – глянув, якось чудно пересмикнув бровою й одвернувся мовчки. «Добре», – буркнув по якiмсь часi, поринувши в папери та рiзнi шпаргалки на столi. Вiн розкривав теки й течки, гортав рiзнi папiрцi, розглядав з цiкавiстю креслення – проекти рiзних споруд i клав iх назад за порядком. Розглядав вiдбитки незграбних гравюр: дереворитiв та лiноритiв, що назбиралися й зберiгалися в цiм домi з самих студентських рокiв Максима. Розглядав вирiзки з газет i часописiв, рiзнi друкованi проекти Максима та його графiчнi iлюстрацii. Розглядав книги. Вiн почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимового господарства, нi – Максимовоi душi, так нiби це вiн розглядав родиннi iнтимнi альбоми. Порпався не кваплячись.

А Максим стояв байдуже й дивився на своi ноги, на своi подертi бурки, взутi ще вчора в новi-новiсiнькi калошi (бо старi протiкали), дивився й думав, що тi новi калошi на таких подертих ганчiр'яних бурках i в такий момент зовсiм недоречнi. Такi калошi коштують цiлiсiнький пуд борошна!.. «І чого вiн розсiвся за тим столом! Швидше б кiнчав!..»

Гiсть не знаходив нiчого для себе поживного. Та, видно, не дуже й потребував. Вiн просто гортав «малюнки», вiдпочиваючи вiд утоми в цiй затишнiй кiмнатi – хатинi вiдомого архiтекта й будiвничого, над плодами його безсонних ночей, творчих поривань, над рiзними здiйсненими й нездiйсненими задумами, вiдтвореними артистично на паперi чи просто зафiксованими якимись химерними лiнiями-натяками, хапливими рисками, гiероглiфами, що нагадували собою ембрiон, туманний початок чогось, що не мало ще нi форми, нi назви, саму iдею. Це, видно, було йому цiкаво. Гiсть гортав далi мовчки.

– О! – вирвалося в нього нарештi. – Ха-ха!!. Значить, вiшаемо партизанiв?!. Ого!.. – вiн промовив це суворо, з притиском, дивлячись iз-пiд лоба одним оком на Максима. В руках вiн тримав велику чорну гравюру – вирiзку з мiсцевоi газети.

– Так, – промовив Максим байдуже, – то моя гравюра, лiнорит…

І додав по хвилi, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров’ю:

– То копiя з Густава Доре – «Христос на Голготi» … Великодне…

Гiсть навiть оком не зморгнув.

– От якраз, – промовив вiн iз притиском. – Це все одно!.. – Й почав складати гравюру вчетверо. І тяжко було збагнути з iнтонацii його голосу – чи вiн дурний i про Христа на Голготi, а тим бiльше про Густава Доре, нiколи не чув i взяв це за сюжет iз сучасности та й маскуе свое невiгластво, а чи вiн глузуе з Максима?.. А може, вiн глузуе глибше й тяжче? Максимовi видався його голос занадто саркастичним. «Тодi вiн генiяльний пройдисвiт, а iронiя його страшна…» Інтонацiя голосу начальника спецвiддiлу зраджувала, що вiн таки добре знав про Христа на Голготi.

А гiсть склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-пiд лоба.

– Знаем ми вашого брата, – промовив вiн якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ «Йосип i Марiя з дитям утiкають у Єгипет».

– Це теж iз Густава Доре? – спитав вiн, цiлком правильно вимовляючи iм’я великого мисця. – То ви що… – вiн хотiв сказати «i богомаз?», але не сказав цього слова, а сказав пiсля павзи iнше: —…й богiв малюете?

– Нi. – І Максим сказав, чий то образ.

– А-а… – протяг гiсть. – Це той, що його повiсили нiмцi? Гм… – І, нагнувшись знову над столом, промурмотiв тихо, нiби про себе, але так, щоб Максим чув: – Поспiшили, але добре зробили… Менше роботи… – а оком на Максима.

Тут несподiвано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухнi, а тепер з’явився з зошитом своiх дитячих малюнкiв.

– Дядю, дядю! – зринув раптом нiжний, радiсний дитячий голос. – А це ось я малював… Гляньте… – i тикав своi зошити, щедро змальованi ним рiзними фантастичними дитячими вiзiями. Вiн, либонь, вперше бачив такого цiкавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирiшив потiшити його гостинно, допомагаючи батьковi, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кiнчалися.

Максимовi нiби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. «Боже! – аж скинувся вiн усiею душею. – Куди ж ти, дитино?!.»

Але вiн нiчого не сказав уголос, навiть не поворухнувся, анi не поворухнув жодним м'язком.

Гiсть узяв Борисовi зошити й, не дивлячись, поклав iх на столi, поверх переглянутих батькових.

Здивований Борис подивився на нього розгублено, потiм на батька – i пiшов геть, спантеличений i огiрчений.

А гiсть, закiнчивши оглядини «робочого мiсця», бiльше нiчим не цiкавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи ii. Вiн тiльки розстебнув пляншетку, оглянув ii i знову застебнув. І мiж iншим при тiй процедурi, нiби ненароком, нехотя, запитав:

– Чи ви не знаете такого… Соломона?

– Нi, не знаю.

Гiсть позiхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:

– Смiшняк ви!..

Це було сказано байдуже, але за байдужiстю немовби прозвучала нотка зле прихованого жалю. Пiсля того гiсть постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по столу й нарештi, зiтхнувши, сказав:

– Одягнiться…

– Я одягнений, – вiдповiв Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши своi бурки й ветхе пальто. Гiсть, стежачи за його поглядом, хотiв щось iще сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелiв:

– Ідiть уперед…

Автоматники враз заклацали й усi стали на струнко, як на парадi, тримаючи автомати «на руку».

В переднiй кiмнатi Максим зупинився – до нього ступнула дружина. Вона не плакала, нi. Пiдходячи до чоловiка, зиркнула на синка, й сльози зупинилися в ii очах. Вони виповнили тi очi по вiнця – ii великi, розумнi очi, – не смiючи политися рiкою. Вона тихо похилилася Максимовi на плече…

Максим хотiв сказати «прощавай», але не сказав. Тiльки злегка торкнув ii по спинi рукою. Хотiв сказати «бувай», але знову не проштовхнув i цього слова крiзь горло. Пильно подивився в ii очi, облизав своi пошерхлi губи, що враз узялися смагою, i – якось само собою прошепотiлося:

– До побачення…

У дружини сльози не втрималися в очах i потекли буйним потоком. Але вона трималася з усiеi сили, вона мовчала, i лише погляд ii ставав усе дикiший. Вона приплющила очi, щоб не кричати так ними. Максим обернувся… На лежанцi сидiв синок Борис, забився геть аж за дверi, що вiдкривались попри лежанку, i широко-широко витрiщеними, здивованими, приголомшеними своiми дитячими очима дивився на батька. Вiн не плакав… i навiть не клiпав вiями… Вiн дивився на батька. Дивився всiею своею приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну рiч – катастрофу, яку називають «смертю» … І була в тiм поглядi безодня дитячого крику… Нi… Господи!.. Таж той погляд хотiв наповнити батькову душу силою, вiрою, надiею, мужнiстю… Вiн хотiв геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити…

Але це тривало лише одну мить. І ii обiрвали автоматники, брязнувши зброею й мовчки вiдтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув… Потiм повернувся до дверей i пiшов. Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув – щось на зразок:

– Нiчого-нiчого… Соцiялiстична батькiвщина подбае…

Це був знаний стандарт, i цей стандарт зараз звучав якось особливо глумливо. І ще щось вiн говорив.

Бiля дверей Максим на мить затримався, – згадав про новi калошi, – постояв, нишком скинув калошi, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив у куточку за дверима.

«Нехай… Вона промiняе iх… І матиме трохи борошна…»

А докiнчив вiн цю думку вже на ганку, сходячи ганчiр'яними бурками в калюжу, в темряву:

«На той свiт i без калош добре».

І вони пiшли в темряву…

Суворий гiсть догнав i йшов поруч. Два автоматники лiворуч, два праворуч, а два позаду.

– Майте на увазi, – промовив мляво гiсть, – крок управо, крок улiво…

– І ви будете стрiляти… – докiнчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом.

– Правильно, – чути було, як посмiхнувся гiсть. – То ви, значить, не новак?!

Максим нiчого не вiдповiв на те.

– Ну, словом, мое дiло попередити, i я попередив.

– Дякую. Решта залежатиме вiд мене… – згодився Максим.

На тому iхня розмова вичерпалась.

Вони вийшли з двору на вулицю. На вулицi, якраз посеред великоi калюжi звелiли: «Стой!..» На вулицi мусила б бути машина, але ii не виявилось. Вiд'iхала. Начальник вилаявся, щось поговорив iз двома автоматниками пошепки. А тодi команда: «Давай!» – i вони пiшли всi темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмiшана – талий снiг з грязюкою. Інодi траплялись чималi баюри, але Максим iх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити «крок управо – крок улiво», а тому, що було байдуже й що не помiчав iх. Вiн не вiдчував анi холоду, анi мокроти. Вiн дедалi бiльше заглиблювався в себе, квапився пробiгти думкою ген-ген назад… назад… бо вiдчував, як десь збiгають останнi хвилини його життя…

Ця вулиця… Вона чомусь стала перед ним нагло слiпуче-сонячною, дзвiнкою. Вулиця його дитинства… В колiях i канавах повно води пiсля громових дощiв, а над ними метелики. Великi берести й ясени, тополi й верби стоять обабiч вулицi, пiдпираючи високу синю баню неба, а над ними пливуть снiжно-бiлi фантастичнi хмари, пливуть тихо, мерехкотять. І все те вiдзеркалюеться в канавах i калюжах. А над хмарами й попiд хмарами, пишучи на iхнiй бiлизнi чорнi риски, лiтають стрижi й ластiвки i, шугаючи з-пiд хмар до землi, летять низько над свiчадами калюж, клацаючи дзьобиками – ловлять комах i бiлих метеликiв. А по вулицях, по люстрах калюж i канав, пiдкасавши дранi штанцi, бреде-бiжить золотоголове дитинство i смiеться, дзвенить, заливаеться срiбноголосо. Гасае по зелених, квiтучих левадах, зривае щавель i лопуцьки, кладучи iх на перли зубiв, смiеться вiд надмiру щастя. Хлюпае водою, бризкае нею в сонце й робить з дрiбних крапелинок слiпучу райдугу… Галасливе золоте дитинство! Воно гомонить, вiбруе, заливаеться. Грае в «кльока» i в «свинки», викопавши «дук» посеред вулицi й заважаючи iздити хурам, – ганяе кленовий цурпалок палiччям по сонячнiй мерехкотнявi. Грае в «цурки», пiдбиваючи ii в сине небо… Вечорами грае в «палички-стукалочки», в «латки» i в «квача»:

Оне, дуне, рес,
Вiндер-квiндер жес,
Оне, дуне, раба,
Вiндер-квiндер… жаба!

– i бiжить, утiкае, ховаючись по перевалках, по канавах, попiд мiсточками й за широкими берестами та ясенами в млосних рожевих сутiнках травневого вечора. І бавляться з ними кажани й «оленки» та жуки-рогачi, лiтаючи низько над головами, – однi тихо, нечутно, iншi з дзижчанням i гудiнням…

Оне, дуне, рес…

– Держи вправо!.. – це автоматник дерев'яним голосом.

Вулиця рожевого дитинства заходить, як заходить сонце.

Пусто й чорно. Не на вулицi, в Максима на душi. Чути, як стiкають останнi хвилини. Але це вiдзначае не серце, а лише розум. Зашарпане серце немовби дерев'янiе помалу, впадае в летаргiю, i лише розум горить яскраво й особливо гостро. Нiби яскравий холодний лiхтар, вiн кинув слiпучий снiп холодного свiтла ген-ген крiзь темряву в минуле. І в тiм снопi промерехтiла вулиця його дитинства, i вiн, Максим, по нiй iде. Востанне. Йде по свiтляному пасму, що десь кiнчаеться крапкою в чорнотi предковiчноi ночi. Ще… ще… ще трохи… i все.

Вiзiя погасла.

Його зупинили на перехрестi. Постояли. І знову пiшли далi в мокрiй, холоднiй темрявi, мов у чорнильному морi. Спотикалися об уламки будiвель i речей, розкиданих бомбами. Максим навiть не цiкавився, куди його ведуть. Не цiкавився деталями, бо основне вiн знав. Вiн дивився в себе внутрiшнiм зором i намагався пробiгти геть-геть аж у самi початки свого життя, геть-геть аж до першого проблиску свiдомости, що лишився в його пам'ятi, як сонячний спектр над повiками в крапельках слiз. Той спектр – то був перший спалах всесвiту в його душi, яка починала свiй життевий тур. Вiн мерехтiв, розгортаючись у чудесну, слiпучу вiзiю, i от…

Вiзiя погасла.

Максим iшов до фiнiшу, чалапаючи машинально навпростець по калюжах у темрявi. Починався вже березень, i глибокi снiги розкисали.

Пройшли вулицею до краю. Проминули руiни собору, що десь там громадилися в темрявi i що про iхне iснування з цiлоi цiеi сiмки людей, без сумнiву, знав тiльки один Максим, для решти – там була звичайна, каламутна, мокра й бридка темрява. Вийшли на перехрестя двох великих шляхiв, що перетинали мiсто з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд. Начальник свиснув у сюрчок тричi, а потiм червоно поблимав лiхтариком, даючи якiсь сигнали комусь, – блимнув тричi раз, удруге, з неоднаковими павзами помiж блимками.

«За абеткою Морзе це мало б означати лiтеру „Ре“», – подумав Максим машинально.

Десь загула, а потiм з темряви помалу пiдiйшла машина.

– Залазь! – присвiтив начальник лiхтариком.

Це була «поштарка» – машина з вiдкритим коробом, призначена возити пошту. Очi iй – фари – було замазано чорним i залишено тiльки двi щiлинки, як у кота, – тi щiлинки дивилися вниз, освiтлюючи невеликий клапоть землi. В коробi було припасовано по боках ослони. Автоматники сiли обабiч Максима по два, а двое стали на крилах машини. Начальник залiз до кабiни шофера. Поiхали. Довго iхали, петляли десь вулицями. Вони кружляли. Максимовi здавалося, що вони блудять. За його вiдчуттям, вони б мали iхати просто в лiс, туди – за цвинтар, до того мармурового янгола в мармуровiй жалобi… В той добре знаний, славний лiс, що стоiть обабiч шляху зi сходу на захiд, в кiнцi вулицi Старокиiвськоi, за мiстом. В той самий лiс, куди ось уже не один десяток лiт водять усiх приречених на розстрiл темними, чорними ночами… Суджених Ревтрибуналом у клекотi революцii й громадянськоi рiзанини i суджених гестапо тепер, у клекотi вiйни… Приречених ЧеКа й охранками всiх кольорiв – бiлими, чорними, рудими, – ГПУ й еСДе… Закладникiв i священикiв, бандитiв i революцiонерiв, злодiiв i мученикiв, великих отаманiв i звичайних вiрних солдатiв. Героiв i не-героiв великоi iдеi. Лицарiв «чести» i борцiв «за мрii» … І так випадкових, що потрапили пiд колеса доби абсурду.

Там iх напаковано в пiсок безлiч. Жертв iмпровiзованого, хижого суда i жертв неiмпровiзованоi, нестримноi сваволi, – розстрiляних над викопаними ямами й просто вбитих пiд час варфоломiiвських ночей у лiжку й потiм туди привезених. Особливо ж багато iх там напаковано тепер.

Лiс… Сосновий лiс за мiстом, над шляхом, де шумлять сосни тужно й таемничо. Лiс, що його обминають мiсцевi люди вночi й навiть удень, боячись переходити через нього.

Туди й мала б iхати машина. Але вони блудили. Можливо, «цi» не знали про лiс або як до нього iхати.

Та машина не блудила, й «цi» напевно знали, куди iм iхати, хоч i були в цьому мiстi вперше. Спочатку машина пiдiйшла й зупинилась бiля якогось мурованого будинку, на вулицi, що йшла паралельно тiй, на якiй взято Максима. З кабiни вилiз начальник i пiшов сам до будинку. Незабаром вiн вийшов звiдти й пiдiйшов до машини в супроводi двох тiней: одна тiнь – дiвоча – щось говорила до начальника, нiжно виграючи своiм дiвочим голоском, а друга сунулась мовчки. Пiдiйшли щiльно.

– Будь ласка… – промовив начальник i полiз до кабiни.

Тiнi постояли, кутаючись, – одна мала, друга велика, – потiм мала по-юнацькому легко встрибнула в короб машини, а за нею полiзла друга, тяжко сопучи. Всiлись у кутку. Мовчки. Не проронили й слова. Машина рушила.

«Хто ж це? Свiдки?» – автоматично подумав Максим. Вiн вiдчував, що гостi пильно дивляться на нього крiзь темряву, намагаючись зазирнути в лице. Вiн теж намагався роздивитись – хто ж то були, та нiчого не бачив, – темрява.

Машина йшла… Максимове серце не затiпалося, нi, воно тiльки стислося, а нерви зiбрались докупи, готуючись… Машина йшла таки в тому самому неприемному напрямку, в якому звикли ходити тут усi подiбнi машини. Дiйшовши до центру мiста, вона зробила прямий кут i повз будинок купця Боброва (колись Боброва, потiм ЧеКа, потiм райпарткому i нарештi нiмецькоi ортскомендатури) та повз Спаську церкву (колись Спаську церкву, а потiм будинок пошти й телеграфу), пройшовши помiж ними по глибоко роздовбаному бруковi, вийшла на Старокиiвську вулицю. На ту саму вулицю, що кiнчалася тим знаменитим сосновим бором… Пiд коротким блиском фар, що майнули вгору на вибоiни й пройшлися промiнем по будiвлях, завертаючи з площi у вузьке горло вулицi, Максим помiтив, що колишнiй «Спас» геть розбомблений до пня, а в «Боброва» зiрвало дах i вiдiрвало геть один рiг згори донизу через обидва поверхи, оголивши нутро… Ця картина мигнула на мить, i, так нiби нiчого й не було, все зникло в темрявi, – як бувае при мигтiннi блискавки темноi липневоi ночi. І так само, нiби при мигтiннi блискавки в темрявi, що заливае свiдомiсть, у головi Максима разом iз думкою, що машина йде Старокиiвською, виринула й iнша думка-згадка…

Колись цiею вулицею проходили тисячi прочан-богомольцiв до Свято-Троiцького монастиря, що десь там… колись був… І колись нею раз на рiк проходили велелюднi хреснi ходи, що несли чудотворну iкону Н-ськоi Божоi Матерi в мiсто К. i назад, i це, мабуть, iх, цi хреснi ходи, мав на увазi Репiн, малюючи свою вiдому картину…

Потiм у революцiю по нiй спершу ходили ще бiльш велелюднi манiфестацii, спiваючи громоподiбно «Марсельезу», сповненi людського шалу й патосу, вiри в прекрасне майбутне, в братерство й любов i т. д… Пiзнiше котилися по нiй гармати й кулемети, оглушуючи мiсто клекотом бою, мчали тачанки, проходили батальйони й полки рiзних армiй у братовбивчiй вiйнi за те саме братерство й любов… І за те ж саме братерство й любов по нiй iшли ночами процесii смертникiв, оточених озброеними солдатами, що потiм мали бути такими ж самими смертниками й пройти тут той же самий шлях – шлях до бору…

Про те ж саме братерство та любов мрiяв i вiн, Максим, ходячи тут iще малим до монастиря на прощу. І тут же був колись клюб одчайдушноi молодi його поколiння – клюб юних, фанатичних романтикiв, окрилених великою iдеею воскресiння нацii й наснажених вогнем любови. І це, власне, звiдси почався його, Максимiв, тяжкий i тернистий шлях…

Раптом Максим вiдчув, як йому по тiлi поповзли мурашки. Даремно намагався вiн iх стримати всiею силою своеi, таки неабиякоi, волi, – вони не слухались: вулиця кiнчалась й машина доходила… до бору!

Максим втягнув голову в плечi й нагло, до галюцiнацii чiтко, вiдчув провал на потилицi… Але зцiпив зуби й так само зцiпив кулаки до хрусту, опановуючи нерви. Ним оволодiло шалене бажання, едине й останне, – вмерти гiдно, мужньо, спокiйно. Втриматися на належному рiвнi – вмерти гiдно, з презирством до цих гомункулюсiв, що чомусь називаються людьми, як також i до всiеi цii юдолi безглуздя й цинiзму, брехнi й зради, що називаеться життям. Так, умерти з холодним i безмежним презирством до всiх них, що обернули його життя на довгий ланцюг страждання, й наруги, й нестерпноi нудьги. Треба поставити крапку – спокiйно, понуро й гордо. Вони от сподiваються, що вiн заскiмлить i поповзе рачки… Авжеж!..

Ось зараз конвой тупо скомандуе:

«Давай виходь!»

Ось тут ось, де злiва закiнчуеться бiр…

Максим пережив смерть рельефно й виразно ще до того, як мала б та команда бути, i вже чекав на неi спокiйно. Вiн зосередив усю свою волю на тiй останнiй банальнiй сценi, що ось мала вiдбутися, як фiнал усього його життя. Вiн нi за чим не шкодував i нiчого не жалiв, – вiн лише хотiв умерти гордо, хотiв зневажити, зiгнорувати вбивцiв своiм презирством. І без пози, без бучних фраз у стилi бульварного роману чи будь-якоi лiтератури.

Проте з лiтератури прийшов i бринiв рефреном рядок iз «Галiлея» Євгена Плужника:

«…І на в'язах мулько головi».

Дiйсно, це генiяльно сказано: «мулько». Навiть уже не моторошно, а тiльки «мулько» …

Але машина не зупинилася. Пройшла геть, лишаючи бiр позаду. Максим це вiдзначив недовiрливо: «Добре, якщо не тут, то тодi де?..» І вiн лишався й далi в станi внутрiшнього напруження, глибокоi зосереджености в собi. Проте помiтив, що кругом лежав глибокий снiг. За бором стелився луг, а над лугом темрява нiби трiшки порiдшала. Там десь над лугом, ген над чорно-сивою iмлою снiговоi пустелi, мав бути колишнiй монастир. Максим не бачив його, але знав i вiдчував, що вiн десь там – колишнiй Свято-Троiцький монастир, а пiзнiше – «Дитяче мiстечко», що потiм стало вiйськовим (вiйськ НКВД) «городком» зi страшною репутацiею, а ще пiзнiше – резиденцiею гестапо з iще страшнiшою репутацiею. Там вiдбувалися неймовiрнi речi, й там Максимовi трохи не довелося скiнчити вже свiй шлях, коли б не випадок. І нарештi…

«Так! – блиснула враз моторошна догадка. – Таж той „спецвiддiл танковоi Сталiнградськоi“, очевидно, й зайняв резиденцiю гестапо, i це його, Максима, везуть туди, щоб спершу перепустити через „конвеер“ допиту…»

Ось скоро почнуться мости, а там за мостами гора i потiм – закрут… Максим знав, що таке «конвеер», з власного досвiду, а тому вiн вирiшив, що якщо машина там, за останнiм мостом, зверне праворуч – значить, вiн стрибае на ходу геть i буде бiгти снiгами доти, доки його не пристрелять. Волiе вмерти бiжучи, але не датись на той «конвеер». Вiн не потребуе ще й божевiльних мук i глуму. Якщо вiн уже не мае шансiв вийти переможцем, то навiщо йому ще божевiльнi муки й глум?..

Обриси гори вимальовувалися вже не в уявi, а в дiйсностi, виступаючи в чорнiй темрявi ще чорнiшою плямою й пливучи назустрiч. То була знана Максимовi гора. Вiн же колись, ще як тут було «Дитяче мiстечко», виховував дiтей: iз неповнолiтнiх злочинцiв, безпритульних, переформовуючи iх, виховував порядних людей. Ця гора була забудована великими будiвлями, спецiальними спорудами, порита давнiми печерами, вкрита густим парком i чагарником. Вона вiдчувалась у темрявi, як велика барикада, що затулила вiтер.

Ось перший мiст. Другий. Третiй. Ось тут зараз мае бути закрут. Максим непомiтно взявся правою рукою за борт машини. Ще мить… Машина крутнула на вибоiнi й перехнябилась. Мить… І машина вирiвняла хiд, минувши закрут i йдучи далi, завертаючи не праворуч, а лiворуч, а потiм просто.

Максим не вистрибнув тiльки тому, що на вибоiнi машиною тiпонуло так, що вартовi повалилися геть на нього, а вiн на лаву. Вирiвнявши курс, машина йшла далi, крiзь нiч, крiзь замрячену снiгову пустелю.

«Добре. Тодi ж куди вони мене везуть?..»


* * *

Довго гойдалася машина в темрявi по снiгах i, здавалося, вже нiколи не прийде до якоiсь цiлi. Вона петляла вже невiдомо де й повзла невiдомо куди, навiть не знати – чи на схiд, чи на захiд, чи на пiвдень, чи на пiвнiч? Максимовi вже здавалося, що тi, що його везли, самi не знають або забули, куди саме iм треба його везти. Вони бовтались у темрявi, немов у водi безмежноi баюри. А вже зовсiм загадковою ставала присутнiсть тих двох, що всiли без спецiальноi охорони й яких нiхто не берiг. Здогад, що вони мали бути за формальних свiдкiв при розстрiлi, виявився не тiльки хибним, а ще й смiшним, бо ж справдi:

«Хiба ж у вiйськовий час та ще на фронтi, чи при фронтi, хтось потребуе якихось формальних свiдкiв при розстрiлах?!»

Ба, навiть, iще смiшнiше:

«Хто ж взагалi й коли у ВЧК – ОГПУ – НКВД потребував свiдкiв? Ха-а!..»

Значить, цi люди не причетнi до нього. Тодi – куди ж вони iдуть?.. Не на прогулянку ж?..

Максим посмiхнувся:

«Е, голубе! Здеквалiфiкувався ти, втративши свiй щасливий дар орiентацii, виплеканий по тюрмах! Таж якщо цi люди iдуть з тобою, то, значить, тебе везуть зовсiм не на розстрiл, бо для такоi процедури зовсiм не бажанi нiякi свiдки! А якщо вони таки iдуть i таки з тобою, то напевно не на прогулянку. Краще буде, як ти приготуешся до найнесподiванiших речей».




Роздiл шостий


Нарештi машина прийшла до мети.

Вона спершу наткнулась на заставу й обмiнялась iз нею паролем та вiдгуком i рясними матюками. Потiм пройшла повз численнi танки й гармати, пообкладуванi снiгом. Тi танки й гармати, наставивши хоботи всторч, несподiвано виринали з темряви, як iз мулу, пiд несподiваним свiтлом фар, немов доiсторичнi бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабiч дороги й далi. Скрiзь, куди сягало свiтло фар, коли машина перехняблювалась на вибоiнах, задираючись радiатором вгору, – скрiзь маячiли танки, автомашини, трактори, а мiж ними вештались люди й сипалась назустрiч свiтловi божевiльна, страшна матюкня. Коли свiтло опускалося вниз – видива зникали, лише матюкня тривала, проводжаючи машину.

Темрява, що досi весь час видавалась суцiльною, тут перестала бути такою, ставши плямистою й хвилястою, – мiсцями темнiшою, мiсцями свiтлiшою, то нерухомою, то рухливою. Окремi фантастичнi масиви ii бовванiли по обидва боки й рухалися назустрiч, виявившись потiм звичайними селянськими хатами, клунями, повiтками, попiдпираними знову ж таки танками, автомашинами й гарматами.

Це було село. Що за село – невiдомо. Та й байдуже.

Раптом машина стала. «От, приiхали», – вiдзначила думка. Замиготiли лiхтарики, й почулася команда:

– Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокiйно… Та-ак…

Максим вилiз i став на снiгу… І вiдчув, що його ноги вже майже босi – ганчiр'янi бурки розлазились. Але вiн зовсiм тим не затурбувався. Вiн стояв i чекав усе з тим же самим вiдчуттям передсмертноi нудьги. «І на в'язах мулько головi…»

Автоматники оточили його зовсiм тiсним кiльцем.

– Крок улiво, крок управо… – чувся десь за кiльцем апатичний голос начальника спецвiддiлу. – Прямо… давай!..

Автоматники пiшли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на п'яти.

Так вони йшли в темрявi, густiй i мокрiй, i нарештi опинилися перед якоюсь iще темнiшою химерою, пiдiйшовши до неi впритул.

– Стiй!

Стали. Забряжчали, заклацали зброею. Враз у вiчi вдарив слiпучий снiп свiтла… То вiдчинилися дверi – i Максим пережив головокрутне, приголомшуюче вiдчуття – щось на зразок того, коли на високiй гойдалцi стрiмко летиш униз i забивае тобi дух, перехоплюе дихання в горлi…

Вiн опинився в хатi, повнiй слiпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед i став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкiт iхньоi зброi лишились десь там за дверима, разом iз темрявою. Вiн був тут сам. Голова й серце йому загудiли, як вiд тяжкого удару дзвiн, – то завирувала дико кров, немовби шалiючи, не пiдкоряючись нi волi, нi розумовi:

«Живий! Живий!.. Живий!!.»

А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам'ятi незабутнiм видивом…

На великому столi стояло вряд шiсть великокалiбрових артилерiйських мiдяних гiльз, кiнцi яких були сплеснутi i в них вправленi гноти. Тi «свiчi» горiли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись мiддю, заливаючи велику хату морем свiтла, перетворюючи ii на якийсь величний поганський храм. Над цiею iлюмiнацiею – на покутi ряснiли образи. Посеред стiни – якийсь окремий образ пiд рушником… якогось особливого святого… Стiл застелений бiлою скатертиною, поверх неi – великою вiйськовою мапою, а на нiй – лупа, револьвери, шахiвниця з розставленими фiгурами, а також – кришталева, мерехтлива, дорога чара з червоним вином i ще щось…

Та ось iз-за столу звелась дебела людина в блискучiй шкiрянцi, з орденами, з блискiтками, з вороною ручкою пiстоля над кобурою, – звелась i вийшла до нього…

Максим стояв приголомшений. І враз вiдчув, що вiн… смiеться. Так, смiеться внутрiшньо всiм своiм еством. Смiеться, не в силi стримати в собi якогось дикого, безглуздого смiху, що нiби все тiло його схопив корч. Щось – чи то свiтло, мерехтливе море свiтла, чи щось iнше – вивело його раптом iз летаргii…

Широкогрудий, волохатий у своему лахмiттi, велетень – вiн стояв, розставивши широко ноги й майже дiстаючи головою стелi, i тремтiв вiд внутрiшнього смiху.

Те «щось», що викликало цей смiх, – то було нагле й гостре вiдчуття пародiйности – так, пародiйности! – побаченоi картини. Вiдчуття кричущоi ii реальности i в той же час – кричущоi пародiйности.

«Нiч у Фiлях пiд Бородiно!!. От! А це Кутузов, далебi?!. І десь уже бачений! Бачений!.. Га-га!.. Яка страшна iронiя! І це – вислiд патологiчних потуг…»

А той «святий» …

Та то ж вiдомий «святий» – вусатий i горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжнiй еретик, уперто не визнавав, не визнае й визнавати не хоче й не буде. Разом iз усiма iншими подiбними «святими» на цьому безглуздому свiтi.

Тiльки тепер Максим помiтив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкiрянцi й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще й якимись папiрцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори вниз i нiчого не розумiв. І блукав очима по стiнах, по дивовижних свiчах…

Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'ятi. Змiст його вигукiв почав доходити до свiдомостi Максима, i вiн вiдчув, як обличчя його стало наливатися кров'ю, а руки самi собою складалися з хрустом у кулаки. Ось вiн зараз його – того Кутузова – вдарить, аж той повалить собою геть канделябр i стане темно…

Але Максим не вдарив. Натомiсть вiн раптом гукнув оглушливо, на всi своi легенi, просто Кутузову в очi:

– Чого ви горлаете?!.

Вiд несподiванки Кутузов аж присiв. А хтось у кутку протяг здивовано:

– Ого-о!..

То сидiли там на ослонi пiд мисником i дрiмали вартовi «мушкетери», що iх зразу не помiтив Максим. Вони протягли те «ого» й поворушили зброею. Та Максим не звернув уваги.

– Чого ви горлаете?! – повторив вiн свое громоподiбне й безмежно презирливе запитання. – Чого й на кого?.. Вам це не личить… А чи ви хочете криком заступити брак почуття гумору?

Кутузов, нiби на всiм скаку зсаджений з коня, вилупив очi й роззявив рота i так стояв – розгублений, уже не тiльки не кричачи, а навiть нiчого й не кажучи.

– З вами говорить начальник Особливого вiддiлу армii! – промовив хтось за спиною в Максима. З голосу Максим пiзнав «старого знайомого» – начальника спецвiддiлу дивiзii.

– Дуже менi мило, – промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись на Кутузова всторч. – Але якщо начальник Особливого вiддiлу армii думае, що нечленоподiльним криком можна людину, якiй «нема чого втрачати, крiм своiх кайданiв», примусити поповзти на колiнах, то вiн помиляеться… Я вже чув це!..

– Де? – тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсiм iншим голосом.

– На Луб'янцi, уявiть собi… – І аж тут Максим згадав, де ж вiн цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..

– Та-а-ак?! – здивувався Кутузов. – І коли?

– В тридцять сьомому.

– Ум-г-гу-у…

Кутузов зайшов за стiл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, i спитав зовсiм тихо:

– Хто був начальником групи?








Тiльки тепер Максим помiтив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкiрянцi й з орденами, кричав.



– Уявiть собi… – Максим подивився на своi пальцi, що вилазили з мокроi розлiзлоi бурки, глянув на Кутузова й зiтхнув:

– Менi здаеться, що ви… уявiть собi…

Кутузов насупив брови, досить знiяковiвши, а начальник спецвiддiлу дивiзii, що вийшов з-за Максимовоi спини й сiв бiля столу, посмiхнувшись, промурмотiв, немов спросоння:

– Бувае…

Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не пiдводячи вiд них очей. Потiм закурив, випустивши помiж собою й Максимом хмару диму, i з-за тiеi хмари спитав:

– Добре. І що ж ви тепер нам скажете? – Спитав пiдкреслено чемно, навiть ласкаво, i тiльки одна нотка, люта-прелюта, бринiла в тiй чемностi, не вiщуючи нiчого доброго.

Максим мовчав.

– Що ж ви? – Голосно: – Вам не подобаеться? – А тихо: – Ви не чуете? Так? – Хмара диму коливалась у повiтрi, розповзалась i танула.

– Нi, чую.

– То що ж ви скажете?

– Гм… Хiба що такий ось афоризм: «Якщо заздалегiдь ясно, що й вiд крику, й вiд тихоi розмови наслiдки будуть однаковi, то чи не лiпше говорити все-таки по-людському?»

– Мда-а… Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорiмо «по-людському». Якi ж будуть наслiдки?

Хмара диму розiйшлася геть, тiльки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, нiби над цiвкою гармати, що тiльки що пальнула й мае ще пальнути знову.

– Нiчого, – зiтхнув Максим байдуже.

Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевоi чари. А тодi поставив ногу картинно на стiлець, сперся на колiно лiктем i затарабанив пальцями по шахiвницi, нiби пильно вивчаючи ii.

«Мушкетери» пiд мисником i навiть начальник спецвiддiлу дивiзii помiтно нашорошились. Потiм останнiй насунув ушанку на очi й удав, що дрiмае. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вiрнi пси, чекаючи, чим скiнчиться його тарабанення пальцями по шахiвницi.

Кутузов тарабанив довгенько. А тодi враз прийняв ногу зi стiльця й махнув рукою…

З-пiд мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброенi нiмецькими «ем-пi», у ватяних розхристаних куфайках i в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманiння на iх отупiлих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що iм от не дають виспатись. Люто чухаючись i спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самiсiньких Максимових грудей, а тодi один пiддав своiм «ем-пi» пiд ребра:

– Ану-ка, давай iди!

І повели його з хати геть у темряву. «Нiхто не сказав нi „здрастуй“, нi „прощай“», – подумав Максим, i лише мигцем зауважив, виходячи, як iз сумiжноi кiмнати зайшла й, причiсуючись, пiдiйшла до столу якась постать i сiла до шахiвницi. Але дверi закрилися i темрява все поглинула. Хлопцi вели його в ту темряву. Один iшов ззаду, а двое по боках. Той, що ззаду, командував:

– Прямо…

– Влiво…

– Прямо… Прямо…

Вони йшли через городи. Спершу по вузенькiй стежечцi, а тодi збились i чвалали навпростець по глибокому снiгу. Дiйшли до клунi.

– Прямо…

Минули клуню.

– Стоп!!.

Зупинились за клунею.

«Бiгти чи не бiгти? – майнуло в Максимовiй головi. – А-а, все одно!» Вiн стояв по колiна в снiгу, i холодний вiтер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»

– Так стояти! – скомандував котрийсь. Усi втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось мiж собою побубонiли…

– Ну, от… – сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушницi.

Раптом вiд хати на весь голос:

– Адставi-i-iть!!.

Дивно, Максим вiд того вiдчув у собi виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снiгу босяком…»

– Ну, давай назад!.. – буркнуло ззаду злiсно. – (Трам-трам-тарарам!) Не дають навiть чоловiка по-настоящому вбити! Секунду б почекав…

Вони прийшли знову до хати.

Кутузов ходив по хатi, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димiв, курячи люльку, той, що сидiв до Максима спиною, низько схилившись над шахiвницею.

– Ага! – І Кутузов зупинився перед Максимом. – За що ви сидiли на Луб'янцi?

Максим мовчав. Вiн стояв, заснiжений по колiна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» – здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.

– Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж i ви чемнi. За що? За що ви сидiли на Луб'янцi?

Павза. Максим зiтхнув.

– За Марiю Магдалину…

Кутузов розгубився.

– Що, що?.. – Потiм оговтався. – Гм… Цебто що ви ii згвалтували?

– Нi.

– Вона вас?

– Майже… По-вашому це називаеться «завербувала».

– Не говорiть дурниць. Що вам могли ставити найдикiшi обвинувачення – це нормально i в порядку. І це не мае значення. А от скажiть – за що ж справдi, за що в дiйсностi ви сидiли?.. Дiло давне…

– Вам це вiдомо.

Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:

– Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаете, що сидiли мiльйони всякоi… сволоти… Так звiдки я про всiх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сидiли ви?

Максим дивився Кутузову в очi, й йому хотiлося вдарити його в тi очi, – нi, в душу. Вiн обертав у мiзку слова, шукаючи, яким найзручнiше в ту пiдлу душу вдарити. Але не змiг знайти вiдповiдного, i, коли Кутузов повторив свое «А все ж таки, дiло минуле, – за що в дiйсностi?», Максим кинув холодно:

– За «шумськiзм» … І за «робiтничу опозицiю»!..

– А-а-а… От бач! А кажуть, що НКВД не е генiяльне! Таж формально ви сидiли за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо нiби, але тепер я спитаю вас – яка рiзниця, за що формально нищено ворога, коли вiн таки ворог?

– А дiйсно! Яка рiзниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен i перед ким?!.

Кутузов хоч i вловив зухвалу iронiю цих слiв, але вдав, що вiн того не дочув.

– Ну, добре… А знаете, за що ви тут тепер?

– Цiкаво.

Кутузов глумливо засмiявся:

– Знову чудак ви! Цебто я маю вам казати про те, про що ви самi ось зараз напишете?!.

По цих словах вiн узяв аркушик паперу, пiдiйшов, став i, говорячи до Максима, водив аркушиком перед носом:

– Ось вам папiр, i ви на ньому все напишете…

– Але ж…

– Мовчати… Ось оце папiр…

– Але ж…

– Мовчати!.. – Кутузов спочатку було говорив тихо, але за кожним разом пiдносив голос: – Мовчати! І ви на ньому все напишете… Все. Зрозумiло?

Максим знизав плечем. Вiн не збирався змагатись у гiстерii з таким-от «фельдмаршалом». Зцiпив зуби й замовк. Дивився на того, що сидiв спиною до нього, в шинелi на опашки, i йому видалося щось нiби знайоме. Хто б це мiг бути?.. А втiм, яке то мае значення! А Кутузов прохарчав, прошипiв йому в лице, вiдчуваючи, що вiн не в силi зломити його глумливого безстрашшя:

– Напишете!.. Ви все на цьому паперi напишете… Ясно?.. Все…

І хоч ясно було, що на такому маленькому аркушику нiчого не можна написати до пуття i про це знав сам Кутузов лiпше вiд усiх, але вiн про те й не думав. Вiн думав лише про те, що ось цей Голiят таки сяде покiрно й буде на цьому папiрчику щось за його наказом писати… І це головне. Це буде видимiсть того, що вiн таки його зломив, зiм’яв, як ганчiрку. Бо ж без цього, без обернення його в ганчiрку, не можна його знищити. Адже вiн саме й шукае легкоi кулi, як визволення.

– А тепер – iдiть! – промовив Кутузов уголос, показавши рукою на начальника спецвiддiлу дивiзii, й одвернувся, став над шахiвницею, напружив червоний карк.

– Пiшли… – запропонував старий знайомий i сам пiшов попереду.

Вони вдвох вийшли.

– Слухайте, – промовив начальник спецвiддiлу дивiзii апатично вже надворi, в темрявi. – Бачите, яка темрява?..

Я думаю, що вам взагалi немае сенсу тiкати. Куди? А головне – чого? (Зiтхнув.) Ви потрапили в таку ситуацiю, з якоi, брат, немае виходу… Взагалi… І не можна втекти.

Павза.

– Проте, на всякий випадок, майте на увазi – крок лiворуч, крок праворуч… Краще йдiть просто… Тепер праворуч… Просто… А крiм того – вiд мене утiкати – то було б не шляхетно, бо хлопцi ж вас упiймають неодмiнно, i менi тодi сорому не обiбратись – такий конвоiр!..

Всю цю тираду начальник проказав нiби сам до себе, з нудьги й замовк.

Вони йшли мовчки, натикаючись у темрявi на стовпцi, причому – iнiцiативу шукання дороги начальник нiби цiлком переклав на Максима, а сам плентався позаду, лише злегка не то питав, не то подавав поради:

– Може, лiвiш?

– Може, правiш?..

– А шукайте там клямки. Є? Тягнiть…

Так вони опинилися в затишнiй хатинi – в тихiй, чисто прибранiй кiмнатi. Замiсть буйноi й ексцентричноi iлюмiнацii, що була в штабi, тут свiтили тiльки двi лямпадки пiд образами. Стiл був накритий бiлою скатертиною, лiжко чисто застелене… Взагалi було щось великоднього в цiй хатi, в якiй стiл застилався бiлою скатертиною, без сумнiву, тiльки на Великдень та ще на Рiздво. На столi стояла карафка з водою, чорнильниця й лежала ручка з пером на шматку газети. Начальник показав Максимовi рукою на мiсце на лавi бiля столу, а сам пройшовся по хатi, по землянiй долiвцi, посиланiй пiском, заклавши руку за борт шинелi й насунувши ушанку на брови. Пройшовся раз, удруге. А тодi став бiля гаряче натопленоi груби й так стояв, пiдперши комин спиною.

Максим поклав папiрець на стiл, узяв ручку, вмочив ii в чорнило i, витерши лiвою долонею мокре чоло та тримаючи ручку в правiй, застиг у нерухомостi. Вiн не думав про те, що писати. Власне, вiн нiчого не думав. Сидiв… По тiлу розливалось тепло, промерзлi на снiгу ноги починали вiдходити, – Максим ворушив пальцями, вiдчував шалений бiль у суглобах, i вiд того було приемно – бiль у ногах вiдволiкав увагу вiд усього цього безглуздя, заспокоював душу, змушуючи ii все покинути й зосередитись на собi… Яка блаженна павза!.. Ця павза тривала, здавалось, цiлу вiчнiсть. Максим нiби втопився в блаженному забуттi. Нарештi зринув iз того забуття. Помалу зосередив увагу на папiрцi – половинка листа з зошита! Оглянув його з обох бокiв, наморщив брови i, зiтхнувши, повернув лице до начальника:

– Що ж писати?

– А… – махнув той рукою. – Пишiть що-небудь.

Максим розгонисто написав, до кого адресуеться, потiм дату, потiм свое iм'я й призвiще, рiк народження, соцiяльний стан батькiв i свiй, свою освiту, фах, скiльки рокiв сидiв у тюрмi, а скiльки в таборах Севлагу… Тут папiрець скiнчився, i Максим так на пiвсловi й обiрвав цю свою писемну вправу. Ба, насилу влiзло й те, що написав. Хотiв на закiнчення поставити «i т. д.», але поставив лише три крапки й розписався в куточку.

– Вже, – промовив iз полегшенням.

– Добре, – промовив начальник i не поворухнувся. Вiн стояв, заплющивши очi, бiля теплого комина й, далебi, дрiмав.

Максим поклав ручку i, склавши руки на столi, вiдпочивав – сидiв нерухомо теж, лiньки було поворухнути й найменшим м'язком. Дивився на начальника. Зачепився поглядом за пляншетку й хотiв було щось запитати, але тяжко було змусити язик повернутись i промовити слово. Втома. Нарештi вiн таки змусив свiй язик поворухнутись:

– Гм… Скажiть… Навiщо ви взяли того… Христа на Голготi?..

– Здасться, – буркнув начальник спецвiддiлу. Потiм додав, не розплющуючи очей: – В тiм ваш найтяжчий злочин… Гм… (Іронiя.) Бо начальник ОСО армii мае своi поняття, а начальник спецвiддiлу дивiзii мае, брат, своi…

«Та не може бути!!» – хотiв аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув – далебi, було лiньки. Промовчав. Начальник теж замовк i, як i перше, не розплющуючи очей, стояв, пiдпираючи спиною теплу стану груби. Нарештi вiдслонився. Обтрусив крейду з рук i з шинелi й промовив:

– Ну, що ж… Пiшли!..

А на дворi начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотав, либонь, нi до кого:

– От бардак на цьому свiтi дiеться… Все з глузду з'iхало к чортовiй матерi!..

Це вiн промовив у мряку, невидимий, так що й невiдомо, чи то саме вiн промовив, а замiсть «к чортовiй» ужив iнший, менш пристойний, але бiльш динамiчний епiтет. І додав уже сердито й нiби аж iз заздрiстю:

– Вам то що!..

Коли вони ввiйшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахiвницею, спершись однiею ногою на стiлець, i жував мундштук вiд цигарки, як кiнь вудило, а його партнер пахкав димом iз люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Вiн, мабуть, так i не поворухнувся за весь час вiдсутностi Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сiна, завихрена вiтром. Не поворухнувся вiн i тепер.

Начальник спецвiддiлу дивiзii подав Кутузову папiрця, позiхнув i поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидiв при столi.

– Добре… – сказав Кутузов i, не дивлячись, кинув папiрця на стiл. А тодi звiвся й пiдiйшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Вiн, видно, був уже п’яний, очi мав червонi. Чи то, може, вiд безсоння? Стояв i щось тяжке обертав пiд своею черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, – може, робив у тяжкiй ситуацii ризикований хiд королевою.

– Ну, от… – сказав нарештi Кутузов. – Ми маемо дуже мало часу. Вiйна, брат, i нiколи займатись ерундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. «Сматрi в корень!» – сказав хто? Козьма Прутков… Отож! Так коротко й прямо – в чом дело?! А дело в тому, що ви нам не пiдходите. Взагалi не пiдходите. По калiбру. Еге ж, по калiбру! Це генiяльно сказано, що? Запишiть там… Ось у цьому i все дело. Ви занадто… ну, як так сказати, – норовистий… Нi, гордий. А через те перед вами стоiть дилема… Пiдкреслюю: перед вами, а то ви все думаете, що перед нами, гм… А дилема така: або – або. Або вмерти, або зiгнутися – i то понижче, понижче… Що ви вибираете?

– Перше, – буркнув Максим з нудьгою.

– Гм. – Кутузов поторсав чуба й вилаявся. – Йолоп! – І зашипiв: – Нi, брат, нi!.. Ти перше зламаешся, як… як гниляк, от як! І будеш рачкувати, слизняком повзати, а тодi… Тодi вже…

– Побачимо… – вiдповiв Максим так само, як i перше, з нудьгою, й зiтхнув. Дивився задумливо на своi босi пальцi, ворушив ними. А тодi перевiв погляд на вихрясту копицю волосся бiля столу. «Десь я цю копицю вже бачив».

– Побачимо… – протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тодi враз повернувся круто до варти й махнув рукою в невiдомому напрямку:

– Взяти!..

Вартовi пiдскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.

– К общему числу? – не запитав, а гаркнув котрийсь весело.

– К общему числу, – вiдповiв Кутузов байдуже й пiшов до столу. Справу закiнчено, можна далi грати в шахи.

Максима повернули поштовхами зброi до дверей i повели.

На самому порозi Максим раптом обернувся. Інстинктивно, пiдсвiдомо, вiдчувши на своiй потилицi чийсь погляд i оте «І на в'язах мулько головi». Вiн обернувся швидко i… став як укопаний.

Вiд столу на нього дивився з-пiд копицi волосся, крiзь дим люльки, Соломон!.. Дивився примруживши очi.

– А-а… – протяг Максим машинально. – Ви?!. Гм… Це ви, значить, були й за чiчероне…

Павза. Це тривало мить – ця павза й усi цi надзвичайнi розглядини. Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; вiн хотiв подивитися лише вслiд, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав за димовою заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потiм глибоко зiтхнув i промовив:

– Отже… Ви довели послiдовнiсть, професоре!..

І посмiхнувся, обертаючись у темряву.

Там, де вiн щойно стояв, залишилися самi закритi дверi, що сльозили патьоками, напотiлi вiд холоду й теплоi вогкостi. На них iще якусь мить дивився крiзь дим люльки вихрястий Соломон – пророк i громовержець, доктор фiлософii i т. д. i т. п. Дивився розгублено. Вiн був тут, явно рятуючись вiд «общего числа». І на пiдтвердження цього зiтхнув глибоко й тремтливо…

«Цiкаво, що то за формула „общее число“ i скiльки в ньому мае бути нулiв?» – думав Максим, знову плентаючись у темрявi пiд наставленою зброею. А хтось зухвалий i глузливий у ньому, одержимий достославним шибеничним гумором, резонерствував, наслiдуючи Соломона, – на зло, знущаючись iз себе самого й з усiх.

«Багато… Дуже багато нулiв мае те число! І до нього належу i я, i ти, i сам той пришелепуватий Кутузов, i решта… Це ж те число отих пiщинок iз твого, Соломоне, самуму – опановних гоном до руiни й смерти i вертаних у прiрву… Проте Кутузов мае, мабуть, ще якесь окреме, свое „общее число“, свiй власний рахунок, i в ньому теж багато нулiв… Авжеж…»

Але думка працювала мляво й тiльки для того, щоб вiдiрватися вiд наставленоi десь у темрявi зброi, зовсiм не намагаючись по-справжньому заглянути пiд ту загадкову формулу «общее число». Було зрозумiло й було байдуже – це число зi спiльним знаменником, iм'я якому (знаменниковi) – сира земля… Нерви затялися й цiлковито не реагували нi на теперiшне, нi на майбутне… Але скiльки ще iм затинатися?! Якi ще iспити iм призначено?! І де та межа?!.

Максим навiть не помiтив, як опинився у великiй, вогкiй, продимленiй хатi, повнiй солдатiв, що лежали покотом на соломi попiд стiнами й скрiзь навколо. Тiльки й було вiльного мiсця, що маленька латочка посерединi, на якiй стояв шевський стiлець. А на покутi стояв стiл – голий, заяложений, заляпаний краплями воску зi свiчок i чорнилом, i над ним – гола, полупана й почорнiла стiна. Навiть не було нiякого «вождя». Посеред столу стояла бляшана лямпа з надбитим i закуреним склом, що його надбитий край був доточений папером. Тяжкий сопух, складений iз багатьох смородiв – прiлих онуч, поту, людських випарiв, гасу, чаду, розпареноi глини й безлiчi iншiх запахiв, забивав дух i туманив голову…

Максима привели в цю дiру i так покинули. Конвой пiшов геть, а Максим лишився стояти посеред простягнених солдатських нiг. Вiн стояв i чекав на появу того, в чиi руки оце передано його голову. Але поки що нiхто не з'являвся, нiхто не заявляв нiяких претензiй на нього та його голову, нiхто взагалi не звертав на нього жодноi уваги. Так нiби його забули. Проте Максим знав, що вийти звiдси вiн не зможе, що той, кому належить тепер його голова, пильнуе за ним уважно та що бiля цього вертепу стоять десь чуйнi патрулi й невидима брама повз них вiдмикаеться лише таемним паролем. Всерединi ж… Солдати лежали собi й однi хропли, аж луна йшла, а iншi точили теревенi, пересипаючи невибагливi, маснi, солдатськi сюжети терпким, ядерним матюком. Серед усiх iнших запахiв дуже чiтко й гостро вiдрiзнявся запах спирту.

Максим постояв деякий час, а потiм ступнув до центру й сiв на шевський стiлець. А вже сидячи, почав пильнiше розглядатися. Насамперед вiн зауважив, що це, без сумнiву, не звичайнi солдати, а вiдiбранi, отi знаменитi вiйська ВЧК – ОГПУ – НКВД, гвардiйцi спецчастин, про яких так багато вiн чув. Це вiн виснував iз багатства iх озброення та спорядження. Було багато, й виключно автоматичноi, зброi, багато ременiв тощо. Це все лежало купами бiля господарiв. Кожен iз них був споряджений, як командир. Та власне, це й не були вже солдати, а саме гвардiйцi. Чудним для Максима було бачити погони, яких вiн ще взагалi не бачив на своему вiку, лише чув, що колись, пiд час революцii, iх вiдривали солдати (може, батьки ось цих) разом iз шкiрою з офiцерських «панських» рамен. Погони тi були, власне, ганчiрочками з комбiнацiею зiрочок та смужок. Найбiльше ж було видно з мови, що це було за вiйсько…

Мимоволi Максим почав дослухатися до розмов, – йому хотiлося вичути, вловити тут душу людини. Найперше, що вражало, – це те, що над усiма розмовами тут тяжiла печать трагiзму, печать смертельноi нудьги. А потiм, уже за цiею трагiчною печаттю, вражав знову ж таки… сопух.

По короткому часi Максим одвернувся, – його власна душа зiщулилась… Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повiтрi, вiяв вiд тих розмов. Якщо це була бравада, так добре знана Максимовi з давнiших спостережень ще в концтаборах, то яких же потворних розмiрiв вона досягла! І вже в нiй пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був i ранiше, але вiйна довела його до найвищого ступня конденсацii, зробила неподiльно пануючим, оточила густiшими випарами алкоголю й запахом крови. Це була мiшанина соромiтництва, матюкнi, цинiчноi бравади вбивць, сексуальноi словесноi лихоманки й високоi температури алкоголю.

І найсумнiшим було те, що все це були на вигляд здоровi, нормальнi, ще й гарнi селянськi хлопцi. Вражало саме протирiччя мiж враженням зоровим i враженням слуховим. Нi, це лише бравада, страшенно гiперболiзована бравада! Доведена до потрясаючого абсурду. «Спосiб самозахисту перед божевiллям», як висловився колись один професор-психiятр про це саме явище в концтаборах.

Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нiчого не чути, навiть забути, де вiн. Заглибився в себе. Почав дрiмати, сидячи. Потiм якось ненароком повернувся до столу i – аж кинувся вiд здивування…

Бiля столу сидiла… Ната! Гарна, молодесенька дiвчинка Ната!.. Як же ж це вiн не помiтив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сидiла, знiтившись i завмерши, – тримала в пальчиках ручку з пером, занесену над аркушем чистого паперу, i, втягши голову в хутряний ковнiр свого пальтечка, дивилась великими очима на Максима. І… плакала.

Так, це Ната, що ii колись Максим носив на руках, донька його старшого вiком друга Д., засланого й замученого десь у Рибiнську… Максим трохи не скрикнув. Але втримався. «Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона ото iхала машиною! Це ж вона там, ще в мiстi, щебетала й так вигравала голосочком перед начальником… Що ж вона пише?..» А дiвчина дивилась на Максима не моргаючи, i тiльки перо тремтiло в ii руцi, занесене над бiлим аркушем паперу. Вона мовчала, поводячи зрiдка оком десь набiк, але вона йому – Максимовi – щось кричала своiми очима, щось питала, пояснювала а чи просила прощення…

І Максим зрозумiв усе. Тi очi дивилися так, що не можна було не зрозумiти, не треба було пояснень. Ясно, чого вона тут i яке тяжке завдання iй поставлено.

«Невже ж це Соломон притяг ii? Невже ж це вiн „змобiлiзував“ ii, „рекомендував“ на таку тяжку роботу?! Так… Це ж вона мае тут „свiдчити“ на нього… Писати… Господи!»

А дiвчина клiпнула вiями, й сльоза ляпнула на чистий аркуш. Дiвчина злякалась i квапилася зiтерти ту сльозу, витерти папiр насухо, знищити слiд на паперi. А тодi нишком глянула туди i сюди – чи нiхто не дивиться, чи нiхто не бачив?.. Нi, нiхто не бачив. (У хатi стояв гомiн i клубочився махорковий дим.) І знову очима на Максима…

– Не потерпай так, Нато!.. – зiтхнув Максим ледве чутно. – І пиши, дитино, все, що в голову збреде… Все те не мае нiякого значення…

– А ви… ви не гнiватиметесь?.. – прошепотiла бiдолашна дiвчина самими губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зiтхнула: – Звелiли…

– Дурненька, – посмiхнувся Максим. Помовчав. А тодi додав: – Там погоду роблять люди поважнiшi… А твiй дитячий лепет… – i махнув рукою. – Пиши, Нато… Менi вже нiчого не пошкодить, пиши. Думай про себе, та й пам'ятай про батька, дочко…

Дiвчина нагло залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася над папером, плiчка iй ходили ходором, «писала» …

– Ти що ж девочку обижаеш, га?! – звiвся нараз iз долiвки високий бiлявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, – п'яний як чiп. Був у сибiряцьких «чосанках», з якимись медалями на грудях, стрункий i хвацький.

– Га?!. Вона должна работать, а ти… А стой!.. – придивився пильно, потiм вернувся на свое мiсце, взяв пас iз револьвером i портупеею й пiдiйшов знову до Максима, пристiбаючи той пас iз портупеею i нiяк не можучи сп'яна пристебнути. Нарештi пристебнув. Потiм витяг тяжкого пiстоля й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього «обойму», посовав цiв'ям…

– Ти що ж девочку зобижаеш, га?!.

Засунув пiстоля назад у кобуру.

– От ми зараз побачимо, хто ти…

Пiдiйшов до столу, залiз за нього з покутя, п'яним рухом вiдiбрав у дiвчини ручку й папiр:

– Давай сюди… що ти там ще мазюкаеш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще й писати не вмiеш… Ось я!.. Ну от… – i наставився на Максима викоченими очима, похитуючись i ледве повертаючи язиком.

Максим дивився на хлопчину, i вiн йому рiшуче почав подобатися. В жестах i словах цього п'яного в дим хлопця була iскра доброго, не передбаченого анi законом, анi начальством, анi ним самим, гумору й сенсу.

– Ну-с… Ти менi от зараз говори всю правду, а я буду писати… Пойняв?

– Пойняв. – Максимовi початок припав до серця.

– То-то… Призвiще, iм'я й по батьковi…

Максим вiдповiв iз найсерйознiшим виглядом. І пiшли запитання й вiдповiдi. Запитання найдивовижнiшi й вiдповiдi на них найсерйознiшi. Так щиро Максим у своему життi не вiдповiдав iще жодному слiдчому, перед якими не раз довелося йому бувати. Власне, вiн оце взагалi вперше на такi запитання вiдповiдав, бо ранiше, як правило, вiн завжди слiдчих iгнорував.

У числi iнших запитань були й на зразок таких:

– У Бога вiруеш?

– Вiрую…

– Гм… А в Сталiна вiруеш?.. Вiруй, брат, iнакше плохо будеть…

Так iшло «слiдство». Товаришi «слiдчого», лежачи, глибокодумно подавали реплiки, робили зауваги. Та «слiдчий» не брав iх у рахубу. Вiн провiв «слiдство» по-своему й нарештi приступив до другоi половини справи.

– От. А тепер я зроблю тобi приговор i рррозтрiляю, як собаку… Пойняв?

– Пойняв, брат.

Обiрвав усе вiстун, що нагло вскочив i гукнув, засапавшись:

– Семьонов!.. До майора! Миттю!

«Слiдчий» устав, провiв рукою по чупринi, вiддав ручку дiвчинi.

– На, кiнчай ти… Дiло, брат, важне! Його треба розстрiляти… – i вилiз iз-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебi намагався витрясти нашвидку хмiль iз неi i, так трясучи, вийшов iз хати, ледве втрапивши в дверi.

Дiвчина сидiла, читала «протокол» i смiялась у ковнiр. Смiялась чи то вiд дивовижного змiсту того протоколу, а чи тому, що «слiдчий» списав геть увесь аркуш, а бiльше паперу в неi не було.

По якомусь часi хвацький «слiдчий» Семьонов повернувся назад i вже був начебто зовсiм тверезий, лише поблiдлий трохи й дуже стурбований. Вiн зняв пас iз револьвером, почепленим не на той бiк, i поправив, перечепив на свое мiсце, пiдперезався як слiд, обсмикався. Потiм вийняв револьвера, перевiрив i взяв його в праву руку. А тодi звернувся до Максима тихо, трохи розгублено:

– Ну, от… Так що ходiм, брат…

Нiхто не подав на цей раз нiякоi реплiки.

Максим з Семьоновим вийшли в нiч.

– Стiй! – скомандував Семьонов за порогом. – Ти йтимеш попереду, а я, брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно… Пiшли…

По якомусь часi:

– Слиш? Ти ж не тiкай… Бо тодi, замiсть тебе, мене розстрiляють, а це, брат, буде ошибка… Стой!

Максим став. Вiн бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, дiставши серйозне завдання до виконання, хмiль вiд свiдомости серйозности того завдання трохи був вилетiв, але потiм той упертий хмiль вернувся знову. І тепер iшла боротьба мiж тим хмелем i дисциплiною випробуваного гвардiйця.

– Слиш? Попереджаю: крок улiво, крок управо – i амба! На мiсцi. Пойняв? А тепер пiшли!..

Пiшли. Топталися довго в темрявi. Максимовi вже приходила думка в голову, чи не взяти б у цього Семьонова пiстоля й чи не махнути б… Але куди? Розумiв, що чи з пiстолем, чи без вiн довше не бiгав би, як пару годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало Максима вiд здiйснення такого намiру, а якийсь глибокий-глибокий вiдрух, якийсь тваринний iнстинкт, що не велiв йому шарпатись… Такий самiсiнько iнстинкт колись, як вiн випав був iз вагону мiж рейки на ходу поiзда й лежав пiд страшним залiзним гуркотом, велiв йому не шарпатись, а затамувати жах i лежати спокiйно, хоч би й кров його застигла кригою, а розум губився перед обличчям смерти. А тепер… Тепер, власне, йому тим бiльше не треба було поспiшати анi в петлю, анi пiд кулю, коли й те, й друге було для нього однак забезпечене.

Топталися в темрявi. Максим iшов попереду й раптом вiдчув, що вiн загубив свого конвоiра.

– Ей! Слиш? – почувся з темряви переляканий голос Семьонова. – Де ти?!

– Ось.

– Де «ось»?

– Ось…

– Фу, ти, чорт!.. – нарештi намацав Семьонов Максима. – Де ж ти шляешся? – i роззлостився. – Іди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу… Та не хапайся за револьвер!..

Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з плечей, i так плентався за ним. Невiдомо було, хто кого веде.

– Стiй!

Стали. Помiркувавши трохи, Семьонов зорiентувався. Пiшли далi. Так iще деякий час топталися в темрявi. Нарештi Семьонов гримнув уже iншим голосом, як вiзник кричить «тпррру!», приiхавши:

– Стiй!!.

Зупинились бiля якоiсь стiни. Стояли в темрявi, тримаючись одне за одного.

– Не бойся, – промовив Семьонов, вiдсапавшись. – Я тебе не стрельну зараз. Не було ще приказу… Хоча для тебе, голубе, було б краще! – додав вiн, зiтхнувши: – Я тебе по блату чикнув би льохко i… В iнших, брат, буде тяжче… Шукай там ручку дверей! Єсть?..

– Є.

– Тягни.

Максим потяг до себе за клямку – дверi вiдчинилися просто в хату.

– Катiсь! – пробурмотiв Семьонов i закрив за Максимом дверi.


* * *

«Ага!.. Оце й е те общее число!»

Хата, освiтлена лойовою свiчкою, була вщерть напакована людьми, що лежали, як дрова, суцiльним звалищем долi, на полу й на печi i… хропли. Бiля дверей стояв столик, на столику горiла та лойова свiчка, а за столиком куняв вояк iз забинтованою головою.

Максим як увiйшов, так i зупинився бiля дверей та й стояв, спершись на одвiрок.

Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тiл хлипало спросоння й маячило.

«Так… Оце й е те „общее число“».

– Петрович!.. – почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима озвався чийсь голос, хтось упiзнав його й озвався так сумно, сердечно:

– Лягайте там, де стоiте… Лягайте…

– Хто ви?

– Я? Староста… цього обчества. І взагалi…

– А-а…

Максим упiзнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це, значить, – Веселе.

Яка iронiя!..




Роздiл сьомий


…Обмерзлi кригою дерева дзвонили й лускотiли, неначе вони були склянi. Кожна найменша гiлочка була оправлена в прозору кригу, свiтилася й блищала, i цiле дерево здавалося зроблене генiальним майстром iз чистого скла. При подувi вiтру гiлочки цокотiли одна об одну, лущали, а при сильних ударах маси таких гiлочок об масу, скляноi коси об скляну косу скло дрiбно билося й з дзвоном осипалося на пiшоходiв, на скляну ж, вiрнiше, оправлену в скляне поливо, землю. При недалеких артилерiйських вибухах гiлочки також подзвонювали i шелестом роняли дрiбнi блискучi шматочки.

Пiд тiею казковою декорацiею, по фантастичнiй склянiй алеi, в яку обернулася вулиця, ведуть Миколу… Ведуть Максимового друга й товариша на страту. Вiн iде босий по снiгу, в самiй бiлизнi, гордо закинувши голову. Заслужений артист i каторжник… Вiн дивиться просто перед собою, на заходяче, зажурене сонце… Мабуть, йому ввижаеться далекий Сибiр i снiги Забайкалля, буйний iнiй, i шелест скляного вiтру, i друзi – такi ж, як i вiн, приреченi, але непокiрнi… Босий i в однiй бiлизнi, Микола зникае в мерехкотнявi крижаноi алеi, оточений вартою в блакитних нiмецьких одностроях.

Дзвонять крижинки над цiлим свiтом. Крижинки, опромiненi зажуреним, холодним сонцем…

А над усiм тим, як марево, – ще один моторошний образ…

…Разом iз його, Максимовим, товаришем i з багатьма iншими тодi на крижанiй алеi було повiшено й старого партизана Чубенка, партизана часiв революцii, – того самого, що, забезпечивши трiюмф тiй революцii, сидiв потiм у «рiднiй» тюрмi, де його було бито його ж орденами по обличчi й ламано йому ребра за ту ж саму свою Вiтчизну, в iм'я якоi вiн робив революцiю… А тепер його було повiшено разом iз Миколою. Знову ж – за Неi… І вiн висiв у шерезi вiдважних i непримиренних, на крижанiй алеi. А вночi… Вночi прийшли його маленькi дiти й зняли батька з петлi, ту петлю обiрвавши. Хотiли врятувати його вiд ганьби й позорища, занести геть i поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був тяжкий, а надходив свiтанок. Батько був тяжкий i твердий, як колода, мерзлий… Тодi вони поставили його бiля паркана стояти, пiд деревом, оправленим у скло. Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного на струнко… І вiн так i стояв, приймаючи параду на розi, – зустрiчав i проводжав сумних жiнок, що йшли на базар… А склянi гiлочки мерехтiли…

– По одному вихадi-i-i!!!

Максим протер очi. З них не зникало марення, напливаючи на дiйснiсть. В них ще йшов Микола, вiдходив, минаючи вартового, немовби виконував його команду. В них разом горiли сонце й свiчка, мерехтiли дерева в скляному вбраннi й патьоки на запотiлих шибах… Це не був сон! Максим-бо не спав. Це була дума, спогад, видiння в широко розкритих i невидющих очах, це був вiдсвiт минулого й вiзiя прийдешнього перед внутрiшнiм згасаючим зором… Максим не знав, як довго вiн так просидiв, опустившись на мокру сиру долiвку в ногах великого людського звалища, отого «общего числа» – як остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця чи нуль?.. А чи одиниця попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли нагло розiтнулася команда й усi встали – Максим опинився на чолi «общего числа», як перша одиниця, за якою йшла решта – решта одиниць i безлiч нулiв… Нi, нi! Одиницею попереду пройшов Микола, пройшов босий i в однiй бiлизнi по снiгу й зник за дверима, а за ним от мала йти решта – безлiч одиниць i нулiв, що й становитимуть вкупi з ним «общее число» …

– По одному вихадi-i-i!!!

Ця команда замикала вiзiю й переключала ii в реальнiсть. Ба, вони обидвi, вiзiя й реальнiсть, пливли якийсь час вкупi, взаемно перетинаючись пiд цю команду.

Вартовий iз забинтованою головою стояв, чухаючись i позiхаючи, i ту команду подав не вiн. Команду подав хтось iз-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричi, але нiхто не виходив.

Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав пiвень. Отой самий бiблiйний пiвень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу. Всi встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але нiхто не виходив.

Забинтований вартовий, вiн же й комендант «дому цього», чухав свою потовчену голову й теж не мiг спросонку прийти до пам'яти, дивився на огарок лойовоi свiчки й моргав.

Нарештi голос надворi вибухнув страшним прокльоном i приголомшуючим матюком. І тодi раптом у вiдповiдь таким же прокльоном i матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи iх туди, за дверi; пiсля цього вiн одразу опанував себе, прийшов до пам'яти, настроiвся.

– Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. – загомонiв-загукав вiн жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темрявi «общего числа», так нiби йшлося про збирання десь на екскурсiю чи до кiно.

– А речi брати? – спитав хтось дипломатично, здавленим голосом.

– Брати!.. Все забирай!..

– І горшки?..

– І горшки забирай…

– Навiщо вони… – протяг хтось сумно, – …коли ж однак до лiсу…

– …на «шльопку» … – видавив хтось спазматично з горла – хтось юний – i зарюмсав.

– Дурак! – буркнув вартовий. – Боiшся… Зараз найстрашнiша кара – це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшкiв – котрi порожнi, кидай. Баби заберуть…

Всi сопли в темрявi, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.

Максим стояв… Йому нiчого було збирати й нiчого товкти… Стояв i слухав сам себе. У вухах йому кричали третi пiвнi глупоi пiвночi:

«Вихадi-i-i-i!!.»

– Увага! – випростався вартовий, пiднiсши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтiв, що разом iз дiрками для очей та для рота були головою: – Кого я буду називати – говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», в кiнцi. Пойнятно?

Вiн говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один iз типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклi б iз чортами ляси точили.

– Пойнятно?.. Ей ви там, на запiчку! Зiбрали горшки – покришки? Готово? Слухайте ж!

– Василенко!

– Я…

– Завiрюха!

– я…

I так через увесь список: веселий виклик – сумний вiдгук. Багато прiзвищ було знайомих Максимовi – вчителiв, митцiв, агрономiв, селян, священикiв, лiкарiв… «Ого! – подумав вiн, – хтось добре попрацював!»

Нарештi список скiнчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок i стояв, мовчки чекаючи.

– Я… – проказав Максим апатично, бо його не було викликано.

– Ага!.. Ну, от бач… – зрадiв чомусь вартовий.

– Приведено, як ви спали, – пояснив хтось iз кутка услужливо.

– А ти говоритимеш потiм i за себе, як спитають… – грубо й глузливо обiрвав його вартовий. Вiн вийняв огризок олiвця, поклав папiр бiля свiчки й довго його розрiвнював своiми грубими кулачиськами, а ще довше нацiлявся огризком олiвця, нагинаючи забинтовану голову на всi боки. Нарештi, так i не визначивши точки, де йому поставити олiвця, простяг його Максимовi зi словами:

– На… Запиши сам себе, ось тут-о… – ляпнув долонею по паперi. – Бо моя макiтра в обручах от… Хто ти – знаю. Це ти той архiтектор. От i добре, – закiнчив вiн iронично. – Будеш тепер от iз ними будувати…

– …Царство Небесне… – зiтхнув тихо й тужно Василенко.

– Теж добре, – згодився вартовий. – Нада його переделать iк… Бо там уже нашому брату немае мiсця!

Максим записав себе в список.

– Так… – Вартовий згорнув листок, подумав. – А тепер – по одному виходь! – скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.

Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола – босий i в однiй бiлизнi. За ним – решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковiй мряцi вже чекала на них варта – сила автоматникiв. Здавалось, було iх безлiч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорнотi.

– По чотири становись!!. – скомандував хтось сiрий, невиспаний, iз пiстолем у руцi.

Стали. Вишикувались по чотири. В передранковiй тривожнiй i глухiй мряцi десь над селом кричали пiвнi. Третi пiвнi. Трiщали дерева, вкритi ожеледицею, – скрипiли, лускотiли, подзвонювали. На слизькiй крижанiй землi пiд ногами хлюпотiли калюжки зводнiлого снiгу.

– Увага! Крок управо, крок улiво… – монотонно зазвучав хрипкий, холодний, дерев'яний голос. Голос професiйного вбивцi, душогуба за службовим обов'язком. – За одного позбудуться духу всi… Шаго-ом…

– Давай! – закiнчив тягучу команду хтось iнший спереду, в темрявi.

Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як пiд отарою. А з обох бокiв, неначе твердi рямцi тiеi плутанини, загудiла тяжка скоординована хода «в ногу» – то двi шпалери варти з бокiв, авангард та ар'ергард, сунулися тяжко, як залiзний обруч. І вiдчувалося, що то навколо облягла й сунулася «в ногу» понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброею, невиспаних i мокрих вiд мряки iстот, що вели подiбних до себе десь далi, далi – в безсоння, холод i мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.

Так iшли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потiм вигоном. З кожною хвилиною помалу виднiло. Вже було не чорно, а сiро…

Раптом розiтнулась несамовита команда:

– Лягай!!.

І забряжчала зброя з усiх бокiв. Всi попадали з пiвкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотiв молитву. Хтось тиснувся з усiеi сили лицем у воду, нiби хотiв упiрнути, втiкаючи вiд смерти, що з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цiвкою.

Максим хотiв гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все «общее число» вiн один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався вiн за довгi роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотiв утримати бiдолашних людей вiд психози, що загрожувала розгорнутися в божевiльне ревище, але це за нього зробив хтось iз варти:

– Ну, ну, ша, героi!.. – промовив той «хтось» уiдливо й засмiявся злiсно: – Ша!.. Ще не зараз… Ось поiдемо… – i виматюкався понуро й сплюнувши.

Решта варти мовчала, як мур.

Десь гудiло, бряжчало ланцюгами, порскало. По хвилi виповзло з мряки й пiдiйшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська п'ятитонка.

– По четвiрках за порядком вставати, в авто влазити… – наче молитву забубонiв той самий хрипкий дерев'яний голос професiйного вбивцi. – Перша четвiрка – давай!.. Решта лежати. Друга четвiрка – давай!..

Так помалу всi опинилися в машинi, в темнiй великiй халабудi, наповнивши ii вщерть.

Останньою влiзла не четвiрка, а шiстка – це були автоматники. Вони стали стiною, загородивши вихiд i тримаючи скорострiли, спрямованi на людей у машинi. Решта варти лишилася долi. Пiдуть спати. А декотрi, може, ще почiпляються з бокiв.

Коли машина рушила, автоматники, що були в машинi, опустили заслону за своiми спинами й засвiтили лiхтар iз свiчкою, пiднесли той лiхтар до горiшньоi перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима всiх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.

«Куди?..» – нашорошились усi, млосно завмираючи.

– Куди? – прошепотiв хтось, невiдомо кого питаючи.

– Хто зна… – Зiтхання. Мовчанка.

Чути лише, як ззовнi, певно стоячи на крилах машини, хтось зрiдка перемовлявся словами, яких не можна було розiбрати.

– А пильнуйте лишень… – почувся шепiт iз кутка, з темряви. – Якщо машина поверне лiворуч – значить… у лiс. А якщо праворуч…

Павза.

– Значить – теж у лiс… – додав хтось iнший безнадiйно.

– Хто зна… – прошепотiв перший, захищаючи iскру невисловленоi надii. Машина повернула праворуч.

– Куди нас везуть?!. – гiстерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до варти. Максимовi цей голос видався знайомим, тiльки змiненим вiд жаху так, що тяжко було розпiзнати, хто ж саме був його власник.

– Побачиш… – процiдив котрийсь iз вартових крiзь зуби.

Юнака хтось тихо потiшав.

Машина довго гойдалася на вибоiнах, iшла вгору, вниз, повертала, згiдно з рахунком у запаморочених, одурiлих вiд туги головах, уже сiм разiв лiворуч, сiм разiв праворуч i часом, здавалось, кружляла на мiсцi на заднiх колесах, мовби на п'ятах… Довго… Вже нiхто нiчого й не шепотiв, не питав, не вгадував…

Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кiлька разiв i притихла. Стояла, тихо воркочучи.

Вартовi вiдкинули полотнище, – надворi було вже видно. Стояв ранковий туман над бiлим снiгом. А з туману по снiгу до машини пiдходив твердим нiмецьким кроком рiй солдатiв iз автоматами на руку. Пiдiйшли й стали осторонь. Розiтнулась звiдкiлясь команда:

– Вилазь!..

Першими зiстрибнули автоматники з непогашеним лiхтарем. Потiм усi iншi й Максим. Зiстрибнули й стали по чотири насупроти рою солдатiв. Було видно й тепер можна було добре роздивитися на бiлий свiт i на людей.

Бiлий свiт – це була околиця мiста. З одного боку двори, з другого – голий, заснiжений степ. А люди…

Насамперед виявилося, що юнак серед приречених – це був Костик! Шiстнадцятирiчний коректор iз редакцii, недавнiй комсомолець Костик. Решта ж його й Максимових колег – не привертали особливоi уваги. То були чотири ряди однотипних якихось облич, землисто-сiрих, зарослих, напiвживих. Натомiсть привертали погляд iншi люди – солдати. Виявилося, що всi солдати, – як тi, що зiскочили з машини, так i тi, що оце пiдiйшли, – були якiсь не звичайнi собi солдати, якими iх звик бачити колись Максим, i навiть не такi, якими вiн уявив iх на пiдставi того, що бачив уночi, а якiсь особливi, зовсiм ще ним нiколи не баченi. Мало того, що вони були всi з погонами й злi-презлi з вигляду (особливо ж були злi тi, що пiдiйшли), низькорослi, опецькуватi, понурi…

– Гвардейцi… – прошепотiв Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що той знав i без нього.

Але мало було самоi цiеi налички, щоб зробити iх такими незвичайними. Інше робило iх незвичайними. От вони, тi гвардейцi, з соломою в шапках i в ковнiрах, iз вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи iз-пiд лоба групу в'язнiв, а осторонь стоять iхнi якiсь начальники й щось радяться, позiхаючи.

Ба! Ось що робить iх надзвичайними! Всi тi гвардейцi одягненi в шинелi з англiйського сукна; деякi, замiсть повстяникiв, мали англiйськi черевики; а озброенi всi здебiльшого химерними американськими автоматами!.. Цiлком не звичайнi, а… «загрянишнi»! Лише матюкалися всi по-росiйському.

– А, трам-тарарам! – закипiв раптом один люто, вихопившись наперед. Низькорослий i клишоногий, вiн шарпнув свою «американку»: – Я iх зараз одведу ось до Бога… цю мразь!..

Це, здаеться, був сам караульний начальник – карнач.

– Ну-ну, – озвався понуро заспаний офiцер старшоi ранги, досить неохайно вбраний також в англiйське зелене сукно й черевики. – Не дурiй, Кулагiн! Ще встигнеш…

Клишоногий спочатку завагався, а потiм вернувся на свое мiсце, не то гарчучи, не то скiмлячи – точнiсiнько так, як пес, якому не дозволено вхопити за литку спотиньга.

«Крок германський, автомат американський, штани англiйськi, матюки росiйськi!… Га! Ось вона, квiнтесенцiя епохи! ii дух, ii генiй у всiй красi й величi. Їi емблема, символ всесвiтнього унiверсального професiйного вбивцi».

Цього нiхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так… Крок германський, автомат американський, форма англiйська, душа росiйська… Нi, не тiльки росiйська. Матюки лише чисто росiйськi, але душа… душа така ж, як i зовнiшнiсть, – мов циганський коц: ряба i теж «унiверсальна» – марксо-енгельсо-ленiнська з новiтнiми нiмецько-англо-американськими корективами. У вислiдi – замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до ранги звичайного душогуба, душа сучасности. А в цiлому – духовна й матерiяльна суть епохи.

– Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пiшли! – розiтнулася злобна дика команда. То карнач Калугiн лютував, що йому не дали цю «мразь» «одвести зразу до Бога». Далебi, вiн був лютий на весь свiт, i на самого себе, i на всi околицi того свiту, i ще не знати на кого й що.

А зi степу, гнаний вiтром, котився на мiсто туман разом зi снiговою крупою, натикався на людей i притискав iх до заснiжених, обчухраних тинiв та парканiв глухого передмiстя.




Роздiл восьмий


Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову гауптвахту. В нiй уже сидiли пiд столом три танкiсти й грали завзято в карти, коли прибула партiя в'язнiв i Максим серед них. Танкiсти – босi, розхристанi й простоволосi, сидiли пiд столом, неначе пiд балдахином, на соломi, склавши по-турецькому ноги, i не звернули на новоприбулих жодноi уваги – смалили собi далi в дурня. Видно було, що для них це вже повторювалось не раз i було нецiкавим.

Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без нiяких меблiв, – стояв лише единий стiл у кутку над танкiстами та скрiзь попiд стiнами було застелено добре вим'ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але то нiчого. Новоприбулi попадали на неi купами, розташувались, i аж тодi почали оглядати один одного. Оглядали… Робили великi очi… Роззявляли роти вражено… І – мовчали. Прибирали байдужий вигляд i вдавали чужих i незнайомих. Лише юнак кинувся до Максима i, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей i заплакав… Це був Костик! Добре знаний шiстнадцятирiчний комсомолець Костик iз редакцii… Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж сказати цьому юнаковi, цiй дитинi, що так передчасно, так занадто рано стала дорослою, маючи вже на своiх плечах цей безглуздий трагiчний тягар, що його раптом навалило на нього життя… І мовчав, бо знав, що Костиковi вже не можна збрехати.

Люди розташувались щiльно один бiля одного в чотири ряди. Бiля дверей примостився вартовий з американським скорострiлом, в англiйськiй шинелi i в сибiрських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов сержант у такiй же шинелi й у повстяниках, постояв, сказав:

– Ну, от i все в порядку… – й пiшов геть.

І тюрма зафункцiонувала.

З-за ряднини, що нею було завiшено дверi до хазяйськоi половини, до т. зв. «хатини», визирнула жiноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зiтхнувши, зникла.

– Ей, ви, хлопцi! – звернувся до всiх один танкiст – русявий, молодий i веселий шибайголова. – Оце ось визирала – це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (пiд столом смiх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих – мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам'ятали. І не просто Вася…

– А Вася – герой СССР!.. – додав понуро другий, тримаючи карти вiялом.

– Нi, не герой СССР, а все-таки танкiст Окремоi Сталiнградськоi танковоi армii… (Зiтхнув.) Може, був би героем СССР, та от чорт його зна…

Вася не докiнчив, що саме «чорт його зна», й почухав голову. І раптом несподiвано закiнчив:

– Хто з вас мае насiння? О! Оце й буде во-третiх.

Мовчанка.

– Ex ви, – зiтхнув Вася. – Теж менi колхозники…

Хтось кинув йому торбу з насiнням. Вася пiймав ii на лету, помацав i радiсно засмiявся: – Насiння! – Потiм подивився запитливо й здивовано на господаря: – Всю?!

– Як хочеш, – зiтхнув господар байдуже й понуро.

– Е-е… – протяг Вася. – Ти хочеш випробувати героя-танкiста, чи не е вiн iмперiялiст. Нi, брат, Вася бував у бувальцях… – Вiн розв'язав торбу, надсипав половину насiння на розстелену сорочку, зав'язав торбу й кинув назад:

– На! Лови, брат… Горе й радiсть – усе пополам!..

І заходився з товаришами дiлитися насiнням.

Видно було, що цей Вася й вирiс найперше по тюрмах, а тодi вже на вiйнi. Жести, слова, мiмiка – все вiд типового безпритульника часiв непу, i це лишилося на все життя.

Подiливши насiння й весело лузаючи, Вася вилiз iз-пiд столу, встав i попростував до Максима. Був вiн високий i ставний, хлопець – орел.

– Ей, куди, куди?! – зарепетував вартовий бiля дверей на стiльчику.

– А ти сиди там iз своею свистьолкою! Подумаеш… Хочеш насiння? На! Держи шапку!.. Бери-бери… – Вася вiдсипав вартовому жменю насiння в шапку й повернувся до Максима. Сiв навпочiпки, взяв Костикову голову за чубок i пiдвiв ii.

– Ти чого, дурний, га?!.

Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимовi в очi й сказав, кивнувши на Костика:

– Страшно… Ну нiчого (зiтхнув), менi – теж…

А далi подивився ще пильнiше Максимовi в очi й промовив щиро, як до свого:

– От знамените, брат, учрежденiе! Поставлять отак собi стiльця, посадять на нього iдола з свистьолкою, i вже ось тобi тюрма, га?!.

Максим мовчав, дивлячись Васi в одвертi й, либонь, розгубленi очi. Видно було, i не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всiй своiй зовнiшнiй веселостi Вася смертельно нудився – мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.

Витримавши Максимiв погляд, Вася посмiхнувся:

– Ти, видать, не колхозник… Я от танкiст, а ти хто?

– Архiтект.

– А-а… Я ж так i знав!.. І малювати вмiеш?

– Трохи… А що?

Вася засмiявся:

– Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалюеш… (Зiтхнув.) А я от не вмiю, i це погано, а то б я, знаеш, намалював би усю цю ерунду… – Вiн зробив рукою невиразне, широке, всеобiймаюче коло й сплюнув. Посидiв мовчки. Оглянув пильно всiх присутнiх, що позирали на нього пiдозрiло, i враз сердито випалив:

– Якого чорта лупаете?! І якого диявола носи повiшали? Га?! Подумаеш… Бiльше смерти все одно нiчого не буде. От побачите… – Встав i пiшов, переступаючи через ноги й тулуби. І знову полiз пiд стiл.

– Гей-гей, люба да люле!.. – мугикали його товаришi якоiсь старовинноi солдатськоi пiснi, розвiшуючи на губах лушпиння й ляпаючи картами. Вася приеднався до них.

«От побачите» – при цiй Васiнiй обiцянцi Максимовi згадались останнi слова Кутузова, що обiцяли щось бiльше, нiж звичайну смерть. Згадав… i притиснув Костикову голову до грудей.

– Костику!

– Що?.. – озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крiзь сон.

– Будь мужнiй… Костику!.. – І прошепотiв уже сам до себе: – Головне – не датись обернути себе в ганчiрку. Ось… Оце головне.

– Добре… – сказав Костик у Максимове плече. В нього вийшли всi сльози, й вiн уже не хлипав – лежав тихо й, либонь, марив. Марив юнацькою душею, шугаючи нею десь поза межi можливого… Так само тихо, мовчки лежав i Максим. Але вiн не марив. Вiн лежав, тяжко зцiпивши щелепи й повiки, й балянсував душею мiж глибокою втомою, зневiрою й почуттям якогось невиконаного обов'язку.


* * *

Усiх в’язнiв, разом iз трьома танкiстами, було тридцятеро. Здебiльшого це були Максимовi знайомi, але всiм iм до Максима було байдуже – кожен був зайнятий своею власною трагедiею. Максимовi до них було теж байдуже, хоч вiн i не був зайнятий своею трагедiею, бо всi трагедii, що з ним були, вже вiдбулися, а це був уже лише фiнал. Нi, вiн не був зайнятий своею трагедiею, вiн не був зайнятий нiчим, вiн лежав у забуттi, тримаючи на грудях голову Костика, що вже солодко спав.

А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту заюшених кров’ю, кидали iх на солому й брали iнших. Танкiсти пiд столом грали в карти i лише скоса позирали на битих. До Максимовоi свiдомости доходило все, що вiдбувалося, доходили навiть жах i нудьга людей, що з кожним таким викликом i поворотом все наростали й наростали; жах наростав у тих, що чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу вiд були. Кинутi тепер на солому, вони стеналися душею вже перед недвозначною перспективою, пообiцяною й гарантованою iм, ще й скрiпленою солiдними авансами у виглядi синцiв. Але до Максимовоi душi те все не доходило, вiн того стiльки бачив i витерпiв у життi, що воно вже на нього не дiяло. Знав, що його черга теж от прийде, але занадто до серця того не брав, лише стискав щелепи: аби лише не подолав його той «iзмор», та безконечнiсть, яка може й найсильнiших увiгнати у вiдчай та розпач. Аби лише швидше. Нового вiн не сподiвався нiчого анi почути, анi побачити. Все йому до кiнця ясно сформулював той Кутузов. Та й рiшення вiн, Максим, теж уже прийняв. Нi те, нi те, очевидно, не пiдлягало змiнам. Якщо його щось iще хоч скiльки-небудь цiкавило в його власнiй долi, то це лише те – яку все ж таки формальну причину вони пiдведуть остаточно пiд факт його знищення? Яку формулу дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу на рейки «законности» й посадили його сюди. Раз почали розiгравати комедiю, то мусять i якийсь сюжет для цiеi комедii скомпонувати, а якщо не сюжет, то принаймнi якусь бiльш-менш правдоподiбну вiдповiдь на запитання «чому?», бо ж справжньоi причини вони нiколи назвати не посмiють. А спитати… Може ж, хтось колись iх таки спитае?!.

Проте Максима не викликали. Вiн лежав у забуттi. Часом шерех i тривога серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимовi на простягненi ноги, – тодi вiн розплющував очi, дивився на тi своi ноги в ганчiр'яних бурках, iз яких вилiзали пальцi, ворушив тими пальцями й знову закривав очi. Так i не пiдкорчував нiг. Нехай топчуться. Тепер усi один по одному топчуться, i це «нормально». Берiг лише Костикову голову, чомусь боячись, щоб нiхто на неi не наступив.

Опiвднi принесли обiд… Але перед тим до «тюрми» зайшов старшина, начальник цiеi тюрми, про що можна було зробити висновок уже з того, як перед ним шарпнулася на струнко варта в сiнях i бiля дверей. Якийсь вугластий, незграбний i понурий, зi зле позастiбаними гудзиками сорочки й шинелi, ковнiр якоi заломився й стояв бокаса. Цей ковнiр та ще неохайно збита на очi сiра ушанка надавали йому вигляду людини, що тiльки що збудилася з похмiлля. Вiн увiйшов iз сiней i почвалав через ноги лежачих до середини «тюрми». За ним слiдом – його помiчник, бiлявий хлопець iз наiвними очима, без шинелi й без нiяких вiдзнак, лише в солдатськiй зеленiй заяложенiй сорочинi навипуск та в таких же, як i в начальника, повстяниках. Вiн тягся за старшиною, як нитка за голкою. Старшина переступив через усi ноги мовчки й дiйшов до середини. А дiйшовши до середини, оглянув усiх, нiби свое господарство, й привiтався:

– Ну, здоровi були, орли!..

Сiрий гомiн зiтхання й невиразний буркiт у вiдповiдь. Тiльки Вася-танкiст ляпнув голосно картою, аж пiшли виляски, й вiдповiв весело й голосно за всiх i сердечно так:

– Здоров, хазяiн! Здоров, орел наш дорогий!.. Як дiла, га?..

– Ну-ну, Вася! Не балуйся… – буркнув незлостиво старшина, пройшовся задуманими, байдужими очима по людських обличчях i зупинився ними на старому-старому дiдовi з козацькими сивими вусами. В очах старшини блиснули вогники здивування.

– О?!. А ти чого тут, дед?!

– Та… посадили… – зiтхнув дiд iз тихою, щирою журбою.

– За що ж тебе посадили?

– Та… вродi старостою… в колгоспi ж був…

– А-а! Значить, партизанiв вiшав?!.

Павза. Понура, гнiтюча мовчанка. І раптом Вася своiм веселим жвавим голосом, так нiби ненароком, через карту, лузаючи насiння й спльовуючи лушпинням, але з глибокою певнiстю й гаряче:

– Товариш старшина! Вiн партизанiв не вiшав!.. Вiн тiльки жидiв вiшав!

Вартовий автоматник бiля дверей пирснув. Танкiсти пiд столом не подали й виду, що щось сталося. А решта арештантiв завмерла.

– А-а-а… – протяг старшина, спочатку розгублено, а потiм нiби приемно здивований. – Жидiв?.. – i враз махнув рукою понуро: – Ну жидiв – чорт його бери!..

Повернувся й пiшов. За ним – помiчник, посмiхаючись до арештантiв i ступаючи старшинi слiд у слiд.

Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона вiд нього не уникла, вiн ii вхопив. Це була нотка – одна манюсiнька нотка в голосах, що тут щойно прозвучала, – в усiх, до пирскання автоматника включно. Якась глибока, тяжка, несвiдома злоба й розгубленiсть. Злоба людей, збитих геть остаточно з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в певний бiк, як у вiдтулину – в ту стару, добре випробувану вiдтулину, що нею здавна випускалась зайва пара перенаснаги людського гнiву й горя, що кiнчалася божевiльним, iдiотичним: «Бей жiдов, спасай Росiю!!».

Ще трохи, й, може, це навiть стане найбiльшою рушiйною пружиною для всiх мiльйонiв отаких-от хлопцiв у повстяниках, щоб поривати iх на «великi iсторичнi дiла». Бо iх можна рухати ще тiльки зненавистю й злобою. Злобою поривати й до героiки. Колись вони, тi мiльйони, рухалися вогнем кличiв про братерство й любов, але тi часи давно минули. На тiм мiсцi, де була колись вiра в тi кличi, витворилася застрашлива порожнеча, а над тiею порожнечею мае ще якусь силу впливу лише глибока, несвiдома, тяжка злоба. Слiпа, нищiвна злоба на все, аж до себе самих включно.

На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову два кроки всередину:

– Всi мiсцевi? – спитав у лежачих людей, у всiх разом.

– Нi, – вiдповiв хтось. – Майже всi не мiсцевi.

Тут устряв знову Вася-танкiст iз наiвною iронiею:

– Це все жертви фашизму, товаришу старшина!

Старшина ехидно:

– І ти теж?

Вася, зiтхнувши:

– І я теж…

Старшина:

– Ну, гей ви, жертви фашизму! Обiдали?!

– Нi, – вiдповiв за всiх той самий Вася.

Старшина скривився й процiдив глузливо:

– Що ж це ви, понiмiли всi, га? Ну чого носи повiшали?!.

Хтось зiтхнув глибоко й промурмотiв – з намiром, очевидно, щось вивiдати:

– Та… як поведуть у лiс… то там буде й обiд…

– Дурак! – бовкнув старшина й засмiявся. Смiявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всiх одразу, а тодi промовив:

– То ти, браток, легенько хочеш – отак собi просто та й у лiс! Нi, ще почекай…

Сплюнув i вийшов.

Пiсля того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардiець iз «фiнкою» i, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих i мовчки поманив iх тим пальцем за собою. Двое встали й пiшли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обiд на всiх – кiлька хлiбин i двое вiдер iз якоюсь юшкою.

– Роздатчик! – гукнув хтось iз сiней у хату.

– Я! – вискочив Вася з-пiд столу, зголошуючись добровiльно до такоi ролi, й пояснив: – Бо вони всi не в настроенii…

Дiйсно, всi були «не в настроенii». Нiхто навiть i не здумав заперечувати таке Васiне самопроголошення, хоч бiльшiсть знала з досвiду, що тюремний «роздатчик» – це в тюрмi друга персона пiсля начальника корпусу i перша, як тiльки дверi за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогоднi – «яке то все мае значення!», коли тут справа якихось хвилин, найбiльше годин…

Таким чином Вася-танкiст став роздатчиком, що було цiлком справедливо, бо роздатчик iз Васi був фаховий.

Перенiсши дiяльнiсть iз-пiд столу на стiл, Вася миттю вправно роздiлив увесь хлiб на тридцять рiвних пайок i роздав усiм за принципом солдатського й арештантського «щастя»: один одвернувся вiд столу й виконував ролю слiпоi долi; на запит Васi «кому?», тая «доля» тикала пальцем на того, кому вона прирiкала невидиму пайку, – «цьому!», i так далi.

Хлiб узяв кожен, але вiд обiду майже всi вiдмовились: «Який тут обiд? Хiба до обiду тепер?»

Ну що ж? Вася вiд того не впав у розпач. Вiдер було двое i вiн iх роздiлив генiяльно. Одно вiдро взяв пiд стiл – собi й двом танкiстам, а друге вiднiс за ряднину – господинi та ii малим дiткам, що були в «хатинi». За те вiдро вiн вимiняв у господинi миску й ложку, вернувся з тiею здобиччю пiд стiл, насипав повну миску юшки й принiс власноручно ii Максимовi:

– Слухайте, товариш архiтектор! Ось… iжте… Ну-ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро.) Уявiть собi, що ви «таки да» знову в тюрмi та й iжте собi на здоров'я…

І посмiхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тодi вернувся назад пiд стiл.

Це була не юшка. Це була iжа, якоi в жодному довiднику кулiнарii немае: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навiть шматки якогось м'яса – все на купу та ще й з якимсь пiдозрiлим запахом.

Максимовi зовсiм не хотiлося iсти, але вiн мав про кого подбати. Вiн розбудив Костика:

– Костику!.. Треба триматися ж…

– Добре… – мурмотiв Костик, чухаючись спросоння, i взяв ложку, ще навiть не знаючи, чого вiд нього хочуть. – Добре…

–Їж, Костику!..

Очунявшись нарештi, Костик накинувся на iжу так само жадiбно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кiнцем Костик насилу зупинився й напосiвся на Максима, щоб i той iз'iв хоч трохи, i Максим мусив також проковтнути зо три ложки тiеi iжi.

Потiм вони полягали знову, й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропiв. Бiдолашне хлоп'я! Кiлька ночей вiн ховався вiд арешту, перетiпався, перемучився без сну, i тепер-от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на свiтi, навiть про найстрашнiше, що чекало на нього попереду. Ним володiв сон.

Пiсля обiду почалося щось справдi незвичайне й цiкаве – почалися «вiдвiдини». Але якi!.. Звiдкiля й як тi жiнки могли так блискавично швидко зорiентуватися, куди завезено iхнiх чоловiкiв, синiв, батькiв, i розшукати цю тюрму?! Простi селянськi жiнки – не лише з села Веселого, а й з iнших навколишнiх сiл – мусили пройти по прифронтовiй смузi й пiд бомбардуванням до мiста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всiх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне – як вiдважно й як генiально просто вони обiйшли сувору заборону будь-яких вiдвiдин!

Секрет полягав саме в тому, що «тюрма» складалася з двох частин – iз «тюремноi камери» i з тiеi хатини, де жила господиня з дiтками. В силу необхiдности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через «тюрму». І в силу тiеi ж необхiдности також усi ii гостi – «сестри, куми й подруги-солдатки», – що приходили «по дiлу», теж мусили ходити через «тюрму». Тими гостями, звичайно, були й могли бути тiльки жiнки. А що тими «сестрами й кумами» були жiнки з далеких сiл, якi прийшли вiдвiдати своiх синiв та чоловiкiв, може, востанне перед смертю, – то це навiть i на думку не спадало нi тюремнiй сторожi, нi тюремному начальству. Занадто вже смiливо це все було задумано. І от тi жiнки, «сестри й куми», вiдвiдували так господиню кiлька годин.

Із сiней через камеру до господинi перебiгала якась жiнка чи дiвчина в легкiй хатнiй одежинi та великiй хустцi (так як тiль-тiль вибiгла ось по сусiдству зi своеi хати!) i, зиркнувши на арештантiв, зникала за рядниною, що нею було завiшено дверi до господинi. Там вони собi щось шепотiли про своi справи, а по камерi тим часом гуляла торба з насiнням. Вася просто розкошував. Вiн зорiентувався вiдразу, що й до чого, i аж розсiдався вiд радощiв, що, мовляв, «якi ж тi жiнки, каналii, хитрi, а тi вартовi – дурнi, як iндики!». Вiн не тiльки насолоджувався сам насiнням, але й щоразу пiдходив iз торбою до вартового й насипав йому стiльки, скiльки той хотiв. Вартовий лузав насiння й оповiдав безтурботно якiсь анекдоти, вся камера смiялась, а танкiсти пiд столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був i несмiшний. Смiшна була ситуацiя. Тим часом котрийсь iз арештантiв уставав i йшов до господинi «води випити», з дозволу вартового… Потiм вертався, ховаючи або записку, або вузлика пiд полою, а чи пару бiлизни й нишком витираючи очi. Згодом гостя теж виходила. Заходила iнша… І так без кiнця. Диригувала всiм i регляментувала вiзити господиня. Фактично в тi години вона була начальником цiеi тюрми, а не старшина.

Вартовi мiнялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибiряк, не здогадався зовсiм. Другий вартовий, украiнець-далекосхiдник, здогадався вiдразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собi насiння, почепивши автомат на шию. Час вiд часу тонка усмiшка перебiгала йому по обличчi, але вiн зганяв ii геть i напускав дурнуватого вигляду. Третiй, якийсь замрiяний студент-москвич, теж не помiтив нiчого. Та четвертий, якийсь «хахол»-служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарештi зорiентувався й пiдняв галас… Але тим часом тюрма була вже повна не тiльки рiзних «передач», але й рiзних новин, що iх понаносили жiнки.

Максимовi нiби нiхто нiчого спецiяльно й не говорив, але вiн усе увiбрав у себе, неначе вапно вологу з повiтря. І коли Василенко пiзнiше переказував йому своiми словами все, що чув, то Максим уже не довiдався вiд нього нiчого для себе нового. Вiн уже знав, що дiялося навколо…

…У мiстi йде «самоiдство». Вцiлiлi обивателi з усiеi сили iдять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. «Органiзувалась влада». Якийсь полiтрук зiбрав посеред мiста юрбу – переважно тих, що никали по розграбованому мiстi з вiрьовками й порожнiми мiшками пiд пахвою та з поначiплюваними (на всякий випадок) червоними стрiчками на шапках i рукавах, в надii щось десь поживне пiдчепити, поки «мiжцарiв'я». От iх зiбрав полiтрук посеред майдану, виголосив промову про велич «вождя» та мудрiсть «партii Ленiна – Сталiна», а тодi, тикаючи пальцем у присутнiх, на вибiр, говорив:

– Ей, ти там!.. Ти будеш горсовет!

– Ти, в папасi! Будеш комунхоз!..

– Ти комсомолець? Добре… Будеш секретар райкому ЛКСМУ.

– Ти – начальником цивiльноi мiлiцii.

– Ти – пошта.

– Ти… Ти… Ти…

I так стала «власть». І тепер вона, та «власть», запрацювала. Деякi перед тим, як стати «властю», не тiльки грабували, п'янi вiд патосу руiни в бiльшiй мiрi, нiж вiд самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кiлька днiв перед тим, при iншiй владi, вславилися були й тим, що вiшали людей нiмцям «поштучно» за самогон. А тепер… Тепер виявилося, що то вони «спецiально позалишалися для боротьби в тилу ворога», а щоб замаскуватися перед нiмцями й увiйти в довiру до них, вони взялися були за таку роботу: вiшали… О, скiлько вони перевiшали, таким способом при нiмцях «маскуючись»! А тепер вони опинилися на найбiльш вiдповiдальнiй роботi, як «героi вiтчизняноi вiйни» …

– Такого Зайця знаете?..

Шепiт. Максим чуе… І навiть його серце здригаеться. Так, вiн знае Зайця. Хто ж не знае Зайця?! Його весь свiт знае. Це ж вiн вiшав Миколу… Вiн же повiсив i того партизана Чубенка, якого потiм зняли були дiти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його Заець вiшав, Чубенко тричi зривався, а п'яний Заець все брався знову та потiшав:

– Терпи, старик! Зараз на екскурсiю до Бога пiдеш!..

Так вiн, б'ючи обцасами перед ортскомендантом, вiдправив «на екскурсiю» багатьох, – переважно тих, хто перед тим сидiв по тюрмах «краiни соцiалiзму», – чоловiкiв, жiнок, зелених юнакiв i майже дiтей.

– А тепер цей самий Заець став помiчником начальника мiлiцii й, звичайно, работнiком НКВД. Гасае по мiсту… Чорна кудлата сибiрська папаха, червона стрiчка на нiй, «фiнка» за плечем…

– А Волика знаете?

– Це той, що…

– Так, це той, що… При нiмцях вiн був незрiвнянним «патрiотом». Подейкували, що вiн також служив у гестапо. А тепер вiн так само служить в НКВД. Стараеться…

– А такого знаете?!. А такого?.. А такого?..

Називали iмена тих, що стали героями дня. Мов чорнi тiнi повилазили з пекла.

– А солдати, п'янi фронтовики, десь гвалтували дiвчат…

– А в мiстi стоять шибеницi – так само, як i при нiмцях!..

– А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нiчого взагалi не варта. Нiчого! Анiчогiсiнько!..

– На жiнках i дiтях вимiщують злобу…

По мiсту розвiшано накази влади. Про мобiлiзацiю.

Всiх поголовно мобiлiзують i – «на передову», «iскупляти» свою «провину» перед «родiною» … Без зброi, без амунiцii, лише з торбами, «на м’ясо» – вперед! Комiсар сидить у военкоматi, викликае за списком i дае кожному на вибiр – або без зброi на фронт (зброю вiднiмеш у нiмця, а як нi, то чорт з тобою!), або ж… i не доказуе. Але й без того ясно. Одне слово – хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кiнець один: або на фронтi без зброi, або тут на мiсцi – на вербi чи бiля муру… Звичайно, всi вибирають фронт, i навiть спецiяльно поспiшають до военкомату, щоб скорiше на фронт. Бо по мiсту шниряють i вишукують та виловлюють усiх рiзнi отi Зайцi, щоб посадити в тюрму, а потiм, може, й розстрiляти чи повiсити. Отi самi Зайцi, що знову будуть «орудувати в тилу». Найперше вони себе забезпечують вiд свiдкiв i взагалi вiд порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попереднiх володарях i тепер мають досвiд. Ось такi дiла творяться в мiстi…

А вiдвiдини тюрми жiнками нагло припинилися. Четвертий вартовий пiдняв галас, «ударив на сполох», сподiваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюцii». Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня героiчно вiдбрiхувалась, але тi все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля.

Тодi втрутився Вася-танкiст. Вiн вибрав тактику, не менш генiяльну, нiж та, якоi вжили перед тим жiнки. Пiдiйшовши до вартового бiля дверей, вiн почав його роз’юджувати, вiдволiкаючи увагу вiд господинi, рiзними своiми зачiпками, на зразок таких:

– Маладец, Павлуша!..

– Я не Павлуша!

– Хiба? Та пiдожди, то ж ти помиляешся, – ти ж Павлуша…

– Я не Павлуша!

– От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль… Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй… Тiльки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять…

– Сядь!

– А то чого б? А-а, застую?.. Так тобi й так повилазило. Чого причепився до женгцини, чортiв хахол?!. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я, брат, насидiвся в танку, а ти от на такiм тронi… з бабами воюеш? Га?

– Сядь!!. Слиш?!!

– Не кричи, Павлуша! I не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тодi й поговоримо… А то з бабами тут кожен зможе…

Втручаеться черговий. Вася його осаджуе:

– Товаришу дежурний! Ви тут нi при чому, бо ви тут не були.

Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася – нiякiсiнькоi уваги. Вартовий усе бiльше й бiльше пускаеться берега, виходить iз себе. Вiн наговорюе купу дурниць, а Вася ще з бiльшим олiмпiйським спокоем жигае його в найвразливiшi мiсця. Черговий теж починае кричати на Васю. Тодi Вася й собi раптом викрикуе несамовито:

– Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..

З'являеться старшина, – ковнiр шкереберть, ушанка понуро насунена на брови:

– В чом дело?

– Товаришу старшина, – каже Вася милим, iдеально сердечним та спокiйним голосом. – Навiщо ви садите сюди п'яних вартових? Хлопець «пiд градусом» роняе оружiе, i може вийти, брат, чортiщо…

Черговий i вартовий поперхнулися на пiвсловi.

Старшина дивиться якусь мить на обох. Тодi пiдходить до вартового:

– Дихни!..

– Та то… я… е-е… той…

– Дихни!!.

Вартовий перелякався, став на струнко, дихае в обличчя старшинi.

Покрутивши носом i не сказавши нi слова, старшина насувае свою ушанку зовсiм на очi й виходить. По якомусь часi з'являеться караульний начальник iз новим вартовим. Вiн «знiмае» старого вартового, замiняе його новим i виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.

Тодi Вася пiдходить до нового вартового-автоматника й насипае йому насiння в полу шинелi.

Інцидент вичерпано. Але жiнки вже не ходять.

Вася зiтхае пiд столом – либонь, за насiнням тужачи:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-bagryaniy/ognenne-kolo-ludina-b-zhit-nad-pr-rvou-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Авантi – вперед (iтал.).