Книга - Яса. Том 1

Яса. Том 1
Юрiй Мушкетик


Історiя Украiни в романах
В центрi роману «Яса» – кошовий отаман Запорiзькоi Сiчi Іван Сiрко, який ще за життя став легендою, бо пiд його проводом козаки не програли майже нi одного бою. Все свое життя славетний кошовий вiддав Украiнi, i той, хто зраджував ii, вже не був Сiрку анi товаришем, анi бойовим побратимом. Саме тому Сiрко не вважав справжнiм гетьманом анi Дорошенка, анi Самойловича, яким влада стала дорожча за батькiвщину. Вiн прагнув того, щоб украiнцi, якi нiколи не зазiхали на чужi землi, не втратили своеi рiдноi i жили, не пiдкоряючись ворогам.





Юрий Мушкетик

Яса. Том 1


Ой ти, батьку Сiрку,

Зелений барвiнку…

    З народноi пiснi




Роздiл перший





I


Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу, накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то iх побрали велети з Громовоi печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм недавнечко. Бiля печери й тепер валяеться багато таких каменiв. І тiльки декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло пiднiжжя могили. А по всiй могилi – бур’ян – не суспiль, а острiвками: буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також дрок, воронець i медунка.

У татарський бiк могила спадала полого, в козачий – круто, стрiмко, а наокруж – степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем – доскачеш на край свiту. Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, – невеличка рiчечка. Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в припадi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари – Малою Каiр. Вона кривуляла неглибокою балкою верст двадцять – де розливалася чималенькими плесами, де витягувалась у стрiчку, яку легко перестрибував степовий сайгак, – й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще лежав велетенський гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньоi пори. Били й били довгими рогами, й майже всi – в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу. Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.

Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за единою уцiлiлою брилою гранiту.

А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? Їхав i загинув… Чи помер? Грав конем у степу… Могили, ясна рiч, тодi ще не було. І де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блукае поза раем, зазирае через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них е свое пекло i свiй рай? Але ж наш Бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!

Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого Бога свое небо, а в турецького, поганського, свое. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподiбнюватися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi-окiянi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижировував у хвилях, наш Бог i каже йому: «От ти хвастаеш, що гарно пiрнаеш, а дна не дiстанеш». – «Дiстану», – каже той. «Не дiстанеш», – наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог – i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла геть. Випiрнув поганський бог, глип – ряси немае. «Де ряса?» – кричить на все море. «Не знаю», – одвiчае наш, а сам регочеться.

З того часу й увiйшли вони в страшний розмир, а з ними й народи iхнi.

Мабуть, оця кумова розповiдь – суспiль вигадка, хоч i в нiй е щось од правди, iстинно-бо: пани б’ються, а в мужикiв чуби трiщать.

«Прости, Господи, що согрiшив», – щиро розкаявся, ще й перехрестився на тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. І не йшов з мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.

Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався чужою душею.

Сонце, щойно викотившись iз Божоi кузнi, пливло понад зеленими мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало зовсiм не по-весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодноi ночi, солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В iхньому, поганському. А чи схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i походжае по ньому Бог, пильнуе порядку.

В цю мить вiн бачив Бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки цибулi, славить пiснею ясний свiт.

Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з Богом, вiдчував, як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню святiсть, i чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без Бога, давно б загинув або здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у своiй святобливостi не сягав за межi, де починаеться власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся Бога. Слугував йому, радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла степу. Щоправда, Бог не вельми дослухався до його молитов: позаминулоi осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермену до Перекопу, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, – то, мабуть, через те, що не вiн один, а надто багато iх шепоче йому у вуха молитви. Та й шепочуть не в одно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка не боявся забрести мислiю в Божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський i басурманський рай розкинулись пiд одними вербами, чи шумлять тi верби нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi мае бути лад, за яким хтось наглядае. Бог пильнуе свого, Сироватка – свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому Бог i доля. Життя його злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, своi мiрки, свiй закон. І того закону, вiчного, правiчного, що невiдь-яким чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим законом жив вiн, жила синиця на в’язовi за його кугою, i рись за балкою, i сокiл-боривiтер у небi, i змii жовтобрюхи за могилою. І жило десь там, за його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило по своему кругу сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в чому не переступаючи його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звичаiв, якi уклались в його душi в свiй особливий лад. Переступи його – i все зруйнуеться, розлетиться на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. І все те у Божiй волi, а знати ii людям заказано.

Воно трохи й страшно швендяти навiть мислiю по Божiм обiйстю: ще шелехне з-за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козаковi бодай краем ока зазирнути в господнiй дiм, – либонь, не дiм, а палац, ще й з колонами, як у пана Казановського, – бо той дiм, на велике Сироватчине переконання, стоiть посеред раю, куди попаде й сам Мокiй. Попаде безпремiнно, бо вiн же боронить Божу правду щирою молитвою i шаблею, не iсть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверняе бiлого свiту поганими словами i оковиту п’е лише на свята та, як трапляеться, на дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь, бувае на небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не вiльно пити. Не вiльно чи, може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi якоiсь нуди, i вже його верне од самого духу горiлчаного. У Бога з цим дiлом строго!

І знову крiпко задумався козак. І справи небеснi заступили Сироватцi справи земнi. І Сироватка на ту мить забув, що вiн – очi Слiпоi. Що минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних Лозах. Увесь бекет, всi трое козакiв. Отак – щезли, немов i не було iх. І забув про засторогу козакiв з Тавинськоi залоги, якi казали, що в ногайських кошах помiчено якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського набiгу. О цiй порi ординцi походом не ходили майже нiколи – безкорм’я для коней i важкi переправи через рiки стояли iм на завадi.

Сироватка тiльки тодi стрепенувся, як по його грудях iзнагла прокотився якийсь згук, а на гострому зламi каменя почулося тонке гудiння. Здавалося, над могилою ширяе важкий свистокрил. Сироватка рвонувся, але якась владна сила зупинила його, не дала схопитися на ноги. Вiн тiльки зiп’явся на руках i виглянув з-за каменя. Сiрий, столочений снiгами, але вже пiдмальований зеленим i червоним степ на обрii мовби ворушився, мовби напливав на могилу, тремтiв i гойдався, мов перетягнена басова струна на кобзi. Це був той згук, що пролетiв крильми свистокрила.

А той, що зачепився за гранiтний гостряк, уже тремтiв, як стонадцять тулумбасiв, гудiв i дзвенiв, аж стогнала могила. Вiн бив Сироватцi просто в груди, душив i втоптував у землю. Татарський чамбул, котрий обтiкав Слiпу злiворуч, був так близько, що Сироватка навiть бачив витягненi вперед запiненi горбоносi морди коней, i ощиренi й нiби закам’янiлi обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага.

В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя степову грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру на трут. Либонь, вони знали, що на могилi сторожа, й ця iхня передова залога мчала просто сюди.

Страх холодним списом встромився козаковi в живiт. І одразу там запекло, гарячий вогняний клубок поповз угору. Все тiло налилося тим страшним вогнем. Тисячi шабель розтинали козаковi серце, тисячi куль пронизували голову, i все то шаблi та кулi побратимiв, яких наразив на смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив iх покарати його.

Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому свiй спокiй, свое життя, свою честь. І не буде йому прощення нi на цiм, нi на тiм свiтi.

Не пам’ятав, як сталося, – жива душа хотiла жити, – що не чекав смертi чи полону на макiвцi Слiпоi, а покотився вниз. Геть з лисого горба, в бур’ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому козачому схилу, хоч вiдав, що там теж нема порятунку.

Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м’яке. Ще сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про рятунок забiгла наперед, кудись вела, кудись штовхала. І враз Сироватка пригадав: це – лисяча нора. Стара-старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в нiй живе старий лис. Скiльки дозорцiв з нудьги полювало за ним, а жодному не вдалося влучити.

Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була нора не лиса-перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати в нiй порятунку. Бо в цю мить у його головi, нехай i кволо, нiби iскорка в затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула до життя. Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав, розгрiбав ii, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широкоi костi й схуд за зиму, як байбак. І все ж шкодував, що не скинув лихеньку кожушину: застiбки на нiй обiрвалися, й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз крутнувся, й кожушаний горб опинився десь збоку, а сам Сироватка просунувся ще на пiв-аршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим животом холод землi. Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку стисло, немов туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих. Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу геену.

А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита й на мить вибили всi думки, лишився тiльки страх смертi, страх полону. Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать iз нори, що вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пхае голову в кущ, а сама – на виднотi.

Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озиваеться хтось на сподi, й долинав згори приглушений земляною товщею джеркiтливий гомiн. Раптом затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп’явся розчепiреними руками в землю, йому здавалося, що його ось-ось схоплять за ноги, поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху щось ляснуло чи стрельнуло, й задвигтiла могила, мабуть, той тупiт було чути аж у пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а Сироватка спам’ятатись, як знову задвигтiла земля, тепер уже дрiбно-дрiбно, немов ii струшували десь скраю й воднораз розгойдували з боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй темрявi почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у ii чорних нетрях козак. Але тепер вiн гаразд тямив усе, що коiлося там, нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив ii зi свого дозорського ока й за те мае каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо’, вже й не вилiзе звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати обернути бiду бодай на пiвбiди. Ось тiльки притихне тупiт, ординська хвиля перехлюпне через могилу… Сироватка напружено вслухався, а земля вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був ii полоном, ii часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася в один гул, що вiддалявся, – так гудуть зоддалiк днiпровi пороги. Сироватка вперся руками в землю й спробував вилiзти нагору. Натискав щосили, чеберяв ногами, рвав плечима – нi руш. Здавалося, що його тримала чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт пойняв Сироватку. На мить вiн подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти з тим, насподi, спогадувати нечистого…

Але Сироватка таки зборов холодний тремтливий дрож, не дав вiдчаю заволодiти ним. По хвилi, по короткому розмислу вiн повернувся трохи набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у горiшнiй бiк нори, посунув назад. Вилазив з кожуха, вилазив з кунтуша, лишаючи iх на загнiздок лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася на голову, й вiн, коли вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув з очей заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар, що саме оминали далеку балку, подерся нагору. Вiн гарячково стягував розкиданий по всiй могилi хмиз, згрiбав очерет, стоптував усе на купу.

Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишенi штанiв кресало й не знаходив. Тодi схопився, помацав – кресало крiзь дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його.

Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй шарпанинi, в оцiй крутнi у норi обтерся надгорiлий крайок вивареноi в селiтрi губки, й iскрi нi за що було зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув ii у клоччя й замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився в далечiнь. Татари ледве бовванiли на обрii. Здавалося, то комашиться мурашня.

Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе просмолену од нужi сорочку й пхнув ii поверх соломи, й вогонь справдi спалахнув i загоготiв, як божевiльний чорт. Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше диму, Сироватка назгрiбав прiлоi соломи, вологого бур’янища й теж кинув на купу.

А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка на березi Волошки, обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й дубами, ii не добачиш i за два кроки, але вiн однак не залишився в нiй. Тiльки схопив iз сплетеноi з лози примостки стару кожушину, якою вкривався на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота. Там у нього була схована мiж купиння липова довбаночка.

Стояла висока весняна вода, й острiвцi зараз були майже всi позатоплюванi. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й лiг на дно. Вже не пiдводив голови: знав, що звершив усе, а виглядати – небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати чи лишитися в дозорi. І через те вже не бачив, що чинилося довкола.

Хисткий стовп його курява кинув татар у панiчне сум’яття, збив з пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить злетiлися докупи аги i калги, нуреддин-солтан викинув над головою руку iз зеленим значком, заверещали алай-чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на сотнi ручаiв, й потекли вони назад, у кримську сторону.

Кiлька ватаг пролетiло й повз Слiпу. Сироватка чув тупiт прудких татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн подолав його. Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом, але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося – просто лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень i йому радо вiдповiдала кряква. Коли в степу зринав тупiт, вони замовкали, стихав – починали перемовлятися знову. «Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять любощi, щоб ви повиздихали», – вилаявся спересердя, але полохати не наважився.

А небо стояло сине, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убiк, закирликати, – то для татар певна ознака, – але вони втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.

Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем, профуркотiв табунець чирят, що були наче зв’язанi мотузочком, погналася з крякотом за гавою степова чайка – ганяла од болiтця, – шугала вниз одна, сiпалася з нею й друга, – також зникли, а далi – холодна й тверда тиша. Вiн лежав у нiй, немов у домовинi.

А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли – ловили на трав’яних вiдмiлинах дрiбне риб’я, якого там була гибiль, а наiвшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго – мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях. Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла зiрвалися й полетiли, мовчазнi й врочистi, не полетiли – потягли до лиману, а натомiсть явилися живi козацькi душi.

Одначе коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний вiд того, що ранiше, – конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне «пугу, пугу!» та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед татар вдатнi й на такi мудрацii, а то й перевдягалися в козацьке, сiдали на козацькi конi.



Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.

Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.

– Погинув Мокiй, – мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг. – Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.

– Достойний був козак, – обiзвався Гришко, осавул Тавинськоi залоги. – Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi.

– Поклав свого живота за товариство. Востанне прислужився йому, – казав далi перший козак. – Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирноi, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади своi…

Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспiшав вилазити зi сховку: кортiло послухати ще. От коли б тiльки не квапились одсилати на небеса, не прилучали до небiжчикiв…

– І як вiн iм дався на влови, – прогудiв Кайдан, козак велетенськоi статури, круглолиций, грiзний з вигляду. – Пронозливий же та хитрющий. Може, затаiвся де? Вiн такий, зашиеться – з собаками не знайдеш.

«Бий тебе сила Божа, який вреднючий», – вилаявся Сироватка в думцi, а що далi лежати не випадало – боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якоi бридоти, – вiдгукнувся:

– Осьдечки я! – І пiдвiвся, але монявся ще довгенько: розминав затерплий поперек, почував кольки в плечах, у руках i навiть у п’ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинськоi застави. Їх було чоловiк тридцять-сорок, серед них Сироватка помiтив i кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв дозорця й погуцав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав млиновий камiнь.

– Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором iх понесло.

– Натер перцю, – реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, пiдкрученими вгору – по-ляськи – вусиками. Вiн справляв на Сiчi уряд пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.

– Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав.

Сироватка спочатку кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав звичку – смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий, голос:

– Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.

Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився вiч-на-вiч з кошовим Іваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий i якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з-пiд колись дорогоi, а тепер вилiзлоi, замицьканоi смушевоi шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його i за вiтром, i проти вiтру.

У тих очах – i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.

Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi – глибокi зморшки, воно таке ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу. Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою, пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий; пiдборiддя круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi вiдзначив, що iх побiльшало. Отаман старiв.

На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд якоi на чоло падала тiнь.

В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав – то оманливе враження. Помислом i поведенцiею отаман гострий, весь вiк гнуздае гаряче серце й не загнуздае. Од усiеi його постатi вiяло силою, мiццю, iх не спили роки й утома далекоi мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд шiстдесят. Сироватка – на десять менше.

Однiею рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою просивиною вус, на другу накручував шабельтас недорогоi, але тягнутоi з доброi крицi шаблi. Сироватка пам’ятав ту шаблю оддавен: з обвитою розплавленим на вогнi, аби прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагреневоi шкiри надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам’ятав – ох! – i крутий порух, яким отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по ii крутому жолобку пробiг неприемний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька.

– Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, – наказав Сiрко козакам пiд’iзноi команди, – а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.

Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами – степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду конi, рипiла й брязкала збруя.

– Ну, де ж твоя куга? – запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд невисоким карякуватим в’язом.

– Осьо, – вдоволено проказав Сироватка.

– Де? – подивував отаман.

– Та осьо ж. – Козак розгорнув вiття в’язовника, i перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаноi в схилi порослоi нехворощею балки i обкладеноi дерном.

– Умiеш ховатися, – мовив, i не знати – осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. – А чи подумав ти, що мiг проспати i Сiч, i Великий Луг?

– Не спав я, батьку, – не схиляючи голови, мовив Сироватка. – Думав.

– Ось зараз вiзьму барбару та виб’ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав, вражий сину?

В голосi отамана – роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.

– Про Бога, – вiдказав.

Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i справдi споминав у думках Бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про Бога. Примружився хитро-хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус:

– А не брешеш?

Сироватка праведно звiв очi д’горi:

– Вiн же чуе!

Бог од того нахабства трохи не впав з неба.

Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак лле кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоiвся, бо то був не Бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала його. І плюнув не Бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки заглянув, повернувся й повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись – а таки кортiло – запитати отамана, чого приiхав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю отамана – що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осiбно, власною волею – в помiч козакам сiчовоi сторожi, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогоднi сталася оця притичина… Одначе все оббулося… То й отаман пересердиться. «Бiда бiду перебуде», – сказав сам собi.

Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушно, його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, i весь вiн був неначе тесаний з однiеi камiнноi брили. Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим на крука, що стоiть на вершечку камiнноi баби. Отаман притримав лiвицею шаблю, сiв на камiнь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета, i вони закурять ладком, й од димку потече розмова. Але отаман люльки не дiстав i Сироватки мовби й не помiчав.

Сидiв замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня. А в тiй гривi – червонi й жовтi вогники-тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато-багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою Татаркою, кинув у сiдло й погнав до зимiвника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! І тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кiнь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував за своi рiзкi слова й обмiзковував, як iх завернути назад? Бо й справдi, хто його неволив на цi чати? Нiхто. Четверте лiто конае тут, у самотинi, в зеленiй пустелi. Поруч татарських улусiв, до них – за пiвдня конем доскакати. На безкорм’i, в спеку й холод. Влiтку ще так-сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть помiж тирсою бiлi холоднi змii, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi хижi рисi… Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу. Либонь, це тяжче за схиму.

Позаминулоi весни вернувся козак з далекого дозору – його ледве впiзнали, такий був худий i виморений. Гойдався козак, гойдався кiнь (шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й так причвалав на Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували снiги Волошку, а напровеснi почалася така каламуть, що нi пройти, нi проiхати.

Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк у мiднiй ступi ворочок тютюну й за черговоi оказii знову подався у степ. То що ж тримае його на оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людськоi оселi ненависть? А чи привела велика любов до своеi землi, до рiдноi неньки-вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошнiй i зловiснiй самотинi. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужоi бiди, чужоi кровi, чужих слiз.

А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiй порi вiн був чи не найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мов мала дитина в колисцi першоi митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухкае губенятами, випручуе повнi рученята, посмiхаеться зачудовано й тихо.

Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiли при долинi козельцi й веронiка, а по балках – ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети, прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по видолинках червоно заполум’янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними так i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем спадае згори жайворова пiсня.

Благословенний степ! Благословенне життя!

Проклятий степ!

Прокляте життя!

Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть пронизуе до кiсток. І голод – хоч шаблю гризи.

Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помiтив його наiдок. З казанка стримiли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м’ясо – воно мiцнiше за тятиви татарських лукiв.

Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку е нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В повiтрi стоiть дзвiн, здаеться, що десь далеко, мабуть, аж у Слобiдськiй Украiнi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умиваеться не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазуеться вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, ii, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.

Нi, не про степ, а про козака думав отаман.

Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчиноi люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв’i, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.

– Втомився, Мокiю? – запитав тихо. – Лишимо тобi замiну. Поiдеш з нами. Одiспишся в спокоi. Поп’еш з братчиками варенухи.

Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правоi руки якось кумедно, сторчма, дотоптав ii тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.

– Нi, отамане, – одказав, коли сизенький димок заструменiв. – Добуду до зими. А тодi приiду. – Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд подихом вiтру то заплющуеться, то розплющуеться червоне око на кiнчику трута – давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. – Лаврiна кортить побачити. Як вiн там, не зледащiв?

За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не приiхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив ii й через те не став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед Великоднiми святами прокачався в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.

– Справний козак, – мовив. – Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирае. Кров грае. А може, й сам не знае, чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холуiв у нас i так багато.

– Сливе, – одказав Сироватка. Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось урядником.

Тепер обое думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Сiчi нiхто не знае, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а син. Навiть сам Лаврiн не вiдае того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн був вельми радий.

Отаман майже ревниво поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив военноi науки – щось було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до рiдноi Мерефи, до тих днiв, коли сам був щасливим батьком i доля, здавалося, мчала попереду баскими кiньми.

Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини – Петро й Роман – погинули за Украiну. Петро наклав головою за рiчкою Тором, поблизу трьох зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний, помер у Мерефi пiд Харковом на руках у своеi матерi Сiрчихи. На Рiздво курiнний кухар ставить перед кошовим три миски кутi, а отаман наливае три чарки. Одну випивае сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. І, може, через те такий дужий в отамана удар – не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очi – не одна, а три ненавистi скипiлися в серцi.

Лаврiн для Сiрка – й смутне нагадування, й розрада воднораз. І для Сироватки – також. Отож i йшли балачкою до нього не навпрошки, а манiвцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нiбито було нiчого. Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi. Й навiть дужче за ревнощi. Нiби аж злiсть. Бо ж хiба мiг вiн, Мокiй Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком мислi почував, що од того наближення сина до найзначнiшого козака Сiчi поменшав сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та ще й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi, того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають, ким насправдi доводиться Лаврiновi Сироватка. Просто вони забули про нього. Од такоi розради йому теж не повеселiшало. Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугiсть i малiсть.

Вiн i справдi лише недавно почав думати про Лаврiна якось iнакше, прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд оцiеi самотностi. Скiльки разiв був на краю загибелi – замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болотi й ледве видряпався, – i затим, пролетiвши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав спогадувати Лаврiна частiше й частiше i думати, що не згине безслiдно, що продовжиться в отому красивому i речному парубковi: один доторк мислi до нього поймав особливою соромливою радiстю. Мовби що йому вiд того? Далебi, нi. Тямковитий i шпетний козак – його кров – житиме й далi на Сiчi i зорiтиме в степ, а потiм передасть ii в спадок своiм дiтям. Оскiльки Лаврiн – син, то чимось удався в нього, Мокiя. І всi отi Лаврiновi чесноти – його, Мокiевi, а не Сiрковi.

Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка.

А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на сухих ребрах скрадаеться ревнивою мислiю до нього, кошового, стае з ним на однiй кладцi на переваги-ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по-iншому, але нинi обое думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би то хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по-своему, поспiшив перевести розмову на iнше:

– Рано цього року зламали гарби татари.

– Ще не зламали, – замислено вiдказав Сiрко. – Це були акинджi[1 - Акинджi – нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур.).] з берегових татар. Йшли на Тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварюеться соломаха. Либонь, з Адрiанополя ii солять.

– Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався… – мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. – Бiльше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Каiр. Якщо становисько там…

Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого.

Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали журавлi, тягли невидимi струни од турецьких берегiв у безконечнi простори украiнського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх-давен, i казати далi не було чого. Обое знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою, залягла iмла.

Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в кулак.

На могилу зiйшов довгошиiй молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний. Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з-пiд неi виглядали великi, по-дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, приiхав на Сiч з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де лiтае воля i де витае вiдвага, нехай умие душу в чистих степових вiтрах.

Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь.

Наступав вечiр, небо на овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали iх i погасли. Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було видно – чи вони постуляли пелюстки, чи накрили iх типчак i ковила? О цiй порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до сивоi бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена вода, навiвали журбу. Оця iхня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва, надавала степовi якоiсь саванноi урочистостi. Од неi вiяло пустелею, самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу; пiд кунтушем грали тугi м’язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру.

Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрii в небi вихрило гайвороння.

– Вовки або рисi загризли оленя, – сказав Сироватка.

Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем у протилежний бiк.

– Туди дивися. – Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: – Святе це мiсце – чати. Найсвятiше на всiй Украiнi. Стiй, хлопче! Нехай наллеться вiдвага в твою душу!

– А в мене ii доста, – безпечно вiдповiв козак.




Роздiл другий





I


Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий – холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь-ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв.

Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне крило палацу. Бо сон вiдлякуе не тiльки мiсячне сяйво – вiд нього захищае парчева завiска, – а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля малоi тюрми.

Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапляеться повсякчас: спаленiе од одного слова, од крихiтноi думки, i вже йому немае стриму. Через це його бояться, цим подобаеться сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно розмовляв по-венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам’ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на шиi. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?

Султан тiльки тепер зауважив, що мiряе опочивальню навкiс од вiкна до стiни. І так само навкiс гостро летiла його думка.

Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту. Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом Іскандера Дворогого.[2 - Так турки називали Александра Македонського.]

Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й не рука його батька. Накрутила ii тоненька й тремтяча правиця великого вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий вiзир. Звичайно, того не вiдае нiхто й не мусить вiдати. Навiть султан не знае достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сiм Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбiйним i свавiльним яничарам, якi задушили його батька Ібрагiма, навербувати новi полки воiнiв пашi й субпашi, вдалося нагодувати голоднi татарськi орди й привести iх у покорi до султанових нiг. За це любив i ненавидiв Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловiчок з гачкастим, схожим на скручений огiрок, носом, великий вiзир – тонкий помислом i хитрий, як старий лис. Завжди сумирний i покiрний його волi, справами крутить так, що вони нiби самi течуть рiчищем думки сина пророка, а насправдi рiчищем його власноi, вiзировоi, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настiльки затуманене, аби дочасу загатити друге рiчище. Нехай пливуть по ньому золотi алтуни, нехай пануе у державi спокiй, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.

Вже кiлька столiть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося своею мiцною рукою пiднести його знову вгору. Вже поверненi назад Лемнос i Тенедос. Вже надламанi хребти Австрii та Венецii, вже кинутий в порох Ляхистан i король Михайло надсилае йому данину – двадцять двi тисячi золотих. Так сплачували за сонце невiрнi Чiнгiсу, так мусять платити довiку. Сполошилася Європа, гарячково куе мечi Московська держава. Вiн, Магомет, розумiе, що треба вдарити по нiй першому, доки не зiбралася на силi, скинути ii iз просторiв свiту.

У Магомета все готове до вселенського походу. Всi гороскопи, всi звiзди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заходi й пiвночi, вiн донесе його аж до холодного моря.

Лишилося здолати одну перепону – промчати прудконогими кiньми Дике Поле й зруйнувати кубло чорних гяурiв – козакiв. Вiн не хоче зважати на застороги Кепрюлю: вiзир умiе збирати золото й не вмiе завойовувати держави. Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й веслують турецькi галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Івана Сiрка з ланцюгом на шиi.

В цю мить йому й справдi захотiлося побачити свого ворога. Татари називають його урус-шайтаном, повелителем джинiв. Тодi, мабуть, вiн маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю.

Бр-р-р. Султана злихоманило.

Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто – невiрний, як i iншi, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше. Всi зорi неба вiщують Магомету удачу. Так передбачили великi астрологи, так показали iхнi таблицi.

У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо залiтае, що тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно про те думати, й червоний кiнь удачi гарцюе пiд ним, тож треба не напинати повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит!

Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едiрне. Дивився в той бiк, де Гербус зливаеться з Тунiею i Гардою i лине до Егейського моря. Отак i в його вiйсько ввiллються татарськi орди й затоплять береги невiрних.

Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може, не мае права наближати будь-кого до свого серця.

У холодному мiсячному сяйвi, мов лисини циклопiв, поблискували банi мечетi Селiма. Найкрасивiшоi i найбагатшоi мечетi в свiтi. Селiм – единий, хто пробудив Порту вiд сплячки, хто спробував пiднести прапор пророка. Селiм володарював у Едiрне. Сюди перенiс столицю Порти з розкiшного, зажирiлого Стамбула Магомет. Звiдси завоюе свiт. По-грецьки мiсто називаеться Адрiанополь. Султановi подобаеться ця назва, у нiй вловлюе якийсь потаемний смисл: адже колись Грецiя – це й був увесь свiт! Скрiзь по свiту мiсто знане саме так.

Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi кулi пiд стелею, й сотнi блiдих зайчикiв застрибали по стiнах. Тепер мiсячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим. «Який непотрiб оцi кулi», – подумав султан. Здивувався, що ранiше вони веселили його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже iх почепили ще за Селiма?

А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти, де той конае, не долетить i рев гармати. Вiн грався зi своею уявою, розпалював ii. Це волае з мiнарета божевiльний муедзин, скликае серед ночi на молитву правовiрних. І нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан.[3 - Езан – заклик на молитву (тур.).]

«Зв’язати чи посадити його в кам’яницю, але тому опиратиметься муфтi[4 - Муфтi– первосвященик магометанського закону (тур.).]. Можна розiбрати мiнарет. А потiм збудувати iнший, кращий. На славу Аллаху».

Султан почував, що вже не засне. Невiдь-чому розболiлася голова, здавалося, просто по мозку перекочуються гарячi жарини.

Може, подумав, бiль пригасить прохолодне повiтря з гiр? Одягнув бухарський халат та взув пiдбитi лебединим пухом капцi й пiшов до дверей. Один за одним вiдчиняв залiзнi замки. Золото купуе душi, залiзо охороняе життя. Вiн не любив, коли дверi незамкненi й бiля них куняе сторожа. Сторожа завжди вiддана: коли охороняе султанове життя й коли продае його. Лiпше, якщо вона стоятиме за зовнiшнiми дверима, а також на стiнах i вежах довкола палацу. А тiней, примар султан не боiться.

Потираючи руками скронi, в якi гупали важкi келепи, султан вийшов через вузькi гратчастi дверi на Золоту Галерею. Султан ще молодий – йому щойно виповнилося тридцять, однак почувае в тiлi лiниву млявiсть, утому. Вона на нього напливае хвилями. Султан то жадае дiяння, боротьби – й тодi вiзири, пашi, аги, заiми i всi iншi вельможi бiгають, як гончi пси, то знову почувае у душi порожнечу, нехiть до справ, i тодi всi починають дрiмати бiля нього. Один з лiкарiв набрався нахабства натякнути, що все те у султана через надмiрне вживання солодощiв; того лiкаря викинули у вiкно, а султан почав готуватися до походу. Із Золотоi Галереi сходи вели вниз, у Садок Задоволення. Ступив один крок i помiтив унизу двiрцевого охоронця – капуджi. Той спав, прихилившись спиною до обплетеноi плющем мармуровоi колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, i в скронi гупало, як i ранiше. «Отак вони охороняють!» Пискнула десь у клiтцi канарка й затихла. Пискнула у серцi падишаха злiсть.

Тихо ступаючи, пiшов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в руцi й поквапливо зiйшов униз. Йдучи, дивився на лезо, що вiдсвiчувало синiм вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскостi, в неi було вкладено стiльки сили, вмiння й пристрастi, що вона спивала життя, ледве дiткнувшись до плотi. Султан вiдчував ii жаскiсть, його аж морозило од неi. Вiн зупинився, виставив уперед лiву ногу, повiльно нацiлився оком.

Бризнули увсiбiч мiсячнi променi, охоронець без стогону повалився на траву. Вiн помер, так i не прокинувшись. Аллах послав Магометовi несхибний удар, а йому легку смерть.

Широко розтуленим ротом султан ковтав п’янке нiчне повiтря iз присмаком гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло сяйво мiсяця, спливало по листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi султана. Тиша стояла така, що ii можна було нацiдити в келих. Тиша – над усiм сералем султана. За високою стiною, яка вiдокремлюе сад чоловiчоi половини сералю вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь – жiнок i наложниць – гойдають у снi своiми нiжними подихами небеснi сфери. Всi вони марять його палким зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно. Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд горлом зроджувався смiх. Уявив, як небавом звихряться всi – вiд балакунiв-недимiв до великого вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони – бостанджiбашi та капуджiбашi… Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до його дверей, а вiн умисне не вiдчинить iх. Смiх, що булькав султановi в горлi, був iдкий, як отрута. Падишах i вранцi не скаже iм нiчого, нехай мудрують, як повiдомити своему повелителевi про загибель його охоронця на вартi, хоч усi впiзнають, чий це удар, i це кине iх у ще бiльший страх. Так мае бути. Свiтом мае правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попередне, охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало всю державу. Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар – ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив переляканi обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи. Ця посмiшка була злостива подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки поети у своiх вiршах надiлили його лев’ячим серцем. Як i кожен тиран, був пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i не довiряв нiкому. Вряди-годи виiжджав за межi палацу, а коли й виiжджав, то тiльки в залiзному кiльцi охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрiм усього, намагався впевнити себе, що вiн хоробрий. І все ж так i не мiг перерубати чорноi ниточки, яка бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто, що вiн не зможе повторити жодного вчинку Іскандера, до якого прирiвнював себе подумки i про що невiдь-звiдки довiдалися поети й часто ставили його поряд з ним. Іскандер сто разiв був поранений, i кожна з його ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож единою втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв.

Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею. «Цього лiта гяури-козаки мусять бути знищенi, – одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. – Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу». Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам’ятi правовiрних свое iм’я й упевнитися в собi як мужевi i воiновi. Вiн боявся цього походу й жадав його.




II


Король польський Михайло Корибут-Вишневецький, син вiдступника од православ’я Іеремii Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помирае. Що повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною Кам’яницею, бачить востанне й чашка кави, яку щойно випив, – остання. В неi було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.

Король iхав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом. Його життеве коло завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його освiчене глупство. В усi тi реляцii, комiсii, договори, якими сподiвався повернути собi Украiну. А з нею власнi п’ятдесят шiсть мiст, тридцять дев’ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Шляхта нiколи не змириться зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. І вiн розумiе це: його власне серце не хоче з тим миритися. То його землi, його посполитi.

А глибинами думки осягае, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над прiрвою. Брийонути ножем – та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надii на шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.

Михайлу вiдомо те. Але iхнi сподiвання викликають у нього гiркий посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! Їм нi за що найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.

«А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися ii назавше, – шпортае раптом думка втомлений мозок короля. Вона приходить зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почувае тяжкiсть у тiлi, якийсь млоiстий холодок пiд серцем, але не зважае на те, гарячково розкручуе думку далi. – Нехай куплять зброю i провiант. Спорудять чайки… Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити занесений над Європою ятаган. А тодi знову зiштовхне лобами Дорошенка, Самойловича, Ханенка, Сiрка чи ще там кого».

Вiд тiеi думки королю нiби аж попустило пiд серцем. Стiльки мучився, стiльки струiв мозку в безсоннi, а рятунок отак близько й такий несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона ходила довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте вiн не зважувався ii впускати. І ось – впустив. Негайно ж спорядити цю мисль у путь, нехай летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До людини, яка багато чим зобов’язана йому й через те мусить бути до його листа особливо зичлива.

Корибут-Вишневецький наказав покликати писаря. І коли той, приховуючи невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi, аби прогнати дрiмоту, вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись на лутку вiкна: «Вельможний, щиро коханий нами отамане кошовий славного лицарства запорозького сiчового Іване Дмитровичу Сiрку…» І враз схитнувся, вхопився обома руками за мiсячний промiнь – сповз, тримаючись стiни, униз.

Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi.




III


Мiсяць плив помiж рваним кущiв’ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском. То пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн скрадаеться до величезного чорного замку, що стримить на кручi над Сеймом. У крайньому горiшньому вiкнi замку горiв одинокий вогник. Рiвно цiдив у пiтьму червонясте свiтло; здавалося, його просто забули погасити. Та враз вiн стрiпнув крилом i вирушив у мандри – крайне вiкно провалилося в нiч, натомiсть по черзi засвiчувались сусiднi й теж заплющувались – аж поки зник зовсiм.

Гетьман Іван Самойлович зайшов до скарбiвницi й зачинив за собою дверi. Вiн не знав, чого йде туди… Хоч давно впевнив себе, буцiм у цiй залi вiдпочивае душею. Для гетьмана все, що зiбране отут, бiльше, нiж просто скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкiсть, владу над свiтом, над людьми i навiть… над самим собою. Воно мовби продовжувало його виднокола кудись далi, хоча куди – невiдомо. Тiльки тут, в оцiй скарбiвницi, вiн i вiдчував по-справжньому свою силу i мiць. І знову не лише через те, що оцього всього не мае нiхто в краi, а тому, що iз цим багатством владарював над свiтом i сягав кудись далеко-далеко. Звичайно, вiн не був слiпцем i розумiв: усе це – теж прах, ляже вiн на смертному одрi, воно не порятуе, за нього не купиш i митi життя, всипанi самоцвiтами шаблi лишаться по ньому, i iх з’iсть iржа, кунтушi зотлiють. Але ж зотлiють не скоро. І потiм – якась частка, незрима частка його самого перейде в цих скарбах дiтям, онукам. Частка батьковоi, дiдовоi сили, влади, мудростi…

Кожна рiч, навiть найдрiбнiша мала в цiй залi свое мiсце, свiй куточок. Вiн то збирав думкою все – й тодi, здавалося, прилучався до чогось таемничого, що мае безмiрну силу, – то знову мляво розвiшував по стiнах, розкладав по скриньках i лавах. Розвiшував шаблi – в золотi, бiрюзi, дiамантах, iх би вистачило на комонний полк, – викладав рядками пiстолi, сiдла, срiбло, люльки, соболi – все, що зiбрав протягом життя – купляв, вимiнював, для того, власне, жив. Коли несподiвано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовностi, як магнiт цвяхи. «До гетьмана без сукна не йди». Цi слова виловили його потаемнi служники й принесли як доказ чиеiсь крамоли. Але вiн не наказав карати за них. Вiн знав, що знищити слова важче, нiж оцi ось коштовностi. Та й для чого забороняти тi слова, коли з них народяться новi коштовностi.

Самойлович узяв з полицi важку чару, повернув карбуванням до свiтла. Хоч той напис знав i так, не читаючи: «Не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i ржа iсть i де злодii пiдкопуються i крадуть». Вiн би, може, й повiрив цим словам, коли б вони були викарбуванi не на золотi. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. І все ж незбагненна таемнича сила щоразу вела його до цiеi зали, змушувала серце пойматись острахом i читати зi святого письма далi: «Збирайте собi скарби на небi, де нi мiль, нi ржа не iсть i де злодii не пiдкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше».

Нi, вiн не опирався Божим словам, од самоi думки про таке холод обвiвав душу, – але ж чому майстер вирiзьбив iх на золотi? І що хотiв сказати: там, на небi, i вiн, i гетьман, для якого рiзьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торiк, вiн уже на небi. Й, може, п’е з ще коштовнiшоi чари? То хiба тут, на землi, вiн, гетьман, не мусив мати чари лiпшоi, нiж простий золотар?

Вiн i далi опирався злому замiру майстра. Для чого злодiям красти, коли матимуть однаково з ним? Й не iсть iржа золота, вона iсть залiзо, а залiзо – то бiднiсть.

Мабуть, це таки були трохи грiшнi думки, але гетьман любив ширмувати словами сам iз собою. Це – не до кiнця страшно: в небезпечний момент завжди можна вкласти шаблю до пiхов. Можна щиро помолитися й заспокоiти душу.

Проте в життi гетьман такого ширмування не любив. Волiв стояти певно. Не любив слiпого ризику, не виваженого до кiнця рiшення, не убезпеченоi з усiх бокiв справи. Мабуть, тому i досягнув найвищоi влади та великого статку. За такi скарби можна купити будь-чию прихильнiсть та ласку. З iншого боку – зичливiсть часто приходить укупi з новими скарбами. Ось цей золотий корабель з людськими парсунами, вiтрилами, щоглами й гарматами – останнiй безгрошовий набуток. Легкий, грацiйний – справжнiй мистецький шедевр. Золото, срiбло, слонова кiстка… Подарунок боярина, князя Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив до нього в скрутний час. Мовби провiщав своему новому господарю небезпечну плавбу. Тож треба бути обачним – плисти повiльно й обережно, i тiльки по тихих водах. Нехай дурнi рвуться через пороги. Самойлович прочинив рiзьбленi дверцята шафки, дiстав звiдти зелену полив’яну карафу й налив з неi у чару з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кiлька ковткiв. Вино було густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман – не п’яниця, але любить випити на самотi. Любить усамiтнитися й помiркувати або й просто посидiти, приплющивши очi, зiгрiваючи кволою думкою власне серце. Не любить людського тлуму, галасу, гучних музик, взагалi не любить юрмиськ i крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно i е, одначе вiн умiе, коли потрiбно, й здмухнути з власного чола ту похмурiсть та приохотити iнших до веселощiв. Якби не вмiв, то не стояв би у цiй залi. Й не пив би терпкого червоного вина. П’ючи його, в такий спосiб заперечуе мудрiсть, написану золотарем на чарi. Нiби змагаеться з ним i з усiма тими – тисячами, а може, й мiльйонами, якi застерiгали iнших, бо самi не могли того доп’ясти. Що ж, у цю мить душа його – тут, одначе ii вистачае i на цiле гетьманство. А покличе Всевишнiй до себе – складе йому звiт за всi дiяння, нiколи й нiчого не приховував од нього i все, що робить, – з думою про нього.

Нацiдив ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кiлька крокiв.

На полицi, вишикуванi рядками, стояли дзигарi. Всi – химернi та мудрацiйнi. Попереду – найкоштовнiшi, подарованi великими державцями. Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця, турок стрiляе у вовка стiльки разiв, скiльки зараз годин, – дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухаеться, коли молот вибивае об неi години, – дарунок польського короля; сторожова вежа, на якiй щогодини з’являеться новий стрiлець, – вiд московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i коли зненацька на вежi поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрiлець – сахнувся, трохи не випустив п’ятисвiчника. І аж скреготнув зубами. Вчора сам завiв це мертве залiзо, а сьогоднi вже й забувся. А ще стрiлець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.

Непроста рiч писати листи царевi.

Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з’iв i його сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн сам стомився вiд писання й вiд тяжких думок. Сьогоднi його найбiльший неспокiй – Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те, щоб схилити його на свiй бiк, вiн читае твоi думки й забiгае наперед твоiм замiрам. А отже, гетьман не знае, як упевнити царя, що Сiрка треба знову вiдправити туди, звiдки привозять соболинi хутра. Що вiн небезпечний царевi так само, як i йому, гетьману.

«…враг той давнiй Сiрко о сирнiй недiлi присилав до нас писаря вiйськового з товаришами, – подумки перечитував листа, – вимагав вiд нас нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять i яка iхня поведенцiя. А писар сам сказав по своiй совiстi, що той-таки Сiрко Москвi служити не збираеться».

Гетьман подумав, що Сiрко й справдi давнiй його ворог. Надто круто сходились i розходились у життi iхнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батуринi, мов двi шаблi. Самойлович пам’ятав, як iшов вiн з образом Спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська булава, – скiнчилося гетьманство Многогрiшного, – а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло в очах: «Сiрка! Волiемо Сiрка гетьманом!» Ще Самойлович пам’ятав, як тремтiла лiвиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоiлася на перев’язi), коли пiдтримував його. І як зiмкнувся козачий стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потiм утiкали в Козачу Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся iм з пам’ятi запах старшинськоi кровi, пролитоi на Чорнiй радi в Нiжинi. Але зась. То була остання свавiльна самовiльна рада. Старшина стала на тому: на новi вибори простих козакiв не пускати, а обрати гетьмана «тихими голосами». Боярин Ромодановський тихо та мирно справив вибори. Порядку пильнували стрiльцi стольника Григорiя Неелова, простих козакiв туди не пустили. З Чернiгова привезли архiепископа Лазара Барановича, i тi ж Дмитрашко та киiвський полковник Солонина поставили Самойловича на стiл. Й саме тодi, коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з-за низенькоi церквицi в’iхав запряжений парокiнь вiз. На ньому лежав зв’язаний Сiрко. Полковник Жученко, який за велiнням Самойловича та старшини заманив його в хитро сплетене самим же Самойловичем сильце, з нерозумноi голови приволiк кошового просто сюди. Либонь, то була чиста випадковiсть, що вiз вкотився на майдан саме тодi, коли бунчук опустився на непокриту Самойловичеву голову, а може, Жученко хотiв догодити майбутньому гетьману, пiдкреслити важливiсть моменту, одкарбувати вознесiння одного й падiння другого, кидав йому пiд ноги в найурочисту мить найбiльшого суперника – чатував десь поблизу й рушив пiд звуки литаврiв. Не на кожного дурня знайдеш раду!

Згори, зi столу, Самойлович бачив розпластане на блискучiй вiвсянiй соломi кремезне тiло, й припорошене пилюкою сiре обличчя, i спрямований униз, у щiлину, куди зависала й падала на дорогу солома, погляд. Втямивши з розгнiваних облич генеральноi старшини, що випхався у невiдповiдний час, Жученко заволав до вiзника, але той нiчого не зрозумiв, i вiз проiхав попiд прихиленим униз бунчуком мiж аналоем i застеленим килимом столом, на якому стояв Самойлович. В цю мить Сiрко пiдвiв голову, погляди iхнi схрестилися. На гетьмана невiдпорно цiлили двi чорнi цiвки, Самойловичу здавалося, що зараз вiн почуе сухий поклац i з цiвок виплесне вогонь. Поклацу вiн не почув, проте розiмкнулися спеченi вуста кошового i видихнули з хрипом i кривавою пiною: «Клянуся Богородицею, ми ще зустрiнемося з тобою, поповичу».

Самойлович i зараз пам’ятав той погляд i тi слова.

Коли вiз проiхав, вiн подумав, що ота пилюка з-пiд копит i колiс притрушуе його слiд назавжди. Може, вони й зустрiнуться, але вже там… – за межею. Ворохобного кошового повезли туди, звiдки не вертаються, – в Сибiр. Але не минуло й року, як вiн повернувся. Про те пильно просили царя запорожцi, а також польський король, погромлений турками пiд Кам’янцем-Подiльським та Львовом. Вiн страхав царя басурманами, вiщував погром i московським вiйськам, единою панацеею од усiх лих вважав повернення на кiш Сiрка. Цар повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварюе на Сiчi пиво, яке сьорбати доведеться й царевi, котрий з чиеiсь нерозумноi намови, а може, з власних недомислiв хоче помирити iх. Як повiдав писар коша, навiть про ту царську милiсть Сiрко казав таке: «А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти».

Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi скупилися довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть платити чинш i сичать Сiрковим iменем. Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги на Сiч, поставити скрiзь залоги, аби не допустити до Сiрка обозiв з хлiбом та огнистою зброею. Його можна взяти тiльки змором. Мислив отако широко, державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипае злiстю не через листи Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищуе його славою та звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не тьмянiе, а слава не iржавiе. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навiть генеральна старшина, пiднiмаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливiсть, статечнiсть?

Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лiвiй руцi. Його невисоке чоло покреслили глибокi зморшки, голова похилилася, невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кiстку. Танув на свiчках лiй, скапини збiгали по рум’яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла на стiнi короткотулуба хистка тiнь з непропорцiйно малою, гостролицьою головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й невеликi вуха, але статури був не щупавоi.

І враз тiнь схитнулася – гетьману так i здалося: спочатку схитнулася тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими очима обвiв залу. Нiби вперше бачив ii. А може, справдi вперше побачив ii у великiй суетнiй круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скористаеться? Ще жодному з гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним своiми руками. Прахом пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели слiд за саньми, на яких повезено скарби Многогрiшного. (Гай-гай, колись будь-яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i смутком. А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно. «Бо й сам минаю. Нi! Ще не минаю. Повладарюю. Інакше – навiщо все це…») Його власнi скарби теж декому кiсткою в горлi. Найперше – Сiрковi. «Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю». Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по нiй ступатиме? Постоли чи сап’янцi? Постоли, вони легшi, побiжать швидше. (Й то не заспокоення, що таке доля чинить з усiма). Людина живе, збирае рiч до речi – iкони i кожухи, лави i столи, рушники й келихи, а тодi залишае все, i виявляеться, що воно тривкiше за саму людину. А як вона радiла кожнiй дрiбничцi!

Зненацька йому тупо б’е в скроню думка: а таки ж все те, що надбав, що оглядав допiру, – прах. Думка проста i ясна, найпростiша iстина ясна завжди. Завтра вiн помре, а все це залишиться. Кому? Розтягнуть за один день, i навiть вдячнiсть не ворухнеться в жодному серцi, а тiльки злораднiсть i зверхнiсть – вiчна зверхнiсть живого над мертвим.

Нi, нi, затоптуе, забивае ту думку, як затоптують, забивають пожежу в лузi. Поки воно мое, всi пiд моiми чобiтьми. І вiн теж.

Думка про Сiрка не дае гетьмановi спочинку.

Нинiшнiй кошовий Сiчi вар’юе проти нього i проти лiвобережцiв та правобережцiв, пiдмовляе козакiв зiйтися в Масловiм Ставi й обрати вольними голосами одного гетьмана для обох берегiв. Ординуе суплiки i йому, в яких закликае «вчинити так, як за Хмеля було».

Не доведи Боже ще раз до такого, як було за Хмеля. А Сiрку те тiльки й сниться.

Якби гетьманова воля, вiн би добрав способу змести ворохобного кошового зi своеi путi. Адже i тодi, першого разу, виманив з сiчового лiгвиська. Сiрко приiхав прямiсiнько в Жученкiв стан. Привiз полоненого мурзу Танмамета, якого городовi козаки попросили у запорожцiв буцiм для вивiдноi розмови, й опинився в колодках. Мае гетьман у головi хитрого плана й зараз. Одначе в Москвi не важаться на його гарячi клопотання. Вiн шле iх одне за одним, вказуе на всi злi учинки кошового, проте розв’язати собi руки не може.

У цю мить гетьмановi спливае на мисль ще один пiдступ кошового. Богопротивний, лиховiсний замiр, учинений зовсiм недавно. «Симеон… Царевич Симеон…» Гарячий змiiстий вогник прокотився в грудях. Стало жарко й хороше. Так хороше гетьмановi не почувалося вже давно. Сiрко сам ступае до ополонки, прорубаноi власними руками. Треба тiльки якомога переконливiше вказати царевi на те. Тепер його ворог вже не одкрутиться. А напише вiн ось що… Гетьманова рука карбувала в повiтрi слова, що аж переплiскувало з келиха червоне, наче кров, вино. Потерпаючи, аби не розгубити гарно укладенi слова, притьма кинувся iз зали, поминув два довгi покоi i впав на стiлець.

Перо порскало чорнилом, хрускотiло, вiн гнав його по паперу, лишаючи позаду широкi чорно-коричневi плями й частокiл поламаних, похилених праворуч лiтер. Завтра писарi розберуть iх i змайструють рiвний високий палiсад, з-за якого Сiрковi вже не вибратися зроду-вiку.

Розмiрковуючи над щойно написаним, накинув наопаш криту малиновим плисом шубу з горлового лисячого хутра, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, яке виходило в двiр. Залитий неживим мiсячним сяйвом березовий гай унизу мрiв, як сонмище мерцiв, що прийшли на покуту. Здавалося, то зачаiлися одна при однiй бiлi душi, благають, вимолюють у когось прощення. Чи не в нього?

«Я сам грiшний», – подумав, щиро перехрестився й вернувся до столу. Голосно прокашлявся. За стiною куняли рiзного штибу писарi канцелярii. Кiлька iх завше мав пiд рукою. Записували його думки, виконували велiння, а ранком розказували всiм, що гетьман не спить i вночi, клопочеться за свiй люд, за свiй край. Писарям Самойлович платить щедро.




IV


Мiсяць заглянув у вправленi в олово шибки вiкна, освiтив шмат бiлоi стiни з маленьким, повiшеним упоперек килимком, iкону Божоi Матерi з немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблi, почепленоi на килимку, низеньку лавицю, на якiй, звiсивши до пiдлоги праву руку, на лiвому боцi спав отаман. Промiння заструменiло йому мiж шорстких вусiв, залоскотало мiцно сплющенi повiки, й вони здригнулися, ледь-ледь стрiпнувши вiями. Сiрко провiв по щоцi рукою, немов оддирав од неi невидиму павутину, зiтхнув i повернувся обличчям до стiни. Вiн i далi спав мiцним, спокiйним сном. І снився йому степ, запiнений ковилою, пiдпалений червоними тюльпанами, i висока могила, а на тiй могилi двое козакiв – один молодий, а другий вже лiтнiй, у лихiй одежинi, але при доброму риштунку. Молодий – то Лаврiн, а лiтнiй – хтозна, бо зорив у степ, приклавши руку дашком до чола, нiби ховав од нього свiй вид. Сiрко вгадував i не вгадував того козака, вiд чого було трохи досадно. Козак стояв мiцно, пильнуючи своеi справи.




Роздiл третiй





I


Отаман гуляв. Гуляв, як останнiй нетяга. Хiба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густiше подзвонювали срiбнi таляри та мiднi чехи й корчмар подавав чистiшу горiлку. Отаман не валявся пiд лавою, не пропивав чину, але гуляв бучно. Ходуном ходив просторий шинок над водою – в круглi, наче гарматнi жерла, шибки було видно Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза, торiшнiми очеретами по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.

Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червонохвостi пiвнi на куманцях та горнятах, гуляла пiч i всi п’ятнадцятеро козакiв, що зiйшлися вшанувати отамана. Їх би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi.

Шинок – великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий: добре вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях – на однiй козак рубаеться з трьома турками, на другiй – самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною: «Нiхто за ним не заплаче», а на дерев’яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники, на них також козаки i ще пави, хатки й дерева та нехитрi слова: «Личко витирай, здоровий бувай».

Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всiх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змii, довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танцi й бою швидкий, як вивiрка, й палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким та пружним (плотi не потурав – жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда постiль – всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, конi на картинах, бандура в руках. Сiрковi видавалося, мовби його самого пiдносило щось, пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. І в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i гарним. А по краю цiеi хмiльноi хвилi, достеменно по краю грозовоi хмари, щось ходило, щось черкало крилом, вiн не пускав його в тучу, але не мiг прогнати зовсiм. Воно не розбивало його веселоi вiдчайдушностi, проте й не губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини, пiд яким сидить боривiтер, ширяе ластiвка. Боривiтер зорить за чимось своiм, але вiн пам’ятае про ластiвку, чуе ii незатемненими чуттями, знае, що вона ось зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча неприемне. А може, трохи й не так, бо вiд того, що чатувало на нього, Сiрко сховався майже вiдверто, втiк у буйний хмiль, знав, кого дратуе i чий накликае гнiв. Знав, що той гнiв стоiть за порогом, чатуе на нього, що вiн так не одбудеться, але волiв, аби все те зачекало. Дарма, нехай скипаеться бiльший гнiв, нехай потiм змага буде ще важча – йому треба виграти час. Йому зараз гуляеться, йому зараз весело. Проте й не мiг того зовсiм виштовхнути з пам’ятi. Воно трималося мiцно, засвiчувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навiть не заважало гуляти. Вiн брав його на кпин, прискав на нього мiцною оковитою, що аж схоплювалися червонi вiдчайдушнi сплески, – веселився до знемоги, рвав невидимi пута, вже не почував iх зовсiм, а тiльки – вогонь у грудях, легкiсть у тiлi, веселiсть у думках. Вiн обертався, й шинок обертався з ним, i не од хмелю, впоiти його було достобiса важко, а все од тоi ж веселоi вiдчайностi. Так йому хотiлося. Так йому малося. Вiн бiльше прикидався п’яним. Чи хотiв бути п’янiшим, нiж був насправдi. Й навмисне послаблював прикро наструненi вiжки. Щоб несли, не спинялися гарячi зв’юженi конi. Гарно було прикидатися. Хотiлося прикидатися. Гарно все-таки жити на свiтi! Хоч i важко. Ох, як важко. Крутився свiт, крутилися думки. Вертiвся довкола нього веселий козак Кайдан, веселий, i дитинно щирий, i наiвний, що його обдурити – наче табаки понюхати: видурить проноза грошi або вимiняе свою стару шапку на нову Кайданову, ще й покепкуе. Одначе покепкуе тiльки той, хто цього козака вже знае; виглядом своiм Кайдан може налякати й самого дiдька: велике, кругле, як дiжа, обличчя, великий нiс, товстi губи, витрiшкуватi очi, кудлатi брови, ще й чорнi патли лiзуть з-пiд шапки. Притупував обома ногами, кружляв довкола отамана. Випита на дурничку горiлка зробила його легким i самовпевненим. Кошовий пiдморгував йому. Одначе те пiдморгування козакiв до панiбратства не наближало. Гострий суворий пруг у душi отамана залишався завжди, тримав iх на деякiй вiдстанi. Нiхто кошовому не закаже гуляти, нiхто не дорiкне – не часто вiн навiдуе шинок, не часто тривожить струни староi, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього, бандури. Це його день. Саме в цей день, за тиждень до Благовiщення, тридцять рокiв тому (здаеться, тридцять, хiба вже тридцять?!), вперше приiхав на Сiч. По тому якийсь час ще водив Вiнницький полк, вiдтак, знову ж на Благовiщення, прийшов на запороги навiки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день!








… Довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змii, довгi рукава жупанини.



Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з якими вперше заявився сюди. Трое – з рiдноi Мерефи, решта – з колишнього Вiнницького полку. Сiрковi було i важко, i легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила, й легко було уявити його молодим i шаленим, безжурним i нестримним. Любив отаман життя, любить i понинi, хоч в останнi роки щось примеркло в його душi, найдужче ж любить сiчове товариство. І воно горнеться до нього завжди – ходить Сiрко в отаманах чи простим козаком. Де найбiльше юрмище, там i Сiрко. І любить послухати гарного слова, вмiе й сам сказати. При чарцi й без чарки. Одначе нинi зроняе те слово рiдко. Сiрко подумав, що, може, це останнiй раз, а далi станеться сподiване й вiн переступить незримий пруг, розпочне iнше життя i вже не зможе отако бенкетувати, земля горiтиме пiд його ногами i пiд ногами тих, хто стоятиме насупроти, i кожен день вибухатиме, як порохова бомба. Всунулись у шинок цигани з ведмедем – хтось таки одiмкнув дверi, – iм налили по пугаревi пiнноi й витурили в шию, а ведмедевi, що огризався, залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скаженоi, було чути, як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величностi короля Яна Собеського ротмiстр Ян Завiша – високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяця сидить вiн у посольськiй хатi, добиваеться, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузi, а той зволiкае; й вирiшив пан посол погомонiти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному мiсцi. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королiвського посла за стiл i подати чистий пугар. Блиснула отамановi в душi синя iскра.

– Гей, Ониську, – гукнув до корчмаря. – Горiлки послу його величностi. Аглицькоi. Вогнистоi.

Шинкар принiс пляшку жовтоi аглицькоi горiлки, запечатану так мiцно, що нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити ii. Тодi Сiрко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв iз Завiшиних пiхов шаблю («Щоб не скаламутити, пане посол, своiми шаблями тобi горiлки: на них кров поганська») – гарну, тонку сигiзмундiвку, й коротким, майже невловимим помахом одрубав шийку. Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому ii краю – хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш – просто з пляшки.

– За здоров’я його королiвськоi величностi! – пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi.

Далi срiбло дзвенiло за здоров’я обох польських гетьманiв – коронного i польного, – за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п’ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по-п’яному щиро й одурiло.

– Ти Іван, я Іван… – п’явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiрковоi чари.

– Іван, та не пан, – посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям.

І майнуло рожевим птахом: «Ти Іван, я Іван…» Три Івани зараз на Сiчi… Якби три Івани… Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Івани, добре було б жити в свiтi.

– Король казав: ти пив з ним чару дружби, – белькотiв посол.

– Миру! Тодi вiн був ще коронним.

– Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий.

– Нi хитрим, нi тихим нiколи не був.

– Ага. Щось ти й тодi вчворив.

– Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, – пiдморгнув козакам.

Сiрко дивився на п’яного Завiшу, а краем мислi, мов лезом гостроi бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати – веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. І не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi ii нинiшнi звитяги. Саме так закладаеться запорожець одразу на все – коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. Й не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програв надiю i щастя жити нею.

Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодноi. Козаки реготали; вони знали, що таке не вдаеться нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок на той час уже окутала темрява – сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий – на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося. Іншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отамановоi душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив веселоi «Горлицi», а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. І вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам’ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з’являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшоi розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував ii з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не мае права? А хто на те мае право? Хiба можна наказати самому собi, своiй душi? Вона мае свою волю й веде себе, як iй повелiв Бог. Виходило, що вiн повелiв iй i це? Чи, може, ту тiнь накликав своiми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Інодi ж бувае, що горе стае гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й починае думати, нiби воно дае iй щось бiльше, якесь потаемне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це бувае найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повчае i читае усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей меншае справ i бiльшае слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та – листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував iх чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив нерозумного ризику. Вiддати життя – то вже за щось iстотне! Прислужитися товариству та вiтчизнi не дрiбкою, а чимось великим. Боротьба, життевi поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей, не спили енергii. Проте надпили життелюбства, навiяли в голову нових, не знаних ранiше думок.

Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу. Нiби й не набрало ваги власне життя, а став обачнiшим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може, це просто вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав ii немало. І не тiльки тiеi, що в м’язах, а й тiеi, що в серцi. Вiн умiв скрутити все – пiдкову, повiддя норовистого коня, потаемний, погрозливий рокiт юрби, був упевнений у собi й вельми непоступливий. І робив усе не тiею шаленою напругою, коли, бувае, перекипае кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав ii одразу, бо вона промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що та сила – свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях – ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов були прихованi в отамановому серцi глибоко-глибоко, здавалося, вiн сам приховуе iх.

Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року в рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить iх у бою, а й тому, що рiвно дiлив на всiх гнiв i справедливiсть, в його серцi завжди знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу вiдсiч науст i пiдступ. О, вiн не щадив iх! Вiн гримав на них, сварив, брав на глузи, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали, що вiн iх любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував нiчийого прощення. Вiн берiг iх у походах i в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив твердi порядки на крам-базарi. В сутяжництвi з сiчовиками лихварiв завжди ставав на сторону козакiв, наказував заплатити з вiйськовоi скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в нього були.

Тому-то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки, стих рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму строi душi, веселим i гарячим, сповненим життевоi снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з iскрами в очах – й, хоч не вiдали, яка-то нинi в його душi темна нiч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле, м’яке промiння, то було тепло любовi до отамана, тiеi, яка не вичахае до смертi. І згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цiеi за триста верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався тодi вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньоi корчми пiд Смiлою, в якiй полуднував тiльки один чоловiк – жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не дивитися на стiл, дивився на своi постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак сподiвався зачепитися й за полумисок.

– Не скажете, до Колобродiв далеко? – запитав.

Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса.

– Для кого далеко, для кого близько.

Кайдан подумав: пуста вiдповiдь.

– Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? – звернувся козак до Кайдана i потягнувся до кухля з пивом. Висушив кухоль, утерся рушником i знову взявся до книшiв. Кайдановi ненависним було чавкання, ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а в очах не свiтилося жодноi мислi, а тiльки втiха вiд iжi. Лiнивий, тупий козак, подумав вiн, тiльки й знае набити кендюха. На той час до корчми зайшло ще двое козакiв i сiли поруч того, що iв, мабуть, вони допiру порали конi.

– Ей, корчмарю, ще три книшi i шiсть кухлiв пива! – гукнув перший запорожець i пояснив своiм товаришам: – У хлопця грошi вкрали, нiчим заплатити.

Мабуть, нi корчмар, нi обое запорожцiв не повiрили у байку ватага, одначе вона давала Кайдановi можливiсть повечеряти без особливого приниження, й вiн сiв до столу.

По вечерi козаки, а з ними й Кайдан, вийшли надвiр, отаман запалив люльку й запитав:

– Так куди ти йдеш, хлопче?

– До Колобродiв, – трохи нiтячись, вiдказав Кайдан.

– Ти йдеш з Колобродiв.

– Звiдки ви…

– Пилюка на твоiх постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи.

– Чому? – запитав Кайдан.

– Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi.

– Ну, так…

– Погане те вiйсько i поганий то полковник. Бреше, буцiм правду обстоюе, а сам ляхам служить.

Кайдан знiчено дивився на своi постоли, чомусь не одважуючись глянути в очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати ж далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозькiй отаман.

– А де ж менi ii шукати? – тихо мовив вiн.

– На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш ii саму, та вже хоч ii подобу. Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся.

Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став запорожцем.

Раптова тиша вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо плеснув по крутiй схиленiй шиi Кайдана. По шинку пiшли виляски, козак скинувся, звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано заклiпав важкими повiками.

– Комар присмоктався, – посмiхнувся Сiрко.

– А-а, – протягнув Кайдан. – Я ж то чую, щось наче шилом штрикае. – Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра й нелукава, от над ним потiшаються всi, навiть отаман.

– Го-го-го-го! – на повнi груди смiявся Сiрко (звiдти взятися комаревi в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся отаман – круто зломилися брови, ходили по обличчю зморшки; а що Кайдан i далi щиро оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими, цинамоновими очима клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи не падали од реготу пiд столи. Кайдан так i не втямив, чого смiються запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й далi круглiла наiвна та простакувата усмiшка, а щоб якось одкрутитится, порятуватися, взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що оженився на мусi. Його комар дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А далi зринула весела «Циганочка», за нею «Метелиця», й шинок знову заходив ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла тiльки одна олiйна лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку зайшов Яковлев, його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що танцювали, вiн посунув важким животом вподовж довжелезноi, на всю стiну, лави, пiдiйшов до Сiрка, прошепотiв на вухо:

– Кваша вернувся.

– Де вiн? – запитав кошовий.

В одну невловну мить очi його стали тверезi, стороннiй чоловiк взагалi мiг подумати, що Сiрко не пив зовсiм.

– Тут, бiля шинку, – ворухнув великими, пiд чорним густим вусом губами писар й посунув вподовж лави назад.

Сiрко, не помiчений козаками, вийшов слiдом за ним.

Нiч стояла холодна й глуха. На вечiр притиснув морозець, але своею минущiстю, тимчасовiстю тiльки дужче нагадував про весну, мiсяць був на ущербi, вiн скотився за верби й мрiв мiж ними, наче недокована пiдкова. Десь високо вгорi просвистiли невидимi в пiтьмi качинi крила, на мить пiдняли й вирвали Сiрка з корчми, одiрвали од Чортомлицького Днiприща й кинули кудись далеко-далеко, аж йому тенькнуло в серцi. Це була тiльки одна коротка мить. Вона пролетiла крiзь груди, мов куля навилiт. Саме качинi крила навiяли йому щось давне, забуте, щемке й нiжне, що стисло груди. Це вони принесли маево весни – чи й не маево, а спомин про неi. Спомин отих далеких днiв дитинства, коли ждав весну. Коли якоiсь хвилини, найчастiше саме пiзньоi вечiрньоi години, раптом схоплював ii. Довкола – залитi водою балки, розгаслi поля, налитi соком яблунi й вишнi, що бачив удень, зненацька все разом пронизувало душу. Чимось одним – посвистом крил, криком журавлiв з чорного неба, поблиском зiрки.

Душа жадала весни, а з нею ще чогось невiдомого, несподiваного, й в одну мить раптом хапала щось велике, жадала бiльше, нiж звичайно може обiйняти людина. Вона тiльки не могла надовго затримати його. Потiм ця мить з’явиться ще. З часом вона буде примеркати, блiднути й майже розпливеться в чомусь чорному й холодному. Їi не можна прикликати силою, вона з’являеться тiльки сама, й то зовсiм несподiвано.

Вона давно-давно не з’являлася кошовому. Так давно, що вже й забув про неi. Як майже забув чи не хотiв згадувати багато чого, пов’язаного з тими днями. То свистiли ii крила, то шумiла ii весна. Вона не справдилася йому, як не справджуеться на землi кожному, якого б щастя не спiзнав i якоi слави б не зажив. Спитого трунку не можна випити вдруге. А ще вона нагадала, боляче нагадала, що його ждання минулося, що нiчого гарного, незвiданого попереду немае i немае довкруж нiяких таемниць. А тiльки ж ними живе людина. Вони – у серцi, в ньому бентега любовi i радiсть батькiвства – дитини на руках, ii першого осмисленого погляду, першого слова. І ще чогось – великого, незвiданого, що прийде, обов’язково прийде до тебе… Для нього все те минулося. Його вже справдi не жде нiяка бентега, хiба що – бентега смертi в бою.

Це було так несподiвано, що Сiрко аж зупинився, i все – шинок над Чортомликом, темнi вежi Сiчi праворуч i оця важка довга весна – видалося йому несправжнiм. Але стояв перед ним справжнiй Яковлев, опасистий i череватий сiчовий писар, i сидiв на перекинутому догори дном човнi звичайний сiчовий козак Кваша. І хрумтiв крихкий вечiрнiй льодок пiд ногами. Й гудiв на вiтрi голим вiттям кущ калини. Всi iншi шинки козаки називають iменем iхнiх держателiв – «Семенiв», «Драганiв», «Лупалiв», а цей – «При калинi». Почувши кроки кошового, Кваша звiвся, пiшов назустрiч. Був низенький, теж кремезний, як i Яковлев, кутався в довгу кирею, накинуту на плечi наопаш. Сiрко через його голову бачив важку, мовби притвердiлу воду чортомлицького озерища й блiдий пруг мiсяця, що падав у пожухлi очерети плавнiв. Там вiн загубиться й зiйде вже аж через мiсяць ясним одкованим серпом.

Привiтавшись з Квашею, Сiрко, на мить притлумивши щось у душi (адже стояв перед отим, очiкуваним, вiд чого втiкав думкою весь вечiр), запитав:

– Ну, розказуй, що там?

– А що, – одказав Кваша, обличчя його й далi не було видно, воно ховалося в тiнi великоi, насунутоi на очi кобки. – Людцi боярина Ромодановського все ще рiжуть донцям зi спин ремiнь. Пiдпливае Дон кров’ю з усiма притоками, i нова налога на них iде. Не можуть донцi нам пiдсобити. Цидулу ось написали.

Сiрко не мовив жодного слова. Тiльки враз вiдчув, як щезло, мовби його й не було зовсiм, недавне вiдчуття вiдчайноi веселостi, а натомiсть виросло, стало в усьому огромi те, що ходило блискавицею край хмари. Воно заповнило його геть усього, i вже не мiг думати нi про що iнше.

На тiло, на душу налягла втома. Подумав, що надто багато ваги надав тому, очiкуваному, а воно ж – тiльки мент з того бiльшого, чим жив i клопотався всi останнi десять лiт. Й буде жити далi. Просто завтрашнiй день доведеться стрiчати по-iншому. Жив надiями, а коли вони гинули, як кожен сильний чоловiк, не гинув з ними. Новим уже днем жив, його турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав вiд того, що не збулося. Тiльки стояла в грудях важка грудка. Й зiм’яти ii не мiг. Знав – вона розсмокчеться не одразу.

– Цидулу прочитаемо на малому крузi, – сказав.

У корчму вже не вернувся. Стояв i вслухався у нiч.




II


На Сiчi пахло весною i далекими походами.

Сiрко прокинувся враз, неначе його хто покропив холодною водою. Вiн навiть пошукав очима: чи не стоiть паламар, чи не прийшов будити до утренi, одначе не побачив нiкого. Тут, у кутку, де стояв отоман, панував смерк, а по кiмнатi вже розлилося свiтло; воно цiдилося в продовгуватi, оправленi в олово шибки вiкна, котре зорило на схiд; кошовий добре бачив живi, веселi парсуни апостолiв за тайною вечерею, – вражий богомаз, либонь, малював iкону в корчмi, але ж до ката гарно, – i зовсiм не святу чубату голову Лаврiна Перехреста, джури, що спав на лавi й чомусь зчепив на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати – хлопець молодий, дужий, тiльки й клопоту – не припiзнитись у курiнь до кулешi. Русявий, стрижений у кружок чуб Лаврiновi розсипався, прихмарив високе чоло, а великi, по-дитячому пухкi губи були розтуленi в болiснiй усмiшцi. Лаврiн чомусь посмiхався увi снi. Сiрковi враз стало тепло на душi, й вiн посмiхнувся й собi. Перша думка, що скресла в головi Сiрка, – про оце його коротке спання: вiку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити темряви, доточити свiтла. Вона увi снi блукае в таких нетрях, обiймаеться з такими проявами (а колись же пролiтала нiч, як дикий кiнь степову балку!), що поспiшае бодай не до радiсного, а теж похмурого, але таки живого, справдешнього дня. Ця думка потягла за собою iншу, з сивими нитками смутку й чорними – скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного лiта. Йому були прикрi й цi нитки, ще й чимось схожi на тi – вкритi ранньою памороззю, адже почали чiплятися зовсiм недавно, як те ж павутиння за колючу степову грушу, вiн iх не знав ранiше, в найкрутiших боях та небезпеках, котрих перебрiв бiльше, нiж чумацька валка рiчок по дорозi до Криму. Що крутiшим i струпцюватiшим було життя, то дужче його любив.

Вчорашне шинкування не одгукнулося нiчим (тому порадiв: таки ще мае силу), згадав про нього у зв’язку з надiею, яку покладав на Квашине посольство на Дон i яка розтанула в прозорiй тишi приморозкового вечора. Знову напливали жалi, але вiн не пустив iх у серце. Мав iз чим змагатися й так. Цей сон змiлiв доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день видався стопудовим тараном, якого насували на фортечнi ворота. Скiльки ж буде ударiв?

За палiсадом, у Грецькiй хатi, сидить царське посольство. Самойловичевi людцi розбрелися по куренях – справляють подвiйну службу: посольську й таемну, собачу. Дорошенкiв гонець теж пiдночовуе в Уманському куренi. А в прикомiрку канцелярii чипiе iз зашитими в тафту листами татарин. Сьогоднi слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобi не шаблею махати!

А чого йому стерегтися! Чи вже може бути гiрше! Ще донедавна козак плакав, а тепер тiльки смiеться: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi ще хочуть узяти.

«А так-таки й нiчого? А те, едине, чого не покладеш у тороки й не змiряеш мiрою? Пiсля чого зникае все?» Та думка блискавкою пронизала мозок. Інакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць брата з братом. Скiльки тих вихорiв i вихорцiв промчало по рiднiй землi в останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл; цiлi полки, колись славнi й багатi, чорнiють попелищами: Полтавський, Гадяцький, Ірклiiвський. Понад п’ятнадцять лiт од смертi Хмельницького кружляе на Украiнi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить брата, батько сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд ними голови. Закипае то там, то там, то скрiзь разом, а ледве вщухне – який-небудь полковник, який-небудь авантюрний отаманець починае каламутити довкола себе, сподiваючись викрутити щось собi з тiеi веремii. Обiцяе свободу краевi, щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за Хмельницького в усьому краi, не вмерла, не згас ii дух, не вичахла надiя на життя без пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам’ятають тi часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як палав панський фiльварок, може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають на призьбi про те онукам. І онуки слухають, i горять у них очi (воля пахне молодими медами), стискують кулачки, а коли тi кулачки бiльшають – тягнуться до шабель. Щоправда, дiди i батьки розповiдають про все те пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр’я. На тому подвiр’i стоiть кам’яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли вони з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з-пiд шляхти, навiть порятував був козак у бою вiд певноi смертi пана полковника. А тепер займанщину пана полковника не об’iдеш за три днi конем, а його рятiвник опинився в пiдсусiдках. Плати димове i скарбне, давай на вiйськовi потреби, iдь у пiдводи. Та ще й мовчи. А коли б же того… Коли б розподiлити всю займанщину наново! Кажуть, у Полтавi (Опiшнi, Нiжинi, Черкасах…) появився отаман, подае клича!

Звичайно, не всi тi, що пiднiмають посполитих, сподiваються доп’ясти все тiльки собi, е серед них справжнi лицарi, чистi серцем i помислами, вiрнi вiтчизнi, але немае для них анi найменшого просвiтку, б’ються вони, як риба об кригу на непроточнiй водi. У тiй кризi – ополонки i сiтi з усiх сторiн.

Та й мало iх таких, чистих серцем i помислами.

Виговський, Брюховецький, Хмельниченко – хiба злiчити смерчi, що прокотилися Украiною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не дають загаснути пожежi, котять ii то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст – чорнi дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чиею волею, чиею силою? Хто заступить Поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей частину iхньоi путi, путi найтяжчоi, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти них i таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька життiв, вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися, але його тримала на свiтi вiра – велика, незнищенна, вона пройняла всi тi товщi, як спис крицевий проймае одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й справедлива i в iм’я ii треба жити далi та сповняти ii всiею рештою життя. І як спис крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов своею вiрою i надiею крiзь них усiх – Виговського, Брюховецького, Хмельниченка, пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно примружиться iз зеленавоi пiтьми Іван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи болiсно скривить свое вiчно недоросле обличчя Хмельниченко. Тi погроза, усмiх i бiль не зачiпають його серце.

Сьогоднi розривають Украiну чотири гетьмани. П’ятий, той же таки Хмельниченко, конае десь у турецькiй темницi. Либонь, султан тримае його, аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойдае над Хмельниченковою головою славетною корогвою його батька – може, й прибiжить хтось заслiплений на те маево! Але для Украiни досить i цих чотирьох. Всi огулом гублять те, що здобував батько Хмiль. Вп’ялися зубами, немов пси в паляницю, кожен прагне захопити чимбiльше, кожного змагае жадоба влади i жадоба багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховiенко – добра не було i нема од жодного. Якби могли, сонце роздерли б i розтягли по шматку всяк у свою кишеню, всяк у свою скриню. Кожного пiдпирае чиясь рука. Чиiх тiльки пiдкiв не вкарбувалося в украiнський чорнозем. Кують тi пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисараi… А мусили б же нерозумнi гетьмани дiйти мiж собою якоiсь згоди. Обрати з-помiж себе одного! За давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва днiпровi береги. Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець посеред спiненоi рiки, стоiть Запорозька Сiч, але не просто стоiть, довкола неi чи не в першу чергу закручуються грiзнi смерчi, вона переймаеться звитягою i борiннями тих, хто обiцяе народу волю i Украiнi злуку. А на нiй, у ii серцi, – вiн, Божою волею кошовий Вiйська Запорозького. Колись невгамовний, рвiйний, нестримний, а нинi оступлений важкими думами, сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене пристрастей життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надii, впадав у вiдчай, в чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав на герць з долею i ворогами. То вже сутнiсть його вдачi – пориватися кудись, до ледве видимоi таловини на обрii, прорубуватись через нетрища. І хоч з роками в його душi свiтлоi барви ставало все менше й менше, а темноi бiльше й бiльше, не складав рук. І нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну, як привести до спiлки гетьманiв?

Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi Росави раду, яка б i порiшила, кому володiти булавою. На тi Сiрковi поклики не вiдгукнувся жоден гетьман. Наймогутнiший, Самойлович, запiкся помстою. Залив золотом вуха, насунув на очi чужу шапку, не чуе й не бачить, що погибель iде всьому краевi. Що турок i татарин сьогоднi мiцнi та бойнi стодужо. Що замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою закiнчив вiйну з Венецiею. Два роки тому погромив Польщу. По дорозi, вистеленiй iконами, в’iхав у Кам’янець-Подiльський, приступив до Львова, який, правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма тисячами ефимок, а вся Польща щороку сплачуе султановi по двадцять двi тисячi золотом. Свого афекту турки там не погамували. Найласiший для них край – Украiна. Вони пiдуть уже цього лiта. Водою i сушею. Отож iх треба перестрiти на водi й на сушi. На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському. Хто ж заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум, що колись смiливий, праведний i духом сильний муж Дорошенко ввiйшов у спiлку з сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима татари виловлюють i засилають у вiчну басурманську неволю православний люд. Християнською кров’ю, немов живою монетою, купляе собi Дорошенко у басурманського цiсаря милiсть.

Кошовий помiтив, що мислить словами листа, якого кiлька днiв тому послав у Чигирин.

Правда, не вельми зважають на тi листи гетьмани. Солодощi влади забивають iм солоний пах кровi, котра димить перед очима. Думки про багатство потьмарюють розум. Це ж нинi так просто: написав цидулу вiнценосному можновладцю – й маеш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й сiл. Так повелося од Виговського, перейшло на Брюховецького, на Юрася Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не менше грiшних перед Богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко: проти хоромiв i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким немае кiнця-краю. Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та власнi високi уряди. А хто стане в оборону краю, те iм байдуже. Сiч сьогоднi злиденна й убога. Той-таки Самойлович розставив по всiх дорогах варту, й вона не дае хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього з поклоном. Сiч – то поважна сила. Нею сподiваеться здолати своiх супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на Запорожжя посольства. Кожен хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку.

Честолюбство гетьманiв – незборна завада до злуки. Кошовий подумав, що колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той трунок мав iнший смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi: буйний хмiль молодостi чи слiпа й невтримна военна звитяга, котра була прихильна йому? Бажання покласти кiнець руйнацii вiтчизни, стулити ii якось докупи i захистити од супостатiв! Булава кошового – та чара, якою спив трунку до знемоги. Мала ту особливiсть – давала пити не зверху, а з дна. Й вiдчути тягар одвiту за всiх, марницю та нетривкiсть найповажнiших повелiнь на землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий погляд може стримiти в серцi, як стрiла. Влада – це нiж, який весь час доводиться нести вiстрям до серця. Вона забирае сон i вкладае в голову думки, вiд яких скипаеться мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини, правду вiд олжi. Вiн же не мае права помилятися. Бо коли Бог покличе до себе, спитае за все. Це вже буде, мабуть, небавом… А може, той честолюбний вогонь притрусив порох лiт? То едина пристрасть, яка не згасае, а розгоряеться з роками й заступае чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя мудростi в пiзнаннi. Тодi, принаймнi у власних помислах, людина пiднiмаеться над коханцями, над звитяжцями, над мудрецями. Стае пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона не вiрить нiкому, бо сама набирае сили на кровi iнших. Таким людям починае здаватися, що просто так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля людського життя. Поки людина молода – вiтрило, з роками – кiтва.

«Яка сила штовхае того хлопця? – зненацька, несподiвано навiть для себе, перестрибнув думкою. – Що привело сюди Симеона?»

Та, власне, це вже зараз нiчого не важило. Мало вагу тiльки те, що Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для всього коша. Для Украiни. Вiн, кошовий Запорозькоi Сiчi, подав царевичу руку помочi, схилив голову пiд маево його благенькоi непевноi короговки. Й цим навертав на себе сто лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до Корони й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу, вкинути власних недругiв у переляк, у гнiв, боротися, скiльки стане сили, i погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла?

Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi була. Вiн збагнув це не тодi, а тепер, вичитуючи листи, в яких за погрозою вiдчувалася перестрашенiсть.

Одначе то лише краплина. Задля неi мав право важити тiльки власним життям, але не вигодами всього товариства, яке гетьманськi посли намагаються зневiрити й посварити зi своiм кошовим.

Отаман помiтив, що вже змагаеться з днем, неначе з диким звiром, якого гучки ще не пiдняли з лiгва. Пружним рухом вiдкинув лiжника й почав одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара.

Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко, по-дитячому пахкаючи великими губами, присипаними темно-русим вусом. Грубий подiльський рябчак сповз з нього на долiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати iх, але не було куди. Сiрко ще раз поглянув на Лаврiна, i раптом його серце заплеснула хвиля жалю та нiжностi. «Що вiн знав у життi? – подумав. – І що його чекае? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?.. Це поки молодий…» Кошовий пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов.

У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев’яне вiдро з водою i великий мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати, пiшов до рiчки. Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав – тугий i пружний, уже вмитий. Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як верхнi – тi творять вузькi рiвнi вулицi, – а врозкид, ще й пообростали за роки прикомiрками, прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбноi. Ранки на Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у туманi по затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi, линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось iз сiрих верболозiв велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви на теплiшi, м’якшi – веснянi, пiднiмалася легенька пара. Власне, тiльки кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула. Зима була сирiтська, з дощами та сльотами, – скотину не загонили в теплi стiйла, – переступила у весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного Миколу прилетiв перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся i побачив на верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора iх не було. Гостро пахтiв кущ бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв i не признався. Бруньки ще тiльки набубнявiли, але запаморочливо-гiркий, клейкий запах аж дурманив голову. І Сiрко подумав: скiльки то принад несе весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора – березень перехиляеться в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн того не бачив. А зараз вловлюе кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i вода також пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли з берегiв, як завжди. Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони затоплюють плавнi, й тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з сивоi каламутi. Тодi озеро Свиняче Море стае справдi морем, а Пiдпiльна – найбiльшою днiпровою протокою, й пiдпирае увесь правий берег, все Дике Поле. А нинi повенi майже не було, вода вже вiдступала, залишивши на пiску маленький змiюнець напливу. Свiтанок iшов з плавнiв. З очеретiв, з верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося, димiли; одне чимале пасмо зачепилося за вежу – й нi руш, неначе там його прип’яли вiжками. Синьо, прозоро… вогко, сонно у плавнях, сонно i на душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ верболозу по той бiк рiчки.

Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка од купини, перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити якомога бiльше весняноi синяви, а та просинь змивала струп’я з давнiх ран i хилила до думок про дивно влаштований свiт, його таемницi. Поставити б десь на березi рiчки курiнь, завести пасiку… Сiрко зiтхнув ще раз. Але вже iнакше, бадьорiше – вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь рiчки – верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк Чортомлика, – пливли за течiею, i бiля них сплескувала риба. Посеред плеса бiлiла пухка хмарина, весняний вир розкручував ii то в один, то в iнший бiк. Вода була ще каламутна, таiла щось у своiй глибинi. Вона завжди щось таiть у своiй вiчнiй глибинi.

На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало двое козакiв. Обое молодi, на голих до пояса тiлах зблискували краплi – тiльки що вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав з палицею, немов iз шаблею, другий боронився палицею, немов рушницею, вiдступав до води. В запалi вони не бачили кошового. Вiн одiйшов за обсипаний довгими золотими сережками кущ верболозу. Вода була студена, студеним було й повiтря – на оголених до лiктiв руках отамана повиступали сироти. А сонце провiщало тепло, й по-весняному тiнькала синиця на гострiй палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити ласкавим променям обличчя, подрiмати. Бо й чого поспiшати, не ворог приступае. Бог – свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на Бога, по тому вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих сфер.

«Старiсть», – подумав ще раз. Але подумав iнакше, нiж тодi, коли тiльки-но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала в м’язах, бо завжди щось м’яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося крутостi, змаги, а це свiдчило, що старiсть ще не настала. Вiн не любив нiчого усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету. Любив змагу, проте вiдверту, без пiдступiв, йшов iй назустрiч, наперед спиваючи серцем i м’язами ii шаленство. Вночi йому снилися конi й чомусь часто снилася погоня, од якоi втiкав, яка кудись заманювала, з якою потiм рубався в лютому герцi.

Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi з iх весняним клекотом води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп’е ii всю. Це не були сутяжнiсть i скареднiсть старостi (либонь, саме тому й почувався гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати й спивати по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi навiдували його не часто. Сiрко подумав, що недавня раптова кволiсть – звичайна весняна млявiсть, пiдкорення веснi, ii ще приспанiй, не розбурханiй силi. А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд осоружного дня. Вiдав – не ухилиться. Мислено збирав себе на силi й спокоi. Пересiвав думкою слова, якi почуе сьогоднi, намагався наперед струiти iх гiркоту, аби потiм у розмовi не обпалити душу, й почував, що не може перемогти себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь перев’язь на ранi. Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм’якшити серце молитвою, порадитись з Богом. Хоч увечерi поклав – до утренi не йти, не прихиляти себе до сумирностi; до того ж не хотiв дочасу зустрiтися з послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив.

Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню – всiх iх прорубано до води вiсiм, – ступив у неi в ту мить, коли з крайньоi iз рушником у руках вийшов Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений тим, що проспав кошового, джура шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався, розглядався, його високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло яснiло спокоем, по губах проковзувала усмiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була теплою; груди йому грiла надiя – близька й далека. Кошовий хотiв погукати Лаврiна, та в останню мить передумав. Дивився на запозiханого джуру, посмiхався. Хотiв вiдгадати: повернеться Лаврiн досипляти чи побiжить по березi шукати його.

Лаврiн не повертався до куреня i не пiшов берегом. Стояв, приклавши долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно мовби заворожило козака. Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме отако довго. Чудний трохи його джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все дитинство перетолочене, обвiшане старцiвськими торбами. Матерi майже не пам’ятав, батька – теж, он i дядько Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншоi: де пролетить вiтром, а де проповзе на черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його Сироватка десь iз польськоi сторони з ляським католицьким хрестиком на шиi (через те й Перехрест, про всяк випадок хрестили ще раз – у православну вiру), лазило в густому диму попiд лавами в шинках, мiшало в казанах чорну ядучу смолу, чуло солоне слово, бачило калiцтва та рани i вийшло з того, як ковил iз роси. А може, воно вслухалося в iнше: в тихий рокiт бандур, чистий церковний спiв, вдивлялося в зеленi плавнi та маево бойових корогов? Хто зна. Тiльки ж вабило Лаврiна все красиве та гарне: сумовитi вечоровi спiви бiля багаття, баскi конi, мальованi ясними фарбами картини в церквi та на дверях куренiв. Вiн i сам ясний лицем i щедрий помислами. Сорочка на Лаврiновi завжди чиста, в комiрi голуба стрiчка, а темно-руса чуприна – розчесана, кунтуш – охайний. І при тому не скупердяй, не труситься нi над шелягом, нi над алтином. Найбiльше кошовому подобався отой його порух головою – ледь вловний, нiби аж погордливий, од якого темно-русий чуб спадав на лiвий бiк, прикривав чоло. Вiн i справдi гордовитий, капосний хлопець. Почни йому вичитувати, i нехай хоч на чисницю вловить неправди, стрiпне чубом, встромиться поглядом у вiкно – й не руш.

– Ти хоч чуеш? – з серцем обiзветься кошовий.

Мовчить.

– Чуеш, питаю?

– Та чую.

Й по тому.

Очi в Лаврiна непоступливi i погляд твердий. Все заховано всерединi, взято на мiцнi защiпки. Щоправда, не тiльки Лаврiн такий. І де вони набираються свавiльностi, – мiркував отаман. Наче ж тримае iх на наструнених вiжках, а от же!..

А на дiдька вони такi треба, коли б тiльки гнулися перед отаманами, – враз звiльнився думкою. – Гнутимуться перед отаманами – гнутимуться й перед панами.

Нiхто не виказав кошовому бiльше непослуху, як Лаврiн. Нiхто не сказав стiльки слiв наперекiр, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав бiля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний i маркiтний свiт. Втiшався ним, як рiдним сином, не кривдив нiколи, хоч, прости Господи, iнодi й кортiло потягти батожильном по спинi. Службу свою Лаврiн справляв нi добре, нi кепсько, не приховував нехiтi до неi. То правда, служба ця не вельми в пошанi у козакiв, i Лаврiн потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь iнший бiля отамана й шапки не клав би на голову. Мае справний риштунок, мiсце за сирном, слухае поважних старшинських розмов, супроводжуе отамана у виiзди.

Лаврiн же давно проситься в степову сторожу. А отамановi шкода його вiдпускати. Ще й через те, що якийсь вiн нiби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що смiливий. Лаврiн – немов розумна доросла дитина з нiжною i допитливою душею. Та допитливiсть росла разом з його лiтами.

Бувало, виберуться десь на рiчковi розливи або обсядуться в хатi, а вiн все – чого та чого? Не зглянуться, коли й нiч мине. Не вельми говiркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарнi кошовому тi вечори, в них пересiяв i власне життя, бачив, де проiхав уповнi, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврiн немов забирае iх з собою. Добре це? Погано? Хтозна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То бiльше останнiм часом з Лаврiном коiлося дивне. Душа його кудись летiла, чогось прагла, а куди й чого – розгадати не мiг. Лаврiн же не казав нiчого. Може, то грае хмiль молодостi? Тодi нехай iде в степи, там той хмiль або переграе в мiцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злостi, бо, як бачиться кошовому, ii в хлопця замало. Обiйде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в походi тараню – Лаврiн тiльки стрiпне чубом i дивиться кудись поверх голiв, немов те й не про нього. Затiють козаки бiйку – обiйде стороною. Проте нехай хтось спробуе покепкувати з дядька Мокiя Сироватки, поблiдне мов стiна, хапаеться за шаблю. Звичайно, Мокiй того не знае. І з чого така приязнь?

З тими думками Сiрко вийшов на сiчовий майдан, посеред якого стояли стовп для квестiй i гармата. Сонце перехопилося через палiсад, облило свiтлом дерев’яну, криту гонтом церкву з дзвiницею, з чорних бiйниць якоi виглядали гармати, широкий майдан, куренi, з котрих чимчикували до утренi припiзнiлi запорожцi. Здебiльшого йшли досугi дiди; молодi ж козаки на поповi докори казали, що Боговi бiльше в помiч iхнi шаблi, анiж молитви.

Бiля дверей церкви двома рядами стояли сiчовi старцi. Майже всiх Сiрко знав на ймення, а кого й не знав, одним позирком читав карби, що iх дiстали вони на ратному полi. Слiд ятагана, бойового бича – цьому ось стрiла випила око i в другому потьмарився зiр. Отаман не прискорював кроку, не намагався прошмигнути цей стрiй нiмих карбiв далеких битв, злигоднiв, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Ішов повiльно, дивився старцям в очi, й вони дивилися на нього, нiчого не просили й нiчим не докоряли.

Сказати правду, якщо Сiрко й почував десь невпевненiсть, то посеред цього лаштунку. Вiн не мiг iм нiчого дати, а отож i всi слова були б облудливi. Вiн не мiг завернути назад колишнiх битв й не мiг одвернути тих, якi насувалися. Може, отi прийдешнi битви й були йому якимось виправданням перед калiцтвами, що iх оцi люди дiстали в сiчах минулих. Вiн, отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшнi карби нiби впевняли його в рiшеннi, яке уклав сьогоднi, наказували не вiдступати й на цяту. Інакше-бо сiчовики прийняли iх марно.

Вже не хотiлося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишнiй знае замiри, негоже мiняти iх на порозi Божого дому. То тiльки Сироватка може казати омильно просто в святу бороду. Став не в своему бокунi – одгородженому бiля криласу для кошового мiсцi, – а мiж козакiв посеред церкви. Службу правив iеромонах, йому допомагав голосовий пiп. Молитва не лягала отамановi на серце. Не почував у душi благостi, не почував покори. І все його дратувало. Не любив нинiшнього iеромонаха – той недишкретно просто в церквi лаяв дякiв i пiвчих i накурював ладаном, що аж запорожцi мовби стояли не на землi, а плавали в хмарах, брав велике церковне й зовсiм не хотiв займатися школою, поклавши всi справи на уставщикiв. Сiрко велiв написати, щоб з Самарського монастиря прислали iншого, старшого, попа, й листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас, та ще раптом погасла перед Сiрком свiчка. Ледве достояв утреню. Вже виходячи з церкви, з пронизливою яснiстю раптом подумав, що Бог не завжди вибирае собi в служiння найдостойнiших. Ця думка була трохи лячна, але вiн не проганяв ii.

Снiдав отаман у своему Шкуринському куренi. Хоч кликали i тимошiвцi, й iрклiiвцi, тимошiвська чата настрiляла сайгакiв i ще з досвiтку бiлувала iх за курiнною скарбницею.

Шкуринський курiнь – новий, ще не закублений горобцями, яких на Сiчi гибiль i якi й пострiлiв не бояться, не з лiси, а з плах, на сволоцi ще не затерлись карби майстрiв: «Благословiнням Отця, дозволом Сина i помiччю Святого Духа збудовано цей курiнь року Божого 1671». Стiни в куренi дерев’янi, вимитi, стеля – побiлена, прикрашена голубою мережкою по краях. Цiеi весни його пересвятили, не велося в ньому козакам: за минулу осiнь i зиму – п’ять разiв стрiляла гармата, яка стоiть посеред майдану, три козачi душi просто з куреня забрав Бог.

Сволок – мережаний, одвiрки рiзьбленi. На покутi, в кутку, божниця – образи на двох довгих полицях, помiж ними кiлька дорогих, мальованих на кипарисi та жерстi грецькими та киiвськими майстрами. Перед образами – непогасна лампада. Пахло ладаном, свiжим хлiбом, супокiй i затишок огортали того, хто переступав порiг. Почуття затишку не руйнувала навiть густо розвiшана на стiнах зброя. В куренi стояло гудiння, неначе у вулику. Роздягалися, ходили, чепурилися, пили воду, снували з кутка в куток, i однак у цьому снуваннi й гудiннi був певний лад, як у тiй же дуплянцi, здавалося б, лад у безладдi, та iнакше й бути не могло, iнакше б така кiлькiсть людей неминуче створила тисняву й хаос. А тут кожен робив тiльки найнеобхiднiше, сiдали у певному мiсцi, не заступали нi дверей, нi вiкон, тут iснували непомiтнi для стороннього ока особлива сув’язь, особливий стрiй, заснований на повазi до найстарших, до порубаних та покалiчених, а також до курiнного отамана. Бiля причiлкового вiкна пощипував струни бандури молоденький, неначе котиком вилизаний козачок – зализана наперед, на самi очi, чуприна, вуса-п’явочки, сливе дiвочi брiвки.

Пливе човен, води повен, – коли б не схитнувся,
Пiшов козак в Запорожжя – коли б не вернувся.
А на рiчцi та на кладцi дiвка плаття прала,
Вона тому козаковi три дорiженьки вказала.

Козак нiкого не помiчав, думав щось свое, в свое життя дивився, й курiнний двiчi кахикнув, а тодi повiв бровою – козак повiсив бандуру на стiну. Справного курiнного обрало собi товариство. Вiн сидiв на покутi, сивобровий, сивовусий, охайний, схожий на пасiчника. Тiльки на облисiлiй головi волосся не вистачало на оселедця, накручував його з-понад вуха. Чисто виголена голова блищала, як мiдна таця. По праву руку курiнного сидiли суддя, писар та осавул, високий таранькуватий кухар iв з одних ваганiв iз отаманом, стоячи. Снiдали щербою та коржами-загребами, одначе варив щербу кухар не так, як iншi: риб’яча юшка крута, а борошна тiль-тiль.

У куренi панувала шаноблива мовчанка. Тiльки зрiдка обiзветься хтось стиха до сусiди або попросить щось подати.

У шибку вiкна бився й басовито гудiв джмiль: видно, щойно пробудився, очманiв од повiтря, пахощiв вербових сережок i залетiв сюди. Запорожцi осмiхалися.

Сiрко, як те й належало, сидiв серед козакiв. За козацьким законом мае кошовий (як i вся iнша старшина) обiдати в тому куренi, в якому ходив, доки його не обрали на отамана, й сидiти таки на тому самому мiсцi, де сидiв ранiше. Дозволялося ходити в гостi в iнший курiнь раз на тиждень, а також на свята. Мешкати кошовому теж дозволялося тiльки в своему куренi, – для Сiрка зробили виняток за його заслуги перед товариством i з великоi довiри. Козаки поглядали на Сiрка шанобливо, але в жодних очах не було запобiгання та улесливостi. Улесливiсть на Сiчi мала цiну вельми низьку. Бiля Сiрка примостився чернець-заброда з далекого волинського монастиря, догiдливими, сливово теплими очима поглядав на отамана. Сьогоднi чернець таки не дав хука, як першого дня. Аби по обiдi хто кинув на тацю за нього плату, нашилив оком козака й присiв бiля нього. На козаковi черкеска з галуном, боброва шапка, шовковий пояс, за яким пара шкоцьких, з ольстри, пiстолiв, на перев’язi шита золотом по оксамиту лядунка, а того й не гадки, що в кишенях у козака ляський вiтер доганяе донського. Довелося ченцевi з любовi до ближнього кинути башлик за обох. Ту притичину згадували за снiданком, намагалися увести ченця в оману й сьогоднi. Сiрко й собi вклюнувся у гру, аж на мент забув, яка вiдчайна гра чекала попереду. Але чернець тiльки посмiхався багатозначно в руду бороду – мовляв, знаю, який бiдака сидить бiля мене, i молотив ложкою, аж трiщало за вухами. Впали на тацю два грошi – Сiрко кинув за себе й за ченця, брязкiт металу вмить змiв з душi сонячну лагiднiсть. Метал – завше тривога. Козаки дякували отамановi та кухаревi за хлiб-сiль, йшли надвiр палити люльки. Сiрко дiстав i свою муругу од диму зiнькiвку. Якийсь час стояв на широкiм млиновiм каменi, що лежав бiля порога. Камiнь врiс у землю, зверху його вже добряче злизали козацькi, здебiльшого кованi, чоботи. Великий попелястий кiт вигнув бiля нiг отамана спину й шипiв на пiвня, що заглядав через порiг цiкавим оком.

Отаман смалив люльку, слухав звичайнi, буденнi згуки життя. Сусiднi куренi вже поснiдали, кухарчуки скрипiли колодязними журавлями, мили казани, видзвонювали у них, мов у тулумбаси. Од крам-базару iм окселентували iншi дзвони, важкi, трудовi, то стали до працi ковалi. Їх на Сiчi без одного сто, як ударять гуртом, гук котиться до Базавлука. Вiд Чортомлика в бiк Скарбноi летiли чотири качки – три великi, крижнi, i одна чирка, летiли, неначе чотири стрiли, пущенi знизу вгору. Отже, прилетiли качки. А може, вони й не вiдлiтали: зима стояла сирiтська, й не тiльки в берегах, а на кiлька верст нижче вода на Днiпрi не замерзала.

Кошовий не поспiшав. По дорозi ще заглянув до пушкарнi, котру сьогоднi мали перекривати. Пушкарi вже повитягали гармати й шикували в ряди. Стояли гармати пiд стрiлою, пiд вовком, пiд змiею, i маленькi мортирки, й затиннi пищалi. Кошовому здавалося, що чорнi жерла дивилися на нього голодними пащеками. Може, так подумалося, бо пороху лишилося з десять бочок, а свинцю на два випали. Сьогоднi мав змагатися й за них.

По тiй думцi рiшуче вибив об мортиру люльку, пiшов вузькою, кривою вуличкою до сiчовоi канцелярii.

На нижнiй приступцi сходiв, схиливши на руках важку голову, сидiв отаманець Мiюський. Побачивши отамана, пiдвiвся, по його кругловидому, з невеличкою пiдстриженою борiдкою й такими ж невеликими щiточками-вусиками обличчю мовби хвиля пройшла, а в темних зiницях забiгали неспокiйнi бiлi вогники. Вони зринули поверх надii i вже не згасали. Іван Мiюський – тiсно перетягнутий у тонкому станi чересом, запеклий чоловiчок з повними жару очима, з рiшуче стисненими губами, нижня губа бiльша, завжди вiдстовбурчена; його й зараз зсередини спопеляв вогонь, пробивався на щоки хворобливими рум’янцями.

Донський отаманець хотiв вичитати свою долю з присурмлених волохатими бровами очей кошового й, не вичитавши, зiтхнув. Приходив до кошового щодня, буцiмто знiчев’я, а насправдi – не прогавити змiни в його поведенцii. Щоби, вловивши, кинути все й тiкати свiт за очi. Звичайно, кошовий мiг i сам подати знак до втечi. Адже Мiюський довiрився йому. Не приховував нiчого. Хiба що… Але ж того Мiюський не мiг сказати. Бо тодi мусили витурити його звiдси.

Все те зараз пробiгло в думцi Мiюського. Й вiн враз вiдчув, що не може погнати вперед думку, що вона нiби замерзла в мозку або ii мiцно вхопила й тримае чиясь дужча думка. Адже так-таки нiчого й не приховав? А те, чиiм велiнням приiхали? Донського отаманця била тривога. Бачив на Сiрковому чолi тяжку задуму, бачив пригашенi вогники в очах i повертав те на себе. Либонь, Сiрко вже здогадався, до якоi чорноi прiрви штовхав його i все сiчове товариство Мiюський.

Це вiн, Іван, отаманець з Мiюса, привiз на Запорожжя Симеона, сина московського самодержця Олексiя. Мiюський гаразд пам’ятае той день, коли вони з Симеоном, розпустивши по вiтру короговки, поiхали назустрiч кошовому, котрий вертався з-пiд Тягина. Мiюський, який правував на Сiч, тодi попрощався з життям i навiть прочитав молитву за спасiння власноi душi. Одначе iх чекала мало сподiвана гостиннiсть. Кошовий зустрiв Симеона яко царевича. Видно, знав про нього. Зiйшов з коня, вклонився до землi й виявляв iншi почестi, як те й належало виявляти царському фамiльянту, наступнику престолу. Отаман слухав оповiдь Симеона з дитинним спiвчутям, в його карих, ледь змружених очах свiтилася цiкавiсть, i Мiюський тодi подумав, що вiн буде крутити кошовим, як вiтер вiтряковими крильми. Але сталося не так. Кошовий був простий i довiрливий, але iз тiею довiрливiстю линув не до всiх. Лукавство намацував одразу. Нахмарений i нахмурений, суворий, але не жорстокий, нiби й добрий душею, мiг спалахнути в один мент i тодi трощив i кромсав геть усе на путi. Гарячiшоi людини Мiюському не доводилося стрiчати. А понад усе та його цiкавiсть була зовсiм не наiвна. Вiдтодi в головi донського отамана грiшне перемiшалося з праведним, вiн силкувався розгадати замiри кошового щодо Симеона й не мiг. Все нiби промовляло за те: кошовий до кiнця повiрив, що Симеон – царевич, котрий врятувався од смертi й боiться попасти в руки бояр. Вiн i далi виявляв Симеоновi ознаки найвищоi шани, й дав грошей, i наказав зробити корогви царськi тафтянi й царську печатку. Але що тодi ховалося за його зроненими при тому словами: «Або ми, хлопцi, царськоi печатки не гожi викувати? Чи не маемо для того золотих ефимкiв?» І коли козаки забажали впевнитися, що в Симеона на тiлi справдi е царськi знаки – червоний вiнець, орел i мiсяць iз зiркою (царевич похвалявся ними повсякчас), сказав дяковi та трьом значковим товаришам, що йшли на розглядини: «Дивiться добре, щоб побачили…» Вони побачили на Симеонових грудях знаки. Мiюський ще ранiше бачив iх – не раз купалися з царевичем у морi: вiсiм бiлих шрамiв од плеча до плеча.

Справжня веремiя закрутилася через мiсяць. З Москви та Батурина прибули посли з вимогою видати Симеона i Мiюського з донцями. Кошовий тодi скликав раду. Мiюського теж запросили на неi, а послiв не пустили.

«Браття моi, отамани-молодцi, – сказав кошовий, – Вiйсько Запорозьке Низове, як старий, так i молодий! Нiколи в нас не було, щоб кого видавали, не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного, то забажають другого i всiх по одному розтягнуть. А вiн же сидить, як птах у клiтцi, й нi перед ким не винуватий».

Увечерi гурт сiчовикiв i Симеон з ними обложили Грецьку хату, в якiй сидiли посли. Спочатку рубалися словами – посли обзивали Симеона сатанином, злодiем, самозванцем, а вiн iх – холопами й боярськими устiлками, а тодi взялися за шаблi. Посли та iхня челядь замкнулися в хатi, сiчовики почали розбирати покрiвлю. І вже коли посли попрощалися з бiлим свiтом, одпустили один одному грiхи, прийшов кошовий i порозганяв забiяк.

Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом. Сьогоднi те послання мають прочитати. З тим мае звершитися його, Мiюського, доля. В оцiй ось хатi на два димарi – вiйськовiй канцелярii Вiйська Запорозького.

Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сiрка. Проте осягнув: його власний розмисл куций супроти розмислу кошового. Супроти його думи. Яка цiеi митi, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило отамановi чоло, он якi брижi набiгли на нього, он якi глибокi зморшки пролягли вiд рота! Здавалося, й нiс накiбчився дужче. І побачив гострi шпичаки в очах – кошовий пронизував ними, мов списами, до хребтини. Поскубував вуса, лiва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара. У тому поглядi Мiюський вловив щось глузливе й грiзне. Мозок йому знову мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз мае статися таке, що струсне його, Мiюського, до дна.

Спокiйнi слова кошового й справдi злякали отаманця.

– Скажи менi, отамане, що робив Симеон у Разiна?

Мiюський втягнув голову в плечi, йому чомусь стало жарко в ногах. Несамохiть подивився вниз. Чоботи на ньому лихенькi, добрi були, та стопталися за зиму. Отаманець розумiв: брехнею далi не ступиш i кроку. А куди поведе правда? Може, Сiрко дiзнався все про царевича? В грудях спалахнула злiсть на кошового – боявся, що Сiрко прочитае ii. Над силу подавив ii, мовив глухо:

– Водив струги по Хвалинському морю.

– Стеньчинi?

– Стеньчинi.

Тепер було мовлено все. Мiюський чекав рiшення: кошовий мiг оддати його на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й важка – i перед царем, i перед кошовим, бо ж таки не сказав, як царевич обкрутився у разiнському вирi й з нього виплив. Коли б ще Мiюський знав, що ниньки з Дону прибув Сiркiв посланець й з якими вiстями, вiн би, мабуть, i не пiдiйшов до кошового, а ще з ночi втiк би у степи. Проте кошовий йому цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам i сам мусив вибиратися на берег. Хто такий цей царевич – знав од самого початку. Проте сподiвався, що за ним стоiть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Мiюський, i в цьому була його справжня провина перед кошовим. З другого боку – отаманець рятувався, рятував дружнього собi Симеона, але якихось певних обiцянок од донського кругу не давав. Виходило, не вiн його завiв на слизьке, а отаман зайшов сам. Та й хтозна, чи так уже кепсько все склалося. Он як стараються посли – ледве на черевi не повзають. Вiн ще позмагаеться з ними за Симеона… А Мiюський… Отаманець переступив з ноги на ногу. В лiвому чоботi в нього хлюпало.

Колючi iронiчнi вогники зайнялися в очах кошового, не злостивi, але й не теплi. Мiюському згасав перед ними запал, i врештi вiн зовсiм опустив голову. Сiрко ж довго мовчав, а потiм запитав, збивши тим з пантелику Мiюського:

– А великi струги були в Стеньки?

– Рiзнi. Великi й малi. Ми з Симеоном ганяли великого.

– На стругах стояли фальконети чи яка iнша гармата?

– Фальконети, – вiдказав Мiюський, маючи оцю розмову за пiдступ; насторожено й пiдозрiливо чекав нового словесного гака. І кортiло, вельми кортiло йому розказати, як возив вiн разом з вiйськовим отаманом Флором Минаевим зашитого в шапку Сiркового листа Разiну з Чиру на Волгу, бо Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в тому листi написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити единокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся. І то був не единий лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до разiнцiв i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм iздив сам у Кузьмодем’янськ, де на той час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i нагiрна черемиса, загальною лiчбою п’ятнадцять тисяч.

Отож, якщо отаман ще раз запитае в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все, хоч i знае: часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами.

Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку, а Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут i кресало. Кресь, кресь по гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в отаманову люльку. По тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку й собi. Вiтер зривав з трута м’якi червонi жарини й жбурляв геть. Мiюський заховав курiiвську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок, вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i вiтер вiдносив його вбiк. Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар пiд ноги, розтоптав великим чоботом. Сказав тихо, мовби про себе:

– Нi нам, нi донцям немае волi. А ой як ii треба!

Сховав до кишенi люльку, тугим нехворощевим вiником обмiв з чобiт багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку. Брязнув дерев’яний цюцик, важкi дубовi дверi сховали постать кошового.

А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось прочитати на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя, не мiг розплутати. Немае волi – то мусять i далi Сiч та Дон стояти купно, як стояли ранiше. Немае волi – забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають прийти посли. І може бути запiзно.

Кошовий повiсив шапку на дерев’яного тиблика бiля дверей, розгладив оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний i нiби трохи iржавий – старшого сiчового писаря Андрiя Яковлева – й дзвiнкий – пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук – за маленьким, перськоi роботи столиком у кутку. Яковлев – важкий, тiлистий i дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, нiхто з козакiв не брав його навхрест, але i в писарських справах вiн непоспiшливо мудрий та чесний. Колишнiй бурсак Гук, що втiк за пороги од чийогось святенницького гнiву, – тонкий лицем, тонкий станом, ферт i чепурун, хвалько i баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвiст: накручуе його перед сном на стрiчку, вусики пiдголенi й стирчать у боки, пiдваксованi розведеною в олii сажею, кунтуш на пiдписарю сукна лазоревого, гудзики посрiбленi, черес тонкий, шкiряний, чоботи нiмецькi, з срiбними пiдковами та подзвоном – й сам вiн нiби нетутешнiй, нiби привезений разом зi столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний лицем, яке трохи псують очi: вони в нього зеленкуватi, неоднаковi – одне свiтлiше, друге темнiше, ще й з чорним обiдцем довкола зiницi. Гук охочий до чарки, любить частування, але вживае тiльки французьку горiлку, мускат та ромельськi вина й п’е так, неначе робить ласку тому, хто пригощае. Одначе те тiльки на людях, якось кошовий застав пiдписаря, коли той тихцем похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, пiдiбрав у будi старого сiчового пса Шайтана.

Зате у роботi Гук меткий, спритний думкою, ще вiн хвалькуватий, любить законозистi слова, мае себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебiльшого невдалi. Легкий на перо й обiзнаний на латинi, польськiй i татарськiй мовах, через те отаман волiв, аби про бiжучi справи казав вiн. Навiть вiйськову таемну канцелярiю часом довiряв пiдписарю.

З цього й розпочали ранковi труди.

Отаман пiдiйшов до великоi кахляноi печi й погрiв бiля неi руки – любив поводити долонями по гладеньких, теплих синiх кахлях, то в нього нiби забавка: поводить – i спокiйнiше стае на душi. Писар i пiдписар дивились на те поблажливо.

Гук одiмкнув залiзну, з потайним замком скриню, дiстав з неi два скрученi в трубочку папери – похiднi журнали двох команд, доправленi сьогоднi вночi гiнцями на Сiч. Перша команда з козакiв Кислякiвського та Менського куренiв мандруе понад Бугом, вистежуе велику татарську ватагу, друга несе дозiр на рiчкових розливах. Осавул першоi команди повiдав, що татарська ватага розкололася надвое, одна половина пiшла на Корабельну, друга – на Гнилий Єланець, i що вiн теж роздiлив свою команду на двi партii. Пiдписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортiло сказати свiй розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв бiля печi, приплющивши очi, намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам’ятi поставала рiка з допливами, переправами, лiсами й байраками.

– Вони злучаться за Мертвими Водами, – таки не втерпiв пiдписар.

– Не з бiса здогаду, – сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. – Куди намiряються пiти далi? І чого там крутяться? Наче навмисне в очi лiзуть. Одпиши осавуловi, щоб вернувся на Гнилий Єланець i нiкуди не йшов. Нехай пильнуе степ. Степ нехай пильнуе, чуеш, – сказав суворо й трохи роздратовано, бо помiтив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували подзвоном писаревi чоботи. Почне отаман думати, а вони – дзiнь, неначе цвяшком по лобi. – Та перевзуй чоботи, як iтимеш до канцелярii. Калатаеш, як пес на ланцюзi.

– В мене нема iнших, – ображено пiдвiв губи Гук.

– Надери лика й сплети постоли, – з серцем сказав Сiрко. – Що там далi, читай.

Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев’язанi синiми стрiчками. Чаус, що доправив iх на Сiч, волiв, аби читали iх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз’iздити границю, як указано на мапi. Журився попереднiми кривдами, клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрi йтимуть до Перекопу по сiль. І таким солодким напоем були розведенi його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали дiлити пограничнi землi. Татарський посол – маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу вiдмiну – ну тобi диявол, недарма й наймення таке мае – Чортхасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав до дверей, пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугiль, меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв. Гук, що правив обов’язки бута, ледве встигав перекладати.

– Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсii на козакiв. Що морова пошесть вигубила у них багато людей i худоби, що в них безкорм’я i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до лiжка. Аллах i бiда просвiтлили розум дивану. Краще багато торгувати, нiж багато воювати. Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi тропи. Але дайте нам цього лiта пасовиська по Єланцю.

Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь-кого. Сiчовики якщо складали обiцянку, трималися ii твердо. Траплялося, навiть пускали татар на своi пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своiх вивiдувачiв з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострi отрутнi краплi притлумленоi злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi – теж злостиво, але на обличчя тiеi посмiшки не випустив. Смiх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи нiби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовiри, але теж буцiм випадковоi, яку хотiв прогнати й не мiг.

– Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашоi чати з Бугу, – сказав Сiрко, i Гук iз здивуванням звiв на нього очi – адже отаман вiдкривав таемницю вiйськовоi канцелярii. Але Сiрко удав, що не помiчае того погляду, провадив далi: – Не своею лозою обплiвся гонець. Правуе вiн не з Криму, а з Бiлогородськоi орди. Може, бiлогородський мурза хоче обдурити й мене, i хана? Дати б цього чауса на квестiю, допитати червоним залiзом: звiдки приiхав i де взяв ханську печатку?

В грудях кошовому й справдi закипала злiсть на брехливого татарчука, вже не стримував ii i глипнув на нього вогнисто.

Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.

«Хан зараз у Ногайськiй ордi», – подумав, а вголос сказав:

– Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, – кивнув товмачевi, – одколи це Гнила Лука стала татарською?

Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин i далi обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб прийти завтра i вже укласти доконечну угоду, Яковлев i Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:

– Не важився татарин до великоi незгоди. Хитро ти його, отамане, квестiею прилякав.

– До незгоди вiн не важився не через квестiю…

– А з яких же респектiв i причин? – запитав Гук i посмiхнувся. Вiн завжди осмiхаеться так бататозначно та глибокомудро: мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблюе.

– Було, ледащо, повноважне на всi уступки, – сказав кошовий. – Мав таке повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацii.

Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.

«А хан, може, й не в ногайського мурзи, – подумав знову. – Мабуть, чаус умисне заiжджав туди, аби прип’ясти нас до Ногайськоi орди… Задав же, клятоi матерi невiра, загадку».

Одне було вочевидь – татари цього лiта вирушають великим походом. Хан нещодавно iздив у Адрiанополь, отож iх пiдпиратимуть турки. Пiдуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати не вдалося. Сушею – шлях довгий, та й козаки про все довiдаються заздалегiдь. Либонь, не тiльки сушею. Бо очакiвський мурза потаемно лаштуе малi галери.

І ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи. Всi попереднi днi впали в оцей лагiдний Божою ласкою день i б’ють у мозок та серце.

Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обiймав мислiю, здавалося, мiг до нього дiткнутися, одначе то була омана, бо лишався й далi на краю безмежного Дикого Поля. А ще почував бiль. Гострий, тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв нiж. То щемiла й квилила рiдна земля. Не пам’ятав, одколи ii горе стало його горем. Од днiв, коли золотi алтини лягли на Хмелевi очi й по тому закружляли чорнi вихори? Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною сiччю в густу хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не мае сили спинитися. Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось-ось змете всiх. Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками. Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.

Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi – усмiшка в кошового була ясна, збадьорлива.

– Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що сказати послам, – мовив. – Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести тоту балачку.

Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе доiдав вареника. Губи в нього великi, вивернутi, й велика голова, брезкле, м’яке обличчя, сiро-бiлi, безбарвнi очi, – на перший взiр здаеться, що писаревi все байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а ще – гранично чесний. Викликало в ньому посмiх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змагаеться з пiдписарем?

– Скажемо те, що намислили вчора.

– Вчора – то не сьогоднi. – Й пiдвiвся, пружним потиском рук розiгнав застояну кров. – Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю люльку.

Пiдписаревi здалося, що настав момент наблизитися до кошового, й вiн сказав удавано захоплено, багатозначно, хоч трохи й догiдливо:

– Ох i гула вчора корчма «При калинi» над Чортомликом!

Сiрко покошлав крутi брови:

– Не за твое пив, пiдписарю. Пильнуй свого.

Гук хвацько крутнув вусики:

– Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.

– Не хвастайся. І не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. І того, рiдше заглядай у чарку, частiше – в папери.

Гук знiтився – все в нього сьогоднi виходило не в лад. З-за свого столу пiдвiвся Яковлев. М’який, усмiхнений, утаемничений у якiсь своi думки. Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба. Перебрав на себе обов’язок вiдводити отамановi громи од свого улюбленця. Плеснув того по плечу, кинув коротко:

– Чеши. Отаман жартуе.

Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв – Носа, Брекала, Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.

Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попiд стiнами – з одного боку сiчовики, з другого – посли. Старi сiчовики тримали в зубах порожнi люльки: i в куренi, i в канцелярii палити не вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й рiдко палили, старий Кваша востанне натоптував свою в золотому окладi носогрiйку лiт десять тому. Але носить за чересом, пхае в зуби – який то козак без люльки. В свiтлицi панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди, неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi вимагае i козацька регула – звичай. А вiн на Сiчi – найповажнiша сила, на ньому засноване все ii буття: порядок, способи бою, честь i посмертна слава. А що писанi закони завжди можна переписати по-новому, неписанi – непорушнiшi за них. Є в козакiв i писанi закони, знають вони закони i сусiднiх народiв – на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке право, i литовський статут, i царське «Уложенiе», i кiлька латинських та турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми часто.

Сонце свiтило в покутне вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. І всi разом подумали про неi як про справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти ii. Царевi посли – пiддячий приказу Малоi Росii Семен Щоголев та сотник стрiльцiв Василь Чадуев були у важких ведмежих шубах – приiхали ще за морозiв i чи не знайшли на себе на крам-базарi справноi одежi, чи не хотiли одягатись у козацьке, – повпрiвали од самого початку, витирали пiтнi чола долонями, були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не пообмiтали чоботи, на долiвцi бiля iхнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у iхнiй бiк – затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув рукою. Першим пiдвiвся з широкоi липовоi лави Щоголев, – високий, рокiв сорока чоловiк з широкою, розкiшною бородою, розумними очима, – вiн читав цареве послання, написане словами грiзними, за якими вловлювалася розгубленiсть. Послання було довге, Щоголев не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього не тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на папiр. В листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому свiдки. «Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi, – читав Щоголев, – в церквi архiстратига Михаiла, в присутностi його царськоi величностi, на яких, похоронах, були святiйший Іосиф, патрiарх московський…» По тому йшов довгий реестр бояр та епископiв, живих та померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi цар знову наказував i просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди.

Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того теж добра не мали б, то бiльше перед великим басурманським рушенням. У Москвi про замiри туркiв i татар нiчого не знають. Ймуть вiри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Боiться вiйни, одводить ii думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти Європи, а не проти них, вiйною на Украiну не пiдуть.

Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз’iдала спокiйнi слова, приготованi ранком.

Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.

– Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не вертатися, – мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглi на квадратовому борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрiзь, знаю неперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацii з сiчовою старшиною.

– Ну й не вертайся, лишайся з нами, – понюхав просто з жменi табаки козак Нiс. – Чоловiком станеш… Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. – А нiс у Носа як кушка. І сам вiн козак поважний, сповнений власноi гiдностi.








Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув рукою.



Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажае Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м’яз, тiльки брови впали низько й очi з свiтло-карих стали темно-карими.

Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала своi повноваження кошовому. І те для сторонньоi людини було дивно, адже на крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?

Всi вони були пов’язанi мiж собою особливою сув’яззю, рiдко коли тут промовлялися високi слова, iх мовби соромилися, iх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримаеться Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах, на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi, досвiдченостi, розважливостi? І так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й заварити соломаху, що ii не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi козаки, а це важило не менше, нiж усi вигранi битви. І був значнiший за всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у своiх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боiв серед смертей i кровi, давали йому право першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою, глибокоi довiри. Є такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все життя. Хоч е й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе бiльше половини Сiркового життя вже було за плечима, й нiхто з товариства не мiг завдати йому найменшоi кривди.

– Мiюського з товариством… – сказав Черняченко, але Сiрко перепинив його:

– Їх тут нема. А коли б i були, ми все одно iх не видали б. Такого нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали. У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми iх. Те в нас на пам’ятi. Втям, осавуле.

Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського – небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:

– Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогоднi ж ординувати самозванця в Батурин у сирицi.

– Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить по власнiй волi… І такоi прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали, – сказав Яковлев. – Тим паче царевичiв… Вони не з неба падають i в болотi не ростуть.

– Вiн такий царевич, як я фiлозоп, – гнiвно насурмив брови Черняченко. – Вiн злодiй i самозванець.

– Який ти фiлозоп, ми бачимо, – сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. – Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть – i свою морду в люстерку не впiзнаеш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву сiдають, – i ти погодишся.

Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув ii, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть. У вiкно вiйнуло вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.

Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в iхнi повноваження – глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй i не збирався стримуватись, хоч знав, що потiм усi його слова там, у гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть крiзь густi сита. Далi промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що Симеон присягав на хрестi та Євангелii й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам приiхати до Москви, i його там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що iхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зi свiту. Ось i зараз вони намовили царя-батюшку, бо знають, що царевич заступаеться за простий люд. Далi козаки виказали все, що накипiло на бояр та воевод, i банiтували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам наперекiр лише Черняченко, обзивав iх гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч i хололо зi страху в животi, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав – все те впаде у вуха гетьмана-благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо гетьманський посольський пiдпомiчник Оська Заволока. Був то маленький, лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав в’язницi варшавську, чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли, скрiзь потроху брав мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить i ось-ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав страх iншим, аби нагадував своiм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.

Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом проти Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В неi влилося все – давнi пiдступи гетьмана, Сибiр, теперiшнi його викрутнi; кошовий боявся, що не стримаеться, i одвернувся до вiкна. В калюжi пiд корчмою купалися горобцi, вiдстовбурчували пiр’я, наскакували один на одного, войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб’яча купiль, хоч i не проковзнула мимо очей, не зм’якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у дранiй свитi, соболиний ковнiр личить йому як коровi сiдло, а вже хоче ступати по-панськи. І що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступае, псяюха, в гетьмановi слiди. То – достеменно вовча тiчка, слiд лишають один. Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами власнi скринi. Й що то за лихо: ще ж недавно свiтив попович драними лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар iз свого широкого халамидного рукава щедро роздае гетьмановi та старшинам села й мiстечка, i вже в Самойловича тiеi землi й тих сiл, як у лихоi пам’ятi Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко краем ока стежив за ним.

– Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, – врештi сказав кошовий. – На нашi реляцii про басурманiв не одписав жодного слова, а по царевича пригнав пiвсотнi гiнцiв. Табун коней заiздили, – докинув i розтис кулак.

– Од таких царевичiв постають розор i смута, – зблиснув очима Черняченко. – Немае спокою в нашiм краi. Нижчий пiдняв руку на вищого, молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на Украiнi зброднiв… І всiм iм кiш пристановисько дае.

Сiрко пiдвiвся. По його тугiй смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й розбився бризками на мiднiй застiбцi кунтуша. В розсiченому глибокою зморшкою мiжбрiв’i залягла глуха тiнь. Отаман пiшов уподовж свiтлицi. Ходив туди й назад – високий, стрункий, рвiйний. Коли перетинав снiп променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ходi, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, ii вловлювали всi й мимоволi стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився рiзко, на пiвкроцi. Суворий кiбцюватий профiль чiтко окреслився проти вiкна. Кресонуло в душi, аж гарячi iскри сипонули на серце – вже не мiг стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь там, у гарячiй глибинi, якась холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячоi злостi, сивоi гiркоти, стiльки кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз них не говорив про Сибiр – про бузувiрське ув’язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще ж так перед ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей. Розумiв: оцей байбак, оцей равлик – велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили кам’янi.

– Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто iнший. Проливають християнську кров за уряди, за маетностi, за млини, а Крим при такiй лихiй годинi нас дотирае. Чи думае гетьман, яка хмара нависла над краем? Ми вже втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар. Вiн на те наказав не допускати на Сiч обози з провiантом i вiйськовим риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б’ють гострокiл i башту зводять.

– Чати, – схопився Черняченко, – поставленi, аби не пускати на Сiч волоцюг, своевольцiв, що втiкають од чепiг та цiпа. І ще башта на Микитинiм Розi – щоб не допускати татар до переправи на Будилицькому порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов до нього. У нас вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в помiч, вiзьмете спiльно в оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв. Кожному буде сукна на каптан. І провiант, i огниста стрiльба всiм.

Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй, вiдстовбурченiй нижнiй губi зав’юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував йому навiть голос – з громового став рокiтливий, муркiтливий. «Натреш i попустиш, натреш i попустиш, – повчав його перед вiд’iздом гетьман. – Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали. Ти обiцяй, обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi…»

Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв, – щоб були дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, – вкладав iм у голови своi недолугi мислi. Як не знав того, – а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, – що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий, сам потрiбен iншим, тим, чиею волею обiймае чин-уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не довiряв серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть – тiльки по вказанiй дорозi.

Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не дозволяли собi думати, вiдаючи, що то невигiдно. Таким чином, урядувала сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть – повсюди. Сiрко так i подумав: настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани, мудрi гетьмани, були й великi колотii, пробишаки, навiть авантюристи, крутii та харцизяки, а це – нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може висунутися, бо думки одразу видадуть, що вiн розумний, а кому такий потрiбний?! Старшинi? Зроду-вiку. Та й кожен iз старшин знав, що коли вiн ретельно виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очi й позаочi. «Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячуемо…» А вiн удае, що не чуе. Чуе, собака! Ой як чуе! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а тонко, той i виграе найбiльше. Своеi думки не мають, на всi лади талмудять те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi, i вже немае нiкого, щоб був собою. Все жариво душi йшло на лестощi – на здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрiшному. Величали його, яко Бога. Прорече яке слово, аж у поли б’ють, – мовляв, зроду не чували такоi мудростi, – i в рот зазирають. Чи не впаде ще яка мудрiсть, щоб пiдхопити ii й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з сорому в очi, а дивляться.

Саме такий i оцей осавул.

Черняченко пiдбавляв меду, не помiчаючи, як спливае на поверхню дьоготь. Щиростi в голосi не було.

Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться. І не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як i саме посольство на Сiч. Нiхто не хоче сюди iхати, випихають силомiць. Пам’ятають, як загримiло пiд лiд московське посольство, яке спробувало обдурити запорожцiв. Запорозька вольниця – то морська стихiя, яка може збуритися в одну мить. Нехай лiпше чубляться самi, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозi.

Кошовий крокував по свiтлицi, а всерединi дужче й дужче напиналися невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiякоi немае; прямоi, поряд, немае, е щось значнiше) та в години найбiльшоi тривоги.

Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той вiдсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимостi. Покрутив у осавула на широкому ремiнному поясi золотого ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика. Рука в кошового м’язиста, звична до шаблi i повода й незвична рахувати грошi, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.

– Чотириста тисяч, кажеш? І в турка стiльки нема. З таким вiйськом i сам чорт не брат. Звiдки скупилося?

А сам мружив лiве око i вже знав вiдповiдь.

– Правобережцi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб – прихилив свою барву пiд гетьманський бунчук?

– Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд неi. Ми самi пам’ятаемо милостi його мосцi, – й така в його голосi зринула щирiсть, що Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом вертався до гусячоi зграi. – Прислав нам торiк гетьман сукна, й коли помiряли – припало кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!

Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на пiдмову, збуряковiв. Сiрко заклав за черес руку, повернувся до запорожцiв, вiв далi:

– А що Лизогуб пiдлизався – то нам вiдомо. Вражий пес, вмiе пiдлизатись. Як лизне, аж у п’ятах стане жарко. Вiрний буде слуга. Вилиже гетьманськi черепки до поливи.

І враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, – скрипнули мостини, – обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум’ям чуприна. В поглядi посла Самойловича страх переплiвся iз ненавистю i розсудливою обачнiстю. А Сiрко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж пословi од того зарум’янилися обидвi щоки. За довгi роки пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники, звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, – лише щиро, з наiвною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. І всiх перепускав через неi. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй прищур, зневагу, силу й врештi торопiли перед нею. Як оце нинi зiщулився Черняченко.

– За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про свое гетьманство й болю в нього. За маетностi своi, з кривди скупленi. А що отчизна в небезпецi, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей i пусткою стае наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн, а не гетьман. Недруг своему краевi i всьому люду християнському.

Очi отамана блищали ярою злiстю.

Невiдь-чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз, полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не гетьман – з молитовно зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею. Чимало часу минуло вiдтодi. Пам’ять – як дерево: спочатку опадае цвiт, потiм – плоди, а затим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовно, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужоi вiтчизни. Устократ важче, коли в’яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат.

І кидав далi:

– А за гречне запрошення йти до вас – спасибi. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося, я не знаю.

– Хто ж тi червонi заплатив йому? – стулив губи Черняченко i глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зачаiлися презирство i ненависть. Шляхетнi городовi козаки гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i хотiли… знищити. Ба – знищити непросто. Можна поламати власнi зуби.

– А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. – Лiва брова кошового пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темноi бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло вогнем.

Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне гахкання довбнi – хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в свiтлицi примеркло й стало незатишно.

Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла незагойна рана, злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то трапляеться, коли людина пускаеться берега, розпалюе сама себе, ярiе, почувае в тому насолоду, – насолоди вiд того не почував. Вiн гасив гнiв, од того вогню засвiчувався iнший вогонь – гiркоi iронiчностi, кпину. Опрiч того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з гетьманом через посла – марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що мае справу з лакеем. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. І крутилася Сiрковi на мислi, вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi до канцелярii: гетьман i Ромодановський – одне, а нарiд – iнше. Сiч од вiку стояла за поспiльство. Старшини ж обома нiздрями ловлять запахи, якi несе iм ляський вiтер, а тим часом з воеводами обдирають те ж таки поспiльство. Вже майже по всiх великих мiстах стоять царськi гарнiзони. Те – супроти угоди, яку уклав Хмiль. Отож i спробуй дiйти з ними згоди, домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи е така сила, яка чинить без обману?

Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:

– Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить iх у свое серце. На замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшення.

Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:

– Ми люди вольнi, послiв не зачиняемо, послами не торгуемо. Хоч кинули ви на нашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.

Цими словами заспокоював i застерiгав воднораз. Намагався перебiгти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацiй. Його обiйняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися. «Але ж i псяюха», – згадав Черняченка й знову скипiв гнiвом.

Посли виходили у бiчнi дверi, а з сiнешнiх виткнулася чубата голова Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.

– Пане кошовий, – приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його подиху в вусi, – царевич казиться, до послiв пориваеться. Хлопцi вже геть ухоркались, не можуть втримати його… З ножем кидаеться. Послали мене, аби вас покликав.

– Принесiть послам сирiвцю та вина, – гукнув кошовий у прочиненi дверi, – а я небавом вернуся.

Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до оскаженiлого царевича, але кошовий вiдтрутив його.

Симеон сидiв у келii при церквi на оббитому шкiрою позолоченому стiльцi, пом’ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчi погасли рум’янцi, в очах чорною кип’ячою смолою свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом’яте й трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi все ж частували нишком.

Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеоновi був розiрваний пiд пахвами, на пiдлозi келii валялися золотi гудзики й стягнений зi столу шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келii тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогоi одежини, яку справляли на скарбнi грошi, й стало прикро.

Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще мить – i кинеться на Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять лiт, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий. Покусував нижню губу, метав з очей iскри.

Сiрко дивився на Симеона гнiвно й трохи насмiшкувато. В душi щось кришилося й осiдало на днi холодним iнеем. Знав-бо – Симеон на нього не кинеться, тiльки кричатиме и тупотiтиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видае себе за царевича. А справжнiй Симеон – самолюбний, скрадливий i лукавий – потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нiкчемного царевича послала доля, але де ж узяти iншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тiльки-но приiхав на Сiч i ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй шапцi й телячому, з невичиненоi шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту, i кошовий тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навiть заплакав розчулено. І Сiрковi заболiло серце: було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сiрко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалiв усiх покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi ставав розчуленим i наiвним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона – хiба то не богоугодне дiло?

Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.

Кошовому вже давно не болiв цей парубок, просто лишився Симеонiв замiр, яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки-трiшки ворушився до нього жаль як до людини – скалiченоi, невдатноi, але й злоi.

Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився. У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в них не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити iх не вдавалося нiкому.

Симеон дихав важко, на губах – пiна.

– Чому мене не пускають до послiв? – закричав Симеон, i лице його перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не простоi людини, а людини владноi, зарозумiлоi i пихатоi. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн – царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання, а кому – й сам не знав.

Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився царевичу – од того аж закололо в печiнках, – помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк столу.

– Поклади ножа… а то порiжешся, – мовив. – Буде вава.

Симеон скажено крутнув чорними зiницями очей.

– І не витрiщайся… Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?

Симеон неохоче поклав на лаву ножа.

– А тому, Симеоне, не пускаемо, що нерозумний ти еси, – казав далi, зiтхнувши. – Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости Господи, плутаюсь у твоiх повiстях, а посли впiймають за хвiст на третьому словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони…

Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як двi жарини:

– Про що дiзнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшцi листа, й вiн сам пришле по мене…

Царевич почервонiв – але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все здогадався, але обое вдавали, буцiм кошовий нiчого не знае й приймае його за царевича зi щирою вiрою. Так було на людях; залишившись наодинцi, вони цiеi гри не продовжували, хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового минулого. Сiрковi те було неважко – розколупати Симеона до найменшого зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi значуще, промовисто – мовляв, знаю, хто ти е; те знання тримали обое в найглибшiй глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри, але Сiрко тiльки рукою махнув:

– Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його не з московськими, а з нашими послами.

Царевич ще якийсь час кипiв панiчно, шаленiв, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений корч. Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв та шкиргав зубами. І блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звiрик. Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого доброго попереду в цього хлопця немае. Сам завдае себе у неволю свого замiру, своеi хворобливоi думки, й нiчого, зрештою, з того не вийде, нiчого для себе не здобуде; чимало ж бо отаких самозваних царiв та царкiв уже скiнчили свое життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя – щасливим не будеш. Звiв на царевича-бранця очi й сказав:

– А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли поiдуть – i втiкай. Кудись на лимани або на правий берег.

Симеон зблiд чи то од гнiву, чи то од страху.

– Хочеш позбутися мене, отамане!

– Шкодую тебе.

– Не шкодуй: менi Бог показав мою путь.

– Все одно подумай. Помолися. Порадься з Ним i з собою також.

– Я вже радився, – i зблиснув очима.

– Ну, тодi…– Сiрко пiдвiвся. – Поводься хоч, як належить царевичу.

Вiн розумiв, що Симеон втомився вiд довгого ждання, невизначеностi, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотiв. Нащо вселяти зайву надiю, коли сам не знае, чим усе скiнчиться.

Покликав козакiв i вийшов з келii. В обличчя дихнуло свiжiстю. І все – ясний день, бiлi хмари, що насували зi сходу, поодинокi холоднi снiжинки нiби висвiтлили щось у душi, оддiлили од чогось в’язкого та клейкого чисту i правдиву думку. Нiколи ранiше не крутiйствував, не ходив кривими вуличками; либонь, уперше пiрнув у колючi нетрi дипломатiй та пiдмов, якими оступали його все життя. Коли б то цi дипломатii принесли користь.

І враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й вiн застогнав крiзь нерозтуленi губи. Таке з ним бувало. Напливе часом – й чорнiе день, – та мисль накликала бiль, а може, навпаки, може, вони в парi, як воли в одному ярмi, бо iнколи таке траплялося i серед ночi. І так йому стало тужно, аж не хотiлося жити. Трохи постояв – одпустило. А думки вже плинули старим рiчищем.

Не принесуть йому користi дипломатii. Не визнають Симеона нi Ханенко, нi Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на помiч i донцi. Але й вiдступати нiкуди. Треба взяти оцим прибiглецем Симеоном, що тiльки можна. Принаймнi примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послiв. Вислухали з увагою.

Десь далеко, не досяжнi оковi, закричали дикi гуси, що летiли з-за моря на рiдну Украiну. Зима огризалась вiдзимками: всi долини та луки залито водою, на вербах i лозах котики, як довгi заморськi сережки, та раптом з неба завихрять бiлi снiжинки – окидь, й весна та зима зчепляться в мовчазнiй борнi. Студеною i ворожою стане вода, рiчки покотять свинцевi води через притопленi очерети та верболози, посмутнiе на душi од самого погляду на них. Але то тiльки на час, пригрiе сонце – вода заблищить отеплiло, весело затiнькають синицi, радiсно забулькочуть ручаi, змиваючи в рiки спомини о зимi. На рiчках i в зарiччях галасувала качва.

Весна. Вона зiгрiла щось у його душi, з нею починалася якась нова п’ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все-таки наповнена доброю тривогою i надiею.

Верба випустила довгi сережки, зронила iх аж на сiрий камiнь. То камiнь на могилi колишнього кошового Зуба. В маленькому палiсадничку бiля церкви ще кiлька таких каменiв – на могилах двох iеромонахiв та значних козакiв. Мабуть, небавом спочине тут i вiн, нинiшнiй кошовий Сiчi. Що ж, товариство не кепське i мiсце гарне: чутиме, як гомонять на радi козаки, як стрiляють на Водохреща з гармат, не пропустить i того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Мiсця там теж вистачае. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугае в жилах кров i в серцi достатньо жару. І сили, i переконаностi, i впертостi також.

Раптом почув клекiт, пiдвiв голову й побачив на гребенi куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке i беззахисне, нiжне, чуле, i покотилися по ньому вербовi котики, й протекли крiзь нього несмiливi струмки, i попливла в нього весна. «Той чи не той?» Той самий, для якого мостили вони з Лаврiном колесо, чи якийсь iнший? Хотiлося, щоб був той самий, бо ж вiн народився i вирiс на Запорожжi, отож був iхнiм родаком. «Весна», – ще раз вiдмiтив думкою, але вже трохи iнакше. Весна – це розкiш для душi, це час найбiльших клопотiв i найбiльших сподiвань.

На сiчових вулицях – розкаль. Сiрко пробирався вузькою стежкою попiд куренями. Бiля Кислякiвського куреня його погукали згори – запорожцi перекривали курiнь, двое лежало на гребенi, ще кiлькоро – трохи нижче, очерет подавали по драбинi з того боку. Побажав козакам Бога в помiч i сказав, щоб не лiнувалися, бо протiкатиме знов.

На голiй гiлцi темноi олешини сидiв шпак i спiвав, вiн нiкого не боявся, заливався на все горло. Спiвав вiн по-синичому, птаха це така, що по-своему спiвати не вмiе, а тiльки по-чужому, всi ж думають, що вiн iх передражнюе.

На вигiнцi бiля Медведiвського куреня отаман побачив Мiюського, а за ним ще чотирьох донцiв. Стояли бiля колодязя, вдавали, що п’ють воду. Вони були немов настороженi птахи. Махни рукою – зiрвуться й полетять. Либонь, насправдi були готовi до лету, п’ятеро прийшли сюди, а трое чекають з кiньми бiля Кошеiванцiвськоi могили.

Мiюський пiшов навстрiч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому мiсцi була вузька, кралася попiд тином; козаки, щоб не бабрати в калюжi чоботи, хапалися руками за кiлля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сiрко не мiг обминути Мiюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такоi поведенцii, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав: «Мiюський набридае не аби так, важить животом своiм i козакiв». Кругле, з великим лобом лице Мiюського за цi днi осунулося й потемнiло, нiби аж вкрилося лишаями. Ранiше вiн голився чисто, залишав тiльки невелику, клинцем, борiдку та чепурнi вуса, а тепер лице нерiвно, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горiли колючi вогники-запитання. Вiн не мiг погасити iх, приховати покорою, хоч i знав, що тут не мае жодноi сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавiльним розбiйним отаманцем з Мiюсу, який колись причарував вiдчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона – сина варшавського мiщанина, пiдданця Дмитра Вишневецького. «Скажи, кошовий, – хапав Сiрка поглядом за груди, – чим це скiнчиться для нас? Ми довiрилися тобi. Ми такi ж козаки, як i ти…»

Сiрко вернув Мiюському його мовленi подумки слова:

– Не дивися бiсом, Іване. Ти козак – i я козак. Вiри одноi i помислiв одних.

– Ти послiв боярських приймаеш, – з тугою в очах сказав Мiюський. – Чару дружби питимеш. Ми бачили – вже понесли вино.. А за чарою, вiстимо… – й не доказав, махнув рукою.

– З ким пити – вiдаю сам. Маю свiй розум.

По хвилi його погляд вiдтанув.

– Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. І п’е не срiбними, а простими чарками. – Й посмiхнувся очима. – Тут ще один Іван набиваеться в дружбу, але оний Іван – не той.

Мiюський слухав i думав щось свое. Вiн уже не мiг думати нi про що iнше. І проказав-проспiвав своi думки словами давньоi запорозькоi пiснi:

В чистiм полi криниченька, там холодна вода.
Там дiвчина воду брала, дорогу вказала:
«Оце тобi, козаченьку, три дороги виднi.
Одна – на Дiн, друга – на Крим, а третя – на Запорожжя».

Дон спiвае тi ж пiснi, що й Сiч.

Сiрко усмiхнувся.

Поклав отаманцю на плече руку, й той вiдступив. Одiйшовши кiлька крокiв, оглянувся.

– Приходь увечерi, – сказав. – Чара в мене не срiбна, але повна. Отам проспiваеш усю пiсню.

Повернувшись до канцелярii, по короткiй радi малого круга, наказав покликати послiв. Тi зайшли – в’ялi, розморенi чеканням i вином.

«Не спопели гнiвом великоi справи», – знову мовив подумки слова, якi спливли по дорозi до канцелярii. Бо серце було й далi налите ярим гнiвом на царя. За те, що той дався на пiдмову Самойловичу, за Сибiр, за те, що й нинi дослухаеться гетьманових порад, за залоги, поставленi по мiстах. Його серце не вмiло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитроi думки пускати хитру думку й тим оборонити козакiв з Дону.

– Отож, панове посли, – сказав кошовий. – Порадились ми й порiшили ординовати з вами своiх послiв. Ми не вiримо нi вам, нi вашiй грамотi. Нехай нашi посли самi про все почують i нехай у Москвi нашу грамоту прочитають. Бо хочемо, щоб там знали про те, яка буря гряде над нашим краем. А грамоту свою спочатку прочитаемо на великому крузi. Такий у нас звичай.

Кошовий попрощався з послами й одпустив iх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашнiй круг. Аж потому читали листи з Дону. Їх добували з скринi, яка замикалася на три замки, ключi од яких були: один – у Сiрка, другий – у Яковлева, третiй – у суддi. В нiй зберiгалася книга реестру облiку вiйськового скарбу, таемна кореспонденцiя, а також компути – зшитки курiнних реестрiв. Найгiршi вiстi Сiрко завжди залишав на кiнець.

– «У нас на Дону чутка е, – плямкаючи великими губами, рiвним голосом гудiв Яковлев, – що государ на нас, холопiв своiх, нинi по веснi наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопiв його, всiх з Дону збити, по Дону будуть государевi люди городи ставити, i якщо у нас, козакiв, ця звiстка правдивою учиниться, – а принесли ii вiрнi люди, – то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на помiч в лiчбi тисяч десять i бiльше, скiльки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькi черкаси донським козакам допомагатимуть, i ми, донськi козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, i на Запорогах, i в Сiчi один одного в скрутi не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своеi прислати вам не можемо, й замисл той, який пiсля моря на Великiм Лузi творили, сповнити теж не можемо».

Сiрко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрiю, ховав, як рiдну дитину. Тiльки вiн та Яковлев знали, що то за замисел, i тепер навiть розповiдати про нього не було смислу. А виник вiн минулого лiта, як донцi ходили на промисел у море й турки бiля гирла засiдку поставили, тодi донцi по Днiпру пiшли на Сiч i тут струги лишили, поховавши iх по Великому Лузi, тисяча донцiв обсiлися на зиму по зимiвниках, а решта вернулася на Дiн, тодi ж Сiрко мав потаемну бесiду з донським отаманом, i той виповiв усе, що знав, про Симеона, i домовилися вони посадовити оного царевичем на Сiчi й двигонути разом проти царя та бояр. Велику на те покладали надiю, i ось тепер та надiя спливала марницею.

Може, хтось iз старшин i втямив для себе з того листа щось бiльше, нiж вичитав Яковлев, одначе нiчого не розпитували. Погомонiли, позiтхали – життя розставило своi карби, якi несила зiтерти.

По тому Сiрковi довелося ще приймати скаржникiв, бо наполягали. Помер у Медведiвському куренi козак Харко Перепел, лишив у скарбницi сiмдесят золотих, а тестаменту не залишив; з Мельникiвки приiхав син, пiдпарубчак, i допинався тих грошей, а курiнний не оддавав. Сiрко наказав одрахувати на поминальнi обiди – дев’ятини та сороковини, – попам на часточку, щоб записали покiйника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленковi.

– Сиротину зобиджати грiх, – мовив суворо i сумно.

Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селi вшетечно дiвку, хоч дiвка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав видсвiдчити посторонками, а по тому ще й пiддати словесному мордуванню в церквi: «Чини так, щоб нiхто не знав, а не вмiеш – не ганьби Сiчi». Таким робом покiнчив з цiею справою. Ще один козак, якому завдавали злодiйство, одвiвся присягою; отаман його вiдпустив. А тодi в канцелярiю втелющилося двое дебелих сiчовикiв, i один з них – Саливон Вовчок – довго галасував, завдавав другому – Викусi Сулii – слова ущипливi, а за вiщо – Сiрко не мiг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонiв одне й те ж: «Лихий попутав. П’яний був, – лихий попутав». Врештi Сiрко зупинив Саливона й попросив Сулiю, щоб той розповiв, за що його позивае Вовчок.

– З бiсiвського наущення все сталося, – опустивши долу очi, мнучи шапку, почав козак. – Випили ми аж по двi кварти в корчмi Червонiй i ще пили, а скiльки – вже не пам’ятаю. А тодi посварилися. Багато шкоди чинив менi через свою неуважну губу Саливон, тричi називав мене псом смердючим i тричi перепрошував. Не таюся своiх нестатечних вчинкiв – i я його називав недишкретними словами, пащекував цнотливого чоловiка, як i вiн мене. Бо ж п’янi були. А як стали пiдводитися, незнарошне цапнулися лобами, й здалося менi, що Викуса цокнув мене навмисне.

– А менi здалося, що з умислу цокнув вiн, – потвердив Саливон.

– З того ж бiсiвського наущення вхопив я його за чуба, а вiн мене. Й попадали ми пiд стiл, i тузували там один одного, i забрав Господь у нас розум, надто в мене, i вчинив я Викусi, побратимовi своему, тiлесну шванку.

– Яку саме? – запитав Сiрко.

– Вухо вiдкусив, – тихо прошепотiв Викуса.

Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лiвим боком, i Сiрко побачив, що в нього справдi немае лiвого вуха. Рана вже зажила, червонiв тiльки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, i раптом йому сперло подих, i вiн аж похилився з реготу. Вовчок спохмурнiв, а Викуса розгубився.

– Чого ти, отамане, регочеш? – запитав вiн.

– Таж давно мав ти таке вчинити, – витер кулаками очi Сiрко.

– Чому? – здивувався козак.

– Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От i викусив вухо. – І раптом серйозно й суворо: – Бо п’яний.

Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, нiс почервонiв, очi дивилися на отамана неприязно.

– Отамане, а як же менi тепер? – запитав вiн.

– А що тобi? Викуса тебе перепросив?

– Перепросив. І що менi з того?

– Як то що? Вухо ж вiн не пришие? І я теж.

– Не пришие, – погодився козак. – А як жити менi? На славi моiй дьоготь. Тепер я наче цехований на тiлi. Яко тi злодii.

– Всi ж знають… – мовив отаман.

– Знають на Сiчi…

Сiрко замислився. Потер рукою пiдборiддя, покошлав брови. Кивнув головою Гуковi, котрий аж давився од смiху.

– Пиши.

Писар вмочив у каламар перо.

– «Дано цю цидулку козаковi Саливону на те, аби його доброi слави не нарiкали, що вухо втеряв через виступок Викусин, який, п’яний, йому те вухо вiдкусив; цей папiр свiдчить на Сiчi, на полi, в станах козацьких, у слободах; i як помре, то яко шанованого товариша щоб ховано було – для увiрення кожному, хотячому те знати, сiю нашу грамотку показувати».

По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснiв лицем, а в кiнцi аж просльозився. Подякувавши отамановi за такий рiшинець, обидва козаки пiшли. Отаман пiдвiвся й собi. Чекав, поки писар замкне скриню i оддасть одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кiнцi вулички хилялися постатi скаржникiв. Здалися вони кошовому сiрими й мiзерними. Та так воно було й насправдi. Серед тисяч звитяжцiв тряплялися людцi, якi прийшли на Сiч не землю рiдну захищати, а погуляти, й отако прогайновували життя. Догулювали до старостi. Як оцi двое. Немае в них нi роду, нi племенi, нi неньки, нi дiтей, i самi вже не потрiбнi нiкому, тiльки не бачать цього. Сiрко зiтхнув. Почував утому, немов пiсля важкоi дороги. Проте втома не хилила його до спочинку, хотiлося кудись iти, оддати клопiт дереву або залiзу, розсiяти по водах. Здебiльшого сiдав у човна та iхав у плавнi. Але вони ще стояли холоднi, майже безживнi, молоде життя ще тiльки народжувалося, рвало бруньки й протинало стрiлками товщу води. Зненацька увагу кошового привернули пострiли. Вузькою вуличкою вийшов до сiчовоi вежi над в’iздом, перейшов мiсток через рiв, у якому текла каламутна вода. За ровом росли осокори, на одному чорнiло бусляче гнiздо. Вартовi стояли бiля поручнiв, дивилися вгору. Сiрко й собi пiдвiв голову – ледве не спала з голови шапка, притримав ii рукою. Високо в небi кружляв сивокрил – раннiй гiсть iз заморських краiв, одвiчний мешканець плавнiв; то пришвидшував лет, то майже завмирав на мiсцi, ледве-ледве ворушив крильми.

Пострiли лунали за крам-базаром, бiля кузень. Гемонський птах, вiн зовсiм iх не боявся, може, звик до них, звiкувавши бiля Сiчi, а може, оглух на старостi. Запорожцi стояли пiвколом на тирлi, де найчастiше вправлялися в ширмуваннi, по черзi заходили за присiшок, теж вкопаний для вправ, вицiляли птаха. А вiн мовби кепкував над ними, нiкуди не втiкав i навiть не пiднiмався вище. Правда, ширяв високо й так ледве чи був досяжний для куль. Над луками, над горбами галасувало розлякане, наполохане гайвороння, воно то обсiдалося на землю, то знову зривалося вгору; одвiку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старi гiллястi дерева обкиданi iхнiми гнiздами, наче козацькими шапками, – мало бiля Сiчi поживу, але й запорожцi мали для вправ дармову рухливу цiль. Нiякого iншого птаха, опрiч хижого луня та ворон, сiчовики не чiпали. Надто райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреняни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi i його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися бiля iхнього прикомiрка, Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть iм на голови.

Збоку гурту, дженджуристо поставивши на колоду ногу в шагреневiм сап’янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи. Рiзнi його очi – темнiше i свiтлiше – одверто смiялися, й той iхнiй насмiх був неприемний. І нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi плавав у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук рушницi. І всi знали: якщо вiн ii вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила чутка, нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож – чортовi в заклад душа, а йому – непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Мае iнше оружжя – перо й каламар! Гук тiшив свое самолюбство, а мав його на цiлий курiнь. І хоч продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й страшна i нiхто iз запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би поiхати в плавнi (й то зовсiм не через те, що вiн брехун i хвалько), але шану, до якоi домiшувалась острашка, пiдписарю оддавали.

Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам й добре пам’ятае, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них закипiла змага, i Гук переводив на порох усi, якi вдавалося дiстати, грошi. Сiрковi стало весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один пострiл, i ширококрилого птаха нiби кинуло вгору, далi вiн швидко-швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно, куля пройшла пiд самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила.

Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з якоi курiвся димок, вдавано байдуже розглядав насiчку на курку.

Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе. Ховаючи у вуса посмiшку, примружив око й сказав пiдступно, одначе пiдступнiсть ту вловив тiльки Перехрест:

– А ти, Лаврiне, часом не продав нечистому душi? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курiнь – для чортячого племенi.

Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темнорусим чубом з-пiд сивоi шапки, одвернувся. Такий вiн завжди: стрiпне чубом, зiб’е на потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй своiй маленькiй погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi, а в них чистота i якась добра таiна, яку хочеться осягнути.

Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн навiть пошкодував на свiй жарт. Згадав, що мае прощатися з Лаврiном, – це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, – одвернувся. Й трохи розгнiвався на себе: не назавжди iде Лаврiн, полiтае Диким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги – вернеться.

Вони разом пiшли обiч розгаслоi дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лаврiна, а той дивився вбiк, на далеке зарiччя, – сторожовi козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки iхали повiльно, так повiльно, що, здавалося, залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася образа, що джура без осмути полишае його, навiть не погомонiли на дорогу. Це була образа старостi, самотностi серед людей. Теплi слова, котрi лежали на серцi, прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови. Вiтер доносив од круч гiркий запах торiшнiх полинiв i вологоi землi. Весна йшла навально.




III


Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях дощ i лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенськi змii, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом скрипiли й стогнали, кришилося сухе дерево i падало на плеса, й вода од кори стемнiла. Сухi поламанi очерети ворушилися, наче живi, вони хотiли втекти, але хвиля знову й знову валяла iх, старi, обсмиканi, наче дiдiвськi чуприни-оселедцi; мiтелки були мокрi й хилиталися жалюгiдно. Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i запорожцi хрестилися: недобра ознака – грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день – дала можливiсть послам вирушити в дорогу. З неба сiялася руда мжичка. Одразу потеплiло. Верби та вiльхи понад Чортомликом стояли чорнi, мокрi, з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по плесу. З верб у воду падали якiсь жучки, iх хапала риба.

Бiля Грецькоi хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв. Прийшов за звичаем i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський пахолок i сказав, що пiддячий приказу Малоi Росii Семен Щоголев мае до отамана пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не велiв сiчовий закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому.

Годованi вiвсом, застоянi посольськi конi рвали з рук повiддя, харапудились, поривалися куснути один одного.

Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки торгових комор та шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самi очi.

Щоголев вийшов з Грецькоi хати останнiм, наблизився до Сiрка. Був у козацькiй киреi, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголев довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути бiля лiвого плеча дерев’яного тиблика, але той вислизав. Врештi впiймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднiшало, з ротiв струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою.

– Отамане, – тихо мовив Щоголев, – хлiбний i пороховий пропуск я тобi добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на Бога, що вiйсько на оборону прийде. – Пожував мокрими губами й сказав несподiвано жорстко та непривiтно: – За самозванця ж милостi не сподiвайся. Й не покладайся в цьому нi на чие заступництво.

– Я покладаюся тiльки на неi, – торкнув рукою шаблю отаман. – Увесь вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось ти, посол царський, кажеш менi про запомогу таемно. Неначе крадене перепродуеш. Прощай, посол, i пам’ятай, що тi ядра полетять на захист не тiльки моiх дочок, а й твоiх. Кажуть, у тебе гарнi дочки.

Щоголеву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть, воно стало сумне.

– Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами пiд Азовом, – сказав тихо. – Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра.

Вiн вклонився й пiшов до коня.

«Якщо обози з ядрами прийдуть, – подумав кошовий, – то ми виграли iх Симеоном. А далi нехай парубок втiкае в степи».




Роздiл четвертий





I


«Мосцепане Дорошенку, не наш уже Вiйська Запорозького гетьмане.

Як тьма рiзна е од свiтла, так зловорожий чоловiк – од доброго i боголюблячого, i слушно хтось сказав: «Важко в злому i пiдступному чоловiковi доброчинства вiдшукати», – це прислiв’я вельми стосовне до вашмосцi. Ледве сколегувавши з нами, яко об тiм засвiдчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсiм у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давнiми хреста святого i вiри святоi нашоi християнськоi ворогами, назвавшись iхнiм зичливим сином, а нас, Вiйсько Низове Запорозьке, знищував i щиру братiю свою православних християн викорiнювати i в подарунок басурманам посилати пiдступно i безсовiсно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кiльканадцяти чоловiк товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазепенком, в руки нашi попав, ясно свiдчить…»

Яковлев читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелi й iз дзижчанням билися об нерiвнi, в рябих камiнцях, катюжанськi шибки. Це про свого кошового писаря запорожцi жартували, що вiн з басом i народився. Сiрко осiдлав фотеля на грубих точених нiжках, обiперся пiдборiддям об гнуту спинку й дивився у вiкно. Слухав Яковлева й не слухав: листа обмислили ще вчора, – думав. Справдився його гiркий розгад про туркiв i татар, про близьку вiйну. Вона вже маяла крилом понад Диким Полем. Третього червня, коли Сiрко з компанiею чинив малий розвiдний промисел за Днiстром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але помiж татарських було видно слiди й козацьких коней. Бiля Запомницi погнали по тасьмi коней – ii було добре видно, вона стелилася серед високих типчакiв, неначе там проплинув потiк. Проiхали миль п’ять й бiля Вовчого Скоку в байрацi знайшли мiсце привалу того дивного чамбулу: об’iденi кiнськi костi, що були ще теплi, й шкiрка з ковбаси – свинячоi ковбаси, сирiч християнського заiдку. Пiд кущем калини червонiла кров, ii гарячi бризки ярiли в густiй травi. Тут сталася якась бiйка чи сутичка. А далi один iз сiчовикiв наткнувся на вбитого козака. В ньому впiзнали аргатала з Медведiвського куреня Демка Лисого.

Тодi осавул поквапив запорожцiв, i вони далi побiгли кiньми по тасьмi. Поблизу Оргiева нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольствi був ротмiстр надвiрноi хоругви Дорошенка Іван Мазепа. Дев’ятеро кримських татар гнали полоном п’ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталiв. Дорошенкiвцi захопили iх на своiх випасах i вiддавали хановi в ясир яко свiдчення своеi приязнi.

Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожцi. Двое татар, вив’язавши з очерету плотики, поклавши на них одiж, пливли кiньми на той бiк, сподiваючись знайти в чагарях рибальський човен, iх i уздрiли запорожцi, пустили обох влучними пострiлами на дно пасти днiстрових ракiв. Конi ж перепливли на той бiк i поволокли плотики в степ. Решта татар причаiлася у верболозi за пiвтори сотнi крокiв од того мiсця, де на горбi просто з коней смалили з мушкетiв по плавцях запорожцi, iм, може б, i вдалося заховатися – вони позапаковували невiльникам роти ганчiр’ям, але тi почали дзвонити в кайдани. Запорожцi зачули передзвони, вдерлися в чагарi, татари кинулися навтьоки. В яростi за занютованих у залiзо своiх братiв одного ординця зарубали у водi, решту – на березi, хоч басурмани й просили пощади, молитовно попадали на колiна та поскладали на грудях руки. Бiлий чистий днiстерський пiсок обагрився сiмома кривавими плямами – згарячу перерубали навпiл i одного дорошенкiвця, порубали б i iнших двох, та зупинив осавул, сказавши, що iх треба допитати. Вiн i пригнав до Сiрка поперед себе Івана Мазепу з арканом на шиi. Русявий, блакитноокий ротмiстр був блiдий як полотно, язик йому заплiтався, вiн поспiшав виповiсти кошовому одразу всi таемницi, й Сiрковi раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сiрко чинив допит у своему наметi, сам сидiв у глибинi, а ротмiстра посадовив бiля порога, щоб бачити його вид.

Ротмiстр був гарний з лиця й вельми вчений та хитрий – намагався впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцiю кгвалтом, що вiн давно просився в правобiчного гетьмана на тихе життя в своi Мазепинцi на Бiлоцеркiвщинi, там у нього жiнка i батько, але той, сирiч Дорошенко, мовляв, не одпускав i указав: якщо Мазепа не виконае його повелiння, скарати родину.

Сiрка мало обходила ця балачка, вiн розпитував про Дорошенка, про його перетрактацii з Кримом та Портою. Ротмiстр вiз цiлу торбу листiв: до хана Селiм-Гiрея, вiзира ханства Субан Кази, до вiзира Порти Сулейман Кегая i великого вiзира Кепрюлю, до султана Магомета, до свого резидента в Адрiанополi Гаврила Лiсовського, декотрi з них були написанi латиною та по-турецьки, латини в чамбулi не знав нiхто, й Сiрко наказав Мазепi прочитати реляцii. Мазепа читав, нахилившись до свiтла, русявий чуб спадав йому на чоло, вiн одгортав його рукою, раз по раз поглядав на гетьмана. Коли читав за Дорошенка чи ще за кого, то видiляв тi слова, мовби iх промовляв сам Дорошенко, i пояснював те, чого не мiг втямити кошовий. Дорошенко оповiщав у листах, що вiн не став на силi, що пiдпомiчнi йому ногаi в усiх битвах з адверсором оголили тил i що вiн залишився сам проти полякiв та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обiцяне рушення до осенi, вiн не встоiть i оддасться на милiсть ворога.

По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно були в Чигиринi посли й принесли певну вiсть на рушення, йому вiдомо й те, що бiля Цецори споруджують великий табiр, либонь, для султана, а хан уже нацiлився на Реут. Де вони зiйдуться, якi мають замисли – ротмiстр не вiдав. Сiрко бачив, що Мазепi кортiло сказати бiльше, вiн ледве стримувався, аби не вигадати чого, проте боявся прогнiвити того, в чиi руки оддав його припадок долi. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, часто потирав чорний набряк од волосяного аркана на шиi, дивився сивому отамановi в очi так, нiби хотiв ускочити туди сам. Вiн не просився – боявся виказати перед суворим кошовим малодушнiсть, а тiльки говорив не вмовкаючи. Гарно сказав Мазепа: про кривди Украiнi од ляхiв, про чорну татарську чуму, про покинуту синами неньку й поросле стоколосом поле.

– Боже праведний, – прикладав до грудей руки з рiвними, довгими пальцями ротмiстр, – нiде нашому братовi козаковi не можна жити своею волею. Там турчин, там лях, там боярин, там ще якийсь дiдько, i треба комусь догоджати, бо iнакше й дiтей малих, i матiр продадуть у ясир. Утiк я вiд ляхiв, хотiв прожити тихо та мирно – де там. А як менi не хотiлося iхати з оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж знаете, який вiн: «Або iдь, або й тебе повезуть…»

Довго слухав його Сiрко, й скрушно йому стало, що сини Украiни, вправнi в красному словi, латинi та фiлософii, скiнчивши школи та академii, волочаться по ii степах iз занютованими в кайдани братами, чистими серцем та помислом, котрим, може, й зовсiм не знанi риторика та пiiтика. Страшно стало, що ротмiстр i два його помiчники не порубали на почивку чужинських охоронцiв i не втекли з бранцями на Запорожжя. Вiн запитав Мазепу, чи не збирався той вчинити так, i той, пожувавши пересохлими губами, заглянувши кошовому в очi, ледь чутно сказав, що не збирався, бо «Дорошенко сказав – втоплю в копанцi твою малжонку i батька, до десятого колiна вистинаю рiд твiй». Мазепа вловив настрiй кошового, стерiгся брехнi, якоi, знав, той не терпiв i за неi мiг покарати, намагався не схибити, потрапити тому в стрiй. У дикiм страховi оглядався назад, де пiд вербою стояли запорожцi, готовi схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху пiску й шугонути в Днiстер.

Мазепi здавалося: тiльки вмовкне, одразу оддаленiе од кошового, випаде з його думок й опиниться вiн у руках козакiв, а тодi… Й вiн розповiдав про свiй пополячений край, тамтешнi порядки, непомiтно перекинувся на двiр польського короля, при якому колись служив, ще й шпарко брався по драбинi вгору, доки заздрi шляхтичi не врубали щабель, мудро розплутував усi нинiшнi чвари й замисли, ще й не раз одсилався на подiбнi замисли держав Вiзантiйськоi та Римськоi, знаходив однакове й одмiнне. Сiрко аж заслухався. «Нинiшнiй султан уявив себе Юлiем Цезарем, але йому до Цезаря, яко хрущевi до орла. Цезар був великим воiном, вiв залiзнi когорти, а цей збирае рiзномасне вiйсько з усiх краiв свiту; таке вiйсько гоже до грабунку, але не гоже до волейноi потреби. Якщо скупляться всi нашi когорти та атакують, як Сагайдачний пiд Хотином, то й перемога буде такою ж».

Найдужче запало Сiрковi в пам’ять оте, як йому здавалося, щире «нашi когорти». Отже, таки нашi!

«Як же ти багато знаеш, чоловiче, як мудро мiркуеш, – скрушно думав, – i яка мiлка проти тих мудростей твоя душа. Й чому то воно так ведеться в свiтi, що мудрiсть може вимiрковувати собi всiлякi облуди й кривi стежки. Тако високо цiнуе сама себе? А яка ж цiна iй?»

Десь закрайками думки йому було шкода гасити такий свiтильник. Може, вiн ще колись спалахне во славу вiтчизнi! А степ пахнув гiрко, полинно, й жайвiр спiвав угорi весело та дзвiнко. Може, жайвiр i врятував Дорошенкового посла?

Сiрко кидати в Днiстер Мазепу не велiв, а наказав вiдправити його у знятих з невiльникiв кайданах до Батурина як живе свiдчення близькоi татарськоi та турецькоi iнкурсii. «Нехай спiзнае i на все життя запам’ятае, як то носити тi залiза», – мовив, бо ж не терпiв нiякого насильства над людьми.

Кошовий поспiшив вернутися на Сiч. Тепер мав найпевнiшi свiдчення до великоi вiйни, мусив готуватися до неi. То бiльше, що опинялися проти адверсора вiч-на-вiч. Донедавна ще мали якусь надiю на Дорошенка: може, схаменеться, – адже прислав iм зичливого, спокутливого листа, – одкинеться од басурман, але тепер то було марне сподiвання.

Дорошенко слугував ворогу й став ворогом iм, запорожцям. Важко, до болю в скронях думав Сiрко над тим, що ось вже стiльки лiт ллеться в украiнських степах украiнська кров, брат iде проти брата, син проти батька, всi вони стають пiд корогви з образом Христа, i всiм iхнi провiдцi кажуть, що воюють вони за правее дiло. Що тому причиною, з чого все почалося i чим скiнчиться? Думав над тим ранiше, думае й нинi… А кров тим часом ллеться, i незабаром увесь квiтучий край перетвориться в дику пустелю. І все те на користь ворогiв Украiни, найперше тих-таки туркiв i татар.

«А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до нас згасла, – гудiв Яковлев, – взаем допiру i наша до тебе гасне i до кончини твоеi вже в серцi не загориться».

Гарного респонса уклав Яковлев, Сiркiв земляк. Вельми грамотний чоловiк, усi науки пройшов у колегii киiвськiй. Спом’янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому вiрно служив, i з Євангелiя списав про благого чоловiка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудрацiйний, читцевi легко заблукати в словесних хiдниках та закомiрках, чужоземними словами вони мовби примастили ярiсть та пiдсолодили правду.

Так писали у вiдповiдь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкi, як гирi, колючi, як стрiли, кинути не з-за куща, а прямо, вiдкрито.

– Порви це послання, – мовив, пiдвiвшись з фотеля. – Понакручував ти, як цап на чужому городi. Напишемо iнако. По-нашому, по-простому.

Яковлев знизав плечима, почухав за вухом пером.

– Quae scripsi – scripsi[5 - Що я написав – те написав (латин.).]. Скажи свое – я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю нiч над ним прiв. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу.

– Гаразд, – махнув правицею Сiрко. – Бути по-твоему. Пиши отак…

Вiн говорив повiльно, його лiва брова здригалася, глибокi зморшки пролягли на чолi, наче борозни на схилi горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав iх надiйно, й мурування виходило мiцне.

Яковлев поставив велике закрутисте «P. S.», нижче якого на папiр лягли рiвнi, написанi розмашистим, iз закарлючками i викрутасами почерком рядки.

«Поглянь i розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то е щира приязнь до тебе басурманська, котру у них купуеш за голови й душi християнськi, що лишилися пiд твоiм рейментом. Чи та ж басурманська до тебе ласка, котру сплачуеш дорогоцiнними душами християнськими? Певно, за таку цiну нiхто не докуплявся ii нi в кого. І чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди будуть пiд твоiм рейментом, а як людей не стане, не стане i iхньоi до тебе ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пiзнати, що виросте з тiеi твоеi з басурманами дружби, то ми тобi нагадаемо й скажемо: тiльки погибель тобi й вiтчизни нашоi крайне спустошення, бо вiдаемо добре, що ти, догоджаючи своiй непостiйнiй вдачi, скоро свою приязнь до басурманiв одмiниш. А якщо так учиниш, то, певне, роздратуеш iх вельми, сам же вiд гнiву втечеш туди, куди доля кине, а вiтчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз’ятреним, на цiлковитий розор i запустiння, котрого не дай Боже. Оте хитророзумство твое й незгода з нами е початком i привiсником лиха вiтчизнi, котре нехай би на тобi самому окошилося!

Вашмости мосцепану незичливii приятелi Іван Сiрко отаман кошовий Вiйська Запорозького з отаманами i всiм старшим та меншим товариством».

Додиктував i подумав безрадiсно: «От i все. Лишилися проти ворога самi. Та лiпше, – зринула iнша думка, – мати попереду певного ворога, нiж позаду непевного друга».




Роздiл п’ятий





I


Самойлович ступив на рiчкову рiнь i зiтхнув широко, на повнi груди. Прохолодний вiтерець обвiяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув руками – нестеменно так, як бувало за молодостi, коли хотiлося стрибати, бiгати, борюкатися, хотiлося не знати чого. Вiн любив поранки, любив прогулятися без охорони по своiх володiннях, надто тут, у Седневi, звiдки й розпочався як муж, як маетна людина. До того ж Седнiв – один з найгарнiших куточкiв по всiй Украiнi. Гетьманове серце сповнилося гордощiв – звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських, маленьких, – стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких розкошiв природи, серед такоi краси, тодi й сам мовби стаеш кращий, добрiший, чистiший. Видивився вiн цю мiсцинку давно, виплекав у серцi, летiв до неi птахом, повз вужем, продирався диким вепром крiзь нетрi, й тепер вона його. Тихо i швидко плинула бiля нiг рiка. Плинула широкою зеленою долиною зi сторони пiвнiчноi, й раптом круто повертала пiд високу гору, й лащилася до неi, й гризла у повiнь кручу, яку од верху до низу вкрили вiковi дуби та яворини, осокори та клени, а понад самою водою кучерявилися гiнкi верболози, а верби мили в прозорих струменях зеленi коси, й тисячi живих ключiв, що ними промивають очi немовлятам, били з-пiд могутнiх каменiв i зi срiбним дзвоном вливалися у Снов. А по всiй долинi – високi копицi, ще не звезенi в стоги, й на тих копицях сидять мовчазнi шулiки. Його стоги, його шулiки, його рiчка. Нi, рiчка не його. Боже, скiльки млинiв можна поставити на Сновi, бистра вода крутила б колеса, та ба… Опираються тому довколишнi селяни, й росiйськi купчики, й деякi значнi козаки. Мовляв, через тi млини не зможуть плавати по рiчцi бiльшi та меншi човни. І вiн, всевладний гетьман, мусив скоритися, ба – мусив приховувати своi гнiв та роздратування. Мусив усмiхатися на кпини Івана Домонтовича, суддi генерального, чиi човни-кораблi возять по Снову сукна та шкiру. Кпини тi запобiгливi, одначе… За двi верстви звiдси у Сновi е невеликий доплив, званий Зеленим, на якому можна б поставити кiлька млинiв, але вiн – на луцi вдови Хiврi Дiгтяренчихи. Клята вдова стала на пень – не продам луку, й квит. Дiгтяренко мав поважнi заслуги перед козацьким вiйськом, перед самим Хмелем, i хоч значного вiйськового товариша давно немае, – Хiвря прийняла приймака сiчовика Викусу, – ii пам’ятають по Дiгтяренку. Звiсно, мiг би турнути уперту бабу, одначе те було б супроти його звичок. Необачних вчинкiв гетьман не робить. Обачнiсть – штиб його життя i владарювання. Декому здаеться: гетьман – цiсар у своему краi, а того й не вiдають, що влада його – як та земля на трьох слонах: царевi та Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай, банiтуй, але й задобри), для челядi будь батьком. Вiйна розварювала посполитих, i тепер вони сплять i бачать себе верхи на конях, з ратищами в руках. А всi веремii, якi крутилися по тому, тiльки пiдливали у вогонь олii: кожен гетьман, добiгши булави, в боротьбi з супротивним гетьманом обiцяв пуховики, шовком шитi, i волю, бiльшу за сваволю. Оце, на думку гетьмана, найстрашнiше лихо, яке породили незлагоди помiж гетьманами. Чим йому нелюбе Запорожжя, так це пiснями про те, що там воля ходить, як iй заманеться, в кармазинi i полотнi, й що туди завжди може податися посполитий. Не завжди вiн туди добiжить, а от спробувати таки може. Принаймнi в мислях. Тi мислi… Їх не виб’еш нiякою лозиною. Самойловичу на все життя в пам’ятi, як збунтувалися селяни в Краснiм Колядинi. Це було при гетьманi Брюховецькому, вiн, Самойлович, тодi писарював у Краснiм Колядинi й писав красно. Саме тодi, року того ж шiстдесят шостого, збунтувався полк Переяславський, бунтiвники повбивали та прогнали царських воевод i старшин й проголосили усiх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити на пiдпал. Мiсячноi ночi пролунав стукiт у вiкно одного-другого халупника, i вже по всьому селу зашемрiли тривожнi шепiтки, заскрипiли хвiртки, а там десь i криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далi бевкнув дзвiн. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виiздах iз села, по тому повалили на подвiр’я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербин сховався в куми на горищi, i його шукали цiлий день, знайшли аж надвечiр i потовкли добряче. Й побили-потрощили всi скринi в хатi, всi дзеркала, повивертали всi боднi та кадiбки й поставили Сербина на ганку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотiв iти на ту функцiю колядинський писар Іван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сiдати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчi листи. Сербин трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, i дарував панщину, й дарував халупникам по п’ять десятин поля, й обiцяв, що сiль, тютюн i горiлку продаватимуть по такiй самiй цiнi, як у мiстi, й все те Самойлович списував на папiр, а Сербин пiдписував. Того ж вечора Явдоким Сербин послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на помiч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастiвнику коня й погнав по дорозi, але пiд лiсом його перехопили запорожцi, якi йшли на помiч переяславцям. Івана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, якi звiдкiлясь уже знали про його намiр, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом пiп Одарiй. Самойлович не мав власних маетностей, це також стало йому в пригодi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-mushketik/yasa-tom-1/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Акинджi – нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур.).




2


Так турки називали Александра Македонського.




3


Езан – заклик на молитву (тур.).




4


Муфтi– первосвященик магометанського закону (тур.).




5


Що я написав – те написав (латин.).