Книга - Мир хатам, війна палацам

Мир хатам, вiйна палацам
Юрий Смолич


Історiя Украiни в романах
Змiнюються часи, змiнюються епохи, а з ними змiнюються нашi погляди на тi чи iншi iсторичнi подii. Але хто може сказати цiлком впевнено, як треба розставити всi крапки над «i», як все було насправдi i хто був правий чи винний? Особливо якщо це стосуеться таких складних та неоднозначних подiй, як, наприклад, подii в Украiнi мiж двома революцiями 1917 року – лютневою та жовтневою. Саме цi часи описанi в романi видатного украiнського письменника Юрiя Смолича «Мир хатам, вiйна палацам». Так, письменник писав цей роман у радянськi часи, так, нинi постатi Грушевського, Винниченка, Петлюри та iнших дiячiв сприймаються iнакше, нiж тодi. Але це не означае, що цей роман – така собi примiтивна агiтка, зовсiм нi. Це – епiчна картина, погляд людини, яка бачила тi подii своiми очима. І тому цей твiр, поза всякими сумнiвами, буде цiкавий сучасному читачевi, що не байдужий до iсторii рiдноi краiни.





Юрiй Смолiч

Мир хатам, вiйна палацам





Квiтень





Колотнеча за Собачою тропою





1


Розмова мiж двома поколiннями була серйозна. Вони стояли двое: Данило Бриль i Тося Колиберда – вiд сьогоднi вона прозиватиметься тiльки Бриль Тося, – стояли блiдi й перестрашенi, але рiшучi й майже зухвалi перед грiзним Іваном Антоновичем Брилем, батьком, та ще грiзнiшим Максимом Радивоновичем Колибердою, теж батьком. Меланя Бриль, мати, та Марта Колиберда, теж мати, тихо схлипували, журно похилившись одна однiй на плече, – три кроки вiддаля, за штахетиком палiсадника.

Прозорий весняний ранок бринiв у цю пору над печерськими ярами i Собачою тропою. Молодь з Рибальськоi вулицi ще ген коли подалася до Днiпра на гулянки. Старших сумирний благовiст з лаври настiйно скликав на «гробки»: зайшла поминальна недiля. Але в двох сусiднiх подвiр'ячках – Брилiв та Колибердiв, двадцять рокiв нерозливних у дружбi, – не було нi спокiйно, нi весело: гукалося мало не на гвалт, зразу в три i три голоси.

– Ну-у-у?! – перегукав-таки всiх старий Іван Бриль.

І потому нарештi запала титла, та така, неначе раптом впала бомба i зараз мае бути вибух, страшний своiми руйнуваннями. І тiльки старий Максим Колиберда проказав тихо, але так швидко, наче стрiляв з кулемета:

– Повтори, що ти сказав!

Вiн не зiйшов з мiсця, але виглядало так, нiби страшенно метушиться, – так швидко мiнилися рiзнi вирази гнiву на його обличчi та ходором ходила цiла його щупла, але жилава постать.

Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янiлий, глибоко застромивши руки в кишенi i похиливши голову наперед, – аж його могутнi плечi пiшли вгору i вигорбились.

Данило Бриль виразно вiдчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І вiн зблiд ще дужче. В вiсiмнадцять лiт не знести доторку батькового ременя, i коли б таке трапилось, то вже нiхто б не поручився, що мае статися далi.

Тося теж була блiда. Але вона видавалася спокiйнiшою: можливо, вона просто не усвiдомлювала небезпеки. Кiнець кiнцем, iй же було тiльки сiмнадцять рокiв.

– Ми оженились… – вдруге сказав Данило.

Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:

– Що?!

І вiн ступив крок – один тiльки крок, а виглядало це так, нiби вiн кинувся бiгти дуже далеко.

– А ти, дiвко, скажи?

– Оженились… – ледь ворухнула блiдими устами Тося.

Мами заплакали вголос.

Дивне i прикре було це голосiння такого чудового весняного ранку. Звiльнена вiд снiгу земля парувала пiд щедрим сонцем, попiд парканом вже схоплювалась морiжком нiжна зелена травичка, грядки на городi та клумби в палiсаднику були вже розпушенi пiд розсаду, бруньки на каштанах стiкали липучим соком, тополя обвiшалася сережками, а на берiзцi лопотiли дрiбнi листочки. Повiтря насичували духмянi й п'янкi пахощi квiтня, дихалося легко i жадiбно, i калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим i, без жодного сумнiву, – бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жiночi голоси – в два голоси – затужили, як над покiйником.

Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба ще не вибухнула, гнiт ще курився i дотлiвав. Похмурим, гострим поглядом з-пiд стрiхатих брiв вiн усвердлився в обличчя юнака – його рiдного i найстаршого сина. Син був точнiсiнько такий, як i вiн сам, – коли б докинути на плечi хлопцевi ще з тридцять рокiв життя. Але був же колись i Іван Бриль таким, як його син тепер, – коли б скинути з плечей старого цi тридцять загорьованих бiля верстатiв у цехах «Арсеналу»! Як мае чинити син? І – як вчинив би вiн сам, коли б був сьогоднi такий, як син?

А з Данила парубок був хоч куди! Високий, ставний, тонкий в талii та широкий в плечах; нiс мав крутий, як у степовика, а погляд – нiчого не скажеш – орлиний! Ще й чорний чуб з густоi чуприни – над лiвою бровою. Козак!

Тiльки ж як вiн насмiлився всупереч батьковiй волi? Через оте чорт батька зна що – таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, – плюнути б та й розтерти!

Іван Бриль ще раз ковзнув зневажливим поглядом по тендiтному, хупавому дiвчатку перед ним.

І справдi, непоказною була Тося. Вiд Данила на голову нижча, i – яка голова! Голова в Тосi була як iз сирiтського дому: стрижена пiсля «iспанки», на макiвцi – звiдки б хорошiй дiвчинi мала коса виростати – ковтун, як у пiдлiтка-хлопчака! А волосся? Волоссячко – як тi остюки: невiдомо навiть, яке ж воно буде на масть – чорняве чи, може, бiлясте? Змалку ще хусточки не пов'язувало, гасало пiд сонцем, – от i мае на головi якусь плоскiнь з конопель, кiнський волос на волосiнь до вудки. А статурою з себе яка? Утла, плiчки – як у шпака: як дiтей родитиме, чим робитиме? Теж менi – жона!

– Цитьте! – люто гарикнув Іван на жiнок, i мами враз злякано примовкли.

– Поженились? – мовив вiн до молодоi пари зловiсно. – Т-так! Чоловiком i жiнкою, виходить, будете? Сказати б, отець сiмейства i мати-заступниця? Хiба не казали тобi, сопляку, що спершу парубок повинен свое мiсце посiсти помiж людей, звестися на власнi, а тодi вже заводити собi посiмейство?

Данило пiдвiв голову:

– Тепер же свобода, – кинув вiн батьковi, – кожному дорога вiдкрита. І не треба, як за старого режиму…

Але старий Бриль гнiвно урвав непоштиву синову мову:

– Отак, значить, тямиш свободу? А бiльше тобi вiд свободи нiчого не треба? Мадама, значить, i сам – мадам! – Очi Івановi наливались кров'ю, кров багрянила йому лице, зачервонiлася навiть потилиця. Старий Бриль потроху сатанiв.

Данило вiдказав зухвало:

– Тепер же – революцiя. Щоб ви знали! Минулося вже, щоб…

– Ах ти ж субчик! – зойкнув Максим Колиберда i кинувся бiгти до хлопця, не сходячи з мiсця. – Виходить, для того ми революцiю робили, щоб ви, сучi дiти…

– Постривай, Максиме! – спинив його Іван Бриль. – Бити будемо, але розмову iще не скiнчено. Вiдповiдай, брандахлисте: без батькiвського, значить, благословення?

Данило дивився в землю i понуро вiдказав:

– Благословити й просимо.

– Просите? – загримiв батько. – Аж тепер? З'iло сало, а тодi – дай кашi! Пiсля вiнця та неси богiв? Ви ж до нас звiдки прийшли? Вiд попа?

– У попа ми не були… – знехотя озвався Данило. Та зразу звiв голову i глянув гостро з-пiд брiв, точнiсiнько, як батько допiру. – Якi ж там попи, коли тепер революцiя?

Іван Бриль вже розтулив був рота, щоб гримнути на сина, та враз засiкся й не гримнув.

Революцiя – то було для Івана слово священне. Хiба то не вiн ще з тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомого року – вiд першоi киiвськоi маiвки в Голосiiвському лiсi – щороку виходив демонструвати свою пролетарську свiдомiсть?

Батькiвський гнiв почав остигати. Не тiльки тому, що революцiю Іван Бриль поважав, а ще й тому, що попереду почув вiд сина полегшувальнi слова: поповi пiд епiтрахиль голiв не клали, отже – не вiнчанi ще, i справу, таким чином, ще можна якось поладнати.

І Йван пробубонiв майже замирливо:

– То якого ж бiсового батька патякаеш, дура? Поженились! Муж i жона! Хiба це таке просте дiло?

– Дiло просте, – твердо вiдказав Данило. – Як помiж хлопцем i дiвчиною бувае. Чоловiком i жiнкою в собачих ярах стали…

Мами зойкнули i заголосили.

Та Данило докинув ще – для ясностi, щоб сумнiвiв вже нi в кого не було:

– І постановили мiж собою: на все життя! А виженете з хати, самi житимемо, самi й проживемо…

Максим Колиберда вискнув i таки зiрвався з мiсця. Іван Бриль змахнув руками i посунув за ним i собi. Бомба вибухнула. За парканом на вулицi почулися стривоженi голоси: цiкавi, що позирали крiзь шпари, вжахнулись i почали гукати на гвалт. Меланя й Марта з вереском кинулись до чоловiкiв, – спинити, не допускати до дiтовбивства. Чорнi провалля вiконечок у халупi Брилiв теж ожили: свiтлi плями випорснули з чорноi глибини, стали людськими обличчями, а тодi й невеличкими людьми i сипонули в палiсадник простiсiнько через вiкна – четверо малих Брилiв та шестеро найменших Колиберденкiв, вiд тринадцяти до восьми рокiв включно, рiзнi на стать.

Меткий та швидкий Максим досяг злочинноi пари першим. Вiн замiрявся на дочку, i руки його вже звелись вгору, щоб ухопити ii за стриженi патли. Та Данило не ловив гав. Вiн станув крок уперед, заступив Тосю, а батько ii водночас дiстав пiд колiна ногою i шурхнув головою в пухку клумбу з щойно висадженою розсадою левкоiв. Потiм Данило пiдхопив Тосю за стан i скочив на горбок надвiрного погреба.

– Стiй, батьку! – гукнув вiн. – Схаменись! Коли що – забуду, що мене спородив: вдарю!

– Уб'ю! – верещав Максим, зводячись з клумби i роздивляючись, де б ухопити якогось кiлка чи бодай ковiньку.

Іван спинився перед погребом. З червоного вiн став бiлий, очi йому застилав лютий туман. Зараз вiн це щеня вб'е, не подивиться, що – син!

У хвiртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулицi. Кiлька голосiв гукали: – Йване, Максиме, рукам волi не давай!

– Злазь! – гукнув Іван. – Я тобi, обормоту, зараз дам!

– Ех, ви!.. – проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Вiн хотiв додати ще щось, та не знаходив потрiбного слова, яке б i дошкульне було, але годилося б мовити рiдному батьковi. Меншовики ви! – нарештi знайшов вiн.

– Ой! – зайшовся Максим Колиберда. – Ах ти ж…

Бiльше вiн нiчого не мiг сказати i почав зиркати по землi за каменюкою чи бодай грудкою.

Образа вдарила й Івана. Меншовики, бiльшовики! Цього розколу сил пролетарськоi революцii вiн не визнавав, бо п'ятнадцять рокiв бiгав потай по таемних робiтничих гуртках, i вiдколи вони пiшли в Киевi – ще вiд Мельникова з Дорогожицькоi та Кецховелi з Боричевого току – завжди iменувалися нероздiльно соцiал-демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрi соцiал-демократи похилились на буржуйський бiк – годитись на конституцiйну монархiю замiсть робiтничоi республiки – i прозвали iх «меншовиками», то Іван був проти меншовикiв, i дражнити його так – було кривдно.

Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.

Чорт батька зна що, може, й справдi, вони з Максимом погарячкували? Може, в батькiвському гнiвi, дiйсно, скотились до… меншовицькоi тактики?

В цей час Максим Колиберда натрапив-таки каменюку i пошпурив на Данила. Камiнь виписав круту траекторiю в чистому небi i влучив Даниловi в брову.

Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальцi йому враз заюшила кров.

Кров i вирiшила все.

Іван Бриль вiдчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Вiн крутнувся на мiсцi i – аж нiяк неждано вiд його дебелоi комплекцii – миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечi.

– Яке ти право маеш сина мого убивати?

Іван пiднiс вгору на двох руках щупле Максимове тiло i розмахнувся, щоб гепнути ним об землю з усiеi сили.

Та хвiртка в цю хвилину зiрвалась з петель, i в подвiр'я вскочив парубок у червонiй сорочцi, чоботях «бутилками», з гармонiею за плечима.

– Наших б'ють! – лементував парубок. – Гей, Нарцисе! Сюди!

Данило теж стрибнув вниз з своеi вишки:

– Батьку! – гукав вiн. – Схаменись, батьку!

– Боженьку! Мати-заступнице! – голосили Меланя з Мартою.

Дiти – Брилевi, колибердiвськi, числом десять, – зняли писк, хто тiкав, хто хлипав, хто хапав мамiв за спiдницi i ховав голови пiд фартухи.

З вулицi в розчахнуту хвiртку ринув натовп. Сусiди хапали старого Бриля за руки й за плечi:

– Йване! – гули сусiди. – Та Бог з тобою!

Старий Максим вже сидiв на землi, кружляв очима та тер горлянку руками: з переполоху вiн не мiг добути голосу з грудей, i йому здалось, що Іван давив його за горло i – задавив. Марта з Тосею схилились над ним i обтрушували глину з празникового пiджака. Меланя тупцювала довкола Данила, обтираючи йому кров з лиця, але просила та благала Івана:

– Іваночку, голубчику! Бог з тобою! Це ж таки син, кров наша, знiми камiнь iз серця…

Саме в цей час з вулицi з'явилась ще одна постать. І по всьому видно було, що постать ця не з абияких, а популярнiсть ii, або, поправнiше, лиха слава – дуже значна. Гучний гомiн враз ущух, дiвчата сполохано сипонули врозтiч, а помiж натовпу покотився тривожний шелест:

– Нарцис!.. Нарцис!..




2


Постать, названа «Нарцисом», i справдi була примiтна з себе: височенна на зрiст, як кажуть, плечi – «косая сажень». Голову велетневi покривав чорний капелюх з широкими крисами, з плечей в нього спадала звоями пелерина-безрукавка, наче кирея, а з-пiд неi визирала бiла сорочка, вишита хрестиком на всю широчiнь грудей, синi шаровари i жовтi чоботи на пiдкiвках. В руцi – цiлий снiпок рiзнокалiберних пензлiв та щiточок для малярських робiт. «Нарцисом» цього гевала тiльки прозивали по-вуличному, а по паспорту значився вiн точно «Наркис Уведенський».

Несподiвана поява Наркиса Уведенського приголомшила i Йвана Бриля.

– Свят, свят, свят! – пробубонiв Іван, люто позираючи на приходька. – Попiвське кодло чорт принiс! Архарiвську мать-анархiю…

Максим таки прокашляв: голос йому з другого переляку повернувся.

Тим часом парубок у червонiй сорочцi, чоботях «бутилками» i з гармонiею за плечима пiдскочив до Данила з Тосею, став в оборонну позицiю, затуляючи iх вiд розгнiваних батькiв, i загукав:

– Дядьку Йване! Дядьку Максиме! Вибачаюсь: шановний Іване Антоновичу i шановний Максиме Радивоновичу! Життям наложу, а дружка в обиду не дам! От з мiсця не зiйти, нехай земля пiдо мною западеться у вироботаний горизонт, щоб я не був шахтар Харитон Киенко! Майте совiсть: революцiя ж вiдкривае шлях у майбутне! Ми ж таки пролетарiат! Нехай собi женяться!..

Наркис теж загримiв громоподiбним басом:

– Чому гвалт, а бiйки не бачу? Чом мовчите, нищii духом? Кричи! Галасуй! Бий! Я вiдповiдаю! Амiнь, i бога нет! Хай живе «свобода личности»!

П'яно гикнувши, вiн заспiвав:

Задуши своего хозяина,
а потом иди на виселицу —
так сказал Равашоль…

Наркис Уведенський був попович з хутора Совки – недовчений семiнарист, вигнаний з семiнарii за участь у експропрiацii поштовоi контори на Демiiвцi в дев'ятсот дванадцятому роцi. Пiсля виходу з в'язницi вiн покаявся i пiшов служкою в лавру, де й проявився в нього видатний малярський талант: Наркис став «богомазом» i писав «нерукотворнi» iкони на продаж прочанам. Лавра сплачувала йому за дошку сiмдесят п'ять копiйок, а з богомольцiв правила по три п'ятдесят. Художниковi це було кривдно. Вiн почав малювати i вдома та продавати по п'ять за пару. Коли це стало вiдомо настоятелевi лаври, то вiн прокляв його i об'явив прочанам, що Наркисовi iкони – рукотворнi. Тодi ображений Наркис привселюдно, пiсля заутренi проти Великодня, оголосив мiж людей, що й «нерукотворнi» малюе теж вiн. За це його монахи люто побили i запроторили в печеру до святих мощей. Але Наркис вигрiб у глинi пролазку, з печери втiк i в пiдлаврському шинку панi Капiтолiни присягнув поставити лаврську дзвiницю раком. Тим-то, тiльки сталася Лютнева революцiя, Наркис з'явився в лаврi i кинув у льох пiд дзвiницею двi гранати Новицького. Гранати, дарма що крупнокалiбернi, нiякоi шкоди грубезним лаврським мурам не заподiяли, а Наркиса схопила мiлiцiя i приставила в Старокиiвський участок. Тут Наркис заявив, що лавру хотiв висадити в повiтря з iдейних мiркувань, бо вiн – анархiст-iндивiдуалiст i атеiст-анти-марксист, i тому з участку був звiльнений. Пiсля того вiн виступав на мiтингах, як жертва беззаконноi властi царя на землi i Бога в небi, з категоричною вимогою, щоб негайно в цiлому свiтi восторжествувала «анархiя – мать порядку». У вiльнi години вiн ходив по дворах «за презренным металлом на пропитание», наймаючись фарбувати що е по господарству: кому – паркан, кому – дверi та причiлки, кому – вiконницi чи скриню до посагу. Вiдмовити йому боялися всi вiд Печерська i до Подолу: фiзичноi сили та зухвальства Наркис був неперевершених. П'яним вiн напивався ще вдосвiта.

Побачивши за плечима в Харитона Киенка гармонiю, Наркис зразу зрадiв:

– Ану, шахтарю, блудний сучий син революцii, розтягай мiхи, давай «Анархiю – мать безпорядку»!

Харитон зам'явся, та Наркис не чекав, зiрвав гармошку з Харитонового плеча i загорлав на всi заставки:

Под голос набата, под гром канонады,
Под черное знамя – на зов Равашоля…

Іван Антонович Бриль отетерiв. Пiсня про чорний прапор анархii покотилась над робiтничим Печерськом, що ще на заклик киiвського «Союзу боротьби» двадцять рокiв тому пiдняв червоний прапор пролетарськоi iнтернацiональноi солiдарностi i так i пронiс його високо аж до сьогоднi – на маiвках, над демонстрацiями, в години всiх страйкiв i крiзь барикаднi боi! Нiколи в боротьбi за волю народу над пролетарським Печерськом не телiпалася ця чорна ганчiрка зради i провокацii. І раптом – гiмн анархii линув з його ж таки, Бриля Івана, подвiр'я!

Цього стерпiти Іван Антонович, п'ятнадцять рокiв член соцiал-демократичних потаемних гурткiв, не мiг.

Ярий, ступив вiн крок до нахабного богомаза-анархiста.

Та зразу й спинився.

Наркис стояв, горлав i зухвало посмiхався. Вiн же навiть у цирку на сеансах на приз ставав боротися проти Святогора, Фосса i самого Івана Пiддубного – i приз брав! Проти Наркиса Брилевi не встояти, дарма що в своi п'ятдесят був теж кремезний, як дуб.

Але кров закипiла в серцi старого Бриля. Не за чорний, а за червоний прапор роками лiчилися в чорних списках тисячi киiвських пролетарiв – аж поки мiсяць тому погромили хлопцi охранку на Житомирськiй, 34, i спалили тi паскуднi папери на Сiнному базарi! Червоний, а не чорний прапор дев'ятсот п'ятого року забагрянився кров'ю Жаданiвського i ще ста п'ятьох та осiнив першу Раду робiтничих депутатiв мiста Киева, палахкотiвши аж п'ять днiв державним штандартом Шулявськоi пролетарськоi республiки!

Іван Бриль таки ступив ще крок, майже впритул до Наркиса, i що мав сили затопив простiсiнько в нахабну пику.

Це був влучний удар. Хоч i який був лютий та розпалений Бриль, а цей удар вiн розрахував наперед точно: коли бити знизу вгору, кiстка лусне, i не оберешся клопоту за калiцтво, а вдарити збоку – тiльки дантистовi заробiток: вправити звихнуту щелепу. Іван Антонович замолоду захоплювався модними в тi часи помiж молоддю джiу-джитсу та боксом. Проти такого удару встояти нiхто не мiг.

Та велетень Наркис тiльки ляснув зубами i встояв на ногах. Щоб звалити його, треба бити буфером паровоза.

Але спiв урвався, гармошка полетiла геть, i Наркис заревiв:

– Ах ти ж… гегемонт! Та я тебе зараз…

В цю мить на руцi в Наркиса повис Данило. Фаркнувши, як пес на муху, Наркис тiльки повiв рукою, – i вдруге за перший день свого одруження вмившися кров'ю, Данило покотився долi, геть пiд кущi.

– Гвалт! – репетували жiнки. – Смертовбивство! Рятуйте!

– Максиме! – гукнув старий Бриль. – Разом!

Але замiсть щуплого Колиберди на пiдмогу пiдскочив Харитон Киенко. Це ж таки вiн накликав сюди скаженого Нарциса i тепер мусив давати лад, хоч би й головою наклавши:

– Ах ти ж босяцюро! Так ти наших бити! Ну, нехай я не буду Харитон…

Вiн не докiнчив i впав, як пiдрубаний.

– Батьку! – гукав Данило, зводячися й втираючи кров. – Берiться з Харитоном ззаду, а я – спереду!

Вони кинулись втрьох, та раптом iх стало четверо: з вулицi якраз з'явився якийсь дядько в брилi, з селянськими саквами через плече. Вiн зайшов повагом, непохвально похитав головою на бiйку, тодi поклав сакви на землю, поплював на руки i кинувся спереду воднораз з Данилом.

Приступ вчотирьох, нарештi, був щасливий. Особливо тому, що до чотирьох приеднався п'ятий: старий Колиберда. Ростом Максим сягав анархiстовi тiльки до пояса i зразу ж хитро з цього скористався. Вiн ухопив Наркиса руками пiд колiна – i козарлюга нарештi повалився долi.

Отут йому й був край. Писком його тицьнули в грядку, руки йому завернули за спину i миттю спутали Даниловим очкуром, а ноги спеленали дядьковим широким поясом.

Тодi – пiд загальне схвалення – Максим власноручно спустив анархiстовi штани, а Іван взяв у руку рiзку з березового вiника.

Притому старий Бриль оголосив i умови екзекуцii:

– Пороти будемо, аж поки заприсягнеш, шаромижнику, що бiльше своеi паскудноi пiснi на Печерську не спiватимеш… Лiчи, Оксентiю, скiльки витримае, – ти у нас арифметик, за земелькою вболiваючи. А ти, Максиме, наготуй i собi замашноi: змiниш мене, як впарюся, або як рiзка на лико посiчеться…

Дядько, названий Оксентiем, вiдразу ж взявся вiдраховувати – раз, два, три… Дядько Оксентiй не був у дворi чужий. Був вiн братом Меланi Брилевоi, уродженоi Нечипорук, з села Бородянки, п'ятдесят верст за Киевом. А приiхав до мiста дядько Оксентiй в недiлю рано на базар: придбати пуд гречки на посiв та розпитатися помiж людей про новини. Рахував вiн, загинаючи пальцi на руцi, i мiж ударами витирав пiт з чола.

Сусiдськi дiди стояли довкола кружка, похилившись на цiпки, схвально притакуючи та непохвально хитаючи сивими головами.

Змiнив Колиберда Бриля тiльки раз – пiсля двадцять п'ятоi. Тут Наркис не витримав i запросився. На сороковiй вiн пообiцяв не спiвати «мать-анархiю» на Печерську, на сорок п'ятiй – обходити Рибальську Черепановою горою з заходу i Царським садом – зi сходу.

Жiнки стояли попiд хатою, тулили дитячi личка собi в фартухи, самi теж соромливо вiдвертались, втирали жалiсливi сльози i хлипали стиха, бо на тих, хто хлипав голосно, Іван Бриль грiзно гримав – за малодушне спiвчування люмпеновi-архаровцевi, дезорганiзаторовi пролетарськоi едностi.

Коли по п'ятдесятiй рiзцi демаркацiйнi кордони, отже, було визначено точно, – екзекуцiю припинено, руки й ноги Наркисовi розв'язано, Максим Радивонович натяг покараному на голову його крислатий капелюх та нап'яв на плечi чорну кирею, Іван Антонович дав йому ще раз у потилицю – i велетень-анархiст вилетiв за хвiртку котком, кленучи й нахваляючися. Кляв вiн i Бога, i чорта, i буржуазiю, i пролетарiат, – а нахвалявся ще порахуватися-таки з… гегемонтом!




3


Інцидент, таким чином, лiквiдовано, i всi мужчини – Іван Бриль, Максим Колиберда, Оксентiй Нечипорук та сусiдськi дiди – посiдали на призьбi перекурити, а жiнки побiгли в хату – винести iм води, квасу, розсолу, будь-якого питва.

Головна подiя, яка й спричинила всi дальшi ексцеси, – неждане i недозволене поеднання Данила з Тосею, – не те щоб була забута, але ж вiдступила трохи на якийсь час: якось не випадало було повертатися зразу до поважноi справи пiсля пережитих щойно дрiб'язкових хвилювань.

Іван Бриль вже застидався свого карального пориву, було йому нiяково дивитись у вiчi iншим i особливо одвертався вiн вiд лiвоi сторони свого обiйстячка, де начебто нiкого не було, – тiльки хилився поточений шашелем паркан за хащами бузку. Одначе раз у раз нишком, з-пiд руки, Іван позирав саме туди, правда – дещо вгору, вище паркана, немов у небо. Там, з тiеi сторони, за трьома чи чотирма подвiр'ячками з присадкуватими старосвiтськими хатинами, височiв новий модерний кам'яний будинок у мавританському стилi, i з балкона четвертого поверху цього будинку цiле подвiр'я Брилiв, отже, i все, що в ньому вiдбувалося, видно було як на долонi. Іван i рiзку, власне, покинув саме тодi, як побачив, що на балконi з'явився присадкуватий чоловiчок у жовтому чесучевому пiджаку. Вздрiвши внизу, на подвiр'i у Брилiв, жорстоку екзекуцiю, цей присадкуватий чоловiчок у жовтому чесучевому пiджаку вхопився за голову обома руками i в розпачi звiв очi догори.

Жив у квартирi на четвертому поверсi мавританського будинку лiкар Гервазiй Оникiйович Драгомирецький з трьома дiтьми – Ростиславом, Олександром i Мариною. Знайомi мiж собою – нi запросто, анi з приводу будь-яких справ – Бриль i Драгомирецький не були: один же був простий робiтник, другий – дiяч поважноi iнтелiгентноi професii, а хворiти i тим паче вдаватися по лiкарську допомогу Брилi по бiдностi не мали звичаю. Просто був доктор Драгомирецький – там, угорi, на всевидющiй високостi свого балкона, – неначе другою совiстю старого Бриля, i, як суду власноi совiстi, боявся Іван Антонович присуду цього незнаного чоловiчка з невiдомого мавританського балкона.

– Ну то як? – запитав нарештi, ще не вiддихавши, Іван Бриль, коли очi його, ховаючись вiд треклятого балкона, натрапили на обличчя дядька Оксентiя. Сказати щось було конче потрiбно, щоб якимсь способом неначе звести на буденщину екстраординарний прикрий казус. – Що ж там подейкують на базарi? Якi там новини?

Оксентiй Нечипорук тяжко зiтхнув. Нiчого втiшного на базарi вiн так i не почув, дарма що де ж тi новини й чути, як не на базарi? Однi казали, що небезпремiнно нарiжуть землi, iншi заперечували, що нi – нiяк не нарiжуть, бо де ж таке видано, щоб тимчасовi мiнiстри нарiзали назовсiм землi, раз самi вони – тимчасовi, а головне – i самi помiщики та капiталiсти? І це було, мабуть, таки й справдi так, – журно додавав Оксентiй, – ба ж, i справдi, Родзянкового, тобто мiнiстерського председателя, небожа маеток якраз i межував з чиншовим клином Оксентiя Нечипорука: отут маеток графа Шембека у Бородянцi, а отут – Родзянковi Бабинцi.

– Може ж хоч ти, Йване, скажеш менi до пуття? – журно допитувався Оксентiй, – Чоловiк ти – робочий, сказати б – пролетарiат, та й в мiстi воно кожному виднiше. Скажи ти менi, руку на серце поклавши: нарiжуть чи не нарiжуть мужиковi землi? Нам, по селянському нашому стану, це ж перве дiло – земельний вопрос! Та й по сiмейних обставинах, сам знаеш, сутужно виходить: власних двi десятини, а синiв – теж двое. Що маю робити? А тут ще й характером вийшли вони, ну зовсiм як нiч i день – рiзнi…

Дядько Оксентiй синiв мав, справдi, двох: Софрона, старшого, i Дем'яна – молодшого. Софрон i зараз сидiв на батькiвському хазяйствi – двох власних i двох чиншових вiд графа Шембека десятинах – i вихитрювався навiть на трипiлку. Був вiн господар дбайливий, а вдачi тихоi та помiркованоi: перед Богом у небi i властю на землi. Вiд революцii, звичайно, i вiн почав накидати оком на помiщицькi розлогi грунти, одначе мислив, що вiд помiщикiв землю слiд брати за викуп, – по справедливостi, по-божеському i, головне, по казеннiй бамазi… Молодший же, Дем'ян, воював зараз на позицiях, зроду був кровi гарячоi i особливо розпалився, як дiстав двох Єгорiiв за вiдвагу, двi рани i одну контузiю. Вiн написав тепер батьковi з фронту листа, в якому повiдомляв, що живий, здоровий, чого i всiм бажае, що прийде ще правда у свiт, а землю вiд помiщикiв треба брати вiдразу i неодмiнно – задурно. Так, мовляв, пишуть i в газетi «Окопная правда». І запитував у останнiх рядках листа – якоi з приводу цього думки «вольнi» у тилу i, взагалi, що чути про те, щоб з цiею анахтемською вiйною швидше кiнчати?

– Бач, який вопрос! – зi скрухою бiдкався дядько Оксентiй. – І батько один, i мати була одна, а в двох синiв – два рiзнi характери. Такий клопiт, щоб ти знав, шуряк!

Згадка про синiв, про клопiт iз ними – хочеш чи не хочеш, а таки навертала Івана до клопоту з власним норовистим сином.

Правда, вiд серця Івановi вiдлягло: лють свою вiн вже перевiв на Наркиса, та й раз дiло зроблене, хiба тепер повернеш назад? Молодицi дiвкою вдруге не стати! Кажи тепер свое слово… в свинячий голос! А тут ще ця миршава Тоська манячила перед очима – то квасу подасть, то розсолу принесе з-пiд колибердiвських квашених помiдорiв: Марта Колибердиха здорово квасила помiдори на дубовому листку, неодмiнно – з дуба-не-линя, а не дубицi. Пiд колибердiвськi квашенi помiдори чарка якось особливо точно йшла – про те вiдали на всiй Рибальськiй. Цiкаво – чи ж смакуватиме пiд тi помiдори й весiльна велика чара?

А Данило – що ж? На перевiрку козак з нього виявився хоч куди: самовiддано ринув родителя рятувати! В батька все ж таки вдався, сучий син! Ладнати, звiсно, треба справу, i то – негайно! Якраз i нагода е. Не нагода – а мус, бо ж пiде тепер поголоска помiж людей…

І старий Бриль, вихиливши ще один кухоль помiдорового розсолу, пiднесеного миршавою Тоською, витер вуса i поважно заговорив до печерських дiдiв, що стояли кружка, похилившись на цiпки, i хитали сивими головами, обмiзковуючи подii.

– Старики! І ви, люди добрi! Слухайте-но сюди! Не про цього клятого богомаза та його задрипану мать-анархiю буде мова: хай йому грець – вiдшмагали по заслузi, нехай другий раз не лiзе до чесних людей! А скажу я вам про наше, Брилiв та Колибердiв, сiмейне дiло. Скажу про мого паскуду Данька та його навiжену, чи пак – наречену Тоську… Сиди, Максиме, тихо, я за нас двох скажу! – гримнув вiн на старого Колиберду, що враз засопiв i хутко засовався на своему мiсцi. – Чулисьте вже, бо слухом земля повниться, який трапився грiх? Своевiльно вчинили цi паскудники по своему дурному розсудку!

Дiди схвально закивали i непохвально захитали головами.

Та перед старшими Іван мусив говорити стоячи – були цi дiди старими, вiдпрацьованими вже арсенальськими робiтниками або батьками робiтникiв з пiдкиiвських злиденних заробiтчанських сiл, – i Бриль звiвся. Звiвся й Максим: хоча вiн i не промовляв, однак мова мовилася вiд них обох.

І старий Бриль закiнчив так:

– Тож i просимо у вас, старики, сказати б – благословення на наше батькiвське рiшення. Раз поеднав парубок дiвчину – пiд вiнець! І кiнцi у воду! Хай обкрутяться по-чесному! І весiлля щоб не пiзнiше як сьогоднi було! Щоб нi дня, нi години не було неслави на Брилiв та Колибердiв! Гей, стара! Пироги печи! І самогонка щоб була, бо денатурату Брилi й Колиберди не вживають: вiн тепер труений… Грошi? Грошей в людей позич. А нема в людей, неси якесь шмаття на Басарабку! Продавай хоч волок, хоч ятерi, човна, пся крев! – продай, а самогонки щоб було двi вiдрi, на менше нема моеi i Максимовоi згоди. Сусiдiв з усiеi вулицi клич! Щоб було весiлля по-нашому, по-людському! З Інженерного клич Антоненкiв, iз Звiринця – Богданчукiв, Іванова Андрiя – з квартири Дюбина. По Василя Боженка на Киiв-Другий бiжи!

– Василь Назарович у партiю бiльшовикiв вписався, – подав хтось. – Хiба йому тепер самогонкою заливатись?

– А Андрiй Іванов i взагалi член бiльшовицького комiтету, печерський партiйний голова. Чи ж гаразд буде, Іване?

– То й що? – вже розiйшовся старий Бриль. – Бiльшовики до чарки, як усi люди, охочi. По полуднику й справлятимемо весiлля. Гей, стара! Дiти де? Хай усi йдуть сюди – i Бриленки, i Колиберденки! Благословляти молодих будемо! Богiв неси!.. Тьху! – Іван раптом остовпiв сам перед собою. – Максиме! А як же з благословенням буде? Га? Може, пiсля революцii з iконами не годиться?

Максим Колиберда, нарештi, дiстав змогу прохопитися словом i собi:

– Ех! – одчайдушно гукнув вiн i навiть сорочку розпанахав на своiх курячих грудях. – Вже ж обкрутилися i без патлатих! Хай на Печерську буде, за програмою росiйськоi соцiал-демократii, перше робоче весiлля по гражданцi, на страх кадету Мiлюкову! Ура!

– Ура! – залементував Харитон Киенко. – Наша взяла!

Вiн розтяг мiхи тальянки i взяв тенором:

Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног…

Але лагiдну Меланю чоловiкове вирiшення вразило, як грiм з ясного неба. Досi вона все метушилась – Даниловi змила кров з лиця, Тосю приголубила, дiтей нашльопала, Івановi застебнула сорочку, – а тут у неi руки опустилися i пiдломилися ноги.

– Ой Боженьку мiй! – заголосила вона. – Зроду-вiку по-християнському в церквi вiнчалися i благословлятися пiд iкони ставали! Тю на тебе, старий, що це ти верзеш?

– Цить! – гарикнув Іван. – Народного слова хiба не знаеш? Не той шлюб, що попи звiнчають, а той, що люди благословляють…

Данило з Тосею стояли серед натовпу – люди чи то поздоровляли iх, чи то вичитували iм. Данило нiяковiв, утираючись рукавом, а Тося ховалася за спини подруг, що вже набiгли невiдомо звiдки. Тепер вже точно можна було розпiзнати, що Тося нi з чорнявих, але й не з бiлявих, а таки з рудих: червонiла вона так густо, аж до плiч, як червонiють тiльки рудоволосi. Хтось вже з'еднав i руки Даниловi з Тосиною, а Харитон крутився бiля них дзигою i джеркотiв Даниловi в вухо:

– Я ж тобi казав, я ж тобi казав: тiльки так i треба! По-нашому, по-шахтарському: раз, два i пiшов на-гора! От побувку вiдбуду, заберу тебе на Донеччину до уголька! На нашiй «Марii-бiс» з обушком десять тисяч копiйок на мiсяць виробиш! Щоб менi Харитоном Киенком не бути!

Молодий шахтар Харитон Киенко, киянин родом з-понад Собачоi тропи, пiсля аварii на шахтi дiстав контузiю i вiдбував мiсяць «вольноi поправки» вдома.

Одначе запитання старого Бриля лишалося досi без вiдповiдi. Чим же, справдi, благословляти на шлюб, на працю в потi чола та народження в муках дiтей – коли без iкон i без попа?

– Хлiбом благословимо! – вирiшив Іван. – Хлiбом i сiллю, як у далеку дорогу. Неси, стара, буханець на рушнику та пучкою солi зверху присип!

Меланя залилась сльозами. Марта бiля неi грiзно ворушила чорними вужами брiв, руки iй самi собою впиралися в боки…

– А то ще червоним прапором можна! – раптом подав iдею Харитон. – У нас, на «Марii-бiс», одне народилося якраз, коли свято всеросiйськоi свободи справляли. Так всiею шахтою вирiшили: охрестити червоним прапором, як символом революцii, i – пролетарi всiх краiн, еднайтеся! Червоним прапором пищика накрили, а скупали пивом заводу Бродського «Ласточка» – щоб росло та бродило, доки живе! Га, товаришочки? Червоним прапором? Вношу пропозицiю!

Іван Бриль поглянув на Харитона скоса: молоде ще про червоний прапор, символ революцii, закидати! Не полюбляв Іван, коли молодшi подавали голос попереду старших. Дати б йому зараз шльопака, щоб знало, порося, в чиiй калюжi бабратися!

– А ти помовч! Попереду батька не лiзь у пекло! Мови моеi я ще не доказав. Моя це i есть пропозицiя про червоний прапор, – от нехай Максим скаже: кумекали ми з ним про це ще в потаемному гуртку.

Максим закивав, пiдтакуючи. Мови про червоний прапор, як знаряддя для благословення, мiж ним та Іваном нiколи не було, як i взагалi про будь-якi iншi форми батькiвського благословення, але ж занозистого шахтарчука Максим теж недолюбляв. До того ж якраз траплялася нагода задемонструвати свiй авторитет перед усiма, бо вдома, в хатi Колибердiв, найвищим авторитетом була грiзна Марта, а мiж друзями беззаперечним авторитетом завжди був тiльки Іван Бриль.

– Отож-то! – пiдсумував Іван. – Хлiбом з сiллю i прапором революцii. Зараз-таки й пiдемо до Іванова Андрiя Васильовича – хай позичить нам свiй комiтетський на часинку.

Пiсля того Іван поважно звернувся до всiх, що були в дворi:

– Просю ж покорно! – Вiн уклонився низько. – Присоглашаю до нас на весiлля… Кланяйся, стара! І ти, Максиме, кланяйся, i ти, Марто Степанiвно, просiть та кланяйтесь людям, щоб не погребували нашим сiмейним торжеством…

В цю хвилину на очi Івановi знову потрапив клятий мавританський балкон на четвертому поверсi за трьома сусiдськими подвiр'ями.

На балконi, у високостi, все ще бовванiла постать у жовтому чесучевому пiджаку. Доктор Драгомирецький приладнував на носi пенсне, короткозоро мружачись до Брилевого палiсадника. І Йвановi вiдразу зашпори зайшли, як у мороз. Чи нема знову якоiсь ганьби у його дворi перед всевидющим оком на мавританському балконi?




4


А доктор Драгомирецький – там, у високостi, на своему балконi, – досi не мiг очуняти пiсля недавнього споглядання лютоi екзекуцii. Темнота, неподобство, варварство! Був би в квартирi телефон, доктор негайно подзвонив би в участок! Дикунська розправа сколихнула в його лагiднiй душi всi сили благородного обурення i священного гнiву. Боже мiй, який жах! Посеред двору i серед бiлого дня! Бити рiзкою по голому тiлу! Який некультурний i в нутрi своему – жорстокий сучасний простолюд! І яка розбещена оця мiська майстровщина! Бiдолашнi сирiтки-дiти ростуть серед такого дикунського середовища! А тут ще ця революцiя – революцii доктор Драгомирецький не похваляв! – ця революцiя пiдняла з самих глибин всi низькi iнстинкти, всi аморальнi нахили! Все полетiло шкереберть, все, що було таке звичне ранiше, ще за старого режиму. Хоча старого, царського, режиму доктор Драгомирецький теж не похваляв… Що ж буде тепер з сердешними дiтьми? Ну, Ростик, Ростислав, – бодай встиг закiнчити реальне училище. Але ж замiсть iти в полiтехнiкум i стати iнженером шляхiв вiн мусив зробитись авiатором i лiтати, Господи, Боже мiй, – лiтати! – пiд виття снарядiв i вибухи бомб! Але ж Олексаша, Олександр, – вiн же навiть не закiнчив гiмназii! З сьомого класу, в нападi надмiрного патрiотизму, пiшов у школу прапорщикiв i два роки потому наражався на небезпеку на тих вошивих позицiях. І все через ту iдiотську вiйну! Вiйну доктор Драгомирецький заперечував у принципi: вiн був пацифiст, i батько його теж був пацифiст. Добре, що пощастило тепер, пiсля поранення i Георгiя, влаштувати Олексашу тут, у Киевi, одним з ад'ютантiв при командуючому вiйськовою округою. Але що чекае на бiдолашну Маринку, Марину? Дiвчинi ж тiльки дев'ятнадцятий рiк! Звичайно, вона таки вволила батькову волю i записалась на медичнi курси, щоб пiдхопити, так би мовити, з рук старого батька прапор фамiльноi, мовляв, професii. Але ж – всi тi земляцтва, органiзацii, гуртки! Маринка бiгае по сходках, мiтингах, зборищах i ще, чого доброго, в нападi революцiйного ентузiазму впишеться в яку-небудь партiю! Господи, Боже мiй, тiльки не в партiю! Партii, якi б вони не були, доктор Драгомирецький категорично засуджував. Доктор Драгомирецький розхвилювався до краю, але дзигарi в iдальнi вдарили – за чверть восьма, – доктор ухопив свiй кашкет з двома дашками, спереду i позаду, – «здрастуй i прощай» – i ринув прожогом через квартиру, до парадного i вниз. О восьмiй починаеться в Олександрiвськiй лiкарнi обхiд, а на обхiд Гервазiй Оникiйович Драгомирецький ще не запiзнився нi разу за свое життя, навiть коли цар Микола зрiкся престолу. Вiн же був лiкар, вiн завжди повинен бути на посту – бiля лiжка хворого, щоб полегшувати людям страждання, щоб стати в опiр невблаганнiй смертi з косою…

Чоловiчок у жовтому чесучевому пiджаку з балкона зник, i Йвановi вiдразу стало легше.

– Га, Максиме, чуеш, слухай менi сюди? – запитав вiн в свого побратима, кума вiсiмнадцять лiт, а вiднинi i свата. – Може, того клятого доктора, – вiн кивнув на порожнiй мавританський балкон, – по-сусiдському теж… запросити треба? Все ж таки – сусiди з дев'яносто сьомого року. Га, раз таке дiло? Як мiркуеш, Максиме?

– А чого ж! – зразу схвально вiдгукнувся Максим, пишаючися, що й цього разу вирiшальне слово надаеться йому, отже, авторитет його безперечно зростае. – І запросимо! Нехай знае, iнтелiгент, нашу робочу цивiлiзацiю! От зараз удвох пiдемо i запросимо. На дорозi переймемо. Вiн саме в Олександрiвську лiкарню зараз поспiша…

Максим затупцював, готовий зразу бiгти, i таки справдi побiг, бо саме в цей час грiзна Марта, вперши руки в боки, наближалась до нього – сувора, неначе на розправу.

Розправа i йшла. Хiба могла Марта дати згоду на те, щоб кров ii, ii рiдна дочка, та пiшла пiд безбожний вiнець?

Та меткий Максим вже був за ворiтьми.

– Іване! – гукав вiн аж з вулицi. – То я пiшов присоглашати! А йди-но мерщiй! Стiльки дiла: треба ж i прапора позичити, i людей обiйти. Не барись: вже сонце високо!

Харитон Киенко з досадою шваркнув кашкетом об землю:

– Ат! Як до дiла, то треба б по чарцi i – на-гора! Як у нас на «Марii-бiс», А то… починаеться антимонiя!




Ой у полi та овес рясний





1


А втiм, зразу й виявилося, що обрядити весiлля не так просто.

Хоча найвiдповiдальнiшi етапи шлюбного обряду – сватання з колупанням печi та заручини з журливим дiвич-вечором – i були вже втраченi безповоротно через нетерпеливiсть молодого поколiння, одначе всi iншi ланки з довгоi процедури одруження ще можливо було виконати. А додержати процедури потрiбно було неодмiнно – в iм'я дальшого щасливого життя молодого подружжя.

На цьому затялись, вiрнi традицiям дiдiв, Марта з Меланею при одностайнiй пiдтримцi жiноцтва цiлоi вулицi.

Попiв – раз вони ставали в непримиренний конфлiкт з принципами батькiв, здобутими за п'ятнадцять лiт вiдвiдування потаемних соцiал-демократичних гурткiв, – нехай тимчасом i не треба: Меланя з Мартою помiж собою вирiшили спокутувати грiх тим, що, коли вродиться мале, потай охрестити його в церквi. Але без рушникiв, гiльця, короваю i танцiв навколо дiжi, як це одвiку в народi повелося, – одруження, за категоричним свiдченням усього жiноцтва з Рибальськоi, не могло бути визнане дiйсним.

Мужчини зробили були спробу опиратися i висунули пропозицiю просто сiдати до столу, тiльки злiпленi будуть вареники з сиром. Однак пiд несхитним натиском дружного жiноцтва примушенi були здати позицii.

Тим-то Данило – молодий, але на правах нареченого – був, як i належить нареченому, вiдряджений наймати музики та обiйти сусiдських парубкiв iз запрошенням «на першу чарку», а також i до лаврськоi проскурницi панi Капiтолiни – за тим, що в чарки наливають.

Тосю – молоду, яка, проте, не виконала ще неодмiнних обов'язкiв нареченоi, – нагнали до хати збирати плече'вi рушники для сватiв, бiлi хусточки для свекра та дружок, а для жениха – червону квiтку до шапки. Виявилося, що пришиття червоноi паперовоi квiтки до шапки жениха руками самоi нареченоi конче потрiбне, бо означае, що вiддаеться дiвчина не з примусу, а з власноi волi й палкого кохання.

Пiсля того належно навченi були й Іван з Максимом. Йти по поважних сусiдах, кланятися i запрошувати на весiлля вони, виявляеться, повиннi були неодмiнно з цiпками в руках – дарма що обидва почувалися цiлком на силах i костурiв не потребували. Палиця в руках батька була, виявляеться, не просто ковiнькою, а – патерицею, посохом глави роду i символiзувала необмежену владу батькiв.

Тим часом дiвчата, якi були вже признанi дружками, затягли «Ой у полi та овес рясний, а в садочку виноград красний» i зрубали пiд парканом у садочку Колибердiв молоденьку чотирирiчну вишеньку, всю в бiло-рожевому шумовиннi весняного цвiту. Таким чином, найбiльш урочиста процедура виття весiльного гiльця була розпочата. З гучним спiвом «виноград, виноградочку, просю тебе та на порадочку» красуня-вишенька була внесена в хату Брилiв, де вирiшено влаштувати весiльну вечерю. З жалiсним «просю тебе, та порадь мене, тiльки просю, та не зрадь мене» вишеньку встановлено край столу, якраз навпроти покуття, де належало сiдати молодим при весiльному столi. Мами – Марта з Меланею – першi кинули на розкiшне гiлля, де за цвiтом не було видно й молодого листячка, пригорщi хрещатого барвiнку. Пiсля того всi дiвчата – одна перед одною – почали чiпляти на пагiнцi хто букетик фiалок, хто дзвоники еону, хто барвистоi заполочi чи й паперову квiтку. Притому дiвчата вели розпочату пiсню далi:

Як я пiду та за нелюба,
То не цвiти, виноград, красно,
Не роди, виноград, рясно!
А як пiду я за милого,
То цвiти, виноград, красно
И зароди, виноград, ягiд рясно…

Полишивши дружкам гiльце i молоду, – якiй тепер належало лiпити вареники для бояр, Марта з Меланею поспiшили в хату до Колибердiв. Туди вже сходилися жiнки з цiлоi вулицi. Кожна несла з собою свою «вступну частку»: хто крашанку, хто дрiбний кавалок масла, а хто й жменю муки. Годилося б, певна рiч, прийти з щедрiшими подарунками, та проживали на Рибальськiй самi арсенальськi робiтники, не дуже ситi одвiку, а нинi, коли доходив третiй рiк вiйни, зростала дорожнеча, а заробiтки не бiльшали, – i зовсiм голоднi. Кожну сусiдку Марта з Меланею зустрiчали привiтно – кланялись низько, а тодi тричi цiлували й приказували:

– Добридень вам! Спасибi за ласку вашу. Просимо до нас на хлiб, на сiль, на чарку горiлки та що бог дасть. Просимо покорно, поможiть нам iзобгати весiльний коровай.

Таким чином, розпочато i найвiдповiдальнiшу процедуру бгання весiльного короваю.

На середину кiмнати винесено великi ночви, в ночви зсипано всю муку, додано скiльки треба води з невеличкою домiшкою самогону-первака, покладено в пiвнорми сала i масла, i тодi жiнки – по двi за раз з кожного кiнця ночов – ставали мiсити, а iншi в цей час кришили локшину чи вилiплювали верчi для оздоблення короваю. Притому жiноцтво теж завело пiсню:

У садочку та двi квiточки,
Нiхто ж не вгадае,
Нiхто не вгадае,
А хто у нас коровай бгае:
Чи з мiста мiщаночка,
Чи з села селяночка,
А чи з Киева та бурмистая —
В сьому дому та пречистая…

Робота спорилась. Не минуло й години, як тiсто було вже готове. Проте, згiдно з традицiею, наймоторнiшi з молодиць вважали своiм обов'язком час вiд часу неначе пiдганяти немоторних i пiдспiвували хитроi, жартiвливоi:

Пiч наша регоче:
Короваю хоче,
А припiчок заливаеться:
Короваю сподiваеться…




2


З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон. Вiн вже проголосив себе старшим боярином, i на знак цього високого сану рукав його червоноi сорочки був перев'язаний бiлою хусткою. Вони рушили по Рибальськiй до Кловськоi та Московськоi.

– Ех! – казав Харитон, збиваючи далеко на потилицю свого синього кашкета з величезними крисами та манюсiньким дашком. – І жаль же мене бере, Даниле, такий жаль! Своiми словами розказати не можу!

– І з чого жаль? – неуважно поцiкавився Данило.

Думками вiн був зараз далеко вiд Харитона – бiля Тосi, i ще далi – в невизначених обрисах свого майбутнього, яке вiднинi починало перетворюватись на сучасне.

– Ну як же не жаль? І який це дiдько напоумив тебе з парубкiв та в жонатi чоловiки передчасно пертися?

Данило почервонiв. Вiн i сам ще стидався свого нового стану, особливо перед товаришем, з яким змалку босими ногами толочив куряву по цiлому Печерську, i тому обiзвався на Харитоновi слова з неприхованим викликом:

– А що?

– Та збиралися ж ми з тобою, як менi мiсяць побувки закiнчиться, разом iхати на Донеччину…

– Мое слово – закон! – одрубав Данило. – Сказав, що поiдемо, значить – поiдемо.

– А Тоську тут покинеш? – з надiею похопився Харитон.

– Хiба помiж шахтарiв одружених не бувае? – огризнувся Данило. – Сам же казав: у нас, на Нахалiвцi, можна землянку викопати i – живи собi хоч i цiлим сiмейством.

– Ех! – махнув рукою Харитон i навiть розтяг мiх своеi гармонii на акордi ля-мiнор. – Не той коленкор! Коли ми з тобою – парубки, сюди подались, туди подались – шукаемо, де краще знайдемо. А жонатий робiтник у нас, на Донеччинi, знаеш, що таке? Жiнкою та дiтьми у нас, на Донеччинi, франко-бельгiйська компанiя шахтаря до мiсця прив'язуе: зразу йому куток у казармi або й халупку на виселку! І тодi вже годi: не бунтуй, не переч, бо в два щоти тебе з усiма каструлями та пелюшками – геть.

– Тепер же – революцiя, – насупився Данило, – не те що за старого режиму!

– У вас тут хiба революцiя? – презирливо скривився Харитон. – От у нас, на Донеччинi, революцiя так революцiя! Слюсар Клим Ворошилов пролетарську Червону гвардiю органiзовуе, як у самому Петроградi! Зась – каже всяким меншовикам!

Меншовикiв Харитон з Данилом справдi вважали якимсь паскудством: слово «меншовик» в iх парубоцькому колi вживалося як дошкульна лайка. Але кинув цю образу в спiрцi батьковi Данило зовсiм не тому, що знав батьковi полiтичнi погляди як меншовицькi, i заперечував iх, сам додержуючись противних – бiльшовицьких. Нi. Батьковi погляди Данило знав погано, та й у бiльшовицьких теж мало розбирався. В колi молодих Данилових i Харитонових товаришiв взагалi не було особливоi схильностi до копирсання в полiтичних справах, i старий Бриль та старий Колиберда саме через те й викликали помiж молодi насмiшки, бо здавна приохотилися до суперечок на полiтичнi теми, а мастаками в нудних полiтичних спiрках славилися якраз меншовики. Неприязнь до меншовикiв походила в молодiжному гуртi вiд того, що меншовики, – про те вони теж знали тiльки iз слiв батькiв, – були «легальнi» i навiть в час вiйни мали представництво в урядовому «Военно-промисловому комiтетi», в той час як тi ж таки бiльшовики завжди стрiляли на барикадах, таемно переховувались, збирались конспiративно, а тодi йшли в тюрму, на каторгу i на Сибiр – i звiдти героiчно тiкали. Бiльшовики, отже, були хлопцi хоч куди, – справжнi революцiонери! А чи там казав Фрiдрiх Енгельс «будьте здоровi», коли Карл Маркс чхав, то вже нехай розбираються меншовики.

Харитон говорив би ще, висловлюючи свое роздратування з приводу мiжпартiйноi нерозберихи й вихваляючи шахтарську Донеччину, та Данило спинився перед хатинкою на розi i взявся за хвiртку:

– До Флегонта зайдемо запросити?

– Аякже! – гаряче вiдгукнувся Харитон. – Я думаю, його на другого боярина треба! Душевний же друг з малих лiт!

Хатина, перед якою спинились Данило з Харитоном, була якась особливо нужденна. Середня ii частина, там, де були дверi, ще держалась сяк-так на рiвнi землi, але обома своiми краями хата неначе пiшла в землю – от-от розпадеться надвое. Крита була хижа не залiзом, як усi, навiть найбiднiшi будиночки мiськоi околицi, а гонтом – замшiлим, зеленим, як морiжок. Видно, стояла вона тут з тих часiв, коли Печерськ ще не був частиною мiста, а примiською слобiдкою. На облупленiй залiзнiй дощечцi, де значився номер будинку по вулицi та наймення власника, над силу можна було розiбрати: «Власнiсть мiщанина Петра Арсеновича Босняцького». Втiм, напис цей давно вже не вiдповiдав дiйсностi: Петро Арсенович Босняцький, колись дрiбний поштовий урядовець, помер ще дев'ятсот десятого року, i проживала тепер тут його вдова з сином Флегонтом. Батько-поштар, закiнчивши в свiй час двокласне городське училище, все життя жив тiльки однiею мрiею – вивести сина в люди, зробити його «повним iнтелiгентом» – i вiддав Флегонта до гiмназii. Перетрудившися на тому i дiставши сухоти, урядовець вiдомства пошт i телеграфу передчасно помер – другого ж року, коли малий Флегонт перейшов iз пiдготовчого класу в перший. Флегонтовiй матерi заповiтна мрiя коханого чоловiка, пiсля його смертi, теж коштувала дорогенько: освiтнiй ценз для сина вона вигорьовувала безсонними ночами над шитвом, надсильними пiдробiтками по людях – «за все». Щастя ще, що з сина вийшов не ферт i не гульвiса: з п'ятого класу гiмназii вiн допомагав матерi, ганяючи по репетицiях та переписуючи ноти для лаврського хору.

– Флегонте! – гукнув Харитон через паркан i, не дочекавшись вiдповiдi, взяв на своiй трирядцi акорд до-мажор. – Виходь! Це ми – шахтарi: я й Данило!

На порозi хатини з'явився юнак. Вiн не був такий вже високий, але мусив схилитись, щоб вийти в низенькi дверi. Буйнi чорнi кучерi вiд того поруху звисли йому на очi. Коли хлопець випростався i вiдкинув чуба назад, обличчя його засвiтилося привiтною посмiшкою:

– Здоровi, хлопцi! Куди вибрались? Чи, може, щось трапилось? – додав вiн тривожно, помiтивши, що обличчя товаришiв якiсь незвичайнi.

– Таки трапилось, – почав Харитон, – бодай не казати…

– А що таке? – стурбувався Флегонт Босняцький.

– До панi Капiтолiни по самогонку чимчикуемо! – випалив Харитон. – Данило оженився!

Вiн випалив це з удаваним жахом у голосi, але в очах його справдi свiтився жах, аж нiяк не удаваний, щирий.

Флегонт вибухнув реготом:

– Завжди ти щось вигадаеш! – Але раптом вiн побачив обличчя Данила. – Стiй! Даниле, справдi? З Тосею? Будеш женитись?

Данило не вiдказав i одвернувся.

– Тю! – заметушився Флегонт, теж дещо знiяковiвши. – Я зараз! Зачекайте хвилинку!

За хвилину Флегонт вже знову вибiг з хати у сiрiй гiмназичнiй тужурцi й форменому синьому кашкетi з срiбним гербом п'ятоi печерськоi гiмназii.

– Хлопцi! – заклопотано заговорив Флегонт, поспiхом пiдперезуючись форменим лакованим поясом з мiдною бляхою. – А як же буде з спiвами? Сьогоднi ж недiля: на п'яту, як завжди, призначено пробу. Марина Гервазiiвна гнiватись буде, коли ми не прийдемо втрьох!

Флегонт з Данилом, та й тимчасово, по старiй пам'ятi, й Харитон, брали участь у хорi печерськоi «Просвiти». Данило спiвав басом, Флегонт – баритоном, Харитон – у партii других тенорiв. Робiтничий хор печерськоi «Просвiти» славився на весь Киiв, виступав у «домах трезвости» i навiть давав концерти в Троiцькому Народному домi. Зараз хор готував особливо вiдповiдальний в зв'язку з iдеею самовизначення нацiй репертуар: лисенкiвську кантату «Слава Украiнi». Керувала хоровою секцiею «Просвiти» курсистка Марина Драгомирецька, печерського доктора Драгомирецького дочка. Поширювати народне мистецтво, блиск його перлiв розкрити цiлому свiту – з одного боку, та пiдняти високо вгору найнижчi народнi низи, самобутнi народнi таланти, – з другого, – ось що вело курсистку Драгомирецьку в ii високому громадському пориваннi, хоч i була вона медичкою. Невихiд на спiванку трьох голосiв вона, безсумнiвно, сприйняла б як тяжку особисту образу.

– От тобi й раз! Справдi, спiви сьогоднi… – розгубився Данило. – Що ж його робити?

В нього навiть майнула думка, чи не вiдкласти весiлля до iншого разу: образити заповзяту й самовiддану в громадськiй дiяльностi панночку Марину Гервазiiвну та ще потiм ракiв пекти перед нею – Данило нiяк не хотiв.

– Ну, – пхикнув Харитон, не такий педантичний у виконаннi обов'язкiв i не такий делiкатний в ставленнi до осiб iншоi статi, – не щонедiлi ж люди женяться: мусить вона зрозумiти – сама, може, колись замiж пiде!

Флегонт злегка почервонiв. Припущення, що Марина Драгомирецька може за когось вийти замiж, було йому прикре.

– А ми зараз забiжимо до неi, i ти, Даниле, скажеш iй: так i так – спiвати сьогоднi не можу, беру шлюб.

Тепер почервонiв Данило.

Прийти до iнтелiгентноi дiвчини i так просто сказати iй, що, мовляв, женюсь i таке iнше, – Данило згорiв би з сорому.

– Нехай краще Флегонт, – запропонував вiн, – зайде i скаже за всiх.

Посперечавшися трохи та зiйшовшись на тому, що попередити Марину зайдуть всi втрьох i до слова, «для годиться» – все одно ж не прийде – запросять i ii, друзi подалися мерщiй виконувати свою головну мiсiю: «мантачити» набiр, бо грошей не було, вiдро самогонки в лаврськоi проскурницi панi Капiтолiни. Лаврська проскурниця панi Капiтолiна, що з тiста пекла проскурки до причастя тiлом Господнiм, а з розчину до тiла Господня гнала на весь Печерськ самогон, була пiдприемець крутенький, i випросити в неi самогонки в борг, та ще цiле вiдро, було дiлом не простим.

Домовившися заставити Харитонову гармонь, – бо ж на весiлля однаково треба кликати троiстi музики, Данилiв святковий «спiнжак» – бо ж стояло вже лiто, та Флегонтовi пiдручники за сьомий клас, – однаково з переходом у восьмий вже непотрiбнi, – друзi вдалися до всебiчного обмiркування шлюбу Данила i Тосi без попiв i церкви.

Гiмназист Флегонт Босняцький вiдразу ж заявив про свое гаряче схвалення цього акту. До релiгii Флегонт Босняцький ставився iндиферентно, хоча й не був принципiальним безбожником та освiченим атеiстом. У церквi вiн бував у Великий пiст на говiння, щоб принести iнспекторовi гiмназii довiдку про сповiдь та Святе причастя: вiдсутнiсть такоi довiдки записувалась у кондуiт, i подiбний запис у кондуiтi розцiнювався при вступi до унiверситету як полiтична неблагонадiйнiсть. Пiд церкву вiн ходив, правда, частiше. У Вербну суботу – коли пiсля вечернi можна було безборонно нахльостувати дiвчат лозиною, приказуючи «не я б'ю, верба б'е». На заутреню пiд Великдень – коли виносили святити паски i пiсля «Христос воскрес» дозволено христосуватись усiм з усiма – хоч би й Флегонтовi Босняцькому з Мариною Драгомирецькою.

Вчинок Данила й Тосi Флегонт сприймав з романтичним пiднесенням, вбачаючи в ньому ламання традицiй та зрушення основ, як вияв пристрасноi революцiйностi. Вiн поглядав зараз на Данила, з яким вибив колись з рогатки не одне вiкно в Кадетському корпусi, з неприхованим зачаруванням: нiколи й не сподiвався вiн такоi спритностi вiд свого вайлуватого друга юних лiт i тепер старанно докопувався в минулих фактах, встановлюючи генезу революцiйноi послiдовностi Данила.

Факти, якi засвiдчували Данилiв вiддавнiй нахил до революцiйноi активностi, вiдразу знайшлися. Флегонт нагадав товаришам, як ще тринадцятого року – в днi урочистого святкування трьохсотлiття дома Романових – Данило, Харитон i Флегонт, у гуртi печерських хлопчакiв, ганяли «царських потешних», тобто гiмназистiв, зодягнутих у вiйськову форму i озброених дерев'яними рушницями, – видирали в них рушницi i трощили на колiнi. Притому Данило, як найдужчий фiзично, вiдзначився особливо: видер i потрощив щось iз пiвтора десятка тих рушниць. Чотирнадцятого року – коли, з початком вiйни, царським урядом були закритi останнi видання украiнською мовою, а Данило, Харитон та Флегонт на той час вже спiвали в просвiтянському хорi, ще в дискантах та альтах, – вони втрьох опинилися й собi в лавах демонстрантiв бiля редакцii украiнськоi газети «Рада» разом з колоною печерських робiтникiв. Флегонт тодi свистiв на полiцаiв, заклавши два пальцi до рота; Харитон поцiлив у бiлий кiтель жандармського вахмiстра кiзяком; а Данило знову вiдзначився особливо: встромив голову у вiкно Старокиiвського полiцiйного участку i заверещав простiсiнько в пику переляканому приставу: «Дядiнька, ви сатрап!!!»

Хоча Данило досi й не надавав значення всiм згаданим фактам iз своеi бiографii, Флегонтова згадка тепер i справдi якось пiдвищила його перед самим собою, у власних очах. І це було йому приемно. Засоромившися вiд того, вiн сердито махнув на Флегонта рукою:

– Ну, ти вже той… облиш! Нiчого такого особливого i не було насправдi!

Нiчого такого особливого не знаходив Данило й у фактi його майбутнього, сьогоднi по обiдi, одруження без попа i церкви. Вийшло все це якось само собою, навiть не замишлене наперед. Просто прийшли вони з Тосею до батькiв просити благословення та дозволу на шлюб – нехай i не зараз, а згодом, коли Тося ще пiдросте, а Данило заощадить трохи вiд свого слюсарського заробiтку. Ну, батьки, як ведеться, почали перечити. Тут i зiрвалося з язика, що, мовляв, однаково вже поедналися. Старi, звичайно, озлились. Вiн спересердя – меншовики! Максим Радивонович – за каменюку. Батько до нього. А тут ще той чортiв Нарцис навернувся. Ну й пiшло, ну й пiшло! А прийшло, бач, до чого… до революцiйного шлюбу без попа i церкви!

І от, нi сiло нi впало, а доведеться справляти весiлля зразу, i Тося, отже, стане його дружиною ще сьогоднi вночi.

Вiд цих думок враз обсипало жаром.

Тосю Данило кохав.

Хоча, правду сказати, нiколи б ранiше не подумав Данило про те, що може «нарiзатись» на любов, та ще й – до кого? До такого вихрястого iз сусiдського подвiр'я! Адже, коли рокiв з п'ять тому пiшов вже Данило на завод слюсарським учнем, воно, це дiвчисько, бавилося ще в «плювачки» та «сiрий, бiлий, волохатий, скорiше до хати!» Власне, i почалося все з тiеi нагоди, коли хтось iз бiльших хлопчакiв тягав це мале за патли, i воно верещало на гвалт – через тин до Данька. Довелося Даниловi разiв зо два оборонити по-сусiдському миршаву Тоську з Колиберденкiв. А на третiй раз чи що, обороняючи, вiн навiть мусив пригорнути ii та приголубити, бо дуже вже рюмсало з розквашеним носом. Пiсля того якось, на Маковiя, Тося подала йому квiтку – жоржину, коли парубки та дiвчата пiсля освячення квiтiв жирували пiд церквою Святого Миколи, i Тоська теж вийшла на першi дiвочi гулi. Довелося – раз квiтку дiстав – запросити ii до танцю, на полечку «ру-тю-тю». Вiдтодi й знайшлися у них, сказати б, спiльнi iнтереси. Данило, як i всi з дiда-прадiда на Рибальськiй, був заповзятий рибалка, а вихрясту Тоську старий Максим Радивонович змалку привчив сукати волосiнь до вудки з кiнського хвоста, i волосiнь колибердiвська славилась помiж усiх киiвських рибалок вiд Наталки до Жукового острова. Данило випрохав кiнського волосу у жокеiв на iподромi, i Тося сплела йому таку волосiнь на щупака, що й в батька ii, Максима, не було. Потiм Тося справила перемет – всiм переметам перемет, на сто гачкiв рiзного калiбру i з поводками, завдовжки теж рiзними. Данило заставляв перемет щосуботи проти недiлi i брав два пуди риби щонайменше. І Тося в цьому йому вiдважно допомагала. З куцоi Тоськи виявився неабиякий гребець, навiть проти води. Виявилось також, що й плавець з неi добрий, i не боiться вона нi глибини, нi хвиль, навiть у бурю на Днiпрi, а до того ж знаменито варить потрiйну юшку з носарiв та пшоняну кашу з таранею. Тобто, вмiла вона подiлити з товаришем яку завгодно небезпеку, а клопоти – чисто всi – перебрати тiльки на себе. З цього й довелося Даниловi зробити висновок, що вихряста Тоська – дiвчина хоч куди, тим паче що, – це також виявилося поступово, поки риба йшла на перемет, – i обiймалась вона, така утла, а – палко…

На цьому Даниловi треба було уривати думки, бо вiд них – в передбаченнi сьогоднiшньоi ночi – сипонуло жаром ще дужче, та й Харитон з Флегонтом кепкували вже з нього за неуважнiсть: в одному дворi, замiсть «Просю вас покорно на першу чарку з нагоди мого одруження», вiн сказав – «з нагоди батькового одруження», а в другому на здивоване запитання, з ким же вiн жениться, вiдповiв: «З Харитоном на Донеччину».

На Донеччину тепер вже, видимо, треба було iхати неодмiнно. Хата в Брилiв – тiльки кiмната з кухнею, i в нiй двое старих, сестра Василинка i ще трое малюкiв. А в Колибердiв – кухня i кiмната, а в них старi та, без Тоськи, шестеро Колиберденкiв покотом на пiдлозi. Лiто ще, звiсно, можна перебути молодим i в альтанцi: «альтанкою» прозивався курiнець на картоплищi, споруджений Данилом для сторожування, – щоб своя та колибердiвська малеча не обнесла единоi на двi родини яблунi. Ну, а як на зиму поверне? Куди його дiватись?

Турботи враз обсiли молодого мужа, хоча й був вiн ще жених.

У Тоськи он пальтечка на зиму нема. Дiвкою, звiсно, вiдсиджувалася собi вдома, а дружиною – що робити, коли, скажiмо, щось по хазяйству треба та й показати мiж людей, – яка ти така молодиця i як годить тобi та шануе тебе чоловiк?

– Ех! – понуро закляв Данило. – Убогому женитись…

– …то й нiч мала? – зразу ж ехидно обiзвався Харитон.

Але Данило сердито махнув на нього рукою:

– Я про те, де ж ми з Тоською тепер жити будемо, хлопцi?

Данило спинився i дивився на товаришiв i з одчаем, i з подивом, неначе тiльки зараз збагнув, що женитися саме йому, а не комусь iншому iз присутнiх.

– Знаеш, – раптом сказав Флегонт, – я вже теж подумав про це. Мабуть, доведеться менi з кiмнати у кухню до мами перейти, а ви з Тосею розташуетесь тимчасом у моiй кiмнатi.

Данило ще не збагнув, як слiд, самого сенсу пропозицii Флегонта i не встиг оцiнити його великодушностi, а вже Харитон сердито закричав:

– Ну, це вже ти кинь! Теж менi – хвiлантроп, дама-патронеса з Земського союзу! Ти менi, будь ласка, дружби не перебивай: ми з Данилом вже вирiшили разом iхати на Марiю-бiс!

Вони стояли втрьох: Данило приголомшений, Флегонт збуджений i Харитон сердитий – на курному пустирi, пiд парканом мiського iподрому, обернутого тепер, у вiйну, на учбовий аеродром. І цей печерський пустир, i гнилий, зеленозамшiлий паркан були iм знайомi змалку, рiднi, найрiднiшi мiсця: мила, солодка батькiвщина! Тут, малюками, толочили вони босонiж спориш та лободу, бавлячись у «матки й синка» або заводячись у «хунхузiв» та «русько-японську вiйну». Тут, пiдрiсши, заглядали вони крiзь щiлини паркана i тяжко заздрили гiмназистам, що ганяли великого шкiряного м'яча, до якого iм, печерськiй голотi, i приступитися не було надii нiколи: м'яч до футбола коштував аж тринадцять п'ятдесят у спортивнiй крамницi Орта на Прорiзнiй. Тут, чотирнадцятого серпня тисяча дев'ятсот дев'ятого року, напередоднi початку занять у школах, об оцi от гнилi дошки паркана Данило набив здоровенну гулю Флегонтовi на лобi, коли Флегонт вперше з'явився перед приятелями в гiмназичному кашкетi i, таким чином, перекинувся, отже, в непримиренно ворожий, панського кодла, табiр гiмназистiв, реалiстiв та кадетiв, клас аристократii…

– Спасибi! – понуро й нiяково мовив нарештi Данило. – Це ти той… по-товариському. Але… справдi, я, мабуть, подамся на шахти з Харитоном.

Та Флегонт вже й не почув Даниловоi вiдповiдi. Інше вже захопило його зараз – може, саме тому, що опинилися вони знову на курному пустирi, через який вони входили в життя, пiд старим парканом, який знав усi iхнi радощi та печалi, вiдколи вони себе пам'ятали. Флегонта знову затопили мрii, тiльки не дитячi вже, а зовсiм дорослi, дарма що й не до краю виразнi, – логiчне продовження iхнiх зовсiм виразних, нехай i наiвних, дитячих фантазувань. І Флегонт збуджено заговорив зараз саме про це з усiм запалом юного мрiйництва.

Вiн говорив про те, що тепер це вже не надовго: i потреба Даниловi перебути десь невлаштовано з молодою дружиною, i Харитоновi поневiрятися на шахтi «Марii-бiс», i взагалi вся невлаштованiсть усякого бiдацького життя-буття.

Вiдтепер, надалi, все мае бути iнакше: адже з старим режимом докiнчено, i прийшли Свобода! Рiвнiсть! Братерство! І шлях у широке життя вiдкритий для всiх. Май тiльки силу, снагу, кмiтливiсть i – творчий екстаз! На землю тепер мае прийти рай! Який саме вiн буде, Флегонт не мiг точно сказати, бо й сам ще точно не знав. Але ж певний був, i будьте певнi й ви, хлопцi, що буде тiльки так, i от побачите, – незабаром!

Все це були чуднi слова. Два мiсяцi тому такi слова нiяково було б говорити, нiяково й слухати. Бо неуявно було, що ж саме за тими словами стоiть живе, i тiльки тим вони й хвилювали, цi слова, що годi було уявити, що ж вони точно означають… Але тепер – раз тепер революцiя – хвилювання вiд цих слiв пiдiймало з глибини душi вiру, хоча й невiдомо було, в що саме треба вiрити.

– Тепер же революцiя, хлопцi! – казав глибоко схвильований Флегонт. – Це вам не антимонiя!

І Данило з Харитоном схвильовано мовчали: яка вже там антимонiя! Революцiя! Хiба, справдi, не всевичерпною була така вiдповiдь на геть-чисто всi запитання?




3


Коровай в хатi Брилiв тимчасом був iзобганий, i всi жiнки, уквiтчавшися хрещатим барвiнком, садовили коровая в пiч, серйозно i урочисто виспiвуючи жартiвливоi, зовсiм кумедноi, традицiйноi на таку нагоду пiснi:

Череватая вчиняла, горбатая помагала,
Губатая мiсила, чубатая лiпила,
Носатая в пiч саджала,
А красивая та хорошая iз печi виймала…

«Красивая та хорошая» i мала бути руда Тося.

Іван з Максимом на цю пору вже повернулись. Поважних людей – усiх, кого треба, – вони запросили, одначе прапора не принесли. Андрiй Іванов, керiвник партiйноi органiзацii бiльшовикiв «Арсеналу», за запросини щиро подякував ще й мовив батькам гарнi слова про те, що вважае iх батьками революцii, дарма що вони обое позапартiйнi все свое свiдоме пролетарське життя. Але видати iм на руки прапор завкому вiдмовив. Іванов сказав, що поскiльки червоний прапор е символом революцii, то нiкому i нi на яку потребу в тимчасове користування даний бути не може. Вiн сам, пiд належним почесним ескортом, принесе прапор – для благословення молодих пролетарiв, що вступають у законний революцiйний шлюб.

Іван з Максимом пiшли, цiлком задоволенi, але дорогою, як завжди, добре посварились. Сварка виникла через суперечку – як розумiти слова Іванова про «батькiв революцii»? Максим, з постiйною своею гарячковiстю, обстоював, що «батьки революцii» – це тi, вiд кого, отже, революцiя пiшла. А Іван, як завжди розважливий, посилався на Карла Маркса i розсудливо доводив, що батьком революцii е робiтничий клас в цiлому, i нiкому персонально, навiть за заслуги перед революцiею, таке звання присуджене бути не може. Слова Іванова вiн пропонував зрозумiти так, що вони з Максимом е «революцiйнi батьки».

Втiм, Іван з Максимом були дуже втомленi i тому швидко замирились. З незвички багато ходити, ще й тягаючи за собою палицi-патерицi, – бо в життi iм доводилося бiльше стояти бiля верстата, вони аж падали з нiг: обiйти довелося пiв-Печерська ще й вiдмахати пiд Киiв-Другий до Василя Назаровича Боженка. Позакидавши тепер остогидлi цiпки, вони з насолодою посiдали на призьбi перепочити та щоб не плутатись пiд ногами в жiноцтва, заклопотаного вiдповiдальною справою випiкання весiльного короваю.

Практичний Максим вiдразу ж поринув у обрахунки, досить невтiшнi. Всi запрошенi радо дали згоду вшанувати своею присутнiстю iх родинне торжество, крiм доктора Драгомирецького, у якого в вечiрнi години був у лiкарнi якраз другий обхiд. По правдi, доктор, певна рiч, мiг би завiтати до весiльного столу або до обходу, або пiсля обходу, бо весiльна трапеза – дiло не швидке, та обов'язок бути в лiкарнi був зручною зачiпкою, щоб вiдмовитись взагалi. Доктор Драгомирецький, звичайно, подякував, навiть привiтав батькiв молодих, але в глибинi душi був ображений запрошенням вiд людей, якi годину тому дозволили собi повалити на землю iншу людину – певна рiч, таку ж грубу, невиховану та некультурну, як i вони самi, – не посоромилися спустити iй привселюдно штани i насмiлились бити ii лозинами просто по голому тiлу! Івановi з Максимом було трохи обидно, що запросини iхнi були безуспiшнi, одначе вони бiльше зрадiли з вiдмови, бо хто ж його знае, як доктора приймати, чим його частувати, куди його садовити: присутнiсть подiбноi високоi персони могла б зiпсувати весiлля i молодим, i iм самим.

Таким чином, запрошено було чоловiка з тридцять. А – чи вистачить усiм бодай по чарцi, якщо хлопцi роздобудуть навiть вiдро? І – закусити: чи буде ж на кожного шмат короваю?

Правда, неписаний людський закон велiв, що коли просять тебе на весiлля, то мусиш розумiти, що кличе тебе не цукровий магнат Терещенко, не бровар Бродський i не графиня Браницька. Отож позичай, де хочеш, а приходь не з порожнiми руками: неси сорокiвку, бодай мерзавчик, на край – часничину чи бублик на закуску. Таранька теж пiдiйшла б. А от чи вдасться кожному позичити – бо ж позичати знову ж треба одному, в одного, i «от перемены мест слагаемых», як говориться в задачнику Верещагiна, сума однаково не змiниться, а вiд дня революцii, два мiсяцi арсенальцi зароблених грошей ще не одержували, – от що непокоiло зараз доскiпливого Максима.

Потiшав Максим себе тим, що, звичайно, запрошенi мужики виберуться на весiлля не самi, а в супроводi жiнок, i хоча вiд того стане вже не тридцять, а шiстдесят гостей при весiльному столi, одначе жiнки, як вiдомо, такi занози, що кожна краще дуба врiже, а перед iншим жiноцтвом неодмiнно попишаеться: перерветься, а таки добуде щось, щоб у хусточку загорнути, i, як одвiку в народi ведеться, принесе весiльним подарунком. Там – якесь яечко, пряник, а може, й цiлу франзольку.

– То як мислиш собi, свате, га? – цiкавився Максим думкою Івана на своi мiркування та обрахунки, з особливим смаком наголошуючи на незвичне «сват», на яке вiн вже двi години як перейшов, замiсть звичного за двадцять рокiв дружби «куме»; всiх дiтей Іван з Максимом взаемно один в одного похрестили.

Але Іван не зважав на клопiтливi мiркування свого меркантильного свата. Противно до Максима був Іван характером не практик, а iдеалiст – «чоловiк не вiд миру сього», як у гнiвi казала на нього Максимова Марта, бо своя Меланя характеру була лагiдного, нiколи в гнiв не впадала, отже, нiяким припадком i не могла б сказати нi на кого нiчого образливого. Іван був заморочений зараз розмислами зовсiм iншого, вищого порядку. Його непокоiло майбутне рiдного сина. Правда, зачинались його мiркування, як завжди, здалеку: про майбутне – в минулому.

– Ти посуди сам, Максиме, ось слухай менi сюди! – сумовито казав вiн, зiтхаючи. – Яке наше з тобою пролетарське життя було? Ще малюками бiгали ми по недiльних школах. Ген пiзнiше – «Искру» читали отут пiд кручею, бiля Косого капонiра. Ти, правда, бiльше на сторожi стояв, бо до читання замолоду не був прихильний… Постривай, не гарячись, не толоч задом призьби! Що було, те було; я ж не скажу, що ти й тепер негодящий, – тепер ти куди розумнiший став! А тодi, скажiмо, коли жандарми Боженкового батька, старого Назара, що прапор нiс, в нагаi взяли, хiба ти прапора пiдхопив? Я! От, i пам'ятка менi вiд жандармiв на все життя! От, ще раз дивись…

Іван вишкiрився до Максима, блиснувши з-пiд вусiв разками зубiв. Зуби в нього були один в один, як намисто, але верхнiй разок був неначе перерваний: двох зубiв бракувало.

– Пiхвами своеi шаблюки менi простiсiнько в рот пхнув, сучий син! Ну ж i я йому всипав либонь п'ять чи шiсть…

Максим поштиво закивав: вiн завжди кивав поштиво на цю кумову згадку, бо сам за революцiю ще нiякого калiцтва не прийняв.

– Зубами, можна сказать, революцiю вигризали! Он як! – констатував Іван, не приховуючи гордощiв. – От як наше з тобою пролетарське життя зачиналось! А вони? Теперiшнi молодики? Куди iхнiй iнтерес пiшов? Я йому – якусь брошурку товариша Ульянова-Ленiна, а вiн, Данилко мiй, – Фенiмора Купера тягне з бiблiотеки «Общества трезвости»! Про те, як скальпи здирати з безневинних американських iндiйцiв! Тьху!

Іван почав сатанiти.

– Або ще синематограф цей вигадали, проклятущий: «Зигомара» якогось дивляться, шiсть серiй, а потiм ще, на закуску, сьома – «Зигомар не вмер, Зигомар живий!» Що воно i до чого, i нащо воно – я тебе питаю, ти менi скажи?! Куди вони, дiти нашi, вернуть? І звiдки вони такi? От хоч би й коли вiйна почалася: Данько все – «пiду та й пiду на фронт, хочу геройство свое проявить, нехай i мою карточку в газетi надрукують!» Га?! Тут робочiй людинi в головi «мир хатам, вiйна палацам», а воно, здорове вже, вуса засiялись, а виступае гiрше вiд усякого соцiал-патрiота! А тепер, бач: молоко на губах не обсохло, а туди ж – каже нам, паршивець: меншовики! Та чи ж воно розбираеться на тому, що то е меншовик, а що – бiльшовик i що таке – справжня соцiал-демократiя? Соцiал-демократiю насправдi я розумiю так…

Тепер, коли дiйшло до соцiал-демократii, Іван Бриль мав сказати промову не менше як на годину, бо це був його «коньок»: шляхи розвитку росiйськоi соцiал-демократii йому найбiльше дошкуляли. І Максим збагнув, що треба вживати невiдкладних заходiв.

До речi, саме в цю хвилину жiнки прочинили в кухнi дверi навстiж, бо там вiд печi з короваем дихала страшенна задуха, i, прочинявши, грюкнули, аж забряжчали шибки. Оце якраз i була слушна нагода для Максима.

– Гей, баби! – сердито гукнув Максим. – Вiкна повибиваете! А шибка на Басарабцi сiмдесят п'ять копiйок виносить! Та й коровай вiд такого грюкоту сяде в печi!

– Тю на тебе! – вiдгукнулася люта Марта. – Помовч вже, базiкало! Знаешся ти на короваях, якраз!

– Сяде, безпремiнно сяде! – щоб пiддiти Марту та всiх жiнок за живе i тим роздмухати рятiвну зараз суперечку, вхопився за слово Максим. – Он i кватирка у вас прочинена. А коли протяг у хатi, коровай неодмiнно зiсподу буде глевкий! Хiба ж не знаете про таке? Закон фiзики: рух атмосфери! Теж менi хазяйки! Їсти нiхто не схоче вашого короваю!

Жiнки вiдгризнулись, але кватирку причинили.

– Ось як я розумiю соцiал-демократiю, слухай менi сюди, – знову почав Іван.

– То перекуримо, свате, чи що, – похопився Максим, – щоб нам на весiллi не журитися?

Закурити спересердя годилось. Але коли Іван затягся глибоко димом, випустив його трубою i знову зiбрався оповiдати, Максим раптом ухопив грудку з-пiд нiг i з криком «а киш-киш-киш» пошпурив ii на горобцiв, що начебто обсiли грядку з щойно засiяною редискою.

А тим часом, на щастя, почали сходитися i люди.

Першим з'явився Федiр Королевич – солдат Третього авiацiйного парку Пiвденно-Захiдного фронту, що стояв постоем тут-таки, на Печерську, – на бастiонах пiд Цитаделлю, навпроти лаври. Федiр Королевич був колишнiй арсенальський кадровий робiтник, покликаний до армii в перший день вiйни – ще до того, як усiх арсенальських робiтникiв заброньовано, щоб виготовляти гармати, кулемети та iнше спорядження. Коли ж усiх мобiлiзованих арсенальцiв повертали з армii назад на завод, – то виявилося, що й в авiацiйнiй частинi Королевич теж спецiалiст по моторах, i тому в армii вiн так i залишився. Іван з Максимом перестрiли його на розi Московськоi i, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську тугу за чаркою.

Іван зразу й ухопився за Королевича. Третiй авiацiйний парк був, можна сказати, оплотом киiвських бiльшовикiв: нi на одному з киiвських заводiв не було такоi численноi бiльшовицькоi органiзацii, чоловiка з п'ятдесят, тимчасом як навiть в «Арсеналi» в день легалiзацii виявилося тiльки двадцять на три тисячi робiтникiв. Іван, з мiсця в кар'ер, почав заповзято доводити Королевичу, що соцiал-демократiя це е партiя, надвое не дiлиться, отже, й не може бути такого, щоб були i бiльшовики – i соцiал-демократи, i меншовики – теж соцiал-демократи…

Другим – знову повернувшися з базару, тепер вже Житнього, – прийшов дядько Оксентiй Нечипорук.

Вздрiвши свiжу людину, ще й солдата, дядько Оксентiй приступив зразу до Королевича з другого боку:

– А чи не чулисьте, товаришу землячок, як там дiло стоiть у военних сферах? – Дядько Оксентiй дуже полюбляв новi слова, якi густо пiшли в народ вiд дня революцii, i в розмовi вживав iх для солiдностi. – Як у военних сферах мiркують: нарiжуть селянам землi чи не нарiжуть? І як ви собi, товаришу землячок, полагаете: брати зразу чи, може, почекати, доки надiйде з позицiй мiй солдат, синок Дем'ян? Адже, треба полагать, солдатовi, ще й при Єгорiях, з ранами за вiру, царя i отечество надiлятимуть бiльше проти тих, которi в тилу? Тiльки ж – як же його чекати, коли земелька вже паруе i протряхати почала?…

На всiх базарах Киева – i на Печерському, i на Сiнному, i на Галицькому, i на Бессарабцi, i навiть на Житньому, – задовiльноi вiдповiдi на свое запитання Оксентiй сьогоднi так i не дiстав.

А земля, справдi, парувала, вже й протряхала, i помiщики докiнчували обсiватись яриною – «на оборону»,




Весiлля на Рибалкькiй





1


Данило i Харитон з Флегонтом упоралися з усiма справами ген пiсля полудня, але виконали всi завдання успiшно.

На «першу чарку» запрошено десяток печерських парубкiв. З «троiстими музиками» – цимбали, скрипка та бубон – домовлено задурно: бо ж своi хлопцi! Добуто й цеберко «оковитоi» в панi Капiтолiни – тiльки пiд Данилiв пiджак та Харитонову гармонiю.

Попереджено i голову секцii народного спiву печерськоi «Просвiти», студентку Марину Драгомирецьку.

Навдивовижу, студентка Марина Драгомирецька прийти на весiлля не вiдмовила i навiть виявила з приводу того гаряче захоплення. За ii словами, вона змалку тiльки про те й мрiяла, щоб побачити справжне народне весiлля – в усiй його самобутностi та багатствi фольклору й етнографii.

Коли ж до ii свiдомостi дiйшло, що весiлля це буде не абияке, а – революцiйне, без попа i церкви, то запальна студентка обiзвала Данила з Тосею «аргонавтами», Даниловi трусила руку кiлька хвилин, а Тосю пообiцяла зацiлувати до смертi i заявила, що iхнi iмена будуть неодмiнно записанi на мармурових скрижалях iсторii Украiни.

Марина – дарма що закiнчила росiйську гiмназiю i виховувалася змалку в родинi твердих росiйських традицiй – висловлювалась украiнською мовою якось особливо смаковито: демонстративно, з викликом, – щоб це почули всi i або почали зразу наслiдувати iй, або, навпаки, негайно спровокувалися на непримиренну суперечку щодо Украiно-росiйських взаемовiдносин. Ідея вiдстоювання прерогатив скривдженоi i знедоленоi украiнськоi нацii опанувала Маринку ще в шостому класi гiмназii, в нелегальному украiнському гiмназичному гуртку, – пiсля читання забороненого шевченкiвського «Кобзаря». А заполонила ця iдея ii цiлковито з двадцять восьмого лютого тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року, – тобто – вiд дня Лютневоi революцii в Росii.

Щодо дiвоцькоi вроди, то цим Марина похвалитися не могла. Була вона на зрiст трохи вища, нiж потрiбно було б за комплекцiею, i через те – дещо цибата. Ходила – всупереч законам жiноцькоi грацii – широким кроком, iнколи, в поривi, навiть пiдбiгаючи на ходу. Притому – теж зовсiм по-хлопчачому – розмахувала руками. Волосся стригла коротко, не морочила собi голови зачiсуванням, i тому бувала переважно розпатлана – з чубчиком на лобi. Обличчя мала широке, вилицювате, очi – китайського косого розрiзу, кирпата. Вбиралася Марина в коротку спiдничку до колiн – всупереч модi й правилам дiвочоi пристойностi, а кохтинку носила картату, з «шотландки», червоних i зелених клiтин. Була вона заповзятою спортсменкою-велосипедисткою, – i це було ще одним приводом уважати дочку поважного доктора Драгомирецького «анфан-терiбль» та «фiль-орiбль», бо iздити дiвчатам велосипедом уважалося в тi часи непристойним.

Сказавши, отже, Даниловi, Харитоновi та Флегонтовi, що прийде неодмiнно i нi в якому разi не запiзниться – а це також було важливо, бо запiзнювалася вона скрiзь i завжди, Марина салютувала хлопцям рукою, сiла на свiй велосипед i негайно зникла в лабiринтi печерських завулкiв. В Марини Драгомирецькоi було на сьогоднi ще чимало невiдкладних справ: одержати з центральноi «Просвiти», на Прорiзнiй, для «Просвiти» печерськоi рiзну лiтературу украiнською мовою; на Святославськiй, в примiщеннi Вищих жiночих курсiв, виступити на мiтингу суфражисток – i розгромити суфражистський рух за його iндиферентнiсть до нацiонального питання; на Шулявцi – взяти участь в установчих зборах органiзацii жiнок-украiнок i домогтися, щоб жiнки-украiнки, окрiм крою та шиття, налагодили в своiй органiзацii також вивчення украiнознавства; на Лук'янiвцi – в комендатурi Лук'янiвськоi в'язницi – вимагати вiд в'язничноi адмiнiстрацii проводити серед в'язнiв культурно-освiтню роботу украiнською мовою…

– Ну й швидка! – з подивом i повагою признав Данило, коли за Мариною закурили небрукованi печерськi дороги.

– Метка! Мене перебалакае! – iз захопленням, навiть заздрiсно озвався Харитон. – Нам би таку на «Марiю-бiс»! В два щота зробили б… що-небудь.

Флегонт не мовив нiчого, тiльки зашарiвся i пiшов попереду, щоб товаришi цього не помiтили.

На призьбi пiд будиночком Брилiв товаришi побачили гурт раннiх гостей. Харитон зразу ж ухопився за голову:

– Рятуй, Мати Богородице! Вже нашi «полiтики» зiйшлися на повний пленум!

«Полiтиками» заводська молодь прозвала робiтникiв старшого вiку, коли вони сходились гуртом i заводили мiж собою розмову. Такi розмови помiж «стариками» перекидалися неодмiнно на полiтичнi питання, виливались у нескiнченнi дебати i значно затягувалися надовго, допiзна.

Прислухавшись до негарячоi ще, одначе вже жвавоi гутiрки на ганку, Харитон iз сумом констатував, що розмова мiж «полiтиками» щойно почалась, бо йшла ще тiльки про свiтову революцiю. Вже так, без наперед обумовленого порядку денного, повелося, що, зiйшовшися, «полiтики» починали не про щось буденне, близьке, бачене перед очима, а неодмiнно здалека – у всесвiтньому масштабi. За годину чи двi котрась одна з-помiж свiтових проблем фiксувала загальну увагу. Тодi тематичне коло звужувалось i з загальних мiркувань вилуплювалось якесь живе питання i з життя в рiднiй краiнi. Попервах це питання викликало iнтерес з погляду його важливостi для судеб цiлоi колишньоi Росiйськоi iмперii, згодом концентрувалось у Петроградi, як центрi й столицi краiни, далi перекидалось до Киева, – i, таким чином, десь аж на третiй годинi дебатiв, придибувало, нарештi, й на Печерськ. Аж тодi суперечка розгорялась повною мiрою, i пристрастi сягали свого апогею.

– Європа! Азiя! Америка! Африка! Австралiя! – гукав у цю хвилину, вимахуючи кулаками, Василь Назарович Боженко, столяр-модельник з Головних залiзничних майстерень. – Сьогоднi увесь свiт уже втягнутий у вiйну, раз i Сполученi Штати встряли в цю заваруху! Така веремiя! Кров проливають селяни i робiтники, а тягаються за чуби капiталiсти – кому бiльше в кишеню класти на наших сльозах i кровi! Нам така вiйна – без iнтересу! А ти кажеш!

Той, що «казав», був, звичайно, Іван Бриль, найзаядливiший полемiст – завжди охочий до суперечки будь з ким, навiть iз самим собою. Знизавши плечима на пристрасну Боженкову мову, вiн заговорив повагом, з неприхованою насмiшкою наголошуючи на окремi вирази, якими б вiн хотiв особливо дошкулити супротивниковi:

– Звiсно! Ти ж три днi як вписався в бiльшовики! «Мир хатам, вiйна палацам» – про це, брат, я знаю ще вiдтодi, як ти пiшки пiд стiл ходив. Але ж сам Маркс навчае, що обставини вирiшують все. А обставини, брат, зараз якраз iнакшi. От слухай менi сюди, я тобi зараз усе розповiм, як е…

Старий Бриль вiдхилився, щоб краще бачити сперечальника, i пригладив своi вуса вниз – така була в нього звичка. Василь Боженко, вiдмахавши кулаками, взявся куйовдити свою бороду, – така була звичка в нього.

– Коли ще була Росiя царською, – повчально почав Іван, – то кожному дурневi ясно: нехай iмператор програе свою вiйну…

– Ну, ну? – пiдтакнув Боженко, торсаючи бороду.

– От тобi i «ну»! А тепер з'явилась, сказати б, нова обставина: революцiя. Таж збагни, бiльшовицька ти голова, що коли перемогу здобудуть кайзерiвська Нiмеччина, цiсарська Австрiя та султанська Туреччина, то подолають вони революцiйну Росiю, отже, загине i революцiя в Росii. Тож який, питаюся, висновок мае робити для себе робiтничий клас?

– Ну, ну? Який, який?

– Ясно, який: обережний будь з гаслом «вiйна вiйнi», коли така обставина…

Боженко зiрвався з мiсця i замахав кулаками.

– Таж революцiя у нас буржуйська…

– Буржуазна, – авторитетно поправив Іван.

– Буржуазна! Так ти ж, совiсть твоя де, – що, за Тимчасовий уряд мiнiстрiв-капiталiстiв?

– Я, щоб ти знав, проти капiталiстiв ще з того часу, як ти в бiльшовики ще й не вписувався. Тимчасовий уряд повинно революцiонiзувати i таким способом вiд буржуазноi революцii посуватися до нашоi, пролетарськоi. Сам товариш Ульянов-Ленiн каже, що треба мирним шляхом…

– Так Ленiн же не до вiйни це каже, а про те, як владу Радам брати до рук! – зарепетував Боженко, пiдскочивши впритул до Івана, неначе замiряючись вхопити його за груди. – А те, що ти кажеш, це – меншовизм, «революцiйне оборонство»! Тьху!

Іван пiдхопився з призьби, сатанiючи:

– Тобто, виходить, я – меншовик? Таке ти хочеш менi сказати, маму твою мордуе?!

Схоже було, що вiн замiряеться замахнутися на Боженка, всi iншi «полiтики» посхоплювались з своiх мiсць i кинулись iх розбороняти та всовiщати.

Втихомирив вибух пристрастi солдат Королевич. Посмiхаючись, вiн закинув про те, що тут же, товаришi, не позицii, а глибокий тил, отже, давайте кровi не проливати. І, так само посмiхаючися, закiнчив тим, що, мовляв, не бiда, коли хорошi люди поскубуть один одному чуби отут, на Рибальськiй, – вiд того тiльки загальна користь буде: правильна думка сама себе оборонить. Бiда – що немае революцiйноi едностi в самих органах пролетарського волевиявлення, в Радах робiтничих та солдатських депутатiв: меншовики спiлкуються з есерами, трудовиками та iншими, вже чисто буржуйськими партiями, i тягнуть руку за кадетський Тимчасовий уряд. Та, закiнчуючи, Королевич прохопився необережним посиланням на гарний пролетарський приклад Донецького басейну: металiсти Луганська, очоленi слюсарем Ворошиловим, вимагають не тiльки кiнчати зразу з вiйною, але й з самим кадетським Тимчасовим урядом.

На такi слова не мiг стриматися присутнiй тут молодий представник донецького пролетарiату, Харитон. Вiн вирвався з гурту парубкiв наперед i собi замахав руками:

– Їй-бо, присяй-бо, правда! Клима Ворошилова у нас знають скрiзь! Оце дядько, так дядько! По тюрмах сидiв, на царськiй каторзi був – справжнiй герой революцii! Ще як я виiздив, вiд Клима заклик пiшов: бери, хлопцi, зброю до рук – без зброi пролетарiат своiх прав не здобуде! І беремо! Революцiю робимо, а не ханьки мнемо! Що тут у вас, у Киевi? Меншовики, есери, кадети, офiцери! Плювати треба на Киiв, – iти всiм на Донеччину та проголосить там пролетарську республiку!..

Оце й пiдлило масла в огонь.

Іван Бриль знову пiдхопився з свого мiсця на призьбi:

– А ти, жовторотий, помовч, коли люди ведуть мiж собою поважну розмову! Ти думаеш, як убрався в червону сорочку, так вже – найперший на свiтi революцiонер? Посоромився б колiр революцii паскудити на своi фiглi-мiглi! У нас прапор червоний: то кров наша червона. І вона не один раз пролилась на киiвський брук, на який ти, сосунець, замiряешся плюнути!

Схвальний гомiн пiдтримав старого Бриля. «Полiтики» були задоволенi, як дано одкоша зухвалому малюковi.

Василь Боженко теж пiдскочив до Харитона, ухопив його таки за груди, зiм'яв у кулацi старанно запрасовану на зморшки манiжку, навiть один iз стеклярусових гудзикiв приснув геть, – i потрусив Харитона так, що в того аж затiпалася голова.

– Я тобi, шахтарчуку, хоча ти й роду нашого, киiвського, зараз вуха накручу! Ти що ж, матерi твоiй хрiн, пролетарiат з правильноi путi збиваеш? Все одно, як сепаратист якийсь iз Центральноi Ради! Революцiя хiба тiльки для шахтарiв та луганських металiстiв? Он довкола тебе, – Боженко махнув лiвою рукою, а правою i далi трусив Харитона за манiжку, – довкола тебе киiвськi героi-металiсти стоять! Шапку скинь, шмаркач! – Вiн дав щигля Харитоновому занозистому кашкетовi, i той покотився людям пiд ноги. – До землi старшим товаришам уклонись! Вони горе свое, i радiсть свою, свободу i кров, – все змалку вiддали революцii! Вони в революцii перед вели i ведуть! І тебе за собою поведуть, чижика! Революцiю всiм трудовим народом i для всiеi краiни треба робити! І нема на нашiй трудовiй землi цяточки, на яку б ми, пролетарi, в нашiй боротьбi наплювали! Всю нашу землю визволимо, будь спокiйний! І ти, батькiв син, визволяти ii з нами будеш! А воювати нам, жевжик, саме там, де всякоi контри найбiльше! Чи правильно я кажу, люди?

– Правильно, Василю! Вiрно, Василю Назаровичу! – загукали «полiтики», i найперший з-помiж усiх – Іван Бриль.

Були вони всi кияни зроду, i пролетарською гордiстю своею за рiдне мiсто поступитися не могли. Де ще з тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомого року через «Союз боротьби» почали ширитися iдеi едностi робiтничого класу? В Киевi, на заводах. Та сам Володимир Іллiч Ульянов-Ленiн, у своiй брошурi «Умирающее самодержавие и новые органы народной власти», за приклад цiлому росiйському пролетарiатовi поставив якраз пролетаршкиян. Де вперше пiсля Паризькоi комуни була на свiтi пролетарська республiка – нехай тiльки й п'ять дагiв? У Киевi, на Шулявцi, в Полiтехнiчному iнститутi. Чиею кров'ю ii затоплено, як грозовою зливою серед лiта? Кров'ю киiвського робiтничого класу.

– А воно каже!

Боженко пустив Харитонову манiжку, пiдняв Харитонiв «фартовий» кашкет i тицьнув йому в руки.

– Та я хiба що? – заiкуючись, виправдувався знiчений Харитон. – Хiба ж я проти? То тiльки до слова пришилося. Язик не туди повернувся, казавши…

– А ти язика далеко вiд розуму не держи! – вже замирливо кинув Боженко, добуваючи капшук, щоб перекурити пiсля хвилювання. – На от, закури, дурило!

В гуртi «полiтикiв» тим часом – у розвиток спiрки мiж Іваном та Василем – пiшла вже нова хвиля розмови: про страйки. Думка була така: чи кiнчати з вiйною, чи виборювати вiсiм годин робочого дня, чи там вiд буржуазноi революцii до соцiалiстичноi йти, нехай i мирним шляхом, – пролетарiатовi единий е спосiб боротьби: страйки.

Страйки, справдi, трусили зараз Киевом, як лихоманка. За два мiсяцi вiд дня Лютневоi революцii перестрайкували вже i металiсти на великих заводах Гретера – Криванека та Пiвденно-росiйському металургiйному, i друкарi всiх мiських друкарень, i чоботарi фабрики Матiссона, i тютюнники Соломона Когена, i броварi Бродського та Калiнкiна i ще багато iнших пiдприемств. В гуртi «полiтикiв» особливо похваляли страйкарiв-кравцiв. Застрайкували не тiльки великi приватнi конфексiони Кругликова, Рабина, Сухаренка, Кагана, Ольшамовського, Фрiда, Ерлiха чи Френкеля, застрайкували навiть величезнi, на тисячi робiтниць, вiйськовi обмундирувальнi майстернi Пiвденно-Захiдного фронту на Печерську та Демiiвцi.

– Цi кравцi молодцi! – гукав хтось. – От тримаються, чортовi рицарi нитки та голки! Третiй тиждень страйкують, не поступаються нiчим! Хто б i подумав таке про цей сарпинковий пролетарiат! Де це ти, Василю, стiльки добрячих латкарiв та штопальникiв набрав?

– То не я, – скромно, але з достоiнством озвався Боженко. – Мое дiло, як члена Центрального бюро профспiлок, – колективнi договори. А страйковою справою керуе Смирнов.

– Який це Смирнов? Той, що меншовик, чи той, що есер, чи той, що позапартiйний?

– Бiльшовик Смирнов – звичайно: Іван Федорович. Кравець. У пiдмайстрах у Френкеля був. А вчився у мадам Дулi на Подолi.

– А! – зрадiв Іван Бриль. – Вiд мадам Дулi! Тобто – «Ваня-маленький»? Господи! Так це ж наш рибалка заповзятий! В нього i своя сижа була пiд Аскольдовою могилою, ближче до Аносiвського парку, якраз поруч iз нашою з Максимом! Боже мiй! Отаких судакiв на вудку брав! Значить, повернувся вже з заслання? А я й не знав… Максиме? Чи пам'ятаеш…

– Ще б пак! «Ваня-маленький»! Отакий миршавий…

В гуртку вибухнув регiт: сам куций, Максим показав рукою вiд землi так низько, нiби Іван Федорович Смирнов був лiлiпутом.

Розмова, отже, розгорялась дужче i дужче – зараз мали политися бурхливою рiчкою спогади, – i весiлля напевне довелося б вiдкладати до другого разу, коли б в цю хвилину iнше не привернуло загальноi уваги, зламавши весь дальший хiд подiй.




2


Хвiртка у парканi розчинилась, i в подвiр'я вступила трiйця людей.

Переднiй був у солдатськiй гiмнастерцi без погонiв – як тепер, перед четвертим роком вiйни, ходила мало не половина населення колишньоi Росiйськоi iмперii. Вiн тримав у руках держално з прапором, завинутим та перев'язаним, щоб не метлявся, кiлькома поворозками. Двое iнших були зодягнутi по-робiтничому, але святково: в одного пiд пiджаком сорочка украiнська, вишита, в другого – руська, пiд поясок. Чоботи на всiх трьох були з рипом на весь квартал.

Прапороносець – стрункий, жилавий, рокiв пiд тридцять – був по-вiйськовому пiдтягнутий, виглядав молодецьки, дiвчатам припадав до серця теж.

Це був Андрiй Іванов.

Почесною вартою при прапорi йшли арсенальцi: Фiалек – голова польськоi секцii киiвських бiльшовикiв i Косяков – голова завкому Арсеналу.

– Андрiй! – привiтно загукали всi. – Здоров, Іванов!

Андрiй Іванов – дарма що в Киевi з'явився якийсь рiк тому – був добре знаний не тiльки в «Арсеналi», де працював токарем, а й на цiлому Печерську: до революцii – органiзатор потаемних сходок на березi Днiпра, а вiд дня революцii – як керiвник арсенальських бiльшовикiв. Батрацький син з-пiд далекоi Костроми, пiсля того – чорнороб на Московсько-Курськiй залiзницi, далi – токар на механiчних заводах у Москвi, вiн був покликаний до армii на початку вiйни i вiдвоював, поки не здобув сухоти в Мазурських болотах. Тодi – як спецiалiст токарства по металу – був вiдкликаний на обороннi заводи, рiзати снаряди й гармати, i разом з командою пiтерських путиловцiв та московських вiд «Ралле i Дука» квалiфiкованих металiстiв був вiдряджений на киiвський «Арсенал» – зброярню Пiвденно-Захiдного фронту.

Іван з Максимом, зрадiлi, кинулись до Іванова:

– Принiс-таки! А ми вже побоювались, що…

– Ура! – залементував Харитон, зрадiлий двiчi: вичерпувався недавнiй прикрий iнцидент, а невгамовних «полiтикiв» Андрiй Васильович в два щоти влад уведе!

І справдi все зразу пiшло по-iнакшому. Іванов з прапором опинився в центрi: довкола зiйшлися i старшi, i молодшi; жiноцтво жваво потовпилося з кухнi Брилiв на ганок; а за жiноцтвом, наче з мiшка, сипонула незчисленна малеча – Бриленки, Колиберденки та iншi, сусiдськi. З вулицi теж посунув народ: ще сусiди або й просто перехожi, незнайомi люди. Паркан i дерева за парканом понад вулицею, наче гайвороння, обсiла печерська дiтвора. Схоже було, що в маленькому подвiр'ячку Брилiв зараз мае статися якась видатна iсторична подiя свiтового масштабу.

А втiм, так воно i було. Син усiма шанованого слюсаря-розмiтчика Івана Антоновича Бриля, молодий арсенальський слюсар Данило, брав шлюб з дiвчиною Антонiною, дочкою теж усiм вiдомого арсенальця Максима Колиберди, – а Данька i Тоську знали всi на Рибальськiй, Кловськiй та Московськiй – до Днiпра, а в бiк суходолу – до Черепановоi гори й Бессарабки. І зухвалi Данько з Тоською дружилися – вперше в iсторii Печерська, а, хто його зна, може, й в iсторii цiлого людства, – без церкви i попа, на вiру, але – законно. Бо червоний прапор революцii, – а революцiя, то й був нинi найвищий закон, – мав поблагословити на дальше щасливе життя перше революцiйне робiтниче подружжя. Хiба ж таки не всесвiтнього значення була ця подiя?

Наче на пiдтвердження цьому, за рогом з Московськоi раптом гучно гримнули труби духового оркестру. Гримнули так клично i побiдно, як сурмить бойова сурма, коли веде колону на смертний бiй проти ненависних ворогiв.

Це був чудесний подарунок молодим та iх старим батькам вiд арсенальського бiльшовицького «главковерха» Андрiя Іванова. Зразу зметикувавши, яке видатне значення мае подiбний акт громадського революцiйного самовизначення, Іванов мерщiй подався до Третього авiацiйного парку, партiйна органiзацiя якого завжди дiяла в злагодi з арсенальцями. Музиканти-авiапаркiвцi охоче вiдгукнулись на заклик представника робiтникiв, i оркестр – у повному комплектi срiбних iнструментiв – негайно вирушив вiтати й собi революцiйне робiтниче подружжя i служити йому рохканням своiх валторн та бумканням барабанiв для шлюбного танцю навколо традицiйноi весiльноi дiжi.

Чiтко вибиваючи крок, оглашаючи весь Печерськ могутнiми руладами гелiконiв, награючи бойову, на пролетарськiй кровi скомпоновану, робiтничу пiсню «Вышли мы все из народа, дети семьи трудовой», – оркестр киiвських авiаторiв, славних своiми героiчними подвигами на фронтах вiйни, вимарширував на Рибальську пiд паркан хатинок Брилiв i Колибердiв.

– Мир хатам, вiйна палацам! – вiтали оркестр дружним вереском вуличнi хлопчаки, бо на червоному прапорi, який прийняв Третiй авiапарк в день повалення самодержавства як новий бойовий, революцiйний штандарт, вигаптовано золотим шитвом саме цi слова: «Мир хатам, вiйна палацам!»

Величезна юрба народу хлинула за оркестром i враз затопила всю Рибальську аж до стежки на Собачу тропу.

Оркестр вiдiграв i змовк з вiртуозним вивертом кларнетiв на останньому акордi пiсенних слiв «если ж погибнуть придется в тюрьмах и шахтах сырых, дело всегда отзовется на поколеньях младых», – i на вулицi враз стало так тихо, неначе довкола людей i зовсiм не було.

Бо в тiсному подвiр'i Брилiв вже розпочалася церемонiя батькiвського благословення.

Старший боярин Харитон метушився серед натовпу, даючи лад i готуючи все як треба:

– Дружки, сюди! – гукав вiн. – Рядочком ставайте, рядочком! А молода ж де? Де Тоська? Антонiно Максимiвно, ну як вам не соромно? Де ви запропастились? Ставайте сюди… Та чого ти ерепенишся? Ти ж молода? Та майте ж совiсть, товаришi! Уступiться, батькам дорогу дайте! Та грядочок же з розсадою не топчiть! Тьху, бий тебе лиха година! От народ! – раптом вiн у вiдчаю вхопився за голову. – А дiжа де? Хiба ж можна весiлля без дiжi? Щастя i хлiба молодим щоб на цiле життя! Флегонте! Бiжи, тягни дiжу сюди! Та не вiд Брилiв – у Брилiв маленька, вiд Колибердiв коти: там така дiжа, на двадцять персон, що в нiй сам дядько Максим утопитися може!

Молодi вже стояли посерединi, i Харитон в'язав iм руки хусткою, затягуючи мало не потрiйним морським вузлом.

Данило i Тося похилили голови i втупили погляди в землю, ховаючи очi вiд людей. Данило аж схуд вiд хвилювання. Тося i зовсiм свiтилася вiд блiдостi – i тепер добре було видно, що ластовиння вкривае iй все обличчя, шию i плечi. Вона зовсiм очманiла, тiльки зиркала спiдлоба сюди i туди, наче кошеня, загнане собаками на кiлок.

Іван стояв з Меланею, Марта з Максимом. І в Марти, i в Меланi були на вишитих пiвниками рушниках округлi хлiбини, присипанi сiллю – як випроваджують у далеку дорогу. Мами вже не втирали слiз, бо руки були зайнятi, i сльози вiльно котились iм по щоках: за тим клопотом цiлий день iм так i не дали виплакатися як слiд, як належить матерям, коли виряджають дiточок на самостiйне життя. А як же хотiлося б iм, сердешним, наплакатися з того лиха: без молитви, без хреста благословляли вони кров i плоть свою у стражденну життеву путь…

Іван i Максим стояли поважнi та урочистi. Вони теж переживали всю складну гаму батькiвських почувань, але свiдомi були й величi та значущостi того акту, який наважились учинити. Вони знали, що в цю хвилину ступають вже одною ногою в нове життя – в те нове життя, що починаеться вiд революцii, яка, проте, i сама ще не почалась по-справжньому, творять новi революцiйнi форми життя, яких одначе не уявляла собi ще й сама революцiя.

Вони стояли поважнi та урочистi – в святкових пiджаках i чистих сорочках, з акуратно розчесаним волоссям, але – куди подiти руки своi, так i не знали. Клятi руки совалися сюди i туди – то пригладжували вуса, то обсмикували пiджаки, то лiзли до кишенi й виймали кисет та мерщiй ховали його назад, – тодi знову метлялися сюди i туди без усякого ладу. Руки були в обох натрудженi, шкарубкi, мозолястi, – такi меткi та вправнi в роботi i такi незграбнi без дiла, тепер.

Позаду батькiв – з прапором у руцi, правда, ще завинутим, – примостився Андрiй Іванов. Фiалек та Косяков, почесний ескорт, стояли обабiч, виструнченi, як на парадi. Проте вони й були на парадi, на вахтi, при прапорi «Пролетарi всiх краiн, еднайтеся!»

Тиша запанувала в подвiр'i, тiльки жiноцтво ще потихеньку охкало та бiдкалося – як же це невiнчанi та нехрещенi пiдуть у шлюб християнськi дiточки, Тоська з Даньком?

– Ну, дiтки… – почав нарештi Іван Бриль.

Ту ж мить Харитон сiпнув за бiлу хустку, якою пов'язанi були молодi, i Данило з Тосею вклякли навколiшки.

Андрiй Іванов розв'язав поворозки i почав розкручувати полотнище прапора. Вiн тримав держално ще похило до землi, i стяг неначе стiкав червоним струменем з його рук на землю. Промiння низького вже сонця багрянило його й iскрилося самоцвiтами у новенькому позументi.

Іван Бриль зам'явся. Все старе, що примовлялося батьками й дiдами до благословення, тепер неначе до пуття не йшло. Що ж його говорити по-новому, по-революцiйному?

– Прийшла вам пора, дiтки, – нарештi сказав Іван, – i покохалися ви мiж собою, як тi голубки. Не перечити проти цього нам, старим батькам…

Меланя з Мартою заплакали вголос, але так i належало на таку нагоду мамам.

– Пам'ятайте ж, дiти, – пiдвищив голос Іван, – що старi люди кажуть: нема кращого друга, як супруга!

– З добрим подружжям i горе розгорюеш! – докинув поспiхом i Максим. – Гляди ж, Даньку, i в лиху годину не кидай вiрну дружину! – І тут вiн раптом згадав, як у аматорському гуртку у п'есах не раз i сватав, i благословляв. – На щастя, на здоров'я, на довгii лiта. Дай Боже, вам на свiтi пожити, дiток наплодити, а там i попарувати, як самi паруетесь зараз. Був ти, Даньку, наречений, а став суджений. Була ти, Тосю…

Та Йван вiдсторонив його i сам виступив наперед.

– Пожди! Я вiд тебе старший на два роки, та й син же – мiй, а твоя тiльки – дочка…

І тепер, цiлковито перебравши в своi руки iнiцiативу, Іван заговорив достойно та урочисто:

– Вважай, Даниле: батьки глядять дочку до вiнця, а чоловiк жiнку – до кiнця! – Вiн поглянув суворо на макiвку похиленоi перед ним синовоi голови, а тодi перевiв погляд на стриженi патли похиленоi Тосi, що вся дрiбно-дрiбно тремтiла з хвилювання й переляку. – А ти, Антонiно, гляди: будь синовi моему i супруги моеi, Меланii Опанасiвни, вiрною дружиною, а дiтям його – доброю матiр'ю. Будеш тодi i нам з старою гарною дочкою. Благословляю вас, дiти моi, моiм отецьким благословенням i бажаю вам…

Тут Іван вiдчув, що зараз i сам заплаче – бо ж саме такими словами благословляв колись i його батько на шлюб з Меланкою. Тому Іван мерщiй нахилився, пiдняв Данила з колiн, за ним i тремтячу Тосю, поцiлував кожного в губи тричi, тодi ще раз в голову, а Данило i Тося припали до його шкарубкоi, мозолястоi руки.

Пiсля того Іван передав дiтей Максимовi – на такий же обряд. А вже Максим – i Меланi з Мартою.

Меланя з плачем припала до Данила, потiм огорнула нiжними обiймами Тосю. Марта була сувора та урочиста i перецiлувала дiтей мiцно, коротко, по-мужському. Але обидвi вони притому потай, поспiхом хрестили дiтей, i кожна заступала тiлом своiм другу, – щоб не побачили старi, такi вже непримиреннi революцiонери, хай iм бiс!

Данило з Тосею знову вклякли, ледь живi з хвилювання.

А Іван, взявши прапора з рук Іванова, високо змахнув полотнищем i тодi укрив похилених перед ним дiтей, – так, що iх не стало й видно пiд червоним знаменом.

– Нехай же вас наш прапор червоний на все життя i на всi дiла благословить, як ми вас благословляемо…

Іван поцiлував краечок прапора. Максим теж поцiлував, але нiчого сказати не мiг: вiн спливав слiзьми, i сувора Марта лагiдно зацитькувала його.

– Ура! – залементував Харитон.

– Ура! – покотилося з двору на вулицю, а з Рибальськоi на Кловську й Московську та за Собачу тропу.

Оркестр авiаторiв вдарив туш.

Тут виступив наперед Андрiй Іванов. Пiдхопивши прапора з Максимових рук, вiн змахнув полотнищем угору – над молодими, над батьками, над усiею юрбою гостей.

– Товаришi! – гукнув Іванов.

Йому треба було зiп'ятись на щось, але поруч була лише дiжа, пiдкочена Флегонтом, i вiн став на весiльну дiжу.

Люди посунули ближче: що ж скаже на таку нагоду бiльшовицький на Печерську «главковерх»?

Та Іванов сказав зовсiм коротко:

– Даниле i Тосю! Робiть у вашому життi все тiльки так, щоб бути достойними червоного прапора.

– Ура! – залементував Харитон.

– I слава вашим батькам, що пiдняли на благословення прапор революцii!

– Слава! – гримнули всi.

Оркестр заграв «Інтернацiонал».

І тодi все враз загомонiло, зашумiло й перемiшалося. Данила з Тосею кинулися обiймати й цiлувати, а тодi пiдхопили на руки – i не самi вони, своiми ногами, пiшли навколо дiжi, а попливли над усiма в повiтрi, на руках дружок та бояр. Так що й не було кому кидати полiно пiд ноги i невiдомим залишилося, хто ж першим через нього переступить i стане першим у подружжi.

І саме в цей час – коли Данила з Тосею обнесли вже третiй раз – бiля хвiртки знов утворилась якась колотнеча i в двiр в'iхала на велосипедi студентка Марина Драгомирецька.

Марина не зрадила своеi вдачi – спiзнилася i на цей раз.

Тiльки велосипед пiд нею був неначе i не ii, лискучий нiкелем та з сiткою над колесами, англiйський «Дукс», а якесь ламане доробало ризького заводу – найдешевшоi марки.

– Невже я опiзнилася? – у вiдчаю гукала Марина.

Скотившися з велосипеда, вона ухопила Тосю в обiйми i – як обiцяно було – почала ii зацiловувати до смертi.

І тут виявилося, що Марина з'явилась з подарунком.

У хвiртку пара за парою ввiйшли двадцятеро хлопцiв i двадцятеро дiвчат – та всi в гарних народних строях: дiвчата – в керсетках i вiнках, хлопцi – в вишиваних сорочках: славнозвiсний хор печерськоi «Просвiти». Бас, баритон i тенор – Данило, Флегонт i Харитон – з поважноi причини не могли з'явитись на чергову пробу, щоб практикуватись у виконаннi кантати «Слава Украiнi», – тож весь хор повним складом прибув до них.

Хор вишикувався по голосах перед молодим подружжям i гримнув – та так, що й оркестр авiаторiв не здолав би заглушити голоси, – «Славу Украiнi».

– Оце так-так! – ахнув народ. – Оце так весiлля! Та такого i в генерал-губернатора з графом Потоцьким не було! Коли генерал-губернаторiв син женився з дочкою графа Потоцького, то пiд вечерю терликали iм самi скрипалi з Купецького зiбрання.

Андрiй Іванов пiдiйшов до студентки Драгомирецькоi i вiд душi потис iй руку. За ним потрусив руку Маринi й Василь Боженко.

– Ну, панно-товаришко! – приказав притому Боженко. – Удружили! Спасибi вiд iм'я батькiв i всього робочого класу!

Тося кинулась до Марини, i тепер вже вона почала зацiловувати Марину до смертi.

Пiсля того все ввiйшло в лад. Молодих повели до кiмнати i посадовили за стiл – «на посадi», тобто, на покутi, якраз проти уквiтчаного гiльця. Батьки посiдали бiля своiх дiтей, а навпроти – Андрiй Іванов, одностайно признаний весiльним батьком. Бiля нього – не те щоб весiльною матiр'ю, бо вiк i дiвоцький стан того не дозволяли, але ж почесною гостею посадовлено панночку Марину Драгомирецьку. Жiнки урочисто внесли коровай – два аршини вдовжки i пiвтора вширшки i, озираючись та прикидаючи в умi, взялися краяти його на дрiбнi-дрiбнi шматочки: щоб було кожному бодай причаститися. Тодi й Харитон з Флегонтом внесли свое цеберко i почали розливати «оковиту» по чарках, важко катуючися, – бо ж вiдра не вистачало й на гостей, а тут же ще й цiлий оркестр i сорок хлопцiв та дiвчат з хору!

Та тут Марина Драгомирецька мигнула своiм басам, i просто в хату баси вкотили барильце самогонки на три вiдра i барило пива – на десять вiдер.

Оце й була причина запiзнення Марини на весiлля, а заразом i секрет ii велосипеда. Марина промiняла свiй розкiшний, за двiстi сорок карбованцiв куплений «Дукс» на поламане, що й нове коштувало тiльки сорок карбованцiв, доробало ризькоi марки – i на додачу взяла самогонку й пиво.

Тепер вже могла починатися справжня процедура квiтчання молодих хрещатим барвiнком, спiви дружок та причитання матерiв.

Пили самогон, пили пиво, гукали «гiрко» – i молодi цiлувалися: Данило – урочисто i Тося – стидаючись.

Гостi, якi не вмiстилися в кiмнатi, розташувались у садочку, просто мiж грядками з редискою та левкоями. Жiнки таки прихопили з собою дещицю у хусточках: хто пирiжок, хто iржавий оселедець, хто цибулину з хлiбом.

Шустрi хлопчаки стрiлами перелiтали пiд лавру до панi Капiтолiни й назад – туди з карбованцями, переданими батьком потай вiд матерi, а назад – з сорокiвками, закоркованими кукурудзяними качанами.

Оркестр з хором змагалися в чергу: оркестр – танець, хор – веселоi на перепочинок. За полечкою – «У сусiда хата бiла», за краков'яком – «Ой що ж то за шум учинився».

І навколо дiжi кружляли та вибивали спочатку дружки з боярами, потiм – вся молодь, а там вдарили лихом об землю й старшi – вже ген пiзнiше, коли сонце сiло за Черепанову гору, запав смерк i в широкому небi над Печерськом засвiтилися ряснi та огнистi веснянi зiрки.

Звичайно, перед тим як пiти i собi в танець, старше поколiння хвацько, в надмiру швидкому темпi, вiдспiвало двоголосим хором «Кинем об землю лихом, журбою».

А коли старше поколiння в танцi притомилось, то полилися – в надмiру повiльному темпi – i традицiйне: «Не осенний мелкий дождичек» та «Реве та стогне Днiпр широкий».

Гуляли це не загорьованi трударi, не жителi нужденних халуп на бiдацькiй примiськiй околицi, а безжурнi володарi всього рухомого i нерухомого добра на землi.

І, мабуть, тiльки на балконi четвертого поверху мавританського будинку не було тiеi ночi гульнi.

Старий доктор Драгомирецький стояв високо над усiма, ухопившися за голову. Завтра о восьмiй – вранiшнiй обхiд лiкарнi, а вiн досi, запiвнiч, не мiг заснути. Вiн вже пив валер'янку, нюхав солi – нiчого не допомогло. Хiба заснеш, коли на десять кварталiв такий гармидер i гвалт? Яке неподобство, яке кричуще порушення правил додержання громадського супокою i тишi! Нi, нi! – цього модного тепер солоденького запобiгання перед плебсом доктор Драгомирецький нiяк не сприймав. Хоча, певна рiч, i великопанську зневагу до народних низiв i, тим паче, утискування iх, доктор теж категорично засуджував.

А втiм, доктор Драгомирецький мусив бути чесним з собою. Один раз за життя – було то, певна рiч, ще замолоду – i йому довелося ввiйти в тiсне зiткнення з простолюдином, вiдбути, так би мовити, мiсiю ходiння в народ. І якоi тяжкоi кари зазнали за це i вiн сам, i… народ. Навiть згадувати прикро, але – що поробиш: мусиш пригадати – почуття нещадного самокритицизму зобов'язуе до того.

Був тодi Гервазiй Оникiйович ще тiльки гiмназистом четвертого класу, жив з покiйними батьками на Солом'янцi i захоплювався Луi Буссенаром, Луi Жаколiо та Майн Рiдом. А в тому ж подвiр'i в пiдвалi проживав – прiзвища тепер доктору Драгомирецькому вже не пригадати – шустрий та метикуватий хлопчина, на ймення Василько. Гiмназист Гервазiй, – вiдчуваючи себе культуртрегером, – читав Васильковi i «Вершника без голови», i «Останнього з могiкан». По правдi, можливо, то й були найкращi хвилини в цiлому життi Гервазiя Оникiйовича. Хлопцi мрiяли вдвох – захоплювались, жахались, заздрили, неначе зазнавали разом з героями книг усiх надзвичайних пригод у прерiях i пампасах: скакали на мустангах, кидали ласо й бумеранги, стрiляли з вiнчестерiв, навiть знiмали томагавками скальпи. Словом, вирiшено було твердо: тiкати на привiльне життя в Америку, в краiну «Великих озер». І втекли… Що вийшло з того? В Боярцi iх зняли з поiзда, Василька батько вiдшмагав ременем – такий жах, така некультурнiсть i дикунство цих простих людей! А Гервазiевi – не купили велосипеда, який був обiцяний йому за перехiд з четвертого класу до п'ятого. Ну й, певна рiч, заборонили не тiльки водитися, але й зустрiчатися з тим капосним Васильком. Так i не бачив свого приятеля дитячих лiт Гервазiй Оникiйович з тiеi пори. Бо того ж таки року батьки його переселилися з Солом'янки на Печерськ.

Нi, нi! Батькiв Гервазiй Оникiйович не буде осуджувати. Вони тодi вчинили нехай i суворо, але педагогiчно: не можна потурати дитячим забаганкам. Але правильно вчинив тепер i Гервазiй Оникiйович, батько, що купив-таки велосипед дочцi Маринi – шiсть мiсяцiв довелось економити: курити третiй сорт тютюну замiсть вищого, дюбек-анатолiйський, i пити в недiлю не склянку лафiту, а звичайний бессарабський кисляк. Бо ж закiнчила Маринка гiмназiю з срiбною медаллю, склала додатковi iспити з латинi i вволила батькову волю – продовжити iх славний медичний рiд! Молодчага! Нехай покатаеться тепер: спорт – рiч корисна для здоров'я обох статей, i чоловiчоi, i жiночоi. Можливо, захоплення спортом пригасить нездорову цiкавiсть дiвчини до цього самого… модного тепер демократизму та украiнства. Ось вiн, цей хвалений Маринкою демос, п'е, гуляе, вибивае гопака i оглашае цiлу околицю диким лементом. Добре ще, що сьогоднi Маринки пiзно вдома нема – либонь, возиться з своею секцiею «Просвiти». Вже нехай краще буде «Просвiта» – все ж таки культура, нехай i малоросiйська, а не отаке кричуще неподобство…

Доктор Драгомирецький вирiшив прийняти подвiйну дозу вероналу, – щоб таки переспати часинку, пiшов з балкона геть, щiльно причинив дверi i спустив важкi штори.

Певна рiч, коли б вiн знав, що дочка його – там, у самiсiнькому вирi неподобних подiй, навiть е iх активним учасником, коштом подарованого батьком велосипеда, – сердешного доктора, поза всяким сумнiвом, ухопив би грець, тобто apoplexia cerebri.

Втiм, було вже таки пiзно, i бучне весiлля почало притихати: пiшов оркестр, пiшов хор, бумкали тiльки троiстi музики, потягли по домiвках потроху i гостi. Приставити Марину живою i здоровою додому викликався Флегонт.




3


«Полiтики» одначе залишилися вiрнi собi.

Один по одному вони виходили з душноi кiмнати, вiд весiльного столу, i притулялись перекурити на призьбi.

На цей раз зачалася гутiрка не з високоi полiтики, а з мiркувань з приводу перспектив рибноi ловлi – з огляду на цьогорiчну повiдь, якоi i старожили не пам'ятали: вода цього року сягала Контрактовоi площi на Подолi, садиби Видубецького монастиря за Теличкою i заливала Дарницю.

Суди та пересуди почались, як завжди, зi спогадiв про те, як Іван взяв сома на вiсiм пудiв та як Максимовi мелькнула щука на два метри. Ремствували, що за старих часiв риби в Днiпрi було видимо-невидимо, а нинi i Днiпро не той, та й риба не та. Дехто закидав вже вудку цього року, дехто ставив i ятерi та вершi, – i першi спостереження були зовсiм невтiшнi: судак зовсiм не брався, лящ комизився, а окунь клював тiльки миршавий та дрiбний.

До рибальського гуртка приеднався й Василь Боженко, хоча, живши аж пiд Звiринцем, був рибалкою абияким.

При весiльному столi вiн швидко занудьгував, бо по третiй чарцi вже й не хватило. Тому, побажавши молодим щастя та дрiбних дiточок, ще й приказавши притому Тосi – «краще полин iсти, нiж з нелюбом за стiл сiсти», а Даниловi – «бери жiнку в самiй льолi, аби була до любовi», – Боженко поспiшив до гурту поважних людей.

Пiдсiв до рибалок i Андрiй Іванов, його роль весiльного батька фактично вже вичерпалась. До безсловесноi риби Іванов був байдужий, але його завжди тягло до людей, коли вони балакали мiж собою. До революцii Іванов таки нiколи й не обiдав вдома, на квартирi Дюбина, де стояв, а неодмiнно ходив аж на Бессарабку, в чайну Германовського, де кредитувалися до «получки» робiтники: тут можна було погуторити вiльно, розкидаючи зерна бiльшовицького протесту, а в закапелку за буфетом переховувалася завжди така-сяка «лiтература» – для того, хто виявить особливий iнтерес.

З появи Іванова негайно ж i скористався дядько Оксентiй Нечипорук: вiн знав, що цей керiвник бiльшовикiв «Арсеналу» мае серед робiтникiв найбiльший авторитет.

– От ви менi, товариш главний робочий, – почав Оксентiй, встряваючи в розмову про методи риболовецтва, – може, до ладу вiдповiсте, спасибi вам, на самий главний вопрос?

– Давайте, дядьку, – охоче озвався Іванов, – ваш вопрос. Якщо я не вiдповiм, то, може, всi гуртом подужаемо!

– От в Узинi, к примiру, на Василькiвщинi, – зразу й повiв Оксентiй, – тобто в сусiдньому з нами повiтi, збунтувалися батраки проти свого пана, помiщицi графинi Браницькоi: домагаються, як от i ви, робочi, щоб робити у полi, як i на заводi, тiльки вiсiм годин…

Повiдомлення викликало iнтерес. «Полiтики» присунулися тiснiше, i перебiг насторожений гомiн.

– Ну, ну? – пiдбадьорив Оксентiя Іванов. – Дуже цiкаво! Кажiть, товаришу, далi?

– А в Лосятинi, скажiмо, теж по сусiдству з нами, тiльки Гребiнкiвськоi волостi, i теж у графинi Браницькоi, так селянський земельний комiтет i зовсiм заборонив панському управителевi обсiватися, тобто наклав, як тепер кажуть, на панськi землi народний «секвестр», – дядько Оксентiй дуже полюбляв вимовляти новi слова, – щоб, значиться, подiлити землю помiж селянами-хлiборобами…

– Ну, ну? – пересiв до Оксентiя ближче, запалившися iнтересом, i Боженко. – Кажи, кажи, що ж далi було?

– А далi, – зiтхнув Оксентiй, – нiчого й не було. Бо не знали люди, як же його дiлити землю: всiм нарiвно чи, може, бiдним – бiльше, а багатiям – i зовсiм не давати нiчого? Хто ж його знае, як по справедливостi буде?

– Чи бач! – скрикнув Фiалек, i всi заворушились. – А ми на село й не поткнемось! А ще бiльшовиками прозиваемось! Допомогти ж людям треба, роз'яснити…

– А треба, треба! – гаряче вiдгукнувся Оксентiй. – Бо, скажiмо, в Рокитному або й Юзефiвцi, в пана Шмiнке, так люди геть розтягли по хатах реманент, ще й костьол за димом пустили, бо туди пан з переляку заховався…

– Здорово! – гукнув Боженко i ляснув сусiдiв по плечах.

– Та яке ж там – здорово? – з скрухою озвався Оксентiй. – Зразу ж, точнiсiнько, як ще за царя бувало, козаки з-пiд фронту прибули. Вишомполювали пiвсела i наказали панське добро нести назад. І в Лосятин, – додав вже зовсiм сумно Оксентiй, – теж прибула комiсiя з папером: мовляв, до Установчих зборiв землю нiяк не дiлити. І в Узинi теж: заборонив комiсар Тимчасового уряду робити батракам тiльки вiсiм годин, бо ж то – завод, а то – земля: лозунг непiдходящий, особливо – в сезон…

– От веремiя! – аж пiдхопився Боженко i замахав кулаками. – Та коли так пiде далi, товаришi…

Але Оксентiй його перебив:

– Веремiя i е! Так от, i питаюся, товаришу главний робочий, як же воно буде тепер? Надiлятиме революцiя селян землею чи не надiлятиме? Га?

Всi обернулись до Іванова.

Іванов оправив пояс з солдатською бляхою на гiмнастерцi i не поспiшаючи вiдказав:

– Що ж, коли питаете, товаришу, то я вам вiдповiм.

– Ну, ну? – Оксентiй аж звiвся з призьби, так йому нетерпеливилося почути нарештi вiдповiдь.

– Не надiлятиме! – сказав Іванов.

Оксентiй вдарив у поли:

– Як? Революцiя та й не дасть хлiборобовi землi? А мiй Дем'ян з фронту пише… – Вiн захапався по кишенях за Дем'яновим листом.

– Революцiя, – сказав Іванов, – всяка бувае. Для буржуiв i для трудового народу. У нас, дядьку, щоб ви знали, революцiя зараз уже не для трудового народу: буржуi прибрали революцiю собi до рук. Буржуазна, виходить, революцiя. І трудовому народу – чи робiтникам по заводах, чи селянам коло землi, – ще гай-гай боротися треба за своi права! І поки ми, робiтники та селяни, не вiзьмемо владу в краiнi в своi власнi руки, до тоi пори…

– Так треба ж брати ii, владу, значить! – аж гукнув Оксентiй. – Чому ви, робочi, ви ж таки – передовий елемент, у вас – всякi партii, не вiзьмете ii в городi, а тодi б i ми на селi? От мiй Дем'ян… – вiн замахав вже добутим Дем'яновим листом.

– А тому, – знову спокiйно вiдказав Іванов, – що до речi згадали ви, дядьку, про всякi партii. Партiй розвелось чимало, а до згоди мiж собою партii цi якраз i не можуть прийти. От, скажiмо, наша партiя, бiльшовикiв, прямо каже: землю селянам негайно i задурно, без викупу! А от, скажiмо, е такi – меншовики, так тi…

– Бiльшовики, меншовики! – закричав Іван Бриль, що теж вже висунувся з хати вiд весiльного столу, дарма що – батько, бо не мiг стримати свого потягу до гутiрки «полiтикiв» на призьбi. – Знову тiеi! Одна партiя нехай для робочого класу буде – соцiал-демократiя – i край!

– Вiрно! – гукнув i Максим Колиберда, що теж, слiдом за своiм другом, вислизнув з-за весiльного столу. – Замирити треба, привести до згоди! В iнтересах революцii! – І вiн затяг пiсню, бо був таки п'яненький:

Де згода в сiмействi, де мир i тишина,
Щасливi там люди, блаженна сторона…

– А оце вже i е меншовизм, – урвав його Іванов.

– Що? – затупцював на мiсцi Максим. – Пiсня самого поета Котляревського – меншовизм?

– Та пiсня – нi, – посмiхнувся Іванов. – А от те, що ви з Іваном кажете про замирення i злиття партiй, – якраз i е меншовизм.

Іван Бриль посатанiв:

– Тобто i ти кажеш, що я з Максимом – меншовики?

– Я сказав, – розсердився й Іванов, – що згоди мiж буржуйськими та пролетарською партiею прагнуть якраз меншовики. Ти що, недочувати вже на старостi лiт почав? Не може бути, щоб було двi правди! Правда в одноi партii – за цiею партiею i треба йти!

– Так i я ж те саме кажу, – замирливо пробубонiв Іван. – А то – меншовики, бiльшовики! Хай буде програма точно по соцiал-демократii, як Володимир Іллiч Ульянов-Ленiн казав, – без того, щоб один крок уперед, а тодi – два назад…

Максим ехидним голоском зупинив свого друга. Зауваження Іванова дошкулило йому: де ж таки – образив «меншовиком».

– Не твое, свате, собаче дiло про такi речi судити. Судити про партiю – дiло партiйне. А ми ж з тобою – позапартiйнi, просто собi соцiал-демократи, i права слова не маемо, коли помiж бiльшовикiв мова про партiйнi дiла йде…

– А оце ти, Максиме, вже просто свиня, – плюнув Іванов. На «свиню» Максим не образився. – І справдi, закидаеш, наче меншовицький провокатор…

– І-i-i! – зiрвався нарiвнi i затупцював на мiсцi Максим, – то таки виходить, що я…

– Цить! – гарикнув на нього Боженко. – Дай же чоловiковi сказати!

Всi «полiтики» також шумно зацитькали на ерепенистого Максима.

– Я тiльки хочу сказати, – заспокоюючися, мовив Іванов, – що бiльшовицька партiя – авангард робiтничого класу, i весь робiтничий клас мае право i повинен мати свою думку про свiй авангард, про його дiла i програму теж. Та й, – Іванов кивнув на старого Бриля, – сьогоднi вiн – чоловiк позапартiйний, а завтра, дивись, може, i вiн у нашу партiю вступить. Та й ти теж…

Боженко раптом грiзно посунувся на Івана Бриля.

– І правда! – загорлав Боженко, замахавши кулаками. – Ти, Йване, покинь ханьки мняти бiля партii! Це тобi не дiвка на вечорницях! Залицяешся, сучий син: i гарне слiвце закинеш, i поцiлуеш у закапелку, i рукам волi даси коло пазухи, а сватiв заслати – нема! – Боженко насувався на Івана, загрозливо розмахуючи руками. – Ти чому позапартiйним живеш, сучий син? Ти що – перекупка з Галицького базару чи – обиватель з кафе «Семаденi» на Хрещатику?

– Та ти не той… ти не дуже! – задкував Іван, ухиляючись вiд Боженкових рук.

– Двадцять рокiв ти в революцii крутишся, як кiзяк в ополонцi, а до партii не йдеш…

– Так його! – пiд'юджив Фiалек. – По кумполу його, Василю! Його, бач, нi п'ятий рiк не навчив, нi кров, що проливав з нами у Полiтехнiцi!

– Ти чого, старий чорт, – вже заревiв Боженко, пiдбадьорений пiдтримкою, i таки пiймав Івана за сорочку на грудях, – в партiю не вступаеш? В нашу – в пролетарську партiю соцiал-демократiiв бiльшовики?

– Так i ти ж ще двох мiсяцiв нема, як вписався! – намагався Іван одiрвати чiпкi пальцi Боженка вiд своеi празниковоi сорочки. – Чому ти, розумний, ранiше не вступив?

– Тому що дурний був. А тепер порозумнiшав, як меншовицькi провокатори нас мiнiстрам-капiталiстам продали!

– Облиш, Василю! – реготав Іванов. – Хiба в партiю силою заганяють? Дивись, ти йому на сорочцi гудзика одiрвав!

– Я не силою, а серцем своiм до його серця промовляю. Таких, як вiн, риболовiв, за горло треба брати, щоб у головi ясно було! Нехай скаже, старе опудало, вступить до нашоi партii чи нi?

– Облиш сорочку! – почав благати Іван. – Пусти! Справдi, гудзика одiрвав. От нехай Максим скаже: вже не раз ми з ним про це мову вели…

Максим, що хитро пiдсмiхався, поки запальний Боженко толочив його друга об стiнку, спробував стушуватись, коли Боженко кинув на нього лютим поглядом.

– Я – що? Я – нiчого. Говорили-балакали, звичайно.

– Ну й що? – гарикнув Боженко. – І до чого договорились?

– Старi ми вже з кумом… з сватом пак. Пiдтопталися вже. От дiтей вiнчаемо…

– Ти кажи прямо, – ухопив другою рукою i його за манишку Боженко. – За бiльшовицьку партiю чи – проти?

– Та я – за! – вiдсахнувся Максим. – Бог з тобою!

Але тут Іван Антонович метко вивернувся, ухопив Боженка за плечi i ловко завернув йому руки за спину: вiн таки був кремезнiший проти Василя Назаровича. Та Боженко теж вивернувся i перехопив Івановi руки зверху: вiн таки був меткiший.

Смiх покотив гуртком «полiтикiв», а Бриль з Боженком вхопилися «на пояски» i почали валити один одного з нiг.

– Ах ти ж – пацан! – крехтiв Іван.

– Морока нам, пацанам, з вами, старою гвардiею! – крехтiв i Василь.

Проти Івана Бриля Боженко був трохи молодший, але мав за плечима i страйки, i демонстрацii, i кривавий п'ятий рiк, i тюрму, а на плечах – рубцi вiд козацьких нагаiв.

Вони борюкались. А гурт «полiтикiв» та рибалок перетворився враз на заядлих болiльникiв: французька боротьба завжди користалась у робiтничому колi повагою.

– Тур де бра! – линули з гурту слушнi поради. – На нельсона бери! Зробить мiст, а ти йому – пiд плече!.. Е, нi, стiй, – нiжку не можна! Заборонений прийом! – Болiльники були запальнi, одначе справедливi.

А вгорi вже блiдли зорi: западала пiзня нiч. З Днiпра потягло прохолодою, а з печерських садiв – духмяним ароматом молодоi бростi. В хатi бумкав бубон, бряжчали цимбали, високо i тонко виводила скрипка. Награвали краков'яка.

За рогом, за чотири двори, пiд дверима мавританського будинку, стояли Марина з доробалом-велосипедом i Флегонт. Марина казала: «Ну, бувайте!» – i робила два кроки до дверей, але Флегонт в цю хвилину гукав: «Хвилинку, товаришко Марино, а як же…» – i Марина спинялась, щоб докiнчити розмову. Потiм «Ну, бувайте» – казав Флегонт i робив два кроки геть, але тодi гукала Марина: «Постривайте, Флегонте, а як же…» – i вони знову брались докiнчувати розмову. Розмова ця була без кiнця: вони обое були активнi члени печерськоi «Просвiти» – було про вiщо поговорити. А коли зачiпка е, то можна постояти ще. А постояти хотiлось обом…

Троiстi музики нарештi урвали скажений темп краков'яка, стало тихо – зовсiм тихо, i тодi – теж тихо – Дiвоцькi голоси завели старовинноi весiльноi – на добру путь:

Вже лужечки, бережечки вода пойняла,
Молодую Антонiну журба обняла.
Молоденький Данило музики найма,
Молоденькiй Тосi тугу розважа.
Молоденька Тося все плаче, рида, —
Не плач, не плач, Тосю, тепер ти моя…

Настав час проводити молодих у комору.

Старша дружка вже наготовила i кетяг червоноi калини – подати батькам вранцi на ознаку, шо молода – чесна, незаймана…




Киiв





1


А Киiв облягався спати: западала пiзня нiч.

Ущух гомiн юртливого натовпу на центральних вулицях, тихо стало по вiчно шумливих парках на Днiпрових кручах, завмер бренькiт останнього трамвая, зрiдка – десь удалинi – гуркотiли колеса фаетона по бруковi.

Киiв спав.

І тiльки пiсня ще не спала в принишклому на нiч бурхливому мiстi.

Пiсня схоплювалась тут i там – то тут, то там на сорока киiвських горбах та у десятках глибочезних ярiв високого берега, на широких просторих майданах i по химерно покручених тiсних завулочках, мiж стрiмких кварталiв кам'яниць i у затишних садочках бiля присадкуватих хатин. Пiсня бринiла i в обвiяному вiтрами нагiрному старому мiстi, i на привiльнiй степовiй Шулявцi, i в задушливiй тиснявi Подолу, i за похмурою Батийовою горою, i на Солом'янцi, i на Демiiвцi, а над усе – над безмежною, неозорою лукою Днiпра, понад тихим плином могутньоi рiки.

І була пiсня рiзноманiтна та рiзноголоса – неначе мiсто спiвало на рiзнi голоси.

В лаврi, в церквi, що побiля древнiх киiвських печер, – над мощами усiм вiдомих та невiдомих навiть прочанам великомученикiв – пiвста наймолодших послушникiв, яким до постригу був iще строк, а до схими довгий шлях випробувань, спокус та спокут, – юними, але вже смиренними голосами виводили в унiсон на передранковiй вiдправi сорок раз, а тодi знову i знову по сорок раз: «Господи, помилуй; Господи, помилуй; Господи, помилуй…»

Молодикам-послушникам було кожному вiсiмнадцять, дев'ятнадцять, двадцять i найбiльше – двадцять один рiк: iх роки були вже покликанi до армii, на фронт, на вiйну, але послушенство в монастирi звiльняло iх вiд призову на позицii.

А зовсiм поблизу, тiльки через проiзд, одначе за подвiйними мурами – монастирськими фортечними та фортечними вiйськового вiдомства – в бастiонi ще петровських часiв, – авiатори, мотористи й технiки обслуги Третього авiацiйного парку Пiвденно-Захiдного фронту долали своi солдатськi нiчницi пiснею, що народилася на фронтах трирiчноi виснажливоi вiйни. Вони спiвали: «Спите, орлы боевые, спите с спокойной душой…»

Але то не була пiсня на сон, пiсля якого прийде веселе пробудження до нового дня труда, радощiв i турбот. То був спiв урочистий, сповнений возвеличення подвигу та увiковiчення свiтлоi пам'ятi загиблих бойових товаришiв, – скорботний спiв над братською могилою невiдомих солдатiв.

І вже зовсiм безутiшно-тужно линула пiсня з-пiд печерських круч, з провалля мiж Черепановою горою та Собачою тропою, – неначе спiвали ii аж у надрах землi, в самому пеклi, навiчно проклятi й повiк непрощенi грiшники.

Ця пiсня прийшла також з фронтiв вiйни, але з там-того, ворожого боку фронту, з-за рiчки Збруч, i лилася вона тепер з-поза колючоi дротяноi огорожi, з вишикуваних шпалерами дерев'яних приземкуватих баракiв – з табору вiйськовополонених. Це була – «Чуеш, брате мiй, товаришу мiй…», i спiвали ii галичани з легiону «Сiчових стрiльцiв», украiнського формування австро-угорськоi армii цiсаря Франца-Йосифа. Вони заповзято воювали, коли попереду був – цар, а позаду – цiсар. І цар люто гнобив украiнський народ, а цiсар дав святу обiтницю – деус вобiскум! – пiсля цiеi вiйни вже русинiв-украiнцiв бiльше не гнiтити, якщо, звичайно, його цiсарське вiйсько здобуде в цiй вiйнi перемогу над царем. Але вони не схотiли воювати, коли царя скинуто i натомiсть настала на цьому боцi Збруча нiбито воля, i самохiть передалися в полон братам-украiнцям з цього боку, запаленi мрiею об'еднати нарештi вiками роз'еднаний, знедолений i скривджений рiдний народ. Та бранцiв посадили за колючий дрiт i тримали пiд особливо суворою охороною в особливому концтаборi для виконання особливо важких примусових робiт.

Тепер вони приспiвували: «Чуеш, кру, кру, кру, в чужинi умру…», i був це, справдi, особливо тужний спiв, бо спiвали вони в своiй рiднiй сторонi, яка, проте, виявилась для них чужою.

Це була журна пiсня невимовноi трагедii украiнського народу, тiло якого вiками пошматоване кордонами кiлькох держав.

А з далекого Сирця – зовсiм з iншого кiнця величезного мiста – неначе смутний вiдгомiн, линуло – «А вже рокiв двiстi, як козак у неволi понад Днiпром ходить, викликае долi».

Тут, у етапних казармах киiвського гарнiзону, украiнська Центральна Рада, яка прагнула створити нацiональну украiнську державу i ладналась оголосити себе ii першим урядом, затримувала з маршових рот, що прямували на фронт на поповнення дiючих частин, всiх солдатiв росiйськоi армii походженням – украiнцiв. Центральна Рада готувалась оголосити цей контингент першою збройною силою, якiй i стати на оборону визвольних поривань украiнськоi нацii.

Солдати-маршовики, походженням украiнцi, приспiвували «Гей, вийди, доле, iз води, визволь, визволь, серденько, iз бiди», – але майбутнього свого собi не уявляли.

А втiм, унятливий слухач за тим багатоголоссям киiвських спiвiв квiтневоi ночi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року мiг би побачити всю суперечливiсть киiвського, та й по всiй Украiнi, народного життя.




2


В самому центрi мiста, на Володимирськiй, з вiкон аудиторiй унiверситету Святого Володимира, широко розчинених i несподiвано яскраво освiтлених у такий пiзнiй час, – звучав ладний, суголосний хор юних голосiв. Спiвалося «Из страны, страны далекой, с Волги-матушки широкой». То спiвали студенти унiверситету, i вони справдi щойно прибули з Волги, з мiста Саратова, куди першого року вiйни, пiд загрозою прориву австро-нiмецькоi армii на Киiв, унiверситет був евакуйований. Повернувшися тепер, пiсля революцii, – не тому, що загроза прориву вiдпала, а тому, що революцiя поламала всi плани, дислокацii та норми царського часу, – студенти зiбралися в мурах своеi альма-матер на бучне свято i, захопленi безмежними перспективами революцiйного прийдешнього, з особливим захватом та смаком приспiвували: «Первый тост – за наш народ, за святой девиз – вперед!»

А за Галицьким базаром, на далекiй Шулявцi, де й на електрику ще не спромоглись, а свiтили, шиплячи та пахкаючи проти поривiв вiтру, газокалильнi лiхтарi – «чудо двадцятого вiку», – в цю пiзню пору аж луна з виляском йшла вiд веселих музик iз присвистом та притоптуванням закаблукiв у танцю. Награвалося «Сiм сорок». То парикмахер Мунька з кумедним по паспорту прiзвищем Барон i семiнарист Наркис Уведенський щойно закрили чергове засiдання «клубу киiвських анархiстiв» i розходилися по домiвках. З ними була й Поля Каракута – дiвчина первiсноi вроди, з двома довгими русими косами i трагiчними очима: через цю писану вроду та оцi русi коси i звiв ii блискучий офiцер-аристократ, ад'ютант самого командуючого Киiвським прифронтовим вiйськовим округом. З тоi пори i закостенiв у поглядi Каракутиних очей трагiчний вираз, з тоi пори, знiчев'я, i почала вона вiдвiдувати кiносеанси та танцi до ранку в клубi «Мать-анархiя». Мунька Барон i Наркис Уведенський накинули на красуню оком i поклали собi виховати з неi першу в Киевi дiвчину-анархiстку.

Не спав iще, як i завжди пiд цю пору, i садок «Шато де флер» – на схилах Днiпра. В шантанi «Шато» в прокуренiй, задимленiй залi бряжчали виделки, дзвенiли келихи, хлопали корки вiд шампанського. Прапорщики та корнети, у яких фронтовi вiдпустки давно вже прострочено, – блiдi з перепою, з очима, несамовитими пiсля «марафету», – вп'ялися поглядом в невеличку естраду. На естрадi, на великому барабанi, в коротенькiй серпанковiй спiдничцi, танцювала матчиш прославлена по всiх киiвських злачних мiсцях «Матильда». В рефренi вона приспiвувала «Смотрите здесь, смотрите там, – нравится ли это вам?» – i пiдкидала притому спiдничку то спереду, то ззаду. П'янi прапорщики та корнети одчайдушно пiдхоплювали – «Моя мама-шансонетка по ночам не спит» i вiд повноти почувань пострiлювали з пiстолетiв у електричнi лампочки на жирандолях. За розбиту лампочку дописувалось у рахунку полтиник, за пострiл – з огляду на вiйськовий час – штрафу двадцять п'ять карбованцiв.

В цей же час у невеличкому, але комфортабельному особнячку на розi Караваiвськоi та Кузнечноi, в резиденцii редактора киiвськоi чорносотенноi газети «Киевлянин» i глави монархiчного клубу «Двоглавий орел» та погромноi органiзацii «Михаiла-архангела» Шульгiна, – того самого, що умовляв царя Миколу Другого зректись престолу на користь брата свого, Михаiла, – вiкна були щiльно зачиненi i вiконницi взято на прогоничi. Та чуйне вухо однаково могло розiбрати навiть крiзь подвiйнi рами та товстi мури – негучний, але дружний спiв. В iдальнi особняка довкола величезного овального обiднього стола, на якому стояли тiльки пляшки шустовського коньяку «три зiрочки», накраяний лимон та чашечки з кавою по-турецькому, – сидiли тридцять три чоловiка в офiцерськiй формi гвардiйських полкiв. Помiж тридцяти трьох полковникiв, пiдполковникiв, ротмiстрiв i капiтанiв були: князь Шувалов, князь Куракiн, граф Ностiц, граф Шембек, граф Гейден, граф Бобринський i молодий безвусий герцог Лейхтенберзький. Крiм того – одприски можновладних фамiлiй Балашових, Потоцьких, Браницьких, Фальцфейнiв, Скоропадських, Ханенкiв, Терещенкiв, Галаганiв, десяток остзейських баронiв, а також – ад'ютант та старший офiцер для особливих доручень самого командуючого Киiвським вiйськовим округом, штабс-капiтан Боголепов-Южин.

Цей цвiт офiцерства гвардiйських полкiв зiбрався з рiзних куткiв фронту сюди, в утлий киiвський особнячок на розi Караваiвськоi та Кузнечноi, спецiально на екстрену нараду, метою якоi було – вiдновити в Росii монархiю i настановити на царя коли не Михайла, то бодай Кирила Романова. Для початку вирiшено утворити з центром у Киевi «Союз офiцерiв Пiвденно-Захiдного фронту», а царицю-матiр – негайно вивезти з киiвського царського палацу, з-пiд конвою Киiвськоi Ради робiтничих депутатiв, – в палац «Лiвадiю» в Криму. Установчий «Комiтет тридцять три» – так вiн себе сьогоднi найменував – почував себе особливо певно тому, що на чолi армiй найближчих Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв, а також на лiвому фланзi фронту Захiдного стояли такi бойовi, заслуженi та вiдданi вiрi, царю i вiтчизнi генерали, як Корнiлов, Лукомський, Шкуро, Мамонтов, Щербачов, Каледiн i Денiкiн.

Прийнявши рiшення, тридцять три офiцери i один цивiльний, господар дому i фундатор першого пiсля революцii монархiчного союзу, – звелися, витяглись струнко i проспiвали впiвголоса «Боже, царя храни…».

А на далекому Подолi, над самiсiнькою гладiнню наче закрижанiлих у нiчному спокою хвиль моря-Днiпра, розлитого повiнню аж до Десни, – в недавно вiдкритому «Клубi матросiв Днiпровськоi флотилii» – теж ще свiтилося, i вiкна на пристань були широко розчиненi. Пiсля щойно з неодмiнним запiзненням закiнченоi недiльноi вистави, опери «Наталка Полтавка», здiйсненоi силами найстарiшого в Киевi аматорського драматичного гуртка залiзничникiв, вiдбувалась ще нiчна репетицiя хорового гуртка. Матроський хор посилено готувався до святкування Першого травня. Бiльшовики мiста вирiшили вийти на демонстрацiю окремою колоною – нарiзно вiд меншовикiв, есерiв та iнших буржуазних партiй, i спiвам у бiльшовицькiй колонi мав завдавати тон саме матроський хор. Розучували «Шалiйте, шалiйте, скаженi кати». Могутня пiсня боротьби котилась широкими просторами днiпровськоi луки вiд Наталки через Труханiв острiв аж на Вигурiвщину.

Спiви над Киевом зринали i тут, i там – на Лук'янiвцi, i в Голосiевi, – але вулицi киiвськi були вже пустi.

Киiв спав.

Тiльки на розi Володимирськоi та Великоi Пiдвальноi, мiж Золотими воротами – з одного боку, та кафе «Маркiз» – з другого, на низенькому вiзку, власне – невеличкiй площадцi на чотирьох колiщатах, – сидiв iнвалiд без обох нiг. Поруч з ним, просто на цеглинах тротуару, лежав кашкет, перевернутий догори низом, i в ньому – купка мiдних та дрiбних срiбних монет. Безногий стиха награвав на банджо i наспiвував з репертуару Вяльцевоi: «Белой акации гроздья душистые». Це був вiдомий усiм киянам жебрак Шпулька. О восьмiй годинi його привозила сюди племiнниця Поля – дiвчина з довгими русими косами, а забирала о другiй вночi. Шпулька працював лише в вечiрнi години: в цю пору ряснiше було п'яних i бiльше «чистоi» публiки, а п'янi i «чиста» публiка, як вiдомо, подають щедрiше. Крiм того, вдень у Шпульки були iншi справи та iнакший клопiт. Безногий Шпулька був головою корпорацii киiвських жебракiв – це вiн визначав, кому, коли й в якому районi жебрачити. Був вiн водночас i вельми популярним помiж усiх гульвiс лихварем, в якого завжди можна було перехопити сотню або тисячу – пiд п'ятдесят процентiв мiсячних.

Вiкно пiд самiсiньким дахом над кафе «Маркiз» було ще вiдчинене, i звiдтiля, заглушаючи Шпульчине банджо, пливли нiжнi i пристраснi пасажi «Апассiонати» Бетховена. То грала Лiя Штерн – курсистка, студентка консерваторii. На життя вона заробляла, працюючи в аптецi напроти фармацевтом.

Лiя закiнчила форте, урвала грання i причинила вiкно: з Днiпра повiяло передранковою прохолодою.

Шпулька теж урвав бренькiт на банджо i заховав iнструмент у сап'яновий футляр. Через скверик бiля руiн наближалась дiвоча постать з двома косами через плече. Племiнниця Поля вже йшла забирати безногого дядька додому.

Западала нiч, Киiв спав, але й не спав – живий та чуйний: спiви зринали i тут, i там, i здавалось, наче великий неспокiйний табiр тiльки прикорнув на часинку i виставив численну сторожу берегти його сон, а сторожа перегукуеться з кiнця в кiнець – «вартуй!» – пильнуючи спокою тубiльцiв та пiдступiв невiдомого причаеного нападника. Пiснi стерегли сон столицi i неначе заколисували ii. Киiв був неначе вкутаний у пiсню.




3


Та над усе – заглушаючи всi пiснi – розливався над весняним Киевом солов'iний спiв. Вони смiялись i плакали, киiвськi солов'i, вони захлинались пристрасним тьохканням i виводили кличнi рулади, розсипались дрiбними трелями i завмирали на низьких акордах, i знову кидали в безмежний простiр, пронизаний зеленавим сяйвом мiсячного свiтла, лункий, нестерпно-звабний, благальний i трiумфуючий поклик кохання.

Солов'i спiвали скрiзь. І у вологому затiнку ярiв над днiпровськими урвищами, – в хащах верболозiв, держидерева та бузини; i в самiсiнькому центрi мiста мiж похмурих кам'яниць та величних палацiв – у густiй ароматнiй бростi каштанiв; i в темних закутках пiд глухими парканами, – де в цю хвилину царi нiчноi вулицi, нальотники, пiд дулами наганiв роздягали необережного перехожого: волання жертв не полохало солов'iв.

Але найдужчим був солов'iний спiв, звичайно, над Днiпром. Один починав ген аж бiля Видубецького монастиря, другий пiдхоплював на Аскольдовiй могилi, ще iнший вiдповiдав вiд Святого Володимира. І тодi вже годi було розiбрати, звiдки лине спiв: спiвав, здавалося, кожний кущ бузку, кожна молода травинка, навiть кожний камiнь на березi…

На Рибальськiй теж спiвали вже тiльки солов'i: весiльнi спiви давно вiдбринiли. Гостi розiйшлись, молодi обляглись у коморi на свою першу шлюбну нiч, полягали спати потомленi мами, дружки, бояри i коровайницi.

Але при столi в хатi Брилiв ще залишилось трохи людей.

Вони вiдсунули уквiтчане весiльне гiльце у куток, змахнули крихти з скатертини i сидiли тiсно, нахилившись над аркушем паперу, що лежав на столi.

Оксентiй Нечипорук, Іван Бриль, Максим Колиберда, Андрiй Іванов, Ян Фiалек, Василь Боженко та Федiр Королевич писали листа солдатовi Дем'яну Нечипоруку на позицii – у вiдповiдь на його лист батьковi Оксентiевi Нечипоруку.

Вони писали всi гуртом: Оксентiй питав, а йому хтось вiдповiдав, iнший пiдкидав вiд себе слiвце, ще iнший додавав свое для ясностi. Тодi речення лягало на папiр. А виходило так:

«Революцiю зробив трудовий народ – робiтники та селяни, зодягнутi нинi в солдатськi шинелi. Та буржуi скористалися з неорганiзованостi широких трудових верств i захопили державну владу в своi руки…»

– Уявляете, хлопцi, – казав Іванов, одриваючись вiд листа, – що то буде, коли владу в своi руки вiзьмемо ми, робiтники та селяни?

Вiн казав – «хлопцi», дарма що сам був наймолодший, а iншi всi – майже старики проти нього. Але, може, саме тому, що були всi вони – люди трудного i загорьованого життя i вже майже на схилi свого вiку, то – коли навертало на мрii – кортiло звернутись до них як до молодих, що тiльки-тiльки ступають на свою життеву путь. Адже свого вони ще не вимрiяли.

А слова iнших тимчасом лягали на папiр довгими рядками:

«Користаючи з того, що пролетарiат, сп'янiвши вiд успiху, не вмiв розiбратися в гучних та облесливих фразах буржуйських пiдплескувачiв, меншовикiв та есерiв, цi паразити та зрадники, рiзнi угодовськi партii, облудно пролiзли на плечах пролетарiв i трудового селянства в органи молодоi, нехай ще й не державноi, але класовоi влади трудящих – у Ради…»

І Боженко так само мрiйливо озивався на слова Іванова:

– Догори сподом поставимо свiт – я це добре собi уявляю! І першим дiлом – покiнчимо з вiйною…

А слова далi лягали на папiр:

«Вiйна тривае i далi. І при Тимчасовому урядi мiнiстрiв-капiталiстiв так само лишаеться грабiжницькою, iмперiалiстичною вiйною…»

– Насамперед, – вдавався у мрii i Ян Фiалек, збуджено посiпуючи русяву борiдку, – здiйснимо гасло: заводи – робiтникам, землю – селянам!

І на папiр лягало:

«Земля, як i ранiше, залишаеться досi у помiщикiв, а на селян, котрi насмiлюються вимагати ii для себе, Тимчасовий уряд, як i цар Микола давнiше, насилае карателiв-офiцерiв…»

Виходив наче й не лист до солдата Дем'яна на фронт, а цiла прокламацiя. Втiм, цi слова i були з прокламацii – щойно видрукуваноi киiвськими бiльшовиками у друкарнi на Думському майданi.

Іван Бриль теж прилучав свiй голос до мрiйникiв, але – така вже вдача в нього була – зауважував розсудливо:

– На свiтову революцiю тодi нас потягне, право-слово, товаришi: щоб, значить, не тiльки для нас, а для всiх трудових людей на свiтi настала свобода i восторжествувала програма соцiал-демократii. Ось слухайте менi сюди, я зараз це точно скажу…

Але непосидячий Максим Колиберда прохоплювався, щоб старий його побратим не заговорив аж до ранку:

– Атож, атож! Щоб нiде не було на свiтi нi банкiрiв, нi фабрикантiв, алi помiщикiв…

І тодi сам собою лягав у листi до солдата Дем'яна висновок з усього сказаного попереду:

«Солдат! Виходь з окопiв! Кажи: геть вiйну! Викликай з нiмецьких окопiв нiмецького солдата – вiн такий же робiтник i селянин. Нехай i вiн скаже: геть вiйну! Братайтеся, солдати ворожих армiй! До братання на фронтi закликае солдатiв бiльшовицька партiя та вождь, товариш Володимир Іллiч Ульянов-Ленiн…»

Але тут сумнiви та побоювання вже остаточно перейняли обережного та оглядистого Оксентiя Нечипорука, i вiн стривожено пiдкинув ще запитання:

– А коли пани, помiщики, буржуазiя всяка та паразити не дадуть своеi згоди на те? Що тодi буде?

– Ох i веремiя ж тодi, браток, почнеться! – скрикував Боженко.

– Тихо, ти! – спиняв його Іванов i зиркав скоса на дверцi до комори. – Молодих побудиш!

І вони писали далi й гомонiли стиха – щоб не розбуркати молодих у iх першому прекрасному шлюбному снi.

Довкола хати, у садочку i на вулицi, було зовсiм тихо – самий солов'iний спiв. Але солов'iний спiв не порушуе нiчноi тишi, тiльки заглиблюе ii. І тiльки паровознi гудки з далекого Киева-Другого та гудки пароплавiв з Днiпра iнколи вповзали в кiмнату крiзь розчиненi вiкна: далекi гудки паровозiв та пароплавiв, зовсiм нечутнi вдень, вночi стають наче гучнiшi, бiльш хвилюючi i тривожнi. Вони наче кличуть кудись i обiцяють щось – невiдомо куди i не знати що.

Прокламацiю закiнчено.

Лист до солдата Дем'яна Нечипорука – на позицii, в гвардiйський корпус, – вийшов довгий, на двох сторiнках, видертих з учнiвського зошита «в двi косi». Його згорнули вчетверо i поклали в конверт – без марки, бо на фронт, – i виписали адресу: номер польовоi пошти.

І тодi розiгнули спини i глибоко на всi груди дихнули привiллям киiвськоi весняноi ночi.

Весна на киiвських горах теж куди вiдчутнiше вночi, як удень.

Їй додають сили й краси не самi солов'iнi спiви, але й пахощi, що забивають дух, тамують биття серця i паморочать свiдомiсть.

Бальзамiчно пахне тополя в сережках, пахне глейка брость на каштанах, пахне брунька на липi, пахне цвiт абрикоса, яблунi, вишнi, пахне сама земля – чорна, глиниста, пiскувата – кожна скиба на свiй аромат.

Їй додае краси i неправдоподiбна прозорiсть нiчного повiтря над Киевом.

Парки, що стояли вдень у зеленавому маревi першоi, дрiбноi ще в кронах зеленi, зараз, у мiсячному сяйвi, погустiшали й повились мерехтливим туманом, наче прибитi памороззю пiсля вiдлиги. Мiсячне сяйво пронизувало все, i крiзь нього повiтря вгорi робилося прозорим, неначе його й зовсiм не було. Далина стала глибшою, а тiнi на землi – чiткiшими в контурах. І це збагачувало та поширювало зiр.

І здавалося, що там, удалинi, та й тут, близько, мiж чорними тiнями, ховаеться якась таемниця, якась загадка – i ii неодмiнно треба розгадати, тепер же, негайно, ту ж мить.

І чути такоi ночi над Киевом – через яри та провалля, з шпиля на шпиль, – на багато гiн, як над широким морем. Скажеш на одному березi Днiпра, а почуеш – на другому, ледь примiтному для ока…

Благий вiтерець принiс ще вiдгомiн пiзнього спiву до хати Брилiв: сюди, на Печерськ, звiдкiлясь аж з нагiрного мiста.

Спiвалося хором «Заповiт».

Спiв линув з Великоi Пiдвальноi, номер двадцять п'ять, з примiщення першоi, вiд революцii, украiнськоi гiмназii директора Науменка. В просторих класах парти були зсунутi геть пiд стiни, просто на пiдлогу накидано горами торiшнього пахучого сiна, i на сiнi – покотом, по пiвста в кожнiй кiмнатi, – лежали, сидiли навпочiпки, а декотрi примостилися по пiдвiконнях розчинених у весняну нiч широких вiкон – хлопцi-молодики.

І пiвтисячi юнакiв, кожний од сили шiстнадцяти-сiмнадцяти лiт, виводили побожно, як у церквi на молитвi:

Як умру, то поховайте мене на могилi,
Серед степу широкого, на Вкраiнi милiй…

Їм, певне, рано ще було вмирати – тiльки ж виходили в свiт! Але всiм серцем своiм молодим вони любили свою рiдну батькiвщину, землю батькiв i дiдiв, свiй народ – скривджений i знедолений, знеособлений i ображений – i вони хотiли жити для свого народу i вiддати йому свое життя. Тiльки вони ще не знали, як це зробити. Тому так i спiвали. Не про смерть був цей спiв, а про життя. Бо про життя, вiковiчне життя свого народу, написав поет цi слова, – i в цi слова, в слова улюбленого поета-борця, вони, молодики, вкладали всю свою любов до рiдноi батькiвщини, до милоi Украiни…

В класах першоi украiнськоi гiмназii спiвали гiмназисти, реалiсти, семiнаристи, учнi мiських вищепочаткових шкiл: iх скликано з усiеi Украiни вiд Слобожанщини до Карпатських передгiр'iв, вiд Чорного моря до Брянськоi пущi сюди, в столицю Киiв, на всеукраiнське вiче середньошкiльникiв. Юнацьке вiче мало зародити широкий молодняцький нацiональний рух. Найпершим, невiдкладним завданням було: школу на Украiнi зробити украiнською, навчати в школi рiдною мовою i вивчати в нiй рiдну лiтературу та iсторiю рiдного вiдроджуваного народу.

Все це були юнаки шiстнадцяти-сiмнадцяти рокiв – старших не було: старших вiком вже покликано до армii, на вiйну. Батьки цих юнакiв – майже поспiль усiх – жили по селах розлогоi Украiни, а вони, навчаючись, тулилися по мiстах i мiстечках по пансiонах чи учнiвських квартирах. Батьки iхнi були сiльськi вчителi, службовцi цукроварень, земськi лiкарi, землемiри й агрономи, управителi панських маеткiв, попи провiнцiальних парафiй, урядовцi поштового вiдомства, дрiбнi крамарi, ремiсники та всякий iнший служилий люд – одною ногою в мiстi, другою – на селi.

Вони, цi молодики, як i iхнi батьки, запаленi були нинi нестримним бажанням – будувати Украiну.

Як будувати – того вони ще не вiдали, про те iм мав ще сказати хтось, хтось розумнiший, що ближче стояв до «полiтики».

І вони спiвали:

Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi
Було видно, було чути, як реве ревучий…

І вiдгомiн спiву вiтерець з центру мiста заносив аж на Печерськ, пiд хату старого арсенальця Івана Бриля.

І люди в хатi Бриля – сам Бриль, його шуряк Оксентiй Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та iхнi друзi й товаришi – Андрiй Іванов, Василь Боженко, Ян Фiалек, солдат Федiр Королевич – стиха, щоб не побудити молодих у коморi, – пiдтягали й собi:

Поховайте та вставайте, кайдани порвiте,
І вражою злою кров'ю волю окропiте…

Зорi вже ген зблiдли, небо наче посивiло, за днiпровською неозорою лукою – звiдтам, звiдки й сам Днiпро випливае, – крайнебо зарожевiло.

Надходив свiтанок.

Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу вiдгукнулися Пiвденно-росiйський металургiйний та Гретера – Криванека на Шулявцi. Потiм броварня Бродського, взуттева фабрика Матiссона на Подолi i Миклошевського на Глибочицi. А тодi вже й всi – Фiльварта й Дедiна, Унгермана й Неедли, «Бронзолит», «Фенiкс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шiманенка, Валентина Єфимова та десятки iнших, – один за одним, а там i суцiльним хором, i хор гудкiв покотився вiд верфi на Подолi аж на гори старого Киева i до Святошина в степ.

Киiв-столиця тiльки-тiльки заснув, але Киiв-трудовий вже прокидався. Пiвста тисяч киiвських пролетарiв наспiх плескали холодною водою в обличчя, хапали снiданок у глечику чи сундучку i мерщiй поспiшали до заводських брам.

Двiрники в бiлих фартухах вийшли з шлангами в руках – поливати сiрий брук вулиць та жовту цеглу тротуарiв, щоб на восьму, коли посуне службовець та крамар, iм не курило з-пiд нiг.

Іванов, Боженко, Фiалек, Бриль та Колиберда пiшли на роботу, не переспавши й годинки.

А втiм, гуляти на весiллi доводиться не щодня.




Квiтень, 2





Будинок на Володимирський





1


Професор Михайло Сергiйович Грушевський сидiв у кабiнетi.

Це була простора i свiтла кiмната на другому поверсi. Два широкi вiкна виходили на Володимирську вулицю, i молодi каштани, висадженi понад тротуаром, сягали кронами якраз до луток. У цю пору каштани вже виставляли рясно бiлi свiчки цвiту перед самiсiнькими вiкнами, i це було особливо урочисто. Пiдлогу кiмнати застилали барвистi украiнськi килими – непогана колекцiя украiнського килимарства по обох боках Збруча: полтавськi, чернiгiвськi, подiльськi та верховинськi, з Гуцульщини. При однiй з коротших стiн стояв величезний, мореного бука письмовий стiл, позаду нього – велике з готичною спинкою крiсло, перед ним – два подiбнi ж, тiльки зi спинками значно нижчими: для вiдвiдувачiв. У кiмнатi був ще один стiл – круглий, з кiлькома стiльцями довкола – в кутку: для розмов з гостями «на рiвнiй нозi». Ще з меблiв було в кiмнатi тiльки два предмети: двi вузькi, готично видовженi, теж мореного бука, невеличкi шафи. Одна з шафок насправдi шафкою не була: в нiй вправлено величезнi дзигарi – такали вони м'яко i мелодiйно. Друга i насправдi була книжковою шафою, але на ii полицях стояло лише одинадцять книжок – у розкiшних сап'янових оправах з золотим тисненням на корiнцях. Це було повне видання «Історii Украiни-Руси» професора Михайла Грушевського. Інших книг у кабiнетi не було: перечитавши за свое життя гору книжок, професор на схилi вiку не любив мати постiйно перед очима будь-якi книжки, крiм своiх власних.

На столi перед професором лежала купа друкарських гранок-шпальт: професор готував для перевидання скорочений курс своеi науковоi працi. Це мала бути «Коротка iлюстрована iсторiя Украiни». Потреба в такому виданнi була зовсiм невiдкладна: в годину визволення кожний син нацii повинен знати минуле своеi краiни, але ж не мiг кожнiсiнький перечитати десять тисяч сторiнок!..

На стiнах кiмнати око могло примiтити тiльки одну скромну окрасу. Над крiслом, осiняючи того, хто в ньому сидить, висiла невеличка рамка, на кшталт футляра для окладних iкон. Але iкони в футлярi не було. На бiлому муарi там схрещено два невеличкi прапорцi – малиновий i жовто-блакитний, над ними – викарбуваний з латунi невеличкий тризуб, а пiд ними – на бронзовому щитку з голубою емаллю – контур лева, що спинаеться на скелю.

Лев, що спинаеться на скелю, тризуб та малиновий i жовто-блакитний прапори, – все то були iсторичнi емблеми украiнськоi державностi, тiльки професор украiнськоi iсторii Грушевський ще остаточно не вирiшив, на котрiй же з них спинитись для встановлення державного герба Украiни тепер, коли зайшла-таки справа про утворення держави.

Бiльше в кiмнатi нiчого не було.

І був це не домашнiй кабiнет професора – в його власнiй оселi на Панькiвськiй вулицi, а був це кабiнет у примiщеннi «Педагогiчного музею» – по Володимирськiй, 57, де примiстилася тепер украiнська Центральна Рада.

Бо головою Центральноi Ради i був якраз професор Грушевський.

І сидiв вiн зараз у кабiнетi сам – замислений та заклопотаний.

Власне, настрiй у професора був чудовий, пiднесений настрiй.

Нацiональне волевиявлення навеснi тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року вибухло раптом таким огнедишним вулканом, що годi було й сподiватися десять рокiв, рiк, навiть мiсяць тому. Тридцять мiльйонiв украiнцiв – вiками дискримiнованих, знеособлених, денацiоналiзованих – що й украiнцями не мали себе називати, бо за це треба було йти на каторгу, в тюрму, – тепер, пiсля Лютневоi революцii, признали себе синами своеi нацii. Непогана запорука тому, що нацiя таки вiдродиться: поширяться нацiональнi органiзацii, конденсуеться нацiональна економiка – ствердиться i сама нацiональна державнiсть!

Нi, що не кажiть, а пiдстави для доброго гумору були в професора Грушевського неабиякi!

І справ у голови Центральноi Ради пiд таку пору було, звiсно, до бiса; ще бiльше виникало рiзних запитань, – i всi справи треба було вирiшити, а на всi запитання дати вiдповiдь. І вирiшувати та вiдповiдати треба було перед лицем iсторii.

Правда, взаемини Грушевського з iсторiею були свiйськi: iсторiю Украiни вiн написав своею власною рукою.

Але тепер – претендуючи стати на чолi iсторичного процесу на Украiнi – iсторiю треба було вже – не писати в минулому, а – робити в сучасному, i це було труднiше, нiж писати.

Тим-то професор iсторii Грушевський – вiдомий ерудит, знавець джерел, своя людина в кожному iсторичному архiвi, видатний авторитет помiж iсторикiв цiлого слов'янського свiту, – ставши головою Центральноi Ради, що вiднедавна наважилась прийняти на себе мiсiю динамiчного творення сучасного Украiни, – i замислився зараз тяжко та жував свою бороду.

Жувати бороду – то була загальновiдома професорова звичка. Саме за цю звичку вулична малеча з Панькiвськоi дражнила його «дiд-бородоiд». А кияни дорослi – «Чорномором», бо тiльки пушкiнський, з «Руслана i Людмили», лихий чарiвник Чорномор мiг би змагатися з професором Грушевським на довжину борiд. Втiм, прозивали Грушевського «гадким чорномором» i його полiтичнi опоненти з партii росiйських кадетiв, – за те, що, всупереч iх програмi завоювання чорноморських проток, Дарданелл та Босфору, для потреб Росiйськоi iмперii, вiн домагався приеднання всього чорноморського узбережжя виключно до Украiни, а саме Чорне море iменував не iнакше, як – «Украiнське море».

А Центральна Рада – орган самовладдя, який проголосив, що виповiдае всi iсторичнi прагнення украiнського народу, – утворилась лише пiвтора мiсяця тому, сiмнадцятого березня, пiсля молебня в Святiй Софii, стараннями партii украiнських кадетiв, що мала назву «Товариство украiнських поступовцiв». Партiя ця мала разом двадцять п'ять членiв – поважних i статечних iнтелiгентiв-лiбератiв – i всi вони поспiль, як фундатори, i ввiйшли до складу Центральноi Ради. Всi iншi партii на Украiнi, якi мали в назвi своiй неодмiнний префiкс «укр», як-от – украiнськi соцiал-демократи, украiнськi соцiалiсти-революцiонери, украiнськi соцiал-федералiсти, украiнськi нацiонал-революцiонери та украiнськi самостiйники, – видiлили на цю потребу своiх представникiв на паритетних засновах. Надiслали до Центральноi Ради своiх послiв i украiнськi губернii та Ради депутатiв великих мiст. Крiм того – в iм'я вищоi справедливостi, тобто забезпечення iнтересiв неукраiнських партiй, – до складу Центральноi Ради ввiйшли також росiйськi соцiал-демократи, меншовики, росiйськi соцiалiсти-революцiонери, росiйськi трудовики, польськi соцiалiсти, польськi нацiоналiсти, еврейськi бундiвцi, еврейськi сiонiсти та iншi, а також – три попи, два ксьондзи i один рабин.

Таким от чином i трапилося, що персональний склад Центральноi Ради – в його частинi без неодмiнного префiкса «укр» – раптом переважив елемент украiнський. З цього й почалася бiда, – цим i сушив собi зараз голову голова Центральноi Ради.

Як же за такого стану встояти на ногах? Як здiйснити полiтичну програму, яка б була нацiонально-украiнською, а партiйно-кадетською? Яким способом гарантувати ствердження украiнськоi державностi, щоб була вона, по-перше, державнiстю, по-друге, – украiнською, а головне, – вiдповiдала прагненням i потребам нацiональноi елiти, тобто кiл нацiонально-свiдомих, помiркованих, статечних, маетних на своiй рiднiй землi? Бо тiльки ця частина нацii, вважав професор Грушевський, е «сiль землi», тобто – здатна й спроможна стати основою держави, а не якiсь там гольтiпаки та перебендi – без нiчого святого в душi, крiм мрii про шматок хлiба, i вже, певна рiч, не якiсь там перевертнi чи зайди-чужинцi.

От чим був заклопотаний зараз голова Центральноi Ради. От чому вiн одривався думками вiд своеi невiдкладноi працi. Адже речником нацiональноi елiти i солi рiдноi землi вважав саме себе професор украiнськоi iсторii Грушевський.

Грушевський дожував бороду – вiн починав жувати з кiнця i потроху доходив аж до основи, пiдтягаючи пiдборiддя до рота, – тодi розпустив ii широко, майнув величезними стрiхатими бровами, поправив пенсне на носi – i подзвонив.




2


Ту ж мить дверi прочинились, i порiг переступила дiвчина.

І це була дiвчина неповторноi вроди.

Чорне, двома крилами крука розкинуте на два боки волосся було в неi з потилицi коротко пiдстрижене пiд нiмецьку «бубiкопф», але пiдбите спереду, над бiлим мармуровим лобом, невеличким задьористим чубчиком. Такi ж чорнi, шнурком витягнутi брови вiдтiняли це античне чоло знизу, i з-пiд них, прикритi густими й неправдоподiбно довгими, одначе зовсiм натуральними вiями, миттю блискали i зразу ж меркли – щоб за мить знову блиснути i знову померкнути – двiйко швидких, гострих, але заразом i томних очей. Маленьке, але мiцне та круте – вольове пiдборiддя завершувало цей чарiвний образ бездоганним овалом матових щiк. І посаджена ця виточена голiвка була на в мiру довгу i в мiру тонку шию – гордовитим, сповненим краси i гiдностi рухом.

Така неземна або, вiрнiше, – саме земна дiвоча краса сама по собi була вища вiд усяких похвал, але ще яскравiшою виглядала вона проти потворностi довгобородого карлика перед нею. Дiд Грушевський i справдi був кап у кап пушкiнський Чорномор – «твой оскорбитель, волшебник страшный Черномор, красавиц давний похититель, полночных обитатель гор». Вiн мав такий же гулястий череп, такий же був присадкуватий та клишоногий.

Зодягнута дiвчина була у вiйськовий мундир – сiро-зелений австрiйський френч, на ногах мала високi шнурованi гонведськi бутси, i тiльки колiна iй прикривали не рейтузи чи галiфе, а жiноцька, такого ж сукна, що й френч, коротка спiдниця.

Справдi, таку «Людмилу» ризиковано було б залишити наодинцi зi сластолюбним Чорномором, коли б це справдi був Чорномор, а не професор Грушевський, та ще коли б земна красуня не гидувала б взагалi мужською статтю, бувши лiдером киiвського, а перед тим – львiвського, а ще перед тим – вiденського клубу амазонок-чоловiко-ненависниць.

Це була вiдома Софiя Галечко – нинi особиста секретарка голови Центральноi Ради, а перед тим – аспiрантка професора Грушевського в Львiвському унiверситетi. Але з перших же днiв вiйни щира украiнська патрiотка покинула студii в унiверситетi i стала до лав легiону «Сiчових стрiльцiв».

Легiон «Украiнських сiчових стрiльцiв» – УСС, або «усусiв» – був, як вiдомо, утворений при самому початку вiйни в складi австро-угорськоi армii з благословення австрiйського цiсаря Франца-Иосифа. Утворив його «Союз визволення Украiни» – СВУ, – органiзований в переддень вiйни з украiнських соцiал-демократiв та украiнських соцiалiстiв-революцiонерiв, одначе з iнiцiативи трьох зовсiм позапартiйних на той час найпалкiших украiнських патрiотiв. Цi трое були: iдеолог украiнського нацiонального вiдродження по обох берегах Збруча, професор росiйського пiдданства, але австрiйськоi служби, Михайло Грушевський; провiдник украiнського нацiонально-релiгiйного руху та покатоличення украiнськоi нацii i на схiд вiд Збруча, в той час як вiн сам був главою украiнськоi греко-католицькоi церкви вiд Збруча на захiд – унiатський митрополит, отець граф Андрiй Шептицький; i блискучий офiцер iмператорськоi гвардii та царськоi ж кровi, наймолодший з династii правлячих в Австро-Угорщинi монархiв Габсбургiв, – принц Вiльгельм Габсбург. «Союз визволення Украiни», другого ж дня по його фундацii, був полiтично санкцiонований та фiнансово пiдтриманий австро-угорським урядом – з метою органiзацii боротьби за вiдiрвання схiдних земель Украiни вiд Росiйськоi iмперii та прилучення iх до захiдних земель Украiни в Австро-Угорськiй iмперii. Ерцгерцог Карл Габсбург – пiсля вбивства в Сараевi сина iмператора Франца-Йосифа Рудольфа, що стало нiбито приводом до початку свiтовоi вiйни, – став престолонаслiдником i мав невдовзi перейняти скiпетр вiд свого старезного, на схилi вiку, батька, а молодший Вiльгельм залишався, таким чином, без династичних перспектив, тому й претендував посiсти трон бодай украiнського короля. В iм'я цього вiн i змiнив iм'я Вiльгельм на Василь, а прiзвище прибрав Вишиваний – вiдповiдно до прiзвиська, яке вже дiстав у народi за те, що завжди ходив тiльки у вишиванiй украiнськiй сорочцi, демонструючи цим свою монаршу прихильнiсть до нацiональноi украiнськоi емансипацii.

Саме в зв'язку з цими скандальними та крамольними проти Росiйськоi iмперii фактами професор Грушевський – якого початок вiйни мiж Росiею та Австро-Угорщиною нагло заспiв не в Австро-Угорщинi, у Львовi, а на теренах Росiйськоi iмперii, – i був негайно позбавлений права проживати на батькiвщинi в Киевi та висланий за межi Украiни в пiвнiчнi росiйськi губернii.

Саме в зв'язку з цим i митрополит Шептицький – тiльки росiйська армiя здобула Львiв, де на горi Святого Юра мiстилася резиденцiя глави унiатськоi церкви, – був негайно взятий пiд почесний, вiдповiдно до його високого стану князя церкви, арешт i перемiщений – з вiдданням належних пошан, бо мав родиннi зв'язки з династiями Габсбургiв в Австро-Угорщинi та Гогенцоллернiв у Нiмеччинi, – теж на пiвнiч Росii, у Спасо-Єфимiвський православний монастир.

Лютнева революцiя визволила обох високих бранцiв: професоровi Грушевському – росiйському пiдданцевi – дозволено повернутись на Украiну, в ii столицю Киiв, а душепастиревi Шептицькому – пiдданцевi австрiйському – перемiститися до закiнчення вiйни в столицю Росii, Петроград.

Вiрна iх послiдовниця – благочестива греко-католичка та ретельна студентка-iсторичка – чарiвна Софiя Галечко в легiонi «усусiв» вiдразу дiстала офiцерський чин хорунжого, бо належний вiйськовий вишкiл здобула ще до вiйни на студентськiй лавi, в украiнському спортивному товариствi «Сiч». Товариство «Сiч» пiд високою опiкою австрiйського ерцгерцога готувало своiх членiв не стiльки для спортивних рекордiв, як для давно запроектованих военних звитяг. Одначе в боях пiд Карпатами чарiвнiй хорунжесi не поталанило: вона потрапила в полон i дiстала свою койку вiйськового бранця за колючим дротом в особливому таборi для австрiйських вiйськовополонених-украiнцiв, у Киевi на Собачiй тропi.

Визволив ii з незатишного ув'язнення ii академiчний патрон – тiльки повернувся до Киева i заходився органiзовувати Центральну Раду. Цю дрiбну послугу – в обмiн на iншi послужливi дрiбницi – зробив йому командуючий вiйськами Киiвського округу полковник Оберучев, – на знак едностi полiтичних прагнень Тимчасового уряду i Центральноi Ради. За австрiйською студенткою чин хорунжого не був визнаний – на тiй пiдставi, що статут росiйськоi армii на той час ще не визнавав за жiнками права дiставати офiцерське звання. А пiсля того рядовий Софiя Галечко i взагалi з армii була вiдчислена – на тiй пiдставi, що, за тим же статутом росiйськоi армii, жiнки не пiдлягали мобiлiзацii. Таким чином, громадянка австро-угорського пiдданства була перечислена в статус «цивiльних заложникiв военного часу» i вiдпущена за колючий дрiт з однiею умовою: щотижня з'являтись в участок для реестрацii.

Отже, на iмперативний дзвоник шефа чарiвна хорунжеса прочинила дверi i стала на порозi по-вiйськовому струнко:

– До послуг пановi професоровi!

В лiвiй руцi був у неi блокнот, в правiй – олiвець: ретельна секретарка, вона щохвилини готова була застенографувати наказ чи будь-яку, виголошену тiльки для iсторii, думку свого високого шефа i авторитетного навчителя.

– Е-е-е… – невиразно, але начальницьким тоном, промимрив Грушевський.

– Слухаю пана професора?

– Тее! – так само безапеляцiйно наказав Грушевський. Вiн наморщив лоба, поправив пенсне i робив руками неточнi рухи перед обличчям, – в гонитвi за думкою, яка щойно була, але раптом зникла, як це часто трапляеться з великими людьми, памороки яким забито мiльйоном справ. – Та як же це його, голубе? – Професор мав звичку до всiх студентiв казати «голубе», нехтуючи iх статтю.

– Прошу, пане професоре?

– Котра е година, панно Софiе?

Галечко глянула на дзигарi в кутку:

– П'ятнадцять пiсля третьоi, прошу пана професора!

– А поiзд? Чи не о третiй?

– Так есть, пане професоре: за розкладом о третiй пополуднi. Але я, прошу пана професора, допiру ся передовiдала телефонiчним способом у залiзничному двiрцi: поiзд ся запiзнюе на одну годину i сорок п'ять хвилин i прибуде евентуально бiля п'ятоi, прошу пана професора.

– Е! – гнiвно пирснув Грушевський.

З поiздом Петроград – Киiв мав прибути митрополит Шептицький. І саме для зустрiчi з ним голова Центральноi Ради з'явився в своему кабiнетi сьогоднi, в святковий день.

На настiйне клопотання проводу християнськоi православноi церкви i церкви християнськоi католицькоi, петербурзькоi, Украiнськоi нацiональноi ради, а також представникiв петербурзькоi аристократii княжих та графських родiв, де в салонах митрополит Шептицький згуртував товариство сприяння католицькiй вiрi, – пастир братiв-унiатiв по обидва боки Карпат дiстав-таки вiд Тимчасового уряду дозвiл залишити гостинну столицю колишньоi Росiйськоi iмперii i повернутися до своiх парафiян. Тiльки не до Львова, в обитель на Святоюрськiй горi, бо Львiв вже два роки тому був вiдбитий назад австро-нiмецькими вiйськами, а в Буковину, де ще трималися позицii росiйськоi армii, – пiд нагляд росiйського генерал-губернатора. Митрополитовi не дозволялось також спинятись по дорозi будь-де на схiдних украiнських землях i особливо – в столицi Украiни Киевi.

Та прямо поiзди з Петрограда в Чернiвцi не йшли, в Киевi треба було чекати пересадки чотири години, – а кожному переiжджому вiльно, убиваючи час, проiхатись вулицями мiста, роздивляючися сюди-туди. В час прогулянки карета може зупинитися й на Володимирськiй i випадково – цiлком випадково, бо в Святу недiлю там нiхто не повинен був урядувати, – митрополит побачиться з головою Центральноi Ради, який – на ж тобi, такий збiг обставин! – використовуючи празниковий затишок, заховався сюди iз своiми рукописами вiд домашнього празникового розгардiяшу.

Так пiдготовлено iсторичну зустрiч двох чiльних дiячiв вiдродження украiнськоi нацii – колишнього глави церковноi влади на Захiднiй, австрiйськiй, Украiнi, та глави майбутньоi свiтськоi влади на Украiнi Схiднiй, росiйськiй.

Але поiзд запiзнювався, i скорочувався таким чином час найважливiшого для майбутньоi iсторii побачення двох мужiв.

Грушевський був розгнiваний i роздратований.

Адже обговорити треба так багато зовсiм невiдкладних справ! Сталася ж революцiя, все перевернулося догори сподом, кожнiсiньке питання перетворилося тепер на свiтову проблему, а проводирi нацii вiд дня революцii не перекинулися ще й жодним словечком. Погомонiти iм було про що!

От, скажiмо, хоч би й ця найбiльш дiтклива проблема, яку поставила революцiя першого ж дня: земельне питання! Як вирiшити цю надто дразливу справу?

Селяни вимагають землi. Тобто украiнськi селяни вимагають забрати землю в помiщикiв на Украiнi i вiддати ii iм, украiнським селянам. Бене! Нацiя украiнська, за авторитетним твердженням самого професора Грушевського, е нацiя селянська, тобто селяни – ii найперший i головний компонент. Отже, вимоги цього найпершого компонента, безсумнiвно, треба б задовольнити. Така дiя, безперечно, виплекае в селян довiр'я до своеi влади i не завдасть украiнськiй нацii жодноi шкоди, бо ж, за авторитетним твердженням того ж таки професора Грушевського, всi пани на Украiнi росiйськiй – росiяни та поляки, а на Украiнi австрiйськiй – поляки або нiмцi та мадяри.

Одначе коли загроза нацiоналiзацii землi постала нинi реально, то – нi сiло нi впало – Семиренки, Ханенки, Григоренки, Терещенки, Харитоненки, Демченки, Яневськi, Тарнавськi, Скоропадськi, Кочубеi, i навiть сам граф Бобринський – визнали, нарештi, себе теж украiнцями! А херсонський Хреннiков – так той навiть оголосив, що по правдi його прiзвище зовсiм не «Хренников», а – «Хрiнникiв»: не вiд росiйського «хрена», а вiд украiнського «хрiну». А вони ж, цi земельнi магнати та промисловцi, володiють на Украiнi мало не половиною орних земель i мають багатомiльйоннi рахунки у закордонних банках. Забереш у них землю на Украiнi, то й плакали тодi для розбудови економiчного життя в майбутнiй украiнськiй державi тi золотi мiльйони по закордонних банках! Тим паче що на перевiрку всi цi пани виявились i справдi щирими украiнцями: читали замолоду украiнських поетiв, позбирали коштовнi колекцii нацiональних релiквiй, кохаються в народному мистецтвi – килимах, гончарствi або мережках i навiть самi вдягають iнколи гарну вишивану украiнську сорочку, – вдома, звичайно, пiд шотландський клiтчастий халат. Що ж це виходить? Що буржуазiя в украiнськiй нацii таки е?

Поза тим що професор не мiг допустити руйнування його оригiнальноi науковоi концепцii, – що украiнська нацiя безбуржуазна, – як же тепер бути на шляху будування украiнськоi державностi? Як поеднати демократичнi перетворення, потрiбнi для привертання симпатiй основного контингенту нацii, з непорушнiстю iнтересiв цвiту нацii? Адже волю «нацiональноi елiти» нацiональна Центральна Рада мае вволити передусiм!

Це питання хвилювало Грушевського i особисто. Все ж таки був вiн у Киевi власником будинкiв на Панькiвськiй та Бiбiковському i дачi з невеличкими грунтами – пiд Киевом, у Китаевi. Мав також непогану вiллу у Львовi та «лiтнiвку» з садками i нивками у Криворiвнi, пiд Косовом у Галичинi…

Певна рiч, що найкращу вiдповiдь на це питання можна дiстати тiльки в митрополита, що мав чималий досвiд землепорядкування – iм'ям iнтересiв церкви i пастви – над усiма вгiддями езуiтських монастирiв. Та й особисто володiв маетками у Карпатах загальною площею бiльше, нiж мав землi в особистiй власностi сам австрiйський цiсар. Бо, бувши отець Андрiй князем церкви в Австро-Угорщинi, був граф Шептицький заразом i одним з найбагатших земельних магнатiв на територii цiлоi Захiдноi Європи…

– Що ж, – сердито пирхнув ще раз Грушевський, – не будемо марнувати час. Прошу, панно Софiе, зачитайте менi тимчасом вранiшню iнформацiю.

Чарiвна секретарка пiдiйшла ближче до столу, але спинилась за два кроки: професор не любив, коли студенти пiдходили надто близько, виказуючи тим нахил до панiбратства, – i почала доповiдати стоячи: шеф не терпiв, щоб пiдлеглi перед ним сiдали, нехай пiдлеглi будуть i жiнки.

Та iнформацii згладили зморшки на лобi в Грушевського.

Розбуркана революцiею Украiна пробуджувалась до повнокровного нацiонального життя. Звiдусiль – з Правобережжя, Лiвобережжя, навiть Слобожанщини – надходили численнi повiдомлення про самосильну розбудову культурного украiнського побуту. Не було на Украiнi повiту, де б не органiзувалися вже «просвiти» – з неодмiнними спiвочими i театральними гуртками. По мiстах, а подекуди й по селах, самочинно – всупереч вказiвкам Тимчасового уряду – самоукраiнiзувалися школи й виникали «украiнськi юнацькi спiлки». Продуценти цукру – цього бiлого украiнського золота – утворили союз «Укрцукор» з емблемою: бiла голова цукру на жовто-блакитному полi; украiнськi цукрозаводчики особливо гаряче вiтали Центральну Раду, сподiваючись на ii батькiвськi турботи про потреби украiнських нацiональних промисловцiв. Всеукраiнський собор церковнослужителiв теж вiтав, повiдомляючи про вирiшення перевести службу Божу з старослов'янськоi на живу украiнську мову i проголосити автокефалiю православноi церкви на Украiнi.

– Маемо медовий мiсяць украiнства, панно Софiе, га? – Грушевський молодецьки пiдморгнув до секретарки, зняв пенсне i покрутив ним у повiтрi, що було в нього ознакою особливо доброго гумору.

Та найголовнiше було попереду.

З усiх фронтiв вiйни, з вiйськових залог по великих мiстах Украiни, а також i з окремих частин у гарнiзонах Петрограда, Москви, Риги, Саратова, Царицина, – надходили повiдомлення про утворення «украiнських нацiональних рад» – для керiвництва самоорганiзацiею воякiв-украiнцiв. Телеграми вимагали, щоб усiх солдатiв та офiцерiв-украiнцiв вiдкликати негайно з усiх фронтiв на Украiну для оборони нацiональних iнтересiв украiнського народу.

Софiя Галечко поклала стосик депеш на стiл.

– Прошу пана професора: ось депешi з вiйська!

Все це було пречудово, i голова Центральноi Ради весело поблискував очима, гортаючи картки депеш та мугикаючи пiд нiс:

А ми тую червону калину пiдiймемо,
А ми нашу славну Украiну, гей-гей, розвеселимо…

– Дозволите, пане професоре, киiвськi iнформацii?… Першотравнева демонстрацiя щойно ся скiнчила. Демонстранти, в числi близько дев'ятдесят тисяч пройшли мимо Думи i рушили собi на околицi – задля завершення святкування по домiвках.

Ах, так! Сьогоднi ж день Першого травня! Вперше на територii колишньоi Росiйськоi iмперii це свято вiдзначаеться вiльно, без козацьких нагаiв!.. Грушевський з презирством скривив губи. Перше травня було святом мiжнародноi солiдарностi трудящих, а професор вважав, що мiжнароднiй солiдарностi повинно передувати ще здобуття солiдарностi нацiональноi, тобто – еднання всiх шарiв однонацiонального населення, незалежно вiд соцiального стану кожноi людини зокрема.

– Як же вiдбулася демонстрацiя? – обережно поцiкавився вiн, уриваючи бадьоре наспiвування. – Чи взяли в ньому участь украiнцi? Чи не трапилось якогось ексцесу?

Дiйшла секретарка знала, чого передусiм чекае шеф, i тому заспокiйливо поiнформувала:

– Як пан професор того i жадали, жоден жовто-блакитний стяг не замайорiв над лавами загальноi демонстрацii. Нацiонально-свiдомi украiнцi святкували собi окремо бiля Святоi Софii, iз спiвами i танцями. – Грушевський задоволено пирхнув: браво! Це вже була неабияка перемога! – Лозунги над демонстрацiею були: «Хай живе свобода!», «Довiряемо Тимчасовому урядовi!»… Але, прошу пана професора, – сумувато i чомусь пошепки зауважила секретарка, – соцiал-демократи бiльшовики з усiх пiдприемств та органiзацiй крамольно ся видiлили в зовсiм окрему колону i пройшли Хрещатиком геть пiсля всiх.

– Окремо? Яке нахабство!

– Так, прошу пана професора, – винувато пiдтвердила секретарка, немов визнавала свою вину за таке неподобство. – На чолi з органiзацiями заводу «Арсенал» та Третього авiацiйного парку i з окремими гаслами на прапорах, пане професоре!

– Якi ж то гасла?

– «Хай живе мiжнародна солiдарнiсть пролетарiату!», «Вимагаемо восьмигодинноi робочоi днини!», «Земля – селянам!», «Фабрики – робiтникам!»…

– Так багато гасел? Але ж то цiла програма!

– І ще одне гасло, пане професоре: «Хай живуть Ради!».

– Хе!.. Ради! Живуть! Хай!..

Це вже було занадто! А в Радах – хто? Пролетарiат. А пролетарiат – хто? За категоричним твердженням професора Грушевського, украiнського пролетарiату не було: пролетарiат на Украiнi був або росiйський, або поросiйщений. Таким чином, Ради депутатiв, на думку професора Грушевського, може, й мали якийсь демократичний сенс на Московщинi, де був свiй, з москалiв, пролетарiат, але на Украiнi вони – тiльки ще один спосiб поросiйщення, нехай i «революцiйного». До бiса з тими Радами депутатiв!..

– Дозвольте, пане професоре, далi? Бiльшовицька колона спiвала украiнську пiсню «Шалiйте…»

– Профанацiя! – скрикнув Грушевський. – І провокацiя! – Вiн навiть загилив кулаком об стiл. – Складiть прокламацiю до населення про те, що бiльшовики пiдступно вдаються до украiнського пiсенного слова!

– Гаразд, пане професоре!

– Хто там у них – нагадайте – веде провiд?

– Голова мiського комiтету – Юрiй П'ятаков. Печерського, найбiльшого, – Іванов…

– Кацапи!

– Газету редагуе Крейсберг…

– Жид!

– Ще значно вiдомий керiвник бiльшовицькоi фракцii в Центральному бюрi професiйних спiлок мiста Боженко.

– Боженко – це украiнське прiзвище! Вiн не може бути бiльшовиком. Прошу перевiрити!

– Гаразд, пане професоре!

– П'ятаков? Який це П'ятаков? – Прiзвище П'ятакова було Грушевському наче по знаку. – Чи не з тих П'ятакових, що будують цукроварнi в пана Терещенка?

– Перепрошую пана професора! На завтра ся поiнформую.

Та Грушевський додаткових iнформацiй вже не потребував. Вiн пригадав i сам. П'ятакови ж були майже його сусiдами: через квартал вiд Панькiвськоi на Кузнечнiй стояли аж два добрячi будинки П'ятакових – ще й з «доходними» флiгелями в дворах! Кузнечна, п'ять i Кузнечна, три: Леонiда Тимофiйовича i Данила Тимофiйовича, братiв. Леонiд Тимофiйович, iнженер, – заступник голови киiвського фiлiалу «Імператорського росiйського технiчного товариства» – власник першого в Киевi автомобiля. А з Данилом Тимофiйовичем Грушевському доводилось зустрiчатися часто: обидва вони – члени правлiння киiвського «Товариства домовласникiв». Аякже – вiдомi на весь Киiв брати П'ятакови! «Отцi города», поважнi дiдугани! І ще п'ятеро молодих: Сашко, Мишко, Льонiчка, Юрочка i Ванiчка. Сашко, тобто Олександр Леонiдович – «октябрист»; Мишко, тобто Михайло Леонiдович – «конституцiйний демократ»; Ванiчка, Іван Леонiдович – монархiст; i Юрiй Леонiдович – соцiал-демократ, ще до вiйни подався на емiграцiю, в Японiю та Швейцарiю либонь. Ху! Та певне ж – це вiн, соцiал-демократ! Був, правда, меншовиком-плехановцем, але ж, дуже можливо, що перекинувся тепер i в бiльшовики!..

– Так, так! – скривився Грушевський. – «Хай живуть Ради!» Цiкаво, дуже цiкаво! Ха-ха! Ви, панно Софiе, можете занотувати… Нi, нi! – спинив вiн рух секретарки до блокнота. – Занотуйте це до вашого студiйного зошита, в лекцiю по частинi шостiй iсторii Украiни, до параграфа сто дев'ятнадцятого, що мае назву «Ідеi народностi, початок демократизму»: ще один аргумент iз живим прикладом за те, що класового почуття нема, iдея класовостi е ефемерiею, а класову боротьбу вигадали Карл Маркс та Фрiдрiх Енгельс… Прошу. Немае за що…

Галечко нашвидкуруч зробила стенографiчний запис академiчноi вказiвки професора.

– Але, якщо пан професор дозволить, – таемниче мовила вона потому, – мушу повiдомити, що в комiтетi бiльшовикiв не гаразд, i про це знае вже цiле мiсто!

– Не гаразд? – пожвавiшав Грушевський. – А що таке?

– Вони так i не можуть прийти до згоди помiж себе, пане професоре!

– Дуже цiкаво! Якi ж зараз незгоди?

– Бiльшовицький центр у Петроградi скликае партiйну конференцiю, i Ленiн вже оголосив тези своеi доповiдi для цiеi конференцii. iх так i прозвано: «Квiтневi тези»…

– Ну, ну?

– Цi ленiнськi тези пiдтримують бiльшовики i по багатьох украiнських мiстах. У Харковi, Катеринославi i особливо в Донецькому вугiльному басейнi. У мiстi Горлiвцi, наприклад, ленiнськi тези схвалила мiсцева партiйна конференцiя аж iз тисячi i двох соток бiльшовикiв…

– Хе! А хто ж там керуе… бiльшовиками?

– На Донеччинi, прошу? Якийсь слюсар, на ймення Ворошилов Клим, iз Луганська…

– Слюсар! А прiзвище немовби украiнського пня…

– Киiвськi бiльшовики теж ладнi пiдтримати Ленiновi тези. Принаймнi за них гаряче обстоюе один iз керiвникiв киiвського комiтету, якийсь Петров, вiн же – Савельев, вiн же, здаеться, – Ветров, вiн же – Макс…

– Забагато прiзвищ для однiеi людини! – сердито пирхнув Грушевський. – Чи вiн хоче пiдперти тi тези аж чотирма прiзвищами, щоб було певнiше?

– Так, прошу пана професора; прiзвище вiн мае одне, а решта – партiйнi псевдо. Петров – Савельев – Ветров – Макс до революцii дiяв у пiдпiллi то на одному заводi, то на другому, то…

Грушевський урвав занадто докладну iнформацiю:

– Прошу менi не про бiльшовика з чотирма прiзвищами, а про всiх киiвських бiльшовикiв: як вони сприймають тi тези?

– Перепрошую! – похопилася секретарка. – Але П'ятаков, сам керiвник киiвських бiльшовикiв, виступив загально проти цих тез, бо створив окрему платформу для киiвських бiльшовикiв.

– А! А-га-га-га! – зареготав Грушевський. Смiх у нього був кумедний: вiн смiявся не видихаючи, а, навпаки, вбираючи повiтря в себе. Тому смiх виходив уривчастий, з присвистом i якимсь неначе присьорбуванням, немовби вiн заливаеться водою i от-от захлинеться. – Га-га-га! От i чудово! Нехай перегризуть один одному горлянку! Смiйтеся ж, смiйтеся, панно Софiе: це тiльки на добре!

Обличчя секретарки одначе залишилось нерухомим. Галечко було лише двадцять п'ять рокiв, але вона вже усвiдомила, що жiнкам замолоду смiятися шкiдливо: можуть набiгти передчаснi зморшки на обличчя. До того ж смiятись було ще зарано: не всi киiвськi бiльшовики схвалили платформу П'ятакова i вирiшили обговорювати ленiнськi тези далi.

– Ви мене потiшили, панно Софiе, – сказав Грушевський, пересмiявшись. – Потiште ще раз: може, вам вiдомо, в чому ж розходиться «товариш», – слово «товариш» вiн саркастично пiдкреслив, – «товариш» П'ятаков iз «товаришем» Ленiним?

– Таки по всiх пунктах, пане професоре.

– От бачите! – Грушевський навiть потер руки вiд задоволення. – А саме? Прошу вас, якщо ви поiнформованi?

– Ленiн вiдкидае спiвробiтництво з меншовиками, що зрадили iнтернацiоналiзм та пiдтримують вiйну на оборону, а П'ятаков вважае, що потрiбний контакт з усiма соцiалiстичними партiями… Ленiн висувае гасло – соцiалiзувати землю та передати ii безкоштовно малоземельним селянам, а П'ятаков пропонуе передати ii в державний фонд, а там Установчi збори вирiшать форми передiлу землi… Ленiн заявляе, що не повинно бути жодноi пiдтримки Тимчасовому урядовi, а П'ятаков обстоюе, щоб Тимчасовий уряд тимчасом пiдтримувати, тiльки змiнивши його склад… Ленiн закликае переходити вiд революцii буржуазноi до революцii соцiалiстичноi, а П'ятаков доводить, що це передчасно…

Кожне повiдомлення Грушевський зустрiчав веселим реготом. І з чого б то цей П'ятаков причисляв себе до купки бiльшовикiв? Вiн же мiг би в поважнiй меншовицькiй партii посiсти мiсце лiдера поруч з якимсь Даном чи Церетелi! А втiм, зараз дуже добре, що вiн – в бiльшовиках! Нехай розколе цю чортову партiю, нехай пiдуть бiльшовики один на одного з кулаками! От буде смiху!

Галечко тим часом докiнчувала викладати розходження мiж Ленiним та П'ятаковим, видимо, старанно обiгнавшись по газетах з дискусiями серед киiвських бiльшовикiв.

– Ленiн, як вiдомо пановi професоровi, проголошуе право нацiй на самовизначення – аж до вiдокремлення в самостiйну державу. А П'ятаков, прошу пана професора, вважае боротьбу за нацiональне визволення вiджилим буржуазним забобоном: нацiональне визволення, мовляв, справа буржуазii, а пролетарiатовi воно нi до чого. Прецiнь, в умовах Росiйськоi iмперii, П'ятаков згодний погодитись з цiею тезою – для полякiв, але категорично виступае проти права на самовизначення для украiнськоi нацii…

– Що?! – урвав регiт i аж пiдскочив у крiслi Грушевський. – Нахаба! Негiдник!

– Так, прошу пана професора! Вiн обстоюе, що украiнцi – не нацiя, а тiльки – народнiсть. Нiбито украiнськi трудящi навiть не розумiють украiнськоi мови, якоi, мовляв, i взагалi нема, бо ii вигадали галицькi iнтелiгенти i, зокрема, пан професор Грушевський…

– Хе!..

Грушевський замiрявся вже вигукнути якийсь особливо дошкульний прокльон на голову нахаби П'ятакова, але засiкся, почувши останнi слова секретарки. Така висока оцiнка його дiяльностi йому лестила: честолюбство не було останньою рисою в характерi чiльного дiяча украiнського нацiонального вiдродження. Проте обурення переважило-таки, i вiн, гнiвно трiпотнувши бровами, мугикнув:

– Пан П'ятаков переоцiнюе моi заслуги перед украiнською мовою! А в рештi його, гм, погляди нiчим не вiдрiзняються вiд горезвiсноi концепцii царського мiнiстра Валуева: «украiнськоi мови нема, не було i бути не може». Можете це занотувати, панно Софiе, до вашого студiйного зошита – там же, в частинi шостiй, тiльки до параграфа сто тридцять першого, що мае назву «Нищення украiнства»: ставлення росiйськоi плутократii до украiнства залишаеться незмiнним, до якоi б соцiальноi мiмiкрii не вдавалися новi формацii великоросiйського iмперiалiзму…

Професор, можливо, вичитував би лекцiю ще довший час, коли б цю хвилину в кабiнетi не розiтнулось гуркiтливе, оглушне деренчання – наче сигнал на сполох з пожежноi каланчi. Це дзвонив телефон: в тi часи користувалися ще примiтивними телефонними апаратами фiрми Еррiксон.

– Перепрошую! – скрикнула секретарка. – Дозвольте, пане професоре? Можливо, то алярм бойовий з залiзничного двiрця, що поiзд мае вже ся дебаркадерувати?

Поки секретарка провадила розмову телефоном, Грушевський закручував бороду джгутом i щосили сiпав цей скрутень, неначе замiрявся геть вискубти волосся з пiдборiддя. Вiд болю вiн жалiбно повискував, а потiм шипiв i шкварчав, неначе яечня на пательнi.




3


Галечко не дала вiдбою i повернулася дещо збентежена.

– Перепрошую пана професора, але то не з двiрця. Очевидячки, поiзд таки ся запiзнить, як передбачено… До голови Центральноi Ради телефонуе пан французький амбасадор…

– Амбасадор? Французький? – здивувався Грушевський. – Хiба в Киевi е французький посол?

– Перепрошую пана професора, але не вмiю дiбрати iншого слова. Французький добродiй Енно, власне, не мае рангу амбасадора, але повiдомляе, нiби дiстав доручення вiд уряду Францii перемовитися з головою украiнськоi Центральноi Ради. І добродiй Енно ласкаво прохае в пана професора невiдкладноi аудiенцii…

Борода в Грушевського стала сторч, брови полiзли вгору, навiть вуха трохи зсунулися з мiсця – вiн аж задихнувся вiд хвилювання. Представник Францii просив аудiенцii негайно, ту ж мить! Навiть коли б у цього французького торговельного агента всього дiла було – придбати мiшок сухих украiнських груш або спродати партiю французького чорносливу – однаково, це б символiзувало початок мiждержавних зносин, i передчуття цього iсторичного факту ронило в душу голови Центральноi, проте ще не державноi, Ради дещицю пихи…

– Кажiть! – над силу вимовив Грушевський. – Ту ж мить!..

У цю мить Грушевський, вже й справдi, вiдчув себе главою не майбутньоi – тiльки запроектованоi, а держави пристойноi, як годиться. Був вiн мало не тридцять рокiв професором – людиною чистоi науки, i науки не точноi – iсторii, i тому позначався схильнiстю до мрiй, марень та нестримного фантазування.

Втiм, пiдстави для марень, звичайно, були.

Адже претендував вiн очолити державу вiд Дону до Сяну i вiд Курщини до Чорного моря. Росла на тих просторах пшениця – як нiде у свiтi; розкинулися плантацii цукрового буряка – бiльшi, нiж у всiх iнших европейських держав разом узятих; стояли лiси з дорогоцiнних промислових порiд дерев, текли незчисленнi рiки, багатi рибою, паслися череди молочних корiв та отари тонкорунних овець i вiдгодовувались на сало – свiтовоi, незрiвнянноi слави! – свинi беркшир, йоркшир та гемпшир. А в надрах пiд цiею благословенною землею залягали невичерпнi поклади кам'яного вугiлля, залiзноi руди, марганцю i нафти…

Адже Украiна ще вiддавна, з часу постання життя на евразiйському суходолi, була мiсцем схрещення шляхiв не лише з варягiв у греки, а й з германцiв, романцiв та саксiв у монголи, турки та iнди: з Балтiйського та Нiмецького морiв – у море Чорне та Каспiйське. З Атлантичного в Індiйський океан.

І професор уявляв вже собi в цю хвилину, як посли свiтових держав поспiшають до нього на аудiенцiю один перед одним, товпляться в передпокою, огризаючись один до одного i вiддавлюючи один одному мозолi.

Поки секретарка переказувала запрошення французькому представниковi – прибути зразу, Грушевський заклопотано давав лад паперовому безладу на столi. Але розкиданих гранок «Короткоi iлюстрованоi iсторii Украiни» вiн не прибрав, навпаки, добув iз шухляди ще цiлу купу i в поетичному хаосi розкидав де попадя: представник фривольноi Францii повинен був вiдразу вiдчути, що мае дiло з людиною заклопотаною, до того ж i вельми вченою.

– Ідiть, панно Софiе! – наказав вiн. – Зустрiнете, як годиться.




Перший посланець свiту





1


Софiя Галечко широко розчинила дверi, зробила крок набiк i одночасно виконала щось середне мiж вiйськовим поворотом через лiве плече та елегантним реверансом.

Ту ж мить слiдом за нею пурхнув у кiмнату мсье Енно.

Посланець цивiлiзованоi Францii був зодягнутий з виключною, французькою елеганцiею – «комiльфо».

На мсье Енно були мистецьки вiдпрасованi панталони – чорнi в бiлу нитку, галстук «парi суар» з величезним фальшивим дiамантом та строга чорна вiзитка – з модною осиною талiею. В руцi вiн тримав «котелок» останнього паризького фасону, тобто з такими маленькими крисами, що за них майже неможливо було вхопитися пальцями. Тримав його мсье Енно у випростанiй руцi – у широкому жестi гарячого душевного привiту.

Так – з широко розкинутими, неначе для обiймiв, руками – мсье Енно полинув через просторий кабiнет, ледь торкаючись носками наймоднiших черевикiв «вера» дорогоцiнноi колекцii украiнських килимiв на пiдлозi.

Грушевський наперед вирiшив – в iм'я додержання престижу високоi установи, яку вiн очолюе, та й шануючи себе як ученого з свiтовим iм'ям, – зустрiти iноземного представника з належною гiднiстю. Вiн мав сидiти, занурившися з головою в папери, – коли той з'явиться на порозi, звести голову – коли той переступить порiг, пiдвестися – коли посланець цивiлiзованого свiту зупиниться бiля порога.

Але все вийшло не так.

Якась необорна сила поза волею професора пiдкинула його над крiслом наче пружиною i кинула вперед – наче ядро з гармати. Що не кажiть, а був вiн лише майбутнiм головою ще не iснуючого уряду тiльки уявноi держави, а поспiшав до нього в найпривiтнiшому пiруетi посланець одноi з чотирьох наймогутнiших у свiтi держав.

Мсье Енно, пошпуривши «котелок» геть у крiсло, потис професорову руку раз, але професор не вiдпускав, вхопившися за його руку своiми двома. Тодi мсье Енно потис другий раз, потис i втрете, – i так вони i стояли посеред кiмнати, трусячи один одному руки. Притому вони обидва приказували слова палкого привiтання.

Мсье Енно говорив:

– Мсье! О мсье! Така висока честь!..

Грушевський:

– Вельми щасливий… мое поважання… приймiть моi запевнення… сердечно… душевно… щиро…

Посланець Францii говорив росiйською мовою. Голова украiнськоi Центральноi Ради – французькою: прононс у нього був такий собi, професорський, i кожного слова вiн дошукувався в пам'ятi гiмназичних часiв, екаючи та мекаючи.

Нарештi всi iнтонацii вичерпано, два представники двох держав – сучасноi i майбутньоi – дали своiм рукам спокiй, i Грушевський попростував не до свого монументального крiсла, а зовсiм в iнший бiк.

– Даруйте, – мовив вiн притому, махнувши рукою на свiй величезний стiл, завалений паперами, – там безлад: роботи вище голови! Прошу дуже! – І вiн зробив гостинний жест, запрошуючи гостя до круглого столика в кутку.

Певне – коли ж i обновити цей круглий столик, примiщений у кутку для мiждержавних розмов «на рiвнiй нозi», як не тепер?

А втiм, коли вони всiлися один бiля одного при столику «на рiвнiй нозi», запала пауза: обидва державнi мужi, гiсть i господар, привiтно поглядали один на одного, люб'язно посмiхались i чекали, щоб почав другий.

З цiеi паузи годиться скористати, щоб бодай коротко виповiсти тi душевнi хвилювання, якi пойняли в цю хвилину кожного – i професора Грушевського i мсье Енно.




2


Професор Грушевський був давнiй i вiдомий германофiл.

Саме нiмецьку нацiю вiн вважав чiльною в минулому iсторичному процесi, саме iй визначав провiдну роль рушiя в подальшому iсторичному прогресi.

Щодо романськоi раси, то в своiх ретельних дослiдженнях минулого професор не знаходив поважних показникiв зiткнення мiж нею та нацiею украiнською. Тим-то в шуканнi шляхiв у прийдешне вiн не бачив передумов для будь-яких реальних взаемин мiж Украiною та Францiею. Францiя була собi десь там далеко, за двома хребтами гiр, Карпатами й Альпами, – аж на краю евразiйського суходолу. Украiнцi у Францii, власне, не проживали, не залишалося там вiд попереднiх поколiнь i поховань, руiн чи будь-яких iнших решток стародавньоi матерiальноi культури – так важливих для iсторiографа при визначеннi генезису сучасностi. Небагато французiв проживало i на Украiнi, та й тi були елементом випадковим, сказати б – не iсторичним: учителi танцiв по жiночих гiмназiях або агенти французьких пiдприемцiв, що розташувалися на украiнськiй землi, шукаючи найкращого прибутку на свiй капiтал. Вони, правда, споруджували пам'ятники сучасноi матерiальноi культури – фабрики та заводи, i навiть заривались глибоко в землю – видобуваючи рiзнi кориснi копалини, але поховання пiсля них залишалися не французькi, а украiнськi – загиблих у нуждi украiнських заробiтчан, та й пам'яткою жила хiба ще ненависть сучасних трударiв – теж украiнських. Все це мало живило допитливiсть знавця минувшини.

Отож шляхи украiнськоi нацii та нацii французькоi бiгли собi в iсторичну далечiнь неначе паралельно.

І враз – першою ластiвкою жаданих прийдешнiх взаемин майбутньоi украiнськоi держави з державами iншими – з'явився якраз посланець Францii.

Вiн прибув поспiхом. Отже, не було сумнiву, що чогось потребував. А чого може потребувати Францiя вiд Украiни?

І голова Центральноi Ради трепетав.

Мсье Енно теж трепетав.

Адже був вiн цiле свое життя тiльки звичайнiсiньким комiвояжером – спецiалiстом по одеколону, пудрi та гiгiенiчних гумових виробах. До вiйни вiн спокiйнiсiнько гендлював собi у Киевi, як агент французькоi парфюмерноi фiрми «Котi» при киiвському «Юротатi», тобто – «Пiвденно-росiйському товариствi торгiвлi аптечними товарами». Коли почалася вiйна, в життi мсье Енно сталася надзвичайна подiя, що символiзувала його успiшне просування життевим шляхом: вiн ступив на путь державноi дiяльностi. Мiнiстерство торгiвлi Францii доручило йому бути торговельним аташе республiки на пiвднi Росiйськоi iмперii, яка в союзi з Францiею вела вiйну проти австро-нiмецького блоку i потребувала не лише косметики та медикаментiв, але й армiйськоi амунiцii, кулеметiв, гармат, аеропланiв та iншого вiйськового спорядження. Кар'ера та матерiальний добробут мсье Енно феерично злетiли вгору: вiн мав вiд уряду Францii документ, дiставав високi комiсiйнi вiд продавця i, певна рiч, спромогався забезпечити собi неабиякий куртаж i вiд покупцiв. Росiйська революцiя аж нiяк не пошкодила справам мсье Енно, навпаки, незрiвнянно збiльшила всi його ресурси, бо торговельнi зв'язки мiж Францiею та Росiею вiд дня революцii значно поширились.

І раптом, сьогоднi вранцi, торговельний представник французьких фiрм в Киевi дiстав депешу з Парижа, з самого мiнiстерства iноземних справ: прийняти на себе виконання обов'язкiв дипломатичного представника. Йому доручалось: негайно зв'язатись з установами, якi збираються очолити нову республiку, що претендуе утворитись на пiвденних територiях колишньоi Росiйськоi iмперii, прибираючи назву «Украiна», невiдкладно довiдатись, що то е за «Украiна» та якi намiри мае ii Центральна Рада, – i завтра ж виiхати через Балкани до Парижа за дальшими iнструкцiями, як поводитись з украiнською державою, якщо такiй судилося бути.

Кар'ера мсье Енно робила карколомний стрибок вгору – з дрiбного торговця вiн раптом перетворювався на торговця державного i навiть мiждержавного масштабу!

І от вiн робив свiй перший крок на дипломатичному поприщi, виконував свою першу в життi дипломатичну мiсiю, але так само, як i Грушевський, вiн почував себе нiяково, бо не знав, з чого ж почати?

Цiлком очевидно, що коли починати Грушевському, то вiн мав би почати – з Францii, а коли починати мсье Енно, то вiн мае почати з Украiни.

Все, що знав професор Грушевський про Францiю, зосереджувалось у таких специфiчних сферах, як антропологiя, нумiзматика, геральдика, ну i рiзнi загальнi питання культури, мистецтва й лiтератури. В цих сферах важко було надибати зачiпку для розмови на рiвнiй нозi мiж двома дипломатами.

Все, що знав мсье Енно про Украiну, обмежувалось iнформацiями про обсяг потреб жiночоi частини украiнського населення на предмети косметики, а чоловiчоi – на кулемети, гармати i аероплани.

Поза тим йому професiонально було вiдомо, що загальнодержавний борг Росiйськоi iмперii французькому Нацiональному банковi був бiльший проти заборгованостi Росii всiм iншим свiтовим державам разом узятим: значна, не менша вiд сорока процентiв, частка цього боргу, по паритету, припадае на Украiну, а значна частина, до вiсiмдесяти процентiв, усiх iндустрiальних пiдприемств на територii Украiни – е власнiстю французьких пiдприемцiв або франко-бельгiйських змiшаних компанiй. Але й це навряд щоб давало привiд для початку розмови в тому планi, на який уповноважувало його Мiнiстерство iноземних справ Францii.




3


– Чому маю завдячувати, пане добродiю? – спромiгся нарештi Грушевський порушити люб'язну мовчанку.

Дiставши конкретне запитання, мсье Енно теж здобув сили прийти професоровi на допомогу:

– Мон президент! – вигукнув вiн в екзальтацii. – Ваша нацiя – прекрасна!

Грушевський засяяв задоволеною посмiшкою: представник Францii начебто визнавав якiсь прерогативи за нацiею украiнською.

– Ваша Украiна, – ще патетичнiше скрикнув мсье Енно, – чудова! Вашi украiнцi – чарiвнi!

Все це були вирази звичайноi галантностi – вихваляти все, i особливо те, чого ти зовсiм не знаеш. Але натурi мсье Енно – синовi паризьких бульварiв – властива була ще й схильнiсть до бурхливоi афектацii. А порадитись, як належить поводитись при дипломатичнiй розмовi, йому не було з ким: единий компетентний у таких справах з-помiж близьких знайомих мсье Енно – Британськоi iмперii комерцii секретар, спецiалiст по продажу велосипедiв, футбольних м'ячiв та крокетних молоткiв, мiстер Багге, – якраз три днi тому вiдбув до Одеси. На час вiйни вiн теж представляв не лише англiйську фiрму спортивного iнвентаря «Орт», але й iншi британськi фiрми, якi постачали росiйськiй армii шинелi, черевики, пiстолети браунiнг i авiамотори «Армстронг».

Закiнчивши свiй патетичний вступ, мсье Енно повiвся далi не менш екзальтовано. Вiн раптом пiдхопився з стiльця – Грушевський змушений був теж пiдняти свiй зад над крiслом – i, ставши майже «струнко», по-вiйськовому, майже рапортував:

– Високий уряд моеi великоi батькiвщини виказав менi честь i доручив поставити вашiй честi запитання, числом п'ять, вiдповiдi на якi й мають стати пiдставою для прийняття моiм урядом рiшень щодо дальших взаемин мiж нашими краiнами… Запитання примо: ваша мета, мсье?

Аж тепер мсье Енно спинився, i Грушевський здобув можливiсть заговорити. Вiдкашлявши, вiн почав:

– Наша мета… гм!.. Ми ставимо собi метою, пане добродiю, вiдродити украiнську нацiю.

– Чудово! Секундо: вашi домагання, президенте?

– Ми домагаемось… вiд росiйського Тимчасового уряду, щоб вiн той… визнав, що Украiна е Украiна, а не Малоросiя, тобто що украiнська нацiя мае право на iснування…

– Прекрасно! Терцiо: вашi претензii?

– Претензii? Гм! Як би це вам сказати, мсье? Ми претендуемо, щоб Украiна теж була собi державою, як i всi iншi, з усiм, що в державi бувае…

– Надзвичайно! Кварто: чого ви сподiваетесь вiд Францii?

– Вiд Францii?

Грушевський був спантеличений. Запитання сипались надто швидко, та й вiн взагалi не знав, чого можна вiд Францii сподiватись.

Нi, справдi, – що може бути потрiбно Украiнi вiд Францii? Щоб франко-бельгiйська компанiя продала Украiнi киiвський трамвай? Так на це не було в Грушевського грошей – трамвай, мабуть, таки дорогенько коштуе: вагони, рельси, електричний струм… Просити органiзувати салони французьких мод для дам вищих, козацького роду, украiнських кiл? Так вiн був за те, щоб дами вищого украiнського кола вдягались у керсетки i плахти, демонструючи тим свою нацiональну свiдомiсть… Що ж iще е у Францii, чого б варто сподiватися? Страшнi традицii французьких революцiй? Всякi там конвенти, санкюлоти, гiльйотини. Хай йому бiс! Михайло Сергiйович зроду був лагiдноi вдачi… Ага! Грушевський таки збагнув, як належить вiдповiсти – в планi дипломатичного обмiну думками:

– Вiд Францii, – мовив вiн, – ми сподiваемось, щоб французький уряд визнав мету, домагання й претензii Украiни.

– Незрiвнянно! – скрикнув мсье Енно. – Тодi дозвольте, президенте, останне запитання. Квiнто: яка ваша позицiя щодо дальшого ведення вiйни, яку Антанта i колишня Росiйська iмперiя, в складi якоi перебували й територii вашоi тепер Украiни, проводять проти Нiмеччини етцетера?

Грушевський ухопився за кiнчик бороди i почав запихати ii до рота.

Оце було запитання – так запитання!

Вiйну три роки тому оголосив ненависний Грушевському великодержавний царський уряд – проти «нiмецького варварства», за братiв-слов'ян та в iм'я всяких iнших високих iдей та iдеалiв. Проте кожнiй освiченiй людинi було зрозумiло, що вiйна точиться за новий передiл свiту мiж провiдними державами, бо кожна з них претендуе на першiсть у свiтовому пануваннi. Але ж царя скинуто, повалено i весь царський режим, а вiйну народ оголосив загарбницькою. Власне, опiр народу проти вiйни i стимулював розв'язання в колишнiй Росiйськiй iмперii революцii.

Одначе породжений революцiею Тимчасовий уряд, який перебрав нинi владу на всiх територiях колишньоi Росiйськоi iмперii, тiльки три днi тому – спецiальною нотою свого мiнiстра iноземних справ, добродiя Мiлюкова, – запевнив усi союзнi держави – Францiю, Англiю, Італiю, ще й Сполученi Штати Америки, якi теж устряли вже в вiйну, – що революцiйна Росiя визнае всi державнi зобов'язання i вестиме вiйну далi, аж до повноi перемоги над iмперiалiстом швабом! І здобувати цю перемогу Тимчасовий уряд мав в iм'я торжества справедливостi, оборони батькiвщини, братiв слов'ян, проти «нiмецького варварства» та iнших високих iдей та iдеалiв.

А тимчасом народ i тепер, в час революцii, вважав вiйну i далi вiйною урядiв мiж собою. В краiнi ширились «пораженчеськi» настроi: нехай зазнати i поразки у вiйнi, але ж припинити це нелюдське всесвiтне кровопролиття!

Грушевський теж був «пораженець». Але «пораженець» специфiчного тлумачення. Вiн хотiв поразки Росii в цiй вiйнi – щоб переможена, знесилена Росiя поступилася перед Нiмеччиною та Австро-Угорщиною i вiдступила територiю Украiни Австро-Угорськiй iмперii: нехай пiд чужою iмперiею, але ж «соборна», – мислив iсторик Грушевський.

Що ж мiг вiн вiдповiсти на запитання Францii, яка закликала до перемоги над Нiмеччиною та Австро-Угорщиною?

– Розумiете… – промимрив Грушевський, пережовуючи бороду.

Але мсье Енно, бачачи його непевнiсть, заговорив знов сам, вдаючись до неприхованоi пропаганди:

– Розумiете? – скрикнув вiн. – Росiйський фронт – бездiяльний! Росiйськi солдати на позицiях святкують свободу! Вони зрозумiли революцiю i свободу так, що можна покинути зброю! Сьогоднi – тисяча перший день вiйни! Тисяча i один день воюють вже нашi краiни – невже тисячократно пролита кров наших нацiй пролита намарне? Цього не можна допустити, президенте! Тому уряд Францii i цiкавий знати позицiю вашоi украiнськоi нацii в справi дальшого ведення вiйни.

– Тисяча перший день? – промимрив Грушевський, поспiшаючи заховатись за календарний ефект, щоб мати час ще подумати. – Невже – тисяча перший? Хто б подумав! Скажiть, будь ласка, – тисяча перший!..

І раптом його осiнило. Генiальнi думки завжди приходять несподiвано.

Вiн розпустив бороду на два бакени – що означало в нього хвилину особливо урочисту – i величаво промовив:

– Поважний i вельмишановний пане, мсье! Прошу iнформувати ваш високий уряд, що – тiльки бажання, домагання й претензii украiнськоi Центральноi Ради будуть задоволенi, – то перше, що ми маемо на метi, це – утворити нацiональну украiнську армiю. Росiйська армiя, – тут Грушевський посмiхнувся, i була ця посмiшка сповнена зверхностi i тонкого виразу презирства, – неспроможна воювати: впавши в революцiйну анархiю, вона розкладаеться. Вона вже розклалась, мсье! – навiть скрикнув Грушевський i пiдняв палець вгору, як робив завжди на своiх лекцiях, коли от-от мав вже виголосити резюме, яке студентам належить занотувати в своi студiйнi зошити. – Бо вона втратила нацiональнi iнтереси, мсье! Тi iнтереси, на сторожi яких ii поставив царський уряд. Царський уряд пiшов, – i нацiональних iнтересiв не стало. А вiйсько молодоi украiнськоi держави буде запалене саме iдеею оборони нацiональних iнтересiв. Бо воно й постане саме з них i для iх ствердження. Украiнське вiйсько буде вiдмiнною бойовою одиницею – незламною та героiчною. Украiнська армiя воюватиме – запевняю вас, мсье!

На цьому Грушевський закiнчив. Вiн, правда, не сказав, проти кого збираеться воювати украiнська армiя. Але ж розмова була дипломатична, i в такiй розмовi кожне зайве слово – необачне, а багатослiв'я – небезпечне.

А щоб посилити ще ефективнiсть своеi заяви, Грушевський хутко пiдбiг до письмового столу, вхопив чималеньку купу телеграфних бланкiв, покладених йому секретаркою пiд час недавньоi доповiдi, i ефектним жестом кинув iх на круглий стiл перед представником Францii.

– Будьте ласкавi, мсье! Вуаля! Депешi. З вiйськових частин росiйськоi армii – вiд солдатiв та офiцерiв-украiнцiв. З Пiвнiчного фронту, Захiдного, Пiвденно-Захiдного, Румунського i Турецького, – з усiх фронтiв… Будь ласка: з гарнiзонiв Петрограда, Москви, Смоленська, Мiнська, Томська, Омська, Царицина, Батума, Баку… Офiцери й солдати-украiнцi розкладеноi росiйськоi армii – батальйони, полки, бригади й дивiзii – вимагають органiзувати з них украiнськi нацiональнi частини. Перекажiть це, прошу вас, вашому високоповажному урядовi, зокрема – мсье Клемансо та президенту Пуанкаре! Вуаля, мсье! Муа, же Дi ту…

Грушевський вклонився.

Мсье Енно вклонився теж.

– Времан, мсье: се ту!.. Мiж нами, справдi, сказано все. Я можу сьогоднi ж з легким серцем вiдбути до Парижа!

Грушевський вийняв з кишенi хусточку, щоб витерти з чола рясний пiт, та хусточка вислизнула йому з-мiж пальцiв. Мсье Енно мерщiй нахилився i галантно пiдхопив ii. Одначе вiд надто рвучкого поруху вiчне перо «Монблан», яке стирчало з його жилетноi кишеньки, брязнуло на пiдлогу. Грушевський i собi похапцем нахилився за пером. З милою посмiшкою мсье Енно подав Грушевському хусточку, Грушевський, з такою ж посмiшкою, подав мсье Енно його стило.

– Мое поважання, мсье!

– Ідiть здоровi, Боже помагай!

Мсье Енно стрiльнув своiми чорними тарганячими вусиками на Софiю Галечко – вона вже з'явилась на порозi, неначе чула крiзь дверi, що розмову скiнчено, або й пiдслуховувала ii, – i перший посланець свiту до майбутньоi украiнськоi держави зник з украiнського горизонту так само бистро, як i об'явився пiвгодини перед тим.




Леви спинаються на скелю





1


Поiзд Петроград – Киiв прибув, але тiльки за пiвгодини карета киiвського греко-православного митрополита – люб'язно, на прохання Грушевського позичена пiд митрополита львiвського, греко-католицького, – спинилась у тiнi квiтучих каштанiв перед будинком на Володимирськiй, 57.

Софiя Галечко з'явилась на порозi кабiнету.

– Святий отець! – в екстазi прошепотiла вона.

І ту ж мить – тут же бiля порога – вона вклякла навколiшки, згорнула руки на грудях i похилила голову, втупивши очi долу: благочестива католичка, нехай хоч якого чистого життя буде вона, не може бути безгрiшною, а закон католицького обряду не дозволяе грiшниковi зводити очi на праведного володаря душi твоеi, святого владику.

З-за одвiрка випливла велетенська постать митрополита.

Постать митрополита була, справдi, не тiльки велична, але й величезна. Був вiн на голову вищий вiд усiх, руки мав – мов дишла, ступнi нiг – номер сорок дев'ять: граф змалку хворiв на тяжку форму елефантизму, тобто так званоi «слоновоi недуги».

Шептицький був у чорнiй рясi з чорним капюшоном, пiдбитим бiлим шовком, i в лiвiй руцi тримав патерицю з великим золотим хрестом-набалдашником.

Митрополит звiв праву руку i звичним рухом чи то перехрестив, чи то покропив благодаттю вкляклу перед ним жiночу постать у вiйськовому мундирi, – i уста по-божницi впiймали «на льоту» святу длань i цмокнули ii з виляском.

Грушевський в цю хвилину вже чимчикував чимдуж через простори свого кабiнету – назустрiч високiй духовнiй особi.

Вiн придибав перед очi митрополита в ту мить, коли цьвохнув поцiлунок його секретарки, i рука митрополитова, од смикнувшись, майнула в повiтрi.

І тодi митрополит тим же рухом – недбало, але величаво i навiть елегантно – простяг руку вперед i тицьнув до уст професоровi Грушевському.

Грушевський остовпiв.

Вже з пiвстолiття – з тих пiр, як у молодших класах гiмназii доводилось прислужувати при олтарi гiмназичноi церкви, – не траплялось йому цiлувати в руку жодного попа, нехай i найвищого духовного сану. Та й був Шептицький для Грушевського нiякий не митрополит, а – граф, а Грушевський для нього не прочанин, а – науковий дiяч, до того ж, як добре вiдомо графу Андрiю, – майже атеiст. А головне, – от уже мало не чверть столiття, як мiж ними двома запала глибока розколина непримиренного роздору, i саме – в царинi релiгiйнiй: Грушевський вбачав iсторичний розвиток украiнськоi нацii дорогою православ'я, а Шептицький – католицизму.

Всi цi думки майнули в головi Грушевського блискавично, та рух митрополитовоi руки був iще швидший, – i професор – видить бог, автоматично – цмокнув.

Правда, губи його не встигли торкнутись митрополитових пальцiв – вiн тiльки почув аромат модних серед австрiйського офiцерства парфумiв «Ша нуар», з ледь вiдчутною домiшкою чи то ладану, чи то смирни, – та цмок його вийшов ще гучнiший, нiж у його секретарки: професор давно забув цiлуватись, а губи в нього були великi, як у негритоса, i вiн завжди плямкав, коли сьорбав борщ.

Отже, всi слова наготовленого привiтання – шанобливого, але з почуттям гiдностi, – миттю вилетiли з розпаленоi обуренням голови.

Та митрополит сам вимовив перше слово привiту:

– Благословен Бог! – промовив вiн, кротко звiвши очi д'горi, i були це слова благословення паствi, яка вiтала його, представника Бога на землi, безгрiшного душпастиря.

Пiсля того – зовсiм по-iншому, як це прийнято помiж украiнцiв греко-католицькоi церкви в Галичинi, коли ступають через порiг чужоi хати, – митрополит промовив:

– Слава Йсу!

– Навiки слава! – скрикнула в екстазi Галечко вiд порога.

– Навiки слава… – люто гарикнув Грушевський: пiсля поцiлунку в руку обмiн обрядовими привiтаннями був уже – нiщо.

Гiсть проказував усi своi привiти на ходу, не спиняючись i на мить у своему навальному – кроками велетня – просуваннi вперед. Господаревi доводилось весь час дрiботiти за ним навздогiн, позаду.

І Шептицький зразу сiв у крiсло перед столом.

Сiвши, митрополит вiдкинув свою намiтку-капюшон з голови на спину i швидким жестом пригладив бороду: унiатськi священики, за католицьким звичаем, борiд здебiльшого не вiдпускають, але глава унiатськоi церкви в росiйському засланнi бороду вiдпустив, очевидно – як символ еднання з обрядом православним.

Та митрополит увiйшов не сам. З ним увiйшло ще двое: двi особи жiночоi статi.

Цi двi особи жiночоi статi рiзнились тiльки вiком i вродою. Одна була стара мегера – з пасмами срiблястого волосся, що звисало з-пiд намiтки, з гострим носом, спущеним на губу, як у казковоi баби-яги. ii очицi – дрiбненькi, кругленькi, гудзикоподiбнi – i на мить не лишались спокiйно на мiсцi в орбiтах, а все кружляли, все нишпорили з невсипущою пiдозрiлiстю – до всього довкола, i з невгасимою ненавистю – до ii молодоi напарницi. Напарниця була дiвчиною рокiв двадцяти: бiлясте волоссячко куделечками вибивалось з-пiд потворноi черницькоi намiтки, а оченята доброзичливо позирали навсiбiч, випромiнюючи цiлi снопи лагiдноi привiтностi…

Одяг на обох черницях був однаковий: плаття-балахони з грубого сiрого сукна, одначе справленi, безсумнiвно, в найкращого кравця. Пiдперезанi цi елегантно-грубi капоти були звичайними мотузками з тiпаних конопель, одначе – з дрiбними срiбними хрестиками-брязкотельцями на кiнцях.

Важко було визначити, чи мали цi святенницi якийсь чернецький ранг, i роль iхня при митрополитi також не була зрозумiла. Можливо, – секретарки для взаемин iз грiшним свiтом, а може, – й служки-послушницi для виконання рiзних обрядових доручень чи догляду за бренною плоттю святого отця.

Були це: графиня Гагарiна – старша, i князiвна Долгорукова – молодша: петербурзькi дами найвищого аристократичного кола. Велелюбний душпастир стараннями, пiдказаними йому вiд Бога, щойно привернув iх з невiрного православ'я в вiрну католицьку релiгiю. Запаленi пристрасним жаданням служити Боговi та його заступниковi на землi, а також не допустити близько до дiткливоi особи святого отця грубi руки простих черниць, – цi високопороднi дами поклали своi життя на олтар перед найвищим богослужителем. Вони залишили свiт, покинули родини i пiшли за митрополитом – його покiрними слугами та вiрними тiлоохоронницями.

Дрiбним черницьким кроком продрiботiли вони за митрополитом слiд у слiд i спинились обабiч митрополитового крiсла, закам'янiвши в позах найвищоi покори. Графиня Гагарiна розкидала навсiбiч зловiснi, лютi погляди насторожi, князiвна Долгорукова потупилась, прикривши прекраснi лагiднi зiницi густими вiями.

Грушевський i Шептицький сидiли тепер один проти одного i дивились один на одного через стiл.

Все життя не знали вони – друзi вони чи вороги. Вони доконували одну справу, але в зовсiм рiзних сферах дiяльностi. Один – в колах iнтелiгенцii. Другий – в колах, значно пiднесених над загалом: мiж князiв церкви i мiж князiв свiтських. Дiяльнiсть Шептицького розвивалась переважно у самiй цитаделi Божоi справи на землi – мiж намiсниками Божими, папами римськими, та по цитаделях земних верхiв – мiж осiб монарших династiй Габсбургiв та Гогенцоллернiв, що сидiли на престолах двох найбiльших у Європi iмперiй. Професор i митрополит – за довгi роки спiльноi взаемодiяльностi – майже й не зустрiчалися один з одним, роздiленi прiрвою антагонiзму мiж православ'ям та католицизмом, одначе едина мета зв'язала iх найтiснiшими узами нероздiльно, i були вони наче одна монета на два боки: орел i решка. Та тяжко помилився б той, хто б подумав, що приязнь i дружба еднала iхнi серця. Навпаки, вони завжди ненавидiли один одного – лютою, чадною ненавистю. Бо, поза непримиренним розходженням iх поглядiв на шляхи нацii у майбутне – православ'я та католицизм, – кожний з них обох, силою вдачi своеi, не вмiв терпiти поруч iз собою на чолi справи будь-кого iншого, навiть найщирiшого однодумця. І кожний з двох ревниво вiдштовхував другого та тяжко заздрив йому – його обдаруванням, його авторитету, його зв'язкам, його успiхам, ба й неуспiхам, його славi й неславi – ревнував i заздрив i вдень, i вночi. Але обiйтись один без одного вони не могли: вони були, як двi обочини одного шляху.

– Мое поважання, пане професоре, – заговорив першим Шептицький, ще раз на iнакший манiр, тоном людини на рiвнiй нозi, вiтаючи господаря. – Цулецт! Нарештi нам привелося зустрiтися! Але, Єзус-Марiя, за яких обставин!

На словi «Єзус-Марiя» обидвi тiлоохоронницi стисли долонi i побожно похилили пiдборiддя до кiнчикiв пальцiв: дарма що святi iмена зiйшли з уст святого отця, iх вимовлено всуе, i слiд вознести Боговi молитву о прощення – да не залiчиться це святому отцевi во грiх.

– Пуртан, – зразу ж додав Шептицький зовсiм свiтським тоном i вже не по-нiмецькому, а по-французькому, – обставини, за яких ми з вами мали зносини останнiй раз, теж не були з надто гарних для пана професора…

Графиня Гагарiна, що з першого слова митрополита ближче наставила до нього свое вухо, згоряючи з цiкавостi до всього, що може почути, – збентежено блимнула очицями. Та збентеження в поглядi змiнилось на подив, на неприховане обурення. Графиня була шокована: що чуе вона? Святий отець, найвищий аристократ духу, говорить мужицькою, хлопською, малоросiйською мовою! Шокiнг! В пiтерських салонах – графиня, певна рiч, не визнавала назви «Петроград», а тiльки «Санкт-Петербург», «Петербург», «Пiтер», – у великопанських домах святий отець, граф Шептицький, для розмов з росiянами-аристократами вдавався до мови французькоi з прононсом паризького гамена або до нiмецькоi – якою володiв не гiрше самого Гете. І раптом – хамський, хохлацький воляпюк!..

Грушевського вiд слiв Шептицького теж зсудомило. В словах митрополита був натяк на обставини не зовсiм зугарнi; i те, що вiн дозволив собi нагадати про них при першому ж словi, – свiдчило, що вiн збираеться якимсь чином повернути iх собi на користь.

А обставини, на якi натякав Шептицький, були такi.

Професор Грушевський очолював украiнське культурне життя того часу – по обох берегах Збруча. В Киевi вiн органiзовував видання книжок про украiнську минувшину – котрим щастило пробитись крiзь рогулi царськоi цензури. У Львовi вiн редагував журнал «Лiтературно-науковий вiсник», читав лекцii в унiверситетi й очолював «Наукове товариство iменi Шевченка». Наче фiлiал цього единого в тi часи украiнського наукового закладу, вiн i в Киевi органiзував «Украiнське наукове товариство», згуртувавши в ньому справдi видатнi науковi сили. І – наче в оплату за це – професор претендував на визнання його незаперечного авторитету в усiх громадсько-полiтичних украiнських справах… Та галицьким клерикалам дошкуляло, що провiд у рiднiй справi тримав не хтось iз них, а – «схiдняк». Тим-то львiвська газета «Дiло» зняла навiть цiлу кампанiю проти переобрання на новий строк головою НТШ Грушевського – «деспота, диктатора i тирана».

Газету «Дiло», як, проте, i бiльшiсть iнших украiнських закладiв, субсидував митрополит Шептицький. Ватикан, який керував усiма дiями митрополита, теж був зацiкавлений у тому, щоб на чолi нацiоналiстичного руху стояв неодмiнно католик. Звичайно, Шептицький залишився святим та Божим у своiй резиденцii на Святогорськiй горi i нiчим не виказував себе в дискримiнацiйнiй кампанii, – щоб не демаскувати плани, якi будував Ватикан на цiлiй справi украiнського нацiонального вiдродження. Використовуючи кровну еднiсть украiнцiв-унiатiв з православними украiнцями на Украiнi росiйськiй, сiючи помiж них примару утворення «соборноi» украiнськоi держави, Ватикан мав намiр здiйснювати папську програму покатоличення цiлоi Украiни, а за нею i взагалi всiх iнших слов'янських народiв на Сходi.

Отже, Грушевський був скинутий з усiх його постiв у проводi нацiональноi справи, i митрополит Шептицький тодi ж таки висловив йому свое з приводу того гаряче спiвчуття.

Проте Грушевський знав, хто саме постарався проти нього, так само як i Шептицький розумiв, що Грушевському вiдома його роль.

Хто знае, куди б зайшов далi розлад мiж двома «проводирями», коли б не виникла вiйна, i в iм'я спiльноi мети – соборноi Украiни пiд австрiйським чи будь-чиiм протекторатом – доводилось робити разом рука в руку. Та й заслання розвело обох дiячiв по рiзних закутках Росiйськоi iмперii.

Але що ж тепер мав на думцi папський легат в украiнськiй нацii, нагадуючи Грушевському – при першому ж побаченнi, першим же словом – про колишнi злигоднi?

Адже нинi ситуацiя змiнилась докорiнно. І галицький «п'емонт» – силою нових обставин – позбавлений був змоги вiдiгравати провiдну роль у майбутньому украiнськоi нацii: захiднi австрiйськi землi Украiни, на яких би Шептицький мiг стати обома ногами мiцно, – палали нинi в огнi военних фронтiв i значна iх частина була окупована росiйською армiею – армiею росiйськоi революцii тепер, на плечах якоi Центральна Рада i замiрялась виплисти на поверхню.

Найбiльше, чого жадалося в цю хвилину Грушевському, це – гордовито звестися i величаво вказати цьому ксьондзовi на дверi: вигнати його геть, як чотири роки тому цей езуiт вигнав його самого з Галичини. І дуже ранило Грушевського, що не мiг вiн зараз так учинити: в двадцятому вiцi годi утворитись молодiй державi самотужки, без пiдтримки будь-якоi з провiдних. А хто мав вторований шлях до проводу центральних европейських держав, хто вже втоптав стежку навiть до престолiв монархiв-католикiв? Тiльки улюблений син Ватикану, його священство отець Андрiй, його вельможнiсть граф Шептицький.

Втiм, правдоподiбно, що Грушевський все ж таки учинив би саме так, як йому жадалося, коли б тодi знав, що, розглядаючи його в цю хвилину з неприязню, Шептицький зважуе в умi характеристику, яку записав Грушевському – в його особисте, секретне в австрiйськiй дефензивi досье – сам керiвник розвiдувальноi справи в австрiйському генеральному штабi, його ексцеленцiя генерал Вальдштеттен, щирий приятель графа: «Грушевський – старе опудало, зiткане iз страху й побоювань, але його старезна постать мае додати Радi благородну ржу поважного сенату…».

Грушевський тодi не знав цього i тому, вiдповiдаючи Шептицькому, стримав своi мстивi жадання i просто зiгнорував другу частину його речення. Вiн вiдказав тiльки на першу частину:

– Так, пане-отче, – вiн умисне вжив зараз цього звертання замiсть практикованого мiж ними свiтського «граф». – Така бiда: маемо революцiю!

– О! – легко, по-свiтському, вiдгукнувся Шептицький. – 3 чого пан професор вдаеться в смуток? Коли б революцiя трапилась на Заходi – а видать Бог, це неможливо, – тодi б пан професор мав пiдстави iритуватися. Революцiя ж в Росii значно збiльшуе шанси в нашiй справi: ниньки вже творимо нашу державу! Бог опiкуеться нами, пане професоре! Сили небеснi допомагають нам у наших заходах!

Графиня Гагарiна знову кинула злющим поглядом на свого святого патрона. Знавши добре кiлька европейських мов, i навiть росiйську, стара ханжа аж нiчогiсiнько не могла второпати по-украiнському. А зрозумiти розмову iй було конче потрiбно не тiльки через звичайну жiноцьку цiкавiсть, а ще й з прямого обов'язку: святобожнiсть та цiлковитий вiдхiд вiд мирських справ не перешкоджали iй, давнiй англоманцi, служити iнтересам англiйськоi розвiдки.

Втiм, митрополитовi це було вiдомо, i, розумiючи, що розмова переходить у конфiденцiальний план, вiн кинув ласкаво обом своiм тiлоохоронницям:

– Ви можете йти i вiдпочити, дiти моi. Христос з вами!

Кинувши отруйний погляд змii, святобожа мегера, а з нею й тихий янгол-хранитель, черниця-князiвна, вийшли з кабiнету геть.




2


Коли дверi причинились i Грушевський з Шептицьким залишились вдвох, Грушевський мовив не без ехидства:

– Маете рацiю, графе! Сили небеснi, вашими молитвами, звичайно, допомагатимуть, однак сили земнi чинять шалений опiр.

– Хто? – коротко запитав Шептицький. – Тимчасовий уряд?

– З Тимчасовим урядом ми знайдемо спiльну мову, особливо якщо й надалi вiдiграватиме в ньому провiдну роль добродiй Мiлюков. Однак е ще сили, якi претендують на владу на нашiй украiнськiй землi.

– Прошу точнiше, пане професоре?

– Наприклад, робiтники, ваша мосць. Либонь, ви – з вашого багатогранного життевого досвiду – добре знайомi з цiею соцiальною категорiею?

Грушевський з насолодою пiдпустив Шептицькому цю шпильку. Вiн натякав на повстання строкових у карпатських маетках графа Шептицького, що вiдбулося перед вiйною i було придушене силою австрiйськоi зброi. Вiн мав на увазi також страйк на львiвськiй паперовiй фабрицi «Бiблос», який завдав ще бiльше клопоту: адже графу, власниковi фабрики, треба було придушувати страйк так хитро, щоб не вiдсахнути страйкарi вiд вiри, яку поширював i змiцнював митрополит.

Шептицький клiпнув недобрим оком на Грушевського: шпильку вiн прийняв – у двобою всi засоби добрi.

– Робiтники на Украiнi мiтингують пiд гаслом «Нехай живуть Ради!» – пирхнув Грушевський. – Точнiсiнько, як у Петроградi, що, сподiваюсь, не проминуло вашоi уваги?

– Ах, он воно що! – спокiйно мовив Шептицький. – Але ж, любий пане професоре, утворений вашими наполегливими стараннями найвищий орган вiдродження украiнськоi нацii прибрав надзвичайно вдалоi назви: Центральна Рада! Рада – я пiдкреслюю. По-росiйському це й означае «совiт». «Да здравствуют Советы!» – «Хай живуть Ради!», отже, i «Центральна Рада» – насамперед! Моi комплiменти вам, шановний пане професоре! З-пiд вашого пера завжди йшли в життя слова мудрi i далекогляднi.

– Ах, облиште!.. – буркнув Грушевський. Вiн i на старостi лiт нiяковiв, коли його улещували комплiментами.

– Як Бога кохам, пане професоре! – Шептицький з насолодою вимовив цю вульгарну божбу: остогидлих наглядачок-святенниць поблизу не було. – Справдi-бо! Ви – Центральна Рада! Тобто, натурально, ви прагнете до того ж, до чого прагнуть вашi робiтники, коли виповiдають своi прагнення гаслом «Хай живуть Ради!» – Шептицький зiтхнув. – Нiчого не поробиш, пане професоре, зараз, в Росii, вони – сила: революцiя зачерпнула глибоко з надр…

– Що ж ви пропонуете, – сердито огризнувся Грушевський, – прийняти i нам демагогiю… Ленiна – про соцiалiстичну революцiю?

– Аж нiяк! – знову спокiйно вiдказав Шептицький. – Але буде зовсiм добре, якщо украiнськi трудовi верстви саме вас, Центральну Раду, i вважатимуть виразником своiх домагань. Бог напоумив вас, i ви вчинили прозiрливо. Тепер дiйте далi мудро: нехай в Центральнiй Радi i справдi будуть представленi широкi верстви простих людей.

Грушевський поблажливо посмiхнувся. Митрополит пас заднiх. Нехай же вiдразу i знае це свое, задне мiсце. І Грушевський сказав:

– Я щасливий, графе, що ви пiдтримуете мою iдею. По всiх повiтах i волостях я утворюю зараз «селянськi спiлки» – звичайно, з елемента, мiцно зв'язаного з землею, отже нацiонально-свiдомого, а не з якихось там зайд та перебендь. Невдовзi я скличу з'iзд делегатiв «селянських спiлок», якi й оберуть до Центральноi Ради своiх представникiв.

Шептицький уважно вислухав i схвально кивнув:

– Чудово, пане професоре! Божий промисел кермуе вашим прозiрливим розумом. Прецiнь, вашу генiальну iдею варто розвинути далi. Нiчого не поробиш, пане професоре, – знову зiтхнув вiн, – але, всупереч вашiй блискучiй концепцii, вони таки е на Украiнi – украiнське робiтництво. Треба, пане професоре, щоб украiнськi робiтники, або, як кажуть тепер – пролетарi, – теж надiслали своiх послiв до Центральноi Ради. Тодi для украiнськоi справи i не буде страшне гасло «Хай живуть Ради»: ви ж спрямуете дiяльнiсть Рад на боротьбу за нацiональне вiдродження, а не на потурання темним плебейським iнстинктам та небезпечнiй фразеологii бiльшовикiв. О, то буде нелегка справа, пане професоре, серцем спiвчуваю вам i молю Бога для вас о помiч!

Шептицький на мить молитовно звiв очi д'горi.

Грушевський спересердя не мiг всидiти на мiсцi – вiн все пiдхоплювався з крiсла i знову сiдав, все поправляв пенсне на носi, все жмакав бороду i тяг ii до рота. Шептицький наважувався замахнутись на незаперечнiсть його наукового авторитету, насмiлився закинути сумнiв щодо його такоi гарноi концепцii: нацii без пролетарiату – з одного боку, та без буржуазii – з другого! Цього Грушевський йому нiколи не подаруе! Та причин для iригацii в Грушевського було бiльше, нiж тiльки ображене честолюбство. Адже iдея – знешкодити небезпеку з боку робiтникiв тим, щоб проголосити себе самого виразником iх iнтересiв, – була надзвичайно вигiдна для будь-яких полiтичних комбiнацiй. І треба було мерщiй вдатись до якогось хитрого ходу, щоб вiдзначити i тут свою першiсть.

Розпустивши бороду, Грушевський погордливо сказав:

– Я знову щасливий, графе, що ви висловлюете мою власну iдею, власне, ту ii дальшу частину, про яку я ще вам недоговорив. Рiч, звичайно, не в моiй науковiй концепцii – вiдповiдае вона чи не вiдповiдае фактичному стану речей: залишимо питання чистоi науки для людей науки! «Ле сьянс – пур ле-з-ерюдiт», не-с-па? – Вiн не мiг, щоб бодай не ущипнути свого спiльника-недруга. – Але нинi ходить не о науку, а о полiтику! Прошу вас зважити на ту обставину, що в такiй ситуацii небезпечна партiя соцiал-демократiв, нехай i наших украiнських соцiал-демократiв цього порнографiчного писаки Винниченка, дiстане забагато шансiв, щоб демагогiчно претендувати на збiльшення питомоi ваги в Центральнiй Радi!

Шептицький глянув Грушевському просто в лице, i Грушевський одвiв свiй погляд набiк, бо ще змалку не вмiв дивитись людям в очi, навiть коли казав правду. Так само лагiдно, як i при початку розмови, Шептицький проказав:

– Возвеличiмо Господа Бога, що так пiклуеться нашою з вами цiлковитою однодумнiстю, любий професоре! І саме тому, що своiм малим розумом я спромiгся теж дiйти до великих iдей, якi випромiнюе ваш незрiвнянний iнтелект, я дозволю собi, пане професоре, подати вам заувагу.

Грушевський знову зайорзав у крiслi, недобираючи, як же сприйняти цю, висловлену в такiй хитромудрiй улесливiй формi, чергову образу, та Шептицький не дав йому очутитись:

– В полiтицi, – сказав вiн, – факти треба або приймати, або протидiяти iм. Соцiал-демократiя – сумний факт. ii треба знешкоджувати. Вiдомо, що проти ворога найкраще боротися його ж руками. Проти соцiал-демократii бiльшовицького напряму, найбiльш небезпечного, треба боротися руками соцiал-демократii напрямку меншовицького – це зрозумiло. Але, на наше щастя, на Украiнi ми маемо ще й третю фракцiю соцiал-демократii: партiю украiнських соцiал-демократiв, очолювану добродiем Винниченком. ii слiд всiляко пiдтримувати, пане професоре! Бо вона спроможна вiдiрвати i вiд бiльшовизму, i вiд меншовизму якусь частку украiнського робiтництва. Отже, – ще подробити соцiал-демократiю…

Грушевський щось мугикнув, але Шептицький вiв своеi:

– Я цiлковито поiнформований про вашi з Винниченком чвари, пане професоре. Ви обидва – окраса нашоi нацii, але ви обидва – претендуете тiльки на провiдну роль у нацiональному вiдродженнi. Пане професоре! Ще Христос – хоча вiн i не був полiтиком – навчав нас смиренства, а коли для державного полiтика ходить о iнтерес справи, то вiн офiруе своiми особистими iнтересами – частково i тимчасово, звичайно, – щоб потiм мати ще бiльший зиск. Прошу не розумiти мене хибно, пане професоре! Вам треба стояти тiльки вгорi, вище вiд усiх, одначе вiдступити якесь мiсце, щаблем нижче, i пановi Винниченковi. Ви – вождь, ви – голова Центральноi Ради, а Винниченко нехай очолить при вас… кабiнет мiнiстрiв, коли ви на нього спроможетесь, – хтось же мае його тодi очолити? – Шептицький заговорив ще ласкавiше, навiть склав благально пучки своiх тонких аристократичних пальцiв. – Даруйте вже, пане голово, вашому заступниковi, що колись висловився непоштиво на адресу вашого наукового труду, i взагалi все те недобре, що вiн говорить про вас позаочi. Будьмо полiтиками, пане презес, – адже Винниченко очолюе на Украiнi бiльшу партiю, нiж ваша ТУП з двадцятки украiнських iнтелiгентiв, i його партiя бiльш популярна та масова, бо ж… бiльш демократична…

Що з Шептицького був i справдi неабиякий полiтик, не залишало сумнiвiв навiть у Грушевського. Але ж хiба це давало йому право отак вичитувати високоповажному професоровi, неначе якомусь гiмназистовi, що не вивчив уроку? Грушевський таки пiдхопився з мiсця, таки стукнув кулаком по столi, таки гримнув, – i то був прояв вiдчування сили та величi того, що професор збирався виголосити.

– Я! – величаво мовив Грушевський. – Я сам особисто очолю найбiльш масову партiю. Моi «селянськi спiлки» – то й буде початок моiй партii! На з'iздi селянських спiлок я оголошу утворення партii украiнського селянина – на сторожi його одвiчних прагнень!

Грушевський сiв i осушив хусткою вологе чоло. Вiн був схвильований. Вiн виповiв своi сокровеннi думки: створення партii украiнського селянина-землевласника – як основноi сили для ствердження украiнськоi державностi – то була заповiтна мрiя професора, вiдколи вiн очолив Центральну Раду як дiйовий орган для вiдродження нацii.

Шептицький похилив голову майже побожно:

– Зашлiмо ще раз щиру подяку Господевi за те, що на чолi нашоi справи поставив, пане професоре, саме вас, генiя нашоi нацii! – Це проказано зовсiм щиро: iдея Грушевського очолити масову селянську партiю замiсть купки iнтелiiентiв-лiбералiв, незнаних у народi i з програмою абстрактного «вiдродження нацii», справдi схвилювала практичний розум митрополита. – Любий пане професоре! Гратулюю! Ви таки здiйснюете в практицi життя вашу блискучу концепцiю безбуржуазностi украiнськоi нацii! Справдi, хто ж i мае пiдперти нас, як не наше украiнське, неначе писанка, село? І саме ви, пане професоре, неодмiнно маете стати на чолi партii, яка декларуватиме боротьбу за iнтереси хлiбороба. – Шептицький звiв голову i глянув Грушевському в очi дещо глузливо. – Тiльки ж навiщо утворювати нову партiю – це справа забарна! Адже така партiя вже iснуе i всi перспективи саме за нею!

Грушевський клiпнув, збентежений. Шептицький вiв далi:

– Зважте, пане професоре, на те, що партiя Мiлюкова, тобто партiя росiйських кадетiв, яка нинi кермуе ще полiтикою Тимчасового уряду, от-от дiстане абшит! Вона скомпрометувала себе зараз визнанням таемних зобов'язань перед союзниками. Туз i великий шлем у грi опиняться тепер в руках у адвоката Керенського! – В запалi митрополит, сам того не помiтивши, вдався до звичноi в колi австрiйського офiцерства картярськоi термiнологii. – І робер буде за ним: до влади, на чолi коалiцii, прийде, безперечно, партiя росiйських соцiалiстiв-революцiонерiв – вона мае найбiльш демагогiчнi гасла! Вiрте менi: в салонах петербурзькоi аристократii я не тiльки привертав iстеричних князiвен до католицькоi вiри, але й добре обiзнався з полiтичним станом! У нас, на Украiнi, шлях есерам вiдкритий i поготiв: в нашiй селянськiй нацii, як справедливо кажете ви, пане професоре, все вирiшуе дух землi! І якщо прагнення селянства очолить партiя украiнських есерiв, то це й буде наймогутнiша противага партii украiнських соцiал-демократiв, тобто партii Винниченка, який теж порушуе ваш душевний спокiй, мiй любий друже!..

Шептицький раптом урочисто звiвся.

– Пане голово! – мовив вiн звучно, наче з амвона. – Нацiя вимагае цього вiд вас: ви повиннi вступити в партiю украiнських есерiв, повести ii за собою, а за нею – всеньке украiнське село – без отих зайд та гультiпак, про яких ви згадували, а землеробiв i землевласникiв. Нацiя доручае вам цю мiсiю, i Бог благословить вас!

Шептицький звiв руку, сотворив хресне знамення над остовпiлим Грушевським i смиренно сiв.

Все це було так несподiвано для Грушевського – i нотацiя гiмназистовi, i хресне знамення, i те, що вiн, отже, революцiонер, ще й… соцiалiст.

Нарештi Грушевський сказав:

– Це вирiшено, святий отче. Я радий, що ви пiдхопили мою iдею. Моi «селянськi спiлки» поширять партiю украiнських есерiв, i я ii очолю. Тiльки ж есери… вони своiм лiвим крилом… ладнають… з бiльшовиками.

– Що вам до якихось там бiльшовикiв, пане професоре?

– Як – що? Вони – найбiльше лихо!

– Це безперечно.

Шептицький взяв з столу олiвець i бавився ним.

– І iхня програма – соцiалiзацiя землi…

– Що з того, пане професоре? Щоб здiйснити програму, треба прийти до влади, а бiльшовики до влади не прийдуть.

– Як же не прийдуть, коли… Тобто, я хотiв сказати, що, звичайно, не прийдуть, але…

– Бiльшовики до влади на Украiнi не повиннi прийти! – знову сказав Шептицький гостро i нетерпляче. – Цього ж не допустите ви на чолi партii украiнських есерiв! – Обличчя митрополита зробилось суворе, в очах блиснуло люттю. – 3 бiльшовиками треба… тiльки так! – Вiн з хрускотом переломив мiж пальцiв олiвець i жбурнув скалки та трiски на пiдлогу пiд ноги. – І не робiть тимчасом з бiльшовикiв якогось страховища! Есери – iдеологи дрiбного землевласництва. А для украiнського землевласника, або, як тепер кажуть – дрiбноi буржуазii, – утворення самостiйноi нацiональноi держави, – то оборона його найважливiших, економiчних, iнтересiв. Землевласник, i великий i малий, пiдтримае нашi заходи будування украiнськоi держави: бiльшовизм для Украiни не буде страшний!

Грушевський пирхнув:

– Не страшний! Саме в зв'язку з нацiональним питанням бiльшовицька програма – найстрашнiша для Украiни! В Росii – вустами свого проводиря Ленiна – бiльшовики домагаються для всiх нацiй права на самовизначення, а от на Украiнi керiвник киiвських бiльшовикiв П'ятаков – проти самовизначення украiнськоi нацii, проти украiнськоi державностi, проти украiнськоi культури, проти школи, проти мови, проти…

– Чи ви правду кажете, професоре? – Шептицький урвав запальну мову Грушевського: його спохмурнiле вiдразу обличчя на кожне слово Грушевського вияснювалось бiльше i бiльше. – Керiвник киiвських бiльшовикiв – проти! І ви iритуетеся з приводу того? Таж це велика радiсть для нас! Молитися Боговi треба за цього П'ятачкова – нехай на тому свiтi Бог простить йому всi iншi його бiльшовицькi грiхи!

Грушевський спантеличено видивився на Шептицького.

– Не розумiю вас, графе…

– А що тут розумiти? Таж П'ятачков ваш вiдвертае вiд бiльшовикiв на Украiнi нацiонально-свiдомий елемент: кому ж приемно, коли тобою нехтують, а твоi права заперечують? Хай Бог допомагае цьому милому П'ятачкову. Свята церква молитиметься за спасiння його душi!

– Я саме так i оцiнюю дiяльнiсть цього, до речi – П'ятакова, а не П'ятачкова, – зрадiв Грушевський. – І я вже дав вказiвку, щоб у нашiй пропагандi наголосити на тому, що бiльшовики в Росii, – там, де в цьому немае жодноi потреби, бо росiйський народ нацiонально вiльний, – за нацiональне визволення, а на Украiнi, де нацiя доконче потребуе самовизначення, – тут вони проти!

– Бог благословляе ваш ясний розум, пане професоре!

Дзигарi в кутку в цю секунду вдарили п'ять разiв: минула година, як митрополит прибув.

Грушевський клiпнув оком на циферблат дзигарiв:

– Який жаль, що запiзнився ваш поiзд, а пiсля того ви ще забарились… Часу лишаеться мало, а нам ще багато говорити!..

Шептицький повiв бровою:

– О, я не марнувався цi пiвгодини, що запiзнився до вас, пане професоре! Менi так заманулося проiхатись вулицями мiста. Адже за цю чвертку столiття це вже втрете вiдвiдую я нашу древню столицю, але щоразу сакраментальнi обставини не дозволяють менi обсервувати досхочу i гонять мене геть… Та вам, любий друже, дещо вiдомо про це, i я не буду затримувати вас моiми рефлексiями…




3


Так, Грушевському дещо було вiдомо, i Шептицькому не варто було затримувати розмову.

Тисяча вiсiмсот дев'яносто сьомого року офiцер драгунського полку молодий граф Андрiй Шептицький, який верховодив у австрiйських монархiчних органiзацiях i, зокрема, керував акцiями супроти вiльнодумних гурткiв помiж кракiвського студентства, прибув з Австро-Угорщини в Росiю, в гостини до свого приятеля, графа Шембека. Граф Шембек, росiйський пiдданець, мав маеток у селi Бородянцi, п'ятдесят кiлометрiв вiд Киева, а його брат – граф Шембек, австрiйський пiдданець, володiв подiбним маетком пiд Вiднем. У маетку графа Шембека вiденського драгун граф Шептицький захоплювався полюванням на вальдшнепiв, кроншнепiв та курiпок. Курiпки, кроншнепи та вальдшнепи дуже гарно гнiздилися i в маетку графа Шембека киiвського, i тому цiлком зрозумiлим було бажання молодого спортсмена пострiляти цих принадних пташок на росiйськiй Украiнi. Молодi графи полювали залюбки, а у вiльний вiд мисливства час клопотались всякими iншими справами: вiрний католик граф Андрiй Шептицький дуже цiкавився тим, як задовольняються релiгiйнi потреби мiсцевих, що проживають на Украiнi росiйськiй, католикiв, i, натурально, заходжувався максимально сприяти задоволенню цих законних духовних потреб. Стараннями молодого, але побожного драгунського офiцера та його друга, теж побожного молодого графа Шембека киiвського, було значно активiзовано духовне життя католицьких братств на росiйськiй, православнiй Украiнi. В селi Бородянцi, наприклад, де на той час з двох тисяч мешканцiв числилося католикiв лише двадцять, була збудована благолiпна католицька каплиця i навiть замешкав парох католицького обряду – ксьондз. Одночасно подiбнi каплицi збудовано ще в кiлькох селах Киiвщини, Подiлля та Волинi, а по бiльших мiстечках – навiть костьоли. Було також пiднесене перед киiвським генерал-губернаторством клопотання про побудову другого – невимовноi готичноi краси – кафедрального костьолу в самому мiстi Киевi на вулицi Великiй Василькiвськiй. При кафедрi була зразу заснована i католицька семiнарiя, – щоб готувати пастирiв для католицьких душ на Украiнi сущих та тих, якi ще малося на думцi привернути до католицького обряду в подальшому. Певна рiч, що в постiйних клопотах з справами церкви молодим графам, Шептицькому та Шембековi, доводилось частенько навiдуватись до Киева, i у вiльну годину вони полюбляли далекi прогулянки по мальовничих киiвських околицях. Особливо полюбилися iм дикi мiсця поза Печерськом, де на лонi чудовоi природноi краси розташованi були фортечнi будови та порохiвницi Киiвського вiйськового округу, що межувала на той час з кордонами Австро-Угорщини…

Така була перша поiздка Шептицького до Киева, мало не за чверть столiття перед дев'ятсот сiмнадцятим роком.

Зрозумiло, що про плiднi результати свого спортивного вояжу граф Андрiй звiтував. Вiн звiтував у генеральному штабi австро-угорськоi армii у Вiднi. І в Римi, у Ватиканi, особисто папi Леву XIII. Бiсмаркiвський план «дранг нах остен» для iмперських династiй Габсбургiв та Гогенцоллернiв цiлковито збiгався з планами Ватикану щодо поширення католицизму на схiд – з кiнцевою метою перенесення столицi Божоi iмперii в Єрусалим, ко Гробу Господню, щоб звiдтам правувати над цiлим католицьким свiтом в обох пiвкулях землi.

Результати звiтувань були такi.

З генштабу драгунський офiцер вийшов з орденом за вiйськовi заслуги, одначе стрiчка ордена була пришпилена не до вилогiв драгунського мундира, а до лацкана цивiльного смокiнга: Шептицький був демобiлiзований з армii.

В резиденцii папи Шептицький, проте, залишив i смокiнг: з Ватикану вiн вийшов у пiдряснику монаха, послушника езуiтського ордена василiан. Граф Андрiй раптом присвятив себе цiлковитому служiнню Боговi.

Послушенство в чернецькому орденi, яке для всiх, хто шукае еднання з Богом, твердо термiновано щонайменше шiстьма мiсяцями, було, проте, спецiальним рескриптом святоi конгрегацii у Ватиканi для молодого ченчика Андрiя зменшено… тiльки до мiсяця. За мiсяць вiн став повноправним езуiтом, за рiк дiстав права священнослужителя, за десять рокiв пройшов усi ранги католицькоi iерархii – аж до високого сану епископа, на якого висвячений був у Станiславi. А невдовзi зовсiм молодий роками граф Шептицький посiв i найвищий на теренах дiяння греко-католицькоi церкви в Галичинi духовний пост: став митрополитом львiвським у святiй резиденцii на горi Святого Юра, намiсником на захiдноукраiнських землях папи римського, який сам, як вiдомо, е намiсником Бога на землi.

Незадовго перед тим вiдбулась i друга поiздка графа Шептицького до Киева – кафедральний костьол невимовноi готичноi краси був уже побудований. Мило було завiтати i в Бородянку з курiпками, кроншнепами та вальдшнепами, до старого друзяки, росiйського графа Шембека, австрiйський брат якого дiстав тимчасом червону кардинальську мантiю.

Одначе справедливiсть вимагае вiдзначити, що Шептицький не був присутнiй при освяченнi новоi киiвськоi кафедри на Великiй Василькiвськiй. І взагалi отець-езуiт прибув на територiю Росiйськоi iмперii не в душпастирськiй сутанi, а… в свiтськiй одежi. Вiн знову вирядився в смокiнг – i став зовсiм на себе не схожий. Втiм, i паспорт був у нього… на чуже iм'я.

Справедливiсть вимагае вiдзначити також, що ця нiкому не вiдома особа… необачно загубила свiй фальшивий паспорт через прорiху в кишенi смокiнга i була вислана царською полiцiею за межi Росiйськоi iмперii…

Саме цей казус i мав, очевидно, на думцi Шептицький, згадавши про сакраментальнiсть обставин при вiдвiдуваннi древньоi столицi Украiни.




4


Слiдом за Грушевським Шептицький теж поглянув на дзигарi в кутку.

– Менi залишилося гостювати у вас, шановний пане професоре, ще цiлу годину. Про найважливiше ми встигнемо домовитись. Одначе в подальшому виникне ще чимало справ, i ми обое потребуватимемо постiйного контакту. Тому нам потрiбна буде людина, яка б могла пiдтримувати мiж нами щирий зв'язок. Прошу запам'ятати: Киiв, Дарниця, мiсце постою бельгiйських авiаторiв, що дiють у складi росiйськоi армii, – капелан частини, парох тернопiльськоi кафедри до вiйни, отець з ордена редемптористiв Франц Ксаверiй Бонн. Можете, пане професоре, цiлковито покластися на отця Франца Ксаверiя: мiй особистий друг, прихильник нашого нацiонального вiдродження, щирий украiнський патрiот.

Грушевський здивовано звiв брови:

– Бельгiйський чернець i – украiнський патрiот? Не лiзе у ворота, пробачте, графе…

– Прошу, не дивуйте, пане професоре! Бельгiйський орден ченцiв-редемптористiв вже вiддавна спрямований для ширення слова Божого на землях Украiни та Бiлорусii. Тому й провадимо нинi, поруч з заокеанською емiграцiею украiнцiв з Галичини, ще й емiграцiю до Бельгii: в Брюсселi та Льежi нинi маемо нашi нацiональнi колонii. Вважайте, пане професоре: нинiшнiй намiсник Бога на землi папа Бенедикт п'ятнадцятий е великим прихильником греко-католицькоi церкви i вважае всiх украiнцiв своiми чадами. І ми вiд щирого серця кажемо про папу Бенедикта, що вiн «наш украiнський папа». Незважаючи на вашу… гм, сказати б – академiчну неприхильнiсть до унii, можете рахувати, пане професоре, на його всебiчну допомогу, особливо в милих вашому серцевi культурних заходах – i людьми i грiшми…

Шептицький мав рацiю: папа Бенедикт п'ятнадцятий особливо цiкавився украiнськими справами. Крiм староi украiнськоi семiнарii при Ватиканi, яка iснувала з тисяча вiсiмсот вiсiмдесят сьомого року, – папа Бенедикт тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року заклав ще й другу украiнську семiнарiю з окремим росiйським вiддiлом: католицькi мiсiонери мали рушити з словом Божим на терени Украiни й Росii, тiльки закiнчиться вiйна. Водночас – поки вiйна ще не закiнчилась – щедротами папи Бенедикта екiпiровано пiд егiдою iталiйського уряду i збройний загiн з полонених галичан.

Справи католицькоi церкви i справи украiнського вiдродження так тiсно переплiтались у дiяльностi митрополита, що годi було й збагнути, що для нього – мета, а що – тiльки засiб задля досягнення мети.

Грушевський тiшив себе думкою, що метою для митрополита е украiнська державнiсть, а католицька церква – зручний засiб для досягнення цiеi мети.

Наче на пiдтвердження цього, Шептицький казав далi:

– Певний, пане професоре, що ви подiляете мою думку: на шляху творення молодоi держави не останнiм е забезпечення зв'язкiв з державами могутнiми. Чи не заперечуватимете ви, пане голово, коли налагодження взаемин iз Нiмеччиною та Австро-Угорщиною, – щоб полегшити вам вашу багатогранну клопiтну дiяльнiсть, – я тимчасом переберу на себе? Звичайно, в постiйному з вами порозумiннi?

Грушевський кивнув: саме цього i потрiбно було вiд Шептицького, – в разi невдачi, неуспiх завжди можна буде скинути на нього, а самому залишитись святим та Божим.

Шептицький вiдповiв на кивок Грушевського чемним поклоном, з виразом подяки за високе довiр'я.

– Але маймо на увазi, пане професоре: Украiна досi, на жаль, ще входить до складу Росiйськоi держави, а Росiя веде вiйну в союзi з Францiею та Англiею. Отож, доки мiждержавна ситуацiя не змiниться, Центральна Рада, певна рiч, буде домагатись перед Францiею та Англiею визнання прав Украiни на державнiсть. Таким чином…

– Щодо цього, – мовив недбало Грушевський, – то я вже вжив деяких заходiв: з Францiею я вже нав'язую дипломатичнi зв'язки…

– Прошу? – вкрай здивувався Шептицький.

Розрахунок Грушевського – ошелешити свого спiльника i суперника на нивi державного будiвництва i покласти-таки свое зверху – дав на цьому блискучi результати. Адже ще два днi тому – коли, при вiд'iздi з Петрограда, Шептицький дiстав останнi звiдомлення вiд вiрноi католички Софii – нiчого такого не було!

– Коли?

– Сьогоднi я мав балачку з представником Францii на Украiнi, мсье Енно. Ввечерi вiн виiздить до Парижа з текстом iнтерпеляцiй, якi я подав урядовi Францii.

Поволi, смакуючи, Грушевський розповiв Шептицькому про змiст розмови з Енно, дещо змiнивши ii стилiстичну форму – в той спосiб, що не Енно ставив йому запитання, а вiн сам формулював домагання Центральноi Ради перед урядом Францii.

Шептицький вислухав уважно i вдумливо – добре розумiючи, що стилiстичну побудову слiд сприймати iнакше.

– Тим паче! – резюмував вiн. – Раз Францiя виказуе такий iнтерес, ми повиннi невiдкладно мати в Парижi нашого, нехай тимчасового i неофiцiального, представника. Я пропоную, пане професоре, доручити зв'язок з французьким та iталiйським урядами пану Тишкевичу. Пан професор повинен його добре знати: це вiдомий хлiбороб на Киiвщинi.

Грушевський вiдсахнувся:

– Але ж, графе, добродiй Тишкевич був у Францii дипломатом царського уряду i вiдставлений Тимчасовим урядом!

– То й добре: отож вiн не тягтиме руку за Тимчасовим урядом, а навпаки, жадатиме зробити йому капость!

– Але ж ми анонсуемо демократичну Украiну, а добродiй Тишкевич – великий помiщик!

– Зате вiн – украiнський патрiот. Ще п'ятнадцятого року, при початку вiйни, як вiдомо пану професоровi, саме вiн, у згодi з Ватиканом, подав таемну iнтерпеляцiю урядовi його величностi англiйського короля про жадання украiнцiв вiддiлитись вiд Росii.

– Але ж вiн – католик!

– Я теж – католик, прошу пана професора, – мовив Шептицький, смиренно потупивши очi.

– Пробачте, панотче, але чи ж високо стоятиме авторитет дипломата-католика на православнiй Украiнi?

– Зате вiн високо стоятиме на греко-католицькiй Украiнi, i це сприятиме зближенню обох Украiн.

– Але ж вiн – граф!

– Я теж, прошу пана професора, в мирi – граф. – Шептицький знову скромно потупив очi.

– Вибачайте, графе, я нiчого поганого на думцi не маю, – знову спiк рака Грушевський. – Але ж не рiвняти особу такоi нацiональноi популярностi, як ви, до звичайного… гм, помiщика. Вибачайте, але я хотiв сказати, що коли в наш революцiйний час збiгаеться в однiй особi, що вона, ця особа, i царевi служила, i католик, i помiщик, i граф, то… – Грушевський заплутався i тому вдався мерщiй до радикального виходу iз незручного становища, в яке потрапив. – Словом, ви мене переконали, я згодний. – І вiн поквапився перейти далi. – А кого ж нам призначити до Англii?

– Князя Трубецького. Князь Трубецькой, – додав Шептицький, щоб наперед допомогти спiвбесiдниковi не потрапити знову в конфуз, – теж був царським дипломатом i абшитований Тимчасовим урядом, теж помiщик i теж… княжоi фамiлii, одначе вiн – православний! І мае всi тi, кориснi для нас, якостi, що й граф Тишкевич: почувае себе як риба у водi в позалаштункових дипломатичних комбiнацiях.

– Але ж, – змолився Грушевський, – вiн же росiянин, кацап, ще й старовинного боярського роду!

– Зате вiн одружений з украiнкою, добре вiдомою вам дочкою киiвського миловара Ралле. В петербурзьких аристократичних салонах я неодноразово зустрiчався з чарiвною панiею Трубецькою, i ми багато згадували Киiв. Княгиня Трубецька не може забути киiвських контрактiв i особливо нудьгуе за медiвниками з крамницi на Прорiзнiй «Ось Тарас iз Киева». Княгиня Трубецька, уроджена панi Ралле, стала однiею з моiх симпатик. Нещодавно вона прийняла католицький обряд…

– От бачите! Вона вже перевернулась на католичку!

Грушевський ухопився за голову, та Шептицький, щоб покiнчити з забарною дискусiею, поважно пiдсумував:

– Не забувайте, пане професоре: у Францii та Англii ставлення до колишньоi царськоi Росii було незрiвнянно кращим, нiж до нинiшньоi Росii, революцiйноi. Отже, колишнi росiйськi, царського корпусу, дипломати мають у вищих англiйських та французьких сферах велику прихильнiсть. Те, що ми користатимемо з iхнiх послуг, викличе в захiдноевропейських колах щиру симпатiю до нашоi справи. Зважте на це. Вiйну ще не закiнчено, росiйська армiя…

– От-от, армiя, графе! Саме про це нам з вами i треба поговорити особливо серйозно! Хочу вас поiнформувати…

– Зараз перейдемо до проблеми армii, пане професоре, але як будемо з дипломатичним представником до Англii?

– А хiба що? – здивувався Грушевський. – Ми ж договорилися вже, що – Трубецькой!

Розмова перейшла до армii.




5


Сяючи цiлим обличчям, Грушевський пiдсунув через стiл Шептицькому купу телеграм вiд вiйськових частин, що вимагали украiнiзацii, i поiнформував, що вiн вирiшив у найближчому часi скликати украiнський вiйськовий з'iзд – з представникiв нацiональних рад, утворених вже по всiх фронтах. З'iзд мав вимагати вiд Тимчасового уряду широкоi украiнiзацii частин та передислокацii iх на Украiну.

– Ми матимемо тут, у гарнiзонних постоях великих мiст Украiни, свое нацiональне вiйсько! – патетично вигукнув Грушевський на завершення свого повiдомлення. – І це дасть змогу Центральнiй Радi спертися на збройну силу для виборення своiх домагань!

– Цiлком слушно! – дав i свое схвалення Шептицький. – Одначе поправнiше було б передислокувати украiнськi частини не в тиловi гарнiзони, а на позицii Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв i вимагати вiд Тимчасового уряду найменувати цей фронт – украiнським.

– А! Так, так! – погодився Грушевський, гiрко жалкуючи, що така думка не спала йому. – Це буде дуже поважно: украiнський фронт! – Раптом вiн схаменувся. – Але ж, графе, чи ж ви за те, щоб украiнське вiйсько активно дiяло проти австро-нiмецького блоку?

– Аж нiяк! – спокiйно вiдказав Шептицький. – Але ж зiбрана в кулак армiя буде мiцнiшою пiдпорою Центральнiй Радi. Прецiнь, водночас цей же фронт може виявитись небоездатним, якщо проти нього з тамтого боку стоятимуть теж… украiнськi частини. Навiть святе Євангелiе, пане професоре, говорить, що брат на брата…

– Цiлком слушно! – поквапився дати свое схвалення i Грушевський. – Я саме про це й думав у подальшому. Ви маете на увазi наш легiон «Сiчових стрiльцiв»?

– Не тiльки, пане професоре. Я маю також на увазi i вашi, тобто нашi «Синi жупани».

Шептицький мав на увазi дивiзiю так званих «синьожупанникiв» – друге, пiсля легiону «галицьких сiчових стрiльцiв», украiнське вiйськове формування, утворене «Союзом визволення Украiни» та окроплене благодаттю з кропила галицького митрополита ще перших днiв вiйни.

Дивiзiя «синьожупанникiв» iменувалась так тому, що всi ii солдати та офiцери були зодягнутi в синi, запорозького крою, жупани та шаровари i в високi смушевi шапки з синiм верхом та золотою китичкою на кiнцi, – як з малюнка до iлюстрованоi iсторii Украiни, по роздiлу сiмнадцятого вiку.

Сформовано дивiзiю «синьожупанникiв» – нiмецьким генштабом i на територii Нiмеччини, в нiмецьких мiстах Зальцведелi, Вецларi та Мiнденi Ганноверському, – з украiнцiв – полонених Схiдноi, росiйськоi, Украiни. Пiд керiвництвом нiмецьких iнструкторiв полоненi вiдбували постiйну муштру, а в «просвiтах», органiзованих на територii таборiв, провадилась широка пропаганда за вiдокремлення Украiни вiд росiйськоi держави.

– Мушу поiнформувати пана професора, – додав ще Шептицький, – що вiд дня вибуху революцii в Росii та появлення, отже, близькоi перспективи на украiнську акцiю, з полонених украiнцiв по австрiйських концтаборах у Фрайштадтi, Раштадтi, Йозефштадтi та Терезiенштадтi австрiйський генеральний штаб також почав формувати подiбнi дивiзii. Козакам справляеться гарну одежу сiрого кольору: жупани, шаровари та кепi-мазепинки. Отже, маемо ще «сiрi жупани»! Таке опертя з Заходу дiстане украiнський фронт, якщо Центральна Рада спроможеться його утворити… Звичайно, тут, у столицi, для безпосереднього пiдпертя Центральноi Ради годилося б мати спецiальну вiйськову частину…

– О! – зразу вiдгукнувся Грушевський, зрадiвши, що може нарештi похвалитися i собi. – В Киевi таку частину вже сформовано, любий графе! Три тисячi двiстi багнетiв!

– Коли?

– Щойно! – Грушевський поглянув на дзигарi. – Чотири години тридцять хвилин тому.

Така вiйськова точнiсть мала справити особливий ефект.

І справдi, Шептицький був зiритований. Вiрна католичка Софiя погано виконувала своi обов'язки при православному головi Центральноi Ради. Суворий пастир накладе на неi тисячу поклонiв перед фiгурою непорочноi Дiви Марii! В своiх iнформативних сповiдях душпастиревi вона нiчого не дописувала про такий… демарш.

Тимчасом Грушевський смакуючи iнформував докладно:

– Пополуднi, на Сирцi, де знаходяться казарми для маршових батальйонiв фронту, вiдбулося це виключноi ваги нацiональне свято утворення украiнськоi нацiональноi армii. Я не був присутнiй на святi. Пан граф розумiе, звичайно, що моя присутнiсть, як голови Центральноi Ради, була б – не полiтичною. Адже, про око людське, утворення цiеi частини повинно виглядати як самостiйне волевиявлення самих воякiв, – щоб нiхто не мiг закинути, що це вiдбулося пiд тиском Центральноi Ради. Добровiльний киiвський вiйськовий клуб iменi гетьмана Полуботка, за моiм дорученням, певна рiч, повiв мiж солдатiв та старшин маршових батальйонiв, яким прямувати на позицii, агiтацiю за те, щоб на позицii не йти, а залишатися тут, у Киевi, оголосивши себе полком гарнiзонного постою – для оборони столицi рiдноi неньки. Полк прибрав собi найменування – «Перший украiнський полк iменi гетьмана Богдана Хмельницького».

– Чудово! – схвалив Шептицький блискучу iнiцiативу Грушевського. – Але чому – iменi Богдана Хмельницького? Чи пан професор змiнив свою думку? Адже в своiх наукових студiях пан професор плямуе гетьмана зрадником за те, що приеднав Украiну до Росii? Поправнiше було б найменувати полк iменем гетьмана Мазепи, що е символом самостiйностi Украiни!

– Це було б зовсiм не полiтично, любий графе! Потрiбно обманити пiдозрiлiсть Тимчасового уряду! Я так i аргументував перед паном Гучковим: першому ж украiнському полковi ми дамо iм'я Богдана, щоб засвiдчити наше прагнення едностi з Росiею.

Шептицький терпляче ковтнув шпильку – вiн був дипломат i готував добре вiддячення. Вiн похилив голову:

– Нехай буде Богдана Хмельницького. Бог у помiч!

Потiм Шептицький пiдняв руку i сотворив хресне знамення:

– Слава Боговi, слава Украiнi, слава украiнському лицарству!

– Амiнь! – чемно похилив голову i Грушевський.

– Для дальшоi консультацii в усiх вiйськових справах, а також для контакту помiж нами щодо цього, наколи нас роз'еднають фронти, рекомендую увазi пана професора певну i тямущу людину: Мельник Андрiй, чотар легiону СС.

Андрiй Мельник, чотар легiону «Сiчових стрiльцiв», до вiйни був молодшим управителем маеткiв графа Шептицького на галицьких землях.

– Гаразд, – погодився Грушевський, – постараюсь визволити його з таборiв. Графу вiдомо, в якому саме табору перебувае нинi чотар Мельник?

– Вiн не перебувае в таборi, вiн не в полонi, вiн воюе в лавах сiчовикiв ще й сьогоднi.

Грушевський подивився на Шептицького непорозумiло.

– Вибачайте, графе, тодi менi незрозумiло, яким чином чотар Мельник може бути консультантом при менi, раз вiн перебувае по той бiк фронту, в лавах австрiйськоi армii?

– О! – недбало вiдказав Шептицький. – Коли це потрiбно, чотар Мельник завтра ж передасться в полон, i ви матимете змогу його з полону визволити. Не сушiть собi цим голови, пане професоре, то вже моя справа – комунiкацii через фронт.

Шептицький вiдхилився в крiслi i втомлено прикрив повiками очi. Аж тепер – вперше за всю довгу розмову – Грушевський помiтив, який втомлений i який вже старий митрополит галицький. Та Шептицький сидiв замружившись лише одну хвилину. За хвилину вiн широко розтулив очi, але глянув не на Грушевського, а просто перед собою.

Просто перед Шептицьким було вiкно. Крони каштанiв кучугурились перед ним, i були вони в цю чудову пору рясно вкритi стрiмкими бiлими свiчками цвiту.

– Яка лiпота! – проказав вiн мрiйливо. – Коли справу нашу буде завершено, коли сонце державностi засяе над украiнською землею по обидва береги Збруча, коли украiнський лев таки зiпнеться на свою скелю…

– Скелю! – пирхнув Грушевський. – Ваш Франко закликае лупати, розколоти цю скелю!

Грушевський завжди тяжко ненавидiв Івана Франка i, де тiльки мiг, паплюжив його, – за те, що Франко був його постiйним полiтичним опонентом, а саму iсторичну концепцiю Грушевського iменував «фальшивою iсторичною конструкцiею».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-smolich/mir-hatam-v-yna-palacam/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.