Книга - Ольвія

Ольвiя
Валентин Л. Чемерис


Історiя Украiни в романах
Що важливiше: доля народiв, подii, з яких потiм твориться Історiя, або ж доля однiеi людини, ii почуття та думки? Минають тисячолiття, а певноi, однозначноi вiдповiдi нема, i навряд чи коли ця вiдповiдь буде… Отак i в романi вiдомого украiнського письменника Валентина Чемериса «Ольвiя» йдеться про конкретну i важливу iсторичну подiю – вiйну мiж скiфами та могутнiм перським вiйськом царя Дарiя, що вiдбувалася наприкiнцi VI столiття до нашоi ери. А на тлi цiеi вiйни розгортаеться iсторiя короткого i трагiчного життя юноi гречанки Ольвii, яка заради союзу зi скiфами iде замiж за скiфського царя Тапура.





Валентин Чемерис

Ольвiя





Частина перша





Роздiл перший

Я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..


Цей молодий скiфський вождь – зухвалий i хвацький – так i сказав iй, загадково посмiхаючись:

– Дочка грецького архонта хай не хвилюеться. Клянусь бородою Папая: в степах за Борисфеном я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..

Ольвiя з подивом глянула на нього, стрiлася вiч-на-вiч iз ним, людоловом iз диких степiв. І побачила у його насмiшкуватих зiницях якесь дiвча – злякане, розгублене i геть беззахисне, побачила i з жахом збагнула, що то ж вона…

– Нi… нi… – квапно виставила наперед руку, наче хотiла нею захиститись вiд його недоброi, як iй здалося, посмiшки. Та чорнi хтивi очi вождя, повнi блиску i ще чогось незбагненного, iй не знаного досi, несклiпливо дивились на неi. І вона опустила руку. І – дивно! – на якусь мить iй навiть здалося, що вiн добрий. Чи просто вона хотiла, щоб цей степовик був добрим… Але та хижувата посмiшка на сухих устах! Та спружинена свавiльна сила, що так i била з нього! Той вiдвертий i нахабний погляд неприборканого i невтримного кочовика!

– Ти… хто?.. – для чогось запитала вона. – Людина чи…

– Нi, я – скiф! – Грався вiн трихвостим нагаем, вiд удару якого репалась шкiра i на людинi, i на тваринi. – А скiфи дужчi за всiх людей. Першими це вiдчули на своiх шиях кiммерiйцi, якi колись жили у цих краях. Скiфи прийшли, збороли iх i зробили iхнi степи своiми. А край цей кiммерiйський назвали Скiфiею.

– Не хвалися, – сказала вона мружачись. – Я чула, що скiфiв iз Азii витiснили племена массагетiв. Вiдходячи, скiфи перейшли рiку Аракс, довго тiкали… ну, вiдходили, аж доки потрапили в землю кiммерiйську.

– Хто кого тiснив, нас массагети чи ми массагетiв, хай про те не турбуеться дочка грецького архонта, – стримано вiдказав вiн, а iй стало трохи легше, що вона таки шпигнула його гординю. – Бо звiдтодi, як ми прийшли сюди, у степах на схiд i на захiд вiд Борисфену, на пiвдень i на пiвнiч, немае люду, сильнiшого за нас. І доки в небi сяе Колаксай[1 - Колаксай – цар-сонце (скiф.).], а на землi тече Арпоксай[2 - Арпоксай – владика, повелитель вод (скiф.).], ми – скiфи! – володарi усiх тутешнiх родiв i племен[3 - Наприкiнцi II – на початку І тисячолiття до н. е. Пiвнiчне Причорномор'я населяли найдавнiшi з вiдомих пiд власною назвою племен – кiммерiйцi. За Геродотом скiфи жили в Середнiй Азii, iх потiснили массагети – одне з найсильнiших скiфських племен, i вони, прибувши в Пiвнiчне Причорномор'я, захопили кiммерiйськi землi. Сталося те, якщо вiрити письмовим джерелам, у VII ст. до н. е.]. І дочка грецького архонта хай не боiться, iдучи до нас. У саiв[4 - Саями називали себе царськi скiфи (давньопер.).] ii життя буде в повнiй безпецi.

А iй стало лячно.

Ой мамочко, до кого ж вона потрапила!

І вiд того ляку в грудях наче грудка закрижанiла. Пропало ii життя! І нiхто не порятуе нi силою, нi словом.

Та зусиллям волi вона зборола в собi той ляк i вiдверто розглядала його, так вiдверто, як не подобае дiвчинi безсоромно дивитися на чоловiка, але хай… Все одно вже… А так вiн хоч не буде тiшитись, що вона злякалась, що душу ii тiпае дрож вiд одного його погляду…

Вiн зовсiм не був схожим на тихого i сором'язливого Ясона. Нестримний i гарячий, очевидно, жорстокий, свавiльний, хитрий i пiдступний, вiн наскрiзь пронизував, пропiкав ii чорними очима. На ньому блакитна куртка, оторочена хутром соболя, гостроверхий башлик iз золотим шишаком, з-пiд якого вибиваеться чорне волосся. Його кiнь гризе золотi вудила. Скiфи так i називають свого всемогутнього i багатого вождя: Той, у кого золотi вудила. Або просто – Золотi Вудила.

– Спасибi, що ти хоч цiнуеш мене вище за свого коня, – намагалася говорити глузливо, аби замаскувати тривожне сум'яття в своiм серцi.

– Не кепкуй, гречанко, – застерiг невдоволено. – Кiнь для скiфа – що крила для птаха.

– То й лети на своiх крилах! – І у вiдчаi запитала: – Чому ти так дивишся на мене?

А вiн шкiрив бiлi мiцнi зуби.

– Коли я вперше побачив тебе в мiстi грекiв – а це було повеснi – то сказав собi: скiфе, не лови гав! Дочка грецького архонта дуже гарна, а тому мусить належати тiльки тобi!

– По якому праву?

– По праву сильного, – все ще шкiрив вiн своi бiлi мiцнi зуби. – Тому я прийшов i взяв тебе, пташечко грецька.

– Ви, кочовики, завжди берете те, що…

– …що нам подобаеться, – перебив вiн ii насмiшкувато. – А вродливих жiнок ми завжди любимо. Швидких коней, ясну зброю i гарних жiнок. От що ми, скiфи, любимо.

Хвальковитiсть його почала ii дратувати.

– Ви, кочовики, не люди, а вершники на конях, – намагалась шпигнути його, але вiн на знак згоди з ii словами схвально i задоволено кивав головою, i шишак на його башлику спалахував проти сонця бiлим сяйвом. – Дикуни з околицi цивiлiзованого свiту! – вигукувала вона не так iз злостi, як iз вiдчаю, що його нiчим не проймеш. – Ви чините свавiлля i грабуете всi племена у цих краях!

Вiн схвально кивав головою, шишак на башлику спалахував, i це ii злило ще дужче.

– Вас ненавидять!..

– Дарма! Аби боялися та платили данину. Аби наша зброя була зверху. А любити нас… ну, хоча б мене, будуть iншi. Наприклад, ти, пташечко грецька… Чого тiпаешся, злючко? Твiй батько вiддав тебе по добрiй волi, а дари моi прийняв iз подякою.

– А моеi згоди ти питався?

– Ха! – Вiн хизувався в сiдлi коня, який гриз золотi вудила. – Звикнеш! Жiнка iде не за того, за кого вона хоче, а за того, за кого ii вiддають. Так було, i так буде. І не тiльки у нас, а й у вас, грекiв, теж…

І то була правда.

Грецьку дiвчину, яку батьки вiддавали замiж, везли у нову сiм'ю в гарно вбраному, заквiтчаному повозi. Та тiльки молода переступала порiг чужого дому, як його спалювали за дверима. Спалювали на знак, що назад iй уже немае вороття, немае i не буде до скону ii лiт. Вiднинi вона переставала iснувати для своiх батькiв, для рiднi, для всього свiту бiлого. Бо повозка спалена за дверима, а попiл розвiяний вiтром, бо у них, грекiв, жiнка дiлила iз своiм чоловiком тiльки постiль (щоб вiн мав законних дiтей!), але не стiл, бо iла окремо i до гостей чоловiка нiколи не виходила. Самiй же приймати гостей – зась! Будинок чужий, чоловiкiв, а чоловiка свого вона, як i велить звичай, називала не по iменi, а паном. Бо, власне, була йому не стiльки жiнкою, як покiрною хазяйкою i вiрною служницею водночас… Навiть у покоях не вiльна ходити, де хотiла: мала для життя свое, жiноче, помешкання – гiнекей. У тiм гiнекеi i спливали ii самотнi днi. А чоловiк мешкав у просторiм i свiтлiм андронi. Тут приймав гостей, гучно бенкетував. Сюди вона, законна, не могла й носа поткнути. Туди, вiльно i не криючись, ходила чужа, щасливiша за неi, дружину свого пана. Ходила гетера. А який чоловiк не мав гетери? Що ж то за любов i утiха iз законною?.. Тому для кохання й утiх чоловiк знаходив собi гетеру, котра шлюб називала рабством, а перевагу вiддавала вiльнiй любовi, винам та фiлософським розмовам…

Подумала так гiрко, а вголос уперто вигукнула:

– Як би там не велося у вас i у нас, а твоею я нiколи не буду! Чуеш, кочовику?

– Чую, не глухий. Дочка грецького архонта ще гарнiшою стае, коли гнiваеться. А я люблю диких, необ'iжджених коней i непокiрних жiнок.

І тут його було зверху!

– Щоб моi очi тебе бiльше не бачили!

І рвучко опускае завiсу в кибитцi, бо не хоче бачити усмiхнене смагляве обличчя молодого вождя кочовикiв. Воно – обличчя того степовика – вабить ii, i це злить ще дужче.

– Людолов!!! – кричить вона у кибитцi. – Хижак!!! Дикун!!!

А вiн, скачучи конем за кибиткою, вдоволено посмiхаеться.

«Моя… Але ще брикаеться. Та – дарма. Коли молодого коня арканом вихоплюють з табуна, вiн брикаеться. Та як не хвицае задки, як не стае цапки, як не кусаеться, а таки його вкоськують, i вузду надiвають, i вудила у зуби сунуть. Ха!..»

І засмагле вилицювате обличчя Тапура з чорною цупкою борiдкою стае рiзким i свавiльним.

Кiнь пiд Тапуром грае копитом, золотi вудила гризучи. Вождь поляскуе його по гарячiй шиi шорсткою, загрубiлою вiд повiддя та рукiв'я меча долонею. Вiдколи себе пам'ятае, вiн завжди в сiдлi доброго i вiрного коня, бо все життя вiн не просто людина, скiф, а вершник. Кiнний стрiлець iз лука, як iх, скiфiв, називають iншi народи. Що ж, чоловiку, якщо вiн, звичайно, справжнiй чоловiк, якщо вiн воiн, так i подобае бути. То жiнки – лiнивi й тлустi сколотки[5 - Як свiдчить iсторик Страбон, скiфи називали себе сколотами. Слово ж «скiф» означае «блукач», «вiчний мандрiвник».] – з кибиток не вилазять, а по землi ходять тiльки на своiх двох, а мiсце чоловiка – сiдло надiйного коня. І так вiн за життя звикаеться з конем, що iнодi йому здаеться, що кiнь i вiн – то одне цiле, що вiн i народився конем та людиною водночас, що чотири сильнi й невтомнi ноги коня – то його сильнi й невтомнi ноги.

Предки Тапура походили iз прадавнього i войовничого скiфського роду гiппемологiв[6 - Гiппемологи – букв, тi, що доять кобил, назва одного iз скiфських племен.], котрi мали конi, найкращi у цих степах, i лiтали на них у битви, зливаючись в одне цiле, – кiнь i гiппемолог. Бойовий клич у них був «арара»[7 - Кожний скiфський рiд чи плем'я мали бойовi кличi, по яких воiни впiзнавали своiх.]. Тому кожний гiппемолог при народженнi сина збирав увесь рiд i хвалився:

– Народився ще один крикун нашого кличу!

І вождь Ор, коли народився син його Тапур, теж зiбрав увесь рiд гiппемологiв i теж хвалився, що в нього народився ще один крикун бойового родового кличу. І всi гiппемологи, п'ючи хмiльний бузат, кричали «арара!», вiтаючи народження Тапура.

Вправнiше за чоловiкiв iз роду гiппемологiв нiхто не мiг доiти кобилиць i готувати кумис чи бузат, та ще любити жiнок. А вже чорну стрiлу iз змiiним свистом найвлучнiше посилав у землi сусiдiв теж гiппемолог. Вiд них i успадкував Тапур свiй гарячий i свавiльний норов. Ар-ра-ра!!!

У Тапура 25 золотих чаш, а що вже мечiв у золотих пiхвах, та акiнакiв, та повних скринь золотих бляшок! У Тапура 70 чотириколiсних возiв iз кибитками, 45 – шестиколiсних. У Тапура сiм великих табунiв коней, п'ять стад худоби, сiм отар овець. У Тапура тисячi пастухiв, рабiв, слуг. Тапур збирае найбiльше пiсля владики Іданфiрса вiйсько на прудких конях. То чому ж Тапуру не бути щасливим?

Сильний Тапур, багатий i знатний у степах!

Тепер у нього i жона буде гречанка. Гарна ж, молода чужинка! Нiхто iз скiфських вождiв не мае такоi.

Кому щастить, той усе може.

– Людолов! – кричить дочка архонта в кибитцi.

– Ха!.. – смiеться вождь до голубого неба, до сонця. – Кричи не кричи, а все одно будеш моею. Кричи не кричи, а помiч у цих степах нiзвiдки не прийде. Сказав, що берегтиму тебе дужче, анiж свого коня, то й берегтиму. І вiд мене, грецька пташечко, ти не втечеш – нi на конi, нi на крилах!..




Роздiл другий

А про мое щастя ти подумав?..


…І хто вона нинi?

Полонянка?

Рабиня?

Чи, зрештою, вiйськова здобич вiроломного скiфського вождя? Либонь, усе разом.

І ким вона стане, як скiнчиться тяжке ув'язнення в задушливiй повстянiй кибитцi – цiй звичнiй для кожноi скiф'янки хатi на колесах, а для неi гiрш темницi темноi? Коханкою вождя? Чи його жоною, безправною, пiдневiльною, котра мусить щодня боятися гнiву свого владики? Чи стане забавкою для утiхи? Чи, може, подаруе вiн ii своему старому владицi, котрого у свiт предкiв, за скiфськими жорстокими звичаями, мусить супроводжувати молода i вродлива рабиня?

Чула вона, як скiфських вождiв пишно ховають, як золото та iнше добро на той свiт накладають. Хай кладуть те золото, але ж i слуг, рабiв чи рабинь, а часом i вiльних своiх родичiв душать чи вбивають, щоб кинути теплi закривавленi трупи в яму до старого знатного владики! Бррр!!! Дикуни!!! Вона завжди жахалася скiфськоi жорстокостi, про яку в мiстi стiльки ходило чуток, i ось мае зiткнутися з нею вiч-на-вiч. Думок безлiч, а втiшливоi – жодноi. Мрiялось, закiнчить Ясон навчання, повернеться з Афiн, i поiдуть вони удвох на прабатькiвщину, у сонячну Грецiю… А там… Якi мiста, яке життя, якi люди… І ось все пiшло прахом.

Думки, думки, думки…

Чого тiльки не передумала Ольвiя за довгу-предовгу дорогу. Подумки тiкала… Вiдчувала, як у неi ростуть-виростають крила за плечима, крила легкi, замашнi, невидимi для скiфiв. І вона пташкою, перепiлкою степовою, хурчала з кибитки i линула, линула понад степом, нiким з поневолювачiв не помiчена. Линула туди, до голубого лиману, до рiдного мiста… І несли ii надiйнi крильцята так легко, що плакати з радощiв хотiлося, i в якусь мить – була, була така мить! – iй вiрилось, iй марилось, що вона врятувалася, вона вiльна…

Опам'ятовувалась в невимовнiй гiркотi. То лежала, обхопивши голову руками, бо душили сльози та вiдчай, то металася, не знаходячи собi мiсця, бо теж душили сльози та вiдчай, кудись поривалась, кусала руки вiд безсилля, ладна була волосся на собi рвати, аби це зарадило ii горю. Полонянка… Рабиня…

О боги!.. Вона, вiльна, горда дочка знатного й шанованого архонта, котра не вiдала за свое життя приневолення, кривди чи наруги, а зростала в батьковiм домi, раптом бранка… Силомiць вихоплена з рiдного гнiзда. Було вiд чого збожеволiти, втратити вiру, надiю… Впадала в апатiю, лежала безвольна, бездумна, тiльки похитувалась у такт руховi кибитки…

То зводила голову, спершись на лiкоть, думала. Хай грецькi жiнки по замiжжi не мають волi, обмеженi сiм'ею та житлом, i чоловiки з ними не рахуються i тримають iх заледве чи не в запертi, але ж то вдома, а не в чужих степах, не в жорстоких скiфiв, яким вiрити – враз без голови лишишся.

У такi хвилини iй все ставало байдуже… Почуття тупiли, думки мерли. З ранку й до вечора рiвномiрно похитуеться осоружна кибитка, навiваючи сонливiсть, байдужiсть, зневiру в своi сили. Чи не все одно?

Чути хльоскання батогiв, iржання коней, скрип колiс.

Одноманiтний, тягучий… Вмерти б i не жити.

Усе вперед i вперед рухаеться валка, все далi i далi, в глиб загадкових степiв. Де тепер ii мiсто? Кричи – не докричишся, гукай – не догукаешся.

То раптом апатiя зникала, й натомiсть ii охоплювала збуджена гарячковiсть. Сама себе ганила: чому покорилася? Чому не дiяла, не рятувала себе? Здавалось… зроби вона бодай один крок, i все скiнчиться, i вона знову стане вiльною, i ця кибитка зникне, як жахливий сон. Але то лише здавалося… Розумiла, виходу немае, i знову – вiдчай, вiдчай, вiдчай… Чи думала, чи гадала, що доведеться мiняти вiльне мiсто на оце повстяне житло на скрипучих дерев'яних колесах? Наче сон, жахливий, неймовiрний… О боги, чим я перед вами завинила, що ви так жорстоко покарали мене?



Уночi iй приснився Ясон.

Вiн пiдходив до неi високий, гарний, сяючий. З його променистих очей хлюпала на дiвчину небесна блакить. Простягав до неi руки, посмiхався нiжно, радiсно. І голос у нього був м'який, добрий, рiдний…

– Ольвiе!.. Я так спiшив до тебе, так спiшив! Вiднинi нiхто нас не розлучить, ми будемо довiку разом.

Затремтiвши, вона кинулась йому навстрiч, жмурячись вiд його ласкавих блакитних очей. Кинулась i… завмерла з ляку, вчувши глухий пiдземний гул. Щось трiснуло, земля пiд ногами захиталася i розкололася.

– Ясо-о-он?!!

Але було вже пiзно: iз трiщини висунулась потвора – кам'яна баба – i загородила Ольвii шлях. Жахлива була та баба, тлуста. Вся у трiщинах… Важко гупаючи, баба посунула на Ольвiю, простягаючи товстi й короткi кам'янi руки… Ще мить – i вона задушить ii в своiх кам'яних обiймах.

– А-а-а!.. – крикнула Ольвiя i прокинулася.

Схопилася, притискуючи руки до грудей, бо серце як не вискочить. Що за жахливий сон? І до чого вiн? Кам'яних баб вона колись бачила на скiфських могилах. Давно, а бач, приснилися…

За вiкном бiлiв день.

«Але ж i довго я спала, – подумала вона. – Тому й сниться казна-що…»

У спочивальню вскочила перелякана покоiвка.

– Господине, бiда! Кажуть, прийшли скiфи… видимо-невидимо…

– Ну й що? – здивувалась дiвчина. – Скiфи й ранiше приходили у наше мiсто.

– То хлiбнi каравани, а це – орда, – як у лихоманцi тряслась покоiвка. – А кочовики ордою ходять тiльки нападати. У мiстi таке говорять, таке говорять…

Хапком натягнувши на себе червонi шовковi шаровари, а на плечi, на бiлу безрукавку, накинувши скiфську куртку, Ольвiя вибiгла на вулицю. Пучок бронзових шпильок затисла губами i, закручуючи на потилицi волосся у вузол, на ходу пiдколювала його шпильками.

Ранок був прохолодним, свiжим i чистим. Мовби нiчого й не трапилось, у Нижньому голосисто спiвали пiвнi та в гаванi перегукувались перекупники риби, але гвалт, що спалахнув у Верхньому, вже починав долинати i до гаванi.

Вулицi у Верхньому були переповненi чоловiками, котрi, позбиравшись у купки, збуджено жестикулюючи, щось кричали один одному. Нiхто нiчого не мiг збагнути, але чиiсь слова, що скiфiв «видимо-невидимо», чинили велике сум'яття. Коли дiвчина, захекана й розчервонiла, вибiгла на околицю, сонце вже пiднялося над степом, i ген за мiстом у його промiннi спалахували наконечники скiфських списiв. Спершу iй здалося, що кочовикiв i справдi «видимо-невидимо», як про те поповзла чутка, та, придивившись, трохи заспокоiлась. Степовикiв було не так i багато, як згодом виявилося, лише тисяча вершникiв, але й тисячi досить, щоб навально напасти на незахищене мiсто. Хоч деякi вершники й носились сюди-туди, але бiльшiсть спiшилась на рiвнинi, i де-не-де вже почали димiти багаття.

– І чого кочовикiв принесло зрання? – збуджено гомонiли мiж собою ольвiополiти. – У гостi ж ми iх не кликали, а зерна вони нам не привезли, як то було ранiше.

– Може, куди рухаються та спинилися напроти мiста перепочити? – висловлював хтось припущення. – То хай собi пасуть коней, хiба нам трави шкода?

– Кочовику не можна довiряти й на мить, – запевняли третi. – Не встигнеш оглянутись, як обберуть тебе до нитки. То такi… Лiта не мине, щоб когось не шарпали у степах.

– Але ж Ольвiю поки що не чiпав жоден скiф. Бiльше того, у нас з Іданфiрсом мир.

– Що той Іданфiрс зробить, як вождiв у нього багато i кожен може легко зiбрати орду.

Але невдовзi городяни заспокоiлись. Скiфи стали табором i нiяких ворожих дiй не виказували. Коли б думали нападати на мiсто, то хiба б велися так?.. Але нi-нi, та й билася думка: чого вони прийшли? Вiд озброеного кочовика добра не жди. Кочовик – не скiф-землероб, що мирно собi пшеницю вирощуе, кочовик вовком у степах шастае… Тому й спокою не було. Та i який може бути спокiй, коли напроти мiста на прудких конях стоiть тисяча озброених кочовикiв. А кожен iз них важить за десятьох у бою, от i стримай таку силу.

На теменосi – священному мiсцi – вже зiбралися архонти, тривожно радилися: як бути? З миром чи вiйною прийшли кочовики? І чому стали табором? Чекають пiдкрiплення?

І всi сходились на тому, що войовничi степовики чекають пiдкрiплення, щоб ордою навалитися на мiсто.

Родон, хмурячись, крокував сюди й туди: каллiпiдськi вивiдники доповiли йому ще вчора, що йде зi сходу Тапур – молодий, багатий i сильний вождь кочовикiв. З ним його сотня i тисяча вершникiв. Тапура Родон трохи знае, вiн уже бував у мiстi, але тодi без тисячi, з караваном приходив… А що принесе цей прихiд? Скiфи до цього не чiпали грекiв, адже вони самi зацiкавленi, щоб був мир i торгiвля. Особливо частими гостями грекiв були скiфи-землероби, хлiб привозили, золотий скiфський хлiб, якого так потребували Ольвiя i – щонайбiльше – метрополiя, Грецiя. Як тiльки землероби скошували й обмолочували пшеницю, iхнi поселення об'iжджали вождi iз слугами i повозками – зерно збирали. Спорядивши караван – вiдряджали його в Ольвiю. Неквапливо скрипiли повозки на високих дерев'яних колесах, запряженi низькорослими комолими биками. Для Ольвii, коли з'являвся зерновий караван, наставало нiби свято. Скiфи мiняли зерно на вина, посуд, олiю, золотi прикраси, одяг тощо.

Кочовi ж племена скiфiв припроваджували у мiсто скот, везли шерсть, хутра, мед, iнодi приганяли валки рабiв, яких вони захоплювали пiд час своiх численних набiгiв на сусiднi племена. Найчастiше кочовики приводили полонених гетiв та трибалiв з фракiйського краю. Рабiв перевозили у Грецiю разом iз хлiбом. В Афiнах, кажуть, iз скiфських рабiв набирали мiську полiцiю. Але цього разу з'явився не мирний торговий караван, а тисяча вершникiв.

Архонти схилялись до думки, що треба негайно скликати народнi збори. Родон був проти.

– Зiбравши народ, що ми йому скажемо? – запитуе вiн архонтiв, i тi вмовкають. – Громадяни нас запитають: чого прибули скiфи? Що ми вiдповiмо народу? Що самi нiчого не знаемо?

– Кочовики для прогулянок не збираються, – гнули свое архонти. – Доки ми будемо гадати, вони увiрвуться в незахищене мiсто. Рiзанина буде жахлива.

– Полемарх iз стратегами готуе оборону, – одказував глава колегii архонтiв похмурий Родон. – А громадян зберемо тодi, коли дiзнаемось про справжню мету степовикiв. Зрештою, вони просто стали табором напроти мiста i нам поки що не загрожують. Будьмо i ми витриманими, щоб зопалу не скоiти лиха.

По обiдi в мiсто прибули скiфськi посли.

Трое. Один iз них лишився бiля коней на околицi, а двое, спiшившись, пiдiйшли до загону мiськоi залоги, яку на всяк випадок було виставлено з наказу Родона. Обидва посли були натоптуватi, кремезнi, чорнобородi, з довгим, як у всiх скiфiв, волоссям.

Перший (певно, старший) у бронзовому шоломi й шкiряному панцирi, на якому рiвними рядами були нашитi залiзнi пластинки. Пiдперезаний широким поясом iз бичачоi шкiри, на ньому висiв акiнак, а злiва – горит iз стрiлами й луком. У руках тримав нагая iз двома хвостами й поляскував ним себе по халявах м'яких сап'янцiв.

Другий вбраний у жовту куртку, рукава i груди якоi розшитi орнаментом з квiтiв. На головi мав звичайний похiдний скiфський башлик. На поясi теж акiнак.

Першим до Родона пiдiйшов скiф у бронзовому шоломi.

– Ватаг кiнноти Анахарiс, – сказав вiн чистою грецькою мовою, i це не здивувало архонта: адже багато скiфiв, особливо iхня знать, вiльно володiло мовою колонiстiв.

– Що хоче скiф, який говорить по-грецькому? – запитав Родон.

Ватаг Анахарiс поклав руки на пояс.

– Великий вождь царських скiфiв, син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа непереможний Тапур велiв передати грецькому архонту свое вiтання. Дружне, – уточнив посол. – Тапур прохав ще передати, щоб ви, греки, не переполошувались марно, вiн прибуде у гостi до вас, i прибуде з миром. А чого прибуде – сам скаже.

Така дивна ввiчливiсть кочовика ще дужче насторожила грекiв. Ранiше вони не попереджали про свiй прихiд i не були такими поштивими, хоч до рани iх прикладай. Але Родон велiв не виказувати тривоги, а послiв пригостив вином. Вони випили iз великих срiбних кубкiв, чемно подякували i рушили до своiх.

Усю нiч мiсто не залишала тривога, магiстрати про всяк випадок виставили озброенi дозори в засадах.

А другого дня вранцi на горбi з'явилося бiле шатро, i городяни зрозумiли, що до них у гостi приiхав сам Тапур – син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа. Городяни нiби трохи заспокоiлись, i деякi – найцiкавiшi – бiгали за мiсто дивитися на скiфський табiр. Бiгала – от дурна! – i вона. Бiгала Ольвiя, не пiдозрюючи, чого прийшов той знатний скiф.

ii чомусь манило дивитися на скiфiв, на пишне багате шатро iз бiлоi повстi. Вiддалеки спостерiгаючи за шатром, намагалася уявити, який вiн, Тапур?

На гострих сяючих наконечниках списiв мають бунчуки Тапурового роду. Бiля входу в шатро завмерли здорованi у шкiряних панцирах i шоломах, з сокирами у руках – вiдбiрнi воiни iз особистого загону вождя. Є на що подивитися! Ну й скiфи, хоч i дикуни, а бач, як вождя свого виставляють… Цiкаво, який вiн, iхнiй молодий вождь?

А далi трапилось те, вiд чого й досi не може оговтатися Ольвiя. Скiфський вождь негадано прислав ii батьковi, архонту мiста, багатi i щедрi дари. Двое цибатих конюхiв ледве втримували за вуздечку коня. Нi, не скiфськоi породи коня, хоч i непоказного на вид, але витривалого у степах, а дорогого чистокровного скакуна, придбаного скiфами десь в Азii. Вуздечка коня прикрашена золотими бляшками, спина покрита золотисто-жовтим шовковим покривалом, яке по краях теж було вцяцьковане золотими бляшками. За конем iшов старий чорнобородий з сивиною скiф у башлику i тримав у руках золоту чашу, що так i спалахувала на сонцi жовтим полум'ям. А за ним цибав дебелий воiн у бронзовому шоломi й панцирi i на витягнених руках нiс дорогий меч у золотих пiхвах, замикали цю незвичайну процесiю два юнаки, котрi несли кожен по добрiй в'язцi хутра.

Замалим не все мiсто висипало дивитися на скiфськi дари, городяни ахкали та охкали, цмокали в захопленнi язиками, збуджено мiж собою перемовлялися.

– Слава богам, бiда вiдiйшла вiд мiста!..

– Авжеж, коли б скiфи думали напасти на нас, то для чого б несли такi дари?

– Виявляеться, кочовики не такi вже й злi люди.

– Але що вони забажають взамiн своiх дарiв?..

Скiфськi посли забажали дочку грецького архонта.

Ще й заявили врочисто, що син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа непереможний i славний Тапур хоче взяти собi в жони дочку грецького архонта, що вiн, Тапур, обiцяе ii берегти i що буде вона повелителькою кочових племен, а кочовики вiднинi пiдтримуватимуть iз греками мир, дружбу i торгiвлю. Коли ж грекам знадобиться военна сила, Тапур завжди пришле на помiч своi загони…

Родон, полегшено зiтхнувши, що бiда таки обминула мiсто, ожив, звеселiв у душi, хоч виду й не подавав, що в нього гора з плiч звалилась i мiсто врятоване. Вiн чинно прийняв дари, поляскав коня по шиi i сам власноручно повiв його мiстом за вуздечку. Сватiв вдома прийняв як дорогих гостей, велiв з льоху дiстати найкращi вина, сам iм наливав у чашi вино, хвалив Тапура – який-бо вiн славний вождь, хвалив свою дочку – яка вона гарна, скромна, цнотлива i вихована, а захмелiвши (вiн пив iз тими степовиками, як рiвний з рiвними!), сам провiв iх за околицю, i довго з ними прощався та обiймався, i запевняв iх у своiй дружбi, а скiфи запевняли архонта у своiй та клялися довiку жити братами…

А повернувшись, батько намагався обняти за плечi дочку i, дихаючи на неi вином, все щось бурмотiв про те негадане щастя, котре «нарештi завiтало й до них».

– А про мое щастя ти подумав? – тiльки й спромоглася запитати отетерiла дочка.

Родон вмить протверезiв i сказав, що служити своему народу, громадянам i полiсу – то i е щастя, i вона, Ольвiя, мусить гордитися, що саме iй випало таке щастя…

Плакала Ольвiя всю нiч.

А вранцi батько вже був таким, яким вона завше звикла його бачити: суворим, насупленим, неговiрким, аж колючим на вид, iз сухим, жорстоким лицем, на якому годi було шукати бодай слiди спiвчуття…

Як не просила, як не молила його Ольвiя не вiддавати ii тим дикунам iз чужих степiв – не зважив на ii сльози, на ii молiння, на ii крик i вiдчай. Вiддав ii скiфу! Жорстокому кочовику в дикi степи, куди жоден грек, крiм купцiв-вiдчай-духiв, не ризикуе i носа потикати. Вiддав, ще й сказав:

«Нам треба змiцнювати стосунки iз кочовими скiфами. Вони – варвари, не зовсiм надiйнi, але – треба… Розумiеш, треба. Для благополуччя мiста».

Жорстокий! Родичатися iз степовиками надумав, а хiба до цього греки ворогували iз ними? Ну, ненадiйнi вони, пiдступнi, але ж i не нападали досi на мiсто. Так нi, батьковi забаглося ще й породичатися з кочовиками, мати iхнього вождя за свого зятя. От i родичаеться з кочовиками, а як iй тепер бути? Як життя свое врятувати? Доведеться iй випити до дна свою гiрку-прегiрку чашу, бо батько iз ii поневолювачами пив хмiльне вино.

Ох, батьку, батьку!… Єдина я в тебе, едина… Як ти мiг мене вiддати бозна-куди i бозна-кому?

А кибитка, осоружна ii повстяна темниця, все далi i далi котиться в глиб степiв, i з кожним обертом високих скрипучих колiс завмирае надiя повернутися до рiдноi домiвки. Немае iй назад вороття. Що скiфи беруть, те тримають мiцно i нiколи його не повертають.

Ось так, батьку! Змiцнюй своi стосунки iз кочовиками, змiцнюй на горi рiдноi дочки.




Роздiл третiй

Де ти, мiй вiрний Геракле?..


У хвилини туги з'являвся вiн.

Бачила Ясона сяючого, з нiжною блакиттю в гарних очах. Так i не зiйшлися iхнi дороги… Ясон, Ясон, ясне сонечко…

Батько мене, по сутi, продав, рiдне мiсто й пальцем не ворухнуло, щоб мене порятувати, навпаки, радiли городяни, що вiдкупилися од кочовикiв мною… Один ти в мене лишився, Ясоне, лишився далеко звiдси, за Гостинним морем, в незнаних Афiнах. Але жоден скiф, навiть уся iхня орда, не заборонить менi думати про тебе, хлопчику. Хоч ти й далеко, але ти поруч, не за морями, не за горами, не за степами, а поруч… Бачу твоi блакитнi очi, думаю про тебе, згадую… А згадувати минуле – то едине, що зостаеться менi робити у цiй кибитцi…

Пригадувала, крiзь сльози пригадувала…

У дитячi роки Ясон був великим фантазером i мрiйником. Все любив вигадувати страшнi й чудернацькi iсторii та рiзнi неймовiрнi пригоди, що буцiмто з ним траплялися.

Починав завжди так:

– Потемнiло одного разу сонце, з'явилося у наших краях страшне-престрашне страховисько… Ще злiше, як Горгона[8 - Горгона – жiноче чудовисько, погляд якого всiх, хто дивився на неi, перетворювала в камiнь (грец.).]. На Горгону глянеш – у каменюку перетворишся, а на нього зиркнеш – дим пiде з тебе!

– А що воно таке… страховисько?.. – вдаючи, що iй лячно, пошепки запитувала дiвчина. – Та ще й страшне-престрашне?

– Будь ласка, сиди i слухай уважно, – супився маленький оповiдач i весь аж переповнювався значимiстю того, що розказував. – Хiба ж невтямки? Замiсть волосся у нього змii, як у староi Мегери[9 - Мегера – уособлення гнiву i мстивостi, зображувалась жахливою жiнкою iз змiями замiсть волосся (грец.).]. Страхо-овисько-о… З одним оком, як циклоп. Крила в нього отакезнi. Як махне ними – буря гуде, сонце меркне, дерева лягають по землi, а на морi аж до неба хвилi здiймаються. От яке страховисько з'явилось одного разу в наших краях!

Ольвii i весело, i нiби трiшки аж страшно.

– Ну й вигадник ти! І де таке страховисько взялося?

Ясон думае мить, а тодi рiшуче вигукуе:

– Коли ти дiзнаешся, що воно тебе викраде i на край свiту в пазурах понесе, тодi буде не до смiху!

– Ой, страшно! – смiеться дiвчина. – І хто ж мене порятуе?

– Н-ну… – мнеться Ясон i невиразно додае: – Один iз славетних наших героiв.

– Може, Геракл? Бiльше мене рятувати нiкому.

– Ну, Геракл уже всi своi подвиги здiйснив.

Дiвчина весело дивиться на нього i сплескуе руками.

– Чи ж не ти, бува, хлопче? – А в самоi очi так i сяють, так i сяють. – Бiльше нiкому мене, нещасную, рятувати.

Пом'явшись-повагавшись, Ясон скромно признаеться:

– Ну… хоч би i я. А що? Он Ахiллу було тiльки шiсть рокiв, а вiн уже левiв та вепрiв убивав!

– Так то ж Ахiлл! – І дiвчина стрибае на однiй нозi перед розгубленим хлопцем. – То ж герой, а ти… Ой, не можу, ой, не можу… Ясон – герой! Ха-ха!..

– А ти не смiйся!..

– Так смiшно ж…

Фантазii Ясона починалися однаковiсiнько (яке-небудь найжахливiше страховисько, котре i уявити важко, негадано викрадае Ольвiю) i так само закiнчувались (Ясон пiсля запеклоi битви героiчно перемагае те всесильне страховисько i щасливо звiльняе дiвчину. Живу-живiсiньку, тiльки злякану трохи).

– І не страшно тобi, – насмiшкувато доскiпувалась вона, – iз страховиськами на герць ставати?

– Я не вiдаю, що таке ляк! – вперто вигукуе хлопець.

– Може, скажеш, що ти й самоi Ламii[10 - Ламiя – фантастичне чудовисько, що пожирае дiтей i живиться iхньою кров'ю. Ламiею лякали дiтей (грец.).] не боiшся?

Ясон на мить задумуеться: Ламiя? Це страховисько тим живе, що пожирае дiтей, i батько, тiльки, бувало, почне пустувати Ясон, застерiгав: «Ой, гляди, щоб тебе Ламiя не схопила та не згламала!»

Та заради Ольвii Ясон готовий на все:

– І Ламii не боюсь!

Ольвiя тодi кепкувала, а самiй радiсно й утiшно було, що заради неi маленький Ясон ладен битися з усiма потворами свiту.

…О, то було незабутне дитинство!

Похитуючись у кибитцi, Ольвiя, забувши про сльози, що течуть i течуть по ii щоках, все згадуе i згадуе, бо тiльки у спогади можна втекти вiд жахливоi дiйсностi, а згадуючи, забувае про все i посмiхаеться сама до себе, посмiхаеться крiзь сльози.

Спливли роки. Ольвiя одного разу, нiби мiж iншим, нагадала:

– А страховисько ще й досi не летить. Оте страшне-престрашне, котре мене крало й на край свiту несло, а ти, вiдважний герою, безстрашно мене звiльняв iз пазурiв.

Юнак густо почервонiв.

Вiд маленького фантазера Ясона з ii дитинства у ньому хiба що лишилися блакитнi очi та бiлявий чубчик, що стирчав так же смiшно й задерикувато, як i ранiше. Перед нею стояв стрункий юнак з нiжними, як у дiвчини, рисами обличчя, сором'язливий, мовчазний. Вiн нiяково переступав з ноги на ногу, червонiв, губився… А iй було приемно дивитися на нього, знiяковiлого, iз задерикуватим чубчиком i… гарного.

– Чи, може, ти вже не хочеш мене визволяти iз пазурiв того страховиська? – перепитала вона i чомусь зашарiлась.

Вони стояли одне проти одного, стояли схвильованi, розгубленi.

– Нi!.. – раптом палко вигукнув вiн.

Вона засмiялась, аби не показувати свое розгублення.

– Невже мiй Геракл наситився подвигами?

Вiн дивився iй прямо у вiчi.

– Страшне-престрашне страховисько бiльше нiколи не посмiе тебе навiть чiпати!

– Цiкаво. Чому? – Ольвiя почервонiла, бо спiймала себе на тому, що з хвилюванням чекае його вiдповiдi.

І тодi Ясон зважився.

Хитнувся до неi невловимим рухом i несмiливо ткнувся губами в ii губи… Вона тихо скрикнула. Нiби злякавшись свого вчинку, Ясон притьмом кинувся навтьоки… Ольвiя, сама не розумiючи вiд чого, засмiялась. Вiн утiкав, а вона смiялась…

І тепер вона крiзь сльози посмiхаеться, пригадуючи, як вiн ткнувся губами в ii губи…

Невдовзi пiсля того випадку Ясон на трiерi поплив до Афiн – за наукою до тамтешнiх мудрецiв.

Попрощалися вони стримано i соромливо. Ольвiя все ще вiдчувала той несмiливий дотик його губ на своiх губах, тому не пiдводила голови, щоки ii пашiли, а на губах блукала якась дивна посмiшка. Ясон теж губився, щось намагався iй сказати наостанку, але так i не зважився…

– Як приiду, – крикнув уже з трiери, – то все, все тобi скажу. Чекай мене, Ольвiе!..

Ждала його Ольвiя, ждала, виглядала.

Батьки – i його, i ii – давно вже натякали про Гiменея, бога шлюбу, мiж ними вже давно досягнено згоди про майбутне своiх дiтей. У батькiв i долi однаковi: обидва втратили дружин, рано ставши удiвцями, i вдруге не одружувались, а виховували своiх дiтей. Вони мрiють, щоб iхнi дiти стали щасливiшi за них… А щасливi вони будуть, коли поберуться, коли надiнуть на себе солодкi пута Гiменея…

Не в змозi дiвчина анi заперечити, анi схвалити угоду батькiв. Чи любить вона Ясона? Далебi, про те ще не думала. Але хлопець iй подобаеться. Навiть дуже. Вiн не лише на лицi гарний, вiн i душею такий: ласкавий, тихий, соромливо-цнотливий… Неначе дiвчина. Вiн чистий, як чистi його блакитнi очi. І е щось таке, чим вiн приваблював ii, манив…



Ясон мав ось-ось повернутися.

Мрiяла… Припливе Ясон, осiдлають вони коней i помчать у степ, аж до самого Борисфену. Коней вiдпустять пастися, а самi зiйдуть на високу скiфську могилу, сядуть на вершечку, i буде вона слухати його розповiдi: про iншi моря, про чужi краiни, про тамтешнi народи…. А найперше, звичайно, про сонячну Елладу, про славетнi Афiни… Слухатиме, захоплюватиметься i дивитиметься у його нiжнi i такi вiдданi блакитнi очi… Чи пiдуть вони у гавань зустрiчати, як колись у дитинствi, кораблi iз чужих морiв…

Не повернувся Ясон, а натомiсть iз далеких степiв, з-за Борисфену, примчав цей хижий скiф i вихопив ii з гнiзда, вихопив гострими пазурами, як орел хапае беззахисну перепiлку…

Ох, Ясон, Ясон…

Ти вигадував колись рiзнi химернi страховиська, а воно – страховисько – таки й прилетiло. Схопило Ольвiю. І вiн, ii юний i вiрний Геракл, виявився безсилим…

Тяжко, душно.

Здавалось, ще мить, i вона не витримае.

Шарпнула запону кибитки, вiдкинула ii, спрагло, як потопаюча, вхопила свiжого повiтря…

– Прощай, Ясоне, – тiльки й прошепотiла. – Не судилось…




Роздiл четвертий

Хай буде дочка Ольвiею


Степ!..

Товаришу ти мiй, друже мрiй моiх i прогулянок, як я тебе любила, як тобi вiрила – то чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти завжди буваеш рiзним – чарiвним i неповторним, але завжди, завжди був незрадливим.

То чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти змiнюешся не лише протягом року – весною, влiтку, восени чи взимку, – ай протягом дня. Бо вранцi ти легкий, свiжий, як щойно вмите гарненьке дитинча, прохолодно-вологий, росяний i м'який, а вдень – спекотний, важкий, стомлений, як припорошений пилом далеких дорiг мандрiвник, а увечерi ти знову умиротворений, спокiйний, наче мудрий i гречний дiд.

У сонячний день ти один, у хмарний – зовсiм iнший.

Таким же рiзним ти буваеш у вiтровii i тишу, у спеку i в дощ чи в гримкотливу чорно-сизу грозу. Ти неоднаковий буваеш i залежно вiд того, з якого мiсця на тебе дивитися. Бо з пагорба чи кряжа ти зовсiм не такий, коли на тебе дивишся з долини. І, напевне ж, iншим ти буваеш для птахiв, котрi дивляться на тебе iз блакитного чи грозового пiднебесся…

Многоликий i незбагненний степ!

Рiзний ти, але не вiрила, не вiдала, що станеш ти ще й зрадником зрадливим, що заманиш мене у своi глибини, звiдки, як iз дна морського, вже немае вороття.

Ганялися колись за мною фракiйськi волоцюги, яких чимало переходить Істр i тиняеться тут з надiею поживитися, ганялися, але ти, степ, порятував мене тодi. Не вiддав людоловам, захистив, заховав мене у глибокiй балцi. Я тодi навiть батьковi не сказала, iнакше б i за мiсто не велiв виходити. То чому ж ти тепер зрадив, чому тепер вiддав мене людоловам?

Нiщо так не любила Ольвiя, як степ.

З ранньоi весни i до пiзньоi осенi бувала вона у степу.

Тiльки зникне бiла зимова ковдра, як вона вже мчала батьковим конем за мiсто. І хай ще по балках i яругах ховаеться снiг, ще на горбах паруе земля i всюди жебонять струмки, а степ уже дихае свiжiстю, i вiтри його – манливi й тривожнi. І на душi тодi неспокiй, i кудись тебе тягне, а куди – i сама не збагнеш. Повеснi степ жовтувато-бурий вiд торiшнього стоколосу безостого. Вiн наче пробуджуеться зi сну, розплющуе своi вологi очi.

А вже з кiнця квiтня рiвнини стають барвистими, i на бурому тлi степу то там, то тут темнiють фiолетовi озерця. Пiд'iдеш ближче – тисячi квiток, як нiжнi дзвоники, схиляють голiвки, i здаеться, вiйне вiтер – i ось-ось задзвенять безмежнi рiвнини.

А виберешся з мiста ще через день-два, i вiн уже iнший – золотисто-жовтий. То буяе першоцвiт весняний.

А ще через день заблакитнiе фiалка, неначе шматки весняного неба впадуть на рiвнини.

А в тиху i сонячну днину вiдкрие своi квiти горицвiт весняний, i степ наче в золото вбираеться.

– Гори, гори, цвiт!.. – смiеться дiвчина, i здаеться, що степ i справдi горить, палахкотить жовтим вогнем.

А вже на початку травня степ вбираеться в зеленi шати. І тодi вiд краю i до краю – смарагдове море, у якому то тут, то там квiтне жовтозiлля, синьо спалахуе волошка… Пiшов у рiст тонконiг, та так дружно, так рясно, що кiнь бреде немов зеленим шумовинням…



Мимо кибитки проскакують вершники, пiстрявою гадюкою звиваеться в долинi валка… В пiднебессi ширяють орли… Та сиве марево на обрii, та далина, та вiдчай…

Вже цвiла шовкова трава – ковила, i степ вкотре змiнював свое вбрання. Нинi вiн зовсiм невпiзнанний. Остюки в ковилi шовковистi, срiбнi. Глянеш – наче плюскотливi озера розлилися по степу, а ген, бiля обрiю, злилися у рiку.

Зацвiте ковила – шовкова трава – кiнець веснi.

Кiнець…

І ii веснi теж кiнець.

І безсила вона врятувати себе – тисяча вершникiв скаче за ii кибиткою-темницею. Є в неi, правда, скiфський акiнак – на поясi висить, та хiба зборе вона ним тисячу вершникiв, та ще одного – молодого хижого вождя? Тiльки i може, що руки на себе накласти. Гострий скiфський акiнак, дуже гострий.

– Чому дочка архонта печалиться?

Здригнулась Ольвiя вiд несподiванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче вiн – ii поневолювач. Його кiнь гризе золотi вудила, i сам вiн – вождь – весь у золотi… Бляшки, пiхви акiнака, щит горять – все горить жовтим сяйвом, i вуздечка в золотих бляшках. Хизуеться… Ач, який хват i зух!

– А чому дочка архонта мусить радiти? – на його запитання i в тон йому запитала Ольвiя.

– О, дочцi архонта буде гарно в степах.

– Нi, – одказала, дивлячись мимо нього у степ, – дочцi архонта буде гарно тiльки у мiстi.

Його кiнь махнув головою, наче кивав на знак згоди.

– Бачиш, навiть кiнь твiй розумiе мене.

– А чому тебе так звати – Ольвiя? – запитав вiн зненацька. – Адже ж твое мiсто теж називаеться – Ольвiя.

– Чому та чому… – Помовчала. – За заслуги мого батька, ось чому. Хiба скiфському вождю не все одно, яке ймення носить його… полонянка?..

– У тебе гарне iм'я… Ольвiя, – сказав вiн замислено. – Повiдай менi, хто тобi дав таке iм'я.

Ольвiя народилася i виросла у найбiльшiй i найзначнiшiй грецькiй колонii Пiвнiчно-Захiдного Причорномор'я, котра славилась як великий ремiсничий, торговий i землеробський центр усього Понтусу Еуксiносу.[11 - Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море (грец.) – Чорне море.]

– Тiсно стало грекам у Грецii…

Так казав iй батько.

Ольвiя не могла збагнути: як це грекам та раптом стало тiсно у Грецii? Але батько на запитання, як та чому iхнi предки з'явилися на берегах Понтусу Еуксiносу, незмiнно вiдповiдав:

– Тiсно стало грекам у Грецii, от i перебралися аж сюди.

– В чужi краi?

– Колись вони були чужими, а потiм стали своiми.

– Тiсно… Чому на своiй землi було тiсно?

– Навiщо воно тобi?

– Все хочу знати, – вiдповiдае дочка замислено. – Може, колись пощастить побувати у Грецii, на своiй прабатькiвщинi, то все мушу знати.

– Давно те було, – неохоче одказував Родон, – я вiд батька свого чув, а вiн – вiд свого… Ох, давно було. Тiсно тодi грекам стало у Грецii. Не так тiсно, як кривдно. Знатнi роди, в руках яких була вся влада, почали все бiльше i бiльше притiсняти селян, захоплювали iхнi землi, а самих господарiв перетворювали на рабiв. Селяни не корилися, боролися, але що вони могли вдiяти? Та й з багатiями-землевласниками iм не позмагатися. У тих господарства були мiцнiшi. Втративши землю, йшли у мiста, але там своiх бiдарiв було повно. Особливо ремiсникiв, якi не знали, кому збути своi вироби… Куди подiтися? Селяни об'еднувалися з мiською бiднотою, котра теж не знала, куди прикласти руки. Разом боролися iз родовитою знаттю. Безземельних бiдарiв бiльшало у мiстах, вони ставали небезпечнi для влади. Їх треба було кудись дiти, аби пожежi не охопили мiста… Ось тут i допомогла колонiзацiя. Всi, хто не знаходив на батькiвщинi собi мiсця й шматка хлiба, всi, хто мрiяв про власну землю, – всi ринули в чужi краi…



Колонiстам торували шляхи торговi каравани. Вони всюди плавали, знали дороги й в чужi краi, вони засновували своi факторii, вони й пiдказували, де краще поселитися. Мiста, аби якось спекатись бунтiвноi голоти, ладнали каравани, згукували добровольцiв…

У колонiсти йшли i представники родовитоi знатi, якi потерпiли поразку в боротьбi за владу, купцi, ремiсники, але основну масу складала сiльська i мiська бiднота, котра вiдправлялася в чужi краi з надiею мати землю. Із собою перевозили в колонii жерцiв, зв'язаних з культами полiсних богiв метрополii, а також iз вогнища мiста брали священний вогонь. Мiж метрополiею i колонiями iснували мiцнi зв'язки, колонiсти брали участь в релiгiйних святкуваннях, посилаючи в метрополiю своiх послiв, в колонii установлювався такий, як i в метрополii, полiтичний устрiй, тi ж закони, тi ж культи богiв, i горiв той же вогонь, що i в метрополii. Та невдовзi колонii почали ставати незалежними од метрополii, тiльки пiдтримували з нею тiсну торгiвлю, перш за все направляючи на прабатькiвщину хлiб, якого так не вистачало Грецii.

Так i виникло поселення грекiв на островi Березанi. Але життя на островi виявилось не зовсiм зручним (брак питноi води, хвилi розмивали береги тощо), i згодом, у першiй половинi VI ст. до н. е., колонiсти перенесли свое поселення з острова на материк. Ось тодi на правому березi Бузького лиману, неподалiк вiд мiсця його впадiння в Днiпровський лиман, i виникла Ольвiя.

А виникла вона iз землянок.

Для синiв сонячноi Еллади клiмат Пiвнiчного Причорномор'я був надто суворим, зими холодними, тому заривалися в землю.

У цих краях камiнь був не всюди, пiд ногами ж була земля – тверда, надiйна. Для бiднякiв – то едине багатство.

Кайлами довбали тверду землю, рили на свiй рiст чотирикутнi ями, на стовпах ставили двосхилi чи односхилi дахи. Зверху клали палiччя, обмазували його глиною iз соломою – ось i увесь дах.

Яка сiм'я – така й землянка.

Хто бiлив стiни глиною, хто обставляв iх плетеним тином з лози, а хто просто так жив, лишень пригладивши землянi стiни водою.

Долiвку вимазували глиною, застеляли ii камкою.

У землянках вздовж стiн – лежанки з материкового грунту, в одну iз стiн врiзали склепiнчасту пiч. В iнших i печей не було – просто ямка в долiвцi для вогнища. Для опалення взимку та приготування iжi – глинянi жаровнi, в яких жеврiло деревне вугiлля.

У стiнах видовбували нiшi, де ставили свiтильники, кiлiки для пиття, чашi, посуд. В долiвку часом вкопували амфори для вина, води чи маслиновоi олii.

За кожною землянкою – льох, зерновi комори, цистерни для води, лiтнi печi, всi вони були землянками. Ще далi – ями для смiття та попелу. Все мiсто було земляним. Так жили першi поселенцi, iхнi дiти i внуки. І лише згодом почали з'являтися першi наземнi будинки, храми, господарськi будiвлi, i вже в часи Ольвii мiсто потроху набувало вигляд… мiста.

А навколо нього слалися родючi землi, багатi на трави пастiвники, рiки й лимани були повнi риби, i – безмежна степова далечiнь.

Та ще небо.

Небо, небо, небо.

Високе, дзвiнке, бездонне.

А могутнiй Днiпро-Борисфен так полонив грекiв своею красою i величчю, що ольвiополiти iнодi називали себе ще й борисфенiтами.

Спливали роки, розширювалось, забудовувалось мiсто. Оборонних стiн ще не було – вони з'являться через сотню лiт, i вже полководець Александра Македонського Зопiрiон у 331 роцi до н. е., який прийде брати штурмом Ольвiю, зупиниться, вражений, перед ii могутнiми стiнами i вежами. Пiсля довгоi осади вiн пiде назад iз своiм 30-тисячним вiйськом, так i не здолавши грекiв. Але стiни з'являться згодом, а поки що беззахисне мiсто торгувало й дружило iз сусiднiми племенами, i дружба та торгiвля захищали мiсто не гiрше мурiв, i в Грецiю йшов i йшов скiфський хлiб.

Мiсто було названо Ольвiею, що в перекладi зi старогрецькоi означае «щаслива», «щасливе мiсто».

І попливли звiдтодi роки та роки.

У тi часи, про якi йде мова, найбiльшу владу в мiстi мав архонт. Вiн не тiльки керував колегiями, а й мiг скликати в разi потреби народнi збори. Одним iз крутих владик мiста був тодi Родон – батько Ольвii, немолодий, скупий на слово, з важким характером. Син i онук гончарiв, вiн так зумiв утвердитись, що народнi збори його единого переобирали щороку, i вiн десятки лiт лишався архонтом. Його вицвiлi сталистi очi нiколи не знали спiвчуття чи жалю i визирали з-пiд насуплених кущуватих брiв, мов наконечники смертельних стрiл.

Нелегко було з ним городянам. «Не архонт, а камiнь», – говорили про нього. Але за справедливiсть, якою вiн незмiнно вiдзначався на посту архонта, за пiклування про полiс, за чеснiсть i ненависть до зради й пiдлоти його поважали, йому вiрили. Таким i мусить бути архонт: чесним, справедливим, але рiшучим i безжалiсним, як того вимагатимуть обставини дикого Причорномор'я.

Хоча Родон i досяг влади, поваги й багатства – мав один з найкращих будинкiв у мiстi, кiлька майстерень, слуг i рабiв i чимало золотих речей, але не гордував, не виставляв себе i був завжди витриманий, рiвний з усiма вiльними городянами – хай то бiдняк, чи купець, чи знатний ольвiополiт. Бо завжди пам'ятав, з якого вiн роду вийшов. Його предки – безземельнi бiдарi з Мiлета – приiхали колись до берегiв Понту без монети в капшуку, а з самими лише руками – працьовитими i мозолистими. І жили вони тодi, як i всi, у звичайнiй землянцi з непобiленими стiнами, а спали на каменi, часом не маючи шматка хлiба, але трудилися день у день, вiрили, що доля таки змилостивиться i над ними. Дiд його був гончарем, мав сяку-таку майстерню, лiпив посуд, i в архонта й досi зберiгаеться в будинку трiснута амфора для вина, виготовлена руками дiда. З неi вiн п'е вино тiльки в урочистих випадках, не забуваючи при цьому пом'янути дiда-гончаря. А батько вже не лише виготовляв посуд, а потроху й торгував ним, спершу в Ольвii, а потiм рихтував каравани й далi. Пiд кiнець життя вiн став купцем, небагатим, правда, середняком, але – купцем. Купив собi раба, мав слугу. Якось поiхав вiн у степ за Борисфен продавати своi вироби, поiхав i не повернувся. Нi вiн, нi раб його, нi слуга… Людина iнодi зникала в безмежних чужих i загадкових степах безслiдно, зник i батько безслiдно. Де урвалось його життя – того нiхто не знав. Чи розбiйники в степу пiдстерегли, чи власний раб вночi прикiнчив, а сам, захопивши добро господаря, втiк (бувало й таке), чи до злих племен батько потрапив, а тi зробили його рабом та продали скiфам, чи савроматам, або ж i гетам на той бiк Істру, чи хижi звiрi десь розтерзали, чи з дороги збився та в степу заблудився… Дiзнайся тепер!.. Степи таемниць не вiдкривають.

Але сина свого, Родона, вiн устиг вивчити, дав йому не лише освiту, а й статки – людиною незалежною зоставив. Правда, зiтхав iнодi, що син його единий не йде по батьковiй лiнii, не виявляе кмети до купецьких справ чи хоча б до гончарства – до полiтики його тягло. На всiх народних зборах вiн прохав слово i вмiв красно говорити. І красно, i по дiлу. Його запримiтили магiстрати, почали давати рiзнi доручення, а згодом, як вiн уже мав чималий досвiд, здобув повагу, архонтом його вибрали.

Сiмнадцять лiт тому, коли в Родона народилась дочка, народнi збори постановили: за великi заслуги батька перед полiсом i народом хай буде дочка архонта зватися iм'ям рiдного мiста!

Хан буде вона Ольвiею! Хай буде вона щасливою!

Хай буде…

Над Ольвiею – щасливим мiстом грецьких колонiстiв – голубiло небо, i теплий весняний вiтер гудiв у вiтрилах трiер, що стояли у гаванi, гудiв над священним мiсцем – теменосом, над агорою, над лиманом, над далеким звiдси Гостинним морем.

Родон був щасливий, як нiколи. О, такоi весни у нього ще не було. Вiн любив юну свою дружину, мав дочку, i здавалося, щастя нiколи не покине його. Хоч i довго воно шукало архонта, а таки знайшло i пригрiло його.

Але й тут вiн залишився вiрним собi: стримав, здавив у собi ту радiсть. Розiмкнув важкi щелепи з владним, рiзко окресленим ротом, ворухнув сухими губами:

– Я – архонт, син i онук гончарiв, клянусь богами – не зганьбить моя Ольвiя честi й великого довiр'я народу! Клянусь богами, що я – син i онук гончарiв – i далi служитиму полiсу i народу чесно та справедливо! Клянусь богами, що я – архонт, син i онук гончарiв, – заради благополуччя рiдного мiста i народу не пошкодую свого життя i життя своеi дочки!..

І вiн не пошкодував, архонт виконав свою клятву.

Прийшли скiфи, i вiн вiддав ii скiфам, вiддав в iм'я вищих iнтересiв полiса. А iй нагадав:

– Ти пам'ятаеш, яку шану виявили тобi ольвiополiти, назвавши тебе iм'ям рiдного мiста?

– Пам'ятаю, батьку.

– Ти в боргу перед мiстом, – нагадував вiн iй. – А борг треба повертати. І ось цей час настав, дочко.

Це були високi слова, слова, з пафосом мовленi, i Ольвiя теж з пафосом вигукнула:

– Я готова вiддати життя за вiтчизну, тiльки… – І вже тихiше закiнчила: – Тiльки не йти до того скiфа у кибитку чи шатро.

– Коли служать рiдному мiсту чесно, то не вибирають, що легше сплатити, не вибирають легшу службу.

– Батьку!.. – зойкнула вона. – Я розумiю, але…

Та батько був невмолимий.

– От якраз вiтчизнi ти й послужиш, дочко, якщо пiдеш за скiфа. Якщо станеш дружиною повелителя кочовикiв, одного з претендентiв на верховну владу в Скiфii. Ти допоможеш ще бiльше змiцнити мир i торгiвлю мiж нами i степовиками. Це навiть добре. Ми, греки, при твоiй допомозi будемо мати вплив на скiфiв. Для нашого мiста i полiса це просто щастя.

– А про мое щастя ти подумав? – визивно кинула дочка.

І здалось iй, що батько у ту мить ще дужче постарiв, ще рiзкiшi зморшки залягли на його крутому, дубленому обличчi.

– Ти думаеш… думаеш, я з радiстю вiддаю тебе у чужi степи? – i голос на мить зрадливо забринiв. – Але – треба. Треба, Ольвiе, треба… Ось ти говориш… щастя… А я його так розумiю: найбiльше щастя – це боротьба за щастя свого народу. Ось як я розумiю щастя, дочко. А тому йди до скiфiв, iди!

І вона пiшла.




Роздiл п'ятий

Я такоi вовчицi ще не зустрiчав!..


Кочують степовики, пасуть худобу, колишнi набiги згадують, багату здобич… А тодi хтось когось зустрiвши (на перехрестi дорiг, бiля води чи ще десь), переповiсть всi новини, зiтхне: щось ми, мовляв, давно не гуляли… Пора б уже…

І полетить степом вiд кочовища до кочовища: а чи не пора нам погуляти в чужих краях, силу свою показати, здобич велику взяти, сусiдiв пристрахати?.. Щоб пам'ятали нас.

Зберуться кочовики на раду в якомусь там урочищi, сядуть на прадавнiй могилi – найзнатнiшi – i, п'ючи бузат, гадають: а на кого б напасти, у який край повернути прудких коней, куди стрiли летючi та цiлкi пустить!

Ось i Тапур.

Взявши дочку грецького архонта, вiн нiяк не мiг повернути в своi степи, не поживившись по дорозi. Пiднявшись на пiвнiч од Ольвii, вiн повернув тисячу своiх вершникiв (а кожен з них десятьох вартий!) у землi каллiпiдiв.

Зiбравши ватагiв загонiв та знатних воiв, сказав iм:

– Я привiв вас у край, де живуть каллiпiди. Вiднедавна вони перестали визнавати нас, кочовикiв, за своiх владик i не хочуть нам платити данину, як платять iншi племена. Вони до грекiв горнуться, з ними торгують, мають зиск, забагатiли, набили добром своi кибитки i думають, що ми, кочовики, iх уже й не дiстанемо. Як гадають моi ватаги: чи не час нам провчити тих, хто почав задирати носа?..

І вигукнули ватаги в один голос, зуби вишкiривши:

– Твоi слова, вождь, схвально слухають нашi вуха. Пора поколошкати каллiпiдськi повозки, добро iхне переполовинити. Та так, щоб добре затямили, хто iхнi владики i кому вони мусять данину давати.

– Тож провчiть! – сказав Тапур i потряс мечем. – Бог наш Арес з вами! Гостюйте у каллiпiдiв три днi, щоб кожен скiф повернувся iз добром, рабами i кiньми. Ара-pa, скiфи!!

– Ара-pa!.. – вигукнули ватаги i помчали до своiх загонiв.

Загледiвши кочовикiв, що невiдь-де з'явилися у iхнiх краях, каллiпiди спробували було нашвидкуруч зiбрати вiйсько для вiдсiчi, але з того нiчого не вийшло. Нападники налетiли так навально, що не було коли й оглянутись, не те що зiбрати сили.

Вершники, озброенi луками, списами й акiнаками, з повними сагайдаками стрiл, зненацька вигулькували, наче з-пiд землi вихоплювались, з гиком i свистом, тупотом копит налiтали на кочовища каллiпiдiв, налiтали навально, раптово, що нiхто й опам'ятатись не встигав… Старих клали на землю стрiлами, давили кiньми – кому старi дiди потрiбнi? – молодих в'язали, спустошували кожну кибитку, вантажили повозки своi каллiпiдським добром i, женучи поперед себе жiнок, молодь, гурти худоби i табуни коней, зникали так же миттево, як налiтали. Трупи забитих навiть охолонути не встигали, як убивць уже й слiд розвiявся… А над зруйнованими кочовищами, над теплими ще трупами вже кружляе степова галич… Галич завжди злiтаеться туди, де лютуе скiфський бог-меч Арес!

Три днi «гостювала» у каллiпiдському краi тисяча Тапура, а каллiпiди те гостювання вiк не забудуть. Ще й майбутнi поколiння дiтей своiх жахатимуть: «Дивися, примчить кочовик, схопить тебе!» А втiм, якщо та дитина встигне вирости, перш нiж ii схопить кочовик.

…То вигинаючись, то вирiвнюючись, повзе валка. Скриплять степом повозки з добром каллiпiдським, сунуть гурти худоби та коней, бредуть валки полонених, скачуть обiч вершники, нагаями пiдганяючи каллiпiдiв. Задоволене Тапурове воiнство! Ач як нагаями поляскують! Ач з яким гиком i свистом носяться сюди й туди! Ще б пак! Сьогоднi навiть найбiднiшi повернуться до кочовищ iз добрим збiжжям. Частiше б вождь водив у такi набiги. Собi жону дiстав i нас не зобидив. Правда, добра каллiпiдського йому перепаде чимало, але ж i воiнам щось лишиться. Ар-ра!..

Вiдкине Ольвiя запону кибитки, дивиться на загони, якi женуть поперед себе гурти чужоi худоби, валки полонених… Тяжко дивитися на те видовисько. Кого розоряе Тапур? Чиiм добром понав'ючували вершники своiх коней? Чиiм добром понабивано кибитки вождя? Адже вiн i без чужого добра багатий. Чи ж мало йому? Невже очi у скiфiв завидющi, а руки загребущi, як про те говориться у степах? Чула, хвалилися скiфи, що набiг був вдалий, добутливий.

«Орлами налетiли, – хизувалися мiж собою вершники. – Каллiпiдськi зайцi й поховатися не встигли, як у нашi пазурi потрапили».

А он з повозки з-пiд брудноi, закривавленоi повстi стирчать ноги, босi, посинiлi… То скiфи убитих везуть, щоб поховати iх у землi своiх предкiв. Виходить, не всi каллiпiди зайцями були, заголосять у степах скiфськi жiнки, заголосять, облiпленi дiтлашнею та бiднiстю. Одна була сподiванка: чоловiк награбуе чужого добра, заживуть вони тодi… Тим, чиi босi, посинiлi ноги стирчать з-пiд брудноi, закривавленоi повстi, не повезло. Вони вже на тiм свiтi, у бога Папая. Нiхто не мае смутку, що своi загинули. Така iхня доля. Живi добром чужим хвалилися, поживi багатiй радiють. Їм пощастило, здорово поталанило… Ляскають батоги, бредуть чужi племена у скiфську неволю. Жiнки, дiти, пiдлiтки. Вiднинi вже раби. До скону лiт своiх невiльники. Худоба!

У деяких кочовикiв з мiшкiв бiля сiдел визирають зляканi, заплаканi личка… Виростуть дiти у скiфському краi, забудуть матiр свою, i край свiй, i мову свою – слугами поневолювачiв стануть. Звiрами виростуть, жалю не матимуть, i колись, разом iз своiми жорстокими господарями, нападатимуть на каллiпiдiв, нищитимуть своiх, край свiй спустошать i вогнем спопелять.

Розоривши каллiпiдiв, Тапур звернув з пiвнiчного напрямку i пiшов за Борисфен. Там, на схiд од Борисфену, i починаеться край кочовикiв, його, Тапурiв, край.

Ще цiлих десять днiв рухалось Тапурове вiйсько iз здобиччю, заповзаючи все далi i далi в глиб степiв, аж доки не посунуло цiлиною. Хоч i лишали позад себе слiди, але вони швидко заростуть, загубляться у травах, зникнуть, як на днi зеленого моря.

Степ, степ, степ…

Безмежний, неосяжний, для чужих – небезпечний, для своiх – рiдний. І Тапур наче змiнився, наче пробудився пiсля сну. Аж розквiтло його засмагле лице, зробилося привiтним, мовби добрим. Випроставшись у сiдлi, вiн вдихав на повнi груди сухе степове повiтря, мружив очi… Чи нахилившись з сiдла, зривав кущик полину, розтирав його мiж пальцями, вдихав гiркий i терпкий присмак. Сте-еп… Його, Тапурiв, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на бiлому свiтi. Нема для степовика бентежнiшого запаху, анiж запах полину. Коли скiф вирушае в далеку дорогу, то бере iз собою пучечки сухого полину i там, в чужих краях, вдихне степове зiлля i нiби вдома побувае. А воiну, котрий помирае вiд ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб i на тiм свiтi, – кажуть йому, – степ свiй не забував».

Мружачись до сонця, Тапур iз посмiшкою на губах мчить до бiлоi кибитки, що везе його великий скарб, i яку пильно охороняе вiдбiрна сотня.

«Людоловом мене обiзвала, – думае вiн про свою полонянку i тiшиться подумки. – Ха! Я i е людолов, бо я – володар степу. Умiю коней ловити i людей умiю ловити. Бо тiльки сильний стае людоловом, а слабак – рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».

За бiлою кибиткою iде на поводу сауран[12 - Сауран – швидкий, невтомний свiтло-рудий кiнь iз темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить вiд дикого коня.], чудовий i витривалий скiфський кiнь, хоч i непоказний iз себе. Тапур, милуючись конем, пiдморгуе йому.

– Погуляти хочеш, коню, степами iз вiтром наввипередки побiгати?..

Кiнь шкiрить жовтi зуби, кивае головою.

– Як там дочка архонта? – весело кричить Тапур до сотника. – Все ще галасуе, що я – людолов?

– Виходить iз кибитки тiльки вночi, на привалах, – одказуе той. – А зла, як вовчиця. Так i кидаеться на всiх. Моi люди навiть побоюються гречанки.

– Ха!.. – задоволений вождь. – Вона така… Люблю жiнок, якi показують пазурi i навiть трохи шкрябаються ними. Кров тодi нуртуе у жилах, чоловiк тодi вiдчувае свою силу.

Вiн зiскакуе з коня на задок кибитки i пiрнае пiд запону. Кiнь його бiжить поруч iз саураном, за кибиткою. Сотник пiдморгуе вершникам, i тi, скалячи зуби, починають потроху вiдставати од кибитки. Зненацька запона шарпнулась, i вождь, простоволосий, без башлика, скочивши iз кибитки, наче хто за ним гнався, стрибае у сiдло свого коня. За ним iз акiнаком у руцi висунулась гнiвна i розпатлана Ольвiя, блиснула очима.

– Ну… хто ще бажае простягати до мене руки? – i кидае башлик вождю. – Забери свое позолочене добро!..

Воiни жахнулися: ще нiхто i нiколи так не поводився з iхнiм всемогутнiм вождем. І не поводився, i не говорив йому таких слiв. А до башлика його так i доторкнутися нiхто не смiв – священна то рiч у вождя! Знак його зверхностi над усiма людьми. Ой, що то буде тепер! Вождь у гнiвi не знае спину. Сотнику лячно стало, нерозумна гречанка, що тебе тепер чекае! І вiн на мить аж очi заплющив, i його люди теж позаплющували очi, вдаючи, що вони не бачили, як нешанобливо повелася гречанка iз чоловiчим башликом… Але нiчого не сталося. Тапур навiть не вибухнув гнiвом. Вiн зловив на льоту башлик (сотник та його люди аж роти пороззявляли з подиву), натягнув його на голову i захоплено крикнув сотнику:

– Бачив?! От вовчиця, га?.. – i показуе руку, на якiй розпливаеться червона пляма. – Бачив? Полосонула акiнаком. О, акiнак вона умiе тримати в руках. Клянусь бородою Папая, такоi жiнки я ще не зустрiчав. Щоб на мене кинутись з акiнаком?.. Щоб швиргонути мiй башлик… О-о!.. – Вiн наче був трохи аж розгубленим. – Такi жiнки е, кажуть, тiльки в савроматiв. О, недарма я ходив до грекiв. Така вовчиця народить менi сина-вовка! О!..

Припавши губами до ранки, висмоктував кров, зализував рану.

– У скiлькох бiйках бував, а своеi кровi ще не бачив, – бурмотiв сам до себе. – І ось… побачив. І де? У кибитцi. Ха!.. От вовчиця, га? І все одно ти будеш моею! Коли Тапур чого захоче, то хай хоч i степ репае, а по його буде!

Ольвiя вiдкинула запону, показала акiнак.

– Бачив?.. Спробуй лише поткнутися, людолове! Вiн любовi забаг! Утiх! Я до тебе не напрошувалась, силою мене захопив, тож терпи. І не забувай, акiнак у мене завжди напохватi.

– О-о-о!! – Тапур захоплено дивився на неi. – Я навiть i не думав, що ти… ти така.

– Яка це… така? – насторожено обiзвалася Ольвiя i поправила волосся, що вибилося у неi з-пiд башлика, застебнула на дерев'янi палички куртку. – Яка?..

– А така… гарна, – одним духом випалив вождь. – Я люблю таких, необ'iжджених. Бо тихi та покiрнi менi вже набридли. Вiд iхньоi покiрностi спати хочеться, а ти кров нуртуеш мою. Ти будеш моею, клянусь бородою Папая!

– Твоею?! А ти спробуй, вiзьми! – вигукувала у вiдчаi Ольвiя, а десь у серцi крижанiло: вiзьме вiн ii… Вже взяв. І не вiдпустить нiколи. – Думаеш, боюсь тебе, людолове? Я згодилась пiти у твое шатро. Згодилась. Як батько казав: змiцнити стосунки мiж греками i скiфами. Згодилась пiти у твое шатро, але любити тебе вся твоя орда мене не примусить.

– Навiщо орда? Ти й без орди мене полюбиш.

– Скiфи усi такi самовпевненi, чи тiльки Тапур один такий?

А вiн нiби мiж iншим:

– А не захочеш мене любити, станеш рабинею.

І шкiрив зуби, посмiхався хижо.

– Я-я??! – вражено видихнула Ольвiя, i лице ii враз зблiдло. – Ра-абинею?! – повторила вона шепотом i рвучко висмикнула з-за пояса акiнак. – Нi, я вiльна i скiфською рабинею нiколи не буду. Лiпше смерть!

– Ей, ей, ти що? – поспiшно вигукнув Тапур. – Скажена! Ану, опусти акiнак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моею жоною. Повелителькою всiх моiх людей.

– Тодi чому ж ти мене тримаеш, як полонянку, в кибитцi?

– Тому, що мiсце чоловiка у сiдлi, а мiсце жiнки у кибитцi. Так у нас заведено, i в кибитках завжди iздять скiфськi жiнки.

– Але ж я не скiф'янка. – Ольвiя вiдв'язала од задка кибитки повiд i скочила в сiдло саурана. – Я не скiф'янка! – крикнула вона i погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершникiв, коротко кинувши:

– Сам!




Роздiл шостий

Донька гостинного моря


Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заiржав, радiючи молодiй своiй силi, i застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзовi позеленiлi вудила, вiн нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранiшнiй степ… Десь iржали конi. Сауран бив копитом i поривався вперед.

– Почекай-но, – спинила його Ольвiя, – менi спiшити нiкуди, не додому iду…

Закидаючи голову, сауран ловив чутливими нiздрями бентежний вiтер рiдних степiв, у яких вiн народився i вирiс, збуджено тремтiв, б'ючи копитом. Там, за обрiем, водив вiн на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрiем, клично iржали скiфськi конi, i гупотiла земля пiд незлiченними табунами, пiд прудкими ногами степових коней.

Сауран поривався, та Ольвiя стримувала його. Перебираючи в руках повiддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась i оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звiдси, залишився ii край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комiрця, вишиту на грудях вiзерунком iз квiток, вузькi шкiрянi штани, що звужувалися донизу, взута у м'якi сап'янцi, халяви яких були трохи зiбранi й перев'язанi малиновими стрiчками iз золотими китицями. М'яке волосся хвилями спадало на округлi плечi з-пiд гостроверхого башлика.

Ольвiя пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур i посмiхався сам до себе. Невдовзi сауран Ольвii наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюваннi, квапно поспiшала до свого лiгва. Пирхнув кiнь, вчувши хижачку, дрож пробiгла по його тiлу i передалася вершницi.

Тапур наздогнав Ольвiю i на скаку ткнув iй у руки гнучку плетеницю, скручену iз сталок волячоi шкiри, з важкою свинцевою кулею на кiнцi.

– Вiзьми! – крикнув у запалi, бо полювання над усе любив. – Цiею кулею здорово можна розтрощити череп вовчицi. Ми так за вовками ганяемось. Догнати сiрого i вбити його кулею – це бiльше вмiння, анiж з лука. Спробуй!

Очi його збуджено горiли, увесь вiн аж тремтiв в передчуттi погонi за вовчицею, i Ольвiя, посмiхнувшись, перший раз йому посмiхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.

– Ара-pa!.. – крикнув Тапур. – Здоганяй, бо втече!

– Ара-pa!.. – вигукнула й собi дiвчина скiфський клич i пустила саурана вчвал. Пiд копитами коня задвигтiв степ, i у вухах вершницi тонко засвистiв вiтер.

Вiдстань мiж конем i звiром хутко зменшувалась.

Звiвшись в сiдлi, Ольвiя занесла для удару плетеницю. Ще мить, i важка свинцева куля, описавши в повiтрi пiвколо, iз страшним трiском розчавить вовчий череп.

І тут дiвчина вгледiла рожевi соски.

– Мати!..

Слово зiрвалось з уст мимовiльно, i напружена рука дiвчини обм'якла, тiло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомiсть защемiло серце… Мати… Бодай i вовчиця, але ж мати. І десь ii голодними очима виглядають малята.

Кiнь, вiдчувши раптову перемiну в поведiнцi вершника, почав непомiтно збавляти хiд. Вовчиця хутко вiддалялась, аж доки й не зникла десь у балцi.

– Ти чому?! – кричав Тапур i збуджено блискав очима. – Таку вовчицю вiдпустила!.. Ех, здобула б ii, i всi б про тебе у степах говорили, а ти…

Ольвiя мовчки вiддала йому плетеницю i пустила саурана вперед.

Мати…

Ольвiя не знала своеi матерi. Густi тумани минулих рокiв, наче сторожовi мури, стали мiж ними, i стали, як здавалось, навiчно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивiдати бодай крихту тiеi таемницi. Де подiлася мати? Що за лихо скоiлося з нею? І чому про неi навiть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матiр, як вiдразу ж тiнь невдоволення пробiгала по сухому, аскетичному обличчi батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнiв…

Коли Ольвiя була ще маленькою i батько садовив ii до себе на колiна, то iнодi ласкаво (що взагалi з ним траплялося рiдко) казав, погладжуючи ii по голiвцi важкою, дубленою рукою:

– Ти, моя щебетушечко, найкраща у свiтi, адже тебе народило сине море, наше славне Гостинне море.

– Як богиню Афродiту? – дивувалася дiвчинка. – Із морськоi пiни?

– Може, так, а може, й не так, – ухилявся батько вiд прямоi вiдповiдi. – Менi дуже хотiлося, аби в мене була донька. От пiшов я до лиману i кажу: «Славний лимане, подаруй менi доньку». А лиман зашумiв голубими хвилями i каже: «Йди, чоловiче, до самого синього моря, воно подаруе тобi доньку». І пiшов я тодi до Гостинного моря, довго-довго йшов, не один день, але нарештi прийшов. Став на березi i кажу:

«Славне сине море наше! Подаруй менi, будь ласка, маленьку донечку».

«А яку тобi доньку?» – питае море.

«А таку, – одказую, – щоб була найкращою у свiтi».

«Почекай, – шумить море, – буде тобi донька, найкраща у всьому свiтi бiлому».

От зашумiло сине море, i випливае дельфiн на берег, а на спинi в нього сидить маленька-маленька дiвчинка.

«Добрий чоловiче, – каже дельфiн. – Гостинне море даруе тобi доньку, найкращу в свiтi».

Подякував я Гостинному морю i забрав тебе додому, – закiнчував Родон, усмiхаючись…

Та з роками батько ставав похмурiший, непривiтний. Іскорки пестощiв, що спалахували у ньому, коли Ольвiя була маленькою, згасли… А звiдтодi, як дочка почала настирливо доскiпуватись про свою матiр, Родон i зовсiм не тямився iз себе…

Невже вона так нiколи i не вивiдае правду про ту жiнку, котра народила ii й невiдомо де зникла?..

Інодi iй снилася мати: нiч, пустельна вулиця, нi душi навколо. Наче вимерло все живе, лише вiтер вие-завивае та ухкае сич. І раптом, наче з-пiд землi, виростае на вулицi жiнка, вся у чорному… Мовчки простягае руки i йде до неi, i чути, як вiтер моторошно лопотить ii чорним плащем…

«Це ти, Ольвiе?.. – питае жiнка в чорному. – Йди-но сюди, донечко. Я твоя мати».

Охоплена жахом, дiвчина кричала, й сон миттю утiкав од неi, забираючи з собою жiнку в чорному…

– Облиш свое наполягання! – жорстоко вигукнув одного разу батько, коли Ольвiя сказала, що ii мати жива, бо iнакше б чого вона приходила у сни. – Вона недостойна твоеi згадки. У тебе е батько! У тебе е мiсто, котре дало тобi свое iм'я. І цього досить!

Коли виросла, ще раз запитала про матiр:

– Що б там у вас не скоiлось, але ти мусиш… я благаю… Мусиш повiдати про неi. Хто вона? Яке лихо ii спiткало? – наважилась одного разу дiвчина.

Батько мовчав, i було те мовчання похмурим, важким, але Ольвiя вигукнула щиро:

– Вона ж менi мати!

– Мати?.. – глухо перепитав Родон, уникаючи дивитися в допитливi й тривожнi очi дочки. – Я не думаю, що вона була б тобi доброю матiр'ю, коли зважилась на пiдлiсть.

– Батьку!.. – сама дивуючись своiй смiливостi, вигукнула дочка. – Але ж ти ii й досi… кохаеш.

– Що?.. – здригнувся Родон, i йому нараз забракло повiтря. – Що ти сказала?..

– Ти кохаеш ii i… мучишся. Хiба ж я не бачу?

– Ти занадто багато бачиш! – рiзко крикнув вiн, i його дублене обличчя почало чорнiти. – Тодi теж була весна, – нарештi заворушив вiн сухими губами, що на людях завше складалися зневажливо i гордо. – І так само степ цвiв довкола мiста. І була вона дуже гарна. Ох, яка вона була гарна! І треба ж було такому трапитись!.. – Вiн хотiв було ще щось додати, може, найважливiше, але схаменувся i заговорив далi якимось чужим голосом: – Я тобi нiчого не казав, i ти нiчого не чула. Матерi у тебе немае. І нiколи не було. Просто одна жiнка тебе колись народила. Тiльки й того. Але вона недостойна твоеi згадки. – Повагавшись, видавив з себе: – Вона була рабинею своеi хiтi. Вона була… Їi не було, затям! Нiколи не було! – І невесело посмiхнувся: – Було Гостинне море, i був дельфiн, котрий винiс тебе з моря на своiй спинi. Оце i все. І не муч мене.

Так i не дiзналась вона тодi про свою матiр та про те, де вона i що з нею скоiлось. Не дiзналась i вже й не дiзнаеться…

Глянула на степ i подумала: як з'явиться щось живе у цю мить, хай буде правда, що вона донька Гостинного моря i що дельфiн колись винiс ii з дна моря на своiй спинi.

І тiльки вона подумала, тiльки загадала на степ, як зненацька засвистiв вiтер у дужих крилах, щось велике i бiле, мигнувши з гори вниз, каменем упало у вибалок, i тiеi ж митi пронизливе передсмертне виття навпiл полоснуло сонну степову тишу.

Ольвiя здригнулась.

Звiрине виття, чимось схоже на розпачливий людський крик, було переповнене таким вiдчаем i такою смертною тугою, що дiвчина не роздумуючи пустила саурана навскач. Влетiвши у вибалок, вгледiла величезного орла, який терзав вовчицю. Мертвою хваткою вчепившись могутнiми пазурами у спину вовчицi, вiн бив дзьобом iй у загривок i розмахував широкими крилами, намагаючись пiдняти свою жертву в повiтря. Закидаючи голову, вовчиця безсило клацала зубами i жахно вила, вiдчуваючи свiй неминучий i швидкий кiнець.

Коли Ольвiя пiд'iхала ближче, орел, настовбурчивши пiр'я, повiв у ii бiк закривавленим дзьобом, повним вовчоi шерстi, i, вiдпустивши жертву, неохоче вiдстрибнув убiк. Розмахуючи крилами, люто клекотiв i поривався вiдiгнати людину вiд здобичi, яка за правом степу належала у ту мить тiльки йому.

Вiдчувши, що ii вiдпустили залiзнi пазури, вовчиця засилкувалася звестися, але в неi вже був переламаний хребет, i задня частина тiла з ногами бiльше iй не корилася. Жалiбно виючи, вовчиця спробувала було хоч поповзти, волочачи за собою неслухняний паралiзований зад, та сили уже залишали ii.

Доповзти до своеi нори, що була неподалiк, вона уже не могла, а тiльки шкребла переднiми лапами землю, в безсиллi вириваючи траву з корiнням. Із соскiв ii набухлого вименi текло криваве молоко на зелену траву.

– І як же ти не вбереглася?.. – з жалем мовила Ольвiя.

Вчувши голос, вовчиця повернула до Ольвii виряченi очi, якi вже затягувала холодна мла смертi, i по-вовчому заскiмлила: не то скаржилась на свою долю, не то прохала в людини порятунку…

– Моя допомога тебе вже не порятуе, – сказала дiвчина.

Вовчиця вiдчула по ii голосу, що все, i завила – розпачливо i жалiсливо.

Ольвiя вiдвела свiй погляд вiд ii помертвiлих очей.

– Я помилувала тебе, але… Степ е степ, i закони для нього не писанi. Хто дужчий, той i трощить костi iншому.

І ледве повернула коня, як орел, змахнувши крилами, знову впав жертвi на спину, загнав пазури в хребет i, вигинаючи, ламаючи його, нанiс кiлька ударiв дзьобом у загривок…

Трiснули костi.

Востанне, вже не сподiваючись на рятунок, завила вовчиця.

Орел заклекотiв на нiй, вiдчувши свою перемогу.

Тремтячи, сауран вилетiв з балки, й Ольвiя спрагло вхопила свiжого повiтря. Ще якусь мить позад неi чулося конаюче виття, що переходило у хрипiння, а тодi й воно стихло… Наче захлебнулося.

І знову в степу млява, сонна тиша.

Десь, осмiлiвши, свиснув бабак, йому озвався iнший, налетiв вiтер, зашелестiв тирсою, наче замiтав слiди, розвiював жахне виття вовчицi, щоб i звуку з нього не зосталося у степу…

А в безоднявi неба пливли легенькi бiлi хмаринки.

– Степ е степ… – зiтхнула Ольвiя i пустила коня вчвал.




Роздiл сьомий

А мати не хотiла iти в могилу


Тапур наздогнав ii, i далi вони iхали поряд – кiнь у кiнь. Валка з полоненими, гуртами худоби й коней вiдстала i тепер сунула позад них на вiдстанi польоту однiеi стрiли.

Був тихий та ясний день, i Ольвiя, замислившись, на мить забула про свое горе, i вiд того стало легше на душi. Дивилася в далечiнь, i здавалось iй, що вона вдома, виiхала за мiсто – розвiятись у степу. Але вiн – Тапур – зненацька нагадав про себе:

– Ти народиш менi сина!

Вiн так i сказав – негадано i без будь-якоi зачiпки: ти народиш менi сина… Вiн, очевидно, думав про щось свое, потаемне, тому й вихопилися в нього отi слова: ти народиш менi сина.

Ольвiя наче зi сну пробудилася i враз повернулася до жахливоi дiйсностi. Насторожено перепитала:

– Тапур щось сказав?

– Тапур сказав, що дочка грецького архонта народить йому сина.

Це було так просто мовлено й щиро водночас, що Ольвiя хмикнула i засмiялась. Чомусь iй навiть весело стало.

– Забрав мене силою i ще й вимагае сина, – глузливо сказала вона i подивилась на нього карими, вологими од смiху очима. – А ще якi бажання в Тапура?

Але вiн був серйозним, надто серйозним i дивився на неi трохи аж зажурено (О люди, невже цей жорстокий, дикий скiф може чогось там журитися?).

– Чоловiк без сина – що лук без тятиви, що птах без крил, – замислено мовив вiн, i таким вона його бачила вперше. – Лук не пустить стрiлу, птах не злетить. Менi потрiбен син. Менi потрiбен продовжувач мого роду. Пiшовши у свiт предкiв, я все одно житиму у цих степах. Житиму в моему синовi, адже у ньому нуртуватиме моя кров.

Овва! Вiн таки й справдi може замислюватись i говорити так, як говорять грецькi любомудри. Це щось нове в ньому вiдкрила вона. Несподiване.

І запитала вже без тiнi насмiшки:

– Ти хочеш мати щасливого сина?

– Найвiдважнiшого! – гаряче заперечив вiн. – Один скiф вимолив для свого сина щастя. Багато-багато щастя. А вiдваги попрохати й забув. І боязливий син зрадив свое щастя. Тому в нас кажуть: хто хоче бути щасливим, той мусить вiдвагу з великоi чашi пити. Бо щастя як змiя: не кожен його може утримати в руках.

Дивно, але вiн чомусь уже не здавався iй чужим та ворожим. Мала таке вiдчуття, нiби знала його давно-давно.

iхали ковилою навпрошки, i конi пливли у зеленiм морi по самi черева, i об ноги ii все билась i билась ковила. А вона думала стривожено:

«Але ж вiн… людолов. Каллiпiдiв розорив, мене забрав… А я… я вже не вiдчуваю до нього зла. Невже мене скiфи чимось напоiли?..»

І вона починала вiрити, що так, що скiфи й справдi ii напоiли якимось трунком, i вона вже по-iншому тепер думае про iхнього вождя. А вiн, не дивлячись на неi, замислено говорив, наче сам iз собою радився чи бесiдував iз степом:

– Менi потрiбен син. У мене все е: багатство, слава, влада. А табуни якi маю! Яких коней викохав я у степах! Все маю. Все. У мене, зрештою, е i ти – найкраща жона, якоi немае в жодного скiфського вождя. Але в мене немае сина. І на менi обiрветься мiй рiд, i коней сiдлатимуть у цих степах iншi роди. Ось чому ти мусиш народити менi сина! Бо дочок досить. Їх у мене аж чотири. Гарнi дiвчатка, такi щебетухи, але… Але потрiбен син. Двi моi дружини народили менi дiвчат, i я хотiв було iх продати у рабство, та старiйшини вiдраяли.

– Але… за вiщо?

– Як – за вiщо? – аж здивувався вiн. – Та за те, що вони не захотiли народити менi синiв. Або хоча б одного.

Ольвiя вражено подивилася на Тапура.

– А хiба ж вони… виннi?

– Так, виннi!.. – упевнено вигукнув вiн. – Мiй батько, вождь Ор, дуже хотiв, щоб у нього був син. І моя мати народила йому сина, себто мене. Бачиш, як просто. А моi жiнки не захотiли народити менi синiв. Я вiдiслав iх у далекi кочовища. Але якщо тi двi лiнивi й жирнi жiнки ще хоч раз потраплять менi на очi, я таки продам iх савроматам!

«Так ось вiн який, цей… людолов?! – подумала вона вражено i вiдчула якийсь острах, адже вiн i з нею може так само вчинити, як iз двома першими дружинами. – О боги, якi дивнi цi скiфи! Хiба можна збагнути цього Тапура?»

І привiлля степу чомусь уже не вабило ii так, як хвилю тому. Аби вiдволiктися вiд похмурих думок, запитала:

– А куди ми iдемо?

– У мое весняне кочовище, – махнув рукою на схiд. – Там воно за кряжем, у долинi Трьох Колодязiв. Там будемо стояти доти, доки вистачить табунам трави, а потiм покочуемо далi на схiд. Ми не греки, живемо вiльно: сьогоднi – тут, а завтра – ген там!

– А там що? – махнула вона рукою на пiвнiч. – За синiми кряжами, де небо зливаеться iз землею. Що там?

– Степ i степ.

– А крiм степу, що-небудь е? – доскiпувалась вона.

Вiн здивовано на неi подивився.

– А що може бути у степу, крiм… степу? Нам, скiфам, потрiбен тiльки степ. Степ, i бiльше нiчого. Бо ми – степовики. Сини степiв, а степ – то наш батько. Великий степ, широкий степ! У степу ми добрi.

Ольвiя глянула на валку, на його вершникiв, котрi гнали каллiпiдiв, зiтхнула й промовчала. І знову бачила перед собою не скiфа-любомудра, котрий караеться, що в нього немае сина, а бачила, як i ранiше, хижого людолова. То хто ж вiн, цей Тапур? Хто вони, скiфи? Чи справдi добрi сини степiв, а чи дикi племена, що живуть набiгами на землi своiх сусiдiв?

Коли пiднялися на взгiрок, Ольвiя побачила в далинi високу могилу.

– Там лежить мiй батько, вождь Ор, – помiтивши ii погляд, сказав Тапур. – Вiн якраз кочував у цих краях, коли його наздогнала смерть. Це сталося десять весен тому.

– Вiн помер?

– Так, але не своею смертю. Ор нiколи не скаржився на вiдсутнiсть сили i здоров'я мав нiвроку. Як кажуть, на трьох! Мiцний був, як дуби бiля Борисфену. І досi б жив у цьому свiтi, коли б не Скiл.

– А хто такий Скiл?

– Пастух мого батька, харпак! – зневажливо вигукнув Тапур. – Навiть башлика свого, як подобае кожному чоловiковi, не мав. Ганчiркою голову обмотував. Нiхто вiн був у наших степах, злидень iз злиднiв. Але на чуже добро очi витрiщав, все бурчав, що у степах несправедливiсть. У нього був маленький табунець, але вiн пропав у холодну зиму, коли трави обмерзли i конi не могли дiставати собi корм. От Скiл i найнявся пастухом до Ора. У степах бiля табуна i жив. Спершу вiн старався, бо мрiяв вiдродити свiй табун. І вже випас було в Ора кобилу i хотiв ii злучити, щоб вона привела йому лоша. А те лоша, вирiсши, привело б ще одне… Так i мрiяв Скiл вiдродити свiй табунець. Але за тими мрiями не доглянув батькiв табун, i вовки вкрали лошака. От вождь Ор i забрав у Скiла пiвкобили за того лошака. І лишилося у Скiла тiльки пiвкобили. Тiеi весни вождь Ор захопив багато рабiв i продавав iх савроматам. Купляли рабiв у нього i своi. От Скiл привiв до нього кобилу i каже: половина цiеi кобили твоя, а за другу половину дай менi рабиню. Я одружуся з нею, i вона народить менi сина, бо вiльна скiф'янка за мене не пiде, адже я бiдний i не маю повозки. Вождь Ор дав йому за пiвкобили рабиню, але велiв iй виколоти очi.

– Для… чого?.. – жахнулася Ольвiя. – Господи, яке варварство!

– Так то ж рабиня, – здивувався Тапур. – А раб не людина, з ним можна що завгодно робити.

– Але для чого… очi?

– Зрячий може втекти при першiй же нагодi, а слiпий вiрно служитиме хазяiну. Такий звичай наших дiдiв i прадiдiв.

– І що?.. Нещаснiй викололи очi?

– Звичайно. Кажу тобi, ми так завжди робимо, i тут немае нiчого дивного. Ми ж не вiльним виколюемо очi, а рабам. У мене, наприклад, теж е слiпi раби, та ти iх сама побачиш. От i Ор велiв тiй рабинi виколоти очi. Але щось там не так сталося, i рабиня згорiла у гарячцi. До ранку й померла. Мабуть, вона дуже слаба була. От у Скiла й пропало пiвкобили. Скiл за тi пiвкобили i впав духом. Вiн уже не мiг завести свiй табун, i йому нiчого не залишалося робити, як до скону своiх лiт пасти табуни мого батька. І тодi Скiл узяв лук, стрiлу, прийшов до шатра мого батька i крикнув: «Вождь Ор, вийди, я принiс тобi гостинця». Батько вийшов iз шатра i каже насмiшкувато: «Якого ж ти менi гостинця принiс, як у тебе було пiвкобили i ту ти втратив?..» – «А ось якого гостинця!..» – вигукнув Скiл, натягнув тятиву лука i пустив моему батьковi стрiлу в груди. А сам кинувся тiкати. А батько мiй крикнув йому вслiд: «Не тiкай, Скiле, я вождь, i менi не пристало ганятися за якимось там пастухом». Тодi Скiл зупинився i каже: «Викликай мене на герць!..» Батько мiй зареготав: «Забагато честi, щоб вождь викликав на герць останнього пастуха! Такого ще нiколи не було в наших степах». Скiл аж розгубився, бо ждав вiд мого батька чого завгодно, тiльки не таких слiв. «Але ж я тобi, – сказав вiн, – пустив стрiлу в груди». – «Тобi це приснилося, нiкчемний пастуше», – сказав батько i повернувся в свое шатро. Звiдтодi Скiловi так i здавалося, що то йому все приснилося… Ну що вiн пустив стрiлу вождю Ору в груди. Вiн уже й сам вiрив, що то був всього лише сон… І пiсля того вiн ще дужче боявся вождя Ора. Ось яким гордим був мiй батько. Для нього лiпше смерть, анiж неслава, що якийсь там пастух пустив йому стрiлу в груди. Стрiла була iз двома шипами i глибоко застрягла у грудях батька. Вiн не змiг ii вийняти, а кого-небудь попросити це зробити не зважився. Щоб по стрiлi не дiзналися, чия вона… От який вiн був гордий. Так i носив у собi ту стрiлу. Дужий вiн був i мiцний, як дуб бiля Борисфену. І стрiла та заросла в його могутнiх грудях, i все б закiнчилося добре, аби стрiла та не була мiдною. Мiдний наконечник у грудях позеленiв, i батько невдовзi помер… Я став гадати: вiд чого помер такий здоровий i сильний чоловiк, як мiй батько? Оглянув його тiло i знайшов слiд вiд наконечника у грудях. Я вирiзав його акiнаком, то був наконечник Скiла. Адже кожного скiфа можна взнати по наконечниках його стрiл. Взагалi у Скiла, крiм ремiнного наконечника, бiльше не було нiчого, але один наконечник вiн вимiняв мiдний. Ще й хвастав: пiвкобили, каже, е, мiдний наконечник е, лук е, скоро, мовляв, забагатiю. Матиму свiй табун, i наконечники моiх стрiл будуть тiльки мiднi. Його так iнодi й дражнили: Той, у кого аж один мiдний наконечник!

Ось так я дiзнався, що той мiдний наконечник – то Скiлiв. Я велiв схопити того злидня, вiн i зiзнався у всьому, як було. Я велiв прив'язати його до хвоста дикого коня тарпана i пустити коня у степ, поштрикавши його перед цим списом. Тарпан як шалений кинувся геть i поволiк за собою того харпака… А вождя Ора я поховав он у тiй могилi.

І показав нагаем на могилу, над якою кружляв орел. Тiнь його носилася по зеленiй ковилi. Тапур, прикусивши губу, сторожко спостерiгав за орлом.

– Батько й досi не полишае надii повернутися у цей свiт, – зiтхнув вiн, i в його голосi вiдчулося невдоволення. – Певно, у нас краще, анiж у свiтi предкiв.

– Звiдки ти знаеш, чого вiн хоче? – здивувалась Ольвiя.

– Над його пристанищем лiтае орел, – пояснив Тапур. – То його Ор пiдманюе, щоб вiн принiс йому Борисфеновоi води у дзьобi.

– Ну й що?

– Хiба ти не знаеш, що вождi завжди повертаються iз того свiту, якщо ковтнуть хоч краплину Борисфеновоi води? От i вождь Ор хоче повернутися сюди.

– Це добре?

Тапур якось дивно глянув на неi.

– Повернувшись у бiлий свiт, Ор вiдбере у мене владу i знову стане владикою над кочовиками. Але я влади нiкому не вiддам. Навiть рiдному батьковi. Тому хай Ор краще не повертаеться, його днi у цьому свiтi вичерпанi, i вiн свою чашу випив до дна.

Чим ближче пiд'iздили вони до могили, тим бiльшою i грiзнiшою вона ставала, наче виростала iз землi. Ольвiя знала, що у скiфiв по висотi i величi могильного кургану можна визначити, хто лежить пiд ним у гробницi та яке становище займав небiжчик за життя. Жiнок, дiтей, наложниць та рабiв скiфи ховали просто, у простих ямах, i курганiв над ними не насипали, якщо тi жiнки та дiти були незнатних родiв. Загортали яму, i все. І тi могильнi горбики швидко зрiвнювалися з поверхнею степу, заростали ковилою i назавжди щезали. Дрiбним був небiжчик за життя, не видiлявся нi багатством, нi вiйськовою кметою, то для чого його видiляти курганом пiсля смертi? А ось воiнам вже насипали кургани, невеликi, скромнi, але нагортали. В яму клали лук, стрiли, акiнак, глиняну чашу – от i все. А вже над старiйшинами родiв i племен, над прахами знатних мужiв з'являлися високi кургани, ще вищi – над вождями та iхнiми синами й родичами, а ще вищi – над царями. Їм нагортали такi високi кургани, що коли пiд'iдеш до його пiднiжжя та глянеш на вершину, то треба так голову задирати, що й башлик на спину впаде… І стоять тi кургани вiки та вiки, й стоятимуть ще вiки та вiки… Тисячi лiт стоятимуть.

– Вищоi могили за могилу мого батька немае у цих краях! – гордовито вигукнув Тапур. – Вищi кургани е тiльки у краю Герр[13 - Земля Герр (як i рiчка Герр) – як гадають деякi вченi, нинiшня р. Молочна, над правим берегом якоi i нинi височать стародавнi кургани.], де ховають самих царiв.

І Тапур почав розповiдати Ольвii, що, за прадавнiми звичаями його народу, тiло померлого вождя бальзамували, одягали в найкраще вбрання, клали на вiзок i сорок днiв возили по родичах покiйного, по пiдвладних родах i племенах. Чому сорок днiв? Цього Тапур не знае, але возити треба сорок днiв. Так велить звичай предкiв, а звичаiв треба дотримуватись. Коли з'являлась жалобна процесiя в кочовищi, всi виходили iй навстрiч, на знак скорботи скiфи обрiзали собi волосся, дряпали обличчя, часто калiчили себе, щоб показати, як вони горюють за померлим, щоб цар чи вождь i на тiм свiтi пам'ятав про iхню вiрнiсть.

Об'iхавши всiх родичiв, всi роди й пiдвладнi племена, процесiя поверталася до землi Герр. Де земля Герр? Там, махав Тапур нагаем кудись у степ, далеко звiдси, аж на самiм краю скiфськоi землi. Там протiкае рiчка Герр, i там живе народ, який так i називаеться – герри. Вони визнають скiфiв за своiх владик, у iхньому краi скiфи й ховають своiх царiв, вождiв та дуже знатних мужiв i прославлених воiнiв… А вже за життя Ора возити знатних небiжчикiв у землю Герр перестали, а почали ховати iх там, де вони кочували i де iх наздогнала смерть. От i Ора Тапур не повiз у землю Герр, а поховав у цих краях. Тут кочував тодi Ор iз своiми племенами, тут вiн зустрiв свiй останнiй день, тут його й велiв поховати Тапур.

– О, ставши вождем, я вiдрядив Ора у свiт предкiв з усiма почестями, на якi вiн заслуговував. Рiдко кого з вождiв так ховали у цих краях! Яму викопали у сiм людських зростiв, а збоку вирили пiдкоп довжиною у п'ять людських зростiв. Обiклали його камiнням. Там у саркофазi й поклали Ора, його каптан так i сяяв од золотих бляшок, ще я поклав йому меч у золотих пiхвах. Пояс його теж у золотих прикрасах, горить i сагайдак, обкладений золотом. На шию небiжчику надiли золоту гривну. Рядом поклали ще один одяг у золотi, поставили бронзовий посуд i великi казани, щоб Ор на тiм свiтi варив м'ясо, поклали амфори з винами, чашi поставили золотi й срiбнi. І це ще не все! – гордовито вигукнув Тапур. – Сорок вiдбiрних коней велiв я закопати в боковiй ямi, щоб вождь Ор мав на чому iздити у свiтi предкiв. П'ятеро конюхiв лягло, десять рабинь пiшло в могилу Ора! Ще й у ноги йому семеро задушених слуг кинув. От! І збруя у коней теж вся у золотi. От як я вiдрядив свого батька у той свiт! Далеко в степу видно його могилу! Довго скiфи возили землю, доки насипали такий високий курган. Коли курган насипали, на курганi провели тризну, пили i iли у славу Ора, а потiм вбили п'ятдесят слуг i стiльки ж коней. Вбитих насадили на кiлки, щоб слуги були на конях, i розставили iх навколо кургану, а потiм навозили землi ще… О, далеко видно у степу могилу Ора! iдуть скiфи, питають: чия ж то могила? Вождя Ора, одказують, то син його, Тапур, так поховав батька. Все лiто моi люди возили землю до могили Ора, а я казав ще i ще. Тепер могила найвища у цих степах. Кращих каменотесiв я знайшов, i вони вправно вирубали Ора iз каменю. Он вiн стоiть на могилi, кам'яний Ор. Хто йому все те поставив? Тапур. І про Тапура всi в степах говорять. І ще довго-довго розповiдатимуть. От! Бачиш, з кургану дивиться на нас кам'яний Ор. Нас зустрiчае. Ара-pa, батьку! – крикнув Тапур на все горло. – Ара-ра-а!!!

– …ара-ра-ра-а-а… – понеслося степом.

– То голосом луни озиваеться iз того свiту мiй батько. Вiн ще пам'ятае клич свого роду!

Ольвiя вiдчула, що iй стае не по собi, коли пiд'iхали до могили. Яка ж вона страшна! Скiльки людей велiв задушити Тапур для Ора! О боги, якi жорстокi цi скiфи! Вона ще нiколи не чула, щоб у грекiв щось подiбне траплялося.

– Так треба, – мовив Тапур, – повелитель мусить бути i на тiм свiтi повелителем. Та й чи не все одно рабам, де iм слугувати вождю: на цiм свiтi чи на тiм?

Пiд'iхали ближче.

Могила здiймалася високо i широко. На ii вершинi вросла у траву кам'яна статуя Ора, неоковирна, грубо витесана iз каменю. Ор сутулий, в гостроверхому башлику, руки на животi складенi, на свiт бiлий спiдлоба дивиться… За поясом стирчить нагай, висить акiнак. Грубезний камiнь лише пiдкреслював могутнiсть померлого вождя, навiвав страх, адже навiть у свiтi пращурiв Ор все одно могутнiй i знаний!

– Батьку мiй, великий вождь Ор! – крикнув Тапур, зупинившись бiля пiднiжжя могили. – Це я, твiй син, Тапур, приiхав до тебе у гостi. Подивись у бiлий свiт, тебе вiтае твiй син Тапур. Як тобi живеться у тiм свiтi? Ти всiм задоволений, великий вождь?

І вмовк, прислухаючись. Вiн мовчав якусь хвилю i хмурнiв. Але виду не подав.

– Ти незадоволений тим свiтом? – запитав Тапур. – Але ж я вiдрядив тебе туди з усiма почестями, i могила твоя найвища у наших краях. Чому ж тобi бути невдоволеним?.. Поглянь краще на твого сина i на його нову жону, котру вiн роздобув собi у грекiв. Сам грецький архонт вiддав менi свою дочку!

Толочачи ковилу, конi легко винесли iх на могилу, аж до почорнiлоi грубезноi статуi вождя.

Лице Ора надуте, губи вiдкопиленi, i на бiлий свiт вiн дивиться пихато.

– Таким гордим Ор був i за життя, – сказав Тапур. – Його погляду всi боялися. Один лише голяк Скiл не злякався.

Ольвii здалося, що грубезна каменюка ворухнула надутими губами: чи плямкнула, чи хотiла щось сказати. І iй стало страшно, i вона поспiшно опустила очi.

– Подивися, Ор, на мою грецьку жону! – весело вигукнув Тапур. – Вона дорожча менi за найдорожчого коня! Вона народить менi сина-орла, i я залишу для нього цi степи i табуни своi! Ти мене чуеш, Ор? Твоi губи надутi. Чому вони надутi? Ти чим незадоволений? Подай же голос, чи подобаеться тобi моя жона?

І вмовк прислухаючись, нiби чогось чекаючи.

Зненацька по той бiк могили свиснув бабак.

– Чую!.. – стрепенувся Тапур. – Чую посвист бабака. Ор подае знак, що йому сподобалась моя грецька жона. Вiн схвалюе моi задумки.

– А де твоя мати? – запитала Ольвiя, коли вони, спустившись з могили, помчали рiвниною до вiйська.

– Не знаю, – неохоче вiдповiв вiн. – Напевне, десь блукае у свiтi предкiв. Коли помер вождь, мати, а вона тодi була молодою та гарною, мусила iти за ним у свiт предкiв. А iй дуже хотiлося жити тут, у бiлому свiтi.

– І… що?

– Утекла. Вона виявилась боягузкою. Злякалася, що iй залiзним цвяхом проб'ють лоба i покладуть у могилi поруч з Ором. Щезла вночi. Куди вона хотiла тiкати – не знаю. Знайшли ii через три днi. Точнiше, знайшли те, що лишилося од неi. Їi пошматували вовки. За те, що не захотiла iти з вождем у той свiт. Вона й пiшла у той свiт, але без почестей. Кiстки ii й досi десь валяються у степу.

– Як ти смiеш так… про свою матiр? – вражено вигукнула Ольвiя. – Невже ти такий… жорстокий? Байдужий до чужого горя?..

– Мати порушила закон предкiв, – вiдмахнувся вiн вiд ii слiв. – Вона не захотiла йти за своiм чоловiком у той свiт. От за це ii вовки й покарали. Тiльки й того.

Ольвii здалося, що в ту мить над степом пролетiла шквиря – i все тiло ii взялося наче кригою.

«Я теж… стану дружиною скiфського вождя, – мигнула розпачлива думка. – Що як раптом з Тапуром… Або у сутичцi загине… Невже й менi проб'ють цвяхом чоло i кинуть мене у яму?..»

Яким пiдступним, страшним i жорстоким видався iй у ту мить скiфський степ!..




Роздiл восьмий

Правнуки Тала


Кожний вiльний скiф спершу навчиться iздити на конi, а вже потiм – ходити. Так було споконвiку, звiдтодi, як хитрий Тал здобув скiфам Владу над дикими кiньми. І так буде завжди, допоки скiфи житимуть у цих степах.

Про це, iдучи верхи у головi свого вiйська, спiвав Тапур.

Скiф не чекае готовоi пiснi, вiн сам ii, залежно вiд настрою, творить i спiвае. А спiвае про все, що побачить у степу. Їде собi, похитуеться в сiдлi, дорога довга, рiвнини одноманiтнi, тож вершник i спiвае… Пролетiв орел над степом, скiф спiвае про орла, який пролетiв степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скiф i про лисицю вогнисту у зеленiй травi заспiвае. Про що думае – те й спiвае. Що на серцi мае – про те й спiвае. Радiсть – спiвае, гнiв – спiвае, удача – спiвае, невдача – теж спiвае… А Тапур про коней любить спiвати, бо конi для скiфа – то все. Бо скiф без коня, що степ без сонця, земля без дощiв. Пiшки далеко не пiдеш у степу, на сусiднi племена за здобиччю i рабами без коня не нападеш, i битися пiшому – не те, що верхи… А колись у скiфiв не було коней. Гай-гай, як давно то було, тiльки-но бiлий свiт народжувався, а першi скiфи з'явилися у цих степах. І було тодi у степах повно-повнiсiнько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тiльки не пiдступишся до них – дикi конi, як звiрi, близько до себе не пiдпускають!

Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без нiг!

От один скiф, його звали Талом, почув, що буцiмто у степу е цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються ii конi, i мае вона Владу над кiньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кiньми i рiд свiй у сiдла посадити. Тож гайнув вiн на пошуки тiеi царицi-кобилицi. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде i йде. Бо сказав своему роду: без Влади над кiньми я не повернуся! А був вiн упертим i коли чого хотiв, то не шкодував i себе. От дiйшов вiн до Глибокоi балки, на днi якоi бiг струмок. Там i жила цариця-кобилиця. Глянув на неi Тал – волосся йому на головi сторч стало. Голова у бiлоi кобилицi – жiноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця бiлих коней, то земля двигтiла i гул такий iшов, що птицi з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то слiди тiеi царицi-кобилицi, то вона пiд копитами своiми iх полишила.

– Чого тобi, скiфе? – сердито питае та цариця. – Як ти смiв на моi очi з'являтися?

Тал поборов страх, вклонився i каже смиренно:

– О велика i грiзна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе i увесь наш скiфський рiд прохае: дай нам Владу над кiньми, бо не хочуть нас слухатися конi, а пiшому у степах кепсько жити!

Тупнула цариця одним копитом – дрож по землi пiшла!

Ледве Тал на ногах утримався.

Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…

Заiржала цариця – трохи було не оглух Тал.

І все ж вiн не вiдступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима i питае:

– А нащо тобi i твоему роду скiфському Влада над кiньми?

– Хочемо коней приручити i мати iх за вiрних помiчникiв, – одказуе Тал. – Тяжко скiфам без коней у степу жити. Нiг не вистачить степами бiгати.

Як заiрже враз цариця усiх коней, аж вогонь iз нiздрiв пiшов, аж трава полягла й обгорiла.

– То ви хочете вiльних коней у роботу запрягти? Вудила iм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кiньми! Йди геть, нерозумний скiфе, доки ще живий!

Позадкував Тал i кинувся тiкати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його вiдпустила. І на тому спасибi.

От пiшов вiн куди очi дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тiльки iз Владою над кiньми. Тому й пiшов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, нiг уже нiби й немае, присiв… Коли чуе, хтось пищить… Оглянувся Тал – нiкого не видно. Звiсив голову – думу думае, що ж йому, бiдолашному, тепер дiяти i куди податися?.. Коли чуе – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.

– Ти хто? – схопився Тал.

– Комарик, – чуеться у вiдповiдь.

– А чого тобi треба?

– Я з голоду помираю, – пищить комарик, – дай менi краплину своеi кровi, i я знову житиму.

– Пий! – махнув Тал рукою. – Навiщо менi моя кров, коли я не можу тепер до свого роду повернутися.

От комарик напився з його шиi кровi, а тодi й питае:

– А чому ти, добрий чоловiче, такий сумний i чому ти не можеш до свого роду повертатися?..

Тал i розповiв йому про все.

– Не горюй, – пищить комарик. – Ти мене з бiди виручив, i я тобi пособлю. Знай же, Влада над кiньми захована у нiздрях царицi-кобилицi. Я допоможу тобi здобути Владу над кiньми.

– Тю!.. – здивувався Тал. – Чи знаеш ти, що цариця-кобилиця така завбiльшки, як п'ять коней разом? Як же ти у неi Владу вiдбереш?

– Іди за мною i ти сам побачиш.

Знизав Тал плечима, менi, мовляв, все одно, i пiшов, а комарик за ним назирцi летить. От дiсталися вони до Глибокоi балки, вздрiла Тала цариця-кобилиця, гнiвом спалахнула, аж iскри iз очей ii посипались, аж трава навколо зашкварчала.

– Ти знову, скiфе?!! – кричить так, що Тал аж захитався i ледве-ледве на ногах устояв. – Ну так бережися, втрете ти сюди не прийдеш. Мене двiчi бачити однiй людинi не можна.

«Пропав… – злякався Тал. – Треба ж було послухати того комарика… Тепер хоч проси, хоч моли, не вiдпустить коняча повелителька».

А комарик тим часом до царицi пiдлетiв, у нiздрю iй залiз i лоскоче там… Цариця-кобилиця не стрималась i я-ак чхне! Аж трави у степу вилягли! А з ii нiздрi i викотилось яйце, впало до нiг Тала i розкололося… Вискочив iз яйця срiбний ховрах i хутчiй навтьоки!

Але Тал не дрiмав, лук вихопив, прицiлився i пустив стрiлу. Недалеко й вiдбiг ховрах, як стрiла наздогнала його. Вiн i розпався. Пiдбiг Тал i тремтячими руками схопив Владу над кiньми – Золоту Вуздечку. Як уздрiла ту Золоту Вуздечку цариця-кобилиця в руках у Тала, так i закам'янiла…

Кажуть, на скелю перетворилася.

І понинi стоiть бiля Глибокоi балки страшна скеля з головою жiнки, а з тулубом коня. Ото i е цариця-кобилиця диких коней.

А Тал щасливо повернувся до свого роду iз Владою над кiньми i з Золотою Вуздечкою. Маючи Владу над кiньми, скiфи половили диких коней i приручили iх. Ось звiдтодi вони й не мислять себе без коней. Тiльки не у всiх, звiсно, конi е, а тiльки у сильних цього степу. Таких, як Тапур!

Останнiй день путi Ольвiя iхала в головi валки, поруч з Тапуром. Їхала, намагаючись нi про що не думати. Що буде – те й буде. Чи змирилась iз своею долею, чи на серцi все перекипiло – не доскiпувалась, не дошукувалась причин. Що буде – те й буде, а назад i справдi вже немае вороття. Така, мабуть, ii доля-доленька гiрка…

А поперед них, на вiдстанi польоту двох стрiл, то розсипаючись по рiвнинi, то знову збираючись у гурт, мчала сотня розвiдки.

Невдовзi загiн iз сотниками на чолi пiднявся на узвишшя, на якому виднiлася вишка, вершники замахали руками, пiдкидаючи вгору своi башлики i ловлячи iх на древка списiв, i враз зникли з обрiю.

– Розвiдка вже в долинi. – Тапур повернув до Ольвii засмагле, аж чорне од степового вiтру, обличчя, на якому сховалися у щiлини променистi очi. – Там, за сигнальною вишкою, – мое кочовище. Ми – вдома!..

І вершники почали пiдкидати вгору своi башлики й ловити iх древками списiв.

– Який дiм, як… усюди степ, – зiтхнула Ольвiя i вiдчула нараз спалах пекучоi туги за своею домiвкою, за рiдним краем.

– О, степ для скiфа – то i е домiвка! – шкiрив Тапур слiпучо-бiлi зуби. Вiн був без панцира, у легкiй повстянiй куртцi, у чорному похiдному башлику. – Ого-го, яка домiвка для скiфа оцей степ! – Його чутливi нiздрi принюхувались до вiтру. – Моi нiздрi вiдчувають дим кочовища! Де б не носили нас, скiфiв, швидкi конi, а вдихнеш дим домашнiх вогнищ, i наче нова сила вливаеться в нашi тiла.

Невдовзi вони вже пiднiмалися на узвишшя, де стояла стара, почорнiла сторожова вишка iз сухим хмизом i кiстками тварин на верху. До вишки була притулена довга тичина з намотаним пуком соломи, котрим на випадок тривоги i пiдпалять хмиз на вишцi. У тiнi вишки, розкидавши руки i ноги, пiдклавши пiд голову сагайдак iз стрiлами, голiчерева хропiв простоволосий скiф. Неподалiк пасся його кiнь.

Один з вершникiв, вихопивши лук, прицiлився i пустив стрiлу, котра iз свистом вп'ялася у траву бiля самiсiнького вуха сонного дозорця. Вiн вiдразу ж схопився, наче хто його пiдкинув, i хрипло закричав:

– О-о!.. Я чую спiв скiфськоi стрiли бiля свого вуха. Ара-ра, скiфи! Із здобиччю!

– Хто у тебе десятник? – сердито запитав Тапур.

– Сколот, найзнатнiший вождь, хай даруе тобi Папай тисячу лiт! – вже без особливоi бадьоростi одказав дозорець.

– Передай десятнику Сколоту, щоб вiн тебе добряче вiдшмагав трихвостим нагаем! А як вдруге спатимеш, стрiла може вп'ястися у твое вухо, i ти ризикуеш оглухнути навiки!

І оперiщив нагаем свого коня.

Ольвiя ледве встигала за своiм вождем.

Спинилася на краю узвишшя.

Глянула Ольвiя i на мить аж зажмурилась: вся долина була забита повстяними кибитками, i лише на взгiрку, де було трохи вiльнiше, виднiлися бiлi та чорнi шатра. Звiдусiль у долину спускалася безлiч стежок, пробитих людьми i кiньми, добiгши до крайнiх кибиток, вони зникали, наче щезали на днi морському. Здавалося, що те застигле море кибиток ось-ось заворушиться, завертиться в безладнiй круговертi, й кибитки почнуть давити й трощити одна одну. А ще Ольвii здалось, що нiхто – нi звiр, нi людина, – пiрнувши у той табiр, уже не зумiють виплутатись на волю i назавжди лишаться його бранцями. Така ж сумна доля чекае i на неi – вiднинi бранку скiфського табору.

І на мить iй стало страшно i захотiлося хутчiй, доки вони ще не пiрнули в те море кибиток, повернути коня назад i гнати його, гнати геть подалi, туди, де простiр i воля…

Та, глянувши ще раз, Ольвiя трохи заспокоiлась: кожна кибитка стояла на своему мiсцi, мiж ними були стежки, на яких гралися дiти, ходили кози та вiвцi, там i тут миготiли вершники. Ось вже й розвiдувальна сотня увiрвалась у кочовище, збудоражила всiх, i навстрiч вiйську бiжать жiнки в яскравих убраннях i голi, загорiлi до чорноти дiти.

Спустившись з узвишшя, вiйсько витяглося i, звиваючись, як велетенська змiя, пiдходило до кочовища. Поминули Три Колодязi на перехрестi, зруби яких були викладенi з камiння, й пiд'iхали до околицi кочовища, де жили найбiднiшi скiфи у драних шатрах чи й просто в благеньких куренях. Тут, на околицi, почали ставати таборами вершники iнших родiв, у кочовище ж, в оточеннi жiнок i дiтей, увiйшли тiльки своi.

Тапур з Ольвiею, в супроводi воiнiв та слуг, попетлявши мiж кибитками, пiднялися на взгiрок, де в оточеннi багатих юрт старiйшин i знатних мужiв стояли великим пiвколом десять бiлих шатрiв вождя.

Неподалiк найбiльшого i найпишнiшого шатра, над яким маяли на списах кiнськi хвости, на землi було викладено бiлим камiнням коло. Всерединi того кола на старiм потрiсканiм каменi лежала бронзова сокира з нагаем – символи родовоi влади Тапура.

Спiшились, слуги миттю забрали коней i, понакривавши iх попонами, повели у долину прохолонути пiсля довгоi iзди, а Тапур i Ольвiя спинилися перед колом.

Скiфи щiльно оточили взгiрок з десятьма бiлими шатрами. Мiж ногами в дорослих нишпорили дiти i тикали на Ольвiю пальцями.

– Оно-но… чужачка.

Загадкову чужоземку роздивлялися i скiф'янки.

Нова жона iхнього вождя у скiфському вбраннi: в гостроверхiй шапочцi, отороченiй хутром видри, на спину, на малинову куртку, спадае покривало iз золотими бляшками, у шароварах, в м'яких сап'янцях. Обличчя ii ледь видовжене, чисте, нiжне, трохи смагляве, з тонкими бровами, що здiймаються над лобом, як два крила, iз живими очима, гарним ротом, з губами, що наче намальованi… Вродлива, випещена, не спалена степовим сонцем, не пошерхла од гарячого вiтру… Що й казати, заздрiсно зiтхали скiф'янки, вмiють гречанки слiдкувати за своiм обличчям. А ось як поживе з iхне у степу – де й дiнеться ii врода, злиняе, вигорить на сонцi та вiтрi…

З-за жiнок виглядають дiвчатка в маленьких шапочках, з-пiд яких на плечi й спину спадае безлiч кiсок з рiзнобарвними кiсничками. Блискучi iхнi оченята повнi цiкавостi й захвату: гарна чужоземна жiнка, гарна! От якби й нам такими стати!

Та ось Тапур ступив у бiле коло, взяв у руки бойову сокиру свого батька, потряс нею над головою, крикнув:

– Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!

– Арара! – озвався рiд.

Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з поколiння в поколiння, цьвохнув ним.

– Я повернувся, скiфи!!!

І родичi покiрно схилили голови перед вождем iз нагаем у руках.

Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито i хизувався перед родом своiм, що схилив покiрно голови.

Потiм до вождя пiдiйшли сивобородi старiйшини, вклонилися йому i щось говорили, але Ольвiя не прислухалась. Їi зацiкавило четверо дiвчаток десяти-чотирнадцяти рокiв у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безлiччю кiсок. Вони не зводили iз вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрiчi закiнчився, i дiвчатка, пiдбiгши до вождя, засоромились i, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.

– Що, сороки? – посмiхався до них вождь ласкаво i тепло.

– Чи здоровий ти, батьку? – задзвенiли дiвчачi голоси. – Хай бог Папай дасть тобi силу!

– Я – здоровий, а ви, сороки, чи здоровi?

– Здоровi, здоровi, батьку, – заусмiхались дiвчатка. – І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.

– Ростете ж ви… – лагiдно казав вождь. – Наче тi кiзки…

Дiвчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих нiг щось малювали на землi.

– От i добре, що ви здоровi, сороки моi.

Ольвiя з подивом вiдзначила, що голос у цього людолова дуже вже нiжний. Вона навiть повiрити не могла, що в нього може бути такий лагiдний i добрий голос батька.

Тим часом вождь розв'язав шкiряну торбину, дiстав iз неi жменю золотих бляшок.

– Це вам, сороки, щоб i ви отак сяяли на сонцi, як цi бляшки!

– Спасибi тобi, батечку!.. – Дiвчатка розхапали золотi бляшки i з радiсними вигуками побiгли у крайне шатро, щоправда, зиркнувши на бiлолицю чужачку. І навiть встигли показати iй язички: ага, мовляв, нам батько золотi бляшки подарував, ага!..




Роздiл дев'ятий

Слiпа рабиня


І лише тодi завiв Тапур Ольвiю до бiлого шатра, над яким маяли кiнськi хвости.

Усерединi шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звiрами i рослинами, згори, через дiрку для диму, лилося сонячне промiння.

– Тут живе Табiтi – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попiл вогнища. – Вона й оберiгатиме тебе у шатрi. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуемося на одному мiсцi. Як тiльки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть iх на повозки, i ми покочуемо в глиб степiв, до незайманих трав. Пiд час перекочовок ти житимеш у кибитцi, теж найкращiй. І будемо кочувати вiд кряжа до кряжа, вiд колодязя до колодязя, вiд рiки до рiки, i тобi завжди буде весело. Ми не греки, – закiнчив вiн, – котрi як сiли на одному мiсцi, так i сидять вiками.

– А до моря повернемось? – зiтхнула Ольвiя.

– Тiльки на зиму, адже взимку бiля моря теплiше i снiгу менше випадае. Або й зовсiм не бувае.

Присiли на килим, Тапур ляснув у долонi, нечутно з'явився слуга i наточив iз шкури барана, що висiла бiля входу, двi чашки кумису.

Вручивши iх вождю, слуга кланяючись позадкував iз шатра.

Тапур подав одну чашку Ольвii.

– Випий нашого кумису, i ти вiдчуеш себе справжньою сколоткою.

Кумис був прохолодний, вiн пiнився i приемно тамував спрагу.

– Кожен скiф умiе доiти кобил i готувати хмiльний кумис, але так готувати кумис, як готуе його мiй рiд, нiхто не вмiе! – з гордiстю вигукнув вождь. – Кумис у гiппемологiв найкращий у всьому степу!

До шатра заглянув старий бiлобородий скiф iз гострим гачковидним носом i висохлим, зморшкуватим лицем.

– Що скаже мiй вiрний доглядач кочовища? – уважно поглянувши на старого, запитав вождь. – Чи цiлi моi табуни? Чи доенi кобили, чи ростуть лошата i лошаки? Чи не пасли чужi племена своi табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищi?

– Твоi табуни, о великий вождь, хай даруе тобi Папай довгi лiта, множаться, – з поклоном вiдповiв сивий скiф. – Кобилицi доенi, лошата i лошаки нагулюють тiло. А чужi племена пасли своiх коней на твоiх травах. Це були савро-матськi пастухи, котрi переганяли табуни з-за Танаiсу i пасли на травах твого степу.

– Савроматських пастухiв класти стрiлами, а iхнi табуни забирати! – рiзко сказав вождь. – Щоб нi один чужак бiльше не посмiв потикатися у мiй степ!

– Слухаю, великий вождь. А в кочовищi все гаразд, тiльки одна пожежа була. Горiли кибитки Олума i Тавлура.

– Гм…

– Олум i Тавлур рятували один одного на пожежi i вiд того зрiднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.

– Це – добре. Сьогоднi ж увечерi вони стануть побратимами.

Старий вклонився i вийшов.

Тапур допив кумис i звiвся.

– Менi треба подякувати богу Аресу за вдалий похiд i принести йому жертву. Ольвiя ж хай лясне в долонi, i до неi прийде рабиня. І виконае будь-яку забаганку.

І вийшов iз шатра.

Залишившись одна, Ольвiя – iй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долонi, i по хвилi до шатра нечутно зайшла стара жiнка у чорному платтi i чорнiй шапцi i застигла, безпомiчно опустивши довгi тонкi руки, що звисали вздовж ii тiла, як перебитi. Але голову вона тримала високо пiднятою, аж занадто пiднятою.

«Рабиня, а така горда, – подумала Ольвiя. – Ач, як голову задерла. І вiд чого б то?..»

Тут вона придивилася до ii жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замiсть очей у жiнки рожевiли двi ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як i Ольвiя, – чужачка. В крайньому разi, не скiф'янка.

– Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвiя.

– Рабиня… – глухо вiдповiла жiнка i навiть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як ii завжди тримають слiпцi.

– Ти не скiф'янка?

– Так, моя господине, не сколотка.

– То хто ж ти?

– Рабиня…

– А звати тебе як?

Жiнка подумала i байдуже вiдповiла:

– Рабиня…

– Але колись же було у тебе iм'я, – наполягала Ольвiя. – Не родилася ж ти рабинею?

– Нi.

– То як тебе тодi звали?

– Мiленою, велика господине.

– А що в Мiлени з очима?

– Викололи…

– Хто?.. – крикнула Ольвiя.

– Скiфи.

– Вони такi жорстокi?

– Не знаю… Люди як люди.

– Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?

– А хто я така, щоб зi мною панькатись? – байдуже перепитала слiпа i сама собi вiдповiла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навiть не собака. Гiрше.

– Але за вiщо?

– Не знаю… Я iм зла не чинила.

– О боги!.. І тобi було дуже боляче?

– Раби болю не вiдчувають, – зiтхнула Мiлена. – Вони i е самий бiль. Аж до смертi. А смерть добра, милостива.

– Що ти говориш, Мiлено?

– Смерть позбавить нас, рабiв, болю i мук. Тому вона добра, i я чекаю ii з радiстю.

– Невже ти не боiшся смертi?

– Смерть – то е плата за життя, – одказала рабиня, i Ольвii здалося, що за слiпою стоiть якась iнша Мiлена, зряча. – Хто народився i жив, той мусить розплатитися за це смертю.

– Дорого, – зiтхнула Ольвiя.

– А життя, господине, ще дорожче, – спокiйно одказала слiпа. – От i плата за нього велика.

– Воно й так… – згодилася Ольвiя. – Але ж i на тiм свiтi люди, кажуть, живуть.

Мiлена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвii, зiтхнула.

– Чи там живуть – не знаю, а на цiм… живуть. Але не всi. Пани. А такi, як я… – Помовчала. – Для чого говорити, господине?

– А звiдки Мiлена знае грецьку мову?

– Була колись гречанкою.

– Гречанка? – аж зойкнула Ольвiя. – То як же ти потрапила у рабство? Адже нашi закони забороняють вiльних грекiв робити рабами.

– Однi забороняють, а iншi продають.

– Який жах! І хто ж тебе продав?

– Чоловiк…

– О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твiй чоловiк! І за вiщо ж?

– Було, мабуть, за що… – зiтхнула Мiлена. – Молоду жону скiфського вождя не повинно дивувати, що ii рабиня слiпа. Скiфи тих рабiв, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, ослiплюють. Щоб вони не розбiглися у степу. Хай не турбуеться про те молода жона скiфського вождя. Я й без очей усе можу робити.

І Мiлена заметушилася у шатрi, так легко i так швидко вiднаходила потрiбнi речi, що Ольвiя невдовзi й перестала звертати увагу на ii слiпоту. Тiльки з сумом подумала:

«Невже i я стану отут рабинею? Не слiпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно – рабиня…»

– Мiлено?..

– Я слухаю, моя господине.

– Тобi тяжко, що ти… рабиня?

Мiлена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:

– А що таке тяжко?

– Ну… – затнулась Ольвiя. – Це коли нелегко…

– Нелегко… – замислено повторила Мiлена. – А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб менi коли було… легко. Тому не вiдаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я – рабиня.

– І давно тебе продали?

– Давно… – Мiлена ворушила пальцями, наче лiчила. – Може, двадцять весен, може, бiльше чи менше… Я вже з лiку збилася.

– Менi вiсiмнадцять… – задумливо мовила Ольвiя. – То, виходить, ти увесь мiй вiк у неволi?

– Атож… увесь твiй вiк.

– І дiтей у тебе не було?

– Ой… – зойкнула враз Мiлена i, аби стримати стогiн, прикусила губу. По хвилi, зборовши хвилинну слабiсть, глухо додала: – Для чого… згадувати те, що було? Багато чого в мене було, ой багато… І все навiки кануло у Лету.

– Який же варвар i тиран твiй чоловiк! – вихопилось в Ольвii.

Але Мiлена байдуже вiдповiла:

– Чоловiк як чоловiк… Правда, гарячкуватим трохи був. А втiм, я вже й забула про нього… Давно то було.

– Невже у твоiм серцi немае до нього вiчного гнiву? – у вiдчаi вигукнула Ольвiя. – Лютi? Помсти?

Мiлена журно похитала головою.

– У моему серцi вже немае нiчого. Воно давно закам'янiло i… І тiльки давить менi груди. Коли б його не було зовсiм, то, може, краще б я себе почувала. А так… камiнь у грудях ношу i сама не знаю, для чого i кому потрiбний той камiнь.

В поривi жалю Ольвiя погладила рабиню по гострому плечу, що випирало кiсткою.

– Не вiдчаюйся, Мiлено… Очей я тобi не поверну, та й життя заново не можна прожити, але… Але я нiколи тебе не скривджу. Менi боляче, що такi муки терпить моя спiввiтчизниця. Тому все зроблю, аби твоя старiсть хоч трохи прояснилася… Аби ти хоч пiд кiнець свого тяжкого життя вiдчула, що таке легко. І твое кам'яне серце знову стане людським…

Мiлена раптом впала на колiна, обняла Ольвiю за ноги й притулилась до них щокою.

– Спасибi тобi, моя добра i чула господине, – тремтiла рабиня. – За всi роки неволi з Мiленою ще нiхто не говорив по-людськи. Мiлена буде вiдданою тобi до кiнця своiх днiв i берегтиме тебе, як добрий пес…




Роздiл десятий

Пий, Арес, солодку кров ворогiв!..


Коли скiфський юнак, ставши воiном, вбивае першого у своему життi ворога, вiн неодмiнно п'е його кров. Прокусивши жили на шиi у поверженого ворога, вiн висмоктуе гарячу, ще паруючу кров, аби стати вiдважним i хоробрим, аби военне щастя нiколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу i звагу.

І немае у Скiфii чоловiка, котрий би не попробував ворожоi кровi. А якщо i знайдеться такий, хто нiколи не вбивав ворогiв, то його i за чоловiка не мають.

«Йди до жiнок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому. – Тобi нiчого робити серед справжнiх чоловiкiв Скiфii!»

І тому всi чоловiки Скiфii п'ють солодку кров повержених ворогiв. П'е кров i бувалий воiн, коли здолае особливо грiзного i вiдважного воiна, щоб самому стати ще хоробрiшим. Недарма ж у скiфських военних пiснях з давнiх-давен спiваеться про «солодку кров ворогiв».

П'е ворожу кров i скiфський военний бог Арес.

Пантеон скiфських богiв та богинь з предковiчних вiкiв незмiнно очолюе Папай – бог грому i блискавки, покровитель скiфського гнiзда. Скiфи шанують Папая, вiтаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобi здоров'я!» Хоча в руках Папая i грiзний грiм, але це мирний i добрий бог.

Інша рiч – Арес, бог вiйни.

Вiйни не затихають роками, i в Ареса завжди вистачае роботи. Безжалiсний бог вiйни! Марно молити у нього милосердя, рятунку. Вiн не знае нi жалю, нi спiвчуття. Його збуджуе лише кров. Гаряча пролита кров. Вiн багне кровi, i його щедро напувають кров'ю. І своею, i чужою.

Жодному боговi, навiть самому Папаю, не ставлять скiфи кумирiв, не зводять храмiв та вiвтарiв. Обiйдуться мирнi боги i без зайвого клопоту iз святилищами.

Інша рiч Арес – бог вiйни.

Йому, единому серед усiх богiв, споруджують величезнi святилища у всiх краях i землях Скiфii. Смерть чекае кожного, хто забуде принести Аресу щедрi дари – жертви!

Є святилище Ареса i в краi Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячi в'язанок хмизу, щiльно складенi одна на одну i добре втоптанi, утворюють чималу споруду крокiв двiстi довжиною, а висотою у зрiст вершника. З трьох бокiв стiни прямовиснi, лише з четвертого пологий спуск. За зиму хмиз осiдае, i тому щовесни привозять по п'ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.

На вершинi святилища – трикутний майданчик, а на нiм стоiть прадавнiй залiзний меч, для богатиря кутий, iз широким лезом…

Той меч i е бог вiйни Арес.

Немае у бога обличчя. Зайве обличчя боговi вiйни.

Меч – то його обличчя.

А меч оновлюеться кров'ю.

На широке плато вихопились вершники i закричали, розмахуючи короткими мечами:

– Арес! Долиною сини твоi iдуть! Ти чуеш, як iржуть iхнi прудкi конi? Ти чуеш, як дзвенять мечi iхнi i спiвають в польотi стрiли?.. Сини твоi ведуть ворогiв, щоб напоiти тебе кров'ю! Солодка кров ворогiв!.. Ара-ра!!!

На заходi над далеким кряжем застигло червоне сонце. У степу було сухо i вiтряно, i обрii вiд кривавого сонця багрянiли.

– Сини йдуть, Арес!.. Вони ведуть ворогiв!..

Першим пiднявся на плато Тапур в оточеннi ватагiв, старiйшин та знатних воiнiв. За ними гнали трьох полонених – вбраних у бiле. Два лiтнi бранцi, високi, сивуватi, ступали рiвно i твердо, а третiй – юнак – спотикався, його очi бiгали гарячковито сюди-туди, наче шукали порятунку. Коли вiн вiдставав, його пiдганяли списами i кричали:

– Іди, iди, каллiпiд!.. Радiй, що твою кров питиме сам Арес!

Юнак беззвучно плакав, рукавом витираючи блiде, вже помертвiле обличчя. А в головi билася одна-едина думка: за вiщо? За вiщо скiфський аркан вихопив його iз рiдного гнiзда?.. Його життя тiльки-но починалося, вiн ще нiкого не вбив i навiть нiкого не зобидив, i ось за це його хочуть убити, а кров'ю його молодою напоiти свого бога… За вiщо?.. За вiщо?.. Вiн все ще озирався з надiею, але рятунку уже не було.

Позад нього стiною сунули страшнi бородатi вершники у чорних башликах i кричали, щоб вiн радiв, бо кров його питиме сам Арес, а попереду, затуляючи бiлий свiт, здiймалося чорною горою святилище жорстокого бога, де мала обiрватися його така коротка дорога життя! У пошуках рятунку вiн звiв очi до неба й жахнувся: над ним, над святилищем чужого бога вже кружляло гайвороння.

– Іди, iди, каллiпiд! Радiй, що твою кров питиме сам Арес!

Але йти вже не було куди. Вершники кiлькома рядами оточили святилище свого бога i пiдняли вгору мечi, на яких заграли червонi вiдблиски кривавого сонця.

– Арес, ми прийшли!!

Наперед виiхав вождь i крикнув до святилища:

– Великий i всемогутнiй Арес! Ти чуеш нас?

– Чую вас, сини бойового кличу «арара»! – в один голос за бога вiйни вiдповiли скiфи.

– Я прийшов iз своiм вiйськом, щоб напоiти тебе солодкою кров'ю, могутнiй i славний наш Арес, покровитель наших непереможних мечiв! – звертаючись до святилища, голосно крикнув вождь. – Ти завжди милостивий до мого вiйська, всемогутнiй Арес! А цього разу ти був особливо прихильним. Ти вклав у нашi руки гострi мечi i цiлкi стрiли. Ти послав нам перемогу. Зрадники каллiпiди, якi вiдвертаються од нас, покаранi. Я захопив багато здобичi i рабiв. Грецький архонт вiдкупився од мене власною дочкою. Ми дякуемо тобi, наш славний i всемогутнiй боже! Ми напоiмо тебе кров'ю, щоб ти завжди вкладав у нашi руки силу, а в зброю нашу ясну – мiць. Пий кров, Арес, ти ii заслужив!!

В одне горло крикнули вершники:

– Арес хоче пити кров! Арес багне кровi! Напувайте Ареса!

Трое скiфiв схопили першого полоненого, побризкали йому голову вином, нагнули голову над глиняною чашею, котру тримав четвертий. Пiдбiг п'ятий скiф, змахнув мечем, i в чашу бризнула кров, а голова покотилася до пiднiжжя святилища.

– Пий, Арес, пий!!! – в екстазi кричало вiйсько. – Пий, щоб ясна наша зброя перемагала усi народи i племена!

– Пий, Арес, солодка кров у ворогiв!

– Ара-ра!!!

Старий дiд з довгою бiлою бородою, взявши чашу, з якоi через вiнця лилася паруюча червона кров, врочисто пiднявся нагору. Бiля меча, що стирчав у хмизi, вiн прочитав молитву i, вмочивши пальцi у кровi, провiв по лезу меча.

– Пий, Арес, кров наших ворогiв! – кричало внизу вiйсько.

Шепочучи заклинання, дiд хлюпав кров'ю на меч. А внизу два скiфи мечами вiдрубали у безголового трупа руки i ноги i розкидали iх у рiзнi боки. І там, де падали обрубки, вже з галасом опускалось сите гайвороння, а решта кружляла, чекаючи новоi поживи.

Спорожнивши чашу, спустився бiлобородий вниз i жестом велiв, щоб брали другого полоненого.

Тодi вивели наперед високого сивого каллiпiда з густо зарослим обличчям. Вiн глянув на криваве сонце на заходi i вiдвернувся. І раптом благально крикнув юнак:

– Помилуйте…

– Цить, слабкодухий! – зневажливо кинув йому високий i сивий каллiпiд. – Будь мужчиною хоч в останню мить свого життя. Ти ж воiн! А втiм, який ти воiн! Не дорiс ще до воiна.

Його схопили за руки два скiфи i розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.

– Напувайте… Напувайте свого мерзенного бога моею кров'ю, може, подавиться! – повертаючи голову до скiфа з мечем, кричав сивий каллiпiд. – Чого стоiш?.. Рубай!.. Щоб подавився ваш бог моею кров'ю!..

– О, хоробрий! – схвально загудiли вершники.

Скiф змахнув мечем, i голова каллiпiда з глухим стукотом впала на суху, закам'янiлу землю i покотилася, цвiркаючи кров'ю… Два скiфи тримали безголовий труп над чашею, аби в чашу побiльше налилося кровi.

– А-а-а… – здавлено закричав юнак i впав на землю, забився в корчах. – Помилуйте!.. Помилуйте!.. Я нiкого не чiпав… За вiщо?.. За вiщо?..

Скiфи вже схопили його за руки i поставили на ноги.

– Стривайте! – крикнув iм Тапур. – Чи подо бае напувати Ареса кров'ю боягуза?

– Нi, – вiдповiли вершники. – Арес п'е тiльки кров хоробрих!

– Геть звiдси, миршавий каллiпiд! – зневажливо сказав юнаковi Тапур. – Твоя кров ляклива, ii не буде пити Арес! Йди у степ, хай тебе там загризуть вовки. На бiльше ти не заслуговуеш!




Роздiл одинадцятий

Червоний башлик


Повернувшися з походу, скiф мусить очиститись[14 - Хоча ритуал очищення i мав релiгiйний вiдтiнок, але це була швидше всього своерiдна скiфська лазня, адже з водою в степах завжди було скрутно.] вiд злих духiв чужих краiв, вiд недобрих поглядiв та чорних заклять i наврочень чужинських чаклунiв, вiд пилу далеких дорiг. Пiшов у юрту очищення i Тапур. Вона була така низька, що роздягатися доводилося сидячи. У низькiй та тiснiй юртi жар не втече вгору, як у великiй, а буде приемно обволiкати тiло.

Бiля юрти слуги заздалегiдь розвели вогонь i наклали у нього камiння. Як тiльки те камiння стало червоним, слуги поскладали його у двi великi глинянi чашi, трохи пiднявши запону, посунули чашi в юрту i вiдразу ж щiльно опустили запону. Сухий, гарячий жар наповнив юрту, в пiтьмi яскраво жеврiло камiння.

Тапур брав у жменю з торбини конопляне сiм'я i посипав ним камiння, сiм'я плавилось, iшглiло, наповнюючи юрту густим запашним димком, таким запашним, таким гарячим, що в Тапура по всьому тiлу потекли струмки поту. Вiн з насолодою вдихав пахучий димок, неквапно проказуючи:

– Сiм'я родюче, сiм'я плодюче, очисть мене вiд походу й далеких дорiг, вижени з мене злих духiв i чужi наговори, поверни моему тiлу чистоту i легкiсть.

Пара, змiшана з димом, все наповнювала i наповнювала юрту, а Тапур кидав i кидав сiм'я на червоне камiння. Сидiв непорушно, розслабивши тiло, нi про що не думав, насолоджуючись приемною втомою. Почував себе легко, дим i пара змили з нього грiхи, а натомiсть повернули йому чистоту i легкiсть.

Незчувся, як i задрiмав сидячи. Прокинувсь, розiмлiлий од спеки, витерся насухо, одягнувся i вийшов з юрти, вдихаючи свiже повiтря. Слуга пiднiс йому чашу з холодним кумисом, вождь перехилив ii одним духом i вiдчув себе, як нiколи, бадьорим.

Йому пiдвели коня, вiн скочив у сiдло i помчав у степ.

Як степи огорнули синi вечоровi сутiнки, й на небi – ще свiтлому – вигулькнули першi зорi, в кочовищi загукали огласники:

– Гей, люде скiфський!! Воiни з бойовим кличем «ара-ра»! Сходьтеся всi до Великого шатра вождя. Олум i Тавлур будуть пити кров побратимства.

За час вiдсутностi Тапура в кочовищi сталася пожежа: загорiлися кибитки двох зброярiв: Олума i Тавлура.

Вiд чого вони загорiлися – однi боги вiдають, але Олум, замiсть того щоб гасити свою кибитку, побiг на помiч до свого сусiда Тавлура, допомагав його дружинi виносити дiтей та збiжжя. І не заспокоiвся, аж доки не винiс останньоi ганчiрки.

Олумових дiтей i майно тим часом рятував… Тавлур. І також не покинув у бiдi сiм'ю сусiда, доки не винiс i дiтей, i майно.

І ось Олум i Тавлур на очах у свого племенi будуть пити кров побратимства.

Яскравими червоними квiтками палахкотять вогнища. Чорне небо нависае над кочовищем, щiльним колом оточують скiфи багаття, i на iхнiх обличчях грають червонi полиски.

Вождю пiднесли золоту чашу, i вiн, пiднявши ii, врочисто сказав:

– Олум i Тавлур, пiдiйдiть до мене i витягнiть своi вiрнi акiнаки!..

Олум i Тавлур, обидва низькорослi, трохи сутулi чоловiки з обсмаленими бородами, у старих витертих башликах i таких же куртках, пiдiйшли до вождя, витягли акiнаки й покiрно схилили сивi голови.

– Повiдай менi, Олуме, – звернувся до першого вождь, – чи горiла твоя кибитка?

– Палахкотiла, – зiтхнув скiф.

– А чому ж ти кинувся рятувати Тавлура?

– Як чому? – здивувався Олум. – Але ж у Тавлура дiти…

– Гаразд… Хай пiдiйде Тавлур. Чи горiла твоя кибитка?

– Горiла, вождь, – зiтхнув Тавлур. – Вогонь жер ii з усiх бокiв.

– А чому ж ти побiг рятувати Олума?

– Та тому, що в Олума дiти.

– Але ж i в тебе е дiти? – доскiпувався вождь. – І вони теж могли згорiти?

– А хiба Олумовi дiти не бояться вогню? – здивувався Тавлур.

– Олум i Тавлур, повiдайте правду перед народом скiфським, чи об'еднае ваша кров вашi руки i серця?

– Об'еднае, вождь.

– Тож лийте свою кров у чашу з вином.

Олум i Тавлур надрiзали один одному акiнаками пальця, видавили кров у чашу з вином, котру тримав перед ними Тапур.

– А тепер пийте до дна, як брат з братом!

Обнявшись, Олум i Тавлур одночасно вдвох торкаючись губами краiв чашi, випили вино, змiшане з краплинами своеi кровi, i пiдняли чашу високо над головами.

– Слава!.. – загудiло кочовище. – Ара-ра!!!

– Благословляю вас iменем богiв Скiфii! – врочисто сказав Тапур. – Осине гнiздо Скiфii збагатилося ще двома братами! Вiднинi i аж до самоi смертi ви – побратими. Найщасливiшi люди на землi. Адже брати по кровi – це просто брати. А названi брати – це славетнi брати. Хай завжди вас мiцно тримають пута братерства. Стiйте i надалi горою один за одного. Точiть акiнаки своi на чорному камiннi, захищайте ними один одного. А захищаючи себе, захищатимете скiфську землю. Щоб завжди лунали i нiколи не вмовкали у цих степах бойовi кличi наших родiв.

Вiн прийшов до неi у бiле шатро пiзно увечерi, як кочовище нарештi вгамувалося i вляглося спати. Ольвiя сидiла бiля вогнища, що червоними вiдблисками освiтлювало шатро, i, коли вiн зайшов, схопилась, вiд ii руху хитнулися язички вогню, i вгору, у дiрку для диму, сполошено шугнули золотистi iскорки…

– Це… ти?.. – І iй нараз стало важко дихати.

– Я…

Вiн стояв посеред шатра, розставивши мiцнi ноги й поклавши руки на широкий пояс, оздоблений золотими бляшками.

– Це я, Ольвiе…

На головi в нього був м'який червоний башлик, поверх куртки накинутий бiлий грецький плащ, скрiплений на грудях золотою фiбулою. Примруженi його очi були повнi гарячого блиску i ще чогось такого, вiд чого Ольвiя мимовiльно зiщулилась, наче птаха, котра вгледiла хижака, але погляду свого не вiдвела, бентежно дивилась у його гарячi очi, тiльки руки приклала до грудей, аби стримати серце…

Вона стояла перед ним у бiлому шовковому платтi, на головi мала високий клобук, викладений золотом, з-пiд якого на спину спадало золотисто-жовте покривало, взута була у м'якi гостроносi сап'янцi. Довге каштанове волосся вибивалося на груди i пiднiмалося та опускалося в такт ii диханню. Вбрання iй принесла пiд вечiр стара скiф'янка. А ще вона принесла iй золоту дiадему грецькоi роботи, золотi серги i скроневi пiдвiски, браслети на обидвi руки, намисто, сама вона й прикрасила Ольвiю.

Ольвiя увесь вечiр була в напрузi чекання, кожен крок за шатром чи голос здавалися iй його кроком i його голосом, i вона злякано кидалась подалi вiд входу, намагаючись знайти у шатрi найглухiший куток, де б можна було заховатися. Але куткiв у шатрi не було. Збуджено тремтiла i нiчого не могла iз собою зробити, i вiд того тремтiння золотi бляшки на платтi та пiдвiски на скронях тоненько i тривожно дзвенiли…

– Яка ти… гарна… – блиснув вiн зубами i зробив до неi крок.

– Нi, нi… – прошепотiла вона, задкуючи подалi од вогнища, в глиб шатра, де було темнiше. – Нi! – крикнула вона злякано, як вiн зробив до неi ще один крок. – Нi, нi!..

– Коршун завжди схопить перепiлку, як би вона не таiлась!..

І з цими словами, зiрвавши з голови червоний башлик, вiн кинув його до ii нiг, i вона, не вiдаючи, що робить, зненацька хитнулась вперед i наступила на той башлик ногою…

– Вiддай башлик!.. – І Тапур зробив до неi ще один крок.

– Не вiддам!.. Вiн мiй!

– Я заберу його в тебе.

– Спробуй!..

– Ха!.. Ось зараз i заберу.

– А ось i не вiддам!

Вiн ступав до неi м'яко, нечутно, наче пiдкрадався до здобичi, i на губах його блукала хижувата, хтива усмiшка…

А вона непорушно застигла на його червоному башлику – i злякана, i тремтяча, i радiсна водночас, – i червоний башлик, що полум'янiв у неi пiд ногою, здавалось, пропiкав ii всю гарячим, незнаним – i вiд того страшним – вогнем.

Вiн зробив ще один скрадливий крок i став бiля неi так близько, що вiд його присутностi вона вiдчула легке тремтiння у всьому гарячому тiлi.

– Не пiдходь!.. – кволо попрохала.

– А я вже пiдiйшов. Вiддай башлик!

– Не вiддам!.. Не вiддам!

А вiдступати вже не було куди, спиною вона торкнулася бiлоi повстi.

– Тодi я заберу тебе.

Вiн уже простягнув руки i торкнувся ii грудей, i той дотик зовсiм затуманив iй голову.

– Не вiзьмеш… – прошепотiла вона. – Спробуй… спробуй…

А в самоi млосно тенькало серце: забере, забере, забере…




Частина друга





Роздiл перший

Керiкл – полемарх Ольвii


Головною вулицею Ольвii легкою i пружною ходою йшов полемарх – високий, худорлявий i завше мовчазний Керiкл. Був вiн у короткiй ллянiй безрукавцi, що спускалася йому до колiн, пiдперезаний широким шкiряним поясом iз металевою пряжкою. На поясi висiв короткий широкий меч з рукiв'ям iз слоновоi костi в простих шкiряних пiхвах, добре вже, щоправда, витертих. «Не зброя красить воiна, а воiн зброю», – любив говорити полемарх i все життя дотримувався цього правила.

Лише бiлий пишний султан на шоломi вказував, що Керiкл не просто воiн, а мiський начальник. Про це говорив i знак сонця у нього на грудях, на шкiрянiй нашивцi безрукавки. Голi руки i ноги Керiкла були засмаглi до чорноти.

В Ольвii добре знали вiдважного Керiкла i щороку його незмiнно переобирали полемархом, як Родона – архонтом. Керiкл був вiрним Ахатом[15 - Ахат – супутник i товариш Енея, в переносному значеннi Ахат – вiрний товариш i супутник.] Родона ще з юнацьких лiт, з часiв iхньоi спiльноi мандрiвки свiтами, коли вони, молодi обидва i легкi на пiдйом, забагнувши чужих дорiг та чужих вiтрiв, гайнули у мандри по свiтах широких. Сiвши на торгову трiеру, перепливли Понт i, зiйшовши на тiм березi в Халкедонi, подалися аж у Месопотамiю. Де тiльки не носило двох молодих еллiнiв! Скiльки чужих дорiг вони пройшли, скiльки башмакiв збили, скiлькома чужими вiтрами були овiянi – не злiчити того! Доходили аж до стiн Вавилону – набачились див, пригодами наситились та уму-розуму набралися в чужих краях. А скiльки тамтешнього люду надивилися, а скiльки небезпек на них чигало! Юнiсть свою в походах загартували, небезпецi в лице привчилися дивитись. Добре то вчення для юнака – в чужих краях побувати, гарт здобути i додому вже iншим повернутися – дужим, бувалим й упевненим у собi. Такi мандрiвки, та ще здiйсненi в юностi, – не забуваються.

Обличчя Керiкл мав жахливе, i городяни так i не звикли до його вражаючих шрамiв. Десь пiд час мандрiвок по Месопотамii Керiкла збив з нiг поранений лев, що зненацька вискочив на дорогу. Хижак ударив лапою по обличчю Керiкла: кiгтями вирвав нiздрю, праве око, пошматував щоку. Вiн би й голову одiрвав Керiклу, якби не пiдоспiв Родон… Ось звiдтодi мiж Керiклом i Родоном зав'язалась чоловiча дружба, яка з року в рiк мiцнiла й гартувалась. Керiкл вiрою i правдою служив Ольвii багато лiт i мав за велике щастя, що разом з ним мiсту служить i його рятiвник, друг юностi i зрiлостi архонт Родон.

Полемарх любив Ольвiю.

– Хай спопелить того Зевс вогнем священним i небесним, хто скаже, що е у свiтi мiсто, краще за нашу Ольвiю! – часто говорив полемарх i незмiнно додавав: – Я скiльки свiту обiйшов, а щасливим став тiльки тут, вдома. Бо немае кращого краю за свiй, за рiдний, адже всi дороги свiту завжди ведуть до отчого порога.

У змiцненнi мiста, в полiпшеннi його життя i вбачав Керiкл основну мету свого життя.

– Нам батьки нашi передали Ольвiю ще кращою, як вона була до них, – говорив вiн городянам. – Тож мусимо й ми передати ii своiм синам i онукам ще кращою за ту, яку ми одержали.

Йшов Керiкл собi та йшов, бо радiсть була, i тому хотiлося йти i йти, насолоджуючись радiстю, – нечасто вона в нього гостюе, то чому й не дати душi полегкiсть. Раз-бо на свiтi живе людина, мусить вона все сповна спiзнати – i смуток, i веселощi, бiду i щастя, любов i ненависть, доброту i пiдлiсть, розпач i втiху.

Йшов полемарх, мiстом милувався.

Все йому тут подобалося – i виднокраi, i саме мiсто.

Переселенцi, колонiсти з Мiлета, збудували Ольвiю наче з двох мiст: iз Верхнього, яке розташувалося на узвишшi, над лиманом, i Нижнього, яке вибрало собi мiсце в прилиманнiй частинi. Кордонами мiста на сходi був берег Бузького лиману i глибокi балки – Заяча та Пiвнiчна на заходi й пiвночi. У тi часи, про якi йдеться мова, Ольвiя ще не мала оборонних стiн – вони з'являться значно пiзнiше, як пiзнiше з'явиться небезпека. А тодi – у VI ст. до н. е., мiсто захищали лише природнi перепони – балки та берег лиману, за що цю мiсцину i було в давнину вибрано для поселення, та ще захищала щасливе мiсто нечисленна залога на чолi з полемархом.








Керiкл посмiхнувся до лелек, до ясного неба над мiстом i повернув до свого будинку.



– Торгiвля i мир з усiма тутешнiми племенами i народами – ось що нас надiйно захищае i буде захищати, покiль стоятиме Ольвiя, – не раз i не двiчi говорив магiстратам Родон. Тож, виходячи з цього, мiсто i вело свою полiтику так, щоб торгiвля та мир захищали мiсто надiйнiше оборонних стiн.

Керiкл крокував головною вулицею, що вела через Верхне мiсто з пiвночi на пiвдень. Паралельно головнiй у пiвнiчнiй частинi мiста тяглися ще двi вулицi, вони перехрещувалися (iз заходу на схiд) поперечними. На вулицях то там, то тут снували заклопотанi городяни, пробiгали раби та слуги, галасували дiти. Мiсто жило своiм звичайним життям, i це радувало полемарха.

Потяглися квартали житлових будинкiв, тi будинки тiсно тулилися один до одного. Центром кожного грецького будинку був двiр. З вулицi в нього потрапляли через невеликi сiни. Фасад будинку, вiкна помешкань були зверненi не на вулицю, а в двiр. Зовнiшня стiна була глухою, i що робилося у дворах – з вулицi не видно.

За кварталами житлових помешкань тяглися громадськi будови, виробничi, господарськi, крамницi. З узвишшя було видно пiвденну частину мiста i Нижне, некрополь за мiстом, широчiнь Бузького лиману.

Киваючи стрiчним, Керiкл поминув теменос, згодом – агору – адмiнiстративну площу, i, повернувши на пiвдень, пiдiйшов до свого будинку, що був поруч з будинком архонта Родона. Вони не лише дружили, вони й мешкали поряд, сусiдами були.

А над мiстом i над лиманом в безоднявi голубого неба ширяють i ширяють лелеки без жодного помаху крил; iншi на дахах закидають голови на спини i лунко клацають червоними дзьобами, аж пританцьовуючи на довгих цiвках нiг. І так затишно та легко стае на душi вiд того мирного червонодзьобого i червононогого бiлого птаства, що хочеться думати про щось хороше i добре – про рiдний край, про голубий Борисфен, який, як упевненi греки, найбiльший серед усiх рiк, про вiчнiсть, про щастя, яке так рiдко приходить до нас. І рiдко, i на коротку мить. А куди воно потiм дiваеться i де його треба шукати – пiди дiзнайся!

У мiстi оберiгають лелек, i того безумця, котрий ризикне пiдняти на них руку, чекае смертна кара. «Допоки клекочуть лелеки на дахах наших будинкiв, – кажуть ольвiополiти, – доти мир витатиме над нами». І це, мабуть, так. Ольвiя – щасливе мiсто, тож i бути йому щасливим вiками й вiками.

Керiкл посмiхнувся до лелек, до ясного неба над мiстом i повернув до свого будинку.

А позад нього стрiчнi спиняються, проводжають його здивованими поглядами: i вiд чого б це iхнiй полемарх посмiхався? Диво яке! Нiколи не бачили його усмiхненим, завше мовчазний, похмурий, неговiркий. А це, бач, у единому оцi радiснi вогники спалахують. Що ж таке добре мае статися в мiстi, що полемарх радiе? А як вiн iде, як вiн iде? Наче юнак, котрий вперше побачив, що життя прекрасне i що того прекрасного життя у нього попереду ще багато й багато.

Штовхнувши дверi в глухiй стiнi, Керiкл зайшов у свiй затишний i охайний двiр.

– Ну ось я й дома, – сам до себе сказав i оглянувся, нiби вперше сюди завiтав.

З двох бокiв двору були портики – неширокi галереi, що вiддiлялися вiд двору колонами, – критi черепицею. Керiкл зайшов у двiр, де завжди любив спочивати у спеку чи й просто так посидiти в надвечiр'я, думаючи про справи. Знявши шолом з пишним султаном, присiв на лавку й полегшено зiтхнув, наче пiсля довгоi мандрiвки дiстався до рiдних мiсць. А таке вiдчуття вiн справдi мав, а все тому, що радiсть завiтала до нього.

У дворi займалися своiми справами слуги, нi-нi, та й позиркували на свого господаря. Якийсь не такий сьогоднi полемарх.

Керiкл довго всидiти не мiг, схопився, заходив сюди й туди, тримаючи в руках шолом з пишним султаном. Радiсть яка! Сьогоднi в гавань прилетiли легкокрилi вiтрильники з приемною звiсткою: трiера, що пливе з Афiн, вже бiля гирла лиману. Не сьогоднi-завтра пришвартуеться у гаванi.




Роздiл другий

Прилетiла ластiвочка


Слуги сполошено зиркали на свого завше похмурого, неговiркого господаря, котрого позаочi мовчуном дражнили. Тож мiж собою дивувалися:

– Ти диви, мовчун заговорив!..

– Ясон вже в Гостинному морi!.. З Афiн пливе, – не втримавшись, гукнув Керiкл. – Гей, слуги! Ану, метушiться жвавiше! Бiжiть на торжок, скупляйтеся! Дiставайте вина, страви найкращi готуйте. На все мiсто банкет буде. Ха! Мусить же Керiкл хоч раз повеселитись, га? Щоб усi почули, як полемарх гулятиме. Та не забудьте Лiю на банкет запросити.

Слуги здивовано позиркують на свого господаря: Лiю на банкет гукати? П'ятнадцять лiт уже, як господиня у «царствi тiней». Що це сьогоднi коiться з iхнiм господарем? Ранiше, коли Лiю згадував, то сумував тяжко, а це – веселиться.

– Чого стовбичите?! – весело гримае полемарх. – Хiба не вiдаете, де ваша господиня? Невдячне плем'я! Спiшiть за мiсто, у «царство тiней» спiшiть. Пам'ятаете, де ii могила? Скажiть: господине, Керiкл запрошуе тебе на банкет. Не забудьте додати: з нагоди повернення сина Ясона… Стривайте!.. Так уже й розiгналися з порожнiми руками? От невдячне плем'я! Вiзьмiть срiбну чашу з вином i поставте на могилi господинi. Хай добрi люди вип'ють за спокiйний сон моеi жони!

Лiя…

Блакитноока радiсть, блакитнооке горе Керiкла.

Крокуе полемарх перистилем, пригадуе… Та що згадувати, не забув вiн нiчого i не забуде нiколи. Бо таке не забуваеться, таке з пам'ятi не стираеться… Нiби вчора то було… Так, так, учора. Лiя… Але нi, стривай… Жiнки жахалися, глянувши хоч раз на його понiвечене обличчя. От дивнi! Хiба чоловiк, та ще воiн, славний лицем, а не дiлами? Не ратними подвигами? А з лиця хiба воду п'ють?..

Але про своi думки, про своi образи i словом нiколи вголос не прохопився. Носив у собi образу i взагалi вдавав, що жiнки йому байдужi. А на самотi тяжко мучився. Коли зачинявся в покоях, то вдивлявся в люстерко, наче сподiвався на диво. Ось гляне вiн у люстерко i побачить себе… Та бачив спотворене обличчя. І вiд тих оглядин ставав ще похмурiшим. Клятий лев. Отак розмалював! От i подобайся пiсля цього жiнкам, коли сам свого лиця терпiти не можеш. Щоправда, можна було невiльницю яку присилувати, але… Але що то за любов, що то за щастя присилуване, вкрадене серед бiлого дня?

Минали роки, i Керiкл потроху змирився з своею долею. А так хотiлося мати сiм'ю, сина… Особливо сина. Продовжувача його роду на чорнiй землi, у бiлому свiтi. Часто, лежачи вночi без сну, уявляв Керiкл свого сина – вдатного iз себе, славетного, всi тiльки й говорять: «О, то Керiклiв син такий!..» Вiд тих мрiй трохи легшало у самотнiй роз'ятренiй душi. А в години вiдчаю кляв Родона, чого той поспiшив на помiч. Хто його кликав? Хай би вже лев придушив Керiкла, анiж отак поглумився над його обличчям. А був же Керiкл вродливий до тiеi зустрiчi з левом, був! Та що тепер згадувати! Минулого не повернеш, роки як у безвiсть пливуть – нi згадки, нi вiдчуття, що ти жив i ще живеш.

Та доля змилостивилась над Керiклом.

– Викупи мене з неволi, i я подарую тобi сина, – просто сказала йому молода рабиня. Сказала, коли не раз i не двiчi бачила, як полемарх потай на неi задивляеться, зiтхае… А що полемарх самотнiй, що ольвiополiтки за нього не йдуть, то вона добре знала.

Вiн отетерiв.

Рабиня тяжко зiтхнула.

– Тiльки ж дорого я коштую…

– За тебе я ладен вiддати всi скарби свiту! – вигукнув вiн.

– Але iх у тебе немае, – сумно одказала вона.

– Ти… Ти хочеш стати моею дружиною? – не йняв вiри Керiкл. – Яка ти мужня. І вiдважна, коли згодна такою цiною купити собi волю!..

– Побудь з мое у рабствi, – сумовито вiдповiла рабиня, з жалем дивлячись на його непривабливе, однооке обличчя. – Ти скривджений, але ти – вiльний. Ти – людина. А я… я безправна худоба. До скону своiх лiт. Як той мул, що не бачить просвiтку.

– Так тобi випало…

– Не випало, а в рабство продали, щоб на моiм горi збагатитись. – Вона зiбралася з духом, прохала: – Викупи мене, Керiкле. Я поживу з тобою два роки i народжу тобi сина. Чуеш, сина.

– А потiм?.. – швидко запитав Керiкл. – Що потiм?

– Я… – Рабиня зiтхнула i прямо глянула на Керiкла. – Я не хочу нiкого обманювати. І тебе також. Потiм я покину тебе. Але покину, коли наш син почне ходити… Але що я… що я кажу… – обхопила голову руками, i плечi ii затремтiли. – Сама себе продаю. Вдруге… Перший раз мене продали чужi, тепер – сама… О горе, горе менi!..

І вона з плачем кинулась од нього тiкати.

А як вдруге вiн ii зустрiв, то запитав, нiби й не було перерваноi розмови:

– Я матиму сина, а ти?.. Що ти матимеш?

– Я не хочу з тобою торгуватися.

– Нi, ти скажи, що ти матимеш?

– Волю! – наче зойкнула вона. – Розумiеш, полемарх, волю! Матиму те, що в людини найдорожче. І повернуся на батькiвщину. У рiдну Аттику. Там у мене… коханий. Вiн бiдний, вiн не мае за що мене викупити, але вiн чекае… мене чекае… І все життя буде мене чекати. Я знаю, я вiрю. Я вiдчуваю…

І Керiкл вiдчув гiркоту на душi.

– Ти хочеш такою цiною купити собi волю? Але ж це надто дорого. Дуже дорого.

– А хто сказав, що воля коштуе дешево? – сумно глянула рабиня на Керiкла. – Іншi життя вiддають за один лише подих волi. Життя. А я вiддам лише два роки. І залишу для тебе радiсть. Ти матимеш сина. Може, iнодi й мене згадаеш. Ось так… Іншого шляху здобути волю я не бачу. Я не лукавлю перед тобою, все кажу, як е. І… i не торгуюся. О нi. Я просто купляю собi волю.

Керiкл дивився на неi як на щось неждане, негадане, несподiване, як на диво, послане йому богами. Вона й ранiше йому подобалась, i вiн потай за нею зiтхав, а тепер, пiсля всього почутого, вiн вiдчув до неi любов… І в душi молився на неi, благав богiв, аби вона не передумала, аби вона…

Та рабиня прагнула волi, як птах неба.

І за волю не торгувалась, платила щедро, надто щедро.

– Ти добрий, ти не обдуриш мене, я вiдчуваю. Присягнись, що даси менi волю, як тiльки я народжу тобi сина.

І вiн поклявся.

– Ти будеш вiльною громадянкою. Боги – свiдки моеi клятви. Якщо ж ii порушу, то хай впаде на мене страшна кара!

– Я вiрю тобi, – i зажурено подивилась на нього, зажурено i ласкаво. – Ти хороший, дарма тебе бояться жiнки.

«Я щасливий, що лев колись не вiдiрвав менi голови, – радiсно подумав полемарх. – Я такий щасливий».

Вони ще двiчi зустрiчалися i гомонiли про свое майбутне. І обом здавалося, що вони знають одне одного давно, що спiльне життя у них буде гарне i справедливе.

Полемарх викупив рабиню, витративши на неi всi своi кошти, ще й заборгував у Родона. Рабиня була молодою, здоровою i гарною. Тому й коштувала дорого, надто дорого. Вона мала блакитнi, як весняне небо, очi i бiляве, як льон, волосся. А що дорого за неi правили, то дарма. За ii очi, за ii волосся, за ii добре серце Керiкл ладен був дати будь-яку цiну, i все одно вона здавалася йому дарунком долi.

Звали ii Лiя.

Через рiк народився у них син.

Хлопчик видався-удався мiцним i гарним. Вiд матерi успадкував бiлявий чубчик i блакитнi очi. Ймення йому дали Ясон – для батькiв вiн i справдi був наче ясне сонечко. Керiкл ходив хмiльний вiд щастя. Бо – не вiрилось…

А ось Лiя для городян все ж залишалась рабинею. Тiльки Керiкловою. Раз полемарх ii викупив, то тепер вона його власна рабиня. Наложниця. Це Лiю дуже гнiтило, адже ж в полемарха вона не вiдчувала себе рабинею. У полемарха вона нiби вдруге на свiт народилась… А ось на вулицi хоч i не виходь, ольвiополiтки сторонились ii i на привiтання не вiдповiдали. Та Лiя терпiла, головне, що вона вiдчувала себе вiльною. І навiть… навiть щасливою… Збулась ii мрiя про волю. І Керiклова мрiя збулась. У нього сiм'я, син, добра i ласкава дружина. Лiя була тиха, покiрна, бо не встигла ще огрубiти у рабствi, не розхлюпала нiжнiсть свого серця… І тепер щедро дарувала Керiклу свое тепло…

І Керiкл у вiдповiдь подарував iй волю. Звiдтодi Лiю стали звати вiльновiдпущеною. Не повноправною, звичайно, громадянкою, а вiльновiдпущеною, але й на тiм спасибi. Не рабиня вона бiльше. Тому й була рада. А що iй тi гордовитi погляди ольвiополiток, як вона – вiльна!

І на радощах Лiя наспiвувала простеньку родоську пiсеньку про ластiвку:

Прилетiла ластiвочка
З ясною погодою,
З ясною весною.
Грудки в неi бiлi,
Спинонька чорнесенька.
Що ж iй ягiд не даеш
Із дому багатого?
Чи даси вина iй в чашечцi,
Ще й сиру на блюдечцi,
І пшениченьки?..

Їi нiжний голос дзвенiв для Керiкла найдавнiшою у свiтi музикою, вона сама здавалася йому чарiвною ластiвкою, що прилетiла до нього з ясною погодою, принесла на своiх крилах весноньку…

– Ластiвочка моя… – говорив вiн iй в поривi нiжностi.

А вона iнодi задумувалась, нишком сльози утирала, а то збуджено говорила, аж ковтаючи слова:

– Я – вiльна… Боже мiй, я – вiльна. Чи сниться, чи нi?.. Вiльна. Не рабиня, не товар, не худоба. Я людина. Вiльновiдпущена. Слово яке: вiльна-а… У мене чоловiк, син… Я не вiдаю, що таке лiмос[16 - Лiмос – голод]… Боже мiй, я вiльна!

Інодi гiрко зiтхала, задумувалась.

– Але ж скiльки людей ще у рабствi. Без надii, без сподiвання, без волi… Доблос[17 - Доблос – раб (грец.).]… Чи зникне коли прокляте рабство? Коли вже людина перестане бути товаром, бидлом? Коли, Керiкле, коли?

ii голубi очi ставали темними, а погляд робився гострим, ненавидячим. Керiкл внутрiшньо здригався, бо вiдчував у нiй силу бiльшу, анiж у собi. Хоч вiн i чоловiк, i воiн…

– Годi, кохана, годi. У тебе сiм'я, син. Чого ж тобi ще не вистачае? Скажи, i я все зроблю для тебе, все, аби моя пташечка, моя ластiвочка знову щебетала. А за всiх не переболiеш.

– Але ж iншi у ланцюгах, Керiкле, у кайданах.

– Так заведено, – вiдповiдав вiн, але голос його не був переконливим. – Не нами заведено. Богами. Так було i так буде. На цьому стоiть свiт. Раби необхiднi.

– Щоб ви на рабах будували свое вiльне життя? Щастя? – вигукувала вона знетямлено. – Але ж раби такi люди, як i ви. Не можна свое щастя будувати на сльозах i горi iнших.

– Так заведено, – бурмотiв вiн.

– Ви, рабовласники, завжди так говорите. Ви кидаете людей у рабство, а вину свою перекладаете на богiв. Не треба так, Керiкле, не треба.

– Я воiн, – уточнював вiн.

– А я ненавиджу вiйни! Вони роблять людей рабами.

І знесилено замовкала, i вiн пiсля таких розмов по кiлька днiв не чув вiд неi i слова.

Інодi вона стиха жалiлась – у простiр жалiлась, нi до кого:

– А мiй братик i досi у рабствi. Доблос… Нас разом продали за борги батька. Менi пощастило, мене в Ольвiю привезли, хоч сонце вгорi бачила, а братик… Братик на пiдземнi рудники потрапив… А звiдти виходу немае… Хiба на той свiт. Та й то викинуть тiло на смiтник… Як собаку.

І птицею кидалась цiлувати свого сина, молячи богiв, аби хоч вiн був щасливий…

Маленький Ясон рiс швидко i вже на одинадцятому мiсяцi зiп'явся на ноги. Як радiв Керiкл! Навiть на вулицю його виносив, на землю ставив i, щоб усi бачили, водив його за ручку… Ясон дибуляв смiшно, падав, вставав i знову вперто намагався йти. Аж сопiв од упертостi… А коли Ясон побiг – вперше у своему життi побiг, Керiкл холонучи згадав умову: тiльки син пiде – Лiя вiльна. Вiльна вiд Керiкла, вiд Ольвii. Вiльна i може повертатися додому… І в хмiльну Керiклову радiсть повiльно й невблаганно вповзала печаль… Страх втратити Лiю не давав йому спокою. І швидше хотiлося дiждатися тiеi митi, як син пiде, i, коли це сталося, злякався Керiкл. З синовими самостiйними кроками втратить вiн свое блакитнооке щастя. Адже клявся вiн богами, клявся, що вiдпустить ii. Вона умову свою виконала чесно, а вiн… Вiн ii теж не обдурить.

А син уже бiгав по двору, ба, й на вулицю сам вибирався.

Як вiн смiшно дрiботiв товстенькими нiжками! Як вiн радо смiявся, як вiн гордо вигукував:

– Ага, а я вже вмiю сам ходити, ага!..

І все в батька питався:

– Правда, я вмiю найкраще ходити, правда?

– Правда, сину, – зiтхав батько, – ти вмiеш ходити найкраще.

І хоч було важко, та все ж вiн перемiг себе i перший заговорив про свою обiцянку:

– Ти давно не рабиня у мiстi, а тепер ти вiльна зовсiм. Куди захочеш, туди й полетиш.

– А ти? – питалася вона.

– А я… Я буду з сином згадувати тебе.

– Як згадувати? – доскiпувалась Лiя.

– А так, як згадують про свое щастя.

Лiя вмовкла i мовчала день.

Всю нiч вона проплакала. Керiкл не заважав iй плакати, ii сльози – то сльози радощiв. Воля вже стукае у ii дверi. Завтра вранцi вiн посадить ii на трiеру, i прощайте, Керiкле з Ясоном. Тiльки у сни нашi будеш прилiтати, ластiвко моя…

Вранцi Лiя сказала:

– Я довго думала i… – Вiн трепетно чекав ii слiв. – І нiколи я тебе не покину, i нiкуди я вiд тебе не поiду. Бо любов – то i е воля. Я люблю тебе, доброго i гарного душею, ще дужче сина люблю, а бiльше менi нiчого й не треба.

Вiн цiлував ii руки та все благав i благав, аби вона повторила своi слова. Вона казала ще i ще… І, як нiколи, радiсно наспiвувала свою улюблену пiсеньку:

Прилетiла ластiвочка
З ясною погодою,
З ясною весною.
Грудки в неi бiлi,
Спинонька чорнесенька…

І мали вони ще двое щасливих лiт.

Неймовiрно щасливих для Керiкла лiт, коли вiн говорив привселюдно про Лiю:

– Моя дорога i едина дружинонька…




Роздiл третiй

У «царствi тiней»


Вiдразу ж за мiстом живих починалося «царство тiней» – некрополь. Останнiй i вiчний притулок невгамовних, веселих ольвiополiтiв. Ох i багато ж зiбралося iх тут, у мiстi мертвих. У десять разiв бiльше, анiж у мiстi живих!

І зростае некрополь щодень, бо кожного бiлого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..

І нiчого не вдiеш, така вже доля людей: iз царства живих переселятися у царство мертвих, до рiдних, до батькiв, до прадiдiв, до пращурiв, до вiчностi. Так було, так е i так буде завжди, покiль сонце в небi сяе. Бо така воля богiв, а тому – що вдiеш? – ольвiополiти проводжали своiх громадян у царство мертвих iз фiлософським спокоем: усi там будемо! Рано чи пiзно, а кожному доведеться ковтнути води iз пiдземноi рiчки забуття i навiки забути бiлий свiт.

А мiсця на тiм свiтi вистачить усiм, тож i зростае некрополь щодень, бо кожного бiлого дня надходить комусь чорна черга, i невмолима Ананке[18 - Ананке (Ананка) – необхiднiсть. Богиня, що уособлюе неминучiсть (грец.).] постукае на порозi своiм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Мiсце твое пiд сонцем уже потрiбне iншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушае у дорогу життя!

Що ж, пора – то й пора!

І ольвiополiти збиралися, прощалися (як мали час) i вирушали у вiчнiсть.

До «царства тiней» вела Остання путь – широка дорога, по якiй вiками в останню путь проводжали живi мертвих.

До життя одна дорога вела, але як iх багато веде до смертi!

І в «царствi тiней» мов землянi хвилi спинилися i застигли назавжди. А то ж все безiменнi горбики, горбики, горбики… Горбики над перетлiлими прахами перших ольвiополiтiв, тих, у кого вже i рiднi не лишилося у свiтi бiлому. Бо всi, хто з ними жив – i друзi, i вороги, – всi вже повмирали. А сьогоднiшне поколiння ольвiополiтiв пам'ятае лише близьких та рiдних. Але некрополь оберiгають як священне i вiчне мiсце громадян щасливого мiста.

Не знали тiльки ольвiополiти, що мине якась тисяча лiт, i на iхнiх могилках, на iхньому мiстi мертвих, з'явиться село[19 - Село Парутине, котре виникло на територii пiвнiчноi частини ольвiйського некрополя.] живих. І будуть живi – вже слов'яни, а не греки – над мертвими зводити хати, засiвати хлiбом поля i садити сади. І вишнi на землi некрополя, на праховi ольвiополiтiв, буйно квiтнутимуть веснами, i живi смiятимуться i плакатимуть на мертвiй землi, i хлопцi будуть зустрiчати дiвчат у вишняках i гаряче iх цiлуватимуть, i будуть тут зачинати i народжувати дiтей, будуть тут i вмирати, лягаючи в землю поруч iз прахами ольвiополiтiв.

А сади цвiтуть на прадавнiм некрополi, а ниви золотим хлiбом колосяться, а життя iде – з радощами i печалями, з щастям i бiдою, – йде життя, i в цьому, мабуть, i е вiчнiсть, i безсмертя роду людського, i життя у бiлому свiтi…

Неподалiк Останньоi дороги поховав Керiкл свою Лiю.

Вона заступилася за раба – геть сивого вже дiда, котрого на вулицi бив палицею господар, приказуючи:

– Будеш швидко повертатися, стара черепахо?! Будеш?! Чи ти тiльки до iжi прудкий, а як до роботи, так вiдразу ноги тягнеш? Ось тобi!.. Ось!..

І лупив палицею старого по головi, i вiд того бiла борода раба почала червонiти.

– Не смiйте! – крикнула Лiя, котра саме проходила мимо. – Вiн же людина, а не худобина. І до того ж старий.

– Не розпускай язика, – скрива озвався господар того раба. – Ти така ж рабиня, як i мiй ледар. Хоч з тобою i спить полемарх. Геть звiдси!..

І вдарив ii палицею по головi.

І вiд того удару на очах у всiх людей у неi наче обiрвалася в грудях якась ниточка…

Лiя повернулась до полемархового будинку блiда, тiльки губи тремтiли. Вона не промовила жодного слова, лягла, вiдмовилась iсти i на третiй день померла, так i не розтуливши покусанi до кровi уста.

День видався погiдний, сонячний, як ховали Лiю. Керiкл востанне надивлявся на свою дружину i думав про те велике щастя, яке вона подарувала йому.

«Але щастя завжди ходить у парi з нещастям, – гiрко думав вiн, утiшаючи себе, i не мiг утiшити. – Хто був щасливий, той неодмiнно мусить побути i нещасливим. Бо добро iде слiдом за злом i навпаки. Як правда ходить iз кривдою. Але я був щасливий, тому й горе прийму як належне».

Яму було викопано глибоку, простору. Дно застелили циновкою – вiчною постiллю тих, хто йшов у «царство тiней».

Бiля небiжчицi поставили, як i годиться, посуд з iжею, поклали люстерко та глиняний кухлик для пиття.

Кулаки в Лii були стисненi, вона й померла iз стисненими кулаками, i так ii i в яму поклали. І вже у ямi Керiкл просунув iй мiж закляклi стисненi пальцi монетку.

– Це плата Харону, – сказав тихо, – плата за те, що старий перевезе тебе на човнi через пiдземну рiчку забуття у «царство тiней».

І накрив ii своiм плащем.

Йому подали руку, вiн вибрався з ями, постояв iз схиленою головою, а потiм кинув на груди Лii i жменю землi.

І яму швидко загорнули, i в некрополi з'явилася ще одна могилка…

П'ятнадцять лiт минуло звiдтодi.

Сидить Керiкл у затишному дворику й тихо радiе: син приiздить. Його стрункий бiлявий хлопчик з блакитними очима. Навчався в Афiнах рiзних наук.

Коли б то Лiя була жива…

Із некрополя повертаються слуги.

– Господарю, – вклоняються, – срiбну чашу з вином ми поставили на могилi господинi.

– А що ви сказали господинi?

– Ми сказали: господине, твiй муж Керiкл ласкаво запрошуе тебе у дiм на банкет з нагоди повернення сина Ясона. І тiльки мовили, як з-за могили знялася чайка.

– І куди вона полетiла? – швидко запитуе Керiкл.

– Кигичучи, вона полетiла до лиману i зникла в небi.

– Добрий знак, – зрадiв Керiкл. – Лiя полетiла у море зустрiчати свого сина. Щасливого тобi лету, ластiвко моя!

І збуджено додае:

– А таки гарно у свiтi жити!

Та нараз зупиняеться посеред двору й обхоплюе голову руками.

– Але що я скажу йому? Що я скажу своему синовi, як вiн, переступивши порiг, запитае про Ольвiю? – майже кричить Керiкл, i слуги злякано ховаються в будинку. – Що Родон вiддав дочку скiфському вождю, щоб змiцнити стосунки грекiв iз скiфами? Ясону що до того змiцнення тих стосункiв? Вiн же без Ольвii життя свого не уявляе… Чи знайдеться у нього сила волi, щоб збороти бiль i вiдчай збороти? Чи зрозумiе вiн, що Родон вчинив так не з власноi забаганки, а з вищих iнтересiв?.. І що до тих вищих iнтересiв мiста моему синовi, моему хлопчику?

Вигукував i не знаходив вiдповiдi, i ясний день став меркнути йому, а радiсть згасати…




Роздiл четвертий

Краще б я зовсiм не повертався!


В Афiнах йому було знамення.

Довгих два роки, допоки вiн навчався, туга за далекою коханою не полишала його й на мить. І навiть славетна, знана на увесь свiт чарiвна столиця сонячноi Еллади не могла розвiяти його сум, що терзав серце чимдалi, тим пекучiше. Не мав друзiв, бо любив самотнiсть, i часто пiсля навчання одиноко блукав безлюдним берегом моря чи сидiв на каменi i линув думкою туди, де на околицi цивiлiзованого свiту, на березi iншого, Гостинного, моря е мiсто, i дiвчина, що носять одне, найдорожче йому iм'я: Ольвiя. Коли йшов за мiсто, до моря, то в шумi прибою, у посвистi далеких вiтрiв йому вчувався тихий i нiжний голос коханоi, i вiн схоплювавсь, i здiймав руки до неба, дякуючи богам, що дарували йому голос Ольвii.

Одного надвечiр'я, коли в посвистi вiтру вчувся йому дорогий голос коханоi, Ясон сiв у рибальський човен, який знайшов на березi, i поплив у вiдкрите море.

«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвii», – подумав вiн, налягаючи на весла.

Тихе i ласкаве море – анi хлюпне, анi зiтхне… Наче заснуло, занiмiло, тiльки десь там, на обрii, гудуть далекi вiтри, приносячи йому голос коханоi. Втомлене сонце поволi котилося до обрiю, готуючись пiрнути на спочивок у зеленаву глибiнь.

Із берега йому кричали рибалки i махали руками, щоб вiн негайно повертався, ще й показували на червонi смуги призахiдного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув iх i не бачив. І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати своi човни подалi на берег, куди не мiг дiстати прибiй.

Ясон так замрiявся, що незчувся, як i заплив далеко.

Зненацька тихе i ласкаве море потемнiло, запiнилось, загоготiв-завив вiтер, i навiженими звiрами пiшли хвилi…

Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…

Новий, ще дужчий, рвучкiший порив вiтру перекинув човен, i Ясон опинився у водi. Коли вiн випiрнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море i море… Ясон злiтав на хвилях i з кожним злетом з тугою i вiдчаем дивився на далекий, недосяжний берег… І – жодного вiтрильника на обрii!

Ошалiле море бушувало недовго i стихло раптово. Погудiв кудись вiтер, вгамувалися хвилi, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, i понiс iз собою човен.

А берег утiкав, берег залишався далеким i наче танув, зменшувався на очах. Ясон вiдчув, що вибиваеться з сил. Напружуючись, грiб руками щодуху, надто гарячкував, не берiг сил…

І невдовзi вiдчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибiнь. Розпачливо хапав ротом повiтря.

«Все… – безнадiйно подумав хлопець, – не дiстануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля. А свою долю i на швидкому конi не обскачеш…»

Вiн облишив боротьбу з морем, вiддався на поталу хвилям. Що буде – те й буде… А буде – кiнець…

І тодi, мовби з туману, виринула перед ним Ольвiя.

Зовсiм поруч, майже бiля себе, побачив юнак ii нiжне обличчя iз стрiлками брiв, побачив очi, що свiтилися для нього, як двi теплi, двi найрiднiшi зорi…

– Ольвiе! – крикнув вiн, все ще не вiрячи побаченому. – Радiсть моя… Я не здамся. Я здолаю море, щоб повернутися до тебе. Я повернуся, вiр менi… чекай… чекай…

Серце знову забилося, кров гаряче завирувала у жилах, несучи захололому тiлу нову силу i вiру в перемогу. Образ коханоi, що виник перед ним, надихнув, збудив жагу життя.

Ясон дiстався берега. Як вiн здолав море, як плив – не пам'ятае. Перед ним невiдлучно маячила Ольвiя, манила, звала на берег. Вибравшись на прибережний пiсок, лежав безсилий, з сльозами на очах шепочучи дороге iм'я коханоi.

І вiдчув Ясон серцем, що то було йому знамення, що Ольвiя на далеких берегах Понту кличе його, не докличеться, i якщо вiн зараз, негайно, не повернеться додому, то втратить кохану назавжди.

Вранцi, нiкому не сказавши й слова, вiн побiг у Пiрейську гавань, i – о щастя! – в гаванi лаштувалась до далекого плавання торгова трiера, котра мала везти в Ольвiю амфори з оливковою олiею i вином, посуд та iншi товари.

До науки Ясон не повернувся, його взяли моряком на трiеру.

У полудень, дiждавшись попутного вiтру, трiпочучи вiтрилами, трiера вже виходила з гаванi. Востанне глянув Ясон на Афiни, де вiн провiв цiлих два роки. Ось вже залишився позаду мис Сунiон з мармуровими колонами храму морського бога Посейдона, й мiсто наче вiдпливало, зливалося з морем, аж доки й не зникло з обрiю назавжди.

І прощай,

О блискуче, вiнком фiалковим увiнчане,
Пiснями оспiване, славне мiсто Афiни,
Твердиня Еллади могутня…

Попереду були тижнi i тижнi далекого i небезпечного плавання, попереду була Ольвiя – мiсто й кохана.

Суму прощання iз сонячною Елладою не було, була радiсть зустрiчi з Ольвiею…

Коли вранцi трiера з попутним вiтром входила у гавань рiдного йому мiста, Ясон ладен був кинутись у воду, щоб плавом, швидше дiстатися берега. Надто повiльно впливала трiера у гавань, ii вiтрила то обвисали безпомiчно, то знову трiпотiли. Гребцi налягали на весла, та швидкiсть вiд того не дуже збiльшувалась.

Ясон прикипiв до борту, подумки пiдганяючи трiеру, i до болю в очах вдивлявся в знайомi обриси гаванi i мiста… Погляд його метався берегом, шукаючи дiвчину в бiлому платтi, – мусить його Ольвiя зустрiчати, мусить. Вiтрильники ранiше примчали у мiсто, сповiстили про прихiд трiери. Вона забарилася, чекаючи потрiбного вiтру, а вiтрильники легкi, iхнiм вiтрилам вистачило й малого подиху.

Тож Ольвiя знае про прибуття трiери, а знаючи, вийде зустрiчати, неодмiнно вийде.

І вiн вдивлявся й вдивлявся в знайомi обриси гаванi, але дiвчини у бiлому платтi поки що не бачив.

«Зараз вона прибiжить, зараз…» – думав вiн, i радiсна усмiшка блукала на його засмаглому, обвiтреному обличчi.

Дивився на гавань, що повiльно наближалася до нього, й пригадував: дiтьми вони любили приходити сюди, щоб зустрiчати далекi заморськi судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, трiпочучи бiлими вiтрилами, входила трiера. Побравшись за руки, Ясон та Ольвiя годинами простоювали мовчки у гаванi, дивилися на рiзнi дива, i здавалося iм, що вони самi потрапили у загадковi заморськi краi…

Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кiнця i початку, снували з берега на судно i з судна на берег з мiшками за плечима, носили корзини, амфори…

Скрипiло дерево, ревiла худоба, кричали люди, а над усiм цим гамором безпечно кружляли бiлi чайки. І Ольвii здавалось, що то линуть над морем ii мрii…

Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тiльки не було: чорнофiгурний посуд iз Аттики, вино з островiв Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островiв Егейського моря…

Якось Ясон признався iй:

– Виросту – буду мореплавцем. У далекi краiни свiту поведу трiери.

– А я? – здивовано озиваеться Ольвiя. – Мене кинеш?

– А ти… ти будеш мене чекати iз заморських краiв! – палко вигукував вiн. – Я див тобi знаеш скiльки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..

Вiн трепетно чекав ii вiдповiдi i не мигаючи дивився на неi блакитними чистими очима. І вона, нiяковiючи й гублячись, вiдповiла йому пошепки:

– Буду…

І Ясону завжди вчувався ii голос, завжди, всi цi роки бринiло в душi оте коротке клятвене слово: «Буду».

Вчуваеться воно йому й зараз, вчуваеться у шумi хвиль, в чаiному кигиканнi, у посвистi вiтру, в трiпотiннi вiтрил…

Трiера нарештi пришвартувалася в гаванi.

Дiвчина у бiлому платтi так i не прийшла його зустрiчати.

Стрiв Ясона батько, полемарх Керiкл.

– Але ж i витягнувся ти за два роки афiнського життя! – вигукнув вiн i обiймав сина та стискував його плечi, поляскував по плечах. – Ач, який красень! Аж замилуешся тобою. Зовсiм уже дорослим став, зовсiм.

І, не даючи йому й слова мовити i слова запитати, квапно говорив, говорив:

– Ну, розказуй, розказуй, як там в Афiнах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..

У единому оцi батька спалахувала радiсть зустрiчi з сином, але десь за тiею радiстю стояли тривога, i бiль, i вiдчай… І син вловив ту тривогу в батьковiм оцi, i тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько – взагалi неговiркий – так багато говорить, говорить… Наче боiться, що син його щось запитае…

– Батьку… – насторожено сказав Ясон. – Ти щось таiш вiд мене, бо надто багато говориш. Я вiдчуваю тривогу й бiду… О, тепер ти й зовсiм замовк… Говори, батьку, говори…

Керiкл ураз наче зiв'яв, згасло його едине око, i Ясон побачив, що батько за цi два роки дуже постарiв, жахливi шрами на його обличчi проступають тепер ще рiзкiше, бiльш впадають в око, i на них боляче дивитися.

– Ну чого ж ти, батьку мiй? – І син обняв батька за плечi й намагався зазирнути в його око. – Я повернувся, все буде добре. Тiльки скажи менi… зараз же скажи, негайно скажи… що сталося? Чому в тебе сум на серцi? Чому ти з жалем на мене дивишся? Говори!..

– Ольвiя… – видихнув батько i похилив голову. – Їi вже немае, сину. Ольвii немае. Чуеш?..

– Чую. – Але до нього ще не дiйшов змiст тих страшних слiв, i вiн поволi оговтувався. – Як – немае?.. Що ти кажеш?..

– Немае! – крикнув батько.

– Померла?.. – зойкнув син. – Загинула? Коли? Як? Вiд чого? Чому?.. Та не мовчи, не мовчи… Померла?

– Гiрше, сину, зовсiм гiрше. Померлу ми б оплакали i… Та що казати. Гiрше… Але так треба було. Розумiеш, так треба було. Треба.

І щось почав бурмотiти про iнтереси мiста й ольвiйського полiса, а тi iнтереси, мовляв, вище людини, i на них треба зважати. От Родон i зважив, i вирiшив, що так буде краще для полiса i народу.

– Я нiчого не збагну, – потемнiв на лицi син. – Про якi ти iнтереси мiста i полiса говориш? До чого менi тi iнтереси? Я питаю тебе за Ольвiю, що з нею i де вона?

– Синку, будь мужнiм. Немае вже Ольвii, дочки Родона, а е жона скiфського вождя.

І вигукнув у розпачi:

– Вона пiшла, щоб змiцнити стосунки грекiв iз скiфами! Отак, сину… Негадано все це сталося, несподiвано. Така, видно, твоя доля. А свою долю не помiняеш на iншу, на кращу.

– На кращу, на кращу… – бурмотiв Ясон. – А краще було б, аби я зовсiм сюди не повертався!

Керiкл знову щось почав мимрити про вищi iнтереси мiста i полiса, про дружбу грекiв та скiфiв… Та що було сину до тих вищих iнтересiв? Йшов з батьком вулицею, що вела з Нижнього у Верхне мiсто, йшов, а мiста не бачив. Вiтався iз стрiчними, щось iм вiдповiдав, навiть на запитання, а як там Афiни, хвалив Афiни («О, Афiни!…» – багатозначно вигукував), до когось посмiхався, комусь тиснув руку, з кимось розкланювався, комусь казав, що мiсто змiнилося в кращий бiк, що небо ще голубiше над ним, а лелеки ще завзятiше клекотять, але все те механiчно робив i балакав, а сам нiчого не бачив i не чув. Бо йшов наче ввi снi, i все йому здавалося, що ось-ось вибiжить навстрiч Ольвiя, посмiхнеться, простягне йому руки, i все справдi виявиться сном – жахливим, страшним, але сном. І батько посмiхаючись термоситиме його за плечi:

– Та проснись же, сину!.. Ольвiя прийшла тебе зустрiчати.

Але те пробудження чомусь так i не наставало.

Вже вдома Ясон нiби отямився, заусмiхався до батька, забiгав по кiмнатах, дивувався, що нiчого тут не змiнилося за час його вiдсутностi, а потiм зненацька вигукнув:

– Як я його ненавиджу!!

І батько не питав, кого, бо знав, кого тепер ненавидить син. А тому знову (вкотре!) завiв свою стару пiсеньку про вищi iнтереси мiста, полiса i народу…




Роздiл п'ятий

А де моя Ольвiя?..


…І Родон вiдчув, що вiн боiться.

Вiн, Родон, який нiколи не знав, що таке страх, раптом став боятися. І кого? Чого?

Зустрiчi з полемарховим сином, котрий повернувся з Афiн i в кожну мить може прийти до нього i запитати: а де моя Ольвiя?

І Родон лякався тiеi зустрiчi, бо сам не знав, де його Ольвiя. Вiрнiше, боявся не зустрiчi, а першого погляду Ясона, перших його слiв. Потiм буде легше, але перших слiв вiн боявся. А може, навiть i не боявся, боявся – не те слово. Просто Ясон роз'ятрить рану в душi архонта, i вiн, архонт, втратить спокiй… Хоча… Хоча спокiй вiн уже втратив, i рана в душi його ятриться i не заживае. Не хотiв вiн вiддавати едину дочку в чужi, незнанi степи, але так треба було. Обставини вищi за його, батькiвськi, почуття. І вiн пiдкорився iм. Бо вiн не просто батько, вiн ще й архонт i мусить перш за все дбати про полiс, про мiсто, про городян, iхне теперiшне i майбутне, а вже потiм думати про себе.

Чи зрозумiе це полемархiв син? Не просто полемархiв син, а син його побратима, котрого вiн любив як свого рiдного i почувався б щасливим, аби вiн побрався з Ольвiею, аби Ольвiя жила в полемарховiм будинку, а не в шатрi скiфа. Але так сталося… Обставини…

Скiльки минуло часу звiдтодi, як скiфи забрали Ольвiю, вiн не знав. Час для нього зупинив свiй плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвii вже немае цiлу вiчнiсть. Нiколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки. Доки вона була поруч, в будинку, вiн якось i не думав про неi, бо вона – була. А тiльки ii не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.

Керiкл розумiе, що вiн, архонт, не мiг iнакше вчинити, а хiба збагне його Ясон? Вiн прийде i неодмiнно запитае: а де моя Ольвiя?..

І полемархiв син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки i, дивлячись потемнiлими очима в очi архонта, гнiвно запитав:

– Де моя Ольвiя?..

– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, i вiд того стало трохи легше при перших митях зустрiчi. – Чому це вона твоя? Хiба я тобi вiддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неi, а тодi обманув тебе? У вас було спiльне дитинство, юнiсть, i тiльки. Вона моя дочка, i я…

– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась менi!

I архонт незчувся, як у нього вихопилось:

– Так, вона судилась тобi, але… але обставини часом бувають сильнiшi за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.

– Тiльки не говори менi, архонте, про вищi iнтереси мiста i полiса, про змiцнення стосункiв мiж греками i скiфами. Менi про це батько гудiв i гудiв. Але то все дарма, серце мое не хоче слухати цих слiв. Серце питае: де Ольвiя?

Архонт похмуро мовчав.

І тодi Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, iз гнiвом, що слiпив його в ту мить:

– За золотi дари вiддав дочку скiфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумiю… А навiщо архонту кiнь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тiльки на конi? Ах, яка врочиста мить: архонт на скiфському конi в'iжджае на агору, ольвiополiти вiтають свого архонта!..

Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.

– Твiй гнiв заслiплюе твiй розум, тому ти й верзеш несусвiтне. Але я не гнiваюсь на тебе, я розумiю тебе. На твоему мiсцi я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвiя тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом. – Що тобi ще говорити? Словами тут нiчого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад i не переграеш. Немае вже твоеi Ольвii, полемархiв сину. Немае i не буде нiколи. А був сон, i вона тобi снилася. От i все.

– Це схоже на сон. – В Ясона безпомiчно опустилися руки, i вiн тяжко-тяжко зiтхнув.

Архонт нiби з жалем глянув на нього.

– Чим тебе пригостити в моему домi, полемархiв сину?

– Дякую!.. – рiзко вигукнув Ясон. – Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, – провiв ребром долонi по горлу. – До кiнця своiх днiв не забуду.

– А ти думаеш, те, що сталося, я забуду? – глухо запитав архонт. – І старiсть моя буде тяжкою. А ти… ти тiльки починаеш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як вiдомо, все лiкуе.

– Аби твоi поради, архонт, та лiкували рани.

– Не будь злим. Зло ще нiкого не прикрашало.

– А вiд чого менi бути добрим?

– У мiстi багато дiвчат. Вродливих.

– Але немае серед них Ольвii!

– Так, немае, – згодився архонт.

– Я ненавиджу тебе, архонт, – вигукнув Ясон.

Родон навiть не ворухнувся.

– Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю ii як належне.

Ясон повернувся i вийшов з покоiв ще з важчим серцем, анiж ранiше. Вiн не сподiвався на розмову з архонтом, билася навiть думка: поговорить з архонтом, i, може, що змiниться? Була така думка, хоч i розумiв, що вона – наiвна. Нiчого вже не змiниться, та й не може змiнитися.

Архонт iшов слiдом за ним. Вже в дворi Ясон запитав:

– У якому краi Ольвiя? У яких скiфiв?

– Тапур – вождь кочових скiфiв.

– Де вони? Кочовики?

Архонт розвiв руками.

– Степи безмежнi, а скiфи кочують, на мiсцi не стоять. Хiба я знаю, де вони тепер?

Ясон ступив крок до архонта i, дивлячись йому у вiчi, твердо мовив:

– Не ховай вiд мене Ольвii, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скiфiв i того Тапура, який ii захопив. І Ольвiю знайду. Чуеш, архонте, знайду!



В тi днi Ясон шукав собi коня.

Що б вiн не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дiстати б прудкого коня, кинутись у степи, i – вiрилось! – вiн би знайшов скiфiв, вiн би виручив iз бiди Ольвiю. Навiть коли з батьком ходив у некрополь вiдвiдати матiр, навiть коли стояв бiля ii могилки, все думав i думав про коня i вiрив: знайди вiн коня – знайде й Ольвiю.

Йому навiть снився кiнь – баский, крилатий. Сiдав на нього юнак i летiв над степами, i крилатий кiнь мчав його, мчав його попiд хмарами, i вже бачив вiн унизу скiфiв… Але в ту мить прокидався…

І розумiв, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останнiй день, коли скiфи забрали Ольвiю. Як вона до них пiшла? Із сльозами чи з радiстю?..

Батько не хотiв того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, i батько змушений був йому розказувати:

– Скiфи тодi стали табором за мiстом. Примчали i стали зненацька. Всi переполошилися – тисяча-бо скiфiв! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхнi вершники сюди й туди носилися на рiвнинi, залiтали в мiсто. А потiм iхнiй вождь прислав до архонта сватiв iз багатими дарами, й архонт…

– Не треба далi, – прохав син. – Я й так знаю, що архонт продав дочку за багатi дари, а тепер посилаеться на якiсь обставини…

– Але справдi обставини, – почав було батько, та син знову його спинив:

– Кажу, не треба про це… – Помовчав. – Ти розкажи менi, як Ольвiя iшла до скiфiв…



Була вона у скiфському вбраннi: у червоних шароварах, малиновiй куртцi, на головi – башлик, з-пiд якого розсипалося по плечах каштанове волосся…

На поясi – акiнак.

У руках – нагай.

В очах – сльози.

У серцi – вiдчай.

А скiфи пiдiйшли ближче до мiста, щоб належно зустрiти дочку архонта. Тисяча вершникiв стала перед мiстом стiною i чекала ii.

Чим ближче пiдходила Ольвiя до стiни вершникiв у чорних башликах, тим повiльнiшими ставали ii кроки. А скiфи нiби самi пливли iй навстрiч – бородатi, чубатi, смаглявi, бiлозубi…

Страшнi, незнанi, незбагненнi.

Хижi.

– Ой мамочко… – вихопилося в неi, i дiвчина в розпачi спинилася i навiть було зробила крок назад.

І тодi вiд ольвiополiтiв, котрi ii проводжали, хтось пiдбадьорливо гукнув:

– Не забудь, дочко, прислати нам гiнця, що в тебе усе гаразд. Ми будемо чекати вiд тебе вiстей!

– І сама в гостi навiдуйся!

– Щасливоi тобi дороги, славна дочко архонта!

iй махали городяни руками i посмiхалися, бажаючи щастя.

Ольвiя оглянулась, кивнула городянам, спасибi, мовляв, за добрi поради, витерла рукавом куртки сльози i швидко пiшла вперед.

Вершники розступилися перед нею (в кiнцi довгого проходу, утвореного кiньми, вона з жахом побачила на горбi бiле шатро вождя), i ледве вона ступила у той прохiд i зробила кiлька крокiв, як вершники ворухнулися i зiмкнули ряди. І не стало бiльше Ольвii.

І питае тепер Ясон, а де моя Ольвiя, i нiхто йому не може сказати, а де ж його Ольвiя.

«Коня, – шепоче в розпачi юнак, – крилатого коня, i я дожену скiфiв i порятую свое щастя».

Та нiхто не знае, де у свiтi е крилатi конi, у яких краях, у яких степах вони пасуться на зелених травах…




Роздiл шостий

Остання чаша полемарха


Нiхто в мiстi не вiдав, що той сонячний i лагiдний день, коли так мирно ширяли над Ольвiею лелеки, стане останнiм днем для Керiкла.

Не знав того i сам полемарх.

А втiм, хто може знати свою долю наперед та де й коли скiнчиться його дорога? З раннього рана полемарх був у клопотах i собi не належав. Слуги вже закiнчували приготування, i десь в обiд полемарх збирався запросити знатних городян на банкет з нагоди повернення сина. Тому був збуджений, не в мiру метушливий, сам особисто пробував на смак вина i страви, ганяв слуг, котрi й без того все робили пiдбiгом, i едине його око свiтилося гарячковитою збудженiстю i радiстю: сина буде показувати людям. «Ну, синку, вирiс ти, змужнiв, – скаже вiн Ясону при людях. – Тепер служи мiсту, та служи так, щоб не соромно менi було за тебе».

Бенкетувати мали в андронi, i там уже все було приготовлене i прибране, i слуги вносили останнi амфори та посуд.

– Гей, швидше! Гей, жвавiше метушiться! – весело покрикував на них господар. – Скоро гостi прийдуть, ох i гульнем! Все мiсто знатиме – полемарх сина зустрiчае!..

Ось тодi до полемарха прибiг посланець з магiстратури, прибiг iз вiсткою, що буцiмто в Заячiй балцi бачили пiдозрiлих чужих людей. Хто вони i чого там ховаються вдень од стороннього ока – нiхто не знав, але залишати iх там не можна було. Ще займуться, як споночiе, грабунками! А чого б вони вдень у балцi ховалися? Ясно, чекають ночi. Правда, iх всього трое, принаймнi бачили трьох, та лиха i трое можуть накоiти.

– Якiсь волоцюги, – буркнув полемарх, а око його нишпорило по стравах, чи все гаразд. – Їх нинi достоту тиняеться степами.

І повернувся до посланця, весело на нього глянув:

– Передай магiстрам, що полемарх хутко приведе тих волоцюг у мiсто i подаруе iх казнi. І бiльше вони не тинятимуться степами, а трудитимуться на благо мiста. Іншим добре застереження буде: не колобродьте свiтом, бо рабами станете.

Слугам наостанку велiв:

– Глядiть менi, щоб усе було як треба! Чого повитрiщалися? Ану, подайте менi шолом та пояс з мечем!..

Захопивши з собою чотирьох гоплiтiв, полемарх подався за мiсто до Заячоi балки, подумки втiшаючись дорогою, який у нього славний банкет сьогоднi буде!..

Назад його принесли непритомного, iз закривавленими грудьми.

Двое гоплiтiв теж були пораненi, але легко. Самi дiйшли. Ще й принесли полемархiв шолом i пояс iз мечем.

Керiкла занесли в андрон, де все було приготовлено для банкету. Вiн хрипiв, кудись поривався, щось безтямно вигукував…

Коли ж прислухались, збагнули: полемарх гукав свою покiйну дружину Лiю на банкет…

Коли прийшов Родон, бiля полемархового будинку товпились стурбованi городяни. Були серед них i тi, що вже прийшли на банкет, i тi, що прибiгли на лиху вiстку. Перемовлялися стиха, як при покiйнику на похоронах. По мiсту вже поповзли чутки, що в Заячiй балцi ховалися грабiжники, чужi зайди, якi збиралися вночi проникнути в мiсто i зайнятися грабунками, говорили, що iх багато, а тому на нiч треба виставити добре озброену варту.

В полемарховiм дворi з винуватим виглядом стояли два гоплiти (два iншi, пораненi, вже пiшли).

– З якимись зайдами без роду-племенi не могли впоратись! – зайшовши у двiр, дорiкнув архонт. – А ще воiни, при зброi!

– Винуватi, архонт.

Наперед ступив старий сивий гоплiт iз задавненим шрамом через лiву щоку. Був вiн у короткiй безрукавцi iз плямами свiжоi кровi – певно, чужоi, – пiдперезаний поясом, на якому з одного боку висiв короткий меч у пiхвах, а з другого – приторочено круглий щит. Щит сповзав гоплiту на живiт, i вiн раз у раз поправляв його i, тупцяючись, гупав облiпленими глиною башмаками. Голi ноги його теж були в глинi – ясно, що в Заячiй балцi лазив.

– Ну?! – сердито буркнув архонт, бо гоплiт надто довго мовчав. – Розказуй, як ти мiський хлiб iси та як охороняеш нас!

– Ми думали, що iх трое.

– Кого?

– Ну, тих… волоцюг. – Гоплiт помовчав i додав неохоче: – По мовi вони фракiйцi. З-за Істру.

– Ну?.. З тебе кожне слово треба витягувати?

– Вони ховалися в балцi, в кущах на днiвку залягли, – заговорив гоплiт. – Спали. Ми оточили iх, пiдняли на ноги. Полемарх став допитувати iх: хто вони, звiдки, куди йдуть та що роблять у балцi. Одказали досить спокiйно, що вони – вiльнi люди з-за Істру. А йдуть у Скiфiю… На запитання полемарха, чого у Скiфiю йдуть, один одказав: у гостi… Ще й зуби вишкiрив. Та посмiшка нам не сподобалась… Ясно, хвостом крутить, що iм у Скiфii робити?.. «А чого ви тут лежите?» – пита iх далi полемарх. Одказують: од своiх вiдбились, вирiшили в балцi перележати спеку, а як сонце пiде на захiд, мандрувати далi, своiх доганяти…

– Спiвали тi волоцюги вам не зовсiм до ладу, – буркнув архонт i кивнув на полемархiв будинок: як, мовляв, там?

– Погано йому, – виглянув iз-за спини гоплiта маленький гостроносий слуга. – Лiю свою на банкет гукае.

– Та-ак… – зiтхнув архонт. – Жаль Керiкла… – До гоплiта повернувся: – А чи не збиралися тi зайди розкопувати у степах скiфськi могили та грабувати небiжчикiв?

– Не знаю… – розвiв руками гоплiт. – Може, й розкопувати могили йшли. Кажуть, волоцюг у степах багато, i вони справдi грабують скiфських вождiв у могилах. Буцiмто золота в могилах чимало.

– Скiфське золото мене не цiкавить. І тобi не раджу ним цiкавитись!.. Говори!

– Полемарх сказав iм: «Я не вiрю вам. Нiхто вас у Скiфii не чекае. Ви зайди, хочете вночi проникнути в мiсто, аби пограбувати наших людей», – розказував далi гоплiт. – «Я, – каже вiн, – мiг би вас знищити, але сьогоднi у мене гарний день i я не хочу проливати кров. Я сьогоднi буду пити вино з нагоди повернення мого сина, а тому дарую вам життя…» Тi зайди зрадiли i хотiли йти, але полемарх iх спинив: «Я, – каже, – дарую вам життя, але не волю. Ви, волоцюги, нiчиi люди, а тому будете вiднинi нашими. Годi вам по свiтах тинятися, будете в мiстi трудитися…» Почувши таке, тi зайди схопилися за ножi… «Рабами нас хочете поробити?! – кричав один iз них. – Не вийде. Ми люди вiльнi i за волю свою вмiемо постояти». Полемарх кивнув, i ми накинулись на них. Одного зразу ж зарубали, а решта поранила наших двох… Ми вже iх хотiли в'язати, як тут негадано з-за куща вискочило ще трое… Таких же волоцюг… Вони кинулись на полемарха зненацька, i вiн не встиг вихопити меч, як упав з раною в грудях. Ми пiдбiгли до полемарха, пiдхопили його на руки, а тим часом волоцюги втекли… Зарубаного ми покинули в балцi, взяли полемарха i швидко рушили до мiста, щоб полемарх дорогою не сконав…

– Жаль… – зiтхнув архонт. – Тiльки сина полемарх зустрiв, жити б та жити… Жаль…



Полемарх опритомнiв опiвднi.

Важко й надсадно хрипiв, у грудях його щось булькало, а в горлi клекотiло. Його вже перев'язали, та перев'язка не зарадила. Затуманеним поглядом обводив Керiкл стiни андрону, дивився на яства i вина, що були приготовленi для бенкету, i, зрештою, зустрiвся поглядом з архонтом, котрий схилився над ним.

– Погуляв… – прошепотiв Керiкл. – Ох i погуляв на бенкетi!..

Засилкувався звестися, але не змiг.

– Лежи, лежи, – застерiг Родон.

Полемарх якусь мить лежав тихо, а тодi заворушив губами, i в куточках його уст з'явилися пузирi рожевоi пiни.

– Погуляв… – хрипiв полемарх. – Ох i погуляв…

Родон мовчав, i сухе його лице наче закам'янiло. Тiльки в очах були бiль i гiркота – полемарха вiн любив.

– Ну, а там як… у балцi, як скiнчилося?

– Одного зарубали, а решта втекла, – одказав архонт. – Двох гоплiтiв поранено.

– А я… я убитий, – i лице Керiкла почало наливатися синявою, – убитий…

– Ну що ти, що ти, друже мiй…

– Я вбитий, хоч ще i живий, – хрипiв Керiкл, i в горлi його клекотiло, у грудях при диханнi булькало. – Чую, урвалась ниточка мого життя пiд чужим ножем… Все, архонт, все, мiй друже. Закiнчив я своi днi у бiлому свiтi, пора збиратися в «царство тiней». Не знав я, що у Заячiй балцi чекае на мене погибель. Де не був, а Заячоi балки не минув. Така моя доля…

Довго вiддихувався, збираючись з силами.

Життя згасало в його единому оцi, i архонту здавалось, що вiн уже чуе запах смертi – холодний, затхлий, тлiнний…

– Будемо прощатися, архонт, – раптом сказав Керiкл.

– Будемо прощатися, полемарх.

І вмовкни, дивлячись один на одного.

В тишi чути було, як важко дихав Керiкл та десь iз перевернутоi (чи, може, переповненоi) чашi лунко крапало на долiвку вино: лясь, лясь, лясь…

– Ясона шкода-а… – хрипiв Керiкл, – залишати шко-да-а…

– Ти будеш жити в своему синовi, – суворо сказав архонт, маскуючи тiею суворiстю свiй бiль. – Ти будеш дивитися на свiт його очима, i твоя кров грiтиме його серце…

– Шкода-а… – вiв Керiкл. – Самотнiй вiн, нi матерi, нi батька вже немае… Нi… – Вмовк, аби не згадувати Ольвii, бо, навiть помираючи, не хотiв завдавати Родону бiль.

– Не кажи, що твiй син самотнiй! – вигукнув архонт. – Я ще живий. А доки я буду живим – Ясон не буде самотнiм. Я зроблю все, аби замiнити йому батька.

– Спасибi, друже. Тепер менi й помирати легше. – 3 куточка уст полемарха вже тiк рожевий струмок. – Все, архонт. Вiдчуваю в собi порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене бiля Лii. Поруч. Чуеш, Родоне?..

– Чую, Керiкле. Твоя остання воля буде виконана.

– Бережи мого сина i – прощай! Спасибi тобi за дружбу, Родоне.

– І тобi спасибi за дружбу, Керiкле. І за вiрну службу полiсу i народу.

– Дай руку, друже…

Родон подав свою руку, але полемарх уже не мiг ii потиснути. Тодi Родон сам потис ii – рука друга була холодна, i вiн грiв ii своiм теплом.

– А тепер – вийди, – попрохав Керiкл. – Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…

Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керiклом i швидко вийшов.

До андрону iз сльозами на очах вбiг Ясон.

– Батьку!.. Не вмирай!..

– Смерть не питае, хочеш ти помирати чи нi, – захрипiв батько. – А вона вже стоiть у мене за плечима, i сил ii вiдiгнати не маю. Така вже моя доля, сину. Пожив свое, i досить. Тобi заповiдаю жити.

Ясон плакав, утираючи сльози рукавом, та все шепотiв:

– Батьку, батьку…

– Я до матерi твоеi iду, тому й легше менi помирати. З Лiею зустрiнусь на тiм свiтi. І про тебе розкажу, який ти вирiс… А тобi хай щастить у свiтi бiлому!

– Що ж я робитиму без тебе, як житиму?

– Тримайся Родона, з ним буде тобi легше. І тепер… останне, що хочу сказати. – Помовчав, збираючись iз силами: – Ти знаеш, чому я гину?

– Тебе вдарив ножем у груди фракiйський волоцюга! – крiзь сльози вигукнув син. – Я вiдомщу за твою загибель!..

– Стривай, не гарячкуй. І – вислухай мене. Фракiець мене i справдi поцiлив. А чому?.. – Ясон мовчав, i батько знову заговорив: – Тому що я… я забаг вiльну людину зробити рабом. Була в мене думка: захопити тих зайд i зробити iх громадськими рабами. Для мiста. От i поплатився. Забув, що Лiя моя… рабинею була. Забув, як вона ненавидiла рабство… На вулицi ii рабинею обiзвали, ще й палицею вдарили… Не знесла… Померла з горя i вiдчаю, що в свiтi така несправедливiсть… Ох, як вона хотiла хоч один ланцюг рабства розрубати! А я… я хотiв ще одним ланцюгом змiцнити рабство. От i поплатився. Що менi скаже за це Лiя на тiм свiтi? Тяжко менi… Чи простить Лiя?..

– Батьку, ти невинний, ти загинув вiд рук волоцюги!

– Ат… Того, що сталося, не повернеш. Будь людиною, сину, i людей шануй. Пам'ятай свою матiр, вона людську гiднiсть над усе ставила. Тож нiколи не зазiхай на чужу волю. Не повтори моеi помилки. Оце i вся моя порада тобi, сину. Живи i радуйся. Тебе архонт не залишить у бiдi. Вiн тобi буде за батька.

Вмовк, ворушачи губами беззвучно i нiмо.

А може, що намагався сказати, та сил уже не було?

– Ясоне… – нарештi почувся його кволий голос, – коли архонт ще тут… поклич його.

Архонт був поруч, в сусiднiй кiмнатi, бо вiдразу ж зайшов.

– Гостей не будемо чекати, – сказав Керiкл. – Немае вже в мене часу… Сину, подай архонту чашу з вином. (Ясон подав). – Тепер допоможи менi трохи звестися.

Ясон заклав руки за спину батька, трохи пiдняв його, батько сперся на лiкоть.

– Ось так, дякую… А тепер дай i менi чашу з вином… Оту, маленьку, бо велику вже не вдержу в руках… Збиравсь я сьогоднi бенкетувати, тож – почнемо… Пiднiми мене вище, сину… То… вип'емо, – сказав полемарх i ледь-ледь пiдняв свою чашу. – За що вип'емо?

– За сина твого, – сказав архонт. – Гарного сина маеш. Таким сином тiльки пишатися.

– Спасибi тобi, друже. А ще вип'емо за життя, – сказав Керiкл. – Добра штука життя. Хто жив, той не каеться. І я не каюся… За життя, мiй друже! За життя, сину!..

І тiльки вiн донiс до губ чашу, як вона випала з його рук, вдарилась об долiвку i розлетiлася на черепки, бризнувши навсiбiч вином.

– Все, вiдпив свое…

Керiкл вiдкинувся на подушку, захрипiв, пересмикнувся, судорога пробiгла по його тiлу, i вiн затих… Лежав витягнений, спокiйний…

– За життя, сину! За твого батька, – сказав архонт. – Вiн умiв жити, зумiв i померти достойно, як подобае чоловiковi.

І випив свою чашу до дна, i брязнув нею об долiвку.




Роздiл сьомий

Посланцi з того свiту


Раннього ранку, нi свiт нi зоря, в кочовище примчали дозорцi й здiйняли крик про старого вождя Ора, котрий щойно вилiз iз своеi могили. Варта заткнула дозорцям роти, аби не переполошили кочовища, i притягла iх до вождя в шатро.

Дозорцiв було трое, i всi блiдi, переляканi, на воiнiв не схожi. І галасують, наче скiфськi баби на торжку.

– Там… з могили… Ор… Старий вождь Ор вилiз iз своеi могили…

Тапур пополотнiв. Не тямлячи себе, хапав то одного дозорця за плечi, то iншого, тряс i кричав:

– Бузату пообпивалися? Блекоти пооб'iдалися??! Чи спросоння? Як це Ор мiг… iз могили вилiзти?

– Па-пастухи казали, – тряслися дозорцi мов у лихоманцi.

Зрештою Тапур видавив iз них.

Дозорцi чатували дальнi пiдходи до кочовища (а такi дозори, пiсля того як Тапур заворогував iз Іданфiрсом, пильно стерегли i вдень i вночi всi пiдходи до кочовища), десь пiд ранок стрiли переляканих пастухiв, котрi, покидавши своi табуни, втiкали iз степу чимдуж… Пастухи крикнули iм, що у могилi Ора з'явилася дiрка i хтось iз неi буцiмто вилiз… Дозорцi не стали гаяти часу, а повернули коней у табiр…

Дозорцi були такi переляканi, що Тапур зрозумiв: трапилось щось незвичайне…

Гарячково гадав: що чинити з Ором, якщо старий i справдi повертаеться?.. Врочисто зустрiти i передати йому владу, чи… Чи загнати назад, а могилу на всяк випадок завалити камiнням? Щоб вдруге не посмiв вилазити на свiт бiлий. Мабуть, запiзно розiгнав вiн орлiв на могилi Ора. Встигли напоiти старого вождя. Ось тепер i крутись. Хоч, як розiбратися… Тапур живий, а Ор – мертвяк. Хоч i воскреслий. І владу вiн втратив разом iз своею смертю. То хай сидить у свiтi предкiв i не заважае своему синовi. Бо це як кожен забагне то помирати, то воскресати, що тодi буде? Та й не збираеться Тапур нiкому вiддавати свою владу. Навiть рiдному батьковi!!

– Анахарiс!.. – спокiйно сказав Тапур. – Вiзьми загiн i мчи до могили Ора. Чого ти зблiд?.. Ай-ай!.. Мертвяка злякався. Гайда! Стривай!.. Якщо там справдi вiн… ну, Ор… голови не втрачай. Лiпше було б, якби Ор полiз назад у свою могилу. Добровiльно. Скажи: мiсце його на бiлому свiтi уже зайняте. Вiн свое вiджив… Сповна. І досить… Стривай!.. Передай, що Тапур його любить, шануе, але… хай не утруднюе себе мандрiвками з того свiту у цей. Бiжи! Стривай!… Скажи воiнам, щоб не полохались, як тi дурнi дозорцi. Мертвяки безсилi супроти озброених воiнiв. Бо бiлий свiт належить нам, живим… Стривай!.. Кого б iз чужих не здибали… бiля могили чи… взагалi у степу… хапайте! І – до мене. Мчи!.. Стривай!.. Скажи… Нi – досить! Гайда!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/olv-ya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Колаксай – цар-сонце (скiф.).




2


Арпоксай – владика, повелитель вод (скiф.).




3


Наприкiнцi II – на початку І тисячолiття до н. е. Пiвнiчне Причорномор'я населяли найдавнiшi з вiдомих пiд власною назвою племен – кiммерiйцi. За Геродотом скiфи жили в Середнiй Азii, iх потiснили массагети – одне з найсильнiших скiфських племен, i вони, прибувши в Пiвнiчне Причорномор'я, захопили кiммерiйськi землi. Сталося те, якщо вiрити письмовим джерелам, у VII ст. до н. е.




4


Саями називали себе царськi скiфи (давньопер.).




5


Як свiдчить iсторик Страбон, скiфи називали себе сколотами. Слово ж «скiф» означае «блукач», «вiчний мандрiвник».




6


Гiппемологи – букв, тi, що доять кобил, назва одного iз скiфських племен.




7


Кожний скiфський рiд чи плем'я мали бойовi кличi, по яких воiни впiзнавали своiх.




8


Горгона – жiноче чудовисько, погляд якого всiх, хто дивився на неi, перетворювала в камiнь (грец.).




9


Мегера – уособлення гнiву i мстивостi, зображувалась жахливою жiнкою iз змiями замiсть волосся (грец.).




10


Ламiя – фантастичне чудовисько, що пожирае дiтей i живиться iхньою кров'ю. Ламiею лякали дiтей (грец.).




11


Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море (грец.) – Чорне море.




12


Сауран – швидкий, невтомний свiтло-рудий кiнь iз темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить вiд дикого коня.




13


Земля Герр (як i рiчка Герр) – як гадають деякi вченi, нинiшня р. Молочна, над правим берегом якоi i нинi височать стародавнi кургани.




14


Хоча ритуал очищення i мав релiгiйний вiдтiнок, але це була швидше всього своерiдна скiфська лазня, адже з водою в степах завжди було скрутно.




15


Ахат – супутник i товариш Енея, в переносному значеннi Ахат – вiрний товариш i супутник.




16


Лiмос – голод




17


Доблос – раб (грец.).




18


Ананке (Ананка) – необхiднiсть. Богиня, що уособлюе неминучiсть (грец.).




19


Село Парутине, котре виникло на територii пiвнiчноi частини ольвiйського некрополя.