Книга - Золота осінь Гетьманщини

Золота осiнь Гетьманщини
Валентин Лукич Чемерис


Історiя Украiни в романах
В одному з останнiх романiв Валентин Чемерис (1936–2016) пише про Гетьманщину – так пiвофiцiйно називали у Росii в ХVIII столiттi Лiвобережну Украiну разом з Киевом. Пiсля виступу гетьмана Мазепи на боцi шведського короля Карла ХІІ Петро І зробив все, аби знищити украiнське гетьманство. Але через 41 рiк воно було вiдроджене Єлизаветою. Разом зi своiм фаворитом, козацьким сином Олексiем Розумовським (з яким згодом iмператриця уклала таемний морганатичний шлюб) вона вiдвiдала Украiну. Скориставшись ii присутнiстю в Киевi, козацька старшина подала прохання про те, щоб в Украiнi було обрано гетьмана. За пропозицiею Єлизавети, ним став освiчений Кирило Розумовський, молодший брат Олексiя. І почалося 14-рiчне правлiння нового гетьмана, час вiдносного спокою, економiчного зростання та розквiту культури в Украiнi – золота осiнь Гетьманщини…





Валентин Чемерис

Золота осiнь гетьманщини





Повiсть перша

Інтимнi пригоди Петра, спершу царя, потiм iмператора



Хоча, якщо вже ближче до iстини, то Петро спершу був лише простим царевичем – сином царя Олексiя Михайловича вiд другого шлюбу, що його вiн узяв з Наталiею Кирилiвною Наришкiною. Нiчогеньким удався парубiйком, високим i напрочуд сильним, тож здоров’ям рiзко вiдрiзнявся вiд старших своiх, дещо хирлявих братiв Федора та Івана, народжених його батьком-царем вiд першого шлюбу з Милославською (хоча ходили чутки, що його батьком був нiяк не Олексiй – Милославська, якось пустившись берега, согрiшила, як кажуть, «на сторонi»).

Царем Петро стане з 1682 р. (правитиме з 1689 р.), а першим росiйським iмператором проголосить сам себе у 1721 р.

Ще й чотирьох рокiв не сповнилося Петровi, як помер батько-цар, i вiдтодi його юне життя минало в гущi придворноi боротьби за владу, яка особливо загострилася пiсля смертi царя Федора Олексiйовича в 1682 р. За старшинством спадкоемцем мав стати царевич Іван, на якого покладали надii Милославськi, родичi першоi жони царя Олексiя Михайловича. Петро, а йому тодi виповнилося десять годочкiв, був надiею Наришкiних, особливо царицi Наталii.

Царем було проголошено його, Петра.

Утративши владу, Милославськi у боротьбi за трон як в ополонку шугнули. І – завертiлося. Старалася Софiя, розумом не бiдна, енергiйна, бойова царiвна. На той час серед московських стрiльцiв визрiвав бунт – були вони незадоволенi своiми воеводами. Прихильники Софii вирiшили використати незадоволення стрiльцiв, що, здавалося, було послане iм самими небесами. Розпустили по мiсту чутки, буцiмто бояри-зрадники задушили царевича Івана. 15 травня стрiльцi зi зброею увiрвалися до Кремля. Почався бунт, що ними, завжди жорстокими i кривавими, незмiнно славилася Русь. Рятуючись вiд погрому, цариця Наталiя схопила за руки царевичiв Петра та Івана, вигукуючи:

– Ось вiн перед вами, царевич Іван! Живий-здоровий, i нiхто його не душив.

Стрiльцi на власнi очi переконалися, що це i справдi так, царевич Іван про якого вся Москва гула, що його бояри-зрадники задушили, живий i здоровий, тiльки зляканий дуже… Розлюченi стрiльцi на очах у Петра розтерзали старого Артамона Матвеева, вихователя царицi Наталii, що необачно висунувся з хоромiв, прикiнчили ii брата Афанасiя Кириловича, а заодно з ними i боярина Долгорукого…

Це був жах. Такого Петровi ще не доводилося бачити – та й скiльки вiн тодi встиг прожити – майже нiчого. Це так вразило i налякало Петра, що вiдтодi в хвилини нервовоi напруги чи якогось ляку з ним траплялися напади: довiльно, але страшно-моторошно кривився його рот, вишкiрялися зуби, смикалися щоки, шия i ноги, з’являлися конвульсii. І цар утрачав самовладання, тож таких непередбачуваних хвилин i корчiв царя дуже боялися придворнi.

Дякуючи стрiлецькому бунту, царем також було названо – крiм Петра, – i царевича Івана. Його було оголошено першим, «старшим» царем. Але фактично з травня 1682 р. i до осенi 1689 р. державними справами клопоталася – простiше, правила царством – царiвна Софiя. А Петра І i царицю Наталiю вiдправили в почесне вигнання, в пiдмосковне село Преображенське. В наставники Петровi ще царем Федором i патрiархом Йоакимом було вибрано пiддячого Микиту Зотова, який навчав царя грамотi за часословом i псалтирем. Та, мабуть, навчав абияк, адже Петро все життя писав з орфографiчними помилками, що iх грамотii називали «ужасающими». Щоправда, Зотов – i це була його едина заслуга, як учителя-наставника – захопив свого учня iсторiею Росii, тож Петро за це був йому все життя вдячним.

А ще царевич Петро з малих своiх лiт полюбляв слухати казочки, що iх охоче баяла нянька Агафiя – жiнка добра i ласкава, наче рiдна бабуся. Всi ii придибенцii на тему оженiння починалися завжди однаково:

– Де-iнде, в якiмось царствi, жив собi цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. Такi гарнi, як оце ти, Петрику. От дiйшли вже тi сини зросту – такi парубки стали, що нi здумати, нi згадати, хiба в казцi сказати! Дiйшли лiт – час iм женитися.

Цар порадився з царицею гарненько, покликав синiв та й каже:

– Берiть, – каже, – дiти, сагайдаки срiбнi, накладайте стрiлочки мiднi й пускайте iх у чужi землi далекi: хто до кого влучить у двiр, там тому й молоду брати.

Петро аж завмирав вiд захоплення, тiльки очi, блискучi й виразнi, сяяли.

– От вони повиходили, понатягували луки – та й ну стрiляти. Старший стрельнув – загула стрiла попiд небесами та й упала аж в iншому царствi, у царя тамтешнього в садочку. Царiвна на той час проходжувалась, пiдняла стрiлу, любуеться. Прийшла до батька, хвалиться:

– Яку я, таточку, гарну стрiлу знайшла!

– Не вiддавай же, – каже цар, – ii нiкому, тiльки вiддай тому, хто тебе за дружину вiзьме!

Коли так: за якимсь там часом i приiздить старший царевич, бабця називала його царенком, просить у неi стрiлу.

– Не дам, – каже царiвна, – цiеi стрiли нiкому, тiльки вiддам тому, хто мене за дружину вiзьме!

– Я, – каже царенко, – тебе вiзьму.

Ну i взяв вiн царiвну за дружину.

Далi бабця розповiдала – як спiвала, – що середульший царенко пустив стрiлу пiд хмари, вище вiд лiсу та й упала вона у князiвський двiр.

Середульший царенко женився на князiвнi, – радий аж!..

А ось найменший царенко – звали його Іван-царевич, як стрiльне – загула стрiла нi високо, нi низько – вище хат та й упала нi далеко, нi близько – коло села в болотi. На купинi сидiла жаба. І так сказала Івану-царенку, як вiн до неi приiхав:

– Не дам я нiкому цiеi стрiли, тiльки вiддам тому, хто мене за дружину вiзьме!..

За законами жанру Іван-царенко – дiватися нiкуди – ледь не плаче: «Як-таки так, зелену жабу за дружину брати…»

Прийшов додому, старший та середульший хвастають, що один з них знайшов царiвну, другий князiвну, а третiй… А третiй аж плаче:

– Я, – каже, – зелену жабу знайшов у болотi… Чи вона менi рiвня?

– Бери, – каже цар, – така вже, видно, в тебе доля!

– І вiн, дурень, женився на зеленiй жабi? – аж бризкаючи слиною, обурливо кричав Петро, коли слухав няньчину казочку.

– Дак вона ж виявиться такою гарною царiвною, що нi пером списати, нi словом сказати!

– Так то ж у казцi, – трохи охолонув Петро, – а в життi… Нi, нi, в болото я стрiли, як надiйде менi час женитись, пускати не буду.

Йому й не довелося брати сагайдака срiбного та кудись там пускати стрiлу мiдну…

Мати, цариця Наталiя, женила Петра, коли йому на сiмнадцятий навернуло, на Євдокii Лопухiнiй, дiвчинi з пiдупало-зубожiлого дворянського роду.

Узагалi, iм’я Євдокiя – це ii друге прибране iм’я, вiд народження вона – Парасковiя i не Федорiвна, а Іларiонiвна. Як зазначено в аналах iсторii, Євдокiя – перша дружина Петра І з 27 сiчня 1689-го по 1698 рiк, мати царевича Олексiя, остання руська цариця i остання царююча рiвнорiдна, не iноземна дружина росiйського монарха.

Батьком ii був Іларiон Авраамович Лопухiн, стряпчий при дворi царя Олексiя Михайловича. Але вже при Федорi Олексiйовичу став полковником i стрiлецьким головою, згодом – государевим стольником i окольничим, а з весiллям Євдокii та Петра був наречений званням боярина. Євдокiя народилася в сiмейнiй вотчинi – селi Серебрено Мещовського повiту, пiд час шлюбування iм’я нареченоi Парасковiя було замiнено на бiльш милозвучне i «приличествующее царице» Євдокiя… По батьковi Іларiонiвна було замiнене на Федорiвна – традицiйне, на честь святинi Романових – Феодоровськоi iкони.

Євдокiю було вибрано як невiстку царицею Наталiею Кирилiвною без погодження цього питання з шiстнадцятилiтнiм женихом. З одного боку забагато честi для юначка, який тiльки-но зiп’явся на ноги, хоча вiн i був нареченим царем, але скорiше перебував у статусi безправного царенка, а з iншого – мати-цариця квапилася надто. Як дiзналася, що супруга Петрового спiвправителя Івана Парасковiя Салтикова вже чекае дитину – по двох мiсяцях пiсля вiнчання Петра з Лопухiною народиться в них царiвна Марiя Іоаннiвна.

Наталiю Кирилiвну в цьому шлюбi привабило те, що хоча рiд Лопухiних, який входив до кола спiльникiв Наришкiних, був «захудалим», але численним, тому сподiвалася, що Лопухiни стануть на сторожi iнтересiв ii сина, будучи популярними у стрiлецькому вiйську. Хоча попервах i вертiлися розмови про одруження Петра з княгинею Трубецькою, та Наришкiни вчинили цьому спротив, i царицi Наталii довелося вибирати Євдокiю Лопухiну.

І про те сказала синовi – тоном, що не допускав анi найменших заперечень – на кому вiн мае женитися. На Євдокii Лопухiнiй.

Син розчаровано протягнув:

– На Лопухiнiй? Дак вона ж i лицем не красна…

– Тю! А тобi що – з ii пики воду пити? – резонно вiдповiдае мати-цариця.

– Дак вона ж менi i не люба, – скрива тягне свое син.

– А чого це вона мае тобi ще й любою бути? – аж верескнула мати. – Забагато для неi честi! За царя йде, хай цьому й радуеться. Та й ти, слава богу, не якийсь там простолюдин, не чернь безрiдна. Ти – цар! А царевi нi до чого якась там любов, що ii бiдняки повигадували. Та чернь усяка. Царевi потрiбна не дiвка для втiхи, а цариця. А любов знайдеш i на сторонi. Та й фрейлiн я тобi пiдберу таких… – крути на здоров’я. Якщо маеш, хi-хi, здоров’я. Царевi любов до шмиги. Царi царюють – запам’ятай про це. Ца-арю-ють!

І так урочисто вимовляла оте – «царюють», аж волосся на головi ставало диба – вiд урочистостi чи що.

– І не дiтей царi народжують, як простi смертнi, а спадкоемцiв. Утямив? Спадкоемцiв.

Петро жадав любовi. Але хiба те матерi доведеш. Вперлась на своему: царi царюють, а не любляться. А Євдокiя Лопухiна тобi для царювання якраз пiдiйде. Не якась там славетна, але й ти ще як цар славою не засвiтився. У вас усе ще попереду. Женись на Євдокii Лопухiнiй – та й по всьому! А отi дурницi – не красива вона лицем, не люба тобi – з голови викинь. Царство треба на ноги ставити, Русь пiднiмати, а ти… любов. Кажу, на Євдокii Лопухiнiй женись i не мороч менi голови!



Вiнчання Петра i Лопухiноi, а молодi до одруження майже не знали одне одного, вiдбулося 27 сiчня 1689 р. у церквi Преображенського собору пiд Москвою. Тi, хто був «за Петра», з нетерпiнням чекали, що вiн одразу ж пiсля оженiння заступить правительницю Софiю, «так как по русским понятиям, женатый человек считался совершеннолетним, и Петр, в глазах своего народа женившись, получил полное право избавить себя от опеки сестры».

Юна Євдокiя була вихована за старовинними звичаями домострою[1 - Домострой – росiйська iсторико-лiтературна пам’ятка ХV – ХVІ ст.; збiрник громадських, релiгiйних, державних та сiмейно-побутових правил. Це своерiдний статут, що показуе з позицiй феодальних iдеалiв держави i побут заможноi родини, де пануе сувора патрiархальна влада батька. Згодом поняття «домострой» стало загальним визначенням консервативного, вiджилого в побутi.] i тому не подiляла iнтересiв прозахiдного мужа. Згодом чоловiк сестри Євдокii – Ксенii Куракiн залишить такий опис сестри своеi жiнки в «Истории о царе Петре Алексеевиче»: «И была принцесса лицом изрядная, токмо ума посреднего и нравом не сходня к своему супругу, отчего все счастие свое потеряла и весь род свой сгубила… Правда, сначала любовь между ими, царем Петром и супругою его, была изрядная, но продолжалася разве токмо год. Но потом пресеклась; к тому же царица Наталья Кирилловна невестку свою возненавидела и желала больше видеть с мужем ее в несогласии, нежели в любви. И так дошло до конца такого, что от сего супружества последовали в государстве Российском великие дела, которые были уже явны на весь свет…»

Що ж до роду Лопухiних, то Куракiн так його охарактеризував: «Люди злые, скупые ябедники, умов самых низких и не знающие нимало в обхождении двором… И тому часу все их возненавидели и стали рассуждать, что ежели придут в милость, то всех погубят и государством завладеют. И, сказати, от всех были возненавидимы и все им зла искали или опасность от них имели».

Вiд цього шлюбу впродовж перших трьох рокiв народилися трое синiв: молодшi Олексiй i Павло (щоправда, iснування останнього в iсторикiв викликае сумнiв), померли ще в дитинствi, а старшому, царевичу Олексiю, який народився у 1690 р., була призначена бiльш фатальна доля – вiн загине з наказу свого батька в 1718 роцi.



Сiмейне життя Петра та Євдокii вiд самого початку не заладилося, а тому й не склалося. Не люба вона була царевi, та й лицем не красна.

Хоча висватана йому дiвчинка, бояринька Євдокiя Лопухiна, мовби була й нiчогенька – як на позiр. І лицем, i тiлом, що вже мало якiсь там жiночi зваби i спокуси, а бач… Та й вiн з юних лiт не був у цiм дiлi перебiрливим, аби – дiвка i «девка попышней». Тому люба йому буде до певного часу.

Як згодом виявиться – не будь-яка. Принаймнi йому i на його пристрастi та смаки. Євдокiя дiсталася незайманою – що ще треба для юнака? А як не силував себе, а не припала вона йому до душi.

У Євдокii його чомусь усе дратувало, тож i зганяв на нiй злiсть – i таке бувало. Неначе вона винувата, що вiн не змiг нею захопитися – навiть коли лягав у постiль. А муж i жона мають щоночi в одну постiль лягати i витiвати там те, що належить витiвати мужу й жонi, та ще коли вони молодi. Але останнiм часом Петро усе рiдше й рiдше злягався з Євдокiею. А коли й злягався, то механiчно виконував своi обов’язки чоловiчi – нi iй не приносячи задоволення, нi собi. Бо не мав до неi, як уже мовилось, анi любовi, анi почуттiв. Тож i насолоди пiсля такого злягання не було. Неначе вона й не жiночого роду.

А може, тому, що в постелi жона була якась… млява. Чи холодна. Лежить як… м-м… лялька, що хоч iз нею роби – все стерпить, i все iй байдуже. Просто мае йому вiддаватися, як мужу, i все тут. Вона й вiддавалася – з обов’язку жони, а не з любовi чи почуттiв. Вiн товкався на нiй, теж з обов’язку, тiльки вже чоловiчого, але теж не вiдчував нi любовi, нi почуттiв. Нi бодай збудження. Тож став рiдше й рiдше, як сам зiзнався, «лазити до неi». А згодом i зовсiм припинив – на сторонi дiвок завжди вистачало на один раз. А такого, щоб його не збуджувала юна краля, з ним не траплялося.

Якось вiн Євдокii бовкнув:

– Жаль, що в тебе немае крил.

– А для чого менi… крила? – здивувалась Євдокiя.

– А щоб ти… щоб ти полетiла…

– Куди? – заклiпала очима Євдокiя.

– Куди завгодно! Хоч i до дiдька, аби подалi вiд мене.

І в нього почав кривитися рот, смикатися щока, а очi наче вилазили… Вона закричала i кинулась од нього тiкати…

З часом заспокоiлась – це ж бiда така, наврочено йому, що рот у нього, як розхвилюеться, кривиться i щока смикаеться, а очi наче вилазять з орбiт…

А може, вона й сама винувата, iнодi думала. Нiколи не розумiла мужа свого, його реформ, що вiн уже почав затiвати, його потяг до Заходу… Вiн навiть руське вбрання з себе скинув, а зодягався в европейського крою костюм… Євдокiя цього не сприймала, вiн усе розумiв – це й стало причиною iхньоi сiмейноi катастрофи. В подружньому союзi любов не завжди головна, потрiбнi ще почуття i…

І розумiння чоловiка та пiдтримка його. Історiя знае ось такi приклади. Письменник Іван Бунiн iз жiнкою, яку любив, прожив усього пiвтора року, а з другою, що його розумiла – 47 рокiв. І був з нею щасливий.

Леонiд Утьосов – iнший приклад – писав в одному з листiв: «У мене була дружина-друг, жона-порадниця, дружина-критик. Тiльки не думайте, що я був багатоженцем. Вона була едина в трьох лицях, моя Олена…»

А знаменитий европейський банкiр барон Ротшильд, щоб утримати бiля себе кохану, подарував iй на Єлисейських Полях розкiшний палац, певний, що тепер вона його любитиме. Бодай iз вдячностi. Не подумавши, що з вдячностi любити не можна. І що ж… Кохана кинула його, кинула його палац i повернулася до свого бiдного чоловiка. Щоправда прихопивши з того палацу дев’ять дверей iз червоного дерева та з якимись неймовiрними бронзовими ручками…

Петро швидко охолов до дружини. А втiм, вiн нею нiколи й не захоплювався, а тому й не любив – потягу до Євдокii як до жiнки цар теж нiколи не мав.

– Хiба що з голодухи, бувало, полiзу до неi, – вiдверто казав, як злословив Петро. – Так i син народився, а вона менi байдужа.

Євдокiя якось хотiла висловити свое обурення – цариця ж вона, врештi-решт, а не якась там шалава на нiчку-другу, та тiльки й встигла розтулити рота, як Петро ii й обiрвав:

– Ну, ти, царiвно-жабо з ближнього болота! Якщо й потрапила до тебе моя стрiла, то це ще нiчого не значить. Вiтром ii до тебе в болото занесло…

Євдокiя пiсля таких слiв не зважилася навiть обуритись – Петро був крутим i жорстоким, у гнiвi чи роздратуваннi нiколи спину не знав. Та Петро бiльше на неi й уваги не звертав – «Хай тебе моя мати любить, вона мене на тобi женила, навiть згоди моеi не спитавши!» – а назнав собi…

…Назнав, як подумки кпила Євдокiя, в чужiм болотi жабу, навiть i не царiвну. А Петро, поки там що, почав вiдкрито вiдвiдувати Нiмецьку слободу, де й закрутив з однiею (нiмкенею чи що) фiглi-мiглi… Вiльний час свiй вiдтодi iз задоволенням марнував у своiх нiмецьких друзiв, якi водночас були i його навчителями, а заразом i в своеi коханки Анни Монс.

Нiмецька слобода виникла ще в ХV ст. за царя Івана ІІІ, коли в Москву почали запрошувати квалiфiкованих нiмецьких спецiалiстiв: зброярiв, медикiв, ювелiрiв, «рудознавцiв».

Тодi ж почали з’являтися в Росii нiмецькi найманцi; служили перекладачами Посольського приказу, виконували дипломатичнi доручення. Особливо багато iх з’явилось у ХVІ ст., коли Іван Грозний iз захоплених у ходi Лiвонськоi[2 - Лiвонiя – на межi ХІІ – ХІІІ ст. область розселення лiвiв. До 1561 р. Лiвонiею називалася територiя Латвii та Естонii, що ii захопили нiмецькi хрестоносцi. На цiй територii була конфедерацiя з 5 феодальних утворень – зокрема, Лiвонський орден. З часом за цiею територiею закрiпилася назва Лiфляндiя. Лiвонська вiйна 1558–1563 рр. – вiйна Росii проти Лiвонського ордену, а з 1561 р., пiсля його розпаду, – проти Польщi, Литви, Швецii та Данii за вихiд до Балтiйського моря.] вiйни Нарви i Дерпта почав переселяти нiмцiв насильно до Москви – вони швидко призвичаiлись до нового мiсця проживання в доти не знанiй iм краiнi, займалися – вельми успiшно, Росii вiд того багато чого перепадало – торгiвлею, ремеслами та «мукомольным делом». Іноземцi за згодою московськоi влади селилися вiдокремлено на правому березi Яузи – там i виникла у 1570 р. Нiмецька слобода.

Життя поволi налагоджувалося, iноземцi мали значний зиск i вигоду, адже iм було надано особливi привiлеi. Мало того, Іван Грозний навiть дозволив iм виробництво i продаж вина, що було монополiею казни. Щоправда, в ХVІІ ст. за Лжедмитрiя Нiмецьку слободу було розорено, тож iноземцi, аби не вирiзнятися, селилися тодi серед росiйських громадян.

Але вже царським указом вiд 4 жовтня 1652 р. всi вихiдцi з iнших краiн, якi не прийняли православ’я, отримали дозвiл селитися на попередньому мiсцi, себто на мiсцi колишньоi Нiмецькоi слободи. І вiд того нове поселення дiстало назву Новонiмецька слобода. Їi межами слугували рiка Яуза зi сходу, струмки Ольховець i Чечера iз заходу, на пiвнiч землi лежали до Покровськоi дороги i межували iз землями сiл Слохового та Покровського.

Населення слободи було багатонацiональним, але основу його складали уродженцi рiзних князiвств Нiмеччини, Австрiйськоi iмперii та Прибалтики, а також голландцi та гамбургцi.

Нiмецька колонiя швидко зростала, ii купцi почали створювати тут своi торговi фiрми та просувати росiйськi товари до краiн Захiдноi Європи. Тодi ж голландцi та нiмцi отримали дозвiл на будiвництво перших мануфактур для виробництва зброi, оскiльки зброя та вiйськове спорядження тодi закуплялося в основному за кордоном. Нiмецькi пiдприемцi, iз властивою iм енергiйнiстю, вдалися до пошуку руд, обробки металiв, налагодили виробництво скла на державному скловарному заводi в селi Ізмайловому, заснували сукняну мануфактуру. А ще купцi торгували винами, цукром, сукном, зброею та предметами розкошi, а вивозили з Росii хутра, щогловий лiс, iкру, смолу.

За часiв Петра І iноземнi купцi почали переходити в росiйське пiдданство й отримувати тi самi права, що були у мiсцевих торговцiв. А нiмцi, якi прийняли православ’я та перебували на державнiй службi, отримували дворянство i права на володiння землею й селянами.

У 1702 р. у Нiмецькiй слободi нараховувалося 340 дворiв нiмцiв i голландцiв, якi жили навiть краще, нiж мiсцевий люд. Згодом у слободi почали селитись iноземнi офiцери, якi служили в росiйськiй армii, торговцi, ремiсники. Мiж 1691 i 1692 роками в Нiмецькiй слободi почав з’являтися молодий цар Петро I, який мав симпатii до iноземцiв – особливо до нiмцiв i голландцiв, вiн навiть збудуе там Лефортовський палац. У слободi вiн знайде собi нових друзiв, серед яких – вчителя военноi i морськоi справи, як П. Гордон, Ф. Лефорт, а також знайде в Нiмецькiй слободi собi коханку – красуню Анну Монс.

Історики засвiдчують: Анна Іванiвна Монс мала значний вплив на молодого Петра. Народилася вона в Москвi, в Нiмецькiй слободi 1672 р. (за iншими даними, в 1675 р.), була дочкою нiмецького ювелiра Йоганна-Георга Монса. Красуня Анна швидко стала новим захопленням Петра. І не просто коханкою, а першою любов’ю молодого царя. Досi вiн, як шепотiлися двiрцевi, просто «портил девок», навiть не пiдозрюючи, що е у свiтi, крiм статевоi втiхи, ще й кохання. Його вiн уперше й спiзнав з Анною Монс, яка з 1692 р. стала коханкою росiйського царя.

Їхнi iнтимнi iхнi стосунки триватимуть бiльше десяти рокiв – це ж треба! Таке з Петром, який вiдзначався навiть у цьому дiлi непостiйнiстю, трапилося вперше. Навiть коли Петро жениться на Євдокii Лопухiнiй, триватиме iхнiй зв’язок. Цар, регулярно навiдуючись до Нiмецькоi слободи, жив там по кiлька днiв iз Анною, i вона була мовби його другою дружиною. До Євдокii Лопухiноi, законноi царицi, Анна не ревнувала Петра, як, своею чергою, Євдокiя Лопухiна не ревнувала Петра до нiмкенi з Нiмецькоi слободи. І це влаштовувало всiх трьох. Ба, Петро навiть якось думав женитися на Аннi – пiсля того, як Євдокiю буде заслано в монастир.

На вiдмiну вiд його законноi царицi, русачки Євдокii, нiмкеня Анна Монс, будучи, власне, iноземкою, хоча народилася в Москвi та росiйську мову знала, завжди цiкавилася його державними – царськими! – справами, особливо реформами, якi вiн тодi вже задумував, а деякi i втiлював у практику… Такого iмператора, як ii любий Петрик, казала, як лащилася до нього (вона завжди так нiжно-звабно лащилася, що в нього вiдразу ж загоралося бажання негайно нею оволодiти, i вiн ii раз по раз брав, будучи вiд природи невтомним), так ось, вона казала, що таких монархiв, як вiн, немае в жоднiй европейськiй краiнi – нi серед царiв, нi серед королiв, нi серед iмператорiв, адже вiн, Петро, унiкальний. І вiн, Петро, виведе дещо вiдсталу Русь на широку европейську дорогу i стане Великим. І це його тiшило. За це вiн цiнував Аннушку-Анничку.

«Ось таку б менi царицю, – iнодi думав Петро. – А не Євдокiю, яку вже давно треба вiдправити в монастир…»

Своею мудрiстю, не жiночою, мiж iншим, поглядами на речi, людей i подii (тi погляди часом були не такi, як в iнших) вона його просто вражала i захоплювала. Так, наприклад, Анна була певна, що раю та пекла взагалi… просто немае. Рай i пекло е, але не в небi i не пiд землею, а в самiй людинi. Якщо вона радуеться життю i всьому, що ii оточуе, завсiди в доброму гуморi, любить щиро – вона сама е рай. А якщо людина похмура, зла й недобра, то вона i е пекло.

Ну як ти не будеш такою захоплюватись?! Такiй мудрiй годиться царицею бути. І жiнка буде добра, i цариця для Русi буде такою ж доброю. Щоправда, вiн уже мае царицю Євдокiю, але…

Ось тiльки Анна вряди-годи його насторожувала. Кохала його, а тiльки вiн десь затримаеться, як на iнших глипае своiми пречудовими очима. Хоча… Може, то йому просто здаеться, га? Просто така в жiнок порода. Маючи добре, багнуть iще кращого i не знають у цiм бажаннi спину.




Цариця, яка так i не стала… царицею


Очевидно, так можна назвати розповiдь про Анну Монс (у Росii – Монсиха, Петро ж ii величав на нiмецький лад – Анхен)… А втiм, простою мовою москвити фаворитку царя величали ще «Кукуевою царицею» – за назвою одного з куткiв Нiмецькоi слободи, розташованого мiж рiчкою Яузою i струмком Кукуем.

«Анна была изящна, – процитуемо мовою оригiналу, – женственна, выгодно отличалась от боярских дочерей своей обученностью «обхождением с мужчинами», меньшей чопорностью и застенчивостью. По мнению некоторых исследователей, Анна была одной из красивейших девиц Немецкой слободы и до того, как она стала фавориткой Петра, состояла в связи с Францем Яковлевичем Лефортом, который и познакомил ее около 1690 года с Петром!

По словам восторженного современника Хельбига, «эта особа служила образцом женских совершенств». «С необыкновенной красотой она соединяла самый пленительный характер, – писал он, – была чувствительна, не прикидывалась страдалицей, имела самый обворожительный нрав, не возмущенный капризами; пленяла мужчин, сама того не желая… Слыла законодательницей новой моды – накладных волос и платьев западного покроя».

26 сiчня 1699 р. на святкуваннi дня народження Анни, що вiдбулося у будинку ii матерi, Петро I був присутнiй як постiйний шанувальник iменинницi. Вiн щедро обдарував Анну та ii рiдню – речами i дорогими прикрасами. І навiть мурованим кам’яним будинком на вiсiм вiкон, який в народi називали «Царициним палацом», – збудованим казенним коштом у Нiмецькiй слободi бiля новоi лютеранськоi кiрхи. Імператор виплачував Аннi та ii матерi щорiчний пансiон у 708 рублiв, а згодом подарував iй як вотчину Дудiнську волость у Козельському повiтi «с деревнями», 295 дворiв, зробивши Анну однiею з найбагатших помiщиць у Росii.

Кожне побачення з молодим царем, який утiкав до неi вiд своеi набридливоi жiнки, Анна починала з однiею метою: отримати ще i ще дарунки, без яких не могла жити. Тож вiдверто починала:

– Ну, любий мiй царю, що ти сьогоднi менi подаруеш?

– Сьогоднi, як завжди, – свою любов.

– Ти як завжди, майн герц, надзвичайно щедрий!

– Хочеш iще один будинок у Москвi чи пiд Москвою?

– Хочу! І хочу – ха-ха! – не один.

– Отримаеш.

– Вдячна. Але ти для мене – найдорожчий дарунок долi.

Кидалась йому на шию, висла на нiм, а вiн крутився з нею, дуже радий.

– Ах, як я тебе люблю, мiй царю! Дай менi намилуватися тобою. Ти принiс менi свою жагучу любов, тож улий ii в мене поскорiш.

Вiн хапав ii на руки, нiс до постелi, а вже там iз нею, дужий i невситимий, чого тiльки не витiвав – iй усе було мало.

– Ще, ще, – кричала i стогнала вона. – Раз на свiтi живеш…

Ось таку б йому царицю, думав вiн iнодi, а не якусь там… Євдокiю Лопухiну, що нi риба нi м’ясо в постелi.

– А нащо нам якась… е-е… любов. Ми ж не хлопець i дiвка, а законна пара, тож i любов нам нi до чого.

– Це ти, ти менi нi до чого! – кричав Петро. І кинувши все, квапився до Нiмецькоi слободи, до своеi Анни та мав з нею все, все…

Коли в коханця наближався оргазм – Анна ловила цю мить, – вiн не тямив себе, i цим завжди користувалася нiмкеня, бо нiколи не втрачала контролю над собою. Здавалося, попроси вона в таку мить у нього Москву, вiн i Москву вiддасть. Така любов Анну цiлком улаштовувала.

Романтичнi стосунки царя i його фаворитки, яка вже була, власне, царицею, закiнчилися 1703 р., коли знайшлися листи, що викривали Анну в зрадi… Зi свiдчень сучасника: «Петро заплакал и сказал, что прощает ей, поскольку также глубоко чувствует, сколь невозможно завоевать сердечную склонность… Несмотря на то, что вы отвечали обманом на мое обожание, я чувствую, что не могу ненавидеть вас, хотя себя ненанижу за слабость, в которой повинен. Но я заслуживал бы совершенного презрения, если бы продолжал жить с вами. Поэтому уходите, пока я могу сдерживать свой гнев, не выходя за пределы человеколюбия…»

Петро казав Аннi, що в нього теж були серйознi намiри вiдносно iхньоi спiльноi долi, а вона «прельстилась Кайзерлингом – этим хромым и старым человеком».

Звiсно, Петро I, забувши про свiй монархiчний статус, аби дозолити зрадливицi, дещо перебiльшував фiзичну немiч ii нового – справдi, вже немолодого вибранця Кайзерлiнга – але як час покаже, не надто…

Суперник Петра, Георг-Йоганн фон Кайзерлiнг був прусським посланцем, i якось на дипломатичнiй зустрiчi iмператор з гнiвом кинув йому в обличчя:

– Как вы могли обманным путем обольстить женщину, которую я люблю и относительно которой у меня были самые серьезные намерения?

Посланник щось пробурмотiв невиразне – Петро тiльки й розiбрав (та й росiйською мовою пруссак володiв недосконало): «Я люблю Анну… Анна – моя жизнь…»

Петро ще раз звернувся до Анни – а раптом кохана отямилась, схаменулась? Раптом… раптом вона передумала.

Але Анна була невблаганно-непохитною: вона покохала Кайзерлiнга i нiчого зi своiм почуттям не може вдiяти… Вона розумiе, що втративши Петра, вона втратить i шанс стати царицею, але… Їй любов наказала любити Кайзерлiнга i вийти за нього замiж…

Це було ii останне слово.

Роздосадуваний Петро звелiв вiдiбрати в Монсiв кам’яний будинок, що його в Нiмецькiй слободi збудували коштом казни… Іншу нерухомiсть Монсам залишили. Петро особисто вiдiбрав у Анни свiй портретик-медальйон iз дiамантами, вигукнувши при цьому: «Щоб любити царя, треба мати його в головi!..»

І як завжди, коли Петро дiзнавався про зраду черговоi коханки, гнiв на якийсь час затьмарював йому розум. Про те, що вiн жив одночасно з кiлькома коханками i не вважав те зрадою, чомусь не згадував. Одночасно з Анною Монс Петро мав iнтимнi взаемини з ii подругою Оленою Фадермех. Не вважала зрадою «крутити щось там з iншими» i сама Анна Монс. Казала:

– Якщо iншого виходу, крiм як зради, немае, треба зраджувати.

І ще казала:

– Але ж я своему Петровi вiрною буваю досить часто… А коли вiн завiеться в похiд чи на вiйну – маю тимчасову любов з iншими. Але при цьому вiрнiсть зберiгаю йому, Петровi… Вiн менi теж часто бувае вiрним. Навiть по кiлька днiв поспiль. От ми й пара…

Таких переконань була Анна, але Петро щодо iхнiх стосункiв був iншоi думки. Собi пробачав численнi своi зради, але Аннi навiть однiеi не мiг пробачити… І це було в нього як нормою життя – нiчого такого… м-м… поганого, як i аморального вiн у цьому не вбачав. Вiн – чоловiк, повелитель царства i йому, на вiдмiну вiд царицi, все можна…

А розлютившись, навiть згарячу забував, що сам нiколи не був вiрним нi законнiй царицi Євдокii, яку зраджував з Анною, нi самiй Аннi, якiй зраджував з iншими коханками, нi тим, iншим коханкам, яких, своею чергою, зраджував ще з iншими коханками…

І це не було чимось особливим чи унiкальним у характерi Петра. Таке: я можу зрадити жiнку, жiнка мене – боже борони – притамане майже всiм чоловiкам. Наприклад, знаменитий серцеiд Олександр Сергiйович Пушкiн мав донжуанський список iз 113 iмен жiнок, з бiльшiстю яких вiн був близьким, з iншими – готувався до цього дiла… Тож мав iнтимнi пригоди – ще й якi. Зраджуючи при цьому свою законну жону i не вважаючи це якимось грiхом чи аморальнiстю. Вiн – чоловiк, а чоловiкам усе дозволено. Та й не вважав вiн, жонатий, сiм’янин, гульки на сторонi якоюсь там зрадою. Та коли вигулькнула чутка – лише чутка, не перевiрена як слiд – що його люба жона («жонушка», як вiн ii називав), буцiмто захопилася iншим чоловiком i що той за нею упадае, то як навiжений кинувся на дуель. І як вiдомо, наклав головою на тiм поединку – за самi лише чутки, що його жiнка захопилася якимось там Дантесом, хоча сам ii стiльки зраджував, маючи список iз 113 жiнок i дiвиць, готових лягати з ним у постiль. Вони й лягали, i нiчого. А жiнкам таке було категорично зась!

Такi вони чоловiки. Справжнi при тому.

Краща половина гiршоi половини роду людського…

Таким був i цар Петро – вiрним вiн вiд природи бути не мiг. Кохаючи Анну Монс, водночас устигав успiшно iй зраджувати, а коли й вона вдалася до цього, то миттево опинилася пiд арештом.

Пiд яким i пробула аж пiвтора року. І лише тодi, трохи охолонувши чи отямившись, Петро дозволив невiрнiй коханцi вiдвiдувати кiрху.

Може, вiн i ширшу волю дав би, але той клятий саксонський посланник Кайзерлiнг так закохався в Анну, що почав вимагати в Петра ii руки. Нiби вона була донькою Петра, а вiн – ii батьком, який дае згоду на замiжжя доньки. Але Петро нiяк не мiг вибачити зрадливицi ii вчинку, i хоча на той час уже мав iншу коханку, навiдрiз вiдмовлявся вiдпускати свою попередню любов на свободу. Дiючи за принципом: сам не гам i другому не дам!

Лише в 1711 р. Петро дав згоду на весiлля Монс iз Кайзерлiнгом. Але прожили вони недовго – молодий дорогою до Берлiна негадано помер. По трьох роках померла i Анна – вiд сухот. Це сталося 1714 р. у Москвi, у тiй самiй Нiмецькiй слободi.


Із Інтернет-видання:



«Но если отбросить все наносное и излишне субъективное, то образ Анны Монс представляется сегодня весьма неоднозначным и в высшей степени трагическим. Она является знаковой фигурой не только Немецкой слободы, но и всей европейской культуры, проникшей в Московии. Воспитанная в иной вере и в иной культуре, Анна, по всей вероятности, была равнодушна к России и ее судьбе. Зато она восхищалась Западом, и чистенькая, по-европейски аккуратная Немецкая слобода стала как бы моделью будущей России для царя-преобразователя, а Анна Монс – идеалом женщины. Как остроумно заметил писатель Даниил Лукич Мордовцев, из любви к Анхен «Петр особенно усердно поворачивал старую Русь лицом к Западу и поворачивал так круто, что Россия доселе остается немножко кривошейкою».

Интересен факт, например, что Петр произвел свое знаменитое брадобритие бояр после ночи, проведенной с Монс. Конечно, царь вынашивал этот план давно, но кто знает, может быть, смех его возлюбленной над старозаветными бородами был как раз дополнительным стимулом, вооружившим его ножницами.

Отмечалось также, что указ Петра от января 1700 года о ношении женщинами немецкого платья был навеян нарядами Анны. Конечно, мы далеко от выводов, над которыми в свое время иронизировал Достоевский, что Петр совершил свою великую реформу единственно, чтобы понравиться Анне Монс. Разумеется, это не так. Тем не менее роль этой женщины в истории не стоит и умалять.

Всеми этими событиями Петру Великому был преподан важный урок. Русский самодержец впервые убедился, что он не всевластен – он, который пользовался таким успехом у женщин, царь, – получил отставку у женщины, которой предлагал все! А Анна Монс показала, что корысть не сосуществует с гораздо более ярким и сильным чувством – любовью!»


Щоправда, iнодi Анну Монс плутають з iншою iноземною коханкою Петра І i приписують iй смерть на пласi. Але насправдi кат вiдiтнув голову Марii Гамiльтон, iншiй коханцi Петра, яку звинуватили у дiтовбивствi…

Це ii вiдтяту голову, а не голову Анни Монс, Петро цiлував в уста, а тодi помiстив ii у банцi зi спиртом у своiй знаменитiй кунсткамерi.

Але це буде потiм, потiм… Вирвавши з серця Анну Монс, де вона вже було облаштувалася навiть затишно, – Петро невдовзi почне вiдчувати там порожнечу. Наче вирвав не отруйне зiлля на ймення Анна Монс, а щось рiдне i тепле. Треба було ту порожнечу спiшно чимось заповнювати. Звiсно ж, новим коханням – вiдомий принцип: чим отруiвся, тим i лiкуйся. Чим i зайнявся Петро.

Ось тодi й пiдвернулася йому пiд руку i в очi впала Марiя Гамiльтон, у Росii вiдома як Марiя Гамонтова. Ставши фавориткою Петра I, його тимчасовою, щоправда, але найбiльшою любов’ю, Марiя не могла й подумати, що вона – ставши коханкою росiйського царя, жорстокого i неврiвноваженого, який страждав вiд «падучоi», ступила на страшний трагiчний шлях, сама пiдписавши собi смертний вирок…

Коханок у Петра було та було – вiдомих, маловiдомих i зовсiм не знаних широкому загалу, жагучо-пристрасних i холодних, але до специфiчного видання А. Р. Сардарян «Сто великих историй любви» (Москва: Вече, 2006), де вмiщено i справдi сто великих захоплень великих, принаймнi знаних в iсторii людей. Кого там тiльки немае: Далiла i Самсон, цариця Савська i цар Соломон, Семiрамiда i цар Нiн, Сапфо i Алкей, Клеопатра i Юлiй Цезар…

А ще ж закоханi пари середнiх вiкiв, епохи Вiдродження, ХVІІ – ХХ ст.: цариця Тамара – Шота Руставелi, Есуй – Чингiзхан, Беатрiче – Данте, Лаура – Петрарка, Єлизавета Валу – дон Карлос, Анна Австрiйська – кардинал Рiшелье, царiвна Софiя – Василь Голiцин, Нелi Гвiн – Карл ІІ Англiйський, Дар’я Салтикова – Микола Тютчев, Емiлiя дю Шатле – Вольтер, Софi Волан – Дiдро, Джульетта Гвiчачардi – Людвiг ван Бетговен…

…Герцогиня Альба – Франсiско Гоя, Полiн Бергезе – Нiколо Паганiнi, Марiя Велевська – Наполеон Бонапарт, Тереза – Артур Шопенгауер, Жорж Санд – Фредерiк Шопен, Евелiна Ганська – Оноре де Бальзак, Марi Дюплесессiс – Александр Дюма-син, Анна Дезрi – Альфред Нобель, Каролiна Сайн-Вiтгенштейн – Ференц Лiст, Надiя фон Мекк – Петро Чайковський, Лу Саломе – Фрiдрiх Нiцше, Камiла Клодель – Огюст Роден, Леся Украiнка – Сергiй Мережковський…

Як зазначено в анотацii до збiрника «Сто историй любви, собранных в книге, расскажут о том, как люди разных времен, национальностей, социального положения и вероисповиданий, любили страстно и беззаветно: любовь определяла их судьбы, ломала характеры (а часом i згадуванi долi. – В. Ч.) переворачивала жизни…»

Що й трапилося… Нi, не з багатьма, а майже з усiма. Бо у них була пристрасна любов. Наталя Брасова – великий князь Михайло Романов, Анна Ахматова – Амадео Модiльянi, Фелiца Бауер – Франц Кафка, Лiля Брiк – Володимир Маяковський, Тетяна Гливенко – Дмитро Шостакович, Олена Нюренберг – Михайло Булгаков, Клара Петаччi – Бенiто Муссолiнi, Вiра Бунiна-Муромцева – Іван Бунiн, Маргарита Коненкова – Альберт Ейнштейн, Валентина Серова – Костянтин Симонов, Тетяна Окуневська – Йосип Броз Тiто…

Серед цих пристрасних кохань – часто трагiчних – i вони: Марiя Гамiльтон i Петро I. Хоч у Петра – повторiмося – таких коханок було та було, але до подiбного видання чомусь у ролi найзвабливiшоi коханки потрапила лише вона – Марiя Гамiльтон…

Предки ii походили з давнього шотландського роду Гамiльтонiв, якi ще за царя Івана Грозного перебралися до Росii, навiть знайшли при царському дворi посади. Коли Марiя народилася – невiдомо, але при дворi Петра вона вигулькнула в 1709 р. – iй тодi було близько п’ятнадцяти рокiв. І вона вже почала квiтнути всiма жiночими звабами, але вибирати собi супутника життя не квапилася. Потрiбен був не перший-лiпший, а красивий, кращий iз кращих, такий, який мiг би забезпечити iй небiдне життя.

Спершу вона впала в око царицi Катеринi Олексiiвнi, i та взяла ii до собi фрейлiною. Струнка, вродлива дiвчина всiм, iз ким знайомилась, одразу ж подобалась. Була Марiя невгамовною, вдачi веселоi та жвавоi.

До всього ж вона вдалася хитрою, проникливою i далекоглядною. Нiчого просто так не робила, а лише з прицiлом на вигоду i подальшi блага.

Вважаеться, що саме цi якостi i допомогли затiяти небезпечну авантюру: рiшуче сподобатися царевi й набитися в його любаски, себто шмигнути в його постiль. А вже там вона постаралася! Так постаралася, що невдовзi Петро побачив у нiй «такие дарования, на которые не мог воззреть без вожделения». Так Марiя стала коханкою росiйського царя, i вiн негайно увiв ii «в постельний реестр», список особистих коханок.

З перших днiв – чи то пак ночей, – цар мiг насолодитися новою фавориткою, а пристрасть, що спалахнула в ньому, вже не давала йому спокою нi вдень нi вночi, i вiн був тiльки з нею, на якийсь час навiть махнувши рукою на державнi справи. І забув, ясна рiч, про законну жону. Щасливо забув. Чому щасливо? А тому, що забув про дружину, а пам’ятав лише коханку, i вiд цього почувався як нiколи щасливим.

Такою ж щасливою була у тi днi й Марiя Гамiльтон. Ось тiльки щастя ii виявилось недовгим. Щоб не сказати – куцим. Та й не врахувала жiнка, що цар Петро – вiд природи чи що? – був аж надто непостiйним. Та й щастя, як вiдомо, тривае недовго. Справи та побутовi клопоти швидко його затуманюють, i людина знову почувае себе заклопотаною побутом, бодай той побут i царський. Петро не вмiв – i не мiг – зберiгати вiрнiсть дружинi, як i першiй красунi його двору. Навiть у такого здорованя, як Петро Олексiйович не вистачало сили зберiгати чи втримувати в собi вiрнiсть. Домiгшись свого, взявши, що вiн хотiв вiд черговоi красунi, Петро швидко холонув – до будь-якоi зваби, любки-голубки.

Збайдужiв вiн i до Марii Гамiльтон. З такою ж швидкiстю, з якою холонув до коханок – коли брав вiд них усе, до чого багла його невгамована i така непостiйна плоть. І чого тiльки не робила Марiя, аби втримати бiля себе коханого, та все було марно. Швидко настав час, коли Петро-цар, як iй здавалося, почав iз нею нудьгувати, а тодi й забувати про неi. І Марiя у вiдчаi, нiчого не придумавши кращого, кинулася шукати собi нових коханцiв, i коло неi чи не роями кружляли зальотники, готовi – подай вона iм тiльки знак – кинутися до неi в обiйми…

Особливо багато товклося бiля неi офiцерiв, iноземцiв. Одне слово, вiд кавалерiв у панi Гамiльтон не було вiдбою, i вона пустилася берега. Вiд природи своеi Марiя була не байдужа до плотських розваг i насолод, а в обiймах нових i нових спокусникiв забувала про зраду царя i мала в тих обiймах велику втiху. Хоч й забаганка будь-що повернути царя не полишала ii.

Пiдгулювала красунечка Марiя, як кажуть, на сторонi ще довго й довго – не один рiк. І пiдгулювала б у свое задоволення, може, i не один рiк (Петро був зайнятий державними справами i до нього «не доходило»), якби не перестаралась. Закрутила роман з царським денщиком Іваном Орловим, а закрутивши з бравим молодцем, кинулась у вир пристрастей забувши про обережнiсть.

«Бог нас береже», – смiючись, казала коханцевi, забувши про вiдому iстину: Бог береже лише тих, хто сам обережний. А трапилося так, що однiеi ночi, коли Петру чомусь не спалося i раптом закортiло чогось такого… цар i згадав про полишену ним коханку Марiю – навiть несподiвано для самого себе згадав. Оскiльки ж вiн нiколи не вiдкладав задуманого, то цар подався в спочивальню своеi коханки – вона мешкала в царському палацi. Негадано нагрянув у покоi Марii Гамiльтон i заскочив в обiймах голоi Марii свого денщика Івана Орлова – який пасаж, як писали в давнiх росiйських романах. Про те, що вiн, цар Петро, сам зраджував, не вважаючи це навiть за зраду, а ось вибрик Марii вiдразу ж було квалiфiковано як зраду. І не просту, себто не подружню, – бо Марiя не була його законною дружиною – а як зраду державну. А це…

Це в кращому разi тягне багаторiчне ув’язнення у фортецi з подальшим пожиттевим ув’язненням в яку-небуть сибiрську глушину. І це повторимо, в кращому разi, бо за державну зраду винуватцi каралися смертю – розстрiл або повiшення. А зважаючи, що улюбленим видом страти для Петра було вiдтинання – привселюдно й на площi – голови, то Марii й був винесений цей вирок. До того ж у ходi скороспiшного слiдства виявилося, що Марiя Гамiльтон вже зробила кiлька абортiв – невiдомо, щоправда, вiд кого – вiд царя Петра чи вiд iнших своiх зальотних.

Пiд час слiдства дiвицю Гамiльтон тримали в темницi, закуту в залiззя. Ще й постiйно пiддавали тортурам. З ii уст виривали – залiзом i тортурами – новi й новi зiзнання. Дiвиця Гамiльтон також зiзналась у дiтовбивствi (аборти), що вона умертвляла у своему черевi ще не народжених дiтей, а останню дитину, яка народилася, буцiмто задушила власними руками. Це нiби пiдтвердила й одна з царевих покоiвок. І як результат, негайно з’явився указ царя Петра: «Девку Марью Гамонтову, что она с Иваном Орловым жила блудом и была от того брюхата трижды и двух ребенков лекарствами, а третьего удавила и отбросила, за такое ее душегубство, а также она у царицы государыни крала алмазные вещи и золотые червонцы, казнить смертию».

На словах додав: обезголовити. («Лишить головы ея».)

– О найн, найн! – Марiя Гамiльтон хапалася за власну голову, що з нею вирiшено було ii розлучити. – У мене немае запасний… голова. – Кинулась до Петра.

– Ваша царська величносте!.. Пйотр, любов моя. Найн, найн рубать моя голова. У мене тiльки одна голова. Як я буду потiм жити?

– Га-га-га!.. – за звичкою витрiщаючи очi, зареготiв Петро. – Люблю веселих дiвок! – І ляснув Марiю по випуклих сiдницях, якими ще недавно так полюбляв тiшитися. – Слухай, дiвко. Що в тебе лише одна голова, – передражнив ii. Марiя не твердо знала росiйську мову, чим ранiше його забавляла, – треба було ранiше думати. І думати головою. А ти думала сiдницями.

– Жiнцi так думати зручнiше, – зiзналася Марiя.

– Га-га-га! – Петро знову зареготiв, дивуючись дотепностi своеi вчорашньоi коханки, ще раз ляснув ii по сiдницях i пiшов, ще регочучи. Вiн був того дня добре, як на Русi казали, «пiддатий»… А йдучи, кинув на ходу катам: – Лишити голови!.. Хай i далi думае сiдницями…



У Бiблii вiдтинання голови традицiйно використовувалось як кара за найстрашнiшi злодiяння. А вiдтинали голову, бо вважали ii вмiстищем душi.

Стародавнi гебрейськi закони передбачали чотири види страти: побиття камiнням до смертi, вiдтинання голови, задушення i спалювання. Вiдтинання голови передбачалося за найсерйознiшi злочини, такi як убивство ближнього та iдоловiрство.

Прадавнi египтяни вiрили: душа живе в головi людини, вiдтинання голови, вважали вони, здатне повнiстю ii знищити, тож страчений таким способом уже не мiг розраховувати на потойбiчне життя. Йому не було прощення. А тому, хто не мав душi, не було життя i на тому свiтi. За тодiшнiми законами, страчених таким способом – вiдтинання голови, коли знищувалася душа, ховали окремо вiд злочинцiв, позбавлених життя iншим способом.

І, звiсно ж, поза межами кладовища, часто в безлюдних краях чи на роздорiжжi, в ярах i чагарниках. А про пустелю годi було й казати. І тому, що обезголовленi, не мали права жити в потойбiчному свiтi, живi такоi кари боялися i були готовi на будь-яку смертну кару, тiльки не на вiдтинання голови, бо при цьому знищуеться душа.

Однi запевняють, що душа – внутрiшнiй психiчний свiт людини, з ii настроями, переживаннями й почуттями – хiба не так? А ось вiряни скажуть бiльше: душа – безсмертна нематерiальна основа в людинi, що становить суть ii життя, вона е джерелом психiчних явищ i вiдрiзняе ii вiд тварини…

А загалом душа живе, i ii треба берегти, бо мертва душа – мертва й людина.

Душа – це ii жива плоть, тоже бережiмо своi душi, – закликають люди Божi.

Навiть умираючи, люди старалися зберегти душу.

«Якщо вже заслужив смертну кару своiми злодiяннями, – казали, – то краще бути повiшеним чи й навiть живцем спаленим, анiж обезголовленим… Бо на тiм свiтi без душi нiкого не приймають. Ти станеш тут нiким по своiй загибелi, нiким будеш i в потойбiччi. А втрата душi – найстрашнiша кара не лише для живих, а й для мертвих…»

І всi жахалися такоi страти, навiть просто дивитися, як людинi вiдтинають голову. І лише цар Петро полюбляв таке видовисько, тiльки що – i виносив свiй традицiйний вирок: позбавити голови!

І неодмiнно з’являвся на мiсцi страти, аби подивитися, як те дiйство буде чинитися i як людська голова, бризкаючи кров’ю, впаде на плаху…

І надiла Марiя Гамiльтон, двадцяти п’яти рокiв, бiлу сукню, заплела у волосся чорнi стрiчки. Коли ii вивели на площу до ешафоту, де засуджену вже очiкував кат iз сокирою, всi, побачивши ii, завмерли. «Девица была так прекрасна: ни долгие дни в темнице, ни жестокие пытки не смогли загубить красоту…»

Петро – а вiн на цих стратах, як уже мовилося, завжди був присутнiй, це йому приносило велике задоволення, – цар пiдiйшов до колишньоi коханки i голосно попросив ii молитися на небесах за всiх грiшних, якi залишаються на землi грiшнiй…

Засуджена, певно, думаючи про щось свое, чи була надто розгублена, невиразно кивнула головою i, ворухнувши бiлими губами, щось хотiла було попросити царя, як вiн схопив ii за плечi, поцiлував у тi бiлi, вже безкровнi губи i, пiдiйшовши до ката, щось йому шепнув.

Натовп полегшено перевiв подих, засуджена теж. Усi збагнули: той шепiт катовi е наказом царя не страчувати засудженоi.

І миттево блiде обличчя Марii почало поволi рожевiти, вона оживала в надii, що в останню мить перед стратою iй буде зачитано указ про помилування. А тому вже вiльнiше пiдiйшла до ешафоту, по командi опустилася на колiна i поклала голову на плаху, чекаючи, що ось-ось в останню мить iй буде оголошено про помилування царя.

Кат пiдняв здоровенну сокиру з широким лезом, гекнув i з усього розгону опустив ii. Почувся глухий стукiт, i тiеi ж митi, бризнула кров – голову Марii Гамiльтон було акуратно вiдрубано. (Про це пошепки i велiв Петро катовi: «Отрубай аккуратно, чтобы голову потом можна было выставлять на обозрение».)

Натовп ахнув i завмер, у першу мить ще нiчого не тямлячи, адже всi чекали, що дiвицю Гамiльтон буде помилувано.

Не розгубився лише цар Петро, вiн пiдняв голову колишньоi коханки, поцiлував ii в уста i рiвним, рiшучим кроком, упевнений у своiй правотi й задоволений стратою, пiшов з площi до карети, що очiкувала його.

Де поховали страчену, того нiхто не вiдав, бо те було чи не державною таемницею, а ось голову дiвчини Гамiльтон було опущено в колбу зi спиртом, а саму колбу з головою врочисто виставлено в кунсткамерi…

Кунсткамера (нiм. Kunstkammer – кабiнет рiдкiсних речей, музей) – у минулому назва рiзних iсторичних, художнiх, етнографiчних та iнших колекцiй рiдкiсних речей та мiсце iх зберiгання. У Росii кунсткамеру було засновано 1714 р. у Петербурзi й вiдкрито для огляду 1719 р. У нiй демонструвалися колекцii, зiбранi Петром I пiд час подорожi в Захiдну Європу.

Згодом вона вiдiйде до складу Академii наук i перетвориться на комплексний музей. З 1724 р. ii розмiстять у спецiально спорудженому для неi будинку в стилi петровського бароко. У 30-х роках ХІХ ст. на базi експонатiв кунсткамери створено ряд музеiв: анатомiчний, етнографiчний, ботанiчний, зоологiчний та iншi. Нинi в примiщеннi кунсткамери мiститься Інститут етнографii РФ (ранiше СРСР), Музей антропологii та етнографii iм. Петра Великого.

Двiстi рокiв зберiгалася голова Марii Гамiльтон у колбi зi спиртом, виставлена у вiтринi кунсткамери, i всi вiдвiдувачi протягом згаданих двохсот рокiв милувалися незвичайною вродою Марii Гамiльтон (ii обличчя не втратило своеi привабливостi).

Екскурсанти захоплено слухаюли розповiдi екскурсовода. Однi засуджували Марiю Гамiльтон: «Шалава! Зрадити самого царя батюшку!» Іншi спiвчували заспиртованiй головi, а хто й заздрив: «Пощастило ж iй, сам цар-батюшка ощасливив ii своiм коханням, дiвчину без роду й племенi».

У 1689 р. Петру виповнилося 17 рокiв, i вiн уже мiг претендувати на реальну владу (досi вiн мав лише номiнальний статус царя), але реальна влада в царствi належала царiвнi Софii Олексiiвнi. Ось як писав про неi А. Р. Сардарян: «Царiвна Софiя Олексiiвна була однiею з найнеординарнiших жiнок у росiйськiй iсторii, вона володiла не тiльки рiзними талантами, а й сильним та рiшучим характером, викличним i гострим розумом, що допомiг цiй жiнцi захопити владу i на якийсь час стати самодержавною правителькою величезноi держави».

Народилася вона 1657 р. у царя Олексiя Михайловича i його першоi жони Марii Милославськоi. Вiд народження i в дитинствi, а частково i в юностi, це була звичайна дiвчина-царiвна. І, здаеться, нiщо не вiщувало iй будучини, коли вона увiйде навiть до iсторii Росiйського царства.

Як i всiх дiвчат тодi, так i Софiю з дитинства навчали, як вести домашне господарство, шитву-рукодiллю, вмiнню читати – бодай церковнi книги. Водночас заборонялося виявляти почуття, усiлякi емоцii та непокiрнiсть, а з досягненням зрiлого вiку царських дочок зазвичай вiддавали в монастир, де й минало чи не пiд замком iхне рано згублене життя. Дозволялося (i навiть примушувалося) лише читати церковнi книги.

Всупереч таким настановам, Софiя зростала уiдливою, вона не корилася навiть нянькам, на кожному кроцi показуючи свою непокiрну самостiйну вдачу. Але коли царевi доповiли про не вельми слухняну його дочку, цар похитав головою i звелiв далi серйозно навчати ii, найнявши для цього найкращих вчителiв i наставникiв, тож не дивно, що Софiя до десяти рокiв добре засвоiла грамоту, читання, науку, iсторiю та iноземнi мови.

Цар пишався дочкою й охоче брав iз собою в поiздки по краiнi… Як зазначатимуть сучасники, про ii незвичайнi таланти, ерудованiсть i проникливiсть ходили легенди, i в юноi Софii почали з’являтися женихи. Щоправда, вона не вiдзначалася вродою, риси ii обличчя не були правильними, а постава статною. Вона була трохи повнувата, з рiзкими рухами i мiцною, не зовсiм жiночою будовою тiла. Але це не вiдштовхувало вiд неi чоловiкiв, хоча вона в тi роки не виявляла до них нiякого iнтересу.

«У 1676 р. помер цар Олексiй Михайлович. Росiйський трон посiв його спадкоемець, хворобливий i слабенький Федiр, син царя вiд першоi дружини Марii Милославськоi. Софiя зблизилася з братом, весь час була з ним, оберiгаючи i доглядаючи його, а поки там що, завела мiцну дружбу з наближеними боярами та военачальниками, схиляючи iх на свiй бiк. Так, по кiлькох мiсяцях були практично вiдстороненi вiд двору Наришкiни i дев’ятилiтнiй спадкоемець царя Петро, а Софiя i далi завойовувала популярнiсть у придворних та змiцнювала свое становище бiля царського трону. Тодi ж вона i познайомилася з вiдомим боярином Василем Голiциним.

Вiн був значно старшим за молоденьку царiвну, вiдзначався особливою мудрiстю, багатим життевим досвiдом, рiзнобiчними талантами i зумiв, сам того не бажаючи, покорити юну Софiю. Голiцин був вельми освiченим, вiльно володiв польською, грецькою, нiмецькою та латинською мовами, знався на музицi, захоплювався мистецтвом i жваво цiкавився европейською культурою. Потомок вiдомого литовського князя Гедимiна, аристократичний i добре вихований князь до всього ж був привабливий собою i володiв пронизливим, трохи хитрим поглядом, який надавав його обличчю ще бiльшоi оригiнальностi.

Царiвна Софiя, яка недолюблювала чоловiкiв i часто зневажала iх за слабкiсть i вiдсутнiсть волi, раптом несподiвано для себе покохала вишуканого i галантного князя. Але той, хоч вiдчував симпатiю до молодоi дiвчини, не мiг вiдповiсти iй взаемнiстю. Василь Васильович мав дружину i шiстьох дiтей, до того ж любив жону i вважався зразковим сiм’янином.

І все ж вiн запропонував Софii щиру дружбу i пiдтримку. Весь час Голiцин i Софiя були разом: вiн запрошував ii до своеi домiвки, де часом були приiжджi iноземцi з Європи, якi розповiдали про чужоземнi традицii та звичаi, що вражали Софiю Олексiiвну. Василь Васильович вiдкривав дiвчинi своi мрii про перебудову держави та проведення рiзних, часом несподiваних реформ, змiни чинних у краiнi законiв. Царiвна, зачаровано слухаючи коханого, захоплювалась ним дужче й дужче…

У кiнцi квiтня 1682 р., коли молодий цар помер, новим спадкоемцем було призначено Петра – за регентства вдови-царицi Наталii Наришкiноi. Такий поворот подiй не влаштовував Софiю Романову, i вона разом iз князем Голiциним i наближеними боярами влаштувала збройний бунт, внаслiдок якого були скинутi з престолу малолiтнiй цар Петро i його мати Наталiя Наришкiна. За кiлька днiв царями стали Іван i Петро, але регентшею при малолiтнiх братах було призначено Софiю Олексiiвну. «Їй судилося правити Росiйською державою довгих сiм рокiв», – пише А. Р. Сардарян.

Софiя виявилася ще й непоганою правителькою: провела вiйськовi та податковi реформи, при нiй почала бурхливо розвиватися промисловiсть, усiляко пiдтримувалася торгiвля з iншими державами. Зрозумiло, що Голiцин став при Софii ii правою рукою, привозив до Росii iноземних майстрiв, вiдомих учителiв та рiзних спецiалiстiв, запроваджував у краiнi iноземний досвiд.

Змiнились i iхнi особистi вiдносини: Василь Васильович, нарештi, закохався у тридцятилiтню царiвну. І ранiше не вiдзначаючись вродою, Софiя на той час дуже розповнiла, риси ii обличчя стали ще грубiшими, але князь уже не мiг без неi жити. Ще не так давно вiн був чудовим батьком i вiрним чоловiком, а тут кинув дружину i навiть не спiлкувався з дiтьми. Увесь його вiльний час належав iй – «любiй дiвицi Софii». А вона була заслiплена почуттями i навiть боготворила свого вже немолодого фаворита.

Голiцина цариця призначила военачальником, i вiн двiчi водив вiйсько у Кримськi походи. А вона слала йому захопленi листи, повнi нiжного почуття: «Коли я побачу в обiймах своiх тебе?… Свiт мiй, батюшка, надiя моя… Великим менi буде той день, коли ти, душа моя, до мене повернешся…» І боярин Голiцин вiдповiдав iй такими ж тремтливо-нiжними посланнями.

Жаль тiльки, що Василь Голiцин не володiв талантом полководця, тож битви жодноi не виграв, а навпаки: повернувся переможеним. І все ж Софiя, аби хоч якось збадьорити коханого, влаштувала йому пишний бенкет. Їi слiпе кохання до «старця» вже навiть почало шокувати близьке оточення.

Але Софii все було дарма. Вона умовила фаворита вiдправити законну дружину в монастир i пiти з нею, Софiею, пiд вiнець. Голiцин хоч i кохав ii, але довго не мiг на таке зважитися – не визрiв ще. Бачачи, що коханець дуже переймаеться, Софiя раптом запропонувала йому повну свободу – як ми сьогоднi сказали б, цивiльний шлюб. Так вони й жили. Чи були у них спiльнi дiти – невiдомо, але деякi iсторики запевняють, що цариця мала дитину вiд князя, тiльки тримала це в секретi.

А пристрастi та обурення при дворi наростали.

Петро, який на той час уже досить вирiс, був надто норовливим i впертим, не бажав бiльше слухати своеi владноi сестри. Вiн чимраз частiше iй суперечив, ставав, як кажуть, упоперек, дорiкав iй зайвою самотнiстю, що не властива жiнкам, i прислухався до матерi, яка налаштовувала його проти хитроi та пiдступноi сестри. До всього ж у державних паперах наголошувалося, що регентшу буде позбавлено можливостi керувати державою з досягненням повнолiття Петра чи його оженiння. А в Петра на той час уже була дружина Євдокiя Лопухiна, але – парадокс – на тронi ще залишалася його сестра. З якого дива? На пiдставi яких законiв Софiя Олексiiвна Романова, хай i зведена сестра його, правила царством?

Так довго не могло тривати, та ще за такого рiшучого, свавiльного i жорстокого Петра, Так чи так, а сiмнадцятилiтнiй брат ставав для правительки небезпечним ворогом. Збагнувши i вiдчувши це, Софiя вирiшила дiяти, а для цього покликала на допомогу стрiльцiв – як колись уже було.

Будучи, як спецiалiсти вважають, вiд природи жорстоким i свавiльним, загалом рiшучим, хоча часто й некерованим, Петро водночас, а надто в раннiй своiй молодостi, вiдзначався лякливiстю, тож у ньому незбагненним чином поеднувалися рiшучiсть i боязливiсть.

Особливо це проявлялось у тi днi, коли старша сестра Софiя зробила спробу остаточно усунути його зi своеi дороги.

Однiеi ночi Петра розбудили перебiжчики з Кремля (Петро тодi ночував у селi Преображенському), якi й застерегли його: рятуйся, мовляв. Царiвна Софiя зiбрала вiйсько, щоб напасти i вбити тебе в Преображенському. А далi сталося незбагненне. Повiривши словам перебiжчикiв, Петро схопився з постелi, метнувся у стайню, роздягненим, як спав, скочив на коня i помчав до лiсу. Конюхи його наздогнали, дали одяг.

Але Петро був таким наляканим, що, навiть не одягнувшись, погнав коня вчвал до Троiцi. Була вже шоста ранку, коли вiн, розбитий тiлом i змучений душею, дiстався монастиря. Розказують, що, забiгши до кiмнати, напiводягнений цар, заливаючись слiзьми, розповiв про свою бiду архiмандриту, благаючи його захистити вiд «происков сестры».

Архiмандриту ледве вдалося заспокоiти переляканого царька… А тим часом до монастиря пiдоспiли друзi з Преображенського табору, пiдiйшли кiлька стрiлецьких полкiв, i мiж Москвою та Троiцьким монастирем почалися переговори, що тривали цiлий мiсяць. І весь цей час, ще зляканий, цар сидiв у монастирi, боячись його залишити – йому всюди ввижалися змови, що iх повсюди влаштовувала Софiя. Але стрiльцi почали залишати Софiю, переходячи на бiк Петра. Софiя цього разу прорахувалася. Чи iсторiя двiчi не повторюеться – стрiльцi вже не повiрили – нi iй, нi ii постарiлому фавориту – i перейшли на бiк молодого спадкоемця, який на всiх законних пiдставах мав право на трон.

І присягнули на вiрнiсть Петру.

Правителька Софiя зрозумiла, що це вже все. Удвох iз Голiциним трону вона не втримае i сама на ньому i дня не всидить.

Так воно i сталося. Петро наказав схопити сестру i зачинити в келii Новодiвичого монастиря. Тридцятидвохрiчну царiвну було вiдсторонено вiд влади i назавжди розлучено – так покаже час – iз ii немолодим коханцем. Василя Голiцина було позбавлено боярського титулу, майна i чинiв i вiдправлено на заслання в далеке архангельське село, де князевi доведеться проскнiти серед бiлих ведмедiв до кiнця своiх днiв, яких у нього тодi залишилося вже не так i багато.

Туга за коханою Софiею, наруга, що ii над ним учинили з наказу Петра, швидко вкоротять йому вiку, у мерзлiй землi виколупають – земля була як камiнь, архангельськi зими суворi – сяку-таку яму, в якiй його сяк-так i загребуть. Кажуть, що тiло його вигребуть бiлi ведмедi та залишать з нього самi лише потрощенi кiстки…

Софiю тим часом постригли в черницi пiд iм’ям Сусанни. Вона проживе в монастирi ще п’ятнадцять рокiв i пiде в iнший свiт у 1704 р. За iншими даними, фаворит переживе ii буцiмто на десять рокiв i помре в архангельському селi – його таки загребуть у мерзлу землю – у 1714 роцi.

Перед смертю Софiя була спокiйна i якась аж умиротворена – наче щось спiзнала таке, що недосяжне для iнших. І навiть попрохала називати ii Софiйкою – «Я такою iду iз цього свiту, – казала. – Не Софiею, а Софiйкою…»

І ще казала:

– Дякуючи князевi Голiцину, я спiзнала, що таке справжня любов, хоча спершу й не вiрила в неi. Гадала, що то все людськi вигадки… фантазii. Але коли поруч був князь Голiцин – а вiн завжди був зi мною поруч, – я жила, жила, як у раю.

Передихнула.

– А може… Може, й справдi я жила з коханим у раю, де закоханi живуть… І зараз до нього збираюсь. І коли ми з ним стрiнемося, щоб нiколи бiльше не розлучатися, ми теж будемо в раю… У тiм раю, що його любов надае людям…

Із законною своею дружиною цар Петро пiсля того, як закрутив роман iз Анною Монс, формально ще перебував у шлюбi – i не розлучався, i не жив. Мабуть, тому, що на Русi цар не мiг розлучитися iз законною жоною-царицею, а ось запроторити ii в монастир замiсть розлучення мiг. Петро й вирiшив запхати в келiю монастиря свою законну жону-царицю, – та й нащо вона йому, як вiн, давно охолонувши до неi (а втiм, вiн i не мав до неi гарячих почуттiв), жив – i жив вiдкрито в Нiмецькiй слободi з Анною Монс.

Поки ще була жива його мати, яка й женила Петра на Євдокii, цар намагався не демонструвати своеi антипатii до жони-царицi. Дотримувався якоiсь, бодай вже й лицемiрноi пристойностi, але пiсля смертi Наталii Кирилiвни Петро поiхав до Архангельська, не передавши дружинi жодноi, бодай куцоi, записки, всiляко демонструючи, що вона для нього не iснуе.

Та Євдокiю за традицiею, чи радше за iнерцiею, ще називали царицею i жила вона з сином Олексiем у палацi в Кремлi, але ii родичi Лопухiни, якi обiймали до того високi державнi посади, на той час потрапили в опалу, були позбавленi своiх посад i взагалi будь-якоi честi, бо вже не вважалися родичами царю. А вiн бiльше не вважався iхнiм зятем. І тодi Євдокiя перейшла на бiк тих осiб, якi були невдоволенi полiтикою, як i самим правлiнням Петра.

Петро затаiв на них злобу. Днi iхнi, здавалося, вже були полiченi.

Але так минуло чи не три роки – пiсля смертi царицi Наталii Кирилiвни, – Петро i не жив з ii невiсткою, але й не виганяв ii з Кремля, хоча постiйно погрожував це, врештi-решт, зробити.

І ось настав вирiшальний день. Збираючись за кордон, Петро – буцiмто через якусь змову, що ii намагалися влаштувати бояри, – звелiв батька царицi, свого високопоставленого тестя i двох ii братiв, бояр Сергiя i Василя схопити i вислати подалi вiд Москви. Щоправда, поки що воеводами – аби якось пом’якшити iхне падiння.

Вже перебуваючи в Лондонi, цар письмово доручив своему дядьковi Леву Наришкiну, боярину Стрешневу та духовнику царицi умовити Євдокiю постригтися в черницi, за звичаем, прийнятим на Русi (замiсть розлучення).

Тi поговорили з царицею, переконували ii «не доводити Петра до грiха», а хутчiй погодитися на постриг – з усiх можливих бiд ця була найменшою.

Але Євдокiя йти до монастиря навiдрiз вiдмовилася, пославшись на малолiтство сина Олексiя та його потребу в нiй як матерi, адже батько, цар Петро, своему синовi нiколи нiякоi уваги не придiляв. Навiть iгнорував його, iгнорував вороже.

Царевi доповiли в Лондон про вiдмову царицi виконати його повелiння. Повернувшись до Росii, Петро одразу ж поiхав до Анни Монс у Нiмецьку слободу, наче вона була його царицею i його закоханою жоною.

Євдокiя всю нiч – коли iй про це розповiли, – плакала, але вранцi вже знову була веселою i, як казала, радувалась iз сином життю…



Із закордонного вояжу цар Петро повернувся задоволений вельми i в новому, европейського крою, кафтанi, що його подарував йому польський король Август ІІ, з яким його зустрiч тривала аж три днi. Петро залишився задоволеним його подарованим кафтаном зi шпагою, тож був так захоплений, що не знаходив i слiв для похвали свого нового друга-приятеля. Тодi за бенкетом та рiзними забавами вiнценоснi домовилися допомагати один одному збройною силою в разi потреби.

Повернувшись до Москви, цар не поiхав у палац до жони-царицi i навiть не побачився з нею, а подався до Нiмецькоi слободи, де в нього було стiльки друзiв. А там несподiвано рознеслася чутка, що цар дуже гнiваеться… На кого?… Вiдповiв сам цар. Коли вранцi у Преображенському палацi з’явилися вельможi, цар, попрохавши ножицi, раптом власноруч i нiчого не кажучи, почав вiдрiзати iхнi розкiшнi, як лопати, iстинно руськi бороди. Першим був воевода Шеiн. І тiльки слух про це поширився по Москвi, як служилi люди, бояри i дворяни, самi собi поспiшно почали вiдчикрижувати бороди.

До всього ж усiм близьким до двору велено було скидати свою руську одiж та перевдягатися в европейськi кафтани. А цар, поки там що, особисто проводив допити з тортурами тим стрiльцям, якi брали участь у заворушеннi на боцi Софii, катував iх на дибi власноруч, сам виносив iм смертнi вироки i сам, вибравши сокиру, вiдтинав стрiльцям голови. А коли йому набридало орудувати сокирою, сидiв верхи на конi й залюбки дивився, як голови засудженим вiдтинали з його наказу наближенi. І дуже сердився, коли деякi бояри «принимались за дело трепетными руками». Як уривався йому терпець, зiскакував з коня, хапав сокиру i сам рубав голови на пласi, показуючи боярам, як це треба робити – «без соплiв». А вже потiм спостерiгав, як обезголовлених стрiльцiв вiшали навколо монастиря Новодiвичого – трупи там висiли i по п’ять мiсяцiв, щоб живi затямили, як виступати проти царя чи не виконувати його наказiв.

Удовольнившись стратою, iхав у Нiмецьку слободу – тiшитися в обiймах Анни Монс. Плоть жадала чогось такого… а найперше любовi.

І так день за днем, день за днем – бiльше двох тижнiв.

Нагостювавшись пiсля повернення з Лондона у Нiмецькiй слободi, Петро вiдвiдав ще кiлька будинкiв, де гуляв, пив, спав i знову пив i гуляв, i тiльки за тиждень, а можливо, i бiльше, нарештi «соизволил» побачитись iз законною супругою i не вдома, а в когось iз бояр. І побачився лише для того, аби «власноустно» порадити Євдокii хутчiш постригтися в черницi. Євдокiя й цього разу – хоч i почула пропозицiю вже з уст царя, – навiдрiз вiдмовилась iти в монастир, бо не вiдчувала за собою нiякоi вини – та ii i в природi не було. Того ж дня вона попросила про заступництво патрiарха Адрiана. Його святiсть зробив спробу заступитися за царицю, але без успiху. Якщо не рахувати лютi, що ii вiн викликав у Петра.

– Не твое дiло, святий отче, – кричав цар. – Молися Богу та не лiзь не в своi сани! Євдокiя буде черницею, а ти, святий отче, можеш опинитися бiля неi простим монахом!

І патрiарху зацiпило.

Не знаходячи собi мiсця вiд гнiву, цар велiв схопити Євдокiю i пiд конвоем вiдвезти в монастир. Спершу вiн навiть хотiв за непослух скарати ii на горло, але його вiдговорили вiд такоi затii друзi з Нiмецькоi слободи.

23 вересня 1698 р. царицю Євдокiю пiд конвоем привезли до Суздальсько-Покровського монастиря, що був традицiйним мiсцем заслання невгодних цариць. Там Євдокiю поспiхом i насильно постригли пiд iм’ям Олени. Щоправда, архiмандрит обителi вiдмовився постригти Євдокiю, за що був узятий пiд варту. Згодом у манiфестi, виданому у зв’язку зi справою царевича Олексiя, Петро сформулював звинувачення проти колишньоi царицi так: «…за некоторые ее противности и подозрения». (Мiж iншим, того ж року Петро постриг у чернецтво двох своiх единокровних сестер Марфу i Феодосiю – за спiвчуття до скиненоi царiвни Софii.)

Утримання вiд казни царицi Софii не було видiлено – ii мали утримувати родичi. Вона iм у вiдчаi писала: «Здесь ведь ничего нет: все гнилое. Хоть я вам и прискушна, да что ж делать. Покамест жива, пожалуйста, поите, да кормите, да одевайте, нищую».

Черницею Євдокiя пробула щось iз пiвроку, а тодi перейшла у статус мирянки при монастирi. Життя у вiльноi мирянки Євдокii, колишньоi царицi, поступово почало налагоджуватись. Зрештою вона познайомилася з майором Степаном Глебовим (у Суздаль приiздив для проведення рекрутського набору), якось непомiтно закохалася в нього, сама дивуючись, що пiсля всiх пертурбацiй вона ще здатна на почуття. І, як писатимуть, «вступила с ним в связь…» (Майор Глебов, коли почув, що в монастирi живе колишня цариця Росii, зажадав з нею познайомитись, духовник Євдокii i привiв майора до засланоi царицi, i вони, наче молодi, захопилися одне одним з першого погляду.)

Згодом Євдокiю примусили загрозами-тортурами зiзнатися «в содеянном» i навiть писати про це самому царевi. Євдокiя напише «признательное письмо» (хитрити й дурити вона вiд самоi своеi природи не могла):

«Всемилостивейший государь! В прошлых годах, а в которых не упомню, по обещанию своему пострижена я была в суздальском Покровском монастыре в старицы и наречено мне было имя Елена. И по пострижению в иноческом платье ходила с полгода; и не восхотя быть инокою, оставя монашество и скинув платье, жила в том монастыре скрытно, под видом иночества, мирянкою…»

З ii листа до майора Глебова: «Свет мой, батюшка мой, душа моя, радость моя! Знать уж злопроклятый час приходит, что мне с тобою расставаться! Лучше бы мне душа моя с телом рассталась! Ох, свет мой! Как мне на свете быть без тебя, как живой быть? Уже мое проклятое сердце да много послышало нечто тошно, давно мне все плакало. Ах мне с тобою, знать, будет расставаться. Уж мне ни жизнь моя на свете! За что ты на меня, душа моя, был гневен? Что ты ко мне не писал? Носи, сердце мое, мой перстень, меня любя; а я такой же себе сделала; то-то у тебя я его брала…»

Що довше перебувала колишня цариця в монастирi, то бiльше чуток про неi почало з’являтися. І майже всi спiвчутливi. Так, епископ Ростовський Десифей почав вiстити, що Євдокiя скоро знову буде царицею, i величав ii в церквах «великой государыней». Пророкували, що, мовляв, Петро ось-ось помириться з царицею i залишить недавно заснований ним Петербург, а разом з ним i своi реформи, що тiльки руйнують Русь. Це дiйшло до Петра, коли цар проводив слiдство у справi царевича Олексiя. Пiд час суду над ним царевi доповiли: колишня цариця Євдокiя «яшкается с противниками его реформ и принимает участие в ихнем заговоре против царя». Вiдразу ж у Суздаль для проведення додаткового розслiдування було послано капiтана-поручика Скорнякова-Писарева, який i заарештував Євдокiю разом з деякими ii прихильниками.

Петро видав йому нове повелiння: «Указ бомбардирской роты капитана-поручика Писареву. Ехать тебе в Суздаль и там в келиях бывшей жены моей и ея фаворитов осмотреть письма, и ежели найдутся подозрительныя, по тем письмам, у кого их вынул, взять за арест и привести с собою купно с письмами, оставя караул у ворот».

Капiтан-поручик Скорняков-Писарев заскочив колишню царицю у мирськiй сукнi (та яка ж вона тодi черниця?), а в церквi монастиря виявив записку, в якiй ii згадували не черницею: «Благочестивейшей великой государыней нашей, царицей и великой княгиней Евдокией Федоровной, и желали ей и царевичу Алексею благоденственное пребывание и мирное житие, здравие же и спасение и во все благое поспешение ныне и впредь будущие многие и несчетные лета, во благополучном пребывания многая лета здравствовать».

На допитi «с пристрастиями» арештований майор Глебов зiзнався: «…сошелся я с нею в любовь через старицу Каптелину и жил с нею блудно».

Старицi Мартем’яна i Каптелiна показали, що свого любаса «инокиня Елена пускала к себе днем и ночью, и Степан Глебов с нею обнимался и целовался, а нас или отсылали телогреи кроить к себе в кельи, или выхаживали вон». Гвардii капiтан Лев Ізмайлов, що робив обшук, знайшов у Глебова 9 листiв царицi. Вона просила його покинути вiйськову службу i добитися мiсця воеводи в Суздалi, рекомендувала, як добитися успiхiв в iнших справах, але головним чином вони присвячувалися iхнiй любовнiй пристрастi. Сама Євдокiя показала: «Я с ним блудно жила в то время, как он был у рекрутского набора, в том и виновата». В листi до Петра вона зiзналася у всьому i просила вибачити, що iй «безгодною смертью не умереть».


З iнтернет-видання:



«Писарев арестовал всех и повез в Москву, а затем в застенке Преображенском состоялась очная ставка Глебова и Лопухиной, которые не запирались в своей связи. Глебову ставили в вину письма «цифирью», в которых он изливал «безчестныя укоризны, касающияся знамой высокой персоны Его царского величества, и к возмущению против Его величества народа». Австриец Плейер писал на родину: «Майор Степан Глебов, пытанный в Москве страшно кнутом, раскаленным железом, горящими углями, трое суток привязанный к столбу на доске с деревянными гвоздями, ни в чем не сознался». Тогда Глебов был посажен на кол и, прежде чем умереть, мучался 14 часов. По некоторым указаниям, Евдокию заставили присутствовать при казни и не давали закрывать глаза и отворачиваться».

«После жестокого розыска были казнены и другие сторонники Евдокии, прочие были биты кнутом и сосланы. В сочувствии к Евдокии были уличены монахи и монахини суздальских монастырей, крутицкий митрополит Игнатий (Смола) и многие другие. Игуменья Покровского монастыря Марфа, казначея Мариамна, монахиня Капитолина и несколько других монахинь были осуждены и казнены на Красной площади в Москве. Собор священнослужителей приговорил и ее саму к избиению кнутом, и в их присутствии она была выпорота. 26 июня 1718 года умер ее единственный сын, царевич Алексей. В декабре был казнен ее брат, Лопухин Абрам Федорович.

В итоге она была переведена из Суздальского в ладожский Успенский монастырь, где 7 лет жила под строгим надзором до кончины бывшего мужа. В 1725-м ее отправили в Шлиссельбург, где Екатерина І держала ее в строго секретном заключении как государственную преступницу под именованием «известной особы» (Евдокия представляла большую угрозу для новой императрицы, чьи права были сомнительны, чем для своего мужа, настоящего Романова)».


І лише пiсля воцарiння на престолi свого онука Петра ІІ Євдокiя була з пошаною переведена в Москву i мешкала спершу у Вознесенському монастирi в Кремлi, потiм у Новодiвичому монастирi – в Лопухiнських палатах.

Верховна тайна рада видала указ про вiдновлення честi й гiдностi царицi Євдокii «с изъятием всех порочащих ее документов». І скасували свое рiшення про призначення iмператором спадкоемця «по собственному без учета прав на престол». Євдокii було видiлено особливий двiр i на ii утримання 4500 рублiв (велика на той час сума) на рiк, а по приiздi Петра ІІ в Москву суму було збiльшено до 60 тисяч рублiв щорiчно – фантастична за тих часiв сума! Проте нiякоi ролi при дворi Петра ІІ Євдокiя не вiдiгравала.

Коли по смертi Петра ІІ виникло питання, хто стане його спадкоемцем, то в числi iнших кандидатур згадувалася i Євдокiя Лопухiна – як цариця. Верховна тайна рада навiть запропонувала iй престол, але Євдокiя Федорiвна вiд нього благорозумно вiдмовилась – аби не спокушати долю.

Померла Євдокiя Лопухiна у 1731 р. Анна Іванiвна, племiнниця Петра I, яка стала iмператрицею, поставилася до неi з повагою i навiть прийшла на ii похорони. Останнi слова колишньоi царицi були, як усiм здалося, щирими:

«Бог дал мне познать истинную цену величия и счастья земного». Поховали царицю Євдокiю в соборнiй церквi Новодiвичого монастиря бiля пiвденноi стiни собору, де Смоленська iкона Божоi Матерi, поруч iз гробницями царiвни Софii та ii сестри Катерини Олексiiвни.

І всi ще довго пам’ятали пророчi – буцiмто пророчi – слова (закляття) про загибель новоi столицi, що iх нiби урочисто-моторошно виголосила Євдокiя Лопухiна ще перед вiдправою ii в монастир: «… месту сему быть пусту!»



Друге за величиною та значенням мiсто Росii пiсля Москви – Санкт-Петербург, мiсто свого iменi та святого Петра, цар почав будувати в гирлi Неви на Заячому островi в 1703 р.

Першою його забудовою стала дерев’яна фортеця з шiстьма бастiонами. У фортецi поставили дерев’яну церкву во iм’я Петра i Павла, а бiля неi на мiсцi, де стояла рибацька хижа, дерев’яний будиночок для Петра «о двух покоях с сенями и кухней, с холстинными выбеленными обоями, с простой мебелью и кроватью». Визначено було мiсце для гостинного двору, пристанi, царського палацу, садiв та будинкiв знатних вельмож.

А далi… далi, як свiдчить iсторiя, «строительство этого города, которому суждено было вскоре стать новой столицей России, послужило поводом к такому отягощению народа, с каким едва ли могли сравняться все другие меры».

З усiеi краiни щорiчно зганялися на болотистi береги Неви десятки тисяч робiтникiв, якi помирали тут незчисленно вiд голоду i хвороб. Особливо багато – десятки тисяч, – загинуло там украiнцiв, насильно зiгнаних з усiеi Украiни царським урядом.

Як свiдчить iсторiя, постать Петра І – дуже складна й неоднозначна для оцiнювання в iсторii росiйськоi держави. З одного боку, Петро І – реформатор у галузях економiки, органiв управлiння, суду, вiйська, соцiальних вiдносин, побуту, освiти, а з iншого – вiдвертий деспот i крiпосник, прибiчник абсолютистськоi влади та диктатури дворянства, в особистому життi жахливий пияк, розбещений, аморальний, хамовитий i нестерпно-жорстокий тип. Тому в iсторiографii iснуе широка палiтра характеристик дiянь першого «божою милiстю росiйського iмператора»: вiд негативних до позитивних. Для радянськоi влади, яка десятилiттями панувала в СРСР, це був ледь чи не «радянський», себто свiй, стовiдсотково позитивний iмператор.

Для Петра, як зазначають об’ективнi iсторики, взагалi були характерними репресивнi заходи, нехтування людським життям. Та коли І. Мазепа «зрадив» Петра i перейшов на бiк шведського короля Карла ХІІ, цар наказав покарати багато людей. Постраждали не лише прихильники гетьмана, який багнув здобути волю своiй Батькiвщинi, постраждали й зовсiм непричетнi люди – тiльки за те, що вони були украiнськоi нацiональностi. Петро в лютi нищив усiх, хто звався украiнцем чи етнiчно належав до Украiни.

А примусовi канальнi роботи, спорудження фортифiкацiйних будiвель, вiйськовi «низовi» походи тощо! Козакiв i посполитих гнали з Украiни до Петербурга десятками тисяч – на вiрну загибель. До них залучалися найбiльш фiзично здоровi козаки, селяни та мiщани. Додому поверталося вiд 30 до 60 вiдсоткiв, iншi вмирали вiд нестерпних умов робiт, епiдемii, калiцтва тощо. Це була неприкрита полiтика Петра I на вiдвертий геноцид i цiлеспрямоване спустошення Украiни – мова завжди йшла про десятки тисяч загубленого люду, з поступовим ii заселенням росiянами. Ось як описуе один з очевидцiв – полковник Черняк – умови працi козакiв на спорудженнi каналу: «Велике число козакiв хворих i померлих знаходиться, i щораз бiльше множаться тяжкi хвороби – найбiльше вкоренилася гарячка й опух нiг, i мруть з того. Однак приставнi офiцери, незважаючи на таку нужду бiдних козакiв, за наказом пана бригадира Леонтьева… б’ють iх при роботi палками – хоч i так вони ii не тiльки вдень i вночi, а навiть у днi недiльнi i святковi вiдправляють – без спочинку…»

Далi полковник зазначае: «Боюся я, отже, щоб козакiв тут не погубили, як торiк – що iх хiба третя частина в минулiм роцi додому повернулася…»

Робоча повиннiсть була, як вважали сучасники, безоднею, в якiй загинула незлiченна кiлькiсть народу. Лише Петербург i Кронштадт вартi були кiлькох сотень тисяч людей. А на iхне мiсце гнали нових i нових, тож i не дивно, що всупереч всьому мiсто виростало швидко. Людям рiзного звання пiд загрозою величезних штрафiв з конфiскацiею маеткiв велено було переселятися до Петербурга i там зводити собi будинки.

Для пiдневiльного люду iмперii це було гiрше пошестi чи спустошливоi вiйни, тож усi проклинали Петра та його град. Кляли й бажали, щоб те мiсце, де вирiс Санкт-Петербург, провалилося хоч i на той свiт, а на його мiсцi щоб швидше виросли чагарi та бур’яни. І щоб те будiвництво забулося як жахливий сон… Цi побажання пiдневiльного люду i висловила цариця Євдокiя, пророкуючи – «Месту сему быть пусту!»



Коли з Марiею Гамiльтон було покiнчено, а заспиртована ii голова опинилась у вiтринi кунсткамери, цар Петро знову вiдчув у собi порожнечу, яку чимось чи кимось треба було заповнити. Життя, як кажуть, тривало, а царська плоть жадала нових розваг, пристрастей i насолод з новими коханками, звабними й жагуче гарячими. Тодi ж i з’явилася Марта, якiй через роки судитиметься стати Катериною пiд порядковим номером «перша».

Марта Самуiлiвна Скавронська, в першому шлюбi Крузе. За однiею з версiй, вона народилася на територii сучасноi Латвii, в iсторичнiй областi Вiдземе, що на зламi ХVII–XVIII ст. входила до складу шведськоi Лiвонii, у родинi латиського (чи литовського) селянина родом iз околиць Кегумса.

За iншою версiею, майбутня росiйська iмператриця народилася в Дерптi – нинi Тарту – у родинi естонського селянина.

Батьки Марти повмирали вiд чуми, тож дядько вiддав дiвчину в дiм лютеранського пастора Глюка, вiдомого своiм перекладом Бiблii на латиську мову. Пiсля захоплення Марiенбурга росiйськими вiйськами Глюк, учений чоловiк, був узятий на росiйську службу, заснував першу гiмназiю в Москвi, викладав мови i писав вiршi росiйською мовою.

Марту використовували в домi як прислугу, грамоти ii не вчили – нащо вона служницi. У 17 рокiв Марту вiддали замiж за шведського драгуна на iм’я Йоганн Крузе – якраз перед наступом росiян на Марiенбург. Пожила вона з чоловiком щось день чи два, сурмач Крузе вiдбув зi своiм полком на вiйну i десь згинув – чи пропав без вiсти.[3 - За iншими даними (версiею), першим чоловiком Марти Скавронськоi був не трубач Крузе, а драгун Рабе. Ця версiя потрапила навiть у художню лiтературу, наприклад, у роман О. М. Толстого «Петро Перший». Ще за iншою версiею – це ii дiвоче прiзвище, а якийсь Йоганн Рабе був ii батьком.]

І юна Марта не встигла запам’ятати ту одну-едину шлюбну нiч з молодим чоловiком, як вiн, вигукнувши вранцi «Прощай! Сурма кличе мене в похiд», подався у той похiд – i щез… А у Марти ще довго у вухах гудiла його сурма.

Почалася Пiвнiчна вiйна. У 1702 р. армiя росiйського фельдмаршала Шереметьева захопила шведську фортецю Марiенбург. Шереметьев, взявши фортецю, безжалiсно спустошив i спопелив тi краi.

Про це вiн iз гордiстю доповiдатиме царевi: «Послал я во все стороны пленить и жечь, не осталось целого ничего, все разорено и сожжено, и взяли твои ратные государевы люди в полон мужеска и женска пола и робят несколько тысяч, также и работных лошадей, а скота с 20 000 или больше… и чего не могли поднять, покололи и порубили».

Загалом у Марiенбурзi Шереметьев захопив 400 мешканцiв. Клопотатися за них прийшов до графа пастор Глюк, ось тодi Шереметьев i запримiтив служанку Марту Крузе. Вона так йому сподобалася, – а граф нiколи не був байдужим до гарненьких дiвчат, – що вiн силою взяв ii собi в коханки.

Пастор Глюк спробував було щось заперечити, але граф безцеремонно послав його за вiдомою в росiян адресою, тож пастор вирiшив, що краще йому скористатися порадою войовничого росiянина, а не випробовувати власноi долi рятуванням служанки. Швидко вдовольнивши з юною красунею свою хiть, Шереметьев повiв далi свое воiнство, а Марту – щедрою виявилася полонянка на любов! – передав своему друговi князю Меншикову. Той, побачивши Марту, як смола, пристав до графа: «Вiддай кралечку менi, ти вже вдовольнився з нею, дай i менi вдовольнитися. Не будь скупердяем, граф. Я ж з тобою дiлився своiми кралечками, подiлися й ти зi мною своiми…»

«Гм, – гмикнув граф Шереметьев, адже в словах князя була правда, i вiддав йому Марту, якою вiн уже встиг насолодитися – та й було в нього таких красунь в обозi, та було!..

Отож, вiддавши кралю князю, граф Шереметьев подався далi, як прийнято було урочисто мовити: на театр военних дiй – гарний театр! – а ось Меншиков так i не встиг насолодитися кралею, як ii загледiв у нього Петро I. Рiч у тiм, що князь Меншиков, на свою бiду, був чи не другом царя, i цар частенько його вiдвiдував у Петербурзi – з такоi нагоди Меншиков завжди влаштовував пишне застiлля. Влаштував i того разу.

Марта разом з iншими служницями допомагали накривати для царя стiл. Там ii й загледiв Петро. I як ранiше фельдмаршал Шереметьев, а потiм i князь Меншиков, з першого разу… Нi, не закохався, а захопився Мартою. А те, що впало в око царевi, тiеi ж митi ставало його – особливо молоденькi дiвчата.

Ось як про ту першу зустрiч Петра I з Мартою Скавронською-Крузе, називаючи ii вже Катериною, хоча нею вона стане перегодом, згадував один з очевидцiв тiеi подii, француз Вiльбуа, який тодi перебував на росiйськiй службi i вертiвся при Меншиковi: «Когда царь, проезжая на почтовых из Петербурга, который назывался тогда Ниеншанцем, или Нотебургом, в Ливонию, чтобы ехать дальше, остановился у своего фаворита Меншикова, где и заметил Екатерину в числе слуг, которые прислуживали за столом. Он спросил, откуда она и как тот ее приобрел. И, поговорив тихо на ухо с этим фаворитом, который ответил ему лишь кивком головы, он долго смотрел на Екатерину и, поддразнивая ее, сказал, что она умная, а закончил свою шутливую речь тем, что велел ей, когда она пойдет спать, отнести свечку в его комнату. Это был приказ, сказанный в шутливом тоне, но не терпящий никаких возражений. Меншиков принял это как должное, и красавица, преданная своему хозяину, провела ночь в комнате царя…»

Вiд росiйського самодержця Марта Скавронська народить первiстка, названого Петром, а наступного року Павла, невдовзi обидва помруть. У 1705 р. Петро вiдправить Марту, яку вже величав Катериною, в пiдмосковне село Преображенське, в будинок своеi сестри Наталii Олексiiвни, де Марта-Катерина навчиться росiйськоi грамоти i, як i ранiше, дружитиме з родиною Меншикова. По двох чи трьох роках Марта-Катерина охреститься у православ’i i тодi вже офiцiйно змiнить свое родове iм’я Марта на Катерину Олексiiвну Михайлову, оскiльки хрещеним ii батьком стане царевич Олексiй Петрович, а прiзвище Михайлова використовував сам цар Петро, якщо бажав залишитися iнкогнiто.

Петро влаштував трiумфальний похiд у Москву – з нагоди рiчницi Полтавськоi битви. На тiм парадi провели тисячi шведських полонених, серед яких виявився i…

Так, так, Йоганн Крузе, сурмач i перший – щоправда, на одну чи двi ночi – чоловiк Марти Скавронськоi, яка вже була Катериною Олексiiвною, коханкою самого царя i навiть народжувала йому дiтей. Йоганн Крузе необачно вiдкрився своiй жiнцi: «Це ж я, Йоганн Крузе, твiй чоловiк, сурмач, а ти сплуталася з якимсь Петром!»

Обурена Марта, яка вже була Катериною, поскаржилась на свого першого чоловiка своему коханцевi i долю необачного сурмача Йоганна Крузе було в один момент вирiшено: його схопили та етапом без суду i слiдства вiдправили до Сибiру, де й запав його слiд. Цього разу вже назавжди. Вiдомо, що сурмач Йоганн Крузе помер 1721 р., кленучи на всi заставки Марту Скавронську.

Подальша доля Марти Скавронськоi, служанки пастора, дочки селянина, яка в Росii стала Катериною Олексiiвною Михайловою, склалася не просто щасливо, а карколомно щасливо. Ще до законного замiжжя з Петром I вона народить йому двох дочок – Анну i Єлизавету. Як свiдчили сучасники, вона не просто захопила царя, а й взяла над ним гору, хоча вiн був буйним i некерованим, – навiть сам iз собою, бувало, нiчого не мiг вдiяти, а Марта…

Марта, вона ж Катерина, одна в усьому тодiшньому свiтi «могла совладать с царем в его припадках гнева, лаской и терпеливым вниманием успокоить приступы судорожной головной боли Петра, по мемуарам Бассевича: – звук голоса Катерины успокаивал Петра; потом она сажала его и брала, лаская, за голову, которую слегка почесывала.

Это производило на него магическое действие, он засыпал в несколько минут. Чтоб не нарушить его сон, она держала его голову на своей груди, сидя неподвижно в продолжение двух или трех часов. После он просыпался совершенно свежим и бодрым».



До весни 1711 р. Петро так прикипiв до принадноi та легкоi характером колишньоi служницi, що велiв вважати Марту-Катерину своею жоною i навiть взяв ii в нещасливий для росiйськоi армii (але хто знав, що вiн виявиться нещасливим) прутський похiд. Датський посланник Юст Юль так описав цю iсторiю.

«Вечером незадолго перед своим отъездом царь позвал их, сестру свою Наталью Алексеевну в один дом в Преображенскую слободу. Там он взял за руку и поставил перед ними свою любовницу Екатерину Алексеевну. На будущее, сказал царь, они должны считать ее законною его женой и русскою царицей. Так как сейчас ввиду безотлагательной необходимости ехать в армию он обвенчаться с нею не может, увозит ее с собою, чтобы совершить это при случае в более свободное время. При этом царь дал понять, что если он умрет прежде, чем успеет жениться, то все же после его смерти они должны будут смотреть на нее как на законную его супругу. После этого все они поздравили (Екатерину Алексеевну) и поцеловали у нее руку».

У Молдовi 1711 р. 190 тисяч туркiв i кримських татарiв притисли 38-тисячну росiйську армiю до рiки, повнiстю оточили численною кiннотою i почали методично ii знищувати. Загроза повного знищення армii була такою реальною, що навiть залiзнi нерви Петра почали здавати i вiн ледь чи не запанiкував. А тут ще й Катерина – вiн уже пошкодував, що взяв ii з собою, – будучи на сьомому мiсяцi вагiтностi, звалилася з нiг. Але духом не впала. За легендою, вона буцiмто вирушила в далекий похiд, обцяцькувала себе прикрасами – дарунками царя, тож познiмала iх, щоб вiддати коштовностi на вiдкуп турецькому командувачевi. Дякуючи тим коштовностям, Петро змiг укласти з турками Прутський мир i, пожертвувавши руськими завоюваннями на пiвднi i прикупивши лиха, вивiв армiю з оточення.

Офiцiйне вiнчання Петра I, руського самодержця, з дочкою селянина Мартою Скавронською-Крузе, вже Катериною Михайловою вiдбулося 1712 р. у церквi Ісаакiя Далмацького в Петербурзi. За рiк Петро I на честь «достойного поведения своей супруги во время неудачного для него прутского похода, основал орден Святой Екатерины и лично возложил знаки ордена на жену». Спершу вiн називався орденом «Освобождения» i передбачався тiльки для Катерини. Про заслуги Катерини пiд час прутського походу нагадав Петро І i в своему манiфестi про коронацiю супруги:

«Наша любезнейшая супруга государыня императрица Екатерина великою помощницею была, и не только в сем, но и во многих воинских действиях, отложа немочь женскую, волею с нами присутствовала и елико возможно вспомогала, а наипаче в прутской кампании с турки, почитай отчаянном времени, как мужески, а не женски поступала, о том ведомо всей нашей армии…»

В особистих листах цар раптом почав виявляти незвичайну для нього нiжнiсть до супруги: «Катеринушка, друг мой, здравствуй! Я слышу, что ты скучаешь, а и мне не безскучно…»

Катерина народила своему вiнценосному мужу аж 11 (мати-героiня, як на теперiшнi вимiри!) дiтей, але майже всi вони повмирали в дитинствi, крiм Анни та Єлизавети.

Іноземцi, якi з цiкавiстю слiдкували за росiйським двором, вiдзначали особливу прихильнiсть царя до жони. Ось що один з них писав про iхнi стосунки в 1721 р.: «Она была мала ростом, толста и черна; вся ее внешность не производила выгодного впечатления. Стоило на нее взглянуть, чтобы тотчас заметить, что она была низкого происхождения. Платье, которое было на ней, по всей вероятности, было куплено в лавке на рынке; оно было старомодного фасона и все обшито серебром и блестками. По ее наряду можно было принять ее за немецкую странствующую аристократку. На ней был пояс, украшенный спереди вышивкой из драгоценных камней, очень оригинального рисунка в виде двуглавого орла, крылья которого были усеяны маленькими драгоценными камнями в скверной оправе. На царице было навешено около дюжины орденов и столько же образков и амулетов, и, когда она шла, все звенело, словно прошел запряженный мул».

Інший очевидець свiдчить: «…ничто не может сравниться с тобой…» І раптом…

Раптом 1724 р. Петро I запiдозрив iмператрицю… У чому? Та в нiй, у змiюцi – невiрностi. І з ким? З ii камергером, даруйте… А втiм, пардон. У монархiчнiй Росii та в деяких iнших монархiчних державах – це придворний член вищого рангу.




Нема кращого друга, як вiрна супруга


Це – украiнське народне прислiв’я.

Та, мабуть, так воно i е. Тут прислiв’я не помиляеться.



Сьогоднi у тлумачних словниках можна прочитати, що зрада – це перехiд на бiк ворога; вiроломство, зрадництво.

Друге значення: порушення вiрностi у коханнi, дружбi.

Трете значення: вiдмовляння вiд своiх переконань, поглядiв та iн.

І так воно, звiсно ж, i е.

І колись так було, во врем’я оно i сьогоднi так.

І тодi, i сьогоднi таких зневажливо називали i називають – зрадцями.

Зрадила та, що любила…
Зрадила мила менi —
Пусто в серцi без неi,
Сумно, як в темнiй тундрi…

Цi рядки Олександра Олеся у всi часи, як кажуть, вiдповiдали iстинi. На жаль…



Якось воно вже так заведено, що чоловiк про зраду своеi дружини – якщо така сталася – завжди дiзнаеться останнiм.

Коли вже весь царський палац про це вiдав i шушукався, перемиваючи кiсточки царицi й царевi, бо всi вже знали про зраду любоi йому Катеринушки та про те, як вона йому вже не перший рiк наставляе роги, i вони в нього хоч i невидимi, але пречудовi й вельми гiллястi, дiзнався – нарештi, нарештi! – i сам Петро I, цар-iмператор, якого чи не вiдкрито зраджувала цариця-iмператриця, перетворивши його в рогоносця.

Вже навiть мiнiстри, посланники, всi, хто оточували царя з царицею, знали про любовний зв’язок Катерини з юним Монсом, i навiть уже не раз намагалися про це натякнути Петровi, але цар, як згодом писатимуть iсторики, «перебував у повнiй впевненостi з приводу вiрностi своеi супруги».

І завжди пiдозрiлий, який нiкому й нi в чому не вiрив, цар Петро раптом опинився десь в емпiреях – щодо вiрностi йому жони-царицi. Не вiрячи нiкому – ще раз повторимо – раптом почав вiрити… Мартi Скавронськiй, яку зробив Катериною Олексiiвною… Та й в емпiреях так було гарно перебувати й вiдпочивати там душею i тiлом пiсля занудливих i виснажливих державно-царських справ…

Емпiрей, згiдно з космологiчними уявленнями стародавнiх грекiв, – найвища частина неба, наповнена вогнем i сяйвом-свiтлом. Переносно: висота.

Витати в емпiреях – поринути у мрii, далекi вiд життя (i головне – повiрити в них, створити iх у собi на порожньому мiсцi, чи то пак у своiй уявi. – В. Ч.), жити вiдiрвано вiд реальноi дiйсностi.

Як, мiж iншим, i жила Марта-Катерина Скавронська-Михайлова, будучи в той самий час iмператрицею та дружиною iмператора. У неi все було так, як через столiття писатиме Леся Украiнка:

Уночi, у сонних мрiях,
Летимо ми геть од свiту,
Хто летить в безодню чорну,
Хто в срiблястi емпiреi…

До польоту царицi Катерини в срiблястi емпiреi, сам того не усвiдомлюючи, приеднався i цар Петро. I доки вiн там перебував, – щодо вiрностi йому жони-царицi – син золотих справ майстра з Нiмецькоi слободи Вiллiм Монс, дякуючи особливим вiдносинам з царицею, став «сильною персоною». Перед ним у царському палацi вже всi запобiгали i перед ним, безрiдним i мовби ж безвладним, аж лабузнилися.

Багато хто навiть iз впливових вже звертався до нього по допомогу, i коханець царицi всiм допомагав. Але – не безкорисливо. За допомогу вiн брав, як сам смiявся, ясир – винагороду, i плата була не малою. Та й усi в палацi знали, як цар кохае свою Катерину i нi в чому iй нiколи не вiдмовляе. А Катерина теж багато чого могла i нiколи не вiдмовляла нi в чому Вiллiму Івановичу, адже вiн творив iз нею незвичайно чарiвну любов. І за це Катенька-iмператриця вiддячувала йому своiм тiлом, не торгуючись при цьому в цiнi за своi послуги.

Казали, що навiть всесильний Олександр Данилович Меншиков, як його титулують в iсторii – росiйський державний дiяч (i вiйськовий теж), генералiсимус, один з найбагатших помiщикiв Росii (мав 90 тисяч крiпакiв!), друг-брат Петра I, який починав свою карколомну службу простим денщиком царя, так ось навiть вiн, Олександр Данилович, не раз звертався до Монса, а за його допомогу дарував коханцевi iмператрицi породистих коней та карети.

Не скупився нiколи. Рiч у тiм, що цар уже стомився вiд нестримних крадiжок свого недавнього улюбленця Данилича i як мiг – а мiг вiн багато, – боровся з казнокрадством високопоставлених своiх службовцiв. Саме в тi днi був публiчно страчений за «лихоимство» (хабарництво) сибiрський губернатор князь Матвiй Гагарiн. Така ж доля чекала й Меншикова, який теж не знав «удержу в лихоимстве», але…

Меншиков устиг своечасно звернутися до Вiллiма Монса, щедрi-прещедрi дари йому пiднiс, той подався до коханки своеi, та звернулася до Петра i… i крутий та швидкий на розправу цар лише зiтхнув: «Если, Катенька, он не исправится, то быть ему без головы. Но для тебя я на первый раз его прощаю!»

І любовний трикутник iснував упродовж кiлькох рокiв. Але…

Як сказав один: тайни для того й iснують, щоб iх вiдкривати.

Отож i в цiй iсторii тайне нарештi стало явним. Як тi, хто творив сiю тайну, повiривши у свiй фарт, втратили обережнiсть i дiяли вже явно нахабно. За принципом: море по колiна. Першим погорiв Столетов, челядник Вiллiма Монса, який, маючи добре пiдвiшений язик i навiть деякi лiтературнi здiбностi, вiдав усiею кореспонденцiею, – в основному проханнями, – що надходили на iм’я царицi. Вiн також складав листи, документи, доповiдi для государинi, що iх Монс особисто носив Катеринi.

Іншою довiреною особою Монса був знаменитий петрiвський блазень (по-росiйському шут) Іван Балакiр’ев. Через нього коханцi й передавали один одному любовнi записки. Щоправда, неясно, хто читав iх неписьменнiй Катеринi та хто писав за неi вiдповiдi. Так ось: Балакiр’ев, якось перебуваючи напiдпитку, повiдав своiм горiлчаним братам – просто здуру бовкнув, аби похвастатися тим, що вiн усе знае, що в одному з листiв Монса нiбито – сам читав, клявся блазень, – йшла мова про отруту, якою цариця мала «попотчевать» Петра. Нiби Столетов знав про змiст того послання, але не донiс на свого пана – хотiв, нерозумний, тим листом шантажувати його: «Егорка – да подцепил Монса на аркан».

Блазень Балакiр’ев, розказуючи сiю придибенцiю, озирнувшись i роблячи страшнi очi, шепнув: «Письмо сильненькое, даже рта разинуть боязно».

Але своеi ж поради й не дотримався: рота вiн таки «разинул». А краще б його не роззявляв – довше та безпечнiше жив би, а так…

У листопадi 1724 р. Петро I, нарештi, отримав донос, що недвозначно «сигналiзував» про злочинний зв’язок мiж iмператрицею та камергером двору, яким був Вiллiм Монс.

Швидко iм’я анонiма, горiлчаного дружка Балакiр’ева, було встановлено. Ним виявився шпалерних справ учень Іван Суворов – його вiдразу ж схопили i спiшно доправили для допиту в Тайну канцелярiю.

Того ж дня там опинилися i Столетов з Балакiр’евим. Спершу вони спробували було гороiжитися, не я, мовляв, i рука не моя, але, як буде донесено царевi, «дыба и кнут быстро развязали языки дружкам Монса».

Петро I завжди вiдзначався нестримною та жорстокою рiшучiстю (часто траплялося так, що спершу вiн дiяв, себто рубав голови, а вже потiм думав, чи правильно вiн учинив), тож особисто велiв начальнику Тайноi канцелярii зайнятися цiею справою, але – не розголошувати ii, адже в справi була замiшана сама цариця.

До Монса з’явився сам начальник Тайноi канцелярii Андрiй Ушаков i з порога заявив: «Сударь, вы – арестованы!» І велiв особам, що його супроводжували, вiдiбрати в Монса шпагу, ключi, особисто запечатав папери i повiз коханця iмператрицi на допит до самого iмператора.

Цар оскаженiв – перехiд у такий стан для нього завжди був чи не миттевим, це всi знали i тому страшенно боялися гнiву царя, замiшаного на оскаженiннi. Для Монса було пiдготовлено дибу, але Монс, лише глянувши на царя, в якого вже смикалися вусики, щоки, шия i все обличчя кривилося, а рот пузирився пiною, з ляку втратив свiдомiсть.

Викликали коновала, той «пустив Монсу кровi», Монс отямився i поспiшно закричав: «Не треба диби, не треба, я… Я все як на сповiдi розкажу!..» Як свiдчитиме один з учасникiв того дiйства, Монс «тотчас во всем признался, так что не нужно было употреблять пытку».

Щойно Монс дав «признательные показания», були арештованi сестра Монса Матрона Балк, яка сприяла любовним стосункам свого брата з iмператрицею Катериною, i кiлька чоловiкiв з найближчого оточення Катерини.

Слiдство у справi Монса провели напрочуд швидко – щось менше тижня витратили часу. А враховуючи пiкантнiсть цiеi неприемноi для iмператора iсторii з його жiнкою, Катеринонькою любою, участь у нiй iмператрицi старанно завуалювали. Винуватим зробили лише Монса, але його звинуватили лише в казнокрадствi та хабарництвi.

Монс полегшено перевiв подих, як вислухав вирок. Але вiдразу ж виявиться, що полегшено зiтхнув вiн передчасно: на присуд таке «скорочене» звинувачення аж нiяк не вплинуло – Монса засудили до страти.

Вирок винiс сам iмператор у своему стилi: «Быть ему без головы!»

Страту призначили на Троiцькiй площi. О десятiй ранку туди прибув похмурий кортеж: солдати вивели з арештантськоi колимаги Вiллiма Монса i в супроводi протестантського священика повели засудженого до мiсця страти.

Улюбленець iмператрицi, ii коханець, камергер двора, вчора ще майже всемогутнiй, вiдомий франт i серцеiд, шанувальник вишуканого стилю, а тепер блiдий i виснажений, без кровинки на обличчi, у некритому кожусi, наближався до ешафоту, ледве-ледве тягнучи ноги… Власне, солдати тягли його пiд руки. Бiля ешафоту засудженого вже очiкував кат, тримаючи в руках сокиру з широким блискучим лезом…

Бiля нього стирчала висока жердина. Монс хоч як намагався, але не мiг вiдвести погляду вiд жердини iз загостреним кiнцем… Розумiв, що на тiй жердинi, на тiм ii гостряку за кiлька хвилин, що здадуться йому миттевiстю, буде красуватися його голова… Сказав же iмператор: «Быть ему – без головы!..»

За якусь мить так i сталося: на високiй тичинi, стiкаючи кров’ю, з’явилася голова бiдолашного Монса – кат виконав свою роботу високопрофесiйно.

Потiм на залитий кров’ю ешафот звели сестру обезголовленого Матрону Балк i жорстоко вiдшмагали батогами. (Їi потiм вишлють до Тобольська – на вiчне поселення.) Єгора Столетова та блазня Балакiр’ева теж вiдшмагали батогами й оголосили про iхне заслання на пожиттевi каторжнi роботи.

Цар Петро бував вельми задоволений, коли комусь iз його велiння вiдтинали голову. Надвечiр вiн запросив до коляски iмператрицю Катерину – яка навiть аж зрадiла, що нарештi прогуляеться з любим чоловiком – i повiз ii на Троiцьку площу, де на високiй тичинi стирчала голова страченого Вiллiма Монса…

– Ну, як, дорогуша, Катеринушка? Правда перед нами, – кинув на тичину з головою Монса, – картина, гiдна пензля найзнаменитiших художникiв.

Катерина без крихти бодай нiяковостi, безтурботно-безжурно, але вiддано дивлячись в очi коханому чоловiку, не без обурення зауважила:

– Як сумно, що серед двiрцевих стiльки зiпсованостi…

І кивнула при цих словах на високу тичину, на якiй стирчала голова ii ще вчора найдорожчого коханця…

– Шкода, що в цього… цього Монса, голова всього лише одна, – зiтхнув цар. – Вiдтяли ii – i всi задоволення скiнчилися. А були б двi голови, ми продовжили б задоволення, iх вiдрубаючи. Одне втiшно, – по хвилi додав, – зiпсованих, як ти зволила висловитись, на Русi завжди вистачало i вистачатиме.

Наступного дня, коли вже всi надивилися на голову Монса на високiй тичинi та сам цар натiшився тим видовиськом, вiн велiв зняти голову коханця своеi жони-царицi, опустити ii в банку зi спиртом (у тiй банцi голова Вiллiма Монса виглядала, як «жива», тiльки й того, що не моргала), i розпорядився посудину з головою Монса у спиртi поставити в покоях дружини – вочевидь, для кращоi пам’ятi. Щоб цариця Катерина бiльше не забувала свого коханця, а вдень i вночi могла ним милуватися…

Ось тодi вперше цариця Катерина занепокоiлась, у душi в неi щось закрижанiло, i вона подумала, знаючи добре характер Петра, що це так не скiнчиться. Петро на цьому не зупиниться, якщо велiв занести в ii покоi банку з головою ii коханця (але що ще вiн задумав, тиран жорстокий?), чи не готуе вiн i iй таку саму долю, як бiдному Вiллiму Монсу?

Що цар задумав – зосталося невiдомим. Із тiеi причини, що жити йому тодi залишалося всього лише два мiсяцi та дванадцять днiв…

Ідилiя – близьке до природи, мирне, безтурботне щасливе життя. Принаймнi так за словниками.

Таким воно принаймнi особисте – було i в царя Петра – на його тодiшне переконання.

І ось настав день iкс i…

І вона, Ідилiя, зникла в один день, чорний для Петра, коли вiн дiзнався, що його кохана, яку вiн навiть проголосив жоною-царицею та раптом…

Раптом зрадила його. Зрадила, як наче якась потiпака. І це вона, цариця царства Росiйського i його полум’яна любов. Та хто вона взагалi така? Селянка з дiда-прадiда, служниця пастора, якась там наймичка, коханка Меншикова та Шереметьева. Шльондра! Курва, як кажуть про таких на Русi. Вiн ii, пiдстилку генерал-фельдмаршала, забрав до себе, знiс до царського достоiнства, якусь там Марту Скавронську, дав iй звання царицi, а вона…

Вона зрадила його. І з ким? З якимось камергером двору… Монсом.

Що iй, його кохання мало? Його невситимоi пристрастi? Вона ж, як вiн злягався з нею, стогнала i кричала вiд задоволення…То що ж, виходить, тих стогонiв i крикiв iй замало? Злягалася з якимось камергером, аби ще й з ним стогнати i кричати в постелi – це едине, що вона вмiе робити i робить просто блискуче. І, як кажуть, вiд душi…

Історiя iнодi мстить.

Чи творить – це вона полюбляе – парадокси. Це ж треба… Доки вiн, зраджуючи свою жону, царицю Євдокiю Лопухiну, бiгав у Нiмецьку слободу i крутив там з Анною Монс, ii братець Вiллiм закрутив iз його жоною-царицею.

Справдi iдiотський парадокс iсторii. Яка богиня за давнiми греками – чи ким там iще? – була музою iсторii? Здаеться, Клiо. Ось вона i мстить Петровi. Затiяла з ним iгрища в парадокси. Ідилiя – вiн гадав, що в нього iдилiчна любов з Анною Монс, з Мартою-Катериною, а вона, iдилiя, в один день з гуркотом луснула. І вiн не просто дiзнався про зраду царицi Катерини, а й переконався, що вона таки зраджуе його, всемогутнього царя всемогутнього царства. І зраджуе його, знаного на всю Європу, з якимось шмаркачем без роду й племенi, братом його коханки…

О, жiнки, хто вас збагне? І чи взагалi збагне? Цариця – i раптом почала його, царя, зраджувати з якимось камергером двору! Дарма вiн iй дав нове iм’я Катерина, вона як була Мартою – безрiдною, так i зосталася.

І що вiн у нiй такого знайшов-побачив? Навiть не красуня, а так собi…

Історики свiдчать: Марта Скавронська, вона ж Катерина Олексiiвна росiйська цариця, не була красунею. Але вона володiла якоюсь незбагненною жiночою звабливiстю, що притягувала до неi чоловiкiв, як магнiтом. Дiвчиною вона була напрочуд жвавою (росiяни кажуть «бойкою»), нiколи не уникала роботи – будь-якоi – i мала незмiнно веселий настрiй. І все iй, здавалося, було дарма.

Ось ця риса характеру i знадобилась iй, коли вона стала Катериною, як нарекли ii у хрещеннi за православним обрядом, жоною самого царя.

Вона була жiнкою без будь-якоi, бодай елементарноi, освiти, неграмотна, але, як свiдчать сучасники, вона такою мiрою вмiла «являть пред мужем горе к его горю, радость к его радости». І взагалi iнтерес до його потреб i клопотiв, що Петро, за свiдченням царевича Олексiя, постiйно твердив: «жена моя и его мачеха – умна!» Тож iз задоволенням (навiть вiдчуваючи в цьому потребу) дiлився з нею своiми новинами, думками i планами.

Вона постiйно вгадувала його думки – скорiше серцем, анiж розумом, – та бажання, вiдгукувалась на його часом несусвiтнi витiвки, дiлила з ним не тiльки постiль, а й труднощi военного походу, терпiла його часом грубi та рiзкi вибрики, могла заспокоiти i навiть вгамувати йому головний бiль, що часом доводив царя до буйного божевiлля.

Називав-величав ii Петро не iнакше, як Катеринушка (Катеринонька), i любив ii до нестями. А втiм, це не заважало йому – такий уже вдався непостiйний, – затiвати на сторонi iнтрижки. Це вiн не вважав зрадою дружинi, на вiдмiну вiд тих випадкiв, коли його зраджувала дружина. Їй зради вiн не прощав.

Це знала Катерина i не панiкувала, вважаючи, що перевиховати царя нiхто не може, i вона теж, а тому слiд не боротися з сильною течiею, а пливти за нею.

Тож час од часу, коли вiн опинявся – щоправда, було це типово, «на безриб’i» – присилала йому, любому своему Петрушi, «девок попышнее да порумянее».

Такiй допомозi жони-царицi Петро нарадуватися не мiг i крутив з вiдiбраними дiвками у свое задоволення, аж нiяк не вважаючи те зрадою чи чимось аморальним i не гiдним сiм’янина. Вiн – цар-государ, i йому все можна. На вiдмiну вiд його царицi, яка й глянути на iнших чоловiкiв спокусливо не могла i не мала права, бо для неi це було б уже аморально.

Жiнки в життi Петра вiдiгравали особливу роль, значну, що його цiлком поглинала. Вiн володiв могутнiм темпераментом, який вимагав реалiзацii у статевому життi. У виборi жiнок вiн не керувався якимись високими мотивами – «мог предпочесть крестьянку, прачку, проститутку утонченной фрейлине».

«Імпотент, – як скаже вже в нашi днi один полiтик, великий ловелас, – не може керувати нi державою, нi областю, нi мiстом – узагалi нiчим. Тому що, коли втрачаеться iнтерес до жiнок, втрачаеться iнтерес до життя, а без iнтересу до життя людина вже нi на що не здатна».

Це сказано, як про Петра І.

Чи, принаймнi, i про Петра I. Хто, хто, а вiн мав колосальний iнтерес до жiнок, тому й мiг керувати i державою, i чим завгодно. Бо, маючи iнтерес до жiнок, мав iнтерес i до життя.

А от щоб зберегти гiднiсть жiнки – таке йому й на думку не спадало. Зайвий клопiт. Важливiшим для нього i головним було бажання та його задоволення.

Вважаеться, що не залишилася в боргу перед велелюбним мужем i Катерина. Статева любов завжди бiльше важила для неi та була на першому планi. Як свiдчить один з авторiв, який писав про неi, «этому научил ее еще горячий Марко в цыганском таборе (есть и такой факт в биографии русской царицы)». А будучи царицею, вона нiколи не вiдчувала голоду в задоволеннi своеi невгамовноi та невситимоi плотi, тож мала коханцiв i мала. Але вибирала не будь-якого вiку, а чоловiкiв, молодших за неi на 10–15 рокiв. У своi майже сорок вона не вiдчувала себе старою, а рiзноманiтнiсть молодих коханцiв робила ii життя цiкавим i повноцiнним – на ii переконання. І не вважала вона це грiхом – щиро не вважала.

Не знала, що таке – унiкальна, взагалi, жiнка! – що таке ревнощi.

Коли iй пояснювали, що це – сумнiв у вiрностi, коханнi, пiдозра у зрадi подружжя, з непiдробним подивом перепитувала:

– А що таке… вiрнiсть? Що таке, як ви кажете, пiдозра у зрадi? І що таке взагалi – зрада?

Хоч стiй, хоч падай!

І питала з такою наiвною дитячою щирiстю, що ображатися на неi не було пiдстав. І вродиться ж така жiнка! Розумiли, що iй не дано це знати – щаслива! Навiть самi жiнки дивувалися. Тi, котрi, як i вона, були непостiйнi в коханнi. До всього ж Катерина не знала – таке складалося враження, – що це таке – сiм’я?

– Просто, – казала вона, як про щось звичайне i буденне, – сьогоднi я живу з одним i тiшуся з ним, але – сьогоднi. А завтра… Завтра, як Бог дасть.

– Бог зради не дае, – заперечували iй.

– Це вам, – гмикнула цариця, – а менi Господь усе дае. Бо я не така, як ви, я – едина у свiтi. Іншоi такоi немае. Ще не народилася.

І пурхала безжурною пташкою, яка знайшла черв’ячка – i рада. А вони… ревнощi. Бог з вами, що ви кажете таке! Якi ревнощi, коли треба жити у свое задоволення i на свою втiху, а не ревнувати – пхе! Чоловiкiв на мiй вiк вистачить.

І додавала, як присуд виносила:

– І мене на iхнiй вiк вистачить!

Вибираючи собi в коханцi брата Петровоi коханки Анни Монс Вiллiма Монса, Катерина й не думала мстити чоловiковi. Просто вона закохалася в цього молодика, закохалася враз i гаряче-пристрасно. Вiллiм був авантюристом у повному розумiннi цього слова, а таким вона завжди вiддавала перевагу – кохання з таким нiколи не було прiсним. Вiн щомитi був готовим, втративши обережнiсть, кинутись у будь-яку пригоду. Навiть небезпечну. До всього ж вiн був европейцем, по-европейському освiченим, гарним собою. А ще – спритний, дотепний, шукач рiзних пригод. А ще вiн цiкавився магiею (Катерина – теж) та був забобонним – у кращому значеннi, якщо воно е, цього слова.

На пальцях носив аж чотири обручки: золоту, свинцеву, залiзну i мiдну. Вони буцiмто слугували йому талiсманом. Золота обручка в його розумiннi означала любов. Вiн писав навiть вiршi та присвячував iй, Катеринi. Вiршi були рiзнi – жартiвливi, грайливi, дотепнi, пiкантнi, майже на гранi непристойностей – останнi вона любила над усе i весело смiялася, коли iх слухала.

«А его ласки… – писатиме одна з авторок, – это была отдельная статья. И где он успел такому научиться? – думала Екатерина. А потом поняла – нигде, что это была его природа. Каждый раз он ласкал ее по-новому. Как будто каждый раз в постели с ней был другой любовник. Он относился к плотской любви, как к творчеству. И был искусным, страстным, горячим и необыкновенно изощренным».



…І цариця Катерина успiшно i вже не перший рiк – подумати тiльки: не перший рiк у палацi царя Петра, як колись спiвав один росiйський бард, «пахло воровством» – наставляла мужу-царевi пречудовi роги. Коли про ii зраду нарештi дiзнався цар – одним, правда, з останнiх, – то в першу мить занепав духом.

Тi, яких вiн найдужче любив. Хоча б Анна Монс i ця… як ii, Марта Скавронська, яку вiн навiть царицею зробив.

І за що вона його зраджуе? Чи вони всi такi, жiнки пре… препрекраснi. Чим вiн iм не може догодити, цар-государ? Чи причина iхньоi невiрностi не в ньому, а в них? У жiнках, якi вiд природи визначенi на зраду?

Навiть не пiдозрюючи, цар Петро тодi був близьким до iстини. Правда це – що жiнки вiд природи приреченi на зраду, – якщо вiрити австралiйським вченим… Ось яка в нашi днi, коли автор працював над цим твором (сiчень 2015 р.) з’явилась у пресi оригiнальна iнформацiя.

«У ЖІНОК ВИЯВИЛИ ГЕН ЗРАДЛИВОСТІ». Такого висновку дiйшли австралiйськi вченi, генетики й нейрофiзiологи. Спецiалiсти проводили дослiдження, в яких брали участь 7000 волонтерiв. Дякуючи експерименту, вченi змогли вiдкрити ген AYPRIA, який пiдштовхуе жiнок до зради.

Цей ген е i у чоловiкiв, але виявляе на сильну стать iнший вплив. Австралiйськi експерти заявляють: ген подружньоi невiрностi змушуе дам обманювати своiх кавалерiв i «ходити налiво».

І ще виявилося: схильнiсть до невiрностi може передаватися по спадковiй жiночiй лiнii – отак-то, братове, представники сильноi – буцiмто сильноi – статi людства!

Жаль, що самодержавець Петро I, сам знатний гуляка i зрадливець – а може, в ньому теж було завiвся подiбний ген? – не дожив до такого вiдкриття австралiйських учених, тодi бiдолашному царевi було значно легше.

Як легше тепер усiм нам – представникам сильноi статi, – що, виявляеться, хоч ми i зраджуемо подружню вiрнiсть, але винуватi не ми, а наше преславне жiноцтво, де й завiвся той нещасливий ген. Цiкаво, а як його витурити з нашого жiноцтва? Цього австралiйськi вченi ще не вiдкрили. Але будемо сподiватися, що вони й це з часом вiдкриють – тямущi вченi!

А нам уже вiдкритого досить. Бо, виявляеться, не ми iх, прекрасних, зраджуемо (та в нас, у сильноi статi, i генiв вiдповiдних катма, то як ти будеш зраджувати!), а вони нас, прекраснi Венери нашi, нам роги наставляють. Але дякуючи вiдкриттю австралiйських учених, прекрасним Венерам уже не викрутитися, зрадницям нашим. Тим, яких ми так любимо та без яких i життя свого – i взагалi життя на планетi Земля, – не уявляемо. Ось так, братове-товариство.

Бережiмо жiнок наших. Бережiмо, бо хто ж нас, окрiм них, наших прекрасних, – якщо вiрити австралiйцям, – i зраджувати буде, га?

Про те, що й ми iх зраджуемо – iнодi… – не будемо згадувати, з нашого боку це – випадок. Лише. Той виняток. А кожен випадок-виняток – нетиповий.

Лише за неповнi десять рокiв Катерина Олексiiвна народила вiд Петра I вiсьмох дiтей – виходить, майже постiйно перебувала вагiтною, – скаржилася, що Петро в постелi не бережеться, тож вона пiсля одного зачаття вiдразу ж пiдхоплюе iнше.

Першою в них на свiт бiлий з’явилася 1707 р. дiвчинка, що ii на честь матерi буде названо Катериною.

За рiк новонародженоi не стане – Бог дав, казали в таких випадках, Бог i взяв.

Другою прийде в цей свiт Анна – народжена в рiк смертi своеi сестрички Катерини (1708 р.), Анну Петрiвну в сiмнадцять рокiв буде вiддано замiж за нiмецького герцога Карла-Фрiдрiха, вона переiде в Кiль, де народить сина Карла-Петра Ульрiха (в майбутньому росiйський iмператор Петро ІІІ) i тихо скiнчить своi днi у вiцi 20 рокiв – через три роки пiсля замiжжя.

Наталiя проживе лише два роки. Маргарита проживе ще менше – один рiк.

Потiм з’являться один за одним два сини: Петро, що вважався офiцiйним спадкоемцем корони з 1718 р. i Павло. На свiт бiлий вiн вигулькне 13 сiчня 1717 р., а залишить його через один день.

Дочка, також Наталiя (остання в списку дiтей Петра вiд Катерини), з’явиться 1718 р., помре через сiм рокiв.

Не згадана в цьому списку Єлизавета (пiсля Катерини та Анни), яка проживе найдовше з усiх своiх сестер та братiв – 53 роки. І навiть стане – теж едина з усiх царських дiтей – росiйською iмператрицею (21 рiк пробуде на тронi).


З офiцiйного досье:



«Єлизавета І Петрiвна – росiйська iмператриця з династii Романових, молодша дочка Петра І та Катерини І, народжена за два роки до того, як вони взяли шлюб.

Позашлюбна дочка отримала iм’я Єлизавета, яке ранiше Романови не використовували. Вважаеться, що iм’я Єлизавета у формi «Лiзетт» користувалося особливою прихильнiстю Петра. Так називався шiстнадцятигарматний корабель за проектом самого Петра i корабельного майстра Скляева. Це був один iз перших росiйських кораблiв, збудований на петербурзькiй верфi. Це ж iм’я мали одна з улюблених собак Петра І – гладкошерстий тер’ер Лiзетта й улюблена кобила царя перськоi породи.

Іменини випадали на 5 вересня – тезоiменнi свята – праведна Єлизавета, мати Іоанна Предтечi».

По двох роках пiсля народження Єлизавету було «перевiнчано», як тодi казали: ii батьки взяли законний шлюб. З цiеi нагоди цар дав у 1711 р. своiм дочкам – Аннi та Єлизаветi титул царiвен. Пiсля прийняття Петром I титулу iмператора його дочки Анна, Єлизавета i Наталiя отримали титул цесарiвен, онука царя Наталiя Олексiiвна при цьому залишалася великою княжною, а дочки покiйного царя (брата Петра) Івана Олексiйовича (Катерина, Анна i Парасковiя) – царiвнами.

«Изучение литературы об императрице Елизавете Петровне, – писатиме один з iсторикiв, – вызывает чувство неудовлетворенности: подавляющее большинство материалов посвящено лицам из ее ближайшего окружения, их интригам и корыстолюбию, фаворитам, войнам, которые вела ее армия, дипломатии, вопросам развития экономики и культуры России в годы ее правления.

Образ самой дщери Петра Великого остается как бы несколько затушеванным, но с трудом просматривается сквозь кисею времени, личность этой, на мой взгляд, необычной императрицы видится либо в бальном антураже, либо сквозь замочную скважину ее спальни.

Не случайно почти все, что касается медицинских сторон жизни Елизаветы Петровны, осталось между строк книг и статей, повествующих о ней, за кулисами театра, именуемого царством Елизаветы Петровны».


Єлизавета (всi називали ii Єлизаветкою, Лiзонькою) росла-зростала i квiтла, наче макiвка. В Украiнi про таких казали:

– Що то за гарна дiвчина!.. Як макiвка, що, розквiтнувши, гойдаеться на тихiм блакитнiм плесi серед круглого латаття Божого лiтечка, вся така нiжно-бiлоснiжна…

Вихованням майбутньоi iмператрицi, вельми в релiгiйному дусi, клопоталася сестра царя Наталiя Олексiiвна. Вважаеться, що закладена в дитинствi релiгiйнiсть була невiд’емною та важливою частиною ii сутностi впродовж всього життя, щоправда, це не заважало iй «однако, жить жадно и страстно, пока позволяли силы…»

Зростала Єлизавета в атмосферi загальноi любовi та майже вседозволеностi (крiм релiгiйних постулатiв), тож була невгамовною i непосидючою дитиною. Улюбленими ii розвагами були верхова iзда (коней обожнювала), гребля, танцi.

Історик В. О. Ключевський писав: «Подрастая, Елизавета казалась барышней, получившей воспитание в девичьей. Большее развлечение доставляли ей свадьбы прислуги: иногда она сама убирала невесту к венцу, ей доставляло удовольствие наблюдать из-за двери, как веселятся свадебные гости».

Зростала вона, як свiдчать сучасники, вродливою дитиною. Коли французький посол побачив ii зодягненою в iспанський костюм (Єлизаветi тодi виповнилося вiсiм рочкiв) з нагоди зустрiчi Петра, який повертався з-за кордону, писав, що молодша дочка государя здавалась у цьому вбраннi незвичайно прекрасною.

Іспанський посланник герцог де Лiрiа в 1728 р. писав про вiсiмнадцятирiчну цесарiвну: «Принцеса Єлизавета, – така красуня, яких я рiдко бачив. У неi дивовижний колiр обличчя, прекраснi очi, чудова шия i незрiвнянна постава. Вона висока на зрiст, надзвичайно жива, гарно танцюе та iздить верхи без найменшого страху. Не позбавлена розуму, грацiйна i вельми кокетлива».

Бiльшiсть мемуарiв i документальних свiдчень сходяться на тому, що Єлизавета Петрiвна була незвичайно привабливою. І вона чудово знала про це, тож усе життя намагалася зберегти свою красу, докладаючи для цього неймовiрних зусилль, не шкодуючи нi особистого часу (iнодi на шкоду своiм державним обов’язкам), нi засобiв, що iх мала як iмператриця.

Це була iдея-фiкс, що цiлком ii полонила.

Вiльно розмовляла французькою (знала також нiмецьку).

До речi, про французьку.

Вважаеться, що виховання царiвни Єлизавети не було систематизованим – хоч би тому, що ii мати була повнiстю неписьменною. Та й про виховання вона мала вельми туманне уявлення. Їi саму нiхто змолоду не виховував, то й вона не вiдала, що це таке. А виховували i вчили Єлизавету за вiдомим принципом: потроху чогось i якось… Єдине, чому ретельно навчали юну царiвну, – французькоi мови. Слiдкували, аби вона добре нею оволодiла – як рiдною. Навiть неписьменна матiнка, байдужа взагалi до виховання дiтей, тут слiдкувала i раз по раз нагадувала доньцi, як важливо iй знати саме французьку мову.

Така увага батькiв Єлизавети до французькоi пояснювалася суто практичними, щоб не сказати меркантильними, причинами, а конкретнiше – матримональними: батьки вирiшили видати Єлизавету за кого-небудь iз осiб французькоi королiвськоi кровi. У Францii тодi правила королiвська династiя Бурбонiв.

Але… Хоч як намагалися люди Петра «висватати» його дочцi якого-небудь Бурбона, нiчого не виходило, Бурбони ввiчливо, але рiшуче вiдмовлялися вiд дочки росiйського iмператора, який тодi не котувався в Європi, як i його iмперiя. Але французьку мову Єлизавета вивчила добре, а завдяки iй познайомилася з французькими романами, i вони, як уважаеться, збагатили ii та «возвысили ее душу».

Залишаеться свiдченням, що, крiм французькоi та нiмецькоi мов, Єлизавета легко читала iталiйськi тексти, писала вiршi – нiяк не бездарнi, чудово спiвала. Їi навчали танцям, музицi, вмiнню зодягатися – i не без успiху. Здавалося, легше сказати, чого вона не вмiла i чим не володiла.

Тi, хто знав ii, були нею незмiнно захопленi.

«Живая и веселая, но не спускавшая глаз с самой себя, при этом крупная и стройная, с красивым круглым и вечно цветущим лицом, она любила производить впечатление».

Правi були й тi, хто вважав, що в Єлизавети Петрiвни «было много тщеславия, она вообще хотела блистать во всем и служить предметом удивления».

Пишалася, що вона не проста дiвчина, – дiвчат багато, – а царiвна, яка згодом стане ще й iмператрицею – синiв у Петра I не було. Взимку царiвна та ii фрейлiни, прихопивши ковзани, зграйкою бiгали на ставок кататися.

Єлизавета з таким захопленням лiтала на кiстяних ковзанах, що й замерзлого ставка пiд собою не вiдчувала. Часом носилися по ставку – з вереском i смiхом – до самого вечора, поверталися хоч i стомленi, але захоплено-веселi, тож Єлизавета вiд збудження довго потiм не могла заснути – здавалося, що вона летить над усiм свiтом на своiх ковзанах…

В Александрiвськiй слободi Єлизавета, яка часто бувала там, велiла збудувати два дерев’янi палаци (ласкаво називала iх палациками) на кам’яних пiдвалинах, один зимовий, другий лiтнiй.

В Александрiвську слободу Єлизавета щолiта iздила на соколине полювання. У тi часи полювання з ловчими птахами – соколами, яструбами, орлами-беркутами – було привiлеем царського двору та князiв.

Соколiв для царського двору добували ще пташенятами, знавцi цього дiла iх вигодовували, приручали i привчали приносити господаревi здобич – птахiв чи якихось дрiбних тварин. Такi умiльцi вельми цiнувалися при дворi Петра. Щоправда, йому не було коли полювати, але навчених соколiв тримав i часто iх, безцiнних, вiдсилав монархам iнших краiн як дарунок, на знак своеi прихильностi чи дружби.

У доброму гуморi Єлизавета iнодi з’являлася в царських стайнях, де тримали ловчих птахiв, i частенько вибиралася на соколинi лови, гасала конем (що-що, а в сiдлi вона вмiла хвацько триматися) з ловчими у поле. У правiй руцi – повiд, на зiгнутiй лiвiй, ближче до лiктя, поважно i водночас грiзно набурмосившись – ловчий сокiл. Краса i гордiсть царського полювального домика… Мчала з мисливцями полем, завжди попереду, i коли десь вигулькувала перепiлка й необачно здiймалася на крило, пускала сокола… І той, блискавично загледiвши птаху, стрiлою нiсся iй навздогiн чи наперерiз, i для перепiлки вже не було рятунку…

Єлизавета щось захоплено вигукувала та мчала за соколом. І здавалося, що не на конi, бодай i вiтрогонi, вона мчить, а на власних крилах. Вiдбирала в сокола пiйману здобич i приносила ii потiм додому – це якщо сокiл не встигав задушити птаху своiми крицевими кiгтями, i темно-бура плямиста птаха iз заляканими бусинками оченят жила в неi й поволi отямлювалась i видужувала – Єлизавета ходила бiля неi, як бiля маленькоi дитинки. І виходжувала перепiлку, а потiм вiдпускала ii в полi на волю.

І це був своерiдний врочистий ритуал, коли збiгалися всi цiкавi дивитися, як царiвна випускала птаха на волю.

– Лети, дорогенька, та бiльше не потрапляй на око соколу…

Казала потiм подругам, смiючись дзвiнко й весело:

– І де б його, сокола, знайти?… – Зiтхнувши, сама собi перечила: – Нi, нi, нiякого сокола, бо схопить мене, як бiдну перепiлку…

А ще полюбляла лови зi псами. Для цього iздила з мисливцями до села Курганихи, де на просторих полях влаштовували заячi лови та цькували лисиць чи вовкiв.

У всi часи це була улюблена барська забава на Русi. Не було такого помiщика, який не мав би десяткiв чи й сотень собак i коней для ловитви. А ще ж цiлi загони ловчих – вижлятники, доiжджачi. Навченi собаки особливо цiнувалися, на них вимiнювали людей, а то й цiлi родини. Хорти, знайшовши звiра – лисицю, зайця, рiдше вовка, тримали його в кiльцi, доки не з’являвся сам помiщик…

А скiльки було галасу, вигукiв, гавкоту, виття, тупоту…

Єлизавета завжди мчала попереду ловчих разом iз хортами, пiд’юджуючи собак, верещала вiд захоплення. Взяти зайця iй було не важко, а от вовка… Якось трапився дебелий вовчище (казали, що то мiг бути i вовкулак, людина, яка перекидалася на вовка), хорти з ним не могли впоратись – ось-ось вiн мiг вирватися з кiльця. І Єлизавета, не тямлячи себе вiд шаленого захвату, стрибнула з коня тому вовцюгану на спину, схопила його за вуха i так рiзко задерла йому голову з ошкiреною пащекою, що вiн i дух спустив… довго потiм у Москвi згадували, як царiвна Єлизавета дебелого вовцюгана голiруч узяла…

Щоправда, женихiв у неi тодi враз поменшало. Ба навiть шепотiли, що то не донька Петра I, не царiвна Єлизавета, а насправдi його син, царевич Єлизавет. Зачарований буцiмто злими силами i перетворений на дiвицю – що у царя не було спадкоемця… От вiн i змiг узяти вовцюгана голiруч, а не якась там дiвиця, бодай i царiвна…

І що буцiмто вона – чи то пак вiн, – смаленого вовка бачив – такий був досвiдчений у будь-якому дiлi… Цариця Катерина вiд таких чуток гнiвалася, наказувала шептунiв хапати i в буцегарню вiдправляти, а дочцi заборонила вiднинi й назавжди брати участь у ловах зi псами…

Але й без полювань iз собаками в Єлизавети було чимало забав i розваг. На Масляну згукувала сiльських дiвчат, каталася з ними на санках i простi, не родовитi, дiвчата були ii найкращими подругами, з якими почувалася просто i добре.

А коли надходила весна, починалися хороводи. Старовиннi слов’янськi народнi танцi, учасники яких ходили по колу з пiснями та виконували певнi рухи. А як заграють бувало гуслярi чи сопiлкарi, Єлизавета аж затремтить з радощiв, кидаючись у дiвочий хоровод, вiд захоплення землi пiд ногами не вiдчуваючи.

Полюбляла разом з сiльськими дiвчатами, пiд першi громи Перуна, веснянi дощi вiтати, щоб ряснiше падали на землю. Дощ селяни називали годувальником, i тiльки починалися першi опади пiсля зими, вибiгали з хат, хороводи пiд дощем водили, спiваючи, як заклинаючи:

Поливай, дождь!
На бабину рожь,
На дедову пшеницу,
На девкин лен
Поливай ведром.
Дождь, дождь! Припусти,
Посильней, поскорей,
Нас ребят обогрей…

Коли чулися удари першого грому, всi спiшили вмитися водою, яка по веснi молодить i «красит лицо, дает здоровье и счастье». Таку цiлющу силу приписували й першим весняним дощам, тож Єлизавета пiд небесною водою залюбки водила хороводи i вмивалася, як казали, «водою с серебра и золота» i втиралася, як i велить звичай, «чем-нибудь красным». Про це i в царськiй грамотi 1648 р. писалося: «И в громное громление на реках и в озерах купаются, чают себе от этого здравия, и с серебра умываются».

Крiм хороводiв, Єлизавета полюбляла навiть кулачнi боi, тож незмiнно ходила дивитись, як стiнка на стiнку йде й гамселить одна одну кулаками. А коли з’являлися рядженi та скоморохи, Єлизавета аж верещала вiд захоплення.

Улюбленими народними видовищами й гулянками для юноi царiвни були, звичайно ж, ведмiдь i коза. Бiгла, як на вулицi з’являвся поводир iз ручним ведмедем i хлопчиком-пiдручним. Спершу ведмедя змушували показувати рiзнi штуки, що так дотепно iмiтували людей:

«Мишко, покажи, як зуби болять». «Мишко, покажи, як дiвчина в люстерко дивиться…»

Потiм хлопчик, убраний козою, натягав на себе мiшок з рогатою козячою головою, довгий язик якого мiг гучно лопотiти, брав дерев’янi ложки та пiд барабанний бiй i перестук ложок пускався з ведмедем у веселий танок…

У неi в дитинствi навiть була улюблена глиняна iграшка: фiгурка ручного ведмедя з намордником.

А з якою радiстю чекала бога весняного сонця, любовi та пристрастей! Ярило з’являвся на бiлому конi, на головi – вiнок iз квiтiв… У правiй руцi вiн тримав серп, а в лiвiй – снiп жита i де вiн з’являвся, там земля прокидалася, вбиралася в зелень i квiтла, i приносила людям врожай. Де Ярило ступне ногою – ярина виросте, подивиться на поле – квiти зацвiтуть, гляне на лiс – пташки защебечуть, а торкнеться увi снi молодого хлопця – кров закипить, дiвчину зачепить – як iскра спалахне, i виходять хлопцi й дiвчата на Ярилове поле хороводи водити та пiсень спiвати. Ходячи, Ярило жито родив, людям дiток плодив i любов неземну дарував…

Загалом систематичноi освiти принцеса не набула, та вона з цього приводу i не переймалася. Днi ii життя було заповнено верховою iздою, полюванням-ловами, греблею та пiклуванням про свою зовнiшнiсть.

На той час вона поселилася пiд Москвою в Покровському, полюбляла збирати сiльських дiвчат, слухати iхнi пiснi, залюбки водила з ними хороводи де-небудь на галявинi пiд березами.

Полюбляла, коли на Русi наставали свята, i завжди чекала iх з нетерпiнням.

Масляна взимку, коли всi iли млинцi та каталися на санках, Троiця, коли з настанням лiта прикрашали iзби й житла зеленню, а в полi «завивали берiзку».

Покрова – осiнне свято врожаю.

А ще ж Пасха – «свiтле Христове воскресiння», Рiздво i святки з колядуванням i ворожiнням. І всюди, де святкували, Єлизавета була попереду, невгамовним заводiем, навколо якоi завжди гуртувалися дiвчата i хлопцi, лунали спiви, вертiлися в танцях.

Коли ще малою Єлизавета (тодi просто Лiзка) дiзналася, що вона, виявляеться, царiвна, то стрибала, ляскала в долоньки, вигукуючи:

– А я – царiвна! Ага, я – царiвна-царiвна! Щонайсправжнiсiнька…

І до матерi:

– Мамо Катерино, – так вона завжди ii називала, – а чому я – царiвна?

– Ти питаеш мене, дочка моя, про надто розумнi речi, – мати подумала ще якусь мить, згадала, що вона – цариця i вiдповiла. – Мабуть, тому ти царiвна, дочка моя, що я, твоя мати, цариця.

– А батько?

Матiнка наче розгубилася.

– Ну й батько твiй… цар. Ось чому ти царiвна.

Батько з цього приводу висловлювався коротко:

– Чому? Та хоча б тому, що без нас, царiв, не було би i держави, а не тiльки тебе, царiвни. А без царства аж нiяк не можна. Якось менi мiй навчитель ще маленькому пояснював: царство е навiть у звiрiв.

– То в них лев – цар?

– Не тiльки лев. У кожноi козявки е свое царство. Так казав ще якийсь давнiй грек, забув, як його звали. Але запам’ятав: царство е i в тварин, i навiть у рослин. А про людей годi й казати.

Вiдтодi Єлизавета часто питала – вигукувала:

– Я тому царiвна, що люди не можуть жити без царства, еге?

Матiнка зiтхала:

– Я навiть не уявляю, як я жила, коли ще не була царицею…

– А ким ти була, коли не була царицею? – доскiпувалась дочка.

– Дурепою була. Якоюсь служницею, коли вiдразу ж треба було ставати царицею… А я… прислужувала iншим. Добре, що потiм спохопилась i стала тим, ким менi й належить бути – царицею.

Єлизавета хотiла було зауважити (чи поправити матiр): царицею вона стала тiльки тому, що нею захопився цар Петро I та зробив ii царицею, але стрималась. Матiнка, коли було не по ii, спалахувала, як суха солома, i в гнiвi нiколи не знала спину.

Стримувалася лише при царевi, при всiх iнших – буянила, доводячи, що нiяка вона не селянка i не служниця, а – з дiда-прадiда цариця. Про це дiзнався цар Петро i взяв ii за жону. Бо коли б вона була простою служницею, родом селянкою, то хiба би цар на нiй женився?

А вiн женився. От i виходить, що вона з дiда-прадiда цариця. А тому й ти в мене царiвна. Пам’ятай про це i шануй свою неньку рiдненьку, доню моя. Єлизавета i шанувала.

Якось вона пiдгледiла, що матiнка на самотi iнодi плаче, обхопивши руками свою гарну голiвку, бурмотить сама до себе:

– О, горе, горенько менi! Муж Петро не хоче мене бачити i не йде до мене ночувати з ласками-пестощами своiми… О, горе, горенько менi…

І за вiщо така кара менi?…

Єлизавета знала за вiщо – за зраду.

Петро I запiдозрив iмператрицю в подружнiй невiрностi з ii камергером Монсом, то, стративши того Монса, припинив iз жоною навiть говорити, i не з’являвся на ii очi – ще й велiв своiй стражi, щоб та не пускала до нього Катерину, хоч би як вона просилася… iмператриця цим переймалася, не знаючи де приткнутися i завжди, коли вона зраджувала i це ставало вiдомо чоловiковi, то каралася, терзала i проклинала саму себе. Клялася бiльше не зраджувати супруга, аби вiн лише ii простив. А коли вiн вибачав iй грiхи, оживала, знову квiтла i знову, знайшовши собi коханця, зраджувала законного – наче так i треба було.

Єлизаветi було шкода матерi. Розумiла, що неньки вже не перевиховаеш – яка вдалася, така й до смертi буде. Прохала батька-царя, щоб вiн погодився пообiдати – бодай пообiдати – з Катериною, його нерозлучною подругою впродовж останнiх 20 рокiв. І так просила, так щебетала-лепетала, кидаючись в обiйми батька, що батько-цар не витримав i погодився. Завiтав якось до царицi, щоправда, смурний, i щока в нього часом смикалась, а рот кривився, жахаючи цим i ii, Єлизавету, i царицю Катерину, але пообiдав iз нею та не доiвши, на ходу дожовуючи шматок, пiшов геть, не глянувши на царицю…

І все ж Єлизавета була й тому рада-радiсiнька. Що батько-цар послухався ii, маленьку свою доню, i пообiдав – бодай i мовчки, – з ненькою-царицею.

Це вже було щось, i Єлизавета безжурно мугикаючи якусь пiсеньку, час од часу вигукувала:

– Ах, ах, як здорово! Ах який я подвиг звершила – царя з царицею помирила. Росiйська iмперiя мае бути менi вдячною. Я зробила те, що не далося нiкому, – царя з царицею помирила.

Щоправда, до миру мiж ними ще було далеко – Петро простить зрадницю лише перед самою своею смертю, та все ж… Це вже був початок iхнього миру. І для Єлизавети це була перша перемога, здобута нею в життi, тож вона захоплено й вигукувала:

– Ах, ах, як здорово, що я помирила царя з царицею!..

У рiк смертi Петра I Єлизаветi виповнилося шiстнадцять. Юна, тоненька, струнка i вельми гарненька дiвчинка, що ii батько ласкаво називав Лiзеткою. Але бачилася Лiзетка з батьком-царем, потiм iмператором, дуже рiдко – Петро ходив з одного походу в iнший, тож йому було не до сiмейних iдилiй та забав iз дочкою. Якщо ж не був у походi, то вiддавався своему улюбленому заняттю – гульками з «возлияниями».

Вiн був велетнем – двох iз чимось метрiв на зрiст, завжди його голова здiймалася над будь-яким гуртом людей, серед якого йому доводилося стояти. Вiд природи вiн був сильним, мiг не тiльки згорнути в трубку срiбну тарiлку, а й перерiзати шмат сукна на льоту…

Вiн був веселим гостем у будь-якiй компанii, на домашнiх святах вельмож, купцiв, майстровитих людей, багато i непогано танцював. Їсти вiн мiг всюди i завжди. Приiхавши в гостi, вiдразу ж був готовий сiдати за стiл та бенкетувати – хоч до обiду, чи й довше. В обiд, пiсля останньоi страви, що подавали, вiдразу ж – удома чи в гостях – iшов «подрiмати годинку». Спав у гостях як удома, гостi тим часом не мали права вставати з-за столiв, коли з’являвся пiсля сну збадьорений, одразу ж сiдав за стiл:

– Наливай!

І готовий був хоч i до вечора пити i iсти…

Єлизавета не переставала дивуватися своему незвичайному батьковi. Бо незбагненний вiн був – принаймнi для неi. І добрий, i страшний водночас. І батько рiдний, i страховище, яке могло тебе будь-якоi митi скарати на горло – навiть без причини… А втiм дiвчина, а потiм i сама цариця-iмператриця, не завжди сприймала його як свого батька.

Для неi вiн був тим, ким був для всiх пiдданих iмперii – царем-государем, владикою, iмператором. Тiльки боялась його дужче за iнших, адже була, як дочка, ближче до нього. Тому й вiдчувала вiд нього постiйну загрозу, що холодком вiяла на неi, i часом крижанiла ii душа. Вiн був не передбачуваний i цим ii лякав. Батьком був – i не батьком. Справдi-бо, хто в Росii, – а саме вiн Русь перетворив на Росiю, а затхле Московське князiвство-царство на Росiйську iмперiю, де повiяли новi вiтри, – так ось, хто в Росii мiг збагнути Петра, який, напевне ж, був вiд свiту не цього, а диявольського. (Хоч iнодi мiг удати, що вiн – вiд самого Господа Бога. І це йому на якусь часинку вдавалося.)

Але боялися його всi – смертним страхом. І рiднi члени його сiмейства, i пiдданi, вельможi та простолюдини. І не тому, що вiн безцеремонно i брутально голив бороди боярам, курив люльку, полюбляв теслярувати, а заразом i рубати голови. Вiн ще й володiв чималим почуттям гумору – в його розумiннi, звичайно. Велiв перетопити дзвони на гармати, а коли патрiарх почав скаржитись – мовляв, через це «неправедне деяние, множество икон заплакало кровью» – вiдповiв: «Смотри у меня! Как бы поповские задницы кровью не заплакали!»

А згодом чимало гармат, захоплених у шведiв, велiв вiддати церквi, аби та поробила з них дзвони навзамiн ранiше ним конфiскованих…

Всi знали, що цар «трапезничает» потроху, але часто. Через кожнi двi години. Меню його – на диво просте. Щi, холодець iз хрiном та часником, порося у сметанi, смажена яловичина з квашеними яблуками або солоними огiрками. Солонина, буженина, шинка, житнiй кислий хлiб, квашена капуста, терта редька, варена рiпа. Вранцi натщесерце, а потiм i перед кожною трапезою – чарка (143,5 г) анiсовоi горiлки. А де одна чарка, там i двi – пiд настрiй.

Пiд час трапезування – квас…

А найбiльше Петро полюбляв перлову кашу (мiж iншим, нею вiн змушував харчуватись i армiю).

Часом цар вражав присутнiх своiм незвичайним апетитом. Коли вiн лiкувався на водах у бельгiйському мiстечку Єпа, йому було визначено дiету з овочiв i фруктiв. Тодi цар з’iдав – як за себе кидав – за «один присест 6 фунтов вишен и 4 фунта инжира. После чего выпивал 20 стаканов минеральной воды. Лечение, разумеется, впрок не пошло».

Захопившись медициною, зокрема хiрургiею, Петро полюбляв ампутувати своiм пiдданим кiнцiвки. В Голландii вiн лiкував хвору водянкою купчиху, фрау Боршт. Воду цар випустив iз хвороi, але нещасна фрау Боршт наступного дня i вiддала – вiд такого випускання води, – Богу душу.[4 - Про нього й нинi пишуть, здебiльшого в парадоксальному стилi, щось на кшталт: поганий хороший цар. Зазначають, що Петра І в Украiнi (яку вiн, мiж iншим, знищив, перетворивши ii на Малоросiйську провiнцiю), «совершенно неоднозначно оценивают». І тут же додають: «Да и в самой России к нему противоречивое отношение. Некоторые историки считают его тираном и деспотом, некоторые спасителем».]



А коли Петро отримав диплом хiрурга – був i такий вибрик у бiографii росiйського царя-государя, – то вельможi боялися потрапляти йому на очi. Імператор завжди носив з собою набiр iнструментiв i тут же хапався за них. Зупиняв кров, ставив на вуха п’явки, пiд настрiй вiдрiзав нещасним кiнцiвки, – здебiльшого здоровi, – але особливо полюбляв рвати зуби.

Денщики носили за ним мiшок, у якому було до тисячi вирваних монархом зубiв! Зуби iмператор-стоматолог виривав i хворi i здоровi. Інодi бував справедливим – платив нещасним один рубль за вирваний зуб i червонець за «отворение крови». Корова тодi коштувала 2 рублi 50 копiйок.

У побутi жахливо боявся прусакiв, полюбляв низькi стелi, себто боявся просторих i високих кiмнат, а над усе вдавався до «рукоприкладства». І тим, кому заюшував носи, чомусь не платив, але сам бував од того страшенно задоволеним.

А взагалi… Коли вiн уперше поiхав за кордон, то курфюрстова ганноверська Софiя так про нього вiдгукнулася: «Ця людина дуже хороша, а водночас – дуже лиха. В моральному аспектi вiн – повний представник своеi краiни».

А за пiвтора столiття Федiр Достоевський так продовжив думку нiмкенi: «Широк человек, слишком широк, я бы сузил…»

Пiд час нервового збудження з ним почали лучатися припадки: невимушено кривився рот, смикалися щоки, шия i нога, з’являлися конвульсii, цар втрачав над собою контроль… Вiн нiколи не слiдкував за собою i не стримував себе, тож його великi очi наче вилазили з орбiт.

У такi хвилини Єлизавета кричала, затуляла личко руками й тiкала од батька-царя.

Вiн був жорстоким вiд природи. Часто проводив слiдство особисто, вдавався до тортур, ламав i трощив костi арештованим, вимагаючи од них зiзнання. Коханця своеi першоi жони вiн посадив на палю, а щоб той довше мучився, наказав зодягти його в шубу. Особисто був присутнiй на стратi стрiльцiв, допитував iх i сам на рiвнi з катом рубав голови приреченим, ще й змушував робити це своiх поплiчникиiв. Тодi було страчено бiльше тисячi стрiльцiв, деяких повiсили на стiнах Новодiвичого монастиря, перед вiкнами Софii, постриженоi в монахинi. Будь-який народний протест придушувався дуже жорстоко.

Єлизавета до шiстнадцяти рокiв боялася батька-царя. Інодi вiн викликав у неi напади такого жаху, що дiвчина не могла знайти собi мiсця. Боялася повторити долю свого зведеного брата Олексiя.

Вважаеться, що первiсток царя вiд першого його шлюбу з Євдокiею Лопухiною царевич Олексiй «постiйно завдавав Петровi прикрощiв i смутку, – так пишуть iсторики, виправдовуючи жорстокого царя, – натура загалом слабка, бездiяльна, яка не сприймала батькових замислiв i звершень. Конфлiкт, що назрiвав роками, вилився у втечу Олексiя в Австрiю, де вiн попросив у iмператора Карла VІ захисту i притулку…»

Петро вiд лютi, що син утiк за кордон, не знав, де себе приткнути. Будь-що вирiшив повернути сина i скарати його на горло «за зраду». Обiцянками та обманом спромiгся заманити Олексiя додому – наiвний царевич повiрив батьковим запевненням, що й пальцем його не торкне. Почалося слiдство над тим, хто пiд’юджував Олексiя до втечi. Було виявлено опозицiю, що ii Петро назвав змовою. Олексiя з наказу Петра схопили й запроторили в камеру Петропавлiвськоi фортецi, де вiдразу ж почали допити «с пристрастиями», i жорстокi тортури, в яких брав участь i сам цар. Вiддавши сина до суду, звелiв винести цесаревичу смертний вирок.

Сину заявив: «Я, за мое отечество и людей, и живота свого не жалею, то како тебя, непотребного жалеть».

У червнi 1718 р. морально i фiзично зломленого Олексiя було страчено в камерi фортецi… З наказу батька-царя, який i краплi жалю не мав до сина. Єлизаветi розповiдали (пошепки, озираючись i роблячи очi круглими вiд жаху), що вже наступного дня пiсля смертi сина батько-цар пив i веселився, святкуючи рiчницю Полтавськоi вiкторii. (У нього тодi була надiя зробити спадкоемцем своiм малолiтнього царевича Петра вiд сина Катерини, але той помер iще дитиною…)

Вiйну проти шведiв цар Петро почав невдало. У першiй же битвi пiд Нарвою шведи завдали руському царевi нищiвноi поразки – майже третину армii Петра, близько 80 офiцерiв i серед них 10 генералiв, 135 гармат було втрачено.

Бiльшоi ганьби Петро доти не зазнавав. Але не знiтився, дiючи за правилом: за одного битого двох небитих дають. Найголовнiшою рисою характеру Петра була та, що з будь-якого програшу вiн добував зерно, в поразках шукав успiх, не скиглив, а навпаки – зiбравши всi сили, боровся далi… Боровся так енергiйно, що це швидко почало давати добрi наслiдки. Але як боровся?!

«Царь занялся преобразованием армии и наращиванием военной и экономической мощи, – пише Ключевський, – представляя во фронте своим генералам и адмиралам, Петр… набирал рекрутов, составлял планы военных движений, строил корабли и военные заводы, заготовлял амуницию, провиант и боевые снаряды, все запасал, всех ободрял, понукал, бранился, дрался, вешал, скакал с одного конца государства в другой, был чем-то вроде генерал-фельдцехмейстера, генерал-провиантмейстера и корабельного обер-мастера». «При этом он еще находил время проводить реформы», – говорить І. Мусський.

Результати почали з’являтися швидко.

Програвши в першому ж бою шведам, Петро заходився змiцнювати й реорганiзовувати армiю, i це дало позитивнi наслiдки. Вже наприкiнцi 1701 р. росiйська армiя почала бити шведську.

У 1702 р. Петро штурмом оволодiв Орешком (перейменуе його у Шлiссельбург), були взятi Ям, Конор’е i Марiенбург. Ще за рiк Петро заснував мiсто Санкт-Петербург у гирлi Неви, якому судилося стати столицею краiни, ii морськими воротами i символом новоi Росii.

І шведи як покотилися – вiд поразки до поразки – аж до 1709 р., коли було розбито армiю Карла ХІІ пiд Полтавою. Це вже була не просто перемога, а дуже велика перемога, пiсля якоi шведи так i не змогли протистояти Росii. Повернувшися з-пiд Полтави, Петро, дiзнавшись про народження дочки Єлизавети, вирiшив святкувати ii уродини.

Захоплено вигукнув своiм гучним голосом: «Отложим празднество о победе и поспешим поздравить с восшествием в мир мою дочь».

І це був зоряний час царицi Катерини, яка з дитям на руках зустрiчала царя з полтавського походу, овiяного такою перемогою. Вiн навiть взяв у неi з рук повиток iз дитиною, вигукуючи:

– Ану, покажи менi нашу маленьку полтавочку. Вона теж допомогла менi – разом з тобою – бити шведiв.

І ще довго пiсля того, як Єлизавета вже бiгала пiддiвком, вигукував, загледiвши дочку:

– Ану, покажись, яка ти вже стала, моя полтавочко!

І всi двiрцевi, аби догодити царевi, називали ii дiвчина-полтавка, i це для Єлизавети був зоряний час.

Це був зоряний час i самого Петра. Мине не так i багато часу, як зi Швецiею буде укладено знаменитий Нiштадтський мир, за яким Росiя отримувала узбережжя Балтiйського моря вiд Виборга до Риги, частину iнших краiв з островами. Росiя, дякуючи перемозi в Пiвнiчнiй вiйнi, зробилася однiею з найсильнiших держав у Європi, з якою тепер рахувалися всi. Зрiс i авторитет самого iмператора.

Сенат пiднiс Петру титул «Великого отца Отечества и императора всероссийского». Московiя, ще вчора нiби вiдстала та всiма забута, раптом перетворилася в Росiйську iмперiю, а «Великий отец Отечества» вiдтодi проводив лише iмперську полiтику.

Єлизавета однiею з перших в iхньому сiмействi вiтала Петра як «Великого отца Отечества», додавши при цьому, що вiн i ii Великий отець, а вона його маленька-маленька донечка…

Імператор пiдхопив ii на руки, закружляв, вигукуючи:

– Ах ти ж моя люба полтавко! А пам’ятаеш, як ми з тобою шведiв били!

– Били та будемо бити! – вигукувала Єлизавета, щаслива як нiколи.

Петро залишався таким же жорстоким, яким був до того. Навiть iще жорстокiшим, нiж ранiше. Його укази було переповнено погрозами лютих покарань, а то й смертi за iх невиконання… Будь-яке свято супроводжувалося дикою пиятикою. Сучасники з жахом згадували, як бiля дверей зали, де бенкетували, виставлявся караул, солдати-преображенцi розносили «ушаты с водкой и по настоянию царя гости упивались до потери сознания».

Всi боялися «Великого отца Отечества», боялась його i Єлизавета, тож часом ховалася вiд нього подалi, намагаючись не потрапляти йому зайвий раз на очi… Хоч i батько рiдний, який iнодi бував добрим (щоправда, та доброта залишилася в минулому), Петро наганяв жах на всiх.

Особливо государ бував лячним, коли добре випивав, а випивав вiн завжди добряче, мiри нiколи не знав i здебiльшого втрачав тодi над собою самоконтроль. Тож його, хмiльного, боялися не лише своi, пiдданi iмперii, своею пиятикою Петро не раз, бувало, шокував Європу. Недарма ж прусська королева фамiльний фарфор од нього ховала, щоб захмелiлий росiйський iмператор не перетовк його, переповнившись вiд горiлки «русской удалью». Збереглося одне iз свiдчень про те, як 1719 р. Петро приiздив до Берлiна.

Як вiдомо, його нервова система вiдзначалася крайньою дратiвливiстю i легкою збудженiстю, до всього ж вiн був «подвержен частым припадкам конвульсий, которые он не мог преодолевать. За столом с ним приключился один из таких припадков, а так как именно в тот момент он держал в руках нож, то так усиленно начал размахивать им перед прусской королевой, что последняя перепугалась и хотела вскочить с места.

Царь начал ее успокаивать, при этом он взял ее за руку и так крепко пожал, что королева взмолилась о пощаде…» Коли руськi гостi залишили палац, де гуляли на чолi зi своiм государем, той був зруйнований, як пiсля штурму чужих вiйськ. Все було зiпсоване i знищене так, що королевi довелося заново перебудовувати весь палац!

З iншого свiдчення: «чтобы уберечь вещи от порчи, которую русские гости (на чолi з Петром І. – В. Ч.) производили повсюду, куда бы они не приехали, королева приказала вывезти всю дорогую мебель и те из украшений, которые легко могли разбиться…»



В останнi роки свого царювання Петро дуже хворiв. Здогадно, в нього була нирково-кам’яна хвороба, ускладнена уремiею, а це – патологiчний стан, що виникае за гостроi чи хронiчноi нирковоi недостатностi. У спецiальних довiдниках можна прочитати, що за тяжкоi форми уремii змiнюються шкiрнi покриви, м’язи, кiстково-суглобний апарат, а також дихальна та серцево-судинна системи, аж до розвитку легеневоi та серцевоi недостатностi… Крiм усього, вiдбуваеться ще й набряк мозку, i це часто веде до порушення нервово-психiчноi сфери…

Потрiбне було серйозне лiкування, що й сьогоднi не завжди дае позитивнi результати, а в тi часи, за того рiвня розвитку медицини, хвороба була аж надто серйозна. Але цар майже не лiкувався. Хоча хвороба ускладнилася тяжкою формою, пiд осiнь хворий вiдчув себе значно краще та ожив, зайнявшись справами.

Утiм, доволi швидко напади посилились, але й тодi Петро не надав цьому значення, навiть поiхав оглянути Ладозький канал, що саме будувався, – поiхав усупереч порадам свого лейб-медика Блюментроста…

Повернувся з подорожi ледь живим, вiдчував: сили його залишають. Але не вiрив, що це – останнiй рiк його життя. Хоча духом занепав, зробився замкненим, не таким товариським, як перше, з частими нападами дратiвливостi, ще недавно живi очi потьмянiли, зникла властива йому рухливiсть.

Про що вiн тодi мiркував, коли ховався в самотнiсть, як у башту зi слоновоi кiстки? Хоча самотнiсть була для нього нетиповою, тепер вiн вiддавався iй цiлими днями, часто протягом дня не змiнюючи навiть пози…

Про що вiн тодi вперто i тяжко думав, залишилося загадкою. Не виключено, що, вiдчувши наближення смертi, мiркував, кому передати справу, за яку вiн не жалiв «живота свого», як у давнину називали життя.

Сам мiг призначити собi спадкоемця, але… Вибору майже не мав. Власне, вибiр був, але вузький та бiдний. Синiв у царя не було – Петро i Павло померли ще в малолiтствi. А його первiстка царевича Олексiя вiд Євдокii Лопухiноi було страчено з наказу самого Петра. Щоправда, був онук, дев’ятилiтнiй син царевича Олексiя, страченого, як уже мовилося, самим Петром, але…

До онука в Петра були суперечливi почуття: то вiн проявляв до нього нiжнiсть, турботу i навiть знаходив у ньому якiсь здiбностi, то, наче схаменувшись, був до малого надто пiдозрiлим, вважаючи, що той – яблуко вiд яблунi далеко не падае, – пiде слiдами свого батька, а не дiда.

Залишалися двi дочки – Анна i Єлизавета, до них Петро ставився рiвно, любив iх зворушливо, але вони були тiльки дочками, а не спадкоемцями справи, що вимагала твердоi та досвiдченоi руки. Старшу, Анну, вже тодi було оголошено нареченою герцога Гольштинського, а молодшiй Єлизаветi ще не виповнилося й п’ятнадцяти.

І цар, бiльше не вагаючись, зупинив вибiр на жонi своiй Катеринi – недарма ж вiн зiбрався проголошувати ii iмператрицею та затiяв пишну церемонiю коронацii.

З цього приводу один з iсторикiв резонно зауважив: навряд чи Петро виявив державну мудрiсть у свого «друга сердешного», як вiн називав Катерину, але в неi, як йому здалося, була одна важлива перевага: його оточення було водночас i ii оточенням, i вона, можливо спираючись на це оточення, вестиме державний корабель старим курсом.

Катерина Олексiiвна як дружина iмператора мала титул iмператрицi. Але Петро хотiв пiднести iй цей титул незалежно вiд прав, що надавав iй шлюб. Пiдтверджуючи цi права ii на титул, Петро у спецiальному манiфестi не скупився на похвальнi слова, оголошуючи, що вона була його постiйною помiчницею, терпiла незручностi похiдного життя.

Але це не були вагомi данi, щоб переконати читачiв манiфесту в активнiй державнiй дiяльностi Катерини. Тож Петровi довелося – за вiдсутностi iнших – обмежитись одним конкретним прикладом – згадування про участь Катерини у Прутському походi, а все iнше було сховано за невиразною фразою про те, що вона, мовляв, була йому помiчницею. На той час вiн уже повнiстю помирився з дружиною, простивши iй амурнi грiхи.

У 1724 р. Петро разом iз Катериною поiхав приймати курс лiкування марцiальними водами, а в березнi весь двiр, сенатори, генералiтет, президенти колегiй, iноземнi дипломати вирушили до Москви, щоб узяти участь у церемонii коронацii.

Коронацiю було затiяно неймовiрно пишною та врочистою. Параднi карети, оркестри, спецiально виготовлена для iмператрицi корона вартiстю в пiвтора мiльйона рублiв, пишнота мундирiв. Мантiю iмператрицi вагою у сто п’ятдесят фунтiв (це, як на сучасний вимiр, бiльше 60 кг!) несли чотири дужi сановники, а шлейф ii плаття – п’ять статс-дам.

Церемонiя в Успенському соборi була довга (i вiд того дещо набридала) i втомлива. У нiй брав участь i Петро I, з такоi нагоди вiн зодягнув парадний костюм: голубого кольору кафтан, шитий срiблом, червонi шовковi панчохи i шляпу з бiлим пером. Вiн власноруч «возложил» на iмператрицю корону (мабуть, уся рiдня Марти Скавронськоi тiеi митi перевернулась у своiх гробах!), а наступного дня як генерал був серед сонму вiшальникiв. До всього ж iмператрицi було дозволено самостiйно здiйснити урядовий акт: надавати Петру Андрiйовичу Толстому графський титул.

Це була друга на Русi коронацiя жiнки – дружини государя – пiсля коронацii Марини Мнiшек Лжедмитрiем I у 1606 р.

Тi урочистостi з незмiнними «возлияниями» остаточно розладнали здоров’я Петра, яке вже на той час i так похитнулося, тож iмператор вирушив на Угодськi заводи пити мiнеральну воду, нещодавно там виявлену. Вздовж дороги шпалерами вишикували зiгнаних людей, вимучених голодом, якi йшли невiдомо куди в пошуках хлiба, а iх примусили «изобразить довольствие» та вiтати iмператора. Населення тодi переживало тяжкi наслiдки неврожаю минулого року, невтiшними були й види на врожай поточного року.

Петро повiдомив Катеринi, що «воды, слава богу, действуют изрядно, а особенно урину гонят… только аппетит не такой, однако же есть!» За тиждень, закiнчивши курс лiкування, Петро повернувся до Петербурга, де з ним i стався черговий тяжкий напад. Стало зрозумiло, що до столицi iмператор прибув геть хворим.

Напади посилювалися, але Петро, не звертаючи на них уваги, у звичайному режимi займався державними справами. Вже в сiчнi 1725 р. йому стало так кепсько, що вiн звелiв поставити в сусiднiй iз його спальнею кiмнатi похiдну церкву, а 22 сiчня висповiдався.

Це таiнство – сповiдь – iнакше називаеться соборуванням i звершуеться над хворим для зцiлення його вiд немочей душевних i тiлесних.

Для здiйснення соборування збираеться семеро священикiв, хоча в разi потреби виконати його може й один священик. У посудину з пшеницею ставлять невелику склянку з елеем, як знак милостi Божоi, а до елею додаеться червоне вино, як спомин за пролиту на хрестовi кров Христову; навколо ж елею ставлять у пшеницю запаленi восковi свiчки i мiж ними сiм паличок, обгорнутих з одного кiнця ватою, якi служать для семиразового помазання хворого.

Всiм присутнiм роздаються запаленi свiчки. Пiсля молитви за освячення елею i за те, щоб вiн, за благодаттю Божою, послужив хворому на зцiлення немочей душевних i тiлесних, читаються сiм вибраних мiсць iз книг апостольських i сiм евангельських оповiдей. Пiсля прочитання кожного Євангелiя священик навхрест помазуе у хворого чоло, щоки, груди, руки, промовляючи водночас молитву до Господа, щоб Вiн, як лiкар душ i тiл, зцiлив свого хворого раба вiд тiлесноi та душевноi немочi.

Пiсля сьомого помазання священик розкривае Євангелiе i, тримаючи його письменами вниз, покладае – немов цiлющу руку Самого Спасителя, – на голову хворого i при цьому молить Господа про вiдпущення всiх його грiхiв. Потiм хворий цiлуе Євангелiе та хрест, i цим закiнчуеться звершення таiнства освячення елеем.

Далi вiдбувся молебень за зцiлення хворого, як називаються короткi служби, у яких вiряни, за своiми особистими потребами чи обставинами, звертаються з молитвою до Господа Бога, Божоi Матерi та святих.

– Слава тобi, Боже наш, – благають у приспiвi, – слава Тобi… Пресвята Богородице, спаси нас… Святителю отче Миколаю, проси Бога за нас.

Пiсля сповiдi iмператор спершу вiдчув полегшення, але сили почали залишати його, вiн уже не кричав, як ранiше, вiд жорстокого болю, а тiльки стогнав…

Треба було iмператоровi та його оточенню готуватися до фiналу. 27 сiчня (7 лютого) було амнiстовано всiх засуджених на смерть чи каторгу (це не стосувалось убивць i спiйманих на неодноразових грабунках, себто рецидивiстiв).

Кинулись у Москвi, коли цар захрипiв на смертному одрi, роздавати убогим милостиню, аби добрими дiяннями умилостивити сили небеснi, щоб тi порятували недужого чи бодай полегшили його перехiд у потойбiччя…

Але давно вiдомо: перед смертю не надишешся, як i святостi перед кiнцем не наберешся, коли все життя грiшив.

Та все ж уважалося, що владики, якi опинилися на смертному одрi, мають звiльняти з тюрем невинний люд, милувати засуджених i роздавати убогим милостиню, виторговуючи собi милiсть у Бога та в сил небесних. Що й робив у тi днi Петро. А ще вiн велiв надвечiр подати йому папери, почав було щось швидко писати, але перо випало з його рук, а з написаного могли розiбрати лише два слова: «Отдайте все…»

Перепитувати не зважились та й смертник уже почав утрачати пам’ять. Щоправда, ще встиг покликати дочку Анну Петрiвну, старшу свою, аби вона написала заповiт пiд його диктування, та коли дочка прийшла, Петро вже впав у забуття.

Все, життя вже фактично було скiнчено, мала початись агонiя.

Гукнули Катерину (комусь здалося, що Петро в непам’ятi покликав ii, чи принаймнi назвав це iм’я), вона прийшла, сiла поруч у крiсло й почала гладити його блiду руку, а сама щось думала свое, доконче iй потрiбне тiеi митi.

Цар, не розплющуючи очей, коли вона почала гладити його руку, здригнувся й полегшено зiтхнув, наче умиротворено затих. І на змученiм обличчi його з вусиками, що iнодi пересмикувалися, з’явилась втiха. І коли цариця говорила до нього, вiн, здавалося, уважно ii слухав…

Інодi хворий наче намагався пробудитися зi сну, що цупко тримав його в обiймах, силкувався навiть звестися, але, певно, вже був десь далеко-далеко, звiдки вже не повертаються i куди живим дороги немае. Хоча голос ii туди, можливо, долiтав, якiсь звуки вiн iще вловлював i розумiв, кому вони належать.

Чад од часу до спочивальнi – спершу рiдше, а тодi частiше, чи не один за одним, – заходили двiрцевi, високого й найвищого рангiв (серед них були й вiйськовики), схиливши перед нею голову, щось стиха доповiдали iй, i Катерина, все так само гладячи руку мужа, щось iм теж напiвпошепки наказувала; вони, виструнчившись, вiдповiдали «есть!» i виходили, а навзамiн iм з’являлися новi й новi…

І зрозумiло було, що Катерина вже взяла – не чекаючи, доки спустить дух iмператор, – стерно влади iмперii у своi руки. І все вже завертiлося навколо неi. Вона стала завтрашнiм днем iмперii. Їй, як нiколи, раптом захотiлося – аж душа засвербiла, – народитися. Вдруге.

Але вже не селянкою i не в родинi репаного мужика, а отже, мужичкою, а в родинi якого-небудь монарха, аби зiйти на трон Росiйськоi iмперii, що його послали iй самi небеса, зiйти не черню, а – монархинею.

Чернь… Чорнi люди.

Вона вже була такою, вже натерпiлася, будучи чорною, тож тепер мала стати на чолi iмперii та щоб усi й забули, хто вона та якого роду простого, простiше – чорного.

Зрештою, вирiшила про себе: «Хто дорiкне менi, що я чорна – башку тому знесу! Влади не уступлю нiкому, хоч я й мужицького роду. Я перша у свiтi мужичка, яка стала iмператрицею – казка та й годi!»

А поки там що, iмператор Петро I, здаеться, вже почав помирати… Катерина полегшено зiтхнула, пiдвелася i швидко вийшла геть.

Був мiсяць сiчень, коли разом з вiтром мороз, як казали на Русi, сiче. (Лютуватиме вiн у наступному мiсяцi, тому той i зватися буде лютим.)

Але як гарно сiчень буде сiкти (i за порозовiлi щiчки щипати), лютий славно лютуватиме! І всю нiч заметiлi-хуртовини местимуть i вiтер завиватиме, а на ранок все вщухне i свiт бiлий пiд саваном зими спочиватиме. Чи не найбiльше з усiх пiр року Єлизавета любила – хоч як це й не дивно, зиму, що звалася – руською. І завжди з нетерпiнням чекала приходу матушки – як у Московii з давнiх-давен шанобливо величали зиму.

Мiсяцi грудень, сiчень i лютий здавна називали вовчим часом, тому, що Зима (неодмiнно з великоi лiтери – Зима) в образi й подобi вовка, нападала тодi на свiт i вертiла його своiми гострими зубами. А мiсяць один тому був сiчнем, що сiк у обличчя й дух забивав, а другий тому лютим, що вiд холоду й морозу був таки лютий – наче вовк.

Зима, казали в Московii, подiбна до мачузи – злоi i нежалiсливоi – «яре и немилостивее; егда милует, но и тогда казнит; егда добра, но и тогда знобит, подобно трясавице и гладом морит, и мучит грех ради наших…».

Якщо весна – добра, приязна, то зима – жорстокосерда, зла. Весна «рядится в зеленые, густолиственные уборы, а зима надевает на себя белоснежный покров или саван (вследствие сближения ее с богиней Смертью); и лето, и зима являются со своими слугами и помощниками – с грозами, буйными ветрами, дождями, последняя – со снегом, инеем, метелями, вьюгами и морозами, которые есть сильномогучие богатыри и великаны. Оба они состоят в нескончаемой вражде («Зима и лету – союзу нету»), преследуют друг друга и сражаются между собой точно так же, как день сражается с ночью…»

Про Зиму та Осiнь розповiдають, що вони приiжджають на рябих кобилах; з половини листопада Зима встае на ноги, куе морози, стелить по рiках мости i випускае в бiлий свiт пiдвладних iй нечистих духiв, а з 12 грудня ходить у ведмежiй шубi, трахкае по дахах хатинок, будить жiнок i змушуе iх топити печi, а йде вона полем, за нею – вервечками заметiлi, iде по лiсу, сипле з рукава iнiй.

А Зиму уособлюе Зюзя – дiдок, маленький на зрiст, iз бiлим, наче снiг, волоссям i довгою сивою бородою: ходить вiн босий, з непокритою головою, i носить залiзну булаву. Бiльшу частину ими у лiсi товчеться, але iнодi заходить у село i веде за собою заметiлi, завiрюхи, хуги-хурделицi, часом i хуртечку з буранами, вiхоли-метелицi, снiговицi завiрюшнi та хуртовиннi…

Єлизавета зиму зимувала неодмiнно у Преображенському. Завiрюхи його часто замiтали так, що вранцi й вибратися iз хатинки було не просто, вили бiлими вовками, товклися по дахах, трiщали деревами. А як вигляне сонечко – мiльярдами iскорок засяють бiлi рiвнини…

Спала незмiнно на теплiй печi, визираючи вранцi в маленьке запiчне вiконечко, чи завiрюхи немае, чи можна вибратися погуляти… Вибiгала, на санках спускалася з гiрок з селянськими дiтьми – вереску було, смiху! Личка ставали червоними, як не бризнуть соком полуницi… То прохала запрягти в сани кобилку – вона тиха i смирна – i каталася в санях, у ведмежу шубу закутана – бiльшоi радощi дiвчина до того не знала.

І виходило в царiвни точнiсiнько так, як за сто з чимось лiт писатиме Олександр Пушкiн:

Мороз и солнце; день чудесный!
Еще ты дремлешь, друг прелестный —
Пора, красавица, проснись:
Открой сомкнуты негой взоры
Навстречу северной Авроры,
Звездою севера явись!

Вечор, ты помнишь, вьюга злилась,
На мутном небе мгла носилась;
Луна, как бледное пятно,
Сквозь тучи мрачные желтела,
И ты печальная сидела —
А нынче… погляди в окно:

Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит;
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит.

Вся комната янтарным блеском
Озарена. Веселым треском
Трещит затопленная печь.
Приятно думать у лежанки.
Но знаешь: не велеть ли в санки
Кобылку бурую запречь?

Скользя по утреннему снегу,
Друг милый, предадимся бегу
Нетерпеливого коня
И навестим поля пустые,
Леса, недавно столь густые,
И берег, милый для меня.

Зиму 1725 р. зустрiчала у Преображенському, i гралася з сiльськими дiвчатами та хлопцями, i на санках, запряжених кобилою, сама каталась i подружок своiх пiд смiх i вереск катала.

Ту зиму вона запам’ятае на все свое подальше життя. Одного дня, щойно виiхала з двору, як усi тривожно заметушилися.

– Гонець! Щось трапилось, iз Москви примчав гонець! – Гонець i справдi з’явився, весь в iнii, та й кiнь його вiд iнею бiлий.

– Царiвно Єлизавето, – хрипло, простудженим голосом крикнув гонець. – Радiй, матiнка твоя щойно iмператрицею стала!..

– Я рада, рада за матiнку, – Єлизавета i справдi зрадiла, але…

Але вiдразу ж i занепокоiлась.

– А батько мiй де? Що з ним?

– Батька в тебе, а в нас государя, бiльше немае, – прохрипiв гонець. – Государ Петро Олексiйович сеi ночi вiдiйшов в iнший свiт…

Коли вже всiм стало зрозумiло, що iмператор помирае, наближених хвилювало лише одне питання: хто посяде мiсце Петра? (З самим Петром було все ясно, з наступником – нi.) Тим часом синод, сенат, генералiтет, усi установи, якi не мали формального права розпоряджатися долею престолу, зiбралися ще до смертi Петра, у нiч на 28 сiчня 1725 р. – щоб вирiшити питання про наступника iмператора.

Бiльшiсть була за единого чоловiчого представника династii – великого князя Петра Олексiйовича, онука Петра I вiд загиблого пiд час допитiв старшого сина Олексiя. За Петра Олексiйовича стояла родовита знать, яка вважала його единим законним спадкоемцем, народженим вiд гiдного царськоi кровi шлюбу.

Але граф Толстой, генерал-прокурор Ягужинський, канцлер граф Головкiн i Меншиков на чолi служивоi знатi не могли сподiватися на збереження отриманоi вiд Петра I влади за Петра Олексiйовича, з iншого боку, коронацiю iмператрицi можна було витлумачити як непряму вказiвку Петра I на спадкоемицю.

Сама ж Катерина, коли переконалася, що бiльше немае надii на видужання мужа, то спiшно доручила Меншикову i Толстому дiяти на користь ii прав. Пощастило Катеринi, що гвардiя була вiддана Петровi, а тому цю вiдданiсть вона легко може – що й станеться – перенести на iмператрицю.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/zolota-osin-getmanschini/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Домострой – росiйська iсторико-лiтературна пам’ятка ХV – ХVІ ст.; збiрник громадських, релiгiйних, державних та сiмейно-побутових правил. Це своерiдний статут, що показуе з позицiй феодальних iдеалiв держави i побут заможноi родини, де пануе сувора патрiархальна влада батька. Згодом поняття «домострой» стало загальним визначенням консервативного, вiджилого в побутi.




2


Лiвонiя – на межi ХІІ – ХІІІ ст. область розселення лiвiв. До 1561 р. Лiвонiею називалася територiя Латвii та Естонii, що ii захопили нiмецькi хрестоносцi. На цiй територii була конфедерацiя з 5 феодальних утворень – зокрема, Лiвонський орден. З часом за цiею територiею закрiпилася назва Лiфляндiя. Лiвонська вiйна 1558–1563 рр. – вiйна Росii проти Лiвонського ордену, а з 1561 р., пiсля його розпаду, – проти Польщi, Литви, Швецii та Данii за вихiд до Балтiйського моря.




3


За iншими даними (версiею), першим чоловiком Марти Скавронськоi був не трубач Крузе, а драгун Рабе. Ця версiя потрапила навiть у художню лiтературу, наприклад, у роман О. М. Толстого «Петро Перший». Ще за iншою версiею – це ii дiвоче прiзвище, а якийсь Йоганн Рабе був ii батьком.




4


Про нього й нинi пишуть, здебiльшого в парадоксальному стилi, щось на кшталт: поганий хороший цар. Зазначають, що Петра І в Украiнi (яку вiн, мiж iншим, знищив, перетворивши ii на Малоросiйську провiнцiю), «совершенно неоднозначно оценивают». І тут же додають: «Да и в самой России к нему противоречивое отношение. Некоторые историки считают его тираном и деспотом, некоторые спасителем».