Книга - Пекло на землі

Пекло на землi
Вiталiй Юрченко


Історiя Украiни в романах
Колись це iм’я було мов бомба, що розiрвала львiвське поспiльство: багато хто не мiг повiрити, що ця людина, без паспорта i непомiчена ГПУ, могла з Соловкiв – через цiлий Союз! – перебратися за кордон… Справжне прiзвище Вiталiя Юрченка – Юрiй Тимофiйович Карась-Галинський. Вiн народився в 1899 р. у селi Текуча Уманського району. Закiнчив реальну школу, органiзував у рiдному селi осередок товариства «Просвiта», брав участь в украiнiзацii церковного життя. Пiсля поразки УНР залишився вчителювати, викладав украiнську мову i лiтературу, навчався в Інститутi народноi освiти. Активнiсть i популярнiсть сiльського вчителя незабаром привернули увагу агентiв ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували.

Покарання вiн вiдбував у Соловецьких таборах, на будiвництвi залiзницi Котлас – Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрiй утiк, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон iз Польщею та оселився у Львовi. У 1931–32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах – «Шляхами на Соловки», «Пекло на землi», «В Усевлонi ОГПУ та втеча звiдтiль».

Юрченко першим у свiтi описав беззатратну технологiю знищення тоталiтарним режимом людей у концтаборах.

Життя письменника скiнчилося трагiчно. Пiд час вiйни вiн мав зв’язки з мiсцевою нiмецькою комендатурою i помагав украiнським похiдним групам, добуваючи потрiбнi документи. Існуе версiя, що восени 1942 року його застрелили якiсь озброенi люди. До сьогоднi достеменно не вiдомо, хто це був: украiнська боiвка, яка вiрила, що Юрченко польський агент, польська боiвка, що мстилася за його зв’язки з нiмцями, чи большевицька. Найвiрогiднiше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року советськими партизанами за звинуваченням у написаннi пасквiлiв на советську владу.





Вiталiй Юрченко

Пекло на землi





КНИЖКА ПЕРША

ШЛЯХАМИ НА СОЛОВКИ





І З ДНІВ РАДОЩІВ І СМУТКУ


Коли валився царський трон, а вслiд за ним трiщали кайдани московськоi «тюрми народiв», – я був спаничений селюх. Лiтом пас у селi худобу, а взимку «кував» наослiп голi доктрини бездушноi росiйськоi школи. Учився сам, та й iнших вчив, бо, змалечку зiставшись без батька й допомоги, утримувався з власних рук.

Промишляючи про шмат насущного, не мав нi змоги, нi часу дивитись на свiт ширше, десь поза свою «Реалку»[1 - Реальна школа.].

Сьогоднi соромно i дивно, що, кiнчаючи середню школу, я був цiлковитий профан у життi суспiльно-полiтичнiм: не мав у руках газети, не прочитав нi одноi полiтичноi брошурки, навiть «Кобзаря» як слiд не студiював.

Отож не дивно, що революцiю зустрiв зi здивуванням. Лиш гучно-переливний гiмн свободи та небувало-велетенський рух манiфестантiв розбурхали в менi вiдчування великих подiй.

Вийшов я в сколихане море революцii й, затоплений бурхливими хвилями вiтрiв-бурунiв, поплив, шукаючи вiщого корабля та заповiтноi твердинi-пристанi.

Шукав iх у вогнях блискавичних гасел, спiзнавав у бурях мiтiнгових, виучував з дощiв промов.

І усвiдомив, що скiнчилась доба деспотизму, згинув перун «недiлимоi», в якiй «на всiх язиках все мовчить – од Молдаванина й до Фiна». Перевернулася нова сторiнка iсторii: засiяло сонце визволення пригнобленим народам.

Хто я такий? Чий я син i хто мiй нарiд? питався всiм еством, всiм iнтелектом.

І вiдповiдь знайшов, коли весняно-квiтневого дня став у кольони демонстрантiв пiд жовто-блакитним прапором. Не знав його символу… Інтуiтивно вiдчув його близькiсть, рiднiсть.

З iдеалом нацiонального прапору прилинув я до тих, що заходились будувати долю Украiни на розкрiпощенiй землi. Пiшов розумом слабкий, та вiрою сильний i духом непоборний за наше право на державу.

Став прозрiвати, дiзнаватись – «ким, за що були закутi». Цього гарячково шукав у книжках, з розмов в «Украiнськiм клюбi», якого став одним з найактивнiших членiв. Як перли, низав я данi про нацiю, державнiсть, мову, заслухувався на лекцiях, диспутах, що iх давали нашi тодiшнi провiдники – проф. Е. Іваненко, В. Камiнський, М. Крамаренко; удосконалював щиро мову, ковтав новi слова, виучував фрази, душею горнувся до кожного, що говорив рiдним словом; захоплювався всiми появами нацiонального вiдродження: працював у драматичному гуртку, брав участь у розбудовi нацiонального фонду, розповсюджував вiдозви, вiв нацiональну пропаганду, усвiдомлював та приманював молодь до «Клюбу».

Лiто минуло в напруженiм формуваннi нацiонального свiтогляду та гарту.



Останнiй рiк у середнiй школi почав я вже свiдомим украiнцем-юнаком. Дивувались моi приятелi-селюхи, з’iжджаючись по ферiях, що гарно так говорю «по-свойому». Це спонукало не одного й пiшла у нас жвава робота. Залунала щораз смiливiше рiдна мова в стiнах школи; щотижневi збори, дискусii, вистави, реферати; полинула молодь густими лавами до «Клюбу».

Не легко й не всякого «свого» вдавалось навернути на вiрний шлях: було багато перевертнiв, що цуралися духа й мови свого народу, многi заслiпленi великодержавним чванством-панством, не розумiли змiсту величньоi хвилi.

Перешкоджав нам «Союз Русской маладьожi». Рафiнованi напасники, синки вчорашнiх миколаiвських служок, вишколенi в дусi московського цареславного патрiотизму й ненавистi до iнших нацiй, – зняли проти нас травлю.

– «Далой сепаратiстов, мазепiнцев! Далой мужiцкiй язик! На базар з нiм дьоготь продавать», – зустрiчали нас на всяких зiбраннях.

Труднувато було нам – несмiливим i кволо органiзованим селюхам – стояти проти випещених гонорових барчукiв, що форсували вiками упревiлейованою величнiстю та заносились блеском «русской нацii й культури».

Проте, нашi сили щораз мiцнiли i лави прибували. По нашому боцi стали деякi вчителi – украiнцi, директор та панотець Заячкiвський. Ми заговорили про украiнiзацiю школи. З обуренням i свистом зустрiв «Союз Русской маладьожi» нашi домагання.

Та з церковного амвону завоювали масу. Панотець став читати Євангелiе, виголосив украiнською мовою кiлька проповiдей, спiльними силами перекладали з Дiянь апостольських i по черзi, хто мав добрий голос, iмпровiзували украiнського апостола.

Учнiвська маса поставилась до нацiонального питання поважнiше. Обурення великодержавних паничiв притихло. І пiд Рiздво здобули першу в мiстi украiнську школу. Вона стала фортецею украiнства.



Мiсто зайняли бiльшовики. Чули про них, як русотяпiв[2 - Москалiв-шовiнiстiв.] злiва, що з iншими гаслами зазiхають на нашу незалежнiсть. Аж тут побачили й програму iхню.

Першого вечора розiгнала п’яна банда модну вечiрку в жiночiй гiмназii, побивши учнiв, знасилувавши кiлькох гiмназисток. Другоi ночi зграбували «буржуiв» – видатнiших громадян мiста, кiлькох забили. Третього дня органiзували страшний погром – грабiж.

Ще за дня на головнiй вулицi збирався злочинний елемент. Вiдбувся галасливий мiтiнг iз закликом «бей буржуйов, капiталiстов – кровопiйцев пролетарiата». Пiд вечiр п’яна салдатня на вулицях кидалась на прохожих з насиллям, з вигуками про «красную ноч над вековiмi угнетателямi устроiть».

А як смеркало, тисячна босячня за проводом красногвардiйцiв з осатанiнням кинулась на склепи. Рубали дверi, трощили засуви. І летiли в дребiззя вiтрини, нищились коштовнi речi в руках озвiрiлоi товпи, за них гризлись, рiзались, стрiлялись. Всю нiч тяглось нечуване в пам’ятi погромництво. На ранок головна частина мiста виглядала як пiсля жахливоi руiни.

Тремтiло мiсто в бiльшовицьких клiщах. Страшно було пройти: кидались серед дня на кожного, хто хоч будь-чим скидався на буржуя. Бiльмом на оцi був iм жовто-блакитний прапор: за украiнську мову, книжку – до «Смольного» (на розстрiл) тягнули.

Одного вечора влетiло кiлька до нас у школу: саме репетицiя.

«Украйонци, мужiкомони. Рукi вьорх! Где старшiе самостейнiкi?» – закричали з «матюками».

Серед нас «старших» не було. Обнюхали кiмнати, вскочили до церкви: бахнули в один кут в образи Христа, бахнули в другий бiк, у заквiтчаний портрет Шевченка, забрали срiбний хрест та золоту чашу й зникли з лайкою, кивнувши: «Ми вам покажем самостейну Украйону».

Мiсто застигло у терорi, робота в Клюбi припинилась.

Та не надовго. Чутка, що Киiв зайняла Центральна Рада, оживила всiх, стали сходитись до Клюбу.

Одного вечора у Клюбi звiстка: бiльшовики спiшно евакуюються, грабують мешканцiв, церкви. – Не дать – рiшили.

Наспiх зiбралося з пiвсотнi молодi коло касарень Шевченкiвського полку. Перший раз я взяв у руки крiс. Розбились на двi групи – одна до комендатури, а друга – у вiйськовий сад, де розташованi червоногвардiйцi. На певний знак – одночасно налiтати.

Та спiзнились. Комендатура вже була евакуйована, а як пiдходили до саду, вартовий помiтив i дав бiльшовикам знати.

Червонi висипались проти нас. Ми залягли помiж деревами. Тут перший стрiл пустив я у ворога. Сталась безладна перестрiлка; цiляли бiльше навмання, бо темно було.

Не знаючи, яка нас сила, бiльшовики зiрвалися до станцii. Ми за ними. Дорогою переступав я першi ворожi трупи. Втiкли червонi на броневику, обстрiлявши мiсто з гармат.

Наскок наш вдався не цiлком, але молодь пiдбадьорив. З бiльшою енергiею заходились коло самоорганiзацii. Оформили спiлку «Украiнськоi Молодi», послали статути й людей на села, органiзували виiзди з виставами, лекцiями. Почалися в «Клюбi» палкi дискусiйно-науковi реферати про нацiонально-державну iдею.



Скiнчивши середню школу, поiхав я на село. Почав з малого. На весiллi у свояка виголосив нацiоналiстичну промову, зв’язавши щастя молодих зi щастям Украiнськоi Держави:

– Ви, молодята, закладаете власне кубельце. Разом з вами в’е кубельце вся наша нацiя, будуючи свою державу. Їi творцi закликають нарiд до будiвництва. Матимем державу, – житиме в добробутi наш нарiд, щасливi будуть нашi молодята. Отож в момент, коли закладаеться щастя наших молодих, слiд зробити основу й державно-нацiонального почину. Зробiм закладини «Просвiти», що промiнням ясним освiчувала б народовi шлях до власноi держави…

Весiльнi щиро пiдтримали i тут же провели збiрку. Свiдомi молодята офiрували весiльнi дарунки i першi записалися членами «Просвiти». Проспiвали iм «многi лiта», i перший раз у кiлька голосiв у селi полився рiдний гимн.

А на Зеленi свята вiдбулось вiдкриття першоi у волостi «Просвiти». Було пребагато гостей з околичних сiл. Я виголосив чулий реферат.

За нашим прикладом пiшли iншi села. «Просвiта» розвивалась буйним темпом, ставши справжнiм вогнищем культури та кузнею нацiонально-державноi свiдомостi. Голова – Іван Лiтавчук пiклувався нею, як батько: добув у сусiднiй економii п’янiно i готував багатi концерти, а я заходився коло драматичного гуртка. Вперше ставили «Наталку Полтавку». З пiднесеною радiстю прийняло село виставу. Прийшли батьки, дiди; мусiли повторювати другого дня. Гурток запрацював iнтензивно: по «Наталцi» пiшла «Наймичка», «Бондарiвна», готували «Невольника». Але приiхав якийсь добродiй i заборонив ставити без дозволу.

Поiхав голова до мiста, та вернувся сумний – не дозволяють. Подались удвох – теж нiчого не привезли.

– Не время тепер спектаклям. Нужно укрощать мужiков, а ви iх етiм портiте.

– Таж ми свiдомiсть поширюемо, – виправдовуемось.

– Какая там сведомiсть. Знаем ету Грушевськую сведомiсть. Буянство, бандiтiзм ви развiваете, портiте мужiка.

Так вiдповiли нам у гетьманськiм староствi. Лютi вернулися додому.

– «Мужiков укрощать». Позасiдала офiцерня кацапська й верховодить. А ще й украiнське гетьманство. Нема кого слухати. Ставлю без дозволу й кiнець.

І ставили щораз частiше й краще. Про нашу «Просвiту» в повiтi знали. Помiж виставами й концертами давали реферати. Я намiтив у циклi лекцiй викласти селянству всю iсторiю Украiни. Добув М. Аркаса, готувався старанно, викладав просто, образово – слухачiв повнiсiнька заля. Приходили з сусiднiх сiл послухати, як у нашiй «Просвiтi» козацтво-лицарство з могил воскресае.

Та поки йшло про козакiв, всi слухали уважно. Коли ж заговорилось про гетьманцiв, почались реплiки, заперечення.

– А тi гетьмани верховодили так само, як сьогоднi Скоропадський? – обзивався з одного кутка.

– Чи Богданова та Мазепова булава так, як нашого Павлушки, по людських спинах iздила? – перебивав з другого.

– Як так, то й згадувати iх нема за що, – додавали гуртом.

– Про гетьманцiв не варт з книжки розказувати. Не сьогоднi-завтра скоштуемо смаку iх булави на власних спинах. Хомляк iз загоном «карателiв» прийде порахуватися за панську ферму, – заявили одного вечора, як розповiдав про Дорошенка.

Не хотiлось вiрити, а чутки ширились вперто. Все село гомонiло, як у Крутому, Тридубах на бочку клали, шомполами полосували, в льохи холоднi кидали, стрiляли людей, живцем у землю закопували. Не вiрив, поки не переконався.

Одноi недiлi був на баштанi. Десь коло пiвдня почув наглий дзвiн. Щось незвичайне. На коня й щодуху до села.

Там вже порядкували «карателi». Велелюдний сход. Офiцер загону стояв на столi й, вимахуючи нагаем, задьористо виказував: «Вследствiе разоренiя пастроек i ограбленiя iмущества, гаспадiну Пйотровскому прiчiнено убитков на 25 тисяч рублей. Для возстановленiя хозяйства iменем военнаго суда прiказиваю в теченiе 24 часов собрать указанную суму i видать главнейшiх зачiнщiков, в протiвном случае сожьом село…»

Люд мовчав. Офiцер закурив i продовжував:

– Назвiте мне сейчас фамiлii 20 главнейшiх разорiтелей…

Люд стояв нерухомо. По хвилинi вихопився один – Михайлюк Мирон.

– Чого ми всi маемо вiдповiдати за когось? Не такий вже той Петровський був багатий, щоб всi на добро його лакомились. Грабувало може яких три-чотири. Їх i шукайте, а до всiх нема чого чiплятись.

– Замолчi! Розошолся, – перебив ехидно офiцер. – Раз ти так бойкiй, так i раскажi нам, кто первий гюрабiл.

– Не маю я чого розказувати, бо сторожем в Петровського не був.

– Нет, скажеш, – розходився офiцер.

– Не мав би оце кому казати, – опирався Михайлюк.

– Что? – визвiривсь офiцер. – Стража, взять его в перепльот. П’ятьорку ему предварiтельно, даби красноречiе вазбудiть.

На Михайлюка кинулися три вояки, повалили, присунули до стола, й шомпол блиском цвьохнув у повiтрi.

Маса глухо вжахнулась. Мною затрясло, забило дух.

– Народ… браття! Що робиться? – запитався, пробиваючись крiзь натовп. – Чи за татар ми живемо? Таж мусить бути суд i слiдство. Як можна катувати невинних? Найдiть злочинця i карайте судом правим. А не всiх насилуйте, бо як на вас усi повстануть, то…

– Как?! – випростувавшись, узявся в боки офiцер. – Откуда сей малакосос? Связать ево i на повозку.

Сход заворушився.

– Та за що хлопця брати? Що правду рiже? – несмiливо, а далi все грiзнiше.

– Що це за право? І то мовчати? Це така свобода? Скiльки iх, а ну то давай…

До мене кинулись вояки, а iм нарiд загородив дорогу.

– Не дамо знущатися. Яким це правом? Ми й за царя такого не видали, – крикнуло зразу кiлька голосiв.

Сход загудiв ще грiзнiше.

Але офiцер розвiяв смiливiсть.

– Команда, – закричав несамовито i бахнув з револьвера. – В ружйо! Акружiть бунтарей!

Вмить сход був оточений. Мене вхопили дужi руки й повели до повозки, де стояв напоготовi кулемет.

Розправа кiнчилася спокiйно. Покiрне ще тодi наше село погодилось дати 25 тисяч, загiн виiхав з села й мене узяв до мiста.

У комендатурi служив знайомий офiцер Чайковський. Неприемно йому стало, коли довiдався, за що мене забрали.

– Не бiйся. Вечером будеш удома.

Пiд вечiр випустив мене на подвiр’я, нiби на прохiд, i шепнув:

– У штахетах он дiра. Гайда й щоб духу твого не чути було в мiстi.



За тиждень я – студент Державного украiнського унiверситету. Тут повiвало iншим духом. Гетьманату нiхто з украiнства вже не пiдтримував. А певного ранку Киiв приймав радiсну новину: Директорiя проголосила повстання.

Защемiло серце, коли з-за Киiва доносилась гарматня канонада. Заворушилось украiнство мiста: таемнi збори, перехiд за фронт, агiтацiйна лiтература, розклад ворога, головно нiмцiв.

Одного вечора з пакою вiдозв «До нiмецьких воякiв та старшин» бiг я на Тургенiвську вулицю, де стояв нiмецький полк, що мав завтра виступати на позицiю. Перша моя пiдпiльна спроба. Терпко билось серце, як пiдходив до будинку № 12. Стоiть вартовий. Не смiю пiдступити. Пройшов раз повз нього, глянув у суворе обличчя. Вiйнув по тiлi морозний ляк. Пройшов у друге, пригадуючи нiмецькi фрази. Вийшов з помешкання вояк. Я за ним:

– Lieber Kamerad, – тихо й несмiливо. – Bitte, – подав кiлька проклямацiй i далi.

Втiшений удачею, перебiгаю вулицю: на другому боцi трьох.

– Bitte sehr, meine Неrren, lesen sie. – Беруть здивовано й вдивляються, я далi. Вiдважився, пiдступив до вартового й витяг цiлий жмут. Залишилась ще пара метеликiв. Пiдбiгаю з останньою: – Bitte! – Вхопив i до свiтла лiхтаря.

– Halt! – крикнув, пiдбiг до мене. – March mit mir.

Переляканий вщерть, опинився в комендатурi. Там довгенько радились, сварились, видно, кiлька старшин, i врештi випустили. Щасливий удвiчi летiв я додому.

Ще бiльшим щастям був для мене день, коли до Киева урочисто вступала Директорiя.

Настали днi державного будiвництва. Я працював в iнформацiйному бюрi при Директорii: роз’iжджав по мiстах, передавав низовим органам директиви центру та збирав вiдомостi про настроi на мiсцях.

Невiдраднi були тi настроi, гетьман залишив по собi лиху славу й нам передав. Була вона податливим грунтом для бiльшовицькоi зарази. Ще не сформувався уряд УНР, ще йшли в департаментах гарячi дискусii про тактику, про форми влади, а бiльшовики вже почали скажену агiтацiю i то в той час, як нашi державнi мужi по кабiнетах у теорii бавилися. Бiльшовицькi агiтатори рубали з плеча, опанували масу на вогнi, роздмухуючи його в полум’я: замiсть витончених програм вони з кiлькома спокусливими обiцянками-гаслами кинули цiлi легiони крикунiв у наше запiлля, що стали першими злощасними ластiвками в посiвi свавiлля, анархii та непослуху.

Нашу державно-визвольну iдею звульгаризували одною фразою: буржуйська штучка, на жовто-блакитний кольор розфарбована. Замiсть завтрашньоi самостiйноi Украiни, вони ощасливлювали масу сьогоднi: гуляй, душа революцiйна, бий буржуя, грабуй пана, хапай добро, дiли землю – все наше.

І маса, пiдбурювана привабливими гаслами, спонукана злочинним елементом, розкладалась, сваволiла. Село стало розшалiлим звiрем, що, нiби з ланцюха зiрвавшись, гасав по волi, не вiдчуваючи нi впину, нi страху.

У кожного на язицi свобода, революцiя, старе й мале товче про бiльшовикiв, з хати до хати переходять чутки.

– Чули? бальшаки йдуть, землю закрiпляють, панiв усiх розганяють i мирський прилюдний суд строять…

– Еге, iдуть i добро везуть з собою: краму, цукру, хлiба. От рай буде тодi нам, коли б, Господи, скорiше, а то ця «тарахторiя» нi риба нi мясо. Нiби б то й нашi, а онди кажуть, що то самi пани…

– Не вiрте. Син мiй приiхав, то бачив iх на власнi очi. Каже, одних здихались, то другi лапки простягають, щоб панувати. Та чорта пухлого, каже. Он бовщаки, каже, Харкiв заняли. Отi, каже, справжню свободу роздають: землю зараз дiлять, хто скiльки захоче.

Де гурт, там мiтiнг, що недiля, то сход. А на сходi:

– Таварiщi громадяни-селяне! Слушайте меня – чистокровнаво большовика. Я триста лет кров за слободу проливав. Как я, значiца, бивав во Хранцii, Іспанii, Румунii i Апелсiнii, таварiщi, i всякiя, значiца, революцii i конхветуцii видав, то й определьоно гаварю й кажу, таварiщi, що нам другаво вихода нет, таварiщi, как советская власть, товарiщi. А по сему, все как адiн, таварiщi, i в обязательном порядке за советськую власть, таварiщi. Да здравствует саветская власть, таварiщi!

– Правiльно! Нам только советской властi й нада. Ура! – пiдхоплюють.

– Таварiщi! Души буржуйов i всякое iх кодло. Зничтожай паразiтов до ноги, щоб i в палатi не смердiли! А посему на завод буржуйський. Розбить його до цурки. Хто за мною?

– Верно! Зничтожить все дощенту.

І маса, заслiплена химерною свободою, як дика отара, творила божевiльнi вчинки. За годину-другу диявольськоi роботи з заводу, фабрики, будови ставала купа румовищ.

Так само в мiстах, у клюбах, у поiздах.

– А Петлюра, думаете, бiдняк какой-нiбудь iль вообще пролiтарiй? Якраз! Буржуй паршивий! Подделався пiд мужицький разговор i думае земельку захистити. Батько його аж 15 тисяч десятин мае на Полтавщинi.

– А ви його батька бачили?

– Значить видав, када говорю. Собственноручно у нього деньщиком на фронтi служив i видав його отця. Буржуй первейшiй.

– Ну й брехун ви так дiйсно з первейших.

– Што? Не вiрите? Присягнусь на што хатiте, що ета Директорiя зробить так, як Центральна Рада. Ця нiмцям запродалась, а Директорiя Антантi глазки строiть. Іш, супчики позбирались! Да сам Петлюра такой чорносотенной генерал, що даже й не подходь. Вдивляюсь, када вiн i говорить навчился по-мужицьки. Ілiж взять – Винниченка? Думаете, плохая птиця? Шпiйон буржуазiйський. За грошики хоче обплутать дурака мужика, щоб повернулись генерали i знову в клещi нас узяли. Но только нет, братiшечкi, не вдасться, не втi взялись. Он Красна гвардiя до Полтави добираеться. Отi дадуть нам i свободу i всякое удовольствiе.

Баламутився люд, вiдвертався вiд своеi державностi, розкладалась наша армiя, творячи небувале в свiтi явище масового дезертирства.

І коли треба було уняти у вiдповiднi береги розбуялу стихiю мас, – наш провiд не зумiв вирвати ii з цупких лабетiв бiльшовицьких посiпак. Наш уряд не знав, чим живе, чого бажае периферiя. Не дiстаючи з центру директив, низи робили, що хотiли. Проiжджаючи через станцiю Голту, бачив таке. Комендант мiстечка, повiривши провокацii, що бiльшовики зайняли Киiв, оголосив нагло евакуацiю. На вiдходi наклав на населення контрибуцiю i, пiд загрозою обстрiлу з гармат, вимагав негайноi заплати. Лише моi гарячi запевнення, що в Киiвi нiяких бiльшовикiв нема, збили намiр ревного коменданта.

На фронтi йшла боротьба, а в запiллi вибухали повстання. На ст. П’ятихатка мене арештував загiн Григор’ева, як «лакея буржуазноi Директорii». Два днi в арештi довелось переконувати впертого вожака загону, що я не лакей, а коли цей епiтет вiн конче хоче менi прилiпити, то хай я буду лакей, тiльки не самоi Директорii, а всього украiнського народу. Випустили з меж п’ятихатськоi селянськоi республiки, але до Киева вже не доiхав: його зайняли бiльшовики.

У Жмеринцi вiдшукав Інформацiйне бюро й здав уповноваження. Куди це тепер? Додому? Нi… Вступив до студентського полку. А за тиждень нас вiдкомандували до вiйськово-старшинськоi школи в Кам’янцi.

Мiсяць приспiшеноi науки. З нас мали виховати iдейно-стiйких старшин. Але не вдалось. Запроданство командного складу, жахливе розмiрами дезертирство пiдточували фронт. Бiльшовики насувались. Небезпека загрожувала Проскурову й нас викликали на пiдмогу.



Школа стала залогою мiста Проскурова й резервною частиною фронту. Деякий час я був дижурним пiдстаршиною при штабi Омеляновича-Павленка (молодшого).

У Староконстантиновi вибухло повстання. З невеличким загоном чорноморцiв поiхав я з Омеляновичем-Павленком. З повстанцями легко впорались. Вони, переважно мiсцевi жиди, втiкли на Житомир. Настигати погналась чета кiнноти, а ми зiбрали нараду залоги. Виявилось, що тут не було влади. Начальники пiшого й кiнного вiддiлiв посварились за першенство й розпустили козакiв, а мiсто захопила жменя мiсцевих бiльшовикiв. Виiжджаючи мiстом, бачили картини грабункiв. Один козак, заскочений у хатi на вчинковi, вiдповiв О. Павленковi:

– Нiяких командирiв груп я не визнаю. Я сам собi командир, поки при боцi шабля. І йди негайно з очей, коли на свiтi жити хочеш.



Сумнi вертались до Проскурова. Як так усюди, то запiлля наше гiрше, як сам фронт.

Приiжджав С. Петлюра. Промовляв до нас. Його слова «ми мусимо стримати фронт» вогнем пройняли кожного. Всi юнаки бажали на фронт i мужньо сповняли отаманiв наказ: Три тижнi тримали фронт пiд Деражнею, витримали кiлька боiв, з 124 чоловiк у лавах залишилась половина. Сили танули.

Одного провесняного дня червонi облягли густою лавою. Дружною вiдсiччю вiдперли перший натиск. Але опiвднi пiд’iхало три панцирники й стали хрестити нас з 8 гармат. Перебiгаючи пiд вогнем, ми заняли незручну позицiю. Червонi вдруге пiшли в наступ. Правi сусiди – Поштово-телеграфний курiнь, зазнавши страшноi поразки вiд гарматного вогню – не стримали напору й знялись, не сповiстивши. Нас обiйшли колом. Надii на вiдхiд не було. «Вiдходь» – передалось по лавi. Створилась панiка, бо залишався невеличкий просмик понад залiзницею. Кинулись тiкати в хаосi. Бiльшовики навздогiн. Пiдскочив панцирник i став косити нас на рiвнинi з кiлькох кулеметiв. Єдиний рятунок був на низ у Буг. Не вагаючись, кидались ми в кригу, бо лiд щойно трiснув.

Тисячами голок шпигнуло, як кинувсь я у воду. Забовтав тяжко й ледве посувався. Крижини збивали вбiк, наскакували у воду. Раз захлинувся, мало не втопився.

– Поможiть… поринаю. Ой… пропав… – почув недалеко себе.

Несила була когось рятувати. Сам ледве-ледве пробивався крiзь крижини. Щойно вилiз, випростувався, а з другого боку: бах!

– Стой, сукин син, стой, таварiщ, – i бах, бах.

Зiгнувшись втричi, чалапаючись руками по лобi, посунув пiд градом куль.

Аж на ранок обмерзлий, заболочений дiстався до станцii Гречани й безсило впав на паровик. Це був перший мiй бiй, нещасливий бiй. Багатьох тодi не долiчились. З нашоi (3) сотнi вибуло 16. Мiй приятель С. Бiлiчук упав, прострелений кулеметною кулею.

Нас розбили, а разом з нами трiснув Проскурiвський фронт. Почався довгий вiдступ: Кам’янець – Галичина, Луцьк, Рiвне.

Тут з розбитих частин сформували загiн. У той же день – 30 квiтня – брав вiн участь в лiквiдацii Оскiлковоi змови. Безкровно минула ця мерзенна авантюра. На знак цього наш загiн названо «30 квiтня». Рушили на Подiлля в напрямку Проскурова, де мала розпочатись весняна офензива.

Дорогою не зустрiчали ворога. Аж коло Катербурга була мала сутичка. Швидким наскоком зiм’яли бiльшовицьку лаву, забравши в полон 30 матросiв та кiльканадцять поклавши на мiсцi.

Населення зустрiло нас зi сльозами радости. Розповiдали жахи. Цей загiн складався з самих каторжан. За три днi iхнього постою в селi творилося щось нечуване: грабували без запиту, що хто бачив, за найменший спротив хапалися до револьвера, стрiляли людей як птахiв, насилували жiнок привселюдно. Як ми виiжджали з села, до нас пристало вiсiм добрих воякiв.

За тиждень Проскурiв був у наших руках i навколо нього розпочався наступ реорганiзованих частин.

Щастило першi тижнi. Перемога по обидва боки Проскурова, станцiя за станцiею в наших руках. Пiдносився настрiй козацтва. Окрилювались надii.



Стояли в Пилипинцях, як прикриття 2-i запорiзькоi батерii. У високих зрiлих житах за селом фронт. Ворог прокинувся досвiта. Намацавши наш обоз, вiдкрив страшний вогонь. Шрапнелi гасали по селу, як метеори. Село обнялось непроглядним димом-пожежжю: займалися хати, палало збiжжя, пеклась-ревла худоба i люди в жасi ховались по льохах, тiкали до лiса.

Опiвднi ворог пiдiйшов броневиками й розпочав наступ. Гайдамаки з резерви виступали на пiдмогу дорошенкiвцям, а наш загiн стояв на виручку богданiвцям. Запiлля залишилось незахищеним. У нашi часи було це небезпечно. З наказу сотника Кузьменка пiшов я з 30 козаками на зади, на стежу.

Вийшли за село, минали рiдкий молодняк. Немов з землi – велика валка на тачанках простувала до села. Я – недосвiдчений вояк – розгубився. Тiкати до села – сором, а збити, стримати – несила. Хвилю вагався…

Пiслав сповiстити штаб, розкинулись пiд молодняком у розстрiльну й чигали, щоб дружно привiтати гостей. Хвилювався я страшенно. Наша невдача – скандал для дивiзii, заберуть штаб, викличуть панiку по всьому фронтi. Нi, прикласти всiх зусиль, а врятувати ситуацiю: за всяку цiну стримати ворога.

Валка зближалась. Один кiнець ii зникав у долинi, а другий виринав пiд горою. Долiтали розмови, матюки, нарiзувала гармошка «Яблучка», а кiлька п’яно-розухабистих голосiв горланили – вигецуючи на тачанках; щось подiбне було на весiльну церемонiю. Це нам додало духа. Рiшив пiдпустити якнайближче.

Наставав рiшучий мент. Я давав незв’язнi розпорядження, що мали бiльше моральний, як вiйськово-технiчний характер. Коли ж переднi тачанки були вже на крокiв 100, махнув пiстолем.

Бризнула потужна сальва, i гучне «слава» рознялось по долинi. Схопились на вдесятеро численнiшого ворога. У валцi знялась шалена шамотня. Люди кидались з возiв, збивали один одного, конi, сполоханi раптовим криком, скручували взад, перекидаючи тачанки з людьми, зброею. А ми налiтали, пахкали, сiкли, кололи.

– Ви хто такi? – пiдбiг до трьох, збитих коло першоi тачанки.

– Ох, Дячiшiна… Таварiщу, пажалей, ох…

– Дячишин?! Цей балтський братовбивця ще й досi оперуе?!

І бiг за лавою, бо робота просилась: цiляли на ходу, збивали коней, доганяли ранених, настигали живих, косили, розправлялись без розбору. Борецький витягнув з-пiд тачанки «Максима» i заграв у слiд втiкачам.

Захопленi успiхом, забiгли ми аж на долину. Аж тут перемiнилось. Заднi тачанки, що вчасно дали ходу, мали змогу оглянути картину. Помiтивши, що нас мало, вони стримали втiкачiв, на очах наших виладнались i з крикливими матюками пiшли на нас.

Я не вiдважився кидатись серед поля на незрiвняно бiльшу силу й велiв перебiгати на горб. І на нашому боцi втрати: один ранений, другий.

Дячишин, помiтивши вiдступ, налягав смiливiше. З горба ми брали, як ворон, на мушку. Було на кому випробувати меткiсть ока кожному стрiльцевi. А ворог нахабно насiдав. Ось вже збiгали з диким криком у долину.

Ми скористалися з цього й кинулись назад до лiса. В кiлькох кроках до нього на нас сiйнули з кулемета. Упав мiй бойовий товариш Гриценко Антiн.

Наше положення ставало безвихiдне. Укрившись в захистку, уперто вiдбивались, але непевнi були, чи не обходять. Пробиватися ж 25 багнетам було неможливо.

Занепокоiвся. Коли б хоч Гарковець добiг до штабу своечасно. А там гула невгомонна пальба. Гранати з ревом-розпачем розстрiскувалися над селом.

Кiлька разiв зривались червонi, але ми влучно попадали – косили iх ряди.

Смеркало вже, як прибiг Гарковець, а разом з ним розстрiльною чета Музики П. Пiдбадьоренi пiдмогою, зразу кинулися в атаку й пiгнали ворога долиною.

Аж опiвночi вiдпочивали, а ранком звели пiдрахунки. В наших лавах три забитих та шiсть ранених, зате налiчили 39 убитих дячишинцiв та з два десятки ранених, у додаток три парокiнних тачанки й один «Максим». Дiстав я тодi похвалу.



Та щастя нам всмiхалося недовго. Збоку станцii Константинова червона орда напирала на Проскурiв. Нас зняли з-пiд Жмеринки. За день i нiч зробили 90 з гаком км, а справи не врятували. Проскурiв з трьох бокiв облягла Богунська дивiзiя арештантiв. Вступати в бiй перед самим мiстом стомленiй нашiй дивiзii було ризиковано.

Здали Проскурiв. Почався вiдступ та пiвторамiсячнi поразки – змагання з незрiвняно бiльшим ворогом. Дух у частинах упадав, танули сили. Крiм фронтових невдач, деморалiзували, гнобили сотнi дошкульних причин: голод, змора, морально прикра атмосфера.

Здавалось, нiчого не було в нас, що так потрiбне вояковi. Найголовнiше – брак на зброю: козак мав так обмаль набоiв, що не годен був витримати середньоi перестрiлки; половину позицiй залишали лиш через брак набоiв. Вояки голi, босi калiчились по терниськах, лiсах, дригонiли холодними ногами в лавах та вартах. Не було в достаток хлiба, солi. Хвороба стала косити людей – цинга, тиф, малярiя, пропасниця; хворих лягало бiльше як ранених у боях.

Далась втямки вiдсутнiсть солi. Цiлих три тижнi iли несолене. Заб’ють годовану свиню: ситне мясо лиснить, аж очi вибирае, як кидають в котел. Коли ж береш до рота – нi товщу, нi смаку; жуеш, ковтаеш, а воно не йде, бо як трава. Прагнеш солi, на що не глянеш – бачиш сiль. Ех, коли б хоч крихта: солоний, ласий шмат…

Життя не було. По людях жебрали, хоч i в них не було. Мiняли… за набоi. Дорогi вони були, та голод i жага на це кидали. За грудку солi у хлопчини, що в мами вкрав, останню набiйницю вiддавав козак.

Найприкрiший момент переживали в червнi. Всi сили сконцентрували в районi Ярмолинець. Грудьми вiдбивали вiд бiльшовицькоi навали Кам’янець. Труднощi були переможенi. В полках по кiлька десяткiв людей; були часи, що Богданiвський полк мав 38 воякiв. На ворожу частину, щоб рiвнятися в багнетах, доводилося цiлу дивiзiю ставити. Викручувались, звивались, як вуж, у бiльшовицьких клiщах.

У додаток ще й село ставилось неспiвчутливо, ховало харчi, часами й доносило бiльшовикам. Наприклад факт. Змагались коло Шарiвки. Три днi товклись, здавали, брали, знову здавали мiстечко. Два рази ходили на багнети; раз мало-мало не наштовхнувся на багнет матроса – Гарковець вчасно пiдскочив – врятувався.

Оточенi полком каторжан-таращанцiв, проривались Суткiвцями. Пiд гору пристали гарматнi конi, запрутивши обозам шлях. Звернулись до селян, а вони вовком:

– Не дамо. До смерти будемо битись. Знать вас не знаем, – i з-за вуглiв наставили рушницi.

Болюче це приймали. Бунчужний гармаш Басараб крикнув:

– Козаки! по набою.

І кожний з нас, знесилений до снаги, таскав пiд величезну гору по гарматному набою.

А село зловтiшно усмiхалось.

– Так вам i треба. Сидiв би один з другим вдома та не колошкав свiтом. Нi, позбиралась ледач i гарманують по полях та топчуть хлiб святий.

Прикро було чути таке вiд свого брата. Злiсть брала за байдужiсть, неспiвчуття.



Було за Вербкою. З раннього ранку вицьвохкувало шiсть бiльшовицьких «бандероль». Цiляли гади влучно. А спека була нестерпима. Опiвднi в селi заколот. Штаб оточили бiльшовики. В частинах переполох. Знялись Богданiвцi на виручку, а ми iх заступали. Та ще як слiд не розташувались, не зв’язалися з сусiдами-дорошенкiвцями, а проти нас зацокотало три «Максими». Похапливо загасли, i почалась перепалка. Водночас розгорiлася пальба вздовж фронту. Вона то раз вщухла, то переходила в шалену трiскiтню.

Коли це ззаду нас, десь за селом, гримнула – тарахнула сальва. Хвилина тишi. Нараз довга розстрiльна, а далi несамовите «Урра». У вiдповiдь йому «Слава», а там змiшалось все у дикi крики.

Стрiльня враз стихла. На нашому вiдтинку робота теж спинилась, неначе прислухались – чия бере.

Однак наше положення було прикре. Хто ж перемiг: чи ворог прогнаний, чи ми окруженi?!

Аж ось прибiгли зв’язковi:

– Бiльшовики вступають у село. Захопили частину нашого обозу. Вiдступаймо.

Знялись, вiдходячи напiв панiчно. А вслiд за нами шугнули червонi.

– Лiворуч городами, – передавалося по лавi. Вскочили в садки, збiгаючись гуртами. На однiй вулицi на нас кинулась стежа. Порснули по городах.

Поруч мене бiг Власюк. Погнались, щодуху було, серединою села, повiльнiше пiшли на околицях, спускалися в долину. Я зажахся вiд спеки i втоми iз спрагою став пити з джерела. Власюк пiшов пiд гору й сховався у подвiр’i.

Задовольнив снагу i стало легше. Оглянувсь навколо: холодок, розкiшна благодать природи. З такою насолодою прилiг би, вiдпочав, забув би все. А за плечима строчить кулемет. Певне десь стялись нашi. І так щодня, нi хвилини супокою…

– Ай, за що ж це?! – почув, скочив крiзь перелаз, поминув клуню й бачу: Власюк мiй впав, а дядько хмолостяе цiпакою.

– Волоцюги! Вам воювати захотiлось. Оце влада, панування.

Кров люттю заграла. Пiдбiг i, не чуючись в руцi, вгатив прикладом в карк. Настиглий дядько брикнув з пiдскоком. Власюк пiднявся та за крiс.

– Остав! Нехай його Господь поб’е. Як не тепер, – колись скарае совiсть. Бiжiм…

– От супостат, – задихувався Власюк. – Я до порога «води подайте, а вiн, гадюка, з-за вутла ломакою вбамбурив. Ну й Подiлля…

Досадно було. Женуть нас. Кладемо життя за них. Жертвуемо себе, щоб вiдвоювати право батькiвщинi. І замiсть помагати, кленуть нас, волоцюгами називають, цiляють з-за вугла. Яка трагедiя нашого вояка. Душею линем до народу, за його щастя б’емося, а вiн за ворога тебе приймае…



Були й вiдрадно-свiтлi моменти щироi допомоги з боку селянства. Фронт у Глушкiвцях. З четою розвiдчикiв пiшов я пiд Ковалiвку (праворуч Глушковець), щоб забезпечити можливий наскок ззаду. Такi «номерi» – нам не диво. «Червонцi» скубали нас зi всiх бокiв, а найчастiше сiпали ззаду.

Пiшли i забарились. Доходимо до Ковалiвки, а з другого кiнця здiймаеться кубло куряви. Вглядаемось – бiльшовики. Не так то вже й багато, село в садках – пригiдне для пiхоти. Отже перетинають – рiшили.

Скочили в садки, складаючи плян наскоку. Головне, куди намiрились чорти. Коли б знаття, що вдаряться на Глушкiвцi: в оцiй дiрi б iх притиснути.

Сiльську тишу прорiзало кiлька глухих стрiлiв.

– Савко! – гукнув до Гаркiвця. – Пройдемось селом, а ти, – наказував Петру Музицi, – будь напоготовi. Можливо, розминемся, i сунуть сюди – чеснути iх густим пшоном.

Пiшли попiд тином. З-поза перелазу обiзвалось:

– Козаки! Не йдiть в село. Рятуй, Боже, там большаки. Оце влетiли i хазяйнують у попа, – злякано таемничив дядько.

– Скiльки iх? – пiдступаемо.

– А коней зо три десятки буде. Та ухарi такi, що рятуй, Боже. Я оце звiдти. Влетiли у подвiр’я i – бах, бах, рятуй, Боже. «Виходцi, церковний пес. Дайош монету й самогону». Вибiгла служниця, а до неi i зразу трьох та до комори, i рятуй, Боже…

Ми слухали й мiркували, що робити.

– Скажiть, чи вони розташувались там надовго?

– Хто iх зна. З коней позлазили всi.

– А чи далеко до попа?

– Та тут же зараз, пiд горою. Та, рятуй вас, Боже! Уб’ють анцихристи. Там крик такий зняли та стрiлянину, що рятуй Боже. Вернiться, чи заховайтесь десь, садки густi.

– Ну да. Садочки у вас гарненькi. Скажiть, хороший дядю. Чи до попа садочками добратись можна?

– А чом же нi. Лiвим боком та через рiчку та й просто в батюшкiв город. Тiльки ще раз кажу: рятуй вас Боже, не попадайтесь бiсурманам в руки, тож не люди, а рятуй Боже.

– Гаразд, дякую, дядю.

Не треба тратити нi хвилини. Пiслав Гаркiвця забрати чету й городами ударити.

– Коли маете, дядюню, час, то може пройдемось на лiвий бiк i вкажете дорогу до батюшкового садка.

– А чом би й нi, рятуй, Боже…

Перейшли дорогу, вступили подвiр’ям у садок, пройшли зеленим холодочком i стали на стежцi пiд загатою з бадилля.

– Оцею стежкою, козаче, прямiсiнько до рiчки, а там долиною трiшечки й лiворуч криниця. Вiд неi стежкою просто в панотцiв двiр. Тiльки глядiть, як п’янi будуть тi харцизи, не йдiть, бо вбють iроди, рятуй, Боже.

– Нi, дядюню, а лиш так. Спасибi. Вернiмося назад.

Попiд тином сунула гусаком чета.

– То ви тут не один! А рятуй, Боже, – радiсно здивувався дядько.

– Як бачите, гурток. Хочем комунi втерти маку.

– А дай Боже. От молодцi, рятуй нас Боже, – оживився дядько. – Сюди, за мною хлопченята, аж до криницi проведу. От потiха буде, рятуй, Боже. Та не щадiть iх, бузувiрiв. Доволi назнущались над хрещеним миром. Чули, як батюшку Александрiвського намучили: iздили живорiзи на ньому, як на скотинi. І грому Божого на них нема. О, рятуй, Боже.

Ми тихо й шмалко йшли, а дядько розповiдав про лицарства комунарськi. На долинi присiли.

– Котрий же то город, дядюню?

– Садок он пiд горою, груша висока, а далi тополi мiж ними й подвiр’я. Але чи не краще було б вуличкою, ось недалечко, та забiгти з ворiт, а то ще випорснуть лихi, рятуй, Боже…

Вагалися, садком, чи вулицею. Нас 16, а iх зо 30. Е, рятуй, Боже, як дядько каже.

– Гусаком на вулицю й попiд загату швидко!

І схильцi, пiдскоком, затаiвши лоскотне хвилювання, подрiботали вулицею, загнули трохи праворуч i з гучним «Слава» влетiли в попiвський двiр.

З-пiд лип у холодочку обiзвався нервовий стрiл.

– Кидай зброю, руки вверх! – крикнуло кiлька наших голосiв. І одинадцять пик, заскочених, дiйсно, що на слизькому, в телячiм переляку дивились на цiвки крiсiв.

– Зв’язать та мiцно. Варту на дорогу, бо тут не всi.

– Братва, что за ш… – вибiг з хати розпанаханий один. З комори вилетiло два напiвроздягнених.

– Петлюровци?! – роззявив багрову рябу пащеку один.

– Так, братiшечка. Не сподiвався? Ану, ставай-но пiд налигач, – порядкували хлопцi.

– Что? Меня! Красногвардейца! Петлюровская свора вязать?! Да я краснознамьонец…

– Давай злодiйську лапу, бо як тарахну, то зразу в очах сiро стане, – нетерпелививсь котрийсь.

З комори вийшла знемощiла служниця.

– Боже, що я бачу! – припала вражена до дверей. Нараз верескнула: – В’яжiть собак, рiжте, катуйте, – кричала в розпуцi. Пiдбiгла до козака: – Дайте, дайте рушницю, хай помщусь.

І вхопила крiс. Ми не перечили. Картина була незвичайна.

– Де перший злодiй! Де? – шукала божевiльними очима. – А, це ти, харцизо, починав?!

– Тавар… братци, дак етож самосуд… За…

Та блиснув перед очима вогонь, i вiн брикнув на траву у клубi диму. «Братiшкi» всi побаранiли.

– А це той гаспид, що й душив, – i коцнула другого.

– Панове, хлопцi! Згори летять вершники, – надбiг Славенко з варти.

– Утрьох лишiться тут, а решта на шлях у лаву швидко.

Щойно ми за ворота, а вершники в великiй хмарi походу були вже в кiлькох кроках.

Разом вогонь! i бризнули в куряву. Двох хропнуло. Хвилева мiшанина, крик – i банда вмить крутнула назад, аж iскри сипались коням з копит.

Це решта комунарiв, що бiгали по здобич на село. Скiльки iх, – не час було лiчити. З-за Глушковець зближалась шпарка стрiлянина: iнак був, що нашi вiдступають.

Не гаялись i ми, хоч дуже не спiшились, бо кожний мав коня, ще й одного в запасi. Бiльше мороки завдали бранцi. Було смiху i одного гуляки що, ледве волочив ноги, преспокiйно йшов у подвiр’я, розмахуючи пляшкою й вигукуючи:

Ми петлюрцов расабйом
І в камуне жiть будьом
Ех, ма, комуна, на-на-на-на…

Не лякався вiн, хоч ми рекомендувались йому справжнiми петлюрiвцями, хоч приставляли крiса до самого його червоного носа.

– Плевал я на Патлюрца с високой калакольнi. Я сам едiнственна панду на целую iх сотню гайдамаков.

А час минав, було не до комедiй. Тут спробували пословицi, тiльки навпаки: i тяжко кидати i шкода нести. «Залишили» за селом цих вiдважних розвiдчикiв.



Минувши Глушкiвцi, за Тарасiвкою найшли своiх. Дорогою обганяли штаб 7-i дивiзii. Якась благородна штабiстка, вилазячи на бричку, виявила радiсть.

– Я очень рада, Колечка[3 - Микола.], что проедемся. Засiделiсь больно в етом грязном местечке.

– Воно, щоправда, мало приемности iхати назад, – байдужо вiдповiдае Колечка, пiдпомагаючи панi вилiзти на бричку.

– Не всьо лi равно?! Лiш би прокататься. Свежая атмосфера, новие впечатленiя.

– Ах ти ж, короста чорносотенна, – не стримався мiй Гарковець i зняв крiс.

– Чекай. Притримай злiсть. Цим справi не поможеш.

– І така погань по наших штабах водиться?! Тут серце краеться з досади, кожну п’ядь землi лишаеш, наче себе частину, а iй любо проiхатись, однаково – куди б не iхати. А по колiнах би ти iздила, кацапське стерво. Убити суку, щоб не наносила зарази. А штабiст теж вояка, що гниль таку погану возить…

– Не суши, хлопче, даремно серця. Хiба в нас мало е старшин, що, крiм «частiна, курень, утрiмання», бiльш нiчого украiнського знати не хочуть! Хiба iм Украiна дорога? Вони за неi тiльки ховаються до часу, а про «Златокаменну матушку Москву мрiють».

І справдi. В наших вiйськових верхах засiло багато чужих людей, шкурникiв, запроданцiв чи активних хитрих ворогiв, що пiдтинають нашу справу. Чого, наприклад, полковник. Виноградов руйнував Гайдамацький полк? Не дбав про добробут козака, без набоiв кидав у тяжкi боi. Почув, що на «Юге Росii» заворушився Денiкiн. Отож знищити кращу частину, щоб, на випадок зустрiчi з бiлими завойовниками, Украiна не мала добрих бойових частин, вiйськовоi слави, гординi нашого козацтва. Або який лиходiй в так прикрий час видумав вiйськову форму – «пагони» козакам?.. Рiк тому наш вояк iх здирав, з ненависного царського офiцера-держиморди, а сьогоднi йому чiпляють знову iх. Здалось це лиш на те, щоб збаламутити козака, збудити в ньому непевну думку, мовляв панки украiнськi хотять пагонiв, лиш пофарбованих на iнший кольор. Неспроста ж i бiй виник у Наливайкiвськiм полку, як форму видавали: козаки самi один в одного з матерiею пагони зривали. Немилим оком глянуло й село: буржуi, старорежимнi жовто-блакитнi.

І робилось це в найскрутнiший час, у липнi. Армiя трималася на волоску. Дух зневiри, безнадii захланно опановував найтвердiших. Ще й провокацiйнi чутки в частинах множились. Одного дня ширилась в полках трiвожна вiстка: Щербаков (рос. генерал) з Румунii наскочив з великою армiею на Кам’янець, знищив всю Директорiю, а самого Петлюру забрав з собою.

– Пропало все. Кидаймо фронт, рятуймося самi, – чулося голоси козацтва. Мусив головний отаман посилати по полках спецiального листа та закликати воякiв змагатись до останнього, ще справа, мовляв, не програна.

Одначе вiйськовий дух козацтва падав. Стомленi щоденними боями, обходами й переходами, виснаженi вiд безсоння, злих харчiв, вiд щохвилинних небезпек – пiд настирливим насiданням ворога здавали село за селом.

Куди йдемо? Знов у Галичину? А що ж далi? Не одного обдавало силою розпуки. Загинем ми, загине й наша боротьба, впаде Украiна…



Та доля нам ще усмiхалась. Прийшли на допомогу галицькi брати. Програвши в себе, врятували нас.

Цiлющою росою все козацтво окропила вiстка: галичани йдуть на допомогу. Пiднявся дух, десь тая сила взялась. Гураганом налетiли на комунарiв i погнали, як отару, без спочинку i перестанку.

– На Киiв! До серця Украiни! – у кожного було на устах, в душi. Творили переможний наступ.

Наш загiн прилучили до 3-го Гайдамацького полку. Вся шоста дивiзiя йшла в напрямi – Проскурiв, Межибiж, Летичiв, Лiтин, Вiнниця. Сутичку з червоними мали ми аж пiд Вiнницею. Пiд вечiр налетiли двома куренями на бiльшовикiв у кiлькох верстах вiд Вiнницi. Збивши ворожу лаву на гостинець, обiйшли червоних iз задiв та захопили полонених.

Ранком вступили до Вiнницi. Я мав розвiдочну чету. Випередивши полк, ми встигли в касарнях захопити цiлу сотню червоних, багато зброi та 69 коней.

На кiлька годин довелось нам вийти з центру мiста, бо зi Жмеринки сунула цiла бiльшовицька група добре озброена. Вдаривши збоку, ми скоро вiдтиснули фронт, захопивши велику добичу.

У Вiнницi лави поповнялись: прилучався до вiйська свiдомий елемент. Ішли знову селами. На Киiвщинi обстановка помiтно вiдмiнилась. Села зустрiчали нас хлiбом-сiллю. Що село, то десяток-два нових козакiв. Ще й досi в пам’ятi живi картини:

Вступаем у село, а на воротях многолюдна процесiя з хлiбом-сiллю. Палкi промови, гарячi-щирi побажання. Вiдрадно, зворушливо. Ростуть надii, на серцi радiсно: нарiд зрозумiв, хто його захисники. А молодь масами лине до лав.

Ідем полями. Жнива, на нивах люди. – «Боже поможи»! – «Боже й вам поможи». – А козаки навипередки забiгають до женцiв, i серп у дужих руках ходить – жне, як бритва. Наскучилось козаковi за рiдним дiлом.

З-помiж женцiв виступае парубiйко.

– Пiду i я, благословiть, мамо.

– Та як же так не приготувавшись?

– А що менi? Тепер лiто!

– Старий, а йди сюди! Нехай тебе Господь благословить, – сина – перехрестила, поцiлувала i сльозу несмiливо згорнула.

Пiд’iхав полковник, став.

– Передаю вам, отамане, сина. Борiться, нам кращу долю завоюйте, та живi домiв вертайте.

Полковник оглянув козака, показав на другу сотню: «Іди здоров. Шануйся сам та матiр-Украiну борони. Спасибi, панiматко», – i поцiлував стареньку в руку, а до всiх:

– Щасливi залишайтесь!

– Здоровi повертайтесь, – обзиваються засмученi жiнки.

Таких картин я бачив чимало.

Сльози ставали в очах…



Йдучи навпростець, наша дивiзiя випереджала фронт. Ще Козятин у бiльшовикiв, а ми пiдходим до станцii Зарудинцi. Селяни (з Олiйникiв, здаеться) передали, що на станцii iх з тисяча. Пiсля урочистоi зустрiчi 2-й та 3-й куренi пiшли у наступ. Прилучилось ще з 30 селян-«новобранцiв».

Я з четою мав кiнець правого крила. Душа пiдносилась, як глянув на широченну нашу лаву. Еге, та з такою силою хоч на самого чорта вдарити. Йшли бадьоро i впевнено. Я дiстав наказ пройти вперед, заатакувати ворога, щоб вiдтягнути його увагу вiд нашого лiвого крила.

Вiддiлившись вiд куреня, ми взяли праворуч i гусаком помежи копи пiдступали до станцii. Було труднувато, бо навколо рiвнина, як на долонi. Загiн двое нас обстрiляла розвiдка. Вiдтиснули ii й нахрапом лiзли ближче. Станцiя була вже на виду. Перескочили балку й хотiли прямувати до станцii, не бачучи перешкоди.

Враз виринула з-за рогу прегуста лава i з сальвою кинулась на нас. Ми залягли й вiдстрiлювались. Не з медом прийшлося нам. За п’ять хвилин – три ранених. Нi лежати, нi вiдступати, бо сиплять, як дощем; кулемети сiчуть землю, що й глянути не можна.

Я наполошився. Прилипши до полукiпка, думав, коли б хоч людей живих вивести. Десь взялося панцирне авто i ну ж гатити картечами, роблячи навколо кашу. Ще два ранених. Бiда…

Вгатило стрiльно й коло мене. Очунявся по кiлькох хвилинах з ошмаленим лiвим боком. Головою не поверну, а в правому вусi гуде, вся лiва щока в остюках. Ранило снопом, чудернацько трохи. Менi кричать, – не чую.

Коли поглянув, – на нас бiжать червонi. Хлопцi зiрвались без команди, кинувши двох ранених. Побiг i я, пригинаючись вiд куль, як вiд джмелiв.

– Лiворуч балкою, – кричав панiчно. – Та помагайте Борецькому.

І хапаючись один наперед другого, летiли в пострасi, як нiколи.

Враз машинально спинились. На лiвому крилi запалала перестрiлка. Прояснiло, а дехто став пiдлазити на горб.

– Хлопцi, червонцi вiдступають.

– А кулемети аж закашлювалися.

– Слава! – гримнуло й луна долиною скотилась. Кулеметам наче пельку позатикало.

– Вперед! В обхiд, – рiшив я, i знов подались до станцii.

На горбi бачили все поле бою. Середина червоних зiрвалась, кидаючи зброю, а лiве крило держиться. Ось нашi рванулись в атаку. Червонi не пiддаються. Нашi зiрвалися вдруге на багнети. Летять iз криком, по них сиплять. Ось якась чета добiгае. От стялись, змiшалося життя зi смертю. Ось сипнула вся наша лава, стоголосе «Сллла…ва» – i ворог у панiцi летить, кидаючи усе на полi.

На станцii вже нiкого не було. За огорожею ховався в панiцi хвiст пiхоти. Ми пробiгли до лiсу, кiлькох пiдстрiлили й вернулись.

Тут наш курiнь. На перонi лежало двi бочки сирового спiритусу. Пробили багнетами дiрку й черпали в казанки.

– Не пити – отрута. Червонi навмисне лишили! – хтось чи жартував, чи правду казав.

Але спокуса перед давно небаченим питвом перемогла ризик смерти. Смикнув один, другий – нiчого, i за кiлька хвилин десятки козакiв валялися п’янi в муку. Надiйшов курiнний i поставив варту, але пiзно: у кожного повний казанок.

Весело минула та нiч на станцii. Я з четою ночував у селi на вiдпочинку за те, що полегшив наступ. На щастя, моi хлопцi раненi не поважно. Борецький скакав з тиждень, але з лав не вибував. Бiльшовикiв другого дня назбирали навколо станцii кiлька десяткiв.



Рушили на Бiлу Церкву. У Ружинi вдруге бачив С. Петлюру, – приiжджав на многолюдний мiтинг. Аж цвiв, вщасливлений успiхом. Почувалось, що вiн живе подiями боротьби, приймае iх всiм еством, радiе успiхам, болiе невдачами…

Пiд Бiлою Церквою заковика. Тримаючись у Фастовi, червонi постановили не здати ii. За лiсом заняли прекрасну позицiю, окопи поробили. Довелось нам позмагатись. Помiг братко Басараб: з сiльськоi дзвiницi вiн намацав окопи i з чотирьох запорiзьких гатилив прямiсiнько по лавi. Пройшовши три рази, передав: смiливо берiть – багато з них потовчених.

І справдi, в кiнцi канонади з окопiв стрiли значно порiдшали. Наше дружне «Слава» довершило справи. Майже без втрат убiгли ми в окопи.

– Здаюсь, таварiщ, – здiймали руки.

– Бач, чортовi червонцi! Оташувались наче на вiки, – дивувались ми, бо в окопах було всього: i iсти, i пити, i спати.

Казали в мiстi, що стояла 14-та дивiзiя. Живорiзи страшеннi. Три контрибуцii накладали на мешканцiв: на грошi, на одяг-подушки, на дiвчат-жiнок.

Бiла Церква особливо менi пам’ятна. Стояли ми в нiй кiлька днiв. Отаборилась тут вся дивiзiя. Я виконував обов’язки сотенного командантськоi сотнi. Другого дня вiдбулась зустрiч з отаманом Зеленим. Вперше побачив я повстанське вiйсько. Усi в чорному, як один, запаленi, здоровi. Обоз тягнувся мiстом з пiвдня, все дядькiвськi вози, а ззаду гармати у десять коней запряженi.

Десь четвертого дня на замилених конях прилетiли два засапаних дядьки, без шапок, у бiлих штанах.

– Рятуйте себе й нас. По селах повно большакiв. Грабують, рiжуть. На Бiлу Церкву збираються. Будьте насторожi…

Передано по частинах. На мент всi насторожились. Але побiдний настрiй, атмосфера мiста, спiрт, розваги – розвiяли затрiвоженi чутки. Пiд вечiр у мiстi гульня кишiла. Пили, спiвали козаки й старшина. Куняв напившись i наш курiнний.

– Пане полковнику! Заставу за мiсто вислати, пiти в розвiдку. Чутки е небезпечнi.

– Вишлем, виш… м… – бурмотiв на стiльцi в комендатурi.

– З якого куреня накажете?

Полковник кивнув рукою й захропiв.

Темна нiч облягла напiвп’яне мiсто й навiвала якогось таемничого несупокою. Не дай, Господь, наскочать, – перерiжуть всiх.

Поденервований, не мiг я спати, ходив вулицями. Змiнив одну варту в кiнцi мiста, а другоi не знайшов. Насилу добудився трьох своiх непротверезених i не наказом, а просьбою вмовив пiти на варту. Проходячи крайньою вулицею до залiзничого мосту, почув пахкання паровика. Чий же це? Де б вiн узявся? Зняв двi стiйки i гайда до моста.

Недалеко моста стояв i злегка поторкував невеличкий панцирник; як лукавий Демон, заглядав на сонне мiсто. Ми вп’ялились в його свiтлянi очi, не знаючи, що чинити. Пiслати людей, думаю, чи самому бiгти до штабу?

Та думка перервалась. З вагонiв вилазили люди й пiдступали до моста.

– Увага, хлопцi, – хвилево й тихо наказав: – Придiлiться i за командою пали як найчастiше.

Хлопцi нащурились.

Разом – вогонь! – i ми блиснули трьома вогнями. Одно скотилось, а кiлька посунуло схильцi до броневика. Вiн пчихнув i посунувся назад, залишивши слизьким i вогким цокотанням, мовляв, не чiпай, бо бризну рясними сльозами.

Ми поприсiдали стежачи. Панцирник вiдлiз, замовк i зник у пiтьмi. Вiдомо, що це за вiдвiдини. Я залишив хлопцiв вартувати, а сам побiг до комендатури.

Тут все хропiло очмареним сном. Курiнного тричi волiк по кiмнатi, тягав за вус – анi мур-мур.

На сходi стало паленiти. Тихий, погiдний ранок вiщував небезпеку. Не добудившися в комендатурi, кинувся до штабу.

– Козаче, – зустрiв на вулицi заспаного, – не знаете, де штаб дивiзii?

– Нi.

– Якоi частини?

– Богданiвець, стоiмо близько станцii!

– Так слухайте. Бiжiть до полку й сповiстiть, хай будуть на ногах. Бiльшовицький броневик пiдходив уночi.

– Ага, – догадувався козак. – Недаром мене збудили. Був у знайомих на Олександрiвцi. Там уночi була розвiдка.

– Прошу ж вас. Спiшiть до полку й сповiстiть, бо буде лихо.

Козак побiг, а я не знав за що вхопитись. Пустився знову до комендатури. Та довгий пострiл зупинив. За стрiлом другий, третiй, а в вiдповiдь йому гримнула сальва.

Затрiпотало серце. Куди летiти? Кого будити? Рвусь, мечусь… До полку, тут недалеко…

Прибiг засапаний, стусонув дверi, – всi сплять, як порiзанi. Револьвер – бах-бах!..

До зброi, браття! Гайдамаки! Бiльшовики в мiстi! До зброi! – І бах-бах…

– Що… де… – схоплюються.

– На мiсто сунуть… Скорiш… Будiть один другого. В чому хто е… рятуйте всiх… – та знову бах-бах…

І вмить касарня закрутилася в дикiм хаосi зборнi. В життю подiбноi гарячки не видав. Двi сотнi людей завертiлись, як на вогнi: не знали, чи штани вперед, чи набiйницю, за черевики – чи за рушницю.

У п’ять хвилин курiнь сипав надвiр, iнстинктово ладнався, хто в чiм схопився. Оригiнальне було вiйсько: розпанаханi, заспанi, без шапок, в одному черевику, в самих сорочках. Десь взявся бончужний п’ятоi сотнi, а пiзнiш пригнався полковник. Бiгли на гук стрiлянини.

Бiльшовики городами в двi кольони перлися на мiсто. Ми безладно розкинулися й дали нерiвну сальву, не злякавши iх. Навпаки, вдивившись, де жертва, зграями кинулись на нас. Куди там було стримувати – iх цiлi маси. Вiдбiгли ми на дiльницю, тримаючись непевно.

На наше щастя, прибiг зi станцii курiнь богданiвцiв. Це пiдбадьорило нас. Вирiвнялись, але позицiя незручна – спереду садки, а ззаду майдан.

– Вiдходь на дiльницю i отаборюйсь, – передав полковник. – Кулемет, кулемет лаштуй, – побачив, що тягли «Максима».

Заняли зручну позицiю, прилаштували кулемет i чекали червоних з-за садкiв. Вони гадали, що ми втiкаемо, i лiзли смiливо. На рiвнинi сипнули iм доброго перцю й примусили прилягти. До речi, наспiв І-й курiнь гайдамакiв та невелика частина Зеленого. Моральний бiк був за нами. Бiльшовики ще раз смикнулись на нас, та певне третя частина з них звалилася на мiсцi.

Загорiлась страшенна сiча. Створився ад, в якому я ще не бував. Пара тисяч крiсiв та кiлька кулеметiв глушили все навколо, не чути було нiякоi команди. Баталiя тяглась хвилин з 15. Курiнний Кузьменко виявив iнiцiятиву: знявши високо крiс, махнув кругом i кинувся в атаку.

– Сллла…ва! – пiдхопив увесь курiнь i сунув на городи. За ним знялись богданiвцi.

Я бiг невеличкою вуличкою попiд дерева. Перед собою бачив двох: один зiрвався, покинувши крiс, а другий вхопив бомбу. Щойно вiн замахнувся рукою, як похилився взад: бомба з дренькотом розскочилась, розпанахавши йому внутренностi. Не пам’ятаю, чи вистрiлив я. Встиг лише присiсти за деревом, зiгнувшись вiд вибуху. Вмить, зiрвався й несвiдомо побiг. Та в кiлькох кроках вiдчув гаряч. По тiлi ринула кров. Зупинився, – що таке? Кров сочила й змочувала одежу, а лiве плече терпко щемiло: бомбою шкрябнуло. Вернувся; на валi побачив ще гарячого четаря Музику Петра. За мною йшло кiлька ранених.

А в мiстi творилося таке, чого в практицi вiйськовiй ще не бачив. З диявольським жахом гналося все свiдоме й несвiдоме: вози, тачанки, гармати, авта, конi, люди. Наскакували одно на одне, перекидались, запружували шлях, мiшалось живе з мертвим. І все летiло, де дiру бачило, без упину, схаменiння, як вiд смертельноi прокази…

А коли б не спохватились вчасно?! Хряснуло б тисячi людей, добра…

Другого дня ховали 16 жертв. Я перев’язаний салютував останне «прощай» свойому спiвтоваришевi в борнi – Музицi П. (з Полонного на Волинi).



Ми рушили далi на Киiв. Я перебував при лiкарнi. Хотiлось бути з боевиками. На столицю ж iдем. Спiшили, радiли…

Але надii нашi вiтер злощасний по степах розвiяв. Не дала химерна доля спочити в рiднiй столицi. Замiсть переможних гимнiв, довелось вiдходити перед новим завойовником – захланним Денiкiним. Не хотiлося дробитись на два фронти. Вiдступали, пускаючи собаку на собаку.

Вони ж клятущi зазiханцi не кидались один на одного, а сунули на нас, на ласий шмат. І бiлий, i червоний гад знав, що без Украiни немощний буде вiн. Отож забули про соцiяльного ворога – i кидалися на нас з обох бокiв. Заслiплений Денiкiн i хату власну на небезпеку залишив: бiльшовики лiзуть на Дон, а вiн драпцi хижi на Украiну простягав. Пiдтриманий Антантою та всiм чорносотенним кублом, кермований вiйськовою стратегiею численноi офiцерськоi зграi – вiн перемагав.

До цього ще бiда. Невдачi фронтовi побiльшували в стократ нашi господарськi недомагання. Настала осiнь, а зброi, одягу нема. Почався тиф, що сатанинською силою косив людей.

Скосив вiн i мене. Десь у районi Вапнярки я занемiг. Був час поспiшного вiдходу. Знесилений увечерi в селянськiй хатi, я ранком звестися не мiг, а другого дня втратив пам’ять.

Аж за мiсяць, знемощiлий вiд зворотного тифу, добрався я до рiдного села.




II У ПОВСТАНЧОМУ ОГНІ


Початок 1920 року. Армiя розбита, територiя захоплена. Безсило впали нашi святi пориви.

А влада рад вбивалася в силу, справляючи весiлля перемоги, очищуючи кордони.

Блукаю по мiстi, з болем аналiзуючи все, що твориться.

Мiтинги. Лунае украiнська мова, про Украiну, про украiнський люд-селянство. Фiгурують боротьбiсти[4 - Украiнськi комунiсти – нацiоналiсти, органiзованi в УКП(б) – украiнську комунiстичну партiю боротьбiстiв.], розпинаються за червону Украiну, за единий шлях – з бiльшовиками.

Сумно. Думки тьмаряться. Невже правдивий украiнець може подати руку червоному загарбниковi? Чи не повторюються часи Богдана? Намагаються збагнути.

– Чи й справдi боротьбiсти зiйшлися з московськими комунiстами? – зустрiчаю свою людину – Пiдгайця Петра.

– Правда й не дивна, – розсудливо вiдповiдае.

– Та ж це прийдiте поклонiмось перед самодержавцями новими! – гарячусь.

– Помиляешся: боротьбiсти – твердi i вiрнi украiнцi. Вони напомацки не йдуть. Є гарантiя контакту з бiльшовиками-москалями.

– У чому ж та гарантiя? Не бачу я ii.

– Придивись краще. Маеш: державна мова – наша, в урядах на мiсцях сiдають – нашi, вiйсько, кажуть, теж буде – наше, бо гайдамацькоi частини таки не розформовують; навiть грошiлопатки ходять нашi.

– І це задовольняе? А хто ж писатиме прикази цим нашим? Нашi чи з Москви?

– Ти не базiкай, а тягни до влади наших, та так поволеньки й до Харкова достукаемось, – перебивае Пiдгаець.

– Не вiрю я. Чи не пускають тумана червонi облудники, щоб в першi днi укоськати, а потiм, як курчат, передушити небезпечних.

– Чудний ти, невiро. Нiхто тебе не зачепить. Усiм вчорашне прощаеться. Бiльшовики не тi, зрозумiли, що помилялися на Украiнi. Тепер i «Ще не вмерла» дозволяють. Та нам не до фiльозофiй. Ти десь працюеш?

– Нi, щойно прителепавсь.

– Приходь до Фiнвiддiлу, посаду дам. На роботi скорiш розвидниться. Бувай. Спiшу на збори.

І побiг, а я збаламучено дивився йому вслiд.

– Не збагну, – почав, зустрiвшись з другим, з Камiнським.

– Не припускаю, щоб червонi варвари, якi ще вчора з запiненою ненавистю нищили все украiнське, якi лиш за портрет Шевченка до «стенкi» пришпиляли, – щоб сьогоднi так круто курс змiнили. Хiба кiлька десяткiв скапiтульованих боротьбiстiв таку силу мають?

– Не тiльки це, – толкував Камiнський. – Самi бiльшовики набрали води у вуха. Перестали з нацiональним вогнем на Украiнi гратись i поправiли. Прислухайтеся: про Украiну заспiвали, про комуну стихли, замiсть неi вживають «радянська влада, соцiалiзм», терору не провадять, комбiдiв не закладають, людей грабують менше, до влади тутешнiх закликають. Хитра полiтика. Отож i нам треба пристосуватись, а там побачимо, куди вiтрець повiе.

Я недоумiвав.

– Скажiть щиро: чи вiрите ви в украiнську природу цiеi влади?

– І вiрю, й нi, – вiдповiв Камiнський по надумi.

– Так якого ж чорта схиляти голову пiд червоний налигач? Щоб вони мали наочнi данi дзвонити, що, мовляв, вся нацiональна iнтелiгенцiя за владу рад?!

– А що-ж зробиш? Збройна боротьба минула. Настав час iдеологiчних змагань.

– Ви так думаете?

– По всьому видко. Бувайте, спiшу до комiсарiяту.

Зiстався я в важкiй задумi. Чи я слiпий, чи консерватист запеклий, чи…

Що день, що спостереження, то все схилявся я перед фактом, що так воно вже й буде. Здибав десятки людей, якi два мiсяцi тому болiли за Украiну, життя за неi вiддавали, – а сьогоднi преспокiйно носять комiсарськi портфелi.

– Помиляешся, друже. Наш шлях лише червоний. Погодься з тим та стань до працi, – навчав мене Мельник. Той самий Мельник Павло, що кiлька разiв проходив фронт з важними дорученнями вiд повстанцiв, той самий, що вихопився з зубiв Чрезвичайки, вже iдучи з в’язницi на розстрiл.

– Убий в собi дух нацiоналiзму. Це – зло буржуйське. Ставай пiд прапор Інтернацiоналiзму. Там право нацii забезпечене; я щиро сам переконався, – запевнював мене Моргуненко, вчорашнiй запальчивий нацiоналiст.

Багатьох стрiчав i всякий давав подiбну раду. Спантеличився цiлком. Вчорашнi однодумцi – сьогоднi р’янi спiвробiтники Чрезвичайки. На чиiм же боцi правда? Що робити?..



І став я спiвробiтником «Вiстей» Ревкому та Парткому. З першого дня мене втягли. Забув, що робиться навколо, не здавав собi справи, що сам роблю. Зранку й до темноi ночi будував украiнську робiтничо-селянську пресу: два жидки шкрябають по-московськи, а я перекладаю.

По трьох тижнях опам’ятався. Чекай… моею ж працею комунiсти втирають свiту очi. Мовляв, дивiться, ваша влада, рiднесенька, навiть газета вашим словом… Петлюра не зумiв, Денiкiн був – не дав, прийшли бiльшовики – зразу на село газета украiнська. Не зрадник же я i не Юда?! Ненавидячи владу, щиро iй прислугую. Це ж злочин, великий злочин перед iдеею, перед народом…

Не пiшов на працю, виправдовуючися непосильнiстю. Та де там! Прибiгли жидки на кватирю, вчепились, як реп’ях; натякнули, що «ми ж вас не мобiлiзуем, а добровiльно, без Чека». Подвоiли пайок, скоротили працю наполовину. Мусiв працювати, бо iнакше треба було тiкати з мiста.

Тим часом курс червоних вiдмiнявся. Кордони очищено, панькатися не було з ким. Одного дня була у «Вiстях» передовиця про лiквiдацiю КП(боротьбiстiв)У, другого дня почули ми про розформування единоi в мiстi украiнськоi вiйськовоi частини (решткiв Волоха), третьоi ночi арештували ряд визначних украiнцiв (Степового, Рудика, Кравченка та iн.), четвертого дня запечатали Повiтовий Союз Кооператив, а п’ятого перекладав я до газети статтю «Смерть сiльським Просвiтам – Петлюрiвським кублам…»

Вiйнуло крутим духом. Украiнцi нащурились, деякi втiкали з мiста: зник десь Камiнський, шмигнув за кордон, зробивши збитка у Фiнвiддiлi, Пiдгаець Петро – той, що так безсумнiвно збирався спiвпрацювати з бiльшовиками.

Зустрiв якось Павловського (сотник гайдамакiв).

– Тю на тебе! Ще дригаешся? Казали ж, що тиф тебе вхопив.

– Бачиш, брикаю. Що чувати? – питаю.

– Те, що й видати. До комячейки ще не вписався? Який портфель носиш? – натякае.

– Та де там. Оглядаюсь, щоб в Чека не потягнули.

– Так от, дружок! У такi часи позапартiйним бути не слiд: або пишись, або тебе запишуть. А щоб за нас не розписувались, бо ми хоч трiшечки письменнi, – i тихше: – приходь увечерi на Пушкiнську, № 16. Бувай та ша, ти ж гайдамака.

І того вечора не хотiв я вливати в слова костромського комiсаря Манiлова украiнського духа (перекладати вiдозву УПК та УРК до братiв селян Украiни) i… пiшов на Пушкiнську. Там замiрялося серiозне. Засiдав комiтет (Чубатий, Ларiй, Павловський, Моргуненко – той, що вчора в Інтернацiоналi був переконаний). Інформували органiзатори з трьох волостей: завербовано готових до зброi 120 чоловiк. Надii е, що в разi виступу сила подвоiться; у Вiльшаницi два «Максими», в Погорiлiй кольт та ручний кулемет; чекають виступу. Інформацii затяглися, не було Одинця, тому план виступу вiдклали, доручивши Чубатому й Павловському розробити проект операцiй, а Моргуненковi вивiдати про мiйську залогу.

Зворушений вертав я з засiдання Повстанкому. Робота не брала, саботував. Через кiлька днiв забiг Павловський i шепнув, що Одинець i Дерещук прибули, буде нарада. Моi спiвробiтники пiдозрiло глипали на нас.

Вже смеркло, як повертав я на Пушкiнську. Сирий, весняний вечiр обгортав холодними дрожами. Несвiдома боязкiсть збiльшувала холод. Наближаючись до № 16, став оглядатись, придивлятись до прохожих. На поперечнiй вулицi шмигнула постать i присiла.

Насторожився. Пройшов трохи й прикляк до тину. Постать висунулась на розi раз, другий. Е, щось непевне. Схопився й кругом кварталу на другий кiнець вулицi. Йшов обережно, хвилювався.

На серединi обiрвався. Коло тину заманячiло три тiнi. Одна з них сунула до мене. Трiснув штахет, i я зник у городах.

Засiдка, нема сумнiву. Накриють, як мишей. Попередити, щоб не було. Але як?! Пiдлiзти?.. Зняти трiвогу!?

Скочив у третiй по сусiдству сад проти будинку зборiв. Взяв каменюку, пiдлiз на грушу i щосили брязнув у вiкно. На щастя, попав. Рванули дверi. Подав три стрiли й драла. За мною загупотiло кiлька пар нiг.

Як ховався в гущi садiв другого кварталу, почув: «Стой, стой, iначе смерть не месте», – i бах, бах. По стрiлах плач i бiганина.

Боязко пiдходив я до дому. На всякий випадок, у себе не ночував. А ранком мiсто все гуло, що вночi розгромлено Петлюрiвський повстанський штаб, йдуть масовi арешти. Щоб не встрягнути в халепу, зiбрався й вуличками з мiста на село.



За тиждень одержав лист:

«Вас призначено сотником повстанчого загону села Гордащiвки й околиць. Збирайте хлопцiв, забезпечуйтесь якнайбiльше зброею; звяжiться з надiйними в околицi людьми, доручаючи iм роботу, i будьте напоготовi. Виступ за тиждень-два.

Полковник Одинець».



Збоку приписка: «Того вечора попалися не всi».

Листа прийняв як вiдповiдальну директиву. Другого дня поiхав з Савою (мiй щирий приятель i однодумець) до Краснопiлки й дав завдання Рудому викликати з Клиновоi Паламарчука й втягнути до роботи.

Йшло добре. За тиждень звербував я 18 добрих хлопцiв, а кожен з них обiцяв «мобiлiзнути» ще по товаришевi. В недiлю призначили нараду на левадi. Зiйшлось душ з 40.

Травневого вечора, пiд шелест верб i осоки, розказував я хлопцям про Украiну, про давнi лицарськi дiла козачi славнi, про самостiйнiсть, про боротьбу з кацапською комуною.

– Пiдем усi, не хочем скнiти у ярмi, – заприсягнулись щиро.

А срiбний мiсяць у горi i соловейко на калинi, единi свiдки нашоi присяги, благословляли нас на боротьбу.

Обчислили крiси, кулi, пригадали, хто на селi яку зброю мае – i з першим покликом усiм стати до зброi. Потiшив i Рудий: два десятки козарлюг i кулемет мае. Чекае виступу.

Вiн не забарився. Одного вечора в суботу пiдбiгла пiд моi ворота бричка, а з неi Чубатий, Ларiй i два козаки.

– Здоров, лобуряко. Вiтай гостей.

– Оце й усi? – дивувався зразу я.

– Нi. Якраз удванадцятеро стiльки на хуторi: 60 крiсiв i 20 шабель. Коли прилучиш хоч ще стiльки, то завдання виконав бездоганно.

– Та вже два тижнi ракiв не ловив.

За три годинi поза городи гусаком рушало 32 наших з однокiнкою припасiв: дядько Андрiй кобилу пожертвував «для Украiни», а старий Амос подарував вiзок.

Щиро вiталися повстанцi – виноградiвцi й байбакiвцi з нашими.

– Здоровi будьмо. Запорiжцiв нема нiкого?

– Хто мазепинець, а покажись!

– Здоров, Семене! Як ся маеш? Вже рана зажила?

– Значиться, знову комуну бити будем разом?

– А де ти дiвся, як Жмеринку здавали?

– Та де ж? У полон попав, а звiдтiль чкурнув додому.

– Запродав сукин син полковник. Нас у бiй послав, а сам за касу та до золотопагонцiв.

– Еге, та в тебе все добiрнi, – оглядав моiх молодцiв Олешко. – Чи ж кожен нюхав козацькоi табаки?

– Є всякий сорт, – хтось обiзвався. – Є такi, що дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер порозумнiшали i хочуть боржок комунi повернути. Краще пiзно, як нiколи.

– Зiбрав батько кумпанiю хоч маленьку та вартненьку, – радiв Олешко.

– Маю за честь сповiстити, що ще не всi, – рапортував я. – Прибудуть ще хлопцi. Надiя е, що буде бiльше сотнi, а може й з соловейком (кулеметом).

– Хiба? – пiдскочив Чубатий. – Чого ж ти мнеш?

– Та коли в тебе нетерплячка, сiдаймо на тачанку, як конi не стомленi, та й будем знати.

Послали Саву з двома виноградiвцями до Клиновоi, а я з Чубатим поiхав до Краснопiлки. Опiвночi стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали ii, що ми не тi, кого на думцi мае. Сестра вiдшукала Івана в сусiдськiй коморi: певне з Горлинкою якоюсь бавився. Прибiг до нас у пiдштанцях, заспаний.

– Юрченко?! А бодай тобi нi дна нi покришки. Не найшов кращоi години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.

– Ходiмо десь тiснiше.

У клунi Чубатий виклав справу. Іван чухався й пiдкидав плечима.

– Або я знаю? Такий час. Собак усiх побудиш, а iх до ранку не збереш. Крiм того, кулемет ще в охранi (мiсцева самоохорона – тодi в кожнiм майже селi була). Самi вiддати не рiшаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаете звiдцiль рушати?

– Хотiли б завтра.

– Почекаймо до завтрiшньоi ночi. До речi, недiля. Зранку я пiдготую хлопцiв, вартуватимуть у самоохоронi нашi. Ви пiдскочите й по-вiйськовому вкладете кулемет на вiз. Ще й крiсiв з десяток пiдхопите та набоiв.

– План рентовний, – погодився Чубатий.

Умовились в деталях, пiдкусили й на досвiток вернулися в загiн. Хлопцi спали солодко. Картина нагадувала сцену з «Тараса Бульби» – пiд дубом.

– Ех, – вирiвнявся Чубатий на тачанцi, – коли б усi, кому при зброi треба бути, та вийшли у такi загони, – полетiла б комуна, лиш зашумiло б.

– Що зробиш, коли не водночас свiдомiсть нам приходить, – з сумом констатував я. – Бачиш, однi пiшли на перший поклик – трагiчно програли, другi ще сьогоднi змагаються, а третi й десятi сплять в облудi, аж поки бiльшовицький рай не притисне гудзом.

– Правда твоя. Тяжко дочекатися такоi хвилини, щоб всi повстали одностайно за державнiсть.



Опiвднi зiбралися на Краснопiлку. Кiннота з тачанкою захопить кулемет, а пiхота за селом на всякий випадок; хлопцi Рудого приеднаються вночi в Кругляцькiм лiсi.

Кiннота основне зробила. Але вийшла замiшка. Ще не вибiгли з кулеметом за село, як нагло забаламкав дзвiн на сполох. Збiглася вся самоохорона. Їi начальник Хомяк (фельдфебель i непоправний чорносотенець), розпитавши, хто взяв кулемета, настроiв охорону. Кинулись доганяти. До них прилучились селяни з вилами, киями.

Два хлопцi Рудого прибiгли настрашенi поза городи й попередили. Ми приготувалися, хоч не припускали, щоб дiйшло до братовбийства. Пробiгла кiннота з кулеметом, а iй по п’ятах довга валка озброеного люду з криком i галасом. Переднi пiдводи вгналися аж в нашу лаву.

Олешко спинив переднього воза, зняв шапку:

– Стiйте, браття! Проти кого ви йдете? – мовив проймаючо.

– Кулемет верни, злодiй, бандит, – закричали й поскакували з возiв.

Ми повставали, тримаючись напоготовi.

– Браття селяни! – озвався Олешко ще чулiше. – Що думаете робити? Схаменiться!

Хомяк вихопився наперед i заявив: «Нi в какiе разговори с бандами ми не вступаем. Давайте сейчас кулемьот, в протiвном случае начiнаем бой».

Чубатий скипiв:

– Селяни братя! – виступив. – Чи вашою мовою вiн говорить? Чи виявляе вашу думку? Хто вiн такий? Царський блазень, чи комунарський посiпака? Ми – повстанцi селянських трударiв проти комуни, за Украiну, за ii долю, за вас – батькiв, дiтей. На це ми взяли кулемет. Невже ми вашi вороги? Хiба вам кориснiше буде, як зброю цю дiстануть комунiсти? Хто скаже, що чиним по-бандитськи? У кого здiйметься на нас рука? Браття! Вертайтесь з Богом; нехай цей кулемет поможе нашiй спiльнiй справi. Хай вiн спiвае по степах i нищить комунiстiв…

Селяни поспускали голови й слухали, нiяково зиркаючи один на одного.

– Не бить сему, – опирався Хомяк далi. – Меня iзбралi, чтоб охранять iмущество й порядок. Я не позволю.

– Який там дiдько тебе вибирав, – заговорили позад нього. – Приiхали чекiсти та й вибрали. Бiжи до них та й радься, чи вiддати.

– А направду, – загомонiли смiливiше. – Нащо вiн нам? Однако стоiть, а в них вiн пiде в дiло.

– Проти нас не поставлять, бо цi – селяни ще й, видно, недалекi. Хай iде, – пiдтримували хором.

– Как так? Да ето явная поддержка контрреволюцii! – обурювався Хомяк.

– Чия б казала, а чия б мовчала, – сердито вiдрубав дядько. – А сам давно людей на бочку ставив? Чекай, чекай, тобi це не мине. Гадаеш, службою вiрною загладиш?

– Так це такий супончик? – сердито дивувався Олешко. – Вшивайсь, негiднику, з очей, бо щоб не договорився. Спасибi вам, браття селяни, за пiдмогу. А цього Каiна женiть. Вiн i чортовi рябому служить буде, аби свою гадючу шкуру захистити.

– Шомполiв йому, – крикнув хтось з селян.

– Припнять печатку, як розписку – хто кулемета взяв, – пiдкинули вже з наших лав.

– А й справдi не мiшало б, – погоджувалися дядьки.

– Де вiн, котрий, – зiрвався з лави Дубенко Андрiй, вицьвохкуючи шомполом.

Селяни з цiкавiстю позадирали голови. Хомяк сунувся в гурт.

– Ану, ставай, пришмалю. Та стiй, не пацайся, – i цьвохнув кiлька разiв по спинi. – Е, та вiн при повнiй амунiцii, – глянув пожадливо на револьвер: – Чий це?

– Чека подарувало як начальниковi, – обiзвалися за нього.

– Чека? То хай Чека чекае, поки повернем, – i шарпнув з кишенi револьвер. – Скидай штани та прийми за револьвер подяку комунiстам.

– Андрiю, досить жартiв, – наказав Чубатий i звернувся до всiх: – Загiн, на дорогу, кроком руш. – А до селян: – Прощавайте, браття! Дяка вам велика.

– Щасти, доле, з поворотом.



У Круглику нашого полку прибуло. Опiвночi прийшов Рудий з двадцятьтрьома, а на свiтанку присунув з дванадцятьма клинiвчаками Сава. Останнi встигли й «пооперувати»: зареквiрували в Крутянськiй самоохоронi 8 крiсiв, «уклали» кенегесця одесита, бо кинувся стрiляти, й забрали Пухляка та двох чекiстiв.

– А де ж твоi чекiсти? – питали ми, бачучи самого Пухляка зi жмутом крiсiв на плечах.

– Було, бачте, так, – резюмував Сава. – Неохота крiсiв таскати, – у кожного харчiв повно.

Стали вантажити чекiстам. Коли один з них штовх Ілька в живiт i ходу. Скокнуло за ним нас кiлька. Котрийсь прикладом так тарахнув, що й мозок верхом бризнув. Залишилось бранцiв двое. Мiж ними й подiлили 12 крiсiв: Пухляк нiс 5 (свiй чоловiк – на нього милiсть мали), а чекiст 7. Трохи пронiс, застрайкував – нi з мiсця, хоч що хоч.

– Ну, як так, то будь здоров.

– Жаль було, не так його, як кулi, але робити нiчого – спiшили.

– А як же ви iх пiдкузьмили?

– Та це не ми, а Мiхалко.

– Який Мiхалко?

– Ото пiд’iжджаем до Крутих. Дядьки просились вiдпустити; думаем, зайдем i пiшки: вiдпустили. В селi гурт хлопцiв обступив. Слово по слову й до самоохорони запровадили. Уходимо в помешкання. Харчить сторож. Ми за рушницi, а вiн спросоння – бах з обрiзана. Хвала Богу, що другий раз не дiждав, бо Ілько всадив йому багнет у спину. Іш, одесит плюгавий. Не спитав, хто господарюе, так i цвiкае.

– А де ж Мiхалко? – не терпiлось багатьом.

– Не гарячiться. Буде й Мiхалко, по порядку. Забрали ми рушницi. Один парняга й каже: «Може б навiстили голову КНС; у нього в гостях аж два чекiсти, револьверики в них аж виблискують».

– Що ж, – кажу, – ми не гордi, не полiнуемось.

Двох парубкiв провели нас до Покуляка. Щоб не вийшов промах, я кивнув одному викликати голову комiтету незаможних селян.

– Я з ним у спорi, – каже, – не повiрить, пiду Мiхалка приведу.

– Скочив за тин i вернувся з заспаним хлопчиськом.

– Оцей вам викличе.

– Ще краще, думаю. Настроiв хлопчака, i вiн переляканим голоском защебетав пiд вiкном:

– Товариш Вася! – (так величало Покуляка все село). – Бандити на селi. Збудили мама, щоб вам сказати, – i зник за тином.

Ми нащурилися коло дверей. Шарпнуло засув. Напiводягненi чекiсти з хати, а ми iх за горлянку. На вулицi, як слiд, убрали i рушили у Божу путь. Виходимо за село, а з городiв двое, як той Пилип з конопель, плиг. У мене серце затрiпотiло, як свинячий хвостик. Звiв крiс, що за марюка, питаю. А вони:

– Своi, з вами йдемо. А це Дорохтеiв крiс. Вiн не може йти, ногу рве; як загоiться – найде нас.

День починався тихий, ясний. Пташки заливались, благословляючи початий день.



Прочищали кулемет на цукроварнi «Карла Маркса». Там уже знали, що в околицях з’явилась «банда», i були напоготовi: озброiли всiх комунiстiв та комсомольцiв, поставили на вiйськовий стан сiльську самоохорону, в додаток викликали з району 15 мiлiцiонерiв.

Ми спробували взяти наскоком, та не вдалось: кiннота вiдступила пiд рясним обстрiлом. Тут впала наша перша жертва та двое коней.

Умить на валу за цукроварню висипалась довга лава й вiдкрила безладну трiскотню. Ризиковано було рватися в атаку: пахло великою втратою.

– Вкопатися на мiсцi i без команди не стрiляти, – подав по лавi Чубатий, а Олешковi наказав забiгти вiд заду.

З валу озвався кулемет i став сiкти, зразу невдало, видно, невмiлi руки, але щораз влучнiше сипав по наших рядах. У нас утрати: скрутився з болю клинiвчанин, вхопився за руку мiй Матвiй.

Сполох. Нас насiдають градом. Запихкав i наш кулемет та скоро змовк – набоiв обмаль. А з валу строчать i плюють. Не вдержатись нам. На правому боцi хлопцi Рудого почали зриватись.

Враз внутрi цукроварнi гримнула сальва, i розляглося дружне «Слава». Радiстю забилося серце. Вогонь з валу на мить притих.

«Вогонь, вперед, слава!» – гукнув Чубатий на весь голос.

І ми вiдважно кинулися на вал. Звiдтiль десяток стрiлiв, i вал опустiв. Залога в панiцi полетiла по всiх дiрках мiстечка. Ми настигали iх i били, як куропатву: ловили по хатах, у садку, на мочарi й на полi. Десяткiв зо три полягло.

Увечерi ладнали нового кольта та вантажили харчами три заводських гарби (цукром, салом i вiвсом). У вiдплату за двох страчених i трьох скалiчених коней, осiдлали дев’ять свiжих стригунiв.

Жаль було покiйника – веселого виноградця. Поховали по-христiянськи в Небелiвцi. Увечерi викопали на вигонi могилу. Прийшов священик зi всiм хором i, схиливши сумнi чола, пiд спiв «Ви жертвою в бою нерiвнiм лягли», спускали в землю першу жертву.

Не ми однi. Сумували з нами серця селянськi. Довiдались i прийшли гурмою. Втирали сльози матерi, жалiбно батьки зiтхали, могилу квiтами квiтчали дiвчата. Замiсць тiеi жертви Небелiвка дала нам нових 16 повстанцiв. Другого ранку на гробi з’явився хрест iз написом: «Спинись, чоло схили. За Украiну вiн поляг, за твiй добробут. Помстись за нього».



Перший виступ створив у загонi бойовий дух i мiцну дисциплiну. Виробили плян операцiй. Основне наше завдання було: паралiзувати шляхи радянськоi зарази на село, руйнувати адмiнiстративнi органи та нищити агентiв-зайдiв.

Це був час нового наступу частин УНР вiд заходу. Жили надiями. Кожного дня й вечора прибували свiжi сили. Що село, то десяток-два без окремоi агiтацii. Щедро роздавали селянам цукор, а вони нам – чого тiльки душа бажала.

Щастило. Ішли трьокутником: пiхота й обоз у серединi, а по боках кiннi стежники. Де ступали, там слiди залишали: там зловили ярого комнезамця, тут розстрiляли чекiста, то захопили п’ятьох мiлiцiонерiв, ось «перевiрили» партячейку, а то розпустили волосний з’iзд КНС, чи дали назад селянам продрозверстку[5 - Податок натурою.].

Раз наскочили на засiдання Оксанинського волревкому. Кiнчав засiдання наш штаб у лiску на полянцi. Суддею був загiн. Що бiльшiсть присудила, те й чинили. І вирок був: головi засiдання зняли голову, чужим членам всипали 25 гарячих пунктiв, своiм землякам-членам по 5 тепленьких параграфiв, а секретаревi ствердили дiйснiсть протоколу трьома мокрими шомполами. Виконавцем був волревкомiвський мiлiцiонер. Начальника мiлiцii на судi не було: повис пiдстрелений на волревкомiвському перелазi, як тiкав.

Коло Талянок провели «розкулачку». Село вiдмовилось давати розверстку (податок) й побило уповноваженого. З округи вислали загiн. Вiн кiлька днiв погосподарював i вiз до мiста 12 пiдвiд пшеницi, сала, одягу та 15 арештованих селян. Ми настигли вчасно. Пiдводи в лiс, а ми з обох бокiв. І писнути не дали: 24 червонцi пiдняли руки. Дехто з нетерплячих уже й розправу починав.

– Стiй, хлопцi! Тут треба розiбратись, щоб совiсть була чиста, – спинив я. – Украiнцi, п’ять крокiв праворуч кроком руш!

Вийшло 8.

– Малувато. Мобiлiзованi, три кроки лiворуч.

Вийшли всi.

– А хто ж ваш старший, комiсар? – питаю.

– У нас равноправiе, – обзиваеться один з мобiлiзованих.

– Себто всi однаково село душите? Виходить, що й дяка всiм одна?

– Чого ж панькатися з ними, – сердилися нашi, – раз отряд по кере та бебе[6 - Загiн по боротьбi з контрреволюцiею й бандитизмом.], значить всi одним миром мазанi. Путнiй чоловiк в такий загiн не пiде.

– Нас силою забрали, – виправдувався хтось з украiнцiв.

– Хто ж ти й звiдки?

– Сiрецький, з Соколiвки селянин.

Зробили уважну чистку. Я був за прокуратора: випитував кожного, переглянув документи, переслухав арештованих дядькiв, хто як хазяйнував на селi, й виносив присуд: 5 послали до Адама, 13 пустили на всi вiтри, а 6 пристало до нас; чотири з них були добрими вояками, а два (мiж ними i Сiрецький) втiкли тiеi ж ночi. Збiжжя й добро вернули селянам. За це нам дали 26 хлопцiв, 12 нiмецьких бомб та скриньку набоiв.

Вдало вивязались ми, ускочивши в пастку двох бiльшовицьких частин, що переходили з Вранглiвського фронту на Польський. Вивiдавши, де хто стоiть, вдосвiта нацькували пса на пса. Наша пiхота показалась довгою лавою на горбi проти села, знявши пальбу й крик, а кiннота наскочила на сусiдне за горою село, обеззброiла варту й обстрiляла. Червонi зiйшлися в гарячiй перепалцi, аж поки полк не збив баталiону, в трупах пiзнавши своiх. А ми в той час заскочили в село, розiгнали обоз i повезли з собою 9 вiйськових возiв зi зброею.



Маючи 60 шабель та 230 пiхотинцiв, ми вiльно оперували по пiвденно-захiднiй Киiвщинi та сумiжному Подiллю. Розгромили 6 волревкомiв, знищили 4 волмiлiцii, повiшали кiльканадцять чекiстiв, розпустили кiлька десяткiв сiльських самоохорон, розiгнали комнезамську сотню, витопили в Ташлицькому болотi комсомольський тернiвсько-теплицький жидiвський курiнь.

З тиждень возилися iз загоном Чека в 5 кулеметiв та 200 крiсiв. Не хотiлось одвертого бою давати. Крутилися змiею, наскакуючи несподiвано. Доконати цей загiн пастушки допомогли. За нашою намовою вони улаштували фальшивий сполох «бандитiв три сотнi пiдходить до села». 4 кiнних залишили в лiску й попахкували з ручного кулемета; iм помагали й пастушки, а ми оббiгли кругом села. Коли вся Чека вибiгла за село в лаву, ми, за вказiвками хлопчакiв, пройшли селом i гаркнули так, що рештки Чека аж в Уманi оглянулись.

За мiсяць активних операцiй стероризували всю околицю, нi один агент носа не показував з мiста, припинився всякий рух на селах, нiби радвлади й не було.

Та прийшли й нам чорнi днi. Кинули на нас загiн Котовського. Цiлий тиждень вiн насiдав по п’ятах. Тяжко було вивертатись перед кiннотою: приставали, заскоченi по селах, хлопцi розбiгались, зникали в утечi по полях. Загiн танув, деморалiзацiя ширилась. А за Юркiвкою сталась жахлива катастрофа.

Схопившись вдосвiта, виiхали за село й рiвнялися з лiсом, як звiдтiль блиснули сотнi шабель i з диким вигуком свиснули на нас. Не спам’ятавшись, кинулися врозтiч, хто куди бачив. А котовцi настигали й сiкли, як патиччя.

Я дрiмав на заднiй хурi. Вiд хряску схопився й машинально летiв у протилежний бiк – через вал i полем на долину. За мною ще двох. У наш бiк скочив кiнний, та, на щастя, кiнь в ровi спiткнувся i збив мах вершниковi.

Я не бiг – летiв: разом з ногами пiдкидалось серце, щоб осягнути единого спасiння – мочарiв. Чверть гiн, от ще горбок, долинкою, ще трошки, ще… Ураз позаду тупотiння, все ближче, все чутнiше… Господи, дай сили, дай, ще…

– Стой, стой, бандiт, сток череп разможжу, стой… – i хльоснуло в повiтрi, – гуп…

Боже, дай духу. Ще кiлька крокiв… ще ось… i впав у мочар, схопився, – чалап, чалап, упав, знов схопився, а над головою – паф, паф. Прикляк i рачки по болотi… в очерет… занiмiв… трясуся в лихоманцi…

Коли… у кiлькох кроках шелест. Боже, невже лiзе навздогiн?.. Зiбрав останнiй дух i далi.

– Юрченко! це я, – почув знайомий голос.

Це був мiй Сава. Оглянулись навколо i зникли в очеретi.

Через тиждень довiдався про наслiдки страшноi поразки. Щастя, що пiд лiсом корчi. 50 хлопцiв посiкли. Зброя, обоз – все луснуло. Сам Чубатий залишив пiд корчем пiвплеча, а найвiрнiший його заступник Гуменюк полiг, розкраяний на пнi.

Розбрелись врятованi по хуторах, розпитуючи один за одного; з радiстю приймалось, що той живий, того бачив, як зникав цiлий у лiсi, а той на хуторi лiкуе рани.

Поразка так прибила, що за нову спробу нiхто не вiдважувався й мови зводити.



Минали жнива. Бiльшовики оголосили мобiлiзацiю на Захiднiй фронт. Виринуло питання: або класти голову за комуну, або йти проти неi. Свiдомiшi вибирали останне. Сприятливий момент: заворушились ми знову.

Я в цей час вештався по Подiллю. На березiвських хуторах познайомився з Антоновичем. Вiн – старшина, давно дезертував. Мобiлiзацiя опромiнила його: заходився формувати загiн. За збiрний пункт вибрав лiс Галоче. До нього привiв я 10 своiх хлопцiв. Рiшили – пiдiрвати мобiлiзацiю по селах. В день виходу мобiлiзованих кинулись на села.

Я мав завдання на Синьки. Ранком залишив хлопцiв за селом напоготовi, а з кiлькома синькiвчанами пiшов у центр. На селi приiзших комунiстiв не було. Коло сельсовету збирались мобiлiзованi. Мав вiдбутись мiтинг i «торжественнi» проводи з музикою.

Мене приняли за «советського» й не обзивались, а синькiвчани почали:

– Петро, куди зiбрався? Комуну захищати? Чи не сказився?!

– Що поробиш? Мобiлiзують.

– А ти демобiлiзуйся.

– Воно не штука не пiти, але ж дизинтиром зроблять.

– Та хай би робили, чорт там з тим, а то прилетять, до цурочки обголять ще й хату спалять: читав приказ?

– І на це е рада. Всiх не спалять. Прийдуть палити, а ми по них гасити, – пояснював Тимошiвський.

– Та що однi лиш Синьки зроблять?

– Не бiйсь. За Синьками пiдуть i iншi. Он в Грузькiй жоден не йде. Бо ж за кого наставляти груди?

Тим часом прийшло сiльське начальство, музика, й почався мiтинг. Мiсцевий агент ЧК Кнурець аж захлинався – закликав на боротьбу з петлюрiвськими бандами. За ним голова НКС, сiльради. Кожний вигукував «хай живе радвлада, смерть буржуазii», а музика пiдхоплювала тушем.

Коли все нiби скiнчилося, на стiл вискочив наш Тимошiвський.

– Браття! Красненько нам спiвали, кликали йти. А за що йти, за кого? За тих кацапських босякiв, що граблять нашi села, мордують люд та хочуть завести червону панщину – комуну? Що доброго дали нам цi запроданцi Москви, подумайте усi та й розмiркуйте, чи варто йти на службу цим харцизам. Не слухайте Кнурця, бо це продажня шкура. Питайте власного розуму. Вiн вам пiдкаже: чи йти проти своiх братiв, чи стати iм на помiч. Моя думка така, що за братiв, за Украiну.

– Правильно, за Украiну! – загули хлопцi.

– Пастой, что за разгавор? – кричав, вихопившися Кнурець, – арестовать цево мерзавца й до Чека.

– Кого i хто? Одеський жулiк? Ану спробуй, – обернувся на столi Тимошiвський до Кнурця.

– Друзья, це ж проти закону. Приказ вiд влади е – значить треба сповнять, – виступав лагiдно голова сiльради.

– Сповняй, коли тобi ця влада мила. Ми ii знати не хочем.

– Не наставляли, не просили, то й голова не болить.

– Граждане ето… ето протiв властi, протiв республiкi саветов. Я пажалеюся в Чека. Я… – загрожував Кнурець.

– Та годi з тим Чека носитись. Не вспiеш слово мовити, як вже й Чека. У нас своя Чека. Сам казав, що тепер вся влада на мiсцях. Отож ми – влада порiшили, що не хочем iти й не йдем, чорт зна за кого, воювати.

– Граждане-таварiщi! Іменем РСФСР я прiзиваю не слушаться етiх бандiтов, а…

– Хто бандит? Хто? – вхопилося до Кнурця кiлька хлопцiв. – Ось тобi бандит, ось, – i захмолостало кiлька кулакiв.

– Граждане, – кинувся рятувати товариша голова сiльради. – Будьте сознательнi. Зачем розбiй? Зачем кровопролиття? Не хочете iти, Бог з вами, ми так i до Тривкого (революцiйного комiтету) донесем, а зачим биться. Прикратiть. Я вас прошу, – i потягнув розкиненого Кнурця до сельсоветiвських сiней.

– То як же, братцi? – вилiз знову на стiл Томашiвський. – Іти чи нi? Голосую. Хто хоче йти? Раз, два… А! це обидва пролiтайли, iм однак нiчого робити, хоч би мобiлiзував сам дiдько. А хто проти? Ого… Усi… Музики, грайте туш. Розходьтеся, браття, додому. А хто б хотiв у iнший бiк, – питайте, шлях покажу.

Демобiлiзувалися без бою. А ввечерi Томашiвський привiв 37 юнакiв. Так i по iнших селах.



За тиждень загiн «Чорноi Бороди» мав до 200 душ. Не було зброi. Кинулись на розшуки. Три ночi бiгали по шляхах i збирали зброю у самоохорон, що стерегли телеграф вiд «банд». До бiйки не доходило. Вартовi знали, кому дають. Оце здасть зброю, а для людського (комнезамського) ока кричить: «Гвалт, грабiжники забрали крiс, хотiли вбити».

Бракувало кулемета. Довiдались, що в Дубову прибув загiн по беде (боротьба з дезертирами). У нього лiпше поживились. Хоч тьопали 25 верст, зате добули цiною двох ранених 27 крiсiв, два ручних кулемети та 6 коней. До них прилучилося 6 iздцiв на батькiвських i склалась кавалерiя.

Розгорнули дiяльнiсть. Штаб перебував на «Сiчi» – в центрi Галоча. Наскочили на Трояни, розбили волревком, втопили в ставку голову Манiлова, прокололи продагента (продовольчого), а продотряд розiгнали, заволодiвши двома тачанками, розверстку селянам роздали.

На лiквiдацiю нас виступив з Голти загiн на 40 тачанках. Сiсти на тачанку кожному з нас всмiхалося. Загiн ловив нас, а ми тачанки. Труднувато було нам пiшим переганяти iх; спасибi, дядьки пiдвозили. Набридло бiгати. Рiшили дати бiй. Зустрiли за Розношинцями; привiтали, близько пiдпустивши, але червонцi, як горобчики, порснули назад.

Перепинили у Роздолi й пiшли на ризик: частина загону вiдступила на очах, а друга розташувалась пiшо за селом у молодняку. Опiвночi зiйшлись i вдарили на большакiв. Та знов не вдалося. Комунiсти спали пo-заячи. На перший вистрiл стежi посхоплювалися й утекли, залишивши нам лиш двi тачанки з кулеметом.

На допомогу тому «отрядовi» прийшла з Богополю цiла сотня пiхоти й 40 шабель. Загнали нас в Галоче й перепинили вихiд в села. Сутужно було сидiти в лiсi. Перенеслися на час у Гайдамацький лiс.

Та й там не повезло. Оперувало кiлька «отрядiв» i по бебе, i по беде, i продотряд. Одного разу в Вiльховiй нас оточили. Ми втратили третю частину людей i майже весь обоз. Ця невдача захитала наш моральний стан.



Настала осiнь, морози. Людей не прибувало, а зменшувалось. Отаборились знов у Галочiм. Штаб перенесли до Грузянськоi школи. Грузька не вiдчувала радянськоi влади, хiба тодi, як заскочить загiн комунарiв. Серед дня походжали по селу нашi хлопцi й виспiвували «Ще не вмерла». Вчительство виконувало цiнну розвiдку.

Раз налетiв у село великий загiн червоних шулiк. Наша розвiдка повтiкала, а бiльшовики стали господарювати, як хижа татарва; хати «бандитiв, дезертирiв», гасали по селу скаженими псами, б’ючи, стрiляючи, кого не стрiнуть.

Прибiг у лiс хлопець Данило Чайка й розповiв: забрали вчителiв, попа, голову читальнi, i ще кiлькох; трьох чи п’ятьох мають розстрiляти, всi лежать в сiльрадi пов’язанi.

«Виручити» – i козячою тропою (найближчий шлях ярами) гусаком щодуху до села, а кiннi побiгли з другого кiнця села дати фальшиву трiвогу.

Схильцi-згинцi низами вскочили в село. Щойно зачули вистрiли по той бiк, ми з криком «бий комуну» пустились до сiльради. Майбутнi жертви врятовано, а замiсть них на греблi в корчах качалось три бiльшовики та на воротях комiсар.

Розсердилися на нас комунiсти. Кругом Галочого скупчили силу. Раз полiзли й у середину. Нас було мало, тому вiддали «Сiч» на поталу червоним «бiсурменам».

За це вiддячили. Наскочили на ст. Голованiвське броневик, знищили прислугу й машинерiю, спалили зсиппункт (зсипний пункт зерна).

Було нам того дня роботи. Добирались до Воловика, щоб отаборитися на нiч. Розвiдка донесла, що з Грузькоi на Вербову iде «отряд».

– Тут нас не сподiваються. Перепинити, – подав Чорна Борода. Пустились навперейми.

Того вечора женився у Вербовi продагент. Сватав у панка-мельника Мелешка доньку. Щоб врятувати виявлених на горiщi 1000 пудiв пшенички, скупий батько за них продав комунiстовi Попову рiдну дочку. Жадаючи руки прекрасноi панянки Янусi, Попов зламав комунiстичне «вiрую» – став пiд вiнець.

«Певно, продотрядчики так на весiлля поспiшають», – догадувався Бабiй Роман.

«Почастувати, хлопцi, так, щоб покотилися вiд хмелю», – наставляв Чорна Борода.

Полiтав снiжок, пухкий, лапатий. Вiн чудесно тушував нас в морочнiй сутiнi. А продотрядцi ще й спiвали, видно, напiдпитку. Ми з насолодою очiкували.

– Що лиш гукну – сальва й на них, – попередив отаман.

Наближались. Вози тарахкали з гори й стихали в долинi. Ми напружили увагу. Аж Чорна Борода схопився:

«Вогонь, разом», – i з сальвою скочили. Навiть конi перелякалися, стали, засмикались. Комунарики затрiпалися на возах. Втiкло-таки багато, бо було темно. 9 пустили, а 7 расейських «розмiняли».

Подiя продовжувалась. В цю хвилину баскою четвернею вертався продагент Попов спiд вiнця. Пiд стройнi звуки 12 мобiлiзованих клинiвських музикантiв, молодята в’iжджають у подвiр’я й приймають матiрне благословення до хати, а на воротях ураз бах – i розшалiлий продотряд:

– А сукiн син. Ти торжествуеш, а там кров пролетарська льйотся. Тебе свадьба, а там товарищi умiрають. К стенке! Разорвать на частi! Перерезать всю буржуйськую свору! Ловi попов.

І кинулись круками на молодих. Розлетiвся в дребiззя вiнчальний образ, злетiв з волоссям з молодоi вiнок. Вона впала на порозi непритомна, мати хлiб святий випустила з рук, застигши на одвiрку. Попов бухнув на колiна:

– Таварiщi, братья, прастiте, не я же виноват, что…

– Не вiнават? Нас послал на смерть, а сам с попамi торжествуеш?! Умрi i ти, – i замахнувся…

– Братци, – заревiв Попов. – Пащадiте, я iскуп…

Публiка тремтiла в очiкуваннi страшного. Весiльна процесiя перетворилась в сцену дикоi розправи нальотчикiв…

– Абакумов, давольно iсповедивать. Коцнi i баста, – пiдступив злоненависно задрипаний, рябий.

– Братья, – лебедiв, припадав до нiг Попов. – Памiлуйте, я iскуплю. Ми атамстiм во сто крат. Но не в етот день. Ведь свадьба раз в жiзнi. Не акровавте етот светлий празднiк, умоляю. Братци, ведь ви женiлiсь, iспиталi етот щастлiвий день. Дайте атпраздновать ево, пойдьомте с намi… за стол… первую рюмку… прошу… преклоняюсь…

– Іш как пойот буржуйскiй падхлебало! Дайош ево сюда. Я сам прiхлопну, – i кинувся на Попова.

– Братiшкi! Что за шум, а дракi нет! – десь взявся военком[7 - Военний комiсар.] Горох i враз вiдмiнив картину. Двох горлатих пiд боки, третьому моргнув до хати, i ярим комунарам наче язики скорчило.

Через якоi чверть години нiби нiчого й не було. Продотрядцi справляли вакханалii: кричали «горкая», цiлувались з молодими й п’яно – собачими голосами вигукували «многая лета».

Горох спився в муку. Причепився до вчительки Сумовськоi, заставив на глум присутнiм з ним танцювати, в кiнцi ляско поцiлував i запропонував негайно бути жiнкою йому – военкомовi Гороховi, що мае «всякого сорту культурности доволi».

Коли ж Сумовська вiдрубала, що знать його не хоче, вiн розпалився найпоганiшою лайкою:

– Застрелю буржуйское атродье. Она – капiталiстiческiй поддонок, смеет оскорблять меня – военкома, пролетарскаво дворянiна в то время, кагда власть прiнадлежiт саветам i вся на местах? Нет, не магу, не потерплю унiженiя моей благородной комунiстiческой кровi. Берегiсь, народ кулацкiй, стреляю, – i нацiлявся…

Мiшка, брат Сумовськоi, пiдскочив, збив револьвер i повалив п’яного Гороха та з сестрою ходу.



Мiшка знав нашi стоянки. Прибiг i розповiв про весiльнi церемонii. Весiлля мае затягнутись, бо Горох гостей не вiдпускае. О. Юрачковський хотiв «подякувати» й ховався за ворiтьми, та военком спинив його, пустивши в руку кулю.

Не спалось нам, холоднувато в нетопленiй хатi.

– Хiба поiхати i нам, хоч не просили, – сказав на здогад бурякiв Роман Бабiй, хухаючи в руку.

– Як не просили? А от прийшов боярин. Хiба не просить? Гайда, кому не спиться, бо сам пiду, – зiрвався з землянки Полiщук.

Всi мовчки вилiзли. Коло волости зняли варту, побудили 12 чоловiк загону, передяглися у шинелi, чоботи (червоних не зачiпали, бо на нас не сварились) i на трьох тачанках пiдбiгли до Мелешки.

– Где военком Горох? У волость екстренно требують.

А Горох розважав гостей. Позв’язував за коси 5 присутнiх панотцiв i смикав по хатi, витанцьовуючи пролетарського гопака. Два червоних викачувались на весiльних подушках, а молода з матiр’ю ридали, руки до Бога здiймали та кляли батенька, що варварам запродав життя молоде.

Увiйшли в хату не по-военному. Зв’язали Гороха, винесли двох з подушок, вивели чотирьох з другоi хати, де читали гостям лекцii за комуну, одного пiдiбрали на воротях – тiкав. Самого молодого не лапнули – зчез.

Вивели. Двох пустили, бо гостi заприсягнули, що за комуну не згадували, а решту «розмiняли». Першого звiнчали Гороха, пустивши зв’язаного пiд лотоки. Двох мiтингантiв-лекторiв кинули разом на глибоке, а п’яних коло берега: як вилiзуть, то щастя iх.

Лиш пiсля того засiли за стiл. Приймала мати нас, мабуть, теплiше, як молодого. Що залишилося з нещасного весiлля, ще й на дорогу вiддала.



Нашi вчинки обурили комунiстiв. У цi часи вже був злiквiдований Польський фронт, i бiльшовицьке вiйсько вiдходило взад на села. На Голованiвську волость прийшла численна дивiзiя й оточила Галоче. Три днi ми бились, перескакуючи по сiм разiв на день то в один, то в другий бiк. Четвертоi ночi ледве просмикнули з Галочого, залишивши все майно.

Але життя нiде не було. Куди не кинемося – повно вiйська: нi перегрiтись, нi спочити. І ми лiквiдувались до весни.



Зима пройшла у сховах. Побудеш день-два на хуторi, в селi, наскочать комунiсти, i сунеш далi, та все вночi, ярами-долами, бо скрiзь по селах бiльшовики. Ночував морозами в хлiвах, по соломах, тижнями не вилiзав з комори. Тяжке, собаче життя: холод, голод, щохвилини небезпека. Не раз ледве живий вискакував.

У Краснополi пiвдня ловили. Бiжу пiд височенну гору, а за мною вiсiм бiльшовикiв – беруть на мушку. В городi три рази увивав пiд ногами собаку, два рази сам летiв сторчака, зубами брався за повiй пiд гору; збили шапку, ранили легко в ногу. Аж у полiвнику якомусь знайшов рятунок, впiрнувши у полову.

А раз попав у самi руки, уже й наган до лоба наставляли. Був у Вербiвського попа на iменинах панiматки. Якась чортяка донесла. Як гостi випивали, а молодь забавлялась танцем, увiйшов голова волревкому Бурлака та секретар волкомячейки. Їх, як людей, прийняли. Був спiрт, почастували. Випили мовчки по однiй, припросили до другоi, а по третiй Бурлака за револьвер, бахнув по столi i пiд брязк розбитих тарiлок заявив посоловiлими очима:

– У вас гуляет бандiтскiй сотнiк. Сейчас ево вазьмьом.

Ця фраза вмить перейшла з iдальнi до танцювальнi. Мене спинили в солодкiм вальсi. Шарпнуло по нервах. Вилетiв весiльний дух, i заговорили фiбри переслiдуваного бандита, що хотiв би ще прожити.

– Тiкайте, анi хвилини бiльше, – шепнув о. Константин.

Без надуми кинувся на заднi дверi. Але я до дверей, а Бурлака на порiг i зняв револьвер:

– А, попался бандiт, нальотч…

Я не дав йому кiнчити, вхопив за руку. Вибух стрiл. На салi «ах», метушня, а Бурлака мене за горло. Вiдбулась дика борня. Якась святая сила помогла менi. Бурлака впав, а над головою занiсся його наган. Ще мить, i…

– Ой, що робите?! Я пропав. Благаю вас. У моiй хатi вбивство… За ним i я загину…

Схаменувся. Справдi, добрi люди запросили, а в подяку наражувати iх на… Сунув дулом пiд груди, щоб не шарпався. Схопив пальто i ходу, бо секретар побiг за мiлiцiонерами.

Пiсля того довелось ще раз з Бурлакою зустрiтись. Заходжу якось ввечерi до панотця. Наляканий, сумний стрiчае: «Бiду накликали на мене. Бурлака спокою не дае: або бандита, каже видай, або пiдеш за нього». Узяв Романа, Дем’яна та ще двох хлопцiв, i вивели Бурлаку з волревкому. Останнiми його хвилинами розпоряджав Дем’ян.

Коштував тоi зими й землянки (холодноi баюри серед лiсу). Три тижнi перенудив у найбiльшi холоди; мав лиш одну нiч та й то напiв щасливу. Серед ночi постукало: «Отворяй». Вiдомо, хто. З теплоi печi вискочив на горiще, а звiдтiль через стрiп опинився в ледовiй землянцi.



Зачиналась третя повстанська весна, а з нею розцвiтала наша надiя. Зазеленiла травиця, й забуяла душа повстанська.

З’явився в Галочому Чорна Борода i дав про себе знати, обеззброiвши в Тридубах «телеграфну роту», розбивши «продотряд» та вербiвську мiлiцiю.

Заговорили села про Галоче. Заворушились старi повстанцi. Як я прийшов, у загонi було 70 душ. У цей час прибув зв’язковий вiд от. Заболотного й поiнформував, як з новими силами розвиваеться повстанський рух, як оперують загони Хмари, Гризла, Левченка та iнших, як з-за кордону прибувають люди, зброя, кошти.

Інформацiя справила на козакiв велике вражiння. Пiднiсся бойовий настрiй. Другого дня на Великдень ми вiдважились наскочити на Голованiвське. Наскок був дуже вдалий: розгромили «комунiстичну роту» й численну мiлiцiю, знищили продбазу (продовольчу базу) та забрали й розвезли по селах силу награбованого в розкулачцi майна.

Цим наскоком нагнали великого страху комунарам околицi. Проти нас викликали з Голти два куренi. Настигли нас аж пiд Ново-Архангельськом. Пiд переважаючою значно силою втiкли ми знов у Галоче.

І поминальноi недiлi Грузька бачила справжню фронтову боротьбу. З села на Галоче наступала тисячна лава комунiстiв з п’ятьма кулеметами й двома гарматами.

Пiвдня кипiв добрий позицiйний бiй: никли в лiсi дерева вiд тисячних стрiлiв та кiлькагодинного цокотiння п’ятьох кулеметiв, гудiло далеко в околицях, та дрiжали шибки в хатах грузянських господарiв. Здiймали нелюдський крик червонцi, кiлька разiв кидаючись на лiс. Та ба! Нашi хлопцi влучно цокали бiльшовикiв серед рiвного поля. А як смеркало, скупчились на лiвому крилi i збили комунiстiв: у хапливiй панiцi вони бандами втiкали на Голованiвське. Лягло iх бiльше, як нас було.

Слава про геройський бiй рознеслася широко. Чутка пiшла, що сам Петлюра в Галочому засiв. Народ масами став линути до нас: i молодь, i старi. Заносилось на грiзне повстання. Чорна Борода, окрилений успiхом, став плянувати наступ на Умань.

Та враз колесо подiй круто змiнилось. У самому розцвiтi руху – бiльшовики проголосили амнiстiю, прощаючи усiм всякi грiхи. Послали на села агiтаторiв, хмари вiдозв, манiфестiв, закликiв, обiцянок. Загула преса про здачу повстанцiв, загонiв, видних отаманiв (Чалий, Батрак, Мазуренко), наслали провокаторiв у ряди повстанцiв.

Стiйкiсть повстанських рядiв надiрвалась. Повстанець став призадумуватись. Чутки про здачу, лiквiдацiю пiдточували надiю в успiх боротьби.

Наш загiн певний час тримався. Але розбили його невдачi. Поiхало 40 хлопцiв у Полонисте по харчi, а звiдтiль вернулася третя частина. Це пригнобило всiх. Стали дезертирувати. Врештi пiд Воловиком оточив нас комунiстичний полк. Три днi не випускав i пропонував здатись, обiцяючи всiм помилування. Умовляти, щоб не здавалися на ласку червоним, не було сили. Бiльшiсть заявила бiльшовикам, делегатам, щоб iхнiй полк вiдiйшов: повстанцi самi здадуться в селах. Цi погодились, i того вечора бiльшiсть пiшла з загону.



Не прийняло помилування нас 26 чоловiк. Продовжували боротьбу. Неймовiрно трудна вона стала. Слiдом за амнiстiею оголосили здачу зброi: арештами, пiдпалами, руйнацiею майна витягнули бiльшовики з села зброю, за виявлення «пiсля термiну здачi» крiсiв, набоiв розстрiлювали людей, мучили по в’язничних льохах.

Обеззброiвши село, стероризували його, нацькували незаможникiв на куркулiв, задобрили бiдноту подачками вiд розкулачування, насаджували на селах комячейки, формували штати сексотiв.

Найбiльше пiдривало повстанську роботу заведення лихоi пам’ятi «приказу Ч. 2» про охорону спокою та органiв влади вiд бандитизму. Охороняти цей «приказ» у кожному селi видiлили по 30 – 80 «ответчiкiв» з найпiдозрiлiших селян. У разi що станеться в селi – «ответчiкi» вiдповiдають головою.

Так, у Слобiдцi пiймали ми двох агентiв i порубали «приказ». Прибiг загiн по бебе й забрав п’ять «ответчiкiв». Перепинили ми «отряд» i помiнялись «ответчiками». Наскочив у село великий загiн i на очах усього сходу розстрiляли таким способом: зробили на 50 «ответчiкiв» 50 квиткiв, з них п’ять з написом «смерть», а п’ять «життя». Хто витягнув «життя» – мае застрелити одного з написом «смерть». Один сердега, витягнувши «життя», сам собi смерть заподiяв. Село пiсля тiеi розправи нас кляло.

Через «приказ Ч. 2» найвiрнiшi нам люди вiдмовлялись допомагати. Ми залишалися без моральноi пiдтримки. Дух пiдупав.

Прибила нас чутка про смерть Чорноi Бороди. Вертаючися iз Дем’яном iз Грузькоi до лiсу, вiн наскочив на кiнну стежу. Дем’ян з трьома ранами сховався в лiсi, а отаман упав тяжко ранений, i щоб не датись на знущання, сам себе добив. Комунiсти повiшали тiло його на поворотi пiд селом, прибивши на лобi дошку з написом: «Смерть бандiтам».

Вночi ми тiло поховали на кладовищi по-христiянськи. Сексоти[8 - Секретнi спiвробiтники ГПУ (сотруднiкi).] довiдались i сповiстили в ЧК. Приiхав бiльшовицький загiн, з гробу витягнули тiло, заплативши двом селянам 50 пудiв пшеницi за роботу, забрали й невiдомо де дiли. Ходили чутки, що з каменем кинули за селом у ставок. Попа, що проводжав тiло до могили, забрали з села й бiльше не повернули.



Позбувшись отамана, ми розiйшлись. Я з Юхименком блукав по хуторах Балтщини. На Липнягах зустрiлися з Лихом. Вiн поiнформував нас, що готуеться всеукраiнське повстання пiд орудою Петлюри й Тютюнника. На осiнь мають вдарити – Тютюнник з-за кордону, а ми мусимо пiдготуватися звiдсiль. На Одещинi – IV Повстанський район. Ним керуе Гулий-Гуленко. Первомайська участкова органiзацiя завербувала вже до 300 душ готових виступати.

Обнадiений вертався я в своi мiсця збирати хлопцiв. Поринув знов у агiтацiйно-вербовочну роботу, та… ошпарився на початку. Лиха накрила в Липнягах Первомайська чрезвичайка й вирiзала там усе мужеське населення[9 - Цей хутiр з того часу зветься бабський хутiр.]; сам Лихо ледве втiк, але попався з Романом та Дем’яном у Грузькiй i, тяжко ранений, помер у Грушцi на горищi у теж раненого Дем’яна на руках. За декiлька днiв вiдкрили органiзацiю в Первомайську й розстрiляли за двi ночi 125 чоловiк.

Пропаща справа цiлковито. Щоб не попастись чрезвичайцi, рiшив я пробратись за кордон. З трудом добув документа й студентом до Кам’янця, а там за Збруч.

Було пiсля зимового походу. Органiзацiйна праця, рух були спаралiжованi…

З гнiтючим настроем, розбитий вкрай, вертавсь на Украiну, не знаючи – куди iти, за що хапатись, для чого й жити…

Не видно й вогника надii… Попiл i пустка на душi…




III З РАДЯНЦЯ АКТИВІСТА – АРЕШТАНТ


Весна 1922 року в наших околицях не давала нiяких виглядiв на повстання. За зиму поарештували, повистрiлювали провiдникiв. Розвiявся, притих бунтарський в масi дух.

Блукаючи по хуторах, став я навiдуватись до рiдного села, минаючи очей мiлiцii та всяких агентiв. Головою сiльського КНС був товариш по школi Тимошко. Сприятелювавсь я з ним i скоро завоював «полiтичну благонадiйнiсть». Через його протекторат на трьох «засiданнях» всiх членiв РВК[10 - Районовий виконавчий комiтет; замiсть волости тодi вже були райони.] з п’ятьма журавлями «робiтничо-селянськоi» (самогонки) на «повiстцi деннiй» назвався «своею людиною» i по трьох роках бурхливого заячого життя став мирним громадянином, легалiзувався.

Не звик тинятись без роботи. Згорiвши в збройнiй боротьбi, почав працю в духовiй дiлянцi. Тодi розпочинався автокефальний рух. Ним захопився. Зi своiх старих однодумцiв заклав iнiцiятивну групу. Ми переконали кiлькох авторитетних церковникiв, поставили завдання – украiнiзувати церкву.

Не легка справа – зробити змiну у вiками усталених церковних традицiях. Бабки казали: «Я Бога прогнiвлю, коли звертатимусь до нього мовою, що нею мужа лаю». Поважнiшi селяни побоювались: Чи не диявольсько-бiльшовицька це затiя, щоб опоганити, зруйнувати церкву? Сам панотець i слухати не хотiв про «самозванну» автокефальну церкву.

Мали з ним полемiчний бiй на зборах села. Вiн спирався на те, що автокефальна церква не мае святости. Ми ж контраргументували, що в часи IV Вселенського Собору Христова Церква зiсталась без рукоположеного патрiярха, i святiсть на новообраного передали всi приявнi на Соборi духовнi пастирi.

Бiй справи не розв’язав. Старi тримали руку священика, а молодь йшла за нами. Син голосуе «за», а мати «проти». Доходило до бою. Провели плебiсцит.

Аж пiсля багатьох нарад, гарячоi агiтацii та сiмейних сварок, на третьому бурхливому сходi проголосили автокефалiю. І вдосвiта 40 фундаторiв вирушили за 28 верст рееструвати першу в околицi украiнську церкву.

Це велике досягнення. Нацiональна свiдомiсть зорала в селi глибоку борозну: 50-лiтнi дядюшки, поважнi, господарi з цiпками в руках iдуть добиватися рiдноi духовоi святинi. А якi матерiяльнi жадання таять вони у своiх грудях?

– Значить, свою церкву матимемо.

– Еге, бракуе ще держави.

– А як наступить час пiти по неi, пiдете, дядьку Митрохване?

– З пiдскоком, ще й жiнку вижену, дарма, що вже старий.

– Хоч би прийшлось цiпка змiняти на крiс?

– А тож! Крiса не буде – косу вiзьму. Допекли до самих печiнок хазяi сучаснi.

– Чи ж так ви думали три роки тому?

– Е, не я один дурний був. Гадали – нас не зачiпають, сидiм собi тихенько, хай мiстом хоч сам дiдько править. Аж вийшло, що право завоювати через мiсто треба.

– А дивно: коли цю владу встановляли, дядька й не згадували, а тепер нас з нею порiднили i дублять з живого й мертвого. Чули, цього року новий податок: вiд качок i курей?

– До того йде. Так поволеньки зовсiм наймитами станем, залишать на прохарчування, а решту на «соцiялiзм» вiддай…

У живiй гутiрцi вступали до мiста. Ще комiсарi спали. За два роки я вперше в мiстi. Щоб не наскочити на чекiста, тримався середини гурту.

Зареестрували церкву не так скоро. Опiвднi нас по одному стали викликати – випитувати.

– Хатiте церквi? – питае хмуро комiсар.

– Так.

– А знаете, как саветская власть сматрiт на церкоф? – гукав.

– Хай собi дивиться, як хоче, а християнин без церкви не може.

– Честному крестьянiну церкоф не нужна. Єто опiум для беднаво народа. Только кулакi i петлюровци желають церквi, чтоб експлоатiровать бедноту. Неужелi ви к нiм себя зачiсляете? Ізвестно вам, что такiх людей ми крутiм у баранiй рог?

– То кулаки, а тут церква…

– Значiт, не атказиваетесь? Как фамiлiя? – закiнчуе грiзним тоном.

Кожний виходив наляканий: «Фамiлiю записав». Однак «скрутити в баранiй рiг» не вдалося нiкого з нас.

О третiй годинi кiнчився допит. Вже б i рееструвати, та замiшка. Причепились до протоколу загальних зборiв: голова сiльради пiдписав та невдало печатку приклав. Шкода було запевняти комiсаря. Фальшивий протокол та й тiльки. Мусiли бiгти 56 верст за кращою печаткою. Дядьки нашi посмутнiли: пропав i завтра робочий день.

Аж ранком прибiг Сава скупаний з доброю печаткою. Поклали перед комiсарем протокол з доброю печаткою, аж тут нова бiда. Виладнали нарiд у коридорi в чергу на пiдпис, перечислили:

– А где же ещо два? Реестрацiя недействiтельна.

Занепокоiлись. Прибiгае Олекса:

– Кого ж нема i де б дiвався, недавно всi були?

– Матвiя арештували!

– Хто? За вiщо? – накинулися всi.

– Не знаю. Вийшли кваску попити. Пiдходить, мабуть, сексот i до Матвiя:

– Ти аткуда?

– А хiба що? – викручуеться Матвiй.

– Как фамiлiя? – наступае сексот.

– Чого чiпляетесь? – вiдпекуеться Матвiй.

– Да гаварю тебе, что ето он, – встрявае другий сексот.

– Два года тебя iщем, бандiт. В Допре давно местечко ожiдает, – i повели.

Похнюпились дядьки: пропаде й третiй день, а буряки аж просяться сапати… Кинулись по мiсту шукати свого чоловiка. Найшли, умовили старого Ярошенка та пiзно вже: комiсарiят не урядуе.

Аж третього дня пiд вечiр залагодили справу. А Матвiй аж восени вернувся.

Зате урочисте було посвячення. Хор вивчив Украiнську лiтургiю, дiвчата пишно й святочно прибрали в церквi в нацiональному дусi. І на Зеленi свята вiдбулась незнана ще й дiдам нашим на селi церковна урочистiсть. Запросили епископа, священикiв, представникiв сусiднiх парохiй. Наш ворог – панотець так був зворушений, що в сльозах перед усiм миром спокутував свою помилку й став щирим автокефалiстом – духовним пастирем першоi в районi украiнськоi церкви.



Украiнiзувавши церкву, наша група взялась за культурну роботу. Вiдновили в пам’ятi 18-й рiк: всi тодiшнi просвiтяни вписалися до хати-читальнi. На першому кроцi заходились до будови великого «Народнього дому».

Приемнi були хвилини. Хлопцi брались до роботи, як дружна й органiзована сiм’я. Одноi суботи був культурний шарварок – зводини. Пiд звук зворушливих пiсень та веселоi гутiрки кiлька десяткiв читальнян, вiдклавши польову роботу, закладали основи «Народньому дому».

– Цей перший стовп заб’емо як пiдпору нацiонально-духовноi едностi нас – селян, i заможнiших, i середнiх, i бiднякiв, щоб всi стояли одностайно за нашу долю, за добробут, – починав Сава, цей невгасимий ентузiаст-парубiйко, запальний нацiоналiст.

– А другий стовп хай крiпить вiру в наше майбутне завтра. Нехай нiхто не пiддаеться на ласку комунiстiв, а лелiе в душi нашу незалежнiсть, – продовжував середняк Петро.

– І третiй стовп, – пiдхоплював Олекса секретар, – хай змiцнюе надiю на недалеку нашу перемогу.

– І четвертий, – кiнчав я, – хай буде пiдпертям нашоi iдеi – джерела, що з нього черпатимем вогонь бадьоростi й завзяття в духових змаганнях.

– Вбиваймо ж, браття, цупко, щоб ця культурна установа була вiдпорна, як бетон, проти бiльшовицьких агiтацiй, щоб прихований на час наш рiдний прапор i дух витав у нiй неподолано аж до слушноi години, – порядкував знов Сава.

Два тижнi кипiла гаряча праця. Склались по карбованцевi й найняли мулярiв, за чергою щодня працювало в допомогу п’ять читальнян, возили цеглу, глину, робили снiпки на покриття даху.

Все село дивувалось, що то «Просвiта» затiвае. Не один дядько, прийшовши з лайкою забрати сина до хатньоi роботи, вертався сам: «Нехай вже робить, як i iншi, може воно справдi щось путне вийде».

Четвертого тижня звеселяли нову хату нашi сестри – мастiльницi, жiнки й дiвчата:

– Спiваймо, сестрички, поблагословiмо спiвом новий дiм, щоб у ньому розцвiтала наша пiсня, наша слава, наше щастя.

А п’ятого тижня святкували вiдкриття «Народнього дому» (сельбудинку). Коли на сценi забивали останнiй цвях, Сава всiх закликав i закiнчив неофiцiальну промову:

– І так ми маемо сiльську трибуну. Дай же, Боже, щоб всi ми – ii будiвники – дочекались почути з неi такi слова: Радянську владу знищено. Хай живе самостiйна Украiнська Держава!

Про нашу хату-читальню, про вистави слава гримiла по окрузi. Приiжджав iнспектор Окрнаросвiти, не мiг нахвалитися; дивувався, що я сиджу на селi, пропонував посаду в мiстi. Та поки я туди зiбрався – мене викликали.



Одного дня виконавець вручив менi повiдомлення: безатгаварочно явiться в ГПУ на 10 часов утра 26/8, комната следователя по ББ (боротьба з бандитизмом).

Защемiло серце. Що робити? Явитись – певно посадять. Не йти – самi заберуть, а як нi, то переслiдування, вовче життя… Нi…

Поiхав, а разом зi мною Тимошко на всякий «нещасливий случай». Затерп, як входили в колючу огорожу ГПУ. «Господи, чи ж вертатимусь назад сьогоднi?»

– Явiлiсь!? – зустрiв нiби зi здивуванням слiдчий. – Так вот, iзложiте подробно, без обiняков, где билi, что делалi, начiная с 17 года? Предупреждаю, что ми знаем всю вашу поднаготную, слихалi, что в последнее время кое-чем полезним началi занiматься. Ето вам на плюс. Ізложiте всьо чiстосердечно.

Ошпарив вiн мене. Невже все знають?! Хiба ж помилують? Чи не признався, бува, Матвiй? Не може бути…

І брехав, зразу плутано, а далi виправлявся в льогiцi. Слiдчий глипав, мiнив лице, то подивлявся, то недовiрливо крутив головою.

– Пачему ви не явiлiсь по амнiстii, как бандiтскiй афiцер? – запитав раптово.

– Я офiцером нiколи не був.

– А в банде Дерещука разве не афiцерскую роль iсполнялi? – заграв ехидно.

– У якого Дерещука? – багатозначно й смiливо заперечив я, зрозумiвши, що слiдчий бере лише на здогад, а фактiв напевно не мае.

– Что ви?! – скептично блиснув жовтими зубами. – Не знаете банди Дерещука!?

– І в очi не бачив, – побожився.

– Напрасно ви скриваете. У нас есть документальнi данние, что ви работалi в банде отамана Дерещука атветственним старшиной.

– А я вам живих свiдкiв дам, що в бандi Дерещука й ногою не був.

– Єто ваше последнее слово?

– Інакше я не можу нiчого сказати.

– Жаль, – понизив слiдчий тон i нiби справдi з жалем продовжав: – прiйдьотся вас…

У дверях з’явився Тимошко.

– О, а мiй землячок чого тут? – здивувався вiн, немов давно мене не бачив.

– Єто твой?.. Плохiе у тебя землячкi. Прiходiтся арестов…

– Арештувати? За що? – виявив Тимошко ще бiльший, вдало роблений, подив. – Товариш Дворянiнов, на мiнутку…

Вони пiшли на мiнутку, а я з годину чекав на коридорi. Вiхрем снували думки, аж пiдносили на лавi. Одна шептала: зривайся, дверi вiдкритi, коло ворiт сторожi нема… А друга, розважнiша, перебивала iй: будь терпеливий. А ось Тимошко щось вторгуе… Третя знов спокушала: не гай часу, не трать моменту, бо як закинуть у мурi…

І виник в уявi льох Чрезвичайки, брудний, холодний… А проти нього воля, село, життя… Зiрвався, узяв за клямку, вiдхилив… i…

– Зайди, – покликав Тимошко.

Заходжу.

– Вот что, гражданiн Юрченко. Прiнiмая во внiманiе, что ви началi полезную саветскую работу, пока вас отпускаю. Дайте пiдпiску о неразглашенii нашiх разгаворов.

Пiдписуюсь.

– Всякая полезная работа будет запiсана на ваш счот. Ви свабодни.

Як помилуваний смертник з мiсця вiшалницi, так бiг я з будинку ГПУ.



Зворохобила мене ця вiзита. Рахунки, видно, не покiнченi – треба зiйти з очей. Добився в Тимошка командировки вiд КНС i поiхав до Киiва в ІНО (iнститут народньоi освiти); вив’язався з iспитiв i зарахували студентом II курсу.

Гiрка тодi була радянська наука, а ще гiрше студентське життя. Не маючи нiяких засобiв з дому, посидiв мiсяць на помiдорах, а як i iх не стало за що купувати, настали сiрi, голоднi днi. Однак, не довгi вони були: незабаром «вичистили» мене з iнституту, як «лiчность с тьомним прошлим».

Вивтiкав з Киiва в Любашiвську семирiчку пiд нагляд завiдувача-партiйця Франкiвського. Пильно стежив вiн за мною, часто сидiв на лекцiях, пiдслухував пiд дверима, випитував учнiв, заводив зi мною сумнiвнi розмови про школу, владу. Я тримався так, щоб i комар носа не пiдточив, навпаки, внiс руху у школу.

Знавець у драматичному мистецтвi, я став улаштовувати вистави, деклямацiйнi вечiрки, iнсценiзацii й таке iнше, давши широке поле дiтям до попису, а мiж ними й синковi Франкiвського. В школi щовечора, як в улику: репетицiя, iмпровiзацiя, мельодеклямацiя, спiви. Дiти до мене горнуться, як до батька. Заслужив я помiтноi уваги.

Якось, у день вечiрки, ночував у школi секретар ОПК. Вийшов вiн з авдиторii захоплений колективною деклямацiею та живими картинами:

– Прекрасное, артiстiческое iсполненiе. Велiколепное содержанiе, внедряющее детям колектiвiстiческiе iнстiнкти. Кто у вас руководiт етiм делом? – пiднесено говорив секретар, iдучи з театру до Франкiвськоi кватирi.

– Преподаватель украiнськаво язика. Маладой педагог, спасобний, енергiчний, но… – шептав дорогою Франкiвський.

А через тиждень на сiмейних посидiнках завiдувач пiд впливом хмелю заявив менi, що я здобув право червоного вчителя. На питання – що це значить – вiн признався, що вислав до Наросвiти останню про мене позитивну характеристику.

Так я вийшов у люди: фiгурував у президii вчительських районових конференцiй, вiдчитав кiлька педагогiчних рефератiв, ввiйшов до складу мiсцевкому (мiсцевого комiтету) спiлки Робос (робiтникiв освiти) й активно проявлявся в кожнiй культурнiй дiлянцi. Поступово розвiявся погляд «полiтичноi непевности» на мене; я став виконувати вiдповiдальнi громадсько-педагогiчнi завдання. Навеснi 1923 року призначили, нiби тимчасово, райiнспектором Наросвiти, а водночас доручили важливу кампанiю уповноваженого по складанню з селянами договорiв на школи (тодi школи були на повному утриманнi села).

Кампанiю провiв я блискуче. На такiй роботi була охота прикласти енергii. За лiто моiми заходами збудували в районi 7 сельбудинкiв та вiдкрили 4 нових хати-читальнi. Робота висунула мене на помiтного в районi культурника-активiста, не останнього педагога й енергiйного райiнспектора. Зникала остання тiнь мого минулого й полiтичноi непевности моiх поглядiв на владу.



Та заволоклася хмарка. Виринув iнцидент з мiсцевими комсомольцями. Зачався вiн з цiлком неполiтичноi речi – дiвчини. З нею гуляв райорг[11 - Районовий органiзатор комсомолу.] комсомолу[12 - Комунiстична спiлка молодi.]. Одного весняного вечора я мав непередбачену необережнiсть провести ii додому, а далi й ближче зазнайомитись. Доки гуляв з нею райорг комсомолу, було все нормальне й полiтично-витримане, коли ж дiвчина вiдкинулася вiд райорга i сприяла менi, менi закинули мiщансько-iнтелiгентський ухил, нацькували на мене весь комсомол, i зачалася ворожнеча. Коли я – райiнспектор, замiсть ставити якусь недолугу революцiйну iнсценiровку малописьменного драмороба – мiсцевого комсомольця, – готував п’есу «Борцi за мрii» – мене обiзвали контрреволюцiонером, що веде розкладницько-петлюрiвську роботу в районi. З-пiд пера ярих комсомольцiв вийшов допис в окружнiй газетi, що «зубри контрреволюцii» не перевелись, а навпаки – займають вiдповiдальнi посади.

Приiхала з округи комiсiя, обнюхала мою роботу, але нiчого не найшла й наказала комсомольцям помиритись зi мною.

Пiд натиском центру райорг притих, та лиш на час: боротьба знову розпалилась. Пiдлив вогню «Суд над Христом», улаштований з iнiцiятиви комсомольцiв.

Менi припала роля громадського захисника. Не мав я на думцi лихого, виступаючи на сцену: було то небезпечно. Я лише занотував аргументи гарячого прокуратора (райорг комсомолу – мiй скритий ворог-соперник). А говорив вiн порнографiчнi речi: церкву створили капiталiсти, як бiблiю брехнi, щоб нею присипляти революцiйнi пориви робiтництва. Христос – це споконвiчний провокатор, а сьогоднi iдеольог кулацтва й контрреволюцii. Церква – зграя контрреволюцii, украiнська автокефальна церква – це кубло петлюрiвське. Закiнчив вiн закликом: Христос – куркуль, релiгiя – облуда, треба знищити; церква – куркульське стовковисько, ii треба зруйнувати.

Нiхто не дивувався цим речам, бо що можна почути вiд напiвграмотноi людини, що першою ii книжкою була «Азбука комунiзму». Я став досить витримано (комсомольця ображати привселюдно небезпечно), в тонi своеi ролi – оборонця, розбивати противника. Не скажу, щоб вдало так оперував думками, а вийшов скандал.

Вже як кiнчав свою годинну промову запiнений райорг, публика заворушилась. Як почав я, на хвилю стихла, але скористатись з положених менi 30 хвилин не довелось. Слова, в яких я називав товариша прокуратора профаном у теольогii, в iсторii повстання свiту й капiталiзму – заля переривала оплесками. Коли ж я нагадував прокураторовi, що релiгiю, творену тисячолiттями, не можна подолати так швидко, а особливо вискаками з трибуни способом заялозених мiтингових фраз «геть» – публика заглушила моi слова раптовими вибухами, встала, i в п’ять хвилин у залi залишилось лише десяток комсомольцiв.

Агiтацiйно-показовий суд урвався на небезпечному мiсцi. Бiда звалювалась на мене. Занепокоiвся. Комсомольцi вийшли, кинувши вовчий погляд.

Почалася травля, доноси. Викликали мене до Наросвiти на суд. Узяв свiдкiв, що передали б характер моеi на «судi» промови. На моiм боцi був сам Франкiвський, як голова суду. Це мене врятувало.

Та не цiлком. Примусили перевестись до другого району. Не помогло нiчого, хоч уся райконференцiя вчителiв послала Наросвiтi постанову не переводити, а 20 делегатiв-учнiв з пiдписами дiтей всiеi школи два днi сидiли пiд порогом Наросвiти й просили мене не забирати. Не помогло. Я мусiв зiйти з очей ненависних комсомольцiв.



Зачинався 1924 рiк. Момент найбiльшого, на мою думку, пiднесення й сили Радянського Союзу. Полiтика керманичiв вилюднiла й полагiднiла. Вiдбувався XIII партiйний з’iзд ВКП – единий з тих з’iздiв, що найменше вирiшував полiтично-перспективнi проблеми, а найбiльше шукав реальних i вiрних шляхiв розвитку краiни. Лунала горда пiсня визнань Радянського Союзу буржуазним свiтом. Поiхали лавами делегацii захiднього робiтництва. Оголошено амнiстiю полiтичним емiгрантам. Змiнено на краще курс у нацiональному питаннi, й почалась iнтензивна украiнiзацiя всього апарату, шкiльних установ, а пiд впливом цього розвалилась УКП (украiнська комунiстична партiя).

Бiльшовики справляли трiюмф перемог, успiхiв. Марка комунiзму росла, буяла по всесвiтi.

Вiра в недалекий крах соцiялiзму захиталась у найкомпетентнiших, найдалекозорiших полiтикiв з концтабору. В масi вiдбувався iдеольогiчний перелiм. Заворушилась iнтелiгенцiя: вiча, з’iзди, на яких виголошувались спокутливi промови вiрности й присяги стояти за владу рад.

Особливо помiтний, просто кардинальний, був перелiм у вчительських лавах. Досi пересiчний учитель був явно ворожий усiй природi влади рад. Ще вчора вiн вичитував зi щойно розрiзаноi «Азбуки комунiзму» засади комунiстичного ладу, а поза школою провадив велитенську пропаганду за повалення цього ладу.

Сотнi випадкiв, як зi школи, з самих лекцiй, арештували вчителiв, розстрiлювали масами, – красномовно доводять, що украiнське вчительство душею й серцем було далеке вiд бiльшовицьких iдей. Спiлка Робос мае лиху славу й донинi. Правляча комiсарська каста прозивае ii контрреволюцiйною наволоччю, петлюрiвщиною, сепаратистами, шовiнiстами.

Людям з такою славою дати в руки виховання соцiялiстичного поколiння було б наiвно. Це непокоiло комунiстiв. За всяку цiну треба було завоювати вчительство, викликати полiтичний зрух, бодай фальшивий.

І от пiд акомпанiямент загально-державницьких лiтавр про успiхи i силу бiльшовизму почалась «переломова доба». Нас засадили за зубровку[13 - Кування, науку.] азбук комунiзмiв, матерiалiзмiв, реврухiв. По трьох мiсяцях скаженого навчання провели всiм обов’язкову «полiт-праверку». Ми, як пильнi учнi (звiльняли тих, хто не складе iспитiв), «проказали» викуване «комунiстичне вiрую й iсповiдую». Нас погладили по головцi, сказавши «харашо, прекрасно», i стався iсторичний закрут у життi радянського педагога: загули про його полiтичну вiрнiсть та iдеольогiчну чеснiсть на всi голоси, в усi дзвони. Одним махом охрестили всiх скомунiзованими, прибили червоний стемпель й запрягли до роботи. Без його отвертого слова, неприневоленоi згоди й щироi думки, а вийшло так, нiби вчительство само склало присягу вiрности.

Атмосфера створилася так тонко пiднесена, що переконувала найупертiшого невiру: i пiдвищення платнi, i орден почесноi працi, i шефство над Червоною армiею, i з’iзди, вечерницi «спайки»[14 - Ідейне еднання, iдеольогiчна близькiсть.] з комячейками, а всюди промови, сповiдi, завiряння, похвали, овацii.

Весь акорд тих похвальних дитирамб у честь «прозрiлого й покаяного грiшника» спантеличив менше свiдомих, а далекозорiшим нiяково було бодай словом порушувати атмосферу вiрнопiдданчого акту.

І пiд шумок отоi штучноi, уговкуючоi пiснi заходились очервонiлi вчителi коло «будiвництва соцiялiзму».

Серед заслiплених був i я. В соцiяльних питаннях, здаеться, найлiвiший, сторонник скрайнього демократизму i всiм серцем горнучись до мас, iдучи тiльки з ними, – я захитався в свойому виболiлому iдеалi. Поховавши надiю на можливiсть украiнськоi держави, повiрив у щирiсть цих пiсень, став переконаним радянцем i з силою захвату кинувся у вир радянського життя.



Працював я на новому мiсцi вчителем та райiнспектором. На вiдкриттi районового полiтосвiтнього центру – Райсельбуду виголосив добру промову-програму культурноi роботи сельбудинку. Вона сподобалась секретаревi РПК[15 - Районового партiйного комiтету.]. Вiн узяв мене – енергiйного, запального пiд батькiвську полiтичну руку, звербувавши до всiх радянсько-партiйних завдань.

Закрутився я в танку неосяжноi громадсько-службовоi роботи: потопав у морi кампанiй, з’iздiв, конференцiй; задихався на засiданнях, нарадах, зборах, комiсiях; падав вiд утоми – бiганини по селах, органiзуючи багатющу систему громадсько-радянських товариств, бюр, осередкiв, гурткiв, об’еднань. Я дав себе на фiзично-iнтелектуальне виснаження, забуваючи про все на свiтi, бачучи однi лиш пляни, щоденнi ударники, директиви, жив тiльки ними.

Не було дiлянки районового життя й працi, де б я не пописувався. Я iнiцiятор усякого нововведення, органiзатор, агiтатор, пропагандист; я кращий сценiчний робiтник-артист, декляматор; я патентований лектор-доповiдач: серед ночi збудiть мене, i я готовий до реферату, привiтання, промови, доповiдi, i то на яку тiльки треба тему: хочете про мiжнароднiй стан СССР – говоритиму 2 години, бажаете про внутрiшнiй – розповiдатиму 3 години без утому, замовите – на кооперативну, економiчну, побутову тему – заливатимусь красномовнiстю, доки в слухачiв вистарчить тарпцю (iнакше питання – як, про що саме говорю, але на радянщинi навiть досить добре). Я единий в районi пропагатор «нового побуту» – радянський районовий пiп: жениться якийсь ярий радянець по новому (без священика, традицiй) – я культивую форми радянського весiлля; родиться в комунiста бiльшовиченя – я у формi «звiзди» (не хрестин) перший вiдкриваю йому свiт i, в масних словах пророкуючи, яке то воно буде велике, розумне й запопадливе комунареня – передаю на виховання суспiльству, ще з пелюшок записуючи його членом «КНС», комсомолу та до iнших вiдповiдних органiзацiй; помре якийсь з природи ядушливий комсомолець – я зворушливо-жалiбним тоном провожаю його до могили, запевняючи процесiю, що це чергова жертва капiталiстичного оточення, й закликаючи всiх заступити помершого борця подвiйною енергiею в боротьбi з буржуазiею та в будiвництвi соцiялiзму.

Я знаменитий проектодавець всеможливих плянiв, мiроприемств, поглядiв для всiх дiлянок роботи РВК та РПК: Я «вчений агiтпроп», провiдник полiтгуртка; за моiми мiркуваннями (хоч я безпартiйний) та методами веде iдеольогiчну працю вся райпарторганiзацiя. Я районовий сiлькор (сiльський кореспондент), спецiялiст по виданню стiнних газет (дiстаю вiд iменi Райсельбуду першу окружну та третю всеукраiнську премiю). Я уповноважений усiх кампанiй, ударникiв, що iх провадить РВК та РПК, а вiд 1925 року уповноважений по виборах сiльрад (це завдання й не кожному партiйцевi доручають), бо найвiдповiдальнiша кампанiя у бiльшовикiв.

А в той же час я активний член усiх органiзацiй: Сiльради, Комнезаму, член РВК, ревiзкому кооперативи, член Райкому Робосрайсекретарiяту ОПБ (окружного професiйного бюра), голова Райбюра т-ва «Геть неписьменнiсть», зав. культвiддiлом ОПБ та голова культуркому при Райкомi Робос i сила не обрахована iнших вiдповiдальних i добровiльних обов’язкiв.

І так два роки без упину, без спочинку. На всякий крок чи директиву влади знаходив я основу оправдання: я певний був, що влада чинить вiрно, що переходова доба повна елементiв протирiч, що з природи диктатури пролетарiяту випливае насилля, але це явища тимчасовi.

Бували хвилини, що з болем i самобичуванням видобував засохлi рани, колупався в недавнiх грiхах, здрiгав почуттям покаяння… Признатись, висповiдатись перед суспiльством, скинути з плечей затаений грiх… Чи ж простить менi народ, чи стерплять творцi iдеi, яку три роки крiвавим способом пiдточував?

Заговорив був раз про це з секретарем РПК. «Малчi й канец. Не порть репутацii: не ти адiн iмееш грех».

І я мовчав, а без вагань, сумнiвiв крутився в коловоротi гемонськоi роботи. Став патентованим активiстом у всiй околицi й окрузi. Пiшов угору: вибрали членом Окрправлiння Робос, поiхав як делегат на губернiяльний з’iзд i став членом Губправлiння Робос, а незабаром призначили iнспектором окрнаросвiти.

– Ти ще не в партii? – дивувався не один мiй близький товариш-партiець.

– Хiба не все одно – партiець я чи безпартiйний?

– Чудак ти. Канечно не все одно. Партiець мае запевнений авторитет, довiр’я, перспективу, а ти що? Сумнiвна безпартiйна мелоч. Подавай заяву, приймуть. Я сам даю рекомендацiю…

По довгiй надумi подаю анкету. Та не так легко. «Утримались»[16 - Типовий бiльшовицький вислiв: задержатись до часу, поки провiдаються докладнiше про справу.], а секретно постановили: «На три мiсяцi «прiкрепiть» до партiйця з дореволюцiйним стажем, щоб розкусити мене досконально». Три мiсяцi терся коло мене цей «дореволюцiйний», виюджуючи моi погляди на нацiональне питання, на природу Украiни, iсторiю ii, петлюрiвщину. Не догадувався, чого власне з мене хочуть. Аж стало ясно…



У момент найбiльшого розгону працi й авторитету, коли, здавалось, я був найчервонiший, покликали мене до ГПУ. Слiдчий напав на мене так, нiби я пiйманий учора в лiсi.

– Товариш слiдчий! За кого ви мене вважаете? Мене приймають до партii…

– Да ето ми увiдiм. За старие грешкi сперва нужно расплатiтся.

– Якi грiшки, товаришу? Не берiть на бога. Я ляканий уже не раз…

– В Петлюри ви служiлi?

– Про це мене вже третiй раз питають. Подивiться в справи, там вiдповiдь занотована.

– Меня ви не учiте, а отвечайте, в какiх бандах принiмалi участiе?

– Нiчого я про це не знаю i прошу тону не повищати.

– А Сiрецькаво знаете? – кинув слiдчий злобно.

– Не чув такого i не знаю, – вiдповiдаю байдужно.

– Зато он вас прекрасно знает!

– Ну й що з того? Хай знае. Мало хто мене не знае.

– А вот что, – встав слiдчий, стукнувши рукою в теку. – За вамi непрiятное прошлое. Частiчно оно устарело, частiчно ви ево iскупiлi большой актiвностью. Ви далжни сделать кое-что лiчно для нас…

І витяг список.

– Вот вам людi. О нiх ви далжни давать нам еженедельние сводкi: кто онi, iх прошлое, где, с кем бивают, пастарайтесь пазнакомiться с нiмi лiчно. Как ето делать – учiть вас не нада. Тепер ви работаете в округе, общенiе с людьмi iмеете i прi желанii сделаете много. Ваша клiчка будет «Франц». Єслi кто абратiтся к вам лiчно с етiм iменем, давайте ему свабодно всякiя iнформацii i надлежащую помощ – ето будет наш челавек. Прiзиваю вас к работе. Чем больше сделаете, тем скорее палучiте партбiлет. До свiданiя.

Повний обурення вийшов я зi списком 34 чоловiкiв. Глянув – пiзнав серед них 9 прiзвищ знайомих УHP i всяких старшин. Щож це? Сексотом роблять? Мало iм чесноi моеi працi? Лякають i укоськують… Продай людей i купиш партбiлет? Нi, дякую… А що ж це за Сiрецький? Сi…ре…ць…к…

І пригадав: був у Грушiвському районi на двотижневику ОСО Авiохему[17 - Общество содействiя обороне страни, авiяцii та хемii.]. На райконференцii, в президii, сидiв поруч мене чолов’яга. Довго й пильно вiн придивлявся, а врештi пiдсiв. «Я вас знаю». – «Звiдки?» – заперечив я, не припускаючи жодного знайомства. «Бачив, – запевняе чоловяга далi, – i то в такому мiсцi, що й не хочеться згадувати. Але спасибi вам, коли б не ви, мене, мабуть, на свiтi не було б». – «Та де це? Це вам щось так здаеться, – здвигував я плечима, нiчого не пiдозрiваючи. «Ой, ви… я добре пам’ятаю… пригадайте весну 1920 року, отряд пiд… Талянками…»

У мене на лицi бризнув вогонь i кров. Щоб заховати нервування, я моментально вiдвернувся й вийшов. Пропав весь конференцiйний настрiй. До нього не звертався опiсля нi словом. Напевне вiн подав свiженьку новину до ГПУ.

То що ж? Свое становище будувати спокоем iнших? Нi. Хай судять…

Кiлька раз слiдчий нагадував менi телефоном, але я виправдувався, що брак часу, на районах був, тощо. «Францом» я не став…



Атмосфера в окрузi менi не сподобалась. Інспектура Наросвiти складалася з 9 iнспекторiв (серед них нас 3 безпартiйних), але весь ii апарат ледве третю частину своеi працi вiддавав справам Наросвiти. Партiйцi-iнспектори цiлими тижнями роз’iжджали в рiзних радянсько-партiйних кампанiях. Буваючи в мiстi, являлись до Наросвiти на годину: робота iх не брала, бо того викликають до парткому, тому на фракцiю (комунiстичну) ОВК пiдготувати секретний матерiал, того кличуть до комiтету Мопру чи в КДР[18 - Органiзацiя комунiстичного дитячого руху.], т-во «Безвiрник», а найчастiше спiшать вони «в адно место» (ГПУ). На iнспекторськi наради чекалось по мiсяцевi, бо кожного дня нема 3 – 4 iнспекторiв. Старший iнспектор навiдувався до Наросвiти[19 - Вiддiл (iнспектура) народньоi освiти.] в тиждень 2 – 3 рази i то не бiльше, як на пiвгодини, щоб «накачати» новинами та новими курсами заступника. Ми – безпартiйнi вирахували, що iнспектор полiтосвiти за весь 1927 – 1928 рiк лише 9 днiв працював на мiсцi, останнi днi пiшли далеко не на ту працю, що за неi вiн акуратно одержував грошi. Всю осiнь вiн проiздив по продподатку, показавшись у груднi на три днi; сiчень i лютий просидiв уповноваженим по розсповсюдженню другоi селянськоi позики в 2-х районах; у березнi «працював» на посiвкампанii; частину квiтня провiв по сiлькорiвських райконференцiях, а другу частину пролежав хворий; у травнi входив у курс справ полiтосвiти 5 днiв i поiхав на 1? мiсячний курорт, а звiдтiль на мiсячну вiдпустку; вернувшись 25 липня, поiхав як комсклад (командний) на терзбори[20 - Територiяльнi збори – повторне вiйськове навчання.] й пробув аж до 15 жовтня. А в наросвiтi все йшло за нього: платню що два тижнi йому ретельно висилали, а на всiх директивах старанно друкувалось: iнспектор полiтосвiти Ахматов.

Тут я приглянувся ближче до властивостей бiльшовицького демократизму i влади на мiсцях. Вся влада в окрузi належить фракцii ОВК[21 - Окрвиконкому.], а iй диктуе бюро ОПК. Без санкцii чи згоди цих двох неофiцiйних установ нiякий вiддiл Окрвиконкому чи Райвиконкому нiчого важливого не чинить. Навiть наросвiтянськi суто педагогiчнi питання санкцiонуе фракцiя ОВК. Часто бувало, що заступник поставить на iнспекторськiй нарадi питання, виложить його в довгiй iнформацii, почнуться жвавi дебати, а прийде старший iнспектор i – снять с павесткi. «Чому?» – дивуемось. «Не согласовано на фракцii».

А сидять на «фракцii» переважно малограмотнi люди, що й слова «педагогiка» не розумiють. Всяку справу вони вирiшують лише з погляду полiтичного, революцiйного. Старi, досвiдченi педагоги, що вiдважуються виступати проти безоглядного запровадження революцiонiзму та новаторств, несистематизованих принципами педагогiки, – в очах цих фанатичних фракцiонерiв[22 - Членiв комунiстичноi фракцii при окружному виконавчому комiтетi.] е середньовiчнi культуртрегери, патрiярхи вiд педагогiки, консерватори, яких треба iзолювати вiд червоного вчительства, звiльняти з вiдповiдальних посад.

На кожнiй нарадi старший iнспектор нам трубiв: «Падбiрайте, таварiщi, партiйних педагогов. Партком дал категорiческую дiректiву – партiзiровать всех завов семiлеток во чтоби то нi стало». І ми вишукували вчителiв-партiйцiв, хоч паршивеньких, малописьменних, аби партiйцiв.

Розголос на всю округу пiшов, як в осени 1928 року зняли директора Педтехнiкуму – людину з вищою педагогiчною освiтою, а призначили партiйного робiтника – «видвiженца», що ледве-ледве розписатись умiв, а школи нiякоi й не бачив. «По штату» вiн взявся викладати «соцек» (iсторiю партii та рев. руху). Своi «виховнi лекцii» подавав вiн брутальною мовою, пересипаною вуличньою лайкою й пiдмащеною частим зцвиркуванням слиною на бiк. Вже з другоi години повтiкали дiвчата-слухачi; на третiй вичерпалася рiчна програма, i красномовний директор став наказувати, щоб усi студенти вiдвiдували вiдкритi партiйнi збори комячейки, а далi перейшов на спогади, як вiн, будучи «красногвардейцем», буржуям глотки рiзав та до «стенкi» ставив.

– А про що ви завтра розповiдатимете? – затривожилися вихованцi, що в директора не буде матерiялу до мiтингування.

– Про что? Найдьотся, – чванькувато вiдповiв директор. – Я трiста… то есть шесть с полтiной лет за революцiю страждал да кров пролетарскую за ейo пролiвал, а посему найдьотся чем с вамi, братiшкi, паделiтся i в пролетарском духе воспiтать, штоб вишлi с вас настоящiе революцейние комунарiв, а не какая-нiбудь буржуйская гнусная сволоч i дрянь, – зцвиркнув i пiшов.

Та бiльше йому не довелось читати «воспiтательних лекцiй», бо четвертого дня вiн, замiсть директора, прокинувся завiдувачем перевозочно-бендюжним транспортом.



Вся увага Наросвiти зосереджувалась на революцiонiзмi, на полiтичному вихованнi шкiльництва.

– Дайте нам революцiю в школi! У нас ii нема. Створiть таку школу, яка виховала б революцiйного ентузiяста. Виженiть зi школи стару парафiяльну рутину, – твердив не раз зав. агiтпропом ОПК[23 - Завiдувач агiтацiйно-пропагандистичного вiддiлу при окруж-ному партiйному комiтетi.].

Посилаючи на обслiдування, нам наказували приглядатися не до формальних знань учнiв, а до соцiяльного духу школи, до особи самого вихователя.

І от приiжджаеш на село.

– Злецько пишуть вашi дiтлахи, – зауважуеш учителевi.

– Нема на чому, товариш iнспектор, – скаржився вчитель. – Паперу брак.

– Та й читають кепсько.

– Не знаю… Революцiйна метода… не призвичаiлись до неi, – виправдовуеться вчитель.

– А чого ж рахувати не вмiють?

– Госп… той, Маркс його святий знае, – розводить безпорадно руки вчитель. – Мабуть тому, що часу брак. 4 години тижнево на рахунку для дитини мало. І взагалi програма якось так… Не вкладаемось… Чи не можна?.. Отi методи… Букварiв нема, розрiзноi абетки, складiв, а з пальця не навчиш… Чи не порадили б ви…

Але на раду нема часу.

– Ну, дiти, вiрите у Бога?

– Вдома вiримо, а в школi нi, – вiдрiзують гуртом.

– А то чого ж так? – вражений питаешся.

– Бо так наказують: вдома мати, а в школi вчитель.

– А кого бiльше слухаете?

– Мами, бо вони б’ють, а вчителевi заборонено.

У прикрому положеннi дiти, та не в кращому i вчитель. Вiн не то з дiтьми, а й зi своею сiм’ею впоратись не може.

– Жiнка товаришить з матушкою, а комсомольцi на менi злiсть зганяють. Порадьте, товариш iнспектор, як тут вив’язатись, бо жiнка страшенно вперта.

Але й тут нема часу. Йдеш до сiльради i в спосiб сексота випитуеш, чи вчитель не розводить петлюрiвщини в школi, яким вiн духом дихае на селi. На це в нас е окрема анкета вiд ГПУ. Тут витрачаеш найбiльшу частину побуту на селi.

– Як же ваш учитель? – питаеш не одного селянина.

– Та людина нiби й байдуже…

– Дiтей навчае добре?

– А хто ж його тепер розбере? Вiн вчить не по-нашому, а по-революцiйному, по-мариканському.

– І подобаеться вам американка?

– Мабуть що нi, бо поки вчили по-свойому, то по Рiздвi дитина й читати вмiла. А за мариканки мiй Степанко ось другу зиму ходить, а не вчитае. «Комуна, колектив» то розбере, а дайте йому крутiше слово, та й не втне. Чудна якась наука. Колись бувало, вивчився читати, – чи то байку, чи псалтир однаково сiче. А тепер радянське слiвце зразу вхопить, а христiянське попомучить.

– Правду сказати, хiба вони там вчаться? – починае другий, суворiший критик.

– Гасають жеребцями поза школу та чоботята рвуть. Коли не йдеш попри школу – дiти гуляють. Чого вибрикуете, чом не вчитесь? питаеш. Вчителя до сiльради покликали. Так вчитель у сiльрадi радить, а днi проходять, йому платня однаково йде, а нашi дiти туманами зiстаються.

– Або тi скусii (екскурсii), – вступае третiй з подивом. – Пощо вони дитинi? Й то кожного божого дня: «Чого сьогоднi вчили, Іванку?» – «Та в скусiю ходили». – «І що ж ви там робили?» – «А що? Обiйшли круг села, в балцi спочили та й додому». – «І тiльки? Як так, то не пiдеш завтра до школи, а будеш сивого за повода водити. Бiльше користи буде».

І другого дня Іванко не в школi, а на полi.



Лiтом 1928 року заступав я iнспектора полiтосвiти. В той час по всiй Украiнi переводилось вiдоме «iз’ятiе iдеологiческi вредной печатi». Склав я комiсiю з представникiв ГПУ, парткому й комсомолу, дав директиву на райони. Робота велитенська. Треба було охопити геть всю книжкову базу (бiблiотеки, книжковi склади, крамницi, архiви, кiоски, церкви, приватну лiтературу), списати в трьох примiрниках, розбиваючи на: 1) «палезную», 2) «падазрiтельную» i 3) «вредную». Окркомiсiя мала все переглянути й санкцiонувати «вредную» лiтературу «ко всесожженiю».

Тут чинилось справжне варварство. Легковажним розчерком пера трьох лiтературно-iнтелектуальних анальфабетiв нищились тисячi томiв клясичноi лiтератури, нищились оригiнали – свiдки цiнних здобуткiв цивiлiзацii. Пiшли «ко всесожженiю» Немировичi-Данченки, Гаринi, Купринi, Аверченки, Помяловськi, Толстi та сотнi iнших безсмертних авторiв. Найбiльше дiставалось нашим небiжчикам – Драгоманову, Грiнченковi, Кропивницькому, Щоголiву, Старицькому, а особливо iсторикам: Грушевському, Аркасовi, Коваленковi, Кащенковi та всiй без вийнятку украiнськiй лiтературi видання 1917 – 1920 рокiв.

Я зжахнувся:

– Товаришi! Що ви робите? Це ж дикунство, заслiплення. Я протестую. Я вимагаю викликати авторитетну й вiдповiдальну за це особу…

Та ради не було. Авторитетною особою була довжелезна й плутана iнструкцiя з Укрлiту (вiддiл преси при Наркомосi), в якiй трактувалось i так, i сяк, а найбiльше здавалось на «усматренiе знатаков».

Оцi то «знатоки» (заприсягнусь, що представник ГПУ та комсомолу не прочитав нi одноi з тих книжок) знищили в окрузi сотнi тонн лiтератури; в церквах залишали лише по одному примiрниковi богослужебних книг.



Багато мороки мав я з репертуаром. Головрепертком надiслав список дозволених до постановки та заборонених п’ес. Серед цих груп була ще категорiя «сомнiтельних» (найбiльша група в украiнському репертуарi), що подавалася на погляд Окрреперткому, де рiшучий голос мав агент ГПУ. До цих «сомнiтельних» зачислено геть всi нашi дореволюцiйнi п’еси, комедii: «Наймичку» iз’ять – церковщiна й шовiнiзм (там про жидiв); «Ой не ходи, Грицю» – вибросiть – куркульское мещанство; «Невольник», «Яснi зорi» – нацiоналiзм, самостiйництво – так безапеляцiйно «чистив» репертуар агент ГПУ.

Не раз я до зубiв iвся на засiданнi реперткому за нашi безсмертнi драматичнi твори, як «Наталка Полтавка», «Суета», «Кума Марта», «Мазепа». Запальнi комунiсти – члени реперткому – цензори не пропускали, а я виходив iдеольогом просвiтянщини. За «Запорожця за Дунаем» мав величезну неприемнiсть.

Ця невмируща украiнська опера-пiсня, як i всюди, мае величезний успiх, а наше ГПУ ii вперто викреслювало з репертуару «допущених».

Влiтку 1928 року улаштовував Окркомiтет Мопру масову вечiрку. Секретар комiтету (безпартiйний) запропонував поставити «Запорожця за Дунаем»; це дасть великий прибуток. Я вагався з дозволом (вiдчував бурю), аж заступник зав. Агiтпрому узяв вiдповiдальнiсть на себе, а вiн, до речi, голова Окркомiтету Мопру. Проте, вiн поiхав другого дня на курорт, а все спало на мене.

Погожоi недiлi в саду багатюща гулянка. Грiмко лунають двi орхестри музики, вогненними рiзками стрiляють в небеса фаерверки, ракети, сiеться маком бiй конфетi, серпентин, заливаються солодкими трелями соловii. Настрiй в гулящих святочно-пiднесений. З лябiринту зелених гiрлянд розлягаеться мельодiйним акордом:

Ой, збирайтесь працювати,
Золотую ниву жати.
Доле, ми тебе благаем,
Щедрою для нас ти будь.

І потужним нацiональним духом проймае серця кiлькатисячних мас. Появу козака Карася зустрiчають громом оплескiв. Не в одного защемiло серце, заворушилась ще не засохла рана.

Я сидiв на переднiй лавi й оглядав святочну обстановку, що пашiла явно нацiоналiстичними вогнями. Заворушився i в менi нацiональний iнстинкт. Вiдчував, що в таких картинах знайшли б ми еднiсть, дружбу, однодумнiсть. Коли б iх бiльше та частiше, то… Пригадав 1919 рiк, як пiсля другого концерту кобзарiв-бандуристiв публика не пiшла додому, а захопила бiльшовицький баталiон, опанувала мiсто i розгорiлось величезне повстання на весь повiт. Один з бандуристiв-солiстiв був навiть комендантом мiста…

На початку другоi картини в партер увiйшов зав. Агiтпрому та начальник ГПУ. Я не сумнiвався, що буде буча, i зник з очей, та нагнав заворгвiддiлом комсомолу: «Тебя Щелков зовьот». Вертаюсь.

– Кто разрешiл пастановку? – зашипiв крiзь зуби завагiтпропом i вкрив мене трьохповерховою лайкою.

– Я не погод… – хотiв виправдуватись, але не дали. (Крута лайка…)

– Заiгриваеш на струнах нацiоналiзму? Хочеш возвратiть 19 год?.. Петлюровськое ти атродье… Я тебе покажу…

– Прекратiть немедленно, – вiдрiзав начальник ГПУ.

– Таж не серединi… хай би вже кiнч… – пробував я гамувати.

– Что?! Прекратiть без разсужденiй… (груба лайка), iначе на месте прiхлопну – i справдi вхопився за пiстоля.

Вагатись не доводилось. Втиснувся за кулiси й до режисера:

– Припинiть виставу моментально!

– Та що ви? Бiйтесь Бога! На самкiнцi? Що з вами? П’янi?!

Але його вмовляння не впливали. Вхопив валок i саме в момент, як Андрiй став з благанням на колiна, а «Владико неба i землi» дзвiнким тужливим тенором знялося до небес, у ту хвилину, коли авдиторiя завмерла, повита побожним настроем, i разом з пiснею здiймалася вiд земноi суети-сует, з «раю комуни» в рай небесний, у блакить… я спустив завiсу.



Другого дня, як з лазнi, вискочив я з Агiтпропу, а через тиждень складав обов’язки iнспектора, «по сокращенiю штатов», хоч скоро на мое мiсце призначили партiйного з району.

Натякали жартом, шо скоротив мене «Запорожець», а всерйоз зауважували, що кепсько я зробив, опрацювавши широко святкування рiчницi Шевченка, а про Паризьку комуну й словом не згадав. Закидали також, що я «покровiтельствую мещанскiм вечiркам», а в клюбах замiсть полiтграмоти у мене флiрт завiвся та гульбища, а дехто, як Гутенко, запевняв, що я чистокровний петлюрiвський вовк у радянськiй одежi. «Простежте, каже, його слова, роботу, то й переконаетесь, що з кожноi його фрази, кроку випливае нескiнчений самостiйник».

Та слiв Гутенкових я не лякався, а причин «скорочення» не шукав, бо за чином не жалкував. Став викладачем мови й лiтератури в старшому концентрi семилiтки та в профшколi. Дух активности й енергii в менi буяв, як i ранiш, тому за мiсяць учителювання я був добрий педагог-практик (звичайно, на радянську мiрку), провiдник секцii мовiстiв при окрметодкомi, член бюра окрметодкому, частий доповiдач на гуртках, конференцiях, одночасно беручи широку участь в громадськiй роботi, як член-секретар редколегii стiнгазети, що била рекорд усiх стiнгазет мiста, член правлiння Будосу[24 - Будинок робiтникiв освiти.], провiдник учительського драмгуртка, постiйний член РКК[25 - Розцiночно-конфлiктна комiсiя.], групкому[26 - Груповий комiтет с-ки Робос.] та iн.

Були 1928 – 1929 роки – часи радянського роздорiжжя. Тодi вичерпувались вкрай заповiти Ленiна i в комiсарiвських верхiвках проходила люта гризня. Їi намагались заглушити «п’ятилiтнiм пляном», але еднiсть керманичiв трiщала. Не вщух троцькiзм, а виник бухаринiзм. Полiтика перестала бути послiдовною й далекозорою, перетворившись в циклi сезонових заперечливих одна однiй директив, що зводили на манiвцi окружнi апарати та обурювали люд.

Краiна швидким темпом сповзала до сьогоднiшнього безладдя й краху.

Вiдiрваний останнiми роками вiд ширшого свiту, не бачучи справжнiх фарб життя, я не мiг з «окружноi колокольнi» дати вiрноi прогнози «кон’юнктурi благополучiя» влади; вiдчував лише, що щось не клеiться, але обняти цiлости ланцюга заперечень i краху не мiг.

Не долiтали до моiх вух роптання робiтничих мас: Куди йдемо? Де здобутки 12-рiчного будiвництва соцiялiзму? Не дочував, як застогнало село пiд непосильними податками; не знав причин – звiдкiль пiшли арешти, заслання, розстрiли; збагнути не мiг – за що вислали, виснаживши п’ять мiсяцiв у Допрi[27 - Радянська в’язниця.], Мироновича – одного з найвидатнiших iнспекторiв наросвiти, тихого й роботящого працiвника. Я лише фiксував цi факти й з болем реагував на них.

І в мiру того, як крутiшала полiтика, як очевиднiшими ставали злиднi, як порожнiли полички в кооперативах (приватнi крамницi позакривали), як зникло в продажi сало, м’ясо, як довшали хвости за пайком хлiба (3/4 фунта на душу), як обкладали село щораз бiльшими податками, облiгацiями, хлiбозаготiвкою, як заносилась страшна гроза над церквою – так моi реагування ставали нервовiшi. Почуття критицизму ставило питання: А чи ж це вiрно?..



На всяких зборах, на нарадах я став постiйним опонентом.

Осiнню 1928 року на мiськiй учительськiй конференцii грубо скритикував новi програми Наркомосу. Де той комплекс, що його так уперто вiд нас вимагають? Це не навчальний систематизований матерiял, а справдi недоробки кiлькох непогоджених мiж собою кабiнетних працiвникiв, що й не нюхали, як той комплекс виглядае в практицi. В них нi формальних знань, нi доцiльного дидактизму. Коли Наркомос не мае тямущих творiв, хай не нав’язуе сумбуру[28 - Мiшанини визначень, понять, речей.], хай доручить нам – практичним робiтникам з життя живого створити програми.

Мене, звичайно, «покрили» прислужники Наркомосу й пляни приняли, як директиву, хоч за 5 мiсяцiв сам Наркомос iх вiдмiнив, а редактора iх Волобуева зняв з посади, як «утратiвшаво класовую лiнiю».

З обуренням прийняв я курс полiтехнiзму в школi. На окрнарадi метод-активу в приявностi представника Наркомосу вихопився: «Чи школа – лябораторiя експериментiв, чи мiсце науки? Як вiдважуеться представник Наркомосу проголошувати таку серйозну реформу в школi? Що, крiм його красноi промови, ми на це маемо, з чим будемо закладати лябораторii, коли в нас мапи, крейди нема? Як побудуемо майстернi, коли цвяха купити нiде? Ще не навчив нас той безоглядний революцiонiзм у школi? Чи ж не бачимо, що калейдоскопiчною змiною метод наша школа плодить неукiв? У момент економiчноi скрути та педольогiчноi безпросвiтности в школi запроваджувати новi реформи – це цiлковитий абсурд».

Авдиторiя пробувала плескати, але розчервонiлий представник Наркомосу схопився, пiдняв руку i зi всiм умiнням безцеремонноi красномовности та вихилясiв центровика насiв на мене. Назвав мене консерватистом у педагогiцi, слiпим у життi, глухим до гiгантичних крокiв соцiялiстичного походу, змiшав, Бог знае, з чим.

«Полiтехнiзм» у школi таки почався: дiти копали щодня по годинi шкiльнi грядки, носили жмути патичкiв i робили модельки «соцiялiстичних хат», колективних дворiв, вирiзували з газет ромбики, п’ятикутнi зiрки й т. iн.



Я впертiшав, викликаючи щораз новi iнциденти.

Вибори мiськради. Спiлка Робос мае 4 мiсця, себто 4 вчителi мало б бути членами мiськради. А кого виставила наша комячейка[29 - Комунiстичний осередок.]? Мiсцевий жидок – завкабiнету Агiтпропу – раз; зав. окрженвiддiлу, жiнка не вчителька – два; секретар ОПК та зав. Агiтпропом ОПК, не вчителi – чотири. А де ж учителi? Хто подасть правдивий голос, хто заговорить душею школи, хто висловить бiду вчительську на мiськрадi?

– Товаришi! – виступив. – У списку нема нi одного вчителя. Там такi кандидати, що й порога школи не переступали. Що ж це за представництво буде? Невже нема дiяльних вчителiв, що знають, чим болiе школа?

І що ж менi на це? Вийшло, що проти комячейки виступаю. Один партiець натякнув, що я в списку волiв би мати попа, дяка та двох петлюрiвцiв.

В’яжуть мене з попом… На пiдставi чого ж це?.. А ось чому: Розглядали на РКК справу вчительки Остапенко. Закидали iй, що на Великдень у неi школа пусткою стояла, а другого дня, замiсть щоб з виконавцями зганяти учнiв, вона поiхала до своякiв – до о. благочинного Великдень справляти.

Наросвiта намагалась звiльнити Остапенкову (до речi, за два роки iй належала пенсiя-емеритура). Ми – робоча частина доводили, що вчителi iнодi безсилi проти побутово-релiгiйних переконань батькiв, особливо на селi. Як не вмовляли нас iнспектори-комунiсти, ми не погоджувались на звiльнення i справу виграли, хоч за два мiсяцi Остапенкову звiльнили вже не через РКК, а через ГПУ. Отож за це мене в’яжуть з попами. Ага, iще одна подiя:

Обмiрковуючи справу антирелiгiйноi пропаганди в школi, деякi вчителi-активiсти внесли пропозицiю працювати недiлями, хоч би припадав день вiдпочинку (у нас п’ятиденка). Я заперечував: Це буде не антирелiгiйна, а релiгiйна пропаганда. Ми настроюватимем селянство проти школи. Дiти не ходитимуть у недiлю. А втратить день, другий – вiдстане вiд громади. Будуть другорiчники. А з ними ж нас боротись заставляють усякими способами.

І тут запiдозрiли з мого боку щось непевне, хоч говорив я цiлком щиро.



Щораз повставали навколо мене неприемностi.

На свято Шевченка 1929 року вийшло таке:

Вивчив я дiтей декiлька деклямацiй Шевченка. Доповiдач – учень у рефератi характеризував дiяльнiсть поета, а водночас, для iлюстрацii, дiти деклямували значнiшi твори поодиноко та гуртом.

Пiд час програми влетiв до залi вожатий пiонерiв – комсомолець Сiмаков. Тодi саме Васько Шульга гнучкою й зворушливою iнтонацiею виголошував:

Настане суд, заговорять
І Днiпро, i гори,
І потече сторiками
Кров у сине море…

Вожатий пiдбiг до мене:

– Пачему не согласовалi програми вечора са мной?

– А хiба це обов’язково? Я й не знав.

Вiн мiнився на лицi.

А деклямацiя проймаючо – лилась:

Хто ми? Чиi дiти? Яких батькiв?
Ким, за що закутi?

– Дак ето же гнуснейшая контрреволюцiя! Как ви смелi пазволiть? – не мiг стерпiти Сiмаков.

– Чого ж? Шевченковi слова, а сьогоднi його радянське свято. Я з лiтератури це студiюю.

– Да что ви мне лiтературой глаза замазиваете? Єто явная петлюровщiна. Я не пазволю…

І побiг за кулiси. Щоб вiн не псував настрою дiтям, – я за ним. Немов би дурману напився, никав Сiмаков за кулiсами з кута в куток.

Дiти виконували колективну деклямацiю «Менi однаково, чи буду я жить в Украiнi, чи нi». Коли дванадцять дитячих голосiв зi страдницьким болем проказали:

На нашiй… не своiй землi…

Сiмаков скочив до мене:

– Жовтоблакiтнiк, бандiт…

А як голоси пiднесено-розпучливим тоном рецитували:

Та не однаково менi,
Як Украiну злii люди
Присплять лукавi i в огнi
Їi окраденую збудять, ох…

вiн, не знаючи, що може бути далi, шарпнув завiсу i без порозумiння з завiдувачем оголосив вечiрку закритою.

Другого дня викликали зава до Наросвiти, а потiм до ГПУ. Тягали його зо два тижнi, хоч як доводив, що в пораднику до улаштування свята Шевченка такi деклямацii дозволенi.

– Знаем вашi деклямацii, – натякали в ГПУ. – Цветной душок развiвать началi в школе?! Доберьомся ми к вашiм деклямацiям…



Дивувало нас побоювання отого «душка». Здаеться ж, нацiональне питання розв’язане вiрно, так бодай запевняли ще 1924 року, украiнiзують в примусовому порядку – i разом з цим така настороженiсть до проявiв нацiоналiзму.

Чуднувато якось виходило. В програмах украiнознавства iсторiю Украiни названо «iсторiею рев-рухiв на Украiнi» i викреслено весь перiод козацтва та Гетьманату; програма починалася органiзацiею РУПу[30 - Революцiйна украiнська партiя.] i зараз 17-й рiк та боротьба з Центральною Радою й петлюрiвщиною. З економiчноi географii Украiни вилучено територiю Донбасу та його багатства, не вставлено й цукровоi промисловостi. З лiтератури скасовано всiх клясикiв (дореволюцiйних); з кiлькох вибраних творiв Шевченка (антицерковних та антипанських) перескакували на ранню творчiсть Франка й Винниченка, а далi до революцiйних письменникiв. На них товклися цiлий рiк.

– Правдивiше назвати це комунiзацiею, а не украiнiзацiею – заявив я якось на засiданнi педради Державних курсiв украiнознавства. – Не дати слухачам уяви про цiлу епоху козацтва, гетьманщини, про первопочини украiнства – таж вони самi цього шукатимуть.

– Чого нервуешся? – заспокоював Миронович. – Хiба не бачиш, чого варта така украiнiзацiя. Це лиш гра, щоб очi втерти. Петровський, Чубар та iншi тузи центральнi слова по-украiнськи не скажуть i не украiнiзуються, а низовикiв жмуть. Треба, бач, дядьковi довести, що це ж ваша влада, навiть «пропонуеться» пише по-вашому, нiхто не скаже, що московська окупацiя.

І виходить, що «одержавшi ваш обiжнiк, прапонуется» – навчився всякий радянський дiловод, а украiнськоi розмови нiде в установi не почуеш. Вся кумедiя зводиться на те, щоб лише 1-шу категорiю дiстати.

Лiтом 1929 року перевiряли стан украiнiзацii всiх окружних установ. Прийшла черга до ГПУ. З трьох членiв комiсii фахiвцiв пiшов я один з iнспектором полiтосвiти; останнi боялись iти в таку установу. З 43 агентiв ГПУ лише один умiв сяк-так по-украiнськи розмовляти, а в письмi кожного на сто слiв 60 – 50 ошибок. Влiпили iм 26 з III категорiею, а то значить, що за директивою уряду звiльняються з посади.

Другого дня секретар ГПУ питае телефоном:

– Ну, как там результати вчерашней праверкi?

– Плохо, очень плохо, хуже всех, – вiдповiдае з жалем iнспектор полiтосвiти.

– Да не может бить. У нас все iсключiтельно пiшут по етому украiнскому. Ти, слушай, устрой там как-нiбудь. Єто безобразiе…

– Да што ж устроiш? Саставiлi протокол i в окркомiсiю атаслалi… Неудобна. Я здесь не адiн… спецiялiст бил… Он определял…

– Так ето тот спецiялiст? А что он за супчiк?

– Член камiсii, преподаватель украiнскаво язика.

– Преподаватель?! Петлюровец, сукiн син. Аткуда он мог етому сабачему язику научiтса? Только будучi в петлюровцях. Попадьотся он нам… Ми ево не так праверiм…

Інспектор передав менi цю розмову жартом, але пiзнiше вона набрала дуже серiозного значiння…



Настала осiнь 1929 року.

Ця осiнь – незвичайний етап в «iсторii соцiялiстичного будiвництва» та в долi украiнських мас пiд бiльшовiею.

Хто знав, чи з будь-яких джерел склав собi уяву про радянщину до цього злопам’ятного часу, той категорично й грубо помиляеться, малюючи стан сьогоднiшньоi бiльшовii фарбами – фактами недавнього минулого.

Ця злощасна осiнь кардинально перевернула радянщину. Ця пацифiкацiйна осiнь оголила економiчно село, стероризувала його морально. Ця жахлива осiнь сплила в рiках крови, сповнилася тисячами безневинних жертв, омита морем слiз матернiх – дiточих. Ця «крiвава осiнь» увiйшла в iсторiю як варварсько-дикий правунок[31 - Правування, урядування.] захланноi комунарii, незнаний в пам’ятi цивiлiзованого людства.

У бiльшовикiв вона означала: «виконати п’ятилiтку в чотири роки», змiцнити «соцiялiстичнi фортецi», злiквiдувати «останки дрiбновласництва». Во iм’я цього проголошено крутий перелiм в полiтицi, небувалий ще в практицi «мирного соцiялiстичного будiвництва».

Найдошкульнiше вiн вiдбився на селi, виявившись у крикливих гаслах: «лiквiдацiя куркуля як кляси, колективiзацiя 60 % господарств за рiк» та iн.

Кожна акцiя, кожна нова директива на село в кiнцi лiта недвозначно промовляла, що нечуваний наступ на село розпочався швидким та впертим ходом: 20 % населення позбавили виборчих прав (цього ще не бувало); оголосили масове «розкулачення до рубця», виселяючи заможних селян з iхнiх хат, а добро передаючи до колективiв; збiльшили до 30 % кiлькiсть експертних господарств (з подвiйним оподаткуванням); ввели хлiбозаготiвлю, як узаконений спосiб забирати селянам збiжжя за нiкчемну цiну; кинули на село 5 000 000 карб., облiгацiй i примусовим способом почали iх «розповсюднювати»; запровадили «контракцiю» худоби, збiжжя, що без дозволу влади не маеш права нiчого продати; заборонили пiд страхом кари та Допру (ув’язнення) забивати свинi, худобу; поздiймали дзвони й хрести, стали масово закривати церкви; примусили багатьох священикiв проголосити в пресi свое вiдречення вiд релiгii; повиганяли зi шкiл дiтей заможнiших селян та цiла низка iнших «соцiялiстичних» заходiв.

У такий час мобiлiзували мене в район на кампанiю хлiбозаготiвки. Наслiдки нового курсу на селi я мав нагоду на власнi очi побачити.

В’iжджаю в Косарiвку. Бiдне пiвденне украiнське село, виснажене вiд кiлькарiчних систематичних недородiв: половина хат – землянки, нарiд прибитий, обдертий, сумний. Цiлковита правдоподiбнiсть слiв Грiнченка:

Убогii ниви, убогii села,
Убогий обшарпаний люд;
Смутнii картини, смутнi, не веселi…

І з цих нужденних сiл тягнути тисячi пудiв, iх коштом пiдносити iндустрiялiзацiю…

Пiд’iжджаю до сiльради. Гурт селян.

– Здоровi будьте! – гукаю весело.

– Здрастуйте, – хмуро обзиваеться голос. А ззаду чую: – О, вже притаскало шкуродера. Один ще не сховався за село, а другий почне своеi спiвати.

– Як живеться, батьки? – злажу з воза.

– П’ятилiтку в чотири роки будуем, – злорадно вiдповiдае той самий голос. А ззаду: – Ач, ластиться, щоб бiльше злупити.

– Ну й добре йде робота? – питаю.

– А нiчого. Ледве-ледве по свiтi ходимо.

– Тож чого так? – не цiлком вгадую дядькову думку.

– Вiд вашого темпу[32 - Поспiх у будiвництвi, темп п’ятилiтки.]. Вам там у мiстi видно кров грае шмалко, вам не сидиться, летите, а ми ледве ноги волочимо. Ваш темп боком нам вилазить. Це ж лиш другий рiк, а що то буде в кiнцi п’ятилiтки?..

– Ви, дядьку, щось невеселе сьогоднi з’iли, – iронiзую над дядьковою мовою.

– Скоро й смутного не буде: все на соцiялiзм пiде. Хiба за вами, чорти рогатi, щось з’iси. Життя не стало. У вас у вухах трахкае iндустрiялiзацiя, вируе жир, а ми слiпнем вiд нужди…

Зговоритись з дядьком «по-доброму» не можна було. Заходжу до сiльради:

– Председатель, негайно сход, – наказую.

– В якiй справi? Позавчора був сход, – невдоволено дивиться на мене голова.

– Привiз гостинця. Прочитайте. – І виклав обiжника: на Косарiвку накладено 4000 пудiв хлiбозаготiвки.

Голова пробiг очима й за голову вхопився.

– Чи показилися?! Що вони роблять? Це ж страшне… Тиждень тому витаскав 1500 пудiв обкладання, позавчора одержав приписа на 3000 пудiв контракцii, ось лежить на 5000 облiгацiй… Ну, посудiть самi, ви чоловiк, здаеться, з наших, чи можуть сiльськi злиднi таке витримати? Звiдкiль його брати? Нi… Не хочу головувати. Не можу бути здирщиком. Кiнець, – i з серцем стукнув об стiл.

– Не хвилюйтесь, товаришу, й скликайте сход, – не хотiв я пiддаватись його настрою.

– Ну да, вам байдуже, ви свое знаете. Один виставив цифру, другий приiхав, намолов, налякав, забив баки, проголосував та й поiхав. А тут переноси всi прокльони, гавкай собакою, стягай останне ряденце, а виконай, хоч лопни. Добре вам казати. Побули б ви хоч тиждень у моiй шкурi… Це пекло, а не головування тепер. Що божий день, то смикають. Та ще як? За горло душать. Ну, де ж його стiльки брати?!

– Слухайте, друже, – взяв лагiдно його за плече. – Я все добре розумiю, але вже пiзнiй час. Потiм поговорим, а зараз скликайте сход.

– Що ж? Я скличу, але навряд щось вийде…

Голова не помилився. Сход так-сяк стягнули десь коло 11 години вечора. Сам голова бiгав з палицею попiд хати та «штрафом» лякав. Прийшов кожен з лайкою, лютий за дванадцятьох чортiв: Тут удосвiта до роботи, аж мамочко, а його – сукиного сина зi сходом судомить.

Пiзно почали. Не скiнчив я своеi короткоi розмови, ледве вимовив тихо я й мягко цифру 4000, як заля заревла в сто голосiв.

– Що за здирство, за грабiж?!

– Доки це буде?

– Що воно, по десять разiв у нас родить?

– Який чорт не приiде, та й дай i дай…

– Душiть нас зразу, коли пiшло на те.

– Ведiть усiх до ГПУ, куди дванадцятьох позавчора забрали, однаково життя нема.

– Але чи бачив свiт коли таке?

– Не дамо, нi фунта не дамо, годi. Скiльки не дай – все мало. Нехай з нас шкуру луплять, все одно пропадати.

– Товаришi селяни, – намагався я втихомирити. – Ви ж знаете, в якому станi республiка. Нам треба забезпечити робiтничi райони…

– А моя сiм’я що буде iсти? І так звели на свинячий пайок: 18 пудiв зерна на душу рiчно.

– Чи ж знаете ви, що в мене й до Рiздва хлiба не стане, а менi 60 пудiв контактацii треба здати? Чим я сiм’ю прогодую? Ви менi дасте з мiста?

– Еге, спосудишся в них. Деруть з нас тисячами, а як позичати прийдеться, то по 10 фунтiв дають на двiр…

І гули, кричали без упину. Марна справа була закликати до порядку. Нiяка, мабуть, сила не змогла б iх вгамувати. Стали розходитись. Я захвилювався. Провал сходу – ганебна рiч для уповноваженого: скажуть – «белоручка», кваша, а не робiтник.

Рятуючи прикрий стан, я запропонував резолюцiю, пiдказану головою сiльради: зважаючи на те, що в селi недород i злиднi – просити РВК та ОВК, щоб зняли з села цю суму хлiбозаготiвки, а вивезе добровiльно хто скiльки зможе.

Село вислухало й прийняло одноголосно. Та не прийняв нi РВК, нi ОВК. Ще протокол не дiйшов до ОВК, як мене враз з уповноваженого зняли й багатозначно погрозили, мовляв, аж тепер ясно, хто я такий.

Не розумiв я iхньоi погрози. Мене бiльше займало становище села.

– Ти знаеш, якi жахи чиняться на селi? – явився я з району перед завiдувачем школи.

– Що робиться, то видно. А от ми то нiчого й не думаемо.

І сповiстив, що приiжджав з Киiва один добродiй, питав дуже про мене; прiзвища не сказав, мовляв, я догадуюсь, i просив, щоб, як повернусь, негайно скочив до нього в Киiв у дуже важливiй справi.

Узяв я вiдпустку на три днi й гайда до Киiва. Зайшов до Лемiшенка – не вiн. Хто ж би це? Степаненко? Вовкiвський? Забiг до першого – не був у мене. Вiдпитав кватиру другого – нема вдома; жiнка (незнайома менi) зустрiла злякано; тiльки й добився, що чоловiк виiхав давно i не вiдомо, коли буде. Почекав два днi й нi з чим назад, бо в школi праця.

А в мiстi вже накльовувалось. Ясенюк iздив до Одеси й привiз iнструкцiю про СВУ. Я встиг на перше засiдання; було всiх 7 душ. Розглянули iнструкцiю, зiбрались вдруге – намiтили тактику й об’ект дiяльности та кого вербувати до органiзацii. А втрете зiбратися не довелось…



Подii бiгли швидким темпом. Село загомонiло, заворушилось. Зачались пiдриви сходiв, бунти на ярмарках, вбивства партiйцiв, комнезамцiв, груповi наскоки на агентiв по дорогах; пiшла голосна чутка про загiн «Сивоi Бороди». Виявлялися наявнi симптоми контрнаступу з боку села.

Це передбачили пронози-комунiсти й запобiгли стихiйному вибуховi. Вдарили на сполох. Закликали до «роботи» вiрного свого пса-тiлохранителя – ГПУ. Воно з хижою радiстю розгорнуло сатанинську акцiю.

Полетiли зграi крукiв-чекiстiв по районах. Почалась нечувана ще на селi й в iсторii ловля «контрреволюцii». Десятки «злочинцiв» у кожному селi, хуторi. Переповненi арештарнi в мiлiцiях. Безперестаннi деннi й нiчнi валки пов’язаних, збитих «контрреволюцiонерiв» до Допрiв, а там набитi всi казнi, коридори, льохи… Розстрiли, етапи, Сибiр, Соловки…

Завмерло село, прибите страхiттями…

Торкнулось це й учительства та iнтелiгенцii. І тут почалось виловлювання «бувших», «пiдозрiлих», «непевних». Видно було, що ГПУ добре знае «непевний елемент».

Що я в числi пiдозрiлих – сумнiву не було. Факти останнiх тижнiв це стверджували: комячейка зняла мою кандидатуру зi списку пiд час виборiв до правлiння Робосу, скасувавши те, що пройшов я на виборах по всiх групових комiтетах; не стояло чомусь мое прiзвище в списку обраних на зборах вчителiв мiста 19 засiдателiв[33 - Дорадникiв народнього суду.] до народнього суду, не зважаючи на те, що по бiльшостi голосiв менi належало трете мiсце; завiдуючий агiтпропу партiйного комiтету демонстративно зняв мою кандидатуру, сказавши менi, «что ето наше дело», коли Окружний з’iзд висунув мене до складу Ради т-ва «Геть неписьменнiсть»; дивно стало, що мене – секретаря редакцiйноi колегii стiнноi газети, найактивнiшого дописувача враз виключили зi складу редколегii i не приймали моiх дописiв…

Мене нервувало, обурювало це iгнорування, явний похiд на мою особу.

Вiдомостi про труси, арешти, поглядання на те, як щодня гнали до Допру цiлi гурти по 40 – 80 душ селян, пiдозрiлi зиркання на мене знайомих комунiстiв та «авторитетних» безпартiйних – заповiдали небезпеку. Завiдувач 9-i школи – партiйний недвозначно натякнув про мене на педрадi, що «цього загадкового активiста скоро розвiнчають». Треба було сподiватися «гостей», чи тiкати з мiста.

Не почуваючись до жодного злочину проти громадянства, я навiть в думцi не мав будь-яких репресiй щодо моеi особи. Проте… гiрко помилився.



Вночi на 31 жовтня я схопився вiд гучного стуку рушницею в дверi. Інстинктово вiдчув, що це ГПУ. Вибiгла з другоi кiмнати перелякана дружина, хотiла щось ховати, але було нiколи та, власне, не було чого, хiба листи приятеля-засланця та пару книжок.

Переборов я в собi несвiдомий страх i пiшов вiдчиняти. Ввiйшло мовчки двое озброених агентiв – один рушницею, а другий револьвером – i подали менi наказ ГПУ на «обиск i арест».

Я навiть не здивувався, бо вiдомо було, що давно вже сидить у Допрi коло 30 вчителiв.

Один з агентiв пiшов до спальнi «порядкувати», розбудив дитину, що почала плакати, а другий став оглядати поличку з книжками.

– Пачему у вас всьо етi украiнскiе кнiгi?!

– Мiй фах украiнська мова, – вiдповiв я.

Агент скривив губу i став зиркати на стiни, де висiли портрети украiнських письменникiв, малюнки нацiонально-украiнського змiсту.

– Да, вiдно сразу, что ви служiлi у Петлюри.

– А може помиляетесь, – вiдказую.

– Ну, ето ми увiдiм! – процiдив чекiст i став швидко переглядати та вiдкидати вбiк книжки, перекинув постiль, перерив у шафi, став глядiти за портретами; одного з них скинув i розбив досить цiнну скляну оправу.

По двох годинах «роботи» в кватирi став рейвах цiлковитий. Жадiбним «ловцям» нiчого особливого не вдалось «сцапать». Написали акт, забрали скриньку з паперами, 200 карб. грошей, кiлька книжок i наказали менi йти з ними.

Вийшов я спокiйний. Хотiв заговорити, але агенти йшли понуро мовчки.

Коло 4 години вартовий ГПУ провiв мене до арештантськоi казнi. Надзвичайно пiдбадьорився я, побачивши перед собою зiгнуту на стiльцi постать засмученого завiдувача школи Гавриленка.

Вiн теж зрадiв. Стали розгадувати, що воно означае, i очiкували ще когось з нашого кола, але iх приводили на другий, третiй днi.

Наше товариство в низенькiй кiмнатцi складалося з 21 душ: 8 «шкiдникiв» з фiнансового вiддiлу, що своiм «антиклясовим» правуванням пiдiрвали бюджет округи (попросту сказавши, невмiло крали); 9 селян з Кальниболота, що вiдмовилися взяти податковi листи, бо таких сум, якi iм назначено, виплатити була несила; нас два iнтелiгенти, хлопчак Мефодь, якого ГПУ другий тиждень маринуе – водить то до Допру, то назад i намагаеться, щоб хлопчина признався, хто наносив цегли на залiзничний тор, спричинивши ушкодження вантажного поiзду, та один непевний тип, що нiяк не мiг найти собi мiсця i ввесь час товкся по ногах дядькiв та прищурював вуха до нашоi розмови.

Ми помiтили це й замовкли. Кiлька разiв вiн пiдлещувався до нас рiжними фразами обурення проти влади, комунiстiв, а ми не обзивались.

Що це був «камерний шпиг» – не було сумнiву, бо, хоч як вiн заховував свiй природний акцент, ми пiзнали в ньому жидка – вiдомий нам факт, що ГПУ тримае в свойому штатi[34 - Складi (списку) спiвробiтникiв.] кiлька квалiфiкованих «полiтработнiков», що з першоi ночi арешту оплутують арештованих новикiв.

Час проходив нудно. Найбiльше псувала настрiй духота та сморiд у кiмнатцi, бо вона була не на 21-го, а хiба на 6 – 8 мешканцiв. З единого маленького вiконця, з якого мусило б доходити свiже повiтря, раз по раз подувало новою спертою хвилею смороду вiд сусiднього в двох кроках вiдхiдника.

Вже давно розвиднiлось, а до нас нiхто не обзиваеться.

Я притулився на краечку двох дощок (щоб не спати), бо моя черга була посидiти, i хотiв читати книжку Л. Украiнки «В Катакомбах», яку взяв iз собою з дому.

Один з фiнвiддiлiвцiв, прочитавши заголовок, порадив менi в стiнах ГПУ не показувати такоi книжки, бо зароблю нову статтю до обвинувачення. Я зразу здивувався, але потiм справдi повiрив.

Лiниво тягнулися години, втомлялись ми в чеканню.

Тiльки десь коло першоi години забряжчали ключi i викликали, тiльки не нас, а «Гаркушенка», – пiдозрiлого жидка.

Ще за годину вiдчинили дверi й подали «обiд» – пiввiдра гарячоi брудноi юшки. Не потягнулися ми до обiду, хоч як селяни дружним хлептанням заохочували нас.

Пiд вечiр нам двом та селянам велiли «прiготовiться». Вразило дуже, як ми, вийшовши з темних стiн ГПУ, опинилися на вулицi, оточенi вершниками. Мiй товариш аж поточився назад, коли заблищало 8 шабель i залунало: «при п’ервой попитке… рублю на месте».

З наказом «не разгаварiвать, не оглядиватся, не атставать» ми, що е духу, поплелись вулицею, збитi в купу, тулячись, як вiвцi, один до одного, боячись, щоб кiнь ноги не покалiчив. Соромно було йти мiстом, минаючи людей, знайомих, з якими ще вчора був рiвний, чесний.

Забилось серце соромом, коли на головнiй вулицi нас пiзнав гурт наших учнiв. Сердешнi дiти вжахнулись, а Васько Шульга, цей милий школярик з V кляси, аж похилився на барiеру, побачивши своiх вихователiв пiд голими шаблями.

Всi юрбою побiгли за нами, збираючи дорогою товаришiв та наших знайомих. Охорона мусiла припинити ходу та розiгнати юрбу. Незабаром перед нами розчинилася висока брама, й вiйнуло незнаним ще повiтрям «саветскаво iсправдома»[35 - Ісправiтельний дом – радянська в’язниця, Допр.].

Нас упхали до канцелярii. Маленька кiмнатка ледве витримувала натовп. В нiй ми вже застали людей 40 «арештантiв». Три писарi ледве встигали рееструвати. В новiй атмосферi Гавриленко пiдупав духом, ледве стояв на ногах. Менi теж було не солодко, але намагався бути бадьорий.

Неприемно стало, коли проти себе пiзнав односельця Петра Ярового, працьовитого господаря й батька великоi сiм’i.

«Скандал, – гадав, – передасть в село, i всi знатимуть, що я злочинець, арештант».

Почав тиснутись в другий бiк, але куди там: довкола мене десятки знайомих людей, бо етап весь з нашого району.

За вiщо ж забрали цих людей? Це ж найкращi й найчеснiшi в селi й околицях господарi-селяни, нездатнi на нiякий злочин, лихе дiло. Хiба за те, що вмiли, не покладаючи рук, працювати, збили господарствечко, себе й державу пiдтримували? Невже за це радвлада робить iх злочинцями, жене iх, як худобу, до в’язницi на знущання агентiв ГПУ?

Жалко й боляче стало. Забув про себе, думав про долю нашого нещасного нелюдськи експльоатованого селянина…

Пiдiйшла до мене черга. Зарееструвавши, почали розводити. Даремно просились помiстити в однiй камерi: нас роз’еднали й не дозволяли бiльше бачитись.

Попав до 8-i камери. Зачинились за мною тяжкi дверi, й обдало спертою ще важкою задухою. 43 зацiкавлених очей засипали питаннями – хто, вiдкiль, за вiщо?

Вперше я у в’язницi, тому зразу побоювався, чи не почнуть спiвмешканцi моi «випробовувати» мене. А методи випробування радянськоi в’язницi вiдомi: не одного бiдолаху виносили напiвмертвого з камери.

На мое щастя, не було експериментiв, бо в камерi переважно селянський елемент. До мене обiзвались зразу два знайомi: Шелестенко Гриць з Кочубiiвки – вiдомий аматор театру в околицi та Задорожний Микита зi станцii Гайворон – майстер з депа.

Хто ж останнi моi нещасливцi?! Якого вони стану, моральности?!

Це селюки, це найкращий елемент села, що стояв на чолi громадських справ, на сторожi святiших проявiв його побуту; це тi, що вiд них навчаеться молоде поколiння любити працю й чорнозем.

Чого ж це вони опинились тут? За якi грiхи набили iх, як оселедцiв, в оцих брудних, тiсних казнях? Що винен, наприклад, отой чорнявий лiтнiй чоловяга Василь Гриценко – шановний у всього села й околицi та незмiнний кiлька рокiв староста церковний в Русалiвцi? За що забрали оцього ще вчора вiрного служаку в сiльрадi («громадський уряд») – Павла Грабовецького? Хiба за те, що його – письменного й розумного – колись поставили на «прапорщика»? На який злочин здатний отой бiдолашний сивий священик з Крижополя та всi останнi моi товаришi?!

Що далi оглядав я камеру, то бiльше гнiтилося, запiкалось люттю серце.

Який закон людського правування може зробити злочинцями цю масу найчеснiших трударiв чорнозему, що, крiм працi, нiчого не знають, нiкому не шкодять?!

Це похiд на село, на зразкового господаря, носiя найкращих традицiй села. Во iм’я блудних, фатальних мрiй постановили зруйнувати село, знищити його кращих людей, розбити тисячi семейств, осиротити мiлiони дiтей…

Чи ж може стерпiти це сучасна цивiлiзацiя, чи ж гармонiзуе це з гаслом чоловiколюбства велемовних комунiстiв?..




IV В РАДЯНСЬКІЙ В’ЯЗНИЦІ


Ставши неждано-негадано арештантом, я не мiг збагнути – за що саме мене сюди запроторили.

Повiльною ходою потекли сiрi допрiвськi буднi.

Вiдчинилась нова, незнана досi, сторона комунiстичного правування – галузь адмiнiстративно-правних чинностей. Вона мусiла б найточнiше виявити справедливiсть, гуманнiсть i братолюбство пролетарського суду та «iсправiтельнаво дому» (дому поправи), як вони цинiчно звуть свiй клясично-арештантський дiм.

Але там, замiсть бодай наймiзернiших поправних ознак, в кожнiй дii, на кожному кроцi, у всьому допрiвському побутi бачив я звiрячу поведiнку, виключно грубу, дику розправу чекiстськоi сваволi.

Специфiчна атмосфера всiх чинникiв допрiвського буття з першоi хвилини деморалiзуе людину; вона всiм еством вiдчувае, що попала в жорстокий свiт, де кожний прояв життя ганьбить людськi почуття, гнобить морально, нищить фiзично.

В’язнi перебувають в нелюдських житлових умовинах. У малесенькiй камерцi з кубатурою для 8 – 10 чоловiк нас сидiло 42 чоловiки, а найменше бувало 36. 16 душ «стосувалось» на нарах так, що повертатись нiде, всi лежать бочком; 10 душ мостились пiд нарами в темнотi та брудi, а останнi спали стоячи десь пiд стiнами, бо навiть сiсти нiде. За мiсця спати та вдень постояти коло единого маленького вiконця вiдбувалися щовечiрнi боi.

Повiтря завжди сперто-смердюче, а коло дверей, де стоiть «параша», встояти неможливо. «Параша» радянськоi в’язницi заслужила великоi слави: найтяжча кара винуватця – винести «парашу», або спати коло неi; незвична людина може очманiти вiд «пахощiв», бо «параша» дерев’яна, нiколи не мита, не дезинфекцiонована, стоiть доки зовсiм не розсипеться, а що тече й пускае по камерi струмки поганоi течi, – то у нас звичайна рiч.

У камернiй брудотi вошi та блощицi плодяться неймовiрно. Боротьба з ними – марна справа, бо адмiнiстрацiя вважала це за «мелоч» (дрiбницю), а самi в’язнi нiчого не могли вдiяти, хоч i призначали масовi «ударники» для боротьби з «контрреволюцiею»: раз на день органiзовано всiею камерою скидаемо бiлизну, винищуемо «дезертирiв», а тодi давай в щiлинах, дошках, торбах та на пiдлозi шукати «нальотчикiв». Шукаемо довго, вперто, випiкаемо вогнем дiри, аж, дивись, вночi вони знову вiльно розгулюють. Часто доводиться серед ночi йти на них в «конратаку». Проте, другого дня кожний находить в бiлизнi десятками новонароджених «контрреволюцiонерiв».

Засобом боротьби з вошами в Допрi е парня. Труднувато до неi попасти; за 2 i пiв мiсяцiв, пiсля пiвторамiсячних обiцянок, що «завтра пайдьот 8-я в баню», менi пощастило раз у нiй бути.

Ця важлива установа окружного Допру е невеличка частина конюшнi (не бiльше на пару коней), де замурували казан i грiють воду.

Якi там ще особливостi, роздивитись не встиг, бо нас 41 чоловiк мусiло помитись за 15 хвилин. Я трохи затримався: побоявся роздягатись у прихожiй (в конюшнi, а було в груднi), тому не вилив ще на себе й коряка води, як «банщик» настирливо став виганяти, бо 9-та камера йде. Мусiв у «прихожiй» одягатись i, звичайно, застудився та бухикав тижнiв два. Бухикав, правда, не я один.



День допрiвський мае такий порядок: о 2-й або о 4-й годинi ранку «пiдйом» та «оправка», о 6-й ранку та вечора «проверки», о 12-й або 4-й обiд i десь в цих годинах знов «оправка» й прогулька, о 8-й вечора «отбой», iнакше – ляж i не ворушся, а як бiльшостi лягти нема де, то прилипни до стiни, щоб i духу твого не було чути, бо ходить в коридорi надзорець.

Весь порядок денний проходить одноманiтно. Пiд час уставання надзиратель зо всiеi сили б’е кулаками в дверi, i не один незвичний схоплюеться переляканий.

До «потребника» – проходить по екс-американському: за 10 хвилин пропускають 40 – 50 чоловiк. Оправляти[36 - Пiти до потребника.] вдень не допускають.

На коридорах ставлять завсiди патентованих злочинцiв – нальотчикiв-горлохватiв. У iхнiй поведiнцi зайве говорити про якусь людянiсть: на потiху собi вiн вас у потребнику в багно втрутить, чи шпурне в бiк на дверах, може весь день морити водою, чи пiвдня тримати жiнку з передачею на морозi, чи щось iнше. Як хочете заслужити у нього ласки – купiть його: давайте йому щодня цигарок, цукру, «жиров» чи кiлька монет до крамнички. Коли ж сьогоднi дав, а завтра вiдмовив – матимешся вiд нього. Вiн i передачу вашу з’iсть, i листа нiякого не побачите, i випорожнитись спокiйно не дасть, i вiдро з «парашi» ненароком на вас вилле. Жалiтись на нього, як i взагалi на адмiнiстрацiю – напитаеш лиха, бо адмiнiстрацiя своiх пiдтримуе.

Провiрка проходить ретельно два рази на день (в цьому одному точности дотримуеться Допр): щоранку й вечора камерний староста муштруе нас у два ряди, а це рiч нелегка, бо в короткiй камерцi втулити 20 чоловiк по два труднувато; бряжчать ключi, входить мовчазна й сувора процесiя з 4 – 5 душ допрiвського начальства, цокають залiзним молоточком грати, чи не перепиляв хто, всi чотири перечислюють нас, дижурний питае, чи нема заяв (а вони бувають рiдко, бо кому охота до «лямпочки» писати), часто вилае камеру за якусь дрiбницю, i дверi замикаються.

Не раз дивуемось, шо воно цокае, числить щодня. Ото якийсь дурень гадае, що з цих лабетiв можна смикнути? Чортового батька з Допру вислизнеш: вмiють охороняти твою душу.

Весело проходить в камерах обiд. Снiдання та вечеря завсiгди однаковi: гаряча вода.

Обiд зазнае гостроi критики кожного дня; найрозповсюдженiшi характеристики окремих «меню» такi: вiд кулешу найголоднiша собака в безвiсть забiгла б, не iла б; у борщi можна себе не гiрше, як в дзеркалi, побачити, чи вимитись (це до речi, бо в Допрi дуже часто бракуе води чи напитись, чи вмитись); подiлити всiм кашу (бачок на 43 чол.) можна хiба лише за допомогою аптекарськоi ваги.

Цi характеристики в поширеному змiстi ми подали до допрiвськоi стiнноi газети, але адмiнiстрацiя iх не пропустила.

Не бачив i не вiрю, щоб в’язень бодай мiсяць прожив на цих харчах; арештованi – недалекi здебiльшого мешканцi, мають харчi з дому i «дякують». Хто ж не мае «передачi», той призначений на цiлковиту голоднечу; мусить жебрати, а як не змилуються, то красти.

Не дивно, що крадiжки в Допрi розвинутi страшенно. Камера – найкраща школа спритно витягнути в сусiда з кишенi, вночi тихо залiзти до чужоi торби, пiдглянути, де що лакоме й недобре лежить, «цапнути» його й умiло сховати.

Не раз камера ахкае: пропали калачi, 3 фунти сала, грошi витягнули. Питають, думають, пригадують, хто коли чуже iв, де мiг сховати грошi. Обираеться комiсiя. Перевертають все в камерi, трусять, обшукують до рубця, до ниточки кожного, речi, нари, дiри – нема…

Тiльки за деякий час дiзнаються, що один у крамничцi «п’ятьорку» розмiняв, а другому коридорний кожноi «оправки» шматок сала з хлiбом дае.

Прохiд важливий тим, що часто ждемо на нього цiлий день i все «сейчас», «сейчас». Кожний рветься хоч тих 10 хвилин побути на повiтрi та вiдсахнутися вiд камерного чаду; цiкаво також дiзнатись, чи е новi покiйники в камерi «смертникiв»; дехто сподiваеться «по блату» дiстати чи передати якусь новину свому земляковi, спiльниковi по справi.

Ведуть на прохiд строго, вимуштрувавши в дверях по два: на коридорi – числять, спускаемось по сходах на нижчий поверх – числять, проходимо коридором – числять, бiля надвiрних дверей – числять, вводять в огорожену дротом серед двору кошару i замикають – числять. Така сама процедура, як вертаемося до камери.

Ходимо в кошарi по два, як парнi бички, збиватися докупи не вiльно; не можна також задивлятися у вiкна камер, а тим бiльше, щось показати, поздоровкатись з товаришем своiм. Не встигнеш головою кивнути, чи носа висякати, як надвiрний надзорець Федорiв уже бiжить з «сальним»[37 - Густа, брудна лайка, проклiн.] матюком i тягне до «подвалу».

З одного боку прохiд освiжуе, а з другого ще бiльше деморалiзуе, бо тут на тебе дивляться пильно з обох «вишок» вартiвники з багнетами, тут гарно лунае матюк, часто перед очима проводять зв’язаних заарештованих, повертаються розчервонiлi й заплаканi з допиту, тут пiд голими шаблями ведуть смертникiв на побачення, словом, багатенько картин допрiвськоi дiйсности…



Жахи допрiвськi доповнюе адмiнiстрацiя. Майже весь склад ii – це колишнi, чи сьогоднiшнi чекiсти. Сам зовнiшнiй вигляд цiеi касти людей в совдепii дiе на нерви людини: хижий, пронизливий погляд чекiста пантеличить селянина.

Здебiльшого в’язнi не звертаються до адмiнiстрацii, бо, крiм прокльону, нiчого позитивного не дiстанеш.

Треба пiдкреслити, що проклiн у мурах Допру кришталево-клясичний. З уст строгого начальства, вiд начальника Допру до ворiтнього сторожа, виходять найновiшi, найогидливiшi фрази матерщини; звiдсiль запозичае неольогiзми в’язень, iх пiдхоплюе вулиця; цими новотворами збiльшуе свiй лексикон радянська «блатва»[38 - Босота.].

Вiд прокльону недалеко до штовхана, каменем у вiкно та вистрiлу. Штовхають всi i всюди; каменем «оперуе» часто «конвой» з подвiр’я в’язницi.

Заглянути у вiкно, хапнути раз-два свiженького повiтря – здаеться, злочин невеликий, а радянська пильнiсть карае за це цеглиною по зубах; гарячiшi вартiвники вживають навiть зброi.

У 10-й камерi в’язень виглядав своеi жiнки (нашi вiкна на вулицю виходять – як туди не заглядати). Вартiвник пiдмiтив, послав матюк, другий, а разом з третiм натиснув курок.

Бризнула шибка, i селянин Кожухiвський брикнув на нари, а його сусiд, вхопившися за око, благим матом став кричати «ой, ой гвалт, очi», – попав в око шмат скла.

Всi в камерi поприсiдали.

Вартiвник, щоб замазати вчинок, наробив галасу: викликав дижурного по Допру i, видно, «поiнформував», як було.

За кiлька хвилин дижурний прилетiв до камери ч. 10, насiв на старосту, забрав його до пiдвалу, а кiлькох, що осмiлились обiзватись, кинув до «карантину».

У «карантинi» сидить самий злодiйсько-розбiйницький елемент. Не доведи, Господи, попасти туди чеснiй людинi – замучать. Коли начальство на когось завiзьметься – кидае в цi камери (iх на Допр 2 – 3).

Пускаючи в’язня, надзорець моргае «закапйорщикам» i промовляе: «Вот вам свеженькiй пасажiр».

Ще не встигае надзорець дверей замкнути, як закапйорщики кидаються на «свеженького» з найвигадливiшими вправами фiзичного знущання: i в опуки ним грають, пiдкидаючи до стелi, i в обiйми беруть, що костi трiщать, i жука пiдпускають, i на роверi вчать iздити, i плуга вчать по-дiдiвськи закидати.

Надзорець стоiть спокiйно пiд дверима.

Аж як ця жертва охрипне вiд крику й болю вигадливих штукарiв – вiдмикае дверi й питае:

– Что тут за шум? Опять упражняетесь? Патiше, чертi, – i зачинить дверi.

Експерименти тривають далi.

Єдиний рятунок – викупитись, як е солiдний грiш, одежа, або щось коштовне. Коли ж цього нема – доводиться кричати, як силу маете ще.

Знову приходить надзорець, трохи розгнiваний. Органiзованi штукарi враз роблять з цього напiвзомлiлого бiдолахи буяна, що всiх б’е, знущаеться. За це йому нова кара – пiдвал, а як звiдтiль вийдеш через день-два, то напевно треба до лiкарнi.



Лiкарня в Допрi е, тiльки далека до неi дорога: 8 лiжок на 1000 душ в’язнiв пересiчно.

Лiкар-жид Сиркiс у лiкуваннi веде строго витриману лiнiю. Найперше слово до хворого в’язня: «по какой статье заключон?» (за що заарештований).

Залежно вiд статтi вiн ставить дiягнозу хвороби. Як ви за контрреволюцiю сидите, вiн авторитетно заявляе, що «нiчево у вас нет, симулiруете!» Казнокрадiв, тих, що «лiнiю перекрутили», чи якось «випадково» забили людину, вiн вислухае уважнiше й обiцяе взяти до «околодку».

Попасти туди не легко: цiлковито немощну, безпомiчну людину обiцюють забрати довго, а звiдтiль вертають скоро – або мертвого на кладовище, або «вилiкованого» знов до камери; рiжниця тiльки та, що до лiкарнi клiента несуть вчотирьох, а звiдтiль ведуть удвох.

Обходячи камери (раз на мiсяць), лiкар бiльше цiкавиться випитами, хто за що сидить, нiж що в кого болить.

Клясовiсть дотримують усюди. В’язнiв строго подiляють на кримiнальних i полiтичних; до кожноi групи адмiнiстрацiя ставиться iнакше. Кримiнальники бiльшi прогульки мають, кримiнальникам повнiшi бачки кашi, кримiнальник скорiше побачення дiстане, дають навiть «лiчное», а полiтичний хай попочекае.

Правда, воно мука одна, а не побачення: в «свiдалке»[39 - Кiмната для побачень.] арештант стоiть на стiльчику за одною грубою стiною, жiнка за другою, а збоку вартiвник. Не встигне жiнка заспокоiтись вiд хвилювання, поки втре сльози, щоб щось сказати, а тебе вже тягне надзорець до камери; дають 4 – 5 хвилин, i поцiлуватися не можна, бо стiна груба.

Полiтичному навiть на таке побачення доводиться чекати два мiсяцi, аж поки «следствiе» скiнчиться. За цей час жiнка мусить походити за дозволом i до слiдчого, i до прокуратора, i до нарсуду, i до старшого, i до меншого, та по кiлька раз, бо часто кажуть, «прiдьоте завтра – сiчас некагда».

Менi, власне, моiй дружинi за допомогою знайомих з ГПУ, вдалося дiстати особисте побачення на 10 хвилин. Заздрила вся камера, пророкували, що справа моя йде добре, i скоро мене випустять. Мене самого спантеличило це «лiчное»; я сподiвався або звiльнення, або розстрiлу.

Була спроба нас просвiщати, «iсправлять». Збирали по камерах грошi на газети, записували в полiтичний гурток, але культроботи розгорнути не вдалося, бо забрали пiд арештарню клюб: не можна було вмiстити в камерах всiеi «контрреволюцii». Приходив тiльки один раз на тиждень хтось з адмiнiстрацii й читав та пояснював у комунiстичному дусi газети, купленi за нашi грошi.



На Украiнi нiколи ще не було стiльки арештiв та «злочинцiв», як 1929 року.

Не дивно, коли б ми мали новий приплив визвольних змагань, вибух повстань. Але ж 29-й рiк особливими вибухами селянського гнiву не виявився, злочинний елемент знищили ще 20 – 22 роками. Де взялися злочинцi та ще й у кожному селi?!

Оглянувши бодай одну камеру (не карантин), очевидним стае, хто цi арештанти, що зробило iх злочинцями. П’ятилiтка й колективiзацiя закинула за грати тисячi безневинних, найчеснiших селян.

Радянський уряд знав, що без заколоту насильно реформувати село не вдасться. Щоб попередити неминучi протести й повстання, вирiшили «вдарити» по селу: забрати з кожного села кiлька найповажнiших господарiв, щоб iх ув’язненням настрашити всiх.

Про людське око треба було закинути iм якесь обвинувачення. Отож i почалась «вербовка»[40 - Арешти.] та «пришивання» статтi (вишукування параграфiв).

Найпоширенiшi статтi-провини були: агiтацiя, органiзацiя груп, терористичнi акти, змови на вбивство радянських робiтникiв i т. iн.

«Пришити» статтю людинi – це, як плюнути, в Радянському Союзi. Вас зроблять агiтатором, коли ви проговорилися не в такт перед головою сiльради; «викриють» органiзацiю з того лише, що один колись десь говорив-хвалився сусiдовi, сусiд секретно сказав кумовi, а той подiлився з зятем; пiдставлять легенько за терористичний акт якусь ще 17 – 19 року вуличню парубоцьку бiйку, коли постраждавший тодi – сьогоднi е якась «голова» чи «секретар»; беруть за провину ще 1918 року, хоч радянський суд, згiдно декрету, мусiв би по 10 роках злочинства милувати; садять за участь у повстаннi 1919 року (а за це слiд добру половину населення притягнути); обвинувачують за те, що не пiшов до колективу; хапають таких, хто не може виплатити всього податку.

Нарештi, коли ГПУ не мае в селi готових «кандидатiв», то роблять так: приiжджае агент на село й отверто каже:

– Нужно забрать у вас 5 челавек. Назвiте кандидатури найболее вредних кулачков.

Актив радий до послуг: у нього тих «вредних» бiльше, як пiвсела.

Попадали в «кандидати», звичайнi, тi, хто не мовчав всевладному начальству та розкривав темнi дiла-злочинства свавiльноi сiльськоi комунарii.

Було багато курiозiв з цими «контрреволюцiонерами» та «агiтаторами». Буквально темна особа, слова «агiтацiя» не може вимовити, а його взяли за «гитацiю» серед селянства.

Одного «полiтичного» чекiст згарячу спитав:

– С какiм отрядом ти нальот делал на станцiю Крижополь у 19 гаду?

– Єй-бо, нi в якому отрядi я не був, – побожився переляканий парубок.

– А где же ти бил тагда? – допитувався чекiст.

– От не знаю, чи ягнята, чи ще гуси я пас тодi. Спитайтесь мами, – вони добре пам’ятають, коли ми продали гуси та купили вiвцi.

Не один обвинувачений розводив руками та обливався сльозами, коли йому прочитували, за що його «притягають до пролетарського суду». Пригадую, «контрреволюцiонера» Чернiенка Микиту з Шипилiвки. Неписьменний селюк, що весь свiй вiк з роботи, поля, гною не вилазив; до революцii наймит в економii, а пiсля революцii, дiставши 4 десятини землi, невсипущий господар доробився до «куркуля»; обклали його, як експертника, податком, виплатити не було чим, i посадили. Страждав, мордувався сердега, цiлими ночами плакав, а пiсля «слiдства» вернувся цiлком прибитий. Збожеволiв бiдолашний. Забрали його до лiкарнi, а через тиждень вивезли до «Одеси» (значить – помер).

Чиста комедiя виходила, коли притягали до вiдповiдальности «групи»: часто учасники цих груп i незнайомi були один з одним.

Бiдняк побив голову Комiтету Взаемодопомоги, а «куркуль» винен тiльки тому, що вiдбулось це на його подвiр’i. Зiрвали селяни сход – виннi куркулi, хоч на сход iм ходити заборонено. Бахнув хтось цеглиною уповноваженого з району – забрали 4 заможних. Не вдалась на селi кампанiя – виннi куркулi, або рiжнi «бувшi люди» та «непевнi».

Яке обвинувачення, такий i суд. Бiльшовики й тут виявили «новаторства». 90 % справ вело ГПУ через свiй апарат, оминаючи зовсiм судовi установи.

Чекiстськi слiдчi методи давно загальновiдомi, але пiдчас останньоi «колективiзацiйноi кампанii» вони озвiрiли до решти.

Кожний слiдчий мав 100 – 300 справ. Будучи «страшно перегружон» (про це скаржиться на кожному кроцi всякий «атветственний»), вiн вирiшував долю арештованого незвичайно скоро: за 5 хвилин розмови з людиною, що на питання слова зi страху не може промовити, не кажучи вже про ширшу думку на свiй захист, – «слiдчий» з найспокiйнiшим сумлiнням занотував у висновках 3 – 5 рокiв Соловок.

Здебiльшого слiдство велося так: арештований сидiв мiсяць-два, не знаючи, чого з нього хотять. За цей час витягнуть його раз на встановлення його здоровля (чи може вiн витримати пiвнiчний клiмат бодай мiсяць), другий раз на те, щоб сфотографувати, i знов сидить – мучиться.

Враз пiзнього вечора, чи вночi викликають його «до канцелярii». Це слово, та ще в такий час, не одного приголомшуе. Було багато випадкiв, що з тiеi «канцелярii» люди бiльше не вертались. А «крiвавоi осени» кожний найбезневиннiший арештований мiг усе припускати, та ще, не дай боже, як на подвiр’я Допру заiде «чорний ворон» (авто).

Викликаний в’язень тодi не живе. Агроном Багачевський (Ольгопiльського району), викликаний у такий час на допит, проходячи повз авто, зомлiв i помер на мiсцi вiд розриву серця.

На допитi запитують кiлька моментiв з автобiографii, хапають з неi найпiдозрiлiшi факти, i тут же, на ваших очах «опитний» слiдчий «сочiняет» обвинувачення; кине вам кiлька блудливих питань, пiдвищить тон, коли ви скажете «нi», «радить» признатись, бо «будет хуже, iбо ми знаем все вашi тьомние делiшкi», вiдчитае грiзно акт обвинувачення i «распiшiтесь».

Обвинувачений вiдмовляеться, не розумiючи, чого так скоро, заперечуе абсолютно всi мотиви обвинувачення, наводить низку найочевиднiше спростовуючих обвинувачення фактiв, називае десятки живих свiдкiв, хвилюеться, плаче, не може збагнути, що за напасть, який це лиходiй так немилосердно мiг набрехати, благае назвати прiзвища цих мерзотникiв, дати йому очну ставку…

Але слiдчому нема коли. Вiн давно вже поклав до портфеля акт обвинувачення й наказуе вiдвести в’язня.

Розгублений остаточно такими «слiдствами», прибитий страхом за кiнець справи, – бо «шиють» (обвинувачують) i агiтацiю, i органiзацiю, i участь у вбивствi та iнше – лементить сльозами благання, припадае до нiг чекiста, кричить всiм еством своiм: «неправда, я нiчого не винен…».

«Разберьом», – холодно кiнчае чекiст i делiкатно випихае в’язня в коридор, звiдкiль його змученого вкрай вiдводять до камери.

Довго там вiдхлипуе та умиваеться сльозами бiдолашний, силячись збагнути, що за нещастя.

Єдина надiя, що розберуть, але цей «разбор» кiнчаеться на 95 % тим, що його за мiсяць-два викликають на етап.

Так було й зi мною. З першого дня арешту я очiкував виклику i був певний, що доведу свою невиннiсть, переконаю уважного й розсудливого слiдчого, що тут якесь непорозумiння. Тому першi днi був спокiйний.

Але проходив тиждень, минав другий, а менi нiчого не кажуть. Спокiй мiй розвiвався, а далi й терпцю не вистарчае.

Пишу заяву до ГПУ, до прокуратора, але моi спiвмешканцi смiються: охота тобi до лямпочки звертатись; не варт папiр псувати.

Проте, я подав-таки заяву. Очiкування наслiдкiв заяви обнадiяло мене, але даремно. Нi вiдповiдi на заяву, нi визову.

Я остаточно зденервувався i впав духом, жахаючись, як i всi, «чорного ворона».

Аж за пiвтора мiсяця, о 11 годинi вечора викликали мене, не сказавши навiть куди.

На дверях канцелярii чекав чекiст. Впустивши мене до кiмнати, вiн сiв за стiл i, постукуючи олiвцем, довгенько оглядав мене, мiняючи кiлька разiв вираз обличчя – то лагiдний, то звiрячо-суворий. Пiсля гiпнотичного прийому пiшла чекiстсько-агiтацiйна частина. Агент хотiв облегшити собi роботу: вiн (а я таки добре злякався) сподiвався, що розкажу й за себе, i за моiх 4 спiвучасникiв.

Тому сказав менi комплiмент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому станi, i запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспiльству, слiд лише признатись «чистосердешно», бо це втрое зменшить кару.

Вислухавши «батькiвський» вступ i заспокоiвшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.

– Разве ви не знаете? – нiби справдi здивувався чекiст.

Я запевнив, що нiчого за собою не почуваю, i хочу почути вiд нього мотиви.

Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу вiдчитати iх вiн менi не хотiв, а став кидати окремi, нев’язнi питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.

З нього я зрозумiв, що нiяких фактiв моiх провин нема, що ГПУ «чуло дзвiн, та не знае, де вiн». Я категорично вiдрубав, що весь акт е штучним пiдставленням фраз, щоб тiльки скомпромiтувати чи й знищити людину.

Слiдчий образився й «порадив» менi бути «разсудiтельнее в таком учрежденii».

Я, будучи певний, що агент «бере на бас» i не знае про моi грiхи нiчогiсiнько фактичного, ще раз пiдкреслив, що рiшуче вiдкидаю всi факти й говорити про них нiчого не буду. Навiть делiкатно зауважив полiтичну несвiдомiсть «товариша следователя», бо деякi з фактiв обвинувачення (органiзацiя «Просвiти») треба вiднести менi на плюс, хай товариш слiдчий звiриться про це у старших.

Агент скипiв, покрутив олiвцем i буркнув: – «Ухадiте».

На дверях завернув, пiднiс папiр i наказав пiдписатись.

Я попросив прочитати, а потiм сказав, що такого протоколу не пiдпишу, бо не моi там слова.

Ще бiльше розлютувався чекiст, «згарячу» пророкував менi, що «такiх супчiков ми обуздаем, местечко для нiх тьоплое iмеется».

Я бачив, що мiй слiдчий з тону слiдчого спадае, й хотiв iти.

Але вiн вхопився за револьвер, вернув мене i наказав пiдписати акт. Я погодився пiдписати лише з примiткою.

Слiдчий вiдрубав, що «нiкакiх примечанiй здесь бить не может».

Коли ж я остаточно вiдмовився, хоч би й пiд загрозою револьвера, пiдписати без «примечанiй», слiдчий мусiв прийняти.

Вийшов ошалiлий. Раз – нервувала мене наглiсть слiдчого, друге – неспокiй, чим може кiнчитись моя поведiнка.

Поiнформувавши товаришiв, я став аналiзувати мотиви обвинувачення. Пригадав усi слова-питання слiдчого i ще раз та основно переконався, що правдивих вiдомостей про мене ГПУ не мае. Акт обвинувачення налягав на грiхи останнiх рокiв, а iх я не почуваю. Це схвалило мою тактику.



Чекав тиждень – не викликають. Проходить другий – менi нi слова.

Знову пiдупав духом, став припускати, що бiльше не викличуть i посадять на «чорного ворона».

Кожний вечiр проходив у хвилюваннi; коли ж пiдбiгав «ворон», у мене душi не було.

Аж третього тижня покликали мене i, на диво, вдень. Сподiвався «квалiфiкованiшого» слiдчого, а може, й самого Резунова. Цей крiвавий чекiст вiв лише такi справи, де, як не розстрiлом, то 10 роками – менше не пахло.

Але мене чекав той самий агент Шнайдерман i мягко, не по-чекiстському, став «радити», як людина «незаiнтересована», викласти все, i, на його слова чести, через три днi я буду вдома.

Я попросив ще раз прочитати менi акт обвинувачення. Чекiст погодився, бо вiн у нього добре вже зредагований. Акт був змiстовий, пам’ятаю всi факти:

«Я переконаний i загартований петлюрiвець-самостiйник i, не зважаючи на активну громадянську роботу, хитро-приховано веду розкладницьку, антирадянську роботу, використовуючи свою посаду як вчитель; маючи великий авторитет серед контрреволюцiйного петлюрiвського вчительства, пропагую серед нього нацiоналiстично-самостiйницькi погляди та пророкую недалекий кiнець радянськоi влади; використовуючи права працiвника в Наросвiтi, роз’iжджаю по районах i через учителiв-петлюрiвцiв та бувших старшин закладаю контрреволюцiйнi-петлюрiвськi гуртки; в мiстi органiзував осередок «Спiлки Визволення Украiни»; викладаючи украiнську лiтературу в профшколi, прищiплюю учням нацiоналiстично-самостiйницькi тенденцii; в часи громадянськоi вiйни був ярим агiтатором проти бiльшовикiв; 1918 року працював у воiнського (вiйськового) начальника агiтпропом, розповсюджував шовiнiстичну лiтературу, закладав «Просвiти», служив у петлюрiвськiй армii сотником гайдамацьким, носив оселедця, пiзнiш брав участь у повстанських штабах Дерещука й Цвiтковського, як органiзатор бандитських загонiв; будучи дезертиром, агiтував проти мобiлiзацii на вiйну з поляками; пiдтримував зв’язок з полiтичними злочинцями, допомагаючи iм матерiяльно…»

Агент скiнчив i, солодко усмiхаючись, пильно дивився менi в очi.

Я ще раз переконався, що головного в актi нема, i побадьорiшав.

– А де ж факти? – запитав смiливо.

– Факти?! А то, что ви, с мандатом окрiсполкома[41 - Окружний виконавчий комiтет.], раз’ежая по сьолам, заiгривалi на настроенiях крестьянства i падривалi хлебозагатовку – ето не факт? А то, что на собранiях виступалi протiв комячейкi? А то, что… Да вообще фактов есть много… Вот онi, – показав на грубу паку, – мое дело. Но я надеюсь, что в етот раз ви будете благоразумнее i чiстосердечно прiзнаетесь у всьом…

Я ствердив, що признаватись не маю до чого, бо всi мотиви – наклеп.

Шнайдерман вiдхилив моi «предложенiя»; проголосив ревний монольог: умовляв признатись, втричi легша кара, та настрашував про заслання i т. iн.

Коли вiн впивався фаховою красномовнiстю, у моiй пам’ятi промайнув спогад: на кiлька тижнiв перед арештом пiдiйшов до мене у клюбi Гутенко й таемничо натякнув:

– Слухай, в повiтрi неспокiйно. Треба нам щось робити. Давай закладемо вчительський гурток iз «своiх». Слiд також нагадати за Мироновича i взагалi.

Я не стерпiв такого нахабства й вiдрубав:

– Не крути дурня. На нiякi органiзацii з провокатором я не пристаю.

Вiн вдав ображеного та обiцяв порахуватись.

Пригадав я також Дончукового «секретного листа», повного натякiв, та в якому вiн пропонував заснувати на моiй кватирi, «центр-осередок» «справжнiх украiнцiв» на «всякий можливий момент» i т. iн.

Ще тодi я запiдозрiв непевнiсть його пропозицii. Чого, раптом, писати такi небезпечнi речi та передавати iх через руки й очi чекiстськоi пошти (а вона у нас в одному будинковi з ГПУ), коли Дончук майже щотижня бував у мiстi i мав цiлковиту змогу свою «iнiцiятиву» передати менi на словах.

Зустрiвши його пiсля того листа, я вилаяв за необережнiсть, але впевнитись у «нечистiй iнiцiативi» не мiг.

Лише пiзнiше, як за ним ми почали стежити й зустрiчати частенько в дверях ГПУ, моi припущення стверджувались.

Коли ж його, звичайного рядового вчителя, призначили на iнспектора при Наросвiтi – всiм стало ясно, що «висунути» його могло тiльки ГПУ.

Я ще тодi став побоюватися.

Не було сумнiву, що автори мотивiв – Гутенко й Дончук – «штатнi» провокатори серед учительства.

Я назвав iх прiзвища. Слiдчий спохватився, змiнив тон i iдко проказав:

– Значiт, ви сознательно скриваете свою вiну? Странно. За вас ходатайствують авторiтетние лiца, прiнiмаем во внiманiе вашу актiвную общественную работу, у ваших же iнтересах возiмся с вамi, хочем, чтоби ви созналiсь в своiх грехах перед обществом, а ви хiтрiте, хатiте нам замазать глаза? Харашо. Нам с вамi не о чом больше разгаварiвать.

– Дозвольте, – обзиваюсь. – Я ж хочу вияснити, звiдкiль виходять тi моi «грiхи». Запевняю вас, що то не моi грiхи, а Гутенковi й Дончуковi, а може й ще чиiсь.

– Прi чом тут Гутенко, Данчук, – сердиться слiдчий.

– Якраз вся суть в тих мерзотниках-провокаторах.

– А ви откуда знаете, что онi провокатори?

– Не я один, а майже все вчительство про iхне знайомство з ГПУ знае.

– Вот как! Даже за всех учiтелей распiсиваетесь?!

– Не розписуюсь, а стверджую, що ви iм грошi платите!

– Что? Давольна. Слiшком дальоко заходiте… Ви свободни…

– То вже й кiнець слiдству? Ви ж, власне, по сутi справи нiчого не спитали й менi не дали змоги говорити. Я вимагаю вислух…

Але не договорив. Слiдчий делiкатно й потужно за комiр провiв мене в коридор, а там пiдхопив черговий вартiвник.

Тим слiдство закiнчилось. Почалися знову муки очiкування невiдомого, острi до непритомности хвилювання вiд гуркотiв «ворона», очiкування видющоi смерти, та щоденне благання у Бога живим вийти з цього пекла.



Здебiльшого на допит брали раз на 5 – 10 хвилин. Слiдчому головно ходило про «подпiшiсь».

Знав Допр багато випадкiв, що арештований пiдписуеться в кiнцi напiвчистого аркуша протоколу, а на другому допитi йому вичитують такi страхiття, що вуха в’януть.

– Я цього не казав, я не… – з жахом заперечуе в’язень.

– Пазвольте! – злорадно усмiхаеться слiдчий. – Вашi собственние слова. Ви подпiсалiсь…

– Та…

Даремнi тут спростування – на протоколi дiйсно е в’язнiв пiдпис.

Характеристично, що ГПУ категорично, з правила, вiдкидае всяких свiдкiв та «очнi ставки».

– Ми знаем, каво спросiть.

І здебiльша, нiкого зi свiдкiв обвинуваченого не викликають.

Складнiше ведеться слiдство, коли судять групу, не знаючи, хто з них «найбiльший контрреволюцiонер». «Допитують» в першу чергу сiльський актив, iнакше кажучи, диктують i записують потрiбнi iм фрази, а тi пiдписуються. Далi йде обплутування та бичування арештованих.

Разячi факти крутiйства та пiдлости знала наша камера. На допитах «радили» «признатись», водячи наганом попiд нiс; прикладом у груди вiдбирали пiдписи, що вiн дiйсно був у бандi; обiцяли випустити, як видасть всiх учасникiв наскоку; садили в пiдвал, щоб «нагадав», «обдумався»; по декiлька разiв вночi брали до «канцелярii», возили до ГПУ на чекiстськi «експерименти» слiдчих метод.

Тут кидають в’язня до темноi, як нiч, казнi, яка одним духом своiм електризуе жахами всi атоми людського тiла. За кiлька хвилин приходить чекiст i, кремсаючи перед лицем в’язня курком нагана, «просить» розповiсти, «всьо подробно».

Коли арештовний вдасться твердiшою на нерви людиною, чекiст пiднесено-впевненим голосом вiдрубуе, що «жiвим отсюда не випущу». В пiдтвердження своiх слiв, та щоб в’язень «розв’язав язика», пускае в чорний морок кiмнати кулю.

Мало хто з iспитуваних мiг мовчати, чи «нiчого не знати». Майже кожному доводилось признатися, як було про що, чи немилосердно брехати, роблячи з нiкчемноi мухи величезного слона…

– Вот вiдiте, – закiнчував у темнотi зрадiлий слiдчий, – пойдьомте в комнату. Я же знал, что Кiрiл Паламарчук, iмея вiнтовку, собiрался убiть председателя КНС (комiтету незалежних селян) Шубенка.

– Вибачайте, товаришу слiдчий, я троха не так казав. Голова Комнезаму Шубенко пiдiйшов з рушницею до Кириловоi хати й нацiлювався стрiляти через вiкно (вони посварилися за жiнку), але надiйшли хлопцi (я тодi парубкував), i Шубенко скочив за тин…

– Как? апять врьош?!

– Та, Боже ж мiй! Як же я можу брехати, коли воно iменно так було. Спитайте всiх хлопцiв…

– У, дурной, упрямий мужiк. Пашол вон, – закiнчуе розлютований слiдчий.

Але по трьох ночах катання на «чорному воронi» до ГПУ та з ГПУ мусiв Ілько Жарук розписатися, що дiйсно бачив, як «дядько Гарасим (з 13 камери заможний лiтнiй селянин, що ледве коли i в руках мав рушницю) ввечерi вiдкопали в городi рушницю й принесли ii до Кирила Паламарчука – мого сусiди, а цей пiшов з нею на подвiр’я Шубенка».

Обрадуваний слiдчий похвалив Ілька за мужество й обiцяв пустити додому (про це вiн менi, як сусiд по нарах, сам признався).

У кiнцi процесу цiеi «групи» всi дивувались, що трьом дали «вишку» (кара на смерть – мiж ними й Паламарчук), останнiм чотирьом вiд 8 до 10 рокiв Соловок, а Ільковi дали тiльки 5 лiт, хоч вiдомо було, що вiн перекинув у болото бричку з райжiнорганiзатором (уповноважену для роботи серед жiнок).

Згадуеться в процесах частенько прокуратор «по надзору»[42 - Для нагляду.] за деламi ГПУ. Йому треба оскаржити[43 - Рекурсувати.], в разi неправдиво ведеться слiдство, «вимагають» неправдивих доказiв, не викликають «всiх» свiдкiв i т. iн.

Але зло бере, смiхом i цинiзмом тхне вiд всiеi паперовоi тут ролi прокуратора. В слiдчих операцiях ГПУ вiн пiдслiдним допомагае менше, як мертвому кадило. Єдине, що може вiн робити – дати вiдповiдь, у якого слiдчого ваша справа, але це й без його ласки кожному з нас вiдомо.



Коли «досвiдченому» слiдчому «пощастить» викрити хоч що-небудь певного з «ганебноi дiяльности» «терористичноi» групи – затiвають показовий суд. Виiзна сесiя окружного суду (суддя – один iз агентiв ГПУ) виiжджае на район, куди перекидають етапом «куркульську свору», i розiгруе показово-агiтацiйну iнсценiзацiю.

Перед процесом слiдчий приiжджае на село, «обробляе» до суду актив та вiдповiдних свiдкiв, висувае красномовного громадського обвинувача – й успiх iнсценiзацii запевнений: намiчений слiдчим засуд проходить на 100 %.

Не доводиться особливо дивуватись, бо акт обвинувачення обiймае таку силу злочинств i так правдиво вони стверджуються визнанням один за одного самих обвинувачених, що на судi iм доводиться тiльки очима клiпати, а авдиторiя дивом дивуеться, що розкрили таких великих вбивцiв.

Безбожно брехливi «докази» «свiдкiв» доповнюють змiст обвинувачення, а довга промова прокуратора (одного з битих на язик чекiстiв), начинена iдовитими вириганнями, довершуе ефект суду над «куркульським кублом», трутнями працюючого люду, гидрою контрреволюцii на селi, павуками-експлуататорами, рицарями «темноi ночi».

Суд iде на «совещанiе» (правдивiш, до одного з мiсцевого начальства смачно заiсти та солодко запити по великих державних трудах). Присуд його, що давно вже готовий лежить у одному з портфелiв суддiвських (слiдчий складав його ще в день закiнчення слiдства), всiм наперед вiдомий.

І зiтхае придавлено авдиторiя, плаче рясними сльозами рiдня, догибають морально бiдолашнi «гидри» сiльськоi контрреволюцii.

Другого дня вправна червона преса дае цiлу сторiнку списанiй, як пiд стенограф, статтi: викрито й засуджено нову зграю хижакiв-нальотчикiв у Гайсинському районi, що банди закладали, нальоти органiзували, радянських робiтникiв забивали, колективiзацiю пiдривали та селянство тероризували.

Читае цiла округа, не вiрить таким страшним дiлам, жахаеться таких засудiв.

Село нишкне, загортаеться в шкаралущу мовчанки й тупо, без найменшого реагування, споглядае на роботу верховодiв.



Часом показовi суди не вдаються.

На одному процесi сталось «непорозумiння». Розповiв нам так про нього в’язень Василь Короп – учасник-обвинувачений цього процесу:

Судили групу куркульських шкiдникiв (Маркiвський район), що нiби-то вбивала сiльських активiстiв.

Була недiля; зiбралось сила народу.

Розпочав процес голова суду вступною промовою, в котрiй пред’явив авдиторii «групу лицарiв».

Чуднi сьогоднi радянськi «лицарi», – коли б ви бачили: в засмарованих порваних кожухах, в облiзлих вiд поту – клопоту шапках, з виснаженими вiд довголiтньоi працi та мук останнiх мiсяцiв зарослими обличчями, з тупими вiд нестями й гiркого подиву та вродженоi несвiдомости видами – нашi типовi нещаснi хлiбороби, обездоленi звiрством Совдепii.

Промовець перечислив низку «крiвавих вчинкiв» цих «лицарiв» i закликав радянське суспiльство мечем червоного суду викорiнити вороже насiння. Пiсля його немудроi поетичноi промови секретар став монотонно читати акт обвинувачення.

Авдиторiя, як губка воду, вбирала слова.

Секретар вичитував: Данило Волощук та Маркiян Загороднiй (останнiй не дочекав суду – помер у Допрi), озброенi куцаками (обрiзаними крiсами), засiли пiд хатою секретаря комсомолу Голубова i вночi на 18 серпня, як той вертався з хати-читальнi, напали на нього. Вiд вистрiлу з рушницi…

Останнi слова перервала раптовим вибухом авдиторiя:

– Брехня, брехня! – закричала, зiрвавшися з мiсця, Волощукова жiнка i з пiднесеними зцiпленими кулаками побiгла на сцену.

– Мiлiцiонер, – почулося з президii, але той не обзивався.

Жiнка вилетiла на сцену, пiдбiгла до стола i, гремлячи по ньому обома руками, зi сльозами вiдчаю й благання верещала:

– Брехня! Ой, Божечку мiй! Не вiрте! Ой, Боже, – вiдсапувала раз по раз. – Не вiрте. Вiн же тодi саме христини справляв, цiлу нiч гостей частував. Ой, Боже ж мiй! Людоньки добрi, сусiдоньки моi милi! Скажiть же, не мовчiть. Ой, Боже ж мiй, – залементiла молодиця, припадаючи до суддiв i не даючи головi «призвати до порядку».

У залi знялася шамотня, голоси щораз голоснiшi, смiливiшi.

Десь узявся мiлiцiонер, вхопив за рукав жiнку i став тягти зi сцени. Вона вп’ялась обома руками за пiфрак голови суду й несамовито верещала:

– Рятуйте! Вiн не винен! Божечку мiй ласкавий! Рятуйте, люди…

Заля заворушилась окремими вигуками.

Церемонiя процесу стала набирати вигляду вуличньоi сцени.

Враз ззаду залi пiднявся селянин i твердим смiливим голосом заявив:

– Дозвольте слова!

Заля враз занiмiла в мовчанцi. Голова й не помiтив, що цим порушуе порядок процесу, i механiчно промовив:

– Прошу.

– Увечерi, 17 серпня й до самiсiнького ранку я гуляв у Данила Волощука на христинах, а потiм ввесь день ми з ним возили снопи. Тому свiдчу, що участи в раненнi секретаря Голубова вiн не брав. Це ствердять куми, що були на христинах.

– Правда, суща правда, стверджуемо, – обiзвалось в залi кiлька голосiв.

– Крiм того, ранено Голубова не 18, а 20 серпня.

Голова хмуро кинув погляд на слiдчого; той муркнув, засовався в крiслi i заходився перегортати аркушi в тецi.

Селянин продовжував:

– І ранив Голубова незаможник Архип Пелих за те, що Голубов дуже обидив його пiд час подiлу грошей, якi вони затаiли вiд самообкладання. Пелих сам менi за чаркою хвалився.

Заява викликала новий, ще густiший рух в авдиторii i, мов обухом по келепу, приголомшила президiю суду. Вона баранячо-вовчими очима поглядала один на одного, а слiдчий прийняв вигляд багрово-бурячковий.

На хвилину в залi стала гробова мовчанка.

Розчервонiлий голова враз спохватився, шепнув щось на вухо засiдателевi й промимрив: «В вiду поступiвшiх нових показанiй сторон, виездная сесiя чрезвичайного акружного суда постановляет: суд отложiть для дополнiтельного следствiя».

«Показовий» суд показав, лише не те, чого хотiла «чесна» президiя суду, а щось iнакше…

Найчастiше присуд пiд диктат слiдчого друкуеться на машинцi в ГПУ, прикладаеться фотокартка, i дiло йде до Харкова, в «особое совещанiе прi ГПУ УССР» чи в «Тройку». Тройку органiзували восени 1929 року, коли «Особое совещанiе», завалене зливою справ, не встигало «судити».

З Харкова дiло йде до Москви.

Як судять у Харковi, скiльки справа маринуеться в Москвi – Господь його святий знае, – це тайна велика, знаемо лише, що цiлий мiсяць нiхто нi в чому не розписуеться, а то враз чоловiк 50 – 80 сповiщають, що iх «дело» за Харковом.

Бували такi в’язнi, що про Харкiв iм не згадували. Це неприемна ознака; тут пахне мандрiвкою «чорним вороном» до славнозвiсного ГПУ, а «вiзиту» особисту, туди роблять арештованi неспроста: 80 % заведених туди свiту бiльше не побачать.



Двi речi в Допрi залишились в пам’ятi на вiки: «чорний ворон» та камера смертникiв. Цi два чинники – певне, единi й виключнi досягнення пролетарськоi диктатури та безумовно оригiнальний витвiр ГПУ.

Самий лише звук-гук «ворона» приводив у настирливiсть увесь Допр. Однi – меншi «злочинцi» з цiкавiстю й жалем-болем прислуховувались, визирали – куди iде, кого, кiлькох вiзьме. Другi – бiльшi «контрреволюцiонери» тупiли з тремтiння й жаху – «не я лi, Господи».

І направду, трагiчнi щоденнi явища. Десь пiд вечiр з собачим гуком пiдлiтае «ворон». Бряжчать ключi, вiдмикаються важкi дверi i…

– Марченко! Собiрайся.

Напiвживий Марченко, що так сподiвався виправдатись на допитi, бо його «обiцяли» викликати, нiмiв остаточно.

Хтось за нього натякливо запитував:

– З речами?

– Нет, не надо. А впрочем берi.

Загiпнотизована камера вiд дверей пересуваеться до вiкна. Найменшi ближче, найвищi далi, – щоб конвой не побачив та цеглиною не почастував, i щоб усiм було видно, – повезуть, чи поведуть, зв’язаних густо, чи рiдко i взагалi скiльки вiдправлять «на лоно Авраамове».

З тим самим гуком пролiтае «ворон», але побачити рiдко коли вдаеться, бо лиш одно вiконце ззаду, де сидить «конвоiр».

Аж другого дня весь корпус таемничо-похоронним тоном передае з камери до камери, що вчора чотирьох взяли на шльопку (на розстрiл).

Куди iх беруть, що з ними роблять, де дiвають – таемниця гробова, недосяжна для нас. Догадувалися лише, а дехто з конспiративних товарисько-щирих визнань знайомих через iнших «знайомих» (агентiв ГПУ) розказуе:

В одному з будинкiв ГПУ е камiнний льох, де вiдбуваеться остання розправа над контрреволюцiею. Є також стала посада ката, що виконуе присуди смерти. Привезену жертву кат бере на свiй «апарат» i, за завданням чекiстiв-операторiв – слiдчих, вiдбирае передсмертну сповiдь у смертника та не лише за своi «прегрешенiя», а й за тих, хто ще живий сидить у Допрi чи може «помилково» гуляе на волi.

Якi методи сповiди чекiстського ката в такому мiсцi та ще в таку хвилину, це може уявити тiльки буйна фантазiя, озброена всебiчним знанням жахливоi чрезвичайськоi дiйсности.



Не всякий, правда, «вороном» катаеться. Багатьом «на лоно Авраамове» доводиться пiшки чимчикувати.

Це тi, що сидять у «камерi смертникiв», засудженi виiзною сесiею.

Цим сердегам доля судила тяжчу, довшу смерть. Мучать iх на допитах, вимотують нерви на «процесах», томлять у камерах i тiльки по 3 – 4 мiсяцях, коли душа вже нежива, – вбивають тiло.

Ледянi iскри пронизували, коли пiд час прогульки проходив повз грати «камери смертникiв» та крадькома зиркав на блiдо-матовi обличчя, погаслi очi, благаючi чогось незнаного…

Ще болючiше ставало, коли було думати хто вони, за що iх нищать?..

Тiльки за те, що були добрi господарi, любили землю, село, все добре, свiтле в ньому…

Смертникiв не пускають на прогульки, забороняють повз них проходити, будь що передавати, не дають нiяких листiв, газети, – вони для свiта не iснують.

Доводилось бачити жахливi картини прощання батька-смертника з жiнкою, дiтьми, матiр’ю. Хiба придавивши в собi почування людини, забувши, що ти е живе творiння, – можна спокiйно споглядати на сцени останнiх побачень живих людей з завтрашнiм мерцем.

Дехто зi смертникiв пробував шукати справедливости перед вищим судом – ВУЦВК-ом (Всеукраiнським Виконавчим Комiтетом): велiв жiнцi чи батьковi спробувати останнього й подавати касацiю до Петровського (голова ВУЦВК-у).

У багатьох жеврiла надiя на помилування, думалося, що вищий «пролетарський» суд – влада справедливiша, сердечнiша, але цi рожевi надii не справджувалися, бо тiеi крiвавоi колективiзацiйноi осени 1929 року майже нiкому помилування не було.



На кару брали пiд вечiр, щоб менше людей бачило. Допр ще за дня знав, кого братимуть; ця чутка переходила з камери до камери.

Десь коло 6 години приходить озброений загiн «конвою» 6 – 10 чоловiк з наказом: кого брати.

Лунае крик надвiрного вартового «закрой окна», розставляють вартових по всiх брамах, дiрах допрiвського подвiр’я, i смертний хiд починаеться.

Виводять смертникiв з камери по одному до канцелярii, обшукують до ниточки, в’яжуть дротом руки кожному («кайданiв» радянська в’язниця не мае; iх «знищено» ще з 1917 року), з’еднують iх тим самим дротом по парi, в’яжуть пари одну до одноi i – «шагом арш».

Мiлiцейськi вартовi знають, коли вестимуть на «шльопку», i завчасно дають свисток, щоби народ не збирався на вулицях.

Живий ще випадок. Вели чотирьох. Брат одного зi смертникiв – Заболотний Якiв, засуджений на 10 рокiв, сидiв у нашiй камерi. Довiдався вiн ще ранком, що сьогоднi Хому братимуть. Весь день плакав та промовляв «нiзащо пропав братуха», i з болючим острахом очiкував вечора.

Коли «процесiя» з 10 озброених та 4 пов’язаних промайнула повз вiкно, вiн силою всiх грудей крикнув: «Прощай, Хома, умри спокiйно», – i безсило повалився на нари.

На його крик полетiв у вiкно камери великий камiнь, засвистали всi дозорцi, а за хвилину вилетiв дижурний i забрав напiвпритомного Заболотного до пiдвалу.

Врiзався в пам’ятi такий факт. Засудила сесiя батька та двох синiв – Кропивницьких: старого на 8 рокiв, а синiв до вищоi мiри «соцiяльного захисту» – розстрiлу. Батько на «процесii» втратив розум, а сини смiливо й спокiйно очiкували смерти.

Вело iх 6 вартових i, на диво, незв’язаних.

Була вiдлига вдень, а пiд вечiр вдарив мороз.

Щойно вивели з брами й ступили на хiдник, як менший Кропивницький – Левко вмент збив з нiг «конвоiра» й пустився тiкати, але… на четвертому кроцi посковзнувся i впав. Не встиг вiн пiднятись, як пальнув стрiл, i втiкач, коливаючись, посунув боком по бруку.

– Ложiсь! – гукали «конвоiри» старшому Кропивницькому, збивши його прикладами до землi, а три з них наздогнали молодшого i всадили в нього по кулi з наганiв.

Водночас засюрчали свистки, повибiгала сторожа, залунало ще кiлька пострiлiв у вiкна камер, супроводжених пустою лайкою, i пострiленого Левка понесли, а старшого повели в двiр Допру.

За кiлька хвилин прискочив «ворон» i по хвилi зник.

Камери занiмiли в мовчанцi: нiщо не писне, крiм настирливих крокiв збiльшеноi сторожi в коридорах.

Нiч пройшла в остро-нервовому чеканнi.

На ранок стали вiдомi подробицi свiжоi подii. Зi слiв очевидцiв, Левка внесли до канцелярii скривавленого мертвого; прилетiв «ворон»; озвiрiлi чекiсти кинули зразу зв’язаного живого, а потiм зверху на нього поклали мертвого брата й повезли.

Цiлий ранок камери гомонiли про подiю, щораз доповнюючи ii новими додатками.

Враз, десь коло пiвдня, почувся голосний зойк:

– Ах! Боже мiй! Душогуби, дайте менi його…

Ми кинулись до вiкна. Перед брамою стояла простоволоса молода жiнка i, в розпачi б’ючи в браму кулаками, кричала, плакала й кляла.

– Вбивцi, де ви його дiли? Дайте менi, тiло дайте! Ой, Боже…

Збiгались люди. Прилетiв «конвоiр» i став тягнути жiнку до комендатури. Жiнка впала й, соваючи ногами ревла, захищалась.

Страшне було видовище.

Люди не стрималися i, нiби змовившись, чи пiддавшись якiйсьневiдомiй силi, кинулись на «конвоiра». Вiн, збитий з нiг, пiдкидався над головами гурту, товчений, шарпаний зi всiх бокiв.

Маса так захопилася роботою, що не почула нi крику вартових «разойдiсь», нi пронизливих свистiв… Аж пострiли трьох разом револьверiв над головами та загiн мiлiцiонерiв допрiвськоi сторожi схаменули iх криком «руки вверх».

Мiлiцiонери пiдняли потовченого «конвоiра», вирвали з руки баби шаблю, а весь гурт повели до ГПУ.

Все мiсто, певне, з зачудованням споглядало на цю збiрну дружину «злочинцiв революцii». Другого дня частину молодших i багатших з цiеi дружини припроваджували до Допру й заводили на них «дело».

А жiнка лежала на мiсцi й хлипала – причитувала та проклинала:

– Душогубцi, нелюди, за що ви його вбили. Боже ж мiй, Льоню мiй нещасний! Що ж я тепер з дiточками робитиму…

Вiдхлипавши, встала й прийшла на те мiсце, з якого вчора пiдняли пострiленого Левка, припала до землi i знов залилась в голосному риданнi.

Пiдiйшов селянин, пiдняв ii i став розважати. Вона зiгнулась, нашкребла землi з закривавленого мiсця, поклала в пазуху, перехрестилась i схлипуючи поволi пiшла. В кiлькох кроках оглянулась, подивилася в бiк Допру й гукнула:

– Бодай би вам усiм така смерть, катюги, – i зникла в вулицi.

Ми стежили з вiкна за кожним ii рухом, словом, бо проти нашого вiкна на вулицi все це дiялось.

Довго несила була вiдiгнати думок про цю картину. Уявлялось, скiльки тих невинних матiрних та жiночих слiз пролилось i ллеться тепер?! Певне, всiх комунiстiв з чекiстами витопить би можна. І за вiщо вони стрiляють людей, розбивають подружжя, сиротять дiтей? Хiба ж можна за рiк-два переродити, перебороти кам’яний мур народньоi стихii?! Хiба можна в кровi, в розстрiлах прокладати новий устрiй – колектив?

Вiдплата буде, за це, страшна, жахлива, як народня стихiя вирине з берегiв терпiння. Чаша його переповнюеться… А суд народу – грiзний суд…



Кожний день щиро обдаровував нас подiями; майже щогодини передавали через «волчок» (дiрка в дверах) з камери до камери новину: вартовий побив до непритомности в’язня, там привели з «карантину» покалiченого, вчора стрiляв «конвоiр» в шесту камеру й ранив двох, в 14-й викрили змову втечi, з 16-i вночi забрали трьох до ГПУ й не вернули, в 3-й помер селянин вiд голодiвки й т. iн.

Хоч цi новини були щораз страшнiшi й тримали в постiйному напруженнi весь Допр, проте, призвичаений до крови, знущань, навiть до смерти, в’язень приймав iх доволi спокiйно.

Не викликало особливого здивування, коли одного ранку ми застали голову Іванiвськоi кооперативи Трохимчука мертвого; його арештували за «зрив» хлiбозаготiвлi, бо вiдмовився ходити по хатах i насильно забирати зерно; вiн не мiг знести всiх страхiть Допру й уночi задушився власною торбою. Прибитим сумом провожали ми з вiкна щовечiрнi мари з померлими в лiкарнi, без особливого реагування дивились на хворих у камерах. Не вражав такий факт, як голодування в’язнiв; вони були в кожнiй камерi, але здебiльша залишалися без наслiдкiв.

У нашiй камерi заявив голодiвку Стеблина з Добрянки (сидiв четвертий мiсяць, а на допит не кликали нi разу). Десять днiв лежав вiн без нiякоi уваги адмiнiстрацii. Лише одинадцятого дня прийшов лiкар i став умовляти, щоб «зняв голодiвку», бо «будет хуже».

Щодня пiсля того являвся вiн у дверях, щоб спитати, чи не помер Стеблина. На 12-й день хирлявий змалку Стеблина перестав рухатись, а на 14-й вiдняло йому мову. Вiд нього вже пахло мертвяком; до смердючого й чадного духу камерноi тiсноти додавались своерiднi пахощi людського тлiючого тiла.

Ми зняли протест перед адмiнiстрацiею. Лише на 16-й день ледве-ледве дихаючого Стеблину винесли до допрiвського околодку.

Всi переконанi були, що Стеблина полегшив роботу чекiстам – сам себе передчасно «розстрiляв». Проте, ми помилились. Його взяли на штучний корм i через тиждень рiвно «здорового» Стеблину привели знову до камери. Виглядав вiн, звичайно, гiрше, як з хреста знятий, згорбатiв, постарiвся на рокiв 15.

Хто знае, чи вернеться йому колишне здоровля, бо три тижнi, що з ним я прожив, нiяких ознак на полiпшення не було. Стеблина говорив по-дiдiвськи, крiм теплоi води, нiчого не вживав з iжi, ходив – посувався, спираючись попiд стiну, нi встати, нi сiсти не мiг. Напевне життя його знiвечене навiки, бо ж не жарт – 16 дiб нiчого, крiм води, в ротi не мати.

Серед вражливих подiй час наче скоро минав, але кожному остогидло життя допрiвське, кожного гнiтило, мучило незнання своеi долi, тому кожний жадав вийти з Допру якнайскорше, перемiнити свiй стан бодай на гiрший.

Особливо гостро виявилось це бажання, як нас – старших арештантiв, «зi стажем»[44 - Стаж – час сидiння в арештах.], 2 – 4 мiсяцiв побуту в Допрi, перевели в «нижчi» камери, т. зв. «робочi».

Це були звичайнi смердючi, глухi пiдвали, де за доброго часу, колишнiй власник теперiшнiх допрiвських будинкiв, гандляр нафтою Зухман тримав смолу, дьоготь, нафту тощо. В часи, коли державнi злочинцi намножились, як гриби, мусiла адмiнiстрацiя Допру цi, ще не вивiтренi вiд дьогтю й смоли, льохи, перетворити на житло, назвавши iх «робочими камерами».

Труду особливого не завдало. Довелось лише прорубати чотири дiрки, мiцно замурувати в них потужнi грати, – i чотири «робочих» готовi.

Набили iх, дiйсно, як оселедцiв. Сморiд, парнота, тiснота – щось жахливе. Вiсiм днiв перебування в «другiй робочiй» залишалися в пам’ятi на все життя: не було де кроку поступити; половина спала стоячи, за мiсце сiсти було десятки черг, за них билися до крови; за вiсiм днiв винесли з одноi тiльки «другоi робочоi» 5 душ: двох мертвих, а трьох непритомних; причини певнi: задушлива атмосфера.

Доводилось вiрити, що «робочi» камери утворенi на смерть, стали серiозно трактувати, що ГПУ вигадало новий спосiб нищити людей – в «робочих» камерах.

Не один з нас радий був i на «ворона» сiсти, аби лиш свiжого повiтря ликнути. Прогульок чекали ми, як Бога, а з них до камер ступали, як на страту.

Заявили рiшучий протест проти смороду й тiсноти (160 чол.), але адмiнiстрацiя мовчала. Ми вчинили бунт: з прогульки не йшли до камери, поки не зменшать людей в нiй щонайменше наполовину. Начальник Допру став умовляти нас, далi обiцяв «завтра» частину перевести в iнше примiщення. Коли ж ми твердо заявили, що не пiдем усi до «робочоi», вiн кинувся до канцелярii.

За чверть години влетiв у подвiр’я Допру вiддiл конвоiрiв (40 чол.). Захряскали замки, й начальник вiддiлу наказав нам iти до камери, бо «пустить в ход оружiе». Дехто з нас злякався: дiло, очевидно, не на жарт схилялось, але бiльшiсть стояла в дротянiй огорожi нерухомо.

Тяглась нiма сцена. Ми мовчали, а команда вiддiлу не знала, що робити, яким способом нас випхати.

Та скоро спосiб придумали. Чотири «конвоiри» увiйшли в огорожу й за плечi почали нас випихати. Перший дався, але другий запротестував: «конвоiр» його за рукав, а вiн хапнув за крiс, другий його прикладом у плечi, а вiн «конвоiра» багнетом у живiт.

У мент вирвався зойк, якась раптова команда, залунало кiлька десяткiв пострiлiв.

Ми попадали: мiж нами три ранених та один неживий. Приголомшенi несподiваним, лежали ми в закам’янiлiм жаху.

Вiддiл зробив перестановку людей i залунала рiшуча команда: «по адному поднiмайсь i виходi – в протiвном случае рублю на месте». Чотирох «конвоiрiв» з револьверами стали на воротах огорожi, чотири випихали кожного з огорожi, а решта стояла стiною через весь двiр до камери.

За годину ми були в камерi, крiм шiстьох, що змагалися з начдопру, та того, який проколов «конвоiра»; iх видiлили вiд нас до канцелярii, пiсля того ми iх вже не бачили.




V НА СОЛОВКИ


Ми прагнули етапу. Слово це тяжке, бо означало – прощай, рiдний краю, нещасна родино, але жадоба вийти з темних смердючих мурiв, не бачити знущань, хижацьких очей чекiстських – приглушувала майбутне незнаного етапу.

Вiн був загадкою для нас, бо нiхто не знав, куди пiдемо, що там жде арештанта.

Багато поголосок ходило про мiсця етапу. Росiя величезна, «пiдходящих» для арештанта мiсцевостей i не счислити, отже, кожний малював собi майбутне мiсце й долю по-рiжному. Ширилась масова думка, що нас кинуть на великi заводи (Днiпрельстан, Донбас); пiзнiш, як з канцелярii донесли, що готують списки – хто за контрреволюцiю, а хто за щось iнше, – курсували чутки про Туркестан, Сибiр; лише дехто вгадував майбутню резиденцiю арештантiв – Соловки.

Це слово й сама мiсцевiсть до осени 1929 року в масi на Украiнi була мало вiдома. Та за крiваву цю осiнь слово «Соловки» знала й мала дитина.

Одначе й Соловки не вселяли страху, бо нiхто не думав, щоб десь було тяжче пекло, як у Допрi. Тому всякий, чие «дело» було за «Харковом», чекав етапу i благав Бога, щоб вiн був якнайскорiше.

Нарештi ми iх дочекались. Чи спричинили iх директиви з центру, чи прискорила iх неймовiрна тiснота в Допрi, чи те й друге разом, – але було видно, що якась сила iх переводила iнтензивно: одного четверга вивезли вiд нас 60 «контрреволюцiонерiв», другого 80. Чекали третьоi черги.

Оголошувано про етап 2 – 3 годинi до виходу. За такий час в’язень не мiг навiть прощального листа написати, не тiльки щось сiм’i заповiсти.

Було звичайним явищем, що приiжджають до арештанта рiднi, привозять теплу одежу, все, потрiбне в далеку дорогу, а з нього вже й духу не стало. Добиваеться жiнка, де чоловiка дiли, але вiдповiдь дiстане так певну, що заплакана, розбита вертае додому i вважае чоловiка за пропащого, аж доки не одержить вiстки з Соловок, а на це треба чекати та оплакувати 3 – 5 мiсяцiв; не одна й панахиду справить по помершому.

З напруженням чекали ми четверга. Та враз якась лиха причина нагло порушила нашi сподiванки.



У понедiлок 4 сiчня, о третiй годинi ранку, застукали гучно в дверi. Ми посхоплювались враженi. Хрипливим голосом наглядач заявив:

– Слушай, 2-я рабочая! – i став вичитувати прiзвища.

Шостим назвав мое. Обдало холодною дрожжю хвилювання. Нащурилась i закаменiла в нестямi вся камера. Це збiльшувало острах. Чого так вдосвiта? Чи не на…

– «Название фамiлii прiготовсь на срочний етап».

Однак сумнiв був – на який етап: чи справдi в далекий етап, чи до ГПУ на «лоно Авраамове». Всiх страшила незвичайна пора етапу. Вона пентеличила викликаних i не давала зробити бодай можливого: передати товаришами останне «прощай» жiнцi, дiтям, рiдним.

Я був особливо приголомшений, бо до гноблячоi думки – «чи не на розстрiл» – додавалась ще одна бiда. За кiлька днiв перед тим я зробив дурницю: передав додому тепле пальто, бо тут воно непотрiбне, хiба для вошей добре пристановище; жiнка мала передати щось практичнiше. І от маете! Їхати в розпалi зими в однiй хатнiй куртчинi. Морозом обдавало на гадку, як дригонiтиму по холодних вагонах, як клякнутиму по невiдомих стоянках без одягу, постелi, гроша…

Сiрий ранок пасмом продирався через вiконце i переконував, що таки справдi на етап.

Хвилювання мое збiльшувалось до болю, до непритомности. Я кинувся до начальства. Загримав у дверi i викликав дижурного.

– Какой гад стучiт? – обiзвався сердитий голос.

– Таварiщ! Войдiте в положенiе. Пошлiте телефонограму iлi пошлiте каво, здесь не дальоко, там заплатять. Ізвестiте жену, пусть немедленно вишлет вещi, пальто i денег… Я…

Але кiнчити не дав, тiльки засмiявся, пославши мене «подальше». Я просив зi сльозами благання, припадав до дверей, але… нiхто не слухав.

Спокою не було. Я дурiв вiд нетерпiння. В розпуцi застукав знову. Хтось пiдiйшов до дверей, масно вилаявся й погрозив не стукати, бо до етапу ще й пiдвалу покуштую.

Робити було нiчого. Знервований, пiдрiзаний, мучився, силкуючись найти вихiд.



А час минав. Стали викликати по чотирьох. Єдине, що я мiг, зробив: попросив сусiду Сорочинського передати жiнцi, як принесе обiд, щоби доганяла мене на етапi.

Розбитий вийшов у двiрську загороду. Там було вже понад 40 душ. Серед кiлькох етапних з 8-i камери вiдгукнувся до мене вчитель Шандрук Петро. Це розважило. Але терпкий морозний ранок давав себе чути й руйнував моi намагання бути бадьорим. Туманна iмла оповила все навколо сумовитою тiнню, творячи похоронну атмосферу, нiби вiдчувала, куди ми йдемо, й вiдповiдала нашим настроям. Холодно було, холодно тут, на пiвднi, а що ж буде на пiвночi? Замерзну…

Тим часом вивели всiх 80 душ. Поставили в ряди по 10, перекликали, вирядили за списком i по два почали вводити до канцелярii. Там перепровадили пильний обшук: роззували, роздягали, обмацували до рубця, вiдбирали всiлякi папери-документи, ножики, голки, мотузки, пояси; пiсля огляду брали кожного до столу, фотографували, кого не встигли, вiдбирали вiдтиски пальцiв, пiдписи i знову ладнали на дворi.

Коло 10 години ввiйшов у подвiр’я «взвод конвоiрiв». Нас вивели перед ворота, перекликали ще раз. Старший «конвоiр» скомандував, 25 «конвоiрiв» оточили нас густим колом, витягнувши шаблi. Старший вiдрубав кiлька «напутственних» фраз: не разгаварiвать, не отставать, не оглядиваться, iбо без предупрежденiй рублю на месте, вiдчинились допрiвськi ворота i… почалась епопея без мiри довгого й нелюдськи тяжкого етапу.



У двi руцi перечислювали й перепускали на вулицю по два. «18-я» (пара) – i я опинився на вулицi.

Там творилось щось незвичайне. Вулицi, провулки, проходи мiж будинками загаченi людьми. Ми колом загороженi кiнними з голими шаблями. Зграi мiлiцiонерiв то тут, то там вигукують «разойдiсь», «осадi назад», вiдпихають револьверами. Нарiд, як хвиля на морi в негоду, то напре на вулицi, посуваючи мiлiцiонерiв, то враз хлине назад вiд напору кiнних. Люди рвалися пiдступити, поглянути хоч здалеку на чоловiка, брата, батька… Кавалеристи гарцювали на вулицi, наступали на груди й безжалiсно тиснули назад. Чути було хлипання, стогони, прокляття.

Пригадалася картина Репiна з «Декабристiв» – «Етап на Сибiр». Тодi й тепер. Доба абсолютизму та крiпацтва – i свiт братерства й свободи. Контрасти далеких двох культур-епох… Але судово-процесуальнi жахи монархiчного тиранства блiднуть перед звiрячою розправою чекiстiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vitaliy-urchenko/peklo-na-zemli/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Реальна школа.




2


Москалiв-шовiнiстiв.




3


Микола.




4


Украiнськi комунiсти – нацiоналiсти, органiзованi в УКП(б) – украiнську комунiстичну партiю боротьбiстiв.




5


Податок натурою.




6


Загiн по боротьбi з контрреволюцiею й бандитизмом.




7


Военний комiсар.




8


Секретнi спiвробiтники ГПУ (сотруднiкi).




9


Цей хутiр з того часу зветься бабський хутiр.




10


Районовий виконавчий комiтет; замiсть волости тодi вже були райони.




11


Районовий органiзатор комсомолу.




12


Комунiстична спiлка молодi.




13


Кування, науку.




14


Ідейне еднання, iдеольогiчна близькiсть.




15


Районового партiйного комiтету.




16


Типовий бiльшовицький вислiв: задержатись до часу, поки провiдаються докладнiше про справу.




17


Общество содействiя обороне страни, авiяцii та хемii.




18


Органiзацiя комунiстичного дитячого руху.




19


Вiддiл (iнспектура) народньоi освiти.




20


Територiяльнi збори – повторне вiйськове навчання.




21


Окрвиконкому.




22


Членiв комунiстичноi фракцii при окружному виконавчому комiтетi.




23


Завiдувач агiтацiйно-пропагандистичного вiддiлу при окруж-ному партiйному комiтетi.




24


Будинок робiтникiв освiти.




25


Розцiночно-конфлiктна комiсiя.




26


Груповий комiтет с-ки Робос.




27


Радянська в’язниця.




28


Мiшанини визначень, понять, речей.




29


Комунiстичний осередок.




30


Революцiйна украiнська партiя.




31


Правування, урядування.




32


Поспiх у будiвництвi, темп п’ятилiтки.




33


Дорадникiв народнього суду.




34


Складi (списку) спiвробiтникiв.




35


Ісправiтельний дом – радянська в’язниця, Допр.




36


Пiти до потребника.




37


Густа, брудна лайка, проклiн.




38


Босота.




39


Кiмната для побачень.




40


Арешти.




41


Окружний виконавчий комiтет.




42


Для нагляду.




43


Рекурсувати.




44


Стаж – час сидiння в арештах.