Книга - Орлі, син Орлика

Орлi, син Орлика
Тимур Литовченко


Історiя Украiни в романах
Ім’я гетьмана Пилипа Орлика загальновiдоме: сподвижник Івана Мазепи, спадкоемець його слави, автор «Пактiв й конституцiй законiв та вольностей Вiйська Запорозького»… Набагато менше сучаснi украiнцi знають про його сина Григорiя Орлика, який був вiдомим полiтичним i вiйськовим дiячем доби французького короля Людовiка XV, видатним дипломатом й органiзатором розгалуженоi розвiдувальноi мережi, а також щирим адептом iдеi вiдновлення козацькоi держави на украiнських теренах. Життя Григора Орлi (саме пiд таким iменем гетьманич увiйшов до свiтовоi iсторii) було сповнене небезпечних пригод, з яких вiн завжди виходив з честю. «Орлi, син Орлика», роман з iсторичного «козацького» циклу киiвського письменника Тимура Литовченка, став лауреатом Всеукраiнського конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес i пiсенноi лiрики про кохання «Коронацiя слова».





Тимур Литовченко

Орлi, син Орлика


Рiднiй Украiнi,

ii синам i пасинкам

ПРИСВЯЧУЮ



Лауреат (II премiя) конкурсу романiв, кiносценарiiв, п'ес та пiсенноi лiрики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2010».



Урочиста вiдзнака «Кращiй iсторико-патрiотичнiй твiр» вiд Киiвського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка.




Передмова


8 березня 2007 р. вiд Р.Х.,

Украiна, Киiв



Перипетii останнього часу переконливо довели, що як Радянський Союз був державою з непередбачуваним минулим, так i сучасна Украiна досi, пiсля п'ятнадцяти рокiв Незалежностi, не визначилася iз своею минувшиною. Шкiльнi й унiверситетськi пiдручники iсторii переписанi – але тiльки-но це вiдбулося, як почали лунати голоси невдоволення.

Однi невдоволенi зануренням учорашнiх кумирiв у багнюку та надто швидким зведенням на iхне мiсце колишнiх «ворогiв нацii», здавалось би, давно вже пiдданих анафемi.

Іншi невдоволенi тим, що iсторична правда вiдновлена лише частково (добре, якщо наполовину, а не менше!).

Третiх вiдлякуе радикалiзм новiтньоi iсторичноi школи i надмiрна iдеологiзацiя науки.

Четвертих не влаштовуе «прилизування» й «пiдфарбовування», перетворення реальних iсторичних персонажiв на подобу освячених iкон – бо закони «iконотворчостi» надто швидко розповсюджуються на сучаснiсть.

П'ятих…

Шостих…

Сьомих…

Найгiрше, що в результатi подiбних баталiй пересiчнi украiнцi не сприймають власну iсторiю як живу й повчальну для себе. А що ж то за народ, який не вважае безцiнним скарбом багатющу славетну спадщину, залишену пращурами?! Саме тодi й починаються пошуки власних коренiв… десь по сусiдству.

Так, можливо, за кордоном воно-то й краще – але ж чуже! Я далекий вiд думки, що один-единий письменник щось там змiнить одним-единим романом. Тим паче, у нетрадицiйнiй для себе царинi. Але якщо не зроблю цього, потiм усе життя собi не пробачу, що впустив такий чудовий шанс – кинути власнi п'ять копiйок у скарбничку, що ii наповнювали до мене, наповнюватимуть i надалi.

Тим паче, давно вже збираю «досье» на надто цiкаву iсторичну персону: французького польного маршала i генерал-поручника Григора Орлi. Адже вiн не хто iнший, як «амбасадор козацькоi нацii» Григорiй Орлик (1702—1759), син автора першоi украiнськоi конституцii, гетьмана у вигнаннi Пилипа Орлика (1672—1742).




Глава 1

Один – теж воiн!


Початок сiчня 1759 р. вiд Р.Х.,

Франкфурт-на-Майнi, вул. Оленячий брiд,

ставка вiйськового губернатора французiв графа

Teaде Тораса де Прованса



Вiйна – то е вiйна, а обiд – то е обiд. Мудро сказано, чесне слово! Адже якщо солдат добре нагодований, йому й воювати легше…

Тим паче, мае бути ситим армiйське командування. Швидше навiть навпаки: хай краще солдати будуть голодними (бо чим солдат голоднiший, тим вiн злiший), а от якщо генеральськi шлунки позсихалися вiд голоду, тодi вiйну можна вважати цiлком i абсолютно програною. Бо як же планувати генiальнi вiйськовi кампанii на голодний шлунок?!

Приблизно таку теорiю розвивав в очiкуваннi десерту принц Субiз, iншi присутнi поблажливо всмiхалися й кивали головами. А головнокомандувач маршал де Брольi час вiд часу переривав промову принца рiзними дотепами. Коротше, у iдальнi панував святковий настрiй. Воно й не дивно: Рiздво та Новий рiк французи зустрiли переможцями, особливих турбот прусськi вояки iм поки що не пiдкидали… Загалом, усе добре!

Як раптом обiдню iдилiю порушив шум iз-за зачинених дверей.

– Що сталося, графе?..

Як i досi, на вустах де Брольi сяяла задоволена усмiшка, проте у голосi маршала бринiли нотки занепокоення: адже вони все-таки перебувають на чужiй – окупованiй землi…

Отже, все можливе.

– Не знаю, але… – тiльки й мовив де Прованс. Треба зазначити чесно, вiдповiдь була трохи невдалою, як для вiйськового губернатора: адже як господар не тiльки цього будинку, але й усього Франкфурта, вiн просто мусив би знати!..

Лiва брова де Брольi невдоволено вигнулася, та в цю мить дверi iдальнi прочинилися, i на порозi вирiс ад'ютант принца Камiлла Лотаринзького – вусатий здоровань, який тримав за комiр пристойно вдягненого худорлявого десятилiтнього хлопчину. Позаду в коридорi перелякано кричали нiмецькою жiнки, огризалися французькою чоловiки, та зрозумiти щось у тому лементi було геть неможливо.

– Фiлiппе! Що це в бiса… – забелькотав здивований принц Лотаринзький, та ад'ютант штовхнув хлопчину так, що неборака кулею пролетiв вiд дверей до столу, i хвацько ревонув:

– Ось, ваша милосте, у кухнi спiймали вшивотника!!!

– У кухнi?.. Спiймали?.. Ну то й що?.. – в один голос вигукнули обидва принци i маршал. Лемент у коридорi лише посилився; перекрикуючи його, ад'ютант рикнув:

– Так точно, у кухнi! До каструль зазирав, мерзотник! Кухар вирiшив: а раптом отруту хоче пiдсипати?! Здiйняв тривогу i…

– Отруту?! Та ти, либонь, з глузду з'iхав, бовдуре!!! – звiвся на прямi де Брольi. Проте тут подав голос ще один присутнiй:

– А чом би, власне, й нi?..

– Графе, i ви теж?! – здивувався маршал. – Адже перед нами лише дитина…

– А ви гадаете, маршале, дiти не можуть любити й ненавидiти? Або не вмiють воювати?.. Хоча…

Вiн зробив крихiтну паузу, а потiм спокiйно мовив:

– У коридорi, либонь, його матiр разом зi служницею. А може, невдовзi пан радник також…

– При чiм тут пан радник? – здивувався принц Субiз.

– Хiба ви не впiзнали хлопця? Це ж старший син пана радника. Звуть його Вольфгангом, якщо не помиляюся.

– Що за натяки, де Лазiскi?!

Примруживши очi, принц Субiз уважно придивився до спiвбесiдника. Проте нi – здаеться, той абсолютно вiдвертий i цiлком шануе особу королiвськоi кровi. А його слова – це така собi констатацiя факту: так, хлопець е сином пана радника…

Без жодних прихованих натякiв на те, що шляхетний принц зовсiм не зобов'язаний знати в обличчя всiх членiв родини домогосподаря.

Що ж, припустимо…

– Дозвольте нарештi увiйти також матерi та служницi, бо iнакше вони навряд чи заспокояться, – мовив мiж тим граф де Лазiскi.

Де Прованс делiкатно кахикнув i наказав пропустити тих, кого стримували солдати. До iдальнi миттю увiрвалися двi жiнки. Старша за вiком (явно служниця) кинулася до похнюпленого хлопця, молодша ж благально склала на грудях руки й швидко-швидко залопотiла щось нiмецькою.

– Що вона там белькоче?.. – поморщився де Брольi, який погано розумiв рiзку грубувату мову, незвичну для вуха витонченого француза.

– Так, я теж не надто второпав, – чесно зiзнався Субiз.

Принц Лотаринзький збирався було вiдповiсти, та де Лазiскi випередив його:

– Панi Катарина дуже схвильована за сина й усiляко вибачаеться перед нами за його поведiнку, що б вiн там не утнув.

– То вона теж не знае?..

– І вона також. А втiм, прошу довiрити цю справу менi. Я ii миттю заспокою i з'ясую все, що треба.

Французи одразу зрозумiли задум: нiмецька графа де Лазiскi була чистiшою й вишуканiшою, нiж навiть у самого принца Лотаринзького. Це завжди справляло враження…

Де Брольi кивнув. Граф звернувся до хлопця, говорив не надто суворо, проте твердо. Незважаючи на критичнiсть хвилини, син i матiр здивовано перезирнулися.

– Либонь, iх дивуе, що чистокровний нiмець робить у компанii окупантiв!.. – тихесенько прошепотiв де Провансу задоволений ефектом принц Лотаринзький. Губернатор кивнув. Тим часом де Лазiскi повторив запитання, при цьому поплескав хлопця долонею по плечу. Той недовiрливо зиркнув на графа i пробурмотiв у вiдповiдь щось невиразне.

– Й-йог-ган-н Вол-льф-ф-ган-нг-г?! – мати хлопця не втрималася вiд гнiвно-переляканого скрикування, ii обличчя й шия вкрилися червоними плямами.

Стара служниця вiдсахнулася настiльки рiзко, що ледь не впала.

Принц Лотаринзький вiдверто розреготався.

А незворушний граф де Лазiскi переклав спецiально для тих, хто погано розумiв грубу нiмецьку:

– Хлопець каже, що французiв називають жабоiдами, тож вiн вирiшив перевiрити, що саме ми iмо на обiд. Каже, дуже розчарований, що нам подавали не жаб, а рибу.

Тепер уже реготали майже всi французи: i маршал де Брольi, i принци Субiз та Камiлл Лотаринзький, i граф Tea де Торас де Прованс, i ад'ютант Фiлiпп, i двое солдатiв на порозi. Серйозним лишався тiльки граф де Лазiскi, який пiд переляканими поглядами матерi юного бешкетника i староi служницi продовжив розмовляти з хлопцем:

– Наскiльки я знаю, ти один з дiтей пана радника юстицii Йоганна Каспара Гете, а звуть тебе Йоганном Вольфгангом?

– Так, гер генерал.

– Зараз iде вiйна, тож говоритиму з тобою, як iз дорослим, бо у такий час скидку на юний вiк не роблять. Розумiеш мене?

– Так, гер генерал.

– Отже, Йоганне Вольфгангу Гете, ти хоч би розумiеш, яку дурiсть утнув?

Мовчання.

– Йогане Вольфгангу, вiдповiдай, коли тебе запитують. Тим паче, коли запитую я…

– Не розумiю, гер генерал.

– Ти прокрався у кухню i почав нишпорити там – чи не так?

– Так, гер генерал.

– Тебе помiтив наш кухар i здiйняв гвалт – чи не так?

– Так.

– А чому саме, розумiеш?

– Не розумiю, гер генерал.

– Точно?

– Точно.

– Кухар подумав, що ти хочеш отруiти нашу iжу, аби таким чином знищити верхiвку французького штабу.

– Гер генерал, я хотiв лише дiзнатися!..

– Чи не подають нам на обiд жаб?

– Так, гер генерал!..

– Йоганне Вольфгангу, зараз iде вiйна, а це нiяка не гра.

– Але ж, гер генерал!..

– Йоганне Вольфгангу, ти хоч би розумiеш, якiй небезпецi пiддав не тiльки себе, але й свою родину?

– Вiн не хотiв!.. – кинулася до графа де Лазiскi вкрай схвильована молода жiнка. Генерал (точнiше, польний маршал) поглянув на неi доволi прохолодно i проскреготав:

– Фрау Катарина Елiзабет, я попросив би вас не втручатися, якщо можливо. Ваш син достатньо дорослий, щоб самостiйно вiдповiдати за своi вчинки.

Коли ж наполохана матiр вiдступила, повторив:

– Ти розумiеш, що пiддав небезпецi також свою родину? А можливо, i все мiсто?

– Нi, гер генерал.

– Замах на життя керiвникiв французького штабу одного з синiв радника юстицii Гете кидае тiнь на всю родину Гете. Чи ти маеш щось заперечити?

Хлопець лише похнюпився i втупив погляд у пiдлогу. Де Лазiскi натиснув знизу кулаком на його пiдборiддя, примушуючи поглянути собi в очi, й додав:

– До того ж, твоя мати Катарина Елiзабет Гете, уроджена Текстор, е дочкою бургомiстра Франкфурта – а це вже пляма на все ваше мiсто.

– Але ж я не робив замаху!.. – Хлопець дивився на графа тепер уже якось ображено.

– Вiн ще дитина, гер генерал, вiн не мислив нiчого дурного!.. – пiдтвердила перелякана мати. Граф знов суворо подивився на неi, обвiв прискiпливим поглядом iнших, якi вже нареготалися досхочу, а тепер уважно прислухалися до iхньоi бесiди, не вбачаючи пiдстав для подiбноi пiдозрiливостi. Особливо виразними були очi де Брольi. «Нумо, графе, облиште цю комедiю! Хiба ж не зрозумiло, що хлопець не бажав злого, а просто вдовольняв цiкавiсть?» – здавалося, запитував маршал.

Нарештi де Лазiскi мовив:

– Я вiрю, що юний Йоганн Вольфганг не мислив нiчого дурного. Охоче вiрю. Але врахуйте, що приблизно у його вiцi я спочатку став заручником-гарантом вiйськового союзу мого батька з турками, а згодом iз шаблею в руках обороняв матiр, братiв i сестер вiд солдатiв ворога. Зрозумiйте вiрно: я був дитиною, тим не менш, вiйна мене не обiйшла.

– У такому юному вiцi?! – здивувалася жiнка.

– У такому юному вiцi, фрау Катарина Елiзабет.

– Ви дуже вiдважнi, гер генерал…

– Не про мене зараз мова, а про Йоганна Вольфганга.

– Але вiн…

– Сподiваюся, ви розумiете, що, маючи власний, аж нiяк не дитячий досвiд, я все ж таки не можу вiдкидати версii про намiр вашого сина отруiти французький штаб? І що мушу бодай якось переконатися у чистотi намiрiв Йоганна Вольфганга?

Молода жiнка розгублено замовкла, тодi де Лазiскi мовив:

– Вбачаю один-единий вихiд з цiеi ситуацii. – І звернувся до ад'ютанта принца Лотаринзького: – Фiлiгше, нумо перекажи кухаревi, аби разом з нашим десертом вiн подав iще двi порцii риби.

Французи так i не встигли нiчого второпати, а граф уже коротко махнув рукою у бiк столу та урочистим тоном проголосив:

– Гер Йоганн Вольфганг Гете, фрау Катарино Елiзабет Гете! Дозвольте вiд iменi головнокомандувача маршала де Брольi i вiйськового губернатора графа де Тораса де Прованса запросити вас приеднатися до нашого скромного товариства й пообiдати з нами?.. Сподiваюся, вам сподобаеться сьогоднiшне частування, особливо страва моеi батькiвщини – судак Орлi, як називають його у Францii.

Коли де Брольi зрозумiв сенс нiмецькоi фрази графа де Лазiскi, то не змiг стримати легенькоi посмiшки, по достоiнству оцiнивши, наскiльки вдалий дипломатичний хiд: запрошуючи до столу дочку й онука франкфуртського бургомiстра, французи з окупантiв перетворювалися на гостинних господарiв. Безперечно, де Лазiскi – великий дипломат!

Хоча де Брольi давно встиг переконатися у цьому, багато рокiв знаючи графа по спiльнiй роботi у таемному кабiнетi «Секрет короля», настiльки витончений вияв дипломатичностi на побутовому рiвнi все ж таки став для нього несподiванкою. Навiть, можна сказати, своерiдним одкровенням.

– Що ж, я би iз задоволенням з'iв ще одну порцiю риби, – погодився вiн.

– О-о-о, так-так, судак Орлi – це справжне диво! М-м-м!.. – пiдтвердив вiдомий гурман принц Субiз, причмокнувши i мрiйливо замруживши лiве око.

– Тодi юний Йоганн Вольфганг переконаеться, що нiякi ми не жабоiди, – завершив його думку граф де Лазiскi, елегантно кланяючись фрау Катаринi Елiзабет. Водночас принц Лотаринзький жестами наказав ад'ютанту, солдатам та старiй служницi вийти геть i попросив:

– А заразом, шановний графе, повiдайте нам, будь ласка, як ви у дитячому вiцi обороняли вiд ворогiв власну родину.

– Ви гадаете, це цiкаво?.. – Де Лазiскi сiв на мiсце i з сумнiвом подивився на принца.

– Так-так, авжеж, – пiдхопив Субiз. – Не надто уявляю, як може дитина…

– Хоча, знаючи про вас усе те, що я знаю… Повiрити у подiбне не так уже й важко, – кивнув де Прованс.

Де Лазiскi на хвилинку заплющив очi й зiтхнув:

– Вiдверто кажучи, принце, я би теж не уявляв, якби то сталося не зi мною, а з кимось iншим. Але так було, що поробиш…

– Ми анiтрохи не сумнiваемося у вашiй правдивостi, шановний графе, – завiрив де Брольi, – i чекаемо на цiкаву розповiдь.

– До речi, я розповiдатиму нiмецькою, ви не проти, маршале?

– Тiльки повiльно, будь ласка. Інакше я погано розумiтиму.

– Звiсно, що так, – кивнув де Лазiскi. – Отже, слухайте…



12 лютого 1713 р. вiд Р.Х.,

володiння турецького султана Ахмеда III,

молдавське мiстечко Бендери, тимчасова оселя сiм'i

гетьмана Пилипа Орлика



Ну от, нарештi синочок, здаеться, заснув!.. Про всяк випадок Ганна ще хвилин п'ять колихала прив'язану до стелi люльку, в якiй сопiв малесенький Яшунька, потiм навшпиньках пiдiйшла до вiкна, зiгрiвши диханням замерзлу шибку, продихала невеличке коло. Але нiчого цiкавого на вулицi не помiтила: низькi сiрi хмари слоiлися майже по дахах вбогих халупок, неширокий провулок геть залiплений снiгом. От i весь краевид.

Жiнка присiла на довгу голу лаву, що простягалася уздовж усiеi стiни. Озирнулася на люльку: немовля спить… Так, звiсно, можна було би передоручити малого пiклуванням Килини, проте, вiдчуваючи небезпеку, якою було просякнуте крижане зимове повiтря, жiнцi хотiлося бути якнайближче до дiтей. Особливо до найменшенького…

Рипнули дверi: то увiйшла Марта – iхня третя донечка.

– Ма-а-а!.. – почала з порога. Ганна миттю приклала пальця до вуст, стрiльнула очима на люльку: мовляв, тихiше, братика не розбуди!..

Марта навшпиньках пробiгла до неi, забралася матерi на колiна, обвила малесенькими рученятками ii шию та зашепотiла на вухо:

– Ма-а-а, а коли ми пiдемо читати?..

– Не зараз, Марточко.

– Ну ма-а-а!..

– Йди-но до iнших.

– Не хочу.

– Чому?

– Там Грицько з Мишуньком про щось усе шепочуться, шепочуться… Нецiкаво!

– А дiвчатка?..

– Настя вишивати сiла, Варка iй допомагае.

– Ну то ти теж допомагай.

– А я не вмiю.

– А ти вчися, донечко, вчися.

– Ой, та я не вмiю…

– От i навчишся.

– Ма-а-а-мо-о, та я боюся голкою пальця вколоти!..

Ганна лише зiтхнула.

– Ну ма-а-а, давайте почитаемо!..

– Не до цього, доню, не до цього зараз. А що Марусенька?..

– Ой, та вона мала ще для мене i геть дурна!

Ганна мимоволi посмiхнулася: сама Марта лише на рiк старша, а вже себе великою вважае… Іч!

– Гаразд, то йди до Килини.

– Килина по господарству пораеться, а я ж не можу бути разом з нею!..

– Чому?

– Бо я – Марточка-паняночка красна! От…

Доньчинi слова немовби ножем полоснули по серцю. Ганна мимоволi замружилася й прошепотiла:

– Ну от що, паняночко моя, йди-но до дiвчат, будь ласка.

– Ма-а-а, а читати?..

– Я тут з Яшунькою сиджу i татонька нашого у вiконечко виглядаю – то як же пiду з тобою?!

– То скажiть Килинi, нехай вона посидить…

– Невже ж першою до татонька мае з дому служниця вийти, а не матусенька, кохана його дружина?

– А можна тут з вами разом посидiти?

– Навiщо?

– Бо я теж хочу татонька виглядати.

– Нi-нi, ти ще Яшуньку розбудиш.

– Я тихесенько-тихесенько сидiтиму, немовби сiра мишка за припiчком!..

– Сказано ж, нi! Йди до дiвчаток.

Марта лише зiтхнула.

– Йди, прошу…

Донечка мовчки злiзла з материних колiн i так само навшпиньках вийшла геть. Ганна лише сумовито зiтхнула, спостерiгаючи за дочкою.

«Марточка-паняночка красна», – це Пилип так ii називае, а дiвчинцi то дуже подобаеться, отож i повторюе при будь-якiй нагодi.

Паняночка красна…

Ганна пiдiбгала нижню губу.

Дiти, дiти! Що ж з вами буде?! Грицька давно вже треба було би до академii вiддати, Мишуньцi теж невдовзi час на навчання йти – та де ж вона, академiя та?! По той бiк Дикого поля, а вони – ось по сей. А тут унiверситети-академii – втiкацьке життя. Хiба що пiввоза книг – рештки розкошi, яку вдалося врятувати з усiеi бiблiотеки. Але ж хiба того на все життя вистачить?! Онде Гришуня до фiлософii так i тягнеться…

Подейкують, шведськi унiверситети зовсiм непоганi – не гiршi, нiж Вiденська та Киево-Могилянська академii, де свого часу навчався Пилип. І до Стокгольма iм прямий проiзд через усю Європу гарантували… Так нi ж – вiдмовилися!!! Насамперед вiдмовився король Карл, а вже разом з ним Пилип сказав, немовби вiдрубав: «Хоч разом з королем головою накладу, але його величнiсть нiзащо не зраджу!»

Вiрнiсть, вiдданiсть…

Он дехто з козакiв не витримав, поплазував на черевi до клятого iмператора Петра, готовий порох з його чобiт злизувати – й нiчого, дiстав-таки прощення усiх грiхiв!

Але ж не ii коханий Пилип!..

Хоча…

Так – можливо, саме за це вона й кохае чоловiка?! За впертiсть, за вiдданiсть iдеалам, проголошеним покiйним гетьманом Мазепою, за вiдчайдушну хоробрiсть. Був би Пилип iншим…

Іншого Ганна просто не бажала. Зате в результатi сама обрала гiрку долю – очiкувати, сумирно очiкувати, що ж станеться через мiсяць, через день… через годину або хвилину… Труситися з дiтьми в обозах, жити не у палацах, а в жалюгiдних халупах, як от нинiшня домiвка, за яку i то треба дякувати Боговi. Обходитися лише однiею пристаркуватою служницею Килиною – бо всi челядники пiшли з чоловiком.

Пiшли, можливо, на вiрну загибель!..

Боже, врятуй i збережи!!!

Ганна щосили замружила очi й закусила губу, тiльки б не закричати. Бо в усiх подробицях згадала сьогоднiшне прощання…

…Вони пiшли вночi. Пилип виглядав похмурим, але рiшучим. Не розмовляв майже зовсiм, тiльки поцiлувавши дружину на прощання, мовив так: «Уранцi поцiлуеш за мене дiточок. А сама… Молися, Ганнусенько, Господу Богу, бо Його пiдтримка нам сьогоднi ой як знадобиться!»

Сказав так – i пiшов.

І челядники з ним разом.

На перемогу – або на смерть.

Але тiльки не на ганьбу, нi-нi!..

Вже вкотре за сьогоднiшнiй день Ганна зiтхнула.

Не щастить iм, ой як не щастить! По всьому виходило, що Карл давно вже мав би повернутися до свого Стокгольма, i козаки пiшли би слiдом. Та упертюх усе нiяк не бажав миритися з поразкою пiд Полтавою! Рвався очолити похiд союзного вiйська туркiв, кримських татар, полякiв i козакiв… Можливо, було би краще, якби шведського короля таки запросили до коалiцii, бо тодi царя Петра нiзащо не випустили б iз оточення. Ганна знала, що i Пилип, i всi козаки були проти цього, та вiзир Балтаджi слухати iх не став.

От i вiдпустив царя Петра на всi чотири боки…

Тепер почалося найприкрiше: дiйшло до виконання умов Прутського договору. Пилип обурюеться: чом московита не забираються геть з Украйни, чом цар Петро не вiдбирае руку свою вiд козакiв iз прадавнiми iхнiми рубежами, як присягався на Святому Письмi?! Хитрi московита на те вiдповiдь дають: нехай спочатку Карл повернеться до Стокгольма – тiльки тодi полишимо Украйну! Карл же сидить у Бендерах i далi сидiти збираеться, доки не знайде приводу знов iз Петром зчепитися. Ну тодi, кажуть московити, i ми з Украйни не пiдемо – бо не хочемо, аби Карл заскочив сюди. Бо тодi вiн швиденько-швиденько приеднае благодатнi украiнськi землi до майбутньоi своеi iмперii…

А козакам куди дiватися?!

Отакi-от, виявляеться, вони горе-переможцi – без результатiв перемоги!

Бiда, бiда…

А все тому, що Балтаджi погодився Петра вiдпустити. Бо надто охочi турки до дзвiнкоi монети, тож вiзир i вважав за краще отримати вiйськову касу московитiв та прикраси всього жiноцтва, яке супроводжувало похiд. Подейкують, нiбито навiть сама цариця Катерина першою вiдiслала туркам усi коштовностi, що мала сама та ii фрейлiни! Чим подала приклад iншим жiнкам. Звiсно, цар Петро – затятий ворог козакiв та всiеi Украйни. Звiсно, цариця Катерина – дружина ворога ii чоловiка, а вiдтак ii особиста ворогиня. Проте як же добре Ганна розумiла цю московитку!.. Бо й сама iз задоволенням вiддала би все, що мала, тiльки б порятувати коханого свого Пилипа у скрутну хвилину.

Втiм, вони i без того втратили практично все, що мали. Живуть ось милiстю султана у жалюгiднiй цiй халупi…

Бiда.

І попри все, шкода iй Катерину, особисту ii ворогиню! Чому сама Ганна з дiтьми перебувае у Бендерах, чом тут отаборилися вигнанцi-козаки разом зi своiми сiм'ями, зрозумiло: навряд чи хтось iз них хотiв повторення батуринськоi рiзанини.

А от навiщо Петро потягнув за собою у похiд Катерину?! Навiщо його наслiдували iншi военачальники?! Одне з двох: або московський цар бажав задовольняти свою чоловiчу хiть тiльки в обiймах царицi – або пiсля перемоги пiд Полтавою вважав наступний похiд такою собi легковажною розвагою, прогулянкою з вiтерцем. Мовляв, ми туркiв, кримцiв та козакiв голими руками передушимо – вам на радiсть та забаву! Дивiться, якi ми вправнi вояки…

От i догрався.

Бiдолашна цариця Катерина!..

Раптом Ганна стрепенулася, мимоволi схопилася за серце: звiдкiлясь долинули сухi поодинокi пострiли. Почалося, не iнакше… Пилип казав, що всiх вiрних королю Карлу людей не набереться i трьох сотень. А турецького вiйська тут – двадцять тисяч! Лiтописи розповiдають, нiбито у давньогрецькiй Спартi був цар Леонiд, який з трьома сотнями гвардiйцiв протистояв багатотисячному перському вiйську. Спартанцi полягли на полi битви всi до останнього, проте цiною власного життя порятували весь союз грецьких полiсiв.

Триста спартанцiв…

Цiкаво, що напишуть майбутнi лiтописцi про опiр трьох сотень шведських драбантiв, украiнських козакiв i полякiв багатотисячному мусульманському вiйську?! І чи напишуть бодай щось? Адже не батькiвщину вони захищають, а упертюха-короля, який нiзащо не бажае забиратися з Бендер додому. Який же в цьому сенс?!

Геройство? Безперечно!

Вiрнiсть слову? Авжеж!

Вдячнiсть за участь в украiнськiй справi? Так!

А от сенс…

І головне, Пилип пiшов на це без жодних вагань. Бо краще ризикувати власною головою, нiж зрадити справу всього свого життя. Так само не вагаючись, ризикнув життям старшого сина, свого часу залишивши Гринька у Бахчисараi. Кримський хан Девлет-Гiрей вимагав гарантiй непорушностi козацького слова, пiдписавши з гетьманом Орликом угоду про спiльнi дii по звiльненню вiд окупацii московитiв украiнських земель. І гетьман Орлик надав люб'язному хану живу гарантiю власного слова…

Тiльки сам Бог вiдае, якi потоки слiз виплакала бiдолашна Ганна! І все тишком-нишком, одинокими ночами у подушку, бо вдень плакати не можна – дiти побачать, за братика старшенького почнуть хвилюватися. Добре, що той жах минувся без трагiчних наслiдкiв: пiсля пiдписання Прутського миру Грицько повернувся додому i ще цiлий мiсяць захопленим соловейком розливався про бахчисарайськi дива, про безмежну доброту пристаркуватого Девлет-Гiрея та легку вдачу ханського сина Каплан-Гiрея, з яким вони заприятелювали. Ще краще, що Грицько так i не зрозумiв, у якiй небезпецi насправдi перебував протягом усього року. Адже якби (не дай Боже!) щось пiшло не так, добрий пристаркуватий Девлет-Гiрей миттю звелiв би перерiзати хлопцевi горлянку i виставити юну його голiвоньку на загальний огляд на центральнiй площi казкового мiста Бахчисарая.

На вiдмiну вiд сина, Ганна все добре розумiла. І Пилип чудово розумiв також, але майже виду не подавав, що розумiе. Тiльки одного разу, рвучко поцiлувавши дружину в губи, прошепотiв: «І що, Ганнусенько моя люба, ото треба було плакати за живим сином, немовби за покiйником? Ти ж знаеш, серденько мое, я би не допустив, аби з ним сталося щось зле». Немовби i справдi знав, як гiрко вона ридала жахливими одинокими ночами…

А мабуть, що знав!

Здогадувався.

І зараз теж, либонь, здогадуеться.

Та все одно пiшов обороняти шведського короля!

Заради козацькоi честi…

Чи живий ти ще, Пилипе?! Хто там i в кого стрiляе: ти – або у тебе?!

Тiльки б вiн живий залишився, Боже, тiльки б живим повернувся!..

За спиною знов рипнули дверi. От горе, не сидиться з сестрами нашiй маленькiй Марточцi-паняночцi…

– Мамо, вам краще пiти звiдси.

Ганна здивовано озирнулася.

І зовсiм не Марта стояла на порозi, а iхнiй старшенький син Грицько. Стояв i спiдлоба дивився на матiр якось дуже не по-дитячому серйозно, навiть суворо.

– Тихiше, Грицю, зараз ще менi Яшуньку розбудиш… – почала Ганна, та син зовсiм неввiчливо перервав ii:

– То нiчого, мамо, Яшунька i без того прокинеться. Берiть його i негайно тiкайте.

– Ну що ти таке кажеш, Грицю…

Хлопець тiльки брови нахмурив:

– Будь ласка, мамо, робiть, що я кажу, i не барiться! Я вже наказав Мишуньцi зайнятися молодшими дiвчатами, а Килина…

– Ти?! Наказав?!

Нiчого не розумiючи, Ганна придивилася до старшого сина настiльки уважно, немов бачила його уперше в життi. Хлопчина, як хлопчина. Невисокий на зрiст, трохи опецькуватий, з маленькими акуратними губками i свiтло-карими очима.

– Так, наказав, а що такого?..

– Грицюню!.. – У голосi Ганни вiдчувалася явна розгубленiсть.

Так, це iхнiй з Пилипом первiсток… але що цей малий собi дозволяе?!

– Будь ласка, мамо, не забувайте, що за вiдсутностi батька найстарший чоловiк у домi – я. Тож маю повне право розпоряджатися.

Отакоi!..

Загалом-то Грицько дуже мало схожий на Пилипа. Тепер же, у напружену мить, хлопець нахилив голову, немов бичок, зробив кiлька крокiв уперед, якось недобре звузив лупатi свiтло-карi очi й остаточно став схожим на покiйного свого дiда Павла Герцика. Майже точна дiдова копiя! І процiдив крiзь зуби у його ж манерi:

– Мамо, зрозумiйте: там почалася стрiлянина. Стрiляють там – отже, невдовзi тут також почнуть стрiляти. Короля Карла захищають козаки i драбанти. Нас захистити нема кому, окрiм…

– Синочку, але чом ти вирiшив, нiбито нас потрiбно захищати? Адже турки i кримцi – то нашi союзники…

Ганна все ще намагалася удавати непохитний спокiй. Втiм, на Грицька ii гра аж нiяк не вплинула. Вiн наблизився ще на крок i мовив ще рiзкiше:

– Мамо, прошу вас дуже: годi розмовляти зi мною, немов з маленьким хлопчиком! Зараз не час для заспокоювань! Килина чекае на вас бiля заднiх дверей. Забирайте мерщiй Яшуньку, i…

– Але ж, Грицю!..

– До того ж, я не дiвчинка, – додав стримано.

Зробивши над собою зусилля, Ганна мовила все ще спокiйно:

– Гаразд, гаразд. Тiльки звiдкiля ти знаеш, хто там стрiляе…

– Гадаете, я спав, коли батько йшов сьогоднi з дому?

– Гри-и-ицю-у-у!..

– До того ж, я цiлий рiк прожив заручником у Бахчисараi.

Бiдолашна жiнка аж затремтiла. Отже, малий усе знав i чудово розумiв?! Або принаймнi приблизно уявляв?..

– А що, мамо, хiба ви думали, нiбито ваш Грицько – малесенький дурник, який навiть не здогадуеться, чому батько везе його до Криму й залишае пiд опiкою доброго пристаркуватого хана Девлет-Гiрея?..

Невiдомо, що саме вiдповiла б на це Ганна (поки що у неi паморочилося в головi), та наступноi ж митi у дверях з'явилася стурбована Килина зi старшими дiвчатками – Настею i Варкою. Побачивши iх, Грицько здiйняв над головою стиснутi кулаки i гримнув абсолютно у батьковiй манерi:

– Кил-л-лино, дур-репа ти стара! Я ж тобi наказав!..

Далi все понеслося шкереберть з такою шаленою швидкiстю, що й не уявити.

Прокинувся в люльцi й заскиглив Яшунька.

Ганна iнстинктивно кинулася до люльки.

Килина вiдсахнулася, бо не очiкувала такого сплеску гнiву вiд десятилiтнього хлопця.

Настя i Варка нерiшуче подалися до брата, аби заспокоiти його.

З вулицi долинув нерозбiрливий гамiр i лемент.

Грицько стрiмголов пiдскочив до вiкна, припав до продиханого матiр'ю кола, скрикнув, рвонувся до розвiшаноi по стiнах зброi, вихопив одну з батькiвських шаблюк i, вiдштовхнувши матiр, прожогом кинувся на вулицю, занiсши клинок над головою.

Нiчого не розумiючи, Ганна з немовлям на руках, Килина, Настя й Варка побiгли за ним…

Та й завмерли просто на ганку!

Бо до вбогоi хатини наближався десяток турецьких мамлюкiв, на вкритих порохом i кiптявою обличчях яких читалися лише лють i ненависть. Навiть снiг рипiв пiд iхнiми чоботами якось ворожо й лиховiсно.

Але дорогу туркам заступив Грицько, який жахливо заверещав юнацьким фальцетом, здiйнявши над головою батькiвську шаблю:

– На-за-а-а-ад!.. На-за-а-а-ад, нехристi, бусурмани!.. На-за-а-а-ад!!! Ге-е-еть!!! Пiш-шли звiд-дси ге-е-е-е-еть!!!

Попервах мамлюки сторопiли, позаяк, iмовiрно, не сподiвалися зустрiти жодного опору…

Наступноi митi Грицько з явним незадоволенням озирнувся на жiноцтво й вiдступив на крок, роблячи знаки вiльною рукою: мовляв, мерщiй у дiм, а там до заднiх дверей – i геть звiдси!..

Тут у провулку з'явилися новi вояки. Мабуть, переднi злякалися, що товаришi вважатимуть iх боягузами i, чого доброго, засмiють…

Тому одразу кинулися на хлопця.

Всi разом.

Десятеро на одного.

Втiм, провулок був занадто вузьким, тож попереду решти опинилися лише трое мамлюкiв…

Брязнула криця, i наступноi ж митi кривий клинок правого вояка вiдлетiв убiк. Середнiй зойкнув, упав на колiна i схопився за черево. Снiг на дорозi немовби прикрасили крихiтнi ягiдки журавлини. Не розгубився лише лiвий вояк, i Грицько ледь встиг увернутися вiд його ятагана. Але при цьому вiдскочив просто в руки мамлюка, якого щойно роззброiв. Тепер занадто велика й важка (як для десятилiтнього) батькiвська шаблюка бiльше заважала хлопцевi, нiж допомагала оборонятися… До того ж, iз провулка пiдскочили ще двое ворогiв, i за якихось пiвхвилини все скiнчилося: з радiсними вигуками вояки потягли скрученого в баранячий рiг хлопця у глиб провулка. Грицько лише кричав i лаявся турецькою, та який у тому сенс?! Пораненого мамлюка пiдхопили пiд руки i повели слiдом.

– Гри-и-ицю-у-у!!!

Не тямлячи себе, бiдолашна Ганна кинулася слiдом. Декiлька розлючених мамлюкiв доклали чимало зусиль, аби спочатку стримати, а потiм зупинити жiнку, яка безуспiшно намагалася допомогти синовi. Тiльки тут Ганна нарештi второпала, що немовля кудись зникло вiд неi, поблизу нема також нi Килини, анi Настi з Варкою.

– Дi-i-iти-и-и!.. Дi-i-iточ-ки-и-и!.. – заголосила вона i з новою силою забилася у твердокам'яних ручищах турецьких воякiв. Озирнулася на iхню халупу: вiкна i дверi розчахнутi навстiж, з вiкон на снiг вилiтають якiсь бебехи, на ганку – натовп мамлюкiв.

Але дочок та староi служницi там не було… Може, все-таки втекли?!

Знов позирнула у глиб провулка – i помертвiла: вiдчайдушно жестикулюючи, згадуючи «шайтана» та iншу нечисту силу, вояки спостерiгали, як один з них обмотував ноги Грицька бiля щиколоток мiцною мотузкою, iнший кiнець якоi був приторочений до сiдла вершника. Той бiлозубо вишкiрився, оглядаючи жахливi приготування.

– Гри-и-ицю-у-у!!! Гри-и-ицю-у-у-у-у!!! Hi-i-i-i-i!!!

Хтось вдарив Ганну кулаком в обличчя, у ротi з'явився солоний присмак кровi, та вона продовжувала вiдчайдушно вириватися й волати пiд задоволенi вигукування мамлюкiв.

Як раптом гамiр натовпу перекрив потужний владний окрик, i вояки миттю замовкли. Жiнка озирнулася на голос та побачила мiж двох хатинок молодого турка у багатому вбраннi, а з ним…

– Сенаторе Сапега!!! Сенаторе, допоможiть!..

Поважний поляк здивовано оглядав сцену, що вiдкрилася його погляду. Мiж тим заможний турок щось розлючено викрикував, звертаючися до мамлюка, який в'язав Грицьковi ноги. Вояк кричав у вiдповiдь, тицяючи пальцем у бiк пораненого хлопцем нападника, який лежав неподалiк на снiгу. І без товмача можна було зрозумiти, про що вони сперечаються.

– Сенаторе!.. – знову вiдчайдушно скрикнула жiнка i зробила нову спробу звiльнитися з рук поневолювачiв. Наступноi митi заможний молодик розмахнувся i так зацiдив мамлюковi у вухо, що той повалився у снiг просто Грицьковi пiд ноги. В той же час вершник, який незворушно спостерiгав за суперечкою, раптом змахнув канчуком. Вороний заiржав, здибився, рвонувся уперед, мотузка натягнулася, хлопець завалився на спину…

– А-а-а-а-а-а!!! – скрикнула Ганна, у якоi свiт запаморочився перед очима.

– А!.. – дружно видихнули мамлюки.

Та гримнув пострiл, кiнь захрипiв, його переднi ноги пiдломилися, вершник клубком вилетiв iз сiдла й покотився по прим'ятому снiгу.

– Е-е-е!.. – розчаровано вiдгукнулися турецькi вояки.

У передсмертних судомах молотив копитами вороний. Поруч корчився Грицько, марно намагаючись якщо не розплутати, то принаймнi послабити пута. А над ними стояв задоволений власною спритнiстю сенатор Сапега з пiстолем у руцi. Стояв i весело всмiхався.

Справдi, тепер хлопцевi нiчого не загрожувало. Можливо, аби зайвий раз продемонструвати прихильнiсть до Грицька, заможний турецький молодик особисто розрiзав його пута й допомiг пiдвестися. Мамлюки неохоче вiдпустили Ганну, бiдолашна жiнка миттю кинулася до хлопця, обiйняла й розцiлувала його.

– Не треба, мамо… Ну не треба ж того, прошу!.. – Син явно застидався того, що мати поводиться з ним, немов з маленьким. Зрештою м'яко, проте наполегливо вiдсторонився вiд неi й запитав по-турецьки: – А де моя шабля?..

Заможний молодик, який все ще стояв поруч, грiзно гукнув на мамлюкiв. Тi вмить принесли клинок. Грицько хотiв було взяти його, проте знатний молодик заперечно хитнув головою i забрав шаблю собi. Хлопець сердито сiпнув плечем i звернувся до Ганни:

– До речi, мамо, познайомтеся: це принц Калга-Султан, син його величностi.

Поки вона рвучко цiлувала принцовi руки, а той приймав знаки вдячностi з гордовитою величчю, Грицько додав турецькою:

– Це мати моя, шляхетна Ганна Орлик, дружина його свiтлостi козацького гетьмана Пилипа Орлика, шляхетного мого батька.

– Я посилать мамлюк заарештувать його свiтлiсть гетьман Орлiк на наказ повелитель правовернi, нехай делать Велiкi Аллах довгi-довгi його днi, – мовив нарештi Калга-Султан ламаною польською, – а потьiм пiти сам след у след разом iз сенатор Сапега. Та мамлюк все делать не так, шайтан iх забирать!..

Принц грiзно озирнув ряди притихлих воякiв, котрi пiд його суворим поглядом миттю впали на колiна, немов пiдкошенi.

– Так-так, мамлюки справдi трохи… м-м-м… перестаралися, бо не мали жодних вказiвок щодо сiм'i ясновельможного пана гетьмана, – пiдтвердив сенатор, пiдiйшовши ближче. – Але наскiльки я розумiю, сталося це з-за поведiнки юного нашого пана гетьманича.

Пiд його трохи зверхньо-насмiшкуватим поглядом Грицько потупився й неохоче пробурмотiв:

– Коли я тiль-тiль побачив воякiв, то одразу вирiшив, що…

– Мамлюк вас не треба тшiпать, нам треба заарештувать гетьман Орлiк, – повторив Калга-Султан.

– Як бачите, шляхетного мого батька, пана гетьмана Пилипа Орлика, тут нема, – з неочiкуваним у такiй ситуацii достоiнством заперечив Грицько.

– Ну от, так я i знав!.. – сплеснув руками Сапега. – Казав же, що пан гетьман, скорiш за все, допомагае королю Карлу оборонятися.

– Ну, тогдi ми шити, мамлюк теж пiти, – вирiшив принц. – Ми нiчого не брать, окрiм вся зброя.

– Але ж!.. – гордовито задер голову Грицько.

– Синку!.. – спробувала втихомирити його мати.

– Зброя оставаться у нас, доки гетьман Орлiк не присягать iм'я свiй Бог, що не оборонять круль Карл тут, а йти з круль Карл до Стокгольм прямо-прямо. Тогдi оддавать весь зброя, який забрать. Так. А панна… панi Ганна Орлiкiвна нехай швидко-швидко збирать далекi-далекi дорога Стокгольм. Збирать все, що мать у свiй дiм…

Тут Ганна несподiвано зойкнула:

– Дiти!.. – І почала схвильовано озиратися довкола, Проте Грицько з неочiкуваною твердою впевненiстю взяв ii за руку й мовив тихо:

– Не хвилюйтеся, мамо, з ними усе гаразд.

– Ти певен?.. – бiдолашнiй жiнцi якось не вiрилося. До того ж вона несподiвано вiдчула, до чого холодно тут, на вулицi. А вони ж повибiгали з хати, не одягнувши нiяких теплих речей!..

Дiти…

Що з дiтьми?!

– Мамо, будь ласка!.. – Грицько з усiх сил смикнув ii за руку, в той же час звертаючись до Калга-Султана: – Отже, як бачите, ясновельможного пана батька тут немае. Чи е у вас ще якiсь справи?

Не сказавши жодного слова, принц подав знак мамлюкам, i вояки пiшли геть, забравши з собою пораненого. Сенатор Сапега пiдкрутив вуса, кинув коротко:

– Честь!.. – i пiшов слiдом. Тiльки тодi Грицько потягнув матiр за собою в хату. Усерединi помешкання царював справжнiсiнький розгардiяш. Було також очевидно, що зникла не тiльки геть уся зброя, ще декiлька хвилин тому розвiшана по стiнах, але й багато чого iншого. Та не це хвилювало зараз Ганну, гризло ii душу понад усе.

Дiти!.. Що з дiтьми?!

Пройшовши через усю хату до чорних дверей, Грицько вивiв матiр назовнi. За сотню крокiв вiд хати починався негустий лiсок, куди вони i попрямували невеличкою напiвзаметеною стежинкою, протоптаною у снiгу.

– Грицюню, ти певен?..

– Ну то дивiться самi, мамо, як не вiрите, – знизав вiн плечима i раптом двiчi свиснув так рiзко, що аж у вухах заклало. Десь праворуч свиснули у вiдповiдь, жiнка повернулася туди… i невдовзi побачила Мишуньку, в руках якого виблискували обидвi дитячi шабельки – i його власна, i Грицькова. Слiдом за ним по неглибокому снiгу брели всi четверо дочок, а позаду всiх – стара Килина з немовлям на руках… Не тямлячи себе вiд щастя, Ганна кинулася до дiтей, почала всiх обiймати i цiлувати. Втiм, Марта поквапилася одразу поскаржитися:

– Ма-а-а, а Мишунька нас Бабаем жахав – о!

– Та-а-ак, заха-а-а-ав!.. Ля-а-а-ац-цно-о-о!.. – заскиглила одразу наймолодша Марусенька.

– Мишунько, ну як тобi не соромно?! – мовила жiнка, захлинаючись слiзьми щастя, потоки яких мимоволi текли з очей.

– І нiчого менi не соромно. Просто так треба було, от i все.

– Навiщо?..

Довелося розповiсти все.

Виявляеться, коли Грицько пiдслухав прощальнi слова батька, то одразу почав складати план дiй, як вiн висловився, «про всяк випадок». План цей хлопцi обговорювали пошепки весь ранок пiсля снiданку. Тiльки-но з боку табору короля Карла захлопали пострiли, Грицько наказав Килинi, Настi й Варцi одягатися, тодi як Мишунька прихопив обидвi дитячi шабельки й термiново повiв Марточку й Марусеньку до потаемноi схованки, де вони гралися у Полтавську битву.

– У що ви там гралися?! – не зрозумiла Ганна.

– У Полтавську битву. Я, звiсно, за козакiв i шведiв був, а Мишунька – за московитiв. І нашi козаки завжди перемагали, – не моргнувши оком, повторив Грицько. – Хочете подивитися, як там усе облаштовано?..

Спантеличена жiнка кивнула. Тоном суворого головнокомандувача хлопець звернувся до брата:

– Вiддай-но нарештi мою зброю. Поведи матусю до схрону i покажи там усе, що треба…

Мишунька вiддав Грицьковi шабельку i повiв матiр на узлiсся. Там показав напiвзруйновану землянку, продемонстрував також, як пройти до неi зовсiм з iншого боку таким чином, щоб слiдiв не було видно з боку селища. Тут же розповiв, як, завiвши молодших сестер до схрону, вирiшив про всяк випадок повернутися до Грицька. Щоб Марта й Марусенька раптом не вибiгли назовнi, добряче налякав iх «злим голодним Бабаем, який харчуеться гарнесенькими малесенькими дiвчатками». І побiг назад, до хати.

Добре, що так – адже Килина не повела Настю й Варку до чорних дверей, а всупереч наказу пiшла за Грицьком, який переконував матiр термiново забиратися вiд небезпеки. Тут i з'явилися мамлюки… Вирiшивши, що усiм жiнкам загрожуе смертельна небезпека, Грицько зiрвав зi стiни одну з батькових шабель (свою ж бо вiддав братовi) та побiг боронити оселю. Коли турки полонили Грицька, мати миттю передала немовля служницi (як Ганна не напружувала пам'ять, але пригадати цього так i не змогла) й кинулася за сином. Дурна Килина ледь не подалася слiдом за господинею… не кажучи про те, що Настя й Варка теж готовi були бiгти братовi на виручку… Та Мишунька не дозволив – майже силомiць потягнув усiх до схованки, де скиглили нажаханi розповiдями про Бабая сестрички – насилу iх утихомирили!..

Добре, що все скiнчилося саме так, а не iнакше…

Пiд вечiр додому повернувся похмурий, вкритий брудом i кiптявою батько у супроводi таких же смурних козакiв. З болем у голосi гетьман розповiв, як мужньо обороняли вони короля Карла, як турецькi мамлюки все ж таки полонили його й повезли до Демюртаського замку. Козакiв же змусили заприсягтися, що тi бiльше не баритимуться, а якнайшвидше полишать Бендери й подадуться куди завгодно – хоч би до тiеi ж таки Швецii.

Потiм вислухав звiт Грицька про не надто вдалу оборону оселi. Спочатку похвалив обох синiв за кмiтливiсть, але потiм наморщив чоло i довго думав, перш нiж сказати таке:

– Втiм, ти, Грицько, повiвся сьогоднi занадто нерозважливо. Цього не можна, нiяк не можна дозволяти собi, якщо ти вiдповiдаеш не тiльки за самого себе, але й за iнших також. Карати тебе, синку, не стану – ти й без того натерпiвся вдосталь. Але скажи менi от що: ну хiба ж так важко було повестися бодай трiшечки спокiйнiше?! Це дало би тобi шанс оцiнити ситуацiю бiльш тверезо, а вiдтак, можливо, i не ризикувати життям. Адже iм не ви були потрiбнi, а саме я… Подумай над цим, синку. Добряче подумай i наступного разу не поспiшай ставити на карту життя i спокiй своiх близьких. Це, синку, штука така: голови позбутися легко – повернути назад на плечi неможливо. Подумай над цим.

– А ви, батьку?..

– Що – я?

– Хiба можете сказати ви, що завжди i повсякчасно робили вiрнi ставки? І хiба ви самi нiколи не ризикували життям не тiльки своiм, але й моiм, наприклад?..

Гетьман лише мовчки подивився на сина й розтер вкрите кiптявою обличчя, на якому пiт з чола вже встиг проборознити декiлька свiтлих дорiжок. Що там вiн збирався вiдповiсти, так i лишилося нез'ясованим: у дверi постукав посланець Семена Пiвторака, який прийшов довiдатися, чи все гаразд з родиною Орликiв. Причина такого занепокоення була зрозумiлою: Пiвторак давно вже домовився висватати Софiйку – одну зi своiх дочок – за Грицька. Чекав лише, коли обое пiдростуть настiльки, щоб гетьманич заслав старостiв. Поголос про сьогоднiшнiй «подвиг» Грицька вже облетiв усi Бендери, отже, долею майбутнього зятя непокоiться…

– Пiшли, синку, гостя приймати, – мовив Пилип, здiймаючись на рiвнi. – А про те, що сталося вдень, договоримо потiм.

Гетьман скуйовдив волосся на макiвцi сина й додав тихiше:

– Потiм, не зараз…




Глава 2

Борги i кохання


Сiчень 1759р. вiд Р.Х.,

Росiйська iмперiя, Санкт-Петербург



Лише якусь годину Ле-Клерк провiв у наскрiзь просяклому вологою темному пiдвалi, але встиг змерзнути так, нiби весь цей час простояв на пронизливому вiтрi лише у спiдньому. Лiкар вiдiрвав очi вiд порослоi темно-зеленим мохом стiни й подивився на слiдчого. І як цей неборака примудряеться просиджувати тут цiлими днями?!

Слiдчий розцiнив погляд пiддослiдного по-своему, якось дуже специфiчно, оскiльки мовив презирливо i трохи насмiшкувато:

– То що, мусью дохтур розповiдатиме нарештi все-все?

– Тобто?.. – Лiкар посерйознiшав, пiдiбгав губи. Але на слiдчого це не справило жодного враження, оскiльки вiн продовжив спiлкуватися тим самим презирливо-насмiшкуватим тоном, що i досi:

– Отже, мусью дохтур продовжуе грати у мовчанку? Гаразд, гаразд…

Ле-Клерку почала набридати ця комедiя. Окрiм того, скiльки ще можна мерзнути у цьому клятому пiдвалi?! Тож вiн вирiшив прискорити розвиток подiй:

– Послухайте, пане… Як вас там звати…

– Для тебе, мусью дохтур, я – найгiрший жах, от хто я для тебе такий! – спробував перейти у наступ слiдчий. Проте на настiльки брутальну провокацiю Ле-Клерк не пiддався:

– Послухайте, дорогоцiнний мiй жахлику, ви знаете, хто я такий?

– Оце я й намагаюся з'ясувати в тебе, жабоiде, вже биту годину…

– Отже, дорогоцiнний мiй, знайте, що я – Нiколя-Габрiель Ле-Клерк, особистий лiкар Їi Імператорськоi Величностi Єлизавети Петрiвни, тодi як ви…

– Те-те-те!.. Пiшло, поiхало…

– Послухайте, шановний пане!..

– Нi, це ти послухай, жабоiде!..

Близько хвилини вони iли один одного очима, щосили намагаючись навiть не клiпнути.

– Мiж iншим, ви вiдриваете мене вiд виконання надто важливих обов'язкiв при високошляхетнiй особi Їi Імператорськоi Величностi, – нарештi процiдив крiзь зуби Ле-Клерк.

– На що маю повне й законне право, – не розгубився слiдчий.

– Сумнiвно щось…

– Сумнiвайся, жабоiде, сумнiвайся, якщо хочеш.

– Хiба вам невiдомо, що Їi Імператорська Величнiсть почуваються зле?..

– Тобi, либонь, теж несолодко сидiти у моему пiдвалi, – криво посмiхнувся слiдчий, вiдводячи нарештi очi. – Але ти, мусью дохтур, врахуй, що по-справжньому я за тебе ще навiть не брався. Тож зiзнавайся краще зараз…

Раптом Ле-Клерк здогадався про дещо.

– Послухайте, шановний, – мовив вiн якомога проникливiше, – у вас що, ревматизм?

Слiдчий нервово сiпнувся, зиркнув на iмператорського лiкаря з-пiд насуплених брiв, але не вiдповiв нiчого.

– Ну, так-так, авжеж, – Ле-Клерк зiтхнув iз спiвчутливим виглядом. – Заробиш ревматизм у такiй сиростi, еге ж…

– Це тебе не стосуеться, дохтуре, – пробуркотiв слiдчий, але вже без жодноi насмiшкуватостi чи презирливостi.

– А хочете, допоможу?

– Я тебе, жабоiда, спитав, здаеться…

– Нi, правда-правда, допоможу!

– Послухай-но, ти!..

Втiм, слiдчий добре розумiв, що поганого лiкаря до царственоi персони i на гарматний пострiл не допустять. Отже, пiсля настiльки звабливоi пропозицii беззаперечного майстра своеi справи кричати на нього… якось, знаете, не личить… Навiть природному хамовi…

– Отже, дохтуре, я тебе востанне по-доброму запитую: до якоi масонськоi ложi ти приписаний? Вiдповiдай чесно i вiдверто, немов своему духiвниковi. І по-доброму, iнакше я вiзьмуся за тебе по-злому…

– Не належу до жодноi.

– Щиро тобi раджу, жабоiде!..

– Так само щиро повторюю: я не належу до жодноi таемноi ложi «вiльних каменярiв».

Пару-трiйку хвилин помовчали, потiм слiдчий мовив:

– Ти добре подумав?

– Звiсно, що добре.

– Ну, то як?..

– Що саме?

– Те, про що запитую: масон ти, жабоiде, чи нi?!

– Я ж сказав…

– А ти ще, ще раз повтори, дохтуре.

– Навiщо?

– Бо я так наказую.

– Я вже вiдповiв…

– Повтори, жабоiде.

– Зрозумiло й недвозначно…

– Я недочув.

– Хiба?..

– Оглух раптом, знаеш… На одну-едину мить.

– Я не належу до жодноi таемноi ложi «вiльних каменярiв».

– Так-таки до жодноi?..

– Абсолютно.

Знов помовчали.

– Не передумав?

Ле-Клерк замружився i глибоко зiтхнув. Нiбито не розумiючи, до чого хилить слiдчий, лiкар мовив якомога спокiйнiше:

– Послухайте…

– То що, зiзнаешся нарештi?

– Послухайте, шановний, якщо я не встигну вчасно замовити всi необхiднi компоненти для лiкiв Їi Імператорськоi Величностi…

– А менi, знаеш, не потрiбно, щоб якийсь там жабоiд отруiв Їi Імператорську Величнiсть Єлизавету Петрiвну, дочку нашого славетного iмператора Петра Великого! Ти мене добре зрозумiв?!

– З чого це ви взяли, нiбито я збираюся отруiти Їi Імператорську Величнiсть?! Що за нiсенiтницi?!

– Бо ти, жабоiде, – клятий масон. Масон i прусський шпигун.

– Але ж це iдiотизм!..

– Н-но, дохтуре! Легше, легше!..

– Цiлковита дурня – от чим е ваше припущення!

– Я т-тобi!..

– То що, ви й надалi лишатимете Їi Імператорську Величнiсть без лiкiв? Отже, нехай Їi Імператорська Величнiсть i надалi страждае вiд мiгренi?..[1 - Єлизавета Петрiвна справдi дуже потерпала вiд жорстоких нападiв головного болю, спричинених, за деякими вiдомостями, уродженим сифiлiсом, успадкованим вiд ii батька – Петра І. Тривалий час iмператриця рятувалася вiд мiгренi токайським вином. (Тут i далi – прим. авт.).]

Вони вже вкотре схрестили погляди. У пiдвалi запанувала напружена тиша, тiльки свiчний гнiт час вiд часу потрiскував.

– Тiльки-но повернуся до палацу, одразу ж доповiм Їi Імператорськiй Величностi, що саме змусило мене затриматися. Уявляю, як розгнiваеться високошляхетна Єлизавета Петрiвна…

Тут слiдчий нарештi опустив очi, рiзко видихнув i витер рукавом умить спiтнiле чоло. Ле-Клерк в душi зрадiв: отже, вiн таки перемiг цього негiдника!..

– Пощастило тобi, дохтуре, що нема зараз у Санкт-Петербурзi графа Бестужева, – процiдив зневажливо слiдчий. – Вiн би вже точно…

– Якщо хочете знати мою думку, то з графом Бестужевим-Рюмiним ваше вiдомство явно перестаралося, – ехидно посмiхнувся лiкар.

– Ти вiдкiля знаеш?.. – нашорошив вуха слiдчий.

– Бо наскiльки менi вiдомо, остаточно довести факт прусського масонства графа Бестужева-Рюмiна так i не вдалося.

– Це ти вiд своiх побратимiв довiдався, вiд «вiльних каменярiв»?

– Та облиште ви!.. Пфс-с-с-с!.. – Ле-Клерк презирливо випустив повiтря крiзь зцiпленi зуби.

– Тодi звiдки?..

– Вiд ясновельможного пана Розумовського, ясна рiч! Ви ж знаете, що я був його особистим лiкарем, протягом п'яти останнiх рокiв прожив у його маетку, розташованому в малоросiйському селищi Батуринi. А вже потiм саме вiн порекомендував Їi Імператорськiй Величностi.

– Тобто це вiд пана Кирила Розумовського…

– Природно, що вiд нього.

– А може, ти все ж таки прусський масон? Еге ж, дохтуре?..

– Я все-таки француз, прошу не забувати! – з достоiнством вiдповiв лiкар.

– Це нiчого не означае. Францiя та Пруссiя занадто довго були симпатиками, тому цiлком можливо…

– Але зараз Францiя воюе проти Пруссii разом з Росiею! І невже ви думаете, що провiвши поруч з його свiтлiстю Кирилом Розумовським цiлих п'ять рокiв…

– Гаразд.

Ле-Клерк вирiшив, що допит нарештi завершено, проте слiдчий нахилився убiк, покопався там i кинув на стiл декiлька папiрцiв, що у мерехтливому сяяннi одинокоi свiчки здавалися жовтувато-бляклими.

– Це ми вiдiбрали у тебе, коли затримали. Твоi то папiрцi, жабоiде?..

– Так, моi.

– Ти не заперечуеш?

– Звiсно, що нi.

– А тепер зiзнавайся чесно: що це таке?

– Як то – що?! – щиро здивувався лiкар. – То е рецепти лiкiв Їi Імператорськоi Величностi.

– Точно?

– Звiсно!

– А що це за мова така дивна?

– Латина. Ви знаете латину?

У глибинi очей слiдчого щось мигнуло, проте вiдповiв вiн доволi впевнено:

– Так, знаю.

– Не знаете ви латини, не брешiть, – скривив губи Ле-Клерк.

– Знаю, знаю. Це легко. От вивчив же я твою жаб'ячу мову, зумiв…

– До речi, акцент у вас просто жахливий! Проте вивчити усну мову – це одне, а вивчитися до того ж писати – зовсiм iнше.

– Нiчого, нiчого, не я, то iншi знають твое тарабарське письмо…

– І що, iншi хiба не пiдтвердили, що то е рецепти лiкiв, писанi звичайною латиною?..

– А навiщо ти, жабоiде, пишеш цi так званi рецепти чужинською мовою? Чом це тобi забракло нормальних росiйських слiв?

– Так мiж вченими людьми заведено, спитайте кого завгодно.

– Пiдозрiло воно якось. Дуже пiдозрiло.

– Нiчого подiбного. Латиною пишуться усi лiкарськi рецепти…

– Ото я й кажу: все це – ваш пруссько-масонський тайнопис.

– А я кажу, що ви дуже ризикуете. Бо якщо Їi Імператорська Величнiсть вчасно не отримають лiкiв…

– Ранiше Їi Імператорськiй Величностi вистачало доброго токайського вина, аби втамовувати головний бiль.

– Тепер уже не вистачае. Тому Їi Імператорська Величнiсть i попросила його свiтлiсть пана Розумовського приставити до ii персони мене, бо мiй попередник не знав жодних iнших рецептiв, нiж добре старе токайське.

– А ти своi масонськi тайнописи тут одразу почав розводити…

– Я лише полегшую страждання Їi Імператорськоi Величностi. І все це – для блага Росiйськоi iмперii, не забувайте.

Слiдчий глибоко зiтхнув. Ле-Клерк iз задоволенням вiдзначив про себе, що вiн майже готовий здатися. Та не все було так просто…

– А чом це ти так дивно поводишся, дохтуре?

– Тобто?..

– Не зрозумiв хiба, про що це я спитав?

– Нi.

– Тодi спецiально для всяких рiзних жабоiдiв пояснюю. За останнiй тиждень ти двiчi вiдвiдував аптеку панi Зоненфельд, тепер збираешся туди утрете.

– Ну то що ж у тому дивного?

– Тим не менш, тим не менш…

– Я лiкар – вона аптекарка…

– Ти вiдвiдував ii заклад особисто. По-перше, можна було послати когось iз твоiх помiчникiв… Сподiваюся, у тебе, дохтуре, е помiчники?

– Звiсно, е. Проте коли йдеться про здоров'я Їi Імператорськоi Величностi, можна й особисто поклопотатися…

– Ти хочеш сказати, що то е надто важливо?

– Так. А ви хiба не вважаете, що…

– Ну, припустимо. Але ж по-друге, можна було викликати панi Зоненфельд до палацу. Навiщо ж тобi самому?..

– Я працюю при особi Їi Імператорськоi Величностi нещодавно, зараз обираю постачальника лiкiв, тому й хотiв особисто пересвiдчитися, як виглядае заклад панi Зоненфельд.

– А що, жабоiде, маеш якiсь сумнiви?

– Нi-нi, не те щоб сумнiви, але…

– Що ж тодi?

– Панi Зоненфельд – чесна удовиця, ii заклад користуеться доброю репутацiею. Проте коли йдеться про августiйшу персону, самоi лише словесноi iнформацii замало. Треба перевiрити все на мiсцi, причому особисто. Ви мусите мене зрозумiти… хоч би в силу самих ваших службових обов'язкiв.

– Ти на що натякаеш, дохтуре?

– А хоч би на теперiшню перевiрку.

Слiдчий зiтхнув, зробив вигляд, нiбито вже вкотре перечитав написане у рецептах, потiм запитав:

– А може, ти того?..

– Що саме? – не зрозумiв лiкар.

– Може, тебе вабить не заклад панi Зоненфельд, а сама його господиня, еге ж?

– Ну, знаете!.. – Ле-Клерк мимоволi всмiхнувся.

– Знаю, жабоiде, знаю. Ти холостий – вона удовиця. Ти лiкар – вона аптекарка. Спiльнi iнтереси, спiльнi почуття… Еге ж?

– Моi особистi почуття нiкого iншого не стосуються, окрiм мене самого, – з достоiнством вiдповiв Ле-Клерк.

– А от i помиляешся, дохтуре. Коли йдеться про Їi Імператорську Величнiсть – стосуються.

– Наскiльки я зрозумiв, ви запитували, чи належу я до якоiсь ложi прусських масонiв?

– А що, ти нарештi зiзнаешся?.. – пожвавiшав слiдчий.

– У такому разi врахуйте: я – француз, панi Зоненфельд – австрiйка. Францiя, Австрiя i Росiя разом воюють проти Пруссii. То ви навiть пiсля цього хочете сказати, що я – прусський масон?!

Слiдчий промовчав.

– Тим паче, панi Зоненфельд – жiнка. Наскiльки я знаю, серед масонiв жiнок немае.

– Звiдки тобi це вiдомо? – слiдчий так i прикипiв очима до Ле-Клерка.

– Бо масонiв називають «вiльними каменярами», тодi як про «каменярок» я нiколи й нiчого не чув. А ви чули бодай щось?..

У такому ж дусi суперечка тривала ще з пiвгодини. Нарештi слiдчий не витримав i вiдпустив Ле-Клерка. Справдi, а як iще вiн мiг вчинити – не залишати ж Їi Імператорську Величнiсть без лiкiв вiд жахливоi мiгренi!.. Вона ж дiйсно могла розсердитися на занадто старанного слiдчого. От якби вiн витягнув з лiкаря зiзнання!.. А так – затримувати француза надалi у пiдвалi не було жодного сенсу.

Забравши рецепти, доволi прохолодно розпрощавшися зi слiдчим i наостанок нагадавши, що лiкування ревматизму – штука нескладна, Ле-Клерк нарештi полишив сирий пiдвал. Бiля виходу на нього чекала карета на полоззях. Навiть не озирнувшись назад (i без того зрозумiло, що нишпорка стрибне на задок, тiльки-но вони вiд'iдуть), наказав кучеру гнати коней до аптеки панi Зоненфельд без найменшоi затримки.

Як i у минулi два рази, удовиця-аптекарка була лагiдною й чемною. Ле-Клерк передав iй усi три рецепти, попросив не баритися. Натякнув, що може поклопотатися перед ii Імператорською Величнiстю, аби панi Зоненфельд отримала монополiю на постачання лiкiв до iмператорського двору. Господиня так i розквiтла, мило посмiхнулася. Вона справдi ще нiчогенька, подумав Ле-Клерк. Може, над словами слiдчого варто замислитися? Бо не знав, не знав – як раптом угадав!..

Так, служба в Їi Імператорськоi Величностi – справа почесна. Виконання обов'язку перед господарем – тим паче. Проте життя – це життя, рано чи пiзно воно бере свое…

На тому i полишив гостинний заклад панi Зоненфельд, супроводжуваний лагiдним поглядом господинi. На вулицi непомiтно озирнувся на всi боки й побачив, що нишпорка ховаеться за рогом. Мабуть, злий, немов чорт, бо змерз на пронизливому вiтрюганi… Ну, нiчого, нiчого – в кожного своя робота!

А над словами слiдчого подумати варто. Безперечно, варто…



Лютий 1759 р. вiд Р.Х.,

Франкфурт-на-Майнi, вул. Оленячий брiд,

ставка вiйськового губернатора французiв графа

Teaде Тораса де Прованса



– У мене добра новина з Московii, маршале.

– Справдi, генерале?..

– Так, наш друг Ле-Клерк надiслав важливу звiсточку.

Де Брольi одразу пожвавiшав:

– Нумо, нумо, цiкаво! І про що ж вiн пише?

– Про свое пiдвищення.

– Тобто?..

Лiва брова маршала запитально вигнулася.

– Вiн уже бiльше не е особистим лiкарем його свiтлостi Кирила Розумовського.

– Он як? Ким же вiн став – може, управителем маетку Розумовського?..

– Вище берiть, маршале!

– Вище?.. Що маете на увазi, де Лазiскi? Пояснiть, прошу.

Генерал аж просяяв, потiм простягнув маршаловi один з «рецептiв», три тижнi тому переданий Ле-Клерком лагiднiй аптекарцi, й мовив урочисто:

– За рекомендацiею його свiтлостi месье Розумовського, наш агент Нiколя-Габрiель Ле-Клерк став особистим лiкарем Їi Імператорськоi Величностi Єлизавети Петрiвни.

– Що-о-о?!

Втiм, шифровка була у нього в руках. Перегнувши «рецепт» навпiл так, що латинськi слова лишилися на лiвiй частинi, а на правiй – тiльки стовпчик чисел, де Брольi уважно пробiг по ньому очима. За багато рокiв роботи у таемному кабiнетi Луi XV «Секрет короля» маршал вивчив шифр майже напам'ять, тому читав рiзноманiтнi числа, немовби звичайнiсiнькi слова. Ось попереду зазначено особистий номер адресата шифровки – «1265», що означае «його свiтлiсть граф Орлi». Далi – за текстом…

Дочитавши до кiнця, де Брольi тiльки пiдборiддя потер. Годi й сумнiватися, так воно i е: агент повiдомив про свое нове призначення та подавав коротку iнформацiю про вiйськовi плани росiян на найближчi мiсяцi. Ось тiльки тут незрозумiло… Причому саме там, де йдеться про запланований улiтку наступ! А це ж найцiкавiше…

– Люб'язний мiй графе, пiдкажiть, будь ласка, що означають цi два довжелезнi числа?

– Хiба ж ви не бачите, що обидва починаються з нуля?

– А-а-а, так-так…

– У такому разi потрiбно скористатися латинською частиною рецепта.

Де Брольi розiгнув папiрець i вiдповiдно до вказiвок генерала почав вiдраховувати слова, вибирати з них лiтери та складати у назву населеного пункту:

– К-у-н-е-р-с-д-о-р-ф… Кунерсдорф?

– Так, маршале, йдеться саме про Кунерсдорф.[2 - 1 серпня 1759 року пiд Кунерсдорфом прусська армiя (близько половини вiд загальноi чисельностi вiйська короля Фрiдрiха Великого) була вщент розгромлена росiянами та австрiйцями, сам Фрiдрiх ледве уникнув полону (див. Хронологiчну таблицю).]

– Дякую, генерале!

– Прошу пана…

– Отже, влiтку росiяни та австрiйцi планують наступ у напрямi Кунерсдорфа?

– Саме так.

– Але в той же час ваш агент повiдомляе, що його свiтлiсть месье Салтиков не мае намiру ризикувати росiйською армiею заради успiхiв австрiйцiв?

– Так, маршале.

– Ну гаразд, нехай гризуться… Нам же зi свого боку варто активiзувати бойовi дii. Наприклад, у другiй половинi лiта.

– Саме так.

Маршал пройшовся туди-сюди кiмнатою, зупинився посерединi, брязнувши шпорами, крутнувся на пiдборах.

– Прекрасна робота, графе! Як вашому агенту таке вдалося? – Де Брольi не мiг приховати вiдвертого здивування.

– Вiд самого початку я дотримувався думки, що Ле-Клерк дуже здiбний, навiть талановитий розвiдник. Чи дарма особисто порекомендував його вам, як вважаете?..

– Ну-у-у, що ви, що ви, графе!.. Звiсно ж, недарма!

Маршал знову пройшовся кiмнатою i раптом спитав:

– Яким чином Ле-Клерк надсилае вам повiдомлення?

Польний маршал нiчого не вiдповiв, тiльки мовчки вклонився.

– Послухайте, де Лазiскi, я хочу знати лише, наскiльки надiйними е люди, якi допомагають нашому лiкаревi?

Генерал знову мовчки вклонився. Маршал сумовито зiтхнув:

– Знову цi вашi таемницi!..

– Ви ж, напевно, знаете, як менi вдалося зберегти донинi настiльки розгалужену агентурну мережу, що чiтко працюе скрiзь i всюди, у ворогiв i у друзiв, вiд Санкт-Петербурга до Османськоi iмперii?

Де Брольi поморщився, оскiльки здогадувався, якою буде вiдповiдь.

– Вiрно, маршале, цiлком вiрно: моя агентурна мережа – то е моя особиста справа. Я нiколи й нiкому не передовiряю iнформацiю про своiх агентiв, тож до них i пiдiбратися неможливо.

– Але нiхто з нас не вiчний, генерале…

– Запевняю, що у разi моеi загибелi Кароль передасть особисто вам усi вiдомостi про моiх агентiв.

– Тiльки у разi вашоi загибелi?

– Тiльки тодi, маршале. І тiльки вам особисто.

– Але ж…

– Не будемо торкатися такого делiкатного предмета, як життя месье Нiколя-Габрiеля Ле-Клерка та iнших розвiдникiв: припустимо на мить, що вам байдуже, живi вони чи померли, катують наших людей зараз, щоб витягнути з них будь-якi вiдомостi, чи нi.

– Але ж!..

– Я кажу лише – припустимо. Насправдi йдеться про дещо iнше: невже i вам особисто, i Його Величностi Луi П'ятнадцятому зовсiм-зовсiм непотрiбнi найточнiшi вiдомостi з Санкт-Петербурга, Варшави, Стокгольма, Копенгагена, Рима, Лондона, Вiдня, Берлiна, Порти i Бахчисарая? Невже вас не цiкавить, наскiльки вiдданi нам союзники i що саме замишляють вороги?

– Маете рацiю, генерале, – погодився нарештi де Брольi.

– Якщо так, тодi дозвольте менi й надалi самому керувати своею агентурною мережею на власний розсуд.

– Але ж постiйно складаеться враження, нiбито ви дiстаете вiдомостi нiзвiдки! Немовби той штукар з повiтря, чесне слово!.. От взяти, наприклад, нашого друга Ле-Клерка…

– Так, взяти хоч би його…

– Звiдки ми знаемо, що його повiдомлення – правда? Звiдки ви знаете, що вiн перебувае у Санкт-Петербурзi при особi iмператрицi Єлизавети, а не сидить у своему Батуринi, як i досi?..

– То перевiрте вiдомостi, якщо не вiрите! Тiльки врахуйте, що на перевiрку пiде час… дорогоцiнний час…

– Та скiльки вже разiв перевiряли, – зiтхнув де Брольi.

– І що, моi агенти бодай раз подали невiрну, неточну iнформацiю?

– Жодного разу, мiй генерале, жодного разу.

– Тодi у чiм рiч? Чом ви менi не вiрите?

– Я особисто вiрю, вiрю, – запевнив пального маршала де Брольi. – Але ж е iншi, якi вам жахливо заздрять!..

– То кому ви бiльше довiряете: менi й моiм людям чи моiм ворогам?..

– Ну гаразд, облишимо цю тему.

Де Брольi глибоко зiтхнув, потер пiдборiддя й мовив з урочистим пiднесенням:

– Генерал де Лазiскi, знайте: я негайно надiшлю повiдомлення Його Величностi про такий видатний успiх! – І додав проникливо: – Францiя перед вами у великому боргу, графе…

– Було б зовсiм незле, якби той борг було якнайшвидше сплачено! – кивнув польний маршал.

Лiва брова маршала знову вигнулася.

– Ви на що натякаете, люб'язний графе?..

– Я не натякаю. Ви самi тiльки-но сказали про це, маршале.

– Хм-м-м-м!..

– Я вас не примушував.

– Хм-м-м-м!..

– Точнiше, не я примусив, а факти. Переконливi факти, так!

– А хiба вам не здаеться, шановний графе де Лазiскi, що ви, щонайменше, неввiчливi?

– Хiба ж?..

– Звiсно, Францiя у боргу перед вами…

– Не тiльки Францiя. І не тiльки передi мною.

– Тодi хто ж iще? І перед ким, дозвольте поцiкавитися?..

– Багато хто – от хоч би Польща i Швецiя. А несплачений борг ваших держав – перед нашою козацькою нацiею та перед моею нещасною землею. Перед Украйною, маршале, та ii народом.

– Генерале, генерале!..

– Адже з мовчазноi згоди Францii, названих i деяких неназваних краiн i саму Украйну, i народ наш кинуто на поталу Московськiй iмперii, що ссе з плодючоi украiнськоi землi усi життедайнi соки, немовби казковий упир.

Обличчя де Брольi спохмурнiло, мов грозова хмара, та польний маршал продовжив у тому ж дусi:

– Запам'ятайте, що я скажу вам, маршале: доки Московiя безроздiльно володарюе на украiнських теренах, вона лишиться непереможною й великою. Тiльки коли вiдродиться едина мiцна козацька держава по обидва боки Днiпра – тiльки тодi запануе у Європi мир i спокiй. А доти спокою не матиме жоден европейський монарх…

Де Брольi вiдiйшов до дальньоi стiни штабноi кiмнати, повiльно опустився там на стiльця i спитав:

– Ви все сказали, генерале?

– Така моя думка, що поробиш.

– Чом тодi воюете за Францiю? І ви, i вашi найманцi-козаки…

– Не знаю, як щодо козакiв, але особисто я сподiваюся, що наш король Луi П'ятнадцятий колись-то втiшиться пiсля смертi королеви Марii Аделаiди…

– Генерале, генерале, не забувайтеся!.. – вловивши у голосi де Лазiскi явне глузування, де Брольi пiдвищив голос.

– Отож я й кажу: сподiваюся тiльки на те, що король наш колись-то припинить забавлятися з юними кралями в «Оленячому парку»[3 - У паризькому будиночку «Оленячий парк» маркiза де Помпадур влаштовувала королю Луi XV таемнi побачення iз вродливими юними панянками, яких особисто добирала сама, щоби монарх втамовував з ними свою хiть.] й нарештi повернеться до державницьких справ…

– Будемо вважати, я нiчого не чув, – процiдив крiзь зуби де Брольi.

– До речi, маршале, яка ваша думка щодо того, що ставка наша знаходиться на вулицi Оленячий брiд? Хiба ж у такому збiгу назв не вiдчуваеться гiркоi iронii долi?

– Знаете, генерале… – Де Брольi сумно зiтхнув. – Якби не унiкальна агентурна мережа, якою розпоряджаетеся ви особисто, пiсля всього сказаного вас можна було би дуже просто вiдсторонити як вiд командування армiею, так i вiд роботи у «Секретi короля». А щоби з ваших мiзкiв остаточно вивiтрилися хибнi думки, заслати якнайдалi…

– Хто ж постачатиме тодi «Секрет короля» унiкальними вiдомостями?

– Тому ви залишитеся на всiх посадах навiть пiсля всього сказаного, – суворо мовив маршал. – Але майте на увазi: король – то е король, i не нам, вiрним королiвським слугам, критикувати особисте життя Його Величностi.

– Знаете, маршале…

– Зрештою, чого ви хочете?! Росiею править iмператриця Єлизавета, дуже прихильна до вашоi Украйни. Пiсля вiзиту до Киева вона навiть пообiцяла не карати на смерть жодного малороса…

– Козака…

– Яка, зрештою, рiзниця?!

– Для вас, маршале, i справдi жодноi рiзницi, тодi як для мене…

– Отож, генерале: для вас!.. Ви повсякчас ставите свою думку вище вiд думок iнших – у тому i е ваш недолiк, що гальмуе вашу ж кар'еру.

– Я роблю так, лише коли йдеться про рiдну мою Украйну. Адже iснування краiни важливiше, нiж благополуччя окремо взятоi людини.

– Гаразд, повернiмося до вашоi землi… Отже, iмператриця Єлизавета привселюдно присягнулася не страчувати жодного малороса i свято дотримуеться цього принципу.

– А що буде потiм?

– Тобто?..

– Що станеться пiсля смертi Єлизавети Петрiвни? Ця iмператриця не вiчна, як i будь-хто з людей…

Де Брольi лише плечима знизав.

– От i я не знаю. А тому не постидаюся нагадати про борги передi мною, перед усiм козацтвом i перед усiею Украйною навiть нашому величному королю, якщо випаде така нагода!

Польний маршал посмiхнувся i додав:

– Мiж iншим, нагадати про старi борги нiколи не пiзно. Адже взяте у борг все одно лишаеться твоiм, тiльки розпоряджаються ним iншi. До того ж, вiдсутнiсть вчасних виплат по боргових зобов'язаннях iнодi може зламати людинi все життя… Не кажучи вже про цiлу краiну…








– Мушу зазначити, генерале, що ваша смiливiсть межуе з неповагою, – замислено мовив маршал. – Втiм, запевняю: тiльки-но ви зберетеся сказати те, що сказали щойно менi, в обличчя нашому монарху… У вас нiчого не вийде! Бо не погоджуватися з вiнценосною персоною iншим людям, хай яким видатним, нiяк не можна…

Польний маршал знову посмiхнувся:

– Можете не сумнiватися, маршале, я не злякаюся i не постидаюся. Адже одному европейському монарховi я колись уже нагадував про його борги перед козацтвом…



12 грудня 1717 року вiд Р.Х.,

Швецiя, Стокгольм



– Ну то як тобi видовище?

– Прошу?..

– Як тобi наша столиця? Подобаеться?

Григорiй замислено дивився на спiвбесiдника, який аж сяяв вiд щирого захоплення. По всьому було видно, що Густав дуже любить свое мiсто й пишаеться ним. Проте, на превеликий жаль, вiн не бачив казковоi краси Батурина – гетьманськоi столицi у перiод ii розквiту…

Втiм, Батурин давно вже спалено князем Меншиковим, тодi як Стокгольм – ось вiн, просто за вiкном карети! До того ж, Григорiй бачив Батурин очима дитини, а у дитинствi все видаеться казково-прекрасним. Як вiн ще декiлька рокiв тому пишався своею дитячою шабелькою, вважав ii справжньою зброею!.. Та варто було понюхати пороху на справжнiй вiйнi, як дитячi iлюзii остаточно вивiтрилися з голови. Не виключено, такi само iлюзii Григорiй донинi плекае i щодо «казкового» козацького Батурина.

Але все-таки, що ж вiдповiсти Густаву?..

Якщо зауважити: «Друже мiй, от бачив би ти Батурин!..» – той образиться.

Якщо зiзнатися вiдверто: «Друже, пригадай-но, я вже бував тут ранiше, тож нiчого нового за вiкном не спостерiгаю», – Густав цього не зрозумiе.

Якщо нагадати: «Я ж навiть з Його Величнiстю королем Карлом знайомий особисто. Бiльше того – встиг повоювати за Швецiю, разом з iншими гвардiйцями-фенрiхами обороняючи фортецю Штральзунд[4 - Це сталося за 2 роки до описуваних подiй – у 1715 роцi (див. Хронологiчну таблицю).]», – знов-таки образиться, причому ще глибше…

Тож насамкiнець Григорiй дипломатично мовив:

– О-о-о, так, так… Але до Рiздва лишаеться ще два тижнi – уявляю, яким прекрасним стане Стокгольм у святковi днi!

Густав так i просяяв, радiсно вигукнув:

– Ти анiскiльки не помилився, друже Григоре! До речi, не забудь, що я запросив тебе на свято – тож на Рiздво чекаемо на тебе.

– А не боiшся, що я поведуся, немов Юлiй Цезар?

– Тобто?..

– Що пiдкорю усiх твоiх домашнiх, – усмiхнувся Григорiй i додав: – Veni, vidi, vici.[5 - Латиною: «Прийшов, побачив, перемiг» – слова Гая Юлiя Цезаря з його послання до давньоримського сенату щодо перемоги над понтiйським царем Фарнаком. Цезар був одним з найулюбленiших авторiв Григорiя Орлика.]

Густав щиро розсмiявся:

– Скажу лише одне, друже мiй: якщо навiть так i станеться, ти достойний подiбноi перемоги. Інакше не був би моiм товаришем. Адже завоювати прихильнiсть сина шведського канцлера – справа нелегка…

– Знаю, друже мiй, знаю.

– Так i сталося: прийшов ти на кафедру професора Регелiуса, побачив Густава Мiллерна – i пiдкорив його своiм розумом та ввiчливiстю.

– Можливо, ти шкодуеш?

– Григоре, Григоре, що ти таке кажеш!..

У подiбному невимушеному дусi теревенили до самого королiвського палацу. Наостанок ще раз нагадавши про рiздвяне запрошення, Густав висадив там Григорiя й наказав кучеру iхати далi. За декiлька секунд карета загубилася у лабiринтi вуличок, що виходили на площу. Григорiй обернувся до сповненоi похмуроi величi споруди, схилив голову набiк, примружив лiве око й оглянув палац так, немовби то була фортеця, яку необхiдно взяти штурмом.

Хоча у певному сенсi так воно й було… Тiльки «перемогти» вiн мав не палац, а Його Королiвську Величнiсть Карла Дванадцятого. Бо насправдi вiд сьогоднiшнього вiзиту залежала подальша доля не лише самого Григорiя, але всiеi родини гетьмана Орлика. Доки батько опiкуеться шляхетною справою визволення украiнських земель вiд московських поневолювачiв, хтось же мусить пiклуватися про його дружину та решту дiтей!..

Хтось – це саме вiн.

Григорiй Орлик, найстарший син подружжя Орликiв.

Тож, поправивши одяг, хлопець попрямував до найближчого гвардiйця з тих, якi охороняли палацовi входи, i, простягнувши невеличкого папiрця з особистими пiдписом i печаткою Мiллерна-старшого, мовив:

– Його Величнiсть призначив менi на сьогоднi аудiенцiю. Будь ласка, проведiть мене до його високоповажностi канцлера, як сказано у цiй записцi.

Мiллерн-старший зустрiв Григорiя у невеличкiй, добре освiтленiй внутрiшнiй кiмнатi, прискiпливо оглянув з нiг до голови, пробурмотiв:

– Вигляд скромний, але пристойний… Як i писав Густав, ви справляете добре враження, юначе.

Потiм витримав невеличку паузу й обережно додав:

– Принаймнi на перший погляд. Ну, гаразд, давайте пiдготуемося до аудiенцii…

Коли хлопець скинув верхнiй одяг, канцлер знов прискiпливо оглянув його, попросив повернутися на всi боки. Ще б пак: адже зараз цьому первiстку iз шляхетноi, проте остаточно зубожiлоi родини належало з'явитися перед очима Його Величностi – отже, все у його зовнiшностi мае бути гаразд!

Григорiй передбачав, що приблизно так i станеться. Вiн справдi заготував… дещо не зовсiм оковирне, проте, ясна рiч, не поспiшав викладати його негайно: адже призначався «сюрприз» для королiвських очей, а не канцлерових. Уже коли вони йшли безпосередньо на аудiенцiю, юнак непомiтно витягнув шпильку з манжети на лiвому рукавi сорочки, швиденько заколов ii пiд комiр камзола, а манжету непомiтно затиснув мiзинцем i безiменним пальцем лiвоi руки. Тiльки-но встиг зробити це, як канцлер озирнувся на нього i тихо мовив:

– Прийшли.

Одразу служник, який прямував попереду, розчахнув важкi рiзьбленi дверi. Звiдти пролунало:

– Його високоповажнiсть канцлер Мiллерн та добродiй Орлик.

Отак-от, дуже просто й невибагливо: «Добродiй Орлик»! Немовби вiн зовсiм не був юним гетьманичем, нащадком правителя украiнських земель… хоч би й у вигнаннi.

З iншого боку, можливо, служниковi просто важко вимовити чужинський титул – «гетьманич»?! У будь-якому разi, вимагати бiльшого зараз не час. Головне, що вiн таки домiгся королiвськоi аудiенцii. Сам домiгся – себто не завдяки батьковi, а виключно через особисте знайомство з юним Густавом Мiллерном. Тiльки б скористатися з ситуацii максимально!..

Про це думав Григорiй, разом з канцлером схиляючись у ввiчливому поклонi перед королем, який вiдповiв коротким кивком голови, не пiдводячися з трону.

– Ваша Величносте, дозвольте представити вам Григора Орлика, студента Лундського унiверситету, спiвучня мого сина, – ввiчливо мовив канцлер, коли вiдвiдувачi розкланялися з Карлом.

– А ми, власне, давненько вже знайомi, – вiдповiв король, уважно придивляючись до юнака й немовби на око вимiрюючи його зрiст. – Якщо не помиляюся, ще з часiв мого гостювання у Бендерах…

– Ваша Величнiсть мають прекрасну пам'ять, якщо вiдтодi не забули неповнолiтнього хлопчиська, – пiдхопив Григорiй.

– Те-те-те, одразу з комплiментiв розпочинаете, юначе, – Карл рiзко плеснув у долонi, тим самим наказуючи юнаковi замовкнути. Хоча Григорiй подумки вiдзначив, що королю його слова приемнi. – Ну скажiть, з якоi ласки я би не запам'ятав найстаршого брата мого хрещеника Якоба Орлика?!

– Проте Вашiй Величностi е про кого згадувати i без мене. За десяток кипучих рокiв, що минули у ратних i державних справах…

– О-о-о, так-так, маете рацiю: славетний час, сповнений славетних справ!

Карл запитально озирнувся на канцлера, пан Мiллерн шанобливо кивнув.

– Втiм, якщо моя пам'ять, яку ви одразу ж похвалили, не зраджуе свого господаря, ми також бачилися вже пiсля Бендер? – спитав король.

– Абсолютно вiрно, Ваша Величносте. Того разу мене зарахували фенрiхом у гвардiю, i я мав честь прислужитися Вашiй Величностi, взявши участь в оборонi Штральзунду.

– Так, так, ви стали гвардiйцем… А яким же чином опинилися у Лундському унiверситетi?

– Прослуживши рiк, пiшов з гвардii.

– Невже вiйни злякалися? – наморщив чоло король.

– Анiтрохи, Ваша Величносте!

– Вiдповiдь, варта справжнього солдата… Але вчинок рiзниться з вiдповiддю! Чом полишили вiйськову службу? Пояснiть, прошу.

Григорiй спробував оцiнити ситуацiю. Тут би й заявити Його Величностi прямо й вiдверто, що родина Орликiв настiльки зубожiла, що батьки так i не змогли замовити старшому синовi порядного мундира, тож вiн виглядав порiвняно з iншими гвардiйцями бiлою вороною. Але казати таке на самому початку бесiди… до того ж нагло, отак у вiчi… Нi-нi, так лише можна усе зiпсувати! Тож Григорiй мовив:

– Навiщо Вашiй Величностi неосвiченi солдафони?! Хiба не краще оволодiти рiзноманiтними науками, а вже потiм здобувати шаблею вiйськовi перемоги для слави Вашоi Величностi?..

– Хм-м-м-м!..

Король вiдхилився трохи назад i, не зводячи прискiпливого погляду з юнака, запитав у канцлера:

– І що ви на це скажете, Мiллерне?

– Скажу, що тепер не дивуюся, чом у листах мого Густава стiльки уваги придiлялося цьому юнаковi.

– Гаразд, – Карл плеснув у долонi, гукнув лакеям: – Стiльцi для обох гостей, швиденько!

Коли вони всiлися поруч iз троном, король раптом звернувся до Григорiя латиною:

– Шведською ви, молодий чоловiче, розмовляете напрочуд чисто, принаймнi я акценту не помiтив. А от чи добре засвоiли шляхетну мову поетiв, фiлософiв i дипломатiв?

– Сподiваюся, що так… хоча про це варто б запитати не покiрного слугу Вашоi Величностi, а моiх достойних учителiв, – юнак так само невимушено перейшов на латину.

– А знаете, канцлере, вiн менi подобаеться дедалi бiльше, – мовив Карл у попереднiй манерi, а потiм продовжив: – Тепер розкажiть-но докладнiше про стан справ вашоi шляхетноi родини. І будь ласка, латиною, латиною…

– Що ж цiкавить Вашу Величнiсть насамперед: моi унiверситетськi успiхи чи стан справ моiх близьких?

– І те, й iнше, – посмiхнувся король. – Я давненько не бачив не тiльки вашу матусю, але й батька, мого хороброго приятеля Фiлiппа Орлика. То як iм тут живеться?

– Але ж Ваша Величносте! Не кажучи про те, що мiй шляхетний батько постiйно перебувае у роз'iздах, опiкуючись справою повернення козацтва на рiдну Украйну… Отже, батька я не бачив понад рiк… мабуть, як i Ваша Величнiсть…

– То й що?

– Окрiм того, я вже декiлька мiсяцiв не був удома, оскiльки живу при унiверситетi. Тому все, що знаю про матiнку, братiв i сестер, – усе це вичитав у листах доброi моеi матусi Ганни…

– Ну, а менi навiть листiв не пишуть! – знизав плечима король. – Тому розповiдайте, юначе, розповiдайте швидше i не змушуйте мене чекати занадто довго, адже я – сама увага…

Довелося розповiдати. Його Величнiсть Карл слухав уважно, не перериваючи, тiльки час вiд часу обмiнювався багатозначущими поглядами з канцлером Мiллерном – як помiтив Григорiй, коли йшлося про справи гетьмана Орлика i козакiв-вигнанцiв.

Коли у невимушенiй бесiдi спливло хвилин двадцять, Григорiй вирiшив, що пора пускати в хiд неоковирний «сюрприз». 3 розповiдi про родину вiн непомiтно перейшов до загальноi оцiнки полiтичних розкладiв у Європi та подальших перспектив ведення Пiвнiчноi вiйни, а вiд цього – до тонкощiв вивчення в унiверситетi вiйськовоi справи, тож, емоцiйно змахнувши руками, вiдпустив два добряче зомлiлi пальцi лiвоi руки. Розiрвана манжета, яку нiщо вже не утримувало, розгорнулася на кшталт бiлого капiтулянтського прапора. На обличчi канцлера Мiллерна з'явився такий вираз, немовби вiн розжував жменю гiркого перцю.

– О-о-о, юначе! А це що таке? – Король миттю пожвавiшав i вказав на розiрвану манжету.

– Де? – Григорiй прослiдкував за поглядом Його Величностi, а коли «побачив» пошкоджений одяг, спробував зобразити на обличчi сумiш прикрого здивування i засмучення. Схоже, це йому цiлковито вдалося, оскiльки Карл невдоволено процiдив крiзь зуби, зi шляхетноi латини миттю перейшовши назад на шведську:

– Отак от ви, юначе, приготувалися до настiльки важливого вiзиту?!

Кинувши короткий погляд на Мiллерна (здавалося, канцлер готовий був непристойно лаятися), Григорiй напружив м'язи нижньоi щелепи (вiд чого вона дрiбно-дрiбно затремтiла), притримав подих i немовби через силу пробелькотав:

– Вибачте, Ваша Величносте, я ж ненавмисно… Себто вона ненавмисно…

– Хто – вона?!

– Манжета…

Рiзкими гарячкуватими рухами юнак почав заправляти розiрвану манжету в рукав камзола.

– До чого тут вона?! – обурився Карл. – Ваша сорочка – то всього лише ваша рiч, за стан якоi вiдповiдае ii господар!

– Вибачте, Ваша Величносте!..

– Ох, юначе, юначе! Тiльки-но ви менi почали подобатися, як раптом…

Карл роздратовано ляпнув долонею по колiну й запитав:

– Ну, пояснiть, будь ласка, у вас що, нема бiльш пристойноi сорочки, нiж оце лахмiття, що розсипаеться буквально на очах вашого короля?!

– Ваша Величнiсть можуть не повiрити… проте це моя найлiпша, найновiша сорочка, клянуся честю! – запально скрикнув Григорiй. То була чистiсiнька правда. За винятком лише однiеi деталi: звiсно, юнак не мiг сказати, що вранцi власноруч розiрвав лiву манжету, а потiм акуратно сколов ii шпилькою, аби пошкодження не виявилося завчасно – лише у потрiбний момент аудiенцii.

– Справдi?! Хм-м-м-м!..

Карл несподiвано замислився, потiм мовив:

– Але ж якщо у молодого гетьманича, найстаршого сина провiдника козацькоi нацii гетьмана Орлика, немае бiльш пристойноi сорочки у такий важливий день, як…

Пiсля цих слiв у троннiй залi запанувала важка тиша. Король свердлив юнака прискiпливим поглядом. Канцлер дивився на нього, немовби на троянду, що ii ярмарковий штукар витягнув iз шовковоi хустини. Григорiй зробив кам'яне обличчя i майже не дихав.

– Скажiть чесно, юначе, який стан справ у вашоi шляхетноi родини? – мовив нарештi Карл. – Тiльки не повторюйте вкотре, що у вас усе добре…

– Не знаю, що й вiдповiсти Вашiй Величностi, – чесно зiзнався юнак. – Можу лише повторити, що сам не бачив добру мою матiнку, братiв та сестер уже декiлька мiсяцiв. А щодо манжети… Повiрте, Ваша Величносте, ще вчора вона була цiлою-цiлiсiнькою…

(Мiж iншим, то була чистiсiнька правда!)

– …І ще можете повiрити, що це – найновiший, найлiпший мiй одяг! Просто я гадаю, коли Ваша Величнiсть перебували у затяжних походах, то теж носили один i той самий мундир протягом багатьох днiв i мiсяцiв.

– Чорт забирай! – не витримав король. – Щодо мундира на вiйнi, то ви, гетьманичу, таки маете рацiю! Але ж ви зараз не на вiйнi!.. До того ж, ваша добра матiнка могла би прислати вам грошей!..

– Перепрошую, Ваша Величносте, але доки козаки перебувають у вигнаннi, вважайте, наша вiйна проти московського царя Петра тривае, – тепер Григорiй говорив, гордовито задерши пiдборiддя. – Що ж до грошей вiд матерi… Перепрошую, Ваша Величносте, але навiть ризикуючи впасти у немилiсть перед всемогутнiм Карлом Шведським, я не грабуватиму свою родину. Зайвого шеляга з них не вiзьму! Най краще братам i сестрам перепаде. Отак…

Знов у залi забринiла напружена тиша. Здавалося, нiби всi необхiднi слова вже сказанi. Проте Григорiй подумки благав: «Нумо, Ваша Величносте, згадайте про громаду! Ну, будь ласка, згадайте!..» – адже це був би дуже, дуже доречний останнiй штрих.

Хтозна, стае думка матерiальною, або ж усе це дурнуватi вигадки… Проте по деякому мовчаннi король мовив тихо й повiльно:

– Гаразд, юначе, облишимо родину… Але хiба решта козакiв не здатна пiдтримати свого ватажка i його сiм'ю?

Шаленим зусиллям волi юнак утримав на обличчi той-таки закам'янiлий вираз, коли вiдповiдав:

– Нi в якому разi, Ваша Величносте, моi шляхетнi батьки не прийматимуть допомоги вiд громади. Адже подавшись з Украйни за Вашою Величнiстю, козаки покинули всю маетнiсть, що ii реквiзували тепер загарбники-московити. Єдине iхне й наше багатство – це вiйськова скарбниця, та й вона майже геть спорожнiла. Тому най вiдсохне рука того, хто зазiхне на цi кошти, призначенi насамперед для визволення святоi нашоi Украйни!..

Тут Григорiй сумовито причмокнув, зiтхнув i пiсля короткоi, але промовистоi паузи додав:

– Та й не личить родинi ясновельможного гетьмана жити краще вiд iнших, коли громада бiдуе. Нi-нi, ваша величносте, моi шляхетнi батьки вiрно роблять, що не приймають i нiколи не приймуть допомоги вiд громади. Навпаки – допомагатимуть iншим, чим тiльки зможуть.

Дивна мовчанка запанувала по тому у троннiй залi. Карл вчепився у трон до побiлiння пальцiв i аж пiдвiвся, дихаючи важко, з присвистом. Здивований настiльки драматичною реакцiею Мiллерн ошелешено позирав то на одного, то на iншого. А юнак дивився просто у вiчi королю таким ясним i чистим поглядом, що запiдозрити у його словах будь-який прихований пiдтекст було ну нiяк неможливо…

Але ж пiдтекст був, i неабиякий!!!

«Най вiдсохне рука того, хто зазiхне на кошти вiйськовоi скарбницi!»

Григорiй добре розрахував останнiй удар: адже випадково дiзнався вiд батька, що незадовго до Полтавськоi битви покiйний гетьман Мазепа позичив Карлу кругленьку суму з вiйськовоi скарбницi. Перебуваючи тривалий час поза межами рiдноi Швецii, король почав вiдчувати нестачу готiвки, а все одно мусив платити солдатам. Мазепа пiшов на цю жертву, хоча в результатi позбувся пiдтримки запорозьких козакiв – бо тепер сам не мав чим заплатити своiм вiйськам… Отож при ньому лишилися тiльки сердюки та невеличкий осередок найвiдданiших прибiчникiв, котрих пiд час Полтавськоi битви тримали у тиловому резервi, так i не кинувши у бiй.

Поза сумнiвом, Карл пам'ятав про цю позику. Поза сумнiвом, безпосередньо зараз вкотре вже згадав, що досi не повернув позичене. Але ж король не знав, вiдомо щось Григорiю про цю неоковирну справу, чи юнак щиросердо розмiрковуе вголос про козацьку честь i шляхетний обов'язок визволення вiтчизни. Гiрше за все, що король не мiг спитати просто так: «Ви натякаете на моi й покiйного гетьмана Мазепи грошовi розрахунки?» – бо якщо раптом гетьманич просторiкував собi без жодних заднiх думок, Карл тим самим викрив би себе з головою!..

Нарештi мовчанка стала гнiтючою. Король повiльно сiв на трон, вiдкинувся на спинку, витер рясний пiт з чола i мовив:

– Гаразд, юначе, тепер я повною мiрою уявляю невтiшне становище козацькоi громади, вашоi шляхетноi родини й особисто ваше. Дякую вам, Мiллерне, – вiн скоса позирнув на канцлера, перевiряючи його реакцiю, – дякую за те, що знайшли за можливе представити менi юного гетьманича Орлика. Зiзнаюся, сьогоднi я нiбито вперше познайомився з ним, хоча насправдi ми знайомi вже давненько… Що ж до вас, юначе…

Карл на секунду замислився, потiм урочисто прорiк:

– Обiцяю, що найближчим часом вам пiдшукають вiдповiдне прибуткове мiсце на державнiй службi – таке мое королiвське слово!

– Але ж, Ваша Величносте, як бути з моiм навчанням у Лундському унiверситетi?! – здивувався Григорiй. – Я прагну оволодiти усiма необхiдними науками, аби якнайкраще прислужитися Вашiй Величностi…

– Не хвилюйтеся, юначе, вам пiдшукають мiсце таким чином, щоб ви могли одночасно продовжити унiверситетськi студii.

– Дякую, Ваша Величносте!..

Григорiй звiвся зi стiльця, але вклонитися на знак подяки так i не встиг, оскiльки король зупинив його владним жестом та продовжив:

– Стривайте, це ще не все… Враховуючи особливе становище шляхетноi родини вiрного мого спiльника i хороброго приятеля гетьмана Фiлiппа Орлика, я вирiшив призначити його сiм'i спецiальний пенсiон вiдповiдно до статусу. Прошу вас, канцлере, особисто прослiдкувати за виконанням. Особисто прослiдкуйте, зрозумiло?.. Адже це – мiй королiвський дарунок однодумцям i вiрним слугам шведськоi корони.

Потiм здiйняв вказiвного пальця правоi руки вгору й закiнчив:

– Запам'ятайте моi слова, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… при ваших знаннях латини i деяких iнших талантах! Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милiстю король славетноi Швецii… От тепер сказано все, що треба. Тепер можете дякувати, дозволяю.

Григорiй не поскупився на поклони i комплiменти. Король завмер на тронi у величнiй позi античного бога, канцлер спостерiгав за обома з неприхованим здивуванням – бо так i не зрозумiв, що ж сталося просто у нього на очах. Хоча ясно вiдчув: щось таки сталося…

Далi Мiллерн провiв юнака назад до внутрiшньоi кiмнатки, пiдтвердив, що тепер не тiльки юний Густав, але й сам шведський канцлер вiд свого iменi запрошуе юного гетьманича Орлика на святкування Рiздва. Додав на прощання:

– Не знаю, яким саме чином ви причарували Його Величнiсть. Але, поза сумнiвом, потрiбно мати неабиякi таланти i вдачу, щоб досягнути отаких результатiв.

Бiля палацових сходiв на Григорiя очiкував екiпаж: Мiллерн розпорядився вiдвезти його додому. Проте юнак наказав кучеровi iхати трохи в iнше мiсце, на окраiну… туди… туди!..

Так-так, насамперед про сьогоднiшнiй успiх хотiлося повiдомити зовсiм iнших людей… Пристаркуватого козака i його красуню-дочку. Адже найближчим часом Григорiй сподiвався назвати Семена Пiвторака другим батьком, а його доньку, красуню Софiйку, – коханою дружиною! Тепер, коли сам король Карл розпорядився пiдшукати юнаковi дохiдне мiсце, не грiх i старостiв засилати… Е-е-ех, i ушкварять же вони весiлля!!! Дiзнаеться шведська столиця, як умiють гуляти козаки!..

Втiм, омрiяний будинок на окраiнi, що так часто марився увi снi, мав iз зовнi нежилий вигляд хоча б тому, що всi пiдходи до нього геть позамiтав густий снiг. Було вже темно, тому тiльки пiд'iхавши зовсiм близько, юнак переконався, що навiть димок над димарем не звиваеться. Наказавши кучеру почекати, Григорiй пiдбiг до дверей i почав щосили грюкати у них обома кулаками. Жодноi вiдповiдi так i не дiстав, окрiм сумноi луни… Цiкаво, що воно означае?!

Передчуваючи зле, юнак обiйшов довкола будинку, присiв бiля штабеля дров, розгрiб снiг бiля крайнього цурпалка, вiдсунув убiк дощечку, почав мацати у схованцi…

Слава тобi, Господи, – там справдi лежав малесенький шкiряний мiшечок.

А в ньому – папiрець!

Звiстка вiд коханоi…

Але…

Нi-нi, щось не те! Чомусь занадто товстим здавався на дотик лист у мiшечку… Софiйка погано знала грамоту (чи не насамперед Григорiй сподiвався виправити цей ii недолiк), тож зазвичай ледь-ледь викарябувала по декiлька обнадiйливих лагiдних слiв, а тут…

Обережно, аби не впустити листа у снiг, Григорiй витягнув мiшечка зi схованки, видобув з нього не один, а одразу три аркушi, розправив i почав роздивлятися у блiдому мiсячному сяйвi. Папiрцi виявилися списаними не дрiбненькими Софiйчиними кривульками, а широким впевненим почерком.

Що-о-о?! То це не вiд Софiйки лист, а вiд самого Семена Пiвторака?! З чого б це дiвчинi видавати батьковi таемницю схованки?.. Останнiм часом пристаркуватий козак ставився до потенцiйного зятька не надто люб'язно. Воно й зрозумiло: адже Орлики бiдували, як i всi вигнанцi, – то чи настiльки бажаною партiею видавався Григорiй для його красунi-доньки?! Жвава уява одразу ж пiдказала рiшення: либонь, знайшов для Софiйки iншого нареченого – не iнакше!!!

Перед очима у Григорiя потемнiло, немовби ясен мiсяць раптом зник з небосхилу. Могутнiм зусиллям волi вiн все-таки утримався на ногах, далi розрiвняв аркушi паперу i почав читати.

Проте пiсля прочитання перших же рядкiв у головi запаморочилося…

Тiльки цього разу не вiд ревнощiв…

Ось що було у тому листi:



САМОЗВАНОГО ГЕТЬМАНА ВИЛУПОК

І ЖИДІВСЬКИЙ БАЙСТРЮК!



Якщо читаеш зараз це, то нарештi знаеш, як я тебе, сучого сина, зневажаю й ненавиджу. Знай же, що я був проти, коли козацька рада у Бендерах обирала пiдступного твого батька гетьманом. Так, пiдступного – бо завдяки лише улесливостi й оманi пiдкрався вiн до справжнього нашого гетьмана, до величного Івана Мазепи, засипав його нечестивими грiшми, нажитими гендлюванням. Лiпше би обрали гетьманським спадкоемцем Мазепиного небожа – ясновельможного Андрiя Войнаровського, та Пилипко Орлик медоточивими вустами своiми патякав, патякав, от i перемiг! А до того ж нечестивим гендлярським золотом розкидався на всi боки – а де тепер у нього, та й у козакiв, золото отее?! Розтануло i спливло, немовби снiг навеснi. Інакше й бути не могло, якщо нечестивi грошики нажитi в союзi з клятим дiдьком…

Знай же, байстрюче, якщо не вiдаеш досi: дiд твiй Павло Герцик був голотою навiть серед чортового жидiвського племенi, торгував на базарi у Полтавi цвяхами. А коли побачив, що швидше цвяхи тi гризти розпочне i з голоду подохне, анiж з тоi торгiвлi прогодуеться – пiдступно вихрестився у чесну вiру християнську сам, всю сiм 'ю свою чортову вихрестив, хутко розбагатiв на оборудках з козаками, вибився аж у полковники, а всiх своiх вилупкiв поприлаштовував iз вигодою у чеснi православнi родини. Бо недарма люди кажуть: жид нi оре, нi сiе, а лиш обманом жие – отак i дiд твiй чортiв повiвся.

І з курвою Танькою своею Герцикiвною швиденько окрутив, треклятий, безталанного плюгавого писаря Пилипка, пiсля чого той одразу втерся у довiру до Мазепи, хоча талантiв не мав анi з гулькин нiс. А всi його таланти миттю з 'явилися завдяки лиш тому, що через перехрещену вiдьму Таньку спiзнався iз самим Луципером.

А що ж тепер? Завiв усiх чесних козакiв, яких покiйний гетьман Мазепа залишив пiд його рукою, аж до самоi Швецii та й покинув тут подихати з голоду – повiвся, немов нечиста свинота. А щоби вже нiхто не мiг нiчого вдiяти – перекинувся на гаспида з роздвоеним отруйним жалом замiсть язика, видав колишнього свого кревного брата i справжнього гетьманського спадкоемця Андрiя Войнаровського московським собакам[6 - За рiк до описуваних подiй, у 1716 роцi, агенти росiйського генерал-прокурора Ягужинського викрали у Гамбурзi племiнника гетьмана Івана Мазепи Андрiя Войнаровського й доправили його до Москви (див. Хронологiчну таблицю). Войнаровський у цей момент виконував чергове доручення гетьмана Орлика, але захворiв, чим i скористалися московськi агенти.], якi схопили цього достойного лицаря i вже, либонь, живцем розшматували у нечестивому своему Петербурзi.

Отже, лишаеться едине з двох: або тут, у Стокгольмi, iз усiею сiм ею Боговi душу вiддавати – або ж кинутися в ноги московському царевi Петру i принижено благати про милiсть до нас, пiдло ошуканих самозваним гетьманом Орликом. Вибираю останне, на тому проклинаю день i час, коли повiрив цьому запроданцю нечестивого племенi. Спiзнався з вами писар Пилипко, завiв усiх козакiв на чужину – тут вашi могилки дощиком розмие, вiтерцем розвiе так, що й видко не буде. Недарма ж бо кажуть люди: нi одного перехриста могилки не видно! А з ким поведешся, вiд того й наберешся… Отак i вiр вашому чортовому племенi!

І ти, немiчний плюгавче, писаря Пилипка i курви Таньки син, теж тут iздохнеш, немов пес шолудивий. А непереможним левом тобi, писарчуку-псарчуку, нiколи не стати – бо жид жидом завсегда смердить. На тому тебе проклинаю, як i свiй колишнiй намiр породичатися з христопродавцями. Добре, що в останню мить проздрiли заслiпленi очi старого козака! Тепер тобi, блазню, не видiти Софiйки моеi, як поспилюваних рогiв луциперових на тiменi твоему.

Сподiваюся, не до нечистого католицького, а до чесного православного Рiздва будемо вже на рiднiй землi стояти i Бога молити, щоб покарав Вiн усiх вас, паскуд, i щоб ви усiм скопом якнайшвидше одправилися у самiсiньке пекло з чортами – братами вашими, у казанах iз смолою кипiти, на розжарених сковорiдках голими сраками скакати i на приску тропака танцювати! Нiколи я не мав вiри до вас, вихрестiв, – але вам, покручам паскудним, вiрив славетний гетьман Мазепа, доводилося коритися. Хотiв жити з вами у злагодi, навiть лихий мало не пiдбив породичатися з вашим нiкчемним племенем. Але тепер – не вийде!

Проклинаю вас. Щоб ви не дiждали, хай усiм вам на тому грець!



Писано справжнiм козаком i чесним християнином Семеном Пiвторакому шведському стольному мiстi Стокгольмi, у падолистi[7 - Листопадi.]1717 року вiд Рiздва Христового.



Григорiй знов i знов перечитував ганебне послання, по декiлька разiв поспiль вдивлявся у кожне образливе слово… хтозна навiщо!

Можливо, його надзвичайно вразила та обставина, що, шукаючи у схованцi вiсточку вiд коханоi нареченоi, натомiсть знайшов там… оце?!

І головне – за що?!

Як пояснити несамовитий напад лютi, пiд впливом якого тiльки й можна написати щось подiбне?! Хiба що у старого в головi запаморочилося вiд тутешнього нудного, безпросвiтно-сiрого життя, не iнакше…

То як тепер вчинити?! Може, викликати на смертельний двобiй i, перш нiж перерiзати його горлянку, змусити вибачитися за кожне брехливе слово?! Аякже, шукай тепер вiтру в полi!..

Можливо, спробувати наздогнати його не заради помсти, а лише щоб повернути наречену свою Софiйку?! Може, дiзнавшись про дохiдне мiсце на королiвськiй службi, Семен Пiвторак отямиться, вибачиться, вiдпустить дочку до нього… Та якщо дiвчина виказала батьковi потаемну схованку, то, швидше за все, розлюбила свого Грицька… повiрила кожному слову облуди!..

То навiщо ж читати й перечитувати… зберiгати у пам'ятi все це…

Це!..

Це!..

Насилу Григорiй отямився. Справдi, не стояти ж на задньому дворi давно спорожнiлого будинку – бо так i замерзнути недовго: грудень все ж таки!

Так, грудень.

Листа ж написано принаймнi мiсяць тому.

Отже, Семена Пiвторака вже нiзащо не наздогнати, Софiйку не повернути…

Лишаеться одне-едине: iхати додому i передати рiздвянi королiвськi даруночки матусi, братам i сестрам. Це – його родина, за вiдсутностi у справах батька вiн тут старший, а вiдтак i найвiдповiдальнiший… Нехай же буде, як е!

Рiшучими кроками Григорiй повернувся до екiпажа, розбудив кучера, який, зiщулившись вiд лютого холоду, дрiмав на передку, наказав нарештi вiдвезти його додому. По дорозi надiйно сховав листа у шкiряний мiшечок, а його повiсив пiд сорочку на груди поруч з малесеньким дерев'яним хрестиком, розтер обличчя, спробував розтягнути губи у щирiй посмiшцi. Коли зрозумiв, що на щиру посмiшка ну нiяк не скидаеться – почав повторювати розтирання обличчя й розтягування губ, доки не задовольнився результатом.

Вдома юнака зустрiли дуже тепло й напрочуд радiсно. Коли ж почули про призначений Карлом пенсiон – тодi матуся й усi чотири сестри ледь не задушили Григорiя в обiймах. Ще б пак: це означало, що нужденному iснуванню нарештi настане край! Матуся авторитетно зауважила, що неодмiнно жертвуватиме десяту частину пенсiону на потребу всiеi козацькоi громади – бо не може такого бути, щоб гетьманськiй сiм'i усе, а iншим нiчого!.. Маленький Яшунька носився будинком, немов навiжений, i радiсно верещав. Лише Михайлик повiвся бiльш-менш розважливо, стримано потиснув Григорiю руку й мовив, зовсiм як дорослий:

– Вiтаю, брате! Ти молодець, я тобою пишаюся.

І вже глибокоi ночi, коли всi полягали спати, юнак залишився у вiтальнi сам-один. Тiльки тодi ризикнув дiстати клятого листа. Востанне перечитав написане, кинув усi до одного папiрцi до розпашiлого камiна i пiдгрiб коцюбою з глибини добрячу купу жару.

Раптом позаду рипнули мостини.

Озирнувся…

То була матуся.

– Грицю, ти знаеш… – Ганна замовкла, не наважуючись продовжити.

– Знаю, – стомлено буркнув вiн у вiдповiдь.

– Що саме?..

– Що Семен Пiвторак мiсяць тому забрався звiдси до Московii. І що всю сiм'ю також забрав iз собою.

Юнак перевiв погляд на камiн: присипанi жаром, там палали списанi облудними словами аркушi. От i добре…

– Звiдкiля тобi вiдомо?

Та Ганна вже наблизилася впритул до сина i побачила через його плече дотлiваючого листа.

– Он звiдкiля, – Григорiй гидливо поморщився, тицьнув коцюбою перед собою, здiйнявши тим самим хмарку попелу.

От i все, що лишилося вiд образливого послання.

От i все…

Звiсно – окрiм кровоточивоi рани в душi!

– Що там було, у листi тому?.. – тiльки й запитала мати.

– То вже мое дiло, матусю.

– Грицю, як ти!..

– Так, мамо, – мое дiло i бiльш нiчие, – стояв юнак на своему.

– Але я маю право знати…

– Краще вам того не знати, матусю моя люба, повiрте вже менi.

Як раптом!.. Вiд настiльки огидноi здогадки коцюба ледь не випала з миттю ослаблих пальцiв. Григорiй мiцно стиснув зуби i процiдив:

– Невже цей облудник i вам також насмiлився наговорити того самого, що й менi понаписував?! Якщо тiльки так…

Юнак мiцно стиснув коцюбу, немов то була козацька шабля. Але Ганна лише гордовито задерла пiдборiддя, загадково посмiхнулася й мовила:

– Я, синку, все ж таки дружина ясновельможного козацького гетьмана, тому не дозволю всякiй рiзнiй наволочi ображати нi себе, анi свою родину! І тобi не раджу дозволяти того. Так, не всi, ой, далеко не всi любитимуть тебе, цiнуватимуть твоi чесноти, але якщо хтось навiть прорече образу, на яку ти не у змозi будеш вiдповiсти…

– Що ж тодi?..

– Раджу тобi, синочку, переступити через злi слова i просто робити свою справу. З часом люди побачать, хто був пiдлим облудником, а хто – поборником честi. Мiй чоловiк i твiй шляхетний батько – козацький гетьман, ти – найстарший гетьманич. Ми мусимо бути вищими вiд будь-яких образ, синку, запам'ятай це. Добре запам'ятай…

– А от я… – Юнак потупився й мовив: – Так, мамо, схоже, я таки дозволив себе образити…

– Так, синку, – дозволив. І не тодi, коли читав того листа… хоч я i не знаю достеменно, якi саме слова написав у розпачi Семен Пiвторак. Ти пiддався йому, коли всотав душею всю ту облуду, що пiшла тепер попелом. Це буде тобi уроком, синочку. Ти виграв сьогоднi словесну баталiю у самого короля Карла… проте все-таки ти, Грицю, ще майже дитина! Нiчого страшного, тобi цей промах можна вибачити.

Вона прихилилася до спини Григорiя, спробувала по-материнськи нiжно обiйняти його за плечi. На одну-едину мить юнаковi захотiлося прийняти цю ласку, вiдчути себе маленьким i беззахисним… Проте вiн одразу ж згадав, що повернувся до сiм'i як старший (пiсля вiдсутнього батька) чоловiк, а тому, поворухнувши плечем, легко скинув материнськi руки й мовив:

– Ви, мамо, можете пробачити менi все, що завгодно, бо я е плоть вiд плотi вашоi. Але я не можу пробачити сам собi!..

– Грицю!..

– Та то нiчого, то пусте. Наступного разу обiцяю добре пам'ятати вашi слова… i не пускати образу в душу свою. Бiльш того – спробую нiзащо не допустити такоi ситуацii, як от зараз.

Ганна трохи помовчала, а потiм тихо мовила:

– Ти дорослiшаеш, синку. Дорослiшаеш.

– Дякую вам, мамо. Тiльки…

– Що, синочку?..

Григорiй помовчав трохи, вагаючись, але все ж таки запитав:

– Скажiть менi одне-едине: чому так бувае у життi, що все йде, здавалося б, дуже добре… Що от поспiшаеш до людей iз прекрасною радiсною звiсткою… Як раптом стаеться так, що тебе давно вже прокляли, i нести радiсть нема кому?!

– Що, хiба зовсiм нiкому не потрiбна була твоя звiстка?..

– Але ж Семен Пiвторак назавжди повiз Софiйку звiдси…

– А ми? – всмiхнулася Ганна.

– Але ж серце мое розбите, мамуню!..

– Ой, Грицю, Грицю! Нехай у тринадцятирiчному вiцi ти не молився за громаду, але встиг шаблею помахати, як належить справжньому дорослому козаковi, бо кожен нарiд мае своi, лише йому притаманнi традицii[8 - Натяк на походження Григорiя по материнськiй лiнii: iз настанням тринадцятилiття еврейськi хлопчики проходять бар-мiцву (iнiцiацiю). Пiд час обряду рабин уперше запрошуе юнака публiчно прочитати у синагозi суботню главу Тори, пiсля чого проголошуе благословення: «Мазлтов!» – i вiдтодi хлопець вважаеться повноправним дорослим чоловiком. Водночас Ганна дае синовi зрозумiти, що хоча тексту спаленого листа не читала, проте мае певнi пiдозри щодо «акцентiв», розставлених у ньому старим Семеном Пiвтораком.]. Тепер тобi вже п'ятнадцять, ти навiть милiсть у монарших очах знайшов… але ж у дечому лишаешся дитиною навiть дотепер! – зiтхнула Ганна. І оскiльки син нiчого не вiдповiв, продовжила: – Кажу тобi, упертюху: переступи через облуду й роби свою справу! Роби – i не звертай уваги на iнших. Так сталося – ну, то цього вже не змiнити. Отже, так i мало статися. У тебе попереду довге славетне життя, синочку, ти ще навчишся…

– Ви певнi, мамо?..

– Певна. Материнське серце не бреше. Потiм зрозумiеш…

Вони ще довго мовчки стояли плiч-о-плiч. Стояли i спостерiгали, як тлiе жар на тому мiсцi, де згорiв облудний лист Семена Пiвторака.




Глава 3

Троянда вiд Жанни


Початок березня 1759 р. вiд Р.Х.,

Франкфурт-на-Майнi, тимчасова квартира одного

з командувачiв французького вiйська –

графа Григора Орлi де Лазiскi



За вiкном не спостерiгалося нiчого цiкавого: так, неширока мiська вуличка, заметена снiгом… Поки свiтло, не слiд баритися. Варто написати листа зараз, бо потiм доведеться рипiти пером при свiчцi та свiтлi камiна. Звiсно, писати у сутiнках романтичнiше, але ж не буде свiтлого денного настрою! Вiн же хотiв, аби дружина прочитала не «вечiрнього», але «денного» листа…

Цiкаво, чи помiчав хтось, що уранцi, вдень i увечерi одна й та сама людина може написати три абсолютно рiзнi листи – якщо навiть писатиме про одне й те саме?! Настрiй, настрiй – от у чiм рiч! Нехай же на папiр ляжуть слова, що вiдповiдають саме полудню.

Посмiхнувшись таким чудернацьким думкам, шевалье Орлi провiв рукою по чистому аркушу паперу, пiдсунув поближче каламар, вмочив у нього гусяче перо й вивiв красивим рiвним почерком зверху iм'я адресатки. Неквапом перечитав написане, скосивши голову, додав до лiтер найдорожчого у свiтi iменi пару завиткiв, задоволено крекнув i продовжив:



ЛЮБ'ЯЗНА ВОЛОДАРКО МОГО СЕРЦЯ,

МИЛА МОЯ КОХАНА ПАНІ ОЛЕНО!



Ось уже цiлих два мiсяцi стоiмо ми на зимових квартирах у Франкфуртi, що на рiчцi Майнi. Квартируемо непогано: будинки теплi, харчу вдосталь, населення поводиться доволi стримано, без зайвоi ненавистi – отже, скаржитися просто грiх. Бувало на моему вiку, до речi, значно гiрше, але ж Господь Бог милостиво не попустив, щоб на цей раз ми вiдчували нестачу бодай у чомусь. Бог же дозволить, сподiваюся, так само i до теплих днiв добути.

Одне лиш мучить – тоскно, тоскно на душi вiд вимушеноi бездiяльностi! Мiсто я виходив, здаеться, уздовж: i впоперек, вивчив кожне подвiр'я, усi вулицi та провулочки до останнього камiнчика. Франкфурт описаний у листах до тебе, мое серденько, вже неодноразово, навряд чи зараз додам щось нове. Отож: i зрозумiеш, сподiваюся, що з набагато бiльшим задоволенням я провiв би цю зиму не тут, у далекiй Нiмеччинi, а бiля тебе, рибонько моя нiжна…

Тут шевалье Орлi зупинився, перечитав написане, схиливши голову на руки, замислився. Втiм, не варто було гаяти час, втрачаючи кожну свiтлу хвилину, бо «денний» лист, чого доброго, перейде у «вечiрнiй»… Тож вiн продовжив:

Саме так, моя чарiвна господиня! Саме так, а не iнакше. Менi не соромно вкотре вже зiзнатися перед тобою, що прожив я у цiм свiтi понад чотири десятилiття, так i не пiзнавши справжнього обопiльного кохання. Я знав, що подiбне диво трапляеться, адже завжди мав перед очима приклад достойних моiх батькiв, ясновельможного гетьмана Пилипа Орлика i шляхетноi Ганни Орлик, уродженоi Терцикiвни. Знав, бачив – та особисто для себе втратив будь-яку надiю на подiбне щастя.

І все ж навiть знаючи, що так бувае, що справжне кохання – то нiяка не вигадка, зустрiти його не мiг. На моему життевому шляху траплялися рiзнi жiнки: старi й молодi, щирi й пiдступнi, красивi й не дуже, вiрнi й легковажнi. Я пiзнав як гiркоту розбитого кохання, так i несподiвану вiрнiсть данiй багато-багато рокiв тому обiцянцi. Який же чоловiк здатен бодай сяк-так зрозумiти вас, о прекраснi створiння?!

Як раптом зустрiв тебе, чарiвна панi Олено! Тодi мое минуле померло назавжди, лишилася ти й тiльки ти – прекрасне мое майбутне!.. Свiт перевернувся в едину мить, осяявся немовби пишним феерверком з мiрiадiв зiрок! До того, як ми побралися, була у мене одна заповiтна мрiя: будь-що домогтися визволення рiдноi землi, багатостраждальноi Украйни i повернутися додому – туди, туди, у казкову землю, де я народився. Але вiд дня нашого весiлля мрiю також: про iнше: повезти у рiдну землю тебе, зiронько моя ясная, щоб роздiлити радiсть вiд життя у тiй казцi з тобою. Бо одинока, нероздiлена насолода – навiщо вона менi?!

Полетiти б нам в Украйну двома сiрими ластiвками, злiпити би гнiздечко попiд стрiхою, ширяти б над луками зеленими та над садочками вишневими…



А-а-а, так, так! Доки не забув…

Зосереджено наморщивши чоло i закусивши нижню губу, шевалье Орлi написав наступне:



До речi, повiдом, будь ласка, як там перезимували вишневi деревця, висадженi у нашому парку? Ти ж знаеш, вони найдорожчi для мене з-помiж iнших рослин, оскiльки привезенi з самоi Украйни. Проте хтозна, чому вишневi деревця погано приживаються у тутешньому клiматi, потребують особливого догляду. На жаль, найкраще це виходило у Панька – якщо ти тiльки пам'ятаеш iще старого. В той час як у Жака щось виходить не так та й не так! От i хвилююся, чи все гаразд iз вишневими деревами? Шкода, дуже шкода буде, якщо все ж таки пропадуть вони…



Шевалье Орлi знов зупинився. Негарно якось виходить: то освiдчуеться у коханнi до дружини, а тут раптом про вишневi деревця у садочку згадуе! Ну, гаразд, перепише вiн листа, неодмiнно перепише… Може, це варто навiть до постскриптуму винести… А зараз час закiнчувати – доки ще свiтло.

І вiн приписав:



Вкотре вже повторюю тобi, прекрасна моя Олено: життя мое чiтко розмежувалося на життя до тебе i життя з тобою! Не стомлюся повторювати повсякчасно, що радий був би загалом нiкуди не iхати з палацу нашого Орлi, днi та ночi проводити разом з тобою i дякувати Боговi за щастя, послане дипломату i воiну на старостi лiт. Але ж не можу! Не маю змоги, сонечко мое яснее, знехтувати святим обов'язком перед Його Величнiстю королем ЛуiXV – а якби бодай навiть раз знехтував, ти б, либонь, i не покохала такого зрадливого боягуза. Я ж хочу бути достойним тебе у всiх вiдношеннях, люба моя Олено!

Тож i довелося провести цю зиму на березi рiчки Майн, у далекому нiмецькому мiстi Франкфуртi. Ну, то нiчого, голубонько, нiчого: дасть Бог, дочекаемося весни й лiта, розiб'емо прусську армiю – тодi повернуся до тебе з перемогою! І знов заживемо тихим мирним життям пiд небом Францii, сподiваючись на те, що колись-то переселимося ще в Украйну мою рiдную, до козацького мiста Батурина, який вiдродиться у колишнiй величi, а не нинiшньому зубожiннi. Най же день цей настане якнайшвидше!



Ну, мабуть, що вистачить на сьогоднi…

Шевалье Орлi уважно перечитав написане, зробив деякi помiтки на полях, потiм взяв чистий аркуш паперу й акуратно переписав листа набiло. Чернетку склав навпiл, потiм ще раз навпiл, вкинув до камiна, закопав коцюбою у грудку червоно-рожевого жару. Коли чернетка перегорiла, помiшав жар, повернувся до столу. Тут склав аркуш паперу особливим, тiльки йому та Луiзi-Єленi вiдомим чином, на лицьовому боцi листа написав iм'я адресатки, накрапав на тильний бiк зеленого воску й запечатав власним перснем. Визирнув у коридор i гукнув:

– Каролю, агов!..

Пiдкручуючи на ходу оселедця, кремезний козак прибiг за пiвхвилини й виструнчився посеред кiмнати.

– Братику, вiднеси-но це до штабу. Вiдсилати термiново не потрiбно – так, принагiдно…

– Для неi?.. – побачивши на листi печатку зеленого кольору, запорожець ледь помiтно всмiхнувся. Адже знав, що для запечатування особистих листiв граф використовуе виключно зелений вiск.

– Так, Каролику, для неi.

Козак кивнув, узяв листа й попрямував до дверей. Та на порозi затримався, озирнувся i кинув немовби просто так, до слова:

– Менi зараз до штабу йти, то я хотiв дещо… м-м-м…

– Що саме ти хочеш повiдомити?

– Виходив сьогоднi за дровами вранцi та зараз, удень. То скажу от що: на дворi, здаеться, потеплiшало…

– Природно, що так! Адже березень настав, сам розумiеш.

– Потеплiшало. Снiг ще не тане, але вже так… знаете, ваша свiтлосте, – вологою набух i на ноги так i налипае.

– Ну, то невдовзi танути почне, а потiм зiйде зовсiм.

– То як, повоюемо?..

– Авжеж, Каролю, авжеж. Навiщо iнакше було тут, у далекому Франкфуртi, зимувати?

– Ваша правда, наскучило вже!

– Не хвилюйся – невдовзi розпочнеться.

– І «синi шведи» теж воюватимуть?

– Так, безперечно!

– А що ж сотня наша запорозька?..

– Як же без вас, братику?! – доволi натурально здивувався шевалье Орлi.

Запорожець енергiйно трусонув головою, вiд чого оселедець знов вилетiв з-за вуха, радiсно вигукнув:

– Е-е-ех, повоюемо!!!

І побiг до штабу, грюкнувши дверима.

А шевалье Орлi пiдтягнув один iз стiльцiв якнайближче до вiкна, примостився на ньому, «продихав» на шибцi невеличку проталинку i почав дивитися на заснiжену вулицю, що поволi занурювалася у сутiнковий морок.

Хтозна чому, але раптом лiтнiй граф пригадав невеличку червону троянду, подаровану йому майже три десятилiття тому.

І ясна рiч – милу дiвчину, яка пiднесла дарунок…



27 сiчня 1730 р. вiд Р.Х., Париж



Париж, Париж!..

Вiдгукiв про це дивовижне мiсто Григорiй чув рiвно стiльки, скiлькох людей розпитував про столицю Францii.

Але насправдi все виявилося геть не так. Не те щоб геть в усьому краще або, навпаки, гiрше…

Все було просто зовсiм не таким!

Звiсно, Париж не скидався на жодне мiсто, де йому доводилося жити ранiше. Навiть якщо не брати до уваги казково-чарiвного Батурина, яким вiн час вiд часу снився Григорiю, схожого на суцiльний квiтковий букет Бахчисарая та зовсiм уже закутково-провiнцiйних Бендер… Якщо враховувати лише готично-суворий величний Стокгольм, тихий i спокiйний Лунд, ошатнi нiмецькi Брунсвiк, Гамбург, Ганновер, дрезден, витончену, проте водночас дещо легковажну польську Варшаву i галасливий Кракiв…

Так от, Париж дивним чином сумiщав у собi всi цi якостi! Сувора готичнiсть i велич, тиша i спокiй, ошатнiсть i витонченiсть, легковажнiсть i галасливiсть – незрозумiло, чому i як, проте тут уживалося все й одночасно!

А ще – непередавано-витончений шарм, невидимий флер…

Вичерпно-точного значення цих французьких слiв Григорiй ранiше не розумiв. Остаточно ж збагнув… ба нi – iнстинктом вiдчув – лише тут, у столицi Францii! Ця новизна сприйняття чарувала, пiдхоплювала його фантазiю i пiдносила високо-високо, аж у самiсiньке пiднебесся!.. І не дивно: адже ранiше, до приiзду сюди, йому здавалося, що, маючи за плечима двадцять сiм рокiв, легку вдачу i розвинену iнтуiцiю, вiн пiзнав цей свiт вiд очевидного до найпотаемнiшого. Як раптом Париж полонив молодецьке серце непередавано-прекрасною сумiшшю всього прекрасного, що лише можна було уявити.

Ба навiть бiльше: сумiшшю всього прекрасного з крапочкою всього огидного, але, як не дивно, останне аж нiяк не псувало загального враження! І от цього Григорiй зовсiм не розумiв…

Можливо, аби розв’язати нарештi таку мудру загадку, вiн вирiшив поблукати просто так, без конкретноi мети кварталами, де мешкали не надто заможнi парижани, але… Так, спостерiгаючи за непоказним життям бiдних районiв, вiн i тут вiдчував вiдлуння загадковоi атмосфери вишуканих салонiв i вiталень.

Та навiть цим дивна загадковiсть мiста не вичерпувалася!

Бо головне…

Так, головне – дивовижнi люди, яких вiн зустрiв тут, у незбагненному Вавилонi вiсiмнадцятого столiття вiд Рiздва Христового.

Почати хоч би з напрочуд вдалого вiзиту в Шамбор до резиденцii Станiслава Лещинського… Григорiй побоювався, що попри написанi на клаптях шовку особистi послання Великого Примаса Речi Посполитоi, брата коронного гетьмана Теодора Понятовського, воеводи Киiвського, князя Йосипа Потоцького i маркiза Антуана-Фелiкса де Монтi, Лещинський почне впиратися. Ще б пак: погоджуватися на свою реставрацiю на польському тронi – це одна рiч… але одночасно зголошуватися на вiдновлення у «м’якому пiдчерев’i» Речi Посполитоi украiнського гетьманату на чолi з ясновельможним Пилипом Орликом… ба навiть точнiше – «единоi Украiнськоi держави по сей i той боки днiпра»!.. О-о-о, то вже зовсiм, зовсiм iнша рiч!!! Адже череда визвольних козацьких воен пiд проводом звитяжного Богдана Хмельницького гримiла якихось вiсiм десяткiв лiт тому.

Лещинський i справдi почав упиратися, повною мiрою продемонстрував гоноровий характер, якому юнак не мiг протиставити нiчого, окрiм залiзноi витримки й наполегливостi. Але, мабуть, пропозицiя таки була вельми цiкавою, оскiльки пiсля тригодинноi бесiди пан Станiслав хоча й не дуже охоче, але погодився на запропонованi умови: йому польський трон – Орлику-старшому гетьманську булаву. І все це – пiд патронатом його зятя, французького короля Луi XV, плюс спiльна пiдтримка Швецii й Османськоi iмперii.

Окрилений надiею, Григорiй навiдався пiсля того спочатку до мiнiстра закордонних справ маркiза де Шовлена, а потiм i до першого мiнiстра короля кардинала Флерi – подейкують, рiшення останнього було навiть важливiшим, нiж слово августiйшого французького монарха… оскiльки Луi XV нiбито займався полiтикою не надто охоче, майже через силу. Як би там не було, але i де Шовлен, i Флерi виказали дуже велику зацiкавленiсть як щодо украiнськоi справи, так i щодо персони самого гетьманича. Григорiй не знав, про що сповiщали шляхетних мiнiстрiв листи, також написанi на шовкових клаптях: вiн просто витягнув iх у готелi з-пiд пiдбою мундира i вiднiс адресатам. але зi сказаного пiд час аудiенцiй зрозумiв, що всi трое (i Понятовський, i Потоцький, i де Монтi) придiлили особисто його персонi неабияку увагу. Ще б пак: сподiваючись домогтися новорiчноi аудiенцii у першого мiнiстра, до кардинальського палацу набився цiлий натовп – тим не менш, Флерi бесiдував з Григорiем сам на сам майже цiлу годину!..

Йому все частiше пригадувався вiдстовбурчений угору вказiвний палець i урочистий голос: «Запам'ятайте, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милiстю король славетноi Швецii». Невже ж його тодiшнiй благодiйник не помилився?..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/timur-litovchenko/orl-sin-orlika/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Єлизавета Петрiвна справдi дуже потерпала вiд жорстоких нападiв головного болю, спричинених, за деякими вiдомостями, уродженим сифiлiсом, успадкованим вiд ii батька – Петра І. Тривалий час iмператриця рятувалася вiд мiгренi токайським вином. (Тут i далi – прим. авт.).




2


1 серпня 1759 року пiд Кунерсдорфом прусська армiя (близько половини вiд загальноi чисельностi вiйська короля Фрiдрiха Великого) була вщент розгромлена росiянами та австрiйцями, сам Фрiдрiх ледве уникнув полону (див. Хронологiчну таблицю).




3


У паризькому будиночку «Оленячий парк» маркiза де Помпадур влаштовувала королю Луi XV таемнi побачення iз вродливими юними панянками, яких особисто добирала сама, щоби монарх втамовував з ними свою хiть.




4


Це сталося за 2 роки до описуваних подiй – у 1715 роцi (див. Хронологiчну таблицю).




5


Латиною: «Прийшов, побачив, перемiг» – слова Гая Юлiя Цезаря з його послання до давньоримського сенату щодо перемоги над понтiйським царем Фарнаком. Цезар був одним з найулюбленiших авторiв Григорiя Орлика.




6


За рiк до описуваних подiй, у 1716 роцi, агенти росiйського генерал-прокурора Ягужинського викрали у Гамбурзi племiнника гетьмана Івана Мазепи Андрiя Войнаровського й доправили його до Москви (див. Хронологiчну таблицю). Войнаровський у цей момент виконував чергове доручення гетьмана Орлика, але захворiв, чим i скористалися московськi агенти.




7


Листопадi.




8


Натяк на походження Григорiя по материнськiй лiнii: iз настанням тринадцятилiття еврейськi хлопчики проходять бар-мiцву (iнiцiацiю). Пiд час обряду рабин уперше запрошуе юнака публiчно прочитати у синагозi суботню главу Тори, пiсля чого проголошуе благословення: «Мазлтов!» – i вiдтодi хлопець вважаеться повноправним дорослим чоловiком. Водночас Ганна дае синовi зрозумiти, що хоча тексту спаленого листа не читала, проте мае певнi пiдозри щодо «акцентiв», розставлених у ньому старим Семеном Пiвтораком.