Книга - Принц України

Принц Украiни
Тимур Іванович Литовченко

Олена Олексiiвна Литовченко


23 лютого 1957 року в Кремлi святкували не тiльки День Радянськоi армii та Вiйськово-морського флоту – полiтична елiта СРСР мала значно бiльш грунтовний привiд для святкування, адже цього дня в Лондонi за загадкових обставин помер гетьман у вигнаннi Данило Скоропадський, син гетьмана Павла Скоропадського. Особливо з цього радiв радянський генсек Микита Хрущов. По-перше, тому, що нiяких гетьманiв в Украiнi бiльш нiколи не буде, а по-друге – шлях до укладання повномасштабноi торговельно-економiчноi угоди з Великою Британiею вiдтепер був вiдкритий.

То хто ж такий був Данило Скоропадський?

Ще будучи зовсiм малим, вiн опинився з родиною на чужинi. Проте мрii про незалежну Украiну, яку хлопець, хоча й не довго, встиг вiдчути й побачити зблизька, нiколи його не полишали. Слiдуючи заповiту батька, Данило Скоропадський усе свое подальше життя присвятив служiнню в iм’я Украiни, був палким патрiотом i свято вiрив у свiй народ. Авторитет гетьманича серед украiнськоi дiаспори був надзвичайно високим, i його, безперечно, можна назвати одним iз лiдерiв украiнського руху в емiграцii. Отже значення цiеi людини для украiнцiв, якi жили за кордоном, важко переоцiнити.

Що ж все-таки сталося 60 рокiв тому?…





Тимур i Олена Литовченки

Принц Украiни



60-м роковинам вiд дня загадковоi смертi останнього в iсторii украiнського гетьмана (у вигнаннi) присвячуемо…







Вiд авторiв


Майже всi учасники подiй, описаних в цьому романi, вже вiдiйшли в iнший свiт. Деякi з цих людей залишили мемуари. Однак оскiльки iхнi iнтереси й оцiнки тих чи iнших подiй не завжди збiгалися (а нерiдко навiть кардинально розходилися), ми вибудували власну – авторську концепцiю, де певною мiрою враховано позицiю кожного персонажа нашого твору.

Щоправда, е виняток: один-единий фiгурант описаних подiй живий i досi. Назвати його повноправним учасником в жодному разi не можна: адже менш нiж за рiк до трагiчноi розв’язки нашоi iсторii вiн тiльки-но з’явився на свiт. Тому, керуючись етичними мiркуваннями, ми вирiшили не називати цю людину на iм’я: хтозна, як вiн може вiдреагувати, прочитавши про самого себе не в документальному, а в художньому творi!.. Отже, цей реальний персонаж так i залишився неназваним.

Тимур i Олена Литовченки




Глава 1

Концтабiр чи… концтабiр?…











Особняк Порфирiя Силенка,

Торонто, 13 липня 1977 року


Заливний дощ невпинно перiщив у шибки широкого вiкна невеликого кабiнету, в центрi якого схилився над паперами господар затишного особняка – Порфирiй Силенко-Кравець. Просидiвши у величезному шкiряному крiслi тривалий час, вiн поступово задрiмав. Що аж нiяк не дивно, адже Порфирiю Андрiйовичу виповнилося вже вiсiмдесят чотири роки…

У дверi тихенько постукали, але вiдповiдi не було: старий продовжував дрiмати. Несподiвано дверi з гуркотом розчинив протяг, i в iхньому отворi виникла ведмежа фiгура двiрника Дмитра. Порфирiй Андрiйович негайно прокинувся i з цiкавiстю подивився на непроханого гостя.

– До вас можна?… – прогугнявив бородань.

Старий не встиг вiдповiсти, оскiльки вiкно несподiвано вiдчинилося, i потужний порив вiтру миттю розкидав по всiй кiмнатi папери, що лежали на столi. Переляканий двiрник хотiв ретируватися, однак почув навздогiн:

– Стривай-но, залишся й допоможи менi навести тут лад!

Дмитро обернувся i побачив, як старий намагаеться пiднятися, судомно чiпляючись тремтячими пальцями за широкi дерев’янi пiдлокiтники крiсла. Двiрник слухняно повернувся, пiдiбрав папери, що розлетiлися по кабiнету, подав iх старому… i мимоволi подивився на нього спiвчутливим поглядом.

Порфирiй Андрiйович справдi виглядав украй змученим i хворим. Вельми поважнi роки й загадкова виснажлива хвороба, яка хто зна звiдки звалилася на нього останнiм часом, зробили свою справу. Колись мiцний, дещо схильний до повноти хвацький полковник Армii УНР, який аж пашiв вiдмiнним здоров’ям, буквально за пару мiсяцiв несподiвано висох, облисiв i став скидатися на живу мумiю з землистою шкiрою i темними колами навколо неживих тьмяних очей.

– Як ти сюди потрапив? Хто тебе впустив? Марiя?… – сумним рипливим голосом звернувся до двiрника Порфирiй Андрiйович.

– Нi, мене впустив якийсь франтуватий красунчик. Хвилин п’ять тому вiн вийшов вiд вас…

– Ах, мiстер Пiтер!.. Так, вiн був у мене сьогоднi, але менi здалося, що з часу його вiзиту проминула цiла вiчнiсть… тому що… – старий замовк, загубивши нитку розмови.

– Я тут вам принiс… ось… – почав було двiрник. Порфирiй Андрiйович повiльно пiдняв голову, подивився в очi велетня i попросив:

– Поклич Марiю, будь ласка.

– Але ж ми тут самi… – здивувався чолов’яга.

– Ах, так, я ж сам вiдпустив ii до вечора… Щось морозить мене. Так, зовсiм замерз я, – поскаржився старий, зiщулившись у величезному крiслi.

– Та що ви, лiто ж надворi! Та й в кiмнатi у вас спекотно… i навiть задушливо! – заперечив Дмитро.

– Та ну?! Сьогоднi навiть прохолоднiше, нiж вчора ввечерi, – не вгамовувався старий, – так що закрий вiкно i розтопи камiн.

Двiрник мовчки кивнув, зачинив нарештi вiкно, потiм пiдiйшов до камiна, пiдкинув у ледь тлiючий вогонь совок дрiбного чорного вугiлля i ворушив його кочергою доти, аж поки полум’я не розгорiлося як слiд. Коли з камiна пiшов жар, Дмитро поцiкавився:

– А тепер тепло?

Порфирiй Андрiйович схвально кивнув.

– То чи я можу йти нарештi?… – заскиглив бородань.

Старий не звернув уваги на цi слова i забурмотiв:

– А знаеш, сьогоднi ж моя племiнниця Сашунька й ii синок обiдають в посольствi… Уявляеш, еге ж?

– Це, напевно, дуже почесно, – пробурмотiв двiрник.

– Ще б пак! – вигукнув старий i продовжив, мрiйливо закотивши очi: – Якщо все пiде як треба, хлопчик займе гiдне мiсце в суспiльствi. У нього ж такi славетнi коренi, такий iменитий батько!..

– І хто ж його батько? – спитав Дмитро, намагаючись пiдтримати бесiду.

– У нього дуже…

Старий не встиг договорити, оскiльки вхiднi дверi вiдчинилися, i дзвiнкий жiночий голос чи то спитав, чи то покликав:

– Марiе?…

Зрозумiло, вiдповiдi не послiдувало. Маленькi нiжки дрiбно, легенько зацокотiли широким коридором. Здавалося, Порфирiй Андрiйович уважно прислухався до цих крокiв i геть забув про двiрника. Тож оцiнивши момент, Дмитро вискочив з кiмнати. І негайно зiткнувся з племiнницею старого – Олександрою.

Як i у бiльшостi кадрових вiйськових, якi все життя вiддавали себе армiйськiй службi, у полковника Силенка з особистим життям не склалося. Щоправда, подейкували, начебто були у нього колись i дружина, i син – але ж давно… дуже давно… ще напередоднi Другоi свiтовоi, здаеться. А може, навiть Першоi. А вiйна – вона не знае жалю… Отже, тепер Порфирiй Андрiйович мав всього лише двох родичiв: племiнницю i внучатого племiнника. Обох вiн щиро любив i надзвичайно дорожив ними.

П’ятдесятитрьохрiчна Олександра виглядала набагато молодше за своi роки. Досi картинно красива, немовби маленька витончена статуетка з дорогоцiнноi китайськоi порцеляни, на перший погляд вона здавалася беззахисною. Втiм, це було помилкове враження: попри легковажний норов, властивий людям мистецтва, насправдi жiнка мала залiзний характер, викуваний роками суворих випробувань.

– Дмитре, як це ви сюди потрапили? – без найменшоi тiнi переляку поцiкавилася вона у велетня, який аж надто несподiвано з’явився в темному коридорi особняка.

– Я… я пошту принiс… – вiдповiв дещо збентежений двiрник.

– А де доглядальниця? – продовжила допит племiнниця.

– Я… я не знаю… Мене впустив Порфирiй Андрiйович. Себто, протяг… Дверi розчинилися, папери розлетiлися… Отакоi.

Невiдомо, чим би закiнчився допит, якби з кабiнету не пролунав скрипливий старечий голос:

– Сашунько, годi мучити Дмитра! Вiн нiчого поганого не зробив, саме лише хороше… Краще йди-но до мене i розкажи, як минув прийом.

Олександра поспiшила до дядечка, а бородань зник у надрах коридору.

– Це ще що за Сахара?! – обурено вигукнула жiнка, яку буквально обпекло повiтряним потоком, тiльки-но вона прочинила дверi кабiнету.

– Уявляеш, Сашунько, я нарештi зiгрiвся! – захоплено вигукнув Порфирiй Андрiйович. – Я щось дуже сильно мерзну останнiм часом… Утiм, це неважливо. Розповiдай швидше, як там вiдбувся прийом в посольствi?!

Племiнниця з тривогою позирнула на дядечка, але той лише вiдмахнувся:

– Сашунько, та я, можна сказати, абсолютно здоровий!.. Якась там iнфлуенца… Як прийшла, так i пiде. Дурницi все це! Пiсля запашного липового чаю з медом менi стане значно краще. Будь ласка, не турбуйся, таке вже зi мною траплялося… Ти краще ось що: попроси-но Марiю заварити менi чайку, будь ласка!

– Але ж Марii немае…

– Ах, так, я ж вiдпустив ii до вечора… Тодi сама завари, гаразд?

Старий запобiгливо зазирнув в очi племiнницi. Жiнка легко витримала цей погляд i з усiею жорсткiстю, на яку була здатна, почала безжалiсний допит:

– Порфирiю Андрiйовичу, ви це навiщо вiдпустили доглядальницю? У вас, як я розумiю, була важлива зустрiч, чи не так?

– Так, Сашунько, я цього i не приховую. Приходив мiстер Пiтер Пiрс, цiкавився моiм здоров’ям… А що?

Вiдiрвавши пильний погляд вiд заваленого паперами столу, Олександра рiзко вiдповiла:

– Дорогий дядечко, у мене iнша iнформацiя.

– І яка ж?…

– Це зараз не надто важливо. Дядечку, дорогий мiй чоловiче, у вас же якихось два тижнi тому стався важкий напад, ви буквально дивом вибралися з того свiту. Я так злякалася за ваше життя!.. Ваш лiкар дуже стурбований вашими нiчними дискусiями. Ви ж знаете, дорогоцiнний мiй, що вам не можна настiльки багато працювати, а ваш стiл, як я подивлюся, знов завалений паперами. На що це схоже, дядечку?!

Демонструючи цiлковиту байдужiсть до теми розмови, старий витягнув кiстляву тремтячу руку, вкриту подiбною до пергаменту шкiрою, до принесеноi двiрником стосу свiжоi пошти, пiдхопив газету, що лежала згори, i заглибився в читання. Олександра почала ще бiльше сердитися, це могло обернутися справжнiм скандалом… Тому Порфирiй Андрiйович вiдчужено вимовив, не вiдриваючи погляду вiд газети:

– Змушений зауважити, дорога Сашунько, що вночi я сплю дуже мiцно.

– Тим не менш, я зараз вiзьму та й подивлюся, що то за документи лежать у вас на столi, – оголосила племiнниця й додала трохи тихiше: – З вашого дозволу, ясна рiч.

– Гаразд, дивись. Тiльки спочатку розкажи, як же все-таки пройшов прийом у посольствi? А що було пiд час обiду?… Чи справив наш хлопчик враження на гостей знанням етикету?

Олександра важко зiтхнула i з приреченим виглядом зiзналася:

– Ми пiшли звiдти, на обiд не залишилися. Прийом був нудним, нiхто не звертав на нас жодноi уваги, ми почувалися там чужинцями.

– Але ж Олександро!.. Ти дiстала такий прекрасний шанс познайомитися бодай з кимсь… i наш хлопчик також… – дорiкнув iй Порфирiй Андрiйович.

– Повiрте, дядечку, я намагалася, вiн намагався також, але в цьому товариствi панують своi закони, своi порядки… Всi поважно прогулюються бенкетною залою, потроху сьорбають вино, закусюють, обтiчними фразами пiдтримують бесiду про все i водночас нi про що конкретне. А чужинцiв, якими ми е в цьому товариствi, геть не помiчають.

Старий слухав племiнницю уважно, водночас перебираючи пошту, перiодично кривлячись i хитаючи головою. Нарештi його погляд зупинився на конвертi, що випав з газети.

– Дорогенька, подай-но менi, будь ласка, ось цього листа… – звернувся Порфирiй Андрiйович до племiнницi. Олександра нахилилася, пiдняла конверта, глянула на адресу: лист був iз Швейцарii. Старий чекав з простягнутою рукою, проте листа племiнниця чомусь не поспiшала вiддавати. Тодi вiн, начепивши окуляри, заглибився в читання газети… Себто вдавав, що читае. Бо чим довше зображував байдужiсть, тим бiльше лютився.

– Овва, дрiбнiшае суспiльство, дрiбнiшае! – нарештi прошепотiв старий обурено. – Я уявляв собi певний занепад, але щоб настiльки!..

Племiнниця суворо подивилася на нього i запитала:

– Ну i про що ж таке жахливе повiдомляють газети, що викликало ваш гнiв? Знову ви на нервах, дорогий мiй дядечку!..

– Так, дрiбницi, – з награною безтурботнiстю вiдповiв Порфирiй Андрiйович i посмiхнувся. Тодi Олександра сказала, примруживши очi:

– Чесно кажучи, я така голодна, що з’iла б зараз слона. Як ви щодо можливостi пообiдати разом з племiнницею? А потiм поговоримо про долю вашого внучатого племiнника. Чи згоднi на таке?

Коли Порфирiй Андрiйович почув цi слова, його виснажене обличчя осяялося скороминущою посмiшкою. Старий щиро вiрив, що хоча характер Олександри нестерпний, до того ж вона схильна до рiзких змiн настрою, проте завжди гостро потребуе його мудрих порад. І лише поганий стан здоров’я заважае йому стати надiйною опорою для племiнницi й ii синочка.

– Гаразд, Сашунько, пообiдаемо, а потiм поговоримо… Я тут подумав, що не варто поки що розкривати нашому хлопчиковi, ким був його батько…

– Ви маете рацiю, дядечку, з цим варто почекати, я дуже навiть згодна.

Променисто посмiхаючись, Олександра вiддала дядечковi листа iз Швейцарii, цмокнула його в щоку i, через вiдсутнiсть доглядальницi, вирушила на кухню розiгрiвати обiд.

Залишившись на самотi, Порфирiй Андрiйович розкрив конверт i з цiкавiстю заглибився в читання листа. Проте чим далi читав, тим похмурiшим ставав. А дiйшовши до кiнця, з несподiваною ненавистю зiм’яв нещасливого аркушика паперу i голосно заволав:

– Гнидо! Мерзота! Тобi це так не минеться!!! Я знайду на тебе управу!..

В кiмнату якнайшвидше вбiгла перелякана Олександра i завмерла прямо на порозi: нiколи ще не бачила вона Порфирiя Андрiйовича таким розгнiваним!

– Що сталося, дядечку? – запитала племiнниця якомога лагiднiше. – Я давно не чула вiд вас настiльки жахливих слiв. Що такого ви там вичитали?! І хто це написав вам iз Швейцарii?

Порфирiй Андрiйович сидiв у шкiряному крiслi почервонiлий, немов варений рак, i, задихаючись вiд лютi, що охопила його, хапав повiтря судомно роззявленим ротом. А почувши запитання племiнницi, несподiвано заплакав, немов дитина:

– Я маю попросити у тебе вибачення, Сашунько! Я вкрай шкодую, що не змiг захистити тебе i нашого любого хлопчика вiд всiх бiд, якi…

Вiн ласкаво потиснув руку племiнницi, яка пiдiйшла до нього упритул, i продовжив:

– Як i тодi в Лондонi, мене дуже непокоiть наше становище. Дорога моя племiннице, тобi не повинно бути жодного дiла до брудних чуток i паскудних плiток, що iх поширюють покидьки суспiльства. Ти ж, зрештою…

– Але що ж сталося? – допитувалася Олександра.

Старий знов затремтiв вiд гнiву i лютi, а потiм заговорив голосно, викарбовуючи кожне слово:

– Ця тварюка вирiшила мене принизити! Принизити i розчавити!!! Та я дiйшов висновку, що ii слiд провчити… Я покараю ii за нечемнiсть, так! Для цього у мене зiбрана цiла тека з документами… І вона поплатиться за те, що наважилася погрожувати менi й моiм рiдним… Ох i поплатиться ж!!!

Порфирiй Андрiйович обернувся до Олександри, здiйняв вгору тремтячу вiд гнiву руку i почав погрожувати стиснутим кулаком в порожнечу. Настрiй старого також передався племiнницi, яка вигукнула:

– То що ж ви маете намiр зробити?

– Я задам цiй особi добрячу прочуханку!!! Дiяти слiд негайно, з граничною рiшучiстю i категоричнiстю!!! Я сам подбаю про все. Пiд час останньоi поiздки до Європи менi довелося поговорити з обома сестрами Данила, якi досi живi, – з Єлисаветою й Оленою. Я навiв переконливi аргументи, i вони вже були готовi визнати нашого хлопчика членом сiм’i. Але я тодi злякався можливих наслiдкiв, та й вiн був ще занадто малим…

– От бачите, дядечку, ви ж самi так вирiшили.

– Стривай, Сашунько, вислухай до кiнця!.. За останнi вiсiмнадцять рокiв я зiбрав достатнiй компромат на цю сiмейку, тому якщо вони тепер не погодяться на нашi ввiчливi вимоги, ми забудемо про поблажливiсть i доводи розуму. Ми бiльше не проситимемо iх, ми почнемо диктувати iм, як слiд чинити. Тому що у мене е всi потрiбнi документи!..

– Якi ще документи? – стурбовано запитала Олександра.

– Дуже навiть вагомi! Такi, що розчистять нашому хлопчиковi шлях до цього незговiрливого сiмейства!..

Порфирiй Андрiйович раптом рiшуче пiдвiвся з крiсла i, задихаючись вiд надмiрного зусилля, зробив декiлька непевних крокiв на тремтячих ногах. При цьому широко посмiхнувся племiнницi й весело мовив:

– Мабуть, не завадило би трохи повправлятися в ходьбi!..

Сказавши це, старий похитнувся i зробив ще один крок.

– Вам зле? – стурбовано запитала племiнниця.

– Легке нездужання, дрiбницi. До речi, я не голодний. Мабуть, поiмо пiзнiше… А ти поiж, Сашунько, не варто через мене пропускати обiд.

Спробувавши знов посмiхнутися, вiн зробив ще один крок… але тут немовби зiткнувся з невидимою перешкодою. Слабкi колiна миттево пiдломилися, i Порфирiй Андрiйович впав на пiдлогу.

– Дядечку!!! – вiдчайдушно скрикнула племiнниця. Вона негайно кинулася до старого, перевернула i приклала вухо до його грудей. Все зрозумiло: не можна гаяти жодноi хвилини!!! Перш за все принести ковдру, закутати хворому ноги, пiд голову пiдкласти подушечку. А потiм термiново дзвонити лiкаревi – мiстеру Фредерiксену. Телефон в коридорi…

Лiкар прибув за п’ятнадцять хвилин. Огледiвши Порфирiя Андрiйовича, зауважив, що старий досi стискае щось у руцi. Мiстер Фредерiксен опустився на колiна, насилу розiгнув зсудомленi пальцi й передав Олександрi клаптик паперу. Жiнка з бридливим виглядом взяла клаптик з рук лiкаря i недбало кинула на пiдлогу. Лiкар здивувався, але вголос нiчого не сказав: вся його увага була прикута до пацiента…

Порфирiя Андрiйовича вiдвезли до найкращоi лiкарнi Торонто, туди його супроводжували племiнниця i лiкар. За годину пiсля того, що сталося, до особняка повернулася Марiя. Не заставши Порфирiя Андрiйовича вдома, доглядальниця дуже здивувалася i подумала: «Куди мiг подiтися цей нестерпний стариган?…»

А за деякий час до особняка завiтав чоловiк у модному шикарному плащi. Вiн назвався мiстером Пiтером i повiдомив, що Порфирiй Андрiйович в лiкарнi, та що Олександра невiдлучно перебувае бiля нього. І найголовнiше: обое вони дуже просять Марiю передати туди, в лiкарню, папери, що лежать на столi в кабiнетi Порфирiя Андрiйовича!.. Не ставлячи зайвих запитань, доглядальниця передала папери незнайомцю. Всi до единого.

І вже згодом, прибираючи кабiнет старого, вона знайшла на пiдлозi клаптик паперу, на якому було написано:



«…Не бувати тому, щоб я визнала вашого байстрюка сином свого шляхетного брата! Не сподiвайтеся на це i не намагайтеся мене залякати.


Олена».



Про подальшу долю паперiв зi столу полковника Силенка так нiхто нiколи й не дiзнався. Зрозумiло, за винятком мiстера Пiтера, який хитрiстю виманив iх у необачноi доглядальницi… Якби тiльки Олександра була вдома, вона, ясна рiч, нiзащо не допустила б настiльки безглуздоi пропажi. Однак жiнка перебувала поруч iз вмираючим дядьком. Як i понад три десятилiття тому, доля знову звела iх у лiкарнi. Тiльки минулого разу з лап смертi вирвалася Олександра…




Розташування 60-i армii 1-го Украiнського фронту,

район м. Дембiца, пiвденно-схiдна Польща, кiнець серпня 1944 року


Два з половиною метри на майже два метри – ось тобi й весь простiр для роботи! Спробуй-но на такiй «сценi» нормальну балетну партiю станцювати… Та ще цi клятi вiдсутнi п’ять сантиметрiв завширшки!..

І-i – р-раз!

І-i – дв-ва!

Бат-ман!..[1 - Батман, плiе, арабеск, пiрует, фуете – рухи в класичному балетi. (Тут i далi прим. авт.)]

І-i – тр-ри!

Ну, так, головне – не промахнутися на тi самi п’ять сантиметрiв, яких завширшки до двох рiвних метрiв бракуе. Адже якщо промахнешся – полетиш на землю, а до неi ще метр, а там вибоiни та камiння…

І-i – р-раз!

Плi-е!..

І-i – дв-ва!

І-ще!..

Бувало, вона все ж таки промахувалася i падала. Всяке бувало: при такому графiку виступiв iнодi втомлюешся так, що на ходу засинаеш. Себто в стрибку…

І-i – р-раз!

І-i – дв-ва!

І-i – тр-ри!

Моло-дець!..

Ех, замала «сцена», та що поробиш?! Такi стандартнi розмiри кузова у «полуторки»:[2 - Радянський вантажний автомобiль ГАЗ-АА, що випускався на Горькiвському автозаводi й мав вантажопiд’емнiсть 1,5 т.] двiстi п’ятдесят один з половиною сантиметр завдовжки, сто дев’яносто п’ять сантиметрiв завширшки. Сто дев’яносто п’ять – i нi сантиметром бiльше. Не двiстi. Не два метри, себто. Про це-то i йдеться…

І-i – р-раз!

І-i – дв-ва!

Ара-беск!..

І-i – р-раз!

І-i – дв-ва!

Пiру-ет!..

Все, виступ вiдпрацьовано. Бiйцi, якi розляглися просто на нагрiтiй спекотним сонцем землi, оглушливо аплодують, вигукують «Браво!!!» i вимагають станцювати «на бiс». Але нi, не вийде, товаришi дорогi: балерина просто падае вiд втоми на послужливо пiдставленi руки музикантiв – добре, що сьогоднi хоч обiйшлося без польоту шкереберть з кузова полуторки…

Тому виступу «на бiс» не буде. Зараз е можливiсть бодай трiшечки перепочити перед довгою дорогою. А ви, дорогi товаришi бiйцi та командири, послухайте-но краще скетч! У нас в концертнiй бригадi е двое чудових хлопцiв: Хомич i Єремеiч – iхнi сценiчнi iмена. Ото iхнi скетчi й послухайте. На здоров’я.

А iй – вiдпочивати, вiдпочивати…

Вiдпочивати?! Як би не так.

– Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..

І дружнi синхроннi аплодисменти, що рвуться з десяткiв огрубiлих чоловiчих долонь.

Вимагають ii на iмпровiзовану «сцену».

Не хочуть слухати чудових хлопцiв Хомича i Єремеiча.

Хочуть балет дивитися.

Ех, товаришi дорогенькi, не знаете ви всього! Або ж не розумiете, наскiльки важко, причому далеко не з першоi спроби Олександрi Тимченко вдалося-таки переконати свое концертне начальство, щоб ii номер «Червона лебiдонька» (що тепер з незмiнним шаленим успiхом виконуеться на кузовi «полуторки» з вiдкинутими бортами в супроводi скрипки, баяна i флейти замiсть повноцiнного оркестру) таки включили у виступ фронтовоi концертноi бригади…

«Та ви взагалi розумiете хоч би, про що просите?!»

«Розумiю! Прекрасно розумiю, що люди вже три роки як мiнiмум нормального балету не бачили. А я iм хочу…»

«Товаришко Тимченко!..»

«Я знаю, балет навiть солдатам на вiйнi i то потрiбен. Мистецтво завжди необхiдне! Балет – це така краса!.. Краса така, що…»

«Дурепа ти, товаришко Тимченко! Дурепа цiлковита!!!»

«Так як ви смiете?!»

«Смiю, бо не розумiеш ти в ситуацii нi бiса!!!»

«Що-о-о?!»

«Так ото ж саме».

А далi з використанням то напiвнатякiв, то грубих слiв, що межують з матюками, концертне начальство пояснюе, якi помисли можуть виникнути в головах великоi маси i без того по життю грубих, а тут ще й додатково зачерствiлих вiд вiйни мужикiв пiд час ii виступу. Коли в повiтрi перед самим носом крутиться струнке дiвоче тiло, затягнуте в легеньку балетну пачку, а ще й стрункi м’язистi нiжки в одних лише пуантах. А за три роки вiйни цi брутальнi мужики до м’яких поступливих бабських тiл ох як зголоднiли…

«І хоч би танцi у тебе пристойнi були! Народнi там якiсь чи я вже не знаю що. А тут – на тобi: дiвка з голими ногами в сукеньцi, майже з фiранки зшитiй!.. Тьху ти, дiдько, провалися!!! Нi-нi, не тямиш ти нiчого, товаришко Тимченко! Не тямиш».

«Але ж е жiнки в концертних бригадах?»

«Є, звiсно. Та то спiвачки якiсь, наприклад, а у тебе танцюльки цi твоi звабливi… Тьху, ганьба!!!»

«У мене нiякi не танцюльки, у мене балет. То е високе мистецтво».

«Саме так!!! Голими, догори задраними стегнами у солдатнi перед носом дригати – це ж треба додуматися до такоi безсоромностi!..»

«Але ж я балерина, я не можу спiвати!.. Та й не вмiю просто».

«А хто ж тобi винен, що не вмiеш?! Спiвай давай. Або там фокуси показуй, отакоi!»

«У мене ж талант до танцiв, а не до спiву i не до фокусiв…»

«Ну, знаеш!.. Я з тобою, лебiдонько ти червона-пречервона, нiчого не можу вдiяти: або танцi якiсь iншi пiдготуй, або не лiзь на фронт з голими стегнами в сукнi з фiранки».

От як концертне начальство ставило питання, розумiете, товаришi бiйцi?! А ви «на бiс» ii викликаете. Добре хоч один балетний номер в концертну програму вставити, нехай i зi скрипом, але таки дозволили… Тож вдiяти не можна нiчого: слухайте Хомича з Єремеiчем – i годi з вас на сьогоднi вражень! А балерина нехай вiдпочине.

Олександра накинула на плечi плащ-намет, подарований iй ще торiк, пiд час першоi концертноi поiздки на лiнiю фронту, щiльнiше закуталася в нього, опустилася на землю позаду «полуторки» в тому мiсцi, де трава була найгустiшою, найбiльш м’якою i шовковистою. Знесилено склепила повiки, якi вiд втоми навiть трохи свербiли. Деякий час намагалася прислухатися до вiдчайдушно молодецьких жартикiв майстрiв скетчу, проте незабаром повернулася в думках до свого виступу.

Як iй аплодували, як аплодували!.. Найголоснiше i найдовше вiд усiх – це точно!!! І цi дружнi гучнi крики: «Ба-ле-ри-ну!.. Ба-ле-ри-ну!..»

Нi, що не кажiть, а балет потрiбен навiть солдатам на вiйнi…


* * *

– Сашенько, пiдйом! Нумо, швидко, швидко… Їхати час.

Балерина здригнулася i пiдскочила, немовби пiдкинута прихованою пружиною. Цiкаво, скiльки ж оце часу вона проспала?! Сонце начебто змiстилося. Тiнi…

Ой, яке диво!!!

Перевiвши погляд на землю, Олексанра виявила поруч iз собою величезний букет польових квiтiв, вiд яких линув тонкий медовий аромат. Ось найкращий доказ того, що ii мистецтво цiнують з гiднiстю. Колись, ще до вiйни за успiхи в улюбленiй справi ii нагородили цiнним подарунком – старовинною срiбною, схожою на химерну морську мушлю, пудреницею. Безперечно, дiвчина надзвичайно пишалася цiею нагородою. Але все ж таки пiдношення вiд теперiшнiх вдячних глядачiв (навiть оцей скромний букетик поспiхом зiрваних польових квiточок) чомусь здавалися набагато цiннiшими, нiж навiть справедливо заслужена нею срiбна штучка. То що, ви стверджуете, буцiмто це е дригання голими стегнами перед обличчями грубоi солдатнi, зголоднiлоi за бабськими тiлами?! Нi-i-i, помиляетеся!..

– Сашенько, довго ще на тебе чекати?!

Борти у «полуторки» вже пiднятi й закритi, тепер це бiльше не пересувна сцена, а звичайний собi транспортний засiб, призначений для доставки iхньоi невеличкоi концертноi бригади до нового пункту призначення.

Балерина пiдхопилася з землi, нахилившись, спритно пiдняла букетик. Озирнулася навкруги i трохи вiддалiк помiтила зовсiм молоденького хлопчину, який невiдривно дивився на неi й посмiхався. Може, це саме вiн пiднiс iй букетика?…

– Олександро!!!

Ах, до чого ж шкода, що вона досi так i не навчилася впевнено розрiзняти вiйськовi звання по погонах, введених пiвтора роки тому! Розбиратися зi старими петлицями, з «трикутниками», «кубарями», «шпалами» i зiрочками в них було куди простiше, а от тепер… Двi зiрочки i одна смужечка на погонi – високе це звання чи нi?!

А втiм, яка рiзниця! Навряд чи вони побачаться ще бодай колись у життi… Прощавай же, молоденький хлопчино з двома зiрочками i смужечкою на погонах, прощавай назавжди!..

Олександра дзвiнко розсмiялася, висмикнула з букета декiлька квiточок, широким жестом кинула iх у бiк хлопчини. Знову розсмiялася, побачивши, до чого вiн збентежився. Але… нема коли, нема коли! Іншi бiйцi-героi вже давно чекають на iхню концертну бригаду. Тож вперед, тiльки вперед!..

Трьома широкими кроками, бiльше схожими на стрибки, Олександра дiсталася «полуторки», лiвою рукою притискаючи до грудей i букет, i плащ-намет, простягнула праву вгору. Простягнуту руку схопив Єремеiч, Хомич з акордеонiстом перегнулися донизу, пiдтримали балерину за плечi, поштовх ногою – i от вона вже вмощуеться в кузовi, щiльно загортаючись в плащ-намет, як i ранiше. До чого все-таки зручна рiч! Закуталася з головою – i сиди собi, перевдягатися немае потреби. А ранiше стiльки було мороки з цiею пачкою i з пуантами…

– Всi завантажилися? Нарештi, хай йому грець!..

Водiй зачинив дверцята, мотор, що досi тихенько буркотiв, люто ревонув, вантажiвка рiзко смикнулася i полетiла вперед широким степом. Дорога була доволi пристойною, лише деiнде зустрiчалися воронки вiд розривiв, якi доводилося огинати. Приблизно хвилин за сорок, об’iхавши невеличкий лiсок, вони побачили двi лiнii свiжовикопаних окопiв, подекуди вже з’еднаних мiж собою ходами сполучення.

– Схоже, приiхали, – мовив бас-баритон Червiнський, який сидiв попереду бiля правого борту i невiдривно озирав околицi з-пiд правоi долонi, козирком приставленоi до чола. – Ну що ж, товаришi, зараз вiдпрацюемо тут концерт, тодi на сьогоднi залишиться тiльки два.

Вiн вiдвернувся вiд зустрiчного потоку повiтря, що шалено било в обличчя, вiдкашлявся i не дуже голосно, суто для розминки, заспiвав арiю князя Ігоря:

– Ни сна-а-а, ни о-отдыха изму-ученной душе-е-е…

– Та зажди ти зi своiм вiдпочинком! – огризнувся скрипаль Димкович. – Сам же сказав, що на нас ще три концерти сьогоднi чекають, який вже тут вiдпочинок, це навiть не смiшно.

Червiнський перервав спiв, глянув на музиканта чи то з презирством, чи то з обуренням i явно зiбрався щось сказати. Як раптом звiдкись здалеку долинув розкотистий гуркiт, а за декiлька секунд слiдом за ним вуха рiзонув огидний свист, що почав посилюватися з кожною хвилиною.

– Повiтря!!!

Всi здригнулися i мимоволi обернулися до лiвого борту «полуторки». Але було надто пiзно: хоча вантажiвка мчала з пристойною швидкiстю, декламатор Востряков все ж стрибнув на землю. На щастя, перебуваючи в повiтрi, вiн якимсь дивом встиг згрупуватися, тому при падiннi не розбився, а перекинувшись через голову, вiдкотився на узбiччя.

– Ідiот!!! – гримнув прекрасно поставленим бас-баритоном Червiнський i негайно заходився щосили молотити кулаком по верху водiйськоi кабiни.

На вiдмiну вiд декламатора, спiвак вчинив абсолютно правильно. Жодного натяку на загрозу з повiтря не було. Натомiсть вiдбувалося щось зовсiм iнше – починався артобстрiл. Але якщо в разi авiанальоту слiд було якомога швидше полишити вантажiвку, вiдбiгти вiд неi подалi й залягти (як i зробив Востряков), то вiд артобстрiлу був один порятунок: тiкати якомога швидше i бажано якнайдалi вiд двох лiнiй окопiв – можна не сумнiватися, що основною мiшенню ворожоi артилерii були саме позицii радянських вiйськ.

Однак вчинити так означало кинути напризволяще декламатора. Востряков iздив з iхньою концертною бригадою всього лише перший мiсяць i досi не навчився розрiзняти можливi загрози. Шкода, що так сталося! Проте, нiчого не вдiеш… А отже, невдаху-декламатора слiд пiдiбрати й лише пiсля цього якомога скорiше тiкати з-пiд артобстрiлу.

Далi майже безперервною низкою сталося наступне.

Востряков скочив на ноги i кинувся навздогiн за вантажiвкою.

«Полуторка» рiзко загальмувала, дверцята кабiни вiдчинилися, звiдти до половини висунувся водiй з перекошеним вiд розпачу обличчям.

Деiнде, в зовсiм непередбачуваних мiсцях, земля почала здiйматися й лопатися оглушливими вибухами.

Гримнуло зовсiм близько, ну просто перед вантажiвкою.

«Полуторка» сiпнулася назад, встала дибки, немовби добрячий кiнь, на секунду зависла в повiтрi пiд неймовiрним кутом до землi, потiм впала знов, на переднi колеса. З кабiни на землю неживим лантухом вивалилося тiло водiя й залишилося лежати нерухомо, з безпорадно розкинутими руками.

Бас-баритон Червiнський щось вигукнув, заклично махнув рукою i стрибнув за борт «полуторки». Його нiхто не почув, оскiльки всi були приголомшенi потужним вибухом. Однак сенс вчинку спiвака був зрозумiлим: якщо водiя вантажiвки вбито (найшвидше, так воно i е), то розраховувати вiдтепер можна лише на власнi ноги.

Отже, похапавши з реквiзиту та особистих речей перше, що пiд руку пiдвернулося, артисти концертноi бригади позiстрибували на землю слiдом за кмiтливим спiваком. Втiм, попереду всiх виявився зовсiм не Червiнський, а Востряков: тепер декламаторовi потрiбно було не наздоганяти «полуторку», а тiкати вiд неi геть подалi…




Нiмецький вiйськовий шпиталь,

Кракiв, генерал-губернаторство,[3 - Адмiнiстративно-територiальне утворення на теренах Польщi, окупованоi нiмецькими вiйськами в 1939 роцi.] вересень 1944 року


– То ви вважаете, що ця фройляйн справдi з так званоi агiтацiйноi бригади, якi роз’iжджають по передових позицiях росiян для пiдняття iхнього бойового духу?

– Але ж, гер гауптштурмфюрер,[4 - Пiсля створення вiйськ СС в 1936 роцi звання гауптштурмфюрера СС вiдповiдало капiтану (гауптману) вермахту.] особисто менi на думку не спадае нiяке iнше розумне пояснення, з чого це раптом росiйська балерина могла опинитися на передових позицiях росiян в районi Дембiци.

– А звiдки ви знаете, що дiвчина ця i справдi балерина? Адже якщо ii важко поранили… себто, якщо поранили настiльки важко, що вона досi не встае з лiжка… Отже, вона не могла продемонструвати вам свое мистецтво.

– О-о-о, в цьому не було потреби! – Головний лiкар шпиталю запосмiхався, замахав руками i пояснив: – Адже вона була одягнена так, як це й годиться людям ii професii. Себто в цю саму балетну сукню… в так звану пачку. Тiльки чомусь не класичного бiлого, а червоного кольору.

– Ну, це ж росiйська балерина! Росiйська, себто червона, – засмiявся гауптштурмфюрер. Головлiкар шпиталю собi щось мугикнув пiд нiс, потiм додав голоснiше:

– І туфлi цi балетнi. Теж спецiальнi.

– І теж червонi?

– Абсолютно вiрно, гер гауптштурмфюрер!

Знову посмiялися.

– Але дозвольте, якщо фройляйн балерина була одягнена у все червоне, як же так сталося, що ii не помiтили?! Адже вона мала би видiлятися серед iнших вбитих i поранених росiян, як, припустiмо, квiточка маку на трав’янистому пагорбi.

– Вона була ще i в такому собi широкому вiйськовому плащi.

– Ага, розумiю, розумiю… Росiяни називають його «плащ-наметом». Тодi розумiю, так… Але втiм… Стривайте! Ви ж тiльки-но стверджували, що фройляйн була в червонiй пачцi та ще й у червоних пуантах, а тепер раптом говорите про вiйськовий плащ-намет…

– Нi-нi, ви не зрозумiли: цей величезний плащ був накинутий зверху червоноi балетноi сукнi й геть приховував ii. А якщо якiсь там деталi незвичайного сценiчного вбрання й визирали назовнi, то в метушнi пiд час артобстрiлу iх цiлком могли сприйняти як кров. Тому пiд час вiдходу росiяни навiть не пiдiйшли до фройляйн.

– А як же ii товаришi? Іншi артисти, себто…

– Хтозна! – Головлiкар лише плечима знизав. – Очевидно, вiдступили разом з росiйськими солдатами, вважаючи балерину вбитою. Наша контратака на тiй дiлянцi фронту була несподiвано успiшною на тлi загального вiдходу вермахту з територii генерал-губернаторства, який мае мiсце останнiм часом i який…

– Е-е-е, гер лiкар! – Гауптштурмфюрер примружився i погрозив головлiкаревi пальцем. – Не годиться так говорити, будьте ласкавi добирати слова, обговорюючи ситуацiю на фронтi. Самi знаете, чим може скiнчитися сiяння панiкерських настроiв у вiйськовий час.

Головлiкар зрозумiв, що перед ним все ж таки представник СС (хоча i належить вiн до фронтовикiв з ваффен-СС[5 - Вiйськовi формування СС, утворенi з т. зв. «резервних вiйськ СС».]), та опустив очi додолу.

– Втiм, не зважайте. Я збережу в таемницi вашу оцiнку поточноi ситуацii. Як iнтендант фронтовоi гренадерськоi дивiзii, а не якийсь там тиловий пацюк, я сам бачу дуже багато чого. Тому давайте-но краще повернемося до балерини-росiянки… До речi, нагадайте, як звуть цю фройляйн?

– Олександра Тимченко.

– Ну так, звiсно… Отже, при раптовому вiдступi ii кинули своi ж, визнавши вбитою. Себто вона серйозно постраждала?

– Ну-у-у, це з якоi точки зору дивитися.

– Себто? Я, знаете, хотiв би дiзнатися про всi подробицi.

– А навiщо це вам, гер гауптштурмфюрер?

Головлiкар i вiдвiдувач втупилися один на одного i деякий час мовчали. Першим здався есесiвець:

– Я не знаю, як вбачаеться подальша доля цiеi балерини вам або комусь iншому, але особисто менi хотiлось би залучити фройляйн росiянку на службу до нашоi дивiзii. Пiсля повного одужання, зрозумiло.

– На службу?! Ах, он воно що…

– Ну так. От саме тому i хотiлося б докладно дiзнатися, що з нею.

– А-а-а… в якiй якостi вона може служити у вашiй дивiзii?

– Гер лiкар, скажiть, а ви самi якоi думки з цього приводу?…

Висловити свою думку головлiкар не змiг, замiсть цього вiдкинувся назад i гучно зареготав. Вiдвiдувач анiтрохи не знiяковiв, а з доволi-таки байдужим виглядом чекав, доки раптовi веселощi нарештi минуться. Дочекавшись слушного моменту, зауважив вельми буденним тоном:

– Абсолютно вiрно, вона може, наприклад, навчитися надавати першу медичну допомогу пораненим бiйцям. Яких буде ще чимало, на жаль.

– Першу… ха-ха!.. Допомогу?… Ха-ха!.. Вона?… Хи-хи!..

За iнерцiею головлiкар все ще продовжував посмiюватися. Вiдвiдувач же залишався серйозним:

– Всi, чия робота так чи iнакше пов’язана зi спортом, мають знати, як влаштоване людське тiло й рiзнi його органи. Звiдси до вмiння професiйно надавати медичну допомогу – один лише крок. Сказане безпосередньо стосуеться i професiйних танцюристiв також.

– Ах, он воно що… А я вже вирiшив, що… Хоча…

Нарештi припинивши смiятися, головлiкар вiддихався й заговорив в колишньому оповiдальному тонi:

– Ви маете рацiю, гер гауптштурмфюрер, це ваша особиста справа, яким чином використовувати полонену фройляйн росiянку у вашiй гренадерськiй дивiзii. Тим паче, що, на вiдмiну вiд iнших ваффен-СС, вашим бiйцям не потрiбно дотримуватися законiв расовоi чистоти.[6 - На службу в СС приймалися виключно «чистi» в расовому планi особи, яким, окрiм всього iншого, заборонялося мати сексуальнi зв’язки з «расово неповноцiнними» людьми. Чому закони расовоi чистоти не стосувалися дивiзii, яку представляв гауптштурмфюрер, стане зрозумiлим невдовзi.] Зробите ви ii сестрою милосердя або ще ким завгодно – я не втручатимусь. Це вашi справи.

– А ваша справа, гер лiкар, описати менi в загальних словах отриманi фройляйн поранення й ii нинiшнiй стан.

– Так, звiсно!.. – Головлiкар неуважливо змахнув рукою. – Отже, слухайте. На синцi й забоi не зважаемо, це в даному випадку дрiбницi. Розповiм про бiльш серйознi ушкодження. Окрiм поранень, мали мiсце легка контузiя i струс головного мозку. Очевидно, це був доволi пристойний фугас, а коли ii вiдкинуло вибухом – вдарилася головою… Щось на кшталт такого.

Але якщо зi струсом мозку органiзм фройляйн вже впорався, то наслiдки контузii досi проявляються, причому вельми помiтно. Не знаю, як у неi буде з працездатнiстю i стомлюванiстю – про такi речi судити поки що рано. Але те, що фройляйн вельми дратiвлива – цього у неi не вiдняти! І напади нудоти сюди ж додайте…

– Але ж i при струсi мозку може нудити, – вставив вiдвiдувач.

– Дозвольте вже судити про подiбнi речi менi! Я професiонал, зрештою.

Лiкар кивнув i витягнув вперед руку, немовби вiдсуваючи спiвбесiдника вбiк. Той лише плечима знизав i приготувався слухати далi.

– Але найгiрший для професii фройляйн наслiдок контузii – це, ясна рiч, запаморочення, якi також мають мiсце. При тому, що вона поки не встае з лiжка, це не надто страшно. Однак працювати з цим… танцювати на сценi… Адже цi балерини – вони ж кружляють, кружляють… Як називаеться це iхне кружляння на однiй нiжцi? Забув, знаете…

– Фуете, – пiдказав гауптштурмфюрер.

– Ах, так, вiрно! Я, знаете, i до вiйни балет не дуже полюбляв. Опера завжди подобалась менi бiльше…

– Ви розповiли про наслiдки контузii. А що з пораненнями?

– Авжеж, ще раз перепрошую! – посмiхнувся головлiкар. – Знаете, коли розповiдаеш про настiльки незвичайну для нашого шпиталю пацiентку, як росiйська балерина, то мимоволi збиваешся з думки… Ну, гаразд, щодо серйозних поранень. На щастя, руки-ноги у фройляйн цiлi, жодна кiсточка в ii кiнцiвках якимсь дивом не зламалася. Але все ж таки п’ять осколкiв вона, так би мовити, упiймала. Що, загалом-то, не дивно… Пара найлегших засiли: один – в лiвому стегнi, другий… перепрошую за iнтимнi подробицi – в правiй сiдницi. З ним, до речi, фройляйн поталанило. От якби той, що засiв у сiдницi, пiшов трохи вище i ще хоч трiшки правiше – тодi мiг би, мабуть, здухвинну артерiю зачепити. Тодi було б гiрше. Але минулося.

Ще один осколок поцiлив у правий бiк. З цим гiрше, але в цiлому теж поталанило. Хоча вже менше. Ну так, нi печiнку, нi нирку, нi селезiнку, анi навiть правий яечник з придатками вiн не зачепив, в цьому ну просто величезне везiння! Однак, витягаючи осколок, в кишках покопатися все ж довелося – але знов-таки, це найлегше з усього можливого.

А от найнеприемнiшими стали вiдразу ж два осколки в правiй легенi. Знов добре, що хребет не зачеплено, тiльки ребра – адже могло i хребцi перебити, ще як могло би!.. Проте легенi – це дихання. І рясна кровотеча. Якби поразка легенiв розвивалася, ми могли б i не впоратися. Але, на щастя, у фройляйн молодий та надзвичайно дужий органiзм. О, так, зрозумiло: професiйна танцiвниця, одразу ж видно…

– Сподiваюся, ви всi осколки витягли? – якомога м’якiше поцiкавився вiдвiдувач.

– Зрозумiло! Всi п’ять. Проблема не в цьому. Я не знаю, чи вiдновиться повнiстю дихальна функцiя органiзму. Для балерини це, знаете…

– Здаеться, я говорив вам, що ми збираемося переквалiфiкувати фройляйн в дещо iншу царину. Принаймнi до завершення вiйни… Для санiтарки дихання не настiльки важливе. Нехай навiть час вiд часу кiлька разiв кахикне – кому яке до цього дiло?

– Ах, так! Я знов не врахував, що в нинiшнiй ситуацii медицина важливiша за балет, – головлiкар зiтхнув. – Що ж, ваша правда, гер гауптштурмфюрер.

– А якщо так, я бажаю негайно вiдвiдати майбутню санiтарку нашого гренадерського полку.

– Ви серйозно?

– Звiсно. Припис вищого начальства я вам пред’явив, з моiми повноваженнями ви ознайомленi. Щось не так?…

Головлiкар змiряв вiдвiдувача якимсь дивним оцiнюючим поглядом, потiм мовив замислено:

– Ну що ж, тодi прошу за мною, – пiдвiвся з-за свого столу i вийшов з кабiнету. Гауптштурмфюрер пiшов за лiкарем. Вони пiднялися на найвищий поверх шпиталю, пройшли пару коридорiв. І лише в кiнцi третього вiдвiдувач побачив щось незвичайне: бiля дверей однiеi з палат стояв грубо збитий бiлий табурет, на якому сидiв кремезний вояк в недбало накинутому на плечi бiлому халатi. Позаду нього стояв притулений до стiни карабiн.

– І як це розумiти, гер лiкар? – Вiдвiдувач говорив дуже тихо, проте в його тонi було щось таке, що не дозволяло головлiкаревi уникнути вiдповiдi.

– Я розумiю, гер гауптштурмфюрер, що затiя виставити вартового бiля дверей палати важкохвороi фройляйн може видатися безглуздою. Однак це лише на перший погляд. Я ж хочу тiльки одного: аби пiдпорядкований менi шпиталь жив звичайним життям. Без будь-яких ексцесiв. Так, поранена фройляйн насилу може поворухнутися, це правда. Але раптом до неi в гостi захоче навiдатися хтось, за винятком санiтарного персоналу?!

– З метою?…

– Гер гауптштурмфюрер, вона ж слов’янка, тим паче росiянка! У нас iз росiянами вiйна… А раптом хтось захоче помститися всiм росiянам в особi цiеi фройляйн?! Або ще гiрше – ризикне порушити закон про расову чистоту… Ну-у-у, ви розумiете, про що йдеться!

– Так-так, розумiю, – замислено мовив вiдвiдувач. – Ви абсолютно правi, фройляйн звiдси не втече, проте слiд охороняти не тiльки наш свiт вiд неi, але i безпорадну фройляйн вiд нашого свiту.

– Саме так, гер гауптштурмфюрер.

Вони саме пiдiйшли до палати. Вартовий скочив з табурета, схопив карабiн i виструнчився. Головлiкар вже взявся за дверну ручку, коли затримався на порозi буквально на секунду, щоб кинути через плече:

– І ще зовсiм забув попередити: ця росiянка доволi непогано спiлкуеться нiмецькою. Щоправда, з жахливим i дуже специфiчним акцентом,[7 - Специфiчними рисами «росiйського акценту» е, по-перше, вимова звуку «р», по-друге, замiна безударних голосних звукiв «е» на «i», «о» на «а».] зате сказане по-нiмецьки iншими розумiе легко. Тому посекретничати, переходячи на нiмецьку, у нас не вийде. Ну все, заходимо.

Попри те, що вiльного мiсця в палатi було досхочу, неподалiк вiкна тут стояло лише одне лiжко. Все зрозумiло: iншi винесли з мiркувань безпеки незвичайноi пацiентки. Дiвчина лежала на лiвому боцi, трохи виставивши вперед i зiгнувши в колiнi поранену лiву ногу. Коли до палати в супроводi самого головлiкаря увiйшов неочiкуваний вiдвiдувач, пацiентка озирнула його каламутним поглядом i вiдчутно здригнулася. Отже, помiтила в правiй петлицi мундира подвiйну руну «зiг» i зрозумiла, хто до неi завiтав. І дуже злякалася. Що ж, це добре: того, хто боiться, легше пiдкорити…

Втiм, вiдвiдувач одразу ж вельми привiтно запосмiхався i запитав тоном якомога бiльш невимушеним:

– Добридень, фройляйн! Як ви почуваетеся?

– Що вам вiд мене потрiбно? – замiсть вiдповiдi запитала дiвчина, причому в ii голосi вiдчувалася неприязнь, дуже схожа на ненависть. У цьому не доводилося сумнiватись, попри специфiчний «росiйський акцент», щодо якого головлiкар був, поза сумнiвом, правий… Ну що ж, так i мае бути: повною мiрою вiдчуваються наслiдки бiльшовицькоi пропаганди!

– Перш за все хотiлося б, щоб ви змiнили гнiв на милiсть i вiдповiдали бодай трiшечки привiтнiше, – галантно мовив гауптштурмфюрер i додав: – Все ж таки йдеться про вашу подальшу долю, фройляйн…

– Повторюю: що вам вiд мене потрiбно?

Цього разу дiвчина процiдила свое запитання крiзь зцiпленi зуби. До того ж затремтiла ще помiтнiше.

– Я ж попереджав, що через контузiю фройляйн росiянка надзвичайно дратiвлива, – голосно прошепотiв головлiкар. Вiдвiдувач кивнув (тим самим даючи зрозумiти, що про все пам’ятае, все прекрасно розумiе – однак просто змушений робити свое), але все ж звернувся спочатку до пораненоi:

– З вами, фройляйн, хотiлось би переговорити вiдверто i без свiдкiв. А тому…

Пiсля чого проникливим тоном звернувся до головлiкаря:

– Гер лiкар, чи могли б ви залишити нас наодинцi?

– Але-е-е… З якого це дива?! – обурився той.

– Ви ж прочитали пред’явлений вам припис. Там все сказано.

– Ну, якщо так… тодi зрозумiло.

Всiм своiм виглядом демонструючи невдоволення i протест, головлiкар неквапом пройшов до вхiдних дверей i мовив, перш нiж вийти:

– Пам’ятайте, що я говорив про поточний стан фройляйн. А тому спробуйте не провокувати жодних проявiв бурхливих емоцiй з ii боку. Я просто не хочу неприемностей нi собi, анi комусь iще… І останне: я буду неподалiк. Почекаю завершення вашоi бесiди тут, за дверима. Якщо станеться щось непередбачене – просто покличте мене.

Дверi зачинилися. Вiдвiдувач i поранена балерина залишилися сам на сам.

– Чудово! Тепер нарештi можна поговорити без зайвих свiдкiв, – бiльше не криючись, гауптштурмфюрер широко посмiхнувся i повторив свое первiсне запитання: – Отже, я хотiв би знати, як фройляйн почуваеться насправдi? Без обману. Повiрте, для мене це справдi дуже, дуже важливо!

– А я втрете повторюю: що вам вiд мене потрiбно?

– Фройляйн впираеться… Дарма, дарма!

Вiдвiдувач наблизився до лiжка пацiентки i заговорив дещо тихiше, нiж ранiше, зате максимально довiрчим тоном:

– Ви не повиннi боятися мене, фройляйн! Ви навiть не уявляете, який я щасливий, що доля звела нас разом, навiть з огляду на ваш сумний стан… Але повiрте, це дрiбницi. Все буде добре, просто чудово! Фройляйн видужае. І коли вона нарештi перейметься красою наших iдеалiв, ми почнемо дуже плiдно спiвпрацювати.

Останнi слова вiн вимовив урочистим тоном, спiлкуватися яким в лiкарнянiй палатi нiкому навiть на думку не спаде. Проте вiдчувалося, що вiдвiдувач анiтрохи не кривить душею. Поранена вiдреагувала на його незрозумiлу промову загадковим запитанням:

– Кубики… що вони у вас означають?

– Кубики?! Якi ще кубики?…

– Ну, цi… Квадрати. Квадратики…

Вона трохи здiйняла праву руку, намагаючись вказати на шию вiдвiдувача.

– Ах, оцi, в петлицi!.. – здогадався вiн.

– Так, вони. Нашi червоноармiйцi ще торiк носили такi ж самi… Дивно. Ми ж з вами е ворогами, а кубики були i у нас, i у вас… Але тепер у наших запровадили погони, в яких я досi не розбираюся як слiд, а у вас тут i погони, й петлицi вiдразу. Всi докупи. Дивно… Три кубики на петлицi – це по-нашому, по-червоноармiйському, означае старшого лейтенанта. Ви е старшим лейтенантом СС, я вiрно зрозумiла?… Оберлейтенантом себто.

– Гауптштурмфюрер ваффен-СС. Це все одно, що гауптман вермахту. Себто капiтан по-вашому, по-червоноармiйському.

Останнi слова вiдвiдувач вимовив уже з неприхованою iронiею. Очевидно, подiбне ставлення до ii переконань образило поранену, оскiльки вона вимовила доволi рiзко, з поступово наростаючим надривом:

– Добре, товаришу капiтане… себто, гер капiтан-есесiвець! Мушу вас розчарувати: я не збираюсь перейматися красою ваших людожерських есесiвських iдеалiв! Ви негiдники – кривавi кати, от ви хто! На ваших руках кров наших радянських людей. Кров робiтникiв i селян, отак! Бийте мене, катуйте, вбивайте, але я не стану – чуете? – нiколи не стану спiвпрацювати з вами, з мерзенними есесiвськими карателями! І не мрiйте. Отакоi!..

Сказавши таке, дiвчина втомлено заплющила очi. Вiдчувалося, що цi декiлька фраз далися iй нелегко. Вiдвiдувач вислухав ii, не перериваючи. Й лише переконавшись, що поранена сказала все, що хотiла, заговорив сам:

– Вашi слова, фройляйн, зайвий раз пiдтверджують, що ви перебуваете пiд гiпнозом пропаганди комiсарiв-бiльшовикiв. І перш за все, не враховуете, що ваффен-СС – це далеко не те ж саме, що СС в загальноприйнятому сенсi. Ми нiякi не кати i не карателi, фройляйн. Ми такi ж фронтовики, як i вермахт. Зокрема, гренадерська дивiзiя, в якiй я маю честь служити, зовсiм нещодавно героiчно билася пiд Бродами.[8 - Бiй пiд Бродами тривав 13–22 липня 1944 року, в ньому зiйшлися 13-й корпус 4-i танковоi армii вермахту (до його складу входила, зокрема, 14-та гренадерська дивiзiя ваффен-СС «Галичина») i частини 1-го Украiнського фронту.] Так, ми билися з вашою бiльшовицькою армiею – але билися з честю! Так, живими з цiеi битви вийшли всього лише пiвтори тисячi чоловiкiв – зате це справжнi героi! А тi, хто не вийшов… Як людинi мистецтва, далекiй вiд вiйни, фройляйн зовсiм нi до чого знати всi подробицi[9 - Значнi сили дивiзii ваффен-СС «Галичина», що потрапили в оточення пiд Бродами, пiшли з усiм озброенням в лiси та влилися до лав УПА. Щоб унеможливити подiбнi речi надалi, нiмецьке командування термiново вивело рештки дивiзii з Польщi й надалi використовувало в iнших мiсцях.] цiеi жорстокоi битви…

– Та я й не бажаю знати нiчого такого! Забирайтеся звiдси геть з усiма вашими есесiвськими секретами. Мене не обдурити: ви нещаднi карателi, у всiх у вас руки по лiкоть в народнiй кровi. Це ви тiльки прикидаетеся добрими й лагiдними… Вiдiйдiть, гер капiтан. Нам немае про що говорити.

– Дуже цiкаво ви мiркуете, фройляйн!

– Невже?

– Скажiть, якщо ми й направду кривавi м’ясники, якими змальовуе нас бiльшовицька пропаганда, навiщо тодi нiмецькi солдати пiдiбрали вас на полi бою? Навiщо нiмецькi лiкарi лiкують вас, чому витрачають на червону балерину дорогоцiннi лiки, якi могли б пiти на зцiлення доблесних нiмецьких воякiв? Знов-таки, помiстили вас в окрему палату… Навiщо все це?

– А це робиться тому, що ви розраховуете мене на свiй бiк перетягнути – отак! Думаете, я не розумiю? Тiльки Радянську Батькiвщину я не зраджуватиму й на вашу нiкчемну фашистську Нiмеччину не шпигуватиму. Можете не розраховувати.

– На жаль, фройляйн безумовно багато чого не розумiе! – Вiд надлишку емоцiй гауптштурмфюрер навiть руками сплеснув.

– Повторюю, я навiть розумiти не бажаю. Забирайтеся геть…

Вiдвiдувач витримав паузу, напружено розмiрковуючи над чимось, i нарештi мовив з найрiшучiшим виглядом:

– Гаразд, хай буде так: назву вам номер моеi дивiзii, хоча це i не заведено робити навiть пiд загрозою смертi.

– А навiщо менi знати цей номер?

– А для того, що це багато чого пояснюе. Отже, я маю честь служити в Чотирнадцятiй гренадерськiй дивiзii ваффен-СС «Галичина». Вона ж – Перша галицька. Отже, дуже сподiваюся, що дiзнавшись таке, фройляйн…

– Що-о-о?! То ти, виходить, один з вилупкiв-украiнцiв, якi зрадили свiй власний народ i продалися бiснуватому фюреру?!

Дiвчину аж пересмикнуло вiд огиди.

– Е-е-е, фройляйн, легше! Вибирайте слова… Та й загалом…

І тут сталося щось неймовiрне – гауптштурмфюрер абсолютно несподiвано перейшов з нiмецькоi на найчистiшу украiнську мову, що була дуже добре знайома пораненiй:

– І взагалi, Олександро, ти навiть не уявляеш, до чого близькi ми насправдi. Адже я нiхто iнший, як твiй рiдний дядько!

– Що-о-о?!

– Оте саме. Звуть мене Порфирiем Силенком. Сподiваюся, ти бодай щось чула про мене вiд батькiв, коли жила в Харковi?

На деякий час в лiкарнянiй палатi встановилася дзвiнка вiд напруги тиша. Гауптштурмфюрер радiсно, вiдкрито й навiть нiжно посмiхався дiвчинi, вона ж розглядала настiльки дивного вiдвiдувача з бридливою цiкавiстю, немовби мерзенну гадюку або ж слимака. Нарештi з тремтiнням в голосi промовила:

– Подумати тiльки, мiй рiдний дядько виявився фашистським карателем свого власного народу!.. Яка ганьба, просто неймовiрне жахiття…

– То згадували про мене твоi батьки чи нi?

– Мама… Так, вона пару разiв говорила, що у мене е дядько Порфирiй.

– Ага, от бачиш!.. Але ж ти, ясна рiч, не запитувала маму, хто я i що зi мною сталося понад двадцять рокiв тому?

– Нi, не запитувала.

– А чому?

– Та так, не знаю… Звикла. Ми всi давно вже навчилися не ставити зайвих запитань. Є людина – ото й добре! А зникла людина – отже, так i треба. І нема чого цiкавитися, куди вона зникла, чи надовго й навiщо. Це може бути небезпечно для тебе самого.

– Отож, залякали вас бiльшовицькi комiсари! – кивнув гауптштурмфюрер. – Всi ви там виструнченi ходите, як я подивлюся… Ну нiчого, нiчого, племiннице моя дорогесенька. Потрапивши в нашу дивiзiю, ти швидко змiниш своi погляди. Станеш тiею, якiй тобi й належить бути – справжньою волелюбною патрiоткою-украiнкою.

– Та що ти верзеш таке, дядечку?! – За прискореним, з легким присвистом диханням i за пiтницею, що виступила на лобi, було зрозумiло, що поранена входить в стан небезпечного збудження, про який попереджав головлiкар. – Нi в яку вашу мерзенну каральну есесiвську дивiзiю я вступати не збираюся…

– А куди тобi подiтися, дорога моя племiннице?! Сама лише помiркуй гарненько: вiдмовишся спiвпрацювати з нiмецькою владою – тебе в якийсь тутешнiй концтабiр запроторять, там i загинеш. Але навiть якщо якимсь дивом вашi червонi солдати увiйдуть до Кракова, тебе це не врятуе: СМЕРШ вiдправить тебе до сибiрського концтабору, ото й уся рiзниця! В Сибiру до того ж клiмат значно гiрший, нiж тут, в центрi Європи.

– При чому тут СМЕРШ?! Я ж не винна, що потрапила в полон. Я була важко поранена, знепритомнiла…

– А хто тобi повiрить, дiвчинко? Комiсари з НКВС?!

– Менi повiрять! До того ж, е кому пiдтвердити моi слова: я ж не сама була, там цiла агiтбригада iздила.

– Сашунько, дуже тебе прошу: розплющ очi якнайширше i не будь наiвною дурепкою! Твоi колеги-артисти з агiтбригади першими скажуть, що ти навмисно до нiмцiв подалася, маючи такого дядечка, як-от я.

– Нi!!!

– Так, племiнничко, так! Адже твоiм колегам власна шкура дорожча вiд твоеi, тож на тебе вони наговорять що завгодно, лише б себе вигородити.

– Але ж я чиста перед моею Радянською Батькiвщиною…

Втiм, нiякоi впевненостi в голосi дiвчини не вiдчувалося. Цим i скористався гауптштурмфюрер, аби довершити справу:

– Сибiр переповнений схожими на тебе дурниками, якi слiпо повiрили червоним комiсарам i жорстоко поплатилися за довiрливiсть. Тому, потрапивши до нiмцiв навiть проти волi, нiчого iншого тобi не лишаеться, окрiм як вступити до лав «Галичини». Ну, сама помiркуй: менi ж просто пощастило зовсiм випадково дiзнатися, що така собi балерина Олександра Тимченко потрапила до нiмецького тилового шпиталю з численними пораненнями. Звiсно, я одразу ж зрозумiв, що йдеться про мою любу племiнницю з Харкова! Поза сумнiвом, це знак долi. Ти одужаеш, станеш у нас санiтаркою, почнеш iнших поранених вiд смертi рятувати – як-от тебе врятували… Це ж так шляхетно – людей з того свiту повертати!..

Однак дiвчина вже не слухала вiдвiдувача. Вирячившись у простiр перед собою незрячими вiд жаху очима, вона вся трусилася вiд нервового напруження, а по щоках двома блискучими струмочками котилися сльози. Гауптштурмфюрер зрозумiв, що на сьогоднi спiлкування з племiнницею краще завершити, тому сказав:

– Ну, нiчого, Сашунько, нiчого страшного. І нема чого плакати, коли все складаеться настiльки чудово! Я подбаю про те, щоб тебе як слiд пiдлiкували. Але вже не тут, а десь в Австрii, наприклад. А ти поки що подумай над моiми словами. Подумай добряче, гаразд?…

І вийшов в коридор, де на нього чекав головний лiкар шпиталю.




Глава 2

Подвiйний агент











Лiкарня Святого Михаiла,

Торонто, 14 липня 1977 року


– А?! Де це я?…

Старий спробував пiдвестися, як раптом маленька i при цьому несподiвано дужа жiноча ручка з легкiстю втримала його за плече, а знайомий лагiдний голос промовив:

– Лежiть, дядечку, благаю! Для вас такi спроби е шкiдливими…

– Сашунько, це ти?

– Я, дядечку. Авжеж, я.

Порфирiй Андрiйович повернув голову на звук, придивився уважно до розпливчастого силуету… але все ж таки не впiзнав жiнку, яка говорила:

– Сашунько, це справдi ти?

– Хiба ви не бачите, дядечку?!

– Уяви собi, не бачу.

Старий навпомацки зловив праву руку племiнницi, обережно доторкнувся до неi та мовив жалiсливо:

– Так-так, Сашунько, долоню твою впiзнаю. Але ж я нiчого не бачу… Що це таке зi мною? Перед очима немовби марево якесь.

– Ах, так! Лiкар попереджав, що у вас можуть бути тимчасовi вiдхилення, пов’язанi iз зором. Це наслiдок лiкiв, що iх вам вкололи…

– Лiкар… Який лiкар – Фредерiксен, чи що?

– Нi, дядечку, iнший лiкар. Той, який з лiкарнi.

– То я, виходить…

– Ви, дядечку, в найкращому шпиталi Торонто – в лiкарнi Святого Михаiла. В окремiй палатi. Все влаштовано найкращим чином.

– Так, зрозумiло… – старий зiтхнув i негайно запитав заклопотаним тоном: – А день сьогоднi який?

– Чотирнадцяте липня, четвер.

– Так… Отже, я не iв вiд учора?

– На жаль, саме так. Тим паче, вчора ми так i не пообiдали разом.

– Отож бо я вiдчуваю, що зголоднiв…

– Ох, дядечку, я ж запрошувала! Ви ж самi вiдмовилися.

– Отож i вчинив нерозумно, що вiдмовився. Треба було тебе послухатися, – Порфирiй Андрiйович слабко посмiхнувся.

– Нiчого, дядечку, ми це зараз виправимо.

Олександра пiднялася зi стiльця, приставленого впритул до лiжка, але була зупинена жестом старечоi руки i переляканим запитанням:

– Ти куди?!

– Не бiйтеся, дорогий дядечку, я не йду! Я тiльки попрошу, щоб вам принесли поiсти. Вам сили потрiбнi, щоб одужувати. Багато сил…

– Не залишай мене, Сашунько! Я ж майже нiчого не бачу.

– Кажу ж, не хвилюйтеся! І щодо iжi не переймайтеся: я годуватиму вас.

Олександра нарештi вивiльнила свою праву долоню iз старечих пальцiв i пiшла до дверей в коридор. А Порфирiй Андрiйович сказав iй услiд:

– Та не переймаюся я за iжу, нi! Ми з тобою, Сашунько, до такого народу належимо, який себе завжди нагодуе. Завжди i скрiзь. Навiть в таборi. От як зараз пам’ятаю, було це в Італii…




Табiр iнтернованих воякiв 1-i Украiнськоi дивiзii УНА,

Італiя, кiнець вересня 1945 року


На раптову появу на порозi iхнього барака американського сержанта нiхто не звернув особливоi уваги. З’явився здоровань – ну то й що?! Союзники без особливого поспiху, методично працювали… нi, краще сказати: вояка за вояком просiювали всю украiнську дивiзiю. Допитували одного за одним, одного за одним. З раннього ранку до пiзнього вечора. Всiх i кожного.

Себто не те щоб допитували… Швидше, розмовляли, причому доволi доброзичливо. Якщо через таку бесiду iнтернований спiзнювався на снiданок, на обiд або на вечерю – негайно компенсували це невеличким сухим пайком. Палити пiд час бесiд можна було скiльки душа забажае. А якщо слiдчий з боку союзникiв був в особливо доброму гуморi, то мiг навiть налити пiдслiдному з похiдноi фляжки один-два невеличкi келишки вiскi! Про те, що поряд iз загальним розслабленням, вiскi допомагае розв’язатися затиснутому за зубами язику, думав далеко не кожен.

Але головне – нiякого мордобою, нiякого рукоприкладства взагалi!

Отже, з огляду на те, що якихось чотири або п’ять мiсяцiв тому союзники i Перша Украiнська дивiзiя УНА (колишня Чотирнадцята гренадерська дивiзiя ваффен-СС «Галичина») перебували по рiзнi сторони лiнii фронту, i кровi з обох бокiв було пролито бiльш нiж достатньо, умови утримання iнтернованих в таборi можна було з повним правом назвати курортними. А все завдяки тому, що жахи Другоi свiтовоi вiйни скiнчилися кiлька тижнiв тому – другого вересня. Якби не ця обставина, навряд чи союзники панькалися би з iнтернованими украiнцями. Все могло скластися зовсiм, зовсiм по-iншому…

Але добре, що сталося саме те, що сталося! І тепер единий (та й то надзвичайно слабкий) iнтерес до черговоi появи на порозi барака чергового сержанта зводився виключно до одного: в яку унiформу вiн одягнений – у американську чи в англiйську? Вiд цього залежало, куди саме викличуть на допит чергового iнтернованого вояка – до «янкi» або ж до «томмi».[10 - «Томмi» – етнiчне прiзвисько солдатiв-англiйцiв.]

– Пор-рфi-рi-i Сiл-льен-нко! – намагаючись не перекрутити чужорiдне iм’я з не менш чужорiдним прiзвищем, мало не по складах старанно вимовив здоровань-американець.

– Я!

Вiн неквапливо пiдвiвся з лiжка i вийшов на середину барака. Американський сержант мовчки мотнув головою, запрошуючи йти за ним. Дочекавшись, доки Силенко наблизиться до дверей, вiдiйшов трохи вбiк i пропустив iнтернованого поперед себе. Пiсля чого обидва попрямували до адмiнiстративноi будiвлi, яку бiйцi дивiзii в розмовах мiж собою охрестили «штабним будиночком».

Порфирiй Андрiйович сьогоднi перебував у лiричному настроi, тому по дорозi в адмiнiстрацiю, променисто посмiхаючись, продовжував розмiрковувати над тим, як все ж таки iм поталанило: здатися союзникам, а не радянцям! Подумати страшно, що сталося би з ними, якби вони потрапили в лапи червоних комiсарiв… То було би пекло – бо, як мiнiмум, половину iхньоi дивiзii розстрiляли би без суду i слiдства! Розстрiляли би просто так, для залякування. Решту би пiддали жорстокiй фiльтрацii в катiвнях НКВС. Із неодмiнними жахливими тортурами, якi далеко не кожен здатен витерпiти з гiднiстю i самовладанням… Тому безкраi снiги далекого Сибiру з усiма тамтешнiми «принадами» i виснажливою каторжною роботою здавалися б тим, хто залишився в живих, справжнiм раем.

Зате тут, у союзницькому таборi для iнтернованих, все доволi культурно i пристойно. Клiмат в цiй частинi Італii вищий вiд усiляких похвал. Можна сказати – европейський курорт. Умови утримання такi, що дай Боже здоров’я i благополуччя союзникам: сухi й чистi бараки, пральня, лазня. Харчування вельми пристойне, хоча лише дворазове: це вже Силенко мiг оцiнити з професiйноi точки зору – як дивiзiйний iнтендант.

Бiльш того, адмiнiстрацiя табору йшла назустрiч деяким господарським iнiцiативам iнтернованих воякiв. До iнiцiатив цих, до речi, Силенко мав безпосереднiй стосунок. А почалося все з квiткових клумбочок пiд вiкнами…


* * *

Голоднi та втомленi, вони тiльки-но прибули в цей табiр. Сталося це навеснi, небо було безхмарним, сонечко ще не припiкало, але вже таки пригрiвало. Якось вранцi вони вийшли з бараку i побачили…

– Маки!.. Дивiться, дивiться, якi маки!.. Немовби у нас вдома!..

Всi завмерли й дивилися на чудовi червонi квiточки, як завороженi. Й тiльки тодi кожен з воякiв вiдчув, наскiльки скучив за землею: адже переважна бiльшiсть iнтернованих до вiйни жили або в селах, або на хуторах, або ж в невеличких мiстечках…

Не дивно, що весь день кожен згадував рiдну домiвку й неодмiнно додавав при цьому щось на кшталт:

– А у нас мальви цвiтуть. Якi ж гарнi мальви – нi в кого таких нема!

– Мальви пiзнiше розквiтнуть, – заперечували йому авторитетно.

– Сам знаю, що пiзнiше! Але ж розквiтнуть обов’язково…

– Спочатку посадити треба було, щоб розквiтли, – втручався в розмову ще хтось. – А як не посадиш, то й розцвiтуть у тебе будяки, о!..

– А у нас в мiстечку скрiзь були клумби, а квiтiв на них стiльки…

– І скiльки ж?

– Та хоч греблю гати!!!

– Квiтами – i раптом греблю?! Ото насмiшив…

– А я бiльше чорнобривцi полюбляю.

– А я барвiночок…

Звiсно, квiти на територii табору росли – тi ж таки маки… Щоправда, бiльшiсть iз них разом з iншою рослиннiстю (особливо з деревами, що значно погiршували огляд територii) нещадно винищували. Проте мiсцями квiти все ж таки встигали розростися.

І одного разу хтось iз iнтернованих бiйцiв викопав та дбайливо попересаджував цi непоказнi рослини на рукотворнi клумбочки попiд самiсiнькими вiкнами баракiв. Коли цi клумбочки побачило табiрне начальство, стався великий скандал. Насамкiнець так званi клумби було наказано прибрати, а землю бiля баракiв розрiвняти, щоб навiть спомину нiякого про рiзнобарвну красу не лишилося!

Споглядаючи голу чорну землю замiсть ошатних клумбочок, люди зажурилися й занудьгували. Коли терпець у Порфирiя Андрiйовича нарештi урвався, вiн вiдправився до табiрноi адмiнiстрацii. Його вислухали, але заборону все одно не скасували.

Мiж тим настав травень, тодi почалися перебоi з постачанням продовольства. Та й рацiон спочатку погiршився, а потiм бiльшу частину продуктiв стали видавати мiзерним сухим пайком. І знову Силенко вiдвiдав табiрну адмiнiстрацiю, але вже з iншою пропозицiею: а чом би не розбити на територii табору грядки з городиною?! І чом би представникам командування союзникiв не допомогти iнтернованим украiнцям в такiй, здавалось би, простенькiй справi?!

– Для цього потрiбнi лише насiння або розсада i бажання людей. Ми прагнемо жити нормально – отже, бажання у нас е. Не вистачае насiння або розсади. Тому ми i просимо допомогти дiстати все це. Зате вигода очевидна – насамперед, для союзного командування. Адже городи серйозно допоможуть вам забезпечувати iнтернованих якiсними продуктами харчування. Ви навiть зможете заощадити на цiй статтi витрат.

Насправдi ж Силенко дбав ще i про моральний стан своiх товаришiв. Робити iнтернованим було абсолютно нiчого, а як вiдомо, нероби морально деградують. Рано чи пiзно – проте неминуче… От нехай i працюють на городах! Цим можна займатися щодня, тодi бодай якийсь сенс з’явиться в нудному табiрному життi украiнських воякiв…

Американцi з англiйцями, якi й без того перебували в легкому ступорi вiд квiткових клумбочок пiд вiкнами баракiв, були вiдверто здивованi новим проханням енергiйного украiнця. Спочатку намагалися заперечити: мовляв, залучення iнтернованих бiйцiв до пiдневiльноi рабськоi працi е протизаконним з точки зору мiжнародного права. Силенко енергiйно (i навiть дещо гарячкувато) заперечував: що ж це за рабська пiдневiльна праця, коли люди самi хочуть на городах поратися?! Вони ж готовi голiруч землю рити!..

Доки Порфирiй Андрiйович намагався переконати адмiнiстрацiю, бiйцi дивiзii завзято й самовiддано наводили в бараках таку красу, немовби це був iхнiй рiдний дiм, а не тимчасовий притулок в чужiй краiнi. Якби iм вдалося дiстати фарбу – не виключено, що вiд непоказних баракiв взагалi неможливо було б вiдiрвати очей! Але навiть залишившись у нефарбованому станi, бараки засяяли, як на картинках з глянсових журналiв. Дiзнавшись про таке, табiрне начальство взяло два днi на роздуми. А коли цей термiн сплив, адмiнiстрацiя раптом погодилася на пропозицii Силенка.

Отже, тепер прекраснi свiжi овочi з табiрних городiв потрапляли просто на стiл не тiльки iнтернованим бiйцям, але також адмiнiстрацii. З економiчноi точки зору затiя себе виправдала повнiстю. Отже, Порфирiй Андрiйович збирався поставити питання щодо розширення пiдсобного господарства: наприклад, власний пташник iм би аж нiяк не завадив… Ясна рiч, не птахоферма, нi! Але бодай невеличкий курничок цiлком можна було завести.


* * *

Власне кажучи, ще одна причина сьогоднiшнього спокiйного, ба навiть лiричного настрою Силенка лежала на поверхнi: в «штабний будиночок» його могли викликати зовсiм не на допит, а на спiвбесiду щодо подальшого розширення пiдсобного господарства. Навiщо ж переживати заздалегiдь?! Все буде добре, просто чудово. Головне, що iхня дивiзiя здалася союзникам, а не бiльшовицькiй ордi. Якби не настiльки вдала обставина – ох, i скуштували б вони горя… А тепер все буде гаразд. Мае бути гаразд! Чогось особливо жахливого статися вже не може. Шкода тiльки, що його син Микола не дожив до сьогоднi. Втiм, як i багато-багато iнших славетних хлопцiв, справжнiх украiнських патрiотiв… О-о-ох!..

– No, come here, please![11 - Нi, йдiть сюди, будь ласка! (англ.)]

Силенко обернувся до сержанта-конвоiра, який з ввiчливою посмiшкою вказував зовсiм на iншi дверi «штабного будиночка». Якби Порфирiя Андрiйовича викликали до табiрноi адмiнiстрацii з приводу органiзацii курника, американець повiв би його в господарську частину, але тепер… Отже, викликають його все ж таки на допит. Ну що ж, хай так! Все одно це повинно було статися рано чи пiзно.

Отже, станеться сьогоднi. Гаразд.

Вони пройшли в не надто довгий коридор i за знаком конвоiра зупинилися бiля третiх дверей, в якi сержант негайно постукав. З кiмнати долинув гучний рiзкий окрик, дверi вiдчинилися. Конвоiр мотнув головою, немов баский кiнь, i рiзко мовив:

– Go![12 - Йдiть! (англ.)]

Силенко подумав, що при першiй-лiпшiй нагодi треба буде впритул зайнятися вивченням англiйськоi мови. Поки що без перекладача вiн розумiв сенс найпростiших фраз, до того ж супроводжуваних однозначними жестами – «туди не можна», «йди сюди», «стоп!» та iнших подiбних. Натомiсть провести перемовини з табiрним начальством щодо городiв без допомоги перекладача не вдавалося жодним чином! Отже, сьогоднi знов вiдбудеться бесiда через перекладача… Але одна рiч – табiрнi городи чи невеличкий курничок, i зовсiм iнша – його особистий допит як iнтернованого вояка. Тут справа значно серйознiша – вирiшуватиметься його доля… А хто ж зможе поручитися, наскiльки точно будуть перекладенi його вiдповiдi?

Втiм, все ще залишалась надiя, що допити iнтернованих доручили американцям, якi володiють бодай нiмецькою мовою. З такими можна було б спiлкуватися безпосередньо.

– Карошi ден, мiстер Сiльенко. Ідтi сюди, садiтися тут.

Кiмната була обставлена лише найнеобхiднiшими меблями. Насамперед в очi кидався величезний письмовий стiл, що стояв просто бiля великого незаштореного вiкна, звiдки линули потоки денного сонячного свiтла. З одного боку столу спиною до вiкна сидiли трое людей. До Силенка звертався той з них, який розташувався по центру, судячи з усього – найголовнiший:

– Я можу говорить нiмецькi мало, та наш справа ошьен сiрйознi. Ошьен! Того я говорить англiйськi. Та мнье будеть помагать…

Промовець ввiчливо кивнув тому, хто сидiв вiд нього праворуч. Цей чоловiк пiдтвердив чистiсiнькою украiнською мовою:

– Абсолютно вiрно, мiстере Силенко. Сьогоднi я перекладатиму запитання майора i вашi вiдповiдi на них. Ви не перший, кого викликали сюди на бесiду, тому поспiшаю заспокоiти вас, як i решту ваших спiввiтчизникiв: точнiсть перекладу в обидва боки я гарантую. До того ж, всi нашi слова ретельно протоколюються. Як i решту документiв, протокол найзручнiше вести англiйською. Тому я все перекладатиму дослiвно, прошу не перейматися.

Тепер начальник кивнув лiворуч. Третiй чоловiк, досi нерухомий, негайно заметушився, заправив папiр в друкарську машинку, що стояла перед ним, i знову завмер, немовби бiгун, який приготувався до старту.

– Take a seat![13 - Сiдайте! (англ.)] – не дуже люб’язно пробурмотiв начальник, i перекладач поспiшив пояснити:

– Майор вже запрошував вас присiсти, але ви чомусь i досi стоiте. Короткою наша бесiда не буде, тому сiдайте, мiстере Силенко.

– Перепрошую, мене заслiпило сонце, тому я не побачив, куди тут можна сiдати.

За кiлька хвилин перебування у кiмнатi очi трохи звикли до яскравого свiтла, що било з вiкна. Отже, тепер Силенко розгледiв вже не тiльки стiлець для викликаних на допит, але також жовту майорську «квiтку» на погонах американця, який сидiв по центру, i жовтий лейтенантський прямокутник на погонах перекладача.[14 - Це означае, що перекладач мав звання другого (молодшого) лейтенанта.]

– The sun is shining brightly now, so he did not notice the chair,[15 - Зараз сонце свiтить яскраво, тому вiн не помiтив стiльця (англ.).] – старанно пояснив перекладач майоровi. Той похмуро кивнув, декiлька разiв кахикнув i почав монотонним голосом задавати стандартнi запитання, присутнi в будь-якiй анкетi: прiзвище?… iм’я?… друге iм’я?… рiк народження?… краiна народження?… населений пункт, в якому народився?… І все таке iнше в тому ж дусi. Жваво цвiркотала друкарська машинка сержанта.

Здавалося, якщо допит пiде в тому ж дусi, нiяких пiдстав для побоювання i справдi немае. Однак Силенко розумiв, що розслаблятися не варто. А раптом американський майор навмисно присипляе його пильнiсть?!

– З якою метою ви вступили до лав такоi злочинноi органiзацii, як-от СС?

Ага, ось i вiн – той самий пiдступ!!!

– Прошу перекласти вашому начальнику наступне: я очiкував, що американцi, якi пишаються побудованою в iхнiй краiнi демократiею, не ризикнуть виходити за правове поле. Тому мене, перш за все, дивуе, чому пан майор називае СС злочинною органiзацiею, якщо питання про ii характер поки що не пiднiмалося союзним командуванням перед жодною судовою iнстанцiею? Для початку влаштуйте i проведiть по всiм правилам суд – там i там, в законному порядку мае бути вирiшено, яка органiзацiя е злочинною, а яка не е. Тiльки так i не iнакше!

Перекладач зробив крихiтну паузу, немовби обмiрковуючи зауваження допитуваного, потiм затараторив щось англiйською, стримано жестикулюючи. Машкара похмуроi байдужостi поступово сповзала з обличчя майора, тодi вiн заговорив роздратовано, а молодший лейтенант переклав:

– По-перше, немае пiдстав сумнiватися, що такий суд вiдбудеться найближчим часом.[16 - Нюрнберзький процес тривав з 20 листопада 1945 року по 1 жовтня 1946 року.] По-друге, також не пiдлягае сумнiву, що суд безумовно визнае СС злочинною органiзацiею. По-трете, запитання тут ставимо ми, натомiсть ваш обов’язок, капiтане, на них вiдповiдати. Тому будьте вже так ласкавi – не викручуйтесь, а просто i чесно скажiть: чи перебувала ваша дивiзiя в лавах вiйськ СС?

Вiдзначивши про себе, що перекладач принаймнi цього разу утримався вiд того, щоб назвати СС «злочинною», Силенко пояснив, кивнувши при цьому сержантовi, який старанно клацав на друкарськiй машинцi:

– Попрошу зазначити в протоколi сьогоднiшнього допиту, що я вступив не в абстрактнi СС, якi ще в недалекому минулому були своерiдною «армiею» НСДАП. Нi, я вступив до лав конкретноi дивiзii ваффен-СС «Галичина», яка згодом трансформувалася в Першу Украiнську дивiзiю УНА. В жоден iнший пiдроздiл ваффен-СС, а тим паче СС я би вступати не став. Отже, я обирав конкретний бойовий пiдроздiл ваффен-СС, що мае для мене суттеве, ба навiть вирiшальне значення.

– Гаразд. А в чому, власне, полягали вашi службовi обов’язки? – запитав перекладач незворушно.

– Ну, як би це простiше сказати… Людей годувати i вдягати.

– Вибачте, як ви сказали?…

– Подбати, щоб вояки дивiзii були завжди ситi й добре вдягненi, – Силенко посмiхнувся. – Хоч в СС, хоч у ваффен-СС, хоч будь-де, але люди мусять харчуватися. Отож я i зайнявся постачанням нашоi дивiзii продовольством, взуттям, одягом i всiм, що зазвичай необхiдно людинi.

– Well,[17 - Добре (англ.).] – мовив англiець, пiсля чого простягнув руку до портсигара, що лежав перед ним, видобув звiдти сигарету, трохи покрутив ii перед очима, недбало сунув в куточок рота i полiз в кишеню френча.

«А менi ж сигаретку не запропонував! Хоча мiг би… Принаймнi саме такi речi про цих американцiв i розповiдали», – з гiркотою подумав Силенко i одразу ж почав гадати, що означае подiбна поведiнка майора.

– О’кей, мiстер Силенко! Майор готовий допустити, що до лав СС ви вступили тiльки для того, щоб годувати людей – хоча при цьому мали б розумiти, в чому полягае рiзниця мiж постачанням полiцейського пiдроздiлу, який здiйснюе каральнi експедицii проти мирного населення, i постачанням продуктiв… скажiмо… загону бойскаутiв.

– Перепрошую, мiстер лейтенант… е-е-е… не знаю, як вас звати…

Порфирiй Андрiйович запитально дивився на перекладача, який спокiйно мовив:

– Називайте мене просто лейтенантом, без мiстера.

– Отже, лейтенанте, перепрошую, проте жодними каральними акцiями проти беззбройного мирного населення нi я, анi моя гренадерська дивiзiя «Галичина» нiколи не займалися. Якщо ви i ваш майор, а також союзне командування разом з вами не в курсi, то змушений пояснити: наша дивiзiя – це справжнiсiнький армiйський пiдроздiл, що брав участь в найрiзноманiтнiших, проте суто бойових операцiях. Почати хоч би з бою пiд Бродами минулого лiта: нашi вояки протистояли бiйцям Першого Украiнського фронту бiльшовикiв, якi прагнули пiдпорядкувати Польщу впливу Рад. Ми боролися проти бiльшовикiв! Проти тих, хто намагався поневолити мiй народ. Треба також пiдкреслити, що наша дивiзiя понесла в тому бою просто колосальнi втрати, тому згодом була вiдправлена на переформування… – вкрай емоцiйно вiдповiв Порфирiй Андрiйович.

– So you fought against communism?[18 - Таким чином, ви боролися проти комунiзму? (англ.)] – повiльно запитав майор, не виймаючи сигарети з рота. Перекладач поспiшив розтлумачити:

– Отже, мiстере Силенко, ви стверджуете, що вашим основним мотивом вступу в вiйська СС була боротьба проти комунiзму?

– Не тiльки моя особисто, але так само i всiх моiх товаришiв по службi, – уточнив Порфирiй Андрiйович. – Так, ми не хотiли, щоб в Польщi взяли гору тамтешнi комунiсти з Армiею Людовою, що абсолютно пiдкоряеться iхнiй волi… Хоча в пiдсумку все ж таки перемогли саме комунiсти.

– But in Yugoslavia?…[19 - А в Югославii?… (англ.)] – з флегматичним виглядом запитав майор. Силенко зрозумiв його i без перекладача, тому поспiшив пояснити:

– В Югославii наша дивiзiя також боролася з так званими комунiстичними партизанами маршала Тiто. До речi, як вам оця дивина: партизан очолюе маршал! Та що ж це таке?! Де, в якiй краiнi, в яку епоху вiдбувалося щось подiбне?! І що ж то за партизани такi, якщо iх веде в бiй маршал?… Пояснiть менi, будь ласка…

– Well, – майор флегматично зiтхнув, пихнув сизим сигаретним димком i щось не дуже виразно забурмотiв.

– Мiстере Силенко, майор змушений нагадати вам, що у нас тут допит. Запитуемо ми, а вiдповiдаете ви. Будь ласка, по можливостi дотримуйтеся цього порядку, а також стримуйте себе i не переривайте, будь ласка, нас. Прошу, не утруднюйте ведення протоколу!..

– Я спробую, – пообiцяв iнтернований.

– Well. But in Slovakia?…[20 - Гаразд. А в Словаччинi?… (англ.)]

Порфирiй Андрiйович спробував вiдповiсти на нове запитання якомога тихiше i стриманiше, хоча обраний американцями стиль допиту вже вiдверто дратував його.

– Минулоi осенi в Словаччинi ми захищали мiсцеве – словацьке населення вiд жорстокого червоного терору комунiстичних партизанiв, як i в сiчнi цього року в Югославii.

– Себто, на вашу думку виходить, що джерелом терору були словацькi та югославськi партизани-комунiсти, а нiяк не ваша дивiзiя ваффен-СС? – поспiшив уточнити перекладач.

– Зрозумiло.

– But in Austria?…[21 - А в Австрii? (англ.)]

– В Австрii ми вели боi в районi Гляйхенберзького замку, це також бойовi дii, а нiякi не каральнi. Справжня вiйна, одне слово.

– Well, – майор енергiйно вдавив недопалок в попiльницю i знов заговорив довго та невиразно.

– За участь у згаданих боях в Австрii декiлька ваших товаришiв по службi були нагородженi нiмецькими Залiзними хрестами першого класу. Водночас ви, мiстере Силенко, маете цiлих два Залiзнi хрести…

– Вибачте, лейтенанте, змушений знов перервати вас, хоча це i не дуже чемно. Просто не хочеться, аби в протокол мого допиту вкралася мимовiльна помилка… Адже я нагороджений всього лише одним Залiзним хрестом, та й то другого класу. Інша ж нагорода, вручена менi свого часу – це Хрест Вiйськових заслуг. Причому пiдкреслюю: також другого класу.

– А за якi такi вiйськовi заслуги дивiзiйний iнтендант отримав подiбну нагороду?

– За героiчне i, що найголовнiше – безперебiйне постачання наших бiйцiв усiм необхiдним. У важких фронтових умовах.

– Невже i таке бувае?

– І навiть таке бувае, лейтенанте. Перекладiть це майору, прошу.

На деякий час в кiмнатi запанувала мовчанка. Навiть друкарська машинка перестала скрекотати, а сержант, який вiв протокол, знов завмер у вичiкувальнiй позi.

«Невже все скiнчилося? Або майор навмисно затягуе паузу перед черговим каверзним запитанням, – подумав Силенко. – Ах, до чого ж добре було б, якби допит i справдi закiнчився на цьому!..»

Але…

Тiльки-но полегшення почало змiцнюватись, як майор вибухнув неймовiрно довгою промовою, яку виголосив у явно неприязному тонi. Лейтенант уважно вислухав його, потiм заходився перекладати:

– Мiстере Силенко, достатньо ймовiрно, що не тiльки вашi товаришi, якi вже побували у нас на допитi, але й ви самi вважаете нас, представникiв союзного командування, закiнченими дурниками. Будь ласка, не намагайтеся перебивати, але вислухайте нас уважно.

Так, ми розумiемо, що вiйна – це вiйна. Хтось нападае, хтось захищаеться. Вашi товаришi по службi – украiнцi, мiж iншим, зi зброею в руках воювали на боцi нiмецьких нацистiв проти украiнських комунiстiв. Всi вашi свiдчення на нинiшньому допитi зводяться до того, що, борючись iз комунiзмом у лавах вiйськ СС, ваша дивiзiя «Галичина» не брала участi в жоднiй каральнiй акцii проти мирного населення. А два бойових Залiзних хрести ви отримали, очевидно, знову ж таки за героiчне вирощування капусти, редису й огiркiв у фронтових умовах. Будь ласка, не вважайте нас настiльки наiвними, щоб повiрити в подiбну нiсенiтницю!

Силенко не витримав i спробував сказати щось на свое виправдання, проте лейтенант зробив застережливий жест i продовжив:

– Я ж просив не переривати мене… Отже, вам даеться останнiй шанс розповiсти всю правду про вашi так званi «подвиги» в лавах злочинноi нацистськоi органiзацii СС. В iншому разi ми будемо змушенi згадати про ваше бiльш вiддалене минуле… Що вiдповiсте на це, мiстере Силенко?

Вiн i справдi хотiв уже вiдповiсти, проте в останнiй момент прикусив язика. «Ми будемо змушенi згадати про ваше бiльш вiддалене минуле», – цiкаво, що означае ця фраза (з явним вiдтiнком прихованоi загрози) в устах представника союзного командування?! Наскiльки вiддаленим вiд сьогодення е те саме минуле, яке потрапило в сферу iнтересiв американськоi розвiдки?! І що такого вони в цьому минулому вiдкопали…

– Бачу, ви здивованi, – вдоволено констатував лейтенант, коли мовчання зробилося нестерпним.

– Якщо бути вiдвертим, то це правда, – пiдтвердив Силенко.

– Ну, що ж вiдповiсте на це?…

– Гадаете, що коли ми служили в дивiзii «Галичина», то всi до останнього е жорстокими пiдлими вбивцями? Що нам не знайомi жалiсть i спiвчуття? І ми не хочемо жити по-людськи, оскiльки едине наше бажання – катувати, вбивати i грабувати?… Такоi ви про нас думки?! Гадаете, що бiльшiсть з iнтернованих е вродженими солдатами? То можу вас запевнити, що це не так. Бiльшiсть iз них – це селяни. Перш нiж взяти в руки гвинтiвку, вони чудово орудували лопатою. Так що не варто смiятися з того, що, опинившись в полонi, люди захотiли попрацювати на землi. Не потрiбно сприймати цiлком нормальне, людське бажання бiйцiв нашоi дивiзii вирощувати капусту, огiрки й помiдори, як спробу обдурити вас. Це не так…

– Себто?…

– Себто, ми розбили клумби пiд вiкнами баракiв i зайнялися городами зовсiм не для того, щоб позамилювати союзному командуванню очi. Ми просто хочемо жити так, як звикли, невже не зрозумiло?

Лейтенант кивнув, обернувся до майора i заговорив англiйською, докладно переповiдаючи змiст вiдповiдi Порфирiя Андрiйовича на поставленi запитання. Майор зосереджено кивав, сержант знову взявся за ведення протоколу.

А Силенко мiж тим обмiрковував натяки щодо свого минулого. Вiн навмисно вiдволiк увагу американцiв, аби отримати цю паузу. І врештi-решт, дiйшов висновку, що в його минулому союзникiв могли зацiкавити хiба що певнi епiзоди боротьби за утвердження самостiйноi Украiнськоi держави або УНР. Але ж вiдтодi минуло вже чверть столiття, в якi вписалася Друга свiтова вiйна! Навiщо ж згадувати настiльки давнi справи…

– Мiстере Силенко!

– Так?

– Давайте не будемо заглиблюватися в стороннi питання, а нарештi почнемо розмову по сутi…

– Згоден, не варто заглиблюватися в пустопорожнi питання. Просто ваш же майор iх пiдняв. Не я, зауважте, а ваш майор.

– Добре, добре, забули про це. Адже е проблема, набагато бiльш суттева особисто для вас: то як, згадувати нам про ваше бiльш вiддалене минуле чи нi? Чи ви самi розповiсте нам все, що нас цiкавить?

«Овва, як же цi американцi загострюють допит!.. Можливо, я помиляюся, але дуже схоже, що мене зараз спробують схилити до таемного спiвробiтництва», – подумав Силенко. Але вголос мовив наступне:

– Перепрошую, лейтенанте, але я всiляко намагаюся зрозумiти вашi натяки, та все одно не розумiю. Кажiть вже прямо, як воно е… Себто, перекладайте те, про що там бажае дiзнатися ваш майор.

Американцi ще трохи порадилися, сержант надрукував щось в протоколi, тодi перекладач запитав:

– Що ви можете розповiсти про ваше життя в передвоеннiй Польщi?

– А що там розповiдати… – Силенко знизав плечима. – Волею долi опинившись у цiй краiнi, закiнчив Аграрно-лiсовий iнститут в Дублянах, пiсля цього пiшов працювати лiсничим. Начебто все.

– А в особистому планi?

– Одружився. У нас народився син Микола. Життя як життя, – вiн знову пересмикнув плечима.

– І нiчого прикметного?…

– Зовсiм нiчого! Та й життя те вже димом пiшло: Польщу встигли завоювати, роздiлити i знов передiлити, дружина померла, син загинув.

– Як загинув ваш син?

– Як i багато iнших – на вiйнi. Ми разом пiшли служити в украiнську дивiзiю. От тiльки я став iнтендантом, щоб годувати, одягати i взувати людей, тодi як мiй Микола… а-а-а…

Силенко проковтнув клубок, що пiдкотив до горла, примружив очi та прохрипiв через силу:

– Перепрошую, менi трохи зле…

– Чому?

– Бо вiн там згинув. Там, пiд Бродами, маю на увазi. Вибачте, менi завжди важко про це говорити, i я не розумiю, чому мое особисте горе настiльки вас цiкавить. Тому… давайте краще облишимо цю тему. Менi зле, так i пояснiть своему майоровi.

Лейтенант кивнув i почав щось переказувати iншим. Цвiркнула друкарська машинка.

– Only one question,[22 - Тiльки одне запитання (англ.).] – майор щось сказав (при цьому прозвучав зрозумiлий географiчний термiн «Brody»), i лейтенант переклав:

– Наскiльки нам вiдомо, ваш син загинув не пiд Бродами. Смерть наздогнала його набагато пiзнiше. Пiсля того бою, i справдi важкого для дивiзii «Галичина», ваш син разом з iншими бiйцями оточеного пiдроздiлу влився до лав антикомунiстичного партизанського руху. Наскiльки нам вiдомо, тодi стався такий масовий перехiд бiйцiв дивiзii «Галичина» в партизани, що нiмцi поспiшили видалити рештки розгромленого вiйськового пiдроздiлу з Польщi, звiдки можна було швидко дiстатися до Захiдноi Украiни. Чому ви не розповiли про все це, мiстере Силенко?

– Не вважав за потрiбне говорити, отож i не сказав. Мiй син загинув. Як на мене, питання вичерпано, бо все зрозумiло.

– Що саме?

– Ви цiкавилися, що змусило мене пiти на спiвпрацю з такою органiзацiею, як ваффен-СС. Все дуже просто й очевидно! Якщо ти голий i босий, де взяти кошти, щоб озброiти армiю? Найпростiший шлях пройти бойовий вишкiл, отримати годящу зброю, амунiцiю i взагалi все необхiдне для ведення вiйни – це вступити до армiйських лав, а вже звiдти перейти до Украiнськоi повстанськоi армii.

Лейтенант кивнув.

– Ви були дивiзiйним iнтендантом, отже, особисто сприяли…

– Абсолютно вiрно. Я робив все вiд мене залежне, щоб УПА поповнювалася не тiльки добре вишколеними бiйцями, але також отримувала всi матерiальнi ресурси, необхiднi для ведення вiйни проти бiльшовицького режиму, – парирував Порфирiй Андрiйович.

– Як ви гадаете, мiстере Силенко, чи здогадувалося про таке ваше самоуправство вище керiвництво СС, а можливо, i Третього рейху також?

– Все це стало очевидним лише пiсля масовоi втечi бiйцiв нашоi дивiзii у лiси з-пiд Бродiв. Саме тому наш пiдроздiл переформували, а опiсля загалом прибрали подалi вiд Польщi й Украiни.

– Але ж ви, по сутi, вчинили посадовий злочин! Дезертирство у военний час, крадiжка вiйськового майна… Однак керiвництво СС чомусь нiкого не покарало, – в голосi лейтенанта вiдчувалося здивування.

– На той час вище керiвництво не тiльки СС, але i Третього рейху також нарештi усвiдомило свою грандiозну помилку, допущену трьома роками ранiше: якби влiтку сорок першого року самостiйна Украiна все ж таки утворилася, то з цим союзником Нiмеччина завдала би бiльшовицькiй Росii нищiвноi поразки. На жаль, цього так i не сталося. Отже, щоб бодай якось залагодити настiльки непростимий промах, керiвництво Третього рейху заплющило очi на наш внесок у справу змiцнення УПА.

Американцi знову почали радитися. Силенко ж намагався зрозумiти, чому iх так цiкавить дана тема. Або справа зовсiм в iншому?…

– Мiстере Силенко! Те, що ви повiдомили нам про зв’язки з антикомунiстичним партизанським рухом на територii Украiни, надзвичайно цiкаво. Дякуемо вам, цi вiдомостi внесенi до протоколу. А що ви можете розповiсти про вашу спiвпрацю з польською розвiдкою?

От!!! От воно що, подумав Порфирiй Андрiйович. От у чому криеться справжня причина сьогоднiшнього допиту… себто, по сутi, спектаклю. Американцi якимось чином пронюхали про його зв’язки з польськими спецслужбами i тепер вирiшили зiграти на цьому. Адже коли офiцер ваффен-СС, який мае украiнське походження, зраджуе нiмецькiй присязi заради Украiни – це одна рiч. І зовсiм iнша рiч, коли лiсничий украiнського походження спiвпрацюе зi спецслужбами Польщi – краiни, де становище його спiввiтчизникiв було далеко не найкращим. Але звiдки американцi про це дiзналися?! Звiдки?…

– Отже, мiстере Силенко, ми чекаемо на вашу вiдповiдь.

Пiсля цього нагадування Порфирiй Андрiйович не став i далi затягувати час, а вiдповiв швидко, не замислюючись:

– Все надзвичайно просто: я спiвпрацював з польськими спецслужбами з тiею ж метою, що i з ваффен-СС.

– Себто?…

– Себто, в лiсах дуже зручно створювати прихованi вiд стороннiх очей таемнi бази зi зброею, вiйськовою амунiцiею та продовольством. Менi запропонували – отож я й погодився.

– Хто запропонував – польськi спецслужби?

– Так, звiсно.

– Але ж ви пiшли на спiвпрацю…

– Так, пiшов. Для Украiни це було вигiдно – отож я й пiшов. У даному випадку я розглядав Другу Рiч Посполиту в якостi окупанта,[23 - У мiжвоенний перiод Польща взяла активну участь в розчленуваннi Чехословаччини, окупувавши восени 1938 року Тешинську Силезiю (Заользя). Напередоднi – навеснi 1938 року Польща висунула ультиматум про кордони Литвi. А наприкiнцi 1938 року спiльно з угорськими спецслужбами поляки розгорнули терористичну дiяльнiсть в Закарпатськiй Украiнi, намагаючись не допустити створення т. зв. «украiнського П’емонту».] нiчим не кращого нi вiд бiльшовицького СРСР, анi вiд нiмецького Третього рейху. Проконтролювати, хто саме користуеться таемними «лiсовими» складами, дуже важко. Практично неможливо. А брати-украiнцi в Закарпаттi дуже-дуже потребували зброi, причому в великiй кiлькостi.

– Отже, мiстере Силенко, ви визнаете, що, погодившись працювати в iнтересах передвоенноi Польщi, насправдi посприяли…

– Так, я всiляко сприяв тому, щоби частина зброi та амунiцii з пiдвiдомчих менi таемних складiв переправлялася в Закарпаття, де на цi речi дуже чекали тамтешнi брати-украiнцi. От заради iхнього озброення я й пiшов на спiвпрацю з польськими спецслужбами.

Пiсля такоi заяви американцi радилися особливо довго. Судячи з усього, вони навiть дещо виправили в протоколi допиту: сержант вийняв з друкарськоi машинки i переробив наново останнiй аркуш, оригiнал же розiрвав i сховав обривки до спецiальноi течки.

Силенко ж дивився на цю зосереджену метушню i намагався уявити iхне розчарування. Справдi, спочатку майор i лейтенант спробували приспати пильнiсть iнтернованого гауптштурмфюрера, потiм намагалися остаточно вибити його з колii, змусивши згадати про загиблого сина. Нарештi розраховували приперти до стiни, порушивши делiкатну тему спiвпрацi з польськими спецслужбами. Але гауптштурмфюрер не пiддався – викрутився!.. І як же тепер дiятимуть американцi?!

– Отже, мiстере Силенко, ви тiльки-но навели нам безлiч доказiв своеi вiдданостi украiнськiй справi, – мовив перекладач.

– Сподiваюся, у вашого майора бiльше немае до мене запитань?

Порфирiй Андрiйович трохи нахилився вперед, приготувавшись пiдвестися й пiти, однак лейтенант зупинив його:

– Не поспiшайте, мiстере Силенко. Запитань до вас i справдi бiльше не лишилося, зате е вельми неприемне повiдомлення. Для вас неприемне, себто.

– Яке ще повiдомлення?! – Порфирiй Андрiйович знову напружився.

– Найближчим часом ми будемо змушенi передати вас в руки представникiв радянського вiйськового командування.

– Що-о-о?! – вiд несподiванки Порфирiй Андрiйович навiть пiдскочив.

– Ми зобов’язанi це зробити…

– Але чому?!

– Мусимо передати вас радянським комiсарам, як того, хто народився на територii Росii… Ви ж самi пiдтвердили, що з’явилися на свiт в Черкасах – мiстi, що на той момент знаходилося в межах Киiвськоi губернii Росiйськоi iмперii. Це територiя сучасноi комунiстичноi Росii, мiстере Силенко.

– Ну то й що?!

– А те, що радянське керiвництво найвищого рiвня вимагае, аби всi вiйськовополоненi й iнтернованi особи, що е в розпорядженнi союзного командування i народженi на територii колишньоi Росiйськоi iмперii або комунiстичноi Росii, були негайно виданi радянським комiсарам для подальшого повернення на батькiвщину. Тим паче, повиннi бути виданi всi тi, хто спiвпрацював з полiтичними режимами, ворожими комунiзму. Ви ж спiвпрацювали як з нiмецькими нацистами, так i з польськими авторитаристами. Вас же ще за часiв Пiлсудського[24 - Пiлсудський Юзеф Клеменс (1867–1935 роки) – польський вiйськовий i державний дiяч, якого називають творцем ІІ Речi Посполитоi.] завербували, хiба ж не так, мiстере Силенко?

– Це кiнець!.. – пробурмотiв Порфирiй Андрiйович тихим тремтячим голосом. – Мене ж просто вб’ють!.. Розстрiляють без суду…

– Ми все розумiемо, однак вдiяти нiчого не можемо. Зрозумiйте i ви нас, мiстере Силенко: радянськi комiсари жадають вашоi кровi. Якщо iхню спрагу не задовольнити, то з такими зусиллями й жертвами завойований мир не буде стiйким. Народи ж втомилися вiд вiйни, половина Європи лежить в руiнах… Тому хоч як це неприемно, проте союзне командування найближчим часом передасть всiх вiйськовополонених, а також iнтернованих осiб згаданих категорiй радянським комiсарам. Така цiна миру в Європi, що поробиш…

– А втiм… робiть що хочете, лейтенанте! – Силенко змiряв перекладача презирливим поглядом. – Ви занадто добре володiете украiнською мовою, як для американця. Напевно, ваш рiд…

– Маете рацiю, мiстере Силенко, мое походження безпосередньо пов’язане з Украiною. Однак я е громадянином Сполучених Штатiв. Я не воював в лавах ваффен-СС i не спiвпрацював з польською розвiдкою.

– Послухайте, лейтенанте! Вислухайте мене, як земляк земляка… Якщо менi доведеться повернутися туди… Тодi наша сьогоднiшня розмова закiнчена, й я повертаюся в свiй барак до хлопцiв. Менi необхiдно попрощатися з усiма i дати тим, хто уникне моеi долi, певнi настанови. Я вже пожив достатньо i зробив багато, iм мiй досвiд згодиться. Також маю до них певнi прохання… Отже, вибачайте, але вiдпустiть мене, бо перед вiдправкою на вiрну смерть менi необхiдно дещо владнати.

– Що ж, iдiть.

Силенко пiдвiвся, i тут лейтенант весело вигукнув:

– До речi, про вашу племiнницю з Харкова – Олександру Тимченко, яка зараз перебувае в Австрii пiсля тривалого лiкування… Майте на увазi, що ii ми також передамо радянським комiсарам!

Немовби блискавка прошила все тiло Порфирiя Андрiйовича i миттево випалила душу зсередини. Вiн застиг на мiсцi, скарлючившись вiд нестерпного душевного болю, i тихо простогнав:

– Як менi врятувати Сашуньку?…

Лейтенант перекинувся кiлькома англiйськими фразами з майором, потiм важко зiтхнув:

– Ех, мiстере Силенко, мiцний же ви горiшок!.. Ми розраховували, що ви швидко зламаетеся, що впадете нам до нiг i благатимете нас про те, щоб ми вас не висилали до СРСР.

– Не дочекаетесь такого, – крiзь зцiпленi зуби просичав вiн.

– Ну, чому ж… Багато хто з ваших вчинив саме так, повiрте.

– Не вiрю!

– Що ж, не вiрите, то й не треба… Я про iнше. Ви спочатку виявили неочiкувану стiйкiсть, аж раптом просто взяли та й здалися! І ще ця ваша заява: робiть що хочете… А як же Олександра?! Це ж ви зiштовхнули дiвчину з ii шляху.

– Навпаки, я врятував ii…

– Ну, як це – врятували?… Ви ii вбили, мiстере Силенко, давайте будемо чесними й вiдвертими! Ми знаемо, що вона е балериною, що потрапила пiд артобстрiл, перебуваючи на пiвденному сходi Польщi у складi фронтовоi концертноi бригади, а потiм ii, поранену, пiдiбрали нiмцi. Ви пiддурили горопашну дiвчину, спочатку налякавши ii перспективою потрапляння до нацистського концтабору, а на додачу повiдомивши, що всi ii родичi в рiдному Харковi загинули пiд час окупацii.

– Як?! Ви навiть про це знаете?!

– Ми все знаемо, мiстере Силенко. І навiть те, що ii рiднi в Харковi живi та здоровi, теж знаемо. Але повернiмося до вашоi племiнницi: потiм ви домоглися, щоб пiсля кракiвського вiйськового шпиталю ii вiдправили на лiкування до Австрii…

– У Сашуньки з легенi витягли два осколки! Тому я й домiгся ii вiдправки на лiкування до Австрii з подальшим проходженням вiдновлювального курсу в одному з альпiйських санаторiiв. Для балерини дуже важливо вiдновити дихання, дуже!.. Якби я тодi не втрутився, вона лишилась би у Краковi, а пiсля звiльнення мiста бiльшовиками потрапила б до сибiрських таборiв. Що сталось би з нею – невiдомо. Тож скажiть, заради Бога, де тепер Сашунька?! Що з нею станеться?! І чи можу я для зробити щось для неi?

Американцi знов порадилися, пiсля чого лейтенант мовив:

– Мiс Тимченко дотепер перебувае на альпiйському курортi. Ми неодмiнно подбаемо про неi. Але лише в тому разi, якщо ви, мiстере Силенко, вiдпрацюете нам i за себе, i за вашу племiнницю.

– Що треба робити? – очi Порфирiя Андрiйовича заблищали. – Я готовий на все, тiльки б Сашунька залишилася живою i здоровою! Сина я вже втратив, то нехай хоч би вона…

Раптом Порфирiю Андрiйовичу дещо спало на думку, й вiн мовив:

– Одружiться з нею, лейтенанте! Ви ж обидва е украiнцями… Моя Сашунька стане громадянкою Сполучених Штатiв. Вона молода, красива i не зрадлива… Та ще й до того ж балерина – людина мистецтва!..

Лейтенант променисто посмiхнувся i швидко переклав слова Силенка майоровi. Той хитнув головою, мугикнув i зробив знак сержанту, щоб останнi фрази до протоколу допиту не заносили. Потiм щось тихо сказав лейтенантовi. Той хитро примружився i звернувся до iнтернованого:

– А ви винахiдливi, мiстере Силенко! Одружуватися з вашою племiнницею я не стану, але гадаю, що дiвчина ще знайде свое щастя. Якщо ви, звiсно, погодитеся спiвпрацювати з нами…

Порфирiй Андрiйович мовчки кивнув. В кiмнатi повисла напружена тиша, потiм майор iз задоволеним виглядом пробурмотiв:

– Wery well! He has matured.[25 - Дуже добре! Вiн достиг (англ.).]

Тодi перекладач знову звернувся до iнтернованого:

– Мiстере Силенко, я пояснив майоровi вашi намiри. Обговоривши ситуацiю, ми вирiшили пiти вам назустрiч i спробувати допомогти. Щоправда, з одним застереженням: ви щойно зiзналися, як обдурювали i керiвництво СС, i польську розвiдку. До певноi мiри це можна вибачити – адже в обох випадках ви дiяли заради блага свого народу. Ми цiнуемо ваш патрiотизм, мiстере Силенко. Але якщо ви так само надумаете зрадити iнтереси Сполучених Штатiв, тодi ми будемо змушенi виконати свою погрозу. Ви й оком моргнути не встигнете, як разом iз племiнницею опинитеся в руках заклятих ворогiв – червоних комiсарiв. Зрозумiло?

– Цiлком зрозумiло. Але…

– Якi ще можуть бути «але», мiстере Силенко?

– Але маю одну умову.

– Мiстере Силенко, невже ви серйозно хочете виставляти якiсь умови?!

– І тим не менше, – не здавався Порфирiй Андрiйович, – обiцяйте менi, будь ласка, що не станете змушувати мене працювати проти iнтересiв Украiни. Краще вже припинити все вiдразу й назавжди!

– О-о-о, мiстере Силенко, за це можете не хвилюватися! Я ж сказав, що ми цiлком розумiемо i цiнуемо ваш патрiотизм, тому нi в якому разi не станемо змушувати вас працювати проти iнтересiв Украiни. Навпаки розраховуемо, що ви не вiдмовитеся вiд подальшоi дiяльностi, спрямованоi на повалення комунiстичного режиму в Украiнi.

Порфирiй Андрiйович трохи подумав i пiдтвердив:

– Вiд такого, звiсно, не вiдмовлюся.

Лейтенант обернувся до решти американцiв i заторохкотiв щось англiйською. Майор вислухав пiдлеглого з байдужим виглядом, проте потiм розправив плечi й доволi-таки енергiйно вигукнув:

– Yes of course![26 - Так, зрозумiло! (англ.)]

– Майор дав слово офiцера, що в тому разi, якщо ви самовiддано служитимете нам, то з вами нiчого поганого не станеться, як i з вашою племiнницею, – пiдтвердив перекладач.

– Чи можу я нарештi дiзнатися, в чому полягае мое завдання? Хоч би в загальних рисах…

– Just a moment please! Одну хвилинку, будь ласка…

На цей раз американцi радилися недовго, перш нiж лейтенант пояснив:

– Нам вiдомо, що нашi союзники-англiйцi теж мають якiсь види саме на вас, мiстере Силенко. Отож ми хочемо, по-перше, щоб ви погодилися виконати будь-яке iхне завдання… Чуете, пане Силенко? Будь-яке! По-друге, ви в усiх подробицях розповiсте нам про покладену на вас мiсiю. А по-трете, станете регулярно iнформувати нас про хiд ii здiйснення. Ну що, сподiваемося, це не суперечить вашим проукраiнським переконанням?

– Іншими словами, ви пропонуете менi шпигувати за англiйцями на вашу користь, я вiрно зрозумiв?

– Можна сказати i так.

– Що ж, це не суперечить моiм переконанням.

– Отже, домовились?

– Стривайте-но… А раптом англiйцi запропонують менi мiсiю, спрямовану на шкоду справi дебiльшовизацii моеi рiдноi краiни?!

– О-о-о, нi-нi, оце вже точно неможливо! Вони не самогубцi, щоб рятувати комунiстичну краiну собi ж на шкоду, – перекладач навiть руками замахав вiд обурення, потiм щось сказав англiйською майоровi. Той лише мугикнув iз саркастичним виглядом, а лейтенант додав:

– Такий поворот справи виключений, можете не хвилюватися. Англiйцi зацiкавленi в декомунiзацii Украiни не менше, нiж ми з вами. Окрiм того, кожен iхнiй крок контролюватимемо ми за вашою ж допомогою, мiстере Силенко. Тому питаю повторно: чи можна вважати, що ми домовилися?

– Так, звiсно, ми домовилися.


* * *

Англiйцi викликали Порфирiя Силенка на допит вранцi в понедiлок, 1 жовтня 1945 року. На вiдмiну вiд американських колег, вони дiяли набагато бiльш прямолiнiйно… навiть можна сказати – грубо. Просто без жодних передмов запропонували iнтернованому офiцеру Першоi Украiнськоi дивiзii УНА вiдправитися до Лондона, де нинi проживае Данило Скоропадський – син украiнського гетьмана у вигнаннi Павла Скоропадського.

За наявною iнформацiею, гетьман загинув у Нiмеччинi мiсяцiв п’ять тому – приблизно в квiтнi. Тепер саме Данило Скоропадський е единим претендентом на успадкування батькового титулу. Є у нього старший брат, але той страждае на епiлепсiю. Водночас сестри у справi наслiдування гетьманського титулу до уваги загалом не беруться…

Тому англiйцi й запропонували Порфирiю Силенку влитися до лав Союзу украiнцiв Британii, пiсля чого максимально зблизитися з майбутнiм украiнським гетьманом. А якщо випаде така можливiсть – бажано увiйти в його ближне, найбiльш довiрче коло спiлкування. А там… а там буде видно!

Якщо ж iнтернований офiцер украiнськоi дивiзii надумае вiдмовитися вiд iхньоi пропозицii – одразу ж пригрозили, що його разом iз племiнницею видадуть СМЕРШу на поталу. А в Росii перед такими людьми, як вони, вiдкриваються тiльки два шляхи: або померти швидко, отримавши кулю в потилицю, або повiльно в слiдчiй камерi вiд ран чи на Соловках, в Казахстанi, в Сибiру, на свинцевих чи уранових рудниках чи в iнших подiбних мiсцях.

Втiм, Силенко й не думав вiдмовлятися, оскiльки вже морально пiдготувався до подiбноi загрози. Виконуючи дану американцям обiцянку, Порфирiй Андрiйович нiбито знехотя, нiбито пiд натиском непереборних обставин, проте все ж таки погодився виконати всi вимоги англiйцiв.




Глава 3

Пiдiрване життя











Лiкарня Святого Михаiла,

Торонто, 14 липня 1977 року


– Дядечку!

– Так-так, Сашунько?…

– Дядечку, ви пам’ятаете нашу першу зустрiч?

Порфирiй Андрiйович iз зусиллям повернув голову й перевiв погляд на племiнницю, яка вiдсiла подалi вiд його лiжка на час, коли медсестра поставила хворому крапельницю. Цiкаво, з якого це дива Сашунька згадала те, що сталося понад три десятилiття тому…

– Ти маеш на увазi вiйськовий шпиталь в Краковi?

– Авжеж.

– Звiсно, пам’ятаю. А що?

– Я нiколи не запитувала вас про це, хоч iнодi дуже хотiлося…

– Про що саме?

– Ви говорили тодi, що коли я не погоджуся спiвпрацювати з нiмецькою владою, то мене неодмiнно запроторять до якогось нiмецького концтабору на територii Польщi, де я й загину.

«Ах, он воно що!» – здогадався Силенко. А вголос мовив:

– Так, я це справдi говорив. А що?

– Хоч це давно вже втратило будь-яку важливiсть, але все ж нарештi хотiлось би дiзнатися, чи це правда?

Порфирiй Андрiйович слабко посмiхнувся. Адже навiть зараз, перебуваючи зовсiм не в кращому станi, вiн все-таки примудрився вiрно прорахувати хiд думок племiнницi. А тому його вiдповiдь прозвучала не просто весело, а майже запально:

– Вибач, Сашунько, звiсно ж, я дещо перебiльшував, i все сталося б не зовсiм так, як я казав тодi. Ти вже тодi була непоганою балериною, а до людей мистецтва нiмцi завжди ставилися з певним пiететом, навiть коли йшлося про слов’ян. Тому для початку тебе б добре полiкували, а потiм, найшвидше, помiстили б у якусь надiйну з iдеологiчноi точки зору сiм’ю в якостi пiднаглядноi переселенки. І лише в самому крайньому разi викинули б на вулицю, а там вже заробляй, чим хочеш – хоч в ресторанi танцями публiку розважай, хоч в кав’ярнi посуд мий, це все на твiй розсуд. Концтабiр же тобi свiтив лише в одному випадку: якби ти почала в той чи iнший спосiб шкодити Третьому рейху. От тодi би з тобою не церемонилися.

– Але я ж не збиралася робити нiчого протизаконного, аби…

– Я це одразу ж зрозумiв, а тому вирiшив трохи налякати тебе.

– Навiщо?…

– Менi чомусь здалося, що ти б не пiшла нiкуди працювати. А неробство при нiмцях саме й означало концтабiр. Тому я й поквапився налякати тебе нiмецьким концтабором. Мiж iншим, ти не дуже-то й опиралася…

Силенко посмiхнувся, перш нiж додати:

– Але зiзнайся чесно, Сашунько, невже ти хоч раз хоч на мить пошкодувала про цей мiй обман?

Вона зiтхнула з видимим полегшенням, а потiм мовила:

– Зрозумiло, що не шкодувала i не пошкодую нiколи. Адже завдяки вашiй брехнi мое життя склалося саме так, а не iнакше! Якби я повернулася до Радянського Союзу, мною б i справдi зайнявся СМЕРШ, внаслiдок чого я би в кращому разi опинилася десь в Сибiру. Я це зрозумiла ще тодi, в кракiвському шпиталi. Тому й не опиралася.

– Так, я мав рацiю, – луною вiдгукнувся Порфирiй Андрiйович.

– А крiм того, саме завдяки вам, дядечку, я познайомилася з людиною, разом з якою пiзнала те найвище земне щастя, яке тiльки й може пiзнати жiнка, – в свою чергу посмiхнулася Олександра. – До речi, як i мене саму, життя кидало мого коханого чоловiка по всяких рiзних краiнах. Причому подорожувати вiн почав у набагато бiльш юному вiцi, нiж я…




Резиденцiя гетьмана Павла Скоропадського,

Киiв, Украiнська держава, 31 липня 1918 року


– І все ж я не второпав, чому сьогоднi не можна поiхати в оперу?!

– Та зрозумiйте ж, паничу…

– Не заговорюй менi зуби, Терентiю! Адже закласти коляску i з’iздити в оперу – що може бути простiшим вiд цього?! А якщо навiть не на нашiй колясцi iхати, то вiзникiв у мiстi повнiсiнько. Зупини будь-якого – вiн тебе i вiдвезе! Що, хiба нi?

– Але!..

– Та й навiщо вiзника ловити?! До опери ж просто рукою подати: з одного пагорба спустився, на iнший пiднявся – i ось вiн, театр! А ти кажеш, що не можна… Чому?!

– Бо всi вистави по всьому Киеву скасованi. Я ж вам пояснюю: жалобу в усьому мiстi оголошено, тому й не можна опери та iншi спектаклi грати.

– Нiде в усьому Киевi?!

– Нiде.

– Тодi поiдемо на оперну виставу в iнше мiсто.

– Та що ви таке кажете, паничу?! Що це ви таке вигадуете повсякчасно?!

– Ну, а якщо не в iншому мiстi, тодi тут – отак!

– Повторюю вкотре: це неможливо, жалоба по всьому мiсту оголошена.

– Невже навiть «Енеiду» не можна?!

– Так, i «Енеiду» також.

– Дурницi!!! Не може такого бути!!!

– Та як же не може, коли…

– Що тут вiдбуваеться?

Почувши суворе запитання, Данило i старезний челядник одночасно обернулися до дверей. А туди вже входила Олександра Петрiвна власною персоною.

– Матусю!

З Данилового обличчя враз зник розсерджений вираз, негайно змiнившись повним самовiдданим обожнюванням. Втiм, як iще пiдлiток мiг ставитися до цiеi й досi стрункоi (попри шосту вагiтнiсть) красунi, незмiнно вдягненоi у щось вершково-бiле, жовтаве або кремово-рожеве, якщо мати i справдi уявлялася йому справжнiм янголом у плотi?…

– І все-таки я хотiла б дiзнатися, з якоi причини ви тут репетуете, – незважаючи на синiвський захват, спричинений ii появою, Олександра Петрiвна розмовляла доволi суворим тоном. – Вашi дикi крики чутнi в усьому палацi.[27 - В перiод iснування Украiнськоi держави гетьман Павло Скоропадський разом iз сiм’ею займав палац генерал-губернатора – будiвлю по вул. Інститутськiй, № 40 (мiж сучасними № 18 та № 20/8), зведену в XVIII ст., що за часiв Росiйськоi iмперii була офiцiйною резиденцiею генерал-губернаторiв киiвських, волинськх i подiльських. Палац був зруйнований вибухом у червнi 1920 року.] Ви ж заважаете батьковi працювати, вiн зараз зайнятий надзвичайно важливими i серйозними справами. Що за огидна безвiдповiдальнiсть?! Отже, я чекаю пояснень хоча б вiд одного з вас. Данило?… Терентiю?… Хто перший пояснить менi, що тут у вас вiдбуваеться?

Правду кажучи, вважати цю жiнку янголом могли хiба що ii власнi чемнi дiточки й закоханий чоловiк. Насправдi ж характер у Олександри Петрiвни був доволi складним – i це ще м’яко сказано! За вдачею амбiтна, надзвичайно сувора i вольова, вона незмiнно домагалася поставленоi мети. Інша рiч, що дружина гетьмана вмiло маскувала своi справжнi намiри i прагнення. Бiльш того, в разi потреби вона вмiло манiпулювала людьми, вмiла формулювати своi накази настiльки м’яко та обтiчно, що нiхто й нiзащо в життi не назвав би iх наказами… Тому виконувалися всi ii повелiння усiма iз задоволенням i беззаперечно.

Однак зараз всi церемонii були вiдкинутi. Справдi, для чого вдавати з себе нiжне янголятко, якщо обставини склалися просто надзвичайнi?! Коли мiстом бiгають терористи i жбурляють на всi боки своi жахливi бомби – тут не до жартiв!.. Тому середнiй син i старезний слуга були закликанi до вiдповiдi з усiею можливою суворiстю.

Першим вiдгукнувся Терентiй:

– Панич зiбрався хай би що в оперу з’iздити, а я всiляко намагався вiдмовити його вiд цiеi негiдноi затii… Оце i все, панi.

– В оперу?! В яку ще оперу?…

Тут вже гетьманич не витерпiв i гарячкувато вигукнув:

– Абсолютно вiрно, матусенько, я хочу послухати «Енеiду»! В той час, як Терентiй…

– Даниле! По-перше, будь ласкавий розмовляти бодай на пiвтону тихiше, – суворо обiрвала його мати. – Врештi-решт, ти не агiтатор на мiтингу i не торгiвка на базарi, щоб рвати горлянку.

– Вибачте, матiнко, – мовив пiдлiток сумирно, при цьому мимоволi переступаючи з ноги на ногу.

– Отак вже значно краще. По-друге, ти повiвся абсолютно неналежним чином, коли втрутився в розмову старших.

– Але ж Терентiй всього лише челядник…

– Абсолютно вiрно, мiй дорогенький. Тiльки от я не твоя челядниця, хiба ж не так?

– Звiсно ж, матусенько… – Данило опустив очi додолу.

– Отож бо, – вона помовчала трохи, потiм озирнула пiдлiтка критичним поглядом i, мабуть, задовольнившись його присоромленим виглядом, заговорила набагато м’якiше: – Ну гаразд, якщо вже ти втрутився в розмову старших, то тепер настала твоя черга пояснювати, що тут мiж вами сталося.

– Та Терентiй, власне, вже про все розповiв. Все вiрно. Я дуже хотiв послухати сьогоднi ввечерi «Енеiду», а вiн менi тут доводить, що по всьому Киеву оголошено жалобу, тому всi вистави по всьому мiсту скасованi. І всi опернi вистави в тому числi.

– І що ж?…

– А я йому не вiрю.

– Чому, дозволь дiзнатися?

– Тому, що не може такого бути – от чому!

– Як, себто, не може бути?! Поясни, будь люб’язний.

– Ну, як, себто… Та отак! – Пiдлiток знизав плечима. – «Енеiду» ж Котляревський написав.

– Ну то й що з того?

– А те, що це не просто переспiв Вергiлiя. Насправдi ця поема написана про героiв-козакiв, серед яких Еней е головним… І оперу написав не хтось, а украiнський композитор Микола Лисенко. І лiбрето до неi написав iнший Микола – Садовський,[28 - Насправдi автором лiбрето до «Енеiди» була Людмила Старицька-Черняхiвська – дочка письменника i драматурга Михайла Старицького, племiнниця композитора Миколи Лисенка, проте це було встановлено лише на межi ХХ – ХХІ столiть.] тодi як…

– Хлопчику мiй, я достатньою мiрою обiзнана як з iсторiею написання самоi поеми, так i опери «Енеiда». Тому твоi просвiтницькi зусилля менi абсолютно нi до чого.

– Вибачте, матiнко!..

– Добре. Але ти так i не пояснив, навiщо розповiдаеш про все це. Невже ти не розумiеш, що таке жалоба?

– Та все я розумiю! Ось тiльки…

– Що?

– «Енеiда» – це ж не комедiя якась. Не розвага нiяка зовсiм. Там же теж скiльки козакiв загинуло, хiба нi?! Почалося з Троянськоi вiйни i далi, доки вони подорожували за наказом богiв… Отже, ця опера дуже серйозна i жалоби за фельдмаршалом фон Айхгорном[29 - 30 липня 1918 року – себто саме напередоднi описуваного дня в Киевi есер-терорист Борис Донський вбив командувача нiмецькими окупацiйними вiйськами в Украiнi генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна i його особистого ад’ютанта капiтана фон Дресслера.] не порушуе анiскiльки.

– Даниле!

– Так, матiнко?…

– Даниле, припини зараз же. Є загальноприйнятi правила пристойностi, порушувати якi негоже. Тим бiльше, членам гетьманськоi родини.

Пiдлiток збирався щось вiдповiсти, проте промовчав, тому Олександра Петрiвна продовжила в тому ж дусi:

– Хлопчику мiй, отямся: ти ж не звичайна людина, ти – син глави Украiнськоi держави! Ми повиннi подавати гiдний приклад iншим, тодi як ти хочеш розважатися пiд час жалоби.

– Та нiяка це не розвага…

– Даниле, повторно прошу: припини демонструвати свою дурнувату впертiсть, яка не справляе нi на кого жодного враження! Ти поводишся, немов мале нерозумне дитятко, яке вимагае солодощiв перед обiдом, хоча тобi чотирнадцять рокiв. Зрештою, це нерозумно. Подумай над своею поведiнкою.

Пiдлiток нiчого не вiдповiв, а лише тяжко зiтхнув.

– Отак краще, – вiдчувалося, що Олександра Петрiвна нарештi пом’якшала. – Загалом, в даному випадку Терентiй цiлковито правий, а твоя поведiнка як мiнiмум недоречна. Сьогоднi ти залишаешся вдома. У тебе буде достатньо часу, щоб докорiнно переоцiнити свiй вчинок. І будь ласка, не репетуй: батько дуже, дуже зайнятий! Терентiю…

Жiнка зробила знак слузi, який мовчки очiкував, коли i чим закiнчиться виховний момент, i вони удвох вийшли з кiмнати гетьманича. Залишившись на самотi, Данило опустився на кушетку i деякий час лежав на нiй, втупивши погляд у стелю. Потiм пiдвiвся, пройшов до шафи, що стояла в кутку, видобув звiдти скрипковий футляр, розкрив його i дiстав iнструмент. Трохи повозившись з настройками, пiдлiток почав тихесенько награвати «Кортеж богiв»:[30 - «Кортеж богiв» або «Юпiтерiв похiд» – оркестровий вступ до другоi частини «Енеiди», найпопулярнiший фрагмент цiеi опери Миколи Лисенка.] як видно, вiн i досi не перейнявся серйознiстю поточного моменту, а думки про вiдвiдини опери остаточно не вивiтрилися з його юноi голiвки.

Однак не минуло i п’яти хвилин, як в коридорi за дверима пролунали тихесенькi жiночi кроки, супроводжуванi якимсь сопiнням i легким повискуванням. Слiдом за цим у кiмнату увiйшла Ганна Василiвна[31 - Ганна Василiвна Шабунiна – няня, яка багато рокiв займалася вихованням дiтей гетьманськоi родини. Згiдно зi спогадами Олени Отт-Скоропадськоi, ця жiнка вирiзнялася суворiстю та надзвичайною вiдданiстю родинi Скоропадських.] в супроводi Мукi – французькоi бульдожихи, улюбленицi панi гетьманшi. Данило миттю зрозумiв, наскiльки сильно розсердилася матiнка, якщо замiсть себе прислала двох вiдданих «ланцюгових псiв», тому поспiхом опустив смичка зi скрипкою i навiть спробував вiдступити до шафи. Однак цей запiзнiлий маневр не вiдвiв вiд нього прочуханки сувороi няньки:

– Олександра Петрiвна попросила мене нагадати вам, паничу, про необхiднiсть залишатися в межах пристойностi, а також про неприпустимiсть iхнього порушення. Панi сподiваеться, що ii син нарештi продемонструе розумiння ситуацii, що склалася в мiстi. Паничу, та що ж це ви таке робите?! У вашого батька зiбралася важлива нарада, а в палацi скрипка лунае!!! А раптом хтось на вулицi почуе – що про нас люди подумають?! І що можуть подумати нашi нiмецькi друзi?… Отже, негайно припинiть вправлятися зi скрипкою i знайдiть собi iнше заняття, бiльш вiдповiдне поточному моменту.

Сказавши це, Ганна Василiвна спрямувала на пiдлiтка такий спопеляючий погляд, що у сiромахи захололо пiд ложечкою. Розумiючи, що хлопчик потрапив у немилiсть, Мукi вийшла з-за спини нянi, цокаючи крихiтними кiгтиками по вiзерунковому паркету, дещо припала на кривенькi переднi лапки i суворо гавкнула.

– Мукi!.. – роздратовано проскреготала няня, не вiдриваючи пронизливого погляду вiд Данила. Присоромлена бульдожиха поспiшила знов забiгти iй за спину. Пiдлiток похмуро мовчав, тому Ганнi Василiвнi довелося спитати:

– То що ж менi передати вашiй матiнцi?

– Передайте, що ii син повнiстю усвiдомив всю недоречнiсть своiх вчинкiв i тепер спробуе поводитися вiдповiдно до ситуацii.

– Чудово!

Шарудячи численними складочками сукнi, няня пiшла з гордовито пiднятою головою. За нею почимчикувала i собачка. Гавкати на присоромленого пiдлiтка Мукi бiльш не смiла, та все ж для порядку похмуро сопiла i час вiд часу видавала щось схоже на придушене гарчання.

Данило ж сховав скрипку назад до шафи i тепер абсолютно не уявляв, чим би зайняти себе на весь вечiр. Врештi-решт, вийшов в коридор i, намагаючись не шумiти, попрямував на «офiцiйну» половину гетьманськоi резиденцii. Чим далi вiддалявся вiд житловоi частини палацу, тим повiльнiше й тихiше крокував гетьманич. Коли ж опинився буквально в десяти метрах вiд дверей батькового кабiнету – взагалi зупинився i завмер.

Цi дверi охороняли двое вартових, одягнених у красиву парадну форму. Гетьманича вони, зрозумiло, прекрасно знали в обличчя. Знали також, що вiн обожнюе потайки спостерiгати за урочистою, з музикою i барабанним боем змiною варти, яка вiдбувалася щодня опiвднi. Тому при його появi навiть не ворухнулись. Однак уважнi суворi погляди вартових, спрямованi на пiдлiтка, немовби благали Данила забратися звiдси геть, причому якнайшвидше. А шашки, що висiли в пiхвах на боцi у кожного iз цих хлопцiв, сьогоднi чомусь змушували насторожитися.

Постоявши трохи, гетьманич розвернувся i повiльно поплентався назад до себе. Мабуть, мало не вперше в життi вiн зрозумiв, що вартовi день i нiч безперервно чатують бiля входу в робочий кабiнет його батька не просто заради краси. Вони справдi, в буквальному сенсi слова охороняють життя першоi особи Украiнськоi держави – i це нiякий не жарт! Якщо потрiбно, цi вартовi самовiддано захищатимуть як самого гетьмана, так i всю його сiм’ю – адже в цьому i полягае iхня головна мiсiя. А тому краще забратися вiд дверей батькового кабiнету i не муляти очi тим, хто…

– Никифоре Івановичу![32 - Полковник Никифор Іванович Блаватний (1886–1941 роки) – украiнський вiйськовий i громадський дiяч, драматург, журналiст. У короткий перiод перебування сiм’i гетьмана Павла Скоропадського в Киевi проводив багато часу з гетьманича Данилом як вихователь й домашнiй вчитель украiнськоi мови.]

О-о-о, як чудово, що саме сьогоднi в гетьманську резиденцiю зазирнув цей пiдтягнутий, дещо сухорлявий полковник! Тепер вечiр точно не пiде бульдожисi Мукi пiд хвiст, як побоювався пiдлiток.

– Даниле!.. Через це вбивство в мiстi таке коiться, що й не передати. Я був зайнятий цiлий день, вкрай виснажився, зараз ось тiльки вирвався сюди. Зазирнув до тебе – не знайшов. Терентiя зустрiв, про тебе запитав – вiн тiльки руками замахав… Чому? Що у вас тут сталося?

– Все сьогоднi не так пiшло, як хотiлось би, Никифоре Івановичу, тож я пiшов подивитися на вартових перед батьковим кабiнетом. Думав, подивлюся i заспокоюся, як зазвичай. Але…

Пiдлiток знiяковiло замовк. Оцiнивши ситуацiю, Блаватний товариськи поклав руку гетьманичевi на плече й пiдштовхнув вперед зi словами:

– Нумо пiдемо до тебе. А по дорозi розкажи-но, що все ж таки сталося? Тiльки тихiше говори, тихiше та спокiйнiше…

– Я вже зрозумiв, Никифоре Івановичу, що тихiше треба.

– Ну, от i чудово, от i молодець! Розповiдай…

Коли вони повернулися на житлову половину гетьманськоi резиденцii й увiйшли до кiмнати Данила, полковник вже в усiх подробицях дiзнався про бажання пiдлiтка неодмiнно з’iздити в оперу, а також про реакцiю на це матерi й прислуги. Однак гетьманич не обмежився цим, а взявся викладати своi мiркування щодо ситуацii:

– Але пояснiть менi хоча б ви, Никифоре Івановичу, що ж це таке виходить?! Мiй батько – гетьман, голова держави. Вiн день i нiч просиджуе в своему в кабiнетi, працюе немов проклятий на благо тiеi самоi Украiнськоi держави, яку очолюе. Кому ще, як не менi, знати, наскiльки нечасто з’являеться вiн на житловiй половинi нашого палацу, а вже з сiм’ею бачиться i того рiдше. А тут раптом р-р-раз – i вигулькнув цей есер, що вбив нiмецького головнокомандувача фон Айхгорна!!!

Що ж це виходить таке: начебто батько робить усе можливе, щоб життя у нас налагодилося, i начебто воно справдi налагоджуеться… Але якщо отакi терористи раптом з’являються, то чи не означае це, що насправдi живеться всiм не так вже й добре?! Отже, батько мiй даремно стараеться – чи не так виходить?! І якщо ми сумуемо через вбивство нiмецького головнокомандувача так, нiбито нiякий вiн не нiмець зовсiм, а свiй… себто, наш… То хiба ж не мають рацiю тi, хто вважае правлiння мого батька несправжнiм?! Можливо, i справдi тут, у нас, нiмцi всiм управляють…

– Стривай, Даниле, зупинись. Давай-но по порядку.

Полковник видобув з кишенi мундира портсигар, розкрив його, глибоко вдихнув тонкий аромат тютюну. На жаль, Олександра Петрiвна попросила якомога менше курити пiд час перебування у них в палацi, тодi як в кiмнатi його вихованця це заборонялося категорично. Ах, до чого шкода! Зараз подимiти цигаркою дуже навiть не завадило б!..

Але якщо не можна – отже, не можна.

Отже, обiйдемося без цього.

З гучним клацанням срiбний портсигар закрився i знову зник у кишенi Блаватного, полковник же заговорив м’яким, дещо сумним тоном:

– Я навiть не стану з’ясовувати, хто наговорив тобi всю цю нiсенiтницю щодо неправоти твого батька i того, що вiн нiбито працюе даремно. Я просто сподiваюся, що це не твоi власнi думки. Такi думки негiднi гетьманича. Отже, сподiваюся, цi думки висловив тобi хтось iнший, а ти й пiдхопив iх, не подумавши як слiд.

– Інший! – рiшуче кивнув Данило. – Я справдi повторив цi слова тому, що не можу слiпо схвалювати всi справи мого батька. Украiнська держава не обмежуеться стiнами нашого палацу, треба враховувати думки стороннiх…

– Абсолютно вiрно, – кивнув Никифор Іванович, – ти мiркуеш тверезо i загалом маеш рацiю. Не можна оцiнювати дiяння твого батька, виходячи лише з власного досвiду. Себто, особисто ти, юний мiй друже, живеш з усiею родиною в гетьманськiй резиденцii, за порогом якоi знаходиться столиця, за межами якоi лежать землi величезноi держави. Там живуть мiльйони людей. І зрозумiло, що iхнi думки е вкрай важливими для правителя.

– Отже?…

– Стривай, я ще не все сказав, – стримуючим жестом долонi полковник змусив пiдлiтка замовкнути. – Можу повторити, що ти маеш рацiю… але лише виходячи iз загальних мiркувань. Адже серед мiльйонiв i мiльйонiв людей, що населяють Украiнську державу, зустрiчаються прихильники рiзних переконань. А переконання – це, юний мiй друже, рiч настiльки непроста, що заради торжества своеi правоти людина здатна пiти багато на що… дуже навiть багато на що! Аж до злочину включно.

– Ну-у-у… це вже занадто! – Данило глянув на домашнього наставника скоса, з явною недовiрою в очах.

– Не занадто, на превеликий жаль. От вiзьми хоч би твiй сьогоднiшнiй вчинок: в мiстi жалобу оголошено, а ти, бачте, в оперу почав збиратися! Знайшов час, нiчого собi…

– Але хiба це злочин – послухати таку прекрасну оперу, як «Енеiда»?!

– Це, юний мiй друже, злочин проти моралi. Ти цiлком готовий був вчинити його, i тебе зупинили тiльки двi обставини: перш за все, будь-якi розваги скасованi в усьому мiстi, так що навiть при найгарячiшому бажаннi…

Блаватний сумно посмiхнувся, розвiв руками i додав:

– До того ж, вiд аморального вчинку тебе зупинили рiшучiсть твоеi матерi й вiрного челядника. Погодься, якби не цi двi обставини, ти мiг би запросто пiти проти суспiльноi моралi, аби в перiод загальноi жалоби задовольнити свiй потяг до насолоди музикою – нехай навiть найпатрiотичнiшою! От бачиш, яка сила людських переконань?

Данило деякий час напружено обмiрковував почуте, потiм був змушений знехотя зiзнатися:

– Ну що ж, Никифоре Івановичу, мабуть, ви таки маете рацiю.

– Я, юний мiй друже, не «мабуть» i не «таки» маю рацiю. Я «ще й як» маю рацiю! Ти просто не замислювався над подiбними речами… хоча мiг би й замислитися. Ось тобi ще один приклад: чи знаеш ти, який жах трапився в Киевi буквально за кiлька тижнiв до вашого приiзду?

– Це на Звiринецьких складах боеприпасiв?[33 - 6 червня (25 травня за ст. ст.) 1918 року внаслiдок декiлькох вибухiв на артилерiйських складах був практично повнiстю знищений доволi густонаселений район Киева – Звiринець (див. Хронологiчну таблицю). Ретельне слiдство дiйшло висновку, що причиною трагедii стала необережна поведiнка персоналу, що обслуговував склади. Хоча iснують i деякi iншi версii тiеi трагiчноi подii, включно з диверсiею, спрямованою на пiдрив гетьманськоi влади.]

– Отже, знаеш, – зiтхнув полковник. – Так от, менi все не дае спокою думка: а чи не влаштував хтось весь цей пекельний феерверк навмисно з однiею-единою метою – добитися повалення Украiнськоi держави?!

– Але!.. Але ж якщо це зроблено навмисно, так скiльки ж людей довелося загубити лише для того, щоб…

Не в силах пiдшукати потрiбнi слова, пiдлiток розгублено замовк.

– Зате як приз – влада над величезною i заможною Украiною, яку справедливо називають житницею Європи! Заради цього, мiй юний друже, можна пiти на будь-який злочин.

– Оце та-а-ак!.. – Данило дивився в одну точку перед собою витрiщеними вiд напруги очима.

– До речi, не знаю, чи чув ти про те, що два тижнi тому в Єкатеринбурзi бiльшовики розстрiляли всю царську сiм’ю разом з кiлькома наближеними особами?[34 - Це сталося в нiч з 16 на 17 липня 1918 року (див. Хронологiчну таблицю).] Цiлком можливо, батьки не говорили про це, намагаючись вберегти вашi дитячi душi вiд такого жаху… але це так.

– Не-е-е… не говорили, – пiдтвердив гетьманич, в очах якого промайнув непiдробний переляк.

– Так я i думав. Можливо, юний мiй друже, менi також не годиться розповiдати тобi про подiбнi, безумовно жахливi речi. Але якщо вже у нас почалася така серйозна розмова, то, як на мене, тобi корисно буде дiзнатися, на що можуть пiти люди заради захоплення влади. Адже Росiя набагато бiльша i заможнiша за Украiну, а отже, й перспектива приходу до влади там виглядае куди спокусливiше.

Але повернiмося до нашоi держави. Отже, всього лише в квiтнi цього року великi землевласники на хлiборобському з’iздi привели до влади твого батька. За якихось пiвтора мiсяцi в столицi Украiнськоi держави стаеться потужний вибух на артилерiйських складах. Потiм минае ще два мiсяцi – й вiд рук терориста гине нiмецький головнокомандувач зi своiм ад’ютантом. Чи знаеш ти, до якоi партii належить терорист-вбивця фон Айхгорна, або батьки так само оберiгають вас i вiд подробиць цiеi кривавоi справи?

– Не знаю…

– Так от, юний мiй друже, вiн е есером. Себто, соцiалiстом, яких i в нашiй Украiнськiй державi набереться з надлишком. Трохи ранiше в бiльшовицькiй Росii тi ж таки лiвi есери вбивають нiмецького посла фон Мiрбаха, а бiльшовики розстрiлюють колишнього iмператора з усiею сiм’ею i невеличким почтом. Отож я i думаю, юний мiй друже: чи iснуе мiж усiма цими подiями якийсь зв’язок?…

– Але ви точно впевненi в тому, що говорите? – По голосу вiдчувалося, наскiльки схвилювався Данило.

– Та нi в чому такому я не впевнений! Просто зв’язок намагаюся вiдшукати, от i все. Якщо зв’язок таки iснуе – тодi iнша рiч. Але поки що я не хочу… дуже не хочу… Кхм-м-м…

Так i не договоривши, чого ж вiн не хоче (або, точнiше, чого побоюеться), полковник знову повторив манiпуляцii з портсигаром, пiсля чого проникливим голосом мовив:

– Загалом, ти ж прекрасно розумiеш, що коло моiх обов’язкiв не обмежуеться самим лише проханням пана гетьмана пiдтягнути твою украiнську мову на належний рiвень. Я займаюся також iншими речами, про якi просто не можу розповiдати нi тобi, анi будь-кому iншому, хто не входить до певного кола службових осiб. Не дозволяеться про такi речi знати стороннiм, еге ж?

– Так, я все розумiю! – охоче кивнув Данило i додав, намагаючись пiдпустити у свiй голос солiдностi: – Я все зрозумiв, не маленький, отак.

– Ну то й добре, що зрозумiв. А якщо ти вже не маленький, як сам щойно зазначив, то мав би вже думати i тверезо оцiнювати тi чи iншi речi, якi тобi хтось говорить. І головне – з якою метою все це доноситься саме до тебе, а не до когось iншого. Розумiеш?

– Так.

– І якщо хтось говорить тобi, що батько твiй, гетьман Скоропадський – це всього лише жалюгiдна марiонетка в руках нiмецьких окупантiв, що вiн нiчого не вирiшуе i нi на що не здатен, окрiм як танцювати пiд дудку нiмцiв, то метою подiбних розмов може бути внесення розколу i недовiри в гетьманську сiм’ю. Це ти також розумiеш, сподiваюся?

– Ну, це навряд чи, – вiдмахнувся Данило. – Ми просто говорили з…

– Стоп!!! Мовчи, юний мiй друже!..

Блаватний здiйняв руки в попереджувальному жестi, тож пiдлiток вмить прикусив язика.

– Я ж попередив тебе, що навiть не бажаю знати, вiд кого саме ти почув подiбнi речi. Терпiти не можу донощикiв, це взагалi не мое дiло. Швидше за все, ти почув неоднозначнi слова про дiяльнiсть твого батька вiд якогось однолiтка, який повторював чужi слова без жодноi задньоi думки – як-от ти перед цим.

– Ну-у-у… Загалом i так можна сказати, – погодився Данило.

– От бачиш! – Полковник посмiхнувся i пригладив пишнi вуса. – А я був би останнiм негiдником, якби став псувати незнайомому хлопчиковi життя через те, що вiн бездумно повторив чужi слова. Тому я не хочу знати навiть його iменi. Просто запам’ятай на майбутне якомога краще: що б не сталося, знайдуться як задоволенi, так i незадоволенi результатами люди – так вже влаштований свiт, нiчого не вдiеш!

Однi вiтатимуть гетьманську владу, зате iншi обурюватимуться, що гетьман хоче дозволити лише оренду або викуп землi, а не безкоштовну ii роздачу, як це обiцяють соцiалiсти.

Однi будуть захоплюватися тим, як швидко при гетьманi був наведений зразковий громадський лад, як пишно розцвiли пiдприемництво i торгiвля. Але iншi негайно заперечать, що насправдi суспiльство примусили до порядку нiмцi, а жити за чужою вказiвкою нiкому й нiколи не подобалося. А третi додадуть, що публiчно вiшати кишенькових злодiiв i шмагати нагайками голоту, яка збунтувалася – це небачене насильство над особистiстю, проти якого можна i потрiбно боротися за допомогою бомби.

Однi вихвалятимуть сите життя в Украiнськiй державi пiд справедливою владою гетьмана, тодi як iншi з пiною на губах звинувачуватимуть того ж таки гетьмана в нелюдському ставленнi до голодуючоi бiльшовицькоi Росii, яка тiльки i мрiе накласти лапу на «житницю всiеi Європи».

Однi пiдноситимуть гетьмана до небес за те, що вiн прагне встановити украiнську трудову дiдичну монархiю, як каже Липинський,[35 - Липинський В’ячеслав (Вацлав) (1882–1931 роки) – украiнський полiтик, iсторик, соцiолог, публiцист, теоретик украiнського монархiзму.] iншi ж стверджуватимуть, що й без того вистачае монархiв, готових взяти Украiну пiд свою руку – варто лише пiдшукати або чергового представника iмператорського дому Романових, або якогось Габсбурга.

Таким чином, якщо ти, юний мiй друже, подiляеш якусь одну точку зору, то готуйся до того, що в будь-який момент тобi можуть почати нав’язувати iншу. Потайки нав’язуватимуть чи вiдкрито – вгадати заздалегiдь не можна. Але якщо ти зазнаеш впливу того, хто через тебе розраховуе завдати шкоди, наприклад, справi твого батька… Ти хоч розумiеш, наскiльки це ризиковано?!

– Розумiю, звiсно ж, розумiю! – гаряче погодився Данило.

– А якщо розумiеш, то чому тодi пiддався?

Данило лише похмуро мовчав, розумiючи правоту Блаватного. Цiлком задовольнившись таким результатом, полковник вирiшив, що гетьманич уже усвiдомив допущену помилку. А тому заговорив значно м’якше:

– Ну, гаразд, годi про це. Сподiваюся, що в майбутньому ти станеш поводитися набагато обачливiше. Ти ж спробуеш, чи не так?

– Авжеж, – кивнув гетьманич.

– Ото й добре. А тепер давай-но трiшечки пiдтягнемо твою украiнську – адже йти до гiмназii[36 - Проживаючи в Киевi, Данило Скоропадський вiдвiдував Першу гiмназiю (працювала в нинiшньому «жовтому» корпусi Нацiонального унiверситету iм. Тараса Шевченка), де навчався в украiнському класi вiдомого педагога, громадського дiяча, редактора «Киевской старины» Володимира Науменка.] тобi належить всього лише через мiсяць. Почнемо, мабуть, ось iз чого… Чи можеш ти сказати, скiльки синонiмiв до слова «горизонт» iснуе в украiнськiй мовi?




Резиденцiя гетьмана Павла Скоропадського,

Киiв, Украiнська держава, друга половина вересня 1918 року


Бачили ви колись янгола зi зламаними крилами? Якщо нi – достатньо поглянути на вбиту горем жiнку, яка недавно поховала власну дитину…

Саме янгола зi зламаними крилами найбiльше нагадувала тепер дружина гетьмана Скоропадського. Адже Олександра Петрiвна втратила не тiльки трирiчного синочка, але разом з ним ще й ненароджене дитятко,[37 - Це сталося 15 серпня 1918 року (див. Хронологiчну таблицю).] тому тягар горя, що звалилося на ii плечi, був ще удвiчi важчим.

Однак життя – це життя: як би не було важко матерi через пережите горе, а насамперед потрiбно дбати про живих здорових домочадцiв. Саме тому сьогоднi в «салатовiй» (за кольором шпалер) вiтальнi, розташованiй в житловiй частинi гетьманськоi резиденцii, зiбралася мала сiмейна рада. «Малою» ii можна було назвати через вiдсутнiсть батька сiмейства. Втiм, всi давно вже звикли до того, що Павло Петрович повинен займатися справами державноi ваги – зрештою, сама посада гетьмана зобов’язувала його вчиняти саме так, а не iнакше.

Отже, саме Олександра Петрiвна, стиснувши в кулацi весь бiль свого серця, намагаючись зобразити на обличчi властиву янголам (навiть тим, крила яких зламанi) м’якiсть та ще й погладжуючи загривок товстушки Мукi (до якоi тепер вiдчувала особливу прихильнiсть), сказала наступне:

– Загалом, з огляду на все, що сталося в Киевi за останнi пiвтора мiсяцi, ми з батьком ухвалили дуже непросте для всiх нас, але необхiдне в подiбнiй ситуацii рiшення. Не далi як найближчого понедiлка ви всi маете поiхати до Одеси…

– До Одеси?! Як, себто, до Одеси?…

– Даниле!..

Недоречнiсть його схвильованого запитання на цей раз була надто вже очевидною, тому пiдлiток присоромлено замовк. Олександра Петрiвна оглянула решту дiтей, якi напружено мовчали. Ну що ж, схоже, можна продовжувати:

– Отже, ви поiдете до Одеси. Як довго пробудете там – сказати не можу. Ми з батьком думали, що всi випробування, якi випали на долю нашоi родини, залишилися позаду. На жаль, дуже схоже, що ми помилилися.

Дружина гетьмана прекрасно уявляла, про що зараз подумали дiти: ясна рiч, про померлого нещодавно братика Павла i про хворобливий стан матерi. Ах, якби все обмежувалося лише цими двома сумними подiями!.. Тiльки ж воно далеко не так. І знати про решту нещасть дiтям абсолютно нi до чого. Особливо про те, що на iхнього батька готуеться замах.[38 - Рiшення про пiдготовку замаху на гетьмана Павла Скоропадського ухвалила група терористiв, пов’язана з росiйськими бiльшовиками, 15 вересня 1918 року (див. Хронологiчну таблицю).]

Самiй Олександрi Петрiвнi про це пiд великим секретом повiдомив чоловiк. Беручи до уваги ii стан, вiн довго вагався, чи варто взагалi говорити про це. Тiльки ж вiд дружини нiчого не сховаеш! Керуючись лише iй самiй вiдомими знаками, а ще бiльше iнтуiцiею, яка гранично загострилася внаслiдок хвороби, жiнка безпомилково вiдчула насування загрози. Вона настiльки гаряче благала Павла Петровича розповiсти всю правду, що гетьман почав справедливо побоюватися, як би через приховування таемницi його коханiй Олександрi Петрiвнi не стало зле. Тому розповiв все те, що знав сам: з надiйного джерела гетьманська контррозвiдка отримала достовiрнi вiдомостi про пiдготовку замаху. У свiтлi жахливоi загибелi нiмецького головнокомандувача фон Айхгорна, до даних вiдомостей слiд було ставитися з усiею можливою серйознiстю.

І оскiльки цiною помилки могло бути життя глави Украiнськоi держави – нi в якому разi нiчого нiкому не повiдомляти.

Анi пiвслова! Навiть жодного натяку!!! Особливо дiтям.

До речi, саме офiцери контррозвiдки порекомендували гетьману вислати дiтей з Киева кудись у провiнцiю. Вiд грiха подалi, так би мовити.

– Себто, в Одесу… – замислено мовила Єлисавета. – А як же ви самi, матiнко?

– Я залишуся з вашим батьком, – Олександра Петрiвна трохи помовчала i, зважуючи кожне слово, повiльно додала: – Ти маеш розумiти ситуацiю, донечко. Моя пiдтримка дуже потрiбна вашому батьковi, бо я – його дружина перед людьми та Господом. Водночас, якщо я поiду разом з вами, менi без нього буде ще гiрше, нiж йому без моеi пiдтримки…

– Ми з сестрою розумiемо вас, матiнко! Авжеж, розумiемо.

– Марiко! Чи доглядатимеш за братами? – звернулася Олександра Петрiвна до старшоi дочки.

– Звiсно, матiнко! – охоче вiдгукнулася Марiя, але Данило знов не втерпiв i вигукнув ображено:

– А чому це раптом Марiка повинна за мною доглядати?! Хiба я безпомiчний малюк i тому потребую нагляду старших, чи що?…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olena-litovchenko/princ-ukrayini/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Батман, плiе, арабеск, пiрует, фуете – рухи в класичному балетi. (Тут i далi прим. авт.)




2


Радянський вантажний автомобiль ГАЗ-АА, що випускався на Горькiвському автозаводi й мав вантажопiд’емнiсть 1,5 т.




3


Адмiнiстративно-територiальне утворення на теренах Польщi, окупованоi нiмецькими вiйськами в 1939 роцi.




4


Пiсля створення вiйськ СС в 1936 роцi звання гауптштурмфюрера СС вiдповiдало капiтану (гауптману) вермахту.




5


Вiйськовi формування СС, утворенi з т. зв. «резервних вiйськ СС».




6


На службу в СС приймалися виключно «чистi» в расовому планi особи, яким, окрiм всього iншого, заборонялося мати сексуальнi зв’язки з «расово неповноцiнними» людьми. Чому закони расовоi чистоти не стосувалися дивiзii, яку представляв гауптштурмфюрер, стане зрозумiлим невдовзi.




7


Специфiчними рисами «росiйського акценту» е, по-перше, вимова звуку «р», по-друге, замiна безударних голосних звукiв «е» на «i», «о» на «а».




8


Бiй пiд Бродами тривав 13–22 липня 1944 року, в ньому зiйшлися 13-й корпус 4-i танковоi армii вермахту (до його складу входила, зокрема, 14-та гренадерська дивiзiя ваффен-СС «Галичина») i частини 1-го Украiнського фронту.




9


Значнi сили дивiзii ваффен-СС «Галичина», що потрапили в оточення пiд Бродами, пiшли з усiм озброенням в лiси та влилися до лав УПА. Щоб унеможливити подiбнi речi надалi, нiмецьке командування термiново вивело рештки дивiзii з Польщi й надалi використовувало в iнших мiсцях.




10


«Томмi» – етнiчне прiзвисько солдатiв-англiйцiв.




11


Нi, йдiть сюди, будь ласка! (англ.)




12


Йдiть! (англ.)




13


Сiдайте! (англ.)




14


Це означае, що перекладач мав звання другого (молодшого) лейтенанта.




15


Зараз сонце свiтить яскраво, тому вiн не помiтив стiльця (англ.).




16


Нюрнберзький процес тривав з 20 листопада 1945 року по 1 жовтня 1946 року.




17


Добре (англ.).




18


Таким чином, ви боролися проти комунiзму? (англ.)




19


А в Югославii?… (англ.)




20


Гаразд. А в Словаччинi?… (англ.)




21


А в Австрii? (англ.)




22


Тiльки одне запитання (англ.).




23


У мiжвоенний перiод Польща взяла активну участь в розчленуваннi Чехословаччини, окупувавши восени 1938 року Тешинську Силезiю (Заользя). Напередоднi – навеснi 1938 року Польща висунула ультиматум про кордони Литвi. А наприкiнцi 1938 року спiльно з угорськими спецслужбами поляки розгорнули терористичну дiяльнiсть в Закарпатськiй Украiнi, намагаючись не допустити створення т. зв. «украiнського П’емонту».




24


Пiлсудський Юзеф Клеменс (1867–1935 роки) – польський вiйськовий i державний дiяч, якого називають творцем ІІ Речi Посполитоi.




25


Дуже добре! Вiн достиг (англ.).




26


Так, зрозумiло! (англ.)




27


В перiод iснування Украiнськоi держави гетьман Павло Скоропадський разом iз сiм’ею займав палац генерал-губернатора – будiвлю по вул. Інститутськiй, № 40 (мiж сучасними № 18 та № 20/8), зведену в XVIII ст., що за часiв Росiйськоi iмперii була офiцiйною резиденцiею генерал-губернаторiв киiвських, волинськх i подiльських. Палац був зруйнований вибухом у червнi 1920 року.




28


Насправдi автором лiбрето до «Енеiди» була Людмила Старицька-Черняхiвська – дочка письменника i драматурга Михайла Старицького, племiнниця композитора Миколи Лисенка, проте це було встановлено лише на межi ХХ – ХХІ столiть.




29


30 липня 1918 року – себто саме напередоднi описуваного дня в Киевi есер-терорист Борис Донський вбив командувача нiмецькими окупацiйними вiйськами в Украiнi генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна i його особистого ад’ютанта капiтана фон Дресслера.




30


«Кортеж богiв» або «Юпiтерiв похiд» – оркестровий вступ до другоi частини «Енеiди», найпопулярнiший фрагмент цiеi опери Миколи Лисенка.




31


Ганна Василiвна Шабунiна – няня, яка багато рокiв займалася вихованням дiтей гетьманськоi родини. Згiдно зi спогадами Олени Отт-Скоропадськоi, ця жiнка вирiзнялася суворiстю та надзвичайною вiдданiстю родинi Скоропадських.




32


Полковник Никифор Іванович Блаватний (1886–1941 роки) – украiнський вiйськовий i громадський дiяч, драматург, журналiст. У короткий перiод перебування сiм’i гетьмана Павла Скоропадського в Киевi проводив багато часу з гетьманича Данилом як вихователь й домашнiй вчитель украiнськоi мови.




33


6 червня (25 травня за ст. ст.) 1918 року внаслiдок декiлькох вибухiв на артилерiйських складах був практично повнiстю знищений доволi густонаселений район Киева – Звiринець (див. Хронологiчну таблицю). Ретельне слiдство дiйшло висновку, що причиною трагедii стала необережна поведiнка персоналу, що обслуговував склади. Хоча iснують i деякi iншi версii тiеi трагiчноi подii, включно з диверсiею, спрямованою на пiдрив гетьманськоi влади.




34


Це сталося в нiч з 16 на 17 липня 1918 року (див. Хронологiчну таблицю).




35


Липинський В’ячеслав (Вацлав) (1882–1931 роки) – украiнський полiтик, iсторик, соцiолог, публiцист, теоретик украiнського монархiзму.




36


Проживаючи в Киевi, Данило Скоропадський вiдвiдував Першу гiмназiю (працювала в нинiшньому «жовтому» корпусi Нацiонального унiверситету iм. Тараса Шевченка), де навчався в украiнському класi вiдомого педагога, громадського дiяча, редактора «Киевской старины» Володимира Науменка.




37


Це сталося 15 серпня 1918 року (див. Хронологiчну таблицю).




38


Рiшення про пiдготовку замаху на гетьмана Павла Скоропадського ухвалила група терористiв, пов’язана з росiйськими бiльшовиками, 15 вересня 1918 року (див. Хронологiчну таблицю).