Книга - Епоха слави і надії

Епоха слави i надii
Євгенiй Павлович Литвак


"Епоха слави i надii" – це книга про ченцiв Тибету, пригоди Ісуса в Індii до 33 рокiв, заснування буддизму i християнства. Про те, як iндiйський Цар Ашока 2000 рокiв тому заснував Братство Дев'яти Невiдомих, яке iснуе досi. Також написанi вiдповiдi на найважливiшi питання: про реiнкарнацiю та безсмертя. Одна розповiдь на 1000 сторiнок, 121 глава та одна iсторiя про безсмертне кохання.





Євгенiй Литвак

Епоха слави i надii





Пролог




Присвячуеться одному з найважчих перiодiв мого життя.

Євгенiй Литвак



Про саму книгу хочу сказати наступне. Хай i не вiдразу, але менi вдалося наблизитися до правди. До тих самих потаемних знань, якi так ретельно, i на жаль успiшно, приховують вiд нас до цього дня. Пiд час дослiджень, менi пощастило зазирнути, хоч i одним оком, в такi древнi сховища знань, про iснування яких не вiдають навiть iсторики. Інодi менi, що грiха таiти, доводилося використовувати навiть не зовсiм законнi методи.

Написане на сторiнках цiеi книги доводилося збирати по крихтах: випадкова згадка в старовинному рукописi, дивом уцiлiлий в архiвi документ, безвинне на перший погляд свiдчення, пару рядкiв, знайдених в мережах Всесвiтньоi павутини. Дрiбними крихiтними мазками менi вдалося написати цiле переконливе полотно. І день, коли воно з'явилося передi мною в усiй своiй красi i показало свою воiстину страхiтливу суть, став для мене наважливiшим у життi.

Менi вiдкрилося, що релiгiя – зовсiм нiякий не самообман, не породження дуростi i неосвiдченностi, як колись стверджували партiйнi атеiсти. Релiгiя е знаряддя, в руках витончених i недобрих умiв, прагнучих правити людством. Старий i Новий Заповiти – двi ступенi одних сходiв, що ведуть до свiтового панування. Саме останне було i залишаеться метою тих, хто започаткував християнство i проштовхнув його в маси. Втiм, це стосуеться i iнших релiгiй. З незапам'ятних часiв людина шукае вiдповiдi на питання: "Хто я?", "Звiдки?", "Що керуе моею долею?", "Що буде зi мною пiсля смертi?". А той, у кого е вiдповiдi, мае безмежну владу. Будь то християнство, iслам або буддизм – кожне вiровчення насправдi прагне дiстати контроль над думками i вчинками людей.

Вiдкрити для себе цю iстину виявилося страшно i гiрко. Адже виходить, що тисячi рокiв працi i страждань, рiчки кровi, пролитi поколiннями наших предкiв, – усе це робилося в iм'я неiснуючих iдолiв, лише заради чужоi ненаситноi жадiбностi, що ховаеться в тiнi розп’ятть. І тепер менi залишаеться тiльки одне: нести свое знання тобi, читач, оскiльки пора вже покласти край найбiльшiй профанацii в iсторii людства.

Втiм, не одна лише релiгiя е винуватицею людських бiд. Протягом всiеi iсторii, люди воювали, вбивали i нiвечили один одного з багатьох причин, i не лише на догоду богам. Якщо замислитися, передвсiм, всiм нам слiд побоюватися самих себе. Прибравши одне джерело ворожнечi, вiдразу з'являеться друге, трете, четверте i п'яте. І немае нiяких гарантiй, що ти битимешся на сторонi гiдноi справи, що добро переможе, а справедливiсть переможе.

Немае нiчого важливiшого, нiж знати i пам'ятати свою iсторiю. Спогади, подiбнi до маленьких шматочкiв великого полотна, здатного показати цiлiснiсть твору пiд назвою "життя". Багато хто з них даруе душевне тепло, здатне прикрасити картину яскравою посмiшкою. Іншi ж, якщо iх неправильно зберiгати, немов уламки встромлюються вiстрями у вiдкритi рани i завдають непоправноi шкоди. Одного бажання пам'ятати недостатньо, щоб зцiлитися, адже iнодi минуле може навiть вбити…

Звичайно, Вам, шанованi читачi, буде нелегко вiдразу повiрити в те, про що я пишу в своiй книзi. Це i зрозумiло – я i сам неодноразово вiдмовлявся вiрити в iстини, що вiдкрилися передi мною. Просто прочитайте ii – i, можливо, багато що з того, що здавалося ранiше загадковим i дивним, стане набагато простiшим та зрозумiлiшим.



Ашока i Таемне Братство Дев'яти Невiдомих.



Протягом тисячолiть хтось старанно позбавляв людство вiд знань, що накопичилися, знищуючи все, що хоч побiчно могло вказати людям шлях iстинного розвитку. Шлях, який можна пройти, тiльки удосконалюючи власнi сили i свiдомiсть, але нiяк не за допомогою милиць "технiчного прогресу".

Якби не були загубленi древнi знання, свiт би зараз виглядав абсолютно iнакше. Протягом всiеi iсторii людства несподiвано з'являлися i так само несподiвано зникали дивовижнi книги.

Згiдно з легендою, загадкове Братство Дев'яти Невiдомих, було засновано iндiйським iмператором Ашокою. Прагнучи розширити межi своеi iмперii, Ашока пiшов вiйною на сусiдню краiну Калiнгу. В результатi кровопролитних битв загинула велика кiлькiсть людей. Розповiдають, що коли Ашока побачив створене ним зло, немов прозрiв, i його, нiби пiдмiнили. Вiн прийняв буддизм i ухвалив надалi завойовувати не землi, а серця людей.

Ашока встановив справедливi закони у своiй краiнi, але не обмежився цим. Вiн хотiв запобiгти жорстокостi i кровопролиттю в майбутньому. Розумiючи, що людина завжди прагнутиме використати науковi досягнення в першу чергу заради свого збагачення, вiн вирiшив обмежити вiльний доступ до знаннь про закони Природи. За його задумом, лише випробуванi i такi, що довели свою безкорисливiсть i готовнiсть служити загальнолюдському благу, можуть претендувати на знання сокровенних таемниць Природи.

Імператор Ашока повелiв роздiлити всi знання про закони Природи на дев'ять книг i призначив по одному Хранителевi для кожноi iз них. В завдання Хранителя входило поповнення своеi книги новими науковими даними, турбота про ii збереження i забезпечення спадкоемностi: потрiбно було виховати i пiдготувати нового Хранителя. Так народилося Братство Дев'яти Невiдомих, чимось воно нагадуе сучаснi Науково – Дослiдницькi Центри.

Втiм, iснуе i iнша версiя, нiби таемне Братство виникло ще ранiше, а саме – пiсля знаменитоi битви на полi Курукшетра, описаною в Махабхаратi. Є версii, якi вважають, що описуване Братство мудрецiв ще давнiше, i iснуе на землi з незапам'ятних часiв, точнiше, з тих часiв, коли нинiшня людина здобула розум.

Суспiльство складалося з дев'яти найбiльших iндiйських вчених i мудрецiв, завданням яких були систематизацiя i каталогiзацiя всiх наукових знань, отриманих з давнiх священних рукописiв в результатi експериментiв i спостережень. Кожен з "Дев'яти Невiдомих" написав по однiй книзi, присвяченiй тiй або iншiй галузi наукових знань. Дiяльнiсть суспiльства проходила в обстановцi найсуворiшоi таемностi. Науковi дослiдження, якi мали в розпорядженнi вченi Ашоки, навiть за сучасними мiрками здаються неймовiрними.

Так, одна з книг була присвячена подоланню гравiтацii i керуванню нею, створенню в земних умовах штучноi невагомостi. Друга – темi створення i використання деякоi надпотужноi зброi, що мае багато спiльного з сучасними розробками в областi ядерних i психотропних озброень. Ще одна книга мiстила детальний опис i креслення лiтальних апаратiв, надаючи можливiсть давнiм авiаторам не лише пiднiматися у повiтря, але i здiйснювати космiчнi польоти.

Склад "Дев'яти Невiдомих" – найбiльша загадка. Вiдомо лише, що коли один з братiв помирав, на його мiсце приходив iнший – такий же обдарований, i що добре вмiе зберiгати таемницi. Можна тiльки здогадуватися, кому випадала така висока честь, i такi припущення iснують.

Стати одним з Дев'яти прагнув багато хто, але не у всiх з них були добрi намiри. Адже отримати доступ хоча б до однiеi книги – означало отримати невичерпну владу. Як католицький Ватикан, зi своiми хрестовими походами, однiею з основних цiлей яких – насправдi були пошуки таемничоi бiблiотеки. Або ж, пройшовший Європою Наполеон з гаслом "Власнiсть, свобода, рiвнiсть!", що вважав, що прихованi книги неодмiнно повиннi стати надбанням Францii. Чи Гiтлер, що вирiшив, що саме евреям вiдомо iх священне сховище.

Втiм, нiхто так i не наблизився до розгадки. Рiчки кровi, що обагрили землю, не вказали iм шлях.



Чи дiйсно мета благородна?



Передбачаеться, що Братство Дев'яти Невiдомих причетне до вилучення електрики з древнього Шумера i Єгипту. Вченi, що вели успiшнi дослiдження в областi тонкоi енергii та телепатii, i передачi ii на вiдстанi, часто пропадали безвiстi або гинули, iх рукописи теж зникали.

Завдяки Братству Дев'яти Невiдомих електрика була публiчно вiдкрита тiльки в XIX ст. н.е., а дослiдження в областi магii i телепатii досi невiдомi, альтернативнi джерела енергii не впроваджуються. Ми все ще вважаемо, що Земля едина населена планета, що магiя i телепатiя вигадки, а бензин i турбiнний двигун найефективнiшi джерела енергii. При цьому таке ось стримування, або навiть деградацiя, не врятувало людство вiд безлiчi войн та катастроф, не дало можливостi стати краще.

Далеко не всi перерванi дослiдження мали вiйськову спрямованiсть. Інодi знищувалися знання нiяк не пов'язанi зi зброею, зокрема та ж електрика, вивчення телепатii i багатьох надздiбностей людини. Звичайно, за великого бажання все це можна застосувати у виглядi зброi, i деякi загубленi знання принесли б iстотну користь людству, але тепер вони недоступнi.

Чи треба так завзято знищувати науку тiльки для вiдвертання "Армагедону"? Так, звичайно, знання могли i зашкодити. Ось тiльки деякi з них, хоч i частково, тепер доступнi кожному, а ось найголовнiшi, якi здатнi вознести людство на новий ступiнь розвитку – так i залишилися недоступнi. Що досить-таки прозоро натякае на справжню мету Братства Дев'яти.

На сьогоднi про мiсцезнаходження Дев'яти книг нiчого невiдомо. Згадки про цi труди зустрiчаються у багатьох стародавньоiндiйських письмових джерелах, але жоден з них археологам так i не вдалося виявити. Імовiрно деякi книги досi зберiгаються у Монастирях Тибету i Індii. І зрозумiло, буддiйськi лами зроблять все можливе, щоб цi знання нiколи не потрапили до представникiв сучасноi цивiлiзацii.



Частина

1




Глава 1




Англiя. Лондон. Готель Hilton.



Сидячи бiля розкритого настiж вiкна, вiн маленькими неквапливими ковтками цiдив мiцну каву без цукру i дивився кудись далеко, за самий небокрай. На подив безхмарне небо, глибокого синього кольору пiдморгувало яскравими зiрками, виразно видима Велика Ведмедиця раптом нагадала про батькiвщину. Здавалося, що прогнози брешуть про майбутнi дощi, але холодний поривчастий вiтер, що трiпав свiтло-русяве волосся, не давав забути, що характер у Лондона на рiдкiсть мiнливий.

Вiн задумливо провiв пальцем по легкiй щетинi, яка хоч i надавала солiдностi, але все одно не робила його старше. Нiколас зовсiм не виглядав на своi тридцять. Погляд вловив швидке миготiння зiрки, що падала, i вiдразу згадалася, по – хлопчачому безглузда звичка, загадувати бажання. Губи торкнула легка посмiшка, Нiколас не бачив чужого неба, погляд спрямувався в минуле, кудись до теплих, трохи змащених спогадiв.

Хотiлося зiрватися, кинути все i додому – додому – додому, але справу, яка привела його сюди, не можна було нi вiдкласти, нi доручити комусь iншому.

Зробивши останнiй ковток, Нiколас вiдставив чашку на пiдвiконня i знову повернувся до виду в вiкнi. А подивитися було на що: якщо над головою розгорнулося оксамитове синяво-чорне небо, то внизу, видiляючи велич i старовину, сяяло Вестмiнстерське абатство – спадщина короля Саберта. Як i обiцяли в однiй з брошур найкомфортабельнiшого готелю "Hilton" : "В нашому номерi на двадцять третьому поверсi ви зможете насолодитися пишнiстю Лондона з висоти пташиного польоту". Висоти Нiколас нiколи не боявся, навпаки, вона його притягувала. Тому вiн без зайвих роздумiв вирiшив зупинитися саме тут.

Нiколас вiднiс на стiл порожню чашку, бездумно пробiгся поглядом по запропонованому меню, навiщось клацнув кiлька разiв вимикачем i знову повернувся до вiкна. Вiн iз зiтханням подивився на циферблат золотого Rolex : маленька стрiлка впевнено наближалася до чотирьох годин, а сну не було нi в одному оцi. З ним таке часто траплялося, якщо доводилося ночувати у новому мiсцi.

Накинувши шкiряну куртку, Нiколас закрив дверi, вивченого вздовж i поперек номера. На безшумному, виблискуючому полiрованим деревом i дзеркалами лiфтi, спустився в хол, де ввiчливо привiтався з охоронцем, осанка якого чимось нагадала королiвських гвардiйцiв. Дворецький, нiби всю нiч тiльки i чекав його появи, послужливо вiдчинив склянi дверi.

Вулиця зустрiла його рiзнокольоровими вогнями реклам. Правда, через пронизливий осiннiй вiтер, який ганяв по тротуарах опале жовте листя, бажаючих прогулятися було явно не багато. Застебнувши блискавку на куртцi до самого пiдборiддя, Нiколас поспiшив до припаркованих вздовж узбiччя таксi i прослизнув на задне сидiння першого – липшого автомобiля.

– Доброi ночi, сер. – По – англiйськи церемонно привiтався водiй. – Куди iдемо?

– Доброi, – кивнув Нiколас. – Я давно не був в Лондонi. Хотiлося б просто покататися по нiчному мiсту.

– Як скажете, – рикнув мотор, i машина плавно рушила з мiсця.

Вiдкинувшись на спинку сидiння, Нiколас намацав у кишенi свiй заповiтний талiсман, з яким не розлучався, куди б не занесло його життя – невеликий, розмiром з долоню – ловець снiв. Так непомiтно сон, що вислизав вiд Нiколаса добру половину ночi, наздогнав його на задньому сидiннi лондонського таксi.

Через якийсь час помiтивши, що пасажир мiцно заснув, водiй припаркувався бiля непримiтноi закусочноi, яка, судячи з виду, пережила своi кращi часи рокiв з десять назад, не менше. Тихенько покрехтуючи, вiн виповз з машини i, трохи згорбившись через роки сидячоi роботи, сховався за обшарпаними дверима. Чашкою теплого чаю, як вiн спочатку розраховував, не обiйшлося. Його друзi, такi ж постiйнi клiенти, якраз зiбралися за бiльярдним столом. Зiгравши кiлька партiй, водiй сiв назад за кермо, на вулицях зовсiм розвиднiлось. Повернувшись до готелю, вiн розбудив пасажира.

У втомленого i невиспаного Нiколаса, що клiпав очима, не знайшлося нi сил, нi бажання сперечатися з пред'явленою сумою за сто дванадцять миль поiздки. Вiн тiльки охриплим зi сну голосом запитав, чи можна розплатитися картою i поспiшив в готель, щулячись вiд вiтру, що здавався крижаним пiсля теплого салону.

В номерi Нiколас спiшно кинув на тумбочку зв'язку ключiв i, на ходу роздягаючись, пiшов прямо в душ, щоб, як слiд прокинутися. Вiн вiдшукав рукою вимикач i безлiч лампочок з матового скла освiтили примiщення розслабляючим, м'яким свiтлом. Хоч кiмната i була вiдносно невеликою, поеднання малахiтово-чорного кахлю i розташованих по периметру дзеркал надавало iй схожiсть з дзеркальним лабiринтом. Спершись лiктем об мармурову стiльницю, Нiколас похмуро подивився на свое вiдображення в найбiльшому дзеркалi.

Наiжачив i без того кошлате волосся i плеснув холодною водою собi в обличчя. Це допомогло трохи освiжитися, i тепер свiт не здавався таким поганим, як кiлька хвилин тому. Не дивлячись, зiрвав з гачка рушник i промокнув залитi водою очi.

Скинувши на пiдлогу шкiряну куртку, i трохи повозившись з гудзиками сорочки, вiн зробив крок у душову кабiнку.

Тепла вода остаточно прогнала ранiшнiй озноб, розслабила м'язи, що нили пiсля сну в машинi. Упершись долонями у стiну, Нiколас з насолодою пiдставляв пiд тоненькi цiвки то голову, то закритi очi. Вони стiкали прозорими змiйками по рельефнiй мускулистiй фiгурi, пописанiй татуюваннями. Для Нiколаса вони були чимось на зразок карти його особистого життевого маршруту.

Бiля самого серця – ловець снiв з хитрим переплетенням ниток у центрi круга i широким пiр'ям, що звисало вниз; копiя подарунка, який Нiколас звик вважати особистим талiсманом i оберегом вiд нещасть. На зап'ястку однiеi руки – циферблат годинника, як нагадування про швидкоплиннiсть i безповоротнiсть часу, на iншiй – отруйний павук. В моменти ухвалення важких рiшень Нiколас частенько неусвiдомлено торкався його, i тодi якимось незбагненним чином думки вияснювалися, i все ставало простiшим.

На вузькiй талii, пiд самими ребрами, два широкi хрести з датами смертей батькiв. А над ними зображення неповного мiсяця, як нагадування про те, що саме вночi Нiколас найчастiше приймав найважливiшi для себе рiшення.

Струсивши головою, як великий пес, вiн видавив на долоню шампунь, що пахла бергамотом, пройшовся мочалкою по всьому тiлу, пiсля чого швидкими вигостреними рухами бритви покiнчив з легкою щетиною, дивлячись в невелике дзеркало. Нiколас обернув навколо талii великий бiлий рушник i, прочовгавши босими ногами по кахельнiй пiдлозi, знайшов спочатку одноразовi готельнi тапочки, а пiсля вирушив до спальнi, де здаеться, востанне бачив свiй халат.

В номерi панував безлад, що поступово набирав оберти повномасштабного хаосу. Чи не на кожнiй поверхнi розташувалися вирiзки з газет, пiдшивки наукових статей, роздрукованi фотографii i ще цiла купа всiляких паперiв з хитромудрими формулами i провокацiйними заголовками. Втiм, сам Нiколас прекрасно орiентувався у цьому всьому безладi. Переклавши все в шкiряний рюкзак, Нiколас натягнув свiтло-синi джинси. Чорна обтягуюча байка сiла другою шкiрою на рельефну широкоплечу фiгуру.

Зручно i iз смаком – Нiколас терпiти не мiг нiяковiсть у рухах, та i взагалi нiколи не розумiв людей, якi добровiльно катували себе подiбними тортурами.

Краем вуха вiн вловив слова ведучого на екранi телевiзору, зробив голоснiше i примостився на диван, вiдклавши всi справи.



"Сьогоднi вранцi в одному з готельних номерiв було виявлено тiло мiльярдера, що мешкав там, сера Альприма. Нагадуемо, що в тому ж готелi напередоднi ввечерi проходила виставка, органiзована на честь придбання трьох ексклюзивних картин скандально вiдомого художника Алекса Крамера. Вiн вiдомий неординарним мисленням, своiми вiруваннями в рептилоiдiв i всесвiтнi змови. Крамер втiлюе тих чудовиськ на своiх полотнах. Багато прообразiв вiн бере з пам'яток архiтектури, а його жахливi персонажi настiльки реалiстичнi, що викликають в рiвнiй мiрi, як жах, так i захоплення майстернiстю автора. Художник вважае за краще залишатися iнкогнiто, нiхто нiколи не бачив його обличчя. Буквально вчора, вiдтепер покiйний сер Альприм придбав три його картини за один мiльйон евро, а вже сьогоднi полiцiя висунула головну версiю його смертi – суiцид. В кровi загиблого, експерти виявили велику кiлькiсть снодiйного змiшаного з алкоголем, що найiмовiрнiше i …"



Нiколаса вiдвернув несподiваний дзвiнок готельного телефону. Вiн пiдняв слухавку:

– Прошу вибачення, сер. До вас прийшов мiстер Джонсон. Говорить, що ви забули в нього в машинi якусь рiч.

– Зараз спущуся, – коротко вiдповiв Нiколас.

Закинувши рюкзак на плече, вiн вийшов iз номера. Все одно пора було iхати на зустрiч.

В холi його чекав той самий таксист, в машинi якого Нiколас благополучно проспав до самого ранку:

– Ще раз вiтаю, сер. Ви забули, эм-м-м . Цю вашу штуку.

– Ловець снiв, – машинально виправив Нiколас. – Втiм, як i я, але зараз це неважливо, ви саме вчасно. Менi треба в Оксфорд.



Францiя. Париж. Вулиця Монмартр.



В цей же час комiсар Лангре дивився той самий випуск новин про сера Альприма, що передчасно пiшов, i перiодично погойдував головою, клацаючи язиком. Чи то ця гучна справа так засмутила лiтнього чоловiка рокiв шiстдесяти, чи то п'ятниця, що непомiтно настала, – останнiй день на роботi, якiй вiн присвятив все свое життя. А може i те, i iнше вiдразу. Дзеркало, на жаль, не можна обдурити. Звiдти на нього дивилася втомлена людина, з помiтно припорошеним сивиною волоссям, в старомодному, але охайному одязi, з невеликою зайвою вагою через сидячу роботу, i все через той же вiк, будь вiн неладен.

Вже в понедiлок вiн вийде на пенсiю. Напевно вiддiл влаштуе офiцiйну частину з вдячностями, тортом i iменною чашкою, потiм вони з хлопцями нап'ються у барi. Але що далi? Лангре просто не уявляв, куди подiти години, днi i мiсяцi вiльного часу, що зваляться на нього.

На його мiсце вже знайшли замiну. Останнiй тиждень у вiддiлку тiльки i робили, що обговорювали тему новенького, якого, по старому звичаю в iх командi, нарекли "Стажером". Лангре заздалегiдь спiвчував хлопцю, оскiльки прекрасно знав, що вiд прiзвиська той позбавиться зовсiм не скоро. Молодого i перспективного Стефана, який з вiдмiннiстю закiнчив академiю, сьогоднi належало ввести в курс справи. Лангре вже розсортував теки з поточними справами, потрiбними адресами i телефонами. Але передавати "кермо влади" зовсiм не хотiлося…

Було дивно сидiти в знайомому до кожноi трiщинки кабiнетi i розумiти, що зовсiм скоро тут почне господарювати iнша людина. Все тут, хоч i старе, але таке рiдне. Ось, наприклад навiть масивна книжкова шафа, повнiстю заповнена пошарпаними через часте використання енциклопедiями, пiдшивками старих справ, iсторичними дослiдженнями, улюбленими книгами про Петра Першого, словниками i армiйськими чорно-бiлими фотографiями. Чи вiчно виходячий з ладу допотопний комп'ютер, з яким Лангре свого часу довелося немало повоювати, перш нiж вiн змiг його освоiти. Пiсля звичноi друкарськоi машинки, комп'ютер здавався сущим монстром. До речi, пожовклий вiд часу i сигаретного диму кондицiонер непогано було б полагодити, але в Лангре все нiяк не доходили руки, а тепер, вже i не дiйдуть. Вiн несвiдомо прогорнув сторiнки, пописаного його кострубатим почерком блокнота з номерами iсiх знайомих лiкарiв, фармацевтiв i патологоанатомiв. Промайнула безглузда надiя, що Стефан не прийде. Йому потрiбен був ще час…

Лангре, вiдпрацьованим до автоматизму рухом, вiдкрив ящик столу i намацав пачку цигарок. Палив вiн давно i багато, по двi пачки за день, так що i не чекав дожити до пенсii. Випустивши хмару густого диму в стелю, спохопився, що Стажер навряд чи оцiнить задушливий запах мiцного тютюну. Вiн розкрив вiкно, незважаючи на пiзню осiнь, погода стояла сонячна. Вирiшивши, що гiрше все одно вже не буде, Лангре допалив цигарку до самого фiльтра. Як тiльки вiн ii загасив в переповненiй попiльничцi, в дверi кiлька разiв постукали, а пiсля дзвякнув дзвоник.

– Вiтаю, можна? – Ввiчливо посмiхаючись, до кабiнету ввiйшов чорноволосий високий хлопець пiдтягнутоi статури.

Лангре буквально впав у ступор, почувши його голос i зiставивши з вивченим напередоднi досье. Полiцейська хватка i роки роботи в якостi слiдчого навчили його запам'ятовувати деталi. Стефан – хлопець з комплексом вiдмiнника, вiчний учасник всiляких олiмпiад i перфекцiонiст до мiзку кiсток. Такi, як правило, знають, чого хочуть вiд життя, сяють яскраво, ними пишаються батьки, на них рiвняються друзi – покликанi лiдери. З багаторiчним досвiдом за плечима, Лангре вистачало одного погляду на людину, щоб зрозумiти, який вiн.

– Так, звичайно, проходь, – спохопився Лангре, усвiдомивши, що пауза дещо затягнулася.

Стефан зробив крок до столу, до запаху цигарок додалися прянi нотки його дорогого парфюма. А Лангре продовжив вивчати зовнiшнiсть своеi замiни. Молодий, чисто поголений, пiджак недбало перекинутий через руку, рванi завуженi джинси, а замiсть дипломата – рюкзак на плечi. Бiлоснiжна сорочка розстiбнута на кiлька гудзикiв так, що видно ланцюжок з хрестом. Погляд повний рiшучостi – Стажеровi явно не терпiлося почати дiяти. Голi по лiкоть руки, були пописанi безлiччю хитромудрих кольорових татуювань.

Лангре подумав, що мода на них пройде, як колись пройшла на азiатськi iероглiфи, а ось звести iх вже буде проблематично. Не даремно у бiльшостi словникiв татуювання трактують, як "мiтку". В полiцii на них часто орiентуються, як на особливi прикмети.

– Розташовуйся. Води?

– Не вiдмовлюся, – кивнув Стефан.

Лангре так i продовжив стояти на мiсцi, все ще його роздивляючись. Зрозумiвши, що води йому не наллють, Стефан сам пiдiйшов до кулера, що стояв в кутку. Наполовину осушивши пластиковий стакан, повернувся до столу.

– В мене теж е тату, – несподiвано заявив Лангре. – Правда не таке, як у тебе. Просто цифра, моя група кровi.

Стефан знав, що подiбнi татуювання робляться зовсiм не для краси або якогось прихованого змiсту. Їх набивали тiльки вiйськовослужбовцям з гарячих точок, часто вказуючи ще i резус – фактор.

– Виходить, ви воювали, – вiдповiв Стажер. – Знаю, що iх i зараз роблять вiйськовими. Рiд вiйськ, термiн служби i група кровi. Таке нiколи не втратить важливостi.

– Точно помiтив, – похвалив Лангре.

Знову наринули хворобливi спогади травмуючого вiйськового минулого. Проте вiн давно навчився справлятися з цiею своею слабкiстю, тому швидко прийшов в себе.

– Подiбнi, так званi татуювання, були ще при Петрi Першому, – продовжив Лангре, який нiколи не упускав можливостi потрiпатися про свою улюблену iсторичну тему. – Але особливою популярнiстю почали користуватися пiд час Афганськоi вiйни. Цi тату врятували безлiч життiв. Коли час йшов на хвилини, медикам не доводилося витрачати його на з'ясування групи кровi.

– А талановитi люди вдихнули в них нове життя, надали iм абсолютно iнший сенс i тепер татуювання е у кожного другого i не лише в неформалiв або членiв банд, як рокiв двадцять назад.

Лангре нiчого не вiдповiв, лише продовжував свердлити Стажера важким поглядом. Переступивши з ноги на ногу, Стефан вiдкашлявся. Важке мовчання ставало все бiльш невмiлим.

– Можна скористатися комп'ютером? Менi треба перевiрити пошту, – нарештi сказав вiн, не витримавши виниклоi напруги.

– На здоров'я, – кивнув Лангре, прибираючи в кишеню запальничку, що лежала бiля комп'ютерноi мишки.

Треба не забути забрати i iншi дрiбнички, нiби його тут нiколи i не було.

– До речi, – пурхаючи пальцями по клавiшах, знову заговорив Стажер, – сьогоднi проiздив повз Росiйське посольство. Там чорти що дiеться. Справжнiй хаос.

– Протестуючi сильно розбушувалися? – Питально зiгнув брову Лангре.

– Бачив, що будiвлю посольства обстрiляли зеленкою.

– Не дивно. Для Росii сер Альприм був другом i щедрим меценатом.

Лангре помасажував пальцями вiскi, упорядковуючи думки. Сьогоднiшнiй ранок розпочався з дуже поганих новин i продовжував сипати неприемними сюрпризами, але потрiбно було зосередитися на поточних завданнях.

– Бачиш тi три теки? – Вiн кивнув на куток столу. – Ознайомся.

Стажер нiби тiльки цього i чекав. Вiн жваво пiдтягнув до себе вiдразу всю стопку i забiгав очима по сторiнках. Прочитавши кiлька, про щось замислився.

– Ну як? Є iдеi? – В голосi Лангре проглядала неприкрита iронiя.

– Жодноi робочоi, – не вiдриваючи погляду вiд тексту, задумливо протягнув Стефан.

– Не переживай, iм вже майже рiк i кожне пiд юрисдикцiею Інтерполу.

Стажер здивовано свиснув. Це вже не жарти, не академiчна теорiя, а справжнiсiнька робота. З Інтерполом, психопатами i знiвеченими трупами. Мабуть цi справи були i дiйсно складними i iх не змогли розкрити, адже Інтерпол мiжнародна органiзацiя, у справах кримiнальноi полiцii бере iх тiльки, щоб координувати зусилля краiн учасниць у боротьбi iз злочиннiстю.

Стефан вiдкрив першу справу на початковiй сторiнцi. В нижньому кутку, прямо пiд його великим пальцем, на жовтому фонi значилося: "Розшукуеться. Пропав без вiстi".

– Тут, до речi, все просто, – знизав плечима вiн. – Вже бiльше нiж пiвроку пройшло. Значить, можна оголосити його померлим i закрити справу. Треба лише заповнити чотирнадцяту форму.

Стажер гордо випрямився. Ось i згодилися отриманi в академii знання, не даремно вiн вважався найздiбнiшим i подаючим великi надii студентом. Стефан нiколи не упускав можливостi блиснути розумом, правда зараз сумнiви все ж були. Не мiг Лангре зi своiм багаторiчним стажем, пропустити таке просте рiшення?

– Обтяжливi обставини – усмiхнувся комiсар, – зниклий, обчистив досить популярну галерею. Винiс льняних полотен i масляних фарб приблизно на двi тисячi евро. А далi його слiд пропав.

– І навiщо йому стiльки? – Здивовано пiдкинув брови Стажер.

На другiй тецi, вже iз синiм куточком, значилося все теж: "Розшукуеться".

– Ну, а тут що не так? – Стефан помахав текою, але Лангре навiть не подивився в його сторону.

– Вiн був церковним Пастирем. Кинув дружину з шiстьма маленькими дiтьми i, як ти вже зрозумiв, безслiдно зник. Його дружина приголомшлива жiнка. Своiми силами справляеться з вихованням синiв i дочок, працюе лiкарем в мiсцевiй клiнiцi i навiть курируе дитячий хор. Їй теж розповiси про чотирнадцяту форму? А ii дiтям що? Щоб не чекали батька?

Стажер вiдразу якось знiтився, опустив погляд на свiй хрестик i застебнув сорочку, приховавши його вiд стороннiх очей.

Залишилася остання тека iз зеленим куточком внизу.

– Ватажок потенцiйно небезпечного угрупування. Пропав без вiстi, – вголос прочитав Стефан. – Особливе спостереження. Що? – Недовiрливо спохмурнiв вiн. – "Атлантико"? Вони ще iснують?

– Тут йдеться не про просту банду, а про насильство заради насильства. Члени цiеi органiзацii дуже агресивнi, а iхнi дii продуманi до самих дрiбниць. Вони майстерно володiють зброею, i повiр, у них ii бiльш нiж достатньо. Влада вважае за краще замовчувати про таке, щоб не пiднiмати галасу. Тому що тодi доведеться визнати свою нездатнiсть захистити краiну i ii мирних жителiв.

– Як боротися з такими угрупуваннями?

– Наш зниклий, з третьоi теки, бiльше десяти рокiв очолював "Атлантико", – почав було Лангре, але Стажер його перебив, переможно пiдкинувши руку:

– Ось! Тепер я готовий поговорити про чотирнадцяту форму.

– Але, – пiдкреслено проiгнорувавши його, продовжив комiсар, – з достовiрних джерел вiдомо, що iх "альянс" вже бiля пiвроку не вибирае нового ватажка. Вiн знае, що його шукають, а значить – ховаеться, i мене це турбуе. Пограбувань i нападiв стало менше. Нiби затишшя перед бурею…

– "Арт – дилер", "Пастир" i "Ватажок". – Вiдкинувшись на спинку крiсла, пiдвiв пiдсумок Стажер. – Я так розумiю, ви побачили в них щось загальне?

– Так, але так i не знайшов зачiпку. Тепер твоя черга спробувати, – Лангре машинально дiстав з кишенi пачку цигарок, покрутив ii в руках i сховав назад. – А менi в моi шiстдесят вже належить торт, iменна чашка i найближчий рибальський магазин.

– У вас, на кожнiй тецi, в лiвому нижньому кутку iнiцiали "А.К.", але ж так Алекс Крамер пiдписуе своi картини. Думаете, вiн якось пов'язаний зi зниклими? – Запитав Стажер.

– Не думаю, а точно знаю, – виправив Лангре. – Перед зникненням кожен з них отримав його картину.

– Може вам варто зачекати з купiвлею рибальських сiток? – Задумливо протягнув Стажер.

– Я вiддаю перевагу вудцi.

– Правильно, – кивнув Стефан. – Бо сiтки притягують зниклих.

– А це вже пахне статтею, – посмiхнувся Лангре.

– Якою? – Здивовано подивився на нього Стажер.

– Газетною, – пiдморгнув йому комiсар, та все ж пiдпалив цигарку.

Трохи помiтно сривившись, Стефан пiдчепив iз столу попiльничку, з якоi недопалки стирчали, як з iжака голки. Вiн витрусив вмiст в смiттевий кошик, що стояв пiд столом, i закашлявся вiд хмари попелу, що зметнулася.

Лангре невесело спостерiгав за всiм цим i подумав про те, що скоро i його ось так витрусять з вiддiлу, як стрiлянi гiльзи з револьвера. Стажер поступово починав наводити своi порядки.




Глава 2




Нiколас Романов вийшов з таксi, закинув рюкзак на плече i, прикривши очi, вдихнув повними грудьми. В маленькому мiстечку повiтря було набагато чистiше за Лондонське – свiже, навiть смачне. А навкруги кипiло життя. Студенти Оксфорда з ланчами i конспектами, розстеливши пледи, сидiли прямо на iдеально пiдстриженому газонi, користуючись останнiми теплими днями. Хтось грав в "змii i сходи", звiдвсiль доносилося неголосне бринькання гiтари, кiлька хлопцiв закидали в коробку червонi "блiшки".

Нiколасу подобалася така атмосфера молодоi безтурботностi, енергii i ентузiазму. Стародавнiй, нiби зiйшовший з картинки унiверситет, був мрiею кожного абiтурiента не лише Англii, але i iнших краiн. Тут все тiльки найкраще: викладачi – вченi i доктори наук, а перед випускниками вiдкриваються практично всi дверi.

Ввiйшовши до привiтно розкритих головних ворiт, Нiколас опинився в центральному холi, де також було повно народу. Багато хто його впiзнавав – пiдходили привiтатися, тиснули руки, захоплено перешiптувалися мiж собою. Нiколас був дiйсно знаменитий i, що вже грiха таiти, йому подобалося знаходитися в центрi уваги, блищати на свiтських вечiрках та посмiхатися в об'ективи камер.

Вiн добився всього цього, навiть не маючи вищоi освiти, i ось як все обернулося: ректор одного з престижних унiверситетiв краiни особисто запросив його виступити на сьогоденнiй лекцii. Вiд запропонованого гонорару Нiколас вiдмовився. В нього було свое дiтище, що приносить чималi грошi, – iнтернет-магазин товарiв для сну "РоманСон". Подушки, пiжами, нiчники, ловцi снiв, снодiйне на травах, дрiбнi аксесуари – все тiльки найкраще, з натуральних матерiалiв. Його продукцiя робила сон якiснiше, солодше i затишнiше.

До всього iншого Нiколас був автором популярноi книги про туризм, над продовженням якоi зараз активно працював. Йому було про що розповiсти, оскiльки вiн займався цим професiйно i побував у бiльшостi краiн. Багато тих, що страждають безсонням, тримали по екземпляру на своiх прилiжкових тумбочках. В однiй з глав Нiколас склав цiлий список мiсць зi всього свiту, де можна краще всього виспатися, i розсортував iх по рейтингу.

Вiн не забув i про найменших: записав казки i видання безлiчi рiзних культур, якi можна було почути тiльки вiд самих аборигенiв, побувавши в iх селищах.

Взагалi в грошах у Нiколаса не було нужди. Для нього важливiше матерiального було визнання – саме тому вiн прийняв запрошення вiд ректора. Сьогоднi, тiльки заради нього, в стародавнiх стiнах вiдомого на весь свiт унiверситету, збереться величезний зал. І це зробить його на крок ближче до мрii – заснувати власний унiверситет.

З виступом не повинно було виникнути жодних проблем, Нiколас вмiв працювати з публiкою. Вiн не вважав, що здатнiсть викликати прихильнiсть до себе людей, можна отримати тiльки з народження. І якщо вже не повезло з внутрiшньою чарiвнiстю, то виростити ii в собi нiколи не пiзно. Секрет крився в самопiзнаннi, у вивченнi особистих психологiчних i фiзичних особливостей, прийняттi i осмисленнi власного "я". Процес цей був досить трудомiстким, розпочинався чи не з дитинства i не припинявся нiколи, до самоi смертi.

Ще з раннього дитинства, людину починае займати питання, ким саме вона являеться, вона намагаеться розiбратися в собi i своему внутрiшньому свiтi. Звiдси бере витiк пiзнання внутрiшньоi особистостi. І це не просто процес самоспоглядання, але i спостереження за своiми вчинками, думками для того, щоб зрозумiти, як стати краще в тому або iншому аспектi. Адже в пiзнання внутрiшнього "я" без роботи над собою, немае нiякого сенсу. Заради особистоi гармонii варто ставити невеликi, але щоденнi цiлi: "Я той, ким е зараз i вiдрiзнятимуся вiд себе завтрашнього".

Тип мислення визначае самооцiнку, межi успiху i можливостей. Людина з фiксованим мисленням завжди порiвнюватиме себе з iншими. Щоб добре себе почувати, йому необхiдно бути краще за всiх навкруги. Такi люди бояться невдач i уникають викликiв навiть в тих сферах, в яких вважають себе талановитими. Вони бояться ризикувати, оскiльки думають, що навiть один-единий промах може похитнути iхнiй авторитет в очах iнших людей.

Вiд роздумiв Нiколаса вiдволiк, з’явившийся прямо перед ним хлопець, рокiв двадцяти. Променисто посмiхаючись, той навперебiй зi своiми товаришами, що приспiли, почав завалювати його комплiментами i захопленими одами на адресу "нетривiальних вiдкриттiв в сомнологii".

– І для повного щастя, – бадьоро пiдвела пiдсумок вся ця шумна компанiя, – нам бракуе тiльки фотки з вами.

– Ви ж не вiдмовите? – Заплескала вiями миловидна дiвчина з каштановим волоссям.

– Навiть не думав, – неголосно розсмiявся Нiколас i зробив крок до стiни, де його тут же облiпили бажаючi сфотографуватися.

Нiколас подивився в об'ектив смартфону, та так i застиг на мiсцi. В якостi "фотографа" йому дiсталася до непристойностi приваблива особа. Зовнi Нiколас продовжував посмiхатися, по ньому не можна було зрозумiти, що в серединi вже щось тьохнуло. Вiн навiть не моргав, нiби боявся, що варто йому на секунду вiдвернутися, як дiвчина зникне. Нiколас давно не вiдчував нiчого подiбного : час немов застиг на мiсцi, вiд кiнчикiв пальцiв вгору пробiгла iскра.

Через багатство та популярнiсть Нiколаса, при знайомствi з ним дiвчата частенько самi робили перший крок, намагалися притягнути його увагу. Вiн граючи, мiг затягнути в лiжко практично будь – яку красуню, але ось ця – чимось вiдрiзнялася вiд iнших. Начебто iй не було до нього жодноi справи.

– Тiльки не забудьте вiдмiтити мене в iнстаграмi, – весело пiдморгнув хлопцям Романов, коли тi, подякувавши, поспiшили до актовоi зали, щоб встигнути зайняти мiсця ближче.

Нiколас вiв досить популярний блог, на його акаунт було пiдписано бiльше трьох мiльйонiв людей i число це росло з кожним днем. Вiн славився тим, що художньо описував сни i давав iм пояснення. Також його сторiнка рябила безлiччю фотозвiтiв з подорожей по рiзних краiнах – вiд нiкому невiдомих африканських племен, до найбiльших столиць свiту. Частину публiки притягнули фото його вiлл iз запаморочливими видами i автомобiлiв бiзнес класу: ферарi, гелендвагенiв та мерседесiв.

А знiмки з пляжiв або коло басейнiв, з рельефно накаченими м'язами, на пописаному татуюваннями тiлi, викликали серед дiвчат скажений iнтерес.

Помiтивши неподалiк кавовий апарат, бiля якого якимось дивом не було черги, Нiколас, з секунду подумав, вибрав класичний капучiно. Прямо над кнопками з назвами напоiв був прикрiплений аркуш паперу з великою стрiлкою-покажчиком у напрямi актовоi зали. Не втримавшись, Нiколас злодiйкувато озирнувся по сторонах i, витягнувши з кишенi джинсiв кулькову ручку, приписав жартiвливе: "голосове управлiння". Парочка студентiв, що проходили мимо, помiтивши його витiвку, схвально розсмiялися i пiдкинули вгору великi пальцi.

Серед них Нiколас почував себе "своiм хлопцем", на секунду йому навiть захотiлося стати таким самим простим студентом, з тягою до дитячостi i шумних вечiрок. Тiею ж ручкою вiн начеркав записку для незнайомки, що зацiкавила його.



"Я ще нiколи не зустрiчав нiкого гарнiiше за тебе. Може, все ж сфотографуемось разом? Тiльки в бiльше невимушенiй обстановцi. Напиши свiй номер, якщо, звичайно, в тебе немае хлопця. З щирою надiею, Ловець Снiв.

P.S. Не знаю, чи п'еш ти каву. Сподiваюся, тобi сподобаеться".



Пiдхопивши стаканчик, Нiколас ввiйшов, до повнiстю забитоi людьми, актовоi зали. Поглядом вiн знайшов в натовпi ту саму дiвчину – вона виявилася однiею з небагатьох, хто не дивився на нього з жадiбним iнтересом i флiртуючою посмiшкою на губах. Незнайомка всiм своiм виглядом показувала, що вiн ii зовсiм не зацiкавив. Але Нiколас був з того типу чоловiкiв, яких найбiльше тягне, саме до недоступного i загадкового. Для нього це виклик, тому i перемога буде солодше.

Вправно пролавiрував мiж людьми, Нiколас пiдiйшов до дiвчини i з посмiшкою протягнув iй каву, разом iз складеною удвiчi запискою. Їх погляди зустрiлися, здавалося, настав той самий вiдповiдний момент, як несподiванно чиясь дитина, мабуть син когось з викладачiв або запрошених гостей, врiзалася прямо в Нiколаса. Вiн незручно погойдався i дивом утримав паперовий стаканчик, мало не обливши красуню гарячим вмiстом. Їх пальцi зiткнулися, дiвчина збентежено посмiхнулася, поправив пасмо волосся. Але момент був безповоротно загублений.

Нiколас обернувся до хлопчиська, що розбушувався, i жартiвливо запитав привселюдно:

– Хто хоче купити дитину? Продам недорого!

Тут же знайшлася його мама i, вибачившись, повела сина у бiк крiсел, по дорозi вiдчитуючи того за неналежну поведiнку. Ректор, що помiтив Нiколаса, з посмiшкою кивнув йому у бiк сцени, а сам попрямував вперед, щоб представити присутнiм запрошеного гостя.

– Ледi i джентльмени, – вставши за трибуну, почав ректор. – Тема сьогоднiшньоi лекцii – "Вивчення самосвiдомостi i пошук глибинного сенсу".

Вiн пару разiв клацнув мишкою. На широкому, розмiром майже на всю стiну екранi за його спиною, плавно змiнюючи один одного, поплили слайди, присвяченi дiяльностi Нiколаса.

– Нiхто не розповiсть вам про це краще за нашого гостя, – вiдкашлявшись, продовжив ректор. – Вiн нерiдко виступае консультантом на телепередачах, дае iнтерв'ю для вiдомих журналiв, газет та сайтiв. Так що, думаю, багато з вас напевно його знають. Вiн професiонал своеi справи, хоч i не мае спецiальноi освiти, оскiльки сам е засновником цiеi науки. В майбутньому вiн плануе заснувати онлайн-унiверситет для тих, хто цiкавиться вивченням i розбором сновидiнь.

Вже зараз вiн консультуе безлiч знаменитих, видатних людей, прiзвища яких я не стану розголошувати iз зрозумiлих причин. А ось прiзвище нашого гостя знати не лише можна, але i треба. Отже… – ректор витримав театральну паузу, – Нiколас Романов! Вiн же Ловець Снiв!

Зал вибухнув бурхливими оплесками. Нiколас пiднявся по бiчних сходинках на сцену, тримаючи перед собою мобiльний. Для своiх пiдписникiв в iнстаграмi вiн увiмкнув прямий ефiр, щоб зафiксувати важливий момент: видатнi уми Оксфорда зiбралися, щоб його послухати. У цей момент вiн помiтив повiдомлення, що спливло на екранi, вiд "Sweet Strawberry" – усмiхнений, махаючий помпонами смайлик. Судячи з аватарки, це була та сама незнайомка, яку вiн пару хвилин тому почастував кавою. Нiколас знайшов ii поглядом.

– Це для моiх пiдписникiв, – кивнув вiн на свiй телефон. – Хоч iз бiльшiстю з них ми i не знайомi в реальному життi, але я цiную кожне повiдомлення. Вони роблять мое життя ще яскравiше i приемнiше. Дякую вам, що не забуваете запитувати, як моi справи. І за те, що завжди поруч, де б я не був.

Пiдiйшовши до другоi, вiльноi трибуни, Нiколас поставив телефон в спецiальне крiплення, а поруч поклав свiй незамiнний талiсман. Хоч Нiколас i був впевнений в своiх словах i силах, серце все одно колотилося вiд хвилювання. Вiн непомiтно провiв пальцями по татуюванню павука – той, як завжди допомiг йому зосередитися i заспокоiтися.

– Сучасне тлумачення снiв е одним з широко використовуваних методiв психоаналiзу, який базуеться на iнтерпретацii символiки сновидiнь i застосовуеться виключно iндивiдуально.

– Наприклад, цей талiсман, – Нiколас пiдкинув вгору руку iз затиснутим в нiй особистим оберiгом. – Так званий "Ловець снiв". Одного разу старому вождевi явився мудрець в образi павука. Павук почав плести павутину в серединi вербовоi лозини i за роботою подiлився своею мудрiстю з iндiйцями. Вiн повiдав iм, що в свiтi iснують добрi i злi сили. Якщо людина вибрала добро, значить, йде правильною дорогою, а якщо зло – починае блудити i втрачае свiй шлях.

Павук подарував сплетений обiд вождевi i сказав, що зло застрягне в павутинi, а добро навпаки легко пройде крiзь неi.

Нiколас звичним жестом поправив волосся, зачесавши його пальцями назад, i продовжив:

– І в наш час люди вiрять в силу рiзних прикмет, амулетiв i талiсманiв, якi здатнi захистити вiд неприемностей. Ловець снiв, це iндiанський амулет, захищае сплячого вiд злих духiв i хвороб. За переказами, поганi сни заплутуються в павутинi, а хорошi прослизають крiзь отвiр в самому центрi. Ось тут, – для наочного прикладу вiн вказав пальцем на отвiр в центрi амулета, який продовжував стискати в руцi.

– Плетучи свою мережу, павук залишае в серединi зовсiм небагато простору, крiзь який можуть пройти, тiльки добрi сни. В багатьох культурах павуки вважаються священними комахами, iх не виганяють iз житла i нiколи не вбивають спецiально. Ще з давнiх часiв хороший сон вважався запорукою успiшного полювання, сили були потрiбнi, щоб виживати в тяжких умовах дикоi природи, битися з хижаками i ворожими племенами. Тому ловцi снiв завжди цiнувалися.

– А чие пiр'я в них використовують? – Пiднявши вгору руку i дочекавшись кивка у вiдповiдь, запитала дiвчина в смiшних круглих окулярах.

– Для жiночих ловцiв традицiйно беруться совинi, для чоловiчих – орлинi. Але це не обов'язково. Найголовнiше – брати пiр'я живих птахiв, що випало пiд час линьки. Пiр'я з мертвоi, обскубаноi курки, радостi у будинок не принесе.

Нiколас опустив талiсман i продовжив:

– Кожен з нас, проводить увi снi третину свого життя. Сон е однiею з основних фiзiологiчних потреб всiх ссавцiв i птахiв. В Древньому Китаi позбавлення сну вважалося однiею з найстрашнiших страт. Зазвичай тортури проводилися для того, щоб людина з ослабленою свiдомiстю видала абсолютно всю iнформацiю при допитi. На щастя, тепер насильство заборонене законом, а тортури i катування сприймаються суспiльством, як щось нелюдяне i аморальне.

– До слова про допити. Ви колись консультували полiцiю? – З неприкритим сарказмом вигукнув хтось з далекого ряду.

– Нi, – коротко вiдповiв Нiколас.

– Чому? – Запитав все той же голос. – Всi крутi специ консультують!

Проiгнорувавши друге питання, Нiколас, як нi в чому не бувало продовжив лекцiю:

– Насправдi, гiрше, що ви можете зробити для свого органiзму в цiлому i мозку зокрема – несерйозно вiдноситися до сну.

– А ви рятували людей? – Зробивши ковток того самого капучiно, запитала його нова знайома. "Стигла полуниця", як Нiколас тепер подумки ii називав.

– Ага! Увi снi! – Голосно реготав хлопець з шоломом для регбi, що лежав на колiнах. Його пiдтримали смiхом сокомандники.

– Якщо людина прокинулася вранцi, вiн вже врятувався, – незворушно усмiхнувся Нiколас. – Вночi мозок проходить свого роду iнвентаризацiю. На той час, як ми прокидаемося, ми е вже зовсiм iншими людьми.

– Що означають твоi татуювання? – Зухвало, на "ти", запитала дiвчина з перших рядiв, явно домагаючись цим його уваги. Вона була iстинним втiленням вульгарностi : з глибоким вирiзом на грудях, яскраво-червоною помадою на губах, i в цiлому з тих, кого Нiколас би визначив, яка "здасться без бою".

– Те, що вони в мене е. Я кiлька разiв втрачав все. Але татуювання були i будуть зi мною назавжди.

– Мiстер Романов, – переключив на себе увагу ректор. – Розкажiть нам про незвичайну науку снiв.

Нiколас згiдно кивнув, коротко поглянувши на професора:

– Людський сон – дивовижний i складний процес, яким на протязi вiкiв надихалися письменники, поети i художники. Сни i сновидiння – давне джерело художньоi i лiтературноi творчостi.

Онейрологiя – повноцiнна самостiйна наука про сни, яка знаходиться на стику нейробиологii i медицини. В культурi багатьох народiв, що мешкають в теплому клiматi, прийнято вiдкладати всi справи, щоб ненадовго перерватися на денний сон. В деяких краiнах таку традицiю називають сiестою, – Нiколас перегорнув на екранi кiлька фотографiй, якi вiн особисто зробив в Іспанii i Грецii. – Згiдно з моiми останнiми дослiдженнями, регулярний денний сон знижуе ризик серцево – судинних захворювань. Ви навiть не уявляете, наскiльки важливий сон для нашого органiзму, який за цей час повнiстю оновлюеться. До того ж вiдбуваеться прискорення обмiну речовин, тобто утворення нових клiтин i тканин. Сон вкрай важливий для вiдновлення мозку i нервовоi системи. Всесвiт розумний i нiчого просто так не робить. Якщо вже люди сплять третину свого життя, це явно неспроста.

Зал недовiрливо зашушукався, деякi з сумнiвом переглянулися мiж собою.

– Я не зовсiм звичайна людина, – продовжив Нiколас. – Не визнайте мене за божевiльного, але я кажу абсолютно серйозно. Я не просто людина, я – Ловець снiв. Я намагаюся дати пояснення кожному сну i вiднести його до минулого або до майбутнього. Знаю точно, що дуже рiдко сни бувають звичайною фантазiею або кошмаром.

Нiколас неквапливо пройшовся по сценi, склавши руки за спиною. Зупинився в самому центрi, наiжачив свiтле волосся.

– В дитинствi мене постiйно мучили страшнi сни, – знову заговорив вiн. – Можливо, через це я полюбив мiстику, вiрив у потойбiчний свiт i в цiлому, нiби збожеволiв на всьому цьому. Мене водили до багатьох фахiвцiв, але лiкарi так i не прийшли до единого дiагнозу. З п'яти рокiв я майже щоночi бачив нечiткi, розмитi кошмари i прокидався в холодному потi з серцем, що майже вилiтало грудей. З часом я навчився з цим справлятися. Заспокоювався, обертався на iнший бiк i спав далi, як нi в чому не бувало.

Але вранцi, довго думав про те, що менi наснилося, гадав, що вони можуть означати i чому таке вiдбуваеться саме зi мною. В п'ятнадцять я зрозумiв, що кожен з нас, звернiть увагу, кожна людина здатна бачити у снах свое майбутне. Нiколас лише посмiхнувся на скептичнi усмiшки, очi студентiв округлялися.

– Моi батьки дуже любили подорожувати. В нашiй сiм'i була чудова традицiя – кожен мiй день народження вiдмiчати в новiй краiнi. В однiй iз таких поiздок ми потрапили в жахливу аварiю i в результатi опинилися в реанiмацii, де лiкарi боролися за нашi життя. Мама. – Нiколас важко ковтнув. – Мама першоi пiшла на поправку. Вона сидiла на задньому сидiннi, i удар з того боку був не таким сильним. Я сидiв на передньому, поряд з батьком, i у момент зiткнення, вилетiв через лобове скло.

Я навiть помер на якийсь час – лiкарi дiагностували клiнiчну смерть. Менi все запам'яталося уривками: як я лежав на дорозi, i як привезли в лiкарню, як мене перенесли на операцiйний стiл, пам'ятаю, що не вiдчував болю, знаходячись в шоковому станi. А потiм обличчя закрила киснева маска i останне, що я тодi почув – слова анестезiолога, що побажав менi щасливоi дороги. Ох, тодi я i не пiдозрював, що за шлях мене чекае! – Нiколас емоцiйно сплеснув руками. – Мене немов висмикнули з власного тiла.

Я дивився на себе, нiби з боку i ще нiколи менi не було так спокiйно, як в той момент. Настiльки спокiйно, що зовсiм не хотiлося повертатися назад в сувору реальнiсть. Пiсля цього я перестав боятися смертi i набув душевноi рiвноваги. Впевнений: нам немае чого страшитися того, що нас чекае за порогом.

Нiколас зробив ковток води з високоi склянки. Окинув поглядом зал, повний людей, тих, що жадiбно ловлять кожне його слово, i продовжив:

– Батьку припало найбiльше. Вiн, як i ми з мамою, знаходився в реанiмацii, але потiм впав в кому, i тiльки через чотири мiсяцi його перевели в звичайну палату. Єдине, що пiдтримувало в ньому життя – апарат штучного дихання. Я вiдвiдував його що митi, годинами, днями, тижнями чекав, що все налагодиться, що вiн видужае i все знову буде добре. Менi довелося швидко подорослiшати. Я зрозумiв, що нiхто, крiм мене не зможе розiбратися в справах батька, бiзнес без нього зупинився, треба було щось робити.

А ще я зрозумiв, якими жорстокими i бездушними можуть бути тi, хто присягав "не зашкодити", – Нiколас зло блиснув очима. – Те, що робили лiкарi складно назвати лiкуванням. Швидше вони просто не дiяли, а чекали коли батько "вiдмучиться". Моi спроби розворушити батька, ночiвлi з ним в палатi, i те, що я продовжував боротися i вiрити, iх тiльки дратувало. Менi доводилося буквально примушувати iх виконувати хоч би мiнiмальнi обов'язки: мiняти крапельницi, робити уколи, перевiряти стан, та навiть елементарно – мити в палатi пiдлогу.

Одного разу, коли я ночував, на зсунутих разом стiльцях у коридорi, бiля батькiвськоi палати, мене нiби накрило хвилею сну. Хоча в тi днi я засинав насилу, – Нiколас задумливо склав пальцi будиночком, впершись лiктями. – Менi наснилося зимове кладовище. Таке реальне, з чорним вiд свiжовикопаноi землi снiгом, каркаючими воронами i труною, в якiй лежав батько. Тодi я не надав сну особливого значення, на дворi був червень мiсяць i я продовжував вiрити в краще.

Через пiвроку батько помер, ми з мамою поховали його на заснiженому цвинтарi. Навiть костюм на ньому був такий, як менi наснився. Повiрте, я б вiддав все, щоб мiй сон не виявився вiщим. Вiддав би все, аби стати звичайною людиною.

Нiколас випрямився, зробив рух плечима, нiби скидаючи з себе тягар давнiх спогадiв, i вже iншим бадьорiшим голосом, сказав:

– А тепер загадка для приманки. Всiм вам вiдомо про так званий "ефект дежавю", коли людина вiдчувае, нiби вже бував в тiй або iншiй ситуацii, або мiсцi, аж до дрiбниць. Але все одно не може зв'язати "спогад" з конкретним моментом з минулого. "Сон" i "дежавю" – частини одного цiлого. З самого народження кожен з нас здатний бачити у снах свое майбутне. Коли нам здаеться, що деякi подii з нами вже точно вiдбувалися, значить i справдi вiдбувалися – лише увi снi.

Таким чином, вже сьогоднi ми можемо користуватися тiею iнформацiею i тими навичками, якi опануемо в майбутньому. Існуе i iнший погляд на феномен дежавю, – Нiколас сховав руки в кишенi i почав ходити по сценi. – Перш нiж прийти в цей свiт, ми бачимо уривки майбутнього життя, що вiдповiдае нашому особистому плану або кармi. І коли увi снi, здаеться, що ми вже десь це бачили, значить, ця подiя запланована ще до нашого власного народження.

Рiч у тому, що на протязi життя, людина часто вiдходить вiд власного плану, мiняе маршрут, мимоволi уникаючи намiчених ще до народження шляхiв. А сни – дежавю нагадують нам про первинний варiант подiй.

Нiколас зупинився бiля самого краю сцени, балансуючи на п'ятах:

– Для тих, хто не вiрить в реiнкарнацiю iснуе iнше пояснення. Можливо воно припаде вам ближче до душi. Ми грунтовно забуваемо деякi епiзоди зi свого життя i потiм не можемо iх згадати. Наприклад, дитячi враження або ще якiсь дрiбницi, якi не вартi особливоi уваги, але все ж вiдклалися десь на пiдкiрцi свiдомостi. Пiд час дежавю такi "мемуари" рiзко спливають з глибин пам'ятi. Я це називаю "згадати майбутне". Подумки ми можемо подорожувати в часi, неважливо – в минуле або в майбутне.

А найактивнiше, в цьому напрямку, пiдсвiдомiсть працюе якраз пiд час сну. Увi снi ми "пiдключаемося" до всiеi iнформацii, так би мовити, нашоi особистоi "картi пам'ятi". Я твердо впевнений, що людина не може померти, поки не збудеться ii останнiй сон. Знаходячись в царствi Морфея, ми найчастiше бачимо те, на що спрямованi нашi найсильнiшi емоцii. Комусь сниться майбутне пiдвищення по роботi, комусь – розлучення з коханою людиною, або прекрасний вiдпочинок на Карибських островах.

– Недивно, що ранiше до контролю сновидiнь вiдносилися з великою повагою, як до чогось надприродного i великого, – пiдтримав розповiдь ректор. – Тому в Древньому Китаi бранцiв катували позбавленням сну. Щоб тi не знали, врятуються або нi.

– Отже, – кивнув Нiколас. – Людина здатна здiйснювати неймовiрне, в моменти, коли iй бiльше нiчого втрачати. Насправдi, лише будучи загнаними в кут, ми починаемо дiяти по-справжньому ефективно, використовувати всi ресурси i можливостi нашого органiзму. Це можна пояснити тим, що коли органiзм знову засинае, в нас залишаеться очiкування наступного будильника, свiдомiсть входить в промiжний стан мiж сном i реальнiстю. Сновидiння – своерiдний мiсток, мiж свiдомим i несвiдомим.

Цi процеси можна уявити, як деяку скриню, в яку складаеться все, що важко прийняти i засвоiти. Незадоволенi бажання, марення, незавершенi ситуацii, конфлiкти – все це потрапляе туди ж. Тому на сни варто звертати увагу, вони пiдкажуть, що ми приховуемо вiд самих себе. До речi, цiкавий факт, – Нiколас по-хлопчачому пiдморгнув присутнiм.

– Моi дослiдження пiдтвердили, що люди, яким властиво переносити будильник, що задзвонив, ще, ще i ще на декiлька хвилин вперед, бiльше схильнi до усвiдомлених сновидiнь i вони частiше за iнших бачать свое майбутне. Всi, так названi "сни – дежавю", виникають саме через нашi переживання. Той, хто змiг це зрозумiти стае "людиною без страху".

– Чому? – Пiдняла вгору руку жiнка середнього вiку.

– Тому, що вiн стае впевненим у завтрашньому днi.

– Але, як це все працюе? – Здивовано спохмурнiла вона.

– Що ж, – Нiколас задумливо постукав пальцями по пiдборiддю, – наведу вам ще один приклад. Припустимо, у школi вам з легкiстю даеться англiйська, i ви складаете по нiй iспит на вищий бал. А потiм, вже в унiверситетi, ви починаете займатися англiйською бiльш поглиблено, або вiдвiдуете додатковi курси, вивчаете мову усвiдомленiше. Це означае, що у школi ви користувалися своiми знаннями з майбутнього, з дорослiшого вiку. Вмiння iздити на велосипедi, роликах, ковзанах вiдноситься до того ж.

Вiчний задирака в шкiльних бiйках завжди виходить переможцем завдяки своiй iнтуiцii, знанню як, куди i коли бити. А потiм стае майстром спорту. От, як це працюе. Вже зараз ми можемо користуватися знаннями i умiннями зi свого майбутнього. Сон – це зв'язок мiж нами минулими i нами майбутнiми. Сон – абсолютно вся iнформацiя людини. Все його життя. Сон е конференцiя: я минуле, я нинiшне, я майбутне.

Нiколас дiстав з нiшi пiд трибуною пляшку негазованоi води i наповнив свою майже спорожнiлу склянку.

– Сюжети будь – яких снiв, що викликають пiзнання, питання i емоцii, краще записувати, щоб згодом можна було iх аналiзувати i робити висновки. Якщо ви раптом усвiдомлюете, що сновидiння повнiстю вiдбивае вашi прагнення, показуе те, чого ви пристрасно хочете або навпаки не хочете, впевнено заявляю, незабаром ви опинитеся в ситуацii, схожiй або навiть конкретнiй, що приснилася. Увi снi мозок сприймае те, що вiдбуваеться поза часом. Тобто, одночасно i як минуле, i як майбутне. Саме тому виникае вiдчуття вiдриву вiд реальностi.

Хорошi чи поганi сни не е показниками порушень мозку. Просто все це мало вивчено. А тепер, скажiть менi, що таке "гiпноз"?

– Гiпноз або "hypnos" в перекладi з грецького означае "сон", – карбував, як по начитаному, зовсiм ще молоденький хлопчина в картатiй сорочцi. І вiдразу ж залився фарбою, як помiдор, коли в його сторону з цiкавiстю обернулася половина залу.

– Все правильно, – кивнув Нiколас. – Проте, мабуть переклад едине, що об'еднуе цi обидва поняття.

– Чому ви цим займаетеся? – Трохи подавшись вперед зi свого крiсла, з щирим iнтересом запитала дiвчина у бежевому пiджаку.

– "Водiй автобуса вже випив свою першу склянку". – Процитував Нiколас зрозумiлi одному йому слова.

Іншi ж здивовано переглянулися мiж собою, явно збитi з пантелику.

– Ви повиннi зрозумiти, що насправдi вам нiчого втрачати. Що ви маете в цьому свiтi? Майно? Здоров'я? Життя? Все це ви можете втратити вiдразу. Водiй автобуса вже випив свою першу склянку. Скоро вiн сяде за кермо, i в будь – який момент ви зiткнетеся з ним на дорозi. Нiс до носа, пiд час обгону по зустрiчнiй смузi, або не впоравшись з керуванням, врiжетеся йому в бiк. Отже, чому я цим займаюся?

Нiколас витримав недовгу паузу i продовжив:

– Моя мета – вивести науку про сновидiння на новий рiвень i я вже немало досяг успiху на цьому теренi. Проте можу сказати, що, незважаючи на весь мiй десятирiчний внесок, ми все ще вражаюче мало знаемо про цей дивовижний стан. Проте я впевнений, що онейрологiя е однiею з саме тих наук, що динамiчно розвиваються, i моi дослiдження в цiй областi щодня перевертають нашi уявлення про значення сну для органiзма. Чому нам необхiдно спати? Що вiдбуваеться з мозком пiд час сну? І як недолiк сну позначаеться на нашому здоров'i? Навiщо ви прокидаетеся кожен ранок? На кого витратите свiй останнiй день, якщо вiн завтра?

– Як опанувати технiку сну? – Поправивши окуляри, що з'iхали на перенiсся, запитав ректор.

– Що ж, якщо коротко, коли ви бачите сон, ви як би знаходитеся в кiнотеатрi i спостерiгаете за сюжетом з боку. Основне завдання зводиться до того, щоб впiймати той самий момент, в якому виникае питання : "А чи не сниться менi все це"? Цей iдеальний час, щоб спробувати дати команду. Наприклад, подивитися на своi руки або повернути голову. Якщо у вас вийшло, далi можете вибудовувати сюжетну лiнiю. Але, знову ж таки, повторюся, що люди вчаться цiй технiцi не день i не два.

– А що до пророчих снiв? – Запитала лiтня ледi в широкому капелюсi, який був чи не бiльше ii самоi.

– Вивчення пророчих сновидiнь вiдкривае цiлий, доки ще не вивчений свiт, до якого варто прислухатися. Тi, хто вмiють це робити, уникають купи проблем у своему життi. Багато хто вважае, що подiбнi сни насправдi лише плiд нашоi пiдсвiдомостi, нiякого пророчого сенсу вони не несуть, а швидше допомагають зменшити тривогу або задовольнити в уявi давне бажання. Як би там не було, люди, якi прислухаються до власних снiв, не лише частiше за iнших приймають виграшнi рiшення, але i краще пiзнають самих себе.

– Втлумачивши чужi сни, ви допомагаете людинi вибрати вiрний шлях? – Поставив питання чоловiк в пiжонському смугастому костюмi.

– Навiть, якщо увi снi ми i приймаемо якiсь рiшення, зазвичай це вiдбуваеться, як би з боку, на несвiдомому рiвнi, i на ранок про це залишаються лише невиразнi спогади. Особисто я завжди раджу розвивати iнтуiцiю, а не тлумачити сни по сонниках, яких написано тисячi, а значення однiеi самоi картинки в кожному розрiзняеться, як день i нiч. Розвиток iнтуiцii займе час, безумовно, але воно того варте. А ще – головне жити повноцiнним життям. З освоенням усвiдомлених сновидiнь, це стане можливо двадцять чотири години на добу, – Нiколас пружинним кроком повернувся до трибуни, перемкнув зображення, якi змiнювали одне одного, на фотографii сплячих людей. Хтось спав пiд вiдкритим зоряним небом i блаженно посмiхався, хтось тривожно хмурився в м'якому лiжку. – Всiм нам подобаються приемнi сни, де ми пиряемо в небi, цiлуемося з коханою людиною або наприклад, отримуемо заповiтний "Оскар". Такi сни радують i надихають. Але як бути, якщо сниться щось страшне, немислиме, незвичайне? Лякатися? Зациклюватися? Чи навпаки не сприймати серйозно? І чому одним сняться веселковi хмарки, а iншим – темнi пiдземелля? Як навчитися чути власну пiдсвiдомiсть? Пiд час звичайного сну, необхiдного для вiдпочинку i вiдновлення мозку, у людини можуть працювати пам'ять i сприйняття, але при цьому вiдключено мислення. З цiеi причини звичайнi сновидiння швидше нагадують "фiльм", який ми можемо частково пам'ятати пiсля пробудження, але пiд час самого "перегляду" не в силах вплинути на перебiг подiй.

Несподiвано з коридору донеслися чиiсь гучнi веселi голоси:

– Латте! Латте!

– Капучiно!

Студенти, що зiбралися в залi, пирснули вiд смiху, безуспiшно ховаючи посмiшки в долонях. Щось незадоволено пробурчавши собi пiд нiс, ректор квапливо спустився зi сцени i сховався за дверима, щiльно прикривши iх за собою.

– На моему першому роцi навчання в унiверситетi, – продовжив Нiколас, коли нарештi зал угамувався, – ми проходили курс психологii. Викладачем був такий, знаете, вiдповiдний епатажний тип. На першiй же парi вiн дав жартiвливу пораду на майбутне: "на роботi завжди ходiть з текою документiв, робочий стiл теж завалюйте кiпами паперiв. Носiть iх з собою навiть в iдальню, i тодi керiвництво вважатиме вас трудягою i цiнним працiвником, як би ви не валяли дурня". Через мiсяць пiсля цiеi лекцii препода призначили деканом.

А я кинув навчання, але ось його пораду пам'ятаю досi.

На цих словах повернувся ректор з великою кiпою паперiв пiд пахвою. Зал вибухнув черговим нападом смiху, але всi швидко вщухли, коли Нiколас продовжив говорити:

– Тепер трохи про силу думки. Вiдома всiм приказка про те, що "думка матерiальна" – не порожнi слова, а доведений вченими i психологами факт, який вони безпосередньо зв'язують iз законом тяжiння.

– А можете пояснити, як тлумачити своi сни? – Боязко, зовсiм тихим голосом запитала дiвчинка з першого ряду, проте Нiколас ii все одно почув.

– В першу чергу, коли ми спимо, ми отримуемо iнформацiю, i не лише з минулого. Звернiть увагу на емоцii, якi вiдчуваете увi снi i запитайте себе: "На що в моему життi це схоже"? "Коли я вiдчував себе так само"? Перш нiж аналiзувати сон, треба його як слiд вiдчути i розiбрати по поличках. Спершу намалюйте те, що вам наснилося. Просто вiзьмiть аркуш паперу, фарби або олiвцi i зображуйте будь-який епiзод зi сну. Тепер подумки опишiть свiй малюнок. Який вiн? Який настрiй передае? Що хотiлося б змiнити? На що у вашому життi це схоже? Якщо сон обiрвався, або закiнчився не так, як би того хотiлося, i це не дае вам спокою, придумайте продовження самi. Так нiби пишiть казку. Якщо увi снi е кiлька конфлiктуючих сторiн, продумайте сон вiд iменi кожного героя. Це допоможе не лише вивчити послання сну з рiзних сторiн, але i об'еднати цi частини в одне цiле.

– Можете розповiсти про лунатизм? – Запитала брюнетка з грубою, довгою косою.

– Лунатизм, або, як його ще називають сноходження, е досить рiдкiсним порушенням сну, при якому сплячi люди можуть ходити i здiйснювати увi снi якiсь дii. Їх мозок при цьому перебувае в станi пiвсна-неспання. Прокинувшись, лунатики зазвичай нiчого не пам'ятають. Цiкаво, що найчастiше таке вiдбуваеться з дiтьми, що пiддаються постiйному стресу, i з людьми, в станi клiнiчноi депресii.

– О так, – кивнула брюнетка. – Коли я була маленькою, мiй молодший брат ходив увi снi. Було дуже жахливо. Нашi кiмнати знаходилися поруч, i я часто прокидалася через те, що на мене хтось дивиться, ще i це його шумне дихання, прямо мурашки по шкiрi. Вiн просто приходив i стояв навпроти мого лiжка, дивлячись в порожнечу, як в якихось фiльмах жахiв. У такi моменти я навiть поворушитись боялася – думала, хiба мало що. Вiн стояв так хвилин двадцять i йшов до себе, лягав назад у лiжко, а на ранок нiчого не пам'ятав. Я так i не звикла до цього, кожного разу страшно.

– Я десь читав, що е ще летаргiчний сон, – з деяким сумнiвом в голосi пригадав мiцно збитий хлопець у бiлiй сорочцi. – Таке i справдi бувае?

– Уявна смерть, – кивнув Нiколас. – Стан, при якому людина стае нерухомою, а всi життевi функцii хоч i зберiгаються, але значно сповiльнюються: пульс i дихання стають рiдше, знижуеться температура тiла. В лiтературi повно легенд про людей, що впали в глибокий, схожий на смерть, сон. Проте страшилки з книжок далеко не завжди вигадка. Навiть сьогоднi, в столiття просунутих технологiй, лiкарi iнодi не розпiзнають летаргiю, i сплячих живцем вiдправляють в могилу.

Багато вiдомих людей боялися, що з ними станеться подiбне, а ось ви, – Нiколас обвiв поглядом зал, – повиннi навчитися долати своi страхи i тодi будете здатнi здiйснювати неможливе, вас почнуть поважати.

– Ви популярнi i у вас купа знайомих. Скажiть, що вас найбiльше дивуе в людях? – Пролунало питання з найвiддаленiшого вiд сцени ряду.

– Те, що багатьом властиво постiйно турбуватися про майбутне i згадувати минуле. Такi люди зовсiм iгнорують сьогодення. Живуть, нiби нiколи не помруть i помирають, нiби нiколи не жили.

На цих словах Нiколас вклонився публiцi. Пролунали гучнi оплески, в залi включилося яскравiше "денне" свiтло. Розбуркано обговорюючи мiж собою прослухану лекцiю, студенти вишикувалися в чергу, щоб дiстати автограф або фотографiю з Нiколасом, або i те i iнше вiдразу.

– Вiтаю, Нiколас, – протягнув йому руку, що дочекався своеi черги, симпатичний юнак, чимось схожий на солiста вiдомоi рок-групи. – Я хлопець тiеi дiвчини, яку ви почастували капучiно.

– Приемно познайомитися, – щиро посмiхнувся Нiколас. – Повторюся, вона у вас просто чудова.

– Ваш вчинок пiдняв менi настрiй, – пiдморгнула "стигла полуниця". – Дякую.

– Звертайтеся, – пiдморгнув Нiколас.

– В записцi ви просили не вiдповiдати вам, якщо у мене е хлопець, але ми просто не можемо пiти, не сфотографувавшись з вами, – дiвчина трохи збентежено заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося. – Ви приголомшливий, а отримати вiд вас записку, в сто разiв крутiше за автограф, як у всiх.

– Ввечерi обов'язково подивимося передачу з вашою участю, – хлопець "полуницi" ще раз потиснув йому руку, – триматимемо за вас кулаки.

– Дякую, що пришли на мою лекцiю. Удачi, – вiдповiв Нiколас i завмер, позуючи для чергового знiмка.

Роздавши автографи i посмiшки, Нiколас вирiшив скористатися моментом i спокiйно прогулятися широкими коридорами унiверситету. Здавалося, тут навiть стiни просочилися мудрiстю, а пiд високими стелями сплелося вiдлуння тисячi тисяч проведених лекцiй. Повернувши в абсолютно порожнiй коридор, Нiколас почув голос, що пролунав через причиненi дверi аудиторii:

– Вiзьмiть листи паперу, зiмнiть i киньте iх убiк. Так само ви викидаете своi сни, коли не користуетеся ними в належнiй мiрi.

Зацiкавлений Нiколас, пiдкрався ближче, i впершись лiктем об стiну, прислухався:

– Тепер вiзьмiть ще по аркушу паперу, зiмнiть, – продовжив викладач. – А далi правила дуже простi. Уявiть, що ви – населення певноi краiни, де у кожного громадянина е шанс стати багатше, або ж вийти на новий соцiальний рiвень життя. Все, що для цього треба – закинути в смiттевий кошик зiм'ятий аркуш паперу, не встаючи зi свого мiсця.

Заднi парти загудiли невдоволеним нарiканням, розумiючи, що у попереднiх, шансiв влучити в цiль набагато бiльше :

– Так нечесно!

Студенти почали кидати папiр i, як i передбачалося, майже всi, хто сидiв на перших рядах потрапили в кошик. А ось iз заднiми партами вийшло навпаки – бiльшiсть промазали.

– В тих, хто сидiв ближче до кошику, було свiдомо бiльше шансiв влучити в цiль, – кивнув викладач, задоволений проведеним експериментом. – Це i означае "мати привiлей над iншими". Але чи помiтили ви, що про несправедливiсть говорили тiльки тi, хто сидiв на заднiх партах? Учнi з переднiх мiсць не бачили складностi в завданнi. Їм треба було кинути всього з декiлькох метрiв. Ваше завдання для студентiв одного з кращих унiверситетiв краiни – усвiдомлювати, що ваша освiта – е ваш привiлей. Використайте ii для досягнення своiх цiлей, але й не забувайте про тих, хто позаду. В будь – якiй ситуацii треба залишатися людиною.




Глава 3




– "Менi вiдомо, що ти зробив п'ятнадцять рокiв тому. Іншi вже призналися. Полiцiя дихае тобi в потилицю. Ваш Харон". – Зачитав вголос Стажер, акуратно тримаючи двома пальцями куточок записки. Та, як i належить доказам, вже була ретельно упакована в спецiальну захисну плiвку.

Вiн разом з Лангре знаходився в готельному номерi сера Альприма, мiльярдера i фiлантропа, труп якого вже встигли оглянути експерти. Тодi як Стефан зачитував змiст листа, Лангре оглядав мiсце злочину, обводивши уважним поглядом обстановку номера. По фотографiях, що висiли на бiлих стiнах, вiн помiтив, що вбитий явно пишався своiми досягненнями i придбаннями.

На одному зi знiмкiв, серовi Альприму вручали золоту статуетку, на честь чергового почесного звання i той слiпуче посмiхався на камеру, гордо розправивши плечi. На iншому – фото триповерхового замку, що вражае своiми розмiрами, який спроектували i вiдреставрували кращi в свiтi архiтектори. Очевидно, сер Альприм був одним з багатьох, кого стародавнi цитаделi притягували своею загадковiстю i романтизмом. Не дивно, адже вiки, що простояли тi, ставали iсторiею, що ожила.

Завдяки ним, часи лицарських турнiрiв, урочистих прийомiв, пiдлих змов, таемних ходiв, гримлячи ланцюгами привидiв i пошукiв незлiчених скарбiв переставали бути просто словами на запорошених сторiнках. Напiвзруйнованi стiни все "пам'ятали", здавалося, нiби кожен iх камiнь дихае iсторiею, приховуе жахливу таемницю. Хочеться вiрити, що середньовiчнi замки назавжди збережуть свою "душу", ауру загадковостi, до якоi люди торкаються чи не з благоговiнням. Адже без неi камiнь просто камiнь, яким би вiн не був стародавнiм.

– Приймаючи ваше запрошення на каву, я i подумати не мiг, що доведеться пити ii тут. – Стажер зробив наголос на останньому словi i трохи помiтно перекрутив плечима.

Лангре на це лише гмикнув, зробив ковток з паперового стаканчика i продовжив вивчати примiщення. Інша стiна вiдрiзнялася своiм вмiстом: нiяких фотографiй, а тiльки картини iз зображеними на них рептилоiдами. Вони дивилися своiми моторошнуватими, заворожливими очима, нiби заглядали в саму душу i здавалося, що ось – ось моргнуть i оживуть на полотнах. Рептилоiди, немов знали про все, що сталося в номерi, знали i бачили, але нiкому не розкриють цю таемницю. Роботи вражали, до них явно доклав руку талановитий майстерний художник.

Стажер, простеживши за поглядом Лангре, окинув картини швидким поглядом. Мабуть не знайшовши в них нiчого особливо примiтного, знову заговорив про лист, що так схвилював його :

– Записка все ускладнюе.

– П'ять мiльярдiв евро на його рахунку, – крутивши в пальцях запальничку, заперечив Лангре.

– Хм-м-м, – задумливо протягнув Стажер. – Адже i правда. З такою сумою i становищем в суспiльствi можна було легко зам'яти все, що "сталося п'ятнадцять рокiв тому".

– Якщо в людини багато нулiв на банкiвському рахунку, це ще не робить ii багачем. Раз вiн нiкому не допомагае, значить вiн бiдний, оскiльки йому бракуе на пожертвування iншим. Виходить, що вiн i сам потребував, – Лангре сховав запальничку в кишеню, вiдволiкся вiд стiн i подивився на Стефана. – Алекс Крамер прославився не лише завдяки своему таланту, велику роль зiграла його аура загадковостi. Вона додала нулiв до вартостi картин i кiлькостi прагнучих бути хоча би присутнiми на його аукцiонi. Анонiмний художник, про якого нiчого невiдомо, крiм його iменi. Та чи його це iм'я? Чи все ж псевдонiм? Використання псевдонiма, до речi, теж частина маркетингу. Один з вiдомих способiв продати продукт.

Лангре замовк, повернувся на санiтарiв, що вкладали тiло сера Альприма на ношi.

– Навiть, якщо в життi все йде гладко i добре, – перервав тишу Стажер, – обов'язково повинна з'явитися тварюка, яка водночас вiднiме це життя. Нiхто не застрахований вiд смертi.

Лангре нiчого не вiдповiв. Пiднявши брови, вiн несхвально дивився на санiтарiв, якi дiставшись до сходiв, вже двiчi трохи не впустили тiло нещасного сера Альприма. Потрiбно визнати, що мiльярдер був дуже великоi статури, а самi санiтари явно були не радi тому, що саме iм довелося возитися з його транспортуванням.

– Бiльшiсть людей поняття не мають, чим зайнятися навiть недiльним ранком , не кажучи вже про те, як прожити до старостi. Якщо iснуе щось пiсля смертi, цiкаво, чим заповнить його цей бiдолага? – Закiнчив свою думку Стажер.

– Шкода його, – стиснув губи Лангре. – За життя в нього було стiльки знайомих, а помер наодинцi.

І дiйсно, в номер не пускали нiкого, крiм представникiв закону, i на вулицi бiля готелю юрбилися однi лише журналiсти. І нiяких невтiшних родичiв, дружини, друзiв. Нiкого.

– На пiдлозi плями кровi, розмiром з… – почав було Стажер, але не встиг договорити, як його перебив Лангре:

– Говори правильно. Плями – схожi на кров, – зробив вiн акцент на другому словi. – Експертиза ще не проводилася, ти не можеш уточнювати, що це за плями насправдi.

Стефан кивнув i продовжив далi зачитувати на кишеньковий диктофон своi короткi нотатки:

– На столi бюст невiдомого чоловiка, схожого на Пушкiна.

Кiмната вибухнула смiхом санiтарiв, навiть Лангре дозволив собi скупу, ледве помiтну посмiшку. Стажер скривджено блиснув на них, провiв рукою по волоссю, i дивлячись в стелю, раптом запитав:

– Та все ж, чому ми старiемо?

– Щодня нам завдають шкоди, вiд якоi ми не в силах повнiстю зцiлитися, – заговорив санiтар з примiтною великою родимкою на носi. Перспектива поговорити йому явно була бiльше до душi, нiж виконання роботи. – В нашому органiзмi накопичуються ушкодження рiзного характеру, включаючи не лише захворювання органiв, але i душi. Все це сприяе вiковим захворюванням.

– Проте не всi живi органiзми такi. Взяти, наприклад гiдр – вони схожi на медуз, що мешкають в прiсних водоймах, i при цьому мають високу здатнiсть до регенерацii пiсля практично будь – яких ушкоджень. Це дiйсно вражае, – вклинився в розмову другий санiтар з яскраво-рудою шевелюрою.

– Гiдри направляють всi своi ресурси, передовсiм на вiдновлення, а не на розмноження, як люди. В людини iнша стратегiя виживання на рiвнi свого виду, – заперечив той, що з родимкою.

– Люди часто помирають рано, але наша вражаюча плодючiсть дозволяе тим самим долати високий рiвень смертностi, – згiдно кивнув Стажер. – Тепер, коли смертнiсть серед новонароджених така низька, немае необхiдностi направляти стiльки ресурсiв на розмноження. Принаймнi, така моя теорiя.

– Якщо вдасться зупинити постiйне ушкодження наших клiтин i досягти так званого "незначного старiння", тодi, можливо, в нашого вiку не буде верхньоi межi. Якщо це станеться, зникне i причина, щоб ми взагалi помирали, – подiлився своiми думками рудий, той, що давно вiдклав убiк ношi i зовсiм забув про бiдного сера Альприма.

– Було б дивовижно жити в свiтi, в якому смерть стане необов'язковою, – нарештi вирiшив прийняти участь у дискусii i Лангре. – Зараз замислиться кожен без виключення засуджений до страти, хоча бiльшiсть з них не зробили нiчого такого, щоб заслужити подiбне. Смерть – занадто жорстке покарання. Коли живеш, знаючи, що в тебе немае вибору, адже все одно рано чи пiзно доведеться зустрiтися з Кiстлявою. А тепер, повернемося до справи, – ляснув у долонi Лангре. – Що скажеш, Стажер? Є якiсь думки?

Стефан, що утнувся в телефон, помовчав пару секунд, i став швидко водити пальцями по сенсорному екрану та бiгати очима по чорних рядках.

– Харон – персонаж з грецькоi мiфологii! – Вигукнув вiн, радiючи, що так швидко знайшов в пошуковiй системi потрiбне йому слово. – Вiн перевозить душi померлих через рiчку Стикс в Пiдземеллi Царства Мертвих. Виходить, той, хто залишив записку, вважае себе кимось на зразок перевiзника душ? – Питально зiгнув брову Стажер. – А в вас з'явилися припущення?

– Вiдчуваеш запах фарби? – Лангре повiв носом, нiби принюхуючись. – Картинам не бiльше року, а запах фарби занадто рiзкий. Послання написав Алекс Крамер i нам треба його знайти.

– Щодо запаху згоден, але ось стосовно записки… – Стажер з сумнiвом похитав головою. – З чого ви взяли, що ii залишив саме Крамер?

Лангре перевернув картину, на зворотному боцi якоi, виразно виднiвся пiдпис : "Алекс Крамер, 2019 рiк".

– Треба ж, – здивовано округлив очi Стефан, вражаючись тому, як легко може розмотуватися клубок, якщо тiльки трохи уважнiше придивитися до деталей. – Почерк спiвпадае з тим, що в листi. І рiк пiдходить.

Поки Стажер старанно шукав адресу художника, Лангре зробив пару останнiх ковткiв вже захололоi кави i продовжив оглядати номер. Цього разу не в пошуках доказiв, а з чистоi цiкавостi подивитися, як живуть заможнi люди. Люкс надто вражав своею пишнiстю i зручнiстю. Здавалося, що тут було все для комфортного iснування. Навiть халати, i тi на вигляд були м'якими, слiпуче-бiлоснiжними, з емблемою готелю на грудях. В готелях, в яких доводилося зупинятися Лангре, халатiв не видавали.

– В одному тiльки Парижi офiцiйно зареестровано одинадцять Алексiв Крамерiв, – сховавши телефон в кишеню, вiдрапортував Стажер. – Найбiльше пiд опис пiдходить Крамер, який мешкае в промисловому районi. Звiдси доiдемо за двадцять хвилин.

– Що ж, тодi поiхали, – кивнув Лангре. – Не втрачатимемо час.

Вийшовши з готелю, Лангре викинув в урну порожнiй зiм'ятий стаканчик i, користуючись можливiстю, швидким рухом пiдпалив цигарку. Вiн з насолодою затягнувся i мерзлякувато перекрутив плечима. Все ж на дворi стояла, хоч i м'яка, але осiнь. Їi пожежа поступово охоплювала все бiльше i бiльше дерев, з яких обгорiлими вогнями опадало сухе листя. Лангре закинув голову вгору, гадаючи, чи буде сьогоднi дощ. Тим часом паркувальник встиг пiдiгнати машину Стажера – зовсiм новенький "Рено".

Опустившись на пасажирське сидiння, Лангре вiдмiтив, що в салонi, як i ранiше пахне шкiрою i свiжiстю – саме цим поеднанням запахiв, властивi новi автомобiлi. Машину з такою комплектацiею, явно недешеву, навряд чи подарували Стажеровi за успiшне закiнчення академii. Швидше молодик, як i багато його однолiткiв, хотiв покрасуватися i купив тачку в кредит. Втiм, сам Лангре був бiльш нiж дорослою людиною, тому розсудливо залишив своi думки при собi.

– Щоб стати хорошим полiцейським, одного таланту мало, але i без нього нiкуди, – м'яко рушивши з мiсця, заговорив Стефан. – Нас вчили, що "результат понад усе". Вiддiлу потрiбнi показники, так який сенс тягнути з чотирнадцятою формою?

– Показники, Стажер, це лише цифри, так само, як i твоi оцiнки в атестатi, – гмикнув Лангре. – А ось совiсть допомагае людинi не лише протистояти смертоносним силам природи, але i взаемодiяти з iншими людьми.

– Як вважаете, совiсть це щось природжене, чи все ж результат виховання? – Вправно лавiруючи по вуличках мiста, запитав Стефан.

– Природженими е безумовнi рефлекси, – постукуючи пальцями по панелi, вiдгукнувся Лангре. – А сам характер i його якостi залежать вiд виховання. Саме виховання визначае, чи буде людина успiшною, порядною i щасливою. Вiд нього залежить, наскiльки довго вона проживе i яким буде ii життя – радiсним, злим, заздрiсним або щедрим.

– В кожного з нас е своi обмежувальнi рамки. І якщо бiльшiсть не пiде на вбивство або пряму крадiжку, то з iншими внутрiшнiми заборонами справи йдуть набагато бiльш розмито. Хтось вважае злом цигарки, хтось – кредити, – Стажер вправно вiдкинувся на спинку сидiння, почуваючи себе впевнено за кермом свого автомобiля, – чи можна сподiватися на те, що злочинець зробить помилку?

– Багатьом злочинцям заважае саме те, що вони дiють iнстинктивно, – вiдповiв Лангре. – Не плануючи своi злочини, вони часто помиляються в дрiбницях i у результатi легко попадаються.

– За наявностi пiдозрюваного, що ви перевiряете насамперед? – не вiдриваючи погляду вiд дороги, запитав Стажер.

– Його будинок. В випадку щонайменшоi пiдозри, полiцiя вiдразу ж береться обшукувати мiсце проживання гiпотетичного злочинця. З ордером, зрозумiло, – незадоволено крякнув Лангре. Мабуть, отримання заповiтного ордера порядком набило йому оскому за десятки рокiв служби.

– На чому зазвичай попадаються злочинцi початкiвцi ? – Зупинившись на свiтлофорi, Стажер з цiкавiстю покосився на свого наставника.

– Їх бажання похвалитися частенько грае проти них же, – Лангре похитав головою. – Вони частенько вибовкують свою страшну таемницю. Розповiдають, як вправно провернули аферу, пiдчистили докази i взагалi обвели всiх навколо пальця. В будь – якому випадку, Стажер, – Лангре подивився на Стефана важким пронизливим поглядом, – запам'ятай ось що: чоловiк вiдповiдае образу мужнього, жiнка – жiночного, а людина – людяного. Вiдповiдай, раз називаеш себе чоловiком i людиною. І ще одне: – Поводься так, нiби довiряеш людям, але нiколи не роби цього насправдi.













Глава 4




Нiколас звичним жестом наiжачив волосся, трохи постояв бiля невеликого фонтанчика навпроти входу в будiвлю, знову вдихаючи в себе жвавий ритм Лондона. І в пiднесеному настроi розмашистим кроком пiдiйшов до скляних дверей висотки, де на одному з поверхiв знаходився знiмальний майданчик популярного в Лондонi каналу новин. Раз в двi недiлi телестудiя запрошувала вiдомих людей для участi в програмi, покликанням якоi було притягнути увагу громадськостi до проблем свiтового масштабу.

В минулих випусках зачiпали теми митних союзiв, втеч з в'язниць суворого режиму i торгiвлi наркотиками. В цiй передачi Нiколасу подобалися смiливiсть, навiть деяка зухвалiсть ведучих i експертiв, iх свобода слова. Нiхто не заважав висловлювати iстиннi думки, не було сценарiiв. Одже, якщо в ефiрi за спинами експертiв маячить охорона, готова в будь – який момент "пiдкоригувати сюжет", нiякоi правди в такiй програмi не почуеш.

Це наприклад, якби Ісус, проповiдував народу свое вчення i вiру, i хтось посмiв би заперечувати i обурюватися на його слова, то iх били б приставленi до нього бурмили.

Вистоявши невелику чергу до лiфта, Нiколас пiднявся на потрiбний поверх. Вiн посмiхнувся помiчницi, що зустрiла його в коридорi.

– Йдiть за мною, сер Романов, – ввiчливо кивнула та i задрiботiла вперед, цокаючи каблуками по наливнiй пiдлозi.

Закрiпивши мобiльний на ручний штатив, Нiколас, так робив завжди пiд час своiх iнтерв'ю i шоу, включив прямий ефiр для своiх пiдписникiв.

– Привiт, банда! – Пiдморгнув вiн у камеру. – Я Нiколас Романов, сьогоднi кожен з вас зможе заглянути разом зi мною за кулiси i дiзнатися якi секрети використовуються при зйомках, що вiдбуваеться за кадром, почути новi слова, якими користуються працiвники телебачення. А наприкiнцi я пiдведу пiдсумок: як це – працювати на ТБ?

В гримерцi його вже чекала молоденька дiвчинка вiзажист. Незважаючи на юний вiк, вона явно розбиралася в своiй справi. Нiколас ледве встиг опуститися в крiсло, що крутиться, як вона вправно перебираючи пензликами, одразу почала лоскiтно водити по його обличчю, наносячи потрiбний тон i бракуючi штрихи.

Закинувши ногу на ногу, Нiколас вирiшив скоротати час за легким флiртом з симпатичною дiвчиною. Помiтивши мереживо, що виглядае з-пiд обтягуючоi бiлоi майки, вiн глибоким заворожливим голосом сказав:

– Я якось читав в "Сosmopoliten", що дiвчата, що носять нижню бiлизну червоного кольору, дуже активнi у лiжку.

Вiзажистка збентежено спалахнула, але по нiй було помiтно, що iй приемна його увага. Здаеться, дiвчина теж була непроти перекинутися парочкою нiчого не значущих заграючих фраз.

– І це означае… – Вона провела широкою кистю за вухом Нiколаса, глузливо дивлячись в дзеркальне вiдображення його очей. – Що зараз я повинна кинутися вам на шию?

– Ви нiкому i нiчого не повиннi, мила. Тiльки те, що вам самiй хочеться. Найлегший, простiший i безпечнiший спосiб спокусити жiнку – дозволити iй самiй вас спокусити, – Нiколас замовк в очiкуваннi ii вiдповiдi.

Не вiдриваючи погляду вiд його очей, дiвчина мовчки, продемонструвала руку з обручкою на тонкому довгому пальчику i весело пiдморгнула. Нiколас з розумiнням посмiхнувся у вiдповiдь i розслаблено прикрив очi, збираючись з думками перед майбутнiм шоу. Вiн машинально вивудив з кишенi штанiв свiй незмiнний талiсман – ловець снiв. Стиснув його у долонi, i зiбрався було попросити принести чашку кави, як до кiмнати ввiйшла журналiстка. За нею по п'ятах йшов оператор iз закиненою на плече вже ввiмкненою камерою.

– Ви не проти парочки питань? – Опустившись у вiльне крiсло, запитала вона, навiть не розглядаючи, варiанту з вiдмовою.

Нiколас розслаблено махнув рукою, мовчки погоджуючись на iнтерв'ю.

– Журналiсти майже завжди ставлять вам одне i те ж питання. Давайте сьогоднi це зроблю я. Може менi повезе i цього разу ви все ж дасте вiдповiдь своiм прихильникам, – м'яко посмiхнулася журналiстка. – Чи маете ви намiр одружуватися, Нiколас? Можу запропонувати свою кандидатуру.

Нiколас посмiхнувся, оцiнивши жарт:

– Знаете, вiдчуваю, що я вже готовий до сiмейного життя. Хочу пiклуватися про своiх майбутнiх дiтей i дружину. Самотне життя без пiдтримки сiм'i i рiдних не приносить щастя, вiдчуваеться деяка порожнеча, нiби чогось бракуе. В мене немае величезних амбiцiй вiдносно себе: добитися, довести, вийти на перше мiсце. Я просто хочу продовжувати робити те, що роблю, удосконалюватися в цьому… Але я готовий пожертвувати багатьма проектами, щоб бути поряд зi своiми майбутнiми дiтьми. Я повнiстю себе забезпечив, залишилося знайти дiвчину, зi схожим поглядом на життя i сiмейнi цiнностi.

Журналiстка встигла б задати ще кiлька питань, але в гримерку гордою ходою увiйшли три людини. Запрошенi, як i Нiколас, експерти сьогоднiшньоi програми – хiромант, астролог i нумеролог.

– Сiдайте, я вже закiнчив, – Нiколас ввiчливо поступився мiсцем самому старшому iз чоловiкiв, але той у вiдповiдь лише гидливо поморщився i вiдвернувся, явно демонструючи свою зневагу.

Нiколас недобре примружився. Вiн був не з тих людей, якi спускають подiбне вiдношення на гальмах.

– Ви стверджуете, що бачите майбутне? – Запитав вiн все тим же доброзичливим тоном, зробивши вигляд, нiби нiчого не сталося, i протягнув долоню для рукостискання.

– Саме! – Пихато вiдповiв чоловiк. – Бачу так же ясно, як i вас зараз, – вiн зiбрався було потиснути протягнуту долоню, але Нiколас в останню мить прибрав руку. Хiромант округлив очi i воднораз весь почервонiв вiд злостi i приниження.

– А це? Передбачали? – Зi знущанням усмiхнувся Нiколас.

Спостерiгаюча за тим, що вiдбуваеться вiзажистка, не стримавшись, засмiялася, затиснувши рот долонею.

– Не зрозумiйте мене неправильно, – продовжив Нiколас. – Просто я не тисну руки аферистам. Такi як ви, – вiн окинув важким поглядом кожного з трiйцi, – не гiднi рукостискання. Жоден з вас.

На цiй нотi Нiколас впевненим кроком покинув гримерку, голосно грюкнувши за собою дверима. Вiн гордився кожним вимовленим словом, оскiльки знав, що подiбнi особи, заслужили i не таке. Сильно, нахабно, зухвало – абсолютно в його стилi. Задоволений собою, Нiколас Романов попрямував у бiк знiмального майданчика, де з хвилини на хвилину повинен був початися доленосний для однiеi сiмейноi пари прямий ефiр.

Зупинившись бiля дверей, за якими знаходилася сцена, Нiколас продовжив ефiр для своiх пiдписникiв:

– Площа студii, на якiй проходитиме шоу, визначаеться кiлькiстю людей, що беруть участь у зйомцi. При трансляцii передачi, найчастiше не потрiбен великий майданчик для учасникiв, бiльше сидячих мiсць потрiбнi для глядачiв у залi. В разi, коли площi студii недостатньо, досвiдченi оператори i постановники використовують прийоми, якi дають вiдчуття великого простору. Вони знiмають пiд певними ракурсами, використовують ширококутну оптику, розсаджують глядачiв тiльки з одного боку, i в результатi створюеться вiдчуття, що глядачiв багато i вони скрiзь. Технiчному директоровi телекомпанii доводиться бути трохи архiтектором i будiвельником, тому що гостями можуть бути дуже важливi люди i керiвники високого рангу. Вхiд для таких гостей по можливостi окремий i з парковкою. – Нiколас перехопив штатив iншою рукою i, впершись лiктем на стiну, продовжив говорити.

– Сьогоднi всi зiбралися тут, щоб обговорити дорожню подiю, в результатi якоi загинув велосипедист. В машинi знаходилися двое пасажирiв: чоловiк i дружина. Вечiр вони провели в гостях у друзiв у сусiдньому мiстi. Експертиза пiдтвердила наявнiсть перевищеноi норми алкоголю в кровi чоловiка на момент аварii. Є багато фактiв, що доводять, що за кермом був зовсiм не вiн. Свiдки, iх друзi, ще до подii ДТП бачили, як за кермо машини сiдала дружина, камери в мiстi зняли те ж саме.

Знаходячись пiд слiдством, чоловiк зiзнався, що за мiстом вони вирiшили зупинитися i помiнятися мiсцями. Тiльки ось питання: чи говорить вiн правду або бреше, щоб захистити дружину? Їх вечiр мiг би закiнчитися цiлком зазвичай, якби не ця жахлива подiя. Вночi в передмiстi велосипедист перетинав дорогу через двi суцiльнi без лiхтарiв на транспортi i свiтловiдбивачiв на одязi. Вiн помер на мiсцi, в результатi зiткнення з iх машиною. В результатi, якщо винною визнають дружину, iй загрожуе три роки за ненавмисне вбивство людини.

Набагато сумнiше йдуть справи в чоловiка, якому маячить п'ятнадцять рокiв у колонii суворого режиму за нетверезе водiння i не умисне вбивство. – Важко зiтхнувши, Нiколас похитав головою. – Ну а менi вже час, – сказав вiн, побачимося на блакитному екранi.

– Панi та панове, ми радi вiтати вас у нас в гостях. Дякуемо кожному за участь i вiдгук. Як i завжди, розпочнемо нашу програму зi знайомства iз запрошеними експертами, – ведуча – мiнiатюрна дiвчина з великими сiрими очима i горiхового кольору волоссям, заплетеним у двi коси, обвела поглядом аудиторiю в залi. Штани з легкоi тканини i бiлоснiжна сорочка з краваткою неймовiрно iй йшли i пiдкреслювали точену фiгурку.

Втiм, вона приковувала увагу не лише зовнiшнiстю, але i добре поставленим голосом. – Сьогоднi п'ятниця, тобто нас чекае ще одне розслiдування гучноi незвичайноi справи. Суд над обвинуваченим у ненавмисному вбивствi чоловiком вiдбудеться в понедiлок, якщо не з'ясуються новi обставини справи. І нас хвилюе головне питання – чим же закiнчиться iсторiя, що розпочалася зi смертi на темнiй дорозi? Кого визнають винним? Хто понесе покарання i вiдбуватиме термiн у в'язницi?

Закiнчивши вступну промову, ведуча плавно опустилася в свое крiсло в самому центрi сцени. Розташованi пiд яскравими прожекторами дивани, крiсла i мiнiатюрнi кавовi столики явно були пiдiбранi дизайнером, що знае свою справу. Колiрна гамма всього залу була гармонiйно роздiлена на два види. Сама сцена, де сидiли експерти, переливалася вiдтiнками синього, а глядацька частина була бiлоснiжно – бiлою.

Четверо запрошених експертiв вже зайняли своi мiсця i були готовi висловити свою думку. З лiвого вiд сцени боку сидiв астролог, поряд з ним розташувався нумеролог, а ось хiромантовi дiсталося крiсло поряд з Ловцем Снiв. Хiромант був явно невдоволений подiбним i всiляко це демонстрував всiм своiм виглядом. Сам же Нiколас не звертав рiвно нiякоi уваги на свого свсiда. На сценi, пiд прицiлом камер i прожекторiв, вiн почував себе, як риба у водi, оскiльки був частим гостем газетних редакцiй i рiзних телепередач.

Популярнiсть прийшла разом з його незвичайним, науковим пiдхiдом до тлумачення сновидiнь. На сьогоднi Нiколас Романов був знавцем своеi справи. Ловець Снiв умiв переконувати, приводячи логiчнi аргументи i приклади з практики, тому багато хто прислухався до нього i хотiв отримати його консультацiю.

Трохи далi вiд всiх, низько опустивши голову, сидiла жiнка, чоловiка якоi i звинувачували в ненавмисному вбивствi людини. На вигляд iй було близько тридцяти, увагу привертали яскравi татуювання: яскраво – червонi троянди, що розпустили своi бутони, на руках i шиi. Одягнена вона була в джинси i просту чорну майку – нещасним було явно не до того, щоб вбиратися, навiть перед прямим ефiром. Трохи схиливши голову, Нiколас продовжив непомiтно ii роздивлятися. Пухкi губи, верхня трохи не дiставала до кiнчика носа, явно не натуральнi: силiконовi груди, нарощене волосся i вii, довгi нiгтi. Створювалося враження, що жiнка навмисно прагнула досягти схожостi, з якоюсь порно – зiркою, загалом, зробила свою зовнiшнiсть за всiма "модними параметрами" цього жанру.

В даний момент ii чоловiк знаходився в слiдчому iзоляторi, оскiльки визнав свою провину в трагiчнiй подii на дорозi. В машинi подружжя знаходилося на самотi, i нiхто крiм них не мiг сказати, що там сталося насправдi, хто все ж був за кермом, коли вони iхали по нiчному передмiстю. Поки Нiколас вивчав незнайомку, розгорiлася гаряча дисквсiя. Експерти одноголосно зiйшлися на думцi, що саме жiнка була за кермом i збила велосипедиста.

Що чоловiк, бажаючи захистити дружину, як i належить джентльменовi, пересiв на водiйське сидiння вже пiсля аварii. Астролог, нумеролог i хiромант в один голос твердили, що винна жiнка. Та i взагалi iй вiдбувати менший термiн, а в жiночiй в'язницi вже точно трохи легше, нiж в колонii суворого режиму.

Напустивши на себе загадково – задумливий вид, астролог почав розпитувати дiвчину про те, хто вона по гороскопу. Дiвчина спокiйно вiдповiдала на кожне питання, втiм, той навiть не слухав ii, повнiстю захоплений власним монологом про призначення всесвiту i зiрки, що являються ii покровителями.

Пiсля того, як вiн закiнчив, у справу вступив нумеролог. З'ясувавши дати i час народження подружжя, додав дату аварii, вiн захопився просторим оповiданням про сенс i символiчнiсть чисел у життi кожного, втiм, не особливо вдаючись до подробиць самих значень чисел.

Хiромант, подивившись на руку дiвчини, зробив розумний вигляд, нiби вiд його слiв залежала вся ii доля, i почав сипати термiнами, якi були зрозумiлi тiльки йому одному.

Нiколас мовчки, слухав всю цю нiсенiтницю i повiльно закипав вiд сказу. Кожне слово було не бiльше нiж маренням божевiльного. Нарештi, коли всi три експерти висловили своi "архiважливi думки", черга дiйшла i до нього.

– Сотнi рокiв назад люди з'ясували, що сон мае досить велике значення в нашому життi, долi i пам'ятi. Вони виразили це в короткому, але мiсткому прислiв'i, яке напевно чув кожен, – "ранок вечора мудрiший", – ведуча зупинилася бiля крiсла Нiколаса i протягнула йому другий мiкрофон. – Романову вдалося довести, що це явище може бути вивчене глибше. Вiн не одноразово переконував людей в тому, що пiд час сну видозмiнюеться наша пам'ять, самi того не знаючи, ми навiть здатнi ненадовго заглянути в майбутне!

Подякувавши ведучiй за хорошу презентацiю, Нiколас пiднявся з крiсла i почав свою розповiдь, обернувшись обличчям до глядачiв:

– Мiй свiт дещо вiдрiзняеться вiд вашого. Я бiльше орiентуюся не на логiку i систематичне дотримання правил, а на вiдчуття та пiдсвiдоме сприйняття того, що вiдбуваеться, вчуся вiдчувати не лише своi емоцii, але i людей, що оточують мене. Раз вже ми згадали про старе прислiв'я: "ранок вечора мудрiший", чи помiчали ви, що тривога i погана концентрацiя, зацикленiсть на проблемах можуть пройти пiсля яскравого i напруженого сновидiння? Так "розвантажуеться" наша нервова система. Тому ми часто бачимо в снах живе уособлення власних страхiв, метушимося, кудись поспiшаемо i бiжимо.

Нiколас обернувся до дiвчини, яка уважно ловила кожне його слово. Вона вже вислухала всiх експертiв, тепер справа залишилася за Ловцем Снiв.

– Скажiть, вам колись снилася в'язниця?

– Запитав вiн. Дiвчина задумливо стиснула губи. Поки вона згадувала, в розмову вступила ведуча:

– Чи iснуе якийсь алгоритм тлумачення снiв? – Поцiкавилася вона. – Наприклад, як менi здогадатися, що саме той або iнший сон був попередженням, сигналом небезпеки, що насуваеться?

– Вам потрiбно уважнiше вiдноситися до власних снiв, аналiзувати iх, – вiдповiв Нiколас. – Наприклад, людинi наснилося, що ii збила машина, а потiм, через недовгий час, це сталося з нею в реальному життi. Вона розповiдае всiм, що сон був пророчим, але забувае про одне, що за мiсяць до подii влаштувалася на нову роботу i повадилася перебiгати дорогу в недозволеному мiсцi, щоб не запiзнитися на летючку. Власний мозок подавав iй сигнал, що не варто цього робити, що це небезпечно!

Сон, як будь – який прогноз, може збутися, а може i нi, – пiдвiв пiдсумок Нiколас. – До речi, про пророчi сни, – продовжив вiн. – Припустимо, менi приснилося, що завтра я пiду на роботу. Це пророчий сон? По логiцi – так, адже приснилося майбутне. Але бiльшiсть не погодяться з цим твердженням, оскiльки все занадто очевидно. Інший приклад. Я побачив увi снi, як менi на голову падае бурулька. Прокинувшись вранцi, я вийшов на вулицю i це дiйсно вiдбуваеться.

Багато хто скаже, що сон був вiщим, але в одному тiльки Лондонi вiд падiння бурульок щодня страждае близько ста чоловiк. Я мiг просто подивитися прогноз погоди, де обiцяли ожеледь i попереджали про небезпеку падiння бурульок, а мозок спроектував це в деяке пророцтво, у виглядi сновидiння, але це не означае, що воно точно збудеться. Тут буде доречно процитувати одну людину: "Якщо вам наснилося, що на скачках виграе кiнь пiд номером шiсть, поставте на неi трохи грошей, але не закладайте при цьому свiй будинок".

Так i в цiй ситуацii: приснилося, як бурулька падае на голову, будьте обережнiшi, але не фанатiйте, – Нiколас похитав головою. – Безглуздо не явитися на роботу через цей сон. Якщо бажаете, можете навести своi приклади.

Кiлька глядачiв пiдняли руки, ведуча передала в зал, пiдготовлений заздалегiдь мiкрофон.

– В нашому мiстi жили двi сестри, зовсiм молодi, iм було не бiльше двадцяти, – почала свою розповiдь жiнка середнього вiку. – Обое отруiлися чадним газом. Пiсля того, як iх поховали, убитiй горем матерi приснився сон, нiби одна з дочок зве ii на допомогу, каже, що не померла, що лiкарi помилилися. Наступного дня жiнка пiдняла всiх, щоб вiдкопали тiла ii дочок. Мертва дiвчина в однiй трунi лежала так само, як i була похована. А ось у iншоi, яка снилася матерi, все лице виявилося роздряпаним, рот застиг у беззвучному крику. Кришка труни з внутрiшньоi сторони, була вся роздерта . Мабуть, дiвчина опритомнiла i намагалася вибратися, але померла вiд нестачi кисню перш, нiж ii вiдкопали.

Мiкрофон передали миловиднiй дiвчинi, що пiдняла руку, з перших рядiв:

– Я неодноразово за собою помiчала, що моi бажання i сни, так або iнакше збуваються. Казала, що не ходитиму в вереснi на пари нi за що, так i вийшло – розтягнення зв'язок. Говорила, що було б цiкаво подивитися на свого свсiда рятувальника, який винiс з пожежi дiтей насправдi – подивилася. Спочатку увi снi, а потiм наяву, вдома сталася пожежа i вiн мене врятував. Якщо чесно, пiсля всiх цих випадкiв менi стало страшно спати i бачити сни.

Далi слово взяла блондинка з ямкою на пiдборiддi:

– Шiсть рокiв тому помер мiй друг. Загинув у аерокатастрофi. Напередоднi менi наснився сон про те, як падае його лiтак. Я розповiла йому про це, але вiн вiдмахнувся, сказав, що все буде добре. А в новинах передали, що лiтак розбився. Я спочатку не повiрила, подумала, що це якась помилка. Але потiм до мене прийшов наш спiльний друг i сказав, що Мiхаэль загинув. Я важко переживала втрату, багато плакала, боялася засинати, щоб не побачити ще чиюсь смерть. Але, якось Мiхаэль явився до мене увi снi, обiйняв мене i заспокоiв, вибачився, що не прислухався до мого попередження. Вiдтодi кожного разу, коли менi складно або сумно, я вiдчуваю його присутнiсть, що вiн поруч i пiдтримуе мене.

Коли всi тi, що бажали – висловилися, Нiколас знову пiднявся з крiсла:

– Грань мiж життям i смертю оманлива i невизначена. Хто може сказати, де закiнчуеться одне i починаеться iнше? Згадайте, що вiдбуваеться з тими, кого забувають? "Летаргiя" з латинi переводиться, як "забуття i бездiяльнiсть", уявна смерть, стан нерухомостi, схожий на сон. В людини два головних органи, якi безупинно працюють на протязi всього його життя – мозок i серце. Коли перестае працювати серце, людина помирае, а коли вiдключаеться мозок – вiн занурюеться в летаргiю, стан, який може стати роковим.

Найдревнiшим джерелом згадок летаргiчного сну i живцем похованих, являеться Старий i Новий Заповiти, де е приклади воскресiння померлих. А це не що iнше, як пробудження пiсля летаргiчного сну або реанiмацiя при клiнiчнiй смертi.

– Ви стверджуете, що ваша наука про сновидiння допомагае отримати вiдповiдi на тi питання, що хвилюють людину. Це дiйсно так? – Запитала явно заiнтригована ведуча.

– Я б сказав, що проблеми допомагають вирiшити не лише усвiдомленi сновидiння, а просто сон у цiлому. Історiя знае не один випадок, коли великi вченi знаходили вiдповiдi на тi, або iншi питання саме увi снi, адже в цьому станi людина не пов'язана межами мислення. Але рiшення завжди приходить у виглядi нелогiчних асоцiацiй, якi вимагають подальшоi iнтерпретацii. Коли ми спимо, у нас вiдбуваеться пiдсвiдомий аналiз всього того, що сталося за день. Як ви знаете, вiсiмдесят вiдсоткiв iнформацii людина сприймае невербально.

Саме з цiеi причини ми можемо, наприклад: пiдсвiдомо вiдчувати небезпеку, не розумiючи, звiдки взялося це почуття. Припустимо, ви зайшли до свого кабiнету i раптом вам стало дуже тривожно. Виною тому можуть бути пересунутi кимось теки на вашому столi, якi ви помiтили всього лише краем ока. До свiдомостi ця iнформацiя може не дiйти, зате пiдсвiдомiсть може вловити ii i потiм почати подавати сигнали, але знову ж таки не безпосередньо, а образами.

– Що таке усвiдомлене сновидiння, i як довго люди вивчають технiку занурення в подiбнi сни? – Поцiкавилася ведуча.

Сам Нiколас був тiльки рад таким цiкавим i продуманим питанням. Адже, вiдповiдаючи на них, вiн мiг притягнути увагу до масштабноi проблеми людства – невмiння чути своi внутрiшнi сигнали.

– В люцидних або усвiдомлених снах, людина може керувати своiм станом. Це певна технiка, якiй вчаться вiд декiлькох мiсяцiв до року, залежно вiд iндивiдуальних особливостей. Але якщо ви одного разу пережили такий стан, то кожне подальше занурення даватиметься все легше i легше. Можна провести аналогiю з фiзичним тренуванням: перший час складно, м'язи не можуть витримувати таке навантаження, але незабаром стае помiтно, що колишнi вправи робляться з бiльшою легкiстю, нiж це було ранiше.

Адже в такий спосiб органiзм адаптуеться. Інодi люциднi сни приходять випадково, я сам особисто кiлька разiв бачив iх, не маючи при цьому нiякоi спецiальноi пiдготовки.

– Усвiдомленi сни можуть бути небезпечними? – ведуча, що сидiла в крiслi, витончено закинула ногу на ногу, приготувавшись слухати.

– Як ви розумiете, люциднi сновидiння – досить цiкава рiч, адже з iх допомогою в людини з'являються практично безмежнi можливостi. Нехай тiльки увi снi, але все ж. Логiчно, що е i зворотний бiк медалi. В моiй практицi були пацiенти, якi практично жили у своiх сновидiннях. Їх мало цiкавила реальнiсть. Уявiть собi: наяву людина працюе на нецiкавiй роботi, а увi снi вона – бос великоi фiрми, може лiтати, керувати не лише своiм життям, але i чужими.

Природньо, впродовж дня вона думае тiльки про те, щоб швидше настала довгоочiкувана нiч. По сутi, це одна з форм виходу з дiйсностi. І дiагностувати ii дуже складно, тому що симптоматика схожа на депресивний, тривожний стан: пропадае iнтерес до життя, постiйно хочеться спати. Якщо сама людина не подiлиться з вами тим, що вона вмiе занурюватися в люциднi сновидiння, то ви навряд чи про це дiзнаетеся.

– Чи можна придбати увi снi якiсь навички? – Запитав один з глядачiв. В залi, як i ранiше залишився один з мiкрофонiв, i пiд керiвництвом куратора, глядачi за бажанням могли брати участь у розмовi.

– На жаль, в класичному розумiннi – нi. Заучувати пiд час сну пiдручники не вийде, навiть якщо iх вам нашiптуватиме любов всього вашого життя.

Мiкрофон взяла молода дiвчина у в'язанiй кофтi:

– Кажуть, що риба, наприклад, сниться до вагiтностi. Стандартнi сонники можуть дати iнтерпретацiю таким чином?

– Авжеж нi, – посмiхнувся Нiколас. – "Сонники", якi е в широкому доступi, навряд чи допоможуть. В рiзних виданнях один i той же образ може iнтерпретуватися абсолютно по-рiзному. Якщо серйозно, тiльки фахiвець зможе розкласти по поличках вашi сновидiння. Я надаю квалiфiковану допомогу людям, якi не можуть згадати те, що було з ними в минулому, по ряду певних обставин. Також я можу допомогти зрозумiти людинi, що може статися з ним у майбутньому.

Якщо вам сняться жахи чи кошмари, для цього в мене теж е спецiальнi методики. У разi останнiх, я всiм раджу носити при собi, або ж на собi, ловець снiв. Не варто недооцiнювати його силу. Щоб я змiг вам допомогти якнайшвидше, важливо розумiти, що з усього перерахованого вам приснилося. А тепер перейдемо до теми вiзуалiзацii, – Нiколас з'еднав пальцi будиночком. – Ця таемниця е вiдповiддю на все, що було в минулому, е в сьогоденнi i станеться в майбутньому. Нас всiх зв'язуе одна безмежна сила.

Ми всi живемо за одними i тими самими законами. Неважливо де, як i з ким ви живете, ми всi пiдкоряемося однiй силi. Секрет всього полягае в законi тяжiння. Думки матерiальнi, згоднi? – Не чекаючи вiдповiдi, Нiколас продовжив свою промову далi. – Кажуть, що сон – це зустрiч свiдомостi i пiдсвiдомостi, але е i смiливiшi теорii.

– Можете детальнiше розповiсти про "сни з майбутнього"? – Запитала ведуча.

– Не варто дуже хвилюватися про минуле i майбутне. Увi снi завжди можна отримати пiдказку про те, що з нами буде. Я попрошу, щоб пiдняли руку тi, хто вiрить астрологам або хiромантам, – Нiколас обвiв поглядом глядачiв. Тi мовчки переглядалися мiж собою, але нiхто так i не пiдняв руки. – А тепер нехай пiднiмуть руку тi, хто хоч раз в життi робив "дошку бажань".

Зал пожвавився, бiльше половини людей пiдняли руки. Нiколас задоволено кивнув.

– Опустiть руку тi, чия мрiя, написана на дошцi бажань – не збулася, нiхто не поворушився, всi продовжували тримати руки. – Ось, що означае "вiзуалiзацiя". Ви розмiщуете на "дошцi бажань" образи та картинки, i вони обов'язково збудуться в майбутньому, це факт. Це працюе завдяки розумiнню i прийняттю буття. Особисто я навчився просто отримувати задоволення вiд життя. В цьому питаннi кожен повинен зробити свiй власний вибiр, де йому цiкавiше знаходитися – увi снi чи наяву.

– Є ще один цiкавий момент, пов'язаний зi снами. Ви наводили приклад з бурульками i прогнозом погоди, коли людина неусвiдомлено програмуе себе на певне сновидiння, – згадала ведуча. – Як зробити так, щоб побачити щось конкретне? Наприклад, якусь людину, море, рiдну домiвку?

– Думайте про це, бажано прямо перед сном, – вiдповiв Нiколас. – При цьому важливо намалювати в головi максимально яскравi, чiткi образи, якiсь елементи, кольори, запахи. Створенi в уявi картини можуть легко проявлятися увi снi. Сон – це взагалi дивовижний стан нашого органiзму. Людство навчилося визначати за допомогою приладiв навiть той момент, коли людина бачить сновидiння, але ось "записувати його на вiдео" ми, на жаль, поки ще не навчилися.

Нiколас переклав свою увагу на обвинувачену суспiльством нещасну дiвчину. І знову повторив свое питання, яке поставив iй на самому початку:

– Ну що, згадали? Вам снилася в'язниця?

– Нi, точно не снилася. Нiколи, – знизала плечима та.

– Отже, в вашому життi ii нiколи не буде. В в'язницi опиниться ваш чоловiк.

Зал здивовано ахнув на таку несподiвану заяву.

– Згадуються слова великого сера Уiнстона… "Людство подiбно до корабля в шторм, компас якого несправно пошкоджений, морськi карти безнадiйно застарiли, а капiтана викинуло за борт i матроси повиннi по черзi його замiнювати. А кожен поворот керма доводиться погоджувати не тiльки з членами екiпажа, але i з пасажирами, яких на палубi з кожною хвилиною все бiльше", – дивлячись хiромантовi прямо в очi, Нiколас додав: – Раб не хоче бути вiльним, раб хоче мати власних рабiв.

Пiднявшись з крiсла, Нiколас почав ходити вздовж запрошених експертiв, мiряючи кроками сцену i уважно вивчаючи погляд кожного з них:

– Якби ви – астрологи, хiроманти, нумерологи насправдi розбиралися в своiй справi, то зрозумiли б, що вся iнформацiя про майбутне людини проходить через сон, i перестали б займатися вашою лженаукою. Тодi б ви самi стали багатими людьми, а не iх радниками.

Передача закiнчилася, але багато глядачiв так i продовжили сидiти на своiх мiсцях, враженi словами Нiколаса. Такi люди, як Нiколас Романов незмiнно вселяють трепет i повагу. Їх не турбуе чужа думка про свою персону, часто вони поводяться надмiрно агресивно. Такi люди е "лiдерами лiдерiв", можуть стати добрими керiвниками, здатними впевнено повести за собою команду до поставленоi мети. Вони звикли домагатися свого, неважливо як – розумом або силою.

Нiколас вибiг в коридор, де за одним iз поворотiв вже сховалася жiнка, чоловiк ii зараз знаходився пiд слiдством. Вiн ледве встиг ii наздогнати – та йшла квапливо, явно не бажаючи затримуватися.

– Ви все робите правильно, – легенько торкнувшись ii руки, сказав Нiколас. Жiнка здивовано пiдняла брови. – Всi говорять тiльки про жертву вашого чоловiка, що вiн любить вас i готовий заради вас на все. Але я бачу, що ви теж дуже його кохаете. Я впевнений, на його мiсцi ви б зробили те саме. Не плачте, заспокойтеся. Вiн поступае по-чоловiчому, несучи всю вiдповiдальнiсть, – на очах жiнки виступили сльози, вона вдячно кивнула i на прощання обiйняла Нiколаса, який дав так необхiдну iй зараз щиру пiдтримку.

Нiколас ще трохи постояв у коридорi, перегортаючи в мобiльному коментарi пiдписникiв з приводу передачi, що вийшла. І коли вiн вже зiбрався йти, до нього пiдiйшов ставний чоловiк за сорок в iдеально випрасуваному костюмi i короткою стрижкою. Разом з ним була юна особа рокiв двадцяти – власниця приемнiй зовнiшностi i довгого темного волосся.

– Сер Романов? – Чоловiк протягнув руку. – Я Едвард Смiт, Інтерпол. Придiлiть нам пару хвилин? Ганна Шиян, – вiн кивнув головою в бiк дiвчини, а та в свою чергу, кокетливо стрельнула очами в Нiколаса. – Ганнi наснився досить дивний, я б сказав тривожний сон i нам потрiбна ваша консультацiя.

Нiколас машинально кивнув, не вiдводячи погляду вiд дiвчини. Та слiпуче посмiхнулася i в ii зелених чаклунських очах затанцювали iскри.

– Я згоден, – знову кивнув вiн. – Може, знайдемо якесь мiстечко чи менi принести стiльцi прямо сюди?

– Не варто так хвилюватися, сер Романов, – пiдморгнула Ганна i штовхнула першi,що попалися дверi залу для нарад, що виявився порожнiм. – Гадаю, тут нам не перешкодять. – Вона повiльно облизнула губи.

– Я схожу за водою, в горлi пересохло, – вибачившись, Едвард знову вийшов у коридор.

Нiколас, тим часом, опустився в крiсло на колiщатках, вiдкинувся на спинку i, потягнувшись, як би ненароком, кинув погляд на годинник:

– Знаете, Ганна, мiй годинник показуе, що ви без одежi.

– Але я в одязi, – чарiвно почервонiвши, заперечила дiвчина.

– Вони поспiшають, – спокусливо посмiхнувся Нiколас. – Знаете, як то кажуть…? Нiколи не ганяйся за двома речами: за автобусами i за жiнками – все одно не наздоженеш. Але я люблю виклики, – Нiколас подивився Ганнi прямо в очi. В них явно читався iнтерес. – Давайте сходимо в кiно?

– Хм-м-м. – Задумливо протягнула дiвчина. – А чим вам Італiя не подобаеться?

Вона заливчасто розсмiялася, i Нiколас зрозумiв, що здаеться попав.




Глава 5




До будинку Крамера вони добралися вiдносно швидко, встигнувши прихопити по дорозi каву у великих стаканах. Машина Стажера вразила Лангре, хоч вiн i вважав це занадто дорогим, зайвим задоволенням, та вголос нахвалювати ii не став, але в душi отримав велике задоволення вiд поiздки. Навiгатор безпомилково вiдвiз iх спочатку на пiвнiч Парижа, а далi за мiсто – туди, де чисте повiтря i майже порожнi дороги.

Ледве вони опинилися на мiсцi, Стажер вислизнув з машини, досить нестримно потягнувся i попрямував до входу у будинок. Вiд нього так i вiяло захопленiстю i азартом, Стефан явно був людиною справи i точно знав, чого хоче. Бiльше того – як цього домогтися. Вiн чiтко i злагоджено справлявся iз завданнями, кожна його дiя i слово вiдрiзнялися логiчнiстю i рацiональнiстю. Також вiн мав не лише смак до життя, але i гарний стиль в одязi.

Маеток Крамера – двоповерховий, з панорамними вiкнами, якi дещо потьмянiли пiсля дощiв, виглядав занедбаним. Вiтер трiпав розвiшанi по периметру жовто-чорнi стрiчки з написом "опечатано". Колись акуратний газон i декоративнi кущi – зараз помiтно заросли. В порожньому басейнi вперемiж з опалим листям валялися дитячi iграшки, немов залишенi похапцем. Неозброеним поглядом було помiтно, що тут сталося щось дуже погане, судячи iз слiдiв боротьби i руйнувань. Повiтря нiби просочилося запахом горя, страху i вiдчаю. Загалом мiсце справляло досить гнiтюче враження.

– М-да, давненько тут не було прибиральницi, – гмикнув Стажер.

– Їi нiкому викликати, – з неупередженим виразом обличчя вiдгукнувся Лангре.

Всерединi маетку виявилося не краще: такий же повний безлад i запустiння. І нi душi – лише Стефан i Лангре, який озирнувшись, вiдразу ж зачепився поглядом за картину, що висiла у вiтальнi над диваном. Скривившись вiд неприемного запаху позеленiлоi, затхлоi води, що виходив з маленького фонтанчика, Лангре пiдiйшов до картини ближче. На полотнi був зображений, один з таких улюблених художником, рептилоiд. Правда цього разу ракурс дещо вiдрiзнявся вiд тих, що були на iнших картинах.

В правому нижньому кутку красувалися знайомi iнiцiали – "А. К."

Поки Лангре задумливо роздивлявся картину, Стажер вирiшив швидше ознайомитися з iнформацiею у справi. Дiставши з кишенi новенький айфон, вiн занурився в пошуки. Пiсля хвилини мовчання Стефан почав зачитувати вголос знайденi вiдомостi:

– Пiвроку тому пильнi сусiди Алекса Крамера почули крики, що доносилися з двору, i негайно викликали полiцiю. Полiцейськi, що прибули на мiсце, виявили самого Крамера, його дружину i двох доньок. Батько сiмейства, що злетiв з котушок, нанiс важкi поранення дружинi i донькам, яких, на жаль, не вдалося врятувати. Вони померли вiд великоi крововтрати i ушкоджень внутрiшнiх органiв. Незадовго до приiзду полiцii Крамер перерiзав собi вени, його знайшли в несвiдомому станi, але лiкарям вдалося його врятувати.

Пiсля, Крамера перевели в психiатричну клiнiку. Лише за кiлька тижнiв перебування пiд наглядом психiатрiв, вiн зiзнався, що дуже любив своiх доньок i дружину, що не хотiв iх вбивати, але йому довелося це зробити. Щоб вони возз’едналися вiдразу ж, i сiм'я не випробувала горя через його самогубство. Оглянувши мiсце злочину, полiцейськi виявили передсмертну записку Алекса. Той писав, що йому погрожували i саме тому вiн зважився на крайнi заходи – вбити себе i рiдних.

Сусiди i знайомi сiм'i Крамерiв всi, як один стверджують, що шокованi такими жахливими подiями, оскiльки Алекс не справляв враження людини, здатньоi на подiбну жорстокiсть, – закiнчивши читати газетну статтю, Стажер iз зiтханням обвiв поглядом кiмнату, в якiй колись збиралося i проводило час щасливе любляче сiмейство.

– Вiн не розумiв, що коiть, – похмуро похитав головою Лангре. – Чи часто дорослий чоловiк вирiшуе не просто звести рахунки з життям, але i забрати з собою в могилу всю сiм'ю, щоб…, як там говорилося в статтi? "Вони не випробовували горя через його самогубство"?

Стажер знизав плечима i почав мiряти кроками кiмнату, ходячи туди i назад уздовж фонтанчика:

– Все це дуже дивно. Крамер явно хворий. Пам'ятаю на першому курсi академii ми вивчали таке поняття, як аутизм – коли людина йде в свiй свiт i втрачае можливiсть розрiзняти дiйснiсть i фантазii. Ця крайня форма вiдходу вiд реальностi – симптом психiчного розладу. Разом з цим поняттям розглядаеться термiнологiя симуляцii. Симуляцiя – так само признаеться, як "захисна реакцiя психопатичноi особи на непосильну для цiеi людини життеву ситуацiю.

Питання про свiдомiсть або несвiдомiсть симуляцii е умовним. Бажання психопата бути або здаватися психiчнохворим може перейти в реальний психiчний розлад. – Стажер задумливо почухав пiдборiддя. – Життя, як воно нам дано, занадто важке для нас. В ньому занадто багато болю, розчарувань, нерозв'язних проблем. Щоб впоратися з всiм цим, нам потрiбна панацея, що дае полегшення…

– Але, перебуваючи в нормальному станi, кожна людина хоче, щоб близькi люди радiли життю, щоб у них все було добре, – опустившись в припорошене пилом крiсло, вiдзначив Лангре.

– Крамер вважав iнакше, – махнув рукою Стажер. – Вiн думав, що його рiдним буде набагато легше померти, нiж пережити його смерть. Вiн не хотiв залишати iх сумувати. В цьому i полягае, так звана шизофренiчна позицiя цього чоловiка. Не складно здогадатися, просто як двiчi два.

– Ти правда думаеш, що тут все просто? – Здивовано пiдняв брови Лангре i подивився на Стефана. Той, в свою чергу розглядав картину, котра притягнула увагу Лангре на самому початку – рептилоiда з людським тулубом, одягненого в дiловий костюм i тримаючого мiж пальцiв димлячу сигару.

– Люди часто кажуть, що iм набридло жити i вони хочуть померти, але замiсть того, щоб йти i вiшатися, все одно пристiбаються ременями безпеки, коли iдуть на роботу або додому. Кажуть, що хочуть померти, але продовжують дивитися на всi боки, перш нiж перейти дорогу. Люди кажуть, що не хочуть жити, але зупиняються на червоне свiтло, а не йдуть напролом. Люди кажуть, що iм все набридло, але це не так. Вони просто хочуть, щоб життя не заподiювало iм стiльки болю, хочуть бути почутими, – пояснив Стажер, не вiдводячи погляду вiд картини.

– З цього витiкае питання! – раптом вигукнув вiн. – Що заподiяло Алексу Крамеру такий нестерпний бiль, що вiн зважився на самогубство? У нього була дружина, дiти, непоганий заробiток. Навiщо вiн спустив все це псовi пiд хвiст? Що такого зробило йому життя?

Лангре нiчого не сказав, оскiльки i сам не знав вiдповiдi. Вiн довгi роки пропрацював в полiцii i вже давно зрозумiв, що iнодi вчинки людей неможливо пояснити, логiка кожного iндивiдуальна. Вирiшив ще трохи озирнутися, вiн пiднявся з крiсла i вийшов в просторий коридор. Над дверима однiеi з кiмнат помiтив iкони – Матерi Марii i ii Сина Ісуса. Будучи iстинно вiруючим, Лангре намацав пiд сорочкою невеликий дерев'яний хрестик, потягнув за мотузочок i, дiставши його назовнi, прошепотiв коротку молитву, пiсля чого приклав хрестик до губ. Впершись плечем на стiну, Стажер iз задумливим виглядом спостерiгав за тим, що вiдбуваеться. Сам вiн молитися не став, хоча теж вiрив у Бога.

– Адже Бог е всюди, вiрно? – Вдивляючись в обличчя святих, запитав Стажер.

– Так. Принаймнi, я так вважаю, – вiдповiв Лангре, продовжуючи стискати в руцi хрестик.

– Виходить, можна молитися де завгодно, а не в якомусь певному мiсцi?

– Звичайно. Чом би i нi? Будь – яка молитва хороша i кожна важлива для Бога, – впевнено вiдповiв Лангре. За роки служби в полiцii його вiра лише змiцнила, молитви допомагали йому пережити всi тi жахи, з якими доводилося стикатися. Вiн справно ходив у церкву по недiлях, робив пожертвування i, в разi потреби, сповiдався.

– Навiщо тодi ходити в церкву? – Продовжував гнути свою лiнiю Стажер. – Невже не можна просто помолитися вдома? Цього недостатньо? Адже, як мовиться, Бог е в душi кожного.

– Будь – яка молитва похвальна i корисна. Домашню молитву можна порiвняти з плаванням в човнi. Але коли на морi шторм i хвилi, гребти самостiйно дуже складно. В такому разi тебе чекатиме церква, вона допоможе. Молитва в нiй подiбна до ходiння на кораблi, який здатний перенести навiть дев'ятибальний шторм i привести тебе до призначеноi мети.

– Цiлi легiони церковних служителiв, вивчивши всього одну книгу – Бiблiю, посилаючись лише на неi i не маючи нiяких особливих знань i умiнь, безбiдно живуть на пожертвування щиро вiруючих прихожан! – Обурено вигукнув Стажер, вiн був у коренi не згоден з Лангре, який вважав, що церква потрiбна, i що вона допомагае. – Вони не приносять суспiльству нiякоi користi! Тiльки спотворюють свiдомiсть мiльйонiв людей сумнiвними мiфами.

Лангре не став продовжувати суперечку. Тiльки похитав головою, сумно посмiхнувся чомусь i повернувся у вiтальню. Картина, що висiла над диваном, з рептилоiдом нiяк не давала йому спокою. Здавалося, нiби той спостерiгав за ним, випробовував, зчитував думки i емоцii.

– Як би то не було, – нарештi подав голос Лангре, – гадаю, насуваеться буря, i пора нам до неi готуватися, – вiн подивився на Стажера, що раптом похмурнiв. – Помiчав колись, що замогильним життям цiкавляться саме тi, хто не знае, що робити з цим? Їм потрiбне ще одне життя, яке тривало б вiчно.

– Так життя пiсля смертi все ж е? Чи нi? Як думаете? – Вигнув брови Стажер.

– Головне питання в iншому, – Лангре звичним жестом вивудив з кишенi пачку цигарок. – Чи е життя до смертi?

– В будь – якому випадку так, я теж помiчав, що люди, що "заробляють собi на квиток у рай", найчастiше не цiнують життя, яке iм дано тут i зараз, – кивнув Стажер. – Чомусь у християн е неправдиве переконання в тому, що страждання цього життя приведуть iх на небеса в наступному. Я ж вважаю, що якщо людина вибирае дорогу страждань, вона вже не зможе жити iнакше, не зумiе насолодитися благами за райськими вратами.

– Згоден, – клацнув язиком Лангре. – Треба прийняти життя як воно е, без зайвоi драми цiнувати кожен момент, i приймати все з вдячнiстю, навiть тяжкi випробування. Адже i в складних життевих моментах можна знайти опору для майбутнiх звершень i внутрiшнього щастя. Кожна людина може стати рiшенням якоiсь проблеми.

Лангре, що побачив життя , явно знав про що говорив. Стефан же здивовано округлив очi, поняття не маючи, що i думати.

– Ти теж вирiшення чиеiсь проблеми, – помiтивши його замiшання, пояснив Лангре. – Твоя посмiшка, твоя любов, твоя сила. Може, вони i не потрiбнi всiм i кожному, але хтось точно iх прагне. Все це може здаватися тобi даремним, але iнша людина може думати зовсiм iнакше. Вона знайде в них свiй порятунок i пiдтримку. Ти можеш навiть не дiзнатися про це, але… Алекс Крамер сказав одну дуже мудру фразу – "Зрозумiти самовбивць може лише той, хто побував на iхньому мiсцi"…

– Існуе кiлька теорiй, чому люди все ж наважуються звести рахунки з життям, – вирiшив розвинути тему Стажер – найпопулярнiша, до неi я найбiльше схиляюся – психологiчна. Є так звана "трiада самовбивцi". Це бажання вбити, бажання бути вбитим i бажання померти.

Вони неквапливо вийшли з будинку. На вулицi Лангре пiдпалив цигарку, це йому хотiлося зробити ще в особняку. Стефан заправив електронку. Палити йому не особливо хотiлося, швидше так – за компанiю.

– Треба iхати до художника в психлiкарню, – зробивши перше затягування, сказав вiн i опустився на всiянi листям сходинки в головного входу.

– Цей Крамер не художник, – поправив його Лангре. – Хтось хоче, щоб ми так думали, але це неправда. Ти не звернув уваги на замiтки Алекса, якi вiн залишив на полях газети? Почерк не спiвпадае з тим, що на картинах. Не помiтив, що в будинку немае нi фарб, нi пензлiв, нi полотен?

Несподiвано в двiр в'iхав фургон, голосно скрипнув гальмами. Лангре встиг помiтити лише водiя в масцi i спрямоване на них дуло пiстолета. Загартований роками роботи, вiн вiдреагував блискавично – йому вистачило кiлькох секунд, щоб пiдскочити до Стажера i штовхнути того на сходинки, прикриваючи вiд кулi власним тiлом. Стефан встиг лише здивовано ахнути. Лангре сiпнувся вiд кулi, що потрапила в спину, i хворобливо поморщився. Добре, що навiть в останнiй робочий день вiн не став зраджувати своiм звичкам i надiв бронежилет.

Синяк звичайно буде знатний, але в цiлому вiн залишиться неушкоджений. Якщо звичайно стрiльцю не закортить продiрявити йому i голову. Лангре зi стогоном перекотився на спину. Стажер тут же схопився на ноги, швидким рухом дiстав з портупеi пiстолет, зробив кiлька пострiлiв, цiлячись то у водiя, який вже почав розгортати фургон, збираючись вшитися, то по колесам автомобiля. Пострiли виявилися вдалими – машина, сiпнувшись, зупинилася.

Тримаючи пiстолет напоготовi, Стажер повiльно пiдiйшов до водiйських дверей i опустив зброю. Хвилюватися вже було нiчого – в головi стрiльця зяяла дiра. Сам Стефан в голову не цiлився, судячи з усього, водiй застрелив себе сам. Лангре мовчки, зняв з мерця маску i здивовано пiдкинув брови, дiзнавшись в нiм зниклого Арт – дилера.

– Нiчого тут не чiпай, викликай експертiв. Вiдбитки i iнше залиш iм, це iх робота. Краще йди, збери всi гiльзи, – почав керувати Лангре. Багажник фургона був вiдкритий, як у пiкапа, i вiн помiтив там кiлька картин – неякiсних реплiк Крамера. – Пiсля смертi художника, вартiсть його робiт зростае в рази. – Неголосно пробурмотiв вiн собi пiд нiс.

Пiдiйшовши до нього, Стажер вийняв застряглу в бронежилетi кулю – прямо пiд лопаткою. Коли б не броня, Лангре припало б туго.

– Для хорошоi людини нiчого не не шкода, – посмiхнувся Стефан.

– Але хорошi люди, як правило, нiчого i не просять, – усмiхнувся у вiдповiдь Лангре.

– Раз в нас стрiляли, виходить, ми на вiрному шляху? – Припустив Стажер.

– Не думаю, що все так просто, – похитав головою Лангре.

В цей час в двiр в'iхали три полiцейськi машини. Вiтально кивнувши iм, експерти зайнялися справою – оглядом тiла i затриманого автомобiля.

Через деякий час комiсар обзавiвся свiжою iнформацiею. В телефонi стрiльця знайшли фотографiю картини з рептилоiдом i повiдомлення, де слово в слово повторювався змiст записки, знайденоi в номерi покiйного сера Альприма. Сiв на нещасливi сходинки, де нещодавно iх iз Стажером трохи не пiдстрiлили, Лангре задумливо пiдпер рукою пiдборiддя. Судячи з усього, Арт – дилер переплутав його з самим Алексом Крамером, тому i стрiляв.

– Як вам такий крайнiй робочий день? – Перервав його роздуми Стажер.

– З яких пiр все рiзко стало "крайнiм"? – Гмикнув Лангре. – Невже прикметник "останнiй" заборонили на законодавчому рiвнi? Знаеш, звiдки взагалi пiшов цей безглуздий забобон, який живе i процвiтае ось вже рокiв сiмдесят? – Обурено пробурчав Лангре, йому зовсiм не подобався той факт, що його молода замiна скидае його з рахункiв лише через вiк. – Звичай називати все "крайнiм", а не "останнiм" пiшов вiд льотчикiв. А далi його вже пiдхопили всi, чия професiя пов'язана з якимось ризиком для життя.

Але це лише забобон, не бiльше.

Стефан кивнув i вирiшив змiнити тему, щоб не нервувати напарника:

– Злочинцi ж не екстрасенси, тому здiйснюють помилки, в своiх так би мовити "iдеальних планах", – сказав вiн, спостерiгаючи за киплячою навкруги роботою. Кiлька експертiв фотографували мiсце злочину, вусатий вгодований спiвробiтник знiмав вiдбитки пальцiв з керма i коробки передач. Тiло стрiльця вже переклали на ношi i запакували в чорний мiшок.

– Будь – який, здавалося б, бездоганний план, легко розкусити. Злочинцi не можуть передбачити, що саме по ходу справи може пiти не так, якi докази iх видадуть, – кивнув Лангре, вiн вважав, що немае iдеальних злочинiв. Є тiльки тi, якi недостатньо розслiдували.

– Ви маете на увазi незавершенi злочини? – Запитав Стажер.

– Перерванi, – виправив його Лангре. – Навiть найобережнiший злочинець не в силах передбачити всi непередбаченi обставини, якi можуть завадити його ретельно пiдготовленому плану.

– А коли вони попадаються?– Протягнув Стажер. – Як ви вважаете, чи е сенс у безкоштовних адвокатах?

– Ох, – Лангре схилив голову до плеча. – Якби хоч би половина злочинцiв зверталася за захистом вiдразу пiсля затримання, в'язницi б спустiли. Звичайно, шанс потрапити за грати у них залишиться, але, принаймнi вони не наговорять нiчого зайвого.

Вiн покосився на руки Стажера. Рукави сорочки Стефан загорнув до лiктя, i було видно, що татуювання хлопець зробив не лише на зап'ястках та передплiччi – малюнок йшов вище пiд тканину одягу. В цьому питаннi iх погляди абсолютно не сходилися, мабуть тут позначалася рiзниця у вiцi. Лангре вважав, що рано чи пiзно молодик пошкодуе про кожен набитий малюнок. Сам же Стажер дотримувався абсолютно протилежноi думки. Вiн вважав, що чисте тiло абсолютно не в модi, i зараз менше шансiв зустрiти людину без татуювань, нiж навпаки.

Коли iх поколiння постарiе, онуки напевно жартуватимуть над ними iз словами "І попросив вiн у Господа ще трохи тiла для татуювань". Чи буде наступне поколiння прикрашати, таким чином свое тiло?

– Людина мае право на помилку? – Стажер пiдняв з асфальту червоно-жовтий листок i, притримуючи за хвостик, почав крутити його.

Лангре голосно зiтхнув – мабуть питання змусило його замислитися про щось свое. Вiн взагалi сприймав життя з фiлософськоi точки зору, вiрив в долю i неминучiсть визначених подiй. Вiн був стриманою i дисциплiнованою людиною, вiдповiдально вiдносився до будь – якоi роботи. В колективi Лангре почував себе легко i невимушено, його цiнували, як мудрого порадника. Але якою б самовiдданою людиною вiн не був, завжди ставив межi мiж особистим життям i роботою. Сiм'я була для нього найважливiшим надбанням, вона була метою i сенсом його iснування.

Трохи помовчавши, вiн все ж вiдповiв:

– Всi помиляються, але права такого не мають, – наслiдуючи приклад Стажера, Лангре теж пiдчепив iз землi багряно – червоний листочок канадського клена. – І ще. Якщо навчитися правильно отримувати бажане, потiм нiчого не доведеться просити.

– Всi кажуть про якусь вiддачу, але що толку про неi говорити, коли ми i отримувати не вмiемо, – згiдно кивнув Стажер.

– Люди розписують своi тiла розумними словами, але чужi цитати не мають нiякоi цiнностi, – посмiхнувся Лангре, дивлячись на руки напарника. – Інша справа, якщо тату – продумане i особисте.

– Першу я зробив в шiстнадцять, – сказав Стажер. – Набив назву групи, в якiй тодi спiвав. Моя мама завжди була вiдкрита для подiбних речей, а ось вiтчим, був дуже старомодний. Дiзнавшись про татуювання, вiн довго розпинався про те, що спочатку я повинен був запитати ради i дозволу в нього, але я не став запитувати, оскiльки заздалегiдь знав, яку отримаю вiдповiдь. Я люблю i поважаю свого вiтчима, але тодi вважав себе досить дорослим, щоб не радитися, – посмiхнувся спогадам Стефан.

– Зараз у мене татуювання на обох руках, по всiй спинi i я вже почав забивати ноги. Деякi з них мають для мене особистий прихований сенс, деякi просто для краси. Знаете, татуювання – вони, як наркотик. Один раз зробиш, потiм точно захочеться ще i ще.




Глава 6




Едвард, що ходив за водою, повернувся не один, а в супроводi секретаря – миловидноi дiвчини рокiв двадцяти п'яти, одягненою в сiру, застiбнуту на всi гудзики блузу i спiдницю – олiвець.

– Прошу вибачення, панове, – збентежено посмiхнулася та – через пiвгодини тут вiдбудеться нарада. Не могли б ви зайняти iнший кабiнет? Я проводжу.

В коридорi Нiколас трохи вiдстав вiд iнших, вирiшивши скористатися моментом, дiстав з кишенi мобiльний, включив прямий ефiр i, дочекавшись, коли пiднабереться трохи учасникiв, заговорив:

– Привiт, Банда! З вами Ловець Снiв, i сьогоднi в мене незвичайна тема для обговорення, – Нiколас змовницьки пiдморгнув на камеру. – Потрiбен тямущий адвокат, що розбираеться в тонкощах грамотного спiлкування з полiцейськими. Чекаю вашоi допомоги!

Одразу посипалася купа коментарiв, в одному з яких поступила пропозицiя спiльного ефiру вiд вiдомого адвоката. Задоволений таким швидким результатом Нiколас, вiдразу зв'язався з ним:

– Вiтаю, дякую що вiдгукнулися, – посмiхнувся вiн. – Отже, мене чекае розмова iз спiвробiтником правоохоронних органiв. Як слiд поводитися? Про що не варто говорити?

– Добридень, менi приемно брати участь у вашому ефiрi i я тiльки радий допомогти, – адвокат поправив краватку i випрямився в крiслi. – Давайте коротко пройдемося за основними пунктами. Перше, що треба запам'ятати: пiдозрюють вас або звинувачують – у будь – якому з цих випадкiв ви не несете вiдповiдальностi за дачу вами неправдивих свiдчень. Будь-яка придумана або використана версiя е для вас способом захисту. Ви маете право, як говорити, так i вiдмовитися вiд будь – яких свiдчень.

Але пiдкорятися представникам влади зобов'язанi, оскiльки спроби уникнути затримання, багатi великими проблемами. Якщо подiбне все-таки сталося, не панiкуйте, тримайте себе в руках. Не показуйте спiвробiтникам полiцii, що ви вразливi i безпораднi.

– Дуже дiловi ради, обов'язково запам'ятаю, – кивнув Нiколас. – Як вести розмову з полiцейським?

– Стежте за вашим спiлкуванням, говорити треба впевнено i ввiчливо. Люди вiдчувають нервознiсть, а вона наштовхуе на ще бiльшi пiдозри. Нi в якому разi не намагайтеся "домовитися" з представниками влади, щоб вас вiдпустили. Як правило, пiд час подiбних оперативних заходiв ведеться вiдеозйомка, тому пропозицiя хабаря, або iншоi матерiальноi винагороди е злочином з реальним термiном.

– Завжди було цiкаво, – задумливо стиснув губи Нiколас. – Якщо менi треба вчинити дзвiнок з вiддiлення полiцii, скiльки менi дадуть часу? Хвилину? Двi?

– В законi це не обумовлено. Там сказано, що право на дзвiнок надаеться "в цiлях повiдомлення родичiв або близьких осiб, про свое затримання i мiсце знаходження", – вiдповiв адвокат. – І так. Не варто чекати вiд iнших повного дотримання всiх вимог i законiв. Дотримання вами законiв не гарантуе, що iх дотримуватимуться по вiдношенню до вас. З мого досвiду вiдома велика кiлькiсть випадкiв, коли людей не просто затримували, а заарештовували i засуджували до реальних термiнiв за абсурдними звинуваченнями.

– Як поводитися при затриманнi? Що робити? – Запитав Нiколас.

Адвокат трохи пересунув камеру для кращого огляду:

– Насамперед треба повiдомити родичiв або друзiв про те, що сталося, де, i з якоi причини ви знаходитеся. При затриманнi полiцейськi можуть вилучити ваш комп'ютер або iншу технiку, пiсля чого попросити вас ввiмкнути i ввести пароль. Головне пам'ятайте, що ви не зобов'язанi цього робити. Повiдомляйте iнформацiю тiльки по письмовому запиту представникiв влади, зберiгайте всi копii переданих вам паперiв. Якщо знаете, що не зможете грамотно вiдповiсти на поставлене питання, краще промовчить, ви маете на це повне право.

Не пiддавайтеся нi на якi загрози, i при першiй же нагодi зателефонуйте адвокату. Зазвичай представники влади роз'яснюють права затриманим вже пiсля того, як доставлять iх в органи дiзнання, пiд час складання протоколу. Так пiдозрюваного позбавляють можливостi запросити свого захисника якомога ранiше. Знайте, що право на захист виникае в вас з моменту затримання.

– Якщо слiдчi приiхали до мене додому i вимагають надати свiдчення, що робити? – Поцiкавився Нiколас.

– Вiдповiдь одна – нiяких розмов без юриста, – категорично заявив адвокат. – Будь – якi загрози, умовляння, залякування не мають юридичноi сили.

– Про моi права зрозумiло, але що можуть зробити полiцейськi? Що iм дозволено?

– Вилучити у вас речi, але тiльки тi, що мають вiдношення до адмiнiстративного правопорушення. Тобто гаджети вони вилучити не можуть, якщо на те немае пiдстав, – вiдповiв адвокат.

– Велике дякую вам за таку iнформативну бесiду. Було приемно з вами поспiлкуватися. Банда! – Звернувся до глядачiв Нiколас. – Сподiваюся, нiхто з вас не потрапить в неприемностi, але про всяк випадок залишу в коментарях посилання на знавця своеi справи, який сьогоднi менi дуже допомiг. Пiдписуйтеся на його профiль, дiзнаетеся багато корисного.

Закiнчивши короткий ефiр, Нiколас пройшов у кiнець коридору. Пiд час розмови вiн помiтив, куди секретар проводила Ганну i Едварда, i без зусиль вiдшукав потрiбнi дверi. Судячи iз столу, що стояв у центрi, i яскравого освiтлення, кiмната призначалася для проведення кастингiв. Опустившись на стiлець поряд з Ганною, Нiколас приготувався слухати.

– Ганна, – звернувся до дiвчини полiцейський, – розкажiть, будь ласка, в подробицях про те, що саме вам наснилося.

Ганна поправила волосся, кинула короткий погляд на Нiколаса i почала свою розповiдь:

– Менi наснилося, нiби з'явилася дуже небезпечна людина, яка стане причиною багатьох нещасть i катастроф. Цей чоловiк родом з краiни з дивною назвою – Тауред. Саме з цього все i почалося.

– Ви сказали "багатьох нещасть i катастроф". Ця справа планетарного масштабу? – Уточнив Едвард.

– Так, – кивнула дiвчина. – Радiацiя. Я бачила, що люди, якi вижили пiсля катастрофи, опинилися в справжнiсiнькому пеклi. Інакше не назвеш тi умови, в яких вони опинилися.

– Ви казали, що рослиннiсть i вода перетворилися на отруту, дощi стали небезпечними через радiацiю, – нагадав полицеский.

– Багато хто загинув через отруену iжу i водойми. А тi, хто зрозумiв, у чому справа, вимушенi були страждати вiд спраги, тодi як навкруги було повно прiсноi i прозороi води, але зараженою радiацiею, що несе смерть всьому. Вiд цього сну менi жахливо. – Ганна щулилася, нiби вiд ознобу.

– А де в цiй розповiдi я? – З усмiшкою поцiкавився Нiколас, бажаючи трохи розрядити обстановку i пiдбадьорити дiвчину, що сподобалася йому.

Едвард його прагнення не роздiляв. Ще сильнiше нахмуривши брови, вiн серйозним голосом сказав:

– Сьогоднi вранцi в Росiйському аеропорту був затриманий чоловiк, що стверджуе, що вiн родом з краiни пiд назвою Тауред.

– Продовжуйте! – Зi схвильованим iнтересом попросив Нiколас.

– Згiдно вашоi концепцii "згадати майбутне", – вклинилася в розмовуГанна, – цiлком можливо, що не просто так в народних переказах з'явилися згадки про так звану "погану воду". Примiром, у казцi "Про сестричку Оленку i братика ii Іванка".

– Батьки читали менi цю казку, коли я був маленьким, – кивнув Нiколас. – "Не пий, братик Іванко, водицю iз слiду копитця козеняти, iнакше сам в козенятко перетворишся".

– Старша сестра намагалася залякати свого маленького братика, – посмiхнулася Ганна. – Адже в слiдi збираеться тiльки дощова вода. Малюк страждав вiд спраги i не розумiв, чому не можна пити дощову воду з рiзних калюж, що виникли на мiсцi слiдiв диких тварин. І якщо вiн слухався свою сестричку Оленку в iнших випадках, коли вона лякала його перетворенням на рiзних диких тварин, то вочевидь у нього не виникло страху перед козеням. Чи в нього бiльше не залишилося сил терпiти спрагу i вiн…

– Випив водицю, – закiнчив фразу Нiколас.

– Всi добре знайомi з цiею чудовою казкою, але у свiтлi можливоi катастрофи планетарного масштабу слова Оленки мають абсолютно iнший сенс, – вирiшив нагадати про свою присутнiсть полiцейський.

– Навкруги повно води, а пити ii не можна. – Погодилася Ганна. – Але дитина не розумiе, що вода отруена, вiн хоче пити…

– І старшiй сестрi доводиться придумувати рiзнi страшилки, щоб злякати молодшого брата i таким чином його вберегти, – пiдхопив Нiколас. – Але це не допомогло.

– В казцi, правда, все добре закiнчилося, на те вона i казка. А якби все вiдбувалося, як у моему снi, то випити дощовоi води, там означало б вбити самого себе невидимою смертю, – сумно зiтхнула дiвчина.

– Якi у вас думки iз цього приводу? – Нiколас допитливо подивився на полiцейського.

– Не працюй я в Інтерполi, шанував би сонник: пити воду увi снi до того, що скоро надасться можливiсть реалiзувати своi найсмiливiшi плани, – вiдповiв вiн. – Але зараз затримана реальна людина, i вiн цiлком збентежений. Надто багато збiгiв, – Едвард iз непокоенням подивився на Ганну.

– В соннику також йде мова, що людина, яка п'е воду увi снi, в реальному життi мрiе про продовження роду. Якщо ж посилатися на науку, яка вивчае сновидiння, то там говориться, що вода сниться виключно вагiтним жiнкам. Вода е продовженням життя, – по пам'ятi переказав Нiколас. Нависла тиша. Склавши руки в замок, полiцейський довго дивився в якусь невидиму крапку на столi, пiсля чого глухим голосом сказав:

– Нам потрiбна ваша допомога. Інтерпол сплатить всi вашi витрати, – вiн важко зiтхнув. – Сьогоднi вранцi при митному оглядi прибулих авiапасажирiв один з паспортiв притягнув пiдвищену увагу. Вiн був справжнiм, з вiдповiдними мiрами полiграфiчного захисту вiд пiдробки, мав безлiч штампiв рiзних держав i на перший погляд абсолютно нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших. До тих пiр, поки спiвробiтник, що ставив штампи, не поцiкавився в пасажира, з якоi держави той прибув до Росii, а саме – в Петербург. Чоловiк, не замислюючись, вiдповiв, що з Тауреда, – Нiколас пiдняв брови i покосився на Ганну. Та сидiла з неприродно випрямленою спиною i явно була злякана. – Посвiдчення особи, водiйськi права i всi iншi документи, насправдi також були виданi Республiкою Тауред. Проте спiвробiтник аеропорту здивувався i сказав, що такоi держави немае на планетi. Пасажир у свою чергу зажадав принести карту, щоб показати, де саме розташований Тауред.

Чоловiк вказав на територiю мiж Францiею i Іспанiею i заявив, що Тауред вже тисячу рокiв розташований там, вiн дуже здивувався, що на наданiй йому картi Тауред назвали Андорою. Ситуацiя розжарювалася. В конфлiкт мiж чиновником i пасажиром були втягнутi iншi працiвники аеропорту. Пасажира не випустили зi службового термiналу, склали акт про пiдробний паспорт i поселили в готельному номерi на час розгляду.

Зрозумiло, номер охороняеться, оскiльки його пiдозрюють в шпигунствi, – Едвард задумливо постукав пальцями по столу. – В iсторii бували випадки, коли люди заявляли, що приiхали з краiн i мiст, яких не iснуе на Землi.

– Вважаете себе матерiалiстом? – Усмiхнувся Нiколас. – Впевненi, що все, що вiдбуваеться в свiтi можна пояснити за допомогою наукового пiдходу? Існуе безлiч таемниць, над якими вченi б'ються не один десяток рокiв, але так i не знайшли вiдповiдей.

Нiколас перевiв погляд на Ганну, яка була дуже блiда. Історiя Едварда про людину з Тауреда – того самого мiста, що наснилося iй, явно справила на неi враження.

– Мила, – м'яко посмiхнувся iй Нiколас. – Не переживайте ви так. Якщо хочете, я знаю кiлька ефективних засобiв виходу з депресii – вокзал i аеропорт.

Дiвчина вдячно посмiхнулася. Їй явно були приемнi i увага, i пiдтримка.

– Найкращий – третiй, – продовжив Нiколас. – Любов. Спробуемо?

– Гаразд, – кивнула Ганна – нероздiлена, вас влаштуе?

Полiцейський, про присутнiсть якого всi нiби забули, незручно вiдкашлявся, i як би ненавмисно сказав:

– Здаеться в мене вода закiнчилася, пiду покурю, – з цими словами вiн вислизнув з кiмнати, явно не бажаючи там затримуватися.

– Може, сходимо повечеряти? – Не звернувши рiвно нiякоi уваги на квапливу втечу Едварда, Нiколас повнiстю зосередився на Ганнi, включивши всю свою чарiвнiсть.

– Я не iм, – заперечила дiвчина.

На це Нiколас лише посмiхнувся. Йому подобалися цi словеснi перестрiлки, своiми вiдмовами Ганна пiдiгрiвала в ньому все бiльший iнтерес, розпалювала азарт i iнстинкт мисливця.

– Єдине, що вам варто знати, Нiколас, – розсмiялася дiвчина, вирiшив розставити всi крапки над "i", – нещодавно подруга подарувала менi паросток якоiсь рослини i сказала, що, коли вона зацвiте, я зустрiну свою долю. Вчора його зжер мiй кiт. В мене все.

Нiколас вже зiбрався було вiдповiсти, але до кiмнати без стука увiрвалася незнайома людина. Не встиг той i рота розкрити, як Нiколас роздратовано випалив:

– Принесли мiльйон евро? Нi? Тодi до побачення.

Приголомшливо клiпнув очима чоловiк, закрив дверi з iншого боку, так i не промовив жодного слова.

Ганна подумки посмiхнулася. Їй подобалися такi, як Нiколас – впевненi в собi, такi, що не бояться дiяти. Вiдчуваемi вiд чоловiка сила i пристрасть – кращий парфюм, який тiльки можна уявити. Зрозумiло, Нiколасу вона про це нiколи не скаже, нехай мучиться.

– А раптом вiн за вами? Попередити, наприклад? – Посмiхнулася Ганна. – Ну, знаете, як там кажуть…? "Якщо нiхто не приходить з майбутнього, щоб зупинити тебе, означае – ти все робиш правильно".

– Вiдмiнно сказано! – Захоплено ляснув в долонi Нiколас. – Вiдтепер, це моя нова улюблена фраза. З вашого дозволу, я збираюся говорити ii кожного разу, коли передi мною встане якийсь вибiр.

Спiймавши погляд Ганни, вiн подивився iй прямо в очi, не вiдриваючись, нiби гiпнотизуючи. Дiвчина не витримала i збентежено вiдвернулася.

– Не варто соромитися. Я – загальний улюбленець i взагалi чарiвний хлопець, – завзято пiдморгнув Нiколас. – Можу порозумiтися з будь – якою людиною. Через п'ятнадцять хвилин спiлкування, мене називають другом i присягаються в вiчному коханнi. Я нiколи не дiстаю вiдмов на своi прохання i можу влитися в будь – яку компанiю. В мене багато пiдписникiв, якi мене обожнюють, а ще – зачарувати будь – яку дiвчину для мене справа кiлькох хвилин.

– Все одно припиняйте на мене витрiщатися, – зажадала Ганна, надувши губки.

– Гаразд, хай так. – Нiколас вiдвiв погляд. – Тепер ваша черга. Розкажiть про себе. Наприклад, хобi?

Попорпавшись у сумочцi, Ганна дiстала блокнот i протягнула його Нiколасу:

– Я мрiю стати дизайнером i шити своi сукнi.

Нiколас зацiкавлено перегорнув сторiнки, пiсля чого дiстав телефон i почав фотографувати ескiзи, що сподобалися.

– В недiлю менi треба бути в Стамбулi, там у мене призначена приватна консультацiя для однiеi досить вiдомоi людини. Отже, пропозицiя на мiльйон, – Нiколас витримав театральну паузу. – Там ми i проведемо ваш перший показ мод.

– Ви мене вперше бачите! – Здивовано ахнула Ганна. – Це дуже дорого!

– Можу собi дозволити, – коротко вiдповiв Нiколас, для якого нулi на банкiвському рахунку нiколи не були основним джерелом щастя.

– Вирiшили мене купити? – З викликом випалила Ганна.

– Щоб спокусити жiнку, треба всього три речi, – похитав головою Нiколас, – неабиякий розум, приголомшливе почуття гумору i абсолютна впевненiсть у тому, що ти зможеш це зробити. Грошi в цей перелiк не входять – не варто плутати полювання з купiвлею. Я просто хочу допомогти вам виконати мрiю. А ще треба розiбратися з вашим сном, i якщо нас чекае незавидне майбутне – кiнець свiту i таке iнше… – Вiн по – хлопчачому наiжачив волосся. – Нехай перед цим весь свiт побачить ваш прекрасний одяг.

– А якщо iм не сподобаеться? – Невпевнено прошепотiла дiвчина.

– Одного разу ризикнувши, можна залишитися щасливим на все життя, – пiдбадьорив ii Нiколас.

– Гаразд, я згодна провести показ, – пiдкинула голову Ганна. – Але не час у вашому лiжку. Не надумайте собi зайвого.

– Тому, хто вмiе чекати, завжди дiстаеться найкраще, – як би ненавмисно протягнув Нiколас. – Треба придумати назву для твого показу, – вирiшивши перейти на "ти", вiн змiнив тему.

– Зараз нам допоможуть, – посмiхнувся Нiколас i включив прямий ефiр. – Банда! На недiлю, менi потрiбно вiдповiдне для показу мод, примiщення в самому центрi Стамбула. Я шукаю тих, хто готовий безкоштовно, в обмiн на рекламу, надати моему модельеровi апартаменти. Чекаю пропозицii вiд арт-закладiв на зразок галерей, музеiв, а також розважальних комплексiв. Спiвпраця зi мною допоможе вам притягнути додаткових вiдвiдувачiв. – Про твою колекцiю писатимуть всi моднi iнстаграм – акаунти, – сказав вiн Ганнi i знову звернувся до пiдписникiв.

– Також менi потрiбний режисер для органiзацii модного показу. Постановник, який збудуе концепцiю шоу, продумае свiтло, звук, черговiсть виходу моделей.

– Навiщо вiн нам? – Здивувалася Ганна. – Я i сама можу це зробити.

– Ти не встигнеш все, в тебе буде свое завдання – спiлкуватися з потенцiйними клiентами i iншими гостями показу.

– Я постараюся, – впевнено заперечила дiвчина.

– В тебе не вийде спiлкуватися в залi i контролювати те, що вiдбуватиметься за кулiсами. Якщо тiльки ти не вмiеш роздiлятися на двi Ганни, – наполiг на своему Нiколас i дiвчина, погодившись, кивнула. Вiн накрив ii руку своею. – Сьогоднi багато знаменитостей можуть похвалитися власною лiнiею одягу. Але тiльки для одиниць це стало не разовою пiар акцiею, а реалiзацiею давньоi мрii.

Нiколас знову подивився в камеру:

– Менi потрiбна допомога модельного агентства, дванадцять професiйних моделей. Постановка модного показу – все одно, що постановка шоу для бродвея, хiба що без репетицii. В нас е тiльки одна спроба, i на кон поставлено багато. Я завжди стежу за тим, щоб кейтеринг був на рiвнi: менi важливо, щоб i команда, i моделi – всi були ситi i задоволенi. Стилiстiв по волоссю i вiзажистiв зазвичай надають спонсори – в нас iх теж немае. Нiколас Романов на твоему дебютi покаже, чи коштувала гра свiчок, – звернувся вiн вже до Ганни, вийшовши з ефiру.

– Все вийде, – пiдбадьорив вiн дiвчину. – Якщо ти любиш моду i свое захоплення, то точно вийде. Просто зараз поняття "Я щось люблю" знецiнилося. Я можу сказати, що люблю тебе, але по факту це нiчого не означатиме. Менi б хотiлося, щоб слова i вчинки людей щось означали, щоб люди згадали значення слова "люблю" i припинили його перекручувати. З таких дрiбниць i будуються стосунки мiж людьми. Жах стосункiв в тому, що вони залежать вiд двох. Ти можеш бути найвiрнiшим, чеснiшим, вiдданiшим, але це не гарантуе зовсiм ни-чо-го, – по складах карбував Нiколас. – Як говорила моя мудра бабуся: "жiнка може все! Але не пiд кожним". Одного прекрасного дня я зрозумiв, що не хочу нiкому нiчого доводити. Люблять мене або ненавидять – iх право.

Пiсля хвилинного мовчання, обдумав його слова, Ганна збентежено заправила пасмо волосся за вухо i раптом сказала:

– В мене е знайома – неймовiрно гарна дiвчина. В неi довге волосся, модельний типаж i вiдмiнний стиль. Зi мною в тебе нiчого не вийде, але я могла б познайомити тебе з нею.

– Не потрiбно мене нi з ким знайомити! Крiм тебе, менi нiхто не цiкавий, – рiшуче вiдрiзав Нiколас.

В цей момент Ганнi дуже хотiлося йому повiрити, хотiлося, щоб вiн завжди так дивився тiльки на неi i нi на кого бiльше.

– Я вiрю в iдеальний брак i iдеальну сiм'ю. Сiм'ю, де двi людини сходять з розуму один вiд одного, де замiсть докорiв i образ панують мир, довiра та повне взаеморозумiння. В такiй сiм'i завжди пiклуються про свою кохану людину, пiдтримують у будь – якiй життевiй ситуацii, i разом ви – справжня сила, яку не зломити i не перемогти, – сказав Нiколас, чим вразив Ганну ще бiльше. Вона не знайшла вiдповiдi i замiсть слiв просто мовчки кивнула. Потiм, вибачившись, вiдволiклася на мобiльний. Для несподiваного показу iй треба було вирiшити кiлька важливих питань.

Щоб не нудьгувати, Нiколас проглянув ще кiлька сторiнок блокнота i здивовано пiдкинув брови, коли наштовхнувся на щось подiбне до щоденника. Покосившись на Ганну, яка захоплено говорила з кимось по телефону, вiн почав непомiтно читати змiст.



"Зiзнаюся чесно, я не хотiла вести щоденник. І досi ця iдея не здаеться менi такою вже привабливою. Проте мiй психолог порадив (насправдi занадто наполегливо, щоб назвати це просто радою) менi писати тут уривки спогадiв, так що…

Привiт, щоденник. Як в старi добрi часи, якi, дай Бог пам'ятi, (немае дiйсно, дай, дуже не завадить) були ще в шкiльнi роки. Тiльки тут я не заповнюватиму анкети друзiв i виписувати цитати з книг. Нi-i. В тобi зберiгатимуться шматочки моеi рваноi пам'ятi. Я тут подумала… Може, мае сенс написати свое iм'я? Розповiсти про себе, а не тiльки те, з чого все розпочалося. Зробити, як i належить в справжнiх особистих щоденниках. Чи я плутаю з мемуарами? М-м-м нi, це вже занадто. Та i завдання було iншим. Ось так i живемо. Спочатку робиш домашне завдання в школi, потiм в унiверситетi, а пiсля – в психотерапевта. Що ж, приступимо.

Дорогий щоденник, менi сняться страшнi сни. Катастрофи i закопанi першi поверхи будiвель. Мiста в колонiальному стилi, зiрки i один прапор, нiби до нещастя держава була единою, iз загальною культурою та без вiйни. Але в моiх снах, отруена радiацiею вода, яку не можна пити, багато померлих i вмираючих, так багато горя, болю i слiз, що я не справляюся. В серединi мене сама порожнеча, абсолютно нiчого. Я намагаюся всiм довести, що щаслива, стримую сльози i, здаеться, у мене виходить, навiть голос не тремтить. Може, я i здаюся сильною, але в серединi зломлена. Що толку вiд гарноi тарiлки, якщо вона порожня? З людьми так само".



– Нiколас, – окликнула його Ганна, i вiн непомiтним рухом перегорнув сторiнку на ту, що з ескiзом. – Едвард купив нам квитки в Пiтер. За годину зустрiчаемося в аеропорту.

Хитроу зустрiв iх високими стелями, бiлоснiжними стiнами i акуратними чергами. Пiдхопивши сумку Ганни, Нiколас неквапливим кроком попрямував до залу очiкування.

– Обожнюю аеропорти та пасажирiв, а ти? – Запитав вiн.

– Нi-i, – трохи подумавши, вiдповiла вона.

– Тут люди здаються такими цiкавими.

– В них просто бiльше грошей, нiж у тих, хто подорожуе поiздом або автобусом. А так. Звичайнi люди, – не погодилася з ним дiвчина. – Нiколас, розкажи щось про себе. З чого розпочалася твоя iсторiя? – несподiвано попросила вона.

– Давай розповiм тобi забавну iсторiю з дитинства, – посмiхнувся Нiколас, опустився на канапку поряд з Ганною i дiстав з кишенi куртки свiй талiсман, з яким нiколи не розлучався, задумливо покрутив його в руках. – Мое захоплення ловцями снiв почалося багато рокiв тому. Одного разу мене запросили на новорiчну вечiрку в стилi "Назад в минуле", за сценарiем там були i дикуни, i iндiйцi. Менi хотiлося подарувати батькам рiч, яка була б оригiнальною, i в той же час зроблена з душею.

Тодi прийшла думка про ловця снiв, i я вирiшив спробувати його зробити. Мене все це сильно захопило i я продовжив iх майструвати. З часом почав удосконалювати технiку. В процесi напрацював рiзнi деталi, якi полегшують виготовлення i роблять зовнiшнiй вигляд ловця снiв естетичнiшим. Але найпершi ловцi були дiйсно якимись шаманськими. Знаеш, що за традицiею для iх виготовлення використовуеться вербова гiлка? – Запитав Нiколас, на що заiнтригована Ганна лише похитала головою.

– Доки гiлка свiжа, ii легко можна скрутити в потрiбну форму, зафiксувати i дочекатися, поки пiсохне клей. За легендою iндiйцiв, вербовий круг символiзуе цикл життя людини. Ловець снiв не мае бути вiчним. Коли пiд натягненням ниток, лозини ламалися, це означало закiнчення певного етапу життя людини. В нашi днi ловець снiв не завжди використовуеться як оберiг. Часто це просто аксесуар iнтер'еру в бохо – стилi. Для того, щоб вирiб прослужив довго, необхiдно зробити його мiцнiшим. Я використовую натуральнi матерiали, такi, як виноградна лоза або бамбук. Павутину важливо плести з бавовняних, конопляних ниток, також можна використати i iз льону. Колiр ниток значення не мае. Все дiло смаку, фантазii. В павутину додаються маленькi намистини, якi символiзують росу. Якось я використав в роботi бите скло.

Якщо використати вiдповiднi по знаках зодiаку натуральнi каменi, то це посилить енергiю амулета i позитивно впливатиме на майбутнього його хазяiна, – Нiколас протягнув дiвчинi свiй амулет, щоб та розглянула його ближче. – Обов'язковим елементом ловця снiв е перо птаха. Пiр'я символiзуе життя, дихання, повiтря i вiтер. Можна використати будь-яке натуральне пiр'я: сови, орла, фазана, сойки.

В виглядi декору я додаю в композицii рiзнi глинянi i металевi елементи, але замiсть пiр'я iх використати не можна. В ловцевi снiв мають бути хоча б три пера. Час, витрачений на виготовлення одного ловця снiв, залежить вiд розмiру круга i вiд частоти осередкiв в павутинi. Чим бiльше осередкiв, тим складнiше робота. Довше за часом робиться вирiб в павутинi якого, дуже багато намистинок. В середньому я витрачаю пiвгодини на виготовлення маленького ловця снiв, а на великi йде приблизно години три. Я намагаюся кластися в рекордно короткий час.

З кожним мiсяцем замовлень все бiльше, тому доводиться викручуватися. Якщо я сiдаю за роботу, то намагаюся завершити ii. Бажано робити ловець снiв, не вiдриваючись, поки знаходишся на однiй хвилi, на одному емоцiйному поривi. Ще я малював з самого дитинства. Хотiв вивчитися на дизайнера, – Нiколас пiдморгнув Ганнi, натякаючи на те, що в них багато спiльного. – Але коли постало питання про вибiр професii, мама хотiла, щоб я став програмiстом. Склавши складнi iспити, я все ж вступив на цю спецiальнiсть, але, як важко менi все це давалося. Пiсля першого курсу прийшло розумiння, що це зовсiм не мое. Менi потрiбно було щось мiняти, i я кинув навчання. Працювати по професii я не збирався. Тодi батько сказав, щоб я займався тим, що в мене дiйсно добре виходить, тим, що приносить менi задоволення. Я прикинув i виявилось, що моi замовлення по ловцях, приносять стiльки ж грошей, скiльки будь – яка робота на окладi. М-м-м, що ще розповiсти. – задумливо протягнув Нiколас.

– Майстер – клас в комерцiйних цiлях у мене був всього один. І це не означае, що я не дiлюся досвiдом, щоб не плодити конкуренцiю. Вся рiч у тому, що в мене не виникало цiеi потреби. Всi хто бажають творити, можуть знайти в вiльному доступi iнформацiю в iнтернетi: i майстер – класи, i напрацювання iнших майстрiв. Зазвичай моi замовники уявляють, який ловець снiв вони для себе хочуть. В цьому сенсi працювати трохи складнiше, тому що людина вже придумала образ, а сам зробити ловець не може. Я повинен зрозумiти його задумку, уявити все в фарбах i втiлити всi його побажання в реальнiсть. Але з людьми працювати набагато приемнiше, нiж абстрактно виготовляти вирiб в надii, що ловець снiв знайде свого хазяiна. Коли працюеш в тандемi iз замовником, у результатi виходить щось самобутне. При виконаннi нестандартних побажань замовника народжуються абсолютно незвичнi речi, якi в другий раз буде складно повторити.

Моi роботи не повторюються, крiм одного замовлення. Одного разу дiвчина на своему дiвич – вечорi вирiшила подарувати подругам ловцi снiв i попросила зробити iх однаковими. Так я змайстрував тринадцять ловцiв в однiй стилiстицi i колiрнiй гамi. Я i надалi буду розвиватися у творчому напрямку. Хочу бiльше малювати i отримати художню освiту. Почуття смаку в мене е, е деякi навички, але бракуе базових знань i замало практики. В своiх мрiях я бачу себе художником зi свiтовим iм'ям. – Признався Нiколас.




Глава 7




Лангре i Стажер не стали вiдкладати поiздку до психiатричноi лiкарнi, де знаходився той самий Крамер, бiля будинку якого, комiсар трохи не розпрощався з життям. Полiцейськi, немов два шукачi, що взяли слiд, йшли по залишених злочинцем слiдах i не хотiли витрачати часу на те, щоб перевести дихання i вiдпочити. Адже в iх випадку це може вiдгукнутися новими жертвами.

Вони припаркувалися бiля в'iзду в лiкарню в невеликому рядi автомобiлiв iнших вiдвiдувачiв, що чекали своеi черги. Сама будiвля ховалася за високою огорожею, а по всьому периметру виднiлися чорнi лiнзи камер спостеження. З одного боку лiкарня була по свсiдству з вiйськовою частиною, схованою за високою бiлою огорожею, увiнчаною колючим дротом. Бiля контрольно – перепускного пункту, з суворими обличчями стояло кiлька чоловiк у формi.

З iншого ж боку дороги, яскравою плямою черепичних дахiв i вiчнозелених живоплотiв, видiлявся приватний сектор.

В двiр полiцейських впустили лише пiсля детального огляду речей i перевiрки всiх документiв. За огорожею, кипiло свое життя – тут i там поспiшали в своiх справах працiвники лiкарнi, з розташованого трохи подалi гаража виiхало кiлька машин швидкоi допомоги з увiмкненими сиренами. Самi пацiенти були схожi швидше на примар, нiж на живих людей, прогулювалися в дворi з непрацюючим фонтаном.

На порозi iх зустрiла привiтна санiтарка середнього вiку – в охайнiй формi i милими ямками на усмiшливому обличчi. Їй явно хотiлося поговорити, мабуть, вiдвiдувачiв тут було мало, а нових i поготiв.

– Умови в нас вiдмiннi – догляд, процедури i живлення на вищому рiвнi. Але не дай боже вам, панове, сюди потрапити! – Сплескала вона руками. – До недавнього часу единою установою з високим рiвнем нагляду за такими пацiентами була французька психiатрична лiкарня iменi святого Петра… – Беззупинки тараторила привiтна жiнка, ведучи iх по хмурому на вигляд вестибюлю. Вони повернули до другого корпусу, пiднялися по обшитих панелями сходах.

Пiсля чого, раптом спохопившись, санiтарка вибачилася i сховалася за дверима одного з кабiнетiв, де, як вона сказала, залишила книгу облiку вiдвiдувачiв.

Лангре озирнувся на всi боки. Через високi стелi, розташування палат та сходiв, будiвля здалася йому досить старою.

– Якщо суд визнае злочинця неосудним, його вiдправляють на примусове лiкування, поки лiкарi не визнають його повну соцiальну безпеку, – неголосно, щоб iх не почули стороннi, сказав вiн.

– Я тiльки що прочитав в iнтернетi, – сховавши телефон в кишеню, також впiвголосу подiлився iнформацiею Стажер, – що правозахисники занадто часто фiксують тут порушення прав хворих. Цю лiкарню звуть "Пеклом на землi".

Помiтивши неподалiк жiнку, яка, судячи з одягу, не була спiвробiтником, а прийшла вiдвiдати когось з рiдних або близьких, полiцейськi переглянулися мiж собою. Лангре кивнув у вiдповiдь на нiме питання Стажера.

– Добридень, мадам, вибачте, що потурбували, – чарiвно посмiхаючись, вибачився Стефан. – Ми тут вперше i хотiли б дiзнатися про це мiсце.

– Правильно, що хочете, – з гiркотою в голосi вiдповiла жiнка. – Моя дочка тут вже пiвроку. Я вже i не запитую, скiльки ще iй треба часу на повну реабiлiтацiю. Лiкарi тiльки твердять, що залишаеться тiльки чекати. Вони, бачте, нiяк не можуть переконатися, що рецидивiв бiльше не буде!

Побачивши, що хтось вийшов з кабiнету у кiнцi коридору, жiнка рiзко попрощалася з ними, на ходу кинувши, що вже давно шукае зустрiчi з головлiкарем, i рiшуче попрямувала туди, де щосили набирав оберти неабиякий скандал. Не звертаючи уваги на оточення i спроби лiкаря ii заспокоiти, вiдвiдувачка, перегородивши собою отвiр, з кожною секундою кричала все голоснiше та голоснiше :

– Я вимагаю, щоб ви негайно припинили колоти моему синовi вашi препарати! Ви що, не бачите, вiд них йому тiльки гiрше?! – Жiнка в лютi тупнула ногою. – Я знайду на вас управу! Ви тримаете тут мою дитину вже шiсть рокiв! Ви зламали iй життя! Мадам! – вона вчепилася в рукав жiнки, що пiдiйшла. – У вас тут хтось е? Забирайте, поки не пiзно! Мого сина не лiкують, тiльки знищують уколами його здоров'я! Суд не допомагае, по колу одна сама платiвка! – Вона голосно хлипнула, крики змiнилися сльозами вiдчаю. – в мого хлопчика трясуться руки i ноги, тиск скаче, вiн ледве говорить, весь якийсь загальмований, майже не спить. Вони перетворили його на овоч! Прошу, – вона знову перемкнула увагу на лiкаря. – Прошу, заради усього святого, почуйте благання матерi! – Жiнка опустилася на колiна, низько схиливши голову, не припиняючи схлипувати. – Зупинiться! Досить його вбивати.

– Йому зараз явно не до нас, – кивнув на сцену, що розгорнулася, Лангре похитав головою. – Пiдемо, почекаемо зовнi. Якщо що, я маю тут одного знайомого санiтара.

Вони вийшли у внутрiшнiй дворик, де за лавками причаiлася стара, обшарпана будiвля коричневого кольору, з гратами на вiкнах.

– І це називаеться лiкарня! – Скептично гмикнув Стажер. – Але чи можна це, – вiн зробив наголос на останньому словi, – назвати установою охорони здоров'я?

Лангре промовчав, що було красномовнiше за зайвi слова. Вiн витрусив з пачки цигарку, закурив i, опустившись на найближчу лавку, витягнув ноги. Випустивши з рота клуб диму, Лангре задумливо подивився на пацiентiв, що прогулювалися неподалiк :

– Здаються такими нешкiдливими, – зiтхнув вiн. – Адже тут у бiльшостi своiй лiкують особливо – небезпечних, як наш.

– Крамер, так, – пiдхопив Стажер. – Власними руками вбив всю свою сiм'ю. Ось тiльки нiяк не зрозумiю, чому нiхто не встиг врятуватися? Навiть якщо вони спали, прокинулися б вiд крикiв. Хтось мiг би втекти.

– Якщо це був психоз, все могло статися дуже швидко, – пояснив Лангре. – Людина в такому станi мае величезну фiзичну силу. в цей момент вiдключаються всi гальма, нiби пружина, що рiзко розпрямилася. І це може статися настiльки блискавично, що жертва просто не встигне зреагувати i учинити опiр.

– Тобто, ви не розглядаете iншi варiанти?

– В iншому випадку подii б розвивалися iнакше. Вже пiсля першоi жертви була б реакцiя. в нього мiг виникнути шок, вiн мiг би вiдмовився вiд задуманого, його можна було б зупинити, якось вмовити або вiдвернути.

– Може, запитаемо В когось iз пацiентiв, як тут взагалi йдуть справи? – Запропонував Стажер. – Виберемо самого осудного на вигляд, он той якраз зовсiм поряд на квiточки милуеться, – вiн кивнув у бiк лiтнього чоловiка, який, коли б не лiкарняний одяг, цiлком зiйшов би за того, що насолоджуеться красою природи – iнтелiгента.

Лангре кивнув, вирiшивши, що варто спробувати, раптом iм усмiхнеться успiх, i вони дiзнаються щось корисне.

– Мосье, – ввiчливо привiталися вони, пiдiйшовши до старого.

Той нiби того i чекав, вiдразу ж пiдкинув голову, подивився на них водянисто-блакитними очима, немов скануючи:

– Ви з цих? – Сходу запитав вiн. – Пра-во-за-хист-ни-кiв? – Старанно вимовив чоловiк по складах. – Давненько вас тут не було видно. Цi квiти крадуть мою iжу, – раптом заявив вiн, обвинувачно вказав пальцем на хризантему.

– Ем-м-м, – знiтився Стажер. – Можливо, у вас е ще якiсь скарги?

– Каральна медицина, – пожувавши губи, несподiвано цiлком усвiдомлено сказав старий. – Попадешся, i тебе вiдправлять на десять уколiв. Так що, бережися, внучок.

– Десять уколiв? – Пiдкинув брови Стефан. – Щодня? Чи що години?

– П'ять днiв по два уколи, якщо вже "залетiв", – чоловiк вiдiрвав вiд квiтки кiлька пелюсткiв. – "Залiт" – це якщо в тебе, наприклад знайшли цигарки, що тут заборонено. Але е i гарне, голубчик, – пiдморгнув старий. – Ранiше, наприклад, у нас таемницi листування не було. Читали все, що хотiли: тобi лист прийшов, вони його вiдкрили i тiльки потiм вiддають – "на, тримай". А зараз ось при тобi подивляться, що нiчого забороненого немае, вiдразу вiддають.

– Господа полiцейськi! – До них стрiмкими кроками пiдiшли дещо досить мiцних на вигляд санiтарiв. Стажер було напружився, що iх зараз звiдси "попросять" за розмови з пацiентами, але раптом один з санiтарiв привiтно посмiхнувся. – Мосье Лангре! Я вас у вiконце побачив i вiдразу дiзнався, дай, думаю, привiтаюся. Брись, – звернувся вiн до старого. – Там Ема клени пересаджуе, йди подивися, ти у нас таке любиш.

– Вiтаю, Морiс, – привiтався Лангре.

Коли лiтнiй чоловiк вiдiйшов трохи далi, знайомий Лангре змовницьким шепотом запитав:

– Ви ж тут через Крамера, так? – Злодiйкувато озирнувшись на всi боки, вiн продовжив. – Ми з Джеромом тiльки що були в головного. Запитували, на чому Крамера повезуть до суду, який транспорт пiдготувати i о скiльки, якi умови будуть у самому судi, так от, знаете, що вiн сказав? Заявив, що цього може i не статися, що Крамера не повезуть нiкуди, нiби "все вилами по водi писано"! Мовляв, вiн тут ще довго пробуде.

– Як довго? – Спохмурнiв Лангре.

– Та в тому i рiч, що не каже. Темнить наше керiвницство, – похитав головою другий санiтар. – Кожнi пiвроку комiсiя лiкарiв направляе звiт до суду за станом пацiентiв, потiм суддя приймае рiшення, продовжувати лiкування далi або нi. Ранiше до суду пацiентiв взагалi не возили, тiльки нещодавно почали.

– Ви кажете, що його збираються залишити тут надовго, але ж тут сидять не за вбивства котикiв, – задумливо протягнув Лангре. – А в основному за вбивство людей. Адже таке неможливо пролiкувати навiть за кiлька рокiв.

– Але нас взагалi не повiдомляють, яке лiкування буде увКрамера, а це дивно, – спохмурнiв Джером. – Не повiдомляють, як i скiльки працюватимуть над його психiкою.

– Алекс Крамер – унiкальний випадок, – кивнув Морiс. – Я взагалi нiчого не розумiю. Його треба лiкувати психотерапiею, а не медикаментами, розумiете, про що я?

– Так, – кивнув Стажер.

– А яка тут може бути психотерапiя, якщо на шiстсот пацiентiв у нас всього чотири штатнi психологи? Це по п'ятнадцять хворих на одного лiкаря, ви мене вибачьте! І займатися з ними треба щодня.

– Його вже чотири рази возили до суду, i я знаю, що лiкарi там казали, нiби Крамер iх шантажуе, не приймае пiгулки i не виходить на вулицю, – додав Джером.

– Вiн не потребуе заходiв примусового характеру i суворого нагляду. Але лiкарям плювати на пом'якшувальнi обставини, – сказав Морiс. – Спочатку Алекс перебував у загальнiй палатi з п'ятнадцятьма пацiентами, але вiн людина дуже конфлiктна. В результатi, за наказом головлiкаря його перевели в одиночну палату.

Зiщулившись вiд холодного, проймаючого до кiсток вiтру, що налетiв раптом, Морiс запропонував:

– Давайте пiдемо в середину? Погода не шепоче, – вiн кивнув у бiк будiвлi.

Ледве вони ввiйшли, як пролунали грюкання дверей, що закривалися одна за одною. Непроханих гостей тут явно не шанували. Втiм, Лангре встиг помiтити, що в однiй невеликiй кiмнатцi тулилися, як мiнiмум десять чоловiк.

– Чому вони не вийдуть на вулицю? – Запитав вiн знайомого санiтара.

– Вiдпочивають пiсля судового засiдання, – знизав плечима Морiс. – Навiть якщо пацiент або його родичi наважуються розпочати нелегкi тяжби з цiею лiкарнею, нi до чого хорошого це не призводить. В першу чергу страждае сам пацiент, персонал може навiть елементарно не випускати його в нужник. Щонайменша скарга на якiсь побутовi питання або ще щось… Якщо хоч трохи наполягаеш на своiх вимогах та правах, лiкарi вiдразу приписують таку поведiнку до прогресуючоi хвороби i збiльшують дозування препаратiв.

– Ти казав, що керiвницство темнить щодо Крамера, – нагадав Лангре. – А сам, як думаеш, вiн тут надовго?

– Ну-у-у, – протягнув Морiс. – Звинувачена в особливо тяжких i тяжких злочинах людина, визнана неосудною, в середньому проводить тут близько восьми рокiв пiд суворим наглядом.

Лангре схмурнiв. Із слiв санiтара виходило, що навiть якщо у пацiента був короткий психоз, в результатi якого той вчинив вбивство, i вiн вилiкувався наприклад за пiвроку, то ранiше поставленого термiну його все одно нiхто не випустить.

– Якщо людина вчинила вбивство, i за це йому передбачено покарання в десять рокiв, то все. Ранiше, нiж через десять рокiв вiн з цiеi лiкарнi не вийде, – пiдтвердив його думки Морiс. – Ця установа спочатку орiентуеться не на лiкування, а на змiст i утримання. Кожнi пiвроку суд подовжуе лiкування, оскiльки "пацiент становить надзвичайну небезпеку для оточення". Але це просто формальнiсть, у Алекса Крамера немае жодних шансiв на iнше рiшення суду, будь вiн хоч сто разiв осудним i здоровим.

– Якщо пацiент поскаржиться в листi рiдним на свое життя в лiкарнi, що зробить персонал? – Запитав Лангре. – Все просто, – скривився Джером. – Це залiт. – Той старий розповiв нам трохи про це, але можна детальнiше? – Попросив Стажер.

– Детальнiше? Тридцять уколiв "амiназина" – по три протягом десяти днiв. Це додатково, до вже призначеного лiкування – його не вiдмiняють. У Крамера стосунки з персоналом склалися не дуже, так що йому доводиться несолодко, – подумавши, додав Морiс.

– Охоронцi в нас хлопцi суворi, можуть i "припечатати", якщо у поганому настроi, – похмуро сказав Джером. – Це, звичайно, не завжди, але бувало. Не дай бог зробити охоронi зауваження, або спробувати зупинити – визнають за прояв агресii до персоналу.

– Одному особливо буйному призначили уколи сiрки. Вони викликають нестерпну агонiю – iх ставлять приблизно опiвднi, до вечора пiднiмаеться дуже висока температура. Спочатку бiль концентруеться на мiсцi уколу, а потiм поширюеться по всьому тiлу. Вночi хапае серце, спати неможливо, а на ранок – наступний укол, – Стажер мимоволi перекрутив плечима вiд слiв санiтара. Мурашки бiгли по шкiрi через жахи, якi творилися в цiй лiкарнi.

– Здаеться, бiльше дванадцяти уколiв нiхто не витримував, з кожним разом дозування збiльшуеться, i я, бiльш нiж впевнений, що Алекса Крамера чекае саме така доля.

– Отже, – ледве вони залишилися наодинцi, схвильовано сплескав руками Лангре, що було вкрай на нього не схоже. – Що головного ти дiзнався, з розказаного нам Джеромом i Морiсом?

– Що по всьому мiсцевому персоналу в'язниця плаче? – Зiгнув брову Стажер.

– Що останне вони нам сказали? До Алекса щодня приходив Пастир i читав Бiблiю, правда в коридорi, оскiльки в палату до Крамера його не впускали. А це означае, що я до Морiса за Бiблiею, яку той залишив, а ти використай всю свою чарiвнiсть i значок. Пробий по камерам номера машини Пастиря, а потiм його будинок. Зустрiнемося в головному холi, – на цих словах Лангре стрiмким кроком сховався за найближчим поворотом. Стажер лише знизав плечима i вiдправився на пошуки охорони, щоб домовитися про перегляд вiдео з камер.

На подив, значок i чарiвнiсть допомогли, так що вже через пiвгодини Стефан ввiйшов до вестибюля, де на одному зi стiльцiв його очiкував Лангре. Той поплескав по сидiнню поряд з собою.

– Вийшло? – Запитав комiсар.

– Так, – кивнув Стажер. – Тут поруч, в гуртожитку.

– Я теж дещо вiдкопав, – вiн протягнув Стажеровi вiдкриту Бiблiю, де червоною ручкою був видiлений уривок про змiя-спокусника в Райському саду i першому грiхопадiннi. Закладкою на цiй сторiнцi служила записка, з до болю знайомими словами "Я знаю, що ти зробив п'ятнадцять рокiв тому.".

– Пастир теж отримав картину? – Швидко змiркував Стажер.

– Пам'ятаеш, я показував тобi теку iз справами? Виходить, вiн цiлих п'ятнадцять рокiв ходив озираючись, боячись скомпрометувати себе, свою сiм'ю i навiть свою краiну. А потiм кинув дружину з шiстьма дiтьми i нiби розчинився у повiтрi – впевнений, що вiдразу пiсля записки iз загрозами, – гмикнув Лангре. – Пiсля недавнiх новин про смерть сера Альприма, Пастир зiрвався. Якщо е передумови, то буде психiчна реакцiя, пов'язана з потужною агресiею.

Сьогоднi в лiкарнi Пастир дiзнався, що увпонедiлок у Крамера суд, i той може виконати загрозу – здати його з тельбухами. Як ввжаеш, що вiн зробить?

– Я пам'ятаю його справу, – кивнув Стажер. – І дивно ось що: вiн скоiв деякий жахливий злочин, жив з цим п'ятнадцять рокiв i при цьому жодного разу не спостерiгався у психiатра.

– Такi нiкому не довiряють, – похитав головою Лангре. – Та i взагалi бiльшiсть чоловiкiв бояться психiатрiв.

– А сiм'я? Невже рiднi нiчого не помiчали?

– Хто знае. Просто про це не прийнято говорити. Стигма нашого суспiльства така, що якщо ти звернувся по допомогу, то з тобою щось не так.

– Краще нам тут не розсиджуватися! – Раптом схопився зi свого мiсця Лангре, i кинувся геть з лiкарнi, на ходу кинувши:

– За мною!

До будiвлi гуртожитку вони добралися в рекорднi термiни. Важко дихаючи, Лангре зiгнувся навпiл – все ж вiк був не той, щоб носитися по вулицях.

– Священик, – звернувся вiн до молодi, що сидiла на лавочцi бiля пiд'iзду. – В рясi, – Лангре знову з шумом вдихнув повiтря. – На якому поверсi?

– Третiй, – сходу видав один з хлопчакiв, що оторопiв.

Незважаючи на бiль, що колола у боцi, комiсар кинувся вгору по сходинках. І вчасно – в кiмнатi з вiдкритими дверима на ременi вiд брюк, висiв чоловiк – зовсiм ще молодий, рокiв тридцяти. Далi подii розвивалися з неймовiрною швидкiстю. Комiсар почав дiяти, ледве усвiдомив те, що вiдбуваеться, швидше на автопiлотi. Дiставши з – за пояса невеликий нiж, вiн пiдвiвся навшпиньки, намагаючись однiею рукою перерiзати ремiнь. Пастир вже навiть не хрипiв, лише гойдався пiд стелею безвiльною ганчiрковою лялькою. Але надiя на порятунок все ще залишалася.

Перерiзавши пояс на очах у застиглого в дверному отворi Стажера, Лангре обережно опустив Пастиря на пiдлогу.

– Вмiеш робити штучне дихання? – Коротко запитав вiн, на що Стажер лише розвiв руками.

До кiмнати вбiгли тi самi хлопцi з двору, якi пiдказали iм поверх :

– Ми почули крики i вирiшили перевiрити. – Побачивши, що вiдбуваеться, вони викликали швидку допомогу.

Тим часом, Лангре почав робити непритомному хлопцю штучне дихання i масаж серця, як його вчили на практичному зайняттi, ще рокiв сорок назад. Пастир, здавалося не дихав, пульсацiя на соннiй артерii була слабкою настiльки, що Лангре мiг переплутати ii з пульсацiею власних пальцiв. Але вiн все одно не втрачав надii. Коли Лангре втрете натиснув на грудну клiтку Пастиря, той несподiвано захрипiв i розплющив очi iз словами:

– Івона.

– Живий, – радiсно видихнув Лангре.

Швидка приiхала досить швидко. Санiтари завантажили самовбивцю на ношi.

– Це було неймовiрно, – вигукнув Стажер, провiвши поглядом лiкарiв, що спiшно пiшли. – У вас вийшло!

– Ранiше таке проробляв тiльки з манекеном, – витерши пiт з лоба, признався Лангре. – А тут жива людина, ще зовсiм молода, боявся йому ребра зламати.

– Не страшно було брати на себе таку вiдповiдальнiсть? – Захоплено запитав Стажер.

– Трохи страшнувато, – признався Лангре. – Але хiба в подiбнi моменти думаеш про таке? Менi ще нiколи не доводилося рятувати шибеникiв. Якщо чесно, я думав, що у нього немае шансiв. "Я дуже злий на тебе, нам треба поговорити про це, поки я не помер", – багато тих, хто пiшов на той свiт, так i не зумiвши вимовити цих слiв. Не наважившись або запiзнившись…

– Якщо перед смертю, людина встигае попрощатися, то i у його близьких, i в самого вмираючого, крiм всепоглинаючого горя, залишаеться ще дещо – почуття деякого завершення.

– Так, правильно. Гiдно попрощатися з дружиною, дитиною або матiр'ю – добра смерть. Вмираючi, завжди знають, що помирають. Навiть маленькi дiти, якi ще не вивчили поняття слова "смерть", – знають. І краще, що можна зробити перед смертю – признатися i розкаятися. Усвiдомити свою провину, пошкодувати про вчинений проступок i отримати пробачення. У поганих вчинках завжди треба зiзнаватися, адже своечасне i щире розкаяння – це велика сила, здатна перекреслити навiть дуже негiдну поведiнку.

Не даремно психiатри вважають, що в пригнiчуючих випадках причинами суiциду стають незадоволення собою i, внаслiдок втрата iнтересу до життя, що тягне психiчнi розлади. Найчастiше звести рахунки з життям наважуються тi, хто страждае вiд душевного болю i перебувають у постiйному стресi.

– Зрозумiти самовбивцю може тiльки той, хто побував на iхньому мiсцi.




Глава 8




В Петербурзi виявилось, за звичаем похмуро, дув вологий вiтер, а затягнуте свинцевими хмарами небо, сипало дрiбним дощем. Смурнi пасажири, виходячи з будiвлi аеропорту, поспiшали до очiкуючих iх таксi, бажаючи якнайскорiше опинитися спочатку в теплi салону автомобiля, а потiм вже вдома або в готельному номерi. На фонi загального настрою Нiколас видiлявся своею посмiшкою i пiднесеним настроем.

Вiн встиг непогано виспатися пiд час польоту, а зараз збирався вiдправитися назустрiч пригодам, в компанii дуже миловидноi особи, так що в нього не було приводу хмуритися. Втiм, вони цiлком могли затриматися ненадовго в якомусь милому ресторанчику. Адже хто ж вирушае вершити справи на голодний шлунок?

– Дiвчина, скiльки часу? – Слiпуче посмiхнувся Нiколас i пiдморгнув.

Здивовано, Ганна подивилася на свiй наручний годинник i знову на нього:

– Десять хвилин одинадцятого, а що?

– А скiльки вiльного? – Продовжив дурiти Нiколас.

– Ти ж знаеш, у нас його мало. – Навiть не посмiхнувшись, заперечила дiвчина.

– Гаразд, але ж красуням теж потрiбно iсти? Я знаю одне мiстечко тут поруч. Ми швидко, – акуратно пiдхопивши Ганну пiд лiкоть, Нiколас повiв ii до виходу.

– Ти виглядаеш, як самотня жiнка, – сказав вiн, коли вони сiли в найближче таксi, що пiдвернулося.

– Що ти маеш на увазi? – Ганна незадоволено посовалася на сидiннi. Хоч втомлений i мовчазний водiй, здавалося, не звертав на них нiякоi уваги, а просто вiз за названою Нiколасом адресою, iй не хотiлося зараз, при сторонньому, зачiпати особистi серйознi теми.

– Занадто доглянута, занадто щаслива, – не роздумуючи, перерахував Нiколас, пiсля чого вже бадьорiшим голосом додав:

– Хоча зараз i хмуришся, як небо над Пiтером, але ти менi все одно жахливо подобаешся, – схилившись до ii вуха, прошепотiв вiн.

– Нiчого, це пройде, – збентежено вiдвернувшись, махнула рукою Ганна. – Спочатку я практично всiм жахливо подобаюся. Потiм не всiм. Потiм не жахливо. Потiм просто не подобаюся. Потiм жахливо не подобаюся.

– Отже, вони дурнi, Ганна, – несподiвано заявив Нiколас. – Вони не захотiли або не змогли впiзнати тебе справжню. В наш час люди бояться складнощiв i занадто усе спрощують. До вiдрази спрощують. Захотiли – пропали, забули, одружилися, розвелися. Бездумно i безвiдповiдально все якось. Швидко i просто. І нiхто нiкого не потребуе, i нiхто нiкому не повинен. Спочатку чваняться гордiстю, а потiм давляться сльозами. Гарно йдуть, а потiм божеволiють, тому що залишили найцiннiше, що могло бути в життi.

Намагаються заспокоiти себе безглуздою фразою: "одже так i треба". І почувають себе неймовiрно самотнiми в натовпi таких же самотнiх людей. Двадцять перше столiття – столiття зовнiшньоi краси i внутрiшньоi порожнечi.

– Ти цiкаво мiркуеш, Нiколас, – тихо сказала Ганна, збентежена i його близькiстю i тим, що водiй чуе iх розмову. Нiколас був зовсiм поряд, вони майже стикалися плечима, кiлька сантиметрiв – i можна зiткнутися долонями. – Я вважаю, батьки тебе добре виховали.

Автомобiль зупинився бiля входу в ресторан, i Нiколас, обiйшовши машину, вiдкрив дверi з боку Ганни:

– Дозволь тобi ще раз це довести, – вiн галантно протягнув руку.

Ресторан дiйсно виявився досить гарним. З ненав'язливими розторопними офiцiантами, великим вибором блюд у меню, затишною атмосферою i розташованими досить далеко один вiд одного столиками, що надавало вiдчуття вiдокремленостi. Снiданок явно пiшов дiвчинi на користь, вона помiтно розслабилася i навiть повеселiшала.

– Чому ти на мене так витрiщився? – Вперше за ранок посмiхнулася вона.

– Одна твоя присутнiсть – вже натяк на секс, – посмiхнувся куточком губ Нiколас, зробивши знак офiцiантовi, щоб той принiс ще чаю.

– Давай без цих твоiх дешевих пiдкатiв, – закотила очi дiвчина.

– Гаразд, – кивнув вiн. – Знаеш, я взагалi непогана людина. – Моi слова можуть здатися грубими або образливими, але я нiкому не бажаю зла. Просто кажу правду. Я можу за одну секунду психанути, зненавидiти весь свiт, а в iншу, як нi в чому не бувало, посмiхатися i говорити, як прекрасне це життя.

– Знаю, – погодилася Ганна, – а ще ти дуже самовпевнений.

– Ця моя головна зброя, – Нiколас змовницьки пiдморгнув, немов збирався розповiсти якусь страшенно сокровенну i цiкаву таемницю. – В мене характер такий – не вмiю програвати. Або я переможець, або гра ще не закiнчена. Неважливо хто проти, головне не боятися i дiяти.

– Розкажи менi ще трохи про те, як Нiколас Романов став Ловцем Снiв, – зробивши ковток чаю, попросила дiвчина. – Як ти усього цього добився?

– Хто хоче багато чого досягти, передвсiм, мае бути вимогливим до себе. Спочатку менi було просто цiкаво, як людина увi снi може чути, бачити i вiдчувати, ставати головним персонажем яскравих картинок. А далi я спробував в цьому розiбратися – раз, потiм другий, ще i ще. Тепер це мое хобi, – посмiхнувся Нiколас.

– Наша зустрiч вiдбулася через мiй сон. – Ганна несвiдомо зiм'яла серветку, потiм розгорнула ii i розгладила. – Але цей сон не единий такий, эм-м-м… – вона замислилася на секунду, пiдбираючи вiдповiдне слово. – Незвичайний. Інодi я бачила чужi сни. Інодi зустрiчала у своiх снах iнших людей, вiдчувала, як би сказати – iх присутнiсть. І розумiла, що вони тут не просто так, не випадково, що вони на зразок мандрiвникiв, тiльки не по краiнах i мiстах, а по сновидiннях.

І я б хотiла запитати в тебе, – дiвчина пильно подивилася на Нiколаса. – Ти думаеш, що втручаючись в сон iншого, ти можеш допомогти? Припустимо, сон це програма, яка допомагае знайти вирiшення якоiсь проблеми. Я би вчинила навпаки – ускладнила б сон до такоi мiри, щоб людина зрозумiла, що вона спить, що може змiнювати реальнiсть навкруги, керувати нею, як iй заманеться.

– Менi б хотiлся охороняти чужi сни, – подумав, вiдповiв Нiколас. – З'являтися в кошмарах i позбавляти вiд них людей. Перемiщатися мiж сновидiннями, спостерiгати за ними. Ця думка багато рокiв не дае менi спокою. Я готовий присвятити цьому все свое життя, але до путя не можу знайти iнформацii. Я здатний по поличках розкласти будь – який сон – його початок, кiнець, все до найдрiбнiших подробиць. Але далi за власнi сни, зайти не можу. Якби мiг, то допомагав би людям, втручаючись тiльки в крайнiх випадках, коли дiйсно потрiбна допомога. Зберiгав би iх таемницi, спостерiгав би за iх свiтами, заради такого i життя не жаль.

– Знаеш, – сказала Ганна, кивнувши офiцiантовi, щоб той принiс рахунок, – я чула, що за кошмарами криеться неосяжне поле ресурсiв. Так що твое бажання допомогти може виявитися ведмедячою послугою, – вона пiднялася з-за столу, прихопивши з свсiднього стiльця свою сумочку. – А тепер давай викличемо таксi. Тiльки цього разу без ресторанiв, кiно i домiно. Вiдразу в готель, не повертаючи.

– Вiдразу в готель! – Театрально схопився за серце Нiколас. – Я, мiж iншим, пристойний чоловiк!



Бiля дверей таксi вони випадково зiткнулися руками. Ганна хотiла сама вiдкрити дверi, а Нiколас продовжував доводити, що вона не помилилася, i його дiйсно добре виховали. В цей момент, вiн опустив погляд вниз i вперше помiтив червону ниточку, обмотану навколо безiменного пальця ii руки, – на тому самому, де зазвичай носять обручку.

Велику частину шляху вiн мовчав, обмiрковувавши те, що побачив. Нiколас цiкавився багатьом, у тому числi i легендами про обручки i червону нитку долi.

Вважаеться, що кiльце – сакральний символ браку, тому з ним не можна поводитися легковажно, наприклад, крутити. Прикмети про обручку свiдчать, що це може привести до розлучення. Кiльце, як замкнуте коло символiзуе цiлiснiсть i еднiсть. Воно не мае нi початку, нi кiнця, тому часто асоцiюеться з вiчнiстю i нескiнченнiстю. Нескiнченнiсть, що обернулася навколо пальця, здавна була символом влади. Це знак особливого становища, приналежностi до певного кола.

– Про що замислився? – Ганна легенько торкнулася його плеча, привертаючи увагу.

– Та так… – знизав плечима Нiколас. – Про кiльця. Ти знала, що власника кiльця можна розглядати, як володаря власного всесвiту, який вiн носить з собою? Тому воно служило невiд’емним атрибутом чародiiв, жерцiв i королiв. В царя Соломона був магiчний перстень, за допомогою якого, вiн мiг керувати ангелами, демонами, всiма стихiями i духами природи.

– Гм, – здивувалася дiвчина. – Про Соломона багато читала, але цього не знала.

– В стародавньому Єгиптi кiльце, як знак вiчностi мало подiбнiсть, з укладеним у виглядi кола шнуром, кiнцi якого зав'язувалися вузлом, – продовжив Нiколас. – Часто цей символ був присутнiм в зображеннях богiв. Наприклад, ширяючий сокiл з храму Гори в Едфу, тримае в своiх кiгтях цей символ вiчностi. Сила кiльця, що запобiгае бiдi, служила захистом фараоновi. Імена правителiв при написаннi полягали в царському кiльцi, так званому картушi.

Простi люди використовували вузликовi амулети у виглядi кiльця, якi повиннi були захищати вiд хвороб i iнших нещасть.

– Я чула, що в Китаi коло вважалося основою всесвiту, – згадала Ганна. – кiльце було символом вiчностi, а також переваги i влади. Цiле кiльце означало прихильнiсть iмператора, розiмкнене – його гнiв по вiдношенню до пiдлеглих. В древньому Китаi iснував звичай посилати одно з таких перстнiв у посиланнi за якийсь вчинок. Якщо це було цiле кiльце, то iмператор мав намiр вiдновити цю людину на державнiй посадi, зберегти його репутацiю i не знижувати у званнi. Якщо ж воно було розiмкненим, то це означало, що людина бiльше не допускалася до державних справ.

– У каблучок е багато значень, – кивнув ловець. – В алхiмii iснуе вiдомий багатьом символ – змiй, що кусае власний хвiст. Значення його пов'язане з iдеею часу – хiд часу супроводжуеться руйнуванням, оскiльки минуле, неначе безповоротно втрачаеться, тобто час пожирае сам себе. Як i в iндуiзмi, змiй асоцiюеться з циклом життя людини в природi i в усьому всесвiтi.

В алхiмiчних манускриптах зустрiчаеться також емблема iз зображенням дитини, рука якоi покоiться на черепi. Дитину обвивае змiя, що згорнулася в кiльце i кусае свiй хвiст. Змiй полягае в колi з двома символами крайнiх полярностей. Створення свiту, дитини i символу смертi – черепа. Взята, як едине цiле, ця емблема може бути представлена, як "На моему початку закладений мiй кiнець"… – Нiколас подивився Ганнi в очi. – Помiтив нитку в тебе на пальцi, – вiн кивнув на ii руку.

– Так. – Ганна опустила голову вниз. – Все проходить, але не забуваеться.

– Тебе колись любили? – Нiколас взяв ii за руку i переплiв iх пальцi. Дiвчина трохи мiцнiше стиснула його долоню. – Шрами можна перетворити на прикраси, намалювавши на них тату, – i вiн тепло посмiхнувся. Ледве вони пiд'iхали до готелю, як у Ганни задзвонив телефон.

– Це Едвард, – промовила вона i включила гучний зв'язок.

– Вiтаю, Едвард, ми вже бiля готелю i слухаемо тебе.

– Ганна, Нiколас, – привiтався Едвард, – у мене для вас поганi новини. Наша загадкова людина з Тауреда пропала. Вранцi, охороняючi його полiцейськi постукали у дверi його номера, щоб продовжити допит з метою з'ясування особи, але чоловiк не вiдгукнувся. Коли стало зрозумiло, що вiдкривати той намiру не мае , вони зламали дверi, замок був закритий з середини, i дуже здивувалися, виявивши номер порожнiм. Скажу так, – зiтхнув Едвард. – Непомiтно вийти вiн не мiг, оскiльки охорона весь час була напоготовi.

Але i це, ще не все, – по голосу Едварда було чутно, що вiн явно спантеличений i вкрай незадоволений ситуацiею. – Якимось чином з митного сейфа пропали вилученi в нашого дивного пасажира документи. Ми доки так i не зрозумiли до кiнця, що сталося. Мiстифiкацiя? Але навiщо? Тим бiльше, що в паспортi втiкача стояла безлiч штампiв iнших держав. Яким був сенс видавати себе за громадянина невiдомого Тауреда? В будь – якому випадку обшукайте номер, вас впустять, я домовився. На цьому поки все. Вiдбiй, – попрощався Едвард.

– Розуму незбагненно, – похитала головою Ганна. – Якби тебе тут не було, я би подумала, що божеволiю.

– Вiн реальний, мила. Іншi теж його бачили. Не може ж це бути колективним божевiллям? – Нiколас пiдбадьорююче поплескав ii по плечу. – Знаеш, я тут трохи понишпорив в iнтернетi, – сказав вiн, – були i iншi люди, якi згадували неiснуючi назви мiст i краiн, розмовляли незрозумiлою мовою i були одягненi в дивний одяг. Давай оглянемо номер?

Поки вони пiднiмалися на лiфтi до потрiбного iм поверху, Ганна задумливо сказала:

– Знаеш, навiть якщо вiн прийшов з якогось паралельного свiту, все одно мiг поспiлкуватися з мiсцевими, оскiльки знав багато мов. І чому люди досi не придумали одну мову на весь свiт?

– Впевнений, вона вже була, – пропустивши дiвчину вперед, Нiколас вийшов слiдом за нею в коридор.

В номерi виявилося порожньо. Нi записок, нi телефону – нiчого. Тiльки халат i футболка, недбало кинутi на стiлець.

– Речi, якi занадто бруднi, щоб вiшати iх в шафу, але занадто чистi, щоб прати, ласкаво просимо на стiлець, – усмiхнулася Ганна. – Не бачила нiчого подiбного, але все ж вiн був – цей чоловiк iз Тауреда.

– Давай ще оглянемо? – Запропонував Нiколас.

Вiн почав порпатися в столi, сподiваючись знайти хоч якусь зачiпку. Судячи iз скептичного виразу обличчя, Ганна не роздiляла його надiй, але теж приедналася до пошукiв. Вона заглянула пiд шафи i лiжко, потiм провела долонею мiж подушками дивана.

– Нiколас! – Раптом вигукнула вона. – Тут щось е! – Дiвчина дiстала з-пiд подушки пачку якихось карток. – Дивися!

Придивившись, Нiколас зрозумiв, що це колода гральних карт, тiльки трохи незвичних на вигляд.

– Дай сюди, будь ласка, – попросив вiн. Нiколас перегорнув з десяток карт, розглядаючи малюнки. – Ти не проти проконсультуватися з тим, хто в цьому розумiеться на порядок краще нас з тобою?

Ганна згiдно кивнула i Нiколас вiдразу ввiмкнув на мобiльному прямий ефiр.

– Банда! – Звернувся вiн до своiх численних пiдписникiв. – Сьогоднi ми з однiею прекрасною дiвчиною, в якоi, як ви пам'ятаете, скоро вiдбудеться модний показ, знайшли дуже примiтну колоду карт. Може серед вас е знавцi? Нiколас пробiгся поглядом по коментарях i пiдключив до ефiру людину, що запропонувала допомогу.

– Добридень, – привiтався той. – Я вiдразу ii впiзнав! Це колода Великоi Вiтчизняноi вiйни. Мiж iншим, в цiй колодi у кожного короля е свiй iсторичний прототип, що означае одного з чотирьох великих людей минулого. Король пiк – Цар Давид, король треф – Олександр Великий, король червей – Карл Великий, а король бубей – Юлiй Цезар.

– Дякую вам велике за таку швидку вiдповiдь, – подякував Нiколас, потiм звернувся до iншоi аудиторii:

– Знаете, чому дiалог з новим знайомим нагадуе гру в карти? В кожного з вас е своя стратегiя. Своя головна думка i козир в рукавi. Але, результат партii в покер i розмови за чашкою кави, залежить не лише вiд них. Вмiння чути спiврозмовника i вгадувати його наступний хiд ,пiдвищуе вашi шанси на успiх i в картковiй грi, i в перемовах з партнерами. На цьому ми з вами поки прощаемося. Трохи пiзнiше обговоримо наш модний показ.

– Нiколас, – покликала його Ганна. – Едвард дзвонить.

Вони сiли поруч на диванi, Ганна прийняла виклик i ввiмкнула гучний зв'язок:

– Наш прибулець не залишив нiчого, крiм однiеi зачiпки. Тiльки колода карт Великоi Вiтчизняноi вiйни.

– Гм, – здивовано кашлянув Едвард. – Бiльше схоже на те, що росiяни в аеропорту щось наплутали. Андора – маленька краiна, з неi навряд хтось подорожуе лiтаком. Може ще i паспорт був так оформлений, що назва селища була написана бiльше, нiж назва краiни. "Тауредець", напевно, намагався пояснити на ламаному французькому, що вiн з селища Тауред, а росiяни, якi самi погано знали французький, подумали, що вiн говорить про краiну. В будь – якому випадку едина ваша зачiпка – карти. Працюйте над нею.

Я теж спробую щось дiзнатися. – На цих словах Едвард поклав трубку.

– Що робитимемо з "кiнцем Свiту", що насуваеться? – Вiдклавши телефон, запитав Нiколас. – Як зупинимо?

– Для успiху будь – якого пiдприемства потрiбно три людини, – суворим тоном сказала дiвчина. – Мрiйник, бiзнесмен i сукин син.

– Залишилося знайти сукиного сина, – усмiхнувся Нiколас.

Дiвчина заливчасто розсмiялася, а потiм додала:

– В крайньому випадку, кiнець Свiту зупинить мiй папа, – побачивши непiдробно – здивований вираз обличчя Нiколаса, вона знову розсмiялася. Але, зглянувшись, все ж пояснила:

– Пам'ятаю, коли я була маленька, в нас на поверсi оселився якийсь хам, до нього постiйно ходили дружки, кричали ночами в пiд'iздi, палили, пиячили. Страшно було додому повертатися… Одного разу я вийшла з лiфта i почула, що вони знову там. Я на тремтячих ногах пiшла до своiх дверей, вони мене зупинили, почали приставати – я в сльози. В сльозах почала мимрити, щоб вони вiдстали i не чiпали мене. В цей момент повз пройшли два чоловiка, i навiть уваги не звернули на ту, що плаче в цiй компанii. Я заголосила ще бiльше. На мiй рев вийшов батько.

Пiдiйшов до одного, демонстративно перед особою показав гранату, висмикнув чеку i кинув йому в штани. Той на мiсцi i обробився, а iншi розбiглися. Граната не бойова звичайно, але у той момент я зрозумiла, що таке справжнiй чоловiк, i як вiн вирiшуе проблеми.

– Ну, гранати в мене немае, – посмiхнувся Нiколас. – Але i я дещо вмiю. Не забула ще про свiй показ?

Вiн знову включив ефiр:

– Банда! Цього разу поговоримо про модний показ, який ми обговорювали з вами вчора. В моему випадку йдеться навiть не про одяг, а про iсторiю, яку я хочу розповiсти за допомогою нарядiв i шоу. Одяг мене цiкавить не в першу чергу, хоча грае i не останню роль: все ж це мода. Важливо, щоб модель була з досвiдом. Типаж зовнiшностi не мае для мене значення. Як я вже згадував, я розповiдаю iсторiю, а в iсторii можуть бути рiзнi персонажi. Присилайте менi порфолио моделей, а я вiдправлю iх до цеху.

До речi, дякую ателье, яке погодилося допомогти i пошити дванадцять нарядiв в рекорднi термiни. Обiцяю, що найближчий рiк скрiзь рекламуватиму тiльки iх одяг. Нагадую, що цей показ йде пiд егiдою: "А ти спробуй без грошей!", – Нiколас переклав телефон в iншу руку. – Одяг у стилi знакiв зодiаку. Число дванадцять е священним. Дванадцять мiсяцiв, дванадцять апостолiв Христа, дванадцять годин – це все недарма. Не можна просто так взяти i вiдмовитися вiд гороскопу, який перевiрений роками.

Та i менi абсурдно читати, коли кажуть, що вченi вiдкрили новий знак Зодiаку. Астрологи, якi складають гороскопи, не вченi, не може бути доктора або кандидата астрологiчних наук. Як наука – iснуе тiльки астрономiя. Так, я вiрю в астрологiю, але називати це наукою не поспiшав би. Але нам потрiбна загадка. – Швидко написавши на папiрцi свою пропозицiю, Нiколас пiдштовхнув його до Ганни.

– Показ мiняе назву! – Урочисто заявив вiн. – На "Тринадцятий знак зодiаку". Дякую всiм за увагу.

Нiколас зiбрався було вiдкласти телефон у бiк, але, помiтивши число своiх пiдписникiв, здивовано вигнув брови. Не те щоб вiн рахував кожен десяток, але з часу його ефiру про знайдену колоду карт, кiлькiсть зросла з трьох мiльйонiв до чотирьох.

– Головне не засмучуйся через те, що ми пропустили того незнайомця, – вiн обiйняв Ганну за плечi. – Значить, нам не судилося зустрiтися з цiею людиною. Не вiшай носа, адже, як мовиться, треба бути вдячним: закритим дверям, запiзненню на автобус, заторам, стосункам, що закiнчилися i зруйнованим планам. Це захищае нас вiд того, що нам не призначене.




Глава 9




Санiтари понесли Пастиря на ношах. Слiдом за ними пiшли, приголомшенi побаченим, свсiди.

Лангре за звичкою дiстав з кишенi пачку цигарок, та так i тримав ii в руцi, оскiльки знаходився в примiщеннi, бiльш того – в чужому будинку. А ось Стажер мабуть не був обтяжений особливими моральними принципами, оскiльки без зайвих роздумiв затягнувся електронкою. Помiтивши невдоволений погляд Лангре, Стажер криво посмiхнувся:

– Маю право, – вiн знову смачно затягнувся.

"Що ж, – подумки зiтхнув комiсар. – Вiд недалекого розуму i вчинки недалекi".

Лангре не знав, як йшли справи в iнших мiстах, але в Парижi такi ось "ходячi паровози" викликали у населення значно бiльше невдоволення, нiж, наприклад, рокери чи байкери. Бiльшiсть людей негативно вiдносяться до тих же вегетарiанцiв або представникiв сексуальних меншин, саме через пропаганди iх способу життя. Лангре особисто плювати, що якiсь люди пiд покровом ночi вдаються до грiха мужолозтва у своему лiжку. Але коли цi чоловiки надiвають стринги поверх джинс i йдуть на демонстрацiю з плакатами, кричачи всiм, що вони не такi, як всi, i iм потрiбнi особливi права – ось це його вiдверто дратуе. З вейперами та ж сама iсторiя – нехай парять вдома. В своему нужнику, пiд ковдрою, де завгодно, але тiльки не при Лангре. Вiн був людиною старих поглядiв i вважав, що якщо i палити, то цигарки, або не палити взагалi, третього не дано.

Стажер видихнув кiлька кубометрiв щiльноi пари, чому Лангре скривив обличчя:

– Сподiваюся, ця мода швидко мине. – Гаразд, – махнув рукою Лангре. – Я на вулицю.

Вийшовши з пiд'iзду гуртожитку, комiсар опустився на ту ж лавку, де сидiли пiдлiтки, що пiдказали поверх, i закурив. Коли через хвилину до нього пiдiйшов Стажер, Лангре з клацанням, викинув недопалок до урни:

– Давай назад в лiкарню. Тут нам бiльше нiчого робити.

Стажер мовчки кивнув i вони неквапливою ходою попрямували вниз по вузькiй вуличцi.

– Тi хлопцi виявилися непоганими, хоч i живуть в такому районi. – Порушив мовчання Стефан. – Зараз надто багато рiзних угрупувань, ростуть, як гриби пiсля дощу. Не уявляю, як з цим боротися.

– Мене бiльше турбуе, що насильство все частiше стае засобом самовираження, що переступае всi прийнятi в цивiлiзованому суспiльствi межi, – похитав головою Лангре. – В передмiстях багато ворогуючих банд, iнодi iх розбирання зовсiм виходять з-пiд контролю.

– Там щось вiдбуваеться, переглянувшись, вони кинулися у бiк шуму.

Бiля ворiт лiкарнi творилася суща нерозбериха: мiсцева охорона в чотири руки утримувала чоловiка, який щосили чинив опiр, намагаючись одягнути на того кайданки. Бiля нiг бешкетника лежав якийсь металевий предмет. Втiм, чисельна перевага швидко взяла верх, i хулiгана все ж упакували. Пiдiйшовши ближче, Лангре упiзнав в ньому члена iз угрупування "Атлантико".

– Це все неспроста! – Вигукнув Лангре, схвильовано озирнувшись на Стажера. – Я до Крамера, ти за машиною!

Комiсар з всiх нiг помчав в палату до Алекса, але його гiршi побоювання пiдтвердилися, чуття не пiдвело – Крамера там не виявилося. Не зменшуючи темпу, вiн кинувся до заднього двору.

Не жалiючи свiй новенький Рено, Стажер рiзко вивернув кермо, перекривши дорогу виiжджаючому автомобiлю, вийшов з машини, цiлячись у водiя.

– "Сiм'янин", – скривився Лангре. – Дiзнавшись в ньому зниклого.

Ватажок "Атлантико" вийшов з машини з пiднятими руками:

– Я без зброi, ти ж знаеш, Лангре, – звернувся вiн до комiсара.

– Знаю, – кивнув той. – Зброя – не твiй метод.

– Я не збирався його вбивати, – Сiм'янин кивнув у бiк своеi машини. – Менi просто треба, щоб у понедiлок вiн не потрапив до суду.

– В нього щось е на тебе? – Пiдкинув брови Лангре.

– Можливо, – ухильно вiдповiв Сiм'янин.

– Що сталося п'ятнадцять рокiв тому? Розповiси? – Схрестивши руки на грудях, запитав Лангре.

– Не твоя справа, – крiзь зуби процiдив Сiм'янин.

– Я можу допомогти, термiн давностi вже збiг.

– Нi, – мотнув головою Сiм'янин. – В мене своi методи.

– Не варто цього робити, – завiрив його Лангре. – Пiвроку тому Крамер вбив свою сiм'ю, але вас не видав.

– "Нас"? – Здивовано перепитав Сiм'янин.

– Інших, якi також отримали картини, пiдписанi його iм'ям. Але малював iх не вiн.

– Як таке можливе? – Недовiрливо округлив очi Сiм'янин.

– Хтось iнший дуже успiшно ховаеться за iм'ям Алекса Крамера, – пояснив Лангре.

– Що тут вiдбуваеться?! – Обурено вигукнув головлiкар, що пiдiйшов в компанii декiлькох мiцно складених санiтарiв. – Крамер важкий пацiент! – Вiдкривши заднi дверi машини, лiкар сплескав руками. Стан пацiента став ще гiрший – той втратив останнiй розум.

Стажер сховав пiстолет, Сiм'янин дещо розслабився i пiдпалив цигарку.

– Нам доведеться вас затримати, – сказав йому Стажер, потягнувшись до кайданкiв, що висiли за поясом. – Викрадення людини i таке iнше…

Сiм'янин не звернув на нього рiвно нiякоi уваги, лише питально подивився на Лангре.

– Прибери кайданки, хлоп'я. – Кивнув комiсар Стажеровi. – Нам треба розiбратися, що за чортiвня робиться, хто насправдi малюе картини i пише записки iз погрозами.

– Але ж вiн злочинець! – Обурено вигукнув Стефан.

– Зараз не до цього, – заперечив Лангре. – Станеться в рази бiльше злочинiв, якщо ти зараз заарештуеш главу клану "Атлантико". Почнеться справжня вiйна за подiл Парижу.

Стажер опустив погляд, зрозумiвши, що Лангре у черговий раз виявився правий.

– Затримай того, хто вiдволiкав охорону, – прихильно запропонував комiсар. – Буде тобi перша справа для початку кар'ери. Далi нехай iм займаються адвокати "Атлантико".

Сiм'янин схвально гмикнув на цi слова.

– Я зрозумiв, що ти не хочеш розповiдати про те, що сталося п'ятнадцять рокiв тому i про те, що вас всiх зв'язуе, – звернувся до нього Лангре. – Але все одно подумай над цим. Помирають люди, не пройшло i години, як я дiстав з петлi одного з "ваших". Лiкарю, – вiдразу за першою пiдкурив другу цигарку i окликнув завiдувача Лангре. – Скажiть, будь ласка, Алекс Крамер осудний? Суд прийме його заяви?

– Боже збав, авжеж нi! – Сплескав руками лiкар. – В мене в кабiнетi е вся особлива характеристика картини психогенного стану Крамера. Пацiент з тих, хто вчинив "втечу в хворобу", – помiтивши здивований погляд Лангре, вiн пояснив:

– Так називаеться своерiдна поведiнка деяких хворих, переважно з числа пiдслiдних ув'язнених. Зараз покажу вам наочно, як це виявляеться. Алекс, – покликав того доктор. – Скiльки буде двiчi два?

– Три або п'ять, – тихим голосом вiдповiв Крамер.

– Яке сьогоднi число?

– Тридцять п'яте.

– Якого кольору снiг? – Поставив останне питання лiкар.

– Червоний, – все таким же безбарвним тоном вiдгукнувся пацiент.

– Вiдповiдi характернi своею очевидною безглуздiстю, – сказав лiкар. – Але хоч вони i "не потрапляють у цiль", уважний спостерiгач помiтить, вони майже завжди даються в площинi питання. Через це, все сказане хворим виглядае нарочитим i удаваним. Це вiдноситься i до дiй теж. Дайте йому цигарки.

Лангре простягнув Крамеру пачку i сiрникову коробку. Той дiстав цигарку i затиснув ii мiж губами, тiльки неправильно, а фiльтром вiд себе. З сiрниками сталася та ж iсторiя – Крамер спробував запалити iх зворотною стороною. Не витримавши, Сiм'янин перевернув цигарку правильною стороною i пiдпалив вiд своеi запальнички.

– Крiм рiдкiсних виключень, пацiент невiрно виконуе всi найпростiшi завдання, проте загальний напрям дiй вiдповiдае метi, – продовжив свою розповiдь лiкар. – Такi хворi справляють загальне враження розгубленостi. Дивляться перед собою нiчого не розумiючим поглядом, скаржаться на головний бiль, або абсолютно апатичнi, або навпаки, наводять метушню: можуть несподiвано розсмiятися, злякатися i сховатися пiд стiл.

Спочатку такi пацiенти здаються глибоко недоумкуватими, але чим довше iх спостерiгаеш, тим очевиднiше стае, що в iх недоумствi i безглуздостi е система. Чи, як пишуть в книгах, "в iх безглуздi ховаеться цiлий метод", – лiкар плавним неквапливим рухом забрав у Крамера цигарку i, струсивши вуглинку, з клацанням вiдправив ii до урни. – Я не маю на увазi, що вiн спецiально прикидаеться, нi, це швидше несвiдома поведiнка, "втеча в хворобу".

– Моя мила дружина, моi чудовi дiти! – Раптом заголосив Крамер. – Хобi, грошi, робота – в мене було все! І раптом я опритомнiв в психлiкарнi, прикований до лiкарняного лiжка, – чоловiк схопився за голову. – Я плачу, б'ю кулаками стiни! – Крамер голосно хлипнув, по запалих щоках текли сльози. – Лiкарi говорять це загострення, але я, я, я… Просто не розумiю, чому все це зi мною сталося! – вiн рiзко замовк, опустив голову вниз, i так завмер, роздивляючись своi черевики.

– Хворий насправдi приголомшений нещастям, що звалилося на нього, вiн розгублений i не може знайти виходу iз ситуацii, що склалася, – сумно зiтхнув головлiкар. – Вiн в жаху вiд покарання, що загрожуе йому, i щиро хоче з'iхати з глузду, щоб не розумiти того, що вiдбуваеться i не брати участь у цьому. Все це наростае снiговою кулею, свiдомiсть руйнуеться i хворий вибирае найбiльш доцiльну, як йому здаеться, тактику поведiнки.

Вiн несвiдомо починае розiгрувати психiчнохворого i робить це саме так, як це уявляеться людинi, що не розумiеться на психiатрii, – нарочито безглуздо i перебiльшено.

– Здаеться, вiн заслуговуе на спiвчуття, – похмурнiв Сiм'янин.

– Мабуть вiн чогось дуже сильно злякався. – Задумливо протягнув Лангре.

– Саме так, – кивнув лiкар. – В нього виникло свiдоме або несвiдоме бажання тим або iншим шляхом, хоч би на якийсь час сховатися вiд навислоi над ним небезпеки.

– Вся справа в картинi, яку вiн отримав, – зрушив брови Стажер.

– Пiвроку тому Алекс Крамер попав до нас з гострим психозом, який розвинувся на фонi повноi вiдсутностi сну. В будь – якому випадку, пани полiцейськi, моя вiдповiдь на ваше питання така, – лiкар перевiв погляд iз Стажера на Лангре. – Запевняю, що Крамер, не грае, не обманюе i не симулюе. Вiн дiйсно хворий. Жоден суддя не прийме його заяв або визнань.

– Дякую, що ввiйшли в наше становище, – Лангре потиснув йому руку.

– Всього вам доброго, – попрощався доктор. Слiдом за ним, з двох бокiв, притримуючи Крамера, пiшли i санiтари.

– Знову ниточка обiрвалася, – стиснув губи комiсар. – Доведеться шукати далi. Хто ж за всiм цим стоiть?

– Що такого ви всi наробили п'ятнадцять рокiв тому, раз досi боiтеся признатися? – З щирою цiкавiстю запитав Сiм'янина Стефан. – Вам же все одно нiчого не буде, термiн давностi збiг.

Проiгнорувавши його питання, Сiм'янин звернувся до Лангре:

– Дозвольте вiдкланятися. Менi пора дзвонити адвокату i звiльняти свою людину.

Стажер рiзко зблiд i перелякано округлив очi. Вiн сховав в кишенi тремтячi руки i вiдвернувся, зробивши вигляд, що дуже зацiкавився кленом, що росте неподалiк.




Глава 10




Нiколас опустився на диван i задумливо перевернув кiлька карт. Наштовхнувшись на червову даму, вiн трохи спохмурнiв, зiтхнув i подивився на Ганну:

– Менi б хотiлося дiзнатися. – неголосно сказав вiн. – Яка ти насправдi?

– Та звичайна я, така, як всi, немае в менi нiчого особливого, – дiвчина посмiхнулася куточком губ. – Трохи романтична, вiрю в чудеса, добрих людей i в те, що всi нашi думки матерiальнi. Вiрю в долю, в те, що чоловiк i жiнка можуть пiдходити один одному, як двi половинки одного цiлого. Люблю мрiяти i забувати про те, який жорстокий насправдi цей свiт.

– Ти цiлеспрямована? – Запитав Нiколас.

– Так, принаймнi, намагаюся такою бути. Я завжди кажу те, що думаю. Напевно через це здаюся дивною, але… – Ганна задумливо прикусила нижню губу. – Але я не хочу позбавлятися вiд своiх дивностей, адже без них перестану бути собою – такою, яка я е. А ще я довго тримаю людей на вiдстанi. Спочатку менi треба вiдчути людину, зрозумiти яка вона – тiльки потiм я зможу довiритися i пiдпустити ближче.

– "Своiх" людей я впiзнаю миттево, – похитав головою Нiколас. – До них не треба пристосовуватися i довго впiзнавати, щоб полюбити. "Своiх" вiдчуваеш вiдразу – неважливо, де i за яких обставин сталася зустрiч. Це, як удар пiд дих – вiдразу розумiеш.

– Неймовiрно. – Тепло посмiхнулася Ганна.

– Розумiеш, що ви однiеi кровi, – продовжив Нiколас. – Що це та людина, з ким можна роздiлити хлiб i пiти в бiй. А якщо ви раптом одного разу виявитеся по рiзнi сторони барикад i станете ворогами, то це буде честю, а не бiдою.

– Це означае, що в тебе багато друзiв? – Ганна сiла поряд з ним на диван, обдавши його квiтковим ароматом духiв.

– Звичайно, – широко посмiхнувся Нiколас. – Я дуже люблю людей, яким нiколи не подзвоню в три години ночi i не попрошу забрати мене на таксi. Я дуже дорожу тими, хто нiколи не звернеться з подiбним проханням до мене, – Нiколас дiстав з кишенi мобiльний i кивнув на нього. – Вони – моя опора. Тi самi розрiзненi крапки координат, по яких я впевнено будую свiй графiк. Це люди, з якими безпечно, з якими можна бути голим, бiдним, п'яним. Вони не дадуть менi впасти.

– Якщо тобi буде треба, – Ганна легенько торкнулася його руки, – скажи менi i я приiду.

– Приiжджай без запрошення, – Нiколас поклав свою руку поверх ii – по-дiвочi вузькою i крихкою. – Цього буде досить. Вибач, – Нiколас вiдволiкся на повiдомлення. – З'явився ще один знавець карт, вмикаю прямий ефiр, – попередив вiн дiвчину.

– Привiт, Банда, – привiтався вiн. – Знову повертаемося до питання про незвичайнi карти. Зi мною в ефiрi людина, яка готова розповiсти нам щось новеньке про них.

– Так, – поважно кивнув з екрану телефона чоловiк середнього вiку. – Знайдена вами колода колись належала членам Древнього Індiйського Братства Дев'яти Невiдомих. Бiльше того, в Пiтерi якраз мешкае, ранiше наближена до "Братства" людина. Вiн працював на них. Я вже знаю його адресу, можу прислати в директ.

– Дякую, зрозумiв, виiжджаю, – пiдморгнув Нiколас. – Банда, готуйтеся до пригод, триматиму вас в курсi.

– Я з тобою, – Ганна пiдхопила сумочку i, пiдiйшовши до дверей, з очiкуванням подивилася на Нiколаса.

Той вiдразу зрозумiв, що сперечатися з нею марно – сказала, що поiде з ним, значить поiде. Було видно, як все це важливо для неi, як вона хвилюеться i нетерпляче переминаеться з ноги на ногу. Заради неi Нiколас був готовий погодитися на будь – яку авантюру.

– Гаразд, – кивнув вiн. В цей момент телефон коротко пиликнув, Нiколас швидко прочитав повiдомлення. – Нам якраз прислали адресу, ходiмо.

На вулицi вони зiткнулися з суворою пiтерською реальнiстю. Гнанi поривами вiтру, краплi дрiбного дощика потрапляли то в нiс, то в очi, то в вуха. З необережностi, ступивши в брудну калюжу, Нiколас незадоволено поморщився.

– Годi тобi, – посмiхнулася Ганна. – Це ж типова пiтерська погода: весна – не весна, лiто – не лiто.

Проте пiдбадьорити Нiколаса iй так i не вдалося. Весь шлях у таксi, вiн похмуро дивився в екран телефона, читаючи iнформацiю, яку йому скинули пiдписники. Про Павлова, що живе на околицi Пiтера, в будинку унiверситетських професорiв, з яким iм належало познайомитися в найближчому майбутньому.

Вiдкрив дверi пiд'iзду цегляноi девятиповерхiвки, Нiколас вiдразу зрозумiв, що його чекае – вiн бачив сотнi таких будинкiв. Брудних, напiвзруйнованих, доживаючи останнi роки, як i iх мешканцi. Ввiйшовши до единого лiфта, пописаного кострубатими графiтi з матюками, Нiколас i Ганна синхронно затримали дихання. Але це мало допомогло – вiд смороду, сльозилися очi. Ледве переживши поiздку на останнiй поверх, вони вискочили з лiфта. Тут справи йшли анiтрохи не краще.

На пiдвiконнi – давно зачахла квiтка в трiснутому горщику, на пiдлозi – порожня консервна банка, що мабуть була попiльничкою. Хоча ii явно не використали за призначенням – недопалки валялися всюди, а сморiд смiттепроводу мiг смiливо конкурувати iз смородом з лiфтовоi кабiнки.

Типова картина капiталiстичноi розрухи, ще сильнiше зiпсувала Нiколасу настрiй i навiяла думки про вiдпустку. Замiсть чахлоi квiтки йому бачилися розкiшнi пальми, замiсть брудного стiльця з продавленим сидiнням – шезлонг, i красуня в червоному бiкiнi, що простягае йому коктейль.

Дзвiнок не працював, i Нiколасу з Ганною довелося довго стукати в дверi потрiбноi квартири, перш нiж iм вiдчинили. На порозi iх зустрiла трохи повненька жiнка середнього вiку в квiтчастому фартусi i з недбалим пучком волосся на головi. Деякий час вони мовчки роздивлялися один одного. Втiм, Нiколасу було не звикати – в його професii клiенти рiдко починали розмову першими.

– Добридень. Ви, якщо я не помиляюся, Павлова Ольга? Мене звуть Нiколас Романов, а це – вiн кивнув на свою супутницю, – Ганна Шиян.

Жiнка нiчого не вiдповiла, лише продовжувала роздивлятися непроханих гостей.

– Прошу вибачення, що так затримався, я з Тауреда. Дозвольте поцiкавитися, де ваш чоловiк – Олександр Сергiйович?

– Нiчого страшного, – кивнула господиня квартири. – Проходьте, вiн у кiмнатi, – вона вказала на останнi вiд кухнi дверi. – Вам щось запропонувати?

– Нi, дякую, – вiдповiв Нiколас. – Я краще вiдразу приступлю до виконання завдання. І так вже затримався на десять рокiв.

– Так – так, звичайно, – схвильовано сказала жiнка. – Вiн чекав вас весь цей час.

Прикривши за собою дверi, Нiколас i Ганна оглядiлися навкруги. Кiмнатка виявилася зовсiм маленькою: розкладний диван, масивна шафа, крiсло i старенький телевiзор – ледве в нiй мiстилися. На диванi, спиною до них, лежав Олександр Сергiйович – в пом'ятiй сорочцi, розтягнутих тренiках i в одному тапцi. Другий валявся осторонь на радянському запорошеному паркетi. Вигляд у Олександра був вiдверто пошарпаний i жалюгiдний. Непривабливу картину доповнювало багатирське хропiння i стiйкий запах перегару.

– Добрий ранок! – Нiколас акуратно потряс чоловiка за плече.

– Який до бiса добрий ранок? – обурився той. – Оля! Я ж просив мене не чiпати!

– Це не Оля, – гмикнув Нiколас.

– Чого? Кого ще принесло?! – Гнiвно вигукнув Олександр, i рiзко сiвши на лiжку, зiбрався було схопитися на ноги, та так i плюхнувся назад, приголомшено округливши очi. Вiн повiльно моргнув раз, другий, третiй i весь зблiд, – здавалося, що чоловiк ось-ось втратить свiдомiсть вiд потрясiння.

– Я до вас у справi, Олександр Сергiйович, – м'яко окликнув його Нiколас. – Не варто так нервувати.

– У справi? – промекав чоловiк. – Так ти ж… Ти ж цей… Той самий…

– Ловець Снiв, цiлком вiрно. Звуть мене, до речi, Нiколас Романов.

Нiколас протягнув руку, але господар квартири взаемнiстю не вiдповiв – тiльки тихо вирячився на непроханих гостей, прямо, як його дружина зовсiм недавно. Телефон Нiколаса пиликнув повiдомленням. Вiн швидко пробiгся очима по тексту i ледь стримав посмiшку. Інформацiя поступила, як не можна вчасно: "Десять рокiв тому "Пушкiн" був в Індii i працював там на Братство, але його членом так i не став".

– Я розумiю, що ми нагрянули вкрай несподiвано, навiть не попередили, але я зараз все поясню. Тiльки спершу з вашого дозволу ми сядемо, – Ганна сiла в едине крiсло, Нiколас опустився на стiлець, закинув ногу на ногу i дiстав зi свого рюкзака колоду карт, яку вони знайшли в номерi готелю.

– Бачите, Пушкiн, – чоловiк здивовано вигнув брови. – Адже це ваше прiзвисько, вiрно? – куточком губ посмiхнувся Нiколас. – Я прибув з Тауреда, а Ганна – новий член Братства. Ви повиннi ввести ii в курс справи з приводу цих карт, – вiн помахав колодою. – А це, – Нiколас дiстав пухкий конверт з грошима. – Ваша вихiдна допомога.

– Я вам не вiрю, – рiзко мотнув головою Пушкiн.

Розблокувавши телефон, Нiколас пробiгся поглядом по новим повiдомленням, що прийшли вiд його пiдписникiв. І знову вони виявилися дуже доречнi.

– Похвально, ви пройшли перевiрку, – вiн сховав конверт назад в рюкзак i замiсть нього протягнув ключi вiд машини. Доводилося iмпровiзувати i викручуватися, оскiльки Пушкiн був iм потрiбен – той явно впiзнав колоду. – Ми даемо не грошi, а можливостi. Ми про вас знаемо бiльше, нiж ви думаете. Останнiм часом ваша поведiнка нiкуди не годиться. Ось хоч би вчорашнiй епiзод. Ви пам'ятаете, що сталося вчора ввечерi пiсля того, як вишли з роботи? Нi? Я так i думав, – Нiколас осуджуюче цокнув язиком. – А шишка в вас на головi, звiдки, пам'ятаете?

Що ж, недивно, – Нiколас демонстративно вказав на свiй телефон. – Спробуемо освiжити вашi спогади, Олександр Сергiйович.

Пушкiн виглядав так, нiби почав сумнiватися у власнiй осудностi: часто моргав, протирав очi, пару разiв вшкварив себе по щоках. Звичний свiт, в якому вiн спокiйно прожив всi шiстдесят три роки, рушився на очах.

– Олександр Сергiйович, я бачу, вам здаеться, що ми плiд вашоi уяви. Дозвольте вас завiрити – я абсолютно реальний. Будь ласка, заспокойтеся, адже я не зробив вам нiчого поганого, так? – Нiколас питально заглянув в очi чоловiковi, той повiльно кивнув у вiдповiдь.

Дiставши з рюкзака пляшку води, Нiколас сказав:

– Давайте домовимося. Зараз я вам плесну мiнералочки, а ви спокiйно мене вислухаете i постараетеся змиритися з необхiднiстю нашоi спiвпрацi. Бо я нiкуди не подiнуся, доки не отримаю те, навiщо прийшов. Згоднi?

З хвилину чоловiк недовiрливо дивився на гостя, потiм спрага пересилила страх, i вiн протягнув руку за пляшкою. Поки вiн жадiбно пив, Нiколас продовжив читати:

– Отже, вчора, отримавши аванс, ви вийшли з роботи близько восьми годин вечора. Получка палила кишеню, ноги самi понесли в бiк кафе бiля будинку. Там можна було розжитися спиртним i знайти компанiю, тим бiльше що вас особливо не хвилювала якiсть нi того, нi iншого. Час пролетiв непомiтно. Порядно набравшись, ви вийшли з кафе близько чотирьох годин ранку i попрямували до будинку. Алкоголь ще не вивiтрився, кров вирувала, душа просилася в танок. Ваша дружина прокинулася о п'ятiй годинi ночi вiд ваших завивань, – Нiколас несхвально зсунув брови.

– Дверi ходили ходором, сусiди кричали благим матом i погрожували викликати полiцiю. Ось тут нерви в одного з них i не витримали. Сусiд, якого порядком дiстали всi вашi п'янi витiвки, вийшов у пiд'iзд. Далi ви вдарилися об одвiрок, тим самим заробивши шишку i втратили свiдомiсть. Здаеться, моя розповiдь вас трохи втомила? – Нiколас вiдклав телефон у бiк.

– Добре, – витерши з лоба пiт, що виступив, сказав Пушкiн. – Я вам вiрю.

– Ми якраз пiдiйшли до сутi нашоi розмови, – криво посмiхнувся Нiколас.

– Точно! Досить про мене! – Гнiвно виплюнув чоловiк. – Я доросла людина i сам розпоряджаюся своiми грошима i своiм часом! – Вiн раптом рiзко замовк, схопився за серце i весь зблiд. – Що за… – перелякано промимрив Пушкiн. – Голова крутиться.

– Ой, – Нiколас театрально прикрив рот рукою, – здаеться пiсля моеi мiнералочки будь-який алкоголь стане для тебе отрутою, – вiн рiзко змiнився в обличчi i низьким, як гуркоти грому, голосом сказав:

– Жалюгiдний черв'як, ти думав зможеш i далi продовжувати в тому ж двсi? Та я тебе, нiкчема, в баранячий рiг скручу i навiть не захекаюся! Думаеш, я не знаю за що тебе з Братства поперли? Вводь Ганну в курс справи! – Жорстко припечатав вiн.

– Ця колода е картою, – важко ковтнувши, заговорив Пушкiн. – На нiй прокладений маршрут до Амрiти – елiксиру безсмертя. Я розповiм вам все. Гра в карти на лiнii фронту, була частиною життя солдата. Це був найпростiший спосiб скоротати час i зняти напругу в зонi вiйськових дiй. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни офiцери розвiдки союзникiв зв'язалися з Американським брендом, щоб створити найтаемнiшу колоду карт в iсторii. Британськi i американськi спецслужби вирiшили використати Женевську конвенцiю в своiх iнтересах. Союзним вiйськовополоненим, розкиданим по таборах Нiмеччини i окупованоi Європи, гарантували право на отримання пошти i посилок вiд Червоного Хреста, якщо в посилках не було зброi, – вiн потягнувся було до мiнералки, щоб промочити горло, але вiдразу вiдсмикнув руку i продовжив розповiдь:

– Союзники побачили в цьому можливiсть контрабанди корисних для вiйськовополонених предметiв. Подiбне давало шанс на органiзацiю i здiйснення втечi. Об'екти ретельно маскувалися, щоб виключити будь-яку пiдозру серед нацистiв. Саме так кампанiя Сполучених Штатiв по виробництву гральних карт була залучена в понад секретну мiсiю по виробництву особливоi колоди.

Вона включала приховану карту, що показуе шляхи евакуацii, вказiвки, цiннi поради i iнформацiю, що могло б допомогти втiкачевi дiстатися до дружнiх шляхiв або перетнути межу в нейтральну краiну, – Пушкiн вiдкашлявся, голосно зiтхнув i нервово провiв рукою по сплутаному немитому волоссю. – Карта була схована мiж двома шарами, якi утворювали гральну карту. Пiсля занурення у воду вiйськовополонений знiмав цi шари i знаходив частину маршруту на кожнiй картi. Потiм вiн збирав частини воедино i вуаля – з'являлася дiюча карта свого району! Навiть зараз, дуже мало iнформацii, що стосуеться пiдпiльних колод. Рiч у тiм, що навiть пiсля вiйни iнформацiя трималася в таемницi, оскiльки це було порушенням Женевськоi конвенцii. Нiхто не знае, скiльки оригiнальних колод пережили вiйну, крiм двох, якi служать експонатами в Мiжнародному музеi шпигунiв у Вашингтонi.

– Що ж, – Нiколас звiвся на ноги, пiдхопивши рюкзак, – ви нам допомогли. Дякую на цьому.

Вони з Ганною вийшли з кiмнати, залишивши Пушкiна задумливо роздивлятися напiвпорожню пляшку мiнеральноi води.

Ледве вони пiдiйшли до кухнi, щоб попрощатися з господинею будинку, як Олександр Сергiйович в два кроки обiгнав iх i з гучними риданнями впав на колiна перед дружиною:

– Оленька, кохана! Я бiльше нiколи! Присягаюся тобi! Нi краплi в рот не вiзьму, заживемо, як ранiше. – Вiн обвив руками ноги дружини i ткнувся обличчям в квiтчастий фартух, рясно змочуючи його сльозами. – Тiльки прибери iх звiдси, прошу!

Приголомшено округливши очi, жiнка перевела погляд з чоловiка на Нiколаса.

– Ключi вiд вашоi новоi машини, – Нiколас поклав iх на кухонний стiл. – Їi привезуть вам пiсля вихiдних.

– Але нам не потрiбна машина. – Затерплими, вiд потрясiння губами, ледве вимовила Ольга.

– Що ж, – Нiколас сховав ключi назад в кишеню. – Тодi ось, – вiн поклав на iх мiсце конверт з грошима. – Тут вся сума.

Нiколас i Ганна, не змовляючись, вирiшили спуститися пiшки. Нiкому з них не хотiлося повторювати поiздку в жахливому лiфтi.

– Звiдки ти все про нього дiзнався? – Згораючи вiд цiкавостi, запитала дiвчина.

– Повезло, – знизав плечима Нiколас. – Серед моiх трьох, точнiше вже п'яти мiльйонiв пiдписникiв знайшовся один колега з його роботи, свсiд по пiд'iзду i професор, схиблений на Таемних Братствах i теорiях змов.

– А про випивку звiдки? І що ти йому пiдмiшав? – Продовжила сипати питаннями Ганна.

– Про пияцтво все було очевидно, а в мiнералку я додав настоянку женьшеню, – посмiхнувся Нiколас. – Вийшло щось подiбне до енергетика, я завжди його п'ю. Живий, як бачиш.

Вони обое заливчасто розсмiялися.

– Виходить, ти наставив його на iстинний шлях? Приемно усвiдомлювати, що ти тiльки що зробив свiт трiшки краще! – Сказала дiвчина.

– Напевно, з боку це виглядало так собi, але головне, що допомогло, – кивнув Нiколас. – Гадаю, вiн пристосуеться. Я ж змiг, – вiн дiстав з кишенi телефон. – Освоюю новi технологii, веду аккаунт в iнстаграмi, до речi, – Нiколас включив прямий ефiр. – Банда! Увага, питання: хто готовий взяти участь у пошуках елiксиру безсмертя пiд назвою Амрiта? Пригоди тривають, – вiн весело пiдморгнув Ганнi.

Мода мiнлива i вередлива, тому за ii вiяннями важко встигати. Проте на вулицi можна зустрiти елегантно одягнених людей. Серед них напевно е знаки зодiаку, перерахованi астрологами.

Вийшовши з таксi, Нiколас озирнувся на всi боки.

– Доки е вiльна хвилинка, пропоную перекусити i обговорити твiй показ.

– З радiстю, – посмiхнулася дiвчина.

Влаштувавшись за невеликим столиком в кутку ресторану, вони зробили замовлення.

– Раз вже показ називаеться "Тринадцятий знак зодiаку", – сказав Нiколас, – пропоную поговорити про саме значення. Астрологи стверджують, що iснуе тринадцятий знак Зодiаку – Змiеносець. Нинiшня структура зодiакальних знакiв, що складаеться з дванадцяти сузiр'iв, грунтуеться на системi виробленiй ще в древньому Вавилонi. Один з ii основних принципiв полягав у тому, що Сонце, повинно знаходитися в сузiр'i в день народження кожноi людини, яка належить до цього знаку. Проте внаслiдок того, що рух Земноi орбiти змiнився за минулi столiття, це становище зараз порушено.

– Я думала це просто гарна назва, – здивувалася Ганна. – Невже тринадцятий знак дiйсно iснуе?

– Так, – кивнув Нiколас. – Новий знак Зодiаку – Змiеносець, його ще називають Змiедержцем, вiн iстотно змiнив уявлення про те, хто i пiд яким знаком народився. Можливо, нашi дiти i iншi поколiння вважатимуть Змiеносця повноцiнною частиною зодiакальних знакiв. Знак дiстав свою назву на честь бога Асклепiя, що присвятив все свое життя медицинi, вiн лiкував людей за допомогою змiiноi отрути. Згадай символ, який ти бачила на кожнiй аптецi i лiкарнi.

– Точно! – Ахнула Ганна. – Змiя!

– Це палиця Асклепiя. Звiдси i назва Змiеносець. Саме так бога величали як лiтописцi, так i рiзнi поети. Вiдмiно i те, що художники вiдтворювали у своiх картинах таке сузiр'я в образi чоловiка, що тримае на руках велетенську змiю. Вiн, як би роздирае ii навпiл, а ногою наступае iй на голову.

– Я трохи вiрю в гороскопи, – сказала дiвчина. – Інодi слухаю по радiо пророцтва, читаю в iнтернетi. Тепер стало цiкаво, може, я теж Змiеносець?

– По еклiптицi у знаку Змiеносця, сонце проходить лише три днi. З вiсiмнадцятого по двадцяте листопада. Якраз сьогоднi почалося, – про всяк випадок звiрившись з датою в телефонi, сказав Нiколас. – Змiеносцi, природженi мiстики, маги i ясновидцi.

– А який в них характер? Щоб знати, до чого готуватися, якщо раптом зустрiну iх представника, – хихикнула Ганна.

– Вони сильнi i впевненi люди, звиклi домагатися своiх цiлей. Для них важливий не процес, а результат, до якого вони прагнуть, адже про методи здiйснення бажаного вони забудуть, а про трiумфи говоритимуть все життя. Змiеносцi мають внутрiшню силу, яка розкриваеться поступово, – Нiколас ввiчливо кивнув офiцiантовi. – Комусь може здатися, що Змiеносець трохи зарозумiлий i iнодi ставить себе на перше мiсце, коли iншi люди, навiть близькi для нього можуть бути другорядними. Так от, це повна правда, але це не робить його поганим. Просто тринадцятий знак Зодiаку i правда особливий. Вiн розумний, талановитий i дуже кмiтливий, що робить його злегка егоiстичним. А щодо жiнок цього знаку… – Нiколас спокусливо посмiхнувся. – Вони дуже хитрi i iнодi злопам'ятнi. Часто пiдозрюють, що iх обманюють, мстивi. Але якщо в стосунках до них прислухаються i поважають, жiнка Змiеносець може стати кращим життевим партнером, який не дасть в образу свого коханого.

Змiеносцi жiночого роду також дуже запальнi, але це легко вирiшуеться – iм потрiбно придiляти увагу, дарувати квiти i не забувати говорити про свою вiдданiсть. А ти любиш квiти, Ганна? – Чарiвним голосом запитав Нiколас, дивлячись дiвчинi в очi.




Глава 11




Час наближався до обiду, а Лангре i Стажер, так i не покинули територiю психiатричноi лiкарнi. Лангре вiдчував, що тут ще не зовсiм покiнчено, що варто копнути глибше – десь натиснути, десь схитрувати. Поведiнка Стажера здавалася пiдозрiлою i дивною, комiсар задумливо пожував губу. Нi, йому безперечно варто було тут затриматися.

Раптом почувся гучний вiдчайдушний крик, що перейшов в потужний плач. Лангре прожогом кинувся на шум, перестрибуючи через двi сходинки. І застав шокуючу картину. Крамер, стоячи на колiнах, несамовито просив вибачення, а санiтари намагалися його заспокоiти – поки безуспiшно. Лiкар, що стояв поблизу, похмуро похитав головою i щось шепнув на вухо одному з санiтарiв. Швидким рухом той вивудив з кишенi масивний шприц i ввiв Крамеру його вмiст, пiсля чого той рiзко заспокоiвся, замовк i вже без зайвих iстерик дав вiдвести себе в палату.

Вiдчувши на собi пильний погляд комiсара, лiкар повернув голову. Лангре був готовий дати руку на вiдсiкання, що тiльки зусиллям волi, лiкаревi вдалося приховати свое роздратування, той явно був невдоволений його присутнiстю.

– Що це було? – Пiдiйшовши до лiкаря, запитав комiсар.

– Я ж сказав вам, що жоден суддя не прийме його заяв, – вiдповiв доктор. – Його iнтелект, прагне до рiвня трирiчноi дитини, вiн поступово втрачае здатнiсть до самостiйного iснування.

– Я бачив щось iнше, про що ви замовчуете? – Натиснув Лангре.

Стажер встав поруч.

– Знаете, я не хотiв вдаватися до цього методу, – з жалем похитав головою Лангре, дiставши пiдписаний ордер. – Але ви мене змусили. Нехай моему напарниковi видадуть речi Алекса Крамера i список всiх його вiдвiдувачiв.

Очi лiкаря блиснули злим роздратуванням, але бiльше вiн нiяк не висловив свого невдоволення.

– Проведи пана полiцейського до стойки реестрацii, – наказав вiн санiтару. – Нехай видадуть йому все на Крамера.

– Що тiльки що вiдбувалося з Крамером? – Нагадав про свое питання Лангре, коли Стажер сховався за рогом.

– Вiн почав чути голоси. Нiби жiнка спiвае дитячу колискову. А тiльки що ви спостерiгали рiдкiсну мить просвiтлення, – знизав плечима доктор. – Вiн просив вибачення. Як думаете, в кого?

– В дружини i доньок. – Трохи чутно сказав комiсар, пiсля чого рiшуче додав:

– Я хочу оглянути його палату.

Виявилось, особистих речей при Крамерi майже не було. З тих, що могли згодитися – мобiльний телефон. До нещастя, той був майже розряджений i захищений паролем. В запрошеному списку вiдвiдувачiв значилися трое: Роза, Грозович i Порше.

Крамер не звернув рiвно нiякоi уваги на вiдвiдувачiв; сидячи на високому стiльцi, вiн махав ногами, наспiвуючи собi пiд нiс якийсь нехитрий мотив.

Лангре озирнувся навкруги. Вiн i сам не знав, що очiкував тут знайти. Маленька кiмнатка з бiлими стiнами i загратованим вузьким вiкном, на столi – парочка зiм'ятих листкiв i тупий олiвець. Вiн махнув Стажеровi у бiк вузькоi кушетки. Той, мовчки перевiрив пiд матрацом, струсив подушку i ковдру, але нiчого. Лангре висунув один за iншим ящики столу. На днi останнього, виявилися зiм'ятi порожнi листки i фотографiя. Пiднiсши ii до обличчя, комiсар уважно розглянув зафiксованого на нiй чоловiка. Середину його брови грубо перекреслювала лiнiя олiвця.

– Навiщо ти його так? – Лангре протягнув фотографiю Крамеру, втiм, не особливо сподiваючись на виразну вiдповiдь.

– Не я, – рiзко мотнув головою Алекс. – Вiн сам. Он вiн! – Крамер по-дитячому ткнув пальцем у бiк вiкна, i знову втративши всiлякий iнтерес до того, що вiдбуваеться, продовжив махати ногами.

Лангре виглянув у вiкно. У внутрiшньому дворi лiкарнi повним ходом йшла робота; автомеханiки перевiряли справнiсть автомобiлiв швидкоi допомоги, пiдкручували гайки, мiняли шини, при цьому весело перемовлялися мiж собою. Вiн знову перечитав короткий список вiдвiдувачiв Крамера i насупив брови. Хiба мало що могло здатися психiчнохворiй людинi, але все одно варто було перевiрити. За роки служби комiсар навчився довiряти своему чуттю, яке, варто вiдмiтити, рiдко його пiдводило.



– Ходiмо, – покликав вiн Стажера i стрiмким кроком вийшов з палати.

Захопленi справою працiвники не звернули на роззяв, що пiдiйшли, нiякоi уваги. Користуючись моментом, Лангре уважно озирнувся, цiпким натренованим поглядом помiтив мобiльнi телефони, що лежали на запорошеному дерев'яному столi, порожнi скляночки з – пiд кави i пачку росiйських цигарок. Пiсля, вiн почав вивчати осiб, i помiтив чоловiка, рокiв сорока з рваним шрамом на бровi, трохи чутно свиснув, пiсля чого театрально заплескав в долонi:

– Якi люди, Грозовський! Що ти тут робиш?

Чоловiк театрально вклонився:

– Якщо життя театр, я найвтомленiший актор, – невесело посмiхнувся вiн. Потiм нарочито повiльно витер руки, забрудненою ганчiркою i пiдняв вгору вiдкритi долонi. Хоч вiн i демонстрував повну капiтуляцiю, в поглядi виразно читалася сила i жорсткiсть.

– Оригiнальностi тобi явно бракуе, – гмикнув Лангре. – Назватися в журналi реестратури Грозовичем замiсть Грозовського. – Вiн похитав головою. – В понедiлок Крамера повезуть на цiй машинi, пiсля твого "ремонту"?

– Менi потрiбна допомога, Порно в небезпецi.

– Це та, яка пiдписалася в журналi, як деяка Роза? – Трохи подумавши, уточнив Лангре.

– Роза? Так, у неi багато татуювань i троянди в тому числi. Схожа на порно – актрису, мое перше шкiльне кохання, – мрiйно прицмокнув губами Грозовський.

– Вона отримала картину? – Не ходячи навкруги, прямо запитав комiсар.

– Отримала, як i я. Порно зараз в Лондонi зi своiм чоловiком. Якщо Крамер в понедiлок здасть ii, вона вiзьме на себе провину за смерть велосипедиста в автокатастрофi. А це не припустимо! – Грiзно крикнув чоловiк.

– Ти пiд червоним кодом, номер сiмдесят чотири, тебе розшукуе Інтерпол.

– Шкода, що не фотографи Форбс. Я б непогано виглядав на обкладинцi, а, комiсар? – видав короткий смiшок Грозовський.

– Але ти пiд егiдою.

– Пiд заступництвом росiйськоi мафii. Давай називати речi своiми iменами, пан полiцейський, – посмiхнувся чоловiк.

– Код червоний? – Втрутився в розмову Стажер. – Значить, його треба затримати на мiсцi! А далi вже вирiшуватиметься питання про його видачу державi, що iнiцiювала розшук. Поки ви говорили, я тут пошукав трохи, – Стажер демонстративно покрутив телефоном. – На сайтi Інтерполу часто залишають iнформацiю про мiжнародних злочинцiв у вiдкритому доступi. Ви, мосье Грозовський, дуже небезпечний.

Вандалiзм, викрадення людей, пограбування iз застосуванням насильства i залякування, викрадення транспортних засобiв i приналежнiсть до злочинноi росiйськоi мафii, – Стажер показав в нього пальцем. – Розшукуетеся правоохоронними органами Францii.

– Сам факт знаходження в розшуку по лiнii Інтерполу – не вирок, – обсмикнув його Лангре. – Навiть, якщо хтось скоiв тяжкий злочин, пiсля закiнчення десяти рокiв, звинувачення вже не пред'являеться – ловити i карати, потрiбно було ранiше.

– Але по статтях, де передбачена вища мiра покарання,або довiчний термiн, питання саджати або нi пiсля закiнчення термiнiв давностi, знаходиться в винятковiй компетенцii суду, – продовжував стояти на своему Стажер.

– Це не означае, що суд обов'язково посадить громадянина за дуже старi, хай i страшнi справи. Спочатку людина з'явиться перед судом, вiдповiсть за своi минулi грiхи, а потiм окремо вирiшуватимуть питання, звiльнятимуть ii вiд покарання або нi, – похитав головою Лангре.

– Скiльки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин, – впевнено карбував Стефан.

– Пройшло п'ятнадцять рокiв. – Звернувся до Грозовського Лангре.

– І всi цi п'ятнадцять рокiв я майже не сплю, – гiрко усмiхнувся чоловiк.

– Не ти один, – кивнув комiсар.

– Що вiдомо про iнших? – Схвильовано запитав Грозовський.

– Скажiмо так, ти не единий, хто бажае смертi Алексу Крамеру, – знизав плечима Лангре. – Де твоя картина?

– У Францii, в росiйського посла.

Лангре замовк, пригадуючи недавнi подii. Смерть сера Альприма, протестуючi бiля Росiйського посольства.

– В твоему вiцi, пан полiцейський, – надтрiснутим голосом заговорив Грозовський, прикуривши цигарку, – все, що могло бути досягнуто – вже досягнуто. Далi тiльки старiння, згасання i смерть. Не всiм повезло бути письменниками, акторами i художниками, – вiн недобре посмiхнувся, мабуть, згадав про того самого художника, що писав жахливi картини з рептилоiдами. – Професором вже не стати, вченим не бути, час назад не повернути. Я почуваю себе так само, хоча набагато молодше за тебе.

Лангре обережно дiстав iз вже розкритого конверта листок паперу, пописаний нерозбiрливим почерком.



"Я отримала картину разом iз запискою, i тодi менi захотiлося накласти на себе руки. Я купила снодiйне, випила його, проспала кiлька годин, а, прокинувшись в холодному поту, не могла зрозумiти – я жива або вже померла? Здавалося, все обiйшлося, але потiм стало тiльки гiрше. В мене почалася депресiя, я не iла, майже не спала, а якщо i спала, то менi снилися кошмари.

Перестала спiлкуватися з друзями, втiм, i вони не рвалися зi мною поговорити. Свiт бачився, як в туманi, я кiлька разiв трохи не потрапила пiд колеса машини, але менi було все одно. Я закинула роботу i захоплення, все навкруги перестало для мене iснувати, я повнiстю пiшла в себе. І тодi з'явилися iншi моi особистостi, найбiльше я хотiла побачити iх наяву i боялася залишитися одна. Характери були настiльки рiзними, що я iнодi плутала iх, коли вони зi мною розмовляли.

Часом в головi вiдбувався справжнiй хаос; вони кричали всi разом, намагаючись один одного перекричати. Особистостi тiльки множилися, а я починала божеволiти. Без них менi було погано, а з ними ще гiрше. Я не знала, що менi робити. Земля йшла з – пiд нiг, я боялася завтрашнього дня, i пiслязавтра, i пiсля. Я ненавидiла i злилася на саму себе, але нiкому про це не говорила.

Я спiлкувалася тiльки з психiатром, здавалося, лише вiн один мене розумiв. Що я тiльки йому не казала, яку нiсенiтницю не несла… Мабуть, тодi в мене почав iхати дах. Пройшло лише два мiсяцi, а я знову замислилася про те, як накласти на себе руки. Постiйно уявляла, як все станеться, готувалася зустрiтися iз смертю, адже я перестала ii боятися, найбiльше мене лякало життя. Я розчарувалася в усьому: в чоловiковi, навчаннi, друзях, але найстрашнiше те, що я розчарувалася в собi. Перестала боротися, перестала мрiяти, втратила сенс життя.

Я не розумiла, чому деякi помирають, а я не можу. Хотiла, щоб все це закiнчилося, набридло балансувати на краю прiрви.

Я вiдчуваю, що скоро знову зiрвуся, але нi за що не ляжу до лiкарнi. Я перестала цiнувати свободу i життя i навряд чи знову зможу. Тепер я боюся чергового зриву, адже вiн може мене знову привести до спроби самогубства. Що тодi буде з моiми батьками? На них, на все життя залишиться клеймо – "дочка – самовбивця".

Нормальним людям не потрiбен особливий привiд, щоб жити. Вони просто живуть i не озираються назад. Менi б хотiлося, щоб подiя, яка сталася п'ятнадцять рокiв тому, не мала надi мною влади, але це не так. Ми приходимо в цей свiт однi i не по своiй волi, i йдемо однi i не по своiй волi. Навiть мое самогубство – "тиск обставин", що склалися".



Закiнчивши читати, Лангре трохи тремтячими руками сховав лист назад в конверт. Дiстав було цигарку, але в ротi було i так гiрко вiд прочитаного, що палити передумав.

– Бачиш? – Зло прошипiв Грозовський. – Бачиш, що вiн з нею зробив? Вiн звинувачуе ii в злочинi п'ятнадцятирiчноi давнини, а сам став вбивцею зараз! Вiн довiв Розу до такого стану, що вона збила на смерть людину!

– Ми допоможемо, – Лангре пiдбадьорююче поплескав чоловiка по плечi.

– Але. Вiн же… – Пiдкинув Стажер.

– Єдине правило в життi, по якому треба жити, Стефан, – залишатися людиною в будь – яких ситуацiях. В твоему випадку, Грозовський, – вiн знову перевiв погляд на злочинця, – раджу тобi почати шукати адвоката.

– Менi не потрiбний юрист, який примушуватиме мене танцювати пiд його дудку i читати по – написаному. Я сам можу себе захистити. Головне ти стримай обiцянку i допоможи iй. Це вбивае ii, – гiрко стиснув губи Грозовський. – Вiн одним листом зруйнував ii життя. Я вже нiчого не боюся. Найстрашнiший кошмар в моему життi вже стався. І залишив пiсля себе це, – чоловiк вказав на свiй шрам. – Одним звичайним зимовим вечором я повертався додому з роботи. В усьому будинку вiдключили свiтло, спочатку я трохи не навернувся в пiд'iздi, потiм йшов в повнiй темрявi по сходах. Зайшов в квартиру. Тепер постiйно думаю, чому дверi тодi були вiдкритi? А потiм, раптом почув рик в темрявi i на мене накинувся великий звiр. Вiн гриз моi руки, обличчя, я не мiг нiчого зробити. Якiсь люди вiдтягли його, посвiтивши на мене лiхтариком. Я не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться i де взагалi я знаходжуся. Виявилось, що я помилився поверхом i зайшов в чужу квартиру, в господарiв якоi був великий бiйцiвський пес.

Я прийшов до тями тiльки в лiкарнi, де менi тiльки на лице наклали близько двадцяти швiв, – вiн замовк, сховав лист за пазуху i знову закурив, спрямувавши погляд кудись вдалечiнь.

– Я пробив по базi третього зi списку вiдвiдувачiв, – пiдiйшов ближче до напарника i неголосно сказав Стажер. – Порше мертвий, повiсився. І ось ще що, – вiн вiдкрив на телефонi картини i почав iх неквапливо перегортати, демонструючи комiсаровi.

– Це ж?… Всi тринадцять? – Здивовано пiдкинув брови Лангре. – Грозовський, – окликнув вiн чоловiка, що пiшов у своi думки. – Я так розумiю, до машин доки краще не пiдходити?

– Дайте менi годину часу, – швидко зорiентувався той.

– Вiн у тебе е, – кивнув комiсар. Вiдвiвши Стажера убiк, вiн пошепки сказав:

– Нам треба чим швидше дiзнатися, що накоiли тих дванадцять чоловiк п'ятнадцять рокiв тому, i хто iм за це мститься. Вони не лише гинуть самi, як Порше, але i тягнуть за собою iнших. Крамер вбив сiм'ю, Порно збила велосипедиста. Хто пiдставляе Алекса Крамера? Хто справжнiй автор картин?




Глава 12




Таемниця життя полягае в тому, щоб "померти перед смертю" i зрозумiти, що смертi не iснуе .



Розплатившись з офiцiантом, Нiколас зробив останнiй ковток чаю i подивився на Ганну:

– Зараз спробуемо дiзнатися про "Варта Ануш", – вiн щось швидко надрукував у своему телефонi i включив прямий ефiр. Трохи почекавши, Нiколас трiумфально вигукнув:

– Є контакт!

– Добридень, – привiтався чоловiк за кермом, що пiдключився до ефiру. Вiн плавно крутанув кермо i зупинився на узбiччi. – Я щасливий взяти участь у вашiй пригодi. І можу допомогти. Варта Ануш – це Зберiгачi Великоi Таемницi Братства Дев'яти Невiдомих. Менi напевно вiдомо, що сер Альприм перебував у Братствi.

– Сер Альприм? – Перепитав Нiколас. – Це той, якого знайшли сьогоднi мертвим у французькому готелi?

– Так, – кивнув чоловiк. – П'ятнадцять рокiв тому вiн працював в Росii помiчником нiмецького посла. В результатi деякоi подii, Альприм втратив ногу, а потiм повернувся до Нiмеччини, де вiдкрив найбiльшу фiрму з продажу дiамантiв.

– Мабуть – росiян? – Гмикнув Нiколас.

– Індiйських, – вiдповiв чоловiк. – Пiсля вiн отримав титул Сера, розширив свiй бiзнес, став власником першокласних готелiв i в цiлому жив розкiшно. В Росii бiльше не з'являвся.

– Вважаете, вiн провiз дiаманти в протезi ноги? – Поцiкавився Нiколас.

– Я цього не говорив, – похитав головою чоловiк. – Але точно знаю, що його нога була похована на околицi Пiтера. Я вишлю вам координати цвинтаря. Вам слiд там побувати, адже бiля його ворiт стоять двi статуi левiв, на постаментi яких, висiчена та сама фраза – "Варта Ануш".

– Гарно, – сказала Ганна, озирнувшись на всi боки. – І дуже тихо.

До самих ворiт цвинтаря проiзд був заборонений, якщо тiльки ти не везеш труну з покiйником. Тому таксi зупинилося на самому початку усипаноi гравiем дорiжки, а далi Ганнi з Нiколасом, довелося трохи пройтися пiшки. Навкруги i дiйсно було тихо, якщо не рахувати рiдкiсного каркання ворон i шелесту листя на високих деревах. Зовсiм скоро вони пiдiйшли до статуй левiв. Тi немов спостерiгали за ними своiми неживими, але нiби все обiзнаними i розумiючими очима. Ганна мимоволi щулилася i поправила комiр пальто, сховавши оголену шию.

– Як не дивно, але i про левiв менi вдалося знайти деяку iнформацiю, – Нiколас зупинився поряд з Ганною, так само роздивляючись величнi статуi. – Якось один чоловiк побудував новий великий будинок i оселився там зi своею дружиною i маленькою дитиною. Але йому все здавалося, що зовнiшнiй двiр виглядае не презентабельно i порожньо, тому вiн шукав, чим його прикрасити. І знайшов. Купив у якогось торговця цих красенiв, – Нiколас кивнув на статуi, – i встановив iх на ганку.

Через тиждень пiсля цього, померла його маленька донька, трохи пiзнiше дружина розбилася на машинi, а потiм його самого знайшли повiшеним. Полiцiя "впiзнала" левiв – iх вкрали з мiсцевого цвинтаря. На постаментi одного, – Нiколас провiв пальцем по холодному каменю, – був вигравiрован напис "Варта". На постаментi другого – "Ануш".

Ганна, як зачарована простежила за рухом його руки, пiсля струсила головою, нiби вiдганяючи непрошенi думки.

– Той мiльярдер, – сказала вона, – втратив ногу, i справи його рiзко пiшли вгору, нiби плата за його жертву. Ти б змiг вiддати, наприклад, руку, якби натомiсть виконалося твое найпотаемнiше бажання?

– Я не вважаю розумним i правильним платити за успiх таку цiну, – Нiколас похитав головою. – Такий шлях в результатi приведе до краху. Але якщо домагатися, довго i чесно боротися – тодi можна з чистою совiстю насолоджуватися плодами своеi працi. В разi сера Альприма… – Нiколас задумливо провiв пальцем по губi. – Гадаю, ногу вiн втратив не заради мiльйонiв. Це була його данина Братству Дев'яти Невiдомих, щоб ввiйти до iх кола.

– Молодi люди, – окликнув iх цвинтарний сторож. – Вам чимось допомогти?

– Так, – кивнув Нiколас. – Ми б хотiли вiдвiдати. – Вiн осiкся, прикидаючи в думцi, як краще висловити свое прохання. Було б дивно говорити, що вони прийшли на могилу, де похована одна тiльки нога – Сера Альприма.

– Ох, – здивовано пiдкинув брови сторож. – Давайте я вас проведу. Що тут коiться останнiм часом, ви б знали, – вiн скрушно похитав головою. – Взагалi я не скаржуся, iз зарплатнею не дурят, у будиночку тепло, але ось нещодавно, сталася така iсторiя, думав вiдкину ноги, вiдразу пiсля цього зав'язав. Жодноi чарки вiдтодi.

Нiколас i Ганна переглянулися. Було помiтно, що чоловiк явно нудьгував в компанii одних лише покiйникiв та невтiшних родичiв. Але слухати його було цiкаво, тим бiльше, що його розповiдь могла бути пов'язана з iх розслiдуванням.

– Вдень тут повно народу, а ось вночi я залишаюся насамотi. Матерiальних цiнностей i документiв повно, я вже мовчу про комп'ютери i всякий рiзний iнвентар. Робота взагалi спокiйна, зазвичай нiчого в нас не вiдбуваеться. Сатанiстiв всяких, як на iнших об'ектах, у нас зроду не бувало. Бродять, правда, готи, але у нашого керiвництва з iх ватажком негласний договiр. Типу своiми непристойностями можете займатися, але майно цвинтарське не чiпати.

Так що вони тихо поводяться, – сторож зупинився, пiдiбравши iз стежини, кинутий кимось, порожнiй паперовий пакет. – Як i на будь – якому iншому кладовищi, ми тримаемо собак. Ранiше в нас iх було три. Дворняги, але досить розумнi i робочi. Свiй хлiб iли не даремно. Вони постiйно сидiли на ланцюзi, бiля своiх будок. Ще у нас скрiзь камери спостереження, ну хiба мало що,ось так i живемо, – чоловiк розвiв руками. – А нещодавно я заступив на змiну i… Менi ще з вечора не сподобалося, як собаки поводяться. Вони постiйно гавкали i гавкали, я на них цикати замучився.

Ближче до ночi нiби замовкли, але ненадовго. Коли зовсiм стемнiло, вони почали сильно вити. Так, що волосся дибки. Менi стало нiяково, я вiдв'язав одного пса, привiв до себе у будиночок. Нехай, думаю, тут ночуе, так спокiйнiше. Ну i лiг спати. Собаки потiм нiби угамувалися, все добре, i я заснув. Прокидаюся серед ночi вiд жахливого гавкiту i виття, чую – пси, якi на вулицi залишилися, прямо з ланцюга зриваються. Як згадаю, такий острах бере. – Сторож поспiшно перехрестився. – Дивлюся, а Джек, це той якого я до себе в сторожку взяв, хвилюеться якось, але доки мовчить.

Я в монiтор глянув i очманiв… Навколо нашого будинку фiгури якiсь напiвпрозорi блукають. Силуети такi, ледве помiтнi, бiльше на людськi схожi. Я очам-то i не повiрив. Вирiшив подивитися, хто там бродить, взяв Джека за нашийник i на двiр. Вiн поводився дуже дивно, нiби слiд взяв – мов щура учуяв або що… Вийшли ми на ганок – нiкого. Тiльки пси виють жахливо. Джек встав i теж вити почав, протяжно, як вовк прямо. Я навкруги все обiйшов – нiчого не помiтив. Повернувся назад, глянув у камери, а силуети так i блукають. Що ви про це думаете?

Я знову на двiр, подивився вдалечинi, туди, де могили, та трохи не впав, – сторож сплескав руками. – Над кожною могилою по кулi висiло. Такi, знаете, розмiром з два футбольнi м'ячi бiло – сiрого кольору. Мене, як паралiзувало, стояв хвилини двi, витрiщався на них, а собаки тим часом зовсiм з розуму посходили. Джек помчав у бiк могил, потiм я i iнших псiв спустив. Дай, думаю, нехай розберуться. Вони спочатку загавкали голосно, а потiм замовкли рiзко. Я пiшов до себе, все нiби заспокоiлося – нi шуму на вулицi, нi силуетiв на монiторi.

Ну, я заснув, прокинувся в шiсть вiд будильника, дочекався змiнника i пiшов додому.

– А що було далi? – З цiкавiстю запитала Ганна.

– Коли я прийшов на наступну змiну, дiзнався, що тим ранком могильники знайшли собак розшматованими. Вони всi були розiрванi, – чоловiк пригнiчено похитав головою, важко зiтхнув i подивився вгору, в сiре небо. Можливо, вiн думав про розтерзаних псiв, чиi душi зараз знаходилися десь там, за хмарами. – Я так i не можу зрозумiти, що за силуети i кулi тодi бачив. Розпитав наших мiсцевих готiв, так тi ще бiльшого жаху навели. Сказали, що в ту нiч чули з боку моеi сторожки, гучний людський крик – нiби вбивали когось.

Я нiчого такого не пам'ятаю. Може просто спав мiцно? Потiм з'ясувалося, що сталося з собаками i з цим сером… який Альприм.

– Що? – Здивовано пiдняв брови Нiколас. – Про що ви говорите?

– То я ж не просто так вам тут все розповiдаю, голубчики, – не менш здивовано вiдгукнувся сторож. – Могилу ж його розкопали, може то ведмiдь був.

– Звiдки на кладовищi ведмiдь? – Продовжував не розумiти Нiколас.

– Похолоднiшало вже, мабуть не встиг клишоногий перед сплячкою наiстися. Кажуть, його притягнув запах частуваннь, люди ж залишають на могилах печиво там i солодощi всякi. Вiн i наших псiв подрав, окаянний i могилу мабуть розрив.

– Знайшли ведмедя хоч? – Перелякано запитала Ганна, озираючись на всi боки, нiби чекала, що в будь-яку секунду iз-за якоiсь надгробноi плити на неi вискочить голодний звiр.

– Нi, але ви не хвилюйтеся, красуня, – заспокоiв ii сторож. – Судячи iз слiду, вiн пiшов у бiк старого цвинтаря. Зараз тут чергують спiвробiтники управлiння по охоронi тварин. Його або вiдлякують, або приснуть. Не хвилюйтеся.

– Щодо сера Альприма. Ви впевненi, що саме ведмiдь розрив його могилу? – запитав Нiколас.

– В цьому випадку – впевнений. Кому ще вона здалася? – Гмикнув сторож. – Звичайно, е могили, якi можна назвати привабливими для вандалiв. Наприклад, поховання з дорогими огорожами i пам'ятниками. Чи могили циганiв, якi вiрять, що в свiтi iншому покiйник повинен жити з комфортом, i тому кладуть до труни багато цiнних речей, аж до мобiльного телефону. Але i я тут не даремно штани просиджую, знаете. До того ж наруга над тiлами померлих i мiсцями iх поховання караеться.

Іншу частину шляху трiйця пройшла в задумливому мовчаннi. Навкруги панувала спокiйна умиротворена тиша. Не вiрилося, що зовсiм недавно цей спокiй був порушений голодним звiром. Деякi пам'ятники привертали особливу увагу, Ганна i Нiколас затримували на них своi погляди, мимоволi зупиняючись хоч би на пару секунд, щоб розглянути iх. Скульптура сплячоi дитини уособлювала чистоту, природнiсть i невиннiсть, вона особливо зацiкавила Нiколаса. Вiн завжди вважав, що сон – нитка мiж Життям i Смертю.

Орел у польотi, чие оперення було висiчене з такою скрупульозною точнiстю, затримав на собi погляд Ганни. Цей птах на надгробку мiг вказувати на вiйськову кар'еру померлого, його смiливiсть i доблесть. Ганна згадала про Едварда. Скульптура у виглядi сувою, символу життя i смертi, теж не залишилася без уваги. Обидва його кiнцi, закрученi вгору, втiлювали невiдомiсть минулого, майбутнього i невизначенiсть життевого термiну. Вiн символiзував визнання i пам'ять, а також стару приказку – "Шляхи господнi несповiднi".

Нарештi вони пiдiйшли до ще одних ворiт, напис на яких свiдчив: "Зупинися перехожий. Вiдвiдай мiй прах. Я вже вдома. А ти ще у гостях".

– Дозволите? – Нiколас питально подивився на сторожа.

– Так, звичайно, я буду недалеко. Якщо що, то гукайте, – посмiхнувся чоловiк.

Через кiлька могил вони знайшли ту саму, оточену червоно-бiлою стрiчкою, оскiльки ii ще не вiдновили. Нiколас зазирнув в яму, на днi якоi виднiлася труна – в центрi вiдполiрованоi дерев'яноi кришки зяяла дiра.

– Постiй насторожi, – попросив вiн, а сам стрибнув вниз, вправно приземлившись на обидвi ноги.

Нiколас нахилився, заглянув в зяючий отвiр i з вiдразою поморщився, побачивши бiлiючi кiстки. Нога сера Альприма була на мiсцi. Часто дихаючи, борючись з нудотою, Нiколас сунув руку в дiру i через хвилину слiпих пошукiв знайшов щось схоже на папiр. Вiн витягнув його на свiтло, покрутив i задумливо примружився.

– Ганна! – покликав вiн. Дiвчина вiдразу з явилася на краю ями, дивлячись на нього зверху вниз, ще раз озирнувшись, вона подала Нiколасу руку, допомагаючи вибратися iз могили.

Обтрусивши штани вiд налиплоi на них землi, Нiколас показав дiвчинi знайдений зiм'ятий аркуш паперу, на якому вiддрукувався слiд "картковоi сорочки". Пiсля вiн дiстав з кишенi колоду карт i мовчки приклав ii до вiдбитку на паперi.

– Вони були загорнутi сюди. Із-за вогкостi залишився вiдбиток. Хтось обчистив могилу.

Ганна приголомшено приклала долоню до губ:

– Може краще повернути iх на мiсце? Сер Альприм мертвий i…

– Треба боятися не мертвих, а живих. Так, е забобон, що предмет, прихоплений з кладовища,який належав мертвому, несе небезпеку, але це не так. Покiйному в цьому матерiальному свiтi нiчого вже не належить i вiн не стане переслiдувати, бути примарою або щось подiбне до того, – заспокоiв ii Нiколас.

В цей момент з неба зiрвалася перша крапля, потiм друга, третя. Дрiбна мряка падала на зiм'ятий папiр та заплутувалася прозорим бiсером в густому волоссi Нiколаса.

– Вода. – Одними губами вимовив вiн. – Ганна, пам'ятаеш, що говорив Пушкiн? – Вiн обережно пiдштовхнув дiвчину до найближчоi кованоi альтанки з навiсом i озирнувся навкруги. Із-за дощовоi завiси кладовище тепер виглядало ще похмурiшим, потойбiчним i неосяжним.

– Їх тут так багато, молодi, та людей похилого вiку, у яких були своi плани i надii на майбутне. Будь нас менше, ми жили б довше i краще. А так повиннi проiснувати, скiльки зможемо i скорiше поступитися мiсцем пiд сонцем "черговим, що стукаються". Вода може продовжити цей термiн, – Нiколас провiв рукою, пригладжуючи вологе вiд дощу волосся. – Бiльшiсть сучасних довгожителiв п'ють воду гiрських рiчок, що утворюються вiд танення льодовикiв, як в стародавнi часи.

Не випадково лицарi, героi i авантюристи всiх часiв i народiв шукали в буквальному розумiннi джерело вiчноi молодостi – живу воду.

Але навiть якщо i можна зупинити процес i обдурити смерть, чи всi захочуть назавжди затриматися у цьому свiтi? Нi. Перекази свiдчать, що сам цар Соломон вiдкинув елiксир, який даруе безсмертя, тому що не бачив щастя в життi без тих, кого любив.

– Але чому ти раптом заговорив про це? – Здивовано спохмурнiла Ганна.

– Правило, по якому в колодi гральних карт туз вищий за короля i королеву, з'явилося за часiв Французькоi революцii, як символ переваги нижчих класiв над знаттю. Наша колода непроста, пам'ятаеш? Тут у кожного короля е свiй реальний прототип: король пiк – Цар Давид, король треф – Олександр Македонський, король червiв – Карл Великий, король бубей – Юлiй Цезар. Але i це ще не все.

– Я згадала! Пушкiн говорив, що пiд час вiйни деякi карти були саме маршрутом, пiдказкою при евакуацii, – Ганна роздивилася по сторонах, запримiтив поруч, залишену кимось лiйку, вона поставила ii на стiл.

Нiколас поклав поруч колоду карт.

– Щоб маршрут проявився, потрiбно намочити карти. – Вiн нетерпляче розклав колоду i полив з лiйки, яка була повною через частi пiтерськi дощi.

– Дивися! – Ганна, не торкаючись карт, провела пальцем в повiтрi, обкреслюючи криву лiнiю. – Король бубей – Юлiй Цезар. Тепер на ньому чiтко видно назву мiста – Петербург. А далi… – Вона повела пальцем вище. – Киiв, Стамбул, острiв Родос. Це карта Європи?

Високосний, тобто календарний рiк, вiдрiзняеться вiд звичайного появою додаткового триста шiстдесят шостого дня.

– Так, знайшла, – Ганна квапливо зачитала знайдену в iнтернетi статтю: – І ця змiна в лiточисленнi, яким стало користуватися людство, з тих самих пiр намертво закрiпила за оновленим календарем назву "юлiанський".

– Тепер треба зрозумiти, який зв'язок мiж Цезарем i Пiтером. – Задумливо похитав головою Нiколас.

– Ей, голубчики! – Окликнув iх сторож. – Ну ви знайшли мiсце, де в карти перекинутися! – Вiн по-доброму посмiхнувся в густу бороду. – Ходiмо я вас проведу.

– Йдемо! Дякуемо! – Нiколас поспiшно склав карти i сховав за пазуху.

Вони всi втрьох, тiею ж дорогою рушили назад.

– Ось ви, голубчики, щоб хотiли почути на своему похоронi? – Жваво запитав сторож. Нiколас i Ганна задумалися, але чоловiковi i не потрiбна була iх вiдповiдь. Вiн продовжив: – Я ось нещодавно пiдслуховував випадково трьох чоловiкiв. Так один хотiв, щоб про нього говорили, як про гарного сiм'янина, вiдмiнного i вiрного товариша. Другий, щоб його згадували, як чесного, нiколи i нiкого не зраджувавшого чоловiка. А третiй сказав, що хотiв би, щоб на його похоронах хтось взяв i крикнув: "дивиться, вiн ворушиться!", – сторож заливчасто розсмiявся власному жарту. – Ну, удачi вам, молодь.

– До побачення, – Нiколас з Ганною попрощалися з ним бiля ворiт i неквапливо пiшли у бiк дороги.

– Як вважаеш, ми на вiрному шляху? – Запитала Ганна пiсля хвилинного мовчання.

– Зараз я можу сказати одне, я впевнений в двох речах: в собi i в мерседесах. Їзда – це краще задоволення, яке можна отримати, не знiмаючи штанiв, – пiдморгнув Нiколас.

– Знову ти за свое, – зiтхнула дiвчина. – Я дуже хвилююся, сподiваюся у нас все вийде.

– Надiя… – неголосно сказав Нiколас, – це едине, що сильнiше за страх. Але iнодi, докопав до правди, хочеться закопати ii назад.

– Інодi просто хочеться заснути i спати довго-довго, – Ганна мрiйно пiдняла голову до похмурого неба. – Тому що увi снi ти можеш бути з людьми, з якими не можеш бути в реальностi.

– Сон не врятуе тебе, якщо у тебе втомилася душа, – похитав головою Нiколас. – Повiр, я знаю, про що кажу.

– Коли менi погано, я починаю мовчати. Менi простiше замкнути бiль в собi, не завдавши шкоди нiкому. Плювати, що вона повiльно жере мене зсередини.

– Я часто роблю вигляд, що чогось не помiчаю, щоб людина не почувала себе незручно. А iнодi мовчу, щоб не розбити мрii iнших. І iнодi кажу повне марення, щоб пiдтримати людину, але знаеш, що саме головне? – Нiколас зупинився на секунду, заглянувши Ганнi в очi. – Будь з тим, хто тобi дорогий. Я хочу.

– Ти говорив, що у будь-якому вiцi одна зустрiч здатна змiнити все життя, – тихо вiдповiла дiвчина. – Здаеться, ти був правий.

– Менi теж так здаеться. Що ти та сама людина.

Ганна посмiхнулася:

– Інодi менi хочеться бути трохи iншою людиною. Ну, знаеш, дiвчиною, яка добре володiе англiйським, вмiе малювати, завжди виглядае до бiса круто. Їi запрошують на шоу, яка веде блог про свое життя i вмiе майже все на свiтi. Сумно, але я просто та дiвчина, яка впустила на пiдлогу "Кiт – Кат" i все одно його з'iла.

– Як на мене, так навiть краще – з щирою широкою посмiшкою сказав Нiколас. – І життя в тебе цiкавiше. Ти вже стала частиною мого блогу, за останню добу кiлькiсть пiдписникiв виросла з трьох мiльйонiв до сорока. Всi цi люди стежать за нашими пригодами, по можливостi беруть в них участь. Ми на порозi великоi таемницi, яку Братство Дев'яти Невiдомих зберiгало тисячi рокiв. Можливо, йдеться про Елiксир Безсмертя!

– Звучить i справдi захоплююче, – кивнула дiвчина.

– До того ж зовсiм скоро вiдбудеться твiй перший модний показ. Моделi готовi, дизайнери вже закiнчують пошиття одягу.

– До речi, – Ганна лукаво подивилася на Нiколаса. – Все точно, як ми i домовлялися? Абсолютно безкоштовно? Як це тобi вдалося?

– В мене своi методи, – пiдморгнув Нiколас. – Моделям я пообiцяв кожнiй по побаченню, органiзаторовi – безкоштовно знятися в його фiльмi. А ось арабський шейх – сам зробив щедру пропозицiю.

– Шейх? – Ганна здивовано округлила очi.

– Вiн забронював ресторан для святкування ювiлею i готовий прийняти нас в центрi Стамбулу.

– Звучить, як сон, – дiвчина похитала головою.

– Я вже говорив тобi, – серйозно сказав Нiколас. – Багато снiв мають тенденцiю збуватися.




Глава 13




Вулицю Монмартр поступово закутували по – осiнньому холоднi сутiнки. Один за iншим запалювалися лiхтарi на довгих високих нiжках, i один за iншим гаснули вiкна в будинках, де розташовувалися офiси, робочий день добiг кiнця.

– Що ж, – Стажер глянув на годинник. – На сьогоднi все? Я пiду.

Лангре ще сильнiше нахмурив брови, вчитуючись в черговий документ. Сьогоднiшня нiч була для нього останньою, коли вiн ще мiг брати участь в розслiдуваннi, будувати припущення, попереджати злочини. Але Лангре не був би собою, якби просто встав i пiшов додому в покладену годину.

– Ми не закiнчили, – тоном, що не терпить заперечень, вiдповiв вiн. – Нас чекае ще одна зустрiч. Краще запобiгти злочину, а не чекати коли вiн станеться.

Стажер зовсiм не виглядав здивованим, нiби чекав, що так i пройде його вечiр. Проте вiн все одно не стримав гучного зiтхання, кинувши останнiй погляд на годинник.

– Ти знав, у що вплутуешся, – по – доброму посмiхнувся Лангре. – В нашiй роботi е певнi складнощi i переробки – не найгiршi з них.

– Знаю, – кивнув Стажер. – У Францii не особливо дарують полiцейських. А знайти iншу роботу, якщо захочеться пiти, складно. Хiба що в охорону.

– З мене б вийшов непоганий рибалка, – посмiхнувся Лангре.

– Я вступав до академii з думкою, що займатимуся благородною справою – боротися iз злочиннiстю, робити свiт краще, мало не клацанням пальцiв, – Стажер похитав головою, нiби i сам не вiрив, що мiг так думати. – Сьогоднi вранцi все здавалося таким крутим – кайданки, бронежилети, нерозкритi справи. Я вирiшив, що ви всi безглуздi, раз за двадцять рокiв не розкрили жодноi гучноi справи, а ось у мене вийде в перший же день.

– Багато хто через це проходив, – заспокоiв його Лангре. – А ти тямущий хлопець, якщо вiдразу зрозумiв, що та як, – попорпавшись у ящику, комiсар дiстав звiдти пачку цигарок. – Швидко пiдеш вгору по кар'ерних сходах. Мене ось у двадцять один призначили молодшим лейтенантом, у пiдпорядкуваннi тридцять дев'ять чоловiк, багатьом з них було рокiв по сорок, – Лангре з насолодою зробив перше затягування. – Я стрибнув через голову – звичайно, були i невдоволенi. Мене теж не влаштовували нi пiдлеглi, нi керiвництво.

Хода – перевалюючись, погляд – серйозний – коротше зразок для наслiдування.

– З яких справ ви розпочинали? – З щирим iнтересом запитав Стажер.

– Як i всi, багато людського бруду – п'янi розбирання, крадiжки, домашне насильство. Працювати доводилося на особистiй машинi: бензин, принтер, фарба i папiр теж за своi грошi.

– І вас це влаштовувало? – Стажер здивовано пiдкинув брови.

– Я радiв безглуздим дрiбницям на зразок грамоти за службу. Став частиною системи, – Лангре випустив в стелю чергову хмару густого диму.

– І переробки вас теж нiколи не бентежили?

– Не бентежили, дочекатися злочинця в засiдцi або прикувати його до стiльця i самому спати поруч у вiддiлку, щоб вранцi оформити. Я жив на роботi i цивiльне життя мене мало цiкавило, – Лангре на кiлька секунд прикрив очi, нiби згадуючи тi далекi, що давно пройшли роки.

– Ви сказали "прикувати до стiльця"… – Задумливо протягнув Стажер. – Вам доводилося чинити тиск пiд час допитiв?

– Слiдчi прекрасно вмiють грати в психологiчнi iгри. Ти теж навчишся, – Лангре зiм'яв недопалок в попiльничцi. – Навчишся блефувати, "випадково" натякати, створювати враження, що в курсi всього. Початкуючi злочинцi здаються пiд таким тиском i, як правило, швидко розколюються, раз вже слiдчий "i так знае". Зараз багато що змiнилося, – Лангре похитав головою. По ньому було незрозумiло, радiе вiн цим змiнам або навпаки. – Ранiше не було нi ютуба, нi смартфонiв з камерами.

– Я завiв свiй блог в iнстаграмi, – не можна стояти на одному мiсцi, Стажер пiдiйшов до вiкна. – Там я записую своi спостереження, iнодi допомагаю людям. Багато хто не знае своiх прав i не може себе захистити, якими б смiливими i гарними людьми вони не були. А я… – Стефан обвiв поглядом освiтлену тьмяним свiтлом лiхтарiв вуличку, – не даремно ж вчився?

– Блог приносить прибуток? Тобi це вигiдно? – Поцiкавився Лангре.

– По початку, ще в академii, мене серйозно пресувала податкова iнспекцiя, тому не хочу вдаватися до подробиць заробiтку, – Стажер поморщився, як вiд зубного болю. – В основному донатят пiдписники, але я iх попереджаю, що грошi йдуть на виплату кредиту за авто.

Лангре вiдмiтив про себе, що виявився правий – новенький "Рено" був взятий в кредит. Проте в його очах Стефан помалу рiс, комiсар почав його сприймати, як напарника, як партнера.

– В академii ми з однокурсниками скидалися на добродiйнiсть, збирали кошти на лiкування дiтей або на життя вдовам загиблих полiцейських. Це була наша особиста iнiцiатива. Самiй академii, здаеться плювати на життя людей, – Стажер похитав головою.

– Не знаю, що там академiя, а тут ми допомагаемо людям i вважаемо це своiм покликанням, – твердо сказав Лангре.

– Я такий же, – трохи помiтно посмiхнувся Стефан.

– Як там взагалi зараз в академii? – Запитав Лангре.

– Три рази в день стройова, ходьба тiльки строем – коротше, безглузде дресирування, – знизав плечима Стажер.

– Гарних полiцейських стае все менше, – Лангре стиснув губи, – багато хто не любить свою роботу, розчаровуеться в нiй, в собi, в людях. Мiй знайомий полковник – хороша людина, вiдмiнно ловив злочинцiв, але щиро любив зовсiм iнше – подорожi i мотоцикли. Як звiльнився – перетворився на очах. Часто в полiцiю йдуть по стопах батькiв, династiя так би мовити. Син художника хоче бути художником, а син полiцейського хоче пiти в полiцiю.

– Ви маете рацiю. – Погодився Стажер. – Я прийшов в полiцiю за прикладом вiтчима i дiда. Хоча вони всiляко вiдмолювали, твердили щось подiбне до "тiльки через мiй труп", але iз самого початку було ясно, що мое життя пройде в погонах. Хiба може бути iнакше, коли вiтчим полiцейський, а дiд вiйськовий?

– Ти молодець, раз наполiг на своему, – похвалив його Лангре.

– Я вiльний в своему виборi, – Стажер посмiхнувся. – У мене немае нiяких обмежень i перешкод у життi, всi дверi вiдкритi. Обмежуе тiльки дiючий кредит. Менi ще п'ять рокiв його виплачувати, але вiд цього нiкуди не подiнешся, все це дрiбницi. Знаете, я вже п'ять рокiв зустрiчаюся з дiвчиною, – Стажер мрiйно подивився у вiкно. – І коли стикаюся з якимись труднощами, завжди дивлюся на ii фото i розумiю, що якщо я прожив стiльки часу з цiею психопаткою, то менi точно все дарма.

– Здогадуюся, чим ти ii зачепив, – посмiхнувся Лангре. – Всiм дiвчатам поголовно в чоловiках подобаеться двi якостi.

– Бабло i тачка? – Гмикнув Стажер.

– Нi. Зухвала впевненiсть i вiдчуття стабiльностi. А чоловiкам у свою чергу цi якостi можуть дати лише влада i грошi.

– Важко не погодитися, – кивнув Стажер.

– Найголовнiше в цих стосунках не створювати вигаданi образи. Ось якщо любиш людину, то любиш ii такою, яка вона е. Тодi i любов буде справжня.

– А у вас з дружиною, вона справжня? – Трохи соромлячись, запитав Стефан.

– Ще яка.

Пiсля цих слiв, Лангре акуратно розклав на столi фотографii тринадцяти картин загадкового художника. Звiрився зi списком прiзвищ i прiзвиськ, що отримали картини i пiдписав кожну фотографiю. Потiм кликнув Стажера.

– Подивись уважно. Що ти бачиш?

Стажер широко розкрив очi i мимоволi перекрутив плечима. Із зображень на нього дивилися ящероподiбнi монстри – зафiксованi в iндiйському стилi, вони стояли, сидiли, пiднiмали вверх руки. Чимось вони були схожi на звичайних туристiв, що сфотографувалися на тлi пам'яток. І вiд цього ставало ще жахливiше. Хоча Стажер бачив ранiше кiлька картин живцем, все одно вони продовжували його лякати.

– Найбiльше мене приголомшуе те, що картини, очевидно, були зробленi з натури, – задумливо сказав Лангре.

Обое полiцейських схилилися над столом, уважно розглядаючи дивних iстот: змiеподiбнi, витягнутi вперед голови, далеко видатнi назад потилицi, великi, вузькi очi-щiлини з вертикальними зiницями. Їх тiла були покритi дрiбною лускою, руки п'ятипалi i хвости… короткi, плоскi хвости рептилоiдiв.

– Змiелюди. – Прошепотiв Стажер. – У багатьох вiдданнях згадуеться про iснування рiзних змiелюдей, частина яких знаходилася в союзi з сонячними богами, а iнша частина розглядалася, як "натовп огидних монстрiв" – крилатих, хвостатих, рогатих, лускатих драконiв, що "вилазили на поверхню землi з всiх щiлин", – Стефан було протягнув руку до одноi iз фотографiй, але тут же вiдсмикнув, немов злякавшись.

– Тепер мало хто вiрить в те, що пекло знаходиться пiд землею, як вважали в давнину, i що там, в "нижньому свiтi", живуть деякi iстоти, якi iнодi викликають землетруси. Але дивна справа: майже три столiття iснуе теорiя про те, що наша планета порожниста в серединi. Гiпотеза дожила до нашого часу, причому не тiльки завдяки письменникам-фантастам, – Стажер опустився на стiлець. – Було знайдено немало слiдiв цивiлiзацiй, якi iснували задовго до нас i мали серйознi знання.

Можливо, вони мали лiтальнi апарати, використовували електрику i навiть бiльше!

– Чом би й нi? – Сказав Лангре, чим дещо здивував Стажера. – Ми самi за якихось сто-двiстi рокiв освоiли всю цю технiку. Але, куди подiлися всi тi цивiлiзацii? Чому зникли?

– Якось я цiкавився всiм цим i вважаю, що тут може бути кiлька пояснень, – Стажер трохи подався вперед на стiльцi. – Або вони самi себе знищили, йдучи по неправильному шляху розвитку, або на Землi i дiйсно перiодично вiдбуваються природнi катаклiзми, настiльки серйознi, що мiняеться вигляд планети, зникають або з'являються моря, з'являються новi континенти, мiняються полюси. Зрозумiло, що при цьому буде зруйнована всяка цивiлiзацiя i тi, хто залишаться живими, починають спочатку – з первiснообщинного устрою.

Лангре кинув ще один задумливий погляд на фотографii i несподiвано схопився з крiсла. Вiн в кiлька крокiв перетнув кiмнату, розкрив дверцята бувалоi шафи, вiд верху до низу заставлену книгами i теками.

– Що ви шукаете? – Стажер напiвобернувся на стiльцi i з подивом спостерiгав за Лангре, що метушився.

Той перебирав книги, одну за iншою, вiдкладаючи iх убiк.

– Знайшов! – Нарештi вигукнув вiн. Спiшно сiвши назад у крiсло, вiн почав перегортати сторiнки масивноi енциклопедii. – Ми з тобою бiльше розглядали самих змiiлюдей, але не звертали уваги на те, що в них за спинами!

– За спинами? – Здивовано перепитав Стажер i знову вдивлявся у фотографii. Вiд тепер, пiсля пiдказки комiсара, побачив, що фоном служила одна i таж будiвля.

– Ісаакiiвський Собор, – Лангре повернув книгу, показуючи Стажеровi чорно-бiле зображення будови. Потiм почав читати:

– Останнiм часом деякi стали сумнiватися, а чи справдi мiсто Санкт-Петербург було побудовано царем Петром Першим? Багато хто почав помiчати слiди деяких супер технологiчних для Петрiвського, та навiть i для нашого часу, методiв будiвництва i обробки каменю. Прибiчники цiеi iдеi намагаються розгадати секрети планування мiста i те, що можуть означати насправдi колони, сфiнкси, пам'ятники. Хто ж правий? Офiцiйнi iсторики або альтернативнi? А може нiхто з них? – Лангре перегорнув сторiнку.

– Але одно вiдомо точно – iсторiя древнього граду не так проста. Побудували його архiтектори iз пiвнiчноi краiни Гiпербореi. Будiвництвом керував один iз ii правителей, на iм’я Хорс, у вiдданнях же його нарекли "цар Горох". Одного разу зрозумiв Хорс, що на славному мiсцi повиннi стояти храм i град великий. Тодi i збудували град первинний з каменiв величезних, якi вашi сучаснi вченi мегалiтами назвали.

Це найдавнiша частина i збереглася вона у фундаментах вiчних, подекуди Петрушкою знайдених, – Лангре примружив очi, зачитуючись в написаний по-старовинному текст. – Як i багато святилищ борейських, град цей був названий на честь Свiтила нашого – Ярила, та стерлося в повiках iм'я те. Пiзнiше борейцi i iноземцi стали град цей Хорсовым будинком величати – Хорсгардом. І великий був цей град, i зiрка була в центрi його. Вона i до ваших днiв не стерлася. Тiльки на тiлi ii Петропавлiвська фортеця стоiть. Адже Атланта давно Борею з'iсти хотiла.

Вона пiвсвiту обклала даниною, колонii своi заснувала. І так в одному iз зiткнень Хорсгард потрапив пiд владу Атланти. Сам Посейдон, правитель тiеi пори, ходив по вулицях його. Так ненавидiв вiн Голю, що велiв вигляд його теж помiняти. Але каменi туго пiддавалися, навiть технiцi атлантiв! Тодi Посейдон назвав цю твердиню Петрос, що означае "Камiнь, зроблений з каменю". Ще подекуди збереглися статуi або колони, якi атланти любили ставити по центру гiр. Про цi гори ходять страшнi легенди. Люди, що намагаються дiзнатися про iх таемницi i ,проникаючi углиб, пропадали або поверталися з розумовими розладами. Згiдно з мiсцевими легендами, побудували цi тунелi страшнi iстоти. Ряд катаклiзмiв перешкодили розумним динозаврам вижити i перемогти людську цивiлiзацiю, – в цей момент Лангре подивився на Стажера, що уважно його слухав. Починав вимальовуватися хоч i ледве вловимий, але зв'язок з картинами, рептилоiдами i Собором. – Вони вимирали.

Вироджуванi представники людей-ящерiв дожили до моменту, коли володарем Землi поступово стае людина. В деяких випадках люди – ящери ставали вчителями примiтивних племен людей, як це, на думку ченцiв, сталося в Індii, де iснували легенди про мудрих змiелюдей. Але частiше траплялося, що розумнi рептилii пiддавалися нападу представникiв новоi молодоi цивiлiзацii Землi, i тодi в легендах людей розповiдалося про пiдступних змiй i злих драконiв, з якими вони вели безжальну боротьбу.

Закiнчилася вона тим, що розумних рептилiй поступово витiснили з поверхнi Землi в печери i глухi, практично незаселенi куточки нашоi планети.

– Звучить абсурдно, але менi здаеться, що художник пов'язаний з всiм цим. Чи вiрить, що пов'язаний. – Стажер задумливо постукав пальцями по пiдборiддю. – Може в iнтернетi ще щось знайдеться? – Запитав вiн, звертаючись швидше до себе самого, нiж до напарника.

Через кiлька хвилин мовчання i пошукiв, Стажер подав голос:

– Не впевнений, що це саме те, але послухайте.

Слово "Агарта" перекладаеться з ватанаана, як невразливий, недоступний. В свiтi iснуе два джерела сили. "Джерело лiвоi руки" вiдповiдае за матерiальну потужнiсть, центр його розташований в надземному мiсцi Шамбалi. Кому вдасться знайти Шамбалу i укласти союз з Царем Свiту, той буде владикою Свiту. Саме з цiеi причини практично всi завойовники i тирани цiлеспрямовано шукали Шамбалу.

"Джерело правоi руки" розташовано в укритих глибоко пiд землею святилищах краiни Агарти – це сила, породжена спогляданням, медитацiею i вона не обiцяе земних благ, фiзичноi потужностi або володiння фантастичною зброею. Проте, згiдно з прадавнiми легендами, саме звiдти, з Агарти, невiдомий Цар Свiту керуе ходом абсолютно всiх подiй. Яких тiльки фантастичних iстот не породила людська уява. Але очевидцi стверджують, що деякi з найнеймовiрнiших монстрiв iснують насправдi.

З iх уривчастих фраз можна було зрозумiти, що в заплутаних печерах вони побачили щось таке страшне, що це пошкодило iх розум. І судячи з окремих реплiк, зустрiлися iм живi iстоти – люди-ящери з довгими хвостами i людським тiлом.

Лангре взяв у руки одну з фотографiй, вглядiвся в очi рептилоiда, нiби сподiвався знайти в них вiдповiдь. Художник хотiв донести саме це? Або ж вiн просто психопат, що звихнувся з котушок, вирiшив помститися тринадцятьом людям, попутно вбиваючи i iнших?

– Все це можна було б прийняти за вигадки, – продовжував читати Стажер, – якби в мiсцевих легендах здавна не iснували б люди-змii i люди-ящери, що живуть глибоко пiд землею i нiколи не виходять назовнi. За iндiйським повiр'ям, вони зберiгають у своiх печерах накопиченi ними незлiченнi скарби. Холоднокровнi, як ящiрки, цi iстоти не здатнi переживати людськi почуття. Вони не можуть самi зiгрiтися i крадуть тепло, тiлесне i духовне, у iнших живих iстот. Вони принесли у свiт обман, удаванiсть, страх, смуту.

– Обман, смута. Перерахування грiхiв, – Лангре вiдкинувся на спинку крiсла, запалив цигарку. – Тринадцять людей скоiли деякий злочин. Можливо, кожна картина е уособленням iхнього грiха?




Глава 14




Вже порядком втомленi, Нiколас i Ганна неквапливо прогулювалися вечiрнiм Петербургом. В густих сутiнках мiсто виглядало зовсiм iнакше, немов оповите деякою старовинною таемницею. І здавалося, що вони самi е ii частиною, просоченi ii вiдлуннями, що витають в осiнньому холодному повiтрi.

– Ти щось чула про Пулкiвський меридiан? – Запитав Нiколас.

– Знаю, що вiн зник сто двадцять рокiв тому, – вiдповiла Ганна, трохи збита з пантелику несподiваним питанням.

– О, Нiколас, – несподiвано вигукнув перехожий. – Я ваш давнiй пiдписник! – Пiдiйшовши до парочки, чоловiк протягнув долоню, а коли Нiколас вiдповiв на рукостискання, енергiйно затряс його руку. – Мене звуть Сергiй. Із задоволенням стежу за вашими пригодами, якщо чимось можу вам допомогти, ви тiльки скажiть! – Сергiй обернувся до Ганни i ввiчливо вклонився iй.

– Менi дуже приемно зiткнутися з частиною своеi Банди, – щиро посмiхнувся Нiколас. – Ми з Ганною якраз говоримо про Пулкiвський меридiан.

– О-о-о, нульовий меридiан, ранiше вiн проходив тут, в Петербурзi, – зi знанням справи кивнув чоловiк. – Тодi всiм було зрозумiло, де знаходиться Схiдна, а де Захiдна Європа. Лiнiя Московського проспекту, – Сергiй махнув рукою в його сторону, – щонайдовший проспект в Пiтерi протяжнiстю в дев'ять з половиною кiлометрiв. Абсолютно прямий i виходить до Пулкiвських висот. Деякi вченi називають його лiнiею Всесвiту. Дозвольте вам пояснити? – Нiколас i Ганна одночасно кивнули.

Чоловiк черевиком намалював на землi лiнiю.

– Умовно, це Пулкiвський меридiан. Петро знав про це, коли переносив столицю сюди. Мiсце вiн вибрав на березi "хвиль i болiт". Перенести столицю на околицю держави було стратегiчним божевiллям. Столиця повинна була знаходитися десь у центрi. А так, нi пiдготуватися до оборони, нi запастися провiантом… Але мабуть Петро знав iншi таемницi, – чоловiк поправив шарф, задумливо почухав пiдборiддя. – На Пулкiвських висотах знаходиться астрологiчний центр, Пулкiвська обсерваторiя далi, – вiн махнув рукою убiк.

– Древне мiсто Вiтебськ, далi по лiнii розташовуеться Киiв, в ньому Киево-Печерська лавра, далi Константинопiль, сучасний Стамбул, де найголовнiший храм Софii, а ще далi на пiвдень, давнiша вiзантiйська столиця Александрiя, нинiшнiй Єгипет. Ще далi – Пiрамiди, i так до "великих озер" Танзанii i Зимбабве. А тепер намалюемо шестидесяту паралель, – вiн намалював ребром черевика лiнiю, перпендикулярну Пiтеру. – Якщо дивитися на захiд, там у нас Фiнська затока, в лiнii шестидесятоi паралелi е столицi.

Столиця Норвегii – Осло, столиця Швецii – Стокгольм, молода столиця – Хельсiнкi i сам Санкт-Петербург. Якщо мiряти не в верстах, як нас навчив Петро, а в градусах, чим користуються вченi, то мiж кожною з цих столиць по сiм градусiв, – вiн прокреслив меридiан вище за Пiтер. – Там у нас Пiвнiчний полюс, а нижче усипальня Фараонiв. Вгору i вниз вiд Пiтера по шiстдесят градвсiв. Шiстдесят до Пiвнiчного Полюса i шiстдесят до усипальнi Фараона, – чоловiк трохи вiдiйшов убiк вiд малюнка.

– Батюшки! Я зовсiм забув про час. Менi треба бiгти, – вiн з жалем похитав головою. – Було так приемно з вами зустрiтися, – чоловiк потиснув руку Нiколасу, знову вiдважив легкий уклiн Ганнi.

– Дякуюемо вам, це було дуже пiзнавально, – подякував Нiколас.

– Так, ви дуже зрозумiло усе пояснили, – посмiхнулася Ганна.

Чоловiк пiшов, а Нiколас обережно притягнув дiвчину до себе.

– Не проти фотографii?

Вони з посмiшкою подивилися в камеру.

– Нам нема де зберiгати спiльнi фото, – похитала головою Ганна, пiсля того, як вони сфотографувалися.

– Головне, щоб цi спiльнi фото були, а де iх зберiгати – справа десята, – пiдморгнув Нiколас. – Саме час звернутися до пiдписникiв. Вони нам здорово допомагають, згодна? – Ганна кивнула.

– Банда! З кожною годиною нас на один мiльйон бiльше! Не можу передати, як сильно люблю вас i рад кожнiй новiй людинi. Ми з вами йдемо по слiду Таемного Братства, якому, як виявилося, вiдомий секрет Елiксиру Безсмертя. І оскiльки в нас з'являються новi зачiпки, разом з ними виникають i новi питання. Хто може розповiсти про "старий стиль"?

Через кiлька хвилин Нiколас пiдключив до ефiру чоловiка. Той був одягнений в темно – синю пiжаму, явно готувався до сну, але очi його горiли непiдробним iнтересом i азартом.

– Добрий вечiр, Нiколас, – привiтався вiн. – Я готовий вiдповiсти на ваше питання. За часiв правлiння Юлiя Цезаря перед астрономами поставили завдання – удосконалити римський календар, в якому рiк складався з трьохсот п'ятдесяти п'яти днiв, а кожнi два роки додавався додатковий мiсяць з двадцяти двох днiв. Римляни помiтили, що календар безнадiйно вiдстав вiд змiни пiр року. Саме тодi i з'явився календар, що дiйшов до наших днiв : триста шiстдесят п'ять днiв плюс зайвий день, що додаеться кожнi чотири роки.

Іншими словами, високосний рiк теж бере початок в Древньому Римi.

– Виходить, що "Июль" мiсяць, названий на честь iмператора? – Нiколас пiдкинув брови.

– Так, ви абсолютно правi. Вперше григорiанський календар був введений Папою римським Григорiем. У католицьких краiнах наступним днем пiсля четверга четвертого жовтня 1582 року стала п'ятниця п'ятнадцятого жовтня. Григорiанський календар використовуеться у бiльшостi держав i краiн свiту. В лiтературi також застосовуеться назва – "новий стиль".

– Дякую вам за вiдповiдь, – кивнув Нiколас. – А тепер на порядку денному наступне питання. Банда, подумайте, як можна зв'язати Цезаря i Петра Першого? Якщо в когось з'являться припущення, зв'яжiться зi мною. На цьому доки прощаюся з вами.

Нiколас вийшов з ефiру i сховав телефон в кишеню. Вiн нiби ненавмисно спробував узяти Ганну за руку, але та спалахнула вiд знiяковiння i сховала руку за спину.

– Нi – нi, я же збирався тобi лише погадати, – Нiколас променисто посмiхнувся. – Давай сюди руку, мила, дiзнаемося твою долю, – жартiвливо пiдморгнув вiн.

Дiвчина невпевнено протягнула йому свою долоню.

– Я в цьому дiйсно вправний. Ворожок в роду у мене не було, але дечому навчився вiд одних хлопцiв, – Нiколас кiнчиком пальця плавно провiв по однiй лiнii, потiм по iншiй. Рука була дуже крихкою – Ось тут, – вiн провiв пальцем по довгiй лiнii, – я бачу любов.

Ганна несподiвано розсмiялася вiд цих слiв. Потiм лукаво подивилася на Нiколаса:

– І, як же менi знайти цю любов?

– Вона прямо перед тобою, – пiдморгнув Нiколас, – i вiдчувае, яка холодна у тебе рука. Заглянемо? – Чоловiк кивнув у бiк невеликого кафе, заклично миготливого вивiскою у виглядi кавовоi чашки. Ганна посмiхнулася i, сховавши руки в кишенi, попрямувала у бiк кав'ярнi.

Коли вони розташувалися за столиком, Нiколас озирнувся на всi боки, пiсля чого раптом заявив:

– Знаеш, менi завжди здавалося, що любителiв чаю утискують, – вираз його обличчя при цьому був абсолютно серйозним. Ганна не утрималася i тихенько порснула в кулак. – Кав'ярнi на кожному розi, а чайних майже немае. Печиво i цукерки iз смаком кави? Будь ласка. А де ж iз смаком чаю? Скоро нас, чаеманiв, взагалi не залишиться, – Нiколас театрально зiтхнув. – Ну, не будемо про сумне. Щодо пiци? Сама краща iжа на свiтi.

– Немае нiчого кращого, нiж виграти в монополiю, – заперечила Ганна. – Нi любов, нi секс, нi пiца не зрiвняються з цим.

– Серйозно? – Нiколас округлив очi. – Ти взагалi коли-небудь iла пiцу?

– Так, i це не зрiвняеться з почуттям, коли ти скупила половину дошки, а друзi вiддають тобi всi своi моногрошi. З кожним кругом вони все ближче до банкрутства, а ваша дружба все ближче до розриву, – дiвчина мрiйно прикрила очi.

– Ну ти даеш, – посмiхнувся Нiколас. – Це менi в тобi i подобаеться.

– Розкажи про самий незручний випадок у твоему життi? – Попросила дiвчина, коли вони зробили замовлення.

– Ну-у-у, – задумливо протягнув Нiколас. – Якось на пляжi менi здалося, що моеi ноги торкнулася акула, я запанiкував i штовхнув ii ногою. Виявилось, це була п'ятирiчна дитина.

– Не жартуеш? – Здивовано ахнула Ганна i заливчасто розсмiялася. – Сподiваюся, дитина не постраждала?

– Не постраждала, слава богу, – Нiколас збентежено похитав головою. – Ще один випадок. Я гуляв по парку i почув, як жiнка голосно закричала: "Хто хоче морозиво, пiдiйдiть сюди"! До неi пiдiйшло кiлька чоловiк, ну i я в тому числi. Вона роздала всiм морозиво, а коли черга дiйшла до мене, запитала: "Ти взагалi хто"? У цей момент я зрозумiв, що iншi люди були ii родичами. Пройшло вже багато рокiв, але мене все ще переслiдуе ця ганьба.

– Бiдолаха, – хихикнула Ганна. – Хочеш, я почастую тебе морозивом? Можу прямо зараз попросити офiцiанта тобi його принести…

– Є хтось? – До кафе вiрвався переляканий чоловiк. – Тут е лiкар? Там, – вiн махнув рукою в бiк вулицi, – там дiвчинцi погано. Вона лежить там.

Нiколас рiзко схопився на ноги, забувши про куртку, i в однiй сорочцi вибiг на вулицю. Наздогнавши його, Ганна схвильовано запитала:

– Ти впевнений, що можеш допомогти?

– Я не лiкар, але допомогти зможу, тому що допоможуть менi, – Нiколас пiдiйшов до ридаючоi жiнки, що сидiла прямо на землi. Та, поклавши голову дiвчинки до себе на колiна, не припиняла схлипувати i повторювати одне i те саме: "Потерпи, потерпи ще трохи". На вигляд дiвчинцi було рокiв шiстнадцять, вона була без свiдомостi. – Подзвонили в швидку? Що з нею?

– Я ii мама. Вона… – жiнка черговий раз голосно хлипнула. – У неi вроджена вада серця. Ви лiкар? Допоможiть, прошу! – Вона схопила Нiколаса за руку, мiцно, нiби потопаючий за рятiвну соломинку.

Нiколас кивнув, вiдiйшов на кiлька крокiв убiк i ввiмкнув прямий ефiр:

– Потрiбен лiкар – кардiолог! Дiвчинцi з вадою серця стало погано на вулицi. Швидка ще не приiхала! – Нiколас нетерпляче струсив телефон, нiби це могло допомогти.

Але допомога i справдi прийшла, за тисячi кiлометрiв в мiсто Пiтер. Нiколас знав цю людину з великоi лiтери, кiлька разiв особисто зустрiчався з ним, коли бував проiздом в Бурятii. Лiкар з тридцятирiчним досвiдом, що врятував безлiч життiв, дивився на нього з екрану смартфону, готовий допомогти врятувати ще одне життя.

– Станiслав Олексiйович, допоможiть, у нас тут людина помирае! – Вигукнув в телефон Нiколас. Вiн швидко переказав те, що встиг дiзнатися про стан i дiагноз дiвчинки.

– Пiднiми ii ноги, на лоб мокрий рушник i дай щось, що рiзко пахне, на зразок нашатирного спирту, – з ходу включився в роботу лiкар, не витрачаючи час.

Пiдручних медичних засобiв у Нiколаса не було, тому вiн, як i ранiше не випускаючи телефон з рук, швидко збiгав в кафе за оцтом. Повернувшись, вiн по настановi лiкаря велiв матерi розтирати доньцi руки.

Вся рятувальна операцiя тривала хвилин двадцять, пiсля чого дiвчинку передали медикам швидкоi допомоги, що запiзнилися через затор. На той момент, завдяки чiтким iнструкцiям досвiдченого кардiолога, вона була вже при тямi.

– Ось це я розумiю дзвiнок другу, – Ганна захоплено подивилася на Нiколаса, нiби бачила у ньому супергероя – не менше.

– Все завдяки Станiславу Олексiйовичу, – знизав плечима Нiколас. – Головне, що все добре закiнчилося. Вони повернулися до кафе.




Глава 15




Сутiнки змiнилися густою темрявою з вкрапленнями жовтих лiхтарiв. Боязко визирнув з – за важких хмар блiдий мiсяць. Дещо збентеженi несподiваним вiдкриттям, Стажер i Лангре не поспiшали додому. Обое мовчали, але думали про одне i те саме – зв'язок мiж Ісаакiiвським собором в Петербурзi i картинами з рептилоiдами. Лангре задумливо перебрав фотографii i склав iх в акуратну стопку.

Із старенького, бувалого телевiзора пролунав схвильований голос ведучоi : "Європейський середземноморський сейсмологiчний центр повiдомляе: У районi Іспано – Французького кордону стався землетрус магнiтудою в чотири цiлих чотири десятих бала. Пiдземнi поштовхи зафiксованi з двокiлометровоi глибини. Епiцентр знаходився в тринадцяти кiлометрах на захiд вiд iспанського мiста Сео-де-Уршель, у Каталонii i в двадцяти п'яти кiлометрах на пiвденний захiд вiд столицi Андори – Андора-ла-Велья. Про руйнування i потерпiлих iнформацii поки немае".

– Я бачив його, – перебив диктора iз телевiзора Стажер. – Ісаакiiвський собор. Цього року в червнi, я iздив до Пiтера, подивитися на бiлi ночi. В минулий приiзд у мене було мало часу, тому вдалося побачити тiльки здалека. Але цього року вирiшив, що обов'язково повинен розглянути ближче це диво архiтектури. Перше враження… – Стажер задумливо стиснув губи, пiдбираючи слова. – Вiн просто неймовiрних розмiрiв, справжнiй гiгант. І виглядае, як деяке чудо свiту, або плiд роботи античних архiтекторiв, що в принципi одне й те саме, – Стефан пройшовся по кабiнету, зупинився бiля столу i взяв одну з фотографiй з собором на задньому фонi. – Я тодi ще згадав, що читав десь про роздуми любителiв альтернативноi iсторii. Нiбито собор був побудований у бiльш раннi часи, нiж вважаеться, мало не римлянами. Коли я побачив його на власнi очi, зрозумiв, чому цi фантазери так до нього прикипiли, – Стажер повернув фотографiю на мiсце i взяв наступну.

– Вiн i дiйсно вражае уяву. До речi, по фотографiях це не передаеться. Можна скiльки завгодно дивитися на знiмки, але тих самих почуттiв не вiдчуеш. А коли заходиш в середину, нiби потрапляеш в iнший свiт. Там можна помiтити i частину його iсторii – шрами вiйни, вставки в колонах замiсть вибитих снарядами шматкiв. Єдине, що зiпсувало враження – цiна входу в музей. Все ж п'ять евро досить серйозна сума для студента, але воно того коштувало.

В бiлi ночi там досить гарно, в блiдому свiтлi вiн здаеться чимось мiстичним, потойбiчним. Менi попався досить непоганий екскурсовод, – Стефан сперся лiктем на стiл, схрестив руки на грудях. – Вiд нього я дiзнався, що в роки Великоi Вiтчизняноi вiйни пiдвали храму служили сховищем для творiв мистецтва, якi везли туди з всiх палацiв i музеiв. Для маскування куполи перефарбували в сiрий колiр, щоб уникнути бомбардувань, але ж не все вдалося.

Закладений в тисяча вiсiмсот дев'ятнадцятому роцi собор завершили тiльки в п'ятдесят восьмому, але i пiсля освячення, храм постiйно потребував ремонту i доопрацювання, будiвельнi лiси ще довгi роки стояли не розiбраними. Неймовiрно тривале будiвництво собору, не могло не породити масу домислiв i чуток, всiм здавалося, що в цьому довгобудi е щось таемниче, як в покривалi, яке Пенелопа ткала для Одiсея i потайки розпускала. В результатi народилася легенда про те, що доки стоять риштування – керуватиме династiя Романових.

Сходилося i те, що кошти на всi доробки видiляла Царська скарбниця. Остаточно лiси з Ісакiвського собору вперше зняли в тисяча дев'ятсот шiстнадцятому, за рiк до зречення престолу росiйського iмператора Миколи Другого.

– Треба ж, – здивовано гмикнув Лангре.

– Процес обробки Ісаакiiвського собору був складним: особливо важко давалося золочення куполiв, на обробку яких пiшло сто кiлограмiв золота. Невiд'емною частиною золочення куполiв була ртуть, вiд ii отруйних випарiв загинуло близько шiстидесяти майстрiв, – Стажер похитав головою, нiби жалiючи людей, що поклали своi душi в iм'я мистецтва. – Будiвництво затягнулося майже на сорок рокiв, що породило чутки про деяке пророцтво, яке архiтектор отримав вiд ясновидця. Нiбито чаклун напророкував йому, що вiн помре, як тiльки добудуе собор.

І дiйсно, мiсяць по тому пiсля церемонii освячення собору архiтектор помер. Насправдi Монферан помер вiд гострого нападу ревматизму, що стався пiсля перенесеного запалення легенiв. Вiн заповiдав поховати себе в Ісаакiiвському соборi, але iмператор Олександр Другий не дав на це згоди. Вдова Монферана вiдвезла тiло архiтектора до Парижу, де вiн i був похований на Монмартрському цвинтарi. Так що головний архiтектор Ісаакiiвського зовсiм поряд, мосье Лангре, – пiдморгнув Стажер.

– Можемо якось вiдвiдати старого, при нагодi. Про цю видатну людину, до речi, ходить ще одна легенда. Нiбито Олександр другий, помiтив серед скульптур святих, уклоном вiтаючих Ісакiя Далматського, самого Монферана, який не схилив голову. Вiдмiтивши про себе гординю архiтектора, iмператор не подав йому руки i не подякував за роботу, чому той засмутився, захворiв i помер.

– Яка вразлива людина. В нас би вiн точно працювати не змiг, – посмiхнувся Лангре.

Стажер дiстав з-пiд столу маленький, розмiром з дволiтрову пляшку кальян. На нiме питання Лангре "i коли тiльки встиг притягнути" вiн лише загадково посмiхнувся.

– Одним з винаходiв Індii, що поширилися по всьому свiту, став кальян, – сказав Стажер. – Пробували колись?

– Історiя походження кальяну досить складне i заплутане питання, iснуе безлiч рiзних версiй i тлумачень, – не погодився Лангре.

– Якi ще, крiм Індii? – Пiдкинув брову Стажер.

– Є безлiч версiй походження кальяну. В iсторiях iнших народiв були схожi курильнi пристроi.

– Я чув тiльки, що само слово "кальян" запозичене з ватанаанськоi мови i перекладаеться, як "кокос", оскiльки вiн виготовлявся з шматка дерева, а посудиною служила шкаралупа кокосового горiха.

Дискусiю про кальяни перервав дзвiнок мобiльного Лангре. Подивившись, хто дзвонить, той вiдразу ж вiдповiв:

– Так, дорога. Так. Ще не закiнчив. Потерпи трохи. Так, ти ж знаеш.

Стажер розчулено посмiхнувся, потiм задумливо вiдвернувся до вiкна.

– І заради чого це все? – Із зiтханням сказав вiн. – Життя не мае нiякого сенсу. Ми живемо, щоб померти. І неважливо, як саме живемо, чим займаемося – пiдсумок один.

– Звiдки такi думки? – Похитав головою Лангре. – Ми живемо не заради смертi, а заради життя. Вiд того, як я живу i чим займаюся, залежить мiй iнтерес до життя. Можна жити захоплююче, а можна сидiти на стiльцi i горювати про те, що життя не вдалося. З приводу тривалостi вiдведеного нам термiну не знаю, для мене це не мае значення. Головне, щоб жити було цiкаво i корисно.

Стажер нiчого не вiдповiв, продовжуючи вдивлятися в вiкно. Лангре знайшов контакт i натиснув кнопку виклику. Через кiлька гудкiв йому вiдповiли.

– Я готовий допомогти вам з Порно, – без зайвих вiтань сказав комiсар.

– Гаразд?! – Здивувалися на тому кiнцi. – Я втомився. Так втомився, що вже втомився втомлюватися.

– Дзвони Пословi, зустрiнемося у нього.

– Якщо вже зiбралися в Росiю, захопiть парасольку, – гмикнув Грозний. – Погодка там не шепоче.

– Зараз не час для жартiв, – крижаним голосом сказав Лангре. – Зустрiнемося у росiйського Посла у Францii. Я знаю, що ти ще в краiнi.

– Я так зрозумiв, ми iдемо до Посла? – Запитав Стажер, коли Лангре закiнчив розмову.

– Готовий до вистави? – Запитав Лангре.

Ствердно кивнувши, Стажер заштовхав в рюкзак формену куртку кур'ера i кепку з довгим козирком. Потiм загасив кальян, спiшно накинув куртку i, пiдкинувши у повiтрi ключi вiд машини, вийшов з кабiнету. Лангре похитав головою i рушив услiд.

Їм належало вiдвiдати будiвлю посольства, розташовану на бульварi Лан, що е частиною Бульварiв маршалiв в шiстнадцятому окрузi Парижу.

Французи з великою повагою вiдносяться до чужого часу, всi зустрiчi навiть з рiдними i близькими друзями, вiдбуваються за суворою домовленiстю. Завалитися у гостi без запрошення вважаеться поганим тоном, i в аудiенцii може бути вiдмовлено. Тому Стажер i Лангре дiяли не абияк".

– Зараз я розповiм тобi, як повинно бути згiдно iз законом, – Лангре пристебнув ремiнь i вiдкинувся на спинку автомобiльного сидiння. – Завданням посла, як глави посольства своеi краiни, являеться представлення i захист iнтересiв держави, що представляеться ним. Посол мае права, не лише у державних органах краiни перебування, але також i в мiсцевiй полiтичнiй опозицii i суспiльно-полiтичних органiзацiях. Для необмеженого представлення iнтересiв посол користуеться дипломатичним iмунiтетом.

Мiсце проживання посла i його сiм'i називаеться Резиденцiею. Вона, як i територiя посольства, користуеться екстериторiальним iмунiтетом.

– Я це вчив, – гмикнув Стажер. – Нiчого нового.

– А зараз я розповiм тобi, як йдуть справи насправдi, – Лангре постукав пальцями по панелi автомобiля. – Посли користуються недоторканiстю i повним дипломатичним iмунiтетом вiдповiдно до мiжнародних угод. Останнiм часом спостерiгаеться тенденцiя, при якiй громадяни, що скоiли значнi злочини i бажають уникнути покарання, намагаються вiдвернути кримiнальну вiдповiдальнiсть шляхом виiзду "за кордон".

І "за кордон" в даному випадку, деякий бар'ер для правоохоронних органiв в здiйсненнi пошуку i затримання особи, що ховаеться.

– І з цим нiчого не можна поробити? – Обурився Стажер.

– Спiвробiтники посольств, як вiдомо, користуються дипломатичним iмунiтетом. Вони не можуть бути заарештованi i не можуть з'явитися перед судом краiни перебування навiть в якостi свiдкiв. На територiю посольства без дозволу посла не мають права ступити нi полiцейський, нi судовий пристав, нi пожежний iнспектор, а дипломатична пошта не пiдлягае митному контролю. В той же час е випадки, коли такий iмунiтет мають особи, що не входять до дипломатичного складу посольств.

Люди, що мешкають в резиденцii, можуть порушувати правила дорожнього руху i носити при собi зброю, не боячись арешту. При цьому вони не платять податкiв, а iх посилки не розглядае митниця. Представники дипломатичного корпусу мають права i привiлеi, якi навiть не снилися звичайному громадяниновi. Мiж тим дипломати нерiдко поводяться точнiсiнько як простi громадяни, тобто п'ють, б'ються, крадуть.

Немае нiчого дивовижного в тому, що дипломати або особи, зарахованi до таких, регулярно потрапляють в звiти кримiнальноi хронiки. Саме тому я призначив Грозному зустрiч в резиденцii.

– Я припаркую машину i пiдiйду. – Сказав Стажер.

Мовчазний худорлявий чоловiк, судячи з виду, однолiток Лангре, проводив його в iдальню. Як виявилося, комiсар прибув якраз до вечерi. За довгим вузьким столом сидiли двое – Грозний i сам Посол. Вони про щось неголосно перемовлялися, вправно нарiзуючи на широких плоских тарiлках просмаженi бiфштекси. Затишно потрiскував камiн, i Лангре подумав, що хотiв би зараз виявитися в iншому мiсцi, бiля iншого камiна, поряд зi своею дружиною.

– Так я не збирався його вбивати! – Раптом пiдвищив голос Грозний. – Просто ми трiшки посварилися i так вийшло. Ненавмисно. Вiн мене перший вдарив, потiм я його. А далi. Коротше прибив я його кулаком. Але я навiть i не вiдразу зрозумiв, що вiн конi просунув. Затягнув до себе додому на четвертий поверх. Вважав, вiн прикидаеться просто, почав його трясти, намагався привести до тями, тiльки потiм усвiдомив, що це кiнець.

– Вiтаю, – кивнув Посол, помiтивши присутнiсть Лангре. – Сьогоднi у мене вечiр непроханих гостей. Приеднаетеся до нашоi пiзньоi вечерi?

– Дякую, – Лангре сiв мiж Послом та Грозним, почуваючи себе дещо незатишно в такiй помпезнiй, химернiй обстановцi.

Все той же мовчазний однолiток комiсара принiс ще прилади i наповнив келихи вином. Випий за зустрiч, втiм сам Посол обiйшовся соком.

– З деяких пiр я не п'ю, – пояснив той. – Одного разу син свсiда впав зi сходiв i сильно вдарився головою. Йому термiново треба було в лiкарню, швидкiй iхати далеко, час йшов на хвилини. Але мiй свсiд не мiг сiсти за кермо, оскiльки випив за вечерею. Я сам тодi вiдвiз дитину, все обiйшлося, але… з того дня я жодного разу не доторкнувся до спиртного. Вирiшив, що не дозволю своiм дiтям опинитися в такiй ситуацii.

Лангре з розумiнням кивнув i, для годиться, наколов на виделку пару стручкiв квасолi. Прожувавши, вiн мовчки, поклав на стiл список з тринадцяти чоловiк, який вмiщував Алекса Крамера.

– Коли вони були в Росii?

– Нi, – мотнув головою Посол. – Вiд мене допомоги не чекайте. Я не збираюся втручатися в цю справу, менi дороге мое життя i мое положення.

Що ж, Лангре нiскiльки не здивувався вiдмовi. Саме тому у них iз Стажером був заздалегiдь пiдготовлений запасний план. Виниклу напругу перервав впевнений стук у дверi. Не чекаючи вiдповiдi, до iдальнi ввiйшов кур'ер. На його очi насувалася кепка так, що обличчя було не розглянути, але Грозний чогось напружився, нiби впiзнав в ньому когось. Помiтивши це, Лангре i сам приготувався дiяти, прикидаючи, як далi розгортатимуться подii цього вечора.

– В мене лист. Особисто в руки Пословi. Хто з вас? – Вiн повiв головою з одного боку в iнший, розглядаючи присутнiх.

– Вiн, – Лангре кивнув у бiк Грозного.

Обстановка розжарилася ще бiльше, здавалося, що напружену тишу можна рiзати ножем, як бiфштекс.

– Я не кур'ер, – спокiйним i холодним, як сталь голосом, порушив тишу черговий непроханий в Посольствi гiсть. Вiн зняв кепку. – Я спiвробiтник полiцii. Близькi, кличуть мене Стажером. Ти вбивця, що штовхае наркоту. – Прошипiв вiн. – І я не дам тобi пiти безкарним, сволота!

Вiн у два кроки перетнув iдальню. Вiдкинувши вбiк кепку i мiшкувату кур'ерську куртку, що заважала йому, схопив за комiр шокованого Грозного. Той спробував було чинити опiр, зло зашипiв крiзь зуби, але Стажер рiзким рухом прибив його носом у стiл. Дезорiентований вiд удару Грозний в'яло клiпнув очима. Не кажучи бiльше нi слова, Стажер потягнув його до виходу.

Лангре зустрiвся поглядом з Послом.

– Ви… – Голос Посла похолонув, вiн вiдпив зi свого келиха. – Ви тiльки що врятували мене, комiсар. Що ж, – взявши себе в руки, вiн пiдвiвся зi стiльця, пiдхопив список, який так i залишився лежати на столi.

З хвилину покопавшись у ноутбуцi, Посол сказав:

– Ви врятували мене, i це менше, що я можу для вас зробити. П'ятнадцять рокiв тому, всi дванадцять чоловiк з цього списку були в Росii. Вони провели там всього два днi вихiдних. Крамер теж там був, по роботi. Ранiше вiн був громадянином Росii. На цьому все.

– Дякую, – кивнув Лангре. – Не буду бiльше зловживати вашою гостиннiстю. Прощавайте.



Лангре не довелося довго шукати Стажера. Той стояв бiля ворiт Посольства i палив, байдуже розглядаючи Грозного, прикутого кайданками до вуличного лiхтаря. Зупинившись поруч, Лангре чиркнув сiрником i на мить прикрив очi, насолоджуючись першим затягуванням.

– За час роботи в полiцii, в мене було близько чотирьох з половиною тисяч виiздiв, – першим заговорив вiн. – Кожен виiзд – ризик, але що робити? Взагалi нам не належить думати про страх. Боiмося ми чи нi, але наказ е наказ. Дисциплiна – це найсильнiша форма самоповаги. Це вiдмова вiд поточного комфорту в обмiн на бiльш гiдну нагороду в майбутньому.

Випустивши останнiй клуб пари, Стажер кивнув у бiк фургона, припаркованого на iншому боцi дороги :

– Швидко приiхали, так?

В цей же час, Лангре вiдправив смс, з одним лише словом: "Грозний". Дверi фургона рiзко вiдчинилися, i кiлька одягнених за формою полiцейських пiдбiгли до них. Дiючи злагоджено, як единий органiзм, вони взяли пiд руки Грозного, що вже не чинив опiр, i повели у бiк фургона.

– Лангре! – Зло випалив Грозний. – Ти обiцяв допомогти, чортов флiк!

Вискнула полiцейська сирена, через пiвхвилини машини i слiд пропав, нiби нiчого i не було.

– Ми з тобою доки не розходимося, – не дивлячись на Стажера, сказав Лангре. – Зараз же iдемо назад до маетку Крамера, не можна вiдкладати. Дванадцять iноземних туристiв i Алекс Крамер сильно комусь насолили п'ятнадцять рокiв тому. І цей хтось мстить. А ми з тобою щось упускаемо.




Глава 16




Доiвши останнiй шматок пiци, Нiколас вiдклав столовi прилади i вiдсунув тарiлку убiк. Промокнув серветкою куточки губ, вiн подивився на Ганну:

– Ну що, все ще сперечатимешся, що е щось краще за пiцу? – З посмiшкою запитав вiн.

– Ну, хiба що кава, – вона зробила ковток гарячого гiркуватого напою i з насолодою прикрила очi. – Завдяки йому у мене, ще залишилися сили на пригоди.

І дiйсно, дiвчина, що зовсiм недавно виглядала втомленою, значно пiдбадьорилася.

– Вибач, – Нiколас прикусив губу. – Я б i радий дати тобi час на вiдпочинок, але хвилююся, що в нашому випадку потрiбно йти за гарячими слiдами. До того ж – до показу залишилося менше доби.

– Я розумiю, – кивнула Ганна. – Викличеш таксi?

Таксi не змусило себе довго чекати, час був пiзнiй i на дорозi не було заторiв. Влаштувавшись в салонi автомобiля, Нiколас пiдключився до прямого ефiру:

– Банда! Я не iсторик, не академiк i не архiтектор. Я просто блогер, гiсть цього мiста, який, дивлячись на будови Пiтера, не вiрить офiцiйним казкам iсторикiв. Менi вже набили оскомину небилицi екскурсоводiв, що читають по одному папiрцю. Вони твердять, що одного разу на болото прийшов Цар i саме вiн перетворив його в Пiвнiчну Пальмиру. Але коли iм кажеш, що мiсто iснувало задовго до Петра Першого, вони губляться, i продовжують вводити в оману мiльйони туристiв, втираючи iм брехливу iсторiю про великих рвсiв.

Нiби одному з найкрасивiших мiст у свiтi, якихось там жалюгiдних триста рокiв. А насправдi воно стоiть на землi тисячолiття, подiбно до старогрецького мiста Дельфи. Вiд нас намагаються приховати щось дуже важливе, нам нахабно брешуть все життя. Спотворено абсолютно все, – Нiколас переклав телефон в iншу руку. – І сьогоднi я вирiшив дати ще один шанс мiському гiдовi. Вiн з нашоi Банди, i погодився провести екскурсiю по закритому на нiч Ісаакiiвському собору.

"Председатель", як вiн себе називае, впевнений, що якщо таемниця елiксиру безсмертя i схована в Петербурзi, то саме в цьому соборi. Послухаемо, що вiн нам розкаже? – Нiколас вийшов з машини, подав Ганнi руку.

– Нiколас, Ганна, – привiтав iх бiля входу в собор екскурсовод.

– Пан «Председатель»? – Перепитав Нiколас.

– Так, – кивнув той. – Якщо ви не проти, я б хотiв залишитися iнкогнiто. Ходiмо?

Ледь вони опинилися всерединi, Нiколас, не втримавшись, закинув голову вгору, вражений розмахом i пишнiстю собору. Ганна здивовано ахнула.

– Бажаете, я розповiм трохи з iсторii?

– А ви не проти зйомки? – Нiколас помахав мобiльним.

Погодившись на ефiр, «Председатель» заговорив:

– В 1930 -тi роки пройшла чутка, що американцi, захопившись красою Ісаакiiвського собору, чимось вiн нагадуе iм Капiтолiй, запропонували радянському уряду викупити його. За легендою, храм повиннi були розiбрати i по частинах на судах переправити в США, а вже там зiбрати наново. В якостi плати за безцiнний архiтектурний об'ект американцi нiбито пропонували заасфальтувати всi брукiвки Ленiнграда, яких на той час було немало.

Що ж, як ви бачите, Ісаакiiвський собор i понинi стоiть на своему мiсцi, – екскурсовод обвiв рукою простiр навкруги. – Угода зiрвалася. Проте приводи для появи цiеi легенди були небезпiдставнi. Як вiдомо, на початку тридцятих на фонi iндустрiалiзацii i колективiзацii, краiну охопив страшний голод, що забрав життя, за рiзними оцiнками, вiд двох до восьми мiльйонiв людей. Поки селяни помирали вiд голоду, експорт хлiба збiльшувався. З чуток, за кордон продавалися i музейнi цiнностi – картини, iкони, антикварiат.

Це все, плюс нелюбов радянських громадян до Заходу, i породили чутки про продаж собору. Мовляв, таким чином, американцi бажали скористатися скрутним становищем Радянського Союзу. Крiм цього, Ісаакiiвський собор дивом вцiлiв при бомбардуваннях Ленiнграда пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни, – екскурсовод кивнув на одну з колон, на якiй було виразно видно слiди реставрацii. – Нiмцi прямим наведенням не стрiляли у купол будiвлi, хоча його було видно з будь-якоi точки мiста.

Це дозволило врятувати безлiч витворiв мистецтва, захованих в пiдвалах собору напередоднi наступу фашистськоi армii. Передбачив такий розвиток подiй нiбито вiдставний артилерiйський офiцер. Коли загроза окупацii Ленiнграда стала реальною, виникла необхiднiсть термiново кудись сховати скульптури, меблi, книги, фарфор з музеiв мiста. Це питання вирiшувалося на екстренiй нарадi в виконкомi Ленмiськради.

Лiтнiй вiйськовий, що був присутнiй там, запропонував в якостi сховища використати Ісаакiiвський собор: вiн припустив, що нiмцi, почавши обстрiл Ленiнграда, скористаються куполом собору, як орiентиром i будуть намагатися зберегти цю найбiльш високу точку мiста для пристрiлки. З пропозицiею колишнього артилериста погодилися, i вiн виявився правий. До речi, – екскурсовод кивнув у бiк схiдцiв, – на схiдцях i колонах захiдного портика залишилися слiди вiд уламкiв снарядiв. Кiлька таких вiдмiтин, до речi, спецiально зберегли на будiвлях i скульптурах Петербургу, як данину пам'ятi блокади.

– Продажнi iсторики i фальсифiкатори просто не здогадуються, що навiть при сьогодняшньому рiвнi розвитку будiвельноi iндустрii, iсторичнi об'екти типу Ісаакiiвського собору i Адмiралтiйського шпиля, не можуть бути побудованi, – сказав Нiколас, уважно спостерiгаючи за реакцiею «Председателя» на його слова. – Навiть звичайну полiгональну кладку з каменю, сучаснi будiвельники не можуть виконати, а нам намагаються довести, що селяни iз зубилом вирубували статуi атлантiв.

Всi цi об'екти були побудованi iншою цивiлiзацiею, нашими предками.

– Так що це, тодi по-вашому? – гiд вигнув брову, йому дiйсно цiкава була вiдповiдь Нiколаса.

– Колись Петербург був единим мiстом на землi. Звiдси i назва така "вiчне мiсто", i в людськiй пам'ятi збереглося, що вiн завжди був столицею свiту. Ісаакiiвський собор – храм Солару або, як нам звичнiше його називати – Сонця, – Нiколас накрив долонею одну з блискучих мармуром стiн, прислухався до чогось, нiби будiвля була живою iстотою i могла вiдгукнутися на його дотик. – Коли не було Богiв, люди поклонялися Сонцю.

Християнська церква, якiй нинi належать всi церкви i храми, давно i наполегливо поширюе версiю про те, що все це побудовано самими християнами для християн. Що стосуеться сучасних, безумовно, це так. А, як щодо стародавнiх храмiв? Чи так це насправдi?

– Чому храми i церкви побудованi саме так, як побудованi? – Запитала Ганна.

– Я впевнений, що саме цей, в якому ми зараз стоiмо – перший. – Пояснив Нiколас. – Вiн е оригiналом i еталоном колонiального стилю, iншi лише копii i реплiки.

– Хотiлося б дiзнатися вашу думку щодо того, звiдки взявся сам принцип i архiтектура, яких кiлька? Хто це придумав? – ввiчливо поцiкавився «Председатель».

– Будiвля була викликом для самого архiтектора. Я впевнений, що вiн впорався, – Нiколас прибрав руку зi стiни. – Чому ж в нiбито християнських храмах суцiльно нехристиянська символiка? Офiцiйна iсторiя запевняе нас, що цей собор, побудований Монфераном. А де ж у ньому християнство? Нi Христа, нi християнських хрестiв, нi бiблейських сюжетiв. Проте – не бiблейських, хоч вагонами вантаж. І що це тодi? В Новому Заповiтi сюжетiв таких немае! А нам про пророка Ілiю, то ще про якихось старозавiтних персонажiв розповiдають. Ну ж бо, розплющте очi!

– Нiколас схвильовано пiдiйшов до однiеi з фресок. – Чи я повинен повiрити якимось тлумачам, а не власним очам? Велетенський храм побудований християнами, але при цьому в римському стилi i зi свастичними вiзерунками на пiдлозi? При повнiй вiдсутностi християнських хрестiв? При янголах в римських обладунках? З такою архiтектурою? Це що – бiблейський народ, бiблейськi люди? Бiблейський одяг, бiблейськi риси осiб? – Вiн обвiв рукою навкруги. – Монферан просто впхнув кривий i косий хрест у руку статуi з iдеальними пропорцiями i якiстю.

По сути, вiн займався дрiбним ремонтом i адаптацiею собору пiд християнство. Пiдмiняючи окремi деталi, "втрачаючи" i переписуючи незручнi фрески. Це едине мiсце з таким хрестом: повернiться до янголiв i побачите, якi були тодi хрести. Щоб не переробляти, впхнули, що змогли i куди змогли. Тому що виготовити так, не зумiли б. Так велося "будiвництво" майже всього Петербургу – просто переробка i пiдмiна iсторii. І Вiри у тому числi. Ну i? Перед вами храм сонцешанувальникiв. Сонце – той самий Бог, якому цей храм присвячений.

І всi iншi храми, всi до единого – теж.

Нiколас знову пiдiйшов до Ганни, зупинився праворуч вiд неi i вже спокiйнiшим тоном продовжив:

– Всi просто слiпо повiрили. Але скiльки рокiв астрономii i скiльки стародавнiм храмам, про якi досi нiчого до ладу невiдомо. Ким вони побудованi? Як? Чому битком набитi сонячною символiкою? Ясно, як божий день, що Петербург не будувався, а вiдновлювався. Спотворенi факти формують спотворене уявлення про краiну i мiсце людини в iсторичному процесi. При цьому виникають спотворенi психологiчнi реакцii людей на великi iсторичнi перiоди або великi iсторичнi подii.

В бiльшостi випадкiв докази знаходяться буквально перед очима, проте люди, навченi бiльше вiрити офiцiйним джерелам, проходять повз реальнi факти, за звичкою не помiчаючи iх. Тотальний обман привчив громадян не бачити реальностi за вигаданими образами.

Нiколас подивився в камеру телефона, звертаючись до численних глядачiв:

– Що стоiть за словом, "вiдтворити"? Вiдтворюеться те, що було повнiстю втрачено. Ісаакiiвський собор завжди стояв в незмiнному виглядi, його лише трохи переробили на початку дев'ятнадцятого столiття, i не було нiяких iнших церков на його мiсцi. Давайте заглибимося в будiвельну конструкцiю собору, вона пiдкаже нам його справжнiй вiк. Отже, пан «Председатель», ви непроти розповiсти?

– Зрозумiло, – кивнув екскурсовод. – Зараз у Ісаакiiвського собору три сходинки. На макетi установки колон, ось вiн, – «Председатель» вказав в його сторону, – схiдцiв дев'ять. Шiсть з них пiшли пiд землю на глибину в пiвтора метри.

– Але будiвлi йдуть в землю не тому, що занурюються пiд своею вагою, а тому що наростае культурний пласт, вiрно? – Запитав Нiколас. – Так от. Розкопки культурного пласту на Палацовiй площi дали дуже цiкавий результат: нижнiй пласт – нижня брукiвка, далi пiвтора метри культурного пласту у виглядi звичайного грунту. Верхнiй пласт – верхня брукiвка, далi вже сучасний щебiнь i асфальт. Звiдки на Палацовiй площi взявся шар грунту в пiвтора метри? – Нiколас сам же вiдповiв на свое питання:

– Виходить, у результатi якоiсь катастрофи все мiсто занесло брудом, можливо, сталася повiнь. Чи може культурний пласт нарiс сам, природним чином, але тодi мала пройти не одна сотня рокiв, i Пiтер повинен був би залишатися безлюдним, оскiльки бруд, що скупчився, двiрники з Палацовоi площi вже точно би прибрали.

Нiколас пошепки звернувся до Ганни:

– Так от, що тобi снилося? Про катаклiзм у Петербурзi? Не знаходиш, що цей збiг занадто значимий? Їй богу, я готовий вже i в реiнкарнацiю повiрити.

Нiколас подивився на «Председателя»:

– Нав'язана версiя iсторii Ісаакiiвського собору повнiстю не вiдповiдае реальностi. Будiвництво i виготовлення будiвельних конструкцiй велося iз застосуванням високого рiвня технологiй, недоступного у наш час в таких масштабах. Вони клали каменi без розчину i без щiлин в кладцi. Вмiли пiдганяти кам'янi блоки один до одного з вражаючою точнiстю. І взагалi обробка i будiвництво iз каменю були доведенi до рiвня недоступного для нашого розумiння i зараз.

Розмiр культурного пласту в пiвтора метри залишае вiдкритим питання вiку Ісаакiiвського собору i самого Пiтера. Письмовi свiдчення на цю тему сфальсифiкованi. А пiд фальшиву версiю написанi науковi працi, випущенi книги за кордоном, намальованi картини, створенi мiфи, – вiн криво посмiхнувся. – Це справжня система обману, такi обмани супроводжують iсторiю мiста Пiтера, Росii i всiх росiйських народностей. Виходить, що вся iсторiя, яку навчають у школi, в iнститутi, показують по телебаченню – мiф, що мае у своiй основi реальнi подii. Ми думаемо, що нам недомовлюють в деяких дрiбницях, а насправдi нас обманюють у головному! Особливо сильно мiстифiкованi кiнець вiсiмнадцятого i почало дев'ятнадцятого вiкiв. Це повнiстю закрита для обговорення тема. Ну, раз закрито – обговорюватимемо.

– Гаразд! Ваша взяла, я згоден! – Вигукнув екскурсовод. – Згоден з тим, що Петро Перший не збудував, а вiдкопав Петербург iз землi. Ось так, взяв лопату, копнув, а там виявився гранiт. Ще трохи в землi подлубався, i прямо в руки йому впали фрагменти бронзовоi капiтелi. "Ух ти" зрадiв Петро Перший. Зiбрав працiвникiв, привiз на мiсце розкопок, i через пару рокiв здивованi аборигени вже могли там все оглядати, а власне, що вони там оглядали? Що саме викопав Петро Перший iз землi?

Пiдсумовуючи ствердження "супротивникiв офiцiйноi iсторii", в глибинi петербурзьких болiт чекали археологiв наступнi "нез'ясовнi артефакти": кiлька кiлометрiв гранiтного парапету i кiлька десяткiв колон iз гранiту, мармуру i пiщанику. Ось, власне i все, якщо не рахувати ще "викопаного" Петром "Мiдного вершника", його бронзового пам'ятника самому собi.

– Банда! – Нiколас з посмiшкою звернувся до своеi аудиторii. – І так ми дiйшли висновку, що на цьому мiсцi, задовго до 1703-го року iснував великий мiський центр високорозвиненоi iмперii, що мала деякi супертехнологii, якi згодом виявилися втраченi. Ось таким, зовсiм несподiваним чином, проявився зв'язок Санкт – Петербургу з найзначнiшими спорудженнями старовини i географiчними параметрами Землi.

– Цей зв'язок частково пояснюе египетську мiстику Санкт – Петербургу, прагнення Петра, вiдродити мiсто саме в цьому, незручному з практичноi точки зору мiсцi, i багато iнших не пов'язаних на перший погляд фактiв. І найголовнiше, дае сенс античнiй версii спорудження Петербургу, – вперше за той час, що вони знаходилися в соборi, подала голос Ганна. – До Петра Першого на Рвсi також велося лiточислення з часiв Створення Свiту. Виникае питання – коли ж насправдi був "створений" свiт? І взагалi, який свiт був створений?

Наша планета, космос, галактика, а може просто деякий мирний договiр?

– А можна побачити могилу Монферана?

– Його поховали не тут, – похитав головою «Председатель». – І навiть не в Росii. Монферан – великий архiтектор, людина мистецтва, був, поза сумнiвом, iстинно вiруючою людиною, народженою i хрещеною в католицтвi. Для нього вiра була не просто безглуздою "конфесiею". Архiтектор помер майже вiдразу пiсля того, як храм був освячений. Є безлiч чуток i припущень, чому ж вiн помер. Одно з них – нiбито зневажливе вiдношення з боку нового государя, Олександра Другого.

– "Вiйськових вусiв"? – Здивовано перепитала Ганна.

– Рiч у тому, що Петербург дев'ятнадцятого столiття був вiйськовою столицею. І на балу, i на вулицi мундир можна було зустрiти частiше, нiж сюртук або фрак, – пояснив екскурсовод. – Тодi ж i ввiйшла в моду приказка: "Славна Москва калачами, а Петербург – вусанями", тому що вiдмiтним привiлеем вiйськових, в порiвняннi iз цивiльними, було носiння вусiв, iми в тi часи пишалися. Цивiльним особам, носити вуса забороняв i закон, i етикет.

Так от, згiдно з однiеi iз версiй, Олександр Другий на церемонii освячення Ісаакiiвського собору раптом помiтив, що Монферан носить вуса, будучи абсолютно не вiйськовою людиною, та ще i французом… Імператор публiчно, в досить рiзкiй формi зробив йому зауваження. Нiбито, вiдчувши себе ображеним, Монферан пiшов додому до закiнчення церемонii, впав в депресiю i незабаром помер.

– А яка друга версiя? – Запитав Нiколас, прочитав в коментарях до ефiру безлiч питань на цю тему.

– За iншою легендою, пiд час урочистого освячення собору, один з наближених Олександра Другого, звернув увагу царя на скульптурну групу святих на фронтонi храму. В нiй була присутня скульптура самого Монферана з моделлю собору в руках, – вiдповiв екскурсовод. – Зображувати себе в подiбному оточеннi само по собi було досить зухвалим кроком, але цього мало, всi святi покiрливо схилили голови перед Ісакiем Далматським, i тiльки архiтектор залишився з гордо пiднесеною головою.

Імператор Олександр Другий нiчого не сказав Монферану, але, проходячи повз, руки не подав i не подякував. Архiтектор дуже засмутився, вiд розпачу захворiв i помер… Версiя гарна, але за офiцiйною Монферан помер вiд запалення легенiв.

– Так, а що ж щодо мiсця його поховання? – Нагадала про свое питання Ганна. – Невже вiн не хотiв знайти вiчний спокiй тут? У Ісаакiiвському?

– Хотiв, – кивнув гiд, – але в цьому йому було вiдмовлено ще за життя . Росiйський цар, як i французький архiтектор, вiдносився до вiри серйозно. Тому не змiг прийняти те, що суперечить канонам рiшення про поховання католика Монферана, у створеному iм православному Соборi, i упокоiвся Монферан у рiдному Парижi. Хоча урочиста церемонiя проводiв цього шанованого католика була проведена на найвищому рiвнi – iз заупокiйною службою в Ісакii, з обнесенням труни навколо Собору.

Та i Росiйська Церква вiднеслася до пам'ятi Монферана з величезною повагою – його бюст, виготовлений з матерiалiв, що застосовувалися при будiвництвi храму, був встановлений в соборi – поряд iз скульптурними зображеннями святих i святими iконами.

Передбачаючи наступне питання Ганни, екскурсовод посмiхнувся, бачачи ii нетерпiння, сказав:

– Тiло покiйного було помiщене в металеву труну, залите воском i вiдправлене до Парижу, де похованням на Монмартрському кладовищi зайнялася тiтка Огюста Пуаро. Пiсля багатьох рокiв, iм'я Монферана на батькiвщинi забули, так само, як i забули мiсце його поховання. Якщо опинитеся в Парижi i заглянете на Монмартрське кладовище, зможете вiдшукати пам'ятник, де французькою мовою написано: "Тут похована Луiза Фiстiонi, що померла двадцятого травня 1823-его року".

А нижче, на тому ж надгробному каменi, вибита дата смертi Монферана за григорiанським календарем – десяте липня 1858-го року. На лицьовiй сторонi надгробка, на мармуровiй п'ятикутнiй плитi прикрiплений вiдлитий в бронзi вензель Монферана "АМ". Велика людина, якiй не знайшлося мiсця на кладовищi Петербургу…

Екскурсовод вiдвернувся, нiби i дiйсно щиро засмучуючись про долю Монферана. Щоб не заважати йому вдаватися до меланхолii, Нiколас жестом вiдкликав Ганну убiк i, подивившись у камеру мобiльного, сказав:

– Хочу зробити ще одну заяву. Одна вiдома персона пiдтвердила, що вшануе наш показ своею присутнiстю. Алекс Крамер особисто подаруе нову картину для Ганни Шиян, i тодi успiх нашоi колекцii забезпечений. Стежте за моiм iнстаграмом. Залишилося менше доби до зустрiчi у Стамбулi.




Глава 17




"Проблеми примушують розумних людей дiяти. Дурнiв вони вганяють в депресiю". Гай Юлiй Цезар.



– Ми точно щось впустили, я впевнений, – Лангре похитав головою. – Пiджени машину, iдемо в маеток Крамера. Там мае бути зачiпка, хоч щось пов'язане з картинами.

– Знову? – Пiдкинув брови Стажер. – Експерти сто разiв там все переглянули, та i ми теж.

– Повiр, – Лангре дiстав з кишенi мобiльний, досить старенькоi моделi. – Передчуття мене рiдко пiдводить.

Стажер гмикнув, але слухняно вiдправився за своiм автомобiлем. За тi пару хвилин, що його не було, Лангре встиг перекинутися з дружиною декiлькома фразами. Довелося вибачитися за затримку i пообiцяти зводити ii в улюблене кафе. Судячи з голосу, та здаеться, трохи полагiднiла, хоча i продовжувала бурчати.

Пiдiгнав машину, Стажер хвацько пiдморгнув:

– Сiдайте, мосье, вiзник до ваших послуг!

Лангре закотив очi i, вiдкинувшись на м'яку спинку пасажирського сидiння, пристебнув ремiнь. Вiн почав звикати i до купленого в кредит автомобiля, i до його водiя. Ще зовсiм хлопчисько – часом занадто серйозний, часом навпаки легковажний, але Лангре здавалося, що будь у них бiльше часу, вони б могли стати непоганими напарниками. І, хто знае, можливо, навiть друзями.

– Хвацько нашi скрутили цього Грозного, – усмiхнувся Стажер. – Я, знаете встиг трохи попрацювати в конвоi.

– І що тебе туди потягнуло? – Здивувався Лангре.

– Ну-у-у, – протягнув Стажер. – Столiття бандитськоi злочинностi закiнчувалося, i менi захотiлося трохи краще вивчити "бiлих комiрцiв", корупцiонерiв i шахраiв. Єдине, для чого потрiбен конвой – це тягар, тому якщо пристiбати пiдозрюваного рука до руки, йому буде важко потiм цю колоду тягнути. В цiлому ж нашим завданням було перевозити пiдозрюваних, i не дати iм втекти. Я i п'ятнадцятирiчних школярiв – хакерiв возив, i всiм вiдомого автовикрадача Швеца.

Часто менi доводилося працювати, по сутi кур'ером i возити пiдозрюваного туди-сюди, щоб вiн поставив пiдпис. Все тому, що слiдчому було лiньки виходити на вулицю, – Стажер цокнув язиком. – І ось, четверо озброених спiвробiтника полiцii i автомобiль випадають через це на пiвдня. Возити пiдозрюваного на продовження термiну утримання – теж нiкому не потрiбна процедура. Навiщо особиста присутнiсть, якщо в кожнiй в'язницi е устаткування для вiдеозв'язку? Гiрше в полiцii – полiтика "давай-давай".

Дзвонить тобi начальник i наказуе: "Все кидай i вали туди – потрiбно когось вiдвезти до суду". Але, як це можливо? За наказом заявка на перевезення повинна подаватися за кiлька дiб. Але якийсь слiдчий розсипае термiни, тому що у них недобiр кадрiв. І ось, я разом iз чотирма пiдлеглими повинен iхати, – Стажер стиснув губи. – Звiсно, я чинив опiр i лаявся. Працювати треба згiдно iз законом не лише спiвробiтникам, але i керiвництву. Якщо у всiх будуть соцiальнi гарантii, то i iнше вiдношення забезпечено.

Взагалi вважаю, що потрiбно в три рази збiльшити, як зарплатню полiцейських, так i термiни за посадовi злочини.

Крiм автомобiля i своеi "замiни" Лангре почав звикати i до особняка Крамера. Недивно, враховуючи той факт, що останнiм часом вiн тут бував частiше, нiж у власному будинку. Вiн вже знав, що на першому поверсi знаходяться три кiмнати: спальня, повноцiнний робочий кабiнет i велика вiтальня. Лангре зупинився в дверях вiтальнi, яка через свiтлi тони i великi вiкна, з яких вiдкривався вид на двiр i басейн, здавалася у кiлька разiв бiльше i просторiше, нiж було насправдi.

На кожну, навiть найменшу статуетку з мiсцевого декору Лангре довелося б копити кiлька рокiв. Вiн не був особливим поцiновувачем мистецтва, але за роки роботи звик помiчати деталi. Як, наприклад, оригiнальний авторський дизайн меблiв i прикрас, з елементами натуральних порiд дерева i мармуру. Втiм, Лангре роздивлявся всю цю пишнiсть не з цiкавостi, а тому що знав – полiт думки дизайнерiв iнтер'ерiв i меблiв може воiстину здивувати.

Вони вдало адаптують старi i придумують новi iдеi, що допомагають надiйно зберiгати секрети господарiв будинку. Навiщо у будинку схованка – справа господарська. Про таке не запитують, адже це все одно, що рахувати чужi грошi, пiдглядати в чужу тарiлку або лiжко. Але, якщо iх попросять, за додаткову плату вони запросто влаштують схованку. Це завдання технiчне i, можливо навiть бiльшою мiрою, психологiчне.

– Розкажи, чому там зараз вчать щодо схованок? Мiсця, хитрощi, тонкощi.

– Вчать шукати в побутовiй технiцi, меблях, у будiвельних конструкцiях, нерухомих i рухливих, в пiдлозi, взагалi у будь-яких несподiваних мiсцях.

– Крамер жив не один, – задумливо примружився Лангре. – Навряд чи вiн став би посвячувати сiм'ю у своi справи, значить, повинен був добре сховати. Схованка, про яку знають двое вже нiяка не схованка.

– Згоден, – кивнув Стажер.

– Те, що ти пам'ятаеш, чому тебе вчили у академii, це добре, але… – Лангре почухав пiдборiддя, на якому вже проглядала дводенна щетина. – Але iх керiвництво по схованках вже давно вивчили i злодii, i полiцiя.

– І?

– Ми в будинку росiянина. Є в них одна приказка: "хочеш сховати – поклади на найвиднiше мiсце".

– Але тут вже провели обшук, нiчого не знайшли, – нахмурив брови Стажер.

– А якщо те, що ми шукаемо, вiдпихувати чимдалi i присипати пилом з пилососа? При збiглому оглядi багато що можна впустити, а для обшуку з розбиранням будiвельних конструкцiй потрiбнi дуже i дуже вагомi пiдстави.

– Ну i де тут може бути схованка? – Стажер покрутив головою, нiби чекав, що на найближчiй стiнi вималюеться табличка "всi секрети i таемницi тут".

– Не крутися, – пробурчав Лангре, – подумай.

– Дверi в "задзеркаллi", – Стажер пiдiйшов до великого, в людський зрiст, дзеркала в рамi з майстерно вирiзаного темного дерева. – Нiкому i в голову не прийде, що дзеркало може бути дверима до кiмнати. Особливо цiнно, що вiдкриваеться тiльки дзеркальна частина, – вiн провiв руками по периметру, спробував пiдчепити пальцями, але дзеркало так i залишилося просто дзеркалом.

– Ще варто пам'ятати, що жоден зловмисник не стане даремно ризикувати своiм життям. Тому цiннi речi найлогiчнiше ховати там, куди ти i сам боiшся сунути руки, пiд страхом смертi або травми, – висловив свою думку Лангре.

– Ага, – посмiхнувся Стажер. – А якщо дiра досить велика, там навiть залишиться мiсце для ланцюгового хом'яка, що буде охороняти схованку.

Помiтивши невдоволений, через його жарт, погляд комiсара, Стажер додав серйозним голосом:

– "Капсула надii". Невелику заначку або флешку можна сховати в металевий тубус, який "врiзати" в верхню кромку дверей.

– Або замок мiжкiмнатних дверей, – кивнув Лангре. – Набагато надiйнiше, при тiй же або бiльшiй мiсткостi, тайник в нiшi замку, у заглибленнi клямки мiжкiмнатних дверей. Клямку вибирають з механiзмом коротше, а ii секцiю поглиблюють, наскiльки це можливо, без збитку для мiцностi дверей. Якщо необхiдно захиститися i вiд просвiчування, на корпус клямки туго надiвають скобу з пружинноi сталi. Але це точно не замiна банкiвським сейфам, тiльки для невеликих заначек, щоденникiв, паперiв i iнших особистих речей, якi треба прибрати чимдалi з очей.

– Звичайно, це не замiна банкiвським сейфам, – гмикнув Стажер. – Але саме за таким принципом сейфи i ховають. На стiнi – за картиною, вже не актуально, а ось замаскувати пiд розетку, радiатор або трубу – ще в темi. Пересiчному громадяниновi важко собi уявити можливостi сучасноi оглядовоi i розшуковоi апаратури. Сучаснi розшуковi сканери-iнтроскопи дозволяють читати номери банкнот, замурованих в сталевому контейнерi в бетонну стiну. Нам про це розповiдали в академii. Воiстину крута штука, якби тiльки…

– Крутих штук у нас немае, так що дiемо по – старому, – перервав його мрiяння Лангре.

Так, переговорюючись мiж собою i поступово обшукуючи дверi за дверима, дзеркало за дзеркалом, вони поступово перемiстилися на другий поверх.

– Корiнцi палiтурок старих книг не приклеенi до сторiнкового блоку. І, повiрте, нi перевертання, нi перетрушування, нi iнтроскопiя його не виявить, треба все щупом перетикати. Вiд злодiя це майже стовiдсоткова гарантiя, та i спецагенти можуть пiти нi з чим, – сказав Стажер, пiднiмаючись вгору по сходинках.

– Дуже навiть можуть, – кивнув Лангре. – В легальних доглядачiв часу бiльше, нiж у злодiiв, але не до безкiнечностi – час обшуку обмежений законодавчо.

Вони ввiйшли до простороi ванноi кiмнати; Стажер, намацав вимикач. Ванна, як i все iнше в будинку, кричала шиком кожноi плитки i навiть гачком для рушника.

– Що ти звик бачити в санвузлi? Стопку МАXIM, кошик для бiлизни, але головне труби. Вони так природно вписуються в iнтер'ер ванни, що нiкому не прийде в голову перераховувати труби або ставити питання, навiщо вони тут i куди йдуть.

– Дiйсно, кращого мiсця для схованки не знайти. Затримаемося тут? – запитав Стажер.

– Нi, давай, перш нiж лазити по трубах, подивимося iншi кiмнати.

На старомодно обставленiй кухнi виявилося досить брудно, та i пахло не кращим чином. Залишки пiци, що лежали у коробцi, зачерствiли i покрилися плiснявою, над немитими тарiлками в раковинi лiтали дрiбнi мушки. Намагаючись дихати через рот, Лангре почав обшукувати шафки.

– Краще мiсце тайника в побутовiй технiцi – холодильник. Я якось читав керiвництво по ремонту, так от, вiльного мiсця тут повно, – Стажер вiдкрив морозильну камеру.

– Бiнго! – Несподiвано вигукнув Лангре. І тут же роздратовано додав:

– Вони взагалi ii вiдкривали?

Стажер обернувся до нього, тодi як комiсар дiставав з хлiбника пачку якихось документiв.

– Росiйський паспорт з друком про розлучення, лист. – Лангре примружився. – Вiд першоi дружини нiби. Отримання французького громадянства, права з всiма категорiями. Стажер, – покликав вiн. – Тут лист на росiйськiй, прочитаеш вголос?

– З чого ви взяли, що я знаю росiйську? Це досить складна мова.

– Бачив у твоему резюме. Якраз, тому що мова складна, вразився i запам'ятав, – Лангре протягнув йому пошарпаний, пописаний дрiбним почерком аркуш паперу.

– Зловили, – посмiхнувся Стажер. – Що ж, вона пише, даруйте, складно читати i вiдразу переводити вам на французький.

– Нiчого, – заспокоiв його Лангре, уважно дивлячись на напарника.

– Отже. "Коли ти сказав, що пiдеш працювати водiем мiжнародних рейсiв, я плакала, напевно, пiвроку, доки не змирилася. Не всi жiнки здатнi жити в таких умовах, адже iнодi доводиться негайно приймати рiшення з якогось серйозного питання, а порадитися не мае з ким. Такi речi треба було з'ясовувати i домовлятися про них заздалегiдь, до того, як йти до вiвтаря. Тодi у нас було б менше непорозумiнь i страждань. Але хто в цьому винен? Чоловiк, дружина або обое? До втечi з будинку я пiдготувалася заздалегiдь: пiд лiжком лежала зiбрана валiза з найнеобхiднiшим одягом, сумка з дитячими речами. Я знала, що ти не вiдпустиш мене по – доброму.

Тому просто дочекалася, коли нi тебе, нi свекра зi свекрухою не буде вдома, i пiшла потайки разом з нашим сином Степаном, – голос Стажера похолонув. – Тут трохи нерозбiрливо написано, секунду, – вiн кiлька разiв моргнув. – Пройшов час, але батьки, здаеться, так i не зрозумiли, чому я розлучилася. Твiй деспотизм, те, що я тебе розлюбила, що у мене змiнилися плани на життя – все це, iз iхньоi точки зору, було просто дурощами, якi потрiбно викинути з голови, i постаратися пристосуватися до "правил гри".

Головне, що чоловiк не п'е, не б'е i не зраджуе. Звичайно, батьки прийняли мене назад, але ще довго плакали, сперечалися, вмовляли одуматися. І досi вважають, що я занапастила свое життя. Та що там батьки – взагалi всi навкруги вважали своiм боргом сказати, що я даремно розлучилася".

По щоках Стажера покотилися сльози. Вiн плакав, абсолютно беззвучно, тiльки трохи тремтiли плечi i рука, що стискала лист. Лангре, не кажучи нi слова, забрав листок. На iншiй сторонi вiн помiтив коротку записку, вже на французькому. Мабуть, вiд другоi дружини Крамера.

– "Я люблю тебе товстого, лисого, з грошима i без, хоч водiем автобуса. Я люблю тебе такого, який ти е", – вголос прочитав Лангре i знову перевiв погляд на Стажера. – В мене ордер на твiй арешт. Я знаю, що ти його син, Стефан. Чи звати тебе Степаном Крамером? Ти звинувачуешся у тому, що намалював тi картини i довiв людей до самогубства.

Стажер над силу посмiхнувся, плавно, щоб не провокувати, пiдняв руки i витер мокрi вiд слiз щоки.

– І давно ви?

– Давно. Я знав це ще в першу нашу зустрiч в моему кабiнетi. Повинен був розговорити тебе, а потiм заарештувати на мiсцi, але… – Лангре похитав головою. – Смерть сера Альприма, що купив три картини Алекса Крамера i змiнила весь сценарiй.

– Зрозумiло, – довго видихав Стажер. – Що ж, пан напарник, не против попалити?

На вулицi вони посiдали прямо на ганку, на припорошенi листям сходинки. Здавалося, пройшла вiчнiсть вiдколи на цьому самому мiсцi Лангре власним тiлом прикрив Стажера вiд кулi.

– На тебе немае справи. Де вона? – Запитав комiсар.

– Татусь засунув за пояс, вийшов на вулицю i спалив за рогом, – Стефан знизав плечима. – На вiдновлення справи пiдуть роки, а пам'ять у людей коротка. Спочатку шукатимуть, потiм згадувати i забудуть, i врештi – решт… Мiкроавтобус, в якому затримали Грозного… Вiн же стояв i бiля лiкарнi Святого Петра?

– Так, – не став юлити Лангре. – Так. Зараз вiн теж неподалiк. А в ньому дванадцять оперативникiв, якi весь день чекають, поки ти зiзнаешся.

– Не дочекаються, – гмикнув Стажер i зробив затягування.

Лангре трохи повiв плечима, нiби кажучи – "твое право".

– Я не винен, але в мене е пару думок iз цього приводу, – тихо сказав Стажер.

Стажер, тим часом закинув голову вгору, ткнув пальцем в найяскравiшу зiрку на нiчному небi:

– Якось мiй батько показав цю зiрку матерi i сказав, що вона прилетiла звiдти. Сказав iй не сумувати, що колись, коли прийде час, вона туди повернеться. Потiм вiн ii поцiлував i попросив залишитися з ним на цiй планетi, тому, що завдяки iй, вiн вперше не почувае себе самотнiм. Я прочитав про це у старому щоденнику матерi. Таким ось було iх перше побачення, iй тодi було всього вiсiмнадцять.

– Щодо ii останнього листа. – Лангре глибоко зiтхнув, пiдбираючи слова. – Розлучення в Росii вважаеться для жiнки трагедiею, ганьбою, клеймом на все життя. Батьки переживатимуть, i ховатимуть очi вiд сорому, родичi – шкодувати, свсiди – розпускати плiтки i тому подiбне.

– Багато жiнок в Росii фiнансово несамостiйнi i повнiстю залежать вiд чоловiка або вiд батькiв. І якщо рiдня була проти ii розлучення, то жiнцi просто не було куди йти i нема на що жити, – Стефан стиснув руки в кулаки.

– На вiдмiну вiд старшого поколiння, молодь не сприймае брак, як щось священне i вiчне. Над молодими людьми вже не владнi старi цiнностi i установи, вони хочуть самi вибирати, як iм жити i вважають, що якщо брак не приносить щастя, то навiщо вiн взагалi потрiбен. По собi знаю, що зберегти всякий брак досить важко, – Лангре сумно посмiхнувся. – Дуже важливо думати про те, який твiй вклад у збереження стосункiв, як особисто ти вирiшуеш виникаючi проблеми.

– Проблем у них було багато, – стиснув губи Стажер. – Водiй, який повертаеться додому всього на кiлька днiв, почувае себе гостем, а не господарем.

– Важливо зрозумiти, що розлучення це травма i величезний бiль, який потрiбно винести, перетерпiти, пережити.

– В дев'яностi роки рухнув Союз. Мама ростила мене, як могла, коли батько кинув усе i втiк до Францii, вiн зовсiм не допомагав нам. Їi скоротили на роботi, перебивалася, як могла. Я часто згадую "пирiжки", – Стажер прикрив очi, нiби i дiйсно згадуючи. – Пирiжки – це був край нашого життя. Не пам'ятаю, скiльки днiв ми iли тiльки перепiчки з борошна i води…, мамi вже давно затримували зарплату. Одного разу, вона дiстала заповiтну скриньку зi своiми скарбами – сережки вiд бабусi, подарованi iй на вiсiмнадцятирiччя, обручка, прабабусине кiльце, браслетик i пiдвiска. І пiшла. Повернулася з пакетом продуктiв, i почалося чаклунство – через пару годин будинок наповнив чудовий запах випiчки. О, я тодi трохи з глузду не з'iхав, – Стажер прицмокнув губами, немов вiдчував на язицi, смак того давнього частування. Смак справжнього дива. – Але менi дiстався лише один пирiжок. А мама надiла фуфайку i пiшла в холодну зиму, прихопивши всi смаколики.

А коли повернулася, то обiймала мене, цiлувала, плакала i смiялася. Їй повезло – мама пiдходила до машин, що стояли на перехрестi, i пропонувала купити пирiжки. В однiй з машин був директор ресторану. Вiн купив пару, поiхав, а через якийсь час повернувся i запропонував мамi пекти для його ресторану. Пройшло вже багато рокiв, але i досi перед очима ця картина – мама в фуфайцi, в руках повний пiднос пирiжкiв, дбайливо укутаних в рушник, i я з голодними очима проводжаю ii.

В мами лице сумне – сумне, адже в неi в руках iжа, але вона не може менi ii дати, адже тодi вона не зможе заробити грошей – знову ж таки – на iжу, щоб прогодувати мене трохи подовше.

– А до того… до того, як мама пiшла вiд батька було краще? Хоч трохи? – Запитав Лангре.

– Трохи? Можливо, – знизав плечима Стажер. – Але наша сiм'я вже тодi перестала iснувати. Традицiйна сiм'я, що насолоджуеться сiмейним снiданком i спокiйними бесiдами пiсля закiнчення робочого дня – нездiйсненна мрiя далекобiйника. Мало того – сiм'я, а точнiше, згода в сiм'i, стае головним болем тих, хто проводить свое життя на колесах. З цiею проблемою стикаеться значна частина професiйних водiiв.

Однi сподiваються на те, що мудра i дбайлива жiнка не розлучатиметься, а якщо i пiде вiд чоловiка, то тiльки не тому, що така специфiка його роботи. Водii автобуса, що зiткнулися з цiею проблемою, радять своiм колегам частiше замислюватися про те, чим займаються дружини в той час, коли iх немае вдома, i поставити собi питання, що важливiше: сiм'я або трудовi нормативи.

– Щодня, вирушаючи на роботу на громадському транспортi, ми не замислюемося, який сьогоднi настрiй у водiя автобуса, тролейбуса або трамвая. А це важливо. Хороший настрiй – немае приводу для занепокоення, поганий – життя може знаходитися у небезпецi, – задумливо сказав Лангре. – Водiй автобуса i iншого громадського транспорту схильний до стресових ситуацiй, як нiхто iнший.

Неадекватнi водii на дорозi, зайнята видiлена смуга, небажання водiiв поступатися дорогою громадському транспорту, невдоволенi пасажири. Якщо до усього цього прикласти можливi особистi неприемностi, то до депресii рукою подати. А людина за кермом з депресiею – просто бомба уповiльненоi дii.

– Ви б жахнулися, якби побачили, що в моiй рiднiй краiнi робиться з автобусами. – Говорив Стажер. – Чим далi вiд Москви, тим гiрше. Автобуси старi, нi про яку технiку безпеки мова i не йде. Глянеш на автобус в провiнцii, i волосся дибки встае. У Францii, наприклад таку старизну не можна використовувати для пасажирських перевезень.

– Звучить дiйсно жахливо, – перекрутив плечима Лангре.

В цей момент в двiр забiгли п'ятеро у масках. Вiдсунувши лiтнього комiсара убiк, вони в чотири руки скрутили Стажера, ткнувши того лицем в холоднi запорошенi сходинки. Стефан охнув вiд болю, коли заламанi руки потягнули вище, до лопаток.

– Навiщо так жорстко?! – Голосно обурився Лангре. – Показали б посвiдчення, пояснили, у чому справа, вiн би пiшов з вами. До чого ця вистава?

– Та ми, розумiеш, так би i зробили, – похитав головою один з бiйцiв в масцi. – Але такий наказ – скрутити i пов'язати саме таким чином. Ти вже не осуди, комiсар.

– А то я не знаю, для чого це все робиться, – Лангре войовничо схрестив руки на грудях. – Чините неабиякий психологiчний тиск на пiдозрюваного, повторюю – пiдозрюваного злочинця! Сподiваетеся, таким чином, скорiше вибити з нього визнання?

Бiйцi нiчого не вiдповiли, бiльше навiть не дивлячись у бiк Лангре, вони жорстким ривком пiдняли Стажера на ноги. Комiсаровi залишалося тiльки спостерiгати, як його… "Пiдозрюваного" або "Напарника"? ведуть у залiзнi руки правосуддя .




Глава 18




"Прийшов, побачив, перемiг". Гай Юлiй Цезар.



Сидячи поряд з Ганною на задньому сидiннi таксi, Нiколас спостерiгав за тим, як дiвчина плавно вимальовуе олiвцем лiнii у блокнотi. Рухи пальцiв були витонченими i легкими, зайняття здавалося для неi вже давно звичним. Ганна змiнила олiвець на кольоровий, пiсля пари десяткiв штрихiв розтушувала малюнок.

– Дивися, – вона протягнула блокнот. – Я подумала, раз вже ми назвали показ "Тринадцятий знак зодiаку", то без тринадцятоi сукнi нiяк. Вона якраз пiдходить i до Змiеносця, i до картин Алекса Крамера.

Нiколас окинув поглядом темно-зелене, пiд колiр шкiри рептилii сукню:

– Менi подобаеться, – у цей момент задзвонив його телефон. За час, проведений з ним, Ганна вже знала, що ця мелодiя означае виклик по вiдеозв'язку. – Вибач, – коротко кинув Нiколас i вiдповiв на дзвiнок. – Доброi ночi. Чи у вас день?

– Ми з вами знаходимося в одному мiсцi, – посмiхнулася дiвчина по той бiк екрану. – Я стежу за вашими пригодами i знаю, що на даний момент ви зупинилися на Римськiй iмперii. Мiй дiдусь присвятив цьому все свое життя, а я виросла на iсторiях про Цезаря i знаю, як саме римський собор пов'язаний з християнством. Вважаю, я можу вам допомогти. Зараз вишлю адресу.

Дiвчина поклала трубку, Нiколас тим часом подивився на Ганну.

– Змiна маршруту? – Посмiхнулася вона.

– Так, – кивнув Нiколас i, окликнув водiя, продиктував йому нову адресу, що надiйшла по смс.

Вони опинилися в одному з центральних районiв Петербургу. Таксi висадило iх прямо навпроти напiвпiдвального примiщення з неоновою вивiскою з нехитрою назвою "У Марти". Судячи з картинки, вони прибули до тату-салону, а ще бiльш дивним здалося те, що звiдти доносилися гучна музика i смiх, нiби там повним ходом йшла якась вечiрка. Переглянувшись з Ганною, Нiколас ще раз перевiрив адресу, але нiякоi помилки не було.

– Ну, – Нiколас знизав плечима, – яка рiзниця – тату-салон або лапшична? Головне, що вони можуть нам допомогти.

Поряд з ними зупинився мопед. Знявши шолом, одягнений в кур'ерську форму молодий хлопець стомлено зiтхнув i потягнувся до коробок з пiцою.

– Дякую, – посмiхнувся Нiколас i пiдхопив невелику вежу з коробок, яких там було не менше десяти. – Далi я сам.

– Але, як же! – Здивовано заперечив хлопець. – Ви ж iще не розрахувалися.

– А, ви про Ловця Снiв, чули? – Пiдморгнув Нiколас i включив прямий ефiр:

– Банда! Зараз ми з вами станемо ще на крок ближче до розгадки Амрiти, елiксиру безсмертя. За смачною гарячою пiцою ми з Мартою поговоримо про Цезаря i його секрети, а спонсор нашоi вечерi… – Нiколас переклав камеру на кур'ера i його мопед. – Пiцерiя "Блокада". До зустрiчi, триматиму вас в курсi.

– Скiльки – скiльки чоловiк тiльки що було в ефiрi? – Приголомшено запитав хлопчина.

– Бiльше ста мiльйонiв, з Пiтера теж багато людей, так що ви отримали вiдмiнну рекламу, – пiдморгнув Нiколас.

– Да – ааа, дякую, а ви не могли б залишити автограф? – Кур'ер протягнув йому чек i Нiколас розмашисто розписався прямо поверх iнформацii про замовлення.

– Якщо я якось замовлю пiцу i кур'ером будеш не ти…

– Тодi я буду диспетчером, – розсмiявся Нiколас. – Що ж, ходiмо? – Перехопивши коробки зручнiше, вiн попрямував до салону. Дверi вiдкрилися прямо перед ним, назустрiч вийшла дiвчина, з якою Нiколас нещодавно спiлкувався по вiдеозв'язку.

– Вiтаю, я Марта. Дивилася ваш ефiр i побачила, що ви тут, вирiшила зустрiти. Це – до речi, мiй салон, – вона кивнула собi за спину. – Не могла сьогоднi призначити зустрiч у iншому мiсцi, в нас тут вечiрка.

– З якого випадку? – Ввiчливо поцiкавився Нiколас.

– Старi клiенти, – знизала плечима дiвчина. – Раз на рiк бронюють на нiч наш салон, обжираються пiцою i дивляться, як комусь з iх колег набивають тату. Всi вони працюють у бiблiотецi, – змовницьким голосом додала вона.

– Треба ж, – Нiколас пiдняв брови. – Це майже так само дивно, як i те, що ви володiете тату салоном.

– Багато хто дивуеться, – кивнула дiвчина. – Люди зазвичай чекають побачити якогось брутального хлопця, забитим з голови до нiг черепами i акулами. Але це ви ще не бачили моi роботи. Я будь-кому фору дам. Ой, ви проходьте, – спохопилася вона, вiдiйшовши убiк i притримавши дверi для Нiколаса, руки його були по колишньому зайнятi коробками.

Ледве вони ввiйшли, як досить рухливий i бадьорий старичок забрав у Нiколаса пiцу. Побачивши його обличчя, вiн округлив очi i iз словами "ох, менi нiхто не повiрить" втiк убiк людей, що стовпилися навколо столика iз закусками. Тим часом Марта скинула куртку, i Ганна побачила в неi на ключицi татуювання.

– Даруйте, а це боляче? – Запитала вона.

– Терпимо, – посмiхнулася Марта. – Правда, це залежить вiд того, в якому мiсцi робити.

– В Росii, а що? – Пiдморгнув Нiколас. Їх маленька компанiя дружно розсмiялася.

– Цих ластiвок, – Марта провела пальцями по ключицях, – я набивала ще в молодостi. Лiнii грубi, неякiснi, але я не шкодую. Завдяки безлiчi стилiв, ластiвки виграють. Вони не повторюються i в основному добре виглядають на тiлi. Ластiвки, якi летять зграею, часто можна побачити на зап'ястку або ключицi, як у мене.

Поки вони говорили, деякi з присутнiх гостей, впiзнавши Нiколаса, пiдходили привiтатися. Деякi ж навпаки демонстративно вiдверталися i продовжували займатися своiми справами.

– Є в мене iсторiя, яка швидше по вашiй частинi, Нiколас, – сумно посмiхнулася Марта. – Три роки тому я набила своiй кращiй подрузi рукав. Малювала ескiз за ii словами, вона говорила, що вiн iй наснився. Розбита машина, багато-багато вогню i на кистi руки вона попросила вибити дату i час, якi теж iй нiби приснилися. В березнi ii поховали. Аварiя. Вона вся обгорiла – пiзнали тiльки по тату, дата i час смертi спiвпали. Я досi не можу прийти до тями, – дiвчина похитала головою.

– Татуювання, як i сни – жест несвiдомого. Але бажання мiняються, а проба залишаеться. Бiльше за всiх вiд моди на татуювання виграе полiцiя. Наприклад, завдяки ним легше пiзнати тiло. – Нiколас подивився зi спiвчуттям на свою нову знайому.

– В моiй краiнi люди не звертають уваги на тату, але роботу знайти важко, особливо якщо це йде в парi з пiрсингом i дредами, – Марта жестом кликнула молодого хлопчину, що розносив напоi.

– Не можна судити про людину, таким чином, татуювання не е синонiмом поганоi поведiнки або недоброi людини. Знаете, як то кажуть, когось вчить книга, а когось життя, не судiть книгу з обкладинки, – Нiколас пiдхопив з пiдноса скляну пляшку "Кока – коли".

– Інодi, коли я бачу двадцятирiчних, повнiстю забитих татуюваннями, то думаю, коли ним буде рокiв по тридцять, чи залишиться у них взагалi вiльне мiсце, якщо захочеться зробити ще щось нове? – Задумливо сказала Ганна.

– Повiрте, – пiдморгнула iй Марта, – мiсце завжди знайдеться, було б бажання. А ви самi, якби вирiшилися, що набили б?

– Навiть не знаю, напевно, щось маленьке, – збентежено посмiхнулася Ганна. – Може, значок нескiнченностi на пальцi.

– Найчастiше такi символи набивають, коли приходять великими компанiями i хочуть зробити щось однакове. Коли я iм пропоную набити щось iнше, вони зазвичай дивляться на мене так, нiби я iм намагаюся штовхнути наркоту або що гiрше, – усмiхнулася Марта. – Нескiнченнiсть – найпопулярнiший знак. Загальноприйнятого осмислення, не iснуе, та i витвiр мистецтва зi знак нескiнченностi не зробити. Змiнюеться лише технiка. Нiчого проти не маю: якщо в вас одне татуювання, яке говорить свiту про то хто ви, то ви хочете, щоб це був символ нескiнченностi? Бiльшiсть вчених не в змозi осягнути нескiнченне, а молодi люди, якi приходять за цими татуюваннями i поготiв.

– Я вважаю, що татуювання не завжди повиннi мати значення, головне, щоб вони нас робили щасливими, – заперечив Нiколас.

Люди, якi перед цим пiдходили просто привiтатися, пiдiйшли в другий раз всi разом i, трохи бентежачись, попросили Нiколаса показати його татуювання. Той погодився, заздалегiдь попросив Ганну включити прямий ефiр i допомогти в зйомках.

– Зараз я володар тринадцяти татуювань. Мене часто, як ви зараз, просять iх показати i здебiльшого людям вони подобаються, – посмiхнувся Нiколас. – Для мене татуювання не мають якогось особливого сенсу. Ви прикрашаете свiй дiм красивими зображеннями, то чом би не прикрасити i свое тiло? Деякi пам'ятнi, – Нiколас кивнув на дати на своему тiлi – числа, коли загинули його батьки. – Деякi просто абстракцii.

– Хiба можна набивати щось просто так? – незадоволено пробурчав одягнений в пiджак iз твiду чоловiк.

– Можна, якщо хочеться. Мое тiло – мое дiло, – гмикнув Нiколас, i показав на спинi два великi iероглiфи.

– З iероглiфами треба бути вкрай обережними, – пiдтримала розмову Марта. – Поспiлкувавшись зi спецiалiстами перед сеансом, можна дiзнатися багато цiкавого. Наприклад, що одна неправильна паличка або неправильний нахил можуть змiнити весь сенс i значення. Але люди не бажають цього не чути. Ще – зараз мода на годинники на рiзних частинах тiла. Просто безумство якесь. Багато хто набивае в серединi них дати народження, що цiлком може iснувати i дуже символiчно.

– Гаразд, – Нiколас застебнув сорочку, – гадаю, всi встигли розглянути. Ми можемо поговорити про те, навiщо зiбралися? – Вiн подивився на Марту.

– Ходiмо, – дiвчина повела iх до робочого кабiнету, де на кушетцi ii вже чекав клiент. – "Veni, vidi, vici" з лiва на грудях, вiрно? – Запитала вона. Чоловiк кивнув, Марта взялася до роботи, а Нiколасу i Ганнi кивнула, щоб сiдали на вiльнi стiльцi поруч. – Я говорила, що виросла на оповiданнях дiдуся про Цезаря i Римську iмперiю.

Вважають, що Цезарiон був сином Юлiя Цезаря, але iстинних доказiв цьому нема, багато iсторикiв i досi сперечаються з цього питання. Цезар не бажав визнавати сина своiм, i ми майже нiчого не знали про нього до вбивства тирана. Клеопатра сама назвала сина. Історичнi факти вiдкривають нам, що останнiм фараоном Єгипту був Птолемей п'ятнадцятий, i звали його Цезарiон або маленький Цезар – син Клеопатри i Юлiя Цезаря. Клеопатра, пiд час церемонii в Александрii, назвала Цезарiона королем королiв, – пiд монотонний звук машинки почала свою розповiдь Марта.

– Проте пiсля вбивства Юлiя Цезаря, Клеопатра вимушена була Цезарiона сховати, i вона вирiшила вивезла його з Єгипту, побоюючись за його життя. Марiя з Бифiнii i Джосеф з Аримафеi, погодились взяти хлопчика з собою, та приедналися до каравану, що йшов в Індiю по шовковому. В буддiйському Монастирi Халонг, був знайдений рукопис, у якому розповiдалося про чотирнадцятирiчного пророка, що прийшов з маленькоi краiни зi сходу. І сталося це через п'ятсот рокiв пiсля народження Будди.

– Стривайте. – Нiколас подумки пiдрахував в головi. – Виходить… цей час i е – невiдомi роки життя Ісуса? Ісус вивчився читати буддiйськi рукописи, навчився медитацii i навчився зцiляти людей. І лише через сiмнадцять рокiв вiн залишив Індiю i прийшов у Єгипет.

– Саме так, – кивнула Марта.

– А Клеопатра, крiм Цезарiона, народила ще дiтей вiд римського полководця Марка Антонiя. Це були близнюки хлопчик i дiвчинка, i ще один хлопчик. Пiсля смертi батькiв всi трое виховувалися в будинку iмператора Октавiана з сином Октавiана Тиберiем i його сестрою Октавiею. Доньку свою Клеопатра назвала Селеною. Вона одружилася с королем Мавританii, i стала королевою. Ісус почав шукати своiх братiв i сестру, а коли знайшов, то сказав iм, що створивши нову релiгiю, вiн поверне собi владу. Брати i сестра вирiшили приеднатися до нього i запропонували йому свою допомогу. Селена вирiшила змiнити свое iм'я, замiнивши букву "с" на "магда". Так вона стала Магдалиною. Пiсля цього Ісус став проповiдувати своi вчення в Ізраiлi. Побував разом з Джозефом з Аримафеi на пiвднi Англii в Корнвилi, де теж проповiдував своi вчення серед друiдiв. Життя Ісуса пiсля дванадцяти рокiв оповите таемницею, аж до того моменту, коли вiн в тридцятирiчному вiцi заявив про себе, як проповiдник i чудотворець.

– Виходить, масони виконують заповiт Ісуса? На самому початку таемницi стоiть вiн? – Запитав Нiколас.

– Так, на великий жаль, – Марта промокнула частина малюнка серветкою.

– Але едине, що спiвпадае з Бiблiею це те, що з дванадцяти до тридцяти трьох рокiв не описано життя Христа… Але вiн десь, же був весь цей час, а повернувся вже iз навчаннями, якi дуже схожi на буддiйськi писання, – сам собi вiдповiв Нiколас. – І те, що Ісус був розiпнутий пiд час царювання римського iмператора Тиберiя, це вказано також у Бiблii, дивнi збiги, згоден…

– В Ісуса ж був план захопити царство свого батька Цезаря, яке в нього викрав Октавiан, тiльки захопити не зброею i силою, а створенням новоi релiгii. В принципi, Бiблiя те ж саме i пише, тiльки Бiблiя говорить про царство небесне – Боже, але ми ж знаемо, що Цезар проголосив себе Богом, – Марта знову схилилася над чоловiком, акуратно виводячи чергову лiнiю на його шкiрi. – Цезарiон i його учнi створили Новий заповiт – релiгiю рабськоi любовi.

Втiм, зерна потрапили в сприятливий грунт – зараз християнство одна зi свiтових релiгiй. Вiра е вiра. Вона не вимагае доказiв. Для кого тодi написана ця iнформацiя? Може бути для майбутнiх поколiнь, а може для тих, хто цiкавиться тим, як же все було насправдi.

– Та Бог не мiг обiцяти евреям владу над всiм свiтом, – Нiколас похитав головою. – Бог хотiв завжди, щоб на землi вiдновилося всесвiтне Братство. Щоб жоден народ нiколи не керував iншим, а тим бiльше, щоб один народ керував всiм свiтом. Як сказав Ісус Христос, "Легше верблюдовi пролiзти в голкове вушко, чим багатому потрапити в Царство Небесне". Тодi багатi, з часом, самi повернуть все народу, – Нiколас пiднявся iз стiльця. – Даруйте, Марто, нам пора. – Нiколас трохи схилив голову, на знак вдячностi. – Ви дiйсно допомогли, дякую.



Коли вони вийшли з робочого кабiнету, Нiколас пiдключився до ефiру:

– Банда! Таемниця Цезаря – його син, якого вiн офiцiйно не визнав. І це буде наступна наша зупинка, – в цей час задзвонив телефон Ганни, але вона скинула дзвiнок, потiм другий i третiй. Нiколас питально подивився на неi, на що дiвчина знизала плечима i одними губами прошепотiла "не хочу тобi заважати". – Нагадую, що завтра в самому центрi Стамбула вiдбудеться показ моди "Тринадцятий знак зодiаку". Там Алекс Крамер особисто подаруе Ганнi свою нову картину.

Закiнчивши короткий ефiр, Нiколас притримав Ганнi дверi, i вони вийшли на холодне повiтря, тому дiвчина мимоволi зiщулилася.

– Дзвонив хтось важливий? – Запитав Нiколас.

– Нi, просто говорити нi з ким не хочеться, – знизала плечима Ганна.

– Розмови. – Тихо сказав Нiколас, дивлячись кудись убiк. – Дивна це все ж таки рiч. Можна обмiнятися мiльйонами слiв i не сказати головного. А можна мовчки дивитися в очi i повiдати про все. Зараз у мене в головi одне питання: хто я для тебе?

– До чого це? – Здивовано запитала дiвчина, на що Нiколас, протягнув iй свiй мобiльний.

Вiн ввiмкнув кнопку вiдтворення вiдео i вiдiйшов убiк на пару крокiв, не зводячи з Ганни погляду. Нiколас знав, що вона зараз там побачить. Те, що i вiн бiля пiвгодини назад. Вiдео йому прислав кладовищенський сторож, а на ньому деякий Едвард Смiт з Інтерполу, та сама людина, що познайомила його з Ганною, розкопував могилу, де "покоiлася" нога досить вiдомого сера Альприма i вивуджував звiдти колоду карт.

Вiн був не один – у компанii ще кiлькох чоловiкiв зi свiтловiдбиваючими значками на куртках, якi нещасний переляканий сторож свого часу прийняв за "мiстичнi кулi".

– Ти пов'язана з ним, – Нiколас кивнув на мобiльний, де у цей момент Едвард Смiт, якраз простягав колоду одному зi своiх пiдручних. – Ви манiпулювали мною i, знаеш, я як i ранiше, бажаю тобi щастя, але з цiеi хвилини я вмиваю руки. Бiльше на мене не розраховуй.

Ганна стиснула губи, трохи тремтячою рукою, протягнула Нiколасу його мобiльний. І опустила погляд вниз, боячись дивитися йому в очi.

– Я знаю бiльше, нiж ви думаете, просто мовчав.

– Ти… – Дiвчина судорожно видихнула. – Ти все зрозумiв ще ранiше?

– Звичайно. Ти сказала, що не впiзнаеш чоловiка з Тауреда. В наших снах ми часто бачимо незнайомцiв, але поняття не маемо про те, що наша свiдомiсть не придумуе iх образи. Це обличчя реальних людей, тих, кого ми бачили на протязi життя, але не запам'ятали. А це означае, що якщо ти бачила увi снi свое майбутне, то i обличчя чоловiка ти теж би бачила. Тобто впiзнала би його, – Нiколас гiрко усмiхнувся. – А ще я впевнений, що в готельному номерi ти сама пiдсунула менi колоду карт, оскiльки ви не знали, що з ними робити.

Вам потрiбнi моi зв'язки, моя Банда, щоб розгадати, що робити з картами. Людина менше за все схожа на себе, коли говорить вiд свого iменi. Дайте iй маску, i вона розповiсть усю правду. Так от, я дозволив тобi ходити в тiй масцi, яку ти вибрала для себе сама.

– Знаеш, ти був у моему списку, заслуговуючих довiри, список цей дуже короткий. – Ганна, нарештi подивилася йому прямо в очi.

– Було i було. Переживу, забуду. Цей свiт дуже рано мене розчарував. Я без тебе не помру, житиму, як ранiше, – Нiколас слизнув по дiвчинi байдужим поглядом, хоча в серединi все переверталося. Їй вiн мiг брехати скiльки завгодно, але, на жаль собi не виходило.

Вiн розблоковував телефон i через додаток викликав таксi.

– Ти куди? – Ганна зробила крок було вперед, нiби хотiла затримати його, але завмерла на мiсцi.

– Поiду назад в Рiо – де -Ташкенто, – це був його перший жарт, сказаний без посмiшки.




Глава 19




Лангре квапливо йшов по коридору до свого кабiнету, бiля дверей якого, обличчям до стiни, стояв Стажер. Руки його були туго скутi кайданками, ноги широко розставленi, до того ж у нього конфiскували всi потенцiйно небезпечнi предмети, включаючи брючний ремiнь. Втiм, все могло бути i гiрше – Стажеровi ще повезло, що його не вклали на пiдлогу в "позi зiрки". Це в прокуратурi могли бути послаблення в виглядi зняття кайданкiв, дозволу сiсти на стiлець, походити коридором та iнше.

А ось конвой завжди дiяв чiтко по iнструкцii, i часто це давало результат. "Маски – шоу" розкололо багатьох злочинцiв. Через страх, що iх можуть побити, вони сходу зiзнавалися в всiх проступках.

Вiдкривши дверi у свiй кабiнет, Лангре пропустив Стажера уперед. Вiн розстiбнув кайданки своему колишньому напарниковi, поставив перед ним пляшку прохолодноi мiнералки i пiдштовхнув електронну цигарку, вилучену в Стажера конвоем. Лангре вважав, що навiть найнебезпечнiшого злочинця можна допитувати шанобливо – без загроз i принижень. Вiн вiрив, що iнформацiя здобута пiд тортурами, рiдко допомагае просунутися в розслiдуваннi – виннi i невиннi готовi сказати що завгодно, аби припинити муки.

Все так само мовчки, Лангре повiсив пальто на гачок, плавно опустився в крiсло i почав плескати себе по кишенях у пошуках цигарок. Намацавши в одному з них телефон Стажера, Лангре поклав його на стiл, поряд з попiльничкою. Запалили вони майже синхронно.

– Можеш подзвонити своiй дiвчинi, якщо хочеш.

– Я знаю про свое право на телефонний дзвiнок, – кивнув Стажер. – Проте в вас на мене нiчого немае.

– Слiдчий надасть тобi адвоката. Ти i сам знаеш, що допит без захисника вiдбутися не може. Швидше за все, адвокат схилятиме тебе до визнання провини, – Лангре випустив в стелю клуб густого диму. – Його послуги оплачуються Слiдчим комiтетом, так що, i танцювати вiн буде пiд iх дудку. "Пiдозрюваний мае право давати пояснення i свiдчення з приводу його пiдозри, або вiдмовитися вiд дачi пояснень i свiдчень". Пам'ятаеш про це?

– Лангре питально подивився на Стажера, на що той тiльки гмикнув, потiм кивнув.

Лангре важко зiтхнув, похитав головою i ввiмкнув старенький телевiзор, щоб хоч якось розбавити обстановку.

– "Затриманий пiдозрюваний художник, що писав картини рептилоiдiв", – на цих словах ведучого, Лангре додав гучнiсть. – "Вiдносно французького полiцейського розпочато розслiдування за пiдозрою до доведення до самогубства або до замаху на самогубство, шляхом загроз записками i страшними картинами. Мiнiстр збройних сил Францii пiдтвердив, що прокуратура почала розслiдування, але не повiдомляе iнших подробиць. Полiцейський був затриманий в Парижi i знаходиться пiд слiдством.

Як повiдомляе французька радiостанцiя "Europe 1", в полiцейського були родиннi зв'язки в Росii, i вiн вiльно говорить росiйською.

В цей момент задзвонив телефон Лангре, Стажер встиг помiтити iм'я того, хто дзвонить – "дорога" i з розумiнням посмiхнувся.

– Слухаю, – комiсар нахмурив брови.

– Ну що, мiй друг, все так, двадцять дев'ять "старих справ", га? – Запитали на тому кiнцi.

– Виходить, що так, – гмикнув Лангре.

– Менi теж шкода, що ти не дотяг до тридцятки, як хотiв. Але, сам бачиш, справа з картинами дуже заплутана, а у тебе часу немае.

– Так – так, – покивав комiсар. – Раз вже менi саме начальство дзвонить, хотiв дещо уточнити щодо художника. Саме, – погодився Лангре з питанням, що прозвучало. – Ага, ще рано. Добре. Вiдбiй.

Почувши усю розмову Стажер, майже вiдразу здогадався, що "дорога" зовсiм не дружина комiсара, а хтось iз товаришiв по службi. З його коротких: "ще рано", "треба час" вiн також зрозумiв, що Лангре просто тягне заради нього час. Стажер уважно подивився в очi комiсара. Невже вiрить? Правда хоче допомогти? Чи продовжуе вести якусь свою гру?

Нiби прочитавши його думки, Лангре сказав:

– Моею метою було встановити з тобою контакт, щоб ти вiдчув, що до тебе вiдносяться серйозно, твоi права – не лише пiдозрюваного, але й права звичайноi людини – поважають. Вiдповiдно до мого методу, я розпочав з того, що надав тобi право висловитися i пояснити свою позицiю.

Лангре дiйсно поводився професiйно i стримано, як наказано в статутi.

– Двадцять дев'ять "старих справ"? – Трохи помовчавши, запитав Стажер, ясно давши зрозумiти, що доки не хоче говорити про себе.

– Так, – кивнув Лангре, – саме стiльки злочинiв я розкрив. Для розслiдування серйозних справ, якi колись зайшли в безвихiдь, у нас, на Монмартрi, створена спецiальна слiдча група, яка так i називаеться: "Старi справи". Їi спiвробiтники знову i знову дослiджують речовi докази, вивчають тисячi сторiнок слiдчих справ, шукають щонайменшi зачiпки, обiрванi слiди, нестикування в свiдченнях свiдкiв. В нас на постiйнiй пiдставi дiе аналiтична група по розслiдуванню злочинiв, здiйснених у минулi роки.

Незважаючи на неочевидний характер злочинiв, якi не вдавалося розкрити багато рокiв, слiдчi ведуть скрупульозну роботу по збору доказiв. В архiвах правоохоронних органiв сьогоднi знаходяться сотнi кримiнальних справ, доки не доведених до логiчного кiнця. По одних не встановленi виннi, фiгуранти, а в iнших вони сховалися вiд правосуддя, – Лангре незадоволено цокнув язиком. – Спецiально пiдiбранi для таких справ групи планомiрно вивчають кримiнальнi справи, перевiряють старi i новi версii. І роблять усе можливе, щоб зловити злочинця, адже, як всiм вiдомо, людина, що скоiла серйозний злочин одного разу, здатна зробити це знову.

– І яка ж справа була тридцятою? – З непiдробним iнтересом запитав Стажер.

– Справа п'ятнадцятирiчноi давностi, – чесно вiдповiв Лангре.

– П'ятнадцять рокiв тому мiй батько бiг з Росii, кинувши нас з мамою, – Стажер нахмурив брови. – Зуб даю, що мова саме про його справу. Що вiн зробив? Що такого примудрився натворити? Розкажiть! – Майже зажадав Стефан, але швидко взяв себе в руки.

Лангре знизав плечима, запалив другу цигарку:

– Існують певнi внутрiшнi прiоритети по розкриттю. В тiй справi п'ятнадцятирiчноi давнини майже всi з дванадцяти чоловiк, були неповнолiтнiми.

– Хiба немае якогось термiну давностi, за рамками якого слiдство припиняеться? Стiльки рокiв пройшло, – Стажер здивовано пiдкинув брови.

– Для спiвробiтникiв мого вiддiлу тяжкi i особливо тяжкi злочини не мають термiну давностi, i вони розслiдуватимуться до тих пiр, поки особи, що iх вчинили, не будуть встановленi. Рано чи пiзно ми знайдемо iх всiх, i змусимо вiдповiсти перед законом, – твердо припечатав Лангре.

– Якi взагалi перспективи розслiдування справ, яким вже десятки рокiв? – Пирхнув Стажер.

– Скажу так: вони не безнадiйнi. Все залежить вiд наявностi речових доказiв i iх збереження – сьогоднi ми можемо iх дослiджувати за допомогою нових технологiй i методик.

– Ви постiйно працюете iз злочинцями i частково вивчаете iх. Яка причина могла бути у мого вiд… – Стефан обiрвав себе на пiвсловi. – В нього?

– Як правило, бiльшiсть випадкiв походять з особистоi неприязнi i в рамках побутових конфлiктiв. Часто злочини скоюються з необережностi.

– Ясно, – Стажер прикусив нижню губу, наiжачив волосся i, наважившись, сказав:

– Менi здавалося, що за мною стежать. Це взагалi законно?

– Закон "Про оперативно – розшукову дiяльнiсть" дозволяе правоохоронним органам стежити за громадянами, якщо е пiдстави вважати, що iх дii можуть бути небезпечнi для суспiльства i держави. Ти повинен був це вчити, – невесело посмiхнувся Лангре.

– В вас на мене нiчого немае, – Стефан розвiв руками. – Так, я його син, але на цьому все. Ви добу за мною спостерiгали – нiчого не знайшли. Якби щось було, я б ще вчора вранцi сидiв на цьому стiльцi. Ви завели на мене кримiнальну справу?

– Нi, – коротко заперечив Лангре.

– Адмiнiстративне?

– Мимо, – комiсар постукав пальцями по столу.

– Я свiдок?

– Знову помилочка.

– Це оперативно – розшуковий захiд?

– Бiнго! – Лангре хитро примружив очi.

– В такому разi я вiдмовляюся в ньому брати участь, – Стефан схрестив руки на грудях. – Тiльки подумайте! Ми за добу, зiбрали дванадцять чоловiк, повернули iх на п'ятнадцять рокiв назад i посадили в автобус "Москва -Петербург" до мого батька. Впевнений, що нам потрiбна ще одна доба, щоб розкрити цю справу. А найголовнiше в цьому…

– Що? – Лангре трохи нахилив голову до плеча.

– Що ви менi вiрите, – прямо дивлячись в очi комiсаровi, сказав Стажер.

– В тебе е думки на рахунок цiеi справи?

– Ввiмкнiть мiй телефон.

Лангре рухом пальця розблоковував екран.

– Читайте, – сказав Стажер.

– Що? Сторiз? – Недовiрливо перепитав комiсар.

– Саме так, читайте.

– Деякий Нiколас Романов пише, що на показi Ганни Шиян у Стамбулi Алекс Крамер особисто подаруе iй свою чотирнадцяту картину, – Лангре рiзко пiдкинув голову. – Це буде завтра!

Знову задзвонив телефон комiсара з проханням прийняти виклик "дорога".

– Нiяких результатiв. Пора передавати його в прокуратуру. Далi це не наша справа, – наказав керiвник.

Лангре на мить прикрив очi, стиснув двома пальцями перенiсся i через пару секунд мовчання сказав всього два слова:

– Особиста порука.

– Ви… – Приголомшено прошепотiв Стажер, коли комiсар закiнчив розмову. – Ви ручаетеся за мене? Ви ж в курсi, який штраф вас чекае, якщо…

– Якщо що? – Посмiхнувся Лангре. – Ти правильно сказав – я тобi довiряю. Так що не пiдведи мене, напарник.




Глава 20




"Лише дисциплiна i вправи ведуть до хоробростi".

Гай Юлiй Цезар.



Нiколас, схрестивши руки на грудях, похмуро дивився на Ганну, доки вони чекали таксi на темнiй вулицi бiля тату салону. Дiвчина мовчки, дивилася кудись вдалечинь. Вона здригнулася, коли тишу перервала гучна мелодiя ii мобiльного.

– Так, – тут же вiдповiла на дзвiнок Ганна. – Так, нiчого не вийшло. Пошукам кiнець, – ii ноги пiдкошувалися i вона вiдiйшла убiк, нервово жестикулюючи вiльною рукою. Дiвчина закинула голову вгору i часто заморгала, стримуючи сльози.

Нiколас не припиняв на неi дивитися. Не дивлячись на подiю i все, що вiн дiзнався, як вона водила його за нiс, Ганна, не переставала йому подобатися. І бажання захистити ii, пiдтримати, заспокоiти, нiкуди не пiшло. Вiн спокiйно дiстав з кишенi мобiльний i почав знiмати дiвчину на вiдео. Через деякий час, помiтивши, що вiн робить, Ганна, закiнчила розмову i пiдiйшла до нього.

– Навiщо ти це робиш?

– Для того, щоб коли я дощовим вечором сидiтиму один i думатиму, чому у нас з тобою нiчого не вийшло, включити це вiдео i згадати: а нi, все правильно!

Ганна посмiхнулася, нарештi, подивилася в його очi i, нiби прочитавши в них щось, помiтно заспокоiлася.

Нарештi, пiд'iхав старенький мерседес, з його вiкна висунув голову водiй:

– Це вам на Москву?

Заразом заснявши i водiя, i його машину, Нiколас закiнчив запис:

– Головне в мерседесi – сидiти за кермом, а не лежати пов'язаним у багажнику, – вiн вiдкрив переднi пасажирськi дверi i кивнув Ганнi, щоб та сiдала. Хоча зазвичай вони сидiли разом на задньому сидiннi, зараз все було iнакше, мiж ними багато що змiнилося за останнi кiлька годин правди. – Пережити можна все, – тихо сказав Нiколас, – але не можна пiсля цього залишитися тим самим.

Розташувавшись на задньому сидiннi, Нiколас занурився у свiй телефон, краем ока помiтивши, як Ганна дiстала з сумочки блокнот i почала щось захоплено записувати на його сторiнках – можливо, промова для майбутнього показу.

Машина плавно виiхала з провулка.

– Вам не дме? – Раптом спiвчутливо поцiкавився водiй, з посмiшкою подивившись на Ганну.

– Нi, дякую, все добре, – дiвчина похитала головою.

– Точно? Не замерзли?

– Нi – нi, правда, все добре.

– Хочете цукерок? – Чоловiк, не зводячи погляду з дороги, пошарудiв i дiстав пакет. – Я iх тiльки що купив в однiй популярнiй кондитерськiй. Такi смачнi! Желейнi. Обожнюю iх! Зазвичай я не пропоную пасажирам, це не тактовно. Але з вами ось прямо захотiлося подiлитися. Я все зрозумiю, якщо вiдмовитеся. Хочете?

– А знаете, хочу! – Променисто посмiхнулася Ганна.

– Тепер зрозумiло, чому в вас такий високий рейтинг, – весело пирхнув Нiколас.

Автомобiль зупинився перед свiтлофором, де, незважаючи на досить пiзнiй час, бiгали мiж рiдкiсними машинами хлоп’ята у пошарпаному одязi.

– Любите квiти? – Знову звернувся водiй до Ганни.

– Дуже, – кивнула дiвчина.

Висунув голову з вiкна, чоловiк окликнув одного з хлоп’ят i, вiдрахувавши пристойно завищену суму, забрав букет. Ганна вражено ахнула i трохи почервонiла вiд знiяковiння, коли водiй протягнув iй жоржини – нiжно рожевi, з великими бутонами.

Нiколас на все це лише пiдвiв брови, намагаючись зрозумiти, що вiдбуваеться. Спалахнув зелений i вони поiхали далi.

– Ось знаете, Ганна. Я такий щасливий, що у мене е сiм'я, трое дiтей. Дружина, робота – менi все це дiйсно подобаеться, – водiй щасливо зiтхнув. – Двое синiв тут, зi мною, а дочка вчиться на другому курсi в унiверситетi у Польщi. Вона частенько дзвонить менi, нудьгуе, ну i грошей просить на якiсь речi. А я кладу iй на картку i так добре на душi стае. Просто вiд того, що я дитинi своiй зробив щось добре, чимось допомiг. Я уявляю, як вона там якiсь хусточки собi купить, пiцу замовить з друзями, iй на все вистачить.

І менi прямо тепло. А ще, знаете, ось коли я дружину вiдвожу на манiкюр, завжди сам розплачуюся. І так приемно! Вона ж потiм цей манiкюр менi ще два тижнi показуватиме i посмiхатиметься. І менi так приемно вiд цього, ви собi не уявляете. Я ж для сiм'i щось добре зробив!

Нiколас вiдклав телефон убiк, вирiшив, що на повiдомлення, що входять, можна вiдповiсти i потiм, i почав прислухатися до розповiдi таксиста.

– А ось ще, знаете, так мало щасливих людей на вулицях! Я дивлюся на пiшоходiв i практично не бачу усмiшливих. Всi такi тьмянi i смиканi. Ви, взагалi-то, перша, хто посмiхнувся менi за останнi пару днiв, – на цих словах водiй i сам розплився в посмiшцi. – Зустрiв нещодавно знайомих, у них двое дiтей вчаться в першому i другому класi. І вони скаржилися, як дорого дитину в школу зiбрати, "а приладдя купити, а пiдручники, а форму, а курси"… Хвилин п'ятнадцять тiльки про це i говорили, i лиця на них не було. А я запропонував рiшення.

Знаете яке? Сказав iм йти в найближчий дiтбудинок i здати туди своiх дiтей, раз вони для них такий тягар. І не буде тодi жодних проблем нi з школою, нi з формою, нi з пiдручниками. Вони у вiдповiдь: "не, ну як це, так не можна, ми ж iх любимо, це ж нашi дiти". Ну ось вашi дiти – одже будьте вдячнi за те, що Бог послав вам iх здорових i гарних. Багато людей можуть лише мрiяти про це i готовi вiддати всi грошi свiту за таку можливiсть, а у вас цей дар вже е. Подарунок долi. Любiть iх i робiть для них усе. І робiть так, щоб вони про це "все" навiть не дiзналися. Не любите – вiддайте до дiтбудинку. Чого скаржитися?

– Так, ви правi, – кивнула Ганна.

– Настiльки щасливi люди, а зовсiм не помiчають свого щастя. І в бiльшостi так, правда? Ось якби люди вмiли…

Чоловiк занурився у мiркування про те, що треба ловити момент i цiнувати маленькi радощi. А Нiколасу в свою чергу його недавнi вчинки перестали здаватися такими вже дивними. Вiн просто зрозумiв, що ця людина вiдрiзняеться. Вiн нi пiдприемець, нi iнвестор, нi полiтик. Вiн не входить в "ТОП 100", як бiльшiсть знайомих Нiколаса. Його немае на обкладинках журналiв, у нього не беруть iнтерв'ю i заробляе вiн зовсiм небагато. Але життя в ньому бiльше, нiж в всiх iнших разом взятих! Любовi, свiтла – справжнього свiтла, не телевiзiйного, бiльше, нiж в всiх людях, яких вiн колись зустрiчав. Взагалi. Бути постiйно з кислим виразом обличчя, не посмiхатися, бути вiчно зайнятим i незадоволеним, не вмiти радiти, або вiдноситися до життя, як до боротьби i випробування. Ця проста людина була i гарним чоловiком, i батьком. Його дiти, зiткнувшись зi складнощами, не думали "Не, батько мене вб'е". Вони думали зовсiм iнакше, що батьку можна подзвонити i попросити про допомогу. Адже виховувати дiтей в страху, означае бути не батьком, а деяким строгим наглядачем.

Треба вмiти правильно будувати стосунки зi своiм чадом i пiклуватися про нього до тих пiр, доки вiн не зможе робити це самостiйно.

– Ось тому, ми i боiмося, кажуть люди по – сьогоденню близькi, коли iм е про що помовчати, – кинув водiй фразу, що притягнула увагу Нiколаса. І вiн знову був повнiстю згоден з цiею людиною.

Роздумуючи про слова чоловiка, Нiколас знову дiстав телефон i продовжив вiдкривати непрочитанi повiдомлення. "Це ваш водiй Uber, я чекаю вас зовнi". Серце пропустило удар, Нiколас кинув швидкий погляд у бiк водiя, потiм нахилився до сидiння Ганни i, легенько торкнувшись ii плеча, показав повiдомлення, коли та обернулася.

Ганна розгублено i трохи перелякано подивилася на Нiколаса. Вона судорожно вдихнула i мiцно стиснула блокнот, що лежав на ii колiнах.

– У вас бензин закiнчуеться, – звернувся Нiколас до водiя. – Треба заiхати на заправку.

– Заiдемо, – кивнув чоловiк, – але тiльки не на цю, – вони промайнули повз, заклично миготливу вогниками, заправну станцiю. – Там деруть в тридорого.

– Я оплачу, якщо ми… – договорити Нiколас не встиг. Голосно вискнувши гальмами, розгорнувшись боком, iм перегородила дорогу iнша машина. Все вiдбувалося дуже стрiмко. Буквально за лiченi секунди, двое хлопцiв у масках пiдбiгли до дверей з боку Ганни i витягли ii з автомобiля. Дiвчина закричала, Нiколас зiбрався було кинутися iй на допомогу, але водiй, заблокувавши дверi, перегнувся мiж сидiнь i схопив його за рукав.

– Сидiти! – Крiзь зуби прошипiв вiн i, розмахнувшись, стукнув кулаком у вилицю. Удар вийшов несильним i змащеним через незручне положення водiя, але на кiлька секунд оглушив Нiколаса. Чоловiк пiдтягнувся вперед, знову завдаючи удару, але цього разу Нiколас встиг перехопити кулак i просунув водiевi ногою кудись у грудну клiтку. Той ахнув, смачно вилаявся i, дотягнувшись, струсив Нiколаса за грудки.

Ловець безуспiшно пробував дотягнутися до кнопки розблокування дверей, в занадто тiсному просторi було майже нереально вирвбити супротивника.

– Та вiдчепися ж ти, бiс тебе дери! – Люто прогарчав Нiколас. В цей час повернулися двое в масках i, витягнувши Нiколаса на трасу, кiлька разiв вдарили його кулаком по головi. Всi трое, разом з водiем, застрибнули в автомобiль i забрали з собою Ганну в невiдомому напрямку, залишивши Нiколаса лежати на узбiччi, поряд з покинутим стареньким мерсом.

Вiн рiзко сiв, трохи скривився вiд тупого болю у потилицi, здавив пальцями вiскi, намагаючись прийти до тями i, пiдхопившись побiг до машини. Сiв за кермо, сподiваючись, що ще не пiзно, що встигне наздогнати викрадачiв, але ключiв не виявилось нiгде, як i на пiдлозi, як i мiж сидiнь. Вiн зло вдарив долонями по керму. Треба було щось робити, щось вирiшувати. Нiколас дiстав телефон, але той розбився пiд час бiйки i не включався. В головi набатом стукала лише одна думка: "Ганну викрали". Їi викрали, а вiн зараз абсолютно безпорадний i не знае, як iй допомогти.



Приiзду полiцii Нiколас чекав у тому самому мерсi, вже бiльше години не знаходячи собi мiсця вiд хвилювання. Вiн встиг сходити на заправку, вiд якоi, на щастя, вони не встигли далеко вiд'iхати. Там подзвонив у вiддiлення, коротко змалювавши подiю, i навiть викупив у одного iз спiвробiтникiв його робочий телефон. Звичайний кнопковий, але ж з нього можна було дзвонити. Проте вся важлива i потрiбна iнформацiя залишилася в розбитому айфонi. На його iнстаграм пiдписувалося по кiлька мiльйонiв людей в годину. На даний момент його акаунт був найпопулярнiшим в iнтернетi, але зараз, коли це було так життево необхiдно, вiд його вiрноi "Банди" не було нiякоi користi. З ними було неможливо зв'язатися.

Нарештi явилися полiцейськi у компанii декiлькох журналiстiв. Нiколас на камеру переказав, як невiдомий водiй вивiз iх за мiсто, а потiм iх зупинила друга машина, i двое в масках викрали Ганну. Полiцейськi почали обшукувати автомобiль на предмет доказiв, а журналiсти продовжили зйомку репортажу.

Нiколас сiв у автобус, що проходив повз: "Петербург-Москва". Пасажирiв майже не було, так що йому дiсталося мiсце бiля вiкна. Автобус iхав повiльно, i легкi похитування дiяли, як снодiйне. Нiколас не спав бiльше доби, але через адреналiн, що ще не вщух, i переживання, не мiг заснути, все думаючи про подiю. В якийсь момент вiн все ж вiдключився, але його розбудив дзвiн мобiльного, в який вiн встиг переставити свою сiм-карту.

– Вiтаю, я хочу замовити «Пеперонi».

Нiколас подивився на екран телефону, потiм на всi боки – мабуть хтось помилився номером. Коли вiн купував кнопковий телефон, то розраховував, що у Ганни е його номер, i якщо iй вдасться втекти, вона зможе йому подзвонити, дати знати, що з нею все гаразд.

– Нiколас Романов слухае, – сказав вiн. – Ви впевненi, що не помилилися?

– Так, я б хотiла замовити пiцу на адресу.

– Ви дзвоните Ловцевi Снiв, щоб замовити пiцу? – Продовжував не розумiти Нiколас.

– Ну да, площа Театральна один, Великий театр, мала сцена.

– Проте це неправильний номер, дiвчина, я не доставляю пiцу. Кладу трубку, – Нiколас вже зiбрався було натиснути кнопку завершення дзвiнка, але на тому кiнцi судорожно заторохтiли:

– Нi-нi-нi. Нi! Ви не розумiете…

Автобус зупинився пiдiбрати ще одного пасажира, шум двигуна стих, i Нiколас, нарештi, змiг як слiд розчути голос тiеi, що дзвонила. Серце пропустило удар, залишки сонливостi, як рукою зняло, Нiколас вiд хвилювання пiдвiвся над сидiнням i знову опустився назад.

– Тепер зрозумiв, – видихнув вiн в трубку. – Ганна, це ти? Викрадачi поруч?

– Так, менi потрiбна велика пiца.

– Добре. А лiкарi потрiбнi? Подзвонити лiкарям?

– Нi, – сказала дiвчина i знову додала:

– З пеперонi.

Нiколас уткнувся лобом в долоню, благаючи всiх богiв, щоб автобус iхав швидше.

– Приiжджай, якщо зможеш, – прошепотiла Ганна.

– А якщо не зможу? – Навiщось запитав Нiколас, хоча для нього все давно було очевидно. Звичайно зможе, звичайно приiде. Тому що любить, тому що не зможе без неi i нiколи не пробачить себе за бездiяльнiсть.

– Тодi вважай, що дiвчина просто помилилася номером, – на цих словах Ганна поклала трубку.



"Зроби все, що зможеш, а в iншому покладися на долю".



Втративши будь-яке терпiння через неквапливу iзду водiя, Нiколас вискочив з автобуса. До Москви залишалося триста кiлометрiв, i добратися треба було чим швидше. Проте машини проiжджали повз, нiби не помiчаючи його. Вiн безуспiху махав руками, виставляв руку з пiднятим вгору великим пальцем i вже починав зневiрятися. Нарештi, бiля нього зупинився автомобiль. Нiби по iронii долi – мерседес-купе бiлого кольору. Правда, цього разу не старий i дешевий, а бiзнес класу. Молода дiвчина-водiй привiтно махнула йому рукою:

– А я вас впiзнала. Ви вже кiлька годин не виходите в ефiр. Що я можу для вас зробити?

– Менi треба за годину дiстатися до Москви, – схвильовано випалив Нiколас.

– Але це неможливо! – Здивовано ахнула дiвчина.

– Можливо, пустiть мене за кермо.

– Нi, – похитала головою водiй. – Даруйте, але машину менi купив мiй хлопець i…

Нiколас зняв iз зап'ястка золотий "Ролекс ":

– Ось, для вашого хлопця.

Дiвчина взяла годинник, а потiм, зiтхнувши, перелiзла на пасажирське сидiння.

Нiколас зберiгав спокiй, незважаючи на те, що зараз в серединi нього бушував шторм. Вiн завiв машину i почав ii розганяти. Зараз йому треба було покласти стрiлку спiдометра, i тримати ii в такому положеннi, як можна довше. Дiвчина ввiмкнула у себе прямий ефiр, щоб показати своiм пiдписникам несподiваного водiя-пасажира.

Нiколас кинув на неi швидкий погляд.

– Де ви гальмуете, там я на газ натискаю, – посмiхнувся чоловiк.

– Одного разу це вас згубить, – дiвчина похитала головою.



Не пройшло i години, а вони вже в'iхали в Москву. Не звертаючи уваги на гнiвнi гудки, Нiколас мчав на червоний, виiжджаючи на зустрiчну.

– Так теж не можна! Господи, ви нас вб'ете, – дiвчина схопилися за серце.

– Послухайте, зазвичай я так не роблю, але зараз червоний наш, зелений – загальний.

Зупинившись бiля Великого театра, Нiколас вискочив з машини. Дiвчина встигла крикнути йому:

– Ви допомагаете iншим, але хто допоможе вам?

Нiколас лише знизав плечима. І нiби у вiдповiдь на слова дiвчини, помiтив бiля театра кiлька чоловiк. Це була його Банда". Один з них протягнув Нiколасу новенький айфон:

– Чув, ваш розбився.

До коробки була прикрiплена записка: "Справжнi брати без запрошення приходять не лише на свято, але i на допомогу". Швидко переставив картку в новий телефон, Нiколас ввiйшов до театру, де тут же зiрвався на бiг, на ходу звiряючись з вказiвниками, що вели до малоi сцени.

Вiн вiрвався до примiщення, i рiзко зупинився, оскiльки там панувала абсолютна темрява. В цей момент його з силою вдарили по потилицi, ноги пiдкосилися, Нiколас рухнув на пiдлогу. Очi злипалися, як би вiн не намагався тримати iх вiдкритими. Свiдомiсть спливала. І нiби крiзь, закладенi ватою вуха, вiн чув голоси. Акторiв? Потiм почувся чiткий звук, наче всi вставали з крiсел – разом, практично синхронно. Застукали пiдбори. Нiколас нарештi прийшов до тями.

Вiн опритомнiв у порожньому залi, нiби чужа присутнiсть йому лише здалася. Здавалося всi тi люди не просто пiшли, а зникли, розчинилися в повiтрi. Цього разу горiло свiтло, освiтлюючи сцену i перший ряд. Вiн голосно кашлянув, звук вiддався луною, пiсля якоi знову настала дзвiнка тиша. Чому нiхто не привiв його до тями? Де ж всi люди? Охорона? Невже так просто залишили непритомну людину i пiшли? Звiвшись на ноги, Нiколас, трохи похитуючись i потираючи ниючу потилицю, рушив до единого виходу.

– Бiс! – Вилаявся вiн, посмикавши ручку. Дверi виявилися замкнутими. – Може за кулiсами е вихiд?

Нiколас обернувся i в жаху завмер на мiсцi. В центрi сцени хтось стояв. Стояв нерухомо, з опущеною головою, втупившись у пiдлогу. Статура явно була чоловiчою, але найголовнiше, на незнайомцевi був сiрий костюм, а його зовнiшнiсть була швидше схожа на маску "рептилоiда". Нiколаса перекрутило. Лише мить тому на сценi нiкого не було, вiн почув би кроки через акустику, не могла людина так швидко виявитися на тому мiсцi. Людина не могла, а ось iстота?

Придивившись, Нiколас побачив, що костюм на незнайомцевi роздертий, а видими частини шкiри блiдi, як у живого мерця. Треба було якось вiдвернути його увагу, спробувати сховатися або втекти чимдалi. Залишалося тiльки сподiватися, що за кулiсами е запасний вихiд iз залу. Намацавши в кишенi пару монет, Нiколас повiльно, намагаючись ступати, якомога тихiше, рушив через останнi ряди до правого краю залу.

Весь цей час, не зводячи погляду зi сцени, вiн йшов до середини, сiв навпочiпки i зiбрався, вже було кинути монети, щоб вiдвернути "рептилоiда", як помiтив силует, що стояв бiля виходу. Ще один! "Чорт, звiдки вiн там взявся"? – промайнуло в головi. По шкiрi пробiгли мурашки жаху i панiки. Вiн шпурнув фунтовую монету, та попала прямо у дерев'яний пiдлокiтник сидiння, тому пролунав гучний металевий звук. Оба "рептилоiда" пiдняли голови i, кiлька секунд постоявши на мiсцi, повiльним кроком пiшли до джерела шуму.

Скориставшись моментом, Нiколас слизнув уздовж стiни до кулiси, що закривала правий край сцени. Але звiдти до нього назустрiч вийшов ще один, перегородивши шлях до порятунку. Судорожно озирнувшись на всi боки, Нiколас помiтив, що iншi два стояли на тому мiсцi, куди вiн кинув монету i пильно дивилися на нього своiми жахливими очима, з вузькими витягнутими зiницями. Вони стояли, немов статуi, без единого руху. Спостерiгаючи за двома лiворуч вiд себе, Нiколас бiчним зором стежив i за тим, що стояв у сцени.

Вибору все одно не залишалося, "рептилоiди" могли накинутися на нього у будь-який момент, тому Нiколас побiг першим до виходу. Перемахуючи через сидiння, ящери кинулися за ним, третiй не вiдставав. Добiгши до задньоi стiни, Нiколас згорнув вправо i вiдчайдушно забив кулаками в дверi, в надii, що йому вiдкриють. Коли два чудовиська виявилися на центральному проходi, третiй вже пiдбiгав лiворуч, Нiколас кинувся в обхiд уздовж стiни по лiвiй частинi залу.

"Рептилоiд", що з’явився з – за кулiс, побiг так само, як i вiн, а iншi два знову вирiшили зрiзати шлях через крiсла. Забiгши за завiсу, Нiколас побачив, що з правого боку, е невеликий коридор, бiля якого стояли риштування i, радiючи несподiванiй удачi, побiг через сцену прямо до них. Виявившись на серединi, краем ока помiтив, що зал повний! Звiдки тут люди? Нiколас повернув голову, зiницi розширилися вiд жахливого видовища, що пробивало до тремтiння. В глядацьких крiслах сидiли вони i дивилися прямо на нього! Блiдi, з гримасами, що леденять душу, нерухомi, як мерцi – рептилоiди.

Не чекаючи, доки вся ця орава встане зi своiх мiсць i кинеться за ним в гонитву, Нiколас забiг в коридор, перевернувши за собою риштування, перегороджуючи тим самим, шлях. Опинившись бiля дверей з написом "запасний вихiд", вiн з розмаху врiзався в неi плечем, сподiваючись вибити. Але вона раптом рiзко вiдкрилася, i Нiколас буквально вивалився до свiтлого затишного примiщення.

–Ти хто такий? П'яний чи що? – Нiколас пiдняв погляд i побачив багрове вiд злостi обличчя охоронця театру.

– Нi, з чого ви взяли? Я прийшов за Ганною. Там, там. – Нiколас кивнув собi за спину. – Рептилоiди!

– Яка Ганна? Якi рептилоiди? В тебе голова розбита! – Перебив його охоронець i дiстав з кишенi телефон. – Алло? Швидка?

Нiколас на секунду прикрив очi, борючись з нудотою, що пiдступила, а коли вiдкрив, його вже клали на ношi санiтари. Не вже вiн примудрився знову втратити свiдомiсть?

– Як ти туди взагалi потрапив? – Схвильовано запитав один з працiвникiв швидкоi допомоги.

– Просто ввiйшов, там було незамкнено, – якик Нiколаса заплiтався.

– Вiдкрито? – Вигукнув охоронець. – Там ремонт йде повним ходом! Ти що, фарби надихався?

Перш нiж знову втратити свiдомiсть, Нiколас побачив Ганну, що стояла над ним. А потiм настала темрява.


































Глава 21




Стрiлки на годиннику показували сiм ранку. Багрянi променi сонця забарвили кiмнату лiтнього комiсара в новi вiдтiнки, пройшовшись мазками по меблях, стiнах i пiдлозi. Життя за вiкном вже кипiло щосили, стукали по рейках електрички, у вiдкрите вiкно спальнi доносився шум гудкiв автомобiлiв i вiддалених розмов.

Щось бурмочучи собi пiд нiс, Лангре поклав у сумку останню сорочку i, закрив ii, почухав за вухом собаку, що заважала пiд ногами. Випрямившись, вiн поправив комiр пальто, пригладив волосся, окинув швидким поглядом свое вiдображення в дзеркалi.

– Дорогий, – дружина, що пiдiйшла, змахнула з його плеча невидимi порошинки, – ти головне не накручуй себе. Подумаеш, перелiт. Цей хлопчик без тебе не впораеться, тiльки ти зможеш йому допомогти. Не вiдпускати ж його зовсiм одного у Стамбул?

Лангре голосно зiтхнув. Народившись у Монмартрi, вiн так за все життя нiде i не побував, крiм Парижу i його околиць. Хоча ще з пiдлiткових рокiв мрiяв побувати в рiзних куточках свiту, прогулятися по вуличках Стамбулу, побачити своiми очима пiрамiди Єгипту та Китайську стiну. І ось, хто би мiг подумати, в його шiстдесят це все ж станеться – перша подорож. Лангре струсив головою, пiдхопив дорожню сумку i вийшовши iз будинку, дав собi обiцянку, що в наступну поiздку обов'язково вiдправиться у компанii дружини.

На вулицi його вже чекав Стажер за кермом свого "Рено".

– Купив квитки? – Пристебнувши ремiнь безпеки, коротко запитав Лангре. Стажер тiльки кивнув. Вони iхали мовчки, кожен думаючи про свое.

Опинившись в аеропорту, Лангре насамперед пiдiйшов до екрану, де транслювався час вiдправлення i прибуття рейсiв. Трохи заспокоiвшись, оскiльки до iх лiтака залишалося ще досить часу, комiсар вирушив в одну iз закусочних скоротати хвилини i вiдвернути себе вiд переживань перед першим в життi польотом. Шматок в горло не лiз, тому вiн обiйшовся лимонадом, який, до речi, коштував невиправдано дорого.

Час за переглядом новин, по телевiзору у кафе, промайнув, як одна мить. І ось Лангре вже сiдав на свое мiсце поряд iз Стажером, кидаючи схвильованi погляди у iлюмiнатор. Летiти треба було три з половиною години, i комiсар вже починав шкодувати, що не прихопив з собою заспокiйливе або, на крайнiй випадок, легке снодiйне. Помiтивши його стан, Стажер запитав:

– Боiтеся? Боiтеся смертi?

– Боюся, – кивнув Лангре. – Особливо зараз. Не довiряю лiтакам, передчуваю, що всю дорогу буду тiльки i думати про те, що "Не готовий помирати". Хоча хто з людей взагалi готовий? Я боюся смертi, оскiльки не знаю, що за нею, за тiею межею. Тому треба свое життя будувати так, щоб не боятися Кiстлявоi. Щодня робити благi справи, щось корисне, щодня завойовувати, заслуговувати собi мiсце, скажiмо, заробляти собi мiсце в раю. Тому, якщо тобi страшно, значить, тобi ще треба працювати.

Лангре прикрив очi, коли вони злетiли i вiдкрив iх тiльки через пару хвилин, почув питання стюардеси. Та запитувала, чи е на борту полiцейськi.

– Ти йди, – Лангре махнув рукою Стажеровi. – Я вже на пенсii.

Щоб не хвилювати пасажирiв, стюардеса вiдвела Стажера у вiдсiк для працiвникiв:

– В пасажирки вкрали сумочку, – схвильовано сказала вона. – В нiй документи, грошi, iгрова приставка. Вона засмутилася i закрилася в туалетi, дуже переживае, як i ii батько, який нас повiдомив про подiю.

– Давай сюди свою дудку, – гмикнули за спиною Стажера. Той обернувся через плече, анiтрохи не здивувавшись, що Лангре не змiг "всидiти на пенсii" довше за п'ять хвилин.

Взявши протягнуту Стажером електронку, Лангре сiв навпочiпки перед замкнутими дверима вбиральнi. Зробивши кiлька глибоких затягувань, вiн випустив густий дим в замочну щiлину. Дверi тут же вiдкрилися, з кабiнки вийшла заплакана дiвчина i, знайшовши поглядом свого схвильованого батька, кинулася в його обiйми.

– Скажу вiдразу, – Лангре перевiв погляд з батька дiвчини на стюардесу. – Зараз безглуздо пiднiмати панiку – в лiтаку знайти злодiя майже нереально. Пiсля посадки зможемо вичислити нашого злочинця. А доки просто заспокойтеся, випийте чаю та вiзьмiть себе в руки.

Лангре i Стажер повернулися на своi мiсця, трохи схвильованi. Комiсар похитав головою:

– Сьогоднi вже нiхто з впевненiстю не може стверджувати, що знае, що насправдi вiдбуваеться в свiтi. З'явилося багато теорiй тих, що суперечать одна iншiй. Невже е таемний уряд, який органiзовуе всi вiйни i бiди? – Вiн зробив ковток води з невеликоi пляшки. Чергова хвиля скандалiв проти сера Альприма почалася минулого року. І повинна була закiнчитися для нього дуже сумно. Йому повиннi були пред'явити докази, спростувати якi вiн був би вже не в силах.

– Йому б нiхто не допомiг? – Запитав Стажер.

– Йому загрожував довiчний термiн. Полiцiя Монмартра працювала швидко i жорстко. Вони розумiли, що його могли прибрати в будь – який момент, щоб вiн не встиг розкрити iншi iмена. Але завдяки наполегливiй роботi, полiцiя змогла вийти на мiсцезнаходження Братства Дев'яти Невiдомих. Побоювання полiцii пiдтвердилися, i сера Альприма прибрали. Проте спецслужбам вдалося з'ясувати одну адресу. Мiсце, де зберiгаеться елiксир безсмертя, – вiдповiв комiсар, вiдкинувшись на спинку крiсла.

– Виходить, що скоро цю справу можна буде вважати закритою? Коли вiдшукаеться елiксир?

– Взагалi, полiцiя розворушила це ‘’осине гнiздо’’ i оголосила полювання на всiх, хто брав участь в злочиннiй дiяльностi. Якщо звернутися до даних, то можна побачити, що в Італii спостерiгалося, щось схоже на землетрус. Насправдi, це вiйськовi знищували бункери та тунелi, що належали Таемному Братству.

– Це правда? – Засумнiвався Стажер.

Лангре тихо розсмiявся:

– Звичайно ж нi. Елiксир – всього лише казка. Як i таемнi Братства.

– Я майже вам повiрив, – пирхнув Стажер. – Адже людям потрiбнi i казки i таемницi.

– Надiя людям потрiбна. Слава потрiбна людям, – Лангре провiв рукою по волоссю.

– Епоха слави i надii, – задумливо протягнув Стажер.

– Слава, за допомогою якоi, можна набути безсмертя i надiя, яка дае нам сили шукати цю славу. Надiя стати щасливим або багатим. Надiя, що кохана людина не помре. Надiя жити вiчно. Вона бувае рiзна.

– Надiя – синонiм вiри? Як вважаете? – З цiкавiстю запитав Стажер.

– Звичайно. І чим швидше ти це зрозумiеш, тим легше тобi буде жити.

На цьому вони замовкли на деякий час. Стажер занурився у телефон, щось захоплено читаючи, а Лангре, нарештi розслабився, заколисаний шумом двигуна.

– Щодо показу Ганни, – трохи почекавши подав голос Стажер. – Я зрозумiв, що менi нагадав дизайн ii одягу. Занадто вже схоже на картини рептилоiдiв, особливо тринадцяте вбрання, – вiн повернув свiй телефон екраном до комiсара. – Їi батько так само буде присутнiм на показi, зараз вiн летить з Москви до Стамбулу. Як вважаете, варто з ним поговорити?

Взагалi останнiм часом у нього досить насичене подорожами життя. Лондон – Францiя, потiм Москва, тепер ось до Стамбулу вирушив.

– Довiдайся, хто лiтав з ним. Можливо, знайдеш збiги, – Лангре задумливо стиснув губи. – Хоча, я майже впевнений, що знайдеш.

– Хвилину, – Стажер знову втупився в екран мобiльного. – В мене е доступ до спискiв пасажирiв. Зараз зажену через фiльтр. Так, е три прiзвища. Вони всi французи. Ви знову виявилися правi.

– Тепер потрiбнi iх фотографii.

– Я тут погортав сторiнку деякого Нiколаса Романова. Що iх зв'язуе з Шиян? – Спохмурнiв Стажер. – Вони разом в прямому ефiрi шукають елiксир безсмертя.

– На показi мод все i дiзнаемося, трохи чекати залишилося, – знизав плечима Лангре.

– Нарештi ми зловимо цього художника, – Стажер стиснув руки у кулаки.

Лангре кивнув стюардесi i попросив принести трохи вiскi. Наступнi три години польоту вiн повiльно цiдив мiцний обпалюючий напiй, проводжаючи похмурим поглядом пасажирiв, що проходили повз. Врештi-решт, Стажер не витримав i запитав:

– Ну що? Вже знаете, хто злодiй?

– Пiдлiток з рюкзаком "Саймон", – гмикнув Лангре.

– О, у мене в шкiльнi роки було таке прiзвисько. Я займався боксом, i завжди мiг за себе постояти. – Стажер пiдкинув брови. – І як ви дiзналися?

– Спочатку я подумав, що злодiй пiде до вбиральнi, щоб там оглянути вкрадене, дiзнатися, за що взагалi ризикуе. До вбиральнi ходило п'ятнадцять чоловiк – пенсiонери, i матусi з дiтьми. Серед них не було пiдозрюваного, оскiльки наш злодiй розкусив мiй план i не пiшов перевiряти. Але вiн теж стежив за проходом до туалету, як i я.

– Злодiй не здогадався, що у вас е план "Б". Дуже розумно. Можна його брати?

– Фас, Симон! – Усмiхнувся Лангре.

– Саймон! – Виправив його Стажер i одразу пiднявся зi свого мiсця, широко посмiхаючись, пiдiйшов до хлопчини.

Той перелякано сiпнувся, але дiватися було нiкуди. Комiсар простежив за тим, як злодiй протягнув сумку Стажеровi, а потiм похнюплено опустився назад у свое крiсло, чекаючи посадки i подальших розглядiв.

– Я тут знайшов дещо цiкаве, – Стажер протягнув свiй мобiльний комiсаровi. – Репортаж на росiйськiй, але е французькi субтитри. Раджу вам подивитися.

Лангре зацiкавлено пожував губу i, надiвши навушники, подивився в екран телефону.

– Автомобiль таксi Hyundai Solaris, в якому знаходився Нiколас Романов, вiн же Ловець Снiв, зупинився на свiтлофорi, – стоячи на узбiччi траси, заговорила ведуча новин. – До нього пiд'iхав iнший автомобiль, з якого вишли двое невiдомих в масках i зробили кiлька пострiлiв, а потiм розбили скло заднiх дверей. Зловмисники побили Романова i викрали пасажирку Ганну Шиян. Водiй таксi виявився спiльником. Пограбування, згвалтування, викрадення i навiть сексуальне рабство – так може закiнчитися звичайна поiздка в таксi.

Для розшуку i затримання зловмисникiв введений план "Перехоплення". На мiсцi подii працюе слiдче – оперативна група. Тепер кiлька слiв постраждалому Ловцевi снiв, – ведуча протягнула мiкрофон трохи збитому з пантелику, збентеженому Нiколасу.

– Я викликав таксi i автомобiль потрапив в мiй прямий ефiр. Думаю, це дещо вибило з колii водiя. Далi вiн поводився досить дивно. Пропонував цукерки, купив квiти, потiм менi прийшло повiдомлення вiд справжнього водiя таксi, але я не подав вигляду. Встиг непомiтно попередити Ганну, йому сказав, що ми дуже поспiшаемо, i нас чекають на показi. Далi я спробував вмовити його зупинитися на заправцi, в нього майже закiнчився бензин, але вiн вiдмовився. Незабаром пiсля цього, дорогу перекрив другий автомобiль i… все сталося занадто швидко.

Коли вони зникли, я змiг добiгти до заправки i викликати полiцiю.

– Значить, ти вважаеш, що Ганна Шиян – це "наш" художник, який пiдписуе картини "А.К."? – Серйозно поставив питання Лангре.

– Так, так вважаю. І що тепер робитимемо? – Схвильовано сказав Стажер.

– Навчися розставляти пастки.




Глава 22




"І в гарному саду змii водяться".

Гай Юлiй Цезар.



Нiколас опритомнiв у лiкарнянiй палатi. Потилиця саднила, а в головi трохи шумiло, але в цiлому вiн почував себе цiлком стерпно. Пiдвiвшись на лiктях, Нiколас обвiв палату поглядом i полегшено видихнув, коли побачив Ганну. Та спала у крiслi, пiдiгнувши пiд себе ноги – як завжди неймовiрно прекрасна. Мабуть, чекала, коли вiн опритомнiе i сама не помiтила, як задрiмала. Слава богам вона була в безпецi. Нiколас правда не розумiв, як iй вдалося вирватися з лап викрадачiв, але з цим вiн розбереться пiзнiше.

Найголовнiше, що зараз вона була поруч, що все було недаремно.

Ганна раптом здригнулася i рiзко розкрила очi. Вона кiлька разiв моргнула, нiби проганяючи сон, а, помiтивши, що Нiколас прокинувся, тепло йому посмiхнулася.

– Я вже зачекалася тебе, тiльки що менi приснився жахливий кошмар, – дiвчина помасажувала вiскi i звiсила ноги на пiдлогу. – Приснилося, що я померла.

– Багато людей вважають, що смерть увi снi – самий кращий спосiб померти. Спокiйно, без тортур або болю. Один мiй друг говорив, що ангели забирають тих, хто помирае увi снi на небо. Але iнодi попадаються незграбнi ангели, якi можуть випадково впустити iх назад. Розкажи, – попросив Нiколас, – що тобi снилося?

– Увi снi я усвiдомлювала, що сплю, що застрягла в жахiттi. В пам'ятi спливали тiльки окремi короткi уривки з мого життя. Вони крутилися, немов осiнне листя на вiтрi, i я нiяк не могла вхопитися, впiймати хоч один. Нiби деяка сила заважала всiм спогадам з'еднатися, щоб я не змогла побачити картину того, що вiдбуваеться цiлком. Спочатку я йшла пiзно ввечерi через парк, але дорога все нiяк не закiнчувалася, а тiнi навкруги здавалися живими.

Потiм картинка змiнилася i я опинилася у своему лiжку, в iзголiв’i висiв ловець снiв, хоча я не пам'ятала, звiдки вiн у мене з'явився. Пiсля – настала пiтьма, i я опинилася у величезному лабiринтi, де не було нiчого, крiм голих сiрих стiн, – Ганна мерзлякувато щулилася i обхопила себе за плечi. – Я побiгла, намагаючись знайти вихiд, бiгла так довго, що втратила вiдлiк часу. Втiм, там воно не мало нiякого значення. В наступний момент я помiтила чийсь силует. Пiдбiгла, торкнула за плече, а вiн впав, як пiдкошений. Нiби марiонетка, в якоi обрiзали всi ниточки. Побачивши його мертве, блiде обличчя, я закричала i побiгла в iнший бiк. Я вiдчувала, що це не простий сон, що все по-справжньому. І вiд цього, мерцi, що нерухомо стояли навкруги, лякали ще сильнiше. Там були i чоловiки, i жiнки, i дiти i люди похилого вiку. В якийсь момент нескiнченного бiгу я почала згадувати. Як йшла через парк i побачила ловець снiв, що лежав на лавцi, – круг, в серединi якого складна павутина з червоноi нитки, а з бокiв чорне пiр'я. Я пiдiбрала його, а далi все було, як в туманi.

Саме тодi спогади i стерлися, – Ганна нахмурила брови. – Прийшовши додому, я вiдразу повiсила його в iзголiв'i лiжка. Зараз я пам'ятаю, що сидiла як загiпнотизована i дивилася на нього годинами, пiсля заснула, а прокинулася вже тут. Тепер я все зрозумiла, Нiколас, – Ганна мiцно стиснула його долоню в своiх руках, шукаючи пiдтримки. – Я мертва. Назавжди залишилася в тому чортовому лабiринтi, як i тi, iншi, мерцi. То був не ловець снiв, а ловець душ, – Ганна хлипнула i вiдчайдушно заголосила.

– Ти не там, мила моя, – Нiколас погладив ii по волоссю. – Ти справжнiсiнька i найживiша з всiх, кого я знаю.

Дiвчина трохи вiдсторонилася вiд нього, щоб подивитися Нiколасу в очi. Вона знову хлипнула:

– Що ти маеш на увазi?

– Ти наiвна i щира, якщо тобi боляче ти плачеш, а сльози – не ознака слабкостi, вони означають, що в тебе е душа, – Нiколас тепло посмiхнувся. – Сни нiколи не сняться просто так, ти перехвилювалася, тому i опинилася в кошмарi.

Нiколас пригладив волосся Ганни, що розтрiпалося, не вiдводячи погляду вiд ii очей насиченого шоколадного кольору. Вiн мiг дивитися в них вiчно, помiчати кожну змiну. Вiн вже знав, що коли Ганна щаслива ii очi iскряться теплим медовим кольором, а коли злиться – в них бушуе справжнiй шторм, здатний перемолоти кораблi i скелi.

– Я хочу завжди засинати i прокидатися з тобою. Щоб обiйняти i втiшити, якщо тобi насниться кошмар. Щоб бути поруч. Обiйми, в нашому випадку – найправильнiший засiб заспокоiтися.

Ганна легенький стиснула його мiзинець:

– Кажуть, що якщо людину взяти за мiзинець, коли вона спить, вона вiдповiсть на всi питання.

– І що ж ти хочеш дiзнатися? – Посмiхнувся Нiколас.

– Хто ти по знаку зодiаку?

– Свiтляк, – Нiколас заливчасто розсмiявся.

– Але такого знаку не iснуе.

– Нiяких не iснуе, – знову розсмiявся Нiколас.

– Коли я вперше тебе побачила, в мене серце завмерло, – призналася Ганна. – Я зрозумiла – з цiеi митi мое життя змiниться. Я дивилася в твоi зухвалi очi i вiдчувала, що спокою з тобою не буде. І що саме тебе я чекала все свое життя. Тебе одного.

Нiколас здивовано округлив очi. Ганна вперше настiльки вiдкрито говорила про своi почуття до нього.

– Я не знаю, якi ще таемницi ти зберiгаеш, – вiн ласкаво провiв пальцем по щоцi дiвчини, – але в одному впевнений точно: я дуже щасливий, що зустрiв тебе.

Ганна прикрила очi, потягнувшись за поцiлунком, i перелякано вiдскочила, коли дверi в палату рiзко вiдчинилися. Вони з Нiколасом роздратовано подивилися на непроханого гостя. Ним виявилася молода дiвчина з перебинтованою рукою в недбало накинутому поверх куртки халатi. Здоровою рукою вона дiстала букет з трьох пишних пiонiв, що розпустилися, i маленьку коробочку полуницi.

– Вiтаю, мене звуть Катя Фост, – дiвчина поставила подарунки на тумбочку, – прийшла вас вiдвiдати.

– Ви мене вибачте, звичайно, – Нiколас пiдкинув брови. – Але ви хто взагалi?

– Як це "хто"? – непiдробно розгубилася дiвчина. – Я з вашоi "Банди". Мiй чоловiк працюе в цiй лiкарнi стоматологом, вiн менi i розповiв, що ви тут. Ось я i примчала. Як ви себе почуваете?

– Я в порядку, але як тебе взагалi сюди пустили? – Продовжував не розумiти Нiколас.

Дiвчина помахала перебинтованою рукою.

– Купила в аптецi бинт, перемотала руку, на прохiднiй сказала, що на перев'язку. Почувала себе таемним агентом на спецзавданнi, – дiвчина весело пiдморгнула. – Все нашi хвилюються. Ви давно не виходили в ефiр!

– Я виправлюся, – Нiколас кивнув на свiй телефон.

– Ну, якщо в вас все добре, я пiду, – широко посмiхнувшись, дiвчина вiдважила жартiвливий уклiн i вискочила з палати.

– Несподiвано, – порснула Ганна. – В тебе дуже наполегливi фанати, з-пiд землi дiстануть, щасливчик.

– Щасливчик? – Порснув Нiколас. – А тобi що треба для щастя?

– Букет пiонiв, – Ганна пiдхопила квiти i занурилася носом в один з бутонiв.

– І все? – Здивувався Нiколас.

– Все. – Кивнула дiвчина.

– Ти взагалi нормальна?

– Нормальна, ненормальна, зате я щаслива, в мене е букет пiонiв.

Нiколас дивився на неi – усмiхнену, неймовiрно спокусливу навiть в теплому в'язаному светрi i розумiв, що яскравiше i гарнiше немае нiкого в цiлому свiтi.

– А ти даруватимеш менi квiти? – Дiвчина лукаво посмiхнулася.

– Обов'язково. Якi захочеш.

– Неважливо якi, головне вiд тебе.

– Розповiси, звiдки у жiнок така пристрасть до квiтiв?

– Ну-у-у, – задумливо протягнула Ганна. – Квiти для нас, як поцiлунки. Прокинешся, побачиш букет i нiби вся зацiлована тобою.

Ганна раптом насупилася i вiдiйшла до вiкна, за яким виднiлося похмуре небо Пiтера i невеликий скверик. Вона опустила руки, впустивши квiти на пiдлогу.

– Я здаюся. Бiльше немае сил, вiрити в те, чого не буде.

Нiколас пiдняв квiти, поклав на пiдвiконня i обiйняв ii зi спини:

– Улюблена квiтка – це, передусiм вiдмова вiд всiх iнших квiток, iнакше вона не здасться найпрекраснiшою.

– Мiй свiт, не схожий на твiй. Тут не про логiку. Не про систему правил. Тут про вiдчуття i сприйняття, про емоцii, – Ганна судорожно зiтхнула. – Тут не важливо, хто правий. І я вiдкриваю дверi, ризикуючи як нiколи. І дуже – дуже боюся, що впустила не ту людину в свое море i вона вб'е моiх риб. Заходь, але пам'ятай: мiй свiт, не схожий на твiй.

Нiколас похитав головою. Погляд впав на коробочку з ягодами, принесеними несподiваною гостею. Залишивши Ганну бiля вiкна, вiн вiдкрив кришку i висипав всi ягоди в смiттевий кошик.

– А я не люблю полуницю. Я iнший, менi до вподоби суниця. Вона насправдi краща i кожен це знае. Будь-хто може нарвати полуницi, а щоб зiбрати суницю, треба попрацювати, я б навiть сказав, докласти зусилля. Так от, ти – суниця. І мова зараз не про ягоди.

Обернувшись, Ганна зазирнула в його очi. Ганна дивилася на нього, як на переможця. Нiколас вже зустрiчав такi погляди у своему життi, але цей був найзначущий зi всiх.

– А дозволь, я тебе зацiлую? – Прошепотiв вiн.

– А дозволь, я тобi не дозволю, – посмiхнулася Ганна.

– Переспимо? – Нiколас пiдкинув брови.

– Кого? – Весело розсмiялася дiвчина. – Гаразд, – покликала вона, – йди сюди, цiлувати мене будемо.

Клацнувши дверним замком, Нiколас замкнув дверi i неквапливо обернувся. Ганна вже встигла зняти светр i тепер, трохи хвилюючись, намагалася розстебнути блискавку джинс, що заiла. Вiн накрив ii руки своiми.

– Я допоможу.

Дiвчина прикрила очi i, зарившись пальцями в його волосся, закинула голову вгору, вiдкриваючи доступ до своеi шиi. Нiколас припав губами до нiжноi шкiри, вдихаючи легкий квiтковий аромат бажаного тiла. Вжикнула блискавка…



Надiвши светр, Ганна почала розчiсувати волосся.

– А раптом у нас не вийде? – Вона подивилася на Нiколаса. – Мало що?

– Вийде, я точно знаю.

– А я ось не впевнена. В мене неприемний характер.

– Не вигадуй. Ти сама краща жiнка з всiх, кого я зустрiчав. І я хочу бути з тобою. Бути, розумiеш? Не просто переспати, а засинати i прокидатися поруч. І сидiти поруч на диванi ввечерi, коли вже немае сил навiть говорити. Просто мовчки бути.

Ганна закусила губу. Цей чоловiк, Нiколас, нiби читав всi ii думки. Читав ii, як вiдкриту книгу. Несподiвано, спонтанно вона знайшла свою людину, того, з ким хотiлося провести залишок свого життя. В очах Нiколаса вона бачила свое майбутне, i пiсля стiлькох рокiв самотностi iй вперше захотiлося замiж.

– Ти б одружився зi мною? – Пошепки запитала вона.

– Так, – без роздумiв вiдповiв Нiколас.

– Ти тiльки не кидай мене, – попросила дiвчина. – Інакше це розiрве мене на частини.

– Назавжди.

– Не люблю слово "назавжди". Воно брехливе i лицемiрне, – Ганна похитала головою. – Ти краще пообiцяй менi, що будеш зi мною сьогоднi, до ранку або до вечора. Обiцяй це щодня.

– Обiцяю, – м'яко посмiхнувся Нiколас.

Хтось смикнув за ручку, але дверi були все ще зачиненi. Нiколас поспiшив вiдкрити iх.

– Вiтаю, – до палати ввiйшов сивий чоловiк у халатi лiкаря. Нiколас швидко прочитав напис на бейджику. До них завiтав завiдувач вiддiленням.

– Вiтаю, доктор, менi ж не пора наглядати собi труну? – Нiколас округлив очi в удаваному жаху.

– Що ви таке кажите? Знаете, як нас за це лають? – Посмiхнувся у вiдповiдь доктор. – Ну, згортання в вас повiльне, але ви не хвилюйтеся! В усьому е своi плюси – якщо вас пiдстрiлять, помрете швидко, без зайвих мук. Насправдi, – тон лiкаря рiзко змiнився, ставши серйозним, без краплi веселощiв, – я затримався, оскiльки чекав результату ще одних аналiзiв.

Лiтнiй чоловiк подивився на Ганну i, кивнувши в бiк Нiколаса, запитав:

– Вiн в курсi?

На очi дiвчини навернулися сльози, вона похитала головою i знесилено, опустилося на краечок лiкарняного лiжка. Абсолютно не розумiючи, що вiдбуваеться, Нiколас тут же виявився поряд з нею, заспокiйливо взявши ii за руку i переплiв iх пальцi.

– На жаль, результати такi ж, – iз спiвчуттям сказав доктор. – Нiяких змiн.

– Що вiдбуваеться? – Не втримався Нiколас. – Про що вiн говорить, Ганна?

– Скажiмо так, – дiвчина зробила глибокий вдих, збираючись з силами, – я з тих, хто не доживе до своеi старостi. – Помiтивши здивований погляд Нiколаса, вона тихо додала:

– Я помираю.

Вона на секунду примружилася:

– Я тебе люблю.

В ii словах були суцiльнi безнадiйнiсть, вiдчай i упокорювання.

– Я, правда, дуже тебе люблю i моi почуття до тебе абсолютно божевiльнi.

– Розкажи менi все, – тихо попросив Нiколас.

– Менi б хотiлося змiнити у своему минулому не вибiр хлопця, iнституту, професii, не помiняти зачiску або мiсце проживання, нi, а просто той момент, коли всi закрилися вiд мене в кiмнатi, мама повiдомила свiй дiагноз, i я пiдслуховувала це чортове слово "рак". Менi було дванадцять, i вони вирiшили, що я занадто мала, щоб зрозумiти. Я б все вiддала, щоб тi пiвроку знати, що вони в мене з нею останнi. Несправедливо, що знали всi, крiм мене. Для мене ii смерть стала шоком.

– Мами бояться за наше життя. Але вони не знають, як сильно ми боiмося, життя без них. – Нiколас, що пережив смерть батькiв, розумiв ii, як нiхто. Вiн уткнувся носом iй у скроню.

– В двадцять рокiв мое життя перевернулося в другий раз, – продовжила дiвчина. – Коли тобi двадцять, ти не думаеш про смерть. Але все мiняеться, варто тiльки вiдчути ii поряд з собою. Я була у лiкарнi. Дiзналася дiагноз – вирок. Я повернулася додому, як завжди, мене зустрiв батько. І тут я подумала, адже не важливо, на скiльки я йду з будинку – на цiлий день або за покупками, вiн проводжае мене, як востанне i радiе, навiть якщо я повернулася через десять хвилин. Вперше в життi я подумала, що я правда можу пiти з будинку i не повернутися.

Нiколи не могла вiдповiсти на питання, ким хочу стати. Вищу освiту здобувала за принципом "у чому розбираюся". Інтерес до своеi спецiальностi втратила ще до третього курсу i, якщо чесно, дуже хвилювалася про свое майбутне. А пiсля дiагнозу всi страхи, як рукою зняло.

Повисло мовчання, яке порушив лiтнiй доктор :

– В Ганни хвороба Бехтерева. Анкiлозуючий спондилоартрит. Захворювання е запаленням мiжхребцевих суглобiв, яке призводить до iх зрощення, через що хребет опиняеться, як би в жорсткому футлярi, що обмежуе рухи. Хворобливiсть i напруга м'язiв спини, зменшення об'ему рухiв у хребтi. По мiрi прогресування захворювання, вiдбуваеться посилення больового синдрому i розширення його меж на весь хребет, з'являються болi i в тазостегнових суглобах.

– Медицина рухаеться вперед! – Нiколас рiзко пiдкинув голову. – Невже немае нiякого лiкування?

– Своечасне лiкування лише уповiльнюе розвиток хвороби i пiдвищуе якiсть життя, але при цьому не усувае причину розвитку захворювання, – доктор похитав головою.

Нiколас судорожно вдихнув повiтря. Лiкар зiбрався вже було йти, але поглядом слизнув по смiттевому кошику, де лежала коробочка з ягодами полуницi, i раптом сказав:

– Якщо в геном полуницi ввести ген антифризового бiлку полярноi риби, то вийде супер ягода, якiй нiякi морози не страшнi. Якщо перекласти мову науки на загальнозрозумiлу, то ГМО – деякий органiзм, в геном якого були "вбудованi" стороннi гени. Подiбна "операцiя" робиться, зрозумiло, тiльки з кращих мотивiв. Адже отримати продукт, невразливий для шкiдника або здатний протистояти посвсi i морозам, продукт, врожайнiсть якого пiсля "модифiкацii" збiльшуеться в десятки разiв – чи не це мрiя Мiчурiна?

На цiй несподiвано-дивнiй нотi лiкар покинув палату, залишивши приголомшеного новинами Нiколаса i пригнiчену Ганну наодинцi, шукати розради в обiймах один одного.

Нiколас поправив шарф Ганни, прикриваючи голу шию вiд поривчастого вiтру, який трохи не збивав iх з нiг, як тiльки вони вийшли з будiвлi лiкарнi.

– В нашоi iсторii обов'язково буде щасливий кiнець, чуеш? – Вiн проникливо заглянув дiвчинi в очi. Та вiдсторонено кивнула, нiби витаючи думками десь далеко звiдси.

– Я все улагоджу i розпочну з гонки за часом, – швидко пiдключившись до прямого ефiру, Нiколас коротко змалював пiдписникам ситуацiю зi своею вiдсутнiстю, пiсля чого додав:

– Банда! Менi потрiбний зелений коридор до аеропорту. Без вас я не впораюся.



Мабуть, це стало iх маленькою традицiею – вести довгi розмови, поки водiй таксi мчить iх до черговоi точки. Пригоди, на якийсь час вiдступали i пiд мiрний звук мотора, в теплi салону, хотiлося поговорити. Подiлитися думками i почуттями, чого вони часто не встигали зробити в вiчному поспiху i гонитвi за таемницями.

– Знаеш, я завжди мрiяла вiдправитися у подорож. Одна або з тим, кого я люблю. Хотiла втекти, дослiджувати мiсця, спати в машинi. Зупинятися, просто, щоб помилуватися видом. Вiдвiдувати музеi i всiлякi кафе. Слухати улюбленi альбоми по дорозi. Мати «Полароiд». Робити гарнi фотографii сходу сонця. Фотографувати себе. Бiгати через лiс. Гнатися за туманом i сонцем. Витрачати час на полi, щоб зробити вiнок з квiтiв. Вiдчувати вiтер у волоссi. Купувати сувенiри. Зустрiчати людей. Спостерiгати.

Хотiла створювати спогади, – Ганна задумливо провела пальцями по вiкну, за яким проносилися тротуари, дерева i рiдкiснi перехожi.

– Хороша мрiя. І ми ii скоро виконаемо. Розпочнемо життя з чистого аркуша, – Нiколас мiцно стиснув ii руку.

– Менi б хотiлося побачити Рим, побувати в Парижi, Лiсабонi, Неаполi. Купити будинок в Тосканi i вирощувати виноград. Вiдправитися на Гаваi i зникнути з виду приблизно на мiсяць. Побачити кориду. Створити парфюм на пiвднях Францii, прочитати якомога бiльше книг i хоч одну написати. Хочу купити спорт кари i iхати по гладкiй дорозi, з крутими гiрськими кручами на фонi морського бризу. Нiчого не боятися, намагатися бути мудрiше, займатися кiнним спортом, альпiнiзмом i серфiнгом. Пожити в Альпах, знявши будиночок на околицi лiсу. Врятувати життя хоча б однiй людинi. Говорити на п'яти мовах. Хочу любити прекрасного чоловiка i бути матiр'ю чотирьох дiтей. На заходi свого життя поiхати на Батькiвщину. Побудувати будинок в горах бiля рiчки i, коли прийде мiй час, помираючи, усвiдомлювати, що прожила прекрасне життя, i нi за чим не шкодую.

– Я зроблю все. Все, щоб кожна твоя мрiя збулася.

– Ми подорожуватимемо свiтом?

– Останнi днi ми тiльки цим i займаемося, – тепло посмiхнувся Нiколас.

Вони все ж встигли на лiтак. Ганна вiдкинулася на м'яку спинку сидiння, кинула короткий погляд на Нiколаса, який, як не боровся зi сном, заснув через пiвгодини польоту. Все ж позначилося потрясiння i напруга останнiх днiв. До того ж, хоч i невелика, але травма. Не хотiлося занадто часто тривожити його душу розмовами про те, щоб вона хотiла зробити, про те, що нiколи не зробить через хворобу. Як би не храбрував цей чудовий чоловiк, як би не хотiв все виправити, ii тiло на жаль, було не полагодити, а хворобу не викоренити.

Дiвчина дiстала з сумочки свiй блокнот з ескiзами i, перегорнувши його до середини, де починалися чистi сторiнки, почала писати.



"Це життя. Таке крихке, дорогоцiнне, непередбачуване. Щодня – безцiнний подарунок, а не данiсть. Зараз менi двадцять два. Я не хочу помирати. Я дуже люблю життя. Я безмiрно щаслива у ньому i кожноi митi готова дякувати за це щастя близьким. Але, на жаль, вiд мене бiльше нiчого не залежить. Цей лист я пишу не тому, що менi страшно. Поки ми живi, ми не усвiдомлюемо, що таке смерть i наскiльки вона близька. І менi це подобаеться.

За винятком тих випадкiв, коли нам з якоiсь причини хочеться поговорити про це, ми робимо вигляд, що смертi не iснуе. Що вона не станеться нi з ким з нас. Це таке табу. Про нього не розмовляють. Менi теж складно це даеться. Занадто важко. Занадто незрозумiло.

Кожного разу, коли вам хочеться понервувати по дрiбницях, поскаржитися на свое життя, просто подумайте про тих, хто зiткнувся iз справжньою проблемою. Такою, яку не здолати. Такою, вiд якоi не втекти. Такою, яка перекреслюе все. Згадайте про мене. І подякуйте життю, що вашi проблеми – суща дрiбниця. Їх, на вiдмiну вiд смертi, можна здолати. Пам'ятайте про це. Ви живi – i це вже щастя. Ви можете вийти на вулицю i вдихнути свiже повiтря. Можете побачити, яким блакитним бувае небо i якими зеленими дерева.

Можете, а я зовсiм скоро вже не зможу. Вам пощастило. Дiйсно пощастило. Я ось дивлюся на свое тiло, як воно тане на очах, i нiчого не можу з цим поробити. Все, чого б я хотiла – це не iдеальнi форми, а ще один день народження або Рiздво, проведене з сiм'ею. Чи ще один день ( лише день!) наодинцi з коханим.

А ще будьте вдячнi за кожен день, коли в вас нiчого не болить. Менше скаржтеся, люди! І бiльше пiдтримуйте один одного. Вiддавайте, вiддавайте, вiддавайте. Це свята правда: ви вiдчуете себе щасливiшими, якщо допомагаете комусь. Шкода, що я робила це не так часто.

Знаете, це було б дуже дивно: маючи грошi, почати витрачати iх в кiнцi, перед смертю. В цей час абсолютно не хочеться йти в магазин i купувати, наприклад, нову сукню, хоча я дуже любила шопiнг ранiше. Сукнi втратили сенс. В кiнцi ти абсолютно чiтко усвiдомлюеш: безглуздо витрачати грошi на новий одяг або iншi речi. Якщо хочете витратити грошi – витрачайте iх на враження. Чи хоч би не примушуйте себе вiдмовлятися вiд вражень, витративши все на матерiальну, по сутi непотрiбну вам нiсенiтницю.

Витратите день, щоб поiхати, нарештi, на пляж – вибратися в поiздку, яку ви давно вiдкладали. Пориньте в воду, зарийте пальцi в пiсок. Вiдчуйте солону воду на своему обличчi. Вiдчуйте себе частиною природи.

Вiдчуйте цей момент, насолодiться ним, а не намагайтеся впiймати це в камеру вашого смартфону. Безглуздо витрачати життя через екран, безглуздо витрачати час на пошуки iдеального кадру! Просто насолоджуйтеся цим моментом. Самi! А не намагайтеся впiймати його для когось iншого.

Так ось риторичне питання. Час, який ви щодня витрачаете на макiяж i укладання – воно дiйсне того коштуе? Нiколи не розумiла цього в жiнках.

Серйозно: робiть тiльки те, що примушуе ваше серце битися швидше, а вас – почувати себе щасливим. Хочете торт? З'iжте – i нiякоi провини!

Скажiть "нi" тому, чого ви не хочете. Перестаньте думати про те, що подумають про вас i ваше життя iншi. Так, у них можуть бути iншi уявлення про те, як потрiбно i правильно. Але ви можете побажати прожити найзвичайнiше, зате повне щастя життя – i будете абсолютно правi!

І останне. Якщо можливо, зробiть добру справу для людства (i мене) – станьте донором кровi. Цим ви врятуете чиесь життя, а заразом i самi вiдчуете себе краще. Кожна здача кровi може врятувати життя! Це величезний вклад, який доступний кожному".



Нiколас розглядав Ганну, гладив ii по руцi i сказав iй прямо в очi:

– Всiм завжди вiд мене щось було потрiбно. Я мiг дати iм це, i вони пiшли б. А тобi треба лише моя присутнiсть в твоему життi. І ти нiколи мене не залишиш, скiльки б я себе тобi не вiддавав.




Глава 23




"Великi справи, потрiбно здiйснювати нероздумуючи, щоб думка про небезпеку, не послабляла би вiдвагу i швидкiсть".

Гай Юлiй Цезар.



Жовтневий Стамбул зустрiв iх легкою осiнньою прохолодою i жвавими, навiть вечiрньоi пори, вулицями. Попри те, що оксамитовий сезон закiнчився, потiк туристiв, здавалося, не вичерпувався в цьому мiстi нiколи. Почалася пора книжкових ярмаркiв i авангардних виставок. До того ж мiсто готувалося до головного свята – Дня Республiки.

До початку показу залишалося всього нiчого, так що Ганнi довелося приводити себе до ладу прямо в лiтаку. Їй навiть вдалося переодягнутися в тiснiй кабiнцi в приталену закриту сукню в пiдлогу. Щоб вiддати данину поваги мiсту, що приймало iх, i шейховi, Ганна вибрала наряд з традицiйними елементами – золотистою вишивкою по краю подола i рукавiв, що розширювалися вiд згину лiктя. Якби Нiколас не знав, вирiшив би, що вона вийшла прямо з салону краси, а не з лiтака. Вiн був закоханий в неi, як хлопчисько.

Вони промчали по колишнiй столицi iмперiй на максимально допустимiй швидкостi. Взагалi весь iхнiй шлях iз Росii до Стамбулу нагадував одну суцiльну гонку за часом, який вже йшов на хвилини. Здавалося, вони вже i забули, яке це – жити в розслабленому розмiреному ритмi, не перехоплюючи рiдкiснi хвилини спокою ривками – недовгими прогулянками та вимушеному вiдпочинку в лiкарнi.

– Твоя тринадцята сукня. – Задумливо сказав вiн, постукавши пальцями по пiдборiддю. – Я вважаю, ти повинна представити ii сама, особисто.

– Та яка з мене модель? – Дiвчина здивовано пiдняла брови. – Я жодного разу не виходила на подiум. Про що ти взагалi?

– Менi надiслали фотографii готового образу i, повiр, змiiний принт у поеднаннi з пiр'ям, як у ловця снiв, нiкому не пiдiйде краще, нiж тобi, – завiрив ii Нiколас.

– Як у ловця снiв? – дiвчина вигнула брови. – Знаеш, я не замислювалася, але тепер, коли ти сказав, у цiй сукнi…

– Ти будеш, як…

– В твоiх обiймах! – Схвильовано вигукнула Ганна. – Тепер я точно знаю, як вона називатиметься – "Обiйми".

– Значить, ти згодна? І навiть думати не смiй, що в тебе не вийде.

– Я згодна, згодна, але до нього йдуть дуже незручнi туфлi. Красивi, але, боюся, що…

– Шампанське. – Несподiвано заявив Нiколас. – В разi чого, скажеш, що трохи перебрала з шампанським. Нехай краще думають, що ти не вмiеш пити, чим, що ти не вмiеш ходити на пiдборах, – вони переглянулися i дзвiнко, весело розсмiялися.

Тим часом, автомобiль плавно зупинився бiля входу в ресторан, де повиннi були вiдбутися святкування дня народження мiсцевого шейха i перший показ мод Ганни. На вулицi юрбилися сотнi людей – журналiсти, що бажали привiтати та висловити повагу шейховi i просто вуличнi роззяви. Вони стояли вздовж червоноi дорiжки, за умовними обгороджуваннями з тонкоi бордовоi стрiчки, що крiпилася до позолочених низьких стовпчикiв. Втiм люди, що штовхалися лiктями i намагалися пробитися до перших рядiв, не порушували межi i не заважали гостям, що прибували.

Бiльшiсть запрошених вже знаходилися в серединi будiвлi i лише одиницi, такi, що запiзнилися, як Нiколас з Ганною, чинно ступали по червонiй дорiжцi пiд яскравими спалахами фотоапаратiв, жадiбних до новин i знаменитих осiб, журналiстiв. Інодi вони зупинялися попозувати на камеру або нашвидку вiдповiсти на кiлька з сотнi питань, що сипалися з всiх бокiв.

– Ну що? Ходiмо?

Ганна, зробивши глибокий вдих i трохи заспокоiвшись, згiдно кивнула.

Вийшовши з автомобiля першим, Нiколас подав iй руку i тихо прошепотiв на вухо:

– Не бiйся. Якщо щось, я поруч.

І iх приголомшило гулом голосiв, смiху i музики, що доносилися з будiвлi. Ледве вони пiднялися на лiфтi на самий верхнiй поверх, як Нiколаса i Ганну одразу перехопили кiлька охоронцiв i провели до шейха. Вони обмiнялися з ним теплими вiтаннями, нiби старi друзi або хорошi знайомi.

Нiколас простяг шейховi, заздалегiдь пiдготовлений подарунок, загорнутий в гарну упаковку – ловець снiв, якого вiн зробив спецiально для iменинника. Той, як його прихильник, буквально свiтився вiд радостi i хвалився друзям, тим, що сам Нiколас Романов пiдготував для нього единий i унiкальний в своему родi предмет. Враховуючи, що за життевих обставин, що склалися, Нiколас давненько закинув цю справу i нi за якi грошi не брав замовлення, подарунок був ще цiннiшим.

– Нiколас! Скажiть пару слiв для iнтерв'ю. – Перекрикуючи гул голосiв, звернулася до нього журналiстка, що проштовхнулася через натовп.

– Звичайно, – широко посмiхнувся Нiколас.

– Ви вiдома людина i останнiм часом, армiю ваших фанаток, все бiльше цiкавить питання – невже в вас хтось з'явився?

– Є одна дiвчина, – пiдморгнув Нiколас. – Я зустрiв ii на фанзустрiчi, не знав ii iм’я, тому що була суматоха з автографами, i я бачив ii тiльки один раз, але закохався вiдразу, – на цих словах Нiколас сумно опустив погляд, при цьому марно намагаючись приховати губи, що розповзалися в пустотливiй посмiшцi. – А тепер прошу мене вибачити.

Залишивши журналiстку, Нiколас ледве стримав гучний веселий смiх. Треба буде послухати завтрашнi новини.

Помiтивши трохи вдалинi органiзатора iх сьогоднiшнього показу, Нiколас пiдхопив Ганну за лiкоть i спiшно повiв через натовп.

– Вечiр добрий, – привiтався вiн. – Як у нас справи?

– Насправдi все дуже погано, мiстер Романов, – признався органiзатор, скрушно похитавши головою. – Сьогоднi на початку шоу випустили ефектну хмару диму. Тепер подiум неймовiрно слизький i травмонебезпечний. Про це з жахом повiдомили моделi, що повернулися за кулiси. І я прямо перед виходом став ножицями рiзати пiдошви туфель дiвчат так, щоб вони стали рифленi, через моi руки пройшло багато пар взуття. Нiхто не впав, але долоню я поранив дуже сильно i проводити показ далi тут неможливо.

– Ганна, – Нiколас пiдштовхнув дiвчину у бiк гримерки. – Зараз вiд тебе потрiбно тiльки одне – бути чарiвною. Переодягнешся в сукню для показу? Я все залагоджу.

Пробравшись до сцени, Нiколас окинув поглядом повний зал людей. Помiтивши знайоме обличчя Едварда, вiн зустрiвся з ним очима. Той кивнув йому, повiльно дiстав з – за пазухи щось маленьке i кругле. Придивившись, Нiколас впiзнав в предметi ручну гранату.

Нiколас набрав номер полiцii :

– Я Нiколас Романов, зараз знаходжуся на показi моди, в ресторанi "ХХ". Тут знаходяться озброенi злочинцi з гранатою, якi органiзували викрадення людини в Петербурзi.

– Приносимо своi вибачення, але поблизу до вас немае жодноi патрульноi машини. Як тiльки хтось звiльниться – ми його той же час до вас вiдправимо.

В ресторанi, серед сотень людей, двое чоловiкiв пильно дивилися один на одного, ось тiльки один iз них тримав гранату.

Зрозумiло, що така вiдповiдь Нiколаса не задовольнила, i вiн знову передзвонив в полiцiю.

– Все, можете не приiжджати – я iх всiх перестрiляв.

Едвард повiльно скосив погляд убiк, натякаючи Нiколасу туди подивитися. Нiколас непомiтно повернув голову i завмер. Аж надто багато знайомих осiб опинилося у залi на iншому кiнцi планети. Двое громил i водiй таксi, що викрали Ганну, були тут як тут. По спинi пройшовся холодок – один з них стискав у руцi зброю. Вiн знову подивився на Едварда, i тiло буквально пробило струмом, як вiн вiдразу не здогадався? Чому не зiставив всi факти? Зараз же пазл зiбрався, вiн побачив картину цiлком, наскiльки масштабною i продуманою була гра.

Мабуть, Нiколас дiйсно був слiпим, якщо вiдразу не помiтив, наскiльки схожi риси обличчя були в Ганни i Едварда. Батько i дочка? Вони буквально пiдчепили його на вудку обманку про сон Ганнi, а потiм i про людину з Тауреда, якоi, тепер Нiколас був впевнений, взагалi нiколи i не iснувало. Все заради розгадки картковоi колоди? Вони дiйсно сподiвалися вiдшукати елiксир безсмертя, через хворобу Ганни, щоб врятувати ii? Нiколас не вiдчував злостi, швидше здивування. Вiн мав величезне-величезне бажання допомогти, надiю на те, що елiксир дiйсно iснуе в цьому свiтi, i вони з Ганною ще отримають свое "довго i щасливо".

Краем ока, помiтивши Ганну, що пiдiйшла до нього, Нiколас обернувся до неi обличчям.

– Я нiколи не брешу, тому що нiкого не боюся. Але я розумiю твiй обман, розумiю твiй страх. Але менi… Ти не повинна боятися бути чесною зi мною. Я все зрозумiю i прийму. Добре?

– Що? – Здивовано запитала дiвчина. – Про що ти?

– Там, – Нiколас кивнув головою у бiк залу, – твiй батько з гранатою та знайома трiiця викрадачiв. З подiумом проблеми, але все вирiшу. Ти довiряеш менi?

Шейх подивився на ситуацiю, що вiдбувалася, i запитав:

– Нiколас, мiй друг, ти завжди можеш на мене розраховувати. Чим я можу допомогти?

Думки в головi Ловця Снiв : "Якщо вiдчуваеш, що це твое – нiкого не слухай. Ризикуй". Вiн подивився на Ганну. Вона розгубилася. Йому треба було щось зробити.

– Роззувайся.

Ганна не стала запитувати. Швидко роззувшись, вона пiдхопила туфлi i подивилася на Нiколаса, чекаючи подальших вказiвок.

– А тепер… – Вiн взяв ii за руку. – Бiжимо!

І вони помчали з всiх нiг до дверей, над якими свiтилася табличка "службовий вихiд". Лиходii кинулися за ними.

Охоронець, що помiтив гонитву, зробив крок услiд, намацуючи рукоятку пiстолета.

– Нi, – помахом руки зупинив його шейх. – Романов сам впораеться.

Нiколас заблокував дверi шваброю, що пiдвернулася йому пiд руку :

– Це iх ненадовго затримае.

Вони кинулися вниз по сходинках, тим часом Нiколас примудрився на бiгу пiдключитися до прямого ефiру.



– Банда! Показ переноситься прямо до центру Стамбулу. Менi потрiбна допомога! Доки я займаюся пошуками елiксиру безсмертя Амрiти, допоможiть з показом! Менi треба тринадцять чорних мерседесiв, якi прямо зараз заберуть моделей з ресторану "ХХ". Показ пройде на дахах машин, на центральнiй вулицi. Я подумав, що буде незаконно приховати вiд вас такий показ в стiнах ресторану. Чекатимемо вас!

– Боже, – Ганна переривчасто часто дихала, – який це поверх? Сходи неначе нескiнченнi!

– За мною.

Вибiгши за дверi, вони опинилися в торговому центрi, серед величезного натовпу. На сценi, розташованiй в центрi просторого холу, давала концерт незнайома група. Мабуть дуже популярна серед мiсцевого населення, судячи з кiлькостi людей, що зiбралися, i веселого ажiотажу. Озирнувшись, Нiколас висмикнув з тримача на стiнi невеликий вогнегасник.

– Навiщо тобi? – Ахнула Ганна.

– Нiхто не стане зупиняти людину з вогнегасником, – коротко пояснив вiн i потягнув дiвчину через натовп. Прямо зараз вона розумiе, що означае фраза "бути замiжньою" – знаходитися за чоловiком. Вiн бiг крiзь людей немов хвилерiз i вiв ii за собою. – З дороги! Пропустiть! Термiново!

Вони прослизнули за кулiси.

– Тепер слухай мене, – перевiвши подих, заговорив Нiколас. – Поправляй зачiску, взувай туфлi, – вiн подивився на свiй телефон. – Нас вже чекае машина бiля чорного входу.



– Ми ведемо прямий репортаж iз центру Стамбулу, – перекрикуючи гул гелiкоптера, заговорила ведуча. – Сьогоднi Нiколас Романов i Ганна Шиян, чия популярнiсть росте з кожною годиною через iхнi пригоди, проведуть модний показ прямо на центральнiй вулицi. Нiколас веде пошуки елiксиру безсмертя в прямому ефiрi, за яким спостерiгае весь свiт. З 3 млн. за добу в нього вже 300 млн. пiдписникiв. Чим же закiнчиться ця гонка?

Камера перемкнулася з ведучоi на сцену, що розгорнулася внизу. З висоти пташиного польоту вiдкрився вид на тисячi людей, яких з кожною хвилиною прибувало. Вони стовпилися навколо чорних мерседесiв, на дахах яких демонстрували наряди моделi.

– Прямо зараз Нiколас Романов i Ганна застрибнули на ходу в одну з машин.

В цей момент люк на одному з гелендвагенiв вiд'iхав убiк, i на дах вибралася Ганна, одягнена в тринадцяту сукню своеi колекцii. Незважаючи на незручний наряд, рухалася вона досить вправно i впевнено трималася на каблуках, балансуючи на широкому даху автомобiля.

Машини повiльно прямували до центральноi площi, а водii намагалися не звертати уваги на те, як пiдбори дряпають дахи.

– Знiми великим планом, – прикрив рукою мiкрофон, шепнула журналiстка операторовi. – А тепер туди, – вона вказала пальцем трохи лiвiше i знову заговорила в мiкрофон. – Звернiть увагу на подiум, який зараз встановлюють, – продовжила коментувати ведуча. – Саме тут нам представлять картину Алекса Крамера. Бiльше того, сьогоднi ми побачимо i самого Крамера, який вирiшив розлучитися зi своею анонiмнiстю. І як тiльки Нiколас умовив його на це? Залишайтеся з нами, вечiр обiцяе бути захоплюючим!




Глава 24




Ряд чорних машин припаркувалися бiля подiуму, де вже iх чекав натовп глядачiв i камер папарацiй. Тiльки що, в центрi мiста, пройшла неймовiрноi краси подiя, i тепер прекраснi юнi дiвчата у своiх нарядах збираються бiля картини. Спалахи фотоапаратiв, вiдблисками освiтлювали наряди, що переливалися. Дiвчата сьогоднi були на висотi. Люди кричали i аплодували, захоплюючись цим чудовим показом. Журналiсти збiгалися в першi ряди, намагаючись дiстати найвдалiший кадр. Телебачення теж не вiдставало.

Нiколас i Ганна пiдiйшли до сцени, i журналiсти тут же кинулися до них з питаннями.

– Скажiть, як довго ви готувалися до такоi масштабноi подii? – Ставила свое питання дiвчина, витягнувши в правiй руцi мiкрофон.

– Ваша iдея "Зодiак" – цей власний твiр або ж ви запозичили його в когось? – Звучало питання вiд ще одного мисливця за новинами.

Нiколас свiтив своiми бiлоснiжними зубами в камери, а Ганна вже починала вiдчувати незручнiсть. Увага стiлькох людей була звична для Ловця, але не для неi.

– Так, це моя iдея i мрiя з самого дитинства. – Почала вiдповiдати Ганна на одне з багатьох питань, що летiли до неi з всiх бокiв.

Журналiсти не соромилися, облiпив iх навколо, як мухи медовий пирiг. Шум натовпу, звуки затворiв камер i спалахи свiтла сильно заважали говорити i сконцентруватися на одному питаннi.

– Ваш наряд, як ви зважилися на нього? – Знову запитували стерв'ятники з диктофонами. – Це дуже смiливий крок, ви так не вважаете?

– Образ цього наряду я виношувала багато рокiв, поки не з'явився шанс втiлити мрiю в життя. – Ганнi знадобилося трохи часу, щоб розслабитися i тепер вона могла говорити стриманiше, смiливо описуючи деталi i подробицi свого задуму. – Багатьом це може здатися занадто, i я розумiю, я довго не могла вирiшитися, але все ж таки ризикнула. – Вона обернулася навкруги, вказуючи руками на навколишнiй багатотисячний натовп. – І як бачите, ризик був виправданий i захопленi мiльйони глядачiв по всьому свiту повнiстю зi мною погодяться.

– Чи будете ви продовжувати цю дiяльнiсть? – Намагалася впхнутися служба новин, що тiльки що приспiла.

– Я ще не знаю. – Боязко вiдповiла Ганна, поправив локон i заклавши його за вухо, при цьому, не припиняючи мило посмiхатися. – Свiт швидко мiняеться i потрiбно вмiти ловити момент, як на серфi. Ти або пропускаеш хвилю, або ловиш. Я дивитимуся за обставинами.

– Якi вашi стосунки з Нiколасом?



Нiколас побачив Едварда, батька Ганни i ще трьох чоловiкiв. Вiн пiдiйшов до них i встав поруч. Едвард вловив знайомий погляд. Погляд батька, який пiшов на все це, щоб врятувати свою доньку. Порушив закон, щоб врятувати дитину. Зараз вiн стояв прямо перед ним, без краплi жалю або страху. Нiколас захоплювався такими рiшучими людьми, але цей чоловiк був не таким, i це насторожувало.

– Бiжи якщо можеш, але я не дам тобi сховатися. – Прозвучав голос Едварда, Нiколас опустив очi i побачив, як вiн знову показуе гранату. Складно сказати злякався вiн в той момент чи нi, але тремтiння все одно автоматично пробiгло по тiлу.

– Тут ти помиляешся, – вiдповiв Нiколас, насилу переводячи подих, – втекти я не можу.

– Де елiксир?

Нiколас мовчав. Адреналiн, що потрапив в кров, змусив серце забитися частiше. Ловець Снiв взяв себе в руки, зробивши кiлька глибоких вдихiв.

– Кажи, я знаю, ти його знайшов. – Наполегливiше повторив Едвард – Треба ii врятувати!

– Не знайшов. Як би ми не бажали жити вiчно, людям судилося помирати.

– Це не правда! Говори, або я скажу, що Нiколас Романов, не лише Ловець Снiв, але i Алекс Крамер! – Сказав той, майже пошепки наблизившись до Нiколаса i ткнувши його гранатою у бiк.

Нiколас, розглянув вибухiвку i здогадався, що це муляж та згадав iсторiю Ганни про хулiганiв у пiд'iздi. Вiн злегка посмiхнувся i в цей момент вся напруга спала, неначе тiло повернулося в початкове становище, дав вiдбiй. Хвилювання пiшло, а разом з ним i думки стали яснiшими.

– Я тебе зрозумiв. – Спокiйно сказав вiн Едварду i попрямував до картини. Нiколас зробив кiлька крокiв по схiдцях i, пройшовши по сценi, зупинився бiля накритоi полотном картини, дiстав телефон, вмикаючи трансляцiю.

– Банда! – Закричав вiн, привертаючи загальну увагу. – В нас це вийшло! Дякую вам!

Натовп ще голоснiше закричав i зааплодував. Впродовж декiлькох хвилин неможливо було нiчого розчути, крiм шуму голосiв, що зливалися в один. Ловець снiв зробив жест рукою, закликаючи заспокоiтися трiумфуючих людей, i через хвилину всi вщухли.

– Я повинен зробити заяву! – Голосно сказав Нiколас i подивився на Едварда, а потiм i на саму Ганну, яка вже звiльнилася вiд репортерiв.

Всi погляди були прикованi до нього. Вiн теж дивився на свою "Банду". В натовпi з’явилися Лангре i Стажер, якi протискувалися ближче, щоб опинитися в перших рядах. Глядачi не дуже хотiли поступатися мiсцем, але вони були наполегливi i все ж наблизилися до Нiколаса.

Ловець схопив край тканини i одним ривком зiрвав ii з картини. Полотно оголило себе на публiку i всi ахнули. Здивуванню людей не було меж. Їх погляди прикувалися до малюнка. На картинi не було жодного з рептилоiдiв. Замiсть цього на полотнi був намальований Ловець Снiв, як предмет i як оберiг на бiлоснiжному фонi. Окрiм цього, на картинi був пiдпис з двох лiтер: "А.К".

Тисячi фотоспалахiв заслiпили Нiколаса, i вiн прикрив очi долонею. Всi робили фото новоi картини. Всi сторiс вже заповнювалися новиною з перших вуст i першi лайки не змусили себе чекати.

Нiколас заговорив, витримав паузу.

– Я вiльний художник – Алекс Крамер! – Заявив вiн.

У вiдповiдь настала могильна тиша. Здавалося, навiть вiтер затих i затамував подих разом з глядачами. Бiльше за всiх був вражений Стажер, який кiлька секунд стояв в щонайповнiшому ступорi. Лангре мiг бачити, як його очi червонiють вiд гнiву, i вiн несподiвано зiрвався з мiсця i, немов залетiв на сцену, завдав удару Нiколасу.

Почалася бiйка. Ловець, сам того не чекаючи, завдав удару у вiдповiдь нападаючому, чим розсердив його ще сильнiше. Навiть якщо сам не хочеш захищатися, iнстинкти самi захистять тебе. Вiн прикрив руками обличчя, але кiлька ударiв хлопця все ж таки пробили захист. Нiколас вiдступив назад, але Стажер i не думав закiнчувати. Вiн бив його, як боксерську грушу. Лангре вже бiг на допомогу. Вiн, як вартовий порядку, не мiг дозволити своему напарниковi вбити людину, та ще i на очах у тисяч людей. Нiколас намагався триматися на ногах i ухилятися вiд ударiв. Ще один i Ловець вiдступив назад, не втримав рiвноваги i впав. Спробувавши встати на ноги, вiн побачив, як на пiдлогу крапае його кров.

– Аби лише нiс був цiлий. – Подумав Нiколас i побачив, як в його обличчя летить нога нападаючого.

Лангре встиг вчасно i, схопивши свого напарника за руку, рiзко зупинив його. Нога пролетiла зовсiм поряд, i не зачепила його. Лангре мiцно тримав Стажера за руку.

– Заспокойся! – Скомандував Лангре – Зараз не час i не мiсце.

Вiн прекрасно розумiв, що у Стажера свого роду помста за батька, за те, що Нiколас Романов пiдписував картини не своiм iм'ям, а Крамера, але дозволити вбити людину вiн не мiг.

– Давно мене так не обробляли, – звiвшись на ноги, вiдбувся жартами Нiколас. – А точнiше нiколи.

Вже через пару хвилин, з мигалками та сиренами прибули полiцейськi машини i цiлий автобус Спецпiдроздiлу. Такий масштабний захiд мiг закiнчитися масовою бiйкою, тому правоохороннi органи вирiшили все навкруги оточити i в'язати всiх, хто здаеться пiдозрiлим. Почалася метушня. Були i тi, хто хотiв посперечатися з полiцейськими i отримав за це палицею. Один офiцер пiднявся на сцену i пiдiйшов до Ловця.

– Нiколас, ти ж, нiби, сказав, що всiх перестрiляв?

– Ну, так i ви менi, нiби, сказали, що в вас машин немае. – Вiдповiв вiн, продовжуючи витирати кров.

Лангре пiдiйшов до офiцера i показав свiй значок полiцейського Францii, попросив придiлити йому час. Вони вiдiйшли убiк, а Нiколас все так само стояв на сценi з розбитим обличчям i дивився у натовп. Вiн вловив злiсний погляд Стажера, який насилу стримувався, щоб знову не кинутися на нього.

– Життя коротке, i того чого хочеш, потрiбно домагатися. – Все ж вирiшив заговорити Нiколас з хлопцем.

Стажер промовчав. Вiн краем вуха слухав розмову Лангре i офiцера полiцii. Лангре включив на телефонi вiдео, на якому Батько Ганни – Едвард, виходив з номера готелю сера Альприма.

– Цей чоловiк, пiдозрюеться у вбивствi сера Альприма в Парижi. – Пояснював Лангре. – Ми тут якраз за цим.

– Я все зрозумiв. – Вiдповiв полiцейський. – Нашi люди зроблять вам повне сприяння, але нам доведеться всiх забрати до полiцейського вiддiлку.

Вiн подивився на Нiколаса i Стажера i додав:

– І iх теж.

Едварда i iнших його помiчникiв тут же затримали. Вони i не чинили опiр. Все було вже зрозумiло i будь-якi iх дii лише погiршили б ситуацiю.

Нiколас i Стажер стояли осторонь, слова Ловця летiли в напрямку хлопця.

– Якщо Бог дав, значить витримаеш.

Його голова крутилася. Стажер намагався тримати себе в руках, але всеж дав слабину i накинувся зi словами на Нiколаса:

– Вiльний художник! Та такi виродки як ти, повиннi сидiти за гратами. Змусив нас думати про рептилоiдiв, а сам виношував дитячу образу. Та з-за твоiх картин дев’ять чоловiк покiнчили життя самогубством. Лангре взагалi Пастиря на моiх очах з петлi дiстав.

Нiколас бiльше не став нiчого говорити, розумiючи, що хлопець може знову спалахнути i краще йому не пiдливати масла в це полум'я. Вiн оглядав натовп, що сходився, полiцейських, якi допомагали зiбрати вiдомостi про то, що вiдбуваеться у свiдкiв. З багатотисячного натовпу на площi утворився величезний хiд. Люди висовувалися у вiкна, виходили з магазинiв i найближчих кафе, щоб прийняти участь в процесii.

Тут виявилися всi. Був Алекс Крамер з дружиною i дочками, Порно, Грозний, Арт – дилер зi своею дiвчиною, Пастир iз сiм'ею та iншi. Коли цi люди стали отримувати картини iз зображенням рептилоiдiв, вони звернулися в полiцiю. А далi цi заяви об'еднали в одну справу i передали Лангре. Вiн повинен був захистити людей, яким, невiдомий погрожуе записками з пiдписом "А.К".

Через кiлька тижнiв головним пiдозрюваним став Стефан Крамер, син Алекса Крамера – водiя автобуса, вiд його першого шлюбу, з Росii, а на даний момент вчився у Францii. Ось тодi Лангре i придумав свiй "театр одного актора", де кожен грав вiдведену для нього роль. В нього не було доказiв, що Стефан винен, тому вiн органiзував його перехiд на свою дiлянку i провiв з ним добу, провокуючи його на визнання – показуючи йому "наслiдки" вiд картин.

А далi Лангре зрозумiв, що Стефан не винен i вiн перетворився на напарника, а наступною пiдозрюваною була Ганна.

– Степан!

Голос Крамера долетiв до Стажера i той його вiдразу впiзнав. Його обличчя тут же змiнилося. Лише здивування i радiсть читалися в очах. Вiн обернувся i побачив свого батька. Той стояв так близько, що можна було бачити зморшки на його обличчi. Степан рушив з мiсця i кинувся до батька в обiйми. Бачити його тут було просто дивом, i вiн не хотiв навiть знати зараз, як i чому той виявився, просто був радий його присутностi.

В Лангре були з собою двi фотографii, якi вiн дiстав з кишенi. Вони були пов'язанi з мiсцем аварii на трасi, що сталася п'ятнадцять рокiв тому. Автобус виiхав на зустрiчну смугу, i щоб уникнути зiткнення, легковичок згорнув i злетiв з траси. Автобус втiк з мiсця аварii, не надав жодноi допомоги потерпiлим.

На першому фото вирiзка або з архiву, або з газети, де швидка допомога кладе на ношi п'ятнадцятирiчного хлопця. А друге фото – з iнстаграма Нiколаса, там, де вiн бiля басейну, голий торс i видно його татуювання. Два невеликi хрести – символiзуе смерть батькiв i цифри – дата його народження i дата аварii. Це i було особистим розслiдуванням Лангре. Цi фото були перед очима Ловця Снiв. Вони повернули його до минулого. До тих спогадiв, якi будь-яка людина давно поховала в глибинах своеi пам'ятi.

– Я опритомнiв i побачив тринадцять тварюк, якi не допомогли. – Витерши з носа кров, заговорив Нiколас. – Я iх звав, а вони тiкали. Просто сiли в автобус i поiхали. Вони поспiшали встигнути у свiй аеропорт, i ним не було справи на те, що сталося з вини iх водiя. Я закрив очi i втратив свiдомiсть. У мене був перелом тазу i втрата зору. Я з машини вилетiв iнвалiдом. Пройшов час i зiр вiдновилося, все вiдновилося, але я нi. Тiло живе, а душi немае.

Лангре просто слухав. Для будь-якого слiдчого дуже цiкавою е розповiдь пiдозрюваного. Вiн, як майстер складав мозаiку i у результатi хотiв побачити картину i зрозумiти, що всi частини виявилися на своему мiсцi. Вiн вже знав цю iсторiю, але знав по-своему.

– Моi батьки померли. Спочатку батько, вiдразу за ним мати. Вона не змогла без нього жити. І я залишився сам. Я дванадцять рокiв пив. Я хотiв до них. Я спецiально напивався i чiплявся до людей, щоб мене били. Але ось накласти на себе руки я не наважувався. А рани i синцi гоiлися на менi, як на собацi. І я знову пив i все повторювалося. В мене було бажання померти. Дванадцять рокiв без мети. Без сенсу життя. Але все змiнилося! Якщо б я продовжував так жити, то не став би тим, ким е зараз.

Вiн важко видихнув i продовжив:

– Ось що змiнилося. Це сталося зi мною три роки тому. В мене закiнчилися батькiвськi грошi. Я все витратив, пропив. Кiлька днiв не iв i не спав. – Вже емоцiйнiше розповiдав Нiколас, приковувавши увагу оточення до своеi iсторii. – Я стояв на зупинцi в навушниках, i тут несподiвано перестала грати музика. Не встиг я дотягнутися до кишенi, щоб знову ii включити, як вона знову заграла. Але в цю секунду, поки вона не грала, в вухах стрельнуло i неначе струмом ударило. Я не особливо звернув на це увагу i просто протер навушники.

Пiд'iхав автобус, я сiв у нього i доiхав до своеi зупинки. Вийшовши з автобуса, я побачив на протилежнiй сторонi вулицi чоловiка з великими чорними вусами, в бiлому халатi. Вiн стояв i пильно дивився на мене. Я мигцем глянув на нього i пiшов у своiх справах. І почалося. Я почав бачити цю людину щодня – на зупинках, в метро, просто на вулицi. Я завжди його бачив в таких випадках, коли просто не мiг до нього пiдiйти.

В метро на зустрiчному ескалаторi, на перонi, коли потяг вже вiд'iжджае iз станцii, я пiдходжу до будiвлi, а вiн на мене з вiкна дивиться, ну i так далi. І в всiх випадках я нiяк не мiг до нього наблизитися.

Так тривало одинадцять днiв. І ось я побачив його в черговий раз, – iхав я в трамваi, а вiн стоiть на вулицi i дивиться на мене в вiкно. Я не витримав i закричав водiевi:

– Зупинiть, менi термiново треба вийти!

Хоч там i не було зупинки, водiй зупинився. Не зводячи очей з чоловiка, я йшов прямо до нього. Вiн, як i ранiше спокiйно стояв i дивився на мене. Я пiдiйшов до нього i запитав:

– Що тобi вiд мене потрiбно?

У вiдповiдь вiн спокiйно взяв мене за руку, i почав говорити:

– Ну, молодець, давай тепер прокидайся.

Я не знав, що робити, i був у ступорi. А вiн продовжував:

– Прокидайся! Подивися навкруги, хiба ти не бачиш, де ти?

Я почав озиратися i раптом, немов щось у головi клацнуло. Я закричав, сiпнувся i прокинувся на лiкарняному лiжку. Виявляеться, на зупинцi мене i ще трьох людей, збив автомобiль, i я впав у кому. Все, що зi мною вiдбувалося, було маренням травмованого мозку. А цей чоловiк у бiлому халатi, якого я постiйно бачив, виявився моiм лiкарем. До речi, в реальностi пройшло всього шiсть днiв, а не одинадцять.

Ловець Снiв з кров'ю на обличчi стояв в оточеннi Ганни, Лангре, Стажера, офiцера мiсцевоi полiцii i iнших. Їх холоднi погляди пронизували його наскрiзь. Тiльки погляд Ганни виражав глибоку печаль i спiвчуття. Вiн продовжив:

– Коли я повнiстю прийшов до тями, я розповiв лiкаревi про це. Вiн спокiйно мене вислухав i сказав, що не варто звертати на це уваги, що через струс, мозок людини здатний видавати i не такi фокуси.

Пiсля того випадку пройшло вже три роки, але мене переслiдуе нав'язлива iдея, що я досi "там". Ну, або "тут", не знаю, як це пояснити.

Саме тодi я i згадав в деталях аварiю дванадцятирiчноi давностi. А лiкар, з яким ми стали добрими друзями, допомiг зiбрати iнформацiю про пасажирiв того автобуса. Тринадцять чоловiк, якi нам не допомогли i прийняли одноголосне рiшення втекти з мiсця злочину. Моiм батькам можна було б допомогти i батько вижив би, а водiй автобуса – Алекс Крамер, отримав би умовний термiн. Але вони цього не зробили, адже запiзнилися б по своiх маршрутах.

Тринадцять брехливих, боязких тварюк, кожен з яких, перед сном бачить наш перевернутий автомобiль. – Останнi слова вiн вимовив дуже чiтко.

– Тодi я зрозумiв, що втрачати вже нiчого, i набув нового сенсу. Того дня Нiколас Романов став Ловцем Снiв i вiльним художником Алексом Крамером. Я знайшов тринадцять прiзвищ, тринадцять адрес, тринадцять чоловiк, якi вчинили таке зло. Але не единого доказу. Звiдси i записки до картин, якi, мiж iншим, зробленi по iх фотографiях в Петербурзi.

"Я знаю, що ви зробили тринадцять рокiв тому. Іншi вже призналися. Полiцiя вже iде за тобою" Алекс Крамер.

– Стiльки рокiв ти носив це в собi! – З болем сказала Ганна. – Хiба тобi не вистачило часу, щоб пробачити?

– Нi. Час може i лiкуе, але шрами залишаються. – Вiдповiв iй Нiколас. – Потерпiлi багато разiв просили правоохоронцiв вжити заходи до розшуку i затримання Алекса Крамера. Хто тепер винен? Як пояснили в судовiй колегii в кримiнальних справах Верховного суду, здiйснення злочину, за який передбачено пожиттеве ув'язнення, свiдчить про його високу громадську небезпеку, тому вiдносно його застосовуються iншi правила, що не стосуються термiнiв давностi.

Скiльки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин.

Ловець закiнчив i настало мовчання. Знову життя показало своi сюрпризи. Мотиви людей не завжди зрозумiлi з першого погляду i iх вчинки можуть бути мотивованi, як амбiцiями, так i ненавистю. Крамер чув кожне слово, сказане Нiколасом i не змiг промовчати.

Голос його тремтiв. У горлi стояв ком, i вiн часто запинався. Нiколас дивився на нього, не клiпаючи, поглядом спопеляючим i гнiвним.

– Пробач! – Сказав Алекс i вiдвернувся, пiсля чого полiцiя стала поряд з ними, готуючи кайданки.

Пастир зробив крок вперед:

– Набагато легше сказати "вибач", нiж "пробач". "Вибач" – значить, виведи мене з провини, зроби мене невинним, iншими словами, давай вважатимемо, що я перед тобою не винен. Так дитина, яка полiзла на стiл за цукерками i розбила вазу, може сказати: мам, я ось тут розбив твою улюблену вазу, вибач мене. Тим самим вiн хоче виправдатися: Я не винен, так вийшло. А що таке "пробач"? Це означае: я винен, я визнаю свою провину, вiдпусти менi ii, прийми мене таким, яким я е, я спробую виправитися. Тому i в Бога ми просимо не вибачити, а пробачити, а значить – прийняти. Прийняти винного, грiшного, якого завгодно – але прийняти. Пробач нас.



Полiцейськi машини стояли одна за одною з вiдкритими дверима i чекали своiх пасажирiв. Спiвробiтники правоохоронних органiв повели затриманих.

– Навiщо тобi такий чоловiк?! – Зневажливо кинув Степан, звертаючись до Ганни, що йшла поруч.

Дiвчина промовчала, але Нiколас вирiшив вiдповiсти за неi, злегка повернувши голову на бiк так, щоб краем очей бачити Стажера.

– В мене немае суперникiв. Адже справа стосуеться ii i мене. Я або не сумнiваюся в нiй i вона не сумнiваеться в менi, або нi про яких "нас" i мови бути не може. А такi як ти, нехай будуть. Нагадуватимуть менi, що губа в мене не дурна.

Степан вилаявся крiзь зуби, але стримався, щоб не продовжити словесну суперечку.

Всi пiдiйшли до машин i зупинилися, до них наближався Шейх. Лангре зробив пару крокiв йому на зустрiч. Вiн був дещо схвильований i це позначалося на його обличчi, воно придбало червонястий вiдтiнок.

– Добре, що ви ще не поiхали. – Широко посмiхнувшись, звернувся Шейх до Лангре. – Ця картина, просто шедевр. Я зацiкавлений в ii купiвлi.

Лангре залишився з кам'яним обличчям.

– Даруйте, але картину ми конфiскуемо, до закриття справи.

– Вiд однiеi картини багато що у ваших справах не змiниться. Я можу запропонувати частину суми вам, за клопiт.

Обличчя Лангре все так само було безживним i суворим.

– Я розумiю. Але все ж картина iде з нами у вiддiлок i буде доказом.

– За цей "доказ" я заплачу 10.000.000 доларiв. Це великi грошi для вашого департаменту полiцii. Думаю, що ваш уряд нiколи не видiлить стiльки грошей вашому вiддiлку.

Ця розмова була даремна i Лангре не хотiв ii продовжувати. Вiн вiдвернувся вiд зацiкавленого покупця i пiшов у бiк машини.

Шейх, подивився на Нiколаса, а потiм на Ганну:

– Тодi я купую права на авторську колекцiю Ганни. Ви непротив? Нiколас показав нам, як повинна боротися людина! Пройшло стiльки рокiв, i зараз перед ним виннi просять вибачення перед ним i перед всiм свiтом. Тепер Ловець Снiв буде символом справедливостi!

Ганна посмiхнулася, але залишилася мовчати. Полiцейський надiв кайданки на Нiколаса i його разом з Ганною посадили в мiкроавтобус. Другi кайданки вiн надiв на Стажера, i той разом з Лангре теж сiв у машину, в якiй вже був Едвард i iншi. Машини повiльно поiхали, покидаючи мiсце подii.




Глава 25




"Коли любить один – це: рабство, прихильнiсть, повага, звичка. Але це не любов – справжня любов, завжди взаемна!"

Гай Юлiй Цезар.



Рев двигунiв був чутний на всю вулицю, але в салонi, як i ранiше було тихо. Броньованi полiцейськi мiнiвени мчали по дорозi до вiддiлку. В однiй з машин знаходилося п'ять затриманих i двое вартових закону. Стажер, Лангре, Нiколас, Ганна та ii батько Едвард. Повернув, машина пiддала газу, так сильно, що Стажер трохи не впав Лангре на колiна.

– Цей шофер везе нас, як м'ясо на продаж. – Вилаявся хлопець.

– Зазвичай в цих машинах возять трохи iнший контингент. – З посмiшкою вiдповiв йому Лангре i вiдвернувся у вiкно.

– Як би то не було, до всiх треба вiдноситися з повагою. Особливо, якщо людина тiльки пiдозрюеться, а не визнана винною.

Машина iхала досить швидко. Проiхав ще милю в тому ж темпi, бус рiзко почав гальмувати i пролунав скрипучий звук. Колона зупинилася. Пасажири подивилися на дверi, що вiдкрилися, з яких вийшли полiцейськi. Навкруги стояла повна тиша i, здавалося, що вулиця була повнiстю мертвою, а вони були останнiми живими iстотами в радiвсi ста миль. Чоловiк в шкiряних туфлях зупинився бiля вiдкритих дверей. Обличчя затриманих виглядали вкрай здивованими. Перед ними стояв сер Альприм, живий i здоровий.

– Добрий вечiр! – Привiтав iх повсталий iз мертвих.

Всi були в шоцi. Вони бачили перед собою, чи то примару, чи то дуже невдалий жарт.

– Як таке може бути? – Вирвалося у Степана.

– Поняття не маю – напiвпошепки вiдповiв Лангре на несподiване питання Стажера.

Те, що вони бачили, було не жартом i не примарою. Виходить, що сер Альприм, за допомогою своiх санiтарiв, влаштував виставу перед Лангре i Стажером, щоб iнсценувати свою смерть. Поки Лангре займався всiм, щоб викрити Стажера, вiн навiть не помiтив, як провели його самого.

– Ну ви i створили менi неприемностей.– Знову заговорив Лангре, але вже впевненiшим тоном.

– Не бiльше, нiж ви менi – привiтно вiдповiв Альприм. – Я так розумiю, менi треба розпочати з пояснень, а то ви i далi будете на мене так витрiщатися.

Вiн зробив крок в салон i зайняв мiсце поряд з Ганною, закинув ногу на ногу, зняв свiй капелюх i поклав його на колiно, вiн зовсiм не виглядав людиною з обмеженими здiбностями.



– Братство невдоволене, що я припустив те, що вiдбуваеться. – Почав сер Альприм. – Коли Едвард був у Тибетi i шукав вiдповiдi на своi питання, вiн дiзнався про Братство Дев'яти Невiдомих i де зберiгаеться секрет елiксиру безсмертя. Потiм вiн знайшов кладовище, на якому була похована моя нога, i там же вiдкопав колоду карт часiв Другоi Свiтовоi вiйни. Едвард знайшов докази, але не змiг розгадати, що за таемницю вони приховують, а оскiльки його донька, Ганна невилiковно хвора, вiн вирiшив особисто приiхати на зустрiч до мене.

І в його готелi, на святкуваннi купiвлi вiдомих картин, в нас зав'язалася розмова. Розмова була без успiху i Едвард пiшов. Цього ж вечора, в рамi однiеi з картин, я дiстав записку "15 рокiв тому…".

Сер Альприм помiтив здивування на iх обличчях i посмiхнувся, розумiючи причину iх шоку.

– Життя повне збiгiв, iнодi воно складаеться тiльки з них. Я не знав, що цi записки писав Нiколас i прикрiплював до своiх картин. Я подумав, що ця справа рук Едварда i на цьому вiн не зупиниться i найперше, що прийшло менi на розум, це iнсценувати свою смерть. Так я планував зупинити шантаж i погрози, а коли на ранок приiхав пан Лангре, я вислав йому вiдео з камери спостереження, де батько Ганни виходить з номера.

В планах було затримати його, i таким чином вивести з "гри", але далi колода карт перейшла до Нiколаса, i вiн у прямому ефiрi продовжив пошуки елiксиру безсмертя Амрiти, а полiцiя знищила одну з наших штаб-квартир в Італii. Все виходило з-пiд контролю, але тепер нам пора б все повернути в колишне русло.

Пасажири напружилися. Зараз вони розумiють, що знають занадто багато i найкращий спосiб змусити людину забути – це покласти ii в могилу. Сер Альприм вiдчув напругу, яка нависла в повiтрi. Вони кидали своi погляди то на нього, то один на одного, то на причиненi дверi авто, через якi, як iм здавалося, можна вчинити втечу. Їх гiсть дав трохи часу понервувати, щоб всi зрозумiли серйознiсть ситуацii, потiм заговорив, звертаючись до Нiколаса.

– Нiколас, ти зробив неймовiрне. За двi доби, в твоему профiлi число пiдписникiв виросло до трьохсот мiльйонiв людей, а це бiльше, нiж у мого друга вiдомого футболiста…

Ловець пiдняв свое обличчя, що злегка припухло вiд ударiв Стефана, i прикував свiй погляд на гостя.

– В мене е пропозицiя. Ви всi забуваете про елiксир безсмертя. Ти, Нiколас, видаляеш свiй профiль з iнтернету, а я кажу, яким чином можна вилiкувати твою жiнку.

Нiколас мовчав. Те, що запропонувала ця людина, було дуже великодушно, але все ж сумнiви в його чесностi змусили Ловця коливатися.

– Все чесно. В мене був час знайти лiки вiд ii хвороби. – Сказав Альприм. – Даю слово сера.

Всi були збентеженi, вони дивилися на Нiколаса i чекали його реакцii. – Так, i ще момент. – Раптом доповнив сер Альприм. – Час сьогоднi велика розкiш i ви про це знаете. Зараз багато чого залежить вiд твоеi вiдповiдi, Нiколас, i ii потрiбно дати негайно.

Нависла тиша, здавалося, що такий дорогоцiнний час зупинився i все навкруги завмерло. Нiколас дiстав телефон i включив прямий ефiр:

– Банда! Я зупиняю нашi пошуки елiксиру безсмертя Амрiти. За сьогоднiшне визнання i за бiйку на площi, менi свiтить реальний термiн.– Вiн показав скутi кайданками руки на камеру i всi змогли побачити пiдтвердження його словам. – Спасибi, що ви були зi мною! Це була приголомшлива пригода! Я дякую кожному. І останне що хочу сказати, ви живi доки вас пам'ятають, одже – ви безсмертнi. Бажаю вам слави i надii!

Миттево йому прийшло повiдомлення вiд пiдписника:

– В тебе все вийде! Якщо в тебе виникнуть якiсь проблеми, то знай, ми – твоя Банда i щоб не сталося, ми з тобою i ми тебе любимо.

Пiсля цих слiв, вiн не вiдриваючи погляд вiд екрана смартфона, вимкнув ефiр i перейшов в налаштування. На екранi сплив напис: "Видалити профiль"? Нiколас натиснув знову i новий напис: "Ви впевненi"?, змусив Ловця зробити маленьку паузу, пiд час якоi вiн подивився прямо на Альприма, та все ж натиснув кнопку пiдтвердження.

– Мудре рiшення! – Сказав сер Альприм. – Я радий, що ми все улагодили.

– Ще не все, як вилiкувати Ганну?

Машини поiхали далi. Нiхто iз спiвробiтникiв полiцii не надав цiй зупинцi нiякого значення. Їх начальство дало наказ, а тi його виконали. Нiколас i Альприм iхали вдвох в iншому автомобiлi, де iх розмова продовжилася.

– Ти чув, щось про стовбуровi клiтини?

– Зовсiм небагато. – Вiдповiв Нiколас i провiв рукою по обличчю, помацавши засохлу кров.

– Коротко кажучи, це унiверсальна клiтина, яка може стати тiею частиною органiзму, яка була пошкоджена. – Нашвидку пояснив сер Альприм – найпоширенiшi з них, це ембрiональнi.

Нiколас розумiв, про що говорить його попутник.

– Вагiтнiсть! – Пiдсумував Альприм. – Вагiтна може попрощатися з хворобою Бехтерева. Повне зцiлення органiзму жiнки.

Ловець випрямив спину i склав руки перед собою. Слова спiврозмовника здалися йому правдивими.

– Багатьом з нас доводилося чути фразу "народиш – i все мине", причому "все" означало i головний бiль, i запалення на шкiрi, i навiть безнадiйнi хвороби. Але чи е здраве зерно в таких рекомендацiях?

– Я не знаю. – Розгвбився Нiколас вiд несподiваного питання.

– Є! Навiть бiльш нiж. – Виплеснув радiсний порив емоцiй, до цього моменту стриманий, Альприм. – Вагiтнiсть i пологи дiйсно можуть понизити ризик майбутнiх захворювань або усунути прояв вже наявних. Пiд час виношування немовляти, органiзм жiнки мiняеться настiльки сильно, що навiть проблеми iз здоров'ям вiдступають, Бехтерева у тому числi.

Нiколас не встиг нiчого сказати, машина зупинилася, i дверi вiдкрив один з полiцейських. Сер Альприм одразу залишив автомобiль.

– Впевнений, що до вас не буде серйозних претензiй. – Сказав наостанок сер Альприм i, надiв свiй капелюх, пiшов.

Ловця вивели на вулицю, перед полiцейським вiддiлком. Захищена огорожею споруда мала три поверхи, побудованi з бетонних плит. Вiкна захищали сталевi грати.



– Серйозний заклад. – Подумав Нiколас, доки його вели до середини.

Подальшi подii сталися дуже швидко. Система правосуддя в цiй краiнi працюе чiтко, як швейцарський годинник. Акти були складенi, слова свiдкiв записанi, визнання почутi, i суд вже був готовий ухвалити вирок. Як i говорив Альприм, серйозних звинувачень Нiколас не отримав, але за бiйку i порушення громадського порядку, йому дали реальний термiн, хоч i невеликий, шiсть мiсяцiв колонii.

Час пiдступний. Коли ти поспiшаеш, вiн поспiшае разом з тобою i завжди його бракуе, а коли ти чекаеш i сподiваешся на швидкий хiд життя, час сiдае з тобою поруч i нiкуди не кваплячись насолоджуеться твоiм очiкуванням. Шiсть мiсяцiв у в'язницi йшли в рази довше, нiж в будь – якому iншому мiсцi. Навiть не дивлячись на те, що умови були не поганими, i було все необхiдне для життя, не було найголовнiшого – свободи. За час, вiдведений йому долею, Нiколас мiг багато що обдумати. По закiнченню свого термiну, вiн вийшов зовсiм iншою людиною.



Ганна була у Стамбулi. Перед нею: нi музей, нi вокзал, нi храм, нi вежа, нi фортеця – це в'язниця. Був суботнiй день. Свiжiсть повiтря i синява неба здавалися iншими за стiнами колонii. Зустрiчати його прибули не лише друзi i близькi, але i моделi яким вiн обiцяв побачення. Ворота вiдкрилися i чоловiк вийшов на свободу, залишивши позаду пiвроку свого життя, вiдданi, як плата за проступки перед суспiльством. В'язниця – едине мiсце, де час – реальна валюта. Першим хто його зустрiв, була Ганна. Вона була жива, здорова i вагiтна.

Їi батько, теж був там. Дiвчина кинулася в обiйми Нiколаса.

– Ось ми знову разом! – Прошепотiла вона йому на вухо.

– Знову i назавжди! – Вiдповiв iй Нiколас i притиснув ще сильнiше.

Едвард пiдiйшов до них неспiшним кроком, даючи час, насолодитися моментом.

– Тебе прийшли зустрiчати не лише ми – сказав Едвард i з посмiшкою подивився на натовп моделей, що чекали Нiколаса.

– А тепер вже можна iм заплатити? – Запитав Нiколас, випустивши Ганну з обiймiв. – Гадаю, що вже досить "А ти спробуй без грошей".

– Да.– Розсмiявся Едвард, в чому Нiколас його пiдтримав. Ганна теж заусмiхалася, чи то вiд слiв свого батька, чи то вiд зустрiчi з Нiколасом.

– Виходить все закiнчено? – Знову заговорив батько Ганни.

– Не все, а лише, якась частина.

– Нiколас, а насправдi, що з елiксиром? – Запитала його дiвчина, взяв за руку.

Вони йшли у бiк машини, де iх чекав водiй.

– В мене був час все обдумати. Якоюсь мiрою, ми його знайшли.

– Як це? – Здивувалася Ганна.

– Монферан зображував Цезаря зi своiм дiтищем на вершинi Ісаакiiвського собору. Що Цезар тримае в руцi?

– Копiю Собору.

– А в iншiй руцi? – Знову поставив питання Нiколас i тут же на нього вiдповiв. – Дитину, якоi ми не помiчаемо. Адже навiть сам Цезар, на нього не дивиться. Ось, що означае покласти на найвиднiше мiсце.






Нiколас помiтив замiшання на обличчях супутникiв. Вони думали над його словами, i збирали нову iнформацiю в одну цiлу картину.

– Римська Імперiя. Цезар. – Продовжив свою розповiдь Ловець Снiв. – Що вiн приховував? Вiд чого зрiкався i чого боявся? За що чоловiк, готовий вiддати життя? Поставити все на кон i ризикувати?

– Дитина. – Вiдповiв Едвард.

– Правильно. Спочатку батько в всьому за сина. Потiм син скрiзь за батька.

Нiколас посмiхнувся i продовжив:

– Вiн хотiв захистити свого сина. А це i е наше безсмертя. Продовження роду. Є лише два способи стати "безсмертним". Продовження роду i вища творчiсть, яка залишить слiд в iсторii. Не кожному дано творити, але безсмертя в нас уже е. Ми нiколи не народжувалися, тому нiколи не помремо. Будь-яка iз складових нас часток вже iснувала у наших батьках.

– ДНК. – Тихо прошепотiв Едвард.

– Я мав на увазi, як мiнiмум, культурне безсмертя, як повагу до своiх батькiв, дiдiв, прадiдiв i далеких предкiв. Я шаную своiх прабатькiв, якi дали життя менi i iншим моiм родичам. Їх дiяння, життя, про яке менi розповiдав дiдусь, з мого боку дае iм продовження життя в оповiданнях iншим людям i майбутнiм моiм дiтям.

Також i наша творчiсть залишаеться пiсля нас в культурi, культура i суспiльство – це е сукупнiсть вкладу кожноi людини протягом тисячолiть i цим вони залишають свое мiсце у життi пiсля смертi.

– Здаеться, я починаю розумiти, про що ти говориш. – Едвард говорив швидко i впевнено. – Особисте безсмертя неможливе. Перед людьми завжди було i стоятиме завдання продовження роду – вiдтворення собi подiбних. Вони повиннi народжувати i ростити дiтей.

– Саме так. Я багато про це роздумував. Дитина наслiдуе ДНК вiд обох батькiв, але частiше використовуе ДНК батька, так що генетично ми всi схожi бiльше на батька, нiж на матiр. Безсмертя не в людях, а в ДНК. Найбiльш банальною iдеею е уявлення про те, що дiти – це спосiб досягнення безсмертя батькiв. З iншого боку, розум людини – тiльки iнструмент, створений еволюцiею для збереження певних генiв. І якщо цi гени зберiгаються в нащадках, то безсмертя частково досягаеться.

Вони пiдiйшли до машини, водiй вiдкрив iм дверi. Едвард сiв попереду, а Ганна з Нiколасом позаду.

– Якщо вважати, що бiльшiсть властивостей людини визначаються його геномом, то виникае iдея про ДНК-безсмертя, тобто про вiдновлення людини шляхом клонування його з його ДНК. – Закiнчував свою думку Ловець Снiв. – В цьому випадку природним чином вирiшуеться проблема позбавлення вiд зайвоi i застарiлоi iнформацii, отриманоi у ходi навчання. І, навпаки, найцiннiше в людинi, ii потенцiал, який може бути максимально використаний.

– Можемо iхати? – Запитав з переднього сидiння Едвард.

Нiколас кивнув головою, i шофер зняв машину з ручного гальма.




Глава 26




Чорний Мерседес зупинився бiля ресторану. Нiколас i Ганна попрощалися з Едвардом i вийшли на вулицю.

– Стривай! Дай менi хвилину. – Затримала Ганна Николаса.– Я думала про тебе щоночi i ти менi снився. – Боязко призналася Ганна. – Я чекала той день, коли сни стануть дiйснiстю.

– Найкоротше освiдчення в коханнi "Снишся". Ми не помремо, поки не збудеться наш сон.

Вона посмiхнулася. Почуття чоловiка завжди загадка, i кожнiй жiнцi приемно, коли iй вiдкривають цю таемницю. Ганна дiстала з сумки бiлу коробку i протягнула ii Нiколасу. В нiй був новий айфон.

– Це подарунок вiд сера Альприма.

Нiколас вiдкрив подарунок i взяв в руки телефон. Вiн був ввiмкнений. – Я провiв час з людьми, якi змусили мене забути про мiй телефон. – Сказав Ловець, розглядаючи новий телефон.

– Нiчого, я впевнена ти швидко згадаеш, як ним користуватися.

На екранi спливло повiдомлення про вхiдний дзвiнок. Нiколас кинув погляд на Ганну, але та лише знизала плечима.

По вiдеозв'язку дзвонив сер Альприм. Нiколас прийняв виклик, i одразу показалося обличчя Альприма, судячи з усього, вiн був на риболовлi.

– Вiтаю тебе, Нiколас. – Вiдразу ж заговорив вiн. – Як ти вiдпочив?

– Не так добре, як хотiлося б, але цiлком стерпно. – Вiдповiв Нiколас. – Правда тушкованi овочi там не дуже, так, що доводилося задовольнятися вiдбивними i макаронами.

Сер Альприм розсмiявся, посмiшка Нiколаса його дуже порадувала.

– Дуже радий, що ти у гарному настроi. Менi якраз зараз це потрiбно.

– Я так i подумав. Навряд чи б ви дзвонили просто дiзнатися, як моi справи.

Повисла коротка пауза, пiсля якоi Альприм заговорив вже серйозним тоном.

– Що ти знаеш про Тризубець?

– В Індii, це означае три аспекти Шивы : творець, хранитель, руйнiвник, – вiдповiв Ловець.

– З одного боку Тризубець е символом страти i смертi, з iншоi звiльнення i воскресiння. – Розповiдав Альприм. – В християнствi Тризубець розглядаеться, як символ Трiiцi, а iнодi i, як сатанинська зброя. Але щодо Шиви ти теж правий. Тризубець зображуеться у виглядi вiдмiтки на лобах послiдовникiв Шиви. Це також символ вогню, що вiдбивае три сутi Агни. Зустрiчаеться вiн i в мiстицi тантричноi йоги. В буддизмi Тризубець символiзуе три Коштовностi Будди. Вiн символiзуе Небеса чистого полум'я, а також руйнування трьох отрут: гнiву, бажання i лiнi. Є багато легенд, багато оповiданнь, але ось зрозумiти де iстина, нам не дано.

– Істина мене зараз не цiкавить. – З кепкуванням вiдповiв Нiколас. – Знаете, я готовий зараз навiть померти – такий я щасливий. – Вимовляючи цi слова, Нiколас дивився на Ганну.

Вона була, як ковток води серед спекотноi пустелi, такоi бажаноi i такоi недосяжноi. Їi гострий глибокий погляд, немов у вiчнiсть, валив з нiг, а голос вводив в сп'янiлий стан. Кожна клiтина ii тiла випромiнювала блаженство i радiсть. Вона була джерелом нового життя, як для своеi дитини, так i для Нiколаса.

– Смерть твоя зачекае. – Звучав з телефона голос Альприма. – Якщо Всевишнiй не дав тобi те, що ти хотiв, значить, вiн дасть тобi краще, але пiзнiше.

Нiколас подумав, що прийшов час закiнчувати цю розмову, i перейшов вiдразу до справи:

– Що вам вiд мене потрiбно?

– Ти! – Спокiйно вiдповiв Альприм. – А точнiше, твоя участь.

Нiколас мовчав, чекаючи наступного питання.

– Що ти знаеш про Братство Дев'яти Невiдомих?

– Його заснував Цар Ашока двi тисячi рокiв назад. З якоюсь великою метою, я точно не пам'ятаю.

– Ашока був не просто засновником i черговим царем. – Альприм почав свое оповiдання швидким темпом, i вiн явно вважав цю частину розмови дуже важливою, тому що весь фоновий шум i рiзнi голоси, що були чутнi до цього, припинилися. Швидше за все вiн вiдiйшов в тихiше мiсце.

– В iсторii свiту, було багато царiв, якi присягнулися не воювати бiльше пiсля того, як вони були переможенi. Але у скiлькох царiв прокинулася жалiсть пiд час перемоги i опустилася рука з пiднятою зброею?

Напевно, був тiльки один такий цар на протязi всiеi iсторii свiту – цар Ашока. Дивлячись на нього, дивуешся, як одна людина могла стiльки всього встигнути. За час його життя, перетворилася не лише Індiя, але i весь свiт. Його дiяльнiсть поширилася в всi сфери життя, але найголовнiшим стало дiяльнiсть Братства i мiсiя дхарми.

– Може розповiсте i про Братство коротко, якшо про Ашоку я вже знаю? – Нетерпляче сказав Нiколас, бажаючи швидше зрозумiти, що йому належить робити далi.

– Протягом тисячолiть хтось старанно позбавляв людство вiд знань, що накопичилися, – вгамовувавши спрагу Ловця почав скорочувати свою розповiдь Альприм. – Знищуючи все, що хоч побiчно могло вказати людям шлях iстинного розвитку. Шлях, який можна пройти, тiльки удосконалюючи власнi сили i свiдомiсть. Якби не були загубленi давнi знання, свiт би зараз виглядав абсолютно iнакше. На протязi всiеi iсторii людства несподiвано з'являлися i так само швидко зникали дивовижнi книги.

Братство мало до цього прямий стосунок. Імператор Ашока наказав роздiлити всi знання про закони Природи на дев'ять книг i призначив по одному Хранителевi для кожноi iз них. До завданнь Хранителя входило поповнення своеi книги новими науковими даними, ii збереження i забезпечення спадкоемностi: потрiбно було виховати i пiдготувати нового Хранителя. Так народилося Братство Дев'яти Невiдомих.

Є версii, якi вважають, що описане Братство мудрецiв ще давне, i iснуе на землi з незапам'ятних часiв, точнiше, з тих часiв, коли нинiшня людина набула розуму. Суспiльство складалося з дев'яти найбiльших iндiйських вчених та мудрецiв, завданням яких були систематизацiя i каталогiзацiя всiх наукових знань, отриманих з стародавнiх священних рукописiв та в результатi експериментiв i спостережень. Кожен з "Дев'яти Невiдомих" написав по однiй книзi, присвяченiй тiй або iншiй галузi наукових знань.

Дiяльнiсть суспiльства проходила в обстановцi найсуворiшоi секретностi. Науковi вiдомостi, якi мали в розпорядженнi ученi Ашоки, навiть за сучасними мiрками здаються неймовiрними. Так, одна з книг була присвячена подоланню гравiтацii i керуванню нею, створенню в земних умовах штучноi невагомостi. Друга – темi створення i використання деякоi надпотужноi зброi, що мае багато спiльного з сучасними розробками в областi ядерних i психотропних озброень.

Ще одна книга мiстила детальний опис i креслення лiтальних апаратiв, що дозволяли стародавнiм авiаторам не лише пiднiматися в повiтря, але i здiйснювати космiчнi польоти.

– Складно повiрити, що при такому швидкому зростаннi свiту, Братство зберегло свою цiлiснiсть. Та i залишатися непомiченими весь цей час вони не могли. За фактом у них мають бути зв'язки у рiзних колах i при цьому дуже близькi зв'язки. Дев'ять осiб нi за що не впоралися б з таким обсягом завдань у сучасному свiтi. Скiльки ж iх зараз?

– Склад Братства – це найбiльша загадка. Вiдомо лише, що коли один з братiв помирав, на його мiсце приходив iнший – такий же обдарований, так само добре вмiючий зберiгати таемницi. Можна тiльки здогадуватися, кому випадала така висока честь. Але такi припущення iснують. Стати одним з Дев'яти прагнув багато хто. Адже отримати доступ хоч би до однiеi книги означало отримати доступ до невичерпноi влади. Будь то католицький Ватикан зi своiми хрестовими походами, основною метою яких були пошуки таемничоi бiблiотеки. Або пройшовший, iз руйнiвною силою по Європi, Наполеон з гаслом "Власнiсть, свобода, рiвнiсть"!, який вважав, що прихованi книги неодмiнно повиннi стати надбанням всiеi Францii. Чи Гiтлер, що вирiшив, що саме евреям вiдомо про священне сховище. Втiм, нiхто так i не наблизився до розгадки. Рiчки кровi, що обагрили землю, не вказали iм шлях.

Нiколас зрозумiв, до чого веде його спiврозмовник трохи ранiше, нiж той планував, i вiдразу вставив свое слово :

– Я так розумiю, що ви перестали бути серед них?

– Правильно. – Вiдповiв Альприм. – Тепер ти займеш мое мiсце. Адже я офiцiйно мертвий, i це, дiдька лисого, менi подобаеться. Тепер ти будеш одним з Братства Дев'яти Невiдомих, засновником якого був Ханой Злiтаючий Дракон.



Слова сера Альприма змусили Нiколаса завмерти. Вiн тримав телефон перед собою, дивлячись в камеру, а очi його були скляними. Здавалося, що перебоi зв'язку i картинка зависла, але нi, Ловець нашвидку повторював в думцi почуте i поеднував те, що складаеться в одну велику iсторiю, намагаючись визначити свое мiсце в нiй.

– Нiколас, ти тут? – Запитав Альприм, хвилюючись, що зв'язок обiрвався.

– Так! – Немов ожив, сказав Ловець i кинув швидий погляд на Ганну, яка весь цей час не зводила з нього очей. – Тепер я займаю ваше мiсце, i ви повиннi вiддати менi свою книгу.

Альприм збирався сказати ще щось дуже важливе. Було чутно, як вiн вiдкашлявся, пiсля чого вiдео вiдключилося, i залишився тiльки голос колишнього члена Братства.

– Не зовсiм. – Голос Альприма став чiткiший, вiн явно говорив прямо в мiкрофон, щоб кожне його слово було почуте правильно. – За двi тисячi рокiв, дев'ять книг Братства доповнилися новими книгами i переросли спочатку в дев'ять бiблiотек, а потiм у дев'ять унiверситетiв. Я думаю, що ти вже сам здогадався, про якi унiверситети йде мова. Так що знання тепер не приховують – вони вiдкритi, i кожен може отримати iх – юридична, економiчна або медична освiта.

Тiльки Глава Братства – Лео Евран знае, де зберiгаються оригiнали перших дев'яти книг. Ти скоро зустрiнешся з ним.

– А що з Тризубцем?

– Історii про цей артефакт, iснують дуже-дуже давно i перевiрити iх справжнiсть складно. Деякi народи сприймали його, як символ влади, iншi, як знаряддя правосуддя i так далi, але все що я знаю про Тризубець, так це те, що в Братствi е десята книга. Вона називаеться "Реiнкарнацiя. Євангелiе вiд Дiтара". На нiй зображений Тризубець.

– Цього не може бути. – Вимовив Нiколас одночасно голосно i пошепки. Його обличчя змiнило форму i колiр.

– Ти в порядку? – Тут же запитала Ганна.

Вiн протягнув телефон до Ганни, не звертаючи уваги на ii хвилювання:

– Вимкни телефон. Вiдключи повнiстю.

Вона слухняно вимкнула телефон i знову звернулася до нього:

– Що сталося?

– Сталася розмова, пiсля якоi менi захотiлося вимити своi руки. – Нiколас посмiхнувся, намагаючись розбавити виниклу напругу. Ганнi не слiд було зайвий раз хвилюватися, тим бiльше за такими речами.

– Все добре. Ти пiвроку провiв за гратами i зараз вийшов на свободу. Тобi просто треба трохи часу, щоб адаптуватися.

– Ти права. – Погодився Нiколас i протягнув руку до дверей ресторану, Ганна ввiйшла.

Лiтнiй вiтер шумiв очеретами. Бризки на гладi води йшли колами, розбиваючись об берег. Дрiбнi комахи, що лiтали бiля води, притягували птахiв. Навiть водянi змii з'явилися у пошуках своеi здобичi. Природа жила своiм життям в цих мiсцях, i рiдко бачила людей.

Лангре сидiв у рибальському костюмi, на розкладному стiльцi, закинув ногу на ногу i поглядав на поплавець. Це найприемнiший момент у риболовлi – очiкування улову. Той момент, коли ти, злившись з довкiллям, можеш вiдчути його, i дати йому вiдчути себе. Нiким недоторканий спокiй невинних лiсiв i озер, зв'язок з душею людини наповнюе ii благоговiнням i заспокоенням. Легкi похитування листя, крапельки роси на травi, ранiшнiй туман у нiжноi водяноi гладi, це i багато що iнше, притягуе рибалок.

Навiть не риба, а саме та атмосфера, знаходячись в якiй, людина може побути сама з собою наодинцi, подумати про своi справи, проблеми, турботи. Про свое майбутне i минуле, i нарештi подумати про вiчнiсть. Лангре i Стажер уважно вдивлялися в прозору воду, спостерiгаючи за рухом риби. Вона нiяк не хотiла попастися на гачок. Чи то, тому що бачила рибальськi снастi вперше i не довiряла iм, чи то вже побачила у своему життi багато таких "розумних" рибалок i уникала зустрiчi з ними.

– Може спробувати iншу наживку? – Напiвпошепки запропонував Стажер.

– Іншу, це яку?

– Природнiшу. Ось зараз ми пробуемо на штучну, i риба нам не вiрить, тому що розумна. Але якщо ми спробуемо на живого черв'яка, то ii iнстинкти не дадуть iй шансiв пропливти повз.

– Справа не в наживцi. – Голосом наставника вiдповiв Лангре. – Якщо кожнi десять хвилин ii мiняти, то вся риба втече вiд тебе. Потрiбно запастися терпiнням. Вам, молодим, аби бiгти кудись i отримувати результати, але тут iнше. Хороший мисливець вмiе вичiкувати здобич. Дивися.

Лангре кивнув у бiк поплавця, який раптом заворушився.

– Клюнула! – Зрадiв Стефан. – Нужбо, пiдсiкайте!

– Рано! – Тихо сказав Лангре i нахилився до вудки, взявши рукою один кiнець. – Треба в правильний момент.

Стажер пильно дивився за дiями Лангре. Той акуратно взяв у руки вудку i зробив рiзкий рух вгору, пiсля чого почав накручувати волосiнь.

– Ідеально! – Зрадiв Стажер, такому успiшному маневру. – Важко йде, напевно велика.

Вiн щосили намагався пiдтягнути рибу до берега, але та люто чинила опiр. В цей самий момент у Лангре задзвонив телефон, i вiн вiд несподiванки впустив вудку, що для риби означало порятунок.

– Бiс! Що за напасть! – Почав лаятися лiтнiй рибалка, але побачивши iм'я того, хто дзвонив, заспокоiвся i, зробивши глибокий вдих, прийняв виклик.

– Не вiдволiкаю? – Запитав чоловiчий голос.

– Нiяк нi. – Вiдповiв Лангре керiвництву.

– Менi дуже шкода, що художник картин сам зiзнався, i тобi не вдалося впiймати Нiколаса Романова. Вгорi не змогли зарахувати цю справу, як твою тридцяту. Цi бюрократи занадто повiльно працюють.

– Боже мiй, ви серйозно? – Вже почав Лангре, але його тут же зупинили.

– Не поспiшай кип'ятитися. Я почув про той випадок з хлопцем в лiтаку. Це бiльше пiдходить для тридцятоi справи, як ти i бажав перед пенсiею. Хоч чисто випадково ти i виявився на борту лiтака, де сталася крадiжка, але розкрита вона була тобою. Ти сам, за три години визначив злодiя, не використав навiть свое посвiдчення. Це вищий рiвень професiоналiзму. Бiльше ста чоловiк на борту. Один комiсар. І без повноважень, без вiдеокамер, допитiв, доказiв змiг розкрити його. І рiч не в тому, що вкрали, а як затримали злочинця.

Я дивлюся на молоде поколiння i можу сказати одне – вони будуть не такi. На жаль.

– Це хороша новина. – Вже спокiйно вимовив Лангре. – А ви вмiете пiдносити добрi новини.

– Дякую за службу, Лангре. Бережи себе!

– Слухаюся!

Лангре сховав телефон в кишеню i подивився на чоловiка, що сидiв з ними поруч. Вiн миролюбно спостерiгав за хмарами i навiть не звертав уваги на те, клюе в нього або нi.

– Дороги назад немае. – Сказав йому Лангре. – Ти впевнений?

Сер Альприм вiдiрвався вiд неба i подивився на комiсара.

– Цей хлопець, за двi доби, за допомогою свого телефону, розгадав таемницю, яку мою брати зберiгали двi тисячi рокiв. Вiн знайшов Амрiту. Нехай не в тiй формi, що хотiв, але я впевнений, що таемницю безсмертя вiн розгадав.

– Ми робили з нього приманку. А ти зробив його новим членом Братства. Ти поставив на кон все.

– Я знаю. – Заявив Альприм. – На те е вагомi причини. Всього за пiвроку невiдомий викрав всiх членiв Братства. Лео Евран теж зник безвiсти, не залишивши нiякого послання або натяку. Наш ворог почав дiяти, а ми про нього нiчого не знаемо. Вiн шукае бiблiотеку Братства i нам необхiдно його зупинити. І це зробить Нiколас, а ми з вами йому у цьому допоможемо. Як на мене, цей план найкраще що в нас е.

На ноутбуцi Стажера заблимав сигнал:

– Телефон Нiколаса почав рух! – Повiдомив Стефан. – Той жучок, що ми встановили в його новий телефон, чудово впорався iз завданням.

– Ну що ж, тодi пора починати! – Сказав Лангре i встав зi стiльця.

Сер Альприм теж пiднявся:

– Головне, в ходi слiдчих дiй, не вийти на самих себе.




Частина 2





Епоха слави i надii




Дано було Знання людям, дано було в стародавнi часи. Призначено воно було для всiх людей, але хтось з присвячених, визнав своiх сучасникiв занадто слабкими прийняти його. Знання передавалися присвяченими обраним, з поколiння в поколiння, лише крупинками кидане людям, щоб множившись числом, вони могли вдосконалюватися розумом.



В горах Тибету, в степах Монголii i в джунглях В'етнаму, люди без батькiвщини i без сiм'i, об'еднуються у Братство i зберiгають Таемницю. Вони ховають ii чимдалi вiд людських селищ i зберiгають цiною своiх життiв, вiд тих, хто волею або проти волi до цiеi таемницi наближаеться. Вони планують майбутне. Мета – один Трон, одна Імперiя.



Але Знання неможливо утримати людськими силами. Імовiрно, деякi книги досi зберiгаються посвяченими у Монастирi. Тiльки там, можна вiдшукати загублене "слово", яке i е Слово.



В одному з европейських архiвiв знайшли старий документ, що розповiдае про дивовижну знахiдку. Цей манускрипт не лише пролив новий свiт на iсторiю стародавнiх цивiлiзацiй, але й може змiнити старi уявлення про iсторiю самоi землi. Його публiкацii бояться всi: i сучасна наука i основнi релiгii. Бо вiн дае вiдповiдь на головне Питання – Як з'явилася Людина на планетi Земля? Схоже, нам доведеться переглянути всю вiдому iсторiю планети. Те, що я виявив, повнiстю суперечить картинi свiту, що iснувала до сьогоднiшнього дня.



В нас у всiх е хоч би одна iсторiя, яку ми нiколи i нiкому не розповiмо. Цю ж Історiю я захотiв зв'язати з чужим iм'ям. Досить того, що я дiзнався, а все iнше не мае значення. А розповiм я те, що знати необхiдно кожному.



Євгенiй Литвак




Передмова




Караван увiйшов до снiговоi бурi, як у тигрову пащу, що вискалилася. Це останне випробування повинно було вбити всiх, хто ще залишався живими пiсля довгого переходу. Гiрський Тибет не любить жителiв теплих долин. Тим бiльше – джунглiв. Але в ченцiв не було iншого виходу, як бiгти через мiсця, не позначенi на жоднiй картi свiту. Через забороненi мiсця, повнi непрохiдних скельних розломiв i обривiв.

Кiлька сотень ченцiв намагалися рухатися якнайшвидше. Їх гнали вiдчай i страх. Не за себе i не за своi життя. Навiть не за життя своiх дружин i дiтей, хоча кожен ченець любив iх бiльше за себе. Вiдчай – iх Таемниця, що зберiгалася протягом багатьох столiтть, була розкрита. Страх – задум був пiд величезною загрозою.

На той час, коли караван здолав перевал, багато хто вже залишився позаду щоб замерзнути, провалитись i зникнути в заметах, що приховували края обривiв. Вони падали без крику. Тi, що йшли за ними, навiть не намагались iм допомогти, а нiхто на допомогу i не сподiвався, просто ухилялися трохи вбiк.

Довге, кольору вороняча крила волосся, вже не розвiвалося за вiтром, а облiпило обличчя, закритих обривками тканини шиi, плечi i спини. Тiльки мокрий одяг, до болю важкий, ускладнював i без того нестерпний шлях вперед.

Природа була, немов не на iх сторонi i вказувала на iх мiсцерозташування – iм не сховатися. Їх ноги мерзли i все частiше потопали в снiговому покривi, здавалося, виходу нема, але вони продовжували свiй нелегкий шлях в iм'я своiх цiлей, не боялися навiть смертi, адже загальне бажання робило iх сильнiше.

Дiти несли провiзiю. Жiнки несли провiзiю i дiтей. Чоловiки несли дiтей i жiнок. Зброю несли всi. Все було проти них: бездорiжжя, вiтер, снiг, слизькi каменi i уламки дерев, що звiдкись взялися. Коли йти ставало просто неможливо, ченцi влаштовували короткi привали. Спорудивши якусь подiбнiсть захисту, вони примудрялися розводити вогнища, трохи поiсти i подрiмати. І знову йшли далi.

Пiсля кожного привалу в снiгу залишалося кiлька людських тiл. Їх не ховали i над ними не плакали. Надiя на порятунок, як вогонь факела iх проводиря окриляла iх душi. Надiя на те, що iх мiсiя ще не загинула. А люди?… Люди смертнi.

Вiрогiднiсть залишитися в живих i не замерзнути в горах танула, як мокрий снiг. Вони не готовi до таких умов, адже у них на батькiвщинi iнший клiмат, а попереду, як i ранiше, стояла стiною снiгова буря, вискалювала своi бiлi зуби. Посилювався пiвнiчний крижаний вiтер, снiговi пластiвцi на очах перетворювалися на мiнiатюрнi кинджали, якi з кожним поривом вiтру, приносили нестерпний бiль.

Ченцi в чорному одязi тримали свiй шлях, i немов вiвцi на закланнi видiлялися на тлi бiлого снiгу, тим самим привертаючи увагу птахiв. Їх шлях не мае права закiнчитися сьогоднi, i надiя – не згасала.

Час вiд часу низку закутувала вороняча зграя, миттево розчиняючись у бiлiй крижанiй пустелi. Інодi ворони навiть не хотiли чекати, коли люди пройдуть повз тiло, що впало, а накидалися на ще не захололий труп, покриваючи його килимом, що кричить хрипкими голосами. Ченцi не вiдганяли птахiв, економлячи своi сили для боротьби з вiтром i холодом, i лише найменших дiтей вони захищали вiд найбiльш зухвалих стерв'ятникiв.

В караванi видiлялася особлива група. Дванадцять ченцiв – вони йшли попереду пiвколом, несли перед собою легкi, але великi щити. Вони захищали вiд вiтру i будь – якоi небезпеки Авраала – свого проводиря, що вивiв Братство зi стiн Монастиря майже мiсяць тому. Воiни не були обтяженi, як iншi люди мiшками з провiзiею. Їх зброею служили тiльки кiлька коротких списiв i мечi, бiльше схожi на кинджали.

Очолював цей маленький загiн найвiдданiший своiй справi i найвiдважнiший воiн – Дiтар. Йому було не важливо, куди вони йшли, його не вiдвiдували нiякi думки, крiм збереження життя Авраала. Навiть розумiючи, що дуже скоро iх знайдуть i напевно знищать. Дiтар затримав дихання, коли проводир зупинився i глянув на нього. Довгий, занадто довгий погляд Глави Братства був промовистiше за всi слова. І коли воiн побачив те, вiд чого вони так довго i тяжко бiгли, вiн зовсiм не здивувався.

"Невже пiсля всього ми не зможемо врятуватися"? – Миттево промайнула думка.




Глава 1




"Оберiгати таемницю Братства цiною свого життя".

Заповiдь Перша. Кодекс Братства тибетських ченцiв



Дiтар вже зiбрався спуститися з вежi, як його зупинило побачене. На перший погляд – звичайна у цих краях картина – кiлька грифiв кружляють у пошуках здобичi. Дивним було те, що птахи по черзi пiкетували до землi, але не залишалися, а злiтали вгору. Лише один момент не давав ченцевi спокою, примушуючи його вдивлятися в те, що вiдбуваеться. Кiлька хижих птахiв по черзi наближалися до землi, немов продовжували свое переслiдування. Дiтар вирiшив затриматися на оглядовому майданчику i подивитися, чим це викликано.

Чернець мав унiкальну красу для тутешнiх мiсць. Смугляве кругле лице ставного юнака циганського роду, перетинав блiдо бiлий шрам над лiвою бровою. Волосся було чорне i хвилясте, а над очима кольору туманного синього неба нависали густi брови, якi розлiталися на перенiссi, нiби пташинi крила в польотi. В поглядi Дiтара читався внутрiшнiй спокiй i твердiсть, а в очах був холодний металевий блиск. І тiльки, коли вiдбувалася важлива подiя, на одну мить в очах юнака спалахувала iскра.

Коли Дiтар помiчав несправедливiсть, його погляд мiнявся зi спокiйного i зосередженого на гнiвний i пронизливий. Вiн був високого зросту i мiцноi статури, i його зовнiшнiсть виражала силу та вiдвагу. Незважаючи на молодi роки, досвiд i знання ченця говорили самi за себе, вiн був вiдданий собi, своему Братству i своiй справi. Вiн завжди був чесний i передбачливий зi своiми братами. Любив i поважав людей i завжди зважав на iх думки. Будь-хто, хто хоч раз його бачив, вiдчув його силу.

Вони знижувалися по два – три вiдразу, але здобич вiд них вислизала, i iм знову доводилося набирати висоту, щоб продовжити переслiдування. Дiтар знав звички цих птахiв: грифи не чекали поки тварина випустить дух, вони декiлькома ударами потужних дзьобiв в очi жертви, могли змусити ii впасти на землю. А далi – головне встигнути вiдiрвати бiльшi ласi шматки, поки iншi, вже наземнi, що теж бажали поживитися падаллю, не розтаскають труп на частини. Боялися птахи добивати тiльки одну iстоту – людину. Тому командир загону стражникiв Бiлокам'яного, вiддав наказ своiм воiнам пiдiйти ближче. Четверо ченцiв, що вже зiбралися додому, знову одягли шоломи. Один з них – Орхан, навiть занадто поспiшно. Можливо, щоб приховати свое невдоволення – адже в думках, вiн вже сидiв у тавернi "Тiнь Лотоса", де пив дозволене вино.

Дiтар переклав шолом в лiву руку, а правою вказав стражникам на грифiв, легким нахилом голови i поглядом дав зрозумiти, що вiдбуваеться щось дивне.

– Що скажете? Такi рiзкi повороти то вправо, то влiво, не властивi тутешнiй зграi. Що грифам робити бiля озера? Тут здобичi для них мало i, дiстати ii важче, нiж у горах. – Звернувся вiн до воiнiв. – Як ви можете це пояснити? – Дiтар все ще дивився удалину, а четверо вартових знизували плечима.

Не почувши вiдповiдi, чернець кинув галькою в двох iнших сплячих вартових, чим розбудив iх. І коли вони в подивi поглянули на хлопця, вiн взяв в руку свiй меч i показав iм у бiк незвичайного польоту пернатих.

– Схоже, що вони знайшли того тигра. – Все ж наважився вiдповiсти Орахан на питання командира. – Не повезло тваринi. З його люттю i силою йому б загинути у бою з гiдним супротивником, а не такою безглуздою смертю – потрапити на розтерзання стерв'ятникам. Не хотiв би я бути на його мiсцi.

– Який "той" тигр? – Поцiкавився його напарник, вiн, судячи зi всього, не особливо стежив за новинами в селищi.

– Той, що позавчора втiк з Тигрового селища. – Почав пояснювати Орхан. – Нас попереджали про тигра, коли ми були там. Ось i блукав звiр сьогоднi вночi бiля наших ворiт. Я думав, нашi лучники його вбили, але мабуть iншi ченцi його злякали. – Договоривши Орхан, лiниво потягнувся i потер руки у зап’ястках, як би бажаючи зняти шкiрянi обладунки.

Дiтар вислухав вiдповiдь i, продовжуючи уважно спостерiгати за польотом стерв'ятникiв, рiзко запитав:

– З чого ти взяв, що це саме тигр, а не iнший звiр? І чому його нiхто не вбив, якщо бачив бiля наших ворiт?

Дiтар обернувся i пiдiйшов до iншого краю вежi. Вiн оглянув селище вiд одного краю до iншого, намагаючись помiтити будь-якi ознаки небезпеки. Потiм опустив погляд до ворiт i, побачивши кiлька ченцiв, готових змiнити варту, крикнув:

– Хто з вас сьогоднi вночi бачив бiля ворiт тигра, що втiк з Тигрового селища? – Його голос змусив всiх замовкнути.

– Сьогоднi вранцi нас попередили, що тигр спiйманий. Все гаразд. -Таким була вiдповiдь одного з вартових ворiт.

На кiлька митей запанувало мовчання. Ченцi дивилися на Дiтара i чекали його рiшення, а вiн здогадувався, що це не порядок. Зi всiх присутнiх ченцiв, лише йому вистачало кмiтливостi вирiшити таку головоломку. Іншi просто виконували накази i iх це цiлком влаштовувало.

– Що нам робити? – Запитав i спохмурнiв Орхан.

Чернець, який не так давно очолив Бiлокам'яне селище, не повинен показувати воiнам, що вiн не знае, що робити. З показною впевненiстю, яку насправдi зовсiм не вiдчував, Дiтар надiв шолом, пiдняв iз землi свiй легкий щит з емблемою Братства в праву руку взяв короткий двосiчний меч.

– Потрiбно перевiрити. – На обличчi хлопця було деяке обурення. – Тварина не може так сильно зацiкавити агарiйских грифiв. Схоже – там людина. Треба дiзнатися хто це.

Не встигнув вiн закiнчити фразу, як перший кинувся до сходiв вниз.

– За мною! – Скомандував Дiтар i слухнянi воiни нестримно почали спускатися по сходинках вежi, намагаючись не створювати шум.

Опинившись внизу, вони швидко сформували загiн, i, озброiвшись, попрямували по вузькiй стежцi у джунглi.



Чорношкiра людина бiгла по густих заростях джунглiв. Важке дихання зi свистом i хрипом виривалося з його широких грудей. Величезнi агарiйскi грифи летiли за ним, але вiн i не думав обертатися. Страх побаченого, гнав його вперед, витiсняючи iншi думки. Сили майже покинули Солара, названого на честь Сонця, але зупинка хоч на хвилину означала для нього неминучу загибель. Втома i голод позначалися на його станi. Незнайома мiсцевiсть ускладнювала шлях, зрадницька думка про легку смерть вiд удару дзьобом стерв'ятника все частiше миготiла у нього в головi.

Мавр був гарним бiгуном у себе на батькiвщинi, але в цiй мiсцевостi вiн був майже безпорадним. Сильна спека i джунглi, нiби допомагали грифам переслiдувати свою жертву: поваленi дерева i гiлки, що потрапляли пiд ноги, лiани, що звисали з дерев, слизькi каменi порослi мохом, примушували його час вiд часу перестрибувати i ухилятися, а це iстотно позначалося на швидкостi. Птахи переслiдували його вже бiльше години i не збиралися здаватися, або припиняти гонитву.

Ласий шматок людськоi плотi, який вони мали намiр схопити, занадто вабив, i це не дозволяло iм залишити чужинця в спокоi. Внутрiшнiй голос Солара лише повторював, що вiн зобов'язаний вижити. Природа немов була союзником стерв'ятникiв. Вiд вологоi, пiсля злив землi, пiднiмалося випаровування, одурманюючи своiм запахом зеленi. Пiт юнака стiкав струмками по вiдкритому лобi, потрапляв в очi, примушуючи його робити зайвi рухи руками i iнодi не помiчати перешкоди.

Довге пряме чорне волосся, стягнуте на верхiвцi ремiнцем, немов мокрий хвiст кобили, прилипло до голоi спини.



Енергii ставало менше з кожною хвилиною. Мавр просувався вперед, незважаючи на жахливий бiль в ногах вiд втоми. Тривале переслiдування i спека давалися взнаки. Задихаючись, вiн намагався призупинитися, щоб вдихнути глибше, але ноги несли його далi. Солар бiг дуже швидко, але дорога була пiдступна, вiн часто спотикався i падав, через що доводилося витрачати ще бiльше енергii. Непрохiднi джунглi вичавлювали останнi сили. Цi мiсця були агресивнi до непроханих гостей.

Лютi тварини, отруйнi змii, павуки i комахи, густi заростi i коренi дерев, що плуталися пiд ногами, це i багато iншого, як напасть, обрушилися на чужака, що прибув сюди.

Думка про те, як донести своему хазяiну таемницю знайденого Монастиря мавр загнав чимдалi. Його розум був зайнятий небезпекою навкруги, як загнаний в кут звiр, вiн намагався вибратися i зберегти свое життя. Та все ж, необережно нахилившись вiд занадто знахабнiлого птаха, утiкач не помiтив порослий мохом камiнь i, спiткнувшись покотився по невеликому схилу.

Що сталося далi, Солар так i не зрозумiв: шипiння величезноi змii i удар в руку. Змiiний укус судомою прокотився по руцi вiд кистi до лiктя. Лежачи на боцi, мавр побачив в метрi вiд себе величезну трикутну голову з розкритою шиплячою пащею, готову завдати нового удару. Дивно, але в його серце раптом оселилася спокiйна безтурботнiсть, викликана, чи то смертельною втомою, чи то отрутою.

Драма, що розгорнулася, не вислизнула вiд очей грифiв, вони нiби подякували змiю i почали опускатися над жертвою. Ляскаючи крилами, птахи обережно спускалися дедалi нижче, наздоганяючи хлопця, що знесилив. Не вперше iм доводиться вiдбирати здобич у iнших мешканцiв джунглiв. Це був закон сили, якому пiдкоряються всi в цих мiсцях.

Усвiдомлення своеi приреченостi, раптом викинуло в кров мавра потужну порцiю адреналiну. Вiдкотившись на метр-два убiк, пiд захист корiння дерева, що звисали з невеликого обриву, вiн ухилився вiд удара потужного дзьоба величезного птаха. Вiд змii це його не захистило б, але i вона сама зараз повинна була рятуватися вiд грифiв. Вихопивши невеликий кинджал, мавр рiшуче полоснув лезом по червоних слiдах, вiд змiiних зубiв, на своему зап'ястку. Чорна густа кров потекла з вiдкритоi рани.

Мавр спробував забратися глибше пiд корiння, але вперся спиною в стiну обриву. Поступово на очi опускався сiрий серпанок, нестерпне запаморочення, тiло вiдмовлялося слухатися. Далеко не кожен погодиться на те випробування, через яке йому довелося пройти. Солар боровся щосили, тим самим перевiряючи себе на витривалiсть. Ну, ось i настав пiк всiх його змагань з природою. Вiн вже серйозно знемагав вiд болю i тому, стиснувши зуби, одним стрибком схопився i, затиснувши руку вище рани, щоб призупинити поширення отрути, продовжив бiгти.

На його обличчi з'явилася усмiшка: " Що ж буде далi"? Втрата сили i здоров'я, заслуговували поваги. Солар чув грифiв, що наближалися, i усвiдомлював, що нiхто i нiщо не вислизне вiд гострозорих очей стерв'ятникiв i що дуже скоро його можуть наздогнати гострi, як ножi, кiгтi i дзьоби цих птахiв, i тодi кiнець великiй справi, заради якоi i почався його шлях.

Вiд частого серцебиття i отрути,що встигла проникнути в середину, його кров згущувалася, перетворюючись на густу масу, вiдчувався брак кисню. Пульс ставав все рiдше, ноги все частiше i частiше пiдкошувалися, примушуючи Солара постiйно на щось спиратися, тим самим уповiльнюючи його шлях вперед, який i так був дуже важким i довгим.

Вибiгши на невелику поляну, мавр впав на спину, розкинувши в сторони руки. До нього пiдбiг загiн озброених iндусiв i кiлька чоловiк вiдтягнули його в невелике поглиблення у коренiв високих дерев, де до цього вони ховалися у засiдцi, i чекали свого розвiдника. Солдати почали захищатися вiд стерв'ятникiв, що налетiли, стрiляючи по них з лукiв i вiдбиваючи iх атаки мечами, що допомогло iм вiдлякати таких сильних птахiв.

Солар вiдчув блаженство. Це був перший раз за кiлька тижнiв його походу, коли вiн розслабився, вiн не вiдчував тiла, не вiдчував болю, а пiсок на якому вiн лежав, був для нього м'яким лiжком, якого хлопець не бачив з початку походу.

Мавр розумiв, що втрачае сили, але протистояти слабкостi, що його скувала, вiн бiльше не мiг. Почуття неминучоi загибели промайнуло в його головi. З останнiх сил вiн засунув руку за пазуху i дiстав звiдти пожовклий клаптик пергаменту. Вiн швидким рухом запхав його, як можна глибше мiж коренi дерева i на цьому його очi закрилися.

Загiн, що складався з тридцяти iндусiв, зiмкнувши ряди i виставивши вперед рiзноманiтну зброю, приготувався дати битву невидимому вороговi. У вiдсутнiсть розвiдника – мавра Солара, командування взяв Табурал – приземкуватий, мiцний i загартований в боях воiн. Допомагав йому незмiнний старий друг Фарсiс.

Вони зайняли оборонну позицiю, готуючись у разi чого одразу напасти, оточивши мавра собою, надавши йому захист. Всi воiни були одягненi в зручний бойовий одяг: сорочку темного кольору, укорочену до колiна, i штани з щiльноi тканини, затягнутi згори мiцним поясом, а знизу охопленi високим шкiряним взуттям.

– Ну що? – Фарсiс сплюнув вперед i вилаявся. – Що робитимемо? Тiльки Солар знае шлях назад, безпечний шлях, я маю на увазi.

Табурал, не обертаючись, крiзь зуби пробуркотiв прокляття i голосно заявив:

– Вiдходимо до озера, до своiх. "Безпечний", що б вiн здох, цей твiй мавр, притягнув нас прямо в пащу цим проклятим ченцям. Не на такий похiд я погоджувався, коли нас звiльняли з в'язницi.

– Так, я теж бiльше думав про золото i жiнок.

– Вiдходимо. – Прогарчав Табурал влiво i вправо.

Їх загiн не був схожий на органiзований вiйськовий пiдроздiл. Вiд розгубленостi, вони притиснулися ще ближче один до одного, сховавшись за щитами, позадкували назад. Табуралу така реакцiя дуже не подобалася.

– Ви, четверо! – Кинув вiн найближчим солдатам. – Берiть свого командира i бiгом до озера. – Вiн перевiв свiй погляд на Фарсiса. – Ти пiдеш з ними, а то ще заблукають. Всi сюди! – Заволав вiн на воiнiв. – Пiдняти щити! Списи вперед! Йдемо вперед i тримаемо лад. – Голос командира змусив солдат негайно виконувати наказ. – Якщо в когось з вас виникне думка бiгти, то я швидко вас вiд неi позбавлю, разом iз головою.

Загiн повiльно позадкував, пiднявши щити.

Коли вони пройшли десяток крокiв, Фарсiс i iншi воiни, схопили Солара пiд руки i пустилися бiгти.



Ворог вже був тут. Дiтар з загоном варти Бiлокам'яного, вже готовi були забрати iхнi життя.

Спочатку з – за стiни джунглiв вилетiли чотири стрiли.

– Щити! – Заволав Табурал, але вже було пiзно.

Стрiли пролетiли повз тих, що оборонялися, але наздогнали двох воiнiв, що несли мавра. Спiткнувшись i розкинувши руки в сторони, вони впали обличчам в землю i завмерли. Стрiли вразили iх на смерть. Ще один був поранений, вiн кинув свою ношу, накульгував що було сил в укриття. Фарсiс встиг вiдбити стрiлу, що летiла в нього. Вiн розгорнувся i мiцнiше стиснув щит, одним ударом вiдбив ii убiк. Про втечу не могло бути й мови.

Слiдом за першим залпом, iз заростей вилетiли ще чотири смертоноснi дротики. Один воiн, що обернувся у бiк пораненого, який закричав, отримав стрiлу в скроню, останнiй, тримаючий мавра солдат, прийняв грудьми ще двi. Фарсiс випростався i випустив дикий войовничий клич.

Тим часом, загiн Дiтара безшумно просувався джунглями. Ченцi бiгли один за одним i звернули увагу, що грифи розлетiлися, немов вiд переляку. Ченцi оббiгали дерева, перестрибували кущi i iншi перешкоди, навiть не торкаючись до них. Дiтар був впевнений, що зараз вони переслiдують непроханого ворога. Вiн зрозумiв, що метою ворожого загону був захист одного зi своiх, того, кого переслiдували грифи. Занадто вже завзято кинулися вони до цiеi людини.

Звичайно, досвiдчений чернець – воiн Дiтар, мiг битися з десятком таких солдатiв i, цiлком iмовiрно, отримати перемогу. Але навiть поранення одного вартового Бiлокам'яного селища коштувало для Братства дорожче, нiж пiвсотнi ворожих життiв. Тому вiн не кинувся одразу на ворога, а дозволив iм вiдiйти, розраховуючи перебити iх стрiлами.

І все вийшло б, коли б не Орхан. Коли вiн почув войовничий крик одного з iндусiв, то перший вискочив iз засiдки. Схоже, розсердився через вiдбитi стрiли. Непокора наказу командира у ченцiв каралася негайною смертю, але Дiтар не давав наказ залишатися в засiдцi – довга служба в одному загонi навчила його побратимiв розумiти свого командира без слiв. Зараз – попереду ворог, що знае iх таемницю. Адже нiхто з мешканцiв краiни не зважиться переправитися на цю сторону озера, не поставивши на кон свое життя.

Дiтар прокричав:

– Ченцi не люблять чужакiв, i чим ближче ви пiдходите до iх лiгва, тим лютiшi вони стають.

Фарсiс крикнув у вiдповiдь:

– Мене попереджали про цю небезпеку, але одне – справу уявляти, а iнше – вiдчувати.

В цю мить з укриття iндусiв полетiли стрiли, ченцям довелося сховатися за своi щити i пiдiйти до дерев. Тепер Дiтар переконався – це вороги, тобто iх треба допитати i iх кров буде пролита на благо таемного Братства:

– Не важливо скiльки iх, набагато важливiше, скiльки у нас сили. Сьогоднi жоден з них не повинен покинути цей берег озера. – Вiддав наказ Дiтар.

До iндусiв долетiв уривистий крик, iз джунглiв з'явилися ченцi. П'ять воiнiв вискочили iз заростей, немов тигри, що вистежили свою здобич. Табурал окинув iх своiм досвiдченим поглядом i оцiнив ситуацiю.

– Це не простi воiни. – Промайнуло в головi iндуса, i вiн зрозумiв, що його друг рано почав святкувати перемогу.

Ченцi виглядали майже так, як iх описували тi, що ледве дивом вижили пiсля зустрiчi з ними: в вiльному одязi, шкiряних обладунках, з невеликими щитами i короткими дротиками. В кожного до стегна були прив'язанi короткi мечi, а через плечi виднiлися рукоятi чи то мечiв, чи то кинджалiв. В порiвняннi з ними загiн, яким командували Табурал i Фарсiс, був жалюгiдною зграею бродяг.

– Ех. – Зiтхнув воiн. – Якби зараз зi мною були моi старi друзi, в нас був би шанс, а так.

– Стояти разом! Не розкриватися! Атакувати напевно, а хто злякаеться – вб'ю! – Встиг прокричати Табурал, коли перший чернець злетiв над ладом переляканих iндусiв.



Немислимим чином перший чернець ухилився вiд пiвдюжини спрямованих на нього мечiв, i при цьому усього лише единим помахом вiдсiк голову одного з воiнiв, Табурал зрозумiв, що це його останнiй бiй.

– Тримати лад! – Заволав вiн на все горло. – Щити зiмкнути!

– Тридцять солдатiв – не три та не десять. Просто так iх не здолати. – Подумав Дiтар i нарештi зважився на ризикований стрибок. Тiльки повна зневага життям дае насолоду битвою. Так вчив його циганський Барон, де вiн народився, так навчали його в Монастирi, де вiн знаходився вже п'ять рокiв, так вчив своiх воiнiв вiн сам.

Один за iншим ченцi встрибували прямо на центр ладу чужакiв. Зручний для походу одяг iндусiв абсолютно не мiг захистити iх вiд потужноi зброi ченцiв. Дротики, що летiли з всiх бокiв, i метальнi ножi, менше нiж за хвилину встигли знищити половину загону iндусiв. Іншi кинулися врiзнобiч. Ченцi чорною тiнню кинулися слiдом, вбиваючи тих, що тiкали. Лише Дiтар зупинився i озирнувся навкруги в пошуках найцiннiшого – людини, ужаленоi змiею.

– Як вони змогли вислизнути? – Здивувався вiн, побачивши кiлька iндусiв, що вiдбiгли вже на пiвсотнi крокiв у бiк озера.

Переслiдуючи ворогiв, Дiтар розумiв, що з ущелини, входом в яку е тiльки озеро, живим випустити нiкого не можна. Адже таемниця мiсця iх поселення не мае бути вiдкрита. З одного боку вiн побоювався за життя Монастиря, а з iншого, зберегти таемницю було сенсом його життя.

Індуси рухалися так, щоб вiдгородити собою мавра i його супроводжуючих, тим самим перетворивши своi тiла на потужний захист. Вони розумiли, що знесиленого мавра легко втратити, тому старалися що сили.

Дiтар бiг не один, поряд з ним були його воiни. На бiгу, вони продовжували метати в iндусiв своi списи. Інодi спис пролiтав повз ворога, а iнодi попадав в саму цiль, пронизуючи жертву наскрiзь. Не зупиняючись, ченцi висмикували спис з мертвого тiла i продовжували гонитву за тими, що залишилися. До озера залишалося не бiльше ста метрiв. Ворог бiг, не оглядаючись щосили, сподiваючись зберегти життя, але продовжуючи втрачати своiх воiнiв, а Дiтар навiть не рахував iх трупи.

Почався дощ. Дрiбнi краплi падали на обладунки воiнiв. Скоро дощ посилився i перейшов в справжню зливу, кожна крапля була розмiром з маслину i при ударi об пiсок, створювала шум урагану, що наближався. Двi групи хоробрих воiнiв билися один з одним, i були готовi битися до останнього подиху.

Варта Бiлокам'яного селища належала до Братства, яке ховалося в густих i непрохiдних джунглях В'етнаму. Але сьогоднi вони були викритi невiдомими воiнами, якi прийшли з територii Індii. Маючи дуже велику кiлькiсть ворогiв, ченцi навчалися вiйськовому ремеслу з самого народження.

До берега вже причалювали плоти, i з них, прямо у воду стрибали, важкоозброенi воiни. Дiтар налiчив не менше двох десяткiв. Не чекаючи пiдмоги, молодий воiн кинувся слiдом за втiкачами. Щось пiдказувало йому, що зараз доля всього Монастиря, всього Братства знаходиться в його руках. З розгону, вклавши в кидок всi сили i майстернiсть, Дiтар метнув короткий спис. Самi боги направили смертоносне знаряддя повз щити i солдатiв – прямо в груди командира загону ворогiв. Тi, з жахом переглядаючись, все ж виходили на берег, назустрiч своiй смертi.

З всiх розвiдникiв – iндусiв, живими залишилися тiльки Табурал, Фарсiс i, вмираючий Солар. Мiж ними i ченцями в два ряди вишикувалися пiхотинцi в обладунках з товстоi бичачоi шкури, з великими щитами i важкими списами. Обличчя солдатiв закривали шоломи, i ченцi могли бачити лише iх очi, якими вони уважно дослiджували своiх супротивникiв з нiг до голови. Позаду пiхотинцiв, в ряд вишикувалися лучники, i вже були готовi випустити перший залп стрiл.

Навпаки, важко дихаючи, хоч це i не було помiтно ворогам, в пiв оберту до них, завмерли п'ять чорних примар смертi. Варта Бiлокам'яного знову була при своiй зброi. Короткi списи, мечi i кинджали повернулися до своiх хазяiв забрудненi ворожою кров'ю. Лише метальнi ножi залишилися в тiлах вбитих. Дiтар зробив крок вперед i зняв свiй шолом. Ворог побачив прекрасне смугляве обличчя, обрамлене чорним волоссям. Точенi нiздрi роздувалися в передчуттi смертельноi сутички. Слiдом за своiм ватажком, обличчя вiдкрили всi ченцi.

Табурал i Фарсiс переглянулися. Вперше за багато рокiв мандрiв i воен iм стало нiяково. Жахливе почуття скуло iх тiло i душу. Вони багато разiв дивилися в очi смертi, але очi ченцiв були страшнiшi. Зараз вони зрозумiли, що тепер померти iм не дадуть. Їх будуть намагатися взяти живими. І це найстрашнiше.

– Якщо це станеться, вбий мене, мiй брат. – Злегка тремтячими губами намагався говорити Фарсiс. – Не дай iм дiстатися до мене. Я не хочу.

– Я сподiваюся вiд тебе отримати таку ж послугу. – Скрипнув зубами Табурал, чудово розумiючи, про що говорить його друг.

Солар тим часом помирав.

Ченцi повiльно, не вiдриваючи погляд вiд лучникiв-iндусiв стали розходитися в сторони. Індуси не знали, що iм робити. Позначалася вiдсутнiсть командира. Нарештi iх нерви не витримали, i вони кинулися вперед.

Бiля самого краю джунглiв, ченцi вирiвнялися, i на останнiх метрах вiдштовхнувшись вiд землi, немов тигри, вилiтаючi з кущiв, скидали своi мантii, нiби шкури. Вони в повiтрi дiставали кинджали, приземлившись на пiсок, рiзкими рухами в рiзнi боки, ухилялися вiд копiй i сокир i завдавали нищiвних ударiв по ладу ворога.

Супротивник був зляканий i усвiдомлював, що iм не врятуватися. А ченцi не дозволяли собi розслаблятися, кожен iх рух був чiтким, обдуманим i витриманим. На розмови часу не було, ченцi довiряли один одному i билися як одне цiле, а замiшання ворога тiльки зiграло iм на руку. Рiшення було одно – зберегти таемницю цiною свого життя.

До кожного з ченцiв бiгло вiдразу по три-чотири пiхотинцi. Табурал вiдразу зрозумiв пастку i закричав:

– Назад, дiти мавпи! Назад! – Але було вже пiзно.

Лучники не мали змоги стрiляти, боячись потрапити в своiх, i лише здивовано озиралися, але луки не опускали. Пiхотинцi в обладунках i з щитами, перевершуючи ченцiв числом, не йшли нi в яке порiвняння, зi спритнiстю чорних воiнiв. Шоломи закривали огляд, заважаючи вловити рухи спритних вартових, ноги в'язли в пiску, щити при рiзких поворотах тiльки заважали, списи не встигали вражати ворога.

Ченцi ж, легко ухиляючись вiд даремних у ближньому бою копiй, танцювали свiй ‘’танець смертi’’. Дiтар повторював захисну мантру:

– "Ом".

Хоровод iх мечiв, копiй i кинджалiв з подвоеною швидкiстю крутився навколо iндусiв, що абсолютно втратили голову. Навiть Табурал i Фарсiс, старi воiни, що побачили все на свiтi, стояли, вiдкривши роти, доки ченцi рiзали iхнiх солдатiв, як новонароджених телят.

Коли кинджали ченцiв застрягали в мертвих тiлах ворогiв, вони дiставали iх, i високо пiднявши над головою, знову кидалися на ворога. Кожен чернець бився з двома iндусами, i лише iх ватажок Дiтар бився з трьома. Вiн був вiдмiнним бiйцем. Будучи циганською сиротою, йому доводилося вiдвойовувати шматок хлiба i мiсце для ночiвлi щодня, а прийшовши в Монастир, його навчили використовувати навички бою з розумом, а злiсть i ненависть пригнiчувати, примушуючи битися розумом, а не емоцiями.

Таким чином, Дiтар завдавав удар за ударом, вiд якого падали наймiцнiшi воiни. Результат битви був передбачуваний, а зброя ченцiв була настiльки мiцною, що вони ламали не лише ворожi мечi, але i iх щити.

Розвiдники, якi прибули з iншого берега озера, i зараз знаходилися на землi ченцiв, мали уявлення про цих воiнiв, але нiколи не бачили iх. Чутки i рiзнi оповiдi про ченцiв з таемного Братства вселяли страх в серця. Особливо, коли цi легенди пiдтвердилися, i iм вдалося вiдшукати Монастир.



Пропав мавр. Дiтару було важливо наздогнати утiкачiв, i для цього вiн встрибнув в джунглi, де побачив, як iндус одною рукою тягнув мавра до корiння дерева, а тим часом другою вдарив Дiтара по спинi. Чернець впустив меч, впав на землю, але не втратив свiдомiсть. В одну мить вiн схопив свiй меч i, вiдштовхнувшись вiд землi, скрутив ворога i приклав вiстря свого меча до його шиi. Той, в свою чергу, пiдняв руки, що означало – вiн здаеться. Чернець викинув iндуса з джунглiв i вийшов останнiм.

Сутичка була закiнчена. Четверо ченцiв стояли навколо п'яти полонених, iншi були мертвi. Індуси зацiпенiли вiд страху. Бiдолахи були далеко не безглуздi, вони розумiли, що це кiнець. Така рiч як надiя, мае звичку повiльно згасати. І деякi з iндусiв, навiть помираючи, сподiвалися на те, що iх побратими розiб'ють ченцiв. Холодний дощ не закiнчувався, краплi стiкали по обличчях та одягу людей. За кiлька хвилин все було закiнчено. Табурал, його старий друг, та ще четверо лучникiв, що так i не прийшли до тями, сидiли пов'язанi на плоту. Дiтар спостерiгав за мавром, а двое ченцiв ходили берегом, добиваючи поранених.

Орхан наблизився до командира.

– Вибач, я не дочекався твого наказу. Дiтар, я готовий понести будь – яке покарання. Мое серце готове зупинитися по твоему наказу, на знак пiдкорення.

Дiтар, не обертаючись, сказав:

– Життя кожного ченця надто дороге для Братства. Тим бiльше зараз. Але повторення не буде, ти сказав свое слово – я прийняв його. Тепер твое серце – в моiх руках – вiйна в нас або мир.

Орхан лише схилив голову.

– Треба врятувати життя цьому чужинцю, принаймнi, доки його не допитае Глава Братства. Скажи Анрiсу, щоб принiс потрiбноi трави для його лiкування.

Орхан, притримуючи рукою меч у стегна, побiг до краю лiсу, де один з ченцiв збирав метальнi ножi, витягуючи iх з ворожих трупiв.

Дiтар турбувався за життя мавра. Гiрше було те, що вiн був практично виснажений i втратив багато кровi. Отрута, навiть у малiй кiлькостi, проникнувши в кров, могла у будь-яку мить зупинити серце. Тому Дiтар вiдразу став обережно заливати в рот розвiдника воду. Той ледве ворушив язиком, але пив.

Дiтар дав знак ченцям пiдвести до нього полонених.

В цей момент з лiсу пролунав крик. Всi обернулися на рiзкий звук: вздовж берега хитаючись, бiг один з iндусiв. Схоже, вiн не загинув у сутичцi, а лише втратив свiдомiсть. Тепер же вiдчайдушно намагався врятуватися втечею. Не це стурбувало Дiтара, адже втекти вiд вартових Бiлокам'яного в джунглях, не змiг би i здоровий, не те, що поранений. Дiтар побачив, що Орхан стоiть над Анрiсом, одже – сталося непоправне!

Дiяти треба було швидко.

– Стережiть мавра i полонених. Якщо спробують втекти – вбийте. – Наказав чернець своiм воiнам i кинувся до лiсу. Тим часом, залишивши свого друга, Орхан наздоганяв втiкача. Втеча вiд ченця завжди закiнчуеться однаково. Про це можна було не турбуватися. Дiтар бiг лiсом i лише наблизившись, зрозумiв, що справа зовсiм погана. Анрiс лежав на землi, мiцно притиская руками величезну рану на животi. Звiдти стирчав уламок ворожого списа. Вiд таких поранень навiть Глава Братства, будь вiн тут, не змiг би врятувати нiкого! Дiтар сiв поряд з вмираючим другом. Поранений розплющив очi. Легка судома пройшла по його юному обличчю.

– Що? Як? – Промайнув потiк думок в головi командира. – Смерть воiна пiсля бою i ще вiд руки напiвживого ворога. Я не можу в це повiрити. Дiтар обмiрковував те, що сталося, час неначе зупинився. Вiн зiтхнув i подивився, вмираючому прямо в очi. Анрiс також розумiв, що його рана смертельна, але в його поглядi читалося величезне бажання жити. Ченцi мовчали. Дiтар знав, що його чекае, знав, що це його борг перед пораненим другом, занадто довго вони з Анрiсом були завжди поруч, щоб ось так просто можна було порушити iх традицiю. І тут знову сильна судома спотворила обличчя вмираючого воiна. З його очей раптом хлинули сльози, а з рота – пiнистий потiк кровi. Цього Дiтар витримати вже не мiг!

– Мiй друг. – Задихаючись, промовив поранений. – Прошу, позбав мене вiд мук, не дай агарiйским грифам, виклювати моi ще зрячi очi i видряпати ще гаряче серце. Нехай твоя рука даруе менi свiт i спокiй.

Вiн захлинався власною кров'ю, але говорив чiтко, немов вiд цих слiв залежало його життя. І Дiтар знав, вiд нього зараз залежало,тiльки не життя, а смерть друга. Анрiс був гарним воiном i заслужив на останне прохання.

Ченцi рiдко дають клятви, а якщо все ж присягаються, то Сонцем, i зобов'язуються iх виконати. Вартовий бився проти небажаних гостей i проявив всi своi навички та вмiння. Вiн показав свою героiчну вiдвагу в нерiвному бою та дотримав клятву:"Оберiгати таемницю Братства цiною свого життя".

Дiтар трохи коливався. Вiн знову оглянув рану ченця. Ситуацiя була безнадiйна. Уламок такого розмiру не вдасться витягнути, не зачепивши артерii. Анрiс втратив вже багато кровi i його кончина – це питання часу. Дiтар витягнув свiй клинок.

– Та буде свiт в твоему серцi, брат мiй. – Нахилившись, прошепотiв чернець своему вмираючому другу.

Анрiс бився в конвульсiях. Тiло вiн бiльше не контролював. Сили покидали його. Дiтар притиснув свого друга до себе i встромив кинджал в його серце, чим припинив страждання бiдолахи. Чернець стримав всi почуття в серединi. Нiхто не повинен бачити слабкiсть командира варти Бiлокам'яного, i нiхто не побачив. Орхан, що наближався, лише помiтив, як Дiтар опустив тiло ченця на землю i закрив очi померлого, провiв долонею по його обличчю.

– Знiми з нього зброю i обладунки. Нехай полоненi несуть Анрiса в селище. – Скомандував Дiтар Орхану.

– А що робити з чорношкiрим розвiдником? – Поцiкавився той.

– Вiн занадто цiнний для них. Вони швидще вб'ють його, чим вiддадуть у нашi руки. Його не можна довiряти полоненим. Особливо стеж за тими двома, з першого загону, що залишилися живими. Йдiть вперед, а я подивлюся, що вони там сховали.



Монастир Агарiя був для ченцiв, як будинком, так i тренувальним табором. Тут вони вивчали не лише рiзнi науки, але i технiку, i прийоми бою. Вони стали кращими майстрами бойового мистецтва, постiйно, навiть вночi удосконалювали своi навички. Жiнки та люди похилого вiку обробляли невеликi дiлянки землi, займалися господарством, а ченцi тiльки полювали i билися. Джунглi та вчителi бойових мистецтв, зробили з них воiнiв, готових вступати в бiй з ким завгодно i з чим завгодно, безстрашно входити у вогонь i в воду.

Загiн пiдходив до ворiт, Дiтар йшов першим i тримав в руках пожовклий листок , на якому була зображена карта, намальована мавром.



Карта




Глава 2




"Ченцям не личить виражати своi почуття, щоб вони не переросли в iх слабкостi – не показуй куди завдаеш удар".

Заповiдь Друга. Кодекс Братства тибетських ченцiв



Кожен житель селища чув про Дiтара, воiна з непохитним духом i нестримною вiдвагою. Розмови про його мудрiсть i здiбностi вести бiй, були не рiдкiстю серед мешканцiв i особливо мiсцевих хлоп’ят, якi мрiяли бути схожими на свого героя. Це допомагало iм переносити неймовiрнi, як для простоi людини, важкi пiдготовки. Адже кожен, абсолютно кожен чоловiк в селищi повинен володiти зброею краще, нiж будь – який воiн – чужинець.

Пiсля обов'язковоi бойовоi пiдготовки, чоловiки могли повернутися до сiмейного ремесла, стати писарями в храмах, мисливцями, гончарами або землеробами. А кращi з кращих вiдбиралися в ряди вартових. І лише одиницi удостоювалися честi прикрасити свiй одяг девiзом, вишитим золотом. У Дiтара на грудях красувався герб селища i напис на латинi "CREDENDO VIDAS" – "Хто вiрить – той бачить".

Будь – який вартовий храму або селища, засинаючи мрiяв, щоб Дiтар пiдiйшов, зазирнув у вiчi, поклав руку йому на плече та сказав: "В моему будинку для тебе е плащ i меч". Це означало б, що командир вiрить в нього, бере його у свiй особистий загiн, i буде готовий прийти на допомогу навiть цiною власного життя.



Вся ущелина i джунглi мiж селищами, кишили небезпечними агарiйскими тиграми, грифами, отруйними змiями i комахами. Така дика природа не давала можливостi самотнiм шукачам пригод наблизитися або пiдiбратися непомiтно, а великий загiн було нескладало виявити i знищити, ще на далеких пiдступах до селищ ченцiв-вiдлюдникiв. Вже багато рокiв, чужинцi бажали розбагатiти за чужий рахунок, i тому вживали рiзнi спроби проникнути в таемницю Братства.

Бiлокам'яне селище височiло на невеликiй кручi, оточене кам'яною стiною i глибоким ровом перед нею. Ченцi пройшли через ворота, i полоненi помiтили, з якою повагою поселенцi вiдносяться до Дiтара i його групи. Всi були здивованi, що поряд з воiнами вели пов'язаних iндусiв, але нiхто не вимовив, анi слова. Зазвичай всiх, що наближалися до селища, чекала неминуча швидка смерть. Дiтар привiв iх у селище, i тепер Глава Братства повинен прийняти рiшення, що робити далi.

Весь шлях вiд ворiт до центральноi площi селища загiн пройшов мовчки. Звiстка про смерть Анрiса долетiла до мешканцiв селища, ще до приходу ченцiв. Для Братства навiть рана, отримана ченцем у бою, була тривожним сигналом: або воiн був не досить навчений, або командир загону обрав невiрну тактику бою. Загибель же одного з кращих бiйцiв могла стати незмивною плямою ганьби для всього загону! Те, що сталося, тривожило серця ченцiв i жителiв Бiлокам'яного. Полонених вели по вулицях поселення, пiд пильним наглядом стражникiв.

Одне вселяло надiю – Дiтар йшов, не ховаючи погляд, швидше, як герой, нiж як програвший битву командир.

Ще в воротях, по знаку Дiтара, кiлька ченцiв понесли мавра в центральну фортецю. Вона була високою багатоярусною спорудою, з прапором на шпилi. Тут над бiблiотекою мешкав Дiтар, поруч у казармi його воiни i мiська варта. На вiдмiну вiд житлових будiвель, фортеця мала також оборонну цiннiсть. З невеликоi тераси, пiд самим верхом будiвлi, виднiлися головна фортеця Агарiя i свсiдне Тигрове селище.



Індуси переглядалися: тому що нiколи не бували в Бiлокам'яному, вони дивувалися, як ченцi облаштували свою фортецю. З бокiв i в центрi твердинi височили сторожовi вежi з вартою, а вздовж стiни розташувалися лучники. Охоронцi всi, як на пiдбiр, були високими i добре складеними чоловiками, озброенi мечами i одягненi в мiцнi обладунки. Всi будови в селищi були виконанi з бiлого каменю, що чимось нагадуе мармур.

Табурал i Фарсiс йшли, похмуро похнюпивши голови, з пiд лоба роздивляючись мiсцевих жителiв.

– Якщо нам не зав'язують очi, значить, i не збираються залишати в живих. – Фарсiс криво посмiхнувся i сплюнув собi пiд ноги.

– А я думав, хто ж менi розплющить очi на те, що вiдбуваеться? – Сарказм Табурала бив фонтаном з кожного його слова. – Добре, що ти не помер ранiше.



Особливо яскраво, на фонi бiлого каменю, видiлялася темна п'ятикутна зiрка, в самому центрi якоi, височiла прекрасна скульптура. Статуя дiвчини була основним об'ектом центральноi площi. Вона була виконана у повний зрiст, з трохи опущеною головою i складеними навхрест руками на грудях. При поглядi на статую, виникае тiльки одна думка – "Скорбота", це була данина пам'ятi Ануш, дружинi засновника Братства.

Ченцi також вiддавали почестi i клятви Ануш, у них були своi символи i своi ритуали. В перекладi ii iм'я мало кiлька значень: породження мудростi, безмежного багатства i впливу, а найголовнiше – знання, знання iсторii.

Саме завдяки iй, був закладений перший камiнь в основi Братства. Так що, якби ii не було, то не iснувало б всiх тих iсторiй i легенд про ченцiв, на яких матерi виховують своiх дiтей. Кожному, хто стояв на центральнiй площi перед скульптурою Ануш, вона нагадувала про минулi бiди, горе i загублену людську мудрiсть. Для одних вона була символом мiцноi любовi i взаемноi вiдданостi, а для iнших – символом розлуки або втрачених надiй.

До неi приносять квiти, але вони iй вже не потрiбнi. На ii п'едесталi вигравiруван напис: "Де б ми не були, ми завжди бачимо один мiсяць. Нiщо не вiчне пiд цим мiсяцем". Цей напис був плiд дослiджень ченцями, будови небесноi системи – вони були прекрасними спостерiгачами за рухом небесних тiл.



Загiн ченцiв зупинився на площi. Всi учасники були тут. Дiтар, його стражники, полоненi i навiть тiло Анрiса. Командир особисто пiднiс тiло i поклав його бiля нiг статуi. Поряд iз тiлом вбитого, ченцi поклали його обладунки i його бойовий меч. Дiтар бачив, як у декiлькох дiвчат, що прийшли з всiма мешканцями зустрiчати воiнiв, очi наповнилися сльозами: Анрiс був бажаним нареченим для багатьох. Кiлька хвилин всi стояли мовчки.

– Анрiс хоробро бився i перемiг. Пiдлiсть ворога вiдняла в нас його тiло, дух же завжди був i буде з богами. Сьогоднi Анрiс зустрiнеться з Великою Ануш у царствi мертвих.

Вiддавши останню шану другу по зброi, чернець звернувся до варти селища, яка завжди була на площi для пiдтримки порядку :

– Цих двох, – вказав вiн, на похмурих Табурала i Фарсiса, – тримати окремо один вiд одного, не давайте iм розмовляти.

Воiни пiдiйшли до полонених i приставили своi списи до iх спин, не даючи iм можливостi навiть поворушитися або пiдняти голову.

– І стережiть строго! – Додав наостанок Дiтар. – Вони командували загоном розвiдникiв. І скажiть батьку Авраалу, що я також хочу бути присутнiм на допитi. Нехай вони готуються говорити правду.



Бiлокам'яне селище завмерло в очiкуваннi розвитку подiй. Чоловiки i жiнки розiйшлися по домiвках, але вже незабаром багато хто потягнувся до ринковоi площi, що знаходилася практично у центрi селища. Жiнки несли продукти: в'ялене м'ясо, рибу, сушенi фрукти i ще багато чого, чоловiки – зброю. На ринку не торгували – кожен приносив те, чого у нього був надлишок i брав для себе необхiдне для життя, працi, чи полювання.

Тiльки один з дванадцяти кантрi ченцiв – чернець Аденський контролював життя на ринковiй площi. Вiн стежив, щоб птахи i домашнi тварини не розтаскали продукти, щоб одяг i iнструменти не зiпсувалися вiд вологи i вiтрiв. Для таких робiт кантрi чернець мiг притягнути будь-кого, хто приходив на площу, крiм воiнiв i служителiв фортецi.

По свсiдству з ринком знаходилися майстернi, а трохи вдалинi, нiби причаiлася – кузня. По всiх провiнцiях кузнi були приземкуватими, темними i димними, такою ж була вона i тут. Зовсiм не змiнилася, вiдколи Есiн, тодi ще молодий коваль, що працював пiд керiвництвом свого великодосвiдченого батька, викував Дiтару його перший меч. Але вже багато днiв це мiсце стояло порожнiм, i зараз ковалi з молотами i клiщами були вiдсутнi. Лише Аденський заходив сюди, щоб побути наодинцi зi своiми думками.

Чернець сумно глянув на кузню. Як довго вiн не бачив свого вiрного друга, що з ним стало, може йому потрiбна допомога, i його сiм'я зараз в небезпецi? Такi думки не були для Дiтара новими, щодня з моменту iх розлуки, вiн згадував коваля i туга закутувала його серце. Але нiхто з присутнiх не знав про це, хлопець дуже вмiло приховував своi хвилювання. Нiхто i нiколи не бачив його емоцiй щастя або розчарування, для всiх вiн був прикладом для наслiдування. Багато захоплювалися iм i бачили в ньому благородного, мудрого воiна i керiвника. Ченцям не личило виражати своi почуття, щоб вони не переросли в iх слабкостi.



Дiтар пройшов через ворота вежi Бiлокам'яного i через кiлька хвилин вже знаходився на територii тюремного подвiр’я. Посеред двору стояла варта, що охороняла iндусiв, кiлька лiкарiв пiд легким накриттям, вже перев'язали мавра i тепер намагалися привести його до тями. Батько Авраал ще не з’явився, отже, всi чекали його появи.

Дiтара долало безлiч припущень, з приводу ранковоi сутички, вiн i уявити собi не мiг, що надалi вiдбуватиметься. За час iснування Братства ченцi боролися з рiзними супротивниками, але тодi iм була вiдома iх мета. Всi чекали Главу Братства, вiн прийме едине правильне i безперечне рiшення.

Батько Авраал i його рiдний син Серафiм прийшли на тюремне подвiр’я через центральнi ворота. Його голос зазвучав у повiтрi, стрясаючи своею вiбрацiею навколишнi простори.

– Вiтаю, Дiтар. – Привiтав ченця Авраал. – Я бачу у тебе е новини.

Вiн окинув поглядом пов'язаних iндусiв, що стояли навколiшки, спрямувавши своi погляди в землю, i додав:

– Причому живi новини.

Чернець вiдповiв мовчанням, та Авраал, який носив титул "Нiсан", що означало той, що "Належить Сонцю", попрямував до бранцiв. Дiтар зробив кiлька глибоких вдихiв i розповiв усе, що сталося вранцi, а через мить, немов згадавши, додав:

– Я вже наказав ченцям, щоб вони заспокоiли мешканцiв Бiлокам'яного. Також моя варта затягнула трупи вбитих iндусiв, зброю i iх плоти прямо в джунглi, щоб приховати iх присутнiсть.

Авраал схвально кивнув i придивився до Солара, тiло, якого лiкарi протирали цiлющими травами. Мавра трясло в лихоманцi, жар не спадав. Всi розумiли, що якщо вiн не помер в першi хвилини пiсля укусу змii, то зараз вiн бореться за життя. Авраал почав говорити настiльки тихо, наскiльки це було можливо.

– Вони мовчатимуть. Я маю на увазi, тих двох, яких стережуть окремо. Але iх тiла розкажуть нам багато корисного. Вони у шрамах, тобто iх ранiше катували або тренували, в будь – якому випадку вони терплячi до болю, одже перед нами воiни. На них вiдсутнi знаки вiдмiнностей, що пояснюе – вони передовий загiн розвiдникiв. Їх частi погляди на мавра означають, що вiн очолював iх загiн, а в дорозi вони кiлька мiсяцiв. Я впевнений, що у них не було запасу iжi – iх армiя не так далеко, можливо в парi днiв шляху. А iх мiсце зустрiчi знае тiльки ватажок.

В мавра е татуювання, абревiатура на десяти пальцях нiг, таке роблять лише злочинчям у державi Калiнга, в якостi покарання. Але, якщо така людина очолюе загiн розвiдникiв, то багатотисячна армiя професiоналiв готуеться до вiйни. Схоже, в джунглях бiля нас не бiльше пари сотень чужинцiв. Вони не небезпечнi. Вiдведiть цих двох до в'язницi i замкнiть окремо. Як тiльки мавр опритомнiе – вiдразу ж повiдомте мене. Ти, Дiтар, дiзнайся де знаходяться головнi ворожi сили. А я зараз вирушу до храму, шукати вiдповiдi в Оракула.

Бiчним зором Дiтар уважно спостерiгав за тим, як Нiсан Авраал зi своiм спадкоемцем поверталися в Монастир Агарii. На душi в нього стало важко.

– Калiнга? – Здивовано запитали варту, дочекавшись вiдходу Авраала – Це далеко вiд нас?

– Це невелика маловiдома держава. – Почав пояснювати Дiтар. – Вона нi з ким не воювала, i нi для кого не уявляла небезпеки. Мiсце, де контрабандисти вимiнюють рабiв на опiум, домовляються про рiзнi iнтриги або просто гуляють. Це справжнiсинький розсадник шпигунiв. Мiсцевi торгашi примудряються отримувати грошi вiдразу з декiлькох зацiкавлених сторiн, вмiло манiпулюючи отриманою вiд них iнформацiею.

Правда, якщо послуги подiбних "шпигунiв" переставали задовольняти "замовникiв", то iх зазвичай знаходили позаду власних халуп-магазинiв з перерiзаним горлом. Інодi виникали "шпигунськi вiйни", i навiть в одному кварталi за нiч знаходили по три – чотири, а то i бiльше трупiв.

– Якщо чужаки дiйсно з Калiнги, то це робить ситуацiю ще заплутанiшою. – Тим не зрозумiлiше, яку роль грав в загонi мавр – житель далеких краiн? Чому iндуси готовi були померти всi до одного, аби врятувати цього iнородця?

– Нiчого, – вiдповiв iм командир – тортури завжди працювали безвiдмовно – скоро все стане ясно.

Дiтар вiдчував, що настають змiни, якi кардинально змiнять його уявлення про свiт, i так вподобане йому, стабiльне життя ченця. Не може загiн ув'язнених просто так здолати таку велику вiдстань без вагомих причин на те.



Серафiм був здивований поведiнкою батька. Той всю дорогу мовчав, що було для нього абсолютно не властиво, оскiльки Авраал завжди дiлився своiми переживаннями i роздумами з сином. Будучи дитиною, Серафiм, завжди захоплювався своiм батьком. Не знаючи матерi, вiн завжди вважав саме його – прикладом для наслiдування. В тi роки, в батька ще було темне волосся i яскравi ясно – блакитнi очi, що зовнi вiдрiзняло його вiд iнших агарiйцев. Вигин брiв i овал обличчя, надавали Авраалу якусь неземну красу, особливо – коли вiн був у гнiвi або радостi. Його авторитет вселяв повагу, справедливiсть пiдкупувала. За це i любив його син, та й всi мешканцii Монастиря. Будучи Главою Таемного Братства, Авраал вмiв прислухатися до всiх. Все Братство було повнiстю вiддане тiльки йому одному.

Авраала ж з'iдала тривога, яку вiн просто не мав права показати своiм людям. Нiколи ще за свое життя перед ним не стояло такоi проблеми. Вiн знав, що всi жителi Агарii покладають великi надii на нього. І хоча волосся його давно вже стало бiлим, як полотно, очi помутнiли, а обличчя покрили зморшки, розум його залишався ясним, як в молодi роки i мудрiсть не покинула ченця. Люди звикли довiряти легендам, але всi вони несуть в собi, як свiтло, так i пiтьму, що причаiлася.

Не дiзнавшись вiд iндусiв нiчого суттевого, старий не здогадувався з приводу подальших дiй. Можливо, треба передати хiд вороговi, не зробивши свого у вiдповiдь. Час i терпiння – два кращi союзники.



– Зараз, як нiколи нам потрiбно зiбратися. – Звучав голос Глави Братства. – Нас не повиннi застати зненацька. Потрiбнi знання про супротивника i готовнiсть до будь – яких дiй. Здавалося, Авраал говорив не з сином, а з потойбiчними духами, дуже серйозно звучав його голос.

– Батько, я усвiдомлюю, що тебе хвилюють рiзнi думки, але чи можеш ти придiлити менi увагу?

– Звичайно. – Глава Братства рiзко пiдняв голову, як вiд раптового пробудження.

– Ти ростиш мене своiм спадкоемцем i наступним Главою Братства, але я двадцять п'ять рокiв у стiнах Монастиря.

– Нi. – Перервав його мову батько, вiдразу давши йому вiдповiдь на питання, що ще не прозвучало. – Я не хочу намочити мантiю.

– Що це означае? – Здивувався молодий чернець.

– Ти хочеш просити мене, дозволити тобi приеднатися до Дiтара. Моя вiдповiдь – "Нi", я не можу тобою ризикувати.

– А ним можеш? – Запитував Серафiм.

– Ним? Звичайно можу. – З легкiстю вiдповiв Авраал. – Вiн не ти!

– Ах так, будь – якi жертви?

– А ти наполягатимеш на своему i продовжиш просити мене змiнити рiшення. І тодi я почну погрожувати, що доки я живий, ти не покинеш цих стiн, i не спробуеш перепливсти озеро, а якщо мене не послухаеш, то я власноручно втоплю тебе в ньому. А сьогоднi я не хочу стати мокрим, менi треба поспiшати до Оракула.

– Пробач мене. Я даю слово, що бiльше не заподiю тобi бiль цiею розмовою.

– Зараз ти можеш цього не розумiти, але постарайся не забути про важливiсть слiв, якi ти дав. Саме ти i нiхто iнший е повноправним спадкоемцем Братства. Пiсля того, як одружишся, ти займеш мое мiсце i станеш Главою. Подумай про весiлля, воно вiдбудеться пiсля свята "Зодiаку", коли з походу повернуться нашi люди. Саме свято не може бути перенесене, тому весiлля вiдбудеться в будь – якому випадку. Вiдправ ченцiв до староi шахти, щоб все було готово.

– Добре. – Покiрно схилив голову син Авраала. – А що зробити з тiлами мертвих iндусiв?

– А iх розпорядися поховати за цвинтарем Бiлокам'яного. Вони звичайнi люди i навiть мертвими вимагають поваги. По своiй волi нiхто не стане битися з ченцями.

Син в замiшаннi почав кивати головою. Зрозумiв, що краще йому помовчати, i повнiстю заплутався в становищi, що створилося. Вiн передав найближчiй вартi новi накази Авраала, а потiм наздогнав батька, i йшов справа, на крок позаду. Питання про врожай винограду i ситуацii, яку спостерiгав у винному льосi таверни, сьогоднi вiн вирiшив не задавати.

Так вони дiйшли до Монастиря i виявилися на центральнiй площi Агарii. Вважалося, що всi шляхи фортецi ведуть в це мiсце.



Із захiдного боку височiв храм, основна частина якого знаходилася в скелях. Першi променi сонця спочатку падали на його стiни та вежi, i лише потiм, освiтлювали Бiлокам'яний. До входу у святилище вели п'ятдесят схiдцiв, з обох бокiв огинаючи скульптурну композицiю з дев'яти фiгур воiнiв зi щитами. Всi вони були виконанi в людський зрiст: вiсiм, що тримали круглi щити над головою i дев'ятий, що вiдвiв щит убiк, завдае удар мечем невидимому вороговi. Щит дев'ятого воiна прикрашали рiзнi символи, але в центрi – герб Агарii: п'ятикутна зiрка i змiя, що кусае себе за хвiст – Левiафан. Левiафан обвивав герб кiльцем i символiзував циклiчний хiд подiй у всесвiтi, а також безмежну мудрiсть, що передаеться iз поколiння в поколiння, як би по колу. Також, змiя вважалася символом перемоги Братства над будь-яким ворогом.



Лише рiдкiснi обранi знали, що причиною втечi Ханоя i засновникiв Братства з Пiдземного Свiту, була жiнка на iм'я Ануш. Ханой в секретних списках Братства, числився пiд номером один.

Як би бажаючи посилити враження, прямо за вiвтарем на центральнiй стiнi Монастиря барвиста фреска зображувала ченця, що перемiг стародавнього змiя. В однiй руцi воiн тримав голову змiя, а в iншiй – меч з рукояттю в формi трьох алмазних голок. Вiн отримав перемогу над Знаннями i принiс Мудрiсть в Агарiю. Коли сонячнi променi падали на лезо меча, можна було побачити напис на стародавнiй мовi ватанаан – знаки переливалися смарагдовим кольором i складалися в слово "Ханой" – "Злiтаючий Дракон" – iм'я найстарiшого, найпершого засновника Братства.

Меч, назва якому "Влада", символiзував атакуючу силу i був, як би продовженням руки ченця.

Ханой зi своiми воiнами – единi люди, що згiдно з переказом, покинули Пiдземний Свiт за власним бажанням. Тому вiн i став Драконом, що вийшов iз землi i пiдкорив небо. Вчинивши втечу, ченцi втратили можливiсть повернутися i приховали свою таемницю за воротами Храму.

Статуi здавалися живими людьми, великими воiнами, що стоять на вартi Монастиря, i готовi завжди захищати його стiни вiд небезпеки, навiть пiсля смертi.

На кожному щитi у всiх воiнiв, у центрi зiрки був вигравiруван напис – iм'я Царя Свiту. Ханой був йому дуже вiдданий, i правив Агарiею за такими ж канонами, як i в Пiдземному Свiтi Агарти. Навiть назву фортецi вибрав спiвзвучну, як би бажаючи вмилостивити свого владику.

Авраал попрощався з сином i в роздумах, поступово пiднiмався по схiдцях в храм. Йому ще нiколи не було так важко в ухваленнi рiшення. Зараз вiн змiг заспокоiти людей але не себе. І ось, тепер мудрець розумiв, що вiд того, що вiн вирiшить i як скоро, залежала подальша доля Братства.

Авраал, у котрий раз зупинився перед дверима i прочитав напис на них: "Храм Злiтаючого Дракона, який створив нас i не покинув". Варта вiдчинила дверi, i чернець увiйшов до середини. Взяв свiчку, що горiла, та наблизився до вiвтаря. Тисячi свiчок можна розпалити вiд единоi i життя ii не стане коротше. Щастя не стае менше, коли iм дiлишся. Вiвтар був нагадуванням про його безтурботне дитинство, коли в храмi стало яскравiше, старий занурився в спогади.



Колись Монастир славився трьома майстрами i iх роботи були вiдомi серед ченцiв. Вони кували зброю i обладунки для всiеi Агарii, що налiчувала тисячi мешканцiв. Перший коваль, славився виготовленням обладункiв, якi не лише здатнi були витримати тисячi ударiв, але i могли мiняти свiй колiр пiд час дня i ночi, вiдбиваючи променi то сонця, то мiсяця. Воiн, одягнений в цi обладунки, був здатний стримати натиск сотнi ворогiв i мiг з легкiстю проникати до ворожого тилу.

Про зброю другого коваля, ходили легенди, подейкували, що воiн з його мечем був приречений на перемогу, адже одним ударом вiн знищував цiлi загони.

А третiй, Мрiадр, був початкуючим ковалем i наймолодшим серед майстрiв. Вiн допомагав своiм вчителям здiйснювати iх задуми, а про те якi вiн кував обладунки або мечi, майже нiчого не вiдомо.

Останньою iх роботою стали три чудовi мечi. Ходила чутка, що вони були важчi за свiт, мiцнiшi за дружбу найвiрнiших друзiв i гострiшi за сонячний промiнь. Майстри гордилися своею роботою i не вважали, що це треба тримати у таемницi. Цим вони й пiдписали собi смертний вирок. За свою необережнiсть вони, i майже половина жителiв Монастиря Агарii, поплатилися життям. Пiдступна зрада одного з ченцiв принесла смерть i спустошення в iх оселi.

Зазiхнувши на роботу майстрiв, чужинцi проникли в Монастир пiзно вночi, i вбили всiх, кого змогли, доки сонце не зiйшло над обрiем. Вони знищили майстрову i велику частину будiвель.

Через кiлька днiв з походу повернулися кiлька загонiв ченцiв i застали лише руiни, колись квiтучого Монастиря Агарii, що нинi потонув у кровi i попелi, страху i болi. З ними був юний Авраал, вiн довго дивився на основу свого спаленого будинку. В ньому загинула вся його сiм'я: батьки i старший брат. Вiн плакав, коли ховав iх обгорiлi тiла. Плакав, звинувачуючи себе у тому, що не змiг iх захистити. Вiн сам зробив собi татуювання на передплiччi лiвоi руки – iм'я свого брата: "Кiан", нiби тепер вiн повинен прожити життя за двох.

Тяжкому лиху тих, що прийшли, не було кiнця, а ненависть до зрадника позбавила iх спокою.

На щастя, ворог не знайшов таемного входу до бiблiотеки Ханоя. Але зникли всi книги, що знаходилися в будинках ченцiв. Через цю зраду i крадiжку книг його охрестили iм'ям "Чорний Книготорговець" або "Чернець, який торгуе книгами". Так, в рiзних частинах свiту спливають згадки про цю людину. Але i досi його не вдалося виявити, впiймати та покарати. Вiн i став iх головним ворогом, помста – одна з головних цiлей.

Живим знайшли лише Мрiадра. Зляканий до смертi i забруднений в чужiй кровi хлопець сидiв посеред згарища, що ранiше було iх майстернею i щось бурмочучи, вколисував тiла посiчених мечами своiх вчителiв. Мрiадр змiг врятувати лише один меч, а iншi два були загубленi назавжди. Казали, що саме вбивцi забрали зброю, а третiй меч, учень Мрiадр тримав у своiй хатi, вiн повинен був нанести на нього майстерне гравiрування.

Цей меч повинен був стати подарунком батьку Панадiю, який на той час правив Братством, а в той страшний день був iз загонами ченцiв у походi. Будинок Мрiадра спалили, як i всi iншi, але хлопець витягнув меч з вогню пожежi, i страшнi опiки свiдчили про те, чого йому це вартувало.

Через кiлька днiв ченцi, поховали жителiв i потягнувши в джунглi на поживу стерв'ятникам трупи ворогiв, почали вiдновлювати Монастир. З важким серцем ченцi носили каменi i будували новi будинки.

Це були важкi часи для Монастиря, адже iх сенсом було змiнити людей, але швидше люди змiнили Братство. В цих землях вони заснували: "Союз Землi, Людини i Неба в iм'я справедливостi". Вони не пiшли з мiсця, просоченого кров'ю близьких, i не змирилися зi своiми втратами. Подii минулого навчили iх жити по – iншому. Один раз на рiк, за стiни Монастиря йшов загiн ченцiв на пошуки зрадника. Цiлий рiк вони шукали i переслiдували його. Коли вони поверталися з порожнiми руками, Авраал посилав наступних. І так iз року в рiк.

А потiм в одному з походiв загинув Панадiй. Його тiло так i не знайшли, а з ним пропав i останнiй меч. В страшному замiшаннi було все Братство, термiново необхiдно було обрати нового Главу. Ось тодi i проголосували всi дванадцять кантрi ченцiв за Авраала. Ясноокий i мудрий чернець, очолив Братство i нiколи не втрачав надii не лише знайти втрачений меч Панадiя, але i вiдшукати зрадника "Книготорговця". З часом iх володiння розширювалися, вдосконалювалися, оновлювалися. Було побудовано два селища: Тигровий i Бiлокам'яний.

Авраал ненавидiв i любив своi спогади. Минуле, як стара хвороба, нагадуе про себе в самий невiдповiдний момент, прекрасно знаючи, яку тугу навiвае своею присутнiстю. Вiн навчився запитувати нi ‘’за що"?, а "для чого"? Старий так i не змiг поховати у собi пам'ять минулого, хоч у нього i був син, якому вiн i передавав всi своi знання, але незабутнiй бiль, все одно ще жив у ньому i iнодi вiднiмав такi потрiбнi сили.

Авраал був Главою найдавнiшого на планетi Братства "Коулунг", що через кiлькiсть його засновникiв – означае "Дев'ять Драконiв". Саме вони розкрили таемницю Агарii. Коли Ханой бiг з Пiдземного Свiту, вiн захопив з собою велику зброю, створену в iм'я помсти всьому свiту за його брехливiсть i жорстокiсть. Тому в умах засновникiв, вибiр для людства став простий: або ченцi беруть розвиток людства у своi руки i зможуть, як контролювати, так i правити, або iснуванню людства треба покласти край.



Потiк думок заповнював розум ченця. Дiтара мучили питання i сумнiви.

– Останнiм часом багато хто намагався проникнути на територii селища. Ранiше вони не могли дiстатися навiть до центру густих джунглiв, а тепер вiльно доходять до ущелини i навiть рухаються далi. Їх настирливiсть явно збiльшилася. Те, що загiн iндусiв пiшов на вiрну смерть, переправившись через озеро, говорило про найвищу цiну, яку вороги готовi були заплатити. За що?

Роздуми супроводжували його. Єдине, що було для Дiтара зрозумiло, що життя мавра цiннiше за iншi життя.

– Можливо, старi полоненi зможуть розповiсти правду. – Говорив сам з собою чернець. – Або сам мавр, якщо виживе.



Дiтар попрямував до таверни "Тiнь Лотоса". Вiн знаком покликав до себе Орхана i той попрямував назустрiч до командира. Крокуючи вперед i не повертаючи голови, Дiтар сказав майже пошепки:

– Вирушай до Тигрового селища, розшукай мого друга, кантрi ченця Агiаса, i повiдом йому, що наша зустрiч опiвднi бiля шахти. А потiм розкажи йому, що сталося вранцi. Далi збери загiн з двадцяти чоловiк, переглянь всi джунглi мiж Бiлокам'яним i Тигровим, i залишся чергувати бiля озера на нiч. Йди.

В тавернi завжди щось вiдбувалось. Заходячи туди, нiколи точно не знаеш, що чекае тебе цього разу. Дiтар вiдкрив дверi i спустився в загальний зал круглоi форми.

– Де господиня? – Прозвучало це навiть занадто голосно, але в словах Дiтара чувся неприкритий бiль.

Не чекаючи вiдповiдi, Дiтар сiв за стiл i поклав перед собою скривавлений одяг iз золотим розписом – бойовий одяг Анрiса. Нечисленнi вiдвiдувачi таверни тихо i непомiтно стали покидати зал.

Вона з'явилася в центрi таверни, в яскраво – червоно – золотистих язиках полум'я червоноi сукнi, розрiз подолу з обох бокiв доходив майже до стегон, щоб не сковувати рухiв дiвчини, темно – коричневi штани, заправленi в червонi чоботи, iз злегка загнутими носами. З посмiшкою, вiдкинув яскраво-червону вiдлогу, вона вiдкрила поглядам рудувато – каштанове волосся, забране в акуратний хвiст. Іраель окинула зал теплим поглядом.

– Я часто вибираю квiти для прикраси будинку. Менi дуже подобаеться синiй колiр, тому i квiти я обираю синi, але, як менi здаеться, нiхто цього не помiчае. – В голосi Іраель чулося здивування, але не суттю питання, а тим, що люди почали поспiшно покидати таверну при ii появi. Такого ще не бувало, швидше навпаки – ii краса служила магнiтом для жителiв селища.

– Іраель, скiльки я тебе знаю,завжди дивлюся на квiти, що прикрашають твiй стiл i кiмнату, я вважаю, що в тебе е чоловiк.

– Любов до кольорiв, це все що вiд нього залишилося.

– Я нiколи тебе не запитував, що з ним сталося. Можливо, настав час?

– Як може чогось не знати сам Дiтар – найсильнiший i мудрiший воiн не лише Бiлокам'яного, але i всього Братства? Того, хто подарував менi любов до квiтiв, давно вже немае. Вiн був простим ченцем, ще одним хранителем таемницi Братства. У моему серцi залишився його погляд – довгий, як лiтнiй день i нiжний, як весняна нiч. Тiльки у зрiлому вiцi починаеш впiзнавати такi погляди з натовпу. Називав мене самою кращою i улюбленiшою. А я i досi шукаю в тавернi або на вулицях, його погляд. – Іраель подивилася Дiтару прямо в очi i продовжила:

– Я знаю, що змогла би полюбити цю спину, або будь – яку iншу, i тi очi надовго, напевно назавжди, але я вiдвертатимуся. А, що чернець Дiтар, тут робить пiсля заходу сонця? – Насторожено запитала господиня таверни.

– Як завжди, оберiгае твiй сон. – З награною посмiшкою, вiдповiв чернець. Вiн дотягнувся рукою до найближчоi склянки з вином i вiдпив, бажаючи змочити горло.

– Може е i iншi причини, по яких ти тут?

Чернець дивився в середину келиха. Червона рiдина грала вiд свiтла вогнiв. Вiн перевiв погляд на спiврозмовницю i продовжив:

– Я шукаю кантрi ченця ОльханКарина.

– Вiн тут.

– Треба обговорити похорони ченця. – Нарештi Дiтар змiг заговорити у справi.

Тут тiльки дiвчина звернула увагу на згорток, що лежав на столi, i зрозумiла, що перед нею – символ смертi.

– Хто? Хто загинув? – По тихому, тремтячому голосу, все стало ясно про iм'я загиблого, Іраель вже сама здогадалася.

– Анрiс. Твiй брат. – Не вiдводячи очей вiд неi, повiдомив Дiтар.

Дiвчина не могла повiрити. Ім'я загиблого прозвучало в цих стiнах, i луною вiдбивалося в ii думцi, i знову, i знову доносило до неi страшну звiстку.

– Як?! – Вирвалося з вуст дiвчини. – Як це могло статися?

– Я його вбив. – Серйозним i холоднокровним тоном продовжував говорити Дiтар. – Вiн помирав вiд рани ворога. Менi довелося його звiльнити, припинити муки. Я завдав йому смертельного удару, який зупинив його серце. Зараз Анрiса готують до зустрiчi з Ануш.

Іраель не слухала його. На ii обличчi з'явилися першi краплi слiз. Стан шоку не давав iй в це повiрити. Все, що говорив Дiтар, вже було не важливо. Їi брат був мертвий, i це не можна було змiнити.

Дiтар пiднявся, i не обертаючись, нестримно вийшов з примiщення, яке в одну мить стало для нього задушливою темницею. Ледве дверi закрилися за ченцем, вiн тут же почув несамовите ридання Іраель.




Глава 3




"Один чернець може багато, а двое зможуть все".

Заповiдь Третя. Кодекс Братства тибетських ченцiв.



Вузька стежка в Тигрове селище була найбезпечнiшим мiсцем в навколишнiх джунглях, навiть змii не наближалися до неi, а тигри вже давно пiшли в глибоку гущавину, даючи про себе знати лише ревом та нявканням в шлюбний перiод. Єдиною небезпекою могли стати грифи, i те для дитини, яка заблукала. Тiльки з цiеi причини дiтям не дозволяли покидати територiю поселення без дорослих.

Проте для командира вартових Бiлокам'яного, тропа була лише мiсцем, де можна помiркувати в тишi. Зараз вiн виконував нове завдання, i йому була потрiбна порада i пiдтримка старого вiрного друга. Вiн завжди мiг пiдтримати хлопця в скрутнi хвилини життя, запропонувати свою допомогу у вирiшеннi будь – яких проблем.

Насичене вологою повiтря нагадувало про недавнiй дощ. Дiтар не надiвав капюшон, дозволяючи великим краплям с дерев, падати на волосся, вони текли вниз, вiльно потрапляючи за комiр одягу. По тiлу ченця пробiгало освiжаюче тремтiння вiд прохолодноi вологи. Це немов повертало його в дитинство, коли вiн, циганське хлопченя, йшов працювати на шахту, на здобич золота. Важку роботу йому тодi не доручали, але вода i стебла солодкого очерету були поряд з кожним шахтарем. Спека робила дорогу важкою, а прохолода i дощ дарували спокiй i насолоду.

Дiтар йшов по стежцi, а думки повертали його дитинство. Спогади проносилися перед очима, i вiн згадав той день, коли вперше зустрiвся з кантрi ченцями. Того дня дорослi хлопцi зовсiм вже зацькували Дiтара жартами, запотиличниками i ляпасами. Таке часто трапляеться в циганських селищах. Особливо старався Лекса – хлопчина, рокiв на п'ять-шiсть дорослiше Дiтара. Вже тодi, вiн вважав себе дорослим i дозволяв собi багато чого, але тiльки у бiк тих, хто молодший.

Дiтар, намагаючись завоювати довiру i повагу серед пiдлiткiв селища, вирiшив, що вiн вже готовий, i вiдправився вночi на озеро за солодким очеретом. Вночi покидати будинок було небезпечно, а тим бiльше ходити на старе кладовище, про яке багато разiв ходили жахливi чутки i оповiдання. Подейкували навiть, що там можна зустрiти iстот, якi п'ють людську кров i використовують мертвi тiла для своiх ритуалiв.

Пiдбадьорюючи один одного, хлоп’ята тихо йшли, огинаючи навислi над стежкою гiлки. Нiч була безмiсячна i темрява ще густiше закутувала стежку, не даючи розгледiти нiчого. На кожному деревi – змiя в засiдцi, що бажае поласувати дрiбним нiчним гризуном або птахом. Так само можна було наштовхнутися на шакала, або що гiрше на гепарда, який крадькома мiг вистежувати свою жертву. Рятувала дiтей лише iх природжена здатнiсть добре бачити в темрявi i те, що вони знали дорогу.

Пiвгодини шляху привели iх до вiдкритоi мiсцевостi на старий цвинтар. Десяток слабеньких вогникiв притягнули увагу шукачiв пригод, але не всi з компанii наважилися туди пiти. Дiтар i ще кiлька хлопченят стали беззвучно наближатися до мiсця, де вiдбувалося щось таемниче. Вони йшли навшпиньках, намагаючись бути непомiтними. Крок за кроком дiтвора проходила повз могильнi плити, все бiльше i чiткiше бачила те, що там вiдбувалося.

Дванадцять фiгур в чорних балахонах, з опущеними капюшонами, стояли навколiшки навколо могили i читали тиху молитву. Перед кожним стояла засвiчена свiчка, вiдкидаючи свое полум'я на кам'яний надгробок. Нi подиху вiтру, нi шурхоту листя, здавалося, природа завмерла в страху перед цiею дiею. Завмерли i п'ять маленьких циганчат. Нiхто з них не почув, як ззаду з'явилися двi фiгури, чий чорний одяг зливався з мороком нiчних джунглiв.

– Забирайтеся. – Прозвучав сталевий, як кинджал голос, непослух якому, загрожував смертю.

Хлопчики навiть не встигли обернутися. Страх швидко гнав iх назад додому, змусивши вiдмовитися вiд походу до озера.



Зараз же юнак йшов до свого друга, йому вiн довiряв i свое життя, i свою душу. Агiас був одним з кантрi ченцiв Братства i дресирувальником тигрiв. Вiн дуже любив Дiтара i був йому, як рiдний брат. Їх зв'язок був мiцнiший за залiзо, яке кувалося в Монастирi, ченцi завжди могли розраховувати на пiдтримку один одного.

– Чому мене не допустили на допит iндусiв? – Роздумував чернець, наближаючись до Тигрового селища. – А що, якщо ворогiв на березi, було б у раза два бiльше? Скiльки ще таких нападiв нам доведеться вiдбити? І ця карта, яку мавр сховав в корiннi дерева…

Досi Дiтар знав лише одне – тренуватися i знищувати ворога, що наближаеться до селища. Знав, що Авраал зберiгае таемницю, цiна якоi – iх життя. Адже життя навiть одного ченця – цiнувалося неймовiрно дорого!

Бували випадки, коли люди припливали на цей берег озера для переговорiв з батьками-настоятелями Братства, але вперше сюди переправився цiлий загiн солдатiв, та ще й з розвiдниками.

Що ж, нехай на допитi вiн i не був присутнiм, але батько Авраал дав недвозначний наказ: знайти всi слiди перебування чужакiв в радiусi двох – трьох днiв шляху.

Щомитi йому на думку спадала нова думка, витiсняючи попередню. Але найбiльше його виводила з себе суперечнiсть. І вiн прикладав масу зусиль, щоб розiбратися з ними.

– Що, якби я не побачив агарiйських грифiв, або проiгнорував iх? А якби на березi, було бiльше, нiж шiстдесят iндусiв?

Йому треба було дiзнатися нову iнформацiю, не наражаючи на небезпеку нi себе, нi братiв. Емоцii переповнювали хлопця. Індуси стали тими, хто вперше змiг перепливсти озеро без дозволу ченцiв. Ця подiя могла означати тiльки одне – вони повернуться знову.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67229963) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.