Книга - Книга Розчарування. 1977–1990

Книга Розчарування. 1977–1990
Олена Олексiiвна Литовченко

Тимур Іванович Литовченко


101 рiк Украiни
Імперiя пiд назвою Радянський Союз трiщить по швах. Пристаркувате керiвництво величезноi краiни не в змозi виробити нову iдеологiю державного управлiння, а кожна з республiк не хоче жити по-старому. Отож задля вiдвернення уваги людей вiд внутрiшнiх проблем проводиться полiтика агресивних нападок на краiни з iншим свiтоглядом, так звана «iнтернацiональна допомога». Наприклад – «братньому афганському народовi»… Але це не рятуе, все одно потрiбно щось мiняти! Тому керiвництво КПРС висунуло зi своiх лав наймолодшого, але при цьому найбездарнiшого керманича, який не в змозi був управляти навiть колгоспом. У пiдсумку пiд його керiвництвом процес руйнацii СРСР значно прискорився. Краiну розривало вiд аварiй, конфлiктiв i катастроф… Усе це маскувалося красивими словами «Перебудова», «Гласнiсть» i «Нове мислення». В Украiнi ж вiдбулася студентська Революцiя на гранiтi 1990 року як генеральна репетицiя майбутнiх Майданiв…





Тимур Литовченко, Олена Литовченко

Книга Розчарування. 1977–1990



© Т. i О. Литовченки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018




Передмова





Острiвець Вiдпочинку у Свiтi Прави[1 - Яв, Нав i Прав – запозиченi з Велесовоi книги поняття, триедина сутнiсть яких окреслюе основнi контури слов’янського «життевого Космосу».]. Поза простором i часом


– Скажи, Божидаре, чим тобi мiй Вирiй не до вподоби?

– Та-а-а… власне, все менi до вподоби.

– Тодi навiщо все оце? Навiщо це тобi й таким, як ти?..

– Бо красиво. Краса ж яка, Боже мiй, ти тiльки поглянь!..

Вкриту шовковистою смарагдовою травичкою галявину зусiбiч оточував ясеневий гай, що на перший погляд здавався трохи сумовитим… проте лише на перший погляд. Адже варто було прислухатися до щебетання пташок, рiзноколiрне пiр’ячко яких час вiд часу проглядалося у розкiшних древесних кронах, вдивитися у бездонну блакить неба, вдихнути на повнi груди медвяне повiтря, просякнуте золотавим сонячним промiнням, – i тебе переповнювала надзвичайна легкiсть. А разом з легкiстю приходила радiсть. Не бурхлива, а стримано-спокiйна радiсть умиротворення…

Разом з тим зовсiм iншого вигляду набував i будинок, до тих пiр прихований за стiною дерев. Снiжно-бiлi стiни з витягнутими вертикально вiкнами, кожне з яких було трохи втоплене у невелику, закруглено-овальну вгорi нiшу мiж парою вигадливих набiрних колонок, справляли враження надзвичайноi довершеностi, а завдяки вiддзеркаленню у вiконних шибках небесноi блакитi здавалося, що всерединi будiвлi ховаеться те саме небо, що й там, у бездоннiй височинi.

Якщо обернутися однiею з тих пташок, якi безтурботно щебетали в ясенових кронах, i злетiти високо-високо над гаем, то можна було побачити, що такi ж самi снiжно-бiлi споруди вкривають увесь Свiт Прави, розмаiто-зелений внизу, бездонно-блакитний вгорi, прозоро-золотавий посерединi. Будiвлi рiзнилися одна вiд одноi хiба що розмiрами й деталями: наявнiстю чи вiдсутнiстю пiлястрiв на стiнах, картушiв iз барельефами над вiкнами, порталами довкола дверей, пiдклiтами замiсть фундаментiв, iнодi галереями, балюстрадами чи важкими контрфорсами. Але всi подiбнi дрiбнички залежали вiд характеру творця та господаря кожноi споруди, натомiсть колористика скрiзь i всюди була однаковою: чисто-бiле серед зеленого рослинного розмаiття, занурене у золотаве повiтря пiд блакитним небесним куполом. Скрiзь i всюди.

– То навiщо?.. Ти так i не вiдповiв, Божидаре.

– Багато осель у домi Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати мiсце для вас?[2 - Вiд Івана 14:2.]

– То для кого ж ви пiдготували цi оселi? Невже тiльки для себе… Щось не схоже на дiтей моiх. Це ви iз Сукхаватi запозичити вирiшили?

– У буддистiв добре, годi й казати. Але якесь воно все… важкувате, чи що?! Золото i срiбло, корали й коштовнi каменi… На це можна подивитися один-единий раз заради цiкавостi, але жити серед усiх цих пишнот!.. Це не для нас, Боже мiй. Ти мусиш розумiти, що нам милiше, бо ми – дiти Твоi!..

– Так-так, Божидаре, я розумiю. Вам милiшi простi снiжно-бiлi споруди, зануренi в зелень гаiв, й цiлюще прозоре, ледь-ледь золотаве повiтря пiд блакитним склепiнням неба. І те, що всерединi кожноi споруди…

Бог замислено схилив голову до правого плеча, примружив праве око й оцiнюючим поглядом проникнув у затишно-прохолодну середину будiвлi, в нескiнченне переплетiння квадратних, прямокутних, овальних кiмнат i залiв, заставлених зручними м’якими меблями, що аж вабили присiсти або прилягти, щоб вiдпочивати… вiдпочивати й набиратися сил.

– Але ж не тiльки для себе пiдготували ми цей скромний прихисток…

– Скро-о-омний! – посмiхнувся Бог у пишнi пшеничнi вуса. – Розраховуете, що й новоприбулi також захочуть усамiтнитися тут, у Свiтi Прави, а не у Вирii з рештою моiх дiтей?

– Тим, хто все життя провiв у мiстах, мiстечках i селищах, занадто незатишно перебувати там, пiд покровом Свiтового Дерева. Отож ми й подбали про бiльш звичнi для iхнiх очей споруди.

– Ох, Божидаре, Божидаре! Здаеться, що намудрували ви з цим.

– Чому?

– Бо у карколомних анфiладах кiмнат можна заблукати.

– Як i серед гiлок Свiтового Дерева. Втiм, якщо вже на те пiшло…

Негайно кiмнати всерединi будинку почали вкладатися одна в одну, немов добре пiдiгнанi колiна пiдзорноi труби, аж доки кiлькiсть примiщень не скоротилася до пiвдюжини.

– Як бачиш, при бажаннi можна i спростити, якщо неохота блукати.

– Чия душа звикла ширяти пiднебесним простором…

– Той завжди може обернутися пташкою i гайнути у найближчий гайок.

– У Моему Вирii простору бiльше, отож пташкам там краще та веселiше!

– Наш Свiт Прави для втомлених тяжким життям i боротьбою. Хто схоче залiкувати душевнi рани, вiдпочити й набратися сил на зручних лiжках у прохолодних затишних кiмнатах – iм саме до нас! А вже з часом вони перейдуть у Твiй Вирiй, де приеднаються до решти душ. Але до тих пiр…

– Ну, зрозумiло вже, все Менi зрозумiло.

Бог стримано зiтхнув, пригладив срiблясто-бiлу бороду й запитав про останне, що Його цiкавило:

– А чи не зарано ви почали готувати цей свiй Острiвець Вiдпочинку?

– Ну-у-у… чому ж це раптом зарано!.. Нам так здаеться, що все, навпаки, вiдбуваеться дуже вчасно.

– Попереду iще кiлькадесят рокiв.

– А скiльки конкретно? – негайно поцiкавився Божидар.

– А от не скажу, – раптом розсмiявся Бог. – Окрiм Мене, знати про це не дано нiкому.

– Навiть тим, хто не в земному свiтi перебувае, а тут, у свiтi Прави?

– І навiть тi, хто перебувають у Вирii, також не знають цього.

– Тодi не зарано, – впевнено кивнув Божидар. – Краще пiдготувати все заздалегiдь, перш нiж скалiченi бiдою душi пiдуть до нас юрбами, а не облаштовувати все нашвидкуруч. Тим паче, наскiльки ми зрозумiли, до того як розпочнеться справжня боротьба за волю, народ наш спiткае величезна бiда. Чи вiрно ми зрозумiли Твое попередження?

– Не тiльки народ мiй улюблений, але й увесь свiт разом з ним спiткае бiда ця, – кивнув Бог. – Що ж, земний час промине швидко. Тут, у Свiтi Прави, й оком моргнути не встигнете. А тому…

Замислено пригладивши срiблясто-сиву бороду, Бог тiльки рукою махнув:

– Гаразд! Багато осель у свiтах Моiх, нехай же постане iще одна у Свiтi Прави! Гаразд, облаштовуйте цей прихисток для душ зранених i стомлених життям за вашими власними звичаями, а не за прадавнiми. Нехай же цей Острiвець Вiдпочинку стане шпиталем для зранених душ, як сказали б там, на землi… Ти згоден з Моею думкою, Божидаре?

– Авжеж згоден! – весело вiдгукнувся той.

– Ну що ж, тодi нехай буде так, – знову кивнув Бог.




1977. Пiонерське чтиво








Ростов-на-Дону, 22 лютого 1977 року


За вiкном не припиняв падати снiг, вкриваючи землю бiлою пухнастою ковдрою. У невеличкому ростовському готелi було велелюдно. Через негоду вже третiй день поспiль скасовувалися всi вильоти, тому цiлих чотири екiпажi з надiею чекали повiдомлення керiвництва аеропорту про готовнiсть злiтноi смуги. Тодi нарештi вони залишать цю кляту дiру, де в iдальнi не пропонують нiяких страв, окрiм яець i макаронiв, а в невеликий магазинчик, розташований неподалiк готелю, завозять виключно горiлку, макароннi вироби та хлiб.

Щоправда, кожному члену екiпажу видавався сухий пайок: консервований томатний або яблучно-виноградний сiк, рибний чи м’ясний паштет, брикет кашi, кругла булочка, мiнiатюрний 6-грамовий пекетик вершкового масла, сiль, цукор, перець i гiрчиця, печиво i маленький пакетик розчинноi кави… Але за три днi безвилазного стирчання у готелi неборакам набрид навiть сухпай! Тому ще до обiду люди кучкувалися групами, купували в складчину пляшку горiлки i заливали горе, лаючи погоду, самих себе i керiвництво за те, що довелося стирчати так довго у цiй провiнцii.

Ось i сьогоднi, тiльки-но пробило дванадцять годин, командири зiбрали всi екiпажi в iдальнi й оголосили черговий присуд:

– Вильотiв не буде, на сьогоднi всi вiльнi.

Як зазвичай, послали «гiнцiв» до мiсцевого магазину за «заспокiйливим», а також за солоними огiрочками та грибочками до мiсцевого населення. Коли «гiнцi» повернулися, кожна компанiя повикладала на стiл залишки продуктiв iз сухих пайкiв на додачу до пари порцiй холодних макаронiв, завбачливо притриманих пiсля снiданку.

– Агов, борттехнiку! Давай приеднуйся до загалу, – запросив Гайдамаку штурман Марат. – Сьогоднi ми знов у прольотi, чого ти, немов не рiдний?

У вiдповiдь Леонiд спочатку автоматично кивнув, але второпавши, що йому пропонують, заперечно крутонув головою:

– Не можу, бо у мене весь розпорядок дня до бiса полетить. А за розпорядком у мене зараз обiд, отож вибачте.

– Та що ж у тебе за розпорядок такий?! – негайно завiвся Марат. – Я з тобою вже восьмий мiсяць лiтаю, але й досi нiяк не можу збагнути, що ти за людина така ненормальна?..

– Чому ж, нормальна собi людина… Ось поiм та й пiду собi в номер, почитаю iнструкцiю на…

Леонiд не доказав, оскiльки штурман зiскочив зi свого мiсця й iстерично заволав, пiдбiгши до нього:

– Третiй день ми тут сидимо!!! Третiй день весь екiпаж пiсля скасування рейсу збираеться разом i розмовляе по душам!!! І тiльки ти один снiдаеш, обiдаеш та вечеряеш за розкладом, дудлиш чайок вiдрами i все читаеш iнструкцii, читаеш, читаеш… І тобi це чомусь не набридае!!! Хлопче, та прокинься ж нарештi!!! Розкажи всьому нашому невеличкому колективу, що ж iз тобою не так?! Ти що, стукач?! Стукач, еге ж?!

– Марате, Марате!.. – спробували зупинити його.

– Та не може людина так явно вiдриватися вiд колективу, якщо тiльки справдi не виконуе якогось завдання!..

Штурман нервово змахнув рукою – i величезний чайник Леонiда, повний свiжозавареного зеленого чаю № 125, полетiв на пiдлогу й розлетiвся на друзки, а ароматна рiдина розливалася по пiдлозi. До столика, за яким сидiв трохи ошелешений борттехнiк, пiдбiг радист Володя, вибачився, пiдхопив роздратованого Марата пiд лiкоть i повiв до загального столу. Було видно, що i вiн також через щось злий на Леонiда – от тiльки через що саме?..

Мiж тим засмучений Леонiд подумав, що тепер доведеться ще й чорний чай замовляти замiсть зеленого, якого в iдальнi нiколи не бувало у принципi. Та й чайника шкода: де тепер такий великий знайдеш, якщо в Ташкент iхнiй авiазагiн не лiтае?! Ех-х-х!.. Треба хоча б друзки попiдбирати, щоб мiсцевi працiвницi не лаялися, бо iм тiльки посваритися з ними не вистачало.

Однак щойно борттехнiк нахилився над пiдлогою, як мало не зiткнувся чолом iз зовсiм юною дiвчинкою, котра з’явилася невiдь-звiдки й також потяглася до фарфорових друзкiв, що вiд удару безладно розлетiлися навсiбiч уперемiш з розпареними чаiнками.

– Ой, обережнiше, бо можна порiзатися! – скрикнула вона, одночасно ухиляючись вiд зiткнення з чолом постояльця.

– Це ти обере… – спробував заперечити Леонiд. Проте цiеi митi дiвчина мимоволi скрикнула, i на вказiвному пальцi ii правоi руки зачервонiв невеличний кривавий порiз.

– Ну от, я ж казала, що треба обережнiше, – зiтхнула вона, щосили, до побiлiння нiгтя затиснувши ранку кiнчиком великого пальця й водночас здiйнявши руку високо над головою, щоб вiд порiзу вiдлила кров.

– Бо не руками треба, а ганчi-i-iр…ко-ю-у-у…

Їхнi очi мимоволi зустрiлися, i вражений борттехнiк поперхнувся словами. Таким пронизливим поглядом, як у цiеi дивноi метушливоi дiвчини, була надiлена тiльки одна-едина людина у свiтi – його дружина. Тiльки очi у дiвчини були не глибоко-чорнi, як у Гелени, а смарагдово-зеленi. Хоча якщо добре подивитися, то на райдужцi лiвого ока, бiля самоi зiницi причаiлася парочка крихiтних, ледь помiтних брунатних цяточок. Але ж сила погляду, яка сила погляду!..

– Не засмучуйтесь, буде у вас iще новий чайник, не гiрший за розбитий.

– Що-що?.. – перепитав здивований Леонiд, не вiрячи власним вухам.

– Кажу, не варто засмучуватися через розбитий чайник, – спокiйно повторила дiвчина. При цьому ii дивнi очi на мить спалахнули, нiби пара свiтлячкiв.

– Оксанко!.. – долинуло звiдкись iздалеку, немовби крiзь товстелезну ватяну стiну. Однак дiвчина продовжила спокiйним рiвним голосом:

– І на iнших не зважайте, бо невдовзi… Так, зовсiм скоро все змiниться.

– Тобто?..

– Все змiниться, авжеж. Бо на вiдмiну вiд них, ви лiтатимете й надалi.

– Дiвчинко, ти хоч би розумiеш, що верзеш?! Ми ж льотчики, ми – це екiпаж. Ми не можемо не лiтати, робота у нас така, що…

– Ви не розумiете. Вони вже нiкуди не лiтатимуть, позаяк…

– Оксано, я кого тут гукаю, нiяк не догукаюся?!

До зайнятого Леонiдом столика наблизилася одна з працiвниць iдальнi – молода миловида жiночка, яка зазвичай або сидiла на касi, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений iз сухофруктiв компот, принесений з кухнi у не менш облупленiй каструлi. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захватi вiд поведiнки зеленоокоi дiвчини, яка при ii наближеннi, не сказавши бiльше жодного слова, кинулася у прохiд, що вiв на кухню.

– Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жiночка i звернулася до борттехнiка: – Чий це чайник розкокали?

– Це мiй, не переймайтеся, – поспiхом завiрив вiн.

– Скiльки не проси постояльцiв не тягати посуд вiд нас у номери й назад, а все одно тягають! – зiтхнула касирка. – Ну, що ж iз вами поробиш?

– Та не виносив я посуд звiдси…

– Збирай потiм порожнi тарiлки й особливо склянки, де ви iх кидаете!..

– Повторюю, нiчого я звiдси не виносив. Це мiй чайник для заварювання зеленого чаю.

– У нас лише чорний чай, зеленого не тримаемо.

– Отож я й заварюю…

– Прибирай тепер за вами!

Зрозумiвши, що жiночку не переспорити, Леонiд розсудливо замовк. Тодi касирка спитала:

– Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?

– То це?..

– Донька це моя, хто ж iще.

– А-а-а… Ну-у-у… – борттехнiк якось непевно знизав плечима.

– То що ж?..

– Та-а-а… Втiшала, що буде у мене новий заварювальний чайник i… – вiн трохи подумав, перш нiж уточнити: – І-i-i… нiбито й не зовсiм втiшала. Верзла якiсь нiсенiтницi, не надто зрозумiлi, тому я…

– Що за нiсенiтницi?

Вiн знову знизав плечима.

– Ну, я ж iй задам! – касирка рiшучо пiдiбгала губи.

– Навiщо ви так?

– А щоб знала, як до вiдвiдувачiв чiплятися зi своiми вибриками!

– Вона говорила дивнi речi.

Жiночка змiряла Леонiда оцiнюючим поглядом, на пiвхвилини напружено замислилася й нарештi пояснила:

– Не звертайте уваги на мою дурепку, будь ласка. Це все спадкове, через чоловiка мого, через Володю. Вiн циган, отож дочка надумала собi бозна-яких дурниць i тепер принагiдно вдае iз себе «справжню ворожку». До того ж ми з ним колись у театрi разом працювали, просто я кинула грати пiсля пологiв, тодi як мiй Володя…

– То вона циганка?! – не витримав борттехнiк.

– Лише наполовину. Але то все не варте уваги. Тi нiсенiтницi, що вона тут вам, мабуть, намолола, – плюньте й розiтрiть.

– Але ж ви навiть не знаете, про що вона говорила!..

– І знати не хочу! Бо все це глупство, виiденого яйця не варте.

Тут до iдальнi увiйшла прибиральниця зi шваброю, обмотаною драною ганчiркою, й заходилася згрiбати попiд стiну друзки чайника й розмоклi чаiнки. Леонiд сходив до каси, принiс до столика склянку ледь теплого чорного чаю. Потiм з меланхолiйним виглядом доiв суп, поганяв по тарiлцi величезний шматок пшоняноi кашi, подряпав виделкою кулiнарний шедевр, який в тутешнiй iдальнi називався «хлiбним» шнiцелем. Нарештi, не вiдчувши жодного задоволення, випив залпом склянку чаю i попрямував до себе в номер.

Звiсно, вiн дуже засмутився через усю ту безглуздь, що сталася в iдальнi. Та особливо гiрко було йому отаке ставлення екiпажу. Власне, i справдi нема чого звертати увагу на всякi дурницi, почутi з вуст малолiтньоi дурепки, яка корчить iз себе «справжню ворожку» – ii мати мае рацiю. Однак все сталося через витiвку Марата, от що прикро!.. Іншi члени екiпажа й ранiше дивилися на борттехнiка якось косо, з недовiрою… Але така явна демонстрацiя незадоволення сталася вперше.

Вчитися на iнженера Леонiдовi не надто хотiлося. Лише завдяки м’якому пiдштовхуванню з боку дружини Гелi вiн аж у 1972 роцi заочно здобув вищу освiту за спецiальнiстю «Лiтакобудування», пiсля чого пiвроку пропрацював у вiддiлi головного конструктора на ташкентському заводi Антонова. Саме тодi його вiдправили у вiдрядження на полiгон – спостерiгати за роботою чергового нововведення… Подивившись, як злiтають у небо потужнi крилатi «Ани», почав мрiяти про те, що колись i сам пiднiметься в небо на сталевiй «пташцi». Для цього було потрiбно не так уже й багато – усього лише переквалiфiкуватися у борттехнiка…

Теорiя далася йому легко: найскладнiшi iнструкцii Леонiд запам’ятовував сторiнками – немов Йоганн Вайс у багатосерiйному фiльмi «Щит i меч». На тренажерах вiн також був першим… але пройти «вертушку» на медкомiсii ну нiяк не виходило!!! Мрiю про польоти довелося вiдкласти спочатку на пiвроку, потiм iще на пiвроку… Однак злий рок не вiдступав.

Пiсля чергового провалу неборака добряче напився. І тут знов допомогла Геля! Щоправда, для початку добряче висварила чоловiка за те, що одразу не звернувся до квалiфiкованого домашнього лiкаря… але ж допомогла, прописавши аутотренiнг i повну вiдмову вiд алкоголю! Бажання лiтати було величезним, тому приписiв Леонiд дотримувався неухильно. Не минуло й трьох мiсяцiв, як «вертушка» була подолана, а бажання випити зникло загалом. Натомiсть Гайдамака пристрастився до зеленого чаю i навiть спецiальний заварювальний чайник собi завiв, але ж чого не зробиш заради мрii – злетiти високо в небо на потужному лiтаку!..

У1974 роцi на заводi Антонова у Ташкентi частину льотного складу розформували, рештi запропонували перевестися до Киева. Отак сiмейство Гайдамакiв-Уханьських й опинилося в Киевi. Щоправда, попервах Леонiда запроторили до наземноi служби, проте невдовзi запропонували мiсце борттехнiка на «Ан-22». Колектив був новий, усi якось швидко знайшли мiж собою спiльну мову, тiльки один Гайдамака не вписався у цей екiпаж. Нiбито й по роботi та в побутi нiхто до нього претензiй не мав, але стосунки з колегами у нього не налагоджувалися – i край!

Вiдкритих конфлiктiв iще жодного разу не спалахувало, сьогоднiшня сварка зi штурманом Маратом стала першою. Зазвичай польоти проходили простiше: дiстали наказ, здiйснили перелiт, вiдпочили, повернулися додому, знов вiдпочили… Щоправда, хлопцi з екiпажа (за винятком Леонiда) випивали, але помiрно. Так i лiтали у трикутнику «Киiв – Харкiв – Львiв», дуже рiдко, буквально пару разiв моталися з Киева до Ленiнграда чи до Кишинева. Але таких нудних рейсiв, як теперiшнiй, не було вже давненько.

Почалося, мабуть, з того, що бiля свого пiд’iзду борттехнiк зустрiв Марата. Виявляеться, навпроти жила теща штурмана, у якоi вiн тимчасово квартирував, позаяк удома дружина затiяла ремонт. Привiталися й розбiглися. Однак ввечерi Марат завiтав до Леонiда додому i попросив:

– Послухай-но, пiдкинь мене завтра на роботу, бо через ремонт i переiзд до тещi я вже двiчi запiзнювався. Наш командир Володимир Михайлович попередив, що коли спiзнюся ще раз – будемо прощатися. Так i сказав!..

– Гаразд, – погодився Леонiд, – тiльки не спiзнюйся.

– Та нiзащо!..

– Домовились.

Вранцi Леонiд чекав на Марата хвилин двадцять, потiм потрапили у затор i забарилися iще на чверть години. Марат одразу втiк до зали очiкувань, а Гайдамака ще деякий час паркувався. Через тривалу затримку iхнiй екiпаж вiдправили не до Кишинева, як було заплановано, а до Ростова-на-Дону, та ще й на «Ан-12» полетiли, й наостанок, через жахливу негоду, застрягли у пунктi призначення на цiлих три днi. Весь цей час члени екiпажа пиячили i вовком дивилися на бортiнженера, якого звинувачували в усьому, що сталося: адже розповiсти про те, що насправдi запiзнення сталося через Марата, Леонiд не вважав за пристойне.

Пiзно ввечерi снiгопад нарештi припинився. Аеродром розчистили, льотнi смуги пiдготували до роботи. Вночi прийшла рознарядка – перевезти до Харкова якесь обладнання. Проте оскiльки екiпаж, за виключенням непитущого борттехнiка, iще не встиг протверезiти, це завдання довiрили iхнiм колегам. Непитущим.

Святковий ранок Дня Радянськоi Армii i ВМФ зустрiли з новими надiями. Справдi, годин через п’ять надiйшла iнша рознарядка – на лiтаку-лабораторii «Ан-12» перекинути зовсiм неподалiк, усього лише в Єйськ, обладнання та людей. Тепер уже екiпаж був готовий попрацювати на совiсть. Ще й як був готовий – просто-таки рвався в небо, аби лише подалi вiд обридлого Ростова-на-Дону… хоч би до дiдька лисого!.. Як раптом радiсть сповзла з облич через категоричну заяву борттехнiка:

– Командире, машина до польоту не готова! Немае даних про час заправки лiтака. Для перевезення пасажирiв лiтак не пристосований, вантаж – лабораторне устаткування – не упакований i належним чином не закрiплений. Ось висновок i вiдповiдний рапорт про це.

Тут почалися та-а-акi крики й матюки!.. На дошкульний вислiв не поскупився жоден з членiв екiпажу. Проте Гайдамака твердив неухильно:

– Лiтак до польоту не готовий, i крапка.

Гризлися пару годин поспiль i втихомирилися, стомившись остаточно. Третя за добу рознарядка передбачала рейс до рiдного Киева. Цього разу устаткування завантажили й закрiпили як слiд.

– Ну що, товаришу борттехнiку, сподiваюся, цього разу у вас заперечень немае? – просичав крiзь зуби командир.

– Машина до польоту готова, – спокiйно пiдтвердив Гайдамака.

Злетiли. Коли набрали висоту й лягли на визначений курс, то всi мовчки покинули кабiну, залишивши борттехнiка i командира сам-на-сам.

– Ну, Леонiде Семеновичу, пиши за власним…

– Тобто?.. – здивувався вiн.

– Заяву на звiльнення за власним бажанням пиши, – проскреготав Володимир Михайлович. – Не хоче колектив з тобою працювати, розумiеш?

– Не розумiю.

– Та невже?!

– Моi дii були правильнi…

– Можливо! Справа в iншому: не бажають люди з тобою працювати!

– Чому?

– Не бажають, i все. Вважай, не спрацювалися.

– Але!..

– Ну, годi про це. Годi!..

Коли Леонiд виходив з кабiни пiлота, у вухах гупало, голова йшла обертом i, здавалося, ось-ось розiрветься. Вiн почав повiльно осiдати по стiнi та, щоб не впасти на пiдлогу, намацав вiдкидний стiлець, сiв, прийняв «позу кучера», заплющив очi й повiльно, але впевнено почав медитувати. При цьому перед внутрiшнiм поглядом чомусь стояла зеленоока дiвчина, яка впевнено твердила, стискаючи порiзаний палець: «Усе змiниться. Іншi вже не лiтатимуть нiкуди, натомiсть ви лiтатимете й надалi. Все змiниться. Змiниться. Змiниться». Насилу вдалося вiдiгнати нав’язливий образ…

Леонiд знов розплющив очi хвилин через п’ятнадцять. Тепер усе минулося, i можна було мислити тверезо. Що ж, заяву вiн напише, але з льотного загону не пiде однозначно – просто попросить перевести його на «Іл-76». До речi, минулого тижня пропонували мiсце бортiнженера, i вiн обiцяв подумати!.. Головне, на нову машину знову переучуватися треба, тодi це зупиняло.

Але ж не тепер – пiсля прохання Володимира Михайловича! Справдi, щось Леонiд засидiвся у товариствi людей, якi не люблять його всього лише через несхожiсть iз ними самими. Отож перевчитися таки варто! До речi, рейсiв на «Іл-76» передбачаеться менше, зате грошей пропонують бiльше…

Подумки борттехнiк спробував пригадати свою поведiнку на роботi в усiх подробицях. Здаеться, вiн нiколи не спiзнювався, нiкого не обговорював, нi про кого не плiткував поза очi, пiд час польоту не пив. Отож треба буде переконати Володимира Михайловича дати йому нормальну характеристику, якоi вiн, безумовно, гiдний.

Гайдамака наблизився до чану з гарячою водою, вперше зробив собi розчинну каву в невеликому пластиковому стаканчику, iз задоволенням випив, закусив невеликою плиткою шоколаду i повернувся в кабiну зовсiм iншою людиною – спокiйною i веселою. Усi напружено очiкували наближення скандалу, проте Леонiд не бажав скандалити. У мрiях вiн уже працював на «Іл-76», а це просто останнiй рейс… вважай, на попередньому мiсцi роботи. За цiлих вiсiм мiсяцiв вони так i не спрацювалися – i слава богу!..

– «Была без радости любовь, разлука будет без печали…» – спiвуче процитував уголос борттехнiк.

– Чого-чого?.. Що?.. Як-як?.. – запитали всi одночасно.

– Втомився я. Додому хочу. Скiльки ще летiти? – миролюбно посмiхнувся Гайдамака.

– Хвилин тридцять, – зiтхнув Марат i додав тихо: – Навiть поскандалити не можеш як слiд! І що ти за людина така дивна?.. Не розумiю.

Прилетiли пiзно ввечерi. Леонiд невимушено попрощався з усiма. У бiк Володимира Михайловича кинув коротко:

– Завтра вранцi у начальства.

Командир ледь помiтно кивнув, i борттехнiк швидким кроком попрямував до парковки. Лише сiдаючи в автiвку, помiтив, що за ним ув’язався Марат:

– Льоню, агов! Пiдкинь до тещi, будь такий люб’язний…

Але Гайдамака навiть не озирнувся на крик, а просто захряснув дверцята автiвки й поiхав геть, залишивши Марата бiля аеропорту.

Наступного дня, коли Леонiд зайшов до приймальнi, щоб написати заяву, секретарка раптом захоплено зашепотiла:

– А ви, Леонiде Семеновичу, виявляеться, герой!..

– З чого б це раптом? – сторопiв вiн.

– Кажуть, ви вiдмовилися вiд сумнiвного рейсу до Єйська, при цьому не побоялися навiть гнiву вашого командира Шевчука. Ну, зате тепер Володимира Михайловича зняли з посади…

– Що сталося, Снiжано?!

– А ото й сталося, що лiтак впав, жертви е! Ось…

Секретарка простягнула Гайдамацi якiсь папери. Це був нашвидкуруч написаний технiчний висновок про аварiю лiтака.

Борт ВПС «Ан-12», № ХХХ (Ростов-на-Дону). Лiтак тривалий час не експлуатувався. Першим рейсом пiсля перерви став короткий перелiт з метою повернення до Єйська пiсля урочистих партiйних зборiв групи льотчикiв-iнструкторiв. Заразом перевозилося й обладнання.

У польотi борттехнiк увiмкнув подачу палива вiд пiдлогових бакiв, якi були заправленi дуже давно i не використовувалися. Гас у цих баках вiдстоявся i мiстив воду. Вже при заходi на посадку, всього лише за 3–4 км вiд аеродрому призначення, всi чотири мотори лiтака по черзi зупинилися. Екiпаж спробував здiйснити вимушену посадку на мiлководдi азовського лиману. При цьому стiйками випущених шасi «Ан-12» зачепив воду i клюнув носом. При ударi фюзеляж розколовся й частково занурився у воду. Бiльшiсть пасажирiв перебувала у вантажному вiдсiку, який швидко заповнився водою, перемiшаною з гасом. Це був лiтак-лабораторiя, не пристосований для перевезення пасажирiв. Обладнання всерединi салону в момент удару зiрвало, що стало головною причиною загибелi людей.


* * *

Не минуло i трьох мiсяцiв, як Леонiд уже лiтав на «Іл-76» як бортiнженер. Курсували з Киева в Москву, Мурманськ, Тюмень i Ташкент. Тепер це був не зiпсований алкоголем екiпаж Шевчука. Тут у Гайдамаки навiть послiдовники з’явилися: у години вiдпочинку вони пили не горiлку, а ароматний зелений чай № 125 i вели тривалi бесiди про життя-буття…




Один iз флiгелiв на подвiр’i будинку по вул. Хорива, № 2-В, Киiв, серпень 1977 року


Коли у дверi подзвонили, Венiамiн Матвiйович сидiв в улюбленому глибокому крiслi бiля ретельно затягнутого марлею (вiд комарiв i мух) вiкна i гортав-читав газету. Доки вiн вибрався з глибокого, мiсцями продавленого аж до пружин крiсла, доки вдягнув капцi й дочалапав до дверей, його взяли сумнiви: а раптом почулося?! Може, то у вухах задзвенiло – адже за дверима було надто тихо…

Та варто було почалапати назад, як з-за дверей пролунало приглушене:

– Венiамiне Матвiйовичу, вiдкрийте, будь ласка. Це я, Спартак.

Мугикнувши пiд нiс щось нерозбiрливе, вiн вiдчинив дверi. Коли сусiдський пiдлiток увiйшов до квартири, спитав лише одне:

– Ти знав, що я вдома, чи просто так сказав?

– Знав, звiсно.

– А звiдки?

– Та ще надворi перебуваючи, побачив крiзь марлю краечок газети над пiдвiконням. Отож зрозумiв, що ви сидите в улюбленому крiслi бiля вiкна й читаете газету.

– А може, я заснув?

– Нi-нi, тодi б газета не стирчала вертикально i я б нiчого не побачив. Просто треба було дочекатися, поки ви до дверей пiдiйдете, ото й усе.

Венiамiн Матвiйович замислено пожував губами й iронiчно мовив:

– Ач який спостережливий… То чого ж тобi треба, Спарику?

Вiн прекрасно знав, що хлопчина терпiти не може, коли його отак називають, проте утриматися вiд глузування не мiг. Спартак завжди був не за вiком розумним, надмiрно логiчним i занадто спостережливим. Дiти в його вiцi такими не бувають… просто не повиннi бути! Тому Венiамiну Матвiйовичу завжди хотiлося дражнити, так чи iнакше пiд’юджувати маленького розумаку, намагатися вивести його з рiвноваги i показати iстинну, притаманну його дитячому вiку мармизку. Ось i зараз…

– Менi потрiбно, щоб тiтка Дора чи тiтка Брушка позичили мiдний тазик для варення. Мама Гатя дуже просить.

Ну так, звiсно: вiд «Спарика» у малого помiтно тiпнулися губи, проте в iншому вiн залишився незворушним. От же ж удавальник!..

– На жаль, моя Дора поiхала до Охтирки до знайомих. А мама на базар пiшла, ii також немае вдома.

– А хоча б Рина е?

– Рини також нема.

– А хiба ви не можете позичити менi тазик? Це ж лише позичити…

Про те, що у сiмейства Рiзбергiв е старовинний мiдний тазик, в якому дуже зручно варити варення, знали всi сусiди з iхнього двору. Знали аж з повоенних часiв, коли мати Венiамiна Матвiйовича – тiтка Брушка – варила в ньому на продаж iриски та козинаки, а ii чоловiк – одноногий iнвалiд вiйни Матвiй Янкелевич – збував саморобнi цукерки через iнвалiдську артiль «Солодке життя». Давно це було, ох i давно ж!..

Тепер же тiтка Брушка мирно доживае свiй вiк, Венiамiн Матвiйович працюе на заводi Ломоносова[3 - Киiвський фармацевтичний завод iм. М. В. Ломоносова, заснований у 1925 роцi. Нинi – ПАТ «Фармак».], його дружина тiтка Дора – на меблевiй фабрицi, iхня старша дочка вже замiжня, молодша Рина навчаеться у Киiвському художньому технiкумi[4 - Нинi – Мистецький коледж художнього моделювання та дизайну.]. Однак про знаменитий мiдний тазик Рiзбергiв i досi пам’ятае весь двiр. Особливо у «плодово-ягiдний сезон»…

– Звiсно, можу, – мовив Венiамiн Матвiйович, – однак менi хочеться дiзнатись, яке варення твоя мама збираеться варити?

– Знаете, у мене немае часу на те, щоб…

– Спарику, i чого це ти такий занудний?! От поясни, чого?! – власник заповiтного тазика щосили вдавав серйознiсть.

– Бо мамi Гатi треба варення варити, а нема в чому. На нашiй великiй мисцi на днi емаль вiдкололася, там сироп пригорить, якщо…

– Ну, то скажи менi по секрету, що у вас буде за варення?! І що почому мама купувала? Ну, Спа-а-арику-у-у, ну скажи-и-и!..

– А тазик ваш мiдний дасте?

– Захочу – дам, не захочу – то й не дам.

І Венiамiн Матвiйович поглянув на хлопчика очима заправського злодiя.

– То он воно що… – зiтхнув хлопчина. – Ну, тодi гаразд. Я зрозумiв, що ви хочете поговорити зi мною знiчев’я. Гаразд!.. А все тому, що перед моiм приходом ви читали газету «Правда», в якiй немае вiдомостей. Утiм, як i в газетi «Известия» немае правди…

– Спартак!!! Та тьху на тебе!.. Та типун тобi на язик, що ти таке верзеш??? – обуренню Венiамiна Матвiйовича не було меж. – Ти б хоч головою думав, перш нiж полiтичнi анекдоти розповiдати…

– Я, мiж iншим, подумав, – мовив хлопець спокiйно. – Просто я терпiти не можу, коли мене Спариком називають. Так само ви до тремтiння в колiнках боiтеся, коли при вас полiтичнi анекдоти розповiдають. А хочете про пенсiю товариша Пiдгорного[5 - У червнi 1977 року Голова Президii Верховноi Ради СРСР Микола Пiдгорний був вiдправлений на пенсiю, а замiсть нього посаду обiйняв Генеральний секретар ЦК КПРС Леонiд Брежнев. Метою цього ходу була концентрацiя в руках останнього не тiльки партiйноi, але й законодавчоi державноi влади.] поговоримо, чи теж боiтеся?

– Так, боюся!!! Бо ти ще надто малий i дурний, ти ще не знаеш!..

– Все я знаю, Венiамiне Матвiйовичу, не переживайте. Просто вас треба було якось зупинити. Ну, то я й зупинив як мiг… І ви мене негайно Спартаком назвали, як менi й подобаеться. А тепер давайте тазик, чи що?..

– Дурнику, я ж по-доброму, а ти!..

– І я по-доброму.

– Ну, диви менi…

Венiамiн Матвiйович сходив на кухню, залiз на табуретку, зняв зi стiни знаменитий артефакт, що висiв на цвяху майже попiд стелею, та винiс хлопцевi, що спокiйно чекав у передпокоi.

– Мама спочатку абрикоси варити збираеться, а потiм ще й аличу, – мовив Спартак, приймаючи дорогоцiнний предмет iхнiх сперечань. – Почому вона купувала – точно не знаю. А цукор-пiсок я принiс, то по сiмдесят вiсiм копiйок за пачку, як завжди.

– Та годi вже тобi! Не цiкавить мене все це, вiдчепися.

– Ех-х-х!.. Я ж казав, що вам просто нудно самому вдома, отож i вiдволiкаете мене. А мама Гатя мiж тим чекае.

– От поскаржусь твоiй мамi, що ти про полiтику патякаеш!..

– Вас же треба було зупинити, – знизав плечима Спартак.

– Та йди вже собi, неси тазик мамцi!.. – махнув на нього рукою вкрай роздратований сусiда. – Хто там розбере, що тебе насправдi цiкавить i про що з тобою можна поговорити?..

– Можна.

– Що-що?

Тепер у голосi Венiамiна Матвiйовича прозвучало щире здивування.

– Зi мною можна поговорити про те, що мене цiкавить.

– І що ж це, наприклад?..

– Наприклад, як ви вважаете, чи може вийти з мене письменник?

– Хто-хто?!

– Письменник. Людина, яка лiтературнi твори пише.

Тепер Венiамiн Матвiйович лише очима мовчки клiпав, геть розгубившись. Сказати, що запитання сусiдського хлопчика його здивувало, – це нiчого не сказати!.. Ну так, вмiе вiн ошелешити, вмiе.

– То вийде чи нi?..

– Якщо з тебе хтось i вийде, то лише «стукач», який пише доноси «конторським», – нарештi зiбрався з думками Венiамiн Матвiйович.

– А якщо серйозно?

– Якщо серйозно… Кгм-м-м… Умгу… – сусiда переступив з ноги на ногу, пожував губами. – Якщо серйозно, то письменник повинен, насамперед, багато читати. А ти що зараз читаеш, пiонере юний, голова чавунна?! «Казки народiв СРСР» з картинками чи щось серйознiше?

– Зараз я на серединi другого тому «Графа Монте-Кристо», якщо вас це й справдi цiкавить. А далi хочу взятися за «Гойю» Фейхтвангера.

– Що-що?! Ти в якому класi, пiонере юний?..

– У сьомому. Тiльки не треба мене «головою чавунною» обзивати, бо я знов про полiтику почну.

Венiамiн Матвiйович проковтнув грудку, що застрягла в горлянцi. Далi спробував пригадати, що вiн читав у далекому повоенному дитинствi, коли сам навчався у сьомому класi. «Граф Монте-Кристо» i «Гойя»… Ото пiонери пiшли!.. Але що ж йому вiдповiсти?! Гм-м-м…

– Не вийде з тебе письменника, – нарештi винiс вердикт сусiда. – Надто багато ти язиком ляпаеш, а такi патякала, як ти, довго не живуть.

– Це те, що ви можете менi сказати?

– Так, це саме воно. А тепер неси тазик своiй мамунi, патякало.

– Дякую, – мовив хлопець. Але перш нiж переступити порiг квартири Рiзбергiв, озирнувся до Венiамiна Матвiйовича… i загадково посмiхнувся.


* * *

Справдi, додому Спартак повертався задоволений. Зовсiм не через те, що сусiда так i не дiзнався про його головну таемницю. Не дiзнався, що зразковий пiонер i круглий вiдмiнник-семикласник уже не один рiк потроху збирае i запам’ятовуе розповiдi дорослих про Куренiвську трагедiю. У порiвняннi iз цим загальновiдомi полiтичнi анедоти видавалися дрiбними «квiточками», отож про це не знав загалом нiхто в усьому свiтi.

Однак Венiамiн Матвiйович хоч як намагався дуркувати у притаманному йому стилi, та все ж сказав Спартаковi дуже важливу рiч: «Не вийде з тебе письменника. Такi патякала, як ти, довго не живуть». Почувши це, хлопець одразу ж запосмiхався, бо згадав рядки з вiдомоi пiснi Висоцького:

И нож в него! Но счастлив он висеть на острие,
Зарезанный за то, что был опасен!..

І бажав сусiда того чи не бажав, але тим самим вiдповiв на запитання, що стояло руба перед Спартаком щонайменше протягом пiвроку. Все почалося на його день народження – 4 сiчня. Оскiльки iхня сусiдка вийшла замiж, перетворилася на Клару Мусiiвну Алфьорову-Габель та переiхала жити до свого шляхетного чоловiка з «мужицького» Подолу на «панський» Печерськ, Спартак дiстав можливiсть уперше в життi збирати в окремiй тепер квартирi яку завгодно кiлькiсть друзiв. І все це – пiд чудовою ялиночкою…

Отож прикрашаючи ялинку напередоднi Нового 1977 року, перебираючи старi розмальованi кульки та гiрлянди, мама Гатя раптом вдарилася у спогади. Найвидатнiше мiсце з-помiж iнших займала iсторiя про те, як iй «по блату» дiсталася особлива «космiчна» гiрлянда. І вона защебетала тi самi традицiйнi нiсенiтницi, якi повторювала щороку:

– О-о-ой, а поглянь-но, якi красивi двигуни на крильцях цiеi ракети!.. А якi крильця у цього супутника!.. А оце ж твоя улюблена зiрочка!.. Ти пам’ятаеш, як був маленьким i думав, що вся гiрлянда зроблена iз застиглоi карамелi?! А потiм хтось пошуткував, нiбито Мiсяць зроблений iз нiздрюватого сиру! Пам’ятаеш, мiй хлопчику, дитинко моя люба?..

Спартака завжди неймовiрно бiсило, коли дорослi розмовляли з ним у пестливому тонi. Навiть якщо це робила матуся. Та мало що було у далекому дитинствi?! Зате тепер вiн знав що «двигуни» на крильцях ракет насправдi е антифлатерними вантажами i що лiпити iх на моделi космiчних ракет безглуздо. На крила лiтакiв i стабiлiзатори зенiтних ракет – будь ласка, а на ракети космiчнi – тьху!.. Знав хлопець також, що у супутника не «крильця», а сонячнi панелi. І що зiрки не з карамелi, а з водню й гелiю. А також мiг би розповiсти, з яких мiнералiв складаеться мiсячний грунт. От тiльки мама Гатя завжди зупиняла його просторiкування:

– Ой, та я знаю, що ти розумний, як ходяча енциклопедiя! Я ж просто хотiла згадати, яким ти був маленьким, а ти менi лекцii читаеш.

Отож у розмовах з мамою завжди доводилося стримувати себе, щоб не наговорити зайвих речей, на якi дорослi незмiнно ображалися. Однак i зi своiм роздратуванням треба було щось робити!.. Зазвичай Спартак випускав пару, почитавши якусь хорошу книжку або сходивши в кiно повторного показу. Добре, якщо це був улюблений фiльм про льотчикiв чи про Космос: «В бiй iдуть лише СТАРИКИ», «Приборкання вогню», «Москва – Касiопея», «Пiдлiтки у Всесвiтi»…

Втiм, хоча напередоднi Нового 1977 року вiн таки сходив до «Дружби»[6 - Невеличкий двозальний кiнотеатр, розташований на вул. Хрещатик, № 25. За радянських часiв належав до так званих кiнотеатрiв повторного показу, де демонструвалися стрiчки, давно знятi з прокату.] на чеську НФ-стрiчку «Секрет племенi бороро», однак полiпшити зiпсований мамою настрiй це аж нiяк не допомогло. Спартаковi хотiлося чогось бiльшого… Вiн раптом вiдчув, що груди розпирають думки, вiдсутнi як в улюблених фантастичних фiльмах, так i в книжках.

Його власнi думки! Його власнi – й бiльш нiчиi!..

Тодi несподiвано для себе хлопець вилучив зi шкiльних запасiв тонкий зошит у клiтинку, де написав iсторiю про льотчика-випробувача Леонiда, який «обкатуе» на космiчнiй трасi, що простягаеться вiд навколоземноi орбiтальноi станцii до Мiсяця, новi моделi ракетних двигунiв. Але працювати спокiйно й розмiрено випробувачевi заважають ревнощi коханоi дружини Селени. Одного разу дружина навiть пробралася в його експериментальний корабель, втрутилася в хiд польоту, й вони обидва… розбилися!..

Не можна сказати, що оповiдання «Полiт в один кiнець» писалося надто легко. Зовсiм нi! Спартак витратив на його створення цiлих три тижнi. До того ж хлопець вiдчував, що варто розповiсти iсторiю кохання Леонiда i Селени, а також зберегти життя комусь iз цiеi парочки – але кому саме?.. Таким чином, «Полiт в один кiнець» мав би складатися не з однiеi, а мiнiмум з трьох частин. І це була б, мабуть, цiла повiсть…

Але хто вiн такий, щоб писати науково-фантастичнi повiстi?! Учень 7-го класу Киiвськоi середньоi школи № 20 Спартак Сивак – теж знайшлася видатна персона, пхе!.. Та й хто цю повiсть надрукуе?! В журналах «Вокруг света» i «Техника – молодежи», якi тато передплачував для нього, а також в «Науке и жизни», якi передплачував для себе, публiкувалися лише невеличкi «коротунчики», а не цiлi повiстi. А якщо раптом книжка?.. Нi-нi, щоб написати цiлу книжку оповiдань, треба бути справжнiм письменником…

І тут Спартак раптом зрозумiв одну просту й очевидну рiч:



Нема в свiтi заняття кращого, нiж розповiдати людям цiкавi iсторii!!!


Колись давно, у глибокому дитинствi, вiн хотiв бути льотчиком, як його героiчний дiдусь Сьома. Потiм за наполяганням тата Андрiя вiдвiдував рiзнi спортивнi секцii – то плавання, то легкоi атлетики, то академiчного веслування, то класичноi боротьби… А все тому, що, дивлячись на свою рiдну сестру – тiтку Лiду – та ii чоловiка дядька Касима, тато мрiяв, що його Спартак теж стане спортсменом, iздитиме на рiзнi всесоюзнi та зарубiжнi змагання, а може, й до Олiмпiйськоi збiрноi потрапить. Та й iм’я у нього таке спортивне – Спартак… Проте вайлуватий хлопець мiг захворiти у найнесподiванiший момент, що ставило хрест як на шляху до неба, так i на спортивних тренуваннях. Це все явно не для нього.

Натомiсть що перешкоджае йому стати прозаiком-фантастом?! По-перше, хоч як важко писався «Полiт в один кiнець», та вiд самого процесу написання Спартак дiстав колосальне, нi з чим не зрiвнянне задоволення. По-друге, його шкiльнi твори що з росiйськоi, що з украiнськоi лiтератури вчительки перiодично долучали до своеi особистоi колекцii. Звiсно, якби Тамара Антипiвна знала, що його мама – це ненависна iй Агата Литвак, якiй вона «зарiзала» оцiнку з украiнськоi мови!.. Але ж вона, на щастя, не знала.

І нарештi, по-трете: вся школа знала, що Спартак Сивак вмiе чудово розповiдати найрiзноманiтнiшi iсторii «на замовлення». Цим навiть час вiд часу користувалися вчителi. Бо якщо хтось iз них мусив на певний час вiдлучитися – всi йшли до iхнього класу та «позичали оповiдача» на один-два уроки. Можна було не сумнiватися: навiть найзатятiшi лобуряки та хулiгани-старшокласники боятимуться поворухнутись, доки маленький опасистий «Професор» переповiдае щось карколомне з творiв Артура Конан-Дойла, Гiлберта Кiта Честертона, Агати Крiстi, Едгара Аллана По, Джека Лондона, Жуля Верна, Герберта Веллса, Айзека Азiмова чи Олександра Грiна. Якщо ж хлопець не вкладався у пару урокiв, вже самi учнi ладнi були лишитися у класнiй кiмнатi пiсля занять, аби тiльки дослухати оповiдки опецькуватого розумаки.

Отож спираючись на цi три нюанси, Спартак почав звертатися до всiх дорослих з одним-единим запитанням: чи вийде з нього письменник, на iхню дорослу думку?.. І що ж?! Усi до одного вчителi (навiть тi, хто «позичав оповiдача») вiдповiдали з неприхованим подивом:

– З тебе?! Письменник?! Пхе!!! Звiсно, не вийде! Письменник – це Пушкiн!.. Лермонтов!.. Блок!.. Єсенiн!.. Як казав Маяковський – «Хмара в штанях». Письменник – це пташка, яка легесенько пурхае з гiлки на гiлку i ширяе в хмарах!.. Витончена особистiсть, чуттева, нервова i примхлива. А поглянь тепер на себе: та ти ж «ходяча енциклопедiя»!!! Ти такий земний i реальний, що… Ну, куди тобi лiтати?! Яка з тебе пташка чи «хмара в штанях», коли ти обома ногами на землi стоiш так мiцно й непохитно, немов скеля?! Нi-нi, не видумуй: ти можеш бути, скажiмо, вченим – математиком, фiзиком, хiмiком чи ким там схочеш!.. А не хочеш вченим – станеш iнженером. Але письменником?! Облиш…

Далi в ленiнськiй роботi «Партiйна органiзацiя та партiйна лiтература» Спартак вичитав наступну думку Вождя свiтового пролетарiату: лiтератор неодмiнно мае бути партiйним! Це насторожувало. От, наприклад, подивитись на тата Андрiя: його батька – дiда Федора Леонтiйовича Сивака – розстрiляли як «ворога народу», хоча вiн був вiдданим тiлоохоронцем товариша Косiора, пам’ятник якому стоiть[7 - Пам’ятник Станiславу Косiору в Киевi розташовувався у скверi на перетинi вулиць Артема та Глибочицькоi у 1970–2008 роках.] у скверику на вулицi Артема. Косiора теж розстрiляли, але йому хоч би монумент встановили! А щодо дiда Федора навiть невiдомо, де його поховали… Тим не менш, тато Андрiй всiляко вдае iз себе вiрного ленiнця й навiть став секретарем парторганiзацii. Бо iнакше, мовляв, його запiдозрять у нелояльностi до влади i всiх iх знищить КДБ. Разом зi Спартаком, мiж iншим… То що, без членства у такiй Партii вiн не стане лiтератором?!

Але найбiльше розхолоджували вiдповiдi родичiв. Поговорити з львiвським дядьком Рафкою нiяк не вдавалося: окрiм бардiвських пiсень (найбiльше – «двох Юрiiв», Кукiна i Вiзбора), вiн з племiнником не розмовляв нi про що iнше. Запорiзький дядько Льоня був вiдвертiшим:

– Племiнничку, ти що ж таке собi надумав?! Та хто ти такий?! Ганчiрка! Шмаркач! Слинько! Мамусин синочок улюблений!.. Та я в твоi роки грозою всього Подолу був!!! А ти… Та щоб стати письменником, треба iхати в Москву i в Лiтературний iнститут поступати! А там знаеш, який конкурс?.. О-о-о!.. А в Киевi письменником не станеш. Отож витри шмарклi, забудь i марш до мамунечки пiд спiдницю!!! Там i сиди й не висовуй звiдти носа.

Почути таке Спартаковi було тим бiльш образливо, що iм’ям рiдного дядька вiн назвав головного героя «Польоту в один кiнець». Але якщо нi, то нi – що тут поробиш!.. Далi настала черга батькiв. Тато Андрiй завiв свою звичайну, а тому дещо набридлу пiсеньку:

– Ти безталанний. Талановитi дiти коли виходять? Коли батько старий, а мама молода. У нас iз твоею мамою рiзниця всього лише сiм рокiв, а не двадцять i не тридцять. Отож у тебе не може бути таланту. І не думай!..

Нарештi мама Гатя заперечила доволi жорстко:

– Синку, щоб вступити до Всесоюзного лiтературного iнституту в Москвi, треба мати великий блат. У нас серед далекоi ленiнградськоi мiшпохи е такий собi дядя Додiк Грiнбаум, вiн теж нафантазував колись, що стане письменником, навiть завiв особливий такий зошит, до якого занотовував власнi думки, що здавалися йому мудрими. Мрiяв, що колись видадуть таку спецiальну книженцiю – «Мудрiсть Давида Грiнбаума». Давно це було, десь майже по вiйнi. Отож цей шлепер аж п’ять разiв намагався вступити до лiтiнституту, щоразу провалювався, а тодi озлобився на весь свiт, зiпсував життя собi та своiм батькам… Тобi що, хочеться поневiрятись так само?!

– А якщо не в лiтiнститут?.. – обережно поцiкавився хлопець.

– Гаразд, давай по-iншому. Вiзьмемо наш унiверситет iменi Шевченка: та там же всi нацiоналюги-бандерiвцi, як-от Тамара Антипiвна! І ти, маючи матiр-еврейку, хочеш там навчатися?! Та тебе одразу тi бандюгани зжеруть! Не видумуй. Ну, педiнститут… Хочеш стати вчителем i весь час мати проблеми зi школярами-неслухами?.. Нi-нi, справжнiй чоловiк мусить розумiтися на всякому залiзяччi, на технiцi. А лiтература?.. – мама зiтхнула. – Ну, в шкiльнi роки я теж вiршi писала – i що з того?! Коли народився ти, мое сонечко золоте, я всi тi вiршi спалила заради любого мого синочка! А тобi краще навiть не починати. Бiльше нервiв збережеш, отак.

Пiдсумувавши всi цi думки, Спартак не на жарт засмутився. Ну так, кожен рядок рукопису оповiдання «Полiт в один кiнець» буквально благав: повiр, хлопче, доля прозаiка-фантаста – це твоя доля!.. З iншого боку, всi вчителi та родичi (з обома батьками включно) були проти його задуму. І навiть товариш Ленiн зi своею тезою про «партiйного лiтератора» теж проти. То, може, вiн помиляеться, а дорослi мають рацiю?! Як же вчинити…

Хлопець довго думав i насамкiнець вирiшив… усiх перехитрувати! Що ж, вiн вивчиться на того, на кого захочуть дорослi. А вже вивчившись – рано чи пiзно таки стане прозаiком-фантастом! Звiсно, без лiтiнституту чи унiверситету зробити це буде важко. Але хiба ж мало пишуть у передмовах: «Титул фантаста письменник NN пiдтвердив високим званням кандидата технiчних наук»?! Той-таки Айзек Азiмов е доктором бiохiмii. Єврей, народився на Смоленщинi 2 сiчня, а Спартак – напiвеврей, народився в Киевi 4 сiчня… Це ж, вважай, в усiх вiдношеннях поруч! То що, хiба не можна стати вченим, а вже потiм i письменником?..

Аби перейти до практичного виконання задуманого, бракувало якогось малесенького штришка, будь-якоi дрiбнички. Для того щоб у пересиченому водному розчинi солi почав рости прекрасний досконалий кристал, потрiбна малесенька порошинка. Їi роль саме й зiграли слова, сказанi щойно Венiамiном Матвiйовичем: «Такi патякала, як ти, довго не живуть». То що, кажете, не вийде?! Та нi, все з точнiстю до навпаки: умовно кажучи, його рано чи пiзно «зарiжуть» через те, що вiн стане письменником! Не поетом, звiсно, а прозаiком-фантастом, – але вiн уже знав, що усiх фантастiв посилено «пасе» КДБ! А хто ж його «зарiже», як не чекiсти?! Кого понад усе в життi боявся тато Андрiй, як не iх?..

Отож для початку Спартак вiднiс мамi Гатi довгоочiкуваний мiдний тазик. А потiм вчинив саме так, як порекомендувала вона: пiшов на розташований в кутку двору смiтник i там ретельно спалив зошит зi своiм дебютним НФ-оповiданням «Полiт в один кiнець». При цьому дивлячись на вогонь, що поглинав аркуш за аркушем, чомусь не вiдчував нiяких негативних емоцiй. Навпаки, це полум’я, здавалось, очищувало його помисли й освiтлювало подальший шлях. Непростий, звивистий, тернистий… але той самий шлях, яким не пройде бiльш нiхто. Тiльки вiн – майбутнiй прозаiк-фантаст Спартак Сивак. Хлопець навiть нашiптував при цьому:

– Нiчого, нiчого, я ще вiзьмуся за лiтературу як слiд! Лише б школу закiнчити, а там i виш… Але свое я ще вiзьму, й нiхто менi не завадить. Ось побачите. Колись-то всi побачать, як я вiзьмуся за цю справу!..

Дiзнавшись про спалення дебютного рукопису свого любого хлопчика, мама Гатя на пару хвилин вiдiрвалася вiд мiдного тазика, в якому саме закипало бурштиново-прозоре абрикосове варення, нiжно поцiлувала сина в чоло й мовила:

– Молодець, мiй хлопчику! Хоча ти мiг би дати мамi почитати свое творiння, перш нiж спалювати, однак у цiлому ти вчинив правильно. Молодчинка! Ну ii, ту лiтературу, до бiса. Простiшим треба бути. Простiшим i скромнiшим… А лiтературою цiею клятою нехай займаються всякi шлепери, як той наш родич Додiк Грiнбаум. Ото вже точно кажуть: «Шмок[8 - Чоловiчий статевий орган, який «не працюе» (iдиш).] Додя в нашому взводi», – це саме про таких, як вiн!..




Кабiнет технiчного директора – головного iнженера Виробничого об’еднання «Донецьквугiлля», Донецьк, жовтень 1977 року


– Дозвольте, Миколо Сафоновичу?

Не встаючи з мiсця, господар кабiнету подивився на вiзитера з погано прихованим незадоволенням i доволi сухо мовив:

– А чого це ви до мене в гостi проситесь? Ми видобуваемо вугiлля глибоко, проте ви «копаете» ще глибше… Отож це не вам до мене, а менi до вас ходити в гостi треба, як до рекордсменiв з глибини «копання»… в душах.

– Ну-у-у, знаете… – абсолютно сiрий, нiчим особливим не прикметний чоловiчок, який завмер на порозi, на мить скривив губи, iмiтуючи посмiшку, й сказав: – Це вже як коли виходить. Інодi ви до нас, а iнодi й ми до вас!.. Як для справи краще, так ми i робимо, вiрно?

– До речi, про справи!

Сургай кинув зосереджений погляд на годинник, що стояв лiворуч на столi, звiрив час з наручним годинником i зауважив:

– У мене, на жаль, не надто багато часу, бо за сорок п’ять хвилин «генерал»[9 - У переносному значеннi – генеральний директор. У даному разi пiд «генералом» маеться на увазi гендиректор Виробничого об’еднання «Донецьквугiлля».] збирае нараду, а я все ж таки головний iнженер…

– О-о-о, Миколо Сафоновичу! Сорок п’ять хвилин – це ж цiлий урок у школi. За сорок п’ять хвилин дiти встигають вивчити…

– Вибачайте, але у мене на контролi справи значно важливiшi вiд тих, з якими стикаються школярi.

– У такому разi переходжу до справи.

Якщо досi неприкметний чоловiчок тупцяв на порозi, то тепер без всякого запрошення та iнших церемонiй широким кроком наблизився… майже пiдбiг до столу головного iнженера i повiдомив скоромовкою:

– Миколо Сафоновичу, вiд вас вимагаеться зовсiм небагато. Лише коротка характеристика на того, з дозволу сказати, антирадянця, про якого ми говорили лише позавчора…

– Це про Стуса, чи що?..

– Тихiше, Миколо Сафоновичу, прошу тихiше! Раптом нас почують…

– Хто почуе?! – щиро здивувався Сургай. – Тiльки вашi люди й почують, оскiльки слухають нас саме вони.

– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..

– А що ви менi зробите?! В шахту вiдправите?! Пхе!.. Та я там i так щодня буваю, знайшли чим лякати.

– Нагадаю, що ви буваете там як техдиректор i головний iнженер. Натомiсть рубати вугiлля, як простий трудар… як усi простi трударi-шахтарi!.. Ох, навряд ви цього захочете, ох, навряд чи!..

– Ви обiцяли коротко, – нагадав Сургай.

– То напишiть характеристику, яку ми просимо, i я вмить зникну.

– Повторюю, я з цим чоловiком нiколи не зустрiчався. То як же можна характеризувати незнайомця?!

– Можна просто поганими словами, – мовив вiзитер з незворушним виглядом, – а можна i найгiршими, не гублячись у виразах. По-шахтарськи.

– Послухайте ще раз уважно…

Сургай глибоко вдихнув, потiм видихнув i продовжив:

– Ви казали, що цей самий Стус Василь Семенович у шiстдесят першому – шiстдесят третьому роках спочатку викладав украiнську мову та лiтературу в якiйсь там горлiвськiй середнiй школi?

– Казав.

– А потiм працював пiдземним плитовим на шахтi «Октябрьська»?

– Саме так.

– Ну, а я в цi роки був директором шахти «Восточная», а саме в шiстдесят третьому роцi мене перевели директором на «Мушкетовську-Заперевальну». Отож «Октябрська» тут зовсiм нi до чого…

– Але ж «Октябрська» шахта в Донецьку! А ви тепер, вважайте, друга посадова особа у Виробничому об’еднаннi «Донецьквугiлля»…

– І тим не менш я не писатиму анi рядка про того, кого в очi не бачив!

– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..

– Що ви маете на увазi?

– Вiдмовок цих не треба. Ви Ісуса Христа в очi не бачили, тим не менш вважали за можливе вiд його iменi людей лякати.

Привалившись грудьми до стiльницi, Сургай схилив якнайнижче голову й рiзко видихнув. І треба ж такому статися, щоб йому i досi пригадували ту давню iсторiю дурнуватого розiграшу Варьки-Соньки!..

– Послухайте, ви б iще про старi калошi мого дiдуся згадали, – мовив стомлено головний iнженер. – Це ж коли сталося?!

– Без малого чверть столiття тому, – негайно вiдповiв вiзитер. – І тим не менш хоч як давно це сталося, але факт запеклоi релiгiйноi пропаганди, нехай i ненавмисноi, у вашiй бiографii мав мiсце. Гадаете, нам було аж так легко заплющити на це й не псувати вашу кар’еру?

– Отож тепер ви хочете…

– Взаемностi, всього лише взаемностi: ми весь час не псували кар’еру вам – тепер ви допомагаете нам.

– Укотре повторюю, що ми з цим товаришем Стусом нiколи в життi…

– Та з яким товаришем, Миколо Сафоновичу, з яким товаришем?! Не знаю, забули ви чи просто не надали належноi уваги, однак, перебуваючи на даний момент у процесi перевиховання в мордовських таборах, цей самий Стус Василь Семенович подав до Верховноi Ради СРСР заяву на предмет позбавлення його радянського громадянства.

– Як це?!

– Та отак, Миколо Сафоновичу, отак! Для нього бути радянським громадянином – це, бачте, все одно що бути рабом. І от на такого, з дозволу сказати, «товариша» ми всього лише збираемо всебiчнi характеристики! Невже не дасте?! Та вiн же ж негiдник, Миколо Сафоновичу! Та таку вошу до нiгтя й розчавити – це ж святе дiло!..

– І тим не менш при всебiчному моему бажаннi…

– Миколо Сафоновичу!

Погляд вiзитера раптом зробився злим, завдяки чому вiн став вiддалено скидатися на карикатурного хижого птаха, яким його зазвичай малюють у сатиричних журналах:

– Миколо Сафоновичу, ваша кар’ера розвиваеться дуже вдало, ви, безумовно, чоловiк талановитий. Ще рiк чи два на нинiшнiй посадi, й у вас е всi данi, щоб вийти в «генерали». А там i до мiнiстерства рукою подати… А хочете прискорити цей процес?

– Що ви маете на увазi?

– Ну-у-у… Наприклад, у Мiнвуглепром вас можуть перевести i в обхiд посади гендиректора ВО «Донецьквугiлля» чи якогось iншого. Хочете так?

– Але ж посада гендиректора – це безцiнний власний досвiд. Побоююсь, що, не маючи такого, менi в Мiнвуглепромi буде важкувато.

– Отже, не домовимось? – скривив губи вiзитер.

– Отже, не домовимось.

– А якщо раптом?..

– Послухайте, – Сургай знов зиркнув на годинник на своему столi, – ми з вами проговорили бiльше десяти хвилин, а у мене попереду справдi важлива нарада, як я й попереджав. Отож давайте вiдкладемо цю нашу розмову на завтра.

– Так справа ж дрiбнесенька!..

Однак головний iнженер лише уточнив:

– Тiльки не приходьте до мене, будь ласка. Завтра ввечерi я до вас у «перший вiддiл» сам зазирну. Ось, дивiться…

Вiн пiдтягнув до себе перекидний календарик i зробив у ньому якусь помiтку, далi ж заходився вивчати якiсь папери. Очевидно, це мало означати завершення розмови.

– Ну що ж… як знаете! До завтра, то й до завтра. Хай буде так, – пробурмотiв вiзитер i вийшов з кабiнету, не озирнувшись на його господаря.




1978. «Незручна» рiдня








Киiв, весна 1978 року


Наприкiнцi лютого Гелена Сергiiвна отримала два оглядових ордера. Тепер вона вся перебувала в радiсному передчуттi того, що нарештi полишить осоружну вiдселенку на Валах iз загальною кухнею, туалетом, тарганами i сусiдами та переселиться в окрему квартиру з усiма зручностями. Коли iхня родина переiжджала з одного мiста в iнше, то Геленi Сергiiвнi одразу ж надавали вiдомче житло – але не в Киевi. Для початку iх запхали у подiльську комуналку i вже котрий рiк годували обiцянками забезпечити нормальнi побутовi умови.

Здавалося, з будiвництвом у столицi УРСР все було гаразд. Забудовувався Виноградар, немов гриби пiсля дощу, виростали панельнi висотки на Оболонi, – але кияни не надто охоче переселялися туди. Гелена Сергiiвна регулярно вiдвiдувала райвиконком, де намагалася довести, що заступник головлiкаря психiатричноi лiкарнi мае думати про персонал i пiклуватися про пацiентiв, а не сушити мiзки над полiпшенням жахливих побутових умов.

І тим не менш з мiсяця в мiсяць справа не просувалася нi на мiлiметр. Навiть похiд до мiськвиконкому торiк у груднi обернувся черговою безвiдповiдальною обiцянкою:

– Товаришко Уханьська, ну чого це ви, чесне слово?.. Потерпiть ще трохи. Ну-у-у, трiшечки! Два-три мiсяцi, доки новий рiк розпочнеться… Запевняемо, ви залишитесь задоволенi.

Не домiгшись свого навiть у мiськвиконкомi, вона втратила всяку надiю. Льонi добре, вiн весь час то в одному рейсi, то в iншому. Вiн звик зупинятися у пошарпаних готелях i гуртожитках. А iй як?! А Валерцi?..

Звiсно, Киiв – це Киiв. Тут i клiмат нормальний (хiба що через наявнiсть Киiвського водосховища вологiсть повiтря пiдвищена), i з продуктами все гаразд. Але вся ця жахлива епопея з вiдселенкою перебувала просто поза межею здорового глузду.

Таким чином, Гелена Сергiiвна вирiшила потерпiти обiцянi у мiськвиконкомi три мiсяцi, а далi збиралася поговорити з чоловiком про переiзд куди завгодно! Чи то знов у Ташкент – нехай там i стаються час вiд часу землетруси… Чи то в Сибiр – нехай там i видiляють по кiлограму м’яса на людину на мiсяць… Та хоч би туди, куди Макар телят не ганяв!.. Хоч би до бiса на болота!.. Тiльки б у окрему службову квартиру. Тут, на Украiнi, вона навiть пiсню по радiо часто чула:

Не пiду я за тебе –
Нема хати у тебе, у тебе!
Постав хату з лободи,
А в чужую не веди, не веди!
Чужа хата такая,
Як свекруха лихая, лихая:
Хоч не лае, то бурчить –
А все ж вона не мовчить, не мовчить!..

Пiсля того як Льоша переклав та пояснив змiст цих слiв, Гелена Сергiiвна подумала: до чого ж мудрий народ склав таку пiсню! Отож почекати iще два-три мiсяцi… До кiнця лютого себто.

І треба ж такому статися, щоб саме наприкiнцi лютого iй нарештi (нарештi!) видали одразу два оглядових ордери – на вибiр. Що за стадо мастодонтiв здохло у найближчому лiсi?! Звiсно, Гелена Сергiiвна забрала Валерку зi школи й вирушила на огляд запропонованого житла.

Перша адреса знаходилася по вулицi Фрунзе, там неподалiк трамвайноi колii добудовувалася акуратна цегляна шестиповерхiвка, друга квартира розташовувалася в капiтально вiдремонтованому будинку неподалiк Житнього ринку. Квартира на Фрунзе була вiдкинута одразу, хоч i складалася з трьох затишних маленьких кiмнат… Але низькi стелi в два з половиною метри створювали враження вузькоi тiсноi клiтки. До того ж трамвай майже пiд вiкнами… Нi-нi-нi, це нiкуди не годилось!

Будинок на вулицi Хорива спочатку справив на Гелену гнитюче враження, оскiльки був старшим, нiж осоружна вiдселенка на Валах, а ремонт… А що там той ремонт, навiть капiтальний?!

Отже, коли вони з Валеркою пiднялися на третiй поверх, Гелена вже обдумувала гнiвну промову у виконкомi, коли вертатиме ордери. Але щойно вхiднi дверi вiдчинилися i вони здолали довгий коридор – враження про квартиру негайно змiнилося. Тут iще повним ходом йшов внутрiшнiй ремонт, але величезнi вiкна, височезнi – майже чотириметровi стелi та просторi кiмнати!.. А затишна кухонька!.. А невелика ванна кiмнатка!.. Й навiть окремий туалет!.. Та це ж чудово, просто чудово!

– А чи можна перегородити оцю велику кiмнату навпiл? – звернулася Гелена Сергiiвна до виконроба. Той крекнув, почухав потилицю, похитав головою i висловився в тому сенсi, що вiн би перегородив що завгодно i як завгодно – але що скажуть у ЖЕКу, в ЖЕУ та особливо у будiвельно-монтажному управлiннi?.. Гелена Сергiiвна наполягала на своему. Виконроб почав морщитися i крекати сильнiше.

Втiм, Валерку все це не обходило. Вiн озирнувся до матерi, кинув через плече, що обирае собi дальню кiмнатку, з якоi е вихiд на балкон. А потiм прочинив дверi й вискочив назовнi. Виявилося, що доки вони оглядали квартиру, на вулицi пiшов снiг, а мороз подужчав. Валерка скинув з перил пухнастий шар свiжого, схожого на вату снiжку… i негайно почув гучний дiвочий зойк:

– Ай, хто там снiгом кидаеться?! Не робiть так бiльше!!!

Юнак позирнув униз i побачив, що на сусiдньому балконi сидить дiвчина, здiйнявши догори невдоволене обличчя. Їхнi очi зустрiлися… i немовби блискавка промайнула перед очима ошелешеного юнака!..

– Як тебе звати? – пробелькотав вiн.

– Гертруда, – знiяковiло вiдповiла дiвчина i сором’язливо опустила очi.

– Як незвично i романтично, а ще-е-е…

Юнак раптово замовк, спiймавши себе на тому, що розмовляе вiршами. Втiм, дiвчина одразу заперечила:

– І зовсiм тут немае романтики, облиш!

– Чому це раптом?

– Бо «Гертруда» – це дурнувате скорочення вiд «героiня труда».

Валерка зiбрався заперечити, але з кiмнати пролунав мамин голос:

– Валеро, нам час iти!

Отож вiн кинувся до матерi з радiсним вигуком:

– Мамо, я такий радий, що ми будемо тут жити!..

Питання було вирiшене.


* * *

Минуло три тижнi, й увесь цей час Валерка тiльки й думав, що про сусiдську дiвчину Гертруду, яку побачив пiд час оглядин. Ремонт завершили, i сiм’я Голомозих нарештi перебралася в нову – тепер уже окрему квартиру. Щойно були перевезенi й розставленi всi речi, як Валерка кинувся на другий поверх i почав дзвонити в усi дзвiнки, яких там виявилося чомусь аж чотири!.. Хвилин за десять дверi нарештi скрипнули, i в дверному отворi постав двометровий стариган, вдягнений у довгу лляну сорочку i чорнi засмальцьованi штанi. Його сива борода i довге бiле волосся трохи налякали Валерку, отож вiн мовчки затупцяв на порозi.

– Ти до кого прийшов, юначе? – запитав нарештi дивний стариган.

– Я до Гертруди…

– Не знаю такоi, – дивний старий рiшучо мотнув головою, вiд чого довге бiлоснiжне волосся розпушилося, немов лев’яча грива.

– Вона тут живе, наприкiнцi коридора. Я бачив, – наполягав Валерка.

– Немае тут нiякоi Труди!

– Не Труди, а Гертруди. Я ж бачив…

– Там художники майстернi тримають, нема iх зараз, – неохоче пробуркотiв старий, чомусь набурмосившись.

– Га-а-а?..

– Вони рiдко тут з’являються. Все, забирайся звiдси геть.

Валерчиному розчаруванню не було меж, проте здаватися вiн не збирався. Саме зараз у Киевi на Львiвськiй площi завершувалося спорудження Республiканського Будинку художника[10 - Будинок художника був споруджений у Киевi в 1977–1978 роках.], отож пiдприемливий юнак взяв за звичку вирушати туди пiсля школи i тинятися бiля входу, запитуючи всiх i кожного, хто проходив повз нього:

– Перепрошую, будь ласка, скажiть, а ви художник чи нi?..

Ясна рiч, переважно йому траплялися будiвельники, проте вистачало i тих, хто займався оздобленням iнтер’ерiв майбутнього «храму мистецтв». З ними у Валерки починалися дуже правдоподiбнi розмови на тему: хто би з творчих людей мiг би приватним чином допомогти його батькам оформити iнтер’ер нещодавно отриманоi квартири?.. Головне при цьому було посилатися в розмовi на батькових знайомих, якi рекомендували якусь художницю, котра мала майстерню на Старому Подолi бiля Житнього ринку – от тiльки тато випадково загубив адресу, бо постiйно роз’iжджае у вiдрядженнях. А тi, хто давав рекомендацiю, поiхали чи то в Саратов, чи то в Горький[11 - Тепер – Нижнiй Новгород.], чи то у Волгоград… Коротше, поiхали далеко i надовго. А хто там майстерню мае?..

На перший погляд здавалося, що обраний юнаком спосiб дiй не дасть жодних результатiв. Тим не менш тижнiв за три вiн таки роздобув хатнiй телефон такоi собi Ірини Левкун – художницi й (що значно важливiше!) матерi Гертруди. Не вiдкладаючи справу в довгу шухляду, Валерка негайно скористався заповiтним номером. Слухавку взяла сама дiвчина, отож цiлих пiвгодини вони весело базiкали, немов давнi знайомi. На Валерку чекала iще одна дивина: виявляеться, Гертруда жила в районi… Львiвськоi площi – зовсiм неподалiк вiд Будинку художника!.. Сприйнявши це як добрий знак, вiн кинув у слухавку:

– Ну що ж, «Героiне труда», чекай на мене в гостi зараз же!

І не слухаючи заперечень, кинув слухавку.

А за сорок хвилин уже стояв пiд будинком i терпляче чекав, доки радiсна Гертруда вибiжить до нього з дверей… Та вона все не з’являлася. Минула година. Валерка з надiею проводжав поглядом кожну жiночу постать… Але все було марно!!!

Й лише втративши останню надiю, раптом почув у себе за спиною дзвiнкий голос:

– Ну що, Ромео, втомився чекати?

– Я б чекав тебе хоч усе життя! – вiдповiв вiн тихо, озирнувся… i завмер вiд несподiванки: виявляеться, дiвчина дивилася на нього з явним сарказмом, сидячи… в iнвалiдному вiзку!..

– Не очiкував такого повороту? – Гертруда пiшла в наступ, при цьому на ii обличчi вiдбилася якась дивовижна сумiш презирства й розчарування.

Звiсно, ii поява, вигляд i поведiнка збентежили юнака, та Валерка був не з тих, хто довго засмучуеться. До того ж, як син лiкарки-психiатринi, за свое життя вiн бачив i жахливiших хворих. Ну так, момент несподiванки зiграв свою роль… І все ж таки, попри весь шок, ця дiвчина вабила його чимсь невловимим. Отож доволi швидко оговтавшись, вiн посмiхнувся i запропонував найневимушенiшим тоном, на який тiльки був здатен:

– А як ти дивишся на те, щоб прогулятися разом?..

– А тобi не ай-я-яй, щоб гуляти з такою, як-от я? – здивувалася дiвчина.

– Нi, не ай-я-яй.

– Нiскiльки?

– Анiтрохи.

– Точно?

– Точно.

– Ну, дивись…

Гертруда весело розсмiялася, Валерка штовхнув ii вiзок, i вони повiльно попрямували уздовж липовоi алеi, по черзi розмiрковуючи вголос про те, як добре буде тут влiтку, коли дерева вкриються листям i зацвiтуть…

Вiдтодi вони зустрiчалися регулярно. Пiсля школи Валерка наспiх робив уроки i, немов на крилах, нiсся до Гертруди, ледь повечерявши. А додому мiг з’явитися далеко за пiвнiч. На обережнi зауваження матерi, що такий режим дня аж нiяк не можна вважати здоровим, недбало вiднiкувався. Адже його думками цiлковито заволодiла ця дiвчина. Тiльки вона одна…

Їi батьки жили разом, хоча й були розлученi. Мати-художниця колись у молодi роки спалахнула яскравою зiрочкою i деякий час навiть користувалася певною популярнiстю за зухвалi погляди i надто смiливi висловлювання на публiцi. Проте вийшовши замiж на скромного iнженера, несподiвано виявила традицiйну жiночу розсудливiсть i повнiстю присвятила себе сiм’i та побутовим клопотам.

Завдяки турботам дружини i величезним амбiцiям, батько Гертруди доволi швидко пiднявся кар’ерними сходами до посади заступника директора однiеi з «поштових скриньок». Вiн часто iздив у вiдрядження по всьому Радянському Союзу, з яких привозив багато добре iлюстрованих мистецьких альбомiв для дружини, а також художнi книжки для доньки. Цiлi зiбрання творiв!.. Утiм, ранiше Гертруда татовими подарунками не цiкавилася – хiба що за винятком проблеми, як би всю цю «макулатуру» найкраще розставити у книжкових шафах, щоб корiнцi обкладинок гармонiювали одне з одним?! І тiльки тепер завдяки Валерцi почала читати книжки захлинаючись. До того ж вони обрали за правило бурхливо обговорювати прочитане, при цьому то смiючись, то плачучи. І завжди сперечалися.

Одного разу, коли Валерка нiсся на чергове побачення, то просто на вулицi нiс до носа зiткнувся iз Спартаком, який спитав обережно:

– Послухай-но, куди ти так несешся? І чому я тебе останнiм часом бачу тiльки в школi, хоча живемо ми, можна сказати, поруч?

– Не займай мене, я на побачення, – не дуже люб’язно вiдрiзав юнак.

– А-а-а, он воно що, виявляеться!..

– Ага, те саме! – Валерка щасливо посмiхнувся. І хоча нiхто не тягнув його за язик, тим не менш, не втримався й мовив: – Послухай-но, а хочеш, я тебе з моею Гертрудою познайомлю, га?..

– З Гертру-у-удою?.. – Спартак несподiвано здригнувся, увесь зiщулився i нерозбiрливо промимрив: – Сподiваюсь, твоя Гертруда хоча б нiмкеня, а не «героiня труда»…

– В яблучко! Саме друге! – кивнув щасливий Валерка, не надавши належноi уваги пiдозрiлiй поведiнцi однокласника. Мiж тим на очах у Спартака виступили сльози, i хрипко, розтягуючи кожне слово, вiн мовив:

– Нi, Валерко… не стану я знайомитися… з тiею… яка носить фатальне iм’я… Нiзащо не стану!.. Вибач.

І чкурнув геть.

Здивований подiбною поведiнкою завжди чемного, дуже стриманого однокласника, Валерка намагався поговорити зi Спартаком наступного дня, але той вперто уникав розмови.

Довелося звертатись до Марека. Але той вiдповiв доволi туманно:

– Не хочу брехати зайвого, бо не знаю всього. Тому краще вiдчепись.

– Нi, чого ж… Не треба брехати. Скажи те, про що знаеш, – наполягав Валерка.

– Вiдчепись. Нащо тобi здалася та Гертруда?

Зрозумiвши, що iнакше нiчого не вийде, юнак зiзнався, що зустрiчаеться з дочкою однiеi художницi на iм’я Гертруда. А також розповiв про вчорашню дивну розмову iз Спартаком.

– Он воно що…

Мар’ян змiряв його поглядом, а потiм без жодного переходу забурмотiв:

– Пару рокiв тому Спартак товаришував з якоюсь дiвчинкою. Гертрудою ii звали чи не Гертрудою – але iм’я було якесь дивакувате, справдi… Що там у них сталося, про те не знаю. Якась бiда, це точно… Одне безсумнiвно, тепер ця дiвчина е калiкою… Розумiеш? І Спартак вважае, що ота бiда сталася з його провини.

Бiльшого з Мар’яна витягнути не вдалося. Тодi Валерка вирiшив спитати у самоi Гертруди, чи знае вона хлопця на iм’я Спартак…

– Звiсно знаю, – вiдповiла вона одразу, при цьому навiть бровою не поворухнувши. – То ви в одному класi навчаетесь?

– Так. А що там мiж вами сталося, можеш нарештi пояснити?

– Можу, – таким самим незворушним тоном мовила дiвчина. – Колись ми товаришували, потiм я потрапила пiд автiвку, а цей дурень Спартак вирiшив, що я це через нього кинулася пiд колеса. Оскiльки вiн такий дурний, то нащо нам зустрiчатися?.. Отож ми припинили товаришувати.

– Але Спартак вважае, що саме вiн винен у твоему калiцтвi…

– Вiн помиляеться.

– Як це? – Валерка придивлявся до подруги так, нiби бачив ii вперше у життi.

Тодi Гертруда, нiяково посмiхнувшись, почала свою розповiдь:

– Прийшовши того дня зi школи, я побачила, що моя мама гiрко плаче в розпачi. Я до неi: що сталося?.. Тодi мама сказала, що мiй тато… що ii чоловiк завiв молоду коханку i просив маму про розлучення. Я була у розпачi. Напередоднi ми домовилися зi Спартаком, що пiсля урокiв пiдемо гуляти на бульвар Шевченка. Мабуть, було би краще нiкуди не ходити… але я пiшла. Ми зустрiлися бiля метро «Унiверситет», перейшли на середину бульвару, пiшли уздовж алеi. Спартак говорив про щось свое, я його майже не слухала, вiдповiдала абищо й абияк. Вiн розсердився, почав кричати. Я махнула рукою i пiшла геть. І тут раптом побачила тата з цiею його… з нею!..

Гертруда замовкла надовго, отож Валерка був змушений попрохати:

– Далi що було? Кажи, прошу…

– Далi?.. Я крикнула татовi щось образливе. Вiн не звернув уваги… або принаймнi зробив вигляд, що не звернув. Тодi я дуже розлютилася, кинулася до огорожi бульвару, перемахнула через неi… i одразу потрапила пiд колеса автiвки! Як зараз пам’ятаю: виск гальм, потужний удар, нестерпний бiль i крiзь якiсь нiбито друзки свiдомостi – сповненi болю й вiдчаю очi! То були вони удвох: i мiй тато, i Спартак. Далi було тривале лiкування. А потiм менi сказали, що я на все життя лишуся прикутою до iнвалiдного вiзка. Тато впав у розпач, кинув свою коханку, але мама його не пробачила i подала на розлучення. Тепер ти знаеш все.

Валерка слухав Гертруду, при цьому по його обличчю котилися сльози.

– І що, невже нема нiякоi надii?..

– Жодноi надii, – запевнила його дiвчина.

Хто ж тодi мiг знати, що вона помиляеться?..




Канiвська ГЕС, початок вересня 1978 року


В кабiнет постукали, й Синенко гукнув:

– Хто там? Заходьте!

Проте ледь ковзнувши поглядом по постатi вiзитера, посмiхнувся:

– А ти, тезку, мiг би й без стуку зайти.

– А раптом не можна?

– Не можна що?..

– Ну-у-у, я знаю… Ти ж начальство.

Розгублено знизавши плечима, Кайстрюк затупцяв на мiсцi. Синенко знов посмiхнувся, кивнув на приставлений до столу стiлець i пояснив:

– У мене тут робочий кабiнет мiж iншим. А в робочому кабiнетi займаються саме роботою, а не тим, про що ти мiг подумати.

– І про що ж це я подумав, по-твоему? – обережно поцiкавився Кайстрюк, вiдчуваючи прихований розiграш, на якi його тезко був справжнiм майстром.

Утiм, попри очiкування, Синенко вiдповiв невигадливо:

– Я, Іване, наприкiнцi робочого дня на робочому мiсцi не випиваю, отож заходити до мене можна без стуку.

– А якщо у тебе нарада якась чи не знаю що?

– Облиш, – махнув рукою Синенко, – я ж не директор нашоi ГЕС, щоб «п’ятихвилинки» о шiстнадцятiй нуль-нуль влаштовувати. Отож давай-но припинимо розiгрувати «товстого» й «тонкого»[12 - «Тонкий i товстий» – оповiдання Антона Чехова, що рiзко висмiюе звичаi, притаманнi чиновницькому середовищу Росiйськоi iмперii: лицемiрство, догiдливiсть, плазування перед начальством та iн.] та поговоримо по душах про те, заради чого я тебе запрошував.

– Он як? Отже, по душах поговорити хочеш… А я думаю, чого це ти такий серйозний, чому не шуткуеш i не балагуриш, як зазвичай.

– Я, Ваню, пошуткувати завжди радий – ти мене знаеш. Але не тодi, коли душевний стан мого найкращого друга дитинства змушуе хвилюватися.

– А-а-а, он як… А я, зiзнаюся чесно, вирiшив, що ти менi пiд кiнець робочоi змiни збираешся доручення якесь дати, чи що…

– Доручення? Гм-м-м…

Синенко дiстав з кишенi пачку болгарських цигарок «Родопi», видобув звiдти одну, чиркнув сiрником, глибоко затягнувся й видихнув разом зi струменем сизуватого диму:

– Ти закурюй, тезку. Закурюй, якщо хочеш. А стосовно доручення, то я ж чiтко попросив завiдувача гаражем: такi-то справи, попроси Ваню Кайстрюка, щоб зазирнув до мене о четвертiй вечора, – бо е до нього розмова. А що тобi завгар передав натомiсть?

– Передав, аби о шiстнадцятiй нуль-нуль я був у тебе в кабiнетi як штик, iнакше моя макiвка блищатиме пiсля твого начальницького наганяю, як котячi яйця в березнi. Отак i сказав, – вiдповiв Кайстрюк, також i собi розкурюючи «родопинку».

– Чого-чого?! А-а-а!.. Кх-х-х!.. Кх-х-хех-х-х!..

Вiд несподiванки Синенко навiть подавився цигарковим димом, тому й закашлявся. Ледь заспокоiвшись, пояснив:

– Нi, ну це ж треба, щоб отак усе на рiвному мiсцi перекрутити!.. Це ж треба!.. Ото утнув завгар, то вже утнув. Я з моiм тезком усього лише про те запрошення поговорити зiбрався, а вiн роздмухав з мухи слона!..

– Про запрошення… туди?

Пальцi Кайстрюка мимоволi здригнулися, з кiнчика «родопинки» на стiл звалився попiл. Не сказавши нiчого, Синенко посунув ближче до нього попiльничку, виточену токарем-ремонтником з якоiсь бракованоi залiзячки. Проте не звертаючи на це уваги, водiй спитав насторожено:

– Що тобi про це запрошення вiдомо?

– Не бiльше, нiж iншим.

– Читати чужi листи негарно.

– Не лист то був, а листiвка! – пiдкреслюючи свою думку, Синенко жартiвливо погрозив тезцi пальцем. – Отож коли будеш вдома, то скажеш тим пiонерам-слiдопитам, щоб наступного разу вiдправляли запрошення листом у конвертi, щоб усi поштарки його не читали.

– Я з нашою поштаркою вже поговорив i ще поговорю, – пообiцяв Кайстрюк, проте Синенко заперечив:

– Послухай, Ваню, якби ти привселюдно не розшматував ту листiвку й не кинув шматочки за вiтром, нiхто б на це уваги не звернув. А так…

Водiй похмуро мовчав.

– Ну що ж… Тодi скажи менi, як тезцi та друговi дитинства – що там було такого у запрошеннi?

– Нiчого там не було такого особливого. Та ти й сам усе чув з плiток…

– Те, що я почув, то е дiло десяте. Ти менi скажи…

– Я не поiду в Черневе.

– Не в тому рiч. Поiдеш, не поiдеш… Що в листiвцi було написано?

Вони довго мовчали, перш нiж Кайстрюк нарештi здався:

– Ну гаразд, скажу тобi як друговi дитинства. Отже, цього року виповнюються тридцять сьомi роковини бою за село Черневе, в якому був поранений мiй батько… i якби не це, то мене б i на свiтi не було. Тож якiсь мiсцевi пiонери-слiдопити запросили мене в суботу, двадцять третього вересня, або принаймнi в недiлю, двадцять четвертого вересня до того села. І ще написали, що там збираеться приiхати якийсь ветеран того бою – здаеться, Василян. І нiбито дiти та вдова якогось там комiсара приiхати збираються. Чи то Пивоварова, чи, може, Пивоварського – вже точно не пригадаю. Василяна, вiрменина цього запам’ятав, а Пивоварова… Пивоварського… Пивоваренка… чи як там його?.. От цього забув.

Знов помовчали.

– Гм-м-м-гм-м-м… Ага… Ну, то навiщо ж ти листiвку оту розшматував, де було i запрошення, й прiзвища вказанi?

– Бо я в Черневе нi ногою, сам розумiеш.

– Не розумiю, – мотнув головою Синенко. – Розтлумач, будь ласка.

По тому, з якою силою Кайстрюк чавив i розтирав по дну попiльнички недопалок «родопинки», було очевидно, що всерединi у нього все кипить. Проте оскiльки Синенко вперто чекав, водiй заговорив першим:

– Послухай, Іване… Ти хоч i велике станцiйне начальство тепер, але скажи менi чесно, от як на духу… Тебе колись шмагали солдатською ременякою тiльки за те, що ти народився таким, яким народився? Причому добре, якби по срацi шмагали. По срацi – то таке… А от коли луплять куди потрапить?! Менi ж вiтчим одного разу ледь око не вибив.

Вiн торкнувся бiлястого, ледь помiтного шраму, що перетинав лiву скроню бiля зовнiшнього куточка ока.

– Нi, так мене не шмагали, – зiзнався Синенко, – твоя правда, тезку. Але в усьому iншому ти явно не правий.

– З чого б це?

– Бо ти вже понад три десятилiття не був у тому селi i в тiй хатi, де народився. Знаеш… За цей час твiй вiтчим мiг i померти. Та у будь-якому разi ти вже не дитина. Ти дорослий самостiйний чоловiк, а вiтчим твiй, навпаки, постарiшав. Та й зрештою, дiзнався б, що там з твоею матiр’ю i братами сталося… Ти ж iх теж не бачив рiвно стiльки, скiльки й вiтчима.

– Нi.

– А той вiрменин? Ну-у-у, Василян той, учасник бою. Чи сiмейство комiсара, прiзвище якого ти позабув.

– А що вони?

– Ну-у-у… Раптом вони пригадають щось цiкаве про твого справжнього батька, який залишився у твоеi матерi…

– Та краще б на свiтi не було нi мене, анi iх обох!!! – несамовито гаркнув водiй, пiдскакуючи зi стiльця, що аж крекнув.

– Тезку, тезку!.. – спробував вгамувати його Синенко, проте марно.

– Я не Кайстрюк нiякий, зате я справжнiй байстрюк!!! Мiй батько – зрадник Батькiвщини, моя мати – блудлива паскуда, щоб не сказати жорсткiше, яка прижила дитину вiд випадкового солдатика!.. До того ж не просто солдатика, а зрадника, тилового щура, який вирiшив пересидiти вiйну пiд спiдницею у випадковоi баби, об яку вiн перечепився!!! Ти розумiеш, як менi з тiею ганьбою жити на свiтi?! Чи не розумiеш?! Мене ж усi ненавидять – i вiтчим, i мати, i ii правильнi дiти вiд законного чоловiка!!! І ти хочеш, аби пiсля цього всього я поiхав у те Черневе??? Та не дiждуться!..

І грюкнувши дверима, вiн прожогом вилетiв у коридор.

– Еге… От i поговорили по душам, – зiтхнув Синенко. І потягнувся за новою «родопинкою».




Інститут кiбернетики АН УРСР, Киiв, жовтень 1978 року


– Послухайте, Кiме Альбертовичу…

– Я й без того слухаю вас уважно вже цiлих пiвтори години.

– Кiме Альбертовичу, давайте керуватися логiкою, як i належить двом математикам.

– Костянтине Демидовичу, я би вас попросив!..

– Ну, якщо ви так болiсно реагуете на цей мiй аргумент… Тодi одразу ж звернiться до Катерини Логвинiвни. Цiкаво, що вона скаже на все це, га?

– Костянтине Демидовичу, я би просив вас лишити Катерину Логвинiвну у спокоi.

Наморщивши чоло, завiдувач сектором зняв окуляри, розтер обличчя долонями, делiкатно вiдкашлявся, повернув окуляри на мiсце i пояснив:

– Нагадаю, що наступного року Катеринi Логвинiвнi виповниться шiстдесят. У цьому вiцi навiть чоловiкiв проводжають на пенсiю, не кажучи вже про жiнок, якi своею працею можуть принести користь нашому народному господарству, зокрема й науцi. А тому не варто розраховувати, що колишнiй науковий керiвник бодай чимось вам допоможе.

Поза всяким сумнiвом, з ii унiкальними знаннями, навичками й величезним авторитетом вiд справ вона не пiде. Але хто ж ризикне порушувати Кодекс законiв про працю?! Тому апелювати до авторитету Катерини Логвинiвни я б на вашому мiсцi не став. Це вам дасть максимум рiк, не бiльше – а що далi?! Без адмiнiстративноi пiдтримки…

– Ви прекрасно розумiете, що вона мае ще й величезний моральний авторитет. Про моi розробки Катерина Логвинiвна…

– Думка вашого колишнього наукового керiвника про вашi таланти незмiнно е загальновiдомою.

– Тодi в чiм рiч? Пояснiть, прошу. Невже ви вважаете, що i справдi… як у тому кiно… «Хороший дом, хорошая жена – что еще нужно человеку, чтобы встретить старость?»

– Це звiдки? – спитав здивовано завсектором.

– З «Бiлого сонця пустелi».

– А-а-а… Смiшний фiльм. Але до чого ви його процитували?

– А до того, що, почувши такi нищiвнi слова на свою адресу, митник Верещагiн не стерпiв…

– І загинув, – рiзко перервав його Кiм Альбертович. – Адже цей герой загинув, хiба я не правий?

– Еге ж, – не надто охоче погодився Нехай.

– То невже заради року роботи в нашому iнститутi ви збираетеся наражати на небезпеку свого колишнього наукового керiвника? Та ще й загалом-то лiтню жiнку – давайте вже говорити вiдверто, як воно е насправдi. Отже, збираетесь?

Костянтин Демидович промовчав, тому завсектором знову зняв окуляри та ще раз розтер обличчя, потiм тихо мовив з неприхованим докором:

– Та-а-а-ак… Отже, збираетеся! Не очiкував я вiд вас цього. Правду кажучи, нiяк не очiкував. Пiдставляти пiд можливий удар лiтню жiнку, яка й без того стiльки для вас зробила… Не по-чоловiчому це, от що я вам скажу.

– Я в дитбудинку вирiс, – так само тихо пробурмотiв Нехай, – а там… Знаете, там всяке ставалося. Й далеко не завжди мое дитинство вкладалося в рамки етики. По-чоловiчому чи не по-чоловiчому – яка рiзниця?! Якщо мое звiльнення з Іституту кiбернетики завдасть удару…

– Костянтине Демидовичу!

Вiн замовк i запитально подивився на свого безпосереднього начальника.

– Гаразд, Костянтине Демидовичу, давайте керуватися логiкою, як i належить двом математикам. Якщо ви це запропонували – гаразд, давайте так! Отже, я вас знов уважно слухаю. Уже вкотре. Слухаю.

– Дякую, Кiме Альбертовичу, – кивнув Нехай. – Отже, почнемо з того, що пiсля загибелi батькiв ми з сестрою зростали у дитячому будинку.

– Ви разом з рiдною сестрою. З Нехай Надiею Демидiвною – я все вiрно зрозумiв чи, може, щось наплутав?

– Так, усе вiрно.

– Гаразд, продовжуйте, прошу.

– Пiсля дитбудинку я пiшов працювати на виробництво. Там менi дали направлення в унiверситет, де я вивчився на математика. Коли наш товариш директор домiгся органiзацii нашого iнституту…

– Товаришу Нехай, – у голосi завсектором несподiвано брязкнув метал, – я дуже… Ду-у-уже попросив би вас не приплутувати сюди ще й нашого беззмiнного керiвника, товариша Глушкова.

– Та я й не приплутую! І не думаю навiть…

– Товаришу Нехай… Костянтине Демидовичу… Давайте справдi не вплутувати в цю справу ще й академiка Глушкова. Просто констатуемо, що ви почали працювати в нашому iнститутi у вiддiлi Катерини Логвинiвни Ющенко, цього цiлком вистачить.

– Гаразд. Отже, я почав працювати в Інститутi кiбернетики, де без жодних проблем захистив кандидатську дисертацiю i…

– Стоп!

Костянтин Демидович слухняно замовк. Оцiнивши його слухнянiсть належним чином, завсектором коротко кивнув i уточнив:

– Ви захистилися з проблемами, ще й з якими проблемами.

– Але вони не були пов’язанi з наукою…

– Так. Проте рiдна сестра-сектантка, яка провела на громадських виправних роботах не один рiк i при цьому так i не перевиховалася, – погодьтесь, це проблема, причому неабияка!

Нехай мовчки зiтхнув.

– Ось бачите! А кажете, що без проблем… Та якби Катерина Логвинiвна не поручилася за вас iще тодi, ви б узагалi не захистилися.

– Але ж я не захистився i дотепер…

– Докторську дисертацiю ви дотепер не захистили, згоден. І не захистите вже, очевидно, нiколи. Але виключно завдяки клопотанням товаришки Ющенко, кандидатом фiзико-математичних наук i молодшим науковим спiвробiтником ви все ж таки стали.

– Став.

– А якби не заступництво Катерини Логвинiвни…

– Але ж я не спiлкувався з Надiею протягом багатьох рокiв! Починаючи з третього курсу унiверситету…

– Так, не спiлкувалися. І «перший вiддiл» це пiдтверджуе.

– Кiме Альбертовичу! Ми ж домовилися, що будемо керуватися виключно логiкою, а не iншими мiркуваннями. Хiба нi?

– А в цю логiку «перший вiддiл» цiлком вкладаеться, – розвiв руками завсектором. – Катерина Логвинiвна поручилася за вас особисто, й вам дозволили вступити до аспiрантури, захистити кандидатську дисертацiю…

– Щоправда, далi ем-ен-еса пiднятися не дозволили. Та й з докторською у мене все нiяк не складалося, хоча моi заслуги регулярно вiдзначало вище керiвництво нашого iнституту…

Кiм Альбертович запитально звiв догори брови, проте Нехай одразу ж виправився:

– Вище керiвництво нашого iнституту, яке ми домовилися не зачiпати в нашiй розмовi.

– А все тому, що з’ясувалася дуже прикра рiч: уже маючи сестру-сектантку, про що «першому вiддiлу» було вiдомо, ви певний час зустрiчалися з такою собi Голландер Сюзанною Нахумiвною.

– З Голландер Сюзанною Нахумiвною я востанне зустрiчався аж у шiстдесят четвертому роцi.

– Тим не менш це не завадило iй разом з батьками емiгрувати до Сполучених Штатiв – осередку свiтового iмперiалiзму. Про цей зв’язок ви до «першого вiддiлу» чомусь не повiдомили.

– Бо не знав…

– Костянтине Демидовичу, незнання законiв не звiльняе вiд вiдповiдальностi за iхне невиконання. Отож незнання того факту, що перспективний науковець, спiвробiтник нашого iнституту, маючи сестру-сектантку, не повiдомив «перший вiддiл», що його колишня пасiя емiгрувала до США, не звiльняе цього науковця вiд вiдповiдальностi. Та якби ж на тому все окошилося, то було б пiвбiди. Завдяки заступництву Катерини Логвинiвни цю марудну справу вдалося залагодити. Але ж ваша сестра Надiя Демидiвна раптом написала вам листа, хоча ви самi ж стверджували, що вже багато рокiв не спiлкуетеся. От скажiть на милiсть, якщо це так i е – звiдки у неi ваша адреса, га?!

Не знайшовши, що вiдповiсти, Нехай втупив погляд у кiстяшки судомно зчеплених пальцiв, якими вiн мимоволi почав тихесенько барабанити по стiльницi начальственого столу.

Так, справдi, з Надiйчиним листом вийшло недобре – бо надiйшов вiн з Канади, куди, як виявилось, його сестричка-сектантка емiгрувала з таким самим чоловiком-сектантом, як i вона сама. Й тепер, пiсля стiлькох рокiв мовчання, Надiйка повiдомила радiсну звiстку: на новому мiсцi постiйного проживання у них з чоловiком народилася донечка, яку сектантське подружжя назвало Докiйкою – на честь iхньоi матерi, загиблоi у далекому 1946 роцi пiд час невдалого розмiнування незвичайного фугасу ii чоловiком Демидом – колишнiм сапером, батьком обох сирiток. Оце «прислужилася» братовi, нiчого не скажеш! «Порадувала», так би мовити. Й тепер…

– Мовчите, Костянтине Демидовичу? Не знаете, що вiдповiсти? Отакоi… Ну що ж…

Завсектором делiкатно кахикнув i продовжив:

– Власне, вам могли б загалом закрити доступ до царини прикладноi математики. Прошу зрозумiти, що це могло статися насправдi. Й лише враховуючи… скажiмо так – моральне заступництво Катерини Логвинiвни, вам пропонуеться всього лише перевестися з Інституту кiбернетики в якийсь iнший киiвський НДІ. Всього лише, так, прошу зрозумiти…

– Уже вкотре пiдкреслюю, що тому напряму роботи, який я веду, без моеi безпосередньоi участi загрожуе розвал.

– Не згоден, причому категорично, – пiдiбгавши губи, вiдрубав Кiм Альбертович. – Ми з вами дорослi люди, отож ви мусите розумiти, що незамiнних людей не iснуе. Отож давайте обiйдемося без пропаганди iндивiдуалiзму, будь ласка.

– І все ж таки маю нагадати…

– Що це за натяки, Костянтине Демидовичу?

– Нi, це не натяки. Це нагадування, що вiд розробки мови програмування, базованоi на новiтнiх уявленнях, залежить успiх проекту ЗДАС[13 - Загальнодержавна автоматизована система збору та обробки iнформацii (ЗДАС) – система автоматизованого управлiння економiкою Радянського Союзу, проект якоi передбачав створення по всьому СРСР низки обчислювальних центрiв, поеднаних в едину мережу. Інiцiатором та розробником проекту був академiк Вiктор Глушков.] в цiлому. Чи неуспiх, це вже як вийде…

– Не святi горщики лiплять, – мотнув головою Кiм Альбертович. – Ви довели розробки до наявноi стадii, далi iх поведуть iншi, ото й усе.

– Але скiльки рокiв пiшло на те, щоб…

– А з якого дива ви впевненi, що у вашого наступника робота пiде повiльнiше, нiж у вас? Може, вiн навпаки впораеться краще.

– А може, й гiрше. Це як в анекдотi про те, яка ймовiрнiсть зустрiти динозавра, вийшовши з дому зранку. Чули цей анекдот?

– Не чув. Розкажiть, будьте люб’язнi.

– Отож ймовiрнiсть зустрiти динозавра, вийшовши з дому зранку, – п’ятдесят на п’ятдесят. У тому сенсi, що можна зустрiти, а можна не зустрiти.

На деякий час у кабiнетi запанувала напружена тиша. Нарештi завсектором спитав розчарованим тоном:

– І це все?

– Все.

– І це… Хiба це смiшно?

Нехай нервово пересмикнув плечима, тодi Кiм Альбертович мовив роздратовано:

– Ви тут хихочки розводите, а я вам мiж iншим вже другу годину намагаюся втовкмачити очевидну рiч: зробiть те, що вам запропонували, припинiть опиратися – вiд того всiм буде тiльки краще. Погодьтеся, це не так уже й погано. Лише скажiть, яке iз запропонованих мiсць роботи ви обираете? На вашому мiсцi я б зупинився на Інститутi електрозварювання. Враховуючи те, що його директор очолюе нашу республiканську Академiю наук, такий варiант видаеться найкращим. Чи ви iншоi думки?..

Проте Костянтин Демидович не вiдповiв. Вiн знов мовчки дивився на судомно зчепленi пальцi, що ледь помiтно здригалися вiд внутрiшньоi напруги.




Районне управлiння КДБ УРСР, вул. Шевченка, № 27, Кам’янець-Подiльський, листопад 1978 року


Вони звернули за рiг i…

– Агов, хлопче, а чи туди ми йдемо, куди треба?

– Звiсно, що туди, а що ви собi думаете, – кинув малий через плече, навiть не глянувши на Аглаю.

– Стривай, стривай!

Вона зупинилася, тому, по iнерцii зробивши iще кiлька крокiв уперед, хлопчик також зупинився, нарештi озирнувся й мовив незадоволено:

– Ну, бабцю, i чого се ви раптом…

– Ти куди мене ведеш?

– Та туди ж i веду, куди ви попросили, – в Ке-Де-Бе.

– Але ж я вже тут була!

– Ну-у-у… Були, можливо. І що з того?

В маленьких оченятах з’явилася ледь стримувана зневага. Мабуть, вiн зараз думае щось на кшталт: «От же ж зв’язався на свою голову з цiею дурнуватою бабцею! Хоч би сама розумiла, чого iй треба». А може, й не думае, хто iх розбере, дiтей теперiшнiх?! Були б у неi самоi онуки, вона б знала, як iх на чисту воду виводити, а так… Доведеться вкотре перепитувати.

– Це для тебе нiчого не означае, – скрушно зiтхнула Аглая, – а у мене повеска… чи як там вона в бiса називаеться, бамага ця.

Останнi слова вимовила тихо, бо вiдверто побоювалася не тiльки неiснуючого бiса, але й тiеi iнстанцii, до якоi мала з’явитися. Хоча й мусила, попри весь ii страх. Бо з КДБ не шуткують, це небезпечно.

– Бабцю, а ви можете менi повiстку тую дати?

– Чо… Чого-чого тобi дати?!

Вiд несподiванки Аглая навiть трiшки отетерiла.

– Повiстку дайте на секундочку, – повторив хлопчик i додав для певностi: – Ну-у-у, бамагу вашу тую. Дуже прошу. Це ж для вас…

– А-а-а… нащо тобi вона здалася?

– Та дайте вже, нарештi! Не заберу, не бiйтеся.

– А все-таки, нащо?..

– Та давайте вже! Зараз же покажу.

Цього хлопчика Аглая бачила вперше в життi, тому передати повiстку до його рук не ризикнула, натомiсть пiднесла папiрець до обличчя малого, щосили вчепившись в лiвий верхнiй куточок скрюченими, пошерхлими, почорнiлими вiд постiйноi роботи на землi пальцями i пробурмотiла:

– Осьдо тобi повеска моя, так читай.

Хлопчик невдоволено зiтхнув, проте придивився уважно до папiрця, примруживши очi, й вiдповiв:

– Ну, то ось же тут адреса вказана!

– Де?.. – повернувши папiрець до себе, Аглая зробила вигляд, що теж намагаеться прочитати написане.

– Та от же ж!.. – малий тицьнув пальцем, проте, рiзко вiдсмикнувши руку назад, вона наказала:

– А ти би пальцем не пхав, а по-людськи на словах все менi розказав.

– То прочитайте самi…

– Не бачу я, що там таке написано, – збрехала Аглая. – Дрiбоньке воно, як той горох, а очi у мене вже старi занадто, щоб розбирати дрiбне.

– Ох, бабцю, бабцю!.. – зiтхнув хлопчик. – Там же якно сказано, що прибути вам треба на вулицю Шевченка, в дiм номер двадцять сiм. І кабiнет там також е, до якого вам прибути треба. І прiзвище.

– І що, воно все на бамазi цiй?..

– Ага.

– А де саме?

– Та от же ж!..

Малий знов тицьнув пальцем, проте, вдруге вiдсмикнувши руку з важливим папiрцем, Аглая знову зробила вигляд, нiби читае:

– Ага… Так. Бачу, що справдi е все це… Але ж мене попервах погнали на цюю… на як там ii звуть, я тобi розказувала?..

– Про що?

– Та про цюю ж! Про Розу… як там ii, в бiса?.. Лiксе… Люксо…

– На вулицю Рози Люксембург[14 - Нинi – вул. Довга, де в буд. № 1 розташований паспортний стiл.]?

– Ну так-так – на вулицю Рози Лiксонбур цiеi самоi.

– То там паспортний стiл, а не Ке-Де-Бе.

– Ну так-так, паспортний стiл, паспортний стiл. Вiрно. Але ж вiдтiля мене сюди вже вiдправляли, я вже тут, на Шевченковiй вулицi, була!..

– Ну, то правильно вiдправляли.

– Але ж тут не Ке-Де-Бе, а це… мi-лi-цi-я-а-а!..

Вимовляючи останне слово, Аглая перейшла на шанобливий шепiт. Що аж нiяк не завадило хлопчинi весело розсмiятися:

– Бабцю, ну це ж треба таке!.. З якого села ви приiхали, що не знаете, що у нас в Кам’янцi Ке-Де-Бе сидить у тому ж будинку, що й мiлiцiя? Що то за Бакота ваша така, що ви цього не знаете?..

– А ти вiдкiля знаеш про Бакоту? – спитала вона пiдозрiло.

– Та осьдо адреса написана.

– Де-де?

– А ось. Вам же повiстку надiслали до Бакоти цiеi вашоi, отож i написали.

Подивившись на те мiсце у повiстцi, в яке впирався палець малого насмiшника, Аглая обережно погодилася:

– Ну так, авжеж, там i написано. Просто на очi я вже заслабла. Пожив би ти з мое, виплакав би стiльки слiз, скiльки я виплакала, – також би на очi заслаб. А так твое дiло молоде, зелене…

– Ну то що, ходiмо? Чи вам уже не треба, га?..

– Як це не треба?! – спохопилася лiтня жiнка. – Як це не треба, коли повеску цю прислали… бамагу цю. Отож треба, ще й як.

– Ну то пiшли нарештi!

– Ходiмо.

Хлопчик кивнув i, безтурботно пiдстрибуючи, попрямував вулицею, Аглая пiшла слiдом, човгаючи стоптаними пiдошвами старих чоботiв i подумки нарiкаючи на свого непомiрно цiкавого поводиря. Найбiльше ж лiтню жiнку дратувало те, що зараз вона змушена приховувати свою жахливу неосвiченiсть. Усе життя Аглая не надавала цiй вадi майже нiякого значення. Справдi, щоб працювати на землi, поратися по господарству, народжувати й виховувати дiтей, нiяка особлива освiта не потрiбна. У жоднiй школi подiбнi «предмети» не викладаються, цього навчае саме життя.

І навiть бiльше: невчасно отриманi людиною знання здатнi спаскудити усе подальше ii життя. От взяти хоча б невiсточку-одвентисточку Надiйку. Здавалося б, iще зовсiм малою втратила обох батькiв, потрапила на виховання у державний сиротинець – ось вона, та сама невблаганна доля, яку колись у темнi дореволюцiйнi часи називали Перстом Божим!.. Хоча Бога тепер нiбито й не iснуе… але тим не менш. От скажiть, чого хорошого можуть навчити у сиротинцi?! Але ж таки вивчили дiвчинку читати-писати, отож i затягнув ii хтось в секту цю одвентичну, книжки пiдсунув шкiдливi…

Ось вам i результат: таке лагiдне, таке душевно тендiтне створiннячко, як ця Надiйка, перетворилося на люту сектантку! І до всього iншого це хиже створiння вполювало ii старшенького синочка Гарася!..

Нi-нi, що не кажiть, а Гарась теж утнув: щоб пiти на поводу у жiнки i теж до секти записатися. Горе та й годi!.. Здавалося б, ранiше жив собi не тужив, не краще вiд iнших, але ж i не згiрше. Навiть вiдвоювався вдалiше, нiж батько: адже Амосу на фронтi пальцi повiдривало, тодi як Гарась усього лише один раз упiймав кулю, двiчi осколки – але все у м’ясо та й у м’ясо, анi кiсток, анi тельбухiв йому не зачепило. А то не страшно: лiкарi в медсанбатi повитягували, а далi все позаростало як на собацi. Гарась про це сам розповiдав, хоча вислуховувати подiбнi одкровення Аглаi було нелегко. Усе ж таки вона мати, а не якась чужа жiнка!..

Тим не менш, можна смiливо стверджувати, що доля повсякчас берегла ii старшенького. Берегла аж до того моменту, доки вже в солiдному вiцi, заробивши неабиякий авторитет в iхньому колгоспi, вiн не зв’язався з майбутньою дружиною, й вони удвох не вибралися до Канади – бо тут сектантiв-одвентистiв, таких як вони, всiляко гноблять i жити спокiйно не дають. От до чого довела грамотнiсть i Надiйку, i Гарася разом з нею!..

Добре, що хоч Амос до такоi ганьби не дожив. Йому й на фронтi бiльше перепало, нiж старшенькому, i загалом по життю. А ще якось молодшенький Назарко листа надiслав, в якому повiдомив, що багато рокiв зберiгав вiд тата велику таемницю. Виявляеться, коли вiн ще в Киевi в медiнститут свiй поступав, Амос прилаштував його на тимчасове проживання у старого бойового товариша. Згодом, вже працюючи на столичнiй «швидкiй допомозi», молодшенький випадково став свiдком смертi саме цього бойового товариша. Оскiльки той загинув смертю наглою й лютою, Назарко дуже довго не наважувався розповiсти батьковi правду про все це дiло. Аж ось нарештi…

«Що за листа тобi наш хлопчик написав, що ти ходиш весь час, немов у воду опущений?» – розпитувала дружина засмученого чоловiка.

«Та так… Нiчого такого, про що я тобi не переказав був», – бурмотiв Амос i занурювався у повсякденнi справи, яких у нього завжди було вдосталь. Можливо, то був перший випадок у життi, коли Аглая пожалiла, що не вмiе як слiд читати, – бо iнакше б поцупила клятого листа i розiбралася б у написаному сама. А так навiть Гарася просила: мовляв, ти потихеньку прочитай i менi розтовкмач, що там та як?! Втiм, старшенький чомусь вiдповiдав матерi доволi нешанобливо, у геть невластивому йому тонi:

«Не ваше то дiло, мамо, щоб чужi листи читати! А тим паче щоб я вам усе те переповiдав. Була людина, тепер нема – оце й усе, що всiм нам знати належить. Отож облиште батька у спокоi, не чiпляйтесь до нього».

Так тривало близько пiвроку, а в серпнi…

Так-так, лист вiд Назарка вони отримали навеснi, десь так у двадцятих числах березня. А те, що сталося з Амосом, – то було в серпнi, в розпал черговоi битви за рекордний врожай…

Коротше кажучи, однiеi серпневоi ночi намертво заглух трактор, що тягнув за собою сiножатку. Тракторист вийшов з кабiни, з «деренчалкою» своею десь годину мучився, мучився, ледь-ледь запустив та й далi працювати продовжив. От тiльки не помiтив, як переiхав Амоса трактором, а потiм ще й сiножаткою додав… Казав потiм на слiдствi, що нiчка була темна, що лiва фара на тракторi не працювала, що вiн був украй вимотаний i робив усе, як то кажуть, «само собою як вийде».

А коли вже розвиднiлося й застигле тiло нарештi знайшли, усiм одразу стало очевидно: Амос сам винен – бо напився на роботi, прилiг на землю та й заснув собi!.. Справдi, якби не було визнано пияцтво загиблого, то трактористовi треба було пiсля суду в тюрму сiдати. А вiн молодий, у нього дружина така сама молода i дiточок четверо! Амос же мав тiльки Аглаю, таку саму лiтню, як i вiн. І двох дорослих синiв, та ще й обидва вони холостякували. Щоправда, кожен зi своеi причини – i тим не менш…

Тим не менш вирiшити всiм колгоспом, що пристаркуватий дурень Амос Дунець налигався первачем i заснув просто посеред поля в розпал жнив, – так було найкраще, з якого боку не глянь. Тим паче вся Бакота знала, що цiлих пiвроку перед смертю вiн ходив селом немов сам не свiй. Отож i доходився! Аглая проти колективного присуду не заперечувала. Гарась не заперечував також. А Назарко нi про що не знав i навiть не здогадувався: на той час iхнiй меншенький працював десь у мiстi, далеко вiд рiдноi домiвки. Але всi були упевненi: якби вiн дiзнався про обставини загибелi батька – то не заперечував би так само, як його мати i старший брат.

Отакi-от справи…

Утiм навiть з цiеi давньоi вже iсторii можна було зробити однозначний висновок: освiченiсть не йде на користь людинi за жодних обставин! От якби покiйний Амос не вмiв читати й писати, як його дружина, – можливо, i прожив би на цьому свiтi значно довше. Бо тодi Назарко не написав би батьковi клятого листа, повiдомляючи про люту наглу смерть старого бойового товариша з Киева.

Та й самому Назарковi, якщо розiбратися, було би краще не пхати носа в отой медiнститут свiй, а жити в Бакотi разом з усiма, працювати собi спокiйно у колгоспi та й клопоту не знати. Бо через надмiрне правдолюбство та нездатнiсть терпiти несправедливiсть молодшенького синочка час вiд часу виганяли то з одного мiсця роботи, то з iншого. Нiде вiн не мiг з начальством стосунки налагодити – що поробиш, таким був з дитинства!..

І ще…

Так, i ще оце кляте нетерпляче правдолюбство у Назарка виховали вiршi його обожнюваноi поетеси – Лесi Украiнки. Так, вiн знав напам’ять силу-силенну ii вiршiв, якi час вiд часу читав уголос. І все про боротьбу, все про пошуки правди!.. А якщо i траплялося щось нiжне – то все одно про важку долю й долання труднощiв.

«Отямся, спустися на землю! Не доведуть тебе нi до чого доброго тi ii слова», – намагалася переконати свого улюбленця Аглая. Проте Назарко лише смiявся у вiдповiдь i зневажливо махав рукою.

Отож i досмiявся, отож i домахався: врештi-решт вислали його з мiста, i тепер вiн працюе у них в Бакотi простим сiльським фельдшером. Нi, ну це ж треба! Хiба ж ото варто було сушити мiзки в iнститутi тому медичному, щоб насамкiнець повернутися туди, звiдки починав?! Сам Назарко вважав, що таки варто, Аглая ж дотримувалася протилежноi думки.

Одне добре: навiть тепер, коли ii Амоса давно вже на свiтi цьому не було, а Гарась зi своею Надiйкою в Канадi опинився, поруч iз старенькою матiр’ю залишився любий молодшенький синочок, котрий, до речi, завжди мiг прочитати який завгодно папiрець, якщо виникала така потреба. Так-так, поруч iз нею завжди знаходився хтось грамотний: чи то чоловiк, чи то сини, чи навiть невiсточка-одвентисточка. Самiй же Аглаi нiяка освiта нiколи не була потрiбна. Без неi жити простiше й надiйнiше. І спокiйнiше.

Хiба що ось тепер…

– Ну от, я вас довiв. Тепер все, бувайте здоровi, як в колгоспi корови!

Почувши таке, в першу мить лiтня жiнка просто отетерiла. А коли зiбралася з думками, то вже i слiд малого бешкетника прохолов.

– Нiчого ти не знаеш нi про життя, нi про колгоспи, – скрушно зiтхнула вона. І, витягнувши далеко вперед праву руку iз судомно затисненою у почорнiлих зашкарублих пальцях повiсткою, Аглая переступила порiг ошатного триповерхового будиночка. В усiй цiй незрозумiлiй ситуацii особливо лякало дивне сусiдство КДБ з мiлiцiею. Справдi, якщо всi вони зiбралися пiд одним дахом – тут бути бiдi! Ой бути, бути!..

Втiм, нiчого особливо жахливого всерединi будiвлi не сталося. Тут лiтня жiнка одразу ж наштовхнулася на канцелярський стiл, за яким сидiв черговий. З абсолютно байдужим, якимсь навiть закам’янiлим виразом обличчя вiн подивився на повiстку, потiм виписав на маленькому бланку якусь цидулку, пiсля чого рiвним безбарвним тоном пояснив Аглаi, на який поверх iй слiд пройти i який номер кабiнету вiдшукати. Коли ж, ховаючи очi, вона пояснила, що не бачить жодних цифр на манюсiньких табличках над дверима, черговий пояснив:

– Зi сходiв звернеш праворуч, прямо по коридору, знов праворуч, третi дверi. Тепер усе зрозумiло?

– Еге ж, еге!.. – дрiбно киваючи, лiтня жiнка якнайшвидше почимчикувала до сходiв. Лише пiднявшись трохи вгору, ризикнула озирнутися. Проте черговий, схоже, вже втратив до вiдвiдувачки найменший iнтерес, бо, як i ранiше, завмер за канцелярським столом, втупившись у невидиму нiкому iншому точку на стiнi навпроти себе. «Пронесло!» – з полегшенням подумала Аглая, пiднiмаючись сходами. Але одразу ж зрозумiла: нi, зовсiм навiть не пронесло – усе тiльки починалося, бо вона ще навiть не дiйшла до того кабiнету, до якого ii викликали.


* * *

– Громадянка Дунець?

– Так.

– Аглая Дiiвна?

– Так.

– Чому запiзнилися з явкою?

– А-а-а… як це? – миттево розгубившись, вона не могла второпати, що хоче почути цей чоловiк, затягнутий у глухий попелясто-сiрий костюм.

– Послухайте, громадянко Дунець… Ви менi дурепою збираетесь прикидатися чи вiдповiдати на запитання?

– Чо… чого?.. Як?..

Незвична форма звертання остаточно спантеличила лiтню жiнку.

– Послухайте, Аглае Дiiвно, от ви менi скажiть, що тут написано?

Чоловiк штовхнув горезвiсну повiстку, яка ковзнула по стiльницi й впала до нiг вiдвiдувачки. На що чоловiк мовив тихо й навiть якось весело:

– Ви повiстку пiднiмiть i вiдповiдайте на те, про що я спитав.

– А чого там написано? Чого написано, того й написано, – пробурмотiла вона, пiднiмаючи папiрець з пiдлоги. – Щоб я до вас прийшла. Ну, отож i прийшла, як там написано.

Далi Аглая заходилась розповiдати, що листоноша принесла повiстку не iй самiй, а в правлiння колгоспу. Що, порадившись iз парторгом, голова колгоспу не вiддав повiстку безпосередньо iй, а влаштував термiновi невiдкладнi збори всiх колгоспникiв, на яких лiтню жiнку сварили й ганьбили всiм селом – мовляв, дожилися до того, що нашу односелицю повiсткою у КДБ викликають! Що Аглая сльозно молила не вiдпускати ii у велике незнайоме мiсто Кам’янець-Подiльський саму, а дозволити iй поiхати разом iз синочком Назарком. Що Назарка так i не вiдпустили, попри всi ii благання. Що ледь-ледь вдалося домовитись про транспорт – себто, про колгоспний вiз…

– Ох, громадянко Дунець, ти ж i зануда! Ти мене втомила зовсiм, в нудьгу увiгнала, – нарештi перервав ii господар кабiнету, аж надто показово позiхаючи. – Я тебе спитав лише про те, на який час тобi у повiстцi прописано було з’явитися, й о котрiй годинi ти зволила до мене припертися? А ти менi тут… розказуеш, що та як… А-а-а!..

Чоловiк безнадiйно махнув рукою:

– Коротше кажучи, громадянко Дунець, в повiстцi сказано чiтко i ясно: «На дев’яту нуль-нуль ранку». А ви приперлися аж пiсля обiду! Я тут на одну нараду встиг сходити i на другу йти збирався, а ви менi з’явилися! Здрасьтi-мардасьтi, я вся така хороша-хороша!.. От чого так, га?

Аглая розгублено мовчала. Почекавши трохи, чоловiк тихенько зiтхнув i продовжив трохи iншим, лагiднiшим тоном:

– Утiм, з’явилася, то й з’явилася, чорти тебе не вхопили. Ти менi краще от що скажи: що можеш розповiсти про те, коли востанне бачилася зi своiм старшим сином, з Герасимом Амосовичем Дунцем, i з невiсткою Дунець Надiею Демидiвною, яка в дiвоцтвi Нехай була?

– А-а-а… коли?.. То же ж… аж… – вона безладно замахала руками, пiсля чого нарештi мовила: – То як вони в Канаду вiд’iхали, тодi й бачилися востанне. А що?

– Тут я запитую, а ти вiдповiдаеш, ясно?! – гримнув господар кабiнету, але одразу змiнивши гнiв на милiсть, мовив уже спокiйним голосом: – Ну гаразд, громадянко Дунець, гаразд. Тут тобi радiсть сталася: листа з Канади прислав старший твiй, бувший наш громадянин Дунець Герасим Амосович…

– Листа?! Менi?!

Позабувши про все на свiтi, Аглая зробила крок уперед, розчулено притиснувши руки до грудей, проте була зупинена насмiшкуватим, навiть знущальним зауваженням:

– Ну, не менi ж!.. Але не переймайтеся, листа того ви не отримаете.

– Як це?!

– А отак. А раптом там щось зашифроване, га?! Секретнi iнструкцii тобi, як дiяти проти нашоi рiдноi радянськоi влади, наприклад.

– А-а-а… як це?.. – бiдолашна жiнка не вiрила власним вухам.

– Отож i ми хочемо знати, як, – обтрусивши неiснуючий пил з бездоганного попелясто-сiрого костюму, мовив спокiйно чоловiк. – А тому нашi спецiалiсти вже взяли того листа в роботу i не вiддадуть тобi, аж доки все не розшифрують.

– А що ж там роз… розшиф… розбирати?..

У горопашноi жiнки аж язик заплiтався вiд напруги.

– Та кажу ж тобi, що це й ми також хочемо дiзнатися, якi такi iнструкцii твiй старший син тобi з Канади вiдправив. Канада ж – вона ж краiна НАТО. Ворожа нам краiна, ти мене розумiеш?! А всi краiни НАТО тiльки про те й думають, як би нам напаскудити. Отож iнструкцii тобi у листi таки мають надiйти… бо не надiйти нiяк не можуть.

– А-а-а… коли цi спецiалiсти вашi… Коли вони розберуться, що нiчого такого в листi вiд Гарася нема?

– Та-та-та, а-ля-ля, а-ля-ля! Отак-от просто р-р-раз – i нема нiчого! Так?

– Так…

– А от i нi!!! – господар кабiнету навiть пiдскочив немов укушений. – Думаете, нас так просто пiддурити можна?! То не сподiвайтеся – бо не на тих напали!!! Отож ти, громадянко Дунець, запам’ятай… затям… на носу собi закарбуй: аж доки спецiалiсти з листом цим паскудним не розберуться – не вiддамо тобi листа цього.

– А-а-а…

– А якщо не знайдуть нiчого – тодi не вiддамо тобi листа взагалi нiколи.

– О-о-о-ой!.. – тихесенько заскиглила Аглая.

– А нумо цитьте менi, цитьте! Не люблю я цього.

– О-о-о-ой!..

– Не люблю i все, я кому сказав!

Господар кабiнету ляснув долонею по стiльницi так потужно, що виставлена там пластяночка з гостро заточеними олiвцями i перекидний календарик бiля неi аж пiдстрибнули. Налякана Аглая завбачливо замовкла.

– Ну, отак-от краще, – напустивши на себе дуже суворий вигляд, пробурмотiв чоловiк. – А як винагорода за те, що ви нарештi дослухались мене i припинили скиглити… Ось тобi, на, дивись.

Із цими словами з вiдсунутоi шухлядки чоловiк видобув якийсь лискучий прямокутник цупкого паперу. Аглая знов потягнулася вперед i знов була зупинена суворим попередженням:

– Назад! Тiльки з моiх рук.

Довелося напружувати немолодi вже очi, щоб придивитися до прямокутника. Поступово вона второпала, що iй демонструють трохи незвичного вигляду фотографiю, на якiй були зображенi усмiхнений Гарась, а бiня нього – невiстка Надiйка, яка тримала на руках…

– А бо-о-о-о!.. Це що, у них дитинка народилася?! Моя онученька… чи, може буть, онучок?..

– Усе може бути, – промимрив чоловiк у бездоганному попелясто-сiрому костюмi. – Нашi спецiалiсти саме зараз вивчають це питання на предмет достовiрностi.

– А-а-а…

Незрозумiло, чого саме Аглая хотiла, однак не могла спитати, проте господар кабiнету розтлумачив ii «акання» на свiй лад:

– Ти, громадянко Дунець, навiть не знаеш, на яку пiдлiсть здатнi вороги нашоi Радянськоi Вiтчизни. Та й не треба це тобi знати, не твого розуму це справа. Звiсно, в листi, написаному нiбито твоiм сином – зрадником Батькiвщини Герасимом Амосовичем Дунцем…

– Як це «нiбито»?! – злякалася лiтня жiнка. – Що значить «нiбито»?..

– Кажу ж тобi, що нашi спецiалiсти вивчають це питання. Бо якщо подумати, то почерк можна i пiдробити. От ти можеш упiзнати почерк свого сина чи не можеш?

Мабуть, це був чи не найперший випадок в ii життi, коли Аглая по-справжньому пошкодувала, що не вмiе читати. Але ж, окрiм як збрехати, iй тепер нiчого не лишалося:

– Заслабла я на очi, нiчого вже не розберу, що то за почерк такий.

– Ну от, бачиш! А тепер уявiть: ти отримуеш такого листа, думаеш, що вiн вiд сина твого, читаеш – а там ворожа iнструкцiя зашифровна! Та й листа того не син твiй писав, а…

– А що ж iз Гарасем моiм?!

– Та хтозна!!! Може, це вiн листа писав, а може, й не вiн. А може, то й не лист зовсiм, а iнструкцiя… Ну нiчого, розберемося.

– То що ж там з Гарасем?..

– Кажу тобi востанне: облиште цю слизьку тему! Розшифруемо – вiддамо тобi листа, не розшифруемо – так i буде. І годi менi тут!

– А-а-а… фотографiя як же?.. Ну хоч би фотокартку…

– Картка теж непроста, вона з фотоапарату «Kodak». А там штука така, що тiльки навiв камеру, клацнув – а з неi вже знiмок лiзе готовий, о!

– О-о-ой, яке ж воно!..

– Так, громадянко Дунець, не нашенська то технiка, а ворожа буржуйська. Вiд неi чого хочеш очiкувати можна. Тому i фотографiю ворожу ми тобi теж не вiддамо. І на цьому будемо вважати, що справу вирiшено.

– Вирiшено?!

– Так. Ти вiдповiла менi на все, про що я хотiв дiзнатись. Тому давай-но я тобi перепустку вiдмiчу i…

– Як-як?.. Пере?..

– Перепустку. Цидулку таку тобi черговий на входi мав виписати.

– Ах, цидулку!..

Аглая простягнула власниковi кабiнету перепустку, той проставив у нiй поточний час, черкнув витiюватий пiдпис i повернув цидулку вiдвiдувачцi:

– Все, вертайтеся у свою Бакоту й чекайте нового виклику.

– Як? Оце i все?..

– Так, громадянко Дунець, оце i все. Як закiнчимо з листом i з фотографiею цiею розбиратися – тебе знов викличуть. Тодi й продовжимо. А зараз полишiть кабiнет, будь ласка, менi працювати треба.


* * *

Знов опинившись на вулицi Шевченка, Аглая зупинилася просто посеред тротуару i стояла ще доволi довго. Вона нiяк не могла зрозумiти, навiщо ii викликали до райцентру. Невже тiльки для того, аби розпитати, коли востанне бачилася з Гарасем та Надiйкою i який рейвах зчинився у Бакотi, коли поштарка принесла туди повiстку райуправлiння КДБ? Невже тiльки щоб формально повiдомити про надходження адресованого iй листа з Канади i продемонструвати з дистанцii витягнутоi руки дивне фото старшенького, його дружини та iхнього дитинчати?!

Аглая i справдi губилася у численних, але безплiдних здогадах.




1979. П’ятий свiдок








Село Княжичi, Киiвщина, 4:08 ранку 17 лютого 1979 року


Вiн прокинувся безмежно щасливим. Такого з ним не бувало вже давно! До чого ж доброю була ця iдея – перебратися сюди, у батькiвську хату. Нехай навiть тимчасово… А можливо, й нi?! Можливо. Все можливо!.. Адже головне було в тому, щоб опинитися у батькiвськiй хатi сьогоднi – перед настанням дня, в який йому виповнюеться 37 рокiв. І вiн опинився!..

Феодосiй повiльно сiв на саморобному лiжку, прислухався до легенького сопiння, що долинало вiд печi: тато й мама мирно спали. Ну то й нехай собi сплять! Коли ще селяниновi й виспатися, як не взимку, коли розвиднюеться пiзно, сутенiе рано, а земля-годувальниця скута лютим морозом?! Ось як зараз, в лютому. В той мiсяць, коли вiн з’явився на свiт.

– Лютий, лютий, лютий, лютий… – зашепотiв вiн ледь чутно. Так тихо зашепотiв, щоб не розбудити батькiв. Але шепочучи, увесь час прискорював темп, отож поступово багаторазово повторюване слово злилося в одне суцiльне звукосполучення:

– Лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий…

Поступово початковий i кiнцевий склади помiнялися мiсцями:

– Тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю-тий-лю…

Тепер вiн уповiльнив темп повторення, тодi коловорот звукiв розраявся, нарештi розкривши справжне, iстинне й непiдробне значення назви останнього зимового мiсяця:

– Ти й лю… Ти й лю… Ти й лю… Ти й Лю… Ти й Лю… Ти й Лю…

Що таке «лю»? Хто така… або хто такий?! Нагадуе щось китайське. Ім’я або прiзвище. Аби розкрити й цю загадку, Феодосiй знов зашепотiв:

– Лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю-лю… ЮлЮ-ЮлЮ-ЮлЮ- ЮлЮ… Лю-йу-лю-йу-лю-йу-лю-йу-лю-йу…

Оскiльки нiчого путящого на думку так i не спало, вiн вирiшив «покружляти в коловоротi» це слово трохи згодом, а поки що повернутися до вiдкриття, зробленого щойно увi снi. Тому дуже обережно пiдвiвся з лiжка, аби жодна його дощечка не крекнула, взувся у важкi зимовi чоботi, одягнув кожуха й вушанку. Намагаючись не рипiти дверима (добре, що по приiздi додому петлi щедро змастив!), прокрався на вулицю.

Небо! Глибоко-чорне, всiяне пригорщами зiрок небо!.. Такоi краси в мiстi не побачиш навiть найтемнiшоi ночi. Тiльки тут, у селi… В рiдному селi, де колись давно йому наснився чудернацький сон… Сон, про який маленький Федько нiкому-нiкому й нiколи-нiколи не розповiдав, вiдчуваючи, що до певного часу робити цього не слiд: бо не так зрозумiють! Хоча, здавалося б, чого ж не розповiсти?! Саме тодi вiн зламав лiву ногу, пiсля чого перелом усе нiяк не бажав загоюватися. Поклали хлопчика до лiкарнi на обстеження, отож довкола було безлiч вчених дядькiв i тiток, яким тiльки розкажи про побачене увi снi, як одразу ж!..

Федько не знав, що станеться одразу по тому, як вiн розповiсть про побачене. Але невiдомо з якоi причини не мiг зробити цього. Не мiг, та й усе!.. Хоч що завгодно роби – тiльки мовчи про побачене. Здавалось, ось-ось наважиться – але щоразу якiсь невiдомi невидимi сили збивали його з пантелику: то невидиме багряне крило, полум’янистим кантиком облямоване, перед очима промайне… то слова необхiднi кидаються врозтiч, немовби наляканi мишенята при появi кицьки… То се то те. Так Федько нiкому нiчого й не сказав.

Мовчав вiн i в подальшому. Мовчки очiкував, що ж станеться, коли ж невидима нiкому багряна крилата iстота залишить його у спокоi, коли припинить лякати такi необхiднi слова i вiн нарештi збереться з думками?! Й лише сьогоднi вночi, напередоднi свого 37-рiччя, уже дорослий Феодосiй несподiвано побачив… продовження того давнього сну.


* * *

Отож наснилося колись маленькому Федьковi, що на нього полюе весь бiлий свiт. Усе на нього полюе, все-все-все, що тiльки е довкола: i земля, й вода, i небо… i дерева, й будинки, i дорога пiд ногами… настiльна лампа, стiл, стiльцi, шибки у вiкнах, паркани, кватирки i дверi… звiрi й пташки, риби й комашки… Все-все-все! Вiд мiнiатюрного слимака, що повзе по травицi, до сонця, що видерлося в зенiт – кожна жива iстота чи неживий предмет тягнеться до нього й намагаеться всотати, розчинити в собi…

«Свiт ловив мене, та не спiймав!»[15 - Вiдомий вислiв Григорiя Сковороди.] – бринить простiр, а якiсь загадковi струни вiдгукуються у нього всерединi: «Не спiймав, не спiймав! І не спiймае!.. Й нехай навiть не розраховуе». Але ж до чого маленький Федько стомився, тiкаючи вiд землi й води, вiд дерев i будинкiв, вiд дверей i кватирки, вiд звiрiв та комах!.. Йому б зупинитися – тим паче що зламана нога все нiяк не загоюеться, все болить i болить, отож як вiн може на нiй тiкати й тiкати вiд настирливих переслiдувачiв, коли весь час лежить у лiкарнянiй палатi на лiжку?!

Хтозна, хтозна!..

Але надалi наснилося малому Федьковi, що раптом перестрiла його гiгантська зелена Жаба, яка запропонувала:

– А давай-но я тебе вiд Свiту сховаю!

– Ач яка хитра! – посмiхнувся малий у вiдповiдь. – Якщо ти мене сховаеш, тодi вийде, що ти мене таки упiймала. А я ж не такий дурний, аби пiддатися на цей твiй виверт!..

– Дурник ти малий! – розреготалася Жаба. – Рано чи пiзно ти стомишся, припиниш свою безглузду бiганину, тодi Свiт тебе i справдi упiймае. А я ж не увесь Свiт!.. Я всього лише Свiтова Жаба, отож тiльки я i можу врятувати тебе вiд Свiту!..

– Ага, нема дурних! – насмiшкувато вiдповiв Федько. – Не спiймаеш мене ти, не спiймае i весь свiт.

– А-а-а, та що там з тобою розмовляти, якщо ти власноi вигоди не бачиш?! – обурилася Жаба. А далi як стрибнула!.. Г-г-гам-м-м! І проковтнула Федька одним лише легеньким ковтком. Хлопчина не встиг геть нiчого второпати, як опинився всерединi цiеi Свiтовоi Жаби!

А там i справдi тепло, темно й затишно. Тiльки зiрочки високо в чорному небi палають – ось зовсiм як зараз!.. Бо всерединi тоi Жаби Свiтовоi виявилася чорна порожнеча, розсипами зiрочок прикрашена. От тiльки то не тi агресивнi зiрки були, що полювали на нього, а мирнi й сумирнi далекi-далекi свiтлячки. Ширяй у тiй порожнечi, скiльки душi наляканiй i втомленiй завгодно, – нiчого поганого з тобою не станеться! А земля i вода, дерева й будинки, дверi та кватирки, звiрi й комахи, якi лишилися iззовнi, так його i не упiймали, так нi з чим i лишилися.

Тодi маленький Федько подумки подякував Свiтовiй Жабi й заснув… увi снi при цьому лишаючись!..

Увi снi заснув – овва!..


* * *

А от засинаючи вчора ввечерi, напередоднi свого 37-рiччя, дорослий Феодосiй раптом знов прокинувся увi снi… всерединi тiеi самоi Свiтовоi Жаби, в якiй заснув колись у дитинствi, лежачи в лiкарнi з поламаною лiвою ногою, що нiяк не бажала загоюватися. Але цього разу, окрiм далеких свiтлячкових розсипiв зiрок, вiн побачив… якiсь вiкна!.. Озирнувся довкола, придивився якнайуважнiше…

І тодi лише зрозумiв, що всерединi Свiтовоi Жаби е не тiльки вiкна, але також недосяжно-високий сволок хати, стiни, дверi й земляна пiдлога, пiч, стiл i лави… Усе, як у батькiвськiй хатi в Княжичах – от тiльки нiкого з людей тут немае: нi тата Костянтина Кириловича, нi мами Тетяни Михайлiвни, нi братiв, нi сестри, нi дружини Анни, анi iхнiх дiточок.

Вiн був сам-один у тiй хатi, що мiстилася усерединi Свiтовоi Жаби.

А як визирнув у найближче вiконце… тодi взагалi зрозумiв те, що важко було збагнути: виявляеться, вiкна тiеi «внутрiшньоi хати» зовсiм нiякими були не вiкнами, а… його ж власними очима! Отож зовсiм не у Свiтовiй Жабi вiн сидiв, а… всерединi ВЛАСНОЇ ГОЛОВИ! Й дивився назовнi крiзь ВЛАСНІ ОЧІ! А там, назовнi, iще одна хата була… потiм ще й ще – немов у матрьошцi!.. Й виходило насамкiнець, що вiн – 37-рiчний художник Феодосiй Костянтинович Тетянич – вмiщуе у собi весь свiт з усiма далекими та близькими зiрками й галактиками, iз Сонцем, Землею та Мiсяцем! І сам на все це дивиться з власноi голови-хати, що перебувае у ще бiльшiй головi-хатi… потiм ще й ще – аж до останньоi найбiльшоi хати!

І все це е – НЕСКІНЧЕННІСТЬ!!!

От, власне, ця сама НЕСКІНЧЕННІСТЬ i стала найбiльшим вiдкриттям цiеi ночi! Оскiльки НЕСКІНЧЕННІСТЬ за вiкнами-очима першоi внутрiшньоi хати трансформувалась у БЕЗКІНЕЧНІСТЬ, БЕЗКІНЕЧНІСТЬ за вiкнами-очима другоi внутрiшньоi хати – у БЕЗМЕЖЖЯ… А це слово Феодосiй почав повторювати увi снi в режимi «коловороту»:

– Безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя!..

З ним на вустах i прокинувся.


* * *

І от тепер, опинившись посеред такоi самоi морозноi лютневоi ночi, якою була нiч його народження 37 рокiв тому, повторив цей «коловорот слiв»:

– Безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя-безмежжя!..

Спочатку повторював дедалi швидше:

– Безмежжябезмежжябезмежжябезмежжябезмежжя!..

Потiм уповiльнив темп, тодi фраза розкрилася прихованим своiм змiстом:

– Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!.. Без меж я!..

– Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!.. Я без меж!..

– Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!.. Жя без ме!..

– Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!.. Жябез ме!..

– Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!.. Жаба з ме!..

Ага-а-а!.. Ось вона – загадка Свiтовоi Жаби! Нарештi вдалося ii розгадати, бо фраза «Жаба з ме» не могла означати нiчого iншого, як «Жаба зi мною» або «Жаба – це я, я – це Свiтова Жаба, захована в собi, яка дивиться назовнi крiзь своi ж власнi очi-вiкна»!

Своею чергою оте БЕЗМЕЖЖЯ означало те саме, що i ФРІПУЛЬЯ – визначення, яке Феодосiй придумав для себе на Рiздво, вiдсвятковане в сiчнi: адже ФРІПУЛЬЯ означало одночасно i FREE PULSE – Вiльну Пульсацiю Всесвiту, i скорочення вiд фрази «Федя виРІшив Побавитися Удосталь з Любим Яблуком». Адже Всесвiт можна було уявити не тiльки Свiтовою Жабою, але й гарненьким наливним Свiтовим Яблуком, яке тримаеш на долонi, немов звичайний плiд, – а воно ж незвичайне яке!..

Отож сьогоднi, в нiч його народження, коло нарештi замкнулося: Безмежжя виявилося Свiтовою Жабою, яка надiйно сховала маленького Федька iще в дитинствi, а також це обернулося вже дорослою знахiдкою Феодосiя – FREE PULSE, або Фрiпулья, або Свiтове Яблуко!.. Виходить, вiн скрiзь i всюди, вiн не тiльки у Безмежному Свiтi, вiн – це i е Безмежний Свiт, живий, теплий, пульсуючий i… вiльний!.. Безкiнечно вiльний!..

І до чого ж добре було стояти отак на свiжому морозному повiтрi пiд усiяним мiрiадами зiрочок чорним небесним склепiнням i вiдчувати себе Нескiнченнiстю!.. Кращого подарунку на свiй день народження не вiдшукаеш, скiльки б не шукав!




Камера попереднього ув’язнення, Лук’янiвська в’язниця, Киiв, ранок 8 березня 1979 року


Огидно зарипiла заслiнка на залiзних дверях камери, вiдкрилося вiконце «годiвнички», звiдки пролунало:

– З сьогоднiшнiм святом вас не вiтаю, але за жрачкою пiдходь по одному!

– Громадянине начальнику, так у нас же ж тут самi лише мужики… – почав було веселим тоном писар[16 - Те саме, що й рiзник – кишеньковий злодiй, який розрiзае одяг або сумку жертви за допомогою монети з нагостреними краями або шматка леза.] на прiзвисько Цвiркун, однак хтось iз бiльш серйозних злодiiв вмить приструнив його коротким:

– Заткни пельку.

Пiсля цього мешканцi камери почали один за одним мовчки пiдходити до дверей i передавати в «годiвничку» алюмiнiеву миску з кухликом, отримуючи назад порцiю пригорiлоi кашi, кавалок хлiбу й порцiю рiдини невизначеного кольору, яка мала символiзувати чай. Роздача снiданку тривала буденно, без жодних несподiванок, як раптом з-за дверей пролунало:

– Затриманий Бердник! А тобi що, особливе запрошення потрiбне?

Худорлявий, iнтелiгентого вигляду чоловiк, який нерухомо сидiв на нарах, навiть бровою не повiв, а лише продовжував ледь чутно, самими лише губами нашiптувати пiсню:

Вiвцi моi, вiвцi,
Вiвцi та й отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане?..

Не дивно, що за дверима почали сердитися:

– Затриманий Бердник, нумо ходи сюди за снiданком!..

Але той продовжував шепоти:

Гей-гей, ду-ду-ду-ду,
Як мене не стане, гей-гей…

– Я кому сказав?! – гримнули з-за дверей.

Цього разу iнтелiгентний чоловiк мовив рiвним голосом:

– Якщо я затриманий, то скажiть спочатку, за що саме мене затримали.

– Сам знаеш, за що!

– Не знаю. Про причину менi нiхто нiчого не повiдомляв.

– Ах ти ж паскуда така!..

– І доки менi не пояснять причину затримання, я голодуватиму.

За дверима помовчали трохи, потiм спитали загрозливо:

– Ти прогулянки в карцер добиваесся, падла?! Чи, може, хочеш, аби тебе нагодували примусово?..

Вiдповiдi затриманий не дав, тодi за дверима пробурмотiли:

– Ну, диви менi…

Пiсля чого годiвничка зачинилася, i з коридора долинули глухi кроки та шурхiт колес вiзка, який штовхали до наступноi камери. Іншi затриманi увесь цей час продовжували розмiрено поглинати тюремний снiданок, постукуючи ложками об миски i, здавалося б, не звертаючи найменшоi уваги на словесну перепалку. Що ж до затриманого Бердника, то вiн продовжував нашiптувати гуцульську пiсню, як нi в чому не бувало:

Гей, пасiться, вiвцi,
Де високi гори,
Я ж пiду до Ксенi,
Де чорнii брови!
Гей-гей, ду-ду-ду-ду,
Де чорнii брови, гей-гей…

То була знаменита пiсня! Подорожуючи Алтаем у далекому вже 1962 роцi (подумати тiльки, бiльш нiж пiвтора десятилiття минуло вiдтодi), Олесь Павлович виношував божевiльний план: перейшовши Тянь-Шань, спробувати втекти до Індii, якою вiн так захоплювався!.. Хтозна, як далеко вдалось би пройти, якби вiн наважився на цю подорож. Хтозна, чи можна було реалiзувати цей божевiльний план у принципi. Найшвидше втiкача-невдаху спiймали б прикордонники. А ще ймовiрнiше, вiн зiрвався б у якусь ущелину чи загинув би в iнший спосiб, так i не дiставшись мети.

У будь-якому разi перевiряти це не довелося, бо, увiмкнувши якось пiзно ввечерi (майже вночi) радiоприймач, вiн почув iз нього «Вiвцi моi, вiвцi…» у виконаннi Дмитра Гнатюка. Це було щось неймовiрне! Справдi, яким дивом мiг невеличкий транзисторний приймач вихопити аж на Алтайському високогiр’i гуцульську пiсню, мiсце якоi було десь у Карпатах – за тисячi кiлометрiв звiдти?! Але ж вихопив… А може, то Говерла якимсь надприродним чином вирiшила поспiлкуватися з Белухою[17 - Найвища (4506 м) гора Алтаю, що вiнчае Катунський хребет.] й заразом застерегти украiнського блудного сина вiд згубноi подорожi?..

Тож до Індii Олесь Павлович так i не вирушив, натомiсть повернувся з подорожi на рiдну землю. Знов-таки немов у пiснi:

Сама Ксеня вийшла,
Файна моя чiчка,
Просидiв я з нею
До темноi нiчки!
Гей-гей, ду-ду-ду-ду,
До темноi нiчки, гей-гей…

Отак вiн i лишився вдома, через що написав кiлька вартих уваги повiстей i романiв, якi в iншому разi навряд чи з’явилися б на свiт. Також вiн не долучився б до заснування Украiнськоi Гельсiнкськоi групи, не написав би нi Меморандум iнiцiативноi ради альтернативноi еволюцii, нi Манiфест Украiнського Правозахисного Руху, анi вiдкритого листа до Комiтету Органiзацii Об’еднаних Нацiй у справах захисту прав i свобод людини. Невiдомо, коли та в якому виглядi виникла б у нього iдея Украiнськоi Духовноi Республiки… Можливо, всього цього з ним би загалом не сталося!

Щоправда, тодi б вiн також не голодував би сьогоднi тут – у камерi попереднього ув’язнення Лук’янiвськоi тюрми… Але як не крути, а воно того варто! Олесь Павлович знав, що це його мiсiя. Саме його, а не чиясь iще – бо iнший на його мiсцi просто б не впорався, десь схибив, щось би не так зробив. Лишалося добровiльно, без найменшого зовнiшнього примусу взвалити на плечi цей тягар i нести, нести, нести, скiльки сил вистачить…

А мае ж вистачити! Вiн же з роду ковалiв. Так само, до речi, як i Іван Франко, якому юний Олесь присвятив один з перших своiх вiршiв, що його напередоднi вiйни опублiкувала газета «На змiну». Загальновiдомо, що свiточ нацii бачив себе Каменярем, який разом з товаришами завзято лупае, трощить скелю. Син коваля Франко виконував належну йому мiсiю все життя, так само i йому – синовi й онуковi коваля Берднику – належало виконувати свою мiсiю, пасти свою отару! Бо iнакше:

Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане?..
Отож-бо, що нiхто, окрiм нього!..

– А знаете, як насправдi брежневськi книжки[18 - Мемуари Генерального секретаря ЦК КПРС Леонiда Брежнева попервах складалися з трьох книг: «Мала Земля», «Вiдродження» й «Цiлина» (насправдi над мемуарами працювала група професiйних журналiстiв). Трилогiя вперше побачила свiт у журналi «Новий свiт» в 1978 роцi, надалi видавалася як окремими книгами, так i единим томом. Уже пiсля смертi товариша Брежнева у тому ж таки «Новому свiтi» у 1982–1983 роках були оприлюдненi ще 5 мемуарних книжок Генсека: «Життя по заводському гудку», «Почуття Батькiвщини», «Молдавська весна», «Космiчний Жовтень» i «Слово про комунiстiв». Улiтку 1987 року мемуари Брежнева вилучили з книгарень i списали на макулатуру.] називаються? – раптом спитав хтось iз верхньоi шконки, що знаходилася бiля вiкна. На цей закид не зреагував нiхто: адже всi розумiли, що розповiдати полiтичнi анекдоти у КПЗ може виключно провокатор.

– Не знаете? Ну, то «Малая Земля» насправдi називаеться «Мало земли», «Возрождение» – «Возражение», а «Целина» – «Цель иная». Ось так!

Уся камера продовжувала вперто мовчати, лише ложки так само розмiрено стукотiли об миски.

– А-а-а, нема у вас почуття гумору!.. – з розчаруванням повiдомили з верхньоi шконки бiля вiкна. Олесь же Павлович подумав, що лякати його карцером та iншими тюремними жахалками так само безглуздо, як i провокувати дешевими полiтичними анекдотами. Нехай цим лякають когось iншого! Менш впертого, який не сидiв iще жодного дня!

Натомiсть Олесь Павлович вiдмотав свiй перший строк iще за сталiнських часiв. А тому знав, як добре думаеться в карцерi, коли нiхто зi спiвкамерникiв тобi не заважае. А якi прекраснi сюжети спадають на думку пiд час перебування на самотi – овва!.. Отже, його карцером не залякаеш.




Лондон, вечiр 12 червня 1979 року


– Анатолю, а може, все ж таки поiдемо до лiкарнi?

Незважаючи на пiтьму, було видно, що Йоланта[19 - Друга дружина Анатолiя Кузнецова, полька за походженням.] завмерла бiля канапи чоловiка, неусвiдомленим жестом благально склавши долоню до долонi. Немовби молиться… От навiщо, га?!

– Нi-нi, не треба. Не переймайся, прошу.

– Але ж ти…

– Завтра я пiду на радiо[20 - Проживаючи на емiграцii в Лондонi, Анатолiй Кузнецов з осенi 1972 року працював у Лондонському корпунктi Радiо «Свобода», беручи участь у програмi «Письменники бiля мiкрофону».], ось побачиш.

– У такому станi?!

– Я прекрасно почуваюся, облиш.

– Прекрасно, еге ж!.. Розповiси це комусь iншому, тiльки не власнiй дружинi. А мене не пiддуриш, я тебе вiдчуваю, як нiхто iнший у свiтi.

– Нiхто, окрiм мами.

– Мама твоя далеко в Росii, в Киевi. А я тут.

– І все ж таки завтра я пiду на радiо. Попрацюю, бо з цими серцевими нападами страшенно скучив за роботою.

– Отже, в лiкарню не поiдемо?

– Лiкарня скасовуеться.

– Невже?! Ти добре подумав?

– Так, добре. А тепер дай-но менi вiдпочити.

– Але ж ти хочеш…

– Хочу, моя Йоланточко, дуже хочу!

– Тодi треба показатися лiкаревi.

– Нi, не треба. Все буде чудово i без його участi.

Дружина тихесенько зiтхнула, покiрно схиливши голову, пiшла до дверей, однак на порозi затрималася, озирнулась i мовила:

– Якщо чогось потребуватимеш, поклич мене, я негайно…

– Все буде добре, Йоланточко, не переймайся. Добранiч.

– Добранiч, Анатолю, мiй любий.

Ну, от i все.

Спочатку вiн прислухався до тихесеньких крокiв дружини, що вiддалялися. Потiм перевернувся на спину, заплющив очi й спробував заснути. Проте не змiг, як не старався.

«Але ж ти хочеш…» – мовила Йоланта. Вiн не дав дружинi договорити, прекрасно розумiючи, до чого вона веде: «Але ж ти хочеш зустрiти свое п’ятдесятирiччя! Знаю, що хочеш!.. Ой, до чого ж хочеш». А до п’ятдесятирiччя iще два мiсяцi з хвостиком прожити треба. А тут цi серцевi напади. Напад за нападом, напад за нападом…

Цiкаво, це у нього вiкове чи-и-и… не вiкове?! З одного боку, дiд Федiр Власович з бабкою Марфою Юхимiвною прожили достатньо довго, та й матусенька у Киевi жива, хоч i не зовсiм вже здорова, – але то вiкове. Куди ж це годиться, щоб дiти ранiше вiд батькiв помирали?! Нiкуди не годиться! Отож нема чого вигадувати. П’ять десяткiв рокiв – це не вiк, а серце…

Ну так, минулоi осенi у нього не простий iнфаркт стався, тодi навiть до клiнiчноi смертi дiйшло. Тим не менш, з того свiту його витягли! Хiба ж дарма вiн стiльки часу на лiкарняному лiжку провалявся?! Що ж до весняного рецидиву, коли вiн вийшов на радiо буквально на кiлька днiв… Ну, а хiба при iнфарктi рецидивiв бути не може?! Ще й як може.

З iншого боку, невiдомо, як склалася доля тата Василя, який пiшов з iхньоi сiм’i iще напередоднi вiйни. Коли виникла загроза захоплення Киева фашистами, матуся надсилала йому в Горький телеграми зi слiзними благаннями про прихисток. Тато не вiдповiв – але чому? Можливо, пiшов на фронт. Можливо, давно вже зник у ГУЛАГу. А як раптом помер?.. Отже, теперiшнi проблеми з серцем, цiлком можливо, передалися йому вiд тата Василя, чие прiзвище вiн намагався забути[21 - Є вiдомостi, що, отримавши полiтичний притулок на Заходi, письменник вiдмовився вiд прiзвища Кузнецов i просив вважати його «просто Анатолiем».].

А може, тато тут нi до чого. Подейкують, е така отрута пролонгованоi дii: напоять тебе чаем чи кавою або намастять якийсь предмет, якого ти часто торкаешся, i за кiлька мiсяцiв у тебе iнфаркт чи iнсульт стаеться! Й нiкому нiчого не доведеш. Але тодi це означае, що на нього полюють агенти КДБ. Звiсно, втечi сюди, до Великоi Британii, йому не пробачили. Тим паче у творче вiдрядження до Лондона у далекому 1969 роцi вiн виiхав нiбито заради збирання й вивчення матерiалiв про ІІ з’iзд РСДРП, але натомiсть попросив полiтичного притулку. До речi, сталося це рiвно десять рокiв тому, напередоднi його сорокарiччя!

Ох, щось неладно з цими круглими датами!..

А й справдi, вiн уже, вважай, цiле десятилiття тут прожив. І за цей час, мiж iншим, нiчого нового в планi лiтератури так i не зробив. Навiть не дописав той роман, який розпочав iще напередоднi втечi. Усе на радiо та й на радiо… А роман не йде та й не йде, хоч плач!..

Звiсно, усе це можна пояснити проблемами аклiматизацii в Лондонi. Щоб спокiйно творити, письменниковi особливий настрiй потрiбен. А Лондон – це тобi не Тула й не Киiв. Тут атмосфера геть iнша, отож i не пишеться.

Тим не менш злi язики вже давно плiткували, що «просто Анатоль» (як вiн просив називати себе тут, на емiграцii) насправдi нiчого не писав. Що всi опублiкованi твори, вiд окремих оповiдань та повiстi «Продовження легенди» до романа-документа «Бабин Яр», лише публiкувалися вiд iменi вiдповiдального секретаря Тульського вiддiлення Спiлки письменникiв СРСР Анатолiя Кузнецова, тодi як насправдi все це накропали таемнi «лiтературнi негри», утримуванi КДБ в надiйному мiсцi.

Отож другим його палким бажанням, за силою рiвним бажанню вiдсвяткувати п’ятдесятирiччя, було завершити нарештi роман «Тейч файв». Тодi нiякий Амальрiк[22 - Андрiй Амальрiк (1938–1980) – радянський дисидент, письменник i публiцист. У «Вiдкритому листi А. Кузнецову» вiд 1 листопада 1969 ро- ку засудив останнього за вимушену спiвпрацю з КДБ.] не засудить його… Нi-нi, звiсно ж, до плiток про таемних «лiтнегрiв» шановний Олексiй Олексiйович не мае жодного стосунку! Просто iншi недоброзичливцi, прочитавши його вiдкритого листа, зробили хибнi висновки. А мiж тим «просто Анатоль» усе ще не втратив бажання до лiтературноi творчостi! Йому б iще трохи пожити тут, трохи краще аклiматизуватися… Тодi вiн усiм покаже, всiм доведе, що здатен не тiльки в ефiрi Радiо «Свобода» вiщати перед мiкрофоном!

Бо iнакше що пiсля нього залишиться?! Повiстi «Продовження легенди» та «У себе вдома», роман-документ «Бабин Яр», декiлька оповiдань – i все?! Це замало, до чого ж замало!..

Ну гаразд, годi вже мiзки сушити над рiзними неприемними речами. Спати треба: лiкарi стверджують, що вчасний i здоровий сон для тих, хто мае серцевi хвороби, – це найголовнiший засiб лiкування. Тому – спати, спати, спати!.. А як вiдсвяткуе вiн п’ятдесятилiття, так i допише «Тейч файв». А потiм iще щось створить. П’ятдесят рокiв – це не вiк для чоловiка. Все у нього ще попереду. Все разом з Йолантою!..


* * *

З цiею думкою «просто Анатоль» нарештi заснув. На свое нещастя, вiн не знав, що не доживе до наступного дня – середи, 13 червня 1979 року…




Володимирський кафедральний собор, Киiв, 8 липня 1979 року


Лiтнi канiкули були в самому розпалi, проте не для нього: треба було тричi на тиждень займатися з репетиторами – двiчi з математиком, один раз – iз фiзиком. Ну так, понад усе у свiтi Спартак бажав стати прозаiком-фантастом… Проте мама Гатя була категоричною: «Ми з татом цiеi твоеi забаганки не пiдтримаемо. Ким завгодно, тiльки не письменником! Ти ж не хочеш бути таким посмiховиськом, як наш далекий родич Додiк Грiнбаум?..»

Довелося вирiшувати, до якого конкретно вишу вступати. Оскiльки, на думку мами Гатi, «справжнiй чоловiк мусить розумiтися на залiзяччi», а тато Андрiй полюбляв згадувати, як в армii поiв «хорошу людину» – товариша майора Осьмiнiна – чистим спиртом iз заповiтноi канiстри, було зрозумiло, що виш матиме технiчний профiль. Батьки навiть уточнили, чи згоден Спартак вивчитися на iнженера? Оскiльки пiдлiтковi було байдуже, з яких життевих позицiй торувати стежину в лiтературу, вiн з ентузiазмом погодився. Перебравши всi можливi варiанти, сiмейна нарада зупинилася на Киiвському полiтехнiчному iнститутi. Пiдлiтка КПІ приваблював давньою iсторiею, в якiй фiгурували великий хiмiк Менделеев, великий авiаконструктор Сiкорський i великий ракетний конструктор Корольов. Що ж до тата з мамою, то вони зайвий раз порадiли, до чого слухняного синочка виростили.

Втiм, не можна сказати, що все складалося аж надто добре. Звiсно, Спартак закiнчував кожен клас iз похвальною грамотою, й нiщо не заважало повторити цей успiх пiд час випуску. Це давало право на золоту медаль, а якщо медалiсти здавали перший вступний iспит на «вiдмiнно», то вiд подальших звiльнялися й зараховувалися на стацiонар. Однак саме цього року рiдну школу № 20 перенесли на Оболонь, отож на останнiй навчальний рiк трое вчителiв та весь iхнiй клас, профiльований за спецiалiзацiею «програмiст-обчислювач (машиннi мови ALGOL, FORTRAN)», перейшли до подiльськоi школи № 17. Але ж як тамтешнi вчителi поставляться до «чужинцiв»?! Хтозна, хтозна…

На тiй-таки сiмейнiй нарадi було вирiшено, що мама Гатя влаштуеться на додатковi пiдробiтки прибиральницею, а на вирученi кошти Спартаковi наймуть двох репетиторiв: математика – щоб у разi отримання золотоi медалi пiдлiток мав усi шанси скласти на «вiдмiнно» единий iспит (письмову математику), фiзика – про всяк випадок… якщо таки доведеться здавати решту iспитiв. Мама Гатя i справдi влаштувалася вечiрньою прибиральницею, Спартак же тричi на тиждень вiдвiдував додатковi заняття з двома репетиторами.

Це дуже виснажувало, отож, зважаючи на необхiднiсть розслабитись бодай на деньок, сьогоднi зранку пiдлiток замiсив трохи прiсного тiста з анiсовими краплями, прихопив вудку, кукан i навiдався до найкращого друга Мар’яна з пропозицiею пiти на набережну Днiпра. Якщо добре клюватиме, там можна було наловити не на одну сковорiдку верховодок i красноперок, а якщо вже зовсiм пощастить – то й плоскирок. Втiм, Марек поманив товариша на балкон, а там, стишивши голос, спитав:

– Чуеш, таке дiло… Ти пам’ятаеш, як колись у молодших класах за «Червону руту» перед усiма заступився?

– Маеш на увазi, коли Йоська Гороховський з Данькою Красноштаном?..

– Ну так! Тебе ж Йоська тодi кастетом у скроню шандарахнув.

– Не кастетом, а свинцевим битком.

– Отже, пам’ятаеш…

– Ще б пак! Я ж тодi до лiкарнi зi струсом мозку загув.

– Ну так, загув… А нашу розмову пiсля того пригадати можеш?

– Про те, хто насправдi викривляе тексти украiнських пiсень?

– Ага! Ти тодi сказав… – тут Марек зовсiм збився на шепiт: – Ти сказав, що це все, мовляв, робота КДБ, а такi дурбелики, як Йоська з Данькою, все це просто повторюють. Пам’ятаеш?

Спартак мовчки кивнув.

– Ну отож. То знаеш, я тобi не повiрив… а зараз вiрю.

– З чого б це? – пiдлiток аж очима заклiпав вiд несподiванки.

– Ти знаеш, що Івасюк повiсився?! Ну-у-у, той композитор, хто «Червону руту» написав…

– Що-о-о?!

Отакоi! За всiма клопотами, пов’язаними з додатковими заняттями тричi на тиждень, Спартак навiть телевiзор майже не дивився, часописи й тi читав вкрай нерегулярно. А тут така новина!..

– Газети про це ще мiсяць тому написали. Ти що, хiба не знав?!

– Та у мене ж репетитори… Математика й фiзика.

– Але це ще не все.

– А що iще?

– Я чув, як вчора тiтка Еля розповiдала моiй мамi, буцiмто Івасюк не сам повiсився, а нiбито його повiсили. Бо там усе вкрай пiдозрiдо вигля…

– Що-о-о?! Що ти таке?..

– Та тихiше ти!

Марек зиркнув у балконнi дверi, перевiряючи, чи не чуе хто iхньоi розмови, i знов зашепотiв:

– Тiтка Еля сказала, що там усе вкрай пiдозрiло виглядае. Що дуже схоже на те, що його спочатку вбили, а потiм мертве тiло повiсили посеред лiсу. І головне, про що шепочуться, – що зробило це Ка-Де-Бе… Тому я й подумав: ти у нас Професор, тобi виднiше. Отож ти все ще тодi правильно зрозумiв. А я, дурень такий, не повiрив тобi. А це i справдi робота Ка-Де-Бе, отакоi!..

Ясна рiч, що пiсля почутого рибалити зовсiм розхотiлося. Аби вдома не виникало зайвих запитань, Спартак залишив вудку, кукан i тiсто вдома у Чмутiв, пообiцявши, що забере рибальське причандалля ввечерi. Сам же поiхав у зовсiм неочiкуване для себе мiсце – до Володимирського собору.

Нi-нi, Спартак не був хрещеним. Бiльше того, батьки все життя виховували його в атеiстичному дусi. Та вiн знав, що маму Гатю свого часу самовiльно, без дозволу ii родини, охрестила куховарка Алевтина. А коли краiною гримiла «справа лiкарiв-отруювачiв» та прабабусю Юдiф Бенцiонiвну запроторили через це до Лук’янiвки – прадiдусь Арон Маркович вiдвiв тодi ще школярку Агату в родину священника Глаголева, яка прихистила еврейську дiвчинку. А ще мама завжди дуже тепло вiдгукувалася про свою однокласницю Машуню – дочку Глаголевих.

Зважаючи на все це, коли життя складалося зовсiм вже нестерпно, мама Гатя заiжджала до Володимирського собору, щоб заради недосяжноi мети поставити Боговi свiчку. Це ставалося, наприклад, коли треба було здавати якийсь «непiдйомний» iспит в Наргоспi[23 - Киiвський iнститут народного господарства, нинi – Киiвський нацiональний економiчний унiверситет iм. Вадима Гетьмана.] або коли Спартак тяжко хворiв. До речi, перш нiж брати синовi репетиторiв, ставила свiчку також. Дiзнавшись про таке, тато Андрiй лише скрушно зiтхав i цокав язиком. Спартак дивувався, нащо всi цi обряди, якщо Бога не iснуе?! А мама вiдповiдала:

– Бог, синку – вiн в душi мае бути. І щоб людина була хороша, от що головне! А е Бог чи нема… Нiхто цього насправдi не знае, тому моя свiчка не завадить. Гiрше в усякому разi не буде. А менi спокiйнiше.

Ясна рiч, нi ставити свiчку, анi молитися за упокiй душi композитора Івасюка пiдлiток не збирався. Не розумiвся вiн на цьому – то навiщо?.. І звiсно ж, Спартак не боявся. Вiн колись власноруч убив свiй Страх i перестав боятися будь-чого. Та це не означало, що вiн втратив пильнiсть та обережнiсть. Навпаки! Отож зараз треба заспокоiтися, а вже потiм, маючи холодну голову, оцiнити ситуацiю, прорахувати наперед варiанти…

Володимирський собор пiдходить для цього iдеально. По-перше, храм розташований на мальовничому бульварi Шевченка. По-друге, тамтешнi чудовi розписи виконували видатнi художники Васнецов, Врубель та iншi. Це остаточно вирiшило справу.

До собору дiстався без проблем. На той час служба вже скiнчилася, храм спорожнiв, а надраенi до блиску переноснi латуннi стовпчики на пiдставках, з’еднанi мiж собою багряними мотузками, загороджували доступ до олтара i бiчних придiлiв, залишаючи у розпорядженнi вiдвiдувачiв зовсiм невеликий майданчик бiля входу. Втiм, Спартаковi вистачило й цього. Зупинившись навпроти входу, вiн прикипiв поглядом до фрески Страшного суду…

Як раптом думки про пiдозрiло померлого композитора Івасюка розвiялися, iх же заступив несподiваний спогад про те, що вiн так i не довiв до пуття дуже важливу рiч. Чорнi хмари, на яких юрмилися судимi грiшники, виразно нагадали про стiну огидного чорного мулу, що неслася з вустя Бабиного Яру на знавiснiлий вiд переляку натовп вранцi 13 березня 1961 року. Спартак повторював перед сном почутi вiд дорослих розповiдi про Куренiвську трагедiю так часто, що ця картина, здавалося, могла померти тiльки разом з ним.

Тим не менш, поки що йому вдалося викликати на вiдвертiсть лише чотирьох дорослих. Це мало, дуже мало… Отож пiдлiток заприсягнувся сам перед собою, що не припинить шукати свiдкiв тих подiй, аж доки не закiнчить школу. Але натомiсть вiн по макiвку занурився у посилене вивчення математики й фiзики, на iнше ж не вiдволiкався. Зокрема й на пошук свiдкiв! Поки що iх було четверо: перша – мама Гатя, друга – колишня киянка, а нинiшня запорiжчанка, яка вiдпочивала у Кирилiвцi на Азовському морi, третiм став учитель Микола Семенович на прiзвисько Рюрик, четвертим – сторож човнярськоi станцii на Трухановому островi, де зберiгався спортiнвентар секцii академiчного веслування.

Всi iншi говорити про тi далекi подii вiдмовлялися. Навiть його рiдна тiтка Лiда. Навiть смiливиця тiтка Еля – подруга мами друга Марека. Навiть вчителька Ганна Михайлiвна – захисниця мами Гатi!.. І багато хто ще.

Однак попри всi доводи здорового глузду, Спартак сподiвався вiдшукати ще й п’ятого свiдка. Тодi цей свiдок додасть до загальноi картини якiсь деталi, проiгнорованi iншими! Та й число 5 – дуже добре i правильне, бо стiльки ж пальцiв на руцi… А якщо всiх знайдених свiдкiв на одного менше?.. Нi-нi, десь-таки мае знайтися ще один смiливий дорослий!

От тiльки де саме шукати цього смiливця?..

Пiдлiтковi раптом стало дуже сумно i якось незатишно. Тi нещаснi кияни – такi самi, як вiн, як його батьки та знайомi, загинули лютою смертю, захлинувшись топким смердючим мулом, таким же чорним, як намальованi на стiнах собору хмари, на яких юрмилися грiшники. Вони потребували лише одного – щоб живi згадали про iхнi муки. Спартак сам, добровiльно вирiшив зiбрати вiдомостi про ту трагедiю, заради цього навiть вбив свiй Страх…

І що ж?! Виявляеться, перше-лiпше егоiстичне бажання – повправлятися в точних науках заради вступу до КПІ – змусило його припинити пошуки. Егоiст вiн, жалюгiдний егоiст!.. Бо хто ж iще розпитае переляканих дорослих про трагедiю, як не вiн?

А може, у 1968 роцi хлопець все ж не добив остаточно свiй Страх?! Отож тепер вiн по-справжньому злякався… А звiстка про смерть композитора Івасюка взяла та й виявила цей переляк.

Отже, вiн не герой?! Вiн усе ж таки боягуз i не здатен вирости достойним свого прадiда, якого незнайомi люди називали святим. Боягуз, боягуз…

Але ж КДБ таки справдi вбило композитора Івасюка за його пiсню! То що ним керуе: недобитий Страх – чи все ж таки роками вироблена обережнiсть?.. Може, це просто знак долi. Йому просто треба все наново зважити, прорахувати варiанти, обрати новий напрям пошукiв…

– Чадо!

А може, пошуки все ж таки варто припинити?..

– Чадо, храм невдовзi зачиняеться.

– Га?..

Спартак озирнувся й побачив за огорожею позаду себе якогось ченця… чи не ченця?! Гм-м-м… Шкода, що вiн не розбираеться в iхнiх святих чинах, бо улюблена «розумна» атеiстична книжечка «По ту сторону тайны» не мае вiдповiдних iлюстрацiй. Треба на майбутне подумати, як заповнити такий очевидний пробiл у знаннях.

– Повторюю: ми невдовзi зачиняемося. Якщо тобi щось треба – кажи або роби зараз. Якщо ж просто так стоiш… Перед вечiрньою службою храм потрiбно прибрати, у нас дiють певнi правила.

– Та у мене, знаете… – почав Спартак, як раптом заткнувся на напiвсловi й розгублено спитав: – Батюшко… чи я не знаю, як там до вас звертатися?..

– Диякон Агапiт.

– Ну-у-у, гаразд… хай буде диякон. Так.

– Я не розумiю, чадо…

– Перепрошую, а ви тут давно?

– В храмi? Зранку, власне.

– Та нi, не сьогоднi, а загалом… Рокiв одинадцять-дванадцять тому…

– О-о-о, та на той час я ще в семiнарii навчався.

– Точно! Мама менi саме так i сказала: це семiнарист.

– Мама?.. Наскiльки я зрозумiв, це про твою матiр йдеться, чадо?

– Про мою. Агатою ii звуть. Але це тут нi до чого. Просто мама тодi в храм цей заiхала свiчку поставити, я з нею разом був. І я вас пам’ятаю. Оце…

І Спартак обережно вказав на лiву щоку диякона та додав коротко:

– Родимка тут у вас.

– Гм-м-м… Ач, куди загилив, – мугикнув той. – Хтозна, що там було дванадцять рокiв тому… Навiщо тобi в минулому порпатися? Я тебе, чадо, про теперiшне запитую: про що ти зараз дiзнатися хочеш? Не дванадцять рокiв тому й не десять, а зараз.

Цi слова так iдеально вiдповiдали думкам Спартака, що вiн не втримався й запитав вiдверто:

– Минуле не дае менi спокою, батюшко, бо ще ранiше – цiлих… м-м-м… вiсiмнадцять рокiв тут, у Киевi на Куренiвцi, сталася жахлива трагедiя. На людей зiйшов сель, було багато загиблих.

– Що-о-о?! – диякон помiтно здригнувся й чомусь мимовiльно озирнувся навсiбiч. – Ти мене ще бiльше здивував, чадо. То стверджуеш, нiбито пам’ятаеш мене через родимку на щоцi, а тепер заводиш мову про загиблих на Куренiвцi. Ти тодi, мабуть…

– На той час я ще навiть не народився.

– Отож яке тобi дiло до цих подiй?

– Розумiете, батюшко… Тодi мiй дiдусь Самсон мало не загинув, – пiдлiток кивнув на зображення Страшного суду й пояснив: – Отож i розпитую кого тiльки можна про той сель. І зараз також на фреску дивився, дивився, а тут ви пiдiйшли. Отож я й вирiшив: якщо вас тут, у соборi цьому, колись давно бачив, раптом ви i про Куренiвську трагедiю щось знаете? Бо люди бояться про неi говорити… але ж раптом?..

– Ти дiдуся свого любиш, мабуть?

– Так, люблю. Себто любив… бо вiн давно вже помер.

– Це не мае значення, чадо. Оскiльки ти живий, то любиш. Любиш, доки живеш. Живеш з любов’ю до свого дiдуся. Так, чадо?

– Так, батюшко.

– А ти хрещений?

– Нi. Але хiба нехрещенi любити не можуть?

– Гм-гм-м… Можуть, звiсно. Любов, чадо, це Боже почуття, любов’ю надiлене кожне людське серце…

Диякон трохи помовчав i додав:

– Гаразд. Поки що вийди на вулицю i зачекай хвилин двадцять. У мене тут ще деякi справи е, але як розберуся з усiма, тодi й поговоримо.

– То невже ви розповiсте?..

Спартак не наважувався повiрити, що так несподiвано вiдшукав п’ятого свiдка. Бо якщо так… тодi це точно недарма! Це знак долi!..

– Сказав же, що поговоримо, тож поговоримо, – завiрив диякон i додав: – Того понедiлка, коли на Куренiвку зiйшов сель, я був у Кирилiвськiй церквi, як-от ти зараз тут…

– У Кирилiвськiй церквi! – не стримав вигуку Спартак. – Та це ж на узвишшi просто над тим самим перехрестям!.. Над трамвайним депо, над лiкарнею, над стадiоном!..

– А тому маю, що тобi розповiсти, чадо. Але поки що вийди з храму. Виходь i чекай мене надворi. Чекай.

І диякон коротко кивнув на пiдтвердження своiх слiв.




Аеропорт «Бориспiль», Киiвщина, кiнець липня 1979 року


Перше кохання приходить раптово i йде геть так само раптово, як правило, не прощаючись, залишаючи в душi або важку в’язку гидоту, або глибоку кровоточиву рану. Потiм таких ран буде ще багацько, але саме перша запам’ятаеться надовго, iнодi на все життя. Запам’ятаеться саме тому, що вона перша – до того ще незвiдана, а тому багато чим загадкова.


* * *

Минулого лiта Гелену Сергiiвну запросили попрацювати з ветеранами вiйни у санаторii, розташованому в Пущi-Водицi. Природно, вона вирiшила взяти з собою сина: «Чого тобi в задушливому мiстi сидiти? Там сосновий лiс, чисте повiтря. Одне слово – курортна зона».

Але Валерка без Гертруди iхати не захотiв. Враховуючи високу посаду Гелени Сергiiвни, з тим, щоб прихопити ще й ii, проблем не виникло. У санаторii все було просто чудово. Одна бiда: пiсля найменшого дощика з’являлися цiлi хмари комарiв, якi буквально загризали нещасних ветеранiв. Отож не витримавши й тижня, Валерка i Гертруда повернулися назад у мiсто.

Гелена Сергiiвна лишилася працювати до кiнця лiтнього сезону, а повернувшись – через сина викликала на особисту розмову батькiв дiвчини, причому одразу ж обох. Спершу вони не зрозумiли, в чому рiч. Гелена Сергiiвна повторила запрошення, уточнивши лише, що йдеться про стан здоров’я Гертруди. І попросила прихопити з собою усi рентгенiвськi знiмки та результати аналiзiв, якi на той час збереглися. Тiльки тодi вони приiхали, дещо здивованi й напруженi.

– Я уважно спостерiгала за вашою дочкою увесь той час, поки вона перебувала в санаторii, – почала Гелена Сергiiвна, – й помiтила дещо.

– Що саме? – здивувалася мати дiвчини.

– Заждiть, будь ласка. Спочатку я хочу про дещо дiзнатися, а вже потiм…

Далi Гелена Сергiiвна довго розпитувала про ту давню аварiю, про найменшi подробицi лiкування. Уважно переглянула кожну рентгенiвську плiвку, прогорнула сторiнку за сторiнкою iсторiю хвороби. Лише тодi подiлилася спостереженням, що не викликало здивування… принаймнi попервах:

– Ви знаете, пiсля першого ж дощу я помiтила подряпини на ногах вашоi Гертруди. Спитала, що це i звiдки? Й вона вiдповiла, що ii накусали комарi.

– Ну то й що? – не зрозумiла мати дiвчини. – Чого такого дивного в тому, що комарi такi кусючi?

– Дивно те, що ваша дiвчина поскаржилася на свербiж пiсля укусiв.

– І що з того? – у свою чергу запитав батько Гертруди.

– А те, що, маючи такi травми, ваша дочка не повинна вiдчувати своiх нiг. Загалом не повинна.

– Ви певнi?!

– Авжеж певна! Тому я продовжила розпитувати. Тодi ваша дочка зiзналася, що за пару мiсяцiв до поiздки в санаторiй ii вжалила оса, i вона знов-таки вiдчула свербiж! Не одразу й не дуже сильний – але вiдчула!..

– Оса вжалила?.. – батьки перезирнулися, пiсля чого мати пригадала: – А й справдi, було таке. Але я, знаете, не надала значення…

– А треба було надати! – сердито хитнула головою Гелена Сергiiвна. – Бо схоже, що вашiй дiвчинцi варто пройти обстеження. А якщо все пiдтвердиться – тодi треба готуватися до операцii.

– Невже ж наша дiвчинка знову ходитиме?! О-о-ой!..

Їi мати розридалася. Попри те, що вони були розлученi, батько Гертруди кинувся заспокоювати колишню дружину з усiею нiжнiстю, на яку тiльки був здатен. Дивлячись на них, Гелена Сергiiвна мовила стримано:

– Поки не пройдено обстеження, говорити про щось занадто рано. Тим не менш повторюю: якщо моi припущення справдяться… Все може бути.


* * *

Восени i на початку зими Гертрудi зробили декiлька операцiй. Але надалi iй була потрiбна хороша реабiлiтацiя. Хтось потайки шепнув батьковi, що найкраще пройти реабiлiтацiю в Ізраiлi – мовляв, там навiть мертвих на ноги поставити можуть…

Чути це було дуже дивно, оскiльки Ізраiль не просто вважався розплiдником шкiдливоi сiонiстичноi iдеологii та осередком мiжнародного iмперiалiзму на Близькому Сходi. На теренах СРСР не бракувало тих, кого за сталiнських часiв iменували «безрiдними космополiтами» – всi вони тiльки i мрiяли, як би вибратися на «iсторичну батькiвщину». А iх, вiдповiдно, не випускали. Тодi як же випустять iх?..

Однак батька Гертруди запевнили, що все склалося, як у жартiвливiй пiснi Висоцького «Мишко Шифман»: в Ізраiль не пускають саме тих, у кого «п’ята графа», а всiх iнших – просто залюбки! Особливо на реабiлiтацiю пiсля складних операцiй. Щоправда, послуги клiнiки коштуватимуть достатньо дорого… Та й «пiдмазати» потрiбним людям доведеться – ну-у-у, не без того… Нарештi, летiти доведеться через Вiдень, оскiльки прямих рейсiв з Киева до Тель-Авiва немае.

Та у будь-якому разi вiдмiнна реабiлiтацiя варта усiх тих зусиль i незручностей! Батько вiдповiв, що нiяких грошей не пошкодуе, а якщо треба – то вiн знайде, у кого позичити. Тiльки б Гертруда одужала!..

Напередоднi Мiднародного жiночого дня ii вiдправили до Вiдня. Втративши можливiсть бачитися з дiвчиною, Валерка вiдверто занудьгував. Вiн дуже схуд i водночас помiтно витягнувся. І майже щодня писав Гертрудi дуже емоцiйнi листи. Попервах вона вiдповiдала на кожен, потiм вiдповiдi стали приходити дедалi рiдше. Дiвчина скаржилася на брак часу i на необхiднiсть ретельно виконувати всi приписи лiкарiв. Нарештi повiдомила, що по завершеннi реабiлiтацii так чи iнакше повернеться додому – тодi вони й побачаться наживо. Пiсля чого загалом припинила вiдповiдати.

Валерка мало не плакав вiд розпачу, але поступово змирився…

І ось одного разу пiзно вночi у них пролунав телефонний дзвiнок. Тато був у черговому рейсi, мама вже спала. Валерка, який сидiв на кухнi й перечитував «Острiв скарбiв» Стiвенсона, вiдклав книжку, зняв слухавку… І мало не пiдстрибнув вiд захвату, почувши дзвiнкий дiвочий голос:

– Я повертаюся завтра, рейс о сiмнадцятiй тридцять з Вiдня.

Одразу пiсля цього залунали короткi гудки, проте юнак пiзнав цей голос. Не мiг не пiзнати, не мiг нiзащо!..

До Борисполя вiн примчав о третiй годинi дня. Увесь той час, що лишався до омрiяноi зустрiчi, простояв на балконi другого поверху, ловлячи поглядом контури лiтакiв, що з’являлися спочатку далеко-далеко, потiм збiльшувалися, збiльшувалися… Із завмиранням серця уявляв, як проходитиме iхня зустрiч, що скаже вiн, що вiдповiсть вона!..

Але все це було марно. До зали прийому пасажирiв разом з iншими увiйшла зовсiм незнайома дiвчина – висока, довгонога i засмагла. Нiжно поцiлувала матiр, стримано – батька. І навiть татового шофера Сашу чмокнула в щiчку…

Натомiсть Валерцi тiльки недбало тицьнула руку. Потiм усе сiмейство Левкунiв всiлося в автiвку i поiхало до Киева, а розгубленого юнака нiхто навiть не запросив анi приеднатися до них, анi зайти якось потiм у гостi. Гертруда просто забула його, як забула свое калiцтво, свiй бiль i хворобу. Тепер вона жила iншим – оновленим життям. І схоже, що в цьому новому життi Валерцi мiсця не було…




Костопiль, пiзнiй вечiр 28 грудня 1979 року


Коли в дверi постукали сусiди, Генрик Вiтольдович немовби вiдчув, хто i з якого приводу може потурбувати iх зараз, а тому негайно скочив з-за столу, ретельно запахнув поли старенького, мiсцями потертого халату й кинувся вiдчиняти. Зi спальнi долинув слабкий голос дружини:

– Генрику, поквапся! А раптом це?..

– Та бiжу вже, Грасю, бiжу!

Клацнула засувка, i вiн побачив на порозi схвильовану сусiдку, яка без найменшого зволiкання випалила:

– Термез[24 - Найпiвденнiше мiсто Узбекистану, адмiнiстративний центр Сурхандар’iнськоi областi. Пiд час Афганськоi кампанii 1979–1989 рокiв – важлива радянська вiйськова база. Зокрема, для забезпечення армiйських потреб у Термезi були побудованi вiйськовий аеродром та автомобiльно-залiзничний мiст через Амудар’ю («Мiст Дружби»).] вас викликае! Швидше…

Не минуло й пiвхвилини, як Генрик Вiтольдович уже викрикував у мiкрофон слухавки, перiодично дмухаючи в нього:

– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, це ти?! Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Тебе не чути абсолютно!..

А все це через жахливу, нiякими зрозумiлими причинами не пояснювану впертiсть единого iхнього синочка. Попервах зростав вiн жвавим i задерикуватим, навiть потроху намагався командувати старшою сестричкою, що викликало у всього сiмейства лише веселий смiх. Навчаючись у першому класi, перебивався з «трiйок» на «двiйки», а якщо приносив у щоденнику «четвiрку», то це було справжнiм святом. Коротше кажучи, зiрок з неба не хапав i нiяких особливих надiй не подавав.

Вихованням сина займалася переважно мама Грася – в тому сенсi, щоб уроки перевiрити та за викликом класноi керiвницi сходити до школи на бесiду. А вже ввечерi Генрик Вiтольдович, прийшовши з райхарчокомбiнату, де працював майстром у мармеладному цеху, додавав вiд себе порцiю «ременяки» – бiльшу чи меншу, залежно вiд ступеня важкостi вчительських скарг.

Зважаючи на подiбнi «досягнення», у будь-якi перспективи маленького Владька серйозно не вiрив нiхто, окрiм хiба що дiда, який жив за три вулицi вiд iхнього будинку. Старий Вiтольд намагався вплинути на ситуацiю в оригiнальний спосiб: урочисто присягнувся, що подаруе онуковi бувалий, але все ще повною мiрою робочий наган, принесений з вiйни, – якщо тiльки хлопчик переконливо доведе, що гiдний такоi нагороди!.. Батьки аж нiяк не зрадiли дiдовiй обiцянцi, оскiльки до сiмейства Нiдзелiнських почали доходити непевнi чутки, нiбито iхнiй шибеник зв’язався з мiсцевою шпаною. Щоб остаточно покотитися пiд укiс, бракувало тiльки власного пiстолета, люблячим дiдусем подарованого…

Як раптом з малим сталося щось незрозумiле: одного разу вiн повернувся додому не ввечерi, а пiзньоi серпневоi ночi та ще й у брудному подраному одязi. Про те, що з ним сталося, мовчав не гiрше вiд героя-партизана на гестапiвському допитi. Призначену батьком порцiю «ременяки» прийняв з дуже пiдозрiлою покiрнiстю. Невдовзi Генрику Вiтольдовичу хтось натякнув: мовляв, ваш малий зовсiм з котушок злетiв – зi шпаною розсварився, натомiсть з безхатьком зв’язався!..

Костопiль – мiсто невелике, тут всi усе про всiх знають. Отож невдовзi пiдтвердилося: Владька справдi неодноразово бачили в компанii колишнього сторожа склотарного заводу, а тепер пияка i безхатька на прiзвисько Бокал-Бобокал. І не оминути б малому за це розправи… Проте дивна рiч: Генрик Вiтольдович хапався за «ременяку» дедалi рiдше, оскiльки у другому класi синок перебивався вже з трiйок на четвiрки, у третьому класi вийшов у «твердi хорошисти», а надалi в його щоденнику зачастили п’ятiрки.

– Отак вона дiе, ця чудiвна сила «ременяки»! – торжествував набундючений Генрик Вiтольдович i незмiнно додавав: – Е-е-ех-х-х, знали б ви, до чого нещадно свого часу шмагав мене дiд Вiтольд… І погляньте на результат: я вже не майстер, а цiлий начальник мармеладного цеху! А там дивись – i в замдиректори нашого заводу продтоварiв виб’юся. А може, i в директори, хтозна?!

Вислуховуючи це, дружина Грася лише вiдверталася i тим самим ховала поблажливу посмiшку. Що ж до дiда Вiтольда, то якось вiн запросив сина в гостi, а тодi вручив йому невеличкий пакунок зi словами:

– Як онучок себе проявить, передаси йому це. Я ж бо обiцяв.

Справдi, дiд не дожив до того щасливого дня, коли юний Владислав виборов на обласнiй учнiвськiй спартакiадi «бронзу» з кульовоi стрiльби з дрiбнокалiберноi гвинтiвки. Отож обiцяний дiдусем фронтовий наган йому вручив батько, при цьому не впустив шансу зауважити:

– Дарма мiй старий так вчинив, ой дарма! Це дiдусiв пiстолет, а не наш. Тому його треба або до мiлiцii здати, або бойок сточити. Інакше за зберiгання зброi… сам розумiеш – вже не маленький.

– Не треба наган здавати, не треба також i бойок сточувати, – тихо, але твердо заперечив Владислав. – Нехай лишаеться у такому самому виглядi, як його дiд з вiйни принiс.

– Чи ти певен в тому, синку?

– Так, тату, певен. Сховай це, доки я з армii повернуся, а тодi вже сам вирiшу, що з дiдовим дарунком робити.

– Але ж за це кримiнальна стаття!.. За грати сiсти можна!..

– Не бiйся, тату, нiчого не станеться.

– А як дiльничний iнспектор з обшуком зайде?

– Якщо пiстолет сховати добре, то нiхто нiчого не знайде. А дiльничному скажеш, що дiд пiстолет десь викинув перед смертю. В Замчисько кинув, просто у воду! А де саме, ти не знаеш. От i все.

– Ти певен, синку?

– Так, певен.

Довелось зробити, як просив Владислав. У його кiмнатi стояв холодильник, який вiдсунули убiк, вирiзали на цiй дiлянцi частину однiеi з мостин – тут i обладнали схованку для нагана. Потiм повернули холодильник на мiсце… Вийшло надiйнiше, нiж у сейфi, пожартував Владислав. При цьому його очi якось дивно сяйнули…

По закiнченнi школи юнак знов-таки повiвся дивно: на вiдмiну вiд переважноi бiльшостi товаришiв, про вступ до будь-якого вишу навiть не думав, «вiдкосити» вiд армii теж не намагався – навпаки, пiшов служити охоче, немовби нiяких iнших варiантiв зовсiм не iснувало. Бiльше того, по закiнченнi строковоi служби завiтав до Костополя тiльки для того, аби розписатися з колишньою своею однокласницею Нелькою. А потiм, замiсть пишного весiлля влаштувавши скромну святкову вечерю для двох сiмей, молодята повернулися до Туркестанського вiйськового округу в мiсто Термез – туди, де Владислав залишився снайпером на надстрокову вiйськову службу. Звiдти тепер i телефонували…

– Ал-льо-о-о!.. Ал-льо-о-о!.. Це Термез?! Ал-льо-о-о!.. Владько, я тебе досi не чую!.. – продовжував викрикувати у мiкрофон слухавки Генрик Вiтольдович. Як раптом з навушника рiзко нявкнув високий дiвочий голос:

– Ал-льо-о-о, Костопiль, говорiть!

Й одразу:

– Тату, драстуй! Ти один чи з мамою?

– Драстуй, синку! – Генрик Вiтольдович щосили стиснув слухавку. – Я сам, мамi зле зробилося, вона лежить… Як ти там?!

– Отже, телевiзор ви дивитеся, – спокiйно мовив на iншому кiнцi дроту Владислав. Було зрозумiло, що вони обидва змушенi говорити не прямо, а лише натяками, iнакше б телефонiстка у будь-який момент роз’еднала надмiрно балакучих родичiв, пославшись на поганий зв’язок. Втiм, з одного-единого натяку про телевiзор i без того все було зрозумiло: в Афганiстанi сталися «вiдомi подii», внаслiдок потужноi хвилi праведного народного гнiву афганський лiдер Амiн разом з поплiчниками постав перед справедливим народним судом i був страчений. А товариш Бабрак Кармаль у зверненнi до афганського народу проголосив «другий етап революцii».

А головне – обмежений контингент радянських вiйськ перетнув афганський кордон. З метою надання iнтернацiональноi допомоги братньому афганському народу. При цьому узбецьке мiстечко Термез було одним з пунктiв, звiдки висувалися нашi вiйська…

– Ти ще телефонуватимеш, синку?.. – обережно спитав Генрик Вiтольдович. – Бо якщо так, то я пiдготовлю маму…

– Навряд чи телефонуватиму. Мене вiдпустили подзвонити лише сьогоднi. Зглянулись… на мамине самопочуття.

Це означало, що…

– Коли твоя черга, синку?.. – голос батька мимоволi здригнувся.

– Не знаю, – Владислав говорив спокiйно i впевнено. – А якби i знав, то не мав би права говорити. Сам розумiеш…

– Так, розумiю, синку.

– Ну, тож поцiлуй маму замiсть мене i скажи, щоб не хвилювалася надмiрно. Все буде добре.

– Синку, але ж ваше становище тепер змiнилося!..

– Я вже не маленький, – обрiзав Владислав, – тож хвилюватися не варто. І останне, що я хотiв сказати: Нелька до вас скоро повернеться.

– Нелька?!

– Ну так! Що ж iй тут однiй робити? Сам подумай.

Ну так, звичайно: син тепер в Афганiстанi служитиме, отож невiстка повернеться додому. Все правильно.

– Приймiть ii. Нехай живе в моiй кiмнатi, де зараз вiтальня.

– Звiсно, синку! Про що мова?! Приймемо!..

– Дякую, тату.

– Синку, а чи розкаже вона?..

Однак у слухавцi негайно нявкнув високий дiвочий голос:

– Костопiль, Костопiль, кiнець зв’язку, роз’едную.

І безнадiйнi короткi гудки.

«Навiть попрощатися по-людськи не дали!» – роздратовано подумав Генрик Вiтольдович, вiшаючи слухавку на телефон. Потiм подякував сусiдцi за оперативний виклик i пiшов втiшати дружину, яка лежала на iхньому диванi, уражена нападом жахливого головного болю.




1980. 29-й панфiловець








Будинок по вул. Боричiв Тiк, № 30, вечiр 21 червня 1980 року


Скидалося на те, що вони помiнялися ролями не тiльки на сьогоднi, але принаймнi на пару-трiйку найближчих днiв. Усе ж таки товариш Мориченков був на п’ять рокiв старшим вiд дружини й до того ж присвятив усе свое життя нестримнiй та завзятiй боротьбi за побудову розвиненого соцiалiзму в СРСР. Щоправда, не всього Радянського Союзу, а лише Подiльського району столицi Украiнськоi РСР – древнього мiста Киева… Тим не менш сили вiддав усi до останньоi крапельки, а тому здоров’я у нього було вже далеко не те, що в молодi роки: то нирки ниють, то печiнка кам’янiе, то селезiнка… то пiдшлункова… то ноги, то хребет… Коротше, болячок – повний букет!

Але сьогоднi мiсце на «хворобливiй» кушетцi справедливо зайняла Тамара Антипiвна. Ще б пак: давно вона не зазнавала подiбноi поразки! Зле iй стало ще вдень на Червонiй площi. Перебуваючи у натовпi почесних гостей праворуч вiд трибуни, лiтня вчителька намагалася не слухати розкотистоi промови, що лунала з розвiшаних на стовпах динамiкiв:

– Сьогоднi до вас прикута увага всiх жителiв нашого старого i водночас вiчно юного Подолу, оскiльки ви – його окраса i гордiсть, ви той самий молодий цвiт, який невдовзi дасть плоди у найрiзноманiтнiших галузях народного господарства: у промисловостi та в сiльському господарствi, в науцi й технiцi, в культурi та мистецтвi. Протягом десяти шкiльних рокiв ви незмiнно демонстрували найвищi результати у навчаннi та зразкову поведiнку i як цiлком закономiрний результат отримуете першу вашу нагороду – шкiльну золоту медаль. Несiть же й надалi з гiднiстю та гордiстю високе звання вiдмiнника-медалiста, будьте зразковими в усьому…

Щоправда, зовсiм не слова цiкавили Тамару Антипiвну. Вiдшукавши затуманеним поглядом одного з медалiстiв – випускника середньоi школи № 17 Спартака Андрiйовича Сивака, вона вже не втрачала з поля зору цього трохи незграбного вайлуватого «головастика», попри лiтню спеку нарядженого у свiтло-сiрий костюм-трiйку, надраенi до блиску черевики, крохмальну бiлу сорочку й iдеально зав’язану темно-синю краватку. Шкода, що ii очi ледь не луснули вiд напруги, коли разом з iншими юнаками та дiвчатами ненависний вискочень пiднявся на трибуну, отримав належну йому медальку вiд одного з керманичiв Подiльського району i завмер поруч iз ним. Потiм не хто-небудь, а сам Юрiй Гуляев[25 - Юрiй Гуляев – росiйський та украiнський спiвак (1930–1986), лiричний баритон.], який приiхав з Москви до Киева на гастролi та люб’язно погодився взяти участь у сьогоднiшньому урочистому заходi, проспiвав на честь нагороджених знамениту пiсню:

Надо!
Надо!
Надо нам, ребята,
Жизнь красивую прожить.
Надо что-то важное, ребята,
В нашей жизни совершить!
Сама собою жизнь ведь не построится,
Вода под камушек не потечет.
Нам на достигнутом не успокоиться
И не снижать души своей полет!..

При цьому ненависний юнак стояв на сценi, мiцно стискаючи в правому кулацi щойно отриману нагороду, пильно придивлявся до видатного радянського спiвака i думав про щось свое… Думав… думав…

Скiльки Тамара Антипiвна могла пригадати, Спартак завжди про щось думав, навiть крокуючи шкiльним коридором чи роздивляючись навсiбiч. Складалося таке дивне враження, що у нього всерединi сидить хтось iнший – той, який живе самостiйним життям i завжди думае про щось свое! Вчителька дуже довго намагалась розiбратися, про що ж думае цей «дублер», однак за всi роки, доки навчала хлопця украiнськоi мови та лiтератури, так i не розiбралася в надрах хлоп’ячоi душi. Зрештою полишила цi намагання…

А дарма полишила, як виявилося! Якби вона тiльки знала, якби ж знала!..

Ну так, ось i все сiмейство зiбралося докупи. Нагородження завершилося, медалiсти спустилися зi сцени в натовп, динамiки розносили в повiтрi чергову урочисту промову. Спартак же пiдiйшов до батькiв. Очевидно, отой вусань, обличчя якого так i свiтиться гордiстю, – це батько юнака. Ну так, звiсно: адже золота медаль перекочувала до його рук. Тепер чоловiк гордо озираеться навсiбiч, немовби промовляючи: «Дивiться всi! Це мiй хлопчик заслужив». І важко сказати, що сяе яскравiше – золота медалька чи обличчя вусаня. А поруч з ним стоiть вона – та ненависна жiнка, яка ласкаво обiйняла нагородженого за плечi…

Так, це вона! Безумовно, вона!

Вiдчуваючи, що через слабкiсть у колiнах вона зараз може впасти, Тамара Антипiвна попленталася додому. Якщо дорогою траплялася паркова лавка, затiнена розкидистим гiллям липи чи каштану, лiтня вчителька сiдала й iнтенсивно обмахувалася невеликим носовичком. Отак, з перервами на перепочинки, i допленталася додому години за пiвтори, хоча йти було лише якихось неповних три квартали. А вже переступивши порiг власноi оселi, дала волю рясним сльозам та iншим ознакам iстерики. Потiм були «хвороблива» кушетка, оцтовий компрес на чолi та валер’янка – спочатку одна чашка, потiм друга… потiм корвалол…

А-а-а-а!.. І як же так сталося?..

– Щось тобi ще подати, Томусенько моя?.. – чоловiк схилився над нею й вiддано зазирав в обличчя.

– Компрес би перемiнити…

– Зараз. Я зараз, потерпи.

За кiлька хвилин висохлу вiд внутрiшнього жару ганчiрку замiнюе нова – вогка, дбайливо вимочена у розчинi оцту.

– Дякую…

– Щось iще?

– Так… Скажи, а лiкарi на совiсть спрацювали?

– Так, Томусенько, авжеж на совiсть! Ти ж знаеш, що головлiкар – то мiй давнiй товариш. Вiн усе зробив на совiсть, як я його просив.

– Але чому вiн бачив?! Як вiн мiг бачити, коли його очi тиждень заливали атропiном?! От як?! Як?

– Не знаю, Томусенько, не знаю, що й сказати…

– Але ж вiн таки бачив! Бо iнакше не змiг би пiдготуватися до iспитiв! Вiн же мусив завалити iсторiю та фiзику, бо не мiг нормально готуватися!!! Не мiг, якщо тiльки…

– Головлiкар завiрив, що все було зроблено як слiд, на совiсть.

– То як таке можливо?! Як заслiплений хлопчисько змiг пiдготуватися до двох чи не найважчих iспитiв?! Йому що, просто в мозок пiдручники запхали?! Вiн що – робот?! Жива електронна машина?!

– Я не знаю, Томусенько.

– І я не знаю. І це мене гризе, не дае спокою!..

– Може, тобi ще валер’яночки?..

– Гаразд, дай iще пiвтора десятка крапель. Але не бiльше, бо я вже й без того валер’янки цiеi видудлила…

– А може, коньячку?.. Це краще за валер’янку, повiр.

– Вiрю. Однак дай хоч трохи заспокоiтися, бо якщо вип’ю коньячку, то… Я просто не знаю, що тодi станеться!

– Ну гаразд, Томусенько, заспокойся. Буде тобi валер’янка, зараз буде.

І найгiрше в тому, що вона сама в усьому винна! Сама ж бо прогавила це нiкчемне замасковане жиденя!..

Усе життя i вона сама, i ii чоловiк, товариш Мориченков, викорчовували найрiзноманiтнiшу нечисть, паростки якоi пробивалися на здоровому тiлi Радянськоi Украiни… ну-у-у, або принаймнi на тiй дiлянцi цього тiла, що звалася Старим Подолом. Товариш Мориченков – у Подiльському райвиконкомi, вона – у середнiй школi № 20. І за мiсцем проживання, звiсно. Мабуть, саме з першоi подiльськоi квартири (ще комунальноi) вони почали, вчинивши справедливу розправу над сiмейством Федякiв – украiнських нацiоналюг та фашистських посiпак: тамтешня мамашка врештi-решт зiйшла в могилу, а непутящу курву Нiнку мiлiцiя заслала кудись у глибоку провiнцiю.

Жидам Тамара Антипiвна спуску теж не давала. Взяти хоча б Фрiду Оскарiвну Марголiну з ii iшемiею. Або цю ненависну бунтарку – Агату Литвак, якiй вона влiпила «трояк» з украiнськоi мови попри заступництво класноi керiвницi Ганни Михайлiвни. Мало би «трояк» i це приховане жиденя – Спартак Андрiйович Сивак… якби тiльки Тамара Антипiвна запiдозрила, хто його мамашка! Однак ця сволота Агата так жодного разу i не з’явилася у школi, доки там навчався Спартак. Бо навiщо батькам круглого вiдмiнника ходити до школи?! Дитина вчиться сама, без жодного примусу – ну, то нехай вчиться!.. Двiчi на рiк (на початку вересня i наприкiнцi травня) приходив на батькiвськi збори тато Андрiй Федорович (той самий щасливий вусань) – i цього вистачало.

То якби ж тiльки Тамара Антипiвна знала!.. Якби ж знала!..

Дiзналася вона про все рiвно рiк тому – причому вiд самого Спартака! Сталося це вже пiсля випускного вечора, коли всi оцiнки були виставленi, а похвальнi грамоти розданi. Бiльше того, вже було вiдомо, що середню школу № 20 переводять на Оболонь, у займану нею будiвлю переiжджае районний Дiм пiонерiв, а сама вчителька украiнськоi мови та лiтератури Мориченко йде на заслужений вiдпочинок. Отож саме тодi цей юнак i звернувся до неi:

– Ой, Тамаро Антипiвно, а чи можете уявити, що ви не тiльки мене, але й мою маму навчали украiнськоi мови й лiтератури?

– Що ти таке говориш? – здивувалась вона.

Тодi юнак i сповiстив пiднесено-радiсним тоном те, вiд чого вона ледь не впала на мiсцi:

– Пам’ятаете Агату Самсонiвну Литвак з випуску тисяча дев’ятсот шiстдесятого року? Оце i е моя мама, вiд неi вам велике вiтання. Коли я вчора сказав, що украiнську мову та лiтературу у мене викладали ви, мама менi розповiла, як ви навчали ii. Знаете, вона вам така вдячна, така вдячна!..

Нiхто не знае, яких зусиль коштувало Тамарi Антипiвнi не грохнутися непритомною там же на мiсцi, коли юнак фактично зiзнався в тому, що е брудним жидiвським вилупком – як i належить цьому нечистому племенi, гордовитим i надмiрно хвалькуватим. Утiм, зiбравши в кулак усi своi нерви, стара вчителька посмiхнулася судомно перекривленими губами й мовила:

– Агата Литвак?.. Агата Самсонiвна?.. Шiстдесятого року випуску?.. Авжеж пам’ятаю! Така розумна дiвчинка… Що ж, Спартаку, передавай iй вiтання вiд ii староi вчительки.

– Неодмiнно передам, – запевнив юнак.

Торiк пiсля останнього в ii життi випускного вечора Тамара Антипiвна влаштувала вдома iстерику майже такоi ж сили, як i цьогорiч. Нi, це ж треба: все життя вона методично «рiзала» всiм жиденятам оцiнки зi своiх профiльних предметiв – а тут як здрассе!.. Знайшовся, бачте, Спартак Андрiйович Сивак, який замаскувався так ретельно, що вона, така досвiдчена й нещадна, не розкусила його за всi роки. А тому щороку ставила зухвальцевi п’ятiрку за п’ятiркою. А вiн iще знущався з неi…

Авжеж знущався! Тамара Антипiвна iз запiзненням зрозумiла всi його витiвки, озираючись назад.

Наприклад, у шостому класi навеснi дiти писали твiр на «весняну» тему, що формулювалася як «Шпаки прилетiли». Отож усi шестикласники, скiльки iх було, назвали свiй твiр однаково: «Скворцi прилетiли». Чий зошит Тамара Антипiвна не вiдкривала – скрiзь стояло сакраментальне: «Скворцi прилетiли». Навiть у старости класу (i ще однiеi сьогоднiшньоi медалiстки) Нонни Дудченко було те саме: «Скворцi прилетiли»…

І тiльки один учень на весь клас хтозна-чому написав: «Шпаки прилетiли». І ясна рiч, цим учнем виявився не хто iнший, як Спартак Сивак!.. Коли на уроцi украiнськоi мови Тамара Антипiвна зачитала заголовок твору, то весь клас щиро смiявся, не зрозумiвши, що то за «шпаки» такi.

– Скажи, Спартаку, чому ти так назвав свiй твiр?

– Бо, наприклад, у водевiлi «Шельменко-денщик» обiгруеться та сама ситуацiя: молодий вояк Скворцов залицяеться до дочки пана Шпака, який не знае, що росiйський «скворец» i украiнський «шпак» – це одна пташка.

Тiльки тодi учнi припинили смiятися, а Тамара Антипiвна повiдомила, що п’ятiрку за твiр отримуе лише Спартак Сивак i бiльше нiхто. Та якби ж вона знала, що з неi знущаеться замасковане жиденя!.. А й справдi знущаеться – бо жиди не можуть знати украiнську мову!.. Не здатнi ii вивчити!..

Або iншим разом Спартак розмовляв зi своiм приятелем Мареком Чмутом, стоячи бiля столу вчительки, при цьому спитав:

– А чи знаеш ти, Мареку, як украiнською перекладаються «веснушки»?

Оскiльки хлопець не вiдповiв, то Тамара Антипiвна поспiшила вставити:

– Веснянки!

– О-о-ой, Тамаро Антипiвно!.. – обернувся до неi розгублений Спартак. – Я й не знав, що ви нас слухаете… Але веснянки – це ж украiнськi обрядовi пiснi, як i гаiвки… Отож щоб не плутатися, краще перекладати «веснушки» як «ластовиння».

– Ну так, так, «ластовиння»! Бо ж iснувало повiр’я, що ластiвки навеснi прилiтають i ластовиння з собою дiткам приносять, – викрутилася вчителька.

Спартак кивнув, вiдвернувся i продовжив розмову з товаришем. Тодi Тамара Антипiвна вважала це випадковiстю й тiльки пiсля випускного вечора 1979 року зрозумiла: Спартак знущався! Авжеж знущався!..

Ну, стривай же…

Багато мiсяцiв поспiль вона не мала спокою, шукаючи можливостi помститися хлопцевi за багаторiчнi знущання, за якi до того ж власноруч платила мерзотниковi суцiльними п’ятiрками з украiнськоi мови та лiтератури. Звiсно, разом з усiм своiм класом перейшовши навчатися на останнiй рiк до середньоi школи № 17, кляте жиденя самовпевнено вважало, що у староi вчительки-пенсiонерки руки занадто короткi, аби його дiстати. На перший погляд здавалося, що так воно i е… Тим паче чоловiк Тамари Антипiвни – товариш Мориченков – також вiдправився на заслужений вiдпочинок. Але мерзотник прорахувався, ще й як прорахувався!..

Стара вчителька уявляла, який гембель здiйнявся вдома у Сивакiв, коли кiлька тижнiв тому – на самому початку пiдготовки до випускних iспитiв – iм додому принесли повiстку iз Подiльського районного вiйськкомату. Це було тим бiльше дивно, позаяк весняний призов щойно скiнчився… Завiтавши до РВК, Спартак iз подивом дiзнався, що тамтешнiй лiкар-окулiст пiдозрюе, що юнак намагаеться «закосити» вiд армii, занижуючи показники зору: змiшаний астигматизм, 0,2–0,3 на праве око, 0,1–0,2 на лiве. І хоч як неборака благав окулiста, той лишався неухильним:

– Ти мусиш пройти невiдкладне обстеження. А те, що у тебе випускнi iспити, – це нiкого не колише: Батькiвщина-мати чекае вiд тебе виконання громадянського обов’язку, синку!.. А щоб пiти служити рядовим ненавченим, скласти всi випускнi iспити зовсiм не обов’язково. Запам’ятай, синку: до Афганiстану тебе заберуть навiть з усiма двiйками в дипломi, га-га-га-а-а!..

Отак i сталося, що у розпал випускних iспитiв Спартака ушпиталили до районноi лiкарнi за направленням Подiльського РВК, маючи на метi ретельне дослiдження сiткiвки обох очей i подальше спростування дiагнозу окулiста. Для цього йому в очi капали атропiн – тричi на день протягом цiлого тижня. В результатi такоi процедури очнi зiницi переставали реагувати на найяскравiше свiтло, через що окулiст дiставав змогу ретельно вивчити сiткiвку очей. А потiм протягом другого тижня очi поступово, внаслiдок природного вимивання атропiну, приходили до норми.

Отже, протягом двох тижнiв юнак не мiг нормально бачити через те, що бiльш-менш яскраве свiтло спричиняло нестерпний бiль очам. До того ж атропiн не давав кришталикам ока фокусувати зiр – отже, цiлих два тижнi поспiль Спартак гарантовано не мiг читати. На довершення всiх бiд, юнака помiстили на вiльне мiсце у «ветеранську» палату, розташовану на пiвденному боцi лiкарняного корпусу. Таким чином протягом дня вiн перебував у примiщеннi, буквально наповненому яскравим сонячним сяйвом.

Чи мiг вiн хоч якось читати?! Головлiкар гарантував своему давньому приятелевi – товаришу Мориченкову: нi, не мiг! У жодному разi! Справдi, Спартак цiлий день тiльки те й робив, що лежав пiд вiкном у яскраво осяянiй палатi, примотавши нитками до скельцiв окулярiв картоннi кружечки й у такий спосiб сяк-так захищаючи очi вiд нестерпного болю. Єдине, що насторожувало, це шкiльнi пiдручники то з iсторii, то з фiзики, якi медсестри перiодично знаходили в його лiжку. От тiльки пiдручники цi виявлялися у юнака пiд подушкою, i цю забаганку вiн пояснював просто:

– Коли я лежу головою на пiдручниках, знання самi просотуються через подушку менi в мозок. Будь ласка, не чiпайте мене: ви ж не гiрше вiд мене знаете, що читати я не можу, – бо очi рiже вiд болю!.. Будь ласка…

Головлiкар районноi лiкарнi повiдомляв те саме:

– Перекажи Тамарi Антипiвнi, що обстежуваний Сивак Спартак Андрiйович зараз слiпий, що твiй крiт. Нехай заспокоiться.

Те саме казав i окулiст Подiльського райвiйськкомату: «Людина, якiй тричi на день капають в очi атропiн, читати не здатна нi пiд яким виглядом, нехай Тамара Антипiвна заспокоiться. Ми свою справу знаемо».

Тим не менш за час обстеження двiчi ставалося диво: в день чергового iспиту ненависна Агата Самсонiвна Сивак (у дiвоцтвi Литвак) приiжджала до лiкарнi, пiсля вранiшнього закапування атропiну в очi сина писала розписку, потiм допомагала юнаковi вдягтися, заради захисту вiд прямого сонячного промiння зав’язувала йому хусткою очi й виводила з лiкарнi, мiцно тримаючи за руку. Потiм повiльно вела на «пуще-водицький» трамвай, i вони вiдбували до школи. При цьому було очевидно, що хлопець йде за мамою, немов за поводирем, – отже, таки справдi нiчого не бачить…

Але як тодi пояснити, що вiн успiшно склав обидва випускнi iспити, що припали на перiод ушпиталення, – як iсторiю, так i фiзику?! Як вiн примудрявся готуватись до iспитiв, лежачи пiд вiкном у просякнутiй сонячним сяйвом палатi?! Хто йому читав шкiльнi пiдручники, якщо сусiди по палатi – «дiди» – мали за плечима у кращому разi довоенну «семирiчку», батьки були на роботi, а однокласники готувалися до iспитiв кожен у себе вдома?! Чи знання i справдi просотувалися Спартаковi просто в мозок через подушку?! Може, вiн зовсiм i не жартував?..

У будь-якому разi сталося неможливе: попри посилену тижневу «атропiнiзацiю» очей i наступний тиждень релаксацii, ненависне жиденя примудрилося скласти на вiдмiнно iсторiю з фiзикою. Пiсля чого лiкарi були змушенi вiдпустити юнака з пiдтвердженим дiагнозом «змiшаний астигматизм». Це вiдкривало йому прямий шлях до золотоi медалi, яку Спартак i отримав сьогоднi. Що ж до Тамари Антипiвни, то бiдолашнiй лишалося мучитись найгiршими здогадами. Адже вона знала: якщо бодай за одним представником нечестивого племенi не додивитися – це лайно обов’яково напаскудить так, що мало не видасться нiкому!

Бiда станеться через усе це. Ох, i станеться ж якась бiда!.. Як не крути, а тепер цiеi бiди вже нiчого не вiдверне.




Середня школа № 17, Киiв, нiч з 21-го на 22 червня 1980 року


– Ну i що ти там принiс?

– «Портяночки»[26 - «Портянка» – портвейн (жарг.).] нуль-сiм.

– А що, горiлку слабо було заради друзiв?..

– Нiчого не слабо. Я б для вас!.. Особливо для тебе, Валерко.

– Ну, то в чiм же рiч?!

– Та нам ще ж до ранку гуляти! А я не хочу, щоб хтось iз нас виконав гасло лiсорубiв i «врiзав дуба ранiше строку».

– Ач жартiвник!.. Нiхто не «врiже дуба» вiд ста сiмдесяти грамiв.

– Я ж фiгурально!.. Коротше, хлопцi: приходьте до мене додому в понедiлок, тодi буде вам усе: i горiлка, й закусь. Гарантую!

– Як сьогоднi?

– Валерко, сьогоднi я всього лише обiцяв за золоту медаль виставитися – отож i виставляюся. Але так, щоб вчителi нiчого не пронюхали.

– Пхе! «Портяночкою»… Чого ти боiшся? Нам вже атестати на руки видали, тепер нiхто нiчого…

– Усе ще може бути, повiр менi й потерпи лише одну добу.

– Знаеш, випускний вечiр бувае раз у життi!..

– Отож я й хочу, щоб у нас все пройшло добре. А в понедiлок буде далi.

– Гаразд, Валерко, давай не дивитися в зуби дарованому коню, – втрутився Марек. – Якщо Спартак сказав, що в понедiлок буде продовження, – отже, буде. Я його на кiлька рокiв довше знаю, нiж ти.

– Отже, вирiшено?

– Отже, вирiшено.

– Ну добре, давай вже свою «портяночку».

Спартак розстiбнув жилетку, запустив руки за спину й витягнув з-за брючного ременя 0,7-лiтрову пляшку «Приморського» портвейну.

– Гм-м-м… А ззовнi й не здогадаешся, що у тебе за спиною.

– Це мене тато навчив ховати, – посмiхнувся Спартак. – Каже, що роботяги так пляшки навiть через заводську прохiдну носять. Та от вам: я щойно з директрисою нiс до носу зiштовхнувся, й вона нiчого не запiдозрила!

– Ну ти й конспiратор. А штопор?..

– Штопор за Мареком. Принiс?..

Мар’ян витягнув з кишенi брюк складаний ножик:

– Ось, вiдкорковуйте. Тiльки чим ми «полiрнемося»?

– Бовтушкою, – Валерка витягнув з внутрiшньоi пiджачноi кишенi 100-грамовий коньячний «мерзавчик», заповнений жовтавою рiдиною.

– І що воно таке?

– Олiя з яечними жовками, сiллю й перцем.

– А подiе?..

– Мiй тато принципово не п’е, але колись лiтав з екiпажем п’яничок. То вони отакою бовтушкою полiрувалися. Нiбито допомагало, а у пiлотiв знаеш до чого з алкоголем суворо? Отож-бо!

– Гаразд, давай.

Вiдкоркували портвейн, пустивши пляшку по колу, видудлили досуху, потiм «полiрнулися» бовтушкою, викинули порожню тару в кущi бузку, що кучерявилися попiд стiною школи. З кущiв долинув дзенькiт.

– О-о-о, не ми першi вiдсвяткували випускний! – посмiхнувся Спартак.

– А ти як думав? Звiсно, не ми першi!.. – кивнув Мар’ян i додав: – Медальку покажеш нарештi, га?.. Ну, давай, не жмотничай.

– Та зрозумiй же: мою медаль тато додому забрав. Сказав, що я ii неодмiнно загублю, а вiн натомiсть вирiже для нагороди рамочку з оргскла. І всiм показуватиме, що я за школу заслужив.

– Ну так, у мене мама теж атестат додому забрала, – кивнув Мар’ян.

– І у мене, – пiдтакнув Валерка. – Моi батьки такi щасливi, що атестат п’ятибальний… Особливо тато. Хоча й мама також пишаеться.

Усi трое щасливо розсмiялися, i Спартак мовив:

– Ех, хлопцi, до чого ж я щасливий, що маю таких вiрних друзiв, як ви!.. Бо без вас не бачити б менi медалi, як своiх вух без дзеркала.


* * *

Це була чистiсiнька правда. Адже коли на юнака, немов снiг на голову, звалилася повiстка з РВК, коли його ушпиталили та почали тричi на день рясно заливати очi атропiном, у першу ж добу перебування в лiкарнi його навiстив не хто iнший, як Валерка. У принципi, нiчого дивного в цьому не було: вони обидва по черзi зазнали моральноi травми вiд однiеi дiвчини, вiд «героiнi труда» – а це, погодьтеся, неабияк зближуе…

Отже, вкрай засмучений Спартак поскаржився, що мама з татом у вiдчаi, однак проти вiйськкомату пiти не можуть. Мама лише пообiцяла поiхати до Володимирського собору й поставити Боговi свiчку за те, щоб якось викрутитися з цього лиха… Але ж як?! Також розповiв, що через клятий атропiн вiн не здатен терпiти не те що денне свiтло, а навiть увiмкнену настiльну лампу – бо очi рiже жахливо, немовби iх труть наждачкою. І як же при цьому готуватися до iспитiв?..

– А сонячнi окуляри не пробував? – поцiкавився Валерка.

– Пробував. Ввечерi допомагае ще сяк-так, але не вдень в оцiй палатi. Вдень тiльки пов’язка, – юнак торкнувся хустки на очах. – Ти ж зрозумiй: сонячнi окуляри допомогли б, якби атропiн менi закапали единоразово. А тут тричi на день… А що буде пiсля тижня, уявляеш?!

– То ти заслiпнув, виходить?

– Як крiт. Колись, було дiло, знайшов у макулатурi книжку про мультяшного Кротика, то щоб ii прочитати, я трохи чеську мову вивчив.

– То ти чеську знаеш?! Оце так…

– Та ну!.. Не те щоб знаю. Потроху читаю зi словником. Але я про iнше. Цей Кротик… Вiн завжди щось майструе: то штанята, то ракету…

– У всiх мультиках кротiв у чорних окулярах зображують, – повернувся до своеi думки Валерка.

– Кажу ж, що сонячнi окуляри не допомагають.

– Нi-нi, я кажу про «глухi» чорнi окуляри. Як для слiпих.

– Це все одно, що дивитися на свiт крiзь кам’яну стiну. Не годиться.

– І все ж…

– І все ж недарма я згадав про мультяшного чеського Кротика. Щось у цьому е… тiльки от що саме?! Щось вiн майстрував… Забув, це ж треба!..

Обидва зiтхнули й на деякий час замовкли.

– А через закопчене скло дивитись не пробував? – спитав нарештi Валерка. – Пригадай, що колись астрономи через нього навiть за Сонцем спостерiгали. А зараз зварювальники на масках щось таке використовують.

– Думав я про це, думав, – зiтхнув Спартак. – Не годиться. Якщо читати зараз, коли очi пiд атропiном, то тiльки в окулярах. Не в сонячних, а в моiх астигматичних. По-перше, як до них закопченi скельця пришпандьорити? По-друге, вийде важка конструкцiя – спробуй-но ii на носi потримати!.. Перенiсся стомиться. А якщо закоптити астигматичнi скельця на окулярах… Як iх протирати вiд кiптяви потiм, коли все скiнчиться? Чи менi чекати пiвроку, доки виготовлять спочатку новi скельця, а потiм i новi окуляри?.. Нi-нi, все це не годиться.

– То що ж його робити?! Може, нехай мама твоя поговорить у школi, щоб тобi випускнi iспити перенесли?

– Не можна. Мушу складати випускнi iспити разом з усiм класом.

– Отакоi! Схоже, кранти тобi настали, друже…

– Нi, Валерко, ти ж мене знаеш: я не здавався нiколи, не здамся й тепер.

– Але ж зараз…

– Послухай-но, якщо ми удвох – допоможи влаштувати «мозковий штурм»! Разом ми точно щось та й вигадаемо, я це вiдчуваю! А вигадати треба всього лише, як послабити потiк свiтла на сiткiвку ока… От i все. Вважай, що це завдання з фiзики. Прикладне завдання. Життевий iспит.

Сказано – зроблено. Для початку зачепилися за те, що пiсля iсторii iм обом (а отже, i Спартаковi також) треба буде готуватися ще до фiзики: бо пiсля тижня «атропiнiзацii» ще один тиждень очi приходитимуть у норму… З фiзики перескочли на один з ii роздiлiв – природно, на оптику. Згадали про заломлення свiтла, потiм про його iнтерференцiю та дифракцiю.

Потiм Валерка навiв практичний приклад дифракцii: що буде, коли в аркушi цупкого паперу (а ще краще – картону) проколоти тоненьким цвяшком (а ще краще – голкою чи булавкою) невеличкий отвiр i роздивлятися довколишнiй свiт через нього? По-перше, таким чином потiк свiтла на око послабляеться кардинально. По-друге, через дифракцiю виникае ефект «збiльшувального скла».

– Не годиться, – заперечив Спартак. – Справдi, потiк свiтла при цьому буде дуже слабеньким, але ж читати через один-единий проколотий отвiр усе ж таки важкувато. От якби цих проколiв було багацько!.. Тодi б це нагадувало фасетковi очi мушок. Щось у цьому е… явно щось е!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olena-litovchenko/kniga-rozcharuvannya-1977-1990/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Яв, Нав i Прав – запозиченi з Велесовоi книги поняття, триедина сутнiсть яких окреслюе основнi контури слов’янського «життевого Космосу».




2


Вiд Івана 14:2.




3


Киiвський фармацевтичний завод iм. М. В. Ломоносова, заснований у 1925 роцi. Нинi – ПАТ «Фармак».




4


Нинi – Мистецький коледж художнього моделювання та дизайну.




5


У червнi 1977 року Голова Президii Верховноi Ради СРСР Микола Пiдгорний був вiдправлений на пенсiю, а замiсть нього посаду обiйняв Генеральний секретар ЦК КПРС Леонiд Брежнев. Метою цього ходу була концентрацiя в руках останнього не тiльки партiйноi, але й законодавчоi державноi влади.




6


Невеличкий двозальний кiнотеатр, розташований на вул. Хрещатик, № 25. За радянських часiв належав до так званих кiнотеатрiв повторного показу, де демонструвалися стрiчки, давно знятi з прокату.




7


Пам’ятник Станiславу Косiору в Киевi розташовувався у скверi на перетинi вулиць Артема та Глибочицькоi у 1970–2008 роках.




8


Чоловiчий статевий орган, який «не працюе» (iдиш).




9


У переносному значеннi – генеральний директор. У даному разi пiд «генералом» маеться на увазi гендиректор Виробничого об’еднання «Донецьквугiлля».




10


Будинок художника був споруджений у Киевi в 1977–1978 роках.




11


Тепер – Нижнiй Новгород.




12


«Тонкий i товстий» – оповiдання Антона Чехова, що рiзко висмiюе звичаi, притаманнi чиновницькому середовищу Росiйськоi iмперii: лицемiрство, догiдливiсть, плазування перед начальством та iн.




13


Загальнодержавна автоматизована система збору та обробки iнформацii (ЗДАС) – система автоматизованого управлiння економiкою Радянського Союзу, проект якоi передбачав створення по всьому СРСР низки обчислювальних центрiв, поеднаних в едину мережу. Інiцiатором та розробником проекту був академiк Вiктор Глушков.




14


Нинi – вул. Довга, де в буд. № 1 розташований паспортний стiл.




15


Вiдомий вислiв Григорiя Сковороди.




16


Те саме, що й рiзник – кишеньковий злодiй, який розрiзае одяг або сумку жертви за допомогою монети з нагостреними краями або шматка леза.




17


Найвища (4506 м) гора Алтаю, що вiнчае Катунський хребет.




18


Мемуари Генерального секретаря ЦК КПРС Леонiда Брежнева попервах складалися з трьох книг: «Мала Земля», «Вiдродження» й «Цiлина» (насправдi над мемуарами працювала група професiйних журналiстiв). Трилогiя вперше побачила свiт у журналi «Новий свiт» в 1978 роцi, надалi видавалася як окремими книгами, так i единим томом. Уже пiсля смертi товариша Брежнева у тому ж таки «Новому свiтi» у 1982–1983 роках були оприлюдненi ще 5 мемуарних книжок Генсека: «Життя по заводському гудку», «Почуття Батькiвщини», «Молдавська весна», «Космiчний Жовтень» i «Слово про комунiстiв». Улiтку 1987 року мемуари Брежнева вилучили з книгарень i списали на макулатуру.




19


Друга дружина Анатолiя Кузнецова, полька за походженням.




20


Проживаючи на емiграцii в Лондонi, Анатолiй Кузнецов з осенi 1972 року працював у Лондонському корпунктi Радiо «Свобода», беручи участь у програмi «Письменники бiля мiкрофону».




21


Є вiдомостi, що, отримавши полiтичний притулок на Заходi, письменник вiдмовився вiд прiзвища Кузнецов i просив вважати його «просто Анатолiем».




22


Андрiй Амальрiк (1938–1980) – радянський дисидент, письменник i публiцист. У «Вiдкритому листi А. Кузнецову» вiд 1 листопада 1969 ро- ку засудив останнього за вимушену спiвпрацю з КДБ.




23


Киiвський iнститут народного господарства, нинi – Киiвський нацiональний економiчний унiверситет iм. Вадима Гетьмана.




24


Найпiвденнiше мiсто Узбекистану, адмiнiстративний центр Сурхандар’iнськоi областi. Пiд час Афганськоi кампанii 1979–1989 рокiв – важлива радянська вiйськова база. Зокрема, для забезпечення армiйських потреб у Термезi були побудованi вiйськовий аеродром та автомобiльно-залiзничний мiст через Амудар’ю («Мiст Дружби»).




25


Юрiй Гуляев – росiйський та украiнський спiвак (1930–1986), лiричний баритон.




26


«Портянка» – портвейн (жарг.).