Книга - Книга Застою. 1965–1976

Книга Застою. 1965–1976
Олена Олексiiвна Литовченко

Тимур Іванович Литовченко


101 рiк Украiни
«Застiй» однi згадують як перiод спокою, «золоту» добу розвиненого соцiалiзму, iншi – як лихолiття, яке «глушили оковитою». У цей перiод масово пiшло з життя поколiння, яке на власному досвiдi пам’ятало революцiйнi подii 1917 року, трансформацiю Росiйськоi iмперii в СРСР i катастрофу Першоi Украiнськоi Республiки. Вiдповiдно, героiку революцii змiнив всеохопний культ Перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi. Разом з тим представники молодого радянського поколiння з рiзних причин i кожен по-своему вiдчували: далеко не все гаразд зi звичною всiм дiйснiстю! Але розбиратися з негараздами потрiбно вкрай обережно, щоб не наразитися на всесильний КДБ… Щоб не роздiлити сумну долю «шiстдесятникiв», яких «виправляли» вже не тiльки в таборах, але i в психiатричних лiкарнях. Щоб не бути розтоптаним, як паростки «Празькоi весни». Хто мiг – той намагався втекти за кордон. Решта ж призвичаювалася до нових умов…





Тимур Литовченко, Олена Литовченко

Книга Застою. 1965-1976



© Т. i О. Литовченки, 2019

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018




Передмова





Сукхаватi[1 - Сукхаватi (санскр. «Поле, Сповнене Щастя») – буддiйський рай.]. Поза простором i часом


О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Щойно будда Амiтабха[2 - Один з п’ятьох дгьянi-будд, будда захiдного напрямку. Творець i управитель буддiйського «Поля, Сповненого Щастя» – раю Сукхаватi.] вимовив i якомога довше «розкатав» священну мантру, як все довкiлля засяяло мiрiадами дiамантових вогникiв. До чого ж це прекрасно!.. Втiм, нiяка краса давно вже не зачiпала, не зв’язувала i не прив’язувала до себе його особистiсноi сутi. Отож тепер будда Амiтабха абсолютно безкорисливо й вiдсторонено старався для iнших – для тих, хто завдяки палким молитвам перероджувався на Полi, Сповненому Щастя, й тепер блаженствував тут.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Кожна клiтиночка червоного тiла[3 - Тiло будди Амiтабхи мае червоний колiр, що символiзуе втiлення в ньому чотирьох карм: дiянь очищувальних, поширювальних, пiдкорюючих та суворих.] будди вiбрувала, розповсюджуючи довкола благодатнi хвилi. Вiд цього ставали ще благодатнiшими родючий грунт, жива вода й запашне повiтря, а будiвлi з золота, срiбла, коралiв i коштовних каменiв – ще прекраснiшими. Слiдом за Амiтабхою i всi тутешнi жителi – бодхiсатви найвищого рiвня пiдхопили дружно:

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Якщо досi Поле, Сповнене Щастя, сяяло окремими дiамантовими вогниками, то тепер воно аж вибухнуло живильними потоками свiтла, немов гiгантськi грона розкiшного феерверка. І от дивина: хоч яким слiпучим було це свiтло, проте очей воно зовсiм не рiзало.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Такою була прадавня мрiя Амiтабхи – створити райську мiсцинку для того, щоб насолоджувалися тут просвiтленi душi. Незлiченний час минув, доки вiн еволюцiонував i з простоi душi перетворився спочатку на бодхiсатву Дхармакару, а вже згодом i на будду Амiтабху. Й тiльки тодi спромiгся практично реалiзувати цю прадавню мрiю в тонкому духовному свiтi.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Отож тепер душi бодхiсатв мали можливiсть довго, нескiнченно довго насолоджуватися життям на Полi, Сповненому Щастя, в прекрасних будiвлях iз золота, срiбла, коралiв i коштовних каменiв, буквально купаючись у променистiй нiрванi. Досягнувши певного рiвня духовного розвитку, потрапити сюди було дуже просто: в момент смертi всього лише прочитати спецiальну мантру, присвячену буддi Амiтабсi, й не мати сумнiвiв щодо мiсця свого посмертного потрапляння – отак просвiтленi й опинялися в Сукхаватi. А пiсля приемного в усiх вiдношеннях перебування в сансарi (тривалого чи не дуже – то вже залежало вiд iхнього власного вибору) цi високi душi мали можливiсть знову втiлитися в земне тiло… але могли й не втiлюватися – це вже кому з бодхiсатв як заманеться.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Утiм, ситуацiя з прибiчниками й послiдовниками рiзних гiлок та шкiл буддизму була бiльш-менш зрозумiлою. Натомiсть коли на Полi, Сповненому Щастя, з’являлися вiдвiдувачi з iнших осель (а, як вiдомо, цих осель в домi Сущого багато, багато… дуже багато!..) – отут вже слiд було чекати чогось по-справжньому незвичайного. Можна смiливо констатувати, що якби будда Амiтабха дуже давно не втратив найменшоi прив’язаностi до земного життя в усiх його проявах, то деякi з цих гостей могли б навiть розвеселити його. Але не в теперiшньому станi…

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Нi-нi, тiльки не в теперiшньому станi самадгi!.. Тепер його вiчна сутнiсть насолоджуеться нiрваною, купаеться в нiй i купатиметься цiлу вiчнiсть. І нiщо не в змозi вивести будду з вiдстороненоi рiвноваги.

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

А мiж тим гостi з iнших осель бувають доволi-таки веселими, смiшними й дивакуватими. Наприклад, колись давно… навiть дуже давно хтось iз вiдвiдувачiв розповiв, нiбито спрямований з нескiнченностi в нескiнченнiсть палаючий меч Манджушрi[4 - Манджушрi – у буддизмi Махаяни i Ваджраяни бодхiсатва, «оберiгач Раю на Сходi», легендарний сподвижник Будди Гаутами.] (яким вiн, як вiдомо, розсiюе морок невiгластва) людськi душi, перебуваючи на пiдйомi, використовують для своерiдних змагань: хто з них, розкинувши руки на обидва боки, якомога швидше й довше бiгтиме-ковзатиме з нескiнченностi в нескiнченнiсть?! Називалося це чомусь «гонитвою лезом Оккама».

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

При цьому змагальники ставили за приклад Гаутаму Сiддгартху: подейкували мiж собою, нiбито вiн брав участь аж в сiмдесяти тисячах подiбних «перегонiв», внаслiдок чого таки досягнув нескiнченностi. А досягнувши – пiшов на земне втiлення i перетворився на справжнього Будду. А ще – нiбито спромогтися на таке в iдеалi може кожна душа. Це ж треба таке вигадати! Якби будда Амiтабха лишався прив’язаним до звичайного земного життя бодай однiею клiтиною свого священного червоного тiла, вiн би несказанно розвеселився, почувши таке. Але тепер…

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Інший вiдвiдувач в захватi вигукував, на всi боки озираючись: «Ох, до чого ж у цьому iхньому раю файно, хлопцi! До чого ж файно… Однак менi милiша наша Украйна». А третiй прошепотiв на вухо своему товаришевi: «Поглянь-но о-о-он на того – це ж ну просто викапаний наш козак Мамай! Сидить, так само ноги схрестивши, i все думае про щось свое… думае, думае… От чого тiльки йому бракуе, то це бандури в руках i набитоi конопельками люльки в зубах. А так чистiсiнький Мамай! Я тобi кажу…»

Цi дивнi гостi вважали, нiбито Амiтабха iх не чуе, хоча Поле, Сповнене Щастя, було еманацiею самого його ества. То як же мiг будда не вiдчувати цим самим еством, про що шепочуться вiдвiдувачi?..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Отакi дотепники трапляються зрiдка з-помiж вiдвiдувачiв. Хто вони – всi цi дотепники, жартуни-веселуни? З якоi землi? І де, в яких божественних сферах мандруе душа того бодхiсатви, якого вiдвiдувачi назвали «козаком Мамаем»… Либонь, вельми дивною е та земля, якщо вiд дотепних цих вiдвiдувачiв вiн почув ще одну незвичайну фразу, вимовлену пошептом: «Рабiв до раю не пускають!..»

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

А ще чи то загадка, чи запитання, з яким вони зверталися мало не до кожного тутешнього бодхiсатви: «Доки крила нашого Небесного Сокола лишатимуться зв’язаними? Адже маючи зв’язанi крила, Сокiл не може лiтати». При цьому один iз вiдвiдувачiв, похиливши чубату голову, почав зажурено наспiвувати гарним оксамитовим баритоном: «Чому… я не сокiл?.. Чому… не лiтаю?..»

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

Але що означало все це як для самого будди Амiтабхи, так i для iнших жителiв раю Сукхаватi? Нiчого, практично нiчого. Суцiльнi земнi клопоти, пустопорожнi та беззмiстовнi. Значно милiшими були зовсiм iншi звуки – священнi мантри, вiд яких Поле, Сповнене Щастя, спочатку уквiтчувалося мiрiадами дiамантових вогникiв, а потiм вибухнуло живильними потоками свiтла, немов гiгантськi грона розкiшного феерверка…

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..

О-о-о-о-о-ом-м-м!..




1965. Трое в «Украiнi»








Ростов-на-Дону, 2 сiчня 1965 року


Ах, до чого ж добре, що вiн настiльки вчасно забрався з цiеi нелюб’язноi, негостинноi… можна навiть смiливо говорити – ворожоi Украiни!

Правду люди кажуть: риба шукае, де глибше, а людина – де краще. Чи було малому циганчуковi добре на цiй огидно-зрадливiй Украiнi?! Що такого Владо побачив там, окрiм безпросвiтного горя i суцiльних злиднiв?! Та про це навiть говорити не доводиться…

Єдине добре, що там сталося – це, власне, його поява на бiлий свiт десь на просторах Подiлля. Але ж далi, далi!..

Батька вiн навiть i не пам’ятав як слiд. Все, що лишилося вiд батька, – в жодному разi не спогади, а просте усвiдомлення, що будь-хто з людей окрiм мами обов’язково мае також i тата. Просто таким чином влаштований свiт…

Матiр вiн згадував дуже рiдко, причому спогади цi були якимись рваними, фрагментарними: вона уявлялася то як пара нiжних пестливих рук, то як доволi низький, але приемний голос, то як усмiхнений рот з крихiтною, ледь помiтною родимкою трохи лiворуч бiля складочки шкiри, що простягнулася вiд верхньоi губи до перенiсся… Оце й усе, що пам’ятав Владо.

Значно чiткiше уявляв свою мимовiльну мачуху – тiтку Мокрину, звичайну селянку iз згаслим вiд безрадiсного та безпросвiтного життя поглядом темно-сiрих очей, вкритим передчасними зморшками обличчям i натруженими руками, почорнiлими й зашкарублими вiд постiйноi важкоi роботи на землi. Дiтей тiтки Мокрини – своiх зведених братикiв – вже почав забувати… але ж не ii саму!..

Всiх цих трьох найдорожчих йому дорослих людей – тата, матiр i тiтку Мокрину – Владо безповоротно втратив. Усi вони пiшли в небуття саме там, на далекiй тепер негостиннiй Украiнi. А iще?..

А що там iще було згадувати!..

Дитячий будинок у Кiровоградi, з якого вiн декiлька разiв тiкав, намагаючись розшукати родичiв?..

Кiровоградський завод, на якому працював токарем?..

Вулицю Пiонерську в Ямполi, що вела до школи № 1 та була вимощена пам’ятниками «зi старого жидiвського цвинтаря»?..

Лейтенанта з лiнiйного вiддiлу мiлiцii на залiзничнiй станцii «Вапнярка», який так i не надiслав жодноi вiсточки про його рiдних – хоча наiвний хлопчик повiрив мiлiцiонеровi й чекав на те послання довго, але марно?..

От що такого було в тiй землi, за чим тепер можна сумувати?!

Нiчого, геть нiчого!!!

Зате варто було перебратися сюди, в Ростов-на-Дону, як життя маленького циганчука Владо Джугастрянського, ласкою дитбудинкiвського начальства перехрещеного на Володимира Муратова, змiнилося до невпiзнанностi. Заради справедливостi варто зауважити, звiсно, що першi пару рокiв пiсля переiзду на нове мiсце проживання вiн вiдпрацював на знаменитому Ростсiльмашi[5 - Нинi АТ «Ростсiльмаш» – росiйська компанiя, що входить в п’ятiрку найбiльших свiтових виробникiв сiльськогосподарськоi технiки.] так само, як i в Кiровоградi. Однак на вiдмiну вiд украiнського обласного центру, тут, при ростовському пiдприемствi, функцiонував самодiяльний театр. Дiзнавшись про це, молодий чоловiк сповнився нахабства, завiтав просто на найближчу репетицiю i з порога ошелешив усiх чи то проханням, чи завуальованою заявою:

– Вiзьмiть до себе i мене, хочу теж грати разом з вами!

Коли ж стисло розповiв театралам про себе, заради проби станцював i проспiвав «С боем взяли мы Орел, город весь прошли…» та ще пару-трiйку пiсень, керiвник самодiяльного колективу спитав:

– Чи подобаеться тобi творчiсть класикiв росiйськоi дожовтневоi лiтератури? Чи знайомий ти з творчiстю Миколи Гоголя?.. «Вечори на хуторi бiля Диканьки» читав?.. А «Нiч перед Рiздвом»?.. Нi-нi, я не про фiльм Олександра Роу[6 - Ця екранiзацiя була здiйснена 1961 року.] запитую – оригiнальну гоголiвську повiсть читав?.. А коваля Вакулу зiграти погодишся?.. Ти ж циган, серед ваших чоловiкiв кожен другий – то коваль, а ти ж токарем працюеш… Ну то й що, коли токарем?! Все одно пролетар. Коваля тобi зiграти – раз плюнути! То як?..

Звiсно ж, на таку шикарну пропозицiю Владо погодився з неабияким задоволенням. Любительський спектакль «Нiч перед Рiздвом» був зiграний напередоднi Нового 1963 року. Очевидно, попри вiдсутнiсть акторськоi (та й загалом будь-якоi мистецькоi) освiти, коваль Вакула у виконаннi новоспеченого актора-любителя вийшов дуже переконливим, оскiльки тут сталося нове диво: виявляеться, на спектакль завiтав режисер i художнiй керiвник ростовського Молодiжного театру драми iм. Ленiнського комсомолу, який в наступному роцi було вирiшено реорганiзувати в Театр юного глядача. Зважаючи на близьке вже перетворення, до театральноi трупи аж нiяк не завадило б влити трохи «свiжоi кровi». З любителями вiн був максимально вiдвертим i не церемонився анiтрохи:

– Ви своi спектаклi любительськi граете вряди-годи, тодi як у нас театр професiйний: своя сцена, свiй репертуар, все серйозно. Вiддайте менi вашого Вакулу – аж надто цей хлопець менi сподобався! Ми теж мрiемо поставити свiй спектакль «Черевички для Оксани», то його не тiльки працiвники Ростсiльмашу побачать – на нього ж все наше мiсто подивитися прийде!!! А як на гастролi поiдемо, то й не тiльки наше мiсто!.. Це ж масштаб який, уявiть лише собi… Уявили, еге ж?!

Вгадати фiнал цiеi розмови було неважко. Ясна рiч, режисер Молодiжного драмтеатру мiг би полюбовно вирiшити все з самим актором. Тим не менш суто формально звернувся до всього творчого колективу – бо хоча й любителi, а все ж сякi-такi колеги по мистецькому цеху… Всi чудово розумiли: така пропозицiя, зроблена любителю, – це справжнiй подарунок долi, який треба хапати обома руками без найменших роздумiв. Тим паче у глибинi душi Владо Муратов завжди мрiяв про акторську кар’еру, просто, зважаючи на сиротинське виховання, не надто вiрив у подiбну можливiсть.

Отак i сталося, що молодий токар звiльнився iз Ростсiльмашу i переквалiфiкувався в актори реорганiзованого ростовського ТЮГу. Почалися репетицii спектаклю за мотивами гоголiвськоi рiздвяноi повiстi. Прем’ера спектаклю «Черевички для Оксани» була намiчена саме на сьогоднiшнiй день – на суботу, 2 сiчня 1965 року. Але…

Але прем’ера так i не вiдбулася.

Причиною провалу настiльки, здавалось би, перспективного проекту став той самий колишнiй токар, якого художнiй керiвник вперто, не один мiсяць розшукував по всьому Ростову-на-Дону. Точнiше, не вiн сам, а його неймовiрно швидке, можна сказати – блискавичне й неймовiрно пристрасне кохання з партнеркою по сценi – мiнiатюрною красунею, виконавицею ролi Оксани. Правду кажучи, уникнути ii чарiв у Владо не було жодноi можливостi… тим паче з його запальним циганським темпераментом!..

Коротше кажучи, коли любовний туман бодай трiшечки вивiтрився з мiзкiв закоханоi акторськоi парочки, з’ясувалося, що партнерка Владо не просто вагiтна, але вагiтна дуже навiть помiтно – з нахабно випнутим уперед черевом. То хiба ж могла вона в такому станi грати першу красуню на хуторi бiля Диканьки?.. Це навiть не смiшно.

А втiм, без сюрпризу все одно не обiйшлося. Бо хоча прем’ера гоголiвського спектаклю була вiдкладена, доки виконавиця провiдноi жiночоi ролi не вийде з декретноi вiдпустки, але ж саме сьогоднi – в суботу, 2 сiчня 1965 року Владо Муратов став батьком! Оскiльки його кохана дружина народила дiвчинку, то з вибором iменi акторське подружжя анiтрохи не вагалося: звiсно ж, Оксана! Як iще могли вони назвати це маленьке диво?! Тiльки так, не iнакше…




Санаторiй «Конча-Заспа», Столичне шосе, № 215, Киiвщина, 8 сiчня 1965 року


Ото добре, що зараз зимовi канiкули! Замiсть того щоб зранку йти до школи, а ввечерi вдома виконувати чергову занудну «домашку», можна прибiгти до мами на роботу. Адже тут, в санаторii «Конча-Заспа», де вона працюе прибиральницею, ось просто зараз намагаеться поправити здоров’я знаменитий поет Сосюра.

Василько випадково дiзнався про це вiд матерi буквально позавчора, знов-таки прийшовши до неi на роботу. Гадав, вони удвох (як це завжди ставалося пiд час канiкул) займуться прибиранням поверхiв, вiдведених матерi, а покоiвки в цей час мiнятимуть постояльцям постiлi й рушники i загалом наводитимуть лад в iхнiх кiмнатах. Але натомiсть матiр прошепотiла, схилившись до його вуха:

– Ондо поглянь за моею спиною… Бачиш, двое стоять бiля дверей на сходи? То це, Васильку, вiдомий поет Володимир Миколайович Сосюра з дружиною Марiею Гаврилiвною. Якщо хочеш, пiдiйди до них швиденько… Тiльки щоб справдi швиденько! Не затримуйся, бо якщо ти менi допомагаеш, то я б хотiла ранiше прибирання завершити й додому пiти. Тож давай!..

Василько хутко пiдбiг до парочки бiля дверей та одразу ж спитав:

– Здрастуйте! А це правда, що ви – вiдомий поет Сосюра?

– Хлопчику! Хiба тебе не навчали, що втручатися отак в бесiди дорослих людей геть неввiчливо? – невдоволеним голосом спитала жiнка. Однак хворобливо брезклий, на вигляд дуже втомлений чоловiк зупинив ii легеньким кивком голови, потiм звернувся до хлопчика:

– Так, я справдi поет Сосюра. А в чiм рiч?

– Володю! Не забувай про те, в якому станi ти зараз перебуваеш… – мовила жiнка, за м’якiстю тону намагаючись приховати обурення.

– Марiйко, давай не будемо!.. – так само м’яко заперечив чоловiк i знов звернувся до хлопчика: – Отже, давай-но кажи, чого тобi треба?

– Та я, власне… – Василько проковтнув грудку, що пiдступно застрягла в горлi, однак все ж наважився i мовив: – Я власне, вiршi пишу i хотiв би, щоб iх якийсь вiдомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно…

– Навiть тут, в санаторii вiд цих юних обдарувань немае спокою! – не витримала жiнка. – Вас, юних талантiв, багато, а мiй Володя – вiн один. Вiн унiкальний, а ти, хлопчику… ти поки що невiдомо хто i збоку бантик!..

– Марiйко, я тебе прошу! – посмiхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:

– Та, власне, я збирався показати своi вiршi iншому поетовi – товаришу Тичинi. Нам… нашому класу, тобто до Киева екскурсiю влаштовували, ми з ним… з Тичиною спецiально зустрiчалися. Та я йому не…

Василько несподiвано замовк.

– Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет.

– Я товаришу Тичинi не повiрив.

– Не повiрив?! – здивувався Сосюра i знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марiйко, Тичинi цей молодий чоловiк не повiрив. А менi…

– Знаете, коли наша екскурсiйна група зустрiлася з товаришем Тичиною, то вiн почав говорити, що треба любити Партiю, любити Ленiна, що ця любов допоможе митцевi стати на едино можливий вiрний творчий шлях. І щоб ми робили все, як вiн написав у вiршi «Партiя веде».

– А-а-а… хiба це аж такi поганi поради?

Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потiм на його дружину, потiм пробурмотiв:

– Нi-нi, мабуть, товариш Тичина все вiрно порадив. От тiльки вiн робив це не щиро, от в чiм рiч…

– Ти чула, Марiйко? – вигукнув у захватi поет. – Тичинi вiн не повiрив, тодi як менi, очевидно, навпаки довiряе. Хiба ж не так?

– Володю, ми цього хлопчика вперше в життi бачимо. Отямся!..

– У мене тут мама прибиральницею працюе, я прийшов iй допомогти, щоб вона якнайшвидше закiнчила i додому пiшла. А звати мене Василем.

– Отакi справи, Марiйко!.. – розплився в посмiшцi поет. А далi мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаеш, Василю, вiн просто життям наляканий. Дуже наляканий, от i справляе подiбне враження.

– А ти, Володю? – в голосi поетовоi дружини вперше прослизнули жорсткi нотки. – Хiба тебе життя милувало?

– А я, Марiйко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом iз тобою. А тому давай-но зробимо наступне…

І пiсля невеличкоi паузи мовив:

– У мене тут iз серцем негаразди. Настiльки зле менi, що ось навiть Марiйка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’iздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогоднi-завтра менi лiкарiв пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвiдаю, обживуся трохи. Отож давай-но пiслязавтра ти менi принесеш своi вiршi, щоб я вже спокiйно мiг iх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсi, третя кiмната по лiвому боку коридору. Пiсля снiданку приходь. Зустрiнемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?..

Ясна рiч, Василько погодився. Тому сьогоднi прихопив iз собою два шкiльнi зошити, вiд початку й до кiнця списанi вiршами. Однак щойно попрямував до вказаноi кiмнати, як був зупинений матiр’ю:

– Не ходи туди, синку, не треба. Нема бiльше Володимира Миколайовича, помер вiн.

– Як це – помер?! – ошелешено заклiпав очима хлопчик.

– Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак i помер. Йому вночi з серцем зле стало, Марiя Гаврилiвна покликала на допомогу, але коли прибiгли лiкарi, було вже надто пiзно. Отож його вже повезли до Киева, i дружина разом з ним поiхала, звiсно ж. Там у них у номерi тiтка Фрося прибираеться, не ходи туди, не заважай. Краще давай зi мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна…

Остання порада мiцно засiла Васильковi в голову, й, допомагаючи матерi наводити лад на вiдведених iй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вiрш про «чарiвну роботу». От тiльки це був не звичайний славень вiльнiй комунiстичнiй працi, якими напхана пiд зав’язку iхня шкiльна програма. У нього мав вийти важкий вiрш про важкий монотонний фiзичний труд, який допомагае забути про все на свiтi…

Й звичайно, цього вiрша вiн збирався присвятити щойно померлому поетовi Володимиру Миколайовичу Сосюрi.




Бiблiотека iм. Аркадiя Гайдара, Канiв, 22 сiчня 1965 року


– Елло Никанорiвно, я все прекрасно розумiю… але де ж справедливiсть?! Хiба таке може статися, щоб…

– Нiчого жахливого, миленька, абсолютно нiчого жахливого не сталося, – втiшала ii колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всiх однакове, й якщо я досягла пенсiйного вiку, то нiчого з тим не поробиш.

– Але ж особливо цiнних працiвникiв…

– Невже ж ти на повному серйозi вважаеш директорку провiнцiйноi бiблiотеки аж таким цiнним робiтником, що ii навiть замiнити нема кому?

Нiна Панасiвна не знайшлася з вiдповiддю. Мiж тим на директорському «керогазi» (господарка так i не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудiти, готуючись по мiрi розiгрiву перейти до насвистування добре знайомоi пiсеньки. Тому кивнувши бiблiотекарцi, Елла Никанорiвна дiстала з полицi двi чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку iз заваркою, двi чайнi ложки та зайнялася безпосереднiми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бiблiотекарку на самотi з ii думками.

А думки цi були геть невеселими, бо замiсть Елли Никанорiвни Дзюбан, яку щойно вiдправили на заслужений вiдпочинок, новим директором Канiвськоi бiблiотеки iменi Аркадiя Гайдара несподiвано для всього маленького, проте товариського бiблiотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченкiвського музею!!! Годi й казати, призначення всiх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снiгу, заради жарту засипаний за комiр пальта.

Хоча… якi ще жарти: все це сталося по-справжньому i всерйоз. Новому товаришевi директору ще тридцяти рокiв не виповнилося, отож дiзнавшись про призначення настiльки юного «начальства», поза очi бiблiотекарки називали його не на iм’я та по батьковi, а ласкаво – «Васильком». Наскiльки ж великим було iхне здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провiв збори трудового колективу, але з непiдробним ентузiазмом почав розсипати пригорщi свiжих та оригiнальних iдей щодо майбутнього iхнього культурно-просвiтницького закладу.

Насамперед виявилося, що «Васильковi» мало бути звичайним директором. Таким директором, як щойно вiдправлена на пенсiю Елла Никанорiвна Дзюбан та всi iншi керiвники подiбних закладiв. Мабуть, враховуючи досвiд на попередньому мiсцi роботи, новопризначенець вирiшив перетворити бiблiотеку на… бiблiотеку-музей iменi А. П. Гайдара!!! Вiн вже марив тим, як з найвiддаленiших куточкiв усього Радянського Союзу до iхнього Канева з’iжджатимуться дiти, пiдлiтки та юнаки, жовтенята, пiонери та комсомольцi. Групами великими i малими, а також окремо. Як усiх цих вiдвiдувачiв водитимуть музеем спецiально навченi дiти-екскурсоводи…

Адже вислуховувати розповiдь дорослого екскурсовода – це одне, тодi як дiставати вiдомостi про улюбленого письменника практично з вуст свого ж однолiтка – це зовсiм iнше. Бо хоч би як прихильно дорослий ставився до неповнолiтнього, проте мiж ними завжди iснуватиме певна межа, остаточно стерти яку не вдасться через цiлковито об’ективнi причини. Натомiсть дитина, пiдлiток чи юнак у ролi екскурсовода сприйматиметься молодими вiдвiдувачами як рiвний – отже, побiльшае довiра як до самого провiдника, так i до його розповiдi про письменника-героя експозицii.

Саме такого гатунку iдеями «Василько» обсипав трудовий колектив з щедрiстю пухнастоi осiнньоi хмари, з якоi сiеться нескiнченний дощик, дрiбонький i несподiвано холодний. Звiсно, iдеi цi були ще занадто загальними, позбавленими конкретного змiсту. Так би мовити – «сирими». А просторiкування про натовпи школярiв, якi з’iжджатимуться до вбогого провiнцiйного Канева звiдусiль, декому нагадали сюжет вiдомого радянського сатиричного роману. І ось вже по завершеннi зборiв одна бiблiотекарка тихенько шепотiла iншiй на вушко:

– Жителi Киева, втомленi житловою кризою, кинуться до вашого чудового мiстечка. Республiканська столиця автоматично переходить до Канева. Сюди переiжджае уряд УРСР. Канiв перейменовують на Нью-Киiв, а Киiв – на Старий Канiв. Харкiв’яни скрегочуть зубами, але нiчого не можуть вдiяти. Нью-Киiв стае елегантним центром Радянського Союзу, а невдовзi й усього свiту…

Млiючи вiд талановитого переспiвування «Дванадцяти стiльцiв» Ільфа та Петрова, друга бiблiотекарка хихикала, прикриваючи рот долонею. Натомiсть урочисто спроваджена на пенсiю Елла Никанорiвна, заваривши свiжого чайку, тiльки рукою махнула:

– Е-е-ех, молоде та зелене! Це з нього попервах ентузiазм так i пре. А от коли посидить на керiвнiй посадi два-три роки… якщо не два-три мiсяцi, то й позабуде всi своi дурнуватi iдейки. Аякже, знаемо! Коли я була молодою, то й менi хотiлося чогось новенького й незвичайного. Ще й як хотiлося! А мрii… Овва, та я ще й не про таке мрiяла – куди там цьому нинiшньому!.. Але згодом все встало на своi мiсця. А змiни?.. Навiщо мiняти те, що й без того працюе непогано?! Отож нема чого переживати. Пошумить, погримить, по iнстанцiях потикаеться та й заспокоiться собi. Ось побачите!..

Справдi, виявити слабкi мiсця iдей «Василька» при ближчому пильному розглядi було доволi легко. От взяти, наприклад, бiблiотеку-музей iменi А. П. Гайдара. Як можна в принципi схрестити бiблiотеку з музеем?! Ще буквально кiлька рокiв тому, коли всi радянськi люди (аж до найвищого партiйного керiвництва включно!) чекали небачених див вiд «мiчурiнськоi агробiологii», а ще бiльше – вiд «народного академiка» Трохима Денисовича Лисенка i його учнiв, було аж надто легко повiрити в перспективу будь-якого «схрещування». Але пiсля торiшньоi вiдставки товариша Хрущова умонастроi в суспiльствi кардинально змiнилися, отож iдея щодо бiблiотеки-музею викликала лише скептичну посмiшку.

Якою буде провiдна функцiя цього закладу: дiтям книжки для прочитання видавати чи про життя i творчiсть письменника Гайдара розповiдати?!

Хто буде важливiшим: гiпотетичний дорослий «бiблiотекар» або все ж таки гiпотетичний неповнолiтнiй «екскурсовод-пiдлiток»?! А якщо цi двi iпостасi поеднати в едину, то як одна людина займатиметься двома принципово рiзними видами дiяльностi?!

Який буде штатний розклад нового культурного закладу i хто з чиновникiв у царинi культури при здоровому глуздi вiзьметься затвердити цей штатний розклад та iншi необхiднi документи?!

Як можна ставити на один щабель дорослу бiблiотекарку та неповнолiтню дитину, з якоi навiть неможливо спитати як слiд за виробничi показники, за дотримання трудовоi дисциплiни i все таке iнше?!

Як виглядатиме ця iдея з фiнансовоi точки зору?! Неможливо уявити, що в «музейнiй» частинi можна буде обiйтися зовсiм без дорослого персоналу. Але якщо уявити собi гiпотетичного «керiвника музейного вiддiлу», то… як може вiн бути керiвником без пiдлеглих працiвникiв?! Начальство мусить мати пiдлеглих за визначенням. Якщо ж екскурсii проводитимуть дiти та пiдлiтки, то офiцiйно оформити iх на роботу неможливо! Вони ж не працювати мусять (навiть юними екскурсоводами), а в школi навчатися…

І де iх готувати – екскурсоводiв цих юних?! На яких курсах?! Хто складатиме й затверджуватиме навчальнi плани для таких курсiв?..

А як бути з коштами на прибудову музейного примiщення до бiблiотечого?! Якщо розiбратися, то тут не прибудовувати потрiбно, а радше зводити бiблiотеку-музей наново!.. І куди, в яке примiщення переводити наявну – стару бiблiотеку з усiма ii фондами?!

Запитання, запитання… самi лише запитання без жодних притомних вiдповiдей. Отож не варто непокоiтися через затiяну «Васильком» метушню.

– Ти, миленька, ще неодноразово згадаеш цi моi слова, – запевняла Елла Никанорiвна колишню вже пiдопiчну, розбавляючи крутим окропом свiжу заварку, розплескану на дно чашок. Нiна Панасiвна знала, що вона мае рацiю. Не може бути iнакше, бо за сутулими плечима пенсiонерки вiдчувався неабиякий життевий досвiд, набутий в часи, значно жорсткiшi вiд нинiшнiх.

І тим не менш невиразнi побоювання не вiдступали. Хтозна, як там воно ще складеться… Злi язики жартували, що «народному академiку» Лисенку все ж таки вдалося схрестити бiологiю з марксизмом-ленiнiзмом, i принаймнi деякий час цей «гiбрид» жив… причому доволi-таки успiшно. То де гарантiя, що зусиллями товариша Берези посеред Канева рано чи пiзно все ж таки не постане омрiяна ним бiблiотека-музей… Що станеться тодi?!

З точки зору Нiни Панасiвни – абсолютно нiчого доброго. Усе це нагадувало демонстрацiйний експеримент, який вона запам’ятала ще зi шкiльних часiв. Беруться два стрижнi, – мiдний та цинковий, – водний розчин якоiсь там солi й невеличка лiхтарна лампочка. Якщо однi кiнчики стрижнiв занурити до посудини з розчином, а до iнших притиснути контакти лампочки, то вона почне свiтитися.

А чим це нагадувало сучасний Канiв?! Тим, що похованi на днiпровськiй кручi неподалiк один вiд одного Аркадiй Гайдар i Тарас Шевченко видавалися iй схожими… саме на отакi стрижнi! Справдi, навряд чи можна вiдшукати двох настiльки ж вiдмiнних в усьому лiтераторiв, як виходець iз пролетарiв, колишнiй червоний командир, а згодом друг всiх радянських дiтлахiв Гайдар i колишнiй крiпак-селянин та панський «козачок», а згодом академiк живопису, «мужицький» поет-демократ i ворог царату Шевченко. Вони творили рiзними мовами, сповiдували рiзнi, часом дiаметрально протилежнi цiнностi – але похованi майже поруч.

А тепер колишнiй сезонний екскурсовод Шевченкiвського музею став директором бiблiотеки, яку мрiе перетворити на Гайдарiвську бiблiотеку-музей… Це те саме, що замкнути контактами лампочки два вiльнi кiнцi мiдного i цинкового стрижнiв. Щось мало «спалахнути» над Каневом… а може, й не тiльки над iхнiм мiстом, а над усiею землею! От тiльки що саме?..

Нiна Панасiвна не знала. Невiдомiсть завжди лякае, отож вона й непокоiлася. І заспокоiти ii не мiг навiть абсолютно впевнений тон Елли Никанорiвни. Щось iще станеться в iхньому тихому провiнцiйному Каневi. Щось дуже нехороше… але станеться!.. Причому неодмiнно.




Будинок по вул. Набережно-Хрещатицька, № 11, Киiв, вечiр 4 вересня 1965 року


Їхню дружбу можна було назвати, щонайменше, дивакуватою. Тим не менш заприятелювали цi двi жiночки хоча й нещодавно, проте надiйно.

Опасиста, завита на дрiбонькi кучеряшки Вiта була поштаркою за професiею (точнiше, за мiсцем роботи), а вiднедавна стала по життю ще й матiр’ю-одиначкою. Нi-нi, формально чоловiк у неi був – штампувальник заводу «Ленiнська кузня»[7 - Нинi – суднобудiвельне приватне акцiонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”».] Вацлав Менжик. Молодi люди збиралися жити довго i щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованiй «висотцi» на Набережно-Хрещатицькiй вулицi.

Однак коли позаторiк, окрiм старшого сина Любомира, в iхньому сiмействi народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволi швидко вiдчули дефiцит коштiв. Щоб подолати скруту, Вацлав загорiвся iдеею завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутiю, кинувши рiдний завод.

Вiту не цiкавило, що таке кiмберлiтова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та iншi подробицi. Вона заперечувала загалом:

– Ну Вацику!.. Нормальнi люди що завгодно готовi вiддати, аби лишень до Сибiру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобi там що, медом намазано?

– Вiтусю, але ж в Якутii неабиякi грошi свiтять! – резонно заперечував чоловiк. У вiдповiдь вона лише скрушно зiтхала.

Перший рiк заробiткiв минув добре. Вацлав надсилав додому грошовi перекази регулярно. Задоволена дружина обставила iхню двокiмнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, i пральну машину, i транзисторний радiоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевiзор «Рубiн»[8 - Випуск першого в СРСР крупносерiйного телевiзора з дiагоналлю екрана 43 см «Рубiн» було розпочато в 1965 роцi.], який нiбито ось-ось мав з’явитися в ЦУМi…

Як раптом у сiчнi цього року Вацлав припинив надсилати листи i грошi. Лютий минув у напруженому чеканнi. Коли ж Вацик не привiтав любу Вiту з Мiжнародним жiночим днем (хоча нi за час залицянь, анi за сiм рокiв шлюбу нiколи не забував про «священну» дату 8 Березня), поштарка забила тривогу, написала до якутського селища Мирний купу листiв, зверталася до мiлiцii…

А наприкiнцi травня з Мирного до Киева повернувся товариш Вацлава, який повiдомив, що той покинув алмазну копальню ще в сiчнi, разом з п’ятьма iншими вiдчайдухами перевербувавшись на якусь нову роботу. На яку саме? Хтозна! Вiд тiеi пропозицii вiдгонило явною авантюрою, отож на вiдмiну вiд колишнього штампувальника, його товариш на гачок не потрапив. Натомiсть шестеро вiдчайдухiв з Мирного виiхали – i бiльше нiхто про них нiчого не чув. Сибiр – край суворий, там все що завгодно може статися. І нiяка мiлiцiя не допоможе…

Що ж, у будь-якому разi життя тривало далi. Зробивши ревiзiю домогосподарства, Вiта виявила, що на погашення розстрочок за меблi та «пралку» надiсланих зниклим чоловiком грошей вистачить, хоча про телевiзор краще не мрiяти. А якщо деякi дрiбнички, на кшталт «Селги» чи набору кришталевих келишкiв, здати до комiсiонки, то при ощадливому господарюваннi вона з дiтьми у всякому разi не бiдуватиме. Шкода, що свекор i свекруха вiд неi вiдмежувалися, звинувачуючи у тому, що «довела iхнього Вацика до зникнення»… Але ii власнi батьки, в крайньому разi, з села завжди пару лантухiв картоплi та чогось iще iстивного пiдкинуть.

Вiдтодi лишалась, по сутi, едина проблема: перебувати й надалi на чоловiковому прiзвищi чи повернутися на дiвоче – Чмут?! І якщо вертатися на дiвоче, то як записати дiтей – Чмутами або все ж таки Менжиками?.. Зрештою Вiта вирiшила зачекати свого Вацика ще рокiв п’ять. Якщо за цей час волоцюга все ж раптом знайдеться, проблема вiдпаде сама собою, а якщо нi – то нi. Отож коли молодший Мар’ян у 1970 роцi пiде до школи, вона все вирiшить остаточно.

Так i жила поштарка з дiтьми в багатоповерхiвцi на Набережно-Хрещатицькiй. Проте хто мiг заборонити молодiй жiнцi мрiяти про краще, бiльш витончене i красиве життя?! Нiхто не мав права забороняти… А мрii стають яскравiшими, коли перед очима змiнюють одна одну красивi картинки. Хтось iз сусiднього будинку регулярно передплачував собi небачений дефiцит – журнал «Советский экран», починаючи з 1961 року. Отож час вiд часу Вiта дозволяла собi притримати часопис на пару днiв, перш нiж вкинути його до поштовоi скриньки.

Ця нiбито безневинна звичка одного разу вилилася в скандал. Поштарка не помiтила, що малий Мар’ян, приваблений великим портретом Барбари Рильськоi[9 - Польська актриса театру i кiно. Народилася в 1936 роцi у Варшавi. Закiнчила Варшавську академiю драматичного мистецтва. В 1960-тi роки також мала популярнiсть як спiвачка.] у № 1 часопису за 1965 рiк, трохи пожмакав i надiрвав сторiнку з матерiалом «Продолжение знакомства». А не помiтивши цього – як завжди вкинула журнал до потрiбноi поштовоi скриньки. Наступного ж дня на пошту прибiгла розлючена мешканка флiгеля по вулицi Набережно-Хрещатицькiй, № 9 Ельвiра Макосiй i влаштувала гучний скандал з вимогою розiбратися, хто ще читае «Советский экран» без ii вiдома. Вiта довго вибачалася, аж доки не вимовила наступне:

– Ну, пробачте вже мого Мар’янчика! Ну, сподобалась йому спiвачка й акторка – i що тут такого?! Вiн ще маленький, геть нiчого не розумiе… До речi, це польська спiвачка, а мiй Вацик – батько Мар’янчика теж поляк!..

Збудження власницi журналу вмить випарувалося невiдомо куди. Жiнки розговорилися. Вiта розповiла про себе, Ельвiра ж повiдала, що е студенткою Інституту iноземних мов[10 - Тепер Киiвський нацiональний лiнгвiстичний унiверситет.] i вивчае саме слов’янську фiлологiю – зокрема, польську. Наприкiнцi бесiди дозволила поштарцi приходити до себе в гостi, щоб без зайвих проблем почитати «Советский экран».

Отак i розпочалася iхня дружба. Природно, пiсля загадкового зникнення Вацлава Менжика на сибiрських просторах Вiта з Ельвiрою зблизилися ще тiснiше. Оскiльки майбутня спецiалiстка зi слов’янськоi фiлологii вiдвiдувала рiзнi цiкавi мiсця, куди пересiчна поштарка навiть не мрiяла потрапити, то у новоявлених подружок стали звичкою посиденьки на Вiтинiй кухнi: все ж таки побутовi умови в новенькiй багатоповерхiвцi були значно кращими, нiж у напiвзруйнованому дворовому флiгельочку…

Сьогоднi була субота, отож Ельвiра якимсь дивом зумiла прорватися на прем’ерний показ «Тiней забутих предкiв» режисера Параджанова в один з найкращих киiвських кiнотеатрiв – в «Украiну». Сеанс мав розпочатися о 20:00, плюс зустрiч творчоi групи з глядачами… Отже, очiкувати Ельвiру ранiше 23:00 було не варто. Тим не менш Вiта чекала на юну подругу з нетерпiнням, бо студентка обiцяла розповiсти про дiйство сьогоднi ж.

З’явилася вона майже опiвночi, коли не тiльки молодший Мар’янчик, але i старший Любомир вже спали. При цьому кидалося в очi, що вона явно налякана чимось невiдомим. Дуже-дуже налякана…

– Ну як?! – кинулася до неi поштарка, однак Ельвiра мовила тихо:

– Зроби менi каву, бо для початку я маю отямитися.

– Елю, що сталося?..

– Зроби каву, будь ласка, – повторила студентка.

– У мене тiльки розчинний кавовий напiй. Цикорiй, маю на увазi…

– Нiчого, зроби цикорiй. Тiльки з молоком.

І вже коли хвилин через десять подруги пили цикорну «каву» зi старих пошарпаних фiлiжанок (бо пiсля зникнення чоловiка Вiта здала новенький кавовий сервiз до комiсiонки), Ельвiра розповiла наступне. Як i було заплановано, перед прем’ерним сеансом розпочалася зустрiч творчоi групи кiнофiльму «Тiнi забутих предкiв» з глядачами. Все вiдбувалося тихо-мирно, як раптом на сцену пiднявся скандально вiдомий лiтературний критик Іван Дзюба, який почав викрикувати, що зараз, мовляв, повторюеться 1937 рiк, що вiд Киева до Львова влада масово арештовуе украiнську iнтелiгенцiю й нацiонально свiдому молодь, що це ганьба й несправедливiсть, що не можна мовчати, а необхiдно заявити протест на повен голос. І все таке iнше.

Але на тому не окошилося: якийсь невiдомий[11 - Це зробив 27-рiчний журналiст В’ячеслав Чорновiл, спiвробiтник киiвськоi газети «Молода гвардiя».] iз глядацькоi зали закликав усiх присутнiх пiднятися зi своiх мiсць на знак протесту проти полiтрепресiй. Добре, що у лiтературного хулiгана Дзюби вирвали мiкрофон та увiмкнули гучну музику, щоб остаточно заглушити його вигуки.

– Можеш уявити, в якому настроi я переглядала стрiчку! – Ельвiра була змушена поставити напiвпорожню фiлiжанку на стiл, бо ii руки дрiбно трусилися. – Подейкують, Параджанову потроху закидають буржуазний нацiоналiзм, а тут ще таке… Та я весь час очiкувала, що всiх глядачiв почнуть перевiряти спiвробiтники КДБ!..

– А й справдi могли б, – погодилася поштарка.

– Та звiсно ж!!! Бо коли ми розходилися по завершеннi сеансу, кiнотеатр був щiльно оточений мiлiцiею. Уявляеш мiй стан?!

– Бiдолашна…

– І навiть цього всього нацiоналюгам було замало! Бо коли перегляд скiнчився й увiмкнули свiтло, хтось[12 - Це зробив аспiрант Інституту лiтератури АН УРСР Василь Стус.] знову скрикнув: «Де правда?! Чому не дають говорити правду?! Неподобство!!!»

– Та хто тобi не дае говорити правду?! – обурилася Вiта. – Сиди собi на кухнi й говори, що хочеш! І нiхто тебе за це i пальцем не зачепить.

– Так i я ж про те саме! – пiдхопила Ельвiра. – Як ти хочеш, то говори хоч на кухнi, хоч де, але ж головне в тому, щоб людей на небезпеку не наражати, хiба нi?! Бо ми зiбралися кiно подивитись, а цi трое на чолi зi скандалiстом Дзюбою тут як здрасьте – зi своею полiтикою пхаються, нас усiх пiдставляють… Ну от як це можна назвати?!

– А знаеш що, подруго, давай-но я ще нам цикорiю заварю, – запропонувала поштарка. – Це напiй, це не кава, вiд напою на нiч жодноi шкоди для серця не буде.

– Давай-но завари, справдi, – погодилася студентка. – Можливо, я тодi заспокоюсь i нарештi розповiм тобi про стрiчку. Бо вона на те заслуговуе…




Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, вечiр 17 вересня 1965 року


Коли з-за стiнки долинули особливо потужнi лайливi вигуки, бiдолашна канарка явно перелякалася. Припинивши насвистувати свою звичайну пiсеньку, пташка повернула гострого дзьобика в бiк займаноi сусiдами кiмнати i завмерла на центральнiй поперечнiй жердинцi клiтки.

– Циря! Ти ж моя хороша… Не хвирюйся, будь раска, то вони мiж собою сваряться, оскiрьки Самсон Данирович знов до коханки збираеться, Агата ж заперечуе й намагаеться впринути на батькову совiсть. Зрозумiро тобi?..

Схилившись над клiткою канарки, Клара Мусiiвна намагалася таким чином заспокоiти свою улюбленицю. Канарка i справдi пожвавiшала, з центральноi поперечноi перескочила на бiчну дiагональну жердинку i трохи схиливши голiвку на бiк, невiдривно дивилася на господарку крихiтним чорним, схожим на маленьку бусинку оком.

– Зерняток хочеш, моя хороша? Зерняточок… Гаразд, Циречко, гаразд, зачекай трiшечки, зараз пiдсипрю тобi проса. А ще ябручко поiж, ябручки дря нашоi Циречки дуже кориснi… Отак, отак, розумничка ти моя!..

Сварка у сусiдiв за стiнкою поступово вщухла. Отож поклювавши запропоноване частування, канарка заспiвала знов. Що ж до Клари Мусiiвни, то вона умиротворено завмерла на краечку лiжка, як завжди на дозвiллi розмiрковуючи на улюблену тему.

Адже сьогоднi була не просто звичайна п’ятниця, нiчим особливим не прикметна з-помiж iнших п’ятниць протягом року. Одного разу вона навмисно уточнювала в розташованому неподалiк Флорiвському монастирi, що 17 вересня е днем пам’ятi пророка Мойсея – того самого, який вивiв еврейський нарiд з египетського рабства. А вона ж по батьковi Мусiiвна!..

Бiльш того, колись давно по вiйнi ii покiйний нинi тато зробив невеличкий шахер-махер у паспортному столi, завдяки якому з власне Мойсея Гершелевич перетворився на Мусiя Григоровича, а родове прiзвище Гебель[13 - Єврейське прiзвище, що походить, ймовiрно, вiд iдишистського «губл» – «рубанок».] виправив на Габель[14 - Gabbel – виделка (нiм.). Також gabelle – це непопулярний соляний податок у Францii, що стягувався до 1790 року.]. А це, як новоспечений Мусiй Григорович полюбляв пояснювати всiм i кожному – прiзвище дворянське, шляхетське. Чи то нiмецьке, чи польське, чи навiть французьке – не надто суттево. Головне, що у «п’ятiй графi»[15 - Графа радянського наспорта, до якоi вписувалася нацiональнiсть людини.] його паспорта вiдтодi красувалося гордовите «росiянин». Цим пишався i сам власник паспорта, i його дружина – уроджена Фрiда Зерахiiвна Плятт, яка синхронно з чоловiком стала Фредерiкою Захарiвною Пляттер[16 - На вiдмiну вiд еврейського «Плятт», Плятери або Платери (нiм. von dem Broele, genannt Plater – «фон дем Броель, прозванi Плятер») – графський рiд, що походить вiд вестфальських лицарiв.]. Теж, ясна рiч, росiянкою. І единiй дочцi вони наввипередки втовкмачували премудрощi нового стилю життя.

– Ти, Кларочко, мусиш зрозумiти, що внаслiдок останньоi вiйни, найжахливiшоi з усiх воен, що вiдбувалися будь-коли, свiт неповоротно змiнився, – авторитетним тоном заявляв батько. – І хоча говорити про це вголос не варто, однак i наш Радянський Союз насправдi змiнився також. В армii погони й генеральськi лампаси повернули, деякi церкви знов повiдкривали… Та колись про щось подiбне навiть подумати було лячно!

– Так-так, i практично те ж саме сталося з дворянством: хоч як жорстоко винищували дворян до вiйни, але ж подивись от хоч би на Олексiя Толстого: неперевершений лiтературний класик, тричi сталiнський лавреат! – вторила йому матiр. – Нi-нi, особливо тепер, пiсля вiйни шляхетних людей заповажали, а далi поважатимуть ще бiльше. Отож повiр нам, донечко: хоч як важко тепер навiть простого нареченого розшукати, та для тебе рано чи пiзно знайдеться свiй «червоний граф», з яким ти житимеш довго i щасливо. Можливо, навiть десь за кордоном – але можна i тут, у нас. Аби лише щасливо, заможно i довго.

Клара була довгоочiкуваною пiзньою дитиною. Вона повною мiрою вiдчувала нiжнiсть, з якою ставилися до неi престарiлi батьки, а тому вiрила iм беззастережно. Та й який iм сенс вводити в оману едину донечку?! Жодного!.. Отже, все обiцяне могло бути правдою, тiльки правдою i ще раз правдою. Святою непорушною правдою. Без варiантiв.

І вона чекала на чудесну появу обiцяного батьками шляхетного нареченого. Чекала багато рокiв. Радiла батьковiй мудростi й далекоглядностi: ще б пак, дуже вчасно прикинувшись обрусiлими нiмцями – нащадками родiв Габелiв i Пляттерiв, вони жодним чином не постраждали пiд час кампанii боротьби з безрiдними космополiтами i процесу ЄАК, та й всенародна ненависть до «лiкарiв-отруювачiв» на них не позначилася. Хiба ж могло щось пiти не так надалi?! Звiсно ж, не могло…

Утiм, рiк спливав за роком, а довгоочiкуваний наречений з’являтися не поспiшав. Престарiлi батьки померли, з вiдомчоi квартири, колись видiленоi татовi, Клару Мусiiвну вiдселили у восьмиметрову кiмнатку на Старому Подолi. Хоча були в цьому i своi плюси: по-перше, дiставатися до полiграфiчного комбiнату, в палiтурному цеху якого вона працювала, було доволi зручно, по-друге, до Андрiiвського узвозу звiдси загалом рукою подати. А це було дуже добре, оскiльки саме там вiдбувалися час вiд часу зiбрання неформального товариства мiсцевоi шляхти.

Ну-у-у, точнiше, не те щоб товариства… i тим паче не Дворянського зiбрання, як воно iменувалося за часiв царату. Боронь боже! Це було просто щось на кшталт «клубу за iнтересами», де нiхто не мав жодного офiцiйно закрiпленого статусу – просто всi знали всiх в обличчя й неодноразово вислухали iсторiю багатовiкового шляхетства кожного з членiв…

Точнiше, членкинь-дворяночок: адже збори вiдвiдували чомусь лише перезрiлi дiвчата – такi ж шукачки руки i серця довгоочiкуваного «принца», як i Клара Мусiiвна та ii найкраща подруга «Рiря». Жодна шляхтянка не вирiзнялася з-помiж iнших красою чи iнтелектом, зате у кожноi був якийсь хатнiй улюбленець: породиста кiшечка, песик з пiдтвердженим родоводом чи на крайнiй випадок пташка. Отож i маскувалися вони пiд «товариство любителiв хатнiх тварин». Саме пiд впливом найкращоi «клубноi» подруги Клара Мусiiвна врештi-решт вирiшила обзавестися канаркою, й вiдтодi яскраво-жовта «Циря» скрашувала заливистими трелями процес впертого очiкування шляхетного нареченого.

А сусiди?! А що з них, вбогих, вiзьмеш!.. Нехай собi сваряться досхочу – для iхнього рiвня недорозвитку це дуже навiть припустимо. Нехай майже шiстдесятирiчний Самсон Данилович навiдуеться до коханки, а його дочка Агата вичитуе батька за непристойну поведiнку, нехай вони там, за стiнкою, навiть повбивають одне одного – можливо, Клара Мусiiвна тодi матиме шанс переiхати з нинiшньоi восьмиметровоi кiмнатки в значно бiльшу – наприклад, в дванадцятиметрову, яку зараз займае цей престарiлий «герой-коханець», якому сивина в бороду, а бiс у ребро.

Отож нехай собi сваряться-чубляться! Якщо на вiдмiну вiд Мойсея Гершелевича Гебеля, у Самсона Даниловича Литвака забракло кмiтливостi переписатися з еврейськоi нацiональностi в якусь iншу, бiльш пристойну – туди йому разом з нащадками i дорога.

А якщо лiньки було шахер-махер у паспортному столi влаштовувати… Ну, тодi можна було повестися i простiше – наприклад, як ii найкраща подруга «Рiря»: просто повiдомити в «клубi за iнтересами», що насправдi вона зовсiм нiяка не Лiля Фiшелевна Димарська, але уроджена Лiлiя Францовна Демаре. А Демаре – це французькi дворяни де Маре. Зовсiм як знаменитий актор Жан Маре… Безперечно, так воно i е! «Рiря» навiть стверджувала, що в iхньому роду були знаменитi французькi письменники[17 - Жан Демаре де Сен-Сорлен (Jean Desmarets de Saint-Sorlin; 1595–1676) – французький поет i драматург, член Французькоi академii вiд самого ii заснування. Походив зi шляхетноi родини.], отак!..

Отже, годi й сумнiватися, що i Лiлiя Францовна Демаре, i Клара Мусiiвна Габель таки дочекаються жаданих наречених-шляхтичiв. Рано чи пiзно – але дочекаються. Звiсно, краще б це сталося якнайшвидше, але… заради такоi високоi мети, як продовження шляхетних родоводiв, можна i потерпiти. А поки що… поки що…

– Ну що, Циречко, сподобарися тобi зернятка? Сподобарися, ой, до чого ж сподобарися, я бачу, бачу, мое ти зоротаве сонечко!..

Канарка заливалася трелями, вдячно дивлячись на господарку крихiтними чорними бусинками очей.




Вул. Правди[18 - Нинi вул. Гетьмана Сагайдачного.], Рiвне, початок жовтня 1965 року


– Микито…

Зробивши вигляд, нiбито вiн нiчого не чуе, хлопець навiть не озирнувся i продовжував прямувати вулицею.

– Агов, Микито!

Ну що ж це таке?! Невже аж настiльки важко зрозумiти просту рiч: якщо когось кличуть, а вiн не озираеться – то це вiдбуваеться через небажання розмовляти з тим, хто кличе! Здавалось би, все просто…

– Микито, та стривай же ти!!!

Ото причепився… Впертий. Цiкаво, хто це? Здаеться, Ромчик… або не Ромчик?! Тодi Вiлька?.. Борька?.. Максимко?.. Хоча вiн навчався тут вже понад мiсяць, проте й досi не навчився розрiзняти голоси однокласникiв наослiп – не дивлячись на того, хто гукае. Отже?..

Микита озирнувся й мовив одночасно:

– Ну, i чого ж тобi треба?

– Та так, поговорити хотiлося.

«Не так, а за грошi!» – спробував вiджартуватися Микита, проте замiсть цього промимрив невиразно:

– Ото навiщо всi цi розмови? Знаю я вас… тих, хто з розмовами лiзе…

– Чого-чого? – перепитав Вiлька.

Зрозумiвши, що вiн ледь не ляпнув зайвого, хлопець мовив тепер уже розсудливiше:

– Послухай-но, я додому йду. От чого ти до мене причепився, га? У тебе свiй дiм е, тож давай, тупай-тупай туди, а мене навiщо чiпати…

Озирнувши Вiльку з голови до нiг, переконався, що той розгублено клiпае очима, роззявивши рота вiд подиву, тому додав:

– Отак от, не займай мене! І передай iншому, щоб не займав.

– Іншому?..

– Ну так, третьому, якому наказано спостерiгати за мною.

– Чого-чого?! – у Вiльки очi на лоба полiзли вiд подиву.

– Шпигувати за мною не треба, от чого! Так i передай цьому… третьому.

– Якому ще третьому?! Ти про що це?..

«Це ж треба, щоб отак майстерно прикидатися! – мимоволi здивувався Микита. – Чи… А раптом Вiлька не вдае подиву?! А раптом це серйозно…»

– Ну гаразд, переконав. Давай-но поговоримо, якщо хочеш, – нарештi погодився вiн i додав: – Тiльки додому я тебе не поведу, май на увазi.

– Чому?

– Бо додому я запрошую тiльки друзiв.

– Ну, то давай товаришувати, якщо вже на те пiшло! – одразу ж пожвавiшав Вiлька, проте Микита поквапився осадити його:

– Е-е-е, нi, не так щоб одразу. Ми з тобою поговоримо для початку, як ти й хотiв. Тiльки от куди пiдемо?

– А давай-но на рiчку!

– На рiчку?

– Еге ж! Тут до Устi[19 - Рiчка в Здолбунiвському та Рiвненському районах Рiвненськоi областi, лiва притока Горинi. Зокрема, Устя протiкае i через Рiвне.] квартали чотири, не бiльше.

– Та знаю, знаю, як менi того не знати… Ну що ж, ходiмо, – погодився Микита, хоча й жив на початку вулицi Правди, а не в кiнцi бiля набережноi. Втiм, якщо Вiлька i справдi е приставленим до нього нишпоркою, то краще йому не знати, де саме мешкае сiмейство Горбачiв. Чим довше вiн не зможе носити записочки батькам Микити, тим спокiйнiшим лишатиметься його життя. Все просто i без жодних образ! Отож нехай вирiшить, що Горбачi мешкають або по вулицi Правди неподалiк ii перетину з Прибережною[20 - Нинi – вул. Набережна.], або ж на самiй Прибережнiй.

– Чого посмiхаешся?

– Я посмiхаюсь? – Микита здивовано позирнув на хитрого нишпорку.

– Ти, ти, авжеж.

– І не думав навiть, – знизав плечима хлопчина. І негайно ж напустив на обличчя якомога серйознiший вираз, бо настiльки необережно демонструвати торжество не годилося. Те, що вiн розкусив усi пiдленькi намiри цього Вiльки – це ще пiвсправи… Головне почнеться ось-ось зараз, щойно вони дiйдуть до мосту через Устю. Зараз почнеться, зараз…

– Ну, i що ти там торочив про шпигунство?

Рiчкова вода повiльно пливла пiд ногами хлопцiв, якi стояли на мосту, спершись на бильця, й дивилися на вкриту легенькими дрiбонькими брижками водну поверхню, а не один на одного.

– Послухай-но, Вiлько, чому це ти мене першим запитуеш? Я тебе не чiпав, це ти до мене навiщось причепився, немов той реп’ях. Отож i поясни менi першим, чому наша класна керiвниця тебе пiдiслала, а не сама менi все пояснила як слiд? Невже ж Тереза Юзефiвна боiться?

– Микито, ти це про що?!

І стiльки непiдробного подиву прозвучало цього разу в запитаннi Вiльки, що вiн майже повiрив у щирiсть однокласника… Майже – саме так! Бо в останнiй момент все ж таки схаменувся й мовив розчаровано:

– Отже, ти також зображуеш тут менi подив… Отже, боiшся сказати правду так само, як i наша класна керiвниця… Отже, ти таке ж саме сцикло, як i вона!.. Ех, Вiлько, Вiлько, не думав я, що ти такий боягуз. Бо наша Тереза Юзефiвна хоча й доросла, але все ж таки жiнка, iй можна i здрейфити. А от якщо ти засцяв!.. Не очiкував вiд тебе такого, нiяк не очiкував.

– Микито!..

– Га?..

– Ти про що?!

– Про те саме.

– Та ми нiбито про рiзне говоримо, а не про одне i те саме!.. – Вiлька дуже натурально сплеснув руками, але негайно ж запитав: – Послухай-но… А може, ми i справдi про рiзнi речi говоримо, га?..

– Так, годi! Набридло це все менi, чесне слово, – скрушно зiтхнув Микита. – Давай тодi так… Якщо ти засцяв настiльки, що не можеш менi пояснити все вiдверто, тодi пояснюватиму я. Гаразд?

– Ну, гаразд.

– Добре. Отож коли наша Тереза Юзефiвна дiзналася, що в ii класi вчитиметься новенький, то й зрозумiла, що всю систему «трiйок» доведеться перекроiти по-новому.

– А-а-а…

Утiм, оскiльки запитання буквально повисло у Вiльки на кiнчику язика, Микита поквапився випередити однокласника:

– Стривай, давай-но я розкажу усе, якщо ти вже засцяв, а потiм ти мене виправиш, якщо я десь помилюся. Гаразд?

Хлопчина мовчки кивнув, i Микита продовжив:

– Отже, училка переробила всю систему «трiйок» нашого класу з таким розрахунком, щоб я туди вписався. Тепер ти входиш до моеi «трiйки», але замiсть того, щоб повiдомити менi про все, класна доручила зробити це тобi. Отож скажи нарештi: наша «трiйка» – хто ще до неi входить?! Ти, я – це вже зрозумiло, бо надто очевидно. А третiй хто?

– Так… Давай-но по порядку, – мотнув головою Вiлька. – Отже, з якогось дива ти впевнений, нiбито весь наш клас розбитий на якiсь там «трiйки» i що це розбивання здiйснюе класна керiвниця, це так?

– Так.

– А навiщо все це, можеш пояснити нарештi?!

– Ну-у-у… як тобто, навiщо?! Щоб усерединi кожноi «трiйки» учнi слiдкували один за одним i про все вивiдане складали рапорти вчительцi, нашiй класнiй керiвницi – от для чого.

– Що-о-о-о?! Ти з дуба впав i головою вдарився, чи що?..

– Ти, Вiлько, знаеш що… Ти того, слова добирай… – почав Микита, проте однокласник раптом перервав його здивованим вигуком:

– А нумо стривай!!! Я здогадався: таке вiдбувалося у тiй школi, звiдки ти до нас прийшов, – чи не так?!

– Так, так, – погодився Микита, – а тут у вас хiба iншi порядки?

– Жартуеш!..

– Зовсiм нi.

– Ти серйозно?!

– А-а-а…

Однак, окрiм цього беззмiстовного «акання», Микита так i не змiг сказати нiчого путящого. Йому ж навiть на думку не спадало, що в тому класi, де вiн провчився вже понад мiсяць, можуть бути встановленi не звичнi для нього «драконiвськi» порядки, а якiсь iншi – бiльш людянi…

– Послухай-но, Микито… Ти звiдки до нас прийшов?

– Я ранiше у Бiлiй Криницi[21 - Село на Рiвненщинi.] жив, там у мене дiдусь iз бабусею, вони в радгоспi «Рiвненському» працюють.

– А чому не з батьками?

– Бо тато у мене в Сибiру був… вiдбував… – трохи скрививши губи, вiдповiв хлопчина, – мама слiдом за татом поiхала, але мене вирiшила iз собою не брати. Бо в Сибiру ж холодно i щоб iсти, то не дуже… Тобто значно гiрше, нiж тут. Це по вiйнi люди голодували, але згодом усе налагодилося. У Бiлiй Криницi ранiше – ще до радгоспу теперiшнього – був колгосп iменi товариша Маленкова, то вже тодi стало добре, а тепер… Ну, отож i вiддали мене дiдовi й бабусi на виховання.

– І в тамтешнiй школi у вас був такий порядок?..

– А там вчитель прямо сказав: нема у мене часу, щоб вас, лобурякiв, виховувати – у мене город, менi iсти хочеться. Отож я вас на «трiйки» розiб’ю, станете один за одним шпигувати й менi рапорти складати, а я рапортички тi вашi щовечора читатиму. А коли накажу, то розноситимете по домiвках записочки вiд мене батькам своiх товаришiв. Це краще й надiйнiше, нiж записи в щоденнику робити.

– І ти писав… як ти кажеш, «рапортички»? І записочки по домiвках товаришiв своiх розносив?

– Авжеж писав. І записочки розносив також. І на мене хлопцi писали – тi, яких Гаврило Мартинович зi мною в одну «трiйку» призначив.

– Гаврило Мартинович – це ваш тамтешнiй вчитель?

– З Бiлоi Криницi, так. Вiн так i казав: вас, лобурякiв, грамоти тiльки задля того навчити треба, щоб ви рапортички по начальству один на одного строчити навчилися. І ще казав, що якщо ми хочемо бути хоч би трiшечки схожими на товариша Кузнецова[22 - Кузнецов Микола Іванович (справжне iм’я Никанор; 1911–1943) – радянський диверсант-розвiдник, партизан, агент НКВС. Зокрема, з жовтня 1942-го по листопад 1943 року дiяв у Рiвному. 5 листопада 1944 року йому було посмертно присвоено звання Героя Радянського Союзу.], то мусимо з чогось починати. І що найкраще починати з рапортичок, бо вони привчають до спостережливостi й дисциплiни, а також тренують вмiння викладати думки на паперi.

– А не писати доноси ти не пробував?

– А я що, хiба на дурня схожий? – посмiхнувся Микита зневажливо. – Того, хто рапортички писати вiдмовлявся, Гаврило Мартинович на другий рiк залишав, а за це…

– Я розумiю, – поквапився вставити Вiлька, проте Микита несподiвано розлютився i мовив крiзь зчiпленi зуби:

– А якщо розумiеш, то якого дiдька мене розпитуеш?! Просто скажи: отакi справи, наша класна керiвниця призначила мене за тобою стежити, а ти стежитимеш за мною. Третiй такий-то. І все встане на своi мiсця. Нумо, з чого б оце кота тягнути за хвоста?! Кажи…

– Нi, – мовив Вiлька абсолютно серйозним тоном, – не треба за мною стежити, не треба нiякi «рапортички» вчительцi писати. Й на тебе нiхто нiчого не писатиме. І не думай навiть.

– Еге ж, так я тобi й повiрив! Знайшов дурника, – крива посмiшка не сходила з обличчя Микити. – Мiй тато в Сибiру щойно «десятку» вiдмотав, я у вашiй школi новенький. І щоб при цьому за мною нiхто не нишпорив?! Не вiрю. Комусь iншому це розказуй, тiльки не менi.

– І тим не менш, нiхто за тобою стежити не збираеться, – стояв на своему однокласник.

– Ага, ага… От я тобi повiрю, а потiм за «недоносительство» i «вiдмову в допомозi класнiй керiвницi у виховнiй роботi» мене на другий рiк залишать.

– Не кажи дурниць…

– Та пiшов ти! – не витримавши, раптом скрикнув Микита, пiдхопив притулений до огорожi мосту ранець зi шкiльним причандаллям i попрямував назад – туди, звiдки школярi прийшли на набережну.

– Микитко, агов! Не роби дурниць. Я тобi не брешу. Якщо хочеш, спитай сам нашу класну керiвницю, й вона тобi пiдтвердить, що…

Проте хлопчина не збирався вислуховувати знов жалюгiдну Вiльчину брехню. Тому озирнувшись на ходу, вiн кинув через плече:

– Назвеш третього з нашоi «трiйки», тодi й поговоримо.

І прискорив кроки.




1966. Камiнь обiцянки








Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Василькiвська, № 30, Киiв, 20 квiтня 1966 року


Дивна ситуацiя склалася: не якийсь там пересiчний громадянин, яких повно скрiзь i всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вiльних вiд роботи працiвниць в очiкуваннi запитань з iхнього боку. Стояв i аж виблискував щирою, знаменитою на весь свiт «гагарiнською» усмiшкою. А працiвницi трикотажноi фабрики, знiяковiвши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловiка!..

– Ну, то що ж менi вам сказати, товаришi трикотажницi… Прекраснi костюми для нас, для радянських космонавтiв ви робите! За що вам велика подяка вiд усiх нас, хто в костюмах цих працюе.

Зрозумiвши, що пауза затягуеться понад всяку розумну мiру, Гагарiн заговорив першим. І цим врятував ситуацiю.

– О-о-ой, та невже?.. Дуже приемно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомонiли працiвницi врiзнобiй. А одна з них, раптом набравшись смiливостi, запитала:

– Мабуть, там, у Космосi, холодно, так?

Насправдi ii цiкавило зовсiм iнше. Проте напередоднi товариш парторг фабрики суворо застерiг вiд «рiзних дурниць» i вияву «бабських iнтересiв». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народовi!.. І додав суворо: «Отож щоб нiяка менi дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарiн[23 - Юрiй Гагарiн одружився з Валентиною Горячевою ще в 1957 роцi, дочки Олена i Галина у подружжя народилися в 1959 i 1961 роках. Однак через тотальну засекреченiсть в СРСР всього, пов’язаного з Космiчною програмою, пересiчнi громадяни про подiбнi речi не знали.] чи нi? Краще про природу i погоду спитайте, про те, подобаеться йому мiсто чи нi. Щоб усе менi пройшло гладенько!»

Ослухатися парторга – собi ж дорожче… Довелось запитувати про погоду i природу. Космiчну…

– Температура в Космосi мiнус двiстi сiмдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, вiдповiв Гагарiн.

– Ого, до чого ж холодно! А хiба ж стiльки бувае?! – здивувалися трикотажницi. А та, яка запитала першою, поцiкавилася:

– А якщо раптом мiнус двiстi сiмдесят чотири?

– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гiсть, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудовi костюми, виготовленi на вашiй фабрицi, зiгрiють нас навiть при мiнус двiстi сiмдесяти трьох градусах. Це не проблема.

Працiвницi почали здивовано перезиратися мiж собою. Й лише зрозумiвши, що Космонавт № 1 жартуе, розсмiялися та дружно зааплодували. Гiсть же сяяв знаменитою посмiшкою на всi боки.

– Ну гаразд, товаришi трикотажницi, нам далi треба… – почав директор фабрики, проте рiшуча працiвниця все ж таки наважилася:

– Товаришу Гагарiн, а можна вас спитати про дещо особисте?

– Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвiл високого гостя випередив його порив:

– А чого ж, запитуйте!

– Товаришу Гагарiн, тут таке дiло… У мене подруга сьогоднi вранцi сина народила, ii чоловiка Олексiем звуть.

Вiд таких слiв навiть високий гiсть трохи розгубився:

– Ну-у-у, звiсно… я вiтаю вашу подругу…

– Не в тiм рiч. Подруга просила дiзнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрiем? Бо тодi вiн буде вашим повним тезкою – теж Юрiем Олексiйовичем. Можна ж, так?..

Парторг фабрики почервонiв немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсмiявся настiльки щиро, що на реакцiю начальства нiхто не звернув особливоi уваги.

– Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що вiдтепер у вас в Киевi житиме мiй повний тезка – теж Юрiй Олексiйович!..

Закiнчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканнi долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керiвництва, то вони поспiшили потягнути високого гостя в бiк схiдцiв, що вели нагору – до директорськоi приймальнi. Подалi вiд грiха… i нових незручних запитань.




Ташкент, 25 квiтня 1966 року


Сталося це рокiв десять тому. Вiн тiльки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рiдним домом. За розподiлом йому випало бути помiчником лiсничого, однак його не взяли. Вiн i досi пам’ятав, як головний лiсничий Малинського лiсгоспу обурено горлав на начальника вiддiлу кадрiв:

– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажiть, будьте ласкавi, навiщо менi в лiсi отакий красунчик з обличчям кiноактора з «Мосфiльму» або я вже не знаю звiдки?! Ведмедiв взимку посеред сплячки лякати, чи що?..

– Та годi вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозумiти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарештi – зовнiшнiсть, бачте, не пiдходить, – не дуже впевнено вiдбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хiба лiсничi не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24 - Кодекс законiв про працю.] забороняе?

– Якщо такий красунчик, то нехай iншу роботу шукае, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лiсничий мае особливим станом душi вирiзнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лiсу.

– Та пожалiй ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не вiзьмемо його за розподiлом, то вiн навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримiнальникiв?..

– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комунiстичне будiвництво iде, але тiльки не до мене. Не вiзьму його, все, крапка!

Упiймавши облизня в Малинському лiсгоспi, вкiнець засмучений Леонiд наважився на вiдчайдушний крок. Зрештою, ця жiнка його iз сестрою Любою на свiт народила, хоч потiм i здала обох до сиротинця…

Назад до Мотовилiвки дiстався вже затемно. На вiдчайдушний стукiт у дверi нiхто не вiдчиняв. Леонiд вже збирався пiти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:

– А що це за придурошний там у дверi гамселить?! Кого це чорти принесли на нiч гледючи?

Юнак розгубився вiд несподiванки i вiдповiв, заiкаючись:

– Менi… Менi Софiя Юрiiвна потрiбна…

– Ти б наступного разу головою у дверi, головою!.. Нащо тобi вона, га?..

– Я ii син, Леонiд Гайдамака. Вiрнiше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправдi я…

Проте рипучий голос зробився ще злiшим:

– Не знаемо ми нiяких Гайдамакiв, та й Софiйки вдома немае вже як цiлий тиждень, мабуть що.

– А коли вона додому повернеться?

– А бiс ii знае! А ти йди звiдси, чоловiче, йди геть! Немае нiяких синiв у Софiйки й не було нiколи!

– Як же нема, коли я… Та ось же мое свiдоцтво про народження! Щоправда, вiдшукали його зовсiм нещодавно, але ж там написано, що я – син Софii Юрiiвни Голомозоi…

Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:

– Пiшов геть, окаянний!!! А як добром не пiдеш, то собаку спущу!!!

Раптом з-пiд паркану пролунало загрозливе гарчання…

Тодi Леонiд кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибiгши на залiзничну станцiю, не знав, чи то пiд поiзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останнiй вагон товарного потяга – тiльки б забратися подалi вiд цього клятого мiсця, де матерi зрiкаються власних дiтей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нiчному небу сповзав до обрiю диск надзвичайно великого криваво-червоного мiсяця. І в той момент Леонiдовi здавалося, що нiчне свiтило, яке набуло сьогоднi настiльки незвичного вигляду, тягне за собою його нiкчемне життя…

Та нiч немовби пiдбила незримий пiдсумок пiд усiм його минулим життям. Попереду було щось незвiдане… але живе. Пiд потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поiхав до Ташкента.



– Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Вiдiрвавши погляд вiд величезного багряного сонячного диску, який повiльно зникав за обрiем, Леонiд виринув зi спогадiв у реальнiсть i з нiжнiстю поглянув на сина. Малюковi лише три рочки, а вiн вже так грамотно розмовляе, такий допитливий i розумний!.. Пощастило йому i з дружиною: Гелi лише тридцять, а вона вже завiдуе вiддiленням мiськлiкарнi.

– Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок.

– Не бачу я нiяких спалахiв, Валерко, тож i сказати нiчого не можу, – знизав плечима вiн.

– Так он же ж вони!.. Он спалахнуло знов!..

Синочок тикав малесеньким пальчиком у малинове свiтiння на пiвночi. Леонiд не знав, що вiдповiсти, а малий все не вгамовувався:

– Що це?

– Зiрниця. У нас навiть така гра пiонерська була, пiд час неi ми багаття палили, а потiм на вугликах картоплю пекли.

– Нi, тату, це не зiрниця. Зiрницi восени бувають, а зараз весна.

Леонiд почухав потилицю i подумав: «Дивина, та й годi! Валерка ондо навiть пори року знае, натомiсть я в його вiцi навiть прiзвища свого не мiг згадати, тому замiсть Голомозого мене Гайдамакою записали».

– Валерко, синку, а може, ти додому пiдеш, мамi перепiчки вiднесеш? А я тим часом у магазин по консервованi помiдори сходжу… Хочеш?

Син радiсно застрибав навколо батька.

– Звiсно, хочу! Двi банки купи. А ще я конфiтюру хочу! Смачний, напевно? А дорогий який!.. Мама сказала, пiвцарства вартий.

– Добре! Куплю я i помiдори, i конфiтюр. Але скажи менi, Валерко, а з чого це мама стiльки перепiчок замовила? Аж десять штук.

Син розгорнув хустку i почав лiчити пласкi хлiбини:

– Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз-п’ять, два-п’ять, три-п’ять.

– Три та п’ять – буде вiсiм, – повчальним тоном додав батько.

– Вiсiм… Ми купили скiльки було, бо бiльше не було.

– А чого так багато?

Малий хитро посмiхнувся й, озирнувшись на всi боки, змовницьки прошепотiв:

– Землетрус сьогоднi буде.

«Боже, як же складно жити з Касандрою! І все вона знае наперед, аж лячно», – подумав Леонiд. Немовби прочитавши батьковi думки, Валерка тихесенько прошепотiв:

– Це не мама, це Рафаiл Тагiрович сказав. І Вiктор Лi також.

Сьогоднiшня вечеря в сiмействi Гайдамакiв-Уханьських була надзвичайно смачною, а на додачу пили ще й чай з конфiтюром, хоча i коштував вiн скаженi грошi. Тим не менш Леонiд купив аж три банки, немов i справдi наближався кiнець свiту. Пiсля вечерi Гелена пiшла в кiмнату, а Леонiд з Валеркою лишилися на кухнi мити посуд. Коли навели лад, батько сiмейства раптом уздрiв у куточку цiлий ящик «Боржомi» й величезний двадцятилiтровий бiдон. Не знаючи, обурюватися чи дивуватися, вiн негайно побiг до кiмнати… i побачив, що дружина пакуе дорожню сумку.

– Ми що, кудись вiд’iжджаемо? – спитав Леонiд розгублено.

– Нi, – вiдповiла Гелена.

– А що тодi?..

– Невдовзi нас сильно качне, електрику, воду i газ вимкнуть, телефони не працюватимуть. Треба мати пiд рукою необхiднi речi, документи та грошi, а у квартирi – запас продуктiв. У бiдонi вода для вмивання i прибирання.

– Мати пiд руко-о-ою-у-у… – передражнив ii Леонiд. І тут його погляд впав на сервант: – Гелю, а де наш посуд?! Де чарки i кришталь?!

– У коробочки спакувала, щоб не побилися, – посмiхнулася дружина й ласкаво пригладила його волосся.

Леонiд вiдскочив i схопився за голову, однак дружина продовжила тихеньким наполегливим шепiтком:

– Не переймайся, я кришталь потiм цiлим дiстану. А от наш сусiд Юра з третього поверху свiй спальний гарнiтур на сходи поспiхом потягне, все попереламае, потiм два днi прибиратиме.

– Касандрочко моя люба! Це тобi Вiктор сказав або Рафаiл? – спитав чоловiк насмiшкувато, поступово оговтуючись вiд шоку.

– Нi, про це я сама здогадалася. Я ж у тебе Касандра, чи не так?

Спати полягали рано, при цьому навiть малий Валерка вгомонився i заснув напрочуд швидко. Леонiд прокинувся вiд тужливого оглушливого гуркотiння, немов грiзний Карпатський Велетень, про якого в дитбудинку розповiдала Ірма, раптом заграв на довжелезнiй трембiтi. Поглянув на будильник: лише 5:15 ранку!.. Пiдбiг до вiкна, визирнув на темну вулицю…

Як раптом на пiвнiчнiй частинi небокраю блимнув вогняний спалах, i за якийсь час по тому завiбрувала земля. Гудiння наростало, нiби щось велике i страшне повiльно, але впевнено котилося просто на iхнiй дiм.

Леонiд перелякано заметушився по кiмнатi й негайно виявив, що Гелена не спить, а з цiкавiстю спостерiгае за поведiнкою чоловiка.

– Гелю, вiйна! Америка нас бомбить!!! Лiтаки чуеш?!

– Заспокiйся, Льоню, не вiр газетним плiткам. Особливо тому, що друкують у журналi «За рубежом»[25 - Радянський, а нинi росiйський часопис. Видаеться з 1930 року.], – ласкаво прошепотiла Гелена й додала заспокiйливо: – Нiяка це не вiйна, це всього лише землетрус.

Раптом земля пiд будинком повiльно заворушилася, немов пiдземнi сили вирiшили нагадати людям про свое iснування. Потiм зарипiло й заскреготало. Будинок затремтiв, як перелякане звiрятко, якому хочуть завдати гострого раптового болю. Протягом кiлькох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхiв, земля крекотала i звивалася, будинок трусився в жорстокiй пропасницi. Було чутно, як за стiнами у сусiдiв б’еться посуд у шафах i буфетах. Потiм з гучним рипiнням лiжко поповзло до стiни.

– Може, побiжимо на вулицю?! – у вiдчаi Леонiд схопив ii за руку.

– Нi, не варто, – вiдповiла дружина напрочуд спокiйно. – Там холодно i небезпечно, зараз почнуться сильнiшi поштовхи, щось впаде, здiйметься пилюка, дихати буде нiчим. Та й не пройдеш ти сходами: сусiд Юра вже почав витягати з квартири меблi.

Леонiд прислухався: справдi, щось жалiсливо рипiло i трiщало на сходах… Раптом земля здригнулася вiд жахливого, неймовiрноi сили удару! Звiдусiль залунали гучнi зойки смертельно переляканих людей. Леонiд розчахнув вiкно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там вiдбувалося: земля дибiлася й осiдала, то оголюючи, то знов ховаючи рванi глибокi трiщини. Припаркованi бiля будинкiв автiвки кидало вперед i назад. Дерева ламалися, немов сiрники, й виверталися з корiнням, утворюючи завали.

З будинкiв на вулицю вискакували люди, босi й напiводягнутi: хтось в спiдньому, хтось навiть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Пiд акомпанемент пронизливого передзвону вiконних шибок, гуркотiння уламкiв цегли, скреготання металу й iншi звуки руйнування споруд вони кидалися врозтiч, бiгли навмання в пропилену темряву – лише б подалi вiд будинкiв.

Дехто примудрявся вскочити в автiвку й навiть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й вiдiрваними дошками, об’iжджаючи бетоннi плити, що хтозна як повиповзали на проiжджу частину. Ось один з легковикiв (мабуть, через погану видимiсть) на величезнiй швидкостi влетiв у рiг будинку, вiдскочив вiд нього, немов тенiсний м’ячик, налетiв на бетонний брус. Вiд удару через вiтрове скло вилетiв водiй i, розпластавшись на заваленому смiттям асфальтi, нерухомо застиг у калюжi власноi кровi, безладно розкинувши руки й ноги…

Невелика вантажiвка, яка виiхала переднiми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу пiд нею трiщину i зникла пiд землею.

Увесь цей жах тривав не бiльше 5–7 хвилин, якi здалися Леонiдовi вiчнiстю. Потiм будинок вже вкотре здригнувся й вiдчутно нахилився, з даху полетiли уламки шиферу, цегли i дощок. Споруда стогнала i плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здiйнялися майже до четвертого поверху…

Леонiд закрив вiкно i повернувся в лiжко, вирiшивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далi були ще поштовхи – слабкi й ледь помiтнi. Але саме цей поштовх, найпотужнiший з усiх, нiби запустив ланцюговий механiзм руйнування старих глинобитних будинкiв, якi безладно розсипалися. Натомiсть нещодавно збудованi панельнi будинки, гуркочучи i крекчучи, повiльно складалися в один поверх, немов картковi.

Валерка нарештi прокинувся й ошалiлими очима дивився на батькiв. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена пiдiйшла до нього, вийняла з дитячого лiжечка, поклала на диван i лягла поруч. Малюк притулився до неi, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материнi груди i лежав деякий час нерухомо. Потiм пiдняв голову й запитав:

– Мамо, а ти i тато завтра пiдете на роботу?

– Нi, маленький, не пiдемо.

Малюк мiцно обiйняв матiр, незабаром заспокоiвся i тихо засопiв.

Прокинулися пiзно – близько 10:00 ранку. На вулицях працювали бульдозери та екскаватори, туди-сюди курсували вантажiвки, що вивозили смiття за мiсто.

Вставати не хотiлося. Свiтла, газу й води не було, телефон мовчав, зате працювало центральне радiо. Протягом двох годин слухали те, що передавали про стихiйне лихо в Ташкентi:

«У першi ж години пiсля землетрусу по тривозi були пiднятi всi служби мiста: служби пожежноi охорони, МВС, армii та медицини. Радянськi люди, в тому числi жителi Ташкента, непереможнi. Велике всiм iм спасибi!»

І таке iнше в тому ж дусi.

Леонiд спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблi на сходи виносив не тiльки дядя Юра з третього поверху, але й iншi сусiди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусiди з четвертого поверху – надiйно заблокувала дверi квартири сiмейства Гайдамакiв-Уханьських.

– Я ж тобi казала вночi, що на вулицю бiгти не варто, – посмiхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибiг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашоi оселi! Уявляеш?..

– Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберiгала вночi дивний спокiй? Чи ти, може, знала, що наш будинок вцiлiе?

– Так, знала.

– Звiдки?!

– Бо вiн вiдносно новий i цегляний. Зруйнувалися ж переважно древнi саклi та новiтнi панельнi будинки. А наш встояв, хоч стiни i порепалися.

Снiдали по-королiвськи: iли перепiчки з конфiтюром, запивали «Боржомi». Потiм взялися прибирати квартиру. На стiнах з’явилися помiтнi трiщини, зi стелi мiсцями обсипалася штукатурка. Пiдмели пiдлогу, ретельно змочивши вiник водою з бiдона. Розставили по мiсцях меблi, посуд повернули у шафи й сервант, а тодi вляглися читати казки.

Так минув день. Незважаючи на лихо, увечерi 26 квiтня вiдбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонiд на нього так i не потрапив: вийти з оселi все ще заважала платяна шафа дядька Ікара.

Вранцi iх розбудив гучний сигнал – то була розвозка з заводу Антонова.

– Льонько, виходь завали розбирати! – покликали його хлопцi. На щастя, сусiди сяк-так розчистили меблевi завали на сходах, тому Леонiд поiхав з розвозкою, а Гелена i Валерка лишилися вдома самi.

Близько полудня в дверi гучно постукали iззовнi.

– Хто там? – спитала Гелена.

Незнайомий чоловiчий голос вiдповiв:

– Капiтан мiлiцii Селiмов! Гелено Сергiiвно, ви затриманi у зв’язку з надзвичайними подiями, що мали мiсце, i повиннi проiхати зi мною. Оскiльки телефонний зв’язок у вашому районi досi не налагоджений, за вами прислано автомобiль. Я повинен термiново доправити вас у ЦК Компартii Узбекистану. І без вiдмовок, будь ласка! Вiдмовки не приймаються.

– За п’ятнадцять хвилин я буду готова, чекайте в машинi, – спокiйно вiдповiла вона й додала: – Я не хочу, щоб по дому повзли плiтки.

Мiлiцiонер потупцяв бiля дверей, але, не сказавши жодного слова, спустився вниз. За чверть години жiнка з дитиною пiдiйшли до автiвки.

– Не можна з дитиною! – спробував протестувати капiтан, однак Гелена вiдчинила дверi з рiшучим виглядом:

– Без сина не поiду!

Капiтан пiдiбгав губи, потiм мовчки вiдвернувся. Легковик просувався повiльно, акуратно об’iжджаючи трiщини в землi й завали. Гелена i Валерка дивилися у вiконце… i не впiзнавали мiста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руiнах, немов пiсля бомбардування. У деяких будинках стiни впали в бiк вулицi, а нiчим не пiдпертi дахи звисали над порожнечею, тримаючись невiдомо яким дивом. Вулицями раз у раз проiжджали карети «швидкоi допомоги» i пожежнi автiвки.

Коли дiсталися центру, хлопчик побачив, що стiни затишного магазину iграшок «Дитячий свiт» попадали й оголили порожнi вiтрини, тепер заваленi цеглою, балками й шифером, а милi дитячому серцю iграшки були щедро притрушенi пилом i будiвельним смiттям. Тодi сльози мимоволi закапали з дитячих оченят…

– Не плач, синочку. Мине час, i тут збудують новий магазин iграшок, – намагалася втiшити його матiр. Проiжджаючи повз Червону площу, капiтан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дiстатися ЦК Компартii. Гелена помiтила величезний натовп людей перед урядовою будiвлею i спитала у капiтана, хто вони?

– Щури завжди бiжать з потопаючого корабля, – презирливо вiдповiв мiлiцiонер, – а цi бажають виiхати з республiки. Тут приймають заяви i документи на виiзд. Їм пропонують Киiв, Львiв, Ленiнград та iншi мiста.

– Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якiше. – До Ташкента приiде багато народу з усiх республiк, люди вiдбудовуватимуть наше мiсто будинок за будинком, квартал за кварталом.

За деякий час вони нарештi дiсталися до красивоi скляноi будiвлi ЦК Компартii Узбецькоi РСР. Як виявилося, Гелену Сергiiвну Уханьську викликали на виробничу нараду всiх служб мiста, що вiдбувалася в малiй залi бiля кабiнету самого товариша Рашидова[26 - Рашидов Шараф Рашидович (1917–1983) – радянський партiйний i державний дiяч Узбецькоi РСР, Перший секретар ЦК Компартii Узбекистану.]. Звiсно, на саму нараду Валерку не пустили, вiн очiкував маму в приймальнi. Коли ж Гелена нарештi вийшла з зали, то пошепки повiдомила синовi, що ii пiдвищили до заступника головного лiкаря. Звiсно, новина була доброю i приемною, однак обов’язкiв i пов’язаних з ними клопотiв у мами додалося з надлишком.

Починалося нове життя…




Дачний кут Микiльськоi слобiдки, Киiв, травень 1966 року


Зiнаiда Євдокимiвна майже нiколи не сумнiвалася, вiрно вчинила в тiй чи iншiй ситуацii або помилково. І треба ж було саме зараз вляпатися у необхiднiсть вибору, щодо наслiдкiв якого вона ще й як сумнiвалася!..

Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумiлим пiд час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тiлом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли iз затемнених прохолодних глибин мiського моргу i встановили на кам’яний п’едестал посеред невеличкоi кiмнати з трохи пошарпаними стiнами, то Зiнаiдi Євдокимiвнi раптом здалося, що небiжчик трохи повернув голову в ii бiк, розплющив повiки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще бiльш запалих) очей, розлiпив губи i проскреготав замогильним голосом:

– Зюню! Ти, звiсно, несповна розуму, це знаю я, знаеш i ти. Це знають всi, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою i послухай, що я тобi пораджу: кидай iк чортовiй матерi любу тобi дачу й вибирайся назад на подiльську квартиру! Послухаешся – добре, не послухаешся – начувайся.

Сказав так, зневажливо тiпнув щокою, спотвореною жахливим шрамом, залишеним ворогом-куркулем на хлiбозаготiвлях, потiм знову повернув голову рiвно, заплющив очi й закляк у своiй шикарнiй, оббитiй найкращим чорним велюром трунi. Й надалi вже не розмовляв з дружиною. Не звернувся з останнiм напутнiм словом навiть в той момент, як на Байковому цвинтарi бiля могильноi ями труну накрили кришкою й заколотили довгими цвяхами в узголiв’i та бiля нiг.

Усе це дуже бентежило бiдолашну стару удовицю! Вибиратися з любоi серцю дачi на Микiльськiй слобiдцi?! Навiщо?! Адже коли товариша Федосова ще на пенсiю спровадили, вони так i домовились мiж собою: квартира на колишнiй Притисько-Микiльськiй вулицi, а теперiшнiй вулицi iменi Георгiя Лiвера – чоловiковi, а прекрасна дача на лiвобережжi Днiпра – дружинi! Навiщо ж знов перебиратися з Дачного кута сонно-спокiйноi Микiльськоi слобiдки на гамiрливо-бурхливий Старий Подiл?! Тим паче, в облаштування цiеi прекрасноi дачi вона вклала стiльки любовi… i стiльки грошей вiд проданих через знайомого ювелiра «брязкальцiв»!..

Тим паче, ii улюблену прикрасу – срiбний кулон у формi калинового листа з гранатовою китицею товариш Федосов так i не розшукав. І навiть вiдстеження долi проданих сережок з гранатами не дозволило вийти на слiд пiдлоi злодiйки Ірми. Ну так, звiсно: чоловiк мiг вигадувати якi завгодно вiдмовки й виправдання, але ж факт залишався фактом – прикраса зникла безслiдно разом з тiею нахабою.

А раптом товариш Федосов просто не хотiв шукати калиновий кулон?! Раптом вiн лiнувався зайвий раз поворухнути пальцем заради неi… Тодi чи можна вiрити цьому дивному видiнню в мiському морзi?

Сумнiви довго краяли серце Зiнаiди Євдокимiвни. Ледь-ледь вона тi сумнiви вгамувала… Однак тiльки-но минули традицiйнi дев’ять днiв з моменту смертi чоловiка, як на дачу зателефонував давнiй знайомий – вiдповiдальний працiвник Подiльського райвиконкому товариш Мориченков i попросив термiново приiхати для дуже важливоi особистоi бесiди. Коли ж вони зустрiлися – пояснив, що мати одразу i квартиру мало не в самому центрi республiканськоi столицi, й дачу на додачу – це не каламбур, а справжне нахабство! Причому неприховане. Навiть враховуючи ту обставину, що покiйний товариш Федосов мав неабиякi заслуги перед Радянською Батькiвщиною. Це якщо навiть не згадувати про першого чоловiка Зiнаiди Євдокимiвни – теж чекiста товариша Загоруйка.

– Тим не менш, Зюню, тобi таки доведеться обирати мiж квартирою i дачею. Або одне, або iнше.

Стара удовиця хотiла щось заперечити, однак уривчастим жестом товариш Мориченков змусив ii мовчати, потягнувся до полiрованого латунного портсигара, що лежав на краю стiльницi, витягнув звiдти цигарку «Казбек», розiм’яв ii, закурив i лише тодi додав:

– І як старий знайомий i твiй, i твого товариша Федосова, я б щиро порадив тобi вiдмовитися вiд дачi на користь квартири.

– З якоi це ласки?!

Зiнаiда Євдокимiвна аж сiпнулася, неприемно вражена збiгом слiв вiдповiдального працiвника райвиконкому зi змiстом видiння в морзi.

– А ти, Зюню, не сiпайся, а краще подумай. Добре подумай от над чим… – вiн пихнув сизим пасмом смердючого цигаркового диму й раптом розсмiявся: – Ти як гадаеш, торiк на лiвому березi Днiпра одразу ж три станцii метро[27 - Спорудженi за одним типовим проектом, станцii вiдкритого типу «Гiдропарк», «Лiвобережна» i «Дарниця» були урочисто зданi в експлуатацiю 5 листопада 1965 року.] дарма вiдкрили?.. Отож бо й ба, що недарма!

– А до чого тут метро? – здивувалася вона. – Менi навпаки тепер зручнiше iздити до центру…

– Дурепа ти, Зюню! Дурепою була, дурепою й лишилася.

– Та що ти таке!..

– Кажу те, що е. Що бачу, – товариш Мориченков постукав кiсточками стиснутих у кулак пальцiв по дерев’янiй стiльницi, потiм безцеремонно тицьнув вiдстовбурченим вказiвним пальцем у напрямi лоба Зiнаiди Євдокимiвни та констатував: – Що там, що там – звук однаковий. Дерев’яний. Ти ж подумай тiльки, Зюню: якщо метро до Дарницi протягнули, це може означати одне: там будуватимуть новий житловий масив. А отже, всю цю Микiльську слобiдку з усiма тамтешнiми дачами, садочками, курниками i крiльчатниками невдовзi знесуть до бiса! Так, знесуть i геть нiчого не залишать. Отож куди ти пiсля того подiнешся, га?!

Сенс сказаного доходив до свiдомостi староi удовицi дуже повiльно. А коли дiйшов остаточно – бiдолашна аж руками за голову схопилася! Товариш Мориченков мiж тим продовжив переконувати ii. Хоча, за великим рахунком, мiг би цього не робити. Зiнаiда Євдокимiвна розумiла, що вiн правий повнiстю, на всi сто… ба навiть на тисячу вiдсоткiв!!! Якщо вона обере улюблену дачу, то неодмiнно програе. Бо рано чи пiзно, але з Микiльськоi слобiдки ii виселять, як i решту сусiдiв, з якими вона встигла перезнайомитися i до товариства яких сяк-так призвичаiлася.

Всiх iх виселять звiдти, усiх до останнього!!! А куди переселять?! Хтозна… Тож доки е змога, треба перебиратися з улюбленоi дачi назад в квартиру на вулицю Лiвера.

Обiцянка товариша Мориченкова видiлити вантажiвку для перевезення речей i загалом всемiрно допомагати з переiздом була слабкою втiхою. Невиразно розпрощавшися з вiдповiдальним працiвником райвиконкому й вiдчуваючи, що ватянi ноги погано слухаються ii, Зiнаiда Євдокимiвна почовгала старечою ходою на вулицю. Вона довго гуляла подiльськими вуличками, перш нiж повернутися на Микiльську слобiдку. А потiм аж до самих сутiнкiв блукала милим серцю затишним будиночком, голубила стiни, безцiльно пересувала туди-сюди стiльцi та крiсла, брала до рук i клала назад якiсь дрiбнички…

Так, звiсно: треба вже готуватися до переiзду! А отже – намiтити, що з речей вона повезе на подiльську квартиру, а що треба якнайшвидше продати. Проте насправдi Зiнаiда Євдокимiвна навiть не думала про це. Їй просто шкода було вибиратися звiдси. Шкода до слiз!..

Але що вдiеш?! Вона прекрасно розумiла, що i видiння на похоронi чоловiка, i товариш Мориченков повнiстю правi. Й нiчого тут не вдiеш.

Але ж шкода! До чого шкода!..




Охтирка, кiнець серпня 1966 року


Чай в цьому домi водився аж нiяк не найкращий – не цейлонський, не краснодарський, а всього лише грузинський-екстра. Та й якщо чесно, то Левко Потапович зовсiм не планував приходити сюди вдруге. Але ж довелося, хоч i не хотiлося…

«Ти, Левко, тiльки не ображайся, бо я кажу, як воно е: доволi посереднiй з тебе педагог вийде. Самостiйностi мислення тобi бракуе. Розумiеш, про що я? Отримавши iнструкцiю вiд начальства, ти з дiтьми вiдпрацьовуеш все, як треба. Але в тiм-то й бiда, що в педагогiцi так не можна! Не iснуе в цiй сферi настiльки докладних iнструкцiй, щоб вони кожну дитячу витiвку передбачали, щоб на всi випадки життя годилися. Так чи iнакше iмпровiзувати доводиться – а от в iмпровiзацii ти слабенький. Зате коли е чiткi методичнi вказiвки – отут ти на конi, отут тобi немае рiвних!..»

Приблизно так характеризував його професiйний потенцiал сам товариш Калабалiн – перший в життi Левка Потаповича начальник, пiд керiвництвом якого вiн працював спочатку в Сталiнiрськiй колонii, а потiм i в Мотовилiвському дитбудинку. Звiсно, як чоловiк делiкатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, сутi проблеми це не змiнювало: Левко Потапович i справдi чекав рiзноманiтних завдань вiд начальства, якi й виконував з блиском i шиком, буквально заражаючи дiтей своiм ентузiазмом.

Так сталося й тепер. Схоже, що пiсля помпезного святкування 9 травня минулого року 20-лiття Великоi Перемоги радянського народу у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi на теренах СРСР почала розгортатися цiла кампанiя, що мала на метi нагадати всьому свiтовi:

НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ![28 - Перетворена на гасло цитата з вiрша радянськоi поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спецiально для меморiальноi стiни, встановленоi на Пiскаревському кладовищi у Ленiнградi.]

От саме в рамках цiеi кампанii всiм вчителям було доручено з’ясувати, хто зi старших родичiв нинiшнiх школярiв боровся з нiмецьким фашизмом особливо героiчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героiв перед дiтлахами на урочистих зборах протягом навчального року.

Ця кампанiя збiглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довiрили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, вiн поспiшив озброiтися списком дiтей класу з хатнiми адресами та почав обходити сiм’ю за сiм’ею, знайомитися з батьками своiх «першачкiв» i розпитувати, хто де воював чи перебував пiд час вiйни.

Камiла Шепетун була в охвiстi списку, отож додому до неi Левко Потапович потрапив далеко не одразу. Але потрапивши, був вражений занадто сторожким (якщо не сказати – крижаним) прийомом, влаштованим батьками першокласницi. Йому ледь-ледь вдалося з’ясувати, що як тато, так i мама ученицi були не з мiсцевих: вiн приiхав з Харкова, вона – з Киева, причому обидва обiймали незначущi посади на труболиварному заводi. Як раптом вчитель дiзнався таке!.. Виявляеться, пiд час вiйни Мирослав Сергiйович Сусло командував пiхотним батальйоном, а його дружина Марiя Явтухiвна Шепетун була справжньою киiвською пiдпiльницею! Оце так знахiдка!.. Та таким батькам, можна сказати, цiни немае!!! Кому ж iще виступати перед малечею, як не цим двом?..

Однак на цю, здавалося б, дуже привабливу пропозицiю Мирослав Сергiйович буквально вибухнув нестримною лайкою. Добре, що Камiли на той час не було вдома – пiшла погуляти… Ледь-ледь вдалося Марii Явтухiвнi втихомирити чоловiка, який вилетiв з iхноi кiмнати, рiзко грюкнувши дверима i при цьому ледь не збивши з нiг стару сусiдку, яка спiшно вдала, що просто проходила коридором, а не пiдслуховувала.

– Будь ласка, Левко Потаповичу, не звертайте уваги. Мiй чоловiк терпiти не може, коли хтось починае розпитувати про його фронтове минуле.

Марiя Явтухiвна спробувала зобразити лагiдну посмiшку, однак це вийшло настiльки невдало, що вона якнайшвидше вiдвернулася.

– Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотiв всього лише запросити або його, або вас… До речi, а ви теж нервуетесь, згадуючи вiйну?

– Знаете, що я вам скажу…

Жiнка трохи помовчала й раптом запропонувала:

– А давайте-но чайку вип’емо! Згода?..

Левко Потапович кивнув. Тодi Марiя Явтухiвна виставила на стiл, що стояв посеред кiмнати, двi пошарпанi чашки з надтрiснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра i цукорницю з дрiбно поколотим цукром, виклала пару нержавiючих чайних ложечок. Пiшовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звiдти з повним чайником окропу i всiлася за стiл навпроти гостя:

– Про чоловiка мого я не розповiдатиму… бо якщо вiдверто, то й досi не в усьому розiбралася. Скажу лише, що воював вiн героiчно, але… Скажiмо так, через певнi обставини вже пiсля вiйни у нього забрали й офiцерське звання, i всi нагороди та запроторили в Камишлаг[29 - Камишовий табiр – Особливий табiр № 10 з центром у с. Ольжерас (нинi м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровськоi областi. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робiт – будiвництво шахт Кузбасу.] на пiдземнi роботи.

– А-а-а…

– Левко Потаповичу, я дуже прошу бiльше не торкатися цiеi теми! Я не знаю нiчого, окрiм того, що замiсть «десятки» за вироком мого Мирося звiльнили всього лише через три або чотири роки, проте нiчого з вiдiбраного не повернули i проживати у великих мiстах заборонили. У нього в Харковi була сiм’я – то i дружина, i дiти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумiете, як вiн опинився тут, в Охтирцi й чому ми зiйшлися?..

– Марiе Явтухiвно, хоч я i працював з малолiтнiм контингентом у спецiальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, якi вiдсидiли за рiзнi… м-м-м… грiхи перед нашою Радянською Батькiвщиною. А iнодi й без грiхiв вiдмотали рiзнi строки.

– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподiваюсь, ви бiльше не станете торкатися цiеi болiсноi теми.

– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прiзвище? – обережно спитав Левко Потапович.

– Так. Адже Мирослав вважае, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…

– Ви, Марiе Явтухiвно?!

– А з чого б менi добровiльно переiжджати з Киева в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..

Тепер вже гiсть вiдвiв очi, знiяковiло втупившись в свою чашку. Розцiнивши це по-своему, господиня пiдлила йому ще заварки й гарячоi води, стурбовано мовила:

– Треба б знов чайник закип’ятити.

Однак до кухнi не пiшла, натомiсть заходилася розповiдати iсторiю про те, як виявила в купi смiття маленьку еврейську дiвчинку Дору, яку таемно сховала у себе вдома й яка прожила у неi пiд лiжком довгi два роки окупацii.

– Але ж, Марiе Явтухiвно… Не знаю, що там у чоловiка вашого сталося чи то на фронтi, чи вже в мирному життi, але ви точно героiня!!! І те, що ви зробили, – це справжнiй подвиг!..

– На жаль, тi, хто залишив мене в Киевi для пiдпiльноi роботи, так не вважають. І вони мають рацiю: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстрiляли. Отож нема чого заперечити: я справдi пiддала загрозi те надзвичайно важливе завдання, яке менi доручили виконати.

– Невже ви шкодуете?..

– Нi, не шкодую. І не шкодувала нiколи, – Марiя Явтухiвна слабко посмiхнулася. – Бiльш того, якби заздалегiдь знала, що через порятунок Дори у мене пiсля вiйни виникнуть неприемностi, то все одно повелася б так само. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь менi здаеться, що я вчинила правильно.

Вони трохи помовчали, тодi жiнка пересмикнула плечима i спитала гостя:

– Левку Потаповичу, а от ви як вважаете, вiрно я вчинила чи нi? Звiсно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школi можете розказувати дiтям те, що вам наказано розказувати. Я це розумiю. Але ось зараз, коли тут немае нi мого Мирослава, анi Камiли – що ви зараз скажете менi особисто?..

Гiсть вiдверто розгубився, бо нiяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж вiн прийшов з’ясувати, хто з учасникiв вiйни зможе виступити перед дiтьми, як раптом… То вiдповiсти чи нi?! Чи не варто?..

З iншого боку, розповiдь Марii Явтухiвни несподiвано збурила його власнi спогади про военне лихолiття. Нi-нi, звiсно ж, вiн на фронтi жодного дня не був через малолiтство. Проте у Левка Потаповича були власнi спогади, пекучi й незвичайнi: про бабусю з Кiзляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармiйськiй вулицi й до якоi його вiдправили на початку лiта 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один мiсяць), про евреiв-переселенцiв з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та ii чудодiйну силу… Про смерть бабусi й поневiряння по дитбудинках спочатку в Дагестанi, потiм у Карачаево-Черкесii. І звiсно ж про те, як у сiчнi 1944 року карачаевцi викрали вихованцiв дитбудинку, розташованого в станицi Зеленчуцькiй, та розстрiляли, щоб помститися за втраченi сiм’i[30 - У листопадi 1943 року вiдбулися масовi депортацii карачаевцiв до Казахстану та Киргизii. Приводом для цього стали звинувачення у спiвпрацi з нiмецькими окупантами, у протидii вiдновленню радянськоi влади i в бандитизмi. Повернутися на Пiвнiчний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 роцi. Остаточно полiтична реабiлiтацiя карачаевського народу вiдбулася лише в 1991 роцi.].

«Моi сини також хотiли жити! І його дiти, i його, i його! Але мiлiцiонери iх пристрелили, бо вони опиралися. Моi сини тепер в раю бiля Аллаха, i його дiти, i його також, i його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»

Так кричав той черкес, що командував iншими озброеними чоловiками. І хоч як благали викраденi дитбудинкiвцi – iх усiх поставили до стiни напiвзруйнованого будинку та розстрiляли. Мабуть, до самоi смертi Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тiл товаришiв до глибокоi ночi, як пiд покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течiею. А над головою свистiли невидимi кулi…

І головне, про що вiн не мiг забути – то це про бiлу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його i врятувала!!! Бо нi кулi, анi крижана вода йому не зашкодили.

Одного разу Левко Потапович таки наважився розповiсти цю iсторiю вихованцям Мотовилiвського дитбудинку. Дiти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усiх вiдношеннях розповiдь Марii Явтухiвни про дiвчинку Дору, вчителевi закортiло подiлитися з нею власними спогадами.

Проте щойно Левко Потапович зiбрався з духом, як дверi кiмнати розчинилися, i в них з’явився Мирослав Сергiйович Сусло, який мовив з неприхованою вiдразою:

– Ви тут чаювати розсiлися, я так бачу… Але чи не здаеться вам, товаришу Силич, що ви зловживаете становищем майбутнього вчителя нашоi Камiли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.

– Миро-о-осю-у-у!.. Хiба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марiя Явтухiвна, однак ii чоловiк лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Вiн знав, що бiльш нiколи не навiдаеться сюди в гостi. Аж надто очевидно було, що батьковi сiмейства його iдея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджуеться, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батькiвщини заради порятунку маленькоi дiвчинки – i тим не менш, ризикнула. Чи варто розповiдати про це дiтям?! Навряд чи…

Що ж, Левко Потапович побував у них один-единий раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марiя Явтухiвна абсолютно не вмiе його заварювати!

А хто ж перед дiтками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намiчаеться декiлька кандидатiв.

Коротше кажучи, Левко Потапович бiльше не мав намiру спiлкуватися з батьками Камiли Шепетун. Як раптом…

Так, сьогоднi ввечерi до нього додому несподiвано прибiгла Камiла i буквально з порога, вiд хвилювання плутаючи слова, випалила:

– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.

Зважаючи на доволi пiзнiй час (було вже пiв на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовiрним.

– Ти правду кажеш? Нiчого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.

– Нiчого, – Камiла крутнула головою так енергiйно, що двi акуратно заплетенi кiски пiдстрибнули вгору i знов впали iй на плiчка.

– Це тато просить, не мама?

– Тато, тато!

– А чого ж так пiзно?

– А я там знаю! – Камiла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.

– Не забув. Але, звiсно ж, пiдемо разом, бо пiзно вже й маленьким дiткам не годиться вештатися вулицями проти ночi.

– Та-а-а!.. – дiвчинка напнула губки i подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж мiсцева, хто менi що зробить?..

На щастя, йти було недалеко: кварталiв сiм чи вiсiм, не бiльше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сiмейства раптом запросив його в гостi?! Та ще й на нiч глядючи… З якого це дива, справдi?..

Гадав, гадав – i не вгадав: виявляеться, причина була… в iншому гостi! Принаймнi саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскiльки варто було йому слiдом за Камiлою переступити порiг iхньоi кiмнати, як похнюплений Мирослав Сергiйович одразу ж зрадiв неймовiрно i звернувся до молодого чоловiка, який сидiв проти нього за столом:

– О-о-о, ось i Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутнiй вчитель нашоi Камiли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу пiде. Як час летить, як летить, подумати тiльки: здаеться, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тiльки!..

– Так-так, Мирославе Сергiйовичу, час iде, а разом з тим i давня iсторiя про штучний перкаль стае дедалi…

– Нi-нi-нi, годi на сьогоднi, годi! – лагiдно усмiхнений господар рiшучо замахав руками. – Годi на сьогоднi про штучний перкаль. До нас завiтав майбутнiй вчитель нашоi Камiли, ми мусимо термiново обговорити з ним… До речi, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж iз самого Харкова кореспондент приiхав! Знайшов, бачте, навiть тут, в Охтирцi. Хоче, щоб я згадав деякi справи давно минулих днiв, як казав Пушкiн…

– Товаришу Сусло, але ж iсторiя з революцiйним винаходом штучного перкалю i справдi варта того, щоб вiдновити всi подро… – почав харкiв’янин. Та Мирослав Сергiйович лишався непохитним:

– Товаришу Гапочка, дорогий, годi на сьогоднi! У нас важлива розмова з майбутнiм вчителем нашоi Камiли…

– А я?! А той революцiйний винахiд як же?..

– Нiчого не можу вдiяти! От повернуся з вiдрядження за тиждень, тодi й поговоримо як слiд. Неквапом i спокiйно.

– Але ж я не можу стирчати тут, у вашiй Охтирцi, цiлий тиждень, очiкуючи вас! – скрикнув кореспондент вiдчайдушно.

– Нiчого не можу вдiяти. Вам час додому.

І хоч як впирався харкiвський гiсть, проте його все ж таки витурили з кiмнати, а потiм i з комунальноi квартири.

– Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка…

Вiн озирнувся на голос i тiльки тут побачив Марiю Явтухiвну, яка забилася в найтемнiший куточок кiмнати i звiдти насторожено спостерiгала за всiм, що вiдбувалося.

– Наскiльки я розумiю, Мирослав Сергiйович тривiально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотiв вчитель.

Дiйсно, кому ж сподобаеться, якщо тебе використовують у такий спосiб… Марiя Явтухiвна зiбралася щось вiдповiсти, проте не встигла: у дверi увiйшов господар, на обличчi якого не залишилось жодного слiду люб’язностi.

– Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотiв вiн дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той клiщ i крутить, крутить свое!.. Все викручуе, бач, викручуе!..

– Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцiкавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цiкавiсть.

– Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергiйович, причому тепер в його голосi брязкнули загрозливi нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речi не просто неприемнi, але й небезпечнi! Ви не харкiвський кореспондент, це вiн може… Натомiсть вам краще про цей клятий винахiд забути i не згадувати нiколи! Мене один чоловiк попереджав, я не послухався… i от тепер…

Утiм, хто i про що попереджав Мирослава Сергiйовича, так i лишилося невiдомим. Чоловiк замовк раптово i, схоже, не збирався нiчого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марiя Явтухiвна не порушила тишу:

– Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Камiло, збiгай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз…

– Так, звiсно, поп’емо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляе на стiл чашки та блюдця.

Мирослав Сергiйович скрушно зiтхнув, але заперечувати теж не став. Хлопнули дверi кiмнати: це Камiла побiгла на комунальну кухню.




Район Бабиного Яру, Киiв, 23 жовтня 1966 року


Затягнуте суцiльними, без жодного просвiту хмарами небо плакало огидно-холодним осiннiм дощем. Небеснi сльози рясно поливали задвiрки Лук’янiвського цвинтаря й серед iншого – величезну кам’яну брилу форми, наближеноi до паралелепiпеда. Одна з граней каменюки була гладко обтесана, а на нiй вибито наступний напис:



ТУТ БУДЕ СПОРУДЖЕНО ПАМ’ЯТНИК РАДЯНСЬКИМ ЛЮДЯМ – ЖЕРТВАМ ЗЛОДІЯНЬ ФАШИЗМУ ПІД ЧАС ТИМЧАСОВОЇ ОКУПАЦІЇ МІСТА КИЄВА В 1941–1943 РОКАХ


Через те, що дощовi потоки рясно зрошували вертикальну гранiтну поверхню, канавки вирiзаних на нiй лiтер вже давно (очевидно, ще вночi) намокли. Завдяки цьому виникла оптична iлюзiя – лiтери немовби розчинилися i зникли. Тому щоб розiбрати напис, потрiбно було докласти неабияких зусиль. Звiсно, було б краще наблизитися до каменюки упритул…

Однак тi, хто зiбрався бiля муру, що огорожував задвiрки Лук’янiвського цвинтаря, не наважувалися на подiбний крок iз двох причин. По-перше, парковi дорiжки, «пролiнiенi» залiзобетонними квадратними плитами, проходили на певнiй вiдстанi вiд гранiтноi брили. Оскiльки земля мiж парковими дорiжками i каменюкою рясно просочилася дощовою водою, то кожен, хто наважився б ступити на неi, ризикував не тiльки безнадiйно зiпсувати черевики, але й посковзнутися та впасти. По-друге, на певнiй вiдстанi звiдси, бiля самого виходу однiеi з залiзобетонних дорiжок на вулицю Мельникова бовванiла фiгура мiлiцiонера, закутаного в сiрий плащ-намет. Хтозна, куди вiн дивиться: можливо, на проiжджу частину, якою час вiд часу повiльно проiжджали автiвки… але цiлком можливо, що сюди, на пам’ятний камiнь! Точнiше, на людей, якi намагатимуться розiбрати рясно политий дощовою водою напис. Щоб запам’ятати, хто це робить…

Тому тi, хто завмер бiля гранiтноi брили, читали напис, одночасно тримаючи фiгуру в плащ-наметi на межi бокового поля зору. Прекрасно розумiючи, навiщо тут чергуе «топтун», люди намагалися вдавати, що змiст написаного iм байдужий – хоча при цьому тихесенько перешiптувалися здавленими голосами. Однак про що саме вони говорили, судити було важко через рiзкi пориви вогкого холодного вiтру, який розкидав на всi боки сльози небесного дощу. Можливо, люди допомагали одне одному розiбрати вирiзьблений на каменi напис. Можливо, iхню увагу найбiльше притягували двi перехрещенi ламанi канавки, якi нiбито перекреслювали написане – чи то природнi, чи прорiзанi навмисно… А можливо…

Втiм, усе було можливо!

Одне зрозумiло: все це зроблено не просто так, а з певним умислом. От тiльки в чому вiн полягае, умисел цей хитромудрий?!

Однак стояти на пронизливому вiтрi пiд огидно-холодним осiннiм дощем до нескiнченностi неможливо. Вiд потокiв небесноi води та поривiв крижаного вiтрi не врятуе нi парасолька, нi осiнне пальто, анi плащ. Тому постоявши хто скiльки мiг, люди прямували до виходу парковоi дорiжки на Дорогожицьку вулицю. Чому не на Мельникова?.. Та просто не хотiлося проходити поруч з постовим мiлiцiонером – бо раптом той подивиться на твое обличчя i запам’ятае?! А кому воно треба…

Звiсно, не можна було виключати, що другий «топтун» засiв бiля виходу на Дорогожицьку о-о-он у тих кущах, листя з яких ще не встигло облетiти. А отже, все одно тебе засечуть i запам’ятають, зафiксують, що цiеi недiлi, 23 жовтня 1966 року ти приходив пiд мур, яким було обнесено вiйськову дiлянку Лук’янiвського цвинтаря, аби на власнi очi побачити мокре диво – каменюку з багатообiцяючим написом, перекресленим навхрест двома лiнiями-канавками невiдомого походження.

Пiшли до виходу на Дорогожицьку i четверо чоловiкiв, трое з яких мали вже солiдний вiк, а четвертий був значно молодшим.

– Ну, Аво[31 - Мiлецький Авраам Мойсейович (1918–2004) – украiнський архiтектор, член Спiлки архiтекторiв СРСР, доцент Киiвського державного художнього iнституту. Зробив величезний внесок у формування «обличчя» столицi Украiни.], i що ж ти можеш сказати з цього приводу? – спитав найстарший з них товариша, який намагався хоч якось захистити вiд дощу величезною чорною парасолею iх обох.

– Навiщо мене запитувати? Немовби сам не розумiеш, до чого воно йде.

– А чого ж не розумiю? Все дуже навiть зрозумiло.

– Тодi не мене турбуй своiми запитаннями, а от хоч би учня свого.

– Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловiкiв.

– Вас, Анатолiю, звiсно ж, що вас, – пiдтвердив той, кого Йосип Юлiйович Каракiс по-простецькому назвав Авою.

– Я все ж таки вiрю, що попри прикметнi ознаки, що так i кидаються в очi, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле…

Вони саме оминули кущi й завертали з парковоi дорiжки лiворуч на асфальт тротуару, коли особливо потужний порив вiтру мало не вирвав невеличку парасольку з рук наймолодшого. Якби не вчасна допомога четвертого – трохи згорбленого вусаня, закутаного у вилинялий брезентовий плащ, можливо, вiн би загалом впустив ii.

– Маете на увазi те, що напис немовби закреслено? – про всяк випадок перепитав Каракiс.

– Саме так, – кивнув Анатолiй i звернувся до вусаня: – Дякую, що допомогли з парасолею, iнакше б менi мокнути довелося.

– Нема за що, – пробуркотiв той не надто люб’язно.

– Пробачте, хiба я вас чимось…

– Нiчим ви мене не образили й не зачепили навiть, – так само нелюб’язно продовжив той. – Просто я терпiти не можу отаких «пластилiнових» людей, здебiльшого молодих, як-от ви.

– Як-як ви сказали, Харитоне Якимовичу?! «Пластилiнова» людина?.. – перепитав Каракiс, намагаючись захистити вiд пронизливого вiтру вухо долонею, приставленою до скронi кiвшиком.

– Саме так, «пластилiнова», – кивнув той. – І прошу мати на увазi, що подiбних субчикiв я зустрiчав не тiльки на фронтi, але й, на жаль, в мирному життi також. Причому, можете вiрити або не вiрити, з одним таким «пластилiном» я перетнувся саме на цiй маруднiй справi.

– З Бабиним Яром?..

– Точнiше, з Куренiвкою, – Харитон Якимович мимоволi стишив голос, хоча через буяння негоди тепер його слова було важко розiбрати. – Все йому, «пластилiну» цьому, бачте i так, i сяк. І проект тiеi дамби клятоi в цiлому подобався, i не без окремих застережень…

– Стривайте, стривайте, – Каракiс мимоволi стишив ходу, тим самим затримавши всю компанiю, – здаеться, я навiть знаю, про кого ви говорите! Його звуть… звуть його… М-м-м… Як же його звати, справдi?!

– Ходiмо, Йосипе. Навiщо пiд дощем мокнути? – супутник спробував вiдволiкти Каракiса вiд роздумiв.

– Справдi, Аво, ходiмо, бо я вас усiх, здаеться, затримую.

– Нас усiх!..

– Так-так, звiсно, що нас. Ходiмо.

– Тим паче не вартий той «пластилiн», щоб його зараз згадувати, – пiдхопив вусань. – Це вiн тепер такий хороший, хоч до болячки прикладай, а коли ми з ним сварилися в кабiнетi цього мерзотника Давидова…

– А-а-а, то ось ви де познайомилися! – кивнув Каракiс. – Розумiю, розумiю. Тепер я розумiю ваше до нього ставлення.

– Саме так! Його ж, субчика цього, спочатку Давидов спитав – мовляв, яке ваше ставлення до проекту дамби цiеi, отож вiн i почав. Щоб i вашим i нашим. Абсолютно «пластилiнова» позицiя, кажу ж вам! Тодi вже я його запитую, хiба ж можна отаким безхребетником по життю бути?! Та й загалом, звiдки ти, «пластилiн» сякий-такий, в нашому Киевi взявся?! А вiн…

– А я тут до чого?

– Що-що?.. – вусань змiряв Анатолiя здивованим поглядом.

– Ви сказали, що я такий самий «пластилiновий», як i цей чоловiк, iм’я якого ви нiяк пригадати не можете. Чому?

– Бо ти вiриш, що i пам’ятник розстрiляним тут буде встановлено, i несприятливих прикмет не заперечуеш. Це, знаеш, знов-таки i вашим i нашим! Ласкаве телятко двох маток ссе, аякже…

– Харитоне Якимовичу, дарма ви так про Анатолiя кажете, – слабко посмiхнувся Каракiс, вирiшивши, що учень потребуе певного захисту. – Просто ви його знаете недостатньо добре, тодi як я маю задоволення спостерiгати за цим молодим чоловiком ще зi студентськоi лави. Втiм, наш Анатолiй не такий вже й молодий… І досвiду встиг набратися. Вiн же тепер цiлий головний архiтектор в «УкрНДІПмiстобудуваннi», отакоi! Це як в анекдотi про Карла Маркса. Знаете?.. От Ава точно знае.

– Це про економiста?.. – перепитав той i хихикнув, не втримавшись.

– Так-так, той самий. Хлопчик запитуе маму: «А хто такий Карл Маркс?» – «Вiн, синку, був економiстом», – «Ага-а-а, зрозумiв! Це як наш дядя Ізя!» – «Нi-нi, синку, наш дядя Ізя – вiн старший економiст, тодi як Карл Маркс – вiн просто економiст».

Усi довго смiялися, включно з Харитоном Якимовичем. Адже те, що для розрядки ситуацii Каракiс наважився в його присутностi розповiсти полiтичний анекдот, свiдчило про довiрчiсть iхнiх стосункiв. Хоча познайомилися вони очно менше мiсяця тому.

Очно – бо колись давно нинi покiйний голова Киiвського мiськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будiвельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашоi iнiцiативноi групи товаришiв, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собi архiтектор Каракiс?! Але тодi вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прiзвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав.

І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, бiля узголiв’я засипаного (нарештi все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зiбралися на стихiйний мiтинг найсмiливiшi кияни… коли перед цим стихiйним зiбранням виступили як Іван Дзюба, так i Вiктор Некрасов… Тодi хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижакiв, до мимовiльних слiз поезiю Євтушенка:

Над Бабьим Яром памятников нет.
Крутой обрыв, как грубое надгробье.
Мне страшно.
Мне сегодня столько лет,
как самому еврейскому народу.
Мне кажется, сейчас –
я иудей.
Вот я бреду по древнему Египту.
А вот я, на кресте распятый, гибну,
и до сих пор на мне – следы гвоздей.
Мне кажется, что Дрейфус –
это я.
Мещанство –
мой доносчик и судья.
Я за решеткой.
Я попал в кольцо.
Затравленный,
оплеванный,
оболганный.
И дамочки с брюссельскими оборками,
визжа, зонтами тычут мне в лицо…

Саме в цей момент до мiтингувальникiв почали наближатися мiлiцiонери, якi до того тупцювали неподалiк. Промовець, який читав вiрш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомонiли iншi:

– Не заважайте!..

– Дайте нам вiдзначити роковини!..

– Сьогоднi ж кругла дата – двадцять п’ять рокiв!..

– Чверть сторiччя вiд початку розстрiлiв!..

– Та майте ж ви совiсть!..

– Ви радянськi люди чи нi?..

– Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!..

Але мiлiцiонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловiчок у дiловому костюмi, худий, блiдий i довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом:

– Спокiйно, товаришi, спокiйно! Я представляю мiськвиконком i маю заявити наступне… Заявити цiлком офiцiйно, так би мовити. Йдучи назустрiч побажанням трудящих… а ви у нас i е трудящi – отже, йдучи назустрiч вашим побажанням… Вашим, товаришi, побажанням!..

– Чого-чого?.. Що ви таке кажете? – пролунало з натовпу.

– Я кажу, що йдучи назустрiч вашим, товаришi, побажанням, був проведений конкурс архiтектурних проектiв на найкращий пам’ятник жертвам фашистських бузувiрiв. І от, товаришi, я маю офiцiйно оголосити, що на цьому конкурсi перемiг проект двох шановних архiтекторiв – товаришiв Каракiса Йосипа Юлiйовича та Мiлецького Авраама Мойсейовича. Привiтаемо ж iх нашими бурхливими оплесками!

Пiсля чого худий, блiдий, довготелесий чоловiчок представив мiтингувальникам обох авторiв переможного проекту. Ясна рiч, на цьому стихiйний мiтинг i завершився. А по його закiнченнi до архiтекторiв Каракiса й Мiлецького пiдiйшов схвильований вусань, вiдрекомендувався:

– Бугрим Харитон Якимович, ветеран будiвельноi галузi.

Пiсля чого розповiв, як свого часу створена пiд його орудою iнiцiативна група товаришiв «знизу» намагалася протидiяти замиванню Бабиного Яру… хоча й марно. Розмова тривала ще довго, як раптом з’ясувалося, що Харитон Якимович ще замолоду – на початку 1930-х рокiв брав участь у добудовi Будинку Червоноi Армii i Флоту[32 - Нинi – Центральний будинок офiцерiв Збройних сил Украiни.]. Але ж керував цим будiвництвом не хто iнший, як Йосип Юлiйович Каракiс!!! Отож виходило, що заочно вони знайомi не один десяток рокiв… Природно, старий архiтектор i старий будiвельник розпрощалися найкращими друзями.

А далi, буквально вчора – у суботу, 22 жовтня, зi швидкiстю кур’ерського потяга Киевом розлетiлася чутка про якусь дивну гранiтну брилу, нiбито встановлену поруч iз муром Лук’янiвського цвинтаря. Природно, Авраам Мойсейович та Йосип Юлiйович, як автори переможного, офiцiйно визнаного й узаконеного владою проекту поiхали подивитися на це диво. До того ж керуючись незрозумiлим передчуттям, Каракiс прихопив iз собою колишнього свого учня Анатолiя.

Але кого ж вони зустрiли тут, бiля рясно вимоченоi дощем каменюки?! Природно, Харитон Якимович також не мiг не прийти сюди, на Сирець… Отож тепер, прямуючи тротуаром Дорогожицькоi вулицi, всi четверо гадали, чи справдi здiйсниться багаторiчна мрiя багатьох киян – чи це чергова вiдмовка, обiцянка-цяцянка влади з метою заспокоiти громадськiсть?..

– А знаете, Йосипе Юлiйовичу, я бiльше не працюю в «УкрНДІПмiстобудуваннi», – мовив раптом Анатолiй.

– Перепрошую?..

– Кажу, що я бiльше не головний архiтектор «УкрНДІПмiстобудування». Вiднедавна я став експертом художньо-експертноi колегii Мiнiстерства культури УРСР. Звiсно, це не мае аж настiльки великого значення…

– О-о-о, навпаки мае! – негайно ж заперечив Каракiс. – Адже я тiльки-но хотiв поцiкавитися, чи нема там у вас в «УкрНДІПмiстобудуваннi» хоч би якихось вiдомостей про можливiсть перенесення Лук’янiвського цвинтаря.

– Тобто?..

Тепер вiд несподiванки зупинився вже Харитон Якимович, Анатолiй же хоч i був здивований, однак навпаки посунувся ближче до свого старого учителя. При цьому iхнi парасолi зiштовхнулися, хлюпнувши навсiбiч струменями холодноi дощовоi води.

– Бачте, яке дiло… – почав пояснювати Каракiс. – Моi знайомi з «УкрНДІпроектстальконструкцii» по секрету повiдомили, що у нас в Киевi збираються споруджувати за iхнiм проектом нову телевежу[33 - Найвища решiтчаста вiльностояча конструкцiя свiту та найвища споруда Украiни – Киiвська телевежа була зведена у 1968–1973 роках. У початковому 500-метровому варiантi розроблялася «УкрНДІпроектстальконструкцiею» для Москви, але в 1958 роцi була вiдхилена. Коли виникла нагальна потреба спорудити телевежу в Киевi, за основу взяли старий готовий проект, однак висоту споруди скоротили до 385 метрiв, пропорцiйно зменшивши решту елементiв конструкцii.]. І наскiльки я знаю, споруджуватимуть ii саме на тому мiсцi, де тепер лежить цей камiнь. Ава про це знае, я йому розповiв трохи ранiше. А тепер i вам кажу.

– Так-так, – кивнув на пiдтвердження Мiлецький.

– Стривайте, стривайте… То що ж це виходить?! – продовжив дивуватися Бугрим. – Я все ж таки ветеран галузi, тому розумiюся на певних речах. І можу з усiею певнiстю стверджувати, що на тому мiсцi, звiдки ми оце йдемо, спорудити телевежу неможливо. Там же настiльки мiзерний «п’ятачок», що нема де розвернутися! Хiба що частину Новоокружноi треба перекрити, лише тодi…

– Нi-нi, Харитоне Якимовичу, нiхто Новоокружну не перекриватиме. Я ж кажу, що збираються перенести на нове мiсце або Лук’янiвський цвинтар цiлком, або його частину.

– Найiмовiрнiше, що саме частину цвинтаря, – мовив стурбовано Мiлецький. – Подейкують, там е специфiчнi поховання, зробленi в давнину пiд час епiдемiй. Якщо розкрити тi могили… Невiдомо, чим це скiнчиться.

– Все так, Аво, все так. Але якщо навiть переноситимуть частину могил… наприклад, вiйськовий цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потiм ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вiрите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятилiття – це точно. А за цей час все може змiнитися.

– Але ж на каменi написано… – почав свое Анатолiй.

– Наскiльки я розумiю, Йосип Юлiйович натякае, що цим каменем поки що хочуть вiдволiкти увагу людей вiд спорудження телевежi, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.

– Усе вiрно, Харитоне Якимовичу, все вiрно! Адже якщо навiть вiйськовi могили перенесуть, все одно це буде колишня територiя кладовища. Якщо ж з неi транслюватимуться радiосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересiчнi люди.

– Як святотатство сприймуть, – зiтхнув Мiлецький.

– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.

– А тому можна спробувати вiдволiкти увагу людей обiцянкою реалiзацii нашого з Авою проекту. Припустiмо, невдовзi почнуть розчищати територiю пiд якесь будiвництво й навiть переносити могили? Навiщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увiчнення пам’ятi жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж вiдкрито оголосити про спорудження телевежi – це сприймуть неоднозначо. Робiть висновки!..

Деякий час йшли мовчки. Нарештi Анатолiй наважився спитати:

– Отже, ви не вiрите в перспективу цього пам’ятника?

– І я не вiрю, й Ава теж не вiрить, наскiльки я розумiю.

– Не вiрю, нi, – мотнув головою Мiлецький.

– А тому, Анатолiю, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посмiхнувся Каракiс. – Недарма ж я прихопив вас сьогоднi з собою.

– У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на мiнiстерського експерта з явною недовiрою й додав: – Вiн же «пластилiн» справжнiй, такi не здатнi вiдстоювати свое.

– У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Вiн все ж таки мiй учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаете.

– Йосипе Юлiйовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолiй. – Ви вже якось передрiкали менi, що я долучуся до робiт на Хрещатику, i що з того? А нiчого. Отож облиште.

– Одне iншому не завадить. Як я сказав – так i станеться. От згадаете моi слова через пару десяткiв рокiв. Ви, Анатолiю, ще будуватимете i на Хрещатику, i тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це.

І Каракiс посмiхнувся знов. Посмiхнувся абсолютно щиро.




1967. Останнiй з УПА








Будинок по вул. Хорива, № 2, Киiв, середина квiтня 1967 року


– А котра вже година?..

Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики i миттево пiдхопившись з-за столу, стурбовано мовила:

– Ой, менi ж додому треба! Бо там же ж моi без мене…

– Хто такi «твоi»? – щоб не вронити голову на стiл, Давлетов мусив пiдперти ii переплетеними пальцями рук. – Чоловiки твоi, чи що?

– Ну так, моi чоловiки. Всi трое: Андрiйко, наш Спартак i тато Сьома.

– Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослi, самi впораються…

– А Спартак?! Йому ж iще чотири роки, – резонно заперечила Гатя.

Едуард Рустамович хотiв щось заперечити у вiдповiдь, проте Тося поквапилася перехопити iнiцiативу:

– Іди, Агато, йди собi додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо.

– Але ж на столi ондо ще скiльки не доiдено! – обурився вiдставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталiна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!..

– Було. Ось тiльки не у всiх грошей на цю красу вистачало, – зiтхнула Гатя. Однак не звернувши на ii зауваження найменшоi уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напiвпорожньоi пляшки, уважно зазирнув всередину крiзь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дiвча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моею мамою… за мамою Мiленою!.. Всi сусiди порозбiгалися, а ми ще не допили й не доiли – i куди ж це годиться?!

– Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а пiсля трьох iнфарктiв! А зараз погода яка мiнлива, раптом йому зле стане?..

– А-а-а, Самсон Данилович!.. – вiдставник розплився в хитрiй посмiшцi. – А як там його Белла поживае? Здорова чи теж того?..

Гатя виструнчилася й закусила губу, оскiльки дуже болiсно сприймала все, що стосувалося батьковоi коханки. Зокрема, вона й досi не могла пробачити нi татовi, анi собi самiй, що через iхнi сварки на цю тему тепер весь iхнiй дiм у курсi амурних справ ii батька.

Однак побачивши настiльки болiсну реакцiю подруги, Тося ледь помiтно махнула iй рукою (мовляв, забирайся, доки е шанс) i звернулася до колишнього сусiда:

– Едуарде Рустамовичу, дайте Гатi можливiсть нарештi доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут е тост.

– Тост?.. Справдi?..

Вiдставник вичiкувально дивився на Тосю й навiть не вiдреагував на грюкання вхiдних дверей.

– Справдi, маю прекрасний тост: ми як слiд пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’емо i за ваше, i за мое здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую…

– То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця!

Едуард Рустамович спробував плеснути в долонi, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив:

– А пам’ятаеш, як ми зустрiлися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тодi стiльки всього проспав, Тосько, стiльки всього!..

– Авжеж пам’ятаю, – пiдтвердила вона.

– Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мiлена!..

Вiн знов клюнув носом i забурмотiв:

– Спочатку тато Рустам, а тепер i мама Мiлена… А я то в Китаi, то на Кубi… Добре, що хоч тепер у вiдставцi. Але ж тепер вже й батькiв нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер i мами Мiлени…

– Ми ще не випили за здоров’я всiх, – нагадала Тося, проте вiдставник раптом заперечив:

– Нi, Тосько, знаеш… Випити ми встигнемо, а давай-но вiршi краще почитаемо, ти як вважаеш?

І негайно ж продекламував[34 - Уривок з культовоi радянськоi поеми Олександра Твардовського «Василий Тёркин».]:

А весной, весной… Да где там,
Лучше скажем наперед:
Если горько гибнуть летом,
Если осенью – не мед,
Если в зиму дрожь берет,
То весной, друзья, от этой
Подлой штуки – душу рвёт.

І додав з неприхованим сумом:

– Зараз квiтень, так… Навеснi пiшла з життя мама Мiлена, навеснi. А це така пiдла штука, що направду аж душу розривае! Шматуе душу, так…




Костопiль, серпень 1967 року


Бокал-Бобокал був улюбленим об’ектом рiзноманiтних витiвок мiсцевоi шпани, причому витiвки цi iнодi бували доволi-таки жорстокими. Наприклад, у теплу пору року безхатько мiг залюбки обходитися без черевикiв i ходив босонiж – тому коли напивався до стану непритомностi й засинав десь на узбiччi вулицi в лопухах, шибеники розважалися тим, що влаштовували «ровера»[35 - Ровер – велосипед (дiал.).]: акуратно встромивши сплячому помiж пальцiв нiг сiрники, запалювали сiрчанi голiвки й вiдбiгали на безпечну вiдстань. Коли сiрники догоряли i полум’я обпiкало тiло, п’яничка прокидався з жахливими зойками, при цьому вiдчайдушно молотячи ногами повiтря. А мiсцевi шибеники, стоячи на безпечнiй вiдстанi, голосно реготали i дражнилися:

– Бокал-Бобокал свiй ровер провтикав, Бокал-Бобокал свiй ровер провтикав!.. Котися ковбаскою Малою Спаською!.. П’янь-рвань, беззубий зек, цур тобi пек!..

Втiм, для безхатька подiбнi витiвки шпани час вiд часу оберталися доволi кепськими наслiдками. Наприклад, у розпал одного спекотного лiта вiн заснув не в заростях лопухiв, а на доволi-таки нiчогенькому острiвцi засохлоi трави. Отож коли внаслiдок «ровера» недогорiлi до кiнця сiрники порозлiталися на всi боки, трава вмить зайнялася. Бокал-Бобокал не одразу второпав небезпеку свого становища i встиг серйозно попекти руки та обличчя, а також пiдсмолити дику бороду, якою його зморшкувате обличчя заросло мало не до очей.

Іншим разом, вже в розпал зими, вiн заснув на березi Замчиська[36 - Замчисько – рiчка, що протiкае через Костопiль.] – то хулiгани обережно вiдтягнули його на рiчковий лiд i, сонного, вкинули дупою в ополонку. Тодi через переохолодження п’яничка серйозно застудив нирки i кiлька мiсяцiв мочився кров’ю. До речi, бешкетники це знали, отож навмисно вишукували кривавi вiдмiтини на заснiжених задвiрках, а знайшовши – гукали до товаришiв:

– А ходи-но поглянь, як Бокал кров’ю насцяв! Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!.. Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!..

Владька Нiдзелiнський бешкетував таким чином разом з усiма… але рiвно до того разу, коли вертаючись додому пiзнiм серпневим вечором, провалився у вiдкритий каналiзацiйний люк, який випадково забули помiтити попереджувальною позначкою. З каналiзацii його витягнув не хто iнший, як безхатько Бокал-Бобокал, який сидiв неподалiк i насолоджувався одеколоном «Шипр», ковтаючи його манюсiнькими (щоб розтягнути задоволення) порцiями просто з горлечка флакона.

Вiдтодi хлопець не тiльки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його вiд витiвок. Наслiдки не забарилися: почалися сварки з товаришами.

– Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – вiн же справжнiй доходяга! Подохне, то нiхто й не згадае добрим словом, – обурювалися бешкетники.

– Та хоч би я згадаю, бо вiн мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цiлком резонно заперечував Владька.

– То що, ти такий самий, як i п’яничка цей, га?! Мабуть, вiд тебе тхнуло не гiрше, коли безхатько тебе з каналiзацii витягнув…

– Та пiшли ви всi в сраку!..

– Сам пiшов туди й не повертайся!..

Насамкiнець розсварилися всерйоз i надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помiтив! Хоча очiкувати подiбноi прозорливостi вiд нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зi школи, Владька почув позаду невиразне белькотання:

– Ти як думаеш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?..

Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помiтно похитуючись вiд вiтру, що дув йому в обличчя. Справдi, якби вiтер вiяв у протилежному напрямi, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, вiд якого завжди смердiло неймовiрною сумiшшю запахiв немитого тiла, сечi та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться вiдповiдати, бо хоча Бокал-Бобокал i належить до покидькiв, проте все ж таки старший за вiком.

– Звiдки менi знати, чого ти п’еш?.. – Владька несподiвано замислився й додав за кiлька секунд: – Себто ви…

– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаеш…

– Не знаю i знати не хочу, – похмуро пробурмотiв хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, i протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати iсторiю про все, що сталося колись в Рiвному. Про те, як Нестор Бобокал героiчно боровся зi свiтовим злом, уособленим бiснуватим нiмецьким фюрером i його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах пiдробив на героiчного вояка похоронку, завдяки чому захапав i житлоплощу фронтовика, i його дружину. А також про вибiр мiж сучарою-майором i героем-фронтовиком, який насамкiнець зробила дружина. Не забув розповiсти також про намагання добитися правди спочатку в мiлiцii, потiм в облуправлiннi держбезпеки – що, власне, i скiнчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя.

– От тому я i п-п-п’ю, в-в-влас-с-сне… – завершив безхатько сумну розповiдь. – Т-та на моем-м-му мiсцi… Та будь-хт-то б зап-п-пив!.. Бо мен-не нiх-х-хто н-не роз-зум-мiв-в… Тiко Вал-лер-р-р-ка С-с-с… Струс-с-сь… Та вiн той… Пом-мер вiн-н-н… От-то мене зi склот-тарки й поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-бот-ти… Т-терп-пiл-ли, т-терп-пiл-ли… а пот-тiм взял-ли т-та й поп-пер-р-ли… О!..

– То виходить, що Бобокал – це ваше прiзвище? – спитав здивований цим хлопець.

– Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Прiз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то i з хат… з хат-ти теж…

– А ви його не прибили? – раптом спитав Владька.

– Кого?! – здавалося, що вiд несподiванки колишнiй сторож склотарного заводу навiть трохи протверезiв.

– Як це – кого?.. Та майора того паскудного.

– Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-нi…

– А чому?

– Т-та я ж!.. Я ж до мiл-лiц-цii ход-див… i до цих…

Вiн спробував зобразити в повiтрi щось незрозумiле пальцями рук, однак жахливо хитнувся i ледь втримався на ногах.

– А я б його пристрелив, – спостерiгаючи за безплiдними зусиллями п’янички крiзь злiсно примруженi повiки, процiдив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотiти щось малозрозумiле, та не слухаючи його, хлопець тiльки рукою махнув i поспiшив додому.




Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопiльщинi, жовтень 1967 року


Цукровi буряки в цьому роцi вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку…

Себто, не Боже, звiсно, а цей нинiшнiй…

Чи не нинiшнiй?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретаревi ЦК КПРС – якось воно…

Кгм-м-м-м!..

Трясцi його матерi – ото часи зараз настали, ото настали: якщо буряки вродили, то вже й подякувати нема кому, не те що колись!

Утiм, як то кажуть самi на себе совiти:

Пришла зима, настало лето:
Спасибо Партии за это!

А тому гаразд – можна дякувати Партii iхнiй за те, що буряки цукровi так вродили, що тiльки дай Боже весь цей врожай вчасно…

Ну от, знов той Боженька на язик лiзе, коли Його нiхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?!

Ну гаразд, гаразд: сьогоднi iз самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всi рукомишани були вже в полi на буряках, яких цього року вродило стiльки, що навiть старi люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не пiднiмаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивнi заклики:

– А нумо кiнчай роботу! Кiнчай, кому кажу! Стоп!

Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмiлився, цiкаво?..

Порозгинавши нарештi спини та попiднiмавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою мiлiцiонерiв – та ще й скiльки ж iх тут назбиралося!.. Лiчити – мабуть що, не перелiчити.

– А нумо всi сюди! Та хутко менi, хутко!

Виявляеться, це кричав якийсь начальник над усiма мiлiцiонерами – незнайомець iз вкрай суворим, ба навiть бiльше – роздратованим обличчям, дещо почервонiлим вiд напруги:

– Всiм полишити поле i прослiдувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу!

– Та чого ти лаешся, га?! Ви тiльки гляньте на нього: ото щойно приiхав, а вже лаеться… За що, га?.. Що ми тобi зробили?.. А буряки як же?

Здивованi запитання посипалися звiдусiль. Не розгубившись, мiлiцiйний начальник вiдповiв одразу на всi суворим окриком:

– А нумо р-р-руш, куди накажуть!

Схоже, жартувати тут нiхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники пiд наглядом правоохоронцiв попленталися безладним натовпом кудись у напрямi Стрипи[37 - Стрипа – рiчка, на правому березi якоi розташований Рукомиш.]. При цьому людей найбiльше цiкавило, звiдки понаiхали всi цi мiлiцiонери. Однак на всi розпитування слiдувала уривчаста одноманiтна вiдповiдь:

– Мовчати! Не розмовляти!

Зрештою колгоспники вирiшили: найiмовiрнiше мiлiцiю нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усiеi областi. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових бурякiв, коли ще принаймнi половина врожаю й досi не зiбрана?! Отож мае бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо…

Однак минуло ще чверть години, перш нiж колгоспники зрозумiли, куди iх жене мiлiцiя. Тодi один за одним всi почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанiю – бо кожен мимоволi задавався запитанням, чи зрозумiла вона, що вiдбуваеться?! Проте ii чомусь нiде не було видно, хоча ось нiбито тiльки зараз тут була… буквально щойно… А де ж подiлася?!

– А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де подiлася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одноi жiнки й дiвчата.

– Та цитьте ви, дурепи, щоб вашi язики нетерплячi порозпухали!.. – придушено шипiли на них солiднi дядьки, водночас оглядаючись на мiлiцiонерiв: чи не чують раптом?.. Жiнки й дiвчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронцiв, проте вже за хвилину знов починали свое:

– Та де ж ця Стефа подiлася?.. Ото дурна!.. Де ii тiльки носить?..

До печер на крутому березi Стрипи, якi колись слугували притулком для мешканцiв скельного монастиря, юрбу колгоспникiв пiдiгнали приблизно за пiвгодини. Тепер всi усе зрозумiли остаточно, оскiльки печери були оточенi кiлькома кiльцями вже не мiлiцiонерiв, а спiвробiтникiв держбезпеки настiльки щiльно, що й мишенятко не проскочить, навiть якщо захоче.

Отже, зараз його накриють i схоплять. Шкода дядька, ох i шкода!.. Цiкаво, як цi кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тодi хто саме?! У якоi ж це паскуди, цiкаво дiзнатися, забракло совiстi, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все пiдготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?..

– Агов, Акiмочкiн! Де там тi школярi забарилися, скiльки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби вiдповiдаючи на невисловленi запитання колгоспникiв, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У вiдповiдь пролунало:

– Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи.

Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирiшили в присутностi не просто всiх повнолiтнiх селян, але навiть дiтей!.. Паскуди, ох i паскуди, щоб вам не дiждати!!! Хоча… що тепер вдiеш?..

Як раптом знов червонопикий:

– Акiмочкiн!

– Так?..

– А давай-но накажи мiсцевим, щоб термiново перевiрили, чи всi тут присутнi, чи раптом хтось не втiк звiдси? Та скажи, нехай селом пройдуться i будинки перевiрять. Кого знайдуть – всiх сюди до единого!..

Капiтан держбезпеки кивнув червонопикому й пiшов вiддавати розпорядження. Тiльки тут селяни помiтили, що мiсцевi рукомиськi правоохоронцi скупчилися окремо вiд усiх i позирали довкола з явною злiстю. Якщо операцiею керували чужаки – отже, мiсцевих просто вiдсторонили, iншого пояснення не було. Тепер капiтан, якого червонопикий майор назвав Акiмочкiним, про щось тихо розпорядився, тодi частина рукомиських мiлiцiонерiв побiгла до села, iншi ж розосередилися мiж людьми й почали уважно оглядати всiх i кожного.

А раптом вони помiтять вiдсутнiсть ланковоi Стефанii?! О-йо-йой, що то з нею i з ii дiтьми буде, що то буде!..

Але саме тут назустрiч групi мiсцевих правоохоронцiв вiд околицi Рукомиша почали висуватися декiлька груп дiтей – мiсцевi молодшi школярi (бо шестий семикласникiв тимчасово мобiлiзували на збирання тих-таки цукрових бурякiв) пiд наглядом вчительок на чолi з директором школи. Отож коли всi пiдiйшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помiтили серед вчительок ланкову Стефанiю. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомiтно збiгати додому й повернутися так само непомiченою – отже, пощастило. Тiльки б мiлiцiонери чи кадебiсти не помiтили ii рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зi зморшкуватою вже шкiрою на тильному боцi долоней. Якщо не помiтять ii рук – ну… отож не помiтять! От тодi можна вважати, що все минулося.

Хоча…

Нi-нi, звiсно ж, нiчого ще не скiнчено. Навпаки, тiльки починаеться.

– То хто ж засiв там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян i молодших школярiв, якi разом iз вчителями (а також ланковою Стефанiею) встигли пiдiйти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворiсть його тону, колгоспники загомонiли врiзнобiй:

– Та нiхто не сидить… А хто ж там сидiти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нiкого… Здаеться… Точно нiкого нема вже який рiк поспiль!..

– Так-таки нема?! – мало не луснувши вiд лютоi ненавистi, приправленоi неабияким презирством, червонопикий гримнув щодуху:

– Ну, зараз дивiться, як це по-вашому виходить – нема нiкого!..

Потiм мовчки розвернувся до кадебiстiв i махнув рукою.

– Агов, бендера! А нумо вилазь звiдти! – залунало то тут, то там. Однак з печер нiхто не вийшов.

– Бендера, годi тобi ховатися! Вилазь, кому кажуть, доки ми тебе, паскуду свинську, не викурили!

Слiдом за цими словами пролунало кiлька пострiлiв у повiтря. І знов нiхто не вийшов з печер до селян i правоохоронцiв.

– Ну добре, бендера, ти сам напросився.

Слiдом за цiею погрозою в отвори печер полетiли запаленi димовi шашки… проте й цього разу назовнi не вийшов нiхто!

Невже встиг утекти?! Якби ж то…

Перечекавши, доки шашки згорять i дим трохи розвiеться, кадебешники з передньоi шеренги вдягнули протигази, озброiлися лiхтариками та пiстолетами й обережно, всiм тiлом притискаючись до грунту i каменiв, пiрнули в печери. Хвилин десять проминуло, аж поки спiвробiтники держбезпеки не витягнули з диму назовнi якийсь великий чорний лантух, на верхнiй частинi якого витанцьовували помаранчево-жовтавi язички полум’я.

– Ну як, тепер скажете, хто цей бендера?! – звернувся до колгоспникiв червонопикий майор, коли його пiдлеглi, кинувши лантух на землю, загасили тлiюче полум’я й розвернули те, що насправдi виявилося обгорiлою ватяною куфайкою, змащеною до того ж якоюсь темно-брунатною, з сизим вiдливом маслянистою рiдиною. Тодi стало видно, що лантух насправдi нiяким лантухом не був – це насправдi труп лiтнього чоловiка з чорним вiд кiптяви обличчям, жахливо виряченими посклянiлими очима, широко роззявленим ротом i висолопленим сизим язиком. Ох, до чого ж жахливою була смерть цього небораки!..

– Повторюю запитання: хто цей бендера?! – знов ревонув майор. – Вiдповiдайте менi негайно, сучi дiти!

– Ну, чому ж одразу та й бандерiвець… – непевно зауважив хтось iз селян. Хоча насправдi, звiсно ж, загиблого знали усi.

– Он як, не бендера?! А хто ж це тодi?

– Та бiс його знае! Безхатько якийсь.

– Без… Чого-чого «без»?!

– Безхатько, кажу ж. Не мав де жити, отож i пiшов у печери.

– А-а-а, ну так би й казав, що бомж! – зрадiв майор.

– Тобi ж кажуть, що безхатько, – вiдповiв iнший колгоспник.

Далi до трупа пiдводили iнших селян, однак усi були одностайними: не знаемо, хто це… найменшого поняття не маемо… нiколи не бачили, нi… мабуть, безхатько, хтозна!..

Процедура безуспiшного упiзнання загиблого тривала, аж доки червонопикий майор не второпав, що таемний iнформатор може не витримати, опинившись перед тiлом загиблого, якого вiн же i здав чекiстам. Тiльки тодi наказав усiм полишити мiсце «викурювання», не чiпаючи при цьому труп: нехай i далi лежить там, де поклали.



– Е-е-е, тобi не здаеться, що тут е ще хтось, а не тiльки ми?!

– Та облиш… Можна подумати, ти бiля мертвякiв нiколи не чергував.

– Ще б пак! Але ж на вiйнi, як на вiйнi…

– Тихiше ти! Слухай!..

Кадебiсти вмить замовкли.

Стримуючи бурхливе дихання, мовчала також Стефанiя: саме вона наважилася прийти пiд покровом ночi до закинутого скельного монастиря, сподiваючись, що iй таки вдасться забрати звiдти й поховати по-людськи тiло старшого брата – 63-рiчного Юрiя Михайлецького, який довгих два десятилiття переховувався вiд нишпорок радянськоi влади в Рукомиських печерах. Однак вчасно помiтивши в суцiльнiй темрявi пару яскраво-помаранчевих крапочок (то були кiнчики тлiючих цигарок), жiнка зрозумiла, що виставленi бiля тiла вартовi нiкуди не дiлися i що поховати загиблого лютою смертю брата не вийде. Принаймнi сьогоднi.

Що ж, не судилося! Шкода, ох як же ж шкода!..

Добре вже те, що коли мiлiцiя почала знiмати людей з копання цукрових бурякiв, вона встигла зорiентуватися, що й до чого. Далi непомiтно вислизнула з натовпу колгоспникiв i дременула додому, пошматувала i спалила всi речi, що бодай якось нагадували про Михайла, а попiл викинула на гнiй. Тепер шукай, не шукай – нiяких доказiв iхньоi спорiдненостi не знайдеш. Хоча б це добре…




Берегомет, Буковина, 7 листопада 1967 року


– А ще я такий анекдот нещодавно почула, – вiдклавши вбiк виделку, iз змовницьким виглядом заговорила Марiчка: – Отже, помирае старий бандерiвець, як раптом розплющуе очi та й каже: «А най би хтось iз синiв моiх за парторгом збiгав, щоб сюди його привести! То зробiть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навiщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозi, а щоб всяке лайно в хатi смердiло, то нiкому воно не треба». – «А я перед смертю в партiю вступити хочу», – каже старий бандерiвець. Усi жахнулись: мовляв, з’iхав з глузду старий… Але бандерiвець стоiть на своему, а воля помираючого – то е закон. Ну, хтось iз синiв збiгав за парторгом, той прибiг i каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не вiриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих грiхах, хочу бодай перед смертю свою позицiю виправити», – вiдповiдае бандерiвець. Отож парторг його прийняв термiново в партiю та й побiг собi щасливий. Тодi дiти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, i нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очi дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тодi посмiхнувся радiсно старий бандерiвець: «Нiц ви не розумiете! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землi нашiй поменшае!..»

Смiялися всi: як сама розкажчиця, так i ii мама Клава, i прийомний тато Маркiян (якого вона вже давно вважала рiдним, хоча й досi не звикла, що вiтчим вперто кличе ii Мусею), i зведений братик Леон. Смiялися, хоча для iхнього сiмейства день цей аж нiяк не був веселим.

А все через Ілька! Коли вiн з’явився тут, у Берегометi, в серединi липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсiм не за «зразкову поведiнку», а просто щоб своею смертю не псував табiрному начальству статистичнi показники. Бо у них мiж таборами, бачте, цiла система соцiалiстичного змагання запроваджена!..

Невiдомо, на що саме розраховувало табiрне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсiм не скоро, як йому обiцяли, а через чотири роки. Причому сталося це день у день на найсвiтлiше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту рiчницю Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii.

Таким чином, сьогоднi був не тiльки справжнiй пiввiковий «кругляк» подii, що невiдворотно змiнила долю всього свiту. Намагаючись нiяк не демонструвати своiх справжнiх почуттiв, на п’ятирiчних споминах за сином i братом у скромнiй берегометськiй оселi зустрiлося все сiмейство Яроцьких: до провiдного працiвника мiсцевого лiсокомбiнату Маркiяна Лукича та його дружини-пенсiонерки Клавдii Лаврiнiвни приiхали з Луцька дочка Марiчка з зятем, а зi Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього полiтехнiчного iнституту. Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сiмейному колi – про це нiхто стороннiй нiколи й нiзащо б не дiзнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттiв – як i належало серед своiх.

Для початку пом’янули Ілька. Потiм настала черга загиблих на вiйнi з фашистами першого чоловiка Клавдii Лаврiнiвни та iхнього старшого сина. Потiм перебрали поiменно всю першу родину Маркiяна Лукича – «злiсних куркуляк-глитаiв» з Хiнчанки, поглинутоi сучасним Житомиром. Таким чином, коли поминальнi чарки скiнчилися i настала пора випити за живих, всi вже добряче захмiлiли.

І несподiвано для самих себе… не те що розвеселилися, але явно пiднеслися духом – хоч як дико це виглядало! Почалося знов-таки зi споминiв про Ілька. Звiсно, розмовляючи з матiр’ю в примiщеннi пошти влiтку 1958 року, «доходяга» виглядав нещасним i неприкаяним. Однак хто б мiг подумати, що, проживши у новознайденiй родинi пару мiсяцiв та трохи вiдiгрiвшись душевно, вiн виявиться приемним в усiх вiдношеннях скромним, чуйним i доброзичливим чоловiком?!

Хоча Ілько ходив, трохи кульгаючи i тягнучи праву ногу (з часом дедалi сильнiше), вiн дуже полюбляв гуляти на берегу Серету[38 - Притока Дунаю, що тече Буковиною та Румунiею, понад якою стоiть Берегомет.] i майструвати зi знайдених по дорозi трiсочок, шишок та соломинок кумеднi фiгурки чоловiчкiв i тваринок, якi охоче роздавав усiм зустрiчним дiтлахам. За це батьки обдарованих час вiд часу годували «лялькаря» всякими смаколиками, а жiнки шепотiли йому услiд: «Блаженний! Бережи тебе, Господи», – i крадькома хрестили його у спину.

Попри всю свою доброзичливiсть, на людях Ілько здебiльшого мовчав, а якщо говорив – то уривчасто й неохоче. Очевидно, до такоi поведiнки його привчило табiрне життя в Теньлагу, що поблизу селища Усть-Омчуг. Однак вдома вiн iнколи розслаблявся, тодi дозволяв собi згадати минуле. Тодi розповiдав речi настiльки незвичайнi, що аж у головi не вкладалися. А найбiльш незвичайними були його згадки про… бандерiвцiв, завдяки яким вiн нiбито й вижив!

– Так-так, ви просто не уявляете, що це за люди, – говорив Ілько, при цьому його тьмянi невиразнi очi починали свiтитися якимсь незвичайним внутрiшнiм свiтлом. – Там, у Теньлагу, усiх, хто був з Украiни, називали «хохлами». Але вiдколи до нас почали привозити бандерiвцiв… О-о-о, вiдтодi усе змiнилося! Не дай боже було обiзвати когось iз них «хохлом» – одразу могли в пику зацiдити навiть охоронцевi! Навiть знаючи, що за це можуть скарати на смерть у найжорстокiший спосiб – iх нiщо не зупиняло… І при цьому вони ще й «Слава Украiнi!» кричали. І знаете… замiсть «хохлiв» iх таки справдi почали називати «бендерами». Вимовляли це з вiдкритою ненавистю, але водночас дуже боялися хоч якось зачiпати, бо «бендери» не тiльки за себе стiною стояли, але й за «хохлiв» могли вступитися принагiдно. За мене теж вступалися двiчi. Тому я й живий досi…

Отож саме через описанi дивацтва та незвичайнi розповiдi близькi не могли згадувати Ілька без теплих усмiшок. Навiть Клавдiя Лаврiнiвна, хоч як тяжко було у неi на серцi, також посмiхалася крiзь сльози, промовляючи:

– Синку, синочку! До чого ж свiтлою людиною ти був, до чого шкода, що доля твоя не склалася… А все ж таки менi здаеться, що не пiшов ти в засвiти… Чи не весь пiшов – не знаю вже, як i сказати? Мабуть, ти знав, скiльки рокiв я на тебе чекала, отож тепер не йдеш вiд мене остаточно, приглядаеш за своею матусею старенькою, лишаючись невидимим.

Маркiян Лукич нiкому про те не розповiдав, однак вiн час вiд часу бачив i чув, як дружина розмовляе з кимось невидимим – причому розмовляе лагiдно, з приемнiстю на обличчi. Й вiн здогадувався, з ким саме…

Отож годi й дивуватися, що пом’янувши належним чином не тiльки Ілька, але й усiх родичiв, якi не дожили до сьогоднiшнього дня, пiсля першого ж тосту за здоров’я, щастя та успiхи живих всi, хто сидiв за столом (а стiл же був поминальним!), вiдчули незрозумiле пiднесення. Причому зовсiм не через п’ятдесятилiття Жовтневоi революцii – про неi нiхто жодним словом не обмовився. Навпаки, згадували, як Ілька називали «блаженним», пiдгодовували смаколиками, крадькома хрестили i благословляли, як любили його мiсцевi дiтлахи.

Але всiх вразила Марiчка. У цiй молодiй, впевненiй у собi жiнцi вже неможливо було пiзнати блiду маленьку дiвчинку, яка пiд впливом матусi та жахаючих розповiдей сусiдки Таiсii Єгорiвни (зять подруги якоi працював оперуповноваженим) боялася вийти погуляти на вулицi «бандитського Тернополя». Навiть молоду дiвчину, яка пiд час перебування у Нових Броскiвцях щойно побачила тiтку Павлусю та ii матiр – бабу Сольку повiшеними на спущених з бантини мотузках, вона згадувала доволi вiддалено. Вiдчувалося, що Марiчка щаслива разом зi своiм чоловiком (який невiдлучно сидiв поруч iз дружиною), а також – що вона любить i цiнуе життя. І що в глибинi душi навiть пишаеться братом Ільком – таким, яким вiн був з усiма його дивацтвами.

Отож саме Марiчка пiсля тосту за присутнiх заявила несподiвано:

– Ілько багацько iсторiй про бандерiвцiв розповiдав, як там вони в таборi своему сидiли, то давайте ж i я розповiм трохи…

І як почала сипати вельми специфiчними «бандерiвськими» анекдотами!.. Навiть Леон був змушений зiзнатися:

– Ну знаеш, Мусю… Навiть у нас, у Львiвськiй полiтехнiцi, я таких добiрних iсторiй не чув, чесне слово!..

– Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркiяна – називати мене так. А ти, малий, зви мене Марiчкою… О, до речi! Згадала анекдот про те, як енкаведист до гуцулки залицявся… А нехай буде до гуцулки Марiчки – а, як воно вам?! Чули такий анекдот?

– А то е файно, – всмiхався Леончик, а тато Маркiян кивав коротко:

– Розповiдай.

Далi слiдував новий «бандерiвський» анекдот i новий вибух веселого смiху. І якби хтось стороннiй зазирнув зараз в оселю Яроцьких, то неодмiнно вирiшив би, що iхне сiмейство добре святкуе ювiлей Жовтневоi революцii. Бо повiрити в те, що тут когось поминають, було неможливо.




Вул. Петропавлiвська, Киiв, 7 листопада 1967 року


– Синку, синку… І нащо ото було друкувати оцi твоi спогади? – зiтхнула Марiя Федорiвна.

– Так, мабуть, нелегка це справа – бути матiр’ю письменника, – в тон iй мовив Анатолiй.

– Ти не вiдповiв, – тоном справдешньоi вчительки, загартованоi багатьма роками сувороi педагогiчноi практики, нагадала матiр.

– Я оприлюднив мiй роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тiлi Уленшпiгелi», попiл Клааса стукае в мое серце.

– Так-так, я читала це i в «Юностi»[39 - «Юнiсть» – спочатку всесоюзний, а згодом всеросiйський «товстий» лiтературний журнал. Виходити друком у Москвi почав у 1955 роцi, до 1991 року був органом Спiлки письменникiв СРСР.], i тепер вже у книжцi твоiй.

– Тодi до чого твое запитання?

– Бо я не розумiю.

– Мамо, ну хiба ж це настiльки важко – зрозумiти мене?.. Я просто був змушений розповiсти, як воно все вiдбувалося i що бачив на власнi очi не тiльки я сам, але й ти, мiж iншим.

– А тепер?

– Що – «тепер»?

– Тепер… будемо жити далi.

– Я, Толю, побоююсь, що через цi публiкацii у тебе будуть неприемностi.

– Мамо, ну навiщо говорити про це?!

– Бо я твоя мати, тому не можу не говорити.

– Якась напрочуд беззмiстовна бесiда у нас виходить! – вiд надлишку емоцiй Анатолiй сплеснув руками. При цьому окуляри у товстiй масивнiй оправi почали сповзати по спiтнiлому перенiссю, отож довелось iх поправити. – Про якi неприемностi йдеться, якщо я давно вже не маленьке хлопчисько з киiвськоi Куренiвки, а цiлий вiдповiдальний секретар Тульського вiддiлення Спiлки письменникiв СРСР?!

– Толю!.. Але ж ти чудово розумiеш, що в наших умовах з плечей злiтали голови набагато вищих посадовцiв, нiж письменницький вiдповiдальний секретар обласного рiвня. Звiсно, не про тебе нехай буде сказано…

– Я знаю, мамо, – знизав плечима Анатолiй i знов поправив окуляри, – i тим не менш… Мене завжди дратувало, що обличчя кожного чергового репресованого товариша треба акуратно, без жодного залишку вирiзати з фотографiй. Що треба знищувати зошити, якщо комусь там здалося, нiбито в малюнку на обкладинцi зашифрований портрет ворога народу. Я не мiг цього прийняти, мамо, хоча i був змушений мовчати.

– І всi цi моменти ти акуратно вивiв у своему «Бабиному Яру», – зiтхнула Марiя Федорiвна.

– Усе це я вивiв у своему романi-документi, бо попiл Клааса стукае в мое серце, – пiдхопив син.

Вони замовкли. Дивна виходила ситуацiя, дуже дивна!.. Скориставшись грандiозним всесоюзним святом – пiввiковим ювiлеем Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii, – вiдповiдальний секретар Тульського вiддiлення СП СРСР Анатолiй Кузнецов вирiшив злiтати на пару днiв до рiдного Киева, щоб вiдвiдати пристаркувату матiр Марiю Федорiвну. Вiн думав, що проведе цi днi в розслабленому станi, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство. Натомiсть мама раз у раз заводила одну i ту саму розмову: навiщо було публiкувати «Бабин Яр»?.. навiщо було видавати ще й книжку – хiба ж журнальноi публiкацii було замало?.. чому неодмiнно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документiв»?.. чи не забагато взяв на себе вiн – ii маленький i явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» i при цьому не маючи на руках нiчого, окрiм власних спогадiв?.. І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?!

Не вiдпочинок удвох iз мамою був, а суцiльна колотнеча i трiпання нервiв.

– Толю?..

Вiн здригнувся, вiдчувши мамину руку на своему плечi.

– Що?..

– Толю, а-а-а… чи можу я тобi допомогти?..

– Яким чином?! – щиро здивувався вiн.

– Ну-у-у… Наприклад, я можу зберiгати твоi матерiали… чернетки там чи що… Архiви, коротше кажучи. У письменникiв же мають бути якiсь архiви, хiба ж не так? Якщо тобi небезпечно чи неручно iх тримати, то це могла б зробити я. Як твоя матiр.

Озирнувши Марiю Федорiвну здивованим поглядом, Анатолiй спробував уявити, як мама переховуе його архiви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографiями, з яких треба було щоразу вирiзати все новi й новi обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Нi, краще не треба! Краще вiн вже сам якось. Без маминоi допомоги.

– Чернеток, мамо, я не зберiгаю. Що ж до рукописiв, то я зафiльмував iх на фотоплiвки, якi склав у склянi банки, мiцно закупорив i закопав у лiсi.

– Де це закопав?! – аж опiшила Марiя Федорiвна.

– Це не тут, не переживайте. Це у мене там, пiд Тулою. І цiеi моеi схованки не знайде нiхто стороннiй, тiльки я один. Тiльки я.

– Ну що ж, як знаеш, – зiтхнула мати. І вiн не змiг зрозумiти, що означало це ii зiтхання: чи то недостатнi пiдстави для заспокоення, чи то розчарування недовiрливiстю сина, чи щось iнше.




Вул. Карла Маркса, Киiв, 4 грудня 1967 року


Приблизно пiвгодини тому почало снiжити, тому ретельно розчищений тротуар швидко вкривався пухким бiлим покровом, що рипiв пiд ногами пiшоходiв при кожному кроцi.

Недарма кажуть, що понедiлок – день важкий. А якщо на понедiлок призначаеться кiнопрем’ера – що тут скажеш?! Що прем’ера пройде важко?.. Що доля фiльму не складеться?.. Мабуть, так.

– А все ж таки, Колю, якоi ти думки про те, як все пройшло?

– Здаеться, я висловився доволi зрозумiло.

– Нi, ти сказав лише, що стрiчку ми вiдпрацювали гiдно.

– Саме так i сказав.

– Але ж я не про те запитую! Мене цiкавить твоя…

Шерстобитов раптом зупинився, уважно поглянув у той бiк, де сяяли нiчними вогнями Хрещатик та площа Калiнiна[40 - Назва столичного Майдану Незалежностi в перiоди 1935–1941 та 1944–1977 рокiв.], потiм мовив замислено:

– А давай-но в iнший бiк пiдемо…

– Навiщо?

– Не хочу туди, де надто свiтло й людей забагато.

Вiдчуваючи, що режисер явно не в гуморi, Журавльов лише зiтхнув:

– Ну гаразд, якщо хочеш, пiдемо до метро.

– Нi-нi, давай…

– Куди?

Шерстобитов мотнув головою лiворуч, тодi вони перейшли через проiжджу частину на протилежний вiд кiнотеатру «Украiна» бiк вулицi, оминули невеличкий скверик i завернули на вулицю Заньковецькоi. Лише тодi оператор запитав:

– То про що ж ти хотiв дiзнатися?

– Про те, як пройшла прем’ера. Не як добре вся наша знiмальна група вiдпрацювала на картинi, а як ii глядачi сприйняли. Оцi конкретнi глядачi.

– Чесно?

– Авжеж чесно.

– Якщо чесно, Женю… то дарма ти за фантастику вхопився. Кiно для дiтей та юнацтва – от що тобi найкраще вдаеться! Натомiсть фантастика… Та ще й Єфремов з усiма його зарозумiлими iдеями… Дарма, от i все.

– Колю, ти прекрасно знаеш, що фантастичнi твори покликанi донести до поколiння радянськоi молодi в доступнiй формi передовi досягнення вiтчизняноi науки i технiки…

– Серйозно? Це ти про «Туманнiсть Андромеди» чи про щось iнше?

– Але ж уривки з роману публiкувалися i в «Пiонерськiй правдi», i в «Комсомольськiй правдi» також! Отже, не тiльки молодь, але навiть пiонери мусять зрозумiти наш фiльм. Тим паче, картина вiдкриваеться сценою вибору юнаками наставникiв для здiйснення «подвигiв Геркулеса»… Та i знiмалися цi сцени в «Артеку», а яка ж там краса!..

– Не треба, Женю, облиш. Ти сам прекрасно розумiеш, що це вiдмовка. На сьогоднiшнiй прем’ерi була повна зала дорослих, а не дiтей. Отже, хотiв ти того чи не хотiв, однак за рамки пiдлiткового кiно вийшов. І це може бути небезпечним, причому не тiльки для тебе, але також i для всiх нас.

– Колю, ти ж погодився працювати на цiй картинi разом з усiма!..

– Так, погодився i працював. І що з того?

– Та, власне…

Не договоривши, Шерстобитов замовк, оскiльки його заперечення могли скидатися на докiр: мовляв, ти зголосився бути оператором на картинi, ти сам щойно казав, що ми всi постаралися, як могли – а тепер раптом заговорив про вихiд за рамки, бачте!..

Авжеж, це надто скидаеться на докiр. Але з якого дива режисер стане дорiкати операторовi зараз, пiсля прем’ери?! Ранiше треба було претензii висловлювати. Якщо ж претензiй як таких нема – тодi як це все розумiти?..

– Я, Женю, про те кажу, що вiдпрацювали ми, як могли, виклалися повнiстю, але результат щось не надто вражае.

– Тебе не надто вражае чи глядачiв?

– Глядачiв, ясна рiч. Принаймнi тих, якi щойно побували на прем’ерi. І…

Журавльов раптом замовк. Коли рiвномiрне рипiння свiжого пухнастого снiжку пiд ногами стало нестерпним, режисер нагадав похмуро:

– Ну-ну, давай, договорюй вже, годi тягнути кота за хвiст.

– Я, Женю, побоююсь, що стрiчка ця вилiзе боком не тiльки тобi, але й усiм нам, хто вiдпрацював з тобою. Усiй нашiй знiмальнiй групi. А пiсля виходу другоi та третьоi частин[41 - Екранiзувати роман «Туманнiсть Андромеди» спочатку хотiли у виглядi кiнотрилогii, однак реально все обмежилося випуском лише першоi частини – «Бранцi Залiзноi зiрки». Офiцiйною причиною дострокового припинення зйомок стала смерть актора Сергiя Столярова (виконавця ролi Дара Вiтера) 9 грудня 1969 року, хоча складнощi з проектом почалися вже пiсля виходу в прокат першоi частини.] все тiльки погiршиться. Розумiеш, про що я?

– Невже ти натякаеш, що продовження знiмати не варто? – пiсля нетривалоi паузи промимрив Шерстобитов. – Аж не вiриться…

– Принаймнi на твоему мiсцi я би спробував пiдшукати поважну причину для згортання зйомок. Бо як казав не пам’ятаю хто, це помилка – а вона гiрша, нiж навiть умисний злочин[42 - Маеться на увазi вислiв «C’est pire qu’un crime, c’est une faute», приписуваний мiнiстровi закордонних справ Францii Шарлю Морiсу де Талейрану-Перiгору, хоча насправдi вiн належить Буле де ля Мерту – головi Законодавчоi комiсii, що розробила Цивiльний кодекс Наполеона. Один з варiантiв перекладу: «Це гiрше, нiж злочин: це помилка».]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66802558) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Сукхаватi (санскр. «Поле, Сповнене Щастя») – буддiйський рай.




2


Один з п’ятьох дгьянi-будд, будда захiдного напрямку. Творець i управитель буддiйського «Поля, Сповненого Щастя» – раю Сукхаватi.




3


Тiло будди Амiтабхи мае червоний колiр, що символiзуе втiлення в ньому чотирьох карм: дiянь очищувальних, поширювальних, пiдкорюючих та суворих.




4


Манджушрi – у буддизмi Махаяни i Ваджраяни бодхiсатва, «оберiгач Раю на Сходi», легендарний сподвижник Будди Гаутами.




5


Нинi АТ «Ростсiльмаш» – росiйська компанiя, що входить в п’ятiрку найбiльших свiтових виробникiв сiльськогосподарськоi технiки.




6


Ця екранiзацiя була здiйснена 1961 року.




7


Нинi – суднобудiвельне приватне акцiонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”».




8


Випуск першого в СРСР крупносерiйного телевiзора з дiагоналлю екрана 43 см «Рубiн» було розпочато в 1965 роцi.




9


Польська актриса театру i кiно. Народилася в 1936 роцi у Варшавi. Закiнчила Варшавську академiю драматичного мистецтва. В 1960-тi роки також мала популярнiсть як спiвачка.




10


Тепер Киiвський нацiональний лiнгвiстичний унiверситет.




11


Це зробив 27-рiчний журналiст В’ячеслав Чорновiл, спiвробiтник киiвськоi газети «Молода гвардiя».




12


Це зробив аспiрант Інституту лiтератури АН УРСР Василь Стус.




13


Єврейське прiзвище, що походить, ймовiрно, вiд iдишистського «губл» – «рубанок».




14


Gabbel – виделка (нiм.). Також gabelle – це непопулярний соляний податок у Францii, що стягувався до 1790 року.




15


Графа радянського наспорта, до якоi вписувалася нацiональнiсть людини.




16


На вiдмiну вiд еврейського «Плятт», Плятери або Платери (нiм. von dem Broele, genannt Plater – «фон дем Броель, прозванi Плятер») – графський рiд, що походить вiд вестфальських лицарiв.




17


Жан Демаре де Сен-Сорлен (Jean Desmarets de Saint-Sorlin; 1595–1676) – французький поет i драматург, член Французькоi академii вiд самого ii заснування. Походив зi шляхетноi родини.




18


Нинi вул. Гетьмана Сагайдачного.




19


Рiчка в Здолбунiвському та Рiвненському районах Рiвненськоi областi, лiва притока Горинi. Зокрема, Устя протiкае i через Рiвне.




20


Нинi – вул. Набережна.




21


Село на Рiвненщинi.




22


Кузнецов Микола Іванович (справжне iм’я Никанор; 1911–1943) – радянський диверсант-розвiдник, партизан, агент НКВС. Зокрема, з жовтня 1942-го по листопад 1943 року дiяв у Рiвному. 5 листопада 1944 року йому було посмертно присвоено звання Героя Радянського Союзу.




23


Юрiй Гагарiн одружився з Валентиною Горячевою ще в 1957 роцi, дочки Олена i Галина у подружжя народилися в 1959 i 1961 роках. Однак через тотальну засекреченiсть в СРСР всього, пов’язаного з Космiчною програмою, пересiчнi громадяни про подiбнi речi не знали.




24


Кодекс законiв про працю.




25


Радянський, а нинi росiйський часопис. Видаеться з 1930 року.




26


Рашидов Шараф Рашидович (1917–1983) – радянський партiйний i державний дiяч Узбецькоi РСР, Перший секретар ЦК Компартii Узбекистану.




27


Спорудженi за одним типовим проектом, станцii вiдкритого типу «Гiдропарк», «Лiвобережна» i «Дарниця» були урочисто зданi в експлуатацiю 5 листопада 1965 року.




28


Перетворена на гасло цитата з вiрша радянськоi поетеси Ольги Берггольц, написаного 1959 року спецiально для меморiальноi стiни, встановленоi на Пiскаревському кладовищi у Ленiнградi.




29


Камишовий табiр – Особливий табiр № 10 з центром у с. Ольжерас (нинi м. Междуреченськ) Мисковського р-ну Кемеровськоi областi. Існував у 1951–1954 роках. Основний напрям робiт – будiвництво шахт Кузбасу.




30


У листопадi 1943 року вiдбулися масовi депортацii карачаевцiв до Казахстану та Киргизii. Приводом для цього стали звинувачення у спiвпрацi з нiмецькими окупантами, у протидii вiдновленню радянськоi влади i в бандитизмi. Повернутися на Пiвнiчний Кавказ тим депортованим, хто вижив, було дозволено лише в 1957 роцi. Остаточно полiтична реабiлiтацiя карачаевського народу вiдбулася лише в 1991 роцi.




31


Мiлецький Авраам Мойсейович (1918–2004) – украiнський архiтектор, член Спiлки архiтекторiв СРСР, доцент Киiвського державного художнього iнституту. Зробив величезний внесок у формування «обличчя» столицi Украiни.




32


Нинi – Центральний будинок офiцерiв Збройних сил Украiни.




33


Найвища решiтчаста вiльностояча конструкцiя свiту та найвища споруда Украiни – Киiвська телевежа була зведена у 1968–1973 роках. У початковому 500-метровому варiантi розроблялася «УкрНДІпроектстальконструкцiею» для Москви, але в 1958 роцi була вiдхилена. Коли виникла нагальна потреба спорудити телевежу в Киевi, за основу взяли старий готовий проект, однак висоту споруди скоротили до 385 метрiв, пропорцiйно зменшивши решту елементiв конструкцii.




34


Уривок з культовоi радянськоi поеми Олександра Твардовського «Василий Тёркин».




35


Ровер – велосипед (дiал.).




36


Замчисько – рiчка, що протiкае через Костопiль.




37


Стрипа – рiчка, на правому березi якоi розташований Рукомиш.




38


Притока Дунаю, що тече Буковиною та Румунiею, понад якою стоiть Берегомет.




39


«Юнiсть» – спочатку всесоюзний, а згодом всеросiйський «товстий» лiтературний журнал. Виходити друком у Москвi почав у 1955 роцi, до 1991 року був органом Спiлки письменникiв СРСР.




40


Назва столичного Майдану Незалежностi в перiоди 1935–1941 та 1944–1977 рокiв.




41


Екранiзувати роман «Туманнiсть Андромеди» спочатку хотiли у виглядi кiнотрилогii, однак реально все обмежилося випуском лише першоi частини – «Бранцi Залiзноi зiрки». Офiцiйною причиною дострокового припинення зйомок стала смерть актора Сергiя Столярова (виконавця ролi Дара Вiтера) 9 грудня 1969 року, хоча складнощi з проектом почалися вже пiсля виходу в прокат першоi частини.




42


Маеться на увазi вислiв «C’est pire qu’un crime, c’est une faute», приписуваний мiнiстровi закордонних справ Францii Шарлю Морiсу де Талейрану-Перiгору, хоча насправдi вiн належить Буле де ля Мерту – головi Законодавчоi комiсii, що розробила Цивiльний кодекс Наполеона. Один з варiантiв перекладу: «Це гiрше, нiж злочин: це помилка».