Книга - Книга Відлиги. 1954-1964

Книга Вiдлиги. 1954-1964
Тимур Іванович Литовченко

Олена Олексiiвна Литовченко


101 рiк Украiни
Смерть товариша Сталiна обернулася потеплiнням суспiльного клiмату в усьому СРСР загалом та в Украiнськiй РСР зокрема: змiнилися методи роботи каральних органiв, на всiх рiвнях влади з’явилися новi – принаймнi ззовнi бiльш привабливi обличчя, була реформована, а згодом i трансформована система ГУЛАГу, iз таборiв та заслань почали повертатися люди. У повiтрi ширяв дух призабутого вiльнодумства… Водночас вкрай загострилося протистояння з капiталiстичними краiнами, а Угорська революцiя 1956 року продемонструвала небезпечнi суперечки в соцтаборi. Не дивно, що на небачений приплив ентузiазму вiд початку Космiчноi ери наклалося жахiття техногенноi катастрофи в столицi УРСР – Киевi… Насамкiнець, налякане невизначенiстю наслiдкiв «вiдлиги», радянське керiвництво згорнуло ii.





Тимур Литовченко, Олена Литовченко

Книга Вiдлиги 1954—1964





Передмова





Сфiра Даат[1 - У Кабалi вiдповiдае таким поняттям, як «зв’язок», «осягнення», «пiзнання», «спiвпричетнiсть», «усвiдомлення».]. Поза простором i часом


Вiд нескiнченностi й до нескiнченностi простягалася невисока, тоненька й надзвичайно мiцна подоба сяючого золотавого леза меча, з обох бокiв облямована м’якими пухнастими хмарами кольору освiжаючоi лiтньоi грози. В каскадi тонких свiтiв мiсцевi гострослови жартома прозвали блискуче вiстря «лезом Оккама»[2 - Принцип логiки, приписуваний середньовiчному фiлософу Вiльяму Оккамському (Вiльгельму з Оккама, що в англiйському графствi Суррей), який обмежуе кiлькiсть припущень мiнiмально необхiдною. В оригiналi формулюеться наступним чином: «Рiзноманiття не слiд припускати без необхiдностi».]. Авжеж жартома – бо сам метр Вiльям Оккамський був би дуже здивований тiею обставиною, що щось передвiчне пов’язали з його скромним земним iм’ям.

Навiщо iснувало оте лезо меча, занурене в грозовi хмари?

Дуже навiть просто.

Напередоднi земного втiлення для будь-якоi душi вкрай важливо з’ясувати, наскiльки у неi розвинене вiдчуття мiри й балансу. Адже наслiдки його порушення згубнi. Пам’ятаете, чим скiнчив цар Валтасар, перед яким просто з повiтря виникла загадкова рука й накреслила на стiнi напис:









Мене, мене, текел, упарсiн (давньоевр.) – «калька» з арамейськоi, яка буквально перекладаеться «мiна, мiна, шекель [i ще] пiвмiни». Тут згадуються розповсюдженi мiри ваги: мiна – давньогрецька i близькосхiдна, шекель – близькосхiдна. Однак використовуючи синонiмiчнi значення цих слiв, бiблiйний пророк Даниiл прочитав цю фразу в iнший спосiб: «Обчислено, обчислено, зважено та роздiлено», – i на цiй основi розтлумачив подальшу долю царства Валтасара (Книга пророка Даниiла, гл.5).



От чим обертаеться порушення балансу – крахом усього, що тобi дороге, обнуленням усiх твоiх земних досягнень!

Тому задля з’ясування мiри власноi розвиненостi душi приходили у сфiру Даат, ставали на «лезо Оккама» i якомога швидше бiгли-ковзали з нескiнченностi в нескiнченнiсть, розкинувши руки. При цьому на праву долоню iм повсякчасно падали речi впорядкованi, на лiву – хаотичнi. Тодi, коли це ставалося, було вкрай важливо врiвноважити набуту рiч ii протилежнiстю:

– логiчне – осяянням;

– прояв сили – проявом милосердя;

– закон – благодаттю;

– здатнiсть утримувати – прагненням давати.

Хто встигав зробити це – той продовжував мчати лезом з нескiнченностi в нескiнченнiсть. Хто не встигав – утрачав баланс i падав або праворуч у приховану за хмарами сфiру Бiна[3 - Розумiння.] чи в сфiру Гвура[4 - Сила.], або лiворуч у сфiру Хохма[5 - Мудрiсть.] чи в сфiру Хесед[6 - Милiсть.]. При бажаннi забiг «лезом Оккама» можна було повторити, причому неодноразово, проте результат був майже незмiнним. Нарештi остаточно переконавшись, до порядку вона тяжiе чи до хаосу, а також з’ясувавши тривалiсть перебування на «лезi», душа починала готуватися до вiдповiдного земного втiлення. Ось, власне, i вся кабалiстична мiстика, довкола якоi там, у земному свiтi, накрутили хтозна яких дурниць.

З-помiж цiлого сонму iнших душ «лезом Оккама» тепер нiсся веселий молодик з серйозними очима. Ну-у-у, як, себто, молодик… У тонкому свiтi вiк був абсолютно вiдносним, яку подобу хто хотiв мати, таку й мав. Це стосувалося абсолютно всiх зовнiшнiх рис i всiх деталей одягу, тому фiксуватися на них – тiльки час гаяти. У сфiрi Даат душi пiзнавали одна одну в зовсiм iнший спосiб – через внутрiшне тяжiння чи вiдштовхування.

А зовнiшнiсть можна було змiнити будь-коли. Дехто навiть навмисно «перекроювався» щомитi: зi старця на дитину, потiм на огрядну жiнку, потiм на худорлявого юнака, на лiтнього чоловiка, на дiвчину… i знов, i знов… Утiм, наш веселий молодик вважав за краще незмiнно зберiгати серйознiсть в очах навiть пiд час забiгу «лезом Оккама». І навiть при тому, що на бiгу спокiйно й розважливо розмовляв з Багряним Янголом:

– Отже, ця мiсiя пропонуеться менi?

– Тобi, так.

– І це високе рiшення, кажеш?

– Не просто високе – найвище!

– Особисто Всемогутнiй?..

– Особисто Сущий найменшi деталi затвердив.

– Висока честь!

– Авжеж. Таке не кожному довiрять.

– А чому саме менi? Чому не iншому комусь?

– Бо ти вже майже досягнув середини нескiнченностi.

– Майже середина «леза Оккама». Майже… Х-ха-а-а!.. Оппа-а-а!..

Коли молодик заусмiхався, то на його лiвiй руцi нiзвiдки раптом виникла чималенька порцiя осяяння: розмита потоками весняних талих вод земляна дамба осiдае, i нестримнi маси сморiдно-чорного глею проливаються апокалiптичним потоком на натовп людей, якi все ще перебувають у повному невiданнi. Щоб не втратити рiвновагу i продовжити бiг-ковзання, молодиковi довелось шалено вигнутися праворуч i зачерпнути з пухнастих грозових хмар повну пригорщу розумiння причин майбутньоi трагедii.

– От бачиш, як вправно ти впорався! – радiсно похвалив молодика Багряний Янгол.

– Але ж все одно це ще не середина, а лише МАЙЖЕ середина, – скрушно зiтхнув молодик. Пiд дiею скрути його десниця хитнулася донизу, довелося негайно врiвноважуватися веселощами на лiвiй руцi.

– Переважна бiльшiсть душ не дiстаеться навiть сюди. А ти майже дiстався… вкотре вже, нагадай, будь ласка?..

– Це сiмнадцята спроба.

– От бачиш! У тебе вистачило впертостi аж на сiмнадцять забiгiв.

– Подейкують, нiбито такий собi Гаутама Сiддгартха здiйснив не якiсь там сiмнадцять, а цiлих сiмдесят тисяч спроб i все ж таки спромiгся досягти нескiнченностi. А досягнувши – пiшов на втiлення i став Буддою.

– Ну, ти ж розумiеш, що це лише жарт…

– З якого дива я маю це розумiти?

– Бо свiт влаштований так, що розвиток душi можливий тiльки в найнижчому – в земному свiтi.

– А як же сiмдесят тисяч спроб Гаутами?

– Кажуть же тобi: це жарт! Його душа пройшла земний шлях…

– Ну, тодi пiдкиньте менi такий земний варiант, щоб я теж став Буддою!

– Станеш, тiльки не одразу, а поступово.

– А прискорити хiба не можна?..

– Кожнiй людськiй душi пропонуеться завдання, яке вона здатна виконати на межi напруги. Така цiна розвитку. Наприклад, ти все ще не дiстався середини «леза Оккама»…

– Краще не треба про це, бо я…

Однак було вже надто пiзно: нагадування про попереднi невдачi вивело молодика з рiвноваги. Вiн вiдчайдушно змахнув правою рукою, марно намагаючись ухопити жменю величi, й полетiв шкереберть у хмари лiворуч, лишаючи за собою в золотавому повiтрi туманно-мiнливий слiд.

Багряний Янгол наздогнав його, лише коли молодик зупинився в яскраво-смарагдовiй сфiрi Нецах[7 - Перемога.]. Себто, як зупинився… Прилип на малахiтовiй стелi – якщо тiльки можна було в цьому свiтi вести мову про «верх» i «низ».

– Чотириста п’ятдесят! Вiтаю з досягненням.

Розпластавши ошатнi, з полум’янистими кантиками багрянi крила по шовковисто-трав’янистiй хмарнiй поверхнi, посланець прилаштувався «валетом» поруч iз молодиком.

– Чотириста п’ятдесят земних дiб… Пхе! Бувало й бiльше – наприклад, цiлих чотириста сiмдесят п’ять.

– А чотириста двадцять п’ять?..

– Так, одного разу.

– Ну, тодi у тебе нормальна статистика, в якiй чотириста п’ятдесят – це твоя особиста золота серединка.

– Золота… як i все в сфiрi Даат, – зiтхнув молодик.

– А чому невесело? – спробував пiдбадьорити Багряний Янгол.

– Сам знаеш, чому. Бо чотириста з плюсом – це рiвень Розуму. А я хочу дотягнути рiвня Любовi.

– Ага-а-а! А вселенська Любов – це п’ятсот дiб бiгу «лезом Оккама»…

– Так, Любов – це п’ятсот. І не на йоту менше.

– Ну, отож у теперiшньому втiленнi випаде тобi шалене кохання! Поеднаеш серце з призначеною тобi – досягнеш рiвня вселенськоi Любовi.

– З коханою разом? – Молодик недовiрливо скосив очi на Багряного Янгола… i мимоволi розсмiявся пiд його хитрим поглядом, вiдповiдаючи: – Знаемо ми цi вашi земнi шлюби. За попередньою змовою й рiшенням батькiв нареченого та нареченоi, пiд суворим наглядом iерея, мулли чи рабина… чи шамана… чи кого там ще!.. Знаемо цю «любов», коли все регламентовано, все вивiрено, все… І все не тобою! Тьху!!! Не Любов це, а суцiльна мука. Я такого не хочу.

– Мiж iншим, доки ти тут «лезом Оккама» бiгав-ковзав, там, у земному свiтi, багато чого змiнилося. Нинi там настала точнiсiнько середина двадцятого столiття, доки дiйде до твого втiлення, ще з десяток рокiв мине.

– І що з того?..

– А ти подивись, подивись сам.

З янгольськоi десницi злетiла червонувато-рожева кулька, пiдпливла до молодика, безшумно вибухнула перед самiсiньким його обличчям i повiльно розпливлася рубiновим маревом. Коли серпанок розсiявся остаточно, стало очевидним, наскiльки стурбувався молодик:

– Гм-гм-м-м… Отакоi! Отже, все якраз навпаки?

– Сам бачиш, нинiшне столiття поставило все з нiг на голову.

– Загальну зневiру менi доведеться компенсувати вiрою у власну мiсiю, якiй нема звiдки взятися?! Ого…

– В такiй халепi ти ще не бував, хiба нi?

– Нi, ще не бував. Справдi дуже цiкаво!

– А це ж i е збалансованiсть. От подумай тiльки: у тебе чотириста п’ятдесят, чисте земне кохання додасть iще пiвсотнi – ото й досягнеш у пiдсумку саме п’ятисот. А це вже не Розум – це та сама вселенська Любов. А далi за нею буде Радiсть, потiм Гармонiя i нарештi Просвiтлення… Тепер уторопав, що у тебе попереду? – посмiхнувся Багряний Янгол.

– Нi, тут явно ховаеться пiдступ, – вперто мотнув головою молодик.

– Чому ти так вирiшив?

– Якби треба було зупиняти катастрофу, я б зрозумiв, а так…

– Вибач, я не врахував, що ти все ще на рiвнi Розуму. Хочеш вiдчути вселенську Любов? Нумо мерщiй за мною!!!

Вiд потужного помаху багряних, з полум’янистими кантиками крил повiтрям покотилися сапфiровi хвилi, однак нi Янгола, анi молодика в сфiрi Нецах уже не було. Обидва провалилися в мертвотно-чорний морок пекла.




Берег Озера Непролитих Слiз. Поза простором i часом


– Вона… важка, немов свинець! Нi-нi… швидше, немов ртуть. Тiльки ртуть не срiбляста, а попелясто-чорна. І ще обпiкае льодовим холодом.

Молодик нахилив руку. Важкi краплi скотилися пальцями, упали на поверхню озера, схожу на полiровану базальтову плиту. Вiд цього по чорнiй рiдинi пiшли на всi боки рiвнi концентричнi кола… І знов все виглядае мертвим! Вiчно мертвим. Вiчно!..

– Озеро Непролитих Слiз. Звiдки така дивна назва?

– Нiхто вже не пам’ятае точно, – Багряний Янгол спочатку трохи розправив, потiм якнайзручнiше склав на спинi розлогi крила, що в одвiчному пекельному мороку здавалися брудно-брунатними. – Мене ж особисто влаштовуе наступне пояснення. Коли людина плаче, то вiдчувае полегшення. Отже, пролитi сльози полегшують ii стан. Натомiсть сльози невиплаканi – це од-вiчний невблаганний бiль. Тому цi сльози важкi, немов свинець чи чорна ртуть. І пекучо-льодянi. Сподiваюсь, ти мене зрозумiв.

– Таким чином, цi негiдники хочуть…

– Так, вони прагнуть, аби живi забули про все це. Отож саме забуття i е причиною катастроф, якi триватимуть одна за одною, доки хтось не розiрве цей ланцюжок. Тодi сльози проллються i настане полегшення.

– І це маю зробити я?

– І це зробиш ти. Вже не з мiркувань Розуму – з Любовi до людей!.. Чи з’являеться у тебе передчуття Любовi тепер, у цьому пекельному мiсцi?..

– Стривай… Наскiльки менi вiдомо, у Вирii бiля Сущого вiдпочивають улюбленi Його пророки – Кобзар i Каменяр. Чому я, чому не вони?

– Сущому виднiше. Вiн стверджуе, що час пророкiв ще не настав, що дорогу для них хтось мае проторувати, пiдготувати.

– Як Іван Хреститель для Христа?

– Отож наперед пророкiв до народу цього були посланi поети, надiленi неабиякими талантами. Однак усi вони злякалися. Всi до одного.

– А чим я кращий вiд поетiв?

– Упертiстю. Сiмнадцять спроб. У земному вимiрi лише на забiги «лезом Оккама» ти витратив бiльш нiж два земних десятилiття. Окрiм того, попри наявнiсть Вищого запрошення, ти вiдмовився йти як до християнського раю, так i до буддiйського Поля, Сповненого Щастя.

– Щоб подорожувати нескiнченною жовтавою пiщаною дорiжкою серед ланiв троянд або купатися в нiрванi посеред дiамантового блиску?! Пхе! Не треба воно менi. Цього прагнуть тi, хто шукае блаженного спокою. Я ж краще нескiнченним «лезом Оккама» побiгаю.

– Ну, от бачиш, який ти!

– Ну, таким вже мене створили… Але ж я знаю правила: народившись там, у грубому свiтi, я забуду про все це: i про десять сфiрот, i про пекло, i про Озеро Непролитих Слiз. Я про все це забуду!..

– Тобi нагадають. І зв’язком забезпечать.

– Зв’язком… Пхе!.. – молодик пiдiбгав губи. – Знаю я цей зв’язок. Процес набуття його – це смертельний ризик.

– Ти ж знаеш, що смертi немае, – розсмiявся Багряний Янгол.

– Це я тут знаю, а там, на Землi…

Однак цiеi митi сталося щось непередбачуване: базальтово-чорною поверхнею Озера Непролитих Слiз раптом покотилися концентричнi хвилi, потiм десь усерединi озера з непроникно-чорноi води висунулася кiстлява, обтягнута снiжно-бiлою шкiрою рука. Мiж розчепiреними пальцями на мить спалахнув неприродно-мертвотний вогник… який раптом сяйнув так, що очам зробилося боляче!!! Тодi пальцi склалися в щiпку, й снiжно-бiла рука знов занурилася в непроникно-чорну воду.

– Це знак тобi, – прорипiв Багряний Янгол. – Крiзь смерть i лiд пронеси полум’я, що прожене пiтьму. Ти виконаеш цю мiсiю, упертюху, проторуеш шлях iншим. Вам торували попередники, настала ваша черга. До того ж там, у грубому свiтi, ти працюватимеш не один. Вас буде багато…

Молодик не вiдповiв. Важко дихаючи, вiн дивився на те мiсце посеред Озера Непролитих Слiз, де щойно зникла примарно-бiла рука.




1954 Вiзит до Поетеси








Бульвар Тараса Шевченка, Киiв, 30 квiтня 1954 року


Сьогоднiшнiй день був вiдзначений знаменною подiею – вiдкриттям на перетинi з вулицею Комiнтерна величного монумента герою Громадянськоi вiйни, звитяжному визволителю Киева Миколi Щорсу. Правду кажучи, поставити пам’ятник червоному комдиву покiйний товариш Сталiн розпорядився ще в 1936 роцi, однак цьому завадив пiдлий, без оголошення вiйни напад фашистських орд на мирний Радянський Союз. Потiм довелося протягом багатьох рокiв пiднiмати краiну з руiн. І ось нарештi сталося!..

1954 рiк був двiчi ювiлейним. По-перше, в сiчнi на всесоюзному рiвнi широко святкувалося 300-рiччя возз’еднання двох народiв-братiв – «меншого украiнського» i «великого росiйського». Тепер виглядало особливо символiчним, що бронзовий Богдан Хмельницький, виiхавши на площу перед Софiею Киiвською i простягнувши бронзову булаву вбiк Москви, немовби казав: «Навiки разом». Ну так, японський шпигун товариш Постишев намагався посунути статую гетьмана-об’еднувача куди подалi… Добре, що не посунув! Бо тепер, нiби отримавши вiд нього iсторичну естафету, бульваром Шевченка скакав на баскому конi бронзовий Микола Щорс, пiдтверджуючи: «Так, Богдане, навiки разом за щастя всього людства!!!»

По-друге, невдовзi мало виповнитися 35 рокiв вiд дня героiчноi загибелi славетного героя. То як же можна було не виконати святий заповiт покiйного вже товариша Сталiна й не увiчнити нарештi в бронзi «украiнського Чапаева»?! Не можна було допустити такого, нiяк не можна… Тому зiбралися найкращi украiнськi скульптори, вiдлили величну кiнну статую, а найкращi архiтектори встановили ii на постаментi, де красувався колись монумент графу Бобринському. Але тепер настав час нових героiв! Украiнському народовi потрiбнi не багатii-цукровари i не всякi рiзнi граф’я, а справжнi народнi героi, якi проголошують вiковiчну еднiсть з Росiею.

Звiсно ж, теперiшньому трiумфу iсторичноi справедливостi посприяли двi жiнки, присутнi зараз на трибунi серед почесних гостей. Молодша зверхньо озирала море дрiбних людиськiв, якi заповнили перекритий для руху транспорту бульвар, i задоволено посмiхалася. Ще б пак: це ж не якийсь там мiфiчний божок – це ii власний батько, вiдлитий у бронзi, вiднинi нестиме в народ добру звiстку про скоре торжество комунiзму в усьому свiтi!

Старша ж, сухорлява, мiцна й пiдтягнута, без жодного сивого волоска в чорно-смолянiй зачiсцi, трималася трохи позаду, при цьому невiдривно дивилася на молодшу i думала: «Молодець, Валентино, молодець, дочко! Прекрасну дитину народила я вiд мого коханого дурбелика Миколки, добру полум’яну комунiстку виховала йому на змiну. Все в життi зробила правильно. Тепер ось навiть пам’ятник цей встановлено. Ех, i добре ж життя прожило наше поколiння!..»




Киiв, липень 1954 року


Близько полудня суботи 3 липня стрiмкий рухливий натовп винiс iз будiвлi Залiзничного вокзалу на Вокзальну площу двох чоловiкiв доволi пересiчноi зовнiшностi, в яких дуже легко вгадувалися селяни. Втiм, оскiльки «селянську» зовнiшнiсть мала бiльша половина новоприбулих до республiканськоi столицi, то ця парочка майже нiчим особливим не вирiзнялася на загальному тлi.

Саме майже… Бо старший з цих двох чоловiкiв (судячи за рiзницею в вiцi, очевидно, – вже лiтнiй батько) мав скалiчену праву руку, на якiй бракувало великого пальця, а вiд вказiвного лишилась одна-едина фаланга. На щастя, i сам лiтнiй селянин, i його син мали за плечима старi на вигляд, потертi й вилинялi брезентовi солдатськi сидори, бо носити речi в фанернiй валiзi, як багато хто з пасажирiв, з такою рукою було б незручно. Зупинившись на бiльш-менш вiльному мiсцi пiд лiхтарним стовпом, чоловiк лiвою здоровою рукою видобув з кишенi потертих штанiв з витягнутими колiнцями невеличкий клаптик паперу, щось на ньому прочитав, потiм поклав на мiсце й покликав, стурбовано озираючись на всi боки:

– Назаре, агов!.. Назаре, ти де?..

– Та тут я, батьку, тут, – вiдгукнувся молодик, насилу продираючись крiзь натовп, що намагався вiднести його в протилежний бiк.

– Ти чого це там застряг, га?

– Та так… – вiн явно застидався.

– Чогось не бачив, чи що?

– Та кажу ж, що так, не переймайтеся.

Насправдi Назар дуже уважно придивлявся до тролейбуса, який саме завертав на площу. І не дивно: адже в iхнiй рiднiй Ба-котi нiякого транспорту, окрiм гужового, споконвiку не було (хiба що вантажiвка якась час вiд часу заiде випадково), на автобуси i трамваi вiн встиг надивитися пiд час проходження строковоi служби в армii. Натомiсть тролейбуси ранiше бачив хiба що на газетних фотографiях, а тут – на тобi, все наживо! Бiгае, немов трамвай, пiд електродротами, але не по рейках, а на автомобiльних колесах. І сам весь такий пузатенький, гладенький… Але ж хiба вголос про таке скажеш?! Це ж столиця, а не iхне забите село! Тут цих тролейбусiв, либонь…

– А це що у тебе таке? – раптом спитав Амос Дунець.

– Де?..

– Та оце… Ах ти ж!..

Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помiтив, що ззаду його тканину перетинае чималенький вертикальний порiз.

– І де це я так зачепився, що не помiтив, як порвав… – почав вiн замислено, однак батько подивився на нього скоса i скрушно зiтхнув:

– Ох, Назарко, Назарко! Тобi ж уже двадцять чотири годи, вже i в армii вiдслужив, ондо в iнститут поступати зiбрався, а життя ти й досi геть не знаеш. Не зачепився ти нiде й нiчого не порвав. Це лихi люди тобi наплiчника пiдрiзали, он воно як!

– Лихi люди?.. – молодик розгублено клiпав очима, немовби не вiрячи в саму можливiсть iхнього iснування.

– Так, злодii, – пiдтвердив батько. – Пограбувати хотiли, доки ти там гав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплiчнику?

– Та нiчого такого…

– А давай-но перевiримо.

Опираючись натовпу й намагаючись триматися пiд лiхтарним стовпом, перевiрили. Нiбито все було на мiсцi. Про всяк випадок перевiрили також батькiв сидiр, з яким усе виявилося гаразд.

– Теж менi йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в життi не бачити, бiсовi дiти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя i звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дiрку сяк-так та й пiдемо собi.

– Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..

– Перукарню шукати пiдемо, – не звернувши жодноi уваги на хвилювання в голосi сина, мовив батько авторитетним тоном.

– Перукарню?! А навiщо нам вона?

– Побачиш.

– Ну та-а-ату-у-у!..

– Ходiмо зi мною.

Перукарню шукали мало не пiвгодини, розпитуючи всiх зустрiчних, аж поки хтось не напоумив, здивовано мугикнувши:

– Тю, ви чого це?! Та пiдстригтися ж прямо на вокзалi можна. У вестибюлi на другий поверх лiворуч i без проблем…

Справдi, перукарня знайшлася просто в будiвлi вокзалу там, де й було сказано. В чоловiчому вiддiленнi очiкувало з десяток громадян, однак трое майстрiв працювали настiльки вправно, що навiть години чекати не довелося.

– Ну-с-с-с, що робимо? – спитав майстер, вiдступивши на крок, клацаючи високо в повiтрi ножицями й уважно приглядаючись до старшого Дунця, який всiвся на його крiсло першим.

– Пiд бокс робимо. І поголитися, – намагаючись надати своему голосу якомога бiльше солiдностi, мовив Амос i додав: – А ще б одеколоном.

«Ще й одеколоном?! Навiщо це батьковi?» – знов здивувався Назар. Перукар мiж тим продовжував розпитувати:

– Потилицю вiдкриваемо повнiстю? Наскiльки коротке волосся на скронях, по боках i на макiвцi залишаемо?

– Коротко робiть. Зараз лiто, спека. Нехай голова дихае. А потiм ось цього молодика… Це синок мiй.

– Гаразд, нехай голова дихае. А сином займемося потiм, – посмiхнувся перукар, примружив спочатку лiве око, потiм праве… І ножицi, гребiнець та електрична перукарська машинка, бритва й помазок, рушник i якiсь блискучi флакони лiтали тепер уже довкола голови Дунця-старшого. Майстер лише час вiд часу уривчасно командував:

– Голову трохи лiворуч. Ще. Отак. Тепер прямо. Вперед. Обережно очi…

– А менi якомога простiше, – попросив Назар, коли настала його черга сiдати в крiсло.

– Зробимо простiше, – ледь помiтно всмiхнувся майстер. – Стрижка «пiд горщик» вам згодиться, молодий чоловiче? Вуха вiдкриваемо?

– «Пiд горщик» згодиться. Вуха не треба…

– Треба, треба! – втрутився батько. – Вiн у мене сюди приiхав в iнститутi на дохтура вчитися, отож вiдкрийте йому усi вуха, нехай всю науку дохтурську чуе, щоб нiчого з неi не пропускати!

– Та-а-ату-у-у!.. – змолився молодий чоловiк, проте Амос мовив з несподiваною суворiстю:

– Я кому сказав?! Якщо людина тобi пропонуе вуха вiдкрити, то й вiдкривай. Бо зарости завше встигнеш.

– Гаразд, вуха вiдкриваемо.

Менш нiж за десять хвилин зачiска «пiд горщик» була готова.

– Червiнця вистачить? – батько видобув з-за пазухи потертий гаманець, проте перукар заперечно похитав головою:

– Ви не тiльки стриглися, ви ще й голилися. Плюс одеколон. І ще молодий чоловiк… Дванадцять двадцять п’ять за обох.

Дунець-старший розплатився, сховав гаманець за пазуху, потiм одягнув свiй сидiр i коротко скомандував синовi:

– Ходiмо.

Назар послiдував за батьком. Оскiльки його сидiр пiдрiзали, молодий чоловiк про всяк випадок надягнув його не за спину, а наперед, на груди. Хоча при цьому доводилося частенько поправляти лямки наплiчника, якi сповзали. Незручно, але що поробиш…

– Тату…

– Чого тобi?

– А навiщо ви… ми… той…

– Що?

– Навiщо ви отак причепурилися?

– Послухай-но, синку. Я iду до старого фронтового товариша, з яким ми не бачилися вже добрих десяток рокiв. Хочу навiдатися до нього красивим. Щоб по всiй формi, так би мовити… Ото маю я право раз на десять рокiв привести себе до божого ладу чи не маю?!

– Звiсно, що маете.

– Отож бо. Ти давай-но, не вiдставай.


* * *

Керуючись записаними на папiрцi вказiвками, вони знайшли зупинку трамвая № 9 i пiсля кiлькахвилинного очiкування вже трусилися в переповненому вагонi. Щоправда, Назар був трохи розчарований, оскiльки сподiвався вперше в життi прокататись на тролейбусi… Однак не вийшло. «Нiчого, нiчого! От поступлю в медичний, тодi ще буде нагода i на тролейбусi з’iздити», – втiшав вiн себе.

У переповненому трамваi ставало спекотно. Оскiльки, згiдно з побажаннями батька, перукар не пошкодував парфумiв, аромат «Шипру» невблаганно розповзався на весь вагон. Тi, хто стояв довкола, перiодично косували на Амоса Дунця, незадоволено пiдiбгавши губи. Вiн же весь сяяв, немов новенький гривеник. Що ж до Назара, то молодий чоловiк i далi сушив мiзки, намагаючись второпати, навiщо батьковi аж так ретельно готуватися до зустрiчi з однополчанином?!

Вийшли з вагона, коли водiй оголосив зупинку «Житнiй ринок». Опинившись посеред невеликого бульварчика, почали роздивлятися довкола. Судячи за всiма ознаками, за трав’янисто-зеленими парканами по обидвi пiшохiднi тротуари шумiло справжне торжище – мабуть, це й був отой Житнiй ринок. А просто на зупинцi посеред бульварчика стирчала на цегляному пiдмурку простецька дерев’яна будiвля, пофарбована свiтло-брунатною олiйною фарбою. Обiйшовши довкола неi, батько й син побачили на парадному фасадi напис:


Кiнотеатр


КОЛОС

До входу вели пiвдюжини бетонних схiдцiв, лiворуч пiд написом «СКОРО» висiла афiша кiнодрами «Анна на шее» з Аллою Ларiоновою в головнiй ролi, праворуч пiд написом «СЬОГОДНІ» глядачiв запрошували на перегляд комедii «Запасной игрок» за участю Георгiя Вiцина, Тетяни Конюховоi та Всеволода Кузнецова.

– Ми що, в кiно пiдемо? – обережно поцiкавився Назар.

– Та в яке ще кiно?! Кажу ж, до фронтового товариша ми приiхали, – невдоволено мовив Амос, продовжуючи роздивлятися довкола. Зрештою вiн повторно видобув лiвою рукою клаптик паперу й почав крутити його на всi боки, звiряючися з намальованою на ньому схемою.

– Якось не вiриться, що ми аж у самому Киевi, – продовжив недовiрливим тоном молодий чоловiк. – Погляньте, батьку, якi тут низенькi будiвлi: або на один, або на два поверхи. Тiльки ондо там чотириповерхiвка стирчить. Хiба ж так у столицi будують?..

– Ну-у-у, то дiло таке… – схоже, Амос нарештi зорiентувався, бо сховав папiрець назад до кишенi та поправляв свiй сидiр. – Трамвай же тут е?

– Трамвай е.

– Оце тобi, синку, i столиця, якщо трамвай.

– А тут би дерева повисаджувати, – не вгамовувався Назар.

– То вже не наше дiло, то нехай начальство думае, якщо воно столиця. Ходiмо, нам туди, – махнув рукою батько.

Втiм, вiн попрямував спочатку зовсiм не у вказаний бiк, а до дерев’яноi чоботарськоi будки, що приткнулася посеред бульварчика неподалiк мiсця, де завертали трамвайнi колii, та попрохав чоловiка, який працював у нiй:

– Скажiть, а де тут можна чоботи почистити? Бо ми з дороги щойно…

– У мене ремонт, а не чищення, – прохрипiв чоботар абсолютно пропитим голосом, спiдлоба недовiрливо покосившись на двох явних провiнцiалiв. При цьому Назара раптом вразило вiдчуття, що перед ними на низенькому ослiнчику сидить зовсiм не старий горбатий дiдуган, а чоловiк приблизно однакових рокiв з його старшим братом Гарасем, який залишився вдома з мамою Гулею. От тiльки якби виголити його сантиметрову щетину, як слiд помити, пiдстригти, – от тодi… А так виглядае, немов той старий дiдуган, що iзогнувся, як дуга[8 - Трохи перекручена цитата з украiнськоi народноi пiснi «Ой пiд вишнею, пiд черешнею».]!

– Перепрошую, але ми щойно з поiзда… – мiж тим продовжив свое Дунець-старший, однак чоботар несподiвано мовив, вказавши на його скалiчену праву руку:

– На фронтi?

– Так, – не надто охоче пiдтвердив Амос.

– А де саме?

– В Угорщинi на Балатонi. А що?..

– А тут на Днiпрi, на Букринському плацдармi ти часом не був?

– Нi.

– А я бував, – зiтхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цiеi чортопхайки… Нiнки, курви цiеi, щоб iй…

Чоботар замислився про щось свое. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловiк здригнувся, потiм нахилився до шухлядки у себе пiд ногами, видобув звiдти й передав Дунцевi-старшому щiтку, баночку з гуталiном i пробурмотiв:

– На, наводь марафет на свою кирзу. Тiльки сам чисти, я тобi не служник. І далеко не вiдходь, бо менi зовсiм не треба, щоб ви мое причандалля сперли.

– Скiльки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраiли чоботи.

– А-а-а, не скiльки… Анiскiльки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад свое причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто пiд Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатонi в Угорщинi, я так подивлюся, теж кислувато було.

– Несолодко, так… А можливо, пiдкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там ii в бiса?

Знов розгорнувши папiрець, Амос прочитав:

– Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..

– Вулиця Хорива!.. – посмiхнувся чоботар. – Як ii тiльки не називають: i Хорива, i Хоривая, i Хорева, i Хоревая, i Хоровая. І навiть Хорьова, тьху!..

Але далi махнув рукою з почорнiлими вiд бруду й поламаними нiгтями:

– Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж i вздовж. Потiм лiворуч. Не праворуч, а лiворуч. А там вже або самi пiдворiтню знайдете, або спитаете. Табличку б iм повiсити, але ж нi! Мовляв, усi й без жодноi таблички знають, де тут який будинок… Щоб iм руки повiдсихали, курвам драним!..


* * *

Поплутавши довколишнiми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунцi нарештi опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пiрамiдальними топольками. Пiднявшись мiсцями проiржавiлими бляшаними схiдцями на другий поверх дерев’яноi веранди, що по всiй довжинi примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якiсь дверi. Оскiльки нiхто не вiдповiв, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорi.

– Ага-а-а, он воно як, – зiтхнув батько, оглядаючи трое внутрiшнiх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!..

Знов постукалися, тепер вже в iншi – внутрiшнi дверi. Звiдти пролунав невдоволений вигук:

– Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити.

– Скажiть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить дверi прочинилися, й на порозi постала мiнiатюрна жiночка середнiх рокiв, худорлява i чорнява, в розцяцькованому дрiбонькими рожевими квiточками шовковому халатику кольору стиглого баклажана. Побачивши гостей, вона спочатку сторопiла, потiм несподiвано пiдстрибнула на мiсцi, повиснула на шиi батька й радiсно вереснула на весь коридор:

– Амосику, ти-и-и!.. Приi-i-iха-а-ав!..

– Капо!.. Капко!.. – Амос мiцно обiйняв ii скалiченою правою рукою, водночас роблячи лiвою синовi якiсь знаки, котрих вiн не розумiв. Так i не дочекавшись адекватноi реакцii молодого чоловiка, батько нарештi мовив:

– Капо, а це мiй синок молодшенький Назарко… Назар, власне. Ми тут разом приiхали, аби…

– А чому зараз? Я ж писала, що в серпнi краще.

– У серпнi, Капочко, не можна, бо тодi жнива будуть у розпалi. Та й Назарко ж не просто так до Киева приiхав, а в медичний iнститут поступати. Зараз йому документи подавати треба, потiм iспити i все таке iнше, п’яте-десяте. Тому зараз, а не в серпнi.

– Шкода, – жiночка чомусь сумно зiтхнуло.

– Тату… це що… Це i е ваш фронтовий товариш? – наважився нарештi запитати Назар, який переминався з ноги на ногу позаду батька. Зважаючи на те, хто зустрiв iх на порозi кiмнатки комунальноi квартири, ставало зрозумiлим, з якого це переляку iхне перебування в столицi розпочалося з вiзиту до перукарнi. І все ж таки молодий чоловiк був дуже здивований.

– Так, синку. Це i е мiй фронтовий товариш – наша зв’язкова сержант Капiтолiна Замбриборщ, – пiдтвердив батько. – Можеш називати ii просто тiткою Капою. Можна ж йому тебе так називати, га, Капочко?

– Авжеж можна, – охоче погодилася жiночка i негайно защебетала, потягнувши обох гостей за руки в глиб своеi невеличкоi кiмнатки: – А чого це ми на порозi застрягли? Нумо, давайте заходьте, не стидайтеся. Не до чужоi ж приiхали… Принаймнi ти, Амосику.

– Твоя правда, Капко, – погодився батько, дбайливо зачиняючи за собою дверi, – треба до тебе зайти, бо сусiди…

– Сусiди?! Пхе!!! Плювала я на сусiдiв, ось вони всi у мене де, – жiночка покрутила в повiтрi над головою мiцно стиснутим кулачком. – Ти, Амосику, чоловiк бувалий, ти майже всю вiйну вiдтрубив, доки тобi осколком великого пальця не зрiзало. Отож ти знаеш, до чого це зручна штукенцiя – телефонний зв’язок! От скажи, зручно це чи нi?..

– Аякже! Без цього… без зв’язку як же ж командувати?! Та нiяк…

– Так то на фронтi. Але i в мирному життi телефон у квартирi – то е велике дiло! А хто у нас тут на тридцять шостiй АТС працюе, га?! Так я ж i працюю… Телефон у себе мати всiм хочеться, а вiд кого це залежить, га?..

– Невже вiд тебе?

– Вiд мене, Амосику, не сумнiвайся. Я не тiльки квартирний телефон у нашу комуналку пробила. Я зробила так, що у кожного з сусiдiв е свiй апарат з блокiратором. А блокiратор – це знаеш яка штука?

– Та звiдки ж менi знати, – скрушно зiтхнув батько. – Нащо воно менi в селi, блокiратор той твiй…

– Тодi пояснюю, – жiночка заговорила авторитетним тоном. – Блокiратор – це така штука, що дозволяе по однiй телефоннiй лiнii з декiлькох апаратiв розмовляти. Причому якщо по одному говорять, то iншi тебе пiдслухати не можуть, отак! Я таку систему на всю нашу квартиру зробила, отож якщо хтось проти мене щось чмихне – вмить без телефону в кiмнатi залишиться! А до кого тодi пiде, щоб подзвонити? До Капiтолiни Макарiвни Замбриборщ пiде. А я iм усiм – отакоi!!!

З якимсь хижим виразом на обличчi жiночка скрутила велику дулю.

– Ну, Капко… Ти як була бойовою, так i лишилася…

– Бойцицькою я лишилася, якою й була завше, – без тiнi сорому перебила вона Дунця-старшого. Почувши таке, Назар мимоволi зашарiвся. Колишня фронтовичка зреагувала миттево:

– А чого це ти стидаешся, Назарко, га?! Ти ж у медичному нiбито вчитися приiхав, а вiд таких простецьких речей червонiеш. А медики – вони знаеш якi? О-о-о, хлопчику!..

– Та знаю, знаю, – поквапився заперечити молодий чоловiк, який трохи образився, що його назвали «хлопчиком». – Мене ж коли в армiю служити забирали, то я так просився, так просився, щоб мене в якусь медроту санiтаром поставили, бо я потiм далi по цiй частинi вчитися хочу, що мене таки записали до медроти. Щоправда, через це на цiлий рiк довше на службi протримали, але то навпаки добре, бо тепер…

– Е-е-ех, та твоя медрота – це типове не те, – зневажливо махнула рукою Капiтолiна. – Тепер мирний час, а от на вiйнi ми з твоiм батьком такого горя насьорбалися повною ложкою, що тобi й не снилося.

– Ото й добре, що не снилося, – поспiшив перехопити iнiцiативу Амос. – Будемо сподiватися, що все горе висьорбали ми, а у дiточок наших все тепер добре буде. Нам не пощастило, а вони нехай вчаться. Отож може так статися, що як мiй Назарко великим дохтуром стане, то не тiльки менi вiдiрваного пальця пришие, як повсякчасно грозиться, але й тебе, Капо, лiкувати буде?! А що?..

– Все можливо, – кивнула вона. – Але годi вже балачки розводити, давайте якось той… зустрiч нашу вiдмiтимо, чи що?..

– Капiтолiно, ти читаеш моi думки! – батько аж просяяв.

– Пхе! А що тут читати, коли двое мужикiв з дороги зголоднiлi? Все зрозумiло. Зараз стiл зорганiзуемо й посидимо в свое задоволення.

– Тiльки це…

– Що?

– Як ти на роботу далi пiдеш пiсля посиденьок наших? – раптом стурбувався Амос.

– Нiчого страшного. Я чергую цiлу добу через три, отож на роботу менi аж пiслязавтра вранцi. В понедiлок себто. Тому не переймайся.

– А-а-а… Ну, тодi все гаразд.

Спiльними зусиллями накрили стiл приблизно за годину. Коли молодий чоловiк обережно нiс iз комунальноi кухнi каструлю вареноi картоплi, то несподiвано зiткнувся в коридорi з батьком, який заступив синовi дорогу i змовницьким тоном прошепотiв:

– Ти ж не розповiси мамi, до кого ми в гостi приiхали, еге ж?..

– Та як я розповiм iй, коли вона там, вдома, а ми тут?

– Ну-у-у, ти ж листа можеш написати, припустiмо. То не писатимеш мамi про Капку, правда ж?

Назар раптом зрозумiв, що весь цей час i справдi проганяв вiд себе думку про те, написати мамi Гулi про все чи не написати. Але ж вирiшувати рано чи пiзно i справдi доведеться…

Однак слiдом за тим згадав слова, колись сказанi матiр’ю надмiрно допитливiй сусiдцi: «Менi байдуже, що мiй Амос робить i з ким ходить. Менi важливо лише, аби вiн додому приносив, а не з дому виносив, а все iнше… Та цур йому пек! Хай що хоче, те й робе, отак». Тодi вiн не зрозумiв значення тих слiв, бо говорилося те давним-давно, ще далеко до вiйни. Ну так, до вiйни – бо навiть сестричка його Риця ще жива була… Отож i не зрозумiв. А тепер сенс сказаного несподiвано вiдкрився йому. І якщо мамi байдуже…

– Не хвилюйтеся, тату, я мамi не писатиму й не розповiдатиму також. Нi тепер, анi будь-коли. Можете заспокоiтися.

– Ну i молодець! – батько аж просяяв, i в напiвтемрявi коридору Назаровi чомусь здалося, що запах «Шипру», яким щедро побризкав клiента перукар, раптом посилився. – Це нашi чоловiчi справи, i матерi в них суватися зовсiм нi до чого.

– Ну так, ясна рiч.

– А за це я тебе завтра поведу в одне дуже цiкаве мiсце…

– В яке ще цiкаве мiсце?

Зважаючи на те, ким виявився «фронтовий товариш» Дунця-старшого, молодий чоловiк умить надумав собi бозна-що, та, прочитавши на його обличчi лихi думки, батько лише розсмiявся:

– Облиш, синку! Завтра побачиш. І обiцяю, що тобi сподобаеться.

Оскiльки вони i справдi зголоднiли з дороги, господиня кiмнати спочатку трохи нагодувала обох гостей, а вже потiм почали випивати. Також батько багато розпитував Капiтолiну про старих бойових товаришiв, iмена яких Назаровi були абсолютно незнайомi. Не дивно, що молодий чоловiк поступово засумував. Зрозумiвши це, Амос раптом попросив:

– Агов, синку… А почитай-но нам щось Лесине.

– Лесине?! – здивувалася вже трохи захмiлiла господиня кiмнати. – Що iще за Леся… та ще i в моему домi!..

– Леся Украiнка! – розсмiявся батько i пояснив: – Мiй Назарко просто закоханий у ii творчiсть, вiн… А-а-а… Нехай краще вiршi почитае, нiж я розказуватиму! Почитай, Назарко, еге ж? Тебе ж та-а-ато про-о-осить…

– Та зараз, не переймайтеся.

Притримуючись за стiлець, молодий чоловiк пiдвiвся, трохи вiдкашлявся i виразно продекламував:

– Хотiла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так мiцно, щiльно, i закрить од свiта,
Я не боюсь тобi життя одняти,
Ти будеш, мов руiна, листом вкрита.
Плющ iй дае життя, вiн обiймае,
Боронить вiд негоди стiну голу,
Але й руiна стало так тримае
Товариша, аби не впав додолу.
Їм добре так удвох, – як нам з тобою, —
А прийде час розсипатись руiнi, —
Нехай вона плюща сховае пiд собою.
Навiщо здався плющ у самотинi?
Хiба на те, аби валятись долi
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополi
І статися для неi гiрш могили?

По завершеннi всi трое деякий час мовчали, потiм Капiтолiна обiйняла Амоса за плечi й повторила замислено:

– Оповити, мов плющ…

– «Мов плющ, обняти», – несмiливо виправив ii Назар.

– Ну гаразд, нехай обняти. Я просто згадала, бо мого теж Плющем звали. Ти мого Плюща пам’ятаеш, Амосику? Вiн же менi халатик цей шовковий i здобув у якостi трофея…

– Аякже! – охоче пiдтвердив батько.

– Отож я i пригадала.

Вона вiдвернулася й раптом попросила знов:

– А ще чогось почитати можеш?

– Із задоволенням… «Вечiрня година» називаеться. Читати?

– Давай, синку, читай.

Молодий чоловiк набрав повнi легенi повiтря i з придихом продекламував:

– Уже скотилось iз неба сонце,
Заглянув мiсяць в мое вiконце.
Вже засвiтились у небi зорi,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При мiсяченьку та й заспiваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, бiленькi хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якiй краiнi,
Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!
Нiч обгорнула бiленькi хати,
Немов маленьких дiточок мати,
Вiтрець весняний тихенько дише,
Немов дiток тих до сну колише.

Знов довго мовчали, аж поки Капiтолiна наважилася спитати:

– Послухай-но, Назаре… Тобi самому на Волинi бувати довелося?

– Нi. Тiльки оцi вiршi…

– А ми з твоiм татом Волинь ту вiд фашистiв визволяли. І з моiм Плющем також… Чи правду я кажу, Амосе?

– Так, Капочко, так, – погодився батько.

– І ще спитати дозволь… Чи ти точно на медика вивчитися хочеш?

– А-а-а… що, ви хiба не думаете, що… – розгубився молодий чоловiк.

– А може, тобi б той… на артиста вивчитися? Читаеш добре.

– Капочко, та ти що таке кажеш?! На артиста… Пхе!!! – Амос аж сiпнувся. – На артиста кожен дурень вивчитися може, але що з того?! От дохтур – я це розумiю! Люди завше хворiли, хворiють i хворiтимуть. Отож лiкувати iх завше треба, хоч би що… І як Назарко мiй на дохтура вивчиться, то матиме в життi надiйний кавалок хлiбу, що б там не сталося. А артист твiй що?! Як людинi припече, то вона й без вiршiв тих проживе.

– Та-а-ату-у-у!..

– Помовч, Назаре, коли старшi кажуть, май повагу!

– Та я маю i до вас, i до… до тiтки Капи також.

– Ну то й добре, що маеш. Отже, Капочко, ти менi хлопця з пантелику не збивай. Як ми всiею сiм’ею вирiшили, щоб на дохтура вiн вивчився – то нехай вчиться, як вирiшили. Бо якщо хлопцевi моему меншому не в медицину iти, то назад до Бакоти вертатися доведеться. А у нас там, Капочко… Знаеш, скiльки там у нас народу пiд час повоенного голоду повмирало?! Двi третини села, вважай – отак! Бо до вiйни був один розумний жид, Мошком звався, який в лиху годину своiм хлiбом жидiвським все село нагодував, а тепер добре, що моя Аглая раз на тиждень на колгоспних посадках, що на мiсцi старих монастирських фiльваркiв[9 - Фiльварок (фольварок, польськ. folwark) – панський хутiр, багатогалузеве господарство, орiентоване на виробництво збiжжя на продаж (рiдше на тваринництво i сiльськогосподарськi промисли), на територiях зi складу колишньоi Речi Посполитоi аж до XIX ст. На Правобережнiй Украiнi i в Галичинi фiльварки зберiгалися подеколи до революцii 1917 року, а в Польщi – подеколи аж до Другоi свiтовоi вiйни.], горох ночами обривала. Та ще й поталанило iй, що сторож не схопив, бо Палажку Гирлижиху за таке саме у степи казанстанськi… тьху ти – в казахстанськi… А-а-а, один хрiн десятку впаяли й нi на якi обставини не зглянулися!..

Батько лише рукою махнув розчаровано:

– Нам, Дунцям, дуже пощастило, що ми все це пережили. Що i я сам, i Гуля моя, й сини… Отож нехай Назарко на дохтура вчиться. А вiршi… А вiршiв у нього цiлих двi книжки та ще й грубий зошит цiлий, вiд руки списаний. Одну книжечку вiршiв йому хтось там ще пiд час вiйни подарував, другу вiн зi служби армiйськоi привiз. А звiдки понавиписував те, що в зошитi – хтозна. Ну, нехай собi читае на дозвiллi, я не проти цього.

– Гаразд, – Капiтолiна вiдсторонилася вiд батька, потягнулася, доволi спритно скочила на ноги й мовила: – Ну що ж, Назаре, треба тебе десь на постiй поставити. І краще зробити це, доки не зовсiм пiзно. На сьогоднi я тебе добрим обiдом нагодувала, до ранку вистачить. А завтра…

– А-а-а…

Молодий чоловiк знов зашарiвся, не наважуючись спитати про певнi речi.

– Як у свiй медiнститут поступиш, то там тебе в гуртожиток поселять. А поки що треба ж тобi десь жити? Треба. Отож! Ну, то зараз десь тебе прилаштуемо, – господиня кiмнати енергiйно кивнула, не моргнувши оком, а потiм додала замислено: – Звiсно, в серпнi було би краще. Я б тебе тут же, в своiй квартирi у сусiдiв прилаштувала. Але якщо зараз, то зараз.

– А-а-а…

– Що тобi незрозумiло?

– А-а-а… ви, тату, як же?

– А я, синку, й на пiдлозi переночую. Знаеш, скiльки разiв на фронтi доводилося просто на голiй землi спати? Тож не переймайся за мене.

– Так-так, я все те пам’ятаю, – пiдтвердила Капiтолiна. – Шкода, що у мене кiмната замала. Тож я спатиму на своему лiжку, батьку твоему на пiдлозi постелю. На нiч ми ще поговоримо, бойових товаришiв згадаемо, Плюща мого. А ти ж студентом станеш, тобi добре висипатися треба, щоб iспити не провалити. Тому ходiмо, розквартирую тебе.

Довелось пiдкоритися. Вийшовши у двiр, молодий чоловiк виявив, що вже почало сутенiти. Добре посидiли за обiдом!..

– У нас будинок номер перший, ми ж пiдемо навпроти – в будинок номер другий, – Капiтолiна розмовляла на ходу. Можливо, через те, що Амос згадав жида Мошка, вона заговорила на ту ж тему: – Живе там колишнiй управдом Штульман… О-о-о, у цього чоловiка на плечах не просто голова, а цiлий тобi Дiм Рад! Я й сама собi кмiтлива, проте Арон Маркович – оце голова! Тiльки до нього зараз краще не потикатися.

– Чому?

– Та дружина у нього нещодавно померла. Шкода бабцю! Теж нiчогенька була собi, хоча й в iншому родi… Але як «справу лiкарiв-отруювачiв» розкрутили, то ii й заарештували i кiлька мiсяцiв у Лук’янiвцi протримали… Лук’янiвка – це у нас у Киевi тюрма така.

– Я здогадався, – пробурмотiв Назар.

– А чи багато старiй людинi треба?! Отож що небагато. Тому Юдiф Бенцiонiвна як з Лук’янiвки вийшла, коли «справу лiкарiв-отруювачiв» прикрили, то весь час хворiла, хворiла… А оце як спека почалася, то серце й не витримало. Пару тижнiв, як ii на Куренiвському цвинтарi поховали. Чоловiк за нею так побиваеться, так вже побиваеться!.. Отож не будемо до нього потикатися. Я тебе краще у Давлетових прилаштую. Що Рустам, що Мiлена – милi люди! Син iхнiй Едька теж фронтовик, як i батько… Мiж iншим, Едька Киiв наш вiд фашистiв визволяв, розвiдником був. Цього хлопця зараз немае i довго ще не буде, наскiльки я знаю, тож вони тебе iз задоволенням приймуть… А ось i iхня квартира.

Однак у Давлетових на них чекало розчарування: виявляеться, сьогоднi майже одночасно з Дунцями додому приiхав i майор Едуард Рустамович Давлетов власною персоною! Вiн вже доволi довго працював у Китайськiй Народнiй Республiцi, в якостi радника допомагаючи розбудовувати тамтешню НВАК – або, по-простому кажучи, Народно-визвольну армiю Китаю. Звiсно, участь радянських радникiв у цiй добрiй справi особливо не афiшувалася, листiв звiдти намагалися не писати, тому приiзд товариша Давлетова-молодшого став для всiх повною несподiванкою.

Про те, щоб пiти звiдти, не перехиливши за здоров’я новоприбулого пару чарок оковитоi i не з’iвши тарiлку плову з куркою, нiчого було й думати.

– Заразом i повечеряли, – мугикнула собi пiд нiс Капiтолiна, коли вони опинилися в пiд’iздi. – Одначе, на постiй я тебе не поставила, а це погано. Отож пiдемо ми з тобою, мабуть що, у двiр…

Безуспiшно поткнувшись ще у двi квартири, iм нарештi пощастило в третiй. Прихистити майбутнього абiтурiента погодилися в одноповерховiй прибудовi до двоповерхового флiгелю. Тут в однокiмнатнiй (зате окремiй!) квартирцi зi «зручностями» у дворi жила тiтка Галя. Їi простора кiмната була захаращена якимись лантухами, навiть пiдходити до яких молодому чоловiковi категорично заборонялося. Спати Назару дозволили в кухнi на трьох стiльцях, зсунутих разом. Коштувало все це задоволення «троячку» за нiч. «По карбованцю за стiлець», – пожартувала господиня.

– Добре, Назарко, зранку як прокинешся, приходь, – нагадала наостанок Капiтолiна. – Завтра недiля, а менi на чергування аж пiслязавтра.


* * *

– Тату…

– Чого тобi?

– Тату… А ви з тiткою Капою як?..

– То не твое дiло, синку, що там у нас i як. Ми дорослi люди, я твiй батько, отож не суйся, куди не треба.

– А мама Гуля як же?

– А що тобi мама? Ми ж домовилися, що ти мовчатимеш, що анiчичирк, – батько подивився на сина сторожко.

– Та я-то мовчатиму, але…

– Тобi щось не зрозумiло?

– А ви маму точно не кинете?

– Тю ти, дурне теля! Я ж тобi пояснював…

Вони знов iхали в тому самому трамваi № 9, яким учора дiсталися на Подiл до «старого фронтового товариша» – тiтки Капiтолiни Замбриборщ. Їхали вбiк того ж таки залiзничного вокзалу, але на тамтешнiй трамвайнiй зупинцi не вийшли, бо маршрут пролягав далi на Демiiвку.

Отож доки розжарений сонцем жовто-червоний бляшаний вагон гуркотiв по рейках, батько знов повторив те, що вже встиг розповiсти синовi: як вони з тiткою Капою разом воювали, як у неi був фронтовий коханець – капiтан Плющ, як усi почали задирати й ображати тiтку Капу, називати ii «ППЖ» i всякими рiзними негiдними прiзвиськами, коли капiтана Плюща вбило пiд час артобстрiлу, як тiльки вiн один – Амос Дунець пожалiв тiтку Капу…

– Зрозумiй, синку, що я для неi так… Старий бойовий товариш. Що там мiж нами було i е – то нiкого не обходить. Але щоб Аглаю мою заради неi кидати… Ти з глузду з’iхав чи що?! Я тут тiльки так… Поживу трохи, почекаю, доки ти в iнститут документи подаси, а потiм назад додому подамся. І буде у нас iз мамою твоею свое життя, а у тiтки Капи – свое. Ми ж iз нею фронт згадали? Згадали. Ну, то й буде з нас. А так кожен сам по собi. Я не потрiбен iй, вона не потрiбна менi. Ми дорослi люди. От i все.

Пiсля того Назар вже не чiплявся до батька з розпитуваннями. Хоча й думав про себе: «Нiчого, нiчого! От коли я одружуся, у мене все не так буде. У мене все буде по-людськи, а батько… Хай живе, як знае. Все ж таки в одному вiн правий: ми всi – дорослi люди».

Зiйшли з трамваю пiд невеличким залiзничним мостиком на зупинцi, що називалася «Байкове кладовище». Цвинтар починався поруч – за залiзничним мостиком буквально через дорогу.

– Навiщо ми сюди приiхали? – здивовано спитав молодий чоловiк.

– Зараз побачиш, – вiдповiв батько.

На базарчику попiд червоним кладовищенським муром купили невеличкий букетик квiтiв. Пiшли вгору. Амос час вiд часу звiрявся з планом, намальованим на клаптику паперу, очевидно, тiткою Капою. Коли лiворуч перед ними з’явилися ворота – зайшли туди. Поблукали трохи мiж могилами, а тодi…

– Ось тобi, синку, могила твоеi улюбленоi поетеси – Лесi Украiнки, вiршами якоi ти вчора розчулив не тiльки тiтку Капу, але й мене також. Оце i е той сюрприз, який я тобi обiцяв. Тепер можеш покласти квiти.

Якщо навiть батькiв голос трохи тремтiв вiд хвилювання, то що можна сказати про бiдолашного молодого чоловiка?! Та Назар просто онiмiв вiд несподiванки!!! Тим паче, що поруч з Лесею Украiнкою були похованi ii найрiднiшi люди: брат Михайло, батько Петро Антонович Косач i матiр Ольга Петрiвна Косач, бiльш вiдома пiд лiтературним псевдонiмом «Олена Пчiлка». Звiсно, трясучись у розжареному липневим сонцем трамваi № 9, молодий чоловiк навiть уявити не мiг, що на нього чекатиме отаке щастя!..




Дитячий будинок, Бiлки, Борова Мотовилiвка, Киiвщина, початок серпня 1954 року


Дуже сумно, що лiто з його останнiми теплими днинами добiгало кiнця. Нiбито нещодавно почалося, та не встигли озирнутись, як на пiдходi вже осiнь з новим навчальним роком.

У Мотовилiвському дитбудинку почалася велика перебудова, бо несподiвано для всiх, замiсть довгоочiкуваних бюджетних асигнувань i затверджених навчальних планiв, Мiносвiти надiслало стандартну вiдписку щодо дефiциту коштiв у всiй краiнi. До того ж повiдомлялося, що частина обслуговуючого складу та викладачi, вiдправленi влiтку в Москву на так зване «пiдвищення квалiфiкацii», до Мотовилiвки не повернуться.

Ото ситуацiя: новий навчальний рiк на носi, а штат дитбудинку не укомплектований – особливо нянечками i викладачами в молодших групах!.. Не встигши завершити розпочатий влiтку ремонт, спiшно кинулися набирати новий персонал. Добре, що харкiвськi шефи допомогли коштами i матерiалами, i це дозволило вивезти молодших вихованцiв до пiонерських таборiв. Викладачi разом зi старшими працювали ударними темпами. Спiльними зусиллями був перекритий дах у житлових корпусах, збудована нова лазня i душовi, поруч з кухнею зведений невеличкий сарайчик, а також утепленi дитячi корпуси. Зокрема, «невезучий» килим, з якого почалися всi перевiрки й iншi бiди, постелили в дитячiй iгровiй залi.

Старшi вихованцi в столярних майстернях полагодили столи i стiльцi для iдальнi, а також пiдготували до нового навчального року актову залу. Решта вихованцiв працювали на городах i в яблуневому саду, який в цьому роцi дав доволi щедрий врожай.


* * *

Ще на початку серпня Мiнiстерство освiти повiдомило керiвництво дитбудинку, що у них працюватиме iнший вчитель iсторii. Отож якось вранцi до директорського кабiнету Семена Опанасовича, не постукавшись, увiйшов незнайомець. Попри спеку одягнений в сiрий, запорошений пилюкою плащ, в руках вiн тримав акуратну маленьку валiзку i чорний фетровий капелюх.

Калабалiн саме пiдписував купу рахункiв.

– Здрастуйте, Семене Опанасовичу! – почав гiсть з порога.

– І вам доброго дня! Сiдайте, будь ласка, i зачекайте кiлька хвилин… – пробурмотiв господар кабiнету, коротко кивнувши на стiлець бiля свого столу i водночас продовжуючи пiдписувати рахунки. Незнайомець присiв i одразу ж нервово засмикав ногою. Коли ж минуло хвилин п’ять, вiн мовив з погано прихованим обуренням:

– Товаришу Калабалiн, мiж iншим, я приiхав здалеку, а ви менi навiть чаю не запропонували, не кажучи вже про настiльки зневажливий прийом…

Семен Опанасович на мить вiдiрвався вiд паперiв i спокiйно вiдповiв:

– Я розумiю вас i перепрошую, але менi необхiдно термiново, зараз же пiдписати цi рахунки. Можливо, ви звернули увагу, що бiля входу чекае автiвка, яка повинна iхати спочатку в банк, потiм за матерiалами. Нам потрiбно термiново закiнчити ремонт, бо скоро повернуться дiтки.

– То доручiть ремонт своiм заступникам i нарештi придiлiть увагу менi! І нехай ваша секретарка… чи хто там iще… принесе менi нарештi чаю!.. – гнiвно прогарчав незнайомець. Почувши це, Калабалiн весело розсмiявся:

– Так, товаришу, у нас тут зараз ремонт, i вам украй пощастило, що в цей час ви мене в кабiнетi заскочили, а не на даху iдальнi чи на подвiр’i за розвантаженням матерiалiв. У нас тут нянечок бракуе, не кажучи вже про викладачiв, а ви про секретаря та заступникiв… Та про них я навiть не мрiю! Отож, будь ласка, вiдрекомендуйтесь i якомога швидше та стислiше викладiть, в чому, власне, суть вашоi справи.

Незнайомець нервово пiдхопився зi стiльця, ледве не перекинувши його, простягнув Калабалiну через стiл руку, при цьому мало не зачепивши рукавом плаща повний чорнил каламар, i голосно вiдрекомендувався:

– Єрохiн Федiр Петрович, учитель iсторii, прибув з Москви.

Семен Опанасович потиснув простягнуту руку i виголосив скоромовкою:

– Дуже добре. Тодi не станемо гаяти час, бо роботи скрiзь з надлишком. Отож оперативно пiдключайтеся.

– Але я щойно з дороги… – почав гiсть.

– Я це помiтив, – Калабалiн змiряв прибульця гострим поглядом i простягнув низку ключiв: – Ось вам! Пройдiть прямо по коридору, кiмнати 15, 16 i 17 вiльнi, обирайте, яка сподобаеться, влаштовуйтесь. Душовi на подвiр’i, знайдете самi. Якщо хочете чаю або поснiдати, то пройдiть у iдальню – добре, що вона поки не зачинена. Знайдете там тiтоньку Марiйку, скажете, що ви наш новий вчитель – вона вас нагодуе. Наче все… Якщо виникнуть якiсь проблеми – то о дев’ятiй годинi вечора зустрiнемося тут, в цьому кабiнетi, й поговоримо. А поки що мушу бiгти, перепрошую…

Увечерi на Семена Опанасовича чекав неприемний сюрприз. Виявилося, що протягом дня москвич устиг пересваритися з усiм персоналом i тепер з нетерпiнням чекав директора бiля кабiнету.

– Це нечувано, просто нечувано!.. – заволав вiн, щойно помiтивши Калабалiна в коридорi.

– Прошу вас пройти в кабiнет, – попросив Семен Опанасович.

Гiсть слухняно увiйшов i продовжив у попереднiй манерi:

– Кiмнати маленькi й занадто тiснi, в них навiть шафи немае!

– Це вам не готель, а нормальна житлова кiмната на вiсiм квадратних метрiв. Є лiжко, комод i тумбочка. У вас маленька валiзка, речей небагато, навiщо вам ще шафа? Шафи навiть у мене немае, – парирував директор.

– Щодо речей ви помиляетесь. У мене на станцii залишилося ще двi валiзи, якi необхiдно забрати… До речi, коли менi iх принесуть?!

– У наших викладачiв немае челядникiв. Вашi валiзи – то е вашi проблеми. Домовтеся з кимсь… Якщо не влаштовуе кiмната, можете винайняти житло поблизу дитбудинку, але вже власним коштом.

– Ну гаразд, iз житлом зрозумiло, – похнюпився гiсть. – Але ж душ?! Та це просто формене знущання!!! Я мився практично ледь теплою водою!..

– Вода для душу нагрiваеться вiд сонця в пофарбованих чорним дiжках. Усi миються нею, але чомусь нiхто не скаржиться. Втiм, ви б могли помитися в лазнi. Хiба вам не показали?

– Менi люб’язно показали… але до того ж розповiли, що спочатку треба наколоти дров i наносити води, бо у вас навiть водогiн вiдсутнiй!..

– На територii дитбудинку е колодязь, отож обходимося без водогону. В лiсi поруч заготовляемо дрова. Якщо це вас не влаштовуе, то в Боровiй е громадська лазня, можна було сходити туди… Щось iще?

– Так, у мене ще багато питань! Ось, наприклад, чому ця ваша баба Марина або Марта… чи як там ii звати… Коротше, чому вона вiдмовилася принести чай менi в кiмнату?!

Чим далi, тим бiльше розпалювалися пристрастi, а терпiння Семена Опанасовича вичерпувалося. Гiсть явно перегинав палицю… Нарештi, ледь стримуючи обурення, директор голосно мовив, карбуючи кожне слово:

– Змушений зауважити, шановний Федоре Петровичу, що ви прибули в Мотовилiвський дитячий будинок, а не в санаторiй. Тут треба працювати, а не вiдпочивати. Іншi спiвробiтники дитбудинку не е вашими челядниками, зранку я вже казав це. Щодо iдальнi, то це не ресторан. Вiдвiдувати iдальню дозволено тiльки за розкладом, а iжу в житловi примiщення виносити суворо заборонено – це порушення правил гiгiени. Дитбудинок практично на балансi у держави, коштiв видiляеться обмаль, отож усi так званi блага доводиться забезпечувати власноруч. І ще: будь ласка, запам’ятовуйте iмена наших спiвробiтникiв, якi нiчим не гiршi вiд вас! Зокрема, в iдальнi порядкуе тiтонька Марiйка, а не Марина i тим паче не Марта… А ще у нас е чергування i громадськi обов’язки. Якщо хочете жити в нашому дружному колективi тихо-мирно, вам доведеться час вiд часу носити воду з колодязя, колоти дрова, розвантажувати пiдводи тощо.

– Я цього не робитиму. Я викладач iсторii, а не чорнороб!..

Калабалiн знизав плечима:

– Як хочете. Але тодi не скаржтеся i налагоджуйте свiй побут самотужки.

Минув тиждень, протягом якого Єрохiн щодня намагався винайняти житло в Боровiй, але щоразу вертався й обурено кричав:

– Це ганьба!!! В яку ж це дiру мене занесло!.. Тут же в кiмнатах пiдлоги землянi, в хлiву i те краще.

– Але ж е хати i з дерев’яними пiдлогами, – заперечували йому.

– Звiсно, що е. Але за них цi невмитi селюки просять цiну, що значно перевищуе мою зарплатню, – зiтхав Федiр Петрович.

Якось увечерi Єрохiн зайшов до Калабалiна в директорську i мовив, недобре посмiхаючись:

– Семен Опанасович, пiдготуйте менi на завтра, будь ласка, особовi справи всiх ваших спiвробiтникiв з вашою включно.

– А навiщо це вам, Федоре Петровичу?

– Менi тут Партiя доручила розiбратися в одному питаннi… – i Єрохiн простягнув поважний документ з печаткою: – Ось припис iз Москви.

Семен Опанасович розсiяно проглянув папiрець, знизав плечима, потiм вiдкрив дверцята сейфу, що приткнувся в куточку кабiнету, видобув звiдти теки з особовими справами i простягнув Єрохiну зi словами:

– Будь ласка, вивчайте тут, за межi кабiнету не виносьте.


* * *

29 серпня пiд час педагогiчноi наради, пiсля обговорення всiх запланованих питань слово взяв товариш Єрохiн. Ковзнувши по рядах викладачiв уважним поглядом, Федiр Петрович мовив:

– Днями настане перше вересня, розпочнеться новий навчальний рiк. Отож, згiдно з рекомендацiями РВНО, цього дня серед учнiв потрiбно буде, цитую, «провести поглиблену виховну роботу на предмет роз’яснення всеохопноi i повсякденноi керiвноi та спрямовуючоi ролi КПРС[10 - Саме так iз жовтня 1952 року почала офiцiйно називатися Партiя.]». На виконання цих рекомендацiй педагогiчно-виховний колектив дитбудинку зобов’язаний розробити детальний план заходiв…

Однак коли дiйшло до розгляду цього плану, самi ж розробники безнадiйно потонули в нескiнченному узгодженнi деталей, хаотично нагромаджених одна на одну. Коли ситуацiя дiйшла до небезпечноi межi, Калабалiн рiзко ляснув розчепiреною долонею по стiльницi. Всi негайно замовкли, а вiн запропонував:

– А знаете що… давайте-но я перед вихованцями нашими виступлю! Як вам пропозицiя, га?! Гадаю, це буде найкращою виховною бесiдою для них усiх.

Усi вичiкувально притихли, обдумуючи пропозицiю директора. Лише вчитель iсторii не погодився з Калабалiним рiзко й вiдверто:

– Семене Опанасовичу, а як же бути з керiвною та спрямовуючою роллю КПРС?! Нам же з РВНО рекомендацiя прийшла…

Проте широко посмiхнувшись, Калабалiн продовжив, звертаючись до всiх:

– Та згадайте ж нарештi себе в дитячо-пiдлiтковому вiцi! Хто з вас не мрiяв про подвиг, а надто про подвиг вiйськовий?! Та нашi хлопчаки й дiвчатка тiльки i марять подiбними речами – ну, то я розповiм iм, яка цiна боротьби з ворогом, коли битва йде не на життя, а на смерть! Не хвилюйтеся, буде все, як в рекомендацiях РВНО прописано. А ще йтиметься про довiру до нашоi Радянськоi Батькiвщини i до ii охороних структур. Гадаю, вкласти в серця нашим вихованцям зернятка саме такоi довiри – ось на чому потрiбно зосередитися! Також гадаю, що РВНО буде задоволене повною мiрою.

Останньою фразою директор таки переконав майже всiх тих, хто сумнiвався найзатятiше. Усi дружно закивали, тiльки товариш Єрохiн намагався щось заперечити. Але його вже нiхто не слухав…




Актова зала Дитячого будинку, Бiлки, Борова Мотовилiвка, Киiвщина, 1 вересня 1954 року


Одягнувши весь свiй парадний «iконостас» нагород, мабуть, удруге за час перебування на теперiшнiй посадi, Семен Опанасович розпочав урочистий виступ перед вихованцями, вихователями, викладачами й гостями свята знань. Усе тривало нiбито добре. Калабалiн живописав, як пiсля невдалого десантування в нiмецький тил 14 серпня 1941 року в районi села Антонiвка, що в Барському районi Вiнниччини, його группу знищили ще в повiтрi, а його самого схопили й катували полiцаi… Як раптом товариш Єрохiн скочив зi свого мiсця i, неввiчливо перервавши оповiдача, повчально уточнив:

– Це були не просто полiцаi, це були так званi бандерiвцi – несамовитi лiсовi бандити з кривавоi бандерiвськоi УПА!..

Семен Опанасович кинув на Федора Петровича здивований погляд спiдлоба, але вирiшив продовжити розповiдь, нiчого не заперечивши:

– У будь-якому разi, з усiеi нашоi десантноi групи дивом вижив тiльки я. А завдання, дане менi Комунiстичною партiею, треба було виконати. І ось на одному з допитiв я прямо й вiдверто сказав одному з полiцаiв, що говоритиму не з такими, як вiн, а тiльки з фашистським генералом.

І знов товариш Єрохiн скочив зi свого крiсла й голосно заперечив:

– Семене Опанасовичу, не плутайте: не полiцаi то були, а бандити з УПА!..

Тодi з останнього ряду пiдвiвся дитбудинкiвський сторож Мокiй Кононович i, звертаючись до Федора Петровича, поцiкавiвся дещо недовiрливим тоном:

– Що, невже ж отак просто бандерiвцi з тiеi самоi УПА?..

– А хто ж iще? – здивувався Єрохiн.

Зрозумiвши, в чiм рiч, i намагаючись зам’яти прецедент в зародку, присутнi педагоги дружно зашикали на Заваду. Однак запитання прозвучало, тож довелося реагувати:

– Та звiсно ж, що не з УПА! Це ви, товаришу вчитель iсторii, трохи поплутали. УПА, товаришу Єрохiн, зорганiзувалося тiльки через рiк вiд того моменту, коли полiцаi нашого товариша Калабалiна полонили.

Зал завмер, спостерiгаючи за словесним двобоем. Титулований москвич стояв iз широко роззявленим ротом, а дитбудинкiвський сторож пiд загальний смiх оточуючих тихо мовив:

– Соромно не знати того предмета, який ви ж i викладаете. А ще з самоi Москви до нас приiхали!..

– А тобi про це звiдки вiдомо, старигане? – негайно розлютився Федiр Петрович. – Тебе там i близько не було! Ти ж усю вiйну кашоваром на солдатськiй кухнi провоював, я знаю…

– Так, я був кашоваром на польовiй кухнi й нi з якими бандерiвцями i близько навiть не стикався. Це правда.

– Ну отож: не стикалися, а кажете! – зневажливо пхинькнув Єрохiн. – А от я, на вiдмiну вiд вас, прямо в очi всяким пiдлим зрадникам нашоi Радянськоi Батькiвщини дивився.

Тут iз мiсця скочила тiтонька Марiйка й обурено звернулася до сперечальникiв:

– Ми зiбралися в цьому залi послухати розповiдь нашого шановного Семена Опанасовича, а не вашi дурнуватi суперечки нi про що. Продовжуйте, товаришу Калабалiн, а на цих двох не зважайте…

Директор вдячно подивився на куховарку i продовжив:

– Отак мене й вiдправили на зустрiч з гером майором Марвiцом в Холмському концтаборi для вiйськовополонених № 319-А.

Тут з середнього ряду пролунав переляканий дитячий голос:

– У цьому Холмському концтаборi для вiйськовополонених, мабуть, дуже лячно було, еге ж?

– Не без цього… Звiсно, було лячно перед незвiданим! Та це нормально, тут би хто завгодно злякався, – спокiйно пiдтвердив Калабалiн. – Та я про iнше… Отож почав викликати нас до себе той самий начальник Варшавськоi розвiдшколи гер Марвiц. Викликае по черзi, розмову веде сам-на-сам, про що йдеться – нi пiдслухати, нi здогадатися, анi розпитати тих, хто вже через майора цього пройшов, неможливо. Очевидно, його кабiнет мав другий вихiд, i пiсля спiвбесiди всiх виводили туди. Ну що ж, стою i я серед iнших полонених, своеi черги очiкую. А сам усе прикидаю, думаю-гадаю: як iз ними бесiду вести?! Адже брехати цим фашистським недолюдкам менi належало, виходячи з iхньоi мотивацii…

– Ой, до чого ж лячно! А далi що? – шепотiли слухачi.

– Отож назвався я рядовим Наливком i на зустрiчi з гером майором Марвiцом удавав, нiби згоден продати Радянську Батькiвщину й працювати на райх, – продовжив Семен Опанасович. – Отак я й потрапив до фашистськоi школи резидентури, розташованоi в передмiстi Варшави.

– А коли ви втекли звiдти? – спитав хтось iз дiтей.

– Навiщо ж тiкати? Нi, я навпаки все вивчав якомога стараннiше, кожне нове обличчя запам’ятовував, уважно спостерiгав за кожною дiею аж до дрiбниць… Адже щоб перемогти ворога, його треба добре вивчити. Згодом мене десантували в глибокий радянський тил разом з двома товаришами по нещастю. Я одразу ж зв’язався з радянським розвiдувальним управлiнням i доповiв про те, що готували фашисти, щоб знищити нашу Батькiвщину. Отож завдяки отриманим вiд мене вiдомостям, вдалося запобiгти безлiчi диверсiй, провалити декiлька ретельно спланованих фашистських операцiй, а спiвробiтники СМЕРШу заарештували не один десяток ворожих агентiв i зрадникiв. Батькiвщина високо оцiнила мiй подвиг i нагородила мене по лiнii контррозвiдки орденом Вiтчизняноi вiйни.

По завершеннi розповiдi Калабалiну довго аплодували всi присутнi. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибiг товарищ Єрохiн. Закликаючи до тишi, вiн здiйняв над головою руки й мовив з дещо iнтригуючим виглядом:

– Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квiточки»… Зрештою, на цiй вiйнi все було бiльш-менш зрозумiло: ось вони – i ось ми. Там нелюди-фашисти – тут ми, борцi за свободу i щастя всього людства. Там фашистськi пiдлабузники, зрадники-бандерiвцi й iнше бандитське кодло – тут вiрнi сини й дочки Радянськоi Вiтчизни. Все зрозумiло! Але на iншiй вiйнi – на Громадянськiй все було далеко не настiльки однозначно. Тодi брат пiшов на брата, батько на сина – спробуй-но розiбратися, чия правда правдивiша!..

Здивованi вихователi почали перезиратися, не розумiючи, з якого дива Федiр Петрович згадав тi давнi подii. Вiн же мовив урочисто:

– А чи вiдомо вам, товаришi, що серед нас присутнiй розвiдник, який вiдзначився ще тодi – на Громадянськiй вiйнi?! А, мiж iншим, саме так воно i е! Бо це не хто iнший, як сторож нашого дитбудинку Мокiй Кононович Завада. Це вiн для вигляду представився вам скромним кашоваром. А чи знаете ви, товаришi, що iще пiд час Першоi свiтовоi вiн був нагороджений кiлькома Георгiiвськими хрестами?! Отож-бо, що не знаете! А що скромний наш Мокiй Кононович був розвiдником у бандi зеленого отамана Струка – про це вам вiдомо?.. А хотiли б дiзнатися просто зараз?..

– Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!..

Збентежений несподiваною увагою до своеi скромноi персони, сторож зробив пару крокiв вперед i завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, вiн щосили намагався второпати, звiдки Єрохiн дiзнався про його нагороди ще царських часiв та про стеження за бандою Струка.

– Та я… Я ж давно про це не розказував нiкому. Мiг i пiдзабути щось, бо стiльки часу вiдтодi минуло… І стiльки всього сталося… – промимрив Завада нарештi. Але до уваги ця вiдмовка не була взята.

– Нiчого, Мокiю Кононовичу, нiчого. Ви собi розповiдайте, а ми вас у разi потреби виправимо, – пообiцяв вчитель iсторii, кивнувши погляд в бiк решти викладачiв, якi продовжували перезиратися мiж собою. Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упiймав я тебе? Ти пiдловив мене на маленькiй нестиковочцi про час утворення УПА. Але тепер ми всi разом, всiм дитбудинком перевiримо, скiльки нестиковок буде в твоiй оповiдцi! Гадав, що я не знайомий з твоею особовою справою? Чи не припускав навiть, що на тебе особова справа заведена… А що iнакше бути не може, бо ми виховуемо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…»

Але, попри подiбнi думки, Єрохiн широко посмiхнувся сторожу, який брiв до невеличкоi сцени, немов мiфiчний Христос на свою мiфiчну Голгофу.




Інститут ДІПРОмiсто, Киiв, жовтень 1954 року


– Добридень, Йосипе Юлiйовичу! Дозвольте зайти?

– Анатолiю! Звiсно, заходьте. Якими це вiтрами вас занесло до нас?

– Вiтрами, що вiють зi спорудження метрополiтену.

– Ага! А де ви працюете, власне?

– В iнститутi «УкрДІПРОшахт». Зокрема, я беру участь у проектуваннi станцii «Днiпро». Нашому iнституту з вашим треба було узгодити деякi речi – i от я у вашому «ДІПРОмiстi»!..

– А-а-а, он воно що… Ну, тодi все зрозумiло.

– Як ваше життя, Йосипе Юлiйовичу? Чим нинi займаетеся?

– Життя?.. Все добре настiльки, наскiльки може бути добрим. Головне, що викладати знов дозволили, а якщо так – не пропадемо. А загалом…

Каракiс кивнув головою на креслення, приколоте кнопками до кульмана.

– А загалом працюю над прив’язкою до конкретноi мiсцевостi чергового типового проекту черговоi типовоi школи.

– Ви здатнi на бiльше. На значно бiльше, Йосипе Юлiйовичу. З вашим досвiдом проектування!..

Каракiс лише бровами смикнув i мовив фiлософськи:

– Знаете, Анатолiю… Усi ми здатнi на значно бiльше, тiльки от на що саме, стае зрозумiлим iнодi навiть занадто пiзно.

– Це загальнi слова, Йосипе Юлiйовичу! Але ж ви мiй вчитель в архiтектурi, тому я знаю, що кажу. От узяти хоч би той-таки метрополiтен…

– Коли мене «вичистили» з роботи, то я… м-м-м… трохи допомiг з проектуванням станцiй «Унiверситет» i «Полiтехнiчний iнститут». Ну, то й добре. І вистачить з мене.

– «Полiтехнiчний iнститут»[11 - Станцii киiвського метрополiтену «Полiтехнiчний iнститут» i «Завод «Бiльшовик» (нинi «Шулявська») становили другу чергу станцiй метро, вiдкриту 5 листопада 1963 року, тодi як перша черга – станцii «червоноi» лiнii вiд «Вокзальноi» до «Днiпра» (за винятком теперiшньоi «Театральноi») склали першу чергу, вiдкриту 6 листопада 1960 року.]?! Таким чином, на «Вокзальнiй» киiвське метро на правому березi не завершиться? Я гадав, що далi буде мiст на лiвий берег, що колiю потягнуть на Дарницю…

– Звiсно, що нi. Тягнутимуть в обидва боки. Тож не виключаю, що вас у ваших «УкрДІПРОшахтах» залучатимуть i до другоi, i до третьоi черги.

– А вас, Йосипе Юлiйовичу? Уявляю, як багато ви допомагали…

– Анатолiю, облиште.

– Чому?

– Насамперед тому, що офiцiйно я на той час сидiв без роботи. Мене ж «вичистили» як украiнського буржуазного нацiоналiста i «безрiдного космополiта», не забувайте. Тому якщо добрi люди в скрутну для мене хвилину вирiшили простягнути руку допомоги…

Каракiс знов смикнув бровами, але тепер ще й загадково посмiхнувся. Мабуть, це мало б означати: «Якщо добрi люди в скрутну для мене хвилину вирiшили простягнути руку допомоги, то це аж нiяк не означае, що про iхнiй вчинок варто кричати на кожному кроцi. Аж надто недалеко в iсторичному планi ми вiдiйшли вiд тих часiв».

– Усе одно шкода, що ваше iм’я не впишуть в iсторiю киiвського метро.

– Ну-у-у… Ім’я – то дiло таке. Для мене значно суттевiшим е те, що я не беру участi в цiй штурмiвщинi.

– В якiй?..

– Гадаете, я нiчого не бачу? – перервав колишнього учня Каракiс. – Усе у нас робиться поспiхом, нахрапом. Бо всi роботи – нiякi не роботи зовсiм, а «великi звершення»! А всi «великi звершення» прив’язуються до якихось дат: як не до черговоi рiчницi Жовтневоi революцii, то до Першотравня. Або до Нового року. А якщо е визначена заздалегiдь урочиста дата – починаеться штурмiвщина, гонитва за примарами. Коли йдеться про такi вiдповiдальнi пiдземнi споруди, як метрополiтен… Перепрошую, це не мое. Облиште.

– Йосипе Юлiйовичу, але ж хiба ви не хочете, щоб у Киевi нарештi хтось та й зiбрався метро вiдкрити?..

– Мiж iншим, Анатолiю… Тiльки мiж нами кажучи – мiж нами!.. Еге ж?

– Само собою, Йосипе Юлiйовичу, само собою!

– Отож спорудити в Киевi метро збирався ще гетьман Скоропадський. Звiсно, в тi часи мене тут i близько не було… Але пропозицiю на той проект я в архiвi бачив, i знаете… вона таки вражае!..

– Отже, в цьому планi Киiв мiг би навiть Москву обiгнати?

– Мiг би, як це вже сталося з електричним трамваем[12 - Перша лiнiя киiвського електричного трамваю була вiдкрита 1 (13 за новим стилем) червня 1892 року, тодi як у Москвi – 25 березня (6 квiтня) 1899 року. В столицi Росiйськоi iмперii – Санкт-Петербурзi – регулярний рух електричного трамвая розпочався аж у 1907 роцi.]. А тепер навпаки наздоганяе. А це обертаеться штурмiвщиною. І не тiльки тут…

Каракiс на деякий час замислився, а потiм продовжив, стишивши голос:

– Як ви знаете, Анатолiю… А тепер про це знають усi кияни, якi хоч би наскiлькись пiднiмають голову й дивляться на те, що вiдбуваеться довкола них… Отже, як ви знаете, Бабин Яр таки заливають пульпою, перегородивши гирло. Дамбу потроху пiдсипають, вона все росте й росте. І там теж без штурмiвщини не обходиться, от що зле! Бо штурмiвщина – це неодмiннi порушення. І от я думаю… Думаю все ж таки пробитися на прийом до товариша Давидова, чи не варто?! Вiн же, мерзотник такий, столичний виконком очолюе, вiн же мусить розумiти всю мiру вiдповiдальностi!..

Деякий час помовчали, далi знов заговорив Каракiс:

– Мабуть, я таки сходжу до мiськвиконкому. Але брати участь у всiх цих ударних проектах, в усiй цiй штурмiвщинi?! Нi-нi, я не можу. І не братиму. Краще вже школи проектувати: тут теж штурмiвщина, однак об’ект сам по собi простiший: проекти типовi, мною розробленi, я там усе достеменно знаю, в усьому впевнений. А прив’язати типовий проект до конкретноi мiсцевостi… Це значно простiше, i на це я згоден пiти. – Вiн знов мотнув головою в бiк кульмана i додав немовби ненароком: – А до Давидова на прийом я таки потраплю, майте це на увазi!..




1955

Spiritus vini[13 - Етиловий спирт (лат.).]








Бiблiотека iм. Аркадiя Гайдара, Канiв, 29 березня 1955 року


– Ну що ж, Нiно, як бачиш, господарство у нас нiбито невеличке, однак клопоту з ним не бракуе. І головне: фонди невпинно збiльшуються, як тiсто на дрiжджах – отож упорядкуванням фондiв ти i займатимешся насамперед. А от до нашого режиму роботи звикати доведеться, бо якщо у когось на роботi е вихiдний, то це недiля, у нас же це вiвторок, як-от сьогоднi.

– Це нiчого, Елло Никанорiвно. Я звикну, аби робота була. І менi так незручно, що ви свiй вихiдний день на мене витрачаете…

Позаяк директорка бiблiотеки йшла попереду, а Нiна говорила iй в потилицю, то судити про реакцiю на таке зiзнання було важко. Тодi як Елла Никанорiвна продовжувала спiлкуватися, як i досi, пiднесеним тоном:

– Та-а-а, знаю я ваше молоде поколiння! Усiм вам попервах байдуже, а потiм як спрацюемося, як звикнемо одна до одноi, то й починаеться: ту вiдпусти, цю пiдмiни… А що у нас в недiлю найбiльший читацький наплив, то це байдуже всiм, окрiм мене!

– Я не така, чесне слово! Я старатимусь.

– Старатимешся? – Зупинившись i водночас розвернувшись обличчям до новоi спiвробiтницi, директорка зазирнула iй просто в очi та додала лагiдно: – Ну що ж, побачимо. А тепер ходiмо до мене, чайку поп’емо. У мене добрий чай: чорний тридцять шостий. Ходiмо!..

І вже зачинившись у директорському кабiнетi та поставивши чайник на невеличку електроплитку (яку Елла Никанорiвна чомусь вперто називала «керогазом»[14 - Побутовий нагрiвальний прилад, що працюе на гасi.]), Нiна почула:

– Те, що я свiй законний вихiдний на нову спiвробiтницю витрачаю, це нiчого страшного. Просто хочу поближче познайомитися з тобою, як слiд бiблiотеку нашу показати з усiма ii закуточками. Це в iнтересах майбутньоi роботи, а отже, вважай, в моiх особистих iнтересах. До того ж… – Директорка зiтхнула. – До того ж у мiстечку нашому все одно нема чим зайнятися. Можливо, скажеш, що Канiв – це райцентр?.. Облиш, то лише гучна назва, а насправдi… Дiрка вiд бублика, через яку жодного просвiту в життi не видно – от чим е наш Канiв. Хоча якщо дивитися суто формально, то в нашому мiстi похованi двое письменникiв, якi мали колосальний вплив у царинi лiтератури: Аркадiй Гайдар, в бiблiотецi iменi якого ти вiдтепер будеш працювати, i Тарас Шевченко.

При згадцi iменi останнього Нiна не змогла утриматися, i ii обличчя на мить перекосила мимовiльна огидлива гримаса. Директорка бiблiотеки вiдреагувала миттевою змiною тону з лагiдного на залiзний:

– А тепер давай-но розповiдай, за якi грiхи тебе до нас запроторили.

– Ви про що… – промимрила новоспечена бiблiотекарка, трохи налякана такою несподiваною трансформацiею.

– А про те, миленька, що мене не обдуриш, бо я – горобець стрiляний i калач тертий. А тому давай-но порахуемо… – Елла Никанорiвна почала загинати пальцi: – До нашого богом забутого Канева ти приiхала працювати не з села якогось, а аж iз самого Киева – це раз. Направила тебе на роботу мiлiцiя – це два. У трудовiй книжцi у тебе дивний запис е, закреслений – три. Ти не молоденька дiвчинка i не стара шкапа, подiбна до мене, тобi ще тридцяти немае. При цьому одинока, без сiм’i – чотири. Коли я Шевченка згадала, тебе… О, знов ти аж перекривилася, немов кислицю скуштувала – п’ять.

Вона здiйняла над головою стиснутий кулак, повертiла ним у повiтрi та з виглядом переможицi резюмувала:

– П’ять причин, що нагло кидаються в очi! Цiлих п’ять причин… Тiльки треба бути уважною, щоб iх розгледiти. Я уважна, можеш навiть не сумнiватися. То що, ти навiть тепер хочеш сказати, що все це випадковостi, що тебе з Киева не висилав нiхто, так?.. І гадаеш, я в це повiрю?! Не на таку напала. А тому давай-но розповiдай все, як е. Бо я мушу знати, кого заслали на мою голову i чим це менi загрожуе.

На електроплитцi шумiв чайник. Елла Никанорiвна не зводила допитливих очей з новоi спiвробiтницi. А Нiна Федяк губилася в здогадах, не знаючи, що можна розповiдати своiй новiй начальницi, а чого не можна. І якщо навiть можна, то… чи варто робити це?! Або все ж краще промовчати…


* * *

Колись вона вважала, що не може бути в свiтi нiчого гiршого, нiж жити з татом-випивакою, який у нетверезому виглядi лупцюе тебе тим, що пiд руку трапиться. Мати лише зiтхала: «Доню, доню… От виростеш, тодi зрозумiеш, що це за нещастя для простецькоi баби – коли iй нема кому навiть око пiдбити». Чи зрозумiла вона це тепер?.. Важко сказати. Принаймнi було б значно краще, якби тато Панас не загинув у Румунii, а жив би з ними.

Ще бiльше вона жалiла, що нема i бiльш нiколи не буде серед живих ii нареченого Веньки. Хоча щодо нареченого… Ну так, звiсно, коли Венька йшов на фронт, то обiцяв пронести iхне молоде кохання крiзь вогонь, дим i всi небезпеки, щоб повернутися до своеi Нiночки… З iншого боку, вони навiть одружитися не могли, бо в червнi 1941 року iй ледь виповнилося шiстнадцять. Отже, наречений, не наречений… обiцяв, не обiцяв… Ну, звiсно ж, до Веньчиноi матерi вона заходила з завидною регулярнiстю на правах майбутньоi невiстки. Але чого там гадати: багнет цього вилупка – Валерки Струся поставив кривавий хрест на ii майбутньому щастi.

Однак втрата батька й нареченого, як виявилося, то лише «квiточки» були. Справжнiми ж «ягiдками» обернувся сюрприз, пiднесений старшою сестрою Вiркою – цiею лялечкою-красунечкою, яку фашисти повезли на каторжнi муки до самоi Нiмеччини.

Себто це вони з мамою спочатку вважали, нiбито Вiру на каторжнi роботи вiдправили. І всi сусiди так вважали. Попервах навiть по декiлька разiв на тиждень заходили, щоб поцiкавитися, знайшлася вже iхня старша донечка чи не знайшлася, чи повернулася додому. Адже фашистську гiдру розчавили, хто живий залишився, тi потроху додому верталися на радiсть близьким.

Але то було лише попервах. Бо чим далi, тим пiдозрiлiшою ставала вiдсутнiсть найменших вiдомостей про старшу дочку подружжя Федякiв. В чiм же рiч?! Нiхто не розумiв. Як раптом…

Здаеться, сталося це все ж таки в 1946 роцi.

Хоча, можливо, i в 1947-му…

Нi, здаеться, був таки 1946 рiк – чекiсти все ж працюють вправно, не могли вони катавасiю зi з’ясуванням долi Вiрки на цiлих два роки розтягнути! Не схоже це на них. А може, й могли, хтозна…

У будь-якому разi якось ввечерi чи то в 1946-му, чи в 1947 роцi пiд iхнiй будинок пiдкотив «воронок»… i маму забрали. Забирали не те що без найменших пояснень, але не давши навiть речей нiяких iз собою взяти. Чому?! За що?! З якоi ласки?!

– Без запитань, – промовив похмурий старший лейтенант держбезпеки, який командував арештом. І все. І маму повезли кудись. Куди саме?!

– Без запитань, – повторив старлей, перш нiж полишити iхню квартиру.

Що це могло означати?! Нiна не розумiла. Пiдказати чи порадити бодай щось не було кому: сусiди свiдомо не вiдчиняли дверi дiвчинi, хоч як уперто вона стукала – либонь, боялися, що накличе «воронка» й на них також.

Вона спочатку довго плакала, потiм поступово заспокоiлася, вирiшивши, що вiд слiз користi жодноi – тiльки сил меншае. Припинивши плакати, почала обдумувати своi подальшi дii. Десь близько другоi ночi нарештi вирiшила, що на ранок замiсть роботи обiйде хоч усi районнi вiддiли держбезпеки, хоч мiське управлiння, хоч республiканське, але маму знайде!

Проте шукати не довелося: маму привезли знов-таки «воронком» близько 4:00 наступного ранку. Нiбито все з нею було гаразд… тiльки зблiдла, немов смерть, губи сизi, руки дрiбно-дрiбно трусилися й очi якiсь порожнi та вицвiлi. Одне слово, чужими стали не тiльки маминi очi, але й уся вона вiд макiвки до п’ят.

– Мамо, що?..

Проте лiтня жiнка не могла вимовити анi слова. Мовчки прошкандибавши до лiжка, впала на нього як була – в одязi та взуттi, – й беззвучно розплакалася. Нiна розула матiр, допомогла iй влягтися якомога зручнiше, прикрила ноги старенькою драною ковдрою. Зрозумiло, на роботу не пiшла, просидiла бiля материного лiжка, аж доки бiдолашна не виспалася як слiд. І лише тодi повiдомила дочцi приголомшливу новину.

Як з’ясувалося, iхня красунечка Вiра, яку жалiли всiм миром i за долю якоi стiльки переживали всi сусiди, виявилася (лячно навiть уявити подiбне!) пiдлою зрадницею Радянськоi Батькiвщини. Так-так, Вiра Панасiвна Федяк тепер оголошена у всесоюзний розшук як Вiра Свитка – зв’язкова кровожерливих недолюдкiв-бандерiвцiв, пiдлих фашистських наймитiв i посiпак самого Адольфа Гiтлера, скаженого нiмецького фюрера!!! У зв’язку iз цим у слiдчих Мiнiстерства держбезпеки…

Так-так, МДБ – все ж таки це був уже 1947 рiк!..

Отже, через усе це слiдчi Мiнiстерства держбезпеки переймалися довгою низкою нагальних запитань:

Якою мiрою громадянка Федяк Вiра Панасiвна захоплювалася всiм украiнським ще в шкiльнi роки?

Хто ще з ii знайомих виявляв аналогiчнi схильностi?

Чи не вона сприяла фашистським окупантам у вбивствi ветерана Фiнськоi вiйни, iнвалiда Каснерика Валерiя Антоновича, в якого, згiдно з непевними чутками, була колись закохана, а потiм навпаки розчарувалася в ньому?

З яких мiркувань громадянка Федяк Вiра Панасiвна лишилася в окупацii? Чи не було це зроблено за завданням таемноi органiзацii ОУН мiста Киева?

Вiдповiдно, з яких мiркувань громадянка Федяк Вiра Панасiвна поiхала до Нiмеччини нiбито на примусовi роботи: через розпорядження, що надiйшло з фашистськоi бiржi, – чи все ж за таемним завданням бандерiвського, мельникiвського або навiть бульбiвського нацiоналiстичного пiдпiлля?..

І таке iнше в тому ж родi.

Попервах Нiна просто не повiрила в усе це. Гадала, що це якась жахлива помилка, прикре непорозумiння… Аж доки наступного вечора «воронок» не примчав тепер уже за нею! І всi тi ж самi запитання (а також багато-багато iнших) слiдчий не поставив тепер уже iй самiй.

Що сталося потiм? Сталося, так…

З роботи Нiну звiльнили не просто так, а за грубе порушення трудовоi дисциплiни – прогул: справдi, вона ж пiвдня просидiла бiля лiжка матерi пiсля ii першого допиту! Мама вiдреагувала на це доволi фiлософiчно: «Перед вiйною за прогул могли й розстрiляти, отож подякуй». От тiльки кому дякувати?! І головне, за що?! Адже пiсля появи такого запису в трудовiй книжцi Нiну або вiдмовлялися брати на роботу, або звiльняли, протримавши вiд сили пару тижнiв.

Сусiди просто не давали iм проходу. Найлагiднiший закид полягав у тому, що, вийшовши на ранок зi своеi кiмнати в коридор, вони виявляли на дверях гiгантську свастику, намальовану крейдою. Добре, якщо фашистську позначку виявляла Нiна, бо, термiново намочивши ганчiрку, вона встигала все швиденько змити. Натомiсть мама декiлька разiв непритомнiла…

Нiна неодноразово намагалася простежити, хто саме займаеться «художествами», та нiчого путящого з того не вийшло. Дiвчина тiльки перестала нормально спати, прокидаючись серед ночi вiд найменшого шурхотiння, але все одно свастика на дверях iхньоi кiмнати з’являлася мiнiмум двiчi на тиждень. Бували й iншi сюрпризи. Наприклад, пiдсунутi пiд дверi вiршованi записочки:

Руйнували, мордували,
Церквами топили…
А тим часом Федяки
Ножi освятили.[15 - Перекручена цитата з «Гайдамакiв» Тараса Шевченка.]

На цiй пiдставi Нiна запiдозрила, що iхнiм цькуванням командуе подружжя Мориченкiв. Адже вiдповiдальний працiвник Подiльського райвиконкому товариш Мориченков (невiдомо яким чином, але вiн «русифiкував» власне прiзвище, приписавши наприкiнцi лiтеру «в») ще на самому початку нiмецькоi окупацii Киева особисто прослiдкував, щоб полiцаi вiдвели до Бабиного Яру подружжя Гехтманiв з iхнього двору, коли ж чоботаревi Меiру Гехтману вдалося дивом утекти – допомiг його вистежити i впiймати. В тому не могло бути найменших сумнiвiв, оскiльки в жовтнi 1941 року Мориченки урочисто в’iхали в бiльшу за площею кiмнату Гехтманiв. А такий «приз» нiмецькi окупанти видiляли саме тим, хто допомагав iм зробити Киiв територiею «юденфрай».

Ясна рiч, коли фашистiв прогнали, чекiсти взялися за Мориченкiв. Та як не дивно, подружжя вийшло сухим з води. Бiльше того, товариш Мориченко перетворився на «Мориченкова» й пiшов працювати в Подiльський райвиконком, а його дружина Тамара Антипiвна тепер викладала украiнську мову й лiтературу в середнiй школi № 20. До речi, це була ще одна причина запiдозрити саме iх – бо хто краще вiд профiльноi вчительки мiг розбиратися в лiтературнiй спадщинi Великого Кобзаря…

– А ти доведи, фашистко! – щоразу смiялася в обличчя Нiнi вчителька, й ii верхня губа здималася вгору вiд насолоди, коли вона повторювала, немов суддiвський вирок: – Фашистко!..

Однак найстрашнiше сталося позаторiк, коли просто посеред ночi вiконна шибка в iхнiй кiмнатi раптом трiснула й посипалася дрiбненькими друзками, слiдом за тим з двору влетiла й гепнулася на пiдлогу чимала каменюка, загорнута в якийсь папiрець. Останнiй виявився радянським агiтплакатом часiв Великоi Вiтчизняноi вiйни з виправленим пропагандистським гаслом:


Смерть нiмцю ФЕДЯКАМ!

З мамою сталася iстерика, пiсля якоi у нещасноi вiднялися ноги. Нiна спробувала поскаржитися в мiлiцiю. Там обiцяли розiбратися… але скiльки не старалися, винних так i не знайшли.

– Що, фашистко, догралася? – глузливо спитала дiвчину Тамара Антипiвна, при цьому ii верхня губа випнулася особливо помiтно. Нiна не вiдповiла нiчого, бо поспiшала до мами, вiдтепер назавжди прикутоi до лiжка. На роботу ii тепер загалом не брали, тому остаточно припинивши спроби працевлаштуватися, вона два роки поспiль доглядала матiр, яка згасала поступово, але невiдворотно. Аж доки не померла в лютому.

І тут уперше за останнiй десяток рокiв щастя, схоже, нарештi посмiхнулося Нiнi. Почалося з появи у них нового дiльничного iнспектора. Всебiчно вивчивши справу сестри зрадницi Радянськоi Батькiвщини, оголошеноi у всесоюзний розшук, молодий лейтенант запросив Нiну до себе на спiвбесiду. Наприкiнцi пiдбив невтiшний пiдсумок:

– Такi справи, Нiно Панасiвно… Уже четвертий рiк[16 - Цей Указ був ухвалений 23 липня 1951 року, хоча й не публiкувався офiцiйно.] iснуе Указ Верховноi Ради СРСР «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». В Москвi та областi справи ще жорсткiшi[17 - Йдеться про спецiальну Постанову Ради мiнiстрiв СРСР вiд 19 липня 1951 року «Про заходи щодо лiквiдацii жебрацтва в Москвi та Московськiй областi та посилення боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами».], проте ми все ж таки в Киевi. У будь-якому разi ви давно вже нiде не працюете, а живете, за вашим власним визнанням, лише на грошi, вирученi вiд нелегальноi торгiвлi на так званiй «барахолцi» речами, винесеними з вашого i нещодавно померлоi матерi помешкання. То що ж робити з вами?..

– Робiть, що хочете, – абсолютно безбарвним голосом вiдповiла Нiна. – Можете хоч у тюрму за грати запроторити, хоч в колонiю вiдправити, хоч розстрiляти, хоч повiсити. Менi вже все це остогидло.

– Яка ж ви, одначе! – пхикнув дiльничний iнспектор у кулак, притиснутий до губ. – Ну, припустiмо, я вашу долю вирiшити не можу, тiльки суд… Але у мене е альтернативна пропозицiя. Чи знаете ви, що в райцентрi Черкаськоi областi – в древньому мiстi Каневi – на Днiпровських схилах е не тiльки могила вiдомого…

– Не згадуйте про Шевченка!!! – вiдчайдушно скрикнула нещасна, яку аж перекосило вiд згадки про перекручену цитату з «Гайдамакiв».

– Шевченко там теж похований, але не тiльки вiн, – спокiйно продовжив дiльничний. – Зокрема, я мав на увазi могилу радянського дитячого письменника Аркадiя Петровича Гайдара. Є там i бiблiотека його iменi, створена зусиллями пiонерiв усього Радянського Союзу. В цей заклад конче потрiбна бiблiотекарка. Отже, якщо згоднi промiняти Киiв на Канiв… Це добрий вихiд, повiрте менi! Щоб до вас не виникало зайвих запитань, запис про ваше звiльнення за прогул ми лiквiдуемо.

– Яким чином?!

– Закреслимо, громадянко Федяк, вiзьмемо й закреслимо. Отже, якщо ви згоднi на такий варiант…

Чи була вона згодна?! Та звiсно ж!!! Якби iх не роздiляв широкий канцелярський стiл, Нiна негайно кинулася б на шию молоденькому лейтенантовi. Щоправда, вiн трохи охолодив радiсть несподiвано прощеноi сестри «ворогинi Краiни Рад». Мовляв, пропозицiя зроблена не зовсiм вiд нього, хоч вiн i уповноважений зробити таку пропозицiю… Хто саме уповноважив, громадянка Нiна Панасiвна Федяк дiзнаеться неодмiнно й дуже скоро, буквально невдовзi.


* * *

З цим вона i приiхала до Канева. Однак директорка бiблiотеки Елла Никанорiвна Дзюбан здогадалася, що нову спiвробiтницю прислали аж iз самого Киева не просто так. Що ж вiдповiсти на ii запитання?..

Звiсно, до такоi ситуацii треба було пiдготуватися заздалегiдь. Нiнi у загальних рисах пояснили, як вiдповiдати на подiбнi закиди. Проте в останню мить усi iнструкцii раптом забулися, немов випарувалися. Отже, треба було придумати щось правдоподiбне, причому зараз же, негайно. От тiльки що саме?..




Санаторiй «Рай-Оленiвка», Харкiвщина, квiтень 1955 року


– Ну, Володю… ти таки справдi в усьому мав рацiю, описуючи тутешнi мiсця. Це i справдi рай земний, яким його тiльки можна уявити.

– Марiйко! Те, що я достовiрно описав тобi санаторiй… Ну, а що ж ти хотiла?! Усе ж таки це робив не пересiчний обиватель, а досвiдчений поет.

– О-о-о, нi-нi, не применшуй своiх чеснот, Володю: ти не просто поет, ти найкращий з-помiж сучасних украiнських лiрикiв – от ти хто!

– Провокуеш, так?..

Вiн оглянув дружину спiдлоба.

(Так-так, тепер вони знов купалися в обопiльному щастi, повторно одружившись пiсля жахливих рокiв вимушеноi перерви…)

Однак у поглядi найкращого лiрика з-помiж сучасних украiнських лiрикiв не було нi настороженостi, анi навiть найменшого слiду напруженостi – тiльки кохання! Кохання чисте, немов сльоза янгола… Тiльки сльоза не смутку, а радостi.

Так-так, тепер вони можуть радiти… Бiльше того – мають на це повне право! Бо заслужили теперiшню радiсть обопiльними стражданнями.

– Можливо, i провокую, – жiнка послала чоловiковi погляд, сповнений кохання, що було вiддзеркаленням його власного почуття.

Тiльки от наскiльки щирим воно було, це чоловiче кохання?..

– Отже, потребуеш доказiв, – тепер вiн задивлявся в глибину ii очей дуже-дуже прискiпливо, нiбито щось прикидаючи… прицiлюючись…

– Гаразд, доведи, – погодилася дружина. Тодi вiн несподiвано, без найменшого попередження перейшов до вiршування:

– Як сонце в небi, ти в душi моiй,
Як пiсня в полi, в серцi ти в мойому.
Так синьо, синьо сяе погляд твiй,
Як тихий вечiр пiсля дня утоми…

– Це все? – поцiкавилася Марiя. Володимир заперечно мотнув головою i продовжив з поступово нарощуваним пiдйомом:

– Ти у кровi i в мрiях ти моiх,
Торка вiтрець кiнцi твоеi шалi,
І усмiх твiй, як той хмаринок бiг,
Що линуть в даль, не знаючи печалi.
Кудись бiжать, спiваючи, дроти,
Хвилюеться пiд сонцем стигле жито,
І легко так менi з тобою йти,
І радiсно менi з тобою жити.

– А тепер?..

– Тепер усе, – пiдтвердив вiн.

– Ну що ж, товаришу Сосюро, – мовила вона стриманим офiцiйним тоном, – новоi Сталiнськоi премii в галузi лiтератури за цей вiрш вам не дадуть, можете навiть не розраховувати…

– Через цiлковито зрозумiлу причину[18 - Наповнення Сталiнськоi премii забезпечувалося коштом гонорарiв, нарахованих за публiкацiю його праць (iз закордонними включно). Оскiльки Йосип Сталiн помер, не залишивши заповiту, то пiсля 1954 року Сталiнськi премii не присуджувалися. Натомiсть у 1956 роцi була заснована Ленiнська премiя, а в 1966 роцi – Державна премiя СРСР.] Сталiнську премiю не даватимуть вже нiколи й нiкому, – уточнив вiн.

– Враховуючи настiльки прикру обставину, спробую хоч якось компенсувати вам, Володимире Миколайовичу, втрачений шанс.

І немовби згадавши давнi часи молодостi, Марiя рвучко поцiлувала чоловiка просто в губи… Але негайно ж слiдом за тим вiдсторонилася й вiдскочила на доволi пристойну вiдстань настiльки стрiмко, що вiн просто не встиг зреагувати.

– Марiйко, кохана моя!..

Чоловiк спробував пiдiйти до неi, обiйняти за плечi, та вона не дозволила.

– Ну от, знов… – розчаровано зiтхнув вiн i спитав: – Отже, ти й досi ревнуеш?.. Ревнуеш, навiть попри те, що ми знов з тобою удвох.

– Як ти мiг, Володю?!

– Марiйко, зрозумiй, для мене нiколи не iснувало жодноi iншоi! Тiльки ти одна в усьому свiтi…

– А вона?!

– Марiйко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!..

– А потiм i до Захiдного Сибiру.

– Ну так, до Сибiру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але менi сказали, що тебе засуджено за розголошення державноi таемницi.

– Мене морили голодом, аби я тiльки звела наклепи на всiх вас i на тебе в тому числi! Аби засвiдчила, що украiнськi письменники буцiмто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських вождiв. Так, мене морили голодом. Казали, що я сконаю в таких самих муках, як багато хто сконав узимку тридцять другого – тридцять третього рокiв. Коли ж зрозумiли, що я мовчатиму – не давали заснути. Вимагали, щоб я стояла в камерi на цементнiй пiдлозi босонiж i щоб навiть очей не заплющувала…

– Нещасна моя Марiйка! Твоi чудовi блакитнi очi завжди стояли перед моiм внутрiшнiм поглядом.

– Навiть тодi, коли при живiй дружинi ти одружився втрете в життi?!

Чоловiк хитнувся так, нiби отримав потужного ляпаса, й прохрипiв:

– Але менi сказали, що ти зникла назавжди. Що не повернешся з таборiв.

– Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слiдом за ним! Вона хотiла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого.

– Я був хворий. Я дуже-дуже захворiв, Марiйко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною.

– Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповiдав, – кивнула вона. – Що ж, Володю, згодна, ти потребував постiйного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хiба ж нi? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця.

– Нi, не можна. Мене змусили. Поставили умову: нiяких доглядальниць! Поруч зi сталiнським лавреатом може перебувати тiльки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися.

– Таке враження, що тi, хто опинявся за гратами чи в таборi, iнодi були бiльш вiльними, нiж ви всi, разом узятi, якi лишилися на свободi, – вуста жiнки скривила нервова посмiшка.

– В усякому разi, коли мене вiдправили сюди, в Рай-Оленiвку, то я поiхав сам, без неi… без новоi моеi дружини.

– Так, Володю.

Вона прекрасно зрозумiла пiдтекст цього зауваження: «До земного раю я ранiше iздив сам, тепер же привiз сюди кохану жiнку. А ту, нелюбу, з якою мене змусили одружитися – ii до земного раю не возив».

– Марiйко, кохана моя…

Чоловiк усе ж обiйняв ii за плечi, проте вона легко розiрвала цi сторожкi непевнi обiйми й мовила благально:

– Дай менi трохи отямитися, Володю. Я все ще не вiрю в початок нашого нового щастя.

– А коли отямишся, тодi повiриш?

– Можливо, Володю, можливо, – i вона тужливо зiтхнула.




Робiтнича столова заводу «Днiпроспецсталь», Пiвденне шосе, № 81, Запорiжжя, липень 1955 року


Льонька незадоволено поморщився, подивившись на лопатi величезного вентилятора, що повiльно оберталися вгорi попiд стелею i майже не впливали на рух розпеченого повiтря. Потiм тильним боком правоi долонi витер спiтнiле чоло, посипав сiллю й вiдкусив чорного хлiба та пробурмотiв:

– Ну, i що ж там далi сталося?

Кiлька рокiв тому два подiльськi шибайголови та троюрiднi брати – Льонька Литвак i Рафка Левiтiн закiнчили середню школу, за наполяганням родичiв поступили на зварювальний факультет Киiвського полiтехнiчного iнституту i тепер, успiшно здавши iспити, проходили останню в життi виробничу практику. Останню – бо восени розпочнеться переддипломна, а в лютому вони мали вже й дипломи iнженернi захищати.

І з цим, схоже, могли виникнути певнi проблеми: з мiркувань оптимiзацii та рацiоналiзацii навчального процесу iнститутське начальство вирiшило влити зварювальний факультет до складу значно старшого, поважнiшого i принаймнi кiлькiсно бiльшого факультету КПІ – механiко-машинобудiвельного. Ясна рiч, реформа ця мала суто органiзацiйний характер. Головним було те, що навчальний корпус зварювального факультету i весь професорсько-викладацький склад лишалися на своiх мiсцях. А те, що поступали вони як «зварювальники», а випускатимуться як «механiки»… То дiло таке. Аби лише дипломи позахищати – от що важливо!

«Е-е-е, нi, не кажи, братику! Формальностi iнодi також свою роль вiдiграють. Хтозна, як воно далi в життi складеться?.. Можуть i спитати принагiдно, як так сталося, що дипломи захищенi на мехмашi, коли ми на зварюваннi всi п’ять рокiв вiдтрубили. Знаю я цi штучки», – зiтхав Льонька.

Рафка намагався всiляко вiдволiкти троюрiдного брата вiд безглуздих пересторог – принаймнi йому весь час здавалося, що Льонька занепокоений саме злиттям двох факультетiв, а не чимсь iншим. На цей випадок у запасi у молодого чоловiка був один безвiдмовний засiб – розповiдати якомога бiльше рiзноманiтних цiкавих iсторiй.

Робив вiн це не без успiху. Коли неiснуючий нинi Бог, сидячи у себе на небесах, роздавав iхньому поколiнню людей зовнiшнiсть, то Рафка Левiтiн пiшов з роздачi явно обдiлений: приземкуватий, з величезною округлою головою й неправильним прикусом нижньоi щелепи, незграбний вiд макiвки до п’ят та ще й iз побитим вiспою обличчям через перенесену в дитинствi хворобу… І ще й рудий!.. Однак варто було йому розкрити рота й заговорити, як усi вмить забували про його недолугу зовнiшнiсть i буквально млiли вiд захвату, вислуховуючи iсторiю за iсторiею, iсторiю за iсторiею… Де Рафка все це почув?! Нiхто не мiг сказати точно. Одне лишалося незаперечним: розповiдав вiн майстерно, з вогником i з неабияким гумором.

Цього разу оповiдач особливо старався – адже розважити треба було троюрiдного брата, з яким вони пережили безлiч карколомних пригод i давно вже стали нерозлийводою. Об’ектом для черговоi «хохмочки» Рафка обрав керiвника iхньоi практики – молодого, проте нiбито перспективного спiвробiтника зварювального факультету (а невдовзi мехмашу) Михайла Сергiйовича Самотрясова. Щоправда, називати його «Михайлом Сергiйовичем» вимагав вiн сам виключно з мiркувань непорушностi свого авторитету, студенти ж iменували його поза очi не iнакше як «Мишком-Самотрясом» – бо були не набагато молодшими.

Гордий першими кар’ерними успiхами спiвробiтник прекрасно знав про це i був дуже незадоволений зазiханнями на свiй авторитет, а тому вирiшив витончено помститися пiдопiчним практикантам: хоча офiцiйно вони приiхали працювати на «За-порiжметалургмонтажi», Мишко-Самотряс поставив iм завдання: вiдвiдати ще кiлька iнших пiдприемств i включити розгорнутi довiдки про цi вiдвiдини до звiтiв по Запорiзькiй практицi.

Цього тижня практиканти мали побувати на сусiднiй «Днiпроспецсталi» – отак i опинилися пiд час обiдньоi перерви в робiтничiй iдальнi. Чим у подiбнiй ситуацii мiг займатися балакун Рафка?! Природно, розповiсти, як iще пiд час свого навчання на iнженера-зварювальника iхнiй керiвник Мишко-Самотряс здавав «тисячi» з нiмецькоi мови:

– А сталося те, що Мишко-Самотряс лише тепер такий поважний, що аж жах бере. Зате пiд час навчання тим ще лобурякою був. Ну, i вивчати нiмецьку мову йому хотiлося приблизно так само, як менi – китайську. Це ж одразу пiсля вiйни було, про фашистiв пам’ять у всiх свiжа, зокрема у нього. А тут «тисячi» з нiмецькоi здавати. Як тобi, га?..

– Ти далi давай, далi, – доки троюрiдний брат теревенив, Льонька встиг розправитися з холодним пiсним борщем.

– Я й кажу, що Мишко-Самотряс придумав таку штуку, що на вуха не налазить. Отже, хтозна як, проте уламав когось перекласти йому нiмецькi «тисячi» на людську мову, а потiм узяв та й визубрив той переклад напам’ять! Як тобi хiд конячкою, га?!

– Що, невже всi «тисячi»?! – здивувався Льонька.

– Всi, братику, всi до одноi!!!

– Ото пам’ять залiзна, – в Льончиному голосi вчувалася недовiра.

– Залiзна-то залiзна, нема питань. Але ти далi послухай… Отже, визубрив наш Мишко-Самотряс своi «тисячi», прийшов здавати вже пiд вечiр, сiв перед викладачкою-нiмкенею. Вона каже: «Читайте, геноссе Самотрясов». Ну, Мишко наш i почав шпарити напам’ять – тiльки очима з боку в бiк водить, iмiтуе, стараеться щосили. І тут… треба ж такому статися… свiтло згасло, взяло та й згасло…

– Як?!

– А отак, братику: вирубалося! Десь пробки повибивало. Ну, ясна рiч, Мишку нашому тут би й зупинитися. Але ж вiн злякався, що як свiтло увiмкнуть, то викладачка скаже: «Читайте звiдси», – а вiн же може тiльки безперервно вiд початку до кiнця… Отож, розгубившись абсолютно, наш Мишко продовжуе шпарити напам’ять визубрений текст. Нiмкеня спочатку не в’iхала, а потiм i запитуе: «Геноссе Самотрясов, ви що, в темрявi бачите?!»

Обидва реготали так, що мало не подавилися iжею. Рафка до того ж регулярно повторював: «В темрявi бачите… в темрявi бачите… Отакоi». Робiтники з-за сусiднiх столикiв почали з цiкавiстю озиратися на веселих практикантiв. Але зовсiм несподiвано Льонька припинив смiятися й мовив:

– А знаеш, Рафко… Дарма ми так.

– Що дарма? – не зрозумiв той.

– Дарма над Мишком-Самотрясом кепкуемо. Вiн i справдi молодець.

– Ти чого це раптом?! – здивувався Рафка.

– А того, що це добре, що Мишко-Самотряс примусив нас також iншi пiдприемства вiдвiдувати.

– Добре?! Ти кажеш, добре?!

– Кажу, так.

– Та що з тобою сталося, Льонько?! Чи ти вiд спеки вже зовсiм… того?..

– Ех, Рафко, що не кажи, але в Запорiжжi менi сподобалося. Тут же суцiльнi промисловi гiганти, все таке потужне, таке… Отож я й вирiшив…

– Що?..

– Пiсля захисту диплому сюди розподiлитися.

– Сюди, в Запорiжжя?!

– Так.

– Але ж… У тебе ж батьки в Киевi живуть, навiщо тобi Запорiжжя здалося?! Ну, припустiмо, я для вас сьома вода на киселi – твiй брат троюрiдний, менi Киiв не свiтить. Але ти?.. Там же вся мiшпоха[19 - Сiм’я (iдиш).] твоя живе: батьки, сестриця Гатя, дiдусь Арон… Ти що, справдi перегрiвся?! То випий компотику й розслабся…

– Нi, Рафко, я не перегрiвся. Це на повному серйозi.

– Але навiщо?..

– У мене мама знаеш яка?

– А яка у тебе мама?! Добра мама, просто прекрасна. Дай боже всякому такоi мами, як тiтка Соня.

– Вона у мене дуже вольова i принципова, – зiтхнув Льонька, пiдсуваючи до себе склянку з теплуватим компотом. – От у КПІ, наприклад, вона ж мене пiти напоумила. Вона, а не хтось iнший.

– І що, скажеш, зле тобi вiд цього зробилося?

– Та нi, не зле, – випивши рiдину, Льонька почав виколупувати виделкою зi склянки й iсти розваренi фрукти, при цьому не припиняючи говорити: – Просто я боюся, що мама мене дресируватиме, як те щеня.

– Як ти… Негуса свого?

Рафка про всяк випадок трохи вiдсунувся, бо знав, що на давню iсторiю про пса-героя троюрiдний брат i досi реагуе доволi-таки болiсно. Однак попри очiкування, Льонька вiдповiв спокiйно й розважливо:

– Так, як я видресирував свого Негуса. А я не хочу. Що завгодно, тiльки не це. Тож проситимусь пiсля диплома до Запорiжжя, це вирiшено.

Рафка промовчав, бо при всiй своiй балакучостi явно розгубився. Тепер вiн зрозумiв нарештi, що останнiм часом троюрiдний брат здавався надто замисленим, зануреним у себе зовсiм не через майбутне злиття iхнього факультету з мехмашем. Аж нiяк! Насправдi Льонька потайки обдумував, як би пiсля диплома розподiлитися в Запорiжжя. От же ж хитрун!..

– Тiльки дивись менi, не пробовкнись у нас удома завчасно. Не хочу, щоб уся мiшпоха дружно кинулася мене вiдмовляти. То як, не здаси брата?..

– Звiсно ж, можеш на мене розраховувати. Я тебе не здам нiзащо, – кивнув приголомшений Рафка.

– Дякую, братику, – щиро усмiхнувся Льонька, – я так i знав, що в разi потреби на тебе можна розраховувати.




Арсенал «Редстоун», околиця Гантсвiла, округ Медiсон, штат Алабама, США, 11 вересня 1955 року


– Вiтаю, мiстере Браун!

– Вiтаю з отриманням американського громадянства!

– Тепер ви нарештi перетворилися на повноправного янкi!

Цi та iншi подiбнi привiтання сипалися на нього звiдусiль, немов снiг з неба в нiч на Рiздво. Здавалося б, вiн мав радiти. Справдi, надто багато таких, як вiн i його люди, тепер вiддувалися за катастрофу Третього райху, що сталася рiвно десятилiття тому. Його ж – Вернера фон Брауна разом з однодумцями – взяв пiд крильце уряд Сполучених Штатiв. Їх прихистили, пригрiли, дали можливiсть працювати й розвивати проекти, ще в не надто далекому минулому «загостренi» проти теперiшнiх господарiв.

Отже, все добре?..

Але ж власне до Космосу йому особисто шлях перекрили!!! Як iнакше розцiнити ту «маленьку прикрiсть», що проектування ракети й першого супутника, що мае вiдкрити перед людством новий вiдлiк часу – Космiчну еру, – вiддали пiд патронат вiйськово-морського флоту?! А вiн…

«Мiстере Браун, прошу правильно зрозумiти мотивацiю нашого рiшення. Вашу нову батькiвщину – Сполученi Штати – потрiбно захистити вiд зазiхань бiльшовицькоi Росii. Не забувайте, що Третiй райх програв цю Свiтову вiйну, але ж особисто ви мали можливiсть утекти на цей бiк Атлантики. Куди збираетеся тiкати тепер, мiстере Браун?.. Отже, або ви й надалi працюете над балiстичними ракетами – або… Втiм, iншого варiанта все одно немае. Навряд чи потрiбно пояснювати вам, чим може обернутися перемога бiльшовизму у всесвiтньому масштабi. Цього просто не можна допустити, та й усе. Отже, використайте весь досвiд, накопичений за час роботи над ракетами серii «Фау» – i нова батькiвщина в боргу не залишиться! А космiчнi ракети… Нехай ними займаються iншi. Повiрте, мiстере Браун, так буде краще i для США, i для людства в цiлому».

Що можна на це заперечити, Вернер фон Браун… себто вiдтепер просто мiстер Вернер Браун, не знав. Точнiше, заперечувати вiн все одно намагався – просто заперечення цi до уваги не бралися. Головне полягало в тому, що не всю документацiю в Пенемюнде вдалося знищити. Очевидно, все вцiлiле дiсталося клятим бiльшовикам…

На це йому зазвичай заперечували: «Зате нам, мiстере Браун, дiсталися ви з усiма вашими людьми! А це значно, значно краще. Ну от скажiть на милiсть, що росiяни можуть зробити зi старими кресленнями?! Реально, без зайвих домислювань… Так, вiрно: максимум iхнiх можливостей – це вiдтворити вашу ракету «Фау-два» з усiма ii недолiками, лiтак-снаряд «Фау-один» або «Фау-чотири»[20 - «Фау-4» – пiлотована версiя лiтака-снаряду «Фау-1».]. Ото й усе. А що робити з усiм цим мотлохом далi?.. Щоб знати це, потрiбнi ви, мiстере Браун, з вашими колегами. Мозок потрiбний! А мозок у нас… Отже, все добре. Працюйте i не переймайтеся тим, чим не мусите перейматися».

От на якi заперечення наштовхувалися всi його попередження. Проте не таким був Вернер фон Браун, щоб спасувати перед труднощами, хай навiть вони i здаються нездоланними. Насправдi у нього в запасi був ще один козир, причому дуже серйозний.

Нахилившись до нижньоi шухляди письмового столу, вiн видобув звiдти стареньку тоненьку книжечку брошурного типу, на обкладинцi якоi кирилицею було надруковано:


«Ю. Кондратюк


ЗАВОЮВАННЯ МІЖПЛАНЕТНИХ ПРОСТОРІВ»

Вiдклав книжечку вбiк, вибрав один iз зошитiв, помiчених так само: «Кондратюк Ю. В.» розкрив його й почав гортати сторiнки. Зупинився на розворотi, де мiстився малозрозумiлий непосвяченим малюнок: два кола (велике й маленьке) були з’еднанi спiраллю. Причому спiраль ця спочатку розкручувалася довкола бiльшого кола, а потiм, досягнувши спецiально видiленоi жирноi точки мiж колами, починала, навпаки, зменшуватися, аж доки не зливалася з меншим колом. Пiд малюнком мiстився пiдпис:


Траса мiжпланетного перельоту

Саме так, у цьому зошитi мiстилася неймовiрно цiнна наукова розробка – теоретичний розрахунок найбiльш економноi (в планi енерговитрат) траси мiжпланетного перельоту, здiйснений в’язнем «2106» концтабору, створеного при полiгонi Пенемюнде. Про те, що Вернер фон Браун, а вiд сьогоднi новоспечений громадянин США мiстер Вернер Браун мае на руках такий козир, уряд Сполучених Штатiв i досi не знав. Поки що не знав… Але якщо його й надалi вiдсуватимуть вiд космiчних розробок, «милостиво» лишаючи можливiсть множити проекти балiстичних ракет…

Так, цей козир таки доведеться витягти на свiт божий. Нi-нi, нiчого красти вiн не буде й навiть не збираеться. «Траса Кондратюка» залишиться «трасою Кондратюка». Однак передавши розрахунки в’язня «2106» у розпорядження уряду Сполучених Штатiв, новоспечений громадянин США мiстер Вернер Браун розраховував тим самим оплатити свою участь у Космiчнiй програмi. Дуже-дуже розраховував!

От тiльки коли саме оплатити цей рахунок?! Схоже, час поки що не настав. Можна ще трохи зачекати…




Один з аеродромiв 50-i Повiтряноi армii дальньоi авiацii, Смоленська область, 8 грудня 1955 року


– Товаришу майоре, сержант Сивак за вашим наказом прибув!

– Молодець, сержанте, оперативно спрацював. Та розслабся ти, не треба передi мною в струнку тягнутися, коли я не скомандував…

Але чудово розумiючи, що це може бути всього лише черговий начальницький виверт, Андрiй продовжував стояти по командi «струнко».

– Розслабся, сержанте, ти ж не на парадi, – повторив майор Осьмiнiн, проте безрезультатно. Лише тодi вiн весело реготнув, з розмаху ляснув розчепiреною долонею по своему правому стегну й мовив:

– Ти диви, до чого ж хитрий хохол! Знае службу солдатську, знае, чортяка… От скажи менi, сержанте Сивак, чому ви всi, хохли, отакi дурнуватi, але ж i хитрющi – куди там всiм другим нацiям?!

– Не можу знати, товаришу майоре! – вiдкарбував Андрiй.

– «Не можу зна-а-ати, не можу зна-а-ати…» – передражнив його майор. – Все ти знаеш, тiльки мовчиш, таiну свою хохляцьку бережеш. Навiть вiд мене бережеш, чортяко! Ну гаразд, гаразд: вiльно! Годi вже в бiрюльки гратися, давай-но дiлом краще займатися.

Андрiй виконав команду «вiльно» i спитав уже зовсiм iншим – трохи приглушеним голосом:

– То що, товаришу майоре, як завжди?

– А чого це ти шепочеш? Боiсся, що хтось нас в ангарi цьому почуе?

– Це я так, про всяк випадок.

– «Про всяк випа-а-адок, про всяк випа-а-адок». Ач, який пуганий! Х-х-хех-х-х… – Осьмiнiн крутонув головою. – Звiсно, що як завше. Не лiкер-шасi[21 - Жаргонна назва мiцного напою, отримуваного з рiдини, що заливалася в елементи гiдравлiчноi системи шасi на деяких лiтаках. Рiдина складалася з глiцерину, етилового спирту й води. Щоб зробити ii придатною для вживання «всередину», рiдину сильно збовтували, пiсля чого вона розшаровувалася, тодi «непитна» частина осаджувалася або на стiнки судини, або на будь-який занурений в неi предмет (ложку, виделку, нiж, гiлочку дерева, шпичку тощо). Природно, вмiст спирту в «питнiй» частинi пiдвищувався.] ж менi дудлити. Це вашоi касти напiй – технiкiв, а я ж летюча авiацiя, з крильцями за спиною, отак.

– Бiда в тому, товаришу майоре, що далi вiдливати вже не можна.

– Що-що ти там кажеш? – примружився Осьмiнiн.

– Кажу, що далi вiдливати вже не можна. А раптом перевiрка?..

– Ану вiдставити!

Андрiй вмить виструнчився, проте майор лише рукою махнув:

– Я знаю, що ти хитрий хохол, тому во фрунт можеш не тягнутися. Але що такий жадiбний до того ж – от про це не знав! Не очiкував такого вiд тебе, сержанте, нiяк не очiкував.

– Але ж, товаришу майоре…

– Я кому сказав вiдставити?! – гримнув той i додав уже спокiйнiше: – Коротше, сержанте, вскривай. І щоб без теревенiв цих твоiх хохляцьких.

Зрозумiвши, що чому належить бути, того не оминути, Андрiй стягнув з голови солдатську шапку-вушанку, вiдiгнув козирок з «риб’ячого хутра». Акуратно розмотавши нитку й вiдшпиливши голку, обережно витягнув звiдти лезо «Нева» i завмер, ще раз запитально подивившись на начальство.

– Давай вже, не тягни жили з моеi душi.

– А якщо перевiрка, товаришу майоре?..

– Не буде нiхто нiякоi перевiрки взимку присилати.

– А раптом?..

– Ти комунiст, сержанте, чи нi?

– Так точно, товаришу майоре, комунiст.

– Ну, отож як комунiст комунiстовi, як старший товариш по партii молодшому кажу тобi, що до самого квiтня нiяких перевiрок боеготовностi не буде – отож не буде. Тому вiдкривай. А далi я розпоряджуся, й тобi видадуть, скiльки там його треба для компенсацii.

– Ну, гаразд уже, гаразд.

Пiдiйшовши до одного зi стелажiв, Андрiй зняв з нього величезну темно-зелену канiстру, принiс i поставив ii на стiл поруч з майором. Потiм лезом «Нева» акуратно пiдрiзав пластилiнову печатку, вiдвернув з горлечка канiстри металеву кришку з ущiльнювачем. Далi видобув з верхньоi шухляди столу довгий металевий щуп, занурив у канiстру i показав майоровi.

– Ну от, до нижньоi мiтки ще не дiстае! – задоволено мовив Осьмiнiн. – А ти менi тут цiлий концерт розвiв: «Товаришу майо-о-оре, товаришу майо-о-оре…» – що ж ти так, га?! Хiба ж можна вiдмовляти начальству, коли у нього душа просить?..

Тепер Андрiй вiдшукав у нижнiй шухлядi двi простенькi алюмiнiевi кружки, плеснув в обидвi спирту з канiстри. Кружку, до якоi налив бiльше, вiддав майоровi, iншу взяв собi й рапом спитав пiдозрiло:

– А закусити?..

– От за що я також люблю вашу хохляцьку породу, то це за грунтовнiсть в усьому, – Осьмiнiн погрозив сержантовi вiдстовбурченим пальцем. Уставши з-за столу, пiдiйшов до вiшака, на якому висiли його шинель i зимова шапка, видобув з кишенi, принiс i розгорнув на столi невеличкий газетний згорток. Усерединi виявилися чотири кавалка бiлого (з офiцерськоi iдальнi) хлiба, густо намащенi жовтим вершковим маслом. Потiм мовив: – Гаразд, сержанте, давай-но хряпнемо з тобою по ковточку цього «спiрiтус вiнi», бо ми з тобою люди, а не свинi!..

Випили й одразу ж закусили бiлим хлiбом з вершковим маслом. Однак тiльки-но Андрiй примiрявся до другого кавалка, як майор застерiг:

– Стривай-но, спершу плесни в кружки ще потроху.

– Але ж товаришу майоре!..

– Вiдставити! На цьому лiтаку, зрештою, менi з екiпажем летiти, а ви, технiки, машинерiю цю лише обслуговуете.

– Товаришу майоре!..

– Сержанте, облиш! Ти ж особисто рiвень спирту в канiстрi перевiрив, там ще й на наступний раз вистачить. І не тiльки на наступний.

– Наступного разу вже не буде.

– Буде i наступний раз, все ще буде. Давай-но, розливай.

Випили по другiй, знов закусили хлiбом з маслом. Прожувавши свiй кавалок, Осьмiнiн нарештi вiдкинувся на своему стiльцi, крекнув i… зовсiм несподiвано заспiвав трохи хрипким фальшивим баритоном:

– Придет война, и нас с тобой на плаху
В теплушках грязных вместе повезут.
И после первой атомной атаки
На поле труп обжаренный найдут.
И после первой атомной атаки…

Ошелешений Андрiй не знав, що й подумати про таку поведiнку начальства, тому лише розгублено мовчав. Мабуть, його реакцiя розвеселила майора, тому що вiн раптом перервав спiв, посмiхнувся i пояснив:

– Це до нас з поповненням осiннiм лейтенантика молодого зеленого прислали, вiн навчив. Лейтенантик тiльки пiсля вузу, тамтешнi студенти цю пiсеньку придумали. Отож давай-но, сержанте, пiдтягуй приспiв. Там усе дуже просто – два останнiх рядки. Нумо давай знову!.. Для початку Осьмiнiн повторив перший куплет:

Придет война, и нас с тобой на плаху
В теплушках грязных вместе повезут.
И после первой атомной атаки
На поле труп обжаренный найдут.

Пiсля чого вони вже удвох повторили:

– И после первой атомной атаки
На поле труп обжаренный найдут.

І далi:

– О нас с тобой грустить никто не станет,
Никто слезинки даже не прольет.
И только, может быть, весною ранней
Сквозь дырку в черепе травинка прорастет.
И только, может быть, весною ранней
Сквозь дырку в черепе травинка прорастет.

– Отака от пiсенька, еге ж… «И только, может быть, весною ранней / Сквозь дырку в черепе травинка прорастет». Романтика вiйни, м-м-мать ii!..

Не встиг Андрiй навiть жодного слова вставити, як Осьмiнiн без жодного переходу прорипiв голосом, абсолютно несхожим на його звичний баритон:

– Нашi якусь особливу термоядерну бомбу випробували. Вже бiльше двох тижнiв тому[22 - Маються на увазi випробування першоi радянськоi двоступеневоi термоядерноi бомби РДС-37, що вiдбулися на Семипалатинському ядерному полiгонi 22 листопада 1955 року.]. Результати, сержанте, я тобi прямо скажу – закачаешся!.. Ти ж знаеш, я з фашистюгами повоювати встиг. Я бойовий офiцер-льотчик. Я таке бачив, що… А-а-а, все одно не розповiси. А тут!.. Можеш вiрити, сержанте, можеш не вiрити, це вже дiло твое. Але якщо ми цими бомбами термоядерними кидатися почнемо!.. А ми почнемо, почнемо неодмiнно, я тобi прямо кажу!!! А термоядерна бомба – куди там твоiй атомнiй… Коротше, тут хоч одразу на цвинтар лети i сам себе в могилку закопуй, от воно як. І ми ж цi бомби й понесемо!..

– Нашi «тушки-шiстнадцятi»[23 - Ту-16 – радянський важкий двохмоторний реактивний багатоцiльовий лiтак. Прийнятий на озброення в 1953 роцi. Лiтаками Ту-16 в модифiкацii бомбардувальника оснащувалася радянська стратегiчна авiацiя, зокрема, i 50-та Повiтряна армiя дальньоi авiацii. До речi, випробування термоядерноi бомби РДС-37 восени 1955 року вiбдулося саме за допомогою бомбардувальника Ту-16.]? – про всяк випадок поцiкавився Андрiй.

– Вони самi, сержанте, вони самi. Це ж стратегiчна авiацiя, кому ж iще возити цi бомби, як не нам?.. І от не знаю… Можеш вiрити чи не вiрити, як собi хочеш – але вперше в життi менi, бойовому офiцеру стало лячно вiд однiеi думки про те, що за фiтюльки ми невдовзi возитимемо на наших «тушках». І, мабуть, уперше в життi менi щось не дуже хочеться лiтати…

Пiсля цих слiв майор замовк, зосереджено розглядаючи дно своеi алюмiнiевоi кружки. Двi порцii чистого нерозведеного спирту м’яко шумiли в головi, все довкола уквiтчалося свiтловими ореолами, вiддалено схожими на нiмби святих. Андрiй же принишк i мовчав, чудово розумiючи, що саме тепер Осьмiнiн i розкривае причину своеi поведiнки:

– Отож скажу тобi коротко, сержанте, що термоядерна бомба ця так фуганула, що аж жах бере! Нам тут кiно привезли, воно не для солдатських очей, воно лише для офiцерiв… Допуск, такi справи. Шкода, що ти його подивитися не можеш, а я не маю права розказати, що там i до чого. Бо хоча ти всього лише хитрий сержант-хохол, ти б кiно це зацiнив по достоiнству. Вчитися тобi треба, от що я тобi скажу! Якби ж ти офiцером був, а не авiацiйним технiком, ми б тодi…

– Нащо воно менi треба, – легковажно пересмикнув плечима Андрiй. Справдi, якщо судити за маминою долею, то що iй те навчання дало? Нiчого, окрiм зайвих клопотiв. Ну, закiнчила вона там щось колись, навiть працювала агрономом в Хомутцi – але ж щоб надалi докладати настiльки шалених зусиль, аби лише приховати всi цi обставини?! Та ну його, навчання те!..

– Дурко ти, дурко, – зiтхнув товариш майор. – От нiбито й розумака, i довбешка у тебе шурупае, i хитрий, як i всi хохли – а дурко… У тебе в роду серед батькiв-дiдiв нiяких офiцерiв раптом не проскакувало, га?

– Де там! – вiдмахнувся сержант. – З селян я, з простих, як хлiб, селян. Матiр то в одному радгоспi, то в iншому. Лише пiсля вiйни хатньою робiтницею до одного полковника прилаштувалася. А батько… Танкiстом вiн був, механiком-водiем. Спочатку трактористом, потiм танкiстом. На Фiнськiй вiйнi в танку своему i згорiв.

Насправдi Андрiй чудово пам’ятав надраенi до блиску офiцерськi хромовi чоботи, що в дитинствi здавалися просто гiгантськими. Пам’ятав i те, як перестрибував укритi по краях тонесеньким блискучим льодком калюжi, повиснувши на витягнутих руках мiж мамою i татом.

З iншого боку, в мозок назавжди вплавилося пекуче попередження: «Твiй тато, синочку, самого товариша Косiора охороняв, його найближчим помiчником був. Не менi судити, чого вiн там накоiв… Але хоч я i записала тебе Андрiем Федоровичем… не дай Боже пробовкнутися, ким вiн був – тато твiй справжнiй! Тодi й тебе, i мене саму, i Лiдку нашу розстрiляють!!! І не спитае нiхто, що там i як: просто «воронок» приiде – i не стане нiкого… Бiйся цього, синку. В живих залишишся, тiльки якщо боятимешся. Зате виживеш. Отож хто би про що не запитував, стiй на своему: батько-танкiст на Фiнськiй вiйнi загинув, i все тут. Така вже твоя доля, змирися з нею».

Саме так Андрiй i робив: в усiх анкетах, долучених до всiх особових справ, брехав про танкiста Сивака Федора Леонтiйовича, загиблого на Фiнськiй вiйнi. Хоч на хлопця, який побував в окупацii «пiд фашистами», завжди дивилися косо – зробив усе вiд нього залежне, щоби вступити в комсомол одним з перших у своему класi. Потрапивши в армiю, майже одразу подав заяву на вступ до лав КПРС i теж домiгся свого. А оскiльки руки у сержанта Сивака були просто-таки «золотi» – командири його завжди вихваляли i ставили iншим за приклад. Особливо товариш майор Осьмiнiн, який полюбляв час вiд часу потеревенити з «хитрим хохлом», попередньо «хряпнувши» спирту, налитого з темно-зеленоi канiстри.

До речi, про що там товариш майор говорить?

– …як собi хочеш. Можеш вчитися, можеш не вчитися – то дiло твое. Я тобi просто по-батькiвськи рекомендую, зрозумiй. Ну так, розумiю, що рiдний твiй батько правильною смертю хоробрих на вiйнi загинув. Але якщо ти до його думки дослухатися не можеш, то хоч мене не iгноруй: тобi вчитися треба! Повторюю: термоядернi бомби – це така пекельна машина, що ми або всю землю до чорта лисого спалимо, або загалом вiйну зупинимо. Якщо перше, то всi повиздихаемо, тодi байдуже. Але якщо друге – от тодi вчися, вчися, вчися, упертюху!.. От скiльки тобi ще служити?

– Ще рiк.

– От через рiк, коли звiльнятимешся, хочеш, щоб тобi одразу дали направлення в iнститут? От звiдки ти призивався в армiю?

– З Одеси.

Сказавши це, сержант несподiвано згадав ослiплого товариша полковника, у якого мама колись працювала хатньою робiтницею. Якось мама прийшла вiд Рувiнштейнiв дуже засмученою i стурбованою. Андрiй тодi довго допитувався, що й до чого, аж поки не добився бодай короткого пояснення: «Ох, синку, синку!.. Схоже, у Пiнхаса Шаулевича щось iз головою не в порядку, бо вiн стверджуе, що ми всi ледь-ледь уникнули Третьоi свiтовоi вiйни з киданням атомних бомб. Я не повторю його слова так само гладко, як вiн сам казав. Та й не треба… Ну його! Рувiнштейни – вони хорошi люди, але коли з головою негаразд… Отож забудь».

Андрiй i забув. Але ж те, що мама почула вiд Пiнхаса Шаулевича, i те, що вiн сам щойно почув вiд майора Осьмiнiна, – воно ж практично збiгалося! То що ж це означае?! Вони ж обидва не просто вояки, але старшi офiцери – полковник i майор. Хоча не генералiтет, а все ж таки знають дещо бiльше вiд цивiльних… То невже можлива Третя свiтова… та ще й атомна?! Чи ця… термоядерна. Розпитати про це товариша майора хотiлось докладнiше, однак вiн не наважився. Мiж тим Осьмiнiн продовжив свое:

– Отже, ти з Одеси призивався. Ну-у-у, сержанте, Одеса – це ж мiсто таке… Там або десантникiв готують, або ж протиповiтряну оборону. Якщо ж авiацiю нашу брати, то це або Харкiв, або Киiв.

– Нещодавно мама писала, що хоче до Киева повернутися. Власне, ми ще напередоднi та пiд час вiйни в Лiсниках пiд Киевом жили. Тож мама з сестрою Лiдкою хочуть назад перебиратися. Тiльки не в самi Лiсники, а…

– О, прекрасно, прекрасно! – товариш майор пожвавiшав. – Скажу тобi по секрету: нiбито е така iдея – на базi КВІРТУ[24 - Киiвське вище iнженерне радiотехнiчне училище Вiйськово-повiтряних сил Радянськоi армii, засноване 1 вересня 1951 року. На пiдготовку вiйськових авiаiнженерiв усiх основних напрямкiв училище перейшло в квiтнi 1956 року, через кардинальне розширення профiлю тодi ж було перейменовано в Киiвське вище iнженерно-авiацiйне вiйськове училище.] авiанiженерiв готувати. Нам уже команду дали потроху кандидатiв на навчання собi виглядати. Ти саме службу строкову закiнчиш – отож i поiдеш iз направленням по всiй формi! А якщо виключно про цивiлку мову вести… Також е в Киевi iнститут цивiльного повiтряного флоту[25 - Нинi – Нацiональний авiацiйний унiверситет.], якщо тiльки захочеш, зробимо тобi направлення туди. Маючи армiйський досвiд авiатехнiка Ту-16, знаеш, з яким задоволенням… Та нема про що говорити!

– Дякую, я подумаю, – дипломатично мовив Андрiй.

– Вiн подумае! Вiн, бачте, подумае!.. – Осьмiнiн змiряв його зневажливим поглядом. – Ти таки дурний, сержанте, хоча й хитрий… Ну гаразд, думай собi, доки попереду ще маеш рiк служби. На сьогоднi все, завершуемо. Давай приберися тут, пiдрiзану печатку на мiсце налiпи, тодi й пiдемо. Бо менi хоч до жiнки пiд бiк, а тобi ще звiдси по морозу до казарми бiгти. І дивись менi, не патякай про те, що тут говорилося.

– Так точно, не патякатиму, можете не переживати.

– Та знаю, знаю! Це я просто так, для проформи. А хлопець ти перевiрений, надiйний.

І Осьмiнiн по-батькiвськи поплескав Андрiя по коротко голенiй потилицi.




1956 Калиновий кулон








Село Княжичi, Киiвщина, 6 травня 1956 року


– Ну от, тепер у нашiй хатi нiби посвiтлiшало навiть!

Жiнка вiдступила на пару крокiв i з любов’ю та благоговiнням оглянула iкону, яку щойно повiсила в красному кутку iхньоi хати в ласкавих обiймах бiлого рушника, колись вишитого нею власноруч. Що ж до iкони Господа нашого Ісуса Христа, то ii намалював меншенький синок Федько.

Почалася ця iсторiя на Рiздво. Тодi ще тринадцятилiтнiй пiдлiток то до хворого батька шкандибав, то за матiр’ю чи за старшою сестрою Ганею кульгав i промовляв чи то здивовано, чи прохально:

– А я Бога бачу!.. А я Бога бачу…

Старша сестра зазвичай поралася по господарству, отож лише плечима знизувала, думаючи про щось свое – про дiвоче. Матiр ставилася до слiв меншенького синочка з незмiнною увагою… проте не бiльше: адже вважала себе недостойною давати хоч якiсь поради пiдлiтковi, удостоеному честi бачити Самого Бога!.. Хай навiть пiдлiток цей – ii любий меншенький хлопчик Федько…

Лише батько мовчав, бо мучився через застарiлi, ще на вiйнi з фашистами отриманi рани, що жахливо розболiлися з настанням морозiв. Мовчати мовчав, так… Але ж одного разу вiзьми та й скажи:

– То який вiн? Яким е Бог, Якого ти бачиш?

– Ну-у-у… Вiн такий… Такий!.. – спробував пояснити Федько… Та зненацька вiдчув, що йому бракуе слiв для будь-яких пояснень, в чому й поспiшив вiдверто зiзнатися батьковi.

– А намалювати можеш?

– Що? – сторопiв пiдлiток.

– Не «що», а «Кого», – виправив батько. – Бога намалюй, Яким ти там Його побачив.

– А-а-а… хiба так можна?

– Синку! Люди ж, мабуть, недарма кажуть, що краще один раз побачити, нiж сотню разiв почути, – Костянтин Кирилович усмiхнувся, спостерiгаючи за розгубленiстю пiдлiтка, i додав: – Я впевнений, що тобi краще намалювати, нiж на словах розказати. Ти ж, бува, майструеш з картоплi, буряка, цибулi та квасолi всякi дивнi штуки, а тут намалювати треба. Це ж, вважай, майже те саме.

Коли у батька згодом намагалися з’ясувати, чому вiн раптом запропонував таке, чоловiк лише плечима пересмикував:

– А хтозна! Чомусь та й сказав. Думав, вiн вугликом на припiчку намалюе, а хто ж знав, що воно отак вийде?

У будь-якому разi результат виявився геть неочiкуваним. Малювати Бога вугликом на припiчку Федько не став. Натомiсть для початку вибрав гладко обстругану дощечку. Потiм, дочекавшись свого дня народження[26 - Феодосiй Тетянич народився 17 лютого 1942 року.] i набравшись неабиякого нахабства, хитрун навiдався додому до самого голови колгоспу i прямо спитав, по-перше, чим розмальовують усякi писанi миски, ложки та iнший посуд, що продаеться на ярмарках, а по-друге – чи е щось таке для розпису у них в колгоспi?

Голова довго не мiг второпати, з якого дива приперся цей кульгавий пiдлiток i чого вiн хоче загалом. Коли Федько, мабуть що, з десятого разу нарештi розтлумачив задумане – довго реготав. Можливо, за iнших обставин товариш голова надавав би новоявленому «богомазу» копнякiв i вигнав з хати… Однак надворi стояв уже лютий мiсяць – «мертвий сезон» на селi. До того ж Федько Тетянич з раннього дитинства кульгав через пошкоджену ногу, а викидати з хати вбогого копняками… Крiм того, недобре вiдмовляти у проханнi дивакуватому пiдлiтку iз злиденноi сiм’i в самий день його народження…

Отож несподiвано для самого себе голова мовив:

– Пошукай вдома порожнi пляшечки чи там баночки i приходь завтра на госпдвiр, подарую тобi дещо.

Коли ж Федько заявився туди, маючи при собi декiлька порожнiх скляночок з-пiд лiкiв, якi час вiд часу купувалися хворому батьковi, то найбiльшу голова наповнив олiфою, ще в три меншi налив потроху червоноi, жовтоi та синьоi олiйних фарб i сказав на прощання:

– Вiзьмеш у матерi вапна, яким вона хату бiлить, або сам зi стiн нашкрябаеш, розiтреш з олiфою – буде тобi бiла фарба. Розiтреш сажу з печi – буде чорна. Пензлiв не дам – надто жирно, та й нема у нас тонких, а товстi тобi не згодяться. Як мiшати фарби мiж собою – сам розберешся. Перш нiж малювати, пробуй на чомусь сторонньому. Мiшай фарби потроху, обачно, бо бiльше не дам – i не проси навiть. Баночки прикривай – iнакше фарба засохне. Все, дуй звiдси, богомазе нещасний…

Федько вчинив так, як сказав голова: вапна i сажi нашкрябав з печi, розтер з олiфою – у нього побiльшало на двi фарби. Замiсть пензлiв зi скiпок, клаптикiв лляноi тканини й ниток накрутив з десяток «квачикiв». Баночки з фарбою дбайливо прикривав, змiшував украй обережно. Щоб робити проби, вибрав ще три меншi дощечки.

У перший же день його вправлянь мама поцiкавилася, чим таким дивним тхне в хатi, що аж у носi закладае. Пiдлiток вiдповiв просто:

– Бога я малюю. Як тато сказали, так i роблю.

І продемонстрував головну дощечку, на якiй саморобною чорною фарбою були обведенi нечiткi обриси, всерединi наполовину замазанi саморобною побiлкою. Мати спочатку жахнулася через те, що синок пiшов зi своiми витребеньками до самого голови колгоспу. Однак второпавши, що той поставився до Федьковоi затii прихильно i навiть з гумором, навпаки здивувалася, скликала все сiмейство i показала розмальовану дощечку. Останне слово, звiсно ж, було за батьком. Костянтин Кирилович лише почухав потилицю й мовив:

– Що ж, хай собi стараеться. Побачимо, що з того вийде.

А вийшло таке, що за два тижнi на дощечцi постав малюнок чоловiка. Був вiн немов живий, з темно-русявим хвилястим волоссям до плечей, з довгастим обличчям, невеличкою гострою борiдкою i невеличкими вусиками, з пiднятою вгору правою рукою, три пальцi якоi були складенi щiпкою, два притиснутi до долонi. Але найдивнiшими були три речi: по-перше – матово-прозора, з легеньким рум’янцем на вилицях шкiра, що немовби свiтилася зсередини, по-друге – проникливi волошково-блакитнi, з влучно пiдмальованими свiтловими блiками очi, що нiбито заглядали тобi в душу, й по-трете – жовтувато-променистий нiмб довкола голови.

Поза сумнiвом, це було зображення Самого Бога! У кожного, хто дивився на розмальовану дощечку, мимоволi здiймалася рука для хресного знамення. Навiть у голови колгоспу, якому схвильованi батьки теж показали Федькове творiння… Втiм, товариш голова вчасно впорався з власними почуттями, кахикнув у пiднесений до рота кулак, мовив стримано:

– Талант. Учитися вашому Феодосiю треба, на маляра вчитися, – i дременув з хати Тетяничiв швиденько, немов чорт вiд ладана.

Втiм, усi вони були, по сутi, малоосвiченими селянами – а от що скаже про все це справжнiй священик?! Ледь дочекавшись Великодня, матiр сiмейства вiдправилася до Киева. Метою поiздки Тетяни Михайлiвни була Покровська церква на Подолi: саме там мав правити урочисту великодню службу отець Олексiй Глаголев, до якого колись возили Федька i який стверджував, що у хлопця мае розкритися якийсь загадковий талант. То чи не хист до малярства мав тодi на увазi священнослужитель?..

З далекоi подорожi матiр приiхала вкрай щасливою i просто окриленою. Покровська церква i досi працювала, отець Олексiй правив там службу, як i ранiше. Оглянувши малюнок на дошцi, вiн з неприхованим подивом констатував, що зображення Ісуса Христа вiдповiдае майже всiм церковним канонам. Хiба що волосся у Сина Божого зазвичай зображують не темно-русявим, а свiтло-русявим…

Однак враховуючи, що «раб божий Феодосiй» використовував саморобнi фарби та й загалом малював ними вперше у життi, його досягнення було просто неймовiрним! Тому отець Олександр саморобну iкону пiсля прискiпливого вивчення освятив та передав щасливiй матерi зi словами:

– Ваш син – художник вiд Бога. Зробiть усе можливе, аби тiльки дати йому пристойну освiту, бо погубити такий талант – це великий грiх. Отож допоможiть йому в iм’я Господа нашого Ісуса Христа!..

Що ж, про це належало подбати в майбутньому, а поки що несказанно щаслива i горда за найменшого синочка жiнка повiсила iкону в красному кутку iхньоi хати, прикрасивши власноруч вишитим рушником.




Дитячий будинок, Бiлки, Борова Мотовилiвка, Киiвщина, 18 травня 1956 року


– Семене Опанасовичу, як же ми тепер без вас?! Нащо вам нас кидати? Що ми не так зробили, скажiть! Що?..

Вихованцi дитбудинку оточили директорський стiл щiльним кiльцем i закидали запитаннями, що мали аж надто очевиднi вiдповiдi. Коли Калабалiн нарештi стомився вислуховувати потiк прихованих скарг, то на його губах з’явилася слабенька i до того ж трохи сумна посмiшка, й лише потiм почалися вiдповiдi, одна за iншою:

– Послухайте, давайте будемо серйозними, гаразд?.. Що означае «як же ми тепер без вас»? Працювати я сюди прийшов майже шiсть рокiв тому, але ж хiба передi мною тут не було iншого директора – мого попередника?.. Отож, що був! А якщо так, то i тепер мене кимсь замiнять. Можете не хвилюватися, держава про це подбае.

Що означае «буде не те, що при вас»?! Все, що зроблено – все це ваших рук справа, все в повнiй вiдповiдностi до моiх виховних принципiв. Отже, якщо ми з вами висадили тут яблуневий садочок, то вiн на своему мiсцi й залишиться, нiкуди не дiнеться. Чи, може, вважаете, що в повiтрi розчиниться?! Чи я висадженi яблуньки iз собою заберу?.. Отож i не треба.

Що маете на увазi, кажучи, нiбито я вас кидаю?! Не кидаю, зовсiм нi, аж нiяк. Просто мене на iншу роботу переводять, бо пiонерськими таборами[27 - Пiсля звiльнення з посади директора Мотовилiвського дитбудинку Семен Калабалiн працював директором пiонерського табору Украiнського геологiчного управлiння, починаючи з 19 травня 1956 року.] хтось також мусить управляти. Та й не я один керую дитбудинком, погодьтесь. От узяти для прикладу мою дружину Галину Костянтинiвну: вона ж поки що тут залишиться[28 - Галина Калабалiна працювала вихователькою Мотовилiвського дитбудинку до 3 вересня 1956 року.] – ii звiдси ще нiхто не прибирае! Отже, через неi можемо й надалi спiлкуватися, якщо тiльки захочете. Або от через Левка, який у вас теж вихователем лишаеться. Зрештою, ви всi грамотнi, листи писати вмiете – пошта у нас справно працюе, пишiть менi листи!..

Хто каже, нiбито ви зробили щось не так?! До чого тут ви загалом?.. Просто начальство з республiканського Мiнiстерства просвiти вирiшило саме так, а не iнакше: «Годi з вас, товаришу Калабалiн! Попрацювали тут, у Мотовилiвцi, – отож i годi! Переходьте на iнше мiсце роботи, передавайте свiй безцiнний педагогiчний досвiд там». Отак от! А ви кажете…

Приблизно в такому дусi вiдбувалася вся прощальна бесiда. Семен Опанасович говорив як завжди аргументовано i дуже переконливо. Однак про одне-едине вiн все ж таки промовчав: в переведеннi на iншу посаду зiграло роль також його особисте бажання. Адже через давню iдiотичну iсторiю з шефським подарунком – килимом, який вiн нiбито привласнив, – у вищих iнстанцiях i досi перiодично зчинявся рейвах. Час був неспокiйний: пiсля смертi товариша Сталiна на всiх рiвнях змiнювалися чиновники, i кожен, хто починав труди праведнi на нивi просвiти, вважав своiм святим обов’язком перевiрити «злодiйкуватого» директора дитбудинку, який нiбито «обiкрав» вихованцiв.

Зрештою Семену Опанасовичу це набридло, i вiн таки попросив начальство про переведення кудись подалi вiд Мотовилiвки – туди, де пiдлеглi не пишуть на свое начальство анонiмки. Тим паче тепер любителi «паперотворчостi» почали додавати до своiх «шедеврiв» ще один мотив: нiбито «навмисне вбивство» сторожа Завади. Як не прикро це визнавати, але пiсля пам’ятноi всiм розповiдi про подвиги часiв Громадянськоi вiйни Мокiй Кононович настiльки розхвилювався, що йому стало зле. Стан старого й надалi погiршувався повiльно, але невпинно. Скiнчилося тим, що вiн злiг i бiльше не пiднiмався. А потiм i помер…

І хоча любителi анонiмок прекрасно знали, що розповiсти про шпигування в лавах банди отамана Струка Заваду попросив зовсiм не директор, а вчитель iсторii Єрохiн, вони з неймовiрним ентузiазмом взялися за нову тему. З Калабалiна i без того вистачало слави «крадiя» – то невже сюди треба додати ще й тавро «вбивцi за змовою»?! Нi-нi, пiти з директорськоi посади простiше i спокiйнiше. Так буде краще всiм.

Ще багато часу витратив Семен Опанасович, вiдповiдаючи вихованцям. Коли ж запитання скiнчилися – мовив:

– Ну все, годi. Менi вкрай потрiбно закiнчити деякi справи саме сьогоднi, отож прошу надати менi таку можливiсть.

Сумуючи вiд усвiдомлення марностi докладених зусиль, дiти й пiдлiтки почали залишати директорський кабiнет. Як раптом Калабалiн вiдчув, що на нього хтось дивиться невiдривно i дуже уважно. Наступноi митi iхнi погляди схрестилися. Ну так, ну так, це потрiбно залагодити невiдкладно…

– Гайдамака!

– Так, Семене Опанасовичу?

– Будь ласка, залишся. Нам потрiбно зараз же поговорити сам-на-сам, як чоловiк з чоловiком.

Дехто з хлопцiв пригальмував ходу i занепокоено озирнувся на товариша, однак Льока Гайдамака зробив iм знак, що все гаразд.

– Леонiде, – звернувся до вихованця директор, коли iншi вийшли з його кабiнету в коридор, – я займався вашою з Любою справою буквально весь останнiй тиждень i…

– Семене Опанасовичу, а до чого тут Люба? – здивувався хлопець. – Ви ж тiльки мене збиралися всиновлювати, Антон[29 - Антон Калабалiн (1939—2013) – молодший син подружжя Калабалiних, продовжувач справи батька.] саме про це просив…

– Ти дослухай спочатку, а потiм вже запитуй, – доволi стримано мовив директор. Переконавшись, що вихованець знiяковiло мовчить, продовжив: – Так, збирався, але ж у пiдсумку вийшло зовсiм не те, на що я розраховував. Вийшло так…

Калабалiн подумав трохи, потiм мовив:

– Коротше кажучи, всиновити нi тебе самого, анi разом з твоею сестрою я не можу, бо не маю на те нiякого права.

– Як тобто не маете права?! – здивувався хлопець.

– А так, не маю. Бо при живiй матерi…

– Як тобто при живiй!

– Отож-бо! З’ясувалося, що твоя мати жива.

– Що-о-о?!

– Те, що чуеш. Жива вона. Жива i здорова. Бiльше того, живе тут же – в Мотовилiвцi. Та й загалом, у тебе з Любою тут пiвсела родичiв.

– Не може того бути…

– Ще й як може, – зiтхнув Семен Опанасович. – Я тут з твоiм дядьком розмовляв, вiн усе пiдтвердив. Насправдi ваше з сестрою прiзвище – не Гайдамаки, а Голомозi. Батько ваш кадровим вiйськовим був, вiн загинув, а мати жила всi цi роки поруч з вами. Враховуючи це… – Директор подивився на вихованця iз спiвчуттям: – Як не шкода менi й як не шкода нашому Антону, однак всиновлювати тебе при живiй матерi означае йти проти закону. Вчинити так я не можу, сам розумiеш. Та й ким ти станеш, подавшись слiдом за мною? Педагогом?.. Це явно не твое покликання, хлопче. Отож раджу тобi залишитися в цьому дитбудинку до повнолiття – чекати вже недовго. А там… А там житимеш, як доросла людина. Отакi-то справи.

Льоня мовчав, похнюпившись. Бо поки що було зрозумiло одне-едине: всi його смiливi плани на майбутне щойно зазнали нищiвного краху.




Дачний кут Микiльськоi слобiдки[30 - Микiльська слобiдка – колишне селище на лiвобережжi Днiпра в районi Киева. Слобiдка складалася з трьох кутiв – Дачного, За кладовищем, Пожарища. Пiсля знесення переважноi частини в 1970—1980-тi роки на колишнiй територii слобiдки зведено житловий масив Лiвобережний.], Киiв, серпень 1956 року


Ох, як же добре, що столиця УРСР розкинулася на живописних берегах Днiпра! Переважно на правому, ясна рiч… І тим не менш це прекрасно по самiй своiй сутi!!! Адже коли ртутний стовпчик термометра вдень долае 30-градусну позначку, повзе дедалi вище й невiдомо, де зупиниться, коли мiський центр майже готовий розплавитися вiд лiтньоi спеки, немовби позабута на столi прямокутна пачка вершкового пломбiру мiж двома вафельками i з бiлим ведмедем на блакитнiй паперовiй обгортцi – в таку погоду iснуе одне-едине спасiння: тiкати на пляж, щоб освiжитися. І як же добре, що потопаючi в обiймах зеленi днiпровськi пляжi з дрiбоньким золотавим пiсочком – вони тут же, поруч…

А ще краще, що на днiпровському лiвобережжi розкинулися цiлi дачнi масиви – Русанiвськi сади та Микiльська слобiдка. Винайняти на лiто хатку, до якоi рукою подати – це ж неоцiненна зручнiсть! Тим паче, якщо дача не проста, а з усiма можливими зручностями. Та й збудована з високоякiсноi цегли… Принаймнi Зiнаiда Євдокимiвна стверджувала саме це, умовляючи чоловiка прийняти вiдомчий «дарунок долi» в довiчне користування. Звiдки вона заздалегiдь, ще до вiдвiдин майбутньоi сiмейноi власностi, знала про такi тонкощi, як матерiал стiн?! Хтозна… Та вже на мiсцi товариш Федосов переконався: дружина мае рацiю – такоi цегли в Киевi давно вже не виробляють, «дарунок долi» треба приймати.

– Інтуiцiя. Жiноча iнтуiцiя спрацювала, мiй любий, – мило усмiхнулася вона у вiдповiдь на здивоване запитання чоловiка. Товариш Федосов лише плечима знизав i про всяк випадок вирiшив не докопуватися до джерел жiночоi iнтуiцii. Вiн просто погодився стати власником сiмейноi дачi.

І добре, що так – бо невдовзi пiсля iсторичного ХХ з’iзду КПРС його спровадили на почесну пенсiю, обгрунтувавши цей крок тим, що всi державнi органи потребують оновлення, й система держбезпеки нiчим не краща. Нiякого особливого кохання мiж чекiстом Федосовим i його благовiрною не було, iхнiй шлюб нагадував швидше дiловий союз. Тому, починаючи з цьогорiчноi весни, чоловiк з шиком розквартирувався на Притисько-Микiльськiй вулицi, тодi як дружина облюбувала собi дачу. Бiльше того, на Микiльськiй слобiдцi вона була згодна жити хоч до самоi смертi!..

Роз’iзд влаштовував обох. Тепер кожен нарештi мав можливiсть жити своiм життям, зустрiчей раз на мiсяць iм вистачало з головою. Як раптом днями в подiльськiй квартирi задзеленчав телефон, i коли товариш Федосов неквапом, пiсля шести «дзень-дзеленикiв» нарештi пiдняв слухавку, то почув у нiй тремтливий i якийсь замогильний голос Зiнаiди Євдокимiвни:

– Приiжджай. З нами бiда.

– З тобою? – спробував уточнити чоловiк. І почув:

– Нi, з нами обома.


* * *

Звiсно, дача – це добре, а дача на Микiльськiй слобiдцi (себто фактично в межах мiста… i не простого мiста, а республiканськоi столицi) – добре i сто разiв, i навiть тисячу! Проте, з другого боку, сiмейство Федосових неабияк витратилося на ремонт, бо в’iжджати в новi хороми, щоб нюхати запахи попереднiх власникiв, якi в’iлися в побiлку, стiнну фарбу, штукатурку i шпалери, – це не зовсiм comme il faut[31 - Як слiд, як треба (фр.).], як колись казали в Інститутi шляхетних дiвиць. Отже, без освiжаючого ремонту було не обiйтися. Та й якщо Зiнаiда Євдокимiвна збиралася жити тут цiлий рiк, дачний будиночок треба було нашпигувати вiдповiдним чином. А це означало новi витрати.

Особливих проблем з цим не було. Рухоме майно й рiзноманiтний коштовний мотлох, дбайливо знесений додому ii першим чоловiком – Пилипом Арсеновичем при арештi в жовтнi 1937 року спочатку конфiскували, але як винагороду за спiвпрацю зi слiдством половину повернули потiм. Увесь дрiб’язок вдалося вивезти iз собою в евакуацiю, а там вберегти. Та й другий ii чоловiк – товариш Федосов – у повоеннi роки старався потiшити дружину чим мiг. Тому принаймнi з меблями проблем не мало виникнути, меблiв у киiвськiй квартирi було навiть з надлишком. Лишалося небагато: якнайвигiднiше продати частину сiмейного «золотого запасу» i цим коштом оплатити ремонт та переiзд – ото й усi проблеми…

Хоча… Як з’ясувалося згодом, не всi. Зовсiм навiть не всi! Бо якщо ранiше Зiнаiда Євдокимiвна переважно скуповувала у надiйних перевiрених ювелiрiв те, що впало в око, то тепер, навпаки, широким жестом викинула на продаж невеличку часточку власноi колекцii. Надiйнi перевiренi ювелiри не могли скупити одразу все, натомiсть вони порекомендували дружинi поважного пенсiонера-чекiста деяких своiх клiентiв.

От саме помiж цих клiентiв, як з’ясувалося згодом, затесалася паршива вiвця на iм’я Ірма. Це була залiзнична провiдниця рокiв 20—25, на вигляд нiбито без особливих прикмет… якщо не враховувати фiолетову газову косинку, яку вона не знiмала з голови, навiть попри лiтню спеку. Але ж хiба можна запiдозрити когось у пiдступних намiрах, тiльки грунтуючись на такiй дрiбницi?! Зiнаiда Євдокимiвна й не запiдозрила…

Хоча якщо розiбратися, то трохи дивним видавався шлях, яким вона потрапила до клiентки. Адже до ювелiра Ірма прийшла зовсiм не для того, щоб купувати: нiбито прибираючи чергове купе, вона знайшла простенькi сережки-пусети[32 - В народi бiльш вiдомi як «цвяшки».] iз «самоварного» золота, очевидно, загубленi якоюсь роззявою-пасажиркою – отож i шукала, кому б iх продати з вигодою. Природно, за всiма правилами коштовну знахiдку треба було здати до мiлiцii… але дiвчина конче потребувала грошей, отож i знехтувала службовою iнструкцiею.

І вже переговоривши з ювелiром про предмет своеi зацiкавленостi, раптом рiзко змiнила поведiнку, побачивши у нього срiбнi сережки-пiдвiски з невеличкими гранатами. Згодом ювелiр пригадав навiть, що Ірма трохи вiдсахнулася, та й очi ii якось дивно звузились. Проте наступноi ж митi дiвчина защебетала соловейком.

Виявляеться, грошi iй таки були потрiбнi… тiльки не зовсiм для себе: наближався день народження найкращоi подружки – от саме iй на подарунок вона i збирала копiечку до копiечки, карбованець до карбованця! Нi-нi, сережки-пiдвiски з гранатами залiзничнiй провiдницi навряд чи по кишенi, але якби ювелiр розповiв, хто здав йому цi прикраси!.. А раптом саме там i подарунок для подружки знайдеться?!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44618453) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


У Кабалi вiдповiдае таким поняттям, як «зв’язок», «осягнення», «пiзнання», «спiвпричетнiсть», «усвiдомлення».




2


Принцип логiки, приписуваний середньовiчному фiлософу Вiльяму Оккамському (Вiльгельму з Оккама, що в англiйському графствi Суррей), який обмежуе кiлькiсть припущень мiнiмально необхiдною. В оригiналi формулюеться наступним чином: «Рiзноманiття не слiд припускати без необхiдностi».




3


Розумiння.




4


Сила.




5


Мудрiсть.




6


Милiсть.




7


Перемога.




8


Трохи перекручена цитата з украiнськоi народноi пiснi «Ой пiд вишнею, пiд черешнею».




9


Фiльварок (фольварок, польськ. folwark) – панський хутiр, багатогалузеве господарство, орiентоване на виробництво збiжжя на продаж (рiдше на тваринництво i сiльськогосподарськi промисли), на територiях зi складу колишньоi Речi Посполитоi аж до XIX ст. На Правобережнiй Украiнi i в Галичинi фiльварки зберiгалися подеколи до революцii 1917 року, а в Польщi – подеколи аж до Другоi свiтовоi вiйни.




10


Саме так iз жовтня 1952 року почала офiцiйно називатися Партiя.




11


Станцii киiвського метрополiтену «Полiтехнiчний iнститут» i «Завод «Бiльшовик» (нинi «Шулявська») становили другу чергу станцiй метро, вiдкриту 5 листопада 1963 року, тодi як перша черга – станцii «червоноi» лiнii вiд «Вокзальноi» до «Днiпра» (за винятком теперiшньоi «Театральноi») склали першу чергу, вiдкриту 6 листопада 1960 року.




12


Перша лiнiя киiвського електричного трамваю була вiдкрита 1 (13 за новим стилем) червня 1892 року, тодi як у Москвi – 25 березня (6 квiтня) 1899 року. В столицi Росiйськоi iмперii – Санкт-Петербурзi – регулярний рух електричного трамвая розпочався аж у 1907 роцi.




13


Етиловий спирт (лат.).




14


Побутовий нагрiвальний прилад, що працюе на гасi.




15


Перекручена цитата з «Гайдамакiв» Тараса Шевченка.




16


Цей Указ був ухвалений 23 липня 1951 року, хоча й не публiкувався офiцiйно.




17


Йдеться про спецiальну Постанову Ради мiнiстрiв СРСР вiд 19 липня 1951 року «Про заходи щодо лiквiдацii жебрацтва в Москвi та Московськiй областi та посилення боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами».




18


Наповнення Сталiнськоi премii забезпечувалося коштом гонорарiв, нарахованих за публiкацiю його праць (iз закордонними включно). Оскiльки Йосип Сталiн помер, не залишивши заповiту, то пiсля 1954 року Сталiнськi премii не присуджувалися. Натомiсть у 1956 роцi була заснована Ленiнська премiя, а в 1966 роцi – Державна премiя СРСР.




19


Сiм’я (iдиш).




20


«Фау-4» – пiлотована версiя лiтака-снаряду «Фау-1».




21


Жаргонна назва мiцного напою, отримуваного з рiдини, що заливалася в елементи гiдравлiчноi системи шасi на деяких лiтаках. Рiдина складалася з глiцерину, етилового спирту й води. Щоб зробити ii придатною для вживання «всередину», рiдину сильно збовтували, пiсля чого вона розшаровувалася, тодi «непитна» частина осаджувалася або на стiнки судини, або на будь-який занурений в неi предмет (ложку, виделку, нiж, гiлочку дерева, шпичку тощо). Природно, вмiст спирту в «питнiй» частинi пiдвищувався.




22


Маються на увазi випробування першоi радянськоi двоступеневоi термоядерноi бомби РДС-37, що вiдбулися на Семипалатинському ядерному полiгонi 22 листопада 1955 року.




23


Ту-16 – радянський важкий двохмоторний реактивний багатоцiльовий лiтак. Прийнятий на озброення в 1953 роцi. Лiтаками Ту-16 в модифiкацii бомбардувальника оснащувалася радянська стратегiчна авiацiя, зокрема, i 50-та Повiтряна армiя дальньоi авiацii. До речi, випробування термоядерноi бомби РДС-37 восени 1955 року вiбдулося саме за допомогою бомбардувальника Ту-16.




24


Киiвське вище iнженерне радiотехнiчне училище Вiйськово-повiтряних сил Радянськоi армii, засноване 1 вересня 1951 року. На пiдготовку вiйськових авiаiнженерiв усiх основних напрямкiв училище перейшло в квiтнi 1956 року, через кардинальне розширення профiлю тодi ж було перейменовано в Киiвське вище iнженерно-авiацiйне вiйськове училище.




25


Нинi – Нацiональний авiацiйний унiверситет.




26


Феодосiй Тетянич народився 17 лютого 1942 року.




27


Пiсля звiльнення з посади директора Мотовилiвського дитбудинку Семен Калабалiн працював директором пiонерського табору Украiнського геологiчного управлiння, починаючи з 19 травня 1956 року.




28


Галина Калабалiна працювала вихователькою Мотовилiвського дитбудинку до 3 вересня 1956 року.




29


Антон Калабалiн (1939—2013) – молодший син подружжя Калабалiних, продовжувач справи батька.




30


Микiльська слобiдка – колишне селище на лiвобережжi Днiпра в районi Киева. Слобiдка складалася з трьох кутiв – Дачного, За кладовищем, Пожарища. Пiсля знесення переважноi частини в 1970—1980-тi роки на колишнiй територii слобiдки зведено житловий масив Лiвобережний.




31


Як слiд, як треба (фр.).




32


В народi бiльш вiдомi як «цвяшки».