Книга - Фатальна помилка

Фатальна помилка
Олена Олексiiвна Литовченко

Тимур Іванович Литовченко


Історiя Украiни в романах
Роман «Фатальна помилка» присвячено 355-й рiчницi Конотопськоi битви та трагiчнiй загибелi полковника Юрiя Немирича – мрiйника, романтика, авантюриста, украiнського iнтелектуала XVII столiття, вiдомого благодiйника, адепта европейського вибору. Адже ще 355 рокiв тому Украiна мала цiлком реальний шанс стати справжньою, як для XVII столiття, европейською державою – незалежною, мiцною i прогресивною. Державою православною, але без несамовитоi азiйськоi дикостi Московського царства, з модерновою системою державного управлiння – на вiдмiну вiд Речi Посполитоi, де сейм мiг обрати слабкого безвiльного короля i де час вiд часу наставали перiоди безкоролiв’я.

Проте скористатися такою iсторичною можливiстю не вдалося…





Тимур i ?Олена Литовченки

Фатальна помилка


ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

355-рiччю Конотопськоi битви та 355-м роковинам вiд дня загибелi Юрiя Немирича.


ВЕЛИКА ПОДЯКА

Ігоревi Каганцю за те, що своею статтею у «Народному оглядачi» звернув нашу увагу на цього непересiчного державного дiяча Гетьманськоi доби…





Вiд авторiв


Дорогий читачу! Головний герой нашого роману – князь Юрiй Стефанович Немирич, видатний полiтичний дiяч, дипломат, талановитий военачальник, права рука Івана Виговського. Вiн належав до роду, який, на думку сучасникiв, стояв поряд з Острозькими, Вишневецькими, Сангушками, Радзивiллами та iншими русинськими шляхетськими сiмействами. Немиричi були серед найбiльших землевласникiв Великого князiвства Литовського.

Герой роману був одним з найосвiченiших людей свого часу. Романтик, мрiйник, фiлософ, мислитель з вигостреним, гнучким розумом, дивовижною твердiстю духу – ось як можна його охарактеризувати. Юрiй Немирич був надiлений рiдкiсною, як на тi часи, незалежнiстю суджень та воiстину бунтарським характером. Додайте до цього авантюрну жилку, успадковану вiд предкiв, та виховану з дитинства звичку до холодного полiтичного розрахунку – i дiстанете бодай приблизне уявлення про те, наскiльки благодатний матерiал для майстрiв красного слова являе ця iсторична постать. Недарма ще за життя про Немирича складалися легенди…

Утiм, його роль у розвитку тогочасноi Украiни, у бурхливих процесах середини XVII столiття так i не була оцiнена належним чином. Ми й досi слабко уявляемо, що саме рухало вчинками цiеi талановитоi освiченоi людини: бiль за долю краiни?.. полiтичнi амбiцii?.. проста жага влади?.. Як розцiнити перехiд Немирича вiд социнiянства (арiянства) до православ’я: людина повернулася до вiри предкiв – чи це був полiтично виважений крок iнтригана, загалом байдужого до питань вiри? А iдея створення Великого князiвства Руського!.. Що це: прагнення збудувати нову незалежну украiнську державу чи черговий кар’ерний хiд?

Однозначних вiдповiдей на цi запитання, мабуть, не знайде нiхто й нiколи. Втiм, впевнено можна констатувати, що за масштабнiстю задумiв i вчинкiв Юрiй Немирич безумовно належить до плеяди найбiльш видатних особистостей украiнськоi iсторii XVII столiття, нинi незаслужено позабутих.

Вiн був народжений для того, щоб створювати нове, небачене досi – типова людина епохи украiнського Вiдродження. Схильнiсть до науки поеднувалася в ньому з жагою пригод, релiгiйнi шукання – з полiтичними амбiцiями, аристократизм – з пристрастю до демократii. Немирич мiг провести життя в розкошi та спокоi, натомiсть на нього чекали рiзноманiтнi небезпечнi випробування, яскравi враження, радощi й розчарування, великi досягнення й катастрофiчнi втрати, конфлiкти з можновладцями та нерозумiння спiльникiв, участь у кривавих битвах i виснажливих дипломатичних перемовинах.

Наш роман написаний насамперед для молодого поколiння украiнцiв, людей творчих i допитливих. Знаемо, що вони вже не бажають засвоювати iсторiю власного народу, переспiвану чужинськими iдеологами. Молодь хоче вiдчувати минувшину, немовби живу реальнiсть. У своiх творах ми намагаемося не просто наголосити на найважливiших моментах життя певних iсторичних персонажiв, але художнiми засобами анiмувати iх, дати уявлення про характер i мотивацiю вчинкiв. Так виникае своерiдний канал мiж сивою давниною й сучаснiстю, по якому лине жива вода слова – субстанцii всюдисущоi, унiверсальноi, хоча й незримоi…

У художньому творi iсторична достовiрнiсть еднаеться з натхненним польотом фантазii, що властиво белетристицi. Тим не менш, ми не вiдходимо вiд реальних фактiв, якi тiльки можна вiдшукати в iсторичних документах описуваноi епохи. А вже грунтуючись на останнiх, намагаемося вiдтворити складний духовний свiт наших героiв, логiчно обгрунтувати кожен iхнiй вчинок, не приховуючи як чеснот, так i вад та слабкостей. Отак i виникають лiтературнi портрети тих, хто, з нашоi скромноi точки зору, гiдний назавжди залишитися в пам’ятi нащадкiв.




Частина І

Княжич i царевич





Глава 1

Немиричi



Землi Великого князiвства Литовського,


кiнець XVI столiття

У це пекельно-пекуче лiто 1576 року вiд Рiздва Христового князь Андрiй Немирич вирiшив одружитися.

Що ж, як то кажуть, люби, Боже, правду – наречений з нього неабиякий: i шляхетний, i заможний, i освiчений, i ззовнi прекрасний, i вдягаеться зi смаком! До того ж обожнюе розкiш, а також гарну музику. Так ще й на поезii знаеться. І нарештi, прекрасно володiе зброею. Будь-який польський шляхтич… та де там – навiть кожен iз князiв литовських роду Гедиминовичiв з радiстю вiддав би свою дочку за славетного князя Андрiя Немирича, воеводу киiвського.

Але рiч у тiм, що хоробрий воевода вже покохав усiм серцем самотню перекiрливу хуторянку Оксану. Дiвчина була розумною i старанною, а також славилася природною красою: широкi стегна, великi груди, густе довге волосся, бiла шкiра… Гордовита й норовлива, вона самотньо жила на своему хуторi та ще й утримувала велике господарство.

Як не дивно, на сватання шляхетного литовського князя Оксана вiдповiла категоричною вiдмовою. Однак воевода не здавався: писав коханiй вiршi, надсилав розкiшнi подарунки… Втiм, Оксана лишалася непохитною, а одного чудового дня несподiвано взяла та й обвiнчалася з бойовим товаришем князя Андрiя – козаком Стефаном.

Запальний i гарячий, князь Немирич спочатку поривався вбити зрадника, однак вчасно згадав, як в однiй з дуже небезпечних вiйськових вилазок саме Стефан прикрив собою його – Андрiя – вiд татарськоi стрiли. Ледве приборкав князь свою норовливу вдачу, пiсля чого вчинив найменше з того, що мав вчинити в подiбнiй ситуацii: вислухав свого колишнього товариша…

…Виявляеться, колись дуже давно була панна Оксана татарською полонянкою! Разом з iншими бранцями гнали ii через Дике Поле до Криму, щоб як ясир[1 - «Живий» товар (тут i далi – прим. авт.).] продати на невiльничому ринку. Однак iй неймовiрно пощастило: загiн хоробрих козакiв атакував татарський обоз i звiльнив бранцiв. Був серед тих смiливцiв i Стефан…

Вiдтодi й покохала вiльна козачка Оксана свого лицаря. Стефан же вiдправив дiвчину до своеi старенькоi матерi, при цьому пообiцяв повернутися й неодмiнно одружитися з нею. Однак клята татарва налетiла i спалила тепер уже рiдне село Стефана, його мати при цьому загинула…

Оксана навiть iз майбутньою свекрухою не встигла познайомитися: дiсталася селища одразу пiсля татарськоi навали. Поплакавши над остиглим тiлом староi жiнки й поховавши ii, влаштувалася на самотньому хутiрцi подалi вiд великих селищ. Там i жила, вiдтодi всiм нареченим вiдмовляла, продовжуючи чекати тiльки свого героя Стефана.

І таки дочекалася…

…Вислухавши таку дивну iсторiю, набурмосився князь Андрiй: адже не знав i не припускав навiть, що таке можливо…

З iншого боку, що ж це виходить: якась дiвка вiддала перевагу простому козаковi перед ним, родовитим князем – а як же честь шляхетська?

Думав Немирич, думав, та зрештою прогнав Стефана з очей геть подалi, оселився в одному зi своiх численних маеткiв поблизу Киева й почав з горя пити й гуляти, гуляти й пити…


* * *

Минуло чотири роки, суперечка помiж друзями через гордовиту дiвку поступово забулася. Стефан з родиною полишив хутiр i перебрався поближче до князя Андрiя. Оксана народила чоловiковi двох прекрасних дiточок: Андрiйка й Оленьку. Ясна рiч, Немирич став iхнiм хрещеним батьком.

Що ж до сiмейного життя князя, то одружуватися вiн нiзащо не бажав. Вiдтодi як не склалося у нього з Оксаною, iнших наречених сватати навiть не думав, отож i жив одинаком. Характер у князя остаточно зiпсувався: став вiн запальним, норовливим, незговiрливим, сварився з усiма сусiдами й родичами, разом зi своею надвiрною корогвою грабував татарськi обози. А здобутi в походах грошi спускав на пиятики й карти.

А вiрний Стефан час вiд часу витягав князя Андрiя Немирича iз черговоi пригоди чи навiть позбавляв небезпеки…


* * *

Вечорiло. У корчмi гуляла галаслива компанiя. Пили багато, корчмар не щадячи нiг бiгав у пiдвал за заморськими винами. За широким столом програвалися величезнi грошi й фамiльнi коштовностi, у хiд вже пiшли векселi й заставнi на родовi маетки.

Немиричу сьогоднi неабияк щастило. І чим бiльше вiн пив, тим краща карта до його рук йшла – знай собi виграш загрiбай…

– Не щастить менi в коханнi, шановне панство, натомiсть в картярствi й сам диявол зi мною не зрiвняеться! – прокричав вiн по завершеннi черговоi вдалоi гри. Саме тут дверi корчми вiдчинилися, увiйшов Стефан, пiдiйшов до гамiрливого гульвiси й тихенько прошепотiв:

– Княже, додому час…

– Не хочу додому, – мовив Андрiй, – там на мене нiхто не чекае.

– Чекають на тебе, княже, ой як чекають! Оксана не спить, оскiльки Андрiйко – улюблений твiй хрещеник вередуе.

– Андрiйко?.. – перепитав князь.

– Так. Вiн на тебе дуже чекае!

Треба зазначити, що незважаючи на всю неприборканiсть вдачi, Немирич iз незмiнним пiететом ставився до своiх хрещеникiв. З кожним прожитим роком думав вiн тiльки про одне: як житиме колись без Андрiйка й Оленьки?! Звик-бо до них настiльки, що стали йому хрещеники рiдними! Лячно навiть подумати, що на старостi вiн залишиться сам-один…

– Ну що ж, шановне панство, менi додому час! – звернувся князь до присутнiх. Картярi з полегшенням зiтхнули, але корчмар розчаровано мовив:

– Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, i не погуляли як слiд! Може, все ж таки залишилися б, га?..

– Нi-нi, на мене чекають! – гордовито мовив князь, згрiбаючи виграш у калитку.

– Але як же ви, княже, додому дiстанетеся? Ви ж на ногах ледве стоiте, на коня вам не сiсти, – гугнявив свое корчмар.

– Вiдчепись, я на возi за князем приiхав, – прогарчав Стефан.

– Лячно зараз iхати! Неспокiйно! – вигукнув хтось.

– Та хто ж це нас зачепить?! – гримнув Андрiй. – Усi в околицi знають, як я шаблюкою володiю, та й Стефан не з лякливих.

– Шаблею тiльки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..

– А при чому тут мертвi? – сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.

– А при тому, що найкоротший шлях до оселi пана Немирича лежить через цвинтар, – втрутився корчмар. – Ти сюди через поле й гайок iхав, наскiльки я знаю. А можна i через цвинтар, зате прямо…

– Там нiякоi дороги немае, – заперечив Стефан.

– Є дорога! Широка, проте небезпечна! Мало хто наважуеться iхати там i вдень, але ще не знаходилося такого смiливця, який наважився б уночi там проiхати. Подейкують, нечиста сила там живе, – пiдтвердив старий козак, що тихо сидiв у найтемнiшому куточку корчми.


* * *

Старий розсохлий вiз повiльно рухався по курнiй дорозi. Князь сидiв за спиною Стефана, який правив кiньми, i налитими очима дивився на корчму, що поступово танула в темрявi.

– А знаеш, пане Андрiю, – заговорив козак, – дороги ж нинi справдi небезпечнi. Скрiзь розбiйничають лихi люди. Може, все-таки варто залишитися в корчмi й перечекати до ранку?

– А як же похресничок мiй Андрiйко? – поцiкавився Немирич.

– Оксана Андрiйчика, мабуть, давно вже приспала, – мовив Стефан i додав: – Щось i менi боязко стало, княже. А може, треба було в корчмi до ранку посидiти?..

– Дурниця! А от я нiчого не боюся, – кинув Андрiй, вдивляючись у темряву. – Нi демонiв, нi чортiв… анi розбiйникiв. Ти менi, Стефане, сам же всю гру зiрвав, а тепер нити починаеш: боязко йому, бачте… Нi вже, iдьмо додому.

– І смертi теж не боiшся? – криво посмiхнувся козак.

– І ii теж.

– Та ну!.. Не криви душею, пане Андрiю, всi люди чогось та бояться.

– Як на сповiдi тобi кажу – не боюся!!! От хочеш, зiйду з воза й сам-один пройду через цвинтар?! Сам, без тебе!..

– А не злякаешся?

– Нi, – вiдповiв Андрiй, задерикувато трусонувши головою. При цьому його довга чуприна розтрiпалася й упала на очi. Князь огледiвся, розреготався й запитав зухвало: – Ну, то як?!

Стефан пригальмував воза, потiм повернувся до Андрiя й мовив:

– Княже, ти ж знаеш, я тебе нiзащо не покину! І як би не було менi лячно, однаково з тобою залишуся. То де тут дорога ця цвинтарна?

– Здаеться, мае бути о-о-он там, – махнув князь у пiтьму.

Вони iхали недовго й незабаром звернули з головноi дороги. Немирич й озирнутися не встиг, як лiворуч i праворуч замаячили хрести…

Тиша навкруги стояла, як-то кажуть, цвинтарна, але раптом ii порушив якийсь дивний звук: тихi шерехкi кроки… хоча на дорозi нiкого не було! Андрiй завмер i здiйняв угору вiдстовбурчений палець, потiм мовив:

– Чуеш, Стефане? Кроки… От знову!.. Хтось iде за нами слiдом.

– Тобi здалося, – мовив козак. – Немае тут нiкого. Та й звiдки б узятися нормальним людям уночi на цвинтарi?..

Але князь виявився правим. Минуло ще кiлька хвилин, i поруч iз вiзком виросла темна фiгура. Тепер уже й Стефан ясно бачив, що то худа обiрвана баба, яка з’явилася невiдомо звiдки, перетнула iм шлях. Їi темний силует спочатку здався товаришам величезним, оскiльки вiдкидав гiгантську тiнь. Баба була вдягнена у довгу темну сукню, ii обличчя наполовину приховувала велика брудна хустина, кiнцi якоi звисали до самоi землi. Баба витягнула кощаву руку долонею вперед. Немов пiдкорюючись цьому знаку, кiнь зненацька зупинився, як укопаний.

– Хто це?.. – сиплим шепiтком запитав Андрiй.

– Звiдки ж менi знати?.. Якась старчиха, – зашепотiв у вiдповiдь Стефан, а потiм голосно спитав у баби:

– Чого тобi треба, мандрiвнице? Хочеш, щоб ми вiдвезли тебе в найближче село? Що ж, тодi сiдай.

Баба мовчала.

Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:

– Давай-но рушай, ця стара не знае, чого iй треба.

І тут баба заговорила:

– Андрiю… Не поспiшай iхати… Дай-но подивлюся на тебе.

Голос був глухий i вiбруючий, але слова вона вимовляла дуже чiтко.

– Звiдки ти знаеш, як мене звати? – перелякано запитав Немирич. Вiн не мiг пригадати, коли ранiше зустрiчав цю старчиху.

Стефан мляво й якось неохоче натягнув вiжки, але кiнь навiть не ворухнувся. Баба пожвавiшала й мовила:

– Менi не потрiбно в селище… Я тiльки хотiла спитати… Куди лежить твiй шлях?

– Додому, – мовив пан Андрiй, хоча вiдповiдати дуже не хотiлося, та й запитання було явно недоречним.

– Я знала, що зустрiну тебе, – мiж тим продовжила старчиха-циганка тим самим деренчливим голосом.

Немовби увi снi Немирич оглянув залитий мiсячним сяйвом цвинтар. Йому раптом здалося, що в блiдих примарних променях хрести… ледь поворушилися!..

– Чого ти вiд мене хочеш? – прямо спитав князь. Вiн намагався говорити так, щоб його питання прозвучало голосно й упевнено. Однак йому було лячно, i тремтiння в голосi виказувало його внутрiшне сум’яття. Година ж пiзня, а прокладена помiж могилами дорога мимоволi навiювала похмурi думки.

– Хочу тобi поворожити.

– Нi! – жахнувся Андрiй. Але баба вже владно вхопила його за руку, i князь чомусь вiдразу припинив пручатися. Циганка перевернула його руку долонею нагору й забелькотiла, немов божевiльна:

– Кров!!! Смерть!!! Кров… Смерть…

Далi все сталося так швидко – як оком змигнути. Андрiй i сам не знав, чи бачив усе насправдi, або ж з ним сталася миттева непритомнiсть!..

…Самотнiй воiн вiдбиваеться вiд сотнi ворогiв, навколо гори трупiв i калюжi кровi… Але от вже розлючена юрба тягне до болота його оголене тiло…

…Баба повернула голову, примара зникла, хустина сповзла назад.

Мiсячне свiтло впало на ii обличчя, висвiтливши жовту, немов пергамент, шкiру, величезний гачкуватий нiс, потворний беззубий рот…

Андрiй вiдчував на своiй долонi холоднi кощавi пальцi. Вiн спробував вiдсмикнути руку, але не змiг.

– Поiхали, Стефане! – вигукнув князь i таки висмикнув руку, перехрестившись.

– Не йди, я ще не все сказала, не все пояснила… – почала благати старчиха. – Я не бачу тебе. Тут надто багато свiтла. Повернися й подивись менi в очi…

Немирич покiрно повернув голову й поглянув у ii жахливi нерухомi, немовби склянi очi, затягнутi напiвпрозорою зеленуватою плiвкою…

– Стефане, скорiше, геть звiдси!!! – не своiм голосом заволав пан Андрiй. – Подивися, це ж мертвячка! У неi ж мертвi очi!

Стефан непевно смикнув вiжки. Кiнь жалiбно заiржав i через силу рушив з мiсця, але баба не вiдставала, вона перетворилася в чорну хмару й продовжувала плисти над землею поруч iз вiзком. У тишi ночi чулося ii бурмотiння, що переслiдувало Немирича i зводило його з глузду…

– Вiд долi не втечеш, ii не обскачеш на конi, не об’iдеш на возi!.. І дарма, хто помре: може, це будеш ти, пане?.. А може, i якийсь нащадок твiй?..

– Жени!!! Геть жени вiд цього клятого мiсця!!! – у розпачi закричав Андрiй.

Стефан здригнувся, немовби прокинувшись, i щосили стьобнув коня. Але тварина вже не мала потреби в тому: здригнувшись усiм тiлом, кiнь злякано заiржав i понiсся галопом. Земля полетiла з-пiд копит, дерева й хрести замиготiли, потiм злилися в нерозрiзнену суцiльну стiну… Баба вiдлетiла вiд вiзка, i, немов пiдхоплений ураганом крихiтний осiннiй листочок, зникла в нiчнiй пiтьмi.

– Ти бачив бойовище й одинокого козака?! Ти бачив рiки кровi?! – задихаючись, запитав князь у Стефана. – А розлючену юрбу?.. А болото?..

Цвинтар нарештi залишився позаду, вiз вилетiв на велику дорогу, звiдки до панського маетку було вже рукою подати. Мали рацiю завсiдники корчми: шлях через цвинтар виявився найкоротшим… але яким жахливим!..

– Нi, нiякого козака я не бачив. Мабуть, тобi привидiлося, княже, – тихо вiдповiв Стефан. – А баба?.. Та це просто юродива якась. Кого тiльки не зустрiнеш на цвинтарi уночi… Забудь про цi дурницi, княже!

– Як я можу забути таке?! – обурився Андрiй. – Ця карга наврочила чиюсь смерть! І звiдки вона знала мое iм’я?!

– Одружитися тобi потрiбно, княже, а не вислуховувати маячню всяких божевiльних бабiв. А слова ii забудь! Не для тебе це пророцтво, отак. Боже борони вiд таких пророцтв… i вiд клятих божевiльних провiсниць заразом!..

Плеснувши козака по плечу, Немирич легко зiстрибнув з воза. Багряний свiтанок повiльно розфарбовував обрiй, небо затягувалося сiрими рваними хмарами. Вiтер мiцнiшав. Зважаючи на всi прикмети, насувалася гроза.


* * *

Андрiй прокинувся близько полудня тому, що сонячнi променi, золотi й теплi, падали на постiль, зiгрiвали й нiжили, заслiплювали очi… Вiн замружився. Вставати не хотiлось… Одначе добре було б зараз, при денному свiтлi, подивитись на вчорашнiй виграш! Цiкаво, яке багатство вiн загрiб на п’яну голову та пiд везучу руку?..

Князь знехотя пiдвiвся з лiжка, повiльно перетнув кiмнату, простягнув руку до калитки, що лежала на невеличкому столику… Однак мiшечок виявився порожнiм. Андрiй не вiрив своiм очам: там не було жодноi монетки! Зникли також i заставнi, i перстень iз яскравим смарагдом – а йому ж так хотiлося глянути на чудовий камiнь тепер, у яскравому сонячному промiннi!..

«Хто б мiг усе це взяти?!» – губився у здогадах Андрiй. А може, нiхто й не брав?! Раптом усе вигране вчора вiн забув у корчмi?! Чи загубив по дорозi додому?! А може, ота мертва старчиха-циганка вiдiбрала?..

Трохи подумавши, вiн вирiшив, що варто поiхати назад до корчми i з’ясувати, куди ж подiвся вчорашнiй чесний виграш.


* * *

Немирич поскакав полем, потiм через гай. Але коли виiхав на пагорок, то поблизу дороги нiякоi корчми не знайшов. Вона пропала, немовби розчинилася! Немовби й не було ii…

«Що за чортiвня?! Невже заблукав?» – подумав Андрiй. Вiн пiдвiвся на стременах, ще раз озирнувся довкола й помiтив удалечинi невеличке селище. Вирiшив заiхати туди й розпитати про корчму тамтешнiх жителiв.

Селище складалося всього з декiлькох будинкiв. Маленька дерев’яна церквиця, приосадкувата й низенька, була розташована в центрi селища. Князь вирiшив зайти в церкву, майже порожню в цю годину дня. Опинившись там, вiдчув себе набагато спокiйнiше – зовсiм як у далекому дитинствi… Навiть важко зiтхнув при цих згадках.

Зненацька бозна звiдки виринув старенький священик i запитав спiвчутливо:

– Що привело тебе сюди, чадо Боже?

– Я хочу висповiдатися, отче, – вiдповiв Андрiй.

– Покайся у своiх грiхах, чадо, покайся, – сонним голосом пробурмотiв батюшка, прихильно кивнув i приготувався слухати.

– Це буде не зовсiм звичайна сповiдь, – попередив Андрiй. – Навiть не знаю, iз чого розпочати… Можливо, ти, отче, не повiриш менi. Те, про що я розповiм, звучить дуже незвичайно й дивно…

І Немирич повiдав про вчорашню картярську гру у корчмi, про повернення додому, про зустрiч iз старчихою-циганкою на цвинтарi, про ii жахливi слова i кривавi видiння… Загалом, про все, що сталося. Андрiй говорив, священик мiж тим слухав уважно, лише зрiдка перепитуючи. По мiрi того, як проходила ця дивна сповiдь, князь вiдчував полегшення. От нарештi хоч хтось зацiкавився його нещасною долею! Намагався вислухати й зрозумiти…

– Неприемна зустрiч! – важко зiтхнув священик. – Неприемна, але не така вже i страшна. Звiсно, коли людина бачить смерть, це не завжди означае смерть самоi людини. Ти, чадо, можеш докорiнно змiнити свое життя – i тодi вмре колишне твое життя, розгульне й розпусне! Помре в людинi старе, народиться нове, а людина житиме. Ти досi жив неправедно, багато ворогiв нажив, багато з тобою сталося такого, чого тепер соромишся. Твое серце вимагае змiн, iнакше тебе поглине безодня нерозумiння. Отже, все, що сталося з тобою, – це просто попередження тобi вище.

– Менi потрiбно змiнити життя? – несмiливо поцiкавився князь.

– Нi, чадо Андрiю, тобi треба в усiх подробицях згадати, яким ти жив, а також добряче подумати про те, яким став унаслiдок такого життя.

– А звiдки ти, отче, знаеш мое iм’я? – здивувався князь.

– Та хто ж у наших краях не знае князя Немирича!.. Був ти славетною людиною, а став нiкчемою, п’яницею i картярем. Але, княже, мабуть що любить тебе Господь, якщо такi знаки шле. Йди ж собi з Богом, чадо, знайди дружину вiрну, добру та й живи собi, як усi люди – чесно i праведно. Дiтей, онукiв рости, давай iм мудрi настанови. Пiклуйся про благо людей… І станеш тодi щасливим.

Андрiй кивнув i повiльно побрiв геть. Високi дверi церкви з рипiнням зачинилися за його спиною. Подальше Немирич пам’ятав доволi непевно. Вiн об’iздив усю околицю, але так нiде i не знайшов нi клятоi корчми, анi старого цвинтаря – нiчого iз учорашнього, геть анiчогiсiнько!!!

Коли пiд’iжджав до маетку, сонце вже повiльно пiдповзало до обрiю, чорнi тiнi вiд будинку, дерев i кущiв ставали дедалi довшими… Вiн зупинив коня просто посеред дороги i, не спiшуючись почав чекати вечора. Коли останнiй сонячний промiнь розсипався у повiтрi червоно-золотавим вогнем, Андрiй посмiхнувся i легенько смикнув вуздечку.

До будинку пiд’iхав уже в сутiнках. Нiхто iз служникiв не зустрiчав свого пана, але Немирич навiть зрадiв цiй обставинi. Похитуючись вiд утоми, вiн пройшов прямо в спальню й повалився на лiжко, не роздягаючись. Треба було б чогось поiсти: востанне вiн перекусив ще вдень, вiдправляючись на пошуки загадково зниклого виграшу i корчми. Поiв того, що пiд руку потрапило, бо пiсля проведеного в сiдлi дня по-звiрячому зголоднiв.

До речi, не завадило би Стефана про вчорашне розпитати! Вiн-бо як до корчми клятоi добирався?! Чи запам’ятав дорогу, на вiдмiну вiд князя?..

Але нi: спати, спати!..

Притомився вiн, геть притомився. Сил немае нiяких.

Думки плуталися. Немирич пiрнув головою в купу подушок i заплющив втомленi очi…

Сон накрив князя миттево. Складалося враження, немовби вiн провалився в бездонну чорну прiрву. У душi вiдбувалося щось дивне. З пам’ятi ще не зникла вчорашня гидота – але ж тепер наснився такий казковий сон!..

А наснилося Немиричу, що опинився вiн у затишнiй долинi на березi жвавого струмочка зi студеною водою. Скрiзь буяли бур’яни, трiскотiли без угаву коники у високiй травi, спiвали пташки на деревах i в чагарниках. Князь iшов незнайомою стежинкою, коли у густих заростях терну наштовхнувся на кам’янi руiни, що залишилися вiд якогось древнього поселення. А там бiля струмка Андрiй побачив прекрасну дiвчину. Вiтер-бешкетник розтрiпав ii довге хвилясте волосся, повсякчасно смикав за скромну сукню. Дiвчина сидiла на великому бiлому каменi i вдивлялася в синi вiдблиски джерельноi води.

– Як звати тебе? – прошепотiв Андрiй.

– Марiя, – лунко вiдповiла незнайомка. – Але чому ти запитуеш про iм’я мое? Я ж дружина твоя…

– А де це ми?!

– Це земля твоя, княже. Тут ми роститимемо наших дiточок та онукiв… Ось, помилуйся! – i дiвчина вказала на прозору водну гладiнь. Андрiй глянув у той бiк…

І от уже прозоро-чиста, кришталева вода лагiдно обмивала його ноги, руки, груди й навiть саму душу…

Уперше за багато рокiв князь вiдчув себе надзвичайно сильним.

Але тут мiсцевiсть знов помiнялася настiльки, що ii було вже неможливо упiзнати. На мiсцi руiн виросла фортеця. По вулицях мiста потягнулися навантаженi вози, поважно проходили туди-сюди городяни, ремiсничий люд, безтурботно вешталися ватаги дiтлахiв…



Надалi все сталося саме так, як тодi наснилося.



У 1582 роцi Андрiй Немирич оженився на Марii з роду Хрептовичiв-Богумських, у посагу дружини одержав селище Черняхiв на березi рiчки Очеретянки, що згодом перетворилося на центр володiнь усього роду Немиричiв. У благодатнiй долинi князь побудував дерев’яну фортецю – i потягнулися туди селяни й ремiсники… Мiстечко розросталося дуже швидко.



Сам Андрiй був православним, натомiсть його дружина Марiя – кальвiнiсткою. У зрiлому ж вiцi вона перекинулася до громади послiдовникiв iталiйського дiяча Реформацii, вiдомого гуманiста Фауста Социна. Социнiяни (вони ж арiяни) придiляли величезну увагу питанням моралi та вважали, що не так уже й важливо, яких вiрувань дотримуеться людина – головне, щоб життя проживала вiдповiдно до евангельськоi моралi. Отже, арiянство було не стiльки релiгiею, скiльки етичним вченням.



Саме завдяки наполегливим зусиллям Марii, дружини князя Андрiя Немирича, на початку XVІІ столiття Черняхiв перетворився на один iз центрiв поширення социнiянства. Що ж до самого Андрiя, то вiн релiгii не змiнював, але й перешкод дружинi не чинив, тому заходилась вона будувати арiянськi храми, збирати синоди й виховувати iхнiх дiтей у дусi вiровчення социнiянського братства.



Отак i вийшло, що наступнi поколiння князiв Немиричiв, попри успадкований непростий характер i схильнiсть до авантюрного, аж нiяк не мирного життя (що засвiдчувало саме iхне прiзвище), захопилися настiльки аскетичним протестантським вченням, як арiянство!



Социнiяни високо цiнували освiту, тому молодi представники iхнiх заможних сiмейств неодмiнно починали навчатися на батькiвщинi в однiй з арiянських шкiл, а потiм вiдправлялися в освiтню подорож Європою: адже щоб вiдстоювати своi погляди у протиборствi з ворожим католицьким оточенням, розум потрiбно було тренувати не гiрше вiд тiла, а пером володiти настiльки ж вiльно, як i шаблею…



У 1603 роцi старший син Андрiя й Марii – молодий княжич Стефан Немирич разом iз групою арiянськоi молодi здiйснив свою освiтню поiздку до Європи. Повернувшись додому, оголосив про перехiд iз християнства в арiянство. Його сестра Олександра навернула в цю вiру чоловiка – Романа Гойського, який згодом став киiвським воеводою. Ревною арiянкою була також дружина Стефана Немирича – Марта з роду Войнаровських. У дусi социнiянського вчення виховувалися й iхнi дiти: сини Юрiй, Стефан, Владислав, дочки Софiя, Гелена й Катерина.




Глава 2

Не бажай чужого!



Берег Яiка[2 - Давня назва рiки Урал.], 22 червня 1614 року

Лiто стояло тепле й сухе, майже без комарiв. Ранок того фатального дня, коли життя Марини докорiнно перемiнилося, починався досить буденно.

Уночi iй наснився незвичайний сон. Два намети i два човни стояли в очеретах. Усе було мирно, немовби й немае нiякого повстання, а козаки не гинуть вiд бердишiв i куль стрiльцiв. Снилося iй море, насправдi нiколи не бачене нею наяву, снилося незнайоме бiле мiсто й чудовий великий корабель, готовий до вiдплиття. Блаженний сум розставання вiдчула Марина увi снi… й саме тут ii розбудив лемент птаха в очеретах.

Вона стрепенулася, пiднялася, але потiм знов опустилася на м’яку перину. Знов заплющила очi – i в легкому досвiтньому серпанку одразу виникло загадкове бiле мiсто на зелених пагорбах, огорнуте золотим сяйвом вранiшнього сонця. Зненацька картинка помiнялася: несеться iй назустрiч крилатий огир iз горбатим стариганом на спинi. Старий пiдхопив ii сина й полетiв до перехрестя дорiг перед в’iздом у мiсто. Там, де обабiч дороги спалахував синiм свiтлом великий дерев’яний хрест, бiля ворiт у казкове мiсто, горiла-сяяла криваво-червоним вогнем лиховiсна шибениця.

Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нiчого путящого iй на розум так i не спало. Що це за велике мiсто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привидiлася iй?..

Коли бiльше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарештi приiхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тiльки-но той увiйшов у намет. Вiн обiйняв жiнку, яка ледь вiдчутно тремтiла, мiцно пригорнув до грудей i, зазирнувши в зеленi очi, величезнi й бездоннi, насторожено запитав:

– Марино, що з тобою сталося пiд час моеi вiдсутностi? Чи хтось насмiлився скривдити тебе?

Вона заперечно мотнула головою й вiдповiла тихо, намагаючись не виявляти занепокоення:

– Все добре i спокiйно.

Однак Заруцький надто добре знав ii, тож вирiшив з’ясувати все до кiнця:

– Марино, не обманюй, я ж вiдчуваю, тебе щось непокоiть!

Вона вiдповiла знехотя:

– Я не розумiю, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обiцяли вiдпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрiм того, у мене погане передчуття. Менi сьогоднi таке наснилося, таке…

– Ах, облиш! Знаю я цi вашi жiночi штучки: якщо насниться, то або жах, або щось вiще. Якби я пам’ятав кожен свiй сон i думав над тим, що вiн означае, то напевне помер би вiд переляку ще в дитинствi й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаеш…

Однак Марина не вгамовувалася:

– Іванчику, послухай-но, давай здамося!

– Нi!!! Не бувати такому!!! Не пiде козак Іван Заруцький на уклiн до якогось князька Івашки Одоевського, нiзащо не пiде!!! – розлютився вiн. – Менi татари й перський шах Аббас обiцяли допомогти у створеннi власноi держави на пiвднi Московii! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, i для синка твого. Ох i заживемо ж ми тодi!..

– Ти заслiп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приреченi?! Не бувати козацькiй державi! Ми вiдступаемо крок за кроком, у нас вже не вiрять так, як колись. Люди вже не зустрiчають нас iз хлiбом-сiллю, як ранiше. Стрiльцi нишпорять по наших слiдах, немов зграя хортiв… Схаменися, Іване!..

Тут у намет зазирнув молодий козак i зупинився, притримуючи полог i не наважуючись увiйти усередину.

– Чого тобi, Степане? – поцiкавився Заруцький.

– Я хотiв… хотiв… – хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.

– Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кiнець кiнцем?! Доповiдай, як годиться, – розсердився Іван.

– Вiдступати треба!

– Що-о-о?!

– Вiдступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.

– Чому це?!

– Стрiльцi козакiв тiснять.

– Ну от, що я тобi говорила?! – скрикнула спересердя Марина. – Давай здамося!

– Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настiльки вже у нас все погано… хвацький отаман Треня Вус зумiе успiшно вiдбити атаки стрiльцiв Пальчикова й Онучина.

– Успiшно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлi сидимо, як ранiше, а отутечки, у густих очеретах Яiка переховуемося, немов тi пацюки наляканi?! Навiщо при собi два човни тримаемо: щоб на випадок чого або вiд своiх, або вiд чужих упливти?! Хiба не так, Іване?..

– Ти, Марино, краще теревенi цi припиняй, бо ще раптом хтось почуе. Менi отаман Треня, як рiдний брат, вiн мене не зрадить.

Тодi Марина зрозумiла, що сперечатися далi не варто, а краще потихеньку вибиратися звiдси самiй. Вона обiйняла Івана, розпаленого суперечкою, скупо поцiлувала в щоку й повiльно полишила намет.

Мiж тим малий Іванко – трирiчний син Марини, сидiв на березi рiки разом зi старим козаком.

– А розкажи-но менi, дядьку Демиде, що ж далi сталося з Гориничем i сином його Яiком? – поцiкавився хлопчик. Проте побачивши Марину, що наближалася, козак не став нiчого розповiдати малому, натомiсть поспiхом скочив, низько вклонився й мовив:

– Ну ось, Іване Дмитровичу, i матiнка ваша прийшла. Поки що побудьте з матiнкою, я ж про Горинича розповiм опiсля…

– А я хочу зараз! – вередувало маля. Однак Демид був невблаганним, тому спiшно розкланявся з Мариною й миттю пiшов геть. Мати же забрала й повела у свiй намет хлопчика, на ходу гарячково мiркуючи, як же вчинити далi. Козаки все прибували, тому Марина погодувала сина, поспiхом зiбрала речi, грошi й коштовностi, перевдягла малого у все чисте, до того ж надягнула йому на шию золотий хрестик зi смарагдами й рубiнами – його маленькому царевичевi подарували, коли хрестили за грецьким[3 - Православним.] обрядом.

Мiж тим вiйськовий табiр гудiв, немов розбурханий бджолиний вулик: козаки почали раду. Марина накинула темний плащ, взяла дитя на руки й, обережно пробравшись помiж возами, непомiтно вислизнула з табору крiзь очерети.

Вечорiло. Курява вляглася. Деiнде у таборi яскраво спалахували багаття. Подуви пiвнiчного вiтру здiймали на Яiку хвилi, що iз плескотом вгасали, добiгши берега. Лiс за рiкою став червоно-золотим, а десь там, за лiсом, могла б бути ii земля!.. Але Марина бiльше не думала про своi землi: iй би життя врятувати… Незважаючи на теплу весну, ii трохи знобило.

Дитина заснула в неi на руках. «Доки козаки нiчого не помiтили, треба поквапитися», – подумала Марина й кинулася бiгти уздовж берега. Вiд свiжоi роси трава, очерет i верби виблискували, немов прикрашенi дiамантовим розсипом.

Жiнка тихенько спустилася якнайближче до води, але раптом рiзко зупинилася, оскiльки бiля самого краю рiчковоi гладiнi помiтила незнайомцiв. Перший – високий сивий стариган з довгою бородою, у валянках, линялих штанях i кожусi, незважаючи на теплу погоду. Поруч iз ним копирсався iнший – бiльш молодий, широкоплечий, присадкуватий чорнобородий здоровань iз величезними руками, у чоботах, таких самих линялих штанях i ллянiй сорочцi до колiн. Незнайомцi теж помiтили втiкачку й перелякано вирячилися на неi.

– Ви хто? – спитала обережно Марина.

– Ми рибалки iз селища, що тут неподалiк. А от ти хто така будеш?

– Мандрiвниця, – Марина вирiшила вiдповiдати якомога невиразнiше.

– А-а-а, отож-бо я чую, що говiрка у тебе не нашенська… І чого ж тобi треба, мандрiвнице? – запитав бiльш молодий.

– Менi б на той берег переправитися. До рiднi я йду.

– А до кого саме? Там до селища далеко буде… Тiльки церква…

– Не ваша то справа, до кого йду, – грубо обiрвала iхнi розпитування Марина. – Я щедро заплачу вам, i квит.

– Ич, яка ти! – невдоволено прорипiв старий. – А грошi в тебе е?

– Не сумнiвайся, е… То як, перевезете мене, чи iнших перевiзникiв пошукати?

– Перевеземо. А скiльки даси?

Марина подивилася старому прямо у вiчi й мимоволi скулилася пiд його злим колючим поглядом. Передчуваючи недобре, вона позадкувала, але в цей момент чорнобородий схопив ii за руку вище лiктя й боляче стиснув.

– Не займай!.. – перелякано заскиглила жiнка.

– А що ти нам даси?

– Вiзьмiть усе, тiльки вiдпустiть мене з синочком!

Старий наблизився до Марини, стягнув з неi непоказний дорожнiй плащ… i обiмлiв вiд розкошi ii сукнi!

– Та це ж чиста тобi царiвна… А ну ж бо, Яремо, швидко знiмай з неi перснi й перли!

Не гаючи часу даремно, здоровань пiдскочив i, для остраху погрозивши ножем, заходився зтягувати з ii правоi руки прикраси. При цьому дитина прокинулася, вiдкрила очi й закричала.

– Тихо ти менi! Цить, паскуднику!!! – старий спробував затиснути хлоп’ятi рота, але той вивернувся i вкусив його за мозолясту долоню.

– Ах, он ти як!..

Старий вiдiрвав дитину вiд матерi, зiдрав з нього прикрашеного самоцвiтами капелюшка, розцяцьковану золотим шитвом накидку, штаненята й червонi сап’яновi чобiтки. Потiм перевернув маля догори дригом i щосили потрусив – тодi на землю впав золотий натiльний хрестик царевича. Крекнувши вiд задоволення, старий згрiб докупи всi награбованi речi, а хрестика засунув до рота за щоку.

У цей момент до них долинули посвисти й цокання копит: по дорозi уздовж рiки iхали цигани. Пiдхопивши здобич, грабiжники пустилися навтьоки. Марина ж зустрiла циганський табiр розпатланою, у розiрванiй сукнi. Пiдхопивши на руки дитину, яка несамовито ридала, бiдолашна жiнка приготувалася до найгiршого…

Вози зупинилися неподалiк. З переднього зiскочив старий циган, а за ним – схожа на вiдьму баба, древня й страхiтлива iззовнi. Водночас ii вицвiлi, а колись карi очi сяяли добротою i спiвчуттям. Баба наблизилася до переляканоi Марини й лагiдно мовила:

– Сiдай, красунечко! Ми знаемо, хто ти. Сiдай i iдьмо з нами… Допоможи-но iй, Бахтало.

Дужий гарний циган пiдiбрав iз землi ii сiрий плащ, яким грабiжники погребували, накинув на плечi переляканiй жiнцi, пiдхопив ii й посадив на один з возiв. Роздягненого царевича передав матерi на руки та прикрив старою козячою шкурою. Тодi тiльки табiр рушив з мiсця.

Дорогою Марина непомiтно перевiрила, чи вцiлiв гаманець iз грiшми, не помiчений грабiжниками. Схоже, таки вцiлiв! Ото й добре – бо це все, що в них тепер залишилося!..

Поступово жiнка засумувала, згадавши колишне свое багатство i те, як турботливо доглядав за нею Заруцький. А вона так легко зрадила його – втекла, навiть не попрощавшись, не попросивши пробачення…

Поступово попереду вималювався старий цвинтар, на краю якого приткнулася невеличка, бiльше схожа на зруб дерев’яна церковка. Побачивши православний храм, жiнка вiдчула, як защемiло ii серце, тож вона поспiшно мовила:

– Все-все, я вже приiхала! Менi сюди, зупинiть.

Прощаючись iз циганами, дiстала зi складок сукнi й простягнула iм невеликий мiшечок iз золотими червiнцями. Однак баба заперечно мотнула головою:

– Не треба нам твоiх грошей, Марино. Сховай iх, але недалеко.

– Чому недалеко?..

– Бо незабаром вони тобi ой як знадобляться!.. А поки що ступай собi з Богом, тiльки постав у храмi за нас свiчку.

Марина кивнула i з сумом на обличчi попленталася до церкви.

– Агов, не журися! – крикнув iй на прощання молодий циган з воза. – Бо iнакше грошi втратиш!

– Якщо судилося втратити, отже, так тому й бути! – крикнула у вiдповiдь Марина, проте цигани вже не могли ii почути.

Вона озирнулася довкола i здригнулася: неподалiк на узбiччi дороги стояв величезний дерев’яний хрест – зовсiм такий, як у ii загадковому снi. Чесно кажучи, ця мiсцина здалася iй якоюсь незатишною…

Марина поквапилася пiдiйти якнайближче до храму. Загорнута у подаровану циганами козячу шкуру дитина знов заснула. Тим часом небо посвiтлiшало, зiрки остаточно згасли. На сходi зачервонiла вранiшня зоря.

От i перехрестя дорiг. Жiнка перелякано замружилася, побоюючись, що зараз же до неi, немовби увi снi, понесеться вершник на крилатому конi… Потiм розплющила очi. Незважаючи на побоювання, дорога лишалася порожньою. Одразу ж уява намалювала перед ii очима жахливу картину: мiськi ворота, шибениця, вiтер розгойдуе удавку… Порив вiтру дмухнув так раптово, що ледь не зiрвав з неi плаща. Бiля самоi землi закрутився вихор, завиваючи у пучечки полин. Важка хмара попливла над головою, не вiщуючи нiчого доброго. Довколишнiй свiт занурився у майже непроглядну пiтьму. Потiм важку хмару розкололи вогненнi трiщини. Марина кинулася до схожого на зруб храму.

Раптом зовсiм неподалiк (принаймнi так iй здалося) у землю вдарила люта блискавка, оглушливо загуркотiв грiм. Марина ж з розбiгу вдарилася боком у дверi, щосили закалатала у них i перелякано заволала:

– Вiдкрийте!!! Впустiть мене!!!

– Зараз впущу, молодице, – пролунав позаду гучний бас.

Вiд несподiванки Марина голосно зойкнула.

– Не бiйся мене, красуне. Я не ведмiдь, я всього лише тутешнiй пiп, – пробасив священик, копирсаючись у складках довгоi ряси. Був вiн гладкий, широкоплечий i високий на зрiст. Довге поплутане волосся й кошлата борода робили його схожим на страшну тварину, проте жодних зовнiшнiх ознак агресii вiн не виявляв, тому Марина поступово заспокоiлася.

Нарештi пiп вiдшукав ключ i вiдiмкнув дверi, однак, попри очiкування, Марину всередину не впустив, залишившись разом iз нею на порозi. Тут сяйнула слiпуча блискавка, й жiнка з переляку заголосила:

– Падре, благословiть мене!

– То ти, добра жiнко, дотримуешся латинськоi вiри[4 - Католицтва.], як я подивлюся?

– Пустiть мене усередину, святий отче, адже мiй син вашоi – грецькоi вiри!!! Присягаюся!..

Знов iз небес вдарила блискавка. Раптово пiддавшись незрозумiлiй панiцi й не знаючи, якими ще словами можна переконати попа, Марина вiдiпхнула його й забiгла до храму.

– Е-е-е, стривай, так не можна! – пробасив пiп, пiшовши за нею.

– Святий отче…

– Євлампiй. Називай мене отцем Євлампiем.

– Отче Євлампiю, прошу вас, благаю: врятуйте мене й мого синочка вiд стрiльцiв! – у голосi жiнки забринiли сльози. – За нами женуться!!! Нас упiймають i вб’ють, неодмiнно вб’ють!!! Врятуйте, отче!..

– Ти просиш про неможливе, – при згадцi про стрiльцiв священик мимоволi здригнувся. – Та й куди ж я вас двох сховаю?!

– Отче Євлампiю…

– У мене самого дружина та ще й п’ятеро дiтей!..

– Але ж отче Євлампiю!..

– Як же я можу владi суперечити?! – священик перейшов на свистячий шепiт, хоча стороннiх у храмi не було.

– Я вам заплачу! – вiдчайдушно скрикнула неборачка.

– Тихо!.. Не можу, однаково не можу…

– Та хоч би синочка мого до себе вiзьмiть! Вiн же вiри грецькоi…

Священик недовiрливо глянув на загорнене в козячу шкуру маля. Було очевидно, що вiн вагаеться. Не давши отцевi Євлампiю отямитися, жiнка дiстала з-пiд плаща гаманець i гарячково зашепотiла:

– Отут грошi на його виховання. А також на зведення нового храму. Багато, багато грошей! Ви за все життя стiльки не бачили, скiльки у цьому гаманцi. І все, все це вам – тiльки врятуйте синочка, благаю!..

Сказавши це, Марина широким жестом розсипала червiнцi по всiй церквi. Розрахунок був вiрний: вiд такоi кiлькостi золота, що казна-звiдки виникло в руках незаможноi (якщо судити за обшарпаною сукнею та брудним плащем) мандрiвницi, пiп вiдверто обiмлiв. Кiлька секунд вiн жадiбно хапав широко роззявленим ротом повiтря, потiм дещо заспокоiвся й насилу вимовив:

– Ну, добре, добре! Гаразд!.. Давай сюди твого сина.

Вона передала отцевi Євлампiю загорненого в козячу шкуру малюка, пiсля чого зняла з пiдмiзинного пальця невеличкий срiбний перстеньок з печаткою (останнiй, який не встигли вiдiбрати пiдступнi грабiжники на березi рiчки) i також простягнула священиковi:

– Це вiддасте йому на повнолiття.

– А ото вже як вийде! – закопилив губи пiп. – Я вiддам твого сина на виховання до поважноi родини, а там…

Але, спохопившись, одразу ж додав:

– Утiм, дякую за щедре пожертвування на храм, добра жiнко. А тепер iди звiдси якнайшвидше, далi тобi залишатися тут не можна. Знайдуть вас удвох у мене – ой, станеться лихо, неодмiнно станеться! Тож прощавай.

І поспiхом виштовхав Марину за дверi.

«Нехай же буде, як буде! Але хоча б синочка вдалося врятувати», – подумала вона i, востанне озирнувшись на непоказну церковку, побiгла геть, не розбираючи дороги.

Отець же Євлампiй ретельно причинив дверi храму, з усiею можливою швидкiстю зiбрав золотi монети у гаманець i разом зi срiбним перстеньком сховав за iкону Миколи Чудотворця. Тодi лише розгорнув козячу шкуру й побачив чорняве хлоп’я в самiй лише спiднiй сорочцi. Дитина була мiцною на вигляд, тiльки занадто вже худорлявою.

«Нiчого, от вiдпочине дитятко, у мене поживе, тодi й вiдгодуеться. Самi ж його й виховаемо», – подумав священик. Тут дитина потягнулася, розплющила жвавi, трохи розкосi оченята й заплакала. Не звернувши уваги на хлоп’ячi капризи, отець Євлампiй заговорив з ним по-дорослому, вiд чого плаксiй одразу заспокоiвся:

– Ти хто такий будеш?

– Я – царевич, – гордовито вiдповiла дитина.

– Гм… Царевич!

Священик менш за все очiкував подiбноi вiдповiдi, однак захований за iконою гаманець iз золотими монетами i срiбним перстеньком був найкращим свiдченням правдивостi слiв хлопчика. У головi пронiсся рiй сполоханих думок: «Царевич?! Тiльки цього не вистачало. Хоча чому б i нi?.. Дуже навiть можливо. Але якщо передi мною маленький царевич, то його мати у такому разi – та сама полька!.. Справдi, вона ж католичка… Отакоi!»

Зусиллям волi вiдiгнавши цi думки, отець Євлампiй продовжив питати:

– А звати тебе як?

– Іваном Дмитровичем.

«Дмитрович! Царевич!.. Що ж, усе збiгаеться. Звалив же Ти, Господи Ісусе, випробування на мою голову!..» – жахнувся отець Євлампiй, зайвий раз пересвiдчившись, якого царевича Івана, Дмитрового сина спрямували у його храм вищi сили. Однак же грошi… величезнi грошi!.. Отже, якщо вже назвався груздем, то полiзай у кошик.

– Нi, так не годиться – пробасив нарештi пiп. – Ти, чадо, вiдтепер рибалкою будеш, зрозумiв? І батько твiй теж рибалка. А звуть тебе… звуть…

Швиденько перебравши подумки iмена зi святцiв на сьогоднiшнiй день, 23 червня, пiсля невеличкоi паузи пiп радiсно вигукнув:

– Ну, так, Тимофiем тебе звуть, Тимошкою! Зрозумiв, Тимошко?

– Нi! – лунко вiдповiв хлопчисько й негайно поцiкавився: – А де моя мамуня?

– О-о-о!.. Такi справи, Іване Дмитровичу, що матiр твоя на якийсь час вiдлучилася в однiй дуже важливiй справi.

– А в якiй?..

– У дуже важливiй. Не перебивай мене краще, а вислухай уважно, – отець Євлампiй заговорив повчально: – Отож, чадо, матiр твоя на якийсь час вiдлучилася, довiривши тебе моему пiклуванню. І попросила вона, щоб я з тобою у хованки погрався. Ти знаеш, як у хованки граються?

– Авжеж знаю.

– Ну, ото й добре! Тiльки хованки у нас будуть дещо особливi: ти сидиш тут, тебе всi бачать, але нiхто не може дiзнатися, а отже й розшукати царевича Івана Дмитровича… Зрозумiв?

– Нi, – чесно зiзналося хлоп’я.

– Тодi знов пояснюю. Тебе шукатимуть. Багато хто шукатиме тебе: наприклад, козаки або стрiльцi. Тебе, мене – всiх поспiль розпитуватимуть: як звати тебе, чадо? Але i ти, i я, й усi iншi повиннi вiдповiдати: я Тимофiй, син рибалки. Отакi в нас будуть хованки. Добре?

– Добре.

Ледь хлопчисько вiдповiв, як дверi храму розчахнулися навстiж, i до церковки юрбою ввалився цiлий натовп стрiльцiв. Душа священнослужителя провалилася у п’яти.

– Здоров будь, отче Євлампiю! Нумо кажи негайно, чи не бачив ти поблизу когось незнайомого або пiдозрiлого? – одразу ж поцiкавився один зi стрiльцiв.

– Нi, не бачив i не чув про чужинцiв, – голосно пробасив пiп.

– А це хто в тебе?

– Де?

– Та оцей хлопчик.

І стрiлець мотнув головою у бiк малолiтнього царевича.

– Ах, оцей?.. Цей… Та я й не знаю навiть, хто вiн такий! Ранком циганський табiр проiжджав, от i пiдкинули бурлаки одного з малюкiв своiх.

Вперши руки в боки, стрiлець пильно оглянув дитину й замислено мовив:

– І справдi циганча! Ну що ж, буде…

– А от i нi! – зненацька вигукнув хлопчисько.

Горопашний отець Євлампiй обiмлiв з переляку, уявивши, як дитя, котре нiчого не тямить у життевих перипетiях, негайно викладе всю правду про себе, царевича Івана Дмитровича. Серце священнослужителя закалатало в скаженому темпi, холодний пiт проступив на зблiдлому чолi.

– Нiяке я не циганча, – повторило маля.

Отець Євлампiй повiльно осiв на пiдлогу. Декiлька стрiльцiв кинулися до попа i спробували пiдняти його. І тут хлопчисько весело заверещало:

– Я не циганчатко, я рибачатко, i батько мiй рибалка також, як i я!!! А звати мене Тимофiем, отак!

Дуже вже йому сподобалася нова, така особлива гра у хованки…



24 червня 1614 року царський воевода князь Одоевський зi своiм загоном пiд орудою стрiлецьких голiв Пальчикова й Онучина пiдiйшли до мiсця останньоi стоянки загону Заруцького – Ведмежого острова на Яiку. Шiстьома сотнями останнiх козакiв командував уже не сам Іван Заруцький, а отаман Треня Ус. Цiлий день атаки стрiльцiв вдавалося вiдбити, але наступним ранком усе було скiнчено: Івана Заруцького передали в руки князевi, козаки присягнули на вiрнiсть царевi Михайлу Романову.



Марину Мнiшек знайшли на березi Яiка, ii дитину вiдшукали через два днi в родинi якогось яiцького рибалки. Упiзнали хлопчиська по речах i по золотому натiльному хрестику. Коли Маринi повiдомили про те, що син ii знайдений, жiнка впала в буйне божевiлля i негайно зажадала, щоб дитинку привели до неi. Однак прохання матерi не задовольнили, побоюючись, що «дурна баба» придушить маля.



6 липня бранцiв в окремих вiзках доправили в Астрахань, а 13 липня, закувавши в кайдани, вiдправили в Москву на виконання вищого розпорядження: «Везти Марину, сина ii й Івашку Заруцького з великим наглядом, закованих, i таборитися обережливо, щоб по них злодiйськi люди безвiсно не прийшли. А якщо по них прийдуть звiдкись злодiйськi люди, а iм буде воно пiд силу, то i Михайлу й Баiму – Марину зi Злодiйком ii, й Івашку Заруцького побити до смертi, щоб iхнi злодii живих не вiдбили».



З настанням зими Заруцького стратили лютою смертю, посадивши на палю. Чотирирiчний син Марини Мнiшек був привселюдно повiшений за Серпуховськими воротами. Невiдомими залишилися як формула, так i сам текст вироку, а також i склад суддiв. Смерть дитинчати була не тiльки таемничою, але й глибоко символiчною: адже Смутний час як розпочався, так i завершився однаково – загибеллю безневинного дитяти. Вiдтодi нiякий Іван Дмитрович нiколи бiльше не претендував на престол Московського царства.



Невiдомо, що вiдчувала, про що думала Марина Мнiшек, сидячи в холоднiй. Але подейкують, нiбито польська вiдьма прокляла династiю Романових. Можливо, саме тому «Злодiйку Івану», як i його батьковi Лжедмитрiю, поголос призначив не одне життя. По Москвi ходили впертi чутки, нiбито замiсть царевича була повiшена iнша дитина. Втiм, це всього лише здогади…



Та й смерть самоi Марини Мнiшек вкрита суцiльним мороком: наприкiнцi 1614 року вона померла у 26-лiтньому вiцi вiдповiдно до офiцiйноi версii «вiд туги – по своiй волi», за iншими ж джерелами – чи то була повiшена, чи втоплена. А ще подейкували, нiбито дружину Лжедмитрiя запроторили до Круглоi вежi коломенського кремля, де вона й померла. Пiсля цього знамениту вежу стали називати Маринчиною. Можливо, ii кончину прискорили – зробити це у в’язницi неважко…



Вiд Марини Мнiшек залишилися численнi листи до батька, короля польського й Папи Римського, а також щоденник.



Через 300 з гаком рокiв пiсля сходження на престол першого царя з династii Романових останнi його прямi нащадки загинули в сирому пiдвалi будинку Іпатьева в Єкатеринбурзi. І знов там померли безневиннi дiти! Прокляття наздогнало царевих нащадкiв через столiття. Можливо, все ж таки недарма Марину Мнiшек називали чаклункою?..




Глава 3

Юрiй



Королiвський замок, Варшава, осiнь 1620 року

Настала рання осiнь. Листя на деревах ще не встигло пожовкнути, але вже почало облiтати. Рiзкi пориви вiтру зривали його, здiймали у повiтря й розкидали на всi боки. З моря приповзли важкi сiрi хмари, тож тепер вдень i вночi з неба лилися нескiнченнi осiннi дощi, перетворюючи мiськi дороги в чорнi болота, де по прибуттi до столицi грузнули й застрягали численнi вози. Варшава о цiй порi року була темною, нудною й непривабливою.

Але нарештi вдарили першi морози. Калюжi швидко промерзли до дна. Бруд на дорогах зачерствiв i став твердим, немов камiнь. Тодi нарештi заворушився торговельний люд.

У цi днi король Речi Посполитоi Сигiзмунд ІІІ Ваза томився вiд неробства. Зазвичай вiн нудьгував у палацовiй бiблiотецi, сумно гортаючи сторiнки першоi-лiпшоi книги, що потрапляла пiд руку. Король вiддавав перевагу простому чорному одягу, що прекрасно гармонiював iз сумовитим настроем: оброблений срiблом камзол французького крою вiдмiнно сидiв на його величностi, пiдкреслюючи струнку фiгуру. Блискуче хвилясте волосся каскадом падало на розкiшний мереживний шведський комiр.

Зараз же Сигiзмунд влаштувався в кабiнетi з завiшеними вiкнами у затишному крiслi бiля камiна, байдужим поглядом дивлячись на палаючi дрова. Бiля його нiг спав великий датський дог, розвалившись на величезнiй ведмежiй шкурi. Очi короля злiпалися, дрiмота потихеньку долала його. Здавалося, ще трохи, й молитовник випаде з рук…

У дверi тихо постукали. Собака сторожко пiдхопився. Сигiзмунд стрепенувся, дрiмота вiдразу випарувалася, змiнившись роздратуванням.

– Заходь! – голосно скомандував вiн.

Дверi вiдчинилися, в утворену шпарину зазирнув старенький придворний маршалок.

– Я хотiв сказати… – почав мимрити вiн.

Ледь стримуючи лють, Сигiзмунд загрозливо засичав:

– Або говори швидше, або вшивайся геть!

– Я хотiв доповiсти вашiй величностi, що настала зима.

Король розлютився, скинув чобiт з ноги i жбурнув ним у старого з голосним ревiнням:

– Яка зима, iдiоте?! Осiнь надворi!!!

Не звертаючи уваги на лють володаря, придворний маршалок пiдняв королiвський чобiт, попрямував до вiкна й розкрив важкi портьери. У кiмнатi миттево посвiтлiшало.

– Ось, ваша величносте, зробiть честь, погляньте у вiкно, щоб пересвiдчитися: перший снiг пiшов, – спокiйно вiдповiв старий. Умить вiдчувши приплив бадьоростi, король щодуху кинувся до вiкна, собака почимчикував за хазяiном.

– Де там снiжок пiшов? – весело запитав Сигiзмунд, не вiрячи власним очам.

– За вiкном пiшов, – прошепотiв маршалок, а потiм голосно додав: – Ви би, ваша величносте, взуттечко надягли б, бо так ще ноги застудите…

Втiм, король не слухав старого, а квапливо, по-дитячому намагався вiдкрити вiкно. Однак воно не пiддавалося. Тодi придворний маршалок особисто надягнув чобiт королю на ногу, акуратно вiдсторонив його величнiсть вiд вiкна та спритним рухом розтиснув затвор. Вiкно миттево розчахнулося, повiяло холодом.

Іззовнi падав снiг, сирий i пухкий. Снiгопад був настiльки рясним, що крiзь його завiсу неможливо було розгледiти навiть палацовий сад. Снiжинки летiли, кружляли, потiм пiдкинутi ласкавим вiтерцем, злiтали i знову падали, i вкривали пухким бiлим килимом все довкола: черствий бруд замерзлоi багнюки на дорогах, черепичнi дахи варшавських будинкiв, дерева…

– Ти диви, i справдi снiг! – зрадiв король. Вiн пiдставив руку, i холоднi кошлатi пластiвцi опустилися йому на долоню. Сигiзмунд наблизив iх до очей, намагаючись розглянути уважнiше:

– Дивися, вони спочатку немовби той пух. А коли розглянеш – побачиш зiрочки та крижанi квiточки. І всi-всi рiзнi: iз круглими промiнчиками, iз зубчастими, з гострими!..

Однак розглядати снiжинки довго не вдавалося: вони швидко танули на теплiй королiвськiй долонi.

– Та воно ж завжди так, – пробурмотiв маршалок i вийшов з кабiнету, похитуючи на ходу головою.

Король же провiв старого поглядом, у якому читався жаль. Його величнiсть ненавидiв осiнь, однак обожнював зиму: о цiй порi року вкрита заметами Варшава нагадувала Сигiзмунду замок Грипсхольм у його рiднiй Швецii. Як же король тужив за батькiвщиною! Адже тiльки там його любили по-справжньому… його батьки – мати Катаржина i батько Юхан!.. Вiн тужив за рiдним краем i щоб бути ближчим до Стокгольма, багато рокiв тому навiть перенiс польську столицю до Варшави…

Але з такою самою пристрастю Сигiзмунд ненавидiв шведську аристократiю, яка настiльки отак скинула його зi шведського престолу. І все тому тiльки, що король, бачте, католик!.. Ну то й що?! Вiн боровся за милу серцю Швецiю щосили, та клятi аристократи полонили його, принизили i зрештою запропонували корону його синовi… за умови змiни вiри…

Не дочекаетеся!!! Не стане Сигiзмунд – законний спадкоемець i продовжувач славетного шведського королiвського роду Ваза, – мiняти католицтво на протестантизм! Не дочекаються вороги!.. І синовi своему заборонить вiру мiняти!..

Його величнiсть згадав, як понад двадцять рокiв тому вiн, на той час амбiтний парубок, який прагнув одержати всi корони свiту, пiддався умовлянням тiточки i прийняв польську корону. Ах, якби вiн тодi знав, чим все це закiнчиться…

Рiзкий порив вiтру обдав короля мiцним морозцем. Сигiзмунд причинив вiкно, повернувся до камiна й простягнув до вогню змерзлi руки. Потiм опустився в крiсло й добряче замислився. З його очей покотилися сльози… Вiрний дог нерiшуче наблизився до хазяiна, поклав свою гiгантську голову на колiна його величностi й зазирнув жвавими червонуватими очима в сумнi очi монарха.

Короля розчулив отой простий i нехитрий, здавалося б, вчинок собаки. Вiн добре знав, що величезний дог щиро любить його – Сигiзмунда не за те, що хазяiн сидить на тронi Речi Посполитоi… а просто так! І не перестане любити, навiть якщо в ненависнiй Польщi будуть знищенi всi до единого протестанти, аби тiльки продемонструвати широту королiвськоi влади аристократам Швецii. Напевно, один лише цей дог вiдчувае, якою мiрою обтяжуе короля польська корона, i як Сигiзмунду ледь вистачае сил терпiти всiх полякiв без винятку!..

Король почухав величезного дога за вухами. Собака лизнув йому руку й вiддано уп’явся не просто в очi, а в саму душу монарха.

– Отак воно й бувае, друже мiй, – заговорив Сигiзмунд, звертаючись до собаки. – Я хотiв, дуже хотiв цього!.. Я намагався iм сподобатись, був готовий воювати за них… А цi пихатi iндики посмiхалися менi, хоча тим часом ненавидiли мене в душi, смiялися надi мною поза очi. Я розширив iхнi права, сподiваючись, що вони оцiнять цей жест i пiдтримають моi починання… А вони натомiсть ополчилися проти мене, звинувачуючи бозна в чому… Я не хотiв вiд них любовi, я потребую лише розумiння…

Пес уважно слухав хазяiна, забавно ворушачи бровами.

– Подумати тiльки, я вже шкодую, що погодився стати королем Речi Посполитоi! Адже справдi, що дала менi ця корона, окрiм титулу, вiдповiдальностi, головного болю й жахливих принижень?! Польща – це зовсiм нiяка не Францiя й не Іспанiя. Ба навiть не Англiя, де королi мають реальну владу. Менi б треба було знати про цю особливiсть ранiше…

Дог глибоко зiтхнув слiдом за хазяiном i тихесенько заскавучав.

– Так, друже мiй! Якби ти тiльки знав, наскiльки менi самотньо й до чого хочеться iнодi голосно вити вiд слабкостi й безсилля!.. У Польщi всiм керуе сейм… Череда тупих пихатих баранiв, якi нiчого не можуть вирiшити, не можуть зрозумiти найпростiших речей. І в руках цих нездар зосереджено всю повноту влади?! Саме в iхнiх руках – доля нашоi держави?! Та хiба ж я король?! Я всього лише людина в папському вiнцi, яку кожен дрiбний шляхтич намагаеться поставити на мiсце. Де iще в Європi отак принижують правителя?! Про що думають польськi магнати – всi цi Радзивiлли, Вишневецькi, Лещинськi й Острозькi?! Вони думають про своi свободи i права. Переконувати це панство будь в чому – лише даремна витрата часу!

Начебто зрозумiвши сенс сказаного королем, пес пiдняв голову й грiзно загарчав…

– Який же ти розумник! – вигукнув захоплено король. – Якби ти тiльки заговорив, я б оточив себе зграею таких самих, як ти, вiрних псiв, а не збiговиськом пiдступних езуiтiв.

Пес радiсно завиляв хвостом.

– Так, друже мiй, тiльки ти мене розумiеш i любиш! Я знаю, що так чинити не годиться, проте цi зухвалi «польськi брати» не залишають менi iншого виходу: або я iх, або ж вони – мене… І я боротимуся з ними, бо з Польщi менi бiльше нема куди подiтися. Якби я тiльки зажадав цього, менi було б не складно зiйти на трон Московii, взутоi у постоли. До того ж i мiй син Владислав мае титул князя Московii, тому при бажаннi мiг би стати тамтешнiм правителем, але!.. Знову ж таки, друже мiй, е дуже жирне «але» – та ж сама вiра католицька. Перемiни вiру – i вмить станеш царем Московii… Все нiбито так просто… видаеться спочатку!..

Собака голосно гавкнув, потiм завиляв усiм тiлом i заходився старанно вилизувати Сигiзмундовi руки.

– Так, песику мiй хороший, ти мене вiрно зрозумiв: я не здамся! Краще репресii, краще езуiти, краще вiйна з iнакомислячими еретиками, особливо ж з «польськими братами»… Я винищу iх, задавлю, вичавлю звiдси – але не поступлюся!!! Як палкий католик, я всiляко заохочуватиму прихильникiв унii, робитиму iм привiлеi та рiзнi милостi. Слiдом за арiянами зламаю протестантiв i кальвiнiстiв, а пiд кiнець i православних!.. Вони зрештою стануть настiльки зацькованими й заляканими, що самi принесуть моему синовi корону, самi благатимуть його стати iхнiм новим королем…


Арiянська Академiя, Ракiв, осiнь 1620 року

Негода розiгралася не на жарт. Великi важкi краплi крижаного дощу безжально молотили по тендiтних плечиках хлопчика рокiв шести чи семи, який самотньо стояв на узбiччi дороги. Був вiн сухорлявим i гнучким, з бiлою шкiрою, густим кучерявим каштановим волоссям. Пухке дитяче личко з неймовiрними величезними очима кольору зимового неба вражало правильнiстю форм i тонких рис. Якби дитину побачив iконописець, не виключено, що написав би з малого образ одного iз численних святих.

Одягнений вiн був явно не по сезону – без плаща. З верхнього одягу на хлопчику був лише тонкий синiй жупан польського крою, з-пiд якого визирала довга, вишита по комiру легка сорочка, не заправлена в темнi широкi штани англiйського сукна, а також м’якi, гарноi жовтоi шкiри чобiтки. Черговий рiзкий порив крижаного вiтру здiйняв довгi поли жупана, рвонув подiл сорочки i розтрiпав вимоклi вiд осiннього дощу кучерi малюка. Однак дивне хлоп’я, здавалося, навiть не помiтило цього.

– Тобi хiба не холодно? – здивовано поцiкавився невисокий чоловiк iз суворим поглядом. Це був Йоахим Стегман – вчитель геометрii. З незрозумiлоi причини учень продовжував мовчати. Викладач уже вирiшив, що так i не одержить вiдповiдi на свое запитання, як раптом маля повiльно перевело на нього погляд. Стегман здригнувся, тому що побачив у тих оченятах дивну сумiш туги й розпачу. Складалося враження, що на нього дивився… молодий поранений вовк! Жахнувшись, учитель машинально вiдступив назад i подумки перехрестився. Але мара тривала всього лише лiченi секунди…

«Фу-у-ух, здалося», – з полегшенням подумав Стегман.

– Ви щось запитали, пане учителю?

Тепер на нього з iнтересом дивилися чистi очi маленького янголятка.

– Пiдемо зi мною, хлопче, не потрiбно стояти на узбiччi дороги пiд дощем, навiть якщо твоi батьки сьогоднi не приiхали. Ти можеш застудитися.

– Так, мабуть, ви маете рацiю, пане вчителю, не варто мокнути пiд дощем. Хоча батькiв я не чекав. Я ж знав, що сьогоднi вони не приiдуть.

– Тодi що ж з тобою трапилося? Можливо, тебе хтось скривдив?

– Нi. Нiхто мене не кривдив, просто я замислився…

Стегман вже давно звернув увагу на поведiнку цього незвичайного учня. Старший син вельми заможного i впливового магната, подкоморiя Стефана Немирича – Юрiй завжди був замисленим i нелюдимим. Малюковi не подобалося перебувати разом з однолiтками, часто вiн iшов у поле i там подовгу про щось мрiяв. Попри дитячий вiк, вiдчувалася в ньому якась вiдстороненiсть вiд свiту з його повсякчасною суетнiстю…

«Швидше за все, дитина надто стрiмко подорослiшае. Яскравi емоцiйнi спалахи в його душi прирiкають юного панича на самотнiсть. Треба би якось допомогти хлопчиковi, iнакше вiн остаточно замкнеться в собi», – подумав учитель i звернувся до вимоклого янголятка якомога ласкавiше:

– Пiдемо зi мною, Юрiю, i поговоримо про те, що тебе бентежить. Хочеш цього?..

– Гаразд, – погодився хлопчик i слухняно пiшов слiдом за Стегманом спочатку парковою дорiжкою до будiвлi арiянськоi Академii, де вони удвох пiрнули до лабiринту довгих сумовитих коридорiв.

– Ну от ми й на мiсцi.

Вчитель iз зусиллям вiдкрив важкi дубовi дверi сховища знань i гордостi школи – бiблiотеки. Пiд ii склепiннями зберiгалася безлiч рiдкiсних стародавнiх пергаментiв i сувоiв, рукописнi книги i друкованi видання мiсцевоi друкарнi. У непосвяченоi людини мiг навiть з’явитися сумнiв, а чи витримають стiни й полицi такий огром знань?.. На вiдмiну вiд коридорiв, бiблiотека була просторою та свiтлою. Тут гармонiйно сполучалися бiлизна стiн i м’який морок добротного темного дерева. Кiмнату обiгрiвали кiлька камiнiв, створюючи в примiщеннi затишок i комфорт. Меблi з коштовних порiд дерева виглядали добротно й витончено.

Незважаючи на денний час, зараз у бiблiотецi було порожньо. І не дивно: адже сьогоднi був батькiвський день, тому багато учнiв взагалi були вiдсутнi у школi. Цим i скористався Стегман.

– Розташовуйся, Юрiю, поближче до вогню, – запропонував вiн, присуваючи до палахкого камiна два величезних крiсла. Хлопчик охоче скинув iз себе мокрий жупан, залишившись у довгiй вишиванцi, штанятах i чобiтках, пiсля чого влаштувався в запропонованому крiслi (у якому вмiстився легко, немовби невеличкий жучок у коробцi).

– Я давно спостерiгаю за тобою, – почав неспiшно вчитель. – У нашiй школi ти перебуваеш вже не перший мiсяць, але так нi з ким i не потоваришував. Бiльше того, особливого iнтересу до навчання ти також не виявляеш. От взяти хоча б мiй предмет – геометрiю: наука ця важка, не заперечую. Можливо, тобi не все зрозумiло? Може, я погано пояснюю? Але ж ти жодного разу не задав менi бодай якогось запитання…

– Та що ви, пане вчителю! Я все розумiю.

Юрiй виглядав явно здивованим. Схоже, вiн щиро не розумiв, чим викликане невдоволення вчителя.

– Тодi в чому причина твоеi байдужостi?

– Але це нiяка не байдужiсть, пане вчителю…

– А що ж тодi?

– Я просто розгублений i не знаю, як поводитися.

– Тобто?! Поясни, будь ласка.

Всiм своiм видом Стегман зобразив увагу. Юрiй змiряв його довiрливим поглядом янгольських оченят i заговорив, немов дорослий – повiльно, виразно, з паузами в потрiбних мiсцях:

– Рiч у тiм, що моi батьки – люди дуже зайнятi. Окрiм мене, у родинi е ще й iншi дiти. Вiд трьох рокiв я виховувався в будинку мого дядька – Романа Гойського. Саме завдяки йому я вiльно володiю латиною, давньогрецьким, а також побiжно розмовляю французькою й нiмецькою… Дядько ознайомив мене з основними засадами математики i граматики. А три мiсяцi тому батько вiдправив мене сюди – у Ракiв. Я не розумiю, навiщо вiн це зробив?! Я й зараз знаю бiльше, нiж будь-який тутешнiй учень… Тому я, правду кажучи, дуже збентежений i розгублений: адже за навчання в Академii маю платити розлукою з дорогими менi людьми! Я мiг би продовжити навчання вдома чи у дядька, де е прекрасна бiблiотека…

Стегману стало дуже шкода засмученого хлопчика, але вiн жодним чином не показав цього, коли заговорив у свою чергу:

– Знаеш, Юрiю, ти вже достатньо великий i маеш розумiти, що сюди на навчання тебе вiддали не просто так. Ти – найстарший княжич iз магнатського роду Немиричiв. Ти належиш до кола високошляхетноi арiянськоi знатi. Тому в Академiю тебе вiдправили не зовсiм на навчання.

– А навiщо ж тодi? – здивувався хлопчик.

– Наша школа дае дiтям не тiльки рiзноманiтнi знання, але й вiдповiдне виховання. На вiдмiну вiд езуiтських шкiл, тут немае тiлесних покарань: социнiяни не вважають за можливе вганяти знання в дiтей рiзками, оскiльки жага знань повинна виходити з ваших юних душ. До закiнчення навчання ти, Юрiю, разом з iншими маеш опанувати певнi знання й загартувати тiло. А також усiм вам належить подумати про те, яку користь ви принесете в майбутньому всiй нашiй арiянськiй спiльнотi. Зрозумiв?

– Зрозумiв, – тихо пiдтвердив хлопчик.

– А знаеш, хто оце? – поцiкавився Йоахим i показав обкладинку книги, яку пiд час бесiди тримав у руках. Юний спадкоемець магнатського роду взяв книгу, уважно розглянув обкладинку i з найсерйознiшим виглядом мовив:

– Цю книгу я не читав, але, зважаючи на все, на обкладинцi зображений святий Юрiй Змiеборець.

– Вiрно, це Юрiй Змiеборець, вiн же – Георгiй Переможець, – пiдтвердив учитель, зрадiвши непiдробному iнтересу, що спалахнув в очах хлопчика. – От бачиш, його звуть так само, як i тебе – Юрiем. Жив цей святий давно, але його життя i досi е зразком для наслiдування багатьма поколiннями! Ім’я святого Георгiя довгi столiття не сходить з вуст багатьох народiв, його зображення можна зустрiти на прапорах i монетах. На честь його подвигiв i славетних дiянь складенi легенди й пiснi, побудованi храми. Його iм’ям навiть називають цiлi держави… Хочеш, розповiм про це?

– Звiсно, хочу!

– Тодi слухай i запам’ятовуй… Народився Юрiй в 270 роцi вiд Рiздва Христового, у сiм’i багатих i благочестивих батькiв – зовсiм як ти, хлопче.

– А де вiн народився?

– Цього нiхто не знае точно: однi кажуть, що в мiстi Лiддi у Палестинi. Іншi стверджують, що в Бiлитi бiля пiднiжжя Лiванських гiр. Втiм, це не мае особливого значення…

Важливо iнше: у вiсiм рокiв Юрiй розпочав вiйськову службу у iмператора Дiоклетiана. І ще важливо, що з юного вiку вiн видiлявся з-помiж однолiткiв розвиненим розумом, незвичайною хоробрiстю й величезною фiзичною силою. Виявляючи неабияку запопадливiсть до вiйськовоi служби, Юрiй дуже швидко зробився тисячником. Багато ратних подвигiв i перемог було за плечима юного полководця. От про одну з таких перемог я тобi й розповiм.

Давнi лiтописи стверджують, що неподалiк мiсця, де народився Юрiй, було глибоке озеро. Жив у цьому озерi древнiй змiй, який розорював довколишнi селища й убивав жителiв. Щоб задобрити чудовисько, тамтешнi жителi почали регулярно, за жеребом приносити йому в жертву юнака або дiвицю. І от настала черга красунi Нiни – дочки мiсцевого правителя. Горопашну дiвчину вiдвели на берег озера i прив’язали до розлогого дерева, де вона стала очiкувати смертi, тремтячи вiд жаху.

Та коли змiй виповз iз вод озера й почав наближатися до красунi, на березi казна-звiдки з’явився прекрасний воiн на бiлому конi, який довгим списом уразив чудовисько i таким чином врятував дiвицю. Цим юнаком i був Юрiй! Вiдтодi смiливця почали зображувати на iконах як уособлення перемоги над древнiм змiем – тобто над злом. За переказом, Юрiй Змiеборець доводився родичем святiй рiвноапостольнiй Нiнi. Перший храм на його честь був збудований царем Мiрiаном саме на мiсцi ii поховання – це в Грузii. І сталося це через шiстдесят п’ять рокiв пiсля народження героя.

Ще через кiлька столiть Георгiй Святогорець, або у перекладi – «Великий Синаксар», вiдкрив свiтовi й житiе святого Юрiя. В добу правлiння грузинськоi царицi Тамари образ святого Юрiя, який вражае списом змiя, з’явився на грузинських прапорах, а спецiальний георгiiвський хрест залишаеться на прапорах i корогвах грузинськоi церкви дотепер. Цього святого вшановували скрiзь на Русi, засновували монастирi на його честь не тiльки в Киевi, але також i в Новгородi. Дмитро Донськой зробив Георгiя Переможця небесним заступником столицi Московського царства: адже мiсто це заснував киiвський князь Юрiй Долгорукий. А московський князь Іоанн ІІІ включив зображення святого Георгiя в герб мiста Москви.

Учитель пильно подивився на завмерлого в крiслi учня й докiнчив:

– Отак, хлопче! Тому кажу тобi: по праву пишайся своiм славетним iм’ям i зроби все можливе, щоб бути гiдним його.


* * *

Ця розмова докорiнно змiнила як свiтогляд юного аристократа, так i його ставлення до навчання й до життя в цiлому. Вiд того дня Юрiй Немирич нiколи не засмучувався, нi на що бiльш не скаржився й навiть не плакав. Вiн успiшно долав усi складнощi навчання в арiянськiй Академii, безупинно розвивав своi природнi здiбностi й таланти.

За його зовнiшнiстю можна було вирiшити, що це простий, можливо, трохи дивакуватий хлопець, яких у свiтi безлiч. Але перше враження було оманливим. Юрiй вирiзнявся залiзним характером, прагнув скрiзь бути першим i домагатися поставленоi мети. Захоплювався верховою iздою й фехтуванням. Був увiчливим, вихованим, мав гарнi манери, неординарне мислення, загострене почуття справедливостi й вiдповiдальностi.

Не за вiком самостiйний, вже на другому роцi навчання вiн вiльно спiлкувався i писав польською, латиною, iталiйською, нiмецькою, голландською, французькою, розумiв i грецьку, i дiалект московитiв. Подальше навчання дозволило юному Немиричу вигострити абстрактний iнтелект, вiн успiшно вивчав такi дисциплiни, як логiка, етика, риторика, теологiя, основи правознавства й природничi науки, а також виявив неабиякi математичнi здiбностi. Надзвичайно задоволений такими результатами, Йоахим Стегман усiляко заохочував Юрiя до подальшого вдосконалення знань у цiй царинi. До одинадцяти рокiв Юрiй показав у математицi надзвичайнi результати. Вiн доволi легко здолав низку трактатiв, написаних корифеями, i зовсiм вже зiбрався присвятити життя вивченню цiеi шляхетноi науки, як раптом…

Несподiвана подiя 1623 року докорiнним чином змiнила погляди юного Немирича, вiдповiдно змiнилося й усе його подальше життя: вмiло розохоченi мiсцевими католиками, загони агресивно налаштованих «лiсовчикiв» на очах переляканих учнiв улаштували моторошний погром в арiянськiй Академii мiста Ракова, при цьому майже повнiстю знищили бiблiотеку – чи не найцiннiшу в тутешнiх землях.

У наступнi роки Ракiв ще не раз зазнавав подiбних нападiв, але тепер учнi Академii вже почали органiзовувати летючим ескадронам далеко не привiтний прийом! Втiм, у вiдповiдь католики розширили царину зiткнень, нападаючи вже не тiльки на школи й академii протестантiв, але також грабуючи садиби й будинки вiдомих адептiв протестантизму i православ’я. Вони калiчили, вбивали супротивникiв католицизму, незважаючи на вiк i стать жертв. Через сутички мiж католиками i протестантами загинули такi вiдомi унiтарiанськi дiячi, як Валента Шмальц i Анджей Лубенецький. Ця поведiнка заохочувалася королiвською владою: його величнiсть виконував те, що колись поставив за мету – винищити будь-яку «ересь»…

Особливi гонiння iнакомислячих почастiшали в 1625 роцi пiд час нападу Швецii на Рiч Посполиту. Єзуiти нишпорили краiною й поширювали чутки, що вiйну нiбито спровокували та пiдтримують «польськi брати». Це спричинило непоодинокi бунти i повстання. А на початку 1627 року влада Кракова видала указ, вiдповiдно до якого повноправними громадянами мiста могли стати лише тi iновiрцi, якi навернуться у католицизм.

Через усi цi подii численна родина Немиричiв була змушена полишити зруйнований католиками Черняхiв i переселитися в один iз другорядних своiх маеткiв, розташований подалi вiд Кракова. І звiсно ж, молодий Юрiй дуже гостро пережив такi потрясiння. Його свiтосприйняття перевернулося неповоротно, трансформацiя зачепила найпотаемнiшi глибини душi. Княжич зрозумiв, що Рiч Посполита потребуе докорiнноi змiни застарiлого державного устрою i що без вiйськових сутичок у такiй справi не обiйдеться. Саме тому Юрiй вирiшив зайнятися полiтикою та вiйськовою справою. Для цього було потрiбно продовжити подальше навчання вже за кордоном.

Вiдтепер спадкоемець магнатського роду Немиричiв вивчав переважно юриспруденцiю й основнi засади державноi влади, штудiював працi Мартiна Руара, який пiдтримував тiснi зв’язки з Гуго Гроцiем. Коли юнак вiдправився на навчання за кордон, то мав при собi цiннi рекомендацiйнi листи до цього свiточа мiжнародного права.



Хотiлось би придiлити бодай трохи уваги ракiвськiй Академii: адже саме тут Юрiй Немирич дiстав середню освiту, тому, маючи вiдомостi про навчальний заклад, можна краще зрозумiти особистiсть майбутнього пана генерального писаря.



Отже, розквiт ракiвськоi Академii припав на 1616–1630 роки: тодi в нiй навчалося понад 1000 студентiв, серед яких було багато iноземцiв. Прикметною рисою цього навчального закладу була законодавчо закрiплена релiгiйна толерантнiсть – дуже характерна риса социнiянства як такого. Один з пунктiв статуту Академii чiтко проголошував: «Кожен учень нехай молиться вiльно таким чином, як пiдказуе йому власна совiсть i релiгiя, у якiй вiн виховувався». В навчальному процесi Академii не застосовувалися широко розповсюдженi в тогочаснiй освiтянськiй традицii тiлеснi покарання, все обмежувалося виключно моральними настановами. Статут також вимагав вiд учнiв дотримуватись чистоти тiла й одягу, пiдтримувати порядок у примiщеннях, де вони проживали.



У Раковi також працювала одна з найкращих друкарень тiеi доби, що належала Себастьяну Стернацькому. У перiод 1602–1638 рокiв у нiй вийшли у свiт 246 книг. Деякi з цих видань були розрахованi на руських (украiнських) читачiв, зокрема «Антапологiя…» (ii ймовiрним автором був Остап Кисiль, вiн же – Євстафiй Гизель, який критикував iдею унii православних з католиками), драматичний твiр «Трагедiя руська» – перше вiдоме в iсторii видання, надруковане розмовною украiнською мовою.



Пiсля лiквiдацii Ракiвського центру арiянства завдяки социнiянським педагогам Матвiю Твердохлiбу, Якову Гриневичу-Гижановському (Яну Трембицькому) й Луцi (Юхиму) Рупневському майбутня кисилинська школа перетворилася у вищий навчальний заклад (академiю) з фiлiею в Береску (тепер село в Рожищенському районi Волинськоi областi). Як засвiдчують документи, тут навчалися молодi люди з рiзних верств. Рiвень студiй в академii був досить високим. Окрiм класiв поетики й риторики, у нiй iснував ще один вищий клас, у якому вивчалися фiлософiя й теологiя.




Глава 4

Вiдьмин син



Соловецький монастир, осiнь 1630 року

Пiзнiм осiннiм дощовим вечором до Великого Соловецького острова пiдплив крихiтний рибальський човник. На берег лиховiсноi бухти Благополуччя зiйшов змерзлий подорожанин. Кутаючись у просякнутий вологою дорожнiй плащ, тремтячи вiд холоду, вiн поспiхом попрямував до Соловецького монастиря. Хоча тут налiчувалося близько трьох сотень ченцiв i понад п’ять сотень послушникiв, Божа обитель вже кiлька десятилiть слугувала також своерiдною церковно-полiтичною в’язницею. Й нарештi, товстi монастирськi мури, вiйськовий гарнiзон та артилерiя перетворювали Соловецький монастир у важливу прикордонну фортецю…

Утiм, архангельського священика Димитрiя Тихонова настiльки разючi контрасти анiтрiшки не хвилювали. У непогожу осiнню пору вiн був термiново покликаний сюди, щоб вислухати останню сповiдь якоiсь помираючоi особи. Виконуючи це делiкатне доручення, святий отець ледь не потонув у водах похмурого Бiлого моря – втiм, пастирський обов’язок вищий вiд усього! Хоча в таку негоду сидiти би вдома i грiтися бiля вогню…

З пiвночi вiяв крижаний пронизливий вiтер, самотнi дерева вигиналися, рипiли, стогнали, iхнi могутнi гiлки билися об широкi монастирськi мури. Священнослужитель геть змерзнув, проте все-таки продовжував шлях. Чим ближче наближався до мети, тим бiльше вiдчував величезну втому i бажання спокою. Але ж пастирський обов’язок!..

Нарештi вiн опинився бiля ворiт Соловецького монастиря й несмiливо постукав у них. Через деякий час з iншого боку долинули довгоочiкуванi кроки, ледь чутнi через завивання вiтру.

– Кого це ще принесло проти ночi? – невдоволено пробурчав вартовий, намагаючись вiдкрити оглядову заслiнку. Вiн прововтузився досить довго, поки вiконце з рипiнням не розчахнулося, тодi трiпотливе свiтло смолоскипа вихопило з темряви обличчя й частину фiгури незнайомоi людини в довгiй чорнiй рясi.

– Хто ти такий? – згiдно з тюремним порядком, запитав охоронець ворiт, хоча й був заздалегiдь попереджений про майбутнiй приiзд гостя.

– Диякон Димитрiй Тихонов.

– Навiщо прибув сюди?

– Викликаний до одного з ув’язнених. Це жiнка, вона помирае…

– Ага, нарештi! Приiхав, дочекалися! – вартовий явно зрадiв, ще якийсь час помудрував iз запорами, потiм розчахнув важкi, оббитi залiзом ворота й звернувся до гостя: – Заходь, та швидше, бо непогода он як розiгралася.

Священик не змусив себе довго вмовляти. Насамперед охоронець провiв його в добре протоплене вартове примiщення. Коли приiжджий скинув плащ, то виявилося, що це стрункий парубок у наскрiзь промоклому одязi. На вигляд йому було ледве бiльше двадцяти рокiв, довге темно-русяве волосся струменiло до плечей великими локонами, а блакитнi, ледь прищуленi очi дивилися на вартового вiдкрито й довiрливо.

– Та ти весь вимокнув! – сполошився охоронець. – Нумо хутко знiмай свою рясу, я тебе у щось сухе перевдягну.

– Нам таке заборонено, – лагiдно вiдповiв гiсть. – Ось тримай, просуши хоча б оце.

Вiн вiддав охоронцевi промоклий плащ, пiдiйшов до грубки й простягнув змерзлi руки до ii розiгрiтоi стiнки.

– Ну, як хочеш, – дещо ображено пробурчав вартовий i продовжив дiловито: – То як же його звати?

– Кого?

– Ув’язненого, до якого ти приiхав, зрозумiло.

– Повторюю, це жiнка. Невiдома.

– Ага, еретичка, нумер четвертий, – кивнув охоронець i довiрчим тоном повiдомив: – Цю вiдьму весь наш гарнiзон боiться. Подейкують, вона самого царя i його нащадкiв прокляла, отакоi…

– Може, так, а може, й нi, – лагiдно мовив диякон. – У всякому разi, який би страшний злочин вона не скоiла, нiхто не мае права позбавляти ii останньоi сповiдi.

– Маеш рацiю, – неохоче погодився охоронець, замислено смикаючи довгого вуса. – Але ти, людино Божа, однаково будь iз вiдьмою цiею уважним. Подейкують, що еретичка ця дуже, дуже небезпечна…

– Неодмiнно, – погодився диякон. – Тiльки де ж перебувае ця сама еретичка, куди менi далi йти?

– Е-е-е, стривай-но, стривай! – погрозив пальцем вартовий. – Ти не пiдеш туди один, я сам проведу тебе.

– Але як же таiнство сповiдi?..

– До еретички без нашого нагляду нiкого пускати не можна, такий порядок! – охоронець випнув груди колесом, вiд чого набув надзвичайно поважного вигляду. – Й окрiм того, без провiдника тобi потрiбноi камери нiзащо не розшукати. Тут тямуща людина потрiбна.

– Ну, що ж… Якщо iнакше не можна, тодi веди мене до ув’язненоi.

– А ти вже вiдiгрiвся, преподобний?..

– Веди, вона на сповiдь чекае.

Вартовий знизав плечима, пiдкрутив вуса й кинув коротко:

– Гаразд, тодi пiдемо зi мною.

Для початку вiн перевiрив, чи надiйно замкненi монастирськi ворота, потiм зачинив дверi у вартове примiщення й озброiвшись смолоскипом, попрямував до тюремного вiддiлення. Священик йшов слiдом за ним не вiдстаючи та з цiкавiстю розглядаючи на ходу величну споруду.

Монастир являв собою потужну п’ятикутну фортецю, оточену височезними товстими мурами, мав сiм ворiт i вiсiм веж. Споруда мала вигляд грiзний i суворий, кутовi вежi були з’еднанi одна з одною критими переходами, де розташовувалися житловi й господарськi примiщення.

Священик i вартовий перетнули внутрiшнiй монастирський двiр, проминули спочатку триглавий Успенський собор, потiм п’ятиглавий Преображенський собор i Благовiщенську церкву, перш нiж пiрнути в лабiринт коридорiв в’язницi, прихопивши додатковий смолоскип. Важко було уявити, скiльки похмурих таемниць зберiгалося за холодними сiрими стiнами з безлiччю залiзних дверей! Годi й казати, моторошне мiсце…

Нарештi зупинилися бiля невеликих дверцят. Охоронець погримiв зв’язкою ключiв, шукаючи потрiбний, i заходився вiдкривати проiржавiлий замок. Протяг, що гуляв тюремними коридорами, спробував загасити вогонь смолоскипа, чорнi тiнi й яскравi вiдблиски затанцювали на сирих стiнах, низьких склепiннях i на землянiй пiдлозi. Нарештi дверцята голосно заскрипiли i насилу розчахнулися, тодi тремтливе полум’я осяяло тiсну кiмнатку.

Камера «нумер четвертий» мала форму усiченоi пiрамiди, що звужувалася вiд входу вглиб. У довжину примiщення мало близько трьох метрiв, завширшки i заввишки бiля входу – по два метри, у тупиковому кiнцi – по метру. У мiсцi стику низькоi задньоi стiнки й стелi у товщi муру було прорубано малюсiньке вiконце – втiм, зараз роздивитися через нього бодай щось вже не було можливостi через сутiнки, що наступили. У кутку бiля сироi стiни приткнулося залiзне лiжко з нiжками, намертво вкопаними в пiдлогу. На цьому вбогому ложi на купi брудного ганчiр’я обличчям до входу лежала сива жiнка, блiда й виснажена. Кожному, хто подивився б на нещасну, ставало зрозумiлим, що вона провела у в’язницi не мiсяцi, а роки. Сiрий одяг на змарнiлому тiлi нагадував безформний саван, пасма поплутаного волосся спадали на втомлене обличчя й величезнi згаслi очi.

– Агов, до тебе тут прийшли, – тихо мовив вартовий, пропускаючи священика вперед. Зiщулившись на яскраве свiтло смолоскипа, еретичка ковзнула поглядом по фiгурах прибульцiв i просипiла слабким застудженим голосом:

– Я знала, що колись до мене прийде священик, але все ж таки сподiвалася, що сюди надiшлють латинського падре, а не схизматика[5 - Схизматиками (в значеннi «невiрнi», «еретики», «розкольники») католики називали православних.].

– Це неможливо, – коротко вiдрубав диякон i мимоволi кахикнув: дихати огидним спертим повiтрям камери було неймовiрно важко.

– Я вже упокорилася iз цiею думкою, – зiтхнула ув’язнена. Диякон почав уважно вивчати ii. Здаеться, не така вже й стара, як здавалося спочатку… Спокiйне обличчя, м’який вкрадливий голос… Зовсiм анi крапельки не схожа на страшну вiдьму!

– Залиш нас самих i не турбуй, допоки я не покличу тебе, – звернувся отець Димитрiй до охоронця, водночас невiдривно дивлячись у зiщуленi, трохи червонуватi очi ув’язненоi.

– Як завгодно, – з полегшенням зiтхнув вартовий. Потiм застромив смолоскип у подвiйне кiльце на стiнi бiля дверей. Подлубавшись у невеликiй торбинцi на паску, витягнув звiдти свiчковий недогарок, запалив його вiд смолоскипа й поспiхом вийшов геть, закривши за собою важкi металевi дверi. Заскрипiв ключ у замку, потiм отець Димитрiй почув, як кроки охоронця стишуються далеко в глибинi коридора. Ще кiлька хвилин вiн дослухався до тишi, що настала за дверима, поки не переконався: вони справдi лишилися самi.

– Ви прийшли, щоб вислухати мою сповiдь, святий отче? – порушила мовчанку жiнка. – Це буде остання сповiдь… хiба ж нi?..

Диякон гаявся з вiдповiддю. Вiн раптом злякався, що якимсь необдуманим словом зiпсуе все. Тодi люди, що доручили йому настiльки вiдповiдальну мiсiю, залишаться незадоволенi виконавцем.

– Я вмираю, отче, я вiдчуваю: кiнець вже близький. Що зараз потрiбно вiд мене? – запитала ув’язнена у священнослужителя.

– Покайся в грiхах, раба Божа, i попроси у Всемилостивого прощення.

– Менi немае в чому каятися.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчi жiнки при цих словах. Вимовляючи iх, ув’язнена ледь помiтно посмiхнулася, вишкiривши зуби, що в невiрному свiтлi смолоскипа виглядали напрочуд хижо. Священиковi зробилося зле вiд цiеi посмiшки. Вiдчувши, як по спинi пробiг холодок, вiн скрикнув:

– Як?! Ти наполегливо домагалася священика, а тепер стверджуеш, що тобi нема в чому каятися?

Почувши це, ув’язнена рiзко мотнула головою. Священик внутрiшньо здригнувся, тому що ii очi спалахнули криваво-вогненним свiтлом, хоча голос залишився вбивчо спокiйним:

– Дурниця. Це сповiдь, а не допит, тому я зовсiм не маю звiтувати про якiсь надуманi грiхи. Але якщо ви, отче, не розумiете цього, то я не бажаю вас бiльше бачити. Вертайтесь туди, звiдки прийшли – до своеi благочестивоi пастви… Ви мене зрозумiли?

Священик не вiдразу второпав, як вiдповiсти на цей раптовий випад. Така зухвалiсть спантеличила i злякала його. Ув’язнена поводилася дивно – зовсiм не так, як iншi засудженi, котрих йому доводилося сповiдувати. Обережнiсть пiдказувала, що краще пiти – а раптом вiдьма замислила зле?! Але диякон придушив у собi цей порив i вирiшив залишитися до кiнця.

– Покайся в грiхах, – повторив Димитрiй, намагаючись нiчим не видати свого хвилювання, i простягнув Маринi великий срiбний хрест. – Покайся i спокутуй грiхи своi, доки не пiзно.

Однак ув’язнена, яка невiдривно пильнувала диякона, встигла перехопити його погляд. Поводилася, немов змiя, у будь-який момент готова вжалити…

– Менi немае в чому каятися, – уперто повторила жiнка i знов хижо посмiхнулася. – Я не належу до вашоi вiри, я взагалi ненавиджу схизматикiв. Всi ви – затято брехливi лицемiри. Обiцяли менi вiчне блаженство в раю, а пiсля сипали мерзенними обвинуваченнями…

Священик вiдступнув до дверей, збираючись покликати вартового, але не встиг: ув’язнена здiйнялася на лiжку i простягнула кощавi руки до нього. Диякон перелякано позадкував… Але тут обличчя вiдьми спотворила жахлива гримаса, вона iз тужливим стогоном впала на лiжко i завмерла там у надзвичайно незручнiй позi. Димитрiю здалося навiть, що вона померла – однак червонуватi очi продовжували осмислено спостерiгати за священиком.

– Що з тобою?.. – спiвчутливо спитав диякон, мимоволi вiдчувши приплив жалостi. Поступово жiнка впоралася з болем i прорипiла:

– А ви не схожi на iнших священикiв, якi приходили сюди ранiше…

– Людським судом ти вже засуджена, проте Господь милосердний, – священик спробував говорити якомога м’якiше. – Бог утiшае в нещастi й полегшуе найтяжчi страждання, якщо бачить щире каяття.

– Годi вже, – рiзко зупинила його жiнка. – Ви, я бачу, прийшли сюди зовсiм не для того, щоб утiшити мене перед смертю. Ви хочете дещо вивiдати в мене… Але я знаю: щойно розповiм про все, як ви вiдшукаете i вб’ете дорогих менi людей!..

Диякон хотiв заперечити, однак ув’язнена не дала перервати себе:

– Стривайте, дайте сказати! Отже, нiчого подiбного не станеться. Я не могла б розповiсти про моiх близьких, навiть якби захотiла. Я ж бо сама нiчого не знаю про них!!! Нiчого вiдтодi, як мiй чоловiк був убитий пiд час полювання, мiй найвiдданiший друг посаджений на палю, а син повiшений… А батько?!

Ув’язнена на мить замислилася, дивлячись на сiрi, вкритi цвiллю стiни.

– Про батька я також нiчого не чула… Давно не чула, дуже давно… Єдине, що тепер вiдчуваю – це смерть, смерть, навкруги смерть…

– Але ти поки що жива, i я усе ще можу допомогти тобi! Сповiдайся, заспокой свою душу заради Христа…

Смолоскип бiля входу давав бiльше кiптяви, нiж свiтла. Тому в камерi було досить темно, i священик не змiг виразно роздивитися вираз обличчя бранки. Вона ж мовила з неприхованою зневагою:

– Не треба, святий отче, не намагайтеся мене обдурити. Я помираю, мене бiльше нiщо не хвилюе…

Тут вiдьма раптом неприродно вигнулася, тихо застогнала, на кiлька хвилин затихла, потiм продовжила:

– Нiщо, крiм одного. Іван, мiй синок… Щось чутно про нього?

– Твiй син помер, – похитав головою священик.

– Нi, святий отче, вiн живий! – ув’язнена знов вишкiрилася. – Я, щоправда, не вiдаю, що з ним i де вiн, однак прекрасно знаю… тобто почуваю, що хлопчик мiй не пропаде. Як би хотiлося бодай поглянути на нього перед смертю, якби ви тiльки знали, отче!..

– Твiй син вже не прийде, – мовив диякон, цього разу не заперечуючи прямо, що вiдьмина дитина жива. – Хоча якщо ти погодишся…

– Нi! – вона заперечно мотнула головою. – Нi вам, анi комусь iншому мого хлопчика не знайти. Тому вiн житиме. Мiй Іванчик, моя кровиночка…

– Послухай! Я можу вiдшукати твого сина. Тiльки скажи, де вiн – сподiваюся, ти ще зможеш iз ним побачитися…

– Звiдки ви знаете?

– Я знайду i приведу його до тебе, – просто вiдповiв Димитрiй.

Ув’язнена рiзко задерла вгору висохлу руку. Перекручене гнiвом обличчя робило ii схожою на примару. Священик подумав, що, мабуть, поквапився, вiдiславши стражника. Незважаючи на довгi роки ув’язнення, вiдьма справляла враження сильноi жiнки. Хтозна, на що вона здатна…

– Навiть не думайте заколисати мене неправдою…

Несподiваний приплив лютi немовби висмоктав останнi сили з ув’язненоi, й вона продовжила, ледь чутно ворушачи губами:

– Холодно, як же тут холодно… Я незабаром помру. Зима вже близько. Сонце слабшае, навiть удень у цiй моiй норi панують сутiнки… Ви вiдчуваете, отче, як помирають дерева, трава?.. Незабаром все покрие бiлий снiжний саван…

– Припини! Не ховай себе живцем, бо це е зневiра у промислi Божому, а отже, наклеп на…

Слова диякона потонули в гудiннi монастирського дзвону: настав час вечернi. Вiдьма насилу повернула голову й, бiльше не мружачись, подивилася прямо на вогонь смолоскипа. Раптом ii зiницi розширилися й потемнiшали, злиплi пасма брудно-сивого волосся впали на обличчя. Зненацька вона заговорила якимсь дивним, зовсiм змiненим голосом:

– Синку, чи не кривдив тебе отець Євлампiй? Вiн же прилаштував тебе в пристойну родину, як i обiцяв? Чому це не зовсiм?! Я ж йому заплатила стiльки, щоб ти мiг жити, як i личить людинi твого походження…

– З ким ти розмовляеш? – сторопiв священик.

Ув’язнена замовкла. В ii очах, тепер свiтлих i зовсiм прозорих, танцювало полум’я смолоскипа. Наступноi секунди вона вказала рукою на цей димний вогонь:

– Дивись туди, туди, туди… Що ти бачиш?

– Смолоскип…

– Нi! Дивись уважнiше. Бачиш, там якесь маленьке селище?.. Рибальське селище. Чуеш, як плюскотить рiчкова вода?

– Але я не бачу нiякого селища…

– Так, це вже i справдi не селище, а фортеця! Багато стрiльцiв, багато… Як же вправно вiн тримаеться в сiдлi – справжнiй принц… Ой!!!

Переляк спотворив обличчя ув’язненоi, вона пробурмотiла:

– Тiльки не це… – i знепритомнiла.

Диякон схилився над лiжком.

– Що з тобою?

Вiдьма отямилася й забурмiтала знов:

– Бачу розкiшний будинок… i дiвчину коло вiкна. Вона ще не знае. Але незабаром, незабаром… Вiн iде по дорозi, що веде до будинку. Мiй дорогий хлопчик, кровиночка моя! Зачекай… Моi очi застеляе туман…

Мова ув’язненоi зробилася нерозбiрливою, немовби пiд час марення.

– Але де ж твiй син?

Священик iз завмиранням серця чекав на вiдповiдь, але жiнка мовчала. Тим часом, кавалок неба в малюсiнькому вiконцi немовби посвiтлiшав. Величезна яскрава зiрка спливла на небосхил, кидаючи на землю кривавий вiдсвiт.

– Це Марс? – зненацька поцiкавилася ув’язнена.

– Не знаю, – вiдповiв священик.

– Так, це Марс. Це знак: зiрка – початок нового життя! Тепер я спокiйна: навiть якщо вороги знайдуть мого синочка, то не займатимуть його… Не насмiляться. Отже, менi можна спокiйно померти.

Ув’язнена простягнула руку, вказуючи собi за спину. Димитрiй знов подивився у вiкно… i жахнувся: незважаючи на пiзню годину, за крихiтним вiконцем вставало сонце, наповнюючи камеру сяйвом, що розгорялося з кожною секундою!!! Спочатку свiтло було непевно-боязким, мерехтливим, але поступово зробилося яскравим, немовби вiд пожежi. Потiм сонячнi променi залили всю камеру й затьмарили вогонь чадливого смолоскипа, що одразу згас i вiдтепер лише мляво димiв…

– Розкажи, хто не займатиме твого сина? – вiдчуваючи, що можна впустити щось важливе, диякон торкнувся руки ув’язненоi.

І вiдсахнувся перелякано: рука була холодною, немов лiд, а вiд його дотику безсило звiсилася збоку лiжка.

Жiнка була мертвою.

Димитрiй зробив кiлька крокiв до дверей, але одразу вiдчув легке запаморочення. Насилу усвiдомлюючи, що вiдбуваеться, вiн плавно осiв на пiдлогу камери. Останньою думкою було покликати на порятунок…

О п’ятiй годинi ранку монастирський дзвiн загудiв до заутренi. Разом з його звуком у вартовому примiщеннi з’явився i комендант, щоб iще до снiданку зробити ранковий обхiд. Усе було в порядку, як i зазвичай. От тiльки з-пiд дверей камери «нумер чотири» струменiло яскраве свiтло, при цьому звiдти не було чутно анi звуку. Що за чудеса?!

– А то до вiдьми вчора ввечерi священик приiхав, щоб висповiдати ii, – доповiв один iз двох охоронцiв, якi супроводжували начальство пiд час обходу.

– Священик?! – у коменданта очi на лоба полiзли.

– Ну так, священик. Диякон, – пробелькотав вартовий.

– А менi чому не доповiли?!

– Так пiзно вже було…

– Пiзно?!

– Ну так, дуже пiзно. Уже й сонце навiть сiло, сутiнки… i дощ…

Не стримавши гнiву, комендант аж загарчав вiд роздратування. Авжеж, зрозумiло: особливе розпорядження! Без нього на острiв стороннього просто не перевезли б. Проте ж не дарма… ох, не дарма вiн був проти цiеi затii!!! Справдi, хiба мало святих людей жило в Соловецькому монастирi, щоб запрошувати сповiдника з-за його меж!

І от будь ласка…

– Який дурень впустив учора до вiдьми чужого диякона?! – гаркнув комендант, напираючи грудьми на переляканого охоронця.

– Фока…

– Ну, я йому!.. І тобi!.. І тобi!.. – комендант по черзi тицьнув пальцем у груди кожному вартовому. – Ви що, хiба не розумiете, що вже ранок?!

– Розумiемо, але…

– Ви розумiете, пустоголовi дурбелики, як довго затягнулася сповiдь?! А нумо вiдiмкнiть дверi камери номер чотири! Хутко!!!

Тремтливими руками охоронець ухопив зв’язку ключiв, насилу вiдшукав потрiбний, ледве вiдiмкнув неслухнянi дверi.

Тiеi ж митi загадкове свiтло, що струменiло з-пiд дверей, щезло. У напiвмороку камери ледве можна було розрiзнити мертву ув’язнену, застиглу на лiжку. Отець Димитрiй лежав на пiдлозi, закинувши голову, а його осклянiлi очi нерухомо дивилися в стелю.

Комендант перехрестився, пiдiйшов ближче до священика, опустився на колiна, приклав вухо до його грудей i мовив з полегшенням:

– Слава Боговi, вiн дихае!

Потiм роздратовано звернувся до застиглих на порозi вартових:

– Ну, чого стоiте, як укопанi?! Несiть його на свiже повiтря, доки живий.

– Накажете вiдправити повiдомлення до Архангельська?

– Зрозумiло. І коли сповiдника на свiже повiтря винесете, нехай один з вас за ченцями збiгае…

Комендант мотнув головою убiк лiжка з мертвою вiдьмою.

– Бачу, тут не обiйшлося без чаклунства. Треба хоча б диякона врятувати.

Гримлячи пiдкованими чоботями, вiн вийшов з камери. Охоронцi кинулися виконувати розпорядження начальства.


Фортеця неподалiк Астраханi,


лiто 1634 року

Дiставшись до ворiт фортецi, вершники спiшилися, i козак постукав рукiв’ям батога у ворота. Всерединi негайно загримiли кроки, в однiй зi стулок на рiвнi очей розкрилося маленьке вiконечко, i похмурий сонний голос прогарчав:

– Хто?..

– Я привiз затриманого до Старця, – пояснив козак.

Пiшохiдна хвiртка миттю вiдкрилася, i прибульцi без подальших зволiкань увiйшли до фортецi. Вартовий, який дивився на гостей похмуро й непривiтно, провiв iх довгим коридором i через фортечний двiр до низенькоi прибудови, у вiкнi якоi горiла товста воскова свiча. Постукавшись, охоронець увiйшов туди сам. Із будiвлi деякий час долинали приглушенi голоси, нарештi вартовий визирнув вiдтiля й попросив гостей трохи зачекати тут, у прибудовi, доки Старцевi доповiдатимуть про iхне прибуття. Коней же було довiрено турботам худорлявого хлопчини, який саме пробiгав поруч.

У прибудовi було затiсно. За маленьким столиком розмiстився лисий дiдок з величезною сплутаною бородою, що вiдстовбурчилася й усiляко йому заважала. Дiдок вiдiрвав погляд вiд книги, у яку щось записував при слабкому свiчному свiтлi, кивнув гостям i заметушився, звiльняючи лаву поруч iз собою вiд купи пергаментних сувоiв.

– Сiдайте. Мабуть, зголоднiли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикуе. Нiчого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Менi це неначебто дозволено, я ж тутешнiй писар Матвiй. Я весь час метушуся мiж черню й знаттю, верчуся-кручуся i з тими, i з iншими, бесiди веду, справи всякi вирiшую… Сiдайте!

Лисий дiдок прочинив вiкно й гукнув:

– Параско! Параско, у нас гостi!..

– Зараз, зараз… – долинуло iззовнi. За деякий час на порозi прибудови з’явилася пишнотiла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан i розкiшну квiтчасту хустку, невдоволено запитала:

– У чому рiч?

– Гостi в нас, кажу ж тобi! Принеси-но чогось попоiсти, вони з дороги зголоднiли.

Красуня невдоволено пирхнула:

– Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…

– Та все неси, все! – роздратовано махнув рукою писар.

Молодиця принесла гостям казанок холодноi кашi й глечик молока:

– От! Це все, що е.

– А ложки?.. – набурмосився писар.

– Своi треба мати, – невдоволена Параска кинула на стiл дерев’янi баклушi[6 - Необроблена заготовка дерев’яноi ложки.]. – Оцим iжте, iншого немае.

Втiм, ледве гостi приступили до частування, як у дверях з’явився вартовий i наказав прибульцям йти за ним. Приiжджi мовчки вийшли. Писар зажурено крекнув, а Параска, зрозумiвши, що й до чого, ехидно поцiкавилася:

– То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пiшла собi.

І поволi розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу. Писар тужливо зiтхнув i повернувся до свого столу.

Тим часом гостi увiйшли до Старця. Був вiн високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокiйними, впевненими свiтлими очима, у яких свiтився ясний розум. Коли гостi увiйшли, Старець вiдiрвався вiд читання якогось сувою. Якнайщiльнiше закутавшись у сiру вовняну накидку, вiн кивнув охоронцевi – той миттю вийшов геть. Тодi Старець повернувся до гостей i почав уважно розглядати iх.

Його кiмната не вiдрiзнялася особливою розкiшшю й розмiрами. Примiщення навiть здавалося надто просторим через майже повну вiдсутнiсть меблiв: лише попiд далекою стiною стояли стiл, два стiльцi й невеличке рiзьблене крiсло з високою спинкою.

– Ласкаво просимо, – нарештi прорипiв владним голосом загадковий чоловiк, якого iменували Старцем. – Я уважно слухаю.

– Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, – мовив козак. – А тепер дозвольте менi пiти, оскiльки завдання мое виконане.

– Прекрасно, – кивнув той, – можеш iти.

Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.

– Що тебе бентежить, юначе? Сiдай, розмова у нас не скора.

– Я не розумiю, куди потрапив i з ким розмовляю? – неприховано обурився затриманий.

– Неважливо, Михайле… тебе, здаеться, саме так звуть?

– Так.

– Ну, отже, служу я в Розрядному приказi[7 - Орган вiйськового управлiння в Московському царствi XVI–XVII столiть, який вiдав служилими людьми, вiйськовим управлiнням, а також пiвденними i схiдними прикордонними мiстами царства.], звати мене Федором. До речi, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речi, давай-но все-таки присядемо, бо я вже лiтнiй, а в ногах правди немае.

Федiр почимчикував до далекоi стiни, а там розташувався в крiслi. Михайло слухняно пiшов слiдом, опустився на стiлець навпроти Старця й поцiкавився:

– А що, хiба в мене е вибiр – домовитися або?..

– Вибiр е. Ти можеш мовчати й жити спокiйно. А можеш по дуростi пробовкнутися комусь про нашу розмову. Але отака кепська штукенцiя, Михайле: тiльки-но це станеться, як ти разом з усiею родиною без суду й слiдства опинишся в холоднiй. І це ще в найкращому разi…

– Я зрозумiв, – похмуро пробурмотiв затриманий. – Що ж, давайте швидше закiнчимо нашу розмову, оскiльки…

– Але ж я сказав, що говоритимемо ми довгенько, тому наберися терпiння. До речi, обiдом тебе нагодували?

– Писар наказав однiй молодусi накрити нам стiл. Щоправда, вона не дуже квапилася, тому перекусити ми так i не встигли.

– От же ж нероба! – обурився Федiр. – Добре, пiсля розмови почастую обiдом. Отже, почнемо…

Старець миттю зробився дуже серйозним, погляд його тепер був якимсь колючим:

– Розмова ця мала би вiдбутися iз твоiм батьком – священиком Євлампiем. Але як ми довiдалися, вiн нещодавно помер… Тож поговоримо з тобою. Отже, давним-давно, рокiв двадцять тому твiй батько дав притулок у себе чотирирiчному малятi на iм’я Іван. Я розумiю, що багато води вiдтодi витекло, але все ж таки спробуй згадати. Прошу тебе, це дуже важливо.

– Мiй батько Євлампiй за свое життя влаштував долю чималiй кiлькостi сирiт, – доволi сухо вiдповiв Михайло. – Мабуть, я б нiколи й не згадав про це, але тепер можу вiдповiсти точно: двадцять рокiв тому покiйний нинi тато надав притулок тiльки одному-единому хлопчиковi. Звали його Тимофiем. Цього сироту наша родина нiколи не забуде…

– Як це Тимофiй?! – Старець не приховував розчарування. – А Іван?..

– Тимофiй. Вiн ще повторювати полюбляв: «Я Тимофiй, маленьке рибачатко, а не циганчатко!» – i смiявся при цьому, аж заходився.

– За нашими вiдомостями, мав бути Іван, трьох або чотирьох рокiв вiд народження…

– Я добре пам’ятаю те лiто. Раннiм ранком через наше село проiхав циганський табiр i пiдкинув у храм, де служив мiй батько, хлоп’я рокiв трьох або чотирьох. Очевидно, малюк не знав, як його звуть, от тому тато й назвав його Тимофiем, оскiльки за святцями був саме Тимофiiв день. Отож дуже намучився батько iз цим хлопчиськом! Коли помирав, то вiдкрив на сповiдi, що взяв великi грошi, аби прилаштувати цього хлопчиська…

– У кого взяв грошi? – миттю насторожився Старець.

– Цього батько не сказав. Згадав, щоправда, що всi грошi до останньоi копiйки довелося повернути – тiльки пiсля цього демон його вiдпустив.

– Я так i не зрозумiв, що ж сталося iз твоiм батьком? І що це за демон?..

– Отой самий Тимофiй – вiн i е той самий демон!

– Хлопчисько?!

– Вiн, саме вiн!

– Нiчого не розумiю, – знизав плечима Федiр. Затриманий спробував пояснити:

– Батько взяв до себе циганське хлоп’я. Напевно, цi волоцюги йому за це добряче заплатили, але я про те не знаю напевно. Хлопчик був ну просто викапаним циганчам: волосся – немов чорнi хвилi, очi теж чорнi та розкосi, худющий неймовiрно. Тiльки-но взяв тато цю дитину, як i сталося з ним лихо: серце вхопило так, що ледь не помер! Ледве ми його тодi виходили…

Батько як видужав, так i вiддав одразу сироту в далеке село в родину рибалки якогось. Та через два роки рибалка помер, його родина нам Тимофiя й повернула: заберiть, мовляв, назад цього iрода – не людина вiн, а демон, що нещастя приносить! Тимофiй на той час пiдрiс, змiцнiв, навiть виглядав старше вiд своiх рокiв. За що не вiзьметься, усе в руках його вмiлих так i горить: хоч тенета полагодить, хоч риби бiльше вiд усiх наловить – хоч що!..

З часом взяв вiн моду до фортецi до стрiльцiв ходити, один з них хлопця запримiтив та й усиновив. Батько нарадуватися не мiг, що нарештi циганчати позбувся! Тимофiй i там першiсть свою виявив: за шiсть рокiв вивчився й шаблею володiти, i на конi гарцювати, i з пищалi стрiляти. Подейкують, пам’ять у нього була така, що хоч би один раз подивився на щось – а вже й на все подальше життя запам’ятае…

І все б добре, якби тiльки не вiдчував хлопчисько слабкiсть до коней, як i всi цигани!.. А як оселився вiн у фортецi, так в усiй окрузi й почали конi пропадати… Тимофiй пiд пiдозру й потрапив! Привели його козаки зв’язаного, немовби звiра дикого: забирайте, кажуть… Батько знов за серце!

Не знаю, що далi було б, та цього разу випадок нам допомiг. Проiжджала повз наше село купчиха з дочкою рокiв шести. Дiвчисько вирiшило у спекотний день викупатися в озерцi й ледь не потонула. На ii щастя, Тимофiй поруч рибалив, от i врятував малу. А йому що?! Вiн на той час вже Яiк перепливав вiльно… Сподобався юнак проiжджiй купчисi. Годi й казати: красенем писаним у своi тринадцять рокiв став, зросту хоч i невеличкого, зате косий сажень у плечах, весь iз себе доладний, спритний, розумний… Отож i вирiшила вдова купчиха його всиновити. Батько все влаштував i не тiльки саме циганча iй вiддав, але ще й гаманець, туго натоптаний грiшми. А як грошi геть вiддав, так демон вiд нашоi сiм’i й вiдчепився. Отак усе сталося.

У кiмнатi запанувала мовчанка.

– А що з купчихою… Тобто, чи не сталося з нею чогось незвичайного, не знаеш? – запитав за якийсь час Старець i додав: – Якщо хлопчик цей усiм суцiльнi нещастя приносив, то…

– Саме навпаки! Плiткують, нiбито купчиха та за рiк так розбагатiла, що аж в саму Москву подалася.

– Отакоi! Отже виходить, хлопчиська того тепер у Москвi шукати треба?

– Виходить, що саме там.

– А скажи-но, Михайле, як звали ту купчиху?

– От чого не пам’ятаю, того не пам’ятаю! Начебто Василiса, а от далi?.. На язику крутиться… але згадати не можу.

– Але ж до Москви вона подалася?

– Туди, туди.

– Ну що ж, добре! Дякую тобi, Михайле, за допомогу. Про все iнше ми самi дiзнаемося. Головне ти нам пояснив: циганча твое не Іваном звуть, а Тимофiем, i шукати його треба в Москвi в якоiсь удовоi купчихи з дочкою. Гаразд, на цьому розмову нашу й закiнчимо – зрозумiло, якщо тобi бiльше нема чого сказати. Або ж е?..

– Немае.

– Ну, на немае й суду немае! Що ж, Михайле, тодi не забувай: про розмову нашу нiкому анi слова, iнакше…

– Та от вам хрест!!! – затриманий рвучко перехрестився.

– Добре, дуже добре. А тепер давай-но поiмо, як я тобi й обiцяв.

Федiр пiдвiвся, пiдiйшов до дверей, розчахнув iх та звернувся до вартового, який чергував iззовнi:

– Параску сюди, i швидко. Нехай збере нам легку вечерю.

Вже незабаром стiл у кiмнатi Старця був накритий бiлою скатертиною, а молодиця заходилася пурхати навколо, пiдносячи то медовуху, то рибу, то пирiг, то калачi, то рiзносоли…



Втiм, вiдшукати Тимофiя у Москвi виявилося справою нелегкою. Цiлих два роки нишпорки Розрядного, а згодом ще й Розбiйного приказiв то натрапляли на його слiд, то знов губили. І можливо, втратили б остаточно, якби не пристрасть розшукуваного парубiйка до авантюр.



Вихований удовицею купчихою Василiсою Дедiловою юнак легко сходився iз заможними людьми, робив пiдробки i вчиняв розтрати, пускав з торбиною по свiту найзаможнiших купцiв… А попався на дрiб’язку – вкрав свiчники з будинку такого собi Башмакова, людини небiдноi й водночас гречноi. Ясна рiч, Тимофiю варто було би врахувати, що власник срiбних прикрас, якi впали йому в очi, – це сам Дементiй Минович Башмаков, постачальник царського двору, котрий вiдав у приказi Великого Палацу поповненням державноi скарбницi й до якого сам цар благоволив!..



Загалом-то, дарма юнак полестився на клятi свiчники: адже нишпорки Розбiйного приказу нарештi наздогнали довгоочiкувану здобич. За всiма правилами, Тимофiя мали би швидко, без зайвого шуму прирiзати. Ще б пак: синок Лжедмитрiя, який випадково вижив!.. претендент на царський престол, замiсть якого повiсили iншого!.. Але пограбований лиходiем Дементiй Минович, як людина розважлива, керувався iншими мiркуваннями. Аби Тимофiй надалi не накоiв дурниць, пiд варту були взятi найдорожчi для нього люди – прийомна матiр Василiса Дедiлова i його люба зведена сестра (у дарунок якiй i призначалися триклятi свiчники). Вiдтепер з колись невловимого крадiя можна було хоч мотузки вити…



Годi й казати, розумним чоловiком був Дементiй Минович Башмаков – майбутнiй дяк майбутнього моторошно-грiзного Приказу таемних справ!




Глава 5

Студентська юнiсть



Королiвство Польське, травень 1630 року

У 1630 роцi родина вiдправила молодого княжича в закордонну освiтню поiздку. Рiшення було ухвалене на сiмейнiй радi. Поговоривши iз старшим сином, батько остаточно переконався, що вiн прагне полiтичноi кар’ери, для чого обирае фах юриста, i палко пiдтримав сина в його бажаннi. Та й волелюбний[8 - Гасло Лейденського унiверситету – «Praesidium Libertatis» («Оплот волi»).] Лейденський унiверситет для початку освiтньоi поiздки був обраний не випадково. Нiдерланди й Голландiя, що входила до iхнього складу, на той час вирiзнялася у всiй Європi вiльнодумством i вiротерпимiстю[9 - Республiканський державний устрiй З’еднаних провiнцiй став наслiдком компромiсу мiж молодою буржуазiею та старим дворянством, досягнутий ще в ходi Нiдерландськоi революцii. Верховним органом держави були Генеральнi штати, у яких засiдали делегацii вiд 7-ми провiнцiйних штатiв. Генеральнi штати вирiшували питання вiйни i примирення, вiдали фiнансами та збройними силами. Провiнцiя Голландiя, вiдповiдно до економiчноi потужностi ii буржуазii, мала в Генеральних штатах найбiльший вплив. Влада в окремих провiнцiях належала провiнцiйним штатам, що складалися з делегацiй вiд мiських магiстратiв i представникiв мiсцевого дворянства. Доступ в усi цi органи управлiння був вiдкритий лише для 2–3 тис. осiб з верхiвки голландськоi торговельноi буржуазii, якi поступово утворили замкнену правлячу касту «регентiв».].

Подорож обiцяла бути важкою й небезпечню, вона мала тривати спочатку суходолом, потiм морем. Тому до Лейдена молодий княжич вiдправився не самостiйно, а разом iз групою однолiткiв – випускникiв Ракiвськоi академii: Андрiем Вишоватим, Олександром Чапличем, Миколою Любенецьким i Петром Суходольським. Супроводжував групу арiянськоi молодi старший наставник – доктор медицини Андрiй Руткович.


* * *

Запряжена четвiркою баских коней поштова карета летiла стрiлою по територii Королiвства Польського. Перед очима пасажирiв проносилися милi серцю сiльськi пейзажi, широкi лани й густi лiси. Немирич i його друзi дедалi бiльше вiддалялися вiд рiдного дому.

На той час Польща перебувала у станi вiйни. На дорогах скрiзь стояли застави. У маленьких прикордонних мiстечках i селищах були розквартированi вiйська. На поштових станцiях перевiряли речi й особи мандрiвникiв. Інодi доводилося тривалий час очiкувати дозволу на проiзд i спецiальних перепусток. Доки черговий писар разом iз старшим наставником щось оформлював, молода компанiя навiдувалася в найближчий трактир, де на них чекав гарячий обiд або тепла вечеря.

На черговiй поштовiй станцii змiнювали коней, а iхнiй екiпаж оглядав мiсцевий коваль. Ночами намагалися не iздити, тому що в краiнi панував неспокiй. Ночували зазвичай у придорожнiх садибах, селяни привiтно й радо приймали юних представникiв арiянськоi знатi. Юнаки поводилися тихо, скромно, платили завжди щедро.

Проiжджаючи польськi мiста, мандрiвники вiдчували суворий i пригнiчений настрiй мiсцевого населення через вiйну й бешкетування iнквiзицii. Величезнi костьоли, каплицi, монастирi займали цiлi квартали, а на мiських вулицях i торговищах замiсть дiлового люду сновигали зграi ченцiв i черниць. Краiна перебувала в запустiннi, по дорозi iм дедалi частiше зустрiчалися напiвзруйнованi садиби, недоглянутi сади й городи.

Прибувши в морський порт, мандрiвники начебто потрапили до нового свiту. Тут вирувала торгiвля, у гавань заходили i звiдси вiдбували по декiлька суден на день. Здалеку купцi привозили шовк, оксамит, прянощi, порцеляновий посуд та iншi заморськi дива. Вивозили мед, вiск, янтар, деревину, коштовнi хутра…

У Лейден пливли цiлих сiм тижнiв по Балтiйському морю на невеличкому кораблi, час вiд часу пристаючи до берега, щоб розвантажити частину товарiв i завантажити iншi. Плавання тривало без особливих пригод за винятком того, що 10 червня просто з палуби всi могли спостерiгати затемнення Сонця.

У порт прибули пiзно ввечерi у недiлю, 28 липня. Оселилися в одному з портових готелiв. Все тут було незвичайним, починаючи вiд лiжок та iнших меблiв. Туалетiв не було, натомiсть довелося знайомитись iз нiчними горщиками. Кухня дуже вiдрiзнялася вiд польськоi: тутешнi господинi готували бiльш пiсну iжу, переважали страви з риби.

Наступного дня поiхали в Лейден. Дорогою роздивлялися з вiкон критого екiпажу довколишнi пейзажi: стародавнi фортецi, вежi, церкви з високими дзвiницями, невеликi акуратнi будиночки з кольоровими черепичними дахами, зеленими садочками… Коли нарештi дiсталися мети подорожi, на них вже чекали затишнi кiмнати в одному з тутешнiх будинкiв. Привiтний хазяiн нагодував мандрiвникiв ситним обiдом.

Наступного ранку, поiвши свiжосмажених млинчикiв, вiдправилися на прогулянку мiстом. Лейден виявився затишним мiстечком з безлiччю каналiв, неляканими качками i чаплями, яких можна було зустрiти просто посеред вулиць, i специфiчною архiтектурою мiсцевих споруд. Весь центр мiста був густо заселений. На перших поверхах будинкiв, як правило, розмiщувалися крамницi, майстернi, ломбарди, таверни, на других жили iхнi господарi.

Життя (i навiть торгiвля!) тут спливало розмiрено, можна навiть сказати – монотонно. В очi кидався загальний спокiй, вiдсутнiсть суети. На вулицях i площах було повно художникiв, якi малювали пейзажi або оформлювали вiтрини, а також точильникiв ножiв, дрiбних торговцiв i ремiсникiв. Захопившись, молодi люди заблукали й потрапили в ту частину мiста, де через вузькiсть вуличок перехожим доводилося протискуватись мiж близько розташованими будинками. Просто на вуличках накопичувався бруд, який час вiд часу змивався дощами в численнi канали. Не дивно, що скрiзь вiдчувався жахливий сморiд.

Зате уяву молодих людей вразив розташований у центрi мiста гiгантський рибний ринок. Тут пахло морем. Просто на землi лежали незлiченнi кошики, наповненi мушлями i дрiбними рибинками мiсцевих назв. Їх миттево розкуповували, одразу ж вiдправляли на кухнi й подавали до столу в крихiтних тавернах любителям моря, риби й часнику.


Лейденський унiверситет, 1 жовтня 1630 року

Ранньоi осенi, коли надворi стояло «бабине лiто» i ще не всi студенти поз’iжджалися на заняття, одного дня бiля навчального корпусу самотньо стояв юнак i терпляче очiкував на викладача, якого все не було. Раптом з будiвлi на вулицю вийшло близько десятка студентiв, а слiдом за ними у дверях нарештi з’явився лiтнiй професор, одягнений у широку мантiю з бiлим вiдкидним комiром – Гуго Гроцiй. Парубок зiрвався зi свого мiсця й пiдбiг до викладача.

– Добридень, пане вчителю! – привiтався вiн. – Менi передали, що ви хотiли побачити мене.

– Авжеж, Юрiю, це так i е. Менi дуже лестить ваш пiдвищений iнтерес до мого предмета. Тож я хотiв би обговорити з вами програму ваших занять.

– Я слухаю вас.

– Насамперед, пане Немиричу, я склав для вас список лiтератури, необхiдноi для якнайкращого засвоення матерiалу. Ось, будь ласка! – i Гроцiй простягнув юнаковi кiлька аркушiв паперу.

– Дякую, пане вчителю. Я неодмiнно проштудiюю усi цi книги, вiд першоi до останньоi.

– Бiльшiсть iз цих книг можна знайти в бiблiотецi, а от решту…

– Не переймайтеся, пане вчителю, неодмiнно ознайомлюся з усiею лiтературою, рекомендованою вами.

– Добре. І також не забудьте вiдвiдати завтра лекцiю.

– Обов’язково! До побачення, пане Гроцiю…

– До зустрiчi, пане Юрiю.

Немирич щодуху прибiг до унiверситетськоi бiблiотеки, окрилений тим, що Гуго Гроцiй взявся особисто обговорювати з ним програму занять.

Бiблiотечна зала була щiльно заставлена численними шафами, на яких нерiвними рядами вишикувалися книжки. Юрiй пройшовся уздовж рядiв, розглядаючи корiнцi томiв i читаючи назви. Як раптом, немовби з-пiд землi, перед юнаком вигулькнув бiблiотекар i спитав чемно:

– Добридень! Вас щось цiкавить, юначе?

– Добридень, пане… е-е-е…

– Мене звати Мозелем. Мозель Мейсон, унiверситетський бiблiотекар. Якщо у вас е якiсь побажання, я вам радо допоможу. Не соромтеся, парубче, звертайтесь. Отже?..

– Дякую, пане Мейсоне, менi зараз ваша допомога i справдi дуже потрiбна, – почав Юрiй непевно, потiм простягнув бiблiотекаревi список книг за словами: – Оце я хотiв би замовити…

Бiблiотекар взяв список, пiдiйшов до величезного вiкна, де було краще видно, пробiгся поглядом по паперових аркушах i мовив захоплено:

– Вiтаю, вам дуже пощастило! Це почерк самого Гуго Гроцiя. Можете повiрити, що далеко не всiм студентам цей викладач складае власноруч список лiтератури… До того ж вам вiн склав чималенький – отже, вважае вас перспективним студентом. Пан Гроцiй рiдко помиляеться…

Потiм старий поринув з головою у вивчення записiв, перiодично киваючи. Інодi його очi спалахували, iншим разом вiн запитально позирав на Юрiя.

– Що вас бентежить, пане Мейсоне? – поцiкавився Немирич.

– Нiчого. Просто список величезний. До того ж, на превеликий мiй жаль, не всi книги в нас е… Багато чого треба буде шукати в букiнiстичних книгарнях мiста. Але це не проблема – у мене багато знайомих букiнiстiв.

– Дякую вам. А що iз запропонованого можна взяти саме зараз?

– Зараз пiдберу вам декiлька книг… Але доведеться трiшечки почекати… У вас е час?

– О, так, я маю час.

– Тодi, пане…

– Юрiй Немирич.

– Тодi, пане Юрiю, розташовуйтеся о-о-он у тiм крiслi й чекайте. Можете поки що почитати оце, – i старий простягнув юнаковi невелику книжечку… Обкладинка ii була затертою до нерозбiрливостi: либонь, книгу читали часто. З затертих слiв вдалося розiбрати одне-едине: «Хронiки». Ну що ж…

Вмостившись у зручному затишному шкiряному крiслi, княжич заходився вивчати зачитану книженцiю, яка розповiдала про Вiсiмдесятилiтню вiйну[10 - Інша назва Нiдерландськоi революцii.]. Саме коли вiн читав про один з найтрагiчнiших епiзодiв – облогу Лейдена, до бiблiотеки зазирнув чоловiк приблизно сорокарiчного вiку, приемноi зовнiшностi, одягнений за останньою модою… який привiтався польською!

– Добридень! – здивовано вiдповiв Юрiй. – А як ви здогадалися, що я вас зрозумiю?

– Кшиштоф Арцишевський, – мовив вiн твердо, простягаючи юнаковi руку. – А вас як звуть, дозвольте поцiкавитися?

– Юрiем Немиричем мене звати.

– Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Рiч у тiм, Юрiю, що ранiше я жив у Польщi, тепер от перебрався в Нiдерланди i навчаюся в цьому славетному унiверситетi… А що це ви читаете, парубче?

Юрiй продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.

– Так, я iз цим знайомий, – пафосно вiдповiв Кшиштоф.

– А чи правда, що жителi Лейдена витримали рiчну облогу мiста?

– Не тiльки. Лейденцi навiть одержали як винагороду за свою стiйкiсть оцей самий унiверситет[11 - Унiверситет був подарований мiсту Лейдену Вiльгельмом І Оранським Мовчазним як подяка за мужнiсть мiстян, якi непохитно витримали у 1575 роцi облогу iспанцiв, що тривала протягом року. Інша пропозицiя Вiльгельма Оранського зводилася до довiчного позбавлення мiста усiх видiв податкiв, проте жителi Лейдена вважали за краще мати в рiдному мiстi чудовий унiверситет, який з часом уславився на всю Європу.]…

– Та невже?.. А мер мiста? Вiн же не втратить рук, правда ж?

– Та що ви, пане Немиричу, немовби дитина, чесне слово?! Руки у мужнього пана мера лишилися цiлими й неушкодженими, не переймайтеся.[12 - Згiдно з переказами, пiд час рiчноi облоги лейденський мер якось сказав городянам, що згоден, аби з його вiдрубаних рук приготували iжу для голодуючих, нiж вiдкрити ворогам мiськi ворота.]

– Пане Арцишевський, а на якому факультетi ви навчаетеся?

– На факультетi прикладноi механiки.

– О-о-о! Як шкода, що не на юридичному, як я…

– А чому шкода? Я два роки вивчав механiку й iншi галузi прикладних наук, а також юридичне право. Не засмучуйтеся, пане Юрiю, я постараюся вiдповiсти на всi запитання, якi ви задасте менi.

– Як добре! Мене дуже зацiкавив державний устрiй у Голландii. Чи допоможете менi розiбратися в цьому нелегкому питаннi?

– Природно, пане Юрiю. Це моя улюблена тема, бо мрiю побудувати державу з системою управлiння, подiбною до голландськоi.

– Дозвольте довiдатися, де саме збираетеся ii побудувати?

– Поки що не знаю точно, де саме. Хоч i схиляюся до Бразилii.

– Але ж Бразилiя – це так далеко… А чому б не в Польщi, наприклад?

Якщо чесно, така прихована пропозицiя виникла у Юрiя щойно… Але цiкаво, що скаже на це гiсть?!

– У Польщi, друже мiй, я тепер персона небажана. Колись у молодостi я припустився жорстокоi помилки: взяв участь у дуелi, через що загинула людина. Тепер у себе на батькiвщинi я значуся в злочинцях. Тому де завгодно, тiльки не в Польщi…

– Але ж ця дуель була чесною?

– Чесна? Ранiше я також вважав себе правим. Я боровся за своi переконання, обстоював певнi погляди. Ця людина образила не тiльки мене, але людей, дорогих менi… Я викликав його на дуель, вiн погодився. Я володiв зброею бiльш вправно, ото й усього!.. Мене засудили до страти. Та я втiк i тим самим обрав вiчне вигнання. Ранiше я вважав, що це несправедливо. А вже живучи тут, незабаром зрозумiв, що нiхто не заслуговуе на смерть, якщо його переконання не збiгаються iз твоiми…

– Сумна iсторiя, – поспiвчував Юрiй. – Я теж випробував на собi несправедливiсть нашого суспiльства.

– Не може бути! Я прекрасно знаю, що рiд Немиричiв е одним iз найбагатших у Великому князiвствi Литовському…

– Це так, але нинi, як нiколи ранiше, в Речi Посполитiй посилилися гонiння на некатоликiв. Єзуiти тепер розпоряджаються скрiзь: керують державою, пiдробляють рiзноманiтнi факти, плетуть iнтриги й навiть розпоряджаються королiвською скарбницею!..

– Це сумно. Отже, за час моеi вiдсутностi на батькiвщинi нiчого не змiнилося… i найближчим часом навряд чи змiниться.

– Чому ви настiльки категоричнi, пане Кшиштофе?

– Бо для того, щоб виправити усе це море несправедливостi, доведеться змiнити не тiльки державний лад, але й вiдносини людей…

– Ранiше я захоплювався математикою i був надзвичайно щасливим. Та коли з боку католикiв на нас, арiян, розпочалися гонiння, стало очевидно: якщо я лишатимусь байдужним i не зроблю нiчого для змiни нашого життя – усе так i залишиться… Тому я й вирiшив вивчати право. Я боротимусь, але не зброею, хоча нею також володiю непогано. Нi, я стану найкращим полiтиком у Польщi! Вiрю, що це допоможе менi змiнити життя на краще.

– Цiкава ви людина, пане Юрiю! – сумно посмiхнувся Арцишевський. – Виявляеться, ви непоправний романтик i мрiйник…

– Чому ви так вважаете?

– Бо ви вiрите, що зумiете перевернути життя у цiлiй державi, нiчого собi! От тiльки я, поговоривши з вами, ще бiльше переконався, що новiтню державу з iдеальним республiканським устроем необхiдно розбудовувати поза межами Речi Посполитоi. І чим далi вiд неi, тим краще! Бразилiя, напевно, е найбiльш пiдходящим варiантом.

Двое молодих людей захоплено розмовляли, а старенький бiблiотекар мовчки стояв собi в куточку i поштиво спостерiгав за ними. Пан Мейсон не смiв перервати iхню бесiду, тому що обговорювали вони, з його точки зору, дуже важливi речi.

От iз цiеi випадковоi зустрiчi в порожнiй бiблiотецi Лейденського унiверситету й розпочалася довголiтня дружба двох мрiйникiв – Юрiя Немирича i Кшиштофа Арцишевського.


Сорбонна, Францiя, весна 1632 року

Тiею весною Юрiй вiдкрив для себе тяжiння до прекрасноi статi в особi гарненькоi незнайомки. Сталося це пiд час подорожування до Сорбонни.

Вечорiло, коли п’ятiрка друзiв пiд’iжджала верхи до околиць Парижа. (Враховуючи дворiчний стаж перебування пiдопiчних за кордоном, наставник Андрiй Руткович виiхав сюди днем ранiше, щоб пiдготувати грунт для прибуття учнiв.) Втiм, до готелю «Дю Пост», де молодi люди збиралися зупинитись попервах, доки не знайдуть iнше житло, було ще далеченько. Попереду iхав Юрiй Немирич, за ним – Олександр Чаплич i Микола Любенецький, позаду – Андрiй Вишоватий i Петро Суходольський.

Огинаючи крутий поворот надзвичайно вузькоi вулички у передмiстi, Юрiй почув лемент i помiтив попереду якийсь рух. Тому княжич негайно осадив свого коня i запитав у першого-лiпшого перехожого:

– Що там сталося?

– Карета, отак… – у вiдповiдь розвiв руками той.

Пiд’iхавши ближче, побачили, що невеличка карета дуже сильно нахилилася набiк i перегородила дорогу, поруч з нею молотили землю копитами й iржали очманiлi наляканi конi. Перекинутися повнiстю екiпажу завадили густi заростi чагарнику, який буйно розрiсся просто на узбiччi вулички. Один з пасажирiв – розлючений огрядний стариган, лаявся з кучером, висунувши голову й руку зi стиснутим кулаком у передне вiконце. Довкола карети зiбралася юрба витрiщак, якi спостерiгали за подiею, не забуваючи роздавати поради. Мiж тим, з екiпажу долинали стогони й голосiння жiнок.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olena-litovchenko/fatalna-pomilka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Живий» товар (тут i далi – прим. авт.).




2


Давня назва рiки Урал.




3


Православним.




4


Католицтва.




5


Схизматиками (в значеннi «невiрнi», «еретики», «розкольники») католики називали православних.




6


Необроблена заготовка дерев’яноi ложки.




7


Орган вiйськового управлiння в Московському царствi XVI–XVII столiть, який вiдав служилими людьми, вiйськовим управлiнням, а також пiвденними i схiдними прикордонними мiстами царства.




8


Гасло Лейденського унiверситету – «Praesidium Libertatis» («Оплот волi»).




9


Республiканський державний устрiй З’еднаних провiнцiй став наслiдком компромiсу мiж молодою буржуазiею та старим дворянством, досягнутий ще в ходi Нiдерландськоi революцii. Верховним органом держави були Генеральнi штати, у яких засiдали делегацii вiд 7-ми провiнцiйних штатiв. Генеральнi штати вирiшували питання вiйни i примирення, вiдали фiнансами та збройними силами. Провiнцiя Голландiя, вiдповiдно до економiчноi потужностi ii буржуазii, мала в Генеральних штатах найбiльший вплив. Влада в окремих провiнцiях належала провiнцiйним штатам, що складалися з делегацiй вiд мiських магiстратiв i представникiв мiсцевого дворянства. Доступ в усi цi органи управлiння був вiдкритий лише для 2–3 тис. осiб з верхiвки голландськоi торговельноi буржуазii, якi поступово утворили замкнену правлячу касту «регентiв».




10


Інша назва Нiдерландськоi революцii.




11


Унiверситет був подарований мiсту Лейдену Вiльгельмом І Оранським Мовчазним як подяка за мужнiсть мiстян, якi непохитно витримали у 1575 роцi облогу iспанцiв, що тривала протягом року. Інша пропозицiя Вiльгельма Оранського зводилася до довiчного позбавлення мiста усiх видiв податкiв, проте жителi Лейдена вважали за краще мати в рiдному мiстi чудовий унiверситет, який з часом уславився на всю Європу.




12


Згiдно з переказами, пiд час рiчноi облоги лейденський мер якось сказав городянам, що згоден, аби з його вiдрубаних рук приготували iжу для голодуючих, нiж вiдкрити ворогам мiськi ворота.