Книга - Забути неможливо зберегти

Забути неможливо зберегти
Олена Литовченко

Тимур Литовченко


Справжне життя газетяра – це суцiльна рутина, не завжди приемна. Тiльки час вiд часу в повсякденнiй багнюцi спалахують яскравi епiзоди, а створенi на iхнiй основi матерiали здатнi вразити читачiв та викликати заздрiсть колег. Проте саме з отакими «дiамантами» слiд бути вкрай обережним! Наприклад, зв’язавшися з четвiркою борцiв за справедливiсть, чиi намiри видаються вкрай шляхетними, можна i помилитися. Тодi настае час згадати, що закони журналiстики написанi в буквальному розумiннi кров’ю тих, хто iх порушував… i подумати, як би самому не перетворитись на чергову криваву плямку в черговому правилi газетярськоi роботи.





Тимур Іванович Литовченко, Олена Олексiiвна Литовченко

Забути неможливо зберегти

Соцiально-психологiчний трилер





Пролог

Дах дев’ятиповерхiвки


В ту саму мить, як духмяний нiчний вiтерець овiяв звiльнену вiд рушника голову, оглушений журналiст отямився. Повiв довкола посоловiлими очима. Здригнувся вiд раптовоi прохолоди. Прохрипiв ледь чутно:

– Де це я?…

– Де, де?! В Улан-Уде! – пожартував старший сержант i подав знак пiдлеглим: – Дружно, разом!..

Вiн так i не встиг уторопати, що й до чого, як мiлiцiонери пару разiв гойднули його, перекинули через парапет i вiдпустили в чорне нiчне провалля.

До смертi лишалося кiлька секунд. А як же прекрасно все розпочиналося тим фатальним ранком!..

До речi, починалося все з перегляду старого доброго кiнофiльму, в якому европейський секс-символ 60-х рокiв минулого столiття хоробро стрибнув з височезного даху…

От тiльки, на вiдмiну вiд журналiста, залишився живим…




Роздiл 1

Захiд для дебiлiв


Яечня пiд кришкою сковорiдки шкварчала i плювалася надто вже оглушливо. Час виключати… Вiн смикнув мишкою, натиснув на «паузу», ледь на монiторi спливла панелька керування, i пiшов до кухонноi плити.

Вiчний клопiт холостяка – одноманiтне харчування. З iншого боку, той-таки Шерлок Холмс обожнював приготовленi мiсiс Хадсон бiсквiти й омлет з беконом… та ще й курку, приправлену керi, здаеться? Хоча знаменитий детектив був саме запеклим холостяком, а мiсiс Хадсон – лише господаркою квартири на Бейкер-стрiт, але ж нiяк не його дружиною! До того ж, судячи з оповiдання «Морський договiр», шотландки нiколи не урiзноманiтнювали меню. Авжеж!

Олег вимкнув вогонь пiд сковорiдкою, зняв кришку й не без гордостi оглянув результати свого кухарського мистецтва: дрiбно наструганi палички сала плюс порiзана навскiс сосиска, залита трьома яйцями, прикритими кружальцями помiдорiв, посипаних чорним перцем i часниковим порошком, з еклектично накиданими поверх усього кущиками кропу i шматочками сиру, що розплавився й акуратно розтiкся на всi боки. Цiлком задовольнившись побаченим, вивантажив спечену масу на велику тарелю, рясно полив майонезом i кетчупом, перенiс на кухонний столик.

Якщо подумати, вийшла гримуча сумiш «прощавай, печiнко». Але до чого смачно! До того ж красиво: мабуть, не тiльки його мамi або колишнiй дружинi, але й самому Араму Мнацаканову[1 - Уродженець Баку, росiйський ресторатор, ведучий росiйськоi та украiнськоi версiй телешоу «Пекельна кухня» й реалiтi-шоу «На ножах» (тут i далi – примiтки авторiв).] до такого шедевра довiку не додуматися.

Олег гепнувся на табуретку, рухом мишки розбудив заснулий комп’ютер, натиснув «play» i заходився наминати «яечню холостяка», попутно стежачи за сюжетом. На екранi монiтора саме почався один iз найулюбленiших епiзодiв фiльму. На площi перед церквою полковник Уерта (у виконаннi Стенлi Бейкера) в оточеннi солдатiв вiдбивався вiд повсталого народу, Зорро (у виконаннi Алена Делона) спритно стрибнув з даху в напрямку флагштока, вчепившись у синю корогву, з’iхав на землю й мовив тоном грiзного суддi:

– «Ви були близькi до того, щоб вийти сухим iз води, полковнику, але ви перестаралися в насильствi й перебрали в жорстокостi. Так що приготуйтеся до розплати».

Ясна рiч, народ миттево розступився, звiльняючи мiсце для двобою на шпагах… на рапiрах… або на чому вони там збиралися битися? Тепер у кадрi – мертвий священик, брат Франциско. І нова реплiка Зорро:

– «Убивство цього ченця звiльняе мене вiд давньоi присяги iншiй людинi. Святiй людинi! І його кров теж на вас, полковнику! Легко вбивати святих. Чи вийде це у вас iз грiшником? Спробуйте».

Вжик-вжик-вжик клинком у повiтрi.

– «Готовi? Захищайтеся…»

Тут, зрозумiло, вiдповiдна реплiка Уерти:

– «Цю маску я з тебе зiрву, хоч би менi довелося гнати тебе до самого пекла. Почнемо!..»

І тверда обiцянка Зорро:

– «Ви не проллете бiльше нiчиеi кровi».

Тривала й видовищна бiйка на шпагах… або на рапiрах?! А-а-а, яка, по сутi, рiзниця! Головне, фехтують красиво, цього в них не вiднiмеш. А коли клинок вибитий з мiцних рук, у хiд iдуть алебарда (або як там називаються цi музейного вигляду пiки на кiнцях iз лезом, що рубае), сокира, ба навiть смолоскип. Видовищно, чорт забирай! До того ж за час двобою можна спокiйно доiсти чудову яечню, вiдставити порожню тарелю, взяти горнятко пiдостиглоi чорноi кави й нарештi закурити сигарету. Бо як вирiшили одного разу Масяня з Хрюнделем:[2 - Героi популярного флеш-серiалу «Масяня».] «Каву, мiж iншим, пити шкiдливо, а без цигарки ще й огидно».

Тим часом, на екранi Зорро, який зiрвався з-пiд купола церкви, вдалося на льоту вхопитися за мотузку вiд довгоi штори, проте Уерта хоробро перерубав ii, i шляхетний захисник незаможникiв вилетiв у кругле слухове вiкно, розсадивши ногами кольоровий вiтраж. Оскiльки до землi звiдти зависоко, полковник негайно восторжествував:

– «Кiнець йому, кiнець! Розбився, немае його!!! Вiн ме-е-ертвий!!!»

– «Хто мертвий?»

Це вже запитуе блазень гороховий, сержант Гарсiя (втiлений на екранi блискучим комiком Мусташем). Послати б його подалi за оте тупе запитання, але, перемiгши ворога, Уерта вiдповiв доволi прихильно:

– «Зорро мертвий!!! Наре-е-ештi!!! Зорро мертвий!!!»

Тут так i хочеться скрикнути: зарано радiеш, кретине – позитивнi героi швидко не вмирають. Адже iнакше не вийде хеппi-енду… І точно, Зорро знов входить до храму зi словами:

– «Не зовсiм, полковнику. Ось вiн, Зорро! Гру ще не скiнчено».

Двобiй спалахуе з новою силою, гiгантський дог Патрач лякае Гарсiю, той iз зойком «Вибач, вибач, вибач!..» перекидаеться через край колодязя. Отут саме час перенести використаний посуд у мийку, докурити й забичкувати сигарету. Тепер поединщики на даху. Слово за Уертою:

– «Ця хвилина для одного з нас е останньою».

Зорро погоджуеться:

– «Нехай так! Настав час правди».

І нарештi зривае маску. Полковник здивований несподiваним вiдродженням нiбито загиблого ранiше губернатора:

– «О-о-о, ваше превосходительство! Але як ви здогадуетеся, це нiчого не змiнюе».

Вiрно, не змiнюе: один рiзкий випад – i Уерта гине ефектно й видовищно: повiльно осiдае, потiм зриваеться з даху й пiд дружне скрикування юрби гепаеться на майдан перед церквою. Далi вже не надто цiкаво: полум’яна промова волелюбноi Ортенсii Пулiдо де Олiвiдадес (у виконаннi чарiвноi Оттавii Пiкколо) та вiд’iзд визволителя пригноблених, котрий вже знов на конi й у чорнiй масцi.

Що ж, гарне старе кiно! Можна навiть сказати, генiальна картина. Набагато краща найсвiжiшоi версii з Антонiо Бандерасом. Там на самому початку Зорро бере участь у всенародному голосуваннi за входження Калiфорнii до складу США. Треба ж до такого додуматися! Адже це вже не пригодницьке кiно, а чистоi води порнографiя…

Загалом, неправдоподiбно все це.

У реальностi ж маемо брудний посуд у мийцi. Хоча нiчого страшного, почекае до вечора. От якби мама жила з ним, а не з татом в Ічнi[3 - Райцентр Чернiгiвськоi областi.] – от вона б отакого «огидного бруду» не терпiла б!

До речi, ще одна перевага холостяцького способу життя: роби, що й коли завгодно! Хочеш гробити печiнку смаженою жирною жрачкою з перцем, часником, майонезом i кетчупом? Жери, скiльки влiзе! Курити на кухнi, причому не у кватирку? Без проблем! Притягти туди лаптопа, щоб насолоджуватися за снiданком улюбленим з дитинства фiльмом? Будь ласка! Читати з ночi до ранку старi добрi детективи? Так скiльки завгодно!

А захочеться дiвку – приведе вiн i дiвку. І не потрiбно вже нi вiд кого ховатися, плутати слiди, перед виходом iз потайки винайнятоi квартири оглядати сорочку в пошуках можливих вiдбиткiв губноi помади, принюхуватися, чи не тхне пiджак чужими парфумами… Загалом – нiяких ревнощiв, зате суцiльний вiдпочинок нервовiй системi.

От чого по-справжньому шкода, то це вiдсутностi в будинку Вiтальки. Щоправда, бачаться вони щонедiлi, а iнодi також по суботах – адже Вiтальчина мамуня тепер цiлком вiльна емансипована жiнка, зайнята пошуком нового дорослого об’екта для дурнуватого перевиховання. Ну що ж, розлучення в цьому планi могло би скiнчитися й гiрше… Значно гiрше.

Олег набурмосився. Якось по-дурному особисте життя в нього склалося! Усе починалося справжньою ейфоричною феерiею: красуня Оксана була до нестями закохана у нього, молодого випускника одного з провiдних гуманiтарних вишiв Киева, перспективного кiнорежисера… i все таке iнше.

Але СРСР наказав довго жити, Украiна стала незалежною, i почалася така круговерть!.. Кiномистецтво марнiло на очах, тож усi амбiтнi перспективи Олега поступово розтанули. І якщо Остап Бендер переквалiфiкувався в кербуди, то колишнiй режисер, не спромiгшись утриматися навiть на телебаченнi, насамкiнець перетворився на «писучого» журналiста… не найгiршого, треба сказати. Але й зiрок з неба не хапав.

Оксана ж, що називаеться, швиденько обiгнала чоловiка на вiражi: почавши з бухгалтерських курсiв, завдяки заповзятостi й дiловiй хватцi поступово пiднялася до директора невеличкоi симпатичноi фiрмочки, що торгуе «Церезитом», керамзитом, лаками, фарбами й iншими будматерiалами. Поки подружжя було молодим, замислюватися про дiтей просто не наважувалися. Вiталька народився у них аж в 2003 роцi.

Як i кожну пiзню дитину, батьки його обожнювали. Але як це нерiдко бувае, стосунки останнiх тепер остаточно зiпсувалися. Важко сказати, що стало причиною розриву. Можливо, те, що пiсля Помаранчевоi революцii закрилася газета, у якiй працював Олег, – оскiльки пiдтримувала «регiоналiв», якi у пiдсумку програли. Тому Оксанi довелося термiново завершити вiдпустку по догляду за дитиною, а безробiтному газетяревi на два роки перетворитися на няньку. А можливо, зiграло роль щось iнше… У всякому разi, в 2010 роцi вони офiцiйно оформили розлучення, а восени минулого року нарештi роз’iхалися. Така от смутна iсторiя.

Щоб не псувати настрiй з самого ранку, вiн розбудив комп’ютер рухом мишки, вiдкрив браузер i пройшовся новинними сайтами: для роботи згодиться… Однак брати й сестри по журналiстському цеху, мабуть, ще не доповзли до робочих мiсць, огляди ж учорашнiх подiй i анонси сьогоднiшнiх вiн уже бачив. Справдi, ще тiльки 8:45 – для «свiжака» зарано.

Зазирнув на пошту. На жаль, «полковниковi нiхто не пише…»

Ех!

Утiм, настав час вибиратися в редакцiю «Кур’ерського експреса», бо до 10:00 саме може приспiти якесь завданнячко. Тому годi баритися. Тим паче, однокiмнатний «барлiг», що дiстався йому пiсля сiмейного розмiну, розташований вже не так зручно, як колишне сiмейне гнiздечко. Звiдси до метро цiлих три зупинки автобусом, а якщо зранку на проспектi пробки, то можуть виникнути проблеми…

Щодо ранкового завдання вiн, виявляеться, мав рацiю.

– Привiт, Петровичу, тут саме для тебе дiльце припливло.

Доля «вiльного» широкопрофiльного власкора така, що при потребi його може заангажувати редактор будь-якого вiддiлу газети. У даному випадку до нього звертався Валерка Мазайло з «Соцiуму» – тут вiн працював найчастiше, тут же мав робоче мiсце. Ну що ж, хоч i не полiтика… однак проблеми суспiльства не найнуднiшi.

– Що за дiльце?

– Просто на планерцi шеф на тебе розписав, – Валерка нiяково посмiхнувся. Був вiн рокiв на п’ятнадцять молодшим вiд Олега, а тому трохи соромився командувати «стариганом». Щоб якось компенсувати незручнiсть, шанобливо називав власкора по батьковi.

– Я розумiю, що розписав шеф, а не особисто ти. Що там сталося?

– Якийсь недоумок хоче самоспалення влаштувати, iз цього приводу в «Жовтому будиночку» прес-конференцiя збираеться. Секретарка тебе вже акредитувала.

Щоб не застогнати вiд розчарування, Олег щосили замружився.

– Я розумiю, Петровичу…

– Якщо людина справдi бажае спалити себе, то без зайвих слiв приймае бензиновий душ i чиркае запальничкою, а не скликае iз цього приводу прес-конференцiю.

– Розумiю. Бiльше того, шеф це також розумiе.

– Але навiщо тодi нам захiд для дебiлiв?!

– Петровичу, а я звiдкiля знаю?! – Валерка приречено розвiв руками.

– А прес-анонс до цього тухлого дiльця е?

– Авжеж! Пiшли до мене.

У вiддiлi «Соцiум» Олег нарештi одержав надiслану до редакцii цидулку, переглянувши яку по дiагоналi, зрозумiв пiдгрунтя рiшення головного редактора. Як i слiд було очiкувати, прес-конференцiю збирав аж нiяк не майбутнiй самоспаленець, а депутат Ростислав Маслаченко – чи не найвiдомiший базiка з усього нинiшнього скликання. Отже, метою перебування там е аж нiяк не психiчно неврiвноважений кандидат у самогубцi, а вельми ексцентричний полiтик…

– Наскiльки я розумiю, Маслаченко не входить до числа табуйованих для висмiювання особистостей? – про всяк випадок уточнив Олег.

– Петровичу, якi у нас можуть бути табу?! Якi «темники»?! Ми – незалежне неупереджене видання…

– Гаразд, знаю, знаю. Зрозумiв тебе, Валеро.

– А якщо зрозумiв, то й добре.

Нi, насправдi, ясна рiч, було невеличке коло полiтикiв, громадських дiячiв i потужних бiзнесменiв, над якими можна було лише беззлобно жартувати, але нiяк не насмiхатися. Зрозумiло чому: цi люди спонсорували газету…

Але Ростислав Маслаченко був не з iхнього числа: перебуваючи в одвiчнiй опозицii до будь-якоi влади, вiн водночас далi гучних слiв i фееричних вчинкiв жодного разу не зайшов. Максимум, на що був здатен «вiчний клоун» – то це затiяти бiйку з представниками черговоi провладноi фракцii, зiрвавши чергове сесiйне засiдання або телевiзiйне ток-шоу. Його витiвки вiдверто потiшали народ, а тому Маслаченко регулярно вигравав вибори. На тому i тримався.

Грiх не познущатися з «клоуна»! Загалом, хоч i без особливого ентузiазму, але розписане головредом завдання було прийняте. Потiм вони з Валерою викурили по сигаретi, побалакали про черговий етап пенсiйноi реформи i його «пiдводнi каменi», прихованi вiд широкоi громадськостi. Нарештi, прихопивши редакцiйний диктофон, Олег почимчикував на пресуху.

Щоправда, по дорозi його настрiй змiнився. Причиною став безневинний епiзод: за два квартали вiд редакцii розжареним пропиленим тротуаром прогулювалася качиною ходою сухорлява бабулька, яка на всi заставки лаяла нинiшнi порядки i владу, нi до кого конкретно не звертаючись. Перехожi акуратно оминали ii. За iнших обставин Олег також залишився би байдужим: адже зрозумiло, що вона страждае на «словесний пронос»… Однак зараз дурнувате редакцiйне завдання зiграло з ним злий жарт: мимоволi на думку спало порiвняння душевнохвороi бабульки з паном Маслаченком.

Хоч як дивно, та в обох випадках дii людей, по сутi, е iдентичними, водночас бабулька усiм байдужа, зате послухати депутата поспiшае купа журналiстiв – включно iз ним самим за особистим наказом головреда! А для чого?! Щоб посидiти на прес-конференцii, по достоiнству оцiнити цю «клоунаду» i забратися в редакцiю, щоб надряпати черговий злiсний пасквiль на тему «до чого все навколо паскудно»?!

Не можна ж так, людоньки-братцi…

Взяти от хоч би фiльм «Зорро», переглянутий ним за снiданком. Виходить, у задрипанiй iспанськiй колонii бозна-якого столiття знайшовся смiливець, який поставив на вуха знахабнiлих воякiв i багатiiв, став прикладом для пригнобленого народу. У нашiй же дiйсностi такого унiкуму не вiдшукати! Хоча, якщо подумати, колись щось подiбне спостерiгалося й у цих широтах: Олекса Довбуш, Устим Кармалюк, Григорiй Котовський… Ну так, при найближчому розглядi всi вони виявлялися бандитами – але чи був реальний Зорро або, скажiмо, якийсь Робiн Гуд кращим?! Напевно, за кожним «шляхетним» розбiйником водилися грiшки! Бiда в iншому: навiть пiдходящих грiшникiв зараз немае. І де iх шукати – нiхто не знае. Лишилися хвора на копрофагiю… тьху ти!.. на копролалiю[4 - Копролалiя (вiд грецьк. ?????? – лайно, багно + ????? – мова) – хворобливий, iнодi неподоланний iмпульсивний потяг до цинiчноi й нецензурноi лайки без будь-якого конкретного приводу.] бабця та депутат Маслаченко…

Виродження – от як це зветься, людоньки-братцi!

Не дивно, що до мiсця проведення прес-конференцii – «Жовтого будиночка» – Олег дiстався у геть пригнiченому настроi. Всупереч отриманiй вiд Валерки Мазайла ввiднiй, тепер його цiкавив аж нiяк не скандальний полiтик, а насамперед майбутнiй самоспаленець, а вже потiм – журналiсти, якi збiглися на подiю.

Усе виявилося навiть гiрше, нiж можна було припустити.

– Я – малий пiдприемець, звати мене Васьковським Дмитром Інокентiйовичем, – заговорив ледь тремтячим голосом перший учасник прес-конференцii (хоча його ПІБ i рiд занять були написанi як на табличцi, виставленiй попереду нього, так i в розданому учасникам прес-релiзi). Було очевидно, що виступати перед широкою аудиторiею й загалом перебувати в центрi уваги вiн не звик. – Отож, я вже геть дiйшов до краю, аж ось до такого геть непереносимого розпачу. Саме так…

Сiромаха вiдсапався, нишком позирнув на народного обранця, який розвалився поруч у крiслi. Навiщось пригладив рiденьке волосся, налiг грудьми на стiл, за яким сидiв, i випадково перекинув пару поставлених занадто близько мiкрофонiв. Поки майбутнiй самоспаленець сором’язливо перепрошував, а журналiсти поправляли мiкрофони, Ростислав Маслаченко поблажливо спостерiгав за всiею цiею метушнею.

– Отже, ще раз вибачаюся… Це тому, що як я вже говорив, я дiйшов до розпачливоi межi… до розпачу. Коли в нас була криза, я ще якось викрутився… хоча дуже вже заiздили мене колектори вiд банку, де я взяв кредит… Тобто на мене наiжджали колектори, я хотiв би так сказати…

Пiдприемець знов позирнув на депутата, той цього разу пiдбадьорив його:

– Смiливiше, смiливiше, не соромтеся розповiдати широкiй громадськостi, як з вами повiвся антинародний режим!..

– Нi, пiд час кризи менi ще потрафило: колекторiв скасували, i з банком я ще сяк-так домовився, за що спасибi…

Але тут Маслаченко рiзко перервав бiдолаху:

– Це з минулим антинародним режимом вам вдалося домовитися сепаратно, на вiдмiну вiд iнших пiдприемцiв! Розповiдайте-но краще, як повiвся з вами нинiшнiй антинародний режим!!!

– Так, повiвся… Оскiльки зi старими… iз цими, якi з минулого ще банку та ще й iз податковою, я домовився…

Новий запобiгливий погляд на депутата.

– Отож новi податкiвцi вирiшили, що оскiльки я ходив пiд старими, то й почали мене дружненько пресувати з…

Хвилин п’ять пiдприемець, який завинив перед владою, доволi непевно мимрив про новi лиха, пiсля чого пiдсумував з несподiваною рiшучiстю:

– Загалом, я не маю сил уже терпiти всi цi митарства. Тому от твердо вирiшив: найближчим часом вийду перед Кабiнетом мiнiстрiв разом з усiею своею родиною, обiллю всiх нас бензином i одразу пiдпалю на знак протесту проти цiеi ганебноi влади! Все!

Цi слова подiяли на Олега, немов холодний душ. Вiн оглянув журналiстську аудиторiю. Найближче до столу, за яким зiбралися учасники, сидiла зграйка молоденьких дiвчат iз крихiтними яскравими нетбуками. Іззаду було видно, що в кожноi на екранi чорнiло всього по два-три рядки: отже, дiвчата виклали вступну промову цього вилупка буквально парою фраз i тепер чекали на продовження. Іншу частину журналiстськоi аудиторii становили «старi вовки», якi слухали виступ без найменших емоцiй. Телеоператори застигли за камерами. Загалом, усi були напрочуд спокiйними.

– Отже, шановнi колеги, ви бачите, до якого розпачу довели злочини нинiшнього антинародного режиму цю нещасну людину. Тому сьогоднi ми скажемо наше дружне рiшуче «НІ!» аморальним розгнузданим дiям офiцiозних злочинцiв з високих кабiнетiв…

Наступнi чверть години Ростислав Маслаченко патетично i докладно живописав, як саме варто говорити рiшуче «НІ!» аморальним злочинцям вiд влади. Зграйка дiвчат збудилася: кожна старанно виклацувала наманiкюреними пальчиками на своему нетбуцi щось розлоге – хоча не зовсiм зрозумiло, якi свiжi генiальнi думки можна вiдшукати у промовi «вiчного клоуна». Нехай його виступ гарно зрежисований, навiть перед дзеркалом вiдрепетируваний, однаково пан Маслаченко вже неодноразово повторював усе це iз найрiзноманiтнiших приводiв, нiчого нового нiколи не додаючи…

«Старi вовки» вiдверто нудьгували, вислуховуючи люту банальщину, i навiть потроху позiхали. Один взагалi пiшов, на прощання махнувши рукою. Частина операторiв заходилася знiмати вiдеоряд – тобто дiвчат, якi зосереджено строчать на нетбуках.

Далi настала пора запитань-вiдповiдей. Красунi з першого ряду по черзi уточнювали, якого саме вiку i статi дiти малого пiдприемця, як звуть його дружину, чим вона (дружина тобто) займаеться, якого конкретного чиновника бiзнесмен-невдаха звинувачуе у своiх нещастях, та iнше в тому ж дусi. «Старi вовки» вже клювали носами. Вiдеоряд (тобто гарненьких дiвчат, якi щось запитували) тепер знiмала iнша частина телекамер. Депутат поблажливо кивав, з переможним виглядом роздивляючись довкола.

А перед очима Олега постала зовсiм дика картина. До будинку Кабмiну пiд’iжджае розкiшний депутатський «майбах». З нього висаджуеться родина Васьковського Дмитра Інокентiйовича, одягнена, немов на парад. Пiд прицiлом телекамер вони прямують до урядового будинку. Тут вiдбуваеться короткий жалобний мiтинг. Потiм пiдприемець… вiрнiше, цей плюгавенький лисуватий придурок бере з рук пихатого вiд гордостi депутата канiстру з бензином, старанно обливае смердючою рiдиною свою красуню-дружину, двох бiлявих хлоп’ят. В останню чергу – себе. Привезений у вантажiвцi оркестр починае грати похоронний марш, а лисуватий вилупок чиркае запальничкою. І на майданчику перед Кабмiном спалахують чотири живi смолоскипи…

Уявивши все це, вiн ледь дочекався черги, щоб поставити запитання:

– Олег Нежданий, газета «Кур’ерський експрес». Скажiть будь ласка, пане пiдприемцю, чому ви вирiшили спалити себе i свою родину, а не тих-таки податкiвцiв, якi вас «пресують»?

– Га-а-а?… Як, тобто, податкiвцiв?!

Розгублений голос Васьковського Дмитра Інокентiйовича пролунав у повнiй тишi. Олег вiдчув, що тепер саме на нього витрiщилися усi: органiзатори прес-конференцii, якi сидiли за столом, дiвчата, якi вiдiрвалися вiд нетбукiв, «старi вовки», якi миттю прокинулися, об’ективи телекамер. Тому вiн пояснив якомога спокiйнiше:

– У ваших дiях немае нiякоi логiки. Вас «пресують» податкiвцi, ваш бiзнес на межi банкрутства. Однак замiсть того, щоб у критичнiй ситуацii захистити родину, ви погрожуете вбити дружину i двох малолiтнiх, нi в чому не винних синiв – причому в найжорстокiший спосiб! Отже, вiдповiдайте: чому ваша агресiя спрямована не просто на себе самого, але також на ваших близьких? Чому б замiсть цього не спалити, примiром, податкiвцiв, якi розорюють ваш бiзнес?

– А-а-а… Як це – податкiвцiв спалити?! Їх же той… не можна!.. – промимрив ошелешений пан Васьковський i, немовби шукаючи пiдтримки, скоса позирнув на народного обранця. Втiм, хоча обличчя депутата невдоволено перекосилося, пан Маслаченко не вiдреагував. Тому Олег продовжив упевнено гнути свою лiнiю:

– Ви сказали, що податкiвцiв спалити не можна – але чому?!

– Бо це ж злочин… убивство…

– А хiба спалювати живцем свою дружину й нi в чому не винних дiтлахiв – не злочин?! Ви чоловiк i батько, то захистiть рiдних, а не нищiть iх!!! Інакше який з вас мужик!..

Але тут нарештi луснув терпець у депутата. Рiзко викинувши вперед праву руку з вiдстовбурченим вказiвним пальцем, вiн зойкнув у патетичнiй манерi:

– Це провокатор!

– Я не провокатор, – спокiйно заперечив Олег. – Я власкор «Кур’ерського експреса» Олег Нежданий.

Але заперечувати скандальному полiтиковi не мало сенсу. З-за спини Маслаченка вигулькнув широко усмiхнений прес-секретар:

– Шановнi учасники, попрошу не звертати уваги на цю дурнувату провокацiю! Ми ще перевiримо акредитацiю людини, яка назвалася журналiстом шановного видання. Поки що попрошу охорону виконати свою роботу, а ми тим часом продовжимо…

Побачивши, як пiднялися, розправили плечi й пiшли до нього два здорованi, якi доти з нудьгуючим виглядом сидiли на бiчних мiсцях, Олег уривчасто кинув:

– Добре, сам пiду, – забрав зi столу диктофон i попрямував до виходу. Його душа кипiла вiд обурення. Нi, справдi, що ж це коiться?! Тим, хто витрiщаеться на «вiчного клоуна» Маслаченка, втюхуеться такий собi жахлик про публiчне вбивство дружини й малолiтнiх дiточок невезучого бiзнесмена – а всiй журналiстськiй братii на це плювати!!! Або мовчать у ганчiрочку, або уточнюють несуттевi деталi.

– Шановний пане газетяре!..

Ясна рiч, що без певного ступеня цинiзму у вiтчизнянiй журналiстицi не вижити. Але ж не до такоi ж межi бути цинiками!.. Дебiли на заходi для дебiлiв… І мiсце для пресухи пiдходяще вибрали – «Жовтий будиночок». Олег майже з ненавистю ковзнув поглядом по канаркового кольору стiнах, якi вiн тiльки-но полишив, коли пролунав ще наполегливiший заклик:

– Агов, пане газетяре з «Кур’ерського експреса»! Не поспiшайте немовби на пожежу, будь ласка.

– Га?…

Тiльки зараз Олег зрозумiв, що цi слова зверненi саме до нього.

– Ви поводитеся, немовби справжнiй кур’ерський експрес. Але не кваптеся: сподiваюсь, на вокзал ви не спiзнюетеся?… Бо нам хотiлося б серйозно поговорити.




Роздiл 2

Чистильники


Олег змiряв поглядом трiйцю, яка заступила дорогу. «Бити чи не бити?! Гiдне Гамлета запитання», – майнуло в головi. Хоча яке там… Нападати на трьох молодикiв першому – явна дурiсть. А якщо не нападати першим, доведеться тiкати. Але тiльки в крайньому випадку…

– Не хвилюйтеся, ми дiйсно хочемо всього лише поговорити з вами, не бiльше, – заспокiйливо мовив середнiй хлопець.

«Поговорити з вами»… Що за мiлiцейськi замашки?! Нi, скорiше навiть, есбеушнi. Як у знаменитому анекдотi доби СРСР: «Здрастуйте, здрастуйте, товаришу маршале Радянського Союзу! Сiдайте, будь ласка, i давайте спокiйненько поговоримо».

– А хто вам сказав, що я хвилююся? – не стримавшись, журналiст криво посмiхнувся.

– Будь-хто на вашому мiсцi схвилювався б, якби його раптово перестрiли трое здорованiв, схожих на нас.

– А я, мiж iншим, не будь-хто.

– Ну так, ну так, зрозумiло, не будь-хто! Ви – представник газети «Кур’ерський експрес» Олег Нежданий.

– Не представник, а власкор. Власний кореспондент, тобто.

– Ах, он воно як?… Ну що ж, даруйте, будь ласка, пане власкор, але ми не знали, що це настiльки важливо!

«Отож-бо, що не знали i знати не могли», – подумав Олег. Ставлячи запитання майбутньому самоспаленцю на заходi для дебiлiв, вiн не називав свою посаду. Отже, iнформацiю хлопцi узяли явно не зi спискiв акредитованих учасникiв (де вказано посаду), а просто з прес-центру. Але iх там, здаеться, не було… Проте вони поiнформованi. Та ще й такi ввiчливi…

Дуже цiкаво!

Зненацька той, що стояв праворуч, з утаемниченим виглядом пiдморгнув Олеговi й вкрадливо проговорив:

– Поб’емося на що завгодно: зараз ви, напевно, мiркуете, звiдки нам вiдомо ваше iм’я й мiсце роботи?

– На що поб’емося?

– На ящик шампанського! – миттю пожвавiшав хлопець.

– Тодi вiдпадае.

– Тобто я б виграв?…

– Так, – знехотя зiзнався Олег. – То як же ви про все це довiдалися?

– Вiд нашоi людини в залi, ясна рiч.

А-а-а, дiдько, до чого ж просто!.. І чом би самому не дотумкати до такоi очевидноi речi?! Не приховуючи роздратування, журналiст мовив:

– Ну добре, годi жартувати. Усього вам найкращого! Дайте пройти.

– Як на мене, наша мила бесiда ще навiть не розпочалася, а ви вже йти зiбралися, – промимрив хлопець, що стояв лiворуч.

– Так, зiбрався. Менi потрiбно iхати до редакцii, щоб термiново написати статтю за матерiалами прес-конференцii.

– Ви вважаете, що роздобули гарний матерiал, навiть не одержавши вiдповiдi на власне, цiлком слушне запитання? – здивувався середнiй.

– Не ваша справа, – огризнувся Олег. І солiдним тоном додав, витягнувши з нагрудноi кишенi пiджака картку Спiлки журналiстiв:

– Мiж iншим, отут мiститься прохання всiляко сприяти власниковi даноi картки в роботi. Сприяти, а не перешкоджати, що навпаки караеться статтею сто сiмдесят першою…

– …Кримiнального кодексу Украiни. Так-так, цiлком згоден з Остапом Бендером: Кримiнальний кодекс треба шанувати, – чемно кивнув правий.

– От i не перешкоджайте, будь ласка!

Правий зiбрався щось заперечити, однак середнiй перебив його, повiдомивши дещо зовсiм несподiване:

– Шановний власкоре чудового «Кур’ерського експреса», ми збираемося пiдкинути вам настiльки сенсацiйний матерiал, що ви миттю забудете про прес-конференцiю Ростислава Маслаченка, немов про дурний сон.

– Справдi? – здивувався Олег, який не надто вiрив у подiбнi дива.

– Справдi, Олеже, справдi.

– До речi, а вас як звати? А то до мене ви на iм’я звертаетеся, а я такого задоволення дозволити собi не можу.

Трiйця обмiнялася хитрими поглядами, i лiвий мовив урочисто, навiть дещо пихато:

– Вибачайте, ми забули представитися. Хоча ви самi ж i виннi: не намагалися б ушитися вiд чудового дарунка долi в нашiй особi…

– Але не уникайте вiдповiдi: як все ж таки вас звуть?

– Називайте мене Атосом.

– А мене Арамiсом, – посмiхнувся правий, роблячи вигляд, нiби торкаеться пальцями невидимого капелюха на головi.

– А мене, вiдповiдно, Портосом, – енергiйно трусонув головою середнiй.

– Ах, он як?! Отже, Атос, Портос i Арамiс…

– Саме так.

Усiм своiм виглядом Олег зобразив презирливу мiну. Яка маячня! І що ж за матерiал збираються пiдкинути йому тi, у кого фантазiя обмежуеться всього лише «Трьома мушкетерами»?! Краще вже писати про «вiчного клоуна» Маслаченка: з ним хоч би все зрозумiло, на вiдмiну вiд цiеi дурнуватоi трiйцi.

Атос, Портос i Арамiс… Дитячий садок, слово честi!

– Вам щось не подобаеться? – запитав Портос, який стояв посерединi.

– Називайтеся, як хочете, дiло хазяйське. Просто виходить, що на прес-конференцii за мною шпигував д’Артаньян. Адже бiльше нема кому, чи не правда?

– Можна вважати, що й д’Артаньян, – погодився Атос.

– Нехай справдi буде д’Артаньян, – пiдтвердив Арамiс.

– Тодi ще раз прощавайте!

– Що тепер вас не влаштовуе, пане Нежданий?

– Ви не можете забезпечити мене гiдним матерiалом, дорогi моi добродii «мушкетери», бо про вашi пригоди давним-давно написав Дюма-батько. А плагiатом чужих романiв я не займаюся: брудна робота не для мене.

– І все-таки наполегливо пропонуемо прогулятися в якусь кав’ярню, щоб вислухати нашу пропозицiю. Або в пiцерiю – е тут неподалiк пристойний заклад.

– Я нещодавно снiдав.

– Ми пригощаемо!

Ех, i наполегливi ж клiенти попалися!.. Просто так не викрутишся.

– Хоча б кави за компанiю вип’ете? – Портос змовницьки пiдморгнув. – Зрозумiло, цей божественний напiй я варю краще, але не все ж одразу…

– Добре, хай буде так, вiд кави не вiдмовлюся, – нарештi здався Олег.

– От i добре! От i класно! – навперебiй загомонiли новоявленi «мушкетери». – Пiшли пити каву.

Затишна пiцерiя розташовувалася лише за два квартали вiд «Жовтого будиночка». Проiгнорувавши молоду циганку, яка сидiла на асфальтi бiля входу з мертвотно-нерухомим немовлям на руках, компанiя увiйшла до обшитоi вагонкою зали, напiвпорожньоi у цей час дня. Вибрали окремий столик бiля далекоi стiни, влаштувалися якнайзручнiше.

– Вам еспресо чи американо? – чемно поцiкавився Атос.

– А за лате заплатити кишка тонка? – оскiльки «мушкетери» взялися пригощати, Олег вирiшив не скромничати.

– Без питань!..

– Тодi менi чашечку лате. Або стривайте… iще краще мокачiно! З корицею й покришеним шоколадом.

– Цiкаво, у вас в «Кур’ерському експресi» всi отакi гурмани? – набурмосившись, Портос змiряв його уважним поглядом.

– Нi, тiльки найкращий власкор. Ви ж хочете мати справу з найкращим, чи не так? Бо iнакше пошукайте когось iншого…

– Нi-нi, що ви! Усе гаразд, я всього лише хотiв…

Та Арамiс не дав договорити товаришевi:

– А може, замовимо всiм по порцii еспресо, зате з коньячком? По п’ятдесят грамiв за спiвпрацю аж нiяк не завадить.

– Ви пийте, що хочете, а менi принесiть мокачiно.

– А якщо тут його не готують?

– Готують: я ж знаю всi забiгайлiвки в радiусi пiвкiлометра вiд «Жовтого будиночка»!

– Ну, тодi покладаемося на ваше знання, пане власкор.

Поки Атос займався замовленням, Олег спробував якнайкраще усвiдомити ситуацiю. Отже, хлопцi ввiчливi, чемнi, але водночас украй наполегливi й умiють домагатися свого. Хто б вони не були, а до справи пiдходять грунтовно: адже залишаючись на вулицi, вони подбали про власного спостерiгача в прес-холi. У цiй пiцерii вони явно вперше, хоча як мiсце зустрiчi намiтили ii заздалегiдь. Тримаються впевнено. Схильнi до примiтивних штампiв – на кшталт Атоса, Портоса й Арамiса. Зайвого не патякають, викладати iнформацiю також не поспiшають. У спiвробiтництвi явно зацiкавленi – хоча в чому спiвробiтництво полягатиме, ще те питання.

Що ж, уже чимало… але й не надто багато, мiж iншим.

Єдине, що насторожуе – це завуальована спроба пiдпоiти спiврозмовника. По п’ятдесят грамiв, бачте. За спiвпрацю. Аякже, знаемо ми цi «п’ятдесят грамiв»! Легко почнеться, а потiм понесеться так, що не зупиниш.

Гм-м-м…

Нарештi Атос принiс мокачiно для Олега, плюс по три порцii еспресо й коньяку для «мушкетерiв». А ще блюдечко з дрiбно нарiзаним лимоном i тарiлочку з печивом, над якою театрально провiв рукою й мовив, дивлячись на журналiста:

– Пригощайтеся!

– Я не просив печива.

– Але наш коньячок без закуски якось…

– От ви й закусюйте, якщо зiбралися коньяк цiдити.

– Я не гордий, можу й за четвертим збiгати.

– А я, знаете, звик на тверезу голову працювати.

– І що, навiть вiд п’ятдесяти грамiв?… – здивувався Арамiс.

– На зовсiм тверезу! – Олег дуже виразно подивився на нього й додав: – Випити я завжди встигну, тож давайте-но для початку справою займемося. Здаеться, ви зiбралися менi якусь iнформацiю викласти? От i викладайте, не тягнiть кота за хвiст.

– А ви не надто люб’язнi, пане власкор, – невдоволено кинув Портос.

– Цiкаво, були б ви самi задоволенi, якби вас вiдiрвали вiд роботи незрозумiло заради чого?! Ну, так, згоден: iз прес-конференцii Ростислава Маслаченка небагато що вичавиш, але це вже хоч якась синиця в руцi, тодi як обiцяний вами цiкавий журавель у небi…

– Для початку все-таки поговоримо про Маслаченка. Як би ви, пане власкор, оцiнили його дiяльнiсть у цiлому й нинiшню прес-конференцiю зокрема?

Всiвшися нарештi за стiл, Атос сьорбнув зi своеi фiлiжаночки еспресо, елегантним рухом долив у неi коньяку й уважно подивився на Олега.

– Е-е-е, так не годиться! – моментально сiпнувся журналiст. – Ви обiцяли менi щось цiкаве, а натомiсть берете у мене iнтерв’ю щодо побаченого в «Жовтому будиночку».

– І все ж таки?…

– Викладайте iнформацiю, iнакше я вип’ю свiй мокачiно i спокiйненько вiдправлюся до редакцii, на прощання зробивши вам ручкою.

– Бачте, Олеже, перш нiж уводити вас в курс справи, не завадило б переконатися, пiдходите ви для нашоi справи чи нi. А вже потiм за нами, як-то кажуть, не заiржавiе.

Газетяр перевiв погляд на Арамiса й промурмотiв:

– Отже, ви дотепер не впевненi…

– Ясна рiч! Те, що ви сказали й зробили у прес-холi iнформагентства – це добре. Однак все-таки хочеться зайвий раз переконатися, що ми не помилилися з вибором. Зрозумiйте нас вiрно… А втiм, на нашому мiсцi ви б теж, найшвидше, двадцять разiв подумали.

– Сурикат, – сказав Олег i з меланхолiйним виглядом заходився сьорбати через соломинку мокачiно.

– Перепрошую, що ви сказали? – вiд несподiванки Арамiс навiть здригнувся й одразу почав виправдовуватися: – Я не розчув…

– Я сказав, що особисто менi Ростислав Маслаченко нагадуе суриката.

Олег зобразив цiлковиту байдужiсть, насправдi уважно перевiряючи реакцiю «мушкетерiв». І хоча це повнiстю йшло врозрiз з його псевдонiмом, але першим оживився саме вайлуватий Портос:

– Невже ви полюбляете мультфiльм «Король Лев»?

– Нi, швидше, iнодi гортаю «National Geographic» або переглядаю популярний серiал «Дика природа» на каналi Discovery…

– А-а-а, он воно що! Бо нiде правди дiти, я подумав, буцiмто ви з дитиною «Короля Лева» дивилися, от i запам’ятали дружбана Тимона.

Занадто пiзно Олег второпав, що припустився помилки, мимоволi повiдомивши пiдозрiлiй трiйцi цiнну iнформацiю про свое особисте життя. І до чого ж точно вгадав клятий Портос! От досада…

На щастя, напруженiсть моменту залишилася непомiченою, оскiльки тепер не втерпiв Арамiс:

– Стривайте, стривайте! Пояснiть менi, у чiм рiч? Що за журнал, що за кiно?! І хто такий сурикат, врештi-решт…

– Гризун такий, – охоче вiдгукнувся Портос.

– Мангуст, – поправив «мушкетера» Олег. – У Пiвденнiй Африцi живе, в пустелi Калахарi.

– Так-так, вiрно, – кивнув Портос. – Африканський мангуст, загалом. Сурикатiв полюбляють знiмати, коли вони завмирають, виструнчившись. А в мультфiльмi «Король Лев» кращий друг головного героя – саме сурикат Тимон. Смiшне таке звiрятко, смiшне дуже.

– От я й кажу, що Маслаченко на суриката схожий.

– Стривайте, Олеже, якщо ви не з дитиною разом мультики дивитеся… то що ж виходить, дотепер з дитячого вiку не вийшли? – Атос схилив голову до лiвого плеча.

– При чому тут дитина! На каналi Discovery сурикатiв демонструють iз ранку до вечора. Просто канал менi дуже подобаеться.

– Ну, зрештою, воно не так i важливо, – Арамiс примирливо махнув рукою. – Отже, по-вашому, саме на суриката Тимона скидаеться Ростислав Маслаченко, я вiрно зрозумiв? Тобто, по-вашому, вiн е комiчним персонажем, вiрно я зрозумiв?

– Ну, так! Смiшне таке звiрятко, забавне. Чекае-вичiкуе, виструнчившись на горбочку, а потiм…

– А що можете про головного героя прес-конференцii сказати?

– Я вже вiдповiв на одне ваше запитання, тож не зобов’язаний вiдповiдати на наступнi, – доволi сухо мовив Олег i додав глузливо: – Зрештою, я тут журналiст,

а не ви, тому задавати питання – мiй привiлей. Ви обiцяли матерiал, але я щось…

– Знов за рибу грошi! – сплеснув руками Арамiс. – І чом ви такий нетерплячий, пане власкор?!

– Тому що час – це згаданi грошi, а я усе ще не в редакцii.

– Ну, дозвольте нам хоч би ще питаннячко задати! А краще два.

Олег навмисно довго тягнув через соломинку мокачiно, мовчки оглядаючи спiврозмовникiв. Подумав: «Точно не розкажуть, у чому там рiч, доки не допитають за всiею формою! Отже ж звалилися на мою голову…»

– То що ж, дозволяете нам задати ще пару запитань найкращому спiвробiтниковi редакцii «Кур’ерського експреса»?

– Добре, бiс iз вами, валяйте! – нарештi погодився журналiст. – Але тiльки не бiльше двох запитань. З тим, що вже задавали, буде саме три запитання. А Бог, подейкують, трiйцю любить.

– От i добре, от i гаразд! – Атос схвально мугикнув, взяв з тарiлочки галету, розламав на широкiй долонi й закинув до рота шматочок. – Отже, повторюю: ми хотiли б почути вашу думку щодо Васьковського Дмитра Інокентiйовича. Що скажете про цього пiдприемця?

– Та нiчого доброго!

– Це зрозумiло, i все-таки…

– Вилупок вiн. Мерзенний вилупок, якщо тiльки все, сказане ним на прес-конференцii – це не вимисел, а правда!

– Отже, ви допускаете?…

– Це трете запитання? – швидко поцiкавився Олег.

– Нi-нi, лише спроба уточнити!

Немовби захищаючись, Атос викинув уперед руки, але його жест був настiльки енергiйним, що рештки розламаноi галети полетiли навсiбiч.

– Перепрошую, – спохопився «мушкетер» i про всякий випадок озирнувся, перевiряючи, чи не завдав навколишнiм незручностi своею необережнiстю.

– Знаете, вiд цього провокатора Ростислава Маслаченка можна чекати чого завгодно, – замислено мовив журналiст. – І хоча все почуте на пресусi доволi схоже на правду, я просто змушений враховувати можливiсть зрежисованоi провокацii.

Вiн щось прикинув подумки й повiдомив:

– Ну так, вiдсоткiв на десять-п’ятнадцять я вiддам за те, що там був розiграний дуже правдоподiбний, але все ж таки фарс.

– А в iншому випадку?…

– В iншому випадку Васьковський цей – рiдкiсний мерзотник, вилупок i сволота. Замiсть чортових податкiвцiв нацiлитися на свою ж власну родину?! Це просто незбагненно!

– Тодi ще одне запитання…

– Трете, тобто останне, – суворо нагадав Олег.

– Ну так, зрозумiло.

Атос пригубив коньяк, розжував скибочку лимона, немовби щось обмiрковуючи, i попросив:

– Розкажiть, будь ласка, про що збираетеся писати за результатами всього побаченого й почутого. Про провокатора Маслаченка, про цього смiшного мультяшного суриката? Або про рiдкiсного мерзотника, вилупка й сволоту, який замислив спалити свою родину замiсть того, щоб захистити?

– Я не зобов’язаний розкривати стороннiм подробицi незакiнченоi роботи.

– І все-таки?…

Якщо чесно, то безглуздий допит вже добряче набрид Олеговi. Досадуючи, що погодився на таку дурiсть, вiн зненацька здався:

– Гаразд, добродii «мушкетери», чорт iз вами – вiдкрию професiйну таемницю: про журналiстiв я збираюся написати.

– Тобто?…

– Про журналiстiв.

Олег присмоктався на якийсь час до соломинки, що стирчала з мокачiнового келиха, перевiряючи реакцiю спiврозмовникiв, потiм пояснив:

– Про журналiстiв буде матерiал. Про дiвчаток, якi порозсiдалися у першому ряду й слухняно набирають на яскравих нетбуках тi мерзенностi, якi вивергае це незначне звiрятко Маслаченко. Про «старих вовкiв» професii, якi вiдверто нудьгують пiд час фарсу. Про тих, хто плюнув на все й пiшов, не дочекавшися розв’язки…

І тут раптом Олег подумав: «А якщо iнформатором цiеi трiйцi був саме-таки писака, який втiк з прес-конференцii?! Адже може бути, цiлком може бути». Ідея виявилася настiльки несподiваною й водночас природною, що вiн мимоволi завмер.

– Дуже цiкаво, звiсно, – заговорив Портос, скориставшись паузою. – Але звiдки раптом цей порив написати саме про журналiстiв? Менi здавалося, що розповiдати потрiбно про головних героiв подii, тобто…

– Про кого тут говорити?! – Олег презирливо скривив губи. – Про цього смiшного суриката або про цю безсовiсну свиню?! Я ж тiльки-но виклав своi мiркування на iхнiй рахунок.

– Але при чому тут журналiсти?! Не вони ж спровокували подiю…

– На нашому професiйному сленгу це називаеться «створити iнформацiйний привiд».

– Ну от, не журналiсти ж створили цей самий iнформацiйний привiд, а Маслаченко з Васьковським, як би ми до них не ставилися.

Олег лише загадково посмiхнувся. Добре, що вiн погодився на цю бесiду пiд кавусю iз зовсiм незнайомими людьми! Зате перевiрив наживо враження вiд своеi iдеi.

Зрозумiло, певний резон зробити невеличкий есей про журналiстiв у нього був, просто не хотiлося викладати своi мiркування «мушкетерам». Справдi, якого бiса бути вiдвертим з незнайомцями?! Тому вголос Олег доволi стримано вимовив:

– Вашi слова, шановний пане «мушкетер», говорять лише про повне нерозумiння проблеми з вашого боку.

– Перепрошую, але я маю деяке уявлення якщо не про журналiстику, то хоча би про пiар-менеджмент! – було очевидно, що Портос трохи образився. – Я навiть спецiально проштудiював пару-трiйку книг на дану тему…

– От i пiдiтрiться видраними iз цих книг сторiнками, – зi смаком процiдив Олег. – Все, про що я хотiв сказати, сказано. Отже, добродii «мушкетери», три запитання заданi, три вiдповiдi отриманi, вистачить iз вас сказаного. Викладайте нарештi свою iнформацiю, та жвавiше: як би ви не хитрували, жодних додаткових запитань-вiдповiдей бiльше не буде.

І з переможним виглядом озирнув «мушкетерiв». Портос ображено посапував, вертячи в пальцях останню галету. Атос дрiбненькими ковточками потягував остиглий еспресо, дивлячись кудись убiк. Один лише Арамiс залишався незворушним, вiн i заговорив:

– Бачите, хоч вас воно й напружуе, та ми зобов’язанi були влаштувати цей допит iз упередженням.

– Чом ви вирiшили, нiбито мене це напружуе?

– Тому що ви самi весь час наголошуете на тому, що маете iхати у свiй «Кур’ерський експрес».

– Ну так, маю…

– Отже, перебування з нами в пiцерii вас напружуе.

– Ну, добре, добре, до певноi мiри.

– От бачите! – енергiйно кивнув Арамiс. – Але повiрте, це нiчого не означае у порiвняннi з тим, що ми хочемо вам запропонувати. Тобто вже пропонуемо написати серiю репортажiв для вашоi газети… або для будь-якоi iншоi, на ваш вибiр.

– Як серйозна людина, насамперед я зацiкавлений у матерiалах для «Кур’ерського експреса», – з достоiнством пiдкреслив Олег.

– Як хочете, як хочете, – кивнув «мушкетер». – Для «Кур’ерського експреса», то й для нього. Але ж загалом мае вийти хронiка серii вбивств, що стануться у найближчий час.

Спочатку Олег не до кiнця второпав сенс почутого, оскiльки й сам тон попередньоi бесiди, i сонно-млява обстановка у напiвпорожнiй пiцерii на подiбний поворот аж нiяк не налаштовували. Проте коли зрозумiв…

– Стривайте, стривайте-но, – пробелькотав вiн, обережно вiдсуваючи спорожнiлий келих з-пiд мокачiно. – Ви ведете мову про серiю вбивств?!

– Авжеж, – холодно пiдтвердив Арамiс, – найближчим часом нами запланована серiя вбивств декiлькох негiдникiв…

– Як, тобто, ВАМИ запланована?!

Олег вiдчув, наскiльки широко розкрилися його очi вiд здивування. Вiн навiть вiдсунувся трохи, аби детальнiше розглянути спiврозмовникiв. Ну так, вiдносно молодi й цiлком здоровi хлопцi, на вбивць анiтрохи не схожi… Особливо цей, що назвався Арамiсом: вiн скорiш нагадуе вченого, а не «мокрушника». Але що ж вiн тодi верзе?!

– Цiлком вiрно, можу повторити для зрозумiлостi: ми запланували прибрати iз цього свiту декiлькох негiдникiв. А що такого?

Атос розжував чергову скибочку лимона, вiд задоволення поцмокав язиком i пояснив:

– Бачите, ми, якщо можна так висловитися, е «чистильниками». Ми заходилися очистити наше мiсто вiд рiзних недоумкiв i негiдникiв на кшталт Ростислава Маслаченка, про якого ви вiдгукнулися настiльки несхвально. Погано те, що iншi всього лише просторiкують про необхiднiсть отакого очищення, тодi як ми збираемося не просторiкувати, а дiяти. Конкретно.

– То що ж, ви збираетеся власноруч убити…

– Ну що ви! Самим навiщо ж бруднитися? Тiльки у крайньому випадку.

– Але як же тодi…

– Самi побачите, оскiльки ми запрошуемо вас у нашу маленьку, але дружну команду. Ваше завдання – професiйно висвiтлити все, що мае статися найближчим часом, у вашому «Кур’ерському експресi». Думаемо, готувати й публiкувати таку оригiнальну серiю матерiалiв набагато цiкавiше, нiж висвiтлювати прес-конференцiю смiшного звiрятка й свинячого мерзотника. До речi, серiя додасть вам слави серед колег-газетярiв, чи не так?




Роздiл 3

Шерше ля фам


Вся ця ахiнея так вразила Олега, що вiн глибоко замислився, намагаючись перетравити почуте i збагнути, правда це чи побрехенька. Опам’ятався лише вiд стриманих смiшкiв «мушкетерськоi» трiйцi. Негайно вiдчув, що не надто акуратно пiдстриженi нiгтi його пальцiв тарабанять по порожньому блюдечку. І разом з тим – кислий присмак на губах: виявляеться, вiн непомiтно для себе встиг зжувати всi скибочки лимона, що залишилися! Це ж треба…

– Нiчого, нiчого, це навiть добре, – пiдбадьорив Атос.

– Що саме? – наiжачився журналiст.

– Бачте, коли спiврозмовники прибирають однаковi пози й роблять однаковi дii, це свiдчить про взаеморозумiння мiж ними. Я почав iсти лимон, ви продовжили…

– Що-що?! – Олег навiть пiдскочив вiд несподiванки. Та за кого вони!.. вiн!.. Так як вiн смiе!.. Його й себе!..

– Ви тiльки не хвилюйтеся, дорогий пане власкор.

– Що ви собi дозволяете?! – розсердився Олег. При цьому нечисленнi вiдвiдувачi й весь персонал, що перебував у залi, обернулися до iхнього столика.

– Тихiше, будь ласка! Ви привертаете до нашоi скромноi компанii занадто багато зовсiм зайвоi уваги.

– Ага-а-а, отже, злякалися! – журналiст всiвся назад на свое мiсце. – Ну що ж, от ваш обман i розкрився.

– Який ще обман?

– Та щодо запланованих убивств.

– Чому ж обман, цiкаво довiдатися? – сiпнув бровами Арамiс.

– А тому, що ви боiтеся. Боiтеся всього, у тому числi розголосу ваших потаемних планiв нiбито на вбивство.

– Не мелiть дурниць. Ми про вашу ж безпеку турбуемося, – флегматично зауважив Портос.

– Про мою безпеку, отже?! – Олег готовий був скипiти, однак стримався. – А як щодо того, що я от просто зараз можу в мiлiцiю податися й там усе про вас викласти?

– Дурницi, все це – дурницi, – тепер Портос дивився на нього з щиросердою поблажливiстю. – До мiлiцii ви не пiдете хоч би з двох причин.

– Це з яких же, цiкаво довiдатися?

– По-перше, ви втратите прекрасну можливiсть зробити серiю сенсацiйних ексклюзивних матерiалiв. Ми ж схильнi думати, що щирий журналiст такоi дуростi нiзащо не утне.

– Звiдки ви взяли?

– Із другоi частини «Мiцного горiшка». Чи пам’ятаете епiзод наприкiнцi, коли герой Брюса Уiлiса збираеться зiстрибнути з вертольота на крило лiтака? Отже, що пообiцяв полiцейський Джон Маклейн тiй репортерцi… як там ii звали, не пiдкажете?

– Саманта Коулмен.

– От-от…

– Маклейн пообiцяв iй сенсацiйний репортаж iз сенсацiйними кадрами.

– Саме так! А що ж Саманта?…

– Сказала, що за сенсацiйний репортаж готова народити Маклейновi дитину.

– Отож-бо! – Портос повчально задер палець до стелi й нарештi розплився в посмiшцi. – Оце вiдповiдь справжнього газетяра!

– Ну, припустiмо, я не збираюся народити дитину нi для кого з вас, – Олег саркастично посмiхнувся. – Та й не можу цього зробити фiзично: на такi штуки здатен тiльки Величезний Арнi, та й то в кiно.[5 - Маеться на увазi фантастична мелодрама «Junior» (1994) за участю Арнольда Шварценеггера, Денi де Вiто й Емми Томпсон.]

– Ну, припустiмо, щодо народження дитини я висловився фiгурально… – Портос знiяковiв, але ненадовго: – Я до того веду, що ви навряд чи донесете про нашу розмову в мiлiцiю.

– А раптом!..

– Не смiшiть, – махнув рукою Атос. – Як нас звуть насправдi, хто ми й звiдки, ви не знаете. Що стосуеться наших планiв… А ми от взяли та й пожартували! Нашi слова до справи не пришиеш, хiба ж нi?

– А раптом я диктофон непомiтно увiмкнув i всi вашi жарти записав? Або в комiр моеi сорочки «жучок» зашитий, наприклад…

– Дурниця, – констатував Арамiс, пiсля чого витягнув iз сумки, що стояла поруч iз його стiльцем, i продемонстрував здивованому журналiстовi хитромудрий прилад розмiром з долоню, прокоментувавши: – Якби тут працював диктофон або перебував «жучок», ми би про це неодмiнно довiдалися. До речi, от вам гарантiя, що у свою чергу ми розмови з вами також не записуемо.

– Ви так серйозно до цього ставитеся…

– Шановний пане власкор «Кур’ерського експреса», ви ще не уявляете, наскiльки серйозно ми ставимося до нашоi справи! По-iншому, до речi, й бути не може… Погодьтеся на нашу пропозицiю, тодi зможете наочно переконатися в нашiй обгрунтованостi. Ну, що скажете?…

Олег мовчав.

– Отож-бо! Тому нi в яку мiлiцiю ви не пiдете. Адже щоб роздобути докази нашоi нiбито злочинноi дiяльностi, як ви напевно подумали, вам потрiбно стати свiдком хоча б одного нашого злочину. Тож хочете ви або не хочете, але змушенi будете погодитися на нашу пропозицiю.

Олег, як i ранiше, зберiгав мовчання.

– Якщо вiдмовитеся навiть пiсля всього почутого, ми негайно ж мило розпрощаемося й пiдемо шукати iншого журналiста, який напевно не упустить настiльки цiнний подарунок долi, – вагомо пообiцяв Арамiс. – А ви можете дiяти, як вашiй душi завгодно. Можете лiктi гризти вiд досади, чекаючи сенсацiйних репортажiв, що iх зробить на наших матерiалах поблажливiший газетяр. Можете чимчикувати в мiлiцiю i стверджувати, буцiмто зустрiли на вулицi трьох мушкетерiв, якi налякали вас вигадками про майбутню серiю моторошних убивств.

– Щоправда, слави Іванушки Бездомного з божевiльнi ми вам не гарантуемо, – з удаваною скорботою зiтхнув Портос. – Найшвидше, вас просто пошлють на хутiр по метеликiв.

«І все вони знають, i все передбачили! Психологи чортовi…» – розсерджено подумав Олег. Й одразу здався:

– Добре, переконали! Принесiть i менi коньячку, хай вам абищо…

Зрештою, вiн почув усе, що хотiв почути на тверезу голову. Далi не мае значення, сп’янiти чи нi.

– Оце по-нашому! Давно б так! Правильно, правильно!.. – пожвавiшали й навперебiй загаласували «мушкетери».

– Вам п’ятдесят грамiв? – спитав Атос.

– Не скупiться, несiть одразу сто, – буркнув Олег. «Мушкетерам» його вiдповiдь припала до душi. Атос сходив за черговим замовленням, принiс сто грамiв коньяку для журналiста, повторно по п’ятдесят для решти, ще блюдечко з лимоном i тарiлочку з печивом. Випили за успiшне укладання угоди, потiм додали за майбутне торжество справедливостi у славетному мiстi Киевi. Третiй тост чомусь пiдняли за вiдсутнього д’Артаньяна – хоча за всiма правилами належало випити за жiнок. Але оскiльки краватки[6 - Маеться на увазi звичай вiдрiзати кiнець краватки тому, хто порушив традицiю, виголосивши третiй тост не за жiнок.] нi на кому не було, справа усiм на втiху завершилася веселим смiхом i загадковими переморгуваннями трiйцi «мушкетерiв». Загалом, мав рацiю Атос: взаеморозумiння мiж ними дiйсно виникло.

Зустрiтись домовилися через день.

– Тодi й завершиться перший акт операцii пiд кодовою назвою ЧИСТИЛЬНИКИ, – округливши очi, загадково пообiцяв Портос. Арамiс же, зненацька прибравши серйозного вигляду, витягнув iз задньоi кишенi джинсiв вiзитiвку й простягнув ii зi словами:

– У п’ятницю ближче до вечора подзвонiть за цим телефоном. Я скажу, куди приiхати.

Олег одразу ж заходився вивчати отриману вiзитiвку, сподiваючись прочитати на нiй iм’я власника. Однак, всупереч очiкуванням, на клаптику цупкого паперу був позначений лише номер телефону i надрукований великий напис, зроблений витiюватим шрифтом:


Дизайн i розробка веб-сайтiв

– Я ж сказав, що про все довiдаетеся у п’ятницю! – самовдоволено посмiхнувся Арамiс. Олег лише лiвим плечем смикнув. На тому й розпрощалися.

По дорозi в редакцiю журналiст усе ще розмiрковував над почутим. Але скiльки не напружувався, так до жодного висновку й не дiйшов. Випитi в пiцерii сто грамiв коньяку шумiли у вухах м’якою морською хвилею, заколисували. Поступово думки перекинулися на те, скiльки вже часу вiн не був у вiдпустцi, як вiн утомився, скiльки можна лише вислуховувати маминi запрошення навiдатися до Ічнi… та iнше в тому ж дусi. Насамкiнець Олег ледь не прогавив свою зупинку. «Отож, пити таки не варто булп: у пiцерii в коньяк могли намiшати бозна-що, а зараз ясна голова на плечах потрiбна», – зi злiстю подумав вiн, ледь не спiткнувшись на виходi з автобуса.

– Що, Маслаченко фуршет зорганiзував задля кращого сприйняття себе красивого? – з Валеркою Мазайлом вони зiштовхнулися в коридорi.

– Та я всього лише коньячком остограмився, – безтурботно махнув рукою Олег.

– Петровичу, але ж ти у стололазах[7 - Презирливе прiзвисько журналистiв, а радше осiб невизначеноi професii, якi вiдвiдують найрiзноманiтнiшi заходи заради безкоштовного частування.] нiколи не значився!

– Пiсля години «клоунади» тiльки коньячком i можна врятуватися.

– А що там вiдбувалося?

– Та так, власне… Сталося те, що й мало статися.

Вiн усiляко стримувався, щоб не розпатякати нi про подробицi прес-конференцii, анi про те, як був видалений звiдти i що вiдбулося по тому.

– Але матерiал хоч iз цього лайна вийде?…

– Зрозумiло, ти ж мене знаеш!

– Ой, дивися, Петровичу…

– Я дивлюся, не переймайся.

Вiн вiдвернувся й побрiв коридором у напрямку до редакцiйноi кiмнати вiддiлу «Соцiум».

– Коли матерiал очiкувати?

– За пiвтори години одержиш, – кинув Олег через плече.

– Стривай, Петровичу, не квапся. Про що конкретно буде матерiал?

Щоб не галасувати на весь коридор, довелось повернутися й загалом викласти редакторовi концепцiю статтi про журналiстське сприйняття полiтичноi клоунади.

– І до чого ми це прив’яжемо? – здивувався Валерка.

– Інформацiйний привiд до неподобства простий: завтра наше професiйне свято – День журналiста,[8 - Оскiльки День журналiста в Украiнi святкуеться 6 червня, це означе, що дiя твору розпочалася напередоднi – 5 червня.] от i поговоримо про тих, хто для читачiв горбатиться, матерiали клепае.

– Петровичу, так ти генiй!..

– Дякую, я в курсi.

Втiм, вичавлював вiн текст на цiлу годину довше запланованого. Валерка Мазайло навiть не втерпiв i нагадав, що кращий власкор «Кур’ерського експреса» дещо заборгував його чудовому вiддiлу напередоднi Дня журналiста.

– Закiнчую, вже закiнчую, – огризнувся Олег i деякий час сидiв мовчки, глибоко дихаючи й намагаючись викинути з голови нав’язливi думки про «убивства за планом». Кл-л-лятi «мушкетери»!..

Коли матерiал був нарештi дописаний, вiн з величезним полегшенням почав збиратися додому, пославшись на недобре самопочуття.

– Що, Петровичу, ковбаска на фуршетних бутербродах була несвiжа? – пожартував на прощання Валера. Олег не надто люб’язно промимрив:

– Ймовiрно, – i пiшов. Весь вечiр нiчим серйозним не займався, тiльки лише перемив посуд, що залишився ще з ранку. Пiсля холостяцькоi вечерi (зрозумiло, злiсно незбалансованоi по калорiях та шкiдливих i корисних iнгредiентах) зарився в нетрi Інтернету й до глибокоi ночi дивився старi фiльми за участю Грегорi Пека,[9 - Американський актор, який зiграв у фiльмах «Банкiвський бiлет на мiльйон фунтiв стерлiнгiв», «Римськi канiкули», «Мобi Дiк», «Мис страху», «Вбити пересмiшника» (за роль Аттiкуса Фiнча отримав «Оскара» в номiнацii «Кращий актор» за 1962 рiк), «Золото Маккени», «Загубленi» та iн.] паралельно розмiрковуючи про непримiтних героiв, якi живуть просто по сусiдству з тобою.

Четвер пролетiв непомiтно: з нагоди Дня журналiста в редакцii влаштували невеличку вечiрню пиятику. У п’ятницю[10 - День 7 червня припав на п’ятницю в 2013 роцi.] через годину пiсля обiду Олег витягнув iз потайного вiддiлення портмоне безiменну вiзитiвку розробника сайтiв, замислено пiдiбгав губи, ще раз прискiпливо вивчив цупкий паперовий прямокутник. Не виявивши нiчого нового, розчаровано зiтхнув. Дiстав iз чохла на паску мобiлку, набрав номер.

Вухо рiзонуло хвацьке «Пора-пора-порадуемся на своём веку» у виконаннi Михайла Боярського. Тьху ти, чорт!!! Хоча чого ще можна було очiкувати вiд новоявлених «мушкетерiв»?…

Фраза «Пока-пока-покачивая перьями на шляпах» зненацька урвалася коротким запитанням Арамiса:

– Так?

– Хто це? – вирiшив схитрувати Олег.

– Перепрошую, але це вам не завадило би вiдрекомендуватися, – доволi стримано заперечив «мушкетер». – З мого боку на дротi, зрозумiло, господар телефону, на номер якого ви телефонуете. А от ви хто такий?…

– Олег Нежданий, газета «Кур’ерський експрес», – знехотя здався журналiст.

– А-а-а, добридень! – голос Арамiса негайно ж пом’якшав. – Чого так рано дзвоните, пане власкор? Я просив ближче до вечора.

– Пiзнiше я передзвонити не зможу, – про всякий випадок збрехав Олег.

– Он як? – Арамiс явно посумнiшав. – Зайнятi будете? А до нас приiхати зможете?

– Так, але мiй телефон буде поза зоною досяжностi.

– Чому, якщо не секрет?

– У метро попрацювати треба. Про решту повiдомляти не маю права: редакцiйна таемниця за сiмома печатками.

– Ну що ж, подзвонили – то й подзвонили! Хвилинку, я дещо прикину.

І через якийсь час пiсля паузи:

– Знаете, де найближча до вас зупинка 231-i маршрутки?

– Я не зобов’язаний знати таких дрiбниць.

– Ну, тодi всезнаючий Інтернет розповiсть. Загалом, з вашого боку це поблизу однiеi з вузлових станцiй метро.

– Вибачте, але чому б вам прямо не розповiсти менi…

– Ми хочемо ще раз переконатися у ваших журналiстських навичках, однiею iз яких е вмiння якнайшвидше знаходити потрiбну iнформацiю.

– Ну, припустiмо.

– Отже, з’ясуете все про 231-й маршрут, сядете туди й поiдете убiк мiськоi околицi до кiнцевоi. Я на вас чекатиму, примiром, о пiв на восьму. Встигнете?

– Вовка ноги годують, – огризнувся Олег. – Зрозумiло, що встигну, бо звик ворушитися швидко. А чому не ранiше?

– Ранiше ми не впораемося, тож немае сенсу.

– А-а-а, он як…

– Тодi до пiв на восьму!

– До речi, змiнiть рiнгбектон, бо…

Але телефон уже вiдповiдав короткими гудками.

Особливих редакцiйних справ напередоднi вихiдних Олег не мав, однак оскiльки вiн сам же набрехав про термiнову роботу в метро, довелося досиджувати до шостоi вечора. Роздовбана 231-ша маршрутка привезла його в один з окраiнних спальних мiкрорайонiв на вулицю, названу на честь Івана Пулюя – очевидно, якогось героiчного козарлюги або народного вождя. Загалом, такий же борець за правду, як i самi «мушкетери». Мешканцi допасовують вулицi.

– Історiю знати треба! Іван Пулюй – то був видатний фiзик i електротехнiк, вiденський доцент i празький професор. Інтелiгент, а не вояк, загалом, – заперечив Арамiс, коли Олег висловив «мушкетеровi», який очiкував на його приiзд, своi припущення. І додав втiшливо: – Ймовiрно, ви Пулюя з Палiем[11 - Семен Палiй (справж. Гурко) – державний i вiйськовий дiяч XVII – початку XVIII ст., козацький полковник, ватажок повстання 1702–1704 рр. («другоi Хмельниччини»).] переплутали.

– Ах, звiсно! «Палiй та Мазепа», щось таке ми навiть у школi проходили… – вiд досади вiн ляснув себе по чолу.

– Нiчого страшного, не ви перший, не ви й останнiй. А от щодо електротехнiки… втiм, iстина, загалом-то, майже поруч.

– Тобто?

– Зараз самi побачите. Ходiмо.

Вулиця iменi Пулюя виявилася короткою – по сутi, лише кiлька багатоповерхiвок. До пiд’iзду однiеi з них «мушкетер» i привiв журналiста.

– А ось i ми! – радiсно вигукнув Арамiс, вiдкриваючи дверi квартири на шостому поверсi.

– Отже, шукач-газетяр таки вiрно обчислив мiсце нашого базування? – задоволено потираючи руки, вайлуватий Портос вийшов у передпокiй, перевалюючися з ноги на ногу.

– Google i «Яндекс-Карти» про все розповiли.

– Ну, от i прекрасно. Заходьте.

Увiйшовши до грунтовно прокуреноi кiмнати, Олег зрозумiв, на що натякав Арамiс по дорозi сюди. Окрiм продавленого дивана, в кутку якого примостився Атос, iз меблiв тут були платяна шафа, величезний стiл, два стiльцi й табурет. На шафi до самоi стелi, на одному зi стiльцiв i на табуретi досить хаотично нагромаджувалися деталi якихось приладiв. Основний простiр стiльницi також займали прилади, що виблискували рiзнобарвними лампочками й iндикаторами, а також значних розмiрiв настiльний комп’ютер. Бiчнi панелi системного блоку були знятi, у розкрите металеве черево гнав повiтря невеличкий вентилятор, а звiдти до приладiв на столi тягнулися рiзнобарвнi дроти.

– Ага, то от завдяки кому нарощуеться парниковий ефект! – пожартував Олег. Хоча в кiмнатi дiйсно було спекотненько, що при надлишку працюючих електроприладiв не дивно.

– Арамiс – це мозковий центр нашоi компанii! До речi, справжнiй учений, – пiдтвердив Портос, сiдаючи на диван поряд з Атосом.

– Може, ще скажете, кандидат або доктор наук? – покепкував Олег i змiряв «мушкетера» оцiнюючим поглядом. У принципi, виключати такого не можна: як-то кажуть, у хлопця на обличчi «десять класiв i унiверситет написанi». Тiльки, мабуть, молодий занадто… Хоча захищаються саме молодi – пiсля тридцяти запопадливiсть поступово сходить нанiвець.

– Кандидат. Технiчних. Позаторiк аспiрантуру закiнчив, торiк захистився. А що, сумнiваетеся? – на обличчi Арамiса заграла iронiчна посмiшка.

– Не думав, що нинi кандидати технiчних наук заробляють на життя дизайном i розробкою веб-сайтiв.

– Сайти – це не стiльки заробiток, скiльки хобi. Спосiб розвiятися, дати мозку вiдпочинок.

– Чим же ви на життя заробляете?

– А от цього не скажу.

– Чому ж?

– Тому, що фахiвець вiн унiкальний, – пояснив Атос.

– І якщо скаже, то «акулi пера» вашого рiвня не важко буде вирахувати, де наш генiй працюе, – пiдтакнув Портос. Арамiс лише красномовно розвiв руками.

– Ну, як знаете, – насправдi Олег був розчарований, хоч i намагався не виказати своiх почуттiв.

– Ви ж повиннi розумiти нашу ситуацiю…

– Все я розумiю!

– Ну гаразд. Щоб не бути зовсiм уже голослiвним, скажу одне: заробленого на життя цiлком вистачае. Оце все, – Арамiс обвiв широким жестом «залiзяччя», що тихо стогнало, виблискуючи рiзнобарвними вогниками, – закуплене по дешевцi, вiдновлене власноруч i працюе на мою кишеню. Цим i живу. Я нiчого не вкрав, щоб ви знали: жодного гвинтика, жодноi мiкросхеми! І за спожиту електрику плачу по повнiй програмi. Втiм, iнакше не можна: оскiльки нашiй чудовiй державi наука не потрiбна за визначенням, доводиться викручуватися.

– Давайте-но облишимо цю тему, – якомога м’якiше мовив Олег.

– Чому ж? Нецiкаво розмовляти про технiчнi науки?

«Мушкетер» обернувся до товаришiв i зробив красномовний жест. Тi спiвчутливо зiтхнули.

– Бачте, День винахiдника й рацiоналiзатора ще не скоро…[12 - В Украiнi святкуеться у третю суботу вересня.]

– Ах, от у чiм рiч! – миттю вiдреагував Атос. – Ну так, перепрошуемо: ми забули привiтати вас iз учорашнiм професiйним святом, пане журналiст.

– Я би волiв обiйтися без ваших привiтань. Але оскiльки вже з’явився тут у п’ятницю ввечерi, то хотiлося б знати, якого дiдька лисого?! Менi обiцяли передати якiсь сенсацiйнi матерiали…

– Ну, зрозумiло! Тисячу вибачень, ми просто чекаемо на четвертого.

– Тобто?…

– Звiсно ж, на д’Артаньяна! Який же сюжет без цього персонажа?

– Якщо ваш д’Артаньян вiдплив до Англii за пiдвiсками…

– Не до Англii й не за пiдвiсками королеви, але незабаром пiдiйде, зовсiм незабаром. А поки що пропоную випити кави.

– Знов!.. – поморщився Олег. – Хто в пiцерiю побiжить?

– Кавусю я сам зварю, – пробурмотiв Портос, пiднiмаючись з дивана та прямуючи до виходу з кiмнати. – Даруйте, мокачiно цього разу не буде, зате я зроблю за своiм фiрмовим рецептом.

– Тобто?

– Кава по-портоськи, – голос «мушкетера» долинув вже з кухнi, де загримiв посуд.

– Я ж казав, що ми можемо не укластися за часом, тож вибачайте, – чемно мовив Арамiс. – Але д’Артаньян вже на пiдходi.

– Довго ще чекати?

– Продемонструй йому, – попросив Атос. Арамiс кивнув, пiдiйшов до комп’ютера, щось швидко набрав на клавiатурi. Екран монiтора блимнув, на ньому виникла карта мiста, по якiй повiльно повзла зелена цятка. У правому верхньому кутку нерухомо горiла iнша цятка – лiлова.

– Їде на автобусi. Година пiк вже минула, серйозних пробок на дорогах не спостерiгаеться, тож д’Артаньян прибуде хвилин за двадцять. Ми саме кави поп’емо, ви з дороги вiдпочинете, а там веселiше буде.

Олег подивився на повiльно повзучу зелену цятку. Цю киiвську окраiну вiн знав погано, та й назви вулиць на картi були вiдсутнi, а прикинути щось наослiп складно. Немовби прочитавши його думки, Арамiс запропонував:

– А давайте-но я вам часовий iндикатор пiдключу, – пiсля чого в правому нижньому кутку монiтора засвiтилися цифри «18:43», що змiнилися на «18:42», потiм на «18:41» i так далi в порядку зворотного облiку.

– Ну от, я не помилився, – весело пiдтвердив «мушкетер». Пiдiйшовши до балконних дверей, розчахнув фiранку й пояснив: – Задушливо щось. Імовiрно, вночi буде гроза.

– Я не намокну часом? – поцiкавився Олег.

– Я ж сказав, що гроза буде вночi, а не ввечерi, – знехотя пояснив Арамiс. – Гляньте самi.

Вiн знов почаклував над клавiатурою, i карта мiських вулиць змiнилася картою столичноi областi, розцяцькованою рiзнобарвними плямами й стрiлками.

– Оцей грозовий фронт бачите? Вiн рухаеться прямо на нас.

– Звiдкiля у вас така карта? – здивувався Олег.

– А-а-а, облиште! Дiстати динамiчну карту погоди насправдi не так уже й складно. Знаете, скiльки супутникiв крутится о-о-он там, у нас над головою? – «мушкетер» тицьнув пальцем у стелю.

– Багато, – погодився журналiст.

– Саме так…

У цей момент до кiмнати перевальцем повернувся Портос, несучи на чорнiй пластиковiй тацi чотири невеличких горнятка. У кiмнатi одразу приемно запахло кавою i ще чимось дуже смачним.

– Що за чудовий рецепт? – запитав Олег, одержуючи свое горнятко.

– Кава по-портоськи вариться з корицею й кардамоном, подаеться без цукру, – поблажливо кинув «мушкетер». Потiм усi замовкли, неспiшно присьорбуючи ароматний напiй.

Саме коли каву було допито, пролунав дзвiнок.

– Ну, ось i дочекалися! – зрадiв Атос, прямуючи до виходу з кiмнати. – Зараз познайомитеся.

Слiдом за тим сталося таке, чого Олег очiкував найменше: за хвилину «мушкетер» увiв до кiмнати… довговолосу й доволi опасисту блондинку! Виглядала вона вельми привабливо. Щоправда, не завадило б iй скинути пiвдюжини кiлограмiв з талii… та й щоки у дiвицi були якiсь припухлi, а верхня губа ледь вiдстовбурчена.

– Знайомтеся, оце i е наш д’Артаньян, – мовив Атос i одразу поспiхом додав: – Тобто, скорiше, НАША д’Артаньян. Загалом, четвертий i найпрекраснiший член мiнiатюрноi команди «чистильникiв».

– Шерше ля фам,[13 - Шукайте жiнку (фр.).] – тiльки й змiг зiтхнути сторопiлий журналiст.




Роздiл 4

Работоргiвка


– Не очiкували, що д’Артаньян виявиться жiнкою?

Новоприбула вiдверто насолоджувалася його реакцiею. Олег не вiдповiв: все-таки занадто приголомшив його сюрприз! Окрiм того, фраза панi д’Артаньян (саме так журналiст подумки назвав ii) жваво нагадала йому якусь стару радянську кiнокомедiю[14 - В художньому фiльмi «Три плюс два» один з героiв розчарованим тоном вимовив фразу: «Джексон виявився жiнкою! Авантюристкою», – маючи на увазi щойно дочитаний детектив.] – от тiльки яку саме?…

А втiм, насправдi все закономiрно! Позавчора на пресконференцii у перших журналiстських рядах було повнiсiнько яскравих дурепок-дiвчат, якi з роззявленими ротами слухали полiтичного клоуна Маслаченка. Панi д’Артаньян було нескладно загубитися в цьому загалi, а вiн i не помiтив одну-едину – ту, що вiдрiзнялася вiд усiх…

До речi, неважко було не помiтити: журналiстки сидiли потилицями до нього! А ця блондинка, та ще й досить грудаста. Отже, дурепка за визначенням… Овва, i як вiн одразу не второпав?!

– Ну добре, облишимо у спокоi нашого гостя, нехай перетравить нову порцiю iнформацii, – спокiйно мовив Арамiс, зрозумiвши знiяковiлiсть журналiста, i звернувся до новоприбулоi: – Ну що, усе зробила, як годиться?

– Аякже! – розпливлася в широчезнiй посмiшцi д’Артаньян. Через дефект верхньоi щелепи пiд час розмови дiвиця злегка шепелявила, що трохи псувало враження вiд ii пухких блондинистих принад.

– Зараз перевiримо…

Генiй технiчних наук знов заклацав клавiатурою. На екран повернулася мiська карта, але тепер по нiй повзла не зелена, а синя цятка.

– Є сигнал, – констатував «мушкетер».

– І хто це? – перегнувшись через його плече, д’Артаньян дуже уважно вдивлялася в екран.

– Поки не знаю. Все залежить вiд того, поверне вiн кудись чи поiде прямо.

– Перепрошую, що втручаюся, – Олег звертався до обох одразу, втiм, не дуже-то розраховуючи привернути iхню увагу.

– Що?… – вiдповiли обидва, не повертаючи голiв.

– Ви стежите за кимось, чи не так?

– Ви доволi здогадливi, пане журналiст, – мугикнув Арамiс.

– А наскiльки законним е ваше стеження?

– З вовками жити – по-вовчому вити.

– Що-що?…

– Якби ви знали, якi покидьки тут замiшанi, то одразу зрозумiли б, що iнакше з ними не можна, – пояснив з дивана Атос.

Та у цей момент синя цятка на картi досягла перехрестя й повернула праворуч.

– Ага! Зараз, зараз я тебе, паразита, вирахую, – пообiцяв Арамiс. Пальцi «мушкетера» знов забiгали по клавiатурi, на екранi виникла якась база даних, i наступноi митi генiй технiчних наук повiдомив з переможним виглядом:

– Номер другий, як i очiкувалося.

Атос i д’Артаньян одностайно зiтхнули, Портос похвалив спiльницю:

– Молодчина, хвацько ти iх нажухала!

Олегу вже достатньо набридли всi цi загадки, i вiн ризикнув нагадати про себе делiкатним запитанням:

– А можна менi нарештi довiдатися, про що йдеться?

– Одну хвилинку, – буркнув Арамiс, не дивлячись простягнув до д’Артаньян долоню й наказав: – Давай-но сюди.

Блондинка зняла й простягнула «мушкетеровi» сонцезахиснi окуляри, з нагоди сутiнкового часу доби пiднятi з перенiсся на тiм’я. На подив Олега, генiй технiчних наук вправно сколупнув розташовану на правiй дужцi непримiтну заглушку i вставив в отвiр, що вiдкрився, тоненький роз’ем, схожий на той, яким приеднують порт фотоапарата до USB-виходу комп’ютера.

– То це ж… – почав вiн, однак Арамiс не дав йому докiнчити:

– Ви цiлком вiрно здогадалися, нiякi це не сонцезахиснi окуляри, а прихована камера.

– І що, таке iснуе?!

– Як бачите, – мугикнула д’Артаньян.

– І досить непогано працюе, особливо з подачi нашого генiя, – Портос поплескав Арамiса по плечу й додав: – Щоправда, коштуе така дурня недешево, роздобути ii нелегко, але заради благоi справи можна й постаратися. Окрiм того, використання такоi штуки пiдпадае пiд 359-ту статтю Кримiнального кодексу Украiни – а це вiд двохсот до тисячi неоподатковуваних мiнiмумiв зарплати, або чотири роки за гратами.

– А не боязно?…

– Загримiти можна навiть за «маячки». А основний принцип вам уже пояснили: з вовками жити – по-вовчому вити.

Тим часом кандидат наук запустив копiювання вiдеофайлу з пам’ятi окулярiв в одну з тек на жорсткому диску, озирнувся й пояснив журналiсту:

– Якщо коротенько, то вiдбулося наступне. Наша хоробра панi д’Артаньян тiльки-но зустрiлася з одною мерзотницею, яку ми всi побачимо зараз о-о-он там…

І «мушкетер» зробив красномовний жест у бiк монiтора.

– Мерзотниця, про яку я сказав, зустрiлася з таким самим мерзотником i передала йому одну штучку, у якiй був захований крихiтний маячок. Вiдстеживши завдяки цьому маршрут пересування мерзотника, я змiг iдентифiкувати його за обраним маршрутом. Дуже навiть просто.

– А хiба не могло вiдбутися такого, що обидва вони перемiщувалися разом? – про всяк випадок запитав Олег.

– Виключено! – заперечив Атос. – Мерзеннi особи мають ту особливiсть, що мерзенностi своi волiють робити нарiзно.

– Подiбнi заряди взаемно вiдштовхуються, – кивнув Арамiс. – Зробивши мерзенну справу, мерзенна особа волiе залишитися на самотi. У всякому разi, пiти подалi вiд iнших мерзотникiв. Втiм, навiть якби вони залишилися разом… що малоймовiрно, але припустимо!.. Отож, навiть у цьому випадку ми б точно знали, хто з ким поiхав.

– Загалом-то так, – погодився Олег.

Зачекавши ще якийсь час, доки вiдеофайл остаточно перемiститься з пам’ятi окулярiв на вiнчестер, «мушкетер» увiмкнув вiдтворення запису. З динамiкiв комп’ютера долинув звичайний вуличний гамiр. Кадр на екранi хаотично засмикався, потiм стабiлiзувався.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olena-litovchenko/zabuti-nemozhlivo-zberegti/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Уродженець Баку, росiйський ресторатор, ведучий росiйськоi та украiнськоi версiй телешоу «Пекельна кухня» й реалiтi-шоу «На ножах» (тут i далi – примiтки авторiв).




2


Героi популярного флеш-серiалу «Масяня».




3


Райцентр Чернiгiвськоi областi.




4


Копролалiя (вiд грецьк. ?????? – лайно, багно + ????? – мова) – хворобливий, iнодi неподоланний iмпульсивний потяг до цинiчноi й нецензурноi лайки без будь-якого конкретного приводу.




5


Маеться на увазi фантастична мелодрама «Junior» (1994) за участю Арнольда Шварценеггера, Денi де Вiто й Емми Томпсон.




6


Маеться на увазi звичай вiдрiзати кiнець краватки тому, хто порушив традицiю, виголосивши третiй тост не за жiнок.




7


Презирливе прiзвисько журналистiв, а радше осiб невизначеноi професii, якi вiдвiдують найрiзноманiтнiшi заходи заради безкоштовного частування.




8


Оскiльки День журналiста в Украiнi святкуеться 6 червня, це означе, що дiя твору розпочалася напередоднi – 5 червня.




9


Американський актор, який зiграв у фiльмах «Банкiвський бiлет на мiльйон фунтiв стерлiнгiв», «Римськi канiкули», «Мобi Дiк», «Мис страху», «Вбити пересмiшника» (за роль Аттiкуса Фiнча отримав «Оскара» в номiнацii «Кращий актор» за 1962 рiк), «Золото Маккени», «Загубленi» та iн.




10


День 7 червня припав на п’ятницю в 2013 роцi.




11


Семен Палiй (справж. Гурко) – державний i вiйськовий дiяч XVII – початку XVIII ст., козацький полковник, ватажок повстання 1702–1704 рр. («другоi Хмельниччини»).




12


В Украiнi святкуеться у третю суботу вересня.




13


Шукайте жiнку (фр.).




14


В художньому фiльмi «Три плюс два» один з героiв розчарованим тоном вимовив фразу: «Джексон виявився жiнкою! Авантюристкою», – маючи на увазi щойно дочитаний детектив.