Книга - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Люлька з червоного дерева. Новели, оповiдання та оповiдки 1976-2016 рр.
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #8
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письмен-ник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близь-ко двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. Вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а накреслюе багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

До 8-го тому повного зiбрання творiв Романа Іваничука увiйшли новели, оповiдання та оповiдки, написанi протягом 1976–2016 рокiв, у яких вiн постае неперевершеним майстром новели. Основу цього тому склали видання – «На перевалi» (1981) та «Люлька з червоного дерева» (2009); також до збiрки увiйшли новели й оповiдання iз циклiв «На стежках i тротуарах», «Осiннi узори», «Nota Bene!», а в «Додаток» – твори, що друкувалися тiльки в часописах. Збiрка малоi прози Р. Іваничука мiстить докладнi примiтки.





Роман Іваничук

Люлька з червоного дерева Новели, оповiдання та оповiдки 1976—2016 рр





На перевалi

(1981)





На стежках i тротуарах

Цикл новел





Слiди життя


Ясенюк це сказав, i я стрепенувся, бо вже чув один раз в життi такi самi слова:

«Вiн був майже два метри зростом, бугая стримував однiею рукою за шию, а коли йшов на вiйну, сказав матерi: “Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють”. А не вернувся…»

Я дивився на свого друга i мовчав: чи ж мiг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька i що знаю я про нього бiльше, нiж вiн, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту тi самi слова: «Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють».

І я поiхав туди ще раз – разом iз своiм другом.



Потрiсканий, спалений жорстоким сонцем степ дихае задухою в обличчя, я висуваю руку з вiкна вагона, щоб зловити на швидкостi прохолоду, а беру лише спеку, вiд якоi шерхне i лущиться шкiра; степ iжиться кураем, блищить плiснявими шкуринками солончакiв, а далi таки не витримуе палу – кришиться на пiсок, i вже куряться пiщанi дюни вiд легкого вiтру, немов крихiтнi кратери, i тiльки зеленi куполи гробниць, розкиданi зрiдка в пустелi, та стада верблюдiв засвiдчують, що й тут не мертвий свiт, що й тут живуть люди.

Усе це менi знайоме й навiть рiдне, бо ж у цьому степу я провiв три своiх юних роки, збагнув цiну краплинi води й клаптиковi тiнi пiд саксаулом, навчився перемагати не тiльки лiнощi, а й крайне виснаження, видобувати iз себе незвiданi запаси сил i радiти вiдпочинку.

Мiй друг мовчить, вiн зараз там – на кiнцевiй зупинцi нашоi дороги, у тих людей, якi, можливо, бачили останнi й не вiдомi йому слiди батькового життя. А я впiзнаю усе довкола, хоч бурi не раз i перегорнули тут пiски, засипавши моi власнi слiди – теж дорогi менi. Курай перекотився степом чи не два десятки разiв вiдтодi, як тут стояли нашi солдатськi намети, а все виглядае незмiнним на цьому жовтому неозорi, що розтiкаеться в безмежжя i тiльки одним боком недосяжно далеко спиняеться перед окрайкою Читкальських гiр, якi манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обiтована земля.

Десь тут, а може, он там, стояли щолiта нашi вiйськовi табори, i затишнi казарми поблизу Бухари, мiнарети, медресе й торговi куполи здавалися нам тодi хiба що казкою, бо так завжди в пустелi: нереальним здаеться людинi живий свiт.

О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся вiд далеких гiр, наче в’iзд до степу, – це ж у ньому стояли нашi машини й зенiтки; ось полустанок, залiзничний будиночок, а бiля нього колодязь, з якого ми брали воду, i жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поiзд мчить, не зупиняеться, бiля будиночка стоiть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руцi, бiля криницi жiнка пере шмаття – так було i тодi, тiльки це вже iншi люди… І враз видиво – чiтке, мов малюнок вуглем, – скресае перед моiми очима: навiдник з моеi зенiтноi обслуги Хамракул порскае водою бiля криницi, розкошуе i крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»

Таке виразне вiдчуття дотичностi до минулого, нiби час повернувся назад, i я ступив удруге в той самий слiд, давно засипаний пiском, i мене в цю мить не обходив мiй друг, якому байдужi були i каньйон, i полустанок, i криниця; я вже йшов тiею дорiжкою, яка десь там, у Читкальських горах, повинна схреститися iз стежкою Ясенюкового батька.

Я мало не скрикнув, мало не зiрвав стоп-кран, на який обiперся лiктем; поiзд простугонiв на повнiй швидкостi, станцiйний будиночок змалiв, лише Хамракул зостався зi мною, i розсоталося усе призабуте й заплутане в яскраву кiнострiчку.

Хамракул iз Хумсана – зеленого села в Читкальських горах, син Асам-аки.

Вiн прийшов у наш зенiтний полк через рiк пiсля мене. Був високий, немов жердина, i горбився, згинався серед нас – натоптаних коротунiв-хлiборобiв: йому незручно було за свiй зрiст, якого досi, певне, не помiчав, бредучи глибокими iзворами за овечими отарами. Добродушнi його очi нiтилися ще й вiд того, що по-росiйськи знав не бiльше десяти слiв; широкий нiс розплющувався у знiяковiлiй посмiшцi, коли у командирiв опускалися руки, тому що не могли з ним порозумiтися; карабiн вiн тримав, мов герлигу, i повертався в строю завжди не в той бiк.

Хамракул був добрий. На всi труднощi, навiть коли одержував наряд на кухню, мав одну вiдповiдь – «хорошо», в людях бачив тiльки гарне, погане взагалi для нього не iснувало – видно, в доброму краю вирiс. Усе розумiв, усе вибачав, крiм одного: цiдив незрозумiлу, певне, круту лайку, дивлячись, як нашi навiдники, стрiляючи по мiшенях, безбожно «мазали». Його тихi, немов гiрський серпанок, очi гостро напружувались, коли над полiгоном пролiтав лiтак, буксируючи за собою конус; зарядник Хамракул, який спочатку навiть снаряди подавав не тим, що треба, боком, кожного разу пiсля черговоi серii пострiлiв сплескував руками i, вилаявшись, бiдкався: «Вай-вай…»

Я не знаю, коли те сталося, а полюбив його i сам дивувався, що мене не бентежить його свята, незаймана простота. Хамракул став моiм другом. Одного разу вiн сказав:

– Поiдеш зi мною в Хумсан.

Це було не запрошення, а ствердження того, що мае вiдбутися, i нiби для переконання, що там справдi варто побувати, вiн показав на силует високоi гори, що блiдо синiла на видноколi:

– Бачиш, орел над Кук’юлем лiтае… Не вiриш, що бачу орла? Постав мене один раз навiдником – сам переконаешся…

Вiн кiлька разiв просив мене про це, i я самовiльно, ризикуючи потрапити на гауптвахту, посадив його за калiматор на бойових стрiльбах. Тодi сталося диво, якого ще не знав полк: Хамракул трьома чергами тричi розсiк конус-мiшень – тiльки клаптики рожевого шовку впали на полiгон.

Примчав на газику сам командир дивiзii, послав нас обох умиватися до нашоi криницi бiля станцiйного будиночка: Хамракул отримав десятиденну вiдпустку, я – триденне звiльнення.

– Вода в сапог поехал! – смiявся i кректав Хамракул, умиваючись, а другого дня ми вже були в Хумсанi.



Мiй друг, напевно, вiдчув, що я, мандруючи своiми слiдами, наближаюся до тих, якi тривожать його, вiн дiткнувся до мого плеча, мовив:

– Розкажи, але слово в слово, що повiв тодi Асам-ака… І я, облишивши свое, пригадував останню стежку Ясенюкового батька.



Хамракул постукав у хвiртку, вмуровану у високий дувал, ми довгенько чекали, поки вона вiдчинилася. До нас вийшов, спираючись на милицi, сивоголовий чоловiк, подiбний до Хамракула, лише нижчий зростом; побачивши сина, вiн прицмокнув, дивуючись не так з його появи, як, певне, з вiйськовоi форми, потiм пошкутильгав попереду нас стежкою в сад.

Важке вiд абрикосiв i слив гiлля вгиналося аж до землi, з виноградних заростей визирали медовi грона, а помежи кронами дерев просвiчувалися синюватi, порослi кущами головатi пагорби, що спиналися один над одним, немов велетенськi сходи до гостроверхого Кук’юлю. Я задивився на це справжне диво пiсля одноманiтних i нiмих пiскiв; Асам-ака сказав осмiхаючись:

– Казав мiй дiд: коли зневiришся в Аллаховi, пiди в гори – i знову увiруеш, побачивши, що вiн створив… А ти звiдки будеш?

– Теж з гiр. Карпатських…

– Земляк! – сплеснув у долонi Асам-ака, i милиця випала з його руки. – Земляк! Кров твоя – моя кров…

Вiн загукав щось по-своему, на рундук вийшла жiнка з немовлям на руках, спiвучим голосом привiтала сина, вiддала йому сповиточок, а сама забiгала, виносячи в сад тарелi з фруктами й сулii з вином. Хамракул гуцав на руках немовля i теж говорив незрозумiле для мене:

– Твоя сестра, в нiй також твоя кров.

Асам-ака наливав у склянки вино i говорив швидко, наче боявся, щоб його не перебили:

– Ти знайди, коли повернешся додому, знайди його сина, вiн казав, що в нього е син… Ай, забув його фамiлiю… Вiд Тернополя йшли ми разом, а в Карпатах я нарвався на мiну, весь одяг зiрвало з мене вибухом, тiльки ремiнь залишився на тiлi, дивлюсь – а ноги нема… А потiм вiн дав менi кров, моя вся витекла. Вiн мав ii багато, вiн був такий, як ми разом утрьох, i вся кров у менi – його кров…

Асам-ака змовк i, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:

– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Нi… Вай-вай, як вiн звався? Дерево таке мiцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана пiсля контузii. Вiн говорив завжди: «Мене нi осколок, нi куля не вiзьмуть, мене хiба що прямий снаряд уб’е…»

– Що сталося з ним? – спитав я обережно.

Асам-ака обхопив обома руками голову i довго, немов маятник, хитався в тузi з боку на бiк, а потiм сказав:

– Його вбило на перевалi… прямим снарядом… Нiщо не зосталося вiд нього. Про це менi написали в госпiталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров i пам’ять живуть у Читкальських горах. Ай-яй… Як вiн звався?.. Дерево таке росте у вас…



– Це був батько… – прошепотiв мiй друг. – Дерево, як саксаул. Ясен! Це батько – Василь Ясенюк…

За вiкном поiзда промайнули жовтолистi тополi, а далi зелень густiшала i стишувався стрiмливий хiд – ми пiд’iжджали до станцii, за якою спиналися один над одним головатi пагорби, немов велетенськi сходи до гостроверхого Кук’юлю…



…Хамракул казав менi на прощання: «Приiдеш – найкращого барана зарiжу». Обiцяли доконче зустрiтися – i обидва не вiрили у своi обiцянки…

І ось iдемо iз щемом у душi – я i Ясенюк. Дорога звиваеться пiд гору, звужуеться, стае крутою стежиною, що пролягла помiж дувалами, я впiзнаю тут кожен закрут; мiй друг сторожко придивляеться до незнайомих мiсць, наче хоче знайти слiд свого батька i взяти з нього щось важливе й таке необхiдне для життя.

Хамракул навiть не скрикнув, побачивши мене, – такi вже врiвноваженi й спокiйнi узбецькi пастухи! Ми тихо обнялися, i вiн пiшов попереду у сад, до того мiсця, де ми пили колись вино.

Я дивився на нього, шукав змiн на його обличчi i не знав, з чого почати розмову, та випередив мене Ясенюк:

– Де ваш батько, Асам-ака?

Хамракул зiгнувся дугою, невизначено розвiв руками, прошепотiв:

– Немае вже Асам-аки…

Я побачив, як здригнулися плечi в Ясенюка, померк погляд: для мене стежка спогадiв лише розсотувалася, i я нинi пiду нею в довгiй розмовi iз старим побратимом, для Ясенюка ж вона закiнчилась – слiд згубився…

Хамракул гукнув у бiк дому, звiдти вийшла молода дiвчина у квiтчастiй хустинi:

– Юлдуз, неси до саду обiд – брат приiхав. – І до мене: – Немовлям тодi була, це моя сестра…

Юлдуз подавала на дастархан запашнi страви й напоi, i коли ми вже роззнайомилися, сидiли й розмовляли, Ясенюк сказав дiвчинi:

– Ти моя сестра теж…

І ступив у живий батькiв слiд, на його стежку, що враз продовжилась, i не буде iй кiнця…




Трамвайна зупинка «Базар»


Менi це прийшло до голови нинi вранцi, i я таки зроблю те, що задумав…

Я працюю в майстернi електропобутових приладiв, що мiститься на першому поверсi нашого нового будинку, вiкна з якого виходять на стару мiську магiстраль.

Щоранку спускаюся лiфтом з сьомого поверху i прямо з лiфта заходжу до робiтнi. Менi добре: я не мушу, як iншi, товпитися у дверях трамваiв чи автобусiв, влiтку не стiкаю потом у переповнених вагонах i автосалонах, зимою не знаю, що таке одягання i роздягання, не боюся запiзнитися вранцi до працi, а ввечерi на телепрограму «Новини», якщо, бувае, на дорозi станеться затор. Мiським транспортом користуюся тiльки у вихiднi, коли забагнеться виiхати за мiсто подихати чистим повiтрям або ж повештатися старими кварталами, де музей бiля музею, кав’ярня бiля кав’ярнi, де першi поверхи – суцiльнi крамницi, а в кожному кварталi свiй кiнотеатр, де прохолодний пiдземний перехiд виводить тебе в старовинний район мiста з вiдновленими фортечними стiнами та вежами.

Та це вже моя охота, а не щоденний обов’язок, i тому я спiвчуваю людям, яким доводиться тяжче, нiж менi.

Навпроти нашого будинку – трамвайна зупинка. З вiкна майстернi я маю можливiсть спостерiгати невпинну метушню, яка в години пiк до краю виморюе людей, коли вони вранцi квапно добираються на роботу – хто до старого, хто до нового мiста, – а ввечерi не менш квапливо повертаються до своiх жител. Я не старий, ще й не жонатий, i досвiду в мене не бозна-скiльки, зате я мiстянин потомствений, не зайшлий, i тому мене обходить усе, чим i як живе наше мiсто, – тож радiю радiстю його мешканцiв, i болять мене iхнi болi, як моi власнi, бо й до своiх вигод i невигод я теж не байдужий. Менi здаеться, що та мiська метушня, яка вдвiчi або i втричi помножилася за останнi кiлька рокiв, найбiльше наше лихо, i хоч воно породжене добробутом (якби жилося в мiстi погано, то не подвоiлось би його населення, не кажу вже про приватнi автомашини), – треба якось з цiеi бiди вилазити.

Тож нинi вранцi прийшла менi до голови непогана iдея: зменшити, хоча б для початку, кiлькiсть трамвайних зупинок. Наш будинок, наприклад, вирiс на колишньому базарчику. Базарчика, отже, немае, то й вiдпала потреба у трамвайнiй зупинцi, яка досi вируе навпроти вiкон моеi майстернi, i якби ii зняти – спала б бодай на стiлечки тижба на цiй перевантаженiй магiстралi, люди швидше б добиралися на роботу, менше витрачали б здоров’я, та й ми, якi тут працюемо, вiдпочили б вiд невпинного галасу – в нас нерви також не залiзнi.

Мое робоче мiсце – обличчям до вiкна. Кожного ранку о восьмiй тридцять я бачу, як, притримуючи однiею рукою капелюха й витягаючи з-помiж щiльно збитих людських тiл товстого портфеля, завжди розстебнутий, виштовхуеться з трамвайних дверей сивий i поважний учитель математики Іван Григорович; трохи ранiше вискакуе з трамвая кругленький коротун з рiденькими вусиками, завжди усмiхнений голяр Влодко; о восьмiй сорок п’ять, за цiлу годину до початку свого робочого дня, приiжджае кравчиня Павлина – тi колишнi селюки завжди бояться запiзнитися; грацiйно, не кваплячись, нiби проникаючи крiзь юрбу, прямуе до пивного бару розкiшностанна буфетниця Аня, i тiльки швець Юзько завжди сидить за машиною у своiй майстернi, що на другому боцi вулицi, – вiн, як i я, теж мешкае над своею робiтнею.

Та найбiльше спiвчуття викликае в мене незнайома дiвчина з розпущеним бiлим волоссям; вона появилася на цiй зупинцi не бiльше року тому – така тендiтна, тоненька, з «дипломатом» у руцi, певне, студентка: дiвчина весь час нервово позирае на годинника i розпачливим поглядом супроводжуе щонайменше три трамваi, не маючи сили пробитися досередини. Я не витримую, вибiгаю з майстернi, й коли пiдходить четвертий, заштовхую ii зi сходинок на площадку i вертаюся назад. І хоч вона, звiсно, й не пiдозрюе, що мае в моiй особi такого доброго приятеля, все ж останнiм часом помiчаю, що бiлявка вже й не пробуе сама входити до трамвая, а менi вiд того якось добре на душi. Я вирiшив було допомагати iй пробиватись у перший трамвай, та досi ще нi разу не виконав своеi обiцянки: так менi любо дивитися на ii тендiтний стан, на стурбоване личко, на той плавний жест, коли вона позирае на годинника.

Я не вперше нинi задумався над проблемою зменшення руху, штовханини, скреготу в мiстi, вона мене весь час турбуе, i я iнодi приходив до зовсiм нiсенiтних висновкiв, наприклад: розселити б людей за мiсцями iх працi! Розумiю всю марнiсть своеi фiлософii. Бо якби це старе i вiчно поновлюване новими районами мiсто хтось i справдi якимось чудом перебудував наново, якби навiть у кожному кварталi вiдкрили майстерню «Хвилинку» i пив’ярню, подiбну до нашого «Вiтерцю», все одно комусь знадобився б саме Юзьо, який бездоганно накладае шви на розпоренi жiночi чобiтки, комусь не смакувало б пиво в iншiй пив’ярнi, а тiльки в Анi, яка вправно вишиковуе керамiчнi кухлi на ляду, i вони стрiмливо пливуть по нiй не розливаючись, попадаючи в руки спраглих чоловiкiв; зрештою, коли б у кожному мiкрорайончику був свiй iндпошив, то багато хто не мiг би обiйтися без майстринi Павлини з ателье «Оксана», бо вона знае свiй, сiльський секрет крою жiночих свит; десятки, а то й сотнi чоловiкiв доiжджали б до голяра Влодка, який вiртуозно дрiбно сiче ножицями над вухом i завжди мае свою постiйну клiентуру; iнший ходив би сюди спецiально для того, щоб поглянути крiзь пройму мiж висотними будинками на Замкову гору, яку звiдси видно всю – вiд пiднiжжя до купола, всiяного людьми, схожими на цвяшки; припустимо на мить, що всi школи нашого великого мiста стали рiвноцiнними, – все одно хтось посилав би свою дитину в тридцять дев’яту, висунуту до самого тротуару скреготливоi вулицi, бо тут працюе видатний математик Іван Григорович, а той, що проживае поруч зi школою, посилав би свого вундеркiнда на другий край мiста, щоб тiльки якнайдалi вiд цього деспота, несправедливця i мучителя.

Неможливо, нiяк неможливо навести тишу в мiстi; рух, який розносить людськi потоки з краю в край, мов кров по жилах, оживляючи всi його клiтини, е, власне, життям мiста, бо тiльки так воно може обмiнятися досвiдом, клопотами, радощами; я не хотiв би, щоб наше майже мiльйонне мiсто розпалося на безлiч автономних мiстечок, не зв’язаних единим кровообiгом, – тодi б його просто не стало. І все ж, коли дивлюся на цю зупинку, яка називаеться «Базар», а базару давно немае, я усвiдомлюю ii непотрiбнiсть: адже нижче на якихось двiстi метрiв е зупинка для медикiв, вище – на стiльки ж – для полiтехнiкiв, тому я впевнений, що зроблю добру справу, якщо напишу просьбу в мiськраду, щоб ii злiквiдували: цей захiд заощадить людям дрiбку часу i звiльнить iх вiд зайвоi нервозностi.

Це тверде рiшення остаточно викристалiзувалося в менi, коли спускався до майстернi. Я вийшов з лiфта, сiв за свiй робочий столик, вiкно запiтнiло вiд весняного туману – трамвайноi зупинки не було видно, а намiр мiй був такий твердий, що менi здалося: зупинки давно вже нема, принаймнi мiсяць.

І ось я дивлюся в матове вiкно i бачу: шастають автомобiлi по магiстралi не зупиняючись, зрiдка прогуркотить трамвай, а на тротуарi гнiтюча тиша; я намагався зловити хоча б одне обличчя в трамвайному вiкнi, та це не вдаеться, i менi стае шкода, що вже нiколи жодне не вкарбуеться в мою пам’ять, мало – шкода, я вiдчуваю терпкий щем усамiтнення, бо ж минув тiльки мiсяць, а людей довкола мене стало менше, я тих людей, з трамваiв i автобусiв, упiзнавав у всiх кiнцях мiста, з деякими навiть вiтався, а тепер мое знайомство щоразу звужуеться, i мене огортае почуття осиротiння.

Тротуар порожнiй, чисто пiдметений, нiхто не заважае менi бачити другий бiк вулицi. Доля частково компенсувала моi втрати: я маю можливiсть вряди-годи помахувати рукою Юзьовi, який теж сидить обличчям до вiкна i вiдкивуе менi головою: руки й ноги в нього зайнятi. Вiн без упину махае колiном, розганяючи колесо шевськоi машини, голка дрiбно строчить по швах жiночих чобiткiв – до Юзя завжди довга черга. Бiля нього, за другою машиною, сидить без роботи молодий хлопчина, тiльки що з профтехучилища, я бачу, як Юзьо жестами переконуе клiентiв: я ж не сторукий, та йдiть до хлопця, вiн умiе, чогось-таки навчився в училищi; хто не мае часу, виходить з черги, стае бiля другоi машини, з недовiр’ям приглядаючись, як працюе молодий майстер, та ось одна жiнка розмахуе руками, не йде, впираеться: а може, я аж з Левандiвки йшла до вас, а ви мене до хлопчика вiдсилаете; друга масно усмiхаеться: та де ми такого сторукого найдемо; Юзьо статечно витирае об фартух долонi й, зiтхаючи, береться далi за шиття, бо – що маю з вами робити?

А тротуар давно порожнiй, не скриплять на вулицi гальма, не товпляться й не галасують люди, жодного знайомого обличчя, нi на кому око зупинити, Юзьо махае колiном i, зайнятий за шитвом, не мае часу глянути в мiй бiк, а менi вже Юзя й замало; мчать трамваi i автобуси мов шаленi, я ловлю себе на думцi, що Павлини-кравчинi давно не бачив i не скоро побачу: в неi раз на два роки псуеться пилосос, а «Оксана» вище, i Павлина виходить з трамвая десь там, бiля полiтехнiкiв, виходить теж, напевно, з запасом на годину, i з ким-то вона збавляе той час, а приходила ж до мене iнодi на балачку. «Ой, майструню, маю того мiста по гульку, i яка то лиха година вигнала мене з села, таж там така благодать – запахи, щебети, шелестiння, а тут стук та грюк, та я там усiх до одного знала: що говорить, що думае, що iсть, а що п’е, а тут немов у пущi; людей багато, i всi чужi, в одному будинку роками живуть i не знайомляться, повiтря смердить бензином, вода – залiзом, а там такi криницi, Боже: гукнеш у неi вранцi, а ввечерi луна вертаеться». Я слухаю, посмiхаюся i потiм кажу iй, що хто не любить людей, той не знае iх нi в селi, нi в мiстi, а я на Базарнiй зупинцi якщо не з кожним розмовляю, то хоч вiтаюся, i ви не думайте, Павлино, що пахнуть тiльки трави, ви лише принюхайтеся до розiгрiтого влiтку асфальту – i вже нiколи того запаху не забудете, таж навiть трамвайнi рейки пахнуть пiсля того, як пройдуть вагони, а втiм, плачте собi за тiею сiльською криницею, а я тут маю свою у дворi i дивлюся не в неi, а з неi – вгору, тiльки того, що плюнути не можу, бо вернеться слина… «А то, майструню, в яку криницю не плюнеш, все одно твiй плювок тобi й повернеться». – «Щоб вам добре було, Павлино».

Нема Павлини, а пилосос у неi ламаеться раз на два роки, з ким вона цю годину пробалакуе?.. Господи, коли то я розмовляв з Влодком? Пiдстригатися ще не час, а на зупинцi ми майже щодня балакали; я виходив курити й частував його «Орбiтою», а вiн за те випалював менi, мов з кулемета, всi вiдомостi про своiх клiентiв; не можу твердити, що Влодко завжди правду каже, та все одно менi здаеться, що я побував на всiх художнiх виставках, бо вiн стриже художникiв. Знаю, що хто намалював i за що дiстав нагороду, кого хвалять, а кого критикують; Влодко таки не все бреше, я сам бачив, як вiн у Анi пив пиво з тими малярами – i як вiн iх стриже та голить, коли вони всi патлатi й бородатi. Влодко хвалькувато пiдморгнув, але не пiдходив до мене – де б то! – а потiм, коли вони вийшли, таки пiдкотився й показав услiд рудобородому: голови лiпить, а три його сини вчаться в Художньому iнститутi, i всi будуть лiпити голови, але чи то так повинно бути, чи моi дiти теж колись мають стати голярами, а той другий, вусатий, мае двi коханки, диви-диви, пiдiйшов до них третiй, з мiшками пiд очима, той з натурницею оженився, бо вона – хи-хи – щодня стояла перед ним у чiм мати народила; я вiд Влодка знав про всiх письменникiв – то теж його клiенти, тепер же не знаю нiчого, бо зупинку зняли, а я стрижуся раз на мiсяць.

Менi сумно, що давно не бачив Івана Григоровича; хоча з ним ми особисто й не знайомi, але я вiд Анi багато дечого дiзнався про нього: вiн мiг би вчити не лише малих голопуцькiв, а й студентiв – таку мае голову; Аня знае, бо в Івана Григоровича вчиться ii син, i най заткнуться тi, якi брешуть, нiби вiн злий… Згадую, що давно не бачив, як учитель виштовхуеться зi своiм портфелем з трамвайних дверей, вiн тепер сходить на зупинцi внизу або вверху i двiстi метрiв тюпае, бо школа поруч з моiм будинком, i менi його жаль… І Аня вже давно не вигинае розкiшний стан перед моiм вiкном, i дiвчина з довгим бiлим волоссям не пропускае три трамваi…

Сумно менi… І враз я проганяю задуму, дивлюся на годинник: восьма сорок п’ять, на вулицi тихо – це ж та раптова тиша пiсля години пiк повернула мене до дiйсностi. Встаю, протираю запiтнiлу шибу: на зупинцi вже нема нiкого, тiльки – мамо рiдна! – стоiть вона, така тендiтна, русоволоса, з «дипломатом» у руцi, раз у раз поглядае на годинника, трамваi проходять один за одним, а вона не сiдае i – чи це менi здалося – позирае на мое вiкно. Кидаюся до дверей – бiдна, не могла без мене сiсти, вибiгаю на тротуар, вона лукаво посмiхаеться i йде до трамвая, я за звичкою пiдбiгаю за нею, допомагаю iй увiйти до вагона i аж тодi помiчаю, що вiн напiвпорожнiй; дiвчина повертае до мене свое слiпучо-бiле обличчя й каже: «Дякую, ви такий добрий…»

Менi присихае язик до пiднебiння, я вiдриваю його, ковтаю слину й питаю: «Ви студентка?» Вона знизуе плечима, вiдказуе: «Чому конче – студентка? Може, я у вашому трестi прогресивку вам нараховую? Хiба це мае якесь значення?»

Трамвай рушив i швидко поiхав униз, я ж стою, мов очманiлий, i перше, що приводить мене до тями, – залiзний стовпчик з табличкою «Зупинка “Базар”». Я аж передихнув, пiдiйшов, нiжно повiв рукою по залiзу i вмить вiдчув, як мое рiшення написати листа в мiськраду гасне, тане, я з любов’ю поглянув на двiрничку, яка замiтае засмiчений недопалками тротуар. Менi жаль стало, що нинi запiтнiло вiкно в моiй майстернi i я не побачив, як iдуть на роботу Іван Григорович, Аня, Павлина, Влодко; наче збiднiв, i подумав, що все менi в цьому мiстi дороге, i зупинка також, i якщо ii знiмуть, то це, безперечно, добре, але хай воно станеться без моеi участi. Терпiли дотепер i ще потерпимо: i галас, i скрип гальм, i метушню, i спiзнення на роботу, i шарпання нервiв.

Нiчого тут не вдiеш – мiсто е мiсто.



    1975




Несподiване…


Таке хiба що вигадаеш: у те саме село пiд Яблуницьким перевалом, у якому що другий господар – то Василь, а господиня – Василина, Оксана зовсiм випадково потрапила втрете.

Стояла на порозi кiмнати, в якiй цього разу замешкае, можливо, надовго, i не могла перебороти почуття здивування вiд того, що все на свiтi для неi змiнилося, навiть гори довкола Довгопiлля змалiли, тiльки ця свiтлиця така, нiби звiдси нiколи й не виходила, i вдову Василину, вiдколи не стало ii Івана й вона почала жити для свого Василька, неначе обминули роки – щоб дужа була для подвiйноi ношi.

– Та певно, що будеш у нас, а що робити, – вже котрий раз повторила господиня, i Оксана подумала, що Василина зовсiм така, якою була i десять, i три роки тому, бо навiть тональнiсть мови залишилась у неi та сама, лише до того згiдливого, м’якого i ледь винуватого «а шьо робити» додалася чомусь дрiбка гiркоти й покiрливостi.

– Та будеш у нас, – ще раз сказала Василина, – бо й до школи близько, i… ти нiби вже й наша, – говорила про себе у множинi, хоч була у хатi сама. Здавалося, спонукувала Оксану спитати про Василя, бо як це так – не спитати, де вiн, коли його дома немае.

Але Оксана змовчала й за третiм, i за п’ятим разом, наче боялася прив’язати себе цим питанням навiчно до Василининоi хати, бо ж не з власноi волi прийшла сюди, хоч з власноi пiде звiдси назад до того життя, яке десь там, у мiстi, давно закрутилося мiцним трибом, а Довгопiлля, i Василина з Василем, i висока Тарниця, i млин обiч рiки залишаться лише епiзодом, як та мельникова недоспiвана пiсня:

Закувала зозуленька на високiм дуб’ю:
Вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю…

Оксана не спитала, i господиня проказала з тiею ж дрiбкою гiркоти й покiрливостi в голосi:

– Лiпше, якби-сь уже була й не iхала вiд нас з тiеi прахтики. Але що робити…

– Мусила ж я унiверситет закiнчити, – вiдповiла Оксана. – Та й звiдки могла тодi знати, що мене пошлють у Довгопiлля…

Василина поправила на шиi хустину, немов хотiла приховати терпку спазму, що пробiгла горлом, опустила очi, спитала:

– То ти не сама сюди… захотiла?

– Направили, Василино!

– Та й то правда… – І додала нiби й недоречне: – Якби ж то людина могла наперед знати…

Пiсляобiдне сонце вдарилось об шибки, ковзнуло по старiй iконi на чiльнiй стiнi, зачепилось об смугасту верiтку, що звисала, як i колись, зi сволока, i снопик променiв освiтив гарячо-барвисту картину над лiжком: вранiшнi гори при сходi сонця, з ущелини бiжить рiка, рiкою пливе дараба, за кермом – на першому планi – дужий бокораш. То робота Оксаниного батька, вiн ii закiнчив того дня…

Оксана чекала, що Василина зараз спитае про здоров’я тата («дякую, працюе, виставку мав недавно»), господиня перехопила погляд дiвчини, що вчепився картини, та, видно, не хотiла ворушити болючих згадок, бо квапливо промовила:

– То кажеш, Сатана також iхала з тобою? Ото вже радiо, ото осуда людська, всюди ii повно, усе iй мус знати.

– І мельника бачила в Устерiках, але вiн не впiзнав мене.

– Тебе лишень я впiзнаю. Тебе i… таки нiхто тебе не впiзнае – така ти за цих пару рокiв файна та розкiшна стала. Але що робити… – густiшала гiркота й покiрнiсть у голосi Василини. – А ти присядь, присядь з дороги.

З Верховини до Устерiк Оксана добиралася зарання. На душi було млосно-тривожно, то завжди так у дорозi, а ще коли ця дорога вперше в життi цiлком самостiйна, коли вперше вiдчуваеш, що мама, тато, вчителi – вже не наставники, а тiльки друзi, i наставником стаеш сама. Ти вже звiльнилась вiд опiки, а ще не впевнена в собi, ще не захищена iмунiтетом власного досвiду i тому…

– На Довгопiлля, – сказала Оксана у вiконце автобусноi каси, сказала так несмiливо й скрадливо, нiби на нiч до чужоi хати просилася пiзньоi години.

– Як автобус прийде, – вiдказала з вiконця чорнява дiвоча голiвка, i по тому м’якому «прийде», що добре ловилося слухом, а записати фонетичною транскрипцiею пiд час дiалектологiчноi практики було дуже важко (прийде, прийд’е, прийдйе), Оксана остаточно впевнилася, що вона вже на етнiчнiй територii Гуцульщини, хоча вивiска на автобусному будиночку – «Устерiки» – сама собою про це свiдчила. І ще у словах касирки – це теж вловила Оксана – прозвучав сумнiв, чи той автобус взагалi прийде з Яблуницi, бо по Бiлому Черемошу нинi вдосвiта пронеслася повiнь i могло десь розмити дорогу.

Сiла на валiзку й чекала терпляче, а люди тиснулися все ближче до касового вiконця, нiби вiд цього залежало – пошкодив Черемош дороги й мости чи нi, гомонiли про нiчний хмаролом.

Оксана слухала тi розмови неуважно, а вони мимоволi записувалися на стрiчцi пам’ятi, як тодi у зошит, коли пiд керiвництвом доцента Дулiби збирала дiалектологiчнi матерiали i нi разу й не подумала, що колись iй доведеться iхати на вчительську роботу у те саме Довгопiлля, де в дитинствi зачарували ii гори, а в юностi зародилося щемке бажання стати науковцем-дiалектологом.

– То Яблуниця, скажу вам, така, аби ся свiтила! – пробурчав збоку невдоволений голос староi жiнки.

«“Аби ся свiтила…” Що означають цi слова, – мимоволi задумалась Оксана. – Лексичний матерiал позитивний, а з тону – проклiн… Щоб прийшла на неi посуха… Щоб вирубали довкола лiс… Щоб буря позривала дахи i бiлiли крокви… Чи щоб згорiла – i так засвiтилася?»

– А що вам та Яблуниця лихого вчинила? – чийсь голос з гурту.

– А то що i всюди – Господа Бога там давно забули.

– Та ви такi, що за всiх годнi вiдмолитися.

– А що – не вiдмолила? Цеi ночi сатана летiв горами, то я вже такий отченаш знаю…

– Якбись-те були навчили того отченашу яблуницького шофера, то, може, борше приiхав би.

– А вiн також сатанинський, ая!

Харючка? Оксана повернула голову в бiк, звiдки долинав буркотливий голос: на м’якому мiшку, мабуть, з овечою вовною, сидiла гачконоса жiнка з очима бiснуватоi. Так, та сама плiткарка й святенниця, яку у Довгопiллi прозивали Сатаною!

І хоч з нею в’язався спогад про перший тяжкий день у життi Оксани, все-таки зринув у пам’ятi той день, бо починаючись, вiн не знав, який буде його кiнець.

Подiбнi днi трапляються, мабуть, раз на вiк, та й то, напевне, не у всiх – так чiтко виписанi в природi й людях. Скiльки iх минае – блiдих, невиразних, байдужих; нiчого в пам’ять не вкарбують: нi контура гори, нi рис людського обличчя, нi слова, нi звуку. А тодi – з самого ранку…

Жовтий круг сонця, заблуканий мiж перистими хмаринками, уперто спинався на Тарницю, тяжко будилися з дрiмоти гори, лiниво дихали голубими випарами. Небо вiдкарбувало синявою профiль тата, а вiн, збуджений, рiшучий, мовив до господинi: «Василино, пригляньте за Оксаною» i подався з мольбертом у гори – вчора тато нервово змивав полотно, не вдавалось щось там у нього; господар Іван ще вдосвiта пiшов уверх по Черемошу на сплави; Василина мовила оте свое ласкаве й згiдливе: «Та що робити, з Васильком буде Оксанка, а ви собi йдiть, iдiть, бо що робити…» І поквапилася на полонину доiти корiв.

Путiвець бiжить мiж вiльховими кущами понад рiкою, путiвцем лопотять двi пари босих нiг; гоп – двi пари босих нiг перескочили вузьку млинiвку, що протяла низький туман i побiгла на лотоки до млина, мельник розвiшуе на жердинах важкi й мокрi, вивалянi в ступi лiжники й наспiвуе оте свое нiколи не доспiване: «Закувала зозуленька…»; вогнем вибухають одна за одною хмаринки в небi, пучнявiе Черемош рудими водами, хоч грози й не чутно було; мельник крекче, видихае рештки сну з грудей, пробуе пучками золотий кульчик у лiвому вусi – «це вiд наврокiв» i всiлякоi бiди на цiлий день i – «вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю»; Черемош уже натужно шумить, тихо йде перша дараба, зрiдка перемовляються бокорашi.

Усе таке виразне й зриме, а дванадцятирiчний Василько, ровесник Оксани, нi з того нi з сього зупинився i – немов вiрша напам’ять – випалив:

– Як виросту – твоiм легiнем стану!

– А я?

– А ти будеш моя княгиня!..

Гарно зробилося вiд цих слiв Оксанi й дивно було, бо про таке лише чула, але нiхто iй того не мовив, i не чекала, бо то ще рано такоi мови чекати, а Василько таки сказав, i, мабуть, цi його слова окреслили той день так контурно й чiтко, що все запам’яталось донинi – вiд слизько-чорноi кременевоi гальки на зарiнку до величезноi кряжистоi голови далекоi Тарницi.

А потiм вони втiкали щодуху в лiс, бо побачили, як пряде стежкою Сатана-Харючка, а не хотiли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги плiток з усього села i на додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – единий у селi – мав терпець ii вислуховувати; дiти ж слухати не хотiли й утiкали в лiс, де пахло грибами й живицею.

На обiд прибiгли додому (тато вже повернувся з гiр) i занiмiли на порозi вiд дивного видива. В хатi на стiнi висiла ще не висохла свiжа картина: нинiшнiй день з жовтим кругом сонця мiж перiстими хмарками, з лiнивим голубим туманом, з напучнявiлим рудим Черемошем i довгими дарабами – весь був на полотнi. Дужий бокораш налiг на кермо, аж випнулися вузлами м’язи, обличчя його здалося дуже знайомим, i Василько вигукнув:

– То мiй тато!

А тодi чи трохи пiзнiше, чи аж над сам вечiр прибiгла на подвiр’я Сатана i закричала:

– Кара Господня, кара! Йдiть до мельника – Івана забрати!

І той зчорнiлий день теж був чiткий i виразний. На картинi – живий, а на столi споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сiпае золотий кульчик у вусi – сердиться на талiсман, що не вберiг цей пишний день вiд горя; людно в хатi, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закрутi пiд талбу». Василько не плаче, лише злякано позирае то на мертвого на столi, то на живого на картинi батька й ще не усвiдомлюе, що вiднинi тато залишиться жити лише там, на стiнi… Оксанка не знае, чим зарадити, бо ж i ii тато теж цього не знае: вiн тiльки то стискуе, то опускае руки, i дiвчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обiрвалося, шепоче до Василька:

– Чуеш… Як виросту – буду твоею княгинею…



…Люди вже атакують вiконечко каси, нiби вiд тiеi дiвчини з чорнявою голiвкою у цю мить усе на свiтi залежить – галасують жiнки, i навiть Сатана забула про свiй всесильний отченаш, найдужче за всiх обурюеться на транспортнi непорядки:

– Бо то вп’еться, ади, залiзе пiд капот i свiчки в радiаторi шукае.

«Збагачення говiрки сучасною лексикою», – констатуе у думках Оксана.

Чоловiки – тi спокiйнiшi. Якийсь парубiйко з буйним чубом, що спадае з-пiд кашкета на чоло, сидить на лавочцi бiля старшого газди, що спокiйно пихкае люлькою. Оксана впiзнае мельника: золотий кульчик у лiвому вусi i живiт, немов борошном напханий, – сидить парубiйко, шукае руками по кишенях i без угаву теревенить, що грошi – то пусте, а документи – рiч дуже важлива, i якби вiн загубив грошi, то б i не скривився, а от десь не може знайти документа, а це вже, казати, бiда.

– Ти такий, парубче, якби-сь учора трохи коло горiлки посидiв, – каже мельник.

– Та посидiв’ем, сидiв, ая…

– З якоi утiхи чи, мо’, бiди, най ся преч каже?

– Тато слабують, не з утiхи, вуйку.

– Ба що йому?

– Ноги болять.

– А кiлько татовi рокiв?

– Та вже за дев’ядесять.

– Е-е, такi ноги мають болiти, не бери собi, хлопче, туску до серця.

Ну де таке вичитаеш? Отак сиди, слухай, пiдслуховуй i тiльки записуй. Доцент Дулiба завжди невдоволений студентами: холостi записи, збитi фрази, не вмiють до людей пiдiйти. А то ж важко, майже неможливо записати вiд людини живу мову опитуванням. Це ж треба так зжитися з людьми, щоб вони не зауважували нi тебе, нi блокнота у твоiх руках.

Он мiст через Черемош – туди дорога з Устерiк до Красноiлля. Ходили туди з Дулiбою, там донинi стоiть маленька хата-читальня, в якiй працював Гнат Хоткевич iз своiм гуцульським театром. Студенти зустрiлися iз старенькою вдовою письменника, вона щолiта приiжджала сюди на вiдпочинок. Розповiла таке. Потрапив Хоткевич сюди вперше саме на престольний празник. Вийняв з кишенi записник, ходить вiд гурту до гурту, слухае та все занотовуе, а гурти тануть, тануть, дивиться Хоткевич – спорожнiв майдан. То довелося йому роками тут сидiти, поки…

«Це для вас приклад», – сказав Дулiба й накликав на себе бурю.

«Нинi не тi часи, не можна науково працювати без бiблiотек; це утопiя, романтика; сiльський учитель, крiм сотнi навантажень, ще мае свиню й десяток курей; де ви бачили сiльського вчителя – ученого; Сухомлинський – виняток, а втiм, йому були створенi умови; зрештою, чому ви самi сидите у великому мiстi, а не йдете в народ?»

Але ж мав-таки Дулiба певну рацiю… «Бiля горiлки посидiв, такi ноги мають болiти» – цього не випитаеш i не видумаеш, таке треба випадково почути. Свинi й кури не обов’язковi для вчителя. Бiблiотека нинi – не така уже й проблема. Сухомлинському нiхто спецiально не створював умов… Втiшай, втiшай себе, Оксано, бо що тобi залишилося робити…

Дипломну роботу захистила блискуче й, коли йшла за призначенням, була впевнена, що ii залишать на кафедрi.

«Верховинський район?!»

«Ви не задоволенi?» – спитав голова комiсii.

«Я… Я ж мрiяла про наукову…»

«А ми якраз про це й подумали, – втрутився в розмову доцент Дулiба. – Ви у своiй дипломнiй насправдi творчо опрацювали матерiали, зiбранi Шухевичем, Гнатюком, Кольбергом. А там опрацюете свiй».

«Ханжа!» – мало не вихопилося в Оксани.

…Парубiйко замовк. Мельник смокче погаслу люльку, дивиться на Оксану, але не впiзнае. Хоч би проспiвав оту: «вiдколи-м тя поцiлував». Мовчить, постарiв…

– Іде вже автобус, сатана го’ не взяла! – вигукнула Харючка.



…То була справжня несподiванка для другокурсникiв, а для Оксани й зовсiм: на дiалектологiчну практику iдуть у Довгопiлля. Ну, прямо-таки до Василини!

Проте не наважилася пiти до неi. Хто там знае, як вона… Замешкала з дiвчатами в клубi.

Путiвець мiж вiльшиною повужчав, Черемош змалiв, осiла кряжиста голова Тариницi, млин зовсiм закрився смереками, тiльки мельник той самий.

– То ви всi гуртом у клубi, як пструги пiд кашицею? – смiеться мельник i трясе животом.

– Бо хат своiх не маемо.

– Жодна дiвка хати не мае. Най вiддаеться – буде мати.

– То вiзьмiть ви котру-небудь з нас, – вiджартовуються дiвчата.

– В мене оглухнете, та й без того маю вас по гульку: дiвчата явiрницю обнесли, хлопцi сухе суччя з-над млинiвки повитягували, ватри вечорами палите, ще млин з димом пустите, лунчаки безвусi! А ти що там записуеш, паничу, га?

– Що таке явiрниця, дядьку? А лунчак?

– Конче тобi треба знати? А во, – показав мельник на бутель порiчкового вина, що стояв на пiдвiконнi. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.

Оксана протиснулася з гурту наперед.

– Вуйку…

– Мой, дiвонько, десь я тебе нiби вже бачив, – примружився мельник.

– Я була тут з татом, як Івана на дарабi вбило…

– Йой, як нинi… Спинили дарабу отутечки-во й несуть Івана ще живого, а в поясi перебитого на потеруху. На цiй лавицi сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…

– З Василем?

– Ая… Ниньки вiн дома. Вчора на урльоп[1 - Вiйськова вiдпустка (дiалект.).] з армii приiхав.

Василина пiдвелася.

– То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, i будь дома. А я обiд зрихтую…

Пiшла до дверей, але вернулася, пiдступила до Оксани, обвела ii поглядом, несмiливо торкнулася коси, потiм провела пальцями по ii бровi – однiй i другiй – i схлипнула. Не закривалася уже хустиною i очей не опускала.

– Чого це ви, Василино?..

– Та нiчьо… Ой, Оксано-душко, могла би-сь моею бути. Але що робити…

– А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.

– Та де вже…

І вийшла, тихо зiтхаючи.

Навiть не думалося, давно забулося, тiльки коли в райвно назвали iй Довгопiлля, першим постав перед нею Василь, а потiм уже його мама. І ще мельникове недоспiване промугичилося в пам’ятi:

Вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю…

– Я згодна, – сказала Оксана квапливо.

З цiкавостi, чи що…



…Вiд мельника бiгла тодi путiвцем помiж кущами, гоп – перескочила млинiвку й попiд скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якiй першою стояла Василинина хата, i тодi знову заряснiв той чiткий ранок, коли пучнявiли червоним промiнням хмарки й вибухали в зенiтi, а сонце перетинало перистi смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив рудi води, i мельник мокрi лiжники вивiшував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоiм легiнем стану».

– Як ти вирiс, Васильку!

Вiн у чоботях i галiфе, у солдатськiй сорочцi, стетерiв, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до пiднебiння язиком – аж згодом вимовив:

– Мой, яка ти красна…

Оксана розпаковувала валiзу. Нi, таки не думалося, давно забулося, життя йшло своiм трибом у мiстi. То й добре, що так… Добре. Але чому ж слова Василини про те, що, мовляв, «моею вже не можеш бути», хоч нiби й полегшили, та разом з тим i розчарували, i гiрчаками вистелилися в душi?



Василь щовечора виходив на подвiр’я у бiлiй сорочцi, ходив, курив, поки не гасло свiтло в Оксанинiй кiмнатцi; Василина никла щодень то бiльше, зрiдка зiтхала: «Та що робити…» Коли ж упритул здибалася з Оксаною, то очима блукала десь по горах – чи ж то не шкодувала, що залишила ii в себе? Василь виходив уранцi з набряклими вiд безсоння очима й кудись зникав. Усе розумiла Оксана, а повернути той день, що виписався на батьковiй картинi, не вмiла.

Аж перед вiд’iздом вийшла, бо несила було дивитися на його бiлу постать надворi й несила стало самiй сидiти останнiй вечiр у хатi.

– Їду, завтра, Васильку.

– І я скоро – на службу.

– Будеш вчитися потiм?

Василь здивовано глянув на неi, бо спочатку не зрозумiв, навiщо вона його про це питае, а коли втямив – гiркота змiшалася зi злiстю, вiн проказав терпко:

– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!

– Що з тобою?

Тодi щось кинуло його з мiсця, вiн схопив Оксану мiцними, як вужiвки, руками за худi плечi i, цiлуючи ii обличчя, шию, очi, хрипiв злiсно:

– Якщо на лiкаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на iнженера, то так, так, так… А як бокорашем, то нi… нi… нi… А я буду, бо й тут живуть люди, i теж потрiбнi....

– Васильку, я не подумала так…

Вiн вiдпустив ii, вiдштовхнув i зник у нiч.

На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навiть не сказала на прощання того свого м’якого й згiдливого: «та що робити…».



Оксана склала до шафи своi речi, й тут знову впала iй у вiчi батькова картина. Приглянулась i здивувалась, бо кермував тепер на нiй дарабою не Іван-бокораш, а Василь, i подумала, що на змiну Василевi ще хтось прийде потiм, а нинi е вiн. І е гори, i сонце, i рудi води – лиш вони нiколи не мiняються, бо iм нема початку нi кiнця.

І е нинi вона, Оксана.

«Я вiдбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потiм повернуся з матерiалом, з готовою дисертацiею… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацiю Дулiба… «Вiдколи-м тя поцiлував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся i знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там. Там?.. А хiба не звiдси воно в мене повинно початися? І хто тобi сказав, що за два роки ти назбираеш матерiалiв для дисертацii… Та для цього, можливо, одного життя замало?»

Закрила порожню валiзку i враз стрепенулася: «Як це так, що я не спитала Василину про нього? Як так можна?»

Вибiгла в сiни, звiдти на веранду.

– Василино!

– Агов, – виглянула господиня з лiтньоi кухнi. – Щось тобi треба?

– Нi, нiчого… Ви вибачте менi, Василино, я забула спитати… Василь часто приiжджае з жiнкою, дiтьми?

– Йой, душко, – опустила руки Василина, – та де вiн колись ожениться… Того я, певно, не дiждуся. А вже тепер… Вiн завтра прийде з гiр, то як знов тебе побачить – уже таки навiки лунчаком зостанеться. Це ж бiда справжня! Але – що робити…




На перевалi

Цикл новел





За стiною туману


Верталися з кiнозйомки. Суперечка досягла найвищого регiстру. Та враз вона обiрвалася: у вiтрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз iз перевалу, вибiлюючи передвечiрнiй сутiнок, i автомобiль увiйшов у нього, мов у воду. Нестор увiмкнув фари.

– Цього нам тiльки бракувало, – зiтхнув Леонiд. – І так запiзнюемось…

Дорога круто пiшла вгору – до вершини перевалу залишалося не бiльше п’яти кiлометрiв. Нестор уповiльнив швидкiсть, нахилився над кермом – попереду нiчого не було видно, тiльки мряка клубочилась густою пiною.

– Дурницi, ми зараз… – промовив пiсля короткоi мовчанки. – Чого ви враз посоловiли?.. Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаете, що найчiткiше закарбувалося менi з усiх военних рокiв? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хатi… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, i всi в машинi слухали не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрiзнених суперечкою. – Тепла пахуча пiч, розпалена буковими полiнами, закiптявiлий гасник на столi, за столом – мiй батько в окулярах, перев’язаних за потилицею мотузком, перед ним розгорнута пожовкла Бiблiя… i звiдки воно таке звалилося, була ж погода як золото… а я стою, спершись спиною до печi, i так вiдчутно сприймаю теплу затишну благодать, i так менi добре, що я ще малий, що хоч батько кульгавий, та мати дужа, i я не мерзну, не гину, не спливаю кров’ю – живу, в цю мить живу…

– Смиренiе паче гординi. Вiд Матфея, – кинула з заднього сидiння Адрiана.

– Хтозна, може, й вiд Езекiiла, – роздратовано вимовив Леонiд i тут же пожалкував, що зрадив своему стоiчному спокою в нинiшнiй суперечцi саме тодi, коли всi втратили охоту сперечатися. Захисна поблажлива усмiшка лягла на його повнi губи, Леонiд погладив по руцi свою молоду дружину Нiлочку, яка сидiла мiж ним i Адрiаною i всю дорогу мовчала. – Як ти гадаеш, Нiлочко? – спробував надати розмовi жартiвливого тону: не до серйозних дискусiй, коли ти на крутому пiдйомi, а перед вiкном машини клубочиться туман, немов випрана овеча вовна.

– Нас у школi не вчили Закону Божого, – зашарiлася молода жiнка.

– І нас – нi. Це тiльки шановний режисер Нестор мав щастя вiдвiдувати уроки релiгii в отця-професора Баранкевича. Ну, а наша кiнозiрка Адрiана все знае… Степане, не дрiмайте. – Леонiд дiткнувся до плеча кремезного чоловiка з рудою шкiперською борiдкою, який сидiв бiля Нестора. – Наберiться терпцю, вислухайте ще одну сентенцiю режисера, i тема розмови сама змiниться: ми за той час виiдемо на перевал, де в екзотичнiй колибi «Беркут» ждуть не дiждуться колеги.

– Я не сплю, – вiдказав Степан. – Я думаю.

Пiд колесами загуркотiло, машина пiшла по рiвному. Нестор згорбився над кермом.

– Це остання приступка, братове, – зрадiв Нестор. – Ми зараз… Але ж почекайте, тут був асфальт…

– Нiчого дивного, почали ремонтувати, – сказав Степан.

– Значить, вам потрiбна ще одна сентенцiя… – Нестор ослабив руки, двигун працював на малих обертах. – Я не знаю, яке враження у нашого нафтовика пiсля сьогоднiшнiх зйомок на буровiй, говоритиму вiд себе – я теж один з прототипiв. Твiй сценарiй, Леонiде, гострий, динамiчний – одне слово, люкс. Та ще в коломийському павiльйонi я зрозумiв, що ми взяли не ту тональнiсть. Усе те було, дорогий, тiльки трохи iнакше. Як тобi сказати… В часi, в напруженнi, в жертвах, у подвигах – так. А от у психологii, у зовнiшнiх ii виявах – набагато простiше, приземлено i досить-таки звичайно. Ти ж усюди поставив своiх героiв у винятковi обставини.

– Обставини всi винятковi, Несторе. – Повнi Леонiдовi губи стиснулися в рурочку. – І те, наприклад, що нас зараз не четверо, а п’ятеро у твоiй машинi – теж, бо моя Нiлочка поiхала з нами випадково.

– Ой, не чiпайте мене, – знову почервонiла жiнка. – Я поза ситуацiею, я тут нiчого не вирiшую…

– Хтозна, хтозна… – Адрiана пiдперла долонею обличчя.

– Рiч у тiм, що люди нiколи не готуються до виняткових ситуацiй… – Нестор говорив, не повертаючи голови, був напружено зосереджений. – Не заготовляють для них нi своеi поведiнки, анi фраз, як це де-не-де вийшло в тебе… Я можу тобi тепер щиро зiзнатися: коли в ту коломийську заложницьку тюрму гестапiвцi вкинули напiвживого Гарматiя, я не вигукував над ним: «Вiзьму твою пiсню!», так я не мiг поводитись за тих виняткових обставин.

– А як, скажи, будь ласка? Що ти вiдчував?

– Нiчого, крiм зацiпенiлостi… То було вiдчуття безнадiйного горя, але це я зараз так називаю той стан. А тодi… тодi те горе нудотно пахло прогнилими ранами в’язня, i мене таки знудило… – Нестор опустив вiкно i вдивлявся у сизу мряку, крiзь яку не проступали навiть силуети дерев. – Отак, дорогий… А коли помер мiй батько, я бiг з мiста додому, в село, i ноги менi пiдгиналися, i падав я бiжучи, але замiсть вигаданих тобою клятв у моему мозку вертiлася, немов борозняк у скибi, пiдленька думка про те, що батькова куртка залишиться менi…

– Ну, знаеш, це вже занадто! – спалахнув Леонiд. – То давай виведемо такого собi пiдлячка…

– Леонiде, – Адрiана вiдiрвала обличчя вiд долонi, – а ви читали «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста?

– Не дочитав! Так само, як i ви… І досить, досить уже того хизування своею iнтелектуальнiстю. Ви ще зараз назвете «Сповiдь» Руссо i «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. А ви i цих творiв не дочитали теж! – Леонiд уже не намагався приховувати за поблажливою усмiшкою своеi неприязнi до актриси.

– Може, й так, – вiдказала спокiйно Адрiана. – Страшенно нуднi речi… Зате правдивi. Бо там у виняткових обставинах люди поводяться як люди – злiпленi Господом Богом з глини, а не як безплотнi й безгрiшнi ангели, видуманi первiсними сценаристами.

Суперечка знову загострювалася, а туман ставав усе непрогляднiший, машина вже надто довго йшла по рiвнiй неасфальтованiй дорозi, Степан занепокоiвся.

– Ви впевненi, що ми добре iдемо? – спитав Нестора.

– Ах, якi ви, iнженери, рацiональнi… – Адрiана не виходила з фривольно-iронiчного тону. – Впевненi-невпевненi… То навiть цiкаво було б заблудитися i сперечатися до ранку.

– Ви першi б… – не докiнчив Леонiд.

– Не каркайте… – Нестор явно вже нервував, дорога пiшла бакаiста, билось камiння об днище. – Це ж i машина в мене ще не об’iжджена… Надто довга ця приступка. Правда, повземо, як раки…

Степан глянув на Нестора i в цю мить запримiтив, що його довге сивувате волосся доволi-таки рiденьке, воскувато-жовтi пролисини виднiють крiзь пасма, режисер був тепер набагато звичайнiший, нiж на зйомочному майданчику, де вiн грав себе самого i, за сценарiем, мав постати величним, мало що не iконописним; тодi, на зйомках, вiн сподобався Степановi, але тепер, певно, пiд впливом суперечки мiж Адрiаною й Леонiдом, ця буденна iпостась Нестора була для нього привабливiша. Перевiв погляд на людей, якi сидiли ззаду: Адрiана нервовими пальцями пригладжувала свого хлоп’ячого чуба, i хлопцевi вже який раз здалося, що це Галя, його дружина, – з тих рокiв, коли вони iхали шукати бiлоi нафти i коли стався вибух на буровiй, – тiльки чомусь обрiзала довге лляне волосся; Боже мiй, як ця артистка зумiла так увiйти в роль Галi, що аж уподiбнилася iй… Нiлочка сховалася в знiяковiло-чемну посмiшку, немов у мушлю, Леонiд гладив Нiлину руку – це, очевидно, додавало йому рiвноваги у словесному двобоi.

– Ви ще нiчого не втратили, – промовив Степан, – навiщо ж так гостро сперечатися? Робота тiльки розпочалася, i режисер, коли захоче… Я на тому всьому мало знаюся, може, й даремно ви покликали мене консультувати артиста, який грае Андрiя… Та ось думаю: навiщо та його смерть на буровiй? Андрiй – це я, а зi мною було зовсiм iнакше. Я справдi перший побачив, як скручуються труби, покриваючись iнеем, я справдi наказав усiм тiкати за горб, але до засувок не пiдбiгав, пiзно братися до засувок, коли скручуються труби… я сам утiк, тiльки й того, що останнiй… Ну, обсмалило мене там трохи… Але чи потрiбна глядачевi моя смерть?

– Потрiбна, конче потрiбна, – пiдкреслено iронiчно проказала Адрiана. – Треба ж було дати можливiсть вашiй нареченiй Галi, яку я граю, пококетувати з Нестором i вийти замiж за буровика Марка.

– З вами неможливо працювати! – махнув рукою Леонiд. – Для вас уже стала застарiлою довженкiвська символiка, урочистий тон…

Туман зовсiм окутав машину, притиснув до вiтрового скла свiтло фар – два жовтих кола повiльно повзли попереду, заслiплюючи водiя, машину кидало на вибоiнах. Нестор зупинився.

– Щось менi пiдозрiлий цей ремонт асфальту… – Вiн вихилив через вiкно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справдi не туди заiхали!

– То чому ж ти… – Леонiд насилу стримав злiсть. – Адрiанi не дивуюся, але ж Степан застерiгав… А там нас чекають – голоднi i в холоднiй колибi.

– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речi, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднiв… Не повмирають вони i не замерзнуть, – мовив лагiднiше, – ми зараз… – Вiн вийшов з машини, обiйшов довкола, приглядаючись, i безнадiйно присвиснув. – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.

– Це для вас, Леонiде, – не вгавала Адрiана. – Матерiал для ще однiеi героiчноi сцени.

Повиходили. Вечiрнiй сутiнок, перемiшаний з туманом, важко налiг на гори, справа крiзь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високоi скелi, попереду бовванiв смерековий бiр, у який входила дорога, звузившись до возовоi, злiва гостинець обривався: глибину прiрви можна було тiльки вгадати по далекому дзюркотiнню потiчка.

– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонiд.

– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишенi люльку, мовчки набивав ii. – Ми в цю пастку в’iхали ще тодi, коли я виголошував останню сентенцiю, будь вона проклята. Кiлометрiв зо три проiхали, яке – назад…

Запалив люльку, пiднiс запальничку до Леонiдовоi цигарки, полум’я дрiбно похитувалося перед повними губами Леонiда.

– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обiрваноi розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирiшувати. – Кожна ситуацiя мае свою тональнiсть: коли урочисту, а коли й нi… На одному уроцi, я вчився тодi в дев’ятому класi, учитель пояснював нам гекзаметр. – Вiн умисне розтягував розповiдь, згаданий епiзод заспокоював його. – Для прикладу взяв вiрш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаешся сонця промiнням». Вiн учив нас скандувати, а я, захоплений емоцiйнiстю вiрша, задекламував, вiдповiдаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дiстав двiйку, бо урок був не про емоцii, а про розмiр вiрша. Слiд знайти справжнiй тон…

Леонiд зосереджено слухав.

– Справжне – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своеi появи уже вимагае вдосконалення.

– Ха… – Адрiана розiм’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторовоi люльки, щоб припалити. – Один мiй знайомий поет нiяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжне»?

– Оса… – посмiхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсiм спокiйне. – Ну, добре. Гасiть цигарки i сiдайте. Степане, помiняйтеся мiсцями з Адрiаною, вона легша. Треба ваги на заднiй мiст. Спробую розвернутися.

– А не краще, щоб ви самi… – невпевнено промовив Степан. – Дорога вузька i… – Вiн змовк, вловивши на собi докiрливий погляд Нiлочки.

Цi самi слова мало що не зiрвалися з Леонiдових губ, та вiн впору побачив Нiлину реакцiю на пропозицiю Степана i сказав, пригашуючи неприемний присмак сорому за свое боягузтво:

– Бачите, як iнодi може занизитися тональнiсть…

– Бувае… – опустив широкi плечi нафтовик i перший пiшов до машини.

Вiн сiв з правого боку, вiдчужений i знiяковiлий, картаючи себе за виробничу рацiональнiсть. У його пiдпорядкуваннi багато людей, технiка, вiн усе життя мусить дотримуватися одного правила: якнайменше людських i матерiальних втрат. Як iм пояснити, що в цю мить вiн не думав про себе, а про жiнок – дорога ж вузька, там прiрва… І взагалi – що за дурницi, навiщо ризикувати, коли можна перечекати тут до ранку, тi, в колибi, й справдi не повмирають… Та не сказав нiчого: Нiлочка задала героiчний тон, його слова прозвучали б тепер дисонансом.

Адрiана сiла бiля Нестора, запитливо поглянула на нього, вона теж хотiла сказати, що, може, ризикувати не варто, але обличчя режисера було спокiйне, як на зйомках, коли все йшло до ладу; нi, нi, там друзi ждуть, треба сьогоднi добратися до перевалу.

Нiлочка почувала себе затишно й безпечно бiля Леонiда: вiн тримав свою долоню на ii зап’ястi.

Леонiдовi все настирливiше дошкуляла думка, що Степан мав рацiю: адже пiд час небезпечних переiздiв солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водiя; ним почало оволодiвати глухе невдоволення Нiлочкою, яка своiм докiрливим поглядом задала непотрiбний тон.

Нестор увiмкнув двигуна.

– Ось вам i виняткова ситуацiя, – сказав Леонiд.

– Це тiльки ii початок, i ще нiхто нiчого не знае, – мовила Адрiана навмисне спокiйно.

– Але ми могли б ii уникнути. – В голосi Леонiда вiдчулося наполягання.

– Тодi б ми розминулися зi справжнiм. Кожен iз собою – справжнiм.

– Це що – експеримент?..

– Не говорiть дурниць, – обiзвався Нестор. – Заднiй мiст добре важить, ми зараз… Не гибiти ж нам тут до ранку.

Машина вдарилася заднiм буфером у прямовисну скелю, переднi колеса стали врiвень з краем дороги, з-пiд них глухо покотилися в безодню камiнцi. Всi затамували подих, чутно було далеке дзюркотiння потiчка внизу. Нестор оглянувся, вивчаючи поглядом обличчя друзiв, потiм нагнувся над кермом.

– Це справдi нерозумна витiвка, – сказав скрушно.

– То поставте машину на попередне мiсце. – Степан вибирався iз в’язкоi трясовини вiдчуження, звичне почуття вiдповiдальностi за людей повертало його до справжнього стану речей. – Гострих вiдчуттiв забажалося? Це вам не на зйомочному майданчику!

Голос Степана був владний, кожен тепер визнав його рацiю: навiщо?

– Пiзно, Степане, – глухо вiдказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бiк розвертатися. Я винен…

Смеркло. Бiлувата темрява була густою i глухою, жоден звук, навiть дзюркотiння потiчка, вже не пробивався крiзь м’яку повсть туману, ставало моторошно.

– А чому й не майданчик? – мовив по хвилi Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тiльки й того, що нiкому знiмати.

– А жаль! – кинула виклично Адрiана.

Леонiд сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподiваеться, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблюе ця екстравагантна дiвиця? Я тисячi разiв продумую всi нашi розмови, зiткнення, порозумiння й непорозумiння i нiчого не знаходжу в своiй поведiнцi такого, що могло б викликати до мене антипатiю. Це просто не узгоджуються нашi темпераменти, вдача, ми на тi самi речi дивимося по-рiзному: я – пiднесено, вона – скептично; це ще не грiх – нi мiй, нi ii, i все одно менi тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив ii скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.

– Певно, що жаль, – пiдкреслено проказав Леонiд, i Адрiана теж прийняла його реплiку на свою адресу.

Нестор здав скiльки мiг, машина притиснулася до скелi, аж скреготнуло, далi вона не вiдiйде вiд провалля й на мiлiметр; бiлi пасмуги, що повiльно витягувалися й утворювали вири над глибоким iзвором, трохи вiддалились – Адрiана вiдчула, як полегшало iй у грудях, вона аж тепер зрозумiла, що боiться.

– Скажiть, Леонiде, що е в життi справжнiм? – спитала вона з придихом. – Ми нинi вже розпочинали розмову на цю тему…

Леонiд не озвався.

– Не знаете?

– Знаю. Справжнiй – хлiб.

– Боже, як парадно… Вiн справжнiй, поки його не з’iли. А неперехiдне справжне, постiйний контроль вчинкiв, мислення, стану…

– То вже кажiть, коли знаете.

– Страх справжнiй.

– О! – зрадiв Леонiд. – Я так i знав! Скептики завжди стають першими боягузами.

– Зачекайте… Так, я в цю мить вiдчула, що боюсь, але й одразу ж дiйняло мене ще бiльш боязке почуття – страх, що я можу злякатися – не тiльки тут, а взагалi, i вчинити щось негiдне. Хотiла б я, щоб цей другий страх завжди був у мене справжнiй.

– Не дай Господи, щоб таке почуття керувало вчинками всiх людей. Доброчинство, поряднiсть, геройство – пiд батогом найницiшого…

– Тодi пояснiсть менi, що таке сумлiння. Хiба це не батiг страху перед самим собою?

Нестор обережно кермував праворуч. П’ять сантиметрiв уперед, п’ять назад, i вже – кут, потiм ще i ще… І напоумив мене бiс… Нi, Адрiана явно тут переборщила. Сумлiння – це сторожа, а не страх. А втiм, «сторожа» i «страх» походять вiд одного кореня. Щось е спiльного мiж цими поняттями, але вони – не одне й те саме… Людинi ж властивi почуття звичайноi боязнi, сумнiвiв, нерiшучостi, той-таки Леонiд не вiльний вiд них, вiн зараз боiться так само, як ми всi, проте в творчостi такий уже пуританин… А скiльки разiв ми самi себе перемагали!



…Одного весняного понедiлка раннiм ранком iшов я крiзь лiс з села до Коломиi, нiс у торбi кукурудзяного малая i грудку бриндзи – щотижневий батькiвський пай, який мав додати менi сили вчитися, бо того супу, котрим мене годувала господиня Перцовичева, не вистачало навiть на дорогу з Монахiвки до гiмназii – не те щоб витримати шiсть урокiв за фiлiпiками Катона та коментарями Цезаря про Галлiйську вiйну. Я йшов i радiв, що довкола весна, що мiй батько кульгавий i його не заберуть у вiйсько, що мати дужа, а я вчуся, хоч по свiту ходить смерть. Ту смерть я бачив, але здалека, вона ще не дотикалася до мене, а ця… Я йшов i насвистував веселоi коломийки, бо в мене входила мiцна молодiсть, а в торбi перекочувався то в один, то в другий бiк кукурудзяний малай i муляла спину туга грудка бриндзи; в театрi ж на сценi грала прекрасна Сотникiвна в гоголiвському «Вii» – словом, я був щасливий: передi мною вiдкривалося життя. І в той мент юнацького вiдчуття щастя я спiткнувся… Людина. Їi голова сховалася пiд кущем, а ноги витягнулися на лiсову стежку, я спiткнувся об тi ноги, i млосний страх, що тут, на цьому мiсцi, вбивають i мене можуть вбити теж, штовхнув мене в спину, я утiкав, шалено бiг, зеленi кола перекочувалися перед очима, бiг до крайньоi знемоги i аж внизу, коли передi мною заголубiла бинда Пруту, я згадав: уночi трiскотiли недалекi пострiли, а батько шепотом говорив до мами, що неспокiйно нинi у горах, вiйна вже докотилася i до нас. Я зупинився, i зовсiм iнший ляк пройняв мене: а може, ця людина була ще живою i я залишив ii? Я подумав, що сказали б про мiй вчинок батько, мати, учитель Страус, i тодi побiг назад, добiг, припав до людини, яка лежала пiд кущем, i вже не боявся нi мертвого, анi самоi смертi. Чоловiк був ще теплий, я притулив вухо до його грудей – серце не билось, а кров була така свiжа… Може, мае рацiю Адрiана? А Леонiд?.. Вiн зробив би единий варiант на цю тему: я несу напiвживу людину, тягну ii, врятовую iй життя. Це теж правдивий варiант. Але ж не можна художниковi бути постiйно однозначним. Чому не признатися, що був мент, коли сумлiння перемагало в тобi ниций страх? І тепер, у цю мить – теж…

Машина буксувала на мiсцi: ривок уперед – ривок назад, вона вже стала навскiс дороги. В Нестора полегшало на серцi: ще трохи-трохи – i розвернеться. І тут майнула думка i соромно стало, але ж вона була: вiн на одну мить зрадiв, що залишиться цiлою машина – така нова, ще не об’iжджена.

Степан виглянув через вiкно, вiн вирiшив, що небезпека минула, i, вмощуючись вигiднiше на сидiння, промовив:

– Справжнiм е стан людини в момент небезпеки.

– А що ви вiдчували тодi, коли вже побачили, що вибух на свердловинi неминучий? – спитала Адрiана.

– Те, що кожний вiдчув би на моему мiсцi – страх. Симптомiв катастрофи нiхто, крiм мене, не запримiтив, залишалися лiченi секунди, а всi стояли на своiх мiсцях… Мною ж кинуло назад, я вiдступав i тiльки одне бачив: труби скручуються, мов вужiвки, метал покриваеться iнеем, i я закричав. Ви знаете, я закричав з переляку, i добре, що здобувся на голос – мене почули всi i полишили своi мiсця. Тiльки Марко, той бевзь, вiн знав усi тонкощi нашоi справи не гiрше вiд мене, помiтив мое розгублення i, бачите, немов солдат, який бере на себе командування в розпалi бою, взявся пiдмiняти мене, – загорланив: «Усi за гору!» Я брутально вилаявся, пiдбiг до нього, штовхнув у груди, даючи йому зрозумiти, хто начальник, – вмить спрацювала моя амбiцiя.

– Сумлiння, страх… – перебила Адрiана. – Адже там була ще й ваша наречена, Галя. Ви не могли втекти, залишивши ii…

– У мене таке враження, що ви вже двiчi жили на свiтi, – невдоволено поморщився Степан.

– О, о! – пiдхопив Леонiд.

– …i коли Марко таки виконав мою волю i я побачив усiх своiх на горбi, тодi сам побiг, порачкував, намагаючись тримати голову якнайнижче над землею, i врятувався, як бачите. Таким був мiй стан. Я зовсiм не мав i в помислi пiдбiгати до засувок, як це…

– Менi починае здаватися, – знизав плечима Леонiд, – що ви навмисне заповзялися позбавити моiх героiв здатностi на добрi вчинки. Я розумiю, що е людськi слабкостi, але чому я повинен бабратися в них, нехтуючи великим, на яке здатна, мусить бути здатна людина. Що це за тенденцiя – занижувати людськi можливостi…

– Дорогий Леонiде, – Нестор без упину включав то передню, то задню швидкiсть, мордуючи кермо, – нам усiм хочеться звеличити людину, але не за допомогою котурнiв, а провiвши ii через правду до правди. Життя таке багатозначне, ти ж береш тiльки одне значення – позитивний результат. А його треба довести. Ну ось зараз, пипоть менi на язик, якби щось… ти не станеш виголошувати сентенцiй про жертовнiсть, ти схопиш дружину за руку…

– Облиште! – зойкнула Нiлочка.

Вона боiться, подумала Адрiана. І я боюся. Ще бiльше, я ж бачу урвище… І менi без упину, немов перед кiнцем, згадуеться одне i те ж, нiби воно в моему життi було найважливiше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравiше було? Чи найболючiше?



Я познайомилася з ним випадково у фойе театру i, як вiн потiм менi сказав, увiйшла в нього вся… Два роки переслiдував мене, виринаючи передi мною, то на вулицях, то в театрi, iнодi в тролейбусi – сам або зi своiм синком; менi приемно було його бачити, розмовляти – та й тiльки… Але цi зустрiчi стали потiм звичними, i я стала помiчати, що менi чогось бракуе, коли довго його не бачу. Я зробилася дразлива, щораз частiше спалахували в нас з чоловiком суперечки… А якогось дня сталося те, що мусило статись. Ми втекли з мiста. Втекли далеко, кожен вiд свого свiту, i провели цiлий день у лiсi, забувши про все. Потiм, коли вертались, нам було ще замало радостi, ми забiгали в пiд’iзди й доцiловувалися, а день закiнчувався, i треба було йти додому. Я згадала, що в хатi нема хлiба, вiн теж згадав про те саме, ми увiйшли в магазин i, видно, були такi единi, що продавчиня й не подумала давати кожному по буханцевi – подала один на двох. Ми зрозумiли, що не треба ii розчаровувати, я взяла хлiб, i ми стояли мовчки збоку за столиком i довго дивилися на той хлiб, який нам нiколи не доведеться разом iсти, i не пiдводили голiв. У магазинi спорожнiло, продавчиня глянула на нас i зрозумiла. Вона пiдiйшла з ножем, розкраяла буханець, i ми розiйшлися не прощаючись – сумнi i скривдженi… Що ж було тодi справжнiм, що? Гарячi поцiлунки на травi i в пiд’iздах чи той хлiб, роздiлений надвое, який ми споживали потiм – кожен у своему домi?.. Тiльки до чого все це тут – над прiрвою?



Машина раптом хитнулася. З-пiд правого переднього колеса знову пошурхотiли камiнцi.

Нiлочка цього тривожного сигналу не почула. На ii зап’ястi лежала тепла й м’яка Леонiдова долоня – це ii захищало вiд будь-якоi тривоги. Вона намагалася думати про щось таке, що зовсiм не стосуеться подорожей, i, мабуть, тому, що намагалася, в пам’ятi сплив такий собi подорожнiй епiзод… Якось зимою вона iхала автобусом на село до мами. Ожеледь на асфальтi закiнчилася, шофер наддав газу, i тодi – Нiла побачила крiзь задне вiкно – з бiчноi стежки вибiг гандрабатий тонконогий лошачок, вiн радiсно заiржав i подався за автобусом. Спочатку було смiшно: лошачок бiг, весело вибрикуючи, та автобус набирав швидкостi, вiддалявся, i лошачок, намагаючись наздогнати його, галопував щодуху, вiн розпачливо iржав, падав на переднi ноги, Нiла зрозумiла, що вiн обманутий, скрикнула: «Шофере, зупинiться, лошачок вiдбився вiд кобили!» Автобус зупинився, лошачок пiдбiг, обнюхав заднiй буфер i притьмом повернув назад…



Машина ще раз пiдозрiло хитнулася. Нестор нахилився вперед: пiд правим колесом над самою прiрвою подався, вiдколюючись вiд дороги, великий камiнь. Нестор перестав кермувати, завмер.

Ту розколину, ще не глибоку, побачила й Адрiана. Ревматична ломота добралася спочатку до ii колiн, потiм спазмою стиснула груди, а мозок зв’ялила безнадiйнотужлива думка про такий безглуздий i нiчим не окуплений кiнець. Вона нахилилася до Нестора, вхлипнувши в себе повiтря; Степан, який сидiв позаду неi, вмить зрозумiв причину того схлипу, вiн глянув через вiкно, теж побачив розколину i сказав владно – так, напевно, вiн розмовляв з пiдлеглими в критичних ситуацiях:

– Усi з машини, швидко! Хай iй грець…

– Ми не можемо залишити машину, – здавлено вiдказав Нестор. – Власне, можете вийти ви й Адрiана. Нам з Леонiдом варто тiльки на кiлограм зменшити вагу…

– Пiсля нас вискакуйте ви – на той бiк разом.

– Нiлочка не встигне…

Заморосила мжичка, туман лiниво кружляв над прiрвою. Адрiана, мiж iншим, подумала, що в бiблiйнi часи святi ходили по таких площинах пiшки – це був решток ii скепсису, основна думка, дуже твереза й конкретна, була про те, що вона мае можливiсть вийти з машини. А право? Як е можливiсть, то можна знайти i право – Адрiана вже раз так виходила, коли вирiшила, що справжне для неi не половинка хлiба, а поцiлунки; вона покинула чоловiка, щоб не половинитись, як той хлiб; право бути цiлiсною дозволило iй вийти з машини, в якiй iхала досi. Вiн же не зробив цього…

Адрiана нерiшуче простягла руку до дверцят машини, вона ще придумувала для себе право вийти i легко знайшла його: без неi облегшиться правий бiк машини, який нахилився над прiрвою, вона повинна вийти, щоб другий бiк мiцнiше сiв на твердь; Адрiана зробила вже так одного разу, i тiй другiй половинi, ii колишньому чоловiковi, зараз зовсiм незле, напевно, й лiпше, вона тодi добре вчинила, чому ж цього не зробив вiн, не зробив i залишився розполовинений, як той хлiб…

Натиснула на ручку дверцят, i тоi ж митi мозок прошила думка, що вона напевне залишиться жива, а тi, що в машинi, ще не знати, а може, це саме подумав i в i н, вирiшивши залишитися разом з тими, з якими був досi, бо не мав певностi, що вони осядуть на твердь, побоявся, що врятуеться тiльки вiн один? Чий вчинок був мужнiший – його чи мiй?

Адрiана глянула на друзiв: кожен тепер дивився сам у себе. Рука на ручцi дверцят ослабла, опустилася.

Степан був спокiйний, незворушний. Його мозок вперто працював, шукаючи якогось нового рiшення; на Несторову пропозицiю вийти вiн не зреагував i сам собi дивувався, чому не зреагував. Чому той страх, який оволодiв ним тодi, на буровiй, бiльш не дiймае? Один раз прийшов до нього, щоб дати можливiсть перемогти його i стати готовим до подвигу? А може, тому перемiг тодi страх, що по дорозi на бурову вiн пiзнав свое – справжне?.. Вони з Марком довго шукали цiнного конденсату – бiлоi нафти, i Степан у пошуках втрачав… Себе втрачав – у Галi. І якби не та дiвчина, що по дорозi на бурову зупинила автобус, та чарiвна Надiйка з пiдстриженим до половини вуха волоссям, яка назвала його Андрiем, хтозна, що було б… Вiн тодi уявив собi Надiйку на мiсцi Галi i втямив, скiльки важить для нього в життi кохана. То ж задля Галi вiн перемiг у собi ниций страх, так…

– Чому ви не виходите? Вам можна… – обiзвалася Нiлочка.

– А може, я пересаджу вас через моi колiна i викину на дорогу? – посмiхнувся Степан.

– Моя вага повинна бути на Леонiдовому боцi, менi не можна…

– Але ж тодi пiдсунуся до нього я.

– Нi, нi, навiщо менi бути там самою? Я буду з Леонiдом, з ним не страшно.

Нiлочка вiдчула, як похолола кисть ii руки: Леонiд вiдняв свою долоню. На неi вмить нахлинуло вiдчуття незахищеностi, Нiла пошукала його рук, та тут ошпарив ii холодний голос:

– Не будь такою нудно-сентиментальною хоч на людях. Зiщулилася вiд цих слiв, змовчала, i знову чомусь згадався iй тонконогий лошачок, який бiжить за автобусом, розпачливо iрже i падае на колiна… Нiла вiдшукала Леонiдову руку – вона тремтiла, весь вiн тремтiв. Почуття незахищеностi огорнуло ii всю.

– А ти знаеш, Несторе, – Леонiд намагався перебороти хвилювання нарочито байдужим тоном. – То таки вельми цiкава деталь: син бiжить додому, дiзнавшись про смерть батька, в серцi розпука, а думка крутиться бiля батьковоi куртки.

– Цiкаво, чому тобi аж тепер стало зрозумiле це пiдленьке почуття… – проказав Нестор роздратовано, в нього самого тiльки що майнула думка про те, що машина вцiлiе, вiн утiкав од неi до людей, яких поставив перед небезпекою, як тодi з-над Пруту до пораненоi людини: «Усе в свою пору…» – вколола Адрiана, i Несторовi тоскно стало, що Леонiд наближаеться до того стану, котрий вiн, Нестор, уже переборов. Вiн зрозумiв: на нього лягае вiдповiдальнiсть не тiльки за життя, а й за душi людей, якi сидять у машинi, треба негайно виходити з цiеi скрути; Нестор уже не думав нi про машину, нi про себе, страх за себе полишив його, залишився тiльки – за них.

Вiн спробував ще раз вивернути кермо влiво, камiнь пiд правим колесом загрозливо похитнувся, Нестор заглушив мотор, витер пiт з чола.

– Я мiг би… – сказав, – я мiг би зараз сильно рвонути, коли б мав певнiсть, що той другий камiнь, який за цим, мiцно тримаеться. Якщо вiн стоiть твердо, то ми проскочимо… Адрiано, ану вийди, поглянь.

Що ж, подумала Адрiана, менi наказують. Я не видумувала для себе права вийти, менi звелiли… Їi рука знову потягнулася до дверноi ручки, i якби не вiдчуття егоiстичноi полегкостi, що раптом задудонiло в грудях, може б, i вийшла; полегшення було надто владне, воно витiснило всi iншi почуття, крiм холодного усвiдомлення безпеки; Адрiана побачила себе там, пiд скелею, саму – сама стоiть, а бiльш нема нiкого, це ж так страшно: були всi – i нема нiкого! Ручка обпекла iй долоню, вона смикнула руку, закричала:

– Чого ви хочете вiд мене, чого, чого?!

Нiхто не зрозумiв того крику, Нестор люто глянув на Адрiану.

– У неi нерви здали, в неi тiльки язик мiцний… Вийдiть, Степане… Ви що, не чуете? – прикрикнув.

– Ми з Адрiаною сидимо з правого боку, Несторе, ви забули про це, – вiдповiв Степан. – І перейти на другий бiк не можемо. Хiба по кузову…

– То лiзьте по кузову, дiдько вас бери!

– Це ще небезпечнiше.

Запала довга й тяжка мовчанка. Нестор опустив руки вiд керма i вiдкинувся на спинку, Адрiана сперла голову на долоню, Степан морщив чоло – вiн ще шукав виходу зi становища, Нiлочка гладила Леонiда долонею по зап’ястю… Сiялася густа мжичка. Кожен мовчки вирiшив чекати до ранку i кожен думав про мжичку, вiд якоi може розмокнути дорога, а машина одним колесом уже висить над прiрвою.

Вiд чийогось глибокого вiддиху машина ледь зрушилася, посунулась, Леонiд висмикнув свою руку з Нiлиноi долонi, схопився за раму вiдчиненого вiкна, вихилив голову, наче хотiв вискочити крiзь нього; Нiла завмерла, ii рука так i повисла в повiтрi; цю метушню помiтила Адрiана, та не встигла вона усвiдомити, що може зараз скоiтися, як вiдбулося зовсiм несподiване. Воно було найкращою розв’язкою, единим виходом, порятунком – до такого треба додуматися!

Леонiд вiдчинив дверцi, нахилився i, натужуючись та крекчучи, пiдняв на колiна величезного каменя – в iншу, спокiйнiшу мить хтозна чи мiг би його зрушити з мiсця;

обережно пiдвiвся, зсунув камiнь з колiн на сидiння, потягнув до каменя Нiлочку; вона не зрозумiла, що задумав Леонiд, вiдчула тiльки пiд долонями замiсть тремтячоi його руки холодний заболочений камiнь. Леонiд виповз з машини, пiдбiг до краю урвища, вклякнув на колiна, нагнувся i загукав надривним голосом:

– Скеля опукла! Не рушиться, не рушиться камiнь! Вiн повторив це кiлька разiв, його голос повнився надмiром радостi, вiн махав руками, показуючи, куди iхати, командував: «Влiво, влiво керуй!», нiби Нестор мiг забутися й повернути кермо вправо; натужно загуркотiв мотор, машина рвонула з мiсця й, вискакуючи на тверду дорогу, завалила заднiм колесом надколотий берег. Гуркiт вiдбився аж iз дна глибокого провалля.

– Ну все… – хрипко вимовив Нестор, скинув пiджака, обмацав себе: сорочка була мокра.

Леонiд, вдоволений своею винахiдливiстю, порався бiля сидiння, насилу звалив з нього каменя, дбайливо повитирав болото, i сiдаючи, обняв за спину Нiлочку.

– Боялася трохи… Бiдна ти моя!.. Несторе, iдьмо – нас чекають. Газуй!

– Як вiн тiльки додумався до такого, – промимрив Нестор, вмикаючи швидкiсть.

– Ха, – змахнув рукою Леонiд. – Менi згадався дуже бородатий анекдот… У поiздi один хитрун пiдiйшов до стоп-крана i довго моцувався, вдаючи, що не може повернути важеля. Простачок придивлявся, потiм вiдсторонив хитруна i показав йому, як це роблять. Поiзд зупинився, простачковi довелося заплатити штраф. Тодi хитрун сказав, показуючи спершу на бiцепси, а потiм на скроню: «Колего, треба мати не тiльки тут, а й тут!»

Леонiд поглянув на друзiв i змовк. Зрозумiв, що анекдот зараз зовсiм не до речi, люди ще не оговталися, вони аж потiм оцiнять i ситуацiю, в якiй були, i його вчинок. Вiн поклав долоню на Нiлине зап’ястя, вона вивiльнила руку.

– Ти такий холодний…

– Авжеж… Камiнь мокрий, в болотi…

Машина виiхала на асфальт i поповзла крiзь туман на перевал.

Нестор мiзкував над сценами, якi вже знятi i якi ще треба зняти. А якби над проваллям стояли оператори й знiмали? Все одно нiчого б не схопили: ми були за стiною туману. Їм удалося б зафiксувати тiльки однозначний результат. Подвиг… Леонiда. Нi, у новому сценарii треба виводити героiв з туману. І хай хлопчик бере в заложницькiй тюрмi Гарматiеву пiсню, хай рятуе людину – але перед тим мусить перемогти власний страх. Хто напише такий сценарiй?.. А той, хто мае на це право.

Степан дрiмав i у пiвснi думав, що виняткових ситуацiй немае взагалi. Є життя, в якому людина постiйно виявляе свою силу i свою слабкiсть. Що ж е справжне? Мабуть, мужнiсть перемагати слабкостi або хоч признаватися у них.

Нiлочку переслiдував образ обманутого тонконогого лошачка, який бiжить за автобусом, думаючи, що то його вiз.

Адрiана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближнiх у машинi над прiрвою; важила i зважити не могла – було то боягузтво чи мужнiсть?

Леонiдовi уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – i врятовуе всiх один.

– Аж подумати страшно, що ми всi могли сьогоднi… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всi…

Мовчали. Тiльки Адрiана пробурмотiла щось зовсiм недоречне:

– Крiм одного. Крiм одного…

Нiхто не зреагував на Адрiанинi слова. Друзi, зрештою, давно звикли до ii екстравагантностi.




Одна хлiбина на двох


Одного дня сталося те, що мусило статися: обое втекли з мiста. Захопили з собою тiльки що народжене i з дивом усвiдомлене кохання; втекли далеко вiд своiх свiтiв – хотiли на якийсь час забути, як довго i трудно допомагали одне одному створювати iх; те несподiване почуття бажало вивiльнитися вiд вантажу, з якого народилося, i постати у своiй первозданностi.

Вони пробули цiлий день у лiсi, вiддаючи одне одному лише радiсть, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радiють протягом дня метелики, вивiльнившись з томливого дозрiвання в шкаралупi лялечок, – перед продовженням життя у новiй своiй сутностi.

Потiм, коли верталися, iм було ще замало втiхи, вони забiгали у пiд’iзди й доцiловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обое знали, що такого дня бiльше не буде: iх життя зiллеться в iншу форму або ж роздiлиться на два окремi чужi свiти.

День згасав i нагадав обом про хлiб – звичайний хлiб, який треба з’iсти, щоб могти завтра жити й працювати, i вони так прозаiчно – вiд гiркуватих трав i полохливих пiд’iздiв – увiйшли в хлiбний магазин. Були ще такi единi, що дiвчина-продавчиня й не подумала давати кожному по буханцевi – подала один на двох.

Крадькома переглянулися й опустили очi, вiдiйшли до столика й мовчки дивилися на хлiб, чогось iще чекали, кожен чекав першого кроку вiд другого, та, видно, нелегко або й зовсiм неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав iх голови донизу, а в магазинi порожнiло…


* * *

Ми познайомилися випадково.

Просто зi сцени – без гриму i в домашнiй сукенцi: грала студентку в масовцi – я вибiгла у фойе й очiкувала антракту. В залi мав сидiти мiй чоловiк – наймолодший з учених-геологiв i, як беззастережно визнавали його спiвробiтники, найперспективнiший серед них; за рiк моеi працi в театрi я не могла дочекатися, коли вiн викроiть три години, щоб оцiнити моi здiбностi. А втiм, я спецiально нiколи його й не запрошувала: хвалитись не було чим, ролей менi ще не давали, проте мене завше дiймала гiркота, що вiн не здогадаеться сам…

Вдома, у кабiнетi мого чоловiка, часто збиралися на каву його товаришi, я подавала на стiл i слухала дискусii з питань палеонтологii, iхнi розмови були справдi цiкавi, але я iснувала поза ними, наче в кiно, коли сприймаеш чужий свiт, розумiеш його, а участi в ньому не береш. Зайвою в iх компанii я наче й не була: мною милувалися молодi вченi, у декого з них не раз сповзала з обличчя маска серйозностi, i я тодi з приемнiстю вiдчувала на своiх щоках, грудях, руках захоплений погляд. Однак згодом цi позирки починали ставати для мене майже образливими, адже зовнiшнiсть – то не заслуга людини, а нiхто нiколи не спитав мене про мою працю. Не запитував i чоловiк. Якось я наважилася сказати:

– Запрошую вас до театру, хлопцi. На прем’еру…

– А хто грае? – спитав котрийсь.

– Я граю… – Вiдповiдь моя прозвучала жалюгiдно кволо, хоч я намагалася сказати це з притиском; я знiяковiла пiд поглядом чоловiка й поблажливими посмiшками його друзiв i вийшла з кабiнету.

Того вечора мiй муж пообiцяв прийти на виставу.

Дiя закiнчилася, першим iз залу вийшов якийсь мужчина – вийшов стрiмливо, наче квапився до гардероба; що ж, подумала я, деколи нам доводиться спостерiгати, як глядачi розходяться пiсля першоi дii; мужчина був високий i худорлявий, я не запримiтила його лиця, та й навiщо, проте менi запам’яталися його сивi скронi, що гарно контрастували з густою чорною чуприною… Я ступила до дверей, щоб не пропустити свого чоловiка, i вийшло так, як часом бувае на вулицi, коли люди не можуть розминутися: ми йшли назустрiч i поступалися одне одному в один i той самий бiк, ми нiяк не могли розминутися, немов хтось штовхав нас одне до одного, врештi зупинилися обличчями впритул, i вiн, почервонiвши, мов хлопчик, бовкнув:

– Добридень…

Я вiдступила назад. Ох, як я ненавидiла iх – оцих притеатральних страдникiв: неоперених студентикiв, якi тупцюють з букетами квiтiв перед гримувальнями прим, удвое старших за них, або ж пiдтоптаних ловеласiв, котрi сiдають у першi ряди, ласо приглядаються до стегон молодих артисток, а потiм перехоплюють обраниць бiля службового входу i пропонують пройтися в кав’ярню, а то й – на квартиру.

Я фукнула, отак-таки фукнула, мов на кота, а вiн знизав плечима, ступив убiк, потiм круто повернувся i так само стрiмливо подався в глиб фойе. На мить менi стало його шкода, та я не мала часу аналiзувати свiй стан: iз залу виходили глядачi, я очима шукала чоловiка.

Його не було. Я цiпенiла вiд почуття образи, хоч знала – щось мусило йому перешкодити, може, вчена рада; до цiеi прикростi додавався ще й сором за мое дiтвацьке фукання; я вiдiйшла до вхiдних дверей i тут знову наткнулася на незнайомого мужчину з сивими скронями. Сказала йому:

– Вибачте…

Вiн навiть не посмiхнувся, хоч це мое «вибачте» було таким же дiтвацьким, як i фукання, дивився на мене зосереджено й пильно, потiм спитав:

– Хто ви?

– Я – звiдси, – вiдказала я i притьмом подалася до службового входу, пройнята гiркотою i ще не зрозумiлою тривогою.



Ми познайомилися випадково у фойе театру, i вона тодi увiйшла у мене вся. Та нi… Вся вона увiйшла в мiй свiт потiм, тодi я схопив тiльки риси ii обличчя, яких марно шукав у своiй уявi, побачив неповторну модель, проте майже фiзично вiдчув, як образ незнайомоi жiнки, немов прибiй, увiрвався на досi не зайнятий простiр моеi душi; у ту мить я зрозумiв, що в мене е той простiр – необжите урожайне поле, яке досi то нудьгувало, то проростало напливами уяви, тугою, жаданнями сховок, куди я мiг утекти, щоб очиститись вiд утоми, накипу буднiв, невдоволення, ситостi…

Це був мiй храм уявлень, мрiй, фантазiй, куди не мали права вступати, й iнколи i не намагалися, моя дружина, котра присвятила себе виключно створенню домашнього затишку, i мiй малий синок зi своiм милим i невпинним щебетом; я в цю хвилину втямив, що саме вони, й не вiдаючи того, створювали для мене цей храм; я мав досi свою особисту свободу: з нею я йшов у самотнi мандрiвки, з нею часто засинав, з нею ставав за мольберт; з вiльного поля моеi душi, мов привиди, випливали уявнi риси облич, пастельнi кольори, зухвалi мазки й лiнii; ще був мiй тил, без якого я не змiг би стати живописцем, – з нього витiкали десятки сюжетiв, у ньому я знаходив те, що оповивало недомовленiстю, загадковiстю зображуванi мною предмети, створювало настрiй на моiх полотнах.

І диво, я усвiдомив, що володiв цим скарбом перед загрозою його втрати: незаймане поле займала одна людина, единий образ, який увiбрав у себе всi барви моеi уяви, i я стривожився. Адже може так трапитися, що вiдтепер цей образ – тiльки один! – завжди зринатиме передi мною, контролюватиме кожну мою думку, кожну художню знахiдку, лягатиме у всi моi твори. А наскiльки вистачить його багатства i що я з ним робитиму потiм, коли того багатства не стане: викинути чи бiднiти разом з ним?

Цi всi думки, мов блискавка, майнули в моiй головi протягом того часу, коли я, бовкнувши дурне «добридень» (а був же вечiр!) i сахнувшись вiд ii дiтвацького фукання, пройшов кiлька крокiв по фойе, вiдчуваючи разом зi страхом нестямну радiсть, що стiльки скарбiв – чiтких i досконалих: лiнii обличчя, невловимого кольору очей, iхнього настрою, нiжноi пластики тiла, життерадiсностi – увiйшло до мене разом. Я зупинився, вийняв цигарку, а тодi вона ще раз пiдiйшла, i я зрозумiв, що ii образ увiйшов у мене надовго, переповнив, i менi судилося пiзнавати його й боротися з ним.



Вiн постiйно переслiдував мене, зустрiчаючи то в мiстi, то в театрi, iнодi в тролейбусi – сам або зi своiм синком. Менi було приемне це переслiдування, бо я нi разу не почула того, чого найбiльше боялася: молитов, зiтхань, умлiвань. Як на мене, вiн був грунтовно начитаний, знав театр, а мистецтво, здавалось, мав у пальцях; своiми знаннями вiн весь час дiлився зi мною – здебiльшого тихо, з довiр’ям, що дар його не пропаде: так сусiд сусiдовi вiдсипае насiнневого зерна в миску, не боячись збiднiти; я була йому вдячна, бо вперше передi мною не демонстрували знань, а вiддавали iх як рiвноправному партнеровi. Та деколи вiн жбурляв ними – вимогливо, сердито, роздратовано: як це я не знаю елементарних iстин, а все одно робив це для мене, i я не розумiла, з якою метою. Якби обняв, упився в губи, знала б – у такий спосiб шукав до мене стежки; якби я мала малярськi здiбностi, думала б – удае з себе покровителя юних талантiв. Тому дедалi частiше добиралося до мене пiдозрiливе вiдчуття, що я в нього пiддослiдна комашка, що на менi вiн вивiряе своi якостi, аби утвердити у власних очах свою вищiсть, недосяжнiсть. А може, вiн не справжнiй, може, йому потрiбно цього фальшивого вiдчуття переваги над людьми для того, щоб компенсувати свою нездарнiсть? У менi спалахували сумнiви, я в душi бунтувала проти нього, тiльки цей протест був зовсiм вiдмiнний вiд бунту проти мого чоловiка: мiй вчений муж викликав у менi заперечення, нiгiлiзм, цей же примушував пiзнавати, шукати виходу в самiй собi.

Не знаю навiть коли, бо спецiально себе не примушувала, я почала цiкавитися всiм, що потрапляло пiд руки, i чим бiльше пiзнавала, тим настирливiше вiн дошукувався у менi невiгластва, i я не знала: радiе, що знаходить його щораз менше, чи жалкуе з цього приводу. Те вивiдування ставало все жорстокiшим, я вiдчувала: вiн намагаеться для чогось зробити мене собi рiвною; моi знання незмiрно збiльшувалися, i пропорцiйно зростала дотичнiсть до невiдомого, яке треба було пiзнавати, щоб урештi наважитися сказати йому:

– Ви так багато знаете, а що вмiете самi? Покажiть.

Я помiтила, що вiн завагався. Чому? Адже ще недавно ревниво випитував, чи я бачила його роботи, якi зрiдка експонувалися на колективних виставках; я знала, що художники люблять показувати своi творiння – вони завжди мучаться тим, що iх мистецтво найменш доступне – для огляду; вiн мрiяв про персональну виставку – чому раптом завагався показати своi полотна?

Але я наполягла, я вже вiдчувала в собi силу оцiнити iх.

Одне за одним поставали передi мною дива: буяння лiнiй, пластичнiсть людських тiл, неозорiсть подiльських полiв, химернiсть карпатських сюжетiв, де чiткi контури гiр оповивалися примарними вихорами хмар, в яких можна було вгадати силуети чудовиськ з гуцульськоi демонологii, – i у всьому легкiсть, мов у танцi або в пiснi; я чула, як пiдносять мене його витвори, менi на мить здалося, що якби я збагнула секрет його творення, то… Та раптом вкралося i вибухло в менi розчарування – це сталося тодi, коли я вiдвернулася до вiкна: жодне обличчя не запам’яталось.

– А де очi, уста, думка, людина, де серцевина цього царства лiнiй i настрою? – спитала я.

Вiн здригнувся, потiм нервово висунув з кута мольберт, поставив на нього чисте полотно, довго дивився на мене, в його очах я побачила сумiш злостi й захвату i не зрозумiлого для мене страху; вiн стояв непорушно, не зважуючись iще пiдвести вуголь, а потiм заводив, заводив ним по полотнi i врештi опустив руку. Зняв полотно з мольберта, повернув його до стiни, i я знiтилася вiд його докiрливо-скептичного погляду, який примусив мене подумати: а я, хто я? Чому досi тупцюю в масовках, чому не спромоглася зробити хоча б одну роль, котрою могла б похвалитися перед ним?



Я боровся з ii образом не для того, щоб прогнати його, а щоб утвердити – без нього я обiйтися вже не мiг. На моему колись не зайнятому полi я не знаходив таких чiтких, рельефних рис; тепер, коли я вихопив з ii обличчя конкретнi штрихи, якi передавали зовнiшню красу, порив, допитливiсть, думку, моi картини ожили, стали предметними; я не виходив з майстернi тижнями, мiсяцями, а на нових полотнах з’являлася вона, тiльки вона в рiзних виявах багатства свого образу.

Довго не бачив ii, i одного разу пройняла мене тривога, що бiльше не зустрiну: образ, який залишився для мене, колись-таки вичерпаеться, а живий напевне мiняеться – збагачуеться чи бiднiе, – i я повинен його побачити, щоб ще раз пересвiдчитися, чи справжня та краса, чи мiцнi тi пориви, i вичерпати його до кiнця.

Я вийшов з майстернi i, йдучи до театру, згадав ii перший опiр моiй перевазi й вiдчув, як десь глибоко кiльчиться паросток страху, що вона колись мене переможе i я навiки стану рабом ii образу.

Я прийшов на другу дiю вистави «Нiч на полонинi». Саме танцювали русалки довкола заснулого пастуха Івана, я придивлявся, щоб побачити серед них ii – не було. Подумав, що нинi не зайнята, вже збирався виходити, та на сцену вийшла Мавка, i я затримався.

Цю п’есу я знав. Роль Мавки була досить складна: вона з’являлася Івановi увi снi, як мiфiчна iстота, але з обличчям реальноi Івановоi коханоi, а тому на сценi мусила дiяти одночасно у двох iпостасях – кожна зi своiм характером. Одна iпостась вирiшувалася виразом, мiмiкою обличчя, iнша – рухом, який повинен був створити iлюзiю примарностi образу.

Мавка виходила з глибини сцени, з бутафорних недеiв; розпростертi, мов для лету, ii руки плавно вигиналися, – нiби хвилi нiчного туману пробiгали вiд пальцiв до плiч, тонкостанна гнучка постать здавалася безтiлесною, вона готова була злетiти й закружляти над заснулим пастухом; Мавка повiльно наближалася до авансцени, я захоплено спостерiгав ii, а мозок дiймала думка, що десь уже бачив це видиво, добре знаю його – так, нiби мiй олiвець виводив лiнii рухiв Мавки; Мавка пiдпливала до Івана, а тодi пучок свiтла вихопив з пiвсутiнку ii обличчя, i я впiзнав: це був образ, який проник у всi моi картини, це була вона…

Я зрадiв: ми одне i те саме рiвносильно створювали в рiзних матерiалах, ми позичили одне в одного те, чого кожен зокрема не мав, i довершили кожен себе самого.

Моя боротьба з нею закiнчилася, за дар я заплатив сповна i мав право знову стати вiльним: хай напливають тепер на мое поле сотнi нових облич, ii було лише першим, та ось знову паросток страху, що прорiс колись у найглибших тайниках душi, проколювався тепер до свiдомостi: а що, коли я не вивiльнюсь нiколи вiд одного i того ж образу, чи не стане це моею творчою смертю?

Пiсля вистави вона сказала менi:

– Я вдячна вам…

Я запросив ii прийти вранцi до моеi майстернi: мусив зiзнатися перед нею, що завдячую iй не менше.

Вона оглянула моi старi картини, оживленi ii образом, i новi – створенi ним, радiсть спалахнула в ii очах, вона поривчасто мене обняла й прошепотiла:

– Я не знала, що стiльки важу для вас. Що я взагалi важу!

І ми втекли тодi обое з мiста.



Ми втекли вiд своiх свiтiв, захопивши з собою лише новонароджене кохання. Так нам хотiлося. Так нам здавалося.

Ми цiлувалися, а я чула байдужий голос свого чоловiка: «А хто грав нинi?» – «Я грала, я!» – гукнула я йому вчора, щаслива й зла. «Не може бути!» – той же рiвний, незворушний його голос.

Я гаряче обнiмав ii, а сумлiння шмагали слова моеi дружини, котрими вона несвiдомо хотiла повернути менi втрачену волю: «Ти так стомився, поiдь кудись». – «Я вже давно у вiд’iздi, давно!» – вигукнув я, не знаючи, на кого серджусь.

Ми втекли, а свiти нашi потягнулися за нами, безсоромно спостерiгаючи наш шал, i насмiхалися: ми вашi дiтища, i нiкуди ви вiд нас не дiнетесь!

«Ти виграла битву з двома сильнiшими супротивниками, – нашiптував менi мiй свiт, коли я, щаслива й заспокоена, лежала в гiркiй травi i дивилася в небо, – а тепер з ким подiлишся мною? Кинеш половину, мов дуельну рукавичку, мужевi, а чи всього принесеш у жертву своему коханому, як його вiрна дружина?»

Я стояв, спершись спиною до стовбура сосни, i думав:

«Ми допомогли одне одному стати самими собою, а могло б цього й не вiдбутися, коли б не зустрiлись. Ми тепер мiцно утвердились у своiх свiтах. А коли поеднаемося, кожен втратить щось вiд себе – без взаемних втрат ми не сумiснi. Ми стали надто сильними, щоб спiвiснувати».

Ми чули цi нашiптування, добре чули, але нам випав один день, який нiколи не повториться, як би ми свое життя потiм не влаштували. Тому затлумлювали голоси наших розумiв i сумлiнь поцiлунками, а заглушити не могли, i чим швидше кiнчався день, тим вiдчутнiше усвiдомлювали, що нашi поцiлунки – це плата одне одному за вчинене, а не завдаток на майбутне; забiгали в пiд’iзди i доцiловувались – не з радостi перед завтрашнiм днем, а з туги перед прощанням.

Ми згадали про хлiб, iшли вiдчуженi, а я ще вмовляла себе:

«Я готова вiддати йому свого свiту половину…»

Я почув ii жертовну обiцянку i мовчки вiдповiв:

«Не маю права вiдбирати того, що подарував, i тобi не вiддам узятого вiд тебе. Воно уже – мое».

«Вiн не зумiе нi вiддати, нi прийняти. Вiн мусить вивiльнитися, щоб мiг шукати i знаходити нове… А я – хiба iнакша?»

«Вона не поступиться менi своiм, як би не клялася нинi. Переможе мене або покине».

Ми стояли над хлiбом i запитували одне в одного: що буде потiм?

«Я малював радiсть, тепер малюватиму тугу».

«А я й не знаю, що буде зi мною – розбудженою i сильною».

А обое думали одне: а може, ми найкраще володiемо одним талантом – будити iнших iз спокою, розбурхувати, сердити, спонукувати, заражувати невдоволенням, а коли той iнший, розбудившись, видобувае з себе щось бiльше, – гнатися за ним, доганяти i вчитися вже в нього?


* * *

Дiвчина-продавчиня розчаровано дивилася на них обох, а коли в магазинi спорожнiло, пiдiйшла з ножем i розрiзала буханець надвое.




Тонконогий лошачок


Донинi вiн нi на крок не вiдступався вiд кобили, свiт його обмежувався пругким маминим животом, i бiльше нiчого не бажав для себе лошачок, крiм теплих цiвок солодкого молока й запаху маминого поту, бо ще йому не пахли нi трави, нi квiти, анi листя – i шия не зводилася вгору, до неба, а лише вигиналася донизу – пiд живiт, до дiйок, а деколи до кобилячих рухливих губ, якими вона м’яко обмацувала лошачка, дихаючи на нього пережованою травою.

У загорожi, де паслася кобила, набираючи сил пiсля ожереблення, теж пахло все ii животом i вим’ям; вориння, витерте ii боками, масно полискувало; на цвяхах, якими були прибитi жердки до стовпцiв, срiблилася довга волосiнь з хвоста; вiд землi iдко тягло послiдом, i це теж був мамин запах; навiть конюх, котрий вранцi виводив iх обох iз стайнi в загороду, теж пахнув кобилою – весь свiт для тонконогого лошачка був ще цiлiсним, вiн не знав, та й не мiг знати, що йому, крiм кобилячого живота й вименi, крiм загороди й просяклого кiнським потом конюха, уготовано щось бiльше.

А нинi конюх вивiв кобилу iз стайнi, та не провiв ii, як завжди, попри лiсничiвку з великими вiкнами через подвiр’я й дорогу – до молодого дубового гайочка, обгородженого воринням; звичний шлях кобилi й лошачковi, що терся мордочкою бiля маминого крупа, заступив двоколiсний повiз iз двома дишлами, з’еднаними дугою, а поруч лежала ремiнна збруя. Конюх тпрукнув, зупинив кобилу, потiм увiв ii мiж дишла пiд дугу, немов у дуже вузьку загорожу, в якiй не було мiсця для лошачка; ремiння обплутало ii всю, по зубах скреготнули вудила й застрягли в мордi, мама iх пожувала, та, скосивши поглядом на конюха, перестала жувати i стала мов укопана. Лошачок ще не бачив маму такою: вона не помахувала хвостом, не пофоркувала, навiть не повернула голови, коли Тонконогий оббiгав повiз i протискався то попiд одне, то попiд друге дишло до ii заднiх нiг.

Така чужакуватiсть кобили вельми стривожила лошачка, вiн уклякнув на переднi ноги i таки пропхався до маминого живота, конюх виштовхав його з-пiд дишла, це ще дужче злякало Тонконогого, адже досi вiн знав тiльки ласку, а тепер добрий конюх ще й прикрикнув на нього, а очi в мами були сторожкi й холоднi, наче вона враз забула про свого сина.

З лiсничiвки вийшов охайно одягнений чоловiк, вiн був чужий i пахнув зовсiм iнакше, нiж конюх i кобила; поплескав лошачка по мордi, Тонконогий чмихнув вiд цього iншого запаху; чоловiк вилiз на сидiння, бiля нього сiв конюх, зловiсно цьвохнув батiг, i мама побiгла не озираючись, потягнувши за собою повiз. Лошачок заiржав i побiг слiдом, гнаний вiдчуттям тривоги перед широким свiтом, який враз вихопився з-пiд теплого живота кобили й постав перед ним досi не вiдомими предметами, розлився довкола дивовижними, незнайомими запахами.

Вiдтепер Тонконогому довелося виконувати перший в його життi обов’язок: за те, щоб зрiдка допасти до маминого вим’я i заспокоiти голод, який постiйно його мучив i викочував з морди клубки пiни, вiн мусив бiгти i доганяти. Спочатку це було втомливо, та в постiйному русi тонкi лошачковi ноги змiцнiли й стали цупкими, як молодi дубчаки в загородi, i небавом Тонконогий перестав вiдчувати втому, до того ж було дуже цiкаво. Вiн високо тримав голову i бачив над собою глибоке небо або ж зелене лiсове склепiння, вiн мiг вiльно вибрикувати й вихвицькувати заднiми ногами, його весь час манили до себе левади й поля, та мусив бiгти за вiзком, тож не мiг собi дозволити приглянутися зблизька до тих полiв i левад.

Та одного разу дивно знайомий запах донiсся iз темно-зеленого лану, лошачка заносило боком-боком, вiн супроти своеi волi опинився по колiна серед соковитого трилистого зела з круглим кашкуватим цвiтом, над тим цвiтом кружляли круглi волохатi комахи, якi гудiли, нiби сварилися на когось. Забувши про вiзок, що покотився польовою дорiжкою, лошачок якийсь час полохливо приглядався до буркотливих отих комах, але трилисте темно-зелене зело з бордовим цвiтом надто звабливо пахло чимось дуже знайомим; лошачок ухопив губами тiеi зеленi, приемна терпкота розлилася у щелепах, вiн хапнув ще i ще, та враз згадав, що мама з вiзком вiд’iхала вже, мабуть, досить далеко, тодi вдарив копитцями i пустився стрiмголов наздоганяти. Застав ii бiля якогось будинку випряжену, допав до вим’я, а тодi зрозумiв, що те смачне зело пахло маминим молоком.

За це звiдання смаку терпкого зела довелося лошачковi розплатитися: кобила, обнюхавши Тонконогого, мордочка якого пахла свiжою конюшиною, коротко заiржала, немов чимось ураз зрадiла, злегка зiгнула задню ногу в колiнi й вiдштовхнула лошачкову голову вiд вим’я, вiн зайшов з другого боку, але й цього разу був вiдштовхнутий; кобила iла з опалки i раз у раз оглядалася, iгiкала, кликала, поки Тонконогий таки не пiдiйшов i не почав iсти разом з нею те саме скошене смачне зело, якого вiн тiльки що скуштував на заджмеленому лану.

Вiдтодi лошачок потроху почав забувати про теплий i пахучий мамин живiт, хоча iнколи ще й тягнувся до нього; тепер вiн усе рiдше залишався позаду, мав уже право йти поруч з мамою, бо ж iдять вони з однiеi опалки, вiн з гiднiстю йшов чи пiдбiгав – як цього хотiли конюх i той чужий охайний чоловiк; йому подобалося чути, як за ним, а не перед ним торохтить вiзок, це додавало гордостi: став-бо вiн нiби рiвноправний з мамою, хоч ще i не впряжений до дiла.

Тонконогого почала цiкавити мамина упряжка, оздоблена мусянжевими бляшками, i велична дуга над обома дишлами, пiд яку мала право зайти тiльки мама; йому не раз хотiлося, коли конюх виводив iх iз стайнi на подвiр’я, першому влiзти пiд дугу, якось навiть спробував це зробити, та конюх вивiв його з-помiж дишел i завiв туди таки маму – змирився з цим Тонконогий i далi йшов поруч з кобилою, тручись об неi i часто заважаючи. Спочатку лякав його ляскiт батога, та швидко вiн переконався, що нема чого боятися: конюх добрий, вiн тiльки вицвьохкуе ним у повiтрi, певне, з причини тоi самоi радостi, вiд якоi лошачковi хотiлося раз у раз iржати.

А то трапилося пiзньоосiнньоi днини на перебродi, коли краi рiки вже бралися хрустким льодом. Перебрiд був грузький, колеса стрягли, а на другому боцi тракту мчали один за одним наввипередки грузовики й автобуси; кобила, звична до зарiчноi лiсовоi й польовоi тишi, лякалася гуркоту й не хотiла йти до другого берега, лошачок боявся ще дужче за неi, тулився до мами й заважав. Ласкавий конюх, розсерджений на норов кобили i на Тонконогого, який зi страху залазив пiд дишло, вдарив лошачка батогом по спинi. Вiд пекучого удару аж почервонiло лошачковi в очах, вiн не вiдразу збагнув, звiдки впав на нього такий бiль, рвонув уперед i, перебiгши рiчку, помчав навмання трактом.

Спочатку бiг з переляку, а потiм усвiдомив, що це його вдарив конюх тим самим батогом, яким досi тiльки з радостi ляскав у повiтрi, вдарив люто, зi злостi; Тонконогий зрозумiв, що батiг призначений не тiльки для втiхи, а й для спонуки, що вiн обiзветься на його спинi не раз, коли його впряжуть замiсть мами у вiзок…

Ображений i зляканий мчав так, щоб не вертатися бiльше. Та образа минула швидко, як i прийшла; в серцi лошачка заскiмлила туга за матiр’ю, а ще й огортав страх перед великим метушним свiтом, в якому вiн опинився самотнiй i беззахисний. Бiль миттю минув, Тонконогий зупинився i почав розглядатися за вiзком, на якому сидiв конюх, що пахне мамою, i чужий охайний чоловiк, до запаху якого лошачок теж уже став звикати, почав шукати очима мами, запряженоi мiж два дишла з дугою, але на трактi iх не було. Вiн вернувся назад до рiки, але там котилися лише холоднi баранцi i брався хрустким льодом берег; по тракту мчали екiпажi – швидко, шалено, всi вони чимсь нагадували конюхiв повiз, i всi були iнакшi, та ось один зупинився на краю дороги, i лошачок побiг до нього.

Вiн бiг i впiзнавав: так само люди оберненi спиною, як конюх i чужий охайний чоловiк, екiпаж цей, щоправда, був бiльший i критий, але ж там, попереду, напевно, впряжена мiж дишла його мама; Тонконогий прудко помчав, щоб переконатися в цьому, та екiпаж з оберненими до нього людськими спинами раптом рушив.

Лошачок побiг слiдом. Цей повiз був таки бiльший, масивнi колеса не пiдскакували на вибоiнах, вони нiби втискали пiд себе дорогу, але ж бiльшим став i вiн, Тонконогий; йому згадався той час, коли вiн ще не куштував конюшини i бiг ззаду за маминим вiзком; лошачковi стало жаль, що вiн згарячу знову поставив себе в роль малого – треба чимшвидше обiгнати повiз i з гiднiстю пiти поруч з мамою, бо там тепер його мiсце.

Екiпаж був гарний, бiлий, ну, набагато кращий, нiж лошачок бачив його досi, вiн, правда, трохи iнакше пахнув, та це ще бiльше зацiкавило Тонконогого – хтось новий, напевне, пiдсiв до конюха й охайного чоловiка; лошачок радiсно заiржав i збитошно вихвицьнув заднiми ногами, вiн бiг i думав, що ось-ось спинить конюх маму, яка на рiвнiй дорозi надто розпустила крок, тодi пiдiйде до опалки, i вони вдвох iстимуть запашну конюшину, i батiг конюхiв здавався тепер марницею.

Та дiялося щось незрозумiле: екiпаж усе бiльше набирав швидкостi, лошачок теж почав бiгти швидше, та це не допомагало, вiддаль мiж ним i екiпажем збiльшувалась, лошачок iз гiркотою подумав про конюха, який з доброго став раптом злий, бо i його сьогоднi вдарив, i маму немилосердно пiдганяе, та все одно не боявся бiльше його – лякала самотнiсть.

Тонконогий тривожно iгiкнув i вже побiг скаком, вiн ковзався на ожеледi i падав на переднi колiна, пiна клаптями вилiтала з його морди, вiн почував себе зрадженим – та як це так, що мама втiкае вiд нього? Розпачливо заiржав, а тодi екiпаж стишив хiд, i лошачок заспокоiвся – це конюх почув його голос – вiн таки добрий, спиняе вiжками кобилу, тiльки чомусь не оглядаеться, сховався в буду на повозi, i видно лише його спину.

Лошачок пiдбiгав уже тихою риссю й вiддихувався, екiпаж котився все повiльнiше й повiльнiше. Тонконогому стало добре, вiн розглянувся довкола i глибоко вдихнув пiзньоосiнне повiтря, в якому вловив духмяний запах, вiн ще не бачив сiна, та вiдчув, що цi пахощi призначенi для нього – дорослого; ось тiльки б обiгнати цей повiз i пiти з мамою в однiй упряжцi…

Екiпаж зупинився. Тонконогий пiдвiв угору довгу шию, тихо iгагакнув – так вiн завжди озивався до матерi, коли до нього напливала радiсть вiд усвiдомлення, що вона е на свiтi; лошачок обходив повiз – тепер дивний i iдкий запах повоза насторожив його, надто був вiн чужий; вискочив уперед i з дива та ляку аж присiв на заднi ноги – повiз не мав нi дишла, анi дуги, не було тут мами, не було й сидiння з конюхом i чужим охайним чоловiком, тiльки з буди дивилися на нього незнайомi люди й чомусь тривожно вигукували. Тонконогий ще не мiг повiрити, що вiн так жорстоко обманутий, заскиглив, безпорадно озираючись, вiн згадав про бiль, завданий йому конюхом, каявся, що з образи утiк вiд нього, готовий був тепер витерпiти стократ бiльше, аби лише побачити маму i конюха, i рiдний повiз, i того охайного чоловiка, який уже не здавався чужим.

Але iх не було. Для певностi обнюхав автобус i поволi, крок за кроком, подався назад. Чужий екiпаж тим часом рушив, лошачок навiть не оглянувся, вiн навмання кудись iшов; широко роздутими нiздрями вдихав повiтря, щоб вловити в ньому рiднi запахи – маминого живота, конюшини, опалки, конюховоi одежi, навiть рук охайного чоловiка, та осiнне холодне повiтря, видно, заморозило тi пахощi, i лошачок не мiг пiти по iх слiду.

Збоку тракту шумiла рiка, вона була безмежно довга, на нiй не залишилося слiду вiд маминих нiг i колiс повоза – вода iх понесла, i скрушно подумав лошачок, дивлячись уздовж рiки, що йому довго треба буде йти i йти, щоб вiднайти свое, а то хто й зна, чи вiднайде…




Вiдплиття на острiв Цiтеру


У цю кiмнату iз заслоненим важкою шторою вiкном, умебльовану в стилi бароко, я зайшов утрете. Дiвчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кiмнати i ждав. Тримав руку в кишенi пiджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач iз зображенням австрiйськоi цiсарiвни Марii Терези, пучками впiзнавав знайомий з дитинства барельеф. Цього дукача, що менi подарувала колись моя бабуся як талiсман, я повинен був вiддати вiдомому в нашому мiстi Колекцiонеровi за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цiкавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь i сьогоднi зрадiв, що не застав тут Колекцiонера: бабусин талiсман був нiби кладкою мiж моiм нинiшнiм днем i далеким минулим, i цей зв’язок мав назавжди обiрватися.

Передi мною свiтлiла пройма дверей, завiшана портьерою, портьера хитнулася, на порозi стала стара жiнка i проказала, як минулого й позаминулого разу:

– А-а, сценарист…

Однiею рукою вона взялася за узголiвну спинку лiжка, другу заклала назад, наче притримувала портьеру, щоб я, бува, не прослизнув повз неi в ту кiмнату, звiдки вона виносила призначенi для продажу речi: старi книги й картини.

Якийсь час стояла мовчки, потiм простягнула з-за спини руку й подала менi невелику картину у важкiй багетовiй рамцi.

Я внутрiшньо аж зiщулився, мене ж цiкавили старi книги, iсторичнi, а вона ось утрете виходить до мене то з Бiблiею, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кiнцi минулого столiття на польську мову, я ж добре знав, що за тiею портьерою, куди стара мене нi разу не впустила, незважаючи на моi чемнi й настирливi прохання, розмiщена чимала й цiнна бiблiотека, успадкована, як картини й меблi, хтозна по кому.

Менi хотiлося вийти й не приходити сюди бiльше нiколи, я навiть зрадiв такiй можливостi, бо в кишенi залишався бабусин дукач, до якого я, попри весь свiй реалiзм, вiдчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало менi цього зробити, я простягнув руку, взяв картину i, ввiчливо посмiхнувшись, показав на вiкно. Стара зрозумiла й вiдсунула штору – саме настiльки, щоб свiтло впало на полотно.

На тлi блiдо-бузкових хвиль стояв обличчям до моря молодий чоловiк, одягнений в коротку делiю, з голими литками i цiпком у руцi, вiн обняв за талiю пишноволосу даму в розкiшнiй сукнi – кликав кудись; дама вiдхилила голову, наче опиралася спокусi.

Я поставив картину на лiжко, приперши ii до узголiвноi спинки, i придивлявся. Щось елегiйно-пасторальне, а разом з тим надiрване й сумне було в поставi цiеi пари; я не мiг визначити вартостi картини, вгадати автора, – а може, це й зовсiм дешевизна, проте менi сподобалася ця рiч. Чим саме – не мiг збагнути, а я ж не бозна-як знаюся на мистецтвi, – можливо, тiею душевною надломленiстю в обличчi жiнки; я дивився на картину, i чомусь зовсiм недоречно згадалася менi загадкова, нiби заздрiсна до чужого щастя, а разом з тим скептична усмiшка савояра з однойменноi картини Ватто, що в Ермiтажi, i пiсенька Бетховена про савояра проталанiла у вухах; менi на мить здалося, що я сам став тим бродячим музикантом, який ходить з шарманкою й бабаком по замiських дворах, спостерiгаючи людське життя i навiть вiдсутнiсть життя – як ось у цiй квартирi.

З кiнця в кiнець селом iду,
Бабак завжди зi мною…

Я спитав, скiльки коштуе картина. Стара заправила п’ятдесятку, i я виклав грошi. У цю хвилину задзеленчав шнурковий дзвiнок на вхiдних дверях, жiнка зникла за портьерою.

Знову – тихi кроки з бокового коридора, рип дверей, легко стукнули чиiсь скинутi черевики, почулося чемне, аж запобiгливе «добридень», хтось скрадливо зайшов до кiмнати. Я повернув голову й зустрiвся очима з Колекцiонером.

Рвучко пiшов йому назустрiч, наче боявся, щоб вiн не побачив картини, яка менi сподобалася. Колекцiонер iнтимно, майже по-змовницьки потиснув мене за лiкоть i поклонився, i я почув тепер вагу дукача, який обтягав менi лiву кишеню пiджака.

Я приглянувся до мого знайомого, нiби вперше його уздрiв: iнтелiгентне обличчя обрамлене рiзночинською[2 - Рiзночинець – у ХІХ ст. в Росii – прогресивний iнтелiгент недворянського походження.] борiдкою, одягнений у гуцульський сардачок з червоними кутасами; я нiколи не був пуританином чи консерватором, у далеких подорожах сам не раз вiдпускав бороду, а для своеi Нiлочки пристарав стилiзовану гуцульську свиту, проте в зовнiшньому виглядi Колекцiонера нiби навмисне пiдкреслювався борiдкою його iнтелект, а сардачком – зв’язок з народом. Може, це менi тiльки так здалося, та чомусь у моiй пам’ятi знову зринув ваттiвський савояр зi скептичною посмiшкою на губах: шарманщик прискiпливо оцiнював прибулого, i раптом спiснiла його посмiшка…

– Ну, як? – спитав пошепки Колекцiонер, киваючи головою в бiк портьери. – Вибрали для себе щось цiкаве?

У цьому питаннi я вчув натяк на свiй дукач, сягнув рукою в кишеню, обмацав його i зрозумiв, що менi дуже не хочеться його вiддавати.

– А менi принесли обiцяне для мого музею? – не чекав моеi вiдповiдi Колекцiонер.

– Ви знаете… забув, iншим разом… – затинався я, та допомiг менi той музей! Як парадно назвав вiн свою колекцiю. – Як ви сказали – музей? – Іронiя допомагала менi здолати знiяковiння.

– А хiба нi? Якби ви побачили!..

– У тiм-то й рiч, що вашого скарбу нiхто не бачить… То швидше комора…

– Вас муха вкусила. – Ображена гримаса перекосила iнтелiгентне обличчя Колекцiонера. – Ви пригадайте, скiльки в минулому пропало б скарбiв, якби не особистi колекцii аматорiв i меценатiв! А тут усе пропаде, пропаде, стара з дня на день чекае смертi, на вторгованi грошi гробiвець на цвинтарi будуе…

Менi стало тоскно: гробiвець! Вона – гробiвець, а вiн – комору… Я тепер згадав: за Колекцiонером водилася сумнiвна слава, я тому всьому не надавав ваги, не надто вiрив i тепер, та враз спливли менi на думку слова славного у нашому мiстi Охоронця скарбiв: «Хто шукае чистих слiдiв iсторii, сам мусить бути чистий» – менi захотiлося негайно йти геть звiдси.

Я подався до лiжка, на якому стояла, приперта до узголiвноi спинки, куплена щойно картина; Колекцiонер побачив мою покупку i, намагаючись випередити мене, теж поквапився до лiжка, та враз спинився: у проймi дверей стояла господиня.

– Добридень, добридень, – пiдiйшов вiн навшпиньках до староi, нагнувся, щоб поцiлувати iй руку, очима ж пас картину.

Менi згадалася розповiдь Охоронця скарбiв про те, як в одному гiрському селi невiруючий Колекцiонер падав на колiна i бив поклони перед старовинною iконою, щоб виманити ii в довiрливих релiгiйних селян, – правда це чи чиясь вигадка, тiльки щось схоже – блазнiвське i фальшиве – було в цьому прикладаннi до руки староi; знову всезнаюче посмiхнувся савояр, i чому саме тут, у цiй затхлiй кiмнатi, сплив вiн у моiй пам’ятi?

…Притулок на нiч десь знайду,
Бабак завжди зi мною…

Колекцiонер позадкував вiд староi, спинився бiля картини i прикипiв-таки до неi поглядом; нав’язливий шарманщик лукавим прижмуром нагадав менi ще одну небилицю про Колекцiонера – як його били гаварецькi гончарi, коли вiн, ревно молячись у сiльськiй каплицi, крав з аналоя старовиннi пiдсвiчники; а що, коли це правда, i я ось зараз стою з ним, мов рiвня, у домi, де торгують народними цiнностями… Я знову вiдчув бажання чимшвидше вийти звiдси, але вiн заступив собою картину i, закусивши губу, буквально поiдав ii очима.

Тодi я вiдтiснив його плечем, пильнiше приглянувся до картини i тут спiймав себе на думцi, що менi звiдкись знайомий цей елегiйний сюжет. Я перебрав у пам’ятi все, що запам’яталося з виставок Ермiтажу, Лувру, гаванського Капiтолiю, та не пов’язав жодноi iз бачених колись картин з цiею, а впертий савояр дивився тепер з тугою, заздрiстю i скепсисом на втечу двох закоханих вiд свiту юдолi й печалi в краiну мрiй i примарного щастя.

Минае нiч в тривожних снах,
Бабак завжди зi мною…

Колекцiонер, який у своiй домашнiй, захованiй вiд людського ока колекцii мав, кажуть, цiннi картини, iкони, свiчники, шати, гердани, кахлi, хрести, монети, дукачi, непогано знався на мистецтвi, вiн мiг допомогти згадати, звiдки менi знайома ця пара, зображена на картинi; з притаеною надiею – ану ж я купив за безцiнь вартiсну рiч! – i з острахом, щоб часом ii тут не втратити, напружено чекав, що скаже Колекцiонер, а в душi ворушилося гнiтюче каяття, що зв’язався з ним.

Я ще нижче нагнувся над картиною, i раптом мене приголомшив вигук Колекцiонера:

– Ватто! «Вiдплиття на острiв Цiтеру».

Шляхетне старече обличчя жiнки стало враз плюсклим, подiбним до меблевоi полiтури, поiденоi червоточиною, воно покрилося синюватими, аж фiолетовими плямами, очi ii зблиснули, вона не зрозумiла значення слiв Колекцiонера, але надривний його вигук дав iй вiдчути, що картина коштуе набагато бiльше, нiж вона отримала вiд мене. Стара потягнулася рукою до лiжка, викрикнувши: «Куплена, куплена!», та спинив ii чемний смiшок:

– Куплена? Це ви, сценаристе, встигли?.. Боже, яка дешева пiдробка! – Колекцiонер хихикнув. – І скiльки ви за неi взяли, добродiйко? П’ятдесят?.. Що ж, для вiдомого сценариста п’ятдесятка – марниця, рамки ж добротнi, пригодяться йому… Чи не можете принести менi щось для огляду?

Стара потупцювала на мiсцi, не наважуючись виходити, та вираз обличчя Колекцiонера був холодно-байдужим, вона врештi зникла за портьерою, а тодi мiй знайомий припав до картини.

Часто дихаючи вiд хвилювання, вiн шнарив пальцями вздовж рамки, його пучки, певне, чутливi, мов у хiрурга, обмацували кожен рельеф, горбинку i врештi щось-таки намацали. Колекцiонер послинив пальця, та згадавши, що картина намальована олiйними фарбами, вийняв з кишенi плящину, розкоркував i, намочивши палець у розчиннику, повiв ним по горизонтальному горбиковi у лiвому кутку рамки. Довго приглядався, а потiм повернув до мене голову i, не встигнувши пригасити жадiбного полиску в очах, зблiдлий i з опалими щоками, прохрипiв:

– Я куплю ii у вас… Ви ж книжки збираете… Я дам вам сто… двiстi…

Вiн виглядав жалюгiдно, менi стало його шкода, я сказав:

– Облиште, не будьте смiшнi… Я бачив «Вiдплиття на острiв Цiтеру» в Луврi.

– Авжеж, авжеж, – лепетав Колекцiонер. – Але я дуже люблю Ватто, навiть бездарнi копii… Я дам триста… – Розпростерши руки, мов до Розп’яття, вiн заслоняв собою картину.

Тодi я згадав: щось вiн там мазюкав пальцем, силою вiдсторонив Колекцiонера, схилився над картиною i на смужцi, прокладенiй розчинником, прочитав: «Wаtео».

Фрагмент. Ескiз. Заготовка до картини… Оригiнал!

Я схопив у руки картину за верхнiй край рамки, Колекцiонер – за нижнiй, ми засiпали кожен у свiй бiк, я ще не знав, що буду з нею робити, але скарб е скарбом, я озвiрiв так само, як i мiй суперник, мене палив сором, що тепер цiлком зрiвнявся з ним – я вже не сумнiвався в тому, що про нього говорили, але поступитися не мав сили, ми готовi були вгризтися один одному в горло, та сколихнулася портьера, i вiн опустив руки.

Вийшла стара з двома картинами й подала iх Колекцiонеровi. Вiн глянув на них, заахав i попросив:

– Залиште нас, добродiйко. Я мушу приглянутися. Це буде довго…

І коли стара знову зникла, Колекцiонер пiдсунув до мене крiсло, сам сiв на друге i мовив примирливо, витираючи росу з чола:

– Погодьмося… Що хочете. Грошi… Будь-яку рiч з мого музею. Навiщо вам – ви ж книжки… Я вам дарую той дукач, який ви мали менi вiддати…

Колекцiонер удруге нагадав менi про те, що я теж колекцiоную, вiн брав мене у спiльники, пропонував нечистий гендель, i я чув, як мене облипае незримий бруд, вiд якого важко вивiльнитися: я навiть у думцi оцiнив вартiсть дукача, i вiн здався марницею в порiвняннi з можливою вартiстю картини. Менi в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполi пiд час останньоi моеi подорожi за кордон… Такий iнтелектуальний, з гарною зовнiшнiстю iнженер не повернувся на теплохiд, ми чекали на нього пiвдня, i даремно – вiн попросив притулку. Я i тодi, i зараз думав про те, що зрадником вiн став не вiдразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, вiн колись не зумiв скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцiнна картина, яка дiсталася менi за марницю, дивилася на мене, я не мiг ii покинути тут i взяти теж не мiг: благання Колекцiонера присмоктувалися до мене, мов полiпи.

Я не пiдводив голови, а нашепти про грошi заповзали у моi вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота чимраз збiльшувалася, названi суми подумки матерiалiзувалися в речi.

– Тисяча… пiвтори… двi… п’ять… десять!

Спочатку я розбагатiв перським килимом, потiм iмпортними меблями, далi – машиною, врештi – дачею; всього цього я не мав, усi своi заробiтки вiд сценарiiв я проциндрив на подорожi за кордон, цi ж грошi дали б менi волю для творчостi, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачi, в будинках творчостi; фрагмент картини Ватто, який менi врештi-решт не потрiбен, дозволив би вiдплисти на свiй острiв Цiтеру, i ця втеча окупилась би новими моiми творами, потрiбними людям.

Я вагався, хоч розумiв, що саме це вагання е злочинним… Я подумав про Охоронця скарбiв, який жив у дуже скромнiй квартирi, а володiв замками не гiршими, нiж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував вiд явноi загибелi тисячi скарбiв i всi вiддав людям, нинi сущим i тим, якi прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовнi багатства, без яких хтось iз його внукiв, ним же обкрадений, може стати не захисником своеi землi, а вiдступником, бо не матиме на чому виховати в собi гордiсть за багатство духа предкiв… А може, той iнженер, який став зрадником у Неаполi, може, вiн був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись вiддав бабусин талiсман, як непотрiб, за дрiб’язкову вигоду i став безродним?.. Усе це я розумiв, а сам сидiв i слухав, як засипають мене грошi, дуже багато грошей…

Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврi: люди пориваються до корабля, що стоiть бiля причалу, море розбурхане i тривожне, а там десь спокiй, i радiсть, i багатство, тiльки одна – не ця, що на фрагментi, – жiнка, збентежена, сидить збоку i сумнiваеться, напевне, так само, як я тепер, – сиджу i прислухаюся до пiсеньки савояра:

Дадуть окраець хлiба нам,
Бабак завжди зi мною…

Окраець хлiба такий великий, аж не вмiщаеться в мою свiдомiсть; пропонованi суми з речей враз перемiнилися в товстелезну пачку банкнотiв, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових бiлетiв загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся, мов з кошмарного сну, i побачив перед собою розпаленi гарячкою очi Колекцiонера. З напiввiдслоненого вiкна, з-за штори, падало на нього смужкою денне свiтло, його рiзночинська борiдка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк вiд гарячки, менi хотiлося глянути на нього вiд голови до нiг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну цiну, та нiг не побачив: вiн стояв передi мною на колiнах так, як колись перед iконою в гуцульськiй хатi.

Я спитав упалим голосом:

– Ви маете такi грошi? Звiдки?

– Я маю велику колекцiю, вона вартуе бiльше!

– І готовi вiддати ii всю за оцю ось картину?

– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав передi мною Колекцiонер, а менi згадалася ще одна билиця про нього: вiн до кровi побив свого сина, який з цiкавостi вiдчинив вiдмикачкою дверi до комори з коштовностями… І тепер готовий iх вiддати?

– Як ви вiддасте менi свою колекцiю? – спитав я.

– Разом з хатою. Жiнка мене покинула, син геть пiшов… Через нотарiуса, як купiвлю-продаж, все буде чисто…

– Ну, а самi?

Вiн мовчав, дивився благально на мене i ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспiвував:

А завтра знову по дворах,
І мiй бабак зi мною…

По дворах? З картиною Ватто? В iм’я чого? Я поволi вибирався з трясовини, в яку упхав мене своiми нашептами Колекцiонер, сахнувся вiд хисткого трапа, на який мало що не ступив однiею ногою, щоб вiдплисти на острiв Цiтеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматерiалiзувалася у свiй первiсний вигляд – у скарби, награбованi в iсторii i замкнутi в тюрму, i в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, вiддавши його Охоронцевi. Проте все це здавалось менi мiзансценою з якоiсь комедii, бо що може чинити Колекцiонер з картиною Ватто? Дивитись на неi буде? Продасть? Але кому? Таж навiть Ермiтаж не заплатить йому стiльки, скiльки пропонуе вiн менi. Який для нього сенс?

І враз усе для мене стало ясним: менi знову згадався iнтелiгентний з вигляду iнженер, який попросив притулку в Неаполi. Я побачив порожнi багетовi рами, картина – вирiзана, захована в подвiйне дно у валiзi, Колекцiонер-турист виiжджае в якийсь круiз, просить притулку десь в Афiнах, Парижi або ж у тому-таки Неаполi i стае мiльйонером… В одну мить я навiть зрадiв такiй перспективi: хай утiкае негiдник на свiй острiв, мое мiсто очиститься вiд нього, а його колекцiя опиниться в руках Охоронця скарбiв, але тут же спiймав себе на думцi, що вiзьму участь у злочинi; нi, я повинен цю картину, яка належить свiтовi, вiддати…

А тодi мiй погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – i аж здригнувся вiд реготу савояра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засмiявся я сам.

Колекцiонер дивився на мене блiдими, нiчого не розумiючими очима, на мiй смiх увiйшла стара.

– Що тут робиться? – прошамкала.

– Скажiть, цю картину тримав хтось, крiм нас, у руках? – спитав я.

– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаете… – Плюскле обличчя жiнки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекцiонера. – Такий, знаете, ну… Вiн довго тут сидiв над нею з фарбами, рiзними пляшечками… Але не купив…

– Вiн погано знае французьку орфографiю, жарт не вдався. Художник пiдписувався не Wateo, а Watteau.

– Фальшива?! – зойкнув Колекцiонер.

– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…

Колекцiонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врештi прошепотiв:

– Ви… ви нiкому не розповiсте про нашу розмову?

– А що це дало б? Доказiв нема… Хiба що напишу сценарiй. Та так, щоб вас упiзнали…

– Уб’ю!.. – засичав Колекцiонер.

– Ну, ви на таке нездатнi, – сказав я i, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радiстю торкаючись пальцями в кишенi пiджака безцiнного скарбу – важкого бабусиного дукача.




На перевалІ


Братовi Євгеновi


Їхали мовчки. Вiд яруги, до якоi Нестор пiд’iхав заблукавши, а потiм над нею майже двi години розвертався машиною, до перевалу залишалося не бiльше десяти кiлометрiв.

Машина виповзла з бакаiстого путiвця на асфальт, вiн брався ожеледдю, а туман порошив бiлим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволi. Час нiби уповiльнився; у мовчаннi, довколишнiй темнотi й тихiй iздi – кожен мав змогу вiдшукувати в собi iншого, нiж вiн був тiльки що над проваллям, i сама пригода з хвилини на хвилину нiби втрачала свою значимiсть. Несторовi здалося навiть, що на перевалi, в колибi, де ждуть на них голоднi артисти, вiн розповiдатиме про випадок над прiрвою з недбалою посмiшкою, як про щось зовсiм незначуще.

Бажання звiльнитися вiд щойно пережитого дiймало й Леонiда. Та бо й справдi, страхи якi – передне колесо повисло над урвищем! Ще ж i не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв пiд стiнкою в гестапiвськiй катiвнi; iнженер Степан, який сьогоднi консультував зйомки на буровiй, живцем горiв, коли вибухнула свердловина… І актриса Адрiана, i вiн, сценарист Леонiд, навiть його скромна дружина Нiлочка – всi задовго до нинiшнього випадку пройшли важчi випробування.

За спинами, бiля заднього скла, дзеленькали пляшки з горiлкою, в машинi запахло хлiбом i ковбасою, всi були голоднi й у думцi радiли, що незабаром у товариствi артистiв, якi виiхали з буровоi ранiше, пiдкрiпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.

Перед машиною по осклизлому асфальту в свiтлi фар вилася змiйка снiговоi порошi. Кожен бачив ii, хотiв бачити, вона вiдволiкала нав’язливi думки, будила вiддаленi асоцiацii, та снiгова змiйка виводила друзiв з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, i всi вивiльняться вiд пережитого. І враз це млосне очiкування спокою обiрвалося зовсiм недоречною фразою:

– Отак починаеться пурга, – сказав Степан.



Мисливець мiг передбачити бiду: вчора сполохи на захiдному схилi неба вiщували вiтер. Та вiн не мiг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тiльки зсутенiв короткий, ще безсонячний день, на пiвденному заходi засвiтилася голубувато-фiолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неi нiжна, мов вуаль, спустилася зелена завiса.

Бiльше року, проживаючи на пiвночi, мисливець чекав цього видива, а його не було, вiн давно б уже виiхав – буровi роботи закiнчилися – та все вичiкував, ще ж лютуе зима, може, з’явиться… І нарештi, на межi зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.

У тундрi було поки що тихо й безвiтряно, бiла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарiлася оргiя кольорiв.

– Степане, вам, мабуть, нецiкаво жити, все ви бачили, все пережили, – сказала Адрiана, не повертаючи голови: бiла змiйка, що втiкала з-пiд колiс, товщала, вихорилася, здiймалася високо над дорогою, застеляла свiт, свистiла, ревiла i знову безпомiчно нишкла до асфальту, – Адрiана пробувала i не могла викликати в уявi картину хуртовини. – Вас аж на пiвнiч носило, Степане?

– Було. Шукали нафту бiля Хальмера.

– І бачили справжню пургу?

– Менi довелося боротися з нею чотири днi.

– А чи не забагато, Степане, не задуже виробнично – i горiти, i замерзати через ту нафту? Уявiть, що ми вас знiмаемо на плiвку не тiльки у вогнi, а ще й у заметiлi – i над усiм, як символ людськоi мужностi, самого сенсу iснування – бурова вишка… Ха, а зал у кiнотеатрi порожнiй…

– Та нi, цього разу я постраждав через красу – я задивився на полярне сяйво.

– О, це вже цiкаво! А потiм?

– Потiм? Чотири доби на лижах без перепочинку.

Нiлочка недовiрливо подивилася на Степана, спитала:

– Чотири днi ви не iли, не спали i йшли на лижах? Але ж це неможливо – йти чотири доби без iжi i сну…

– А що було робити – замерзати?

– Нiлочко, – промовив поблажливим тоном Леонiд, – в кожнiй людинi прихованi незвiданi запаси сил, так званi надсили, i вони виявляються, коли…

– Коли людиною опановуе страх, – докiнчила за Леонiда Адрiана.

– І не тiльки, – незворушно вiдказав Леонiд, вiн не бажав вступати в нову суперечку з Адрiаною. – Любов до життя…

– Джек Лондон.

– Любов до ближнiх…

– Чингiз Айтматов. «Рябий пес бiжить краем моря». А втiм, ви сьогоднi виявили свою надсилу, Леонiде. Той камiнь, що ви його пiдняли i поклали замiсть себе на сидiння, коли ми сповзали в провалля, не пiднiмуть i четверо.

– Скажiть спасибi. – Губи Леонiда згорнулися в дудочку.

– До смертi не забудемо… Несторе, – вже дiловито промовила Адрiана, – а чому б вам у майбутньому не зробити фiльм про полярникiв? Амундсен, Седов… Консультанта маемо – того ж Степана…

– Якщо про полярникiв, то вже краще про Русанова, бодай щось нове… – Леонiд таки не стерпiв, щоб не заперечити Адрiанi, таж ii знання обмеженi колом iнформацii десятикласницi!

– А й справдi, – сказав Нестор. – Якби я брався робити фiльм про полярникiв, то тiльки про Русанова. Рiч у тiм, що з ним пiшла його наречена, геолог i лiкар, француженка Жульетта Жан. Їхнi слiди знайшли ще в тридцять шостому роцi на Таймирi. Це – проблема! До чоловiчих подвигiв уже звикли. А то – жiнка!.. І нiхто нiчого не знае. Ось тобi, Адрiано, карти в руки. Уяви себе на мiсцi Жульетти. Ким вона була для Русанова, коли вмирала за його iдею з голоду й холоду на таймирському шхерi?

– Не можу, Несторе. Я навiть не в силi уявити собi пургу.

– А я могла б… – несмiливо сказала Нiлочка, i всi здивовано поглянули на неi. Нестор аж машину пригальмував: вiн дотепер навiть у думках не припускав, що Нiлочка взагалi щось може.

– Люба, ти б уже… – почав Леонiд.

– Я можу, Леонiде, – перебила його Нiлочка.



…З пiвночi насувалася пурга. Інстинкт пiдказував Жульеттi Жан повертатися назад, на пiвдень, утiкати вiд снiговоi стiни, що котилася слiдом за поземкою, та Русанов знав, що треба йти супроти вiтру, iнакше – смерть. Жульетта вiрила йому. Нiчого, зрештою, не залишалося – тiльки вiрити: буря насувалася, як час, як саме життя, i треба було входити в неi, невiдому й небезпечну, а вертатися – хiба що в спогади. З чотирнадцяти полярникiв, якi наважилися пройти Пiвнiчним морським шляхом iз Шпiцбергена, минаючи Таймир, до Берiнговоi протоки, залишилося iх двое; у цiй розвихренiй, оскаженiлiй безвиходi iм зосталися тiльки згадки, тому Русанов думав про Киiвський унiверситет, про висилку в Печорський край за революцiйну дiяльнiсть, емiграцiю до Францii, а перед Жульеттою поставав Сорбоннський унiверситет, де вона побачила Русанова i, полишивши тихе благополуччя, пiшла за ним, неспокiйним i мужнiм.



Я повiрила в нього вiдразу, йому не можна було не вiрити. Добрi очi, обрамленi ледь помiтними зморшками – начеб вiд усмiшки або напруженоi думки, погляд вiдкритий, спокiйний, повнi губи пiд час розмови iронiчно складаються в дудочку, про все менi зовсiм невiдоме вiн знае до дрiбниць, говорить легко, впевнено, переконливо – так умiе розмовляти тiльки мiй батько, правда, лише про одне: як утiкав вiд нiмецького бауера до своеi манюсiнькоi, найкращоi з усiх дитинчат Нiлочки, а Леонiд – про все. Леонiд багато працював, писав, друкував, iздив на зйомки, i це його життя стало моiм, я iншого не могла i не хотiла знати, я нi за чим не шкодувала, хiба лише за одним… Коли ми обое приiжджали в село i батько пiсля другоi чарки починав свою розповiдь, Леонiд непомiтно зникав з-за столу, вiн уже знав ii напам’ять, i я його зовсiм не винила, бо й самiй ставало нецiкаво слухати. Батько це вiдчував, знiяковiло опускав очi, але наступна чарка додавала йому вiдваги, i вiн таки закiнчував свою билицю, яку замiсть мене й Леонiда слухала моя мама – iй ця розповiдь була завжди новою i дорогою. Я ставала подiбною до лошачка, який загубив свiй вiзок i побiг за iншим – цiкавiшим, гарнiшим, бiльшим; повiз той нестримно мчав, i я – за ним, поки ми разом, сьогоднi, не спинилися в бiгу над прiрвою.



Снiгова маса вже навалилася на обох лавиною, – ревiла, свистiла, гула, льодянi крупинки обпiкали щоки, заслiплювали очi. Жульеттi не страшно, адже iй не буде гiрше, нiж Русанову, вiн нiчого не зробить такого, щоб собi полегшити становище, а iй – нi; доля iх едина; коли вiн знайде рятунок – то i для неi, а якщо нi – буде разом з нею; чому повинно iй бути страшно?



Машина повисла над проваллям, та я не боялася, ми з Леонiдом були в цiй бiдi единi, i коли вiн поклав на сидiння замiсть себе камiнь й вискочив з машини – робив це для мене. Так, так, Адрiано, вiн робив це для мене, не будь такою злою, вiн тодi не про себе думав, а про всiх нас! Леонiд чистий, чесний, вiн носить бабусин дукач на грудях, вiн ревно оберiгае своi та чужi святощi, я знаю про нього те, чого не знаеш ти; людина, яка стоiть вище грошей, мусить бути високою. Ти, Адрiано, не пiшла б за своiм коханим у хуртовину, надто себе любиш, а я пiду, бо вiрю в нього, хочу вiрити. Той, хто хоч одну мить у життi був високим, може стати таким вдруге… Правда, Леонiде, ти не боiшся бурi, ти ж сильний… Тiльки прошу тебе: вислухай ще раз в життi розповiдь мого батька про його втечу з нiмецькоi каторги. Тiльки раз…

– Нiлочко, – Нестор вiдпустив гальмо, машина рушила з мiсця, – а ви уявляете собi, що таке бiла смерть? Бо менi важко…

– Я тiльки-но бачила те все, – знiяковiло посмiхнулася Нiлочка. – Лише полярного сяйва не було… Розкажiть, Степане, яке воно?

– Розповiсти про нього, як i про музику, неможливо.



На мить небо згасло, мов затемнився кiноекран, а тодi почалося величне дiйство. У зенiт вибухнув жмут променiв, iх перетяла вiд горизонту до горизонту свiтляна бинда, по якiй перебiгали з краю в край фiолетовий, оранжевий, зелений кольори; бинда, вгинаючись, мов лук, спинилася до зенiту i, не витримуючи напруги, ламалася. Тодi на ii мiсцi утворювалась промениста корона, у центрi якоi шалено витанцьовували найрозмаiтiшi кольори – все вирувало, крутилося, з корони, мов з кратера, вилiтали вогненнi смуги. Знову затемнення, а за мить серед зiрок почали розпускатися до горизонту весiльнi стрiчки, вони розкручувалися й згорталися, збиралися в тiснi складки, щоб знову бризнути рiзнобарвним феерверком.

А коли скiнчилося диво, на сiрому пiвнiчному схилi неба з’явилися подiбнi до сочевиць хмари, i по снiговiй корi побiгла змiйками колюча поземка. Мисливець упiзнав зловiснi прикмети страшноi хуртовини – бори, вiн поклав у ягдташ единого зайця-бiляка, якого вбив учора, i, залишивши теплу сторожку, вирушив на лижах на пiвденний захiд, немов навздогiнцi за полярним сяйвом.



Машина поволi пробиралася крiзь густий туман до перевалу, бiлою змiйкою вилась поземка по осклизлому асфальту.

«Ну все, я вже вiдчула пургу, вона iде до мене, – подумала Адрiана. – Викликаю в собi всю свою силу й гiднiсть. Це в мене е. В мене нема бабусиного дукача, нема й слинявого кохання, яке породжуеться страхом перед самотнiстю, в пургу я можу йти й сама. Та коли в нiй знайдеться мiй Русанов, з котрим я зможу iсти посполу хлiб – хай то з макухою, корою, сiчкою, – в мене знайдеться й кохання. Кохання, а не безпораднiсть, яку дехто називае цим словом. Я готова, Русанов, iти з тобою, ти давно, сивий самiтнику, сидиш каменем у моiй душi… Я готова, але тодi лише, коли побачиш у менi людину, на яку – схитнувшись, зламавшись, злякавшись, – матимеш надiю опертися. Тодi буде сенс iти менi з тобою й ставати, коли доведеться, перед обличчям смертi…»



– Знаете, iнженере, – Адрiана повернула голову до Степана, – Леонiд мав рацiю, коли говорив про тi надсили. Але ж вони не можуть безконечно поновлюватися з одного лише страху перед смертю. З такого страху може зродитися й божевiлля. Щоб весь час викрешувати iх у собi, потрiбно знати, для чого, в iм’я якоi мети чиниш подвиг над самим собою. Що вам додавало б сили?..

– Увага, увага! – вигукнув Нестор. – Наша камерна актриса стае раптом максималiсткою! Гарантую, Леонiде: ви на цей раз спрацюетеся. Негайно пиши сценарiй про Русанова i виписуй роль Жульетти. Адрiана почала працювати над нею в улюбленому тобою ключi.

– Не кпiть, Несторе, – Адрiана сперлась на руки пiдборiддям. – Я справдi почала думати над особистiстю Жульетти Жан… Якщо вона загинула з Русановим, а це так, то вже ii роль максимальна, ту роль не Леонiд придумае, ii давно пiдтвердили трагiчнi документи. Трагедiя сама собою максимальна.

– Що менi додавало сили… – проказав замислено Степан. – Розумiете, над цим можуть задумуватися сценаристи, режисери, i я – тепер. А тодi… А й справдi – що?



Мисливець утiкав вiд пурги на пiвденний захiд, вiн сподiвався, що встигне втекти, – до селища один день лижного переходу. Розумiв тепер, що вiдбився надто далеко. Те вiдчуття волi, яке розпирало йому груди двi доби тому, коли вийшов у вiдкриту безлюдну тундру i побачив обрис пiвнiчного краю Полярного Уралу, змiнилося тепер щемкiстю каяття за той, як на його вiк, хлоп’ячий порив – утекти вiд людей, обов’язкiв, гамору, метушнi, диму й послiду в первозданну природу.

Снiгова навальна хуртовина, ударивши мисливця в спину, покотилася сiрою курявою попереду; мисливець згадав, що людинi, як i оленевi, слiд iти лише проти пурги. Вiн поглянув на компас, у думцi фiксуючи пiвденно-захiдний напрям, куди зверне, щойно трохи вщухне буря, повернувся обличчям на пiвнiч i почовгав по твердiй снiговiй корi.

Вiтер налiтав з моторошним гавкотiнням, мисливець задихався: замiсть повiтря був тiльки снiг; здавалося, що з обличчя хтось здирае шкiру; вii, брови, нiздрi сковував тонкий шар льоду, найменша гримаса обличчя спричиняла нестерпний бiль.

Мисливець мимоволi подумав: скiльки-то першопрохiдцiв загинуло в подiбнiй пурзi; колись вiн, захоплений романтикою подорожей, майже iз заздрiстю читав про знайдення пошуковими експедицiями слiдiв тих смiливцiв, а тепер, опинившись у такiй самiй ситуацii, збагнув, що iхню мужнiсть мусили обступати i страх, i розпука, i туга, i, можливо, лише усвiдомлення того, що вони зробили першi кроки в невiдоме, якщо й не окупляло iм втрату життя, то хоч втiшало; вiн же не мав чим виправдати свою власну жертву. Бо чим – убитим зайцем-бiляком?

Мисливець iшов проти бурi, вiдчував, що збиваеться з дороги, що вже й сам не знае, куди йде, вiн закричав у вiдчаi. Вiдчай вiднiмав силу, вiн зрозумiв це i подумав з люттю: та невже для того, щоб витримати, вижити в цьому холодному пеклi, доконче треба вiдкрити нову землю або досягти Пiвнiчного полюса? А може, я вiдкрив себе самого – iншого, глибшого, вищого – серед цiеi безлюдноi краси? Я бачив урочистiсть не зiпсованоi людьми природи, вiдчував радiсть чистоти, спостерiгав неповторну гру кольорiв як нiхто до мене, бо менi не заважали, не ахали, не коментували, не штурхали вiд захоплення лiктем пiд бiк!

Почуття жалюгiдного каяття, яке почало було дiймати мисливця спочатку, тепер зникло, вiн ще раз на мить пережив радiсть усамiтнення, i майнула думка – вернутися в сторожку, до неi ближче, нiж до селища; у гiрськiй долинi пурги, можливо, й немае. Мисливець повернув на схiд, пройшов кiлька крокiв i зупинився: там, близько, не було нiкого, а в протилежному боцi, далеко, жили люди… Вiн вiдчув, що тiеi самоти, якоi прагнув, здавалось, усе життя i якою тiльки що втiшав себе, починае боятися гiрше смертельноi небезпеки. Розум пiдказував iти до сторожки – там е сiрники i сiль, а в ягдташi – вбитий заець, та голосiння самоти вже долинало з того боку, вiд сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звiр. Мисливець ступив ще кiлька крокiв, ще на кiлька крокiв вiддалився вiд людей i вiдчув себе враз нiким, бiологiчною iстотою, в якiй вiдбуваеться обмiн речовин, а можливiсть духовного обмiну втрачена, вiн нiби опинився на iншiй планетi, на якiй побачив неймовiрнi дива, а розповiсти про них немае кому.

Звiр самотностi ревiв повсюдно, i мисливець утiкав вiд нього, йшов обличчям до пiвнiчного вiтру, а лижi тягнули на захiд, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не вiдбирав, а додавав мисливцевi сил…

– Це так важливо, Адрiано, – закiнчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвiдомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобi потрiбне ще чиесь життя, i твое теж комусь потрiбне. А тодi людина все може…

– О так! – сказали разом Адрiана й Нiлочка.

– А ви знаете, – звернувся Леонiд до жiнок, – що iснуе ще й так звана психологiчна несумiснiсть людей, яка даеться взнаки в довгих походах, космiчних польотах… Двое великих друзiв – Нансен i Йогансон, добираючись пiвтора року з льодiв Арктики до Великоi землi, перестали навiть розмовляти мiж собою…

– Я не думаю, що ви вiзьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жульетту Жан, – коротко глипнула на Леонiда Адрiана.

– Нiзащо! – вiдрубав Леонiд. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторовi. Урiвноважений, наполегливий i – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклонi голову аж до керма. – Тiльки що це за роль? Русанова легко грати – вiн символ, опора, прапор. То люди, якi оточують його, зi своiми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фiльм. Так я бачу.

– О нi! – рiзко повернула до Нестора голову Адрiана. – Я примусила б вас скинути з себе «бронзу», налiплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в ii кiгтики, – усмiхнувся Леонiд.

Бiла змiйка на асфальтi враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотiла по всьому полотну. Машина вибралася на вершину перевалу, крiзь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованоi за схилом.

– Що ж, може, спробуемо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужнiсть, i тодi Жульетта Жан…

– Для тебе лише такий варiант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жульетта пiшла з Русановим в експедицiю? Щоб тiльки спати з ним?

– Адрiано…

– Степане, режисер не розумiе задачi фiльму. Повторiть йому оту вашу фразу: щоб витримати бурю, треба бути потрiбним комусь у бiдi. Так ви сказали?

– Приблизно так, тiльки менш парадно.

Довкруги скаженiв бора, а коли вихор, наче спiткнувшись, на мить притихав, Русанов говорив Жульеттi про заполярне лiто: пташинi базари, пурпурово-фiолетовi ломикаменi, нiжно-голубi незабудки, жовтi, червонi й бiлi маки, i вона бачила iх i йшла до них, – назустрiч очевиднiй смертi. Та врештi Русанов зрозумiв марнiсть усiх iлюзiй, вiн бачив, як слабне кохана, задихаеться, i розпука добралася до його серця: втямив, що погубив ii. А вона могла б жити в теплi i спокоi бiля дiтей i добропорядного мужа, вiн же вирвав ii з тихоi заводi, щоб пiзнала бурю, i за ту радiсть пiзнання сповна розплачуеться. Русанов звiв угору руки й закричав:

«Навiщо, навiщо я це зробив?»

Жульеттi давно пiдгиналися ноги, вона хилилася до землi, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у нiй решту сил, яких, здавалось, уже й не було, тi сили мусили видобутись, щоб пiдтримати зневiреного мужа. Жульетта взяла Русанова за руку i, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой свое сумлiння, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би нi радостi, нi муки, нi краси, нi смертi з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливi люди».

– Нi, нi, це жорстоко. Це надто жорстоко – брати з собою жiнку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.

– Тому ви й не взяли… А чому думаете, що вона, та жiнка, не стала б вашим другом у найтяжчiй скрутi? Та звiдки вам знати, що таке жiнка, Несторе…

Нестор здивовано поглянув на Адрiану.

– Слава Богу, доiжджаемо нарештi, – полегшено зiтхнув Леонiд. – Зараз ми порозмовляемо з артистами про наш фiльм. А ця дорога – вiд буровоi до колиби – тiльки iнтермецо.

– Інтермецо iнодi стае сильнiшим твором, нiж сама опера, – кинула Адрiана.

– Можливо… А взагалi – все це вияви вашоi екстравагантностi. Ще наш фiльм не зроблений, ще ви не знаете, як пiдiйти до своеi ролi, а вже…

– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарiю, – промовила манiрно Адрiана.

«Вiн не може його писати, – подумала Нiлочка. – Якби ж то захотiв ще раз послухати батькову розповiдь…»

– Адрiано, – Леонiд уже виправдовувався, – ми не можемо ставити фiльм про Русанова. Все те треба пережити, побачити, а Степан, на жаль, не актор.

– Ми вже пережили… – прозвучав тихий голос Нiлочки. – Але що, що робити людям у пурзi, коли вони психологiчно несумiснi? Як це, мабуть, важко…

Залягла прикра мовчанка, спохопився Степан.

– Почекайте, – сказав, – що це ви про смерть та про смерть. Можна зробити й оптимiстичну кiнцiвку. Чому вони повиннi обов’язково гинути? Не всi ж полярники гинули… До того ж ви робили б не документальний фiльм про Русанова, а…

– Напишiть нам, Степане, оптимiстичну кiнцiвку, – проказав скептично Леонiд.



Мисливець iшов уже четвертий день. Вiн збився з пiвденно-захiдного напрямку й iшов на пiвнiчний, бо мусив iти супроти вiтру, знав, що там, дуже далеко, е селище Юняга, а в тому селищi – люди, i вiн дiйде до них.

Пурга вже видихалася. Зрiдка зблискували зорi, i здавалося мисливцевi, що це миготять далекi вогники у будинках – починалися галюцинацii. З очей лилися сльози, повiтря було мов дим, хотiлося спати. На мисливця чатував сон. І раптом вiн побачив на пагорбi щось велике, сiре. Вовк! Мисливець зняв рушницю i, наближаючись, стрiляв у нього, поки не вистрiляв усi патрони. Пiдiйшов – на пагорбi лежала вбита курiпка. І тодi вiн зареготав, вiн смiявся над собою, над усiма тими, якi, перебiльшуючи небезпеку, зарання втрачають силу – не вiд немочi, а зi страху. А сили е, вони невичерпнi, коли ти хочеш до людей.

Спалахували вогнища в будинках Юняги, мисливець знав, що це галюцинацiя, але вона допомагала йому йти, йти, йти… І врештi вiн почув людський голос. Не спокушуйся, не сiдай, – сказав до себе, – це слухова галюцинацiя, це твоя смерть! А голоси – дивнi, нiби вперше iх почув, – таки лунали вдалинi, згодом мисливець почув гавкiт собак, i йому теж стало дивно, що впiзнав його, – приходив iз небуття у свiт. Потiм побачив силуети людей, якi бiгли йому назустрiч, – мисливець врештi зрозумiв, що вiн врятований. Тодi у височинi спалахнули нестримно-радiснi кольори пiвнiчного сяйва, i вiн упав – перед людьми…



Нестор зупинив машину бiля колиби. Вона слiпо дивилася на прибулих темним вiкном. Повиходили, поторсали дверi – зачиненi. Артисти поiхали, не дочекавшись iх.

А може, не було iх зовсiм?

Знiмали iнший фiльм.




Люлька з червоного дерева

(2009)





Осiннi узори

Оповiдки





Любчина осiнь


Моя Любка понад усе любить осiнню пору. Напевне, дужче, нiж мене, бо третя пора року – то справжне Господне диво.

Й коли ми звертаемо праворуч iз тернопiльського тракту, полишаючи пiд сивостволими буками Винникiвського лiсу двох левiв, що, сполоханi мисливцями, вибiгли iз свого правiчного леговиська – з печери пiд Чортовою скалою – продерлися крiзь ожиновi хащiвники й переляканi шаленим рухом на гостинцi навiки закам’янiли, – коли пiрнаемо у визолочений жовтнем яворовий тунель, що стрiмко спадае вiд лiсу до озера, нас обсипае густий лапатий падолист, вiдокремлюючи вiд свiту, i який би я був осамотнений серед цiеi барвистоi вiхоли, якби опинився в нiй сам-один! Але ж нас багато, нас аж двое: Любка зважилася роздiлити зi мною мою самотину, й за те я люблю ii набагато бiльше, нiж вона осiнь…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572354) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Вiйськова вiдпустка (дiалект.).




2


Рiзночинець – у ХІХ ст. в Росii – прогресивний iнтелiгент недворянського походження.