Книга - І земля, і зело, і пісня

І земля, i зело, i пiсня
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #20
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.

Збiрка малоi iсторичноi прози письменника мiстить повiстi та оповiдання, написанi у рiзнi роки. Це i роздуми про стосунки вождя й поета – короля Данила Галицького й спiвця Митуси, i трагiчна iсторiя князя Святослава, замордованого Святополком Окаянним, i пройнята гiрким гумором розповiдь про Першу свiтову вiйну, i спогади про страхiтливi часи нiмецькоi та советськоi окупацii, i поетична бiографiя автора, i таемницi його так званоi «кунсткамери».





Роман Іваничук

І земля, i зело, i пiсня



© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021

© В. В. Габор, примiтки, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021




Благословення Руськоi землi


Тридцять третього року по народженнi Христа – десятого дня пiсля Його воскресiння буря велика пронеслася над Єрусалимом, i, вчувши в рокотi громiв голос Бога, зiбралися апостоли у дворi Іродового Храму, щоб прийняти Боже повелiння. Й коли розвiялися хмари, з диска слiпучого сонця вiдiрвалися вогненнi язики й повисли над головами апостолiв. І кожен учень Ісуса почув досi невiдому, проте зрозумiлу мову, що кликала iх у дорогу до народiв, котрим вони мали принести правду Христову.

Тож розiйшлися апостоли – в Месопотамiю, Каппадокiю, Фрiгiю, Памфiлiю, Єгипет, Лiвiю, Кiрсену, Крiт, Аравiю. Андрiй же Первозваний вчув мову орiянську, яка полинула до нього вiд межi свiтiв, що пролягла мiж слов’янами й племенами Яфетового сина Магога на пiвночi. Й подався апостол у дорогу, полишивши за собою портове мiсто Кесарiю, за яким стугонiли скелястi гори Моава.

У Кесарiйському порту стояла бiля причалу величава червоновiтрильна римська трiера, готова вирушити до Ольвii. Команда трiери прийняла на борт апостола за невелику суму – як пiлiгрима вiд ольвiйськоi юдейськоi громади, що вiдбував паломництво до Єрусалима на свято Шавуот.

Йшла трiера спокiйними теплими водами днi й ночi, минаючи бiлi грецькi острови в Егейському морi; обережно, майже нечутно, начебто стояла на мiсцi, просувалася крiзь Геллеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши вузьким Босфором, на берег якого наповзав багатолюдний Вiзантiй, вихопилася в Понт Евксiнський i на двадцятий день морськоi дороги сягнула землi, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гiпанiса, на правому березi якого виднiвся обгороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький полiс – фортеця Ольвiя.

Апостол зiйшов на берег й потонув у портовiй метушнi: до трiери збiгався ольвiйський люд, щоб накупити дешевих заморських фруктiв, якi вмить продаватимуться на агорi втридорога; римськi легiонери стримували натовп, штовхали, лаялись; були тут, крiм ольвiополiйцiв, метушливi вiзантiйцi, чорновусi даки, галасливi таври й бородатi скити-кочiвники, якi скуповували у приiжджих купцiв фiгури грецьких богiв, наперед замовленi пекторалi iз зображеннями скитських воiнiв, що приборкують коней, срiбнi гребiнцi й фiбули та золотi монети з карбованими парсунами грецьких царiв.

Ольвiя, яка вже тодi належала Римовi, була занедбана, запущена в брудi й смiттi, що накопичувалось горами в пристанi i вздовж вулиць. Нижне мiсто зяяло руiнами, де тулилися бездомнi жебраки й злодii – i лише Верхне iз заставленою торговими рядами агорою та Зевсовим курганом, на якому височiв храм Вседержителя, нагадувало про колишню славу Ольвii; а музиканти, давнi вчителi яких супроводжували колись урочистi процесii на святах Аполлона й шаленi дiонiсiйськi вакханалii, сидiли зi своiми лiрами й кiфарами вздовж дорiг, що вели на агору, й тягучими жебранками випрошували милостиню.

Андрiй Первозваний зупинився перед кам’яними схiдцями, що спиналися до храму Зевса. Вражений контрастом мiж нужденнiстю Нижнього мiста й величавим з рядами корiнфських колон храмом, який самотньо височiв у Верхньому й нiби волав до небес про кривду, заподiяну старому славному полiсу, – заговорив сам до себе:

«То вже не життя, а iсторiя. Siс transit gloria mundi. А ми розпочинаемо нову епоху – не Зевса, а Христа».

Бiля храму Зевса ждали на апостола скитськi воi – у бронзових шоломах i шкiряних панцирах, з сокирами при боках. Помiж ними стояв, втiшно посмiхаючись, апостол Матей, якого колись полонили скити. Андрiй вiддав скитовi мiшечок з грiшми, той перерахував динари й вiдпустив полоняника.

«Слава Ісусу Христу! – привiтався Матей i обняв побратима. Опiсля, сягнувши рукою в пазуху, вийняв папiрусний сувiй i подав Андрiевi.– Я написав у неволi книгу про Христа й про нас – Благу вiсть для людей. Вiддаю тобi, Андрiю. В Орiянi безпечнiше, там народ молодий, буде, може, поблажливий до тебе. А я пiду, куди менi призначено – в Каппадокiю, землю Понтiйську. Передчуваю свою смертну годину, тож хай не пропаде Євангелiе».

…Залишивши Ольвiю i з евангелистом Матеем попрощавшись, подався Андрiй Первозваний пiшки понад Бористеном на пiвнiч – до межi свiтiв, як було велено Провидiнням, – мусив дiйти до найвищоi кручi в незнанiй Орiянi, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити там хрест.

Йшов удень i вночi й вiдпочивав лише у полудневу спеку; вдень зорив за сонцем, а вночi показував йому напрям Молочний Шлях, i брiв вiн попiд ним, розгортаючи буйне волоття трав – немов на днi морському. Губився у високiй тирсi, нiби в пралiсi, там же й знаходив поживу: забирав з гнiзд чаiнi й перепелячi яйця, ловив курiпок i смажив на вогнi, в озерах ловив сiтями рибу, що густо телесувалася у кришталевих водах, у дуплах лип та дубiв знаходив мед, який збiгав по стовбурах й застигав на корi грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на нiй не треба, сама могла нагодувати кочових скитiв, якi зрiдка з’являлися пiд краем неба з валками возiв й чередами худоби, й там же зникали, канувши за небокрай.

Вряди-годи вихоплювався з тирсового полону, й тодi перед очима, скiльки свiту, – аж до обрiю – скопичувалися один за одним горби й пагорби, а мiж ними у глибоких байраках кучерявилися острiвцi лiщинових кущiв, оточених, немов сторожею, терном i глодом; згодом горби малiли, а щоб iх побачило небо, бо н?кому тут бiльше, взивали до нього фiолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розiмлiлих пiд сварожим промiнням трав, звiдки не видно свiту, й дорогу на пiвнiч показувала мандрiвниковi широка бинда Бористену, що просвiчувалась голубизною крiзь заростi очерету, вiльх та трепетолисту.

Не знав Андрiй назв цього зеленого буяння, як теж – i богiв, якi з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в свiтi благами майже безлюдний край, i подив та заздрiсть щербили його серце: чи ж то справедливо вчинив Ягве, коли випалив сонцем Ізраiль, Єгипет, Грецiю, густо заселивши iх народами, й вони на безводдi й безхлiб’i, в пустелi, пiсках i солончаках мусили витворювати високi цивiлiзацii й викрешувати в собi силу мислення в боротьбi з убозтвом землi? А може, саме в жорстокiй спонуцi до непосильноi працi й таiться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторнi культури, досконалi державнi утворення, могутнi вiйська? І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навiть домiвок не мають: чейже нiколи мешканцi бористенських степiв не спожиють цього добра. То чи ж не е воно самоцiллю й створене лише для втiхи единому Боговi – тодi, як стiльки народiв свiту дiлять крихти, здобутi тяжкою працею на пустках?

Йшов апостол, виминаючи непевних кочiвникiв, якi де-не-коли з’являлися на степових в’iжджених дорогах, – сповнювалось тодi зелене безмежжя ревом худоби, iржанням коней, скрипом дерев’яних колiс i лопотiнням халабуд, нап’ятих на телiги, – були це тi самi скити-антропофаги, в котрих Андрiй викупив Матея, й хоч не йняв вiн вiри, що тут насправдi живуть людожери, все ж остерiгався бородатих понурих людей, якi жили за законом кочiвлi: ходила ж бо чутка в грецьких полiсах, що скити обертають чужинцiв у рабiв, ослiплюючи iх, щоб не втiкали; засуджених на смерть скидають з урвищ; на похоронах князiв убивають рабiв, коней i жон, спалюючи iх разом з покiйником на жертвенних вогнях, – про це розповiв Матей, застерiгаючи його перед напiвдикими людьми, в яких перебував у неволi, тож ховався Андрiй далеко вiд дорiг у вибалках, коли на обрii з’являлись валки.

Знав Андрiй: це ще не той край, де йому звелено хрест поставити, вiн здалеку прислухався до голосiв степових мешканцiв – не була то мова, яка вгнiздилася в пам’ятi, коли над ним завис вогненний язик в день зiслання Святого Духа, тож мандрував далi й далi, поки не спустився iз пласких гранiтних кряжiв, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху рiчку, яка впадала в Бористен серед розлогоi, мов плахта, рiвнини.

Над рiчкою тут то там бiлiли розсипи хаток пiд солом’яними стрiхами; кожен двiр був огороджений плетеним тином i потопав у садочку; посерединi обiйсть вивищувались щогли журавлiв, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, цеберка з водою; гавкали собаки на прив’язi, на берегах рiчки тихо паслися корови, i звiдусiль немов пiсня долинала – чи то спiвали люди, чи так спiвуче розмовляли, та вчув Андрiй знайомi звуки i слова, й осiнив себе хрестом: тут нарештi брав свiй початок край, в який Провидiння звелiло Андрiевi Первозваному принести Христове благословення.

Перейшов Андрiй широким бродом рiчку й ступив на обiйстя крайньоi хати, висунутоi на залучину до самоi води. Стояв у нерiшучостi, вагаючись – заходити в дiм чи нi, та рвався на прив’язi пес, звiдомляючи втiшним дзявкотом господарiв, що гостi прибули; врештi хатнi дверi тихо прочинилися, й на порозi став чоловiк у свитi й личаках; був вiн безбородий i голомозий, тiльки шпакувата коса, що виростала з тiменi, спадала, закручена за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жiнка в нацiленiй до неба гостроверхiй шапцi й кольоровотканiй корсетцi, – обое пильно приглядалися до подорожнього, що змучений, зарослий i босий стояв серед подвiр’я, спершись на костур, й нiчого не просив, тiльки спозирав господарiв, нiби вгадати хотiв, добром чи злом його зустрiнуть.

Спитав господар:

«Откiль i куди прямуеш, прочанине?»

«З Єрусалима до межi свiтiв», – вiдказав Андрiй.

«А-а, – посмiхнувся господар, мовби давно виглядав його, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дiтьми були: тодi з востока на полудне йшла небом звiзда хвостата, спушчаеща од себе лучi предивнi. Тямлю, видiння сеi звiзди страхом об’яло весь люд, волхви же нашi, на звiзду смотрiвше, тако рекли: “М’ятеж велiй буде в землi полуденнiй”».

«Тодi у Вифлеемi, що бiля Єрусалима, Бог народився», – мовив Андрiй.

«Чули-смо i те, та вiри не йняли, бо свого Бога правiчного маемо, i породив вiн вельми много боженят, що свiтом владiють… Звiстили нас грецькi купцi, що лодiями до нас прибувають, заморськi вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед i вiск, – мовляв, народився в далекiй Юдеi Син Божий, а як до нього йти, нiхто не знав, – то зоряну бiлу дорогу, попiд якою хвостата звiзда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зрiти Бога живого. А ти зрiв?»

«Зрiв, – вiдказав Андрiй. – Я навчався в нього правди i любовi».

«Он як. То заходь до хижi, Божий чоловiче, – запросив господар, нiтрохи не дивуючись, що гiсть навчався в самого Бога. – А то по всiй землi боги на землю сходять, так… До людей, до кого iм ще йти… Наш Перун сходить пломенем пiд час бурi, а в погодь Сварожем стае i по синьому небу бiлим конем день-денно гарцюе, щоб перед вечiрньою денницею сховатися за травами, а вранцi знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звiв до нього руки й молитву прошепотiв: – Хай не застане Бог сплячого орiя, хай встигне вiн при сходi сонця шапку зняти…»

Був господар вельми балакучий, господиня мовчки спозирала пришельця ласкавими очима. Налив господар у ночви води й помив гостевi ноги («Так само перед Тайною Вечерею вшанував нас Учитель», – подумав Андрiй i прийняв се за добрий знак: схожi звичаi сприятимуть впровадженню Христовоi вiри в цьому краю), потiм господиня подала на стiл мису з медом i просянi коржi, а господар невгавав, розповiдаючи гостевi про Орiянський край – найкращий у свiтi i люблений богами.

…Хто хоч один раз побував у нашому раю мiж Россю й Ужем, той не покине його нiколи… Живе в наших гаях Полiсун, який на кожне наше слово вiдгукнеться й заманить подорожнього у глибину орiянськоi украiни, а там оточать його мавки-лiтавицi – красунi лiсовi, а там Купайло з Мареною запросять на весняний бенкет, i кожен ладо знайде свою ладу – назавше залишиться зайшлий в Орiянi, дiтей своiх iй вiддасть, а сам перемiниться у землю, у твар земну; зацвiте калиною або терном; березою, тополею, братком синьо-жовтим стане; зозулею закуе, чайкою закигиче, бусолом заклекотить або цвiркуном-домовиком засюрчить – нiкому немае тут смертi, тут усе вiчно живе, вiчно оновлюеться, перемiнюеться, воскресае, – бог Ярило, спосланий на нашу землю Родом, править тут вiчним життям… А коли тобi говорили, що ми сколоти, то не вiр нетямущим: сколоти там, за гранiтним кряжем, що пролiг вiд витоку Раставицi аж до кам’яних порогiв на Данапрi; то чужi дикi племена, якi не орють i не жнуть, а лише топчуться по землi й марно ii стратовують: самi ж достатку не запосягли й кого настигли – зубожили, i мова в них iнша й боги не такi… Всiляко називають нас чужинцi. Сармати, що з-над Танаiсу прийшли й жон орiянських собi вибирають, звуть нас роксолянами. В нас мiсця багато, всiх приймаемо, бо так велить наш закон… Хто венедами нас кличе, а бiльше росами або росомонами, бо над Россю живемо, а ще й полянами звуть – поля в нас много; та есьмо орiями, бо землю плугами оремо – iх скинув нам iз неба син творця всесвiту Рода – Даждьбог… Хто вмiе слухати, той чуе, як усе на нашiй землi вмiе розмовляти: зiлечко до зiлечка притуляеться, зiлечко до зiлечка озиваеться: барвiнок, любисток, рута й васильки нашiптують молодим про любов i зводять iх – зiрвеш листок, послухаеш i знаеш, хто полюбив; лобода провiстить горе, сухе дерево застереже перед нечистою силою, зозуля вдiвство й розлуку накуе, крук-трупожер лихо накличе, бусол домiвку обереже й заколише своею мовою малят, цвiркун насюрчить дiтям казок на всю нiч, тiльки жито мовчить, напружуючись у працi великiй: сокiв iз землi набирае, щоб нас прогодувати… В Орiянi люди найдобрiшi в свiтi; хто заходить у хату, того оберiгае родинний бог: гостя кривдити не можна – хто гостя прожене, тому сусiди хату спалять. А полоняника вiдпускаемо на волю. Тiльки зрадника люто караемо – виганяемо з нашоi землi, бо найбiльшою для людини покарою е втрата раю…

І далi йшов апостол горi Бористеном до межi свiтiв, i чудно йому було з дива орiянського… А може, то не над Йорданом, а над Россю вибрав колись Господь мiсце для Едему, а може, на цiй землi праотцi людства пiзнали колись солод грiха первородного? – думав Андрiй. – А може, тепер, в сiю мить Божоi вiчностi, запримiтив Ягве орiянський народ й готуе його для великого чуда в майбутньому, а про свiй народ забув, розсердившись на гебреiв за грiхи iхнi? Можливо, Господь завершив уже своi справи над Йорданом i, викупивши грiхи Ізраiля кров’ю свого Сина, приглянувся до безтурботного молодого народу, в якого щойно розпочався рiст, й ось посилае йому через апостолiв iдею единого Бога?

Думав Андрiй: на пiвднi старий свiт умирае, а тут тiльки народжуеться. Чи варто його тривожити – як же то тяжко бути обраним народом! Але нiщо на свiтi не зупиняеться на гранi дитинства, все приходить до своеi зрiлостi, а зрiлiсть – то трудне випробування. Хай благословить мене Господь вийти разом з цим народом на його Голготу! Прости менi, Ягве, але ж Твоi дослiди над моiм народом, оглупленим вiрою i спонадiянням лише на Твою силу, надто дорого нам оплачуються. Як довго йшли ми з неволi, виригуючи египетський хлiб, що ним з ласки Твоеi один лише раз нагодував наш народ Йосиф! Яка ж постигне гебреiв iще кара за те, що, заспокоенi вибранiстю i марно сподiваючись на Твiй абсолютний розум, не зумiли пiднятися духом до тiеi висоти, щоб зумiти вiдрiзнити злодiя вiд Бога й зважитися вибрати для свого дiла не Вараву, а Христа?..

Вiд хати до хати, вiд села до села зигзицею шугала вiстка про провiсника нового Бога, що зiйшов на Орiянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандруе на пiвнiч до межi свiтiв, позначеноi найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радiсно пiдноситься до неба, а баня небесна благословить зелену украiну.

За апостолом гурмою iшли увiруванi орii, супроводжуючи Божого посланця до свого храму, щоб жертву данапрiвському богу зрiв – чейже один Всевишнiй на землi. Ірани називають його Маздою, гебреi – Єговою, а орiяни – Родом, який послав на землю свого сина Даждьбога достоту, як Ягве Ісуса. Йшли збентеженi орiяни за апостолом до кручi, в пiднiжжi якоi, у Святошинському гаю, стояв головний орiянський храм: хай скаже свое слово волхв Богодан.

Розступилися клени й осокори перед прочанами, якi йшли до свого храму в сумнiвах i надii: чей не розсердиться Род за те, що увiрували в Духа Божого, зiсланого колись в образi голуба на Ісуса пiд час хрещення, – бо й водохресний обряд iм не чужий. Навеснi, коли сонце виходить iз сузiр’я Перуна й народжуеться на землi вода, весь орiянський люд iде до требищ над священнi потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднiв, який прилип до тiла й душi: втому, злiсть, чужоложну похiть, ненависть, жадобу помсти, лiнивство, байдужiсть, заздрiсть – все змие вода Перуна, якщо ти в щирому покаяннi дiткнешся троеперстям до своiх грудей.

На огородженiй частоколом галявинi, що похило збiгала до священного струмка, оточив жертовний камiнь чотиристiнний без покрiвлi храм з вiдкритими трьома брамами. За каменем, у глибинi храму, стояв високий дерев’яний iдол бога Рода з повним вина рогом у витягнутiй руцi, а бiля його стiп лежали на землi плуг, сiдло i меч. Ідол мав три обличчя, що створювали единий образ Рода, а тулуб його дiлився на двi частини: вгорi витали люди, якi заселюють Орiяну, а внизу панував пiдземний свiт, на якому держиться земне життя.

Андрiй приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колiнах скотiй бог Велес, якого Род скинув у пiдземелля за те, що дав вiн людям Орiянського краю надмiр молока й меду, посiявши цим серед народу найтяжчий грiх – лiнивство; та все-таки щедрий бог достатку не покинув людей: ось тримае вiн у руках над головою землю у виглядi клаптика дерну – вiчно тримае й клянеться, що це його украiна, що укроiв вiн людям рiвно стiльки землi, скiльки вони можуть захистити мечем; Велес присягае, що завжди буде ii утримувати – всю украiну Орiяну, а якщо лже, то хай земля його покрие.

Так пояснював Андрiевi волхв Богодан.

«Велес двигае на собi життя, а Род благословить, бо нi один не е сильнiший вiд iншого, бо обидва опiкуються людьми. Це наша триединiсть – Бог, громада i украiна, тому ми свято вшановуемо священне число: тричi благословляемо своiх дiтей, тричi цiлуемося при зустрiчi, тричi спльовуемо проти злих сил i тричi пiднiмаемо труну з покiйником».

Думав Андрiй Первозваний про незбагненну спiльнiсть мiж народами, вiддаленими один вiд одного на тьми-тьмущi стадiй, – в засадах релiгiй i в щоденному побутi… Водохрещення, троеперстiсть, триединiсть, а ще довгий до п’ят, як у юдейських первосвященникiв, блакитний подир на жерцевi… А може, Ісус уже колись й сюди приходив?

Волхв Богодан пiдiйшов до жертвенного каменя, на який крiзь верховiття дерев, що оточили храм, падав снiп сонячного свiтла, поблагословив його до жертвоприношення й промовив до апостола:

«Я вислухав тебе, Божий посланцю, i зрозумiв, що ваша вiра не чужа нам. Та iнший у нас свiт й iншi обряди. Наш Род добрий, бо не для проби обрав нас з-посеред чужих племен, а породив нас. Тому ми злилися з ним, як iз Природою, i пiзнаемо його в Природi. Усе тут наше – вiн i земля! Ти ж приносиш нам науку Сина Ягве, й ми повиннi знати, в чому незглибима сутнiсть його науки…».

«Ісус принiс на землю прощення грiхiв, – вiдказав Андрiй. – Ви боiтеся таемниць, прагнете в усьому ясностi, та неспроможна людина знати все, й чи не обдурюе вона себе, стверджуючи, що все пiзнала? Таемниця ж Христа полягае в тому, що до неi треба весь час доростати душею. Проте вона вiчно буде таемницею життя, смертi й воскресiння й водно спонукуватиме людину до поступу й до удосконалення… Ви багато знаете, але повиннi ще й пiзнавати, бо обдарованi есьте мислю i словом. У цьому й рiзниця мiж людиною й нiминою: нiмина щось знае i завше робить те, що знае; людина пiзнае i не вiдае нинi, що вчинить завтра…»

«Що ж саме повинно спонукувати людину до пiзнання? – спитав Андрiя волхв. – Праця, жорстокiсть, обман? Чим велить керуватися Христос?»

«Ісус проповiдував милосердя й любов», – вiдказав Андрiй.

Волхв довго мовчав, мовив потiм:

«Це найсвятiше почуття може нас поеднати. Ми дозволяемо освятити нашу землю Хрестом… Справимо жертву, i я поведу вас до межi свiтiв».

Прочани поклали на ватрище зерно i стiльники з медом, а камiнь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреiв, а свiжим молоком: довкруж розносився солодкий запах хлiбноi, медовоi й молочноi землi, яка ще не знала кровi, бо була молодою. Орiяни падали ниць перед каменем i били поклони, а волхв воздавав молитву, й люд вторував за ним хором: «Даждь, Боже!»

Слухав Андрiй i дивувався, що так само, як цi незнанi орiяни, молилися до Ягве гебреi-хлiбороби: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу i дощ, щоб i завтра ми були надiленi щедротами Твоiми!»

Коли запашний дим розiслався над потiчком i всякнув у прибережнi трави, волхв Богодан, спираючись на костур, пiшов попереду процесii в бiк Данапра. З ним поруч iшов Андрiй Первозваний, двигаючи на плечi бiлого хреста, з явора витесаного. Виносив його на зелену орiянську Голготу.

А коли стали на вершинi гори – уздрiли у всiй величi диво Орiянського краю: рвiйний плин безмежно широкого Бористену. Вихопившись iз холоду пiвнiчноi землi, сповiльнив вiн раптом свiй бiг бiля пiднiжжя кручi, розливаючись по рiвнинi на десятки рiк; верболознi острови спиняли рiку, щоб вона встигла вiдбити у своiх водах красу Орiяни, а потiм, знову злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням i ревом ринути на пiвденнi простори, забираючи в себе всi води благословенного краю для подарунку Гостинному морю.

«Погляньте, люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, а лiворуч – на пiвнiч i схiд, за крайнiм урочищем Полин, в земних тiснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гiперборейських льодiв землi безбожного Магога, Яфетового сина, i панують там ватаги з колiна Роша – живуть дикi племена на безмежних просторах – до кряжiв Ямантау й далi аж до Гiндукуша – iдять вони нечисть i вбивають один одного… Ця круча, де стоiмо, то вже межа свiтiв – супротивних i непримиренних. У пiвнiчному свiтi холод породжуе злу силу, готову рушити валом на землi, що знають Бога, й вiдчинити тiснини в Полиновому урочищi… Так гласить орiянський кощун… Поблагослови, чоловiче Божий, – звернувся волхв до Андрiя, – цю землю, може, не дасть ваш Бог злiй силi спустошити колись наш край».

Вiн троеперстям тричi торкнувся до чола апостола, i той вкопав на вершинi кручi хреста.

І промовив урочисто Андрiй Первозваний:

«Бачите гори сi? На них возсiяе благодать Божа, i стане тут город великий!»


* * *

Стихла апостольська сповiдь Андрiя Первозваного, яка долинала з-над вод Генiсарета до слуху Івана Богудухавинного, лик якого зухвалий майстер Євген Безпалий поеднав з образом апостола; потахла рiч Андрiя у вiчностi, й долунювала лише з розламiв минулого часу поганська музика рогiв, флояр, гусел i тилинок, що супроводжували пророчу мову, але й вона блякла, вiддаляючись у незвiстi, поки не стихла пiд торохтiнням барабанiв на капищах… Й тодi на мiсце музичного хаосу почало вливатися, набираючи гармонiйноi звучностi, мелодiйне таланiння дзвонiв, що долинало звiдусiль – з-пiд земних пропастей, в якi запалися, рятуючись вiд лихолiть, християнськi монастирi, та iз золотоверхих соборiв, що сягали хрестами слави небес.

І в тому гомонi вчув Іван Богудухавинний голос апостола Андрiя, що пробився крiзь хорал староi й новоi музики свiту до слуху письмовця:

«А що сподiялося в орiянськiй землi пiсля мого благословення на Святошинськiй кручi?»

Й передав Іван апостольський зойк, який долинув iз правiчностi, чотирьом пiлiгримам, що сидiли на забутому поганському капищi довкруж холодного жертовного каменя, котрий протягом тисячолiть не знав жертвоприношень.

Тож обiзвався на той запит славний богомаз Євген Безпалий, який з’еднав у образi Андрiя Первозваного давноминулий час iз днем нинiшнiм, переступивши межу, що роздiлювала епохи.

«Що творилося? – перепитав. – А що – кривавилися на цiй землi мiжусобицi, якi знесилювали наших предкiв. Та врятував iх вiд загибелi благословенний симбiоз давнiх вiрувань, на захоплюючi казки схожих, з чистотою християнськоi любовi, про яку мовили мiж собою апостол Андрiй i волхв Богодан.

Та хай про це вам оповiсть iсторiя…»




І земля, i зело, i пiсня





I


Непогiдноi осiнньоi ночi 1259 року князь Данило покинув Холм. Із Шумського городища, що бiля Кременця, замiсть гiнця вiд брата Василька прибув владика Іоанн i розказав князевi, що трапилося. Грiзний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увiйшов на Волинь iз незлiченним вiйськом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вiрнiсть великому хакану i, дiждавшись немочi Батия, п’ять рокiв тому погромив темника Куремсу пiд воротами Луцька. Бурундай не прийняв дарiв вiд Василька i Лева й повелiв iм зруйнувати всi фортецi. Лев уже розкидав городи Данилiв i Стiжок, Львiв i Кременець, i Луцьк теж розметав. Василько спалив Володимир. Нинi Бурундай вирушае з полоненим Васильком на Холм.

Князь Данило втiкав. Не зi страху за власне життя: господину землi Галицькоi й Волинськоi вивершувалося шiстдесят лiт, добрих чотири десятки з них вiн не сходив з коня i не завжди сидiв у сiдлi з паленого золота – деколи й охляп, i не кожного разу виiжджав у каптанi з грецького оловiру – частiше в ярицi, бував i на конi, i пiд конем, пришпорював свого аргамака в погонi й утечi, сидiв на тронi i стояв на колiнах – життя незмiрно втомило князя; тож не ради життя свого Данило, переодягнений за простого дружинника, скакав тепер верхи з Холма до Синеводська, а ради крихти вiри: пробереться востанне до Угрiв i гукне звiдти ще раз Європi, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб некованi ординськi конi збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.

Попереду й позаду князя на вiддалi двох арбалетних пострiлiв скакали озброенi мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звiринi путiвцi. Данило почувався в безпецi: на лiнiю вiд верхiв’я Вепра до згину Руськоi путi в Тур’е ще не встигли, певне, пробратися ординськi стежi, князь випередить iх i допаде до Синеводського монастиря Святоi Богородицi, захищеного iз заходу Тустанською фортецею, де вiн вiсiмнадцять лiт тому, повернувшись з невдалого сватання до угорського короля Бели IV, перший раз рятувався вiд орди. Тодi, iдучи до Буди, Данило ще не знав, що над Днiпром уже iржуть ординськi конi, вiн хотiв устигнути заручитися союзом з уграми, однак не зумiв переконати немудрого короля, що треба ставати плiч-о-плiч проти навали, яка спустошила московитськi князiвства, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рiвнину й учинила там те саме, що й по цей бiк Карпат, – лихо, яке можна передати хiба словами старозавiтного пророка Ісайi: «Вийдуть з лiсiв звiрi дикi, i ратаi перестануть спiвати на нивах, дороги запустiють, i добре буде тiльки мертвим i ненародженим, а горе живим, бо не буде мiж ними нi смiху, нi богохульного слова, i вiд крику людського потрясеться земля, i заплачуть тодi ангели, дивлячись, як гине люд».

Так було. Повернувшись iз Угрiв, не увiйшов Данило нi до Берестя, нi до Володимира через сморiд трупний, i конали у згарищах угорськi села теж; та знекровилася орда й вiдкотилася – ударив по нiй Данило пiд Луцьком. Що ж учинить тепер, якщо Європа знову обдурить його?

А може, вона вже й не боiться? Коронували Данила в Дорогичинi, обiцяли хрестовий похiд, а тепер вичiкують, уздрiвши, що орда вже не мае сили мчати до останнього моря, яке бачив у своiх вiщих снах Чiнгiз, що вона захлинаеться в руськiй кровi.

Та нi, мусять тремтiти й вони – угри, ляхи, франки: йде ж могутнiй нойон, найкращий в ордi лучник, наслiдник самого Субедея, котрий брав усi руськi городи iменем нездарного Батия… Невже доведеться самому давати останнiй бiй? Самому… Може, й справдi, як мовлять у народi, Господь урятував Данила з пастки над Калкою i не дав топтатися диким ординцям на його тiлi поруч з дванадцятьма князями на бенкетi – тiльки для того, щоб вiн мiг своiм мечем порятувати Європу?

Може… А як вiддячиться Європа моему народовi за те, що, знесилений Козельськом, Киевом, Володимиром, Галичем i всiма двомастами п’ятдесятьма городами Русi, Батий повернувся на Волгу? Допоможе загоiти рани чи ще й нових завдасть?.. Ба нi, не зупинить уже Данило Бурундая, не зупинить сам: оголенi простори, зруйнованi заборола. Де моi скальди, якi б могли кинути клич народам?

І в цю мить вiдчув князь, як боляче защемiло серце вiд прикроi згадки, яку вперто вiдганяв вiд себе, а тепер вона прийшла до нього пiснею убитого спiвця:

Конику сивий, будь ми щасливий,
Де орду вгоню, там ii вроню,
Свое подвiр’я назад заверну,
Побудую ’го краще, як було:
А в три сторони, та в три переi…

Ця пiсня, що рознеслась по краю, як тiльки вiдхлинула 1241 року орда i рештки уцiлiлого люду виповзли iз сховкiв, землянок та лiсових нетрiв, аби знову орати i сiяти, мала свого творця. Був це княжий спiвець Митуса, який пiсля ординського погрому пiшов служити пiвчим у соборi перемишльського епископа Антонiя, i дивувався князь, що вiрний гусляр служить коромольному владицi. А пiснi Митусинi спiвали ратники й ратаi, та все про Івана, що обмурував двiр бiлим каменем i стрiлочки струже, i в пучок кладе, а з пучка бере та й заправляе… Тож забажав князь, щоб вернувся спiвець до двору й замiнив у пiснi подле iм’я благородним, княжим, та Митуса зухвало вiдповiв урядниковi Андрiевi, якого Данило прислав до Перемишля: мовляв, володар мае силу над людською плоттю, що й довiв болохiвським погромом, а над духом не владний – i не пiшов у Галич на зов княжий.

Яра лють добиралася до серця князя на невдячний люд: чейже не про себе вiн дбае, а про землю руську; скiльки труду взяв на своi плечi, щоб умiцнити ii, а скiльки принижень зазнав i вiд бояр, i вiд сусiдiв, i ворохобних князiв болохiвських, що запродались ордi й данину справно iй платять. Тож позбувся прежньоi жалостi Данило i повелiв пiд страхом найтяжчих покар, як це i личить володаревi, щоб стали перед ним воi, будiвничi i спiвцi.

Першими прийшли воi – присмирили бундючних бояр, а болохiвськi городи вогневi вiддали й вали розкопали, щоб не росли там бiльше пшеницi й проса для орди, i стали стерегти землю свою од литви, ляхiв, угрiв та ординцiв. Прийшли будiвничi, i вибрав з них Данило золоторуких: велемудрий Олексiй численнi городи братовi Васильковi зрубав на Волинi, а витворник Авдiй церкву Іоанна Златоустого великому князевi в Холмi звiв, красну та гожу, i Тустанський замок укрiпив. І спiвцiв прийшло чимало, та не побачив князь серед них Митуси; а що рiвного йому в краю не було, то звелiв привести силомiць – пошарпаного i сирицею спутаного, яко в’язня.

Не хотiв про це згадувати князь Данило, втiкаючи вiд Бурундая з Холма до Синеводська, та пiсня сама собою спiвалася, була ж бо вона нинi вельми потрiбною господину: «свое подвiр’я назад заверну, побудую його краще, як було», – треба, щоб цi слова, князевi посвяченi, спiвав нинi зневiрений люд, та повторювати iх вiн може тiльки за спiвцем, який есть продовженням сили володаря поза довжину його руки разом iз затиснутим у нiй мечем. Немае спiвця…

Три днi i три ночi з короткими перепочинками, щоб тiльки конi попаслися, скакав князь iз своiми охоронцями, квапився, бо серце муляла тривога за долю Тустанськоi фортецi, яка стоiть зовсiм недалеко вiд поруйнованого Львова: це остання опора, князь збере сюди всi сили й таки скаже ордi: «Тут стань!», – сам же перебуде в потаемних гридницях Синеводського монастиря, звiдки вирядить послiв до угорського короля.

Князь безжально пришпорював змиленого коня. Третього дня нарештi вiн уздрiв Золоту гору над устерiччям Опору й Стрия, та замiсть бiлого частоколу й золотого хреста на зеленiй банi церкви Святоi Богородицi побачив лише чорне згарище i втямив, що запiзнився. З тривогою вдивлявся в захiдну далину – там бовванiли пiд важким осiннiм небом вежi Тустанського замку: фортеця ще стояла, й Данило погнав коня бездорiжжям попереду ратникiв, щоб допасти до в’iзних ворiт, встигнути пiдняти мiст, а потiм разом iз залогою загинути в останнiй сутичцi з ордою.

Тихо пробиралися хащами, залишаючи лiворуч головатий Жолоб, прямуючи навправцi до Соляного гостинця; князь знав, що тустанський воевода Чермний обставляе найвужчi путiвцi оружними дозорцями, тож наготовився вiдповiсти на оклик, але осiння густа пiтьма була нiмотна, i князь усе бiльше насторожувався: а може, в замку вже хазяйнують ординцi?

Чотиризрубна фортеця впилася шпилями в навислi хмари й теж нiмувала; князь зупинив коня на тому мiсцi, де мав закiнчуватися пiдйомний колодний мiст до в’iзних ворiт, моста не було, чорнiв тiльки глибокий рiв, i зрозумiв Данило, що замок ще не взятий, а залога готова до оборони.

З дитинця, заступленого дубовими воротами i високою рубленою стiною з частоколом, у нависле небо пробивалося жовтуватим кружалом свiтло вогнища; гомону, розмов, брязкоту зброi не було чутно; князь ще раз упевнився, що залога жива, вiн гукнув пiвголосом, щоб одчинили ворота i опустили мiст. На сторожовiй вежi на тлi освiтлених вогнищем хмар виступила голова ратника в шоломi: вартовий мовчки придивлявся до вершникiв, що тiнями стояли за ровом; потiм Данило помiтив ще десяток таких шоломiв над зубцями частоколу. Почувся тихий ляск долонь, i забринiла в нiчнiй тишi натягнута тятива. Князь поквапився назвати свое iм’я.

Зникли голови в шоломах на зубчастiй стiнi, за хвилину проскрипiли пiдойми, на рiв опустився мiст, який щойно був другим заборолом при в’iзних воротах. По ньому сторожко ступав ратник з оголеним мечем.

«Я воевода Чермний, – мовив воiн. – Пiдiйди ближче, щоб я побачив твое обличчя».

Данило беззаперечно виконав наказ, тодi воевода поклонився i пропустив уперед князя та його охоронцiв.

«Що привело тебе сюди, князю?» – спитав, коли мiст знову став другим заборолом.

Князь пiдступив до ватри, простягнув до вогню закоцюблi пальцi.

«Лихо, воеводо. Орда вже тут?»

«Тут, князю. До замку не пiдступае, бо й пiдступити годi: я наказав опустити шлюзи й гатi, Вороновий потiк став озером. На Соляному гостинцi дозорцi пропустили вас, та вернутися по ньому можна тiльки з мого дозволу, бо на сигнал iз замку вмить вiдкриваються вовчi ями. Та й шiсть порокiв стоять на зрубах… Ординцi розклали намети над Стрием: як дiзналися моi розвiдники, ждуть, коли княжич Лев, який минулоi седмицi мури Львова розметав, приiде сюди й Тустанську фортецю спалить».

«Не буде цього», – спокiйно мовив Данило, й розпогодилось чоло у воеводи.

«Спасибi, князю. Ми так само мiж собою порiшили».

Князь зiгрiвся бiля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброенi воi з суворими обличчями. Заспокоений Данило розстебнув ярицю на грудях, присiв на колоду й аж тодi побачив за ватрою жiнку в чернечiй одежi: сумними очима, наче й не помiчаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломiнцi вогкi полiна.

Схопився князь.

«Що тут робить жiнка?» – суворо спитав воеводу.

«Нинi у всiх лихо», – знiтився Чермний.

«Полюбовницю завiв у лиху годину i хтивiсть сiеш серед ратникiв?» – розсердився Данило.

«Нi, господине, – спокiйно вiдказав воевода. – Нiкому ця жiнка не належить. Прийшла живот свiй оддати за отчину – замiсть мужа свого, убитого за твоiм повелiнням».

«І – за отчину?!» – звiв брови князь.

«Право княже – милувати й карати. А отчина е отчиною поза твоiм правом, справедливим чи не справедливим».

«Хто ж ця черниця?» – поник голос у Данила.

«Жона Митуси, Зореслава», – мовив воевода, i аж тодi пiдвела на князя очi жiнка.

«Зореслава… – повторив за воеводою князь Данило i пригасив у душi збентеженiсть. – Не знаю тебе, жоно, та коли свiй бiль за кривду потлумила й маеш волю стояти з нами, то дяка тобi: жiночi руки завтра знадобляться, рани перев’язуватимеш… А в смертi мужа твого, Митуси, не я повинен, вiн сам не хотiв жити».

Лляне волосся спадало на шию Зореслави, суворiсть оживила прив’яле обличчя жiнки, вона пильно дивилася на князя, нiби намагалася осягнути розумом велич цiеi людини, яка все свое життя посвятила рiдному краевi, мужа благородного й сильного, котрому пiдвладнi закон i благодать, повелителя, рятiвника i – вбивцю.

При останнiх словах князя половецькi очi Зореслави на мить спалахнули жовтогарячим полум’ям, та тут же згасли й зосталися спокiйно-зеленими, мов папороть. Вона мовила тихо:

«Мiй муж не мiг бути самовбивцею, ревно бо любив землю свою й жити для неi бажав».

Данило мав силу встояти перед жовтогарячим полум’ям гнiву, що зблиснув у ii очах; крутий норов князя легко приборкував навiть чорну ненависть у позирках злобних бояр, але цього тужного спокою скiсних очей, в яких лагiдною барвою тiнився докiр, витримати не змiг – опустив повiки. Впевнений був, що Зореслава цього не зауважила: язики вогню роздiляли iх обох, – а втiм, навiть тут, перед обличчям смертi, вони перебували в окремих свiтах; однак миттеву князеву слабодухiсть помiтила жона Митуси, й це додало iй отухи – не до помсти, а для натужноi задуми: чому князь, надiлений од Бога розумом i добротою, убив спiвця?

Ватра почала пригасати, нiхто не смiв поратися бiля неi в присутностi князя, який сидiв на колодi в одязi воя, але вiд цього не переставав бути князем: його гiднiсть виказували владний погляд, що вряди-годи важко падав з-пiд кущуватих брiв на воеводу Чермного, – i той виструнчувався, чекаючи повелiння, – та сердито покошлана борода i владительська поза, нiби князь сидiв не на колодi, а на тронi, злегка нахилившись уперед, дослуховуючись.

Чермний, якби не було тут князя, залишив би бiля ватри ратника, звелiвши йому берегти вогонь до ранку, а iнших послав би вiдпочивати; та сидiв посеред дитинця суворий повелитель, перед яким поникли нинi навiть ворохобнi колись бояри, – i воевода чекав його наказу. Проте князь заглибився в задуму, а воi стояли довкола i, стоячи, подрiмували: завтра ж буде рать. Воевода бачив це i, здолавши боязнь, промовив:

«Дозволь, князю, спочити ратникам перед боем, – i Данило згiдливо кивнув головою. – Та й сам приляж у гридницi… Зореславо, – звернувся до жiнки, – залиш нас».

«Нехай сидить, – мовив Данило, не зворухнувшись, i Зореслава, що вже пiдвелася з колоди, знову присiла бiля вогнища. – А ти, воеводо, спiчни. Я iще не повiв свого слова на докiр жони Митуси».

Вiдступилися вiд вогню тiнi ратникiв i розчинилися в темрявi, воевода теж зник у проймi, що вела в нутро замку, а коли кованi дверi глухо брязнули, пiдвiв Данило догори кошлату бороду, аж заiскрився до полум’я золотий хрестик на шиi, – Зореславi здалося, що князь молиться, бо ворушились його губи, i серце ii зм’якло вiд думки, що каеться князь за злочин, скоений ним сiмнадцять рокiв тому.

Та не молився князь i не просив у Бога прощення, бо не почував вини за собою; вiн тихо щось говорив, i лише через мент, коли тупiт, брязкiт, шемрання стихли в замку, почула Зореслава, що мовить князь.

А вiн розповiдав стародавню притчу про те, як дерева вибирали мiж собою вождя. Попросили дуба, та був вiн надто гордий, щоб служити братам; звернулися до берези, та який вождь з такоi нiжноi iстоти; бук виявився надто крихким, а смерека надмiрно тужливою, тис i без корони знав собi цiну; тож нарештi погодився терен i поповз колючими кущами по узлiссi, цупко чiпляв своi гiлки до гiлок, перехрещував колючку з колючкою – оповив терен лiс наiжаченим заборолом з того боку, звiдки дули найсильнiшi урагани, й розвивався лiс за терновою стiною i шумiв.

До лiсу ж раз у раз добиралися рубачi, щоб дiстати смерек на щогли, дубiв на пiдвалини фортець, тисiв для оздоби чи букiв на опал; вони йшли iз сталевими добре нагостреними бардами i рубали передусiм терен, який заважав iм допасти до чистого лiсу; терен опирався, колов, ранив, заманював у пастки, й часто гинули в колючому полонi тi рубачi, мов шолудивi пси, – така була владичеська служба в терну.

Усе ж рубачi iнколи стоптували терновi кущi, прорубували просiки, прокладали стежки, та коли вже добиралися до лiсу, були такi стомленi, що барди не слухалися iхнiх рук, i вони мусили вертатися домiв, щоб вiдновити своi сили в перепочинках, а за той час терен розростався i просiки та стежки закривав – лiс жив. Пiдводилися до неба гордi дуби, набирав крицi тугий тис, шелестiла нiжна береза й спiвали сумовиту пiсню тужливi смереки. А терен сумлiнно виконував свою вождiвську повиннiсть, холодно цвiв i терпко плодоносив, служба зробила його наiжаченим, настороженим, злим, i не раз зверхньо дивилися на нього захищенi ним дерева. А коли таки орда рубачiв прорвалася в лiс, вирубуючи його впень, найбiльш гордi дуби заблагали пощади i стали жолудь родити для ординських свиней…

«Для кого цю притчу розповiдаеш, князю?» – спитала Зореслава.

«Для тебе, жоно, бо рекла еси, що муж твiй ревно землю свою любив i жити для неi бажав. Не сказала ти лише того, що не мав вiн охоти стати хоча б однiею колючкою в терновому кущi, бо мав вiн себе токмо за тиса дорогоцiнного».

«Чи ж вина тиса в тому, що есть вiн ним? Чому ти, князю, ставши сам терном, захотiв перетворити в нього весь народ? Адже не стане гiлка терну тисовими дверима, столом, домовиною, не зiпреться на нього, як на дуба, важка фортеця… То чому ти озлобив супроти себе й дубiв, i тисiв, i плакучу березу, побажавши уподiбнити iх собi? Були ж у нас вiльнi громади – отi лiси – та iх ти сам допомiг знiвечити. Що зробив з Болохiвською землею, яка хлiб давала всьому краевi, чому захотiв бачити ту землю невiльною? Хiба не знаеш, що хлiб родить тiльки тодi, коли ратай ростить його з любов’ю, а не пiд карбачем? Ти ж послав мiста болохiвськi попалити й греблi розкопати, i не родить уже земля у рiчищах Бугу, Случi й Горинi – терном поросла…»

«Поросла, поросла! І не пройде бiльше нею орда. Подумай, жоно, що говориш: болохiвцi людьми татарськими стали, просо для них сiяли – як можеш ти заступатися за коромольникiв i зрадникiв, та ще й у хвилину, коли над Стрием стоять ординськi намети?!»

«Ординцi прийшли i здимiють, а болохiвську родючу землю вже нiхто не воскресить… Ти забув, князю, коли чинив се лихо, що терен – тiльки вождь, а народ – лiс, i злочинно його всього робити Тернополем. Що з того, що ворог не займе його – яка ж бо кому користь з нього?.. А тепер подумай, чи мiг Митуса пiсля болохiвського погрому славу тобi спiвати?»




II


Мовчав Данило, понуривши голову, перед очима постав його колишнiй дружинник-пiснетворець, письма навчений i в книгах тямущий, який пiсля ординськоi навали опинився в перемишльського епископа й пiвчим став при його дворi. Не мав князь за це зла на Митусу, бо й сам пересиджував лихолiття то в Синеводському монастирi, то в Бели IV, то в Болеслава Мазовецького. Та ось вiдкотилася орда вiд тернового заборола, i спонадiяний на княжу вiйськову немiч зрадливий епископ Антонiй задумав землю перемишльську ляхам вiддати. Тож послав Данило пiсля болохiвськоi розправи урядника Андрiя до Перемишля, щоб з епископа й боярiв бобровi та борсуковi шуби зiдрав, а Митусi нагадав, що пора вертатися до князя. Андрiй ревно виконав княжу волю – епископа й бояр присмирив, проте змушений був князевi гiнця послати: мовляв, не хоче слухати Митуса Данилового повелiння. І наказав князь сирицею зв’язати непокiрного спiвця й силою привести в Галич.

Ждав Данило, поки приведуть Митусу. Багато мав справ, бо ворохобились недобитi бояри в Галичi, i треба було вiдбудовувати й будувати новi городи, та й хлiб мусив для краю з-поза меж дiставати: з Болохiвськоi землi перестали йти валки – скiнчилися… Та все одно ждав на Митусу, i яра лють добиралася до серця: як посмiв славний спiвець, колишнiй дружинник i слуга вiрний, не послухатися наказу?

І ось у княжу гридницю заводять дружинники простоволосого, iз зв’язаними руками, в подертiй рясi церковного пiвчого, колись улюбленого княжого спiвця Митусу; боляче стиснулося серце в князя, бо любив i цiнував його, i дивом дивувався, як мiг Митуса промiняти ярицю на чорну рясу, а його, Данила, на перемишльського епископа.

Князь сидiв у гридницi за дубовим столом. Вiн звелiв оружним людям вийти й довго дивився на Митусу, згадуючи, як пiд Дорогичином, коли перед тевтонцями схитнулися руськi полки, вийшов уперед спiвець iз гуслями в руках i заспiвав звитяжну пiсню про силу руського оружжя й доблесть хороброго князя – ринули тодi лавою русичi й у болото втоптали кованi тевтонськi панцирi… Чом же тепер вiн не хоче спiвати хвалу князевi? Вказiвним пальцем мовчки покликав Митусу до себе, але той навiть не поворухнувся, дивлячись на князя спокiйним поглядом, наче невинний або приречений на смерть.

«Чого ж, Митусо, – мовив з гiркотою нахмарений князь, вражений упертою непокорою спiвця, – не з’явився на мое повелiння?»

«Я вiльний, князю, хоч моi руки зв’язанi. Не захотiв iти до тебе. Мiй Болохiвський край ти сплюндрував, убити можеш i мене… А може, ти захотiв стiльки страченого на Пониззi люду замiнити мною одним?»

«Не далеко бачиш, Митусо… Довкола вороги, i я мушу будувати мiцну державу. Вiльнi громади виходять з послуху, треба збирати народ в один кулак. Та тобi не конче розумiти це, князь подумае за тебе. Але знати повинен, що вiльних людей немае й нiколи не було. Вiд чого ти вiльний: вiд своеi землi, вiд ординськоi загрози чи, може, вiд роду свого?»

«Пiсня моя вiльна!»

«Пiсня вiльна? – засмiявся князь. – Може, й вiльна вона була, але токмо на поприщах вiд Перемишля до Галича, коли тебе вели сюди. Бо в Перемишлi пiсня твоя служила епископу, а в Галичi буде служити менi. А якщо не менi, то моiм ворогам… Але чому ти не хочеш своему князевi спiвати? Лiпший еси вiд Бояна, який славив гульвiсу князя тмутараканського Мстислава, албо вiд тих спiвотворцiв, що перед старим Мономахом органнi гласи добували, приграваючи на гуслях? Лiпший еси? Чи, може, зрадливi бояри та епископи, якi запродалися угорським i лядським королям, бiльше добра творять народовi, нiж зробив я – вiд Калки до Дорогичина? Кому хочеш вiддати глас гуслiв своiх? Говори ж!»

«Я спiвав тобi славу, – вiдказав Митуса, – коли ти погромив тевтонцiв, а магiстра Бруно в полон узяв. За що ж тепер маю воздавати похвалу – за землю, доплюндровану тобою пiсля орди? Болохiвцi хлiбом вiдкупились вiд ординцiв, так. Бо не могли вони втекти, як це ти зробив, а жити хотiли… Ти збираеш у кулак громади. Гаразд, може, так i треба. Але чи вiдаеш, кого збираеш? Князь за всiх думае, а народ – чернь безсловесна… Не так воно, князю. Ти став на чолi тисячтисячного люду, де кожен мае свою мисль, страждання, ненависть i любов. Ти ж цього не знаеш, лише данину береш. А я знаю, бо есьм спiвцем свого народу. Чому ти не покликав мене перед тим, як посилати вiйсько в Болохiвську землю? Може б я, уродженець того краю, пiдказав тобi, як залучити люд на свiй бiк. А знищити… Нищить i орда темна – чого ти раптом iй уподiбнився? Не можу, князю, спiвати тобi якраз через те, що ти так цього жадаеш. Моя пiсня сама повинна зродитися для тебе. А не зроджуеться – видно, ти ще не заслужив на неi».

Позеленiв князь вiд лютi.

«Не заслужив, смерде?!» – скрикнув вiн i гукнув дружинникiв.

Здригнувся Митуса, смерть чуючи.

Вмить увiйшли в гридницю оружнi люди й поставали бiля порога, чекаючи повелiння.

Глянув князь на Митусу: постарiв спiвець, борозни поорали ще так недавно молоде його обличчя, й чорнi з сивизною вуса в покорi опустилися донизу. І здалося князевi, що скоряеться йому митець.

«Розв’яжiть йому руки, – наказав оружним князь. – І принесiть глек доброго вина».

Розправив руки Митуса, аж захрустiло в суглобах, ступив крок вiд порога до дубового столу, за яким сидiв Данило й чекав поклону вiд непокiрливого спiвця; вдивлявся князь в обличчя Митуси, на якому щойно згiрклiстю тiнилася покора, гнiв у серцi володаря м’як, мов вiск на сонцi: озивалася давня приязнь до спiвця, який сам, без поклику й повелiння, двадцять рокiв тому прийшов до нього з Болохiвськоi землi – князь тодi оволодiв Бакотою на Пониззi пiсля смертi Мстислава Удатного, i вимучений боярськими здирствами люд вельми радiв Даниловi.

Вдивлявся з осторогою, бо й сам не вiрив, що Митуса, який нiколи не боявся нi стрiл, нi списа, нi меча, мiг раптом так злякатися погрози князевоi, щоб аж на колiна впасти; i осторога та була не даремною: як тiльки Митуса розправив розв’язанi руки, враз не залишилося й слiду вiд гiркоти, випечалуваноi на устах, – на ii мiсцi заграла зухвала посмiшка.

Стиснув Данило в долонi срiбну чашу, аж зiгнулася креш, i ще раз ствердив про себе, що немудро чинив, коли, отроком прийнявши княжий вiнець, попустив вiжки громадам i боярам, мiцно натягнутi вiтцем Романом.

Задумав молодий Данило добром з’еднати собi людей. Дарма, що книжник Тимофiй уславив покiйного князя Романа найдобiрнiшими словами, якi силу означають, – i левом, i риссю, i орлом, i туром, – боявся юний князь жорстокоi слави свого вiтця, який громадам вiча скасував, зрадливих бояр живими в землю велiв закопувати, а литву запрягав у плуги. Подумав, що не можна затискати кулак тодi, коли вiн бiльше не стискаеться, бо супроти волi ув’януть пальцi й розтуляться у знемозi; що зрiдка треба попускати попруги на конях – натруть-бо худобинi боки до кровi й усе одно треба буде випрягати, ще й лiкувати; що батоговi вряди-годи слiд дати й спочити: звикне твар до безупинного посвисту й перестане чути спонуку.

Прийнявши княжий вiнець, постановив Данило сповiдувати заповiти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по-вiтцiвськи лагодити поспiльство до битв з поганами, не губити душ невпокiрливцiв, навiть якщо який заслужив i смертi, не давати сильним принижувати слабших, бо ж звiсно: чиi шати свiтлi, тих i мова чесна; i не гордитися званням своiм, пам’ятаючи, що воно Богом дане i Ним забране може бути.

Як задумав, так i чинив Данило: маючи ще й гадку про те, що спiвцi Мономаху славу спiвали й називали його, як i Володимира Святого, сонцем, – сподiвався галицький князь хоч малоi вдяки вiд людей, бо мав на це право. Хiба не вiн у краю, роздертому й знесиленому кривавими мiжусобицями, подав взiрець справжнього братолюбства? Он неподалiк Тухольських ворiт, в урочищi Святославiв, височить могила третього сина Володимира Великого – Святослава, який пiсля моторошноi смертi братiв Бориса i Глiба втiкав вiд Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенiгами, посланими братовбивцем. То ж чи не перший в iсторii Руськоi держави Данило Романович подав братню руку молодшому Васильковi, назвав його другим правителем i вiддав йому Володимир?

Мав Данило право сподiватися на добре слово вiд людей: i уграм, i ляхам мiсце iхне вказав, i крижевникiв вiдбив од Руськоi землi; тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофiй, родом з Киева, спiвав хвалу Мстиславу Удатному й Даниловоi слави не поминув словом високим.

Так було, i так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчакiв тих гуляло у степу не бiльше, нiж блiх у княжому теремi, – можна було вибирати час i для ловiв i для писань, що напучували на добро й милосердя. Даниловi ж випала така фортуна, що Мономаховi й снитися не могла: немае нинi мiсця милосердю, весь народ мусить бути зiбраний докупи мiцною десницею володаря, щоб мiг вистояти перед страшним силою й жорстокiстю ворогом, i хто не коритиметься цiй руцi, буде скараний – така воля часу, а не князева. Тож i за цей почин вартий князь доброi пiснi вiд спiвця; та й не лише слави жадав нинi князь – допомоги.

Данило помiтив зухвалу посмiшку на устах Митуси, та волi своему гнiву ще не давав: чей отямиться спiвець i, в книгах учений, зрозумiе врештi найпростiшу iстину, що не можна вже лише для свого вдоволення й вигоди жити, бо довкола ворог готуе вiчну неволю, i весь народ повинен стати з князем заодно.

Останнi слова Данило вимовив уголос – i промовив Митуса:

«Писав же Даниiл Заточник: “Багатого мужа всюди знають, i в чужiй землi вiн мае друзiв, а бiдний серед своiх незримий ходить. Багатий возглаголить, i всi його слова вознесуть до хмар, а бiдному вуста замкнуть”.

Заодно з володарем можна стати, коли володар справедливий… А коли нi, то повчав той же книжник: “Не тримай свого двора бiля княжого, бо ласка княжа, як вогонь пiд клоччям…”»

Митуса зробив рух, нiби гуслi перетягнув iз-за спини на груди, вдарив пальцями, немов по струнах, i заспiвав:

Ой пане Іване, обмурував двiр,
Обмурував двiр бiлим каменем,
А ворiтенька з жовтоi мiдi.
А на тiй мiдi стоять намети,
Стоять намети, як бiль бiленькi,
А в тих наметах сидить пан Іван.
Ой стучить-гримить з поля сторожа,
Та вдариться в жовтi ворота:
«Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?»

«Як чуеш, спiваю я ще, князю», – посмiхнувся Митуса тою ж зухвалою посмiшкою, опустив лiву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.

Не виминав спiвець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарював чоло, слухаючи нелюбу йому пiсню про Івана, що не бачить далi свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своiм незалежним поглядом: «Бачу, як кипить у тобi нестримна лють, що ось-ось зiрветься, мов собака з ланцюга, та все одно спiватиму про двiр простого кметя, з якого вийшов сам, – про сплюндрований тобою, князю, двiр». Князь думав вище: «Змiни, Митусо, подле iм’я на княже, i змiст пiснi стане ширшим – вилетить з-поза кметського тину на всю державу, й стане тодi сильнiшою держава. Ти не розумiеш цього, Митусо. Не розумiеш, що такоi пiснi, як оце ти проспiвав, кметь i не почуе, а злобний боярин вiзьме для себе й пiде з нею на новi чвари – на втiху ордi».

«Про який двiр i про якого боярина, iменованого Іваном, спiваеш, Митусо? Може, про Жирослава, який набрiхував на Мстислава Удатного, нiби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене зраду, й був прогнаний з Галича, мов Каiн з Адамового дому? Чи про Судислава, який навiв угрiв на Галич, а люд галицький, виганяючи його разом з королевичем Андрiем, кидав за ним камiнням? – Князь м’яв долонею чорну з сивизною бороду й неблимно дивився на Митусу. – А може, про того Пилипа, який багато рокiв тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруiти, – й потруiли б, якби мене не попередили вiрнi слуги… Лiпше б тобi жилося пiд угорським королем, нiж пiд моею рукою, Митусо? Кажи! – розпалювався Данило. – А я простив, я був добрий i слухався заповiтiв Мономаха… А може, спiваеш хвалу тим болохiвським боярам, якi себе високо князями титулували й зi зрадливим Михайлом Чернiгiвським коня пiдi мною вбили, i князь твiй, скинувши корзно, пiшки втiкав з поля… Я ж узяв Галич i теж тодi iм простив. А за те боярин Молибогович на пиру вилив менi в лице вино з чашi, я ж, сповiдуючи заповiти Мономаха, сказав смиренно: “Бог iм вiдплатить”. А може, про тих болохiвських бояр спiваеш, якi ординськими баскаками стали i для орди данину почали збирати?.. Надто добрий я був, що не личить господину. Та напоумив мене врештi соцький Микула, сказавши: “Господине, не подушивши бджiл, меду не iсти”. І я прийняв цю пораду: не чекав бiльше на Божу вiдплату – сам вiдплатив, пiшовши шляхом вiтця свого. Чи мало я терпiв, говори ж!»

«Скажу, князю, – вiдставив Митуса кубок з вином. – Ти мовиш токмо про бояр i про себе. Про кметя, сином якого я есьм, про смерда, про невольника – про тих, хто есть народом, ти й не згадуеш. Зависоко сидиш – не бачиш… Проте чому нi – й про них згадав: бджiл душиш, щоб мед iсти. Ти наказав скарати болохiвських бояр – трутнiв, а тисяцькi твоi винищили простолюд – бджiл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? А те, що повертаешся на шлях свого жорстокого вiтця – немудро чиниш. Не можна на старе повертати… Не про бояр моя пiсня – про народ. І ти в ньому, князю, шукай нових сил. Сам кулак уже не допоможе. Час тяжкий, то й зброю лiпшу треба мати. Не лише меч важитиме вiднинi – сильнiша зброя вiд меча – мисль».




III


Зореслава пiдкладала полiна у вогонь, князь придивлявся до неi i впiзнавав: пiсля перемоги над тевтонцями вiн увiйшов до Галича русального тижня, на знак звитяги повiсив на Нiмецьких воротах свою хоругов i звелiв вiдправити в соборнiй церквi Богородицi Службу Божу. Тодi вiнчався славний спiвець Митуса з тустанською красунею Зореславою, i князь благословив молодих.

…Русального четверга 1238 року навiть Нiмецькi ворота зеленiли липовим клечанням, i весь Галич вiд рiчки Чев на заходi до Сiлецьких висот на сходi, вiд Днiстра на пiвночi до лiсистого Викторова на пiвднi маiвся урочистою зеленню: i княжi хороми на Золотому току, i Богородицький собор, i окольне ремiсниче Пригороддя втоплювалися в пахощах прив’ялоi на сонцi зеленоти, якою замаiли галичани Данилову столицю, цього разу не вiд русалок та босорканей, не вiд граду й мору, а на честь великого князя, що повертався з полiського торгового города Дорогичина з полоненими тевтонцями й самим магiстром ордену Бруно; магiстр йшов попереду безоружноi рицарськоi юрби без панцира i зброi, засвiдчуючи ганьбу польському князевi Конраду Мазовецькому, котрий навiв тевтонцiв на Волинь, – i славу галицькому князю: не лiпо бо есть держати нашi отчини крижевникам, то поiдоста Данило на них в силi тяжце…

А та тяжка сила – кiнна в кольчугах, у шоломах, iз списами й щитами, i пiша з луками, рогатинами й сокирами – iшла видимо-невидимо за своiм князем, що iхав на сивому конi в розстебнутому червоному корзнi, в синьому каптанi й червоних гачах, заправлених у чоботи iз зеленоi хзи; за дружиною тягнулися вози з волинським продовольством для галицьких городян i тевтонським завойованим оружжям – в’iжджав до стольного города звитяжець-князь, щоб пiсля довгоi й кривавоi тяжби з боярами зайняти стiл свого вiтця й сказати коромольникам: «Робiть так, щоб вам не було гiрше», а папським послам, якi сумирно ждали на нього в Галичi, показати меч на своему поясi й погодитись на оружну допомогу вiд латинян, стривожених вiстями про спустошенi ордою Володимир i Торжок, Козельськ i Чернiгiв.

Терновий кордон проклав на заходi Данило i тепер ждатиме: хай без покори, та на рiвних правах проходять через руськi митницi нiмецькi, угорськi й польськi полки проти спiльного ворога, бо есьм готовий до битви, об’еднавши пiд своiм берлом Галичину й Волинь.

Князь зупинився бiля Нiмецьких ворiт, зiйшов з коня i власноручно прибив свiй стяг на брамi; блюдники вiдчинили навстiж ворота – перед Данилом постало людське море й величний город у зеленому маевi.

Народ клекотiв, гудiв, ревiв, вiтаючи переможця, та бачив князь, що серед цього святкового натовпу й бояри суть: однi на бiк князя стають безповоротно, другi улесливо в очi заглядають, прощення благаючи, а ще iншi лють свою у попiл ховають, щоб i не ярiла, але аби й не погасла; знав тепер князь, на кого мае опертися: щиро вигукують йому славу гамарники, бондарi, лимарi, прасоли, пасiчники з Мединi, поромники з Перевозця, шевцi iз Сапогова – iхнi дiти й брати билися пiд Дорогичином з крижевниками, – а звитяжну пiсню, що пiдняла в битвi упалих духом воiв, склав кметь з-над Буга – спiвець Митуса.

І сказав князь:

«Слава воям моiм i вам, ремiснi люди, i вам, ратаi: озброюете ви нас, одягаете й годуете! Слава й спiвцям, що звитяжнi пiснi складають, тож повiтаю я нинi знакомитого мого спiвця Митусу: знав я, куди посилати дружини своi на полi битви, вiн же знав дух воiв. Виходь, Митусо, i стань бiля мене!»

З першоi лави пiших дружинникiв вийшов нiчим не примiтний, в сiрому каптанi, проте вродливий i статний парубiйко з гуслями через плече; i помiтив князь, як пiд схвальнi вигуки юрби соловiли улесливi очi бояр, що стояли перед ним готовi й на колiна впасти; князь утямив, що, мабуть, завелику честь робить смердовi, й ця нинiшня честь Митусi озлобить бояр, а в серцi спiвця гординю посiе, та про грядущу битву з ордою згадав i сумнiв свiй умить притлумив: а хто пiде в першiй лавi на злого ворога – Молибоговичi, Судиславичi чи ратаi, ремiсники i кметi? Вiн окинув гусляра ласкавим поглядом i мовив:

«Чого просиш у мене, Митусо?»

Вiдказав спiвець:

«Не золота – важке воно; не високих хоромiв – буду завжди з тобою в походах, князю; не поля тучного, для мене поле – вся Руська земля. А дай менi коня борзого i в Тустань пусти з побратимами-воями привiтатися, серед яких ти повелiв менi жити, та ще побачити мушу мою ладу Зореславу – дозволь привести ii в Зелену недiлю до Галича на шлюб».

«Бери коня», – вiдв’язав князь парного буланого вiд свого сивого – i залопотiли копита над Чев’ю.

…Затупотiло понад Чорнанню, що обмивае Тустанську твердиню, – у Пiдгороддя влiтав вершник. І розсипалися, мов розв’язаний букет ромах, по кущах, у жито, в трави – дiвчата, якi вийшли на русалii Зеленоi п’ятницi з пучками полину в руках – вiдлякувати русалок.

А вже поверталися з лiсовоi пашi корови у вiнках з iванового зела й мукали до своiх обiйсть; з обiйсть виходили газди, несучи перед собою у черепочках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибiгали жiнки й припадали до коров’ячого вименi, змащуючи його часниковою саламахою; маленькi пастушки йшли позаду худоби й приспiвували: «Повна Ласочка, повна»; на толочцi край дороги стояли пiдгородецькi парубки з гуслями, свирiвкою, трумбетою, джоломiйкою, дримбою, цимбалами; дiвчата, що розбiглися було по кущах, житах i травах, сполошившись вершника, виходили до музик, обступали з обох бокiв i розпочинали пiд музику русальну пiсню: «Сидiла русалка на бiлiй березi, просила русалка в жiночок намiтки», – викликали з жита русалку, щоб ублагати ii, аби не вiдбирала в корiв манну, русалку треба було довго впрошувати, а ii голiвка в рутв’яному вiночку визирала з високого жита; вершник сидiв на буланому конi оподалiк i вдивлявся в обличчя дiвчат, що спiвали, та Зореслави серед них не було – чи ж то не вона за русалку перебрана стоiть у вiночку серед жита; дiвчата в лляних сорочках з уставками й брижами довкола шиi, у вовняних фарбанках, простоволосi – у двi коси з червоними уплетами – придивлялися до молодця на конi i впiзнавали: був це наречений Зореслави спiвець Митуса iз фортечноi залоги Тустанського замку, який по недiлях сходив у Пiдгороддя й дiвчат пiдгородецьких чарував спiвом, а вибрав одну та й у похiд з князем подався, пообiцявши вернутись, як живий буде, на русальну недiлю; повернувся спiвець, а замок дивиться на Пiдгороддя високими вежами й чорними бiйницями, там перегукуеться залога – чи ж то Митусу впiзнали побратими й кличуть, щоб про похiд славний iм заспiвав на Трiйцю; не чуе Митуса – немае серед красунь його Зореслави – леле, та то ж таки ii голiвка в рутв’яному вiнку визирае з зеленого жита; заспiвали пiдгородецькi дiвчата жалiсливу пiсню для молодця Митуси, – та чого ж ви накликаете Морану на мене, як я ще Зореслави не побачив?

Ой пущу стрiлу по всему селу,
Ох i я в лелю, по всему селу.
Ой пiшла стрiла по кiнець села, Та убила стрiла бiлого молодця,
А нiхто к тiлу не приступиться,
Ох i я в лелю, не приступиться…

А тодi заспiвала русалка з жита, i впiзнав Митуса голос Зореслави:

Горе мое, горе, нещасная доле,
Поорала дiвчинонька мислоньками поле.
Ой летiла птиця, розпустивши крильця,
Ох нема i не буде мого чорнобривця.
Ой летiла пава, в садочку упала,
Ох нема i не буде, кого я кохала!

Стримував Митуса коня, а чобiтьми пришпорював пiд боки, кiнь iржав, i рвався Митуса до русалки; та вiдбувалося свято, знав спiвець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що вiн живий-здоровий повернувся з походу, – не бачить, бо пiснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бiк дивилася, враз упiзнала й скрикнула тихо, та ще була русалкою й мусила спитати в дiвчат: «А що там в руках у вас – полин чи петрушка, втiкати чи залоскотати?» – «Полин, полин!» – загукали дiвчата; кинулася русалка бiгти житами, а тодi рушив з копита Митусин кiнь i, зволочивши жито, вибiг без вершника на берег Чорнанi й там ждав його, та довго не було видно нi вершника, нi русалки; заздрiснi дiвчата спiвали: «А вiдки ти, дiвчинонько, а вiдки, а вiдки, чи не з тоi полонинки, що родить ягiдки?»; палко кохав спiвець русалку в житi, а потiм винiс ii на руках, бiлу, без рутв’яного вiночка, на коня посадив перед собою, i злетiли обое на буланому в небо.

На лету обнiмала Зореслава коханого свого й питала: «Як будемо жити, Митусо?» – «Спiватимемо, люба. Ти подивися довкола: i сонце, i нiч, i земля, i люди – все те пiсня, Зореславо. Життя – пiсня, хоч i не завжди весела, та хтось повинен спiвати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою».

А Зеленоi недiлi в соборнiй церквi Святоi Богородицi молодi слухали Службу Божу, стояли перед аналоем на бiлому полотнi iз свiчками в руках: у кого скорiше догорить, той скорiше умре; рiвно згоряли свiчки, й добра надiя теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а пiсля вiнчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, i, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна – свiчка у спiвця погасла…




IV


«Навiщо ти вбив його? – пiдвела суворi очi Зореслава i пройняла осудливим поглядом князя, що сидiв за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку. – Чому ти забув, що найбiльший дар для народу – спiвець?»

Мовчав князь.

А починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цiвкою сизого диму, що витягувався з дитинця крiзь вузьку димницю в стелинi, i врештi погасла.

Данило пiдвiвся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гнiву, лише тужава зiбранiсть i готовнiсть. Вiн обiйшов вогнище й подався важкою ходою до галереi. Вийшов на помiст i поглянув з-пiд причiлкового залому на свiт, засланий вогким осiннiм туманом, довго вдивлявся в сутiнну далину, поки його зiр не вловив крiзь мрячну паморозь широко розлитi води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не вiзьме замку нi нинi, нi завтра, але як довго витримае облогу тустанська залога? Питноi води в камiнних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевне, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде – нерiвнi сили. Треба мiзкувати, як i куди вивести залогу з пастки: пiдземний хiд сягае аж до Пiдгороддя, але й там стоятимуть ординцi.

Туман прорiджувався, крiзь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились пiднiжжями до Тухольських ворiт, а праворуч, за гаттю, вiд Пiдгороддя аж до розлитого повiнню Стрия засiрiли плосковерхi юрти видовженим колом – стояв там, певно, цiлий кирiен з двома тисячами воiнiв, i серед них, можливо, сам Бурундай: на середнiй найвищiй юртi звис мокрий зелений стяг.

Чому вбив… Як тобi пояснити, жiнко, що не я вбивав Митусу, а влада, правiтцями дана менi. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено менi суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, i тому помильностi пiдвладний. Не я вирiшую долю людей, а закон: це вища державна сила i вiд князя не залежна, це метальна машина, яка сама працюе, i не завжди можна вгадати, де впадуть випущенi з пращi каменi. Ми тiльки виконавцi вищого закону, якому скоряеться навiть князь.

Ти подивись на них – хто вони? Що це за народ, що за зборище озброених людей, як зумiли вони вiд озера Кулун-Бугiр, алтайських вiдрогiв, Байкалу, Єнiсею дiйти переможним походом аж за Карпати, i нiщо iх не зупинило, нiщо не стримуе й досi; що iх еднае, чого вони хочуть, навiщо iм весь свiт, коли й своя земля не дорога, бо своеi рiдноi землi вони не знають? Усе в них е – зброя, сила i влада, i нiчого не мають – нi тину, нi двору, нi посадженоi деревини, навiть кладовищ нема, одна лише хiть iти далi й далi, неволити й нищити, гвалтувати й рiзати, а в iм’я чого – не вiдають самi, бо ж не мають нi подвiйних ротiв, нi бездонних животiв i вдовольняються малим. Яке ж прокляття жене iх сотням народiв i iм самим на погибель? Та е у них суворий вiйськовий лад, я сам це бачив, коли iхав до Батия на поклiн: тумени роздiленi на кирiени, кирiени на сотнi, сотнi на десятки, кожна вiйськова одиниця мае свого нойона, кожний нижчий нойон рабськи пiдвладний старшому, жодному воiну пiд загрозою смертi не вiльно перейти з десятки в десятку, про кожен крок i вчинок доповiдаеться вiд нижчого до вищого, аж до кагана, якому до всього на свiтi, крiм своеi юрти, кумису i жiнок, байдуже, – i весь цей порядок iснуе сам собою, навiяний всемогутнiм страхом перед законом, iснуе, немов лук, якому призначено випускати стрiлу.

Дивись, це не народ, а об’еднана страхом сумiш людей, орда, якiй суджено розповзатися по свiту, поки не розчиниться безслiдно в океанi народiв i простору… Але вона е. Чоботи мають халяви, штани – пояс, кожух – комiр, тiло – голову, а маетку стiльки, як кiнський хвiст i власна тiнь, але в своему нестримному походi сповiдують вони туманну вiру в останне море, якого нiколи не побачать, та до якого йдуть i мають у цьому свою мету, бо iншоi не знають, i мають утiху вiд пролитоi кровi, бо iншоi не вiдають також. То чи ж виннi вони? Хiба пiшли б цi пастухи iз своеi волi рiзати й палити, якби вища сила дикого закону не гнала iх?

Але чи виннi ми, що маемо свою землю, свое дерево, зело, свiй дiм, обряди, свята i пiсню, й для того, щоб зберегти все це нам дане й нами помножене, мусимо змiцнювати свою державу i закон? І мусимо бути жорстокi, i мусимо мати вiйсько, послух i кару, бо ми – народ, який теж оберiгае себе вищим i незалежним вiд нього законом. Не розумiв цього Митуса. І я убив спiвця. Бо мусив. Саме в той час, коли стали незмiрно дорогими кожна людина, кожен корiнець зела, кожна буква у словi, кожен звук у пiснi… Закон повелiв, бо винен той непокорою, винен той сваволею, хто руйнуе засади держави. Держава – неволя, створена дiдами нашими для того, щоб народ був вiльний вiд загарбникiв. Хто ви без держави – ти i Митуса?

А вiн захотiв бути вiльним. Окремим тiлом… А може, так повинно бути, хто пояснить менi? Коли владця й спiвець единi, тодi й чин iхнiй удвое значимiший, i якщо твориться чин справедливий, то й удвое вiн стае справедливiшим. А коли нi – то союз владцi i спiвця удвое бiльше зла приносить? Так, бо непiдвладний спiвець може погамувати неправе дiло володаря. Але ж, ставши окремою неконтрольованою силою, вiн матиме змогу створювати рiвнозначно i красу, i потворнiсть… Де, в якому мiсцi найдоцiльнiша спiлка влади й мистецтва? Де межа мiж доброчеснiстю й злочиннiстю, на якiй повиннi зiйтися правитель i спiвець? Що е мiрилом добра i зла – мистецтво чи закон? Але ж оборона рiдного краю – це добро, на сторожi якого стоiть закон, i його нинi уособлюю я. Чому Митуса не хотiв стати зi мною поруч?

…Митуса надпив з чашi вина, поставив ii на стiл i промовив:

«Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж мене любиш ненавидячи. Я ненавиджу твое властолюбство, жорстокiсть i несправедливiсть, шануючи водночас твое мiцне владичеське начало, ти ж любиш мою пiсню, та ненавидиш незалежнiсть. Як нам змиритися? Чи маю пiдкоритися твоему началу й убити в собi свободу творення? Кожну пiсню починати з твого iменi, а не з iменi простого ратника, з яким на полi бою рiвнi есьте, бо ж проганяе ворога не княжий клич, а меч ратника, але й не пiднiметься озброена рука без княжого поклику. Якщо погоджуся стати твоiм придворним спiвцем, то хiба моя згода не стане тiею ж самою смертю, до якоi хочеш присудити мене за непокору? Ба нi, удвое гiршою. Бо насильницька смерть пiснi моеi не уб’е, покора ж навiть не народить. Воля твоя, князю. У твоiх руках суд над моiм тiлом, у моiх – над твоiми дiяннями. Все гине на землi, та нiщо не зникае безслiдно: залишаеться пам’ять – добра а чи зла».

«Отямся, Митусо! – в голосi князя чулася погроза. – Чуеш, князь тебе просить: вiдмовся вiд своiх зухвалих слiв. Як смiеш ставити свiй присуд вище мого? Воiстину рече безумець у серцi своiм, яко нiсть Бог!»

«Я вiдповiм тобi, князю, iнакше – рече спiвець у серцi своiм: есть Бог, i есть вiн моiм Богом. Пiсня, господине, розширюе межi свiту, вона сягае далi, нiж буденне життя, яким керуеш ти. Князь може жити тiльки в державi: iз загибеллю держави гине й вiн. Земля ж залишаеться, а на нiй народ. Що iнше пiдтримае його на дусi, як не пiсня? Тiльки з нею вiн пройде крiзь столiття неволi. Тому вона сильнiша вiд закону. Пiсня вбирае все, чим живе людство, i увiбраний досвiд людству потiм вiддае. Пiсня пiзнае ще не пiзнане й даруе те пiзнане людству в його власнiсть. І, приймаючи цей дар, народ пiднiмаеться над своiм буденним життям, над справедливими й несправедливими, та все ж минущими законами – до висоти i змiсту пiснi».

«Ти сам не хочеш жити, Митусо», – мовив суворо князь.

Митуса гiрко посмiхнувся.

«Хто б не хотiв… Та вислухай, князю, коротку притчу. Може, вона промовить тобi те, чого я не зумiв повiсти на свiй захист… Прийшли якось люди до майстра замовити розп’яття, i спитав майстер, якого вони бажають мати Ісуса – живого чи мертвого? Подумали люди й вирiшили замовити живого: якщо вiн чимось iм не вгодить, то завжди можна буде його розiп’яти, а мертвому вiдразу треба поклонятися… Не квапся, господине, пiдносити меч над моею головою, для поклонiв ще буде час, а нинi, коли народовi випадае з рук зброя, може пригодитися моя жива мисль».

Князь гукнув оружних воiв i велiв iм вивести спiвця.

…Ховалися в iзворах сутiнки, розповзався долинами туман. Свiтало. Данило зiйшов з галереi в дитинець, настала пора будити залогу.




V


Зореслава пiдвелася з колоди й пiшла назустрiч князевi.

«Зупинись, господине!» – звелiла, i було в тонi ii наказу стiльки крицевого холоду, скiльки в поглядi невблаганноi рiшучостi.

Данило став перед нею в нiмiй покорi, мов гридень перед воеводою. Зелене полум’я Зореславиних очей обпалило його, й зiтлiла враз у ньому повелительська всевладнiсть; ставши iз суддi пiдсудним, вiн зрозумiв, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави мiцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образi вродливоi жони Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподiяне зло; i зi скрухою подумав князь про несправедливiсть однозначного вироку, коли у княжому присудi над Митусою перевершила заслуги спiвця його провина.

Бачив князь, що кари не минути… Не боявся Данило смертi: господину Галицькоi й Волинськоi земель вивершувалося шiстдесят лiт, добрих чотири десятки з них вiн не сходив з коня, й не завжди сидiв у сiдлi з паленого золота – а деколи й охляп; i не кожного разу виiжджав у каптанi з грецького оловiру – частiше в ярицi; бував Данило на конi й пiд конем, пришпорював свого аргамака в погонi й утечi, сидiв на тронi й стояв на колiнах – життя незмiрно втомило князя, тож не ради живота свого заховався нинi в Тустанському замку, а ради крихти вiри: ще раз гукне Європi, щоб ставала до хрестового походу проти орди… І не смерть з рук месницi лякала тепер його, а усвiдомлення, що не тиха просьба потульного Василька й не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинiшнього владики земель руських може розбудити заспокоену Європу, тому хотiлося вгамувати справедливий гнiв Зореслави словами: «Рано ще вмирати менi, жоно, не поглиблюй своiм нерозважливим вчинком моеi помилки: смерть спiвця – це тiльки непоправна втрата, смерть князя сьогоднi – остаточна наша погибель».

Та не сказав вiн цього. Понуро дивився в очi Зореслави, яка вийняла з пiхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, – покiрно стояв Данило перед своiм суддею, однак спостерiг коротку мить ii вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, i нею просвiтилися мiрiади думок у свiдомостi приречених на смерть – чейже й Зореслава покладе свою голову, як тiльки звершить помсту, – так в останню хвилину пробiгае в пам’ятi людини все ii довге життя.

…Месть твоя, жоно, – говорив мовчки до Зореслави Данило, – була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку менi Божим провидiнням велено тримати у своiх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русi новий, рiвний менi за здольнiстю розуму володар. За тобою ж стоiть народ, якому потрiбен нинi не iнший державець, а тiльки князь Данило Галицький – навчений досвiдом володарювання, жорстокий i добрий, хоробрий i звинний, смiливий, мов барс, i хитрий, як лис. Не простить тобi народ твого месницького вчинку, не в пору сподiяного, й новий спiвець на згарищах i руiнах складатиме поминальну пiсню не по Митусi, а по останньому володарю.

…Ти ж знаеш науку Святого Письма, княже: око за око, кров за кров, – вiдповiдала мовчки Зореслава. – І помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного спiвця, який гiдний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рiдноi землi, бо не з княжих хоромiв, заступлених вiд свiту заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ – властителя спаленоi ордою й тобою самим землi.

…Але ж земля, хай i спалена, все ж залишилася пiд ногами в людей, i господарюе русич на своему пожарищi, бо ще не випав у мене меч iз рук. Чи ж можна нинi втинати десницю, яка його тримае, i добровiльно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?

А думки блискавками шугали в головi князя; миготiли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; вiн думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, i запiзнiле каяття здавило серце: знав, що нема нинi на всiй Руськiй землi людини, котра зумiла б сльозою загоiти бiль, будити усмiх, воскрешати словом вiру – не сила володаревi це зробити, вiн може лише перемагати або програвати в битвах, бути сильним або слабким, та нiколи не матиме пайцзи до душi свого народу, який його боiться або й шануе, хвалить або ганьбить, та вiддалений есть вiд князя поза межу, яку переступити може тiльки спiвець. І без нього князь став удвое слабшим, i народ змалiв без нього вiд зросту дубiв, смерек i тисiв до низькорослого терну.

…Постiй, Зореславо. А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким i непримiтним терном, – його порятунок; може, таким чином вiн виживе в неволi й дочекаеться днiв, коли знову вiдродяться в його лонi дуби, тиси й смереки?

…Правду кажеш, княже. Хвала Господу, що разом з Митусою ти не змiг убити його пiснi – пам’ятi про часи панування могутнiх дерев. Без неi народ не зумiв би стати й терном, не мав би сили триматися свого грунту, мiцнiти й множитися, всохли б молодi паростки без духовного напою, переданого в пiснi. І твоi, князю, добрi й лихi дiла житимуть у тiй тямi – для прикладу i для застережень… Не час нинi для кровноi мсти, сьогоднi живий подих кожного з нас належить останнiй битвi. Може, решта твого життя, яке я маю право вiдiбрати, помножить справедливими дiлами добру пам’ять у нащадкiв про колись могутню Русь, i допоможе та пам’ять нащадкам вижити…

Згасло зелене полум’я в очах Зореслави, кволим порухом встромила вона ножа в пiхви, опустила руки, й безмежна туга оповила ii обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльоза полегшi стекла з ii очей, та слiз не було. Не було!.. Тяжко карався Данило за свiй злочин: немов новiтнiй Каiн, започаткував вiн убивство спiвцiв, тож майбутнi властителi, за його прикладом, теж убиватимуть своiх речникiв. Та крiзь пекуче каяття iскрився промiнь новоi вiри: прийде час – i спiвцi сукупно з володарями стануть властителями духу й земель.

Князь дiткнувся рукою до чола Зореслави, повiв пальцями по щоцi до пiдборiддя, пiдвiв ii голову, заглянув у скiснi половецькi очi; злива туги лилася з обличчя жiнки, i жахно йому було вiд надмiру ii страждання, i радiв, що воно е i в неi, i в нього, i в ратникiв, бо бiль дiймае тiльки живих.

Сказав:

«Зiйшлись ми, Зореславо, з Митусою на заповiтнiй межi добра i зла, та не порозумiлись, тож нащадки хай розсудять, хто з нас бiльше злого вчинив, прагнучи творити добро».

Розвиднiлось. Вийшла орда з табору – з луками, списами, таранами; у фортецi вдарили стражники в клепала, стали бiля заборол руськi ратники.

Князь пiднявся на сторожову вежу, Зореслава стала бiля пращi. Чекала наказу воеводи Чермного й шепотiла слова молитви:

«Не наведи на ни, Господи, напастi iскушенiя, не передай нас у руки чуждих, да не прозветься град твой град пленен. Не напущай на ни скорби i глада, огня i потопленiя. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше естество долго носити гнiва твоего… Мир утверди, гради розвесели, мужi i жони i младенци спаси. Вся помилуй, вся утiш, вся обрадуй – нинi i присно, i вовiки вiков…»

Залога Тустанськоi фортецi стала одним тiлом – розпочиналася битва за рiдну землю, i зело, i пiсню.

1986




Погоня

Історичне оповiдання





1


На початку русальноi седмицi 1015 року великий киiвський князь Володимир вiддав душу новiтньому християнському Боговi i з почестями та плачами був похований у Десятиннiй церквi в кам’яному саркофазi перед престолом.

Тодi над Почайною зупинився iз особистою ратною охороною новгородський княжич Ярослав Володимирович, дiзнавшись, що його старший брат Святополк, який за ребелiю проти вiтця був запроторений в поруб у Вишгородi, видобувся на волю, через найманих убивць вiдiбрав життя волинському князевi Борисовi та малолiтньому Глiбовi, проголосив себе великим князем й привiв пiд своiм началом столичну залогу покiйного батька до Золотих Ворiт. Загрожений небезпекою Ярослав вислав до князя Древлянськоi землi Святослава Володимировича мiсiонера Леонтiя iз закликом вирушити зi своею раттю над Почайну i стати воедино з ним проти братовбивцi.

Й утямив древлянський володар-язичник, що християнин Ярослав, великим князем ставши, не вибачить йому, як i не вибачив вiтець, невизнання новоi вiри, а ще й не забулась непокора древлян киiвському столовi, яка ярiла з часiв жорстокоi розправи над князем Ігорем в Іскоростенi. Збагнувши, що йому загрожуе доля Бориса i Глiба, вiддав християнського мiсiонера пiд опiку головному волхвовi й квапно зiбрався до втечi з полiського Овруча на захiд, де на рiвнинах за Тисою знайшли пристановище язичники з дикого Мокселя, якi прийшли iз-за Танаiса в Паннонiю й назвали себе уграми. Втеча древлянського князя Святослава вiд погонi Святополка криваво закiнчилася русального тижня перед Купалом.

…Русальна седмиця розпочалася погiдним днем, що млiв, напоений ранньолiтньою тишею над широкою биндою Прип’ятi. Сине мрево на рiвнинному березi рiки пришпилювали до землi стрункi дрiбнолистi тополi: проколовши паволоку туману складеними, мов до молитви, гiлками, спиняли вони свiй стрiмкий вирiст пiд славою неба, завороженi щебетом птаства, що на вiддалi зозулиних голосiв роiвся у нетрищах полiських пущ.

Лагiдний день повiльно чекав русального дива, коли-то з вiльхових гущавин вилуниться вдоволене мукання напасених корiв, i з просiк, що вузькими тунелями вгризлися у вогку гущавину, виступить поважний похiд червонобоких матрон з барвiнковими вiнками на рогах, i розбредуться вони поодинцi – кожна до свого обiйстя, де iх зустрiнуть господинi з дiйницями; змастивши маслом дiйки, припадуть вони руками до повних вимен, з яких невтримно дзюркотiтиме шумними цiвками живильний напiй.

Й стихне тодi пастуше галайкання: як лише роздереться навпiл зелена запона лiсу, уздрять пастухи в житах замаенi вiночками бiлi голiвки русалок, й рушать вони, мов лошаки з копит; затиканi сойчиним пiр’ям iхнi крисанi здуе зустрiчний вiтер, розохоченi парубки зволочать житне руно, й коли кожен знайде свою русалку, тодi вiд молодечоi жаги споловiють хлiба…

Коли ж звечорiе, виберуться хлопцi – кожен iз спiйманою й дiвочою кров’ю заприсяженою русалкою – на Ключеву могилу, яка у своiх найпотаемнiших надрах свято зберiгае старосвiтську пам’ять, що раз на рiк оживае у купальських забавах.

Запалае вогонь на могилi, закоханi i вже з’еднанi русальними законами пари в шаленому розгонi перестрибуватимуть через ватру; мiцно будуть вони триматися за руки, щоб нi над вогнищем, анi потiм у життi не роз’еднатися; а крокове колесо покотиться до рiки й згасне в нiй, розсипавшись вiночками, й дiвчата, якi зосталися без пари, бiгтимуть за течiею, придивляючись, до котрого, чужого, дiткнеться ii вiночок i яку пару судилося iй розбити.

…А князь Святослав у шоломi й густоплетенiй кольчузi, з печально опущеними до пiдборiддя вусами, небезпекою стривожений, стоiть за частоколом на галереi Овруцького замку i знае вже, що вечiрнiх купальських пiсень i хороводiв не дiждеться. На майданi озброена дружина лаштуеться до втечного походу, бо донесли вiстовi: вийшов зi стольного города вигнаний Ярославом Святополк i йде з незчисленними воями на Древлянську землю, щоб приеднати ii до своеi – Турово-Пiнськоi над Двiною – i звiдти тяжкою силою взяти Киiв.

Мусив утiкати Святослав. Й не вибрав вiн дороги на пiвнiч до дреговичiв, як радили йому волхви, й не на Задоння, де живуть касапчi – варварське плем’я, яке при батьках лихословить i п’е замiсть вина гарячу оленячу кров, та й на пiвдень до невiрних печенiгiв не важився вiдступати, – помчить його дружина горi вздовж русла Горинi до Днiстра й Тиси, де Вiзантiя ще не встигла знiвечити предковiчнi звичаi й покони, до свата, властителя угро-руськоi землi боржавського князя Орсавара, що править за Верецьким перевалом.

У Вишгородi вiстовi донесли Святополковi, що Святослав, умiцнившись пiдмогою боржавського князя, неодмiнно наважиться посягнути на киiвський стiл; вийшов вiн уже з Овруча й досягав Із’яслава, що над Горинню.

Й повернув у погоню за втiкачами окаянний братовбивця полк списоносцiв, наздогнали вони ар’ергард братовоi дружини на залучинi бiля Корчина, де Опiр у Стрий впадае, й скололи до ноги Святославових воiв, – бойкiвськi горяни назвуть згодом те побоiще моторошною назвою – Сколе.

За час тiеi кривавоi затримки передовi загони втiкачiв встигли допасти до Тухлi над крутим вигином Опору, звiдки рукою подати до верхнiх ворiт Верецького перевалу, за яким, над Латорицею, прослалися рiвниннi простори боржавського князя Орсавара, дочка котрого Мiлана замужем за сином Святослава Яном, й лише там безземельний князь-iзгой може знайти притулок.

Та зупинила впiкачiв плоска гора Крушельниця, стрiмкий приступ якоi треба ще здолати, й стане тодi вона перепоною для погонi.

Однак дружинники докраю втомилися нiчними й денними перемаршами й падали з нiг. Тож заступивши вузький прохiд мiж Кливою i Магурою закутими в панцери алебардниками, завiв Святослав свое вiйсько в простору Тухольську долину, заселену мирними бойками, й дозволив утомленим воям вiдпочити, та й сам задрiмав у шатрi, а змиленi конi пожадливо пили воду з холодного Опору.




2


Сон долав князя Святослава, обсотував м’яким шовковим прядивом; у липкiй темрявi пригасав його чуйний слух i зiркий погляд заволочувався срiблястою мережкою.

Стихав галас у таборi, вiддалявся i, з’еднуючись iз шумом Опору, вiдпливав у гiрськi незвiстi, там затихаючи. Крiзь вiдхилену пiлку заглядав до шатра квадратик неба, всипаний жаринками Волосожару; багряний рiжок розгинав пiдкову мiсяця, й на плоску полонину Крушельницi виливалося, немов сироватка з нахиленоi миски, примарне сяйво, вирiзьблюючи сутiннi постатi, якi висновувались з лiщинових нетрищ, що зеленим чересом оперiзували довкола гору, залишаючи для огляду Волосожаровi й серпиковi мiсяця кружало полонини, де ось-ось завируе купальське дiйство. Вже блимнув там блiдий вогник, витертий iз сухих обрубкiв руками спузаря, вже потягнувся до неба бiлою цiвкою димок – завихрився, закружляв над полониною, i попливли по нiй хороводи русалок, а гомiн iхнiх спiвiв потавав у росяних травах.

А чи то не з-над Прип’ятi, – подумав у пiвснi князь, – прилетiли сюди бiлоголовi дiви, якi пантрували за своiми вiночками, що пливли пiвнiчною рiкою; може, Прип’ять увiрвалася в ущелину мiж Кливою й Магурою й стала Опором; й, певне, карпатськi горяни знають такi самi обряди, що й древляни, i ось прийшли вони засвiдчити Святославовi i його дружинi про еднiсть звичаiв на всiй Руськiй землi.

Заспокоений такою думкою, схилив князь голову й потонув у солодкому снi… Та враз задавнена тривога увiрвалася у шовкопрядну темряву сну, й видiння единого на всьому просторi вiд Прип’ятi до Опору купальського свята перемiнилося в жорстоку картину. Не на розспiванiй Крушельницькiй полонинi, а на киiвськiй княжiй горi зустрiлися, скресавшись ненависними поглядами, немов булатними мечами, осиротiлi й загарливi нащадки Володимира Великого – кульгавий новгородський княжич Ярослав i заплямлений кров’ю рiдних братiв, зсутулений, немов злодiй, туровопiнський володар Святополк.

Чи було так насправдi, не мiг би заприсягтися Святослав, нiхто ж бо з новгородських дружинникiв, що тьмою увiйшли з Ярославом на княжу гору, щоб перегородити дорогу Святополковi, який зi своiми воями, готовими до битви, став бiля Золотих Ворiт, не проник у Святославiв сон як свiдок подii. Зiйшлися тiльки увi снi бiля папертi Десятинноi церкви два сини Володимира Великого, який лежав поза свiтом болiзней i печалей у кам’яному саркофазi навпроти престола пiд опiкою християнського Бога, що троеперстям благословив вiчну славу покiйного князя, – i стали один навпроти одного у тяжкiй непримиренностi.

Лик Ярослава iз щоками, заслоненими свiтлими пасмами волосся, що спадало на закутi в панцир рамена i зливалося з клинцем чорноi борiдки, – стримано пробивався до блiдих очей Святополка, проколених, немов цвяшками, ямками зiниць, з яких струменiла на суперника стримувана лють.

Ярославовi дружинники заступили спинами вхiд до храму, як переможцi, й захищений ними новгородський княжич, увiйшовши в роль тивуна над стратованим непрощеними грiхами Святополком, промовив:

«Не ступиш ногою до святого дому, бо навiть якби таке вчинив, то перевернувся б у саркофазi твiй вiтець i прокляв би тебе, а голуби, що он мирно туркочуть на карнизах, злими гарпiями стали б i заклювали б окаянного. Не квапся, братовбивцю, досягати своiм мечем мого горла: чаша твоеi злочинноi душi переповнилась кров’ю братiв, i моя в нiй уже не вмiститься. Твiй найманий убивця Блуд зарiзав Бориса, коли той, вертаючись з походу на печенiгiв, вiдпочивав у шатрi над Альтою, а злочинцi Торчин i Горемир руками задушили малолiтнього Глiба. Якби ти сiв на киiвський стiл, твое погане iм’я впало би прокляттям на всю отчину – чи змiг би наш народ витримати таку наругу?»

Зблiдли цяточки зiниць на бiлках очей Святополка, й вiн вiдказав, пригашуючи в поглядi злобну ехиднiсть:

«Усобицi, брате, то наше життя. Хiба мiж синами нашого дiда Святослава Завойовника не проливалася кров? Убив же Володимир, якого вже Святим називають, брата Олега, бо жадав великим князем стати. А чи не зачаiвся нинi на тебе i на мене у Землi древлянськiй пiдступний Святослав – i Мудрим стане переможець, а Окаянним той, хто програе… Я ж найстарший iз синiв покiйного вiтця, то кому, як не менi, належиться киiвський стiл?»

«Свiжа кров невинних отрокiв на твоiх руках, убивцю! – жорстко проказав Ярослав i, стиснувши долонею ефес меча, ступив крок до Святополка. Та впору зупинився, уздрiвши, як погрозливо заворушилися гриднi, якi охороняли свого володаря. Й продовжив, не знижуючи тону мови: – Весь руський люд вiд Тиси до Танаiса вже називае тебе Окаянним, i я цiеi митi бачу, як ти божеволiтимеш, коли прокинеться в тобi сумлiння…»

«О, ти, мов вiзантiйський проповiдник, заговорив про совiсть. Певне, сам – ранiше за мене – почув ii волання, коли квапився з Новгорода, щоб застати мене, ще ув’язненого у Вишгородському порубi, й вiдправити до праотцiв. І звелiв ти своiм гридням називати себе Мудрим, добре знаючи, що мудрiсть у силi, й милосердя розумному не потрiбне».

«І ти теж, як видно, захотiв мудрим стати, не прийнявши в Туровi Володимирових проповiдникiв, оскiльки вони йшли до тебе з наукою християнського милосердя. Ти, злочинною маною пойнятий ще до кончини Бориса й Глiба, увiйшов до Киева, щоб рiдному вiтцевi вiдiбрати тi хвилини життя, коли вiн мав ще змогу назвати мене своiм спадкоемцем».

«Лукавий ти, Ярославе, – реготнув Святополк, й тодi погасли в його очах цяточки зiниць – на Ярослава вилився з бiльм жорстокий холод. – Кожен з нас сьогоднi бере собi за оружжя християнство, бо за ним стоiть могутня Вiзантiя. Та коли завзятий язичник Святослав збере сили в Боржавi й переможе нас обох, – хiба тодi наш люд, який ще не встиг як слiд пiзнати новiтнього Бога, не припаде знову до стiп Перуна, вiдчувши його предковiчну i знайому силу? Ми ж з тобою, i Святослав теж, змагаемося не за справедливу вiру, а за владу…»

Й вiдказав Ярослав, у задуму впавши:

«Владу над народом засягне той, хто пошануе не лише новiтнього Бога Ісуса, а й збереже вдячну пам’ять про Перуна, який протягом довгих столiть небесним вогнем захищав нашу отчину».

…Тодi крiзь сон почув Святослав хор русалок, якi на Крушельницькiй полонинi вели хороводи, прославляючи поганського Купала. Той спiв нiби вiтром пiдняв завiсу над церковним майданом, й увi снi побачив князь-iзгой заставленi жбанами медiв i багатими наiдками столи, за якими справляли пир i ратники, i смерди, i закупи, вихиляючи пугарi за новiтнього Бога, а милосердного чи сердитого – не знали ще, але просили в нього так само щиро, як i русалки в Купала, щедроi допомоги в страдну годину.

Й прокинувшись, утямив князь непомильно, що тодi, коли володарi удiльних земель змагаються за владу, своеi й чужоi кровi не шкодуючи, роз’еднаний народ суголосно ублажае живих i мертвих богiв, щоб змiцнили вони загрожену чварами руську могуть.

Князь покликав джуру й наказав йому привести до шатра взятого в полон проповiдника новоi вiри Леонтiя.




3


Джура привiв у княжий стан християнського мiсiонера – чорнобородого мужа в чернечому облаченнi. Увiйшов полоняник до шатра з похиленою головою, засвiдчуючи вдаваною впокоренiстю шанобу до господина Древлянськоi землi, якому вже вiдiбрано з рук кермо, i у владичiй рiвновазi пiдтримувала його хiба що вперта вiра в язичницьких богiв, цiеi пори таких же безсилих, як i вiн сам.

Бачив iеромонах Леонтiй душевне сум’яття на обличчi переслiдуваного погонею князя, який чекав рятiвноi поради вiд супротивника у вiрi, й певне тому, духом сокрушившись, випростався станом, i степлiлi очi обiгрiли пойнятого журою Святослава. Й вимовив вiн вiсiмнадцятий псалом Давида, пробуючи пояснити iзгоевi, що за веремiя зчинилася на свiтi й чому так сталося.

«Захиталася земля й затряслися пiдвалини гiр, бо розгнiвався Господь».

Утямив цiеi митi Святослав, що перед ним стоiть не простий монах, а високотитулований грецький священнослужитель, який прибув на Русь, напевне, ще за княгинi Ольги й, можливо, займав стiл книжника в Киево-Печерському монастирi. Про грецьке походження мiсiонера свiдчила кучерява чорна борода й гостроверхий клобук на головi. Із спокiйних, з лукавинкою, очей свiтився розум.

Й промовив Святослав:

«Певне, учений еси, пришельцю, та чи глибинно усвiдомлений ти богословськими науками?»

«На скiльки з Божою допомогою спромiгся, князю, – вiдказав Леонтiй. – Письмовцем служив у спочилого в Бозi блаженнiшого Нестора».

«То проречи правду своеi вiри, та не токмо богоподобственно ласкаву, а й лиху, людинозлобствуючу».

«Ісус Христос принiс нам любов, i з нею я прийшов до вас», – незворушливо вiдказав мiсiонер.

Князь умить пригасив у своiх очах прихильнiсть до спiврозмовника, який йому спершу добрим приглянувся, i гнiв зануртував у його мовi.

«О так! – люто вигукнув вiн. – Я бачив ту любов, коли вашi ченцi топорами крушили нашi требища, а гриднi мого вiтця Володимира волочили понад Прип’яттю прив’язану до кiнського хвоста подобу Перуна!»

«Усе нове приходить з мечем, князю, та попереду нас завше йшов благовiрний муж з хрестом у руках, – так само спокiйно вiдказав Леонтiй. – І першим хрестоносцем на цiй землi був апостол Андрiй Первозваний, який провiстив благодать Божу на киiвських горах».

«А чи знаеш, любомудре, що вкопав вiн того хреста на Щекавицькiй горi посеред требища, обступленого камiнними постатями Мокошi-годувальницi, Перуна, Велеса i Даждьбога?.. Навiщо було Володимировi валити й у Днiпрi топити старих богiв, якi столiттями пiдтримували життя на цiй землi?»

«Їхне мiсце в преiсподнiй серед бiсiв! – згас спокiй у мовi мiсiонера. – А хрест дав руському люду храми, божественний спiв i книги».

Задумався князь й не слухав, що далi мовить Леонтiй.

«Ти правду мовиш, iеромонаше, чи, може, i епископе, – думав сам про себе Святослав. – Величнi золотобаннi церкви виростуть по всiх городах i весях, i залунае повсюдно божественний спiв во славу Творця. Але ж Творець свiту для всiх единий, i Божа сила не лише з вiзантiйських чи римських храмiв проникае у свiт, щоб людство оберiгати й до пуття приводити, – iншi релiгii таку саму силу ховають у требищах, мечетях, синагогах, тiльки Творця рiзними йменнями називають… Й не Господня сила малiе вiд вашого нерозуму, коли ви зневажаете й руйнуете чужi храми, а ваша власна. Як незмiрно збагатилась би новiтня релiгiя, якби до неi долучилося й iнше пiзнання Бога!.. А наскiльки мiцнiшою стала б християнська вiра, якби iерархи не обмежували себе читанням заповiтiв Єгови i Христа, а й намагалися вiдчитати хоча б тайнопис наших вишиванок – то не хрестики, не гладь чи низинка, а найдревнiшi письмена, в яких таiться досвiд предкiв. А що глаголе вишита на рукавах жiноча постать з пiдведеними до неба руками? А що записано в рiзьбах на хатнiх сволоках, про що щебечуть птахи на стiнах, перед чим застерiгае вуж-домовик у виглядi безконечника на гзимсах? А що означають громовi знаки й кружала сонця на бойових келепах, пiдкови бiля дверей, оленяча голова на пряжцi в гiрського збойника – перед яким лихом вирiзьбленi тi обереги? Чи, може, ви маете iншi тотеми, що цi руйнуете?..»

«Й скажи менi, iеромонаше, чи думав ти коли-небудь над тим, чому переносять вогонь iз старого дому в новий?»

Цi слова князь вимовив уголос, Леонтiй iх почув, проте мовчки дивився на ватру, що спалахнула високим стовпом на Крушельницькiй полонинi, й слухав русальнi пiснi, якi спливали з гiр у Тухольську долину.

Ще нуртувало в душi Леонтiя вiдлуння суперечки мiж ним i князем, та стихло воно вiд фееричного дива: iз Крушельницi покотилося вниз вогненне колесо, полум’я перемiнювалося в iскри, якi розсипалися довкруж i гасли в темрявi, мов свiтлячки, а коли зашипiла вода в заплавi рiки, спалахнув спiв, як щойно вогненний стовп над ватрою, i лiщиновi кущi, що оповили Крушельницю, i смерековi бори довкола Тухольськоi долини потонули в пiснях про Ладу i Леля – i все довкола стало пiснею.

Леонтiй слухав, i здалось йому, що нiчого кращого в життi не чув. Спiв був живий, як довколишнi гори, покритi кожухом смерекового бору, мелодiя спадала на них тремткою пеленою, зливаючись iз вiдгомоном, що злiтав увись з найглибших iзворiв.

Вчувався у тому спiвi щебет птахiв: чорнi дрозди виточували з горл найвитворнiшу фiоритуру, клекотiли орли й гудiли готури; у глибинi гiр басував ведмежий рев й трубiли оленi, скликаючи олениць на токовища – звучав живий хорал природи, й подiбне диво чув Леонтiй уперше.

Й моторошно стало йому вiд думки, що всiм цим голосам, бiсiвськими названим, суджено втопитися в преiсподнiй. Якби так лучилося, тодi б на свiтi запала нiмота, смертi подiбна.

Вiд таких думок стихла враз розбуджена до життя мова дрiмучих лiсiв – той вiчний шум, насичений дiйством добрих духiв i злих демонiв, чарами лiсовикiв, жартами пересмiшникiв, виттям вовкулакiв, реготом перелесникiв, танцями веселих чугайстрiв й плачами потерчат. А коли стихли всi тi голоси, стала безсилою творча ворожба мудрих мольфарiв…

Й коли стали вони немiчнi, похилилися вiковi смереки, що верховiттям вимiтали з неба грозовi хмари, впали вони долi, мов вiд бурелому, й зiтлiли в димових оболоках – все царство природи провалилося у преiсподню, й навiть мох перестав цвiсти, а на спустошених галявинах почали проростати княжi сади з алеями, обсадженими рiвними шерегами заморських дерев, на яких i птахи не гнiздилися, – чисте житловище виникло на пустирищах, призначених для безплотних ангелiв, що злiтали з храмових iкон й нiмотiли в нудному блаженствi, не знаючи нi втiх, нi клопотiв i навiть мови пожильцiв, якi колись панували у правiчних борах.

Забувши, що сидить у шатрi поруч з князем, неблимно дивився Леонтiй крiзь вiдхилену пiлку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольськоi долини; а князь розповiдав йому про те, як бояри заманювали до християнськоi вiри язичникiв – простих однiею, а маетних двадцятьма гривнями, перекуплювали iх пирами, на яких пригощенi мусили за ту ласку проклинати поган.

Не слухав князевоi мови Леонтiй, бо ожили язичники не в пеклi, а пiд самим небом на полонинi, й радiли, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотiв, облизуючи язиками полуменi всiяне зорями небо, й вихоплювались iз кострища вогненнi колеса, що з шипiнням гасли в Опорi, розсипаючись на вiночки.

А за тими кроковими колесами крутими плаями сходили в Тухольську долину русалки у вiночках й парубки в гостроверхих баранячих кучмах; йшли вони iз запаленими смолоскипами в руках – переносили живий вогонь у новий дiм.

У долинi покотом лежали втомленi дружинники й будилися вiд голосних переливiв русальних спiвiв. Й тодi побачив Леонтiй, як знову ожили поваленi людським нерозумом правiчнi лiси й розмаiтими голосами зливалися з пiснями русалок у суголосний хор.

Спустившись iз Крушельницi, попливли русалки шнурочком по галявинi, завиваючись у вiнок. Бiлi голiвки заховалися пiд коронами з молодих березових гiлок, переплетених бiлим рястом, рожевими зозульчиними чобiтками й голубими чашечками барвiнку, й на воiв, що поставали довкола, спершись на списи, злетiв вiтальний купальський кант:

Ой на Івана та на Купала
Красная дiвонька зiлля копала,
Квiти збирала, вiночки плела,
Долi водою пускала.
Поплинь, вiночку, по синiй хвилi,
Поплинь вiночку, де живе милий…

Й на дiвочий щебет обiзвалися потужнi парубоцькi голоси:

Три мiсяцi яснi, три молодцi краснi,
А перший мiсяць – молодий Іванко,
А перша зiронька – гойна Марiчка —
Грало сонечко на Купала!

На той владний поклик випiрнув iз-за Магури серпик мiсяця: молодий Іванко, вигдядаючи гойну Марiчку, вилонив iз темряви постатi закованих у блискучi лати воiв; на живий дiвочий вiнок й на парубкiв у шапках з бiлоi бараницi впало його примарне сяйво, й засвiтилися вони, мов блуднi вогники. Стих дзенькiт срiбних монет на дiвочих згардах, й з-помiж них тихо засвiтилися бурштиновi коралi, на ягiдки свербигузу схожi. Свiт зачаiвся, чекаючи дива.

Виступив тодi з парубочого гурту муж, такий високий, що ховав голову в iмлi, яка спадала плахтою iз довколишнiх верхiв у Тухольську долину, – був то головний волхв-хмарогонець, Реверою званий. На його чорнiй киреi блищала золота пряжка з головою вищереного змiя, в руцi тримав вiн жезл з посадженим на шпицю кiнським черепом.

Ревера увiйшов у коло дiвочого вiнка i вдарив жезлом об землю. Тодi з лiсових язвин й узворiв вибiгла гiрська чортiвня: бiси били в бубни, клишоногi щезники висвистували на сопiлках, нiчнi нетопирi перемiнювались у красних парубкiв, котрi намагалися зiрвати зеленi корони з голiв дiвчат, щоб заволодiти ними. А вони й не оборонялися: знали ж бо, що на Купала жодна з них не вбереже свого вiночка, й навперейми закликали iх легiнi пiснею, що прилинула до них з неозорого майбуття:

Будь русалкою в цю нiч.
Сядь, схились i слухай пiсню,
Я складу шалену пiсню,
Будь русалкою в цю нiч…

Й незчувся Леонтiй, коли опинився серед парубкiв i, розохочений, почав шукати своеi дiвчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в цю нiч!» – не знав, котру закляв.

На узгiр’ях мiж Кливою i Магурою розпаношувалась купальська веремiя, на вершинах гiр пломенiли ватри, а в долинi було темно, ще й мiсяць ховався за хмари.

Тодi вийшла на середину галявини жiнка в сорочцi з довгими рукавами, з ii очей впали долi два снiпки променiв й запалили ватру; жiнка рукавами роздмухувала полум’я, й коли ватра спалахнула, скинула з себе сорочку, й вiд бiлоти ii персiв померк вогонь на кострищi, а воi вiд невимовноi краси чарiвницi перемiнилися у кам’янi статуi.

Жiнка пiдвела вгору руку з туровим рогом, й тодi обступили ii боги Хорс, Стрибог, Перун i Велес, теж з каменю вилитi, щоб захистити жiнку вiд вихору: у дикому танцi закружляв волхв-хмарогонець на ii честь.

Й оглух Леонтiй вiд пекельного галасу, ослiп вiд вроди богинi достатку й плодючостi Мокошi, скупаноi у вогнi.

А вона – така неймовiрно схожа на його кохану Дiану, яку покинув у Вiзантii – промовила до нього:

«Ти ж закляв мене, тож iди до мене!»




4


Вiд шаленого танцю, що його творив волхв-хмарогонець разом з пекельною чортiвнею, розступилися аж на край галявини кам’янi бовди, що зображали язичницьких богiв, завихрилися хмари над Бескидом й, розпоренi блискавками на чорнi клаптi, полетiли до обрiю, що пiдперезав небосхил блiдо-синiм ременем, не даючи iм пропадати в незвiстях. Кудлатi бовдури колотилися пiд банею неба, затiнюючи i зорi, i серпик мiсяця, – весь свiт потонув у вологiй темрявi. Перун невтомно ламав на зигзаги вогненнi стрiли, реготав громовим вiдлунням у Даждьбогових чертогах, й ця розкiшна тривога Природи тривала доти, поки хмарогонець не вiдчув утоми. Його постать ще вихорилася довкруж ватри й заслоняла незмiрно звабливу голу богиню Мокошу, вид якоi прозирав бiлизною мiж язиками полум’я, намагаючись здивувати чужинця, який заблукав у поганський свiт. Та iеромонах Леонтiй зовсiм не торопiв вiд того чуда: богиня плодючостi Мокоша дивно була схожа на кохану Дiану, яку вiн покинув, не докохавши ii в рiднiм краю.

Тим часом хмарогонець, утомою здоланий, лежав уже на землi, важко дихаючи, й подих його проникав крiзь частокiл смерек, що обступили Тухольську долину, й бiлим серпанком пiднiмався над кожухом лiщинових зарослiв, сповiщаючи добре верем’я.

Тодi язики полуменi, за якими ховалася Мокоша, намагаючись допасти зором до чужинця, потахли, й до Леонтiя наблизилася чарiвна жiнка, скупана у вогнi. Кожен м’яз ii щедрого тiла, свiтло очей, повномолочнi груди й кучерявий, нiби осокою протятий трикутничок, що визирав iз пропахвини, заслiпили iеромонаха, жива жiнка обпекла його гарячим подихом, й Леонтiй, вимучений чоловiчою повздержливiстю, вiдчув ураз у своему тiлi ту саму, що у волхва, буйнiсть танцю, порив хмар пiд вiтром i жагу Перунових блискавок. Вiн кинувся до неi, заворожений красою вродливицi, й спалахнув i згорiв у нiй, а коли отямився – почув ii голос, який теж був йому знайомий:

«То ти вже звiдав, що таке пiзнання добра i зла, про яке вашi жерцi завчено повторюють за християнським писанням?»

«Звiдав, – вiдказав Леонтiй. – Добро – то радiсть, а зло – спустошення пiсля неi».

Й вiн потягнувся до жiнки, щоб ще раз спiзнати добро. Та вона його зупинила.

«Ти вже наш, – сказала, – i розкошуватимеш у нас так само, як розкошуе Природа: зимове спустошення пропадае у веснянiй радостi, i так тривае вiчно. Я забираю в тебе твiй час i дарую тобi свое безчасся, щоб ти у ньому пiзнав цiнностi, якi вiдвiчно володiють свiтом. Увiйди назавжди в нього, як щойно входив у мене. Я богиня Природи, я – справжнiсть, i тiльки мiй досвiд, мое життя у проявах божоi краси i людських звичаiв може стати змiстом твоiх проповiдей. Я покажу тобi свiт, яким володiю, i ти з його цiнностей вибереш для своеi науки найвищоi проби перли, якi ще зберiгаються на землi, неушкодженi й чистi, мов золото. Іди зi мною i дивись…»

Мокоша взяла його за руку й кам’янистими рагашами вивела з гiрських тiснин на вiдкриту тацю землi, що прослалася вiд обрiю до обрiю, окреслена межами минулого й майбутнього. Було то поле свiтового безчасся, яке мало поглинути власний час прибулого.

Вона пiдвела Леонтiя до розбуялого куща папоротi, й вiн побачив, як з ребристого листя вихоплюеться струнка бадилина, уквiтчана бiлогарячим пуп’янком.

Мокоша зiрвала ту гарячо-бiлу квiтку, пiднесла вгору, а тодi перед очима Леонтiя явився примарний, мов увi снi, й правдивий, як будень, свiт, й жили на ньому незнайомi люди, якi дихали тим самим повiтрям, що й вiн, чули тi самi голоси птахiв i звiрiв, проте пiдкорилися законам i звичаям, яких не знав чужинець, а щоб пiзнати, мусив перемiнитися в пiлiгрима, цiкавiстю пойнятого.

Та враз не стало бiля Леонтiя Мокошi, нiби розчинилася ii зваба в шумi темних борiв, у журчаннi потiчкiв й натужному плинi рiк, у клекотi орлiв у небесах, у свiтлi допитливих дитячих очей, у недовiрливих поглядах суворих мужiв, у хтивiй звабi красунь, кожна з яких взяла дар вiд Мокошi: бiлизну грудей, гнучкий стан й трояндову жагу очей, i входив чужинець у вiдвiчне на цiй землi життя, яке вiн наповратився просвiтити новою вiрою, не знаючи таемниць вiри тутешньоi; не вiдав Леонтiй i джерел ii – так само, як несила було йому збагнути, звiдки береться всеможне сяйво папоротевого цвiту, яке вiдкривало перед ним незнайомий край.

І, ставши з мiсiонера пiлiгримом, ступив Леонтiй у свiт, затоплений сяйвом купальського цвiту.




5


Іеромонах Леонтiй, зачувши слова князя про вогонь, що його виносять пожильцi зi старого дому в новий, вийшов iз шатра й увiч той вогонь побачив: котився вiн кроковими колесами iз Крушельницi, й супроводжували його русалки, якi, тримаючись за руки в хороводi, сходили з гори в Тухольську долину.

Не вернувся Леонтiй до намету, й подумав князь, що його спiврозмовник потрапив у русалчин полон. Не посилав за ним гридня й пильно прислуховувався, чи не чутно погонi. Та вiд залучини, де Опiр впадав у Стрий, не долинало жодного звуку, й заспокоiвся Святослав, з полегшею здогадуючись, що Святополковi воi не зважилися наближатись до заставлених уграми Верецьких Ворiт, й опальному князевi вдасться, як тiльки розсвiтне й закiнчиться купальська нiч, вивести свiй загiн крутим схилом Крушельницi до перевалу.

Пiд спiв дiвчат, заколисаний русальною ворожбою, Святослав поринув у пiдступну дрiмоту й у напiвснi побачив: верби над Опором опустили вiття в зашумлений плин рiки, й по них спиналися, виходячи на берег, русалки, якi покинули на днi Опору кришталевi хороми, й тягнулися до мiсяця, що iз серпика ставав повнею; були вони зеленоволосi, синьоокi й гнучкостаннi, а голiвки iхнi коронували вiнки з осокового вiття та водяних лiлiй.

Заплiтали довгими пальцями волосся в коси, гойдалися на вербових гiлках й тихо наспiвували; те солодке жебонiння заманювало князя, вiн вийшов iз шатра й, пiдiйшовши до верб, вибрав з русалок найвродливiшу – Марену, подав iй руку, русалка потягнула його до себе, й вiн пiрнув на дно сну.

Й приснився Святославовi сон, облудностi якого не дано було йому збагнути.

Ось вийшов вiн на берег Стрия, де вчора полiг його ар’ергард, й не побачив там нi ворожого вiйська, анi полеглих ратникiв, пологим зарiнком блукала лише одна постать, i був то братовбивця Святополк Окаянний. Обхопивши руками голову, вiн уголос вимолював у свого нового Бога прощення за тяжкий грiх, плакав, ридав, бився в груди, – й злобно помислив Святослав, що сповнюеться проклiн Ярослава Мудрого: настигло злочинця божевiлля.

З глибоких плес Стрия i з гiрських недеiв виповзали одноокi бiси, вони не давали Святополковi нi втекти, анi заховатися – обступали вбивцю й прошивали його наскрiзь палючими стрiлами позиркiв; на тiлi провинного ятрилися рани, з яких просочувалася чорна кров; з неба злiтали круки зi сталевими дзьобами, довбали його тiм’я, й вiн дико кричав вiд невимовних мук сумлiння.

Святослав кинувся, щоб добити злочинця, та сахнувся назад i стетерiв у подивi: сполоханi круки позлiтали вгору, два бiси злилися в одного: перед князем став нерозкаяний кат з озвiрiлим обличчям убивцi й зловiсним поглядом. Пойнятий страхом князь почав утiкати вiд моторошного видива й забрiв у сон, з якого вже не було вороття.

…У ту пору, коли князевi Святославу привидiлася неминуча смерть, Леонтiй з квiткою купальськоi папоротi в руцi мандрував незнайомим свiтом, який не мав меж й де панувало Мокошине безчасся, – була довколишня природа вiчною й неосяжною, як сама богиня.

Свiтло папоротевого цвiту, немов сяйво чародiйного лiхтаря, розпорювало перед мандрiвником завiсу, й незнання знанням ставало, а вiдчуття безпеки перемiнювалося в осторогу, й негоже було смертному виходити на пiднебесну Дiвич-гору, де мiстилося требище Мокошi, обставлене кам’яними подобами космiчних i земних сил, й символiзували вони ii власну потугу. Стояли там iдоли бога грому Перуна, якого греки-християни Іллею найменували, i повелителя буревiiв, смерчiв та ласкавцiв, бога вiтрiв Стрибога, i Полiсуна, знаного Леонтiевi пiд iм’ям Меркурiя, i Сварога – бога вогню, у грекiв-язичникiв Гефестом званого, i Велеса – бога худоби, а в християн – Юрiя, i Ярила, котрого греки Марсом величають, а теж Мокошине кам’яне зображення з пiдведеними до неба руками: у грекiв-поган вона Деметрою звалася, а в християн – Орантою.

Й подумав Леонтiй, що всi цi символи – единi для всiх живущих на землi, яка не знае нi меж, анi часу. Вiн обминув Дiвич-гору й зайшов у темну дiброву. З-помiж дубових стовбурiв вийшла сувора амазонка в парi з укоронованим розлогими рогами оленем, i втямив мiсiонер, що ця богиня з’явилася перед ним, щоб нагадати йому про грецький час, який перестав для нього iснувати; вiн низько поклонився Артемiдi й пройшов повз неi, мовчазноi й сувороi, яка не мала над ним, захищеним квiткою купальськоi папоротi, влади, й протяг лiсових просiк винiс його на галявину, де стояла крита гонтом хата, на призьбi котроi сидiв сумирний чоловiчок: склавши навхрест два сухопрути, тер вiн завзято одним об другий, примовляючи:

«Приходь до мене, дедику, чи вiд сонечка, чи вiд мiсяця, чи з небес вогненних. Приходь, мандрiвниче ясний, до дiтей своiх i накажи дiтям-вогнятам, щоб годили нам й допомагали».

Спитав Леонтiй у чоловiка, з ким вiн так улесливо розмовляе, й той, не покидаючи свого заняття, вiдказав:

«З духом вогню Перелесником».

Й тодi закурилися сухопрути, засвiтився жар, i вогник спалахнув. Чоловiчок пiдвiвся, кивнув гостевi головою, запрошуючи його до хижi. Пiдiйшов до печi, вклав у горно полiнця, складаючи iх навхрест, запалахкотiло в нiй полум’я, а чоловiчок незмiрно вирiс, аж головою стелi досягнув, нiби той вогонь дав йому снаги для зросту.

«Хто ти?» – спитав Леонтiй.

«Я бойкiвський волхв Ревера, жрець вогню. Спузарем служу у Сварога й Мокошi поклоняюся».

І втямив Леонтiй, що зустрiвся вiн з титаном Прометеем, який вирiс на бойкiвськiй землi.




6


Леонтiй втямлював, що перебував не увi снi, i все, що дiеться довкола нього, справжне. Але й теж усвiдомлював: чари купальськоi ночi перенесли його у зовсiм iнший свiт, нiж той, у якому вiн перебував, розмовляючи з князем у шатрi.

Десь далеко, в Тухольськiй долинi пiд Крушельницею, ще таланiли хороводнi пiснi бойкiвських дiвчат i лунав галас парубоцтва – буяло там реальне життя горян, що вийшли прославляти лiто й вiддавати хвалу папоротевому цвiту, якого нi один щасливець вiдшукати не спроможний; надiя на ворожбитний дарунок всесильноi Мокошi жила лише в язичницьких молитвах i заклинаннях. Однак слiпучо-бiла квiтка щастя, яка дала змогу побачити незнане, зорiла в душi чужинця й заводила його у ворожий свiт, щоб здолати, запрягти той свiт у нову вiру, у невластивi для нього звичаi, навчити чужих людей своiх молитов i засвiтити на iхнiй землi найсвятiшу Господню правду.

Вiдчував Леонтiй, як супроти його волi лагiднiла в душi та ворожiсть, степлiла вона ще тодi, коли вiн побачив за полохливою заслоною полум’яних язикiв дивовижну красу, оспiвану в купальських пiснях карпатську природу – в образi звабливоi богинi Мокошi, яка нагадала йому покинуту в рiдному краю кохану Дiану. Нiщо живе не могло встояти перед богинею, й Леонтiй пiзнав з нею солод краси, дивовижноi, як сяйво папоротi.

Завело пiлiгрима те сяйво крiзь Мокошине безчасся в домiвку бойкiвського Прометея, який перемiнився iз сумирного спузаря – у свiтлi видобутого iз сухопрутiв вогню – у волхва, одягнутого в чорну кирею i з жезлом, увiнчаним кiнським черепом, у руцi.

Був це той самий хмарогонець, який шаленим танцем довкруж вогню, розкладеного в Тухольськiй долинi, стягав з неба зигзаги Перунових стрiл. Волхв узяв Леонтiя за руку, обидва вийшли на подвiр’я до жертовника, де палала ватра, й промовив мирно, без властивоi жерцям зверхностi:

«Для чого ти прийшов у наш край, чи ж мало тобi Вiзантii й iнших земель заморських?»

«Науку вiри в единого Бога принiс я вам», – вiдказав Леонтiй i вiдчув при тому, як потахае впевненiсть у його мовi.

Й заговорив волхв, допитливо зазираючи в очi мiсiонера, проте нi злостi, нi зневаги не почув Леонтiй у його голосi.

«Ти правду мовиш: править свiтом единий Бог. Як тiльки закiнчиться купальська нiч, визирне вiн iз-за Магури й покотиться золотою колiсницею по небосхилу».

«Ми його Саваофом називаемо», – стужавiв голос Леонтiя.

«Назви рiзнi, а Бог один. У Туранi його називають Аллахом, а ми Даждьбогом».

«Але ж не Аллах i не Даждьбог створили людину за своею подобою й поселили ii в раю на полях мiж Тигром i Євфратом…»

«Я знаю: вiзантiйцi твердять, що рай був у Месопотамii на червоних пiсках… Але хiба ти ще не переконався, що рай був заснований Господом тут? Поглянь лише довкола, пiлiгриме, на нашi гори й полонини: де так низько висять над головами зорi, де ходять люди в нiмбах мiсячного сяйва, де трави шепочуть, а дерева гучно розмовляють, – ти ж мусив уже чути iхню мову, адже цвiт папоротi у твоiй руцi».

«Вiра ваша жорстока, – спробував оборонятися Леонтiй. – Ви не вiддаете мертвих землi, а спалюете iх».

«Ми спалюемо мертвих, а ви губите людей у вогнi живими!» – вiдказав волхв.

Вiн узяв з руки Леонтiя цвiт папоротi й змахнув ним на захiд, де ще чорнiли в пiтьмi i небо, i земля. Й пучок свiтла вiд квiтки впав кружалом на складене з полiн кострище iз стовпом посерединi, до якого була прив’язана оповита в бiлу попону постать.

У тому свiтляному крузi вiдбувалося щось неймовiрне i для Леонтiя страшне. Позаду кострища, за стовпом, до якого була прив’язана людина, сидiло за столом трое ченцiв у чорних мантiях з гостроверхими каптурами, очi iхнi зловiсно блищали, а середнiй монах, який тримав у руцi золотого хреста, зачитував iз розгорнутоi перед ним книги вирок, вкарбовуючи у свiй голос непоступливiсть i лють:

«Іменем Христа, вiровiдступницю i вiдьму Магдалену засуджено найсвятiшою Супремою до спалення на вогнищi!»

Чорносутаннi суддi повставали й, хрестом тричi себе осiнивши, заволали:

«Аутодафе!»

Бiля кострища порався спузар, тер одним до одного сухопруття – достоту так, як це робив волхв Ревера, коли розпалював вогонь у печi: з патиччя цiвкою заструменiв димок, й коли зблисли пелюстки полуменi, вiн пiдклав палаючi прутики у хмиз, i як спалахнув вогонь, з-пiд бiлоi попони вихопився пронизливий крик – так могла кричати зранена мисливцем лань; зойк не був на людський схожий – то з неймовiрного болю лементувала сама Природа, благаючи в неба порятунку; лемент поволi потахав серед диму, жiнка вивiльнила руки, розпростерла iх, немов хотiла злетiти в небо, й стала схожа на хрест.

Й пробився з нiмоти голос Леонтiя:

«Це пекельне видiння, такоi смертi ще нiхто у свiтi не зазнавав i зазнавати не буде, навiщо ти, волхве, зганьблюеш брехнею християнську вiру? Де такою смертю карають?»

«Ти забув, християнський мiсiонере, – вiдказав Ревера, – що в ту хвилину, коли ти спостерiгав акт iнквiзицii, часу не iснувало, його для тебе спинила Мокоша, щоб ти в один мент увiч побачив, яке горе принесе людям твоя вiра…»

«Неправда твоя!» – вигукнув Леонтiй i кинувся до волхва.

Вiн вихопив з його руки папоротевий цвiт i змахнув ним на схiд, де на небокраi протягнулася рожева смужка свiтанку. Десь там, у потойбiччi ночi, будилося сонце, яке у цьому гiрському краю Даждьбогом називають, воно поволi виборсувалося зi сну, посилаючи поперед себе свiтло, щоб люд, який прокинеться, побачив не горе, не смерть, а свiтле добро, що його приносить нова вiра, – й перед волхвом i мiсiонером виросли на обрii банi величноi церкви iз золотими хрестами й високi мури монастиря. Даждьбоговi променi вiдчинили браму святоi фортецi, й перед очима суперникiв вiдкрилася простора зала, заставлена попiд стiнами стелажами, на яких лежали фолiанти й iнкунабули з тиснутими срiблом буквицями; до стелажiв пiдходили ченцi, послушники й спудеi, брали книги в руки, розгортали, читали, й сяйво сонця творило над iхнiми головами нiмби знань.

«Дивися, волхве, – промовив Леонтiй, – нова вiра не смерть приносить, а свiтло науки».

Волхв не заперечував, вiн сказав лише те, чого ще не мiг збагнути християнський мiсiонер.

«У тi книги, написанi всевiдними чужинецькими письмовцями, ми мусимо вкрапити крихту своеi мудростi, знань i досвiду, адже, прийнявши нову вiру, не перемiстимося до Вiзантii, а залишимося назавше на своiй землi, й тому прагнемо, щоб нашi дiти, внуки i правнуки, пiзнавши вiзантiйську науку i прийнявши вашого Бога як единого для всього людства, не забували, що вони не всесвiтнi пiлiгрими, а пожильцi руського краю, i пам’ятали, звiдки родом i хто вони е… Тому заходьмо, мiсiонере, у наш свiт мудростi, забав i звичаiв, пiзнаемо його й запишемо у своi покони, у християнськi книги. Не смiемо iх забути – як би тодi збiднiв весь свiт!»




7


Повновида, як достигле спасiвське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою свiтанку й зупинилася на небосхилi, блiднучи вiд страху, що ось-ось викотиться iз потойбiччя черлене Даждьбогове марево i зiп’е ii звабу, що явилася свiтовi на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманоi нареченоi, якiй суджено спалити свою вроду в пеклi розкошi. Наближалася хвилина, котра перемiнить таемничу купальську нiч на звичайний будень, перед приходом якого невблаганна Мара змете чорним крилом ворожбу дивних чарiв.

Й отверезiлому вiд купальськоi дивовижi Леонтiевi явилося жорстоке видиво, яке нiяк не в’язалося з буйною радiстю, що панувала щойно на неосвяченiй християнством землi й була первiсно непорочною, мов дiвоче лоно, що приймае вiд богинi Мокошi, як належний подарунок, солод грiха – без сорому й каяття.

Волхв Ревера безжалiсно засвiтив перед Леонтiем яву смертноi кари вогнем, i мiсiонер, спонуканий бажанням захистити свою вiру помахом папоротевого цвiту, який ще не зiв’яв вiд Даждьбогового жару, викликав видiння язичницького похорону, не менш жорстокого, нiж iнквiзицiя, й у тому снi перебували одночасно князь Святослав i мiсiонер Леонтiй, i кожному з них здавалося, що вiн присутнiй на власному погребеннi.

Над залучиною рiки височiв складений з колод жертовник, до якого слiдом за саньми, запряженими двома круторогими волами, тягнулася похоронна процесiя.

Попереду поважно ступали лiтнi газди в солом’яних брилях iз пацьорковими трясунками за околичками, в довгих сорочках навипуск, пiдперезаних чересами, в дублених кептарях з червоними кутасами, в бiлих холошнях з битого сукна та в постолах iз загнутими шпiцами – йшли вони мовчки, попахкуючи люльками з червоного дерева; над покiйником, що лежав на санях, стелився сизий димок й пiд вiтерцем струменiв до жертовника, всотуючись у чорний стовп диму, який вихоплювався з холодного кострища.

Покiйник був з виду моложавий, й запримiтив Леонтiй, що схожий вiн на нього самого, й жаль за собою дiткнувся його серця, та вмить вiн прогнав з очей облуду: на марах лежав бойкiвський парубок, якого, можливо, привалила в лiсi деревина, коли вiн стинав ялицi для сплаву на продаж уграм, що зводили оборонний замок на Верецькому перевалi, або на водоспадах потерли його стрункий стан пов’язанi в дараби ялиновi стовбури, чи то поламав його костi бурий ведмiдь, – жаль за парубком поворонив чорнотою лиця мужiв, нiби той дим з кострища прилипав гарячою спузою до iхнiх щiк; невимовна iхня туга переповнювалась голосiнням дiвчини, що йшла обiч саней, тримаючись рукою загнутого полоззя. Була вона в чорнiй намiтцi, що вiдтiнювала бiлизну ii лиця й прикривала на шиi срiбнi обручi, якi зухвало зневажали жалобу, спокусливо визираючи з-пiд торокiв; дiвчина до кровi скородила нiгтями свое обличчя, здираючи з нього жагучу вроду, таку несумiсну з горем, й тодi зблискували браслети на зап’ястях i перстенi iз зеленими очками яшми на кожному пальцi, як заперечення смертi, – й знову блудна думка чiплялася Леонтiя, що ця дiвчина дивно схожа на богиню Мокошу й водночас на послушницю Дiану iз цареградського монастиря, котра навiки запала в його душу i стала осердям туги за вiтчиною.

А плакальницi, що йшли позаду мужiв, вторували голосiнню дiвчини – в небо злiтав печальний реквiем.

«Сонце мое, рано заходиш, мiсяцю мiй красний, рано погибаеш, зоре моя схiдна, чому на захiд грядеш?»

І йдучи, припадала наречена до свого милого, який ii покинув, обмивала його слiзьми, а Леонтiевi здавалося, що то плаче за ним кохана Дiана.

Зупинилася процесiя над залучиною рiки, на якiй похитувався човен, покритий наметом. З-пiд нього визирала холодними бiлками кощава баба, ангел смертi, чекаючи приношення жертви. Поважнi газди зняли покiйника iз саней й поклали на дерев’яний стос головою на захiд, щоб дивився вiн до сходу, де рай; бiля нього примiстили рало й батiг, а тодi з чоловiчого гурту вийшов волхв Ревера. Вiн уклякнув перед кострищем й почав роздмухувати вогонь, а коли полум’я облизало тiло покiйника, пiдняли мужi наречену на висоту жертовника, щоб востанне побачила вона свого судженого, потiм витягли човен на берег й запитали дiвчину, чи готова вона пiти на той свiт за милим до раю. Їi обличчя блiдотою пойняв страх, i знову здалося на мить Леонтiевi, що на нього з надiею на порятунок глянула кохана послушниця Дiана.

Страх на обличчi дiвчини враз змiнився усмiшкою надii на життя з коханим в едемi; вона почала зривати з шиi срiбнi обручi, знiмати iз зап’ясть золотi браслети, а з пальцiв перстенi, й кидала iх у гурт дiвчат, що збiглися до човна; спузарi пiдкладали пiд човен палаючi полiна, й коли просмолена барка зайнялася полум’ям, з намету вийшла баба – ангел смертi. Над рiкою пролунав пронизливий крик, i впiзнав у ньому Леонтiй жалiбний зойк покинутоi Дiани.

Творилося над рiкою первiсне аутодафе. Тiла парубка й нареченоi попелiли, а iхнi душi летiли вже на митарства в чистилище, й вiрили похороннi гостi, що потраплять покiйники до раю, коли пройдуть через кару за вчиненi грiхи, обминувши муки, котрих не заслужили: за брехню, наклеп, пияцтво, злодiйство, грошолюбство, гордощi, убивства, блуд i перелюб. І здалося Леонтiевi, що на кострищi попелiе вiн сам.

Щоб гiдно провести покiйникiв до раю, заправили мужi буйну тризну. Задзвенiли дримби, заплакали скрипки, затрубiли трембiти, загупав бубен; волхв Ревера перемiнився в рогатого Чугайстра, достоту схожого на грецького Дiонiса, й пiшов у круговоротний танець; поважнi газди, розшалiвши вiд охоти, обнiмали молодиць, безсоромно заголювали iх, й вони не оборонялися, зникали з ними в лугах, звiдки до самого ранку долинали пристраснi зойки. Шабаш тривав доти, поки не погас жертовник, а рожеву смужку свiтанку розiрвало марево Даждьбога.

Й прокинувся тодi зi сну вражений несусвiтнiм блюзнiрством Леонтiй, i закричав:

«Досить, зупинiться!»

Й раптом стихло довкруж. Перед Леонтiем посерединi свого двору стояв статечний волхв Ревера й поблажливо прислухався до мови мiсiонера.

«Яка жорстока ваша вiра», – проказав Леонтiй, дивлячись на димовi оболоки, що iх гнали в гори вiтри.

«У сиву давнину, – вiдказав волхв, – ми сповiдували закони юдейськоi Тори: чей Авраам важився заколоти свого сина Ісаака. Та це дiялося тодi, коли нашi люди ще коней не знали. Нинi ж овдовiла наречена дае лише обiтницю нiколи не виходити замiж…»

«Й приносили в жертву немовлят?!» – зойкнув Леонтiй.

«Було й таке», – спокiйно вiдказав волхв.

«І справляли по них богохульну тризну?» – допитувався пригнiчений мiсiонер, який проповiдував релiгiю, народжену юдейським старозавiтом.

Мовчав Ревера.

«Це був мiй похорон, – зiтхнув Леонтiй. – Я нинi зневiрився у своiй i вашiй релiгii».

«Не станеться цього з тобою, – промовив Ревера. – Немае вашоi i нашоi релiгii: вона у нас едина. Тi закони однi. Й тi вiрування, якi вiджили свiй вiк, теж спiльнi: Господь один над нами. А тризну ви доконче вiзьмете у свою вiру як обичай. Тризна – не грiховна забава, то спосiб вiдганяти вiд живих Мару…»




8


…Коли сполоханi круки зi сталевими дзьобами позлiтали вгору, а два бiси злилися в одного, й перед Святославом став нерозкаяний кат з озвiрiлим обличчям, – пойнятий страхом князь почав безтямно втiкати, i в тiй соромотнiй втечi забрiв у сон, з якого вже не було вороття…

На Кливi заграли трембiти, й подумав обнадiяний на порятунок Святослав, що то ватаги скликають бойкiвських газдiв на полонинський хiд. Розглянувся по Тухольськiй долинi, з якоi мали б витекти й покотитися рагашами та просiками до гiрських полонин чорно-бiлi отари овець; за ними поважно потягнуться червонобокi корови та горбатi бугаi, й задзяворять обабiч походу кудлатi вiвчарки, заганяючи до гурту збитошних баранцiв, охочих зазнати полонинськоi волi, – пробуватимуть вони знаходити знайомi iм путiвцi, щоб навпростець допасти до соковитих трав, а позаду отар i стад iтимуть, приграваючи на сопiлках, чабани в чорних крисанях i довгополих сардаках.

Та в Тухольськiй долинi не чутно було й звуку: мертво зачаiлася вона, чогось очiкуючи в напруженiй тишi, й дихала холодними протягами, нiби то сам Велес продував iзвористi проходи у глибину гiр, щоб легше дихалося тварям, якi мають пробути цiле лiто на високогiрних пасовиськах й перетравлювати пахучi трави в живильний напiй, i мужам, котрi з того напою вилiплюватимуть круглi будзи, щоб своiм жонам, без яких гибiтимуть пiв року, принести восени ситу поживу на всю зиму.

А як трембiти заридали на Кливi, мов плакальницi на похоронi, таки оглянувся князь i сторопiв вiд подиву, побачивши, як лiвим берегом Опору, виринаючи з ущелини, йде похоронна процесiя, й голова ii, скупчена людом бiля саней з домовиною, вже обминае Крушельницю i зникае за ii вигином, допадаючи до полiв Паннонii, де стоять готовi до битви зi Святополком Окаянним полки князя Орсовара.

Святослав долучився до хвоста процесii й з дива не мiг вийти, побачивши, хто йде у жалобному тлумi.

За санями, запряженими двома волами, ступав сам Іван Купало у вiнку з молодого березового гiлля, провадив за руку оголену слiпучу жiночою вродою богиню плодючостi Мокошу; були вони поважнi, й на iхнiх обличчях не зосталося й слiду вiд нiчного шаленого грiховодства, що, узаконене правiчним обрядом, панувало протягом усiеi купальськоi ночi; буйнiсть закоханоi пари змiнилася поманою напускного жалю, бо ж на санях у вiдкритiй домовинi лежав споряджений у злототкане корзно, в коронi, прикрашенiй самоцвiтами, князь без iменi, – то вiдiйшов у вiчнiсть пiд галас купальськоi тризни останнiй земний володар, який пiдкорявся Мокошi й Купаловi, звiльнивши мiсце на цiй землi ще незнаному, iншому сюзереновi, який запровадить новi обряди – й запанують вони в поганському свiтi i волю свою йому накинуть, однак вiд нього нiколи вiльними не будуть, бо на цьому шматку землi поховають того, хто ревно сповiдував вiру в Івана Купала й Мокошу.

За поганськими божищами валив тлум людей, якi стiкалися з бойкiвськоi землi, щоб у пам’ять про них справити останню тризну за язичницьким поконом.

Посеред статечних газдiв, нiбито давнi добрi сусiди, тусувалися, мов ведмедi пiсля зимового сну, Чугайстри: iхнi гострi роги iжилися над натовпом, веселi Полiсуни бренькали лапами по струнах, натягнутих на зладнанi з черепашиних панцирiв арфи, ще й наспiвували соромiцьких коломийок. Обабiч походу, збиваючи куряву, танцювали Стрибоговi внуки – Буревiй, Шаргун, Смерч та Посвистач, i навiть Ласкавець, набравши охоти, звивався помiж братами, немов дiвиця, що вибивае чобiтками безконечник у хороводному танцi.

Позаду йшли жiнки i дiвчата, й не чутно було iхнiх голосiнь, лише смiхи та вiвкання, нiбито тягнувся над Опором не похоронний, а весiльний кортеж, – здавалося, що жони супроводжують безiменного князя не до могили, а в храм живоi пам’ятi, й тому смуток не снувався пасмугами на iхнiх обличчях. Мавки-повiтрулi розпускали коси, обплутували зеленим волоссям земних подруг й пливли за домовиною; за жiнками сунули невблаганнi божища небуття – Мара, Нав, Пек та Чорнобог, але й вони не могли зрунтати веселощiв земних i позаземних пожильцiв: спiви й музичнi трелi злiтали на останнiй тризнi в прояснене небо, вiтаючи новий, ще не знаний день з вiрою, що буде вiн щасливiшим вiд попереднього.

Й геть розгубився Святослав, не маючи сил збагнути, що вiдбуваеться на свiтi: вiн пробирався крiзь тлум до похоронного повозу, його нiхто не впiзнавав, нiби вiн не князь, навiть не тутешнiй газда, а зайшлий чужинець; перелесники й потерчата зупиняли його, хапаючи за поли чорноi хламиди, яка замiсть княжого корзна звисала з його плечей, та вiн таки добрався до саней i завмер, уздрiвши покiйника. У домовинi лежав вiн сам – iскоростенський князь Святослав.

Й щезло похоронне видiння: довколишнiй свiт померк, немов князя замiсть чорноi хламиди враз огорнула кажанячими крилами Мара; й тодi задзвенiло вiдлуння бойових вигукiв i брязкоту мечiв, а до слуху князя прорвався зi зграi нападникiв зловiсний крик Святополка Окаянного:

«Я знищу всю свою братiю i сам запаную на землi!»

Люд розбiгався, переступаючи через трупи воiв, позаземнi духи перемiнилися в кам’яних iдолiв, а пiд скелю Крушельницi лiг саркофаг з тiлом князя, до якого навiки повернулося iм’я.




9


Слiпучо-бiла квiтка папоротi, з якою, тримаючи в руцi високо над головою, пiлiгрим Леонтiй пробирався крiзь примари купальськоi ночi, почала перед свiтанком блiднути, нiби ii прихоплював недосвiток. Гарячi пелюстки бралися сiрою осугою, в’янули, i втямив проповiдник християнськоi вiри, що його нiчнi блукання закiнчуються: коли зрине на небокраi золотий серпик Даждьбога – зiтлiе на попiлець папоротевий цвiт, купальськi чари знемочнiють, й Леонтiй знову опиниться в тому самому буденному свiтi, з якого, за волею Мокошi, вийшов тiеi митi, коли богиня Плодючостi, скупавшись у полум’i жертвенноi ватри, взяла його за руку й повела в безчасся.

Й той свiт постане перед ним таким звичайним, як i був: тi самi бори шумiтимуть над Опором, вершини Кливи й Магури так само пiдпиратимуть опуклу баню неба, прохолоднi протяги потягнуться з гiрських ущелин у Тухольську долину й розбудять зi сну струджених працею людей. Та будуть то вже iншi люди, облич яких Леонтiй не впiзнае, а пiд прямовисною скалою Крушельницi, де спали покотом ратники Святослава, виросте поросла дерезою висока могила; мечi, щити й сталевi панцери перемiняться в червоний пiсок, а сам Леонтiй, вмиваючись у заводi рiки, не впiзнае себе в ii дзеркалi, бо вернеться вiн iз безчасся у свiт, в якому час невпинно протiкае, мов води Опору.

Жаль стало мiсiонеровi його видiнь, крiзь якi вiн пiзнавав невiдомий йому край. Роздмухував папоротевий цвiт, вiд його подиху спалахнула квiтка бiлим сяйвом i повела Леонтiя до житловищ, де збиралися колядники.

Й здивувався вiн, що на коляду йдуть тут повеснi. Із снiгових проталин визирали, мов очка розбуджених зi сну дiтей, першi стокротки, й сумнi, мов сльози вмираючоi зими, пiдснiжники схиляли бiлi чашечки додолу; бузьки, прилетiвши з ирiю, кружляли над солом’яними стрiхами, шукаючи своiх гнiзд, й жебонiла над пробудженою землею коляда – то про ластiвочку, що прилетiла на щедрик-ведрик, то про сиву зозуленьку, яка всi сади облетiла, поки не допала до трьох теремiв, де прокинулися до життя сонце, мiсяць i яснi зорi.

Збагнув пiлiгрим, що в язичникiв Новий рiк розпочинаеться з березоля, та це його не здивувало: чому ж бо то християни запроторили день народження весни в зимовi холоди, а похвала новому життю мае лунати серед заметiлей?

Пiдiйшов до хат i побачив: на порогах сидiли у вишиваних сорочках i тканих запасках жiнки та дiвчата й щедрiвкою «У славному городi, у панському дворi там танчик ходить, дiвочок водить, а найкраща серед них панна Зоряна» зазивали чоловiкiв, що у крисанях з павами за околичками i в сардаках, защiнканих гарячими байорками, збиралися на подвiр’ях й вiдповiдали жiнкам парубоцькою колядою:

«В недiлю рано кури запiли, пан Іван встав, три свiчки зсукав: при першiй свiчцi личко вмивав, при другiй коника сiдлав, при третiй свiчцi хвалився: нема в короля такого коня, як у славного пана Івана!»

А були тi жiнки, як ружi, а хлопцi, як ясени дужi, а одежа на них, мов розмай, весела: байорки, квiтчастi кутаси, дубленi кожухи й вибиванi перламутром кептарi; згарди на жiночих шиях виклично попiдбивали пiдборiддя, аж уста повипиналися, мов для поцiлункiв; камашi в парубкiв з барвистоi волiчки тканi, а юхтовi постоли рийками позадиралися, бо квапно iм було рушати з колядою до людських дворищ.

Зачудувався Леонтiй красою, якоi не бачив у своiх краях, ii дiйств схожих не зрiв у Вiзантii: переодягнутi в лати руських воiв хлопцi внесли на подвiр’я вертепну скриньку на високiй тичцi, й визирав з одного вiконечка маленький Ісус у золотому нiмбi, а з другого – свiтовидний Даждьбог – панували вони на першому поверсi вертепу, а на нижньому вимахував мечем лютий цар Ірод й пританцьовувала Мара з косою.

Й подумав мiсiонер:

…Прийшов до них мiй Бог – урочистий i до мук готовий – i побратався з iхнiм богом, веселим i добрим. Й поеднаються у цьому краю суворiсть з веселощами, й народиться тут життя, не подiбне до нашого i нi на яке iнше не схоже. Руський Бог любуеться жiночою вродою й напоказ ii виставляе; руськi парубки в танець iдуть i дiвочок ведуть, бо язичницький бог дозволяе iм веселитися i яскравою одежею пишатися. А наш – вiзантiйський i римський – в чорнi тунiки жон одягае, насувае клобуки мужам понижче вух; сарацинський, що над Тiбром, велить заслоняти дiвочу вроду попоною, шоб хоч крiзь прорiзи ледь прозирала, а мужiв у дервiшськi сiряки обгортае; дикi мордвини з-над Ітiля, яких касапчами прозивають, на свято народження сонця криваву тризну справляють: оленiв рiжуть, живою кров’ю впиваються й шаманять, обзиваючи найогиднiшою лайкою рiдних батькiв.

І зрозумiв Леонтiй цiеi митi, що треба йому, мiсiонеровi, всiх сил докласти, щоб зберегти в руському краю неповторну красу давнiх звичаiв, освятивши iх християнським благословенням, й може таке вiдбутися лише тодi, коли скiпетр Єгови перехреститься iз жезлом Даждьбога.

… А вже вирушили колядники з дворищ й потягнулися вздовж селища по розбейканiй весною дорозi, що вела до замку, який прошивав шпилями небо на крем’янiй горi скраю свiту. Поза ним простилалася чужина, й замковi мури захищали вiд неi правiчнi житловища людей, котрi сповiдували старi звичаi, визнавали давнi покони й святкували переберiйну коляду. Й не мали тi житловища меж – була то земля, яку обороняв своею ворожбою вiд злих духiв, лютих сил Природи й вiд захланних чужинцiв волхв Ревера. Леонтiй подався слiдом за колядниками, передчуваючи, що стане свiдком примирення Єгови iз Даждьбогом…

Перебранi за воiв парубки йшли попереду юрмища з вертепною двоповерховою скринькою, яка, розширившись, зайняла все безмежжя довколишнього свiту, – весь край вiд небес до землi став единим вертепом.

Пiд склепiнням неба ще шугали Стрибоговi вiтри й зорiло всевидяче око Сварога, йшли слiдом за Месiею, якого досi ця земля ще не зрiла, дванадцять рибалок iз сiтями; тi сiтi тягнулися шлейфом за рибалками й загортали з собою збитошних полiсунiв, в яких перемiнилися хлопчаки, що пiдбiгали за колядниками, й закоханих, що й свiту поза любов’ю не зрiли, – Лада й Лелю; Ярило, зачувши весняну перемiну, наздоганяв рибалок, щоб самому в ту неволю потрапити; простiр мiж сходом, де панував Бiлобог, i заходом – володiнням Чорнобога – прошивали блискавки, вiщуючи битву добра i зла в Природi: Чугайстри, Перелесники й Переплути з реготом здiймалися до хмар, на яких вели хороводи Нявки-повiтрулi, й кожен забирав у полон найкращу i летiв з нею, щоб заховатися вiд Долi за синiми оболоками – усi тi примари ринули, загорнутi в рибальськi сiтi апостолiв, що йшли за Месiею, який тримав хреста в руках, й боялися, i чудувалися з невиданоi новизни новоi вiри, ознаменованоi хрестом; незнана досi тяга не вiдпускала iх, хоч зловiснi Див, Пек та Чур галасували пiд небесами, застерiгаючи й проклинаючи новiцiiв. А Чорнобог перегороджував iм шлях блискавками, що стрiлами падали вниз, де сунули невблаганнi Мара, Щезби, Переберiя й кощава, з чорними ямами очниць, смерть з косою, яка Навою звалась.

І як колядники зупинились перед пiдхмарним замком, назустрiч iм вийшов волхв Ревера, звiв уверх руку з мiдним келепом й погрозливо замахав ним до чорних сил, примовляючи:

«Чорний чорнокнижнику, злий Чорнобоже, запрошую тебе на Святу Вечерю, та коли не йдеш до мене нинi, то не приходь i завтра! Вiдсилаю тебе в темнi бори, в дикi недеi: туди тобi гудiти, туди тобi гримiти, червонi пiски переливати-пересипати, а на мою землю тя не пущу, щоб ти й сконав. Амiнь!»

І зрозумiв Леонтiй, що язичницький волхв Ревера дае дорогу новiй вiрi, й колядники за те вiддають йому хвалу:

Ішов мiсяць по небу
Та й зустрiвся з ясною зорею:
Ой зiйди, зiйди, зоре, де маеш стати —
У пана Івана на його дворi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66746868) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.