Книга - Нещоденний щоденник

Нещоденний щоденник
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #23
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.

До видання увiйшли щоденниковi записи письменника, в яких вiн як споглядач та безпосереднiй учасник описуе знаковi подii полiтичного й лiтературного життя Украiни протягом 2003–2004 рокiв. Зокрема, Р. Іваничук художньо осмислюе буремнi днi Помаранчевоi революцii, показуючи, як упродовж кiлькох тижнiв руйнуються усталенi поняття, трансформуються моральнi закони, змiнюються люди.





Роман Іваничук

Нещоденний щоденник



© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021

© В. В. Габор, примiтки, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021




2003


Повертаюся до мемуаристики й буду в цьому жанрi працювати до кiнця свого життя, оскiльки романнi теми в мене вичерпалися. До того ж мою свiдомiсть водно дiймае переконання, що майбутньому читачевi достовiрнi свiдчення будуть набагато цiкавiшi, нiж змодельованi пiд власний свiтогляд i досвiд письменника сюжети, якi не е документальним вiдбитком проминулого часу й представляють лише авторське артистичне вмiння бачити свiт у спектрi власних смислiв, а не у свiтлi конкретноi правди.

Зрозумiло, я аж нiяк не намагаюся применшити вартiсть художнього слова, бо тим самим поставив би пiд сумнiв потрiбнiсть власних творiв, праця над якими була найвищим сенсом мого життя, моею мовою, засобом спiлкування з людьми i часом, пропагандою вистражданих мною iдей, певним примусом для читача сповiдувати моi переконання – художня творчiсть так чи iнакше оперуе iмперативом, ну а читач вряди-годи хоче звiльнитися вiд нього й пiрнути в достовiрнiсть, яка дае змогу зiставляти буденну реальнiсть iз заманливим, звабливим i розкiшним обманом художнього мовлення та найефективнiше наближатись до iстини.

У нинiшнiй час розпачливих пошукiв нових напрямiв i стилiв, безпардонного свавiлля, абсурду, лукавого, а то й безглуздого штукарства, словесноi розпущеностi й глорифiкацii морального блуду все навальнiше спливае на дзеркало лiтературного процесу мемуаристика як фактор iстини.


* * *

Щоб розпочати писати книгу спогадiв, мушу повернутися в думках на цiлих п’ять лiт назад, коли-то побачила свiт моя перша книга мемуарiв «Дороги вольнi i невольнi», яка складаеться iз трьох частин («Благослови, душе моя, Господа!», «Мандрiвки близькi й далекi» та «На маргiнесi»), й хоча б пунктирно прослiдкувати, якi ж то подii задемаркували пройдений шматок мого життя й залишили нестертий слiд на рантуху душi – й вiд того я став старший, досвiдченiший, невигойно зранений, цiлюще втiшений, зневiрений i спонадiяний на кращу долю. Хочу збагнути, скiльки вартувала моя праця, котра давала менi засоби на прожиток, втiху вiд усвiдомлення своеi потрiбностi, а моему народовi й державi – дещицю користi.

Я вiдкладаю на хвильку перо, щоб пригадати, скiльки книжок видав за цей час, скiльки вiдбув зустрiчей з людьми з приводу поточноi полiтики й помiтних зрушень у лiтературному процесi, скiльки можу нарахувати таких студентiв, якi скористалися iз моiх знань, скiльком громадянам додав отухи своiм оптимiзмом, а скiлькох зневiрив скепсисом – всього було за цi блискавично короткi п’ять лiт, – та ось мiй погляд упав на вулицю, я побачив крiзь вiкно будинки, замаенi прапорами з чорними биндами, i вмить згадав, що нинi 27 липня – перша рiчниця страшноi, неймовiрно трагiчноi i врештi-решт безглуздоi у своiй випадковостi подii, яка сталася на Скниловi рiк тому й вiд неi загинуло сiмдесят сiм людей, i щонайстрашнiше – двадцять вiсiм дiточок, якi народилися в час нашоi Незалежностi, й мiтив Господь iх не на смерть, а на животворну працю для молодоi украiнськоi держави.

І непроглядний туск влився в мое серце, а все, що не було тим туском, втратило будь-який сенс. Бо що вартують моi книжки супроти цих смертей, чи полегшать моi писання бiль батькiв, дiтей, братiв, сестер, якi залишилися живими? Цей бiль умить зiжмакав мою душу батькiвським страхом, бо ж на Скнилiвському летовищi був у той страшний день i мiй внук Василько зi своiм батьком, – i яким я був би нинi, якби iх не стало, чи взявся б пiсля того коли-небудь за перо – таж нi, а якою б була та моя перемiна, важко навiть уявити: сотнi людей стали в той день iнакшими, а з ними i я…

Не змiг я зостатися незмiнним й пiсля страшного для мене 2000 року, коли нетерпляче ждав у гостi приятелiв, щоб вiдсвяткувати з ними перелом тисячолiть, а замiсть дзвiнка у дверi тривожно засигналив телефон, i я дiзнався, що трагiчно загинула моя молода приятелька – нiби дочка, нiби сестра – добра, мудра, невтомно роботяща Соломiя Павличко, i я донинi не можу, а то й не хочу позбутися вiдчуття, що сам став ii батьком i не маю перед ким вилити свiй жаль, чейже самому собi спiвчувати не можна; я можу лише грiшно проклинати Бога, який забирае до себе найкращих. Бо чому вiн дозволив убивцям вiдрубати голову Георгiевi Гонгадзе, бо чому ще ранiше забрав Володимира Івасюка, Івана Миколайчука, Грицька Тютюнника, а посередностi й пiдляки живуть собi до глибокоi старостi; вiд цих втрат я стаю зраненим, вихолощеним, i яких треба зусиль, щоб пiсля таких ударiв знову пiднiматися, ставати до працi й знаходити у нiй непроминальний смисл!

За вiкном майорять прапори i розвiваються на вiтрi чорнi бинди…


* * *

Прости менi, Господи, за богохульство, Ти мудрий i справедливий: пригашуеш розпачливий бiль, що паралiзуе дiяльнiсть, вливаючи в душу отруту знеохочення, й повертаеш мене до працi, яка, зрештою, набувае особливого сенсу при непоправних втратах.

Рiвно за два тижнi пiсля скнилiвськоi трагедii настигла мене велика радiсть: львiвське видавництво «Лiтопис» видало книгу мого життя «Вогненнi стовпи», яка завершила п’ятнадцятитомний цикл моiх iсторичних романiв. Працював я над цим твором п’ять лiт, а якщо мовити правду, то весь свiй свiдомий вiк, що проминув у тiснiй дотичностi до iсторii украiнського партизанського руху перiодiв бойових дiй, репресiй проти учасникiв реконкiсти й осмислення наслiдкiв руху опору як у середовищi нашого народу, так i у ворожому станi.

Працю над романом про УПА я розпочав у своi чотирнадцять рокiв й назвав його «Кривавий тан». Звичайно, була то школярська спроба, й роман лiтературноi вартостi мати не мiг, проте вiн засвiдчив мое аж гейби генетичне прагнення опанувати надсерйозну суспiльну тему, тому я вважаю датою початку роботи над романом 1943 рiк.

Про те, що трапилось iз моею спробою, я написав у першому томi своiх мемуарiв: рукопис «Кривавого тану» вилучив пiд час обшуку в нашому домi енкаведист лейтенант Шкрупила, й мене тодi не заарештували тiльки тому, що лейтенанта того ж весняного дня 1945 року зустрiла партизанська куля в бою на Солтисовiй горi. Та я впевнений, що в архiвах нашоi СБУ i досi тлiе той товстий шкiльний зошит, списаний фiолетовим чорнилом.

Справжня й вiдповiдальна праця над книгою про УПА розпочалася в мене п’ять рокiв тому, i я знаю: роман мае нечуваний, як на нинiшнiй день, успiх тому, що в ньому за художнiм камуфляжем ховаеться пережита мною правда: iз сьогоднiшнiх украiнських прозаiкiв, якi були свiдками нацiонального повстання 1942–1952 рокiв, залишився тiльки я.

Упродовж багатьох рокiв – вiд першого дня Незалежностi, а то й ранiше – спонукували мене читачi, щоб я написав роман про Украiнську Повстанську Армiю. Та я все остерiгався, щоб не вразити ще живих учасникiв визвольних змагань одробиною неправди, яка могла б вкрастися у твiр, або ж навпаки – гiркою правдою, котру сьогоднi так цнотливо i, зрештою, легковажно заслоняють романтичним флером надто завзятi патрiоти; а може, закон епiчного жанру вимагае глибокоi ретроспективностi, яка вiдсувае на другий план надмiрну задокументалiзованiсть та публiцистичнiсть…

Та врештi я переборов страх i зважився дати на суд читачевi спробу художнього осмислення драматичноi iсторii останнiх наших збройних змагань за незалежнiсть.

Важкою була ця праця, й менi добре тепер видно ii недосконалостi. Однак вiрю: прийде час, i в нашiй лiтературi з’явиться велика епопея, яка висвiтлить всю iсторичну правду про часи вiйськових дiй УПА й кине чiтку проекцiю на дальшу боротьбу за утвердження украiнськоi державностi прикладами i незрiвнянного героiзму, i моральних зламiв утомлених борцiв.

Для того щоб написати цей роман, менi треба було уздрiти епоху УПА в двох ракурсах: iсторичному й нинiшньому. Складною була боротьба наших предкiв за свободу, але й сьогоднiшне ii утвердження не легше: подвиги, якi здiйснював украiнський народ у битвах, мають повторитися у нинiшнiй щоденнiй працi, а помилки, що iх допустили пращури, не повиннi повторитися в сучасному полiтичному процесi, – iсторiя ж УПА стоiть рiвно посерединi мiж минувшиною та сучаснiстю й акумулюе в собi наш вiчний животворчий дух – з усiею його потугою i з усiма слабкостями. Можна сподiватися, що майбутня епопея про Украiнську Повстанську Армiю не стiльки констатуватиме iсторичнi факти, скiльки намагатиметься вiдтворити модель украiнця, який зi своiм досвiдом, ментальнiстю, благородством, грiховнiстю, високою нацiональною свiдомiстю, а нерiдко й полiтичною слiпотою опинився сам на сам мiж двох вогнiв, якi пожирали один одного, не усвiдомлюючи, що вивiльняють мiсце для нового державного утворення, котре отримало можливiсть для росту аж нинi – на цвинтарищi колись могутнiх сил. Й автор тiеi найдраматичнiшоi у свiтовiй лiтературi епопеi муситиме передовсiм визначити цiну нашоi свободи й величину моральноi контрибуцii, що ii за нинiшне безголiв’я стягне з нас iсторiя, коли нарештi встановить квоту за пролиту пiв столiття тому кров.

А поки що народжуються предтечi великого майстерштику, i пiонерам завжди найважче. Адже в наш практичний час про лицарство писати нелегко: автор змушений балансувати мiж поезiею минувшини i прозою насущного життя, в якому вартiсть здобутоi свободи вимiрюеться, на жаль, тiльки рiвнем достатку. І майже неможливо – коли на змiну романтичнiй добi реконкiсти приходить доба мрiй про ситiсть – прикладами героiзму переконати зневiреного плебея в доцiльностi страдноi Незалежностi.

Тому я мусив з вiрою, стiйкiстю й несхитнiстю Дон Кiхота вступати в чужий i незвичний для сучасного поколiння героiчний свiт i оспiвувати iдеал, який багатьом здаеться вiджилим i непотрiбним. Та саме в цiй несумiсностi романтичного iдеалу i приземленоi дiйсностi полягае сенс мого роману: якщо вже неможливо повернути часи лицарства, то хай хоч висвiтляться постатi героiв, мiчених перстом Божим.

І ось я тримаю в руках мiй вистражданий, ще теплий роман «Вогненнi стовпи»: принiс менi його додому директор видавництва «Лiтопис» Михайло Комарницький – мiй добрий приятель. Добрий не тому, що видав книжку, – в цьому не тiльки я, а й вiн був зацiкавлений, – а що послухався моеi уклiнноi просьби: вручив менi сигнальний примiрник до 10 серпня – знаменноi для нашоi родини дати, 75-лiття мого улюбленого брата Євгена, якому я присвятив свою працю. Вiн, як колишнiй партизан, був моiм консультантом пiд час роботи над книгою й чимало деталей, до яких я не змiг би нiколи додуматися, пiдказав.

І ми з сином Яремою помчали автом до Коломиi на наше родинне свято…

Мiй брат – особлива людина. Про своi страждання на каторзi вiн розповiв у книжцi «Записки каторжанина», то я не буду про них згадувати, зазначу лише, що в тих його спогадах немае нi слова скарг, нi крихти озлоблення до людей, якi жили на волi, – а скiльки менi довелося почути докорiв вiд професiйних патрiотiв: ти не сидiв, не сидiв!; i я теж нiколи не хизувався тим, що ще в шкiльному вiцi пробув у коломийськiй тюрмi кiлька мiсяцiв; спогади брата пронизанi добротою й усвiдомленням, що сам вибрав для себе таку долю й пишаеться нею, хоч добре знае, що якби не вона – став би вiн художником або письменником, геологом або ботанiком, дизайнером чи архiтектором – мав Євген безлiч творчих задаткiв, був вiн найобдарованiшою дитиною в нашiй сiм’i – i весь той свiй духовний скарб склав на вiвтар нашоi Незалежностi.

Спогади Євгена пройнятi ще й непiдробним гумором й зовсiм не чорним, як можна б сподiватися, i я думаю собi: чи ж то не оптимiзм допомiг йому вижити на каторзi – одне слово, Нусько, як ми його по-домашньому називали, побачивши в моiх руках довгожданну книжку, вихопив ii в мене, розгорнув i, прочитавши на титульнiй сторiнцi присвяту, сказав до родини: «Всiеi книжки можете не читати, але першу сторiнку – обов’язково!»

А ввечерi посходилися гостi вiтати Євгена з ювiлеем, i вiн щиро тiшився, що дожив до такого поважного вiку, а мiг же колись не вилiзти iз штабеля дистрофiкiв, яких вивозили iз зони у вiчну мерзлоту безмежноi тундри, щоб там залишити непохованими; що сидять бiля нього два сини, якi виросли в Росii, а розмовляють галицьким дiалектом; що сиджу поруч з ним i я, – й вiн радiе, що мае такого брата, який зумiв написати про найгероiчнiший i найтрагiчнiший визвольний украiнський чин, i нi краплi не заздрить… А я таки заздрю його добротi, бо такоi в мене далеко немае – я надто багато в своему життi ненавидiв; та його доброта передаеться нинi й менi, i я знаю, що кращоi винагороди за свiй роман нi вiд кого не отримаю.

…Пишу цi рядки, коли мого брата вже немае на свiтi, – лежить вiн у свiжiй могилi на Воскресiнецькому цвинтарi поблизу Коломиi – поруч iз ще свiжiшою могилою дружини Марii, яка пiшла слiдом за ним на сам Великдень. Обое колишнi партизани, обое колишнi в’язнi…

5 лютого цього року зателефонував з Коломиi мiй племiнник Роман, вiн ридав, i я насилу втямив, що помер Нусько. Це було страшно: чому так несподiвано, адже здавався зовсiм здоровим! Та, видно, надвережений по тюрмах органiзм врештi зносився – i мене стало наполовину менше.

І знову ми з Яремою мчимо автом у тяжкiй мовчанцi, бо жодне слово – жалю чи то розради – не мало б тепер нiякого сенсу: досi ми iздили до Нуська, а тепер просто до Коломиi – зчужiлоi, знелюдненоi, хоч добре знаемо, що там, на подвiр’i братового дому, стоiть тьма людей у безнадiйнiй скорботi, та вже вони не моi – моiми були тодi, коли серед них знаходився Євген, а нинi на коломийський свiт упала мертва пустка, i я не можу з цим змиритися…

У моiй уявi брат ще живий – чи то ми з ним, ще дiтьми, прошкуемо з Трача через Лази до пилипiвськоi бабусi в гостi: довгоногий Нусько залишае мене весь час позаду, а я плачу вiд кривди, що менший за нього i наздогнати не можу; то вiн шие з маминих старих капелюшкiв водолазний костюм i обiцяе опустити мене в ньому в Пiневу калабаню, щоб я дiстав з ii дна тритонiв, яких хоче забальзамувати у формалiнi; то я з вiдкритим ротом придивляюся, як Нусько розмонтовуе бомби бiля збитого нiмецького лiтака на Воловому – i як тiльки ми залишилися живими?; або збираемо гриби, якi вiн знаходить пiд кожним деревом, а менi нi один не потрапляе на очi, я сiдаю бiля якогось дивного куща з опеньковими голiвками замiсть листя i гукаю, що далi не пiду, й Нусько вертаеться до мене злий як чорт i раптом регоче, i в його смiху вчуваеться чорна заздрiсть (таж ти, дурню, знайшов гiгантський кущ гливiв i сам того не знаеш!); то ми ночуемо удвох на Полярному Уралi над чистою водою, а ночi немае, а тундра цвiте, й каже Євген, що чарiвнiшого краю на свiтi бути не може, а я дивуюся з того його телячого оптимiзму, адже вiн тут прокаторжив десять лiт; врештi з моею допомогою Євген видае книжку свого життя i в безмежнiй радостi тулить ii до грудей, вимовляючи щось зовсiм блюзнiрське: «Та за таку втiху варто було й страждати!», i я розумiю його, бо знаю, що то за щастя отримати з видавництва свою книжку, а тим бiльших коли вона перша; або ж вони удвох iз сином Романом розкопують у Яблуновi криницi, заповненi останками бiльшовицьких жертв, i знаходять два зв’язаних колючим дротом кiстяки – хлопця й дiвчини, i цей жах стае стержнем мого роману «Вогненнi стовпи» – всюди вiн, живий Євген iз вiчною його самоiронiею й гумором, з його музеем дерев’яних потвор, яких вiн уздрiв i вийняв iз колошмаття смерекового корiння, i тi його альбоми iз засушеними полярними квiтами, так вдало скомпонованими, що й досвiдченi художники дивуються, i витворно оправленi фолiанти в його великiй бiблiотецi, й неймовiрно смачно засмаженi коропи, яких вiн виловив у Прутi, i його натхненнi декламацii поезiй Франка i Єсенiна – весь свiт повний Нуськом, живим, творчим i добрим!

…А вiн лежить незворушно в домовинi, його незмiнна усмiшка застигла в кутику уст, i так пiде вiн з нею в незнаний свiт, i не сполошують ii нi траурнi пiснеспiви, нi сальви з рушниць старих упiвцiв на цвинтарi.


* * *

Повертаючись до недалекого минулого, щоб пов’язати вiдбулi подii iз нинiшнiми, я, не вмiючи нi на хвилину вiдокремитися вiд полiтики (такий уже сутужний час!), наштовхуюся щоразу на шерегу, гурт, тусовку, а точнiше – зграю умисних шкiдникiв, якi правлять нашою державою так, як це iм вигiдно для власноi кишенi.

І несть iм числа, i всi вони довгi роки керують нашою державою, облудно декларуючи рiст економiки, розвиток демократii, европейський вибiр i одночасно – спiльний з Москвою економiчний простiр, плануючи реформи, якi б забезпечили iхне довголiтне перебування при владi, бо страшно iм, кримiнальним злочинцям, опинитися за владним бар’ером; вони з абсурдною захланнiстю набивають у мiшки непотрiбну нормальнiй людинi масу грошей, не усвiдомлюючи, що з того вкраденого у народу багатства не доведеться скористатись, чей не взяли з собою нi на той свiт, нi в тюрму, анi в печери румунський, югославський та iракський диктатори.

І повстали проти них зовсiм iнакшi на вигляд особистостi – з iншою ментальнiстю й метою, а ще народом любленi: тендiтна, вродлива, завзята жiнка й елегантний (за що його так люто шельмував одiозний журналiст Вадим Долганов) чоловiк iз мудрим чолом. Вони незабаром поведуть за собою народ, i я, зовсiм не сподiваючись раптового чуда, все-таки вiрю, що встигну й себе залучити до трибу нового будiвництва украiнськоi держави й покласти свою цеглу в пiдмурiвок…

Нiколи не намагався стояти поруч з високопоставленими, менi вистачае власноi спромоги утримуватись на своiй землi й так чи iнакше бути iй корисним… Менi iнколи ставало гидко, а то й жаль, коли спостерiгав за одним поетом, який вiд ранньоi юностi й до старостi водно з безмежною тугою поглядав на високi президii й вибирав для себе мiсце серед достойникiв, i коли йому вдавалося протиснутись промiж них, вiн умить надимався, уявляючи себе сильним свiту цього, а як тiльки його проганяли з високих мiсць – ставав ураз схожим на скинутого з балкона крихiтку Цахеса – безсилого й нiкчемного… І нiколи не забуду магiстратського двiрника, який замiтав площу перед ратушею в день пiдняття нацiонального прапора, i коли йому якийсь патрiот звернув увагу, щоб не заважав святкувати, вiн вiдказав з гiднiстю полiтичного дiяча: «У незалежнiй державi мае бути чисто!»

Отож i я стою, як той двiрник, свiдомий своеi значимостi – чи то в унiверситетськiй аудиторii, чи за письмовим столом, а бувае, й серед високих посадовцiв – я нiколи не вiдмовляюсь вiд спiлкування з людьми в будь-яких суспiльних сферах, бо це також праця.

З Вiктором Ющенком я познайомився ще пiд час мого депутатства у Верховнiй Радi Украiни: молодого вродливого мужчину, вiдомого фiнансиста, ми обирали на банкiра держави. Звiсно, нацiонал-демократи з Народноi ради були готовi голосувати за нього, але ж тодi наш парламент кишiв комунiстами, i ми в безнадii сподiвалися, що, може, вони ще не зорiентованi, хто е Вiктор Ющенко, й хоч частина iх проголосуе «за». Та нашi надii ураз згасли, коли претендент без елементарноi дипломатичностi заявив з трибуни: «Голосуйте, як хто хоче, тiльки ось що скажу вам: я украiнський патрiот i – вмiю!»

Цi слова, видно, мали магiчну силу – Ющенко й донинi володiе певною магiею, адже його рейтинг не падае вже багато рокiв. Й хоч був вiн для комунiстiв неприйнятний, все ж сталося диво: табло висвiтлило трiумфальну перемогу претендента, депутати проголосували за нього конституцiйною бiльшiстю. Подiбне повторилося, коли його обирали прем’ером Украiни. А втiм, за допомогою самоi магii надто довго при владi не протримаешся – ми вже нинi знаемо, коли i як опам’ятовувалися Ющенковi вороги…

Це зрозумiв i сам Вiктор Андрiйович: вiн вiдсунув вiд корита олiгархiв i виплатив людям зарплати. За це його й зняли олiгархи з посади прем’ера, i вiн сказав тодi: «Я iду, щоб повернутися!» І вiн повернувся до людей – став народним лiдером, очоливши перед виборами блок «Наша Украiна».

На початку минулого року Ющенко приiхав до Львова. Саме тодi я очолив львiвський Комiтет громадських органiзацiй на пiдтримку «Нашоi Украiни» на виборах, й менi, Почесному громадяниновi Львова, випала честь привiтати гостя в сесiйнiй залi Львiвськоi мiськоi ради з присвоенням йому такого ж звання. Я сказав: «Ми пiдемо за вами, Вiкторе Андрiйовичу, якщо ви вiд нас не вiдступитеся». – «Нiколи цього не станеться!» – вiдповiв вiн, обнiмаючи мене.

Увечерi Ющенко запросив представникiв львiвськоi нацiонал-демократичноi громади в ресторан «Ювiлейний» на дружню вечерю, i я втiшався тостами патрiотiв, якi славословили лiдера й бажали йому стати Президентом Украiни.

Та незабаром настигло мене прикре розчарування.

22 травня цього року, на саме свято «В сiм’i вольнiй новiй», приiхав до Львова прем’ер Украiни Вiктор Янукович. Участi в Шевченкiвських святкуваннях вiн не брав, бо навiщо це йому – донбаському русофiлу, проте запросив на вечерю, теж дружню, групу творчих працiвникiв, тих самих, якi недавно вiтали Ющенка в «Ювiлейному», – в ресторан «Озеро» в Наварii.

Менi теж запропонували повечеряти з високим гостем. Я довго вагався, адже рiк тому заявляв про свою прихильнiсть до екс-прем’ера Ющенка: як оцiнять люди мою згоду? Проте таки спокусила цiкавiсть…

На вечорi я сидiв серед своiх колег – художникiв, письменникiв, акторiв – якраз навпроти прем’ера i голови Львiвськоi обласноi адмiнiстрацii Мирона Янкiва, який вже не один раз пропонував менi зустрiтися з ним сам на сам для дискретноi розмови, та я все ухилявся.

Янукович перший, як i належиться, взяв слово для тосту й довго говорив про плани своеi дiяльностi. Вiн обiцяв нам золотi гори, а я й не дивувався з його словесноi щедростi, адже передвиборна президентська кампанiя фактично вже розпочалася, i всi знали, що прем’ер наступного року оголосить себе кандидатом на посаду Президента.

Ситуацiя була непроста: а як нам, однодумцям Ющенка, якi зiбралися на бенкет до його супротивника, повести себе? Мовчати? Городити баналюки про нашi творчi злети? Вигукувати патрiотичнi фрази про Незалежнiсть?

А Янукович говорив i говорив, його тост майже нiчим не вiдрiзнявся вiд парадних звiтiв першого секретаря компартii на першотравневому урочистому засiданнi, я подрiмував, та раптом прокинувся, немов ужалений, вiд нахабних слiв прем’ера:

«Я щиро люблю галичан, – сказав вiн, ласкаво усмiхаючись, – ми з дружиною розмовляемо у Львовi тiльки по-украiнськи».

Та всi мовчали, покiрно вислуховуючи поблажливу i зверхню мову чужака, який ось дiлить наш край на росiйський i украiнський регiони – тож що для нього Украiна – росiйська колонiя, Малоросiя, Хохляндiя?

І який пройняв мене встид, коли нашi патрiоти почали один за одним пiдводитися й дякувати чужинцевi за його прихильнiсть до нашоi культури й мови, мало того – дехто уклiнно просив, щоб вiн кандидував у президенти, «а ми всi пiдтримаемо вас, нашого улюбленого керiвника!»

Але ж цi самi особини всього рiк тому так само величали Вiктора Ющенка! Де я опинився, подумалось менi, – i що про мене люди скажуть, коли я промовчу?

«Шановний прем’ере, – промовив я, пiдвiвшись. – Чи вам дозволено, а коли так, то хто дав дозвiл дiлити нашу державу на украiнську i росiйську? Як ви могли допустити, щоб вашi мiнiстри, зневажаючи Конституцiю i украiнський народ, демонстративно користувалися на службi iноземною мовою? Чому ви не пiдкажете Президентовi, щоб у Криму i на Донбасi вiн розмовляв по-украiнськи? І за що вам тут дякують, адже нiчого доброго для Украiни ви ще не зробили!»

Я теж говорив довго, i пiсля мене вже нiхто не взяв слова. Янукович, стримуючи гнiв, щось пояснював менi й нарештi подякував нам усiм за присутнiсть. А я ще сказав до Янкiва: «Ви запрошували мене на конфiденцiйну розмову, то вважайте, що вона вже вiдбулася, я нiчого iншого вам не скажу».

На другий день весь Львiв говорив про мiй виступ: знайшовся, мовляв, один iз мiльйонiв… За кiлька днiв Янкiва зняли з посади – не думаю, що через мiй тост. А може…

Нинi ж я заглядаю в майбутню осiнь i прикидаю в думцi: а чи хтось iз тих плебеiв, якi так принизливо повели себе перед Януковичем, згадае моi слова, коли треба буде заходити до кабiни й вибирати в бюлетенi одне iм’я iз багатьох кандидатiв на президентську посаду?


* * *

Наприкiнцi липня цього року я вiднiс у видавництво «Лiтопис» свiй останнiй роман «Через перевал», який завершуе, немов шпиль багатоповерховий будинок, п’ятнадцятитомний цикл iсторичних полотен. Хронологiчно я пiдiйшов у них до нинiшнього дня i з досягнутоi крайньоi висоти споглядаю далеку й близьку нашу iсторiю, намагаючись за допомогою iсторичного досвiду оцiнити стан лiтератури й полiтики на переломi тисячолiть.

Мiй химерний роман «Через перевал» виявився для мене самого ще й мiстком, яким я переходжу вiд художнього творення до мемуаристики – в ньому я намацував сьогоднiшнi подii i хоч дбайливо прикривав iх романним флером, все ж вони е справжнiми, майже не придуманими – так врештi я виривався з тенет художнього камуфляжу на чисте поле реальностi.

Чи добре це? Хто зна… Впевнений лише в тому, що кожен письменник мусить завершити свою працю спогадами, щоб майбутнiй читач мiг побачити грунт, з якого виростало мистецтво. Вiн захоче знати, якими ми були в життi, що нас еднало чи роз’еднувало в ходi лiтературного процесу, як вростали новi вiяння в традицiю, як народжувалися традицii новi i що iз старого багажу творцi забирали з собою; якi конфлiкти розпалювалися мiж митцями i чи шкодили вони, а може, сприяли мистецькому поступовi; майбутнього читача цiкавитиме й iнтим, а що епiстолярiя вийшла з ужитку, то вiн шукатиме його в спогадах; читач захоче знати теж про нашi незгоди й сварки, адже ми були людьми – не ангелами, i поки я дiйду до своеi оцiнки нових лiтературних напрямiв i стилiв, грiшно зупинюся на одному моментi болю, якого завдав менi товариш… Можливо, я б i не грiшив – не розвереджував старих болячок, якби в них не зацiпенiла образа за посягання на мою честь.

Я вимагаю публiчного вибачення вiд Миколи Рябчука, який у закордонному iнтерв’ю Бугомiлi Бердиховськiй («Bunt pokolenia», Lublin, 2000) змалював мене як советського колаборанта.

Моя полiтична поведiнка пiд час радянськоi окупацii добре вiдома: я нi разу не пiшов хоча б на дрiбну угоду з комунiстичним режимом, у жодному своему творi не зганьбив себе похвалою окупантам чи плюгавленням нацiональних святощiв, я гiдно витримав двадцятилiтне цькування за роман «Мальви»; працюючи редактором прози в журналi «Жовтень», я, ризикуючи своею посадою, всiма правдами i неправдами проштовхував до друку оповiдання Валерiя Шевчука, Володимира Дрозда, Володi Яворiвського, Нiни Бiчуi, Дмитра Герасимчука, яких у певнi перiоди окупацii нiде не друкували, – а ось одного разу не схвалив фейлетонних шкiцiв про дебiлiв i пиякiв Миколи Рябчука («Вiн був дебiл, але вона не була дебiлкою», – так починався, пам’ятаю, один фейлетон: ну просто-таки генiальний зачин!) – i на тобi: мене за це обiзвано колаборантом, прислужником, мало що не кадебiстським поплiчником!

Тож треба дiйти до такого свинства!.. А чи ти вже забув, Миколо, як я розпинався на приймальнiй комiсii Спiлки письменникiв, членом якоi був довгi роки, щоб тебе прийняли до неi, та ще й рекомендацiю тобi давав? І ти добре знаеш, сам про це менi говорив, що якби не я, тебе не прийняли б – аж до горбачовськоi перебудови! А пам’ятаеш, як ти дякував менi, наздогнавши на Пекарськiй, i за рукав тягнув, запрошуючи на вино, щоб у такий спосiб вiддячитись. Я ж не пiшов на могорич, тож нинi ти позбувся свого боргу в такий нешляхетний спосiб.

Що зайшло мiж нами тридцять рокiв тому, я вже встиг забути, слава Богу – ти нагадав…

А зайшов якось до мене в редакцiю молодий, iнтелiгентний i, як виявилося в розмовi, освiчений юнак, який пiд кiнець нашоi приемноi бесiди приголомшив мене iнвективою, нiби в очi плюнув, – а був я вже автором «Мальв» i «Манускрипту з вулицi Руськоi».

«Ви добре знаете, що украiнська проза нинi в занепадi, це не проза, а хуторянське белькотiння, i я хочу започаткувати новий напрям у цьому жанрi».

Менi треба було покепкувати з вискочки, та я, на свiй сором, затаiв на нього пiзьму i, зовсiм справедливо оцiнивши його бездарнi екзерциси, висипав на його голову купу нищiвних завваг, вдовольнивши при цьому свою амбiцiйнiсть.

У редакцiйнiй кiмнатi сидiло нас четверо. Я, звiсно, навчав початкiвця недозволеним тоном, i вiн, затаiвши на мене злобу до того часу, коли я вже перестав бути йому потрiбен, заявив на всю Європу, що вмисне я говорив так голосно, щоб працiвники редакцii почули, i хтось з них донiс у КГБ! Але ж доносити не було що…

Одне слово, я своiм нетактовним випадом зробив ще й добру справу: вiдбив назавше Рябчуковi охоту писати прозу, i вiн став непоганим критиком i полiтологом.

Але чому ж ти, Миколо, нiколи не сказав менi в очi, що я тебе скривдив своею нечемнiстю, навпаки – завжди обнiмав мене при зустрiчi, а одного разу ще й передав вiд своеi мами пiдписану нею для мене якусь книжечку – ну просто-таки родинна любов! А потаемно, немов… – не хочу порiвнювати – закрався ззаду й боляче вкусив мене у п’яту! Не знаю, чи попросиш вибачення, та якби раптом повернулися до нас лицарськi часи, я б викликав тебе на дуель.

…А тепер про лiтературу.

Якось, ще за часiв розквiту лiтературного шiстдесятництва, той же Микола Рябчук, наслiдуючи великих попередникiв – Г. Лессiнга й І. Франка, в одному зi своiх iнтерв’ю претензiйно вигукнув: «У нас нема лiтератури!»

Почути подiбний розпачливий тренос було принаймнi дивно, адже саме в той час украiнська лiтература вибухла такими голосними iменами, як брати Тютюнники, Є. Гуцало, В. Дрозд, Р. Андрiяшик, М. Вiнграновський, Д. Павличко, Р. Кудлик, А. Лучук, Н. Бiчуя, І. Драч, та й я, зрештою, не пас заднiх – проте глашатай модернiзму М. Рябчук, якому особисто не вдалося через вiдомi причини започаткувати новi стилi й напрями, став-таки лихим пророком.

Із проголошенням Незалежностi лiтературу – маю на увазi молоду – нiби вiтром здуло. Замiсть неi з’явилися лiтературнi ерзаци, слiпе калькування з вiдомих, проте в сучаснiй Європi вже застарiлих матриць – тi iздрикiвськi манiпулювання над манерою захiдних модерних авторiв й бездумне прищеплювання чужих зразкiв на гiлки нашоi садовини: не сумiснi з кров’ю украiнськоi штуки, вони зачахли i, звiсно, плоду не дали; не мiг прийнятися невластивий нашiй моралi жаданiвський содомiзм, який допускае можливiсть злягання сина з матiр’ю, а теж винничукiвсько-покальчукiвська порнуха, начитавшись якоi й жiнки не захочеш; а та проповiдь сексуальноi свободи, яка не минула навiть такого цнотливого автора, як Процюк, – згадаймо лише, як в однiй його повiстi парочка партнерiв, прибувши в гостi, зачиняеться з нетерплячки у ваннiй кiмнатi й через те, що у партнерки мiсячнi, вони займаються анальним сексом; а е ще оригiнальнiшi варiанти злучок – в громадських туалетах; i всюди – ригачка, сморiд фекалiй, шарудiння тарганiв, i всюди – злодii, садисти, мазохiсти, налоговi наркомани i вбивцi, а ще – бабрання в постiльнiй бiлизнi наших класикiв, проповiдь нацiонального нiгiлiзму та дискредитацiя патрiотичних почуттiв – нема, нема лiтератури, е лише непристойнi тексти!

Цього новiтнього, з дозволу сказати, напряму не вдалось, на щастя, започаткувати розумному Рябчуковi, хоч як вiн цього бажав, – зробили це за нього iншi автори, якi назвали себе постмодернiстами, не вiдаючи гаразд, що таке сам модернiзм – та фундаментальна основа нового художнього свiтобачення.

Та потiшмо себе тим, що це новiтне словоблуддя не мае жодних перспектив, – тож пошукаймо таки справжнього мистецтва серед брудного й штукарського лiтературного хламу. А воно е – лежить на поверхнi: невтримно твориться на наших очах потужний потiк справжньоi штуки – не справдилося лжепророцтво Рябчука!

Не маючи змоги нi вмiння всеосяжно осмислити найновiшi цiкавi лiтературнi вiяння, хочу помiркувати лише над одним мистецьким явищем, яке зовсiм недавно зринуло з-пiд пера вельми талановитого, з драматичною долею автора, нечуваного досi знавця мови, майстра стереобачення свiту, творця украiнського потоку свiдомостi – Євгена Пашковського.

Євгеновi начебто нема чого скаржитися, його творчiсть (п’ять романiв-есе) вiдзначена Нацiональною премiею iм. Т. Шевченка, письменника знають i шанують, але нiхто iз критикiв та лiтературознавцiв не зумiв ще збагнути, пояснити таемницю його письма, хоча, здавалося б, зробити це зовсiм просто: автор романiв «Безодня» i «Щоденний жезл», збагнувши секрети свiтового модернiзму, зумiв пересадити його на традицiйний украiнський грунт.

Та злива добiрноi живоi мови, в якiй i чистота, i оптимiзм, i украiнський бiль; те вмiння бачити в одному фокусi довколишнiй свiт, немов у краплi роси, коли, нахилившись над нею впритул, осягаеш зором небо i землю, рух всесвiту й полiт метелика, – це ж дар Божий! І ти, до втоми читаючи безконечний плин романноi мови, в якiй переливаються одна за одною начебто не зв’язанi мiж собою подii, проте чiпляеться думка за думкою в один ланцюг, – i ти ловиш його цiлiсть, i жодна ланка не випадае iз сприйняття романного дiйства, й не розсипаеться вервиця на окремi пацьорки. Так сприймаеться свiт з вiкна потяга: картини змiнюють одна одну, пробiгають перед очима, зникають, однак залишаються в пам’ятi, i тобi вдаеться за одну мить пiзнати тисячi життевих митей як цiлiсть, – аж тут зупиняеться поiзд, i ти полегшено зiтхаеш, перевантажений враженнями, та водночас i шкодуеш, що те мерехтливе видиво перестало iснувати в живих зображеннях.

Я щойно закiнчив читати «Щоденний жезл» Є. Пашковського i вже достеменно знаю: народилася в нас нова, свiтового рангу лiтература – i хто ж то нарештi отримае так довго очiкувану Нобелiвську премiю в Украiнi – автор цього роману чи нова зiрка, що раптом з’явилася на украiнському небосхилi, можливо, вона й учениця Євгена: молода студентка з Івано-Франкiвська Таня Малярчук, яка теж приголомшила мене своею новаторською повiстю «Троянда Адольфо»? А може, хтось iнший, ми ще не знаемо, та доконче вiн буде iз школи Пашковського, який засвiтив новизну.

Є, е, шановний Миколо, в Украiнi лiтература, не треба каркати!


* * *

14 березня 2001 року раптово помер один iз найвiдомiших украiнських письменникiв Роман Федорiв. Разом iз ним назавжди вiдiйшла лiтературна епоха «валенродизму», як я ii називаю: нiхто вже пiсля Федорiва не йтиме бiльше на компромiси з владою всупереч своiм iдейним переконанням – з метою зайняти керiвне становище у ворожому таборi й у такий спосiб приносити бiльшу чи меншу користь своiй нацii.

Р. Федорiву вдалося чимало зробити доброго на полi нашоi культури: вiн був спритним редактором журналу «Жовтень» («Дзвiн») – часопис мав серед читачiв надзвичайну популярнiсть, незважаючи на просоветський камуфляж, а у своему видавництвi «Червона калина» Федорiв повернув нашому народовi десятки творiв заборонених i забутих украiнських письменникiв…

Та чи варто було йому засмiчувати лжепатрiотичним пафосом своi романи й повiстi? Якщо нинiшнi лiтературнi митники будуть надто прискiпливi, то пропустять вони через кордон мiж невольною i вольною епохами не так багато творiв Р. Федорiва, проте напевно будуть серед них «Жбан вина» i «Єрусалим на горах».

Подiбне трапиться не тiльки з творчим багажем Федорiва: по той бiк перевалу свiдками панування отруйного для лiтератури режиму залишаться компромiснi писання І. Вiльде, Д. Павличка, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, В. Гжицького, та й мою трилогiю «Край битого шляху», надщерблену пiвправдою, не пропустять митники в новий час.

Не судiть нас надто суворо, дорогi нащадки: такого жаху, крiзь який пройшли ми, вам нiколи не доведеться зазнати.

Тож хотiв би я сказати про Р. Федорiва щось високе, адже е що. Проте, як це завжди водиться, добрi, а теж i лихi вчинки людини лежать на поверхнi i iх легко уздрiти. Та е ще таемницi, i про одну з них, федорiвську, я розповiм: був Роман характерником i ворожбитом й вiдчув вiн, та ще й встиг про це написати – холодне наближення своеi смертi.

Таке передбачення можна пояснити хiба що мiстикою, та оскiльки ця категорiя iрреальна й поясненню не пiддаеться, то менi залишаеться тiльки повiрити в можливiсть порозумiння людини з потойбiччям.

Я був шокований, прочитавши у «Дзвонi» останню повiсть Р. Федорiва, опублiковану буквально в день його смертi, – «Кларнет iз лiсу на пiщаних горбах». Йдеться в нiй про те, що автор почув iз потойбiччя голоси заклятих душ iталiйських воякiв, розстрiляних нiмецькими нацистами обiч Глинянського тракту у Львовi: душi просили прийти до них i допомогти iм повернутися iз чужаницi в рiдний край. І автор вiдповiв – буквально так написано в повiстi: «Якщо ви вже порушили тайну тамтого свiту й зумiли сконтактуватися зi мною, то я готовий вам служити», – i зрозумiв вiн ще й те, що пiсля цiеi згоди станеться неминуче: для того, щоб допомогти неприкаянним душам, треба вiдiйти зi свiту цього…

Досi я знав тiльки один лiтературний твiр, у якому автор зумiв описати момент своеi смертi – повiсть Осипа Турянського «Поза межами болю». Та ось я читаю твiр Р. Федорiва й не можу позбутися моторошного вiдчуття дотику до трансцендентностi: та смiливiсть письменника заглянути в потойбiччя неймовiрна, повiсть вражае читача реальнiстю фатального переступу – такого зухвальства мiг допуститися тiльки характерник.

А втiм, Р. Федорiв усе свое творче життя перебував однiею ногою в реальному, надто практичному свiтi, а другою – в iрреальному. У життi вiн створив для себе матерiальний достаток, а в творчостi вибудовував неземний свiт духовного iдеалiзму, втiкаючи вiд прокаженоi дiйсностi. Бо чи е десь зафiксованi в iсторii опришкiвства тi неймовiрнi перипетii, якi вiдбувалися з героями «Жбану вина»? І даремно критики намагалися прилучити цей твiр до iсторичного жанру, не вмiючи догледiти зовсiм iншого пласту – становлення нацiонального духа в найвитворнiших вимiрах авторськоi фантазii. А чи могла iснувати в реальному життi легкокрила дiвчина Гейка – вимрiяна чиста душа самого автора? А те моторошне вiдтворення свiту рахманiв, якi втратили родову пам’ять, – чи то не модель найстрашнiшоi системи, яка на очах письменника заливала свiт сiрою повiнню непам’ятства, й автор, йдучи на компромiс з нею, всiма силами намагався вирватися – хоча б у потойбiччя?

У цих своiх скупих роздумах хочу заакцентувати читацьку увагу на секретах федорiвськоi особистостi, в якiй дивовижно поеднувалася приземлена практичнiсть iз високим злетом духу, уяви, фантазii, з його мольфарським даром заглядати в найпотаемнiшi глибини людських душ та в незвiданi таемницi Космосу.

Й хотiлось би вже нинi знати – та це вiдкриеться аж при майбутнiй моiй зустрiчi з Романом, – чи вдалося йому вивести з пiщаних горбiв за Глинянським трактом стражденнi душi iталiйських жовнiрiв i чи допоможе вiн допасти до вiчного супокою душам украiнських мученикiв – iз Соловок, Колими, Сандармоху, Дам’янового лазу, Бикiвнi – i несть iм числа, тим нашим пiщаним могилам.


* * *

3 серпня. Я поiхав iз групою львiвських учених у Пiдлисся – на щорiчне сходження на Бiлу гору до Маркiянового хреста.

Майже чверть столiття не бував тут, а чому – не можу сам собi пояснити, адже колись, заквартирувавши з ласки директора картинноi галереi Бориса Возницького в королiвськiй кiмнатi Олеського замку i працюючи над своею львiвською трилогiею («Черлене вино», «Манускрипт з вулицi Руськоi» i «Вода з каменю») цiлих сiм рокiв, я часто вибирався в похiд, пiшо стартуючи з Олеська. Минав Ожидiв, доходив до Пiдлисся, там хвильку вiдпочивав бiля криницi мiж двома дубами на подвiр’i плебанii Маркiянового дiда Романа Авдиковського, а далi спинався на Пiдлисецьку гору до пiднебесного хреста, якого 1911 року народ на плечах винiс на честь столiття i вiчноi слави Шашкевича, i йшов безкiнечним Вороняцьким хребтом, минаючи Гавареччину, що сховалася в гiрських проваллях, аж до Пiдгорецького замку й Плiснеського городища й до вечора допадав до Олеська – i все це за один день, i де бралися сила, охота й той порив не дуже вже молодого письменника, який, пройнятий марнославними амбiцiями, взявся завойовувати словом свiт!

Гай-гай… Чогось таки досяг, а скiльки нездобутого пропало за обрiем моiх бажань, та назавжди у пам’ятi залишилась ця неповторна, як i молодiсть, дорога через лiси, перелiски й байраки, те романтичне пiднесення, тi неповторнi митi, коли рукою досягав неба i брав у розтуленi долонi м’ячик сонця, а слухом ловив i вловити не вмiв потаемнi згуки, що долинали з гаварецьких пропастей – певне, то перекликалися гончарi бiля гарячих, мов саме пекло, печей, а може, пастухи виганяли на вечiрнiй випас коней – i щоразу, коли закiнчувався день, я бачив мого дикого коня, який галопував на схiд – крiзь днi i ночi, i вiки – бiлий неосiдланий кiнь на гарячому крузi сонця…

Я нинi знову тут – на вершинi Бiлоi гори. Священники вiдправляють Службу Божу в наметовiй каплицi бiля Маркiянового хреста, а колись лиса гора вже поросла молодим сосновим бором; я виходжу на край обриву i вдивляюся в неосяжну просторiнь: внизу, немов кораловi рифи на днi прозорого моря, припали до землi села Пiдлисся й Княже, вивершенi срiбними банями церков, а на свiтi тихо й свiтло, як це бувае тiльки в недiлю: долинами по травах i хлiбах сотаються тiнi хмар, течуть, немов темнi води, якi щойно видобулися iз землi, до глибоких байракiв i ринуть нечутними водоспадами у вияри, а пiднебесна гора, яку так любив Маркiян, височить над безмежжям нашоi землi, й видно з неi всю Украiну аж до Чернечоi гори за Каневом.

І я знову дивуюся, як таким широким простором i мiльйонами людей на ньому протягом столiть могли володiти чужинцi i що сталось би з нами, якби не виросли цi двi духовнi вершини на нашiй землi?

…Двадцять рокiв тому я вiддав читачам роман про Маркiяна Шашкевича «Вода з каменю»; книжка мала добрий розголос – за неi (i за роман «Четвертий вимiр») мене було нагороджено Державною премiею iм. Т. Шевченка, i я не збирався повертатися до цiеi теми, хоч знав, що вона не вичерпана. Обiрвався роман на пiвсловi проповiддю Маркiяна, яку вiн виголосив по-украiнськи в Успенському соборi 1884 року, – не закiнчився ще хресний хiд великого Будителя, i не розгорнув я життеписiв Івана Вагилевича, Якова Головацького, Миколи Устияновича – соратникiв Шашкевича, не дослiдив усього перiоду галицького вiдродження, який пролiг мiж двома польськими повстаннями 1830 i 1863 рокiв, в котрих брали участь i украiнцi, й завершився вiн появою в лiтературi буковинського солов’я Юрiя Федьковича. А промiж цими датами пломенiв 1848 рiк, коли вiдбулося полiтичне становлення нашоi нацii – пiд синьо-жовтими прапорами на Соборi руських учених у Львовi…

Не сягнули до цих подiй моi руки, аж поки не сталася незначна притичина – iнколи дрiбна деталь стае поштовхом до поважноi працi.

У червнi 1999 року я поiхав на Шашкевичiвськi святкування в Новосiлки, де спочатку був захоронений Маркiян, i на панахидi мене вразили сердечнi й розпачливi спiви трьох старих дякiв над першою могилою Шашкевича. Було щось драматичне, а то й трагiчне в риданнях «вiчноi пам’ятi» – чи то над коротким життям поета, чи то вiд жалю, що цiлих п’ятдесят лiт його iм’я непрощенно замовчувалось, або ж – про це дяки не могли знати – звучала в тих пiснеспiвах туга за втратою нацiонального провiдника, без якого «Руська Трiйця» безнадiйно розбрелася.

Тож затужив i я разом з дяками й незабаром той жаль перелив у другу частину роману, яку назвав «Саксаул у пiсках» – про дерево, що смокче воду з пiщаноi пустелi, i став для мене цiею мiцною деревиною Іван Вагилевич, який серед ворожого польського оточення не сплюгавив Маркiянових iдей, як це вчинив Якiв Головацький, спокусившись на царськi милостинi й нагороди.

Дилогiю «Сполохи над пустирем» видало торiк тернопiльське видавництво «Пiдручники й посiбники» – i ось нинi, думаючи про цей твiр i осмислюючи його, я згадав про своi невдачi в кiно.

Роман «Мальви» збирався екранiзувати Олег Бiйма, а «Манускрипт з вулицi Руськоi» – Іван Гаврилюк, та в одного не вистачило грошей, а в другого – путерi, i я думаю, що то й до добра, бо хто б робив ще й третiй фiльм, а я мрiю про кiнострiчку суто львiвську, насичену iсторiею й духом мого неповторного мiста.

Отже, сценарiй для такого фiльму готовий – моя дилогiя «Сполохи над пустирем». І нiчого додавати не треба, нiчого не варто й домислювати – Львiв середини XIX столiття виписаний у дилогii зi скрупульозною докладнiстю у всiх суспiльних площинах: плеяда будителiв украiнського народу, львiвська iрридента в образах генiального авантюриста Михайла Сухоровського, польського поета-революцiонера Северина Гощинського, коваля Йосипа з Круп’ярськоi й душителя повстань директора львiвськоi полiцii Захера-Мазоха, й нарештi – львiвське дно в особах вуличного музиканта Яся Сакрамента, вiзника похоронних караванiв пана Курковського й прекрасноi Ганнусi з Погулянки – уособлення краси i горя Львова…

Вiрю, що до когось iз кiномитцiв – хай уже пiсля мене – таки долунить мое волання: Львiв заслуговуе на серiю iсторичних фiльмiв, а матерiалу сумлiннiше зiбраного, нiж у моiй дилогii, нiхто нiколи не знайде…

Нинi ж я сиджу над обривом на Бiлiй горi, й перед моiми очима зримо пробiгають кадри з минулого i нинiшнього життя Львова.

І мого – теж.


* * *

Львiвська телестудiя в особi молодоi журналiстки Ангели Лавринович на початку травня цього року зiнiцiювала творчу виправу в мое рiдне село Трач, щоб до мого 75-рiччя, що нагряне 2004 року, пiдготувати про мене телефiльм.

Менi склали компанiю поважнi особи, що зробило менi честь: крiм Ангели й оператора подалися в доволi далеку дорогу директор видавництва «Лiтопис» Михайло Комарницький зi своею дружиною, проректором Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка Марiею Зубрицькою, голова Львiвського товариства «Просвiта» Ярослав Пiтко та письменниця Нiна Бiчуя, яка погодилася написати для «Лiтературноi Украiни» репортаж.

Стояла лiтня спека, ми в мiкроавтобусi спливали потом, i перша прохолода повiяла на нас, коли ми переiхали Прут i звернули з коломийського тракту на урочище Волове, звiдки дорога пiшла стрiмко вгору, й ми виiхали на зовсiм iнакшу, нiж пологе Запруття, площину, що височiла над рiвнинами залiсненим плато, й опинилися в селi, з якого розпочинався Косiвський район, а тим самим Карпати – в моему рiдному Трачi.

Я й досi дитинно люблю це село, хоч покинув його бiльше пiв столiття тому й нинi майже нiкого з мешканцiв Трача не впiзнаю, – дороге воно менi i здаеться найкращим на свiтi. Та що й казати, адже тут, а не в Коломиi i не у Львовi, закопана моя пуповина.

Я написав про Трач чимало, опоетизував його, створив про нього свою легенду, i моя приятелька Нiна Бiчуя, яка зi своеi ласки першою читае кожен мiй рукопис i ретельно редагуе, давно мрiяла побачити це село: уявлялося воно iй надзвичайно красивим у будинках i людях, романтичним, гуцульським, карпатським – й коли ми проминули рядок хат на присiлку Зрубi й стали на горбi, з якого виднiлися тiльки лiси, сади i яруги, я помiтив, як на обличчi Нiни малювалося гiрке розчарування: села ж то у традицiйному виглядi не iснувало, нiби й зовсiм нiколи його на свiтi не було, а Трач я видумав для себе самого.

Правда, вдалинi виднiвся разок хат на Царинi; над проваллям у яр, який зветься Мочулою, стояла колишня школа – нинiшнiй медпункт, а в пiднiжжi горба, що на ньому ми зупинилися, сховався за якоюсь потворною новобудовою, схожою на казарму, критий черепицею чепурний будинок i поряд iз ним, немов капличка, – криниця.

І я вигукнув гордо: «Це мiй родимий дiм!»

На подвiр’i батькiвськоi хати було людно: до мене вийшли моi земляки привiтати з хлiбом-сiллю. І хоч я добре усвiдомлював, що цi та подальшi трацькi паради наперед зрежисерованi Ангелою, все ж радiсно-терпке розчулення дiйняло мое серце.

Та чи вперше? Я за свое творче життя мав аж три зустрiчi з трачанами: перший раз у школi багато рокiв тому, другий – на освяченнi могили полеглим героям за волю Украiни, а третiй – на свiй сiмдесятирiчний ювiлей. І кожного разу прошивала мою душу пекуча сльоза – чи то з утiхи за славу, яку так тяжко здобути там, де ти колись корови пас, чей немае у своему селi пророка; а може, з гордостi за чесно виконану працю, та найпевнiше через те, що тiльки у своему селi можна надто болiсно вiдчути проминулий час: не впiзнаеш людей i усвiдомлюеш, що за твоеi вiдсутностi тут перейшли цiлi поколiння…

Серед людей, якi стояли на подвiр’i, я побачив лише трьох знайомих, моiх колишнiх однокласникiв – Ярослава Грицика й Марiю Слободян та ii чоловiка Михайла. Вони пiднесли менi коровай на рушнику, а молодь i дiти спiвали «Многая лiта»; потiм я говорив щось про корiнь i крону, про чисте джерело батькiвськоi криницi й при тому поглядав на Нiну, а вона стояла – вiдсутня, з опущеними очима, й скрадливий скепсис вирiзьблювався на ii устах: iй, до шпiку костей натуральнiй людинi, не штимувала ця театральнiсть; потiм вiдбулася зустрiч у Трацькiй середнiй школi, що стоiть, пишна, край села, й лунали в нiй патетичнi промови учителiв на мою честь, i я говорив – теж, мабуть, патетично – про мiкробатькiвщину, про сiльський цвинтар, де похований мiй батько, довголiтнiй трацький учитель, та заповiдав поховати мене поруч iз ним; усе це дiйство було щире i все ж – на публiку, на телекамеру; я, нагадавши про свiй вiк, признався, що прийшов попрощатися з селом, та добре бачив, що нiхто не йняв цьому вiри, мовляв, то лише поза, вiн аж нiяк не збираеться ще вiдходити в кращий свiт; i коли нарештi закiнчилася парадна церемонiя й Марiя запросила нас на обiд, а оператор i там знiмав нашi чаркування й тости, – тихо сказала до мене Нiна, яка сидiла за столом поруч зi мною:

«Я не зможу нiчого написати, бо ж не бачила села, може, його й немае, може, воно – твiй мiф… І все тут вiдбуваеться, як завжди i у всiх…»

Бiльше вона нiчого не сказала, та я знав, що думала приблизно так: я б хотiла побачити те, чого уздрiти неможливо – тебе самого, прочанина, блудного сина, який сам, без публiки, блукае селом, лiсами й виярами – там, де пастушив, учився курити, ловив руками мересницi в потiчку, безсоромно заголював дiвчаток, втiкав вiд батьковоi покари за бешкети на толоцi й, ховаючись у гаю, який зеленiе край колишнього батькiвського поля, записував своi першi вiршi у шкiльному зошитi…

Я вiдчув, що саме так вона думала, i в цiй хвилинi постановив собi ще раз прийти в Трач – iнкогнiто.

Буквально за тиждень раннiм ранком погiдноi недiлi я стояв на Солтисовiй горi, де вiдбувався колись кривавий бiй упiвцiв з москалями (про це я написав у «Вогненних стовпах») й звiдки видно Трач, захований у глибокiй западинi, названiй чомусь Боснею, а Зруб i Царина та ще Сталащуковi горби з рядочками чепурних хат стояли, немов на сторожi з усiх бокiв села, стиснутого, нiби арабська касба, у виярах, що виповзали з пропасноi Мочули над низовиннi струмки, млаки й калабанi, й не мало воно дорiг, тiльки крутi стежечки помiж тинами; хатки поприлiплювалися до схилiв, деякi осiли, немов утомленi лелеки, на дно яруг i там закрилися садками, а в самому низу над потоком, що обмивав перше карпатське узгiр’я – в ньому колись жiнки прали бiлизну й мочили коноплi, а хлопчаки робили греблi й купалися в намулистих водоймищах, – над цим нинi зарослим шуваром й навiки пропалим потоком стоiть церковця, заслонена з усiх бокiв столiтнiми смереками, й нiхто не мiг би сказати, чому та церква так ретельно захована, адже храми стоять повсюдно на горбах i вивершують села; я стояв i думав, вiд кого колись заховався Трач, а певне, вiд татар, якi вiд Снятина до Коломиi налiтали Покутським шляхом, i хто iз тих нападникiв мiг доглянути затлумлене мало що не пiд землю село, якого не зраджували навiть церковнi хрести, не могло воно сховатися тiльки вiд большевii – i горiло, i порожнiло; я дивився i жалкував, що не вивiв своiх гостей на Солтисову гору, й вони тодi, а найперше Нiна, не верталися б розчарованi на запрутськi рiвнини, – та нi, подiбного села насправдi нiде на свiтi немае, треба тiльки вмiти його побачити!

Я сходив з гори хребтом, що роздiляе Трач i сусiдню Гуцулiвку – колишнiй присiлок, а тепер самостiйне село, бо не було згоди мiж покутянами й березiвськими колонiстами; ми iх прозивали гуцулами, забуваючи про те, що для запрутських мешканцiв гуцулами були й трачани, а для гуцулiвських – микитинськi, для микитинських – брусторськi, для брусторських – красноiльськi, i врештi виявлялося, що нiде нема тих гуцулiв, бо за Красноiллям простиралися самi лише полонини й заросляки, але й там, коли спитаеш пастухiв, де живуть гуцули, то почуеш одну й ту ж вiдповiдь: «А май далi!»

Отож я зiйшов гуцулiвським хребтом до церковцi, вiд якоi аж до пiднiжжя Солтисовоi гори поповз цвинтар, у центрi якого височить меморiал полеглим у тутешнiх боях партизанам i славному курiнному Скубi; довго шукав батьковоi могили, а коли знайшов, то запримiтив, що для мене бiля батька мiсця немае – гроби так тiсно тулилися один до одного, як хати на Боснi – мало мiсця для горян i на землi, i пiд землею; у церквi правилася Служба Божа, священник повернув голову вiд престолу й, певне, хотiв, як i тi жiнки, якi клячали й молилися, вгадати, що це за чужак увiйшов з топiрцем до церкви й чому стоячи творить молитву, – хто з них мiг знати, що в мене нога хвора i вклякати менi не можна; нiхто мене не впiзнав, я за хвилину вийшов з церкви й спустився стежкою у боснiйську видолину.

Ось тут, коли на Великдень розходилася молодь з гаiвок, я завжди з острахом минав гурт дiвчат, серед яких стояла Анничка Грицикова, яку я кохав ще з першого класу, а вона про це й не здогадувалася – належала-бо Василевi Шевцевому й померла на сухоти перед самим шлюбом – найвродливiшi трацькi дiвчата вивмирали в сорокових, i красуня Наталка Слободян, яку я лише один раз поцiлував у тому он вiльшанику, – теж зчахла; i чому Господь так запопадливо забирав iх до себе, певне, шкодував iхньоi краси, яка мала потiм знидiти в колгоспному крiпацтвi; я минав зграйку дiвчат з опущеною головою, а одного разу – то був будень, який враз засвiтився для мене величним святом – у цьому замуленому нинi ставку купалася сiльська блудниця Олена, вона зовсiм не засоромилася, коли я надiйшов, – навпаки, повернулася, заслiплюючи мене своiм прекрасним тiлом i, по колiна стоячи у водi, заманювала грiшним кучерявим лоном; я не втiкав i не наближався до неi – стояв, зачарований найпотаемнiшим видивом, аж поки вона не занурилася по шию у воду й глузливо зареготала; я спинаюся стежкою помiж тинами, а в селi тихо, навiть нiхто з вiкон не виглядае; скрадаючись, проходжу чужими садами, допадаючи до рiдного й теж чужого тепер дому, перетинаю обiйстя дiда Федора, найближчого нашого сусiди; Федора давно вже на свiтi немае й хата його спорожнiла – всi повивмирали й нiхто вже ii не доглядае, а от вулики з Федоровоi пасiки ще стоять рядочком – мертвi й струхлявiлi; врештi виходжу на дорогу, бiля якоi громiздиться глупа забудова – нiби ангара чи казарма, i хто ii й для чого вибудував, а за нею – мiй рiдний дiм i рiдна криниця.

Тиждень тому вiтали тут мене земляки з хлiбом-сiллю, а нинi нiкого немае – чи то нiхто в моiй хатi не живе, чи, може, господарi до церкви або в гостi пiшли при недiлi; менi так хочеться й перед тим, як зайти до свiтлицi, притьмом вилiзти сходами на стрих та перемацати рукою за кроквами, чи не залишилось там ще якогось мого зошита, однак не роблю цього: скрадаючись, переходжу подвiр’я, де колись, на току, ми з батьком обмолочували житнi снопи, а горiх, що заступив стежку до потока, всох; я обминаю його й опиняюся в саду, який посадив мiй батько; ось тут осiннiми ночами ми з ним варили сливове повидло, а ось та вишня, з якоi зганяв мене недоносок з доброi сiльськоi родини Йосип Маланчин, коли я повернувся з армii й хотiв поласувати своiми вишнями, а вони вже були не моi, бо Йосип вiдрiзав наш город аж до хатнього порога, прилучивши до колгоспу; а тут я бiгав, ловлячи павутиння бабиного лiта й намотував його на патичок, мрiючи намотати стiльки, щоб з нього мiг Василь Марусин зiткати на своему ткацькому верстатi хустину для Аннички; а тут, пасучи корову на воловодi, я знущався над уiдливими гедзями – нашпилював iх на соломинку й пускав у повiтря, й летiв той гедзь, наче вiдьма на кочерзi, й зникав над житами; а коли корова бицкалася й бiгла у шкоду, я розстiбав розпiрку на штанцях i пiсяв – тодi моя Мiнка верталася iз найсмачнiшоi шкоди й вилизувала солону траву аж до грунту: тi слiди надовго залишалися на землi, й батько, коли косив отаву, сварив мене за те, що я зiпсував вигляд гладко виголеного покосу…

А за садочком – наше поле, що збiгае схилом вiд трьох черешень при гуцулiвськiй дорозi до зарослого грабовим гаем потоку, – цей шматок землi я обробляв до кожноi грудочки: батько сапав кукурудзу поруч зi мною й сторожко поглядав, щоб я не стяв зайвого стебла, i я старався, як мiг… Вчився тодi в Коломиi, а влiтку працював на полi – любив сiльську працю, й сусiд Микола Горбатишин не раз говорив батьковi: якби Романовi не советська, а чеська держава, то не треба було б йому шкiл – став би маетним газдою; вiд роботи ламало в попереку, i я деколи збiгав до потiчка нiбито води напитися, а з потоку прокрадався межею до черешень, вилазив на котрусь iз них i об’iдався чорними гiркими ягодами, вiд яких крутило в носi, я голосно чихав i цим себе зраджував – батько пiдводив голову i кликав мене до роботи; те поле i досi сниться менi, а все покрите дунаем високого жита, i я жну його, як тодi, в’яжу в снопи i складаю в кланi; та наставала недiля, й тодi я пропадав у ярузi, зарослiй грабиною, – там ми з братом Євгеном мали свiй ставок з мересницями, яких виловлювали в потоцi бiля церкви, а ще заховали в печерi мадярського карабiна, коли вистрiляли всi патрони, й селяни думали, що то фронт повертаеться з гiр; я спускаюся в яр, та печери вже не знаходжу, i ставка давно немае, а грабовi прутики стали вузлуватими деревами, я не впiзнаю свого гаю, проте знаю, що вiн мiй; на полi нiкого немае, бо недiля, але хто його обробляе, я ж робiтникiв не наймав; виходжу з хащiв й опиняюся на тому мiсцi, де пролягала межа мiж нашим i Солтисовим полем; межi немае, але я добре пам’ятаю, де муружився межовий пруг – тут i далi росте чебрець, я лягаю долiлиць i вдихаю його запах, а з далини крiзь сад проглядае шальована жовтими дошками моя хата – i все це мое, рiдне i власне, я нiколи не змирюся з тим, що в цiй хатi живуть чужi люди, якi й поле мое обробляють, i я плачу, плачу, мов дитина, злизую з губiв солонi сльози, i так менi стае легко на душi вiд того, що хоч на мить вдалося менi вiдiбрати загарбаний людьми мiй рiдний свiт, i що не трiскотить у цю хвилину вiдеокамера чарiвноi Ангели, i що добра моя приятелька Нiна не бачить мене нинi й не напише про мiй теперiшнiй стан нiколи й слова, i хвала тобi, Господи, що я ще маю свiй куточок на великiй землi, якого можу потайки на мить собi забрати – й не збираюся з ним прощатись.

Нiзащо й нiколи.


* * *

10 серпня. Нинi розпочався новий тур презентацiй мого роману «Вогненнi стовпи» й триватиме вiн, як бачу, довго, може, колись захопить i Схiдну Украiну, на що я не перестаю сподiватися й покладаю великi надii на добрий ефект подiбних заходiв. Моiй книжцi читач повiрив – i не тiльки в Галичинi: пiв року тому я мав нагоду переконатися в цьому у Вiнницi, куди приiжджав на запрошення голови тамтешньоi «Просвiти» Леонiда Фiлонова. На чотирьох зустрiчах iз студентами, мiсцевою творчою iнтелiгенцiею й учителями областi я переконався в найголовнiшому: зазомбований антиукраiнською пропагандою читач почав розумiти вагу й велич чину Украiнськоi Повстанськоi Армii, i недалекий той час, коли весь украiнський народ – вiд крайнього сходу, пiвдня, пiвночi й до захiдного порубiжжя – гордитиметься жертовнiстю лицарiв, якi вiддали свое життя за незалежнiсть Украiни, а лайливе слово «бандерiвець» набере врештi позитивного змiсту й звучатиме не менш гордо, бо мае для цього не менш героiчне iсторичне пiдгрунтя, нiж почесне звання «гарiбальдiець».

А вже що казати про Галичину! Я просто никну вiд визнань та подяк i дякую Богу за те, що допомiг менi звершити найсвятiше в моему життi дiло, бо що може бути вищою для мене нагородою вiд вдячного слова старих упiвцiв, яких я, правду кажучи, побоювався, коли писав роман.

Який же я був щасливий, коли в Стрию сотенний Сокiл подарував менi свою мазепинку й сказав: «Читаю вашу книжку й так сверблять мене руки: покласти б ще раз хоч двох енкаведистiв!» А в Коломиi вiсiмдесятип’ятирiчний курiнний Курява (Павло Федюк) вийшов на сцену, обняв мене й назвав своiм сином…

Сьогоднi я поiхав на дводенний книжковий фестиваль «Читай, дивись i слухай украiнське», який органiзувала «Просвiта» – до Жидачева.

Мiй бадьорий настрiй затiнювався родинним жалем: моему братовi Євгеновi сьогоднi сповнилось би 76 лiт, а вже пiв року, як його немае, i не вщухае в моему серцi пекучий бiль. Менi тяжко змиритися з тим, що вже нiколи не побачу мого великого друга, незмiрно добру людину й непоправного оптимiста, i втiшаюся лише тим, що рiвно рiк тому встиг подарувати Нуськовi на його ювiлей присвячений йому роман – ще теплий сигнальний примiрник. І те осяяне втiхою обличчя мого доброго брата зiгрiватиме мое серце до кiнця життя: радiсть переможця над, здавалось би, неминучою смертю в концтаборах, гордiсть звитяжця, який всього себе вiддав справi нашоi Незалежностi.

Свiй виступ в Жидачевi я й розпочав з розповiдi про Євгена, який ретельно консультував мене пiд час роботи над романом; а втiм, я не забув поганьбити Леонiда Кучму, котрий i донинi не дозволяе парламентовi визнати УПА воюючою стороною у Другiй свiтовiй вiйнi – який же парадокс: украiнський президент став найзатятiшим ворогом украiнськоi нацiональноi iдеi! Та чи мало схожого вiдбувалося в нашiй iсторii? Іванець Брюховецький, наприклад, називав себе найнижчим пiднiжком i вiрним холопом Москви! А наш Іванець рiк у рiк обманюе народ демагогiчною брехнею про европейський вибiр, а насправдi щодня здае вроздрiб Украiну Росii, та збираеться вiддати й гуртом: московський iмператор Путiн уже явно простягае руку по Украiну й нiчтоже сумняшеся пропонуе запровадити в так званому «Єдиному економiчному просторi» росiйський рубль… Ми ж мовчимо й мовчки чекаемо наступноi осенi, сподiваючись вибрати нацiонального Президента… А тим часом в Украiнi править бал намiсник Путiна посол Чорномирдiн: цей русотяп недозволено втручаеться в полiтичне життя нашоi держави – чи то закликае на прес-конференцiях не вступати до НАТО, чи нашiптуе до вуха президентовi, що не варто демонструвати в Украiнi фiльм Юрiя Ілленка «Молитва за гетьмана Мазепу» або вiдкривати у Львiвськiй картиннiй галереi присвячену Івановi Мазепi виставку…

Про такi речi я говорю повсюдно, де тiльки менi надають трибуну – давно ж, через полiтичну необхiднiсть, перестав бути письменником-естетом: дозволити собi таку розкiш не маю права. Говорив про це i в Жидачевi, мiй виступ не раз переривали схвальнi оплески – я володiв аудиторiею, та не знав, що в залi затаiвся ворожий гадючник…

Менi вже потiм сказали, що пiд час мого виступу зайшло до залу кiлькоро людей, якi перемовлялися мiж собою по-росiйськи й тихо всiлися в переднi вiльнi ряди. Був серед них львiвський приватний пiдприемець родом з Харкова несусвiтнiй графоман Олександр Нагорний, який роздавав сусiдам свою поетичну книжечку пiд глупим заголовком «Комуноолiгархофренiяда». Мушу зацитувати бодай одну строфу з його поеми, щоб читач знав, з ким я мав справу: «Коли тельонок б’еться з дубом, цвiрiнька з радостi ягня, наш Круторiг як вдарить руба, то й на Олiмпi вмре Фiгня». Ви, мабуть, уже втямили, що це за поет!.. Дехто з присутнiх пам’ятав його з минулих виборiв до Верховноi Ради Украiни: вiн шельмував з трибун блок «Наша Украiна» й особисто Вiктора Ющенка – нинi ж прийшов з компанiею на наш фестиваль, щоб зiрвати цей патрiотичний захiд.

Отож пiсля мого виступу Нагорний, не питаючи дозволу в голови зiбрання, вийшов на сцену й почав паплюжити мене, мовляв я тiльки на словах осуджую Президента, а фактично е його апологетом, що у своiх творах я не вивiв жодного нацiонального героя, – я сторопiв, оскiльки таких закидiв менi ще не доводилося чути, а зал мовчав чи то не зорiентований, чи приголомшений.

Та нарештi зiрвався крик: людей дiйняла образа i за мене, i за них самих, а нахаба стояв i далi обливав мене брудом, вiн кинув перед мене на стiл свою книжечку, яку я тут же вiдшпурнув, а тодi вискочили на сцену два дужi хлопцi, струтили вниз провокатора, кинулися на нього, i я вмить зрозумiв, що цього вiн i добивався: зараз почнеться мордобiй, а завтра жовта преса заряснiе повiдомленнями, що Іваничук зчинив бучу – i фестиваль, i я будуть скомпрометованi.

Я втихомирив публiку, провокатори вийшли iз зали, сiли в свою машину й поiхали – менi ж стало зрозумiло, що нинi на Львiвщинi розпочалася передвиборна президентська кампанiя – i що то ще сподiеться в Украiнi до наступноi осенi!

Не буде легкою боротьба за украiнську Украiну – треба нам мобiлiзуватися в розумi, непримиренностi, але й у вiрi, що переможемо: народ, як бачиться, виходить iз затишку на плац.


* * *

12 серпня. Стаття про жидачiвський фестиваль i про iнцидент, який стався пiд час його проведення, з’явилася сьогоднi в газетi «За вiльну Украiну», автор Богдан Галицький, вiн же Вовк, вiдомий у Львовi журналiст. Подаю ii повнiстю з рiзних мiркувань: хай читач знае не тiльки мою, а й об’ективну думку свiдка, крiм того стаття засвiдчуе характер моiх презентацiй, а ще мушу признатися, що менi приемна добра думка людей про мою працю.

«Цвяхом другого фестивального дня, опрiч гарного концерту, стало обговорення книжки «Вогненнi стовпи» Романа Іваничука за участю автора. Роман Іванович скромно вiдмовився вiд епiтетiв «великий» та «генiальний», яким одразу ж обдарували його жидачiвцi, й розповiв iсторiю створення роману. Колись, ще школярем, у зошитi написав вiн оповiдь про УПА. Того зошита знайшли чекiсти, i iхнiй лейтенант, потрясаючи ним над головою, пообiцяв ще вернутися. Одначе був убитий того самого дня. Подальша доля зошита невiдома, але тепер, пiсля багатьох рокiв, збагачений життевим i творчим досвiдом, Роман Іваничук повернувся до теми, i так з’явилися «Вогненнi стовпи». Це iсторiя героiчноi боротьби украiнцiв за незалежнiсть, виснажливих i кровопролитних битв на два, а фактично, якщо врахувати польський, – на три фронти, наголосив Іваничук. Ту iсторiю авторовi допомiг написати старший брат, що воював в УПА i був чи не найкращим консультантом. На думку Романа Іваничука, твiр особливо потрiбен на сходi Украiни, де автора ще недавно погiрдливо називала бандерiвцем. Рух опору украiнцiв не мав аналогiв, бо в iнших краiнах опирався на пiдтримку своеi держави, – наша ж УПА була воiстину народним формуванням, i народ пiднявся до усвiдомлення необхiдностi годувати й зодягати свою армiю.

Не обiйшлося й без ложки дьогтю у загалом щирому й теплому вшановуваннi 74-лiтнього метра украiнськоi лiтератури. Книговидавець зi Львова Олександр Нагорний звинуватив Іваничука у колишнiй пiдтримцi президента Кучми i в тому, що депутат Іваничук проголосував за Конституцiю, яка вiдкинула iдею державноi iдеологii. (За неi я не голосував, бо на той час вже не був депутатом, й аж нiяк наша Конституцiя не вiдкидае державноi iдеологii. – Р. І.) За це був нагороджений звинувачувальним словом «провокатор» з уст самого Іваничука та зневагою зали i миттю позбавлений слова.

Натомiсть Остап Федоришин наполягае на величi Іваничука, стверджуючи, що в Украiнi немае кращого iсторичного романiста, на творах якого виховалося кiлька поколiнь украiнських патрiотiв. І з цим не можна не погодитись. До речi, депутат Остап Федоришин пообiцяв утiшенiй аудиторii, що при формуваннi бюджету наступного року доможеться фiнансування нового Іваничукового роману».


* * *

25 серпня. Напередоднi нашого найвеличнiшого державного й нацiонального свята – Дня Незалежностi затлiнилася в пресi й на телебаченнi безсоромна кампанiя iз знайомим бiльшовицьким душком, про яку й не випадало б нинi згадувати, якби вона не мала, як i безлiч iнших заходiв дiючоi нинi влади, антиукраiнського пiдгрунтя, – навколо щорiчного сходження Вiктора Ющенка на Говерлу, мовляв, той безшабашний натовп «нашоукраiнцiв», що супроводжуе свого лiдера на пiк Карпат, нищить рослиннiсть, залишае пiсля себе гори смiття – тож треба шкiдливу традицiю заборонити.

Можна б i посмiятися з такоi фальшивоi запопадливостi в iм’я екологii, адже ющенкiвськi походи на Говерлу завжди вiдзначалися святковою органiзованiстю й чистотою, мало того, учасники сходжень щоразу видiляли з-промiж себе службу, яка зачищувала смiття тисяч туристiв, а ще й вiдмивала блюзнiрськi написи на хрестi, поставленому на вершинi Говерли в честь Незалежностi.

Та що й говорити: боротьба нинiшньоi влади з Ющенком розпочалася давно – хто не пам’ятав тих лжевiдозв, випущених мiльйонними тиражами i вкинутих – ким?! – у поштовi скриньки: на листiвках не було нi пiдпису Ющенка, анi жодних вихiдних даних, зате текст ряснiв самовеличальними висловами («Я – символ нацii, я – вождь»); фальшивки були надто прозорi, однак нiхто не шукав iхнiх авторiв, щоб притягнути до вiдповiдальностi за образу честi народного депутата.

Ми ще не знаемо, до якого нахабства, а може, й злочинiв, дiйдуть медведчукiсти, в котрих тремтять колiна на саму лише думку, що народ обере Ющенка президентом Украiни, адже тодi iх не тiльки вiдженуть вiд державного корита, а й не одного притягнуть до кримiнальноi вiдповiдальностi за обкрадання держави. І таки мають чого боятися панове-олiгархи, адже рейтинг Ющенка незмiнно стабiльний i перевищуе в кiлька разiв рейтинг усiх провладних полiтичних дiячiв, разом iз Кучмою: як при такому спiввiдношеннi сил, без фальсифiкацiй i терору, може програти Вiктор Ющенко на виборах?

Та залишатися тiльки зi своею доброю вiрою не маемо права: агiтацiя за нашого кандидата в президенти мусить стати щоденною роботою, й буде вона нерiвною й нелегкою, адже в руках противникiв – могутнiй адмiнресурс, грошi, засоби iнформацii i – щонайнебезпечнiше – цензура, яка щодня все нахабнiшае й сiе серед людей страх.

22 серпня голова обласноi ради запросив мене виступити на урочистiй сесii, хоч добре знав, що я виступаю гостро i конкретно. Виступаючи, я називав прiзвища, чого не дозволив собi нi один промовець: посла Росiйськоi Федерацii в Украiнi Чорномирдiна, який втручаеться у внутрiшнi справи нашоi держави й давно заслуговуе на статус persona non grata, мiнiстрiв Азарова й Смирнова, котрi порушують Конституцiю й ображають украiнський народ, користуючись на службi iноземною мовою, Леонiда Кучму, який – ну це вже смiх i грiх! – пропонуе нову конституцiйну реформу, бо попередня потерпiла фiаско, й полягае вона в тому, щоб Президента вибирав не народ, а парламент. Й такий проект реформи запропонував вчорашнiй союзник Ющенка Олександр Мороз. А Голова Верховноi Ради Литвин уже наперед пiдрахував голоси, мовляв, пропонованi змiни будуть пiдтриманi конституцiйною бiльшiстю, й кандидатом на найвищу посаду в державi стане ставленик нинiшнього президента, а фактично – сiрого кардинала Медведчука, якщо й не сам Медведчук… Велика загроза нависла над Украiною – про це я й сказав з високоi трибуни. І сталося те, чого можна було сподiватися: у вечiрньому телерепортажi мiй виступ цензура зняла… Пам’ятаймо, нам уже перекривають кисень!

Закiнчився дванадцятирiчний цикл нашоi Незалежностi – число вельми символiчне, i тринадцятий рiк мае увiнчатися перемогою украiнськоi Украiни – iнакше нашiй державi загрожуе катастрофа; тихе й планомiрне нищення украiнськоi самостiйностi не може тривати далi.

Такi невеселi думки дiймали мене пiд час цьогорiчних святкувань Незалежностi, й гiрко ставало на душi: коли ж то нарештi в день нашого свята ми заговоримо по-святковому?

Та, видно, ще не настала пора. Кучма у своiй промовi в палацi «Украiна» просто-таки блюзнiрив, називаючи нинiшнiй трагiчний стан держави розквiтом, ще й вихвалявся, що до цього «розквiту» спричинився вiн сам.

А таки спричинився! Його турбуе не добробут народу, а власна авторитарна влада – бо чим вiн гiрший вiд Лукашенка чи Нiязова? – i за ману тiеi безконтрольноi влади довiв Украiну, яка потенцiйно могла б стати найрозвинутiшою краiною в Європi, до крайнього зубожiння… Це вiн винен за жалюгiдний стан Збройних сил, коли пiд час навчань одна ракета влучае в житловий будинок, а друга збивае чужий лiтак; що громадяни його держави порпаються в смiтниках або продають за кордоном i працю, i тiло, що Лазаренка саме вiн призначив прем’ером, нагородив орденами, ще й допомiг злочинцевi втекти до Америки, де його притягнули до кримiнальноi вiдповiдальностi за казнокрадство; це вiн заплямував Украiну касетними та iншими скандалами; це вiн дозволив державним мiнiстрам зневажати державну мову; вiн визнав панiвною в Украiнi чужу Церкву; це вiн без упину манiпулюе, як би незаконно продовжити свое перебування при владi, – i байдуже йому до того, що украiнськi громадяни ненавидять його й соромляться за нього.

Не посипаю попелом голови, залишаюся й надалi оптимiстом, бо як менi ним не бути, коли я маю можливiсть щоденно усвiдомлювати, що з десяткiв поколiнь нашого народу мое – мое! – дiждалося Незалежностi. І я знаю: недалекий той час, коли чуже смiття виметемо з нашоi землi.

На святковому концертi у Львовi менi випало сидiти поруч зi славетним столiтнiм Маестро Миколою Колессою. Я привiтався з ним, вiн довго до мене приглядався й коли нарештi упiзнав, поклав свою тремтячу руку на мое зап’ястя й промовив тихо: «Все буде добре, пане Романе, не журiться…»


* * *

За кiлька днiв розпочнеться новий навчальний рiк, i я знову, вже в десятий раз, зайду зi святково-тривожним вiдчуттям до Франкового унiверситету, й мене привiтае незнайома, молода стоголова аудиторiя, якiй я вiддам частку своiх знань, добра й любовi до науки… І коли б мене хтось запитав, яке заняття, крiм письменницького, для мене найцiкавiше, я без вагань вiдповiв би: викладацька праця у Львiвському унiверситетi, з яким сплелося все мое самостiйне життя – з труднощами, кривдами й визнаннями.

Не можу при цiй нагодi не згадати добрим словом ректора нашоi aima mater, великого мого приятеля й керiвника, професора Івана Олександровича Вакарчука, який запросив мене на роботу в найповажнiшому в Украiнi вищому навчальному закладi. Звiдки мене колись аж двiчi вiдраховували, а я таки вперто вертався до нього то як студент, то як викладач.

За весь час моеi дотичностi до Львiвського нацiонального унiверситету iменi Івана Франка менi довелося пiзнати шiстьох ректорiв: Бiлинкевича, якому не сподобався пiдкарпатський хлопець у вишиванцi, й вiн пiдступно викреслив мене зi списку студентiв геологiчного факультету; Савiна, який звинуватив мене, тодi вже студента фiлфаку, в антирадянськiй поведiнцi, i я опинився на вулицi, загрожений арештом, однак щасливо заховався на службi в армii; Максимовича i Чугайова, якi не дозволяли менi зустрiчатися зi студентами, коли я вже став письменником, – i двох свiтлих особистостей: Євгена Лазаренка, при якому я таки закiнчив унiверситетське навчання, й – Івана Вакарчука.

Ректори Лазаренко i Вакарчук – кожен у свiй час – ставили унiверситет на найвищий науковий рiвень. Лазаренко за украiнiзацiю унiверситету був звiльнений з роботи – такий фiнал дiяльностi нацiонального ректора був зовсiм закономiрний, та парадоксальним е те, що Вакарчук, якому випало ректорувати за незалежноi Украiни, зазнав диких цькувань вiд «рiдноi» влади – теж за нацiональну принциповiсть: вiн вiдмовився пiдтримувати владну камарилью на останнiх виборах до Верховноi Ради i став, нехай i пасивно, на бiк блоку Вiктора Ющенка «Наша Украiна».

Спочатку менi не вiрилося, що подiбне хамське ставлення з боку мiсцевоi влади до однiеi з найзнаковiших фiгур Львова взагалi може мати мiсце: я був прикро вражений, коли на однiй зi святкових академiй в Оперному театрi побачив І. Вакарчука у вiсiмнадцятому рядi, звiдки нi чути, нi видно, – в такий спосiб губернатор областi М. Гладiй спонукував непокiрного ректора до послуху. Та це ще могло здатися випадковим недоглядом адмiнiстративних служб, проте слiдом за цим випадком трапилася подiя, яка до краю обурила львiв’ян…

9 вересня 2001 року лив холодний дощ, проте в цей день, як i кожноi осенi, я вибрався до Нагуевич на Франкове свято – 145-рiччя вiд дня народження Каменяра. Добирався автобусом, якого надав ювiлейний франкiвський комiтет Спiлцi письменникiв для п’ятнадцяти персонально названих ii членiв. Чому саме п’ятнадцяти – не знаю. Львiвський нацiональний унiверситет подiбноi «квоти» не мав. Це було для мене дуже дивним, бо щороку, а надто на круглi дати, унiверситет завше органiзовував науковi конференцii, франкiвськi читання з виiздами в Нагуевичi, Криворiвню, Борислав, Дрогобич…

У Нагуевичах я не побачив на святковiй трибунi жодного працiвника унiверситету, не почув виступу ректора i був прикро вражений, коли уздрiв поруч, серед стиску людей, його Магнiфiценцiю, який приiхав до Франка приватно.

Знову подумав, що зайшла помилка… Але в якiй епосi б, домислювався потiм, мiг випасти з поля уваги органiзаторiв Франкового свята Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка? Всiм вiдомо, що в цьому навчальному закладi плiдно працюе Інститут франкознавства, що тут регулярно проводять франкiвськi читання, а дипломанти та дисертанти захищають своi науковi працi за творчiстю Каменяра.

І менi стало гiрко, бо згадався факт: колись Івана Франка не допустили до викладання у Львiвському унiверситетi, а сьогоднi, схоже, не допускають унiверситет до святкування свого патрона.

На трибунi пiд парасольками стояли представники провладних партiй, тож подумав я собi: невже й Франка залучили до передвиборчоi кампанii? Або – чи для того, щоб Львiвський нацiональний унiверситет мав право брати участь у Франкiанi, треба, аби Вчена рада на чолi з ректором вступила гурмою до блоку партiй «ЗаЄДУ»?

Писав Франко у статтi «Поза межами можливого»: «Усе, що йде поза рами нацii, – се або фарисейство людей, або хворобливий сентименталiзм фантастiв, що радi парадними фразами прикрити свое духовне вiдчуження вiд рiдноi нацii».

Цього дня «поза рамами» свята в Нагуевичах опинився унiверситет iменi Івана Франка, i я усвiдомив нарештi, що це не прикрий недогляд, а навмисне iгнорування.

Про цей iнцидент я написав невелику статтю для газети «За вiльну Украiну». Якось, уже пiсля ii опублiкування, сказав менi заступник голови обласноi держадмiнiстрацii пан Герич: «Нам варто б поговорити з вами тет-а-тет». Я вiдповiв: «Не маю нiчого проти, ви мене завжди можете знайти на кафедрi украiнськоi лiтератури в унiверситетi». Звичайно, вiн мене не шукав: йому хотiлося по-бiльшовицьки викликати Іваничука «на килимок»?

Ця пригода, як i попередня, була лише початком митарств нашого ректора. 14 жовтня минулого року, на свято Покрови, в театрi iменi Марii Заньковецькоi вiдбулася перша презентацiя мого роману «Вогненнi стовпи», й виступив на нiй iз хвальним словом Іван Олександрович, чим зробив менi велику честь. І ось увечерi йде телерепортаж iз презентацii, я уважно дивлюся й очам своiм не вiрю: виступ ректора вирiзали!

До краю обурений, я зателефонував на телестудiю, мене заспокоiли, мовляв, трапилася – знову! – помилка, i на повторнiй передачi вже виступав професор Вакарчук…

Та врештi настав пiк цькувань ректора.

У першiй половинi нинiшнього року закiнчилась друга каденцiя Вакарчукового ректорства, й мав вiн право взяти участь у третьому конкурсi. Іван Олександрович подав заяву, однак Мiнiстерство освiти зiгнорувало ii й незаконно звiльнило ректора з посади виконувача обов’язкiв, тим самим позбавляючи права брати участь у конкурсi. Одночасно в поштових скриньках, i в моiй теж, з’являються анонiмнi газетки, достоту такi, як i «ющенкiвськi вiдозви», у яких шельмують особу ректора. Всiм стало зрозумiло, що його хочуть позбутися, вже називають i прiзвища претендентiв, в унiверситетi наростае тихий протест.

І враз несподiвано вибухае голосний бунт – iз середовища студентства, про яке давно вже зневажливо говорили як про пасивну масу – минули, мовляв, часи, коли студенти виходили на брук…

А нi! І втiшилися ми й запишалися тим, що протестантський дух студентства не занепав, i впевнився львiвський люд ще раз, що в критичний момент вийдуть нашi дiти на полiтичнi акцii!

Це трапилося у квiтнi. Одного ранку я йшов на лекцii в унiверситет i на свое превелике здивування i втiху побачив бiля пам’ятника Івановi Франку студентський натовп, який з кожною хвилиною наростав, розповзався по алеях парку – тисячi людей залили весь квартал вiд вулицi Мiцкевича до Сiчових Стрiльцiв – й менi згадалися манiфестацii кiнця 1980-х рокiв, коли у Львовi розпочалася нацiональна революцiя.

Студенти без угаву скандували «Ва-кар-чук, Ва-карчук!», i мусило ректоровi бути втiшно за любов до нього; органiзатори мiтингу переймали один вiд одного мегафон й оголошували на все мiсто, що iнший ректор нiколи не увiйде до унiверситету, а коли Мiнiстерство не вiдкличе ганебного наказу, студентськi манiфестацii заллють усю Украiну… Мiтинг тривав доти, поки з Киева не прийшло повiдомлення, що професор Вакарчук допущений до участi в конкурсi на замiщення ректорськоi посади.

У червнi вiдбувся безальтернативний конкурс – Вакарчука обрали майже одностайно. І тодi я впевнився, що й на президентських виборах восени 2004 року наше студентство повною мiрою вирiшуватиме долю держави…

Сьогоднi 1 вересня. На площi, де весною вирувала протестна студентська манiфестацiя, стоять шеренги першокурсникiв, i наш славний ректор Іван Вакарчук благословить iх на дорогу в науку.

А я стою на трибунi й дiймае мене туга: це ж останнiй – десятий рiк моеi працi в унiверситетi, i я болiсно передчуваю, як менi бракуватиме в подальшому життi тих стоголових молодих аудиторiй!


* * *

8 вересня. Вчора вiдбулося неабияке для мене свято: фундацiя Омеляна й Тетяни Антоновичiв, украiнських меценатiв iз США, вручила менi свою престижну Нагороду – чи як жартують у Львовi – «малу Нобелiвську премiю» «за вагому творчу працю, сповнену нацiональноi гiдностi у важких умовах полiтичноi дiйсностi», – цитую формулювання у врученому менi документi.

Велика випала менi честь!

Крiм мене цiею ж премiею був нагороджений i Микола Рябчук. Церемонiя вручення Нагород вiдбулася у Львiвськiй науковiй бiблiотецi iм. В. Стефаника – до блиску вiдреставрованiй коштами щедрого мецената – дев’яносторiчного пана Омеляна. З Киева приiхав на свято мiй добрий приятель Микола Жулинський, член комiтету Фундацii, який ще десять рокiв тому напророкував, що я цю нагороду доконче отримаю. Й нарештi сталося…

Позавчора пан Омелян запросив мене до свого рiдного мiста Долини, де – теж за його кошти – завершилося будiвництво Музею Бойкiвщини, i я до безмiри захоплювався щедрiстю шановного Мецената, який посвятив свое життя для збагачення нацiональноi культури. І думав: коли ж то ми нарештi дочекаемося того часу, щоб на украiнському материку – на мiсцi нинiшнiх нуворишiв, якi обiкрали державу й тремтять зi страху перед тюрмою, – виросли новiтнi Чикаленки, Харитоненки, Терещенки i, зрештою, Антоновичi та Яцики?

…Мiж мною i М. Рябчуком щироi розмови не вiдбулося. Та Бог з ним – ми ж таки порозумiлися письмово, то, може, й не треба усно виясняти стосункiв – досить того, що його i моя промови на святi цiкаво доповнили одна одну: промовцi висловили позицiю двох поколiнь – рiзних i водночас тiсно спорiднених ментальнiстю й поглядом на украiнську культуру, яка формуеться нинi як новiтня субстанцiя на зламi епох.

Я так i назвав свою доповiдь «На зламi епох» i пропоную ii читачевi: може, когось зацiкавить мое естетичне й iдейне кредо.



«Трете тисячолiття, яке в нашiй молодостi здавалося вiддаленим в неозорi часовi простори, прийшло нарештi й стрiмко розпаношуеться на землi. І нам, сторопiлим вiд давносподiваноi несподiванки, не залишаеться нiчого iншого, як натужно думати: а що нас чекае в новiй епосi i як маемо себе повести в нiй?

Та спершу мусимо помiзкувати, що слiд залишити в тисячолiттi прожитому – назавше, як непотрiбний баласт? Передусiм – руiни розваленоi iмперii з ii склеротичними речниками, якi анiруш не хочуть переходити в нову епоху, а, власне кажучи, не можуть, бо з народженням нових держав, у тому числi й Украiни, закiнчився iхнiй час.

А ще: у двадцять першому столiттi людство повинно позбутися породжених рабством грiхiв – зради, покори, ксенофобii, вiроломства, незгiдливостi – змити iх iз себе, як хрещенням змиваеться з немовляти первородний грiх…

І тодi настане рай на землi? Не роблю собi таких рожевих iлюзiй: нова епоха народить нову цивiлiзацiю, яку в пелюшках вразять ще не знанi людству бацили – з невичерпноi скриньки Пандори. Проте думаеться: нова епоха, навчена моторошним досвiдом попереднього столiття, не допустить бiльше на землю тоталiтарноi диявольщини, i дамбою, яка спинятиме стоки червоноi, коричневоi чи то зеленоi скверни, стане культура, створена на найвищому рiвнi новiтнього людського розвитку.

Наступному поколiнню, яке формуватиме начало новоi епохи, треба пам’ятати: антикультура, що ii несе в собi навiть найдемократичнiша цивiлiзацiя, невпинно нiвелюе нацiональнi гранi духовного життя, руйнуе набутки народних традицiй, створюе маскультуру, яка здебiльшого не е нацiональною, пiдмiнюе романтизм практицизмом, зневажае iдеалiзм, притлумлюе iнiцiативу, гнучкiсть i винахiдливiсть людського мозку: з одного боку, народжуе поодиноких вчених, якi створюють думаючi машини, а з другого – бездумну масу фахiвцiв, якi не знають навiть таблички множення… Усi цивiлiзацii – посестри, й вiдрiзняються вони часто-густо зовнiшньою машкарою: одна одягаеться в смокiнг, а iнша в шкiрянку з портупеями, одна керуеться холодним практицизмом, друга – жорстокiстю, але i та, й iнша однаково руйнують нацiональну iдентичнiсть.

Тож закликаю молоде поколiння, яке житиме в третьому тисячолiттi, щоб, не гаючись, ставало воно за верстати й починало ткати матерiю, з якоi можна буде пошити гамiвну сорочку для майбутньоi цивiлiзацii.

Такою сорочкою мае стати лiтература. Та пошити ii треба модно, не за старим кроем – проте на традицiйно-нацiональнiй канвi.

…Добре знаю: будь-яка праця, зокрема й письменницька, виправдовуе себе лише тодi, коли додае до людського iснування бодай дрiбку нового смислу.

Мене огортае сумнiв, чи вдалося менi цього досягти, я беру зi стелажа томи моiх книг, продумую змiст кожноi i запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний свiт мого читача? Інформацiею, фактажем, полiтичним пiдтекстом, мистецькими знахiдками, лiричнiстю, темпераментом фрази, лаконiчнiстю мови, витворною стилiстикою?

Може, й цим. Проте усвiдомлюю, що над усiма перелiченими категорiями мала б вивищуватись одна, унiверсальна, яка б iх узагальнила й пiдвела до одного поняття – краса мислi!

Мисль повинна бути гармонiйною, схожою на мудру i вродливу жiнку, й коли природа зненацька витворить такий величний симбiоз, хто ж тодi встоiть перед всемогутнiм дивом, хто не потрапить у залежнiсть вiд нього, хто, пiзнавши його, не збагне новоi гранi життевого смислу? Я закiнчив свiй буйний, тривалий i виснажливий танок, що, немов гуцульський аркан, загнав мене до сьомого поту, i я, знеможений, вiддихуюся й продумую весь рисунок танцю вiд початку до кiнця й найбiльше сумнiваюся у вдалостi його початку. Чи варто було пускатися в крутiж iз вимахом бойового топiрця, символiзуючи цим битву i кровопролиття, чи не розминувся я, танцюючи, iз сутнiстю мистецтва – образом краси землi та ii природи, завжди доцiльноi й мудроi, з якою я вiд народження злитий, i тому мав би стати ii речником, а не апологетом суети земних iстот, котрi ту природу безжально тратують, – чи не краще було розпочати свiй «аркан» з лiричних ритмiв? Бо хто такий письменник: протоколiст подiй, учасник битв чи передовсiм естет? Котра з цих сутностей стоiть найближче до мистецтва, яке я обрав своiм фахом i безнастанно наповнював ним свое життя?

Та ба… Не ми вибирали для себе найзручнiшу позицiю в працi й боротьбi – нас обставини заганяли в той чи iнший окiп. Інстинкт нацiонального самозбереження примушував нас проникати передовсiм у полiтичнi проблеми, а те, що належало до сфери прекрасного, доволi часто проростало в наших творах поза авторською волею, немов тi не засiянi господарем волошки й польовi маки серед пшеничних ланiв. І менi здаеться, що настала нинi найвища пора вивести з маргiнесу справжню красу, без якоi ми залишилися нецiкавi й прiснi, немов маца; мусимо нарештi звiльнитися вiд полiтичноi заангажованостi й показати свiтовi не лише вартiсть нашоi землi й людей, а насамперед iхню вроду – неповторну, оригiнальну, за якою розпiзнавали б нас чужинцi серед рiзномасноi юрби народiв – достоту, як фаховий колекцiонер безпомилково запримiчуе в пiрамiдi розмаiтих писанок космацький дивотвiр.

Зробити це тепер вiдносно легко. За окупацii чеснi письменники, якi постановили не йти на компромiс з ворогом, пiдписували контракт iз власним сумлiнням; нинiшнi умови договору з самим собою набагато сприятливiшi, оскiльки вiдпала спокуса полегшувати свое життя цiною угодництва, а сповiдування iдей мистецькоi самодостатностi нiхто вже сьогоднi не вважае вiдступництвом, втечею з поля бою – е воно нормальним чинником творення високоi штуки…

Я так багато написав про неволю Украiни, про боротьбу нашоi нацii за свободу, я увiбрав у пiдтекст своiх iсторичних романiв люту ненависть до окупантiв, а скiльки iм послав проклять – та вiд одного лише мала б настигнути ворога найтяжча кара – i як мало присвятив уваги красi рiдноi землi! Я хотiв би тепер, якщо в мене залишилося хоч трохи часу, написати такий твiр, щоб навiть ескiмос, прочитавши його, мусив би палко полюбити мiй край.

І хотiв би теж, щоб вiднинi i назавше поняття батькiвщина, Украiна не будили бiльше почуття болю, втрати, жадоби помсти, а явилися людям знаменням неповторноi краси, яка е вiнцем вiльного народу. Я прагну, щоб надалi надiя не межувала в нас з вiдчаем приреченого, а була позитивним станом нашого духу…

Украiнська держава зможе по-справжньому утвердитися в свiтi передовсiм духовнiстю – не схожою на iншi, а тому й цiкавою, адже матерiальним достатком Європу нинi не здивуеш. Культура – то едина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебувае в станi стиснутоi пружини перед вивiльненням. У здеморалiзованому свiтi, в якому за вбивство однiеi людини карають смертю або довiчним ув’язненням, а за знищення цiлого народу винагороджують званням президента, коли виведенi з египетськоi неволi народи почали молитися до золотого теляти, а вартiсть найвищоi моральноi категорii – любовi до батькiвщини – вимiрюеться чистоганом, коли втомленi нестатками люди проклинають власну свободу i кари Божоi не бояться, – крiзь таку непроглядь пробиваеться величний образ гармонiйноi природи, як зразок для культури, за допомогою якоi ми спроможнi стати на прю як з власним дегенератством, так i з чужинецькою зажерливiстю.

Я прагну намалювати Украiну, мов наречену у вiнку, бо таки нема на свiтi красивiшоi землi, нiж наша, й тамую при тому в серцi лютий бiль вiд усвiдомлення, що моя нацiя вийшла з неволi хворою, з гнiйними фурункулами на тiлi, й невiдомо, скiльки треба часу, щоб ii вилiкувати, а якими лiками задопомогти? І неомильно стверджую: немае кращого засобу для оздоровлення нацii, як ii уподiбнення красi природи, що витворилась на нашiй землi для вiчного життя у словi… Проте часом страх дiймае душу, що тi сили, якi змогли б вiдпустити пружину, зникають iз нацiонального овиду або нидiють дома у непроглядному песимiзмi, й благословеннi митi, в якi мiг би статися вибух культури, нечутно проминають, i може трапитися й таке, що пружина в стиснутому станi проiсться згодом iржею.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66747358) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.