Книга - Бо війна – війною…

Бо вiйна – вiйною…
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #13
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii.

Роман «Бо вiйна – вiйною…» (1989) – це розповiдь про складний життевий шлях галичанина, якому довелося пройти через Першу свiтову вiйну, емiграцiю, повернення на Украiну i репресii 1930-х рокiв. Широта подiй, зображених Р. Іваничуком, захоплюе – вiд натуралiстичних картин Першоi свiтовоi, польсько-украiнськоi вiйни 1918–1919 рокiв до виживання украiнських емiгрантiв за кордоном. Письменник змальовуе останнi днi життя i смерть Івана Франка; на сторiнках роману постають Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Степан Рудницький, Олександр Олесь та iншi представники цвiту украiнськоi нацii; а також оживае побачена очима першопрохiдцiв краса Пiвнiчного полюсу.





Роман Іваничук

Бо вiйна – вiйною…



Упорядники: Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук

Примiтки В. В. Габора

Художник-оформлювач М. С. Мендор



© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2019

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2019

© В. В. Габор, примiтки, 2019

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019




Бо вiйна – вiйною…





Роздiл перший


Вертолiт стрiмко пiднявся в бiле небо, описав над нами коло й лiг на курс понад сталево-мертвою гладiнню озера Ямба-то, що великим овалом простяглося вiд нас на захiд, зливаючись на обрii з бараницею жухлих шелюгiв. Швидко вiддалявся, зменшуючись до розмiрiв курiпки, кулика, комахи, цяточки, а коли й цяточка зникла, я вiдчув, як починае добиратися до мене почуття осамотненостi й жалюгiдного каяття: навiщо менi, навченому й провченому, здалася ця романтика? Може, iм – моiм супутникам, що ось там вовтузяться над берегом озера, розпаковуючи намети, спальнi мiшки й продукти, такий допiнг потрiбен – стан вiдчуження вiд метушного свiту; менi ж бо мого колишнього вимушеного й довготривалого перебування поза його межами мало б вистачити на все життя. Та ба… Колись я ридав чорними сльозами, як мене, нi в чому не повинного пiдлiтка, приреченого на багатолiтне табiрне поневiряння, вивозив iз Галичини до Воркути арештантський ешелон, а нинi розчулююся, зустрiчаючись iз неозорими просторами тундри, яку в тi гiркi роки, ненавидячи й проклинаючи щоденно, пiдсвiдомо й несподiвано для себе щиро полюбив. Парадокс!

Та мое каяття тривало тiльки мить. Цяточка вертольота проколола помаранчеву завiсу неба над серпиком сонця, що вже починало ховатися за обрiй, полишаючи на часинку дикiй тундрi бiлу нiч, я розглянувся довкола, i мене почав огортати тихий спокiй, що напливав iз незайманого безлюддя, де тундра на своему шляху зустрiлася з рештками тайги.

І я нiби вперше побачив: у лютому двобоi зчепилися стихii мертвоти й життя: тундра погнула, поламала острiвцi лiсу, вчепилася до корiння вiчною мерзлотою, покрутила вiтрами гiлля, поколола морозами стовбури, та все ж… Учепившись чепiрначчям одне за одного, вiддавши для життя енергiю своеi краси i зросту, покрученi, згорбленi, зав’ялi, та невпокоренi стоять деревця. Стоять! Чи ж то не так само вижив i я серед мерзлоти людського сумлiння, витративши на виживання час i сили, призначенi для творення?.. Цур, не треба! Не треба, а воно, минуле, постае передi мною i не вiдступае…

Знав я, що так буде, ще на початку нашоi подорожi, коли Федiр познайомив мене з воркутинським домоуправом Степаном Пеньковим, якого взяв iз собою за «iнтенданта». Казав же я йому: не бери чужих людей. Та вiн i подумати не мiг, що Пенькова я давно знаю…

Але годi. Я ж не для гiрких спогадiв сюди приiхав – для вiдпочинку. Не до ворогiв – до друзiв. До друзiв? І Пеньков, що стоiть он збоку з транзистором у руках, теж уже друг? А чому б i нi – колись був «кумом». Вiн мене, мабуть, не впiзнав, а я його – вiдразу. Що ж, нас було багато в оперуповноваженого ОЛП[1 - Окремий табiрний пункт (отдельный лагерный пункт).] Сорок другоi шахти лейтенанта Пенькова… Як вiн втерся, колишнiй опер – «кум», а нинiшнiй домоуправ, до Федора? Певне, продуктами допомiг… І буде поряд зi мною цiлих десять днiв нашого вiдпочинку. Щоб я весь час пам’ятав, де i ким був тридцять рокiв тому, щоб не барвистий килим бачив у тундрi, а ii мерзлоту, щоб не милувався кожухом решток тайгового лiсу, а вишукував серед нього знищенi холодом покручi.

Та Бог з ним. Припустiмо, я його не впiзнав…

Я ж таки приiхав до друзiв. Кожного року, вiдколи вийшов на пенсiю, приiжджаю до них порибалити. Старший у нинiшнiй виправi на озеро Ямба-то – Федiр Янченко, головний iнженер воркутинського Управлiння автотранспортного господарства, у якого я, Євген Шинкарук, працював колись начальником вiддiлу постачання. Свого часу Янченко водив трактори з пальним i продуктами на далекi буровi – з’iздив усю Великоземельську тундру, тому знае i ii, i людей. Йому легко було домовитися з геологами, що бурять нафту бiля Воркути, про вертолiт.

Я протестував проти цiеi витiвки: то ж незаконно. «А начальство у заповiдниках полюе законно?» – вiдмахнувся Федiр. Та й справдi, чим, як не вертольотом, ми змогли б дiстатися на озеро Ямба-то – маленьке кружальце на картi глибокого Заполяр’я, – що сховалося у лiсотундрi в двадцяти кiлометрах за рiчкою Великою Роговою.

Повнотiлий i навдивовижу рухливий Федiр робить iз березових жердок для бiвуаку каркас, якого обтягне полiетиленовою плiвкою; це буде наше бунгало – склад з продуктами i iдальня. Що то за слово – «бунгало», не знаю, але воно добре пасуе до нашоi обстановки. Федоровi допомагае Вiктор Горбов. Я його пам’ятаю з тих часiв: вiн був вiльнонайманим лiкарем у нашому ОЛП, а тепер працюе у воркутинськiй мiськiй лiкарнi травматологом. Намет розкладае Юра Нiструл, головний механiк нашого управлiння.

Менi треба йти до них i нi про що, крiм майбутньоi риболовлi, не думати. Янченко ось уже помахуе менi рукою.

Я ще раз глянув у той бiк, де зникла цяточка вертольота, i неясна тривога схолодила груди: а що коли не прилетять за нами? Це-бо справжне хлоп’яцтво – приватно брати вертолiт i не зафiксувати в офiцiйнiй установi своiх координат. То ж яке вiдлюддя: нiхто, на випадок чого, звiдси нiколи не вибереться.

Що за думки знову лiзуть до голови? А все ж – така далечiнь, нiхто не почуе… нiхто не почуе… І за тих кiлька хвилин, протягом яких я вертаюся до товариства, зринае в пам’ятi раптовим хоралом пiсня, що спiвалася колись у моiй душi багато лiт i не давала знидiти, впасти, загинути: та пiсня весь час була зi мною i вселяла вiру, що мене почують, знайдуть, повернуть… i врештi я таки дiждався, мене почули – до мене iде на побачення мiй молодший брат, долинае за дрiт перестук колiс, це iде вiн, я вчора отримав телеграму. Менi вже можна зазирнути хоч краем ока у вiльний свiт: найбiльшого злочинця розстрiляно, останньою кров’ю в нашому таборi змито його слiд на землi – i я зазираю, йдучи в колонi каторжникiв iз шахти, сторожко розглядаюся по боках; до мене мае приiхати мiй брат, якого я полишив дома ще дитиною, може, вiн уже й приiхав, може, десь там стоiть серед людей на обочинi розбейканоi вулицi, але як його впiзнати – минуло ж десять лiт; супроводжують колону червонопогоннi конвоiри з автоматами на грудях, вони ще покрикують «крок лiворуч, крок праворуч – стрiляю без попередження», та я вже знаю, що це вiд завченостi, iм вiдомо, що незабаром багатьох з нас випустять, нам буде повернено волю й честь, тiльки слiз i марно втрачених рокiв нiхто вже не поверне; собаки без угаву гавкають, проте вже не вишкiрюють зубiв, нiби i iм стало вiдомо, що iхнiй всесильний патрон скараний ганебною смертю: я вдивляюся в кожне обличчя, i врештi вдаряються у моi вуха слова з пiснi, яка менi водно спiвалась: «Чуеш, брате мiй!», я повертаю голову i впiзнаю…

Стихла враз пiсня, зiм’яв ii голос Янченка:

– Чого зажурився, старий панiкере? Злякався, певне, що не прилетить вертолiт за нами! Вгадав? Я ж тебе добре знаю… Але ти не падай духом, замешкаемо тут, як той скитальник Михайло.

– То твоi баечки, – вiдказав я.

– Баечки! Я ж бачив його. Чого доброго, за цих десять днiв вiн зачуе нас i прийде по сiль.

– Та хто ж вiн такий – твiй скитальник Михайло? І як це може бути: все життя тут, на безлюддi?

Серпик сонця сховався за горизонт, уже була пiзня година вечора, та ми про спочинок не думали, можна буде вiдлежатися й удень, не велика рiзниця: за якусь годину-двi сонце знову спливе над обрiем i буде лiниво стояти над ним, мляво просвiчуючись крiзь iмлу каштановою, нiби з кiнськоi шерстi збитою кулею.

Неподалiк на курганi застигли бурими купинами яструби; тихо, мов примара, пролетiла над нашим табором полярна сова, комарi облiпили повстю намети i плiвку на бунгалi й люто пищать навколо нас, вимазаних «детою», не можучи доступитися до своiх жертв; пiвкають у кущах карликовоi берiзки лемiнги; над самою водою довкола наметiв прослалася левада, вкрита морошкою, незабудками та iван-чаем, а з недалеких торфовиськ тягне п’янким запахом багна.

Я назбирав сухого гiлляччя й почав розкладати вогнище. Ватра, куховарство – то моя робота. Розподiл продуктiв, i насамперед горiлки, – теж. Нiхто, навiть Юра Нiструл, з яким я завжди на виiздах живу в одному наметi, не отримае вiд мене бiльше ста грамiв трунку на добу. Мою вдачу знають ще вiдтодi, коли я працював в управлiннi завiдуючим складом: нiхто нiколи бiля мене не попасся, не попасався i я, мене обзивали нiмцем, австрiяком, панiкером, який не краде i не дае вкрасти не тому, що чесний, а що боiться потрапити ще раз за дрiт; я на те не зважав i навiть недоброзичливцiв примушував рахуватися зi своiми засадами.

Ощадливо пiдкладаю пiд казанок вiльховi та березовi патики, готую на вечерю кулiш. Полум’я освiчуе обличчя моiх друзiв, я поглядаю на них, i менi затишно й добре вiд того, що вони бiля мене.

Федоровi, бачу, хочеться розмовляти. Розповiдае вiн цiкаво й дотепно, мае про що. Так склалася в нього доля, що провiв пiвжиття у мандрах, працював навiть на Печоршахтбудi, де робочий контингент складався переважно з колишнiх карних злочинцiв, тож годi було вимагати вiд нього бозна-якоi делiкатностi; мене ще до знайомства з ним попереджували про його нетерпимiсть, грубiсть, та на сьогоднi я встиг переконатися, що грубим вiн бувае тiльки до нероб, хамiв та пiдлабузникiв.

Отже, я вiдчуваю, як йому свербить язик, вiн уже потрiскуе пальцями, щоб привернути нашу увагу, та десь позаду, за моею спиною, хрипить транзистор – це Степан Пеньков накручуе його то на одну, то на другу хвилю; чомусь вiн бокуе, хоч я не дав навiть краем ока зрозумiти, що впiзнав його – табiрного «кума», як називали арештанти оперуповноважених. А може, i вiн упiзнав мене?.. Транзистор посвистуе, пiвкае, врештi вихоплюеться з нього нiмецька маршова пiсенька з одноманiтним рефреном, «айн, цвай, драй». Федiр нахмарюе чоло, дивиться на мене невдоволено, нiби це я заважаю йому розпочати розмову, й мовить ехидно:

– Переклади, Женю, ти ж у нас полiглот, що воно означае – оте «айн, цвай, драй».

– Раз, два, три, – вiдказую я простодушно, i тут здiймаеться гомеричний регiт.

Федiр вигукуе, хапаючись за живiт:

– Спасибi, Женю, що просвiтив, повiк не забуду!

Я розумiю свiй промах, та менi втiшно, що змiг подарувати друзям крихту доброго настрою коштом власноi наiвностi. Найщирiше смiеться Вiктор; вiн теж, як i я, мае свое вразливе мiсце, тому й радий нагодi посмiятися з мене: у Вiктора двi «правi» руки, обома може писати, а тому не знае нiколи «влiво – вправо». Федiр розповiдае про нього свою видумку: буцiмто Горбов якось попришивав травмованому пацiентовi руки й ноги не туди, куди треба, i вийшов з того знаменитий конфуз.

Юра Нiструл нiколи нi з кого не пiджартовуе, вiн мовчазний i рiдко коли смiеться. Доля йому судилася така, що тяжко й пояснити, звiдки в нього доброта й iнтелiгентнiсть. Мати його, румунка з Чернiвцiв, у 1940 роцi переходила разом з чоловiком радянсько-румунський кордон; чоловiка прикордонники вбили, ii ж схопили, а пiсля суду вона була заслана у Воркуту. Коли вiдбула строк, поселилася в землянцi, яку викопала у стрiмкому березi над рiчкою Воркутою, з кимось там зустрiчалася й народила Юру. Незабаром померла, а Юра виховався у дитбудинку… Юра не любить, коли з нього пiджартовують: певне, хлебнув по гульку насмiшок у дитбудинку, i йому того вистачае на все життя. Я тiльки вiдчуваю, як вiд нього випромiнюеться на друзiв i на мене доброта, а часом уночi, коли перед свiтанком у наметi дiймае холод, вiн тихо й дбайливо поправляе на менi ковдру.

Степан Пеньков сiдае врештi за ватру, не перестаючи накручувати транзистора. Робить це нервово й бездумно, поглядаючи при тому весь час на мене. Впiзнае? Мабуть, нi… А я дивлюсь на його пальцi, якi покручують регулятор транзистора, i пригадую, як вони дрiбно стукотiли пiд час останньоi розмови зi мною у таборi – дрiбно, погрозливо i, зрештою, безсило.

Смачно запахнув кулiш, у казанку густо забулькотiло, Федiр нетерпляче змахнув у мiй бiк рукою, i я почав накладати в миски страви й розливати у склянки добову норму трунку.

– Тепер слухай, Женю, – сказав Янченко, витерши долонею уста. – Слухай про скитальника Михайла, i те, що буду розповiдати, уявляй собi так, нiби ти сам усе те бачив. Тодi повiриш.

На Михайлiвськi озера, до яких належить i Ямба-то, що в перекладi означае Продовгувате, Федiр наiжджав з геологами досить часто ще до того, як ми з ним заприятелювали. Отож тепер вiн розповiдав нам про випадок, який трапився з ним у цих краях до знайомства з нами. Ми слухали його оповiдку, затамувавши подих, й, напевно, були схожi на дiтей, котрим пiд нiч розказують казку про нечисту силу. Крiм Пенькова, який чомусь пильно вивчав табло на транзисторi.

– Це було на початку лiта, коли в тундру прилiтають з пiвдня зграi гусей i лебедiв, а пастухи переганяють на пiвнiч голодних i облiзлих оленiв, де бiльше ягелю й менше мошки. Я з двома геологами виiхав на Ямба-то порибалити. Зовсiм недалеко звiдси, он за тим затоном, ми позакидали вудки й терпляче чекали, поки клюне. Я поспитав геологiв: може, знають, чому озера за Великою Роговою називають Михайлiвськими. Вони розповiли менi легенду про таемничого Михайла, який бурлакував тут пiсля вiйни, а може, бурлакуе й досi, навiть показали заглибину, де була колись його землянка. Нiбито випустили чоловiка з воркутинського табору на волю, та вiн не захотiв уже повертатися до людей. Я вiрив i не вiрив, бо як тут можна жити, коли вiсiм мiсяцiв рiчно тиснуть лютi морози, шаленiють пурга, буревii та урагани. Але звiдки взялася назва? Я думав про вiдчай людини, яка рiшилася на таке життя, та про ii фiзичну й моральну мiць – i в той мент моiх роздумiв побачив у шелюгах високу постать, що наче виросла з-пiд землi. Довговолоса, з кустратою сивою бородою людина, одягнута в оленячий кожух, ступила в наш бiк кiлька крокiв i зупинилася, спершись на рушницю, мов на костур. Я опустив вудлище, геологи посхоплювалися з мiсць, людина вийшла iз шелюгiв i зупинилася на вiдстанi десяти крокiв.

«Сiль, – сказав дiдуган. – Патрони».

У його голосi не було вимоги, погрози чи благання, чоловiк повiдомляв нас про те, що йому необхiдно для життя.

Ми пiдiйшли. Старець був узутий в добре зшитi чунi – певне, i одежу, i рушницю виторгував у оленярiв. Але за що?

«Знаю рибнi мiсця», – сказав чоловiк, пропонуючи нам свiй «товар» за сiль i патрони.

«Ти Михайло?» – спитав я.

«Михайло, – вiдказав старий. – Я – Михайло».

«Давно ти тут?»

«Давно».

«Скiльки?»

«Не пам’ятаю».

Ми переглянулися. Михайло насторожився i вiдступив крок назад. Я запропонував йому сiль, мило, сiрники й патрони, але за умови, що ми самi все те вiднесемо до його житла.

«Навести хочете?»

«Нi».

Старий кивнув головою, сказав нам iти обiч – так, щоб нiхто не залишався позаду, i ми пiшли в глиб тундри. Дiйшли до сторожки, вкопаноi у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився мiцно складений зруб iз похилим дахом теж iз полiн ялицi; вiкно без шибок виходило на пiвдень; рама, тесана сокирою, потрiскалася вiд дощiв, снiгу й вiтру; пiд стiною – нари; посерединi сторожки – вiльховий пень замiсть стола; у кутi – риболовнi снастi й сокира.

Скитальник був чистий, борода й волосся розчесанi, очi швидко бiгали пiд навислими бровами; спершись спиною до стiни, вiн стояв iз зiгнутими в лiктях руками, нiби готувався вiдбити напад. Хлопцi виклали на долiвку припаси.

«Рибне мiсце покажеш?»

«Ходiм».

Дорогою я запитав, чи вiн не боiться, що його знайдуть i примусять вернутися до людей.

«Я нiкому не потрiбний, i нiхто – менi. У мене кiлька землянок, тут я зустрiчаюся з оленярами».

«Хто ж ти?»

«Михайло».

«А колись ким був?»

«Полярником. До стужi звиклий».

«Чому ти тут?»

«Утiк колись iз Соловкiв. Спiймали i заслали у Воркуту. Там вiдбув другий строк, а пiсля вiйни випустили».

Федiр ще довго розповiдав про свою зустрiч iз скитальником Михайлом, та я уже його не слухав. Неймовiрна здогадка закралася менi в мозок, я пробував позбутися ii – цiлком, здавалось би, абсурдноi, та вона вперто гнiздилася, розбухала: а що коли то був мiй стрийко Михайло Шинкарук, якого я нiколи не бачив, але багато знав про нього з розповiдей мого батька… Полярник. Утiк iз Соловкiв. І – Михайло!..

Колись у бараку в зонi Сорок другоi шахти розбудив мене вночi сусiд по нарах, якого недавно перевели у Воркуту з Печори, й признався, що вiн мiй земляк iз Пилипiвки, знав мого батька, а iз стрийком Михайлом служив в Украiнських сiчових стрiльцях. Цей сусiд, колишнiй священик Григорiй Шепетюк, у 1946 роцi вiдмовився прийняти православ’я; а що мав iще старi грiхи, то протинявся близько десятка лiт по таборах стоiчним греко-католиком. Отож вiн в одному з таборiв дiзнався вiд колишнiх соловецьких в’язнiв, що серед них на Соловках було двое коломиян: поет Андрiй Бабюк, який пiсля оголошення йому другого строку збожеволiв i наклав на себе руки, i Михайло Шинкарук – той якимось чудом утiк з острова й, напевно, загинув у холодних водах Бiлого моря.

Невже Федiр говорить про мого стрийка?.. Та нi, це неможливо: стiльки лiт!

Та немов для того, щоб пiдтвердити мою здогадку, перед очима постали двi фотографii з батькового альбому. На однiй – юнак у стрiлецькiй унiформi iз завзятим гострим поглядом, а на другiй – поважний чоловiк iз засмаглим обличчям, учасник полярноi експедицii на Землю Франца-Йосифа 1931 року. На обох фотографiях – Михайло Шинкарук. Так то ж вiн!..

– Що з тобою? – запитав Федiр, помiтивши, видно, мое збентеження.

– Нiчого… – вiдказав я упалим голосом i тут же спохопився: – А ти бачив його потiм – скитальника Михайла?

– Дивiться, повiрив Хома невiрний! – засмiявся Янченко. – Ти б видiлив менi за це персональну порцiю!.. Бачив ще один раз. Над Великою Роговою. Михайло до нас не пiдходив. Коли ми його покликали, вiн тут же зник, як мара.

– Ви не можете про щось iнше розмовляти? – перебив розповiдь Федора Степан Пеньков i увiмкнув транзистора на повну потужнiсть.

– Вам неприемнi подiбнi розмови? – спитав я, глянувши на Пенькова. – Чому?

– А кому вони нинi потрiбнi? – опустив очi домоуправ. – Маемо ж хлiб i до хлiба… Так нi – ворушать давне, правди дошукуються…

– Правду-матiнку не треба розшукувати, – вiдказав Янченко, скоса зиркнувши на Пенькова. – Правда, мов бiблiйний Єгова, е. Навiть тодi, коли ii, згвалтовану, викидають у кювет, сподiваючись, що вона до ранку витягне ноги!

Тiеi ночi я не спав. Коротку бiлу нiч i всi подальшi днi i ночi я думав про свого стрийка, про батька i про себе: зв’язував вогнива наших життiв в один ланцюг випробувань двох поколiнь, з яких лише другому було суджено дiждатися справедливостi.

Тож хочу, щоб про нашi долi знали i наступнi. Я адресую тобi, мiй молодший брате, свою розповiдь, яку скомпонував у пам’ятi за час, проведений над озером Ямба-то, осмислюючи свое пережите, пригадуючи й домислюючи чуже – з батькових записок i розповiдей, з наукових праць, листiв i щоденникiв стрийка Михайла та iз свiдчень очевидцiв. А ти дiтям перекажеш.


ІЗ ЗАПИСОК ІВАНА ШИНКАРУКА

Весна 1914 року. Украiнськi великоднi свята випали зразу ж пiсля польських, i всiх студентiв вiдпустили на два тижнi додому. Я закiнчую щойно перший рiк учительськоi семiнарii у Станiславi, а вже мрiю про той день, коли повернуся у свою Пилипiвку вчителем i стану на мiсцi панi Шубертiвноi, яка донедавна виплачувала щомiсячно по двадцять корон на науку дiтям найбiднiшоi у селi сiм’i – менi й братовi Михайловi, що вчиться на першому курсi фiлософii у Львiвському унiверситетi. Мрiю вiддячитися iй за нас обох, бо знаю: Михайло, дужий i завзятiший вiд мене, пiде в широкий свiт, а я скромно буду вчити розуму сiльських дiтей i доглядатиму стару самотню вчительку до кiнця ii днiв.

А ще мрiю зустрiтися у Пилипiвцi з коломийською гiмназисткою Катрусею Шепетюк, сестрою Гриця, який вчиться у Львовi на теологii. Може, зважуся заговорити з нею. Вона горда i поглядае на Михайла. Що ж, вiн старший i мудрiший, iй з ним цiкавiше…

Цього року Михайло вiд себе i вiд мене подякував учительцi за допомогу, бо отримав стипендiю – двадцять п’ять корон, а ще з протекцii вiдомого критика Євшана (Миколи Федюшка з Войнилова) став пiдробляти кольпортером у НТШ[2 - Наукове товариство iменi Шевченка.], крiм того, харчуеться в академiчнiй iдальнi за половину цiни. Висилае менi грошi на утримання, i я повинен звiтувати перед ним за кожен крейцар.

Сьогоднi чекатиму у Станiславi на поiзд зi Львова, яким приiдуть Михайло i Гриць Шепетюк. Увечерi в будинку украiнського «Сокола», що поряд iз нашою семiнарiею (я про це Михайловi написав), буде читати «Мойсея» Іван Франко. Важко повiрити, що побачу його зблизька… Потiм поiдемо до Коломиi, а далi пiшки – у Пилипiвку. О, якби здiйснилось те, про що ми домовлялися на зимових вакацiях – пiти Страсного тижня у гори!

Та, напевно, ця затiя не вдасться: дома чорна бiда, тато спрацьований, знищений роботами, мама схибнулася розумом на релiгiйному тлi – пропадае у церквi й на плебанii, мие там пiдлоги, без упину молиться, батьковi ж дорiкае, що не послав мене вчитися на священика.

А ще непевно стало у свiтi, то, може, й не варто вештатися горами. Кажуть, полiцiя пiсля вiденського та львiвського процесiв полюе усюди за росiйськими шпигунами.

В березнi вiдбулася карна розправа у вiденському судi над Олександром Яндричем, угорським пiдданим, який видавав Росii вiйськовi таемницi. В «Дiлi» повiдомлялося, що пiд час ревiзii у нього знайдено шпигунськi звiти, писанi тайнописом, план фортець у Перемишлi, порядок походу армiй на випадок вiйни, за що отримав вiд росiйського уряду грубi грошi. Засуджений на п’ять лiт в’язницi в Куфштейнi.

Того ж мiсяця у Львовi закiнчився процес над Семеном Бендасюком iз Товмача, який працював бiблiотекарем у Народному домi. Члена москвофiльськоi партii Бендасюка звинувачено у зв’язках iз впливовими партiями в Петербурзi. Пiд час обшуку в нього виявлено прокламацii, в яких проголошувалося, що «на просторiй землi Данила мае газдувати росiйський цар, бо народ – вiд Карпат до Камчатки – весь руський». Що йому Франко! Листувався з графом Бобринським, отримував вiд нього росiйськi карбованцi, коли ж граф, повертаючись iз Праги, зупинився у Львовi в готелi «Жорж», москвофiли влаштували йому гучний банкет, а потiм, як дорогого гостя, возили по мiстах Галичини. Польськi присяжнi з антиукраiнських спонук виправдали Бендасюка, а граф Бобринський у листi подякував за це полякам, пообiцявши, що Росiя незабаром матиме змогу вiддячитися iм не лише словом, а й дiлом.

У свiтi запахло порохом. У прикордонних районах Росii й Австрii почалася мобiлiзацiя. Галичина може стати тереном страшноi вiйни, вона ж бо е ключем Росii до Румунii, Угорщини, Австрii та Нiмеччини.

В Австро-Угорщинi шаленiе шпигуноманiя. Мабуть, таки в гори не пiдемо. А втiм – як вирiшить Михайло. Вiн краще знае, що дiеться у свiтi: Львiв е Львiв.

Як я маю повестися, коли почнеться свiтова веремiя? Михайло писав, що вступив у «Сiч» Кирила Трильовського, бо замало ходити по селах з антипропiнацiйними[3 - Антиалкогольнi.] рефератами, а витанцьовувати на забавах модний танець two step[4 - Два кроки (англ.).] у той час, коли вшехполяки на чолi з Пiлсудським уже створили озброений легiон «Zwiazek strzelecki»[5 - Стрiлецький союз (пол.).], просто ганьба.

Михайло – максималiст, вiн пiде напролом, на ризик. А я думаю про освiту. Тiльки просвiчений народ здатний до боротьби, тiльки самоусвiдомившись, можна перемогти ворога. А може, я помиляюся: коли почне литися кров – чи буде час навчати тодi народ?

Я прочитав Пруса i Винниченка, Нiцше i Толстого, Дрепера i Франка, Джека Лондона зрештою, та нiчого вiд того в моему життi не змiнилося. На станцii у Станiславi я мешкаю з трьома кандидатами учительськоi семiнарii; бiднi iдять з однiеi миски, а багацький син – окремо.

Хто я? Хочу проаналiзувати вiйну i свiт своiх почуттiв.



У Грушевi ми перепливли чайкою Прут i через перелiски, стежками навпростець, подалися до Погорiльця – найвищого в околицi горба, довкола якого поприпадали шитi соломою хати, з покiрною надiею вдивляючись пiдслiпуватими вiконцями у високий трираменний хрест на макiвцi, немов прочани у храмi в золоту чашу при виносi Святих Дарiв.

Наша з Михайлом вiтцiвська хата стояла самотньо край села, найменша й похила, та цього разу вперше не стиснулося болем мое серце – навпаки, мене дiткнуло почуття гордостi вiд того, що з найбiднiшоi хати вийшли ми до свiтла науки, на гору, i ось стоiмо тут, на Погорiльцi, немов небожителi, i знаемо те, чого нiколи не будуть знати батько й мати, i в потi чола працюватимемо для того, щоб нашi дiти виросли за нас мудрiшi, а мине час – i стане мiй народ освiченим i сильним, бо маемо великого Учителя, науку якого понесемо ми – Михайло, Гриць, я i сотнi таких, як ми, – до найглухiших закуткiв, а тодi…

– А тодi сусiди будуть змушенi з нами рахуватися!

Я сказав цi слова вголос i знiтився, бо ж був наймолодший серед компанii, боязко позирнув на Михайла, чекаючи його нищiвно-поблажливоi посмiшки, якою вiн жорстоко витруював мою наiвнiсть i не завжди був справедливий; його вимогливiсть до людей межувала часто iз зверхнiстю, але й себе вiн не шкодував, коли стикався з власною необiзнанiстю; усього на два роки старший, Михайло був для мене авторитетом, i я, рахуючись iз кожною його думкою, деколи по-дiтвацьки крикливо вивiльнявся вiд нього, щоб утвердитись у самому собi.

Гриць Шепетюк, високий i вродливий, до якого вже встигло дiткнутися теологiчне виховання витонченiстю й непроникливiстю обличчя, не зреагував на моi слова. Вiтер розвiював його чорне волосся, вiн дивився на село, посерединi якого поряд iз церквою стояла едина пiд черепицею хата, i мовив натхненно, нiби перебував у цю мить в аудиторii на теологiчному диспутi:

– Нам водно ставлять схоластичнi питання, а одне з них таке: де пiдносився Святий Дух, коли Іван Хреститель робив рукоположення Ісусовi, – над водою чи пiд водою, адже Христос тодi дивився у воду… А менi тепер, коли я поглядаю на свое село, хочеться вiдповiсти: над моiм рiдним подвiр’ям.

Михайло скинув бровами, – вiтер пустував у вихорцi, що роздiляв його тверде русяве волосся над опуклим чолом, туге пiдборiддя стягувало губи у смужку, очi мав холоднi й упертi, – вiдказав коротко на Грицеву сентенцiю:

– А на моему чорти шабашi справляють… – Вiн повернув до мене голову й закiнчив мою думку: – З нацiею, яка мае Франка, мусять рахуватися сусiди, хочуть того чи не хочуть.

– Ти розумiеш, Михайле, – пiдхопив я, зрадiвши, що брат пiдтримав мене, – ми у вiчi бачили його, нашого Мойсея, колись своiм дiтям з гордiстю про це розкажемо, i, може, аж тодi дiзнаемося з десяткiв праць майбутнiх дослiдникiв творчостi Франка про те, що нинi знае тiльки вiн один.

– Прийде час! – патетично мовив Гриць.

– Не згоден з цiею формулою Франка – «прийде час», – змахнув рукою Михайло. – З усiм згоден, тiльки не з нею. Ми не маемо права чекати i мрiяти, втiшати себе вiрою в прийдешне благоденство. Самi мусимо його створити. І не тiльки з допомогою зброi… У стрiлецьких та сокiльських товариствах полiтикiв вистачае, охочих воювати – теж, i це добре. Та бракуе нам фахових сил. У нас багато патрiотiв, якi тужать за козацькими кунтушами та шликами, а мало, майже нема торговцiв, математикiв, iнженерiв, учителiв, лiкарiв!

– Це правда, – сказав я. – І передусiм учителiв. «Прусський учитель виграв битву пiд Садовою», – хвалився колись Бiсмарк.

Ми сходили вниз iз Погорiльця, наближаючись до перших хат. Мовчанку перервав Гриць.

– Даремно, Михайле, зневажаеш козацькi кунтушi. Це ж наша слава, iсторiя.

– Та хiба я проти iсторii? Але ж минуле не дае нам права на фудулiю. Предки могли, умiли! Тож покажiм, що ми можемо нинi. Захоплення козаччиною вiдкидае нас у сiмнадцяте столiття, а нинi – двадцяте. Ностальгiя за козаччиною породжуе нацiональну неврастенiю. А я готовий одягнути огидний австрiйський однострiй, аби для дiла. А я готовий змiряти ногами всю Украiну – нинiшню – i описати ii, визначити, де е кориснi надра, оцiнити грунти – якi пiд хлiб, якi пiд забудову, щоб пiсля того, як народ стане вiльним, узятися не за органiзацiю парадних фестин, а за працю для життя.

Михайло змовк, а по хвилинi заговорив до мене:

– Мене, Іване, захопила географiя. Наука про землю – що може бути цiкавiше? Ходжу на лекцii до професора-географа Степана Рудницького, прочитав недавно видану в Киевi його «Коротку географiю Украiни» – i менi вiдкрилися очi. Яка велика Украiна, а для нас вона нiби за маревом, ми знаемо тiльки свою Галичину. Скiльки скарбiв заховано в украiнськiй землi! Хтось те все мае вивчити, дослiдити до кожного квадратного метра… На захiд – по Перемишль, на схiд – до Кубанi, на пiвдень – аж по П’ятигорськ!

– Якби на те професорова воля, – сказав я iронiчно, – то на пiвнiч вiн посунув би кордони Украiни до Соловкiв або ж за полярне коло!

Михайло зупинився, я чекав, що вiн зараз приструнить мене, та вiн пильно глянув менi у вiчi, нiби я пiдказав йому цiкаву думку.

– Та певне… – промовив нерiшуче. – Рудницький переборщив, патрiотизм мусить мати межi, бо поза ними вiн стае псевдоромантикою або шовiнiзмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотiв ступити туди хоч раз ногою!

У цей мент я пересвiдчився остаточно: Михайло пiде далеко. Що ж, кожному кораблевi свое плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, – защемiло солодко в грудях, та раптом солод згiрк вiд думки: Катерина пiде за ним, вiн вартий того.

Стежка, що вела з Погорiльця, роздвоiлась унизу: одна ставала вулицею i вела до критоi черепицею хати сiльського вiйта Шепетюка, друга збiгала до Березiвки, що обмивала село крутими кривобродами, i через кладку заводила прямо на подвiр’я моеi вiтцiвщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрiтися на Великдень бiля церкви.

Клацнула защiпка на хвiртцi, сполохалися кури, iз стаенки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впiзнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочцi, пiдперезанiй крайкою поверх полотняних штанiв, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечi, вже зовсiм сивий.

– Приiхали, слава Богy, – сказав, ховаючи назад руку, до якоi нагнувся Михайло. – На Волове до дiдича треба йти, стайню будувати. Я вже звiв зруб, а козли поставимо разом.

– Де мама? – спитав я, зрозумiвши, що в гори нам таки не стелиться дорога.

– Та де – у церквi, – буркнув тато, – або в церковного старшого брата Маланюка. Де би ся подiла… Йой, Іване, бiда менi з мамою. Аби злагодитися iз своiм братом за межу, вiдпустила йому шмат поля на Дубах, а iсти й так нема що.

– Я, тату, здав добре колоквii, – сказав Михайло, щоб утiшити старого. – Іван також…

– Та добре… Вчiться, бо нема, ой, нема на чому тут говiти… А минулоi недiлi по Службi Божiй наробила посмiховиська на все село. Вийшли з церкви, а мама розказуе жiнкам, аби мали з чого смiятися: нiбито ти, Михасю, в якогось митрополита був i вiрою своею його здивував, а ще якогось короля – мудрiстю… Ци було таке? Та де… А ще казала, що в церквi е двi корони для вас обох i що священик на казаннi вас упоминае, бо вам призначено нарiд рятувати. Отака публ?ка…

Я здавив у собi сльози: як нема шаблi, то най будуть пiхви, – втiшають себе люди марними мрiями в безпросвiттi… А може, ми таки повиннi порятувати народ: це уже вiдчай…

На подвiр’я вбiгла мати: «Таж казали менi, казали: сходять твоi хлопцi з Погорiльця, бiжи додому, Палагно». Вона припала, маленька й худа, як скiпка, до Михайла, щось там примовляла до нього, а вiн гладив ii рукою по рубищi на плечi; потiм пiдiйшла до мене й шепнула: «Це я тобi наскладала, аби Михась за грошi не випоминав», – i, боязко поглядаючи на батька, всунула менi до кишенi кiлька монет: а очi були такi сумнi…

– Ходiм, Іване, з’iмо щось з дороги та й пiдемо з татом до Стрельбицького стайню будувати, – промовив глухо Михайло й зайшов до хати.

Ми працювали в дiдича до темноi ночi, а коли поставили козли, пан Стрельбицький покликав тата i подав йому ворочок муки на паску. Тато поцiлував дiдича в руку, i ми вiдвернулися вiд такоi ганьби, а за воротами, дiждавшись тата, Михайло сказав:

– Щоб я, тату, бiльше не бачив того, що ви панську руку цiлуете.

– А паску панську будеш iсти? – визвiрився тато.

– Ми ж ii заробили в дiдича.

– А де бись заробив, якби не вiн? У такого харпака, як я?



Заграли Великоднi дзвони на «Христос воскрес», висипали люди з церкви на майдан, ударили бiля дзвiницi моздири, затремтiло вiття високих смерек, бiлi цяточки стокроток зiм’ялись пiд сотнями нiг; ми з Михайлом пробиралися крiзь натовп на край майдану, де стояли, очiкуючи нас, Гриць Шепетюк iз Катрусею. Вона тримала брата пiд руку, нахиливши до його плеча кучеряву голiвку, – бiла, мов черемха, у бiлiй сукнi, розкiшна панна. Я затамував подих i чув тiльки, як гупае у грудях серце, мов тi моздири за дзвiницею, здубiли ноги; а Михайло… Йшов вiн смiливо, упевнено, здалеку поклонився Катрусi, i я бачив, як вона вiдхилилася вiд Грицевого плеча i подалася всiм тiлом уперед, мов лоза пiд вiтром. Я штивно кивнув головою. Гриць привiтався з нами за руку.

– Як ти змужнiв, Михайле! – обдала Катерина палким поглядом мого брата i довго не вiдводила вiд нього очей; потiм, згадавши, що Михайло пiдiйшов не сам, позирнула привiтно на мене й мовила, нiби до хлопчика: – Та й ти пiдрiс, Іване…

Менi враз захотiлося iх полишити, i я вже готовий був сказати: «Розмовляйте собi, а я пiду до хлопцiв», та в цю мить ми помiтили, як до папертi почали пiдходити люди; вони товпилися, напевне, священик вийшов – знову почнеться принизливе цiлування рук; жiнки першi протискалися й нагиналися до когось – хтось там сидiв на схiдцях. Невже пiп сидячи приймае поклони?

Ми приглядалися, та заспокоiв нас Гриць:

– Атаманюк вернувся з Куфштейна, той, що двадцять шiсть лiт вiдсидiв за вбивство економа у фiльварку на Воловiм. А це ось випустили.

Народ розступався, ставав колом, i ми побачили старого, як свiт, слiпого дiда з поораним зморшками обличчям. Вiн сидiв, спершись однiею рукою на палицю, а другу, безвольну, нiби неживу, дозволяв людям пiдносити до уст, наче байдужою була йому людська честь або ж приймав ii як заслужену: мовчав, потiм вiдклав палицю, пiдвiв угору руки i прохрипiв загробним голосом:

– Молiтесь, людiе, Страшний суд iде!

Мене зморозило дiдове пророцтво, усi ж бо чекають вiйни, боячись i сподiваючись на неi, а хто у нiй нас поведе, коли нинi народ вiддае шану дiдичевi й опришковi, тiльки хлiбодавець не заслужив на таку повагу. Хто?

– Боже, який темний народ! – зiтхнув Гриць Шепетюк.

– «Незрячi прозрять, а кривii, мов сарна з гаю, промайнуть, нiмим отверзуться уста…» – сказав Михайло. – Не називай народ темним, Грицю, поки сам не прозрiв еси… – Мiй брат недолюблював Шепетюка, та чомусь завжди, як тiльки прийде в Пилипiвку, заходить до вiйта спитатися, чи не приiхав бува Гриць; тепер я уже знаю, чому, й менi боляче. – Ти не заходив до нашоi читальнi, Грицю? – наступав Михайло. – Не заходив. Майбутнiй священик читальнею вважае захристiе, а трибуною – амвон. І едина лiтература – Євангелiе. Але ти забуваеш, що Шашкевич, Головацький, Вагилевич, Устиянович теж були попами. Так, попами! А наша читальня стала справжнiм захристiем, де молодь може прочитати хiба що «Мiсiонара» й «Цвiт Назарету», i вiд церковного вiдрiзняеться тiльки тим, що тут парубки рiжуться в карти, мотлошать дiвчат i грають на дримбi!

– І що з того, що ти зайшов до читальнi? – Гриць був спокiйний, як це i личить майбутньому священиковi, лише жовна проступили на випещених щоках.

– А те, що на вакацiях ми втрьох вiзьмемо читальню у своi руки, принесемо книжок, влаштуемо лiтературнi вечори, читатимемо лекцii з iсторii нашого народу, бо iнакше ганьба буде нам – трьом першим iнтелiгентам iз Пилипiвки!

– Мене вiзьмеш на допомогу? – кокетливо кинула Катруся.

– Вiзьму, – злагiднiв Михайло. Його холодний погляд потеплiв, i це слово терпко вiдлунило в менi: «Вiзьму».

– Дякую, Михайле. Я цього року здам матуру й поiду до Львова вчитися в учительськiй жiночiй семiнарii. Хочу наздогнати вас.

– Ну, досить, – Гриць вивiльнив вiд сестри свою руку. – Помирiмося. Буду читати в читальнi лекцii з iсторii релiгii, цю науку я краще за вас знаю… А той дiд, дивлюсь, справжнiй демократ: не винiс iз тюрми нi крихти пихи за своi муки, он як еднаеться з народом. Я, примiром, знаю одного львiвського соцiалiста, який вiдсидiв усього три мiсяцi на Баторого, а як надувся! Навiть не вiтаеться з тими, хто в тюрмi не сидiв. Мученик та й годi!

– Хiба я не говорив, – вiдказав примирливо Михайло, – нас з’iдае хвороба полiтиканства й романтики. А все через вiдсутнiсть державного розуму. Нацiя повинна займати всi позицii – i жертовнi, i практичнi, тiльки тодi вона буде готова до змагань. Покиньмо нарештi облудну вiру в те, що нашi муки будуть колись винагородженi, i тому нам потрiбнi мученики. Треба, щоб iх було якнайменше. Та коли вже е… Вiн дурний, той твiй соцiалiст. Справжнiй борець повинен знати, що перебування у тюрмi – це передусiм праця. Чей не хворiе людина особливими амбiцiями, коли вiдкривае ремiсничу майстерню, то чому мае вимагати поклонiв за працю в майстернi полiтичнiй?

– Михайле, що з тебе буде! – захоплено мовила Катерина.

– Ми, вихованi в неволi, – не зважав Михайло, – державно зовсiм неграмотнi: протиставляемо боротьбу – працi, славу – користi, романтику – рацiоналiзмовi…

– Зупинись, Михайле, – втрутився я. – Цi сентенцii знадобляться тобi на вакацiях у читальнi. Ми ж iз ними згоднi. Правда, Грицю?.. Нагадую, що нас чекае панi Шубертiвна: знае, що ми приiхали. Ходiм, iй прикро буде, якщо не прийдемо на свячене яйце.

– Твоя правда, Іване, ходiм. І ти з нами, Катрусю?

– Чому питаеш? Я теж ii учениця.



Учителька Шубертiвна займала одну кiмнату в невеличкому будинку школи, вибудуваноi на кошти громади. На другiй половинi вчилися дiти – там ми всi четверо здобули початкову освiту.

Вона чекала нас. Як тiльки ми з’явилися на подвiр’i, вийшла на порiг, одягнена у святкову чорну сукню; ii бiла голова iз зiбраним на потилицi гуглем волосся була схожа на достиглу кульбабку; завжди поважна, сувора, вчителька тепер насилу стримувала сльози розчулення.

– Заходьте, дiти, заходьте!..

Стiл у кiмнатi був накритий по-великодньому: «сир, масло i всякii снедi», посерединi стола вивищувалась паска з качуриками, уквiтчана барвiнком.

– Сiдайте… – Вона затнулася, щоб удруге не повторити звичне вчительське слово «дiти», i з подивом приглядалася до нас, не маючи сил повiрити, що тi дiти вже стали зовсiм дорослими.

Я приглядався до неi, з острахом вiдшукуючи на ii обличчi ознак немочi, та нi: Шубертiвна була майже така сама, як i тодi, коли ми вчилися у неi, – вродлива, статечна, хiба що ледь зсутуленi плечi зраджували ii вiк; i я подумав тепер про те, над чим нiколи не замислювався: чому вона не мала сiм’i? І тут же вiдповiв на свое питання: а з ким – з неписьменним селянином чи освiченим поляком? Зате в ii нещастi щастя наше: ми стали ii дiтьми.

– Михасю, – мовила вчителька, подаючи йому яйце, – ти серед чоловiкiв i далi найстарший, то оббери шкаралущу i роздiли, як завжди, на… нинi вже на п’ять частин.

Вона налила в келихи торiшнього порiчняку, пiдвелася, i всi ми встали.

– Христос воскрес, – вимовила i вже не стрималася, схлипнула: – Куди ж ви тепер, куди?

Нiхто з нас не озвався, ми не знали, що iй вiдповiсти. Учителька не повторила свого запитання, розумiючи, що на нього вiдповiдi нема. Та й хiба з цього хотiла вона починати з нами розмову? Їi ж цiкавило iнше: нашi успiхи в навчаннi, оцiнки, пригоди, юнацькi таемницi, але нинi на кiнцi язика у всiх людей були однi слова, i вчителька iх вимовила пiсля хвилини прикроi мовчанки:

– Буде вiйна, хлопцi?

Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що вiдповiсти на таке категоричне питання; Михайло вiдклав виделку й мовив – теж категорично:

– Буде.

– І що ти… – Учителька тут же поправилася, щоб не видiляти з-помiж нас свого найулюбленiшого учня: – І що будете дiяти?

– Пiдемо на вiйну, – сказав Гриць.

– Отак просто – на вiйну… Так просто, мов отара до загону, – на вiйну. Скласти голови за цiсаря i його родину… Чи ж для того ви вчитеся?

– Панi вчителько, – пiдвiв очi Михайло, – ваша тривога нам зрозумiла, але ми пiдемо, мобiлiзованi, на вiйну. А там…

– Що – там? – допитувалася панi Шубертiвна. – Що – там? Гадаю, не прагнете по-геройськи вмирати f?r Kaiser und Vaterland[6 - За цiсаря i батькiвщину (нiм.).]. Чи ж то на те я вас…

– Панi вчителько, – знову заговорив Михайло, – бiльше десяти рокiв тому Іван Франко у своему «Одвертому листi до украiнськоi галицькоi молодежi» закликав нас бути готовими до того менту, коли розваляться iмперii, а на iх румовищах постануть вiльнi нацii, i переконував, що тiльки тi стануть вiльними, якi пiдготуються до революцii – духовно, науково i мiлiтарно…

– Чи треба на кожен випадок життя вдаватися до соцiалiзму, хай i у Франковiй iнтерпретацii? – вступив у розмову Гриць. – Франко орiентувався на упадок росiйського абсолютизму, на революцiю в Росii…

– А як же iнакше? Украiна знаходиться в складi Росiйськоi iмперii.

– Зате Галичина – у складi Австро-Угорськоi. У нас iншi, своi проблеми. Поки до нас докотяться «подуви весни з Росii», якими колись так марно тiшився Франко, поляки на наших спинах побудують свою державу. Тому нам передовсiм треба думати про те, як вигнати, до останньоi ноги, полякiв iз Галичини.

– І жидiв! – зiронiзував Михайло. – Борiмся за чистоту нацii, як ото у Винниченка: «украiнськi тюрми – для украiнцiв!» Часи гайдамаччини, Грицю, давно минули, i ми не маемо права всупереч сьогоднiшнiй реальностi брати на озброення Шевченкове гасло «нi жида, нi ляха!»

– Ого, як ти розмахався: нинi на Шевченка, колись на Франка… Хто мае право переглядати постулати наших пророкiв?

– Франковi ти щойно переглянув, Шевченковi ж захищаеш. А я кажу: в новому часi не всi постулати великих людей повиннi ставати догмою. Нинi ми мусимо знаходити спiльну мову з iнородцями, а не виповiдати iм вiйну.

– І сидiти склавши руки у той час, коли Пiлсудський на нашiй землi створюе вiйськовий легiон?

– Проти легiону Пiлсудського в нас буде свiй, Грицю, i ми з тобою уже стали солдатами того майбутнього легiону. Пiлсудському не вiддамо Украiни, але ж не треба переносити ненависть до шовiнiстiв на польський народ. Не рiзня мiж нами й поляками принесе нам волю, а боротьба iз завойовником, якоi б мастi вiн не був… Я боюся крикливого патрiотизму, за яким неодмiнно йдуть погроми жидiвських яток. А чому б не знайти спiльноi мови з iнородцями – тими, якi так само, як i ми, недоiдають? Хiба серед полякiв тiльки Пiлсудський i Сенкевич? А Прус, Тетмайер, Ожешко, Конопнiцька, Оркан?

– Дурницi говориш, Михайле. Кине клич Пiлсудський – i кожен поляк назве своiм iдеологом Сенкевича!

– Якщо так станеться, то нам нiчого iншого не залишиться, як обороняти свою землю. Це святая святих!

Панi Шубертiвна слухала, переводячи погляд то на Гриця, то на Михайла, а коли вони змовкли, спитала мене:

– Що ти на це скажеш, Івасю?

– Я ще надто молодий, менi немае й вiсiмнадцяти. Та я ось згадав слова Михайла з нашоi розмови по дорозi з Коломиi до Пилипiвки. Ту думку про практичну працю для народу я виносив давно. Час турнiрiв приходить i вiдходить, а пiсля битв настае пора довготривалоi i копiткоi працi. Настроенiсть на практичнi дiла – це, на мою думку, природний спосiб iснування нацii. Вiйна принесе волю або неволю нашому народовi: хто виграе – нинi ми не вгадаемо. Але в кожному разi треба буде працювати, бо ж нiхто не ходитиме пiсля вiйни в лавровому вiнку переможця чи в терновому – мученика. Я настроюю себе на працю.

– Добре ти сказав, тiльки ж спочатку буде битва.

– Обставини самi пiдкажуть, де менi бути.

– Пацифiст… – проказав Гриць.

– А ти? – звернулася учителька до Катерини.

– Я вчуся, – коротко вiдказала дiвчина. По черзi глянула на кожного з нас i повторила: – Я вчуся. І в цю хвилину – теж.

Ми спожиткували свячене, подякували господинi й повставали з-за столу. Панi Шубертiвна провела нас до порога, поцiлувала кожного в чоло, промовила:

– Може, востанне бачу вас. Я стара, а завiрюха iнодi тривае довго. Тiльки живi залишiться, тiльки живi…

Ми з Михайлом провели Гриця i Катерину до вiйтового обiйстя.

– Вiд’iжджаете завтра? – спитала Катруся. – Та що це я питаю: знаю, що вiд’iжджаете… Пiсля матури, Михайле, я приiду до Львова записуватися у семiнарiю. Ми там зустрiнемося.

Я вiдчув, як ревнощi враз полишили мене, – аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю i любувався: вони так пасували одне до одного!


З ЛИСТІВ МИХАЙЛА ШИНКАРУКА

У кiнцi квiтня на небi з’явилася комета, i тяжко захворiв цiсар Франц-Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвiтанковому небi, а про недугу самодержця повiдомляли газети в рубрицi «Цiсар недужий».

Господар дому на Замарстинiвськiй, неподалiк мiськоi рiзнi, Збiгнев Лукасевич, у якого Михайло винаймав кiмнату, сказав увечерi, пiдкручуючи пальцями шляхетськi вуса:

– На небi знамення, а на престол сяде завзятий Франц-Фердинанд… Буде вiйна – i шлюс! Я ж знаю: нiмецький ворожбит Нострадамус ще чотириста рокiв тому написав про 1914 рiк у своiй книзi пророцтв: «Студiнь скаженiе. Вiн iде. Жiнка постраждае».

У пана Збiгнева тiльки й було шляхетського, що вуса, закрученi догори спiральками: працював вiн трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливiсть вивищуватися над людьми – примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайцiв», – зробила його самовпевненим i категоричним. Малжона Сташка нiколи чоловiковi не перечила, щоб не наразитися на образи, якi завжди чатували в господаря на кiнцi язика крутою лайкою. Два дорослi сини, якi заробляли на хлiб у ковбасному цеху замарстинiвськоi м’ясарнi, жили своiм окремим побитом i дома лише ночували, справно вiддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, – у домi на краю передмiстя чутно було вечорами тiльки приглушений голос старого Лукасевича, торохтiння посуду й голосне плямкання за iдою, а ще пискливий дзявкiт покойового песика Нарциса, який сидiв бiля нiг старшого сина i вилизував йому спiтнiлi пальцi.

– Жiнка завжди постраждае, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, – не змовчала цього разу панi Сташка, i пан Збiгнев вельми здивувався, почувши вiд малжони таку просту й правдиву сентенцiю. Бо й справдi: сини пiдуть на вiйну, i не знати, кому буде тяжче – iм чи матерi.

– Як ти аж настiльки помудрiла, що вмiеш розгадувати пророцтва, – мовив не так уже впевнено пан Збiгнев, – то поясни, що означае «студiнь скаженiе».

– Це вже й дурний здогадався б, – пiдвiв голову з-над тарiлки молодший Казик – анемiчний, iз синiми пiдковами пiд очима хлопчина. – Зима!

– Лябзда ти! – зневажливо кинув батько. – Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому словi заховано… Отже – «студiнь скаженiе», а «вiн iде»… Хто йде?

– Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? – озвався старший Едвард, червонопикий вiд сироi бичачоi кровi, яку пив у парному цеху замiсть води i тому схожий був на ката – так принаймнi, за його зовнiшнiм виглядом, визначив Михайло.

– О! – вигукнув утiшно старий. – Ти, Едзю, з них усiх наймудрiший: дикий москаль пiде на нашу добру Австрiю i пролле кров. Вiн же гiрший звiра – дiтей пожирае!

Михайло слухав розмову зi своеi кiмнати крiзь прочиненi до кухнi дверi й не втручався, та вже на цьому словi Лукасевича не стерпiв:

– А смажить чи сирими iсть? – спитав, заглянувши до кухнi.

Старий не чекав будь-яких заперечень вiд своiх рiдних, а тим паче вiд квартиранта, вiн звiвся зi стiльчика i накокоiжився:

– Ви, русини, тiльки й ждете москаля, щоб нас звiдси випудити!.. Я ж говорив, Стасю: не впускай русина в хату, бо тi його крейцари вернуться тобi горлом. Я уже знаю, що ви збираетеся на Кайзервальдi, – все у трамваi скажуть! – «стрiльцi», «соколи»! То я вам ще таке повiм, пане Михайле: як тiльки щось почнеться – щоб я вас у своiй хатi не бачив!… Вони, чого доброго, вирiжуть нас, як когутiв, – повернув голову до Едварда, чекаючи вiд нього пiдтримки.

– Залишiть цi справи нам самим, тату, – пiдвiвся з-за стола натоптаний, дужий Едвард, вiдштовхнув ногою Нарциса, що вже добирався червоним язиком до кiсточок, глипнув спiдлоба на Михайла. – Заки вони нас… – Едвард витер маснi долонi об штани й подався перевальцем до спальноi кiмнати, залишаючи на пiдлозi мокрi слiди масивних ступнiв.

– Як щось почнеться, Збиху, – тихо зiтхнула панi Сташка, – то нi один з них у цiй хатi не залишиться.

– Замовкла б ти, стара римундо… – вiдказав здавленим голосом господар i подався за старшим сином.

Коли дверi спальнi зачинилися, Казик, озирнувшись, пiдiйшов навшпиньки до Михайловоi кiмнати й прошепотiв у вiдчиненi дверi:

– Пане Михасю, ви обiцяли менi книжку про… ну, про те, звiдки взялося життя на землi…

– Дарвiна, Казику? Заходь.



З дня на день чекаю на Катрусю. Уже й сниться менi. Здаеться, я ii люблю. Вiддавна, ще змалку. Ти не гнiвайся, Івасю. Я бачив твоi закоханi очi. Та й хто б у неi не закохався? Не муч себе, у такiй ситуацii вибирае дiвчина.

Колись я навiть мрiяти боявся: дочка вiйта, до якого наш батько ходив на поденщину, а потiм i я брав цiпа й зi сходом сонця розпочинав з татом молотити першу сторонку на вiйтовому току, викохувалася, звiсно, не для мене. Проте з часом у людей змiнилися поняття про достаток, i влада землi, за яку нерiдко проливалася на межах кров, почала поступатися владi цивiлiзацii. Старому Шепетюковi не до шмиги були нашi з Катрусею дитячi забави у вiйтовому саду, та погорду до харпака з-над Березiвки вiн раптом змiнив на поблажливiсть, коли побачив на комiрi мого гiмназiйного костюма чотири срiбнi пасочки: нинi Михайло ще в четвертiй гiмназiальнiй, але не знати, ким стане, коли виросте…

Менi дуже не хотiлося б входити в родиннi стосунки з вiйтом, та й з Грицем, який невдоволено поглядае на сестру, коли ii обличчя засвiчуеться усмiшкою при зустрiчi зi мною, та я у цьому випадку безсилий… Гриць, правда, далекий вiд того, щоб оцiнювати людей за майновим цензом, проте його, теолога, лякають моi матерiалiстичнi й радикальнi погляди, якi вiн називае, не розумiючи гаразд того слова, соцiалiстичними. Соцiалiстом я поки що не став, та коли читаю Енгельса, Джека Лондона чи ще ближчого менi Івана Франка, то переконуюся, що кращоi системи для створення рiвноправного суспiльства я не знайду в жоднiй iншiй фiлософii. Боюся тiльки, щоб майбутнi максималiсти, як про це застерiгае Франко в однiй iз своiх праць, не перетворили iдеологiчну матерiю цiеi фiлософii, в якiй складовi елементи повиннi мати здатнiсть з’еднуватися у найрiзноманiтнiшi й найдоцiльнiшi сполуки, в закостенiлу догму, здатну лише зрiвнювати людей – у майновому, духовному, нацiональному i мовному аспектах. А тому я вiрю у непорушну силу усвiдомленоi приналежностi до своеi нацii, яка едина мае силу допомогти менi внести свiй рiвноцiнний, незалежно вiд величини квоти, вклад у скарбницю рiвноправноi громади народiв. Тому я готовий захищати iз зброею у руках право своеi нацii… Франко вчив, що не можна полюбити Украiни, не люблячи iншi народи, а я трохи змiнюю цю формулу, йдучи вiд супротивного: не можна полюбити iншi народи, коли не любиш Украiни. Безрiдний гомункулус – ворог будь-якого народу: родителька в людини одна-едина, навiть коли вона така упослiджена, як наша мама.

Я викладаю цi своi думки, Іване, не для того, щоб тебе повчати, хоча вони можуть i тобi знадобитися. Хочу передовсiм для себе самого з’ясувати свою духовну сутнiсть i принципи поведiнки в неминучiй свiтовiй завiрюсi…

Але я розпочав про Гриця – брата Катрусi. Немае сумнiву, Гриць – патрiот. Та його патрiотизм настiльки обмежений нацiональними рамками, що вiд нього один крок до шовiнiзму. А шовiнiзм неминуче призводить до трагедii – культурного виродження передовсiм своеi нацii. Не знаю Катрусиних поглядiв на життя – встигла вона виробити своi власнi чи слiпо перейняла Грицевi? Дуже боюся людськоi несамостiйностi, пiддатливостi впливам… Боюся наiвноi i, зрештою, злочинноi романтики, крикливого патрiотизму, властивого багатьом львiвським панянкам, якi на котильйонових забавах пришпилюють своiм обранцям до лацканiв пiджакiв кокарди i, не вмiючи нiчого бiльше робити, як вибивати нiжками ритмiчнi танцi, голосно вигукують на публiку патрiотичнi фрази. А хто з них i iхнiх обранцiв готовий нинi пiти на смерть в окопи?.. «В болотi жаби рай знайшли…»

Ти не знаеш, чиi це слова? Напевне, нi, бо i я зовсiм недавно прочитав книжечку поезiй найталановитiшого, на мою думку, сучасного украiнського поета Олександра Олеся, який живе в Киевi. Збiрку його поезiй «З журбою радiсть обнялась» подарував менi професор географii Степан Рудницький. Який чар слова, яка глибина думок! Вiд насмiху над жабами-патрiотами, якi не здатнi бачити польоту орлiв, до найделiкатнiшого iнтиму – «цiлуй, цiлуй, цiлуй ii, бiльш молодiсть не буде», а далi – до поетичного пеана: «Яка краса – вiдродження краiни!»

Я мимохiть вивчив напам’ять майже всi поезii Олеся – таке в мене вже траплялося з Франковим «Мойсеем» i «Зiв’ялим листям» або ж iз «Лiсовою пiснею» Лесi Украiнки – i подумав: чому наш краснопис, ставши високим – на рiвень iз свiтовими зразками, такий непопулярний серед народiв свiту? Чому таке упередження до нашоi культури в iноземцiв та iнородцiв? Чому iх не болить украiнський бiль, так, як мене – бiль росiянина в поезii Лермонтова, шотландця – у Бернса, поляка – у Мiцкевича? Чому вважають у свiтi, що украiнська лiтература – не загальнолюдська, а вузьконацiональна, для домашнього вжитку, коли ii прикрашае «Кавказ» Тараса Шевченка, «Повiя» Панаса Мирного, «Похорон» Івана Франка, «Оргiя» Лесi Украiнки? Адже кожен бiль загальнолюдський. Тiльки чомусь не украiнський. Ти скажеш: через вiдсутнiсть державностi не знають нас. У цьому е своя рацiя, але ж i Шотландiя, i Польща – теж залежнi народи. Та жоден поляк не обiзве себе ляхом, росiянин – кацапом, нiмець – швабом, а украiнець, щоб запобiгти в сильнiшого ласки, пойменуе себе i рутенцем, i хохлом, i галушечником, та ще й при цьому принижено всмiхнеться. То за що, скажи менi, поважати нас, цiкавитися нами, коли ми не виховали в собi найелементарнiшого, найпервiснiшого – нацiональноi гордостi?

І через те на засiданнях галицького сейму украiнськi депутати мовчать навiть тодi, коли iм плюють в очi: «Нема Украiни, е тiльки Польща i Москва!» І через те австрiйський уряд з року в рiк обiцяе вiдкрити украiнський унiверситет i нiколи його не вiдкрие; тицяе нам обгризену кiстку за те пiдленьке «рутенець», бо ж бiльшого ми не вартi: сiмнадцять тисяч корон дав на НТШ, тодi як польськiй Академii наук видiлив у десять разiв бiльше. І через те польськi strzeleckie druzyny[7 - Стрiлецькi дружини (пол.).] ходять по Львову з крiсами й тероризують украiнське населення; через те в Киевi заборонено святкувати сторiччя Шевченка. Можливо, ти знаеш iз газет: 9 березня тисячi людей пробралися крiзь застави жандармерii на Софiйську площу; панахиду в соборi заборонили – народ рушив до Володимирського собору, а звiдти на Хрещатик; назустрiч демонстрантам вийшла колона чорносотенцiв – почалося сум’яття. Напевно, ти бачив у «Дiлi» знiмок: на могилi Шевченка в Каневi, бiля пiднiжжя хреста, сидять, розвалившись, три солдати з карабiнами i грають у карти.

Чи треба бiльшоi наруги для того, щоб викресати в собi нацiональну гордiсть i гнiв? І чи можна далi терпiти? Ти скажеш: сам же недавно закликав бути толерантним до народiв, якi живуть на нашiй землi. Так, закликав i закликаю, тiльки – не до святокрадцiв, погромникiв i шовiнiстiв!

Не сподобалися менi твоi слова: «Обставини самi пiдкажуть, де менi бути». Гриць мае рацiю – це пацифiзм, рiвнозначний рабськiй покорi. Ти повинен сам, у згодi зi своiми поглядами й сумлiнням, вибрати для себе найоптимальнiше мiсце i твердо там стояти.

Голова Украiнського сiчового союзу Кирило Трильовський екзерцуе нас на околицях Давидова бiля Львова. Я отримав крiс, ходжу на вправи, занехаяв лекцii. Професор Днiстрянський вважае мiлiтаризацiю украiнськоi молодi шкiдливою – мовляв, це вiдривае студентiв вiд навчання; йому байдуже, що польськi strzelcy уже давно пройшли польовий вишкiл.

На днях перейду жити до Академiчного дому, виклопотав там для себе лiжко в iзоляторi. У Лукасевича стало небезпечно мешкати. Старий ще нiчого, бурчун та й тiльки, Казик – «тепле масло», а втiм, вiн добрий i допитливий хлопець, панi Сташку хоч до рани прикладай. А Едвард страшний.

Наприкiнцi червня у Львовi вiдбудеться украiнська нацiональна олiмпiада – здвиг. Як пройде свято, напишу тобi в iншому листi.



В останню недiлю червня в Украiнському городi, що виходить на Стрийський гостинець, бiля спорудженого з дощок амфiтеатру з трибуною збирався народ. Приходили матрони в широких спiдницях, замiтаючи ними стежки, дiвчата у вишиваних блузочках з пишними буфами, панове в темних костюмах, з картатими краватками пiд снiжно-бiлими комiрцями, у солом’яних капелюхах, й гiмназисти в унiформах. Кожен заздалегiдь займав свое мiсце, залежно вiд цiни квитка, щоб пiсля походу стрiльцiв, соколiв, пластунiв, хорiв, оркестрiв, кавалеристiв, якi вийдуть звiдси i, обiйшовши мiсто, сюди повернуться, подивитися на фiзкультурнi змагання: стрiльбу з лукiв i крiсiв, перегони, метання ратищем i кулею та руханковi вправи пластунiв.

Здвиг, задуманий украiнською громадою як завершення шевченкiвських святкувань, почався у суботу виставою «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка в залi кiнотеатру «Gwiazda»[8 - «Зiрка» (пол.).] на Францiшканськiй i вiтальним вечором, а в недiлю пiсля олiмпiади мае закiнчитися в Спортовiй палатi великим комерсом[9 - Бенкет.], на якому за п’ять корон можна буде замовити столик, причому за вечерю i напоi треба платити окремо.

Михайло стояв у вишикуванiй на Стрийському шосе колонi стрiльцiв з однозарядним i важким «верндлем» на плечi – п’ятизаряднi «манлiхери» дiсталися старшинам, – крiс давив у плече, i Михайло мiркував собi, що такою зброею багато не навоюеш: «верндель» нагадував козацький самопал, та й усе на нинiшньому святi намагалося дотримуватися козацькоi атрибутики, починаючи з випозиченого в театрi «Руськоi бесiди» гетьманського одягу на кремезнiй статурi голови Украiнського сiчового союзу доктора Кирила Трильовського i кiнчаючи барвистими шароварами старшин, що стояли попереду рядових стрiльцiв за широкою спиною Кирила, а серед них хорунжий Гриць Шепетюк.

Через ту гетьманську вберю i почалося непорозумiння мiж провiдцями свята. Голова «Сокола» професор Іван Боберський, який повинен був iти поруч з Трильовським, гетьманського чи хоча б полковницького одягу не мав i, ображений, що Кирило, не попередивши його, так ефектно вирядився, навiдрiз вiдмовився iти з ним поруч, бо виглядатиме хiба що гетьманським джурою, тож вiдвiв своiх соколiв у кiнець колони на значну вiддаль вiд Трильовського.

Михайло чув суперечку мiж провiдцями здвигу, i його пересмикнуло: Господи, ще ж нiчого не почалося, ще ж нiхто не знае, буде чи не буде створений при австро-угорськiй армii украiнський легiон на зразок Першоi стрiлецькоi бригади Пiлсудського, а вони вже погризлися за регалii, нiбито в майбутнiй боротьбi вирiшуватиме перемогу не сила, не еднiсть, а барвистi кунтушi i розцяцькованi пiхви шабель. Хвалити Господа, що на ньому сiрий однострiй рядового стрiльця…

Колона рушила. Попереду Михайла карбуе крок хорунжий Шепетюк iз «манлiхером» на ременi, на ньому вишивана лляна сорочка, зелений кунтуш i червонi шаровари; й здаеться враз Михайловi, що вони вiдмаршировують на фронт, i той пишний одяг виваляеться окопною глиною i кров’ю… Колони йдуть одна за одною, грае оркестр, хор спiвае «Нумо, браття, до зброi, ходiм погуляти!», пiсня захоплюе дух, з нею легко йти до бою, Михайло спiвае теж, плече ние вiд «верндля», – як вiн буде воювати, коли в крiс вкладаеться тiльки один патрон?.. До тями повертають його вигуки «слава!» – це вiтають iх люди, що з’юрмились з обох бокiв вулиць на тротуарах.

«Уже й слава, а за що?» – дошкулюе Михайловi гiркота, вiн не терпить патрiотичного галасу, i на гадку приходить, нiби для вiдради, Катруся. Питав Гриця, чи не приiхала, бо вже мала б бути. Писала Михайловi, що вiдшукае його в унiверситетi, на Замарстинiв не пiде: мiста не знае. А вiн на лекцii уже й не ходить… Невже Гриць затаiв?

Здвиг iде Кадетською, Коперника, Словацького, Пiдвальною, Валовою, а на Академiчнiй, бiля пам’ятника Фредровi, чiльнi колони зупинилися, щоб пiдтягнулися заднi, i тодi Михайло побачив серед натовпу Катрусю. Стоiть у бiлiй сукнi й сама бiла, мов шумка на молоцi, спинаеться на пальцi й махае йому рукою; Михайло перешикувався на край ряду.

«Я записалася, Михайлику, до семiнарii, але нiчого певного менi не сказали». – «Ти давно приiхала?» – «Позавчора. В унiверситетi тебе не розшукала». – «Де ти зупинилася?» – «Гриць влаштував мене в одноi господинi на Руськiй». – «Гриць?» – «Хiба вiн тобi не казав?» – «Нi, не казав… Ось що, звернися у «Жiночу громаду», там можеш дiстати рекомендацii в семiнарiю, якщо… А втiм, чекай мене пiсля олiмпiади в парку, бiля пам’ятника Кiлiнському», – i колона рушила.

Олiмпiада розпочалася гiмнастичними вправами пластунiв. Стрiльцi стояли лаштунками з лiвого боку трибуни, а зовсiм недалеко, на парковiй галявинi, збирався чоловiчий гурт. Крiзь просвiти мiж деревами Михайло побачив укопаний посерединi галявини гладкий високий стовп, з вершка якого звисала довга ковбаса, а на зрiзi стовпа стояла пляшка. Гурту прибувало, якийсь гевал спинався на стовп, сповзав i знову лiз догори; регiт, крики, свист лунали в парку, заглушуючи музику; стрiльцi кинулися розганяти хулiганiв, якi намiрилися зiрвати свято; червонопикий вервела таки видряпався наверх, схопив у зуби ковбасу, в руку – пляшку i сповз униз.

– Фiрма Бачевського, панове! – вигукнув, розкорковуючи пляшку; Михайло впiзнав Едварда.

– Паскудо! – скрикнув i замахнувся на нього кольбою «верндля», та Едвард не вiдступив, простягнув до Михайла руку з пляшкою, примружив заплилi очi й процiдив крiзь зуби:

– Випиймо, пане Мiсю, мирову, поки не пiзно, бо як не вип’еш тепер зi мною, то колись я тебе вб’ю.

Стрiльцi вiдтiснили напасникiв, тi почали шпурляти камiнням, досягаючи амфiтеатру, на допомогу пiдбiгли пластуни – хулiгани опинилися в яру; тiльки Едвард стояв навпроти Михайла, i врештi й вiн, виплюнувши слово «бидло», подався за своiми. Над яром оглянувся i помахав кулаком:

– Не попадайся менi на дорозi, хаме!

На майдан вийшли лучники. Свято продовжувалось.

Та недовго.

О четвертiй годинi примчала до амфiтеатру карета. Трильовський i Боберський, побачивши на нiй намiсницький герб, побiгли привiтати графа Коритовського, який обiцяв прибути на свято. З карети вихилився намiсник Галичини, щось прошепотiв Трильовському до вуха, i в того затрусилися колiна.

Рвонула четвiрка коней, намiсницький повiз покотився Стрийським гостинцем, Трильовський вийшов на трибуну i, знявши гетьманську шапку, оголосив страшну новину – зойк прокотився над багатолюдним майданом.

– Панове-громадо! Прошу розходитися по домах i спокiйно чекати розпорядження влади. В Сараевi вбито престолонаслiдника архiкнязя Франца-Фердинанда!



Пишу тобi, Іване, зi Стрия. Уже початок вересня. Львiв зайняли росiйськi вiйська, якi пiдуть i далi; наш легiон мае стояти на смерть в угорських воротах Карпат. Адресую листа в Пилипiвку, бо ж, напевно, вашу семiнарiю у Станiславi закрили. Раджу тобi, як отримаеш мобiлiзацiйну картку, зголоситися у повiтову Бойову управу украiнських сiчових стрiльцiв. Усе одно, де гинути, а тут хоч будеш серед своiх i не знущатиметься з тебе австрiйський чи мадярський капрал.

Якщо говорити по щиростi, я трохи розгублений: сподiвався на краще. Звичайно, створення украiнського вiйськового легiону стало для нас необхiднiстю, бо ж створений легiон польський, i силова рiвновага на галицькому теренi мусить бути на випадок… ти здогадуешся, що я маю на увазi. Львiвська мiська рада пiсля оголошення вiйни Росii видiлила на польський легiон пiвтора мiльйона корон, а президент Львова Йосип Нойман заявив представниковi щойно створеноi Головноi украiнськоi ради, що Львiв е польським мiстом i таким буде завжди: polski Lwоw – polskim legionom[10 - Польський Львiв – польським легiонам (пол.).]. Тож зрозумiло, що украiнське вiйсько необхiдне хоча б для оборони.

Та коли озброенi найновiшими крiсами польськi легiонери вимарширували на територiю Польського королiвства, украiнським стрiльцям видiлено крiси системи Верндля – на один олов’яний набiй i з довжелезними багнетами, зате багато диму, i гук – немов iз гармати.

А скiльки за це виявлено вiд наших провiдцiв вiрнопiдданськоi вдячностi австрiйськiй владi! На четвертий день пiсля оголошення вiйни по обiдi була органiзована у Львовi щойно створеною Бойовою управою УСС манiфестацiя – польська вiдбулася зранку – з музикою, транспарантами. Натовп зiбрався на Ринку перед кам’яницею «Просвiти», з балкона промовляв голова Бойовоi управи Кирило Трильовський i проливав сльози за престолонаслiдником, крикуни з юрби вигукували: «Хай живе цiсар Франц-Йосиф!», «Хай живе кайзер Вiльгельм!»; потiм на Бернардинськiй площi, перед будинком комендатури, спiвали австрiйський гiмн i марш Ракочiя, жiнки лементували: «Слава австрiйськiй армii!» i дякував львiв’янам за вiрнопiдданiсть генерал Колошварi. А пiсля параду Боберський з Трильовським (про це розповiдали на другий день) вечеряли в локалi «Колозеум», навперебiй хвалилися, що украiнська демонстрацiя була втрое бiльша вiд польськоi i брали у нiй участь визначнi люди, а в польськiй – самi вуличники, потiм удруге тяжко посварилися за першiсть i врештi знайшли соломонове рiшення – комендантом майбутнього легiону призначили директора Рогатинськоi гiмназii Михайла Галущинського. Комедiя: високi стрiлецькi ранги отримують не вiйськовi, а професори, студенти й гiмназисти. Менi вже почепили три зiрочки пiдхорунжого, хоч пороху я ще й не нюхав, а Гриць Шепетюк, невисвячений теолог, став нашим польовим куратом.

На другий день Головна украiнська рада видала комунiкат, обведений чомусь чорною рамкою; траурний вигляд вiдозви пригнiчував тривогою i непевнiстю; вiдозва закликала добровольцiв вступати до лав УСС. Я зголосився до поборовоi комiсii на вулицi Коперника i був зачислений до куреня Гриця Коссака, який формувався в селi Гаях недалеко Львова.

Я ще не сказав тобi, що пiсля здвигу, розпущеного Трильовським з причини вбивства Франца-Фердинанда, я чимдуж помчав до пам’ятника Кiлiнському i прочекав там до самого вечора – Катруся не прийшла. Всiляке менi лiзло до голови, усе не сходила з думки банда вуличникiв, яка намiрялася зiрвати свято в Украiнському городi, та я втiшав себе думкою, що вона мерщiй виiхала з розтривоженого Львова.

Тож яке було мое здивування й радiсть, коли я побачив у канцелярii поборовоi комiсii за столиком ii – Катрусю!

Вона схопилася з крiсла, пiдбiгла до мене й припала до грудей.

«Я знала, що ти прийдеш сюди, Михасю, тому…» – «Як ти тут опинилася?» – «Я зайшла, як ти менi порадив, до «Жiночоi громади» на Руськiй, видно, сподобалася функцiонеркам, i вони запропонували менi, оскiльки про семiнарiю нема вже що думати, працювати в них… А до пам’ятника Кiлiнському я не йшла – таке тодi робилося в мiстi…» – «І вони тобi доручили секретарювати в поборовiй комiсii? Але ж росiйськi вiйська вже пiд Львовом, тобi треба iхати додому». – «Я записалася в жiночу чету…» – «А що скажуть батько, мати, Гриць?» – «Це ж Гриць менi порадив: хтозна, що буде дiятися у наших селах – окупацiя, солдати… А я пiду з тобою, Михайле!»

Катруся довiрливо дивилася менi в очi, i я зрозумiв, що вона – моя доля. Але на яку небезпеку пiшло дiвчисько!.. Та, зрештою, нинi й справдi нiхто не вгадае, де безпечнiше. В селах сваволять гонведи, виловлюють «москвофiлiв», вiшають або женуть до Талергофа – ти вже чув про цей страшний концтабiр? Ми опинилися мiж молотом i ковадлом – мiж царем i цiсарем.

На початку вересня курiнь Гриця Коссака виiхав поiздом до Стрия, там нас розмiстили по стодолах i хатах. До прийняття присяги займалися вiйськовими вправами i стояли в черзi до польових кухонь. У стрiльцiв завелися вошi.

Росiйськi вiйська вже зайняли Галич, Калуш, Долину, а до Стрия продовжували пiдходити все новi й новi колони добровольцiв, зiбралося iх тут близько двадцяти тисяч. І знаеш, кого я серед них побачив? Ти, мабуть, чув про нову зорю театру «Руськоi бесiди» Леся Курбаса. Якийсь час вiн був актором Гуцульського театру Гната Хоткевича. Я бачив його на святi Шевченка в Спортовiй палатi на Зеленiй, вiн читав «Кавказ». Високого росту, палаючi очi, м’який баритон, поривчастi нервовi жести, своерiднi iнтонацii. Талант! Та про нього потiм…

Сталося у Стрию нечуване свинство: за наказом Кирила Трильовського, який тепер командуе нами з Вiдня, iз двадцяти тисяч добровольцiв вiдiбрано тiльки двi – здебiльшого з iнтелiгенцii i студентiв, а сiльським хлопцям звелено розходитися по домах. Вони й пiшли – злi, розчарованi й ображенi на панство, i багато з них, кажуть, додому не добралося: iх виловлювали мадярськi польовi жандарми i закованих вели на розстрiл за те, що вони буцiмто пробували пробиратись до росiян. Та все те якось унормуеться, набiр до УСС буде продовжуватись, то ти… А втiм – як знаеш…

Нас обмундирували в гонведську унiформу, тiльки й того, що на лiвому боцi чако дозволили почепити вiдзнаку «УСС» i привели до присяги в стрийському Народному домi. Вишикували рядами перед вiвтарем, оркестр заграв «Боже, буди покровитель цiсарю, его краям», командант Галущинський виголосив довгу промову, з якоi я запам’ятав лише одну фразу: «Нехай веде нас до побiди гадка про найяснiшого пана цiсаря!», i закiнчив вигуком: «Хай жие Франц-Йосиф, гох!»

У залi тричi пролунало «гох», я мовчав, а тодi побачив, як iз другого ряду стрiльцiв, що стояли спереду, демонстративно вийшов Лесь Курбас i подався до виходу. Бiльше я його не бачив.

Завтра виiжджаемо у Сколе, а звiдти до коша у Варпаланку бiля Мукачева, де пройдемо вишкiл. Легiон усусусiв зачислений до корпусу генерала Гофмана, який пошле нас на битву mit Gott f?r den Kaiser und Vaterland[11 - З Богом за кайзера i батькiвщину (нiм.).].

P. S. Жiноча чета виступае разом з нами. Катрусi там нема. Що з нею? Я хотiв випитати у Гриця, вiн повинен би знати, та Гриць уперто уникав зустрiчi зi мною. А пiсля присяги вiдразу виiхав до Вiдня – нiбито висвячуватися на польового курата… Я напишу з Варпаланки, а ти сповiсти: може, Катруся повернулася-таки в Пилипiвку?




Роздiл другий


Наступного дня перед обiдом Янченко, Нiструл i Горбов принесли перший улов: iз десяток доброго харiуса i двi воронобокi тлустi щуки. Я зiбрався у тундру по дрова: треба варити юшку. Спитав, де Пеньков, може б, вiн допомiг менi: з дровами в тундрi сутужно. Юра сказав, що Степан подався вранцi уздовж озера з рушницею. Менi стало дивно, чому з рушницею: полювати ще не можна, пташата-курiпки тiльки-но почали опiрюватися. Певне, за звичкою…

Пiдоспiла й менi робота. Риболовлею я не займався: не йде менi риба на гачок, та й не вистачае терпiння невiдривно вдивлятися у поплавець. Для мене вiдпочинок – ватра, дрова i кухня.

При ватрi я можу просидiти цiлу нiч: вогонь не тiльки зiгрiвае тiло, а й очищуе душу. Щось там за довгi буднi понакипае у нiй, iржею вiзьметься i шкребе, пригнiчуе, в’ялить. А первiсна чистота вогню, немов панацея вiд недуг, якi людина сама на себе накликае, немов свiдок вiчностi перед короткочасним людським iснуванням, заперечення дрiб’язку, яким так бездумно затруюемо собi життя, – випалюе окалину невдоволення, жадоби, марнославства, смутку, i ти чуеш, як вона кришиться, облiтае i вивiльнюе iз зашкарублостi твою чисту й добру, для творення призначену первозданну сутнiсть.

А за кухнею я стаю нiби своiм власним прапредком, язичником, який вчиться розумiти матерiю, придатну для споживання, i дивуеться, як захований у шкаралущi, лушпайцi непоказний продукт нiби силою твоеi ворожби вивiльняе запах, смачнiсть, поживу, якi не тiльки заспокоюють iнстинкт, не лише набивають шлунок, а й дають силу думати, радiти, страждати i творити.

Та найбiльше люблю пiд час вiдпочинку в тундрi ходити по дрова. Тодi я цiлковито з’еднуюся з природою, нiби занурююсь у неi i стаю невiд’емною ii часткою. Менi здаеться, що я перший з людей ступив сюди ногою, що все тут непорочне, незасмiчене, неторкане, що нiхто до мене не вбирав тут у своi очi чистого неба i цвiту, а у вуха – розмаiття голосiв.

Йду i втiшаюсь останнiми днями тундрового лiта. Воно коротке й буйне. З початком червня починають чорнiти вершини горбiв, чорнота швидко сповзае униз – до яруг, балок i круч, в яких на все лiто залишаються спресованi верстви брудного снiгу, а тодi прилiтають яскраво оперенi кулики-турухтани – гостродзьобi, на тоненьких нiжках, – сповiщаючи своiм гамором початок кiлькаденноi весни. Не гаючись, бо квапить природа, стають самцi до бою, щоб вiдвоювати собi самиць, якi повиннi чимскорiш вiдкласти яйця i до половини серпня викохати нащадкiв; самцi наiжачують барвистi краватки, сходяться i вiдчайдушно б’ються, рiзнобарвне пiр’я розлiтаеться, i на тундрових просторах розквiтають iз них жовтогарячi купальницi, бiлоснiжна пушиця, голубi незабудки, червоний iван-чай…

Ще по ярах над струмками висять снiговi намети, ще на водi мерзне крига, а тундра вся цвiте, тужать канюки, гудуть бекаси, щебечуть пуночки; коричневi, мов сама тундра, сидять уже на яйцях курiпки, i коли з’являеться у небi сокiл-сапсан, погрозливо описуючи коло, стрiмко злiтають угору бiлi куропачi й падають каменем подалi вiд гнiзда: рятують сiм’ю, вiддаючи себе в жертву соколам.

Пiсля кiлькох днiв гамiрноi весни, за час якоi птахи вiдкладають яйця, песець встигае скинути iз себе бiле хутро, замiнивши його менш привабливим рудувато-сiрим маскхалатом, – починаеться комарине лiто. Ще немае комарiв – цих найлютiших ворогiв усього живого в тундрi, та чуйне вухо вловлюе загрозливе шипiння у заплавах озер i в старицях рiчок: вода в них бульбашиться, нiби кипить, ворушаться без вiтру жорсткi стебла осоки – то вилiзають iз води мiльярди комариних личинок, вони трiскають, i з прозорих кожушкiв вилiтають роi. Табуни самцiв витинають у пiднебессi своi зазивнi танцi, а комарицi, збудженi непереможним покликом продовження роду, з лютим писком розлiтаються у пошуках живоi кровi, без якоi не можуть зачати в собi нове життя; вони проженуть на пiвнiч стада оленiв, вимучать пастухiв, не дозволять спокiйно вiдпочивати рибалкам i зникнуть, мовби iх нiколи й не було, у кiнцi короткого лiта.

Тундрове лiто постае нинi передi мною в одному ментi, наче для того, щоб я запам’ятав його напередоднi зимових буревiiв. Воно вже закiнчуеться, комарiв стало помiтно менше, але ще тепло, хоч iз пiвночi починае тягнути рiзкою прохолодою, i бовдуряться на обрii сизi хмари. Курiпки ще годують своiх малят, та за тиждень-два вони вже виростуть, тодi самички перестануть стерегти гнiзда – розпочнеться полювання на курiпок. А нинi вони ще саможертовно вилiтають назустрiч вороговi i, вдаючи немiчних, падають йому пiд ноги, вiдводячи короткими перельотами у протилежний вiд гнiзда бiк.

Я збираю паливо, складаю на купи i приглядаюся до кожноi коряжини. У багатьох упiзнаю творчу руку природи й дивуюся, що вона, як i людина, умiе вiдтворювати живий свiт у подобизнах. Ось iз цiеi, наприклад, знiмеш кору i побачиш земноплаза, який жив тут мiльйон рокiв тому; в iншiй вбачаеться умудрене досвiдом обличчя старого аборигена; ще iнша з-пiд кори зраджуе лiнii звабливого дiвочого тiла, а ось ця… Пiднiмаю розкарячений подовгуватий пеньок i, напевне, тiльки менi вбачаеться в ньому страхiтливий монстр – втiлення постраху, погрози й жорстокостi, – опредмечений виплiд найхворобливiшоi людськоi уяви. Беру пеньок iз собою.

Я назносив дров, розпалив ватру пiд казанком, а потвору, ще не оброблену, поставив бiля входу в бунгало. Вряди-годи позирав на неi: був то ще не проявлений образ спрута з огидною людською головою, що випнулася над щупальцями; два сучки на мiсцi очей тупо й безжалiсно вп’ялися в мене – стало моторошно, i я задумав кинути потворний виплiд природи в огонь.

Та не встиг цього зробити. В той час, коли я дивився на чудовисько, позаду мене стояв Федiр, вiн теж придивлявся i затримав мою руку.

– Не треба, Євгене. Краще вирiзьби з нього те найстрашнiше, що мучить тебе ще й нинi, i воно таким чином якось вiдчужиться вiд тебе. Не можна вiчно про те думати: я чув дещо про страйк на Сорок другiй шахтi пiсля страти Берii. Хоч призабудь… А взагалi, щось дiеться з тобою цього разу, для мене не зрозумiле. Таким я тебе ще не бачив. Коли я розповiдав про скитальника Михайла, ти весь перемiнився, наче щось неймовiрне тобi привидiлося. Може, подiлишся зi мною, душу облегшиш?

– Не знаю, – вiдказав я нерiшуче. – Смiшно було б i признаватись. Але менi здалося в одну мить, що той Михайло – мiй рiдний дядько.

– Яким чином? – здивувався Федiр.

– Мiй стрийко Михайло був полярником, потiм потрапив на Соловки. Менi говорили, що з соловецького табору вiн нiбито втiк. Може, то його спiймали i заслали у Воркуту?..

– Оце-то вже справдi баечка… Але про дядька ти менi нiчого не розповiдав. Справдi був полярником? І ти нiколи цим не похвалився?

– Болем не хваляться.

– То хоч розкажи…


ІЗ КНИЖКИ МИХАЙЛА ШИНКАРУКА «14 МІСЯЦІВ НА ЗЕМЛІ ФРАНЦА-ЙОСИФА»

У квiтнi 1931 року доцент Харкiвського iнституту народноi освiти геоморфолог Михайло Шинкарук отримав вiд директора Арктичного iнституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою вiн запрошував молодого вченого прибути в Ленiнград для пiдготовки третьоi з черги зимiвлi на Землi Франца-Йосифа в бухтi Тихiй, причому професор призначав Шинкарука заступником начальника експедицii.

Такого важливого й заманливого доручення я не чекав. Минуло неповних три роки, як я виiхав iз Праги до Харкова, обiйняв посаду викладача географii в Інститутi народноi освiти, був обраний доцентом i вiдзначився хiба лише тим, що написав для газети й шкiльноi читанки з географii популярну статтю про експедицiю Умберто Нобiле на дирижаблi «Італiя» до Пiвнiчного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успiх у читача – через те, мабуть, що матерiал для неi я взяв безпосередньо iз спогадiв члена експедицii Нобiле – чеського професора-геолога Франтiшека Бегоунека, котрого знав особисто. Але який мiг бути зв’язок iз статтею i викликом професора Самойловича! Адже таких спецiалiстiв, як я – i кращих, – у Союзi, напевне, багато.

Цю головоломку я сам розв’язав, поквапцем збираючись у далеку дорогу. Адже пiсля студiй i докторантури в Украiнському вiльному унiверситетi у Празi на природничо-географiчному факультетi я захищав докторську дисертацiю, i на професорськiй радi виступив з оцiнкою першоi моеi науковоi працi сам Франтiшек Бегоунек. З тiеi пори професор часто знаходив час для розмов зi мною, заохочував повернутися на батькiвщину, де перед географами й геологами розкриваються широкi простори Арктики. В кiнцi лiта 1928 року Бегоунек, овiяний славою, повернувся пiсля катастрофи «Італii» до Праги, вiн зустрiчався з викладачами й студентами унiверситету та педагогiчного iнституту, а менi особисто розповiв усю iсторiю трагiчноi експедицii. І накiнець: коли я вже був у Харковi, до Праги приiхав iз вiзитом герой рятувальноi виправи Рудольф Лазарович Самойлович, який на криголамi «Красiн» вивiз на Велику землю решту експедицii Нобiле, у тому числi й професора Бегоунека. Чи не можна допустити, що пiд час розмови з Самойловичем Бегоунек порекомендував йому мене?

В серединi квiтня я був уже в Ленiнградi. Присадкуватий, зовсiм лисий, з пишними вусами, професор Самойлович зустрiв мене привiтно, вiн зразу ж пiдтвердив моi здогадки – «так, так, вас рекомендував професор Бегоунек» – i доручив менi технiчний бiк пiдготовки зимiвлi.

Спочатку я нiяк не мiг зiставити цю добродушну дiлову людину з легендарним полярником, про якого наслухався свiт. Професоровi всього п’ятдесят лiт, а про його життя можна списати волову шкуру. 1908 року за участь у РСДРП Самойловича вислано у глухе село Архангельськоi губернii – Пiнегу, де жило близько ста полiтичних засланцiв i серед них Олександр Грiневський – майбутнiй Олександр Грiн. Дипломований геолог Самойлович вибрав з-помiж висланцiв охочих, у тому числi й Грiневського, i провiв з ними геологiчне дослiдження русла рiки Пiнеги. Цiею працею зацiкавилося Товариство вивчення росiйськоi Пiвночi – Самойловичу i його колегам дозволили жити в Архангельську. Вивчаючи береги Бiлого моря, Самойлович наймав на судна норвезьких шкiперiв, якi розповiдали Грiневському своi морськi пригоди…

Мешкав Самойлович у тому ж будинку, що й випускник Сорбоннського унiверситету, дослiдник Везувiю i керiвник кiлькох експедицiй на Нову Землю Володимир Русанов, i став його учнем. 1912 року Рудольф Лазарович вирушив iз Русановим в експедицiю на Шпiцберген, де знайшов великi запаси вугiлля. Із Шпiцбергена Русанов зi своею дружиною Жульеттою Жан подався на шхунi «Геркулес» у подорож Льодовитим океаном на схiд, з якоi не повернувся, а Самойлович виiхав на Велику землю з релiквiею, яку свято зберiгае i донинi, – письмовим клопотанням Русанова до петербурзьких властей дозволити Самойловичу жити у столицi.

Пiсля революцii професор Самойлович здiйснив п’ять експедицiй на Нову Землю i, врештi, очолив рятувальну виправу на криголамi «Красiн». 1929 року у складi експедицii, очолюваноi професором Отто Шмiдтом, побудував на Землi Франца-Йосифа першу полярну станцiю.

І ось я iду працювати на тiй станцii. Велика це для мене честь.

До лiта штат зимiвлi з десяти чоловiк було вкомплектовано. Ми виiхали з Ленiнграда до Архангельська. Тут закупили метеоапаратуру, продукти, собак, корову i в Червонiй пристанi почали завантажувати наше судно «Ломоносов». Поряд iз нами готувався до виiзду в Арктику криголам «Малигiн» з iноземними туристами на борту.

Менi пощастило побачити самого Умберто Нобiле. Вiн прийшов до нас на судно – високий молодий генерал з вiдсутнiм поглядом, нiби приречений: за невдалу експедицiю на Пiвнiчний полюс Муссолiнi наказав завести на нього судову справу. Я добре знав вiд професора Бегоунека весь перебiг трагедii виправи Нобiле, i заворушилося тепер у менi змiшане почуття жалю й осуду до марнославного генерала. Адже виконував вiн завдання фашистського диктатора, який прагнув оголосити Пiвнiчний полюс i Землю Франца-Йосифа iталiйськими – i не вдалося; на архiпелаг iду я, представник Украiни! Через вас, генерале, подумав я, у пошуках жертв непiдготованоi експедицii загинуло сiмнадцять людей, i мiж ними великий Амундсен, вас же, цiлого й неушкодженого, вивезли з льодiв на лiтаку в Італiю, i ви залишили свою команду, забувши, що капiтан iз корабля, який тоне, сходить останнiм. Крiм того, професор Самойлович оглядав у Нiмеччинi дирижабль «Італiя» й застерiгав, що вiн не для Пiвночi.

Та, з iншого боку, Нобiле таки досягнув Пiвнiчного полюса – перший в iсторii дослiдження Арктики. Хтозна, може, для того, щоб свiт дiзнався про епохальне вiдкриття – на полюсi не вода, а лiд! – та про геройство криголама «Красiн», потрiбна була катастрофа?

Нобiле спитав, хто керiвник експедицii на Землю Франца-Йосифа. Начальника зимiвлi Луки Васильовича Кулаева на суднi не було, вiдрекомендувався йому я. Вiн попросив мене пошукати на архiпелазi слiдiв групи Алессандрi з шести людей, яких дирижабль «Італiя», звiльнившись пiд час зiткнення з землею вiд тягаря кабiни управлiння, понiс у безвiсть.

19 липня ми вiддали швартови й попрощалися з Великою землею…



– Я повiрив, Євгене, – перервав мою розповiдь Янченко. – Повiрив у те, що твiй дядько був репресований. А як могло бути iнакше з учнем Самойловича, якого теж не стало в 1938 роцi? Ми, геологи, знали про трагiчний кiнець нашого божища ще до 1956 року. Тридцять лiт чекаемо правдивого дослiдження про нього… Та щоб скитальник Михайло був твоiм дядьком – повiрити в це важко… А втiм, що ми знаемо про них? Вони зникали для нас назавжди в день свого арешту, а про iхне життя у таборах можемо тiльки здогадуватись.

Якийсь час ми мовчали, дивлячись на тупозорого спрута, що заховався пiд корою коряжини – нiби й не здох, а лише зачаiвся, i я подумав, що й справдi треба чимскорiше вилущити його, виявленням умертвити i залишити людям для злоi пам’ятi.

У цей мент почувся пострiл в тундрi. Вiн пролунав, мов хрускiт зламаноi вiтром деревини, а за мить покотилася над тундрою луна, хвилею пронеслася над озером i стихла аж за небокраем, стривоживши околицю.

Пострiл був скрадливий i пiдступний: так стрiляе iз глухоi засiдки вбивця, так накладае на себе руки самогубець на вiдлюддi. Тiльки луна вдарила на сполох, сповiщаючи людей про звершене.

До табору, покинувши вудки, прибiгли Вiктор i Юра.

– Хто стрiляв? – позирали на мене i Янченка, та, побачивши, що ми стоiмо голiруч, повернули голови в той бiк, куди вдивлялися ми.

Із заростей тундри до надозерноi левади пiдходив чоловiк iз рушницею за спиною: був це, звичайно, Степан Пеньков, та ми, розпiзнавши його в обличчя, усе ще приглядалися до нього, мов до заброди, який iде до нас непрошений. Вiн тримав в опущенiй руцi якийсь предмет, що погойдувався, наче до руки пiдвiшений, i врештi ми зрозумiли: Пеньков убив курiпку.

Вiн наближався до нас, усмiхаючись, мав вигляд удатного мисливця, що повертаеться з полювання з неабияким трофеем, а ми стояли, мов укопанi, дивлячись на бездушного браконьера, який сподiяв безглузду смерть серед неторканоi природи. Пеньков, не розумiючи, поглядав на нашi суворi обличчя, намагаючись збагнути причину невдоволення, i поступово нiтився сам, пiснiв, з усмiшки на губах залишилася жалюгiдна гримаса; вiн опустив курiпку на землю неподалiк вогнища i глянув на мене, пробуючи ще раз витиснути усмiшку, та це йому не вдалося; вiн вимовив:

– Спатрайте на обiд…

Юра Нiструл, виминаючи запобiгливий погляд Пенькова, сказав крiзь зуби:

– Ти не мiг з цим почекати хоча б тиждень?

– Та що ви, братцi! – Пеньков зняв рушницю й припер ii до бунгала. – Чому ви дивитесь на мене, мов на злочинця? Нiколи не бачили вбитоi курiпки? А я й не шукав ii… Вона сама вилетiла менi назустрiч, упала, а потiм почала вiддалятися, припадаючи до землi. Я подумав: пiдбита – й вистрелив… Та iх тут мiльйон!

Федiр мовчки сопiв, дивлячись пiд ноги, його воляча шия багровiла, я подумав, що саме так вiн готувався колись до розмови з «блатними», чекав, що й зараз його товстi губи виплюнуть вульгарну лайку, та вiн, видно, стримав себе, пiдвiв голову й сказав до Пенькова:

– Мiльйони? То правда… Мiльйони окремих курiпок, а в кожноi – дiти. А чи ти знаеш, що людей теж рахують на мiльйони, а вбивають по одному? Ну, добре, забезпечив ти нас продуктами, Степане, тож треба було ще й попередити: не берiть мене, хлопцi, з собою, бо я дешевина. Дешовка! Вiднеси… стерво…

Горбов засмiявся: вiн не зрозумiв, кого стосуеться слово «стерво» – Пенькова чи вбитоi курiпки, – i своiм смiхом трохи розрядив напружену атмосферу; потiм спитав Пенькова, начеб нiчого особливого й не трапилося:

– Ви весь час працювали домоуправом?

– Яке ваше дiло? – пирхнув Пеньков i подався до озера.

І тодi менi мало не вихопилося з уст: «Кумом», опером працював, я його знаю. І стрiляти йому не першина!» Та щось ворухнулося в моiй душi жалiсливе: я ж нi вiд кого не чув, щоб вiн стрiляв у людей, навiть тодi, пiд час розправи… Пеньков виконував свою службу, хтось мусив там служити, не можна iх усiх осуджувати, серед них були й люди… А скажу зараз – i нинiшнiй його вчинок накладеться на колишню професiю, я затаврую людину назавжди словом «убивця» – чи маю право це вчинити? А що пiдстрелив птаха не в сезон – з кожним може таке трапитися: мисливський iнстинкт…

Я змовчав. Але знову вiдчув, як напливае на мене колишне: справдi, через Пенькова я не буду вiльний вiд лихих спогадiв усi десять днiв вiдпочинку…

І вже лiниво стукотить десь у часових безвiстях арештантський ешелон, вiн iде вже два тижнi, з простоями, а я – наймолодший серед в’язнiв, засуджений майже на стiльки рокiв, скiльки маю вiд народження, – трясуся у набитому пульманi вiд простудноi гарячки; врештi мене переводять у санiтарний вагон.

Доглядае мене санiтарка – арештантка з «побутовикiв», вульгарна повiя, яка без сорому злягаеться щоночi, не соромлячись мене, з конвойними; кожного разу спить з iншим, по черзi обслуговуючи всю «вохру»[12 - Озброена охорона (вооруженная охрана).], бо дорога зi Львова до Воркути довга – цiлих три мiсяцi.

«Пацан, ти багатьох таких пульнув?» – показуе на конвойного.

«Жодного».

«Так я тобi й повiрила! Задурно взяли!»

Нi, не задурно. Бандерiвцi вивели мене вночi з дому, дали карабiна, а коли почалася облава, я сховався з тим карабiном – чому його кудись не викинув, не знаю – у якiйсь стодолi на горищi, i там мене знайшли облавники. Але я iй не кажу цього, все одно не повiрить.

«Пацан, потримай у руках коц, оправлятися буду», – наказуе менi «шалава» щоранку, присiдаючи над туалетною дiрою в кутi санiтарного вагона.

«Пацан, температури в тебе вже нема, але я пiдiб’ю градусник, бо як вернешся до свого вагона – здохнеш».

«Хлебчи баланду, пацан, – казала, подаючи менi самоi гущi, – бо мамину цицьку вже нiколи не будеш ссати. Їж, бо згинеш, дистрофiку нещасний».

Я слухаюся ii, ревно виконую усi накази i дякую iй за життя. Донинi. Бруднiй, здеморалiзованiй, упослiдженiй повii…

– Чому то люди так безнадiйно порозгублювали своi позитивнi заряди? – зiтхнув Федiр. – Вiд горiлки чи вiд одностайного будiвництва комунiзму?.. Пiшачки безвiдповiдальнi, гвинтики безмозкi… Та досить, вирiзьблюй свою потвору; може, тобi вiд того легше стане.

Я тут же взявся за коряжину. Вiдiйшов за кущi на галявинку: хотiлося робити це на самотi, та не вдалося. Почув, як бiля мене, трохи позаду – бо ж не можна живому бачити покiйника – примощуеться на травi мiй батько й легко торкаеться долонею до моеi спини…


З РОЗПОВІДІ ІВАНА ШИНКАРУКА

Я не раз розповiдав тобi, сину, про своi военнi пригоди – прихапцем i без часовоi послiдовностi, та, напевне, ти не все запам’ятав; та й чого б то моi розповiдi, такi схожi на небилицi, мали триматися хлоп’ячоi голови. Нинi ж ти настроений на мою хвилю, тож слухай, поки мозолиш зображення тундровоi потвори з наiвним бажанням вiдчужити злу силу, що впродовж багатьох десятилiть глумилася над твоiми батьками i над тобою.

«Сам розумiю, – вiдiзвався я на ласкавий голос батька, – те, що роблю, – дитяча забава. Але ж вона мае первiсний прецедент. Людство в дитячому вiцi вдавалося до заклинань, ритуальних танцiв, зображень тотемiв: пiтекантроп рисував на стiнi печери дракона – для чого б то? Може, для того, щоб застерегти далеких нащадкiв перед злими силами, якi чигали на нього звiдусiль, а можливо, створював собi талiсман надii на перемогу над ними? Чому ж в’язнi всiх часiв записували на стiнах камер слова молитов, революцiйнi гасла або ж прокляття поневолювачевi? Хiба могло це змiнити його долю? Нi. Та, видно, е вища сила добра i зла, образ якоi людина, у мiру свого розвитку, уявляе i до якоi звертаеться у безвиходi – з прокляттям або благанням».

Це правда… Скiльки разiв над рiчкою П’явою в Італiйських Альпах, коли смерть наповзала i з землi, i з неба, я, завзятий радикал i атеiст, гаряче вимовляв слова «Отченаша»; скiльки разiв найбруднiшою лайкою заклинав ту смерть – i вона вiдступала, а в час передишки я, немов печерна людина, яка малюе на стiнi образ сонця або дракона, свято вiрив у магiчну силу молитовного i брудного слова.

Я згадав про iталiйський фронт… Про це розповiм тобi iншим разом – розкажу про кровожерного дракона, iм’я якому Габсбург, котрий збирав докупи галицьких украiнцiв, користаючи з iх вiри в цiсарську ласку, i кидав нас, смiливих i вiдчайдушних, бо ж у боротьбi за обiцяну волю усяк стае таким, у найстрашнiшi военнi вирви то на Макiвцi, то над П’явою, то в албанських горах, щоб винищити нас до ноги й опiсля не мати клопоту з нами; посилав на вiрну смерть, i ми йшли, ми воювали, мов барси, й гинули, як мухи.

Я вийшов з того пекла навiть не поранений. Як могло так трапитися, не знаю i досi, – невже тi розпучливi слова благань i проклять мали якусь силу? Я пройшов дном другого в моему життi пекла – у польському концтаборi в Домб’е i залишився живий. Не пережив тiльки сталiнського… Я помер з туги за тобою у ранньому вiцi, бо не мав надii, що виживеш: надто мiзерний тiлом рiс ти в мене. А перемiг – i вирiзьблюеш тепер потвору, яка не здолала тебе. Вирiзьблюй i заклинай, щоб нiколи бiльше не мала вона влади над людьми.

Тi листи, якi писав менi брат Михайло зi Стрия, Мукачева, Львова, я прочитав аж пiсля вiйни, мати iх зберегла. Власне, менi не треба було iх читати, брат усе навiч розповiв у концтаборi на околицi польського мiстечка Домб’е бiля Кракова. Мене, коли я повертався з iталiйського фронту, iнтернували пiлсудчики тiльки за те, що я назвався украiнцем, а брат потрапив у польський полон пiд час операцii чети Украiнськоi Галицькоi армii на залiзницi Львiв – Перемишль.

Михайло втiк iз табору, я ж не зважився: завжди був боязливiший за нього. Повернувся додому пiсля окупацii поляками Галичини.

…Іван Шинкарук був мобiлiзований австро-угорською вiйськовою владою аж у липнi 1917 року, пiсля вiдступу з Галичини армii генерала Брусилова. Йшов йому тодi дев’ятнадцятий рiк.

А думалось: обминула його вiйна. Друга росiйська окупацiя Галичини вже не здавалась окупацiею, люди прийняли нову владу за свою: подобрiв «москаль»; Коломийський повiт прилучено до Чернiвецькоi губернii Галицько-Буковинського генерал-губернаторства, у Пилипiвцi вiдкрито дитячу захоронку[13 - Притулок.], де дiти отримували снiданки i вчилися, учителька Шубертiвна приступила до працi, взявши собi на допомогу недовченого Івана.

Сповнилась Іванова мрiя: вiн став учителем. А восени, як пообiцяв голова шкiльного вiддiлу губернаторства Іван Гнатович Красковський, вiдкриеться у Станiславi вчительська семiнарiя – у Тернополi вже вiдкрили, – й Іван закiнчуватиме педагогiчну освiту.

Залишився живий, тiшився хлопець, хоч iнодi добиралося в душу почуття юнацького сорому: не понюхав пороху. Ось повернуться з фронтiв, якщо не загинули, Михайло i Гриць, хвалитимуться своiми пригодами й подвигами, а вiн, пацифiст, не матиме що розповiсти про себе, хiба… Та хто захоче знати, що пережили пилипiвцi за час вiчноi, здавалось, вiйни, коли в селi тричi мiнялася влада i кожна вимагала жертв та кровi, мов ненаситний молох.

Розпочалася вiйна; пiшла чутка, що у Стрию присягнули цiсаревi на вiрнiсть Украiнськi сiчовi стрiльцi, а по тракту Коломия – Снятин – Чернiвцi промарширували без боiв росiйськi вiйська в жовто-сiрих шинелях, iз настромленими на довгi «трьохлiнiйки» тригранними штиками.

Десь там в окопi лежить стрiлець Михайло i свято вiрить, що його куля обмине, а вiйськовий губернатор Галичини генерал-ад’юнкт граф Бобринський топче ту вiру наказом, надрукованим в окупацiйнiй газетi «Прикарпатская Русь»:

«Росiйськi доблеснi солдати! Нехай кожен iз вас уб’е тiльки чотирьох нiмцiв, австрiякiв, мадярiв, i наша армiя винищить чотири ворожi. Тiльки чотирьох! Хто хоче бiльше, не забороняеться. А тодi ми визволимо Європу i процвiтатиме вона пiд берлом бiлого царя!»

Тiльки чотирьох. Але доконче в тiй четвiрцi – Михайла, – накочуеться Івановi до горла солона слина з присмаком кровi. – І Гриця, i мене, i ще одного, а тодi зацвiте благодаттю Європа пiд скiпетром росiйського царя… Кожен росiйський солдат – тiльки чотирьох: i гори трупiв, сморiд, зараза, тиф, червiнка, зате вiльною стане Європа. Вiд людей!

Лежить в окопi, ще пiд Тернополем, росiйський солдат, згадуе своiх жiнку й дiтей i теж молиться, щоб його обминула куля, а генерал Краус, який i не думае вiддавати росiянам нi Тернополя, нi Львова, звертаеться до свого вiйська з набагато витонченiшим, по-нiмецьки розрахованим закликом до нищення:

«Доблеснi воiни цiсаря Франца-Йосифа! Завтра о десятiй тридцять шiсть ранку почнеться затемнення сонця. Кожен хай придбае кусник скла, закоптить його i тiльки так дивиться на сонце. А дикий азiат-москаль, можна сподiватися, до цього не додумаеться: вiн буде дивитися на сонце незахищеним оком. Тож коли всi росiйськi солдати послiпнуть, ми передушимо iх, мов горобцiв, i визволимо простори Росii!»

Вiд людей… Нi, не смiшно, – страшно. Я начитався нiмецьких i росiйських гуманiстiв, i менi стае моторошно вiд того, що нiмецькi й росiйськi генерали так подiбно й холоднокровно закликають до масового нищення, нiби йдеться не про людей, а сарану. Та невже весь свiт ураз збожеволiв, та невже справдi прийшов накликаний пророками Апокалiпсис?

Хотiлося у це не вiрити, та дуже скоро увiрувати довелося. Слiпий Атаманюк вiщуном горя ходив по селу i, зупиняючись навпроти церкви, пiднiмав угору костура, глаголив: «Молiтеся, Страшний суд iде!» І вже нiхто не цiлував йому рук, люди сахалися вiд нього, мов вiд прокаженого, бо його вiщування справджувалися щодня.

Спочатку лихi вiстi надходили до Пилипiвки здалека: у якомусь там селi австрiйськi польовi жандарми повiсили кiлькох хлопцiв, якi поверталися зi Стрия; Атаманюк ставив свiчки в церквi за померлi душi, спiвав на криласi дяк «Со святими упокой», припадали з поклонами жiнки перед Царськими вратами – молитвами вiдвертали бiду вiд села. Та вiдвернути не змогли. Одного бiлого дня на Погорiльцi, бiля самого хреста, люди побачили наспiх збиту шибеницю, на якiй гойдалися тiла чотирьох чоловiкiв. Ринув народ звiдусiль на гору i в панiцi розбiгався – хто додому, хто в нетрi лiсiв, бо впiзнали пилипiвських газдiв Василя, Миколу, Івана, Михайла, i вже нiхто не ставив за них у церквi поминальних свiчок… На опустiлiй горi припадали до мертвих рiднi, а одна очманiла вiд горя жiнка голосила: «Та чого ти назвав себе русином, коли споконвiку був худобиною!»

Незабаром селом промарширували москалi, хвацько виспiвуючи: «Канареечка жалобно пайот!»; люди почали виходити з хащiв до хат i з-за тинiв на вулицю. Мова чужих воякiв була зрозумiла, а дехто й зовсiм по-тутешньому розмовляв; на толоцi бiля польових кухонь юрмилися голоднi дiти й дiлили мiж собою подарований солдатами бiлий хлiб. Село ожило, вийшли люди на поля копати картоплю й жати кукурудзу, хтось видумав оптимiстичну приказку: «Прийшли москалi – став хлiб на столi», аж одного дня моторошна чутка разом iз зловiстям слiпого Атаманюка – «Молiтеся, Страшний суд iде!» – зойком прокотилася селом: у сусiднiй Тростянцi царський офiцер наказав повiсити хлопчика, який розводив голубiв – поштових, бачте…

Прокотився над краем смерч нового «страшного суду»: граф Бобринський почав викорiнювати в Галичинi австрофiльство й мазепинську заразу. Позакривано всi перiодичнi видання, царськi екзекутори повикидали з просвiтянських бiблiотек украiнськi книжки, валили унiатськi хрести й фiгури, спалювали iкони, проводили по хатах ревiзii. Вiд галицьких москвофiлiв посипалися доноси на австрофiлiв: неповинних людей запаковували в Коломиi до вагонiв i вивозили на схiд.

Та з гiр усе виразнiше й лункiше долинав грiм канонади – то наступала знову австро-угорська армiя: у травнi 1915 року на вiдтинку фронту Горлицi—Тарнiв нiмцi проламали росiйський фронт.

Нiхто вже не сподiвався добра, не могло воно прийти нiзвiдкiль – свiт поринув у кривавий хаос. Вривалися у села австрiйськi жандарми i гнали валками в Талергоф дiдiв, жiнок, дiтей, священикiв.

Сказав старий Шинкарук Івановi: «Йди i вiдсиджуйся, хлопче, в оборозi на Сакатурi, я тобi носитиму iсти. А краще б тебе взяли були до вiйська…»

Іван вийшов з укриття аж за рiк, коли армiя генерала Брусилова зайняла Галичину. Учителька Шубертiвна покликала Івана до школи. До села прийшов несподiваний i довго очiкуваний спокiй.

Знали люди, а тим бiльше Іван, що до кiнця вiйни ще дуже далеко, нiхто не мiг угадати, коли вона закiнчиться. У Європi нiмцi здобували французьку твердиню Верден, в Італii йшли боi над П’явою, австрiйськi вiйська облягали Бухарест, i спливав кров’ю легiон Украiнських сiчових стрiльцiв у складi корпусу генерала Гофмана над Золотою Липою.

Та на Коломийщинi запанував мир. Прийшов вiн i в Пилипiвку разом iз поверненням Шубертiвни з учительського з’iзду в Тернополi, органiзованого головою шкiльного вiддiлу Іваном Красковським. Вiн домiгся у генерал-губернатора Галичини й Буковини Трепова дозволу навчати на зайнятих землях дiтей рiдною мовою. На з’iздi були затвердженi для користування у сiльських захоронках i школах украiнськi пiдручники Бориса Грiнченка, Спиридона Черкасенка, Софii Русовоi – iх у Пилипiвку привезла з собою Шубертiвна.

Іван чекав дозволу на вiдкриття учительськоi семiнарii у Станiславi, а тим часом весь поринув у шкiльну роботу: скликав дiтей, приносив до школи яйця, сир, масло, хлiб – добровiльнi датки вiд селян на пилипiвську захоронку… Життя почало сповнюватися для мене певним сенсом: я став потрiбний людям. Те цiлорiчне нидiння у схованцi на оборозi в лiсовому урочищi Сакатурi, тi нiчнi зимовi вилазки додому за теплом i хлiбом змучили мене, розчавили приниженням i страхом, я не раз поривався вийти з укриття й зголоситися до коломийськоi поборовоi комiсii; хай заберуть в австрiйську армiю чи в УСС – все одно. Та щоб дiстатися до Коломиi, треба було перейти три села, в яких шастали мадярськi жандарми, вишукуючи дезертирiв та москвофiлiв; повиснути на вербi не хотiлося, i я, надломаний, знiвечений, спустошений, повернувся до села, коли росiйськi вiйська вдруге зайняли Галичину.



Іван розумiв ефемернiсть свого нинiшнього становища: кiнця вiйнi не видно, у те, що в краi надовго втримаеться росiйська влада, теж не вiрилося. Та чулася в свiтi невтримна вiбрацiя, яка трясла основами нехарапутних iмперських споруд. Не стало в людей бiльше облудноi вiри в iхню силу, мiцнiсть i доцiльнiсть: метушаться люди в палаючих будiвлях, шукають проломин i щiлин, крiзь якi можна видобутися на волю, а що робити на тiй волi, як зберегти себе, яку фортецю зайняти, щоб протистояти спустошливому вогневi, – не знають. Та сумнiву не мав Іван, що в обох спорудах скоро прогорять крокви, проламаються перекриття, i заваляться вони до споду в курявi, диму i смородi. А що тодi? Якими вийдуть народи iз пожежi, хто встигне на звалищах побудувати свiй дiм, а хто, приспаний i обкрадений, прокинеться у вогнi?

Поради не мав нi вiд кого. Михайло – «за шелом’янем», та й чи живий вiн донинi? Батько й мати животiють, немов кроти, якi журяться лише крихтою iжi, щоб з голоду не вмерти. Учителька Шубертiвна нiчого не хоче знати, окрiм того, що дiтей треба вчити грамоти й розуму так само, як давати iсти, хай там вогонь, i грiм, i буря, бо помруть з голоду духовного, i мае в цьому свою велику рацiю. Та розумiв Іван, що йому замало бути тiльки молочною вовчицею для майбутнiх Ромулiв i Ремiв, вiн повинен ще й знайти свое мiсце у ватазi новiтнього Енея, який прийде, щоб повести знедолених троянцiв до обiтованоi землi, – мали рацiю Михайло й Гриць, коли звинувачували його в полiтичнiй iндиферентностi. Але де той Еней, хто вiн, який?

Заходив до колишнього вiйта Шепетюка, який уже вiйтом не був: сiльська громада пiдлягала вiйськовiй владi – росiйськiй чи то австрiйськiй. Старий Шепетюк поник, схилився, здрiбнiв iз туги за дiтьми i водно запитував Івана, чи не чув чого про Михайла, хоч не про нього була його турбота, а про Катерину й Гриця. Мовчав Іван, бо не мав для вiйта, як i для себе, вiдрадного слова, та все одно часто просиджував у нього вечорами, дiлячи посполу туск i тривогу, i дивувався, як лихо зрiвнюе людей. Де ж би то колись сидiв фудульний Шепетюк за одним столом iз сином найостаннiшого пилипiвського бiдака при свiтлi каганця за печеною у мундирi бараболею iз часниковою саламахою!

Одного вечора Іван застав у вiйтовiй свiтлицi незнайомого чоловiка, що лежав на лiжку пiд вовняною веретою, – жовтого, без кровинки на обличчi, ледь не мерця. На долiвцi в кутi валялися зiм’ятий мундир з офiцерськими погонами й пожмакана бiлизна, поряд стримiли високими халявами вiйськовi чоботи, а на спинцi крiсла висiли портупея i пояс з кобурою. Вiйт iз вiйтихою стояли посеред кiмнати, безпорадно позираючи одне на одного, а тепер уже й на Івана; здавалось, що стоять вони отак цiлий день чи вiк, i нiяка сила не зрушить iх iз мiсця, бо вони не знають, що робити з непрошеним гостем i яка плата чекае за iх гостиннiсть, якщо в село повернуться австрiйцi.

– Привезли на возi, – знизав винувато плечима Шепетюк, нiби перед ним стояв не я, а мадярський польовий жандарм, – стали отут-во, перед воротами, два солдати й офiцера принесли цього, – показав на лiжко, – роздягли, кровi на ньому не було, я ж думав, – поранений. Трясе ним гарячка, а я гину вiд страху, що тифус… i наказали доглядати й годувати його, поки не стане на ноги… а якби вмер, то поховати, а мундир, фузiю i всi його папери вiднести в коломийську комендатуру. І чого це до мене?

– А до кого? – вiдказав я, гидуючи вiйтовим страхом i скупiстю. – Та ж не до мого тата занесуть слабого вояка, бо ж ми всi на однiй постелi спимо… Вiн говорить щось?

– Нi, лишень тяжко дихае i стогне, – вiдказала вiйтиха, i в ii голосi забринiла жiноча скруха. – Молодий ще, а самi лише шкiра й костi… Може, й тифус. Але то нема чого боятися; тифус – вiд вошей. А я роздягнула його, як мати родила, i весь одяг у братрурi[14 - Духовка.] прожарила… Йой, вичухаеться та й пiде. А що робити… Не викинемо у фосу.

Господарi нарештi зрушилися з мiсця, немов те, що пожалiлися передi мною, додало iм вiдваги й спокою. Шепетючка заходилася коло кухнi готувати вечерю.

З лiжка почувся шепiт, я глянув: сухi губи хворого ворушилися, я пiдiйшов i нагнувся над ним.

– У мене не тиф, – почув я тихе. – Не бiйтеся. В мене жовтуха. Вибачте, везли до Коломиi…

Хворий вiдкинув на подушку голову, заплющив очi. Я приклав руку до його чола – гаряче.

– Пiду до Шубертiвни, – сказав я. – Вона трохи знаеться на медицинi. Дайте йому пити.

Шубертiвна поiла хворого молоком, настоями з трав, медом. У нього почалося маячiння, щось вiн говорив або спiвав iз гарячки. Іван прислухався i вловлював слова начебто з якихось вiршiв чи пiсень, з подивом поглядав на вчительку: мова офiцера була не росiйська. Схоплював окремi фрази: «Ой ви думкi, думкi, серца майго рани… што ви закруцiлiсь вiхрам надо мною… рад би я не думаць i не знацца з вамi…»

– Може, вiн поет? – допитливо глянула на Івана Шубертiвна.

– Може… А мова його… чи не бiлоруська?

– Бiлоруська… Кого в росiйськiй армii тiльки немае…

– «Ех ти, доля, доля, голад та беднота, не свая тут воля, не свая ахвота…» – проривався з горла хворого хриплий спiв.

Іван iз Шубертiвною мiнялися бiля офiцера цiлих чотири доби – з милосердя й цiкавостi: хто вiн, чому в гарячцi наспiвуе по-бiлоруськи? В Івана зроджувалася щемна надiя, що вiн почуе вiд цiеi людини щось дуже для нього потрiбне, а може, й рятiвне.

На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очi мав чистi. Вiн нiяково усмiхнувся, спитав:

– Хто ви?

– Ми вчителi, – вiдказала Шубертiвна. – А лежите в селянськiй хатi.

– Так, так, – пригадував офiцер. – Вiд Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене вiд бiвуаку до бiвуаку вiд самого румунського кордону, перекидаючи з воза на вiз: заразного в поiзд не приймали. Думали – тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиi. Та все придивлялися, чи живий, – клопiт мали зi мною… Вчителi, кажете. І я вчитель. Красковський повiдкривав вам школи… Людина!

– Ви знаете Івана Гнатовича? – спитала Шубертiвна.

– Сябр вiн мiй, бiлорус.

– А ви хто?

– Поручник Мiцкевич. А звати Кастусь.

– Ого! – не стримався Іван. – Таке прiзвище!

– Звичайне, бiлоруське. Великий Адам теж з бiлорусiв…

– Ви поет? – насмiлився спитати Іван.

– Як сказати… Кожен бiлорус – поет, хоч не кожен грамоту знае. А хто навчився ii, той повинен писати. Тiльки слово може розбудити народ. Усе на свiтi починалося iз слова – навiть у Господа Бога… – Хворий сперся на лiкоть, хотiв пiдвестися, та не мiг. – Зовсiм став я нi до чого, – мовив скрушно. – Питаете, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вiршi, книжечку до вiйни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по-вашому. Такий собi псевдонiм видумав: Якуб Колас…

Вiн iз подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася iз стiльчика, подалася до нього, збентежена i втiшена, наче впiзнала давнього знайомого.

– Не може бути! – вигукнула. – Якуб Колас?! Той самий?

– Напевне, той самий, iншого немае, – вiдказав поручик, знову знiяковiвши. – Чули щось про мене?

– Боже, який свiт тiсний, – усе ще не могла заспокоiтись Шубертiвна. – Я ж про вас читала в нашiй газетi «Недiля» ще перед вiйною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовiрно!

Поручик довго мовчав, потiм прошепотiв кволо:

– Хай вам Бог дасть здоров’я… Може, прислужуся ще моiй бiднiй Бiлорусi.

Поручик Мiцкевич поволi приходив до здоров’я. А коли вже змiг пiднiматися, я деколи з Шубертiвною, а частiше сам, приходив до нього на розмову. Інодi просиджував у вiйтовiй свiтлицi до пiзньоi ночi.

Лисуватий, iз запалими щоками на широкому добродушному обличчi, з проникливими розумними очима, поручик Мiцкевич не приховував утiхи, коли я вiдчиняв дверi й несмiливо вiтався: мене бентежило усвiдомлення, що проводжу вiльний час iз справжнiм поетом, який мае навiть свою книжку. Саме поняття «поет» було для мене священним i недосяжним, а цей до того ж – один iз перших поетiв у своiй забутiй Богом Бiлорусi, будитель народу, як у нас, примiром, Котляревський або ж Шашкевич. Я не мiг приховувати свого захоплення, вiн це бачив i через те намагався уникати розмов, якi стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про бiлоруську лiтературу, очi його спалахували, вiн говорив пристрасно й гаряче про свого вiрного друга Янку Купалу, про молодих поетiв – Максима Богдановича, автора знаменитоi книжки поезiй «Вянок», до того ж знавця украiнськоi культури; про трагiчного публiциста Сергiя Полуяна, якого столипiнськi жандарми довели до вiдчаю, i вiн наклав на себе руки в Киевi, маючи всього дев’ятнадцять рокiв.

Дев’ятнадцять рокiв – стiльки, скiльки сповнюеться оце менi. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про вiдродження Украiни – для прикладу бiлорусам, вiдстояв права бiлоруськоi школи, прославив чувашiв i якутiв, якi збудилися до нацiонального життя, а я свiй вiсiмнадцятий рiк просидiв у сiнi на Сакатурi, немов ведмiдь у барлозi, й не приклав рук до жодного корисного дiла. Ганьба менi… Але чому – ганьба, – втiшав себе, – не кожен може, не у всiх однаковi здiбностi… Так, проте смiливим усяк може стати, хто мае мужнiсть виховати в собi цю рису.

Я просив поручика розповiсти про себе: менi треба було прослiдкувати кожен крок у його життi – для прикладу i науки.

А життя у нього починалося подiбно до мого. Син лiсника. Закiнчив учительську семiнарiю у бiлоруському мiстечку Несвiжi, мрiяв стати народним учителем. У юному вiцi почав писати вiршi. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, вiн перший свiй вiрш опублiкував у першiй бiлоруськiй газетi у Вiльнi пiд псевдонiмом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вiсiм видав першу книжку поезiй «Песнi жальбы». То, може, i я ще встигну?.. За органiзацiю нелегального з’iзду бiлоруських учителiв був посаджений у мiнську тюрму. Зважився б я на такий ризик?

Я ловив кожне слово бiлоруського поета, вбирав у свою пам’ять, я повiрив, що iсторiя його життя може стати колись менi у пригодi: як бiлоруси поведуться у нинiшнiй хуртечi, якою дорогою пiдуть?

– Ми з вами, – говорив поручик Мiцкевич, – якщо не рiднi, то двоюрiднi брати. Ось бiлорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвiзькiй семiнарii учив росiйськоi словесностi украiнець Федiр Кудринський, автор багатьох праць з iсторii Давньоi Русi, козацтва. То ж вiн порадив менi писати по-бiлоруськи. Зрусифiкований украiнський вчений виховав бiлоруського поета. Парадокс, проте – закономiрний… Спiльна наша доля, то спiльною мусить бути й боротьба.

– Що ж ми повиннi робити, пане поручику? Я молодий, нiчого сам вирiшити не вмiю…

– Ситуацiя сама пiдкаже, що дiяти. Тiльки треба тобi пильно дивитися на свiт i прислухатися до свого сумлiння.

– А що ви вже встигли дослухатися?

– Що встиг дослухатися, вiдчути?.. Я оце супроводжував на румунський фронт ешелон дезертирiв. Марний то клопiт узяло на себе командування – iх стае щораз бiльше. І я зрозумiв… Ти не вiдчуваеш, Іване, як трiскають прогнилi шви iмперiй? Як вiдбуваеться змiна поколiнь борцiв за прогрес, та й за реакцiю теж? Задумайся тiльки: маемо осiнь 1916-го. Помер у цьому роцi вчитель украiнського народу Іван Франко. Не стало iдеолога польських шовiнiстiв Генрика Сенкевича. Покiнчив життя самогубством перший американський соцiалiст Джек Лондон. Хтось iз нашого поколiння мусить стати на iх мiсце, i будуть тi новi проводирi сильнiшi як у доброму, так i в лихому: розпочнеться боротьба на життя i смерть. Старi отупiлi iмператори вимирають: нема вже Франца-Йосифа, а скоро й Миколи II не стане, його вб’ють… Прийдуть новi вождi – революцiйнi й контрреволюцiйнi…

– А що тодi?

– Кожен, хто прагне волi своему народовi, стане на бiк революцii.

– І галичани?

– І галичани. Хiба ти не бачиш, як кришаться глинянi ноги Австро-Угорськоi iмперii? Вона вже не витримуе власноi критичноi маси…

– У нас е свiй украiнський легiон.

– Вам можна б позаздрити… Та не матиме вiн сили встояти перед легiонами польськими.

Блимае каганець на столi. За столом – поручик Мiцкевич, учителька Шубертiвна i я. А бiля печi куняе старий Шепетюк. Може, не варто вести при ньому подiбнi розмови? Та не виженеш iз кiмнати, а нашiй бесiдi немае стриму… Чей не донесе на своiх? А втiм, вiн дрiмае.

– Ви так категорично провiщаете наш програш… Чому? – запитала Шубертiвна.

– Та хоч би тому, – вiдказав поручик, – що ваш легiон став пiд опiку ворожоi вам Австрii, i вона, немов упир, вип’е з нього кров ще до того, як ви станете на прю з новiтнiм завойовником.

– Але ж польський легiон теж у складi австро-угорськоi армii, – вставив я.

– Так. Але ти забув, що польськi легiонери в боях убивають не полякiв, а чужинцiв, i цим змiцнюються, а вашi усусуси змушенi вицiджувати кров iз своiх единокровних братiв i через те слабнуть. Хiба вам не вiдомо, що царське командування на тi дiлянки фронту, де воюють усусуси, посилае частини, сформованi iз схiдних украiнцiв? Щоб ослаб украiнський потенцiал. Так воно робиться… А може, ви вiрите, що зможете самi встояти супроти звiдусiльного ворожого вам свiту i створити свою маленьку галицьку державу? Абсурд…

– Який же вихiд для нас?

– Стати на бiк майбутньоi украiнськоi революцii – в станi Московщини.

– І перейти з-пiд австро-угорсько-польського гнiту пiд росiйський?

– Я не професiйний революцiонер. На таке питання не можу нинi вiдповiсти. Але ви самi мали нагоду переконатися, якi сили нуртують у Росii. Найкращий приклад – Красковський. Хiба ви думаете, що то генерал-губернатор Трепов наказав йому вiдкривати украiнськi захоронки i школи? Не знаджуйтесь, вiн анiтрохи не кращий вiд попереднього губернатора Галичини графа Бобринського! Але на той час ще не встигли пiдрости революцiйнi сили всерединi нашоi самодержавноi системи, i вiн мав можливiсть безкарно розправлятися у вас iз «мазепинцями», пiдводячи пiд ту мiрку всiх, хто боровся за украiнську культуру. А Трепов уже не може… Тому ви повиннi знайти шляхи до еднання з прогресивними силами, якi е у нас – серед украiнцiв, росiян, бiлорусiв.

– Ви радите нашим синам на випадок революцii у Росii повернути зброю проти Австро-Угорщини? – засумнiвалася Шубертiвна.

– Тiльки так.

– А вiн мае рацiю, – промовила до мене вчителька й боязко оглянулася: бiля печi темнiла згорблена постать вiйта, на сiрiй плямi лиця блищали бiлки очей. Шепетюк слухав…

Я донинi пам’ятаю слово до слова давнi моi розмови iз славним сьогоднi у свiтi бiлоруським письменником Якубом Коласом. Вiн мав рацiю. Та свiтовi подii склалися для нас не так, як вiн передбачав, а так, як мали скластися. Я завжди був фаталiстом. І ми з тобою пережили те, що мали пережити. Нинi вся правда i неправда вже за нами, усе ми знаемо. А тодi знати не могли. І вiн не знав, що принесе революцiя доброго й лихого. Але вiрив. Ми ж не вiрили. Ми тодi вмiли лише мужньо проливати власну кров…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65747110) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Окремий табiрний пункт (отдельный лагерный пункт).




2


Наукове товариство iменi Шевченка.




3


Антиалкогольнi.




4


Два кроки (англ.).




5


Стрiлецький союз (пол.).




6


За цiсаря i батькiвщину (нiм.).




7


Стрiлецькi дружини (пол.).




8


«Зiрка» (пол.).




9


Бенкет.




10


Польський Львiв – польським легiонам (пол.).




11


З Богом за кайзера i батькiвщину (нiм.).




12


Озброена охорона (вооруженная охрана).




13


Притулок.




14


Духовка.