Книга - Мандрівки близькі і далекі

Мандрiвки близькi i далекi
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #17
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Видання «Мандрiвки близькi i далекi» мiстить двi книги спогадiв: «Мандрiвки близькi i далекi» та «На маргiнесi», написаних Романом Іваничуком протягом 1991–1999 рокiв. У першiй письменник згадуе про свое дитинство у селi Трач на Прикарпаттi, про чарiвну природу цього краю; про свого батька – сiльського вчителя; бабусю, в якоi iз трьох синiв вижив лише один; про брата Євгена, котрий цiле десятилiття прожив у пеклi ленiнсько-сталiнських концтаборiв; про своi надii на незалежнiсть Украiни… Друга книга спогадiв «На маргiнесi» складаеться з п’яти зшиткiв, в нiй Р. Іваничук звернувся до своiх не реалiзованих ранiше задумiв, умiстив вiдповiдi на запитання журналiстiв та листи.





Роман Іваничук

Мандрiвки близькi i далекi



© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Габор, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020




Мандрiвки близькi i далекi





1


…І ось коли набубнявiла вiд холоду святвечiрня зiрка, стрiмко розiтнувши замерзлу повiнь неба, немов випущена iз пращi вогненна куля, досягне серпа мiсяця, який пiд Рiздво доконче висне на небосхилi, сповiщаючи мир, – досягне i стане в його пiвколi подобою агарянського герба, наш батько, натхнений магiею рiздвяноi мiстерii, вийде з-за святкового столу, звелить матерi зав’язати в бiлий рантух мисочку з кутею та пригорщу пахучих балабух й ласкавим помахом руки зжене нас, наiджених, притихлих i вже сонних, немов горобенят з купи намолоченоi пшеницi, й тодi ми, полишаючи на всю нiч солодку втому дiдуховi, що захропiв на покутi, випурхуемо iз своiх сiдал, вчувши нарештi батькове заповiтне: «Їдемо з кутею до бабусi!»

Бабуся, батькова мати, живе в Пилипах – нудному й неколоритному селi, що мрiе в надпрутськiй низовинi за п’ять-шiсть кiлометрiв вiд замаеного лiсами, здибленого на горбах й поритого глибокими iзворами мого Трача; дорога до бабусi здаеться менi незмiрно довгою, безмежною й тому такою заманливою: гай-гай, я аж потiм, через гони лiт, збагнув, що була та дорога довжиною в життя, на початку якоi стояв хлопчик-пуп’янок, а на кiнцi ii – старенька жiнка, котрiй нiхто вже лiт не рахував. Я ще й нинi мчу тим шляхом, на якому моя iзда розпочалася з батьком перед зiрницею, й закiнчую ii вже на самому схилку розповнiлого дня, замiнивши вiтцiвськi залубнi на сани Мономаха; я щосили стримую свого коня, та вiн, невблаганний, не сповiльнюе швидкостi, взятоi ще настартi.

Запряжений у хомут, гостромордий, широкогрудий Сивко радiсно форкае, чуючи дорогу; нашорошивши вуха, вiн косуе оком на фiрмана – мого батька, рветься, терпужиться, роздутих його нiздрiв чiпляеться iнiй, шкiра на ньому брижиться вiд холоду, Сивко пориваеться бiгти, щоб зiгрiтися, й, почувши нарештi легке «вйо!», рвiйно рушае з копит, мчить щораз то швидше й шаленiше, i я вiдчуваю нi з чим не зрiвнянну радiсть руху.

Сивко щируеться для свого господаря – летить, вигинаючи хребет, вiн ще не знае, що цей добрий i люблячий фiрман зажене його мало не до смертi на початку нiмецько-польськоi вiйни, щоб не реквiзували – хай краще нiкому не дiстанеться, нiж мае служити окупантам, та кiнь таки вижив, i батько потiм не раз клав його морду собi на плече, дивився йому в очi й просив прощення… Та до цього ще далеко: скороход Сивко витягае довгу, мов у лебедя, шию i чвалуе все швидше; на закрутах залубнями заносить аж до фоси, радiсно тодi скрикують позаду сестра i брат – це ж так цiкаво – перекинутися в перину снiгу, а вiдтак виборсуватися з пуху й чiплятися саней в шаленому нестримi, та править упряжкою досвiдчений фiрман: виструнчуються полози, мов двi стрiли, й полишають за собою спресований слiд, що виблискуе до мiсяця; я тулюся на передку до батька, скрикую раз у раз вiд захвату й благаю, мов Фаетон Феба, дати хоч на хвильку вiжки в руки, проте обачнiший за Феба батько править сам – i ми занурюемося в темiнь розколядованоi ночi.

Бабуся нас чекае. Вона весь вiк виглядае своiх трьох синiв. Передовсiм найстаршого, улюбленця Михайла, за яким божеволiла, коли його асентерували до вiйська на початку Першоi свiтовоi вiйни; розум тратила з жалю, бо ж твердила водно сiльська вчителька Юлiя Шубертiвна, що виросте з Михася великий чоловiк, а тут: куля ж не вибирае, впасти може наймудрiший у селi хлопець, в найбiднiшiй хатi народжений. Гарну поставу мав Михайло i здiбностi до науки неабиякi, вчився у Львiвському унiверситетi – i от забрали, тiльки його й бачила бабуся. Ноги з туску iй вiдняло, тож, сидячи на печi, все розглядала фотографii, якi iй приносив мiй батько, i являвся бабусi iз знiмкiв найстарший син то хорунжим УСС, то iнтернованим обiрванцем у Йозефовi бiля градця Кралового; а тут Михась уже студент Карлового унiверситету в Празi: стоiть зосереджений i суворий поруч iз своiм учителем, професором географii Степаном Рудницьким; а на цiй Михайло вже сам професор: сидить у пiвколi харкiвських учених; i нарештi – нiби й не вiн: бородатий, у кожусi й валянках, вдивляеться у простори холодноi пiвнiчноi пустелi начальник Другоi експедицii на Землю Франца-Йосифа.

Бабуся водно допитувалася, чому бiльше немае фотографiй, i батько щось там iй пояснював: мовляв, виконуе Михайло вельми секретнi державнi роботи, а тому нi сфотографуватися, нi на урльоп приiхати не може. Бабуся заспокоювалася: що ж, коли Михась такий великий учений, що аж довiрили йому цiсарськi землi доглядати, то, певно, цiсар подбав уже про те, щоб йому добре жилося. Було iй вiд цього i радiсно, i сумно, та водночас i обнадiйливо: бабуся могла заприсягтися, що увiч бачила цiсаря в Коломиi й розмовляла з ним i за Михайла просила, щоб допомiг йому вивчитися; другого разу, вже за вiйни, проникла до коломийського магiстрату i просила пана з сивими бакенбардами – самого цiсаря, щоб послав ii сина на такий фронт, де не вбивають. Був цiсар Франц-Йосиф для галицьких селян верховним господарем i домашнiм божеством, до якого можна було й помолитися, бо висiла його парсуна в кожнiй хатi мiж святими на божницi; мав цiсар пишнi кудли на скронях, ласкавi очi й опiкував вiн, як добрий газда маржину, кожного на галицькiй землi сущого. Бабуся шанувала цiсаря навiть тодi, коли його давно на свiтi вже не було: в небуття порфiроносного татунця вона нiколи повiрити б не змогла, а тому спокiйна була за сина, який перебував на «високiй цiсарськiй службi». Одне лише дивувало бабусю: навiщо Францу-Йосифовi, який володiе половиною свiту, покритi льодом i снiгами пiвнiчнi землi, де нiчого не росте й не живе, – i мусить iх доглядати Михайло… Так i померла старенька в печальнiй i темнiй гординi за сина, не розумiючи значення його чину i не знаючи його страшноi плати за талант…

Моя дорога до бабусi щойно розпочиналася, батькова невтримно скорочувалася, а Михайло давно вже обiгнав свою матiр i спочивав, розстрiляний, на харкiвських пустирищах, та бабуся цього не знала, для неi найстарший син жив у далеких полярних краях, де дуже холодно, й вона нiколи не втрачала надii, що вiн колись таки навiдаеться до матерi… Ми, внуки, знали правду: мене упродовж життя переслiдував страх засудженого до страти – чи е то можливим таке, щоб той жах передався менi вiд стрийка в мить розправи над ним? Можливе… Я недавно ознайомився зi слiдчою справою Михайла Іваничука: його розстрiляли 10 серпня 1937 року; до страти привели дванадцятьох засуджених, серед яких була одна жiнка, – розстрiлювали, як запротокольовано, з iнтервалом в одну хвилину, й Михайло був дванадцятим. Напевне, в той мент дiйшли до мене iмпульси неймовiрного жаху, який йому довелося пережити: тi iмпульси вразили мою свiдомiсть, коли я читав смертний вирок: вони навiюють стан божевiлля.

Бабуся виглядала теж наймолодшого сина Петра, якого, через ii калiцтво, поховали без неi. Чому наклав на себе руки у повiтцi юний коломийський гiмназист, не знав нiхто, а мати в таку страшну смерть повiрити не могла, тому й вигадала для себе легенду, що поховали на узбiччi сiльського цвинтаря чужого хлопця, а Петро ще прийде… Не верталися додому нi найстарший, нi наймолодший сини, тiльки середульший, трацький учитель Іван, щороку на Святий вечiр скорочував свою дорогу до матерi, вивiвши на шлях, мов на простелену шагреневу шкiру, бабусиних онучат.

А Сивко мчить, допадаючи до Глибокого мосту над Березiвкою, а з дзвiночкiв на хомутi розсипаеться, мов золотий горох, густе таланiння, а коляда гомонить пiд жовтавими вiд свiтел каганцiв вiкнами; йдуть дорогою нам назустрiч пастушки iз звiздою, скриплять на снiгу чобiтки й кожухи шелестять, сахаються в рiв малi колядники, сполошившись нашого лету, й регочуть у снiгу, я ловлю в одну мить веселi зiрницi iхнiх очей – вони зникають i вмент забуваються, а далi тихне святвечiрнiй гомiн, замерзае у кризi неба подоба агарянського герба над християнською землею – iду я на залубнях з кутею до бабусi безмежно довгою дорогою i ще не знаю, бо й знати не можу, що, як врештi доб’юся до ii порога, за яким з’явиться менi iнший, невiдомий свiт, я зрозумiю: путiвець мiй був надто короткий.

Моi першi й останнi, близькi й далекi, вольнi й невольнi дороги! А всi на вiдрiзку шляху вiд Трача до Пилипiв – вiд народження до смертi: якi у батькiвських залубнях, якi в упряжцi Фебових коней, а якi на санях Мономаха…

Шлях мого поколiння пролiг крiзь вiйну, яка не припиняеться нi на мить цiлих п’ятдесят лiт. Такоi безупинноi вiйни ще не знав свiт, бо i в столiтнiх, i тридцятилiтнiх битвах бували перепочинки i не тягнувся по свiту суцiльний кривавий шлейф, як у цiй, через усю Європу, майже аж до Уралу, а далi – через Японiю, Корею, В’етнам, Афганiстан, Кампучiю, Руанду, Вiрменiю, Грузiю, Боснiю, Чеченiю. Не знав теж свiт i такоi жорстокоi вiйни, бо колишнiм битвам, незважаючи на iх кривавiсть, властиве було й лицарство – попередження «iду на ви», перетрактацii пiд бiлими прапорами, перемир’я, фронтальнi шикування, герцi, двобоi. Пiд час давнiх воен присутне було й милосердя до неозброених людей, дiтей, жiнок i немiчних, недоторканнiсть полоненого, шана до переможеного полководця – такi ознаки ратоборства нинi вiдкинутi, зганьбленi, висмiянi: ми стали свiдками людського озвiрiння, очевидцями тотальних метаморфоз людей на дияволiв, якi вiдстрiлюють i виморюють голодом зайвих iм осiб; найновiшими технiчними засобами здатнi вони винищувати цiлi нацii, розстрiлювати в лiсах дивiзii полонених воякiв, спалювати мiста i села з усiм живим, заганяти в’язнiв у вогнянi печi й залишати iх роздягнутими серед полярноi холоднечi.

І все це дiялося й дiеться не в iм’я порятунку народiв i нацiй, навiть не для збагачення чужим добром. Адже ходив Сталiн «у сiрiй вiйськовiй шинелi» i Гiтлер був вегетарiанцем; завойованi простори не додали цивiльним нiмцям нi крихти зайвого хлiба, i не вилiз iз блощиць та алкогольного чаду корiнний росiянин навiть тодi, коли Росiя загарбала пiв Європи. Страшнi военнi злочини чинилися i чиняться до сьогоднi виключно в iм’я влади над людьми – влади для влади, влади як фетиша. Влади iмперськоi!

Саме цiеi митi, коли в благословеннiй Наварii пишу перший роздiл другоi книги спогадiв, гримить в Москвi, та й не тiльки там, салют на честь п’ятдесятирiччя перемоги над фашизмом… Мана, адже фашизм ще не переможений, вiн щойно почав криваво агонiзувати; i в смертельному, проте тривалому конаннi, вже не прикриваеться фiговим листком справедливоi вiйни: цинiчно й вiдверто, з викликом i погрозою усьому цивiлiзованому свiтовi здiйснюе показовi акцii на Кавказi. Той, хто наказав стрiляти з гармат по власному парламенту, на очах у всього людства розстрiлюе маленьку Чеченiю: гинуть чеченцi й росiяни, половина населення республiки стала бiженцями, горять пологовi будинки, окупанти кидають гранати в пiдвали, де сховалися старi i дiти, пси розтягують трупи, полонених скидають з лiтакiв… А цивiлiзованi президенти, неначе очманiлi й одурiлi, з’iжджаються до Москви на тризну, нiби не спроможнi зрозумiти, що п’ятдесят лiт тому зчепилися в смертельному двобою не добрi й злi сили, а два найлютiшi iмперськi хижаки, якi не подiлили здобичi, – i один з них перемiг. Не гуманiзм перемiг, а звiрство: ось московський розбiйник на честь ювiлею «Великоi перемоги» даруе свiтовi спалену землю маленького героiчного народу, на якiй зяе руiнами i згарищами, подiбно до Сталiнграда або Дрездена, столиця Чеченii, й серед десяткiв зруйнованих сiл злизаний напалмом аул Самашки, в якому головорiзи виривали дiтей з рук матерiв i жбурляли живими у вогонь.

І, як апофеоз цинiзму, заяскравiла печальна сльоза на щоцi в Єльцина, пролита в березнi 1995 року над тисовою труною журналiста Влада Лiстьева, – а де ж вашi сльози, пане президенте, за тисячами росiйських солдатiв, похованих без трун? І, як апофеоз цинiзму, звучить нинi святкова промова Бориса Миколайовича, в якiй вiн закликае свiт не допустити до повторення фашизму – щоб нiколи не знала планета нових Лiдiце i Хатиней.

Джохар Дудаев назвав новiтнiй вияв росiйського фашизму «росизмом» – притаманним тiльки Росii явищем, яке проявилося в Афганiстанi, Абхазii, Таджикистанi, Чеченii, а народилося в тридцятих роках пiд час штучного голодомору в Украiнi й на Кубанi.

Сьогоднi росiйський фашист вiдзначае свою перемогу над фашизмом нiмецьким кривавою оргiею в Чеченii. Втрете знищуе москаль непокiрну Ічкерiю з тiею лише рiзницею, що ранiше, як засвiдчили очевидцi, «аулы были взяты штыками и разрушены до основания», а тепер iх змiтають з лиця землi установками «град»; що ранiше «взятых в плен горцев в пылу ожесточения сбрасывали со скалы», а нинi скидають з вертольотiв; що ранiше депортували весь чеченський народ в Казахстан, а тепер знищують на мiсцi.

Фашист святкуе перемогу по-фашистськи, бо iнакше не вмiе, – в нього немае моралi саме тому, що перемiг… Ось на наших очах вiдродився нiмецький народ, нiби нiколи й не косила його брунатна чума, зате переможець увiбрав у себе всю жорстокiсть звитяженого i звитяжця: полюбуйтеся, панове президенти, гостi Єльцина, як глибоко вросло звiрство в органiзм його народу: парад перемоги над фашизмом вiдбуваеться на руiнах Грозного! Чуете, там до «героiв» чеченського розбою промовляе генерал Єгоров, вiн переконуе вбивць i грабiжникiв, що вони принесли кавказцям мир, вiн обiцяе надалi вести вiйну гуманнiшими засобами (це як: не живих, а мертвих дiтей кидатимуть у вогонь?) i вручае учасникам ганебноi вiйни ордени за доблесть у Самашках.

Вам не соромно, панове президенти? Ба нi, у вас традицiй сорому немае: вашi попередники визнавали кривавий сталiнський режим пiд час голодомору в Украiнi, давали нiмцям згоду на окупацiю Чехословаччини, теж спалювали напалмом в’етнамцiв, бо не могли товкти Росiю; для вас вiйна – то iсторична даннiсть, нормальний стан людства, через це ви i вважаете чеченську вiйну внутрiшньою справою Росii. Тiльки пам’ятайте, панове: якщо московська орда поповзе й на Украiну, то це вже буде не внутрiшня справа якогось одного народу чи держави – це буде третя свiтова вiйна.

Я щасливий, що в цiй ганебнiй ситуацii, коли Європа вдае, що не чуе вiдлуння вiйни на Кавказi, честь мого народу врятували бiйцi УНСО, якi стали на захист Чеченii; i журналiсти з Конгресу украiнських нацiоналiстiв, котрi зумiли взяти iнтерв’ю в генерала Дудаева, за голову якого фашистська Росiя, немов у середньовiччi, призначила високу грошову винагороду.

Тодi, коли свiт набрякав вiйною, я вiдбув першу i найпам’ятнiшу мандрiвку: батько посадив мене на фiру й повiз iз Трача до Коломиi, в зовсiм iнший свiт – чужий i заманливий, – щоб я поволi призвичаювався до нього, адже вiн чекае-не дочекаеться, поки я пiдросту й покину свiй зелений рай.

Я давно просився в цю подорож, та мене лякали горбатою бабою, яку на рогачцi треба в дупу цiлувати. І ось коли батько заiхав у двiр до своiх коломийських знайомих, з будинку вийшла старенька, переламана радикулiтом панi: я вiдчайдушно почав утiкати – батько наздогнав мене аж на другiй вулицi.

Тi страхи переслiдували мене протягом цiлого дня моеi першоi подорожi, нiби гартували перед вступом у незнайомий свiт.

Я мiцно тримався за батькову руку, бо все навколо було незвичне: будинки спиналися високо, а шпиль ратушi продирав хмари, з високих димарiв цегельнi валив клубками дим, що терпко пахнув, i я допитувався, для чого людям такi високi комини… Та це лише дивувало, а ось коли ми вийшли в центр мiста, справжнiй страх пройняв мене: помiж рядами домiв, серединою дороги, повзла, мов велетенська черепаха, залiзна потвора, яка розпачливо верещала й викидала з низького димаря просто на мене хмари диму. Я закричав, присiв, i батьковi довго довелося мене переконувати, що це звичайний поiзд, який возить нафту з Рунгур на залiзничну станцiю, i називаеться вiн «льокайкою»… Нинi «льокайки» в Коломиi вже немае, та я щоразу зупиняюся на тому мiсцi, де покликали мене шалений посвист i терпкий запах вугiльного диму в далекi мандрiвки – чи то на земнi простори, чи на лани бiлого паперу.

Потiм це чуже мiсто стало для мене звичним i буденним, воно в моiх очах поступово малiло, ставало тiсним, вузьким, i я мрiяв про iнше, далеке, нiби воно iснувало на iншiй планетi, мiсто, про яке я знав тiльки й того, що майже весь його простiр займае величава будiвля, яка називаеться Унiверситетом, i потрапити до цього храму стало мрiею мого життя.

Тож настав день, коли батько вирядив мене у другу подорож. Вiн провiв мене на коломийський вокзал, випросив у касирки квиток на пiслявоенний телятник, щоб я iз полотняним рюкзаком, набитим харчами й бiлизною, та з дерев’яною валiзою, повною книжок, поiхав назавше з колись чужого, а нинi вже рiдного мiста.

Обличчя батькове було тодi добре, ласкаве, тужливе i нiби винувате, як у той мент, коли вiн клав собi на плече Сивкову морду; в кутику ока блищала сльоза, батько був достоту такий, як колись у передсвiтанковому маревi на святi сливового повидла. Я ще раз вiдчув його доброту, взяв ii й пiшов з нею у свiт.

Пiслявоенний телятник рушив з Коломиi до Львова, востанне майнуло на перонi батькове обличчя, i бiльше нiколи в життi я його не бачив…

Набрали моi залубнi розгону, Сивко виривав копитами замерзлу груду з дороги й обкидав мене нею; упряжка залишилася раптом без управи, я мусив схопити вiжки в руки, щоб не полетiти у стрiмкi провалля, мов Фаетон iз Фебовою колiсницею; почав я правити своiм повозом сам i – молодий, недосвiдчений, ненавчений – самотужки мусив набирати досвiду й умiння, бо на передку не стало вiзника. Все мое життя й доля були вiдданi в моi невправнi руки, та керувала моiм сумлiнням i розумом жива пам’ять про сивоголового Феба, про його вмiння, доброту й поряднiсть: завжди вона була поряд, мов акумульована в душi еманацiя далекого свiтила.




2


Ох i мчали Фебовi конi, ох i мчали моi залубнi – напевне, нi в кого так не неслися – i над проваллями проскакували, i на зсувах вряди-годи перекидалися, та завжди виносили iх борзi на вчовганий тракт, а руки моi, що тримали вiжки, мiцнiшали, i ставав я впевненiший у собi та водночас щораз пильнiше дослухався до голосу мого незримого керманича. Хто то був: сивоголовий Феб чи мое власне сумлiння, вiдчайдушнiсть чи обережнiсть, смiливiсть чи страх – я весь час вiдчував, як чиясь тепла долоня тихо лягае на мое зап’ястя, стримуючи або ж спонукуючи, i я таки знав, хто витае надi мною.

Того, хто читатиме цi спогади, може здивувати, що я не згадую про матiр, оскiльки весь час веду мову про стосунки з батьком, аналiзую iх, намагаюся знайти в них винятковий позитив, – тож хочу запевнити читача, що пiдозри в моiй байдужостi до мами, якби в когось виникли, не мали б жодних пiдстав: я, найменший серед дiтей, був маминим мазунчиком – «мiзинчиком», як вона мене називала; ii любов до мене, а моя до неi спосилалася на нас самим Господом – готова, досконала, сповнена найнiжнiших почуттiв, прив’язаностi, вiдданостi, нероздiльностi, проте я нiколи не осмислював нi маминоi, нi своеi любовi, нiколи не брав ii пiд лiнзу свiдомостi для дослiдiв; любов наша була немов повiтря: кожноi митi необхiдна i, зрештою, непомiтна.

А батько стояв неначе збоку – оберегом мого життя, контролем моеi поведiнки, кодексом правил, за якими – i тiльки за ними – я повинен був учитися жити; батько був суворий i непоступливий, коли йшлося про мiру порядностi того чи iншого вчинку, коли ставились на пробу моралi такi категорii як чеснiсть, чемнiсть, гордiсть; вiн возвисив передi мною на найвищий п’едестал пошанiвку мою нацiю, яка менi передалась як спадок предкiв, i вiд неi не можна вiдмовитись нi заради вигоди, нi через злиднi: обов’язкова моя присутнiсть у моiй нацii мала бути для мене солодким прокляттям.

Батько нiколи не пестив мене, рiдко бавився зi мною, методично витолочував у моiй натурi бур’янцi брехливостi, двоедушностi, самозакоханостi, пристосовництва – витолочував грунтовно й безжалiсно, щоб нiколи бiльше не проростали; вiн без упину чогось навчав, а коли я не все сприймав або був неуважний, карав мене найжорстокiшою i найзневажливiшою фразою, в якiй, проте, ховалася пекельна бомба смiху:

«Дурний тебе пiп хрестив!»

Ця фраза була для мене одночасно образливою i потiшною, смiшною, але й прикрою, бо стосувалася вона не тiльки мене, а й старенького отця Вергуна з Дебеславець, який насправдi хрестив мене i якого я любив… «Телень-телень!» – вриваеться на нашу з батьком дорогу розкiшна бричка з вiдкидним сидiнням; фiрман-дяк вправно розвертае повоза на подвiр’i, сходить з брички ветхий, згорблений священик, який посiдае в моему маленькому духовному свiтi друге мiсце пiсля Бога; отець Вергун весело вiтаеться, батько обнiмае отця й проводить до хати, а я киплю в душi вiд гнiву на таку фальшивiсть; адже називав, таки називав мiй батько його всечеснiсть дурнем! Священик, спiтнiлий з дороги, просить подати води, я – щоб викупити батькову провину – пiдношу йому цiлу коновку й отримую замiсть подяки вибух гомеричного смiху. Це бентежить мене, але i втiшае одночасно: отець Вергун вiд смiху аж схлипуе, я й не здогадуюся навiть, якi тяжкi фiзичнi муки справляе панотцевi той смiх… Одного разу мало не довiв його до погибелi: на престольний празник пiсля розкiшного обiду, який затягнувся до ночi, я – не наiджений, а напханий, мов качка, – вголос заявив при гостях, що не пiду спати, бо ще не вечеряв. «Як то?!» – видивився отець, вражений моею ненажерливiстю. «Бо я ще не iв кулешi з молоком!» Бiдний священик ледве вiдхлипався вiд смiху. «Телень-телень…»

Моi стосунки з батьком не були легкими, та, оскiльки я вважав його найвищим для себе авторитетом, намагався вiднайти в них тепло i коли знаходив – а його було повно, мов бiсеру, розсипаного в поведiнцi, вчинках, мовi, тiльки треба вмiти побачити тi блискiтки доброти й спiймати iх, бо вони розкочувалися й губилися в глибоких ритвинах батьковоi суворостi, – i те знайдене: чи то доторк долонi до мого тiменi перед свiтанком на святi сливового повидла, чи ласкавий помах руки на Святий вечiр, який виганяв нас з хати на санну дорогу до бабусi, чи то каяття перед Сивком за жорстокiсть або скупа росина сльози в кутику ока пiд час прощання на вокзалi – все те було для мене незмiрно дороге не тiльки як чиста батькiвська любов, а ще й як усвiдомлення того, що батькова суворiсть проросла на справжнiй добротi й через те ставала вона для мене не менш дорогою, нiж материна нiжнiсть.

Не стало батька. Надто тяжко пережив вiн арешт мого брата, надто страшнi й тривожнi ночi довелось перетерпiти протягом багатьох рокiв, а останнiм келихом отрути було для нього мое виключення з унiверситету. Коли я повернувся з армii, батька вже поховали: доволi молодим допав вiн iз святвечiрньою кутею до бабусi, мав усього п’ятдесят шiсть лiт. Проте я й нинi, вже на десять рокiв старший за батька, все ще вiдчуваю себе дитиною, коли вiн приходить у мiй спогадний свiт або увi сни, бо помер мiй вiтець у глибокiй старостi жалю за Євгеном, який поневiрявся в гулагах, i за мною, викинутим за межу науки… Хай його смерть залишаеться на совiстi негiдника, про якого я вже писав у попереднiй книзi спогадiв, добравши для нього псевдонiм «Панчишин». А не каеться й досi каналiя, мало того: з його нечестивих уст й далi бризкае на мене ядуча слина ненавистi. Можливо, доведеться менi розшифрувати псевдонiм й заявити на злодiя в суд – живi ж iще свiдки бiльшовицьких розправ у Львiвському унiверситетi 1949–1952 рокiв, iнiцiатором яких був вiн.

Я вернувся з армii пiсля смертi Сталiна, вiдбувши найтруднiшу в своему життi чотирирiчну подорож, пiд час якоi набрався неабиякого життевого досвiду, i був поновлений в унiверситетi. Братовi ж, який карався у воркутинських концтаборах, дозволили побачення з рiдними.

Тодi я уздрiв свою матiр зовсiм не тiею, якою звик бачити дотепер: такоi метаморфози я не сподiвався. Завжди залежна вiд батька, надмiру нiжна й податлива, вона стала враз суворою й рiшучою, нiби в одну мить перебрала на себе батьковi функцii. Сказала, коли я приiхав на канiкули пiсля закiнчення другого курсу:

«Поiдеш до Євгена».

Знаю, скiльки зазнала вона вагань i мук, поки зважилася на таке рiшення. Дорога до Воркути була тодi досить небезпечна – саме в цей час Берiя повипускав з тюрем блатнякiв i вуркаганiв, й мати свiдомо йшла на ризик: або морально врятуе старшого сина, або втратить фiзично обох. Євген настiйно вимагав побачення зi мною, i я здогадувався, що вiн робить це з однiеi причини: щоб утвердились ми у своiй вiрi в нього й цiею вiрою пiдтримали його в життi.

І я поiхав.

Нинi нiкого нiчим не здивуеш: ми так швидко звикли до свободи, хай i убогоi, що навiть не помiчаемо ii i, забувши про всi принади «свiтлого» минулого, по-блюзнiрськи називаемо його добрими часами, а в тi «добрi часи» хрущовськоi вiдлиги ми щиро радiли з таких полегш, якi нинi здавалися б найтяжчою наругою; нам дозволенi були побачення з каторжанами, якi прожили в концтабiрному пеклi щонайменше по десять лiт, i з гуманних, звiсно, мiркувань управлiння залiзницями вiдкрило пряме сполучення мiж Коломиею i Воркутою, щоб «ощасливленi» батьки, сини i брати в’язнiв могли без пересадок добиратися в пiтьму заполярного кола до страждальцiв. Правда, невдовзi той поiзд зняли, бо пiдтверджував вiн, що найжорстокiший бiльшовицький терор вiдбувався саме на Прикарпаттi, про що вiдразу заговорили украiнськi емiгранти за кордоном. Та я ще ним – в один бiк – скористався.

Наша сiм’я тодi зовсiм не мала грошей: матерi пенсii пiсля втрати годувальника не дали, бо нiде не працювала, а була молодою, я жив на стипендiю, а сестра Наталка iз своiм чоловiком щойно влаштувалися пiсля iнститутiв на роботу – отож вони й вiдклали одну тисячу карбованцiв: iх менi вистачило на оплату дороги i ще трiшки залишилося на харч. Я зашив тi грошi у пiдштанцi, взяв квиток у загальний вагон, зайняв найвищу поличку, призначену для багажiв, простелив на нiй шинелю й вирушив у непевну дорогу.

П’ять дiб трясся у смердючому, з блощицями, вагонi, та я був невибагливий пiсля довгорiчноi служби в армii, i пахнув ще тодi менi паровозний терпкий дим; мав я в дорозi час для роздумiв, бо спiлкуватися з пасажирами, якi весь час мiнялися у загальному вагонi, не бажав, та й боявся спiйматися на гачок якомусь базiцi або провокаторовi, а ще – протилежну багажну полицю зайняв пiд Москвою пiдозрiлий тип, з виду блатняк, який вряди-годи позирав униз i когось там втiшав: «Не серчай, керя, должно, со временем освободят», i я побоювався, що, як тiльки вийду на якiйсь станцii за окропом, мое мiсце займуть, тому полишав свое дорожне лiгво лише при потребi, та й то тодi, коли мiй сусiд давав хропака.

Я лежав i весь час думав про Євгена, якого ми по-домашньому кликали Нуськом, i щораз чiткiше приходила до свiдомостi думка, що тiеi людини, до якоi iду, зовсiм не знаю, бо востанне бачив брата понад десять рокiв тому, коли вiн з карабiном вийшов з дому в провесiнню пiтьму, залишивши зрозпачених батька й матiр, а на мене й не глянув: ми нiколи не жили в мирi, й хоч тi антагонiстичнi стосунки мiж нами були дитячi, все ж не встигли перерости в мирнi – дорослi, й ми фактично не знали один про одного нiчого бiльше, крiм того, що есьмо братами й мусимо жити пiд одним дахом.

Хто ж вiн нинi – Нусько, чи утвердиться в менi добра вiра в нього пiд час зустрiчi? Може, там на мене чекае зовсiм чужа як зовнi, так i внутрiшньо людина: заранi постарiлий, знищений чоловiк, здеморалiзований жебрак, злодiй? Або ж озлоблений на весь свiт мiзантроп, який вважае тих, що на волi, сподленими рабами, пристосуванцями, зрадниками великоi iдеi, а себе – героем, якому належиться за муки особлива шана, а в слушний час, коли прийде воля, – плата високими посадами i владою? А може, став достойним мужем, який у тюрмi пройшов полiтичнi унiверситети й готовий решту життя присвятити боротьбi за незалежнiсть Украiни i за неi, якщо треба, й загинути? А може, вiн блатняк, сексот?.. Що могла вилiпити з неповнолiтнього юнака за десять рокiв найтяжча у свiтi каторга? І я почав побоюватися: а що, як пiд час зустрiчi не здобуду для себе брата, а втрачу назавжди?

Добре, але який нинi я? Що Євген знае про мене? Що я знаю сам про себе?

За натурою я оптимiст: ця властивiсть характеру допомогла менi гiдно витримати всi випробування долi й залишитися в розмаiтих, iнколи й зовсiм тяжких ситуацiях самим собою; я нiколи не ставав iншим, нiж е, не входив у будь-якi ролi, якi б не вiдповiдали моiм уподобанням i свiтоглядовi. З юностi й до останнього часу непохитно вiрив, що мiй народ звiльниться вiд окупантiв i стане незалежним, – iнакше я не зробив би того, що зробив, бо завжди вважав i досi вважаю свою письменницьку працю одробинним внеском у вiдвiчний i неперервний процес нашого державотворення. Так, я нiколи не мiняв своiх iдейних переконань, проте завжди застановлявся над тим, яку вибрати тактику на своему полiгонi боротьби; застосовував один раз таку, а вдруге iншу – й деколи тяжко помилявся.

В армii почав писати прозу: для новел вибирав здебiльшого iнтимнi теми, у повiстях заглиблювався у передвоенне минуле, яке зафiксувалося в моiй дитячiй пам’ятi, – тi першi спроби були вправлянням у письменницькiй калiграфii, – i майже нiчого написаного в армii не опублiкував; я старанно виробляв власний стиль i шукав точки опори, яка дала б менi можливiсть зупинитися й спокiйно глянути на свiт, який мене оточуе, й збагнути, що i як можу в ньому вчинити.

Служба у пiслявоеннiй советськiй армii, в якiй панувала ейфорiя переможцiв, зарозумiлiсть, зверхнiсть, нахабнiсть сильного, нiяк не сприяла тому, щоб у моiй душi могла зародитися хоча б зернина надii на тогочасне здобуття незалежностi; навпаки – тi рештки сподiвань повсякчас i щораз то швидше вмирали разом з останнiми бункерами УПА. Героiчна смерть наших бiйцiв, масовi арешти й депортацii цивiльного населення, моральнi злами деяких борцiв, якi потрапляли в бiльшовицькi лабети, аж нiяк не вселяли оптимiзму, а все-таки вiн животiв у менi, й саме вiн спонукав мене вибрати – з виглядом «облудноi покiрностi», як мовив Іван Франко, – шлях лояльностi. Імперiя стояла мiцна, як мур, украiнська революцiя розбилась об нього остаточно – пiдпiльних структур для боротьби бiльше не iснувало, тож залишався единий, легальний, спосiб протесту. Та, щоб не знеособитися й не стати зомбi, слiпим знаряддям окупанта, ми, якi вибрали цей шлях, мусили знайти для себе опертя саме в бiльшовицькiй iдеологii. Такою опорою став для мене, i не тiльки для мене, Ленiн.

Ну, не скачiть, не накидайтеся на мене, шановнi мiтинговi патрiоти, не кажiть, що ви завжди ототожнювали усiх бiльшовицьких лiдерiв з бандою терористiв; ми ж з вами певний час – за хрущовськоi вiдлиги i навiть пiд час перебудови Горбачова – диференцiювали iх: ось це Бухарiн, а це Сталiн, це Риков, а це Молотов, а Скрипника всi iдеалiзували, правда ж? Ну, а за Ленiна, в писаннях якого можна було знайти чимало проукраiнських демагогiчних фраз, ми таки чiплялися; ми з ними йшли, як з перепусткою, у стан ворога, i хоч менi за «валенродизм» перепало з усiх бокiв, я ще раз кажу: будьте чеснi i згадайте, як ви, нiколи не вiрячи в генiй Ленiна, спекулювали його псевдодемократичним фразерством!.. А втiм, i творцевi цього термiна Адамовi Мiцкевичу перепало вiд самого Івана Франка, й, треба сказати, вельми несправедливо.

Аргументувати свою незгоду iз сталiнiзмом в умовах тоталiтарноi системи, залишаючись при тому на волi, можна було тiльки ленiнською фразеологiею, та й за це чiпляли ярлик ревiзiонiста, ну а хто б наважився тодi використовувати для протесту iсторiю Грушевського або вчення Липинського? Та що говорити – згадаймо нашу першу просвiтянську конференцiю у Львовi 1989 року, на якiй виголосив доповiдь Михайло Косiв, – у кого мiг би виникнути сумнiв щодо нацiональноi порядностi цiеi людини? – й вона мала назву «Порадимося з Ленiним»!

Проте гра з ленiнiзмом несла з собою потужну й тиху загрозу: помимо нашоi волi (таке вiдбулося й зi мною в молодостi) гуманний iмiдж вождя непомiтно, проте методично туманив голови украiнськiй iнтелiгенцii, i, хоч ми всi знали, хто задушив УНР, хто потопив чорноморський флот, хто наказав вивезти хлiб з Украiни в Росiю, спричинившись до першого канiбальського голоду, – все ж намагалися вiдокремити Ленiна вiд його улюбленоi креатури – «залiзного Фелiкса» i не дуже улюбленоi, але ж ним створеноi – Сталiна; вiд лютого терору, що його справляли буцiмто за спиною вождя, навiть вiд знищення царськоi сiм’i… Мiфом про Ленiна поволi почала утверджуватись iдея про добрi намiри революцiонерiв-комунiстiв: мовляв, якби вiн жив, не сталось би вiдомих катастроф; люди поступово призвичаювались до цiеi облудноi вiри й вiдповiдними цитатами з Ленiна оборонялися, коли iм закидали антирадянщину. Цей блуд поволi приростав до свiдомостi зовсiм порядних i розумних людей, а декому врiс у душу навiчно. Борис Олiйник, наприклад, i сьогоднi, коли всi злочини Ленiна вже розкритi, по-блюзнiрськи ототожнюе його з Христом, а Сталiна з Торквемадою, котрий, бачте, поглумився над наукою месii, – i без сорому стоiть украiнський поет на комунiстичних зборищах пiд портретами обох пролетарських вождiв.

Отож iз засмiченою ленiнiзмом свiдомiстю iхав я на побачення з братом-каторжанином, який цiле десятилiття прожив у пеклi ленiнсько-сталiнських концтаборiв.

…Аж за Вологдою обiзвався до мене мiй сусiд з протилежноi багажноi полички.

«Керюха, довольно молчать, пробуй варенье, – вiн подав менi пiвлiтровий слоiк з пахучими полуничними конфiтурами, – маманя дала на дорогу… Кушай и не бойся меня, я не сука, я – честный вор. Но помни: больше энтим делом не занимаюсь, надоело, работаю, как все, и дело с концом».

Я аж тепер приглянувся до нього: мiй сусiд зовсiм не скидався на вуркагана, хоч його манери й мова були явно блатняцькi, проте я за всю подальшу дорогу не вiдчув з його боку нахабства чи хамства – радше якусь надламанiсть, нiби жаль до себе самого.

Я пiддався на розмову, признався, що iду на побачення з братом, який вiдбувае строк на шахтi «Капiтальнiй», – це признання нас зблизило, бо Вова теж вiддубасив свое на цiй шахтi; з полiтичними не мав вiн жодних стосункiв, то й не знав мого брата; до полiтичних ставився прихильно: то чеснi люди, а що «бандьори» – що ж, якби не бандерiвцi, то й Воркута навiщо? Тут повно всiлякого люду, кожен сидить за свое, «а мне то что, лишь бы человек был хороший».

Ми перетяли тайгу i iхали вже лiсотундрою, залитою червiнню iван-чаю; той кривавий колiр навiював менi певнi асоцiацii, i вiд цього ставало тоскно на душi: такi шаленi простори, а призначенi переважно для того, щоб мучити i вбивати тут людей… Обабiч колii де-не-де маячили рубленi хатки, а людей не було видно, тiльки на зупинках вривалася у вагони «вохра» – червонопогонники перевiряли документи; пiд пригнiчений настрiй в очi кидалося найгiрше: ось поiзд вiдкинув, наче м’яча, якогось п’яного гевала, i лежить вiн горiлиць, а з носа б’е червоний фонтан; «это привычная картина, керя, зимой здеся замерзлые лежат, как бревна, слава Богу, настало лето, ужо и не темнеет… Эх, Воркута ты, Воркута, дальняя планета: десять месяцев зима, остальное лето!..»

«А ты хохмач, браток, – гостиницу спрашиваешь. Тут такие гостиницы, что лучше не суй носа. До завтра перебудешь у меня, а завтра твой братан все устроит, они же дружны между собой, сволочи», – говорив Вова, коли ми вже пiд’iжджали до Воркути.

Я не перечив i таким чином опинився у блатнiй компанii. Було навiть цiкаво: увечерi до Вови прийшли «корешi» з гiтарами, пили, до пiвночi спiвали «Здесь, под небом чужим» i плакали, потiм грали в карти й матюкали на чiм свiт радянську владу. Я сп’янiв i звалився на брудний матрац, що лежав на долiвцi, втямив лише перед тим, як провалитися в сон, що треба лежати долiлиць: у пiдштанцях були зашитi моi грошi…

Коли прокинувся, в кiмнатi нiкого не було, а дверi – замкнутi. Я стривожився, але не залишалося нiчого iншого – лише чекати. Перевiрив документи: ста карбованцiв, вкладених у паспорт, не було. Я занепав духом: пропала та дрiбка грошей, що залишилася менi на харч.

Втiм, вiдчинилися дверi, Вова втягнув до кiмнати побитого до кровi «кореша», пошпурив на стiл сто карбованцiв, потiм повернув побитого до дверей i виштовхнув на сходи.

«Сволочь, – сплюнув Вова. – Ишь ты, ишо заманывает: взял, мол, малость в интеллигентика на похмелку… А ты ж гость мой! Господи, какая мразь… Но не серчай, браток».

І менi полегшало на душi. Так гарно полегшало: адже таки можна, можна зберегти честь i серед такоi потолочi!.. Я вiдкинув усiлякi непевнi думки щодо Євгена: його ж виховував той самий батько, що й мене, i вiдбувае вiн каторгу серед полiтичних. Якщо Вова уцiлiв духовно в злочинному свiтi, то що вже говорити про Нуська!

У табiрному бюро я отримав дозвiл на побачення, що мало вiдбутися лише наступного дня, тож менi нiчого не залишалося iншого, як ночувати на вокзалi. Жахливо брудний з дороги, я зайшов до лазнi, що навпроти шахти «Капiтальноi». Коли вийшов – сонце, яке весь час кружляло по небi, мов навiжене, вже котилося на заходi понад обрiем, й це означало, що настае вечiр, тобто кiнець робочого дня.

Пронизливо загули на копрах гудки… І тут почувся собачий гавкiт: лютий, завзятий, нiби десь там, серед шахтових споруд, зустрiлися двi тiчнi стаi й гризуться за самиць, впиваються iклами один одному в горла, шарпають, розривають, з’iдають; я не мiг збагнути, що це означае, мене пройняло почуття небезпеки. Хотiв був повернутися назад до лазнi, але побачив, що на дерев’яних хiдниках зупиняються чомусь перехожi; вони були збудженi й зацiкавленi, як тi роззяви на першотравневих демонстрацiях.

І врештi я уздрiв…

З нутра шахтових забудiвель вирушала колона одягнутих у чорнi роби й бушлати людей з бiлими номерами на кашкетах, руках, спинах i колiнах; попереду колони i з бокiв iшли з автоматами напереваги охоронники, якi тримали на поворозках запiнених i лютих вiвчарок; чулися покрики, лайка, i вряди-годи виразно лунала команда: «Шаг влево, шаг вправо – стреляю без предупреждения!»

То йшли в’язнi з роботи в бараки. Усi вони були начебто однаковi на вигляд – безликi, сiрi й знеособленi; оточенi з усiх бокiв охоронниками й собаками, що гарчали, вили й кидалися на крайнiх, чорнi прямокутнi колони гримотiли по бруку кирзаками й заходили у вiдкриту пащу залiзних ворiт, за якими на безмежжi тундрового простору протяглося мiсто баракiв; тим колонам не було кiнця, в’язнi йшли тисячами, а може, й десятками тисяч, i десь серед них мусив бути мiй брат. Та як я змiг би в цiй безликiй масi його догледiти; я стояв геть стетерiлий, бо нiколи навiть думки не допускав, що так багато може бути на свiтi невiльникiв – i не за часiв фараонiв чи монгольськоi навали, не в «оспiваних» ясирах, яких гнали до Перекопу кримськi татари, а нинi – пiсля розгрому нiмецького фашизму, пiд час вiдбудови зруйнованих вiйною мiст, в епоху унiверситетiв, творчих органiзацiй, за життя Михайла Шолохова, Максима Рильського, Ерiха Ремарка, в еру найвищого розвитку людського мозку – розщеплення атомного ядра!

Я не мiг зрозумiти, навiщо державi стiльки в’язнiв, й коли усвiдомив, що така iх кiлькiсть знаходиться лише на шахтi «Капiтальнiй», а подiбних шахт й iнших промислових об’ектiв тисячi й тисячi, то здалася менi держава, основою якоi е тюрма, абсурдною, примарною, навiть не державою – суцiльним концтабором, що не мае нiяких пiдстав для тривалого iснування.

Але ж хто створив цього гiгантського й потворного державного покруча, хто?..

І в цей мент спала менi полуда з вiч: творцем його був Ленiн! Не Сталiн, а саме Ленiн, в якому я, свiдомо обманюючи себе, дошукувався елементiв людяностi. І я назавше втоптав задраповане флером гуманiзму злочинне iм’я в грязюку, замiшену ногами каторжан.

Не так давно, коли грунтовно студiював Бiблiю, готуючись до працi над романом «Євангелiе вiд Томи», прочитав я в Апокалiпсисi пророцтво загибелi цивiлiзованого свiту, висловлене в алегорii:

«І бачив я iншого звiра, що виходив iз землi i мав два роги, немов агнець, а говорив, як дракон. Хто мае розумiння, той нехай злiчить число звiра, бо це число людське, а iм’я йому 666». Я довго розгадував цю загадку, i врештi дiйшло до мене розумiння. Склав iз сiрникiв число 666, змiшав i почав з них виписувати ймення: Нерон, Батий, Гiтлер, Сталiн. То не вистачало сiрникiв, то залишалися. Та врештi постало передi мною iм’я звiра: ЛЄНІН.

І я заспокоiв себе думкою, що ми вже пережили апокалiпсис; комуно-фашистське звiрство, яке прийшло на землю у XX сторiччi, показало, на що воно здатне, застерегло людство перед байдужiстю i бездуховнiстю, й свiт позбувся його назавше. Точнiше – позбуваеться.

Повертаючись з Воркути, я зробив у Москвi пересадку й використав вiльний час для вiдвiдин мавзолею. Мусив це зробити, щоб побачити забальзамованих звiрiв. Я iх побачив i зрозумiв, що мертвi суть, як i iхнi злочиннi iдеi. Животiе на свiтi ще комунiстична практика, що зникне з лиця землi й забудеться повiк, як тiльки закопають мершу першого звiра, iм’я якому 666. Я забобонний.

Отак стояв я навпроти шахти «Капiтальноi», вiдчуваючи блаженну полегшу вiд того, що здер iз себе ленiнську машкару, яку одягнув iз тактичних мiркувань, полегшу вiд усвiдомлення, що нiколи вже не приросте вона до моеi свiдомостi; менi стало так радiсно, немовби в ту мить я побачив брата, якому мiг би зiзнатися в своему очищеннi.

Колони ще проходили, та вже видно було останню – i в першiй ii шерензi я побачив Євгена: був вiн на вигляд такий же, як у раннiй юностi, лише iз шкарубкою шкiрою на обличчi.

Я вигукнув, не тямлячи, що чиню: «Нуську!» Загарчали собаки, конвойний прикрикнув: «Не положено разговаривать с заключенными!» – та Євген повернув голову i, зробивши прохальний жест в бiк охоронника, спитав мене: «Ти Роман? Я не впiзнаю тебе…»

– «Завтра буду в тебе!» – крикнув я. «Приходь нинi на прохiдну, я домовлюся», – вiдказав Євген i зник за брамою концтабору.

Того ж дня я зустрiвся з братом в кiмнатi побачень. Були i плач, i бiль, але й була незмiрна втiха: брат мiй вийшов з пекла загартованою, чесною людиною; вiн радiв з того, що ми однодумцi. Не знав тодi Євген, що остаточне прозрiння прийшло до мене сьогоднi на дерев’яному воркутинському хiднику.

Ми зустрiчалися три днi поспiль, впiзнаючи й вивчаючи один одного. Я звiрився перед ним, що готуюся стати професiйним письменником; вiн довго мовчав, потiм сказав: «Ти не зганьбиш нашого чесного iменi». Не запитав, а ствердив, а тодi просвiтлiв – став геть-чисто таким, яким я його бачив понад десять рокiв тому… І ми поринули у спогади, немов наслухали далекi дзвiночки iз санноi дороги, по якiй мчав наш час. Та ми тодi були ще дуже молодi й про час не думали, а вiн i нинi галопуе вчовганою дорогою, i дзвiнки на нiй теленькотять, i ми вже добре усвiдомлюемо, який то короткий шлях до бабусиного порога.

Я тодi так i не дiзнався, що пережив Євген за роки каторги, зрозумiв тiльки одне: врятував його вiд загибелi цiлющий iваничукiвський оптимiзм i успадкованi вiд наших батька-матерi поряднiсть i доброта. Про його життя в неволi я дiзнався аж потiм – з книги Євгена «Записки каторжанина». Велику радiсть маю вiд того, що е в мене такий брат!

Й не раз, дивлячись на деяких своiх ровесникiв, якi постраждали вiд бiльшовизму, проте й сотоi долi не пережили того, що Євген у воркутинському концтаборi, а вимагають надмiрноi уваги до себе – нiби плати за муки заради Украiни – мiркую собi: хiба ж ви не знали, на що йдете, адже полiтична дiяльнiсть з усiма ii наслiдками – то ж професiя. Так нi, один гнiваеться на суспiльство за те, що не став президентом, другий не подае руки тому, який не сидiв у тюрмi, ще iнший ображений на весь свiт, бо не обрали його депутатом…

Можна б, зрештою, не зважати на амбiцii цих людей, та бiда в тому, що вони каталiзують розкол у народi – на своiх прихильникiв i ворогiв, а дисциплiнований справжнiй ворог потирае з утiхи руки й вигрiбае для себе каштани, спеченi в попелi наших дiтвацьких сварок та непорозумiнь, i набирае нових сил, щоб i далi кривдити не лише ув’язнених, а весь народ – своiм злочинним iснуванням на бiлому свiтi. Чи ж маемо право впустити його на наш державний тракт?




3


Є в мене велика дорога, що увiбрала в свое русло всi моi стежки й путiвцi, – найважливiша магiстраль, якою впродовж столiть йшов i йде сьогоднi мiй народ, i повернутися назад не мав я нiколи спромоги анi права, i зiйти з неi не дозволили менi воля предкiв i власне сумлiння. Це довга й тяжка дорога з неволi до незалежностi; всi ми на нiй народилися, i той, хто полишив ii з причин зневiри заради спокою чи вигоди, – без матерi назавше зостався, засуджений на небуття й непам’ять, бо тiльки марш – плече до плеча – iз своею нацiею е запорукою найповноцiннiшого людського iснування.

Не мiг вижити без своеi дороги жоден народ. Щоб залишитися при життi, мусили повернути собi обiтований край евреi: розкиданi по всьому свiту, моляться вони нинi до рiдного клаптика землi, немов до храму; татари зберегли себе лише тим, що в пам’ять вигнаного народу навiчно вкарбувався шлях до Криму; гине нинi чечен на своiх гiрських стежках i лише на них зможе здолати окупанта; Украiна вийшла сьогоднi на европейський шлях й стала видною розпорошеному по далеких землях нашому людовi, та й Бiлорусь змие ще з себе ганьбу, потоптавши вiдступникiв на битому трактi. Тiльки свiтовий розбiйник, котрий тратуе чужi землi, занехаявши своi власнi дороги, конатиме без спiвчуття людського на велелюдних перехрестях.

Полишивши заради пера полiтичнi баталii в украiнському парламентi, я далi йду по заповiтнiй магiстралi, яку не обирав, а на нiй народився, i йтиму нею вiчно, бо навiть тодi, коли моя власна дорога закiнчиться, я iз набутком, якого за життя доробився, мчатиму вперед в iсторii мого народу, яка нiколи не розгублюе iз своiх саков анi найменшоi крихти.

Знаходжуся в контекстi моеi нацii – в тандемi з нею; нестримна ii енергiя е одночасно моею енергiею, ii рух в упертому просуваннi вперед е моiм рухом, яку б функцiю я не виконував. Ми всi – йдемо. А хто випадае або випав iз всезагального руху свого народу на заповiтнiй дорозi, хто збочив з неi i залишився позаду, того неминуче здолае песимiзм, до яких би допiнгiв не вдавався; iн’екцii чужих сил не вилiковують цiеi недуги. Зневiренець у власнiй потузi мусить загинути: кожна на свiтi сила мае свiй лiмiт енергii, якоi нiкому й крихти не вiддасть – чужу ж з охотою поглине.

Поступ на iсторичних магiстралях людства мае один загальний напрям у безмежжi, в якому кожному окремому народовi надано окремий вiдтинок у просторi й часi, як вiк та маетнiсть окремiй людинi. Запрограмований Господом у всiй нашiй планетарнiй системi рух поступу е невiдворотний, i в цьому закладено найвищий оптимiзм Природи: те, що залишилося позаду чи то в космiчних вимiрах, а чи в iсторii найменшого народу, те, що ми проминули, вже не може бути осягнуте смислами, тiльки пам’яттю – доброю або злою; нiколи не повториться iснування зужитого й зниклого в Космосi астрального тiла, як не може повторитися фiзичне чи полiтичне життя, починаючи вiд комах i закiнчуючи iмперiями.

Сказав Соломон: «Дорога праведних – як свiтло зiрницi, що свiтить дедалi яснiше, аж поки день не настане повний…» Шлях мого праведного народу чотири роки тому увiйшов у днину, i, хоч день той iще не повний, все ж свiтло зiрницi заяснiло перед нами i вже не згасне. Ми маемо щастя зрiти його.

Мое перебування у першому украiнському парламентi схоже було на кроки пiхотинця в навальному маршi дивiзii, яка на своему шляху змела, мов будиночок з карт, концтабiрну державу й викинула iз зали Верховноi Ради Украiни символ московського бiльшовизму, який своiм кривавим iснуванням осквернив многостраждальне XX столiття, – паперовий муляж Ленiна. Вiдбулася в Украiнi безкровна революцiя – i диво: жоден комунiст не став на захист свого вождя; навiть нинiшнiй спiкер парламенту Олександр Мороз, який нахвалявся, що тiльки по його трупi винесуть уперед ногами вилiпленого iз пап’е-маше iдола, швидко примирився з перемiною iнтер’еру в залi, бо ж насправдi анi один комунiст не вiрив i не вiрить у примарнi комунiстичнi iдеi, а тiльки в iдею влади, яка нинi таки прозирнула до Мороза з руiн розваленоi iмперii.

Зупинюся на характеристицi цього самодiяльного, як i майже ми всi, полiтика, який разом з рештками комунiстiв став упоперек шляху нашоi повноi незалежностi, i, в зв’язку з особою спiкера, помiркую про його кумира Ленiна – не як першовiдкривач, а як свiдок пройденого полiтичного процесу.

Замало назвати вождя свiтового пролетарiату i створену ним систему диявольщиною, замало освятити мiсця, де знаходилися скульптурнi зображення злоi сили, – мусимо усвiдомити й примиритися з тим, що та негативна сила людства, втiлена в симбiрському юристовi, була могутньою й самим-таки людством, звабленим обiцянками утопiчного раю, спородженою. Через те й сьогоднi змучений нестатками плебс, знову обманутий полiтичними авантюристами, дефiлюе пiд червоними прапорами й портретами Ленiна-Сталiна. Деколи тi дефiляди стають жалюгiдно смiшними, як усе вiджите, що безповоротно кане в небуття: нещодавно в Москвi вийшли пiдбуренi комунiстами знедоленi пiкетувати американське посольство – вони несли церковнi хоругви, iкони, а мiж ними портрет Сталiна, i вигукували: «Янкi – вон!» Проте смiшного тут не так уже й багато: утопiчна лiтература, поза волею ii творцiв, пiдготувала облудну мрiю про рiвнiсть, про дармовий, вiдiбраний у ближнього хлiб, i та мрiя живе й досi. А хiба вона властива тiльки московитам? Згадаймо: хiба наш фольклор часом не був пройнятий iдеею, такою схожою на марксiвську «експропрiацiю експропрiаторiв», – ув образах Довбуша й Кармелюка? Пам’ятаете пiсню: «В багатого вiдбираю, убогому даю i, так грошi роздiливши, я грiха не маю». Грабуй награбоване!

Мрiя про всезагальну утопiчну рiвнiсть ще довго житиме у злюмпенiзованих людях, якi втратили навики до працi, елементарну творчу iнiцiативу, в моральних бомжах, схожих на нашого славнозвiсного козака Голоту, який усiм, подiбно вiдомому депутатовi, хамить i нi перед ким не скидае шапки, та передовсiм у манiпулянтах i пройдисвiтах, якi добре навчилися пiд час тоталiтаризму наживатися на всезагальному оглуплюваннi народу.

Ця мрiя ще довго житиме й тому, що iдею комунiстичного пекла в образi раю створювали протягом вiкiв високоосвiченi й жертовнi люди. Чи ж посмiемо ми нинi кинути камiнь у Томаса Мора за його «Утопiю» або в Томмазо Кампанеллу за «Мiсто Сонця» – твори, написанi кров’ю серця в тюрмах i на вигнаннях? Чи маемо право проклинати Фрiдрiха Нiцше, який своею фiлософiею прагнув повернути людинi, надiленiй богорiвним розумом, втрачену гiднiсть, а використав його вчення для злочинноi дiяльностi Адольф Гiтлер?

Не виннi мрiйники – виннi практики, i не в тому iхня вина, що заходилися будувати державнi споруди за рецептами фiлософiв, а в тому, що, добре розумiючи неможливiсть здiйснення iхнiх мрiй, кинули змученим неволями й нестатками людям злочинне за своею сутнiстю утопiчне гасло зрiвнялiвки, спровокувавши iх добровiльно заходити в концтабiр. Адже «утопiя» у перекладi з грецькоi – мiсце, якого нема; але ж можна створити в окремо взятiй для експерименту краiнi: обгородити ii дротами й зiгнати обдурених людей у державний концетрак, закрити перед ними зовнiшнiй свiт, щоб, не зрiючи iншого життя, свiй вважали раем, дати можливiсть наiдатися й розмножуватися – одне слово, перемiнити народ у стадо слухняних рабiв.

Зреалiзована утопiя вмить стае антиутопiею. Класичне художне вiдтворення такого суспiльства маемо в знаменитому й страшному романi Джорджа Орвела «1984»: змора людського знеособлення, зображеного у творi, звичайно, вражае, проте ми, всупереч Орвеловi, нiчого собi не уявляли, а фiзично пережили советську антиутопiю й пiзнали всi ii «принади».

Комунiстичнi практики, якi бажали тiльки единого – безмежноi влади, були насправдi посланцями диявольщини. Це не мiстика: якщо е Бог, то мусить бути й диявол. Такого вишуканого терору, який пронiсся над планетою в нашому столiттi, не знала ще iсторiя, й творцi його уособлювали iдеальне зло, що iснуе на землi, замасковане в людських подобах.

Народ навiть не знав справжнiх iмен тих творцiв – прийшли вони до нас пiд прибраними iменами: Сталiн, Гiтлер, Молотов, Свердлов i, звiсно, Ленiн – найжахливiша креатура негативних сил свiту.

Плутарх сказав: «Нема звiра, жорстокiшого вiд людини, коли до ii пристрастей додаеться влада». Ленiнська жадоба до влади була страшною саме тим, що вiн, як освiчена людина i виконавець, глибоко збагнув суть i силу влади й знав, як нею можна скористатися. Будучи хитрою бестiею, Ленiн нiколи не оголював своi владних пристрастей, як, примiром, Гiтлер чи Сталiн; надягнувши на себе маску скромностi й людяностi, вiн створив про себе мiф людинобога, який бачить далi вiд iнших i знае те, про що iншi не вiдають. Ленiн вдавався до рiзних спроб, щоб знайти найкращу модель тоталiтарноi державноi структури; вiн ставав нiбито на захист нацiональних культур, нападаючи на росiйських держиморд, – й тим завойовував симпатiю поневолених ним же народiв. Мало того, цей генiальний облудник i полiтичний шулер використав зовнiшню державницьку й нацiональну бутафорiю для створення марiонеткових символiчних держав у складi СРСР, щоб ними прикрити щойно створенi справжнi держави, – й значна частина людей йому повiрила[1 - Створення советських республiк, як виявилося нинi, було найбiльшою помилкою Ленiна, наслiдкiв якоi вiн не мiг передбачити й за яку його картають нацiонал-шовiнiсти типу Жириновського й Солженiцина: державною бутафорiею з правом республiк на вiдокремлення скористалися поневоленi народи в серпнi 1991 року (прим. автора).]. Вiд смертi Ленiна аж донедавна панувала втруена у свiдомiсть мас вiра, нiбито вiн особисто бажав людству добра, а ось жорстокi й бездарнi його послiдовники довели народи до трагедiй; мiфологiзацiя Ленiна пiдсилювалася демiфологiзацiею Сталiна: труп Джугашвiлi викинуто з мавзолею. Ленiна ж оголошено пророком, у вченнi якого, мовляв, завжди можна знайти захист перед злочинними його спадкоемцями.

Мiф урештi став реальнiстю: хоч нiхто не називав Ленiна богом, усе ж лакузи зумiли облiпити його подобу бiблiйними оздобами: «найлюдянiша людина», «найживiший з усiх живих», «Ленiн жив, Ленiн живе, Ленiн буде жити» i тому подiбне. Вiру у винятковiсть вождя методично прищеплювали до людськоi свiдомостi; ця легенда культивуеться й сьогоднi владострасними особинами, якi прагнуть повернутися до одержавлених утопiй i не розумiють марностi цих сподiвань: молоде поколiння успiшно здирае iз своiх очей полуду, переконавшись на прикладах Росii, Китаю, Кампучii, Куби, що одержавлена утопiя може iснувати лише за допомогою машини вбивства – передовсiм людей, а iнодi теж – мух i горобцiв.

Проте мiфи живуть довго, оскiльки приходять до людей не оголеними й прiсними: вони завжди мають свiй декор. Советське суспiльство, яке було клоакою бруду i свавiлля, прикривалося вертепними комедiями – галасливими демонстрацiями, партзборами, на яких все одноголосно схвалювалось, всенародними гуляннями й такими вигадливими феерверками, що довiрливий обиватель, одурманений дешевою пайкою ковбаси й щоденною молитвою «Ленин всегда живой», мiг побачити явлення боголюдини навiть у небi.

Хiба цього не розумiють морози й симоненки? Добре розумiють, проте використовують кожну нагоду, щоб продовжити вертепний кiтч: цьому посприяв ювiлей перемоги над фашизмом. Багато хто бачив, мабуть, як на минулорiчнiй першотравневiй демонстрацii в Киевi, з якоi почалося святкування скорботноi дати, стара, беззуба бабця, роззявивши рота на весь телеекран, натхненно спiвала «Широка страна моя родная». Смiшно? Нi – страшно! Соцкомунiстичнi лiдери, використовуючи матерiальну скруту в державi, вкотре вже оглуплюють забудькуватий народ обiцянками утопiчного раю, оновлюючи для майбутнiх насильств старий декор, який мав би знову прикрити куртиною з масками щасливих блазнiв комунiстичнi вiдстойники, повнi кровi, жебрацтва, тюрем, злочинностi, проституцii та наркоманii… Помилявся я, сказавши колись харкiвському журналiстовi Владиславу Проненковi, що путч 19 серпня 1991 року – то швидкоплинна агонiя комунiстичноi системи та ii вождiв. Не скороминуча: десятки способiв придумуе Москва, щоб поставити Украiну на колiна, – i знову мусимо створювати Комiтет захисту украiнськоi культури перед русифiкацiею, i знову на переднiй край боротьби стають письменники – Іван Драч очолив комiтет. І найпершим нашим завданням мае бути викриття справжнього обличчя Ленiна, мумii якого й досi поклоняються фанатики, мов стародавнi египетськi фелахи: вiн був тираном творчим, котрий зумiв нав’язати свiтовi думку, що народ з ознаками первiсноi орди, використаний для комунiстичного експерименту, i його вождь – жорстокий нащадок могола, надiленi вiд Бога мiсiею визволительства й доброчинностi.

Саме цей мiф найбiльше загрожуе свободi.

Та настав час розплати. Повна деградацiя росiйських правителiв й iдеологiв проявилася, мов на лакмусi, пiд час чеченськоi вiйни. Алкоголiк Єльцин блазнюе перед свiтом: то диригуе в якiйсь там краiнi оркестром, то не може виповзти з лiтака в Ірландii, щоб зустрiтися з прем’ером краiни, в якiй приземлився, то прилюдно лае президента Украiни Леонiда Кучму, що той перестав бути слухняним, i називае його чомусь «заместителем» – а все це з причини втрати фактичноi влади у власнiй державi, якою керують силовi структури. А новiтнiй Гришка Распутiн – iдеолог «единой неделимой» Олександр Солженiцин, той самий, що написав «Архiпелаг гУЛАг», закликае реабiлiтувати Сталiна! Парадокси? Нi, закономiрнiсть: iмперii остаточно розпадаються тодi, коли вмирають iдеi, якi iх породили. Мана визвольноi мiсii росiйського народу назавжди загинула в пожарищному смородi в мiстах i селах Чеченii, i з парсуни «гуманного» вождя Ленiна нарештi здерто маску. Сейфи iз суперсекретними документами вiдкритi, i ми вже знаемо справжнiй змiст ленiнського вчення: «Стрелять как можно больше», «Повесить, неотменно повесить не меньше ста кулаков», «Мы не остановимся перед тем, чтобы тысячи и тысячи людей перестрелять» – i так далi. Й нинi силовi структури, на якi ще сподiваються послiдовники Ленiна, не мають жодного значення тому, що вони сильнi тiльки у парi з вiрою в iдею i вождя. Вавилон упав тодi, коли змаразматiлий Навуходоносор почав iсти сiно…

Чи треба бiльше доказiв, якi б пiдтвердили антигуманну сутнiсть вождя свiтового пролетарiату i його iдеологii, сповiдуваноi ще й сьогоднi iмпер-шовiнiстами, – доказiв для обдурених простакiв та ерудованих маклерiв на торговищi влади? Адже на тому першотравневому мiтингу в Киевi я бачив не тiльки роззявлену бабцю, яка виспiвувала «Я другой такой страны не знаю», а й одного з наших державних керiвникiв – Голову Верховноi Ради Украiни Олександра Мороза, котрий стояв вдоволено усмiхнений, щасливий, що мiг хоч на мить вийти з-пiд осоружного йому синьо-жовтого прапора в парламентському залi й стати не так пiд рiднi, як пiд потрiбнi йому червонi прапори й на тлi портретiв Ленiна – Сталiна безсоромно заявити свiтовi про свое полiтичне дворушництво, яке минае для нього безкарно, хоч своею поведiнкою спiкер фактично закликае до повалення тiеi ж держави, до керiвництва якоi покликаний народом.

У книзi спогадiв «Благослови, душе моя, Господа!» я висловився про депутатiв-комунiстiв так: «З Вiталiем Ревою чи Олександром Морозом наодинцi я мав би про що розмовляти, але коли вони збираються в парламентську групу “239”, то з ними треба боротися на життя i смерть», – тобто я готовий правуватися не з окремими комунiстами, якi в приватному життi можуть бути й приемними людьми, а з комунiстичним кланом.

Олександр Мороз, очевидно, прочитав книжку, бо якось у перервi пiдiйшов до мене й спитав ехидно:

«З яких то причин ви хотiли б так тяжко боротися зi мною? Адже ми хочемо взяти владу для того, щоб будувати незалежну Украiну».

«А пiд якими прапорами маете намiр ii будувати?» – запитав я.

«Самi розумiете, що не пiд жовто-блакитними».

«Тодi я готовий боротися з вами не на життя, а на смерть», – вiдказав я.

Здаеться, на цьому можна б i припинити розмову про нинiшнього господаря украiнського парламенту, бо що ще можна додати? Влади комуно-соцiалiсти не взяли i не вiзьмуть: вони залишилися на узбiччi магiстралi нацiонального прогресу украiнського народу й нiколи не зможуть наздогнати наш рух до незалежностi, – iсторiя уже сказала свое слово. Проте небезпека залишилася: Олександр Мороз i приснi прагнуть повноi влади лише для того, щоб пiти слiдом за президентом Бiлорусi Лукашенком у вiдкриту пащу зраненого пiвнiчного ведмедя.

П’ята колона, як у парламентi, так i у всiй державi, активно працюе. Ми боялися Леонiда Кучми, ми геть занепадали духом, коли вiн перемагав Кравчука, а виявилося: ворог не там. Комунiсти, якi його обрали, стали першими ворогами Президента, а вiн – запорукою збереження нашоi державностi. Воiстину неможливо зраджувати на тронi. А втiм – голова радгоспу Лукашенко таки зрадив свiй народ…

«Я нiколи не стану московським лакузою», – буцiмто сказав таке Леонiд Кучма в якiйсь приватнiй розмовi з нашими депутатами. Сказав чи не сказав, але чи можна у такi слова повiрити на всi сто вiдсоткiв? Мусимо вiрити, й оце «мусимо» свiдчить про нашу нинiшню невпевненiсть. Адже нiхто iнший, а таки Кучма обiцяв упровадити другою державною мовою мову росiйську i вступити в евро-азiйський блок. Не робить цього – навпаки, вперто наближае нашу державу до Європи, але ж нiхто не може забути його iнавгурацiйноi промови з колаборантськими обiцянками.

Бiднi ми – так мало в нас нацiональних лiдерiв, а мiж ними суперпатрiоти, якi в унiсон з росiйськими распутiними – бабурiними й солженiциними – проголошують iдею новоi Киiвськоi Русi, тобто московськоi iмперii iз столицею в Киевi! Проголошують i сходять iз парламентськоi трибуни пiд оплески комунiстiв.

А який демарш вiдбатувала вiдома екс-депутатка Лариса Скорик! Довго чарувала людей своiм крикливим патрiотизмом, аж поки не «засвiтилася». Соцiалiстична газетка «Товариш», та сама плюгавка, яка назвала наш нацiональний прапор символом зрадникiв, запроданцiв i перевертнiв, опублiкувала статтю панi Скорик, в якiй авторка прославляе шефа цiеi рептильки Олександра Мороза як рятiвника украiнськоi держави, а його радника Вiктора Боженара, який нинi, коли пишуться цi рядки, перебувае пiд слiдством, назвала людиною потужного розуму, першим полiтичним в’язнем новоi доби, вiд дiяльностi якого залежить реальна самостiйнiсть Украiни. Отак: нi бiльше нi менше! Цiкаво, що спонукало панi Ларису давати подiбнi оцiнки вельми сумнiвним людям – невже тiльки невинний авантюризм?

Коли я закiнчував каденцiю в парламентi, сказав собi: не буду бiльше депутатом, це ж не Верховна Рада, а комунiстично-демократичний бульйон, гiршого парламенту бути не може.

Може бути, як виявилося, й гiрший. У попереднiй Верховнiй Радi комунiстична бiльшiсть складалася з директорiв – советськоi аристократii. З ними можна було про щось домовлятися, в чомусь iх переконувати: ми ж таки прийняли Декларацiю про суверенiтет Украiни, символiку, зрештою – найголовнiше: проголосили незалежнiсть. Нинiшнiй комунiстичний люмп блокуе кожен забарвлений в нацiональне закон – про владу, про украiнське книговидання; в залi найвищоi державноi iнституцii не тiльки безкарно лунають заклики до повалення украiнськоi держави, а й створюеться депутатська група «Союз», на яку негайно треба заводити кримiнальну справу.

За першого парламенту займав якийсь час посаду Голови Кабiнету Мiнiстрiв Юхим Звягiльський, вiн прокрався, втiк за кордон, за ним подано в розшук, вiн обiзвався з Ізраiлю. У нинiшньому – заступником Голови Верховноi Ради обрано Олександра Ткаченка, на якого генеральний прокурор завiв кримiнальну справу, а вiн спокiйно сидить собi в президii поруч iз своiм шефом Олександром Морозом i вряди-годи керуе роботою парламенту, Генерального ж прокурора Дацюка натомiсть звiльнено з роботи.

У першому парламентi господарював характерник з хитринкою сiльського дядька, Іван Плющ – улюбленець демократичного депутатського корпусу, а в нинiшньому – особа з моторошно спокiйним обличчям чекiста, лiдер депутатiв-комунiстiв з пiдмоченими репутацiями, кликуша, який пiдставляе де треба й не треба свiй труп: то пiд муляж Ленiна, то ось заявив торiк у Львовi, що реабiлiтацiя УПА може вiдбутися тiльки пiсля його смертi. Та живiть, живiть собi, товаришу Мороз, iсторiя нi вас, нi вашу iдеологiю вже не бере до уваги, ви давно опинилися на узбiччi процесу становлення украiнськоi держави, хоч ще конвульсивно тримаетеся за махове колесо.

А втiм, О. Мороз, О. Ткаченко, П. Симоненко навiчно залишаться в антиукраiнськiй iсторii. Адже, як керiвники п’ятоi колони, вони все роблять для того, щоб завалити державу: борються з реформами, з нацiональною символiкою, iз Законом про владу i з самим Президентом. Олександр Мороз, зокрема, робить це наполегливо, порушуючи елементарнi норми регламенту й не реагуючи на протести депутатiв. І взагалi, спостереження за методикою дiяльностi О. Мороза викликають у мене дивнi асоцiацii…

Знаемо з недалекоi iсторii, що в тридцятi роки до полiтв’язнiв призначали спочатку жорстокого слiдчого. Той катував, тортурував, принижував свою жертву, та коли в’язень не здавався, начальник оперативного вiддiлу мiняв брутального ката на iнтелiгентного – з блiдим, ласкавим обличчям i м’яким голосом. Зацькований страждалець, зазнавши дрiбку людяностi в ставленнi до себе, геть розм’якав – чей не всi в цьому пеклi звiрi, довiрявся «доброму» слiдчому, пiдписував потрiбний слiдствовi протокол, а потiм божеволiв, коли йому зачитували смертний вирок… 12 квiтня 1995 року пiд час обговорення на сесii Закону про владу Олександр Мороз випускае на трибуну депутата-украiнофоба Стешенка, з яким, звiсно, заздалегiдь домовився (депутати про його виступ не були попередженi), – i той змiшуе Президента з болотом. Демократи обурюються, штурмують трибуну; Мороз заспокоюе депутатiв, перепрошуе Президента, називае виступ Стешенка провокацiйним, гасить бурю, але ж мети досягнуто: Президент ошельмований! Якi аналогiчнi методи…

Стежачи за цим фарсом, я згадав: таж на першотравневiй демонстрацii в Киевi Мороз стояв не тiльки пiд портретами Ленiна – Сталiна, десь там позаду на патику хиталася парсуна Берii…

Знаете, я можу викресати в собi повагу навiть до Станiслава Гуренка, який покинув Верховну Раду Украiни тодi, коли в ii залi вивiсили синьо-жовтий прапор: то було принаймнi чесно. Нинiшнiм же парламентом керуе дворушник – Голова Верховноi Ради Украiни iз синьо-жовтим прапорцем на лацканi пiджака й одночасно голова украiножерноi соцпартii, вiрний ленiнець.

…Я повернувся з ходiння у владу: не мiй то хлiб. Щось, очевидно, зробив потрiбного за час свого депутатства, iнакше не запрошували б мене до повторного балотування Дрогобич i Батурин. Не зважився йти вдруге: я полiтик емоцiйний, тобто нездалий полiтик. Не вмiю навчати комунiстичну голоту, яка чигае на дармовий хлiб, принципiв порядностi. Я кажу комунiстам в очi, що вони паразити, жадiбнi до грабунку: щоб пiдкорити собi зубожiлий народ, свiдомо знищують талант господарника. «Про який голод в Украiнi ви говорите сьогоднi? – кричав я завше до них. – Голод можуть зробити тiльки комунiсти!» А вони цинiчно насмiхалися з мене, бо ж про яку комунiстичну поряднiсть може йти мова?

Я вернувся з полiтичноi дороги, зiйшов на часину з магiстралi, повернувшись у свiй теремок у Наварii. Не хочу бiльше подорожувати, зрештою, кожному пора у свiй час йти на пасiку… ох, якби ж то серед мирних бджiл сповiльнився бiг часу! Але ж бо нi – летить! Та, може, вистачить менi його хоча б для того, щоб осмислити деякi зi своiх мандрiвок.

Вельми трудний час переживаемо в нашiй боротьбi за незалежнiсть. Проте залишаюся оптимiстом. Був у мене такий випадок: якось мене й моiх дiтей забрав до авта Володимир Яворiвський i повiз до Канева. Отож я й дiти у тiй подорожi до святого мiсця самi ставали святими. І раптом при самому в’iздi до мiста перегородив нам дорогу транспарант, на якому чорним по червоному був виписаний вирок усiм сущим в Украiнi: «Комунiзм – неминучий!»

Й тодi ми разом розреготалися, зрозумiвши, що ця злочинна iдея i створена нею суспiльна формацiя конають в iстерицi i iх смерть викликае не спiвчуття, а глузи.




4


А що ж таке – дорога? Чому вона так нестримно кличе i манить, що люди, набувши тяжкою працею певного достатку й отримавши нарештi змогу втiшатися спокоем у колi сiм’i чи друзiв, сито споживати зароблене, приймати гостей i ходити в гостi, читати захоплюючi книги в умебльованих квартирах, зливатися з природою на тихих дачах, вiдкладати чесно заробленi грошi для дiтей i онукiв, зi смаком одягатися й у вiльний час грати в шахи або преферанс, одне слово – насолоджуватися життям, за першоi нагоди цi влаштованi громадяни зриваються з мiсць i саможертовно беруть на себе дорожнi клопоти.

А тi клопоти у наших умовах неймовiрно обтяжливi: лише в чергах за квитками скiльки треба настоятись, а вже, не дай Боже, перед поiздкою за кордон витримати бюрократичнi тортури в овiрах за паспортом i в посольствах за вiзою, мужньо перенести всiлякi приниження, а потiм недосипати в душних вагонах, де хтось, хоча б один в купе, всю нiч солодко похропуе, промучитись на пересадках або ж годинами, якщо не добами, вичiкувати на рейс в аеропортах у нельотну погоду, блювати в гальюнах на кораблi пiд час штормiв – та всiх можливих випробувань нiколи й не перерахуете, й не передбачите. А все одно: найщасливiший на свiтi суб’ект, отримавши квиток i паспорт з вiзою, з тривожно-солодким тремтiнням у грудях, мов перед побаченням з коханою, вгинаючись пiд тягарем клункiв i валiз, покидае домiвку з таким вiдчуттям полегшi, нiби з тюрми вийшов, i подаеться в мандри.

О той незбагненний чар незнайомих дорiг! Що це – може, втеча вiд життя, яке щоденно з тобою, бажання очиститись вiд накипу буднiв? Напевне, й це: я ще не бачив у жоднiй дорозi розсварених подружжiв; того оптимiзму, який опановуе людиною в поiздках, нiхто й нiколи не мiг ще викресати в собi дома: сам подорожнiй настрiй i мандрiвнi люди спонукують до життерадiсностi. Якось у черзi за квитками на сiмферопольському вокзалi я пiдслухав розмову двох старих евреiв: один обурювався на велику чергу, а другий його заспокоював: «Не нервничай, ты приехал отдыхать – ну и отдыхай, что тебе здесь мешает это делать?»

А може, мандрiвка – то виховування в собi iншоi людини, набагато досконалiшоi, нiж та, яка вгнiздилася в тобi серед домашнього антуражу: кожен побачений новий свiт мiняе тебе хоча б на один гран, i ти, мандруючи, – немов той пияк, що за кожною наступною чаркою перемiнюеться в iншу людину, – зазнаеш метаморфоз, для тебе непомiтних, зате вiдчутних для тих, хто тебе оточуе: з тобою цiкавiше спiлкуватися, ти стаеш ширший свiтоглядом, розкованiший у поведiнцi й, щонайiстотнiше, – врiвноваженiший, бо пiсля поважних мандрiв все менше й менше вважаеш себе й свою домiвку центром свiту.

У цьому всьому я сам переконався. А для мене особисто подорожi ще й оплачуються морально – поверненням додому. Я люблю покидати свою вiтцiвщину, щоб уздрiти й пiзнати iнший свiт, та ще бiльше – повертатися: зранений ностальгiею, яку нi з яким болем не зрiвняеш, бо цей бiль приправлений пекучим солодом розчулення, кожного разу, допадаючи до свого порога, усвiдомлюю, що альтернативи моiй батькiвщинi на свiтi немае.

Та що це я заговорив про труднощi сьогоднiшнiх мандрiвок – поiздами, лiтаками, космiчними кораблями… Смiхи! Як же тодi зрозумiти подорожi в далекому минулому: на конях, возах, пiшки, каретами, поштовими дилiжансами? Хто з нас може уявити собi прогулянки Миколи Гоголя: ось вирушае вiн у кибитцi з Петербурга до Рима, та раптом примхливому письменниковi на той раз Італiя чомусь не сподобалася, й вiн квапно повертаеться додому… Уявляете? Я не можу. А мандрiвки Тараса Шевченка по всiй Украiнi: Господи, та щоб перетяти нашу державу швидким поiздом упоперек, треба трястися цiлу добу! А як мiг витримати турне по всiй Європi старий Моцарт iз своiм генiальним сином? А Хмельницький, дiзнавшись про зраду дружини, помчав конем з-пiд Берестечка в Чигирин, як ото я ровером з Наварii до Львова… Як люди могли переносити такi труднощi, а Гоголь до того ж ще й виспiвував натхненний пеан дорогам!

Гаразд, але ми взагалi не можемо уявити життя в минулому, коли люд обходився без газу, нафти, електрики… Та без тих проклятих енергоносiiв прирiкаеться нинi будь-який народ на вимирання, а колись держави спокiйно собi без них жили – будувалися, торгували й воювали, якщо виникала така потреба.

Невже нас обезсилила цивiлiзацiя? А так – ослабив власний розум. З розвитком прогресу ми деградуемо фiзично й духовно, i може нас врятувати тiльки бережливе ставлення до вiчних моральних цiнностей. А для того, щоб знати iх у проявах буття народiв свiту, треба мандрувати: пiзнавати нашу планету i людей на нiй.

Мовив я про добровiльнi мандрiвки. Та е ще вимушенi, й рiзнi вони бувають.

Президент Украiни, наприклад, добровiльно одягнувши на себе Мономахову шапку, виконуе службовi функцii вже з примусу обов’язку, взятого на своi плечi. Я не заздрю йому: весь час вiн проводить у вимушених мандрiвках.

Пiд примусом страху вимандровують нинi бiженцi з гарячих точок у чужi краi. Та якби-то тiльки в чужi: росiяни втiкають з окупованих земель на покинуту предками батькiвщину, якоi фактично нинi в них немае, – приходять чужинцями на своi iсторичнi землi. Сповнюеться кара над iмперiями, та страждають невиннi, i менi iх щиро жаль.

У минулому столiттi нестатки гнали наших землякiв на заробiтки у заморськi краi, а в нинiшньому – аж двiчi котилася на Захiд полiтична емiграцiя, й мало хто вертався. Я бачив iх – заможних фермерiв, промисловцiв, бiзнесменiв, суддiв, конгресменiв, менеджерiв: вони чомусь вважають своiм обов’язком дати гостевi з Украiни, нiби вiдкупне, кiлька доларiв, а той гiсть за подарунок нiчим вiддячитись не може, хiба заспiвае iзгоевi призабуту ним пiсню й витисне в нього сльозу, а найбiльшого свого багатства не вiддасть, бо то рiдна земля, яка не даруеться, не продаеться i яку треба захищати або хоч нiколи не покидати ii.

Я зазнав вiд украiнських емiгрантiв багато уваги, прихильностi й любовi, та деякi вражали мене пихою, самовдоволенням, зарозумiлiстю; iнодi вдавалися навiть до осуду, коли заходила мова про нашу колишню пiдсоветську впокоренiсть, – начебто бридились нас, замурзаних гноем рабства, самi ж чистi до кiнчикiв нiгтiв й до шпунту запатрiотiлi. Проте все це – щиру правду вам кажу – змивалось ураз ностальгiйною сльозою, що ii витиснула з очей пригадана з дитинства пiсня. Менi не раз серце болiло, коли я вiдчував на устах солоний присмак сльози добровiльного вигнання, i не раз проймала мою душу лють, коли ситий i безпечний втiкач iз своеi землi повчав мене, як треба будувати украiнську державу, або ж докоряв, що ми недостатньо смiливо протестували проти бiльшовицького терору. Я втрачав тодi терпець: яке ж бо мае право утiкач з тюрми докоряти тому, хто в тюрмi залишився? Та й, зрештою, що сталось би з Украiною, якби всi ii полишили? А втiм, дорогi земляки, допомагайте нашiй державi матерiально, а теж i порадою ii будiвникам: ви знаете те, чого не можемо знати ми, та ще краще вчините, коли слiдом за справжнiми патрiотами з дiаспори повернетесь на рiдну землю, спродавши своi маетки, бо ж «нема на свiтi Украiни, немае другого Днiпра». 1 Бог вам усi грiхи простить. А ми своi давно спокутували в советському чистилищi, якого вам щасливо вдалося уникнути.

Та найстрашнiшi вимушенi мандрiвки я спостерiгав пiсля Другоi свiтовоi вiйни в наших галицьких землях. Серед лютих зим вривалися на обiйстя ординцi в кирзяках i кашкетах з п’ятикутними зiрками й забирали людей в ясир. На збирання давали щонайбiльше годину – за той час бранцi не мали навiть часу прийти до тями; жiнок, дiдiв, бабусь, дiтей заштовхували бузувiри на сани, а коли лаштована валка вирушала у напрямi районного центру – на кожних санях енкаведист з автоматом напереваги, а на передку сiльський фiрман, що його забрали у форшпани: свiй своiх везе в ясир, до такого не примушували нi монголи, нi турки, нi кримськi татари, – й лунала команда «вперьод», моторошний плач – не плач, а виття, так кричить смертельно зранений звiр, злiтав у морозно свинцеве пiднебесся i там цiпенiв, хрустiв, ламався i падав на снiги. Тi зрозпаченi голоси ще й нинi розмерзаються, i скиглять, i бринять, i плачуть – те голосiння завжди буде в менi, звучатиме вiчно в душi ще й через те, що невольничi плачi закодувалися в генетичнiй пам’ятi мого народу, по якому прокотилася орда столiть.

Де тi люди нинi – не всi ж загинули в снiгах? Чому iх так мало повернулося на рiдну землю, чому ослаб для них ii магнiт? Чей поверталися протягом тисячолiть гебреi в обiтований – пiсний, безводний i зовсiм не подiбний до раю край, й кримськi татари покинули обжитi мiсця в Середнiй Азii й живуть нинi в наметах – приниженi, цькованi, але ж дома. Чому наших людей так мiцно прив’язуе чужина – може, причиною цього е закладений у генах украiнцiв iнстинкт осiлостi й вiдсутнiсть iнстинкту кочового?

Та все-таки дехто не витримував ностальгiйних мук. У голоднi пiслявоеннi роки вернувся в мое село з Америки емiгрант Федiр Микитин: приiхав автом, повним добра, зайшов до своеi хати, пороздавав родинi гостинцi, подихав трохи хатнiм духом i помер… За Хрущова повернувся до Коломиi iз Сибiру мiй гiмназiйний учитель природознавства – славний есперантист Орест Кузьма, який здивував сибiрякiв вирощеним рiзносортним садом. «Что же это за народ – эти бендеровцы: у них расте, а у нас не расте», – знизували плечима москалi й почали поговорювати, що пора вже розкуркулювати професора, та пiдтримала, як не дивно, мудрого садiвника мiсцева влада, й створив вiн зразкове господарство. Кажуть, що Кузьма плакав за своiм садом, коли iхав додому. Але ж приiхав!

Молюся Богу, щоб повернув нашому народовi стратовану чужинцями пам’ять. Скiльки рук потрiбно зараз Украiнi! Невже украiнцям у дiаспорi замiняе рiдний край ностальгiйна сльоза?

…Пiд час найлютiших цькувань за «Мальви» загнiздилася в моiй душi туманна мрiя – втекти з людських очей, загубитися. Мiг був поiхати в туристичну подорож i залишитися за кордоном, але такоi спокуси навiть близько до себе не пiдпускав: для мене найтяжчою покарою було б вигнання з краю; для наших предкiв-орiянiв такий присуд дорiвнював смертнiй карi… Отож я задумав сховатися в Карпатах – в якiйсь забутiй гуцульськiй колибi. Нереально? Чому – живуть люди i в колибах. Звiсно, не зробив цього, хоч такоi хатини вперто дошукувався. Через два десятки рокiв менi знову хотiлося втiкати – вже вiд своiх. Та про це потiм… А втiм, не була б то втеча в нiкуди: мандрiвки в своему краю – це пошуки дорiг до себе, складний процес усвiдомлення свого iснування в суворо визначенiй iпостасi: мовнiй, етнiчнiй, нацiональнiй, державнiй, бо ж немае людини взагалi: е француз, татарин, англiець чи то украiнець.

Я усвiдомив себе часткою великого народу в студентськi роки – пiд час першоi поiздки до Киева. Нею я закiнчив подорож, яка почалася на батьковому возi з Трача до Коломиi й продовжилася потiм переiздом до Львова.

Нарештi я побачив Киiв – столицю моеi Украiни! Чи то тiльки мене пройняло вiдчуття власноi могутностi й незборимостi, коли я став на вершечку украiнськоi землi – на мiсцi Десятинноi церкви? Напевне, кожен це вiдчував… Довкола, куди не глянь, – безмежна, велика, тучна Украiна, розполовинена лезом Днiпра, пiдi мною – могила предкiв, загиблих 1240 року, а я стою в столицi колись могутнього украiнсько-руського князiвства – в центрi европейськоi нацii. В одну секунду, в едину сконцентровану мить я збагнув найголовнiше… Була ця мить стиснута в однiй точцi, як колись Всесвiт перед вибухом космiчноi енергii, яка перемiнилася в безмежжя тiл; я чiтко втямив, що неозора украiнська земля не може бути завше поневолена, що створена вона Богом для державного життя мiж европейськими державами, – i вибухнула моя мить незмiрно радiсною мислю, й розкотилися хвилi оптимiстичноi експлозii по обаполах зеленоi землi, щоб згодом скропитися росою слiв, якi водно стверджували i стверджують мою впевненiсть у високому призначеннi Украiни. Життя мое тодi набрало для мене самого великоi цiни, оскiльки я вже знав, як його застосувати, i воно раптом втратило б усю вартiсть, якби я загубив здобуту тодi вiру.

Кiлькома роками пiзнiше на цьому самому мiсцi я iз своiми видавцями святкував вихiд моеi книжки «Жарiнь», i ми тихо, й не дуже боячись, спiвали «Ще не вмерла Украiна».

На 150-рiччя вiд дня народження Тараса Шевченка я поiхав до Канева, щоб на вершинi нашоi духовноi зрiлостi вже не наближенням до древностi, а до екстракту сучасноi нацiональноi мислi, якою е для нас творчiсть Поета, утвердити своi переконання, якi зродилися в менi колись на мiсцi Десятинноi церкви. На Канiвськiй горi я остаточно впевнився в них i з усталеним свiтоглядом i вiрою в добру долю мого народу вирушив у подальшi мандрiвки.

…Усе свое життя iз захопленням читаю подорожнi записки: книги Тура Гейердала, Миколи Миклухи-Маклая, Івана Гончарова, Свена Гедiна були в мене настiльними; я самозабутньо заглиблювався в мандри разом з авторами книг i завжди повертався збагачений iх враженнями й досвiдом… Та найвеличнiшою в iсторii людства вважаю мандрiвку бiблiйного Ноя в ковчезi – була ж бо вона вiдповiдальною за все прийдешне життя на землi.

Напевне, чимось дуже забруднився свiт, що Господь вирiшив очистити його водою. Та благо, що водою; нинi Всевишнiй волiе змивати грiховний накип iз землi кров’ю i вогнем. Але й вода – страшна стихiя, i треба було народитися вiдважним мужем, i знань неабияких мусив вiн набути, щоб втриматися на плаву триста шiстдесят п’ять дiб iз живнiстю, яка мала дати початок новому, очищеному життю. Весь свiт був затоплений, i тiльки ковчег Ноя похитувався на каламутних хвилях пiд захмареним небом, й рятувалися на кораблi першого у свiтi мореплавця пари плазунiв i звiрiв – на нижнiй палубi, пари птахiв – на верхнiй, а на середнiй – чотири пари людей: батько Ной з жоною та iхнi сини Сем, Хам i Яфет зi своiми дружинами.

Й народилися потiм вiд Сема семiти, що означае «прославленi», – евреi, ассирiйцi, арамеi; вiд Хама, проклятого за глузи над батьком, – фiлiстимляни, моавiти, ефiопи, котрих потiм завоювали семiти, бо ж мусила впасти покара за Хамiв грiх, а вiд Яфета – «прекрасного» – народилися ми з вами: блiдолицi й жорстокi бестii, якi запанували на обидвох земних пiвкулях i пролили на землi найбiльше кровi. Та свiт прощае нам усi грiхи за те, що наш праотець Яфет перед потопом врятував для людства таемницю письма: вiднайшов шкатулку покiйного Мафусаiла, Ноевого батька, з сувоем, на якому був записаний секрет… Прощають, бо ми подарували людству культуру в книгах, починаючи з Бiблii й кiнчаючи порнографiчними бестселерами та томами з кресленнями атомних та водневих бомб. Прощають до пори…

А все ж таки, яка бiда загнiздилася була у свiтi, що Бог постановив його затопити? А сталося непоправне лихо на землi: Господнi сини-ангели, непослушнi Творцевi, зiйшли на землю й зачарувалися найкращим Божим творiнням – дiвчатами; вони брали собi iх за жон, i вiд цих не дозволених Богом шлюбiв народжувалися велетнi. Всi вони, крiм Єноха, дiда Ноевого, були сильнi, а тому злi, й, будучи пiвбогами, – богами стати хотiли. Свiтовi почав загрожувати хаос… Мав рацiю Леонiд Кравчук, коли казав, що навiть у ангела, якщо йому дати необмежену владу, виростають роги…

Отже, злих велетнiв затопила вода, й свiт пiсля цього мав стати мирний i справедливий. Проте до бiди часто спричиняються зовсiм невиннi людськi грiхи, як-от: цiкавiсть або надмiрна доброта. Свiт вiчно страждатиме вiд хвороб через цiкавiсть Пандори, цей самий грiх погубив дружину Лота, яка перемiнилася у стовп солi, оглянувшись на содомський вогонь, i Орфей теж втратив Евридiку через марницю. Син же Ноя, Яфет, своею жалiстю з домiшкою практицизму звiв нанiвець усю мiсiю батька. Одного дня Яфет побачив за бортом велетня, що борсався у водi, допливаючи до ковчега, й пожалiв його, та за милосердя якусь вiддяку хотiв мати, тож запитав нещасного, що вiн обiцяе за порятунок. «Я зроблю так, – вiдказав виснажений голодом i втомою злий титан, – що у всiх твоiх нащадкiв однаковий буде розум й тому вони стануть незалежнi один вiд одного. Що винайде один, до того додумаеться й другий; якщо один створить iмперiю, то й iнший зумiе це зробити; якщо в однiй державi винайдуть атомну бомбу, то зразу до цього додумаються в iншiй; якщо один витворить у своiй головi iдею фашизму, то негайно ця iдея виникне в мозку ближнього, а коли хоча б одну голову затуманить мана комунiзму, то нею вмить заразиться многiсть твоiх нащадкiв, але й загине ця iдея у всьому свiтi водночас, – i в результатi всi люди стануть схожими в добрi i злi».

Яфет був улюбленцем Ноя, й батько виконав просьбу сина: вилiзти на середню палубу велетневi не дозволив, щоб не затопив ковчега, зате погодився, щоб титан тримався однiею рукою за борт, а Яфет годував його з рук.

Кого ж вигодував наймолодший син Ноя на нашу голову? Хто тi нащадки врятованого злого велетня: Нерон, Грозний, Ленiн, Сталiн, Пол-Пот, Кастро чи Борис Єльцин? Та, напевне, – всi згаданi й не згаданi, колишнi й майбутнi тирани.

Будьмо обачнi в мандрiвках, панове, лихi сили повсюдно чигають на нас: Господь бо пiсля потопу змирився з тим, що зло таки зосталося на свiтi, помножилося тисячократ, й перестав удосконалювати людство, залишивши за собою право карати за грiхи.

Та не занепадаймо духом. Найбiльша цiннiсть мандрiвок полягае в тому, що вони дають можливiсть знаходити й антиподiв злих нащадкiв велетня: е вони на свiтi як противага добра злу. Тож вирушайте в дорогу, вiдшукуйте iх i знахiдками добра добро помножуйте.




5


У п’ятдесятих-сiмдесятих роках советськi окупанти з усiх сил намагалися перетворити Киiв, а також Львiв у глухi провiнцiйнi мiста, й це iм почасти вдалося зробити. Адже нi в полiтицi, нi в адмiнiстративному врядуваннi, як теж i в науцi й культурi, в цих найбiльших центрах Украiни нiхто нiчого самостiйно не вирiшував: науковi проекти, плани будiвництва, кадровi призначення, дисертацii, ба навiть посади прибиральниць у вищих партiйних i державних установах затверджувала Москва.

Львiв до того ж завжди вважався особливим мiстом: ми його потаемно називали украiнським П’емонтом, не завше знаючи, що це означае, а окупанти без упину мусували думку про буржуазно-нацiоналiстичний характер Львова: в результатi у нашому мiстi виростали все новi й непотрiбнi для регiону заводи, до яких спроваджувано на роботу росiйськомовний люмпен, що то мав русифiкувати непiддатливий для денацiоналiзацii край, шаленiла цензура, i, як допiнг страху, перiодично вiдбувалися у Львовi показовi повторнi суди над колишнiми членами ОУН та перезахоронення останкiв так званих «жертв бандерiвщини» – насправдi жертв каральних загонiв НКВД i провокаторiв, якi проникали в УПА. Комунiсти ще й сьогоднi поширюють антиукраiнську пропаганду про «звiрства УПА», та це вже звучить як виття шакалiв у пустелi, що то лякають, а вкусити не можуть, – народ знае всю правду: розкопки в одному лише Яблуневi Косiвського району засвiдчили, хто чинив розправи над мирним населенням у сорокових роках i начинював трупом криницi.

У тi часи, якi для сучасного читача вже е iсторiею, народ Галичини невпинно перебував пiд московською лупою, й тому постiйний зв’язок iнтелiгенцii з Москвою був вимушений. Бiльшовицьке керiвництво не довiряло навiть найавторитетнiшим львiвським ученим, письменникам, художникам; iх доскiпливо контролювала, атестувала й допускала або не допускала до бiльш-менш вiдповiдальних посад столиця СРСР.

Тому нашi поiздки до Москви були життево потрiбними; вони ставали узвичаеними й навiть престижними, й нинi я можу тiльки дивуватися, що Москва перестала бути для мене щоденно необхiдною, як i Мадрид або Лондон, до яких я протоптував би дорогу лише з потреб власноi роботи та iнтелектуального збагачення. Тодi ж кожен за першоi нагоди радо iхав до «столицы нашей родины», щоб хоч трошки заглянути в iншi свiти: у столичних, великих та малих мiстах советських республiк жилося, немов у темницях.

Отож я дуже втiшився, коли в 1957 роцi – пiсля закiнчення унiверситету й перед тим, як стати на учительську роботу в мiстечку Щирець поблизу Львова, – Львiвський обком комсомолу нагородив мене, як переможця в лiтературному конкурсi серед молодих, путiвкою на VI Всесвiтнiй фестиваль молодi й студентiв у Москвi. Нагороду я отримав за першу публiкацiю циклу новел в журналi «Жовтень», серед яких був мiй «Бузькiв огонь», що розчулив казеннi серця комсомольських керiвникiв… Хоча мушу сказати, що серед комсомольчикiв, на вiдмiну вiд партiйних гайдукiв, траплялися й гарнi хлопцi: для прикладу наведу iмена покiйного Богдана Котика – знаменитого мера Львова, народного депутата Украiни та Ореста Шейки – органiзатора Товариства Лева у Львовi: виросли вони в комсомолi.

Чимало молодi поiхало тодi зi Львова на фестиваль. Перед вiв популярний в Украiнi Дмитро Павличко, були серед нас молодий фiлософ Михайло Горинь, тодiшнi поети-початкiвцi Микола Петренко та Іван Гущак й знаменитi, голоснi й чарiвнi сестри Байко: Марiя, Даниiла й Нiна.

Одного фестивального дня, коли нам уже приiлися нескiнченнi вiдвiдування концертiв, форумiв, круглих столiв, ми зiбралися на дачi в Останкiнi, де мешкали нашi спiвачки.

Треба сказати, що лункiшоi слави в Украiнi, нiж сестри Байко, тодi не мав нiхто. Можливо, цi депортованi з Польщi талановитi лемкинi нiколи б не стали вiдомi у свiтi, якби не те лихо, що зруйнувало лемкiвський етнос: що не кажiть, а Украiна таки скористалася i з насильного «возз’еднання всiх украiнських земель», i з насильних переселень, хоч – не дай, Боже, жодному народовi змiцнювати такою цiною свiй потенцiал…

У Львовi дiвчата здобули музичну освiту, котроi, як украiнки, не могли б здобути в Польщi, й принесли iз свого краю в украiнський свiт нiкому не вiдомi мелодiйнi лемкiвськi пiснi, якi на тлi радянськоi тарабарщини типу «Любила Миколу, бо вiн гарний хлопець, тепер люблю Йвана, бо вiн стахановець» зазвучали витонченою лiричнiстю, тихим украiнським смутком, а то й шугаiвською бравадою й засвiдчили нормальну тональнiсть украiнського мелосу. Звiсно, й тематика пiсень була людською – без фальшивого советського пафосу й обов’язковоi похвали «щасливого й радiсного життя»; пiснi сестер зачаровували, промовляли до нацiональноi свiдомостi й iнколи витискали сльозу; славне трiо юних лемкинь було на той час явищем революцiйним: переповненi концертнi зали, оплески, скандування, вигуки «слава-браво-бiс» розбуджували зацькований люд, гуртували, вселяли вiру у високу духовнiсть нашого народу; трiо, крiм усього, промовило до украiнцiв за кордоном, що не згас iще украiнський дух, – ми е!

Не можна не сказати й про зовнiшню ефектнiсть дiвчат. Це мое визнання стосуеться всiх трьох, та немае, мабуть, на свiтi мужчини, який не був би Парiсом i не творив над жiнками свiй суд: у Нiну, тонесеньку й гнучку, мов бадилина, мрiйливу i для мене найкращу iз сестер, я був палко закоханий, але ж – хiба мав смiливiсть пiдiйти до неi й признатися у своiх почуттях: легше було згорiти у вогнi!

На фестиваль я поiхав уже одружений: моя Софiя милостиво вiдпустила свого молодого мужа; я iй i сьогоднi вдячний, що нiколи не тримала мене на поворозцi жiночих ревнощiв. Можливо, це й спричинилося до того, що ми удвох вiдносно мирно прожили вiк, i хто знае, як склалось би в мене життя з iншою… Та юне серце – шалене, слiпе й навiжене: ой, як забилось воно, коли в гуртожиток, де ми мешкали з Петренком, зайшов Павличко i сказав: «Хто хоче – iдьмо в Останкiно до сестер Байко в гостi!»

Хто хоче?! Звичайно, я зiбрався перший. Проте чекало на мене того дня тяжке розчарування, та одночасно й велика полегша: тi складнощi, якi могли зайти в життi трьох людей, вмить були усунутi…

Пiсля обiду на травi ми зайшли до якогось там залу на танцi; я запросив Нiну до танго. І зважився! Не гаючись i не думаючи про наслiдки, пiднiс ii руку до уст, та не встигли ще прошелестiти слова освiдчення, як ослiпив мене блиск золота: на перстеневому пальцi у Нiни сяяла шлюбна обручка!.. Минуло вiдтодi багато лiт, а щемливе почуття юнацького захоплення залишило слiд у серцi: я й досi люблю зустрiчатися з далеко вже не схожою на гнучку бадилинку жiнкою й вiдчувати свою симпатiю до неi. Дивне те життя… До речi, моя дружина вчила у школi Нiнину дочку – улюблену мною артистку Львiвського театру iм. Марii Заньковецькоi – Лесю Бонковську.

Над Останкiнським озером, на зеленiй левадi ми простелили дастархан й заходилися бенкетувати. Тодi ще нiхто з нас не вживав горiлки, ми пили вино й чудово вiд нього хмелiли, спiвали – й сестри Байко мусили мужньо витримувати нашi голоси… У своему альбомi я зберiгаю фотографiю нашого товариства на iмпровiзованому бенкетi: крiм сестер-господинь i львiв’ян ви побачили б на нiй закордонних гостей; не знаю навiть, як вони там опинились, а залишилися приятелями на весь вiк. Це повновида красуня Галина Горбач з Нiмеччини й iнженер з Польщi, на вигляд нобiлiтований шляхтич, Михайло Козак.

Ото й вiдкрилося тодi для мене перше вiконце в iнший свiт, який був заслонений вiд нас залiзними жалюзi, й могло воно прочинитися тiльки в Москвi на Всесвiтньому фестивалi, на який з’iхався з усiх усюдiв молодий люд, що то на вiдмiну вiд старих пасiчникiв, анахоретiв i бурчунiв прагне i легко вмiе спiлкуватися та нав’язувати контакти.

Я вперше зустрiвся з украiнцями з дiаспори й увiч переконався, що нiчим вони вiд нас не вiдрiзняються – нi поглядами, анi смаками, хiба лише тим, що поводяться розкутiше й ширший у них кругозiр. Та це й не дивно: живуть-бо в цивiлiзованому (маю на увазi панi Горбач), а не в дикому соцiалiстичному свiтi й здобувають в унiверситетi справжню освiту, – нiхто ж iм нiколи не туманив голови ленiнським лжевченням. А ще: не вмiли вони розмовляти пошепки або порозумiватися на мигах, i доводилося нагадувати iм вряди-годи, що в найдемократичнiшiй советськiй державi треба тримати язик за зубами.

Минуло вiдтодi майже сорок рокiв, а з Галею Горбач i Михайлом Козаком ми приятелюемо й досi; iнодi зустрiчаемося й зрiдка листуемося. Я вдячний iм: це ж вони поманили мене в мандрiвки й спричинилися до корисних i приемних для мене знайомств з чеськими професорами Орестом Зiлинським, Миколою Затовканюком, Костем i Зiною Геник-Березовськими та Вацлавом Жидлiцьким, з польськими перекладачами i вченими Едвардом Бурим, Збiгневом Вуйциком та Степаном Козаком. Кожен iз названих особистостей залишив у менi крихту добра i знань; завдяки моiм фестивальним знайомим я переконався ще й у тому, що заощаджений грiш повинен бути витрачений на подорожi, без яких людина залишаеться невиправним провiнцiалом, та ще й таким, що своiм провiнцiалiзмом пишаеться.

Пригадую наш перший з Галею обмiн листами: не вiдразу ми зрозумiли одне одного. Досвiдчена вже на той час перекладачка украiнськоi лiтератури на нiмецьку мову Галя Горбач щиро висловилася в листi до мене про критичний стан сучасноi украiнськоi лiтератури: ii за кордоном не знають i знати не хочуть, для чужинця вона нецiкава. До того ж наше насильство над словом, полiтичнi компромiси – а що вже казати про колаборантство – компрометують i лiтературу, i загалом украiнський народ.

Нинi я повнiстю згоден з нею, а тодi був ображений – як же це так: були у нас Хвильовий i Довженко, е в нас Гончар i Первомайський, зрештою – Рильський i Тичина! Одне слово, я посварився в листi з панею Горбач, не усвiдомивши того, що вiдвiювати в украiнськiй лiтературi зерно вiд полови може тiльки украiнець, а чужинець тим займатися не хоче. То яким чином дiзнаеться зовнiшнiй свiт про нас i про нашу вiчну боротьбу за незалежнiсть, коли ми не зумiли прокласти або хоч розчистити единий канал, який мiг би нас еднати iз свiтом, – лiтературний, адже дипломатичних, полiтичних, державних iнститутiв у нас не було.

Звiсно, мала рацiю Галя, ми потiм дiйшли порозумiння в листах i безпосереднiх розмовах; пiд час гарячих дискусiй з Галею в мене засiялася думка про властивий винятково для Украiни нерозривний зв’язок лiтератури й держави. Цi думки я розвиваю нинi, читаючи студентам Львiвського унiверситету спецкурс, який так i називаеться: «Лiтература i держава». Допомагаю студентам збагнути, в якому матерiалi зросла украiнська державницька iдея, – в лiтературному, починаючи з вiршiв Івана Мазепи…

Знаю, що Галя Горбач писала подiбнi листи не тiльки менi. Вона та й iншi дiаспорнi лiтератори немало спричинилися до того, що в серединi шiстдесятих рокiв вибухнув в Украiнi революцiйний лiтературний рух – свiт нас почув.

За десять рокiв пiсля фестивалю, коли я вже опублiкував декiлька книжок, щасливо спрацювало наше московське знайомство з Михайлом Козаком. Вiн прислав менi запрошення, i я поiхав до Польщi – на зустрiчi з украiнцями в свiтлицях Украiнського суспiльно-культурного това- риства.

Побував у багатьох мiстах, тiшився переповненими залами: я був чи не першим гостем з Украiни в розпорошених по всiй Польщi украiнцiв пiсля операцii «Вiсла»; в Щецiнi, Ольштинi i Гданську зустрiчався теж i з польською iнтелiгенцiею. Я iз задоволенням спостерiгав, як почали просвiчуватися першi проблиски порозумiння мiж поляками й украiнцями: найповажнiшi представники польськоi культури i науки готовi були забути старi нашi незгоди й обопiльнi кривди. За час цiеi подорожi моiми друзями стали письменник Єжи Єнджеевич – автор знаменитого роману про Тараса Шевченка «Ночi украiнськi», iсторик Збiгнев Вуйцик, який щойно видав iсторичне дослiдження з реалiстичним баченням польсько-украiнських взаемин «Дике поле в огнi», та вiдомий перекладач з украiнськоi мови Едвард Бурий.

Я вертався додому, окрилений надiею на таку потрiбну польсько-украiнську згоду, та ба: коли поiзд пiд’iжджав до Перемишля, польськi жовнiри, якi iхали на великоднiй урльоп, на весь вагон загорлали шовiнiстичну пiсеньку «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud»[2 - Хай згине Украiна, хай згине хамський люд! (Пол.)], – i я зрозумiв, що далеко не всi в Польщi, як теж i в Украiнi, готовi до взаемного порозумiння. Та не надто дивувався: солдати е солдати… Набагато прикрiше вразив мене професор Флорiян Неуважний, який у моiй присутностi в Спiлцi письменникiв заявив, що його дратують синьо-жовтi прапори. А вже зовсiм несподiвано i вельми жорстоко розчавила моi сподiвання на щиру дружбу з поляками розмова з найближчим моiм польським приятелем Едвардом Бурим, тим самим, який переклав моi «Мальви». Вiн, мiж iншим, сказав менi таке: «Я не розумiю, як той самий народ, до якого належите ви, мiг сплодити банду нелюдiв, що то в сороковi роки вирiзувала польськi села».

Я намагався переконати колегу, що тiеi страшноi рiзанини украiнцi не розпочинали, що антипольськi акцii УПА були вiдповiддю на мордерства, розпочатi Армiею Крайовою в Захiднiй i Схiднiй Галичинi, i я можу привести свiдкiв з Пустомитiвщини, якi покажуть братськi могили мирних украiнцiв, замордованих аковцями в Наварii, Годовицi, Семенiвцi та iнших селах, де мешкало змiшане польсько-украiнське населення. Я не схвалюю того, що УПА в такий самий жорстокий спосiб мстила полякам, але ж не вважаю ii першовинною, як не можна нинi вважати iнiцiаторами терору чеченцiв, якi ось вийшли з дощенту спаленого росiйським вiйськом свого краю, де загинуло близько сорока тисяч мирних мешканцiв Чеченii, i взяли заложникiв у Будьоннiвську на Ставропiльщинi… А про операцiю «Вiсла» забув пан Едвард? А про концтабори для полонених воiнiв Украiнськоi Галицькоi Армii в Пикуличах i Домб’е, звiдки мало хто повернувся додому, – невже зовсiм нiчого й не чув мiй друг? І чому пан Бурий, титулуючи АК армiею, обзивае УПА бандою? Яка рiзниця мiж цими партизанськими вiйськовими формуваннями? Кожна армiя воювала за свою незалежнiсть – невже польська свобода вище цiниться, нiж украiнська? А ще треба знати пановi Едвардовi, що банда може складатися iз десяти, ста чоловiк, а сто тисяч озброених бiйцiв – це таки армiя!

Проте Едвард Бурий, заслiплений антиукраiнською лiтературою типу наклепницьких писань Яна Гергарда «Заграви в Бескидах», не хотiв мене й слухати, i я зрозумiв, що процес польсько-украiнського порозумiння буде довготривалий. Буде тривалий тому, що й Польща у свiй час була iмперiею, яка пiдкорила собi Литву, Бiлорусь, а потiм Украiну, – ну а хто хоч раз у життi покуштував украiнського меду, тому дуже тяжко забути його смак. Поеднати може нас тiльки страх перед спiльним ворогом, i це вже вiдчуваеться в полiтицi наших стосункiв. Вiд iх полiпшення залежить доля обох держав. Та невже ми й надалi перераховуватимемо по обох боках лiнii Керзона жертви, розпалюватимемо обопiльну ненависть, а з цього будуть користати захiдний i схiдний сусiди?

Передовсiм – схiдний. Нинi на свiтi iснуе лише один головний ворог свободи – росiйська надщерблена iмперiя, а iракцi, iранцi, серби – то учнi Росii. Спадкоемиця СРСР майже безболiсно попрощалася з ленiнiзмом, який не зумiв навiки змiцнити Московщину, й безсоромно повернула собi iмперсько-царськi символи – двоголового орла й андрiiвський прапор, чим заявила свiтовi, що вiд традицiйних загарбницьких амбiцiй не збираеться вiдмовлятись i не вiдмовляеться: на очах у всього цивiлiзованого свiту методично й по-фашистськи жорстоко знищуе маленький чеченський народ та й своiх жертв теж не рахуе. Колись комунiстична банда з «гуманних» мiркувань присилала з Афганiстану цинковi домовини родинам загиблих; двоголова новiтня iмперiя навiть не шле матерям похоронок.

Не народився ще в Росii муж, який витруiв би iз свого народу iмперську ментальнiсть i повернув його обличчям до iсторичноi землi – Нечорнозем’я, на якiй, i тiльки на нiй, може витворитися згодом демократична росiйська нацiя, котроi на свiтi поки що немае. Існуе й надалi московська орда, що мрiе, як i колись, завойовувати чужi краi, нинi ж вона воюе iз власним народом.

Чи то аж такий непохитний закон iсторii, що кожна iмперiя мусить конати в кровi: римська, турецька, австрiйська, британська, сербська, росiйська? Та якщо так, то хто може гарантувати, що кров не проллеться в Польщi i в Украiнi? І коли таки, не дай Боже, проллеться, то тiльки через нашi польсько-украiнськi незгоди: нашi землi – найвразливiше мiсце Європи. Свiтовi нинi загрожуе смертельно зранений звiр – i тому европейськi народи, якi вийшли з-пiд опiки росiйськоi iмперii, мусять забувати колишнi чвари й об’еднуватися проти спiльного ворога.

У травнi 1995 року я побував на святкуваннi 150-рiччя вiд дня народження автора украiнського гiмну Михайла Вербицького в селi Млинах бiля Перемишля. Виступали там львiв’яни, посол Украiни в Польщi, перемиський воевода. Лунали з трибуни палкi слова про дружбу мiж нашими народами, а бiля мене стояв старий млинiвський украiнець i зi сльозами на очах скаржився, що на перемиськiй землi для украiнцiв життя немае…

З великою утiхою я зустрiвся – через багато рокiв – з Михайлом Козаком. Не знаю, яким йому видався я, а вiн зовсiм не змiнився – такий, як i був: елегантний нобiлiтований шляхтич. Просив мене приiхати до них: потрiбна допомога польським украiнцям. Украiнофобський плебс осквернюе впорядкованi могили воiнiв УПА, агiтуе проти проведення в Перемишлi фестивалю украiнськоi пiснi, вимагае вiд влади заборони об’еднання украiнцiв Польщi. Чому ж так? Адже Львiв давно дозволив полякам реставрувати на Личакiвському цвинтарi пантеон «польських орлят», загиблих у вiйнi з Украiнською Галицькою Армiею; у Львовi працюють польськi школи, функцiонують костели, розгорнуло свою дiяльнiсть Польське культурне товариство, та й так званим «мiлосьнiком Львова» нiхто не забороняе любити наше мiсто.

Чому не берете з нас приклад, заповзятi в неактуальнiй нинi украiнофобii найближчi сусiди? Звертаюся до вас словами Тараса Шевченка: «Подай же руку козаковi i серце чистее подай!» – невже й на заклик нашого генiя глухими будете?

Минулого року заходами професора Варшавського унiверситету украiнiста Степана Козака вийшов у Польщi мiй роман «Орда» в перекладi Єжи Литвинюка. Це моя мандрiвка до вас, поляки. Приходьте й ви до нас не iз затиснутими дулями в кишенях, а з книгами, добром, пiснею; приходьте й на торги – й тiльки цим ми зможемо переконати свiт, що нашi народи дозрiли до життя у европейськiй спiльнотi.

Таж немае кровноi ненавистi мiж нами, е тiльки задавнений бiль, i його треба втихомирити: забудьмо про Умань i Кодню, пам’ятаймо про Тараса Шевченка i Бронiслава Залеського!

Примiрник перекладеноi в Польщi «Орди» привiз менi до Львова сам перекладач пан Єжи Литвинюк. І знаете: вiн обняв мене – й вiд себе та Едварда Бурого привiтав з незалежнiстю Украiни! І це так природно: адже Польща першою в свiтi визнала нашу державу.

Хтось може мене спитати, чи хотiв би я ще раз податися в мандрiвку до Москви. Наразi не хотiв би. Та я б з радiстю поiхав, якби знав, що бодай два росiйськi письменники – як оце Єжи Литвинюк i Едвард Бурий – зустрiнуть мене з розкритими обiймами i щиро порадiють разом зi мною, що моя Украiна вже вiльна… Обiзвiться, може, вже е такi письменники в Росii?




6


Людина в подорожi уподiбнюеться птаховi, який е одночасно i луком, i стрiлою… Хтось iз фiлософiв сказав таке, а я розшифровую: лук – то пристрасть до пiзнання, а стрiла – сам подорожнiй, який долае вiддаль, адекватну закладеним у ньому спонуцi й витривалостi.

Мене завжди манив простiр – не так на свое лоно, як поза межi уже баченого й осмисленого: а що там далi, за лiнiею пiзнаного, яке воно – те, про котре отримав iнформацiю в словесних або графiчних символах: величнiше, нiж я собi уявляв, чи набагато мiзернiше, й мене чекае розчарування? Одне слово, треба зiгнути до критичноi напруги дугу свого лука й випустити себе у стрiмливий полiт поза лiнiю вiдомого… А що, зрештою, вивело людину в космос, як не жага пiзнання свiтiв, вiдмежованих дослiдженим простором?

Ще в гiмназii, пiд час вивчення iсторii Єгипту, я пiдсвiдомо поставив перед собою недосяжну мету – начебто для того, щоб усе, що я дослiджу, не вдовольняло мене, не могло вдовольнити тiльки тому, що я ще не бачив найзаповiтнiшого: реального, та недоступного для мене, й це невдоволення мало бути стимулом до безперервного пiзнання. Напевне, я не уявляв собi тодi того джерела невгасимого пориву саме так, та знав одне: завжди бажатиму осягнути недосяжне i через те, що недосяжного, а саме египетських пiрамiд, нiколи не побачу, не матиму нiколи й спокою. Та про пiрамiди пiзнiше…

Пiсля «визволення» 1939 року мiй батько-вчитель повiсив у класi на стiну величезну, мов верета, мапу Советського Союзу, до котрого ми мали нещастя щойно прилучитися, i коли у пiдчерев’i колосального монстра, зображеного червоною плямою, що розлилася по всiй мапi, я побачив рiзнобарвнi латки республiк, а мiж ними крихiтну зелену оазу Украiни, яка, я знав, крихiтною зовсiм i не була, – збагнув ураз шаленiсть простору, безмежного й не потрiбного однiй державi, але ж вiн таки у нiй вмiщувався, – i не дiлять його кордони, i не треба жодних документiв для того, щоб отак стати й пiти з крайньозахiдного Трача до крайньосхiдноi Чукотки, тисячi обрiiв переступити й нiколи не досягнути останнього, i все за одним переходом побачити; той простiр велетенськоi пiвнiчноi iмперii, яка своею вагою притиснула весь пiвденний свiт, ще до моiх мрiй про пiрамiди, став першим стимулом пiзнання недосяжного.

А десь посерединi безмежноi мапи голубiла вигнута смужка, схожа на розгорнутi крила лелеки, що летить, – а вiдпущених за вiтром нiг i витягнутоi шиi не видно, лише голубiнь крил, – летить з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд, та зупинив кордон лелеку, й вiн упав, розпластаний, долi, й називаеться ця синя смужка Байкал – найглибше в свiтi озеро з найчистiшою на землi прiсною водою.

Коли я служив у армii, почув дивну пiсню, яку спiвали солдати-сибiряки, – «Славное море, священный Байкал»; урочиста мелодiя пiснi чимось нагадувала вiдомi росiйськi пеани завойовникам Сибiру типу Єрмака. Та коли загарбник «Ермак, объятый думой» викликав у мене ненависть, то втiкач-каторжанин iз байкальського сюжету зачаровував своiм волелюбством: ось на бочцi вiд омуля, розiп’явши в руках дiрявий халат, мчить вiн пiд вiтром-баргузином по голубiй водi до берега, на якому – свобода… Та пiсня, немов поклик, весь час звучала в менi: я «захворiв» Байкалом.

Далеко пiзнiше, вже побувавши на його березi, я напишу першу свою новелу з циклу «На перевалi» i назву ii «Байкал». То не про озеро твiр, а про жадання людини осягнути найзаповiтнiше; iдея новели закладена в словах героiнi Дiани, яка з гiркотою говорить коханому, що той по-манiловськи марить таемничним озером: «У кожноi людини е свiй Байкал. А в тебе вже був, та ти його навiть не помiтив…»

Я теж марив Байкалом, та добратися до нього було так само неможливо, як i до пiрамiд: звiдки ж у мене, письменника-початкiвця, могли знайтися кошти на таку подорож?

Та в кожноi людини е своя Доля, яка iнколи ласкаво сповнюе бажання. Певне, вони закодовуються на магiчних хвилях в ефiрi – Божiй пам’ятi – й, коли прагнення надто сильне, пам’ять позитивно вiдреаговуе.

При Спiлцi письменникiв працювала вiйськово-шефська комiсiя, яка займалася зв’язками письменникiв з воiнами, – ii робота зводилася до виступiв поетiв у частинах. Та хтось на верхах додумався, що для вивчення солдатськоi героiки замало двогодинних поетичних «налетiв» – хай вiйськовозобов’язаний письменник добровiльно запишеться в будь-яку частину на двомiсячну службу замiсть обов’язковоi перепiдготовки i iде собi за державний кошт хоч i на Камчатку. Менi сказав про те голова комiсii поет Григорiй Глазов, коли я ще працював у Щирцi, – i, нi хвилини не вагаючись, я тицьнув пальцем на картi: «Владивосток, морфлот!»

Повiстка з Москви, з головного полiтуправлiння армii, прийшла в дуже незручну для мене пору – саме тодi, коли я з сiм’ею переiжджав до Львова i на руках у нас була пiвторарiчна донечка Наталя. Та не було ради: заява добровiльна, а служба обов’язкова, – за неявку могли б притягти до кримiнальноi вiдповiдальностi як дезертира.

Я вирушив. Спочатку лiтаком до Москви, а потiм поiздом до Владивостока, й тяглася моя поiздка у плацкартному вагонi цiлий тиждень. Я побачив такi простори, якi для украiнця видаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними – через iх невикористанiсть i марнотратнiсть. Тодi я теж зрозумiв, що велетенський советський колос уже самою своею критичною масою засуджений на загибель: з одного центру ним керувати неможливо, хiба що руйнувати – соцiально, екологiчно, нацiонально.

Вибрався я в дорогу з примiрником «Нового мира», в якому була опублiкована повiсть Олександра Солженiцина «Один день Івана Денисовича», що спричинилася до iнакодумства в головах мiльйонiв мешканцiв iмперii: iхав я тодi з цим твором, немов iз самим молодим Солженiциним в одному купе, – i таки був вiн поруч зi мною, муж, який рятував честь росiйського народу. Я йому повiрив – «кроткому пророковi», ми багато з ним розмовляли, i я втiшався його прихильнiстю до мене – украiнця.

Тодi я ще не мiг знати, що назустрiч цiею самою залiзницею у вiддаленiй вперед на тридцять рокiв часовiй площинi iде пiд прiзвищем знаменитого письменника зовсiм iнша людина – новiтнiй Гришка Распутiн, який зганьбить i так уже зганьблену пролитою кров’ю у Тбiлiсi, Баку й Вiльнюсi Росiю, – напередоднi найтяжчого в свiтi злочину проти людства – чеченськоi рiзнi.

Багатий, як Крез, з распутiнською бородою лауреат Нобелiвськоi премii повертався з Америки на батькiвщину через Сибiр, однiею думкою стривожений: а як йому облаштувати Росiю, зi складу якоi Украiна так непоштиво вийшла, i що, власне кажучи, повиннi вiн i цар Борис чинити з непокiрними хохлами. Вiдокремилися, щоправда, вiд Росii й iншi республiки, але ж ота крихiтна зелена оаза у пiдчерев’i монстра – то його фундамент, без якого осядуть глинянi ноги колоса, i з ним станеться те, що з будинком пiд час землетрусу; кожен, мабуть, бачив ту руйнацiю на кiноекранi без звуку: спочатку розколюються стiни, а потiм вони самi тихо валяться, хоч поштовхiв уже й немае.

Пiзнiше я iздив – бо чому ж би не використати безвiзову можливiсть – i на Полярний Урал, i в Середню Азiю, але ця мандрiвка залишиться матерiалами для роздумiв на все життя: я побачив на власнi очi величезну iмперiю, яка здавалася незмiрно могутньою своiми розмiрами, та якраз ця нiбито перевага породжувала в моiй свiдомостi зухвалу думку про ii перевантаженiсть земними обширами, мов шлунок безнадiйного ненажери.

Я не можу сьогоднi повнiстю перенестися у тридцятилiтню давнiсть, менi заважае товща рокiв i набутий досвiд, а тому я надалi висловлюватиму свое нинiшне трактування вражень вiд транссибiрськоi подорожi, проте зазначаю, що майже всi моi теперiшнi думки започаткувалися тодi – хоча б як ембрiони.

Дивлячись крiзь вiкно вагона й цiлими днями не вiдходячи вiд нього, я все ж таки щиро захоплювався безмежжям свiту – мов та дитина, що в короткiй льолi вперше вибiгла з хати й стетерiла, втямивши, що той свiт набагато ширший, нiж це iй здавалося досi, що простору на землi вiдведено для неi набагато бiльше, нiж хатня долiвка, i можна йти куди хочеш… Але ж постривай, маленька людино: на тому, як тобi здалося, необмеженому просторi iснують перепони, якi зупиняють, застерiгають, не дозволяють. Тут паркан, там сусiдська межа, а ще далi три кiпцi або хрест, якi означають, що за ними починаеться чуже село, а дорогу до лiсу перегородила рогачка; потiм у церквi почуе дитина заповiдь «не кради», а в школi учитель розповiсть про кордони твого народу й покаже на мапi рiзнокольоровi клаптики, окресленi штрих-пунктирними кривими лiнiями, якi означають «зась» непрошеним гостям; i звиваеться, карлючиться той штрих-пункт, бо кожен клаптик землi надто дорогий тiй чи iншiй державi, – прямолiнiйнi кордони iснують хiба що в пустелях; про тi межi домовляються високi державнi мужi й уряди – сперечаються, погоджуються й тiльки тодi iх переступають, коли це дозволено, а як хтось порушить готар – то воюють; а тут: лежить стратована державною сваволею одна шоста частина земноi сушi, й належить вона не окремим людям, якi б ii любили, вiдповiдали за неi, оберiгали, змагалися мiж собою, – хто краще свiй клаптик обробить, хто краще про свою землю скаже, напише, проспiвае, – а вiдчуженiй вiд людей всевладнiй державi, яка ту сваволю чинить, й кочують державною й разом з тим нiчиею землею конфiрмованi владою пройди, якi нищать, руйнують, крадуть земне добро, замулюють рiки, труять гербiцидами грунти, щоб нинi вродило, а про завтра байдуже; нищать живнiсть у рiчках, вiдводять мертвотнi стоки в чистi озера, вирубують лiси, висушують життедайнi болота, затоплюють чорноземи, щоб мати своi власнi моря, позбавляють автохтонiв почуття прив’язаностi до рiдних мiсць, руйнують iнстинкт власностi, iнiцiативу й перетворюють господаря в бомжа: мандруйте, бездомнi, безматiрнi, безнацiональнi волоцюги, змiшуйтесь, забувайте, хто есьте з роду, давiть слабшого, вiдбирайте в нього право говорити так, як його навчила мати, й примусьте його спiлкуватися «человеческим» суржиком, забороняйте справляти старовиннi обряди, насмiхайтеся над вiрою i звичаями – ось яка вона, безмежна росiйська воля на безмежних просторах! Сваволя, розбiй, хамство, блюзнiрство, денацiоналiзацiя – бо власник однiеi шостоi частини земноi сушi не мае поняття про нормальнi взаемини вiльного з вiльним.

Моi прикрi роздуми над знеособленням людини й народiв у росiйському свiтi пiдсилились, здавалось би, марною деталлю: в жодному сибiрському селi я не побачив такого звичного для цивiлiзованих громад атрибута як паркан, плiт, загорожа. То чи ж може стати найдобродушнiший сибiряк добрим сусiдою, коли вiн не знае, де сусiдське починаеться, коли – «Россия вольная, страна прекрасная и все вокруг моё!» З вiдсутностi цiеi дрiбноi деталi починаеться ментальнiсть бездомного кочiвника, або ж вiдсутнiсть ii е наслiдком кочового способу життя: спочатку пройда топчеться по чужих городах, далi йому все дужче й дужче не вистачае простору – й вiн валить тини й шлагбауми, руйнуе дотла тих, якi його на своi обiйстя не впускають, заполонюе чужi землi й держави i прямуе до останнього моря, гнаний азiатським кочовим iнстинктом, який нiчого спiльного з психологiею осiлих слов’ян не мае.

…Мiй поiзд перетяв Волгу, i я згадав, що в Нижньому Новгородi над священною росiйською рiкою вирiс великий гуманiст, i мiй душевний бунт проти московсько-iмперськоi сваволi, яка витруiла в людях такi моральнi категорii як пошана до традицiй, чужоi мови, домашньоi звичаевостi, вiри, а теж i фiзичнi – межу, обмеження, врештi-решт, той же паркан, який весь час мав би нагадувати про недоторканiсть людськоi власностi, – мiй бунт ураз пригас, бо нашi голови тодi були ще затуманенi мiфами про злих i добрих бiльшовикiв, а Максима горького я зараховував до добрих.

Зараховував, бо ж таки пролунало на весь свiт горькiвське «Человек – это звучит гордо!» Зачарованi такою високою атестацiею людини, ми не хотiли звертати уваги на пiдступний дозвiл того ж горького у тiй же знаменитiй п’есi «На днi» – бути фальшивим: «В жизни безвыходной и ложь красива», – i ми, не заглиблюючись у фiлософську суть афоризму, взяли собi за правило його зовнiшню формулу: вчилися iнакше думати, iнакше говорити, а ще iнакше дiяти… Ми теж не бажали вникати в горькiвський кримiнальний кодекс, де е такий параграф: «Если враг не сдается – его уничтожают», хоч знали, що бiльшовицькi гекатомби виростали саме за цим рецептом: з ворогом не дискутували, не переконували, не вели переговорiв, не брали в полон – розстрiлювали… Чи то можемо ми нинi, враженi хай i вимушеним грiхом двоедушностi, дурити себе й молодше поколiння байками про власну нi в чому неповиннiсть? Ба нi: неповинними були тiльки тi, хто чесно витримав советську тюрму.

Ми, украiнцi, пропускали повз вуха горькiвське образливе найменування нашоi нацii – «хохли», якими ряснiли романи письменника, й розчулювалися його поблажливими комплiментами на адресу Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського… Ми намагалися забути горькiвську зневагу украiнськоi мови – вiн не дав дозволу на переклад свого роману «Мать»: мовляв, немае жодноi потреби перекладати з росiйськоi лiтературноi мови на ii дiалект… Ми теж iгнорували ганебну мандрiвку бiльшовицького гуманiста на будiвництво Бiломорканалу i його славослiв’я советському методовi перевиховання; ми не допитувалися – а що сталося з хлопчиком-в’язнем, який пiд час вiдвiдин прошепотiв письменниковi на вухо, що тi харчi на столi, газети й книги – то блеф, обман, а хлопчика розстрiляли, як тiльки горький полишив барак, i гуманiст про це добре знав… А ми зовсiм не вiдали того, що расист горький у листi до слiпоглухонiмоi Ольги Скороходовоi признавався, що мае намiр просити владу про дозвiл проводити медичнi дослiди на класових ворогах, адже тих, якi не здаються, можна знищувати у будь-який спосiб. Нi, таки не було добрих бiльшовикiв: сама бiльшовицька iдеологiя заперечувала людянiсть.

Але тодi менi стало затишно, бо я ще вважав горького добрим бiльшовиком, i думки про нього втихомирили мiй бунт. А ще зi мною був мiй сучасник-гуманiст Олександр Солженiцин – росiянин, який пережив пекло в советських концтаборах i написав про це. А як вiн тепло згадував галицьких каторжан: тi бандерiвцi, писав вiн, вирiзнялися серед iнших у таборi тим, що, як сiдали до столу, знiмали шапки, осiняли себе знаком хреста, а потiм дiлилися мiж собою хлiбом… Нi, то неправда, буцiмто нема таких росiян, якi люблять украiнцiв: ось горький, ось Солженiцин, а ще живе у Воркутi колишнiй в’язень, приятель i табiрний однокашник мого брата – iсторик i лiтератор Павло Негретов, я про нього колись розповiм… А ще: цей самий Солженiцин, який товаришуе менi в подорожi, отримае незабаром Нобелiвську премiю i на весь свiт проголосить найгуманнiшу декларацiю, i зробить це росiянин!

«Останнiм часом, – скаже вiн у своiй Нобелiвськiй промовi 1974 року, – стало модно говорити про нiвелювання нацiй, про знищення народiв у казанi сучасноi цивiлiзацii. Я не згоден з тим: зникнення нацiй збiднило б нас не менше, нiж якщо б усi люди уподiбнилися в один характер i в одне обличчя. Нацii – це багатство людства: найменша з них несе своi особливi барви, таiть у собi особливу грань Божого замислу».

В Омську потяг стояв двi години, i ми з симпатичним i суворим Олександром Ісайовичем пiшли в ресторан пообiдати. Я з розчулення просльозився, оскiльки вiн подiбно висловився й при менi, й подякував йому вiд всiеi Украiни за прихильнiсть до моеi нацii. Потiм я довго слюнявив про його «Івана Денисовича», про «Матрёнин двор» та про роман «Раковый корпус», який колись прочитав у самвидавi; злегка пiдхлiбив йому стосовно Михайла Шолохова, котрий Солженiцину i в пiдметки не годиться, бо все життя те й робив, що вислужувався перед владою й багатiв, а героi тим часом сидiли по тюрмах, – i то ще не знати, хто написав «Тихий Дон».

Солженiцин на мою мову поблажливо i згiдливо покивував головою, а я вряди-годи поглядав у дзеркало, що висiло на протилежнiй стiнi ресторанного залу: був я самовдоволений, чорноволосий, молодий i запальний. Та враз помiтив, що в дзеркалi немае вiдображення Олександра Ісайовича, повернув голову в його бiк, та крiсло, в якому вiн сидiв, – таки сидiв! – було порожне, а на столi лежав зачитаний примiрник «Нового мира». Я схопився, щоб податися на розшуки великого письменника, та враз сталося несподiване i незрозумiле…

Загримотiв на перонi зустрiчний поiзд Владивосток – Москва, зупинився, рiзко гальмуючи: в ресторанi знявся збуджений гамiр, пасажири кинулися до вхiдних дверей, вахтери дружно вiдчинили обидвi стулки, i до зали увiйшов бородатий вельможа з утомленими очима пророка, вiн хвилину помовчав i, окинувши поглядом занiмiлих людей, прорiк:

«Росiя в небезпецi, господа! Сепаратисти хочуть завалити велику Росiю: ця небезпека йде передусiм вiд так званоi Украiни, яка вiддiлилася вiд нас. Усi сили вiддаймо для вiдновлення iмперii в дореволюцiйних кордонах, рятуймо родiну! Той гидкий народець у захiднiй Малоросii, який розмовляе штучною польсько-нiмецько-росiйською мовою i сплодив бандерiвщину, хоче прилучити до галiцii малоросiйський Схiд i утворити свою iмперiю. Абсурд! Існуе на свiтi одна-едина росiйська iмперiя, яка дiлиться на губернii, i перша з них – Малоросiя!»

«Слава росiйському месii!» – заревiла зала, горнучись до пророка, та бiля нього, нiби охороняючи, пiдскакував, забiгаючи то з одного, то з iншого боку, рудий жидок i раз у раз повторював: «Я це перший сказав, ваша достойносте, шанований народами пророче! Ви ще були в Америцi, як я вже говорив: губернii i тiльки губернii! А уряд нинiшньоi так званоi Украiни хай iде в Житомир, вiн там колись уже був – у дев’ятнадцятому роцi!» Я знову глянув у дзеркало i здригнувся вiд жаху: на мене дивився зовсiм сивий, з бiлою борiдкою дiдусь, i я зрозумiв: минуло вмить тридцять лiт, протягом яких мiй знаменитий супутник у транссибiрськiй подорожi перемiнився з видатного письменника на новiтнього Гришку Распутiна…

Але покиньмо умовностi… Час моеi мандрiвки до Владивостока на початку шiстдесятих рокiв був перiодом фанатичного захоплення Солженiциним, на якого покладала великi надii свiтова й особливо украiнська демократiя, i нiхто не мiг передбачити солженiцинськоi метаморфози, юродства i його полiтичноi дегенерацii. А треба ж було пам’ятати науку академiка Вернадського, який говорив, що росiйська демократiя закiнчуеться там, де починаеться украiнська незалежнiсть. Та нам тодi хотiлося вiрити у краще…

У роздумах про можливе народження демократичного поколiння в Росii, – а воно, здавалося, йде i зрозумiе нарештi iмперський грiх своiх батькiв, – я вийшов з ресторанного залу, та мусив у дверях зупинитися: коридор швабрувала стара бабуся й на чому свiт по-галицьки лаяла пасажирiв, якi iй заважали в роботi.

«Та вступися набiк, москалю, шляк би тя трафив!» – закричала на мене.

Я пiдiйшов до жiнки й спитав як тiльки мiг ласкаво:

«Звiдки ви, бабусю?»

«Ге, – видивилася стара. – Та, певне, звiдти, звiдки й ви!»

«А багато тут вас з нашого краю?»

«А де нас мало? Як там нема Украiни, то най хоч тут буде…»

Я обминув бабусю – скорбну украiнську реальнiсть, й розлетiлися вмить, мов рiй сполошених комах, моi мрii про росiйську демократiю. Звiдки вона вiзьметься: чи бачила стара бабуся хоч натяк на неi у цiй загратованiй стодолi?.. За весь свiй вiк? І з якого часу живе тут старенька: з пiслявоенного, тридцятих рокiв, столипiнських чи мазепинських? Горе нам! Горе Украiнi – невiльничiй матерi…

До вiдходу поiзда залишилася година. Я сидiв сам у купе, i в дзеркалi вiдбивалося мое зображення – сивого, з борiдкою дiдуся. Отже, видиво продовжуеться, тож i я продовжуватиму осмислювати свою подорож до Владивостока з вiддалi тридцяти лiт.

…Менi так хочеться розповiсти читачевi про Байкал, та не знаю, чи це вдасться, бо й що нового розказав би про цю перлину свiту? А мозок водно заполонюе полiтика: нiколи не думав, що менi, лiриковi з природи, доведеться грабатися в полiтичному смiттi. А треба: у купах полiтичного непотребу i гною заховане щире золото правди про свободу i право.

Ще кiлька слiв про Солженiцина й про дещо iнше, пов’язане з цiею фiгурою… Метаморфоза письменника вiд демократа до запеклого шовiнiста, i то аж такого, що закликае реабiлiтувати Сталiна, бо той хоч i запроторив Олександра Ісайовича в тюрму, зате зберiг для нього велику Росiю, – була настiльки несподiваною, наскiльки й закономiрною: економiка мiняеться протягом рокiв, для змiн у психологii нацii потрiбнi столiття. А Солженiцин попри свiй антибiльшовизм – духовне чи то бездуховне породження росiйськоi iмперii, яка – без бiльшовизму – ще краще почувае себе в iмперському статусi. Бути одночасно iмперiею i демократичною державою неможливо, тож не можуть стати демократами клеврети «единой-неделимой», якi вважають Украiну тимчасовим утворенням. І чим бiльш мiцнiе Украiна й утверджуе себе як держава в Європi, тим бiльше iх, клевретiв, множиться. Вже б хто-хто, а така освiчена людина, свого часу улюблений серед молодi свiту бард, переконаний демократ Булат Окуджава в своему вельми розумному й непримиренному з iдеями комунiзму iнтерв’ю («Литературное обозрение» № 5–6, 1994) нiчтоже сумняшеся заявляе, маючи на увазi розпад Советського Союзу, таке:

«Считаю, что идут иные времена и в новом качестве мы опять соединимся. Мы не можем иначе…»

Ви й справдi iнакше не можете: великодержавна отрута наскрiзь проiла духовний органiзм росiйського плебсу. Я не маю на увазi весь народ – були i е серед росiян свiтлi особистостi, та це не плебс, а зiрки, й про них я ще поведу свою мову. Але зорi мерехтять у духовному небi нацii, а на землi пануе здолана грiховною традицiею маса, яку ми маемо нагоду й сьогоднi бачити на полiтичних демонстрацiях – з портретами Ленiна, Сталiна, Берii… Й нiчого тут дивного немае: царизм i бiльшовизм методично вбивали будь-яку iдею, що могла б бути вигiдною пiдкореним народам, якi прагнули зберегти свою самобутнiсть, – для панiвноi нацii полiтичний i моральний терор став зовсiм нормальним явищем. Вiзьмiмо релiгiю: безглузда, на перший погляд, боротьба з Богом, якого, за бiльшовицькою фiлософiею, немае, перемiнилася насправдi в нещадну вiйну з нацiональними меншостями iмперii – з iх звичаями, обрядами, традицiями, закладеними в релiгiйнiй iдеологii. А те нахабне фальсифiкування та грабування iсторii пiдлеглих народiв, те повсюдне випинання першоначала сюзерена, вiд якого, мовляв, усе пiшло – родовiд i культура, й науковi здобутки нацiй, в iмперii сущих! Я не можу вийти з дива й нинi: чому росiйськi великодержавники не здогадалися визнати своiм гербом древнiй киiвський тризуб – отак, як присвоiли собi украiно-руськi билини, – i залишилися нинi з кумедним i анахронiчним двоголовим орлом, якому всього двiстi лiт вiд роду i який мертвий есть, бо вiдтяв йому голови сiмдесят вiсiм рокiв тому Володимир Іллiч.

Так ось чому пiднялося виття за вiдновлення Союзу: не лише через втрату колонiй – причина тут набагато глибша. Украiна проголошенням незалежностi видерла з лап Росii вкрадену нею свою первiсну iсторiю, i сьогоднi весь свiт вже знае, що украiнцi на украiнських землях завжди були единими автохтонами, i нiяких iнших народiв Киiвська Украiна-Русь нiколи не виколисувала.

Солженiцин цю iстину збагнув глибоко. Знаючи, що iз своiм публiцистичним талантом вiн може бути великим тiльки у великiй iмперii, письменник стривожився: Росii загрожуе цiлковитий розвал. Ким стануть солженiцини пiсля загибелi iмперii, кого представлятимуть? Адже соборна росiйська нацiя ще не утворилася, вона розпорошена по всiх землях колишнього Союзу («где кусок хлеба, там дом родной»; в Чеченii росiйськi федеральнi вiйська винищили десятки тисяч мешканцiв, серед яких вiсiмдесят вiдсоткiв росiйськомовних!), вона не визначена в етнiчних кордонах, росiяни, якi iсторично жили з розбоiв i завоювань, залишилися й нинi скитальцями. Не матиме кого представляти письменник, коли розпадеться iмперiя! Тому-то переляканий Солженiцин природно перемiнився з демократа в шовiнiста i в унiсон з Жириновським волае про вiдновлення iмперii, яка мае iм’я несформованоi ще нацii, – й тим самим обидва закликають до пролиття кровi. Сталося те, що не мае в свiтi аналога: вiчна противага злу – лiтература – стала глашатаем зла. Оце i вся вам загадковiсть росiйськоi душi, якоi й насправдi «не понять умом».

А втiм, iсторiя завжди дiе доцiльно, хоч ту доцiльнiсть не завжди можна вiдразу збагнути. Інодi те, що видаеться негативним, дае позитивнi наслiдки: ленiнська видозмiна iмперii, якою не була моторошною, приквапила ii кiнець; кiнець iмперii дасть початок створення класичноi росiйськоi нацii.

Одне слово, вiдбуваеться процес творення нових держав, якi житимуть у третьому тисячолiттi, i вiн вельми болiсний.

…Й нарештi сталося! Мрiя, яка так щемно й солодко затеплилася в моему серцi ще в дитинствi, враз здiйснилася.

Тяжко дихае поiзд, стугонить, спинаючись на Саянський перевал i, неспроможний здолати крутий нахил, звиваеться змiею попiд скелями, з лютi сичить гарячою парою i врештi, звiдчаений своiм безсиллям, вгризаеться в гору, пробиваючи в нiй тунель; пiтьма смолою прилипае до очей, та за мить у вiкнах вагона знову зблискуе слiпучо-зелене свiтло; смерекова тайга заслоняе з одного боку небо, а з другого наповнюе глибочезнi iзвори кипучим шумовинням; поiзд стае схожий на вiдчайдушного еквiлiбриста, що бiжить по двох канатах рейок мiж прямовисними скелями й проваллями без дна; радiсть, змiшана iз страхом, захоплюе дух – ой, щоб швидше заховатися в наступний тунель, який он зяе попереду чорною аркодужною проймою; i вже хижа паща почала всмоктувати в себе, немов сосиску, раптом стонклий потяг, що витягнувся мiж двома горлами тунелiв; i знову зелене сяйво слiпить очi, i знову охолоджуе iх вогка темрява; я нараховую понад сорок тунелiв, – та ось, повернувши у протилежний бiк, поiзд вихоплюеться на волю: душу огортае полегша, нiби пiд час пробудження iз неспокiйного сну; паровоз утомлено зiтхае, втiшно посвистуе, стрiмко злiтаючи вниз, й мене охоплюе незмiрний подив вiд того, що небесна голубизна опинилася раптом долi; тайга водоспадом рине у бездонну глибiнь перекинутого неба, i треба себе примусити повiрити, що внизу не синява повiтря, а безмiр холодноi i тихоi води, яка вщерть заповнила очницю землi.

Байкал!

Сповiльнивши хiд, поiзд далi йде тихо, милуючись дивовижею озера, що впоперек легко проглядаеться до протилежного берега, звiдки вирушав на омулевiй бочцi втеклий каторжанин, i вузьким здаеться Байкал – рукою подати: то скорочуеться простiр над водною гладiнню, а вздовж не видно краю тiй голубизнi; двi години йде поiзд краем Байкалу й зупиняеться нарештi у Слюдянцi.

Я вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по колiна в озеро, прозора, аж незрима, вода ломить гомiлки, дно вкрите бiлою рiнню, бiля нiг шугають табунцi рибок – чи то омулi?; виходити з води нiяк не хочеться, та кличе пасажирiв паровозний свисток; я з тугою ловлю крiзь вiкно синю пляму озера, яке знову зливаеться з небом, немов у первiсному хаосi до створення свiту; поiзд круто повертае вбiк, а Байкал зникае з моiх очей назавше…

Благослови, душе моя, Господа за те, що дозволив менi побачити найчарiвнiший у життi сон!

Хай цей лiричний пасаж хоч трошки втишить у менi гiркоту, бо всюди на неосяжних сибiрських просторах водно пекла мене тяжка пам’ять нашоi iсторii. Й, милуючись Байкалом, я нi на мить не мав сили забути, що в iркутськiй тюрмi довгi роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закiнчив свое страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замурованi, волочили кайдани декабристи, а в Якутську дичавiв украiнський лицар-мазепинець, високоосвiчений муж i улюбленець европейських аристократичних салонiв Андрiй Войнаровський; що в Уссурiйському краю забули про свою батькiвщину добровiльнi переселенцi з Украiни; що Читинську область заселили пiсля вiйни захiдноукраiнськi iзгоi, плач яких вчуваеться менi й досi, – i знову, як колись за Вологдою, здалося менi, що всi цi простори призначенi виключно для тюрем, каторг i заслань. Але ж не на те вони були створенi Богом: жили тут колись вiльно численнi народи – нинi змалiлi або й зовсiм зниклi, – поки iх не «визволили» вiд свободи озброенi й цивiльнi загарбники типу Єрмака й Хабарова i, як не прикро говорити, вченi колонiзатори: Пржевальський, Арсеньев i багато iм подiбних…

У Владивостоцi менi випала нагода переглянути кiнофiльм «Дерсу Узала», й подумав я тодi: росiйське месiянство морально виродило людей до такого рiвня, що навiть видатний учений В. Арсеньев вважав, що вiн мае право вiдбирати в удегейця впiйманого соболя – конфiскувати власнiсть у господаря краю. І принижуеться той господар перед зайдою, запобiгливо посмiхаеться, на очах рабом стаючи, й знаменитий учений приймае це знiвечення людськоi гiдностi за досягнення принесеноi ним «цивiлiзацii».

У такий спосiб було вбито свободу Сибiру. Заарканено не тiльки пiдкорений люд, а й душi завойовникiв. Невiльниковi легше: вiн мусить носити кайдани, та нiхто не може накласти iх на вiльний дух, а тюремщика зневолюе служба до недремного нагляду за рабами, до утримання каторжанських структур – у процесi цiеi дiяльностi в ньому вкорiнюеться психологiя рабовласника; невольнича темрява, немов алкогольна отрута, передаеться в спадок нащадкам, якi не мають сили очуняти вiд неi хоча б до того стану, аби втямити, що чужi народи й чужi землi, обтяжуючи сюзерена фiзично й морально, щастя, спокою й достатку принести йому неспроможнi.

Не виношу присуду росiйському народовi за те, що став вiн iмперським знаряддям: у такому статусi перебували свого часу турки, австрiйцi, англiйцi, iспанцi – не винен у цьому жоден окремий громадянин. Бо тiльки в демократичному суспiльствi нiхто нiяким знаряддям стати не може, i якби таке суспiльство було створене в Росii, то про ii «особливе призначення» нiхто нiколи й не почув би. А це призначення перетворило ii в ординську державу, яка не тiльки в пiдлеглих народiв, а й у панiвноi нацii вiдбирае волю, iнiцiативу й здатнiсть самостiйно мислити. Звичайно, не винен росiйський народ, так склалася його навiжена iсторiя, але чи ж можу я любити орду? Не можу хоча б через те, що й до нинiшнього дня не народилася в росiйському суспiльствi елементарна протиiмперська опозицiя; чи хоч раз вийшли на кремлiвську площу тисячi осиротiлих матерiв, сини яких загинули в Чеченii, чи склали хоча б единий письмовий протест росiйськi вченi та письменники проти нечуваного в свiтi геноциду, коли вбивають, вирiзують, випалюють цiлий народ на його власнiй територii? Менi тяжко повiрити в гуманнiсть росiянина: я бачив, i серце мое стискалося з жалю, як полонений чеченцями солдатик розмазував по обличчi сльози, бо вiн ще сосунець, а перед очима постала смерть; але й бачив такого ж пiдсвинка, вже сп’янiлого вiд кровi: вiн сидiв, розвалившись на лафетi, й горланив: «Вот покончим с чеченцами и за хохлов возьмемся!» Звiдки ця ненависть до народiв, якi жадають того, що належиться кожному, – свободи? Й коли проти бiльшовизму ще iснувала в Росii незначна опозицiя, то проти нинiшнього iмперського шовiнiзму ii нечутно. То як може такий народ – не в окремих людях, а в iпостасi азiатськоi орди – викликати любов i повагу вiльних громадян свiту, коли його, непередбачуваного в дiях, вiроломного в домовленостях й жорстокого в розбоях, просто бояться…

Мiй потяг на годину зупинився в Бiробiджанi – столицi мiфiчноi Єврейськоi автономноi республiки, в якiй назви вулиць та установ написанi по-еврейськи, навiть газета виходить мовою iдиш i де, здаеться, не живе жоден еврей. Ось зразок тоталiтарноi сваволi: захочемо – виселимо весь народ з його рiдноi землi, захочемо – вiдшабатуемо вiд тiеi чи iншоi республiки спорий шмат i прилучимо до iншоi або вiддамо метрополii… а ще – створимо, де нам забагнеться, еврейську державу. Й створили – на тому мiсцi, куди тицьнув пальцем вождь народiв. І нiхто з евреiв навiть не заiкнувся, що бiльшовицька iмперiя приготувала для них гетто, – небагато ж, як свiдчать документи, бракувало до виселення всiх евреiв Советського Союзу на Далекий Схiд пiд час розправ над лiкарями в 1953 роцi.

А тому я хочу звернутися до тих евреiв, якi не бажають стати моiми друзями i вперто взивають украiнський народ антисемiтським…

Хiба ж то украiнцi на початку нашого столiття зорганiзували «чорну сотню», яка чинила бузувiрськi розправи над евреями? А львiвський погром у 1919 роцi – чия то справа: украiнцiв чи, може, таки полякiв? А нинiшня «Пам’ять» – то хiба украiнський виплiд? І не украiнцi, ви це добре знаете, вiдбирали вам мову й релiгiю, й далеко не всi ви вмiете по-своему молитися. І не в Росii, а в Украiнi вiдкриваються нинi еврейськi школи, театри, синагоги; еврейськi товариства дiють приблизно у ста мiстах Украiни, видаеться понад десять газет, на украiнському телебаченнi е двi еврейськi програми… А скажiть, чи багатьох росiян репресували нiмцi за переховування евреiв пiд час окупацii? Не назвете… Тодi запитайте в мiжнародного еврейського дiяча Якова Сусленського – я з ним зустрiчався кiлька рокiв тому в Тель-Авiвi, – скiльки украiнцiв визнано в Ізраiлi праведниками свiту. Багато! А скiльки не визнано: не потрапив ще до того списку й митрополит Андрей Шептицький, який врятував вiд смертi сотнi евреiв, а я назвав би ще пана Михайла Гояна з Аделаiди, вiдомого мецената, який за рятування евреiв у Заболотовi був засуджений фашистами до розстрiлу, та вдалося йому втекти в УПА… А чи хтось знайшов серед iсторичних документiв хоча б один наказ Симона Петлюри на антиеврейську акцiю? Зате знайде присуди погромникiв до кари смертi за його пiдписом. А чи знаете ви, що УПА в своi загони приймала евреiв, у тому числi й жiнок? Це я сам можу засвiдчити.

Чому ж тодi, панове, ви так уперто витворюете з украiнця образ свого ворога-антисемiта? Тому що украiнець завжди був безборонний, а москаля ви боялися? Тому що iнстинкт самозахисту примушував вас горнутися до державних нацiй? Так це вже минуло, е Украiнська держава, яка своiм Законом про нацiональнi меншини дала вам нечувану досi на наших теренах свободу. Чому ви хоча б не присоромили голову iзраiльського кнесету п. Ш. Вайса, який дозволив собi в украiнському парламентi назвати украiнську нацiю колаборантською, – того самого Вайса, котрому бориславська проста жiнка врятувала життя пiд час нiмецькоi окупацii? Промовчали ви теж антиукраiнську телепередачу Сi-Бi-Ес «Обличчя незалежностi», яку було продемонстровано в США перед самим вiзитом Леонiда Кучми: там захiднi украiнцi показанi кровожерними антисемiтами… Чому вам так хочеться ототожнити хворого на юдофобство Анатолiя Щербатюка з украiнським народом?.. Менi, знаете, мимоволi нав’язують думку, що окремим евреям чи еврейським кланам антисемiтизм потрiбний для нацiональноi активiзацii, i для образу ворога вони знаходять найбiльш незахищену нацiю. Проте сьогоднi ми вже можемо себе захистити – практичною реалiзацiею в Украiнi державного Закону про права нацiональних меншин.

І ще хотiв би сказати: еврейське украiнофобство ображае мене особисто. Я ж нiколи не був антисемiтом: всi евреi у Львовi пам’ятають мою допомогу як голови Товариства украiнськоi мови у створеннi Львiвського еврейського товариства iм. Шолома Алейхема. Зрештою, у своiх творах я завжди стояв на боцi скривдженоi еврейськоi нацii. Прочитайте iх, i ви розчулитеся моiм болем за Берту Шварц (роман «Край битого шляху»), сподобаеться вам образ львiвськоi патрiотки Золотоi Рози («Манускрипт з вулицi Руськоi»), посумуете разом зi мною над долею крамаря Арона («Вода з каменю»), та й останнiй мiй роман «Євангелiе вiд Томи» частково присвячений еврейськiй iсторii. Таж нiколи я не випинав того факту, що Каганович, Свердлов, Ленiн i бiльшiсть членiв сумнопам’ятних «тройок» були евреями, бо переконаний, що бандити безнацiональнi; чому ж ви так охоче чiпляетеся за першого-лiпшого украiнського полiтичного збоченця й, узагальнюючи, перебiльшуете його вагу?

Я не обороняюся. Украiнцi – сильний народ, i евреi не слабшi: нашi нацii довели свою витривалiсть у довголiтнiх неволях. То для чого нам розпалювати мiжнацiональну ворожнечу – з одного чи iншого боку? Хiба лише для того, щоб наш спiльний ворог клепав на наших непорозумiннях полiтичнi дивiденди… Берiмо приклад з Якова Сусленського чи то з письменника Леопольда Авзегера, котрий у своiх мемуарах «Чорний кабiнет» вельми прихильно висловився про захiдноукраiнських вигнанцiв у Читинськiй областi. А найвищим зразком гуманностi хай послужить для нас благородна дiяльнiсть митрополита Андрея Шептицького.

У Приморському краю я побував в украiнських селах Полтавка i Киiв. Селяни, якi розмовляли зi мною чистою украiнською мовою, посмiювались, коли я iх називав украiнцями: «Та йдiть, що це ви кажете, якi ж ми украiнцi, ми ж хохли-и-и!» Отаке калiцтво. І яким махровим езуiтством смердять заклики мiнiстра закордонних справ Росii Козирева на захист росiйськомовного населення в Украiнi! В самих же й досi немае жодноi украiнськоi школи, жодноi украiнськоi газети, й така сама ситуацiя, як менi принаймнi вiдомо, i в евреiв. Пам’ятаймо про це.

…На вiйськовому крейсерi «Дмитрий Пожарский» я дiйшов аж до Петропавловська-Камчатського. Одного дня зважився пiднятися на Авачинську сопку – мало не до самого кратера, що без упину димить. І, коли глянув звiдти на безмежжя кряжiв, лiсiв, долин, вигукнув, забувши враз про пiдневiльнiсть цих просторiв:

«О вдячнiсть подорожей!»




7


Якось у львiвськiй кав’ярнi «Пiд левом» я запитав при чарцi у свого приятеля гiдродинамiка Андрiя Канюги, де вiн знаходить час писати науковi працi, коли я завжди зустрiчаюся з ним у кнайпi. «Ну добре, – вiдповiв Канюга з властивим йому гумором, – а тепер я спитаю: як тобi вдалося написати стiльки книжок, якщо ти мене водно застаеш у кав’ярнях?»

А й справдi, звiдки береться в мене час? Бо що там кав’ярнi – е ж сiм’я, е службовi, а то й державнi обов’язки, треба колись i вiдпочити, а скiльки часу поглинають мандри! Я так i не зумiв нi разу вiдповiсти на це питання до ладу – нi Андрiевi Канюзi, нi панi Ларисi Копань, яка колись брала в мене iнтерв’ю для журналу «Днiпро», анi читачам, котрi при зустрiчах про це мене запитують.

Певне, час мае властивiсть ущiльнюватися, а втiм, не е вiн для всiх людей i для всiх випадкiв однаковою у своiх вимiрах категорiею – ось тобi незмiннi година, хвилина, секунда, доба, вiк… Час у тому самому вiдтинку мае в рiзних випадках рiзну протяжнiсть: е час нудьги i втiхи, очiкування й зайнятостi, рiзнi вимiри мае той самий час для закоханих i для в’язнiв, зрештою, не однаковий вiн у людини працьовитоi й ледачоi. Немае його тiльки в письменника за роботою: тобто вiн е – максимально ущiльнений залежно вiд продуктивностi працi.

Значну частку свого життя я провiв у подорожах, проте мушу сказати, що майже всi мандрiвки були для мене перiодами найiнтенсивнiшоi працi, хоча для супутникiв я не був нiколи нудним, принаймнi намагався таким не бути; мiй рух у фiзичному просторi завжди мав утилiтарний характер. Враження й матерiали, набутi пiд час фiзичного руху, продовжували потiм жити в просторi духовному як зовсiм нове, нiде не iснуюче життя, проте воно завжди було еманацiею життя, фiзично вiдчутного, з котрим я мусив спочатку увiч зустрiтися, а потiм осмислити й домислити його: нiколи не вдавалося менi будь-що виссати з пальця.

Сказав Марк Аврелiй: «Час людського життя – мить у русi, й пiдтримати людину на дусi може тiльки фiлософiя».

Мудрi слова: кожен з нас за час прожитоi митi в русi повинен витворити свою фiлософiю, яка мала б так чи iнакше обгрунтувати сенс iснування: одному дано бiльше, комусь iншому – менше, але безсмертний кожен, хто створив власну фiлософiю на досвiдi, набутому у працi. Не залишае слiду на землi тiльки лiнивець. Або той, чий рух зупинився на початку дороги…

Мiй рух на бабусинiй святвечiрнiй дорозi, який так шалено продовжуеться й нинi, мав обiрватися на перших стадiях моiх мандрiвок – у березнi 1944 року. А зрештою, тодi рух зупинявся кожноi митi для мiльйонiв людей, i ми не знаемо, яким би був нинiшнiй свiт, якби тi люди й донинi продовжували свою мандрiвку. А був би таки iнакшим, бо, як сказав Дмитро Павличко: «Безсмертнi всi: цей виховав дитину, той пiсню склав, хоч i едину, а той, що не зумiв цього зробить, коло дороги посадив калину». Скiльки малих i великих незавершених дiл забрала смерть, i, певне, через те ми нинi так часто змушенi оживляти фiзичнi й духовнi пустирища, якi колись з’яловiли через брак людських рук i розуму.

Бог тодi врятував мене, й, напевне, тому я досi своею безупинною працею надолужую брак таланту, на який спонадiявся Господь, вдруге даруючи менi життя.

…Пiсля рiздвяних вакацiй навчання в гiмназii не було: до Коломиi наближався фронт, нiмецько-мадярськi вiйська мали намiр спинити свiй стрiмливий вiдступ над Прутом.

Агонiя нiмецькоi окупацii на Прикарпаттi, як i будь-де, була страшною. гестапо лютувало: сотнi людей, забраних заручниками, знайшли свою смерть в пiщаних ямах на еврейському кладовищi. У Грушевi карателi забрали перевiзника Семена – сильнющого парубка, який однiею рукою орудував жердиною, тручаючи чайку проти течii. Чомусь хотiли взяти його живим, а що був дужий i, напевно, не дався б легко в руки нiмакам, перебранi в цивiльне гестапiвцi покликали його до перевозу й стягнули з чайки арканом. Вiдтодi люди переходили Прут убрiд навiть пiд час льодоходу… Будинок гiмназii нiмцi забрали пiд вiйськовий лазарет, гiмназисти розiйшлися по домiвках.

Був то час цiлковитоi свободи й затишшя у Трачi. Нiякоi влади не iснувало, проте люди жили мирно мiж собою, ото й тiльки наробили шкоди, що повирубували – коби хоч на будову, а то на паливо – камеральнi дубовi й буковi лiси, котрi й досi як слiд не вiдродилися.

Надходила весна. Якось у лiсi я надибав вихудлу кобилицю – припленталася до наших мiсць, певне, з мадярського фронту, що наближався до Коломиi; мадяри залишали в лiсах коней i обози зi снарядами i вцiджувалися з рiзних дорiг у лiйку Вербiзького мосту в передгiр’i Карпат.

Сивка в нас давно вже не було, його забрали нiмцi, й нам без коня було дуже сутужно. Сухоребру кобилицю я вiдгодував вiвсом, вона швидко поправлялася й ставала гарною, не гiршою за Сивка, лише що каштановоi мастi: моя Росiнанта була кавалерiйським рисаком, я це зрозумiв, коли вона понесла мене охляп толоками, i я насилу ii зупинив. Це був мiй кiнь, i я любив його не менше, нiж батько Сивка, клав гарну морду собi на плече й годував з руки хлiбом… Тiльки один гандж мала Росiнанта – була некована, i я весь час мрiяв роздобути десь пiдкови. Це були марнi мрii – ковалi залiза не мали.

Весна заповiдалася рання, вже й трава зазеленiла, й Росiнанта мала що гризти на межах; погода ставала все ласкавiшою. Прутом зiйшли льоди, й рiка змiлiла: казали люди, що в гумаках можна перейти убрiд. Я гумаки мав i попросив батька, щоб пустив мене до Коломиi: в господинi на квартирi залишилися моi книжки, а щонайголовнiше – i найпотаемнiше! – саморобна книжечка вiршiв i повiсть «Кривавий тан», яку трохи пiзнiше пiд час обшуку реквiзував капiтан НКВД Шкрупила, про що я вже розповiдав у попереднiй книзi спогадiв… «Твори» моi були виключно антирадянськi, i я потерпав: що, як червонi займуть Коломию й почнуть робити по квартирах ревiзii i книжечки моi потраплять у руки енкаведистiв. Хiба я мiг передбачити, що енкаведисти знайдуть iх саме у Трачi?

Батько спочатку й слухати не хотiв, та потiм зважив, що в коломийському регiонi ще досить спокiйно i вода в Прутi мiлка, та й хлопець ще малий, непримiтний, а книжки й справдi треба забрати, де iх потiм дiстанеш (про моi твори й не здогадувався), й пустив мене. Скiльки там тоi дороги до Коломиi: три години туди, три назад – до обiду й вернеться.

Брiд справдi був мiлкий, я перебiг рiчку по камiнцях, а на душi було чомусь тривожно. Над Карпатами клубочилися дощовi хмари, щось там гуло й шипiло мiж небом i землею (чи то рання гроза, чи, може, гармати?) – до вечора могла прибути вода… Але не в цьому, мабуть, була причина моеi тривоги – то муляв душу взятий на себе небезпечний обов’язок… Нi-нi, я зовсiм не боявся, навiть пишався довiр’ям старшого брата: Євген попросив мене повернути на зворотнiй дорозi до Воскресiнцiв, що пiд Коломиею, i взяти в його приятеля (прiзвища не пам’ятаю) не якусь там дрiбницю, а старий австрiйський наган з патронами, давно Євгеновi обiцяний, а нинi дуже потрiбний – Нусько збирався йти в УПА. «Та ти не бiйся, дурню, тепер якраз можна пронести: нiмцi вiдступили, а советiв ще нема, хто тебе зачепить?» – заспокоював мене Євген перед дорогою.

Нiмцiв i мадярiв у Коломиi справдi не було, вони перейшли Прут по Вербiзькому мосту й, пiдiрвавши його, зупинилися на правому березi рiки. Советськi лiтаки атакували ворожi позицii, рев винищувачiв витискав обклеенi смужками паперу шибки у вiкнах будинкiв; низько понад ратушею пролетiв пiдбитий дванадцятимоторний пасажирський лiтак з нiмецькими втiкачами; вiн горiв, i за мить почувся оглушливий вибух на торговицi. Горiла теж моя гiмназiя, полум’я бухало з вiкон; я згадав про природничий кабiнет з опудалами розмаiтих, якi тiльки живуть на свiтi, звiрiв i птахiв – i все це пiде з димом! Я проник крiзь дим до кабiнету, там гоготiв вогонь, але я таки схопив пелiкана, що стояв скраю, й вибiг з ним на вулицю; того пелiкана залишив у господинi на квартирi, й, забравши в рюкзак книжки i своi «твори», подався до Воскресiнцiв.

Нуськового приятеля дома не застав, на смерть перелякана мати сказала, що сина розшукувало гестапо й вiн утiк з дому. «А ось це, – показала на обгорнутий брудною шматою пакунок, що лежав на пiдвiконнi, – мав хтось забрати. Я до того не мiшаюся, з вогнем бавитеся, бахурi клятi! Може, то й для тебе…»

Я взяв пакунок до рук, вiн був важкий – так, це наган i патрони! Поклав згорток у рюкзак i квапно рушив до грушiвського броду.

З Карпат насувалися чорно-сивi хмари – тi самi, якi вранцi клубочилися над далекими верхами й, напевне, розроджувалися там зливами, а може, й снiгом; я добре знав примхи Пруту, який з мiлкоi рiчки умiв ставати раптом лютою потворою, що котить бруднi вали й змiтае все на своiй дорозi. До Коломиi вертатися боявся: мiсто вже зайняли совети, й страшнiшi вони були для мене за нiмцiв – перед очима завше стояли штабелi змасакрованих трупiв, винесених з тюрем на початку липня 1941 року… Вже виднiлася попереду жовта бинда рiки, в якiй загрозливо прибувала вода; повз мене розбейканою дорогою пронiсся, немов скажений, однокiнний вiз: фiрман безжально батожив коня й не зважав на мое благання взяти з собою, ще й цвьохнув батогом над моею головою, вiдганяючи… Господи, як це вiн мiг полишити мене самого на зарiнку, ще дитину; Боже, чому люди в страху стають такими самолюбами? Я таки побiг за возом, та враз мене – на одну лише мить – зупинило свердляче виття: щось важке й страшне летiло назустрiч, угвинчуючись в загусле вiд хмар повiтря; воно, те страхiття, цiлилося менi прямо в груди, i пробило iх, i полетiло далi, сухо й лунко розiрвавшись за спиною, i рiй залiзних джмелiв розлетiвся увсебiч. Аж тодi я почув голос гармат – долинав вiн здалеку, аж iз-за пилипiвського Погорiльця; снаряди один за одним летiли в напрямi Коломиi й, не долiтаючи, безладно розривалися на зарiнку.

То за Прутом розпочала канонаду мадярська артилерiя, та я про це не мiг нiчого знати, я й поняття не мав, що опинився мiж лiнiями фронту: з Коломиi наступало советське вiйсько, а мадяри, прослизнувши через Вербiзький мiст, зайняли бойовi позицii вiд Іспаса до Пилипiв на правому березi Пруту.

Неначе прострiлений наскрiзь гарматним снарядом, я помчав за фiрою, яка вже досягала броду, й таки наздогнав, ухопився обома руками за розвору й зайшов у рiку аж по шию; крижана вода на очах прибувала, фiрман не оглядався, а я вибратися на воза не мав сили; брудна гуща добиралася менi до рота, я вже плив за возом; угорi пiд низьким небом слiпуче спалахували блiдi свiтелка, немов там запалювались на мить карбiднi лампи, i свистiло повсюдно, цвьохало, рябiла вода вiд фонтанчикiв – то розривалися мадярськi шрапнельнi снаряди. Врештi я вiдчув грунт пiд ногами й пустився розвори; вiз прудко вiддалився, нiбито я його дотепер затримував, й саме в ту мить накотився високий вал води й вiдкинув мене далеко на рiнь.

Доки житиму, не забуду того газду-фiрмана, що зустрiвся менi на переправi мiж фронтами. Надкришилася тодi моя вiра у своiх людей; я ж думав, що вороги iснують тiльки зовнi – з одного i з другого боку рiки, ба нi: ворог е й посерединi, вiн сидить у нашому нацiональному нутрi, ми самi собi стаемо ворогами в критичний час.

Той посвист вуйкового батога на зарiнку… О, вiн ще не раз – вiд своiх – свисне надi мною, i шмагоне, i вирве з душi кривавий м’якуш, i я закушуватиму губи, щоб не заплакати вiд нестерпного, кривдного болю!

Я зняв iз себе одежину, викрутив, одягнувся у вогке й пiшов стежками, полишаючи збоку битий тракт, по якому могло пересуватися вiйсько, перебiг однiею, другою й третьою балкою, обiйшов краем пилипiвську гору Погорiлець, зайшов у Лази – i над потiчком пiд горою, за якою вже розпочинався Трач, потрапив у пастку.

У видолинi, якою струменiв потiк, метушилися iз саперними лопатами вiйськовi – окопувались; поруч стояла невелика гармата, яка раз по раз глухо дзявкала, посилаючи на коломийський зарiнок снаряди; я пригнувся за кущами, намагаючись прослизнути непомiченим на другий берег потiчка, й наткнувся лицем до лиця на мадярського офiцера, що сидiв на пеньку й курив цигарку.

Вiн схопив мене за оборки й зарепетував: «Партiзан, партiзан!»; з окопу пiдвелися жовнiри й приглядалися до мене, посмiхаючись, мабуть, з того, що «партiзан» був дуже малий на зрiст; тi посмiшки мене не заспокоiли – нагадували вони вовчий оскал, i я нiчого доброго вiд мадярiв не чекав, проте й думки не припускав, що уб’ють, бо за що?.. Та враз згадав – за що: офiцер зняв з моеi спини рюкзак i засунув руку досередини.

Тодi я вмер. Тодi я пiзнав нi з чим не зрiвнянне моторошне передчуття насильницькоi смертi: це здерев’янiлiсть, i нiщо в тобi вже не живе, крiм заповненого страхом, немов раковою пухлиною, мозку.

Офiцер нервово викидав книжки на землю i врештi витягнув важкий, у бруднiй шматинi згорток. Вiн переможно потряс ним у руцi й, процiдивши крiзь зуби «партiзан», розгорнув…

І я побачив i обм’як: австрiйський наган враз перемiнився – бо пожалiв мене Господь – у зв’язку кiнських пiдкiв. Я й не знаю, куди подiвся тодi мiй переляк; на його мiсце влилася незмiрна втiха: це ж пiдкови для Росiнанти, сповнилась моя мрiя! І я, геть забувши про смерть, яка секунду тому була такою очевидною, прокричав офiцеровi до очей: «Das ist f?r Pferd, f?r mein Pferd»[3 - Це для коня, для мого коня! (Нiм.)] – й суворий вояк голосно зареготав.

А тодi на горбi, за яким розпочинався Трач, з’явився сам Бог: вiн був сивоголовий, з маленькими вусиками i мав обличчя мого батька.

Батько статечно зiйшов униз i пояснив офiцеровi по-нiмецьки, що я його син i вертаюся з Коломиi, бо навчання в гiмназii, звiсно, припинилося. Мадяри нас вiдпустили. По дорозi батько попередив, що будемо нинi спати в стодолi на сiнi: хата зайнята пiд вiйськовий штаб. І ще: Євгена забрали у форшпани[4 - Примусова фiрманка.] разом з возом i Росiнантою для перевезення снарядiв до Микитинцiв; сам начальник штабу обiцяв, що завтра син повернеться. Батько був людиною мужньою й говорив це спокiйно, та з виразу його обличчя я зрозумiв, що вiн не мае нiякоi надii на Нуськове повернення, й рiвноваги додавала йому втiха, що хоч молодший син знайшовся.

Я загорнувся в суху верету й заснув у сiнi, навiть не пчихнувши. А на другий день, коли мадяри вийшли з села, вернувся Нусько – сам, без коня i без воза: утiк посеред ночi з мадярського обозу, який прямував до кордону й не мав жодного намiру зупинятися в Микитинцях.

Я кинувся йому на шию, вперше вiдчувши кровний зв’язок мiж нами обома. Вiн похвалив мене за те, що я зорiентувався в ситуацii й не повертав до Воскресiнцiв, – свою пригоду я залишив у таемницi; Євген побачив сльози на моiх очах i зрозумiв причину:

«Не плач, Росiнанта повернеться сама, кiнь знае дорогу додому».

«Таж вона мадярська, – схлипнув я. – І що вже менi з тих пiдкiв?»

Так Євген пiшов в УПА без австрiйського нагана, а моi пiдкови повисли у стайнi на цвяшку, й деколи, дивлячись на них, я притулявся чолом до жолоба, за яким колись стояла Росiнанта, й тихо плакав…

Можливо, цей епiзод не вартий пера й цiкавий е тiльки для мене. Не заперечую того, що в своiх спогадах я надто самозосереджуюся, – але ж це моi особистi згадки, а не iсторiя епохи. І даремно дехто з моiх критикiв, якi оцiнювали книжку «Благослови, душе моя, Господа!», дорiкали менi в егоцентризмi. Мiй егоцентризм в цьому випадку позитивний – оскiльки самоспостереження е головним джерелом пiзнання загального…

Мадярський фронт, про який мовилось, забрав багато людських життiв. То лише менi пощастило… А мого вуйка Василя Маланюка – першого пилипiвського красеня, який взяв за жiнку найкращу дiвчину з Тростянки – Софiю, застрелили мадяри на його ж подвiр’i; Софiя ж до року померла з туги – й зупинився завчасу iх життевий рух. Ця трагедiя послужила матерiалом для моеi новели «Зелений гомiн».

І знову, немов шило з мiшка, вилазить мiй егоцентризм – так, шановнi панове? А що вдiеш, коли свое болить найдужче? Все починаеться iз власного нерва, немае ж вселюдськоi нервовоi системи. І тiльки та людина, яка здатна глибоко вiдчувати родинний бiль, може пiднятися до розумiння болю верстви, нацii, людства. У цьому сенс моеi фiлософii, набутоi з власного досвiду в життевому русi.




8


Вздовж моеi дороги виросли могили. Я минаю iх, i бiль вщухае, життя байдуже до смертi, тiльки недремна пам’ять невiдступно супроводжуе мене й нагадуе, що з кожним хрестом стае все менше мого власного шляху, бо десь там, попереду, закупила Доля в Бога мiсце для мого хреста. Невiдомо, на якiй вiддалi позначена остання зупинка моеi санноi мандрiвки, – i менi не байдуже, проте зовсiм не страшно, тому що знаю: не стане моя могилка впоперек шляху, повз неi пройдуть дiти, учнi, читачi й зовсiм незнайоме молоде плем’я, бо дороги людськi не закiнчуються, вони вливаються у рiчища широких вселюдських трактiв, що схожi на свiтло зiрницi, яка розгоряеться все яснiше, аж поки день не настане повний.

Далеко позаду залишилося мiсце вiчного спочинку великого мого i всiеi Украiни друга – болгарського перекладача Петка Атанасова, який так прискiпливо слiдкував за украiнською лiтературою, що не проминув моеi першоi, надрукованоi в журналi «Жовтень», новели «Бузькiв вогонь» i переклав ii на болгарську мову, а невдовзi пiсля цього Петко вiтав мене i мою дружину в Софii. Прийшов вiн на перон у товариствi дотепного й мудрого кiносценариста Івана Ружа, i цiлий день водили вони нас по своiй столицi до знемоги, i аж увечерi вiдпочили ми в екзотичному ресторанi на Вiтошi над мертвою рiкою валунiв, один з яких скотився й зупинився на могилi Івана Базова, що поруч з гробiвцем Михайла Драгоманова… А потiм Атанасов приiхав в Украiну, i ми гостювали у вiчно юноi Наталi Черемшини-Семанюк у Снятинi.

І вже немае в моему свiтi нi Івана Ружа, нi панi Наталi, анi вiдомого болгарського письменника Івана Давидкова, з яким я познайомився в Софii, – крiм Петка, доброго й водно усмiхненого: вiн завжди зi мною, хоч залишився далеко позаду, зарання сточений смертю.

А ще полишив я, помчавши не iз своеi волi вперед на бричцi Хроноса, бiлоруського витязя Володю Короткевича; зосталися позаду й Орест Зiлинський, i Кость та Зiна Геник-Березовськi з Праги, з якими мене в’язало мiцне приятелювання; а ось оглянувся я в цю мить, згадавши свою подорож на Кубу разом з Володимиром Гжицьким i Яковом Стецюком – за шелом’янем могили iхнi… Господи, чому це в них так швидко сталося, а кубинський лицар шiстдесятих рокiв, навiчно зашнурувавши себе в зелений кiтель команданте й сховавшись у ньому вiд реальностi, здурiв вiд безконтрольноi влади й, полiтичним трупом ставши, ще й нинi живе на свiтi – лише для того, щоб домордовувати свiй народ i кожноi митi доводити свiтовi абсурднiсть комунiстичноi практики.

А може, в цьому е свiй сенс? Напевне е: одурманений марксизмом-ленiнiзмом свiтовий плебс, який ще й досi тужить за соцiалiзмом, мав для свого прозрiння, немов музейний експонат, приклад деградацii кубинського троглодита, котрий призвiв до цiлковитого зубожiння свiй край, а народ – до божевiлля: на очах у всього цивiлiзованого свiту гримлять ще й нинi на Кубi фанфари й революцiйнi маршi, а зголоджений люд, доведений до стану зомбi, вигукуе хвалу вождевi.

…У шiстдесятих роках ледь-ледь пiднялася комунiстична залiзна завiса, й советський, здичавiлий в iзоляцii, люд ринув – хто тiльки мiг – в туристичнi й службовi поiздки, щоб побачити, як живуть в умовах захiдного соцiалiзму й «проклятого капiталiзму» народи.

Саме з цього й розпочався розпад Советського Союзу: невiльник, який хоча б краем ока побачив вiльний свiт, бiльше рабом бути не може. Й суспiльство, що вихоплюеться з темних казематiв, вмить у своiй елiтi розпадаеться – залежно вiд духовного розвитку, прагнень i полiтичних переконань – на три мобiльнi сили.

Це передовсiм полiтичнi емiгранти, котрi просять притулку в чужих краiнах, щоб там духовно й матерiально змiцнiти, набрати сил для боротьби з режимом, який поневолив iхнiй край, i вдарити по ньому ззовнi. Вони багато корисного зроблять для своiх нацiй: видадуть книги, якi покажуть свiтовi й передовсiм iхньому народовi справжне обличчя тоталiтарного режиму, заснують товариства, котрi сконсолiдують демократичнi сили за кордоном й проникнуть на нацiональний материк; набудуть полiтичних, економiчних та гуманiтарних знань i, збагатившись матерiально, допомагатимуть дисидентам на батькiвщинi лiтературою i грiшми. Врештi вони вiдчужаться вiд рiдного народу вiдстанню, новими життевими умовами й надмiрною впевненiстю в собi, яка все прикметнiше здаватиметься землякам зарозумiлiстю, i в цьому полягатиме одна iз причин майбутнiх незгод мiж громадянами у молодiй державi, що постане на руiнах тоталiтаризму.

Патрiоти, якi нiзащо не покинуть батькiвщину, стануть внутрiшнiми емiгрантами-дисидентами, якi зорганiзують у пiдпiллi партii й приймуть на себе найтяжчу долю каторжан. Вони полiтично визрiють у тюрмах i на засланнях, однак практичноi державноi науки осягнути не зможуть, та, незважаючи на це, пiсля розпаду займуть керiвнi посади в молодiй державi, маючи на це моральне право i зовсiм не маючи для цього фахових пiдстав. Коли за iхньою участю вiдбудеться проголошення незалежностi нацii, вони б мали негайно вiдступитися вiд керма, вiддавши його в руки державотворцям-професiоналам, проте надмiрна амбiцiйнiсть не дозволить iм так вчинити, i в цьому полягатиме друга причина майбутнiх незгод у молодому суспiльствi.

Та найповажнiша частка народноi елiти зазнае зовсiм непередбачених метаморфоз: вирвавшись на свободу, вона перемiниться враз iз слiпих виконавцiв на iнiцiативних пiдприемцiв, i цi новi – не знанi й ураз виявленi – здiбностi спонукуватимуть переважну бiльшiсть цiеi частки до бурхливоi дiяльностi в примiтивному бiзнесi, а фактично в спекуляцii – одягом, продуктами харчування, предметами розкошi, рухомим i нерухомим майном. Провiнцiйнi нуворишi будуть спершу обжиратися до проносiв, одягатися без смаку, прикрашатися брязкальцями, як тi папуги, а згодом, взявши собi на озброення демократичну фразеологiю, вiдвоюють посади й братимуть хабарi та будуватимуть помпезнi до глупоти вiлли; вони перестануть вiрити в будь-що, крiм грошей, i стануть полiтичним люмпеном, який розкладатиме зсередини власну державу. І в цьому полягатиме третя причина майбутнiх суспiльних незгод та тяжких негараздiв.

Проте згодом у лонi позiрно безнадiйноi полiтичноi ситуацii зародиться вельми обнадiйливий суспiльний фактор – середнiй клас фахiвцiв. Це будуть дiти, народженi в часи пiдняття залiзноi завiси, якi, досягнувши зрiлого вiку, вже не матимуть потреби просити полiтичних притулкiв, ставати внутрiшнiми емiгрантами й примiтивними нуворишами, що втрачають честь i глузд, i сумлiння на вид небаченого досi багатства: нова державна система стане предметом iхнього освоення, цивiлiзованого бiзнесу i джерелом влаштованостi. Вони й вiзьмуть до рук державне кермо, яке вiдвоювали в окупантiв батьки, котрi – роздертi на три непримиреннi суспiльнi угруповання – дати раду з ним не могли.

Звiсно, цього всього я ще не знав, коли кинувся у свiтовi мандрiвки, витрачаючи на них усi своi лiтературнi заробiтки. Можливо, таку перспективу бачили прозiрливiшi од мене люди, я ж констатую тiльки те, в чому пересвiдчився сьогоднi сам: при народженнi нових сил у суспiльствi я був присутнiй.

Прозiрливими були й керiвники бiльшовицькоi системи: змушенi розвитком iсторичного поступу пiдняти завiсу, вони намагалися обмежити мiграцiйний рух соцiалiстичними краiнами – в капiталiстичнi впускали тiльки фахiвцiв пiсля тотальних перевiрок й пiд недремним наглядом кагебiстiв, проте знайомство посполитих з життям краiн так званоi «народноi демократii» справляло теж не бажаний для бiльшовизму ефект: воно пiдтверджувало порочнiсть соцiалiстичноi системи на будь-якому суспiльному грунтi.

Ми з дружиною вiдвiдали Болгарiю, потiм подалися в круiз по Середземному морi й Атлантицi, досягаючи екватора; в цих поiздках я вчився дивитися на свiт, як той в’язень, що вийшов з темницi й поволi звикае до свiтла; то вже пiзнiше подамся дорогами, якi дадуть менi матерiал для творчостi.

Першою такою мандрiвкою була поiздка на Кубу.

На початку шiстдесятих Куба стала дуже модною: кожен прагнув побачити на Захiднiй пiвкулi землю, названу Островом Свободи. Мало хто тодi мiг або хотiв збагнути фальш, закладений у цiй назвi, – люди начебто намагалися забути непохитну iстину: кожна революцiя починаеться з романтики, а закiнчуеться гiльйотиною.

Але свiт насправдi був вражений: молодi кубинськi патрiоти на чолi з двометровим бородатим красенем Фiделем Кастро взяли штурмом казарми Монкадо й змели з острова режим Батiсти. Сполученi Штати Америки, радi позбутися скорумпованого уряду на Кубi, мовчки спостерiгали за революцiею й були врештi шокованi, коли Фiдель проголосив будiвництво соцiалiзму на островi. Велика советська держава вмить стала союзницею маленькоi Куби; Микита Хрущов увiрував, що йому вдасться зробити те, чого не зумiв досягти Ленiн: встановити комунiстичний режим у всьому свiтi.

Проте iсторiя розпорядилася iнакше: пiсля вiдомоi карибськоi кризи, коли свiт з секунди на секунду чекав ядерного катаклiзму, Куба залишилася iзольованим на Захiднiй пiвкулi маленьким комунiстичним заповiдником, утриманкою Советського Союзу, який щорiчно платив за ii iснування в соцiалiстичному режимi вiсiм мiльярдiв карбованцiв. Нинi Куба голодуе, бо Советського Союзу вже нема, проте очманiлий вiд революцiйних гасел плебс i далi славить великого кормчого Карибськоi затоки, який з розрекламованого героя став звичайним тираном. Фiделя Кастро настигае сьогоднi сiмдесятка, й нове демократичне поколiння Куби терпеливо чекае смертi колись легендарного команданте, пiсля якоi комунiстичний режим на «Островi Свободи» сам собою розпадеться, як це сталося у всьому соцiалiстичному таборi.

Але на початку шiстдесятих… Тодi ми захоплювалися Кубою й бажали перемоги кубинським революцiонерам, забуваючи, що соцiалiзм усюди однаковий i результати його перемог нам добре вiдомi. Одне слово, революцiйна романтика полонила багатьох, i мене в тому числi: люто ненавидячи советських перестарiлих вождiв, я щиро вiрив, що Фiдель – такий молодий i мужнiй – зумiе побудувати людяне суспiльство, незважаючи на те, яку воно носитиме назву.

Ще до карибськоi кризи побував на Кубi у складi офiцiйноi делегацii поет Дмитро Павличко. Пiсля повернення вiн з властивим йому темпераментом i захопленням рекламував кубинську революцiю не гiрше од самого Кастро. Й, здаеться, якраз ця настирлива реклама пригасила моi симпатii до Куби: iнодi на зустрiчах з Павличком здавалося, що на свiтi iснуе лише «Острiв Свободи» й не те що Украiни – самого Советського Союзу вже немае: усi сфери суспiльного життя людства заповнились кубинською революцiею, за яку кожна чесна людина повинна вiддати життя.

Скiльки впало друзiв в Кастро,
Стiльки куль у серцi в мене…
Серце з кулями пiд молот
Покладу я на ковадло! –

глаголив поет i, передаючи кутi меду, викликав у мене мимовiльний спротив, адже пiд молот на ковадло я мiг би покласти свое серце тiльки за Украiну.

Й саме цей глухий протест проти надмiрного захоплення кубинською романтикою спонукав мене самого глянути на те диво: пiсля кубинськоi кризи я придбав туристичну путiвку й разом з Володимиром Гжицьким та Яковом Стецюком у складi великоi тургрупи полетiв на «Острiв Свободи».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/mandrivki-blizki-i-daleki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Створення советських республiк, як виявилося нинi, було найбiльшою помилкою Ленiна, наслiдкiв якоi вiн не мiг передбачити й за яку його картають нацiонал-шовiнiсти типу Жириновського й Солженiцина: державною бутафорiею з правом республiк на вiдокремлення скористалися поневоленi народи в серпнi 1991 року (прим. автора).




2


Хай згине Украiна, хай згине хамський люд! (Пол.)




3


Це для коня, для мого коня! (Нiм.)




4


Примусова фiрманка.