Книга - Хто не ризикує

Хто не ризикуе
Джеффрi Арчер


Бест
Джеффрi Арчер (нар. 1940 р.) – постать досить неоднозначна. Англiйський полiтик з оксфордською освiтою, який кiлька разiв полишав полiтичну арену через скандали, благодiйник, лорд, котрий потрапив до в’язницi за лжесвiдоцтво та перешкоду в здiйсненнi правосуддя, людина, яка почала писати книжки, щоб хоч якось виправити свое матерiальне становище. Уже перший його роман став у США бестселером i дав авторовi змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що створив понад 20 книжок. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи письменника «Каiн i Авель», «Лише час пiдкаже», «Грiхи батькiв» та «Надiйно прихована таемниця». Романом «Хто не ризикуе» (2019) Джеффрi Арчер вiдкривае нову серiю про детектива Вiльяма Ворвiка, героя романiв Гаррi Клiфтона iз «Хронiки Клiфтона», протягом якоi вiн пройде складний шлях вiд звичайного констебля до комiсара полiцii. Подii в романi розпочинаються, коли Вiльям закiнчуе унiверситет та, на превелике невдоволення свого батька, провiдного адвоката з кримiнальних справ, вирiшуе приеднатися до Мiськоi полiцii Лондона, а не бути його учнем у судi, маючи гарнi перспективи стати в майбутньому успiшним адвокатом. Проте Вiльям, на вiдмiну вiд свого батька, прагне не захищати багатих лиходiiв, а ловити i запроторювати iх за грати, тож вiн таки наполягае на своему й отримуе кiнець кiнцем таку бажану роботу в полiцii – хоч i з невеликою зарплатнею, але з великим ризиком для життя. Та чи вдасться Вiльяму Ворвiку стати гарним полiцейським i хто допоможе йому в цьому, читайте в новому романi Дж. Арчера «Хто не ризикуе».





Джеффри Арчер

Хто не ризикуе



Jeffrey Archer

NOTHING VENTURED



© 2019 by Jeffrey Archer

© О. І. Крикова, переклад украiнською, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *


Присвячуеться командору Вiльяму Гаклсбi, володарю Королiвськоi полiцейськоi медалi


Дякую за безцiннi поради та iнформацiю

Саймону Бейнбрiджу, Джонатану Каплану, королiвському адвокату, Грегорi Едмунду, Колiну Емсону, Ерiку Франксу, Вiкi Мелор, Елiсон Принс, Елен Редлi (експерту-кримiналiсту з почеркiв та документiв у вiдставцi), Кетрiн Рiчардс, С’юзан Вот i Джоннi Ван Гефтену.

Особлива подяка детективу сержантцi Мiшель Ройкрофт (у вiдставцi) та головному суперiнтенданту Джону Сазерленду (у вiдставцi).


Любий читачу,

коли я закiнчив писати останню книгу з серii «Хронiки Клiфтона», декiлька читачiв написали менi, що хотiли б дiзнатися бiльше про Вiльяма Ворвiка, героя романiв Гаррi Клiфтона.

Визнаю, що я вже про це думав, перш нiж почав писати «Хто не ризикуе» – першу книгу з серii «Детектив Ворвiк».

Подii у романi «Хто не ризикуе» розпочинаються, коли Вiльям закiнчуе унiверситет та, до невдоволення свого батька, вiдомого адвоката, вирiшуе пiти працювати до Мiськоi полiцii Лондона, а не стати батьковим учнем у судi. Вiльям наполягае на своему, та у цiй книжцi, що вiдкривае серiю, ми слiдкуемо за його життям у реальних умовах з низкою iнших героiв – хороших та не дуже, якi переходять йому дорогу, коли вiн намагаеться стати детективом та перевестися до Скотленд-Ярду.

Протягом серii ви простежите складний шлях Вiльяма вiд детектива констебля до комiсара Мiськоi полiцii Лондона.

Наразi я працюю над другою книгою серii, i в нiй мова пiде про Вiльяма на посадi молодшого детектива сержанта у вiддiлi елiтних наркотикiв.

Чи стане Вiльям Ворвiк комiсаром, буде залежати вiд його рiшучостi та талановитостi, а також моiх сподiвань на довге життя – свое, не ваше.

    Джеффрi Арчер






Вересень 2019 року


Це не детектив, це iсторiя про детектива





1


14 липня 1979 року

– Ти ж це несерйозно!

– Я нiколи не був серйознiшим, батьку, i ти б це зрозумiв, якби слухав, що я тобi казав протягом останнiх десяти рокiв.

– Але тобi дали можливiсть вивчати право в моему старому коледжi в Оксфордi, а пiсля випуску ти зможеш приеднатися до мене у судi. Чого ще юнак може бажати?

– Обрати власний шлях замiсть того, щоб йти по стопах батька.

– Хiба це так погано? Врештi-решт, моя кар’ера захоплююча та значуща i, маю смiливiсть додати, досить успiшна.

– Блискуча кар’ера, батьку, але зараз iдеться не про неi, а про мое життя. Що як я не хочу бути провiдним адвокатом з кримiнальних справ та усе свое життя захищати купку лиходiiв, з якими не став би навiть обiдати у власному клубi?

– Ти, мабуть, забув, що цi лиходii платили за твою освiту та життя, яке тобi, вочевидь, подобаеться.

– З твоеi милостi я нiколи про це не забуду, батьку, i саме тому я збираюся присвятити свое життя тому, щоб хапати цих лиходiiв та саджати iх до в’язницi замiсть того, щоб давати iм змогу продовжувати свое злочинне життя на волi, завдяки твоему талановитому захисту.

Вiльям сподiвався, що тепер батько замовкне, проте вiн помилився.

– Може, знайдемо компромiс, хлопчику мiй?

– У жодному разi, батьку, – твердо вiдповiв Вiльям. – Ти кажеш як адвокат, який просить про пом’якшення вироку в програшнiй справi. Але зараз твое красномовство марне.

– Може, ти хоча б дозволиш менi викласти обставини справи до того, як ти ii вiдхилиш? – спитав батько.

– Нi, бо я не винний i не маю доводити присяжним свою невиннiсть тiльки заради тебе.

– А ти мiг би зробити щось заради мене, любий?



У цiй запеклiй битвi Вiльям зовсiм забув, що мати весь цей час тихо сидiла з iншого краю столу, уважно спостерiгаючи за суперечкою чоловiка та сина. Вiльям завжди був готовий прийняти виклик батька, проте мати не була йому рiвним супротивником. Вiн раптом замовк, i його батько цим скористався.

– Що ви пропонуете, ваша честь? – запитав сер Джулiан так, нiби його жiнка була суддею Високого суду, i розправив лацкани пiджака.

– Вiльям пiде в унiверситет, який сам обере, – сказала Марджорi, – здобуде спецiальнiсть, яку схоче, i зробить кар’еру за власним вибором. І, найважливiше, коли вiн це зробить, ти з честю визнаеш поразку i бiльше нiколи не будеш про це згадувати.

– Зiзнаюся, – сказав сер Джулiан, – що хоч i визнаю ваше судження справедливим, але вважаю останню частину надто важкою.

Мати та син розсмiялися.

– Чи можу я подати клопотання про пом’якшення покарання? – невинно сказав сер Джулiан.

– Нi, – вiдповiв Вiльям, – бо я погоджуся на маминi умови, тiльки якщо через три роки ти беззаперечно пiдтримаеш мое рiшення приеднатися до складу Лондонськоi полiцii.

Сер Джулiан Ворвiк, королiвський адвокат, пiдвiвся з мiсця, злегка вклонився дружинi та неохоче промовив:

– Якщо так скаже ваша честь.


* * *

Вiльям Ворвiк хотiв стати детективом з восьми рокiв, з того самого часу, як вiн розкрив «справу батончикiв “Марс”». Як вiн потiм пояснив директору, це була проста «паперова справа», для якоi навiть лупа не знадобилася. Докази – обгортки, заплямованi шоколадом, – були знайденi у смiттевому вiдерцi у кiмнатi винного, та правопорушник не змiг довести, що батончики вiн купив того семестру за власнi грошi у магазинчику. Проте найважчою частиною справи було те, що злочинцем виявився один з його найближчих друзiв, Едрiан Хiт, який мав би стати його другом назавжди. Коли Вiльям розповiв цю iсторiю батьковi пiд час канiкул, старий вiдповiв йому: «Сподiваюся, Едрiана це чогось навчило, бо iнакше бозна-що iз цього хлопця стане». Хоча однокласники, якi хотiли стати лiкарями, юристами, вчителями, навiть бухгалтерами, кепкували з Вiльяма, експерта з профорiентацii не здивував той факт, що хлопчик хоче стати детективом. Урештi-решт, iншi прозвали його Шерлоком iще до кiнця першого семестру навчання. Батько Вiльяма, баронет сер Джулiан Ворвiк, хотiв, щоб син пiшов до Оксфорда вивчати право, як вiн сам зробив тридцять рокiв тому. Проте, попри всi батьковi спроби змiнити його рiшення, Вiльям вирiшив пiти працювати в полiцiю того самого дня, як закiнчив школу. Та все ж упертi чоловiки досягли компромiсу завдяки матерi. Вiльям вирiшив вступити до Лондонського унiверситету, щоб вивчати iсторiю мистецтв – спецiальнiсть, яку його батько навiть за спецiальнiсть не вважав, i якщо за три роки вiн не змiнить свою думку, сер Джулiан покiрно визнае свою поразку. Вiльяму подобалася кожна мить навчання у Королiвському коледжi Лондона, де вiн кiлька разiв закохувався. Спочатку в Ханну та Рембрандта, потiм у Юдифь та Тернера i врештi-решт у Рахiль та Гокнi, пiсля чого зупинився на Караваджо: це було кохання на все життя, хоча батько неодноразово нагадував йому, що цей великий iталiйський художник був убивцею та мав пiти на шибеницю. Вiльям пiдмiтив, що це непогана причина скасувати смертну кару. І знову батько з ним не погодився. Пiд час лiтнiх канiкул, коли вiн тiльки-но закiнчив школу, Вiльям поiхав подорожувати Європою до Рима, Парижа, Берлiна та Санкт-Петербурга, де вiн встав у чергу з iншими поцiновувачами старих майстрiв. Коли вiн усе ж випустився з унiверситету, професор запропонував йому продовжити навчання в аспiрантурi та вивчати темний бiк Караваджо. Саме це, казав Вiльям, було метою його дослiдження, проте вiн бiльше хотiв знати про злочинцiв XX столiття, анiж про тих, якi жили за 400 рокiв до цього. За п’ять хвилин третя у недiлю, 5 вересня 1982 ро-ку, Вiльям з’явився у полiцейському Хендон-коледжi на пiвночi Лондона. Вiн обожнював кожну мить свого навчання, з моменту присяги королевi аж до випускного параду через шiсть тижнiв. Наступного дня вiн отримав темно-синю форму сержанта, шолом та дубинку i вже не мiг не пiддатися спокусi дивитися на свое вiдображення кожного разу, як проходив повз вiтрину. Форма полiцейського, як зазначив його начальник, може змiнити людину, i не завжди на краще. Навчання у Хендонi почалося наступного дня та складалося з лекцiй та занять у спортзалi. Вiльям вивчав цiлi параграфи законiв, аж доки не змiг зачитати iх напам’ять. Вiн насолоджувався кримiналiстичним аналiзом, хоча швидко зрозумiв, що його навички водiння не можна було назвати навiть початковими. Вiн добре знався на пiкiровцi, з якою мав справу щодня за снiданком з батьком, тому добре почувався, коли офiцери проводили перехресний допит на мiсцi свiдка у тренувальному залi суду, i навiть вистояв на заняттi iз самозахисту, де його навчили роззброiти, закувати в наручники та затримати злочинця, значно бiльшого за нього. Також вiн дiзнався про повноваження констебля при арештi, правила обшуку, розумне використання сили та, найважливiше, розсуду. «Не варто завжди керуватися писаним словом, – порадив йому iнструктор. – Iнодi важливiше керуватися здоровим глуздом, коли працюватимеш з людьми, ти зрозумiеш, що вiн не так часто зустрiчаеться серед людей».

У порiвняннi з його унiверситетськими днями iспити проходили як за будильником, та Вiльям не дивувався, що кiлька кандидатiв вибули iще до кiнця курсу. Пiсля випускного параду та двох тижнiв перерви, якi здавалися йому нескiнченними, вiн нарештi отримав листа, в якому йому наказувалося прибути до полiцейського вiддiлка Ламбет о восьмiй ранку наступного понедiлка – в район Лондона, де вiн нiколи в життi не бував. Констебль полiцii пiд номером 565LD вступив до лав Лондонськоi полiцii як випускник коледжу, проте вирiшив, що не буде користуватися прискореною схемою просування кар’ерною драбиною, яку передбачав такий досвiд, бо хотiв бути на рiвних з кожним рекрутом. Вiн визнавав, що до того, як вiн отримае нагоду стати детективом, на нього чекають два роки роботи в полi як новачка. І, вiдверто кажучи, вiн не мiг дочекатися цiеi можливостi. З перших днiв випробувального термiну його наставником був констебль Фред Єйтс, який мав двадцятивосьмирiчний досвiд роботи у полiцii та отримав вiд головного iнспектора вiддiлка наказ «приглядати за хлопчиком». У чоловiкiв було небагато спiльного, окрiм того, що вони з дитинства мали на метi стати полiцейськими, а iхнi батьки робили все можливе, аби завадити iм стати на цей шлях. Перше, що Фред сказав молодому та зеленому випускнику, було «АБВ». Вiн не став чекати, поки Вiльям сам його спитае. «Абсолютно нiчого не сприймай на вiру, бiльше нiкому не довiряй, випробовуй все. Це едине правило, за яким я живу».

Наступнi кiлька мiсяцiв Фред пояснював Вiльяму, як працюе свiт грабителiв, наркодилерiв та сутенерiв, а також показав йому перший труп. З ентузiазмом сера Галахада Вiльям хотiв схопити кожного порушника та зробити свiт краще; Фред був бiльш реалiстичним, проте вiн жодного разу не намагався згасити молодецьке полум’я стажера. Також Вiльям швидко зрозумiв, що звичайнi люди не знають, скiльки працюе полiсмен: кiлька днiв або кiлька рокiв.

– Настав час уперше зупинити машину, – сказав Фред Вiльяму у його другий робочий день, коли вони зупинилися перед свiтлофорами. – Почекаемо, поки хтось проiде на червоний, а потiм ти вийдеш на дорогу i зупиниш його.

Обличчя Вiльяма видавало його бажання скорiше почати.

– Інше залиш менi, – продовжував Фред. – Бачиш дерево у ста ярдах вiд нас? Сховайся за ним та чекай мого сигналу.

Вiльям вiдчув, як затрiпотiло його серце. Вiн недовго чекав, аж поки Фред пiдняв руку та закричав:

– Блакитний «гiлмен»! Зупиняй!

Хлопець вийшов на дорогу, пiдняв руку та знаком наказав водiю з’iхати на узбiччя.

– Нiчого не кажи, – наказав Фред, наближаючись до Вiльяма, – дивись та записуй.

Чоловiки пiдiйшли до машини, i Фред заговорив у вiдкрите вiкно:

– Доброго дня, сер. Вам вiдомо, що ви порушили закон?

Водiй кивнув, але не вiдповiв.

– Ваше водiйське посвiдчення, будь ласка.

Водiй дiстав документи з бардачка та передав Фреду. Той кiлька секунд розглядав посвiдчення, пiсля чого зазначив:

– У такий ранковий час тут особливо небезпечно, сер, бо тут двi школи поряд.

– Вибачте, – вiдповiв водiй. – Цього бiльше не буде.

Фред повернув йому посвiдчення:

– Цього разу обмежимося попередженням, – сказав вiн, поки Вiльям записував номер автомобiля. – Та наступного разу будьте обережнiшi.

– Дякую, офiцере, – вiдповiв водiй.

Коли машина вiд’iхала, Вiльям спитав:

– Чому лише попередження, коли можна було виписати йому штраф?

– Ставлення, – вiдповiв Фред. – Джентльмен вибачився, був ввiчливим i визнав свою помилку. Нащо ображати звичайного добропорядного громадянина?

– А що змусило б вас виписати йому штраф?

– Ну, якби вiн почав розповiдати щось на кшталт: «У вас немае бiльш важливих справ, офiцере?». Або ще гiрше: «Хiба вам не треба ловити справжнiх злочинцiв?». Або мое улюблене: «Я взагалi-то сплачую вам зарплатню зi своiх податкiв!». Щось таке – i я б виписав йому штраф без розмов. Ба бiльше, був тут один панок, якого менi довелося замкнути на кiлька годин у вiд- дiлку.

– Вiн що, накинувся на вас?

– Нi, гiрше. Хизувався, що знае мого начальника i той зi мною матиме серйозну розмову. Ну то я i запропонував йому подзвонити своему приятелю з вiддiлка.

Вiльям розсмiявся.

– Так, – сказав Фред, – тепер iди знову за дерево, наступна машина твоя, а я спостерiгатиму.


* * *

Королiвський адвокат сер Джулiан Ворвiк сидiв з одного боку столу та читав «Дейлi Телеграф». Час вiд часу вiн коментував якiсь подii, а його дружина сидiла з iншого боку та продовжувала свою щоденну битву з кросвордом у «Таймс». У гарнi днi вона могла розв’язати останне слово до того, як ii чоловiк збирався у «Лiнкольнз iнн»[1 - Лондонська юридична установа.]. У поганi днi вона була змушена консультуватися з чоловiком – послуга, вартiстю сто фунтiв на годину. Вiн постiйно iй про це нагадував, i за його пiдрахунками дружина вже заборгувала йому 20 000 фунтiв. Десять лiтер по горизонталi та чотири по вертикалi досi тримали ii. Сер Джулiан уже пiдбирався до спортивноi колонки, поки його дружина ще намагалася розiбратися з останнiм словом. Вiн, як i «Телеграф», ще не визначився, чи вважае заборону смертноi кари поганою iдеею, особливо коли йшлося про чиновникiв або полiцейських. Вiн перегорнув останню сторiнку, щоб дiзнатися, як «Блекгiт» зiграв проти «Рiчмонда» у щорiчному чемпiонатi з регбi. Коли вiн дочитав, то вiдклав газету з думкою, що ЗМІ надто багато уваги придiляють футболу. Ще один знак, що в цiй краiнi все котиться до дiдька.

– Дивись, яке гарне фото Чарлза та Дiани надрукували у «Таймс», – зазначила Марджорi.

– Це ненадовго, – вiдповiв Джулiан i пiдiйшов до дружини, щоб поцiлувати ii у чоло, як вiн робив кожного ранку. Вони обмiнялися газетами, щоб вiн мiг прочитати юридичнi новини на шляху до Лондона.

– Не забудь, що у недiлю дiти завiтають на обiд, – нагадала Марджорi.

– А Вiльям уже склав цей свiй iспит на посаду детектива? – поцiкавився сер Джулiан.

– Як тобi вiдомо, любий, вiн не може скласти цей iспит, доки не прослужить у полiцii два роки, а до того ще щонайменш пiвроку.

– Якби вiн мене послухав, вже був би квалiфiкованим адвокатом.

– А якби ти його слухав, то знав би, що йому бiльше подобаеться карати злочинцiв, нiж захищати iх.

– Я ще не здався, – сказав сер Джулiан.

– Радiй, що хоч наша донька пiшла твоiм шляхом.

– Нiчого подiбного, – пирхнув сер Джулiан. – Це дiвчисько захищатиме кожного безнадiйного, який трапиться на ii шляху.

– У Грейс золоте серце.

– Тодi вона пiшла твоiм шляхом, – вiдповiв сер Джулiан, розглядаючи слово, яке дружина не змогла розгадати.

– Стрункий лейтенант, який став фельдмаршалом, чотири лiтери. СЛІМ, – трiумфуючи проголосив сер Джулiан. – Єдиний солдат, який змiг стати маршалом.

– Схоже на нашого Вiльяма, – сказала Марджорi, коли ii чоловiк уже зачинив дверi.




2


Одразу пiсля восьмоi ранку Вiльям та Фред вирушили у ранковий патруль.

– У цей час небагато злочинiв, – запевнив стажера Фред. – Злочинцi як багатii – не прокидаються до десятоi.

За останнi пiвтора року Вiльям звик до частих Фредових перлин мудростi, якi виявилися кориснiшими, нiж полiцейський устав.

– Коли там твiй iспит на детектива? – спитав Фред у той час, як вони проiжджали Ламбет Уолк.

– Вже близько, проте я не думаю, що ти скоро мене здихаешся, – вiдповiв Вiльям, пiдходячи до продавця газетного кiоска.

Фред глянув на заголовок: «Констеблька полiцii Івонна Флетчер загинула бiля посольства Лiвii».

– Скорiше, вбита, – прокоментував Фред. – Бiдолашна дiвчинка.

Якийсь час вiн мовчав, та нарештi продовжив:

– Я все свое життя був констеблем, i це менi до душi. Але ти…

– Якщо я зможу, це буде завдяки тобi, – сказав Вiльям.

– Ти не схожий на мене, Хористе, – вiдповiв Фред.

Вiльям злякався, що тепер це прiзвисько приклеiться до нього до кiнця його кар’ери. Вiн радше був би Шерлоком. Нiколи в життi вiн не зiзнаеться своiм колегам по вiддiлку, що колись спiвав у хорi i мрiяв виглядати старшим. Утiм, мати одного разу сказала йому: «Коли нарештi станеш старшим, то тобi схочеться виглядати молодше». – «Хiба люди нiколи не бувають задоволенi своiм вiком?» – здивувався вiн.

– Коли ти станеш комiсаром, – продовжував Фред, – я вже буду у будинку для людей похидого вiку, а ти забудеш про мене.

Вiльяму навiть на думку не спадало, що вiн може стати комiсаром, однак вiн був певний, що нiколи не забуде констебля Фреда Єйтса.

Фред помiтив хлопця, який вибiгав з газетного кiоска. За ним бiг мiстер Патель, але не мiг його наздогнати. Вiльям чкурнув за ним разом iз Фредом, який вiдставав вiд нього лише на ярд. Вони порiвнялися з мiстером Пателем, коли хлопець уже був за рогом, проте iм довелося пробiгти iще ярдiв сто, щоб схопити його. Полiцейськi вiдвели хлопця назад до кiоска та змусили його повернути мiстеру Пателю пачку цигарок.

– Будете подавати заяву, сер? – спитав Вiльям, тримаючи записник та олiвець напоготовi.

– А який у цьому сенс? – запитав власник кiоска. – Посади цього, то замiсть нього з’явиться його молодший брат.

– Пощастило тобi, Томкiнсе, – сказав Фред, тягнучи хлопця за вухо. – Тiльки переконаймося, що ти дiйдеш до школи, бо iнакше я розповiм про все твоему старому. – До речi, цигарки, мабуть, для нього й були, – додав Фред, повертаючись до Вiльяма.

Томкiнс кинувся геть. Дiставшись кiнця вулицi, вiн повернувся до них, гукнувши: «Наволоч полiцейська!», та показав iм непристойний жест.

– Мабуть, варто було прибити його за вуха.

– Що ти таке кажеш? – здивувався Фред.

– У шiстнадцятому столiттi, коли хлопчину хапали за крадiжкою, його за одне вухо прибивали до жердини, щоб вiн не вирвався, тому единим способом врятуватися було вiдiрвати собi вухо.

– Непогана iдея, – прокоментував Фред, – бо я чогось не розумiю сучасних полiцейських практик. Мабуть, коли ти вийдеш на пенсiю, до злочинцiв треба буде звертатися «сер». Утiм, менi лишилось усього пiвтора року до пенсii, а ти тодi вже працюватимеш у Скотленд-Ярдi. Хоча, – тут Фред додав трохи фiрмовоi мудростi, – коли я прийшов до полiцii майже тридцять рокiв тому, ми приковували таких хлопцiв наручниками до радiатора, викручували температуру на повну i тримали iх так, доки не зiзнаються.

Вiльям розсмiявся.

– Я це серйозно, – сказав Фред.

– Як гадаеш, чи скоро Томкiнс опиниться у в’язницi?

– Б’юся об заклад, що спершу рiк у колонii, а вже потiм в’язниця. Але знаеш, що бiсить мене найбiльше? Що там у нього буде власна камера, триразове харчування та цiла купа досвiдчених злочинцiв, якi будуть щасливi навчити його власноi справи до його випуску з унiверситету злочинностi.

Кожного дня Вiльям дякував долi, що мав щастя народитися у люблячiй родинi середнього класу, з турботливими батьками та сестрою, яка його обожнювала. Хоча вiн нiколи не розповiдав колегам про те, що до коледжу вiн навчався в однiй з кращих шкiл Англii, тим паче що його батько постiйно отримуе непоганi суми вiд найвiдомiших злочинцiв краiни.

Поки вони продовжували патрулювати, кiлька людей привiтали Фреда, а деякi навiть побажали Вiльяму доброго ранку. Коли через кiлька годин вони повернулися до вiддiлка, Фред не став повiдомляти черговому офiцеру про випадок з Томкiнсом, бо порпатися у паперах не любив так само, як i сучаснi полiцейськi практики.

– Ну що, вип’емо по чашцi чаю? – запропонував Фред, вирушаючи до iдальнi.

– Ворвiк! – вигукнув хтось позаду.

Вiльям озирнувся i побачив чергового офiцера, який вказував на нього.

– Там ув’язнений знепритомнiв у камерi. Швидко бери рецепт та бiгом до найближчоi аптеки!

– Слухаюсь, сержанте! – вiдповiв Вiльям. Вiн схопив конверт i побiг до аптеки на Хай-стрит, де перед вiконцем провiзора вже вишикувалася невелика черга. Вiльям вибачився перед жiнкою, яка стояла першою в черзi, й передав аптекарцi конверт зi словами: «Це термiново».

Молода дiвчина вiдкрила конверт, уважно прочитала записку, мовивши:

– З вас один фунт шiстдесят центiв, констеблю.

Вiльям дiстав дрiб’язок i передав аптекарцi. Вона поклала грошi до каси, обернулася, дiстала пачку презервативiв з полицi та передала йому. Парубок аж рота вiдкрив, проте не змiг вимовити нi слова. Вiн iз соромом помiтив, як кiлька людей iз черги почали усмiхатися. Вiн уже збирався зникнути, проте аптекарка сказала:

– Не забудьте ваш рецепт, констеблю, – i повернула Вiльяму конверт.

Кiлька здивованих пар очей проводили його до дверей. Вiн вiдiйшов подалi, а потiм вiдкрив конверт та прочитав той «рецепт».

«Шановний пан/шановна панi,

я сором’язливий констебль, якому нарештi вдалося знайти собi дiвчину (i сподiваюся, сьогоднi менi пощастить!). Проте ми поки що не хочемо дiтей, у вас е щось вiд цього?»

Вiльям щиро розсмiявся, запхав пачку презервативiв до кишенi та пiшов назад до вiддiлка. Лише одна прикра рiч спала йому на думку: якби тiльки у нього й справдi була дiвчина!




3


Констебль Ворвiк закрутив ковпачок своеi перовоi ручки з упевненiстю, що вiн склав свiй iспит на детектива з трiумфом, як би це назвав його батько. Коли вiн того вечора повернувся у свою квартиру у Тренчард-Хаус, його трiумф майже наполовину згас, а коли вiн вимикав свiтло перед сном, то був майже впевнений, що зганьбився, i тепер до скону вiку патрулюватиме вулицi та ловитиме кишенькових злочинцiв.

– Як успiхи? – спитав черговий офiцер наступного дня, коли Вiльям прийшов на чергування.

– Безнадiйно провалив, – вiдповiв Вiльям, перевiряючи книгу чергувань. Вони з Фредом щойно повернулися з патрулювання Бартоном, единою метою якого було показати мiсцевим злочинцям, що в Лондонi ще е кiлька полiцiянтiв, аби iх схопити.

– Ну нiчого, спробуеш наступного року, – вiдповiв офiцер. Якщо констебль Ворвiк i мав намiр страждати вiд невпевненостi, офiцер точно не мав намiру рятувати його вiд цього.


* * *

Сер Джулiан точив нiж, аж доки лезо не стало таким, що об нього можна було порiзатися.

– Шматочок чи два, синку?

– Два, будь ласка.

Сер Джулiан нарiзав печеню, мов професiйний рiзник.

– Отже, ти склав свiй iспит на детектива? – спитав вiн Вiльяма, передаючи йому тарiлку.

– Дiзнаемося тiльки за кiлька тижнiв, – вiдповiв хлопець, передаючи матерi миску з брюссельською капустою. – Та я не надто оптимiстично налаштований. Але ти будеш радий дiзнатися, що я вийшов у фiнал чемпiонату зi снукеру в нашому вiддiлку.

– Снукер? – спитав батько так, нiби вперше чув про цю гру.

– Так, це одна з речей, якоi я там навчився за цi два роки.

– То ти виграеш? – поцiкавився батько.

– Навряд чи. Я змагаюся з фаворитом, який вигравав кубок останнi шiсть рокiв.

– Отже, ти провалив свiй iспит, а тепер ще й збираешся програти в цьому, як його…

– Цiкаво, чому саме брюссельська капуста, а не бельгiйська? – сказала Марджорi, намагаючись вiдволiкти чоловiка та сина вiд черговоi дуелi.

– Бо вперше ii знайшли на околицях Брюсселя, i з того часу бельгiйцi називають ii саме так.

– Ти як енциклопедiя, – посмiхнулася Марджорi й подивилася на доньку.

– А якщо ти склав цей iспит, – продовжував сер Джулiан, якого не вдалося вiдволiкти питаннями етимологii, – скiльки часу мае пройти, перш нiж ти станеш справжнiм детективом?

– Пiвроку, може, рiк. Менi треба буде дочекатися, поки з’явиться вакансiя.

– То, може, одразу до Скотленд-Ярду? – саркастично поцiкавився батько.

– Це неможливо. Спочатку треба себе добре проявити i тiльки потiм можна подавати заявку до святоi святих. Проте завтра я вперше туди пiду.

Сер Джулiан кинув рiзати.

– Навiщо?

– Я ще не знаю, – зiзнався Вiльям. – Головний подзвонив менi у п’ятницю та наказав прибути до командора Гоксбi о дев’ятiй ранку в понедiлок, проте не сказав чому.

– Гоксбi, Гоксбi… – задумливо повторював сер Джулiан, насуплюючи лоба. – Чому менi знайоме це iм’я? А, точно, ми з ним якось стикалися в однiй справi про махiнацii, коли вiн ще був головним iнспектором. Вражаючий свiдок. Дуже добре пiдготувався, я навiть не змiг нi за що зачепитися. Його не можна недооцiнювати.

– Розкажи менi бiльше, – попросив Вiльям.

– Занадто низький як для полiцейського. Будь уважним, такi зазвичай розумнiшi за iнших. Також вiдомий як Яструб. Спочатку кружляе над тобою, а потiм летить вниз та хапае своiми пазурями.

– Бачу, i тебе схопив, – прокоментувала Марджорi.

– З чого ти це взяла? – спитав сер Джулiан, наливаючи собi вина.

– Бо ти запам’ятовуеш тiльки тих свiдкiв, якi беруть гору над тобою.

– Пiдловила, – сказав сер Джулiан i пiдняв келих за Грейс та Вiльяма, якi раптом вибухнули спонтанними аплодисментами.

– Передавай командору Гоксбi моi вiтання, – додав сер Джулiан, не звертаючи уваги на аплодисменти.

– Це останне, що я зроблю, – вiдповiв Вiльям. – Я хочу справити гарне враження, а не заробити собi ворога на все життя.

– Хiба у мене така погана репутацiя? – зiтхнув сер Джулiан, мов коханець, якому вiдмовили.

– Боюся, твоя репутацiя така погана, що кожного разу сама лише згадка твого iменi у вiддiлку викликае обурення, бо завдяки тобi той, хто мае сидiти у тюрмi довiчно, гуляе на волi.

– Хто я такий, щоб сперечатися з дванадцятьма шанованими чоловiками та законом?

– Ти, мабуть, не помiтив, тату, – сказала Грейс, – проте жiнки сидять серед присяжних з двадцятих рокiв.

– Дуже жаль, бо я б нiколи iх не пускав у журi.

– Грейс, не слухай його, – сказала мати. – Вiн просто намагаеться тебе спровокувати.

– Отже, чемпiонкою якоi програшноi справи ти збираешся стати? – спитав доньку сер Джулiан, глибше врiзаючись у м’ясо.

– Право на спадщину, – мовила Грейс, вiдпивши вина.

– Чие саме, дозволь спитати?

– Мое. Ти, може, i сер Джулiан Ворвiк, баронет, проте коли ти помреш…

– Що, сподiваюсь, станеться не скоро, – додала Марджорi.

– …твiй титул отримае Вiльям, – продовжила Грейс, iгноруючи матiр, – попри те, що я народилася першою.

– Який жах, – глузливо промовив сер Джулiан.

– Це не смiшно, батьку, i я впевнена, що норми права змiняться ще за твого життя.

– Не можу собi уявити, щоб лорди пристали на твою пропозицiю.

– А вони будуть наступними, бо щойно Палата громад зрозумiе, що справа в голосах, iхня священна цитадель впаде пiд вагою власноi абсурдностi.

– І що ти збираешся iз цим робити? – спитала Марджорi.

– Почнемо зверху, з королiвськоi родини. Ми вже маемо пiдтримку пожиттевого пера, який готовий передати законопроект про примогенiтуру[2 - Примогенiтура – принцип успадкування майна i титулiв вiд батька старшим сином, народженим у законному шлюбi, виключаючи при цьому молодших синiв, дочок та iнших родичiв.] в Палату. Цей законопроект надасть жiнкам право наслiдувати престол у разi, якщо вони народилися першими, а не поступатися своiм молодшим братам. Нiхто не припускае, що принцеса Анна буде гiршим монархом, анiж принц Чарлз. І тому е чудовi приклади: Єлизавета I, королева Вiкторiя та Єлизавета II.

– Цього нiколи не трапиться.

– За твого життя, батьку, – повторила Грейс.

– Але, Грейс, ти ж нiби проти титулiв, – здивувався Вiльям.

– Так, проти. Але це справа принципу.

– Тодi я тебе пiдтримаю. Нiколи не хотiв бути сером Вiльямом.

– А якщо ти станеш комiсаром i заслужиш його? – спитав батько.

Це змусило Вiльяма замислитися та знизати плечима.

– До речi, тобi вдалося захистити ту бiдну дiвчину минулого тижня? – спитала Марджорi Грейс, щоб трохи згасити полум’я суперечок.

– Нi, вона отримала шiсть мiсяцiв.

– Та ii випустять уже через три, i вона неодмiнно повернеться на панель.

– Тату, не починай цю розмову, будь ласка.

– А ii сутенер? – поцiкавився Вiльям. – Це його мали б посадити.

– Та я б його живцем з’iла, – сказала Грейс, – але на нього навiть штраф не наклали.

– З’iла б? – спитав батько. – Бачу, тепер ти говориш як консерватор.

– У жодному разi, – вiдповiла Грейс.

Сер Джулiан узяв нiж для нарiзання й спитав:

– Комусь iще шматочок?

– Можна спитати: ти з кимось зустрiчаешся? – повернулася Марджорi до сина.

– З рiзними людьми, щоразу як з дому виходжу, мамо, – вiдповiв Вiльям, якого потiшив мамин евфемiзм.

– Ти знаеш, про що я кажу, – докорила йому мати.

– Іще чого. Останнi кiлька мiсяцiв я постiйно чергував, сiм ночей поспiль, та закiнчував о шостiй ранку, i все, чого менi хотiлося, – це лягти спати. А за два днi треба з’явитися на ранкову змiну. Тож давай дивитися правдi в очi: констебль Ворвiк – не краща партiя.

– От якби ти мене послухався, – втрутився батько, – зараз уже був би успiшним адвокатом, оточеним гарними жiнками у палатi, якi там були б, повiр менi.

– Я де з ким зустрiчаюся, – раптом сказала Грейс, i це було вперше, коли батько не змiг нiчого вiдповiсти. Вiн поклав свiй нiж та виделку i уважно прислухався.

– Вона працюе у Сiтi, проте батьковi вона, вочевидь, не сподобаеться, бо вона адвокатка з розлучень.

– Вже не дочекаюсь, як хочу з нею познайомитися.

– Коли завгодно, мамо, проте май на увазi, що я не казала, хто мiй батько.

– Ти кажеш так, нiби я щось середне мiж Распутiним та суддею Джеффрiсом[3 - Джордж Джеффрiс, 1-й барон Джеффрiс (1645–1689) – суддя, вiдомий своею жорстокiстю.]! – сказав сер Джулiан i нацiлив свiй нiж у серце.

– Ти не такий харизматичний, – зазначила його дружина, – але й з тебе е користь.

– О, то яка ж? – спитала Грейс.

– У вчорашньому кросвордi залишилося слово, яке я досi не можу розгадати.

– Я до ваших послуг, – запропонував сер Джулiан.

– Жiнка, яка турбуеться про свiтське життя, сидячи вдома? Десять лiтер, дев’ята «ч».

– Непрацююча! – одночасно вигукнули всi трое i розсмiялися.

– Хтось хоче посипати голову попелом на десерт? – поцiкавився сер Джулiан.


* * *

Вiльям сказав батьковi, що навряд чи переможе, проте перемога була у нього в кишенi, точнiше, у лузi. Вiн збирався загнати останню кулю та виграти чемпiонат вiддiлку Ламбет зi снукеру, завершивши цим шiсть перемог Фреда Єйтса. Вiльяму здавалося, що у цьому була певна iронiя, бо саме Фред навчив його грати. Взагалi-то вiн навряд чи потрапив би до бiльярдноi, якби Фред не порадив йому приеднатися до гри, щоб почати ладнати з тими хлопцями з вiддiлка, якi недовiрливо ставилися до Хориста. Фред вчив його грати з таким самим ентузiазмом, як вчив працювати «в полi». І зараз Вiльям вперше мiг перемогти свого вчителя.

У школi Вiльям демонстрував неабиякi результати у регбi взимку, а влiтку успiшно пробiгав спринти на дорiжцi. У свiй останнiй рiк у Лондонському унiверситетi вiн посiв перше мiсце в мiжунiверситетському чемпiонатi. Навiть батько стримано усмiхнувся, коли вiн перший фiнiшував у стоярдовому забiгу (як вiн сказав), проте Вiльям пiдозрював, що «максимальний брейк», «вiдновлення позицii куль» та «iн офф» ще не входили до батькового лексикону.

Вiльям перевiрив табло. Усього три гри. Тепер усе залежало вiд останнього фрейму. Вiн добре почав з 42 очками, але Фред надолужив, i вони майже зрiвняли рахунки. Хоча Вiльям усе ще був на 26 очок попереду, розташування куль було таким, що Фреду лишилося тiльки сiм куль до трофея. Кiмната цокольного поверху була набита офiцерами усiх рангiв; дехто сидiв на радiаторах, хтось на сходах. Коли Фред схилився над бiльярдним столом i нацiлився на жовту кулю, у кiмнатi запанувала тиша. Вiльям бачив, як жовта, зелена, брунатна та блакитна кулi почергово зникали у лузах, як i його надii стати чемпiоном, доки до перемоги Фреда у матчi не залишилися рожева та чорна.

Фред вирiвняв прицiльну кулю, перш нiж направити биток. Проте вiн пiдштовхнув його надто iнтенсивно, так що рожева куля потрапила у середню лузу, а биток зупинився збоку, роблячи ситуацiю занадто важкою навiть для професiонала.

Усi завмерли. Фред нахилився, зосередився й нацiлився на останню кулю. Якщо йому вдасться, то рахунок стане 73:72, i тодi вiн буде першою людиною, яка виграла чемпiонат сiм разiв поспiль. Вiн трохи вiдiйшов назад, нервово натер свiй кий крейдою та ще раз спробував зiбратися. Вiн нахилився, розчепiрив пальцi та сконцентрувався перед останнiм ударом по битку. Фред нервово слiдкував, як остання куля котиться до кутовоi лузи; кiлька з його прихильникiв зосереджено за цим спостерiгали, але, на iхнiй жаль, куля зупинилася лише за кiлька дюймiв вiд лузи. Почулося розлючене зiтхання натовпу вболiвальникiв, якi розумiли, що Вiльям отримав можливiсть, з якою впораеться навiть новачок, i на дошцi пошани скоро мае з’явитися нове iм’я. Суперник глибоко вдихнув, дивлячись на дошку, де iм’я Фреда було викарбувано золотом за 1977, 1978, 1979, 1980, 1981 та 1982 роки. Але не за 1983, подумав Вiльям, натираючи кий крейдою.

Вiн почувався як Стiв Девiс перед тим, як стати свiтовим чемпiоном. Вiльям уже збирався зробити останнiй поштовх, коли помiтив Фреда, який похмуро та вiдсторонено стояв з iншого боку столу. Вiльям перегнувся через стiл, вирiвняв кулi та вдарив по битку. Вiн дивився, як чорна торкнулась краю кутовоi лузи, непевно пометляла бiля отвору, ненадiйно зупинилася на самому краечку, проте у лузу так i не впала.

Вражений натовп важко видихнув, не вiрячи, що це трапилося. Хлопець не витримав напруги. А Фред не змарнував другого шансу, i кiмната вибухнула, коли впала остання куля. Чемпiонат завершився з рахунком 73:72.

Чоловiки потиснули один одному руки, тодi як iншi офiцери поплескували iх по плечах зi словами: «Молодець», «Ти був так близько», «Що ж, не пощастило». Вiльям стояв з iншого боку, коли пiдполковник нагороджував Фреда кубком, який той пiдняв угору пiд бурхливi оплески.

Нiхто з борцiв не помiтив, як лiтнiй чоловiк у гарному двубортному костюмi тихо вислизнув з кiмнати, вийшов з вiддiлка та наказав своему водiевi вiдвезти його додому. Все, що йому казали про хлопця, виявилося правдою, та вiн iз нетерпiнням чекав, коли констебль Ворвiк приеднаеться до його команди у Скотленд-Ярдi.




4


Коли констебль Ворвiк вийшов зi станцii метро Сент-Джеймс-парк, перше, що вiн побачив, була фiрмова трикутна вивiска Скотленд-Ярду. Вiн дивився на неi з побожнiстю та сторожкiстю, як молодий актор дивиться на Королiвський нацiональний театр або художник, який вперше потрапляе до Королiвськоi академii мистецтв. Констебль пiдняв комiрець, щоб захиститися вiд пронизливого вiтру, та приеднався до ранковоi процесii офiсного планктону.

Вiльям перетнув Бродвей i попрямував до кварталу, в якому знаходилася Лондонська полiцiя, будiвля у дев’ятнадцять поверхiв, вкрита роками бруду та кримiналу. Вiн показав свое робоче посвiдчення полiцейському бiля дверей i пiдiйшов до рецепцii. Йому посмiхнулася молода панi.

– Я констебль Ворвiк, менi призначено зустрiч з командором Гоксбi.

Вона пробiглася ранковим розкладом i вiдповiла:

– О, так. Офiс командора знаходиться на п’ятому поверсi, у кiнцi коридора.

Вiльям подякував iй i пiшов до лiфтiв, проте щойно вiн побачив натовп, вирiшив пiднятися сходами. Коли вiн дiйшов до першого поверху з написом «НАРКОТИКИ», вiн продовжив свiй шлях до «ШАХРАЙСТВА» на другому, «ВБИВСТВ» на третьому, i тiльки на п’ятому його зустрiла вивiска «ГРОШОВІ МАХІНАЦІЇ, ВИТВОРИ МИСТЕЦТВА ТА АНТИКВАРІАТ».

Вiн вiдчинив дверi у довгий яскраво-освiтлений коридор. Вiльям не квапився, бо знав, що у нього е час. Краще прийти ранiше на кiлька хвилин, анiж спiзнитися на хвилину, як казало Євангелiе вiд святого Джулiана. В усiх кiмнатах, повз якi вiн проходив, яскраво горiло свiтло. Боротьба зi злочиннiстю не мае графiка.

Дверi однiеi з кiмнат були прочиненi, i Вiльяму вiдiбрало подих: вiн побачив картину, притулену до стiни. Двое чоловiкiв та молода жiнка уважно розглядали полотно.

– Дуже добре, Джекi, – сказав з помiтним шотландським акцентом той з чоловiкiв, що виглядав старшим. – Твiй особистий трiумф.

– Дякую, шефе, – вiдповiла вона.

– Сподiваюся, – сказав молодший чоловiк, вказуючи на картину, – що це дозволить нам запроторити Фолкнера за грати щонайменше на шiсть рокiв. Багацько часу ми витратили на цього виродка.

– Цiлком з вами згоден, комiсаре Хоган, – пiдтримав старший чоловiк, а потiм розвернувся i помiтив Вiльяма у дверях. – Вам чимось допомогти?

– Нi, дякую, сер. – Фред попереджав його, що поки Вiльям лише констебль, вiн мае звертатися до всього, що рухаеться, як «сер», i це завжди буде правильним рiшенням. – Я лише зазирнув поглянути на картину.

Щойно старший чоловiк зiбрався зачинити дверi, як Вiльям додав:

– Я бачив оригiнал.

Трое офiцерiв обернулися, щоб подивитися на нахабу.

– Це i е оригiнал, – трохи роздратовано сказала жiнка.

– Це неможливо, – зауважив Вiльям.

– Цiкаво, чому ж? – спитав ii колега.

– Оригiнал висiв у Музеi Фiцмолеан у Кенсингтонi, доки кiлька рокiв тому його не викрали. Цю справу так i не розкрили.

– Ми розкрили ii, щойно, – впевнено сказала жiнка.

– Не думаю, – вiдповiв Вiльям. – Оригiнал був пiдписаний Рембрандтом у правому нижньому кутi, там мали б бути його iнiцiали – RvR.

Три офiцери подивилися у правий нижнiй кут, але там не було жодних iнiцiалiв.

– Через кiлька хвилин до нас приеднаеться директор Фiцмолеану, Тiм Нокс, – сказав старший чоловiк. – Я скорiше на його висновок покладатимуся, анiж на думку якогось пацана.

– Звiсно, сер, – сказав Вiльям.

– Ти взагалi знаеш, скiльки вона коштуе? – спитала молода жiнка.

Вiльям зайшов до кiмнати й придивився до картини. Вiн вирiшив не цитувати Оскара Вайлда щодо рiзницi мiж цiною та цiннiстю.

– Я не експерт, – вiдповiв Вiльям, – але думаю, що приблизно двi-три сотнi фунтiв.

– А оригiнал? – спитала жiнка вже не так впевнено.

– Гадки не маю, проте кожна велика галерея на свiтi була б рада мати такий шедевр у своiй колекцii, не кажучи вже про деяких провiдних колекцiонерiв, для яких грошi не питання.

– Тобто ви не знаете, скiльки вона коштуе? – спитав молодший офiцер.

– Нi, сер. Такий Рембрандт не часто з’являеться на вiдкритому ринку. Останнiй пiшов з молотка на аукцiонi «Сотбiс Парк Бернет» у Нью-Йорку.

– Ми знаемо, де вiн проходить, – вiдказав старший чоловiк, навiть не намагаючись приховати сарказм.

– Тодi ви знаете, що вiн пiшов за двадцять три мiльйони доларiв, – сказав Вiльям i негайно пошкодував про це.

– Дуже дякую за твою думку, хлопче, але ми не можемо тебе бiльше затримувати, бо ти, мабуть, поспiшаеш, – додав старший офiцер i кивнув на дверi.

Вiльям спробував пiти з гiднiстю, проте щойно вiн опинився в коридорi, як дверi грюкнули за ним. Вiльям подивився на годинник: 7:57. Вiн побiг у кiнець коридора, бо не мав жодного бажання спiзнитися на зустрiч.


* * *

Вiн постукав у дверi з табличкою, на якiй золотими лiтерами було вибито «Командор Джек Гоксбi, Кавалер Ордена Британськоi iмперii», та увiйшов. У приймальнi сидiла секретарка, яка подивилася на нього, спитавши:

– Констебль Ворвiк?

– Так, це я, – знервовано вiдповiв Вiльям.

– Командор уже чекае на вас. Проходьте, будь ласка, – сказала вона й вказала на iншi дверi.

Вiльям знову постукав i зачекав, поки його запросили увiйти. Гарно одягнений чоловiк середнього вiку, з пронизливим поглядом блакитних очей та зморшкуватим чолом, яке додавало йому вiку, встав з-за стола. Гоксбi потиснув руку Вiльяму та вказав на стiлець з iншого краю стола. Чоловiк розкрив теку, швидко передивився написане у нiй i звернувся до Вiльяма:

– Спершу спитаю: ви раптом не родич сера Джулiана Ворвiка, королiвського адвоката?

Серце Вiльяма впало.

– Вiн мiй батько, – вiдповiв Вiльям з думкою, що тепер його спiвбесiда швидко закiнчиться.

– Я захоплююся ним, – продовжив Гоксбi. – Нiколи не порушуе правила, нiколи не обходить закон, але йому вдаеться захистити навiть найгiрших шарлатанiв так, нiби вони святi. А святих, як менi здаеться, серед них небагато.

Вiльям знервовано розсмiявся.

– Я хотiв побачити вас на власнi очi, – продовжив Гоксбi, який точно не виглядав як любитель пустих балачок, – бо ви серед тих, хто склав iспит на детектива найкраще, до того ж з великим вiдривом.

Вiльям навiть не здогадувався, що склав iспит.

– Поздоровляю, – додав командор. – Також я помiтив, що ви як випускник не скористалися пришвидшеною схемою i вирiшили не спрощувати собi кар’ерну драбину.

– Нi, сер. Я хотiв…

– …проявити себе. Як я колись. Тепер, як ви вже зрозумiли, Ворвiк, ви будете переведенi до iншоi дiльницi. Я вирiшив, що ви будете осягати науку у Пекгемi. І якщо ви гарно себе проявите, побачимося у Скотленд-Ярдi через кiлька рокiв. І якщо ви впораетеся там i вирiшите залишитися, то через кiлька рокiв ви приеднаетеся до нас тут, щоб продовжити службу та боротися зi злочинцями першого ешелону.

Вiльям розслабився, але тут комiсар шокував його наступним запитанням:

– Ви точно впевненi, що хочете стати детективом?

– Так, сер, з восьми рокiв.

– Ви ж матимете справи не з тими кабiнетними злочинцями, яких захищае ваш батько, ви матимете справу з найгiршими людьми у свiтi. Ви побачите вагiтну жiнку, що вкоротила собi вiку, або наркомана вашого вiку, з голкою, що стирчить просто з вени. Чесно кажучи, вам не завжди буде солодко спати. А зарплата нижче, нiж у касира з «Теско».

– Ви кажете, як мiй батько, сер, проте навiть вiн не змiг мене вiдмовити.

Командор пiдвiвся.

– Гаразд, Ворвiку. Тодi побачимося через два роки.

Вони знову потиснули один одному руки: спiвбесiда скiнчилася.

– Дякую, сер, – сказав Вiльям. Пiсля того як дверi за ним зачинилися, вiн хотiв пiдстрибнути вгору та кричати «Алiлуя», проте у приймальнi вiн раптом побачив три постатi, якi дивилися прямо на нього.

– Ім’я та звання! – спитав старший чоловiк, якого вiн уже сьогоднi бачив.

– Ворвiк, сер. Констебль Вiльям Ворвiк.

– Сержанте, переконайтеся, що констебль Ворвiк нiкуди не втече, – сказав старший чоловiк молодiй жiнцi, постукав у дверi командора i зайшов усередину.

– Доброго ранку, Брюсе, – сказав Гоксбi. – Чув, ви збираетеся заарештувати Майлза Фолкнера. Не дуже ви швидко.

– Боюся, що нi, сер. Але я не через це прийшов…

І це було останне, що Вiльям почув перед тим, як дверi зачинилися.

– Хто це? – спитав Вiльям у жiнки.

– Детектив старший iнспектор Ламонт. Вiн очолюе вiддiл витворiв мистецтва та антикварiату i пiдпорядковуеться безпосередньо командору Гоксбi.

– Ви також працюете з витворами мистецтва?

– Так. Я детектив сержантка Ройкрофт, а Ламонт – мiй шеф.

– У мене якiсь проблеми?

– По саму дупу, констеблю. Скажiмо так, я б не хотiла опинитися на вашому мiсцi.

– Але я тiльки хотiв допомогти…

– І завдяки цьому вам вдалося накрити операцiю пiд прикриттям, що тривала пiвроку.

– Але як?

– Гадаю, скоро дiзнаетеся, – вiдповiла детектив Ройкрофт, щойно дверi вiдчинилися i детектив старший iнспектор Ламонт вийшов, люто подивившись на Вiльяма:

– Заходьте, Ворвiку, – запросив вiн. – Командор хоче вам iще щось сказати.

Вiльям iз сумнiвом зайшов назад до кабiнету й подумав, що тепер його вiдiшлють назад на чергування. Усмiшка командора зникла, його обличчя стало похмурим, вiн не потиснув констеблю пiд номером 565LD руку.

– Ворвiку, ви шкiдник, – сказав вiн, – i знайте: ви не потрапите у Пекгем.




5


– Це твiй останнiй день як констебля, – сказав Фред, коли вони з Вiльямом виходили з вiддiлка на вечiрне патрулювання.

– Тiльки якщо мене не випруть з детективiв, – вiдповiв Вiльям. – У цьому разi я негайно повернуся на чергування.

– Фiгня. Заробиш собi iм’я, це всi знають.

– Тiльки завдяки тобi, Фреде. Ти навчив мене життя бiльше, нiж я мiг вивчити в унiверситетi.

– Тiльки тому, що твое життя було таким захищеним, Хористе. На вiдмiну вiд мого. До якого департаменту тебе направили?

– Витвори мистецтва та антикварiат.

– Я гадав, що це така розвага для багатих та ледачих, а не об’ект злочину.

– Це може бути дуже прибутковим злочином для тих, хто знае, як обiйти закон.

– Просвiти мене.

– Зараз вiдбуваеться одна махiнацiя, – почав Вiльям, – i полягае вона в тому, що злочинцi крадуть витвори мистецтва, але не збираються продавати iх.

– Не розумiю, – сказав Фред. – Нащо красти щось, що ти не збираешся продавати або передати перекупу?

– Страховi компанii iнодi готовi радше домовитися з третьою стороною, анiж виплачувати повну вартiсть за полiсом.

– Перекупу в костюмi вiд «Арманi»? – спитав Фред. – То як такого запроторити за грати?

– Треба почекати, поки вiн не стане надто жадiбним i страхова компанiя вiдмовиться платити.

– Пахне бюрократiею. Я б нiколи не змiг працювати детективом.

– Де ми сьогоднi патрулюемо? – спитав Вiльям, знаючи, що Фред любить вiдходити вiд офiцiйного плану.

– Суботнiй вечiр. Краще поiдемо на Бартон та впевнимося, що вболiвальники не рвуться в бiй. А потiм повернемося на Ласкомб Роуд, перш нiж паби зачиняться. Може, заарештуемо якогось п’яного розбишаку у твое останне чергування…

Хоча Вiльям провiв два роки бiч-о-бiч з Фредом, вiн майже нiчого не знав про його особисте життя. Проте вiн не скаржився, бо теж був не надто балакучим, та це був iхнiй останнiй день разом, тому вiн вирiшив спитати у Фреда про дещо, що його завжди бентежило.

– Що змусило тебе пiти у полiцiю?

Спочатку Фред не вiдповiв, нiби не почув питання, але зрештою вимовив:

– Оскiльки я тебе бiльше не побачу, Хористе, я розкажу. По-перше, це скорiше несподiванка, анiж план.

Вiльям мовчав, поки вони звертали на алею, що вела до Бартона.

– Я народився у зйомнiй квартирi у Глазго. Мiй батько бiльшу частину життя байдикував, i жили ми на заробiтки матерi.

– Чим вона займалася?

– Вона працювала у барi i швидко зрозумiла, що е бiльш прибутковий спосiб заробiтку, тож почала надавати певнi послуги на сторонi. Я досi не впевнений, що не е наслiдком однiеi з таких послуг.

Вiльям промовчав.

– Але щойно ii краса почала в’янути, заробiтки зменшилися, i батько часто зустрiчав ii стусанами, якщо вона поверталася додому в суботу ввечерi без грошей на пляшку вiскi та чергову ставку.

Потiм Фред замовк, а Вiльям подумав про власних батькiв, якi проводили суботнi вечори в ресторанi або театрi. Йому важко було зрозумiти тиранiю домашнього насилля. Вiн нiколи не чув, щоб батько навiть пiдвищував голос у присутностi його матерi.

– Лондон далеко вiд Глазго, – сказав Вiльям, сподiваючись, що це заохотить Фреда продовжити розмову.

– Для мене – надто близько, – сказав Фред та увiмкнув лiхтар, який освiтив алею, i молода парочка зникла. Фред усмiхнувся.

– Менi було чотирнадцять, коли я втiк iз дому. Найнявся на перше вантажне судно i вiдплив. До вiсiмнадцяти я вже пiв свiту побачив i вирiшив висадитися у Лондонi.

– І тодi ти пiшов до полiцii?

– Нi. У той час я все ще вважав iх ворогами. Я кiлька мiсяцiв цупив речi з полиць супермаркетiв, а зрештою став кондуктором автобуса. Потiм менi це набридло, i я вирiшив пiти до армii або полiцii. Якби спiвбесiда в полiцii не була призначена ранiше, я б уже був генералом.

– Або мертвим, – сказав Вiльям, коли вони пiдiйшли до Бартона.

– А тут, думаеш, менше шансiв бути вбитим? Я втратив сiм колег за останнi двадцять рокiв, а скiльки ще були пораненi й пiшли з полiцii iнвалiдами! В армii ти принаймнi знаеш, хто твiй ворог, i маеш право його вбити. Тут ми стикаемося з наркодилерами, поножiвщиною, перестрiлками, i все це поки суспiльство вдае, нiби нiчого не вiдбуваеться.

– Тодi чому ти обрав це життя, а не щось легше?

– Може, ми з тобою прийшли сюди рiзними шляхами, Хористе, проте у нас обох е одна спiльна риса, – сказав Фред, – ми обидва трохи навiженi, але робимо те, для чого призначенi. І давай подивимося правдi в очi: я нiколи не мав бiльш захоплюючоi роботи, яка б так винагороджувалася, анiж тут.

– Винагороджувалася?

– Не грошима, звiсно, хоча через деякий час зарплатня стае кращою. Deprehendo Deprehensio Vitum, – сказав Фред. – Працюй щонiч, працюй щодня – i буде бiльше зарплатня.

Вiльям розсмiявся, а Фред додав:

– Не переймайся, це вся латина, яку я знаю. Найбiльше я люблю цю роботу за те, що тут один день не схожий на iнший. І що найважливiше, це мiй дiм, я тут майже всiх знаю. Тут тобi не одна велика сiм’я, але це моя сiм’я, i хоча я нiколи не скажу це вголос у вiддiлку, я хочу вiрити, що щось змiнив.

– І твоi двi подяки це пiдтверджують.

– І ще три вiдсторонення, але менi лишилося усього кiлька мiсяцiв у полiцii, тож я, мабуть, бiльше не перетну межу.

– Не хочу зменшити собi пенсiю, – додав Фред, коли вони виiжджали з Бартона.

– Сьогоднi тихо, – помiтив Вiльям.

– Вони побачили нас i зникли, як пацюки, у найближчих щiлинах. І щойно ми пiдемо, вони повилазять. Але ж i ми не хочемо нiяких випадкiв у ваш останнiй день, чи не так, детективе?

Вiльям засмiявся й збирався поставити ще одне запитання, коли Фред подивився на iнший бiк вулицi й сказав:

– Бiдна стара дурепа. Боюся, вона й сама гадки не мае, що робить.

Вiльям гадав, що зараз послiдуе ще одна порцiя домашньоi фiлософii, проте вiн помилився:

– Будинок номер двадцять три, – сказав Фред. – Мiсiс Перкiнс.

– Пограбована кiлька тижнiв тому, – продовжив Вiльям. – Винесли телевiзор та вiдеомагнiтофон, якщо не помиляюся.

– Правильно, п’ять очок з десяти, – сказав Фред. – Давай ще п’ять.

Вiльям подивився на будинок, але це йому не допомогло.

– Що ти бачиш, Хористе?

– Двi пустi коробки.

– І що це значить?

Вiльям спробував думати як ловець злочинцiв – навичка, якою володiють виключно такi як Фред: люди, що можуть вiдчути злочин до того, як вiн стався. Фред театрально зiтхнув:

– Страховка мiсiс Перкiнс, мабуть, уже покрила ii втрату, тому зараз у неi новий телевiзор та магнiтофон. Проте вона не знае, що зазвичай грабiжники повертаються через кiлька тижнiв, бо знають, що у жертви вже е новi речi, якi можна викрасти. І що вона робить? Фактично запрошуе iх це зробити. Злодiй тiльки чекае, коли вона пiде в гостi до мiсiс Кесiдi iз дев’яносто першого будинку, щоб влiзти до неi вдруге.

– Що нам робити? – спитав Вiльям.

– Поговорити з нею i попросити знищити докази, – сказав Фред та постукав у дверi будинку пiд номером 23. Мiсiс Перкiнс майже одразу вийшла до них, та щойно Фред пояснив iй мету iхнього вiзиту, вона швидко прибрала коробки, подякувала iм та запросила на чай.

– Дуже вам дякую, мiсiс Перкiнс, але ми маемо йти, – вiдповiв Фред i торкнувся краю свого шолому, пiсля чого вони пiшли далi.

– Коли починаеться твоя нова робота? – спитав Фред, щойно вони вiдiйшли подалi.

– Вiдпочину кiлька тижнiв в Італii, а першого жовтня вийду на службу у Скотленд-Ярд.

– Я чув, що в Італii багато гарних дiвчат.

– Бiльшiсть з них у рамках.

– Рамках?

– Золотих.

Фред розсмiявся:

– Нiколи не був нi в Італii, нi навiть у Скотленд-Ярдi, проте я чув, що у них краща кiмната для снукеру з усiх полiцейських вiддiлкiв.

– Я повернуся i розкажу тобi, як там…

– Ти нiколи не повернешся, Хористе. Ламбет був лише першою сходинкою твоеi довгоi кар’ерноi драбини. Але попереджаю, що на цiй драбинi буде багато змiй, якi будуть щасливi скинути тебе вниз, та деякi з них будуть у блакитнiй формi, – сказав вiн, смикаючи дверi магазину, щоб переконатися, що вiн зачинений.

Вiльям гмикнув. Не проходило жодного чергування, щоб вiн чогось не навчився у Фреда.

– Здоров, Джейкобе!

– Привiт, Фреде!

Вiльям подивився вниз i побачив чоловiка, який сидiв, схрестивши ноги й нiжно обiймаючи пляшку вiскi. На своему першому чергуваннi Вiльям дiзнався вiд Фреда, що iснують чотири види п’яниць: сплячi, якi засинають п’яним сном, щойно нап’ються, а коли прокидаються – йдуть додому; тихi, якi зазвичай намагаються втопити у пляшцi своi печалi й не часто роблять щось погане; фанати, якi мрiють затягти тебе додому та примiряти твою форму; та агресивнi, якi жадають бiйки та вважають полiсмена гарним суперником. Фред мiг з легкiстю визначити будь-кого з одного погляду, особливо тих, хто жадав бiйки – зазвичай вони проводили нiч у камерi та вранцi ставали iншою людиною.

За останнi роки Вiльям бачив п’яниць усiх цих типiв, та завдяки Фредовому здоровому глузду та сильнiй правiй руцi у нього було лише кiлька шрамiв.

– Яка категорiя? – спитав Вiльям.

– Топить печалi. Мабуть, «Шпори» сьогоднi програли.

– Звiдки ти знаеш?

– Коли вони перемагають, Джейкоб просто золото, проте коли вони програють, вiн безнадiйний.

Вони повернули на Ласкомб Роуд i побачили кiлькох мiсцевих, якi поверталися додому з пабу «Мальборо армс».

– Це розчаровуе, – сказав Фред. – Ласкомб Роуд уже не та, якою була до втручання мiськоi ради. Я сподiвався, що ми натрапимо на кiлькох наркодилерiв чи навiть Стукача Леннi, щоб тобi було що згадати про останню нiч.

– Можемо заарештувати ii, – запропонував Вiльям, вказуючи на дiвчину в короткiй шкiрянiй спiдницi, яка розмовляла з чоловiком в автi через опущене скло.

– А сенс? Проведе нiч у камерi, вранцi заплатить штраф, а потiм повернеться до працi. Я не дiвчат хочу кидати за грати, а iхнiх сутенерiв. Особливо одного конкретного, – додав Фред.

Автiвка понеслася геть, щойно водiй побачив у дзеркалi двох полiцейських. Констеблi пiшли далi до центру мiста легкою ходою, i дорогою Фред розважав Вiльяма iсторiями, якi той уже чув, але не був проти послухати ще раз, а також розповiдав те, чого той iще, мабуть, не чув за останнi кiлька рокiв.

Вiльям збирався спитати Фреда про його плани на пенсiю, як раптом той схопив його за руку i потягнув до найближчого дверного отвору – i водномить дружнiй мiсцевий полiсмен перетворився на полiцейського, який вiдчув справжнiй злочин.

– Нам сьогоднi щастить, – кивнув Фред у бiк здоровезного чоловiка, який тримав нажахану дiвчину за шию. – Я вистежував цього покидька роками. Не треба зачитувати його права, це почекае до того моменту, як вiн буде за гратами.

Фред дiстав свою дубинку, висунувся з тiнi й побiг на супротивника, що змусило кiлькох iнших дiвчат розбiгтися вусiбiч, щойно вони побачили його. Вiльям побiг за ним, швидко побивши свiй минулий рекорд стометрiвки, який поставив останнього року в коледжi. Бандит огледiвся та, побачивши Вiльяма, кинув дiвчину, яка впала на колiна й почала плакати. Тiльки тепер Вiльям побачив у нього нiж. Хлопця вiддiляло лише кiлька крокiв вiд злочинця, i вiн кинувся в бiй. Вiн пiдпiрнув та копнув чоловiка по гомiлцi, й вони обидва впали на брукiвку. Коли Вiльям оговтався, чоловiк уже звiвся на ноги, Вiльям iнстинктивно пiдняв руку, щоб захиститися вiд ножа, який був скерований на нього. Останне, що вiн запам’ятав, був шок, коли нiж врiзався в його груди.

– Офiцера поранено, офiцера поранено! Термiнова пiдмога на Ласкомб Роуд! – закричав Фред по рацii, стрибаючи на супротивника.


* * *

Вiн розплющив очi, моргнув i роздивився незнайому кiмнату. Його батьки та сестра стояли бiля лiжка, а незнайомий старший офiцер розташувався бiля дверей. Три зiрки на кожному з погон означали, що вiн був головним iнспектором. Вiльям спробував сiсти й кволо посмiхнувся своiй родинi, та щойно вiн пiдвiвся на кiлька дюймiв, то усвiдомив, що його груди мiцно перев’язанi. Вiн важко опустився назад.

– Як Фред? – iз зусиллям вимовив вiн.

Нiхто не поспiшав вiдповiдати на це запитання. Врештi-решт, пiдiйшов офiцер i сказав:

– Я головний iнспектор Катберт. Менi дуже жаль, констеблю Ворвiк, але я маю поставити вам кiлька запитань щодо подiй суботнього вечора, бо, як вам вiдомо, ми не можемо тримати пiдозрюваного пiд вартою довше нiж добу, якщо немае доказiв його вини.

– Так, сер, – вiдповiв Вiльям, знову намагаючись сiсти.

Головний iнспектор вiдкрив великий коричневий конверт i витягнув кiлька чорно-бiлих свiтлин рiзних чоловiкiв, одного з яких Вiльям нiколи не змiг би забути.

– Це той чоловiк, якого ви намагалися заарештувати у суботу? – спитав Катберт.

Вiльям ствердно кивнув.

– Але чому ви мене питаете? Спитайте Фреда, вiн зможе вказати на нього особисто.

Головний iнспектор Катберт замовк i поклав фотографii у конверт.


* * *

Парафiяльна церква Святих Михайла та Георгiя не часто була переповнена навiть пiд час щорiчного рiздвяного концерту, але зараз усi лави були зайнятi ще до того, як на нефi з’явився хор.

Констебль полiцii Фред Єйтс, володар Медалi Королеви за вiдвагу, отримав повну полiцейську церемонiю поховання, з почесним караулом бiля входу.

Траурний кортеж супроводжували кiннi офiцери, а Фредова труна була накрита тканинами кольорiв Лондонськоi полiцii, блакитною та срiбною, а Медаль Королеви за вiдвагу та срiбна нагорода лежали зверху. У церквi на переднiх рядах сидiли старшi офiцери, а всi iншi, кому не вистачило мiсця, стояли позаду. Вiльям iхав проходом в iнвалiдному вiзку, яким керував його батько, а присутнi встали, щоб засвiдчити йому свою повагу. Церковний староста пiдвiв iх до мiсць спереду.

Вiн той, хто виступить проти…

Вiльям добре тримався, доки вiсiм офiцерiв не з’явилися з труною та не понесли ii через прохiд до олтарноi частини церкви, i тодi вiн уже не змiг стримати слiз.

Парафiяльний священник подивився вниз зi сходiв олтаря i запропонував колегам Фреда по вiддiлку, якi не часто бували у церквi, помолитися за нього. Вони прийшли висловити свою повагу, хоча навiть не всi з них знали його друге iм’я. Вiльям роздивився людей навколо i побачив серед присутнiх мiсiс Перкiнс.

Бути пiлiгримом…

Коли присутнi стали на колiна, Вiльям схилив голову й згадав слова Фреда:

«Я хочу вiрити, що щось змiнив». Якби тiльки Фред мiг побачити це й зрозумiти, як багато вiн змiнив!

Фредовi колеги та друзi щиро спiвали гiмни, i Вiльям знав, що йому б це сподобалося, хоча скорiше за все вiн сказав би, що надгробна промова головного суперiнтенданта була занадто пафосною. Вiльям наче почув, як Фред посмiхаеться, коли той казав про його подяки. «А як щодо моiх вiдсторонень?» – майже розчув вiн.

Коли священник дав останне благословення, присутнi встали, а тi, хто нiс труну, повернулися до своiх обов’язкiв i понесли ii на кладовище. Вiльям спробував пiдвестися, коли вони проходили повз, але не змiг, i тодi черговий вiддiлу та начальник йому допомогли.


* * *

Коли вони повернулися додому, батько сказав Вiльяму, що пiсля цiеi iсторii не буде соромом пiти з полiцii. Вiн був упевнений, що колеги його зрозумiють.

– Можеш пiти на вечiрне вiддiлення, вивчати право, а потiм приеднатися до мене у судi, де надалi будеш боротися зi злочиннiстю, але у судовiй залi та вдень, а не бозна-де на вулицях уночi.

Вiльям знав, що батько мае рацiю. Але останне слово лишилося за Фредом: «Може, ми з тобою прийшли сюди рiзними шляхами, Хористе, проте у нас обох е одна спiльна риса: ми обидва трохи навiженi, але робимо те, для чого призначенi».




6


Командор Гоксбi очолював збори, як годиться керiвнику. Іншi три голови чекали, коли вiн почне нараду.

– Я хочу представити вам нового члена нашоi команди. Хоча детектив констебль Ворвiк ще не мае багато досвiду як детектив («М’яко кажучи», – подумав Вiльям), вiн мае широкий досвiд у галузi мистецтва, оскiльки вивчав його в унiверситетi. Крiм того, вiн вiдмовився вiд можливостi вступити в аспiрантуру заради роботи у полiцii. Отже, я сподiваюся, що його знання допоможуть нам схопити Майлза Фолкнера нарештi. Брюсе, – звернувся вiн до старшого офiцера, який вiв справу, – чи не мiг би ти повiдомити нам актуальну iнформацiю?

Перед детективом старшим iнспектором Ламонтом лежали кiлька тек з iнформацiею, проте вiн не вiдкрив жодноi з них, бо вся iнформацiя була у нього в головi. Вiн подивився прямо на детектива констебля Ворвiка, бо його колеги були добре поiнформованi щодо подiй.

– Останнi сiм рокiв ми намагаемося спiймати крадiя, який за всiма стандартами е майстром своеi справи, та наразi вiн перевершуе нас у своiх навичках. Майлз Фолкнер створив iдеальну систему, яка дозволяе йому викрадати свiтовi витвори мистецтва й заробляти на них, нiбито не порушуючи закон.

У Вiльяма одразу з’явилося кiлька запитань, проте вiн вирiшив не переривати свого нового начальника.

– По-перше, Бiлл…

– Вiльям, сер.

Ламонт насупився:

– Ви маете зрозумiти, що все те, що ви бачили у фiльмi «Афера Томаса Крауна», чиста вигадка, тому забудьте про це. Фiльм цiкавий, проте вигадка. Майлз Фолкнер вам не Стiв МакКвiн. Вiн не краде витвори мистецтва заради чистоi насолоди, щоб потiм тримати iх у своему пiдвалi й годинами дивитися на них. Це для сiнефiлiв, яким подобаеться кiлька годин уявляти, як це – обiйти наших колег у Бостонi та переспати з гарною жiнкою, яка за чистим збiгом обставин виявляеться агентом страховоi компанii, що розслiдуе цю справу. Втiм, вона взагалi едина героiня, схожа на реальну: хоча у нашiй справi страховий агент – це бюрократ середнього вiку, на якого вдома чекають жiнка та двое дiтей. Ба бiльше, вiн навiть не сягне рiвня Фолкнера.

– Ти ще тут, Ворвiку? – спитав Гоксбi.

– Так, сер.

– Тодi ти можеш здогадатися, що детектив старший iнспектор Ламонт скаже далi.

– Цей Фолкнер краде цiннi картини з галерей або у колекцiонерiв iз намiром домовитися з певними страховими компанiями, якi готовi вирiшити справу за значно нижчу суму, нiж сума страхування.

– Зазвичай сума вдвiчi нижча, – сказав Ламонт. – Але для Фолкнера це непоганий прибуток.

– Яким би розумним вiн не був, вiн не може такi складнi операцii здiйснювати самотужки, – зазначив Вiльям.

– Вiн i не здiйснюе. У нього е команда, хоч i маленька, але дуже професiйна. Вони працюють разом, проте кожного разу, коли ми хапали когось iз його спiльникiв, вони мовчали як риби.

– Одного разу, – сказала детектив сержантка Ройкрофт, – ми навiть спiймали двох крадiiв на гарячому. Але у той час Фолкнер був у Монте-Карло в лiжечку зi своею дружиною, яка пiдтвердила його алiбi.

– А ви не думаете, що його дружина може бути його головною спiльницею? – зауважив Вiльям.

– Вона вже кiлька разiв його прикривала, – вiдповiв Гоксбi. – Але нещодавно ми з’ясували, що у нього е коханка.

– Це ж ще не злочин, – сказав Вiльям.

– Так, але якщо вона дiзнаеться…

– А ви не намагалися запропонувати комусь з його банди угоду про визнання провини? – знову спитав Вiльям.

– Жодного шансу, – сказав Ламонт. – Фолкнер мае негласну домовленiсть iз кожним iз них, без можливостi скасування.

– Обидва отримали шiсть рокiв, – сказав Гоксбi, пiдхопивши розмову, – а за iхнiми родинами уважно спостерiгали, хоча ми нiколи не могли зв’язати цi злочини з Фолкнером. Третiй злодiй, який був пов’язаний з крадiжкою у Фiцмолеанi, мав зшитi губи, просто як нагадування, що трапиться з ним, якщо вiн захоче свiдчити проти своiх.

– Але якщо Фолкнер перепродае крадене…

– Згiдно з його податковою декларацiею, – сказав Ламонт, – Фолкнер займаеться фермерством. У нього маеток на дев’ять кiмнат у Гемпширi та триста акрiв землi з кiлькома коровами, якi щипають траву на цiй територii, проте не продаються.

– Але хтось мае вести перемовини зi страховими компанiями?

– Цим займаеться його права рука, – сказав Ламонт. – Мiстер Бут Вотсон, королiвський адвокат. Людина, яка завжди працюе на анонiмного клiента. Щоразу як ми намагаемося його притиснути, вiн нагадуе про конфiденцiйнiсть договору мiж адвокатом та клiентом.

– Але якщо Бут Вотсон знае, що вiн працюе на злочинця, хiба вiн не мае повiдомити у полiцiю як професiонал?

– Це не ваш батько, Ворвiку, – сказав Гоксбi. – Це людина, яку Адвокатська палата двiчi ледь не позбавила лiцензii, й обидва рази – за непрофесiйну поведiнку.

– Але ж вiн досi практикуе, – зауважив Вiльям.

– Так, але не часто з’являеться в судi, – сказав Гоксбi, – бо знайшов спосiб заробляти, навiть не виходячи з кiмнати. Щоразу як зникае цiнний витвiр мистецтва, першим, кому телефонують, е Бут Вотсон, якого просять бути посередником. І – яка несподiванка! – картина з’являеться через кiлька днiв в iдеальному станi, а компанii навiть не потрiбно iнформувати нас про цей прикрий iнцидент.

– Важко повiрити, – сказав Вiльям, – що Фолкнер жодного разу не проколовся. Ось це вже схоже на вигадку в стилi «Афери Томаса Крауна».

– Саме так, – погодився Гоксбi. – Щонайменше одна компанiя вiдмовилася платити йому, та якщо галерея не матиме ресурсiв на винагороду, Фолкнер залишиться з картиною.

– У такому разi, – сказав Вiльям, – викрадений Рембрандт усе ще може бути у нього.

– Тiльки якщо вiн не знищив картину як основний доказ.

– Але хто ж стане стане знищувати Рембрандта?

– Зачекайте, доки не побачите його наживо. Вiн не поцiновувач мистецтва, вiн той, хто обiкрав би рiдну матiр, якби був би впевнений, що уникне кари.

– Що iще у вас е на Фолкнера? – скромно поцiкавився Вiльям.

Детектив Ройкрофт вiдкрила теку:

– Народився у Севеноуксi у 1942 роцi, едина дитина, батьки – парикмахерка та рiелтор. Хоча вiн про себе не так розповiдае своiм друзям з гольф-клубу. Отримав стипендiю у Гарроу у вiцi одинадцяти рокiв, а перед випуском здобув шкiльну премiю мистецтв. Пiсля Гарроу вiн вступив до Школи мистецтв Слейда, але щойно зрозумiв, що вiн найкращий студент на курсi, як говориться у директорському звiтi про випуск, сказав, що нiколи не стане заробляти мистецтвом собi на життя. Вони порадили йому зробити кар’еру викладача. Вiн проiгнорував цю пораду.

– Коли вiн випустився зi Слейда, – пiдхопив Ламонт, – то збагнув, що саме буде робити у свiтi мистецтв. Проте йому треба було набратися досвiду, перш нiж розпочинати свою справу. Вiн прийшов до провiдноi галереi у Вест-Ендi як стажер, i там вiн зрозумiв, скiльки можна заробити на мистецтвi, особливо якщо ти не надто совiсна людина. Через кiлька рокiв його звiльнили за невiдомих нам обставин, проте ми точно знаемо, що з того часу жодна галерея його не приймае. Потiм вiн на якийсь час пiшов з публiчного життя, аж поки полотно Сальвадора Далi не зникло з Інституту Курто, це трапилося за багато рокiв до появи нашого департаменту.

– Чому ви думаете, що вiн причетний до цього? – спитав Вiльям.

– Ми побачили запис з камери вiдеоспостереження, як вiн робив фото картини за мiсяць до ii зникнення. Бiльше вiн таких помилок не припускався, – сказав Гоксбi.

– І, мабуть, вiн мав з цiеi справи непоганий зиск, бо знову зник з нашого поля зору аж до моменту викрадення Рембрандта з Музею Фiцмолеан сiм рокiв тому. Проте мiстер Бут Вотсон не змiг домовитися зi страховою фiрмою, i це був його перший i единий провал. Хоча самому викраденню картини позаздрив би навiть Томас Краун.

Вiльям не перебивав.

– Суботнього вечора, одразу пiсля закриття музею, до Фiцмолеану пiд’iхала автiвка банди. Двое чоловiкiв у полiцейськiй формi зайшли до будiвлi пiд приводом того, що спрацювала сигналiзацiя. Вони вдарили вахтера по головi, зв’язали його i за десять хвилин вийшли з будiвлi через головнi дверi з полотном у руках.

– А де була охорона?

– Вони стверджують, що в той момент оглядали верхнiй поверх, а вниз спустилися через пiвгодини, о 16:48.

– Це точний час? – спитав Вiльям.

– Так, – вiдповiв Ламонт.

– Того вечора «Манчестер Юнайтед» змагався з «Лiверпулем» за Кубок Англii, матч транслювали на «Бi-бi-сi 1». Останнiй свисток прозвучав о 16:46.

– А де був телевiзор? – поставив iнше питання Вiльям.

– У буфетi для працiвникiв, на цокольному поверсi, – сказав Ламонт, – про що Фолкнер добре знав, бо грабiжники приiхали у той самий момент, як прозвучав свисток до старту другого тайму, а потiм ми з’ясували, що обидва охоронцi вболiвали за «Манчестер Юнайтед», про що Фолкнер, звiсно, знав.

– Якщо диявол в деталях, то вiн диявол, – додав Гоксбi.

– Тепер ви знаете, що на нас чекае, – сказала детектив Ройкрофт. – Високоорганiзований професiйний злочинець, який раз на кiлька рокiв краде вiдому картину за лiченi хвилини, i це дае йому можливiсть жити шикарним життям.

– Я, мабуть, щось пропустив, – сказав Вiльям. – Чому Бут Вотсон не домовився зi страховою компанiею i не подав заяву одразу пiсля того, як Фолкнер викрав Рембрандта?

– У Фiцмолеанi страшенно погана страховка. Наразi це проблема кiлькох провiдних галерей. Вартiсть iхнiх картин та скульптур стала настiльки високою, що вони просто не в змозi собi дозволити застрахувати iх на реальнi суми.

– Проте, – вставив Ламонт, – цей зрив мае дати Фолкнеру важливий урок: не кради у галереях, де не всi експонати застрахованi, або там, де тобi не заплатять достатньо.

– Іще питання, Ворвiку? – сказав Гоксбi.

– Так, сер, – сказав Вiльям. – Тепер ми знаемо, що те полотно, яке ви вважали оригiналом, е копiею.

– І що з того? – сказала Джекi, якiй досi болiла ii помилка.

– Хтось же ii намалював.

– Може, сам Фолкнер? – припустив Ламонт. – Урештi-решт, вiн мае художню освiту.

– Тiльки якщо довiряти свiдченню Слейда про те, що у нього справдi е хист. Але це не означае, що вiн не змiг сам знайти художника, який мiг би зробити копiю. Це можуть бути люди, з якими вiн там навчався.

– У цьому разi, – сказав Ламонт, – ви маете знайти цю людину.

– Згоден, – сказав командор Гоксбi й поглянув на годинник.

– Ще якiсь питання, детективе констеблю Ворвiк?

– Тiльки одне. Як ви дiстали цю копiю?

– Ми переконали члена магiстрату, що у нас е докази того, що Фолкнер може володiти важливим витвором мистецтва, викраденим з Фiцмолеану. Вiн пiдписав ордер на обшук, i тiеi ж ночi ми обшукали будинок Фолкнера. Доки ви не з’явилися, ми були впевненi, що зiрвали джекпот.

– А ви розглянули iншу частину його колекцii у будинку?

– Так, – сказав Ламонт, – проте там немае жодноi картини з перелiку втрачених, i на всi з них у нього були чеки.

– Тож вiн реiнвестуе своi нечесно заробленi кошти в iншi витвори мистецтва, що переконуе мене в тому, що навряд чи вiн знищить Рембрандта.

– Я б не був у цьому таким впевненим, – сказав Гоксбi, закриваючи теку. – Отже, ми обговорили останнi новини, проте менi не треба вам нагадувати, що у нас i без того повно iнших справ. Тож давайте не будемо вiдкладати iх на полицi, щоб вони вкривалися пилом. Зараз менi важко сказати, чого нам це коштуватиме, та будь-якi, навiть маленькi зачiпки нам допоможуть. Державу бiльше цiкавлять цифри, анiж скiльки реальних злочинцiв опинилося за гратами. Тож давайте повернiмося до роботи.

Усi присутнi за столом зiбрали своi теки й пiшли до дверей. Але перш нiж Вiльям вийшов, Гоксбi сказав:

– На два слова, Ворвiку.

Командор почекав, поки дверi зачинилися, i продовжив:

– Вiльяме, ви знаете, що ви розумний, вашi колеги теж про це знають, тому не треба щоразу нагадувати iм, що iхнiй трiумф закiнчився катастрофою. Якщо ви хочете колись опинитися на моiй посадi, не треба бiсити людей, з якими ви працюете. І я вам хочу запропонувати хоч iнодi питати поради, а не тiльки роздавати iх. І, може, вам варто проводити бiльше часу у бiльярднiй, бо, судячи з усього, у Ламбетi вам це не заважало.

Вiльям згадав батьковi слова про те, що командора не варто недооцiнювати. Вiн кивнув, тихо вийшов з кiмнати у роздумах про слова командора й повiльно пiшов коридором. Ворвiк ще не був у бiльярднiй Скотленд-Ярду. Коли вiн повернувся до офiсу, де вiн сидiв разом з колегами, то побачив на своему столi двi теки зi справами. Вiн майже дочитав ту, на якiй було написано «Черчилль», коли побачив, що до нього пiдiйшла детектив Ройкрофт.

– З якоi порадите менi почати, сержанте? – спитав Вiльям.

– Нагадай, що там, – сказала Джекi.

– «Вiнстон Черчилль» або «Мiсячний пил»?

– «Мiсячний пил» легший. Професор точно не злочинець, i, чесно кажучи, мiстер Андервуд, заступник генерального секретаря в Американському посольствi, перебiльшуе. Але ми не хочемо, щоб стався дипломатичний iнцидент, тому будь обережним.

– А «Черчилль»?

– Це вже складнiша справа, проте, як Яструб нам нагадав, цифри зараз головне, тому впевнись, що пiдозрюваного схоплять i засудять, хоча я гадаю, що вiн отримае умовний термiн, та ще й на шiсть мiсяцiв. Та це хоча б щось для статистики. Але що насправдi важливо, то це те, що тобi власноруч треба знайти людину, яка пiдробила Рембрандта, i сподiватися, що це виведе нас на Фолкнера. Ось тобi моя порада, Бiлле, – сказала вона значуще. – Навiть не думай пiти додому, поки в кабiнетi Яструба горить свiтло.

– Дякую за пораду, – вiдповiв Вiльям i вiдкрив теку з написом «Мiсячний пил».

Пiсля того як вiн прочитав усi деталi слiдства, вiн погодився з Джекi щодо професора. Вiн був наiвним i в чомусь винуватим, проте точно не злочинцем. Коли Бiг-Бен пробив шосту, Вiльям вирiшив, що вже надто пiзно телефонувати до посольства США, бо мiстер Андервуд навряд чи мав чекати, поки свiтло в кабiнетi Яструба згасне, перш нiж вiн зможе пiти додому.




7


– З’еднайте мене, будь ласка, з мiстером Чаком Андервудом.

– З ким я розмовляю?

– Детектив констебль Вiльям Ворвiк зi Скотленд-Ярду.

– Я подивлюся, чи заступник генерального секретаря на мiсцi.

Вiльям чекав на вiдповiдь так довго, що йому почалося здаватися, нiби зi зв’язком щось сталося. Нарештi йому вiдповiли.

– Ворвiк?

– Так, сер.

– Що трапилося з сержантом Ройкрофт?

– Менi передали цю справу, сер.

– Скажiть, а iснуе нижчий ранг, анiж ранг констебля?

– Тiльки практикант, але я носив це звання дуже давно.

– Ви згадаете свое минуле, якщо я не поверну свiй мiсячний пил назад!

– Я працюю над цим, сер, але менi потрiбно поставити вам iще кiлька запитань.

– Та годi вже!

– Скажiть, чи уряд Сполучених Штатiв Америки подарував фiал мiсячного пилу професору Френсiсу Денiнгу з Манчестерського унiверситету?

– Так, ми подарували, проте з певними умовами. Ми пояснили, що цей подарунок не можна передавати нiкому та в жодному разi не можна продавати третiй сторонi.

– І це було зроблено у письмовому виглядi?

– Звiсно ж, i ми маемо вiдповiднi документи, що це пiдтверджують. І, як ви, мабуть, знаете, доктор Кiт Тальбо виставив фiал на аукцiонi «Сотбiс».

– Так, сер, менi це вiдомо. Я саме зараз тримаю каталог.

– Тодi ви можете знайти його на сторiнцi тридцять один, лот дев’ятнадцять, фiал мiсячного пилу, рiдкiсний, привезений з мiсii «Аполлону-11» мiстером Нiлом Армстронгом.

– Але покiйний професор Денiнг заповiв фiал доктору Тальбо.

– Цей фiал не був його власнiстю, детективе констеблю Ворвiк, i я вже пояснював це сержантовi Ройкрофт.

– Так, сер. Але ви розумiете, що ми маемо дiяти згiдно iз законом.

– І робите це зi швидкiстю равлика, як я бачу, хоча нашi юристи до ваших послуг.

– Дякую, що нагадали, сер, бо ми ж не хочемо зiпсувати стосунки мiж нашими краiнами, чи не так?

– Запхайте ваш сарказм подалi, Ворвiку, та просто повернiть менi мiсячний пил.

Зв’язок урвався. Вiльям покрутився на своему стiльцi й побачив, як Джекi йому посмiхаеться.

– Ти йому сподобаешся, – сказала вона, – але Андервуд iз тих американцiв, якi вважають Велику Британiю одним зi своiх маленьких штатiв. Вiн невдовзi тобi нагадае, що Техас майже втричi бiльший за Сполучене королiвство. Тому якщо ти хочеш запобiгти грандiозному дипломатичному скандалу, тобi краще повернути йому мiсячний пил.

– Я тебе зрозумiв, – сказав Вiльям. – Але мене зараз цiкавить от що: як отримати квиток до Манчестера?

– Тобi треба до Мевiс у вiддiл вiдряджень, на перший поверх. Але я попереджаю тебе, вона гiрша за мiстера Андервуда. Порiвняно з нею вiн просто сама чарiвнiсть. Якби ii воля, королева iздила б другим класом, а такi, як ми з тобою, пiдкидали вугiлля у пiч для локомотива.

– Дякую за попередження.


* * *

– Мевiс…

– Мiсiс Волтерс для вас, юначе. Не смiйте називати мене Мевiс, доки не станете хоча б головним iнспектором. Почнiть наново.

– Вибачте, – сказав Вiльям. – Мiсiс Волтерс, менi потрiбно…

– Ім’я, звання, департамент?

– Ворвiк, детектив констебль, «Витвори мистецтва та антикварiат».

– Чого ви хочете?

– Стати комiсаром.

– Спробуйте ще раз, – сказала мiсiс Волтерс, але цього разу вона хоча б посмiхнулася.

– Квитки до Манчестера та назад.

– Мета та тривалiсть вашоi поiздки?

– Менi необхiдно потрапити в унiверситет, i я збираюся того ж дня повернутися назад.

– Тодi туди вам потрiбен потяг з Юстона о 7:42, й останнiй потяг о 22:43. Якщо ви не встигнете, то проведете нiч на лавi платформи номер дванадцять. Вам дозволений один обiд вартiстю до двух фунтiв вiсiмдесят два центи, це необхiдно пiдтвердити у формi 232, проте менi потрiбен чек. – Мiсiс Волтерс почала виписувати вимогу на перевезення для станцii Манчестер-Пiкадiллi. – До унiверситету можете доiхати автобусом № 147. Також вам знадобиться парасоля.

– Парасоля?

– Бачу, ви нiколи не були в Манчестерi.


* * *

– Доброго ранку, мiстере Ворвiк, – привiталася молода жiнка на рецепцii. – Я Меланi Клор. Чим я можу вам допомогти?

– У вас на сiмнадцяте червня призначений аукцiон…

– Лот за яким номером ви бажаете вiдкликати?

– Як ви дiзналися?..

– Полiцiя не приходить на аукцiони «Сотбiс», щоб виставити щось на продаж.

Вiльям посмiхнувся.

– Лот номер дев’ятнадцять. Фiал мiсячного пилу з мiсii «Аполлон-11», у якiй брав участь Нiл Армстронг.

Мiсiс Клор перевiрила каталог.

– Запропонований доктором Кiтом Тальбо, який надав заповiт як посвiдчення своеi власностi.

– Посольство США пiдтверджуе свою власнiсть та каже, що засудить будь-кого у полi зору, хто намагатиметься його продати.

– Але ж нам це не потрiбно, чи не так, мiстере Ворвiк?

– Мене це не хвилювало, доки я не думав, що закон на боцi доктора Тальбо.

– Навiть якщо так, судовий процес може тривати роками.

– Мiй начальник сподiваеться, що я зможу вирiшити все за кiлька днiв.

– Справдi? Що ж, у такому разi ми будемо радi вiдкликати лот та вiддати фiал вам, щоб ви могли повернути його американцям, якщо тiльки доктор Тальбо погодиться пiдписати стандартну форму вiдмови. Сподiваюся, вiн не черговий мiстер Фiнлей Айлс.

– Даруйте, а хто такий мiстер Фiнлей Айлс?

– Вiн позивався на нас у 1949 роцi через картину вартiстю сто фунтiв, але ми досi чекаемо рiшення суду щодо законного власника.

– Як так вийшло? – спитав Вiльям.

– Це Тернер, який зараз коштуе бiльше мiльйона.


* * *

Наступного ранку потяг торохтiв на шляху до Манчестера, i дорогою Вiльям знову вивчав обставини справи про мiсячний пил, проте не дiзнався нiчого нового. Вiн вирiшив повернутися до думок про зникле полотно Рембрандта i про те, як йому знайти художника, який зробив з картини копiю. Вiн був певний, що для того, щоб створити таку точну репродукцiю, художник мав працювати з оригiналом. Вiльяму досi важко було повiрити, що людина, яка навчалася у Слейдi, може бути здатна знищити нацiональний скарб, але потiм згадав слова Яструба: «Зачекайте, доки не побачите його наживо». Вiльям перечитав усю теку справи Фолкнера i з’ясував, що хоч той не був публiчною людиною, вiн нiколи не пропускав одну подiю – прем’еру фiльмiв про Джеймса Бонда, а ще вiн мав колекцiю перших видань книжок Яна Флемiнга.

Вiльям нещодавно прочитав у «Дейлi Мейл», що прем’ера «Виду на вбивство» вiдбудеться у кiнотеатрi «Одеон» на Лестер-сквер через мiсяць. Але як йому отримати квиток? І навiть якщо вiн зможе це зробити, мiсiс Волтерс навряд чи вважатиме це необхiдною витратою. Вiн повернувся думками до доктора Тальбо. Завдяки одному телефонному дзвiнку вiн дiзнався, що професор читатиме лекцiю на геологiчному факультетi у лекцiйнiй залi факультету об одинадцятiй. Вiльяму було цiкаво, який вiн, бо його дивував тот факт, що Американська iмперiя може мати щось проти простого викладача геологii з пiвночi Англii. Вiльям знав, на чиему боцi вiн у цiй справi. Вiн поклав теку до портфеля i взяв останнiй випуск журналу Королiвськоi академii мистецтв, але перегорнув кiлька сторiнок i вирiшив почекати зворотного шляху.

Коли потяг в’iхав на станцiю Манчестер-Пiкадiллi о 10:49, Вiльям був одним iз перших, хто показав свiй квиток контролеру, пробiг повз ряди таксi до найближчоi автобусноi зупинки й став у чергу. Через кiлька хвилин вiн втиснувся у 147-й автобус, який висадив його прямо бiля головного входу до унiверситету. Як узагалi мiсiс Волтерс знала це? Вiн усмiхнувся, коли побачив групу студентiв, якi повiльною ходою йшли до ворiт, а потiм розслаблено прогулювались кампусом – Вiльям не ходив так з тих часiв, як потрапив у полiцiю. Вiн спитав одного з них, як дiстатися до факультету геологii, та все одно спiзнився, бо йому треба було ще дiйти до лекцiйноi зали.

Вiн пiднявся на перший поверх, увiйшов до зали через заднi дверi й приеднався до десяткiв студентiв, якi слухали лекцiю доктора Тальбо. Вiльям уважно вивчав викладача iз заднього ряду, де знайшов собi мiсце. Доктор Тальбо, невисокий чоловiк з чорнявим кучерявим нечесаним волоссям, був одягнений у вельветовий пiджак i картату рубашку з краваткою-шнурком. Його довга чорна мантiя була у крейдi. Вiн говорив чiтко й впевнено, лише iнодi зазираючи у своi записи. Вiльям так захопився розповiддю Тальбо про те, як видобуток ранiше невiдомих копалин на початку 70-х рокiв остаточно зруйнував теорiю одного виду, що навiть засмутився через дзвiнок, який о 12-й годинi сповiстив про кiнець лекцii.

Вiльям почекав, поки всi студенти вийдуть iз зали, а доктор Тальбо збере своi записи, i пiдiйшов центральним проходом до головного злодiя.

Тальбо подивився на Вiльяма крiзь окуляри й спитав:

– Ми знайомi?

Вiльям дiстав свое службове посвiдчення, вiд чого доктор схопився за край довгого дерев’яного столу, що стояв перед ним.

– Але я ж сплатив цей штраф за паркування!

– Певно, що так, сер. Але я маю поставити вам кiлька запитань.

– Звiсно, – сказав Тальбо, нервово розправляючи мантiю.

– Почнемо з фiала мiсячного пилу. Як ви отримали його у власнiсть?

– Так ви тут через це? – недовiрливо спитав Тальбо.

– Так, сер.

– Це був подарунок професора Денiнга, який вiн менi заповiв. А американцi подарували йому фiал за публiкацiю його дослiдження мiсячноi поверхнi.

– Чому вiн залишив такий важливий iсторичний артефакт саме вам?

– Я тодi працював з ним, був його асистентом, коли вiн писав дисертацiю, а коли вiн пiйшов на пенсiю, я зайняв його посаду голови факультету.

– Менi дуже прикро вам це повiдомляти, докторе Тальбо, але американцi хочуть повернути свiй мiсячний пил назад.

– З чого б це вони вирiшили, що вiн належить iм? Вони не володiють Мiсяцем.

– Так, але вони здобули цей пил у своiй космiчнiй мiсii, i, мабуть, мiстер Денiнг забув, що вiн пiдписав договiр, який забороняе продавати або передавати його третiй сторонi.

– А що як я вiдмовлюся вiддати його? – спитав Тальбо вже з бiльшою впевненiстю.

– Американцi почнуть судовий процес, i боюся, що iхнi гаманцi бiльшi за ваш.

– То чому б iм просто не придбати цей бiсiв фiал на аукцiонi?

– Згоден, це було б найлегше, – вiдповiв Вiльям. – Але вони стоять на тому, що цей фiал належить iм, i «Сотбiс» вже вiдкликав лот зi свого каталога. І ви не повiрите, зараз фiал замкнений у сейфi як режимний об’ект.

Тальбо розсмiявся, направив скрючений вказiвний палець на Вiльяма й сказав, намагаючись наслiдувати Клiнта Іствуда:

– Давай, зроби менi ласку!

– Якщо ви пiдпишете форму вiдмови, сер, я заберу фiал iз «Сотбiс» й поверну його у посольство, вирiшивши цим проблему.

– Знаете, мiстере Ворвiк, якби я був мiльйонером, я б поборовся iз цими янкi, навiть якщо цiна йому лише кiлька тисяч фунтiв.

– І я був ви на вашому боцi, але боюся, ми все одно програли б.

– Ви, мабуть, маете рацiю. Отже, що пiдписати?

Вiльям вiдкрив портфель, витяг три однаковi форми й поклав iх на стiл.

– Тут, тут i тут.

Тальбо уважно прочитав документи й пiдписав кожен з них.

– Дякую, сер, – сказав Вiльям, поклав двi форми до портфеля, а одну передав доктору.

– Не хочете пообiдати разом? – спитав Тальбо й зняв свою мантiю, здiйнявши хмару крейди.

– Тiльки якщо ви знаете паб, у якому можна було б пообiдати в межах двох фунтiв та восьми центiв.

– Є краща iдея.


* * *

На шляху додому Вiльям перевiрив пiдписи доктора Тальбо. Йому дуже сподобався обiд у iдальнi викладачiв разом з професором. Виявилося, що той теж шаленiе вiд мистецтва та палкий прихильник одного з мiсцевих художникiв, з яким вiн познайомився iще за часiв бакалаврату. Доктор Тальбо придбав картину вулички у Селфордi авторства Лоренса Стiвена Лорi за п’ятдесят фунтiв, сума, яку вiн тодi не мiг собi дозволити, та, власне, i зараз теж, хоча, як вiн зiзнався Вiльяму, вiн не мiг би ii продати.

– Тож на яких художникiв варто звернути увагу менi, враховуючи мою зарплатню? – поцiкавився Вiльям.

– Даяна Армфiлд, Крейг Еткiнсон та Сiднi Харплi. Ви можете побачити iхнi роботи на Лiтнiй виставцi Королiвськоi академii мистецтв.

Вiльям записав iмена.

За обiдом Вiльям жартома запропонував замiнити кiлька пiщинок мiсячного пилу на пiсок з пляжа Блекпул, бо вiн був упевнений, що заступник генерального секретаря не помiтить рiзницi. Тальбо це розсмiшило, проте вiн уточнив, що його колега зi Смiтсонiвського iнституту точно це помiтить, хоча вiн, скорiше за все, нiколи й не бував на Блекпулi.

Нарештi Вiльям розгорнув свiй журнал, щоб подивитися, на якi виставки варто пiти. Вiн обрав три й обкреслив дати, якi записав у свiй щоденник: Пiкассо, раннi роботи; Гокнi, Калiфорнiя чи смерть; та щорiчна Лiтня виставка Королiвськоi академii мистецтв, де вiн збирався подивитися на художникiв, яких йому порадив доктор Тальбо. Але вiн швидко про них забув, щойно перегорнув сторiнку й побачив, що доктор Тiм Нокс, директор Музею Фiцмолеан, проводить лекцiю з iсторii музею та екскурсiю через кiлька тижнiв.

Квитки коштували п’ять фунтiв, а кiлькiсть вiдвiдувачiв обмежена до п’ятдесяти людей. Цiкаво, чи мiсiс Волтерс вважатиме це необхiдною витратою? Так чи iнакше, вiн збирався туди пiти.



Вiльям погано спав уночi, хоча його единим подорожнiм був замкнений портфель. Вiн хотiв би розiрвати обидва екземпляри форми, але знав, що це не допоможе й американцi все одно отримають свое.

Уранцi Вiльям не поiхав до Скотленд-Ярду, а почав з Нью-Бонд-стрит. Вiн довго чекав бiля будинку аукцiону, доки швейцар не вiдчинив йому дверi о дев’ятiй. Меланi Клор уважно роздивилася пiдпис доктора Тальбо й порiвняла його з пiдписом на документi на продаж, перш нiж попрощатися з лотом номер дев’ятнадцять. Вона вийшла за сейфом, у якому зберiгався фiал, i повернулася за кiлька хвилин. Вiльям був шокований: фiал був меншим за його мiзинець. Вiн обережно обгорнув його у носовичок, поклав до коробки та пiдписав iще кiлька форм, перш нiж поiхати на Площу Гросвенора. Через п’ятнадцять хвилин вiн уже пiднiмався сходами Посольства США та доповiв про мету свого вiзиту пiхотинцю на рецепцii. Вiльям попросив дозволу побачитися з мiстером Андервудом.

– Вам призначено зустрiч, сер?

– Нi, – вiдповiв Вiльям i дiстав свое посвiдчення. Пiхотинець натиснув три кнопки на своему телефонi, i коли з iншого боку почувся голос, повторив прохання Вiльяма.

– На жаль, заступник генерального секретаря зараз не може вас прийняти, у нього зустрiч, проте вiн мае час о четвертiй вечора.

– Скажiть йому, що у мене його мiсячний пил, – мовив Вiльям.

Вiн почув: «Пропусти його нагору».

Вiльям доiхав до четвертого поверху лiфтом. Заступник генерального секретаря вже чекав його у коридорi. Вони потиснули один одному руки.

– Доброго ранку, детективе, – сказав вiн, але продовжив, тiльки коли за Вiльямом зачинилися дверi офiсу. – Ви дуже швидкий як на англiйця.

Вiльям мовчки вiдкрив свiй портфель i витяг звiдти маленьку коробочку. Вiн розкрив ii, обережно зняв носовичок та, нiби чарiвник, дiстав фiал.

– Оце воно? – розчаровано спитав Андервуд.

– Так, сер, – вiдповiв Вiльям i передав йому скриньку Пандори.

– Дякую, – сказав Андервуд, поставивши мiстилище на стiл. – Я зв’яжуся з вами, якщо будуть iншi проблеми.

– Тiльки якщо хтось викраде одну з ваших ядерних боеголовок, – сказав Вiльям.




8


– Чи можу я отримати компенсацiю за вiдвiдування лекцii у Фiцмолеанi?

– Це пов’язано напряму зi злочином, який ви розслiдуете? – спитала мiсiс Волтерс.

– І так, i нi.

– Може, ви визначитеся?

– Так, це пов’язано зi злочином, який я розслiдую, але я б усе одно пiшов.

– Тодi це нi. Іще щось?

– Ви можете замовити менi квиток на прем’еру нового фiльму про Джеймса Бонда? – Вiльям чекав, що вона вибухне.

– Це пов’язано напряму зi злочином, який ви розслiдуете?

– Так.

– Який ряд вам потрiбен?

– Це жарт?

– Я тут не жарти жартую, детективе констеблю. Який ряд?

– Позаду Майлза Фолкнера. Вiн…

– Ми тут усi знаем, хто такий мiстер Фолкнер. Я подивлюся, що можна зробити.

– Але як…

– Не треба питань. І якщо у вас бiльше немае iнших побажань, йдiть звiдси.


* * *

Вiльям приiхав до Фiцмолеану на кiлька хвилин ранiше. Вiн ще трохи постояв на вулицi Принца Альберта, щоб помилуватися чарiвним архiтектурним ансамблем, розташованим пiвколом. Вiн добре знав, що пiсля викрадення Рембрандта у музей заразом пускають тiльки п’ятдесят людей. Вiн змiг дiстати сорок сьомий квиток на вечiрню лекцiю. Ще пiвтори години, i квитки були б розпроданi. Вiн показав свiй квиток охоронцю у формi, який направив його на другий поверх, де Вiльям приеднався до невеликоi групи поцiновувачiв мистецтва, якi спiлкувалися мiж собою та з нетерпiнням чекали на появу доктора Нокса, знаного спецiалiста з епохи Вiдродження.

Вiльям дуже чекав на цю лекцiю й сподiвався, що у директора музею буде власна теорiя щодо зниклого Рембрандта. О першiй хвилинi на восьму до групи вийшла молода жiнка, кiлька разiв поплескала в долонi, щоб привернути увагу групи, i сказала:

– Доброго вечора, панi та панове. Мене звати Бет Рейнсфорд, я наукова спiвробiтниця галереi. На жаль, доктор Нокс захворiв на ларингiт i ледь розмовляе. Сьогоднi я прочитаю вам лекцiю. Вiн щиро вибачаеться.

У залi пролунали невдоволенi вигуки.

– Утiм, директор впевнений, що вже за кiлька днiв повнiстю одужае, тому якщо ви прийдете сюди наступного четверга, то зможете послухати його лекцiю. Тим, хто не зможе повернутися наступного четверга, повернуть грошi за квитки. А тим, хто хоче залишитися, я прочитаю лекцiю та покажу нашу колекцiю. Проте не хвилюйтеся, – додала вона, – вам теж повернуть грошi.

Їi слова викликали легкий смiх.

З тих п’ятдесяти, хто прийшов, лишилося близько десятка, i Вiльям був одним iз них. Та вiн не мiг вiдiрвати очей вiд замiни директора. Їi охайно пiдрiзане волосся каштанового кольору окреслювало овал обличчя, i iй не треба було макiяжу, щоб притягувати погляд.

Але навiть не обличчя чи ii стрункiсть причарували його; це був ентузiазм, з яким вона розповiдала про голландцiв у мереживних рубашках та чорних штанях, котрi ii оточували.

Коли вона вказала на першу картину, Вiльям крадькома подивився на ii лiву руку та зрадiв, бо на ii пальцi не було обручки. Але ця чарiвниця, мабуть, мае хлопця, подумав вiн. І як йому дiзнатися?

– Фiцмолеан, – розповiдала Бет iз сяючими очима, – був породженням мiсiс ван Гаасен, жiнки видатного економiста Якоба ван Гаасена. Пiсля смертi свого чоловiка ця неймовiрна жiнка зiбрала колекцiю голландського та фламандського живопису, яка поступаеться лише Рейксмузею або Ермiтажу. У своему заповiтi вона вiдписала всю колекцiю народовi в пам’ять про свого чоловiка, з яким вона дiлила цей будинок сорок три роки шлюбу.

Бет повела невелику компанiю до наступноi зали. Там вона зупинилася навпроти портрета молодого чоловiка.

– Франц Галс, – почала вона, – народився у Антверпенi близько 1582 року. Його найдовершенiшою роботою е картина «Веселий вершник», яку ви можете побачити у Зiбраннi Воллеса.

Вiльям намагався сконцентруватися на Галсi, проте вирiшив, що зробить це наступного тижня, коли доктор Нокс повернеться i не буде справляти на нього таке всеохоплююче враження. Вiн слiдував за Бет, доки вони не зупинилися бiля великоi порожньоi золоченоi рами з табличкою «Рембрандт, 1606–1669».

– Саме тут, – шанобливо сказала вона, – висiв шедевр Рембрандта «Синдики» до того, як сiм рокiв тому його викрали. На жаль, його досi не вдалося повернути.

– А галерея призначила винагороду за повернення картини? – спитав хтось iз помiтним бостонским акцентом.

– Нi. На жаль, мiсiс ван Гаасен нiколи не могло спасти на думку, що хтось може вкрасти один з ii шедеврiв, можливо, тому, що сама вона свого часу заплатила за картину шiсть тисяч доларiв.

– Скiльки це було б зараз? – поцiкавився молодший голос.

– Картина безцiнна, – сказала Бет, – i незамiнна. Деякi романтики серед нас досi вiрять, що одного дня картина повернеться у свiй рiдний дiм.

Фразу супроводили легкi аплодисменти. Бет продовжувала:

– Рембрандт свого часу був найпопулярнiшим художником Золотого вiку Голландii i дуже амбiцiйною людиною. На жаль, вiн жив не вiдповiдно до своiх достаткiв, а пiд кiнець життя розпродав майже все свое майно на аукцiонах, включно з кiлькома видатними полотнами, щоб роздати борги. Йому дивом вдалося уникнути банкрутства та борговоi тюрми. Пiсля смертi у 1669 роцi вiн був похований як жебрак, а його картини майже на сторiччя вийшли з моди. Але мiсiс ван Гаасен не сумнiвалася в його генii i багато зробила для вiдновлення репутацii найвеличнiшого з голландських майстрiв. Знавцi мистецтва з усього свiту приiжджали до Лондона, щоб побачити «Синдикiв», якi вважаються однiею з найвидатнiших його робiт, i мiсiс ван Гаасен нiколи не приховувала, що це ii найулюбленiша картина з усiеi колекцii.

Бет повела свою маленьку групу до наступноi картини, а пiсля закiнчення екскурсii ще довго вiдповiдала на запитання. Урештi-решт, вона пiдiйшла до «Весiльного бенкету в Канi» Яна Стена, якого вона назвала «художником-оповiдачем».

– Є ще питання? – наостанок мовила вона.

Коли група пiшла, Вiльям урештi наважився заговорити.

– Чудова лекцiя, – сказав вiн.

– Дякую, – вiдповiла Бет. – У вас iще якесь питання?

– Так. Ви вiльнi сьогоднi ввечерi?

Вона вiдповiла не одразу:

– На жаль, нi. У мене побачення.

Вiльям посмiхнувся.

– Що ж, я все одно запам’ятаю цей вечiр. Дякую вам, Бет.

Коли вiн уже розвернувся до виходу, то почув:

– Але я вiльна завтра.


* * *

Наступного ранку Вiльям знайшов на тецi зi справою на своему столi жовтий стикер з текстом: «ТЕРМІНОВО: зателефонувати Лiз, тел. 01 735 3000».

– Що це? – спитав вiн Джекi.

– Не знаю, Яструб сказав, що це термiново i ти маеш передати дiалог з Лiз йому у звiтi в письмовiй формi.

– Буде зроблено, – сказав Вiльям, набираючи номер. За хвилину йому вiдповiла жiнка:

– Вiтаю, чим я можу вам допомогти?

– Це детектив констебль Ворвiк зi Скотленд-Ярду. Менi потрiбна Лiз.

– Пiдкажiть ii прiзвище, будь ласка, або вiддiл, у якому вона працюе.

– Усе, що менi вiдомо, це те, що я маю поговорити з нею. Вона чекае на мiй дзвiнок.

– Це комутатор Букiнгемського палацу, сер. У нас е тiльки одна Лiз, i, на жаль, вона зараз зайнята.

Вiльям почервонiв.

– Вибачте, – вичавив вiн. – Я помилився номером.

Щойно вiн поклав слухавку, Джекi та детектив старший iнспектор Ламонт розсмiялися.

– Вона точно тобi передзвонить, – сказала Джекi.

– До речi, – сказав Ламонт, – Яструбу дзвонив американський посол, дякував за мiсячний пил. Молодець, хлопчино, тепер до роботи над «Вiнстоном Черчиллем».

Вiльям вiдкрив теку пiд назвою «Черчилль» i спробував зосередитися, але йому це не вдавалося, бо минулий вечiр не виходив у нього з голови. Вiн не мiг згадати, коли востанне жiнка захоплювала всi його думки. Сьогоднi вiн точно пiде з роботи до сьомоi, навiть якщо у кабiнетi командора все ще горiтиме свiтло.

Вiн зiбрався з думками, поки читав про майстерну махiнацiю, яку вигадав дрiбний шахрай для свого збагачення. Коли вiн дочитав до останньоi сторiнки, то зрозумiв, що йому доведеться обiйти багацько книжкових магазинiв Вест-Енду, щоб спiймати крадiя на гарячому. Вiн попередив детектива старшого iнспектора Ламонта, який був зайнятий пошуком мiжнародного викрадача прикрас, що вiн мае поборсатися у книжковiй пилюцi та не повернеться до кiнця робочого дня.

Вiльям вирiшив розпочати у «Гетчардс» з Пiкадiллi, де працював менеджер Пiтер Гiддi – вiн перевiрив його iм’я ще раз, – який подав заяву. Вiн вийшов зi Скотленд-Ярду та пiшов у бiк «Моллу» i, проходячи повз Букiнгемський палац, не мiг не думати про той сором, коли вiн намагався подзвонити Лiз, потiм повернув до площi Сент-Джеймс та випiрнув на Пiкадiллi, де пройшов крiзь дверi з трьома ордерами постачальника королiвського двору.

Вiльям спитав жiнку за прилавком, чи може вiн побачити мiстера Гiддi. Той з’явився i, перевiривши посвiдчення Вiльяма, повiв його в офiс на четвертому поверсi й запропонував йому кави.

– Що першим викликало вашi пiдозри? – спитав Вiльям, вiдкриваючи блокнот.

– Спочатку я взагалi не побачив чогось пiдозрiлого, – вiдповiв Гiддi. – Черчилль був полiтиком, тому пiдписав величезну кiлькiсть своiх книжок. Але дуже важко знайти його шеститомник «Друга свiтова вiйна», повнiстю пiдписаний. Але коли я побачив таку ж серiю у «Гейвуд Гiлл», а за тиждень iншу в «Меггс», я почав сумнiватися.

– Можете описати людину, яка принесла вам ii на продаж? – запитав Вiльям.

– Чесно кажучи, погано. Чоловiк середнього зросту, на вигляд рокiв шiстдесят-шiстдесят п’ять, сивий, трохи згорблений, iз сильним акцентом. Типовий клiент «Гетчардс».

Вiльям посмiхнувся:

– Ви, мабуть, навiть не спитали його iм’я.

– Нi. Вiн сказав, що не хоче, аби його дiти довiдалися, що вiн продае родинну цiннiсть.

– Але ви мали б виписати йому чек.

– Зазвичай я так i роблю, проте вiн наполягав на готiвцi. Вiн з’явився за кiлька хвилин до закриття, бо знав, що тут буде мало вiдвiдувачiв.

– Скiльки коштуе звичайне непiдписане зiбрання книжок?

– Сто фунтiв, якщо вони в оригiнальних обкладинках.

– А пiдписане зiбрання?

– Три сотнi, може, триста п’ятдесят в iдеальному станi.

– Можна спитати, скiльки ви заплатили за нього?

– Двiстi п’ятдесят фунтiв.

– Отже, цей чоловiк придбав непiдписане зiбрання книжок за сотню фунтiв, пiдробив шiсть пiдписiв та заробив на цьому сто п’ятдесят фунтiв. Невеликий грабiж.

– Згоден, – не надто здивовано сказав Гiддi. – Але якщо хтось iз наших клiентiв дiзнаеться, що ми продаемо книжки з фальшивими пiдписами, ми можемо втратити королiвський ордер.

Вiльям розумiюче кивнув.

– Як ви гадаете, вiн може повернутися?

– Навряд чи вiн ризикне провернути таку махiнацiю вдруге у такому ж книжковому магазинi. І чесно кажучи, е багато iнших, завдяки яким вiн може заробляти роками.

– Отже, з якого магазину менi розпочати?

– Я дам вам список мiсць, де спецiалiзуються на перших виданнях з пiдписами, – сказав Гiддi, витягаючи iз шухляди свого столу тоненьку книжечку.

– Дякую, – сказав Вiльям, швидко гортаючи сторiнки.

– Не хвилюйтесь, майже всi вони знаходяться поблизу, – сказав менеджер, супроводжуючи Вiльяма до лiфта.

Детектив констебль Ворвiк провiв решту дня, обходячи книжковий за книжковим, та з’ясував, що шахрай був працьовитим чолов’ягою. Коли вiн не купляв, вiн продавав. Вiн був iз дрiбних ремiсникiв, яких заохочувала влада. Кожен з менеджерiв пообiцяв повiдомити Вiльяма, якщо в крамницi з’явиться чоловiк, схожий за описом мiстера Гiддi, та запропонуе на продаж зiбрання «Другоi свiтовоi вiйни» Вiнстона Черчилля з пiдписами, але всi погоджувалися, що шахрай навряд чи з’явиться у тому самому магазинi вдруге.

– Якщо вiн з’явиться, будь ласка, подзвонiть менi у Скотленд-Ярд за номером 230 1212 i попросiть з’еднати з 2150, – сказав Вiльям, перш нiж рушити до наступноi крамницi.

Вiльям продовжував пошуки, поки о шостiй за ним не зачинилися дверi останньоi книжковоi крамницi. Вiн доiхав на метро до станцii Вiкторiя i побiг до Тренчард-Хаусу. Вiн швидко прийняв душ i замислився, незвично довго вирiшуючи, що вдягнути. Нарештi вiн зупинився на блакитному блейзерi, бiлiй сорочцi з вiдкритим комiром та сiрих брюках, але вiдмовився вiд iдеi одягти краватку з унiверситетських рокiв.

Щойно вiн вийшов з квартири, як зрозумiв, що запiзниться, якщо не вiзьме таксi, – мiсiс Волтерс не оцiнила б такоi витрати.

Таксi висадило його бiля «Єлени», на Фулгем-роуд за сiм хвилин до призначеного часу.

– Джино, це дуже важливе побачення, – сказав Вiльям офiцiанту, щойно той представився. – Перше, якщо бути точним. Тому менi може знадобитися ваша допомога.

– Я потурбуюся про це, мiстере Ворвiк. Я посаджу вас до тихого алькову.

– О боже, ось i вона, – прошепотiв Вiльям.

– А, синьйорино, – сказав Джино i з легким поклоном взяв ii пiд руку. – Мiстер Ворвiк уже тут i чекае на вас за своiм звичайним столиком.

Вiльям пiдiрвався з-за столика, намагаючись не вилуплювати очi на Бет. На нiй була жовта сукня до колiна з вiдкритими плечима, свiтло-зелена шовкова хустка та нефритове колье, що доповнювало ii образ.

Джино допомiг iй сiсти, поки Вiльям чекав стоячи.

– Бачу, ви тут завсiдник, – сказала Бет, вмостившись на стiльцi.

– Нi, я тут вперше. Менi це мiсце порадив друг.

– Але офiцiант…

– Його я теж вперше бачу, – сказав Вiльям, коли Джино повернувся з меню. Бет засмiялась.

– Отже, мiстере Ворвiк, вам як завжди?

– А що я завжди замовляю? – спитав Вiльям. Джино здивовано подивився на нього, i Вiльям продовжив:

– Бет знае, що я тут вперше. Що ви порадите?

– Для чарiвноi синьйорини у нас…

– Джино, не перегравайте.

– Невже ви не вважаете ii чарiвною?

– Вважаю, звiсно, але не хочу, щоб вона втекла до того, як принесуть першу страву.

Бет пiдняла очi вiд меню.

– Не хвилюйтеся, не втечу. Не до другоi страви, у будь-якому разi.

– А що ви будете пити, синьйорино?

– Келих бiлого вина, будь ласка.

– Пляшку «Фраскатi», – сказав Вiльям, пригадуючи назву вина, яке зазвичай замовляв його батько, але сам детектив не мав уяви, скiльки воно може коштувати.

Коли Джино прийняв iхне замовлення й пiшов, Бет запитала:

– То Вiльям чи Бiлл?

– Вiльям.

– Ви працюете у мистецькiй iндустрii чи просто фанат музеiв?

– І те, й iнше. Я ще з дитинства люблю музеi, проте зараз працюю у вiддiлi витворiв мистецтва та антикварiату у Скотленд-Ярдi.

Здавалося, Бет трохи вагалася, перш нiж сказати:

– Отже, ви прийшли до Фiцмолеану по роботi.

– Доки не побачив вас.

– Ви ще гiрший за Джино.

– А ви?

– Нi, я не гiрша за Джино.

– Нi, я не про це… – мовив Вiльям, з жахом думаючи про те, що з його останнього побачення пройшло дуже багато часу.

– Я знаю, про що ви, – пiдколола його Бет. – Я викладаю iсторiю мистецтв у Даремi.

– Я знав, що обрав неправильний унiверситет.

– А де ви навчалися? – спитала вона, коли Джино повернувся зi страчателою просто з жару.

– Кiнгз. Також iсторiя мистецтв. А пiсля Дарему?

– Пiшла до Кембриджу, а потiм писала дисертацiю доктора фiлософii про дипломата Рубенса.

– Я майже почав навчання в аспiрантурi за злочинцем Караваджо.

– Це пояснюе, чому ви опинилися у полiцii.

– А потiм ви одразу пiшли до Фiцмолеану?

– Так, це була моя перша робота пiсля Кембриджу. Мабуть, учора було дуже помiтно, що це моя перша спроба провести екскурсiю.

– Ви були неймовiрною.

– Я ще тiльки починаю, ви це зрозумiете, коли послухаете лекцiю Тiма Нокса наступного тижня.

– Не можу навiть уявити, як це – замiнити свого начальника останньоi митi.

– Це було жахливо. Отже, наважуся спитати: як близько ви до повернення мого Рембрандта?

– Вашого Рембрандта?

– Так. Усi працiвники Фiцмолеану стають власниками, коли йдеться про «Синдикiв».

– І я розумiю чому. Проте через сiм рокiв ця справа стала, як то кажуть, висяком.

– Але ж ви не працюете над цiею справою останнi сiм рокiв?

– Менше семи тижнiв, – пiдтвердив Вiльям. – Але я впевнений, що зможу повернути Рембрандта вам до кiнця наступного мiсяця.

Бет не засмiялася.

– Я все ще вiрю, що картину можна знайти й повернути у галерею.

– Я б хотiв погодитися з вами, – сказав Вiльям, коли Джино забирав порожнi тарiлки, – але не всi моi колеги так вважають.

– Ви думаете, вона знищена? – спитала Бет. – Я просто не можу повiрити, що може iснувати такий лиходiй.

– Навiть якщо цiй людинi вдавалося уникати в’язницi сiм рокiв?

– То ви знаете, хто ii викрав?

Вiльям не вiдповiв, але вiдчув полегшення, коли з’явився Джино з основною стравою.

– Вибачте, – сказала Бет. – Менi не варто було питати. Але якщо я можу чимось допомогти, просто дайте менi знати.

– Є дещо. Нещодавно ми знайшли дуже точну копiю «Синдикiв», i менi цiкаво, чи не знаете ви когось, хто спецiалiзуеться на такому?

– Це не моя парафiя, – визнала Бет. – Я спецiалiзуюся на мертвих голландцях та фламандцях. Але ви, мабуть, уже були у Галереi пiдробок у Ноттiнг-гiлл?

– Нiколи не чув про таку, – сказав Вiльям, намагаючись вiдшукати неiснуючий блокнот у кишенi свого пiджака, забувши, що вiн не на роботi.

– На них працюе велика кiлькiсть художникiв, якi можуть пiдробити полотно будь-якого майстра, живого чи мертвого.

– Це легально?

– Не знаю, це ваша справа, – посмiхнулася Бет. – Якщо ви не проводите днi та ночi виключно у пошуках мого Рембрандта, то маете розв’язувати важливiшi справи.

– Викрадення маленького фiала мiсячного пилу та кiлька пiдробок «Другоi свiтовоi вiйни» Вiнстона Черчилля.

– Розкажете про це менi?

Бет помирала зi смiху, коли Вiльям розказував iй про доктора Тальбо та заступника американського генерального секретаря. Вона навiть порадила йому звернути увагу на непiдписанi збiрки Вiнстона Черчилля.

– Може, так вам швидше вдасться вийти на слiд вашого шахрая i ви будете на один крок попереду.

– Гарна iдея, – погодився Вiльям, вирiшивши не казати iй, що саме цим вiн займався весь день. – Може, нам варто частiше бачитися, i тодi ви зможете стати детективом.

– А ви – читати лекцii у Фiцмолеанi.

Обидвое засмiялися.

– Першi побачення такi дивнi, – сказав Вiльям.

– А це що, перше побачення? – спитала Бет, м’яко усмiхаючись.

– Сподiваюсь.

– Кави? – спитав Джино.

Вiльям не помiтив, як пролетiв час, доки Бет не прошепотiла:

– Здаеться, персонал хоче додому.

Вiльям озирнувся й зрозумiв, що вони останнi клiенти в ресторанi, та попросив рахунок.

– Ви мешкаете десь поблизу? – спитав вiн.

– У Фулгемi, з другом. Але не хвилюйтеся, я доiду автобусом.

– На жаль, я не зможу сплатити проiзд, – сказав Вiльям, подивившись на рахунок. – Можна провести вас додому?

– Сподiваюся, ми скоро побачимо вас знову, синьйорино, – сказав Джино, вiдчиняючи для них дверi.

– Я ще не вирiшила, – сказала Бет, посмiхаючись у вiдповiдь.

Вiльям узяв ii за руку, коли вони переходили дорогу, i вони безупинно верзли якусь нiсенiтницю, доки не опинилися бiля дверей Бет. Вiльям нахилився й поцiлував ii у щоку. Коли вона встромила ключ у замок, вiн спитав:

– Пiдете зi мною у Галерею пiдробок?

– Чи бувае таке, що ви не при виконаннi, детективе констеблю Ворвiк? – спитала вона.

– Поки iснуе навiть нiкчемна можливiсть, що я знайду вашого Рембрандта, мiс Рейнсфорд, – нi.




9


Правило просте: якщо телефон дзвонить, ти береш слухавку незалежно вiд звання. Потiм записуеш деталi й передаеш Ламонту, який вирiшуе, хто працюватиме над справою за умови, якщо справа е. Часто дзвонили публiчнi особи, якi скаржилися на зникнення родинноi цiнностi на кшталт альбому гравюр та хотiли знати, коли полiцiя збираеться ii повернути. Тодi слiд було пояснити, що про грабiж треба повiдомляти у мiсцевий вiддiл полiцii, оскiльки у витворах мистецтва та антикварiатi працюють лише чотири офiцери, тому вони не можуть розглядати кожну справу. Але командор завжди нагадував, що для староi ледi ii втрачена вiкторiанська брошка – коронна коштовнiсть, а для багатьох людей це единий прямий контакт з полiцiею.

– Коли кладеш слухавку, – казав вiн Вiльяму, – ти маеш бути впевнений, що на тому кiнцi дроту залишився задоволений клiент, а не людина, переконана, що полiцiя проти неi.

Вiльям пiдняв слухавку.

– Вибачте за дзвiнок, – прозвучав добре поставлений голос. – Сподiваюся, я не марную ваш час.

– Ви не марнуете мiй час, – сказав Вiльям, – якщо впевненi, що стався злочин.

– Проблема в тому, що я не впевнений, що стався злочин, проте ситуацiя справляе темне враження.

Вiльям усмiхнувся з дивного виразу.

– Скажiть, будь ласка, як ваше iм’я, сер? – спитав вiн i взяв ручку, хоча знав, що близько половини зазвичай кидають слухавку пiсля цього питання.

– Джеремi Вебб. Я працюю у Лондонськiй срiбнiй скарбницi, що у Сiтi. Мабуть, ви нiколи про нас не чули.

– Ще в школi я був там з батьком, ми шукали подарунок на мамин день народження. Нiколи не забуду це мiсце, там, мабуть, з десяток рiзних магазинчикiв, усi дуже таемничi…

– Тридцять сiм крамниць, – сказав Вебб. – Цього року я займаю посаду президента Асоцiацii Лондонськоi срiбноi скарбницi, й саме через це я вам телефоную. Кiлька наших членiв повiдомили мене про проблему.

– Яку проблему? – спитав Вiльям. – Не кваптеся, мiстере Вебб, та опишiть усi деталi, навiть найдрiбнiшi.

– Дякую, – вiдповiв Вебб. – До складу АЛСС входять кiлька членiв, якi переважно займаються купiвлею та продажем срiбла. Це може бути будь-що, вiд вiкторiанськоi ложки до великоi вази для обiднього столу. Зараз, щоб мати сертифiкат стерлiнгового, все срiбло, як менi вiдомо, повинно мати клеймо та пройти лабораторне дослiдження. Жоден серйозний колекцiонер не придбае рiч, яка не мае правильного клейма.

Вiльям завмер, чекаючи на продовження:

– Останнi кiлька мiсяцiв у скарбницi з’являвся чоловiк, який хотiв придбати вироби, вiком щонайменше сто рокiв. Йому не важливо, чи це медаль з нагоди коронацii Георга V або шкiльна нагорода за найдовший стрибок. Одне з чотирьох клейм на виробах позначае рiк виготовлення, i деякi з моiх колег помiтили, що цей чоловiк завжди перевiряе вiк за допомогою лупи, перш нiж розглянути сам вирiб.

– Лупи?

– Вибачте, – сказав Вебб. – Це маленьке збiльшувальне скло, яке використовують ювелiри та годинникарi.

– Зрозумiло, – вiдповiв Вiльям, хоч i не мiг второпати, до чого все йде.

– Інша дивна рiч, яку помiтили моi колеги, полягае в тому, що вiн завжди платить готiвкою.

– Великими купюрами?

– Нi. Ми завжди уважно стежимо за цим, оскiльки враховуемо останнi директиви Мiнiстерства фiнансiв, що стосуються вiдмивання грошей. Чи я досить зрозумiло пояснюю, офiцере?

– Так, мiстере Вебб. Ви знаете, як звуть цього джентльмена?

– У цьому вся й справа, – сказав Вебб. – Ми завжди записуемо iмена та адреси кожного покупця, але цей чоловiк кожного разу представляеться рiзними iменами та дае рiзнi адреси.

Тепер Вiльяму стало справдi цiкаво.

– Чи хтось iз ваших продавцiв мае уяву, ким може бути цей чоловiк?

– Один з наших дилерiв каже, що вiн його знае, проте не може згадати, звiдки. Вiн стверджуе, що не знае його справжнього iменi.

– Ви кажете, «стверджуе». Це означае, що ви не впевненi в його чесностi.

– Кiлька рокiв тому цей продавець був засуджений до шести мiсяцiв ув’язнення за продаж викрадених товарiв. Служба пробацii попросила нас дати йому другий шанс, i ми це зробили, хоч i з недовiрою. Але ми попередили: якщо вiн хоч раз спробуе перетнути межу, вiн буде виключений з асоцiацii.

– Як його звати?

– Кен Еппл’ярд.

Вiльям записав це iм’я.

– Враховуючи ваш досвiд, мiстере Вебб, у вас е теорiя, нащо цей загадковий чоловiк скуповуе так багато старовинного срiбла?

– Спершу я вважав, що це випадок вiдмивання грошей, але вiн почав повертатися знов i знов. І це не мае жодного сенсу – якщо вiн, звiсно, не iдiот. Потiм я подумав, що вiн може переплавляти срiбло, але це теж не найкраща iдея, оскiльки зараз вартiсть срiбла падае. Отже, маю зiзнатися, я цiлком спантеличений. Утiм, наша наглядацька рада вирiшила, що я маю повiдомити вас про це.

– Дуже вам дякую, мiстере Вебб. Я одразу передам цю iнформацiю своему начальнику й повернуся до вас.

Але першим, що зробив Вiльям пiсля дзвiнка, був похiд на мiнус перший поверх, де мiстилася нацiональна база даних полiцii. Констебль полiцii, який на вигляд був iще молодшим за нього, вбив iм’я Кена Еппл’ярда у пошук, i за мить список його попереднiх судимостей був у нього в руках. Еппл’ярд справдi був засуджений до шести мiсяцiв за продаж викрадених товарiв. Вiльям iз задоволенням зауважив, що з того часу порушень бiльше не було, хiба що кiлька штрафiв за паркування. Ворвiк повернувся в офiс з великим аркушем.

Ламонт розмовляв по телефону, проте жестом запросив Вiльяма присiсти на стiлець навпроти нього. Вiльям знав, що начальник допомагае Інтерполу зi справою про контрабанду дiамантового кiльця, яке вдалося перевезти з Гани до Дубая. Щойно Ламонт поклав слухавку, вiн переключив свою увагу на Вiльяма, який стисло виклав суть справи.

– Босе, як ви гадаете, чого вiн хоче? – запитав Вiльям, коли закiнчив свою доповiдь.

– Не знаю. Але перше, що ти маеш з’ясувати, це його особистiсть, бо до цього моменту ми просто ходимо у пiтьмi.

– З чого менi почати?

– Почни з того, що у тебе е. Пiди до Скарбницi та поговори з Еппл’ярдом. Але обережно. Вiн нещодавно звiльнився, тому йому буде незручно перед колегами. Спробуй вдати iз себе клiента, а не копа.

– Зрозумiв, сер.

– І ще, Вiльяме: чому ти досi не заарештував Черчилля?

– Вiн залiг на дно, сер. Але щойно вiн спливе нагору, я його iз задоволенням схоплю за горло.

Ламонт усмiхнувся й повернувся до контрабандистiв.


* * *

Вiльям добре знав, де знаходиться Срiбна скарбниця, але спочатку вирiшив поговорити з батьком. Вiн зателефонував йому й запропонував разом пообiдати.

– У мене е година, – вiдповiв сер Джулiан, – але не бiльше.

– У мене теж десь стiльки ж, батьку. До того ж i я можу заплатити тобi два фунти та вiсiм пенсiв.

– Я прийму цю милостиню, хоча ти знаеш, що це значно нижче за мiй звичайний тариф. Зустрiнемося бiля «Лiнкольнз Інн» о першiй.

Вiльям вийшов зi Скотленд-Ярду й поiхав у Сiтi автобусом. Вiн трохи пройшовся по Ченсерi Лейн й увiйшов у Лондонську срiбну скарбницю. Список усiх продавцiв висiв бiля входу на стiнi. Крамниця мiстера К. Еппл’ярда знаходилася пiд номером 23. Вiльям спустився широкими сходами до пiдвалу, де був довгий коридор з рядом магазинчикiв, розмiщених по обидва боки.

Вiн хотiв подивитися на кiлька гарних речей, якi йому сподобалися, але не дозволив собi вiдволiктись вiд пошуку крамницi пiд номером 23. Еппл’ярд саме показував клiенту цукорницю, коли Вiльям знайшов його магазин. Вiн зупинився бiля магазину навпроти та почав розглядати перцевницю у формi суфражистки. Ідеальний подарунок на Рiздво для Грейс, подумав вiн. Вiльям вирiшив спитати цiну, i коли клiент Еппл’ярда пiшов, вiн перемiстився до нього.

– Доброго ранку, сер. Шукаете щось особливе?

– Когось, – сказав Вiльям, – когось особливого, – та дiстав свое посвiдчення.

– Я нiчого не зробив, – одразу почав захищатися Еппл’ярд.

– Нiхто не каже, що ви щось зробили. Я просто хочу поставити вам кiлька запитань.

– Це про того чоловiка, який скуповуе старе срiбло?

– Так, ви мене зрозумiли.

– Менi справдi нiчого вам сказати. Я натрапив на нього у Пентонвiллi, але не пам’ятаю його iменi. Я роками намагався забути цей перiод життя, не змушуйте мене згадувати про це.

– Я вас розумiю, – сказав Вiльям. – Але було б чудово, якби ви могли згадати щось iще про цього чоловiка – зрiст, вiк, будь-якi особливi прикмети.

Еппл’ярд подивився у простiр так, нiби намагався викликати образ з повiтря.

– Брита голова, шiсть футiв зросту, п’ятдесят-п’ятдесят п’ять рокiв.

– Ви знаете, за що вiн сидiв?

– Не маю гадки. Золоте правило в’язницi: нiколи не питай, за що сидить iнший, i нiколи не кажи, за що сидиш сам.

Вiльям додав цей факт у депо своеi пам’ятi. Еппл’ярд затих на кiлька хвилин, а потiм додав:

– У нього було невелике тату у формi серця з iм’ям Енджi на правому передплiччi.

– Ви дуже менi допомогли, мiстере Еппл’ярд, – сказав Вiльям, передаючи йому свою вiзитку. – Якщо згадаете iще щось, подзвонiть менi.

– Менi треба повiдомити колег про ваш вiзит?

– Я просто черговий покупець, – сказав Вiльям i перейшов до протилежного магазинчика, щоб спитати, скiльки коштуе перцевниця-суфражистка. Тижневу зарплатню… Навколо було достатньо годинникiв, якi нагадували Вiльямовi про зустрiч з батьком за п’ятнадцять хвилин, i вiн поспiшив, бо знав, що той почне обiдати без нього.


* * *

Вiльям вибiг на вулицю, повернув праворуч i побiг далi. Вiн дiстався до «Лiнкольнз Інн» о 12:56 i побачив, що батько саме перетинав площу.

– Що привело тебе у цi краi? – спитав сер Джулiан, поки вони з сином йшли довгим коридором, прикрашеним портретами поважних суддiв.

– Справи й задоволення. Я поясню за обiдом. Як там мама?

– Добре, вона передавала тобi привiт.

– А Грейс?

– Така ж дивна. Захищае растамана з п’ятьма жiнками та чотирнадцятьма дiтьми, який намагаеться довести, що вiн мормон i не пiдкоряеться законам полiгамii. Певно, що вона програе, як завжди.

– Може, колись вона тебе здивуе, – сказав Вiльям, коли вони вже заходили до iдальнi.

– Тут самообслуговування, тож вiзьми тацю, – сказав йому батько, роблячи вигляд, нiби не почув його слiв. – У жодному разi не бери м’ясо, краще салати.

Вiльям узяв тарiлку сосисок, пюре та солодкий пирiг i попрямував до столика на iншому боцi кiмнати.

– Ти запросив мене поспiлкуватися або спитати поради? – запитав сер Вiльям, беручи сiльничку. – Нагадую тобi, що моя консультацiя коштуе сто фунтiв на годину i час уже пiшов.

– Тодi можеш вирахувати цi грошi з моiх кишенькових, бо у мене справдi е питання до тебе.

– Давай.

Вiльям пояснив батьковi причину, за якоi вiн провiв ранок у Срiбнiй скарбницi.

– Вражаюче, – прокоментував батько, коли Вiльям завершив розповiдь. – Тож тобi треба знайти таемничого покупця, що переплавляе срiбло, якому бiльше ста рокiв.

– Але ми точно не знаемо, що вiн робить саме це.

– Тодi нащо йому це потрiбно, тiльки якщо вiн не ексцентричний багатiй. А якби вiн таким був, вiн не давав би кожного разу рiзнi адреси та iмена.

– Іншi iдеi, батьку?

Сер Джулiан помовчав, а потiм доiв свiй суп i сказав:

– Монети. Це мають бути монети.

– Чому монети?

– Це мае бути чимось важливiшим, нiж звичайне срiбло, iнакше тут немае жодного сенсу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzheffri-archer/hto-ne-rizikuie/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Лондонська юридична установа.




2


Примогенiтура – принцип успадкування майна i титулiв вiд батька старшим сином, народженим у законному шлюбi, виключаючи при цьому молодших синiв, дочок та iнших родичiв.




3


Джордж Джеффрiс, 1-й барон Джеффрiс (1645–1689) – суддя, вiдомий своею жорстокiстю.