Книга - Мюнхен

Мюнхен
Роберт Харрiс


Бест
На перший погляд цей роман виглядае як детектив, але його сюжет заснований на подiях, що реально вiдбувалися в Мюнхенi 1938 року, коли Другу свiтову вiйну було вiдсунуто на рiк…

Прем'ер-мiнiстр Англii Чемберлен домагаеться вiд Гiтлера згоди на зустрiч, щоб досягти компромiсу в питаннях щодо подальших змiн в Європi. Молодий спiвробiтник Мiнiстерства закордонних справ Великоi Британii Х'ю Легат потрапляе до делегацii Чемберлена i в Мюнхенi зустрiчае свого старого знайомого по Оксфорду – Пауля фон Хартманна, який працюе в Мiнiстерствi закордонних справ Нiмеччини. Пауль не згоден з полiтикою Гiтлера i входить до антигiтлерiвськоi коалiцii. Йому вдаеться здобути важливий документ, пiдписаний фюрером, де сказано, що той найближчим часом плануе розв'язати вiйну в Європi… Але велика полiтика – темна i брудна справа, тому важко було очiкувати, що Паулю повiрять. Здаеться, мир в Європi залежить вiд того, як будуть дiяти Хартманн i Легат…





Роберт Харрiс

Мюнхен



Robert Harris

MUNICH



Copyright © Canal K 2017

Map copyright © Gemma Fowlie 2017

‘The Lambeth Walk’ (from Me And My Girl) Words by Douglas Furber &Arthur Rose; Music by Noel Gay.

Copyright © 1937 Chester Music Limited trading as Cinephonic Music Company, worldwide rights except the United Kingdom, Ireland, Australia, Canada, South Africa and all so called reversionary rights territories where the copyright © is held jointly by Chester Music Limited trading as Cinephonic Music Company and Chester Music Limited trading as Richard Armitage Music and except the USA where the copyright © is held by Chester Music Limited trading as Richard Armitage Music. All Rights Reserved. International Copyright Secured. Used by permission of Chester Music Limited trading as Cinephonic Music Co and Chester Music Limited trading as Richard Armitage Music.

Robert Harris has asserted his right under the Copyright, Designs and Patents Act, 1988, to be identified as the author of this work.

This is a work of fiction. Names and characters are the product of the author’s imagination and any resemblance to actual persons, living or dead, is entirely coincidental.



Серiя «Бест» заснована у 2019 роцi

Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука

Художник-оформлювач М. С. Мендор



© Robert Harris, 2018

© Лесь Герасимчук, переклад украiнською, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *


Присвячуеться Матильдi





Нам варто завжди пам’ятати:

те, що нинi вважаеться минулим,

колись вважалося майбутнiм.

    Ф. В. Мейтленд, iсторик (1850–1906)

Нам треба було почати вiйну в 1938 роцi…

Вересень 1938-го був найсприятливiшим часом.

    Адольф Гiтлер, лютий 1945 року






День перший








1


У вiвторок, 27 вересня 1938 року, за кiлька хвилин до першоi години дня мiстера Г’ю Легата з дипломатичноi служби Його Величностi провели за столик поряд з високим – вiд пiдлоги до стелi – вiкном ресторану «Рiц» у Лондонi. Вiн замовив пiв пляшки шампанського «Дом Периньйон» урожаю 1921 року, що йому було задорого, розгорнув випуск «Таймс» на сiмнадцятiй сторiнцi та втрете почав перечитувати промову, виголошену напередоднi ввечерi Адольфом Гiтлером у берлiнському Шпортпаластi.




ВИСТУП ГЕРА ГІТЛЕРА


ОСТАННЯ ПРОПОЗИЦІЯ ПРАЗІ


МИР ЧИ ВІЙНА?


Час вiд часу Легат поглядав через увесь зал на вхiднi дверi. Може, йому просто здавалося, але вiдвiдувачi й навiть офiцiанти, якi сновигали мiж стiльцями з матово-рожевою оббивкою, були якiсь незвично пригнiченi. Не чулося смiху. За товстим листовим склом сорок – п’ятдесят робiтникiв, що деякi з них через вологiсть пороздягалися до пояса, безшумно копали в Грiн-парку вузькi траншеi.

Нi в кого в усьому свiтi тепер не повинно залишитися сумнiвiв, що це говорить не одна людина, не один лiдер, але увесь нiмецький народ. Я знаю, що в цей час увесь народ, мiльйони людей погоджуються з кожним моiм словом (Крик «Хайль!»).

Легат чув цю промову по трансляцii Бi-бi-сi. Сталева, сувора, погрозлива, сповнена нарiкання на долю, хвалькувата та вражаюча на свiй моторошний лад, вона супроводжувалася ударами долонi Гiтлера по трибунi й схвальним ревом п’ятнадцяти тисяч голосiв. Галас був нелюдським, неземним. Здавалося, вiн вириваеться з якоiсь чорноi пiдземноi рiчки й рине через гучномовець.

Я вдячний мiстеровi Чемберлену за всi його зусилля й запевнив його, що нiмецький народ прагне лише миру. А ще я запевнив його й пiдкреслюю це зараз, що, коли цю проблему буде розв’язано, у Нiмеччини бiльше не залишиться в Європi територiальних проблем.

Легат узяв авторучку й пiдкреслив це речення. Потiм ще одне, вище, де йшлося про англо-нiмецьку вiйськово-морську угоду.

Подiбна угода лише тодi морально виправдана, коли обидвi держави урочисто обiцяють нiколи не розв’язувати вiйну одна з одною. Нiмеччина волiе цього. Сподiваймося, що прихильники цього погляду вiзьмуть гору й серед британцiв.

Легат вiдклав газету й звiрився з кишеньковим годинником. Вiн вiддавав перевагу не наручному, як бiльшiсть чоловiкiв у його вiцi, а на ланцюжку. У своi двадцять вiсiм рокiв вiн виглядав старшим: блiде обличчя, поважнi манери, темний костюм. Столик вiн зарезервував два тижнi тому, до вибуху кризи. І тепер почувався винним.

Дасть iй ще п’ять хвилин, а потiм йому доведеться пiти. Через чверть години Г’ю помiтив ii вiдображення в позолочених дзеркалах на стiнi. Вона дiйсно стояла навшпиньки на порозi ресторану й роззиралася навсiбiч, витягнувши бiлу шию й пiднявши пiдборiддя. Ще кiлька секунд Легат вивчав ii як незнайомку й роздумував, як, дiдько його бери, склалися б iхнi стосунки, якби вона не була його дружиною. «Чудова фiгура», – говорять про таких. «Не красуня, якщо вiдверто». «Нi, але ж гарна». «Памела з тих, кого називають породистими». – «Так, надзвичайно породиста. І бiдолаха Хью абсолютно iй не пара…»

Цей обмiн реплiками вiн пiдслухав на вечiрцi на честь iхнiх заручин. Вiн пiдняв руку. Пiдвiвся. Нарештi вона його помiтила, посмiхнулася, помахала рукою й рушила до нього, швидко йдучи помiж столиками у своiй вузькiй спiдницi й приталеному шовковому жакетi та привертаючи до себе погляди вiдвiдувачiв.

Памела мiцно поцiлувала його в губи. Вона трохи засапалася. «Пробач, пробач, пробач…»

– Пусте. Я щойно прийшов.

За останнiй рiк вiн навчився не запитувати, де вона була. Крiм сумочки, вона ще тримала коробку. Дружина поставила ii на стiл перед чоловiком i зняла рукавички.

– Здаеться, ми домовилися – без подарункiв?

Вiн пiдняв кришку. На нього дивився чорний гумовий череп, металевий хобот i порожнi склянi очницi протигазу. Г’ю вiдсахнувся.

– Водила дiтей на примiрювання. Само собою зрозумiло, я мушу спочатку замовити для них. Хiба це не доказ материнського пiклування? – Вона запалила сигарету. – Можна чогось попити? У мене в горлi пересохло.

Вiн дав знак офiцiантовi.

– Лише пiв пляшки?

– Менi працювати по обiдi.

– Звичайно! Я взагалi не була впевнена, що ти прийдеш.

– Якщо чесно, я й не прийшов би. Намагався додзвонитися, але тебе не було вдома.

– Ну, тепер ти знаеш, де я була. Цiлком безневинне пояснення. – Памела всмiхнулася й нахилилася до чоловiка. Вони цокнулися. – З рiчницею, люба.

У парку робiтники махали мотиками.


?

Замовлення вона зробила швидко, навiть не поглянувши на меню: без першого, дуврський палтус без кiстки, салат iз зеленi. Легат вiддав свое меню i сказав, що йому – те саме. Їсти не хотiлося: не вдавалося позбутися образiв своiх дiтей у протигазах. Джону виповнилося три роки, Дiанi – два. Нескiнченнi попередження: не бiгай надто швидко, вкутайся теплiше, не смокчи цяцьки або крейду, бо казна-де вони могли валятися. Вiн поставив коробку пiд стiл i чимдалi вiдсунув ногою.

– Вони дуже злякалися примiрки?

– Та нi, звичайно. Їм здавалося, що це гра.

– Знаеш, менi iнколи теж так здаеться. Навiть коли читаеш телеграми, важко повiрити, що це не бридкий жарт. Тиждень тому здавалося, буцiм усе врегульовано. А потiм Гiтлер передумав.

– І що тепер буде?

– Хтозна. Можливо, нiчого. – Г’ю почував себе зобов’язаним зображувати оптимiзм. – У Берлiнi ще тривають переговори. Принаймнi, тривали… коли я йшов з роботи.

– А якщо припиняться переговори, то коли все почнеться?

Легат вказав iй на заголовок у «Таймс» i стенув плечима:

– Може, й завтра.

– Справдi? Так швидко?

– Вiн каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Нашi вiйськовi експерти вважають, що йому треба три днi для розгортання танкiв i артилерii. З цього випливае, що мобiлiзацiю вiн мае оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стiл i ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобi скажу: давай змiнимо тему.

Вiн витягнув з кишенi пiджака коробочку для каблучки.

– О, Г’ю!

– Воно буде завелике, – попередив Легат.

– Ой, яка гарна! – Памела надiла каблучку, пiдняла долоню й почала вертiти нею пiд люстрою, щоб синiй камiнь заграв на свiтлi. – Ти просто диво! А менi здавалося, у нас немае грошей.

– Дiйсно немае. Каблучка належала моiй матерi.

Вiн побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стiл i поклала йому на долоню.

– Ти такий любий.

Їi шкiра була прохолодною. Тонкий вказiвний палець попестив його по зап’ястку.

– Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом вiн мовив, – i провести час в лiжку до вечора. Забути про Гiтлера. Забути про дiтей.

– А можна якось домовитися? Ми вже тут – i що нас зупиняе?

Вона не вiдводила пильного погляду великих сiро-блакитних очей, i зненацька вiд несподiваноi думки йому стисло горло: дружина говорить так тiльки тому, що знае – цього нiколи не буде.

За його спиною хтось ввiчливо кашлянув:

– Мiстер Легат?

Памела прибрала руку. Г’ю обернувся й побачив метрдотеля: руки складенi як до молитви, поважний вигляд з розумiнням власноi значущостi.

– Слухаю вас.

– Даунiнг-стрiт десять на дротi, сер.

Метрдотель навмисно вимовив фразу досить голосно, щоб ii почули за сусiднiми столиками.

– Лиха година! – Легат пiдвiвся i кинув серветку. – Перепрошую. Маю вiдповiсти.

– Я розумiю. Іди i врятуй свiт. – Вона помахала йому на прощання. – Пообiдаемо iншим разом, – i почала збирати речi в сумочку.

– Дай менi хвилинку. – У його голосi лунало благання. – Нам дiйсно треба поговорити.

– Іди.

Г’ю на мить затримався, розумiючи, що всi за сусiднiми столиками на нього дивляться.

– Дочекайся мене, – сказав вiн. І з нейтральним, як вiн гадав, виглядом вийшов за метрдотелем з ресторану до холу.

– Гадаю, вам знадобиться приватнiсть, сер. – Метрдотель вiдчинив дверi до маленького кабiнету.

На столi стояв телефон, поруч лежала слухавка.

– Дякую. – Г’ю взяв трубку, почекав, поки дверi зачиняться, i лише тодi сказав: – Легат.

– Перепрошую, Г’ю. – Вiн упiзнав голос Сесiля Саерса, колеги по особистому кабiнету. – На жаль, вам слiд негайно повернутися. Починаеться веремiя. Клеверлi вас шукав.

– Щось сталося?

На iншому кiнцi дроту вiдчулося вагання. Особистим секретарям постiйно нагадували, що телефонiсти слухають.

– Схоже, переговори завершилися. Наша людина летить додому.

– Зрозумiло. Уже йду.

Легат поклав слухавку на важiль. Якусь мить стояв як паралiзований. Невже так твориться Історiя? Нiмеччина нападе на Чехословаччину. Францiя оголосить вiйну Нiмеччинi. Британiя пiдтримае Францiю. Його дiти носитимуть протигази. Вiдвiдувачi з «Рiци» не сидiтимуть за бiлими обрусами в ресторанi, а ховатимуться в траншеях у Грiн-парку. Це важко було уявити.

Г’ю вiдчинив дверi, квапливо перетнув хол й увiйшов до ресторану. Проте персонал «Рiци» був настiльки вишколений, що iхнiй столик уже прибрали.


?

Упiймати таксi на Пiкадiллi було неможливо. Г’ю стрибав уперед-назад через каналiзацiйний жолоб, дарма махаючи згорнутою в трубочку газетою перед проiжджаючими автiвками. Нарештi вiн зневiрився, завернув за рiг на Сент-Джеймс-стрiт i пiшов схилом униз. Час вiд часу вiн поглядав на протилежний бiк, сподiваючись побачити дружину. Куди вона подалася з таким поспiхом? Якщо додому, до Вестмiнстеру, то – цiею дорогою. Краще не думати про це, краще нiколи не думати про це. Вiн геть спiтнiв, бо було не по сезону жарко. Вiн вiдчував, як сорочка пiд старомодною трiйкою липнула до спини. Похмуре небо погрожувало дощем, та вiн не поспiшав пролитися на землю. Уздовж усiеi Пел-Мел за високими вiкнами великих лондонських клубiв – Королiвського автомобiльного, «Реформ» i «Атенеум» – у вологiй пiвтемрявi виблискували люстри.

Лише бiля сходiв, що вели вiд Карлтон Хауз Терейс униз до парку Сент-Джеймс, Г’ю уповiльнив ходу. Дорогу заступав гурт з двох десяткiв людей, якi мовчки спостерiгали, як iз-за будiвлi парламенту повiльно з’являвся невеликий дирижабль. Пiдiймаючись, вiн пролетiв повз шпиль Бiг-Бену. Це було напрочуд гарне видовище – величне, сюрреалiстичне. Удалинi Г’ю розгледiв ще пiв десятка дирижаблiв у небi на пiвдень вiд Темзи: маленькi срiблястi торпеди, деякi з них пiднялися вже на тисячi футiв угору.

Якийсь чоловiк поруч пробурмотiв:

– Гадаю, можна сказати, що нашi кулi вже в небi.

Легат подивився на нього. Пригадав, як батько, приiздивши у вiдпустку з фронту пiд час Великоi вiйни, саме так i говорив, мовляв, доведеться-таки повернутися до Францii, бо «нашi кулi вже в небi». Шестирiчний Г’ю подумав, буцiм тато збираеться на вечiрку. Тодi вiн востанне бачив батька.

Г’ю обiйшов глядачiв i майнув униз трьома маршами широких сходiв через Мелл на Хорс-Гардс-роуд. Тут, у центрi чималого пiщаного плацу, уже за пiв години дещо змiнилося. З’явилося двi зенiтки. Солдати розвантажували з машини мiшки з пiском, передаючи iх iз рук до рук довгим ланцюгом вiйськовослужбовцiв; працювали квапливо, немов побоюючись, що будь-якоi митi з’являться лiтаки люфтваффе. Захисна стiна з мiшкiв швидко збiльшувалася навколо батареi прожекторiв. Один iз зенiтникiв завзято крутив колесо наведення; дуло гармати рiзко розвернулося й пiднялося вгору, поки не стало майже сторчма.

Легат дiстав великий бiлий бавовняний носовичок i витер обличчя. Не хотiлося б з’явитися розчервонiлим i спiтнiлим. В особистому секретарiатi найбiльшою вадою вважалася поява у невiдповiдному виглядi.

Вiн пiднявся сходами на вузьку, затiнену та вкриту кiптявою вуличку, що виводила навпрошки на Даунiнг-стрiт. На брукiвцi навпроти № 10 на нього звернула увагу група репортерiв. Якийсь фотограф пiдняв камеру, але, зрозумiвши, що це другорядний посадовець, опустив ii. Легат кивнув полiсменовi, i той один раз лунко вдарив молоточком. Дверi вiдчинилися неначе самi по собi. Г’ю увiйшов.

Чотири мiсяцi тому його вiдрядили з Форин-офiсу до № 10, але щоразу в нього з’являлося одне й те ж вiдчуття – нiби вiн входить до джентльменського клубу, що вийшов з моди: вистелений чорною i бiлою плиткою коридор, стiни жовтогарячого кольору, бронзовий свiтильник, дiдiвський годинник, що рiвномiрно цокав, чавунна пiдставка з единою парасолькою. Десь у глибинах будинку дзвонив телефон. Швейцар привiтався з Легатом i повернувся до свого шкiряного, як у вiзника, стiльця й свiжого номера «Івнiнг Стандард».

У широкому проходi, що вiв у либ будинку, Легат зачекав i причепурився, дивлячись у дзеркало. Поправив краватку й пригладив обiруч волосся, випростав плечi, обернувся. Перед ним – зала засiдань Кабiнету мiнiстрiв, панельнi дверi були зачиненi. Лiворуч – кабiнет сера Гореса Вiлсона, теж зачинений. Праворуч – коридор до кабiнетiв особистих секретарiв прем’ер-мiнiстра. У будинку доби королiв Джорджiв панувала атмосфера незворушного спокою.

Мiс Вотсон, що дiлила з Г’ю найменший кабiнет, схилялася над столом в оточеннi стосiв тек так само, як у ту хвилину, коли вiн виходив. Виднiлася тiльки макiвка ii сивоi голови. Кар’еру вона починала друкаркою за прем’ерства Ллойд-Джорджа. Г’ю чув, що на Даунiнг-стрiт той бiгав за дiвчатами навколо столу засiдань уряду. Важко було уявити, щоб вiн мiг ганятися за мiс Вотсон. До ii обов’язкiв входило готувати вiдповiдi на запити парламенту. Вона виглянула iз-за паперовоi барикади й поглянула на Легата.

– Клеверлi вас шукав.

– Вiн у ПМ?

– Нi, у себе. Прем’ер у залi засiдань разом з Великою трiйкою.

Легат видав звук, що був чимось середнiм мiж зiтханням i стогоном. На пiвдорозi коридором вiн зазирнув до кабiнету Саерса.

– Отже, Сесiлю, наскiльки я влiз у бiду?

Саерс повернув крiсло до нього. Сесiль був коротуном, на сiм рокiв старший за Легата, схильний до постiйноi, нестримноi i частенько дратiвливоi веселостi. Вiн носив краватку одного з Г’ю коледжу.

– Боюся, для романтичного обiду ви вибрали невдалий день, друже. – У його голосi чулося спiвчуття. – Сподiваюся, вона не дуже образилася.

Якось у нападi слабкостi Легат натякнув Саерсу про домашнi проблеми. Вiдтодi вiн про це шкодував.

– Анiтрохи. У нас паритет. Як справи в Берлiнi?

– Все зводиться до однiеi з тирад гера Гiтлера. – Саерс удав, що б’е по бильцях крiсла. – «Ich werde die Tschechen zerschlagen!»

– О боже! «Я розiб’ю вщент чехiв!»

У коридорi пролунав командирський голос:

– Легате, ось ви де!

Саерс самими губами вимовив:

– Щасти тобi.

Легат ступив крок назад, розвернувся i опинився впритул до продовгуватого вусатого обличчя Осмунда Сомерса Клеверлi. Його з нез’ясованих причин усi називали Оскаром. Головний особистий секретар прем’ер-мiнiстра поманив його пальцем. Легат пiшов за Клеверлi до кабiнету.

– Мушу сказати, ви мене розчарували, Легате, ще й вельми здивували. – Клеверлi був старшим за бiльшiсть працiвникiв i професiйним вiйськовим ще з довоенних часiв. – Обiд у ресторанi «Рiца» в розпал мiжнародноi кризи? Можливо, у Форин-офiсi так прийнято, але не в нас.

– Перепрошую, сер. Це бiльше не повториться.

– Ви це якось пояснюете?

– Сьогоднi рiчниця мого весiлля. Я не змiг додзвонитися до дружини й тому не скасував замовлення на столик.

Клеверлi ще кiлька секунд пильно дивився на нього. Вiн не приховував своiх пiдозр щодо цих блискучих молодикiв iз казначейства чи Мiнiстерства закордонних справ, що нiколи не служили у вiйську.

– Бувають часи, коли сiм’я повинна вiдiйти на другий план; зараз саме такий час. – Головний особистий секретар сiв за стiл i ввiмкнув лампу. Ця частина будiвлi виходила вiкнами на пiвнiч, на садок по Даунiнг-стрiт. Непiдрiзанi дерева, що затуляли будинок вiд Плацу кiнноi гвардii, створювали на першому поверсi постiйну пiвтемряву.

– Саерс ознайомив вас iз справами?

– Атож, сер. Наскiльки я зрозумiв, переговори перервано.

– Гiтлер заявив про намiр почати мобiлiзацiю завтра о другiй дня. Гадаю, може початися веремiя. Сер Горес бiля п’ятоi мае повернутися й доповiсти прем’еровi. О восьмiй ПМ звернеться до нацii по радiо. Ви повиннi налагодити взаемодiю з Бi-бi-сi. Вони розташують свою апаратуру в залi засiдань Кабiнету мiнiстрiв.

– Атож, сер.

– На сьогоднi ж заплановане засiдання повного складу Кабiнету, ймовiрно вiдразу пiсля трансляцii, а тому iнженерам Бi-бi-сi доведеться швидко залишити примiщення. Потiм ПМ зустрiнеться з верховними комiсарами домiнiонiв. Начальники штабiв прибудуть з хвилини на хвилину – проведете iх до ПМ, щойно вони з’являться. Вам я доручаю конспектувати перебiг зустрiчi, щоб ПМ мiг поiнформувати про неi Кабiнет мiнiстрiв.

– Атож, сер.

– Як вам вiдомо, Парламент вiдкликаеться. Вiн збираеться виступити перед палатою громад про кризу завтра ближче до вечора. Розкладiть для нього всi вiдповiднi нотатки та телеграми за останнi два тижнi в хронологiчнiй послiдовностi.

– Атож, сер.

– Гадаю, вам доведеться залишитися на нiч. – Пiд вусами Клеверлi промайнула примара посмiшки. Вiн нагадав Легату м’язистого християнина-вчителя фiзкультури в пересiчнiй середнiй школi для хлопчикiв. – Шкода вашого ювiлею, але на це немае ради. Упевнений, ваша дружина зрозумiе. Спати можете в кiмнатi чергового клерка на третьому поверсi.

– Це все?

– Наразi все.

Клеверлi начепив окуляри й почав вивчати якийсь документ.

Легат повернувся до свого кабiнету й важко сiв за стiл. Висунув шухляду, дiстав каламар й опустив у нього перо. Вiн не звик до нотацiй. «Бiсiв Клеверлi!» – думав вiн. Рука злегка тремтiла, i перо черкнуло об скляний край каламаря. Мiс Вотсон зiтхнула, але голови не пiдвела. Г’ю потягнувся до дротяного лотка на столi лiворуч i взяв теку з телеграмами, якi нещодавно надiйшли з Форин-офiсу. Але не встиг вiн розв’язати рожеву тасьму, як на порозi з’явився сержант Рен, що служив на Даунiнг-стрiт посильним. Як завжди, Рен захекався; на вiйнi вiн втратив ногу.

– Сер, прибув начальник iмперського генерального штабу.

Легат пiшов коридором за кульгавим сержантом до приймальнi. Вiддалiк пiд бронзовим свiтильником стояв вiконт Горт i читав телеграму, широко розставивши ноги в начищених до блиску коричневих чоботях. Важлива особа – аристократ, герой вiйни, кавалер Хреста Вiкторii, вiн, здавалося, не помiчав клеркiв, секретарiв i друкарок, яким раптом вкрай знадобилося зайти до приймальнi, аби подивитися на генерала. Головнi дверi вiдчинилися в каскадi спалахiв фотокамер, i увiйшов маршал авiацii Ньюолл, а ще через секунду з’явилася огрядна фiгура першого морського лорда адмiрала Бекгавза. Легат сказав:

– Прошу йти за мною, джентльмени.

Дорогою до нього донеслася реплiка Горта:

– Дафф буде?

– Нi, – вiдповiв Бекгавз. – ПМ думае, що вiн передае iнформацiю Вiнстоновi.

– Ласкаво прошу почекати тут.

Завдяки подвiйним дверям, зала засiдань була звуконепроникна. Легат вiдчинив зовнiшнi дверi та обережно постукав у внутрiшнi.

Прем’ер-мiнiстр сидiв спиною до входу. Лицем до нього, на iншому кiнцi довгого столу, розташовувалися мiнiстр закордонних справ Галiфакс, канцлер скарбницi Саймон i мiнiстр внутрiшнiх справ Гор. Усi трое пiдвели очi на того, хто зайшов. У кiмнатi панувала цiлковита тиша, лише годинник цокав.

– Перепрошую, прем’ер-мiнiстре. Прийшли начальники штабiв, – доповiв Легат.

Чемберлен не обернувся. Вiн широко розклав руки на столi, неначе збирався вiдсунути крiсло, щоб встати. Вказiвнi пальцi повiльно стукали по полiрованiй поверхнi. Врештi-решт вiн чiтким голосом, наче у староi дiви, сказав:

– Гаразд. Зустрiнемося знову пiсля повернення Гореса. Послухаемо, що вiн нам скаже.

Мiнiстри зiбрали папери. Галiфакс робив це незграбно через суху лiву руку, яка недолуго звисала. Присутнi мовчки пiдвелися. Їм було по п’ятдесят – шiстдесят рокiв: Велика трiйця в апогеi своеi влади впливала радше своею сановитiстю, нiж фiзичними параметрами. Легат вiдступив, пропускаючи iх. Згодом Саерсу вiн описав iх так: «Вони йшли, як три гробарi, що йдуть забирати труну». Вiн чув, як вони тихо й похмуро вiтали вiйськових високопосадовцiв за дверима.

– Накажете запросити начальникiв штабiв зараз, прем’ер-мiнiстре? – тихо спитав Легат.

Не обертаючись, Чемберлен дивився на протилежну стiну. Його пташиний профiль мав жорсткий, упертий, навiть войовничий вигляд.

– Так, звичайно, – неуважно сказав прем’ер. – Нехай заходять.


?

Легат розташувався бiля кiнця столу в залi засiдань, ближче до доричних колон, що тримали стелю. Книжковi шафи показували корiнцi статутiв у шкiрянiй оправi та срiблясто-синi видання «Хансарда». Начальники штабiв залишили головнi убори на столику бiля дверей i зайняли звiльненi мiнiстрами мiсця. Горт, як старший за посадою, сiв у центрi. Усi повiдкривали теки й розклали папери. Усi трое запалили сигарети.

Легат поглянув на годинник на камiннiй полицi за головою прем’ера, умочив перо в каламар. На аркушi писального паперу вiн вивiв: «ПМ i ГШ. 14:05».

Чемберлен прокашлявся.

– Ну, джентльмени, боюся, ситуацiя погiршилася. Ми сподiвалися – i чеський уряд погодився на це, – що Судетський регiон буде передано Нiмеччинi планомiрно на пiдставi плебiсциту. На жаль, напередоднi ввечерi гер Гiтлер оголосив, що не готовий чекати хоча б тиждень i в суботу починае вторгнення. Сер Горес Вiлсон зустрiчався з ним сьогоднi вранцi без свiдкiв i твердо попередив, що, якщо Францiя виконае своi договiрнi зобов’язання перед Чехословаччиною, – а в нас е усi пiдстави вiрити в це, – то нам доведеться пiдтримати Францiю. – Прем’ер-мiнiстр надiв окуляри i взяв телеграму.

– Пiсля звичного бурхливого просторiкування i шалу гер Гiтлер, згiдно з повiдомленням нашого посла в Берлiнi, вiдповiв дослiвно таке: «Якщо Францiя та Англiя завдадуть удару, то нехай. Менi це цiлком байдуже. Я готовий до будь-якого розвитку подiй. Можу лишень узяти до уваги таку позицiю. Сьогоднi вiвторок, а до наступного понедiлка ми всi будемо у станi вiйни».

Чемберлен вiдклав телеграму й ковтнув води.

Перо Легата швидко бiгло по щiльному паперу: «ПМ – останнi новини з Берлiна – розрив переговорiв – бурхлива реакцiя гера Гiтлера – «наступного тижня ми будемо у станi вiйни».

– Зрозумiло, я продовжу докладати зусилля iз пошуку мирного рiшення, якщо таке iснуе, – вiв далi прем’ер. – Хоча наразi не бачу, що ще можна зробити. А тим часом, боюся, нам слiд готуватися до гiршого.

Горт обвiв очима своiх колег:

– Прем’ер-мiнiстре, ми уклали проект меморандуму. Вiн пiдсумовуе наш спiльний погляд на вiйськову ситуацiю. Дозволите менi зачитати висновок?

Чемберлен кивнув.

– «На нашу думку, нiякий реальний тиск Великобританii i Францii на морi, на землi або в повiтрi не зможе перешкодити Нiмеччинi захопити Богемiю i завдати нищiвноi поразки Чехословаччинi. Вiдновлення територiальноi цiлiсностi Чехословаччини стане можливим лише в результатi поразки Нiмеччини внаслiдок тривалоi боротьби, яка з самого початку стане необмеженою».

Нiхто не взяв слово. Легат виразно чув рипiння свого пера. Воно раптом здалося неприродно гучним. Тодi Чемберлен сказав:

– Це кошмар, якого я завжди побоювався. Вiдчуття таке, що минула вiйна нiчому нас не навчила i ми заново переживаемо серпень 1914 року. Одна за одною краiни свiту втягуватимуться в конфлiкт… І заради чого? Ми вже говорили чехам, що якщо переможемо, то iхня держава в нинiшньому виглядi iснувати не зможе. Три з половиною мiльйони судетських нiмцiв повиннi отримати право на самовизначення. А тому вiдокремлення Судетiв вiд Нiмеччини не зможе стати метою союзникiв у вiйнi. То за вiщо будемо ми битися?

– За верховенство права, – припустив Горт.

– За верховенство права. Дiйсно. І якщо треба, ми будемо битися. Але iй-богу, менi дуже хочеться знайти якийсь iнший вихiд!

Прем’ер-мiнiстр на мить приклав руку до чола. Старомодний стрiлчастий комiр привернув увагу до його жилавоi шиi. Обличчя Чемберлена було сiрим вiд виснаження. Зусиллям волi вiн повернувся до звичайного дiлового тону:

– Яких практичних заходiв необхiдно вжити?

Горт сказав:

– Згiдно з угодою, нам слiд негайно скерувати до Францii двi дивiзii, щоб продемонструвати нашу солiдарнiсть. Позицii вони займуть протягом трьох тижнiв, а ще через вiсiмнадцять днiв будуть готовi до бою. Проте генерал Гамелен недвозначно заявив, що до наступного лiта Францiя щонайбiльше здiйснюватиме символiчнi рейди проти Нiмеччини. Вiдверто кажучи, я сумнiваюся, що вони пiдуть навiть на це. Вони залишаться за лiнiею Мажино.

– Вони чекають, доки ми не пiдтягнемо бiльшi сили, – додав Ньюолл.

– Нашi ВПС готовi?

Ньюолл сидiв з прямою спиною – вузьколиций, кiстлявий, з сивими вусиками.

– Мушу сказати, прем’ер-мiнiстре, що це найбiльш незручний для нас час. На паперi у нас е двадцять шiсть ескадрилей цивiльноi оборони, але всього шiсть iз них укомплектованi сучасними лiтаками. Одна ескадрилья мае «спитфайри», решта п’ять – «гаррiкейни».

– Вони боездатнi?

– Деякi з них.

– Тобто?

– Боюся, прем’ер-мiнiстре, «гаррiкейни» мають технiчнi проблеми з кулеметами – на висотi понад п’ятнадцяти тисяч футiв вони замерзають.

– Повторiть ще раз, – Чемберлен подався вперед, нiби не розчув.

– Ми працюемо над вирiшенням, але це потребуе часу.

– Ви хочете сказати, маршале авiацii, що ми витратили пiвтора мiльярда на переозброення, переважно на повiтрянi сили, а коли настае час дiяти, нашi лiтаки виявляються небоездатними?

– Наше планування спиралося на прогноз, що конфлiкт з Нiмеччиною вибухне не ранiше 1939 року.

Прем’ер-мiнiстр знову звернувся до начальника Імперського генерального штабу.

– Лорде Горт! Чи здатна армiя збити з землi бiльшу частину атакуючих лiтакiв?

– Боюся, ми з головним маршалом ВПС в однаковому становищi, прем’ер-мiнiстре. У нашому розпорядженнi лише бiля третини гармат з того числа, яке ми вважаемо за необхiдне для захисту Лондона, i здебiльшого це – застарiлi релiкти минулоi вiйни. Бракуе також прожекторiв. Немае далекомiрiв i засобiв зв’язку… Нам теж потрiбний ще рiк на пiдготовку.

Здавалося, уже приблизно на половинi вiдповiдi Чемберлен припинив слухати. Вiн знову надiв окуляри й узявся перекладати папери. Атмосфера в залi зробилася незатишною.

Легат продовжував спокiйно писати, пригладжуючи незручнi факти у викладi канцелярською мовою: «ПМ висловив заклопотанiсть достатнiстю засобiв протиповiтряноi оборони». Проте прихильний до дисциплiни його розум давав збiй: в уявi Г’ю постiйно з’являвся образ його дiтей у протигазах.

Чемберлен знайшов, що шукав.

– За оцiнкою Об’еднаного розвiдувального комiтету, до кiнця першого тижня бомбардувань втрати в Лондонi складуть сто п’ятдесят тисяч душ. За два мiсяцi – шiстсот тисяч.

– Навряд чи це станеться негайно. Ми припускаемо, що спочатку метою основних бомбових ударiв нiмцiв будуть чехи.

– А що станеться, коли розiб’ють чехiв?

– Цього ми не знаемо. Нам, безперечно, слiд використати цей час на приготування й завтра ж розпочати евакуацiю Лондона.

– А яка готовнiсть ВМФ?

У Першого морського лорда була iмпозантна зовнiшнiсть: вiн був на голову вищий за решту присутнiх. На сивiй головi утворилася лисина, обличчя порили глибокi зморшки, нiби вiд тривалоi дii стихiй.

– Трохи не вистачае кораблiв супроводу й мiнних тральщикiв. Великi бойовi кораблi потребують заправки паливом i бойового спорядження; частина екiпажiв – у звiльненнях. Нам слiд якнайшвидше оголосити мобiлiзацiю.

– Коли це треба зробити, щоб ви були готовi на перше жовтня?

– Сьогоднi.

Чемберлен вiдкинувся в крiслi. Його вказiвнi пальцi барабанили по столу.

– А це означае, що ми оголосимо мобiлiзацiю ранiше за нiмцiв.

– Часткову мобiлiзацiю, прем’ер-мiнiстре. І ось ще що: цей крок дасть Гiтлеру зрозумiти, що ми не блефуемо i, якщо справа дiйде до конфлiкту, то готовi до бою. Можливо, це змусить його подумати двiчi.

– Можливо. А можливо, пiдштовхне до вiйни. Не забувайте: менi двiчi доводилося дивитися йому в очi, i я вважаю, що для нього едина рiч нестерпна: завдати собi ганьби.

– Але якщо ми готовi битися, хiба не важливо не залишити у нього сумнiвiв щодо нас? Буде жахливо, якщо Гiтлер трактуватиме вашi вiдважнi вiзити й вашi щирi зусилля зберегти мир як ознаку слабкостi. Чи не цю помилку зробили нiмцi в 1914-му? Вони гадали, що ми не налаштованi серйозно.

Чемберлен схрестив руки i втупився в стiл. Легат не розумiв, чи означае цей жест вiдмову вiд пропозицii, чи прем’ер обмiрковуе ii. «Бекгавз спритно полестив йому», – подумав Г’ю. У ПМ мало було помiтних слабкостей, але, як не дивно, головним грiхом скромника було марнославство. Годинник вiдраховував секунди. Нарештi Чемберлен пiдвiв очi на Бекгавза й кивнув:

– Гаразд. Мобiлiзацiя.

Перший морський лорд загасив недопалок i поклав папери до теки.

– Менi краще повернутися до адмiралтейства.

Іншi теж пiдвелися, користуючись нагодою втекти.

Чемберлен озвався до них:

– Пiдготуйтеся до iнформування основних мiнiстрiв сьогоднi ввечерi. Тим часом нам слiд утримуватися вiд дiй або заяв, здатних викликати в суспiльствi панiку або змусити Гiтлера зайняти позицiю, з якоi вiдступу в нього не буде, навiть в останню годину.

Пiсля того, як начальники штабiв вийшли, Чемберлен важко зiтхнув й опустив голову на руку. Бiчним зором вiн нiби вперше помiтив Легата.

– Ви все занотували?

– Так, прем’ер-мiнiстре.

– Знищiть записи.




2


На Вiльгельмштрассе, у серцi урядового сектора Берлiна, у розлогiй триповерховiй будiвлi дев’ятнадцятого сторiччя, де розташувалося Мiнiстерство закордонних справ Нiмеччини, Пауль фон Хартманн вивчав телеграму, доправлену вночi з Лондона.



Конфiденцiйно

Лондон 26 вересня 1938 року

В ІМ’Я НАШОЇ ДАВНЬОЇ ДРУЖБИ Й НАШОГО СПІЛЬНОГО ПРАГНЕННЯ МИРУ МІЖ НАШИМИ НАРОДАМИ ДУЖЕ ПРОШУ ВАШУ ВЕЛЬМОЖНІСТЬ ВИКОРИСТАТИ ВАШ ВПЛИВ І ВІДКЛАСТИ УХВАЛЕННЯ ОСТАТОЧНОГО РІШЕННЯ З ПЕРШОГО ЖОВТНЯ НА ПІЗНІШУ ДАТУ АБИ ДАТИ ПРИСТРАСТЯМ УГАМУВАТИСЯ І ЗНАЙТИ МОЖЛИВОСТІ ЗАЛАГОДИТИ ДЕТАЛІ

    Ротермер
    Страттон-хауз чотирнадцять Пiкадiллi Лондон

Хартманн запалив сигарету й почав мiркувати над вiдповiддю. Протягом сiмох мiсяцiв, вiдколи Рiббентропа призначено мiнiстром закордонних справ, його багато разiв викликали для перекладу вхiдних послань з англiйськоi на нiмецьку й подальшого написання чернетки вiдповiдi вiд iменi мiнiстра. Спочатку Пауль засвоiв традицiйний формальний i нейтральний тон професiйного дипломата. Проте бiльшiсть iз цих раннiх спроб були забракованi як недостатньо нацiонал-соцiалiстичнi; деякi вiдповiдi, перекресленi жирною чорною лiнiею, йому навiть повертав штурмбаннфюрер СС Зауер зi штату Рiббентропа. Паулю довелося визнати, що, якщо вiн мае намiр будувати успiшну кар’еру, треба мiняти стиль. Тому вiн поступово навчився iмiтувати помпезнi манери й радикальнi погляди на життя мiнiстра й саме в цьому дусi вигадував тепер вiдповiдь власниковi «Дейлi мейл». Його перо дряпало й штрикало папiр у мiру того, як вiн вганяв себе в удаване збудження. Завершальний абзац видався йому особливо вдалим:



Думка про те, нiби проблема судетських нiмцiв абсолютно другорядна для Англii та здатна порушити мир мiж двома нашими народами, здаеться менi божевiллям i злочином проти людства. Нiмеччина у стосунках з Англiею провадить чесну полiтику взаеморозумiння. Вона прагне миру й дружби з Англiею. Але коли в англiйськiй полiтицi вийшли вперед iноземнi бiльшовицькi впливи, Нiмеччина мае бути готова до будь-яких варiантiв. Вiдповiдальнiсть перед усiм свiтом за такий злочин ляже не на Нiмеччину, i Вам, шанований лорде Ротермере, вiдомо це краще за iнших.



Хартманн подув на чорнило. Коли маеш справу з Рiббентропом, що густiше писання, то краще.

Вiн запалив ще одну сигарету. Перечитав усе спочатку, поробив дрiбнi виправлення й дивився тепер на папiр через тютюновий дим. Очi в нього були яскравого фiалкового кольору, глибоко посадженi. Чоло високе; у його двадцять дев’ять рокiв залисина сягала самоi макiвки. Рот був широкий i чуттевий, прямий нiс – загалом рухливе, виразне, iнтригуюче, незвичайне, здатне виглядати негарним обличчя. Проте вiн мав талант викликати прихильнiсть до себе i в чоловiкiв, i в жiнок.

Пауль збирався вже покласти чернетку до кошика для передачi друкаркам, коли почув шум. Чи, радше, вiн вiдчув шум. Той наче передався йому через пiдошви черевикiв i нiжки крiсла. Папери у нього в руках затрусилися. Гуркiт зростав, перейшов у ревiння, i, як на смiх, Хартманн подумав, що в мiстi землетрус. Але потiм його слух уловив виразний гуркiт важких двигунiв i брязкiт металевих гусениць. Двое колег, з якими вiн дiлив кабiнет – фон Ностиц i фон Ранцау, – перезирнулися й спохмурнiли. Потiм пiдвелися й пiдiйшли до вiкна. Хартманн приеднався до них.

Колона одноманiтних оливково-зелених панцирникiв сунула по Вiльгельмштрассе з боку Унтер ден Лiнден на пiвдень: артилерiя з напiвгусеничним рушiем, танки на автомобiльних платформах, важкi гармати з тягачами i кiнськими упряжами. Пауль визирнув з вiкна: колона не мала нi початку, нi кiнця – це могла бути цiла моторизована дивiзiя.

Ностиц, старший за Хартманна на кiлька рокiв i посадово вищий на один чин, сказав:

– Боже, невже почалося?

Хартманн повернувся за стiл, узяв телефон i набрав внутрiшнiй номер. Через шум йому довелося закрити рукою лiве вухо. Металевий голос на iншому кiнцi дроту вiдповiв:

– Кордт.

– Це Пауль. Що вiдбуваеться?

– Зустрiнемося внизу.

Кордт поклав слухавку.

Хартманн узяв з вiшалки капелюха. Фон Ностиц глузливо спитав:

– Вирiшили приеднатися до лав?

– Нi. Просто хочу вийти на вулицю та привiтати наш доблесний вермахт.

Вiн квапливо подався високим похмурим коридором, спустився центральними сходами, пройшов через подвiйнi дверi. Короткий марш сходiв, застелений посерединi синiм килимом й обрамлений з бокiв кам’яними сфiнксами, вiв до фойе центрального входу. На подив Хартманна, примiщення виявилося порожнiм, хоча навiть повiтря в нiм вiбрувало вiд шуму на вулицi. За хвилину з’явився Кордт з портфелем пiд пахвою. Вiн зняв окуляри, подихав на лiнзи й протер iх широким кiнцем краватки. Вони разом вийшли на вулицю.

Лише жменька службовцiв Мiнiстерства закордонних справ висипала на брукiвку подивитися на колону вiйськових машин. На iншому боцi вулицi все було iнакше: працiвники Мiнiстерства пропаганди достоту звисали з вiкон. Небо захмарилося й збиралося на дощ; Хартманн вiдчув краплю вологи на щоцi. Кордт потягнув його за руку, i вони разом пiшли в напрямi руху колони. Над головами нерухомiли десятки червоно-бiло-чорних прапорiв зi свастикою. Вони надавали сiрiй кам’яницi мiнiстерства святкового вигляду. Проте людей на вулицi було вражаюче мало. Нiхто не махав i не кричав – люди здебiльшого опускали погляд або дивилися просто перед собою. Хартманн не мiг зрозумiти, що не так. Зазвичай, партiя режисерувала такi заходи набагато краще.

Кордт досi мовчав. Рейнландець iшов швидко, рвучко. Пройшовши приблизно двi третини довжини будiвлi, вiн повiв колегу до входу, який практично не використовували. Важкi дерев’янi дверi завжди були закладенi, ганок забезпечував укриття вiд стороннiх очей. Та й дивитися там не було на що: просто начальник особистого секретарiату мiнiстра закордонних справ – безвредний, з окулярами на носi, канцелярист – i високий молодий легацьонзекретер випадково зустрiлися й розмовляють.

Кордт притис портфель до грудей, розстебнув застiбку й витяг машинописний документ. Передав його Хартманну. Шiсть сторiнок, надрукованих особливо великим шрифтом, який полюбляв фюрер, бо Кордт щадив його далекозорiсть у випадках бюрократичноi мороки. Це був звiт про ранкову зустрiч Гiтлера з сером Горесом Вiлсоном, складений головним перекладачем Мiнiстерства закордонних справ доктором Шмiдтом. Попри те, що звiт був написаний канцеляризмами офiцiозу, Хартманн нiби побачив яскраво описанi сцени з роману.

Улесливий Вiлсон привiтав фюрера з теплим прийомом його промови в Шпортпаластi напередоднi ввечерi (нiби могло статися iнакше), подякував за добрi згадки прем’ер-мiнiстра Чемберлена i якоiсь митi попросив iнших присутнiх – Рiббентропа, посла Гендерсона i першого секретаря британського посольства Киркпатрiка – ненадовго вийти з кiмнати, щоб мати можливiсть вiч-на-вiч запевнити Гiтлера в тому, що Лондон продовжить чинити тиск на чехiв. (Шмiдт навiть записав цю реплiку так, як вона прозвучала англiйською: я намагатимусь привести тих чехiв до тями.) Але нiщо не могло завуалювати головну тему зустрiчi: Вiлсону довелося наважитися й зачитати приготовану заяву про те, що в разi початку вiйськових дiй англiйцi пiдтримають французiв, та попросив фюрера повторити почутi слова, щоб виключити можливе нерозумiння! Не дивно, що Гiтлеровi урвався терпець, i вiн сказав Вiлсону, що йому байдуже, як дiятимуть французи чи англiйцi, бо витрачено мiльярди на пiдготовку до вiйни, i, якщо союзники хочуть вiйни, вони ii отримають.

Хартманн подумав, що це схоже на те, як беззбройний перехожий умовляв би божевiльного вiддати свою зброю.

– Тож вiйна усе-таки буде.

Вiн повернув документ Кордту, який сховав його в портфель.

– Схоже на те. Через пiв години пiсля завершення зустрiчi фюрер розпорядився влаштувати це. – Кордт кивнув у бiк колони бронемашин. – Не випадково вiйсько суне повз британське посольство.

Рев двигунiв роздирав тепле повiтря. Хартманн вiдчував на язицi куряву й солодкуватий присмак палива. Щоб перекрити шум, довелося кричати:

– Хто це такi? Звiдки вони?

– Вояки Вiцлебена з берлiнського гарнiзону прямують до чеського кордону.

Хартманн стиснув за спиною кулак. Нарештi! Його затопило передчуття.

– Тепер ви погодитеся, що альтернативи немае? Нам час дiяти?

Кордт поволi кивнув:

– Таке вiдчуття, нiби мене зараз знудить.

Раптом вiн застережно поклав руку Хартманну на плече. До них наближався полiцейський з дубинкою у руцi.

– Панове! День добрий! Фюрер на балконi!

Вiн показав палицею далi по вулицi. Полiцейський поводився шанобливо, пiдбадьорливо, не наказував, що робити, просто звертав iхню увагу на iсторичну подiю.

Кордт подякував:

– Спасибi, офiцере.

Обидва дипломати повернулися на вулицю.

Рейхсканцелярiя розташовувалася поруч з Мiнiстерством закордонних справ. Через дорогу, на площi Вiльгельмплац, зiбрався невеликий натовп. То, безперечно, була партiйна клака: у декого навiть були пов’язки зi свастикою на рукавах. Час вiд часу лунав незграбний крик «Хайль!» i пiдносилися руки у вiтаннi. Солдати армiйськоi колони виконували команду «Праворуч глянь!» i салютували. Здебiльшого молодь… набагато молодша за Хартманна. Пауль стояв досить близько, щоб бачити вираз iхнiх облич: подив, захват, гордiсть. За високою кутою загорожею рейхсканцелярii був двiр; над головним входом до будiвлi – балкон; на балконi виднiлася безпомилково упiзнавана фiгура: коричневий френч, коричневий кашкет, лiва рука стискае пряжку чорного ременя, права змахуе час вiд часу, автоматично, як у робота: долоня розтиснута, пальцi випростанi. Пауль стояв метрiв за п’ятдесят вiд нього.

– Хайль Гiтлер! – вiдсалютував i пробурмотiв Кордт.

Хартманн зробив те саме. Пройшовши повз Канцелярiю, колона додала ходи й рушила до Блюхерплацу. Хартманн запитав:

– Скiльки, на ваш погляд, людей зiбралося подивитися?

Кордт перебiг поглядом по кiлькох купках глядачiв.

– Гадаю, не бiльше двох сотень.

– Йому це не сподобаеться.

– Атож. Вважаю, у цьому випадку режим припустився помилки. Фюреровi так лестили вiзити Чемберлена, що вiн звелiв Геббельсу органiзувати вiдповiдне висвiтлення в пресi. Нiмецький народ повiрив, що тепер настане мир. А наразi йому кажуть, що йдеться до вiйни, i людям це не подобаеться.

– Так коли ж ми почнемо дiяти? Хiба зараз не найслушнiший час?

– Остер хоче, щоб ми зустрiлися сьогоднi. Нове мiсце: Гетештрассе, номер дев’ять, в Лiхтерфельде.

– Лiхтерфельде? Нащо йому збирати нас усiх так далеко звiдси?

– Хтозна. Приiжджайте ближче до десятоi. Буде цiкаво.

Кордт швидко стиснув Хартманну плече й пiшов.

Пауль постояв ще трохи, спостерiгаючи за постаттю на балконi. Заходи безпеки були напрочуд символiчними: двое полiцейських бiля входу у двiр, два есесiвцi на дверях. Усерединi, певно, бiльше, але однаково… Зрозумiло, щойно оголосять вiйну, все змiниться. І тодi до нього буде не дiстатися.

Ще через кiлька хвилин людина на балконi вирiшила, що досить. Чоловiк опустив руку, подивився лiворуч i праворуч на Вiльгельмштрассе з виглядом театрального антрепренера, невдоволеного кiлькiстю глядачiв на вечiрнiй виставi, повернувся спиною та, розсунувши штори, зайшов до Канцелярii. Дверi зачинилися.

Хартманн зняв капелюха, пригладив рiдке волосся, знову насунув головний убiр i в задумi подався до свого кабiнету.




3


Рiвно о шостiй вечора дзвiн Бiг-Бену пролунав у розчинених вiкнах будинку № 10.

Мiс Вотсон пiдвелася як по командi, взяла плащ i капелюх, сухо побажала Легату доброго вечора й вийшла з кабiнету, несучи один з червоних кейсiв прем’ер-мiнiстра, ущерть заповнений анотованими файлами. Скликання парламенту на позачергову сесiю у зв’язку з чеською кризою ставило хрест на ii зазвичай спокiйних лiтнiх мiсяцях роботи. Г’ю знав, що вона, як завжди, доiде на велосипедi вiд Вайтголлу до Вестмiнстерського палацу, залишить свою древню машину на Нью-Пелас-Ярд i пiднiметься приватними сходами до кабiнету прем’ер-мiнiстра, розташованого по коридору навпроти кабiнету спiкера. Там ii зустрiне парламентський особистий секретар мiстера Чемберлена лорд Данглес, якому вона вiдверто й без взаемностi подобалася, аби обговорити вiдповiдi на письмовi запитання прем’ера.

Для Легата це був шанс.

Вiн зачинив дверi, сiв за свiй стiл, зняв слухавку й набрав комутатора.

– Добрий вечiр. Це Легат, – вимовив вiн, намагаючись говорити невимушено. – Не могли б ви з’еднати мене з номером Вiкторiя 7472?

Вiд моменту завершення наради з начальниками штабiв у Легата не було жодноi вiльноi хвилини. Тепер нарештi вiн поклав нотатки на стiл. З дитячих рокiв загартований у гладiаторських боях екзаменацiйних зал – iспити шкiльнi, стипендiальнi, випускнi з Оксфорда, вступнi у Форин-офiс, – Г’ю писав лише з одного боку аркуша, щоб чорнило не розходилося. «ПМ висловив стурбованiсть щодо стану ППО краiни…». Вiн спритно перевернув великого формату аркушi чистим боком догори. За наказом iх знищить. Але не вiдразу. Щось його стримувало. Що саме, Легат не мiг визначити… Якесь дивне вiдчуття недоречностi, можливо. Усю другу половину дня вiн одного за iншим супроводив вiдвiдувачiв до прем’ер-мiнiстра й збирав документи, необхiднi ПМ для виступу в парламентi, та вiдчував себе причетним до реальноi правди. На пiдставi цiеi iнформацii формуватиметься полiтика уряду; можна було б сказати, що все iнше в порiвняннi з нею – справжнi дрiбницi. Дипломатiя, моральнiсть, закон, зобов’язання разом на шальках терезiв не могли переважити вiйськову потугу. Наскiльки вiн пам’ятав, одна ескадрилья ВПС складалася з 20 лiтакiв. Отже, на великiй висотi краiну зможуть захищати лише 20 сучасних винищувачiв iз справними кулеметами.

– Ми вас з’еднуемо, сер.

Комутатор клацнув при з’еднуваннi, й почувся довгий сигнал виклику. Вона вiдповiла набагато швидше, нiж вiн чекав, i виразно пролунало:

– Вiкторiя 7472.

– Памело, це я.

– О, привiт, Г’ю!

У голосi ii прозвучало здивування, а можливо, i розчарування.

– Послухай, у мене мало часу, тому зосередься на тому, що я скажу. Спакуй потрiбнi речi на тиждень, iди в гараж i негайно iдь з дiтьми до своiх батькiв.

– Але вже шоста!

– Там ще мае бути вiдчинено.

– Чому такий поспiх? Що сталося?

– Нiчого. Поки нiчого. Просто хочу знати, що ви в безпецi.

– Звучить трохи лячно. Ненавиджу панiкерiв.

Легат ще дужче стиснув слухавку:

– Боюся, люба, що без панiки не обiйдеться. – Вiн кинув погляд на дверi: хтось проходив повз, i кроки нiби зупинилися. Г’ю знизив голос, але заговорив з бiльшою нагальнiстю: – Вже пiзнього вечора вибратися з Лондона може бути важкувато. Треба iхати зараз, поки дороги вiльнi.

Вона почала заперечувати.

– Памело, не сперечайся зi мною. Ти можеш на бiса зробити хоч раз так, як я прошу?

Повисла пауза. Вона тихо запитала:

– А як же ти?

– Менi доведеться залишитися на нiч. Спробую подзвонити пiзнiше. Менi час iти. Ти зробиш це? Обiцяеш?

– Гаразд, якщо ти наполягаеш.

Г’ю розчув, як хтось iз дiтей галасуе.

– Тихо! Я з вашим батьком розмовляю! – гримнула вона на них. А потiм до нього: – Хочеш, занесу тобi дорожню сумку?

– Нi, не турбуйся. Я при нагодi спробую пiти собi. Зосередься на виiздi з Лондона.

– Я тебе люблю – ти це знаеш?

– Знаю.

Памела чекала. Г’ю розумiв, що мае сказати щось ще, але не знаходив слiв. Почулося клацання, коли вона поклала слухавку, i тепер у слухавцi лунав тiльки сигнал набору.

Хтось постукав у дверi.

– Секунду! – Легат склав нотатки з наради з начальниками штабiв навпiл, потiм ще удвiчi та поклав iх до внутрiшньоi кишенi.

У коридорi стояв посланець Рен. Пiдслуховував вiн чи нi? Але той сказав лише:

– Приiхало Бi-бi-сi.


?

Уперше з початку кризи на Даунiнг-стрiт зiбрався неабиякий натовп. Люди неквапливо пiдходили до купки фотографiв на протилежному боцi вiд будинку № 10. Насамперед iхню увагу привертав великий темно-зелений фургон з емблемою Бi-бi-сi й написом золотими лiтерами «РЕПОРТАЖ З МІСЦЯ ПОДІЇ» з обох бокiв. Припаркована машина була вiдразу злiва вiд головного входу. Двое технiкiв тягли з фургона кабелi через хiдник до рами з пiдйомним вiкном.

Легат стояв на порозi й сперечався з молодим iнженером на прiзвище Вуд.

– Пробачте, але боюся, що наразi це неможливо.

– Чому?

На Вудi був пiджак рубчастого вельвету, а пiд ним – светр з трикутним вирiзом.

– Бо до пiв на восьму в прем’ер-мiнiстра наради в залi засiдань кабiнету.

– А вiн не може радитися з ними деiнде?

– Не кажiть дурниць.

– Ну, може, тодi ми органiзуемо прямий ефiр в iншому примiщеннi?

– Нi. Вiн хоче звернутися до британцiв з серця уряду, тобто iз зали засiдань кабiнету.

– Так от послухайте: прямий ефiр у нас о восьмiй, а вже сьома. Що, якщо станеться збiй, бо ми не встигнемо перевiрити устаткування як належить?

– У вас буде щонайменше пiв години, а якщо я зможу викроiти для вас ще деякий час…

Г’ю урвав. За спиною Вуда з Вайтголлу на Даунiнг-стрiт повертав чорний «остин» десятоi моделi. У вечiрнiх сутiнках водiй увiмкнув фари i iхав поволi, аби не зачепити когось iз роззяв, якi посходили з тротуару й майже перекрили дорогу. Оператори служби новин упiзнали пасажира ранiше за Легата. Свiтло дугових ламп заслiпило його. Вiн прикрив очi долонею, вибачився перед Вудом i зiйшов на брукiвку. Коли машина зупинилася, Г’ю вiдчинив заднi дверцята.

Сер Горес Вiлсон, згорбившись, сидiв на сидiннi, затискаючи мiж нiг парасольку й тримаючи на колiнах портфель. Вiн ледве всмiхнувся Легату й вилiз iз автiвки. На ганку до будинку № 10 на мить обернувся, вираз його обличчя був сумний i розгублений. Зблиснули спалахи. Вiн шмигонув до будинку, як налякана яскравим свiтлом нiчна тварина, покинувши свого супутника, який вийшов з автiвки з iншого боку. Той наблизився до Г’ю i простягнув руку:

– Полковник Мейсон-Макфарлан. Вiйськовий аташе в Берлiнi.

Полiцейський вiдсалютував.

У вестибюлi Вiлсон уже знiмав пальто й капелюх. Спецiальний радник прем’ер-мiнiстра був худорлявим, майже хирлявим, з довгим носом, капловухим. З Легатом вiн завжди був ввiчливим, поводився з шармом; такий собi старший колега, який здатний певного дня пробовкнутися про щось, чого не варто чути. Репутацiю Вiлсон собi склав у Мiнiстерствi працi, працюючи з очiльниками профспiлок. Думка про те, що вiн саме повернувся пiсля вручення ультиматуму Адольфу Гiтлеру, не трималася голови. Проте прем’ер-мiнiстр вважав Вiлсона незамiнним. Вiн поставив складену парасольку бiля вiшалки поряд з парасолькою шефа i звернувся до Легата:

– Де ПМ?

– У своему кабiнетi, сере Горесе, вiн готуеться до вечiрнього виступу по радiо. Усi iншi в залi засiдань.

Вiлсон упевненим кроком попрямував у глиб будiвлi, давши знак Мейсону-МакФарлейну йти слiдом.

– Якомога швидше введiть ПМ у курс справи, – сказав вiн i кинув через плече Легату: – Прошу сповiстити ПМ про мое повернення.

Вiн широко вiдчинив дверi зали засiдань й увiйшов. Легат встиг помiтити чорнi костюми, золотi галуни, напруженi обличчя, сигаретний дим стовпом при тьмяному освiтленнi. Потiм дверi зачинилися.

Г’ю пiшов коридором повз кабiнети Клеверлi, Саерса i свiй власний до головних сходiв. Пiднявся ними повз низку чорно-бiлих гравюр i свiтлин усiх прем’ер-мiнiстрiв з часiв Волпола. Щойно вiн дiстався сходового майданчика – i будiвля з клубу для джентльменiв перетворилася на розкiшну сiльську садибу, якимось дивом перемiщену в центр Лондона: з м’якими диванами, картинами олiею i високими вiкнами георгiанськоi епохи. У порожнiх приймальнях тихо й безлюдно рипiли мостини пiд товстими килимами. Вiн почувався нав’язливим непроханим гостем. Легенько постукав у дверi кабiнету прем’ер-мiнiстра.

Пролунав знайомий голос:

– Увiйдiть.

Кiмната була простора й свiтла. Прем’ер-мiнiстр сидiв спиною до вiкна, схилившись над столом: правою рукою вiн писав, а лiвою тримав запалену сигару. Перед ним, поруч iз люлькою i табакеркою, на невеликiй пiдставцi стояли ручки, олiвцi й каламарi; крiм цього, попiльницi та прес-пап’е в шкiрянiй оправi з промокашкою, на великому столi не було нiчого. Нiколи ще Легат не бачив настiльки самотню людину.

– Сер Горес Вiлсон повернувся, прем’ер-мiнiстре. Вiн чекае на вас унизу.

Як завжди, Чемберлен не пiдвiв голови:

– Спасибi. Прошу вас на хвилину затриматися.

Вiн зробив паузу, щоб затягнутися, а тодi продовжив писати. Вiхтики диму висiли над сивою головою. Легат переступив порiг. За чотири мiсяцi вони з прем’ер-мiнiстром нiколи до пуття не розмовляли. У кiлькох випадках пiдготовленi ним i переданi увечерi записи поверталися наступного ранку з вираженням вдячностi червоним чорнилом на берегах: «Першокласний аналiз», «Зрозумiло опрацьовано й гарно викладено; дякую, Н. Ч.». Ця вчительського типу похвала зворушувала Г’ю бiльше, нiж звичайна добродушнiсть полiтикiв. Але нiколи керiвник не називав його на iм’я чи на прiзвище, як у випадку з Саерсом, нi, тим бiльше, на хресне iм’я – такоi честi удостоений був винятково лише Клеверлi.

Минали хвилини. Легат вийняв свiй годинник i подивився на циферблат. Нарештi ПМ дописав. Вiн поклав ручку на пiдставку, примостив сигару на край попiльницi, зiбрав аркушi докупи, пiдрiвняв iх i вiддав Г’ю:

– Прошу це передрукувати.

– Добре. – Г’ю пiдiйшов i взяв аркушi. Приблизно десять сторiнок.

– Здаеться, ви з Оксфорда?

– Так, прем’ер-мiнiстре.

– Я помiтив, що у вас е розумiння стилю. Будь ласка, прочитайте рукопис. Якщо треба вiдредагувати якiсь речення, то прошу це зробити. У мене зараз дуже заклопотана голова. Можливо, потрiбнi стилiстичнi правки.

Чемберлен вiдсунувся в крiслi, узяв сигару, пiдвiвся. Схоже, вiд рiзкого руху у нього закрутилася голова. Вiн сперся рукою на стiл, потiм попрямував до дверей.

На сходовому майданчику чекала мiсiс Чемберлен; вона до обiду вбралася у вельветову сукню. Дружина була рокiв на десять молодша за прем’ер-мiнiстра: добра, дещо прохолодна, повногруда, гладка; вона нагадувала Г’ю його тещу – кажуть, замолоду ця англо-iрландка з глибинки була красунею. Легат зачекав. Дружина сказала щось неголосно прем’еровi, i той, на подив Г’ю, узяв ii за руку й поцiлував у губи.

– Еннi, я зараз не можу затримуватися. Поговоримо пiзнiше.

Коли Легат проходив повз неi, йому здалося, що вона плаче.

Г’ю спускався сходами за Чемберленом i звернув увагу на його вузькi похилi плечi, сиве волосся, котре трохи кучерявилося на коротко пiдстриженiй потилицi, напрочуд мiцну руку, що легко торкалася поруччя, тримаючи сигару мiж другим i третiм пальцем. Вiн був вiкторiанською людиною. Серед портретiв на стiнi сходовоi клiтки його портрет мав висiти не нагорi, а десь посерединi. Коли вони дiйшли до коридору приватного кабiнету, прем’ер-мiнiстр сказав:

– Будь ласка, принесiть менi промову якнайшвидше.

Минаючи кабiнет Легата, вiн поплескав себе по кишенях, знайшов сiрникову коробку. Бiля входу до зали засiдань кабiнету Чемберлен зупинився, розпалив сигару, вiдчинив дверi й зник усерединi.


?

Легат сiв за свiй стiл. Почерк у прем’ер-мiнiстра виявився несподiвано красивий, навiть химерний. Вiн свiдчив, що пiд панциром вiдлюдника ховалася пристрасна натура. З самою промовою в Г’ю клопотiв не виникло. Як на нього, слiд було усунути якання: «Я лiтав туди й назад по всiй Європi… Я зробив усе, що в людських силах… Я не припиню сподiватися на мирне врегулювання… Я до мозку кiсток мирна людина…» При всiй своiй показнiй скромностi, мiркував вiн, Чемберлен такий же егоцентрик, як Гiтлер: постiйно роздмухуе загальний iнтерес до себе.

Г’ю зробив косметичну правку, виправив кiлька граматичних помилок, додав рядок про оголошення мобiлiзацii на флотi, про що ПМ нiби забув, i понiс текст униз.

Пiд час спуску до Садовоi кiмнати Г’ю зауважив, що атмосфера дому змiнювалася. Тепер це нагадувало пiдпалубнi примiщення люксового лайнера. Картини олiею, книжковi шафи й тиша поступилися мiсцем низьким стелям, голим стiнам, спертому повiтрю, спекотi та безугавному торохтiнню бiльше десятка машинок «Імперiал», якi друкували по вiсiмдесят слiв на хвилину. Навiть при навстiж розчинених дверях до саду перебувати тут було обтяжливо. Вiдколи почалася криза, до будинку № 10 ринула злива листiв вiд громадян: щодня по кiлька тисяч. У вузькому проходi лежали нерозпечатанi мiшки з листами. Наближалася сьома година. Легат пояснив диспетчеровi термiновiсть завдання, i той провiв його до молодицi за столом у кутку.

– Джоан у нас найшвидша. Джоан, голубонько, вiдставте поточну роботу й надрукуйте радiовиступ прем’ер-мiнiстра для мiстера Легата.

Дiвчина натисла на важiль каретки й витягла наполовину готовий документ.

– Скiльки копiй?

Голос у Джоани був «знаючий», дiловий. З неi вийшла б чудова подруга для Памели.

Г’ю примостився на краечку ii столу:

– Три. Розберете його почерк?

– Так, але, якщо продиктуете, вийде швидше.

Вона заклала папiр i копiрки й стала чекати, коли вiн почне.

«Завтра збереться парламент, i менi належить дати повний звiт про подii, що привели до нинiшньоi тривожноi та критичноi ситуацii…»

Легат узяв самописку.

– Вибачте, тут мае бути «про подii, якi привели…» – Вiн зробив позначку в оригiналi й продовжив: «Це жахливо, немислимо й безглуздо, що нам доведеться рити траншеi та примiряти протигази через чвари в якiйсь далекiй краiнi мiж народами, про якi ми нiчого не знаемо…»

Г’ю спохмурнiв. Друкарка перестала набирати текст i подивилася на нього. Обличчя ii пiд макiяжем спiтнiло. З’явилися крапельки над верхньою губою, змокрiла спина блузи. Вiн уперше помiтив, що вона гарненька.

Джоан роздратовано запитала:

– Щось не так?

– Ця фраза. Я в нiй не впевнений.

– Чому?

– Вона звучить трохи зневажливо.

– Але ж вiн мае рацiю! Так думае бiльшiсть людей. Нас не стосуеться, що одна група нiмцiв бажае приеднатися до iншоi групи нiмцiв, – вона нетерпляче перебiгла пальцями по клавiшах. – Годi, мiстере Легате… Ви ж не прем’ер-мiнiстр.

Вiн несамохiть розсмiявся:

– Це так, дяка Богу! Гаразд, продовжуемо.

Вона закiнчила за п’ятнадцять хвилин. Додрукувавши, витягла останню сторiнку, розклала усi три примiрники й поеднала iх скрiпками. Легат перевiрив верхнiй примiрник. Жодноi друкарськоi помилки.

– Скiльки тут слiв, на вашу думку? – запитав вiн.

– Приблизно тисяча.

– Отже, виступ займе хвилин вiсiм. – Г’ю встав. – Дякую!

– Звертайтеся. – Навздогiн йому вона гукнула: – Я слухатиму.

Г’ю ще не дiйшов до дверей, а Джоан уже друкувала щось iнше.


?

Легат квапливо пiднявся сходами й пiшов коридором особистого секретарiату. Коли вiн пiдходив до дверей приймальнi, з’явився Клеверлi. Схоже, йому потрiбна була найближча вбиральня.

– Що сталося з вашими записами на зустрiчi ПМ з начальниками штабiв?

Легат вiдчув, що зашарiвся.

– ПМ вирiшив, що записи наради йому не потрiбнi.

– А це що тодi?

– Промова для вечiрнього радiовиступу. Вiн просив занести ii, щойно вона буде надрукована.

– Добре. Гаразд. Давайте сюди. – Клеверлi простягнув руку. – Я сам занесу.

Легат неохоче вiддав сторiнки. – Перевiрте, як там Бi-бi-сi.

Клеверлi зайшов до зали засiдань. Дверi зачинилися. Легат дивився на бiлi фарбованi панелi. Значимiсть людини залежала вiд перебування в примiщеннi, де ухвалюють рiшення. Мало хто розумiв це правило краще за головного особистого секретаря. Г’ю чомусь вiдчув себе приниженим.

Раптом дверi вiдчинилися знову. Нижня частина лиця Клеверлi перекосилася вiд посмiшки, схожоi на гримасу.

– Йому потрiбнi тiльки ви.

Разом з прем’ер-мiнiстром за круглим столом сидiло десятеро чоловiк. Легат охопив iх поглядом: очiльники вiдомств, Велика трiйця, мiнiстри домiнiонiв, мiнiстр координацii оборони, а також Горес Вiлсон i постiйний заступник мiнiстра закордонних справ сер Александер Кедоген. Вони слухали виступ вiйськового аташе полковника Мейсона-Макфарлана.

– Отже, пiд час вчорашнього вiдвiдування Праги мене найбiльше вразив слабкий бойовий дух чехiв.

Говорив вiн уривчасто, але швидко. Здавалося, що йому подобаеться виступати.

Прем’ер-мiнiстр помiтив Легата на порозi й кивком наказав увiйти й сiсти праворуч вiд себе, де зазвичай сидiв секретар Кабiнету мiнiстрiв. Прем’ер саме читав текст свого виступу, ведучи пером по сторiнцi й iнодi пiдкреслюючи слово. Створювалося враження, що полковника вiн слухае неуважно.

– До минулого року чеський генеральний штаб планував вiдбивати нiмецький наступ на двох напрямках: на пiвночi – через Сiлезiю i на заходi – через Баварiю. Проте приеднання Австрii до рейху посунуло кордон з Нiмеччиною майже на двiстi миль на пiвдень, що негативно позначилося на оборонi чехiв. Вони цiлком зможуть битися, але щодо словакiв певностi немае. Прага також недостатньо захищена вiд бомбардувань люфтваффе.

Вiлсон, що сидiв з лiвого боку прем’ер-мiнiстра, докинув:

– Напередоднi увечерi я зустрiчався з генералом Герингом, i вiн висловив упевненiсть, що нiмецька армiя переможе чехiв не за кiлька тижнiв, а за кiлька днiв. Вiн дослiвно сказав так: «Бомбардування перетворить Прагу на руiни».

Кедоген з протилежного боку столу чмихнув:

– Зрозумiло, Герингу вигiдно подавати перемогу над чехами як якусь дрiбницю. Але насправдi в чехiв чимала армiя й потужнi обороннi споруди. Вони цiлком здатнi протриматися кiлька мiсяцiв.

– Лишень полковник Мейсон-Макфарлан дотримуеться iншоi думки, як ви зараз чули.

– При всiй повазi, Горесе, звiдки йому знати?


?

Кедоген був худорлявим i, зазвичай, неговiрким чоловiком. Але Легат бачив, що прерогативи Форин-офiсу вiн обстоюе з хоробрiстю бантамського пiвня.

– З не меншою повагою, Елiку, але, на вiдмiну вiд усiх нас, вiн там був.

Прем’ер-мiнiстр поклав ручку:

– Дякую, полковнику, що здолали увесь шлях з Берлiна заради зустрiчi з нами. Розмова була виключно корисною. Ми бажаемо вам безпечного повернення до Нiмеччини.

– Дякую, прем’ер-мiнiстре.

Коли дверi зачинилися, Чемберлен сказав:

– Я просив сера Гореса доправити полковника з собою до Лондона, щоб вiн особисто доповiв нам, бо менi це здаеться вкрай важливим. – Вiн обвiв учасникiв наради поглядом. – Припустiмо, чехи будуть завойованi до кiнця жовтня: як нам тодi переконати британську громадськiсть у необхiдностi продовжувати вiйну взимку? Ми зажадаемо вiд народу пiти на важкi жертви… i заради чого, власне? Адже ми вже погодилися, що вiд початку не треба було судетських нiмцiв переселяти до держави пiд контролем чехiв.

Галiфакс сказав:

– Саме така позицiя домiнiонiв. Вони абсолютно ясно дали зрозумiти, що iхнi народи не пiдтримають вiйну з такого специфiчного приводу. Америка до неi не вступить. Ірландцi зберiгатимуть нейтралiтет. Постають сумнiви, де нам шукати хоч якихось союзникiв.

Кедоген зауважив:

– Зрозумiло, е ж iще росiяни. Ми забуваемо, що вони теж мають договiр з чехами.

Довкола столу почулося тривожне бубонiння. Чемберлен промовив:

– Коли я востанне дивився на мапу, Елiку, там не було спiльного кордону Радянського Союзу й Чехословаччини. Єдиний для росiян спосiб втрутитися – це вторгнутися в Польщу або в Румунiю. Тодi обидвi цi краiни вступлять у вiйну на боцi Нiмеччини. Але ж, навiть попри географiю, залучати саме Сталiна союзником до хрестового походу на захист мiжнародного права! Це неможливо собi уявити.

Горт сказав:

– З погляду стратегii кошмар полягае у тому, що вiйна стане свiтовою, i зрештою нам доведеться битися з Нiмеччиною в Європi, з Італiею в Середземномор’i i з Японiею на Далекому Сходi. У цьому випадку, вважаю, саме iснування iмперii попадае пiд велику загрозу.

Вiлсон промовив:

– Ми опиняемось у страшнiй скрутi, з якоi я бачу лише один вихiд. Я пiдготував проект телеграми, де ми радимо чехам прийняти умови гера Гiтлера до завершення кiнцевого термiну – до другоi години завтра, – вiддати Судети й дозволити йому окупувати територiю. Це единий певний для нас спосiб уникнути втягнення у вiйну, яка хутко набуде величезних масштабiв.

– А якщо чехи вiдмовляться? – запитав Галiфакс.

– Вважаю, вони цього не зроблять. А якщо вiдмовляться, то принаймнi Сполучене Королiвство знiме з себе моральнi зобов’язання перед ними. Ми зробили все, що могли.

Залягла тиша. Прем’ер-мiнiстр промовив:

– Принаймнi заслуга цього плану в його простотi.

Галiфакс i Кедоген перезирнулися. Обое взялися хитати головами: Галiфакс – повiльно, Кедоген – енергiйно.

– Нi, прем’ер-мiнiстре. Це вiдразу перетворить нас на поплiчникiв Нiмеччини. Пропаде наш авторитет у свiтi, а з ним i iмперiя.

– А як же Францiя? – додав Галiфакс. – Ми поставимо ii у безвихiдь.

Вiлсон сказав:

– Їм слiд було думати, перш нiж давати Чехословаччинi гарантii, не порадившись з нами.

– О, дайте спокiй! – Кедоген пiдвищив голос. – Горесе, адже це не виробничий конфлiкт. Ми не можемо кинути Францiю напризволяще у вiйнi з Нiмеччиною.

Вiлсон лишився незворушним.

– Хiба лорд Горт допiру не сказав, що у Францii немае намiру воювати? За винятком якихось рейдiв, французи до лiта залишаться за лiнiею Мажино.

Очiльники вiдомств заговорили всi разом. Легат помiтив, як прем’ер-мiнiстр кинув погляд на годинник на камiннiй полицi та повернувся до тексту промови. Без його владного керiвництва нарада вмить перетворилася на гомiн розрiзнених голосiв. Залишалося тiльки дивуватися вмiнню Чемберлена зосереджуватися. Незабаром йому сiмдесят, але вiн працював як дiдiвський годинник у холi: цок, цок, цок…

За високими вiкнами почало сутенiти. Уже пiв на восьму. Легат вирiшив, що i йому годi мовчати.

– Прем’ер-мiнiстре, – прошепотiв вiн. – Бi-бi-сi час зайти i встановити апаратуру.

Чемберлен кивнув. Вiн обвiв поглядом присутнiх i неголосно сказав:

– Джентльмени! – Голоси вiдразу стихли. – Доведеться наразi закруглюватися. Ситуацiя, звичайно, украй складна. У нас лишилося менше двадцяти годин до набуття чинностi нiмецького ультиматуму. Мiнiстре закордонних справ, можливо, нам з вами слiд додатково обговорити цю телеграму чеському урядовi? Горесе, ми пiдемо до вашого кабiнету. Елiку, вам краще пiти з нами. Дякую всiм.


?

Кабiнет Вiлсона прилягав до зали засiдань i з’еднувався з нею дверима. Частенько, коли прем’ер-мiнiстр працював сам за своiм довгим, подiбним на труну столом, дверi не зачинялися, i Вiлсон мiг входити й виходити, коли йому заманеться. У пресi про нього писали як про Свенгалi стосовно до Чемберлена, але, на думку Легата, не варто було недооцiнювати самостiйнiсть ПМ: Вiлсон був радше надзвичайно корисним виконавцем. На Даунiнг-стрiт вiн стежив за роботою урядовоi машини на кшталт охоронця в крамницi. Кiлька разiв, працюючи за столом, Г’ю вiдчував раптом чиюсь присутнiсть i, обернувшись, бачив, як Вiлсон стоiть на порозi й нечутно спостерiгае за ним. Обличчя радника кiлька секунд залишалося безвиразним, а потiм з’являлася лукава, дражлива посмiшка.

Інженери з Бi-бi-сi розкрутили кабелi на килимах i встановили мiкрофон у самому кiнцi столу в залi засiдань, ближче до колон. Вiн пiдвiшувався до металевоi опори: ця чимала цилiндрична конструкцiя звужувалась i зiходила на нуль на зразок артилерiйського набою з вiдпиляним вершком. Поруч були розташованi гучномовець та iншi загадковi елементи обладнання. Саерс i Клеверлi прийшли подивитися.

– Бi-бi-сi запитувало, чи не можна iм влаштувати пряму трансляцiю завтрашнього виступу ПМ у парламентi, – сказав Саерс.

– Це не нам вирiшувати, – вiдповiв Клеверлi.

– Знаю. Це безперечно створить прецедент. Я переадресував iх до головного органiзатора парламентськоi фракцii.

За п’ять восьма прем’ер-мiнiстр вийшов з кабiнету Вiлсона у супроводi Галiфакса й Кедогена. Вiлсон з’явився останнiм. Вигляд у нього був роздратований. Легат припустив, що вiн знову посперечався з Кедогеном. У цьому полягала ще одна велика користь вiд Вiлсона: вiн служив громовiдводом для шефа. Прем’ер-мiнiстр використовував його для тестування своiх iдей: шеф мiг спостерiгати, як iх сприймають, не розкриваючи власних поглядiв i не пiддаючи ризику власний авторитет.

Чемберлен умостився перед мiкрофоном i розклав аркушi з текстом. Руки йому тремтiли. Один аркуш упав на пiдлогу, i вiн насилу нахилився, щоб пiдняти його.

– Мое хвилювання даеться взнаки, – пробурмотiв прем’ер i попросив води.

Легат взявся наповнити склянку з графина в центрi столу i вiд хвилювання перелив. На полiрованiй поверхнi застигли краплi.

Інженер Бi-бi-сi попросив усiх iнших зайняти мiсця в протилежному кiнцi зали. На вулицi на садок i Плац кiнноi гвардii впала темрява.

Бiг-Бен вiдрахував вiсiм ударiв.

З гучномовця почувся голос диктора:

– В ефiрi Лондон. Зараз ви почуете звернення прем’ер-мiнiстра, високоповажного Невiлла Чемберлена, з резиденцii уряду на Даунiнг-стрiт № 10. Його промова транслюватиметься на всю iмперiю, на американський континент, а також на багато зарубiжних держав. Прошу, мiстере Чемберлене!

Поряд з мiкрофоном спалахнув зелений вогник. Прем’ер-мiнiстр поправив манжети i взяв текст.

– Я хочу звернутися до вас, чоловiки й жiнки Британii та iмперii, а може, й iнших краiн.

Чемберлен виразно вимовляв кожен склад. Тон був милозвучний, меланхолiйний та натхненний, як панахида.

– Наскiльки жахливо, фантастично, неймовiрно те, що ми тут будемо рити окопи й примiряти протигази через сварку в далекiй краiнi мiж людьми, про яких ми нiчого не знаемо. Здаеться ще бiльш неймовiрним, щоб сварка, яка вже розв’язана в принципi, стала предметом вiйни. Я цiлком розумiю причини, з яких чеський уряд вважав за неможливе погодитися на умови, визначенi йому в нiмецькому меморандумi…

Легат поглянув через стiл на Кедогена. Той кивав на знак згоди.

– А проте я пiсля моiх перемовин з гером Гiтлером вiрю, що за наявностi часу мае з’явитися можливiсть органiзувати передачу територii, яку чеський уряд погодився вiддати Нiмеччинi, за умов, що гарантуватимуть справедливе ставлення до населення тих земель. Пiсля своiх вiзитiв до Нiмеччини я наочно усвiдомив, що гер Гiтлер вiдчувае себе захисником iнтересiв iнших нiмцiв. Вiн сказав менi особисто, а напередоднi увечерi пiдтвердив публiчно, що з приеднанням судетських нiмцiв питання буде вичерпано i що це кiнець нiмецьким територiальним домаганням у Європi…

Кедоген поморщився в бiк Галiфакса, але мiнiстр закордонних справ дивився просто перед себе. Його довгасте блiде благочестиве й водночас хитре обличчя не ворухнулося. У Форин-офiсi його називали Святим Лисом.

– Я не покину сподiватися на мирне врегулювання й докладатиму зусиль для досягнення миру, доки залишиться шанс зберегти мир. Я, не вагаючись, i втрете поiхав би до Нiмеччини, якби вважав, що це доцiльно…

Тепер кивав Вiлсон.

– Тим часом е речi, якi можна i треба зробити в себе в краiнi. Досi потрiбнi охочi для протиповiтряного захисту, для пожежних бригад i полiцейськоi служби, а також для пiдроздiлiв полiцii. Не лякайтеся, якщо чоловiкiв мобiлiзуватимуть для комплектування сил ППО або ВМС. Це усього лише запобiжнi заходи, яких уряд зобов’язаний ужити в такi часи…

Легат чекав на рядок, у якому оголошуеться мобiлiзацiя до ВМФ. Але не дочекався. Прем’ер-мiнiстр викреслив його. Замiсть цього вiн вставив цiлий абзац.

– Як би ми не симпатизували маленькому народовi в його конфлiктi з великим i могутнiм сусiдом, ми, враховуючи всi обставини, не можемо затягти всю Британську iмперiю у вiйну на його боцi. Якщо ми будемо битися, то привiд мае бути вагомiшим…

Якби я був переконаний, що якась нацiя вирiшила пiдпорядкувати собi свiт за допомогою зброi, то почував би себе зобов’язаним чинити опiр. В умовах такого панування життя людей, що вiрять у свободу, не мало б сенсу. Але вiйна – жахлива рiч, i, перш нiж вступити в неi, ми маемо бути повнiстю упевненi, що на кону дiйсно важливi ставки i що заклик захищати iх за всяку цiну, зваживши всi наслiдки, не виправданий.

Наразi я прошу вас дотримуватися спокою в очiкуваннi подiй кiлькох найближчих днiв. Поки вiйна не почалася, завжди е надiя, що ii можна уникнути, i вам вiдомо, що я працюватиму задля миру до останнього. Доброi ночi.

Зелений вогник згас.

Чемберлен глибоко зiтхнув й обм’як у крiслi.

Вiлсон схопився першим. Вiн iшов до прем’ер-мiнiстра й неголосно аплодував.

– Дозволю собi сказати, що це було справдi чудово: нi запинань, нi невпевненостi.

Досi Легат не бачив на обличчi прем’ер-мiнiстра усмiшки. Вона вiдкрила рiвний ряд жовтувато-сiрих зубiв. Вiн по-дитячому тiшився похвалою.

– Справдi все гаразд?

– Тон вибрано чудово! – сказав Галiфакс.

– Дякую, Едварде. Дякую всiм! – Загальна подяка включала i Легата, i технiчний персонал Бi-бi-сi. – Виступаючи по радiо, я завжди використовую один прийом: намагаюсь уявити, нiби звертаюся душевно, як до друга, лише до однiеi особи, що сидить у своему крiслi. Сьогоднi увечерi зробити це було важче, звичайно, бо я знав, що звертаюся ще до однiеi особи, яка сидiла в цьому примiщеннi в тiнi. – Чемберлен вiдпив ковток води. – До гера Гiтлера.




4


Вiдповiдальний службовець Мiнiстерства закордонних справ Нiмеччини, статс-секретар Ернст фон Вайцзеккер, висловив бажання отримати нiмецький переклад виступу прем’ер-мiнiстра через тридцять хвилин пiсля передачi. Вiдповiдальнiсть за це вiн поклав на Пауля фон Хартманна.

Хартманн вiдразу створив групу з трьох жiнок у примiщеннi радiомонiторингу на горищi будiвлi на Вiльгельмштрассе пiд розгiллям антен на даху. Стенографiстка нотувала слова Чемберлена англiйською (нелегке завдання, бо сигнал Бi-бi-сi досягав Берлiна, втративши велику частину потужностi, i голос прем’ер-мiнiстра в ефiрi то губився, то виринав зi статичних розрядiв, i його важко було розчути). Щойно стенографiстка заповнювала сторiнку, друга працiвниця – секретарка – роздруковувала нотатки на машинцi через три iнтервали. Хартманн вписував мiж рядками переклад i вiддавав аркушi третiй спiвробiтницi, яка друкувала остаточну, нiмецьку версiю.

Wie schrecklich, fantastisch, unglaublich ist es…

Його перо швидко бiгало по дешевому паперу, i брунатне чорнило трохи розпливалося на грубих волокнах.

Через десять хвилин пiсля того, як Чемберлен закiнчив говорити, робота була готова.

Друкарка висмикнула з машинки останнiй аркуш. Хартманн схопив його, поклав промову до картонноi теки, поцiлував дiвчину в макiвку й шмигонув з кiмнати пiд смiх полегшення. Його усмiшка зникла, ледве вiн опинився в коридорi. Дорогою до кабiнету Вайцзеккера вiн скрушно i з розчаруванням гортав аркушi. Тон був занадто обережним, примирливим – благенький текст, аудiоектоплазма. Де погрози, де ультиматум? Чому Чемберлен не повторив публiчно ввечерi те, що його емiсар сказав особисто Гiтлеру сьогоднi вранцi: якщо Францiя надасть допомогу Чехословаччинi, Британiя пiдтримае Францiю?

Вiн спустився сходами на перший поверх, постукав у дверi приймальнi кабiнету Вайцзеккера й увiйшов, не чекаючи на вiдповiдь. Вiкна великоi кiмнати з високою стелею виходили в парк за будiвлею мiнiстерства. Освiтлювалася вона великою елегантною люстрою. У темних вiкнах, поза вiдбиттям електролампочок, ще можна було розрiзнити контури дерев на тлi вечiрнього неба. Молодшi секретарки вже пiшли додому, iхнi зачохленi на нiч машинки нагадували клiтки iз сплячими птахами. За столом бiля середнього вiкна самотньо сидiла старша секретарка Вайцзеккера. Нафарбованi шарлатовою помадою губи стискали сигарету, а в руках секретарка тримала по листку й похмуро переводила погляд з одного документа на iнший.

– Вечiр добрий, шановна фрау Вiнтер!

– Добрий вечiр, гер фон Хартманн. – Жiнка схилила голову з пiдкресленою офiцiйнiстю, немов Пауль висловив iй великий комплiмент.

– У себе?

– Вiн з мiнiстром в канцелярii.

– Он воно що, – розгубився Хартманн. – Що ж менi тодi робити з промовою Чемберлена?

– Вiн сказав, щоб ви ii передали йому негайно. Стривайте! – зупинила вона його, коли той повернувся, аби йти. – Що це у вас на обличчi?

Пауль покiрно застиг пiд люстрою, давши iй оглянути його щоку. Їi волосся й пальцi пахли парфумами й тютюновим димом. В ii темних кучериках вiн завважив тоненькi сивi пасма. Цiкаво, скiльки iй рокiв? Сорок п’ять? У кожному разi достатньо, щоб втратити чоловiка на минулiй вiйнi.

– Чорнило! – несхвально пробурмотiла секретарка. – Брунатне чорнило! Гер фон Хартманн, не можна йти до канцелярii в такому виглядi. А якщо ви наштовхнетеся на фюрера? – Вона витягла з рукава носовичок, змочила куточок язиком й акуратно витерла йому щоку. Потiм вiдступила на крок, аби оцiнити результат. – Так краще. Я подзвоню й повiдомлю, що ви йдете.

На вулицi вечiр був ще теплий. Довоеннi лiхтарi, розставленi через довшi промiжки уздовж Вiльгельмштрассе, утворювали окремi озерця свiтла в темрявi. Перехожих майже не було. Посеред дороги двiрник прибирав купки кiнського лайна пiсля параду. Тишу порушував тiльки скрегiт його лопати по асфальту. Стискаючи папку, Хартманн швидко йшов уздовж фасаду мiнiстерства, поки не досяг огорожi рейхсканцелярii. Одна з великих металевих брам була вiдчинена. З неi виiздив «мерседес». Полiцейський салютував. Хартманн не мiг бачити, хто сидiв на задньому сидiннi. Поки автiвка повертала в напрямку Анхальтського вокзалу, Пауль устиг назвати свое прiзвище й департамент полiцейському, i його мовчки пропустили.

По усьому периметру двору свiтилися вiкна: тут, нарештi, вiдчувалася якась дiяльнiсть, криза. Пiд дашком центрального входу один з вартових есесiвцiв з автоматом зажадав документ, потiм кивнув, дозволяючи увiйти до вестибюля, де вартували ще два есесiвцi, озброенi пiстолетами. Хартманн знову пред’явив перепустку й повiдомив, що прийшов до статс-секретаря фон Вайцзеккера. Його попросили почекати. Один з вартових попрямував до телефонного апарату на столi бiля протилежноi стiни. Пауль подумки занотував: двое полiцейських бiля брами, чотири стрiльцi-есесiвцi тут i принаймнi ще трьох вiн бачив у будцi для вартових.

Минула хвилина. Несподiвано вiдчинилися великi подвiйнi дверi, i з’явився ад’ютант у формi СС. Вiн клацнув пiдборами й пiдкинув руку в гiтлерiвському вiтаннi, чiтко, як заводний солдатик.

Хартманн вiдповiв обов’язковим вiтанням:

– Хайль Гiтлер!

– Прошу йти за мною.

Вони увiйшли в подвiйнi дверi й пiшли по нескiнченнiй перськiй килимовiй дорiжцi. У примiщеннi панував дух кайзерiвськоi доби: вицвiле на сонцi старе сукно, пилюга, вiск. Можна було уявити, як тут ходив Бiсмарк. Пiд наглядом вартового есесiвця – це який вже за лiчбою, восьмий? – Пауль пiднявся за ад’ютантом мармуровими сходами повз гобелени на майданчик другого поверху, пройшов через черговi подвiйнi дверi до, як вiн зрозумiв з прискоренням пульсу, особистих апартаментiв фюрера.

Ад’ютант запитав:

– Дозвольте забрати це? Почекайте, будь ласка.

Вiн узяв папку, тихо постукав у найближчi дверi й прослизнув усередину. За мить – перш нiж вони зачинилися – Хартманн почув голоси, потiм тиха розмова урвалася. Вiн розгледiвся. Кiмната виявилася напрочуд сучасна, обставлена зi смаком: пристойнi картини, столики з лампами й вазами свiжих квiтiв, килим на полiрованому паркетi, простi стiльцi. Можна йому сiсти чи нi? Мабуть, не варто.

Минав час. Гарна жiнка в накрохмаленiй бiлiй блузi зi стосом паперiв увiйшла до кабiнету, де тривала нарада, i майже вiдразу вийшла з порожнiми руками. Нарештi, приблизно за чверть години, дверi знову вiдчинилися i з’явився сивий чоловiк рокiв п’ятдесяти п’яти, з прилизаним волоссям i значком нацистськоi партii на лацканi. То був барон Ернст фон Вайцзеккер, хоча в дусi нинiшнiх егалiтарних часiв вiн зрiкся титулу майже вiдразу, як одержав партiйний значок. Вiн дав Паулю конверт.

– Дякую, що зачекали, Хартманне. Це вiдповiдь фюрера Чемберлену. Будь ласка, доправте конверт негайно до британського посольства й передайте до власних рук або серовi Невiллу Гендерсону, або мiстеровi Кiркпатрiку. – Вiн нахилився й довiрливо додав: – Звернете iхню особливу увагу на останне речення. Скажiть, що це пряма вiдповiдь на вечiрнiй виступ. – Потiм ще знизив голос: – Скажiть iм, що це було непросто.

– Вайцзеккер!

Хартманн упiзнав владний голос з кабiнету – Рiббентроп. Тiнь невдоволення майнула по правильних рисах статс-секретаря, i вiн пiшов.


?

Британське посольство розташовувалося за п’ять хвилин ходи у пiвнiчному кiнцi Вiльгельмштрассе вiдразу за Мiнiстерством закордонних справ. Чекаючи, поки вартовий полiцейський вiдчинить браму рейхсканцелярii, Хартманн роздивився конверт. На ньому Вайцзеккер виписав адресу: «Його вельможностi серовi Невiллу Гендерсону, пословi Великоi Британii». Конверт був не запечатаний.

– Добранiч, сер, – вiдсалютував полiцейський.

– Добранiч.

Хартманн пройшов трохи широкою вулицею повз тихi темнi вiкна Мiнiстерства закордонних справ, а потiм невимушено – будь-який спостерiгач визнав би його поведiнку цiлком природною – завернув до головного входу. Нiчний швейцар упiзнав його. Пауль пiднявся по вистелених килимовою дорiжкою сходах з камiнними сфiнксами, завагався, потiм повернув лiворуч у порожнiй коридор. Його кроки вiдлунювали вiд камiнноi пiдлоги, зелених тинькованих стiн, склепiнчастоi стелi. Дверi з обох бокiв коридору були зачиненi. У середнiй частинi коридору розмiщувався туалет. Вiн увiйшов та ввiмкнув свiтло. Вiдбиття в дзеркалi над рукомийником налякало його: похила, злодiйкувата, пiдозрiла для будь-кого особа. Вiн для таких справ не придатний. Хартманн зайшов до кабiнки, замкнув дверi й сiв на край унiтазу.



Шановний мiстере Чемберлене! Пiд час нашоi бесiди я ще раз сказав серу Горесу Вiлсону про мое остаточне рiшення…



Усього було десь сiм абзацiв, деякi великi. Загальний тон був войовничим: чехи зволiкають, iхнi заперечення проти негайноi окупацii нiмцями Судетiв мають надуманий характер i взагалi Прага намагаеться «розпалити загальну вiйну». Останне речення, яким так пишався Вайцзеккер, не давало особливоi надii на мир:



Лишаю на Ваш розсуд, чи у свiтлi вказаних фактiв Ви вважатимете за доцiльне докладати зусиль, за якi я Вам ще раз щиро дякую, аби спонукати уряд в Празi ухвалити розумне рiшення в останню хвилину.



У кiнцi друкованого на машинцi листа – недбалий пiдпис Адольф Гiтлер.

До кабiнету Вайцзеккера Хартманн дiстався тiеi митi, коли фрау Вiнтер усе замикала, збираючись додому. На нiй був модний капелюшок з широкими крисами. Вона здивовано витрiщилася на Пауля:

– Гер Хартманн? Статс-секретар досi в канцелярii.

– Знаю. Менi незручно просити вас… я б не просив, якби це не було так важливо.

– Про що?

– Не могли б ви швиденько зробити копiю цього документа?

Вiн показав iй листа з пiдписом. Очi в неi розширилися. Вона зиркнула лiворуч i праворуч по коридору, повернулася, вiдiмкнула дверi й увiмкнула свiтло.

Вона впоралася за п’ятнадцять хвилин. Хартманн стояв на вартi в коридорi. Вона не промовила нi слова, поки не закiнчила.

– Схоже, вiн мае твердий намiр почати вiйну, – сказала нiби мiж iншим, не вiдвертаючись вiд друкарськоi машинки.

– Так. А англiйцi своею чергою хочуть уникнути ii. На жаль.

– Ось. – Вона витягла з машинки останню сторiнку. – Ідiть.

Коридор ще був порожнiй. Пауль хутко пройшов увесь шлях назад i щойно дiйшов до останнього прольоту сходiв до вестибюля, як помiтив фiгуру в чорному мундирi СС, що поспiшала до нього по мармуровiй пiдлозi. Голова штурмбаннфюрера Зауера, працiвника особистого кабiнету Рiббентропа, була опущена; якусь мить Хартманн зважував можливiсть уникнути зустрiчi, але Зауер пiдвiв погляд й упiзнав його. Есесiвець здивувався.

– Хартманн?

Офiцер, який був приблизно ровесником Пауля, мав якесь знебарвлене обличчя, бiляве волосся, блiду шкiру, ясно-блакитнi очi.

Не знаючи, що вiдповiсти, Хартманн пiдкинув руку:

– Хайль Гiтлер!

– Хайль Гiтлер! – машинально вiдгукнувся Зауер. Але потiм пильно подивився на спiврозмовника. – Хiба вам не належить бути в британському посольствi?

– Саме туди йду.

Хартманн збiг по останнiх схiдцях i поквапився до головного входу.

Зауер навздогiн йому гукнув:

– Бога ради, Хартманне, не барiться! Доля рейху на кону…

Пауль був уже на вулицi й вiддалявся вiд будiвлi. Йому ввижалося, нiби Зауер бiжить за ним, окликае, вихоплюе пiстолет, наказуе зупинитися й вивернути кишенi, знаходить записник. Пауль наказав собi заспокоiтися. Вiн третiй секретар Англiйського департаменту, вiдповiдальний, зокрема, за переклад. Наявнiсть у нього копii офiцiйного листа британському прем’ер-мiнiстровi, що в будь-якому випадку опиниться в Лондонi менше нiж за годину, навряд чи зрада. Вiн щось придумае. Як i в усiх iнших ситуацiях.

Вiн подолав п’ять дуже вичовганих камiнних сходинок до входу до британського посольства. Інтер’ер великого портика освiтлювався однiею тьмяною лампочкою. Залiзнi дверi були замкненi. Вiн натиснув на кнопку й почув десь усерединi будiвлi дзвiнок. Звук завмер. Така тиша! Вона панувала навiть у найбiльш фешенебельному з великих берлiнських готелiв «Адлонi», що стояв на протилежному боцi вулицi. Здавалося, усе мiсто затамувало подих. Аж от вiдсунулися засувки та клацнув замок. З-за дверей з’явилася голова молодоi людини.

Пауль сказав англiйською:

– У мене термiнове послання з рейхсканцелярii, яке я маю подати до власних рук пословi або першому секретаревi.

– Авжеж. Ми на вас чекали.

Хартманн увiйшов за ним, пiднявся на другий поверх до iмпозантноi приймальнi заввишки на два поверхи, з овальним скляним дахом. Спорудив будiвлю в минулому столiттi один знаменитий залiзничний магнат, який незабаром збанкрутував. Скрiзь панувала атмосфера бучного несмаку: не однi, а двое сходiв з порцеляновими балюстрадами вели нагору попiд протилежними стiнами й зустрiчалися в центрi. Лiвим прольотом з легкiстю Фреда Астера спускався високий худорлявий чоловiк – дендi в смокiнгу з червоною гвоздикою в петельцi. Вiн палив сигарету в жадитовому мундштуку.

– Добрий вечiр! Гер Хартманн, якщо не помиляюся?

– Добрий вечiр, ваша величносте. Це я. У мене вiдповiдь фюрера прем’ер-мiнiстровi.

– Чудово.

Британський посол узяв конверт, швидко витягнув три машинописнi сторiнки i, не сходячи з мiсця, почав читати. Очi його швидко бiгали по рядках. Довгасте обличчя з обвислими вусами, що й без того було позначене меланхолiю, витяглося ще дужче. Посол щось бурмотiв. Закiнчивши, вiн зiтхнув, знову тицьнув мундштук у зуби й пiдняв очi догори. Дим сигарети був духмяний, турецький.

Хартманн сказав:

– Статс-секретар просив звернути вашу особливу увагу на останне речення, сере Невiлле. Вiн додав, що це було нелегко.

Гендерсон знову поглянув на останню сторiнку.

– Маленька соломинка, але хоч щось. – Сер Невiлл передав листа своему молодому помiчниковi. – Перекладiть i негайно телеграфуйте до Лондона, будь ласка. Шифрувати немае потреби.

Вiн наполiг на тому, щоб провести Хартманна до дверей. Манери посла були такi ж вишуканi, як його одяг. Подейкували, нiби вiн коханець югославського принца Павла. Якось вiн заявився в рейхсканцелярii в малиновому светрi пiд свiтло-сiрим пiджаком; Гiтлер, кажуть, кiлька днiв згадував про це. Про що думають британцi, дивувався Хартманн, надсилаючи таких людей вести справи з нацистами?

Бiля дверей сер Невiлл потис Хартманновi руку.

– Передайте бароновi фон Вайцзеккеру, що я цiную його зусилля. – Вiн подивився уздовж Вiльгельмштрассе. – Не вiриться, що до кiнця тижня нас тут може вже не бути. Не можу сказати, що дуже шкодуватиму про це.

Вiн востанне затягнувся сигаретою, потiм акуратно затис ii мiж великим i вказiвним пальцем, витяг з мундштука й кинув на брукiвку жеврiти у каскадi помаранчевих iскор.




5


Легати мешкали в орендованому будиночку блокованоi забудови на Норт-стрiт у Вестмiнстерi, що його пiдшукав для них колишнiй начальник Г’ю в головному департаментi Форин-офiсу Ралф Вiгрем, який мешкав з дружиною й сином в останнiх номерах тiеi ж вулицi. Перевагою такого мешкання була близькiсть до роботи: Вiгрем вимагав вiд пiдлеглих наполегливоi працi, i Легат мiг сидiти на робочому мiсцi вже через десять хвилин пiсля виходу з дому. Недолiкiв у будинку теж було багатенько; випливали вони з того, що будiвлi було понад двiстi рокiв. За цей час, крiм проведення електрики, мало що було зроблено. Темза протiкала ярдiв за сто вiд нього, i рiвень грунтових вод був високий. Сирiсть пiднiмалася з пiдвалин назустрiч дощу, що стiкав з покрiвлi. Меблi доводилося вправно розставляти, щоб замаскувати темно-зеленi плями плiсняви. Кухня була ще довоенна. А проте Памела любила свiй будинок. На iхнiй вулицi жила ледi Коулфакс, яка влiтку влаштовувала вечiрки при свiчках на тротуарi й запрошувала Легатiв. То був абсурд: Г’ю заробляв лише триста фунтiв на рiк. Хоча, щоб сплатити оренду, iм доводилося здавати цокольний поверх, але вдалося зберегти на пташиних правах доступ до маленького садка, куди вони потрапляли по хистких приступцях з вiкна вiтальнi; за допомогою мотузки й кошика для бiлизни Легат змайстрував лiфт i спускав дiтей туди бавитися.

Колись це виглядало вельми романтично, але тепер – нiкому не потрiбне облаштування, символ, як думав Легат, загального стану його шлюбу, коли поспiшав додому по нiчну сумку менше нiж через годину пiсля виступу прем’ер-мiнiстра.

Г’ю йшов, як завжди, повз будинок Вiгремiв у кiнцi вулицi. Бiльшiсть будинкiв з плоскими фронтонами почорнiли вiд сажi, у фасадах подекуди виокремлювалися вiкна, прикрашенi геранню. А № 4 виглядав слiпим i покинутим. Уже багато мiсяцiв за склом вiкон у стилi короля Джорджа бiлi жалюзi були опущенi. Г’ю раптом з майже вiдчутною тугою захотiлося, щоб Вiгрем досi жив там. Адже саме Вiгрем, як нiхто iнший, передбачив теперiшню кризу: щиро кажучи, вiн з одержимiстю завбачав кризу, а Легат, котрий любив його, вважав, що тому через Гiтлера клепки в головi бракуе. Г’ю враз уявив собi Вiгрема: неспокiйнi блакитнi очi, пшеничнi вуса, тонкi вольовi губи. Але ще простiше йому було не побачити, а почути шефа, що шкандибав коридором до кабiнету третього секретаря – спочатку важкий крок, а тодi звук пiдтягання лiвоi ноги, стукiт цiпка попереджав про його наближення; i завжди одне й те ж на вустах: Гiтлер, Гiтлер, Гiтлер. Коли нiмцi 1936 року ремiлiтаризували Рейнську територiю, Вiгрем попросив аудiенцii в прем’ер-мiнiстра Стенлi Болдвiна й попередив, що, на його думку, нинi в антинiмецькоi коалiцii е остання можливiсть зупинити нацистiв. ПМ вiдповiв, що, коли е хоч один шанс iз ста, що ультиматум призведе до вiйни, вiн не ризикуватиме, бо краiна не витримае iншого конфлiкту так швидко пiсля завершення попереднього. У вiдчаi Вiгрем прийшов додому на Норт-стрiт i скрушно мовив дружинi: «Тепер чекаймо, коли на будинок упадуть бомби». Через дев’ять мiсяцiв, у вiцi сорока шести рокiв, його знайшли мертвим у власнiй ваннi; нiхто не знав, чи це самогубство, чи наслiдок полiомiелiту, що вбивав його останнi десять рокiв.

«Ралфе, – думав Легат. – Бiдний любий калiка Ралфе, ти усе це передбачав».

Г’ю увiйшов до будинку й увiмкнув свiтло. За звичкою привiтався й чекав на вiдповiдь. Але видно було, що всi поспiхом зiбралися й виiхали з дому. Шовковий жакет, у якому Памела приходила в ресторан, був накинутий на стiйку поруччя сходiв унизу. Триколiсний велосипед Джона валявся й не давав пройти. Легат вiдставив його. Схiдцi рипiли й потрiскували пiд ногами. Дерево гнило. Сусiди нарiкали на сирiсть, що йшла вiд стiни з сусiдами. Проте Памела якимось чином змогла надати житлу шику: багатство перських килимiв i портьери з яскраво-червоноi камки, павичеве й страусине пiр’я, бiсер i старовинне мереживо. У неi, безсумнiвно, е смак: сама ледi Коулфакс визнала це. Якось уночi дружина порозставляла по всьому будинку духмянi свiчки й перетворила його на казкову краiну. Але вранцi запах вогкостi повернувся.

Г’ю зайшов до вiдпочивальнi. Лампа була розбита, але завдяки свiтлу зi сходового майданчика вiн бачив, що робить. Непотрiбнi iй речi купою лежали на лiжку й валялися на пiдлозi. На шляху до ванни довелося переступити через ii спiдню бiлизну. Легат поклав у несесер бритву, пензлик, мило, зубну щiтку й зубний порошок та повернувся до вiдпочивальнi шукати сорочку. По Норт-стрiт повiльно iхала автiвка. За звуком двигуна Г’ю визначив, що включена перша передача. Фари освiтили стелю i спроектували на протилежну стiну контури вiкна; темнi лiнii перемiщалися, як тiнь на сонячному годиннику. Легат завмер з сорочкою в руцi й прислухався. Автiвка нiби зупинилася навпроти, але двигун продовжував працювати. Легат пiдiйшов до вiкна.

То була маленька автiвка з двома дверцятами; пасажирська була вiдчинена. Г’ю почув унизу брязкiт. За мить вiд будинку хутко вiдокремилася фiгура в капелюсi й темному плащi, зiгнулася, влiзаючи до машини. Дверцята зачинилися.

Легат двома кроками перетнув вiдпочивальню, збiг через три-чотири сходинки додолу, наскочив на триколiсний велосипед i трохи не гепнувся на повен зрiст. Коли вiн вiдчинив вхiднi дверi, автiвка вже завертала за рiг на Грейт Пiтер Стрiт. Декiлька секунд вiдсапуючись, Г’ю дивився iй услiд, потiм нахилився й пiдняв з килимка конверт. Цупкий на вигляд конверт – офiцiйний лист iз суду? Його прiзвище написано з помилками: Леггатт.

З конвертом у руках зайшов до вiтальнi, сiв на софу. Засунув палець пiд клапан й обережно вiдкрив конверт. Документ одразу не витягнув. Натомiсть Г’ю двома пальцями розсунув конверт i зазирнув усередину. Так вiн готувався до поганих фiнансових новин. Розгледiв тiльки надрукований на машинцi заголовок:



Berlin Mai. 30. 1938

OKW No. 42/38. g. Kdos. Chefsache(Streng geheim, Milit?r) L I



Через десять хвилин вiн уже повертався на роботу. Скрiзь ввижалися тривожнi знаки: рубiнове намисто габаритних вогнiв машин на Маршем-стрiт до бензозаправки, де водii вишикувалися в чергу за пальним; у мощеному дворi Вестмiнстерського абатства лунае гiмн, що ллеться з вiдчиненого вiкна, де пiд вiдкритим небом при свiчках проходить богослужiння про мир; срiбне свiтло камер кiнохронiк на почорнiлих стiнах Даунiнг-стрiт, де виднiеться чорний безмовний силует юрби.

Вiн спiзнювався. Довелося проштовхуватися до будинку № 10, тримаючи саквояж над головою. «Вибачте… Вибачте…» Але, опинившись усерединi, Г’ю зрозумiв, що його зусилля марнi. Перший поверх був порожнiй. Мiнiстри вже подались на засiдання кабiнету о 21:30.

Клеверлi на мiсцi не було. Легат постояв трохи в коридорi, мiркуючи, що робити. Саерс сидiв за столом, палив сигарету й дивився у вiкно. Помiтив у склi вiдбиття Г’ю.

– Привiт.

– Де Клеверлi?

– У залi засiдань – раптом мiнiстри вирiшать вiдправити чехам телеграму Гореса.

– Кедоген теж там?

– Його я не бачив. – Саерс повернувся. – А ви нiби перевтомленi. Як ся маете?

– Чудово. – Легат показав саквояж. – Збiгав додому по деякi речi.

Вiн вийшов, перш нiж Саерс встиг запитати ще про щось. У себе в кабiнетi вiн вiдкрив саквояж i дiстав конверт. Зрадою виглядала вже спроба пронести його в будiвлю: бiда, якщо його заскочать з ним. Слiд передати його по iнстанцiях, позбутися чимшвидше.

За чверть десята Легат перейшов Даунiнг-стрiт, активнiше проштовхуючись крiзь юрми роззяв. На протилежному боцi вулицi вiн зайшов через велику залiзну браму й опинився у широкому квадратi, який утворили мiнiстерськi будiвлi. У всiх них свiтилися вiкна: у Мiнiстерствi у справах колонiй – лiворуч унизу, у Мiнiстерствi внутрiшнiх справ – лiворуч нагорi, у Мiнiстерствi у справах Індii – нагорi праворуч, а поруч з ним, за один пролiт сходами – Форин-офiс. Нiчний швейцар кивнув Г’ю.

Коридор був просторий i високий, у вiкторiанському iмперському стилi; його екстравагантнiсть покликана була вражати тих, кому не пощастило народитися британцями. Кабiнет постiйного заступника мiнiстра розташовувався на першому поверсi на розi: з одного боку – Даунiнг-стрiт, з iншого – Горс Гардс Род. (Близькiсть – iндекс влади; Форин-офiс пишався тим, що його ПЗМ сидить у залi засiдань Кабiнету мiнiстрiв навпроти прем’ера й може з’явитися за викликом через пiвтори хвилини).

Мiс Мачент, чергова старша секретарка, сидiла в приймальнi сама. Вона працювала нагорi у короткозорого заступника Кедогена Орма Сарджента, вiдомого за прiзвиськом Крiт.

Легат засапався.

– Менi – до сера Александера. Справа нагальна.

– Вiн надто зайнятий i нiкого не приймае.

– Будь ласка, передайте йому, що це справа найбiльшоi державноi ваги.

Це клiше, як ланцюжок для годинника i старомодний чорний стрiй, пасувало йому. Вiн розставив ноги. Хоч вiн i засапаний, i молодший, але не поступиться. Мiс Мачент глипнула на нього здивовано, повагалася, а тодi пiдвелася й тихо постукала в дверi до ПЗМ. Просунула всередину голову. Г’ю розчув лише ii слова:

– Мiстер Легат просить прийняти його.

Пауза.

– Каже, це дуже важливо.

Знову пауза.

– Авжеж, думаю, варто його прийняти.

У вiдповiдь почулося гучне бурчання.

Вона вiдiйшла, пропускаючи Г’ю. Проходячи повз, вiн з такою вдячнiстю поглянув на неi, що вона зашарiлася.

Примiщення було грандiозне: до стелi щонайменше футiв двадцять; це пiдкреслювало мiнiатюрнiсть сера Александера. Вiн сидiв не за своiм столом, а за столом нарад, що був завалений рiзнокольоровим папером: бiлi аркушi – для протоколiв i телеграм, свiтло-блакитнi – для чернеток, рожевувато-лiловi – для депеш, аквамариновi – для документiв Кабiнету мiнiстрiв, а помiж ними – коричневi теки великого формату, зав’язанi рожевими стрiчечками. На носi у постiйного заступника мiнiстра сидiли окуляри з круглою оптикою в роговiй оправi, поверх яких на Легата був скерований дещо роздратований погляд.

– Слухаю.

– Перепрошую за клопiт, сере Александере, але, думаю, вам слiд побачити це негайно.

– О боже, що там ще?

Кедоген простягнув руку, узяв п’ять машинописних сторiнок, поглянув на перший рядок:



Auf Anordnung des Obersten Befehlshabers der Wehrmacht.



Вiн спохмурнiв, потiм перегорнув у кiнець:



gez. ADOLF HITLER

F?r die Richtigkeit der Abschrift:

ZEITZLER, Oberstleutnant des Generalstabs



Легат iз задоволенням побачив, як заступник мiнiстра випростався у крiслi.

Документ був директивою Гiтлера: «Вiйна на два фронти з напрямом головного удару на пiвденний схiд, стратегiчна група вiйськ «Грюн».

– Де, хай йому бiс, ви це роздобули?

– Менi це вкинули в домашню поштову скриньку пiвгодини тому.

– Хто?

– Я iх не розгледiв. Якийсь чоловiк в автiвцi. Власне, двое.

– І нотатки не було?

– Нi.

Кедоген розчистив мiсце на столi, поклав документ перед собою i схилив над ним непропорцiйно велику голову. Вiн читав з граничною зосередженiстю, притиснувши кулаки до скронь. Нiмецькою вiн володiв добре: працював послом у Вiднi влiтку 1914 року, коли вбили ерцгерцога Франца Фердинанда.



Необхiдно протягом перших двох-трьох днiв створити ситуацiю, яка продемонструе ворожим державам, якi бажають втрутитися, безнадiйну вiйськову позицiю чехiв…

Армiйськi формування швидкого розгортання повиннi спритно й енергiйно здолати прикордоннi укрiплення i стрiмко прорватися в Чехословаччину, знаючи, що iх швидко пiдтримають основнi мобiльнi частини…

Для несподiваного нападу на Чехословаччину слiд задiяти головнi сили люфтваффе. Лiтаки повиннi перетнути кордон одночасно з першими частинами сухопутних вiйськ…



Закiнчуючи читати сторiнку, Кедоген перевертав ii й акуратно вiдкладав праворуч. Дiйшовши до кiнця документа, вiн пiдрiвняв аркушi.

– Екстраординарно, – пробурмотiв дипломат. – Вважаю, перше запитання, яке ми повиннi собi поставити, чи справжнiй цей документ?

– Менi здаеться, що, безперечно, так.

– Згоден. – Постiйний заступник мiнiстра знов уважно подивився на першу сторiнку. – Отже, документ датований тридцятим травня.

Вiн вiв пальцем по рядку, перекладаючи з нiмецькоi:

– «Моiм непохитним рiшенням е знищення Чехословаччини в найближчому майбутньому шляхом проведення вiйськовоi кампанii». Звучить цiлком по-гiтлерiвськи. Власне, це майже дослiвно те, що вiн заявив Горесу Вiлсону сьогоднi вранцi. – Кедоген вiдкинувся на спинку крiсла. – Тож, якщо припустимо, що документ достовiрний, а я думаю, що так i е, постае три принциповi запитання: хто передав його нам, нащо його нам передали i, найголовнiше, чому його передали саме вам?

І знов Легат вiдчув себе винним, наче просто отримання документа ставило пiд сумнiв його лояльнiсть. Вiн би краще не замислювався над тим, звiдкiля той узявся.

– Боюся, я не здатний вiдповiсти на цi запитання.

– Якщо йдеться про те, хто це зробив, то ми знаемо напевно, що iснуе якась опозицiя Гiтлеру. Кiлька супротивникiв режиму контактували з нами з минулого лiта, заявивши, що ладнi повалити нацистiв за умови нашоi твердоi позицii по Чехословаччинi. Не знаю, наскiльки це згуртована група: жменька невдоволених дипломатiв та аристократiв, якi мрiють про вiдродження монархii. Це вперше ми отримуемо вiд них щось конкретне, хоча в листi для нас немае майже нiчого нового. Гiтлер хоче знищити Чехословаччину й зробити це швидко – це не новина.

Вiн зняв окуляри й посмоктав дужку. Безсторонньо вивчав Легата.

– Коли ви востанне були в Нiмеччинi?

– Шiсть рокiв тому.

– Пiдтримуете зв’язок з ким-небудь там?

– Нi. – Тут Легат, принаймнi, говорив правду.

– Пригадую, пiсля першого призначення до Головного департаменту ви були у Вiднi, так?

– Так, сер. З тридцять п’ятого по тридцять сьомий.

– Лишилися там друзi?

– Друзi… нi. У нас була маленька дитина, i дружина чекала на другу. Нам своiх турбот вистачало.

– Щодо нiмецького посольства в Лондонi – знаете когось зi штату?

– Власне – нi.

– Тодi я не розумiю. Звiдки нiмцi можуть знати, що ви працюете на Даунiнг-стрiт № 10?

Легат стенув плечима:

– Може, вiд дружини? Їi iнколи згадують у свiтськiй хронiцi. І мое iм’я миготить.

Г’ю знiяковiв i зашарiвся, бо пригадав, як якогось тижня «Дейлi експрес» написала про вечiрку у ледi Коулфакс, де згадала про нього як «про одну з найбiльш обдарованих молодих зiрок Форин-офiсу серед помiчникiв ПМ».

– Свiтська хронiка? – Постiйний заступник мiнiстра повторив назву рубрики з неприязню, нiби мав справу з чимось бридким, до чого варто не торкатися. – Що за непотрiб?

Легат не мiг зрозумiти, жартуе той чи нi. Але перш нiж устиг вiдповiсти, пролунав стукiт у дверi.

– Увiйдiть!

Мiс Мачент принесла теку:

– Щойно доправили телеграму з Берлiна.

– Нарештi! – Кедоген трохи не вирвав теку в неi з рук. – Я на неi увесь вечiр чекаю.

Знову вiн поклав документ на стiл i схилив над ним велику голову, читаючи з такою напругою, що здавалося, ось-ось впаде на сторiнку. Вiн бубонiв:

– Сволота… сволота… сволота!

З самого початку кризи заступник мiнiстра не йшов з роботи ранiше пiвночi. Легат дивувався, як той витримуе таке напруження. Нарештi Кедоген пiдвiв погляд:

– Останнi новини вiд Гiтлера. ПМ мае побачити це негайно. Ви повертаетеся до себе?

– Так, сер.

Кедоген поклав телеграму назад у теку й дав Г’ю.

– Що стосуеться iншоi справи, я залучу вiдповiдних фахiвцiв i подивлюся, що вони скажуть. Упевнений, завтра вони схочуть поспiлкуватися з вами. Обдумайте все як слiд. Спробуйте зрозумiти, хто за цим стоiть.

– Так, сер.

Кедоген потягнувся за iншою текою.


?

Згiдно з протоколами кабiнету, телеграма № 545 з Берлiна (лист прем’ер-мiнiстровi вiд рейхсканцлера) була передана Чемберлену вiдразу пiсля 22:00. Усi мiсця навколо столу в залi засiдань були зайнятi: двадцять мiнiстрiв, не беручи до уваги Гореса Вiлсона, який як особливий радник доповiдав про зустрiч з Гiтлером, а також секретаря Кабiнету мiнiстрiв Едварда Бриджеса, педантичного очкарика, батько якого був поетом-лауреатом. Бiльшiсть палила. Одне з великих пiдйомних вiкон у садок пiдняли, щоб зала трохи провiтрювалася вiд чаду сигар, люльок i сигарет. Теплий нiчний легiт час вiд часу ворушив папери, розкиданi на столi й на килимi.

Коли Легат увiйшов, виступав лорд Галiфакс. Г’ю потихеньку наблизився до прем’ер-мiнiстра й поклав перед ним телеграму. Чемберлен, який слухав мiнiстра закордонних справ, подивився i кивнув Легату та легким порухом голови звелiв йти i сiсти серед iнших службовцiв попiд стiною в протилежному кiнцi зали. Два стiльцi займали стенографiсти з секретарiату Кабiнету мiнiстрiв, якi зосереджено писали, а на третьому сидiв Клеверлi. Пiдборiддя йому звисало на груди, руки й ноги схрещенi, права нога злегка тремтiла. Коли Легат сiв поруч, вiн похмуро озирнувся, нахилився й прошепотiв:

– Що це?

– Вiдповiдь Гiтлера.

– Що вiн пише?

– На жаль, я не подивився.

– Упущення з вашого боку. Сподiваймося на хорошi новини. Боюся, у бiдного ПМ багато клопоту.

Легату навскоси було добре видко Чемберлена. Той надiв окуляри й читав листа Гiтлера. Г’ю не бачив Мiнiстра закордонних справ, який сидiв навпроти ПМ, зате його голос був упiзнаваний за розлогим «р» i повчальним тоном, нiби промовляв вiн з невидимоi кафедри.

– …. i тому я з величезним жалем не можу пiсля зрiлого розсуду пiдтримати прем’ер-мiнiстра у цьому конкретному випадку. Менi важко дати згоду на вiдправлення телеграми в редакцii сера Гореса. Сказати чехам негайно вiддати свою територiю пiд загрозою застосування сили, як на мене, означатиме повну капiтуляцiю.

Вiн зробив паузу й випив ковток води. Атмосфера за столом вiдчутно згущувалася. Святий Лис скинув маску! Декiлька мiнiстрiв навiть подалися вперед, аби впевнитися, що правильно все розчули.

– Я цiлком розумiю, – вiв далi Галiфакс, – що, якщо ми не вiдiшлемо телеграму сера Гореса, наслiдки можуть бути жахливi для мiльйонiв людей, включаючи наших спiввiтчизникiв. Вiйна може стати неминучою. Але ми просто не маемо права спонукати чехiв до того, що вважаемо неправильним. Сумнiваюся також, що палата громад погодиться з таким рiшенням. Й останне – i для мене це основна сутнiсть справи: ми не можемо дати чехам гарантiй, що нiмецька армiя задовольниться виходом на кордон Судетiв i не окупуе всю краiну.

Усi погляди звернулися на Чемберлена. У профiль кущистi сивi брови й вуса здавалися наiжаченими, нiс, схожий на яструбиний дзьоб, нiби приймав виклик. ПМ не любив, коли йому суперечили.

Легату було цiкаво, чи не втратить прем’ер рiвновагу. Такого Г’ю ще не бачив. Казали, що iнколи видовище було вражаючим. Але Чемберлен натомiсть сказав з прохолодою:

– Мiнiстр закордонних справ щойно навiв поважнi й, можливо, навiть переконливi аргументи проти моеi пропозицii, хоча менi здаеться, це останнiй шанс, що залишився в нас. – Вiн обвiв поглядом присутнiх за столом. – Але якщо така загальна думка колег…

Прем’ер зробив вичiкувальну паузу, як аукцiонiст, котрий сподiваеться на остаточну пропозицiю. Усi мовчали.

– Якщо така загальна думка, – повторив вiн, i в голосi його чулася гiркота поразки, – то я готовий пiдкоритися. – Вiн поглянув на Гореса Вiлсона. – Телеграма не буде послана.

Почали соватися стiльцi, зашурхотiли папери – гомiн мирних людей, якi неохоче готувалися до вiйни. Крiзь шум пролунав голос прем’ер-мiнiстра. Вiн ще не закiнчив.

– Перш нiж ми продовжимо, я мушу поiнформувати кабiнет про щойно отриману вiдповiдь вiд гера Гiтлера. Думаю, доречно зачитати ii вам.

Деякi з найбiльш улесливих членiв уряду – лорд-канцлер Моем, «Пропасниця» Моррiсон з Мiнiстерства сiльського господарства – вибухнули вигуками: «Авжеж! Цiлком!»

Прем’ер-мiнiстр узяв телеграму.

«Шановний мiстере Чемберлене! Пiд час наших бесiд я ще раз повiдомив сера Гореса Вiлсона, який передав менi Вашого листа вiд двадцять шостого вересня, про мое остаточне рiшення…»

Вимоги Гiтлера з вуст Чемберлена збивали з пантелику. Вони здавалися цiлком резонними. Та й чому чеський уряд мае заперечувати проти негайноi окупацii нiмцями територiй, якi вони в принципi вже погодилися передати Нiмеччинi?

«Це лишень захiд безпеки, покликаний гарантувати швидке й легке досягнення остаточного врегулювання».

Коли чехи скаржилися на втрату прикордонних оборонних споруд, свiт розумiв, що вони лише зволiкають.

«Якщо чекати на набуття чинностi остаточного врегулювання, коли Чехословаччина збудуе новi фортифiкацii на теренах, що залишаться в неi, процес затягнеться на мiсяцi й роки».

І так далi. Створювалося враження, нiби Гiтлер бере участь у нарадi за столом кабiнету й викладае свою позицiю. Закiнчивши, прем’ер-мiнiстр зняв окуляри.

– Як бачите, послання викладене в дуже обережних виразах i потребуе часу для аналiзу, але воно не позбавляе мене надii.

Дафф Купер, перший лорд адмiралтейства, вiдразу кинувся в бiй:

– Навпаки, прем’ер-мiнiстре, Гiтлер не поступився жодним пунктом!

Це був зухвалець, вiд якого навiть опiвднi несло перегаром, духом сигар i парфумiв чужих дружин. Обличчя його розчервонiлося. Легат не знав, гнiв тому причиною чи спиртне.

– Може й так, – сказав Галiфакс. – Примiтно проте, що вiн i не зачинив за собою дверi. Насамкiнець вiн запрошуе прем’ер-мiнiстра й далi докладати зусилля для збереження миру.

– Так, але ця думка ледь теплiе: «Залишаю Вам вирiшувати, чи варто це продовжувати». Насправдi вiн так не думае. Вiн просто намагаеться перекласти провину за свою агресiю на чехiв.

– Що, до речi, само собою не позбавлено сенсу. З цього випливае, що навiть Гiтлер вiдчувае неможливiсть для себе iгнорувати думку свiтового спiвтовариства.

«Тiльки-но подивiться, як Святий Лис заплутуе слiди, – думав Легат. – Хвилину тому – за вiйну, тепер – за мир».

Чемберлен сказав:

– Дякую, мiнiстре. – Тон у нього був прохолодний; зрозумiло, вiн не пробачив Галiфаксовi. – Вам моi переконання вiдомi. Я маю намiр працювати задля миру до останнього моменту. – Вiн озирнувся через плече, щоб глянути на годинник. – Час спливае. Менi слiд пiдготуватися до завтрашнього виступу в парламентi. Безперечно, доведеться пiти далi, нiж у сьогоднiшньому вечiрньому радiовиступi. Палату громад слiд поiнформувати про наше попередження Гiтлеру, зроблене вранцi. Пропоную спiльно домовитися про риторику мого виступу.

Упiймавши погляд Легата, прем’ер кивнув йому, даючи знак пiдiйти:

– Розшукайте, будь ласка, примiрник учорашньоi промови Гiтлера. Принесiть його менi пiсля засiдання кабiнету.



Єдина версiя промови Гiтлера, яку Легату вдалося роздобути, була опублiкована в ранковому випуску «Таймс». Вiн сидiв за своiм столом i руками розгладжував шпальти власного примiрника газети. Здавалося, минула вiчнiсть, вiдколи вiн сидiв у ресторанi «Рiца» й чекав на Памелу. Г’ю згадав раптом, що обiцяв подзвонити iй у село. Поглянув на телефон. Мабуть, уже надто пiзно. Дiти, напевно, у лiжку, а Памела – випила зайвий коктейль i посварилася з батьками. Страхiття нинiшнього дня далося взнаки: зiпсований обiд, робiтники в Грiн-парку, повiтрянi кулi над Темзою, протигази для дiтей, автiвка, що вiд’iхала вiд торця на Норт-стрiт… А завтра буде ще гiрше. Завтра нiмцi почнуть мобiлiзацiю, а його викличе на допит таемна служба розвiдки. Тих хлопцiв спекатися не так просто, як Кедогена. У них е досье на нього.

Почулися голоси. Схоже, засiдання кабiнету закiнчилося. Г’ю встав i пiдiйшов до дверей. Мiнiстри виходили в коридор. Зазвичай пiсля засiдання лунав смiх, плескання по спинi, iнодi навiть спалахували суперечки. Зараз нiчого такого не було. Декiлька мiнiстрiв тихо бесiдували, але бiльшiсть полiтикiв iшли, похиливши голову, i виходили з № 10 поодинцi. Легат бачив високого самотнього Галiфакса: вiн одяг казанок i взяв iз стiйки парасольку. Крiзь вiдчиненi дверi блискали вже знайомi бiлi спалахи й звучали вигуки з питаннями.

Почекавши, коли, на його думку, прем’ер-мiнiстр залишиться сам, Легат увiйшов до зали засiдань. Вона була порожня. Смiття й застояний дух тютюнового диму нагадали йому залу очiкування на залiзничному вокзалi. Праворуч дверi кабiнету Клеверлi були напiввiдчиненi. Г’ю чув, як радяться секретар Кабiнету мiнiстрiв i головний особистий секретар. Лiворуч дверi до кабiнету Гореса Вiлсона були замкненi. Вiн постукав i почув голос Вiлсона, що пропонував увiйти.

Вiлсон сидiв за бiчним столиком i додавав содову з сифона в двi склянки з напоем, схожим на брендi. Прем’ер-мiнiстр розвалився у крiслi, витягнувши ноги й звiсивши руки з бокiв. Очi в нього були заплющенi. Коли Легат увiйшов, вони розплющилися.

– Боюся, прем’ер-мiнiстре, розшукати промову менi вдалося тiльки в «Таймс».

– Гаразд. Там я ii i читав. Боже!

Застогнавши вiд виснаження, вiн насилу пiдвiвся з глибокого крiсла. Ноги погано його слухалися. Вiн узяв газету, розкрив на шпальтi з промовою, поклав на стiл Вiлсона, дiстав з нагрудноi кишенi окуляри й забiгав очима по колонках. Рот його трохи вiдкрився. Вiлсон пiдiйшов вiд бiчного столика й люб’язно запропонував Легату келих. Г’ю похитав головою:

– Нi, дякую, сере Горесе.

Вiлсон поставив келих поряд з прем’ер-мiнiстром. Вiн подивився на Легата i злегка вигнув брову. Було щось шокуюче в цiй спiвучастi: вiн нiби пропонував з гумором ставитися до лiтньоi людини.

– Ось воно! – вигукнув Чемберлен. – «Нам не знайти в усiй Європi такоi великоi держави на чолi з людиною, яка краще розумiла б бiду нашого народу, нiж мiй великий друг Бенiто Муссолiнi. Ми нiколи не забудемо нi те, що зробив вiн нинi для нас, нi позицiю iталiйського народу. Якщо така бiда спiткае Італiю, я звернуся до нiмцiв i попрошу зробити для iталiйцiв те, що iталiйцi зробили для нас».

Прем’ер-мiнiстр посунув газету до Вiлсона, щоб той змiг прочитати. Потiм узяв келих i зробив ковток.

– Розумiете, що я маю на увазi? – запитав вiн.

– Розумiю.

– Гiтлер вiдверто не бажае прислухатися до мене, зате цiлком може послухатися Муссолiнi.

Прем’ер сiв за стiл, узяв бланк Даунiнг-стрiт № 10 для нотаток i вмочив перо у каламар. Зробив паузу, щоб вiдпити ще ковток, замислено подивився перед собою й почав писати. Невдовзi, не пiдводячи голови, Чемберлен сказав Легату:

– Негайно вiднесiть це шифрувальникам Мiнiстерства закордонних справ, i нехай вони вiдразу ж телеграфують пословi лордовi Перту в Римi.

– Буде зроблено, прем’ер-мiнiстре.

Вiлсон запитав:

– Якщо ви вже пишете пословi, то чи не варто поiнформувати Форин-офiс?

– До бiса Форин-офiс! – Прем’ер-мiнiстр промокнув написане. Тодi обернувся й всмiхнувся Легату: – Будь ласка, забудьте, що чули останне зауваження. – Вiн подав йому листа. – А коли впораетеся з цим, ми попрацюемо над моею промовою в парламентi.

За хвилину Легат прямував через Даунiнг-стрiт до Мiнiстерства закордонних справ. Вулиця була порожня. Натовп розiйшовся. Важкi хмари над Лондоном сховали мiсяць i зiрки. До пiвночi залишалася година.




6


Чи буде вiйна, чи нi, а вогнi на Потсдамер Пляц ще горiли. Баня Хаус Фатерланд з його кiнотеатром УФА й величезною кав’ярнею освiтлювалася вiзерунками з чотирьох тисяч лампочок. Навпроти банi на iлюмiнованому рекламному щитi – актор-кiнозiрка з блискучим чорним волоссям та обличчям заввишки десять метрiв палив македонську сигарету «Перфект».

Хартманн почекав, поки проiде трамвай, потiм перейшов вулицю й пiшов до Банхоф Ванзее. Через п’ять хвилин вiн уже сидiв у примiськiй електричцi й мчав крiзь нiч на пiвденний захiд. Пiд стук колiс йому нiяк не вдавалося позбутися вiдчуття, що за ним стежать, хоча його вагон – вiн сiв до останнього – був порожнiй, якщо не рахувати пари п’яниць та штурмовика, який читав «Фолькiшер Беобахтер». П’яницi вийшли в Шонебергу, вiддавши йому чолом на виходi, i залишився тiльки штурмовик. Мiськi вогнi пригасали. Навколо, подiбно таемничим озерам, розлилася пiтьма. Хартманн здогадався, що це парки. Час вiд часу електричка здригалась i розпорскувала блакитнi спалахи електричних iскор. Вони зупинялися на станцiях Фрiденау та Фоербахштрассе – автоматичнi дверi вiдчинялися на порожнi платформи. Нарештi на пiд’iздi до Штеглiца штурмовик склав газету й пiдвiвся. Ідучи до дверей, вiн зачепив Хартманна. Вiд нього вiдгонило потом, пивом i шкiрою. Вiн устромив великi пальцi за ремiнь i звернувся до Хартманна. Набрякле тiло гiтлерiвця в коричневому мундирi погойдувалося в такт електричцi; вiн нагадав Паулю грубу лялечку, що ось-ось розкриеться.

– Тi хлопцi були огиднi.

– Ну, не знаю. Вигляд у них був безвинний.

– Нi, iм мiсце за гратами.

Дверi вiдчинилися, i штурмовик подибав на платформу. Коли електричка рушила, Хартманн озирнувся у вiкно й побачив, як той зiгнувся, вперся руками в колiна й блюе.

Тепер дерева пiдступали близько до колii. Миготiли стовбури срiблястих берiз, вiдсвiчуючи в темрявi. Можна було уявити себе в лiсi. Пауль притискався щокою до холодного вiконного скла й думав про дiм, про дитинство, про лiтнi табори, про пiснi бiля багаття, про «Вандерфогель» i «Нiбелунгенбунд», про шляхетну елiту й порятунок нацii. Раптом йому стало весело. Ще кiлька пасажирiв зiйшли на Ботанiшер Гартен, i вiн вiдчув нарештi, що залишився один. На наступнiй зупинцi, Лiхтерфельде Вест, аж до самого зачинення дверей вiн був единою людиною, яка скочила на платформу, i тодi з вагону попереду з’явився чоловiк, який встиг протиснутися у вузьку щiлину. Коли потяг рушив, той озирнувся через плече, i Хартманновi впало в очi брутальне лице з важкою щелепою. У Лiхтерфельдi розташувалися казарми охоронцiв фюрера «Лiбштандарте СС Адольф Гiтлер»; можливо, це офiцер, що повертався з вiдпустки. Чоловiк нахилився, щоб зав’язати шнурки, i Пауль швидкою ходою проскочив повз, пiднявся сходами, пройшов через порожню станцiю iз зачиненим вiконцем квитковоi каси й вийшов на вулицю.

Дорогу вiн запам’ятав, перш нiж пiти з роботи: праворуч, праворуч, четвертий поворот лiворуч, але iнстинкт пiдказував йому зачекати. Хартманн перетнув брукований майдан, що знаходився перед станцiею, i зупинився на порозi лавки рiзника на протилежному боцi. Станцiя мала ексцентричний вигляд. Їi спорудили в минулому сторiччi на манiр iталiйськоi вiлли. Пауль вiдчув себе шпигуном у чужiй краiнi. Через пiв хвилини з’явився його попутник: повагався, озирнувся, наче шукав Хартманна, а тодi завернув праворуч i зник. Пауль почекав ще п’ять хвилин, потiм рушив далi.

Приемне буржуазне передмiстя потопало в листi – невiдповiдне мiсце для змовникiв. Бiльшiсть мешканцiв уже спала, позачинявши вiконницi. Декiлька собак брехало, коли вiн iшов повз них. Вiн не розумiв, чому Остер призначив iм зустрiч тут. Пауль пiшов по Кенiгсбергер Штрассе й повернув на Гете Штрассе. Номер дев’ять виявився простим будинком з подвiйними дверима – у таких вiллах живуть службовцi банку або директори шкiл. Свiтла у вiкнах фасаду не було, i несподiвано вiн подумав, що це пастка. Зрештою, адже Кордт нацист. Вiн багато рокiв працюе на Рiббентропа. Проте й Хартманн – член партii: якщо хтось хотiв зробити кар’еру, мав стати партiйцем. Пауль вiдкинув пiдозри, вiдчинив дерев’яну хвiртку, пройшов стежкою до чiльних дверей i натис кнопку дзвiнка.

Інтелiгентним голос хтось мовив:

– Назвiться.

– Хартманн. Мiнiстерство закордонних справ.

Дверi вiдiмкнули. На порозi стояв лисий чоловiк рокiв шiстдесяти. Глибоко посадженi великi круглi меланхолiйнi блакитнi очi. Прямо пiд лiвим куточком губ видно невеликий дуельний шрам. Обличчя було правильне, iнтелiгентне. Ciрий костюм, блакитна краватка – чоловiк цiлком мiг бути професором.

– Бек, – сказав вiн i простягнув руку.

Мiцно й далi тримаючи Хартманна за руку, Бек втягнув його до будинку, потiм зачинив i замкнув дверi.

«Боже! – подумав Хартманн. – Людвiг Бек! Генерал Бек, начальник генштабу».

– Сюди, прошу. – Бек провiв його коридором до кiмнати в заднiй частинi будинку, де зiбралося пiв десятка чоловiкiв. – Наскiльки розумiю, ви знайомi з бiльшiстю з цих джентльменiв.

– Дiйсно, – Хартманн кивком привiтав усiх.

Як напруга кiлькох останнiх мiсяцiв зiстарила iх! Серед присутнiх – канцелярист Кордт, що його брат Тео служив повiреним у справах у посольствi в Лондонi, теж належав до опозицii i так ненавидiв Рiббентропа, що ладен був ризикнути життям, аби зупинити його, полковник Остер, заступник начальника вiйськовоi розвiдки, привабливий кiннотник, що був вождем змови, якщо така строката група могла мати вождя, Ганс Бернд Гiзевiус, граф фон Шуленбург з Мiнiстерства внутрiшнiх справ i Ганс фон Донаньi з Мiнiстерства юстицii. Шостого учасника Пауль не знав, але той його впiзнав. Це був той самий пасажир електрички, який зав’язував на станцii шнурки.

Остер помiтив його здивований погляд.

– Це капiтан Фрiдрiх Хайнц. Не думаю, що ви його знаете. Вiн з мого штату в абверi. Наша «людина дii», – додав полковник з усмiшкою.

У цьому Хартманн не сумнiвався. У хлопця з абверу було обличчя боксера, учасника дуже багатьох боiв.

– Ми зустрiчалися, – сказав Пауль. – Певним чином.

Вiн опустився на софу. У кiмнатi було тiсно й надто жарко. Оксамитовi штори закривали вiкно. Книжковi полицi вгиналися вiд книжок французькою й нiмецькою, а також вiд видань з фiлософii. На столi стояв графин з водою i кiлька скляночок.

Остер сказав:

– Я вдячний генералу Беку за те, що вiн погодився зустрiтися з нами сьогоднi. Думаю, генерал хоче дещо сказати.

Бек сiв на дерев’яний стiлець, через що трохи пiдносився над iншими.

– Лише полковниковi Остеру й геровi Гiзевiусу вiдомо те, що я скажу вам. – Голос у нього був сухий, рiзкий, чiткий. – Майже пiвтора мiсяця тому я подав у вiдставку з поста начальника Генерального штабу, протестуючи проти плану вiйни з Чехословаччиною. Ви могли не знати про цей мiй вчинок, бо я обiцяв фюреровi не розголошувати це. Тепер я шкодую, що погодився на його прохання, але нiчого не вдiеш – я дав слово. Проте я пiдтримую контакти з моiми колишнiми колегами у верховному командуваннi й можу вам сказати, що там iснуе сильна опозицiя. Настiльки сильна, що якщо Гiтлер вiддасть завтра наказ про мобiлiзацiю, то, думаю, iснуе серйозний шанс, що армiя не послухаеться наказу та замiсть цього повстане проти режиму.

Запала тиша. Хартманн вiдчував, як посилилося серцебиття.

Остер сказав:

– Очевидячки це все мiняе. Тепер нам варто приготуватися до рiшучих дiй завтра. Кращого шансу в нас може не бути.

Кордт скептично спитав:

– І як вiдбуватиметься цей «заколот»?

– За допомогою одного удару – арешту Гiтлера.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65717630) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.