Книга - Могутніше за меч

Могутнiше за меч
Джеффрi Арчер


БестХронiки Клiфтона #5
«Могутнiше за меч» – п’ята книга серii «Хронiки Клiфтона». Подii в романi вiдбуваються у 1964–1970 роках.

Гаррi Клiфтон, уже вiдомий в усьому свiтi письменник, президент англiйського ПЕН-клубу, розпочинае кампанiю щодо звiльнення Анатолiя Бабакова, перекладача Сталiна, засланого до Сибiру за те, що вiн написав правдиву книжку про вождя свiтового пролетарiату. Дружину Гаррi Емму, голову правлiння «Судноплавноi компанii Беррiнгтонiв», через наслiдки невдалоi спроби бойовикiв ІРА потопити комфортабельний лайнер «Бекiнгем», збудований цiею компанiею, i судовий процес, розпочатий ледi Вiрджинiею Фенвiк, змушують  пiти у вiдставку. Себастьян Клiфтон завдяки своiм надзвичайним здiбностям здобувае авторитет у банку «Фартингс», однак, вчинивши нерозважливо, втрачае кохану дiвчину… Про подальшу долю членiв родини Беррiнгтонiв-Клiфтонiв читайте в романi «Надходить та година».





Джеффри Арчер

Могутнiше за меч



© 2015 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *


Гаррi присвячую

Дякую за безцiннi поради та допомогу Саймону Бейнбриджу, Алану Гарду, професору Кену Говарду,

Елiсон Принс, Кетрiн Рiчардс, Мерi Робертс,

доктору Нiку Робертсу i Сьюзен Вотт,

а також Саймону Себагу-Монтефйоре,

автору книжок «Сталiн: двiр Червоного царя» та «Молодий Сталiн», за його поради та науку


В чоловiкiв е правило чудове —

Перо могутнiше за меч.

    Едвард Булвер-Лiттон (1803–1873)
    Пролог Жовтень 1964 року









Пролог

Жовтень 1964 року


Бренден не постукав у дверi, просто повернув клямку й просунувся досередини, озираючись назад, аби бути певним, що його нiхто не бачив. Зовсiм не хотiлося пояснювати, що о цiй нiчнiй порi молодик iз каютного класу робить у каютi лiтнього лорда. Не те щоб хтось став це коментувати, але…

– Нас нiхто не потурбуе? – запитав Бренден, щойно зачинивши дверi.

– Нiхто не заважатиме нам до сьомоi години завтрашнього ранку, а пiзнiше не буде кого турбувати.

– Добре, – схвалив Бренден.

Вiн опустився на колiна, розблокував замки великоi валiзи, вiдкинув вiко й узявся перевiряти пристрiй, на створення якого йому знадобилося бiльше мiсяця. Наступнi пiв години вiн провiв, вивчаючи, чи не порушенi з’еднання дротiв, чи кожен механiзм налаштований правильно i чи годинник почне вiдлiк при натисканнi вмикача. Тiльки коли переконався, що все перебувае в iдеальному робочому станi, пiднявся з колiн.

– Усе готово, – вiдрапортував бойовик. – Коли накажете його активувати?

– О третiй годинi. Менi знадобиться тридцять хвилин, аби прибрати все це, й мае залишитися достатньо часу, щоб дiстатися до моеi другоi каюти.

Бренден повернувся до валiзи i встановив таймер на третю годину.

– Все, що вам треба буде зробити, це натиснути на вмикач перед тим, як вийти, й перевiрити, чи ожила секундна стрiлка.

– А що може пiти не так?

– Якщо лiлii залишаться в ii салонi, нiчого. Нiхто в цьому коридорi й, мабуть, i на нижнiй палубi не матиме шансiв вижити. В грунтi пiд цими квiтами лежить шiсть фунтiв динамiту, набагато бiльше, нiж потрiбно, але таким чином ми можемо бути певнi, що заробимо своi грошi.

– Ключ е?

– Авжеж, – пiдтвердив Бренден. – Каюта сiмсот шiсть. Там знайдете новий паспорт i квиток пiд подушкою.

– Про щось iще треба хвилюватися?

– Нi. Просто переконайтеся, що секунда стрiлка ожила – перед тим як вийти.

Гленартур усмiхнувся.

– Побачимося в Белфастi.


* * *

Гаррi вiдчинив дверi каюти й вiдступив, пропускаючи дружину.

– Я цiлком виснажена, – сказала Емма й схилилася понюхати лiлii. – Не знаю, як королевi-матерi вдаеться пам’ятати про всiх.

– Вона тiльки це й робить, i iй це добре вдаеться, але, гадаю, й вона була б виснажена, якби кiлька днiв спробувала попрацювати головою ради директорiв компанii Беррiнгтонiв.

– Я все ж не промiняла б свою роботу на ii, – визнала Емма, звiльняючись зi своеi сукнi та вiшаючи ii в гардероб. По тому вона зникла у лазничцi.

Гаррi ще раз перечитав листа вiд Їi величностi королеви-матерi. Таке особисте послання. Емма вже вирiшила поставити цю вазу в свiй кабiнет, коли вони повернуться до Бристоля, i наповнювати ii лiлiями кожного понедiлкового ранку. Гаррi всмiхнувся. А чом би й нi?

Коли Емма вийшла з лазнички, Гаррi зайняв ii мiсце та зачинив за собою дверi. Вона вислизнула з халата й лягла у лiжко, занадто втомившись, щоб прочитати хоч кiлька сторiнок «Шпигуна, який прийшов iз холоду» нового автора, рекомендованого Гаррi. Вона вимкнула свiтло бiля свого лiжка й побажала: «На добранiч, любий», хоча й знала, що Гаррi не може ii почути.

До того часу, коли Гаррi вийшов iз лазнички, його дружина вже мiцно спала. Вiн пригорнув дружину так, нiби вона була дитиною, поцiлував ii в чоло i прошепотiв: «На добранiч, кохана», а потiм лiг у лiжко, звеселившись вiд ii нiжного муркотiння. Вiн нiколи навiть уявити собi не мiг, що вона може хропiти.

Чоловiк не мiг заснути, настiльки пишався нею. Спуск корабля на воду не мiг би вiдбутися краще. Вiн перевернувся на бiк, сподiваючись, що сон не забариться, i хоча його очi налилися свинцем, вiн почувався виснаженим, та все одно нiяк не мiг заснути. Щось було не так.


* * *

Інший чоловiк, який зараз благополучно повернувся до каюти другого класу, також не спав. Хоча була третя ранку i його робота була вже виконана, заснути навiть не намагався. Вiн саме готувався до роботи.

Коли доводиться чекати, тривога завжди однакова. Чи не залишили якiсь пiдказки, що можуть привести прямо до вас? Чи не припустилися якихось помилок, якi можуть призвести до того, що операцiю спiткае невдача i змусить вас повернутися додому, спiймавши облизня? Вiн не зможе розслабитися, поки не опиниться в рятувальному човнi, а ще краще, на борту iншого корабля, що прямуватиме до iншого порту.

П’ять хвилин i чотирнадцять секунд…

Бойовик знав, що його спiввiтчизники, котрi борються за ту ж справу, нервуватимуть так само, як i вiн. Чекати завжди найгiрше, коли ви вже нiчого не контролюете й бiльше нiчого не можна зробити.

Чотири хвилини й одинадцять секунд…

Гiрше, нiж на футбольному матчi, коли рахунок рiвний i ти не знаеш, хто виявиться наполегливiшим i здатним забити гол у додатковий час. Вiн пригадав настанови командира свого пiдроздiлу: коли сигнал спрацюе, необхiдно одним iз перших опинитися на палубi й першим бiля рятувальних шлюпок, адже до цього часу наступного дня вони вже шукатимуть когось вiком до тридцяти п’яти рокiв iз iрландським акцентом, тож стулiть пельки, хлопцi.

Три хвилини i сорок секунд… тридцять дев’ять…

Вiн глянув на дверi каюти, уявляючи найгiрше, що могло би статися. Бомба не вибухне, дверi виб’ють, i дюжина дебелих полiцiянтiв, а може, й бiльше, увiрвуться всередину, махаючи кийками навсiбiч, не пiклуючись про те, скiльки разiв вони по вас поцiлять. Але все, що вiн мiг чути, це ритмiчне гуркотiння двигуна – «Бекiнгем» продовжував свiй спокiйний рейс через Атлантику на шляху до Нью-Йорка. Мiсто, до якого вiн так i не дiстанеться.

Двi хвилини тридцять чотири секунди… тридцять три…

Чоловiк почав собi уявляти, як це буде, коли вiн повернеться на Фоллс-роуд. Пiдлiтки в коротких штанцях витрiщатимуться з благоговiнням, коли зустрiчатимуть його на вулицi, iхнiм единим прагненням стане бути схожим на нього, коли виростуть. Герой, який пiдiрвав «Бекiнгем» лише за кiлька тижнiв пiсля того, як його охрестила королева-мати. Жодноi згадки про невиннi втраченi життя; немае невинних життiв, якщо вiриш у свою справу. Насправдi вiн навiть не зустрiв нiкого з пасажирiв у каютах на горiшнiх палубах. Вiн прочитае все про них у завтрашнiх газетах, i якщо зробив свою роботу належним чином, його iменi там не буде.

Хвилина i двадцять двi секунди… двадцять одна…

Що iще може пiти не так? Невже пристрiй, споруджений у спальнi на горiшньому поверсi садиби Дангеннон, може пiдвести його останньоi митi? Невже йому доведеться пережити тишу, що означатиме невдачу?

Шiстдесят секунд…

Вiн пошепки почав рахувати секунди.

– П’ятдесят дев’ять, п’ятдесят вiсiм, п’ятдесят сiм, п’ятдесят шiсть…

Чи п’яничка, який дрiмав у крiслi вiтальнi, чекав часом не на нього? Чи мiг би вiн зараз перебувати на шляху до його каюти?

– Сорок дев’ять, сорок вiсiм, сорок сiм, сорок шiсть…

Чи могли замiнити лiлii, викинути, прибрати? Може, у панi Клiфтон алергiя на пилок?

– Тридцять дев’ять, тридцять вiсiм, тридцять сiм, тридцять шiсть…

Може, вдерлися до каюти лорда Гленартура i знайшли там вiдчинену валiзу?

– Двадцять дев’ять, двадцять вiсiм, двадцять сiм, двадцять шiсть…

А може, вже повсюди шукають чоловiка, який вислизнув iз туалету в салонi першого класу?

– Дев’ятнадцять, вiсiмнадцять, сiмнадцять, шiстнадцять…

Якщо вони… вiн вчепився в краi двоярусного лiжка, заплющив очi й почав рахувати вголос:

– Дев’ять, вiсiм, сiм, шiсть, п’ять, чотири, три, два, один…

Вiн перестав рахувати й розклепив повiки. Нiчого. Лише моторошна тиша, яка завжди означае невдачу. Вiн схилив голову й помолився Боговi, в якого не вiрив. І тiеi митi пролунав вибух такоi потужностi, що його кинуло об стiну каюти, як листок у шторм. Вiн ледве звiвся на ноги й усмiхнувся, коли почув людськi зойки. І мiг лише гадати, скiльком пасажирам на горiшнiй палубi вдалося вижити.




Гаррi й Емма

1964–1965





1


– Їi королiвська величнiсть, – пробурмотiв Гаррi, виходячи зi сонноi дрiмоти.

Вiн сiв, засвiтив нiчник, а потiм вислизнув iз лiжка й швидко пiдiйшов до вази з лiлiями. Вдруге перечитав привiтання вiд королеви-матерi. «Дякую за незабутнiй день у Бристолi. Сподiваюся, що мiй другий дiм вдало здiйснить свое прем’ерне плавання». Вiн був пiдписаний «Їi королiвська величнiсть Єлизавета, королева-мати».

– Це розповсюджена помилка, – сказав Гаррi. – Як я мiг ii пропустити?

Вiн схопив халат й увiмкнув горiшне свiтло.

– Уже час вставати? – запитав сонний голос.

– Атож, – сказав Гаррi. – У нас проблема.

Емма, примружившись, поглянула на свiй годинник бiля лiжка.

– Але всього лише третя, – запротестувала вона, видивляючись на свого чоловiка, який пильно розглядав лiлii. – То в чому проблема?

– Королеву-матiр не називають ii королiвською величнiстю.

– Усi це знають, – не здавалася Емма, все ще перебуваючи у полонi сну.

– Усi, окрiм тих, хто надiслав цi квiти. Вони не знали, що правильно звертатися до королеви-матерi не ii королiвська величнiсть, а ii королiвська високiсть. Так звертаються до принцеси.

Емма неохоче пiднялася з лiжка, пiдiйшла до свого чоловiка й сама оглянула картку.

– Попроси капiтана негайно прийти до нас, – звелiв Гаррi. – Необхiдно з’ясувати, що у вазi, – додав вiн, перш нiж опуститися на колiна.

– Там, мабуть, лише вода, – припустила Емма, простягаючи руку.

Гаррi схопив ii за зап’ясток.

– Поглянь уважнiше, люба. Ця ваза завелика для чогось такого делiкатного, як десяток лiлiй. Поклич капiтана, – повторив вiн, цього разу з бiльшою наполегливiстю.

– Але квiтникар мiг просто помилитися.

– Будемо на це сподiватися, – сказав Гаррi, пiдштовхуючи ii до дверей. – Але ми не можемо брати на себе такий ризик.

– А куди ти йдеш? – запитала Емма, пiдiймаючи слухавку.

– Треба розбудити Джайлза. Вiн мае бiльше досвiду роботи з вибухiвкою, нiж я. Два роки свого життя вiн витратив на закладання вибухiвки пiд ноги атакуючим нiмцям.

Коли Гаррi вийшов у коридор, його увагу вiдволiк якийсь лiтнiй чоловiк, котрий хутко крокував у напрямку головних сходiв. Чоловiк занадто швидко рухався як для старого, подумав Гаррi. Вiн рiшуче постукав у дверi каюти Джайлза, але знадобився тривалий вимогливий грюкiт п’ястуком, перш нiж за дверима озвався сонний голос:

– Хто там?

– Це Гаррi.

Серйознiсть у голосi швагра змусила Джайлза схопитися з лiжка й негайно вiдчинити дверi.

– Щось сталося?

– Ходiмо зi мною, – сказав Гаррi без пояснень.

Джайлз натягнув халат i пiшов за своiм швагром коридором до його каюти.

– Доброго ранку, сестричко, – привiтався вiн iз Еммою, а Гаррi вручив йому листiвку, сказавши:

– Їi королiвська величнiсть.

– Зрозумiв, – сказав Джайлз пiсля того, як вивчив картку. – Королева-мати не могла прислати квiти. Але якщо вона цього не зробила, тодi хто?

Вiн нахилився й уважнiше оглянув вазу.

– Хто б це не був, вiн мiг би туди напакувати дуже багато семтексу[1 - Семтекс – рiзновид пластиковоi вибухiвки, яку наприкiнцi 1950-х рр. винайшов чеський хiмiк Станiслав Бребера i назвав ii на честь Семтина, передмiстя мiста Пардубiце, де цю речовину виробляють iз 1964 року.].

– Або кiлька пiнт води, – не хотiла вiрити Емма. – Ви впевненi, що е про що турбуватися?

– Якщо це вода, то чому квiти вже зiв’яли? – спитав Джайлз, коли у дверi постукав капiтан Тернбулл та увiйшов до каюти.

– Ви хотiли мене бачити, панi голово?

Емма взялася пояснювати, чому ii чоловiк i брат стоять на колiнах.

– На борту е чотири офiцери SAS, – повiдомив капiтан, зупиняючи тираду жiнки. – Хтось iз них обов’язково зможе вiдповiсти на будь-якi запитання пана Клiфтона.

– Припускаю, що вони опинилися на борту не випадково, – сказав Джайлз. – Не можу повiрити, що всi вони вирiшили провести вiдпустку в Нью-Йорку водночас.

– Вони тут на прохання секретаря Кабiнету Мiнiстрiв, – пояснив капiтан. – Але сер Алан Редмейн мене запевнив, що це лише запобiжний захiд.

– Як завжди, цей чоловiк знае щось, чого не знаемо ми, – зауважив Гаррi.

– Тодi, можливо, саме час дiзнатися, в чому справа.

Капiтан вийшов iз каюти i шпарко пробрався коридором, зупинившись лише тодi, коли дiстався до каюти номер сто дев’ятнадцять. Полковник Скотт-Гопкiнс вiдповiв на стукiт у дверi набагато швидше, нiж Джайлз кiлькома хвилинами ранiше.

– У вашiй командi е експерт iз вибухiвки?

– Сержант Робертс. Вiн служив мiнером у Палестинi.

– Менi вiн потрiбен негайно в каютi голови правлiння.

Полковник не став питати про причини. Вiн побiг коридором, вибрався на великi сходи й побачив там капiтана Гартлi, який саме прямував до нього.

– Я щойно бачив Лаяма Догертi, який виходив iз туалету в салонi першого класу.

– Ти впевнений?

– Авжеж. Вiн увiйшов туди, як ровесник царя Гороха, а вже за двадцять хвилин звiдти вийшов Лаям Догертi. Вiн покрокував униз до каютного класу.

– Це все пояснюе, – зронив Скотт-Гопкiнс, спускаючись лише на крок позаду Гартлi. – Який номер каюти Робертса? – запитав вiн мимохiдь.

– Сiм-чотири-два, – вiдповiв Гартлi, коли вони перелазили через червоний ланцюг, за яким починалися вужчi сходи.

Вояки не зупинялися, доки не дiйшли до сьомоi палуби, а там iз тiнi виступив капрал Кренн.

– Догертi не проходив повз тебе упродовж останнiх кiлькох хвилин?

– Дiдько! – вилаявся Кренн. – Я був певен, що бачив, як той виродок метушився iще на Фоллс-роуд. Вiн зайшов у каюту сiм-нуль-шiсть.

– Гартлi, – наказав полковник, прямуючи коридором, – ви з Кренном стежте за Догертi. Переконайтесь, щоб вiн не вийшов iз каюти. Якщо спробуе зробити це, заарештуйте його.

Полковник грюкнув у дверi каюти сiмсот сорок два. Сержанту Робертсу двiчi повторювати не треба було. Вiн вiдчинив дверi за лiченi секунди й привiтав полковника Скотта-Гопкiнса з добрим ранком, нiби командир регулярно будив його посеред ночi, одягнений у пiжаму.

– Прихопи свiй набiр iнструментiв, Робертсе, i йди за мною. Важлива кожна хвилина, – сказав полковник дорогою.

Робертс наздогнав свого командира аж через три сходовi клiтки. Коли вони дiйшли до коридора першого класу, Робертс уже знав, якi саме його навички потрiбнi полковнику. Вiн зайшов до каюти голови правлiння, уважно оглянув вазу i покружляв навколо неi.

– Якщо це бомба, – сказав вiн нарештi, – то велика. Не можу навiть уявити кiлькiсть життiв, якi обiрвуться, якщо ми не знешкодимо це дрантя.

– А ви можете це зробити? – поцiкавився капiтан, його голос звучав напрочуд спокiйно. – Бо моя найперша вiдповiдальнiсть – життя моiх пасажирiв. Менi не потрiбно, щоб цей рейс порiвнювали з iншою катастрофiчною прем’ерною мандрiвкою.

– Не зможу нiчого вдiяти, поки не знайду пульт керування. Вiн мае бути десь на кораблi, – сказав Робертс, – ймовiрно, зовсiм поруч.

– У каютi його вельможностi, така моя ставка, – сказав полковник, – адже тепер ми знаемо, що ii займав бойовик ІРА на iм’я Лаям Догертi.

– Хтось знае, в якiй каютi вiн перебував? – запитав капiтан.

– Номер три, – пiдказав Гаррi, згадуючи стариганя, який занадто швидко пересувався. – Просто по коридору.

Капiтан i сержант вибiгли з кiмнати в коридор, за ними подалися Скотт-Гопкiнс, Гаррi та Джайлз. Капiтан вiдчинив дверi каюти за допомогою унiверсального ключа й вiдступив убiк, щоб пропустити Робертса. Сержант хутко пiдiйшов до великоi валiзи, що стояла посеред кiмнати. Вiн обережно пiдняв вiко й зазирнув досередини.

– Боже, це мае вибухнути за вiсiм хвилин i тридцять дев’ять секунд.

– А чи не можна просто висмикнути один iз них? – запитав капiтан Тернбулл, вказуючи на безлiч рiзнокольорових дротiв.

– Можна, але який iз них, – видихнув Робертс, не дивлячись на капiтана, й спробував роздiлити червоний, чорний, синiй i жовтий дроти. – Я мав справу з такими пристроями ранiше. І завжди е шанс один до чотирьох, але це не той ризик, який я готовий взяти на себе. Я мiг би обмiркувати все, якби опинився сам посеред пустелi, – додав вiн, – але не на кораблi посеред океану, на якому пiд загрозою опинилися сотнi життiв.

– Тодi треба притягнути Догертi сюди, – запропонував капiтан Тарнбулл. – Вiн мае знати, який дрiт рiзати.

– Сумнiваюсь, – сказав Робертс, – пiдозрюю, що Догертi – не мiнер. У них е iще хтось для такоi роботи, i лише Бог знае, де вiн зараз.

– У нас обмаль часу, – нагадав полковник, спостерiгаючи за невпинним рухом секундноi стрiлки. – Сiм хвилин, три, двi, одна…

– Отже, Робертсе, що порадите? – спокiйно запитав капiтан.

– Вам це не сподобаеться, сер, але, враховуючи обставини, можемо зробити лише одне. І навiть тодi залишиться певний ризик, пам’ятаючи, що в нас менше семи хвилин.

– Та кажи вже, чоловiче, – вимагав полковник.

– Треба взяти цю машинку, викинути ii за борт i молитися.

Гаррi та Джайлз кинулися до каюти голови правлiння й зупинилися обабiч вази. Було кiлька запитань, якi Емма, тепер уже одягнена, хотiла поставити, але, як i будь-який розумний керiвник, вона знала, коли краще помовчати.

– Акуратно пiднiмiть ii, – порадив Робертс. – Ставтеся до неi, як до миски, наповненоi окропом.

Гаррi з Джайлзом присiли, наче якiсь два важкоатлети, повiльно пiдняли важку вазу зi столу й пiдхопили ii. Коли вже були певнi й добре все усвiдомили, повiльно почали просуватися до вiдчинених дверей. Скотт-Гопкiнс i Робертс швидко усували будь-якi перешкоди на iхньому шляху.

– Йдiть за мною! – закликав капiтан, коли двое чоловiкiв вийшли в коридор i повiльно рушили до великих сходiв.

Гаррi не мiг повiрити, що ваза може виявитися такою важкою. Потiм згадав велетня, який занiс ii до каюти. Недарма ж вiн не чекав на чайовi. Зараз, мабуть, уже повертаеться до Белфаста або сидить бiля радiоприймача, щоб почути новини про долю «Бекiнгема» i скiльки пасажирiв загинуло.

Щойно вони досягли парадних сходiв, Гаррi узявся рахувати вголос кожну сходинку, яку вони минали. Через шiстнадцять крокiв вiн перестав тамувати подих, а капiтан та полковник розчахнули перед ними дверi, що виходили на сонячну терасу, гордiсть i радiсть Емми.

– Треба пройти якнайдалi на корму, – сказав капiтан. – Це дасть нам бiльше шансiв уникнути якихось ушкоджень корпусу.

Гаррi це не переконало.

– Не хвилюйтеся, вже недалеко.

«Чи недалеко не означае задалеко?» – подумав Гаррi, який з превеликим задоволенням жбурнув би вазу за борт. Але вголос вiн нiчого не сказав, просуваючись дюйм за дюймом до корми.

– Я знаю, що ти вiдчуваеш, – пiдтримав його Джайлз, наче читаючи думки свого швагра.

Вони продовжили свiй черепашачий рух повз басейн, тенiсний корт на палубi та шезлонги, акуратно вишикуванi для поснулих гостей, котрi з’являться пiзнiше того ранку. Гаррi намагався не думати, скiльки часу iм iще лишилося…

– Двi хвилини, – безпомiчно оголосив сержант Робертс, зиркаючи на годинник.

Куточком ока Гаррi мiг бачити поруччя на кормi корабля. До нього залишалося усього кiлька крокiв, але вiн знав, що це немов пiдкорення Евересту: останнi кiлька футiв – найповiльнiшi.

– П’ятдесят секунд, – промовив Робертс, коли вони зупинилися бiля поруччя.

– Пригадуеш, як ми кинули Фiшера в рiчку наприкiнцi триместра? – озвався Джайлз.

– Таке неможливо забути.

– Тож на рахунок три кидаймо цю гидоту в океан i позбудемося ii раз i назавжди, – сказав Джайлз.

– Один… – обое чоловiкiв спробували розмахнулися, але це вдалося лише на кiлька дюймiв, – два… – iще на кiлька, – три… – як зумiли, а потiм що було сили, яка ще лишилася в iхнiх тiлах, вони пiдкинули вазу в повiтря, i вона пролетiла над поруччям.

Коли вантаж падав, Гаррi був упевнений, що той приземлиться на палубу або у кращому разi натрапить на поруччя, але вiн минув iх за кiлька дюймiв i впав у море зi слабким плюскотом. Джайлз переможно звiв руки вгору i вигукнув:

– Алiлуя!

За кiлька секунд бомба вибухнула, жбурнувши iх обох на палубу.




2


Кевiн Раффертi увiмкнув табличку «Вiльний», як тiльки побачив, що Мартiнес виходить зi своеi оселi на Ітон-сквер. Наказ був чiткий: якщо клiент спробуе чкурнути, доведеться визнати, що вiн не мае намiру виплачувати другий транш, який заборгував за вибух на «Бекiнгемi», тож його доведеться покарати належним чином.

Цi дii санкцiонував районний командир ІРА в Белфастi. Єдиною змiною, з якою вiн погодився, було те, що Кевiн сам може обрати, кого iз двох синiв дона Педро Мартiнеса можна прибрати. Однак i Дiего, i Луiс уже накивали п’ятами до Аргентини i, вочевидь, не мали намiру повертатися до Англii, тож дон Педро залишився единим кандидатом на роль жертви.

– Хiтроу, – наказав Мартiнес, сiдаючи в таксi.

Раффертi виiхав iз Ітон-сквер i поiхав по Слоун-стрит у бiк мосту Баттерсi, iгноруючи галасливi протести на задньому сидiннi. О четвертiй ранку, коли дощ iще перiщив, вiн проминув лише десяток автомобiлiв, перш нiж опинився на мосту. За кiлька хвилин вiн загальмував бiля безлюдного складу в Ламбетi. Коли переконався, що навколо нiкого немае, вибрався з таксi, хутко вiдiмкнув iржаву колодку на вхiдних дверях будiвлi й заiхав досередини. Розвернув таксi так, аби було готове до швидкоi втечi, щойно роботу буде виконано.

Раффертi замкнув дверi й запалив голу, вкриту пилом жарiвку, що звисала з балки посеред кiмнати. Дiстав пiстолет iз внутрiшньоi кишенi й повернувся до автiвки. Хоча вiн був удвiчi молодший за Мартiнеса й удвiчi дужчий, усе ж не мiг дозволити собi ризикувати. Коли чоловiк вважае, що ось-ось помре, адреналiн зашкалюе, жертва може перетворитися на надлюдину i чинити неабиякий опiр, прагнучи вижити. Крiм цього, Раффертi пiдозрював, що Мартiнес уже не вперше стояв на порозi смертi. Але цього разу це вже буде без варiантiв.

Вiн вiдчинив заднi дверцята автiвки й махнув Мартiнесу револьвером, наказуючи вийти.

– Це грошi, якi я мав вам вiддати, – сказав чоловiк, пiдiймаючи торбу. – Ви сподiвалися заскочити мене в Хiтроу, чи не так?

Якби там була вся сума, Раффертi знав, що йому доведеться зберегти клiенту життя.

– Двiстi п’ятдесят тисяч фунтiв?

– Нi, але тут бiльше двадцяти трьох тисяч. Це перший внесок, ви ж розумiете. Решта – вдома i якщо ми туди повернемося…

Водiй знав, що будинок на Ітон-сквер, разом iз усiма iншими активами дона Педро, вже належав банку. Мартiнес явно сподiвався дiстатися до летовища до того, як ІРА дiзнаеться, що вiн не мае намiру виконувати свою частину угоди.

Раффертi пiдхопив торбу й закинув ii на задне сидiння автiвки. Вiн вирiшив зробити смерть Мартiнеса довшою, нiж планувалося. Зрештою, йому все одно було нiчого робити упродовж наступноi години.

Вiн махнув зброею у бiк дерев’яного ослiнчика, що стояв прямо пiд жарiвкою. Вiн уже був замацьканий засохлою кров’ю вiд попереднiх страт. Ірландець сильно штовхнув свою жертву, i ще до того як дон Педро змiг вiдреагувати, зв’язав йому руки за спиною, цю процедуру вiн виконував уже не раз. Опiсля зв’язав разом ноги Мартiнеса й спинився, щоб помилуватися своею роботою.

Тепер Раффертi зважував, скiльки ще часу дозволити жертвi пожити. Єдине обмеження в часi – йому треба встигнути в Хiтроу, щоб сiсти на ранковий рейс до Белфаста. Вiн зиркнув на годинник. Йому завжди подобалося бачити цей погляд на обличчi жертви, яка сподiваеться, що все ж iснуе якийсь шанс вижити.

Ірландець повернувся в таксi, розстебнув блискавку на торбi Мартiнеса й порахував пачки нових п’ятифунтових банкнот. Принаймнi вiн сказав правду про суму, навiть якщо iще бракувало бiльше двохсот двадцяти шести тисяч фунтiв стерлiнгiв. Застебнув блискавку й зачинив торбу у багажнику. Зрештою, Мартiнесу цi грошi бiльше не знадобляться.

Наказ командира був чiтким: пiсля того як роботу буде виконано, тiло необхiдно залишити на складi, тодi ним займеться iнший оперативник. Єдине, що потрiбно вiд Раффертi, це зателефонувати та повiдомити: «Пакет готовий до транспортування». Пiсля цього треба доiхати до аеропорту, залишити таксi з грiшми на найвищому рiвнi автостоянки. Інший оперативник забере й автiвку, i готiвку.

Раффертi повернувся до дона Педро, який не спускав ока зi свого ката. Якби йому надали вибiр, Раффертi спершу вистрiлив би жертвi в живiт, а потiм кiлька хвилин чекав, поки вщухнуть зойки, перш нiж вистрiлити вдруге – в пах. Волання, можливо, могло стати iще гучнiшим, тодi вiн нарештi вставить револьвер у рота. Споглядав би у вiчi своеi жертви кiлька секунд, а потiм, без попередження, натиснув би на гачок. Але це означало б три пострiли. Один можуть не помiтити, але три, безперечно, привернуть увагу глупоi ночi. Тож доведеться виконати наказ командира. Один пострiл i нiякого лементу.

Водiй усмiхнувся дону Педро, який iз надiею звiв погляд, поки не побачив, як зброя наближаеться до його рота.

– Розтули, – звелiв Раффертi, немов якийсь привiтний стоматолог, вмовляючий малюка.

Спiльним серед усiх його жертв було цокотiння зубiв.

Мартiнес пручався i в нерiвнiй боротьбi проковтнув один зi своiх переднiх зубiв. Пiт заливав м’ясистi складки шкiри на обличчi. Довелося зачекати ще кiлька секунд, перш нiж натиснути на спусковий гачок, але все, що почув, було сухе клацання.

Дехто непритомнiв, дехто просто зневiрювався, а iншi ворохобилися, коли усвiдомлювали, що досi живi. Тих, хто непритомнiв, Раффертi ненавидiв. Це означало, що йому доведеться чекати, поки вони очуняють, перш нiж розпочати весь процес заново. Але Мартiнес залишився при тямi.

Коли Раффертi дiставав пiстолет, то порiвнював свою роботу зi смиканням жил – жертви часто всмiхалися, вирiшивши, що найгiрше вже позаду. Але коли вiн знову крутонув барабан, дон Педро вже не сумнiвався, що помре.

Залишалося тiльки питання, коли це станеться. Де i як, уже було вирiшено. Раффертi завжди розчаровувало, коли йому вдавалося порiшити жертву з одного пострiлу. Його особистий рекорд склав дев’ять спроб, але в середньому це було близько чотирьох-п’яти. Не те щоб йому залежало на статистицi. Вiн знову встромив дуло в рот Мартiнесу й вiдступив на крок назад. Дуже не хотiлося заляпатися кров’ю. Аргентинець був настiльки нерозумним, що знову став чинити опiр, через що втратив ще один зуб, цього разу золотий. Раффертi сховав його до кишенi, перш нiж удруге натиснути на спусковий гачок, але й цього разу прозвучало лише сухе клацання. Вiн витягнув револьвер iз надiею вибити ще один зуб, ну, хоча б пiв зуба.

– Бог любить трiйцю, – сказав Раффертi, знову тицьнув дуло до рота Мартiнеса й натиснув на гачок.

І знову невдача. Водiй почав нервувати, лишалося тiльки сподiвався, що його вранiшня робота завершиться з четвертоi спроби. Цього разу вiн завзято крутонув барабан, але коли поглянув на дона Педро, той уже знепритомнiв. Таке розчарування. Раффертi подобалося, щоб його жертви були притомнi, коли куля потрапляла iм у мозок. Хоча вони жили ще лише секунду, враження був неймовiрним. Ірландець схопив Мартiнеса за волосся, змусив розтулити рота й знову засунув туди дуло. Хотiв натиснути на курок учетверте, аж тут у кутку кiмнати задзеленчав телефон. Наполегливе металеве вiдлуння у холодному нiчному повiтрi заскочило Раффертi зненацька. Вiн навiть не знав, що цей телефон може дзвонити. Ранiше вiн використовував його лише для того, щоб набрати номер i повiдомити про результат.

Вiн неохоче вийняв зброю з рота Мартiнеса, пiдiйшов до телефону й пiдняв слухавку. Нiчого не казав i просто слухав.

– Мiсiю скасовано, – промовив голос iз дивним акцентом. – Другий транш забирати не треба.

Клацання, а потiм теркотiння.

Раффертi поклав слухавку. Може, варто ще раз обернути барабан i, якщо вдасться, вiдзвiтувати, що Мартiнес був уже мертвий до цього телефонного дзвiнка? Вiн уже збрехав командировi одного разу – i як результат вiдсутнiсть пальця на лiвiй руцi. Всiм, хто питав, казав, що його вiдтяв британський офiцер пiд час допиту, та в це мало хто вiрив iз обох сторiн.

Вiн неохоче повернув пiстолет до кишенi й повiльно рушив до Мартiнеса, який сидiв з опущеною головою. Ірландець нагнувся, розв’язав мотузку i зняв ii iз зап’ясткiв i щиколоток. Мартiнес звалився на пiдлогу як пiдкошений. Водiй ухопив його за чуприну, закинув на плече, наче лантух картоплi, й швиргонув на задне сидiння таксi. Якусь мить iще сподiвався, що той чинитиме опiр i вiн… але не пощастило.

Раффертi виiхав зi складу, зачинив дверi й рушив у бiк Хiтроу, щоб приеднатися до iнших вранiшнiх таксистiв.

Вони вже були за кiлька миль вiд летовища, коли Мартiнес знову повернувся у цей свiт. Водiй спостерiгав у дзеркало заднього виду, як до його пасажира повертаеться свiдомiсть. Мартiнес кiлька разiв поморгав i задивився у вiкно, щоб побачити, як повз них мчать ряди примiських будинкiв. Коли ж почав усвiдомлювати ситуацiю, вiн нахилився вперед i виблював на задне сидiння. Колега Раффертi не зрадiе.

Урештi-решт, дон Педро зумiв випростатися. Вiн учепився обома руками за край сидiння й втупився у свого ката. Що змусило його передумати? Можливо, вiн i не змiнив свого намiру. Може, змiнилося лише мiсце страти. Дон Педро з полегшенням вдивлявся вперед, сподiваючись, що йому ще дадуть шанс врятуватися, але болiсно усвiдомлював, що пiдозрiлi очi Раффертi кожнi кiлька секунд спостерiгають за ним у дзеркалi заднього виду.

Раффертi повернув з головноi дороги й попрямував за знаками до цiлодобовоi автостоянки. Вiн пiд’iхав до горiшнього рiвня й припаркувався у дальньому кутку. Вийшов iз автiвки, вiдкрив багажник i розстебнув дорожню торбу, знову насолодившись виглядом акуратних пачок нових п’ятифунтових банкнот. Вiн хотiв би забрати готiвку собi для справи, але не мiг ризикувати попастися з такою купою грошей – усе ж багато зайвих очей пильно спостерiгали за кожним рейсом до Белфаста.

Ірландець витягнув iз торби аргентинський паспорт разом iз квитком в один бiк у першому класi до Буенос-Айреса та десятьма фунтами готiвкою, а замiсть них поклав револьвер та ще дещо, щоб його iз цим не спiймали. Замкнув багажник, вiдчинив водiйськi дверi та поклав ключi з квитком на паркування пiд сидiння, щоб його колега знайшов iх пiзнiше того ранку. Потiм вiдчинив заднi дверцята й вiдступив, аби дозволити Мартiнесу вибратися назовнi, але той не ворушився. Чи збирався вiн дати драпака? Нi, якщо цiнуе свое життя. Зрештою, вiн же не знав, що водiй уже неозброений.

Раффертi мiцно схопив Мартiнеса за лiкоть, витягнув його з автiвки й вiдвiв до найближчого виходу. Коли вони спускалися сходами, двое чоловiкiв пройшли повз. Раффертi не звернув на них увагу.

Простуючи до будiвлi термiналу, вони не розмовляли. Коли дiйшли до зали, Раффертi вручив Мартiнесу паспорт, квиток i двi п’ятифунтових банкноти.

– А решта? – пробурмотiв дон Педро. – Адже вашi колеги, вочевидь, не змогли потопити «Бекiнгем».

– Вважайте, що вам пощастило залишитися живим, – сказав Раффертi, а потiм швидко зник у юрбi.

На мить дон Педро подумав, чи не повернутися до таксi й забрати своi грошi, але лише на мить.

Натомiсть неохоче рушив у бiк пiвденноамериканськоi стiйки «Британських авiалiнiй» i передав свiй квиток жiнцi, яка сидiла за стiйкою.

– Доброго ранку, пане Мартiнес, – привiталася вона. – Сподiваюся, що вам було приемно жити в Англii.




3


– Хто тобi пiдбив око, тату? – запитав Себастьян, коли пiзнього ранку приеднався до своеi родини за снiданком у гриль-барi «Бекiнгема».

– Твоя мати, коли я наважився дорiкнути iй за хропiння, – вiдповiв Гаррi.

– Я не хроплю, – зауважила Емма, намащуючи ще один тост.

– Звiдки ти знаеш, що не хропиш, коли спиш? – поцiкавився Гаррi.

– А що з вами, дядьку Джайлз? Моя мати зламала вам руку за те, що також звинуватили ii у хропiннi? – не вгавав Себ.

– Я не хроплю! – повторила Емма.

– Себе, – твердо сказала Саманта, – нiколи не варто ставити запитання, на яке не хочуть вiдповiдати.

– Розмовляе, як донька дипломата, – посмiхнувся Джайлз через стiл дiвчинi Себа.

– А ви – як полiтик, який не хоче вiдповiдати на мое запитання, – сказав Себ. – А я хочу знати…

– Доброго ранку, це ваш капiтан, – почувся з динамiка голос у супроводi трiскотнi. – Зараз ми пливемо зi швидкiстю двадцять два вузли. Температура повiтря – шiстдесят дев’ять градусiв за Фаренгейтом, i ми не очiкуемо якихось змiн погоди упродовж наступних двадцяти чотирьох годин. Бажаю вам приемно провести цей день, обов’язково скористайтеся всiма чудовими можливостями, якi пропонуе «Бекiнгем», зокрема, шезлонгами та басейном на горiшнiй палубi, унiкальними для цього корабля.

Виникла довга пауза, перш нiж капiтан продовжив:

– Дехто з пасажирiв питали мене про незвичний звук, що розбудив iх посеред ночi. Здаеться, о третiй годинi ночi наш флот проводив навчальнi стрiльби в Атлантицi, i хоча вони були за кiлька морських миль вiд нас, у нiчнiй тишi вони могли здатися значно ближчими. Прошу вибачення в усiх, кого розбудили цi нiчнi вибухи, але я служив на Королiвському вiйськово-морському флотi пiд час вiйни, тож знаю, що проводити нiчнi маневри вкрай необхiдно. Однак можу запевнити всiх пасажирiв, що нiкому не загрожувала небезпека. Дякую i пропоную насолодитися рештою дня.

Себастьяну здалося, нiби капiтан читав свою промову за пiдготовленим сценарiем, i, поглядаючи через стiл на свою матiр, не сумнiвався, хто ii автор.

– Я б хотiв бути членом ради директорiв, – зауважив вiн.

– І чого б це? – зацiкавилася Емма.

– Тому що тодi, – вiдповiв Себастьян, дивлячись на неi впритул, – я мiг би дiзнатися, що насправдi сталося минулоi ночi.


* * *

Десятеро чоловiкiв залишилися стояти, поки Емма не зайняла свое мiсце на чолi столу, незручного столу, адже бальна зала «Бекiнгема» не призначалася для проведення екстрених зборiв правлiння.

Коли вона поглянула на своiх колег, нiхто з них не посмiхнувся. Бiльшiсть iз них стикалися з проблемами у своему життi, але такого масштабу – нiколи. Навiть губи адмiрала Саммерса були щiльно стиснутi. Емма розгорнула перед собою синю шкiряну течку, подарунок Гаррi на ii призначення головою ради директорiв. Саме вiн, подумала вона, й сповiстив ii про проблему, а потiм ii й вирiшив.

– Менi не треба нагадувати, що все, що ми сьогоднi обговоримо, мае залишатися в суворiй таемницi. Не буде перебiльшенням припустити, що все майбутне «Судноплавноi компанii Беррiнгтонiв», не кажучи вже про безпеку всiх присутнiх на борту, поставлене на карту, – оголосила вона.

Емма поглянула на порядок денний, який пiдготував Фiлiп Вебстер, секретар компанii, за день до вiдбуття з Ейвонмута. Той уже безнадiйно застарiв. У новому порядку денному залишався тiльки один пункт, i це, безумовно, буде единим, що необхiдно обговорити цього дня.

– Почну, – вела далi Емма, – з неофiцiйного звiту про те що сталося вдосвiта цього ранку, а тодi ми маемо вирiшити, який напрямок дiй потрiбно обрати. Мене розбудив мiй чоловiк близько третьоi…

За двадцять хвилин Емма лише раз зазирнула у свiй нотатник. Вона мала вiдчуття, нiби охопила все, що сталося вночi, проте визнала, що не може передбачити майбутне.

– Це нам так зiйде з рук? – не повiрив адмiрал, щойно Емма запропонувала ставити питання.

– Бiльшiсть пасажирiв, без сумнiву, прийняли пояснення капiтана, – вона перегорнула сторiнку свого нотатника. – Однак маемо скарги вiд тридцяти чотирьох пасажирiв. Усi, окрiм одного, погодилися на одне безкоштовне плавання на «Бекiнгемi» на вибiр у майбутньому як компенсацiю.

– Можете бути певнi, що iх буде набагато бiльше, – озвався Боб Бiнгем, його звична безцеремоннiсть, притаманна представникам пiвнiчних краiн, переважала зовнi спокiйну поведiнку старших членiв правлiння.

– Що змушуе вас так казати? – запитала Емма.

– Тiльки-но iншi пасажири дiзнаються, що все, що iм потрiбно зробити, – це написати скаргу, щоб отримати безкоштовну поiздку, бiльшiсть iз них одразу помчить до своiх кают за авторучкою та папером.

– Можливо, не всi думають так, як ви, – втрутився адмiрал.

– Саме тому я i входжу до ради директорiв, – вiдрубав Бiнгем, не поступаючись.

– Ви сказали, панi голово, що всi, окрiм одного пасажира, вдовольнилися пропозицiею безкоштовноi поiздки, – нагадав Джим Ноулс.

– Так, – пiдтвердила Емма. – На жаль, один американський пасажир погрожуе подати позов на компанiю. Вiн каже, що був на палубi вдосвiта вранцi, вiд флоту не було нi слуху нi духу, але вiн все одно зламав ногу.

І тут усi члени ради заговорили водночас.

Емма чекала, поки вони вгамуються.

– У мене призначена зустрiч iз цим паном, – звiрилася вона з паперами, – Гейденом Ранкiном о дванадцятiй.

– Скiльки ще американцiв е на борту? – поцiкавився Бiнгем.

– Близько сотнi. А чому ви питаете, Бобе?

– Будемо сподiватися, що небагато хто з них е юристами, якi намовляють позиватися потенцiйних клiентiв, iнакше ми зав’язнемо в судах на всю решту нашого життя.

Нервовий вихор промайнув за столом.

– Просто запевнiть мене, Еммо, що пан Ранкiн не адвокат.

– Гiрше, – сказала вона. – Вiн полiтик. Депутат конгресу вiд штату Луiзiана.

– Ще один хробак, який iз задоволенням опинився б у дiжцi зi свiжими яблуками, – зiтхнув Доббс, член правлiння, який рiдко оприлюднював свою думку.

– Я вас не розумiю, друзяко, – озвався Клайв Енскотт з iншого боку столу.

– Це мiсцевий полiтик, який, либонь, вирiшив, що отримав нагоду зробити собi iм’я.

– Саме цього нам бракувало, – зауважив Ноулс.

Директори помовчали якийсь час, поки Боб Бiнгем нарештi не сказав:

– Нам доведеться його вбити. Питання лише в тому, хто натисне на гачок.

– Я можу це зробити, – зголосився Джайлз, – оскiльки я единий чужий хробак у дiжцi.

Доббс виглядав збентеженим.

– Я спробую перетнутися з ним, перш нiж вiн зустрiнеться з вами, панi голово, й тодi побачимо, чи зможу я чимось зарадити. Будемо сподiватися, що вiн демократ.

– Дякую, Джайлзе, – сказала Емма, котра ще не звикла до того, щоб ii брат звертався до неi так офiцiйно.

– Якоi шкоди зазнав корабель у результатi вибуху? – запитав Пiтер Мейнард, який досi мовчав.

Усi погляди звернулися до того кiнця столу, де сидiв капiтан Тернбулл.

– Не так сильно, як я боявся попервах, – вiдповiв капiтан, пiдводячись зi свого мiсця. – Вибух пошкодив один iз чотирьох основних гвинтiв, i я не зможу його замiнити, поки ми не повернемося до Ейвонмута. Також трохи пошкодило корпус, але досить поверхово.

– Це нас затримае? – поцiкавився Майкл Керрiк.

– Не настiльки, аби хтось помiтив, що ми робитимемо двадцять два вузли замiсть двадцяти чотирьох. Іншi три гвинти залишаються в хорошому робочому станi, а позаяк я планував прибути до Нью-Йорка о четвертiй годинi ранку, тiльки найспостережливiший пасажир зможе збагнути, що ми на кiлька годин вiдстаемо вiд графiка.

– Можу закластися, що депутат Ранкiн помiтить, – безжально зауважив Ноулс. – А як ви поясните шкоду екiпажу?

– Я цього не робитиму. Їм платять не за те, щоб ставити запитання.

– А як щодо повернення до Ейвонмута? – запитав Доббс. – Чи можна сподiватися, що ми повернемося вчасно?

– Нашi iнженери працюватимуть над пошкодженою кормою упродовж тридцяти шести годин, коли ми причалимо у Нью-Йорку, тож до припливу маемо бути готовi вiдбути до Бристоля.

– Гарна робота, – похвалив адмiрал.

– Але це може бути найменшою з наших проблем, – промовив Енскотт. – Не забувайте, що на борту е ланка ІРА, i лише небо знае, що iще вони запланували на решту плавання.

– Трьох iз них уже заарештували, – нагадав капiтан. – Вони закутi в кайданки, i iх передадуть владi, щойно ми прибудемо до Нью-Йорка.

– Але хiба не iснуе ймовiрностi, що на борту може бути бiльше людей ІРА? – запитав адмiрал.

– За словами полковника Скотта-Гопкiнса, ланка ІРА зазвичай складаеться iз чотирьох або п’яти оперативникiв. Звiсно, можливо, на борту е ще декiлька, але вони, ймовiрно, сидiтимуть тихесенько пiсля того, як заарештували трьох iхнiх колег. Їхня мiсiя явно провалилася, i це не те, про що вони захочуть патякати всiм у Белфастi. І можу пiдтвердити, що чоловiк, який принiс квiти до каюти голови правлiння, зараз уже не на борту. Вiн, вочевидь, забрався звiдси ще до того, як ми вiдпливли. Пiдозрюю: якщо е й iншi з ІРА, то вони не сядуть на зворотний рейс iз нами.

– Але iснуе ще дещо таке ж небезпечне, як депутат Ранкiн i навiть ІРА, – сказав Джайлз.

Як досвiдчений полiтик, депутат вiд Бристольських докiв, вiн зумiв привернути увагу слухачiв.

– Кого чи що ви маете на увазi? – запитала Емма, дивлячись на свого брата.

– Четверту владу. Не забувайте, що ви запросили журналiстiв приеднатися до нас у цiй поiздцi з надiею отримати сприятливi публiкацii. А тепер вони отримали ексклюзив.

– Це правда, але нiхто поза цим примiщенням достеменно не знае, що сталося минулоi ночi, й у будь-якому разi наше запрошення прийняли лише трое журналiстiв – iз «Телеграф», «Мейл» та «Експрес».

– Три – аж надто багато, – зауважив Ноулс.

– Репортер «Експресу» пише про подорожi, – сказала Емма. – Вiн рiдко бувае тверезим уже до обiду, тому я подбаю про те, щоб у його каютi завжди було щонайменше двi пляшки вiскi «Джоннi Вокер» i джину «Гордонс». «Мейл» спонсорувала дванадцять безкоштовних поiздок у цьому плаваннi, тому навряд чи вони будуть зацiкавленi у критичному матерiалi. А от Дерек Гарт iз «Телеграф» уже повсюди нишпорить, ставлячи запитання.

– «Вiн не мае серця», – так про нього кажуть колеги, – вiдгукнувся Джайлз. – Менi доведеться розповiсти йому iще якусь кращу побрехеньку, щоб його зайняти.

– Що може бути кращим, нiж можливе потоплення «Бекiнгема» ІРА пiд час першого рейсу?

– Можливе потоплення Великоi Британii лейбористським урядом. Ми намiряемося взяти кредит у МВФ на пiвтора мiльярда фунтiв стерлiнгiв, аби зупинити падiння курсу нацiональноi валюти. Редактор «Телеграф» iз задоволенням заповнить кiлька стовпчикiв цiею новиною.

– Навiть якщо вiн так i зробить, – не здавався Ноулс, – панi голово, все ж вважаю, що за такоi великоi кiлькостi небезпек ми повиннi готуватися до найгiршого з можливих результатiв. Зрештою, якщо наш американський полiтик вирiшить виступити перед громадськiстю, або пан Гарт iз «Телеграф» дiзнаеться правду, чи, не дай боже, ІРА плануе ще один напад, це може бути першим i останнiм плаванням «Бекiнгема».

Запало тривале мовчання, перш нiж Доббс мовив:

– Ми ж обiцяли нашим пасажирам, що це буде свято, якого вони нiколи не забудуть.

Нiхто не засмiявся.

– Пан Ноулс мае рацiю, – визнала Емма. – Якщо будь-хто iз цих трьох плескатиме язиком, нiяка кiлькiсть безкоштовних поiздок чи пляшок джину нас не врятуе. Цiна акцiй впаде упродовж ночi, резерви компанii будуть вичерпанi, а бронювання скасують, як тiльки потенцiйнi пасажири вирiшать, що iснуе навiть найменший шанс, що бойовик ІРА може опинитися в сусiднiй каютi. Безпека наших пасажирiв – першочергове завдання. Зважаючи на це, пропоную вам провести решту дня, збираючи будь-яку iнформацiю, яку тiльки зможете, й запевняючи пасажирiв, що все гаразд. Я буду в своiй каютi, тож якщо щось вигадаете, будете знати, де мене знайти.

– Кепська iдея, – зауважив Джайлз.

Емма виглядала здивованою.

– Панi голова мае знаходитися на палубi для засмагання, розслабляючись та насолоджуючись повiтряними ваннами, що набагато краще переконае пасажирiв, що iм нема чого хвилюватися.

– Гарна iдея, – похвалив адмiрал.

Емма кивнула. Вона вже збиралася пiднятися зi свого мiсця, аби дати зрозумiти, що збори закiнчено, коли секретар компанii Фiлiп Вебстер пробурмотiв:

– Ще якась справа?

– Не думаю, – сказала Емма вже стоячи.

– Є ще одна справа, панi голово, – мовив Джайлз. Емма знову сiла. – Тепер, коли я е членом уряду, у мене немае iншого виходу, нiж пiти у вiдставку з посади незалежного директора компанii, позаяк менi заборонено займати комерцiйну посаду пiд час служби Їi величностi. Розумiю, що це звучить дещо пишномовно, але це те, що зобов’язаний зробити кожен новий мiнiстр. І в будь-якому разi я увiйшов до ради директорiв лише для того, щоб не допустити обрання головою майора Фiшера.

– Дякувати Богу, що вiн бiльше не з нами, – видихнув адмiрал. – Якби вiн був тут, до цього часу вже весь свiт знав би, що сталося.

– Можливо, саме тому його й не було на борту в цьому плаваннi, – припустив Джайлз.

– Якщо це так, вiн триматиме язика не припонi, коли, звiсно, не хоче, щоб його заарештували за пособництво та пiдтримку терористiв.

Емма сiпнулася, не бажаючи вiрити, що Фiшер мiг впасти так низько. Однак пiсля того що Джайлз розповiв про школу та вiйсько, Емма не стала дивуватися, що як тiльки Фiшер почав працювати на ледi Вiрджинiю, вони обое стали на стежку вiйни проти неi. Вона обернулася до брата.

– Я хотiла б подякувати серу Джайлзу за те, що вiн працював директором у нашiй компанii у таку вирiшальну мить. Однак його вiдставка спричинить двi вакантнi посади в радi, позаяк i моя сестра, доктор Грейс Беррiнгтон, також вирiшила звiльнитися. Можливо, ви могли б порадити менi якихось годящих кандидатiв, якi, можливо, зможуть iх замiнити? – поцiкавилася вона, оглядаючи присутнiх за столом.

– Якщо менi дозволять запропонувати, – озвався адмiрал. Усi повернулися до стариганя. – «Судноплавна компанiя Беррiнгтонiв» – захiдноевропейська фiрма з давнiми зв’язками. Наша голова – Беррiнгтон, тому, можливо, настав час перейти до наступного поколiння й запропонувати приеднатися до ради директорiв Себастьяну Клiфтону, що дозволить нам продовжити сiмейну традицiю.

– Але йому всього лише двадцять чотири роки! – запротестувала Емма.

– Вiн не набагато молодший за нашу улюблену королеву, коли вона зiйшла на престол, – нагадав iй адмiрал.

– Седрик Гардкасл, проникливий дiдуган, вважав Себастьяна достатньо добрим, аби стати його особистим помiчником у банку «Фартингс», – втрутився Боб Бiнгем i пiдморгнув Еммi. – Й до мене дiйшли чутки, що його нещодавно пiдвищили до заступника керiвника вiддiлу нерухомостi банку.

– Можу з упевненiстю вам сказати, – додав Джайлз, – що коли я приеднався до уряду, то не вагаючись порадив Себастьяну керувати сiмейним пакетом акцiй.

– Тодi все, що менi лишаеться зробити, – сказав адмiрал, – це запропонувати Себастьяну Клiфтону вступити до правлiння «Судноплавноi компанii Беррiнгтонiв».

– З радiстю це пiдтримую, – додав Бiнгем.

– Зiзнаюся, що менi нiяково, – знiтилася Емма.

– А це щось новеньке, – сказав Джайлз, покращуючи присутнiм настрiй.

– Об’являти голосування, панi голово? – поцiкавився Вебстер.

Емма ствердно кивнула i вiдкинулася на спинку крiсла.

– Адмiрал Саммерс запропонував, – вiв далi секретар компанii, – i пан Бiнгем пiдтримав пропозицiю запросити пана Себастьяна Клiфтона до правлiння компанii Беррiнгтонiв.

На мить вiн зробив паузу, перш нiж запитати:

– Хто «за»? – всi, окрiм Емми та Джайлза. – Хто «проти»? – Жодна рука не пiднялася.

Оплески, що вибухнули пiсля цього, змусили Емму вельми пишатися.

– Тож оголошую, що пан Себастьян Клiфтон обраний членом ради директорiв компанii Беррiнгтонiв.

– Тепер будемо молитися, щоб Себ погодився, – прошепотiла Емма своему братовi, коли секретар компанii оголосив збори завершеними.


* * *

– Я завжди вважав, що вiн поступаеться Лiнкольну та Джефферсону.

Чоловiк середнього вiку в сорочцi з розстебнутим комiром та у спортивнiй куртцi пiдвiв погляд, але книжки не затраснув. Кiлька пасом свiтлого волосся, яке ще не встигло випасти повнiстю, було старанно зачесане в намаганнi приховати передчасне облисiння. Цiпок спирався на його крiсло.

– Даруйте, – вибачився Джайлз. – Я не хотiв вас перебивати.

– Жодних проблем, – сказав чоловiк iз безпомилковим акцентом пiвденних штатiв, але i досi тримаючи свою книжку розгорнутою. – Насправдi мене завжди бентежить, – додав вiн, – те, як мало ми знаемо про iсторiю вашоi краiни, хоча ви, здаеться, дуже добре поiнформованi про нашу.

– Це тому, що ми бiльше не керуемо половиною свiту, – зауважив Джайлз, – i так виглядае, що до цього готуетесь i ви. І знаете, менi цiкаво, чи в другiй половинi двадцятого столiття могли б обрати президентом людину в iнвалiдному вiзку, – додав вiн, кинувши погляд на книжку, яку читав чоловiк.

– Сумнiваюся, – зiтхнув американець. – Кеннедi здолав Нiксона на теледебатах. Але якщо ви слухали це по радiо, то зробили б висновок, що перемiг Нiксон.

– Нiхто не може бачити по радiо, як ти пiтнiеш.

Американець звiв брову.

– Чому ви так добре поiнформованi про американську полiтику?

– Бо я депутат парламенту. А ви?

– Я представник в конгресi штату вiд Батон-Руж.

– А позаяк вам ще не бiльше сорока, припускаю, що ви нацiлилися на Вашингтон.

Ранкiн усмiхнувся, але нiчого на це не сказав.

– Моя черга ставити вам запитання. Як звати мою дружину?

Джайлз уже зрозумiв, що його розкрито.

– Розмарi, – сказав вiн.

– Отже, ми встановили, що ця зустрiч не була випадковою, сер Джайлз, то чим можу вам допомогти?

– Менi потрiбно погомонiти з вами про подii минулоi ночi.

– Я не здивований, адже не сумнiваюся, що ви один iз небагатьох людей на борту, хто знае, що насправдi сталося вдосвiта цього ранку.

Джайлз озирнувся. Задоволений, що нiхто не може iх пiдслухати, вiн сказав:

– Корабель став об’ектом теракту, але, на щастя, нам вдалося…

Американець зневажливо махнув рукою.

– Деталi менi не потрiбнi. Просто скажiть, як я можу вам допомогти.

– Спробуйте переконати своiх землякiв на борту, що флот i справдi проводив маневри. Якщо зможете це забезпечити, я знаю того, хто буде вам вiчно вдячний.

– Ваша сестра?

Джайлз ствердно кивнув, бiльше не дивуючись.

– Я збагнув, що мала виникнути серйозна проблема, побачивши ii ранiше на верхнiй палубi i спостерiгаючи, як вона вдае, що не турбуеться нi про що на свiтi. Це нетипова поведiнка голови правлiння, яка, як я розумiю, зовсiм не мае намiру засмагати.

– Mea culpa[2 - Моя провина (лат.).]. Але проти нас…

– Як я вже казав, позбавте мене деталей. Як i його, – вiн вказав на свiтлину на обкладинцi своеi книжки, – мене не цiкавлять завтрашнi заголовки. Я вже довго займаюся полiтикою, тому зроблю те, про що ви просите. Однак, сер Джайлз, це означае, що ви будете менi зобов’язанi. І можете бути певнi, що настане час, коли я виставлю вам рахунок, – додав вiн, перш нiж повернутися до «Життя Рузвельта».


* * *

– Ми вже причалили? – не зрозумiв Себастьян, коли вони з Самантою приедналися до батькiв за снiданком.

– Бiльше години тому, – вiдповiла Емма. – Бiльшiсть пасажирiв уже зiйшли на берег.

– А позаяк це твiй перший вiзит до Нью-Йорка, – сказала Сем, коли Себ сiв поруч iз нею, – i в нас е лише тридцять шiсть годин до того, як вiдплисти назад до Англii, не варто гаяти нi хвилини.

– А чому корабель стоятиме в порту лише тридцять шiсть годин? – поцiкавився Себ.

– Можна заробляти грошi, лише рухаючись, i крiм цього, портовий збiр тут просто жахливий.

– Ви пам’ятаете свою першу поiздку до Нью-Йорка, пане Клiфтон? – запитала Саманта.

– Нiколи не забуду, – iз почуттям вiдгукнувся Гаррi. – Мене затримали за вбивство, якого не вчиняв, i наступнi пiв року я провiв в американськiй буцегарнi.

– О, менi дуже шкода, – зашарiлася Саманта, згадуючи iсторiю, яку колись розповiдав iй Себ. – Було нетактовно нагадувати вам про такий жахливий досвiд.

– Не думайте про це, – заспокоiв ii Гаррi. – Просто мушу впевнитись, що Себа не затримали пiд час цього вiзиту, бо я не хочу, щоб це стало ще однiею сiмейною традицiею.

– Звiсно, – пообiцяла Саманта. – Я вже запланувала вiдвiдати «Метрополiтен», Централ-парк, Сардi та музей Фрика.

– Улюблений музей Джессiки, – нагадала Емма.

– Хоча вона туди так i не потрапила, – зауважив Себ.

– І дня не минае, щоб я не сумувала за нею, – зiтхнула Емма.

– А я хотiла б знати ii краще, – сказала Сем.

– Я сприймав як належне, – зронив Себ, – що помру ранiше за молодшу сестру.

І, бажаючи змiнити тему, запитав:

– То ми навiть не навiдаемося в якiсь нiчнi клуби?

– Немае часу на такi дурницi, – заперечила Саманта. – У будь-якому разi батько дiстав для нас квитки до театру.

– Що за вистава? – зацiкавилася Емма.

– «Хелло, Доллi!»[3 - «Хелло, Доллi!» – бродвейський мюзикл 1964 року Джеррi Германа на лiбрето Майкла Стюарта, екранiзований 1969 року; Керол Ченнiнг (1921–2019) – американська акторка та спiвачка, володарка трьох премiй «Тонi», «Золотого глобуса», а також номiнантка на «Оскар».].

– А це не занадто фривольно? – втрутився Гаррi.

– Батько вважае, що навiть вагнерiвський «Перстень нiбелунга» занадто викличний, – пояснив Себ, перш нiж запитати: – А де дядько Джайлз?

– Вiн був одним iз перших, хто покинув корабель, – вiдповiла Емма, коли офiцiант налив iй другу фiлiжанку кави. – Наш посол вiдвiз його до Органiзацii Об’еднаних Нацiй, аби вони могли переглянути його промову перед денним засiданням.

– Можливо, нам також варто спробувати прилаштуватися в ООН? – запропонувала Саманта.

– Я так не думаю, – не погодився Себ. – Останнього разу, коли я був присутнiй на одному з виступiв свого дядька, у нього пiсля цього стався серцевий напад i вiн не змiг стати лiдером Лейбористськоi партii.

– Ти про це ранiше нiколи не згадував.

– Є ще багато такого, що ти не знаеш про нашу сiм’ю, – зiзнався Себ.

– Я тут собi згадав, – втрутився Гаррi, – що iще не привiтав тебе з обранням до складу ради директорiв.

– Дякую, тату. А тепер, коли я прочитав протоколи останньоi зустрiчi, то вже не можу дочекатися, – Себ пiдвiв очi й зустрiв тривожний погляд своеi матерi, – зустрiчi з iншими членами правлiння, особливо з адмiралом.

– Вiн такий один-единий, – сказала Емма, все ще мiркуючи, чи не стане наступне засiдання ради директорiв для неi останнiм, адже якщо правда випливе на поверхню, iй не залишиться iншого вибору, окрiм вiдставки.

Однак коли спогади про той перший ранок у морi почали згасати, жiнка розслабилася й почувалася трохи впевненiше тепер, коли «Бекiнгем» причалив у Нью-Йорку. Вона поглянула в iлюмiнатор. Скiльки оком сягнути, внизу проходу не було вiд представникiв преси, котрi юрмилася й вигукували запитання, поки блимали фотоспалахи. Можливо, iх бiльше цiкавив результат президентських виборiв. Але вона так i не зiтхне з полегшенням, доки «Бекiнгем» не вiдпливе у зворотний рейс до Ейвонмута.

– А як ти плануеш провести цей день, тату? – запитав Себ, повертаючи Емму iз ii роздумiв.

– Обiдаю зi своiм видавцем Гарольдом Гiнзбургом. Без сумнiву, дiзнаюся, що вiн запланував для моеi останньоi книжки i що вiн про неi думае.

– Чи е надiя отримати сигнальний примiрник для моеi матусi? – забажала дiзнатися Саманта. – Вона велика ваша шанувальниця.

– Певна рiч, – пообiцяв Гаррi.

– Це коштуватиме дев’ять доларiв дев’яносто дев’ять центiв, – сказав Себ, простягаючи руку. Саманта поклала в неi гаряче варене яйце. – А як щодо тебе, мамо? Чи е плани пофарбувати корпус?

– Не заохочуй ii, – зауважив Гаррi серйозно.

– Я останньою покину корабель i першою повернуся на борт. Хоча й маю намiр вiдвiдати свого кузена Алiстера та вибачитися за те, що не приiхала на похорон двоюрiдноi бабусi Фiллiс.

– Себ на той час був у лiкарнi, – нагадав iй Гаррi.

– То з чого почнемо? – запитав Себ, складаючи серветку.

Саманта визирнула у вiкно, щоб перевiрити погоду.

– Вiзьмемо таксi до Централ-парку й пройдемося по колу, перш нiж вiдвiдати Метрополiтен.

– Тодi нам краще поквапитися, – сказав Себ пiдводячись. – Гарного дня, шановнi батьки.

Емма всмiхнулася, коли молодята вийшли з iдальнi, тримаючись за руки.

– Хотiла б я знати, чи сплять вони разом.

– Еммо, це друга половина двадцятого столiття, i, погляньмо правдi в вiчi, ми навряд чи зможемо…

– Нi, я не моралiзую, – сказала Емма. – Просто тодi могла б продати квитки у ще одну каюту.




4


– Дуже чемно з вашого боку було повернутися назад у такий короткий термiн, полковнику, – сказав сер Алан Редмейн, нiби той мав якийсь вибiр.

Командировi SAS вручили телеграму в той момент, коли вiн ступив iз «Бекiнгема» на землю Нью-Йорка. Автомобiль одразу ж повiз його на летовище iменi Кеннедi, де вiн сiв на перший же рейс до Лондона. Інший автомобiль i водiй уже чекали його бiля трапу в Хiтроу.

– Секретар Кабiнету Мiнiстрiв вирiшив, що ви захочете побачити вранiшнi газети, – повiдомив водiй перед тим, як iхати до Вайтхолу.

«У глибинi душi ви знали, що вiн програе», – таким був заголовок у «Телеграф». Полковник повiльно погортав сторiнки, але згадку про «Бекiнгем» чи якоiсь статтi, пiдписаноi iм’ям Дерека Гарта, не було й слiду. Бо якби вона з’явилася, то, незважаючи на перемогу на виборах Лiндона Джонсона, який здолав Баррi Голдвотера, це, безумовно, потрапило б на першу шпальту.

«Бекiнгем» справдi займав центральнi сторiнки «Дейлi експрес», iз яскравим звiтом кореспондента про подорож, спонсоровану газетою, котрий висловлював свое задоволення вiд перетину Атлантики на найновiшому комфортабельному лайнерi. «Дейлi мейл» опублiкувала свiтлини дванадцятьох щасливих читачiв, якi позували перед Статуею Свободи. Ще дванадцять безкоштовних квиткiв на якусь майбутню дату забезпечили вiдсутнiсть посилання на будь-якi незручностi, якi мiг спричинити вiйськовий флот.

За годину, не маючи часу нi перевдягнутися, нi поголитися, полковник Скотт-Гопкiнс уже сидiв навпроти секретаря уряду в його кабiнетi на Давнiнг-стрит, десять.

Полковник склав детальний звiт, перш нiж вiдповiсти на запитання сера Алана.

– Хоча б iз цього вийшло щось корисне, – сказав сер Алан, сягаючи по шкiряний чемоданчик i виставляючи його на стiл. – Завдяки працьовитостi ваших колег iз SAS ми виявили склад ІРА у Баттерсi. І також вiдшкодували понад двадцять три тисячi фунтiв готiвкою з багажника таксi, яке доправило Мартiнеса до Хiтроу. Пiдозрюю, що Кевiн «Чотири пальцi» Раффертi скоро буде вiдомий, як «Три пальцi», якщо не зможе пояснити своему командировi, куди подiлися грошi.

– А Мартiнес? Де вiн зараз?

– Наш посол у Буенос-Айресi запевнив мене, що той повернувся до своiх давнiх звичок. Не думаю, що ми колись побачимо його синiв у Вiмблдонi чи Ескотi.

– А Догертi та його спiввiтчизники?

– Цього разу вони повернулися до Пiвнiчноi Ірландii не на розкiшному лайнерi, а на кораблi Королiвського флоту. Пiсля того як прибудуть до Белфаста, iх вiдвезуть прямо до найближчоi в’язницi.

– За яким звинуваченням?

– Ще не вирiшили, – сказав сер Алан.

– Панi Клiфтон мене попередила, що журналiст «Телеграф» «винюхував i ставив занадто багато питань».

– Дерек Гарт. Цей чортяка проiгнорував тему позики МВФ, яку Джайлз йому згодував, випiрнув, як Пилип iз конопель, i подав свою версiю iнциденту з флотом, щойно потрапив до Нью-Йорка. Однак у його статтi було стiльки неточностей i недолiкiв, що неважко було переконати редактора ii вiдкинути, не в останню чергу тому, що вiн був набагато бiльше зацiкавлений у з’ясуваннi того, як Леонiд Брежнев, представник староi гвардii, зумiв замiнити Хрущова пiсля несподiваного перевороту.

– І як йому це вдалося? – запитав полковник.

– Пропоную прочитати завтрашню «Телеграф».

– А Гарт?

– Менi сказали, що вiн зараз прямуе до Йоганнесбурга, щоб спробувати взяти iнтерв’ю у терориста на iм’я Нельсон Мандела, що може виявитися проблематичним, оскiльки чоловiк перебувае у в’язницi вже бiльше двох рокiв i ще жодного журналiста до нього не пускали.

– Це означае, що моiй командi можна зняти захист з родини Клiфтонiв?

– Ще нi, – заперечив сер Алан. – ІРА майже напевно втратить iнтерес до родини Беррiнгтонiв i Клiфтонiв, адже дон Педро Мартiнес бiльше не сплачуватиме iхнi рахунки. Однак менi все ж потрiбно переконати Гаррi Клiфтона допомогти менi в iншiй справi.

Полковник звiв брову, але секретар Кабiнету Мiнiстрiв просто пiдвiвся й потиснув руку командиру SAS.

– Я дамся чути, – було все, що вiн сказав на прощання.


* * *

– Ти вже визначилася? – запитав Себастьян, коли вони проходили повз кафе «Елiнг» на схiдному боцi Централ-парк.

– Авжеж, – пiдтвердила Саманта, вiдпускаючи його руку.

Себ обернувся до неi i з тривогою чекав.

– Я вже написала до Королiвського коледжу, що приймаю iхню пропозицiю щодо здобуття докторського ступеня в Лондонському унiверситетi.

Себ аж пiдстрибнув з неприхованим захопленням i чимдуж заволав:

– Це ж просто супер!

Нiхто не звернув на них уваги, адже вони ж були у Нью-Йорку.

– Це означае, що ти переiдеш до мене, як тiльки я знайду собi нове помешкання? Ми навiть могли б вибрати його разом, – додав вiн, перш нiж дiвчина встигла вiдповiсти.

– Ти впевнений, що справдi цього хочеш? – тихо запитала Саманта.

– Я не мiг би бути ще впевненiшим, – Себ пiдхопив дiвчину на руки. – І якщо ти буватимеш в околицях Стренду, поки я працюватиму в Сiтi, можливо, нам варто пошукати помешкання десь поруч, примiром, в Іслiнгтонi?

– Ти впевнений? – повторила Саманта.

– Я лише впевнений, що «Бристоль роверс» нiколи не виграють кубок.

– А хто такi «Бристоль роверс»?

– Ми не настiльки добре знайомi, щоб я обтяжував тебе своiми клопотами, – сказав Себ, виходячи з парку. – Можливо, за якийсь час, через багато рокiв, я розповiм тодi про одинадцятьох безнадiйних чоловiкiв, котрi регулярно псують менi настрiй кожноi суботи пополуднi, – додав вiн, коли вони опинилися на П’ятiй авеню.


* * *

Коли Гаррi зайшов до будiвлi «Вiкiнг-прес», на ресепшенi його вже чекала молода жiнка, яку вiн упiзнав.

– Доброго ранку, пане Клiфтон, – привiталася секретарка Гарольда Гiнзбурга, ступивши вперед.

Гаррi не мiг не запитувати себе, скiльки авторiв отримували подiбну зустрiч.

– Пан Гiнзбург iз нетерпiнням чекае на вас.

– Дякую, Крiстi, – сказав Гаррi.

Вона вiдпровадила його до кабiнету директора видавництва, обробленого дубовими панелями й прикрашеного фотографiями минулих i теперiшнiх авторiв: Гемiнгвея, Шоу, Фiцджеральда та Фолкнера. Цiкаво, чи потрiбно померти для того, щоб i ваша фотографiя з’явилася в колекцii Гiнзбурга.

Незважаючи на своi майже сiмдесят рокiв, Гiнзбург вискочив з-за столу, коли до кабiнету увiйшов Гаррi. Останнiй мав причину посмiхнутися. Одягнений у костюм-трiйку, з кишеньковим годинником на золотому ланцюжку в жилетцi, Гiнзбург виглядав ще бiльшим англiйцем, нiж самi англiйцi.

– Отже, як поживае мiй улюблений автор? – Гаррi засмiявся, коли вони тиснули один одному руки.

– Скiльки разiв на тиждень ви вiтаете авторiв цими словами? – поцiкавився вiн, опускаючись у шкiряний фотель iз високою спинкою.

– На тиждень? – задумався Гiнзбург. – Принаймнi тричi на день, iнодi бiльше – особливо коли не пам’ятаю iхнiх iмен.

Гаррi реготнув.

– Однак можу запевнити, що у вашому випадку це правда, адже, прочитавши «Вiльяма Ворвiка та розмороженого вiкарiя», я прикинув, що перший наклад складе вiсiмдесят тисяч примiрникiв.

Гаррi розкрив рота, але нiчого не сказав. Його останнiй роман про Вiльяма Ворвiка розiйшовся накладом у сiмдесят двi тисячi примiрникiв, тому вiн добре знав про зобов’язання, якi йому дали.

– Будемо сподiватися, що повернень буде не надто багато.

– Попереднi замовлення швидше свiдчать про те, що вiсiмдесяти тисяч буде недостатньо. Але даруйте, – сказав Гiнзбург, – спершу розкажiть менi, як там Емма? Перший рейс був успiшним? Я не змiг знайти згадки про нього, незважаючи на те, що сьогоднi вранцi перечитав усю «Нью-Йорк таймс».

– Емма почуваеться чудово й передае вам своi вiтання. Мене б не здивувало, якби вона цiеi митi ще й полiрувала мiдь на капiтанському мостику. Що ж до першого рейсу, то вiдчуваю, що iй дуже полегшало вiд того, що про нього не згадала «Нью-Йорк таймс», хоча цей факт, можливо, дав менi iдею для мого наступного роману.

– Я уважно слухаю.

– Навiть не сподiвайтесь, – вiдповiв Гаррi. – Вам просто доведеться набратися терпiння, хоча я добре знаю, що це не найкраща ваша чеснота.

– Залишаеться сподiватися, що вашi новi обов’язки не вплинуть на ваш графiк написання. Моi вiтаннячка.

– Дякую. Хоча я лише з однiеi причини зголосився стати президентом англiйського ПЕН-клубу.

Гiнзбург звiв брову.

– Хочу, щоб негайно звiльнили з-за грат росiянина Анатолiя Бабакова.

– А чому вас так зацiкавив Бабаков? – не зрозумiв Гiнзбург.

– Якщо вас запроторюють до каземату за злочин, якого ви не вчинили, Гарольде, повiрте, ви б почувалися дуже кепсько. І не забувайте, що американська в’язниця, в якiй опинився я, вiдверто кажучи, курорт порiвняно з ГУЛАГом у Сибiру.

– Я навiть не пригадаю, що накоiв той Бабаков.

– Вiн написав книжку.

– В Росii це злочин?

– Так, якщо автор вирiшив розповiсти правду про свого роботодавця, особливо якщо цим роботодавцем був Йосиф Сталiн.

– «Дядько Джо», пригадую, – сказав Гiнзбург, – але ж книжку так i не видали.

– Їi надрукували, але Бабакова заарештували задовго до того, як ii наклад дiстався до книжкових полиць, а пiсля показового судового розгляду його засудили до двадцяти рокiв позбавлення волi без права на оскарження.

– Що лише збуджуе iнтерес. Що ж такого може бути в цiй книзi, щоб у Радянському Союзi ii заборонили?

– Уявлення не маю, – сказав Гаррi. – Але знаю, що всi примiрники «Дядька Джо» вилучили з книгарень упродовж кiлькох годин пiсля публiкацii. Видавництво закрили, Бабакова заарештували, i його нiхто не бачив з того часу. Якщо десь е примiрник, я маю намiр його знайти, коли поiду на мiжнародну книжкову конференцiю до Москви в травнi.

– Якщо до ваших рук потрапить цей примiрник, я б хотiв, щоб його переклали й опублiкували тут, бо можу гарантувати, що це не тiльки стане справжнiм бестселером, але й нарештi викрие Сталiна як таке ж утiлення зла, як Гiтлер. Зауважте, що в Росii копиця сiна, в якiй доведеться шукати цю голку, дуже висока.

– Це правда, але я вирiшив з’ясувати, що мiг розповiсти Бабаков. Не забувайте, що вiн був особистим тлумачем Сталiна упродовж тринадцяти рокiв, тому мало хто мае краще розумiння режиму. Хоча навiть вiн не передбачав, як вiдреагуе КДБ, коли вiн вирiшить опублiкувати свою версiю того, безпосереднiм свiдком чого вiн був.

– А тепер, коли давнi союзники Сталiна усунули Хрущова й знову опинилися при владi, без сумнiву, дехто з них мае причини зберiгати цю таемницю.

– Як i правду про смерть Сталiна, – додав Гаррi.

– Я зроду не бачив, щоб ви так чимось переймалися, – зауважив Гiнзбург. – Але вам, можливо, буде краще не тикати палицею у великого ведмедя. Новий жорсткий режим, здаеться, мало шануе права людини, з якоi краiни ви б не приiхали.

– Який тодi сенс бути президентом ПЕН-клубу, якщо я не можу висловлювати своi погляди?

Годинник на полицi коминка за плечима Гiнзбурга вдарив дванадцяту.

– Чому б нам не пообiдати в моему клубi? Можемо обговорити менш суперечливi питання, до прикладу, плани Себастьяна.

– Гадаю, вiн намiряеться освiдчитися американськiй дiвчинi.

– Я завжди знав, що той хлопчик тямущий, – сказав Гiнзбург.


* * *

Поки Саманта i Себ милувалися вiтринами крамниць на П’ятiй авеню, а Гаррi насолоджувався стейком у Гарвардському клубi зi своiм видавцем, одне жовте таксi зупинилося бiля ошатноi брунатноi кам’яницi на розi Шiстдесят четвертоi та Парк- авеню.

Емма вибралася, тримаючи пiд пахвою коробку для взуття з логотипом Crockett & Jones на кришцi. Всерединi була пара черевикiв дев’ятого розмiру, виготовлених на замовлення, якi, як вона знала, iдеально пасуватимуть ii двоюрiдному братовi Алiстеру, адже вiн завжди купуе взуття лише на Джермiн- стрит.

Коли Емма кинула погляд на блискучий мiдний молоточок на вхiдних дверях, то згадала, коли вперше пiднялася цими сходами. Молода жiнка, ледь не пiдлiток, вона тряслася, як осика, й прагнула накивати п’ятами. Але всi своi грошi витратила на подорож до Америки й не знала, до кого ще може звернутися в Нью-Йорку, щоби знайти Гаррi, якого замкнули в американськiй в’язницi за вбивство, котрого вiн не вчиняв. Пiсля того як Емма познайомилася з двоюрiдною бабусею Фiлiс, вона не поверталася до Англii бiльше року, аж поки не дiзналася, що Гаррi вже немае в Америцi.

Цього разу жiнка впевнено пiднялася сходами, добряче лупнула мiдним молоточком, вiдступила й стала чекати. Вона не призначала побачення зi своiм двоюрiдним братом, бо не сумнiвалася, що вiн буде вдома. І хоча Алiстер нещодавно звiльнився з посади старшого партнера юридичноi фiрми «Сiмпсон, Олбiон i Стюарт», вiн усе ж не марив сiльською мiсциною, навiть у вихiднi. Алiстер був справжнiм нью-йоркцем. Народився на розi Шiстдесят четвертоi та Парк-авеню i, без сумнiву, там i вiддасть Боговi душу.

За якийсь час дверi вiдчинилися, й Емма зi здивуванням побачила чоловiка, якого миттю впiзнала, хоча минуло понад двадцять рокiв, вiдколи вона востанне його бачила. Той був одягнений у чорний жакет, смугастi штани, бiлу сорочку з сiрою краваткою. Деякi речi нiколи не змiнюються.

– Дуже приемно бачити вас, панi Клiфтон, – промовив вiн так, нiби вона заходила щодня.

Еммi стало нiяково за те, що вона забула iм’я мажордома, й вона вiдчайдушно намагалася згадати його, знаючи, що Гаррi нiколи б цього не забув.

– І менi приемно вас бачити, – ризикнула вона. – Я сподiвалася застати мого двоюрiдного брата Алiстера, якщо вiн удома.

– Боюся, що дарма, панi, – повiдомив мажордом. – Пан Стюарт поiхав на похорон пана Бенджамiна Рутледжа, колишнього партнера фiрми, i не повернеться з Коннектикута аж до завтрашнього вечора.

Емма не змогла приховати розчарування.

– Можливо, ви б зайшли досередини, я можу зробити вам горнятко чаю «Граф Грей», якщо я правильно запам’ятав?

– Ви дуже добрi, – вибачилася Емма, – але менi треба повертатися на корабель.

– Звiсно. Сподiваюся, що прем’ерне плавання «Бекiнгема» було успiшним?

– Кращим, нiж я могла мрiяти, – зiзналася вона. – Чи не були б ви такi добрi передати моi найкращi побажання пановi Алiстеру й переказати, як менi шкода i що я дуже сумую за ним?

– Буду радий це зробити, панi Клiфтон.

Мажордом легко вклонився й зачинив дверi.

Емма зiйшла вниз сходами i почала роззиратися у пошуках таксi, коли раптом збагнула, що все ще стискае в руках коробку для взуття. Трохи збентежившись, вона вдруге пiднялася сходами й уже не так упевнено грюкнула у дверi мiдним молоточком.

За мить дверi вiдчинилися вдруге, й на порозi знову з’явився мажордом.

– Панi? – сказав вiн i подарував гостi посмiшку.

– Менi дуже шкода, але я зовсiм забула залишити подарунок для пана Алiстера.

– Приемно, що ви запам’ятали улюблений взуттевий магазин пана Стюарта, – сказав слуга, коли Емма вручила йому коробку. – Впевнений, що вiн оцiнить вашу доброту.

Емма застигла, все ще безпорадно намагаючись згадати його iм’я.

– Сподiваюся, панi Клiфтон, що ваше повернення до Ейвонмута буде не менш успiшним.

Мажордом знову вклонився i тихо зачинив за собою дверi.

– Дякую, Паркере, – нарештi згадала вона його iм’я.




5


Щойно Боб Бiнгем закiнчив одягатися, вiн вирiшив поглянути на себе у дзеркалi на повний зрiст у дверцятах шафи. На такi, як у нього, двобортнi костюми мода навряд чи повернеться найближчим часом, про що йому регулярно нагадувала дружина. Чоловiк iй вiдповiдав, що цей костюм був достатньо хорошим для його батька, коли той був головою правлiння компанii «Рибний паштет Бiнгема», тож мае бути хорошим i для нього.

Прiсцилла не погоджувалася, але останнiм часом вони й не надто ладнали. Боб усе ще звинувачував ii близьку подругу, ледi Вiрджинiю Фенвiк, у передчаснiй смертi Джессiки Клiфтон, а також у тому, що iхнiй син Клайв, який був тодi заручений iз Джессiкою, пiсля того доленосного дня так i не повернувся до Мейблторп-холу. Його дружина була наiвною та довiрливою, коли справа доходила до Вiрджинii, але чоловiк усе ще сподiвався, що Прiсцилла нарештi отямиться i побачить цю кляту жiнку такою, якою вона е насправдi, що дозволить iм знову зблизитися. Але вiн побоювався, що це станеться не скоро, i в будь-якому разi у Боба були нагальнiшi клопоти на носi. Цього вечора вони мали бути присутнi на публiчному прийомi як гостi за столом голови правлiння. Вiн зовсiм не був упевнений, що Прiсцилла зможе тримати себе в руках довше, нiж кiлька хвилин. Тож просто сподiвався, що вони повернуться до каюти без збиткiв.

Боб захоплювався Еммою Клiфтон, «Бристольською Боудiкою»[4 - Боудiка (бл. 30–61) – королева кельтського племенi iценiв, корiнних жителiв Британii, котра пiдняла повстання проти загарбникiв римлян.], як ii називали i друзi, й вороги. Вiн пiдозрював, що якби вона знала про це прiзвисько, то носила б його як почесний титул.

Ранiше того ж дня Емма просунула аркуш pour mеmoire[5 - Для нотаток (франц.).] пiд дверi каюти, в якому пропонувала iм зустрiтися в залi королеви близько сьомоi тридцять, перед вечерею. Боб зиркнув на годинник. За десять восьма, про дружину досi не було нi слуху нi духу, хоча вiн i чув дзюрчання води, що долинало з лазнички. Чоловiк узявся мiряти кроками каюту, ледве приховуючи свое роздратування.

Боб добре усвiдомлював, що ледi Вiрджинiя подала на голову правлiння позов за знеславу, i нiяк про це не мiг забути, бо сидiв одразу ж за нею, коли стався цей конфлiкт. А коли настав час запитань на цьогорiчних зборах акцiонерiв, ледi Вiрджинiя поцiкавилася, чи правда те, що один iз директорiв «Судноплавноi компанii Беррiнгтонiв» продав усi своi акцii заради занепаду пiдприемства. Певна рiч, вона мала на увазi невелику хитрiсть, до якоi вдався Седрик Гардкасл, щоб урятувати компанiю вiд ворожого захоплення доном Педро Мартiнесом.

Емма вiдповiла рiшуче й нагадала ледi Вiрджинii, що саме майор Фiшер, ii представник у радi директорiв, продав ii акцii, а потiм викупив iх за пiвтора тижня, щоб нашкодити репутацii компанii та водночас забезпечити непоганий прибуток для своеi клiентки.

– Розмовлятимете з моiм адвокатом, – пообiцяла Вiрджинiя з цього приводу, i тижнем пiзнiше Емма з ним зустрiлася.

Боб навiть не сумнiвався, який табiр пiдтримае його дружина, якщо коли-небудь дiйде до суду. Якби Прiсцилла пiд час вечерi дiзналася про якiсь кориснi аргументи, що могли б допомогти ii подрузi, чоловiк був певен, що вони потрапили б до адвокатiв Вiрджинii вже упродовж кiлькох хвилин пiсля того, як вони зiйдуть на берег в Ейвонмутi. Обидвi сторони чудово усвiдомлювали: якщо Емма програе цю справу, то не тiльки зiпсуе собi репутацiю, яку так довго завойовувала, але й, без сумнiву, буде змушена подати у вiдставку з посади голови правлiння компанii Беррiнгтонiв.

Вiн нiчого не розповiв Прiсциллi про ІРА чи про те, що саме обговорювали пiд час екстреного засiдання ради директорiв першого ранку плавання, лише повторив побрехеньку про флотськi маневри. І дружина явно йому не повiрила, тим не менш не дiзналася нiчого, окрiм того, що Себастьяна затвердили членом правлiння.

Пiсля денного шопiнгу в Нью-Йорку, який коштував Бобовi кiлькох ящикiв рибного паштету, жiнка бiльше про це не згадувала. Однак Боб боявся, що вона може порушити це питання пiд час вечерi з Еммою. І якщо вона це зробить, йому доведеться спритно змiнити тему. Дякувати Богу, ледi Вiрджинiя не втiлила свою погрозу приеднатися до них у плаваннi, бо якби вона це зробила, то не заспокоiлася б, доки не дiзналася, що саме сталося в першi години тiеi першоi ночi.

Врештi-решт, Прiсцилла вийшла з лазнички, але вже було десять по восьмiй.


* * *

– Може, пiдемо на вечерю? – запропонувала Емма.

– А хiба Бiнгеми не хотiли до нас приеднатися? – здивувався Гаррi.

– Хотiли, – сказала Емма, перевiряючи годинник. – Бiльш нiж пiв години тому.

– Не гнiвайся, люба, – твердо мовив Гаррi. – Ти голова компанii, тож не можеш показувати Прiсциллi, що вона тебе дратуе, адже саме на це вона й сподiваеться.

Емма вже хотiла заперечити, але ii чоловiк додав:

– І будь певна: все, що ти скажеш за вечерею, Вiрджинiя може використати в судi, позаяк немае жодних сумнiвiв, на чиему боцi перебувае Прiсцилла Бiнгем.

За усiма проблемами, якi Еммi довелося вирiшувати упродовж минулого тижня, вона зовсiм забула про справу в судi, та й адвокати Вiрджинii не озивалися вже кiлька мiсяцiв, тож вона навiть почала замислюватися, чи не поховали вони цю справу по-тихому. Та проблема була в тому, що Вiрджинiя нiчого не робила тихцем. Емма зiбралася зробити замовлення офiцiанту, аж тут Гаррi пiдвiвся.

– Менi дуже шкода, що змусила вас чекати, – заявила Прiсцилла, – але я втратила лiк часу.

– Це не проблема, – запевнив Гаррi, вiдсунув ii крiсло i зачекав, поки вона зручно всядеться.

– Треба щось замовити, – сказала Емма, явно бажаючи нагадати своiй гостi, як довго на неi чекали.

Прiсцилла не квапилася, погортала сторiнки оправленого в шкiру меню, довго зважувала й нарештi зробила вибiр. Як тiльки офiцiант прийняв ii замовлення, Гаррi поцiкавився, чи сподобалося iй у Нью-Йорку.

– О, так, на П’ятiй авеню стiльки чудових магазинiв, асортимент у яких набагато ширший, нiж у Лондонi, але цi закупи мене цiлком виснажили. А коли я повернулася на корабель, то просто впала на лiжко й заснула. А ви, пане Клiфтон, щось встигли купити?

– Нi, я зустрiчався зi своiм видавцем, поки Емма шукала давно не баченого двоюрiдного брата.

– Звiсно, я ж зовсiм забула, що ви пишете романи. А я нiяк не знайду часу для читання книжок, – зронила Прiсцилла, коли перед нею поставили тарiлку з помiдоровою зупкою. – А я суп не замовляла, – сказала вона i недобре поглянула на офiцiанта. – Я просила вудженого лосося.

– Даруйте, мадам, – вибачився офiцiант i прибрав зупу.

Поки вiн ще мiг почути, Прiсцилла зауважила:

– Гадаю, набрати досвiдчений персонал для круiзного лайнера – справа непроста.

– Сподiваюся, що ви не будете проти, якщо ми почнемо, – узяла ложку Емма.

– Ви зустрiлися зi своiм двоюрiдним братом? – запитав Боб.

– На жаль, нi. Вiн був у Коннектикутi, тому я знайшла Гаррi, й нам пощастило отримати пару квиткiв на пiсляобiднiй концерт у Лiнкольн-центрi.

– Хто виступав? – поцiкавився Боб, коли перед Прiсциллою поставили тарiлку з вудженим лососем.

– Леонард Бернстайн, який диригував увертюрою до «Кандiда»[6 - «Кандiд» – мюзикл Леонарда Бернстайна, створений 1956 року за повiстю Вольтера «Кандiд, або Оптимiзм» (1758).], а потiм грав фортепiанний концерт Моцарта.

– Просто не знаю, як ви знаходите час, – сказала Прiсцилла в промiжках мiж iжею.

Емма мало не сказала, що не витрачае життя на закупи, але коли пiдвела погляд, побачила насупленого Гаррi.

– Я колись бачив, як Бернстайн диригував Лондонським симфонiчним оркестром у Роял-Фест-холi, – озвався Боб. – То був Брамс, просто прекрасно.

– А ви супроводжували Прiсциллу в ii виснажливiй мандрiвцi уздовж П’ятоi авеню?

– Нi, я навiдався у нижнiй Іст-Сайд, аби переконатися, чи е сенс намагатися потрапити на американський ринок.

– І який ваш висновок? – запитав Гаррi.

– Американцi ще не готовi до рибного паштету Бiнгема.

– А якi краiни готовi? – не вгавав Гаррi.

– Тiльки Росiя й Індiя, правду кажучи. Але й вони мають своi проблеми.

– І якi ж саме? – запитала Емма, i в ii голосi прозвучало справжне зацiкавлення.

– Росiяни не люблять сплачувати рахунки, а iндуси нерiдко не в змозi це робити.

– Можливо, проблема в тому, що у вас лише один продукт? – припустила Емма.

– Я думав розширити асортимент, але…

– Ми можемо балакати про щось iнше, окрiм рибного паштету! – роздратувалася Прiсцилла. – Зрештою, ми ж у вiдпустцi.

– Звiсно, – погодився Гаррi. – Як там Клайв? – запитав вiн i негайно ж пошкодував про своi слова.

– У нього все добре, дякую, – швидко вiдреагував Боб. – А ви обое маете пишатися тим, що Себастьяна запросили до ради директорiв.

Емма посмiхнулася.

– Ну, це навряд чи стало сюрпризом, – втрутилася Прiсцилла. – Давайте поглянемо правдi в вiчi: якщо ваша мати – голова компанii i вашiй родинi належить бiльшiсть акцiй, то, вiдверто кажучи, ви можете призначити до правлiння хоч кокер-спанiеля, а решта директорiв лише вихлятимуть хвостиками.

Гаррi подумав, що Емма ось-ось вибухне, але, на щастя, ii рот був набитий, тож запанувала довга тиша.

– З кров’ю? – запитала Прiсцилла, коли перед нею поставили стейк.

Офiцiант перевiрив ii замовлення.

– Нi, мадам, середньо пiдсмажений.

– А я замовляла з кров’ю. Я чiтко сказала. Заберiть його i принесiть новий.

Офiцiант терпляче й мовчки забрав тарiлку, а Прiсцилла звернулася до Гаррi:

– Чи вдаеться заробити собi на життя писаниною?

– Це важко, – зiзнався Гаррi, – не в останню чергу тому, що на ринку е багато чудових авторiв. Однак…

– Тому ви одружилися iз заможною жiнкою, хоча насправдi це не так важливо, еге ж?

Гаррi промовчав, але не Емма.

– Ну, нарештi ми виявили, що мiж нами е щось спiльне, Прiсцилло.

– Авжеж, – погодилася Прiсцилла. – Але я належу до староi школи, i мене виховували, що пiклуватися про жiнку природно для чоловiка. Але не навпаки.

Вона ковтнула вина, а коли Емма намiрилася вiдповiсти, додала з теплою посмiшкою:

– Вiд цього вина тхне корком.

– А менi здаеться, воно чудове, – сказав Боб.

– Любий Роберт досi не тямить рiзницi мiж бордо i бургундським. Щоразу, коли ми вечеряемо, обирати вино завжди доводиться менi. Офiцiанте! – звернулася вона до сомелье. – Нам знадобиться одна пляшка «мерло».

– Так, панi.

– Ви, мабуть, не часто приiжджаете на пiвнiч Англii, – зауважив Боб.

– Не надто часто, – визнала Емма. – Але одна гiлка моеi родини походить зi Шотландського нагiр’я.

– Моя також, – вiдгукнулася Прiсцилла. – Я народилася в Кемпбеллi.

– Гадаю, ви знаете, що це Середньошотландська низовина, – сказала Емма, вiдчувши, як Гаррi ногою штовхнув ii пiд столом.

– Я впевнена, що ви маете рацiю, як завжди, – мовила Прiсцилла. – Тож гадаю, що ви не будете проти, якщо я поставлю вам особисте запитання.

Боб вiдклав ножа та виделку i з тривогою поглянув на свою дружину.

– Що насправдi сталося першоi ночi плавання? Бо я знаю, що нiде не помiтили жодного корабля королiвського флоту.

– Звiдки ти можеш це знати, коли в той час спала як убита? – втрутився Боб.

– А що, на вашу думку, сталося, Прiсцилло? – запитала Емма, вдаючись до тактики, яку часто застосовував ii брат, коли не хотiв вiдповiдати на запитання.

– Дехто з пасажирiв каже, що вибухнула одна з турбiн.

– Машинне вiддiлення вiдкрите для огляду пасажирами у будь-який час, – мовила Емма. – Вважаю, що було б добре сьогоднi вранцi влаштувати екскурсiю туди.

– Я також чула, що у вашiй каютi вибухнула бомба, – нишком докинула Прiсцилла.

– Ви також можете будь-коли завiтати до нашоi каюти, щоб спростувати погано поiнформованих поширювачiв чуток.

– А ще менi казали, – не вгавала Прiсцилла, – що близько опiвночi на корабель потрапила боiвка iрландських терористiв…

– Тiльки для того, аби переконатися, що всi каюти зайнятi, а коли для них не знайшлося мiсця, iх примусили пройти по дошцi й податися вплав аж до Белфаста.

– Ви часом нiчого не чули про те, що марсiани прилетiли з космосу й висадилися в однiй з труб? – покепкував Гаррi, коли офiцiант з’явився зi стейком з кров’ю.

Прiсцилла на нього навiть не глянула й хутко схопилася зi свого мiсця.

– Ви щось приховуете, – видихнула вона, кладучи серветку на стiл. – І я маю намiр дiзнатися, що це було, перш нiж ми дiстанемося до Ейвонмута.

Всi трое спостерiгали, як вона грацiйно вислизнула з ресторану.

– Даруйте, – вибачився Боб. – Було навiть гiрше, нiж я очiкував.

– Не хвилюйтеся з цього приводу, – заспокоiв його Гаррi. – Моя дружина хропе.

– Нi, – заперечила Емма, i двое чоловiкiв засмiялися.

– Я б вiддав половину своiх статкiв, щоб стосунки в моiй родинi були такими, як у вас.

– Я згоден, – сказав Гаррi.

Цього разу настала черга Емми штурхати свого чоловiка пiд столом.

– За одне я вам вдячна, Бобе, – сказала Емма, звертаючись iз iнтонацiею голови правлiння. – Ваша дружина навiть жодного уявлення не мае, що ж насправдi сталося нашоi першоi ночi в морi. Але якщо вона коли-небудь дiзнаеться…


* * *

– Я хотiла б вiдкрити цю зустрiч iз привiтання свого сина Себастьяна Клiфтона в радi директорiв.

– Слухайте, почуйте! – прошелестiло вiдлуння бальною залою.

– Незважаючи на те, що я пишаюся його досягненнями в такому молодому вiцi, вiдчуваю, що маю попередити пана Клiфтона, що решта членiв правлiння спостерiгатимуть за його поведiнкою дуже уважно.

– Дякую, панi голово, – сказав Себастьян, – за теплий прийом i корисну пораду.

Слова Себа викликали посмiшку в кiлькох членiв ради: впевненiсть вiд матерi, принаднiсть вiд батька.

– Продовжуемо роботу, – вела далi голова правлiння. – Дозвольте менi ознайомити вас iз новинами про те, що стало вiдомим, як iнцидент за участi флоту. Хоча ми ще не можемо дозволити собi розслабитися, здаеться, нашi найгiршi страхи вже позаду. Нiчого з того, що сталося тодi насправдi, не потрапило в пресу по обидва боки Атлантики, не в останню чергу, як менi пiдказують, через невелику допомогу десятьох осiб. Трьох iрландцiв заарештували у першi ж години нашоi першоi ночi в морi, вони вже не на борту з нами. Пiсля того як ми причалили й усi пасажири зiйшли на берег, арештантiв перевели на фрегат Королiвського флоту, i той зараз перебувае на шляху до Белфаста. Пошкоджений гвинт хоча й не повернувся до повноi потужностi, все ж тримае кiлькiсть обертiв близько шiстдесяти вiдсоткiв, i його замiнять, як тiльки ми повернемося до Ейвонмута. Наша технiчна команда працювала вдень i вночi з пошкодженим корпусом, поки ми не причалили до Нью-Йорка, i виконала першокласну роботу. Лише досвiдчений мореплавець зможе помiтити якiсь ознаки ремонту. Подальшу роботу над корпусом також проведуть, коли ми опинимося в Ейвонмутi. Припускаю, що до того часу, коли «Бекiнгем» за вiсiм днiв вирушить у другу подорож до Нью-Йорка, нiхто не знатиме, що у нас колись були проблеми. Однак, гадаю, що було б нерозумно для когось iз нас обговорювати цей iнцидент поза межами цього примiщення, i якщо вас питатимуть про нього, просто дотримуйтесь офiцiйноi лiнii.

– Чи можемо ми претендувати на страховi виплати? – поцiкавився Ноулс.

– Нi, – твердо сказала Емма, – бо якби ми це зробили, це, без сумнiву, викликало б безлiч запитань, на якi я не хотiла б вiдповiдати.

– Зрозумiв, панi голово, – сказав Доббс. – А скiльки нам коштував цей iнцидент iз флотом?

– У мене ще немае загальноi суми, яку можна було б оголосити правлiнню, але менi сказали, що це може коштувати нам десь сiм тисяч фунтiв.

– Не надто велика цiна за таке, враховуючи обставини, – зауважив Бiнгем.

– Погоджуся. Однак жодне посилання на iнцидент iз флотом не треба фiксувати у протоколi цих зборiв або повiдомляти нашим акцiонерам.

– Панi голово, – сказав секретар компанii, – менi якось доведеться пояснити те, що сталося.

– Тодi дотримуйтесь офiцiйноi версii флоту, пане Вебстер, i не розсилайте нiчого без мого схвалення.

– Якщо ви так кажете, панi голово…

– Тодi перейдiмо до позитивнiших новин, – Емма перегорнула сторiнку свого нотатника. – «Бекiнгем» завантажений на сто вiдсоткiв для зворотноi подорожi до Ейвонмута, i маемо сiмдесят два вiдсотки заповнення на другий рейс до Нью-Йорка.

– Це хороша новина, – схвалив Бiнгем. – Однак не можна забувати про сто вiсiмдесят чотири безкоштовнi мiсця у каютах, якi ми запропонували як компенсацiю, чим обов’язково скористаються в майбутньому.

– Важливо, коли настане це майбутне, пане Бiнгем. Якщо замовлення будуть розподiленi рiвномiрно упродовж наступних кiлькох рокiв, то це несуттево вплине на нашi грошовi потоки.

– Але боюся, що е дещо, що може вплинути на них уже зараз. І результат буде ще гiршим.

– Що ви маете на увазi, пане Енскотт? – запитала Емма.

– Я провiв дуже цiкаву бесiду з вашим братом i виявив, що вiн спокiйно оцiнюе наслiдки того, що доведеться позичити пiвтора мiльярда фунтiв у Мiжнародного валютного фонду, щоб зупинити падiння нашоi нацiональноi валюти. Вiн також згадав про можливiсть уряду запровадити сiмдесятивiдсотковий податок на всi корпорацii, а також дев’яносто вiдсоткiв податку на прибуток для тих, хто заробляе понад тридцять тисяч на рiк.

– Боже милий! – вигукнув адмiрал. – Чи зможу я дозволити собi власний похорон?

– Остання iдея належить мiнiстру фiнансiв, – продовжував Енскотт, – що менi здаеться майже немислимим. Це те, що жодному бiзнесменовi або туристовi не дозволять виiжджати з краiни, маючи бiльш нiж пiв сотнi фунтiв готiвкою.

– Це не спокушатиме людей iхати за кордон, – зронив Доббс iз сумнiвом.

– Гадаю, що я, можливо, знайшов шлях, як це обiйти, – озвався Себастьян.

Решта директорiв обернулися до новенького.

– Я провiв невелике дослiдження того, що роблять нашi конкуренти, й, схоже, власники кораблiв «Нью-Йорк» i «Францiя» вирiшили своi податковi проблеми.

Себ зумiв зацiкавити раду директорiв.

– «Нью-Йорк» уже не зареестрований на американську компанiю, незважаючи на те, що ii штаб-квартира все ще розташована на Мангеттенi, як i переважна бiльшiсть ii працiвникiв. Задля уникнення оподаткування компанiю зареестрували в Панамi. І якщо уважно поглянете на цю iлюстрацiю, – Себ помiстив велику свiтлину корабля «Нью-Йорк» у центрi столу, – то зможете побачити невеличкий прапорець Панами, який майорiе на кормi, незважаючи на те, що зiрки та смуги залишаються вкрапленими у все, що розташоване на борту, – вiд тарiлок у ресторанi до килимiв у каютах.

– І французи роблять те саме? – поцiкавився Ноулс.

– Безумовно, але з суттевою галльською рiзницею. Вони вивiшують на корму алжирський прапор, i пiдозрюю, що це не що iнше, як полiтичний виверт.

Себ передав колегам ще одне фото, цього разу великого французького лайнера.

– Це законно? – запитав Доббс.

– Жоден уряд не може iз цим нiчого вдiяти, – повiдомив Себ. – Обидва кораблi перебувають у морi бiльше трьохсот днiв на рiк, i, наскiльки можуть оцiнити пасажири, все вiдбуваеться так само, як i завжди.

– Менi це не подобаеться, – визнав адмiрал. – Менi не здаеться це правильним.

– Наш перший обов’язок – iнтереси наших акцiонерiв, – нагадав Боб своiм колегам, – тож чи можу я запропонувати пану Клiфтону пiдготувати доповiдь на цю тему, щоб ми могли детальнiше обговорити ii на наступному засiданнi правлiння?

– Гарна iдея, – похвалив Доббс.

– Я не проти самоi iдеi, – сказала Емма, – але наш фiнансовий директор вигадав альтернативне рiшення, яке може вам здатися бiльш привабливим.

Емма кивнула в бiк Майкла Керрiка.

– Дякую, панi голово. Насправдi все дуже просто. Якби ми взялися будувати другий корабель i скористалися нашим варiантом повторного замовлення у «Гарланд i Вольф» за зумовленим контрактом, то уникнули б сплати будь-яких корпоративних податкiв упродовж наступних чотирьох рокiв.

– Тут мае бути якийсь пiдступ, – зауважив Ноулс.

– Зовсiм нi, – сказала Емма. – Будь-яка компанiя може вимагати податкових пiльг щодо капiтального проекту, якщо вона дотримуеться цiни, узгодженоi в початковiй угодi.

– Чому уряд погоджуеться на це, якщо iншi запропонованi заходи такi драконячi? – поцiкавився Мейнард.

– Бо це допомагае зменшити показники безробiття, – пояснив Себ. – Лейбористська партiя обiцяла зробити це у своему останньому манiфестi.

– Тодi я пiдтримую це рiшення, – оголосив Доббс. – Але скiльки часу мине, перш нiж ми зможемо вирiшити, приймати пропозицiю «Гарланд i Вольф» чи нi?

– Трохи бiльше п’яти мiсяцiв, – поiнформував Керрiк.

– Бiльш нiж достатньо часу для ухвалення рiшення, – докинув Мейнард.

– Але це не вирiшуе обмеження у п’ятдесят фунтiв для наших пасажирiв, – нагадав Енскотт.

Себ не стримав посмiшки.

– Дядько Джайлз менi сказав, що нiщо не може зупинити пасажира, який випише чек, перебуваючи на борту.

– Але ми не надаемо банкiвськi послуги на «Бекiнгемi», – сказав Доббс.

– Банк «Фартингс» буде дуже радий вiдкрити свое вiддiлення на кораблi, – вiдгукнувся Себ.

– Тодi я пропоную, – сказав Енскотт, – також додати цю пропозицiю до звiту пана Клiфтона, й усi рекомендацii необхiдно розiслати всiм членам правлiння до наступного засiдання.

– Домовилися, – пiдсумувала Емма. – Тож усе, що маемо вирiшити зараз, це на коли його призначити.

Як завжди, знадобилося трохи часу на вибiр дати, зручноi для всiх членiв ради директорiв.

– І будемо сподiватися, що до наступноi зустрiчi iнцидент iз флотом залишиться не бiльше нiж чутками, – сказала Емма, оглядаючи людей за столом.

– Так, панi голово, – кивнув Ноулс. – Ви просили нас запропонувати можливих кандидатiв на iншу вакантну посаду в правлiннi.

– Маете когось на увазi?

– Десмонда Меллора.

– Того, хто заснував компанiю «Бристольський автобус»?

– Його самого, але вiн продав ii торiк компанii «Нацiональнi автобуси». Заробив гарнi грошi i тепер мае море часу.

– А також знаеться на транспортному бiзнесi, – втрутився Енскотт, зауваживши, що вони iз Ноулсом працюють у тандемi.

– Тодi чому б не запросити пана Меллора завiтати до мене наступного тижня, – сказала Емма, перш нiж оголосили голосування.

Ноулс неохоче погодився.

Коли збори завершилися, Емма зрадiла, побачивши, скiльки директорiв пiдiйшли до Себастьяна, щоб привiтали його з посадою в правлiннi. Минуло багато часу, перш нiж вона змогла перекинутися словом iз сином.

– Твiй план спрацював iдеально, – прошепотiла вона.

– Так, але було очевидно, що твоя iдея сильнiше припала до смаку бiльшостi членiв правлiння, нiж моя. Але я все ще не впевнений, мамо, що необхiдно ризикувати такими великими коштами на спорудження iншого лайнера. Якщо фiнансовий прогноз для Великоi Британii такий кепський, як каже дядько Джайлз, то до наступного Рiздва ми можемо опинитися всього з двома iндиками. І якщо це так, то правлiння «Судноплавноi компанii Беррiнгтонiв» буде змушене з’iсти цей паштет.




6


– Як гарно, що ви знайшли час побачитися зi мною, пане Клiфтон, – сказав секретар Кабiнету Мiнiстрiв, вказуючи Гаррi на крiсло бiля маленького овального столика в центрi кiмнати, – особливо якщо пам’ятати, наскiльки ви зайнятий.

Гаррi на це засмiявся б, якби не сидiв у будинку номер десять на Давнiнг-стрит навпроти одного з найвпливовiших людей у краiнi. З’явилася секретарка й поставила перед ним горнятко чаю, наче вона була офiцiанткою у мiсцевому кафетерii.

– Сподiваюся, що у вас iз дружиною та сином усе гаразд.

– Так i е, дякую, сер Алан.

Гаррi мусив би поцiкавитися сiм’ею секретаря Кабiнету Мiнiстрiв, хоча й уявлення не мав, чи е вона у нього взагалi. Тож вирiшив скоротити цей невеличкий вступ.

– Припускаю, що за тiею атакою стояв Мартiнес? – сьорбнув чаю гiсть.

– Насправдi так, але позаяк вiн уже повернувся до Буенос-Айреса й занадто добре усвiдомлюе, що якщо вiн чи хтось iз його синiв колись ступить на англiйську землю, то iх негайно заарештують, i не думаю, що вiн iще колись вас потурбуе.

– А його iрландськi друзi?

– Вони нiколи не були його друзями. Їх цiкавили лише його грошi, i щойно джерело висохло, вони були готовi його позбутися. А позаяк iхнiй керiвник ланки та двое його товаришiв зараз нейтралiзованi за гратами, сподiваюся, що ми ще довго нiчого про них не почуемо.

– Ви дiзналися, чи були на борту корабля iншi оперативники ІРА?

– Двое. Але вiдтодi iх не бачили. Розвiдка повiдомляе, що вони десь ховаються у Нью-Йорку, й нiхто не очiкуе, що вони в найближчому майбутньому повернуться до Белфаста.

– Я вдячний вам, сер Алан, – мовив Гаррi, вирiшивши, що зустрiч завершено.

Секретар Кабiнету Мiнiстрiв кивнув, але коли Гаррi вже пiдводився, сказав:

– Маю зiзнатися, пане Клiфтон, це була не едина причина, чому я хотiв вас бачити.

Гаррi знову сiв i зосередився. Якщо цей чоловiк чогось хоче, краще змиритися.

– Ваш швагер якось менi сказав щось таке, у що менi важко було повiрити. Можливо, ви будете настiльки люб’язнi, аби заспокоiти мене i переконати, що вiн не перебiльшував.

– Полiтики до цього схильнi.

Сер Алан не вiдповiв, а просто розгорнув теку перед собою, дiстав звiдти один аркуш паперу, посунув його по столу i сказав:

– Чи будете такi добрi повiльно прочитати це?

Гаррi поглянув на текст довжиною близько трьохсот слiв, що мiстив кiлька географiчних назв i деталi пересування вiйськ по графствах з указiвкою звань усiх задiяних старших офiцерiв. Вiн прочитав цi сiм абзацiв, вiдповiдно до iнструкцiй, а коли закiнчив, то пiдвiв голову i кивнув. Секретар Кабiнету Мiнiстрiв дiстав чистий аркуш паперу i поклав на стiл разом iз авто- ручкою.

– Прошу вас написати зараз те, що ви тiльки-но прочитали.

Гаррi вирiшив пограти в цю гру. Вiн узяв авторучку i став писати. Коли закiнчив, то передав аркуш секретаревi Кабiнету Мiнiстрiв, й той порiвняв його з оригiналом.

– То це правда, – сказав вiн за кiлька секунд. – Ви один iз тих рiдкiсних людей, котрi мають фотографiчну пам’ять. Хоча однiеi помилки ви таки припустилися.

– Годалмiнг замiсть Годманчестер? – мовив Гаррi. – Просто хотiлося привернути вашу увагу.

Чоловiк, якого не так легко було вразити, цього разу здався.

– Тож ви вирiшили запросити мене пограти у вiкторину? – запитав Гаррi.

Сер Алан не всмiхнувся.

– Нi, боюся, все набагато серйознiше, пане Клiфтон. У травнi ви поiдете до Москви як президент англiйського ПЕН-клубу. Наш тамтешнiй посол, сер Гамфрi Тревелян, отримав документ настiльки секретний, що вiн не ризикуе переслати його навiть дипломатичною поштою.

– Чи можу я запитати про його змiст?

– Це вичерпний перелiк iмен i мiсце перебування всiх росiйських шпигунiв, якi працюють у Великiй Британii. Сер Гамфрi навiть не показував його своему заступнику. Якщо ви його запам’ятаете, ми зможемо знешкодити всю радянську шпигунську мережу в нашiй краiнi, й оскiльки паперових копiй не iснуватиме, вам нiчого не загрожуватиме.

– Я зроблю це, – без вагань погодився Гаррi. – Але я чекаю чогось взамiн.

– Зроблю все, що в моiх силах.

– Я хочу, щоб мiнiстр закордонних справ виступив з офiцiйним протестом проти ув’язнення Анатолiя Бабакова.

– Тлумач Сталiна? Хiба не вiн написав заборонену книгу, як вона називаеться…

– «Дядько Джо», – пiдказав Гаррi.

– Так, звiсно. Постараюся посприяти цiй справi, але нiчого не можу гарантувати.

– Вiн також повинен зробити офiцiйну заяву для всiх нацiональних i закордонних прес-агенцiй за день до того, як я полечу до Росii.

– І цього не можу пообiцяти, але будьте певнi, я порекомендую мiнiстровi закордонних справ пiдтримати вашу кампанiю зi звiльнення пана Бабакова.

– Я впевнений, що ви це зробите, сер Алан. Але якщо ви не в змозi покращити становище Бабакова, – Гаррi зробив паузу, – то можете знайти собi когось iншого, хто стане вашим посланцем.

Слова Гаррi справили саме той ефект, на який вiн i сподiвався. Секретаревi Кабiнету Мiнiстрiв вiдiбрало мову.


* * *

Емма пiдвела голову, коли ii секретарка увiйшла до кабiнету в супроводi якогось чоловiка. Вона ще тiльки тиснула прибульцю руку, а вже знала, що вiн iй не подобаеться. Господиня вказала пану Меллору на два зручних крiсла бiля коминка.

– Дуже радий нарештi познайомитися з вами, панi Клiфтон, – почав вiн. – Я багато чув i читав про вас за всi цi роки.

– І я багато читала про вас, пане Меллор, – вiдказала Емма, сiдаючи й уважнiше придивляючись до чоловiка, який сидiв навпроти неi.

З нещодавно розмiщеноi у «Файненшел таймс» бiографii вона дiзналася, що Десмонд Меллор закiнчив школу в шiстнадцять рокiв i розпочав свiй трудовий шлях касиром у «Кукс Тревел». До 23 рокiв створив власну компанiю, яку нещодавно продав за майже два мiльйони фунтiв стерлiнгiв, маючи на своему шляху кiлька випадкових досягнень. Але Емма визнала, що таке можна сказати й про бiльшiсть успiшних пiдприемцiв. Вона пiдготувалася до його чарiвностi, але з подивом виявила, що гiсть виглядае набагато молодшим своiх сорока восьми рокiв. Вiн був у хорошiй фiзичнiй формi, без зайвоi ваги, i iй довелося погодитися зi своею секретаркою, що це пристойний чоловiк, навiть якщо його смаки щодо одягу не йшли в ногу з його фiнансовими успiхами.

– Сподiваюся, не все так погано, – сказав вiн iз iронiчним смiхом.

– Ну, якщо вiрити вашiй нещодавнiй битвi з поглинанням, пане Меллор, ви у полон не берете.

– Зараз усе складно, панi Клiфтон, як ви могли збагнути, тож iнодi комусь доводиться прикривати спину, якщо можна так сказати.

Емма замислилася, чи зможе вигадати причину скоротити цю зустрiч, незважаючи на те, що дала вказiвку секретарцi, щоб ii не турбували принаймнi тридцять хвилин.

– Я стежу за дiяльнiстю вашого чоловiка щодо Бабакова, – зронив Меллор. – Здаеться, йому також не завадило б прикрити спину, – додав вiн iз усмiшкою.

– Гаррi дуже переймаеться важким становищем пана Бабакова.

– Як i всi ми, я впевнений у цьому. Але змушений запитати, чи гра вартуе свiчок? Цi росiяни нехтують правами людини.

– Це не зупинить Гаррi боротися за те, у що вiн вiрить.

– Вiн часто виiздить?

– Не надто, – Емма намагалася не показати, що ii здивувала раптова змiна теми. – Книжкове турне або конференцiя. Але коли ви очолюете акцiонерну компанiю, iнодi невiдомiсть може бути благом.

– Знаю, як ви почуваетесь, – Меллор нахилився вперед. – Моя дружина вважае за краще залишатися вдома, тому я i вештаюсь у Бристолi упродовж тижня.

– У вас е дiти? – запитала Емма.

– Одна дiвчинка вiд мого першого шлюбу. Вона секретарюе в Лондонi. І ще одна вiд другого шлюбу.

– А скiльки iй рокiв?

– Келлi чотири, i, звiсно, я знаю, що ваш син Себастьян нещодавно увiйшов до правлiння компанii Беррiнгтонiв.

Емма посмiхнулася.

– Тодi, можливо, я можу запитати, пане Меллор, чого ви прагнете у радi директорiв?

– Дес, прошу. Всi моi друзi називають мене Десом. Як ви знаете, свiй досвiд роботи я здобув переважно в туристичному бiзнесi, але позаяк продав компанiю, то почав торгувати нерухомiстю. У мене багацько вiльного часу, i я вважаю, що працювати при жiнцi-головi може бути весело.

Емма це проiгнорувала.

– Якби ви стали членом правлiння, як би поставилися до ворожого поглинання пiдприемства?

– Попервах я зробив би вигляд, що мене це не цiкавить, i намагався з’ясувати, наскiльки зможу iх подоiти. Весь секрет у тому, щоб бути терплячим.

– Чи не виникло б якихось обставин, за яких ви стали б триматися за компанiю?

– Нi, якби цiна мене задовольнила.

– А коли «Нацiональнi автобуси» викупили вашу компанiю, вас не турбувало, що буде з вашим персоналом?

– Якби вони були уважнiшими, то змогли б задовго до цього це передбачити, i в будь-якому разi такий шанс удруге мiг би й не випасти.

– Але якщо вiрити «Файненшел таймс», уже упродовж мiсяця пiсля змiни власника звiльнили половину ваших робiтникiв, а дехто з них працював iз вами бiльше двадцяти рокiв.

– З виплатою зарплати за шiсть мiсяцiв. І дехто з них не мав жодних труднощiв iз працевлаштуванням в iншому мiсцi, а один чи двое – навiть у Беррiнгтонiв.

– Але впродовж наступного мiсяця «Нацiональнi автобуси» усунули ваше iм’я з логотипу компанii, а з ним позбулися й репутацii, яку ви вибудовували протягом багатьох рокiв.

– Ви вiдмовилися вiд свого прiзвища, коли вийшли замiж за Гаррi Клiфтона, – зауважив Меллор, – але це не завадило вам очолити компанiю Беррiнгтонiв.

– Менi не залишили вибору, але пiдозрюю, що це може змiнитися в майбутньому.

– Погляньмо правдi в вiчi, коли йдеться про фiнансовий результат, ви не можете дозволити собi сентиментальностi.

– Не важко второпати, як вам вдалося стати таким успiшним бiзнесменом, Десе, i чому для правильноi фiрми ви стали б iдеальним директором.

– Радий, що ви так це бачите.

– Але менi все одно доведеться порадитися з колегами на випадок, якщо вони зi мною не погодяться. Коли буде результат, я вийду з вами на зв’язок.

– Із нетерпiнням чекатиму цього, Еммо.




7


Себастьян прибув до американського посольства на Гросвенор-сквер трохи ранiше дев’ятоi години наступного дня пiсля призначення зустрiчi з chef de mission[7 - Глава мiсii (франц.).].

Пiсля того як зарееструвався, сержант морськоi пiхоти супроводив гостя на другий поверх i постукав у дверi в кiнцi коридора. Себ здивувався, коли дверi вiдчинив пан Саллiван.

– Приемно бачити тебе, Себе. Заходь.

Себ увiйшов до кiмнати з вiкнами на Гросвенор-Гарденс, але на краевид уваги не звернув.

– Кави вип’еш?

– Нi, дякую, сер, – вiдмовився Себ, який i так занадто нервував, аби думати про щось iще, окрiм свого першочергового завдання.

– То що я можу для тебе зробити? – запитав пан Саллiван, сiдаючи за стiл.

Себ залишився стояти.

– З вашого дозволу, сер, я хотiв би просити руки вашоi доньки.

– Як старомодно! – вигукнув пан Саллiван. – Я зворушений, що ти взяв на себе клопiт запитати про це мене, i якщо це те, чого хоче Саманта, я згоден.

– Не знаю, чи вона цього хоче, – визнав Себ, – бо я ii ще не питав.

– Тодi удачi, все, що можу тобi сказати: ти нам з дружиною подобаешся.

– Яке полегшення, – видихнув Себ.

– А своiм батькам хоч сказав?

– Учора ввечерi, сер.

– І як вони до цього поставилися?

– Мати дуже зрадiла, але мiй батько сказав, що якщо Сем мае здоровий глузд, вона менi вiдмовить.

Пан Саллiван усмiхнувся.

– Але якщо вона скаже «так», чи зможеш ти забезпечити iй те, до чого вона звикла? Адже, як тобi вiдомо, вона сподiваеться стати академiком, а за це багато не платять.

– Я над цим працюю, сер. Мене щойно пiдвищили в банку, i я зараз уже номер два у вiддiлi нерухомостi. І, гадаю, ви знаете, що я нещодавно став членом правлiння «Судноплавноi компанii Беррiнгтонiв».

– Усе це звучить багатообiцяюче, Себе, i, чесно кажучи, Марiон дивувалася, чого ви так довго зволiкаете.

– Це означае, що я отримав ваше благословення?

– Безумовно, так. Але нiколи не забувай, що Саманта, як i твоя мати, встановлюе стандарти, за якими нам важко жити разом iз iншими звичайними смертними. Й обидвi керуються тим самим моральним кодексом, що й твiй батько. А тепер, коли ти це сказав, може, захочеш присiсти?


* * *

Коли пiзнiше Себастьян повернувся в Сiтi, то знайшов на своему столi записку вiд Едрiена Слоуна, який просив його зайти до його кабiнету, щойно вiн повернеться.

Себастьян спохмурнiв. Єдиною плямою на екранi його радару впродовж кiлькох останнiх мiсяцiв був його безпосереднiй керiвник. Вiн так i не змiг догодити Слоуну вiдтодi, як Седрик Гардкасл призначив його своiм заступником у вiддiлi нерухомостi. Слоуновi завжди вдавалося справляти враження, нiби вiн iз великим запалом вiддаеться своiй роботi, i, якщо чесно, щомiсячнi успiхи та прибутки його вiддiлу вражали. Однак вiн чомусь не довiряв Себу й навiть не намагався звiритися йому – на дiлi ж робив усе, щоб тримати його подалi вiд справ. Себ також чув вiд одного зi своiх колег, що щоразу, коли в розмовi згадують його iм’я, Слоун не вагаеться, щоб насипати йому солi на хвiст.

Себ хотiв повiдомити про цю проблему Седрика, але мати його вiдрадила, сказавши, що Слоун про це обов’язково дiзнаеться i все стане iще гiрше.

– У будь-якому разi, – додала Емма, – доведеться навчитися мiцно стояти на своiх ногах, а не сподiватися, що Седрик рятуватиме тебе кожного разу, коли виникнуть якiсь клопоти.

– Це все дуже добре, – сказав Себ, – але що менi робити?

– Просто сумлiнно виконуй своi обов’язки, – порадила Емма. – Щоб Седрика це задовольняло.

– Я так i роблю, – пручався Себ. – Але чому Слоун так ставиться до мене?

– Можу пояснити це одним словом, – сказала Емма. – Заздрiсть. І тобi краще звикнути до цього, якщо сподiваешся й надалi дертися нагору кар’ерною драбиною.

– Але я зроду не мав таких проблем, коли працював у пана Гардкасла.

– Звiсно, не мав, адже Седрик нiколи не бачив у тобi загрозу.

– Слоун думае, що я йому загрожую?

– Атож. Вiн припускае, що ти цiлиш на його мiсце, i це змушуе його ще бiльше таiтися, вiн нервуе, стае параноiком, називай це як заманеться. Тож скористайся однiею з улюблених порад Деса Меллора: просто подбай про свiй тил.


* * *

Коли Себ того дня з’явився у кабiнетi Слоуна, його начальник одразу ж перейшов до справи, й здавалося, що йому не заважае, що секретарка прислухаеться до кожного його слова.

– Оскiльки вас не було на мiсцi, коли я прийшов сьогоднi вранцi, припускаю, що ви, мабуть, вiдвiдували клiента.

– Нi, я був у американському посольствi в особистiй справi.

Це змусило Слоуна на мить замовкнути.

– В майбутньому, коли будете займатися особистими справами, робiть це у вiльний вiд роботи час. У нас тут банк, а не якийсь клуб.

Себ стиснув зуби.

– Я пам’ятатиму про це, Едрiене.

– Менi б хотiлося, щоб у робочий час мене називали паном Слоуном.

– Іще щось… пане Слоун? – поцiкавився Себ.

– Нi, поки що нi, але прагну побачити ваш щомiсячний звiт на моему столi до кiнця дня.

Себ повернувся до свого кабiнету, радiючи, що випередив забаганки Слоуна, пiдготувавши свiй щомiсячний звiт ще у вихiднi. Показники знову покращуються, вже десятий мiсяць поспiль, хоча нещодавно Себ зрозумiв, що Слоун привласнюе собi його результати.

Якщо Слоун сподiвався, що його тактика врештi-решт виведе Себа iз рiвноваги, навiть змусить його звiльнитися – не вийде. Поки Седрик був головою банку, Себ знав, що мiцно закрiпився на своiй посадi, й, поки вiн виконуе свою роботу добре, можна не боятися Слоуна, позаяк голова добре вмiе читати мiж рядками.

Якось Себ купив собi канапку з шинкою в сусiдньому кафе i з’iв ii дорогою, що його мати безперечно не схвалила б.

Шукаючи таксi, вiн згадав тi уроки, якi отримав вiд Седрика, коли справа стосувалася укладання угод, бiльшiсть яких опиралися на добрий старий здоровий глузд.

– Знай, скiльки вiдсоткiв скинути, нiколи себе не перевантажуй i намагайся не забувати, що iнша сторона також сподiваеться отримати прибуток. Налагоджуй надiйнi контакти, адже вони стануть у пригодi у важкi часи, оскiльки в банкiвськiй справi певне лише одне – поганi часи ви переживете. І до речi, – додавав вiн, – нiколи не купуй уроздрiб.

– Хто вас цього навчив? – запитав Себ.

– Джек Беннi.

Озброiвшись слушними порадами Седрика Гардкасла i Джека Беннi, Себ подався на пошуки обручки. Давнiй шкiльний приятель Вiктор Кауфман, який нинi працював у вiддiлi iноземних валют у банку свого батька, за кiлька кварталiв вiд «Фартингса», порадив Себу навiдатися до пана Алана Гарда у Гаттон-Гарденi.

– Вiн тобi продасть великий камiнчик за половину цiни, яку запросить будь-який ювелiр на головнiй вулицi.

Себ iв на ходу й викликав таксi, оскiльки знав, що йому треба повернутися на роботу упродовж години, якщо не хоче знову отримати прочуханку вiд Едрiена Слоуна. Таксi зупинилося перед зеленими дверима, повз якi Себ пройшов би, навiть не помiтивши, якби на них не був акуратно намальований номер сорок сiм. Нiчого не натякало на скарби, що знаходилися усерединi. Себ втямив, що доведеться мати справу iз замкнутим i дуже обережним чоловiком.

Вiн натиснув на гудзик дзвiнка, й за мить його привiтав герой Дiккенса в ярмулцi на головi й з довгими чорними пейсами. Коли Себ повiдомив, що вiн приятель Вiктора Кауфмана, його швидко вiдвели у внутрiшню святиню пана Гарда.

Жвавий чоловiчок, зростом не бiльше п’яти футiв, недбало одягнений у сорочку з вiдкритим комiром i добряче поношенi джинси, пiдвiвся з-за столу й подарував своему потенцiйному клiенту теплу посмiшку. Коли почув прiзвище Кауфман, посмiшка поширшала, i чоловiчок потер долонi так, нiби збирався кинути костi для гри.

– Якщо ви товариш Саула Кауфмана, то, мабуть, розраховуете придбати «Кохiнур»[8 - «Кохiнур» – один iз найзнаменитiших i найбiльших дiамантiв у свiтi. Пiсля першоi огранки мав 186,1 карата, пiсля другоi – 106,1 карата. Це частина коштовностей британськоi королiвськоi сiм’i.] за п’ять фунтiв.

– За чотири, – уточнив Себ.

– І ви навiть не еврей.

– Нi, – сказав Себ, – але мене навчав йоркширець.

– Це все пояснюе. Тож як я можу вам допомогти, юначе?

– Я шукаю обручку.

– І хто ця щаслива дiвчина?

– Американка, ii звуть Сем.

– Тодi нам доведеться знайти для Сем щось особливе, чи не так?

Пан Гард вiдсунув шухляду свого письмового столу, вийняв iз неi в’язку з ключами i вибрав один iз них. Пiдiйшов до великого сейфа, вбудованого в стiну, вiдiмкнув важкi дверi й вiдсторонився, щоб продемонструвати десяток акуратно складених таць. Трохи повагавшись, вiн вибрав третю знизу, витягнув ii i поставив на стiл.

Кiлька маленьких дiамантiв пiдморгнули Себовi. Вiн вивчав iх кiлька хвилин, перш нiж заперечно похитати головою. Ювелiр промовчав. Вiн повернув тацю в сейф i витягнув ту, що стояла вище.

Себу знадобилося трохи бiльше часу на розгляд бiльших камiнцiв, якi виблискували на сонцi, але вiн вiдхилив i iх.

– Ви впевненi, що можете дозволити собi цю дiвчину? – поцiкавився господар, знiмаючи третю тацю зверху.

Очi Себа спалахнули, коли вiн побачив сапфiр в оточеннi крихiтних дiамантiв, якi виблискували на чорнiй оксамитовiй тканинi.

– Той, – сказав вiн, не вагаючись.

Гард пiдхопив лупу зi свого столу й уважнiше вивчив перстень.

– Цей прекрасний сапфiр родом iз Цейлону i мае п’ять каратiв. Усi вiсiм алмазiв мають по пiв карата, iх нещодавно придбали в Індii.

– Скiльки?

Гард якийсь час не вiдповiдав.

– Маю вiдчуття, що ви станете постiйним клiентом, – нарештi сказав вiн, – тож вiддам вам цей чудовий перстень за гiдною цiною. Скажiмо, за сто фунтiв?

– Ви можете казати все що завгодно, але в мене немае сотнi фунтiв.

– Погляньте на це як на iнвестицiю.

– Для кого?

– Я вам скажу, що буду робити, – мовив Гард, повертаючись до свого столу й вiдкриваючи велику бухгалтерську книгу.

Вiн погортав кiлька сторiнок, потiм провiв вказiвним пальцем по списку прiзвищ.

– Щоб бути впевненим у тому, що ви станете моiм майбутнiм клiентом, я дозволю вам отримати цей перстень за цiну, яку заплатив за нього сам. Шiстдесят фунтiв.

– Нам доведеться повернутися до нижньоi полицi, – неохоче визнав Себ.

Гард здiйняв руки вгору.

– Як бiдний чоловiк може сподiватися на зиск, якщо йому доводиться торгуватися з таким упертюхом, як ви? Моя остання пропозицiя, – вiн зробив паузу, – п’ятдесят фунтiв.

– Але на моему рахунку в банку лежить лише близько тридцяти фунтiв.

Гард якийсь час мiзкував.

– Тодi пропоную десять фунтiв завдатку та п’ять фунтiв щомiсяця упродовж року.

– Але ж це складе сiмдесят фунтiв!

– Одинадцять мiсяцiв.

– Десять.

– Згода, молодий чоловiче. Сподiваюся, що це перша угода з багатьох, – додав вiн, тиснучи руку Себу.

Себ виписав чек на десять фунтiв, тодi як пан Гард вибрав невелике червоне пуделко, в яке поклав перстень.

– Приемно мати з вами справу, пане Клiфтон.

– Одне запитання, пане Гард. Коли я зможу побачити горiшню полицю?

– Коли станете головою правлiння банку.




8


За день до прильоту Гаррi до Москви британський мiнiстр закордонних справ Майкл Стюарт викликав росiйського посла до свого кабiнету в Вайтхоллi i вiд iменi уряду Їi величностi висловив протест через ганебне поводження з Анатолiем Бабаковим. Вiн зайшов так далеко, що вимагав не лише звiльнити полiтв’язня з казематiв, а й негайно скасувати заборону на публiкацiю його книжки.

Заяву пана Стюарта для преси розмiстили на першiй шпальтi всi часописи краiни, а «Таймс» i «Гардiан» додатково згадали про кампанiю, яку розпочав популярний письменник Гаррi Клiфтон.

Того ж дня пiд час години запитань до прем’ера лiдер опозицii Алек Даглас-Гоум висловив свою стурбованiсть долею Бабакова i закликав главу уряду бойкотувати двостороннi перемовини, якi мали вiдбутися з радянським лiдером Леонiдом Брежневим у Ленiнградi цього мiсяця.

Наступного дня фото Бабакова разом зi свiтлинами його дружини Олени з’явились у кiлькох виданнях. «Дейлi мiррор» охарактеризувала його книжку, як бомбу з годинниковим механiзмом, котра, якщо ii опублiкують, пiдiрве радянський режим. Гаррi стало цiкаво, звiдки вони могли про це дiзнатися, якщо не читали цю книжку. Але вiн розумiв, що сер Алан не мiг би допомогти йому бiльше, й був налаштований дотримуватися своiх зобов’язань за угодою.

Пiд час нiчного лету до Москви Гаррi знову й знову переглядав свою промову, i до тiеi митi, коли лiтак БТКА приземлився в аеропорту Шереметьево, вiн був упевнений, що його кампанiя набирае обертiв i що вiн виступить iз промовою, якою буде пишатися Джайлз.

Гаррi знадобилося бiльше години, щоб пройти митницю, не в останню чергу через те, що його валiзу довелося розпаковувати, а потiм двiчi перепаковувати. Вочевидь, вiн не був бажаним гостем. Коли Гаррi нарештi вiдпустили, то його та кiлькох його колег-делегатiв усадовили у старий шкiльний автобус, який за п’ятдесят хвилин зупинився бiля готелю «Маджестiк». Гаррi був геть виснажений.

Портье повiдомив, що йому як головi британськоi делегацii видiлили один iз найкращих номерiв готелю. Йому вручили ключ, а позаяк лiфт був поламаний, а посильних не виявилося, Гаррi був змушений тягнути свою валiзу аж на сьомий поверх. Вiн вiдчинив дверi, щоб увiйти в один iз найкращих номерiв готелю.

Вбого обставлена кiмната повернула спогади про його навчання у школi Святого Беди. Лiжко з тонким горбкуватим матрацом i стiл, об який гасили недопалки, заплямований кружальцями вiд пивних гальб, вважалися меблями. У кутку стояв умивальник iз краном, який випускав цiвку холодноi води, незалежно вiд того, вiдкритий вiн чи нi. Коли Гаррi захотiв прийняти ванну, то дiзнався, що ванна кiмната розташована у дальньому кiнцi коридора: не забудьте взяти з собою рушник, i не можна займати ванну бiльше десяти хвилин або залишати кран вiдкрученим. Це так нагадувало його стару школу, що якби у дверi постукали, Гаррi не здивувався б, якби побачив на порозi сестру-хазяйку, котра прийшла перевiрити його нiгтi.

Позаяк у номерi не було навiть натяку на якийсь мiнi-бар чи хоча б кiлька шматочкiв печива, Гаррi спустився вниз, аби приеднатися до своiх колег за вечерею. Пiсля споживання обiду з однiеi страви в режимi самообслуговування вiн почав розумiти, чому рибний паштет Бiнгема вважався в Радянському Союзi розкiшшю.

Клiфтон вирiшив лягти ранiше, не в останню чергу тому, що в програмi першого дня конференцii вiн був вказаний основним доповiдачем на одинадцяту годину наступного ранку. Хоча Гаррi i лiг у лiжко, але перш нiж змiг заснути, минуло кiлька годин, i не лише через грудки вати в матрацi, тонку паперову ковдру чи докучливi неоновi вогнi, котрi вторгалися у кожен закуточок його номера крiзь нейлоновi штори, якi неможливо було зсунути. На той момент, коли вiн нарештi заснув, у Бристолi була одинадцята година, а в Москвi – друга ночi.

Наступного ранку Гаррi схопився вдосвiта i вирiшив прогулятися Красною площею. Не можна було пропустити нагоду потрапити до мавзолею Ленiна, що височiв на площi й слугував постiйним нагадуванням про засновника радянськоi держави. Кремль охороняла масивна бронзова гармата, ще один символ перемоги над ворогом. Навiть у пальтi, вдягнути яке наполягла Емма, з пiднятим комiром вуха i нiс Гаррi швидко почервонiли вiд холоду. Аж тепер вiн збагнув, чому росiяни носять тi недолугi хутрянi шапки, обмотуються шаликами й надягають шуби. Мiсцевi жителi оминали його дорогою, поспiшаючи на роботу, але мало хто звертав увагу на чоловiка, який постiйно ляпав себе руками по боках.

Коли Гаррi повернувся до готелю, ранiше, нiж планував, консьерж передав йому повiдомлення. П’ер Бушар, голова конференцii, сподiвався, що зможе приеднатися до Гаррi за снiданком.

– Я призначив вам виступ на одинадцяту годину, – повiдомив Бушар, вiдмовившись вiд яечнi, яка не мала нiчого спiльного з курячими яйцями. – У цей час на конференцiях найбiльше вiдвiдувачiв. Я вiдкрию збори о десятiй тридцять i привiтаю делегатiв iз сiмдесяти двох краiн. Рекордна кiлькiсть учасникiв, – додав вiн iз галльською пихою. – Ви дiзнаетесь, що я завершую свiй виступ, коли нагадаю делегатам, що iснуе одна рiч, яку росiяни роблять найкраще за всiх на планетi.

Гаррi звiв брову.

– Балет. І нам усiм пощастило, що ми зможемо побачити «Лебедине озеро» у Большому театрi цього вечора. Пiсля того як я повiдомлю про це делегатам, запрошу вас на сцену виголосити вступне слово.

– Це менi лестить, – визнав Гаррi. – Слiд бути насторожi.

– Не обов’язково, – заперечив Бушар. – Комiтет був одностайним у своему виборi вас як основного доповiдача. Ми всi захоплюемося кампанiею, яку ви органiзували щодо Анатолiя Бабакова. Мiжнародна преса виявляе неабиякий iнтерес, i вам буде цiкаво дiзнатися, що КДБ розпитував мене, чи можна буде завчасу побачити текст вашоi промови.

Слова Бушара схвилювали Гаррi. До цього часу вiн не усвiдомлював, наскiльки широкий резонанс викликала його кампанiя за кордоном i чого вiд неi очiкували. Вiн зиркнув на годинник, сподiваючись, що ще мае час знову переглянути свою промову, допив каву, вибачився перед Бушаром i хутко попрямував до свого номера. Лiфт у робочому станi викликав у Гаррi неабияке полегшення. Йому не було потреби нагадувати, що в майбутньому може й не випасти такоi нагоди вплинути на справу Бабакова, й тим бiльше у самому серцi Росii.

Вiн ледь не забiг до своеi кiмнати й висунув шухляду маленького столика бiля лiжка, де залишив свою промову. Але ii там уже не було. Ретельно оглянувши номер, Гаррi збагнув, що документ забрав КДБ, який дуже вже прагнув iз ним ознайомитися.

Гаррi знову зиркнув на годинник. Сорок хвилин до початку конференцii, де вiн мае виступити з промовою, над якою працював увесь останнiй мiсяць, а примiрника ii не було.

Коли на Краснiй площi куранти вдарили десять разiв, Гаррi тремтiв, як школяр, який мае зустрiтися з учителем, аби обговорити свiй твiр, iснуючий лише в його головi. У письменника не залишилося iншого вибору, як перевiрити, наскiльки хорошою була його пам’ять.

Гаррi повiльно спустився вниз, розумiючи, що вiдчувае актор за мить до того, як пiднiметься завiса, i влився в потiк делегатiв, котрi прямували до конференц-зали. Зайшовши туди, вiн раптом забажав повернутися назад до свого номера й замкнутися зсередини. Ряди авторiв нагадували йому книжковi полицi й лякали навiть бiльше за наступ нiмцiв.

Кiлька делегатiв шукали собi мiсця в уже вщерть забитому примiщеннi. Але за вказiвкою Бушара Гаррi пiшов наперед i зайняв мiсце скраю другого ряду. Коли оглянув величезну залу, його погляд затримався на гуртi невиразних, мiцно збудованих чоловiкiв у довгих чорних плащах, котрi пiдпирали спинами стiни, рiвномiрно розосередившись по примiщенню. У них була одна спiльна риса: нiхто з них не виглядав так, нiби прочитав хоча б одну книжку в своему життi.

Бушар закiнчив свою iнавгурацiйну промову, спiймав на собi погляд Гаррi й тепло всмiхнувся.

– А зараз настав момент, якого ви всi чекали, – оголосив вiн. – Доповiдь нашого шанованого колеги з Англii, автора дев’ятьох надзвичайно успiшних детективних романiв за участю детектива-сержанта Вiльяма Ворвiка. Я тiльки прагнув би, щоб його французький колега, iнспектор Бено, був хоча б наполовину таким популярним. Либонь, ми зможемо дiзнатися, чому саме?

Пiсля того як смiх ущух, Бушар продовжив:

– Маю честь запросити Гаррi Клiфтона, президента англiйського ПЕН-клубу, виступити на нашiй конференцii.

Гаррi повiльно пробирався до президii, здивований кiлькiстю спалахiв фотоапаратiв, що оточили сцену, а кожен його крок одночасно фiксували телевiзiйники.

Вiн потиснув руку Бушару, перш нiж зайняти свое мiсце за трибуною. Глибоко вдихнув й окинув поглядом аудиторiю.

– Пане голово, – почав вiн, – дозвольте менi розпочати з подяки вам за добрi слова, але змушений вас попередити, що сьогоднi говоритиму не про детектива-сержанта Вiльяма Ворвiка i не про iнспектора Бено, а про реальну людину, не про вигаданий персонаж, а з плотi i кровi, як i кожен iз нас у цiй залi. Про того, хто сьогоднi не може взяти участь у цiй конференцii, бо його тримають далеко в сибiрському ГУЛАГу. За який злочин? За написання книги. Я, звiсно ж, маю на увазi цього мученика i вживаю це слово цiлком свiдомо – йдеться про Анатолiя Бабакова.

Навiть Гаррi здивувався овацiям, якi вибухнули в примiщеннi. На книжкових конференцiях зазвичай рiдко виявляють бурхливi емоцii, а доповiдачiв вшановують лише ввiчливими оплесками. Ця мимовiльна перерва дозволила йому зiбратися з думками.

– Скiльки з нас у цiй залi читали книжки про Гiтлера, Черчилля чи Рузвельта? Трое iз чотирьох лiдерiв, якi визначили результат Другоi свiтовоi вiйни. Але донедавна единою iнформацiею про Йосифа Сталiна з Радянського Союзу була офiцiйна брошура, видана пiд цензурою КДБ. Як ви всi знаете, людина, яка переклала цю книжку англiйською, настiльки в нiй розчарувалася, що вирiшила написати свою несанкцiоновану бiографiю, що, безумовно, продемонструвало б нам зовсiм iншу точку зору на чоловiка, котрого ми всi знаемо як «дядька Джо». Але щойно ця книжка була надрукована, весь ii наклад знищили, видавця запроторили до в’язницi, а пiсля показового судового процесу автор зник iз лиця землi. І я кажу не про гiтлерiвську Нiмеччину, а про сучасну Росiю. Декому з вас, i менi також, було б цiкаво дiзнатися, що ж такого написав Анатолiй Бабаков, що змусило владу дiяти настiльки тиранiчно. Зрештою, совети нiколи не перестають сурмити про успiхи свого утопiчного укладу, який, як запевняють нас, е не лише взiрцем для решти свiту, а й iз часом нам не залишиться нiчого iншого, як його скопiювати. Якщо це так, пане голово, чому ж ми не можемо прочитати про протилежну точку зору й скласти про неi власну думку? Не забувайте, що «Дядька Джо» написав чоловiк, який тринадцять рокiв перебував поруч iз Сталiним, знав його найпотаемнiшi думки, був свiдком того, як той проводив свое повсякденне життя. Але коли Бабаков вирiшив написати власну версiю тих подiй, нiкому, зокрема й радянським людям, не дозволили дiзнатися про це. Цiкаво, чому? Ви не знайдете примiрника «Дядька Джо» в жоднiй книжковiй крамницi Англii, Америки, Австралii, Африки чи Пiвденноi Америки. Але ви не знайдете ii й у Радянському Союзi. Можливо, твiр написаний жахливо, нудно i негiдний публiкацii, але принаймнi ми зможемо його оцiнити.

Ще одна буря оплескiв прокотилася примiщенням. Гаррi довелося тамувати посмiшку, коли вiн помiтив, що чоловiки у довгий чорних плащах запхали руки до кишень, але вираз iхнiх облич не змiнився, коли перекладач тлумачив iм його слова. Оратор зачекав, поки оплески вщухнуть, перш нiж продовжити.

– У нашiй сьогоднiшнiй конференцii беруть участь iсторики, бiографи, вченi й навiть кiлька романiстiв, усi вони сприймають свою роботу буденно, хоча й критично ставляться до своiх урядiв, своiх лiдерiв, навiть до полiтичноi системи. Чому? Бо ви приiжджаете з краiн, якi вмiють правильно реагувати на критику, сатиру, кпини, навiть глузування, i iхнiм громадянам дозволено мати власну думку про той чи iнший твiр. Натомiсть у Радянському Союзi авторiв публiкують лише в тому випадку, якщо держава схвалюе те, про що вони пишуть. Скiльки з присутнiх у цiй кiмнатi сидiли б зараз у в’язницi, якби народилися в Росii? І я кажу керiвникам цiеi великоi краiни: чому б не дозволити вашому народу тi самi привiлеi, якi ми на Заходi приймаемо як належне? Можна почати зi звiльнення Анатолiя Бабакова й дозволу на видання його книжки. Факела свободи не треба боятися. Я ж не зупинюся, поки не побачу примiрники «Дядька Джо» у «Гетчардсi» на Пiкадiллi, «Даблдеi» на П’ятiй авеню, «Даймоксi» у Сiднеi та в книгарнi Джорджа на Парк-стрит у Бристолi. Але найбiльше я хотiв би побачити цю книжку на полицях бiблiотеки iменi Ленiна на Воздвиженцi, за кiлька сотень ярдiв звiдси.

Незважаючи на оглушливi оплески, Гаррi залишався бiля трибуни, бо ще не виголосив останньоi частини своеi промови. Вiн дочекався цiлковитоi тишi, перш нiж пiдвести голову й додати:

– Пане голово, вiд iменi британськоi делегацii маю честь запросити пана Анатолiя Бабакова стати головним доповiдачем на нашiй мiжнароднiй конференцii в Лондонi наступного року.

Усi в залi, окрiм тих, що у довгих чорних плащах, схопилися на ноги, щоб пiддати Гаррi овацiям стоячи. Високопосадовець КДБ, який сидiв у нiшi в закритiй частинi примiщення, повернувся до свого начальника:

– Слово в слово. Вiн, певно, мав запасну копiю своеi промови, про яку ми не знали.


* * *

– Пан Ноулс на першiй лiнii, панi голово.

Емма натиснула на кнопку телефону.

– Вiтаю, Джиме.

– Доброго дня, Еммо. Я вирiшив вам зателефонувати, бо Десмонд Меллор менi сказав, що зустрiчався з вами, i вважае, що все минуло не надто добре.

– Не сумнiваюся, що вiн це сказав, – зауважила Емма, – i мушу визнати, що пан Меллор мене вразив. Безперечно, вiн здiбний бiзнесмен i мае великий досвiд у своiй галузi.

– Цiлком згоден, – пiдтримав Ноулс. – Тож чи можу припустити, що ви порекомендуете прийняти його до складу правлiння?

– Нi, Джиме, не можете. Пан Меллор мае багато видатних навичкiв, але, на мою думку, мае й один суттевий недолiк.

– І що ж це може бути?

– Його цiкавить лише одна людина – вiн сам. Слово «вiрнiсть» для нього нiщо. Коли я сидiла й слухала пана Меллора, вiн нагадав менi мого батька, а я хочу, щоб у радi директорiв працювали люди, якi нагадували б менi мого дiдуся.

– Це ставить мене в дуже незручне становище.

– Чого б це, Джиме?

– Бо це я порекомендував кандидатуру Меллора, i ваше рiшення насамперед пiдривае мiй авторитет.

– Менi шкода, що ви так вважаете, Джиме, – Емма зробила паузу перед тим, як додати: – Звiсно, я зрозумiю, якщо ви захочете пiти у вiдставку.


* * *

Решту дня Гаррi провiв, тиснучи руки людям, яких нiколи ранiше не зустрiчав, кiлька з них пообiцяли просувати справу Бабакова у своiх краiнах. Така увага була цiлком природною для Джайлза як полiтика, натомiсть Гаррi це вкрай виснажило. Однак вiн був вдячний за те, що ходив вулицями Бристоля зi своiм швагром пiд час минулих виборчих кампанiй, адже до цього часу навiть не усвiдомлював, скiльки запозичив вiд нього.

На той момент, коли Гаррi сiв в автобус, який мав допровадити делегатiв конференцii до Большого театру, вiн уже так втомився, що боявся, що може заснути посеред вистави. Але щойно завiса пiднялася, як вiн застиг на краю свого сидiння, вражений артистичними рухами танцюристiв, iхньою майстернiстю, грацiею й енергiею, не в змозi вiдвести очей вiд сцени. Коли ж нарештi завiса опустилася, чоловiк уже не сумнiвався, що принаймнi у царинi балету Радянський Союз i справдi лiдируе у свiтi.

Коли ж вiн повернувся до готелю, портье передав гостевi записку, яка пiдтверджувала, що наступного ранку автiвка дипломатичного представництва забере його за десять восьма, щоб вiн мiг поснiдати з послом. Це давало йому бiльш нiж достатньо часу, щоб встигнути на дванадцятигодинний рейс до Лондона.

Двое чоловiкiв сидiли мовчки в кутку фое, спостерiгаючи за кожним його кроком. Гаррi знав, що вони прочитали повiдомлення вiд посла задовго до нього. Письменник узяв ключ, подарував шпигам широку посмiшку i побажав iм на добранiч, перш нiж пiднятися лiфтом на сьомий поверх.

Роздягнувшись, Гаррi впав у лiжко й занурився у глибокий сон.




9


– Не найкращий хiд, мамо.

– А це чому? – здивувалася Емма. – Джим Ноулс нiколи мене не пiдтримував, i, чесно кажучи, я буду тiльки рада його позбутися.

– Пригадуеш, що Лiндон Джонсон казав про Джона Едгара Гувера? Я вважаю за краще, щоб вiн мочився всерединi намету, нiж iззовнi.

– Інодi я питаю себе, навiщо ми з твоiм батьком витратили стiльки грошей на твою освiту. Але якоi шкоди може завдати Ноулс?

– У нього е iнформацiя, яка може знищити компанiю.

– Вiн не наважиться оприлюднити правду про iнцидент iз флотом. Якщо зробить це, то вже нiколи не отримае серйозноi посади в Сiтi.

– Йому й не потрiбно виголошувати все особисто. Все, що йому треба, нишком пообiдати у своему клубi з Алексом Фiшером, i вже за пiв години ледi Вiрджинiя дiзнаеться кожну деталь того, що насправдi сталося тiеi ночi. І можеш бути певною, що вона збереже найчутливiшi подробицi й свiдчення, й це не тiльки знищить тебе, але й усю компанiю разом iз тобою. Нi, боюся, що тобi доведеться з’iсти шматочок несмачного торта, матусю, якщо не хочеш щодня чекати, коли нарештi впаде бомба.

– Але Ноулс уже дав зрозумiти, що якщо Меллор не стане директором, вiн звiльниться.

– Тодi доведеться запропонувати пану Меллору мiсце в правлiннi.

– Тiльки через мiй труп!

– Це ти сказала, мамо, а не я.


* * *

Тук-тук-тук. Гаррi протер очi. Тук-тук-тук. Хтось стукав у дверi, чи це був лише шум, що долинав iззовнi? Тук-тук-тук. Це таки в дверi. Вiн хотiв проiгнорувати стукiт, але хтось наполягав, щоб вiдчинили. Тук-тук-тук. Гаррi неохоче опустив ноги на холодний лiнолеум, накинув халат i пiдiйшов до дверей.

Якщо Гаррi й здивувався, вiдчинивши дверi, то намагався цього не показувати.

– Привiт, Гаррi, – мовив чуттевий голос.

Чоловiк з недовiрою витрiщився на дiвчину, в яку закохався двадцять рокiв тому. Точна копiя Емми, коли iй виповнилося двадцять лiт, стояла перед ним у соболинiй шубi, i вiн пiдозрював, що пiд нею iншого одягу не було. Вона тримала в однiй руцi цигарку, а в другiй – пляшку шампанського. «Розумнi росiяни», – подумав Гаррi.

– Мене звати Алiна, – назвалася вона i торкнулася його руки. – Я з нетерпiнням чекаю зустрiчi з вами.

– Гадаю, ви помилилися кiмнатою, – сказав Гаррi.

– Я так не думаю, – Алiна спробувала зайти до номера, але Гаррi залишився стояти у дверях, перекриваючи iй шлях.

– Я ваша винагорода, Гаррi, за такий блискучий виступ. І пообiцяла головi, що подарую вам нiч, яку ви нiколи не забудете.

– Ви вже досягли бажаного, – зауважив Гаррi, гадаючи, на кого ця Алiна працюе.

– Мабуть, я все ж можу щось зробити для вас, Гаррi?

– Нiчого не можу вигадати, але, будь ласка, подякуйте вашим господарям i повiдомте iм, що мене це не цiкавить.

– То, може, хлопчика?

– Нi, дякую.

– Грошi? – не здавалася вона.

– Я добрий, але з мене вже досить.

– Хiба я не зможу вас нiчим спокусити?

– Ну, – сказав Гаррi, – якщо ви вже про це згадали, то я завжди бажав дечого, i якщо вашi господарi зможуть це забезпечити, буду iм вдячний.

– І що ж це може бути, Гаррi? – в ii голосi вперше прозвучала надiя.

– Нобелiвська премiя з лiтератури.

Алiна виглядала спантеличеною, аж Гаррi не втримався, нахилився вперед i розцiлував ii в обидвi щоки, нiби та була його улюбленою тiткою. Вiдтак тихцем зачинив дверi й прокрався назад у лiжко.

– Хай iй грець! – сказав вiн. Сон вивiтрився остаточно.


* * *

– На лiнii пан Воган, пане Клiфтон, – повiдомила дiвчина з комутатора. – Каже, що йому потрiбно термiново перебалакати з паном Слоуном, але вiн зараз на конференцii в Йорку i до п’ятницi не повернеться.

– Передзвонiть його секретарцi й попросiть усе залагодити.

– Сара не вiдповiдае на мiй дзвiнок, пане Клiфтон. Мабуть, ще не повернулася з обiду.

– Гаразд, перемкнiть на нього, – неохоче погодився Себ. – Доброго ранку, пане Воган, чим можу вам допомогти?

– Я старший партнер в агенцii нерухомостi «Севiллс», – назвався Воган, – i менi потрiбно термiново поспiлкуватися з паном Слоуном.

– Це може зачекати до п’ятницi?

– Аж нiяк. У мене на столi лежать ще двi пропозицii для ферми «Шифнал» у Шропширi, й оскiльки торги закриваються у п’ятницю, менi потрiбно дiзнатися, чи пан Слоун усе ще зацiкавлений у справi.

– Можливо, ви могли б повiдомити менi деталi, пане Воган, – сказав Себ, беручи авторучку, – щоб я був у курсi справи.

– Необхiдно повiдомити пану Слоуну, що пан Коллiнгвуд буде радий прийняти його пропозицiю в один мiльйон шiстсот тисяч. Це означае, що у п’ятницю менi знадобиться депозит в обсязi ста шiстдесяти тисяч фунтiв стерлiнгiв, якщо вiн усе ще сподiваеться укласти угоду.

– Один мiльйон шiстсот тисяч, – повторив Себ, не впевнений, що правильно почув.

– Атож, звiсно, туди входять тисяча акрiв землi, а також будинок.

– Певна рiч, – погодився Себ. – Я повiдомлю про це пану Слоуну, щойно вiн зателефонуе.

Себ вiдклав слухавку. Сума була бiльшою, нiж будь-яка угода, яку вiн коли-небудь укладав iз лондонськоi нерухомостi, не кажучи вже про якусь ферму в Шропширi, тож вiн вирiшив ще перевiрити в секретарки Слоуна. Себ пройшов коридором до ii кабiнету i побачив Сару, яка саме вiшала плащ на вiшак.

– Доброго дня, пане Клiфтон, я можу чимось допомогти?

– Менi потрiбно переглянути справу Коллiнгвуда, Саро, щоб я мiг поiнформувати пана Слоуна, коли вiн повернеться.

Сара виглядала спантеличеною.

– Я нiчого не знаю про такого клiента, але дозвольте менi перевiрити.

Вона вiдчинила шафу, позначену лiтерами, i зупинилася на «К».

– Але в пана Слоуна немае клiента з таким прiзвищем, – сказала вона. – Це якась помилка.

– Спробуйте пошукати ферму Шифнал, – порадив Себ.

Сара перемкнула свою увагу на шафу «S-Z», але знову заперечно похитала головою.

– Мабуть, я помилився, – заспокоiв ii Себ. – Можливо, буде краще, якщо ви не скажете про це пану Слоуну, – додав вiн.

Вона замкнула обидвi шафи. Вiн повiльно пiшов назад до свого кабiнету, зачинив дверi й мiркував про свою розмову з паном Воганом якийсь час, перш нiж узяти телефонну слухавку й набрати довiдку.

Коли кiнець кiнцем йому вiдповiли, Себ попросив до телефону пана Коллiнгвуда з ферми Шифнал у Шропширi. Минуло кiлька хвилин, перш нiж оператор повернувся на лiнiю.

– Ви мали на увазi Д. Коллiнгвуда, ферма Шифнал у Шиф- налi?

– Це мае бути вiн. Можете дати менi номер його телефону?

– Боюся, що нi, сер.

– Але в мене надзвичайна ситуацiя.

– Можливо, сер, але менi заборонено давати номери телефонiв iз цього перелiку.

Телефон замовк.

Себ iз хвилину повагався, перш нiж знову взяти слухавку й набрати внутрiшнiй номер.

– Кабiнет голови правлiння, – почувся знайомий голос.

– Рейчел, менi потрiбно п’ятнадцять хвилин погомонiти з начальником.

– П’ята сорок п’ять, але не бiльше п’ятнадцяти хвилин, оскiльки вiн мае зустрiч iз заступником голови о шостiй, а пан Бьюкенен нiколи не спiзнюеться.


* * *

Посольський «роллс-ройс» iз «Юнiон Джеком»[9 - Велика Британiя використовуе як нацiональний прапор королiвський штандарт (Union Flag чи Union Jack). Назва «Юнiон Джек» походить вiд англiйськоi назви гюйс-прапора, який пiдiймають на вiйськових кораблях.] на обох крилах чекав бiля готелю «Маджестiк» задовго до того, як Гаррi з’явився у вестибюлi за десять восьма того ранку. Тi самi двое чоловiкiв сидiли в кутку, роблячи вигляд, що його не помiчають. Гаррi замислився, чи вони взагалi сплять.

Коли Гаррi вже виходив, то не втримався й вiддав своiм охоронцям невеличкий прощальний уклiн перед тим, як покинути готель, в якому, окрiм назви, не було нiчого величного[10 - Majestic (англ.) – величний.]. Водiй вiдчинив заднi дверцята «ройса», щоб Гаррi мiг потрапити досередини. Вiн вiдкинувся на сидiннi й почав думати про iншу причину, заради якоi приiхав до Москви.

Автiвка долала залитi дощем вулицi росiйськоi столицi, минула собор Василiя Блаженного, будiвлю рiдкiсноi краси, розташовану в пiвденному кутку Красноi площi. Потiм переiхала мостом Москву-рiку, повернула лiворуч i за кiлька хвилин зупинилася бiля ворiт посольства Великоi Британii, якi дiлили навпiл королiвський герб. Водiй зупинив автiвку бiля вхiдних дверей. Гаррi був уражений. Палацова резиденцiя, гiдна царя, здiймалася над ним, нагадуючи про величнiсть колишньоi Британськоi iмперii, а не про ii урiзаний статус у повоенному свiтi.

Наступною несподiванкою для нього стала поява посла, який вийшов на сходи, щоб привiтатися з гостем.

– Доброго ранку, пане Клiфтон, – промовив сер Гамфрi Тревелян, коли Гаррi вийшов з автiвки.

– Доброго ранку! – привiтався Гаррi, i двое чоловiкiв потиснули навзаем руки так, нiби мали намiр укласти угоду.

Посол повiв Гаррi до величезноi круглоi зали, яка могла похвалитися скульптурою королеви Вiкторii в натуральну величину, а також портретом ii правнучки у повен зрiст.

– Ви, мабуть, ще не читали сьогоднiшню «Таймс», – зауважив Тревелян, – але можу вам сказати, що ваш виступ на письменницькiй конференцii, здаеться, досягнув бажаного результату.

– Будемо на це сподiватися, – сказав Гаррi. – Але це станеться лише тодi, коли звiльнять Бабакова.

– Це може зайняти трохи бiльше часу, – попередив посол. – Вiдомо, що совети не квапляться щось робити, особливо якщо це не iхня iнiцiатива. Певно, варто пiдготуватися до тривалоi гри. Однак не слiд розчаровуватися, бо можу сказати, що полiтбюро було здивоване пiдтримкою, яку надала вам мiжнародна спiльнота. Однак iнший бiк цiеi монети полягае в тому, що вас тепер вважатимуть персоною нон-грата.

Посол повiв свого гостя мармуровим коридором, обвiшаним портретами британських монархiв, якi не зазнали такоi ж долi, як iхнi росiйськi родичi. Подвiйнi дверi вiд пiдлоги до стелi вiдчинили двiйко лакеiв, коли посол був ще за кiлька крокiв вiд них. Дипломат увiйшов прямо до свого кабiнету, зайняв мiсце за великим незахаращеним столом i вказав Гаррi на крiсло навпроти.

– Я вже дав вказiвки, щоб нас не турбували, – сказав Тревелян, вибираючи ключ iз зв’язки i вiдмикаючи одну шух- лядку.

Посол дiстав звiдти теку й один аркуш паперу, який передав Гаррi.

– Не поспiшайте, пане Клiфтон. Ви не обмеженi в часi, як у сера Алана.

Гаррi взявся вивчати докладний перелiк iмен, адрес i номерiв телефонiв, якi, здавалося, не мали жодноi послiдовностi й логiки. Прочитавши список удруге, вiн зронив:

– Гадаю, що запам’ятав, сер.

Недовiрливий погляд посла свiдчив, що його не переконала така заява.

– Що ж, треба перевiрити, чи не так? – дипломат забрав список i замiнив його кiлькома аркушами з гербом посольства й авторучкою.

Гаррi глибоко вдихнув i взявся писати дванадцять iмен, дев’ять адрес та двадцять один номер телефону.

Щойно виконав свое завдання, подав результат пословi, щоб той звiрив iз оригiналом. Сер Гамфрi почергово кидав погляд то на один аркуш, то на другий.

– Ви написали Пенгеллi з одною «л» замiсть двох.

Гаррi насупився.

– Можливо, ви будете такi ласкавi повторити вправу, пане Клiфтон, – сказав посол, сiв у крiслi i, чиркнувши сiрником, спалив першу версiю Гаррi.

Клiфтон завершив другу спробу набагато швидше.

– Браво! – вигукнув посол, двiчi перевiривши текст. – Я дуже хотiв би мати такого працiвника у своiй командi. Тепер, як можемо припустити, совети прочитали записку, яку я залишив у вашому готелi, тож не варто iх розчаровувати.

Вiн натиснув на гудзик пiд робочим столом, за кiлька секунд дверi знову вiдчинилися, i двое службовцiв, одягнених у бiлi ллянi куртки i чорнi штани, увiйшли, штовхаючи тацю.

За снiданком iз гарячоi кави, житнiх тостiв, оксфордськоi мармуляди i яйця, яке знесла курка, двое чоловiкiв балакали про все, починаючи з шансiв Англii у наступнiй серii матчiв iз крикету проти пiвденноафриканцiв – Гаррi вважав, що Англiя переможе, посол не був такий переконаний; зi скасування смертноi кари – Гаррi «за», посол «проти»; з того, що Британiя приеднуеться до спiльного ринку, – едине, на що вони мали однакову думку. Жодного разу спiврозмовники не торкнулися справжньоi причини, чому вони снiдали разом.

Коли тацю вивезли i вони знову опинилися наодинцi, Тревелян промовив:

– Даруйте, що набридаю, друже, але чи не були б ви ласкавi ще раз виконати цю вправу?

Гаррi повернувся до столу посла й утрете написав потрiбний список.

– Чудово. Тепер я розумiю, чому сер Алан обрав вас, – Тревелян провiв свого гостя з кiмнати. – Мiй автомобiль вiдвезе вас в аеропорт, i хоча ви можете вважати, що у вас iще забагато часу, вiдчуваю, що митники вирiшать, що я вам щось передав, i це може завадити вам вчасно повернутися до Англii, тому будьте готовi до тривалого обшуку. Вони, звiсно, мають рацiю, але, на щастя, жаданого отримати не зможуть. Отже, пане Клiфтон, усе, що менi лишаеться зробити, це подякувати вам i порадити не робити жодних нотаток, поки колеса лiтака не вiдiрвуться вiд злiтноi смуги. Можливо, буде навiть доцiльно зачекати, поки ви покинете радянський повiтряний простiр. Зрештою, на борту може бути хтось, хто стежитиме за кожною вашою дiею.

Сер Гамфрi супроводив свого гостя до вхiдних дверей, i вони вдруге потиснули навзаем руки, перш нiж Гаррi зайняв мiсце на задньому сидiннi «роллс-ройса». Посол залишився стояти на горiшнiй сходинцi, поки автiвка не зникла удалинi.

Водiй висадив Гаррi в аеропорту «Шереметьево» за двi години до того, як мали оголосити його рейс. Посол мав рацiю, бо Гаррi всю наступну годину провiв на митницi, де перевiряли й повторно перевiряли все у його валiзi, перш нiж вiдпороти пiдкладку пiджака та пальта.

Пiсля того як нiчого не знайшли, пасажира вiдвели до невеликоi кiмнати й попросили роздягнутися. Коли iхнi зусилля знову не увiнчалися успiхом, з’явився лiкар й ретельно обшукав такi мiсця, якi Гаррi навiть не розглядав для подiбноi мiсii i, безумовно, не став би докладно описувати цю процедуру в своiй наступнiй книжцi.

За годину на його валiзi неохоче поставили крейдою хрестик, аби показати, що ii оглянули, але в Лондонi вона так i не з’явилася. Гаррi вирiшив не писати заяву, навiть незважаючи на те, що йому так i не повернули його пальта, подарунок на Рiздво вiд Емми. Доведеться придбати таке саме в «Ede&Ravenscroft», перш нiж вiн повернеться до Бристоля, позаяк чоловiк не хотiв, щоб його дружина дiзналася справжню причину його зустрiчi iз сером Аланом.

Коли Гаррi нарештi опинився в лiтаку, то iз задоволенням вiдзначив, що його перевели у перший клас, як i тодi, коли вiн востанне працював на секретаря Кабiнету Мiнiстрiв. Не менш приемним було й те, що нiхто не зайняв мiсце бiля нього. Сер Алан нiчого не залишив на волю випадку.

Гаррi зачекав понад годину, перш нiж попросити стюардесу принести кiлька аркушiв паперу з логотипом БТКА. Але коли iх принесли, передумав. Двое чоловiкiв, якi сидiли через прохiд вiд нього, занадто часто зиркали в його бiк.

Гаррi нахилив спинку сидiння, заплющив очi, знову й знову подумки перебираючи список. На той момент, коли лiтак приземлився у Хiтроу, пасажир був уже вкрай виснажений як морально, так i фiзично.

І тiльки радiв, що шпигування не було його професiею. Гаррi вийшов iз лiтака першим i зовсiм не здивувався, побачивши сера Алана, який чекав на асфальтi бiля трапу. Прибулець зайняв мiсце поруч iз ним на задньому сидiннi автiвки, яка швидко виiхала з аеропорту, минаючи митницю.

Окрiм «Доброго ранку, пане Клiфтон», секретар Кабiнету Мiнiстрiв не сказав жодного слова, лише передав нотатник та авторучку.

Гаррi написав дванадцять iмен, дев’ять адрес i двадцять один номер телефону, якi тримав у пам’ятi вже кiлька годин. Вiн ще раз перевiрив список, перш нiж передати його серу Алану.

– Я вам дуже вдячний, – сказав той. – І гадаю, вам буде приемно дiзнатися, що я додав кiлька абзацiв до доповiдi, яку наступного тижня виголосить в ООН мiнiстр закордонних справ, що, сподiваюся, допоможе у справi Бабакова. До речi, ви помiтили двох моiх помiчникiв, якi сидiли через прохiд вiд вас у першому класi? Я послав iх, аби захистити вас у разi, якщо у вас виникнуть проблеми.


* * *

– Нiчого не знаю про угоду на один мiльйон шiстсот тисяч, – заявив Седрик, – i навряд чи мiг би про таке забути. Доведеться поцiкавитися, чим займаеться Слоун.

– Уявлення не маю, – визнав Себастьян, – але впевнений, що мае бути якесь просте пояснення.

– Кажеш, що вiн не повернеться до п’ятницi?

– Саме так. Вiн на конференцii у Йорку.

– Отже, це дае нам кiлька днiв, аби все рознюхати. Мабуть, ти маеш рацiю, i цьому е якесь просте пояснення. Але один мiльйон i шiстсот тисяч, – повторив Седрик. – А пан Коллiнгвуд прийняв його пропозицiю?

– Так сказав пан Воган iз «Севiллса».

– Ральф Воган староi школи, вiн не помиляеться.

Седрик кiлька хвилин розмiрковував, а потiм мовив:

– Буде краще вранцi з’iздити до Шифнала i спробувати покопати. Почни з мiсцевого пабу. Бармен завжди знае все, що вiдбуваеться в його селищi, а один мiльйон i шiстсот тисяч мали б викликати цiлу купу плiток. Пiсля того як перебалакаеш iз ним, поцiкався у мiсцевих агентiв iз нерухомостi, але тримайся на вiдстанi вiд Коллiнгвуда. Якщо цього не зробити, Слоун про все дiзнаеться i вирiшить, що ти намагаешся його пiдсидiти. Гадаю, що краще тримати це мiж нами, якщо справа виявиться абсолютно невинною. Повернувшись до Лондона, приiжджай на Кедоган-плейс i розповiси все за вечерею.

Себ вирiшив, що не варто говорити Седрику, що на завтрашнiй вечiр вiн забронював столик у «Мiрабеллi», щоб повечеряти iз Самантою. Годинник на полицi коминка вдарив шосту, тож вiн знав, що за дверима чекае заступник голови Росс Бьюкенен. Вiдтак пiднявся, щоб iти.

– Молодець, Себе, – похвалив Седрик. – Будемо сподiватися, що iснуе якесь просте пояснення. Але в будь-якому разi дякую, що поiнформував мене.

Себ кивнув. Дiставшись до дверей, вiн обернувся, щоб побажати на добранiч, але побачив, як Седрик ковтнув пiгулку. Тож вирiшив прикинутися, що нiчого не помiтив, i зачинив за собою дверi.




10


Наступного ранку Себ встав, одягнувся та пiшов iз дому ще до того, як прокинулася Саманта.

Седрик Гардкасл нiколи не iздив першим класом, але завжди дозволяв це своему вищому персоналу, якщо намiчалася далека мандрiвка. Хоча Себ i прихопив примiрник «Файненшел таймс» в Естонi, вiн заледве встиг переглянути заголовки пiд час своеi тригодинноi подорожi до Шропшира. Його думки були зайнятi тим, як найкраще використати свiй час у Шифналi.

Потяг прибув на станцiю Шрусберi лише об одинадцятiй тридцять, i Себ, не вагаючись, узяв таксi до Шифнала, а не став чекати електрички, бо зараз час був його грошима. Вiн зачекав, поки вони виiдуть за мiсто, перш нiж поставити водiевi перше запитання.

– Який паб у Шифналi найкращий?

– Залежить вiд того, чого ви шукаете: смачно попоiсти чи випити найкращого елю в окрузi.

– Я завжди вважав, що про паб можна судити за його власником.

– Тодi вам потрiбен «Шифнал армс», який належить Фреду та Шейлi Ремсi. Вони керують не тiльки пабом, а й усiм селищем. Вiн – президент мiсцевого крикетного клубу i грав у мiсцевiй командi вiдбивачем. Навiть кiлька разiв виступав за збiрну графства. І ще вiн член парафiяльноi ради. Але попереджаю, що iжа там кепська.

– Тодi iдемо до «Шифнал армс», – звелiв Себ.

Вiн вiдкинувся на спинку сидiння i почав обмiрковувати свою стратегiю, усвiдомлюючи, що Слоун нiяк не зможе дiзнатися, чого його немае в офiсi.

За кiлька хвилин до дванадцятоi таксi зупинилося бiля «Шиф-нал армс». Себ дав би бiльше водiевi на чай, але не хотiв, щоб його запам’ятали.

Вiн зайшов у паб, намагаючись виглядати, як випадковий перехожий, що було непросто, коли ти перший клiент цього дня, i пильно поглянув на чоловiка, який стояв за шинквасом. Хоча йому, мабуть, було вже бiльше сорока, щоки та нiс свiдчили, що вiн призвичаiвся до напоiв, якими торгуе, а його чимале черево вказувало на перевагу пирiжкiв зi свининою над вишуканою iжею, тож було важко повiрити, що цей велетенський чолов’яга колись грав вiдбивачем у командi Шифнала.

– Вiтаю, – промовив господар. – Що можу вам запропонувати?

– Пiв пiнти вашого мiсцевого пива буде бiльш нiж доречною, – сказав Себ, який зазвичай не пив у робочий час, але сьогоднi це було частиною його обов’язкiв.

Власник налив пiв пiнти «Wrekin IPA» i поставив трунок на стiйку.

– Із вас один шилiнг i шiсть пенсiв.

Половина цiни, яку Себ мав би заплатити в Лондонi. Вiн вiдсьорбнув.

– Непогано, – похвалив гiсть, перш закинути гачок. – Це пиво не таке, як на заходi, але все одно смачно.

– То ви не з цих мiсць? – вгадав власник.

– Нi, я простий хлопець iз Глостершира, який там народився i вирiс, – сказав йому Себ, перш нiж зробити ще один ковток.

– То що привело вас до Шифнала?

– Моя фiрма вiдкривае фiлiю у Шрусберi, i моя дружина не погодиться на переiзд, якщо не зможу знайти хороший будинок на селi.

– Ви часом в крикет не граете?

– Я перший подавач у клубi «Сомерсет стрегелерс». Це ще одна причина, чому я не надто прагну переiжджати.

– У нас тут дуже пристойна одинадцятка[11 - У командi з крикету виступае одинадцятеро гравцiв.], але ми завжди шукаемо новi таланти.

Себ указав на свiтлину на заднiй стiнi бару.

– Це ви тримаете кубок?

– Я. 1951 рiк. Тодi я був на п’ятнадцять лiт молодший i на п’ятнадцять фунтiв легший. Ми вперше виграли кубок графства того року, вперше i востанне. Хоча й дiйшли до пiвфiналу торiк.

Час знову закидати вудку.

– Якщо я хотiв би купити будиночок у цiй мiсцинi, з ким би ви порадили менi мати справу?

– У мiстi е лише один бiльш-менш пристойний рiелтор. Чарлi Воткiнс, наш охоронець ворiтець. Ви знайдете його офiс на Гай-стрит, не пропустите.

– Тодi я пiду поспiлкуватися з паном Воткiнсом i повернусь, аби щось перекусити.

– Страва дня – стейк i пирiг iз нирками, – погладив черево власник закладу.

– Побачимося пiзнiше, – пообiцяв Себ пiсля того, як допив свiй трунок.

Гай-стрит було знайти не важко, як i «Агенцiю з нерухомостi Воткiнса», про що повiдомляла похмура вивiска, що гойдалася на вiтрi. Себу знадобився певний час, щоб вивчити пропозицii продажу у вiтринi. Цiни варiювали вiд семисот до дванадцяти тисяч фунтiв, тодi що у цих мiсцинах могло коштувати один мiльйон шiстсот тисяч?

Себ вiдчинив вхiднi дверi, i про його вiзит повiдомив вхiдний дзвiночок. За столом сидiв якийсь молодик, який при появi Себа звiв на нього погляд.

– Пан Воткiнс на мiсцi? – запитав Себ.

– Зараз вiн iз замовником, але незабаром повернеться, – прозвучала вiдповiдь, тут дверi позаду молодика вiдчинилися i до кiмнати зайшли двое чоловiкiв.

– Я оформлю папери не пiзнiше понедiлка, тож якщо зможете залишити завдаток у свого адвоката, це допоможе прискорити справу, – сказав старший iз двох чоловiкiв, вiдчиняючи дверi клiентовi.

– Цей джентльмен хоче з вами зустрiтися, пане Воткiнс, – повiдомив молодик за столом.

– Доброго ранку, – привiтався Воткiнс i простягнув руку. – Заходьте до мого кабiнету.

Вiн вiдчинив дверi й провiв досередини свого потенцiйного клiента.

Себ зайшов до маленькоi кiмнатки, в якiй помiстилися стiл i три стiльцi. На стiнах висiли свiтлини минулих трiумфiв, кожна з яких була позначена червоною налiпкою зi словом «Продано». Погляд Себа зупинився на великому маетку з кiлькома акрами землi. Вiн хотiв допомогти Воткiнсу швидко допетрати, що саме його цiкавить. На обличчi агента з нерухомостi з’явилася тепла посмiшка.

– Це той тип власностi, який ви шукаете?

– Я сподiвався знайти великий замiський будинок iз кiлькома акрами сiльськогосподарських угiдь, – заявив Себ, сiдаючи навпроти Воткiнса.

– Боюся, що такi пропозицii не часто з’являються на ринку. Але у мене е один-два варiанти, якi можуть вас зацiкавити.

Вiдхилившись назад, вiн висунув шухляду единоi шафи й витягнув звiдти три теки.

– Але маю вас попередити, що цiна на землю фермерських господарств зросла, позаяк уряд вирiшив дозволити податковi пiльги тим, хто iнвестуе в сiльськогосподарськi угiддя.

Себ промовчав, i Воткiнс розгорнув першу теку.

– Ферма «Асгарт», розташована на кордонi з Веллсом, сiмдесят акрiв землi, здебiльшого рiллi, i чудовий вiкторiанський особняк… потребуе невеликого ремонту, – додав вiн неохоче.

– А цiна?

– Триста двадцять тисяч, – назвав Воткiнс, передаючи брошуру, i швидко додав: – Але можливий торг.

Себ заперечно похитав головою:

– Я сподiвався на щось не менше тисячi акрiв.

Очi Воткiнса спалахнули так, нiби вiн виграв джек-пот.

– Є одна виняткова пропозицiя, яка нещодавно потрапила на ринок, але я лише субагент, i, на жаль, оферти можна складати лише до п’ятоi години цiеi п’ятницi.

– Якщо це те, що менi треба, я не зволiкатиму.

Воткiнс вiдсунув шухляду свого письмового столу i запропонував клiентовi брошуру ферми «Шифнал».

– Це вже виглядае цiкавiшим, – схвалив Себ, гортаючи сторiнки брошури. – Скiльки за неi просять?

Рiелтор повагався, нiби не бажаючи називати суму. Себ терпляче чекав.

– Я знаю, що е пропозицiя вiд «Севiллса» в один мiльйон шiстсот тисяч, – поiнформував Воткiнс.

Тепер настала його черга терпляче чекати, що клiент вiдповiсть на цю пропозицiю.

– Може, менi буде краще вивчити деталi пiд час обiду, а потiм повернутися сюди пiзнiше й обговорити це з вами?

– А я тим часом пiдготую все, щоб ви могли оглянути цю нерухомiсть?

Це було останне, чого хотiв Себ, тому вiн швидко вiдповiв:

– Я прийму рiшення, коли матиму можливiсть перевiрити деталi.

– Час працюе проти нас.

«Це правда», – подумав Себ.

– Я повiдомлю вам про свое рiшення, коли повернуся сьогоднi пополуднi, – повторив вiн вже упевненiше.

– Певна рiч, – Воткiнс схопився, вiдпровадив його до дверей, ще раз потиснув руку i сказав: – Із нетерпiнням чекатиму на нашу зустрiч згодом.

Себ вийшов на Гай-стрит i хутко подався назад до пабу. Пан Ремсi стояв за шинквасом, витираючи склянку, коли Себ сiв на ослiнчик перед ним.

– Ну що, пофартило?

– Можливо, – сказав Себ i поклав глянцеву брошуру на стiйку, щоб ii змiг побачити господар. – Ще одне пиво, може, приеднаетесь до мене?

– Дякую. Ви будете обiдати?

– Попрошу i стейк, i пирiг iз нирками, – замовив Себ, вивчаючи меню, написане крейдою на дошцi за шинквасом.

Ремсi не вiдводив вiд брошури очей, навiть коли наливав пiв пiнти клiентовi.

– Я можу вам розповiсти дещо про цю власнiсть, – сказав вiн, коли його дружина вийшла з кухнi.

– Здаеться, цiна трохи завищена, – зауважив Себ, закидаючи свiй третiй гачок.

– Авжеж, – погодився Ремсi. – Бо ще п’ять рокiв тому за цей маеток правили триста тисяч, i навiть за цiею цiною молодий пан Коллiнгвуд не мiг його продати.

– Новi податковi пiльги можуть бути причиною цього, – припустив Себ.

– Це все одно не пояснюе таку цiну.

– Можливо, власнику надали дозвiл збудувати на земельнiй дiлянцi житло або одну з тих нових промислових зон, якими так захоплюеться уряд.

– Але не в нашому селi, – втрутилася панi Ремсi, коли приедналася до них. – Парафiяльна рада може й не мати, що сказати, але влада графства зобов’язана iнформувати нас, якщо хоче щось будувати – вiд поштовоi скриньки до кiлькарiвневоi автостоянки. Із запровадженням Великоi хартii вольностей[12 - Велика хартiя вольностей 1215 року – перша «неписана» конституцiя Англii. Вважаеться першим юридичним документом, у якому закладенi основи концепцii прав людини, що створило передумови для подальшого утвердження свободи та верховенства права.] нам дозволено подавати заперечення та затримувати процедуру на дев’яносто днiв. Не те щоб цьому придiляли багато уваги…

– Тодi там мае бути нафта, золото або загублений скарб фараонiв, похований пiд землею, – пожартував Себ, намагаючись дiзнатися якнайбiльше.

– Я чув i про бiльш дивнi версii, нiж ця, – докинув Ремсi. – Скарб римських монет вартiстю у кiлька мiльйонiв, закопаний скарб. Але моя улюблена – те, що Коллiнгвуд був одним iз грабiжникiв, котрi ховали на фермi «Шифнал» свою здобич.

– І не забувайте, – сказала панi Ремсi, знову з’являючись зi стейком i пирогом iз нирками, – що пан Свонн запевняе, нiби знае, чому так зросла цiна, але нiкому не скаже, якщо не отримае велику пожертву на шкiльний театр.

– Пан Свонн? – повторив Себ, беручи нiж i виделку.

– Ранiше вiн був директором мiсцевоi гiмназii, вийшов на пенсiю кiлька рокiв тому, а тепер весь свiй вiльний час присвячуе збиранню грошей на шкiльний театр. Занадто одержимий цiеi iдеею, якщо хочете знати.

– Як гадаете, ми можемо здолати пiвденноафриканцiв? – змiнив тему Себ, отримавши всю необхiдну йому iнформацiю i тепер бажаючи просуватися далi.

– Ем Джей Кей Смiт матиме багато роботи в цьому матчi, – сказав бармен, – але якби ви запитали мене…

Себ цмулив пиво, ретельно вибираючи, якi частини пирога з нирками можна смiливо iсти. Вiн шукав запечену скоринку, продовжуючи слухати патякання господаря про все – починаючи з того, що «Бiтлз» отримали орден Британськоi iмперii (Гарольд Вiлсон намагаеться завоювати голоси молодi), до можливостi американцiв висадити людину на Мiсяць (який сенс?).

Коли до пабу увiйшов гамiрний гурт клiентiв i пан Ремсi вiдволiкся, Себ залишив половину крони на стiйцi й вислизнув надвiр. Опинившись на вулицi, вiн попросив жiнку, яка тримала за руку хлопчика, сказати, де розташована гiмназiя.

– Близько пiв милi по дорозi, – повiдомила та. – Ви ii не проминете.

Насправдi довелося пройти бiльше милi, але вiн, звiсно, не мiг пропустити величезну вiкторiанську споруду з червоноi цегли, якою б замилувався Джон Бетджеман[13 - Сер Джон Бетджеман (1906–1984) – англiйський поет, письменник i телеведучий. Поет-лауреат Об’еднаного Королiвства з 1972 року. Був пристрасним захисником вiкторiанськоi архiтектури.].

Себу навiть не довелося заходити в шкiльнi ворота, щоб помiтити те, що вiн шукав. Велике оголошення закликало зiбрати десять тисяч фунтiв стерлiнгiв на спорудження нового театру для школи. Поруч iз ним висiло велике зображення термометра, але Себ зауважив, що червона лiнiя сягае лише 1766 фунтiв. «Щоб дiзнатися бiльше про цей проект, звернiться до пана Морiса Свонна (магiстра гуманiтарних наук Оксфорда) за адресою: Шифнал, 2613».

Себ зафiксував у своему нотатнику два числа – 8234 i 2613, потiм розвернувся й подався назад до Гай-стрит. Дорогою помiтив червону телефонну будку, з приемнiстю зауваживши, що вона вiльна. Вiн зайшов досередини i кiлька хвилин репетирував, що мае сказати, перш нiж уточнити номер у своему нотатнику. Потiм набрав 2613, кинув чотири пенси в монетоприймач i деякий час чекав, поки йому вiдповiв голос лiтньоi людини:

– Морiс Свонн.

– Доброго дня, пане Свонн. Мое прiзвище Клiфтон. Я керiвник вiддiлу корпоративних субсидiй банку «Фартингс», i ми розглядаемо можливiсть внести пожертву в будiвництво театру. Чи могли б ми зустрiтися? Я, звiсно, буду дуже радий завiтати до вас.

– Нi, вважаю за краще зустрiтися в школi, – жваво заперечив Свонн. – Тодi зможу показати вам, що ми запланували.

– Гаразд, – погодився Себ, – але, на жаль, я в Шифналi проiздом i сьогоднi повертаюся до Лондона.

– Тодi я пiдiйду зараз же. Ми могли б зустрiтися бiля шкiльних ворiт за десять хвилин?

– З нетерпiнням чекаю на зустрiч iз вами, – сказав Себ.

Вiн повiсив слухавку i швидко попрямував назад до гiмназii. Чекати довелося недовго, i Себ помiтив немiчного джентльмена, який повiльно чимчикував до нього, спираючись на цiпок.

Пiсля того як Себ назвався, Свонн промовив:

– Оскiльки у вас так мало часу, пане Клiфтон, я краще вiдведу вас одразу до Меморiальноi зали, де зможу показати плани архiтектора щодо нового театру i вiдповiсти на будь-якi запитання, якi у вас можуть виникнути.

Себ прослiдував за лiтнiм чоловiком крiзь шкiльнi ворота, подвiр’я i до зали, слухаючи, як той теревенить про важливiсть того, щоб молодь мала свiй театр, i про те, що це може змiнити для мiсцевоi громади.

Себ витратив свiй час на вивчання детальних креслень архiтектора, вивiшених на стiнi, а Свонн продовжував захоплено вихваляти проект.

– Як ви можете бачити, пане Клiфтон, у нас тут буде просценiум[14 - Просценiум – передня, найближча до глядачiв частина сцени, розташована перед порталом сцени i завiсою, що виступае в залу для глядачiв.], i ще буде достатньо мiсця для зберiгання реквiзиту, а акторам, якi стоятимуть за лаштунками, не буде тiсно, i якщо я зберу всю суму, хлопцi та дiвчата зможуть мати окремi гримерки.

Вiн вiдступив.

– Це мрiя усього мого життя, – зiзнався старигань, – яку сподiваюся побачити реалiзованою, перш нiж вiддам Боговi душу. Чи можу запитати, чому ваш банк зацiкавився таким невеликим проектом у Шифналi?

– Зараз ми купуемо землю в цiй околицi вiд iменi клiентiв, зацiкавлених у використаннi нових урядових податкових пiльг. Ми розумiемо, що це не викличе схвалення в селищi, тому вирiшили пiдтримати деякi мiсцевi проекти.

– А одна з цих земельних дiлянок часом не ферма «Шифнал»?

Себ був здивований цим запитанням Свонна, i минув якийсь час, перш нiж вiн знайшов, що вiдповiсти:

– Нi, ми бачили маеток пана Коллiнгвуда i вирiшили, що цiну завищено.

– Скiльки дiтей, на вашу думку, я навчав за свое життя, пане Клiфтон?

– Уявлення не маю, – сказав Себ, спантеличений цим запитанням.

– Трохи бiльше трьох тисяч, тому знаю, коли хтось намагаеться ухилятися, розповiдаючи менi лише половину iсторii.

– Не впевнений, що розумiю вас.

– Ви все дуже добре розумiете, пане Клiфтон. Правда в тому, що ви щось вивiдуете й абсолютно не зацiкавленi в моему театрi. Те, що ви хочете дiзнатися насправдi, чому хтось готовий заплатити один мiльйон шiстсот тисяч фунтiв за ферму «Шифнал», коли нiхто бiльше не виявляе бажання викласти й близько цiеi суми. Я маю рацiю?

– Авжеж, – визнав Себ. – І якби я дiзнався вiдповiдь на це запитання, впевнений, що мiй банк зробив би значну пожертву на ваш новий театр.

– Коли ви станете старим, пане Клiфтон, а це колись станеться, то одного дня з’ясуете, що маете вагон часу, особливо якщо провели активне та гiдне життя. Тож коли хтось занадто багато править за ферму «Шифнал», моя цiкавiсть зростае, i я вирiшив витратити частину свого вiльного часу, намагаючись з’ясувати причину. Як i будь-який хороший детектив, я став шукати пiдказки, i можу вам сказати, що пiсля шести мiсяцiв старанних дослiджень, що дали найнеймовiрнiшi результати, тепер знаю достеменно, чому хтось готовий заплатити такi шаленi грошi за ферму «Шифнал».

Себ вiдчув, як його серце затрiпотiло.

– І якщо ви хочете дiзнатися про те, про що дiзнався i я, ви не просто зробите значну пожертву на шкiльний театр, а профiнансуете весь проект.

– Але що буде, коли ви помиляетесь?

– Це ризик, який вам доведеться взяти на себе, пане Клiфтон, адже до закiнчення торгiв залишилося усього кiлька днiв.

– Тодi й ви маете бути готовi ризикувати, – сказав Себ, – адже я не маю намiру розлучатися з бiльш нiж вiсьмома тисячами фунтiв, якщо iнформацiя виявиться некорисною.

– Перш нiж погодитися на це, настала моя черга поставити вам запитання.

– Будь ласка, – погодився Себ.

– Чи не пов’язанi ви часом з письменником Гаррi Клiфтоном?

– Аякже, вiн мiй батько.

– Я так i думав, бо побачив подiбнiсть. Хоча я нiколи не читав жодноi його книжки, проте з великим зацiкавленням стежу за його кампанiею з визволення Анатолiя Бабакова, i якщо Гаррi Клiфтон – ваш батько, це для мене найкраща рекомендацiя.

– Спасибi, – подякував Себ.

– А тепер сiдайте, молодий чоловiче, бо час грае проти нас.

Себ присiв на краю сцени, i Свонн докладно розповiв йому про свое ретельне дослiдження, яке вiн проводив упродовж останнiх шести мiсяцiв, що привело його лише до одного висновку – висновку, якому Себу нiчого було закинути. Вiн зiстрибнув зi сцени.

– Чи можу я поставити вам ще одне питання, перш нiж поiхати?

– Певна рiч, молодий чоловiче.

– Чому ви не розповiли Коллiнгвуду про те, про що дiзналися? Зрештою, вiн не мав би тратити нi пенса, якби йому не довелося платити, доки не виявилося, що ви маете рацiю.

– Я вчив Дена Коллiнгвуда, коли вiн навчався в гiмназii, – пояснив Свонн. – Ще тодi вiн був жадiбним i дурним хлопчиком i з часом не став кращим. Його не цiкавило те, що я можу йому розповiсти, вiн просто вiдмовив менi в пожертвi у п’ять фунтiв, побажавши удачi.

– Отже, ви цього ще нiкому не розповiдали? – поцiкавився Себ, намагаючись не виявити тривогу.

Старигань на хвильку завагався.

– Я розповiв про це однiй людинi, – зiзнався вiн, – але з того часу я про неi нiчого не чув.

Себу не потрiбно було питати iм’я.


* * *

Себастьян постукав у дверi будинку номер тридцять сiм на Кедоган-плейс одразу ж пiсля восьмоi години. Седрик вiдчинив i мовчки провiв свого молодого протеже до вiтальнi. Погляд Себа тут же зосередився на пейзажi Гокнi, що висiв над коминком, перш нiж помилуватися скульптуркою Генрi Мура[15 - Девiд Гокнi (нар. 1937 р.) – англiйський живописець, графiк, майстер естампiв, театральний художник i фотограф. Значну частину свого життя провiв у США. Один iз найпомiтнiших представникiв поп-арту 1960-х рокiв, вважаеться одним iз найвпливовiших британських художникiв ХХ столiття; Генрi Спенсер Мур (1898–1986) – британський художник i скульптор. Його роботи набули свiтового визнання i представленi у найбiльших музеях рiзних краiн.]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65332007) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Семтекс – рiзновид пластиковоi вибухiвки, яку наприкiнцi 1950-х рр. винайшов чеський хiмiк Станiслав Бребера i назвав ii на честь Семтина, передмiстя мiста Пардубiце, де цю речовину виробляють iз 1964 року.




2


Моя провина (лат.).




3


«Хелло, Доллi!» – бродвейський мюзикл 1964 року Джеррi Германа на лiбрето Майкла Стюарта, екранiзований 1969 року; Керол Ченнiнг (1921–2019) – американська акторка та спiвачка, володарка трьох премiй «Тонi», «Золотого глобуса», а також номiнантка на «Оскар».




4


Боудiка (бл. 30–61) – королева кельтського племенi iценiв, корiнних жителiв Британii, котра пiдняла повстання проти загарбникiв римлян.




5


Для нотаток (франц.).




6


«Кандiд» – мюзикл Леонарда Бернстайна, створений 1956 року за повiстю Вольтера «Кандiд, або Оптимiзм» (1758).




7


Глава мiсii (франц.).




8


«Кохiнур» – один iз найзнаменитiших i найбiльших дiамантiв у свiтi. Пiсля першоi огранки мав 186,1 карата, пiсля другоi – 106,1 карата. Це частина коштовностей британськоi королiвськоi сiм’i.




9


Велика Британiя використовуе як нацiональний прапор королiвський штандарт (Union Flag чи Union Jack). Назва «Юнiон Джек» походить вiд англiйськоi назви гюйс-прапора, який пiдiймають на вiйськових кораблях.




10


Majestic (англ.) – величний.




11


У командi з крикету виступае одинадцятеро гравцiв.




12


Велика хартiя вольностей 1215 року – перша «неписана» конституцiя Англii. Вважаеться першим юридичним документом, у якому закладенi основи концепцii прав людини, що створило передумови для подальшого утвердження свободи та верховенства права.




13


Сер Джон Бетджеман (1906–1984) – англiйський поет, письменник i телеведучий. Поет-лауреат Об’еднаного Королiвства з 1972 року. Був пристрасним захисником вiкторiанськоi архiтектури.




14


Просценiум – передня, найближча до глядачiв частина сцени, розташована перед порталом сцени i завiсою, що виступае в залу для глядачiв.




15


Девiд Гокнi (нар. 1937 р.) – англiйський живописець, графiк, майстер естампiв, театральний художник i фотограф. Значну частину свого життя провiв у США. Один iз найпомiтнiших представникiв поп-арту 1960-х рокiв, вважаеться одним iз найвпливовiших британських художникiв ХХ столiття; Генрi Спенсер Мур (1898–1986) – британський художник i скульптор. Його роботи набули свiтового визнання i представленi у найбiльших музеях рiзних краiн.