Книга - Через перевал

Через перевал
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #21
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.

«Через перевал» (2008) – химерний роман, написаний, як зiзнавався сам автор, у незвичнiй для нього формi. Шлях Майстра – головного персонажа роману – багато в чому нагадуе шлях самого Іваничука. Але при цьому Майстер присутнiй як у минулому, у часи Хмельницького та Дорошенка, так i у нинiшньому часi, коли на зламi тисячолiть та самоi iсторii Украiни ламаються всi усталенi поняття та звичаi.





Роман Іваничук

Через перевал


І реставруеш лiтери зникомi, Й життя свое вiдчитуеш назад: Немов у велетен ськiм палiндромi, В абсурдi вiднаходиш певний лад.

    Ігор Римарук


© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021

© В. В. Габор, примiтки, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021




Частина перша

Море





I


Теплохiд «Ренесанс» долав вiдстань вiд Стамбула до Ізмiра. За кормою бiлiла роздерта навпiл шумовинна дорога, й Севериновi, який стояв, спершись на борт, здавалося дивним, як та широка срiбна смуга не стуляеться й не зникае, нiбито корабель розпорюе носовим вiстрям не воду, а схоплену холодом шкоринку магми, що он сталево вилискуе пiд вечiрнiм небом, i тiльки борозна, прокладена вiд корми до небокраю, нагадуе, що десь там, у глибинах земного нутра, кипить, бурлить i вихоплюеться на поверхню гарячими пухирями розпечена до бiлого лава.

Прокладена в безмежжi моря дорога заспокоювала Северина: роздратування пiсля перемовки з московським письменником Борисом у конференц-залi теплохода пригасло, проте в душi осiла гiркота, спричинена поведiнкою поетiв, якi перетворили лiтературну дискусiю на шабаш, i вiн знову вiдчув нехiть до молодих колег, хоча дотепер завше намагався iх зрозумiти.

А вони, з любовi до старшого побратима, в доволi фамiльярний спосiб вiдiбрали вiд нього справжне прiзвище – це сталося давно, й Северин уже встиг звикнути, що його називають то Старим, то Татусем, а от прiзвисько «Майстер» узяв собi за псевдонiм. Такий титул не вивищував його над iншими, але й не принижував: це тверде, цупке й красиве слово означало передовсiм працьовитiсть i вмiння – скiльки ж то треба було колись ремiсним партачам навчатися й трудитись, щоб витворити свiй майстерштик i тим здобути право називатися Майстром! Працьовитостi Севериновi нiколи не бракувало, а вмiння начебто само прийшло до нього, й вiн устиг досi видати друком не один свiй майстерштик, за що втiшався повагою серед колег i читачiв.

Севериновi не хотiлося вертатись до душноi конференц-зали, в якiй розперезалися поети: поважне зiбрання учасникiв круiзу продовжувалось тепер у здичавiлому гаморi, який напевно не стихне до пiзньоi ночi. Так завершувалася подорож письменникiв, що мала романтичну назву «Зустрiч мiж трьома морями напередоднi Третього тисячолiття» i була органiзована Центром Свiтового Вiдродження, розмiщеного в Салонiках. Мандрiвка на теплоходi «Ренесанс», в якiй взяли участь п’ятсот представникiв европейськоi творчоi елiти, пiдходила до кiнця.

Небо темнiшало i врештi всiялося зорями, море стало чорним, i тiльки дорога, що розполовинила безмежний водний простiр, нiяк не згасала – певне, планктонна живнiсть так фосфоризуе; свiтляна дорога перетинае гладiнь i зникае в безконечностi – а може, то вiдбиваеться у водi Чумацький Шлях, що он паралельно до морського мчить небосхилом, i немае йому краю, i морськiй дорозi теж кiнця немае; а що таке – кiнець, що за ним, як те нiщо називаеться, що ж то все-таки за мана – та безконечнiсть, як ii збагнути i чому хочеться ii здолати i пропасти в нiй? А може, то безсмертя? А що таке безсмертя – де ж йому кiнець?

Нi, нi, подiбнi думки непосильнi для людського мозку. Адже вони народжуються не в просторi i не в часi – то нематерiальна субстанцiя, яка не мае вимiрiв, а все одно хочеться ii збагнути: що ж то врештi-решт за категорiя – оте безмежжя, чому воно заманюе до себе, немов провалля самогубця?

Не мiг собi пояснити, з якоi причини цiеi митi так болiсно дiйняли його думки про безмежнiсть: чи то куций життевий шлях зримо явив йому свою межу, чи то буття на нiм утратило сенс: творча енергiя вичерпалась, а з небуття прозирнула до нього темна влада вiчностi?

Майстер Северин уперше вiдчув страх перед тiею владою, хоч добре усвiдомлював: неминучостi боятися марно. Проте щораз то дужче мучив його депресивний стан, й вiн сердився на себе, що резигнацiя почала добиратися до нього саме тепер – пiсля щойно виголошеноi доповiдi про подорож Андрiя Первозваного до осердя першоi цивiлiзацii над Днiпром.

Северин читав лекцiю украiнською, ii перекладав англiйською полiглот Анатолiй; доповiдь зацiкавила слухачiв, бо вона навспак повертала усталений погляд, якого нiхто досi не зважувався пiддавати сумнiву: первiсний шлях мiж Гiпербореею i Пiвднем проклали не варяги, якi, мовляв, безперешкодно перетинали недержавнi простори, заселенi напiвдикими номадами, а перший учень Христа Андрiй Первозваний, вiн знав вiд ольвiйських купцiв, що у верхiв’ях Днiпра, мiж Россю та Ужем, процвiтае держава Орiяна…

Доповiдь викликала дискусiю в залi, ii розпочала знайома Севериновi норвежка Гелена Краг. Вона говорила росiйською, зрештою, перейшла на англiйську, видно, ця мова давалася iй значно легше.

«Отже, наскiльки я знаю, племена, якi кочували вiд Ітiля до Гiпонiса, були не тiльки бездержавними – вони не мали нi своiх богiв, нi гiмнiв, анi знарядь працi – тiльки луки, списи й кiнськi табуни, а вождiв запрошували з Пiвночi, бо самi не вмiли в себе порядкувати, золотi ж прикраси для своiх жон замовляли у грекiв…»

«Неправда це, шановна панi Гелено! – гаряче заперечив Северин. – Тi золотi прикраси та пекторалi, що ми iх нинi знаходимо у скiфських могилах, – то робота орiянських майстрiв: самородного золота греки не мали, зате його незлiченно було в Орiянi – чей украiнський гетьман Павло Полуботок, який поклав свiй скарб у англiйський банк, добував його не на днi моря, а в украiнськiй землi, яка колись називалася орiянською, i не греки орiянам, а орiяни грекам продавали оброблений золотий товар».

«Важко в це повiрити… А чим доведете, що в тiй, як ви кажете, Орiянi, iснував аж такий високий рiвень культури?»

«А хоч би тим, що далекi нашi предки мали свою мову – санскрит, з якою спорiднена нинiшня украiнська, про що свiдчать санскритськi лексеми: буд – будити, вiд – вiдати, род – родити, а ще – грива, карк, карб, мара, пан; i письмо свое мали у виглядi рун, якi дослiджував наш учений Вагилевич, а теж росiйський академiк Погодiн… Мали орiяни свое верховне требище в Святошинi, й знав Андрiй Первозваний, що вони сповiдують единого бога Рода, який був для них таким самим божеством, як для гебреiв Ягве, i визнавали вони божу триединiсть: ми й донинi тричi благословляемо своiх дiтей троеперстям, тричi цiлуемося при зустрiчi, тричi спльовуемо проти злих сил… Ішов Андрiй землею, де панувала споконвiчна монотеiстична цивiлiзацiя, з якоi легко могла розповсюдитися Христова наука в землях примежних. І побачив апостол сприятливий хлiборобський край, де ратаi обробляли поле, не знiмаючи з-за спин лукiв та сагайдакiв, i списами волiв поганяли…»

«Свежо преданiе, но верiтса с трудом! – вигукнув iз залу стрижений пiд щiточку чоловiк – був це московський письменник Борис, з яким Севериновi доводилося вже дискутувати якось за обiднiм столом. – Отож хочу спитати вас, шановний доповiдачу: проти кого так ревно озброювалися орiяни в тi часи, коли iхнi землi простягалися аж до Скандинавii, й були вони цiлiсним плем’ям?»

«Орiяна сягала лише до межi свiтiв, – вiдказав Северин, – i пролягала та межа уздовж русла Десни: за нею, осторонь прокладеного Андрiем Первозваним шляху, жили дикi рошi… І скажу вам: нащадки рошiв, якi свiй родовiд давно втратили, нинi намагаються пройти супротивним до Андрiевого шляхом, який називають варязьким, i приеднатися до орiянськоi, а то й трипiльськоi культури. Щоправда, до такоi агресii спричинилася таки Киево-руська держава, котра, як i кожне iмперське утворення, мусило розпастися через жадобу чужих просторiв, i стали пiвнiчнi племена тим шматком землi, яким руська iмперiя вдавилася. Але ж iсторiя мае властивiсть повторюватися, i в нинiшньому випадку вона пiдтвердила закон неминучоi загибелi метрополiй: остання на свiтi iмперiя впала на наших очах, не стравивши украiнськоi землi, що в сиву давнину називалася Орiяною i яку нащадки рошiв протягом столiть намагалися асимiлювати…»

Запала в конференц-залi глуха мовчанка. Северинова вiдповiдь спантеличила присутнiх – усi зрозумiли, кого стосуються цi iнвективи, й розвивати драстичну дискусiю нiкому не хотiлось. Борис теж мовчав, не знаходячи аргументiв для суперечки, та по хвилi нiби отямився, вигукнув:

«Асимiляцiя, шановний колего, – процес прогресивний, бо з якоi б то причини iнтеграцiя стала нинi такою популярною в Європi? Асимiляцiя змiцнюе державнi утворення!»

«А з ким ви збираетеся асимiлюватись? – запитав Северин. – Може, з китайцями – iх же набагато бiльше, нiж росiян».

Знову запала незручна мовчанка. Порушили ii молодi поети: iм чужi були роздуми Северина, й не розумiли вони або ж не хотiли розумiти сенсу суперечки, й це пригнобило Майстра, чей вiн завжди спiлкувався з молодими й розраховував на iхню пiдтримку.

Северин просто-таки розгубився: виступи поетiв, спочатку несмiливi, за мить переросли в гармидер, незлагодженiсть, крик, сум’яття, вони вибiгали на середину конференц-зали, метушилися, перепиняючи один одного, вигукуючи кожен свое, й нiхто нiкого не слухав; декламацii мiнялися спiвами, несамовите жестикулювання ставало схожим на ритуальнi танцi аборигенiв, енергiя молодих людей була справдi негативною i виборсувалась з iхнiх грудей, очей, ротiв протестом невiдомо проти кого; шабаш не вщухав, i нiхто розшалiлих не вгамовував, – Северин довго не мiг збагнути, що, власне, стало причиною такого розгардiяшу, аж поки не прийшло до нього усвiдомлення, що вдаванiй благопристойностi, в яку юнi самi себе зашнурували на цiлий мiсяць, беззмiстовнiй, з iхнього погляду, бовтанцi на трьох морях прийшов кiнець.

Терпець увiрвався: прiсна атмосфера позiрного примирення мiж поколiннями перемiнилася в гримучу сумiш, в бунт проти моралiзаторства, дидактики, премудрого фiлософування згрибiлих стариганiв i передовсiм проти нього, Майстра Северина, який своею доповiддю нiби намагався загнати iх у безпросвiтне минуле, у давню хлiборобську цивiлiзацiю – а тим часом уже iнша, iндустрiальна, наближаеться до свого кiнця, й настае нова – iнформацiйна, iнтернетна, комп’ютерна, космополiтична, тож немае iм, молодим, дiла до прадавнiх шляхiв, якими ступали iхнi предки, iздили волами, де свiтили скiпками, обробляли землю сохою, мандрували то пiшки, то на верблюдах i складали пiснi про любов до рiчки, стежки, калини, ромашки. Ой, та спасибi вам, нашi дорогi родителi, за те, що вивели нас з буколiчного мрева на дорогу прогресу, а ми вже його самi, без вас, удосконалимо, розвинемо, тiльки вiдступiться з вашою остогидлою полiтикою, заквашеною патрiотизмом, дайте нам нарештi свободу!

Севериновi хотiлося вибiгти iз зали – й не тiльки через спротив цьому хаосовi, що розшалiвся на подiумi, бiльше – через раптове вiдчуття чужостi до новоi реальностi, яка увiрвалася в традицiйний плин буття його поколiння, i трощить вона i ламае вiковiчнi пiдвалини, освяченi Богом; проте не мiг зрушитися з мiсця, нiби та чужа сила прикувала до крiсла й була дужчою за його звички, вiру й переконання, а зрештою, вона й зацiкавила Майстра: вiн вглядався в бедлам i поволi почав вбачати в ньому певний сенс. Конференц-зала начебто перетворилася на танцювальний майданчик, де пари раптом змiнили розмiрений ритм аргентинського танго з наперед визначеними па, iз записаними на нотному паперi музичними тактами, вiд яких вiдступитися нiхто не мав права, – на шалений рок-н-рол, котрий у процесi танцювального руху сам витворюе новi фiгури й ритмiку, й танцiвники стають учнями одне в одного: партнер вiд партнера миттю переймае найменший порух i творить свiй – несподiваний i новий.

Й налагоджувалася в залi певна гармонiя: поети з рiзних краiн, виступаючи, нiби продовжували думку один одного, хоч i не розумiли мови, – так народжувалася нова поезiя, що вiдрiзнялася вiд тiеi, яка доступна була Севериновi, приблизно так, як вiдрiзняеться вiд симфонiчноi музики джаз.

Та врештi втомила Майстра творчiсть молодих, в якiй панував тiльки ритм, – вiн вийшов iз зали, подався палубою на бак i, спершись на борт, вдивлявся в безкiнечнiсть срiбноi дороги, що пропадала за кормою.

І згадався йому в цю мить романтичний i неймовiрно трагiчний випадок, який, зрештою, нiколи не зникав з пам’ятi: трапилось це пiд час армiйськоi служби на Кавказi – над Каспiйським морем у Ленкоранi.

Стояли на узбережжi в лiтнiх таборах, солдатам дошкулювала зморна спека, а ще бiльше – нестерпна муштра; надiя дiждатися вiд озлоблених сержантiв-фронтовикiв, затриманих на службi понад термiн, хоча б найменшоi полегшi, була марною – мусив Северин усе те витримати, бо мав свiтлу мрiю вернутися колись додому й поновитися у Львiвському унiверситетi, з якого був виключений за неблагонадiйнiсть. А татарин Мансур стерпiти капральських знущань не мiг: вiн напомпував камеру з колеса «студебекера», стягнув ii на воду й сказав пошепки до Северина: «Прощавай, друже, може, я доберусь до Тебрiзу в Іранi». На морi розгулявся бриж, хвилi горнулися вiд берега, начебто море хотiло вступитися з червоних пiскiв, – i понесли вони в безвiстi плавця. Северин дивився, як малiе силует людини на камерi, вiн не мiг повiрити, що Мансур насправдi зважився на дезертирство, а хвилi вiдганяли камеру все далi й далi, й урештi чорна цятка зникла за бiлими гребiнцями… Солдат опинився на волi.

Майстер вдивлявся в бiлу смугу, що протяла сталеву гладiнь моря, й думав про свою майбутню свободу в безконечностi… А вона ось тут: переступиш борт i здезертируеш з життя, яке стае чимраз бiльше несприйнятливим i незрозумiлим…

Хтось дiткнувся теплою долонею до його лiктя, Северин здригнувся й побачив, як iз сутiнку проступае, наближаючись до самих його очей, смагляве обличчя жiнки з розкосими очима – й огорнула Майстра тиха радiсть: була то люба йому товаришка в круiзi – ескiмоска Йоганна з Гренландii.

«Ваша доповiдь мене вельми зацiкавила: перекладiть ii англiйською мовою… Я прийду нинi за нею», – сказала Йоганна i зникла в темрявi.




II


…Вересень огорнув Атени духотою, безмежне мiсто, схоже на кар’ери з велетенськими кубами брил, розпеченими спекою до бiлоти, безладно збiгало з гiрських схилiв i тлумилось у низовинi; будинки наповзали один на одного, кваплячись допасти до свiжостi Пiрейського порту, захаращеного щоглами кораблiв, крiзь якi виднiлася яскрава блакить Егейського моря, то тут то там позначеного окрайцями вапнисто-бiлих островiв. У центрi мiста вивищувався Акрополь, увiнчаний величною колонадою Парфенону, а на зовсiм непоштивiй вiддалi вiд житла Атени-Паллади, внизу, кипiв брудний, пiтний i крикливий атенський ринок – мiсто задихалося вiд жарiнi й смогу, тiльки на його околицi, на гiрськiй межi, пiдвелася до самоi слави небес гора Лiкабет з храмом Святого Юрiя на вершинi й модерним готелем на призьбi пiвденного схилу – тут було прохолодно, з гiр струменiли потоки повiтря, що пахли льодом, й зупиняли вони в пiднiжжi, зарослому диким помаранчевим гаем, нестерпну спеку.

До готелю «Лiкабет» з’iжджалися з краiн балтiйсько-чорноморського ареалу письменники; на них чекав у Пiреi теплохiд «Ренесанс», який за два-три днi мав вирушити до Одеси, щоб звiдти повернутися назад – через румунську Констанцу, болгарську Варну, турецькi Стамбул та Ізмiр, а потiм знову перетяти Егейське море, добратися до Дельф i там урочисто прийняти «Дельфiйську декларацiю порозумiння».

Круiз, присвячений початковi Третього тисячолiття, мав ознаменувати порозумiння мiж европейською творчою елiтою, примирення мiж письменницькими поколiннями, сповiдниками рiзних iдеологiй та представниками великих нацiй i нацiональних меншин: незважаючи на певну iдеалiзацiю задуму, круiз все ж був цiкавий i заманливий – особливо для лiтераторiв, ще донедавна скованих iмперськими путами й раптом – вивiльнених.

Майстровi Северину спочатку й не вiрилося, що вперше за всi свiтовi подорожi, якi вiн звершив у своему життi, нiхто ним не опiкуеться, не дихае в потилицю, не пiдслуховуе й не погрожуе – не знана досi воля щемно дiткнулася свiдомостi й солодко огорнула душу.

Й може, через цей ще не звiданий стан моральноi свободи Северин несподiвано для себе самого гейби вiдчужився вiд своiх колег, з якими завжди перебував у товариських стосунках, – начебто враз дала про себе знати не вiдчутна досi вiкова межа, а може, не так вiкова, як свiтоглядна – Майстер раптом втямив, що вiн зовсiм не знае нi естетичних, нi полiтичних переконань молодших товаришiв: про таке нiколи не було мiж ними мови, про таке й не прийнято було говорити, щоб хтось бува не запiдозрив у тобi вивiдувача. І ось упали фальшивi маски, розшнурувалися гамiвнi сорочки обережностi й страху, й люди постали наче голi, не захищенi таемницями; iх треба було наново пiзнавати й звикати до справжньоi вiдвертостi з ними, iнiцiювати новi стосунки, водночас розкривати себе самого, й це давалося Севериновi дуже важко.

А тому вiн i не намагався знову зближуватися з колегами: мешкав у окремому номерi, на снiданки й вечерi приходив до «шведського» столу сам, займаючи у кутку мiсце, нiкуди разом з гурмою цiкавих до всього молодикiв не ходив – усi днi перед початком круiзу Северин залишався наодинцi з собою. Щодня спинався на вершину Лiкабету до храму Святого Юрiя й дивився звiдти на Вiчне мiсто, наiвно зiставляючи новi враження з почерпнутими ранiше з книг… Десь там, iз глибини гiр, визирае божественний Олiмп – звичайнiсiнька гора, не надто й висока, й це розчаровувало призвичаеного до легенд любомудра, i Парнас, над яким колись лiтали на пегасах чарiвницi-музи, просто таки пригноблював своiм буденним виглядом, навiть Парфенон здавався тепер звичайною храмовою будiвлею, – i тiльки гора Лiкабет, що вивищувалась над мегаполiсом, була насправдi святково величною, й Северин, стоячи на вершинi бiля Святоюрського храму, вiдчував себе мiзерним, вельми самотнiм, i в душi парнасця зроджувалися глузи над своею колись вигаданою винятковiстю.

У цi днi до Майстра вперше дiткнулася байдужiсть молодих колег: нiхто не запитував, чому вiн тиняеться сам, як неприкаяний, поети не запрошували його до гурту, коли вечорами збиралися на бiмбер у якомусь номерi, i iхнiй галас лунав на весь готель; десь там незнайомi знайомилися, запивали дружбу, а Северин навiть не смiв заглянути до них – лише молодий фiлософ Тарас, найближчий приятель, спитав якось його, чи бува не захворiв, проте не надто настирливо допитувався, й це ще бiльше пригнiтило Северина, якому все ж хотiлося порозмовляти з товаришем…

Тарас залишив його самого, й Майстер боляче вiдчув, як вiддаляеться вiн вiд колишньоi компанii в минуле, за незриму межу, звiдки вийти в нинiшнiй день буде щодалi важче, а може, вiн давно вже перебував за тiею межею – в своему свiтi.

У цю хвилину Северин достеменно втямив, що давно-таки iснуе в iншому суспiльному вимiрi й нiколи з нього не виходив, а його постiйна присутнiсть серед молодих – то лише намагання вiдтворити свою власну молодiсть, продовжити ii. А тiеi молодостi давно вже немае: спосiб його мислення позначений тугим життевим досвiдом i виробленою впродовж життя власною традицiею – вiн почував себе тепер приблизно так, як перезрiла дiвка, яка в церквi не може пристати до жодного гурту, бо серед зелепужних дiвчат стояти iй уже негоже, а серед молодиць – не мае права; мiж однолiтками Майстер не зумiв знайти приятелiв – вони не розумiли його, примиреного з вiком, чужого до нових вiянь як у мистецтвi, так i в повсякденних стосунках. Все ж Северин ловив новий свiт, який утiкав вiд нього, вiн чiплявся за його поли, щоб пiзнати й зрозумiти – нинi ж утямив, що зробити йому цього, певне, не вдасться: серед молодих виглядае смiшно, мов той стариган, який, забувши про своi лiта, залицяеться до молодоi панянки, – з цих причин проколювалася в Севериновiй душi глуха нехiть до середовища, де все ще перебував, а водночас Майстер картав себе за вiдчуження вiд реальностi, бо ж усвiдомлював, що воно веде в небуття.

Зайшов до «шведськоi» iдальнi повечеряти, i треба ж було, щоб у цю хвилину його розчарувань i депресii вкотився до зали земляк Теодор, товстий, немов угодований кабанчик, бевзь iз заплилими ласими очима; вiн никав бiля заставлених наiдками столикiв, принюхувався й вимацував пальцями найапетитнiшi курячi нiжки, пундики, цукати, накладав iх на тацю, та, видно, йому було все ще того всього мало.

Северин споглядав його з обридженням: вiн терпiти не мiг цього лiтературного нувориша, який вправлявся у всiх жанрах: писав вiршики, новелетки, публiцистику й одно-актiвки, присвячував своi творiння найактуальнiшим проблемам часу, завжди догоджав сильним свiту цього, за що отримував вiд усiх влад посади, премii та звання; без нього не обходилася жодна конференцiя, презентацiя, iменини, похорон, ювiлей; за совдепii був членом обкому партii, а нинi – депутатом обласноi ради; на зiбраннях водно брав слово й щоразу говорив одне i те саме, вiдповiдно моделюючи свiй виступ до заданоi теми, а вилущити з його промов хоча б едину цiкаву думку нiхто не зумiв би; мав Теодор напохватi латинську приказку, вiрш або афоризм, якi часто вставляв у бесiду не до речi; виступаючи, вiн весь час дякував представникам влади за iхне чуйне ставлення до письменникiв, не забуваючи при тому кинути каменем у колишнiх керiвникiв, якi нашкодити йому вже не могли; Теодор героiчно брав на себе мiсiю iнiцiатора культурних заходiв, але аж тодi, коли тi заходи були вже кимось пiдготованi, – запрошено Теодора теж на «Зустрiч мiж трьома морями», i тут вiн, як виявилось, не пас заднiх – ось же притьмом дiзнався про те, чого Северин ще не знав: уздрiвши Майстра, який сидiв за столиком у кутку iдальнi, пiдбiг, поставив перед Северином вивершену тацю й патетично задекламував:

In tabernis quando sumus,
Nescimus, quia est humus…[1 - І коли ми опиняемося в тавернi, то не знаемо, де е земля… (Лат.)]

«He знаю так добре латини, як ти, – нетерпляче перебив Северин Теодорову орацiю. – Що ти хотiв менi сказати?»

«Вечеряемо в “Тавернi пiд Акрополем!” Усi вже виходять, я доганяю, а Тарас чекае на вас у номерi… Кваптеся, пане Майстре, не наiдайтеся: запрошують поляки i скандинави!»

«Ну а тобi, звичайно, не зашкодить злегка перекусити перед бенкетом», – Северин показав на тацю.

«Це ж на дорогу, завтра вирушаемо… Дорога, дорога нас в дальнiе далi зовйот! Чей аж три моря проскородимо, i хто знае, як там буде з харчами…»

«Ти завжди був завбачливий».

Й Северин щиро засмiявся, дивлячись на запопадливого бельбаса. «А певне, й такi на свiтi потрiбнi, – подумав, – тим бiльше – в лiтературi. Сказав же Франко, що лiтература – не парк, а лiс, в якому живе всiляка рослиннiсть: вiд кедрiв, дубiв, ясенiв аж до неiстiвних грибiв i навiть порхавок…»

Майстер вiдчув, як до нього повертаеться добрий настрiй. У передчуттi спiлкування з цiкавим товариством вiн почав вивiльнятися з тенет вiдчуження й самотностi; цiеi митi навiть Теодор став для нього майже приемним – чей принiс добру вiсть. Бельбас зник з iдальнi разом з тацею, мовби його тут i не було; Северин пiдвiвся й поквапився в Тарасiв номер.

Атени – мiсто заплутане: з Лiкабету до Акрополя, здавалось, рукою подати, а от коли Северин з Тарасом зiйшли вниз i не стало видно колонади Парфенону, вчепився iх блуд: вузькi й кривi вулички то вперед провадили, то назад завертали, а крамницi вздовж них – усi однаковi, й панувало повсюдно несусвiтне сум’яття, хоча вже й западало надвечiр’я; зустрiчнi перехожi англiйськоi мови не розумiли, й допитатися до «Таверни пiд Акрополем» було важко, то пiшли приятелi навмання, поки не допали до жовтих стiн Святоi гори, й аж там побачили довге, схоже на сiльську стодолу примiщення з тьмаво освiтленими вiконцями й рядом прочинених дверей, з яких тягло розпареним запахом вина та спецiй. З таверни долинав приглушений гамiр.

Поки Северин з Тарасом добиралися, бенкет у тавернi вже розпочався: товариство було збуджене, всi говорили нараз, вино розливалося в пугарi i по дубових столах, пiрамiди iмбирних i цинамонових коржикiв швидко танули на полумисках, проте гостей бiльше цiкавили напоi, яких тут було вдосталь: кельнери ставили на столи все новi й новi обплетенi лозою бутлi, письменницький люд забавлявся, сигаретний дим плив попiд стелею й струменiв крiзь вiкна. Тарас з Северином знайшли своiх хлопцiв, якi стояли колом у глибинi зали i, як завше, завзято дискутували.

Саме в цей момент iх атакувала молода особа з екстравагантною зовнiшнiстю: зодягнута була в ситцеву сукенку, застiбнуту тiльки на середнiй гудзик, нижня розпорка сягала рожевих з бiлою коронкою трусикiв, а крiзь декольте випорскували не захищенi бюстгальтером груди; вона з повним пугарем вина кружляла довкола гурту украiнцiв, намагаючись протиснутися всередину кола, i, вiдгортаючи з чола спiтнiле руде волосся, перекрикувала дискутантiв:

«Nazywam sie Elita Pre, jestem pisarka erotyczna, i niech sobie panowie ukraince na karb to wezma: ja nie dopuszcze, zeby my sie jeszcze raz klоcili…»[2 - Називаюся я Елiта Пре, еротична письменниця, i затямте, украiнцi: я не допущу, аби ми ще раз товклися (пол.).]

Дiвчина вимацувала очима для себе жертву й, помiтивши нарештi Корнила – критика-культуриста з бiцепсами, немов м’ячi, протиснулася до нього, припала йому до грудей i заговорила хрипко й пристрасно:

«Chcesz mie pan? Zadnych problemоw, chоc i tutaj!»[3 - «Хочеш мене? Нема проблем, можемо й тут!» (Пол.)]

Помiж скандинавами, якi трималися осторонь, походжав богемний юнак у джинсах з латками, нашитими сировими нитками на колiнах i задницi, що, певне, мало визначати його цiлковиту байдужiсть до матерiальних благ; волосся в нього було вифарбуване в червоний колiр i заплетене в косички, що стирчали на всi боки, немов променi. Вiн називав себе поетом-деградантом i вголос англiйською лихословив, роблячи при цьому на заквацьованому обличчi мiну, яка мала вiдбивати безнадiйний трагiзм людського буття.

Северин з добродушною цiкавiстю приглядався до цих оригiналiв i думав про свободу, яка дае можливiсть i паяцувати: а й справдi, лiтература – лiс, i в ньому проростае розмаiте зело; а може, цi диваки серед усiх тут присутнiх найталановитiшi, й шведськi та норвезькi неприступнi метри – та й нашi мудрецi, що ось ведуть давно розпочату дискусiю – до них i не вмилися; Северина дiткнуло вiдчуття вдоволення, що йому вдалося виборсатися iз трясовини самотностi й прилучитися до людського розмаiття.

Корнило делiкатно вивiльнився з Елiтиних обiймiв, посадив ii в крiсло, й дiвчина тут же задрiмала, вiдкинувши голову на спинку крiсла, – була вона гарна, зваблива, й Севериновi жаль стало, що вино вилучило ii з товариства, й не доведеться нинi з нею тверезо порозмовляти.

Скандинави сидiли за окремим столом, в мiру пили й притишено бесiдували, не звертаючи уваги на украiнський гурт, до якого вслiд за Елiтою прилучилися польськi письменники.

Пан Єжи, середнього вiку мужчина, який представився маринiстом, запрошував украiнських приятелiв до столу – був вiн, видно, керiвником своеi групи й господарем бенкету. Розлив у пугарi вино з бутля i виголосив тост: «П’ю за вас, дорогi сусiди, й скажу при цьому сакраментальне: без незалежноi Украiни нема незалежноi Польщi!»; вдячнi гостi заплескали, й пiдвiвся киiвський критик Корнило, щоб вiдповiсти полякам своiм тостом, та його вже нiхто не слухав – дискусiя спалахнула з потроеною енергiею, адже недарма пилося: говорив полiтолог Микола, iнтелектуал, який не терпiв заперечень i часто в розпалi суперечок вдавався до простацьких каламбурiв, проте був таки добре ерудований, i витримувати з ним розмову мiг хiба що фiлософ Тарас, який тут же встряг у дискусiю.

«Що, що ти сказав, Тарасе: екзистенцiю нацii визначае ii вiдвiчний розум? А що таке – розум? Адже вiн даний людинi лише для того, щоб вона кожноi митi переконувалася у власному безсиллi: Божоi iстини нiхто нiколи не може досягти, й тому потуги розуму марнi».

«Це песимiзм пре з тебе, Миколо…»

«А що таке, по-твоему, оптимiзм?»

«Усвiдомлення факту, що ти сьогоднi знаеш бiльше, нiж учора, а завтра знатимеш бiльше, нiж сьогоднi».

«Ну i втелющився ти iз своею антиномiею, як сливка в гiвно: постiйно усвiдомлювати свою неспроможнiсть пiзнати абсолютну iстину – це те саме, що гратися в цюцюбабки або цiлуватися в протигазах. Та невже в подiбних забавах закладена екзистенцiя нацii?»

«То не забава, а процес, який називаеться прогресом – так визрiвають цивiлiзацii, так становиться кожна нацiя».

«А коли ж той процес завершуеться, де його кiнець?»

«Кiнець – це Бог, який е одночасно початком, а народ – бiгун на коротких дистанцiях мiж початком i кiнцем, i оновлюеться вiн у своiй вiчностi безперервною змiною тимчасових поколiнь».

«І тебе влаштовуе такий марафончик?»

«А в ньому весь сенс iснування, Миколо».

«Ну, це справа твого фiлософського бачення i смаку…»

Полiтолог недбало розвiв руками й замовк. Розмова перекинулася на протилежний бiк стола: маринiст Єжи пильно прислухався до суперечки мiж Миколою й Тарасом, схиливши набiк голову й переводячи погляд з одного на другого, немовби зважував, хто з них мае рацiю, й коли суперечка обiрвалася, вiн вимовив тихо i з притиском:

«Витаете в небесах, дорогi колеги, й нi про що конкретне не говорите, а я волiю стояти на реальнiй платформi. Що таке розум, нiхто не може визначити до тих пiр, поки ця абстракцiя не втiлиться у мислену матерiю, i аж тодi можна пiзнати його вагу i вартiсть. А та матерiя – то передовсiм лiтература, хлопцi, i в нiй ви щоразу виставляете напоказ свою iнтелектуальну потугу або немiч…»

«А в нас ще нема такоi матерii, щоб стала вимiром нацiонального iнтелекту, – промовив завжди категоричний Корнило. – У нас нема лiтератури!»

«Навiщо повторюватися за Лессiнгом i Франком – i ще так претензiйно? – скривився Северин. – Скажи щось свое».

«І один i другий, – мовив iз зверхнiм спокоем Корнило, – видали цю феноменальну сентенцiю на переломi епох, i вона розбудила до життя цiлi когорти письменникiв – в Нiмеччинi i в нас».

«Отже, була-таки ця лiтература, якщо ii хтось розбудив».

«Так, але нинi настае нова ера, тож мусить народитися й нове мистецтво – на рiвнi европейських партитур!»

«Влучно, дуже влучно сказано, – прошамкав Теодор з напханим iмбирними коржиками ротом. – Ad maiorem Dei gloriam![4 - До найвищоi слави Бога! (Лат.)]»

Дискутанти не звернули уваги на премудру реплiку Теодора. Корнило продовжував розвивати свою думку:

«Таж не можемо й не маемо права, пане Майстре, залишатися й далi на рiвнi ваших галицьких екзерцисiв про вбогих дiвок, що йдуть замiж, а багатi все лише плачуть, нiби мiж багацькими дiвками не знайшлося досi хоча б однiеi з чорними бровами… Скажете – фольклор? А захiдняцька лiтература – то ж суцiльний фольклор: сама тiльки опришкiвська тема переповнила по вiнця вашу лiтературну скарбницю. І все – втiшання бiднiстю, i все – глорифiкацiя доморощених марксистiв, що закликають грабувати награбоване: експропрiюй експропрiаторiв!»

Постмодернiст iз Бистричан, Юрко, романами якого Северин завше захоплювався, раптом випалив таке, на що Майстер довго не мiг знайти вiдповiдi:

«Не чiпаймо галицькоi лiтератури – ii ще немае. Та й Галичини, правду кажучи, немае теж… Галичина – то штучне територiальне утворення, доважок до Великоi Украiни. Скажете – П’емонт? Цей ваш П’емонт перенаселений солодкими патрiотами, якi тiльки й умiють плакати над шматком полотна, зшитого з синього й жовтого окрайцiв. А своi твердинi будують на печi…»

«Але ж вони… – аж по хвилi здобувся на слово Северин, – вони ж першими позлазили з тих печей й оголосили голодування на майданi бiля Хрещатика… Чому ж ти тодi й носа не вистромив зi своеi фортецi?.. І ще хочу тебе спитати: ця фiлософiя – то твоя власна вигадка чи ти слово до слова процитував академiка Михайла Погодiна – вiдомого русотяпа з половини XIX столiття?.. А я собi думаю: хто ж то породив нинiшнiх шельмувальникiв наших святинь? Таж ви, ви – iнтелектуальнi нiгiлiсти!»

Юрко не встиг вiдповiсти: несподiвано заговорив вiчно мовчазний перекладач Анатолiй. Вiн нiби й не слухав розмов, заглибившись у себе, – та й не дивно: Анатолiй знав бiльше десятка европейських мов, i нiхто не мiг би вгадати, якою вiн цiеi митi мислить, який переклад обдумуе, бо ж устиг озвучити добiрною украiнською мовою Сервантеса, Лорку, Гете, Шиллера, Гамсуна, Рiльке. Вiн опановував усе новi й новi мови й iнодi шокував друзiв скаргами, що ось, мовляв, минув уже цiлий рiк – i марно, бо не засвоiв за цей час жодноi; часто вiн викликав у людей здивування, а то й глузи: хто мiг припустити, що цей чоловiк сповна розуму, коли вiн щоранку набирав у кiоску купу нiмецьких, англiйських, французьких i бозна-яких ще газет…

Анатолiй обвiв маленькими очима присутнiх i несподiвано голосно виголосив тираду: вiн говорив довго, й нiхто не наважувався перервати його мову, начебто вона звучала з репродуктора або з екрана телевiзора.

«Є в нас лiтература, панове. Аж дивно, що вона е. В окупацiйних лабетах, в умовах моральних i фiзичних тортур, вимушених компромiсiв украiнськi письменники титанiчними зусиллями витворили лiтературу, якою мiг би пишатися кожен народ. І Галичина не пасла заднiх: вiзьмiмо до уваги хоча б Стефаника… І власне завдяки лiтературi вижила украiнська нацiя, бо iнших iнститутiв ми не мали. Тож не дiлiм лiтературу за письменницькими поколiннями, за регiонами, за свiтоглядом авторiв та iдеологiею, берiмо до уваги лише ii естетичну вартiсть. Бо якщо я не подiляю, наприклад, полiтичних поглядiв Леонiда Первомайського, то це не означае, що я маю вiдкидати «Дикий мед», його знаменитий роман…»

«Не згоден з вами, – таки зупинив Анатолiя Северин. – Я зовсiм не маю охоти плисти в единому потоцi з Собком, Козаченком, Дмитерком, Шмигельським…»

«Ви говорите про апологетичну, мертву лiтературу, тобто таку, яка не iснуе, й мае вона специфiчну, вичерпну i вбивчу назву – «радянська». Чия, якоi нацii? А нiякоi – радянська та й усе… А украiнська – це твори, пройнятi нашим нацiональним духом, навiть якщо вони написанi чужою мовою: “Тарас Бульба”, “Роксоланiя”… І вона всуцiль антирадянська».

«Пане Анатолiю, постривайте, – пiдвiв руку Корнило, – ми мусимо нинi повести розмову не про лiтературу взагалi, а про ii сучасний виток, чей не можемо вiчно киснути в нацiональнiй заводi, нас мусить нарештi почути Європа! Доки ми будемо жити славою минулого? Ця наша пристрасть давно викликае насмiшки в сусiдiв, мовляв, – не вмiючи побудувати державу, суголосну новому часовi, ви з мiстичним мазохiзмом заганяете Украiну мало що не в Трипiлля та ще й пишаетеся тим…»

«Звiсно, це недобре, – вiдказав Анатолiй. – Та е тут один нюанс: украiнськi письменники мають не тiльки збагачуватися знанням свiтовоi лiтератури, а й надихатися ароматом рiдноi, i якщо будемо дотримуватися таких правил, тодi новий лiтературний стиль стане спiвзвучним iз свiтовим, проте матиме нацiональну матрицю. Це закон, панове, закон! А те захоплення наших постмодернiстiв ребусами, непрозорiстю художнього вислову – то в Європi давно вже пройдений етап».

Червоноголовий юний поет iз променистими косичками перестав сновигати залою й декламувати лихослiвну поезiю, вiн зупинився за спиною Анатолiя й прислухався, нiби намагався зрозумiти, що той говорить, – видно, його зацiкавили переконливi iнтонацii Анатолiевоi мови.

«Я тобi потiм перекладу, – обiзвалася iз скандинавського гурту поважна жiнка, яка пильно прислухалася до дискусii. – Я Гелена Краг, – звернулася до Анатолiя, – перекладачка Достоевського на норвезьку. І Толстого – теж… І скажу вам, добродiю: я не люблю нацiоналiстiв».

Анатолiй промовчав, вiн думав, що вiдповiсти цiй норвезькiй космополiтцi.

Тим часом до Северина пiдiйшла молода жiнка з розкосими очима, мала вона гладко причесане чорне, мов смола, волосся, гривку на чолi й бронзове, нiби виполiруване обличчя. Своею зовнiшнiстю геть вiдрiзнялася вiд iнших скандинавiв – Северин пильно приглядався до неi. Була зодягнута в жовту шовкову пелерину, в штани iз шкiряною аплiкацiею, пiдперезана червоним поясом, з мочок вух звисали червонi сережки, а груди прикрашало дороге коралове намисто.

«Я хочу з вами познайомитися, – сказала англiйською. – Ви весь час поглядали на мене, певне, я вам сподобалася, а в нас такий звичай, що жiнка мае вiдповiдати взаемнiстю».

Северин знiяковiв – такого зiзнання вiд жiнки не чекав, сказав, придивляючись до ii цiкавого обличчя:

«Так, я справдi задивився на вас, ви зовсiм вiдрiзняетеся вiд них, – показав на ii товариство. – Хто ви?..»

«Я гренландка. Йоганна. Вчителька ескiмоськоi й англiйськоi мов, а теж – мисливець. Ну i поетка…»

Северин звернув увагу на ii взуття з тонкоi тюленячоi шкiри, вишите яскравими вiзерунками. Посмiхнувся.

«Ви зовсiм як Саламiна!»

«О, ви чули про Рокуела Кента! Ми шануемо цього американського маляра… Тож будьмо знайомi».

Вона подала Севериновi руку – мiцну й тверду, гейби чоловiчу.

«Северин», – назвав свое iм’я Майстер.

«Чи можу вас колись запросити на кафемик? Це по-нашому вечеря з кавою… Згода?»

Йоганна повела долонею по Севериновiй щоцi: пучки ii пальцiв були м’якi й чутливi.

«Ви менi подобаетесь. А як я вам?»

«Ви чарiвна, Саламiно», – вiдказав Майстер, до решти знiтившись.




III


Пiсля обiду теплохiд «Ренесанс» мав розпочати круiз. Вранцi Северин ще раз вийшов на вершину Лiкабету: за два днi перебування в Атенах вiн навдивовижу звикся з цим бiлим мiстом, якому немае краю, нiби воно переповзло через Пiрейську затоку й сягнуло острова Саламiн, що он мрiе вдалинi. Майстер згадав назву цього шматка грецькоi сушi, славноi переможною битвою грекiв з персами, – i це ймення повернуло його думки до вчорашнього бенкету в «Тавернi пiд Акрополем».

Згадка ласкаво дiткнулася серця: ким буде для нього в цiй подорожi вродлива ескiмоска Саламiна з ii наiвною вiдвертiстю в мовi, i в прихованих повiками очах – невловимою таiною, готовою йому вiдкритися; а може, вчорашня зустрiч з нею – то лише пiдiгрiтий вином приемний подорожнiй епiзод, й вони з Йоганною за час круiзу бiльше й словом не перекинуться?

Вiдчуття солодкоi тривоги огорнуло Северина при згадцi про Йоганну-Саламiну: в свiдомiсть раптом увiрвався iнший спогад, що його Майстер намагався приглушити забуттям, i це йому нiколи не вдавалося. Був вiн немов дихання, мов серцебиття, без яких неможливо жити. З глибин далекого минулого завше зринала постать дiвчинки, яка колись перед його вiдбуттям на армiйську службу явилася йому на Святоюрському майданi у Львовi: дiвчинка бавилася м’ячем, мала довге до пояса русяве волосся й великi зеленi очi, м’яч покотився до його нiг, вiн пiдняв, подав малiй незнайомцi, а тодi зелене полум’я залило його всього, i Северин збагнув, що з тiеi повенi вогню не виринути йому нiколи, вiн i не хотiв виборсуватися з того виру, та кликав хлопця невблаганний обов’язок – вiн мусив покинути свое мiсто на довгих три роки й залишити дiвчинку на майданi. Северин поцiлував ii й закляв, щоб за три роки прийшла на це саме мiсце, й дiвчинка пообiцяла… Та проминае вже й життя, а Северин не зустрiвся з нею; тi, якi траплялися, – то була не вона, й Майстер далi ждав ii – дiвчинку iз Святоюрськоi гори.

Храм Святого Юрiя на Лiкабетi спинався хрестами до слави неба, вiн був зовсiм не схожий на львiвський Свято-юрський собор, та iхнi ймення збiгалися, й Северин повiрив у прикмету: а може, тут нарештi з’явиться вона – та жiнка, що була колись дiвчинкою з м’ячиком, i нею буде Саламiна, яка прийшла з далеких свiтових безмеж – з усiх жiнок на землi едина, призначена для нього?

Майстер наслуховував, чи не чутно крокiв, вдивлявся вниз – а ось майне на серпантиновому поворотi стежки постать у жовтiй пелеринi й чобiтках з тюленячоi шкiри; аби тiльки прийшла – хай не для життя, хай на мить, хай лише засвiдчить, що вона е на свiтi – його доля, й водночас смiшно було йому з цих марень, та все одно роз’ятрював iх i творив в уявi образ Йоганни-Саламiни таким, щоб хоч единим штрихом був схожий на дiвчинку з м’ячем.

Над вранiшнiми Атенами панувала тиша, з фронтону Парфенону лiниво звисало полотнище голубого з бiлими смужками грецького прапора. Северина обмивав струмiнь гiрського повiтря – й жодних крокiв не було чутно, не з’являлася на стежцi постать жiнки в жовтiй пелеринi. Вiн усвiдомлював марнiсть своiх сподiвань, а все ж йому добре було з ними – певне, то все, що залишилося для нього в життi…

Й нарештi – море! Теплохiд, марудно проманеврувавши в бухтi, рвучко вихопився з портових загат i швидко набирав вузлiв, наче боявся, щоб його не наздогнала суша. А вона ще довго переслiдувала теплохiд меншими й бiльшими островами, схожими на мертвих китiв, що спливли на поверхню й перекинулися вгору бiлими животами, та врештi й вони залишилися позаду й зникли з овиду.

Северин стояв на бiчнiй палубi, спершись на бортове поруччя: голубе безмежжя надихало його урочистiстю й водночас лякало своею нездоланнiстю. Властива Майстровi на земнiй твердi впевненiсть у собi змiнилася враз тривожною залежнiстю вiд морськоi стихii – ти вже бiльше не володар свiту, а добровiльний вигнанець, виведений iз земних сховкiв напоказ самому Боговi, влада якого тут набагато вiдчутнiша, нiж на березi, i вiд нього нiде не сховаешся, не обдуриш – можна тiльки простягти до неба руки й молитися.

Щоразу, опинившись на водах, Майстер проймався побожним вiдчуттям наближення до Господа: було то цiлковите визнання його всемогутностi, й Северин наповнювався не затьмареною сумнiвами вiрою у найвищу владу Космосу. І якими нiкчемними здавалися йому потуги сатанiстiв, котрi видумували своi релiгii, своiх богiв i боженят i примушували людство вiрити в земного лжебога, який насправдi був кримiнальним злочинцем!

Та iнодi приходила й зневiра. Северин служив на Кавказi в морськiй пiхотi, а на останньому роцi служби перевели його в Петропавловськ-Камчатський – аж ген куди закинула його сатанинська влада, й здавалася вона йому непереборною, бо хто мав змогу здолати монстра, який незвiдь-як захопив одну шосту земноi сушi, немов свою власну, – тiльки поiздом треба добиратися на ii край аж десять дiб!

У вiльний час Северин виходив на схил вулканiчноi Авачинськоi сопки й безнадiйно вдивлявся в земнi й морськi простори, якi не мали меж, i та несамовита просторiнь здавалася абсурдною, нiкому насправдi не потрiбною, проте пiдвладною однiй державi, й те безмежжя породжувало почуття безсилля у душах мешканцiв цих обширiв i в душi Северина – теж. І залишалося йому хiба що усвiдомлювати свою малiсть. Те усвiдомлення сiяло зневiру в хоча б мiзерний просвiток свободи – i як так сталося, що всесильний Бог дозволив Сатанi зневолити землю мiльйонами збузувiрених опричникiв й не карав владну голоту, яка пiдривае динамiтом собори або перетворюе iх у стiйла, перемiнюе вiльну людину в раба, виморюе голодом цiлi народи, проiдае простори метастазами концтаборiв, наповнюе землю трупом невинно вбитих – навiщо ти вчинив такий допуст, Боже, i чи ти насправдi е?

Ставало страшно вiд таких думок, бо ж остання надiя – на Бога – пропадала… Але ж бо таки мусить панувати над диявольщиною вища влада, чейже куриться димок з вершини сопки i нiхто не в силi його спинити, i б’ються велетенськi хвилi у воротах Авачинськоi бухти, зударяються, гримлять, а всередину затоки увiрватися неспроможнi. Орли вiльно лiтають над громаддям скель, якi розколюються, множаться, i не видно iм кiнця, i сонце свiтить, i вiтри женуть хмари у височинi небес – не мае Сатана влади над Божим творiнням, не зумiла червона голота запанувати над природою, а людина – то теж творiння Господне, надiлене силою вiльноi мислi, тож мусить вона розламати колись стиснутий кулак насильства – й розлетиться на друзки страшна iмперiя!

Й сталося, таки сталося неминуче, – зловтiшався Майстер, стоячи на бiчнiй палубi теплохода, – розпався Вавилон, i чахне iмперська орда, яка так i не зумiла стати нацiею, бо живе всюди, а визначити своiх земних меж не спроможна, – i зникне вона колись на очах у всього свiту, як тi колишнi народи, що вважали себе обраними – авари, гуни, сармати, готи, зрештою – римляни. Де вони тепер? Так само й нинi закiнчився трiумф безбожництва, й ми розпачливо почали шукати украiнського Христа, забуваючи, що знайти Його мали б передовсiм у своiх серцях.

Сонце торкнулося краем диска водноi гладiнi, й до борту теплохода пiдбiгла мерехтлива дорiжка, всипана ломом чистого золота; Майстер думками квапився тiею стежкою, сподiваючись добратись до Господнiх чертогiв, та посiрiв червоний диск, змерх i канув у морську глибочiнь, i Северин повернувся на твердь корабля.

Тодi вiдчув, що стоiть на палубi не сам. Повернув голову й навiть не здивувався, нiби це неодмiнно мало статися – поруч побачив закутану у вовняну шаль Саламiну.

«Холодно вам?» – запитав Северин, щоб якось розпочати розмову.

«Такий несподiваний перепад вiд атенськоi спеки до морськоi прохолоди… – вiдказала Саламiна знехотя, може, не бажала, щоб iхня розмова розпочалася iз банальних реплiк про погоду. – Та я до стужi звична…»

Мовчали, бо й про що мали говорити люди з таких не схожих мiж собою свiтiв – нiби злетiлися з рiзних космiчних вимiрiв на лушпайку, якою став теплохiд «Ренесанс», закинутий у морськi незвiстi, – може, лише для того злетiлися, щоб уздрiти одне одного й переконатися, що всi розумнi iстоти мають подобу Божу, проте у кожноi iнша ментальнiсть, iншi проблеми, зацiкавлення й побут, i Саламiна, з виду така людська й людяна, миловида й по-жiночому зваблива, здалася Севериновi нiби iнопланетян-кою, з якою йому спiльноi мови нiколи не знайти.

Чи ж можуть ii обходити тривоги громадянина новiтньоi держави, яка ще й досi не позначена на полiтичнiй мапi свiту, й у Гренландii про неi, певне, й не чули? Сказати iй, що його болить занепад духовного життя в часи щойно вiдзисканоi свободи? Навiщо це iй? І, зрештою, вiн не знав, яке в неi розумiння духовностi… Може, в тому далекому крижаному краю люди живуть iще за общинними звичаями й законами – ось же мовила Йоганна, що жiнка мусить вiдповiдати взаемнiстю мужчинi, якщо той собi ii вподобав, – мусить i хоче, бо iнтимнi стосунки в общиннiй громадi, напевне, такi, як у птахiв – вiльнi в життевiй необхiдностi… І iздить ця жiнка на нартах, запряжених собаками, достоту, як Северин на своему автi, i стрiляе вона з рушницi в тюленiв, а китiв ловить гарпуном, i в школi проводить спiванi уроки, бо в заполярних людей мова спiвуча, i все свое первiсне життя вона переливае у первiсну поезiю – чисту й прозору, як морозне повiтря Зеленоi землi, проте Севериновi не зрозумiлу… Але ж йому не завжди зрозумiла теж i поезiя новiтнiх модернiстiв!

Северин не озивався до Саламiни, бо ж не втямить вона тривог украiнського письменника, якi враз нахлинули на нього… А втiм, я знаю, звiдки зринають тi тривоги: мiй талант сформувався в неволi, моя творчiсть мала сенс тiльки в змаганнi до свободи, а коли вона настала, то й сенс пропав. І я не знаходжу у вiльному життi нi дрiбки матерiалу для виробленого десятилiттями способу мого мислення… Чи маю признатися Саламiнi, що менi чужа й вiдворотна скоморошнiсть нинiшнiх лiтераторiв, якi бабраються у суспiльному брудi: самi лише психушки, пиятика, кубла наркоманiв, борделi, таргани – й тiльки негатив, негатив i нi клаптика синього неба, анi свiтлого променя! А може, ця мана – то вiдбиток нашоi невлаштованостi, розчарування чужою владою у своiй державi? І що робити нинi поетам, якi цю державу вибороли: виступати проти неi чи втiкати в абсурд? І вибирають друге… І чи не е та втеча, те iгнорування нацiональних проблем прихованою спiвпрацею з ворожою Украiнi олiгархiчною черню, яка стоiть при державному кермi, але нiчого спiльного з украiнством, окрiм грошей, не мае? Й може, саме через це знизилася суспiльна повага до письменникiв, а iнтелектуальнi пройдисвiти, пiдбадьоренi такою негацiею, насмiлюються пiднiмати руку й на великих… А втiм, яке життя, така й лiтература.

Чи мав би про це говорити Майстер iз Саламiною? А коли нi, то про що? Яка спiльна мова може поеднати людей, що потрапили на палубу «Ренесансу» з рiзних закуткiв планети? Чи зацiкавить Северинiв свiт Саламiну? А може, йому потрiбен ii – патрiархальний? Адже мають таку схильнiсть пересиченi цивiлiзацiею люди – тiкати вiд неi у первiснiсть… Чому ж би то Ігор Стравiнський напередоднi Першоi свiтовоi компонував «Весну священну», сповнену синкретизму, а Павло Тичина пiд час революцii вибухнув подiбним поеднанням слова й музики у «Сонячних кларнетах?»

Северин вiдчув, як почало до нього добиратися незнайоме досi бажання втекти вiд свого свiту в чужий – суворий, холодний i неповторний. І ось е така можливiсть – нехай лише в уявi, хай тiльки в розмовi. А якби назовсiм?..

Стрепенувся вiд такоi несусвiтноi думки: як – покинути свiй край i полюбити чужий? А хiба не так вчинив Рокуел Кент?

Стояли поруч, торкаючись одне до одного лiктями й водночас розмежованi прихованим грiховним бажанням. А вже сiрiло надворi, закiнчувалася коротка нiч, теплохiд заходив у ворота Дарданеллiв.

«Я пiду в каюту», – промовила Йоганна й тихо притулилася до Северинового плеча.

Й вiн нестримно забажав ii обняти. Але не зробив цього. Сказав:

«Ми так i не розмовляли…»

«Хiба нi? А менi здаеться, що проговорили всю нiч».

«Коли ж озвучимо нашу мовчанку, Саламiно?»

«Я запрошу вас на кафемик, як обiцяла. Але вже на березi».




IV


З Одеси вирушили на Констанцу, й тодi на шкафутi теплохода, в тiсному примiщеннi читальнi украiнськi письменники влаштували лiтературний вечiр. З польськоi групи завiтав пан Єжи, вслiд за ним увiйшла Елiта Пре, i хтось пожартував: «Елiта пре, Елiта пре!» – згадавши, певне, ii безцеремонне вторгнення в украiнське товариство в «Тавернi пiд Акрополем»; дiвчина вловила гру слiв i щиро засмiялася: «Зовсiм i не пру, я нинi добра й чемна, а «Елiта Пре» – це мое шпiцнаме чи то пак псевдонiм – я називаюся Марися Войцеховська».

Вона глянула на хлопцiв великими синiми очима, в яких гнiздився блуд, i не треба було його викликати надмiром вина: дiвчина з природи була грiшно звабливою, вона, зрештою, добре усвiдомлювала свою здатнiсть збуджувати у чоловiкiв хiть, однак тепер поминула всiх, подрiботiла короткими крочками, спутана тiсною спiдничкою, що обтискала виточенi сiднички, й опустилася на половину крiсла бiля свого обранця – культуриста Корнила, втираючись м’якушем грудей у бiцепси спортовця.

«А чи дасте менi слово, панове? – запитала всiх, не зводячи при тому закоханого погляду з Корнила. – Я за минулу нiч написала жмуток еротичних поезiй – пальчики оближете!»

Звiсно, Елiта хотiла почути згоду вiд Корнила, якого попросили вести вечiр, однак йому добре було сидiти бiля гарячоi дiвчини, яка чимраз щiльнiше притискалася до нього стегном, нiби силкувалася виштовхнути його з крiсла, – в такiй пiкантнiй ситуацii йому зовсiм не хотiлося брати на себе функцiю ведучого, хоча це йому, як маститому критиковi, й належалося.

З паузи скористався Теодор, вiн викотився на се- редину кола i, звiвши вгору обидвi руки, театрально заволав:

«Initio! Іnitiamus![5 - Починаю! Починаемо! (Лат.)] Розпочинаемо лiтературний вечiр украiнських бардiв, витворних майстрiв слова, адораторiв муз i грацiй, однак перше слово я з найвищою приемнiстю надаю нашiй чарiвнiй польськiй гостi, вродливiшiй вiд морських сирен, якi, можливо, в цих морях спокушали колись спiвами хороброго Улiсса, – панi Елiтi Пре!»

Дiвчина пiдвелася, обтягнула шовкову бiлу блузочку, декольте при цьому розширилось, й рожевий жолобець мiж персами збiг униз, загубившись у глибинi пазушини; Корнило примлiвав i баламутним поглядом впивався у ii вгнуте лоно. А Елiта розпалювала його невтримне бажання завуальованими поетичними метафорами, що символiзували солодке проникнення в ii плоть могутнього чоловiчого тiла, i вже не стало в неi власного, а тiльки чужа твердь; вона вся перемiнилася в свого коханця, i не вiн нею, а вона ним цiлком володiла, мучила, розпiкала, поки той не впокорився iй, вибухнувши гарячим струменем своеi потужностi, й вона нарештi з вампiра стала знову звичайною жiнкою – була втихомирена, ласкава й оновлена силою рiдного вже iй тiла.

«Sic itur ad astra!»[6 - Дивись завжди на зорi! (Лат.)] – вклав бельбас Теодор у латинський афоризм найвищу похвалу польськiй поетесi, та iй i без того присутнi дружно заплескали.

Тарас нахилився до Северина й прошепотiв:

«Знаменита, досконала й майстерно закамуфльована еротика».

«Менi ще треба звикати до такоi вiдвертостi в поезii», – вiдказав Майстер, проте мав збуджений вираз обличчя, й Тарас це помiтив.

«Ви звикли сприймати лише класичну музику життя, Майстре. А е ще iмпровiзацii, гра без нот, i ii виконують люди з новим слухом».

«Ти людина новоi цивiлiзацii, Тарасе. Вона вриваеться в наше особисте життя, i я бачу, як руйнуються старi цiнностi, до яких старше поколiння звикло. Я – людина тисячолiття, що минае, релiквiя цивiлiзацii староi й серед вас, молодих, – анахронiзм… На тих нових людей я дивлюся, як европеець на китайцiв, не розрiзняючи iхнiх облич. І ще на наших очах розпадаються iдеологii, якi ми вважали святими, я не чую патрiотизму в новiтнiй поезii: вона чужа, iндиферентна, космополiтична. А втiм, цi новонародженi стилi – ефемернi й нетривкi: скiльки модернiстських напрямiв з’явилося останнiм часом, i всi вони опинилися в глухому закутi…»

«Але й залишають свое насiння. І ви, напевне, доживете, Майстре, до народження фiлiгранного модерного реалiзму, ще й самi напишете в такому стилi твiр – i вам здаватиметься, начебто писали його не ви…»

Поки Тарас з Северином розмовляли, Елiта прочитала ще кiлька поезiй, i iм стало шкода, що не почули; поетеса зробила вишуканий кнiксен i випурхнула з кола пiд щедрi оплески, знову сiла бiля Корнила й закрила долонями обличчя – чи то втiшена успiхом, а чи засоромлена еротичною вiдвертiстю своiх вiршiв.

А тодi на середину вийшов сягнистим кроком не знайомий Севериновi дивак: вiн був до пояса голий, тiльки шию мав пов’язану картатою апашкою, а голову покривала брудна, з обвислими крисами, панама; вiн назвав себе Степаном, дiстав з кишенi штанiв рулон паперу, розгорнув i почав читати.

Презентував Степан оповiдання, яке розпочиналося словами: «Його знудило, i вiн виригав в унiтаз…» А далi автор скрупульозно дослiджував тривання пiсляалкогольного блювання, дбайливо добирав слова, якi й у тверезого могли викликати судому, й Майстер навiть вловив запах горiлчаного перегару; Степан так захопився блювотним процесом, що нiбито й забув, для чого писалася ця довга препозицiя, врештi вiн таки повiдомив, про що йдеться в оповiданнi: то iхав до Праги молодий поет на обговорення своеi книжки…

Й думав Северин – побоявся знову розпочинати з Тарасом розмову з приводу почутого: ось як, по-твоему, мае виглядати людина новоi цивiлiзацii – неохайна, нахабна, бридка! Та це ще пiв бiди, я ж добре пам’ятаю, як народжувалися нацисти й комунiсти, а то теж були новi люди, та представляли вони режими, якi несли свiтовi тоталiтарне спустошення.

А що такi, як цей, принесуть людству: розпад психосфери, розладнаноi в божевiльнях, тирлях наркоманiв i борделях?.. Ти чуеш, Тарасе, що вiн читае: поета замучили докори сумлiння, бо спав з рiдною матiр’ю i через те запив! Слухаеш i не виганяеш його втришия з чесноi компанii, бо вiн, мовляв, вiдтворюе в своiх писаннях божевiлля свiту, спричинене некерованою демократiею, адже мусить хтось це вiдтворювати – такий стан речей! А ти ще скажеш менi: це лише початок нового свiтогляду, i його треба перетерпiти, зцiпивши зуби, а вже опiсля, в майбутньому, народиться реалiстична лiтература сучасного стилю… Ця нова людина, мовляв, намагаеться вловити в хаосi нашого життя невiдомi досi звуки – ти ж не раз чув, Северине, як музиканти настроюють iнструменти перед початком опери – хiба то не хаос? Але е вiн предтечею величноi гармонii!

Не згоден я, не згоден! Хiба ти не чуеш, приятелю, як цей модерний нувориш пропагуе культ ницоi, малоi людини? Ти вiриш у майбутнiй вимарш новоi армii лiтераторiв, але ж не подумав, яким мае бути в тому вiйську вояк-карлик, збоченець, содомiт? Таж iсторiю завжди творили великi люди – кришталево чистого iдеалiзму i героiчного свiтогляду… Нi, я не хочу опинитися в дурдомi новоi цивiлiзацii!

«Хочу повернутися назад – хоча б у гренландську патрiархальну», – промовив Северин уголос.

«Заспокойтеся, Майстре, – вiдказав Тарас. – Новелiст уже зiйшов з подiуму. Ви що – не помiтили, як наш тихенький Анатолiй виштовхав його з кола?.. Але чому ви раптом заговорили про Гренландiю?»

Северин не вiдповiв. Розглянувся по читальнiй залi: Саламiни не було, i йому стало сумно.

«Будьте фiлософом, Северине: на стику цивiлiзацiй завжди вибухае творчiсть, однак вибухи тi не конче пахнуть селiтрою – деколи й клоакою вiдгонять… Та я вiрю, що наш Сервантес уже прийшов у свiт».

«Дай-то, Боже. Але поки що… Ну скажи, як можна пiсля Лесi Украiнки поважно сприймати подiбне маразматичне белькотiння?»

«Усi ставлять у приклад Лесю, – посмiхнувся Тарас. – Проте бiльшiсть розумiе ii приблизно так, як Кассандру троянцi… Але постривайте: ми заговорилися, а Данило з Шешор уже стоiть перед нами, готовий читати свою поезiю. Сподiваюся, цього разу ви не будете розчарованi».

Северин чекав виступу цього поета, вiн завжди ждав несподiванки вiд Данила – буйночубого гуцула з переламаним носом: цей дефект дивно вирiзьблював на його обличчi образ бувалого опришка з непоступливою вдачею, тугим характером, та водночас його суворiсть здавалася напускною – в очах поета яснiли доброта й прихований бiль. Майстер любив Данила, мов сина, а його поезiя – свiжа, iз зухвалими метафорами, що огортали змiст недомовленiстю, заглибленою сутнiстю, перебiльшеною значимiстю, залишалася в пам’ятi закарбована, нiби вирiзьблена в каменi.

Страх перед банальною однозначнiстю вiрша тепер не дiймав Майстра: Данилова поезiя не лежала на поверхнi, а мала лише глибину, в якiй розкривалася суть твору; хтось грае за лiсом на скрипцi, спасiте його, чи скрипку з-за пралiсу чути, та швидше з могили, вони вiдiйшли в свою землю до роду свого, ми всi з того лiсу – стугонить поезiя невигойним болем, i чому ти, поете, опришку затятий, стоiш з опущеними руками, немов над гробом, й сльоза збираеться в заглибинi твого скалiченого носа, хто бив тебе, скажи; повiдж, хто грае на скрипцi, з чиiх могил долинав до тебе той плач, брата чи вiтця, але ти не скажеш, за тебе говорить смичок, на друзки зi жалю ламаеться скрипка; – нас тяжко шукав Сатана, ми вийшли з потокiв i впали з потоками в пралiс, вони нам не дали пiднятись, ви чуете скрипку, уперше з-за пралiсу чути; – i я, переповнений болем, вчуваю, як у жилах гуде його лють…

Спасибi, Даниле, що не розтлумачував – повiв лише смичком по струнах i розтяв до кровi пам’ять.

І я почув звуки дзвону, то Данило прочитав ще одного вiрша – про замовклий благовiст, що в своему билi затаiв вiщий голос… А коли вiн озветься? Чи, може, вже десь залунав, тiльки люд ще не чуе – звук його крiзь простори пробиваеться, та я вже ловлю новизну, i звучить дзвiн не знайомими досi переливами, провiщаючи Великдень.

А що, власне, сталося на свiтi, що так голосно заталанiли новi мелодii й нечуваний хаос звукiв? Усе те змiшуеться, стае несприйнятним, незрозумiлим, проте таки вилунюеться з того шумовиння музика, що сповiщае перелом епох, – й таке природне для мене це благовiстя? Адже коли ламаються старi устоi й настае нова доба, то мусять зазвучати й новi ноти: я вiдчуваю справжнiй модерн у твоiх вiршах, Даниле, i знаю: прийде когорта таких, як ти. Нова поезiя гряде в новий час, i осипаеться з неi непотрiб, немов окалина iз зiгнутоi залiзноi штаби – щоб явити свiтовi чистий метал людського слова!

Данило тихо зiйшов з подiуму, i тихо було в читальному залi: вечiр поезii закiнчився – хто ж бо мiг перевершити нинi Данилiв бiль i надiю?

Теодоровi забракло слiв на похвалу чи на огуду Даниловоi поезii, вiн не мiг вирiшити, як оцiнити ii вартiсть, приглядався до облич присутнiх, щоб вiдчитати на них позитивне або ж негативне враження, – йому, зрештою, було все одно, яку реплiку вигукнути: осудливу чи похвальну, аби тiльки продовжити вечiр i не втратити такоi милоi для нього функцii керiвника; вiн стояв з пiдведеною рукою й невизначено вертiв вказiвним пальцем, нiби просвердлював повiтря, а тим часом хлопцi з групи евентуалiстiв встановили кiнопроектор, загасили свiтло й тим самим усунули Теодора вiд керiвництва; на стiну впав свiтляний квадрат i на ньому розпочалося дивне дiйство.

На екранi з’явилися примари, в яких можна було впiзнати есеiста Вiктора, романiста Юрiя, драматурга Олександра й молодших поетiв, якi назвали себе евентуалiстами: у всiх обличчя були розмальованi крикливими барвами, бiлi ребра виступали на оголених постатях, якi завзято вимахували електрогiтарами, спрямовуючи грифи на публiку, нiби тримали в руках не музичнi iнструменти, а шмайсери; тi потойбiчнi тiнi викрикували речитативом щось схоже на похоронне голосiння, причому виконували рiзнi гiмнастичнi вправи, спиналися по драбинках, зависали головами вниз, падали й, качаючись по землi, корчилися, потiм схоплювались i видавали з горла глухi загробнi звуки… Майстер Северин нiколи б i не здогадався, що мало означати це шалене шоу, якби в кiнцi фiльму не з’явилися на екранi зловiснi титри: «Танок смертi».

«Мистецтво може бути й глупе, аби лише дарувало задоволення», – почув Северин у темнотi невпевнений голос. Вiн впiзнав його й вiдповiв: «Можна отримати задоволення й вiд глупоти? Вперше таке чую».

Тарасовоi вiдповiдi Майстер не дiждався: вдарила раптом музика, зблисло свiтло; посерединi кола виправляли танець життя закоханi Елiта й Корнило.

Вони танцювали красиво й гаряче, обое були вродливi й натхненнi, iхня енергiя запалювала присутнiх, проте нiхто не смiв заважати витворному еротичному танцевi; пара танцювала довго й до знемоги, та врештi, взявшись за руки, танцюристи прожогом вибiгли з бiблiотечноi кiмнати.

До Северина повернувся добрий настрiй: вiн iз заздрiстю провiв поглядом буйну пару, яка боялася втратити бодай хвильку шаленства, яке чекало обох, напевне, в Корниловiй каютi; йому згадалася дiвчинка з м’ячиком, котроi жадав усе життя, й може, тому нинiшнiй вечiр здався враз прекрасним у своiй розмаiтостi, i щезло з пам’ятi прикре враження вiд вульгарного просторiкування новелiста-деграданта, в душi втишилася м’яким болем Данилова поезiя – Майстра пройняло вiдчуття втiхи вiд того, що буйна радiсть молодого життя перемогла танок смертi.

Тарас помiтив, як мiняеться настрiй у старшого приятеля, взяв його за лiкоть i спитав:

«Ну як? Тiльки не бурчiть…»

Северин вiдказав, напускаючи на себе невдоволення, яке нестримно спливало з його душi й вiн нiби насильно його затримував:

«Та коли ви перестанете бавитися в мистецтво?»

«А хiба мистецтво – не гра?»

«Нi, то будiвля, а ви скидаете гамузом на купу будiвельний матерiал i хочете, щоб у ту розвалюху хтось зайшов та ще й почувався там затишно».

«Ви пiдходите до межi, на якiй вам швидко розвидниться, й тодi зрозумiете нарештi, Майстре, що архiтектурнi ансамблi тiльки тодi цiкавi, коли в них поеднуються рiзнi стилi… Та вийдiть же хоч раз iз своеi традицiйноi казарми!»

«Прiч вiд мене, Сатано! – хiба не так сказав Ісус спокусниковi, коли той обiцяв Месii за грiх вiдступництва подарувати цiлий свiт?»

«Але Ісус таки вiдiбрав у диявола той свiт i нам його передав, бо вiн – прекрасний!»

Вийшли на палубу: теплохiд вертав до румунського порту Констанца. Северин мовчав, i Тарас боявся порушити те нетривке порозумiння, яке щойно зайшло мiж ними.

«Ви й далi хочете в Гренландiю, Майстре?» – запитав згодом.

«Так. Тiльки не для втечi, а щоб дiзнатися, якою була людина на початку цивiлiзацii, що ось нинi завершуеться».




V


У Констанцi учасникам круiзу дали цiлий вiльний день, нiхто не запрошував на екскурсii, тож Майстер Северин мав можливiсть знову усамiтнитися; вiн довго блукав набережною, аж поки не зупинився перед пам’ятником Овi-дiевi, що стояв над самою гаванню.

Перший в iсторii свiтових лiтератур письменник, який помер на вигнаннi. Перший… А скiльки iх можна нарахувати сьогоднi – особливо украiнських!

Майстер стояв перед скульптурою й пильно вдивлявся в неi, немов хотiв вiдчитати в скорботних рисах поетового обличчя душевну муку вигнанця, який все свое невiльне життя, марно сподiваючись на милосердя цезаря, гiрко усвiдомлював, що доведеться йому померти серед диких гетiв, – вiн панiчно боявся цього, а тому ламав свiй хребет принизливими «Листами з Понту» до Августа, благаючи, щоб той вгамував гнiв i дозволив йому повернутися в рiднi пенати.

Ба нi: цезарi добиваються каяття вiд поетiв для профанацii iдей, ними ж проголошених, а не заради помилування навiть морально зламаних спiвцiв. Владцi бояться iх i мертвих, бо ж вдячнi нащадки ставлять своiм пророкам пам’ятники – й стоять вони набагато довше, нiж тривае життя тирана й створена ним iмперська система.

Але живим вороття таки немае: в журбi й очiкуваннi волi пружно нахилився вперед Овiдiй, немов намагався вiдiрватися вiд землi й злетiти в небо. Даремно: автор несамовитих «Метаморфоз» не змiг здiйснити чуда над собою й перемiнився з туги не в птаха, навiть не у вовкулаку, який змiг би лiсовими путiвцями добратися до рiдного краю, а в камiнь, щоб не зрушитися з мiсця нiколи.

А за що? Та за те, що своiми «Метаморфозами» осмислив вiчне життя не в усталених назавше формах, чим перелякав на смерть Августа, який вважав себе безсмертним, – чи ж не так само злякали Сталiна украiнськi поети, прорiкаючи вiчнiсть нацii й тимчасовiсть створеного ним рабства?

«Тому сучаснi украiнськi письменники, – думав Северин, – дiти i внуки дiячiв нашого культурного вiдродження 20—30-х рокiв, якi гинули в кривавих застiнках НКВС, в шахтах Колими й Воркути, конали на хрестах ганьби, задихаючись фiзично неушкодженими, а значна iх частина врятувалася в екзилi, – мали визнати Овiдiя символом ностальгiйного розпачу за батькiвщиною, символом мужностi й покаянних зламiв – усiх прикмет, властивих вигнанцям, яким ми й досi не зумiли скласти належноi цiни: iхнiм терпiнням i витримцi в станi найчорнiшоi печалi».

Майстер стояв, вдивляючись в обличчя римського поета, i завважив ураз, як змiнюеться його образ й висвiтлюються на гранiтi один за одним знайомi лики – це ж нинi повертаються в Украiну, в гранiтi, бронзi й фолiантах, поети, якi вмирали на чужинi й на своiй землi. Може, то зупинився на перепочинок, повертаючись додому, хтось iз наших страждальцiв. І Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний – провiсники нинiшньоi переломноi епохи… А може, це не вигнаний i не вбитий, а поставлений на колiна Павло Тичина, який своiми колаборантськими вiршами вимолював, як i Овiдiй, пощади в тирана, й тиран подарував йому життя, бо потрiбнi йому були не лише трупи, а й скалiченi спiвцi, перемiненi з генiiв у посмiховиська, – i нiхто нинi на своiх знаменах не запише жодного рядка зганьбленого поета. А записали б – i замайорiли б змережанi високою поезiею штандарти, якби тиран зробив iз спiвця мученика, а не блазня!

І ще подумав Майстер: а що буде з Украiною в майбутньому?

Чому ж будучнiсть так чорно закрита перед людиною – може, то для примусу вiдшукати себе самого в невiдомостi або – для можливостi самостiйно застосовувати власний спосiб боротьби за свободу? Бо чи ж би я карався в непосильнiй працi весь свiй вiк, якби думав, що та свобода й без мене прийде – мовляв, хто я такий? А якби всi були впевненi, що й без них настане воля, то чи б настала? А нi… Мудрий Господь у мистецтвi керування свiтом!

А все ж, чому iз своiм богоданим розумом не можу передбачити, що вiдбудеться в моiй Украiнi, коли мене не стане? Це мучить, сердить, доводить до богохульства, та найгiрше те, що – як душу витолочать сумнiви – я, немов останнiй боягуз, полегшено зiтхаю: адже мене колись не буде i я не бачитиму найстрашнiшого – вимирання людства з причин немудроi людськоi дiяльностi… Чому Ти, о Господи, дав менi розум, любов, доброту, працьовитiсть, а позбавив дару провидiння: зробив Ти це для мого добра, а чи для свого спокою? Скажи менi хоч увi снi, заспокой мене, Боже!..

Северин кинув поглядом на море, що вихоплювалось iз гаванi та заток у безмежну далину й десь там зливалося з небом. Далеко, бiля свого причалу, дрiмав пiд ласкавим осiннiм сонцем маленький, схожий на горiхову лушпайку, бiлий теплохiд «Ренесанс», i подумалося Майстровi, що то виплив на три моря бiблiйний ковчег або ж мiфiчний корабель аргонавтiв, з якого п’ятсот письменникiв спостерiгають, як потоп заливае останню iмперiю, й вона занурюеться в каламутнi вири. Європейську елiту з тридцяти краiн забрав цей ковчег на свiй борт, щоб вона припливла в нову епоху й дала життя новiтнiй культурi.

Гей, та чи це мудро вчинено? Зiбрати докупи стiльки мислячого люду й кинути пiд можливi бурi й шторми?.. Тiльки краечком зачепила пам’ять згадка про затонулий крейсер у Тихому океанi – тодi, як Северин служив на Камчатцi. Про те нiхто нiкого не iнформував, советчина все тримала в таемницi, а матроси шепталися, розказуючи один одному про страшну трагедiю, й Северина морозила едина думка: як довго жили моряки у тьмi кромiшнiй на днi океану?

Вiдiгнав згадку, не треба бiди накликати… А втiм, експеримент на «Ренесансi» доволi промовистий: письменники знову стали в першi шереги для боротьби – тепер за духовнiсть людства – i, як завше, ризикують своiм життям…

«Пане Северине, – почув Майстер жiночий голос, – ви так задумалися… А я хочу нарештi запросити вас на кафемик».

«О Саламiно, дорога! – Северин обняв Йоганну. – Як добре, що ви пiдiйшли… Бо мене домучують не потрiбнi нiкому роздуми, а позбутися iх не маю сил».

Йшли до центру мiста мовчки. Позаду, над гаванню, залишився камiнний Овiдiй, i розбурханi ним думки гасли в душi Северина – iм не було мiсця в присутностi красунi з чужого, незнайомого краю, й ту межу мiж вiдчуженими свiтами не важилися переступати нi Майстер, нi Йоганна: обое були несумiснi в часi, що звiв iх на кораблi з незмiрно вiддалених географiчних широт.

Проте Йоганна спробувала здолати час, який iх розмежовував, – вона поставила Севериновi тривiальне питання, завше гiрке й образливе для нього:

«Ви з Росii?»

«Нi, я з Украiни», – вiдповiв, як мiг, спокiйно, i все ж терпко.

«Не чула про таку державу…»

«Вона дуже молода, iй всього кiлька лiт вiку… А до проголошення своеi незалежностi три з половиною столiття перебувала пiд окупацiею Росii. Та росiянами ми не були нiколи».

«Розумiю… І мова ваша iнша?»

Северин промовчав. Вiн мiг би роз’яснити Саламiнi, як iсторiя помстилася Киiвськiй Русi-Украiнi, котра у свiй час загарбала землi, де жили угро-фiнськi племена – мордва i чудь бiлоглаза, слов’янiзувала iх за допомогою церковних книг, i той чужий народ, який став згодом спадкоемцем татарських ханiв, вiдплатився русичам – захопив iхнiй край… Северин мiг би розповiсти Саламiнi й про московську завойовницьку iдеологiю, яку виплекали напiвбожевiльнi блаженнi… Майстер зумiв би ii переконати, що iмперська iдеологiя московитiв не мае нiчого спiльного з украiнською демократичною: на пiвнiчнiй межi свiтiв зустрiлася кочiвна орда з хлiборобським народом, i нiколи не буде злагоди мiж цими етносами… І ще сказав би Майстер Саламiнi й вельми для нього оптимiстичне: зажерлива московська держава штовхае свiй власний народ до катастрофи, постiйно розпалюючи й гасячи пожежi у власнiй iмперii кров’ю своiх громадян…

Проте нiчого не сказав. Адже вони обое – вихiдцi з вельми вiддалених мiж собою свiтiв, i порозумiтися iм буде нелегко. Але ж i необхiдно, якщо вже так сталося, що роздiленi товщею часу й простору дiти рiзних цивiлiзацiй зустрiлися вiч-на-вiч на ковчезi «Ренесанс» – певне, в наближеннi минулого з сучасним полягав весь сенс експерименту цього круiзу: прокладаеться зв’язок мiж епохами на переломi тисячолiть i долаеться вакуум, який з рiзних причин виник мiж мешканцями однiеi планети.

«Ви спершу розкажiть про свiй край, Саламiно, – промовив по хвилi Северин. – Здаеться вiн менi непорочно чистим, екзотичним, сповненим прикмет первiсноi цивiлiзацii – наша мене до краю втомила».

«Не люблю термiну “цивiлiзацiя”, – вiдказала Йоганна. – Боюся його сутностi, яка за своею природою руйнiвна».

«Опiр новому – процес натуральний. Коли на змiну сiльськогосподарськiй цивiлiзацii приходила iндустрiальна, лудити ламали машини. Проте нiчого не добилися: iндустрiалiзацiя таки прийшла й запанувала в свiтi. А нинi наступае новий час…»

«Й руйнуе милi нашому серцю традицii: на очах вмирають фольклор, народний одяг, якого я демонстративно не скидаю, звичаi, вiрування, i це породжуе не тiльки апатiю серед людей, а й новiтне хамство».

«А що вдiете? – Майстер впiймав себе на тому, що говорить з голосу Тараса. Й це також закономiрно: Тарас стосовно мене стоiть на такiй самiй свiтогляднiй вiддалi, як я – вiд Саламiни. – Куди втечете, чей не важитеся на самогубство. Мусите звикати до перемiн у життi, як звикають батьки до становища приймакiв у своiх рiдних дiтей: навiть якщо й конфлiктують, то неминуче програють…. Ще донедавна в нас на знак протесту проти дезiнтеграцii московськоi iмперii ретрогради вивiшували, де лиш могли, портрети Сталiна. Та врештi iх познiмали…»

Йоганна квасно посмiхнулася, капiтулюючи перед аргументами Северина. Однак ще не здавалася.

«Електронiка начебто iнтелектуалiзуе людину, – сказала. – Але особисто я дурнiшаю вiд усвiдомлення, що машина мудрiша за мене».

«Та водночас стаете розумнiшою: адже тi машини створили такi самi люди, як ви».

«То одиницi… А що сталося б з не посвяченими в новiтню мудрiсть, коли б хтось iз тих виняткових одиниць вимкнув унiверсальну вилку з розетки?»

«Марно хвилюетеся: комп’ютерними секретами опановують нинi учнi молодших класiв… Досягнення науки неминуче пiдвищуватиме рiвень нашого розуму так само, як технiка – силу м’язiв».

«І все ж менi жаль за живою суспiльною пам’яттю, яка постiйно освiжувалася, збагачувалась при передачi досвiду з поколiння в поколiння. Нинi передають дискетки, й стають вони все бiльше й бiльше схожi на вилученi з обiгу монети».

«Й вам не залишаеться нiчого iншого, як шукати серед них монет високоi золотоi проби. Бо згiдно з вашим мисленням, то й книги начебто нiчого вже не вартi – тiльки фольклор».

«Я людина з епохи iншоi, нiж ви, пане Северине, i серед вашоi верстви почуваюся анахронiзмом», – почув Майстер тi самi слова резигнацii, якi не так давно мовив Тарасовi.

І це також закономiрнiсть, подумав Северин. Сказав:

«Парадоксальним е те, що я, дискутуючи з вами, сам собi заперечую. Та досить мудрувати. Ось перед нами затишна кав’ярня: зайдемо, i я слухатиму тiльки вас. Я теж хочу втекти вiд новоi цивiлiзацii, яка безцеремонно наступае менi на п’яти…»

Зайшли до кав’ярнi, зайняли вiльний столик. Северин пильно придивлявся до Саламiни, намагаючись збагнути таемницю ii вроди – зовсiм iнакшоi, нiж досi доводилося бачити, сприймати, любуватися й любити. Сувора мужнiсть, вигартувана в заполярних широтах, приховувала нiжнi риси ii обличчя, що спокусливо проникали крiзь засмаглiсть шкiри, рiзнотонну гру очних райдужок; кутики губiв укроювалися в нiжнi щоки й немовби стримували непокiрну усмiшку, рухливi брови раз у раз виринали з-пiд чорноi гривки волосся – Саламiна розповiдала про себе i про свiй край, незримо наближаючись до спiврозмовника, i вiн уловлював ii подих, приймав теплоту погляду й розгадував таiну цiеi чужоi жiнки, яка ставала для нього щораз приемнiшою й ближчою.

«…Я з Гренландii, як ви вже знаете, пане Северине, – з найбiльшого острова свiту, холодну мертвiсть якого бачить тiльки небо. Нiхто ще не здолав того незмiрного простору, захаращеного горами й льодовиками, й нiхто досi не спитав Господа, кому й навiщо потрiбен цей чужий свiт без життя. А то й питати не треба: на зелених окрайцях землi, що облямовують пониззя острова, живуть люди, – якi на сам лише вид скель, що нагадують застиглу в мент найвищого кипiння лаву, набирають сил для боротьби з суворою природою. А тi скелi й гори вiдбиваються в морi, продовжуючи свою вертикаль до безконечностi – такоi неосяжноi, як i горизонталь океану. І тому ми величнi й сильнi на малих клаптиках живоi землi, яка невпинно помножуеться у двох вимiрах, немов у калейдоскопi.

Для нас Гренландiя – весь свiт, а все, що поза нею, – то Космос, i ви менi з Космосу явилися, Северине… Я мешкаю в мiстечку Готхоб, бiля пiднiжжя гори Ітiль, з якоi видно тiльки Бога та блiдо-синi айсберги, що, розколюючись, оглушливо гримлять, а в перервах мiж льодовою канонадою долинае до нас шум прибоiв – то прориваеться з потойбiччя Божий голос, який застерiгае i заспокоюе, i привчае до тривання вiчноi вiйни мiж злими й добрими силами Природи.

Ви нiколи не бачили заповнених айсбергами фйордiв? Звiсно, не бачили – цих материкiв нефритового кольору: iхнi плоскогiр’я переломлюються проваллями, льодове громаддя утворюе арки, пiд якими проходять кораблi, а по краях готичними шпилями стримлять пiднебеснi стовпи, як вектори пiзнання висоти, як мiра небесноi безоднi, що втягуе в себе людський дух, i ми молимося до вишнiх сил – завороженi небом.

Я вийшла замiж за данця й живу в яскраво пофарбованому чепурному будинку, а народилася в ескiмоському селищi Уманак – в хатинi, викладенiй iз дерну, й провела чи не все свое дитинство у мисливських шатрах iз оленячих шкур. Мiй батько був каюром – умiв правити собаками, i його поважали за це почесне й важке умiння; я змалку знала, як знаходити чаiнi яйця на скелях, як ловити з каяка лосося, вмiла готувати смачну страву з вiвсяноi кашi й тюленячого м’яса й заправляти олiйнi лампи пiд час полярноi ночi… Для вас наше життя може здаватися романтикою, а для нас – то тяжка праця, холод i голод: я ще дiвчиськом обморожувала обличчя й руки, вичiкуючи годинами на льоду, поки з’явиться тюлень. Тому гренландцi вiрять переважно у злi сили: в злобних тролiв, ерiгуметiв, що живуть серед льодовикiв i е напiвлюдьми – напiвсобаками, в тарнаргукiв-чарiвникiв; добрих сил у нас обмаль, i тому ми запобiгаемо перед злими, задобрюемо iх ворожбою, пiдкуповуемо пожертвами, а присутнiсть християнського Бога вiдчуваемо лише тодi, коли читаемо Євангелiе або нiмiемо перед красою гренландськоi землi.

Правiчна ескiмоська релiгiя – це туга за сонцем, яке нас скупо огрiвае лише пiв року. Ми молимося до нього, кличемо, улещуемо словами… Для нас важливо знати, що воно iснуе, i ми радiемо, коли бачимо на небi хоча б його вiдблиски. А ось вам притча… Зморила старого мисливця нестерпна туга за сонцем, вiн подався каяком на пiвденний острiв i, очiкуючи з’яви небесного свiтила, заснув. А коли прокинувся, червоне кружало пiднялося над обрiем i заслiпило його. І вiн помер з утiхи…

Тепер ви вже здогадалися, Северине, про що моя поезiя?»

Кельнер подав гарячу каву й два келихи з коньяком, Йоганна обтулила долонями фiлiжанку й тут же опустила руки, знiяковiвши.

«Це звичка пiвнiчних людей – грiти руки за кожноi нагоди», – посмiхнулася.

Северин накрив своею великою долонею ii дрiбну кисть.

«Я грiтиму вас…»

«О, я згодна! – Вона нахилилася через столик до Северина й прошепотiла: – У нас любов вiльнiша, нiж у европейцiв: те, що у вас називаеться зрадою, ми вважаемо свободою. Первiснообщинна мораль, i я не думаю, що це погано… Ескiмос, наприклад, за люльку може позичити сусiдовi свою дружину…»

«А потiм?»

«А потiм – як було й дотодi… Ви знаете, напевне, що Рокуел Кент жив iз Саламiною, а коли до нього приiхала з Америки дружина, коханка вернулася до свого чоловiка…»

«Усе так просто, – проказав Северин. – І жодних тобi моральних кодексiв».

«Ми надто близькi до природи, Северине. В цьому наша перевага над вами i наше щастя».

«Я хотiв би хоч трохи пожити в Гренландii. Вiдпочити вiд европейських умовностей, фальшу, штучности, шаблону…»

«Приiжджайте, я зустрiну вас… І не полишу, поки не повернетеся додому».

«А чи конче треба повертатися? Я ж самотнiй».

«Усi чужинцi вертаються вiд нас до своiх предкiвських вогнищ».

«Але чому?»

«Найпотужнiшою силою людини е ii приналежнiсть до чогось бiльшого за неi саму. Й через те… Я сподобала собi вас з першого погляду, але в Європi не залишилася б нiзащо».

«Чому ви так легко признаетеся в коханнi?»

«Бо воно сильнiше за бонтон».

«Люба ви моя… Ви в дитинствi бавилися м’ячиком?»

«Не розумiю, яке це може мати для вас значення… Нi, не бавилася, для таких розваг ескiмоси не мають часу. Зате в нас дiти забавляються прикрашанням моржових бивнiв…»

По короткiй мовчанцi Северин похопився:

«А чи не пора нам на теплохiд?»

«Я чула, що нинi не будемо вiдчалювати: десь там у морях заштормило. Однак “Арго” вже на нас чекае… Пора, адже Язон уже зустрiв Медею, правда?» – всмiхнулася.

«Зустрiв… Але Язон невiрний, а Медея мстива».

«Не бiйтеся, нашi жiнки не вмiють мстити. Люблять, поки любиться… Й дозволяють чоловiкам кохати iх i покидати».

«Вiльний ваш край, i я заздрю вам».

«Тiшуся вашим визнанням. Але ходiмо, бо таки пора».

Йшли до причалу мовчки.

«Ви мене поцiлуете?» – запитала Йоганна, коли ступали на трап.

«Я тебе зацiлую, Саламiно…»

«Коли сама прийду до вас?»

«Я буду ждати…»




VI


На морях штормило справдi, метеорологiчнi зведення були невтiшнi, проте циклон шаленiв далеко – десь над Егейським морем, а на Чорному панував штиль, i «Ренесанс» вночi полишив Констанцу.

Другого дня перед обiдом прибули до Варни – лише на кiлька годин, щоб оглянути унiкальний печерний Аладжа-монастир; Майстер Северин тут уже бував – дуже давно, тодi вiн уперше змiг вирватися за межi iмперii. Мав тодi ще чорне до блиску волосся i – жодноi зморшки на чолi; а чи впiзнала б його нинi, сивого й статечного, болгарка Софiя, чи вiн упiзнав би ii – напевне, дуже поважну жiнку? Та чи потрiбно впiзнавати? То тiльки у спiвжиттi подружжя не помiчають старостi, а як лише вiдiрвуться одне вiд одного на час – i прокладаеться мiж колишнiми коханцями нездоланна межа.

А якою була б сьогоднi дiвчинка з м’ячиком? Може, то й добре, що не зустрiв ii у зрiлому вiцi, i являеться вона йому молодою, нiби час для неi нiчого не важить, й Северин, вiчно закоханий у ii перемiни, сам не спостерiгае за своiм вiком; а певне, старостi й немае, поки ii вiдганяе присутнiсть вiчно живоi жiночоi молодостi…

Куди ж подiлася Саламiна? Вже другий день Севериновi не вдаеться ii зустрiти; що могло трапитися: дiйняло ii розчарування пiсля побачення в Констанцi, або ж це банальна жiноча гра – вiдтягувати жадану мить, щоб вона була потiм солодшою? Майстра проймало втiшне вiдчуття: та невже вiн ще раз закохався – може, й востанне?

На обiд прийшов зарання, сподiваючись, що й Саламiна зайде до ресторану, й вiн попросить ii сiсти поруч. Сталих мiсць за столиками учасники круiзу не мали й у такий спосiб швидше зазнайомлювалися; теплохiд заходив у лiйку Босфору, вже проступили крiзь iмлу щогли мiнаретiв над сiрими банями стамбульських мечетей – мандрiвники швидко всiдалися за столиками, щоб встигнути вийти на палубу ще до того, як корабель пришвартуеться в Золотому Розi; Саламiни не було, й до Северина пiдсiли Анатолiй i норвежка Гелена, одне вiльне мiсце залишилося, i його зайняв чоловiк зi шпакуватим, стриженим пiд щiточку волоссям – вiн поглянув на сусiдiв проникливим, аж гейби викличним поглядом i назвався:

«Барiс iз Маскви-матушкi… С госпожой Геленой ми давно знакоми, а ви, как мне кажется, мiлие хохли iз незалежной Украiни. Угадал?»

«Не зовсiм, – спокiйно вiдказав Анатолiй. – Ми все-таки украiнцi й волiли б, аби ви так визначали нашу нацiональнiсть, якщо вже вирiшили з нами познайомитись».

Борис був розв’язний, надмiру безтурботний, вiн заливався кондовою поволзькою говiркою:

«Але ж бо ви амбiтнi, дорогi земляки!.. Та певно, певно, щирi украiнцi! А от я зовсiм безболiсно реагую, коли мене хтось та й обiзве кацапом. Самоiронiя властива лише справдi незалежним людям… До речi, я не зовсiм добре розумiю вашу мову, чи не могли б ви перейти на престижнiшу?»

«Вперше чую, що мови е престижнi й непрестижнi, – теж спокiйно мовив Северин. – Але якщо ви так вважаете, то можемо скористатися англiйською…»

«М-да-а… Ну ладно, говорiть по-своему… А мене останнiм часом вельми цiкавить ось яке питання: що вам дала незалежнiсть, адже вашому народовi зараз важче живеться, нiж при советах».

«Незалежнiсть нам дала незалежнiсть, ви здатнi це зрозумiти?» – вже почав кипiти Северин.

Анатолiй торкнувся долонею плеча колеги й заговорив тихим безбарвним голосом:

«Панi Гелена вважае мене нацiоналiстом, пригадуете, панi Краг, нашу дискусiю в “Тавернi пiд Акрополем”? То скажiть тепер, що дала норвежцям незалежнiсть вiд шведiв?»

«Я поки що послухаю, – вiдказала Гелена. – Хочу з’ясувати для себе самоi своi власнi переконання. Можливо, нинi вони зазнають змiн…»

Кельнер принiс першi страви, Борис швидко вимiтав тарiлку – йому хотiлося розмовляти.

«Про норвежцiв поки що помовчимо, – сказав, витираючи серветкою уста. – У них сама лише лiтература й музика засвiдчили про готовнiсть нацii до незалежностi: Кнут Гамсун, Тар’ей Весос, Едвард Грiг… Яко критик, я цiкавився вашим красним письменством – i кого надибав серед украiнських лiтературних героiв: бандита Чiпку, розбiйника Довбуша, дегенерата варнака, п’яного хама козака Голоту!»

«Ми могли б поговорити i про найвищий рiвень нашого мистецтва, – вiдклав ложку Северин. – Але якщо ви вже приземлились до наших негативних персонажiв, то подумайте: хiба кращi за них мордерця невинних жiнок Раскольнiков чи батьковбивця Смердяков? Будьте ж об’ективнi!»





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66747333) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


І коли ми опиняемося в тавернi, то не знаемо, де е земля… (Лат.)




2


Називаюся я Елiта Пре, еротична письменниця, i затямте, украiнцi: я не допущу, аби ми ще раз товклися (пол.).




3


«Хочеш мене? Нема проблем, можемо й тут!» (Пол.)




4


До найвищоi слави Бога! (Лат.)




5


Починаю! Починаемо! (Лат.)




6


Дивись завжди на зорi! (Лат.)