Книга - Орда

Орда
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #15
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii.

«Орда» (1992) Романа Іваничука – це книга-сповiдь, книга-одкровення, книга-пошук. Чернець Єпiфанiй переживае важку особисту психологiчну драму: вiн став нiмим свiдком знищення царем Петром І славноi козацькоi столицi – Батурина. На його очах живцем спалювали людей, катували дiтей, знищували храм… а вiн навiть не кинувся нiкого рятувати, заклякнувши на мiсцi поряд зi зрадниками та ворогами. Бажання розкаяння та спокути цього грiха супроводжуе Єпiфанiя протягом усього його життя.

Зображаючи iсторичнi постатi мазепинськоi доби в iсторii Украiни, Роман Іваничук глибоко розкривае причини занепаду нацiональноi самосвiдомостi украiнцiв, якi перегукуються з iсторiею сучасноi Украiни.





Роман Іваничук

Орда


І дана iм була влада на четвертiй частинi землi забивати мечем i голодом, i мором, i земними звiрами… i люди зневажали Бога за покарання, бо кара його була дуже велика.

    Іван Богослов


Упорядники: Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук

Примiтки В. В. Габора

Художник-оформлювач М. С. Мендор



© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2019

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2019

© В. В. Габор, примiтки, 2019

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019




Армагеддон





Роздiл перший


Двiр Мазепи, вiдгороджений неприступним од Сейму муром i глиняним валом од мiста, став ураз iз надiйного захисту пасткою. Нiби болотний чорторий, вибурхувала з-пiд землi брудною лавою орда i заливала майдан гетьманського двору на Гончарiвцi, що за пiвверсти вiд Батурина. У вранiшньому листопадовому сутiнку ординцi Меншикова скидалися на слижiв, що опинилися на безводному днi спущеного ставу, вони телесувалися, штовхалися, сопiли, кректали, видобуваючись iз провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стiнi валу. Оборонцi гетьманськоi столицi, яку будь-яке вороже вiйсько могло б узяти хiба що багатоденною облогою, розбiгалися, не вiдаючи, що трапилося, бо ж про потаемний хiд знали тiльки генеральнi старшини, пiд команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи зi столицi, щоб у мiстечку Горках над Десною з’еднатися зi шведським королем Карлом XII.

Судомний страх обезвладнив оборонцiв, якi ще вчора зухвало вигукували, стоячи на високому мурi, що стрiмко обривався до самого дзеркала Сейму: «Помремо, а до столицi нiкого не пустимо!»; смерть прийшла неждано, нiмiли руки, шаблi опускалися долу, орда вже ревiла моторошним ревiнням, те страшне ревiння, що оскверняло Бога i людей, морозило кров у жилах; москалi стрiляли з пiстолiв упритул, рубали шаблями й бойовими сокирами козацькi голови, удари падали на спини й потилицi – супротиву не було; жiнки вибiгали на мур i кидалися на вiрну смерть у Сейм; тi, що з дiтьми, ховалися в льохах; рiзуни зв’язали полковника Чечеля, коменданта Батурина, в’язали й осавула Кенiгсена, хоч той спливав кров’ю вiд сокирноi рани в грудях i конав у ременях, ординцi ревiли вже в Батуринi – там лизнули насурмонене небо першi язики пожеж, а на Гончарiвцi, в гетьманському дворi, закiнчувався дикий содом: кого волокли в полон, обрубуючи захопленим носи i вуха, жiнок роздягали, шаблями вiдтинали перса, в животи пiки встромлювали, козакiв прив’язували до дощок i кидали з мурiв у глибокий Сейм.

Посеред майдану гетьманськоi садиби, на островi серед кривавого озера, мiж купами трупiв стояли призвiдцi батуринського шабашу. Осторонь на перевернутому возi стояв фельдмаршал i сiятельний князь Олександр Данилович Меншиков – у соболинiй шубi й високiй боярськiй шапцi; пильно, проте спокiйно i впевнено, немов царськоi кухнi шеф-кухар за роботою пiдручних, стежив за масакрою: до мокроi роботи князь давно звик, у бiльшостi випадкiв вона йому вдавалася чи у вiдкритому бою, чи на розправi з безборонними – хто б на такi тонкощi звертав увагу, якщо цього вимагала посада найближчого сановника самого Петра: цар остаточно довiрився Меншикову тодi, як Олексашка десять рокiв тому, натхненний особистим царським прикладом, власноручно зарубав сокирою бiльше сотнi стрiльцiв, що збунтувалися у Москвi, – i вже нi на мить не вiдпускав од себе.

Обiч тiсно в парi, наче аж тулилися один до одного зi страху, стояли гетьманський полковник i священик.

У чорнiй киреi й шапцi з довгим малиновим шликом, iз засмаглим обличчям, яке все дужче темнiло, чим божевiльнiше розгарцьовувався на майданi погром, полковник Іван Нiс раз у раз стенав, немов зi студенi, плечима; мав вiн скiснi татарськi очi, а повiки, на щастя, природно прикривали зiницi, в яких мiг блиснути жаль за содiяне або ж обурення на Меншикова, адже на таку страшну розправу полковник Нiс не чекав. Вiн показав фельдмаршаловi таемний хiд до Батурина пiд умовою, що орда рiзнi чинити не буде; показав не за грошi, не з ненавистi до Мазепи – вчинком його керував тверезий глузд. На останнiй радi увiч сказав Мазепi: задумав еси, гетьмане, пропаще дiло, он шведи спалили на Стародубщинi три села, вiдступаючи перед московським вiйськом, щоб не дiстався противниковi провiант. Чи ж то вiд чужинцiв можна чекати добра? А Москва хоч i влiзлива, зате своя, православна, та й хiба встоiмо ми перед Петром? Треба ж пам’ятати про гнiв царський за непокору… Тепер полковник Нiс судомно стенав плечима, дивлячись на розправу, i заспокоював себе: вiйна е вiйна, переплачеться, забудеться потiм, чей тiльки п’ять тисяч батуринськоi залоги загине, а врятуються вiд кари мiльйони люду!..

Проте обличчя полковника темнiло й брижилося, бо надто страшна була розплата за його тверезiсть, вiн вряди-годи скоса позирав на свого сусiду, в якого вiд жаху очi стали бiлими, а зшерхлi губи вимовляли одне незрозумiле слово: армагеддон, армагеддон…

Був це улюбленець Мазепи, вчений протоiерей – схимник Єпiфанiй, служитель Покровськоi церкви, що он горить разом iз Мазепиним палацом, а дерев’яна дзвiниця, висунута ближче до майдану, ще цiла – чому ii не палять?..

Полковник Нiс щораз частiше позирав на випещене i вкрите цинковою снiддю страху обличчя отця Єпiфанiя, абсольвента Киево-Могилянськоi академii, учня самого Феофана Прокоповича, що послав гетьмановi на службу найздольнiшого свого вихованця, у богословських i свiтських науках вельми обiзнаного.

Іван Нiс бачив, як долае священика паралiч безвольностi: ще вчора Єпiфанiй, на прохання полковника, погодився в разi прориву Меншикова до Батурина вийти з церкви й закликати козацький люд не хапатися за зброю, щоб марно не пролилась братня православна кров, i зляканий Єпiфанiй навiть не спитав, чому мав би вдертися до столицi Меншиков, коли фортеця неприступна i е вдосталь гармат, пороху та ядер, вiн вислухав полковника незворушно, тiльки блiдi пасмуги поповзли вiд шиi до обличчя – видно було, що священик боiться i зi страху виконае просьбу.

Вiн виконав ii, вийшов до полковника Носа, хоч i не треба було заспокоювати козакiв – iх безкарно вирiзували, немов курей, але ж не став священик з ними, скористався з острiвця безпеки, який охороняли князь Меншиков i полковник Нiс; духовна немiч здолала його на самому початку рiзнi – бо ж не зрушився з мiсця, наче не чув i не бачив, коли дочка диякона Покровськоi церкви бiгла до нього разом з батьком i лементувала: «Отче Єпiфанiю, чому стоiте, ви не бачите?!». Вона показувала на провалля в стiнi валу, звiдки виповзали один за одним, а то й по два i по три разом ординцi; отець Єпiфанiй стояв закам’янiлий i тодi, коли дякiвна з вiтцем припали грудьми до отвору тайника i тут же були поколенi, порiзанi, розтоптанi; вiн забув про людей i Бога, чув тiльки свое тiло, яке ось так, у неймовiрному болю, може бути знiвечене, але цього не станеться, якщо вiн i далi стоятиме бiля Носа й Меншикова…

Бачив це полковник Нiс, i злобна втiха дiймала його, що не тiльки вiн допустився зради, а й оцей улюбленець Мазепи; iх поки що два, та буде бiльше – тих, що впору зрозумiли безглуздя й марнiсть боротьби з царем; а може, вони з Єпiфанiем i не зрадники, а навпаки – рятiвники свого народу? Цi думки швидко, немов грибок у теплi, проростали, множилися в душi полковника Носа, а коли сповнили його всього вщерть, вiн дорештною своею сутнiстю зненавидiв Мазепу. Бо ж не полковник Нiс зрадив народ, а гетьман – так, гетьман Мазепа! – вже тiпав полковником праведний гнiв, i хоч був цей гнiв самодостатнiй для заспокоення, все ж йому потрiбна була опора – безвiлля отця Єпiфанiя, мужа праведного, достойного i вiрного Мазепi: он бачиш, до чого довела авантюра твого кумира, тож тепер йому вiдомстимо, разом, чуеш, всечесний отче!

Полковник вимовив уголос:

– Будемо разом, отче Єпiфанiю, ти зрозумiв?

Тодi священик уперше одвiв вiд жахливого видива очi – полковник бачив, як вони враз дiстали барви, була це барва сукровицi – i спитав:

– Ти показав iм таемний хiд, полковнику?

Нiс мить мовчав, не дивлячись на отця, потiм рiзко повернув голову i сказав:

– Я.

– Прокляне тебе народ.

– І тебе. Чей же стоiш разом зi мною.

Тодi Єпiфанiй глянув на купи трупiв, на людей, яких москалi дорiзували, мов овець на бойнi, тих людей, за яких вiн завше ревно молився. Бачив iхнi муки й передсмертний жах, внутрiшньо рвонувся, щоб стати серед людей i позбутися ганьби, що нависала над ним, та зрозумiв, що страх сильнiший за нього, що вiн не може добровiльно пiти на смерть, хiба би полковник штовхнув його у той кривавий содом, i просив Бога отець, щоб так сталося.

Та полковник зовсiм не збирався цього робити, вiн хотiв мати спiльника в зрадi й розумiв, що Єпiфанiй ставав тим спiльником щосекунди, щохвилини, щогодини: людей убивали, прибивали на дошках цвяхами i кидали тi розп’яття в Сейм, винахiдливiшi кати споруджували над рiкою плоти з шибеницями й пускали повiшених по плаву; ординцi й далi встромляли пiки в животи жiнкам, полоненим козакам вiдрiзували носи i вуха, – усе це з кожною миттю вiдчужувалося вiд Єпiфанiя, стаючи потойбiчним; священик знав уже, що його нiхто не зачепить, iнстинктивний страх за свое життя вiдступив, а на мiсцi страху зiяла ганебна порожнеча, яку вiн мусив заповнити виправданням свого iснування; в iм’я чого стоiть свiдком нечуваноi зброднi – хiба тiльки заради свого життя, яке вiднинi буде погорджуване й нiкому не потрiбне?

Виправдання не знаходив, а на майданi почало чинитися страшнiше за вчинене: ординцi виводили з льохiв жiнок з дiтьми; жiнок убивали, а дiтей несли до вцiлiлоi, чомусь iще не спаленоi дерев’яноi дзвiницi. Бузувiри вганяли сокири мiж дилиння, пiдважували iх, забивали клини, роблячи великi щiлини довкола у дзвiницi, просували туди дитячi голiвки аж по шийки, i коли зо два десятка дiток уже увiнчали жахливим вiнцем дзвiницю, кати дружно вибили клини – дитячi нiжки задригонiли у повiтрi, створивши коло смертi, i тодi вдоволено потер руки Меншиков: вiн не чекав вiд своiх пiдлеглих аж такоi вигадливостi.

Та отець Єпiфанiй i тепер не зрушився з мiсця: страх i кривда уже не напливали до душi – душа переповнилася. Вiн покiрно опустив руки i думав: «На все воля Божа, а комусь треба жити на землi». І, думаючи це, зрозумiв, що взяв на себе вiчне ярмо i тавро зрадника… «Але чому – зрадника? – боронився iще. – Я не кинувся до отвору потаемного ходу, бо хiба затулив би його? Я не спробував рятувати дiтей, бо все одно не врятував би i марно загинув. А жити комусь треба на землi… Бодай для того, щоб розповiсти людям».

Думав так, та знав, що про побачене не писне й слова, бо за те не буде йому пощади нi вiд кого: можновладцi жорстоко покарають, а люди спитають: «Ти бачив це i не збожеволiв? Ти бачив це i стояв без руху? Ти бачив це i не кинувся на допомогу? То як пiсля цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?»

Знав отець Єпiфанiй, що вiднинi замовкне навiки.

Батурин горiв. Горiли хати, палаци, церкви i людськi трупи. Липкий сморiд розносився зловiстям по свiту. Уцiлiв лише будинок страченого Мазепою генерального суддi Кочубея, в якому за плату колишньоi батьковоi зради залишилися живi й неушкодженi Кочубеiха з дочкою Мотрею. За наказом царя Меншиков iх пощадив.

Сiятельний князь оглядав полонених i наказував – кого стратити на мiсцi, кого одвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральний осавул Гамалiя, полтавський полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа – полковника Андрiя Войнаровського. І це згiрчувало князеве вдоволення прожитим у битвi днем.

Полковник Нiс торкнувся долонею рамена отця Єпiфанiя, але той стояв каменем, очi його були склянi, немов у мертвого, вiн дивився неблимно на полковника, нiби побачив його вперше.

– Хто ти? – спитав.

– Як то – хто? Полковник Нiс…

– Не знаю тебе…

– Здурiв! – жахнувся полковник. Вiн штовхнув Єпiфанiя в спину й повiв його до будинку Кочубея, немов бранця.

Кочубеiха з дочкою Мотрею, жоною генерального суддi Чуйкевича, що подався з Мазепою за Десну, чекали судноi митi. До самого надвечiр’я долинав з Гончарiвки лемент мордованих людей, шибки вiкон вiдбивали червiнь пожеж, мати з дочкою чекали на свою чергу, бо хто в цьому пеклi згадае заслуги страченого Мазепою генерального суддi Василя Кочубея, що виказав царевi замисли гетьмана, – смерть буде всiм, i Кочубеiха вкотре прокляла винуватця всiх бiд ii родини, а нинi й Батурина.

Та ось долинув до ii вух вереск дiтей i слова благань: «дядьку, не треба… мамо… тату…!», i цього вже слухати було немiч – уста Кочубеiхи занiмiли на якомусь словi «отченашу»; нi крик, нi молитви, анi плач уже не могли видобутися з горла, i була б вона нiмiла до судноi години, якби не обурив ii спокiйний, святий лик Мотрi, що сидiла на лавi пiд iконами; вибiлене стражданням обличчя дочки випромiнювало всю ii красу, начеб мала вона витекти нинi вся до краплi й полишити по собi тiльки зморшки, бо й кому та краса знадобиться, коли свiт гине; Кочубеiха помислила, що дочка збожеволiла, але Мотря глянула на неi чистими очима, немов заспокоювала, умовляла матiр, що смерть – то не найстрашнiше, i цей доччин спокiй видобув з горла староi найбруднiше прокляття:

– Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тiльки ти!

– У чому я повинна, мамо? – спокiйно вiдказала Мотря. – Що любила гетьмана й вiрила в його рятiвниче призначення в Украiнi? Що вiн мене любив?

– Ось його призначення! – показала Кочубеiха на червонi вiд полуменi вiкна. – Смерть усiй твоiй Украiнi, ось!

– Хтось мусить на вiйнi програти, мамо. І ще не знати, хто програв, – заговорила Мотря, не дивлячись на матiр, i нiби не до неi провадила свою мову: – Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запiчку, вона завжди народжуеться в кровi, тiльки ми нiколи не бачили, не зрiли зблизька смертi за волю…

– Ти i тепер, цiеi страшноi митi, з ним розмовляеш! – засичала Кочубеiха. – Наслано на тебе, наслано!

– Немае волi там, де люди стали покiрним бидлом. А Украiна ще бореться, – закiнчила свою мову Мотря.

Кочубеiха нiмiла вiд спокою дочки гiрше, нiж вiд страху: ким це – Богом чи сатаною спiслано на Мотрю ту облудну вiру у волю цього тричi проклятого краю, що уже двi сотнi лiт спливае кров’ю та слiзьми i все марно, марно… То чому б не змиритися з долею i спокiйно споживати хлiб, який дае ще земля?.. А перед очима, немов жерiй, зблиснуло закривавлене лезо сокири, i двi голови вiддiлено вiд шиi – Кочубеева та Іскрина, а гетьманська сива голова на плечах, i обвислi вуса, i сiрий холодний погляд з-пiд насуплених брiв. Це видиво вiдiгнало отупiння, i вимовила Кочубеiха останнiй проклiн дочцi:

– Кров батька впаде на твою голову!

Втiм, хтось загрюкав у дверi, хтось шарпнув iх, немов хотiв зiрвати iз завiсiв, i на порозi стали два посланцi смертi. Любов Федорiвна впала iм до нiг.

– Даруйте життя, о, даруйте життя, ми проклянемо Мазепу!

– Дайте оковитоi, панi Кочубеiхо! І встаньте… – почула над собою знайомий голос, пiдвела голову й побачила на порозi товариша ii покiйного мужа полковника Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясi, його вона не знала: був вiн молодий, вродливий, а очi мав безбарвнi, нiби полудою затягнутi, крiзь яку просвiчувалися застиглi зiницi мерця.

– Врятуйте нас, полковнику, – лепетала Кочубеiха, пiдводячись з колiн. – Ти ж себе врятував…

– Заспокойтеся, панi, – промовив полковник Нiс. – Ви давно врятованi тiею самою цiною, що нинi я… Зрештою, я вiдомстив за смерть вашого мужа.

Тодi пiдвелася з ослона Мотря. Вона пiдходила до полковника, обпiкаючи його темiнню чорних очей. Спитала:

– Як вiдомстили? Що ви зробили?

Полковник ступив крок назад, вiдштовхнутий гнiвним поглядом молодоi жiнки, та схаменувся, вийшов рiшуче на середину свiтлицi й зареготав:

– Як? Як я вiдомстив? А йди-но, поглянь на майдан, то й побачиш!

Вiн пiдiйшов до комоди, вiдчинив дверцята, дiстав з полички бутель iз сивухою, взяв два пугарi, налив, один подав отцевi Єпiфанiю, а другий вилив собi у горло; отець зробив те саме; полковник налив по другiй, i знову обидва випили; Єпiфанiй робив тi самi рухи, що й полковник, нiби перекривляв його; так само змахував рукою, так само перехиляв пугара, кректав так само i витирав губи, а коли Нiс сп’янiв i, помахуючи пальцем перед обличчям Мотрi, проказав: «Князь Меншиков даруе вам життя», це саме проказав i священик, i тодi Мотря зрозумiла, що панотець втратив глузд, а полковник Нiс – людську подобу. Промовила:

– Вовкулакою ходитимеш по свiту i нiколи не настигне тебе смертна година!

Тодi вона зустрiлася поглядом з отцем Єпiфанiем, впiзнала сповiдника Мазепи, припала до нього, заблагала:

– Що вiн сказав на останнiй сповiдi перед своiм вiд’iздом за Десну? Що гетьман переказав для мене? Ти знаеш! Нiчого? Анi словечка?! Не може цього бути!

Єпiфанiй не розумiв, про що питае Мотря, коханка гетьманова, вiн нiчого не тямив, тiльки погляд ii великих, затягнутих сльозою очей вiдбився в його душi й зостався там.

«А ти теж пролив кров, отче?» – питали Мотринi очi.

…Вдосвiта полковник Нiс розбудив Єпiфанiя, той слухняно встав i витягнувся перед ним, мов козак на муштрi.

– Забудь, що вчора було, – мовив полковник.

– Що вчора було? – перепитав тим самим тоном отець.

– Не пам’ятаеш… Воно й краще. Кволий ти… Так ось, отче, вiднинi ти мiй слуга, де б не був. Не послухаешся – оголошу, що був зi мною в Батуринi: який приход тебе тодi прийме? Хiба я, до свого маетку, що цар дасть за послугу. Та неслухняного не прийму… Я кровi не хотiв, але коли вона з вини моеi аж так обильно пролилася, то мушу цiдити ii й далi. Втопити в нiй те, що ти з амвона називав сумлiнням. Вороття назад нема. А цар хоче кровi, вiн не скоро вгасить нею спрагу. Спуску нам не дасть, розумiеш?

– Чому я мав би проливати кров? – спитав отець.

«Тому, що ти вже пролив ii вчора», – пролунав у душi голос Мотрi.

«Вчора я кровi не проливав…»

«Ти благословив нiмими устами кровопролиття».

«І за це менi не буде прощення?»

«Нiколи».

Аж тепер отець Єпiфанiй, немов блискавка прошила пiтьму його пам’ятi, згадав, що вчора сталося. Вiн скрикнув, бо полум’я пожеж спалило йому враз очi, вiд палу вiн на мить ослiп, i, мов увi снi, закружляла перед ним каруселя дерев’яноi дзвiницi, за яку голiвками почiплялися дiти й дригонять, дригонять нiжками. Йому стало страшно, що вiн бачив це i не рятував, не мстив!

– Чому я стояв, мов iдол?!

«А що ти мiг зробити? – почувся спiвчутливий голос полковника. – Що? Протест нам нi до чого. Наш народ не повинен нiколи вириватися з пiдданства. Йому так краще, спокiйнiше. Вiн буде мирно працювати, а опiкуни оборонятимуть його i за це братимуть данину, залишаючи нам на прожиток ковбас i хлiба».

«А дух теж забиратимуть?» – мовчки запитав Єпiфанiй полковника.

«Дух у тебе забрали тодi, коли ти дивився на конаючий Батурин».

– Що сталося в Батуринi? – запитав Єпiфанiй, впадаючи знову в непам’ять.

– Йди, отче, у стан Мазепи i вбий його, – наказав полковник Нiс.

І отець Єпiфанiй подався у свiт.




Роздiл другий


На початку листопада 1708 року запала раптом така люта зима, якоi найстарiшi дiди не пам’ятали: рiчки перемерзали до дна, заморозивши рибу, ворони падали на льоту, а снiги стояли в пояс.

Єпiфанiй навiть не шукав шведського стану, де мав бути й Мазепа: над Десною, на Макошинськiй переправi, не було вже нi Карла, нi Мазепи, хтось сказав Єпiфанiевi, що шведсько-козацькi вiйська зайняли Ромен, Гадяч, Веприк; йти такими снiгами крiзь лютi морози не зважився отець, одягнутий лише в рясу, i, перейшовши по кризi Сейм, подався глухiвською дорогою, а коли в селi Ставках застала його нiч, вiн попросився до крайньоi хати.

Самотня молодиця прийняла вродливого ченця, мислила собi – мандрiвного; скупала його, нагодувала i примовляла, пораючись бiля нього, що в приходi попа нема, москалi забрали отця Данила до Глухова на муки за те, що правив у церквi, коли мазепинськi козаки квартирували в селi й приходили на богослужiння, а ти будеш, монаше, треби справляти, бо нема нинi кому нi поховати, нi охрестити, анi дати шлюб…

Молодиця – може, вдова або сiльська лярва, – вельми зваблива i своею звабою вiд сорому врятована, уклала Єпiфанiя в лiжко, а перса самi випруджувалися з пазухи; не вмiючи iх, немов брость, напучнявiлих, у пазусi втримати, вона сама розстiбала керсетку, сама стягнула через голову сорочку, i слiпуче тiло, немов розпечена до бiлоти лава, наближалося до нього, обпiкало, а вiн, Єпiфанiй, лежав, немов висохла колода, i нi жага, нi навiть звичайна похiть не стривожили його тiло: це дивувало й лякало, чей же нiколи ще не бачив нагоi жiнки i молитвами та постом проганяв грiшнi марева, що приходили до нього вночi, завдаючи солодких тортур; мислiю вiн палко жадав цiеi жiнки, цiлував ii, бо ж була незмiрно гарна, та сам залишався холодний i збудити себе для злуки не мiг, i десь опiвночi пiсля довгоi муки, що втомила палку плоть молодицi, встала вона, одяглася, сiла поруч i запитала спiвчутливо:

– Ти святий?

– Нi, – вiдповiв Єпiфанiй, втопивши вiд несусвiтнього сорому голову в подушку, – я, мабуть, дуже грiшний…

– Чим согрiшив: грабунком, убивством, гвалтом?

– Такого я нiколи не чинив… Мабуть, нi… Я не пам’ятаю, та знаю: було зi мною щось жахливе, може, то увi снi – вогонь, кров, трупи, а я стою – i руки моi безсилi, мов вiхтi, i мислi злякано принишклi… Що то було зi мною?

– Нiчого не було з тобою. Ти вiд народження порчений.

– Можливо…

Вранцi молодиця нагодувала Єпiфанiя i, мстиво посмiхаючись, мовила:

– Не в мене тобi жити. Он iди на роздорiжжя, а звiдти до четвертоi хати праворуч – там живе стара Килина. Їй уже за вiсiмдесят, у самотi вiку доживае, помре скоро, то вiдправиш за ii душу упокiй i в теплiй хатi залишишся. Певне, не забув треби справляти?.. Ой, жаль менi: такий красень, а з червоточиною…

Прибитий соромом Єпiфанiй пiшов, куди справила молодиця, одягнувши його на дорогу в чоловiчу одежу, певно, таки вдовою була; йшов пригнiчений ii красою i своею немiччю й не мiг збагнути, вiд чого та немiч у нього, чей же снилися водно грiховнi сни, вiд яких вiн рятувався молитвами й постом.

Знав, що повинен знайти Мазепу i вбити його, – так наказав полковник Нiс. Де вiн, той полковник, тепер – сатана його знае, нiколи бiльше з ним, може, й не зустрiнеться, та воля його була тут, поруч, йшла за ним i з ним, i Єпiфанiй не мiг собi пояснити, чому пiддався iй i чому мусить шукати свого благодiйника гетьмана, щоб вчинити йому смерть? Та нi, нi! Єпiфанiй знайде Мазепу, впаде перед ним на колiна i признаеться, що невiльним став, хай знiме з нього своею владною рукою наслання i пояснить, чому полковник Нiс бажае гетьманськоi смертi.

Ішов i натруджував пам’ять, щоб згадати, що ж таки сталося з ним i що то було: пожежа, кров i трупи, а вiн стоiть безсилий, такий самий всерединi мертвий, як учора перед жiнкою, i в мислях немае жодного просвiту, тiльки судомний страх. Сон це був чи ява – хто йому повiсть? Чи то вiдтворився йому в образах Апокалiпсис Івана Богослова, якого часто читав-перечитував, жахаючись завжди страшноi долi мiста Армагеддона, а вiдчути людське горе, описане в Апокалiпсисi, не вмiв нiколи?

«Я знаю, що ти анi холодний, анi гарячий, ти лiтеплий, тому виплюну тебе з уст своiх».

За що менi така кара, о Боже? Поверни менi пам’ять i душi моеi храм!

Баба Килина зрадiла Єпiфанiевi, мов давно очiкуваному рятiвниковi: церква ж пусткою стоiть, чоловiкiв нема – то вона за старшого братчика при храмi; ходiм, вiдкриемо й освятимо, i хай хоч жiнки та дiти прийдуть помолитися за душi помордованих батуринських страждальцiв…

– Батуринських? – перепитав Єпiфанiй, та тут же вмовк, уздрiвши, яка незмiрна печаль збрижила бабусине обличчя, – i вiн знову, нiби увi снi, побачив розп’ятих на дошках козакiв, яких червонi од полуменi дияволи жбурляють з муру в рiку; Єпiфанiй хотiв спитати, що ж трапилось у Батуринi, та забув потрiбнi слова.

Єпiфанiй мовчав, коли баба Килина вiдчиняла церкву, слухняно взяв з ii рук коновку iз свяченою водою та кропило, вмочував кропило в коновку, щоб освятити притвор, вода в посудинi хлюпала, а кропило виймав сухе, i вiн не розумiв, чому це так.

До церкви заходили жiнки, вони шемрали молитви i вклякали перед святим престолом; Єпiфанiй вiдчинив царськi врата, звiв руки вгору, щоб розпочати богослужiння, та не мiг згадати слiв Лiтургii, вiн стояв мовчки з пiднятими руками, а жiнки думали, що отець тиху службу Божу править, i ревно молилися.

Народ, утiшений, що з’явився на селi священик, валом валив до церкви: хто хотiв замовити панахиду по загиблих у битвах мужах i синах, в iншого дитина не хрещена, а хтось на вiру живе, не маючи де взяти шлюб.

Єпiфанiевi пiднесли дитину до хресту, вiн нахилився над сповиточком, щоб миропомазати, а дитина скрикнула i навiки вмовкла; наблизився до молодих, що стали до шлюбу, i тi вмить розбiглися у протилежнi боки; Єпiфанiй знову звiв руки, згадуючи слова молитви, та замiсть них з його уст почали вивергатися блюзнiрськi прокльони.

Тож ураз загукав народ: «Сатана, гемон, убивця, женiть його iз села до московського царя!» Єпiфанiя вивели з церкви й погнали вулицею на глухiвський шлях, кидаючи вслiд замерзлим груддям, а молодиця, що осквернила себе наближенням до нечистоi сили, того ж дня кинулася в ополонку у ставку.

Єпiфанiй iшов глухiвською дорогою навмання, вiн хотiв ридати вiд горя й образи, але слiз не було, хотiв молитися, та молитви забув, нiс на собi тягар чийогось найтяжчого прокляття й не знав, чом судилося йому чинити тiльки зло.

«Бог виплюнув мене зi своiх уст, та полишив надiю», – вiн чув, як хтось поруч вимовляе слова з Апокалiпсиса:

«Вiзьми у мене золота, у вогнi очищеного, i бiлу одежу, щоб ганьба голизни твоеi не видна була».

«Де я вiзьму золото й бiлу одежу?» – ридав Єпiфанiй без слiз, йдучи шляхом до Глухова, де стояло постоем московське вiйсько, i зблиснула в душi остання надiя, що допоможе йому цар, коли своi люди прогнали i прокляли, що при царевi повернуться до нього слова молитов, якщо серед людей мусив iх утратити.

У Глуховi Єпiфанiевi бувати не доводилося й потреби на те сповiдник Мазепи не мав. Колишне мiсто Василькiв, що до монгольськоi навали налiчувало десятки церков, i всi дерев’янi були спаленi, а камiннi оскверненi й розваленi, й те руйновиння давно запалося в землю, тiльки кропива й реп’яхи на замшiлих грудах свiдчили, що тут колись стояли будiвлi, – колишне мiсто Василькiв заникло в глушинi й перемiнилося в село, яке назвалося Глуховом. Воно й на нинiшнiй день великим не стало: мало не бiльше п’ятисот дворiв, посерединi двоповерхову з мезонiном полкову канцелярiю, Петропавлiвський монастир на околицi та п’ятибанну Троiцьку церкву iз золотим хрестом – ось i все мiстечко, що нинi стало пристановищем похiдноi канцелярii Петра І, який перед тим, як проголосити Глухiв останньою столицею Гетьманщини, вирiшив освятити забуту землю козацькою кров’ю.

Того дня, коли Єпiфанiй, збиваючи замерзле груддя старими шкарбунами i кутаючись вiд завii в подарованого кожуха, долав витолочену кiнськими копитами дорогу, Глухiв столицею iще не був, вiн назветься нею завтра, коли цар призначить нового гетьмана. А щоб той новий пiдвладний владця слухняний був, цар зiзвав до похiдноi посольськоi канцелярii вiрних йому полковникiв: стародубського Івана Скоропадського, чернiгiвського Павла Полуботка, переяславського Томару й нiжинського Журахiвського, аби навiч побачили вони розправу над бунтiвниками й нiколи по тому не спокушувалися звабою непокори; вiн вибере з них того, котрого страх здолае дощенту, i, здоланий ницiстю своею, упевнить царя, що вiднинi i повiк боятиметься гинути, рятуючи скривдженого, думати, мрiяти, боятися i, ставши в душi на колiна, перейметься повагою до влади, що не мае законiв i карае так, як iй заманеться.

До Глухова прибув ще й миргородський полковник Данило Апостол, що втiк вiд Мазепи, коли прочув про загибель Батурина, а також охочекомонний полковник Гнат Галаган iз Сiчi, зваблений на бiк Петра Іваном Носом, що встиг уже заслужити непохитноi в царя довiри й похвальну грамоту за батуринську послугу отримав.

Того всього не знав Єпiфанiй, вiн i не дiзнаеться нiколи, хто з доброi волi, а хто з принуки або страху пiшов служити царевi, – сам же йшов до царя з безвиходi: не прийнятий i прогнаний людьми, яким його руки i слова чомусь чинили зло, вiн знайшов едину дорогу – битий глухiвський тракт, бо на iншi дороги, якими колись ходив, через безпам’ятство немае вороття.

А тракт усе чорнiшав вiд кiнського послiду; замiшаний з чорноземом снiговий покров курився чорториями i забивав очi та нiздрi; то ж бо тут пройшло полкiв – драгунських i козацьких!.. У Волокитному над Есманню, що бiлою смужкою льоду, спинивши свiй бiг до Сейму, цiпенiла мiж берегами, сходилися шляхи пiдданих, що на виляск царського гарапника тягнулися з усiх кiнцiв заляканоi Украiни, а все до царя по милостi i суд, i нiхто не гнав iх, крiм страху, насланого повелителем, котрий своею волею робив iз пiдлеглого люду те, що йому потрiбне: мученикiв, зрадникiв, лакуз, рабiв, владик – i всiх йому пiдвладних.

Єпiфанiй приспiшив крок, бо вже на олов’яному обрii крiзь завiю проступили банi собору, вони манили його, мов потопаючого у вирi плавуча корчага: там вiн знайде пристановище, там розпорядиться ним цар, бо сам собою Єпiфанiй розпоряджатися уже не може, волю забрав у нього страшний полковник, i з усiх тривог найтривожнiшим було передчуття зустрiчi з Іваном Носом, який, проклятий Мотрею, ввижався тепер в образi вовкулаки i був страшнiший навiть за князя Меншикова; той вiдбирав життя, а цей – пам’ять.

Проте в душi Єпiфанiя настала дивна перемiна, коли вiн опинився на залюдненому вщерть майданi перед двоповерховим з мезонiном будинком, де мiстилася нинi царська похiдна канцелярiя, i здалеку побачив його. Єпiфанiй зразу впiзнав у постатi з вовчою головою полковника Носа i здивувався, що тривога перед зустрiччю з ним пропала. Адже вiн надалi пiдлягатиме полковниковi i нi за що на свiтi не буде вiдповiдати.

На майданi стояли посполитi, козаки, драгуни, були тут жiнки з дiтьми й старi дiди: всi товпилися, штовхалися, боязко гомонiли. Єпiфанiя не пропускали, бо схожий був на жебрака; куди пхаешся, там – цар. Он бачиш, за столом перед будинком сидить у шубi й треуголцi сам цар, а бiля нього з одного боку комендант Глухова Скорняков, що особисто вiдае тортурами, а з другого – князь Меншиков; збоку сидять нашi полковники – один iз них стане нинi гетьманом. Той пiдупалий i пригноблений – Скоропадський, а он стоiть гладкий, мов бочiвка, – то Полуботок; ти що, до них чи до самого царя; ну диви на нього – вiн до царя; а не хочеш бува он туди, ближче до рiчки, там уже й палi вбитi, i колесо е, i клiщi, i сокири; а може, ти в кати хочеш зголоситися, ну, то йди, йди, серед нас охочих немае, ти дивися, вiн таки йде!

А Єпiфанiй i справдi пробирався до столу, де засiдав царський суд. Його притягала магнiтом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською, блимнули й примружилися очi; полковник Нiс упiзнав Єпiфанiя i кивнув йому; Єпiфанiевi стало на душi спокiйно, страх пропав до решти вiд остаточного усвiдомлення: все, що далi станеться, буде волею i виною полковника Носа, а вiн – тiльки свiдком i виконавцем.

Полковник зупинив поглядом Єпiфанiя, наказав мовчки стояти, дивитися i слухати.

Цар допитував коменданта Батурина – сердюцького полковника Дмитра Чечеля.

– Одвiчай, мерзотнику, – мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, – одвiчай, коли вперше подумав про зраду!

Полковник Чечель – босий, у подертiй сорочцi, з непокритою головою – стояв на снiгу й морозному вiтрi закачанiлий i байдужий до того, що мае зараз iз ним статися. Очi в царя округлювалися i бiльшали вiд стримуваноi лютi, що розпирала його з нутра; холодний iх полиск не обiцяв нi жалю, нi пощади, тож i страху в Чечеля вже не було; тонкi й закрученi доверху царськi вусики смiшно пiдстрибували, коли невтримна царська злiсть сiпала судомою горiшню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стiл, спираючись обома руками у протилежний його край, i здавалося Чечелю, що цей всевладний i фiзично могутнiй гевал вмить перекине стола i увiп’еться руками в його горло – так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а також усвiдомлював i те, що уособлюе в цю мить не Чечеля, про якого цар донинi не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увiйшов у безмежне царське довiр’я i ошукав; Мазепу цар не впiймав i не впiймае, тож доведеться колишньому комендантовi Батурина витримати муки за своi i Мазепинi перед царем провини.

– Я нiколи не подумував про зраду, ваша величносте, – спокiйно вiдказав Чечель.

Пiдстрибнула в царя верхня губа i так застигла, загнавши закрученi кiнцi у широкi нiздрi, оскалилися бiлi кливаки, й Єпiфанiевi уздрiлася вовча голова над комiром бобровоi шуби; вiн перевiв погляд на полковника Носа – той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова – i Меншиков теж ововкулачувався… Єпiфанiй приклав долоню до губiв i з полегшею усвiдомив, що сам вовком iще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же вiн з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзае, зжере хижа зграя, коли не уподiбниться тим, кому вiддае задля спокою i безвiдвiчальностi самого себе.

Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши рiдкозуб’я, тiльки безвii великi очi тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:

– А як ти назвеш свою зухвалу вiдмову впустити його свiтлiсть князя Меншикова в Батурин?

– Я виконував наказ гетьмана, i якби вчинив iнакше, тодi допiру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойнiсть полiтичних вчинкiв, то здрайцею передовсiм треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду мiж нашим батьком Хмелем i твоiм вiтцем Олексiем, навiвши своi вiйська на постiй в Украiну на грабунок украiнського люду, i посягнув на нашi одвiчнi вольностi, задумавши перемiнити в драгунiв козацькi полки.

– На палю його! – коротко присудив цар.

– Іншого вироку я й не чекав вiд тебе, кровопивце, – так само спокiйно, як i перше, мовив Чечель. – Я загину з усвiдомленням потрiбностi украiнському народовi моiх мук. Замордований мученик небезпечнiший для завойовника, нiж живий лицар, – вiн-бо народжуе iдею помсти.

– Ту iдею, нещасливцю, я втоплю у кровi! За неi можуть постояти живi, а не мертвi! – Петро кивнув рукою на гурт полонених козакiв, оточених драгунами, звелiвши вести на суд наступного.

– Мертвi оживуть месниками в нащадках! – вигукнув Чечель, якого царськi посiпаки вже вели до рiчки на мiсце страти. – А ви у своiй жорстокостi самi себе зжиратимете, як павуки!

Цар бiснувався: вдаряв кулаками, мов гирями, об стiл, випльовував сповненi ненавистi слова, i складалися вони для Єпiфанiя в суцiльне прокляття Украiнi:

«Залишу живих мерцiв, покiрне стадо залишу на цiй свавiльнiй землi – худобу над порожнiми яслами, i кидатиму iм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замiсть хрестiв водружу канчуки, i те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита пiдсуну пiд вашi худоб’ячi морди, i нiщо не буде для вас дорожче за тепле пiйло. І забудете все, чим досi жили: звичаi своi, предкiв, матiрню мову, зречетеся хоругов i молитов – усе вiддасте за смачне пiйло в коритах!»

Єпiфанiй зажмурив очi, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадiею його розпластану душу, вiн не мав вiдваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царськi прокльони, Єпiфанiй розплющив очi й у подивi своему уздрiв на Петровому обличчi владний спокiй, набагато страшнiший за почутi слова: цар не лякав словами, вiн здiйснював проклiн.

Чечеля вже вбивали сiдницею на загострену палю, та навiть не застогнав мученик, i тiльки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людськi голови, Чечель заволав, корчачись у муках:

– Люди, схаменiться, вас багато, не стiйте стадом, убийте прокураторiв, що з чужоi землi прийшли управляти вами!

Та нiхто не зрушився з мiсця, люд на очах ставав нiмою худобою; комендант Скорняков вiдправляв козакiв одного за одним на муки i смерть, нелюдськi зойки долинали з-над Есманi; цар змахував рукою, посiпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в потi чола: колесували, саджали на палi, вiдрубували ноги й голови на помостi, виривали нiздрi, i Єпiфанiй, дивлячись на те, згадував, що десь подiбне бачив i що тодi карався вiн страхом, а тепер страху вже не було – панували в душi тупий спокiй i покора.

Цар при цiй роботi не спускав ока з полковникiв, яких покликав на гетьманськi вибори, i три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсiм поникли, ледь до землi не припали, тiльки Павло Полуботок стояв рiвно, випнувши живота, i витримував царський погляд. Цар вибирав iз них кандидатiв на гетьмана i вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити – теж iще не ухвалив: хто з них перший прибiжить до корита?

Не йдуть? Тодi продовжуйте, кати, свое дiло, поки не зрушиться з мiсця хоч один! Цар пiдвiв руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, – хто вiн, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?

– Управляй нами, пресвiтлий повелителю! – упав незнайомець на колiна перед Петром. – Не хочемо мати своiх проводарiв – нi Мазепи, нi Войнаровського, нi Орлика, нi Гордiенка, а тiльки тебе, найсправедливiшого. Хай не карають нас своi, легший чужий канчук: жалю тодi нема i заздростi нема… Чим же вони лiпшi за нас? – Прохач пiдвiв голову вiд землi й квапнiше заговорив, нiби злякався, що цар переб’е його щиру сповiдь: – Я охочекомонний полковник Гнат Галаган iз Сiчi. Я проведу твое вiйсько до гадючого гнiзда, що вже зрадило тебе, – колишнiй отаман Кость Гордiенко повiв сiм куренiв на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Вiддай менi Гордiенковi маетки!

Просвiтлiло царське обличчя, i вже Петро в думцi ухвалив призначити гетьманом Гната Галагана, та тут сталася несподiванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, вiн теж вклякнув i, назвавшись хорунжим Забiлою з Нiжинського полку, просив для себе село Севолож, що залишилося пiсля мазепинця сотника Нетреби, – он йому тiльки-но вiдрубали голову на пласi.

– Його вже нема, нема, вiддай менi Севолож, пресвiтлий царю!

А далi почали вибiгати iншi: були тут протопоп Заруцький – вiн просив слободу Лизунiвку, що належить отцевi Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Майерфельда гостив у своему приходi, i сотник Бандурко виказував корчмаря, що частував оковитою шведських воякiв; гей, аж бо то вже вилаштувалася нескiнченна черга до посольськоi канцелярii з чолобитними на млини, ставки, лани i пасiки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провiант для Мазепи, хто на глухiвського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви – давно готовi до корита царського. З ними треба обережно, такi не тiльки Малоросiю, всю iмперiю розкрадуть…

Проте Петровi повернувся добрий настрiй, вiн гукнув:

– Скорняков, а йди-но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!

Та не встиг комендант зрушитися з мiсця, як iз гурту полонених i до кари приведених вихопився отець Данило iз Ставкiв i, ставши перед царем, проголосив:

– Я покрию цю ганьбу своiм життям i скажу: лукавий царю, зруйнував еси Батурин, людей перебив, навiть дiтей не пошкодував, то й ми не зарiкаемося в московськiй кровi по колiна бродити, бо за руйнування Батурина вся Украiна встане!

Зареготався цар i зупинив слуг, що кинулися до священика.

– Облиште його. Хай подивиться сьогоднi на страти, потiм колесуйте, поки не вiдмовиться вiд скверних слiв, а завтра попросимо його виголосити в Троiцькому соборi анатему Мазепi!

…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвiницi Троiцькоi церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухiвський люд на майдан вибирати нового гетьмана.

Тих, хто замкнувся по хатах, наляканих вчорашнiм судом i шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майданi, драгуни виганяли силомiць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козакiв i старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всiх до Лебедина на дальшi допити й муки.

Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, що мав перед богослужiнням проклясти Мазепу, – мовили кати, що покаявся на дибах пiп.

Привели одягнутого в рясу й епiтрахиль змордованого священика, вiн ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по рамену, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряеться менi або ж гине, а ти житимеш за два тiльки слова «анатема Мазепi», i вiд тебе почнеться в православнiй церквi новий вiрнопiдданий ритуал, що протривае вiки й поселить у людей вiру в царську справедливiсть i переконае в марностi бунтарства. Тiльки два слова, отче.

Князь Меншиков зачитував перед людьми манiфест, в якому проголошувалося, що нiякий народ пiд сонцем не може похвалитися такими свободами i привiлеями, як малоросiйський, бо нi единого пенязя в малоросiйському краю не велимо до казни брати i милостиво доглядати сей край, вiд басурманського нашестя та вiд зажерливого старшинства обороняючи.

Тодi ж цар звернувся до козацьких старшин iз запитом, кого вони волiють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тiльки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зiтхнувши:

– Полуботка або нiкого…

Цар вдоволено посмiхнувся, бо ж скорявся йому непокiрний, проте сказав:

– З Полуботка може вийти другий Мазепа… – Вiн глянув спiдлоба на поставного чернiгiвського полковника, який i нинi стояв гордо й витримував царський погляд. – Не можна Полуботка вибирати, вiн надто хитрий. Виберiть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повiсити зрадника.

Хитнулася й охнула юрба: невже спiймали Мазепу? Ба нi, царськi слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрiя Первозванного на грудях, прив’язали до шиi шнура, поволокли по майдану й повiсили на шибеницi.

– Проклинай, проклинай! – зашипiв на отця Данила цар.

Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухатi холоднi очi, потiм пiдiйшов до шибеницi i став пiд нею поруч з опудалом.

– Проклинаю тебе, царю, – вимовив змучено, скинувши з себе епiтрахиль i реверенду. – І знай: за Батурин вся Украiна встане!

Зблiд Петро i кволо, зовсiм кволо, немов переможений у бою гладiатор, кивнув рукою. Отця Данила в бiлiй льолi вивiв з майдану Скорняков i над придорожнiм ровом власноручно стяв йому голову.

Цар був розгублений, вистава не вдалася. Та виручив ще раз свого повелителя полковник Нiс. Вiн вивiв перед царя якогось обiрванця i мовив:

– Всемилостивий царю, ось розкаяний сповiдник Мазепи: вiн виголосить анатему.

Єпiфанiя квапно одягли в рясу, накинули на шию епiтрахиль i пiдвели до шибеницi, де висiло опудало Мазепи. Єпiфанiй глянув на юрбу i враз побачив сотнi вовчих голiв, вiн схопив обличчя у долонi i прокричав якiсь слова. Їх цар прийняв за прокляття, а Єпiфанiй вигукував без упину слово «армагеддон», i врештi всю околицю потрясло моторошне вовче виття.




Роздiл третiй


Покрилося Дике Поле пухкою тирсою, червоним воронцем та зеленим катраном, млосне лiто розiмлiло над степом, i рiчка Чугайка, що вихопилася iз байраку й пiдмила горб, схожий на велетенську могилу, стрiмко вдаряючись у нього, наче хотiла пробити наскрiзь, щоб не блукати степом кривобродами, змiлiла, i з туги стогне над нею дзьобатий бугай; землянi зайцi-тушканчики висувають головки з нiрок, ворушать вусиками, наслуховуючи прохолоду, якоi нема й нема; у пiднебеснiй зимнотi кружляють орли-степовики, зiрко вишукуючи здобич, у заплавах Чугайки скорботно кигиче чайка.

Усе це бачить i чуе чернець Єпiфанiй. Вiн стоiть у келii скиту, що видовбав сам у скалистому березi над Чугайкою, стоiть, взявшись руками за грати вiконця, нiби хоче виважити, хоч сам вправляв iх у камiнь; весь напружився, нiби захотiв вирватися iз скитськоi неволi, хоч сам себе сюди запроторив.

…Крiзь люту зиму, дощову весну й спекотне лiто, вiд села до села, вiд мiста до мiста пробивався Єпiфанiй з Глухова до Полтави, випрошуючи милостиню й переночовуючи там, де його заставала нiч: у хлiвi чи в домi або просто в полi, а деколи надовше зупинявся в монастирськiй нiчлiжцi, а потiм iз старцями, яких блукало по Украiнi немало, повертав на храмовi свята, де можна було нажебрати кращий пай, та бiльше йшов сам, бо жебрак на мiсцi стояти не може, вiн мусить iти – це його праця й заробiток.

Єпiфанiй нi з ким не розмовляв, i його вважали за нiмого. Нiхто не проганяв його, але й не затримував, а коли залишався сам, дослухався тодi до вовчого виття, що долунювало звiдусiль, i в тому виттi водно вчувався йому наказ вовкулаки Носа: «Убий Мазепу, убий Мазепу!», i вiн iшов далi, напитуючи слiд шведсько-козацького вiйська, бо iнакше не мiг чинити – вся його людська сутнiсть пiдлягала чужiй волi, з якоi визволитися не мав сили.

Здавалося у Глуховi, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якiй висiло опудало Мазепи, слова «армагеддон», i з полегшею подумав, що ось зараз опуститься на нього сокира, яка щойно стяла голову отцю Даниловi; страху вже не мав, вiн тiльки прагнув звiльнитися вiд наслання полковника Носа – бути завше у злi; натовп прокричав за ним «анатема!», i Єпiфанiй знову мимоволi вчинив зло, першим проклинаючи Мазепу.

Вiн завив iз розпуки, бо намацав пальцями на своему обличчi вовчу пащу, i зрозумiв, що нiколи вже не вирветься з неволi вовкулак, вiн кинувся втiкати з церковного майдану, та схопив його за оборки Іван Нiс i проказав:

– А тепер iди i вбий Мазепу!

– Мене ж убивати нiхто не вчив! – заплакав Єпiфанiй, припавши до грудей полковника.

– Ти навчився дивитися, як убивають, тепер тiльки зважся замахнутися сокирою.

У липнi 1709 року Єпiфанiй опинився на Полтавському полi. Вовчого виття бiльше не чув, то здалося йому, що полковницький нагляд за ним припинився, що загубився вiн у военнiй завiрюсi: марширують вiйська, риють вояки шанцi, ставлять бiвуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут його покровитель, вiн признаеться, що посланий убити його, хай буде обережний; полковник Нiс, напевне, не одного Єпiфанiя на таке дiло послав. Радiсть перед очищенням затоплювала душу, вiн висповiдаеться перед Мазепою, i сповiдь поверне йому пам’ять: що ж я такого наробив, що став безсилим свiдком лиха, чому сам чиню його, не хотячи того?

Аж ось i вiн, ясновельможний гетьман, виходить iз намету, з ним молодий чоловiк – це ж Карло! І йдуть вони у бiк Ворскли; почекайте, пане гетьмане, почекайте, хiба не впiзнаете свого улюбленця, свого сповiдника! Мазепа не чуе i йде далi, та на поклик Єпiфанiя зупинився Карло, i тут ядро, послане з московськоi лiнii, потрапляе королю в колiно…

«Що я наробив, що я наробив, я ж не хотiв!» – потряс гратами маленького вiконця чернець Єпiфанiй.

Крiзь вiконце видно плесо-озерце, утворене рiчкою пiд скелею. Туди вiн спуститься крутою стежкою аж пiд вечiр, щоб набрати збанок води, i, може, матиме щастя побачити зблизька бiлих лебедiв, що iнколи прилiтають на сине озерце, – чистi й небеснi; щоразу, коли бачить iх з вiконця, щемлива надiя проймае серце Єпiфанiя, що з ними прилетить чи то рятiвна звiстка, чи дух очищення; вiн пiдходив обережно, щоб не сполохати, – може, як наблизиться до них, пречистих, щось тодi станеться? Та лебедi, голосно лопотячи крильми, злетiли в небо, i Єпiфанiй знав, чому вони його бояться: приносить iз собою зло.

Нема сьогоднi лебедiв. Єпiфанiй повертаеться вiд вiконця i ступае крок у глиб продовгуватоi келii, де стоять два кругляки: один, менший, для сидiння, а вищий – замiсть столика; на столику каламар з чорнилом, перо й ще не записаний папiр. Це дар iгумена Нямецького монастиря Нiколае.

…Пiсля перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподiвану вiкторiю: щасливий випадок допомiг йому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по ратному полю, вiн вигукував крiзь гарячку: «Воiни, король з вами!», та це не допомагало: шведи, що звикли бачити вiдчайдушного вождя завжди попереду, розбiгалися в панiцi, i головнокомандуючий полтавською операцiею фельдмаршал граф Рендшiльд потрапив у полон. П’яного царя, який на бенкетi раз у раз пiдносив келих то за славне воiнство, то за «свого брата» короля Карла XII, спам’ятав Меншиков аж надвечiр, i тодi Петро послав князя в погоню за Мазепою.

Рештки шведсько-козацькоi армii втiкали берегами Ворскли до ii гирла. Поранений Карло i хворий Мазепа iхали попереду в одному повозi; гетьман, пiдпертий подушками, здавалося, був байдужий до всього, що трапилося, й бачили всi: на ладан дихав. Водив вiдсутнiм поглядом по обличчях козакiв, що йшли за повозом кiнно й пiшо, i, звiсно, не помiчав обiдранця, що квапився навздогiн, – розмахував руками, знаки подавав: отець Єпiфанiй думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своеi душi, вiн прагнув одного – дiткнутися до руки гетьмана i, коли отримае вiд нього вiдпущення невольного грiха, впасти пiд колеса повоза й загинути, бiльшоi-бо кари не знав, як нести тягар полковницького наказу.

Та до повоза, оточеного комонними, Єпiфанiй проштовхнутися не змiг, тож на переправi в Переволочнiй, коли Карловi й Мазепi подали пором, а козаки пустилися вплав на конях i безкiнно, Єпiфанiй ухопився за хвоста якогось аргамака i так переплив на правий бiк Днiпра, а потiм манджав степом разом з козацтвом до Бугу.

Сераскер Бендер i Буджака Ізмаiл-паша в присутностi кримського хана Девлет-Гiрея 1 серпня 1709 року прочитав фiрман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землi мiж Прутом i морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обiцяний в разi вiйни з невiрними; кошового Костя Гордiенка нагороджували червоною хоругвою з пiвмiсяцем i зiркою, а гетьмановi Мазепi, що лежав хворий у наметi короля в селi Варниця бiля Бендер i чекав своеi видачi москалям за триста тисяч талярiв, подарував султан соболине хутро.

Пiд цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертнiй постелi i чекав на отця Єпiфанiя, улюбленого сповiдника, що таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика i впросив повiдомити Мазепу про свою присутнiсть у гетьманському станi.

Пилип Орлик i полковник Андрiй Войнаровський не вiдходили вiд гетьмана, чекаючи, кому вiн передасть печать i клейноди, тож не покинули намету i тодi, коли увiйшов Єпiфанiй в облаченнi з хрестом, – у кожну мить мiг Мазепа вiддати Боговi душу.

Посмiхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Киево-Могилянськоi академii, що колись у хвилини вiдпочинку й гетьманськоi задуми патетично й витворно читав напам’ять поезii Овiдiя.

– І ти тут… – промовив кволо i здивувався, що сповiдник упав долiлиць i довго плакав, а пiдвiвшись, промовив:

– Прости менi мiй грiх, якого не знаю, потонувши в пучинi непам’ятi! Хай повернуться до мене змисли…

– Ти коли покинув Батурин? – спитав гетьман з пiдозрою.

– Пiтьма довкола мене, я нiчого не тямлю…

– Що останне ти запам’ятав?

– Що маю вбити тебе.

– Хто тобi таке наказав?

– Гемон i вовкулака полковник Нiс.

Мазепа звiвся на лiктi i прохрипiв:

– І ти, оскверений змовою зi зрадником i душогубцем, якого ще не знав свiт, насмiлився прийти до мене в мою останню годину?

– Пане гетьмане, прости менi, я в непам’ятi! – застогнав Єпiфанiй, припав до ложа i дiткнувся губами гетьманськоi руки, що безвладно лежала поверх хутра.

У ту мить гетьман сконав.

…Щось зашемрало бiля дверей келii, здригнувся чернець Єпiфанiй, прочинив дверi i впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень приносив йому вiд iгумена Нiколае хлiбину, горнець вареного бобу i чверть олii.

– Чому сидиш у темрявi? – спитав послушник. – Я ж принiс тобi свiчок.

– Якщо не бачиш полуменi свiчки, отроче, – вiдказав Єпiфанiй, – то це ще не означае, що у свiчцi його немае. Є в нiй здатнiсть зайнятися, i свiтить вона внутрiшньою силою своею, я бачу той пломiнь. Тiльки стовпець воску без гноту нiколи не спалахне.

– Гноти у свiчках, що я тобi принiс, суть, чом не засвiтиш, щоб розiгнати довкруж темряву?

– Немае вогню у мене, я втратив вогонь.

– Принесу тобi…

– Не розумiеш ти… Спершу треба просвiтитися самому. Я хочу повернути до свого серця Бога.

– Блюзнiриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?

– Бога в мене вiдбирали цiле життя… Я, хлопче, родом з Кам’янки, що бiля Фастова. Батько мiй був богомiльний, навчив мене письма, i скоро я вивчив напам’ять псалтир i часословець. До чернецтва готувався змалку: обiдав лише в недiлю й середу, спав на холоднiй долiвцi… Потiм закiнчив Киiвську духовну семiнарiю i став постником у Киево-Печерськiй лаврi. Поглинав я духовнi книги i намагався не бачити, що дiеться довкола. Але бачити мусив: ченцi навiть у пiст йшли вечорами на чай, вони там iли поросята й карасi та гасили тлустi яства слив’янками i малинiвками… За такою трапезою застав я одного разу самого iгумена Алiлуя i скрикнув: «Таж пiст, ваше преосвященство!» А вiн, пiдхмелений, вiдказав менi безсоромно: «Для прохвоста нема поста!» А в шафах, де одяг, я бачив зачинених жiнок для похотi… Був я книгодержцем в iгумена Алiлуя, iздив з книгами по хуторах святоi Лаври i зрiв страшну людську нужду. Я плакав перед образом Богородицi, прикрашеним дiамантами: «Дiво Марiе, де твоя правда: люди з голоду мруть, а твiй образ у золотi!..» Я втiк iз Лаври i пiшов учитися до Киево-Могилянськоi академii. Учив мене фiлософii мудрий професор Тимотей Вергун, богословiя – отець Антонiй Простибог, а пiiтику й риторику викладав сам Феофан Прокопович, апологет Мазепи… То скiльки Божого могло залишитися в моему серцi по тому, як iгумен Нiколае розповiв менi, що у Софiiвському соборi за десять днiв по Полтавi Феофан оголосив прокляття своему покровителевi й похвалу Антихристовi?.. Я хочу повернути до свого серця Бога, якого витiснила орда страху, байдужостi i зради…

Спочатку з недовiрою слухав послушник Єпiфанiя, потiм задумався i через якийсь час спитав знiчев’я:

– Як же ти опинився в нашому монастирi i чому прийняв аскезу?

…Орлик i Войнаровський забули про сповiдника, що увiч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи i, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптовоi смертi; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очi: полковник Войнаровський, небiж гетьмана, мав право спадку, i спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, якi Мазепа встиг переправити на правий берег Днiпра в Переволочнiй, – освiчений i галантний молодий генеральний старшина потайки мрiяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвiдченому полiтиковi генеральному писаревi Пилиповi Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таемницю своiх стосункiв з Карлом.

Орлик пильно дивився у вiчi суперниковi, владно поклав долоню на iнкрустовану перламутрову шкатулку iз гетьманською печаткою, що стояла на столику в головах покiйника, другою закрив гетьмановi очi й звелiв Войнаровському споряджати похорон.

І аж тодi, коли молодий полковник вiдвiв убiк ображений погляд, Пилип Орлик запримiтив священика, що стояв у кутi намету, ворушив губами, i з них злiтав шелест: «Я не хотiв, не хотiв…» Генеральний писар утямив, що Єпiфанiй винен у смертi гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спiлку зi зрадником Носом, але мав Єпiфанiй вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:

– Шукай монастиря для каяття, i якщо усвiдомиш, що вчинив зло зi своеi волi, наклади на себе руки. Іди геть…

Була злива i буря велика, коли ховали Мазепу в приходськiй церквi села Варниця. Вiд королiвського намету до церкви потяглася похоронна процесiя: попереду повоза з труною, запряженою четвiркою коней, нiс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик – печать на подушечцi; позаду повоза йшов вiддiл козакiв з рушницями на раменi, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпiфанiй стояв збоку, промоклий до нитки, i лише одне верзлося йому в головi, що ось так – у негоду, а може, й верем’яноi днини – сотнi рокiв тому ховали на цiй самiй землi римського вигнанця Овiдiя, поезiею якого так милувався украiнський вигнанець Мазепа, i все те – колишне й нинiшне – уже сховалося за горою, дiла тут похованих – теж уже iсторiя, а живi – Пилип Орлик, Андрiй Войнаровський, Карло XII i вiн, Єпiфанiй, – залишаться в незвiстях тут, на чужинi, а в Украiнi вмре по них пам’ять, i нащадки пiдуть без них у свое майбутне з тiею ж книжкою Овiдiя i дивуватимуться з великоi прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тiеi прогалини не помiтять.

Пiсля похорону пiшов Єпiфанiй навмання чужою молдовською землею i, коли натрапляв на чернечу обитель, – зупинявся там на час, а що нiхто нi про що його не розпитував, то був нiмий i покидав без жалю людей, в яких не знаходив спiвчуття i якi не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Вiн покинув чернечi скити в Агатонi, Барбу, Кирну, Далеуцi, i аж у Нямецькому монастирi старий iгумен Нiколае покликав його до себе i запитав:

– Мазепинець?

Єпiфанiй ствердно кивнув головою.

– З якого города?

– Не знаю…

– З Киева, Полтави, Чернiгова?

– Нi…

– З Батурина?

Довго думав Єпiфанiй, блудив очима, спалахи страху й божевiлля пробивалися червiнню з очей, i зрозумiв мудрий iгумен, що нещасливець не знiс батуринського жаху, i розум його скаламутився – меншиковська рiзня вiдiбрала йому пам’ять. Тож як мудрий знахар, що голкою проколюе вмерлому груди i, дотикаючись вiстрям до серця, примушуе його забитися, вiн почав розповiдати те, що знав вiд прочан i вiд утiкачiв з Батурина, чудом уцiлiлих.

Багато описав страшних картин iгумен Нiколае, та нiщо не зрушило пiтьми мозку Єпiфанiя, подiбне вiн бачив i в Глуховi i залишився спокiйний: гинуть люди – на те вiйна; нi, вiн нiчого пригадати не може.

– А вони, бузувiри, – розповiдав, не жалiючи Єпiфанiя, iгумен, – попiдважували дилиння дзвiницi, позапихали туди дiтей голiвками i вибили клиння…

І тодi закрутилася, зашаленiла жива каруселя перед очима Єпiфанiя, а дiти не кричать, тiльки дригонять, дригонять нiжками, – скрикнув Єпiфанiй, полум’я пожеж спалило очi, дочка диякона батуринськоi Покровськоi церкви продирала йому бiльма й лементувала: «Отче Єпiфанiю, чому ви стоiте, ви не бачите?!»

Усе згадав Єпiфанiй, вiн стояв, затуливши очi долонями, i шепотiв: «Як усвiдомиш, що вчинив зло з волi своеi, наклади на себе руки».

– Хто це сказав тобi, сину? – нахилився iгумен. – А ти вбивав?

– Нi… Але я мовчав i дивився. Я проклятий за цей грiх, тому приношу iз собою зло. Менi не належить жити на свiтi.

– Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є рiзнi провини i рiзнi за них спокути. Тобi треба усамiтнитися. Прийми аскезу i йди в скит. Над рiчкою Чугайкою стримить уривистий берег. Бери лопату, сокиру i йди. Я про тебе пам’ятатиму. А коли усвiдомиш свою провину, вiдчуеш вагу ii, тодi сам придумаеш собi спокуту. Аж тодi. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.

…Послушник дивився на Єпiфанiя широко розкритими, проте недовiрливими очима: чи могло аж таке страшне статися на свiтi? У Нямецькому монастирi так тихо й благодатно… Невже молодий чернець усе те сам на своi очi бачив?

Сказав, нiяково посмiхнувшись:

– У тебе перо й папiр на столi. Ти все це вигадуеш, щоб написати?

– Перо й папiр дав менi iгумен Нiколае, щоб я вилив на письмi свiй грiх i зважив тягар заслуженоi покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас. Для нащадкiв, можливо, замало буде одного Овiдiя…

– А хто такий Овiдiй?

– Колись розповiм тобi… Я думаю, що народ, який не мае своiх писань, гине навiть тодi, коли зримих причин для загибелi немае. Вiн забувае сам про себе, впадае в непам’ять, як людина iз звапнiлим мозком. Я повинен написати про те, що знаю. Про свою непам’ять, про руiну храму моеi душi. Не буду нiчого вигадувати. Але всього не вiдаю – храм руйнувався не тiльки в моiй душi. Менi потрiбен оповiдач…

– Ти подумав на мене? Я ж нiчого не знаю.

– Нi, не на тебе… Але ж не тiльки я дивився i мовчав, багато таких, i всi повиннi заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тiльки тодi змити зi своiх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусiм. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповiсть менi? Хто просвiтить мене?

Єпiфанiй схилився над столиком i говорив сам до себе:

– Папiр мiй чистий i перо сухе… порожньо довкруж, нема нiкого…

– Вигадай! – почув голос послушника.

Оглянувся, та хлопця в келii не було.

Вигадати? Що? Передумати все бачене, вiдчуте, переболiле, все те вiдчужити на папiр i самому стати суддею своiх i чужих вчинкiв? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумлiння? Таж у мене замiсть сумлiння криваве мiсиво iз решток пошматованоi вiри в Бога. Немае Бога! Якби вiн був, то не згорiв би Армагеддон у такому несусвiтньому жаху. А може, е… Але злий. Розсерджений, як в Апокалiпсисi Івана Богослова… Як смiю я допускати до себе такi думки? Помилуй мя, Боже, по велицiй милостi твоiй… по множеству щедрот твоiх очисти беззаконiе мое…

Не допомагае П’ятдесятий псалом – мiй досвiд заперечуе Бога. Мiй досвiд не може iснувати разом з вiрою…

А хiба ти до кiнця пiзнав свiт? Таж нi. А коли нi, то мусиш мати вiру – спочатку пiзнавати ще не пiзнане. Ту вiру треба вигадати. Знайти ii в безмежнiй розмаiтостi речей, у перемiнностi явищ. Видiлити з тiеi розмаiтостi й перемiнностi символ справедливостi i втiлити його в людський образ. Вигадай сам собi суддю.

Без вiри тобi не обiйтися, без вiри обходяться всеможнi, що самi собi суддями будуть. Двометровий цар Петро закрiпив символ своеi могутностi в живому спiвставленнi великого й малого: вiн з усiх сторiн свiту спровадив до столицi карликiв i на дозвiллi бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вiрить у свою всемогутнiсть, й iншоi вiри йому не потрiбно.

А ти, безсилий, знищений ним лiлiпут духа й тiла, з його волi проклятий чинити зло, з його ж волi знесилений тiлом, столочений життям, – хочеш вiдновити храм душi своеi? То знайди символ. Хай це буде лебiдь, що прилiтае на сине озерце Чугайки – символ чистоти.

Бо то не птахи, а небеснi грозовi дiви, валькiрii, що з дощових ниток в’ють хмаровi куделi i випрядають з них золотi променi чистих блискавок. Вони виспiвують правду, виплакують брехню, вони зцiлюють зневiрених i знають майбутне.

Я вигадаю для вiдзискання втраченоi вiри валькiрiю. Спасибi, послушнику, що нарадив менi. Помилуй мя, Боже…

Аркуш паперу був дрiбно списаний; Єпiфанiй писав, як навчився вiд професора пiiтики Феофана Прокоповича, iнакше вiн писати не вмiв – тiльки притчами, тiльки символами. Вiдчував, що знаходить у писаннi розраду, i творення заспокоюе його розтерзану душу. Вiн створював образ валькiрii, що злетiла лебедем з небес на Чугайку, перемiнилася в дiву, нагою постала перед ним, а тодi пройняло його земне могутне бажання, чоловiчу силу вiдчув, яку так ганебно втратив, i зрадiв, що Бог повертае до нього свое обличчя i вiн сам знову знаходить для себе Бога.

Списував аркуш за аркушем, осягаючи таемницю перевтiлення, лебедiв у дiвчат, i враз почув ячання. Схопився, припав до загратованого вiконця – вiн завжди так припадав, споглядаючи лебедiв, i в найглибших закутках душi виплекував надiю, що лебедi принесуть перемiни в його життi, та вони полохливо вiдлiтали, коли наближався до озерця, – вiдлетять, напевно, i тепер.

Тихо вийшов з келii, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки вийшов на приступець, звiдки стало видно сине око заплави, лебедiв уже не було, й безвiр’я знову зв’ялило серце.

Зненацька вiн побачив розпластаного птаха на пiску. Хто вбив, який безжалiсний мисливець нечутно стрiлу пустив чи кулю; Єпiфанiй збiг на берег озерця, пiдняв лебедя, легкого, мов пух, i побачив, що це тiльки лебединий кожушок, який скидае валькiрiя, коли хоче скупатися.

Заховав пiд рясу кожушок, бо добре знав, як можна спiймати небесну дiву, тiльки-но написав про це, i квапно подався стежкою догори. Зайшов до келii, нашвидкуруч видовбав у стiнi ямку, вклав туди одяг i залiпив глиною.

А тодi став при вiкнi й чекав. Недовго ждав; iз-за скелi, що заступала вiд келii озеро, вийшла дiвчина, бiла, мов шума пiд водоспадом; перса, нiби долонями знизу пiдхопленi, зазирали в небо рожевими зернятками, вона наближалася до келii без соромоти, дiвоче лоно золотно кучерявилося, i коли стала перед вiконцем, напiврозхиленi губи, нiби жагучого цiлунку очiкуючи, прошепотiли:

– Я не маю де подiтися, а вночi холодно буде.

Єпiфанiй вiдчинив дверi, взяв дiву на руки, вклав до своеi убогоi постелi i довго дивився, а коли вона подала знак очима, вiн припав до неi i, втоливши свою пекучу жагу, спитав:

– Чи ж то Господь прощае менi?..

Дiва Лебедиця мовчки сидiла на прiчi, прикривши лоно й перса рядниною, i дивилася на Єпiфанiя, нiби з потойбiччя, де все вже вiдоме i немае загадок, i вiд того, що знае все, iй тоскно, бо хотiла б на щось чекати, чогось сподiватися, перед невiдомим тривожитися, боятися, вгадувати невiдоме снами й ворожбою – як усi люди. Та не людина була вона, лише людською гiднiстю, що прийшла до ченця в келiю, щоб вiн пригадав собi цю людську вартiсть i, наближаючись, дотикаючись, втiшаючись, вiдчував повсякчас, що не вартий тiеi гiдностi.

Єпiфанiй вдивлявся в обличчя Лебедицi, намагався пригадати, звiдки знае його: вже десь бачив цi чистi очi – може, то було обличчя скорботноi лярви iз Ставкiв, що втопилася в ополонцi вiд ганьби приближення до скверни Єпiфанiевоi душi, та нi – iншi це очi, iнша це гiднiсть, i вiн враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря Кочубеiвна, яка того жахливого вечора в Батуринi перемiнила зрадника у вовкулаку, а його про щось спитала – що спитала? Не пам’ятав, тiльки погляд ii, що залишався досi в його душi, впiзнав тепер.

Вона пiдвелася з прiчi й подалася до виходу; Єпiфанiй пiшов за нею, i довго йшли вони, продираючись крiзь густi перелiски, спускалися з круч, лягали у буйнi трави: Єпiфанiй жадав ii безупину, намагаючись забрати вiд неi крихту гiдностi собi, та тiльки жаби довкруж квакали, коли вiн, зморюючись, падав ниць до землi, розумiючи, що нiколи не вгасить своеi жаги з Лебедицею, бо ii гiднiсть породжуе безупинну спрагу пiзнання гiдностi, яку вiн утратив. Знав Єпiфанiй, що Лебедиця заспокоiть його тiльки тодi, коли повернеться до нього запродана вовкулацi душа.

Вечорами чекав, коли обiзветься вовкулака й настане можливiсть прийти до нього, вiдiбрати свою душу i простелити ii Лебедицi пiд ноги.

І дiждався: одного вечора в байрачнiй задичi почулося моторошне вовче виття. Воно було не тiчним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зойком невгасимоi муки хижака, що скаженiе вiд запаху кровi.

Єпiфанiй, упiзнавши це виття, пiдвiвся з прiчi. Надто знайоме воно було: лунало в пам’ятi ще вiдтодi, як на глухiвському майданi змусив його цар виголосити анатему Мазепi; iнакше слово прокричав Єпiфанiй, та згубилося воно у зловтiшному ревi вовкулак, i каяття не було прийняте Богом – з новим злочином у душi подався тодi Єпiфанiй вслiд за Мазепою, щоб вчинити ще один, i другий, i безлiч, бо злочин за злочином тягнеться… Знав чернець, хто його тепер кличе, i, полишивши Лебедицю в келii, пiшов на поклик.

Ляк огортав його, зупиняв, та вiн iшов, бо знав, що це виття лунатиме в його душi доти, поки вiн не розiрве свого зв’язку з полковником Носом, доки не вб’е його.

Спустився до озерця i сторожко вдивлявся в сiрi сутiнки, що туго оповили заростi байраку, припадаючи до кущiв глоду, i мiж колючим чепiрначчям уздрiв двi палаючi цятки, так блудно пломенiють чаднi вогники, i був це вовкулака.

Єпiфанiй пiдiйшов на вiддаль трьох крокiв i побачив, як блимоокий звiр пiдводиться на заднi лапи й стае людиною з обличчям полковника Носа.

Знав чернець, що вовкулаку вбивають осиковим, глодовим або терновим колом, тож, не спускаючи ока з полковника, похапливо заходився, зранюючи об колючки руки, виламувати товстого вiдкорiнка з тернового куща, та це йому не вдалося: гiлка терну була в’язиста, а полковник, зрозумiвши, що задумав чернець, злобно зареготав:

– Надто легко хочеш позбутися мене! А я вже не один: компанiйський полковник Гнат Галаган, добре знаючи таемнi стежки крiзь плавнi, навiв на Чортомлицьку Сiч орду полковника Яковлева, i всiх гультiпак, яких кошовий Гордiенко залишив на Сiчi, перебили, живим шкiру з голiв здирали, мертвих викопували й вiшали, Гнат сам ганяв за козаками, ловив i вiддавав Яковлеву на розправу: за це вiн отримав вiд царя маеток у Прилуках i нинi вие на вас так само, як i я…

Втямив Єпiфанiй, що не зможе вбити вовкулаку, вiн перемiниться у змiю, ящера, гiену i далi витиме й сичатиме в його душi, тож вирiшив чернець убити упиря словом.

– Полковнику, послухай, що скажу тобi, – пiдступив Єпiфанiй кроком ближче. – Покайся в злобi своiй i ти перемiнишся з вовкулаки в людину. Бо ж нерозкаяний у злi станеш навiки в пам’ятi людськiй убивцею, катом, тираном. Невже не страшно тобi навiки залишатися потворою?

– Хiба видно по менi, що я потвора? – вiдказав полковник, нiтрохи не збентежившись. – Хiба хтось скаже, глянувши на мене, що я можу вбивати, нiби дрова колоти, вiдпочивати вiд тiеi працi i, заробивши грошi, iсти й одягатися? Таж нi, мене може навiть покохати жiнка!

– Покохати?! – зжахнувся Єпiфанiй, згадавши бiлу Лебедицю. – І ти теж мiг би спромогтися на те святе почуття? О нi, духовна потвора не може кохати вiд самого лише усвiдомлення, що вона кохання не варта. А тому замiсть любовi в потвори народжуеться злоба. Духовний покруч стае хiба що гвалтiвником – вiн наперед мстить жiнцi за те, що вона доконче зненавидить його, пiзнавши.

– Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.

– І можеш жити без любовi?

– Простак ти. У мене замiсть любовi е заздрiсть. Якби-то я народився зi славою i талантом Мазепи!.. А я ж не повний цiною… Та знаю, що однаково привертають до себе увагу потвора i красень, харциз i доброчинець. Рiзниця лише та, що красень i доброчинець не дбають про свое вивищення, iх вивищуе сама природа. А я змушений за те продавати дияволовi душу!

– Але ж благополуччя, куплене заздрiстю, нiколи не приносить нi радостi, нi щастя! Щасливими бувають тiльки доброчинцi.

– Зате вони живуть у бiдностi!

– І ти весь вiк задля свого добробуту вбиватимеш?

– Так! А ти в жебрацтвi, ради нужденного животiння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання – гiрший злочин, нiж убивство. Убивця навiть намiру не мае повертатися до людей, вони йому не потрiбнi, i йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей i суть пiдлiшими за вбивць.

– Ти страшний! – висмикнув Єпiфанiй iз землi тернового вiдкорiнка i замахнувся на полковника. – Тож пропадай пропадом!

Та полковник вмить перемiнився в звiра й пошурхотiв кущами, блуднi синi вогники вiддалялися, i здаля почулося змiiне сичання:

– Спробуй вбити мене в собi!..

І тут почулося моторошне виття. Єпiфанiй стояв прислухаючись, доки не зрозумiв, що виття видобуваеться з його власного горла.

Над озером збiлiв сумерк: там стояла бiла Лебедиця.

– Ходи зi мною, – сказала.

– Хто ти?

– Я була Мотрею Кочубеiвною.




Роздiл четвертий


Єпiфанiй сидiв на кругляку за столом, зiгнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на паперi слово до слова те, що розповiдала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, i вiн, жадаючи ii, притлумлював писанням свою жагу, що ставала вряди-годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навiть права повернути голови, бо ж перевтiлилась Лебедиця у Мотрю Кочубеiвну, якоi вже на свiтi не було, а жила тiльки ii шляхетна врода, i входила вона тепер у кожну його клiтину, як пахощi чи звук, або тонка прониклива вiбрацiя, i, пишучи, Єпiфанiй втiшався iдеальною красою Мотрi, як вищим дарунком життя.

А Лебедиця-Мотря пригадувала Єпiфанiевi те, що втонуло було у пiтьмi непам’ятi, i вiдкривала йому свiт, що промайнув повз нього за роки блукань по свiту, аж поки вiн прибився до Нямецького монастиря i спам’ятований став iгуменом Нiколае – це ж бо часу злетiло, i жив вiн у тому часi в неусвiдомленостi життя.

З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями i зброею, зостався цiлим тiльки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку единими живими з усiх людей батуринських – врятованi зрадою батька Любов Кочубеiха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Нiс, а ще помилуваний за мовчанку сповiдник Мазепи отець Єпiфанiй. Тож зрозумiла Мотря, що свое родове ймення i цю едину уцiлiлу батуринську мiсцину, до якоi колись прийдуть люди питати правди, очистить вiд скверни тiльки вона своiм подальшим життям.

– Ти не пам’ятаеш мого прокльону полковниковi Носовi, забув, як умить вишкiрилися вовчi iкла у вовкулаки; i в тебе теж вiдбився на обличчi його оскал… Ти й до сьогоднi залишився б звiром, якби я вранцi, коли полковник наказав тобi вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом i не заблагала: «Розкрий, отче, тайну сповiдi, подаруй менi на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказанi про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в нiч виступу Мазепи за Десну!» Ти не розкрив менi тодi таемницi, у тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоiх очах вiд тьмяного усвiдомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро iншiй людинi, i вищир звiра зник з твого лиця. …Ти плачеш, отче, ти згадав? Утiшився, що навiть тодi, перебуваючи в полонi смертного грiха, залишився на макове зерно людиною?

– А може, за те, що я запам’ятав гетьмановi слова про тебе i переповiв тобi iх потiм, буде прощений менi грiх? – спитав з надiею Єпiфанiй. – Ти ж, несучи iз собою тi слова в душi, як найцiннiший скарб, як свою гiднiсть, вижила серед катiв, виростила лебединi крила…

– Прощення так легко не даеться, отче… Та втiшся тим, що, зробивши добрий вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тодi менi нiчого, а я, полишивши свою лиху матiр в стародубському маетку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським, дiйшла до Полтави зi своiм чоловiком – генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бiк Петра, лукавий цар заплатив йому за вiрнiсть кайданами й наказав вiдправити на Ладозький канал, я ж подалася до монастиря.

– Я все згадав, Лебедице… Пiсля смертi Мазепи… У Молдовi – в Далхеуцi… Маленький монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прiчi хворий i нiмий, майже без життя… Якась черниця, ставна i вродлива, на ймення Марiя, доглядае мене, поiть молоком, мов дитину, i усмiхаеться, радiючи, що повертаюся до життя. Я приглядаюся до неi день у день, намагаючись згадати, звiдки знаю це миле обличчя, й нарештi впiзнаю. «Це ти, Мотре? Як тут опинилася?» – «Пiшла слiдом за гетьманом, як i ти. Ти – щоб убити, я – щоб урятувати». – «Я не вбивав його…» – «А я не врятувала. Скажи, грiшний отче, розкрий таiну останньоi сповiдi Мазепи, вiн мусив сказати якiсь слова про мене. Так потрiбнi вони менi на далеку дорогу…» – «Таiну сповiдi? Пригадую… Вiн сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю iх, вони стерлися, як моя пам’ять… Вiн сказав: «Наснажувала вона мене на велике дiло».

У келii почувся тихий схлип. Єпiфанiй оглянувся: на лежаку, прикривши голизну рядниною, сидiла Лебедиця з обличчям Мотрi, дивилась вдячно на ченця й шепотiла:

– Спасибi тобi, цi слова врятували мою гiднiсть, i коли карлики хотiли зробити мене малою, я зумiла виростити лебединi крила.

– Карлики? Де це було?

– Я затужила за рiдним краем i повернулася на Полтавщину. У селi Пушкарiвцi, неподалiк Ромоданiвського шляху, на горбах стоiть серед вишневого саду жiночий монастир. Там я стала послушницею, а потiм прийняла великий постриг. Та не дали менi дожити тут вiку. Хтось донiс Скоропадському, що Чуйкевич i не збирався переходити на бiк Петра, що не на Ладозi вiн, а в Туреччинi, тож за наказом канцлера Головкiна Скоропадський вислав до Петербурга заручницями жiнок усiх мазепинцiв, що втекли до туркiв. Прийшли до монастиря i по мене. Сестрицi звiдомили про небезпеку, i я притьмом подалася до Чернiгова шукати захисту в Полуботка. Саме тодi виправлявся вiн з козаками на Ладозький канал, i я подалася за ними. Пiшла теж зi мною й жона генерального осавула Гамалii. Та не допустили нас до мужiв, забрали до Петербурга заручницями, хоч мужi нашi в Туреччинi нiколи й не були… Поселили нас на Василiвському островi, де жили карлики. Звiдки вони взялися? Хiба не знаеш – Петро любить менших за себе.

– І в тебе тодi виросли крила… А що сталося з iншими жiнками?

– Зi мною в карлицькiй слободi жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалii, полковникiв Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив iх написати чоловiкам листи до Туреччини, щоб вони повернулися. Жiнки зробили це i стали самi карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизнi на каналах, не писала листа, i мене присудили до рiвностi…

– Як – до рiвностi?

– Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тодi я полетiла… Отче, а ти нiколи не задумувався над тим, чому ми маемо здатнiсть малiти?

– О, я знаю! – вигукнув Єпiфанiй. – Колись давно на нашiй землi жив Божий коваль Козьма Дем’ян. Отож на нього напав великий змiй: пролизав язиком дверi кузнi, та не ликом шитий був Божий коваль, схопив змiя за язик клiщами, запрiг у плуга i проорав ним землю вiд моря до моря. Над Днiпром попросився великий змiй до водопою, та невблаганний коваль погнав його аж до Чорного моря. Випив змiй пiвморя, луснув – i розповзлися з нього по нашiй землi малi змiенята, що й донинi не дають нам вирости вище за iхнiй зрiст.

– Це казка, – вiдказала Лебедиця-Мотря. – А ти докопайся до правди.

Задумався Єпiфанiй, повернувся до столика, перо само вмочилося у каламар i, виводячи на паперi слова заклинання, заговорило:

«Поможи нам, Боже, вбити полковника Носа. Вбиймо у собi малiсть: щодня, щохвилини втовкмачуймо у свою свiдомiсть iдею першостi людськоi свободи, бо без визнання особистоi незалежностi гине нацiя. Подай нам, Господи, силу вiдстояти висоту свого духа: на нас звiдусiль чигае неволя, що обiцяе легке й спокiйне життя. Урятуй нас, Спасителю, вiд ситого невiльного животiння, що вбивае дух, зголоди нас жадобою постигати всiею своею сутнiстю висоту душ наших. Не дай злiнивитися i в лiнивствi змалiти, висуши уста нашi спрагою свободи, вiдбери в нас рабську готовнiсть вибирати мiж волею i неволею!..

Умiцни нас, Всевишнiй, державнiстю розуму, ми не виннi за нашу iсторiю. Чи ж то наша вина, що в сиву давнину вiдмовилися предки нашi вiд корони, визнавши зверхнiсть вiзантiйського патрiарха, що права коронацii не мав, i через те вони стали слабшi за сусiдiв, яких коронував Папа Римський? Що, втративши княжу владу, тi ж праотцi потрапили в залежнiсть вiд коронованих сусiдiв i вже нiколи не зумiли витворити в собi поняття держави? Що вiдсутнiсть власноi корони породжувала надмiрну повагу до неi, i тому витворилося у нас рабське прагнення чужоi коронованоi влади? Що нашi гетьмани монархами не ставали, а тому чернь шукала захисту в чужих вiнценосцiв? Чи ж не тому нашi батьки присягали московському монарховi в Переяславi, беззастережно увiрувавши в його силу? Чи не через нашу готовнiсть вибирати мiж волею i неволею так трагiчно довго тримав гетьман Мазепа в таемницi свiй намiр визволити Украiну? Чи не запанувала в Украiнi одчайдушна й приваблива, що сусiдiв чарувала, дивувала i втiшала, демократiя чернi? Чи не запiзно прийшла до Мазепи iдея гетьманськоi автократii? Помилуй нас, Боже, по великiй милостi твоiй, всели у нас дух державностi!..»

– Зупинися, – промовила Лебедиця-Мотря. – Щира твоя молитва, та нiколи не очорнюй того, що е наше i едине на свiтi. З нашого демократизму виросте колись найсильнiша в Європi держава, коли обручi корон розчавлять чола чужих вiнценосцiв.

– Але для того ми спершу мусимо вбити в собi полковника Носа, що завжди свого благополуччя ради готов покликати на нашу землю чужинця, допомогти йому накласти на нас кайдани ситоi неволi. Полковник Нiс протягом усiеi iсторii чигае на нас звiдусiль. Ти збайдужiв – це вiн вчинив. Злякався – вiн. Позаздрив, озлобився, донiс, охаяв – вiн! А далi убив, зрадив, плюнув на розп’яття, зруйнував храм на землi i в душi своiй!

– Ти пишеш сповiдь?

– Так.

– І хочеш цим очиститися?

– Так.

– Легку спокуту обрав для себе…

Єпiфанiй розмовляв з Лебедицею, не дивлячись на неi: вона була при ньому навiть тодi, коли полишала келiю, проникаючи надвiр смужкою серпанку крiзь загратоване вiконце. Вiн звiряв своi думки i сумнiви з ii гiднiстю, i коли вона не заперечувала – тiльки тодi переконувався в правдивостi й потрiбностi своiх думок.

Проте цiеi хвилини Єпiфанiй не хотiв прийняти ii слiв про дешеву спокуту сповiддю. Хiба ж то легко простелити свою душу, понiвечену й заплямовану, напоказ непосвяченим?

Сказав:

– Ти ще не закiнчила своеi розповiдi про слободу карликiв…

– Не зрозумiеш, поки сам не побачиш… Чому ти уникаеш розмови про потребу справжньоi для тебе спокути? Глянь менi у вiчi.

Єпiфанiй повернув голову i стрепенувся: на прiчi сидiла жiнка, сувора i вродлива, та була це не Мотря: на ченця дивилося обличчя Дiви Марii з iконостаса Покровськоi церкви в Батуринi.

– Чому Юда продався синедрiоновi? – запитала Дiва Марiя.

На це питання, несподiване й жорстоке, треба було, мов на судi, вiдповiдати тiльки правду, а Єпiфанiй ще не був готовий до цього.

– Юда не задля користi зрадив Ісуса, а тому, що зневiрився в ньому, – сказав i, злякавшись блюзнiрськоi вiдповiдi, опустив очi.

– Тодi можна виправдати i вчинок полковника Носа, що зневiрився в Мазепi, i ти виправдовуеш, незважаючи на те, що прагнеш убити його в собi. Бо вичистити слiд Юди в своiй душi не так легко. Ти хочеш вiдчужити вiд себе свiй грiх на папiр, сподiваючись прийти до нащадкiв чистим, насправдi залишаючись у брудi. І, вдаючись до таких хитрощiв, ти не очищуеш себе, а роздвоюеш: людям вiддаеш науку свободи, сам же залишаеш за собою право вибору неволi. Людям показуеш важкий шлях, сам зостаешся на легшому. І тому в твою сповiдь нiхто не повiрить: нащадки твоi не пiдуть описаним тобою важким шляхом, а, взявши з тебе приклад, й надалi залишаться у вигiднiй неволi.

– Що я повинен зробити для власного очищення?

– Знайти Ісуса, взяти його хреста на своi плечi й пiти за ним.

– Де Ісус у цьому споганеному свiтi?

– Шукай його у притворi оскверненого храму душi твоеi.

– Але ж я вiдрiкся вiд нього, повiривши, що Юда домовився iз синедрiоном не проливати кровi.

– Ти ж бачив: кров пролилася на нашiй Голготi. А ти залишився з Юдою. У нього зрада з розрахунку, а в тебе – зi страху, яка рiзниця? І тому мусиш знайти Ісуса для каяття.

– Слiд вчинку Юди залишився в моiй душi – немае там мiсця для Бога. Для мене залишився тiльки один рятунок – сповiдь.

– Ти хочеш висповiдатися, а не спокутувати? Ба нi – мусиш вийти iз затишноi келii, як апостол Петро з Гетсиманського саду, i прийняти на себе тi муки, що нинi переносить народ. Блаженний страждущий за правду, бо матиме царство небесне.

Єпiфанiй повернувся до столика й опустив голову над аркушем, що враз став йому непотрiбний. Приглянувся – аркуш був чистий, жодного слова не виписано на ньому… І зрозумiв чернець, що писати iсторiю свого життя для власного очищення вiн ще не мае права, бо та iсторiя тiльки-но почалася, i треба терпеливо до кiнця ii пройти.

Втiм, вiн вiдчув, як теплi долонi торкнулися щiк, хтось нiжно притулився обличчям до його тiменi. І вiд цього стало легко й добре на серцi, вмить стекла з нього сукровиця страху перед життям, вiн став готовим до спокути.

– Це ти, Лебедице? – спитав.

– Я нинi була Мотрею, якiй ти подарував рятiвнi для неi слова.

– А край карликiв – е вiн?

– Є, – вiдказала Лебедиця. – Мотря втекла з того краю, а ти залишився в ньому й дотепер i думаеш, що карлики великi i страшнi. Вiдкрий очi, уздри iх, збагни i аж тодi йди на прощу.

– Де тепер Мотря?

– Цього нiхто не знае. Бо ж не вiдае нiхто й того, де душа гетьмана, що хотiв подарувати волю нашому краевi.

– А ти хто?

– Я зболена твоя душа… Бiдний мiй страждальцю, як багато горя впало на тебе, i дай, Боже, тобi сили вистраждати його.

– Але ж ти дiлитимеш зi мною у спокутi терпiння, i менi буде легше…

– Я чистота душi твоеi, i з тобою буду тiльки тодi едина, коли сам очистишся. Яка ж бо зi мною спокута, зi мною тобi радiсть. Покутувати можна тiльки наодинцi зi своiм грiхом.

– Куди ж ти подiнешся?

– Вiддай менi мого лебединого кожушка, я повернуся у свiй вимiр часу. Показалася тобi, щоб ти знав, що я ще в тебе е.

– З туги за тобою умру.

– Туга додасть тобi сили страждати… Я повернуся до тебе, коли позбудешся страху i вовкулака здаватиметься тобi боягузливим тхором.

Єпiфанiй пiдiйшов до стiни, виколупав з неi снiжно-бiлого лебединого кожушка, виламав грати у вiконцi, довго стояв зацiпенiлий, вдивляючись за летом Лебедицi, що вiддалялася, малiла i врештi зникла в синявi неба. А коли пекучий туск вiдпустив серце, Єпiфанiй узяв костура i вдруге рушив у свiт, спонукуваний тепер наказом бiлоi душi своеi.




Роздiл п’ятий


Молодий шведський король нi страху, нi вiдчуття жорстокоi реальностi не вiдав. Його коротке життя, сповнене блискучих перемог i трагiчних поразок, замкнулося на стиснутому вiдтинковi часу – вiд одчайдушних хлоп’ячих забав у батькiвському палацi, пiд час яких вiд його шаблi злiтали баранячi й телячi голови i кров забризкувала драпованi гобеленами стiни, аж до нерозважноi смертi 1718 року пiд обложеним москалями норвезьким замком Фрiдрiхштейном, коли-то король, покликавши за собою на штурм запалених вiдвагою свого вождя шведських воiнiв, вискочив з окопа i був поцiлений тупою кулею в саме серце.

Сповнилася ворожба староi циганки, котра ще на початку Пiвнiчноi вiйни напророкувала юному королевi коротке i славне життя: можливо, воно й було тому славним, що повiрив витязь у ворожбу i квапився виконати завдану йому Богом мiсiю, а може, через поквапливiсть i було коротким, прагнув-бо Карло здобути славу в надмiру ущiльненому часi, в якому для куль не залишалося вiльного простору i кожна з них справляла смерть.

Так iшов крiзь життя безстрашний король вiд поклику вiйськовоi сурми на поле битви пiд Нарвою 1700 року, де розбив на голову Петра І, через Варшаву, Кракiв, Гродно, Березину, Смоленськ, доки не опинився на Украiнi, де зв’язало його Провидiння з долею народу, якому ще не судилася воля.

Проте, перебуваючи на вигнаннi в Бендерах, Карло XII ще вiрив у щасливе призначення козацькоi нацii, що стала на сьогоднi ферментом европейськоi ворохоби, а завтра, керована своiм просвiченим провiдцем Пилипом Орликом, посяде мiсце могутнього гарнiзону в центрi Європи i пiд протекторатом Швецii триматиме в належному респектi перед пiвнiчним властителем зрадливу Туреччину, протрухлявiлу Польщу i зажерливу азiйську Московiю на чолi iз самодержавним гевалом, в якого, як i в Карла, долонi чорнi вiд працi й рукiв’я шаблi, душа спрагла слави i влади, а серце невразливе на вид надмiру пролитоi кровi.

Стомлюючись неробством у бендерському полонi, без вiйська, бо шведська армiя, полишена в Переволочнiй пiд командою генерала Левенгаупта, капiтулювала перед Меншиковим, задумав король акцiю, якою сподiвався повернути Швецii колишню славу.

Вiн прикваплював козакiв вибирати чимскорiше гетьмана, що схилив би кримського хана Девлет-Гiрея до походу на Правобережну Украiну. Тодi султан Ахмет III пiдтягне турецьку армiю до польських кордонiв, а вiн, король, накаже шведському вiйську виступити з Померанii – i московська армiя, обступлена противником з трьох бокiв, вiдiйде назавше у своi предковiчнi землi, втративши вiйськову й полiтичну перевагу на европейському теренi.

Такий стратегiчний план зародився у головi невгамовного короля, i певен вiн був у перемозi, однак мусив ждати, поки закiнчиться тяжба за гетьманську булаву мiж Пилипом Орликом i Андрiем Войнаровським, якого покiйний гетьман ще в Батуринi, перед тим, як послати його на навчання до Нiмеччини, назвав своiм спадкоемцем.

Карло XII вагався, кому надати перевагу: Пилип Орлик, справляючись довгi роки як генеральний писар, набув неабиякого державного досвiду, проте дужче схилявся король до молодого, елегантного й вельми освiченого претендента на булаву Андрiя Войнаровського, що своiм шармом i безстрашнiстю iмпонував молодому королевi.

Тяжба тягнулася майже рiк, жiнки претендентiв, обидвi Ганни, навiки пересварилися, та на початку квiтня 1710 року козакам i королю стало вiдомо, що Войнаровський вiдмовився вiд гетьманства, при тому, як прямий спадкоемець Мазепи, забрав державний скарб, видiливши Орликовi на потреби вiйська iз шiстдесяти тисяч талярiв тiльки три.

Не мiг Карло збагнути секрету цiеi угоди, а козацтво почало ремствувати. Бо ким стануть пiдпомiчники, що несуть службу в обозах, постачаючи провiант, або ж пiшi дейнеки без жолду? Їх випишуть з реестру, i вони, полишенi безмаетному гетьмановi Орлику, пiдуть хiба що в наймити. Тож вимагала чернь вiддати булаву Войнаровському.

Не знали козаки, не знав i король, що претенденти дiйшли тодi згоди, коли Войнаровський отримав iз Гамбурга вiд молодоi i в полiтицi впливовоi графинi Аврори Кенiгсмарк листа, в якому вона застерiгала, що продажна Порта щохвилини може видати Петровi обох претендентiв разом з Мазепиним скарбом, то радить вона едукованому в Дрезденi Войнаровському виiхати чимскорiше зi скарбом до Європи, здати золото в депозит до якогось банку, а самому зайняти англо-французьку орiентацiю для майбутньоi вiйни з Москвою.

5 квiтня 1710 року козацтво вибрало гетьманом Пилипа Орлика: новообраний гетьман оголосив «Конституцiю прав i свобод Запорозького вiйська», послав депутацiю до Криму до Девлет-Гiрея i на Дон до колишнiх булавiнцiв, а також до башкирiв i казанських татарiв, щоб сукупно з козацьким вiйськом у сiчнi наступного року по замерзлiй землi вирушити у визвольний похiд в Украiну i взяти Киiв, Воронiж, Озiв.

…На могилах стрепети – мов сторожi або дороговкази. Куди йти? Свiт широкий, а могили лiворуч, праворуч i попереду, i на кожнiй квилить сизий птах, закликаючи у свiй бiк, нiби на свiтi живе тiльки його правда, i вiн запевняе, що лише з нею ти будеш врятований вiд олжi, що наздоганяе свою жертву, все ще сподiваючись на тризну по ii душi.

А в який бiк полетiла Лебедиця i чи була вона – незаплямоване, незанехаяне Єпiфанiеве сумлiння? Вiн мусить ii наздогнати, подолавши тридесять дорiг чистилищноi спокуси, й повернути собi, щоб мати право працювати, любити, навчати i творити молитву.

Куди ти полетiла, бiла душе моя, i яких мук я маю зазнати, щоб ти скинула iз себе лебединий покров вiдчуження i, прийнявши знову образ дiви, з’едналася зi мною назавжди в едине цiле, i я не ходив би по свiту, розчахнутий на безлiч iпостасей, з яких тiльки одна була чиста – ти.

Як харциз, що вертаеться на мiсце свого злочину, йшов Єпiфанiй до Бендер. Стелилася пiд ноги пухка тирса, залишав чернець за собою слiд на розтоптаному зеленому катранi, по якому колись, вiльний од грiха, повернеться назад до покинутого скиту, i кликав його вперед знайомою дорогою понурий стрепет на високому пагорбi до бендерських ворiт. Вдалинi серед розпеченого лiтом мiражу млiло мiсто, в якому Єпiфанiй колись – скiльки часу минуло, i не згадае – дотиком своiх уст до руки гетьмана спричинився до його смертi, а потiм проводжав поглядом укриту китайкою домовину, що на козацьких плечах гойдалася над сполоканим дощем свiтом.

Неподалiк Бендер, мiж Днiстром i Варницею, де похований Мазепа, виросло мiстечко. «Це Карлополiс – резиденцiя шведського короля, – сказали йому козаки, що швендяли передмiстям без дiла. – Ось тут уся його перемога i слава, i майбутне, а в приймах у нього украiнський гетьман – вигнанець Пилип Орлик, що недавно повернувся з недобитим вiйськом iз походу на Бiлу Церкву».

Вiсiм полкiв драгунii пiд командою генерала Бутурлiна кинув Петро на армiю Орлика, та здригнулися царськi воiни перед силою i ненавистю iзгоiв i вiдступили, а тодi рушили на вигнаних з рiдноi землi чотири козацькi загони гетьмана Скоропадського. Із послушенством ординцiв, яким обiцяли ласку i нагороди, iз запопадливiстю мужiв, жон яких забрав заручницями до Глухова генерал Бутурлiн, з ненавистю батькiв, дiтей яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу буджацька орда, iз хоругвою православного Бога, що то уподобав собi московського царя i дарував йому лише перемоги, з розпаччю хлiборобiв, котрi цiле столiття, з року в рiк, марили вiльною хвилиною, щоб запопасти серпи i зжати засiяний хлiб, з вiдчаем проклятого неволею племенi, якому вже нiколи не всмiхнеться свобода, а подароване Богом життя прожити мусить, i нiхто не хоче вмирати голодною смертю, – вдарили чотири полки гетьмана Скоропадського i розбили сорокатисячну армiю гетьмана Орлика.

Повернувся Орлик до Карлополiса i спитав короля, де ж та турецька армiя, що мала доперти до кордонiв Польщi, де шведське вiйсько, що повинно було вийти з Померанii; король же спитав у гетьмана, де ж Мазепин скарб, за який Войнаровський мав, на випадок походу, закупити у Францii зброю… «Ось де», – показав Орлик на козацький базар за наметами i бурдеями: там товпилися турки, татари й усюдисущi вiрмени, купуючи в запорозьких лицарiв похiднi обладунки, щоб козацтво мало за що з’iсти таранi й випити оковитоi за колишнi перемоги.

Єпiфанiй дивився на торги: козаки продавали невiрним гармати й бунчуки за таляри; фальконети й пiрначi – за дукати; гакiвницi й литаври – за гривеники; пiстолi й сурми – за п’ятаки; шаблi й курiннi значки – за тригрошовики – i знову згадався Єпiфанiевi похорон Мазепи, коли-то вiн дивився на домовину, що гойдалася над сполощеним свiтом, i думав про Овiдiя, якого в давнину теж поховали тут за незнайомим нинiшньому люду обрядом, та про чорне провалля часу, що проляже мiж життям Овiдiя i майбутнiм спiвцем, що не пам’ятатиме – бо не потрiбна буде йому та пам’ять – боротьби, пристрастей подвигiв i зрад забутого племенi, враженого страхом i покорою, – тож кому потрiбна його, Єпiфанiева, спокута, коли сам народ, за дрiбняки позбувшись своеi зброi й державних символiв, тiеi спокути не сподобиться…

Безнадiя й нехiть до життя огорнули Єпiфанiя на вид цих торгiв, галасу та прихвалювання товару. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаськоi сталi в колечко, вiдпускав, i вона випорскувала в повiтря з дзвiнким зойком; козак прицмокував, а гомiлатий турок брав шаблю в руку, змахував нею, перерубуючи кiнську волосину, потiм забирав собi, погордливо кидаючи на козацьку матню срiбну монету. Інший козак клацав язичком пiстоля й прицiлювався в яструба, що ширяв у зенiтi, заладовував кулю, насипав пороху i стрiляв – яструб падав додолу, козак забирав монету й квапився на край базарного майдану до шинку, а там уже кружляв по колу поставець – то гармашi пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша, раз у рiк празник!

Єпiфанiй схопив голову в руки: та невже оце нинi, сiеi хвилини, завершуе козацтво у безслав’i свою славну iсторiю? Все ж бо траплялося на козацькому вiку: вiдбирали вороги в лицарiв зброю, самi лицарi залишали ii пiсля погрому на полi битви, бувало, вибухали й летiли в повiтря порожнi бочки, ламалися в рукопашнях з найкращоi сталi шаблi, але ж iще досi не продавав козак зброi – що ж вiн купить на позосталi пiсля пропою грошi – ярмо?!

Чернець спитав у пiдпилого козака, де курiнь гетьмана; нетяга пiдозрiло глянув на ченця в рудiй циндрявiй рясi: для чого тобi, обiрванцю, сам гетьман, вiн у нас один, ми тiльки те й маемо, що гетьмана, бо жолду дастьбiг i зброi вже нема, та е ще при гетьмановi вольниця козацька! А хто ти такий, чи не московський, бува, шпигун, гей, та чи не по душу гетьмана прийшов звiдкiлясь? Ану, кажи, хто ти, гетьмана не вiддамо, ми вже без зброi, та з головами, а без нього безголовими станемо…

Нетяга сягнув рукою до пояса, де мала висiти шабля в пiхвах; шаблi не було, грошi за неi вивiтрювалися хмелем з козацькоi голови; гей-бо, танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком, а цибуля з часником, а дiвчина з козаком! – пiшов козак повзунком по майдану, приспiвуючи: он, святий отче, хата пiд очеретом, там наш ясновельможний гетьман пенязi рахуе, щоб нам удiлити, пiди до нього, може, й тобi ялмужну дасть!

Єпiфанiй стояв на порозi гетьманськоi свiтлицi й довго придивлявся, намагаючись упiзнати в невисокому й марному обличчям чоловiковi вiрного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнаннi сам гетьманом став. Пилип Орлик у черкесцi й високих ботфортах, з лисуватим тiм’ям i зсутулений у плечах, стояв бiля вiкна i пригноблено дивився на базарний набрiд.

Повернув голову на скрип дверей; упiзнавши Єпiфанiя, показав рукою на лавицю, щоб присiв; i подумав Єпiфанiй, що Орлик так само тепер безсилий, як вiн колись у Батуринi, i не може нiчого вчинити, i не мае сили та вiдваги вийти до мiняйлiв, щоб, як Христос, нагайкою розiгнати iх утришия. Не може, бо козаки озлобленi програшем пiд Бiлою Церквою i союзом Орлика з ордою, що, вiдступаючи з Украiни, потоптала в церквах святi дари й iкони, поробила в храмах стiйла для коней, погвалтувала дiвчат, дiтям голiвки порозбивала об стiни й покидала у вогонь, – козацтво, озвiрiле спустошенням Украiни вiд Росi до Днiпра, може розiрвати свого гетьмана серед торжища на шматки.

То знайшов цiеi митi Єпiфанiй в особi гетьмана спiльника во грiсi, i Пилип Орлик, грiх свiй усвiдомлюючи, пiдiйшов до Єпiфанiя, поклав руку на його рамено i сказав тихо, немов на змову зазивав:

– Прости, отче, що скривдив тебе тодi словом: нiхто не знае сьогоднi, як поведеться завтра… Тяжко нам стояти вiч-на-вiч з ордою. Але мусимо вистояти i вiру в Бога у себе зберегти… Я присягав, коли мене iменували гетьманом, дбати о добрi отчизни, о ii цiлостi, о розширеннi прав та вольностей козацьких, скiльки сил i способiв маю. Нiхто не примусить мене втратити вiру в будучнiсть мого народу…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65747042) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.