Книга - Залізний острів

Залiзний острiв
Олесь Гончар


«Залiзний острiв» Олеся Гончара – це новела з роману «Тронка», героями якоi е двое закоханих***. Дух авантюризму привiв iх на вiйськовий корабель, який служить полiгоном для нiчних бомбардувань. Юнiсть, чистота i любов проти сувороi дiйсностi вiйни – тема, що неодноразово зустрiчаеться у творчостi митця, звучить i в новелi «Залiзний острiв» з роману «Тронка». Цей твiр е обов’язковою частиною шкiльноi програми. Найвiдомiшими творами автора е романи «Собор», «Тронка», «Прапороносцi», новела «Модри камень».





Олесь Гончар

ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ




(Глава ІХ з роману «Тронка»)

Блакитнiе море. Дитячим щебетом починаеться ранок на одному з мальовничих пiвостровiв, що по-тутешньому зветься просто кут. На кутi великий старовинний парк, один з тих паркiв, що iх колись насаджували та поливали в таврiйських маетках заробiтчани та мiсцевi степовики, тi, чиi внуки та правнуки зараз цiле лiто щебечуть у затiнках цього парку та смаглявiють бiля моря до мулатноi смаглостi. «Комуна» зветься цей кут i цей парк, тому що тут ще в двадцятi роки справдi була комуна демобiлiзованих червонофлотцiв, i хоч комуни давно нема, але ймення вiд неi ще й досi зосталось. Восени та навеснi, доки дiти у школi, в Комунi проводяться наради районного масштабу, форуми чабанiв або кукурудзоводiв, сюди ж iдуть вiдзначати й Першотравень, а потiм на цiле лiто – рясносонячне, степове, – влада тут переходить до рук пiонерii, хлопчакiв та дiвчаток, що iх з усiх усюд звозять сюди, i iхнiм житлом стають цупкi профспiлковi намети, а единим начальством – виховательки та вожатi.

І хоч тут здебiльшого все люди веселi, але й серед них своiми вигадками та голосом, що як веселий дзвiночок, видiляеться Тоня Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточеннi дiтлашнi, i хоч нiкому Тоня не потурае, як i iй самiй батько не потурав, всякого вмiе приструнчити, все ж, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до неi найбiльше, iм з нею весело, Тоню вони по-справжньому люблять, ii енергii вистачае i на танцi, i на спiви, i на рiзнi iгрища, а дiтям, що прибули сюди аж з обласного центру, нiхто так цiкаво, як Тоня, не розповiсть про рiзнi трави та про комах, про муравок та степових птахiв, вона тобi й цикаду, i ящiрку сама зловить, щоб зблизька ii з дiтьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява i, скупавшись, там i забуваеш бiля моря щось iз своеi одежi, щоб хтось за тебе пiдбирав, то не сподiвайся, що Тоня-вожата це так тобi пропустить. З ii легкоi руки на табiрному подвiр’i з’являеться така собi «Дошка юних забудькiв», на якiй висять на гвiздочку чиiсь забутi труси, чиiсь балетки, чийсь картуз…

Люблять з нею дiти ходити в походи, а оскiльки дивитись тут особливо нема чого, все степ та степ, де тiльки й побачиш давнiй, може, ще сарматський курган або слiди капонiрiв – захисникiв, де пiд час вiйни стояли обкопанi лiтаки, – то найчастiше Тоня йде з дiтьми по дузi затоки аж до того мiсця, де над самим морем, край рудоi сушi соковите зеленiють кущики очерету.

– Вгадайте, звiдки цей очерет? Чому нiде бiльше нема, а тут зеленiе?

І бувае, що декотрий з дiтлашнi i вгадае:

– Мабуть, тут е солодка вода.

В очеретi справдi натрапляють вони на таке багатство, якому й цiни не складеш у степу: криниця чистоi джерельноi води! Не дуже й глибока вона, сонце ii просвiчуе аж до дна, а саме дно, мов у каменоломнi, золотиться уламками абияк накиданого каменю-черепашника. Дiтям-розкiш: обляжуть криницю з усiх бокiв, набирають воду в пригорщi й смаковите п’ють, а понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж поки знову прищухнуть, дивлячись, як вода в криницi встоюеться i сонячне промiння, зламане в нiй, перестане гойдатись. Ось тодi й дiзнаються вони вiд Тонi-вожатоi, що це криниця не проста, що про неi ходить легенда, нiбито в нiй дно подвiйне, i коли довго дивитись отак, то можна помiтити, як на днi, мiж отим сторчма накиданим камiнням, зблисне уламок шаблi козацькоi. Легенду цю знае вся степова округа, i, звичайно ж, у недiлю жодна п’яна компанiя не мине криницi, щоб не повстромляти в неi своi п’янi пики – iм ввижаеться там i шабля, i кинджал, i що завгодно… Бувае, що пробують дiстати той скарб, бо нiби ж зовсiм близько бачить хтось шаблю i держак iнкрустований, але тiльки сягне рукою у воду, як дна вже й нема – немае нi дна, нi скарбу. Лежать малюки i дивляться у воду так пильно, що котромусь iз них справдi вже ввижаеться нiж гострий, як промiнь, i сама вожата iхня, що теж розпласталася мiж ними над криницею, нiби вже бачить щось блискуче мiж камiнням, чи, може, то тiльки сонячний промiнь грае? Та бачить вона тут, у цiй чистiй криницi, i те, чого ii малята при найбуйнiшiй фантазii побачити неспроможнi – неспроможнi загледiти, як десь iз самого дна крiзь хащi наламаного промiння всмiхаеться до iхньоi вожатоi якийсь хлопчина, той, чие зображення отак проблискувало iй iз води, налитоi в гумове колесо в степу для чайок…

Бувае, що набреде тут на iхню екскурсiю табiрний баянiст, в якого на головi цiла кучма густоi вовни, аж дивно, чому його не стрижуть у таку спеку, баянiст починае приставати до вожатоi з рiзними жартиками, називае ii смаглявочкою, а вона просто в вiчi баянiстовi каже, що як йому не соромно тут байди бити помiж дiтьми, коли мiг би зерно на токах вантажити в цей час.

– Треба ж комусь на баянi грати, – регоче витiвник, а Тоня йому знов на це:

– В мене он п’ятикласник Петько Шамрай сам на баянi вмiе не гiрше за вас… А то позвикали грошi розтринькувати робiткомiвськi. В декотрих пiонертаборах кажуть, до того дiйшло, що не тiльки баянiстiв, а й сурмачiв наймають, щоб пiонерiв уранцi будили…

А коли рушають до табору, то баянiст, гукнувши дiтям: «Ідiть, iдiть!» – на хвилинку ще затримуе Тоню-вожату в очеретi, i тодi дiтлашня, нашорошена, як зайченята, знову чуе:

– Ех ти ж, смаглявочка!

І вслiд за цим дзвiнкий виляск i схвильованi слова iхньоi вожатоi:

– Пiди спершу тричi вмийся!

Тричi вмийся, себто перед тим, як лiзти цiлуватись…

І навiть малюкам ця формула iхньоi вожатоi до вподоби.

А що ближче до кiнця тижня, то бiльше Тоню обiймае якесь хвилювання, в суботу з самого рання вона вже сама не своя, бурхливо-радiсна, нестримно кидаеться з обiймами на товаришок-вожатих, i вони знають, в чiм рiч, вони дружно просять начальника табору, щоб вiдпустив Тоню на вихiдний додому.

Їi проводжають надвечiр вожатi й дiтлахи, i навiть тi, чиi труси та картузи вона вивiшувала на дошку роззяв, стають трохи сумнi, що Тонi завтра з ними не буде.

До радгоспу звiдси далеко, лежить туди курявна степова дорога, але Тоня, щоб скоротити свою путь, вирiшуе брести через лиман навпростець, – так вона зрiже кут, дiстанеться того берега набагато швидше, а там уже рукою подати до одного з iхнiх вiддiлкiв… Затока тут не схожа на ту, що бiля iхнього радгоспного степу, ця ще мiлкiша, i ii справдi можна перейти вбрiд. Помахавши на розвiтання рукою дiтям та вожатим, що вийшли на берег ii проводжати, Тоня пiдбирае платтячко вище колiн, i вже ii тугi смаглявi ноги смiливо забродять в це тропiчне море, де нагрiта за день вода тепла, як молоко, i гаряче, йодисто пахнуть водоростi. Густо збитi хвилею, вони непорушно киснуть у водi, i по них так м’яко ступати. Далi вiд берега море стае прозоре та чисте, дно виднiе кожною своею пiщинкою, а потiм знову з’являються водоростi; вони ростуть по дну якiсь мережанi, гiллястi – фантастична, неземна рослиннiсть. В тiй затоцi, що бiля радгоспу, водоростей зовсiм нема, а тут iх цiлий лiс пiд водою. Сонце просвiтлюе воду, i iх видно виразно, до кожного стебельця, наче в акварiумi, а там, де Тоня бреде, вони самi розхиляються перед нею, наче дають iй дорогу, наче знають, куди Тоня спiшить. А вона таки спiшить, i все iй смiеться в грудях, i серце палае жагою зустрiчi. Не те що такий лиман, що його курка перебреде, а, здаеться, i цiле море перемайнула б вона, щоб тiльки швидше бути там, де хлопчина, з усiх найгарнiший, жде ii на побачення. Скiльки разiв, то вранцi, то вечорами, коли табiр уже спить пiсля вiдбою, вона припадала вухом до приймача, вслухалась, чи не озветься часом до неi Вiталик, чи не скаже хоч одне слово, може, просто назве ii iм’я. Адже поки не був радистом в радгоспi, то радiохулiганив, мiг через ефiр розшукати ii в степу, покликати, а тепер, коли йому доручили весь радiовузол, тепер вiн сам не дозволяе собi такi коники викидати. Та вона й не сердиться на нього за це. Не сердиться, що мусить сама зараз бiгти до нього на побачення, адже вiн сьогоднi на чергуваннi i йому не можна вiдлучатись – це не те, що iй. В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмiннi, в роботi, в здiбностях, i якщо тiльки чим вона могла не поступатись перед ним чи й перевершувати його, то це, мабуть, своею любов’ю. Брела, дедалi вище пiдбираючи платтячко, то наспiвувала, то голосно смiялась, що вона вiльна, що попереду вечiр побачення i що цiлуватиме ii той, хто iй любий.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oles-gonchar-8313153/zal-zniy-ostr-v/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.