Книга - Рубаї

Рубаi
Омар Хайям


Істини
Омар Хайям (1048–1131) – видатний фiлософ, астроном i математик середньовiчного Сходу, який також зажив слави як автор популярних чотиривiршiв – рубаi. Його поезiя просякнута вiрою у безсмертний творчий людський розум. У бездоганних чотиривiршах Хайяма умiщаеться весь життевий досвiд людини: в них iдеться про сенс буття, про незахищенiсть людини перед лицем долi й часу, про чарiвнiсть швидкоплинних хвилин радостi… Кожен читач знайде в його поезii щось свое, потаемне i ще не висловлене. Омар Хайям зробив жанр рубаi широко вiдомим i залишив нащадкам вiчне послання, пронизане рiдкiсною свободою духу.





Омар Хайям

Рубаi





1


Цей гордий небосхил, байдужий лиходiй,
Ще жодному iз нас не пiдживляв надiй:
Де знайде зiгнуту пiд тягарем людину,
Іще один тягар вiн накидае iй.




2


Нi, не гнiтять мене перестрахи й жалi,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малi:
Того, що суджено, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землi.




3


Як жалко, що менi, прихильнику вина,
Дiстався цей калам[1 - Очеретяне перо.] i келiя тiсна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геена не страшна!




4


Коли ество мое лiпив Творець iз глини,
Заранi вiдав вiн про всi моi провини.
Якщо вiд нього й грiх, чому мене вiн хоче
В день суду ввергнути в палаючi глибини?




5


Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Пiдчаший лле у пiалу вино,
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято знiме
Із тих ослiв, що ждуть його давно…
О горе, горе!




6


Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й пiд землею бик, що бачить не даеться.
Хто ж оком розуму погляне, той помiтить,
Що посерединi табун ослiв пасеться.




7


Недоброзичливiсть нiколи не могла
Узяти верх: до злих вертались iх дiла.
Я зичу благ тобi – ти зла менi бажаеш:
Ти благ не дiждешся, я не побачу зла!




8


Шукай людину скрiзь: на бiдному постоi,
У закутку нужди i в пишному покоi.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж iдеш до них? Шукай душi живоi!




9


Коли у небуття i ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небi полум’яне.
Нас не було, та свiт не був вiд того гiрший;
Вiн не погiршае й тодi, як нас не стане.




10


Хiба не дивно, що пани чиновнi,
Самим собi нуднi, хоч гордi зовнi,
До кожного, хто здирство зневажае,
Такого пишного презирства повнi?




11


У кого кожний день в запасi пiвкоржа,
У кого свiй садок i хата не чужа,
Хто в рабствi не родивсь i сам рабiв не мае,
У того свiтлий зiр i радiсна душа.




12


О свiте! Знаеш сам, якi твоi дiла!
Сидиш недвигою у баштi гнiту й зла!
Одним добро даеш, а iншим – лихо! Тiльки
Це й знаеш ти, осел! Нi, гiрший вiд осла!




13


О Доле! Бiдний нам ти придiляеш пай!
Звiльни ж мене з тенет, за ворога не май!
Якщо ти з дурнями й низькими накладаеш, —
Ну що ж, тодi й мене за йолопа вважай!




14


Тi, що поклони б’ють, наслiдують ослам,
Бо служать шахраям, шахрайський возять крам.
І найдивнiше те, що пiд покровом вiри
Живуть кафiрами[2 - Кафiр – «невiрний» у мусульманському свiтi.] i продають iслам!




15


В Каабi, в капищах, – дух рабства i покори.
Спiвають рабству гiмн церковнi дзвони й хори,
Мiхраби[3 - Мiхраб – заглиблення в стiнi мечетi.], храми, хрест – та це ж усе ознаки
Терпiння рабського, його мiцнi пiдпори!




16


Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревенi гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися – й навiк заснули.




17


Ви в себе всесвiту ввiбрали силу
I судите про нього – з небосхилу,
А суть пiзнавши – наче небосхил,
Сягаете чолом земного пилу.




18


I юних, i старих – всiх поглинае час,
I невеликий нам даеться днiв запас.
Нiщо не вiчне тут: ми пiдемо так само,
Як тi, що вже пiшли й що прийдуть пiсля нас.




19


Не буде рож – е колючки над яром;
Погасне свiтло – вдовольнишся жаром;
Не буде шейха й ханаки[4 - Ханак – мiсце молитви, монастир.] – ну що ж:
Здобрiемо дзвiницею й зуннаром[5 - Зуннар – пояс, який носили християни в мусульманських державах.].




20


Ти з глини сам злiпив мене, о Боже!
Ти ковдру тчеш менi i стелиш ложе.
Нiхто у голову менi, крiм тебе,
Анi добра, нi зла вписать не може!




21


Той, хто усмiшку дав устам дитячим,
Хто темряву послав очам незрячим,
Нiчого нам не дав! Та ми не плачем,
Бо тiльки горе навкруги ми бачим.




22


Як жаль, що молодiсть безслiдно протекла,
Що в ступi Неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! I оком не змигнувши,
У прах вернулися, покинувши дiла!




23


Хоч гарнi щоки й кучерi я маю
І станом кипарис переважаю,
Але спитайте, нащо Майстер вiчний
В земнiм саду зростив мене? Не знаю.




24


Вiд хлiба, що Творець нам посилае,
Нiхто й малоi скибки не вiдкрае.
Тож не турбуйсь про те, що в тебе е,
I не турбуйсь про те, чого немае.




25


Не бiйсь, як серце я покину без керма:
Воно – як океан, у нього меж нема.
А суфiй[6 - Суфiй – послiдовник суфiзму, мiстично-аскетичного напрямку в мусульманствi.] – глек вузький, пiтьми по вiнця
повний:
Дай крапельку йому – i вже вiн без ума!




26


Як жалко, що весна моя скiнчилась
I книга юностi навiк закрилась!
Та пташечка, що молодiстю зветься,
Звiдкiль вона взялась? Куди подiлась?




27


Якби менi до рук – скрижалi Долi,
Я розписав би iх по власнiй волi!
Із свiту вигнав би всi смутки, болi,
Чолом небес досяг, не жив би долi!




28


Твiй ворог – небеса коловоротнi.
Без друзiв ти, всi днi твоi самотнi.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи сьогоднi!




29


Минають весни, зими пробiгають,
Листочки книги нашоi гортають.
Пий, не журись! I лiкарi, крiм хмелю,
Нiяких лiкiв од журби не знають.




30


Хай кожна мить, що в вiчнiсть промайне,
Тебе вщасливлюе, бо головне,
Що нам даеться тут, – життя: пильнуй же!
Як ти захочеш, так воно й мине.




31


Що глина гончарам? Не варт нiчого!
Нiкчемний прах! А розсудили б строго,
Вони б ii не м’яли й не топтали:
Це прах батькiв, хай мають жаль до нього!




32


Наказують: «Не пий, тепер у нас шабан!»
I знов: «Тепер раджаб, не заглядай у жбан!»
Ну що ж! Коли цi два для Бога та Пророка,
Ми надолужимо у мiсяць рамазан!










33


Чому, о небеса, у недотепи-скнари
Є лазня, млин i сад, е табуни й отари,
А праведному й корж нелегко дiстаеться?
Не шани вартi ви, а злого глуму й кари!




34


Не плач у злигоднях, ти ж не мале дитя;
Тi, що пiшли вiд нас, пiшли без вороття;
Із рук не випускай нi серця, нi коханки,
Будь завжди з келихом – i не марнуй життя!




35


Не тi тепер часи, щоб друзiв добирати.
З людьми на вiдстанi привчайся розмовляти.
До найвiрнiшого пригляньсь розумним оком —
I ворога в ньому зумiеш розпiзнати.




36


Що знаеш ти? Адже ти сам – нiщо!
Ти вiтер, дим, i весь твiй крам – нiщо!
З обох бокiв у тебе небуття,
Ти весь в ньому, ти й тут i там – нiщо!




37


Ми загубили все, що назбирали;
Нам кiгтi смертi серце роздирали;
Нiхто не повернувся з-за могили
Розповiсти про тих, що змандрували.




38


Вино й пихатому додолу шию гне,
Вузли розв’язуе, розплутуе складне.
Налий Іблiсовi[7 - Мусульманський ангел, проклятий Богом за те, що не вклонився Адамовi.] – i вiн перед Адамом
Двi тисячi разiв чолом землi сягне.




39


Ти вродою б затьмить Джемшiдiв келих мiг,
О чашнику! Кладу тобi життя до нiг.
Дрiбненька курява, очей моiх вiдрада,
Встае роями сонць вiд пiдошов твоiх!




40


Що Небо виграло, вдихнувши в мене душу?
Коли пiду я геть, що в свiтi я порушу?
Кого я не питав, нiхто не пояснив,
Чому я в свiт прийшов,
чому я зникнуть мушу.




41


Я не шукаю втiхи у винi,
Аж поки горе не налле менi;
В чужу сiльницю не вмочу я хлiба,
Аж поки серце не спряжу в вогнi.




42


Я за Джемшiдiв трон i черепка не дам.
Вино поживнiше за страви Марiам[8 - Мати Ісусова.].
Зiтхання вранiшне з грудей п’яницi краще,
Нiж довгi молитви, що мурмотiв Адхам[9 - Суфiйський шейх.].




43


До гончара недавно я забрiв,
Що з глини й Бога б вилiпить зумiв.
Та бачив я (слiпий хiба не бачив),
Що вiн не глину мне, а прах батькiв.




44


Як скажуть вам, що я лихий пияк,
Невiрний i найгiрший iз гуляк, —
Це правда. В кожного своя вподоба.
I в мене теж. Такий у мене смак!




45


Навiщо хмуриться i день у день журиться?
На цiм шляху тобi не трапиться криниця.
Не в наших-бо руках всi нашi справи.
Долi Скорися загодя – так мудрому годиться.




46


Цi трави, чашнику, що мерехтять у полi,
За тиждень схиляться i спорохнiють долi.
Тож наливай вина, збирай квiтки, бо швидко —
I не зоглядишся – як стануть луки голi.




47


Не з тих я, хто тремтить, коли в могилу гляне.
Той свiт надiйнiший за це життя обманне.
Дав душу в позику менi Господь – i я
Знов поверну ii, коли мiй строк настане.




48


Цей свiт – прихилище для звiрiв i людей,
Свiтань i сутiнкiв стобарвний мавзолей,
Нiкчемний залишок Джемшiдових бенкетiв,
Кiстки Баграмовi, що поглинае глей.




49


Що я живу й помру – хто з того користь мае?
З верстата нашого хто полотно знiмае?
Небесне полум’я найкращим людям очi
Щодня випалюе – й хоч би димок! Немае.




50


Нiхто з нас тайн одвiчних не прогляне,
Нiхто не розбере письмо незнане.
Є наша бесiда бiля завiси:
Завiса упаде – i нас не стане.




51


В життi недовгому не сподiвайсь вiдради:
Тут кожна грудочка – Джемшiди й Кай-Кубади.
Цей свiт – та що цей свiт?
Увесь великий всесвiт —
Нiкчемний сон, мана, невпиннi злети й спади.




52


Чи дiждемо жаданого спокою,
Чи дiйдемо до хати над водою?
О, як я хочу пiсля тисяч рокiв
Зiйти з землi хоч травкою малою!




53


Найкращу з гурiй дай, замiсть вина налий
Живущоi води у келих золотий,
Дай слухати Зухру, з Ісою[10 - Зухра – легендарна красуня, Венера, «небесний музикант». Іса – Ісус.] розмовляти —
Навiщо це менi, коли мiй дух смутний?




54


Немов на грищi м’яч, тебе життя ганяе.
Корись, бо виходу в нас iншого немае!
Той, хто жбурнув тебе в цю метушню невпинну,
Один керуе всiм, один про все гадае.




55


Шукав поради я у зошитах сторiч —
I скорбний друг менi таку промовив рiч:
«Щасливий тiльки той,
з ким поруч мила, схожа
На мiсяць-бiлозiр у довгу-довгу нiч!»




56


Часу скороминущого не бiйся.
Змагае смерть найдужчого – не бiйся:
Цю мить, що ти живеш, вiддай утiхам!
Забудь старе – й грядущого не бiйся!




57


Боюсь, що бiльше ми не вернемось додому,
Нi з ким не стрiнемось у обширi земному.
Цю мить, що ти прожив,
вважай своiм трофеем!
Бо що нас потiм жде – не дано знать нiкому.




58


Вино нам вiчнiсть одкривае – пий!
Вiд нього серце оживае – пий!
Хоч палить, як вогонь, зате турботи,
Немов жива вода, змивае – пий!




59


Не знаем iстини – то й що ж? Хiба сердезi
Отак i мучитись, немов на гострiм лезi?
Тримайся келиха, не випускай iз рук —
I добре житимем, не п’янi й не тверезi.




60


Хвилину радостi в турботах не губи,
На порох не стирай пiд жорнами журби!
Немае жодного, хто б угадав майбутне.
Тож пий, i розважайсь, i дiвчину люби!




61


Фортунi попелу на голову насип,
З мiсяцевидою гуляй i пий! Звели б
Тебе давно у гроб думки, якби пiддався.
Нiкого не вернув землi холодний глиб!




62


Хiба у всесвiтi найкращий твiр – не ми?
В очах у розуму зiниця й зiр – не ми?
Це коло всесвiту скидаеться на перстень,
А камiнь, що горить яснiш од зiр, – це ми.




63


Якщо ти любиш пить, до мудрих прихиляйся,
З тюльпановидими, веселими впивайся.
Впивайся, та не так, щоб дивувались люди:
Потроху, зрiдка пий i вiд людей ховайся.




64


Днi весело збувай: свiжiша вiд тюльпана,
Хай дiвчина тобi всмiхаеться кохана!
Бо незабаром смерть, як чорна буря, зiрве
Сорочку днiв твоiх, як пелюстки з тюльпана!




65


Як гарно: на квiтках – росинки прохолоднi,
I дiвчина в квiтках. Ну що ж: напередоднi
Було усякого – про те тепер не згадуй,
Все, що було, забудь: найкращий день —
сьогоднi.










66


Я хворий, для душi вже плоть моя тiсна.
Живу без випивки – чи виживу, хто зна?
Та найдивнiше те, що вiд цii хвороби
Немае й засобу, крiм доброго вина.




67


Страшним потоком кров тече у мене з серця,
У струмi слiз моiх пiвкраю захлинеться.
Кривавим жолобом зробилась кожна вiя!
А вii опущу – новий потоп почнеться.




68


Якщо Творцю неприйнятнi моi бажання,
То як же здiйснити менi моi бажання?
Коли усе, що хоче Бог, – високе й чисте,
То, значить, грiшнi i бруднi моi бажання!




69


Тi, що освiти та знання надбали,
Що свiточем наук для нас палали,
Не здужали iз тьми цiеi вийти:
Сказали баечку – i в сон запали.




70


Хто землю цю створив, ким небеса пiдпертi,
Вiд кого душi в нас, мов жорном, сумом стертi,
О, скiльки пишних уст i лиць ясних, як мiсяць,
У землю заховав, в тiсну шкатулу смертi!




71


Свого майбутнього нiхто не прозирне.
Навiщо й думати про те, що неясне?
I хвильки не марнуй (якщо не збожеволiв),
Бо й не зоглядишся, як вiк твiй промине.




72


Ковтае крапельку розбурхана рiка,
На землю падае пилиночка легка.
А як же ти живеш? Хiба не так зникаеш,
Як та дрiбнесенька у вихорi мошка?




73


Хоч у грiхах бридких моi загрузли ноги,
Я не журюсь, як той, хто жде згори пiдмоги.
З похмiлля гинучи, я знову буду пити
Й минати з милою мечетi й синагоги!




74


Журитись завтрашнiм, о друже мiй, не слiд:
Вважай за знахiдку скороминущий свiт.
Ми завтра кинемо шинок цей i пристанем
До товариства тих, кому сiм тисяч лiт.




75


Хто в найтаемнiше спроможний зазирнути,
Той не шукае втiх i не боiться скрути:
Якщо добро i зло – минущi, то байдуже,
Слабим чи лiкарем тобi судилось бути.




76


Ти був краплиною, тiею, що назовнi
Огненнi спалахи виштовхують любовнi.
День проживеш, а там… розвiе вiтер прах твiй!
Тож майся весело i випивай уповнi!




77


У мiрочцi вина топлю свою досаду,
Побiля келиха, як багатир, засяду.
З умом i вiрою розлуку взявши тричi,
Весiлля справлю я з дочкою винограду.




78


Цей караван життя – предивна рiч:
Так мало у ньому щасливих стрiч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино, бо пропадае нiч!




79


Весь вiк про гурiй пишновидих снитиму,
Щодня вино – лози дарунок – питиму.
Хай Бог пошле тобi покуту, кажуть…
Хай шле, дарма, а я свое робитиму!




80


Вже сонце свiй аркан метнуло ввись – i от
У келих Кай-Хосров укинув свiй клейнод.
Пий не мiркуючи, бо всiх пора свiтання
Коханки голосом зове до насолод!




81


Ми бiльш працюемо, нiж муфтiй-горлодер;
I в п’яних менше в нас у головi химер:
Ми точим кров лози, а вiн людськоi прагне —
Нехай же судить сам, хто гiрший кровожер!




82


Цi чвари, пiдступи, нiкчемне сум’яття…
Доволi, чашнику, недоброго пиття!
Доволi! Хочу я, щоб вилився на землю,
Як решта з келиха, цей залишок життя!




83


Душа моя болить, я думаю про друга,
А в друга милого на серцi iнша туга.
Навiщо ж гойнii тепер шукати лiки,
Коли вже й лiкаря перемогла недуга?




84


Що перед чаркою iмперiя Ковуса,
Кубадiв гордий трон, яснi клейноди Туса?
Зiтхання вранiшне з грудей коханця краще
За молитви того, кого страшить спокуса.




85


Прожити сiмдесят – i з думки викинь! Хай
Тобою править хмiль – тут тiльки п’яним рай!
Аж поки з голови твоеi зроблять глечик,
Ти глечика з вином iз рук не випускай!




86


Нас переслiдуе Недоля навiсна.
Присядемо ж удвох та вип’емо вина!
Ми добре знаемо, що на прощання й краплi
Води звичайноi нам не пошле вона.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572338) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Очеретяне перо.




2


Кафiр – «невiрний» у мусульманському свiтi.




3


Мiхраб – заглиблення в стiнi мечетi.




4


Ханак – мiсце молитви, монастир.




5


Зуннар – пояс, який носили християни в мусульманських державах.




6


Суфiй – послiдовник суфiзму, мiстично-аскетичного напрямку в мусульманствi.




7


Мусульманський ангел, проклятий Богом за те, що не вклонився Адамовi.




8


Мати Ісусова.




9


Суфiйський шейх.




10


Зухра – легендарна красуня, Венера, «небесний музикант». Іса – Ісус.