Книга - Це я, званий Чемерисом…

Це я, званий Чемерисом…
Валентин Лукич Чемерис


Є люди, якi нiби увiбрали в себе цiлу епоху. Письменник Валентин Чемерис прожив довге життя (1936–2016), до останнього подиху зберiгаючи творчу активнiсть. Послужний список автора вражае: на кiнець 2017 року вийшло 75 його книжок (у тому числi близько 20 у видавництвi «Фолiо»), це iсторичнi романи, фантастика, романи-есеi, збiрки гумору, сатири, пародiй, твори для дiтей.

Тож у автобiографiчному романi «Це я, званий Чемерисом…» перед нами постае трагiчна доля нашоi Украiни, побачена й пережита малим хлопчиком особисто та його близькими й односельцями: Голодомор, Друга свiтова, жахливi картини тодiшнього голодного iснування колгоспникiв, дiтей-сирiт. Вражае невигаданим лихом, масштаби якого годi собi уявити.





Валентин Чемерис; худож. – оформлювач В. М. Карасик.

Це я, званий Чемерисом…



СЕЛО! І серце одпочине. Село на нашiй Украiнi, Неначе писанка, село…

    Т. Г. Шевченко

…ЗАЇЧИНЦІ! Розташоване на лiвому березi нижньоi течii рiчки Хоролу, за 22 км вiд райцентру i залiзничноi станцii Веселий Подiл…

Уродженцем Заiчинець е украiнський письменник Валентин Лукич Чемерис.

    З енциклопедичного довiдника «Полтавщина». Киiв: Украiнська енциклопедiя iменi М. П. Бажана, 1992






Украiнськi Чемериси – хто вони такi?


Прiзвище свое – Чемерис, з великоi, звiсно, лiтери, як i пишуться всi прiзвища, я вважав всього лише… прiзвищем. Його носили всi моi полтавськi предки – прадiд Артем, дiд Макар, батько Лука i я ось ношу, Валентин, iхнiй правнук, онук i син – глибше своеi генеалогii я не дослiджував, бо глибше не збереглося нiяких даних.

А що таке прiзвище – зрозумiло за словником. Це – «найменування особи, набуте при народженнi або вступi в шлюб (у мене – при народженнi. – В. Ч.), що передаеться вiд поколiння до поколiння i вказуе на спорiдненiсть».

Ото й у мене прiзвище Чемерис (всього лише прiзвище), що передаеться в моему роду вiд поколiння до поколiння – прiзвище й нiчого бiльше.

І раптом виявляеться: чемерисiв (так-так, з малоi лiтери) колись було в Украiнi багато – тисячi й тисячi. Із них у вiйську Богдана Хмельницького навiть складалися цiлi полки.

Виходить, колись в Украiнi було плем’я (племена) або народнiсть, яка так i називалася: украiнськi чемериси. (Слава богу, що хоч украiнськi, адже я з дiда-прадiда украiнець.) І чемериси тут тому з малоi лiтери, бо це загальна назва тiеi народностi. Як-от украiнцi, росiяни, бiлоруси, болгари, французи тощо. Одне слово, була колись якась загадкова народнiсть – украiнськi чемериси, вiд найменування якоi й походить мое родове прiзвище.

Походженням свого прiзвища, справдi, рiдкiсного навiть для мого села Заiчинцi, де я народився року 1936-го й вирiс, набравшись ума, я цiкавився чи не зi шкiльних своiх рокiв. І навiть свого часу написав бiографiчну повiсть «Це я, званий Чемерисом» (вмiщена в моiй автобiографiчнiй трилогii «Веселий смуток мiй». Киiв, 2007)[1 - Також повiсть надрукована в журналi «Вiтчизна», № 11–12, 2006 р. i № 1–2 за 2007 р.].

Там я розповiв i про iсторiю та походження мого прiзвища, котре декому з украiнцiв здаеться нiби не нашим. Себто не нацiональним, на кшталт украiнських прiзвищ, що закiнчуються на «-енко»: Іваненко, Шевченко тощо.

Не буду повторюватись, скажу лише, що я перелопатив масу iсторичних джерел i зрештою погодився, що мое прiзвище походить вiд назви тюркських племен (татар) чемерисiв, якi в сиву давнину перебували на службi в польських королiв та багатоi шляхти. З Польщi, поступово емiгруючи, перебралися в Украiну (захiдну) та на Волинь, Житомирщину. І взагалi – Подiлля. Асимiлювалися iз часом, породичались з украiнцями й зрештою у якомусь там поколiннi стали теж украiнцями. От звiдки й пiшло прiзвище Чемерис: вiд тих туркiв, якi змiшалися за столiття з украiнським населенням. І воно вказуе, звiдки родом носiй прiзвища Чемерис. Звiдки походять його предки, часом i далекi-предалекi. Як-от: Литвин – виходець iз Литви, Швед (Шведов) – виходець iз Швецii, Циганков – iз циган, Бiлорус – iз Бiлорусi, Татаринов – iз татар i т. д.

Але на Інтернет-сайтi (Вiкiпедiя) зовсiм iншоi, виявляеться, думки. «В окремих iсторичних джерелах i в лiтературi iнодi чемерисiв ототожнювали з татарами-лiпками, для чого не iснуе пiдстав».

Отже, слово Вiкiпедii.

Звертаюсь за консультацiею до Інтернету про походження свого прiзвища.

Мить – i Вiкiпедiя дае вiдповiдь (здаеться, у неi на всi запитання готовi в запасi вiдповiдi):

«Походження. Прiзвище Чемерис виникло вiд захiдноукраiнськоi мiсцевоi назви переселенцiв чемерисiв (марiйцiв). Росiйський варiант прiзвища – Черемiсiн, що означае те саме – марiець.[2 - Марiйцi – народнiсть угро-фiнськоi мовноi групи, становлять основне населення Марiйськоi АРСР. Марiйцi – самоназва – марi, колишня назва – черемиси. Загальна кiлькiсть 622 тис. чол. (1975). Марiйська мова, черемиська мова – мова марiйцiв.]

Вiдомi носii:

Чемерис Валентин Лукич – украiнський письменник (от де не сподiвався себе зустрiти!); Чемерис Володимир Володимирович – украiнський правозахисник; Чемерис Микола Анатолiйович – украiнський поет».

А вже далi пiшли вони – украiнськi чемериси. Власне, iхня iсторiя.

«Украiнськi чемериси – етногрупа марiйцiв, якi переселилися в украiнськi воеводства Речi Посполитоi в 1527 роцi, а також на протязi 40 рокiв чемериських вiйн. Одна з найстарiших i компактних груп фiно-волзького населення Украiни, вiдома пiд застарiлим етнонiмом «чемериси». За даними академiка Ярослава Дашкевича, зберегли нацiональну iдентичнiсть, мову i традицiйну релiгiю до кiнця XVIII ст., так званi «барськi черемиси» – до кiнця XIX ст. (вiд назви мiста Бар).

Чемериси – украiнська народна назва; справжня назва – черемиси, згiдно з самоназвою, марiйцi. Цей народ iз Поволжя, значна група якого переселена в якостi полонених на захiднi кордони Московського князiвства, втекла через Бiлорусiю на Волинь у 1527 роцi. Пiзнiшi мiграцii XVI ст. пов’язанi з повстанням черемисiв проти московськоi влади; у другiй половинi XVIII ст. на Полтавщину втекли черемисикрiпаки з Курськоi губернii.

Використовували марiйську мову, що належала до волзькоi групи фiно-угорських мов. Основне мiсце розселення – Бар на Подолii (з 1541–1542), де створили окрему автономну частину мiста «Чемериський Бар». Виконували сторожову службу, захищаючи Подолiю вiд татар, брали участь у походах на Причорномор’я. Займалися також хлiборобством, огородництвом, тваринництвом, бджолярством, полюванням. Іншi поселення – подiльське мiсто Черемиси (з 1600, на початок XVIII ст. припинило iснування); передмiстя Черемисiвка (виникло пiсля 1607) бiля сучасного села Сальник Вiнницькоi областi; м. Чемерпiль (з 30-х рр. XVIII ст.) тепер Кiровоградськоi обл., колишнiй Чемериський Бар – сьогоднi с. Чемериси бiля Бару. Окремими сiм’ями чемериси жили в Каневi (сер. XVI ст.). Спочатку язичники, потiм православнi. У мовному вiдношеннi в XVII ст. асимiлювалися з украiнцями (слава, слава тобi, асимiляцiя[3 - Асимiляцiя (з лат. уподiбнення) – злиття одного народу з iншим унаслiдок засвоення його мови, культури, нацiональних ознак. Природна асимiляцiя вiдбуваеться при контактi етнiчно рiзних груп населення, змiшаних шлюбах тощо; примусова асимiляцiя – насаджуеться шляхом примусу, дискримiнацii.]! – В. Ч.). За приблизними пiдрахунками, у 70-х роках XVI ст. на Подолii проживало не менше 1–1,5 тис. чемерисiв, в 70-х роках XVII ст. – близько 10 тисяч. До кiнця XVII ст. були консолiдованим острiвним етносом iз досить стiйкими етнiчними бар’ерами.

Брали активну участь у визвольнiй боротьбi пiд проводом Богдана Хмельницького, коли основна маса iх перейшла на бiк козакiв, створивши окремi кавалерiйськi частини, або увiйшли до складiв козацьких полкiв. Їхнiми центрами були Кам’янець-Подiльський i Бар. У складi вiйськ гетьмана Петра Дорошенка воювали з гетьманом Михайлом Ханенком та Іваном Самойловичем, з росiйськими вiйськами, якi взяли в облогу Чигирин (подii 1672–1673). Тодi являли собою велику вiйськову силу на Подолii. У 1699 роцi емiгрували – частина з них – на землi поблизу Дунаю й на Хотинщину. Пiзнiше повернулися пiд iм’ям «волоських чемерисiв». У 50–60 рр. XIX ст. барськi чемериси боролися з росiйською адмiнiстрацiею за вiдновлення прав, вiдмiни панщини.

Проживання чемерисiв залишило помiтнi слiди в украiнськiй антропонiмiцi[4 - Антропонiмiка – роздiл ономастики, що вивчае власнi iмена людей, iх виникнення, розвиток, структуру, функцiонування, соцiальнi та нацiональнi особливостi; дослiджуе також псевдонiми, прiзвиська, криптонiми тощо; сукупнiсть власних iмен людей у певнiй мовi.] (прiзвище Чемерис), топонiмiцi, матерiальнiй культурi (чоловiчий верхнiй одяг для верховоi iзди – чемерка, була поширена до 20-х рокiв XХ ст.; чемериська вишита сорочка XVII – поч. XVIII ст. впливала на украiнську), а також в украiнському фольклорi Подолii.



Украiнськi чемериси…

Такими вони були колись – вiки тому, як своiми кiнними полками йшли до Богдана Хмельницького за волю своеi новоi батькiвщини боротися. Дорогi моi пра-пра…марiйцi, названi у нас чемерисами – такими вони й залишилися в iсторii Украiни, хоч уже рокiв триста чи двiстi як стали украiнцями. Чи то пак – украiнськими чемерисами. А з ними i я, Чемерис, з дiда-прадiда украiнець.

Я не знаю, звiдки родом моi далекi-далекi предки (а раптом марiйцi?), якi в Украiнi вже тодi – починаючи з 1527 року, найранiша згадка про них, – стали украiнськими чемерисами в украiнських воеводствах Речi Посполитоi, з Подолii чи з Вiнницi й Кам’янець-Подiльського, з Чигирина, коли вони воювали у вiйську батька Хмеля i навiть мали чисто своi чемериськi полки, виборюючи разом з украiнцями волю; чи з Хотинщини, чи з сучасного села на Вiнниччинi Барськi Чемериси (населення за переписом 2001 року 920 чоловiк, площа – 8,3 км


), чи…

Чи з Полтавщини, любоi моему серцю малоi моеi батькiвщини, куди вони «забiгли», рятуючись вiд переслiдувань московськоi влади, а дехто й втiкав iз крiпацтва в другiй половинi XVIII столiття.

Мабуть, моi чемериси все-таки з Полтавщини, звiдки i я родом, Валентин Чемерис, украiнський… чемерис.

Був разом iз предками моiми, – i, сподiваюсь, буду завжди й вiчно Чемерисом, який украiнський… чемерис.

У чому й розписуюсь:



    Валентин Чемерис


Чемерис, чемерис, чом дiвочок не любиш?

    «Народныя песни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацким…»,1878 р.






І душу бентежить до дна…


Моя хрещена, батькова сестра, тiтка Одарка, або Чемерисiвська Даша, як ii доброзичливо звали односельцi (Чемерисiвська, щоб вiдрiзнити вiд iнших Дашок), коли писала менi в Днiпропетровськ листа, де я тодi мешкав, то неодмiнно так починала:

«Привiт з Полтавщини!»

І це мене одразу ж налаштовувало на якийсь трохи аж врочистий лад.

Привiт з Полтавщини!.. Моя Полтавщина…

Анатолiй Косматенко, неперевершений наш украiнський байкар, сам, до речi, донеччанин, любив Полтаву як рiдну, як свою батькiвщину. Якось, пригадую, поставив йому при зустрiчi традицiйне для письменникiв запитання: над чим працюе, й у вiдповiдь почув скупе: над новими байками. Але через мить, нiби щось пригадавши, сатирик глянув на мене просвiтленими очима i заговорив як про щось потаемне:

– Обдумую байку про твою Полтаву, – вiн так i сказав: «…про твою Полтаву», хоч я тодi жив у Днiпропетровську. – Не дивуйся, що байку. Коли б я був поетом-лiриком, то неодмiнно написав би пiсню про Полтаву – вона заслуговуе найкращоi пiснi. Але я байкар, тож про цей славний край напишу байку. Ще не знаю, яка вона вийде, але в нiй неодмiнно мае бути слово «Полтава». Це ж таке мелодiйне слово, пiсенне, ласкаво-лагiдне. Це, власне, символ Украiни. Якщо Володимир Сосюра прямо закликав: «Любiть Украiну», то це я хочу сказати iншими словами в iншому жанрi…

Через рiк чи два придбавши нову збiрку Анатолiя Косматенка, видану в бiблiотечцi «Перця», «У лiсi й поза лiсом» (1972), я з приемнiстю прочитав там байку «Полтавськi галушки» i подумав, що байкар таки виконав свою обiцянку, байку про мiй рiдний край написав i написав гарний твiр, лiричний, мелодiйний, не байку, а – пiсню, що починаеться такими натхненними – не побоюся цього слова – рядками:

Полтава! –
Одне тiльки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава! –
І мова Наталки, проста й величава,
І смiх «Енеiди» луна.
Полтава, Полтава…
Чи ж то дивина,
Що, iдучи знов по розлуцi до неi,
Полтавець Полтаву в купе вихваляв!
Хвалив своi парки i свiтлi алеi,
Замрiяну Ворсклу мiж верб та отав,
А надто – окрасу Полтави всiеi:
Дiвчат чорнобрових, справжнiсiньких пав!
Полтава, Полтава…

Так сталося, що в мене подвiйне земляцтво: за мiсцем народження я полтавець (був ним i завжди залишуся!), а за проживанням – ще й приднiпровець, бо сорок рокiв мого життя минуло в Днiпропетровську.

На Полтавщинi – шiстнадцять.

Тож земляки моi i там, i там. І при словi «Полтавщина» у мене щемно теплiе бiля серця i справдi, як написав байкар, Полтава «душу бентежить до дна». Бо це земля юностi моеi ранньоi, земля моiх батькiв, дiдiв, прадiдiв, земля моiх пращурiв – козакiв i селян, край роду мого, а це – навiчно. Але й при словi «Днiпропетровщина» теж щемно теплiе бiля серця, адже на берегах Днiпра – батькiвщина моiх дiтей i онукiв, край, де я утверджував себе в Украiнi, де слово мое розпочало свiй шлях до читачiв…

У всiх довiдниках значиться, що я народився 8 липня 1936 року в Полтавськiй областi…

Це так, хоча самоi Полтавськоi областi, якщо пiдходити до справи формально, тодi ще не було – вона молодша за мене аж на один рiк.

Чомусь Полтавську губернiю, що була утворена ще в 1802 роцi, бiльшовики злiквiдували у 1925-му. Декретами ВУЦВКу Золотонiський, Кременчуцький i Хорольський повiти вiднесли до новоствореноi Кременчуцькоi губернii. (Переяславський повiт вiддали Киiвськiй губернii.) Ще однiею постановою ВУЦВКу було лiквiдовано подiли на повiти i волостi, а на територii губернii створили 7 округiв, якi подiлялися на 89 районiв.

У 1932–1937 роках територiя Полтавщини входила до складу Харкiвськоi областi (тож виходить, що я у 1936 роцi народився на Харкiвщинi). І лише 22.IX.1937 року нарештi було створено Полтавську область – у центральнiй частинi Лiвобережноi Украiни, в межах Приднiпровськоi низовини. В енциклопедiях зазначено, що поверхня Полтавщини – «хвиляста рiвнина, яка широкими терасами полого знижуеться на пiвденний захiд до Днiпра. На сходi рiвнина розчленована рiчковими долинами, ярами й балками, на пiвденному заходi – плеската. Пересiчнi висоти на пiвнiчному сходi – 170–202 м, на пiвденному сходi – 60–100 м.

Клiмат помiрно континентальний з помiрно холодною зимою i помiрно теплим лiтом».

Основне населення областi – украiнцi.

У складi областi 15 мiст та 21 селище мiського типу, 375 сiльрад i 25 районiв.

Для свого народження я вибрав пiвденно-захiдну частину областi, точнiше – Семенiвський район: площа 1,3 тис. кв. кiлометрiв, поверхня – полого хвиляста з давнiми прохiдними долинами та западинами, рiчки – Сула, Борис, Хорол та Крива Руда. Щодо рiчки Сула, то я про неi чув (у пам’ять назавжди врiзався рядок iз «Слова о полку Ігоревiм»: «За Сулою iржуть конi, у Киевi слава дзвонить…»), що ж до Кривоi Руди та Бориса – виявляеться, е й така рiчка з чоловiчим йменням! – я нiколи в дитинствi не чув. А ось Хорол – то моя рiдна – найрiднiша рiчка, i про неi ще буде та буде мова. Центр району – смт Семенiвка.




Ромоданiвським шляхом iз Ромен у веселий Подiл…


Влiтку, коли в розпалi курортний сезон, коли люди, наче збожеволiвши, хапаються за чемодани, й не вiдчуваючи землi пiд ногами, мчать на вокзали, в аеропорти, в рiчковi порти й на автостанцii, так ось влiтку, у великому промисловому мiстi купити квитка на поiзд, та ще пiвденних напрямкiв – справа надто тяжка. А iнодi й безнадiйна. До кас попереднього продажу квиткiв i не пiдступишся. Бюро замовлень потопае в замовленнях, на вокзалах, як у казанi, що кипить на доброму вогнi…

На мое безмежне пасажирське щастя, залiзничне начальство, завалене скаргами пасажирiв, вирiшило того лiта – 1976 рiк, – хоч якось розгребти оте вавилонське стовпотворiння, розiслало на центральнi вулицi та житловi масиви Днiпропетровська пересувнi каси. Один iз таких автобусiв на час лiтнього пасажирського пiку почав щодня (але всього лише на двi години!) зупинятися й на нашiй вулицi. Хоча пересувна каса вiдчинялася о дванадцятiй годинi дня, в чергу треба було записуватися десь iз восьмоi ранку, i лише тодi з’явиться хоч якийсь шанс – якщо поталанить! – десь о першiй дня нарештi отримати заповiтний залiзничний квиток, наче перепустку в рай.

Отож, вистоявши довжелезну i до самого краю знервовану чергу, я десь о першiй дня – це з восьмоi ранку! – клятий i м’ятий, а таки протиснувся до вiконечка пересувноi каси i в мрiях вже бачив себе в рiдному селi, у Заiчинцях, бо саме туди збирався того лiта з’iздити зi своiм сiмейством.

– Два квитки на ленiнградський (тодi ленiнградський!) до Семенiвки! – вигукнув я притьмом у вiконечко. Але касирка раптом здивовано сказала:

– Здаеться, нiякоi Семенiвки на всьому шляху слiдування поiзда Днiпропетровськ – Ленiнград немае… – Але, мабуть, ii розчулив мiй розгублено-нещасний вигляд, бо вона змилостившись мовила: – Хвили-ночку… зараз я для певностi подивлюся в довiднику…

Вона гортала грубезний, заяложений i добряче пошарпаний фолiант, бурмочучи про себе назву станцii, а я стояв i спiвчутливо думав: оце так закрутили пасажири бiднiй касирцi голову! Як це – немае Семенiвки, коли я народився не де-небудь, а – в Семенiвському районi, де завжди (принаймнi за моеi пам’ятi) була залiзнична станцiя, на якiй на лiченi хвилини зупинялися – зупинялися! – швидкi поiзди далекого слiдування. Та й сам я не раз i не двiчi iздив до своеi Семенiвки. А далi вже автобусом мiсцевого сполучення «Семенiвка – Бiляки» за годину дiставався до своiх Заiчинець, а вона… немае. Таке видумала…

Касирка нарештi вiдклала товстелезний довiдник.

– Названоi вами станцii немае!

– Як це – немае? – трохи не в розпачi вигукнув я. – Мусить бути!

– О, Господи! – вирвалося в касирки. – Не дотягну я до пенсii. Ти йому кажеш, що на всьому слiдуваннi поiзда Днiпропетровськ – Ленiнград нiякоi Семенiвки немае, а вiн затявся: давай йому в Семенiвку!..

Здоровенна черга, що неспокiйно нуртувала за мною, почала ремствувати:

– Та вiн не знае, куди йому iхати!

– Добрих п’ять хвилин морочить касирцi голову якоюсь Семенiвкою!

– Вона б уже двох обслужила!

Чергу можна зрозумiти: через годину пересувна каса знiметься з мiсця i – лови тодi журавля в небi! Нiкому не хотiлося через непорозумiння з якоюсь там Семенiвкою повертатися нi з чим.

Але ж i Семенiвка не могла провалитися крiзь землю зi своею станцiею i рейками. І взагалi… Що та касирка змолола? Як це немае Семенiвки, коли – це я запам’ятав з енциклопедii – вона розташована в захiднiй частинi Полтавськоi областi на рiчцi Крива Руда за 134 кiлометри вiд Полтави. Спершу наприкiнцi XVII столiття на Ромоданiвському трактi виникло невелике поселення, яке спочатку було кiннопоштовою станцiею. До кiнця 1781 року Семенiвка входила до Хорольськоi сотнi Миргородського полку, потiм – до Хорольського повiту Киiвського намiсництва. 1787 року в Семенiвцi проживало 254 особи чоловiчоi статi – колезького асесора Родзянки. Свою назву населений пункт дiстав пiсля розподiлу земель О. С. Родзянком мiж трьома синами. Ось звiдтодi село, яке дiсталося Семену, i стало зватися Семенiвкою. З 1796 року воно належало до Малоросiйськоi, а з 1802-го – Полтавськоi губернii. З 1836 року Семенiвка – мiстечко. Волосний центр. Наприкiнцi XIX столiття споруджено залiзницю Кременчук – Ромни, що пролягла через Семенiвку. Щодо району, то вiн утворився в березнi 1923 року з Семенiвськоi, Зубанiвськоi та Зайчинськоi (Заiчинськоi) волостей Хорольського повiту в складi Кременчуцького округу. З лютого 1932 року по вересень 1937-го був у складi Харкiвськоi областi, а з вересня 1937-го – Полтавськоi. З грудня 1962 року входила в Хорольський район. У сiчнi 1965-го знову утворено Семенiвський район.

І ось… «Семенiвки немае». Казна-що таке! Чи в тiеi касирки не всi дома?

Я мав надто розгублений вигляд, i касирка, зжалiвшись надi мною, почала гортати ще два якiсь грубезнi довiдники. А дорогоцiннi хвилини спливали у безвiсть, а черга вже вiдкрито i голосно почала обурюватись i ладна була мене розтерзати на шмаття… Нарештi касирка таки знайшла Семенiвку. Та не одну, а вiдразу аж двi: одну десь у Бiлорусii, бiля Гомеля, i другу в Чернiгiвськiй областi. Все. Полтавська Семенiвка як крiзь землю провалилася!

Я вiдiйшов вiд каси, все ще нiчого не тямлячи. Куди це так негадано i коли провалилася моя Семенiвка, що й слiду на полтавськiй землi не лишила?.. Та я ж тiльки минулого року iздив туди i позаминулого… i поза… поза… Автобусом Днiпропетровськ – Миргород до автостанцii Семенiвка… Автобусом до автостанцii Семенiвка… І тут мене, як кажуть в таких випадках, осiнило.

Кидаюсь знову до каси.

– Он той знову зi своею Семенiвкою! – обурливо закричали в черзi. – Не пускайте його, бо вiн зовсiм замакiтрить касирцi голову!

Але я вже дiстався до каси i закричав у вiконечко:

– Пробачте, будь ласка!.. Семенiвкою зветься лише автостанцiя. Це, якщо iхати автобусом. І райцентр Семенiвка. І селище теж. А щодо залiзничноi станцii в Семенiвцi, то вона називаеться Веселий Подiл. Станцiя Веселий Подiл – оце i е моя полтавська Семенiвка!

Посмiхнувшись, касирка простягла менi два квитки до Веселого Подолу, до моеi Семенiвки. Це все залiзниця винувата, – уперто називае станцiю в Семенiвцi Веселим Подолом!

Родзянки – украiнський рiд, що походив з козацькоi старшини (започаткувався десь у XVIII столiттi). Та якщо один з Родзянок був хорольським сотником, другий – гадяцьким полковником, то вже Аркадiй Гаврилович Родзянко (1793–1846) був просто украiнським помiщиком. І – поетом. Принаймнi писав вiршi. На цьому грунтi – поетичному – вiн i познайомився з Тарасом Григоровичем Шевченком та запросив його до себе на гостину в село Веселий Подiл, у власний маеток.

Веселий Подiл для мене, малого заiчинця, завжди звучав, як дивна магiя. Ве-се-ли-ий По-одi-iл!.. Подiл – ясно, що це таке – низина. На подолi, значить, у низинi. Але чому веселий? Що там – усi тiльки те й роблять, що смiються? Лише згодом я почав здогадуватись, що веселий – означае гарний, життерадiсний, добрий. Подолом ще називали дiлянку землi, видiлену в користування комусь… От i Веселий Подiл – то комусь видiлена низина, гарна i мальовнича… Але це я втямив значно пiзнiше, а тодi, малим, думав, що у Веселому Подолi тiльки те й роблять, що смiються. Бо там завжди весело. От би побувати в такому селi… А побувати менi, заiчинцю, у Веселому Подолi було просто, адже село з такою симпатичною назвою було на пiвдорозi до Семенiвки. І коли я вперше побував школярем у Веселому Подолi, то був трохи аж розчарований – нiчого веселого у Веселому Подолi не виявилося. Це я так визначив, коли iхав через Веселий Подiл колгоспною машиною в Семенiвку.

І разом з тим це було найнезвичнiше село, бо саме в ньому, у Веселому Подолi, гостював Тарас Григорович Шевченко (як ще ранiше Олександр Пушкiн). З усiх сiл Семенiвського району – Худолiiвка, Нарiжжя, Пузирi, Новий Калкаiв, Жовтневе, Богданiвка, Горошине, Тукали, Калинiвка, Великi Липняги, Оболонь, Новоселиця, Заiчинцi, Бiляки, Погребняки, Товсте, Василiвка, Брусове, Очеретувате, Устимiвка, Вербки, Крива Руда, Степанiвка, Іванiвка, Дем’янiвка, – лише Веселому Подолу пощастило зустрiчати Кобзаря. Та ще – моему селу. Але про це далi.

Восени 1845 року Тарас Григорович познайомився з помiщиком Аркадiем Родзянкою в Ромнах на Ільiнському ярмарку i разом з ним виiхав до Веселого Подолу, де пробув кiлька днiв i, зокрема, намалював портрет сина Родзянки Гаврила. В коментарях до листування Шевченка зазначено, що Аркадiй Родзянко сьогоднi «маловiдомий поет». Сам Тарас Григорович через тринадцять рокiв, уже будучи в засланнi на березi Каспiйського моря, на пiвостровi Мангишлак у Новопетровському укрiпленнi, в щоденнику (запис вiд 9 липня 1857 року) охарактеризував Аркадiя Родзянку, як автора «малороссийских грязнейших и глупейших стихов». Не вельми приваблива оцiнка.

Ось повнiстю цей запис:

«В продолжение ночи я не мог заснуть: меня грызла и гоняла, как на корде, вокруг огорода самая свирепая тоска. На рассвете я пошел к морю, выкупался и тут же на песке заснул. Видел во сне покойника Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле, близ Хорола. Показывал он мне свой чересчур затейливый сад. Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя, и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердно, потом потчевал какими-то герметически закупоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка. (На час iхнього знайомства «старичишке» виповнилося п’ятдесят три роки. До речi, вiн свого часу дружив з Анною Керн, героiнею знаменитого пушкiнського вiрша «Я помню чудное мгновенье…» – В. Ч.) Разбудил меня мелкий тихий дождик, и я прибежал на огород мокрой курицей».

І далi:

«Говорят, о чем наяву думаешь, то и во сне пригрезится. Это не всегда так. Я, например, Аркадия Родзянку видел всего один раз, и то случайно, в 1845 году, в его деревне Веселый Подол, и он мне в несколько часов так надоел своей глупою эстетикой и малороссийскими грязнейшими и глупейшими стихами, что я убежал к его брату Платону, к его ближайшему соседу и, как водится, злейшему врагу. Я забыл даже, что я виделся когда-то с этим сальным стихоплетом, а он мне сегодня пригрезился…»

Гостював Тарас Григорович в Аркадiя Родзянки недовго i вiдразу ж втiк до його брата Платона Гавриловича – хорольського повiтового предводителя дворянства, i син А. Родзянки напише у спогадах, що причиною втечi Шевченка був ляпас, якого в його присутностi дав дворецький хлопчиковiслузi. Будучи сам у такому вiцi панським слугою (козачком), Тарас Григорович не мiг знести того видива.

Але чому ж Т. Шевченко двiчi на протязi одного запису називае веселоподiльського помiщика-поета автором «грязнейших и глупейших стихов»? Виявляеться, Аркадiй Гаврилович писав еротичнi вiршi, балансував, як кажуть, на гранi порнографii. (А втiм, були в нього й порнографiчнi речi!) Олександр Пушкiн, котрий був знайомий з А. Родзянком, називав його у вiршах дещо iнакше – «намесником Феба и Приапа». Якщо заглянемо до мiфологiчного словника, то дiзнаемось, що Феб – це одне з найменувань Аполлона, бога муз. Що ж до Прiапа, то це – грецький бог садiв, полiв, захисник стад кiз та овечих отар, покровитель виноробства тощо. Пiзнiше вiн став ще й богом чуттевих насолод, любострастя. Алегорично Прiап – це любострастя, хiть, любовнi пристрастi, жага кохання.

Про Баркова можна дiзнатися з московськоi «БСЭ» (т. 4, стор. 249), що Іван Семенович (або Степанович) Барков (1731 чи 1722–1768) – росiйський поет i перекладач. Сучасники цiнували його вiршованi переклади сатир Горацiя i байок Федра. Але знаний вiн був ще й своiми непристойними вiршами, що розходилися у списках.

Так званi соромiцькi вiршi у всi часи в рiзних народiв завжди були популярними, й Украiна тут нiколи не була винятком. Їх складали здебiльшого безiменнi поети, це те, що ми сьогоднi називаемо описовим термiном – народна творчiсть. Образнi й дотепнi, повнi життевого соромiцтва, солонуватi, а то й вiдверто похабнi, здебiльшого нецензурнi, якi, як колись казали, не для витончених вух чи вишуканого товариства, вони все одно знаходили своiх слухачiв (i читачiв) i користувалися незмiнним успiхом та популярнiстю в бiльшоi частини населення. В чоловiчих компанiях iх читали пiд загальний регiт, вони легко переходили з уст в уста. Згадаймо, як нинi популярнi на теренах Захiдноi Украiни численнi соромiцькi коломийки – теж вельми дотепнi, iх охоче спiвають в компанiях i навiть у змiшаних – серед жiнок i чоловiкiв. Вони, як i крутi слiвця, мовби iх i немае, а вони е, i кожне нове поколiння заново вiдкривае iх для себе.

Украiнськi соромiцькi вiршi любив i Микола Гоголь, великий знавець нашоi народноi творчостi у всiх ii жанрах.

Украiнський еротичний журнал «Лель» (у мiфологii захiдних i схiдних слов’ян – це бог шлюбу й любовi, син Лади. Одне з дуже давнiх поганських божеств) у третьому числi за 1994 рiк вперше видрукував низку соромiцьких пiсень (до речi, вельми вiдвертих, дотепних i, безперечно, талановитих) у записах М. Гоголя. До публiкацii вмiщена й передмова, яку тут варто хоч частково зацитувати:

«В одному з листiв до М. О. Максимовича М. В. Гоголь писав: «Вы не можете представить, как мне помогают в истории песни. Даже не исторические, даже похабные; они все дают по новой черте в мою историю, все разоблачают яснее и яснее, увы, прошедшую жизнь и, увы, прошедших людей…» Одну з таких «похабних» пiсень – «Наварила сочевицi…» М. Гоголь надiслав Максимовичу в листi, датованому 20 грудня 1833 року.

І далi редакцiя популярного «Леля» цiлком справедливо зазначае, що «ставитись до цих пiсеньок, звичайно ж, треба без пуританськоi упередженостi, не забуваючи, що подiбнi до них iнколи перетворювалися на епiзоди неповторноi соковитоi гоголiвськоi прози, як, примiром, пiсня «Що ти маеш пiд намистом» у «Ночi перед Рiздвом» (побачення Солохи i дяка Осипа Никифоровича), окремi ж так i залишилися зразком дотепностi й неповторностi народного гумору».

Я довгий час розшукував соромiцькi пiснi Аркадiя Родзянка (звичайно ж, в поетичностi вони значно поступаються украiнським соромiцьким пiсням), але так i не знайшов iх. Виходив навiть на шевченкознавцiв (а кому, як не iм знати оточення Кобзаря i тих людей, якi з ним контактували) i все марно. І лише Анатоль Іллiч Костенко, критик i лiтературознавець, автор ряду книжок про Т. Г. Шевченка, розповiв менi (йому тодi йшов 86-й рiк), що до Другоi свiтовоi вiйни ходили в рукописах соромiцькi вiршi А. Родзянка, iх охоче цитували в певних компанiях i переписували. Будучи репресованим за тоталiтарного режиму, Анатоль Іллiч багато рокiв провiв у сталiнських концтаборах, i там, як вiн розповiдав, один зек жив з того, що наспiвував спiвкамерникам нецензурнi пiснi Аркадiя Родзянка, i за це зеки його годували. Це свiдчить, що вiршi веселоподiльського помiщика, писанi бозна-коли, були популярними у рiзнi столiття. І зараз iх багато хто знае напам’ять. Та й сам Тарас Шевченко, як розповiдав менi Анатоль Іллiч, не цурався подiбноi усноi творчостi, в його листах можна подибати i соромiцькi фрази в народному дусi, в архiвi збереглися подiбного ж змiсту малюнки жiнок. Та й соромiцькi вiршованi рядки вiн теж складав – у всьому вiн був чоловiком, а не iконою. А ось гнiвна фраза про «глупейшие и грязнейшие вирши» Родзянка в поета вихопилась, певно, або пiд дратiвливий настрiй, або тут зiграв свою роль соцiальний мотив (Шевченко в минулому крiпак, а Родзянко – помiщик). Отож, Тарас Григорович нiколи не був пуританином чи, не доведи Господи, святошею – тому й залишив соромiцькi малюнки жiнок. Вiн у всьому був справжнiм чоловiком, i все чоловiче було йому властиве, як взагалi, нiщо людське не було йому чужим. Це перше. І – друге. Соромiцькi вiршi Аркадiя Родзянка i через сто та двiстi рокiв ходять по руках, виконуються в компанiях, виходить, вони комусь-таки потрiбнi? І боротися з ними (звичайно, вiд дiтей iх треба ховати) – то безнадiйна справа. І такi твори треба знати, бо й така творчiсть е i несе якусь iнформацiю про минуле, про народний характер, звичаi тощо. І нiчого тут викличного немае – народна творчiсть знае i не такi приклади.

Але повернiмось до поiздки Тараса Григоровича до Веселого Подолу восени 1845 року. Недовго погостювавши в Родзянок, Т. Шевченко «утiк» вiд них i вже з Миргорода написав ввiчливого листа Аркадiю Григоровичу Родзянцi та дружинi його Надii Якимiвнi, називаючи iх «добрими» – швидше всього, з ввiчливостi (лист вiд 23 жовтня).

У тому ж листi Кобзар пише: «Коли увидите Фанни Ивановну и Осипа Ивановича, то пожелайте им от меня того, чего они сами себе желают».

На якусь там Фаiну Іванiвну й Осипа Івановича я й уваги не звернув, якби не примiтка до того листа: «Мова йде про сусiдiв Родзянок – подружжя Дрекслерiв, якi жили недалеко вiд Веселого Подолу в с. Заiчинцях».

Я був у захопленнi. Виявляеться… Це ж треба, га? В моему селi мешкало якесь подружжя, котре було знайоме з самим Кобзарем! Хто вони – Фаiна Іванiвна i Йосип Іванович? Чому я нiчого про них не чув у селi? А втiм, що тепер почуеш, як стiльки рокiв звiдтодi минуло, на землi змiнилося не одне поколiння з тих часiв. То хто вони? Помiщики? Але помiщикiв у моему селi не було. Виходить, iнтелiгенти. Знайомi чи, може, й друзi Родзянка?

Скiльки я не розпитував у селi старих людей (нiяких архiвiв, ясна рiч, не збереглося) – чи не пам’ятають вони про Фаiну Іванiвну та ii чоловiка Йосипа Івановича Дрекслерiв, котрi бiльш як сто рокiв тому жили в Заiчинцях i приiздили у Веселий Подiл на зустрiч з Тарасом Шевченком, нiхто нiчого певного менi так i не мiг вiдповiсти.

Але якось перечитуючи дослiдження Дмитра Косарика «Життя i дiяльнiсть Т. Шевченка. Лiтературна хронiка» («Радянський письменник», 1955 р.), я на сторiнцi шостiй, де йдеться про 1845 рiк, прочитав таке: «Липня 22 Шевченко виiхав ромоданiвським шляхом з Ромен у с. Веселий Подiл.

Липня 24–30 Шевченко перебував в с. Веселий Подiл. Звiдси iздить у села Платонiвщину, Горби, Заiчинцi (родину лiкаря), Хорол, у Вишняки». (Принагiдно зазначу, що в жодному з цих населених пунктiв пам’ятника Т. Г. Шевченку немае, але в кожному з них е незмiнний i всюдисущий Ленiн!)

Отже, виявляеться, що загадковi Дрекслери були лiкарями i працювали лiкарями в своему рiдному селi! Виходить, Кобзар вiдвiдував мое село! Виявляеться, бiльш як сто рокiв тому, за «проклятого царату» в моему селi вже були лiкарi! Тодi як за мого життя у селi, себто за радянськоi влади – принаймнi до 1954 року – там був лише фельдшерський пункт iз фельдшеркою.

Вiдкриваю енциклопедичний довiдник «Полтавщина», стор. 118, читаю: «З Веселого Подолу виiжджав (Шевченко. – В. Ч.) у розташованi поблизу села Вишняки, Платонiвку, Заiчинцi, а також Хорол, де описав iсторичнi пам’ятники. Мiсцевiсть навколо Веселого Подолу описав в «Археологiчних нотатках». Згадка про село (Заiчинцi. – В. Ч.) е в повiстi «Наймичка» i в «Щоденнику».

Згодом з лiтературних джерел менi вдалося дiзнатися, що Дрекслер був за нацiональнiстю нiмець. П. Зайцев у своiй вiдомiй i вельми цiннiй працi «Життя Тараса Шевченка» на сторiнцi 141-й пише: «Вiн (Дрекслер. – В. Ч.) i його дружина дуже подобались Шевченковi й дали поетовi багато матерiалу для початоi 10 рокiв пiзнiше повiстi «Музыкант», де в особах лiкаря Антона Кириловича i його дружини можна впiзнати цих симпатичних Шевченкових приятелiв».

…Бачу старовиннi Ромни на Сулi, при впадiннi у неi рiчки Ромен, тi прадавнi Ромни, про якi згадуеться ще в Лаврентiiвському лiтопису пiд 1096 роком: мiсто-фортеця вже тодi захищала схiднi кордони Киiвськоi Русi вiд нападiв половцiв.

Бачу, як сонячного дня хвилястою рiвниною, де-де порiзаною балками та ярами, котить ромоданiвським шляхом панська карета веселоподiльського помiщика i поета Аркадiя Гавриловича Родзянка, у якiй з ii господарем iде в моi рiднi краi Тарас Григорович Шевченко. Це було в липнi 1845 року. Через кiлька днiв Кобзар вiдвiдае й моi рiднi Заiчинцi. Але хто нинi скаже, у яких архiвах можна знайти вiдомостi, де саме в селi стояла хата лiкарiв Дрекслерiв, i чим вони пригощали свого дорогого гостя i чому саме його, вчорашнього крiпака, запросили до себе в гостi Дрекслери? А напевне ж, любили поезiю, знали його вiршi, принаймнi чули про нього ранiше. І про що вони гомонiли i як провели час? Чи сподобалось Тарасовi Григоровичу мое рiдне село? Здаеться, Дрекслери засимпатизували поету, коли вiн передавав iм вiтання: «Коли увидите Фанни Ивановну и Осипа Ивановича, то пожелайте им от меня того, чего они сами себе желают».

Якими тодi були Заiчинцi – даних не збереглося. Вiдомо тiльки, що через чотирнадцять рокiв пiсля того, як село вiдвiдав Кобзар, себто у 1859 роцi, в Заiчинцях налiчувалися 181 двiр i 1157 жителiв. Зазначу, що через 141 рiк, у 1990 роцi, в Заiчинцях вже було тiльки 723 жителi.




Планшетка прокурора, або «Kiно приiхало!.. Кiно!..»


Якщо вийти з мого села за мiст через рiчку Хорол, то дорога спершу пiщана, а далi – грудкувато-вибоiста, помiж хутором Чаплинцi з одного боку i селом Бакумiвкою з другого поведе прямцем у село Панiванiвку i далi до села Веселий Подiл, а вже звiдти поверне до болiт рiчки Крива Руда, i там, ще раз повернувши, вийде на Семенiвку – 22 кiлометри вiд Заiчинець до райцентру закiнчиться в центрi районноi столицi, там, де розташувалися побуткомбiнат, лiкарня, в якiй закiнчила своi многотруднi земнi днi моя хрещена, крамницi, рiзнi установи i серед них редакцiя газети «Комунiстичним (тодi – комунiстичним, а яким же ще?) шляхом», трактор «Унiверсал» на постаментi, що слугував i слугуе за т. з. «пам’ятний знак трудовоi слави» та неподалiк залiзнична станцiя Веселий Подiл.

Для нас, заiчинських дiтей, Семенiвка тiеi далекоi пори була не просто краем за сiмома дорогами, за долами, за полями i селами, а й найбiльшим свiтом, далi якого навiть наша пребагата уява не сягала. (Хiба що друг мого дитинства Микола Стеценко згадував Кременчук – зовсiм уже загадкове мiсто для нас, у якому нi Микола, нi ми нiколи не були, але в тому мiстi жив далекий Миколин родич.) Семенiвка – i цим для заiчинських дiтей тих тяжких повоенних лiт все було сказане, адже там, у Семенiвцi, стiльки крамниць, стiльки загадкових начальникiв, яких нашi сiльськi начальники дуже боялися i навiть сам страшний прокурор. А ще там ходить справжнiй поiзд на залiзних рейках, що може повезти тебе у свiт широкий.

У роки мого дитинства в райцентр дiставалися – як пощастить – попуткою (машиною чи пiдводою), а здебiльшого на власних двох. Вийдеш, бувало, вранцi, коли тiльки-но птаство прокидаеться на Хоролi, i десь в обiд чи мо’, й ранiше будеш у райцентрi, вiзьмеш там довiдку, якщо треба (а довiдки завжди були потрiбнi, бо та краiна, в якiй ми росли, була краiною суцiльних довiдок), чи в лiкарнi побуваеш i, не маючи анi копiйки (звiдки вони вiзьмуться в колгоспника, який мав дурноднi, на якi платили в кiнцi року якусь там мiзерiю), поникаеш по крамницях, накупуешся витрiшкiв, побудеш у зовсiм вже загадковому й незнаному тобi унiвермазi i – назад. Дивись, пiд вечiр удома – голодний, нi рiски в ротi не мавши, але духовно ситий – стiльки всього надивишся i дорогою, i в райцентрi! Навiть на загадковiй, – а в Семенiвцi все для нас було загадковим! – залiзничнiй станцii Веселий Подiл поникаеш i побачиш там рейки, по яких залiзнi поiзди, знанi тобi лише з кiно, ходять. Є що розповiдати (для посилення ефекту в потрiбних мiсцях додаючи вiд себе рiзнi вигадки) тим, хто ще нi разу не був у Семенiвцi i не бачив «справжнього паровоза».

Ходив я малим у райцентр не один раз, тож вивчив кожен метр дороги. А як треба було з’явитися в Семенiвцi рановранцi, то з села виходиш опiвночi i йдеш, здригаючись вiд кожного шерхоту в кущах край дороги. Казали, що до вiйни i частково в роки вiйни там водилися вовки, а ще ранiше – в громадянську – справжнiсiнькi розбiйники. Не йдеш, а летиш з переляку в пiтьмi, i душу солодко страх бентежить, а раптом – вовки? А раптом – розбiйники? З-пiд панiванiвськоi гребельки вилiзуть, га? А коли на тебе в Панiванiвцi чи й у Веселому Подолi погавкае з-за тину якийсь сонний бровко чи сiрко, то й гавкоту радий – все ж не самотнiй в пiтьмi страшноi ночi, жива iстота поруч. І все одно цiкаво йти вночi аж цiлих двадцять два кiлометри, через два чужi, нiмi в темрявi ночi села…

Цiею дорогою з райцентру в село iздила пошта i рiзне начальство. А найбiльше – уповноваженi. Свiт тодi – по вiйнi, – тримався на уповноважених, рiзноманiтних i рiзнорангових представниках, посланцях, перевiряючих тощо. І було ж iх та було! Одного вирядять з села, а на обрii вже iнший, ще грiзнiший, за ним ще… ще… ще… І кожного в колгоспi чекали з острахом, i кожного треба було добряче – вiд пуза! – нагодувати, напоiти (особливо напоiти!), обласкати (щоб гарно про колгосп доповiв у районi) медом, салом, курми, фруктами, самогоном i п’яненького, але ситого й умиротвореного (а з’являвся в селi гроза-грозою-не пiдступишся!) за рахунок колгоспу вiдвезти в Семенiвку.

У селi, пам’ятаю, довго згадували, як десь по вiйнi в Заiчинцi раптом – як грiм серед ясного неба, як мороз влiтку! – наскочив сам – САМ! – районний прокурор! До того Бог милував, а тут така птаха! Великого зросту, дебелий, в галiфе й рипучих чоботях, у гiмнастерцi й портупеi, кобура з наганом i через плече – планшетка. О, та планшетка, неймовiрна заздрiсть заiчинських хлопчикiв! Пласка шкiряна сумка з прозорим вiконечком для карти, що ii ми бачили в кiно – здебiльшого таке багатство носили командири, а пiсля вiйни – районне начальство. На прокуроровi була вiйськова шапка i бiлий кожух, пiдперезаний жовтим – неймовiрне багатство для хлопчакiв! – скрипучим ременем! Ой, нагнав прокурор страху на колгоспне та сiльське начальство, дуже вже занудливо-прискiпливо до всього чiплявся, всiм i вся погрожував показати якусь незнану нам, дiтям, «кузькину мать», певно, дуже страшну, бо наше начальство перед ним ледь чи не на вухах ходило. Але все, слава богу, закiнчилося благополучно – адже й грiзний прокурор, як виявилося, любив добру чарку i таку ж добру закуску – на халяву. Не знаю, що вже перевiряв прокурор у селi, але назад його – ледь теплого вiд самогонки – вiдправили пiзно ввечерi саньми – дiло було взимку. Повiз його вiзник Кузьма (в селi вiн возив голову колгоспу, йому й довiрили прокурора). Пiд вечiр добре приморозило, тож «дорогого» гостя з райцентру поверх його власного кожуха закутушкали ще й у мiсцевий, значно бiльших розмiрiв, кожушище. Сiв вiн у сани спиною до вiзника, з усiх бокiв попiдтикували йому поли кожушища, щось там ще поклали в ноги з мiшок завбiльшки – на дорiженьку, ласкаво спiвало наше начальство i – з Богом! На колiнах прокурор тримав ту злополучну планшетку – «з дуже важливими, – як вiн казав, – бомагами». Розморений самограем та ситою iжею, зiгрiтий ще й двома кожухами, прокурор заклював носом, i коли опiвночi в’iхали в Семенiвку i вiн лупнув, а планшетки на його колiнах – катма. Добро те, з мiшок завбiльшки, чи то пак, для прокуроршi гостинець, на мiсцi, а планшетку – як лизень злизав!

Вiзник Кузьма тiльки крекнув i вилаявся, обiзвавши прокурора крутим слiвцем – тепер вiзнику було все одно. Ясно, що допиту в мiлiцii чи й у самому енкаведе йому не минути. Прокурор заснув, стомлений тяжкою державною службою, а ти – хап! – планшетку з особливо важливими бомагами?! Кому передав – зiзнавайся! Ясно, що вiзнику кутузки – тодi були жахливi часи, коли кожного i всiх у чомусь неодмiнно пiдозрювали! – не минути.

Вiд райцентру до Заiчинець – 22 кiлометри, через два села, стiльки поворотiв, стiльки за нiч намело снiгу, якi кучугури виросли, а треба було до свiтла знайти планшетку, бо вранцi, як ледь не слiзно бурмотiв прокурор, «буде пiзно». «І тодi, – страхав вiн вiзника – сам наляканий! – нам буде кришка. Менi за халатнiсть i втрату документiв, а на тебе впаде пiдозра: чи ти бува не поцупив мою планшетку?» – «Та на х… вона менi потрiбна!» – заволав вiд обурення вiзник. – Що я з нею – в нужник ходитиму?!» – «Як притиснуть хлопцi-молодцi, ти тодi по-iншому заспiваеш, – прокурор вже й носом шморгав. – Як не знайдеш планшетку до ранку – я пускаю собi кулю в лоба, а ти сядеш у тюрягу».

Вiзник Кузьма сiдати в тюрягу, ясна рiч, не хотiв, а тому дiстав у ОКУПОВАНІМ райцентрi лампу «летюча миша» i, ведучи в однiй руцi коней за вiжки, у другiй тримаючи лiхтар, десь о другiй ночi вирушив назад iз Семенiвки в Заiчинцi, освiтлюючи кожен метр дороги, розгортаючи кожен горбик снiгу… Транспорт тодi ходив рiдко, за нiч жодна машина чи пiдвода не проiхала, люди теж не ходили, тож надiя знайти загублене прокурорське добро ще була. А прокурор сидiв вдома i трусився, позиркуючи на власний табельний пiстолет (вже ввижався йому швидкий – о восьмiй ранку – кiнець).

Десь аж за двадцять кiлометрiв од райцентру вiзник таки знайшов загублену прокурором планшетку «з дуже важливими бомагами». Повертаючись назад, гнав коней, боячись, аби прокурор з поквапу не застрелився. Коли вручив горероззявi знахiдку, прокурор на радощах (а вiн уже, як сам зiзнавався, готовий був стрiлятися, аби не потрапити в лапи енкаведистiв) зняв з руки годинника – о, це тодi велика була рiдкiсть, а для безгрошiвного колгоспника i взагалi! – i дав вiзнику… Кiлька днiв про це тiльки й говорило наше село. Особливо заздрили вiзнику ми, дiти, – годинника на дурничку вiдхопив! Яке багатство, ледь чи не царське!

Цiею ж дорогою у село привозили й кiно. Возили його – у тi повоеннi роки, – iз Семенiвки волами – вiд села й до села. Коли черга пiдходила до Заiчинець – у нас наставало свято. А черга пiдходила двiчi на мiсяць. Село, в якому «вiдкрутили» кiно, перевозило – своiм возом iз своiми волами, – кiно в сусiдне село. До нас доставляли його з Василiвки двое флегматичних волiв, що тягли вiз iз двома кiномеханiками, ящиками з плiвками, проекцiйним апаратом та бензиновим двигунчиком – електрики тодi в селах не було, проекцiйний апарат приводив у рух двигунчик – вiн крутив динамо-машину, а вона вже виробляла необхiдний для проекцii струм. Тож доки тривав кiносеанс, пiд клубом (якщо влiтку) чи в будцi (якщо взимку) – торохтiв двигунчик i так лунко, що його навiть чути було в клубi.

Кiно в тi часи було чи не найбiльшою радiстю в селi, хоча крутили, в основному, або довоеннi фiльми, або здебiльшого трофейнi, взятi радянською армiею в нiмцiв в якостi трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарiлi, ще нiмi стрiчки – текст писався в кадрi, а героi тiльки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Нiмi фiльми крутили безплатно – влiтку на бiлiй стiнi крамницi в центрi села, а глядачi сидiли на травi. Але такi дурнички – хоч i нiме кiно, але ж за так! – траплялися рiдко. Розваг у селi не було нiяких. Глушина, наче край свiту. І коли з’являлося кiно – то було для нас подiею з подiй! Всi сходились до клубу, як на свято – першими бiгли дiти, потiм iшли дядьки й тiтки, старi й геть малi. Всi вбиралися в краще – хто що мав, жiнки напиналися барвистими хустками, лузаючи насiння, натовпами з усiх вуличок сходились до клубу, тримаючи в жменях зiжмаканi рублi – тодiшня стандартна плата. «Кiно приiхало, кiно!..» тiльки й чулося в селi. Клубом слугувала довга-довга хата, схожа на сарай, реквiзована, буцiмто, ще пiд час колективiзацii в мiсцевого дяка, якого, щоб не жалкував за своею хатою, вiдправили на Колиму. Кiно прибувало десь по обiдi, i ми, дiти, крутилися бiля хати-сараю, званого клубом, до самого вечора.

По-перше, всiляких блискучих штучок в кiномеханiкiв надивишся, навiть руками потримаешся за «движок», а по-друге, стiльки цiкавого наслухаешся вiд бувалих у бувальцях кiномеханiкiв! Ми любили у них бути напохватi – щось iм подати, води принести, по черзi крутили ручку движка, щоб його завести, перекручували пiсля останнього сеансу в попередньому селi стрiчки, i таким щасливчикам дозволялося без бiлета дивитися кiно. А ще розклеювали в селi афiшi. Безкоштовно пускали на сеанс i тих, хто приносив у клуб рядна – вiкна завiшувати. Але рядна приносили тi, хто близько од клубу жив – це було iхнiм привiлеем, який вони вперто оберiгали. Але завiшували вiкна так хитро, щоб у кожному вiкнi неодмiнно залишалася одна чи й двi крихiтнi щiлинки – через них, товплячись бiля вiкон, дивилися кiно – хоча що там можна було побачити! – безбiлетники.

Вертячись бiля кiномеханiкiв та допомагаючи iм – чого тiльки не наслухаешся! Кiномеханiки – народ бувалий, вiд села вони вже давно вiдiрвалися i були чисто «городськими», як тодi казали. (Як менi тепер здаеться, вiдiрвавшись вiд села, до мiста вони так i не прибилися, а бовталися десь посерединi, неприкаянi i нещасливi.) Чули i знали вони багато чого i були для нас посланцями з iншого свiту. Тож ми, дiти, ловили кожне iхне слово, як одкровення, i заздрили iм, звичайно, неймовiрно – стiльки фiльмiв дивляться задарма! І всi мрiяли, як виростемо, стати, звичайно ж, кiномеханiками! Хоча вже тодi бачили: як усi запобiгають перед кiномеханiками до початку сеансу, прямо годять iм, аби лишень показали свою казку, а вiдкрутять вони фiльм, – i вже нiби нiкому й не потрiбнi, i вранцi на них вже нiхто й уваги не звертае – як вони виiздять iз села. Богами вони для нас були лише тодi, як приiздили в село. Але ще раз кажу: чого тiльки вiд них ми, малеча, не наслуховувалися! Кiномеханiки, як правило, були язикатими, часом крутими i матюкливими, до кишенi за словом не лазили i знали всього, як нiхто в селi! Чули ми вiд них i про полiтику, тiльки чомусь не про таку, яку пiдносили нам у школi. Якось, пригадую, хильнувши по чарчинi, кiномеханiки заспiвали пiсню про якусь там Колиму та про зекiв, якi там сидять… (Не сидiли колись, за царату, як нам у школi казали, а нинi сидять!) Пiсня – я не запам’ятав ii, – вразила мене. Виявляеться, в нашi днi на Колимi – страшнiй, холоднiй i проклятiй, – сидять тисячi й тисячi радянських людей, безневинних, як казали кiномеханiки. Виходить, й сам автор тiеi пiснi теж сидiв на Колимi!

Правду кажучи, я тодi не зовсiм i повiрив кiномеханiкам: що вони пасталакають! Якi невиннi люди на Колимi в наш час? То за царату там сидiли революцiонери – про це ми i в школi вчили. А за радянськоi влади у нас повна свобода, а якщо й садовлять кого – то злющих-презлющих ворогiв, яким i дорога туди!

Щоправда, я й ранiше чув вiд дорослих, що енкаведисти хапають людей, як вовки овець, але не мiг збагнути – яких людей хапають? За вiщо? В школi казали, що то вороги…

Якось я не втерпiв i запитав вчительку: «А хiба правда, що зараз на Колимi сидять безневиннi люди?»

Один кiномеханiк – як тепер розумiю, вiн дуже i дуже ризикував, i не знаю, чи його язик, бува, не повiв туди ж, на Колиму його самого, – якось нiби мiж iншим похвастав (я випадково, крутячись мiж дорослими, почув): «О, в меня (вiн говорив, як тодi казали, по-руському) есть такие стихи поэтов, сидящих на Колыме, что пальчики оближешь!»

Вчителька не просто зблiдла, вона ледь не впала пiсля мого запитання. Такою зляканою я ii ще нiколи не бачив. Схопила мене за руку (як добре, що я запитав ii на перервi, i моiх дурних слiв нiхто з учнiв не чув!), вiдвела в куток i зловiсно-страшним шепотом запитала, наче прошипiла: «Хто тобi таке сказав?.. Хто?!» Я хоч i недосвiдченим ще був, але хутко зметикував, що не можна говорити, хто, бо тiй людинi буде лихо. (Нас тодi, пригадую, змушували хором на перервах спiвати гуртом пiсню про Сталiна «Із-за гiр та з-за високих», але боже борони було згадати ii автора – Максима Рильського, який тодi був у страшнiй опалi. Ворог народу, i все! Але я не тямив, чому пiсню можна спiвати (та тому, дурню, пояснювали менi, що вона про батька Сталiна!), а ii автора не можна згадувати? Та тому, дурню, пояснювали менi, що автор – ворог народу i партii! Але якщо вiн справдi ворог, то чому написав про батька Сталiна таку гарну пiсню?.. Зачароване коло. Це пiсня народна, переконували нас – i край! Ще, пригадую, як ми викреслювали з пiдручникiв iм’я Володимира Сосюри i замазували – вчителi нам так велiли, – чорнилом його портрет – за вiрша «Любiть Украiну». І мене тодi страшенно дивувало: чому за такого гарного вiрша, який закликав любити Украiну – Украiну, а не якусь там Туреччину чи Нiмеччину, – треба було прямо тобi викорчовувати з пiдручника поета. Отож вчительцi я вiдповiв невиразно, що, мовляв, не пам’ятаю, хто менi таке казав… Вчителька, озирнувшись i впевнившись, що нас нiхто не пiдслуховуе, зашепотiла, роблячи страшними своi такi гарнi голубi очi: «Валiку, затям! Ти менi нiчого не казав, а я вiд тебе нiчого не чула! І взагалi – ти теж нiчого не чув! Не чув! Втямив? Бо iнакше ми швидко станемо сусiдами тих поетiв на Колимi!»

Пiсля сеансу кiномеханiкiв поселяли в чиiйсь хатi на нiч, господарi якоi, звичайно ж, перед тим «за так» дивилися кiно, колгосп виписував iм харчiв на вечерю та снiдання, дiставав iм пляшку бурякiвки (ох i смердюча ж була! Я малим, зачувши ii «пахощi», тiкав, бувало, од неi, як вiд скаженого псяюри!) А вранцi своiми волами – машин було обмаль, i вони використовувались на бiльш важливих роботах, – заiчинський колгосп вiдвозив кiномеханiкiв з iхнiм кiном до сусiднього села Бiляки, де тамтешнi дiти теж вибiгали на околицю села i стрибаючи вигукували: «Кiно приiхало!..»

Додому – себто в район, – кiномеханiки поверталися через пiвмiсяця, об’iхавши увесь район, всi його великi села, де були сiльради. Сiл було п’ятнадцять, тож кiномеханiки п’ятнадцять разiв на мiсяць ночували в чужих селах, випивали п’ятнадцять чи й бiльше пляшок казенки чи самогону, i п’ятнадцять разiв на мiсяць iх перевозили волами з села в село. Розпочавши свою подорож на початку мiсяця, вони лише в серединi того мiсяця з’являлися на день у райцентрi, щоб узяти нову картину i знову на пiвмiсяця вирушити в мандри по району. Ясно, що сiмей у них не було – вольнi бурлаки, – дружини од них повтiкали, кутка свого вони теж не мали – то по селах, то в гуртожитку в Семенiвцi, не мали нi кола нi двора, тiльки пропивали останнi копiйки… Були вони, як я тепер розумiю, нещасними i пропащими алкоголiками, нiкому, власне, пiсля сеансу не потрiбними. Але, попри все, ми iм заздрили – скiльки дивляться фiльмiв i все «за так»! Скiльки по селах мандрують! Тож i зараз бачу внутрiшнiм зором, як, неквапливо ремигаючи, входять в село флегматичнi сiрi воли (а кiномеханiкам за рiк всього доводилося зазнавати на тих возах – терпiли спеку, холод, зливи, осiннi мокви-мжички – нi, не позаздриш iм!), тягнучи воза з кiномеханiками, i себе бачу – бiжу я разом з дiтьми й кричу радiсно-бурхливо: «Кiно приiхало!.. Кiно-о-о!!!»

І нарештi, десь аж iз шiстдесятих рокiв (як зникли воли, iх, до речi, нинi нiде не побачиш), кiно почали возити машинами i – щодня! Яка лафа теперiшнiм заiчинським дiтям! А ще ж телевiзори – о-о-о, про таке ми й мрiяти не могли!

У наших краях почав курсувати пасажирський автобус Семенiвка – Бiляки i двiчi на день зупинявся в центрi мого села бiля труби, вкопаноi в землю з трафареткою «с. Заiчинцi» та розкладом руху. І тепер вiн возить моiх односельцiв у райцентр вже новою дорогою – через Чаплинцi та Василiвку (нова дорога оминае Панiванiвку та Веселий Подiл) – прямцем у райцентр. Правда, автобусик – львiвський «ЛАЗ» – завжди заповнюеться, як кажуть, по зав’язку, а пасажири всi з клунками, кошиками, з качками, гусьми, курми, поросятами, бiдонами, корзинами, але то дарма – все ж не пiшки! Та й весело iхати в переповненому автобусику – стiльки всього наслухаешся!

Ось так меткий львiвський автобусик, переповнений моiми земляками, бiжить iз Семенiвки на Василiвку, потiм спускаеться з узгiр’я на Чаплинцi, а по той бiк Хоролу в привiльнiй долинi розкинулось ген-ген мое рiдне село – хати бiлi, садки квiтують, марево…

На Хоролi птаство галасуе… Ще трохи, i ось уже мiст через Хорол, ще трохи й бiжить дорога по дамбi, що простяглась толокою од мосту до села, i ось уже першi хати i голуба табличка: «с. Заiчинцi».




«Розташоване на лiвому березi нижньоi течii рiчки Xоролу…»


Заiчинцi…

Для когось це просто село, одне з багатьох тисяч украiнських сiл, а для мене – рiдне, бо рядком, що я народився в селi Заiчинцi Семенiвського району Полтавськоi областi, воно назавжди увiйшло i в мою бiографiю, i в мое життя. Адже свiт бiлий на чорнiй землi, моя причетнiсть до роду людського, планети Земля починаеться iз Заiчинцiв, з краю рiдного, з батькiв, з дiдiв i прадiдiв та пращурiв моiх козацько-селянських, войовничих i мирних, козакiв i хлiборобiв, котрi вмiли i шаблю в руцi тримати, i чепiги плуга чи косу…

Заiчинцi – одне з найдавнiших сiл Полтавщини. Виникло воно в кiнцi XVII столiття на лiвому березi нижньоi течii рiчки Хоролу. Вiдоме з iсторичних джерел, починаючи з 1681 року (як свiдчить Самовидець у своему лiтописi, того року «августа 9, перед светом земля тряслася з понедiлка на вiвторок»), коли в селi була збудована дерев’яна Михайлiвська церква, перебудована у 1821 роцi i знищена бiльшовиками в тридцятих пiд час блюзнiрськоi атеiстичноi кампанii, затiяноi «вiрними ленiнцями» у всiх тодiшнiх iхнiх володiннях. Їi руiни, що зберiгалися якийсь час ще й по вiйнi, заростали бур’янами (це й був символ нового життя – бур’яни на мiсцi духовноi святинi народу!) i ми, малi, гралися на них у «войнуху». А потiм те мiсце розрiвняли i десь в шiстдесятих заклали парк, потiм там збудують клуб i нову школу-десятирiчку, магазин. І я навiть не знаю, чи нинi хто з моiх односельцiв хоч пам’ятае, де колись у селi була Михайлiвська церква?

Останнiй священик правив у селi в роки Другоi свiтовоi, пiд час окупацii – здаеться, в чиiсь хатi, i зник вiн, як повернуться своi… Мене малого – рокiв шiсть виповнилось, – поставили одного дня в миску з водою (це я добре пам’ятаю), i пiп здiйснив надi мною обряд хрещення, а холоша моiх нових штанцiв (з нагоди хрещення менi пошили новi штанцi й сорочечку) вiдкотилась, i я нагнувся, пiдхопив ii, щоб вона не замочилася в мисцi з водою. Нагнувся пiд час важливого моменту хрещення, i хтось на мене зашипiв (у хатi було повно гостей, що зiбралися з такоi нагоди), аби я стояв рiвно. А хтось лагiдно сказав: нiчого, мовляв, вiн своi штанцi рятуе… Перед вiйною мене зась було хрестити з двох причин: по-перше, в селi, як i у всьому районi, вже не було священикiв, хоч всi залишалися християнами, а по-друге, якби влада дiзналася, що в мого батька, партiйного активiста, хрестять сина, то… Неважко здогадатися, яка б кара впала на голову того партiйного активiста, себто мого батька. А пiд час окупацii все можна було списати на вiйну. Ось так мене похрестили – гуляли потiм з цiеi нагоди увесь вечiр! – i я все свое подальше життя – за правлiння комунiстiв, – потай гордився, що належу до християн планети Земля. Своiх дiтей – сина й дочку, вдалося похрестити вже дорослими лише у 1991 роцi у мiстi Днiпропетровську, в Успенському соборi на Краснiй (е, е така i в Днiпропетровську) площi.

Отож, про село.

З енциклопедичного довiдника «Полтавщина», стор. 277–278:

«Заiчинцi (до XIX ст. Зайчинцi) – село Семенiвського району, центр сiльськоi Ради народних депутатiв, якiй пiдпорядкованi Бакумiвка, Серединне, Тройняки.

Розташоване на лiвому березi нижньоi течii р. Хоролу, за 22 км вiд райцентру i залiзничноi станцii Веселий Подiл.

У 1760 роцi предводитель дворянства Хорольського повiту Василь Родзянко мав у Заiчинцях 435 душ.

З 1781 року село хорольськоi сотнi налiчувало 142 хати, з 1787-го – 444 жителi. Синовi В. Родзянка – Гаврилу належало 592 душi (треба розумiти, значно згодом. – В. Ч.). У 1863-му в селi був селiтряний завод, ще через два роки – двокласне земське училище, пiзнiше – парафiяльна школа.

Радянську владу встановлено у 1918 роцi. У 1930 роцi виник перший колгосп «Перемога» (пiсля вiйни – «Радянська Украiна»): зерно, буряки, тваринництво, спецiалiзацiя по вирощуванню насiння багаторiчних трав. Є будинок побуту, середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, дитсадок, будинок культури, бiблiотека (10 820 одиниць зберiгання). Уродженцем с. Заiчинець е укр. письменник-гуморист В. Л. Чемерис. Гостюючи у Родзянка А. Г. у Веселоподiльському маетку, село 1845 року вiдвiдав Т. Г. Шевченко, 1967 року споруджено пам’ятник В. І. Ленiну».

Цiкава статистика про динамiку населення с. Заiчинець за тим же довiдником: 1787 рiк – 444 жителi, 1859-й – 1157, 1863-й – 1090, 1885-й – 1229, 1900-й – 1368, 1910-й – 1329, 1990-й – 723 жителi.



Року 2004-го в райцентрi вийшов лiтературний альманах, що його уклали Євген Бутенко та Микола Зiнченко (автор книжки «Фортеця над Сулою»), (щира дяка патрiотам мого краю!) «Прозаiки та поети Семенiвщини» – за сприяння голови Семенiвськоi райдержадмiнiстрацii Вiталiя Назаренка та завiдуючоi районним народним музеем Любовi Мизанько. Так от, як свiдчить В. К. Назаренко, «вдалося розшукати 31-го письменника i лiтераторiв-землякiв (15 прозаiкiв i 16 поетiв), якi в рiзнi часи жили i працювали (i – народилися, додамо од себе) в районi, частина яких i нинi проживае на рiднiй землi».

Членами Нацiональноi спiлки письменникiв Украiни (крiм автора цих рядкiв) стали поети Василь Бондар, с. Бурбине (1923–1969), спiвак i поет, заслужений артист Украiни Вiктор Женченко (нинi киянин), Іван Перепеляк, харкiв’янин, голова ради Харкiвськоi органiзацii НСПУ – обидва з с. Оболонь, що на рiчцi Крива Руда за 25 км вiд Семенiвки, поет Микола Шудря (с. Панiванiвка), Надiя Супруненко (с. Новоселиця).

А ще на теренах району народилися, виросли, жили й працювали (а дехто й нинi живе й працюе) такi творцi красного письменства:

• Євген Бутенко – багатолiтнiй голова колгоспу, автор багатьох книг – сатира i гумор, роман, публiцистика, краезнавство;

• Іван Василенко (с. Очеретувате) – кандидат технiчних наук, краезнавець;

• Олексiй Жигаленко (с. Слюзiвка) – автор книг народознавчого характеру;

• Іван Капустянський (с. Жовтневе) (1894–1939) – автор багатьох лiтературно-критичних праць про творчiсть С. Васильченка, Г. Сковороди, Л. Глiбова, І. Франка, П. Панча, П. Тичини та iнших, репресований за тоталiтарних часiв i знищений;

• Микола Корж (с. Оболонь) (1919–1985) – автор понад 200 праць краезнавчоi спрямованостi;

• Іван Кравченко (с. Бiляки) – автор книги дотепних народних оповiдань, билиць i жартiв «Спiймав батько зайця»;

• Леонiд Павленко (селище Семенiвка) – автор книги повiстей, легенд, оповiдань «Бiла лiлея»;

• Федiр Рома (1918–1986) (с. Очеретувате) – автор книги «Мужнiла молодiсть в боях»;

• Дем’ян Семенов, редактор районки в 1934–1936 рр., загинув у 1944 роцi, автор збiрок оповiдань «Гнiв народу», повiстей «Вызов брошен», «Пласти в огнi» та нарисiв;

• Петро Шевченко (с. Очеретувате) – автор спогадiв про минуле;

• Іван Гилюк (народився на Подiллi, закiнчив семенiвську середню школу) – поет, автор збiрок «Освiдчення», «Осяяння»;

• Володимир Гладкий (с. Оболонь) – член полтавськоi спiлки лiтераторiв, поет, автор багатьох поезiй та поем;

• Олексiй Дудник (с. Вербки) – автор багатьох поетичних збiрок;

• Микола Ляпаненко (с. Карпиха) – автор багатьох поезiй i пiсень;

• Олександр Мещерський (1822–1913) – автор поезii про село Веселий Подiл;

• Анатолiй Пахомов, член Нацiональноi спiлки журналiстiв, автор поетичноi збiрки «Удари серця»;

• Дiас Письмак (с. Федорiвка) (1940–1999) – поет i прозаiк, за життя так i не видав жодноi збiрки;

• Григорiй Соколовський (с. Богданiвка) – вiйськовий редактор, поет;

• Клавдiя Теряник (с. Іванiвка) – поетеса, авторка збiрки «Любовi ластiвка червона»;

• Іван Чепурний (с. Оболонь) (1962–2002) – поет. Автор збiрки вiршiв «Торкаю нервом бiлий свiт»;

Василь Шугало, поет, автор збiрки «Неопалима купина»; е в нiй зокрема й така поезiя, присвячена нашим малим полтавським батькiвщинам:

Хтось, мов дiвчину, кохае
Сонячнi мiста,
Хтось – за рiднi гори мае,
Може, й неспроста.
Тiльки де б не був я, друзi,
На моiм вiку –
Лину в радостi i в тузi
Я – в Дем’янiвку.
Тут земля полтавська славна,
Край труда й пiсень.
Що не жiнка – Ярославна,
Що юнак – Еней.
Золотi хлiба за обрiй,
Неба синь п’янка,
Слово щире, люди добрi –
Все Дем’янiвка…

Тут згадуеться – i це зрозумiло, – поетова Дем’янiвка, але таким же рiдним, таким чудовим селом е для мене Заiчинцi, як i для кожного його рiдне село на нашiй славнiй малiй полтавськiй батькiвщинi. А решта… Решта не суть важливо. Гарно сказав Василь Шугало в однiй iз своiх поезiй:

Найпершоi iстини будьмо свiдомi
(До лиха оскому пiсних ностальгiй):
Не все так погано у нашому домi,
Бо е в нас держава i прапор е свiй.
Є мова в нас рiдна, своя солов’iна,
Є гiднiсть, е воля, е вiра свята…
І знае весь свiт, що таке Украiна,
Як сонце – висока, мов пiсня проста.
Хай недруги нашi конають вiд злостi,
Кепкують, смiються, радiють – пусте,
Як кажуть в народi, були б, власне, костi,
А м’ясо поволi, дасть Бог, наросте…

P. S. А ще ж у районi – с. Веселий Подiл – народився сам (САМ!!!) Леонiд Глiбов.

А ще ранiше народився в селi Бакумiвцi (майже поруч з моiми Заiчинцями!) Думитрашко-Райч Тимофiй Іванович – украiнський поет середини XIX ст., автор збiрника лiричних вiршiв «Бандура. Думи i пiснi Тимофiя Думитрашко-Райча. Випуск перший», 1858.

У районi у 1904 роцi вчителював у селi Брусове Степан Васильченко. Олесь Гончар працював кореспондентом семенiвськоi райгазети «Розгорнутим фронтом» (1936), себто пiсля навчання у Харкiвському технiкумi журналiстики проходив виробничу практику. І навiть видрукував у райгазетi чи не один з перших своiх вiршiв «Яблунька».

Ну, а решта… Решта, як писав Вiктор Гилюк:

В Семенiвку! В Семенiвку! – жага
Із суети несе мене i смутку,
Знайомий степ знайомо набiга
Обабiч захекану попутку…

Так ось, село мое, як i зазначено в довiднику «Полтавщина», «розташоване на лiвому березi нижньоi течii р. Хоролу» – правоi притоки Псла (басейн Днiпра), що тече Приднiпровською низиною в межах Сумськоi та Полтавськоi областей. За даними УРЕ, довжина Хоролу 301 кiлометр (в межах Полтавщини – 241 км).

У часи, коли половцi шарпали руськi землi, а русичi, як то зазначено у Володимира Мономаха, гнали половцiв за Хорол – вiн був тодi великою рiкою з дуже швидкою водою, що так i неслася. (Назва Хоролу – слов’янська, i означае «швидкий».) За мого дитинства Хорол (звичайно ж, у нашому краi) майже зарiс очеретами, перетворившись на ряд озер та плес. Принаймнi в Семенiвському районi, мiж селами Бiляки – Заiчинцi, Кривенки – Чаплинцi–Бакумiвка. І все ж по веснi вiн ставав повноводим i буйним, широко розливався, пiдступаючи аж до перших хат села, i вiд нього тодi захищалися дамбою, як то трапилося по веснi сорок першого. Траплялося й по вiйнi. На територii Семенiвського району, поспiшаючи до Псла, Хорол у нашому краi вигинаеться велетенським луком – у тому вигинi i знаходиться мое село. Воно на пiвостровi, в долинi старого рiчища Хоролу. За багато вiкiв Хорол не раз мiняв русло, доки й не утворив долину, що в повiнь заливаеться водами, а влiтку можна в багатьох мiсцях перейти Хорол мiлководдям, або очеретяними плавнями.

Отож, у долинi старого рiчища й знаходяться Заiчинцi, з усiх бокiв оточенi Хоролом, його луками, плесами й озерами i, звичайно ж, очеретами. Чого-чого, а очеретiв, розкiшнихпрерозкiшних, наче палiччя, тут завжди було задосить, а самi плавнi в багатьох мiсцях були просто непроходимi.

З’являеться в нашому селi Хорол зi сходу, збоку села Бiляки, тече, оточений луками i плавнями, огинае село дугою по ходу сонця. На протилежному його березi, високому й горбистому, розташованi села Бiлогуби, Кривенки, Василiвка, Чаплинцi. Бiля хутора Чаплинцi Хорол знову припадае до Заiчинець, себто замикае петлю – там дерев’яний мiст, единий в наших краях, через нього й веде дорога в Семенiвку. Але за селом, за колгоспними фермами i садом, попiд високою горою, Хорол повертае на захiд i там, де вiн повертае, – единий сухопутний шлях iз села – двi грунтiвки, одна на Миргород, друга на Хорол-мiсто. А рiчка Хорол, повернувши на захiд, тече далi попiд селом Бакумiвка, залишаючи нашi, заiчинськi володiння. Отож, село наше розташувалося на пiвостровi, оточене плавнями, очеретами, луками, островами i з гори здаеться райським куточком у долинi.

У селi нiхто на Хорол не казав Хорол. Для всiх вiн був просто рiчкою. «Ходiмо на рiчку» – так говорили мiж собою ми, дiти. «Ти куди це зiбралася, Марiе?..» – «Та на рiчку, треба попрати бiлизну» – так перемовлялися дорослi. Хорол-рiчка була моiм найкращим другом, на берегах якоi i на водах якоi я зрiс i змужнiв. Кого-кого, а цю рiчку з усiма ii плесами, заплавами, островами, гаями, заливними луками, очеретами, рибою, птаством, бiлими i жовтими макiвками (жовтими глечиками лiлiй) на задумливих плесах, я знав, як своi п’ять пальцiв. А що вже перекупався в ньому! Довгими лiтнiми днями зранку й до вечора не вилазили ми, хлоп’яки, з води. «Гайда на рiчку!» – це було нашим найпопулярнiшим гаслом дитячих лiт, як сам Хорол – Меккою нашого дитинства.

Вся велика петля рiчки в межах нашого села була умовно подiлена на береги й кути, в свою чергу вони звалися iменами тих, хто в давнину там перший селився i жив. Наприклад, Шарунiв берег – там колись Шарун жив, хоча за моеi пам’ятi його вже нiхто не знав, а назва лишилася. Лише моя бабуся Зiнька, якось напружуючи пам’ять, згадала: «Були Шаруни, а хто вони такi – вже й не тямлю». – «А де ж вони дiлися, бабусю?» – «Як де – вимерли». – «Усi?» – «Еге ж, усi, вся iхня родина. Хата стояла пусткою, завалилась, а тепер од них i слiду не лишилося. А берег так i зостався – Шарунiв». Збираючись купатися, ми заздалегiдь домовлялися: на Шарунiв берег.

Був берег Лозiв, у якому жив мiй товариш Владик Лоза, було Юркiвське (там якийсь Юрко жив ще бозна-коли, чи не в минулому сторiччi). Два виходи Хоролу звалися Млинами – Старий млин i Новий млин (Новий млин на березi ще я пам’ятаю). Дiти казали: йдемо купатися до Старого млина. Або – до Нового. Є ще Бiлогубiвський берег (навпроти, але на другому березi село Бiлогуби) i т. д. Великий пастiвник за мостом звався Богiвцями, там споконвiку паслася людська (на вiдмiну вiд колгоспноi) череда.

Добре пам’ятаю Стеценкiв берег (там жив мiй найближчий друг у роки дитинства Микола Стеценко), Хоменкiв берег – ясно, що Хоменки там жили, з хлопцями його багатодiтного сiмейства я теж дружив. Їх було так багато, що, пригадую, вони спали i на печi покотом, i в хатi на долiвцi – теж покотом, на чолi з батьком-матiр’ю, i ледве вмiщувалися. Глава того сiмейства був дуже працьовитим (не тiльки в смислi збiльшення потомства), в колгоспi зранку дотемна гнув спину, але жили вони бiдно i голодно. Проте були веселими i дружними, i в них у дворi на високiй яворинi – предмет моiх заздрощiв – скiльки себе пам’ятаю, жили лелеки i теж мали щолiта повне гнiздо лелечат. Остання дитина в них народилися 1 травня 1950 року, хлопчика було названо Григорiем, але через два мiсяцi немовля померло, i Хоменчиха бiльше не народжувала дiтей – вiк уже був не той.

Ще був берег Сисане озеро (за моеi пам’ятi воно вже заросло), берег Ляшеве (не знаю, чому так звалося), Мартинiв (менi добре знайомий) берег, Демидiв.

Були ще так званi копанi – протiчки в очеретi шириною метрiв з десять. Були копань Царинська, Куликiвська копань, Перша копань, Розсоха та iншi. Найвiдомiше озеро на островi, оточеному Хоролом, звалося Бульбою (воно й було у формi бульби), синiло в лататтi Воликове озеро, були ще Солонцi, Павлова толока i просто – луки й толоки, береги й бережки, озера й озеречка, плеса й протiчки.

Отож село, подiливши Хорол на береги-бережечки, кути й протоки та копанi, за роки й забуло, як i звати рiчку – рiчка, та й усе. І лише в п’ятдесятих роках бiля мосту раптом поставили табличку з голубими лiтерами: «р. Хорол».

Варто зазначити, що заiчинський термiн «берег» не завжди означав сухий берег. За роки люди – тi, хто там жив, – протоптували в очеретi стежки до води, це й звалося часто «берегом», твердих берегiв було лише кiлька. А бiля мосту були плеса, повнi макiвок (бiлих лiлiй) i глечикiв (жовтих лiлiй), там ми любили купатися.

То був наш центральний «пляж».

Хорол не кожну пору року був видимий з-за очеретiв, як бувае видима рiка – плавнi його ховали од свiту бiлого. Зате по веснi вiн так розливався, таке було буйноводдя на всю широчiнь, коли навiть луки зникали пiд водою, що ми нарештi бачили свою рiчку у всiй ii красi й привiллi.

Щовесни з вирiю поверталося у плавнi на води нашоi рiчки рiзноманiтне птаство – дикi качки, гуси, журавлi, лелеки, рiзний пернатий дрiб’язок, i тодi гелгiт, крики птахiв переповнювали наше село. Потiм вода потроху спадала, оголюючи луки, заплави, острiвцi, швидко рiс очерет. Пiд осiнь Хорол мiлiв, очерети навколо нього i в долинi здiймалися непроходимими хащами, i рiчка знову зникала з наших очей, i тiльки бiля мосту ми й бачили чисту воду. Та ще на човнах, пробившись через очеретянi джунглi, дiставалися чистоводдя[5 - Пригадуете у Павла Тичини: «Не той тепер Миргород, Хоролрiчка не та»? За Миргород не скажу, а Хорол-рiчка нинi й справдi вже не та. Принаймнi в нашому районi. В сiмдесятих роках вирiшили осушити ii заплаву, те неймовiрного багатства й краси привiлля, i – «осушили». Прорили канал, що мав символiзувати рiчку Хорол, спустили в нього воду, що ще лишилася, i таким чином знищили рiчку. Але це – сумна окрема тема.].

У сиву давнину, коли всюди були вороги, наш пiвострiв серед степiв (долина Хоролу), зарiсши очеретами та гаями, ставав надiйним сховком для втiкачiв вiд панщини, для козакiв, як мiсце для засiдок. Хоч земля на пiвостровi не з кращих, але заради безпеки люди мирилися навiть з бiдними грунтами. За переказом, першими на пiвостровi, що сховався од свiту бiлого, у плавнях, поселився зi своiм загоном сотник Костяний – вiн i охороняв тi краi вiд ворожих набiгiв, у захiднiй частинi Полтавщини. А збоку суходолу, себто миргородськоi та хорольськоi дорiг, що вибiгали через суходiл з пiвострова на узвишшя i далi в привiлля полтавських шляхiв, у тi часи стояли сторожовi козацькi бекети з сигнальними вежами, де й чатували дозорцi сотника Костяного – слiди тих бекетiв зберiгалися ще на початку столiття.

Сотник Костяний був хоробрим у бою, з козаками сердечний, за що останнi його шанували, але на вигляд не вдався – зрiст його пiдводив. Ще й гандж мав, що його не можна було утаiти: заiкався. Тож його позаочi так i звали: Заiка. А тих, хто селився на пiвостровi бiля Заiки, зрозумiло, що теж величали Заiками. І звалося б сьогоднi мое село Заiками, коли б не панi сотникова. Була вона, на вiдмiну вiд дрiбненького мужа свого, дебелою нiвроку, високою, широкоi костi, i коли поважно вулицею йшла, сила у нiй вiдчувалася, i чоловiки зайвий раз з нею уникали зустрiчатися – ще не так глянеш, не так кашлянеш та й розгнiвиш панi сотникову…

Але панi сотникова, хоч на вигляд i була гроза грозою, та душу мала добру, жалiсливу. Любила свого маленького сотника вiрно i нiжно, i називала його не Заiкою, як усi, а – лагiдно-ласкаво: Заiчкою. А бувало – це вже на особливому спалаховi нiжностi – Заiченькою, Зайченьком…

Ось звiдтодi й пiшло вiд панi сотниковоi – Заiчка, Заiченька, Заiченьки (тi, хто по сусiдству з паном сотником жив), аж доки по якомусь там часi i село стало зватися Заiчинцями.

Про те, що село Заiчинцi – старовинне, пiдтвердила i праця – унiкальна! – Л. В. Падалки «Прошлое Полтавской территории и ея заселение», виданоi у Полтавi року 1914-го. Автор детально описуе повiти, подае список усiх сiл, рiк i рiчок, озер, могил (останнiх, за свiдченням Падалки, на Полтавщинi нараховувалось – на тi часи, – 8 тисяч 23). У списку сiл я знайшов i своi Заiчинцi. Там же пiдтверджувалося, що в Заiчинцях першими колись поселилися козаки, вихiдцi з-за Днiпра. А поселилися вони на так званiй «займанщинi», себто нiчиiй землi, яку й було в подальшому привласнено правом першого займання (поселення). На тих займищах серед непрохiдних плавнiв Хоролу легко було сховатися, що втiкачi й робили.

Забiгаючи наперед, скажу, що пiсля знищення Росiею Запорозькоi Сiчi багато козакiв було обернено на помiщицьких крiпакiв. Але поселенцям Заiчинцiв трохи «пощастило»: iх обернули – i то лише частину, – на державних крiпакiв. А це крiпацтво було м’якшим за панщину, бо оброчники зобов’язувались сплачувати державi лише грошову ренту. Помiщикiв у тi часи в селi не було – убогi землi, тож нiхто з можних i сильних не зазiхнув на пiвострiв у плавнях.

Ось так село й жило – на однiй його половинi були вольнi козаки, а на другiй – державнi крiпаки, оброчнi бiдолахи. І десь аж до сiмнадцятого року двадцятого сторiччя в селi був не один староста, а – два: для козакiв i для мужикiвкрiпакiв нарiзно. Чемериси належали до вольних козакiв. Покiйна моя бабуся (царство iй небесне, земля iй пухом!) розказувала менi охоче, що давним-давно, рокiв, мабуть, i з двiстi тому забрiв у наше село козак з незвичним для тих краiв прiзвищем – Чемерис. Сам вiн буцiмто був родом з Литви (литвин, значить), а служив на Сiчi, зукраiнiзувавшись, козакував.

Одного разу вiн кудись по якiйсь пригодi поiхав своiм коником вороненьким i забрiв у село Заiчинцi, де на кутку й зачепився за одну… зачiпеньку (скажемо так нiжно) i так уже надiйно зачепився, як ото риба на гачок потрапляе чи в сiтку, – що й осiв у Заiчинцях, невдовзi одружився на тiй дiвчинi i господарством зайнявся. Заiчинська дiвчина (а в Заiчинцях у всi роки дiвчата були взагалi чи не найкращi!) народила йому трьох синiв, вiд яких у селi й пiшли три роди Чемерисiв – всi родичi мiж собою.

Одну гiлку з тих трьох родiв сьогоднi представляю я, Валентин Чемерис та син мiй Ярослав. І я вдячний тому запорожцю Чемерису, бо коли б вiн двiстi рокiв тому не подався в мандри на конику вороненькому та не зачепився в селi Заiчинцi за гарненьку зачiпеньку, то, мабуть, i мене сьогоднi у свiтi бiлому не було б, як i взагалi – Чемерисiв у Заiчинцях.

І тобi вдячний, далека-предалека заiчинська дiвчино, що двiстi рокiв тому зумiла утримати бiля себе хвацького козака-сiчовика, i так йому закрутила голову, що вiн заради неi навiть гречкосiем став, звання козацьке на любов промiняв.

Ось тому я i е у свiтi бiлому i батькiвщина у мене е – село Заiчинцi в Украiнi. Мала моя батькiвщина на великiй моiй Батькiвщинi, Украiнi.

(Ось як важливо – на всi прийдешнi вiки важливо! – зачепитися козаку за гарненьку зачiпеньку!)




Це я, «…званий Чемерисом»


Прiзвище мое – Чемерис – згадуеться в Словарi украiнськоi мови Бориса Грiнченка (том IV, стор. 451), але з малоi лiтери слово, що його значення залишилося невiдомим укладачевi: «Чемерис – ?»

І наводиться единий приклад, узятий укладачем Словаря iз збiрника «Народныя песни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацким…» (видання 1878 року):

«Чемерис, чемерис, чом дiвочок не любиш?»

Чому це якийсь там чемерис (з малоi лiтери) та не любить дiвочок, за що й потрапив у прадавню пiсню – я теж не знаю. В нашому роду таких нiби й не було, навпаки – дiвчат усi любили.

Щодо самого прiзвища мого, то воно спорiднене з такою групою однокореневих украiнських слiв:

Чемер – чуб, чуприна. Можливо – одна з назв оселедця – «старовинноi чоловiчоi зачiски у виглядi довгого пасма волосся на голенiй головi (перв. у козакiв), чуприна». Як писав Олекса Стороженко, запорожцi тому звали чуприну оселедцем, що вона, довга, телiпаеться, неначе оселедець» – риба.

Чемерка (чемера, чемерчина) – верхнiй одяг чоловiкiв з талiею i фалдами ззаду.

Чемериця – багаторiчна рослина з родини лiлiйних. Дуже отруйна. В Украiнi поширенi три ii види. Використовуеться в медицинi та ветеринарii. У Давнiй Грецii i Стародавньому Римi дуже цiнувалася чемериця бiла – як лiкувальний засiб.

Чемерник – багаторiчна рослина з родини жовтецевих. Навiть у пiснi про ту горiлку спiваеться: «Будем пити медгорiлку, а потому чемерiвку».

Чемерва – малеча.

Чемерицi об’iвся (вислiв) – одурiти. (Коли я, бувало, дратувався, мiй друг, поет Михайло Чхан, насмiшкувато, але незлобиво тодi бурчав: «Чемерисе, ти що – чемерицi об’iвся?»)

Крiм того, ще е:

Чемерiвцi – селище мiського типу Хмельницькоi областi, розташоване на рiчцi Іванчику (притока Днiстра). Вперше згадуеться за 1565 рiк. Центр Чемеровецького району. Існувало ще якесь мiсто пiд назвою Чемериси, десь неподалiк Бару (тепер Вiнницька область) – за iншими даними – село. Його разом з Баром захопив – пiсля вiдступу звiдти татар – польський король Ян Собеський – про що й повiдомляе Самовидець у своему лiтописi пiд роком 1674.

Микола Фененко у своiй вельми цiкавiй i багатiй книзi «Земля говорить» («Веселка», Киiв, 1969 р.) пише, що «на Подiллi, у Вiнницькiй областi сотню рокiв iснувало село Чемериси Волоськi. Незрозумiла назва Чемериси, ще й Волоськi! Сiл з подiбними назвами в Украiнi кiлька.

Десь у XVI–XVII столiттях чемерисами називалися найманцi з татар (а може, таке плем’я татарське було), що служили польським магнатам. Поступово вони вихрещувались, родичалися з украiнським населенням, ставали звичайними хлiборобами». Як i бiльшiсть стародавнiх населених пунктiв Украiни, село Чемериси Волоськi пiсля Другоi свiтовоi вiйни було перейменоване бiльшовиками, здаеться, на Журавлiвку (добре, що хоч не в Карломарксiвку чи Ленiнське).

У «Лiтописi руському» (Киiв, видавництво «Днiпро», 1989 рiк, переклад Леонiда Махновця) пiд роком 1149 записано:

«…i тодi рушили вони полками своiми до Луцька, i, пiшовши, стали коло (города) Чемерина на (рiчцi) Оличi».

Сьогоднi це село Чемерин Кiверцiвського району Волинськоi областi.

Варто додати, що бiльшiсть вище згадуваних слiв з коренем «чемер» записанi на заходi Украiни, ближче до Гуцульщини та Угорщини, де й було вперше зафiксовано загадкового (але з малоi лiтери) чемериса, котрий чомусь не любив дiвочок. (Тiльки не плутати цього чемериса з черемисом, бо черемисами в давнину називали марiйцiв, i звiдтодi поруч з прiзвищем Чемерис iснуе його побратим Черемис, що постародавньому означае марiець. Черемисiв згадуе вже «Повiсть врем’яних лiт» (Киiв, «Радянський письменник», 1990, переклад В. Яременка):

«…а по Оцi-рiчцi, де впадае в Волгу, свою мову мае мурома, i черемиси – свою мову, i мордва свою мову…

…А це iншi народи, що дань дають Русi: чудь, весь, меря, мурома, черемись, мордва, пермь, печера, ям, литва, зимiгола, корсь, норома, либцi свою мову мають…»

Звiдтодi – пiсля почутого сiмейного переказу про далекого мого предка козака Чемериса, – я й шукаю на Запорозькiй Сiчi Чемерисiв – якщо й не предкiв своiх чи далеких родичiв, – спробуй доведи з ними свою спорiдненiсть, як вони вже оповитi iмлою iсторii – то бодай хоч однофамiльцiв.

Хто шукае, той i знаходить.

Знайшов i я «свого» Чемериса на Запорозькiй Сiчi – та якого! Самого пана кошового отамана! Ми знаемо далеко не всi прiзвища кошових отаманiв запорозькоi козацькоi республiки.

А точнiше, знаемо лише кiлькох найбiльш популярних керiвникiв Запорозького коша – наприклад, Петра Сагайдачного, Івана Сулиму, Івана Сiрка (та i як таких легендарних не знати!), Костя Гордiенка, Петра Калнишевського, ну i ще кiлька iмен, i все. А на сьогоднi вдалося знайти (в архiвах та джерелах), як свiдчить кандидат iсторичних наук В. Сергiйчук у статтi «Старшина Запорозькоi Сiчi» («Наука i суспiльство», № 5, 1989 р.), сiмдесят з чимось прiзвищ кошових!

За двохсотлiтню iсторiю iснування козацькоi вольницi кошових було значно i значно бiльше, адже обиралися вони щороку, i переважна бiльшiсть iз них – лише на один строк.

Так ось, у 1667 роцi кошовим отаманом Вiйська Запорозького низового було обрано Остапа Васютенка-Чемериса.

«Ага! – вигукнув я радiсно-задоволено, – виявляеться, Чемериси не тiльки козакували, а й на кошiвствi при булавi були!»

І почав я звертатися до джерел, аби дiзнатися, хто ж вiн, мiй далекий однофамiлець, i чому в нього подвоене прiзвище – Васютенко, та ще й Чемерис? Переглядаю другий том «Історii Запорозьких козакiв» Д. І. Яворницького i на сторiнцi 248-й у розповiдi про подii 1667 року – о, радiсть! – знаходжу того, кого й шукав:

«12 травня на радi (козакiв. – В. Ч.) позбавили кошiвства отамана Ждана-Рога й замiсть нього обрали Остапа Васютенка, званого ще Чемерисом, тобто польським татарином».

Виявляеться, чемерис означае, що його носiй був польським татарином? Але що це за дивний народ – чи народнiсть – польськi татари? Татар ми знаемо кримських, але – польських? І якщо Остап Васютенко (судячи з iм’я та прiзвища – украiнець) та справдi татарин, бодай i польський, то як козацтво, бодай i при своему iнтернацiоналiзмi, могло на свого батька i владику, кошового отамана обрати татарина, бодай i польського? Як, бо тiльки з 1450-го по 1556 рiк кримськi татари зробили 80 спустошливих набiгiв на Украiну (це iз зафiксованих iсторiею, а скiльки iх насправдi було!), погнавши в неволю сотнi i сотнi тисяч украiнського люду! (Вiдомо, що тiльки у 1575 роцi татари взяли в Украiнi 35 тисяч бранцiв для продажу iх на невiльницьких ринках.) То як татарин, бодай i польський, мiг стати у запорожцiв – единих рятувальникiв Украiни вiд татарських навал – кошовим отаманом?

А рiч у тiм, що Остап Васютенко був украiнцем. Але чому це вiн – син Васюти – та ще i якийсь Чемерис? Нашi предкислов’яни часто мали, крiм законних прiзвищ, ще й прiзвисько, що вказуе на яку-небудь рису його характеру, зовнiшностi, дiяльностi, звичок тощо. Так от – у нашому прикладi Васютенко – це прiзвище, законне, родове, а прiзвисько Чемерис вказуе на походження Васютенкiв чи радше його батькiв-дiдiв i взагалi, предкiв iз польських татар чемерисiв.

Але чому це татари – i якi саме татари? – на службi в Польщi звалися чемерисами?

Виявляеться, було таке тюркське плем’я, зване чемерисами. (Тюрками називаеться велика група спорiднених за мовою народiв – татар, узбекiв, азербайджанцiв, казахiв, киргизiв, якутiв, туркiв тощо.) Що це – самоназва, чи iх так прозвали сусiди, i що воно означае – невiдомо. Але те тюркське плем’я чемерисiв (а для полякiв чи украiнцiв всi тюрки були на одне обличчя – татари, як у свою чергу, для тюркiв всi не тюрки) переселилися до Польщi (ось чому звiдти, iз заходу, почало в Украiнi свiй шлях слово «чемерис»), служило iй, потiм Украiнi. У 1541 роцi барський (з мiста Бар, що на Вiнниччинi) староста Бернард Претович (украiнська iсторiя називае його оборонцем рiдного народу, бо вiн неодноразово наздоганяв татар, якi хапали украiнську люднiсть, i звiльняв бiдних невiльникiв) вирушив у погоню за татарською ордою, щоб звiльнити захоплених нею украiнцiв, що вiн робив постiйно. Так ось його загiн, як свiдчить польський хронiкер Мартин Бельський, складався «з козакiв невеликим числом i чемерисiв…»

З часом, iз столiттями i новими поколiннями, тюрки-чемериси ставали в Польщi поляками (як тодi казали, ляхами), на Украiнi – украiнцями, i тiльки прiзвисько Чемерис вказувало, що колись далекi предки цiеi людини або були вихiдцями з тюркiв-чемерисiв (ймовiрно половцями), або поруч них жили (в iхнiх краях), чи були схожими на них, тож i називали такого чемерисом. Як, наприклад, чорного – циганом (чи тепер негром), хоч вiн мiг i не належати до циган. І тодi до украiнського прiзвища такого украiнця (украiнця вже не в першому колiнi) Васютенка додавалося прiзвисько Чемерис – на згадку, хто були його предки. А з часом прiзвисько – будьяке – втративши свiй прямий смисл, ставало законним, офiцiйним, як би ми сказали, прiзвищем. Так з’явилося з прiзвиська Чемерис прiзвище Чемерис. Чи, наприклад, Лях, предки якого були вихiдцями з Польщi, Литвин – з Литви, Татаренко – син татарина тощо. І ще в часи Запорозькоi Сiчi, невдовзi пiсля Остапа Васютенка-Чемериса, з’явився полковий старшина Вiйська Запорозького Низового племiнник кошового отамана Петра Калнишевського Стефан Чемерис.

Так нарештi розкрилася таемниця мого (та й не тiльки особисто мого, Чемерисiв багато в Украiнi!) прiзвища – вiд тюркського племенi (чи народностi) чемерисiв. Але що у них означало слово «чемерис» – iхню нацiональнiсть, себто самоназву, чи якусь характерну рису iхню – звичаiв, побуту, вiри тощо – то вже, мабуть, назавжди залишиться загадкою.

Але звiдки тодi походить назва старовинного чоловiчого одягу, пошитого в талiю з фалдами ззаду, званого чемеркою (чемерою, чемерчиною)? Чи не е, чи, вiрнiше, не був то нацiональний одяг тюркiв-чемерисiв?

Чи вони, тюрки-чемериси, дали назву отруйнiй рослинi чемерицi – може, в давнину, вона росла бiля поселень чемерисiв, тож iншi люди, iхнi сусiди, i прозвали ту рослину чемерицею, що й приказкою в Украiнi стала: крутить носом, як вiд чемерицi. А пили чемериси що? Чи ж, бува, не власну горiлку, названу вiд них чемерiвкою?

І, певно, дiтей у них було рясно, бо ту чемерiвську малечу (як у циган – циганчата) сусiди весело звали чемервою – бо звiдки взятися цьому слову?

А може, вони вперше в Украiнi поселилися на територii теперiшньоi Хмельницькоi областi – ось вiд них i пiшло тамтешне селище Чемерiвцi, центр Чемеровецького району? Отож i в давнiй пiснi питали якогось там тюрка-чемериса (чи iхнього нащадка), чому це вiн, мовляв, дiвочок не любить? Але цього нам тепер вже нiхто не скаже – чому вiн не любив дiвчат? (Бо всi iншi Чемериси, яких я знав, чи про яких чув, дiвочок любили – аж-аж!..)

На стiнi мого кабiнету висить «Пам’ятна грамота» з козаком-бандуристом вгорi. Вона починаеться такими словами:

«Ми, козаки курiннi, i Кошовий отаман славноi Микитинськоi Сiчi, лицарi вiйська Запорозького низового Кодацькоi паланки



СПОВІЩАЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що наiжджав до нас у Микитинську Сiч в серпнi у рiк Рiздва святого 1999 дня 5 сей волелюбний козак, прийнятий з великою пошаною тутешнiм товариством славного вiйська Запорозького низового.

ПІДТВЕРДЖУЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що не щадячи живота свого, шануючи предкiв козачих й усього украiнського народу, з великою пошаною вiдвiдав святi мiсця всiх п’яти Запорозьких Сiчей: Бучацько-Токмакiвськоi, Микитинськоi, Староi Чортомлицькоi, Базавлуцькоi, Новоi Пiдпiльно-Покровськоi i кинув жменьку земельки святоi до Хреста пам’ятi вiчноi слави вiйська Запорозького низового i всiеi Украiни-матерi, що власник грамоти оцiеi посвятився по iстинно козацькому звичаю в козаки Микитинськоi Сiчi, славного вiйська Запорозького низового при всiй чеснiй громадi товаришiв-побратимiв у присутствii вiтця святого…»



Таким чином ще один, званий Чемерисом, – а точнiше, автор цих рядкiв – був прийнятий до Кодацькоi паланки (бо жив я тодi в мiстi Сiчеславi на Днiпрi) вiйська славного Запорозького, в чому й розписуюсь: козак Валентин з козацьким iм’ям Сiчеславець, син Луки, вiд самого дня народження званий Чемерисом – i тiльки Чемерисом i нiким iншим. Амiнь!




Прадiд Артем, дiд Макар, батько Лука


Мого прадiда звали Артемом. Я його нiколи не бачив, бо помер вiн за три роки до мого народження, але чув про нього багато. Бабуся часто його згадувала: прудкий був Артем, казала, на сто п’ятому роцi життя не ходив, а – бiгав. Все пiдбiгцем, пiдбiгцем, тож нiхто з ним довго не мiг зiйти. А йому – сто та ще й п’ять рокiв. Отакий був твiй прадiд, царство йому небесне, хрестилася бабуся. Коли б не голод тридцять третього (а люду тодi багато померло), то й досi, мабуть, жив би.

Прадiд мiй Артем Чемерис (глибше прадiда я генеалогiчне древо мого роду не дослiджував, бо не збереглося, крiм прадiда, жодних даних), так от, мiй прадiд Артем Чемерис, якого тридцять третього року прикiнчив комунiстичний голодомор, народився року 1828-го. Тридцять три роки був крiпаком i лише пiсля 1861 року, як було лiквiдовано крiпацтво в Росii (вона ж його разом з усiею Украiною в те крiпацтво й загнала!), вирвався на волю. Вiдносну, бо яка була воля в Росiйськiй iмперii – вiдомо.

Про крiпацтво (бабуся менi переповiдала) прадiд розказував так: «А що… жили й тодi люди. І я жив. А що мав робити? Вибору в мене не було: або крiпак у пана, або… дiти ставали крiпаками лише тодi, коли виростали в пiдпарубчакiв чи й парубчакiв. А простiше, – коли надiвали штани. Надiв штани – поганяй на панщину. Хочте – вiрте, хочте нi, а так у нас тодi водилося. Надiв, значить, штани, до дiвчат лошаком молодим заiржав – поганяй на панщину. Все! Ти вже крiпак, панська людина. Можна сказати, його худоба. Двоноге бидло. А не надiв штанiв – ти ще нiби дитина i залежиш тiльки вiд рiдного батька, а не вiд пана. Тож я не надiвав штани аж до двадцяти лiт – все хотiв мiй батько, щоб я довше вiльним побув… Я, каже батько, здуру надiв штани в п’ятнадцять лiт, бо дуже до дiвчат потягло, та й опинився в ярмi. А ти – покозакуй ще… А як козакувати, коли ти без штанiв, га? – реготав прадiд, вiн завжди був веселий, може, тому довго й жив. – Отож я до двадцяти лiт у довгiй сорочцi ходив – як тодi багато хлопцiв у нас робило, щоб одсторонитися вiд панщини бодай на кiлька рокiв. Тому з нас нiхто не смiявся – бiда нас до того змушувала. А вже як надiв штани у двадцять лiт, так i погнали на панщину – бо до дiвчат заглядав… Краще панщина, як у двадцять лiт без штанiв. На кутку хлопцi й дiвчата ввечерi чи в недiлю збираються, а мене до гурту не приймають – без штанiв. То я й надiв. Хай, думаю, женуть мене в крiпацтво, аби лишень я мiг до дiвчат ходити… Тодi ж i оженився – на крiпачцi».

Прадiд Артем був учасником Севастопольськоi оборони 1854–1855 рокiв, пiд час Кримськоi вiйни. Особисто знав матроса Кiшку i багато про нього вдома розказував, але подробицi тих розповiдей, нiким не записанi, доки я вирiс, якось i розгубилися, постиралися з пам’ятi… Бабуся iх уже призабула, всi ж iншi, хто знав Артема, на той час вже повмирали.

Бачив царя, який приiздив у Крим чи в Севастополь. Який саме цар – не знаю, але, мабуть, Микола I. Прадiд, переповiдала бабуся, був дуже розчарований, бо сподiвався i вiрив, що цар, навiть як людина, був чимось незвичайним, а прадiд, вилiзши на дерево – iнакше царя при збiговиську народу та солдатiв не можна було побачити, – уздрiв маленького низькорослого чоловiка (а може, то йому так здалося – з подиву?!), рудого, котрий на перший погляд не являв собою нiчого. Ну, анiчогiсiнько такого, щоб видавало в ньому божого помазаника. Тому прадiд Артем все життя був явно розчарований, що цар виявився таким… не вдатним з себе, чи що. Цар, а наче звичайнiсiнький дядько, обурювався прадiд. Казна-що таке!

Із Севастопольськоi кампанii прадiд привiз химерну рiч (найбiльше диво нашоi сiм’i): у плескатiй пляшцi з вузеньким горлом був дерев’яний хрест, вiн стояв у стружках, а позад нього знаходилась картинка, що зображувала вiдсiчену голову хрестителя Іоана Предтечi, який провiстив близьке пришестя Христа. Вiн i похрестив Ісуса разом з iншими. Прадiд розказував, що такi штуки – хрест у плескатiй пляшцi з вузьким горлом – виготовляв на дозвiллi (власне, мiж боями) один севастопольський моряк. І роздавав солдатам на згадку. Дав вiн таку пляшечку й моему прадiду. Той хрест у пляшцi зберiгався в нашому сiмействi бiльше ста рокiв i десь у вже шiстдесятих роках ХХ столiття остаточно струхлявiв, хоч сама пляшка й була мiцно закоркованою. Та, мабуть, волога якось туди все ж просочувалась, i хрест розсипався. Але бiльш як сто лiт все ж таки простояв, i в нашому селi не було такоi людини впродовж тих ста рокiв, яка б не тримала пляшечку в руках i не дивувалася iй, чухаючись – i як це через таке вузесеньке горло пляшечки вставлено хрест?

Дечим подiбним займався i мiй прадiд. Вiн був маленький, рудий, швидкий i весело-говiрливий – говорив швидко, з гумором, вмiв чудакувати й розiгрувати iнших. Дуже любив плодовi дерева, й будучи непоганим садiвником, вирощував iх – у нього росли найкращi в селi грушi, яблука, сливи. І такого саду, як у нього, бiльше нiхто не мав у селi.

Старий забавлявся рiзним чудакуванням. Зокрема, коли з’являлися маленькi яблучка чи грушки – ще пуп’янки, – заводив маленьку грушку в пляшку через вузеньке горло, пiдв’язував ii до гiлки i пiдпирав ii разом з пляшечкою тичкою з рогулькою. Груша росла собi в пляшцi й росла – сонячнi променi через скло, звичайно ж, проходили, i груша почувалася там у теплi й затишку. А коли вона досягала належних iй розмiрiв, садiвник тодi вiдламував гiлочку i ходив по селу, показуючи диво – пляшку з вузеньким горлом, у якiй була велика груша – справжня, щонайсправжнiсiнька. Селяни, спершу не знаючи його витiвок, дуже дивувалися, як вiн через отакуньке горло ухитрився запхати в пляшку отакезну грушу? Прадiда це вiд душi потiшало. І вiн залюбки носився з тiею пляшкою, показуючи всiм, iнтригуючи людей, доки груша у пляшцi й не згнивала, завершивши свiй життевий цикл. І тiльки тодi старий з жалем, що дiйство закiнчилося, паличкою виймав з пляшки рештки грушi, мрiючи про наступне лiто, коли вiн знову повторить таке «диво». І радiв з того, як дитина. У його рудих прокурених вусах завжди блукала хитра-хитрюща посмiшка – така ж була i в його примружених очицях, що завжди так i стрiляли на стрiчного з единою метою – як би його оце негадано розiграти.

Мине декiлька десятилiть (та що там казати, бiльш як пiввiку!) i вже на початку XXI столiття у 2003 роцi менi якось потрапить на очi (i треба ж такому збiговi: в той час, як я, працюючи над повiстю-спогадом «Це я, званий ще Чемерисом», саме завершував роздiл про прадiда Артема Чемериса та його дивацтва) iнформацiя в однiй газетi про сербського священика з косiвського мiстечка Лiплян, котрий, виявляеться, вже в нашi днi теж вирощуе грушi в пляшцi, як те робив мiй прадiд на початку тридцятих рокiв, тiльки столiттям ранiше.

Щоправда, сербський панотець Ранджел пiшов трохи далi у вирощуваннi груш у пляшках, з’еднавши чудакування з практичною основою, себто комерцiею, додумавшись до того, до чого свого часу – от жаль! – не докумекав мiй загалом винахiдливий i вдатний до чудасiй Артем Чемерис. А придумав вiн ось що (а втiм, можливо, це сербський народний промисел?): як груша виростала у пляшцi, протоiерей наповнював ii ракiею – традицiйною сербською самогонкою з фруктiв i через мiсяць самограй у пляшцi з грушею, власне, не без впливу грушi, перетворювався на смачний i мiцний напiй, що його винахiдник назвав у свою честь – ранджелiвкою. І з успiхом продае таку пляшку iноземцям по 40 евро за штуку. Пляшки ранджелiвки з чималою грушею всерединi йдуть, як свiдчить журналiст, нарозхват. Це допомагае творцевi ранджелiвки не лише самому виживати за дуже i дуже непростоi ситуацii в Сербii та його численному сiмейству, а ще й утримувати православний храм, у якому вiн служить старшим священиком.

Але й це ще не все.

Виявляеться, протоiерей Ранджел успiшно пiдторговуе ще й хрестами. У пляшках. Хрести аж нiяк не можуть «пролiзти» через вузьке горлечко посудини, чим i приваблюють покупцiв. І ось, виявляеться, яка технологiя виготовлення тих сувенiрiв, що iх винахiдливий священик продае у своему кiоску разом з рiзним церковним начинням. Спочатку iз стовбура акацii (акацiя – мiцне дерево i стiйке до гниття, й до того ж, запашне, що дае золотистий колiр) лобзиком вирiзуеться дощечка потрiбноi довжини i ширини – з пазами для з’еднання. Потiм деталi хреста – власне, розiбраний хрест, – творець вiдправляе у пляшку через вузьке горло i потiм довгим гачком накладае пазик на пазик – всерединi плескатоi пляшки з’являеться хрест. Але чiпати пляшку ще не можна – хрест розсиплеться, бо нiчим не з’еднаний. Треба наповнити пляшку звичайною водою i залишити на тиждень, аби дерево набухло. А вже тодi деталi хреста мiцно з’еднаються за допомогою пазiв. Пiсля того пляшка промиваеться гарячою водою i наповнюеться… Так-так, ракiею. Ще через мiсяць самогонка перетворюеться в настоянку янтарного (вплив акацii) кольору.

Таких пляшок сербський панотець (не вiд доброго це, правда, життя) продав iноземцям щось бiльше шести тисяч! Купують охоче – американцi, росiяни, фiни, поляки – iз складу мiжнародного военного контингенту по пiдтримцi миру в Косово.

«Прощаючись з отцем Ранджелом, – закiнчуе автор свою розповiдь, – я все ж таки задав дражливе запитання: а як же поеднуеться служiння Господу i таке загалом не надто благородне i навiть грiховне виробництво?

– У людинi е духовнi й тiлеснi начала. Якщо ти прилучився до духовного, прочитав молитву, очистився, – вiдповiв панотець, – то чому б не задовольнити тiлеснi потреби. Не втрачаючи розуму i мiри у всьому».

Коли мiй батько ще юнаком змудрував детекторний приймач (вони тодi були в модi) i дав прадiду Артему навушники, старий, послухавши голоси, хоч страшенно й подивувався, що в маленькому кружальцi навушника хтось гомонить, але був щиро переконаний, що то – робота нечистоi сили. Не iнакше! І бiльше навушники й до рук не брав, лише хрестився, проказуючи: «Свят-свят!..» (Вiн був глибоко вiруючим, по кiлька разiв на день молився i ходив до церкви, як на свято душi.)

Помер мiй прадiд Артем у тридцять третьому вiд голоду, у вiцi ста п’яти рокiв. Бабуся казала, що жив би й ще, якби не голодомор.

Про його старшого сина Семена я нiчого не чув, а ось його молодшого Макара, свого дiда, я, здаеться, добре знав. Принаймнi в дитинствi, в першi десять рокiв мого життя.

Мiй дiд, царство йому небесне, Макар Семенович Чемерис, нiде правди дiти, таки любив круте слiвце в емоцiйнiй бесiдi. Або й просто так, швидше за звичкою, що мiцно вкорiнилася в його ество. Тож у розмовi вживав такi круто-солонi вислови та слiвця, що iх я аж нiяк не можу, бодай i для прикладу, отут процитувати.

А ще в нього було улюблене звертання (власне, слово-паразит): «Ти ж…» i тулив вiн його до своiх слiв раз по раз, воно саме так i випорхувало з-пiд його рудих та прокурених – як i в прадiда, – вусiв. Тiльки мав вiн на увазi «Ти ж…», а виходило в нього трохи iнакше: «Ти ш…» Себто виходив звук «ш» замiсть «ж». Тож дiда Макара i дражнили в селi «дiд Тиш». І так до нього прилипло оте «дiд Тиш», що односельцi невдовзi й забувати почали, яке в нього справжне iм’я, – дiд Тиш та й усе. Навiть мене малим дражнили на вулицi: онук дiда Тиша! Я невiдь-чому сердився. Я навiть дуже сердився, коли мене звали «онуком дiда Тиша». І не тому, що я не хотiв бути дiдовим онуком, а через оте слiвце «Тиш». Воно мене, малого, навiть лякало й iм’я – не iм’я, а казна-що таке. І я часом зi сльозами кричав, що я онук дiда Макара, а не якогось там… Тиша. Але мене вперто дражнили на вулицi онуком саме дiда Тиша – а чужих ротiв, як вiдомо, не позатикаеш! Забiгаючи наперед, скажу, що пiзнiше я буду сердитись, коли мене, вже тодi пiдлiтка, нi-нi, та й назвуть у селi Саньчиним сином – матiр мою звали Олександрою, Шурою, або по-сiльському Санькою. А мене вiдповiдно – Саньчиним сином. Востанне так мене назвуть – вже у вiцi 30 рокiв, коли я приiду в село провiдати свою хрещену Дашу (Чемерисiвську Дашу, як ii звали у селi).

– А-а, то це ж Саньчин син, – протягне якась бабуся, ще подруга моеi, тодi вже покiйноi матерi. Я чекав, що стара назве мене ще й онуком дiда Тиша, навiть хотiв, щоб мене так назвали, на згадку про дитинство i мого дiда Макара, але – не назвали. Дiда Макара вже тодi в селi почали призабувати, – а жаль…

А треба сказати, що малим я чомусь боявся дiда Тиша. І заздрiсно поглядав на свою меншу сестричку Нiну, яка любила сидiти в дiда на руках – вона тодi ще не ходила. Вона взагалi так i не зробила в своему коротюсiнькому життi жодного кроку – не встигла. Вона була такою малою, думав я тодi, що навiть не знала, що дiда треба боятися. А я вже знав i тому боявся. Коли я приходив до бабусi в гостi (до бабусi, а не до лякливого дiда Тиша!), то спершу обережно зазирав у двiр – чи не видно де дiда? А загледiвши його у дворi – вiн постiйно товкся в ньому, завше знаходячи собi роботу, без якоi не мiг i хвилини побути – то ладен був дременути назад. Вхопившись за хвiртку, стояв сторожко, зазираючи у двiр, готовий в першу-лiпшу мить залопотiти штанцями. Але, загледiвши мене, дiд лагiдно озивався: «Заходь, Валько, заходь…» І я обережно, пересилюючи свiй страх, готовий до втечi, заходив. І все одно його боявся – чомусь менi здавалося, що в нього завжди сердитi очi, а ще рудi колючi вуса i цигарка, що вiчно там стирчала, димiла й сипала iскри… Я починав задкувати, а дiд ще лагiднiше мене призапрошував: «Йди, Валю, не бiйся, я тобi та-акого гостиньчика приготував!..» Спокуса отримати гостинчика була такою великою, що я перемагав страх – до наступного приходу в гостi до дiда з бабою. А ось Нiна дiда не боялась i навiть за вуса, коли вiн брав ii на руки, смикала. А все тому, був я твердо тодi переконаний, що Нiна, якiй i року не виповнилось, i яка тiльки й умiла, що повзати, просто не знала, що дiда Тиша треба боятися. Дiд любив носити Нiну на руках, вона ще радiснiше смикала ручками його за колючi, прокуренi вуса, й обое вони тодi смiялися. І дiд Тиш тодi ставав зовсiм-зовсiм не страшним. Так вони менi удвох найбiльше й запам’яталися. А баба, дивлячись, як вони смiються, i собi осмiхалась: от реготуни! Одне мале, а друге старе…

Сестричка моя Нiна – земля пухом ii крихiтному тiльцю! – дiдова улюблениця, пожила-посмiялася в свiтi бiлому щось трохи менше року й померла, так i не навчившись ходити. Тiльки й могла трiшки постояти, тримаючись або за дiдову холошу, або за подiл бабиноi спiдницi, або за мене, iнодi й звалюючи мене. Дiд Макар дуже за нею сумував. Тiеi осенi, як померла моя крихiтна сестричка («Ще янголятко, – плакала бабуся, – хай би краще я замiсть неi померла. Я мо’, й грiшна, а воно ж безгрiшне…» – «Все у волi Божiй… – зiтхав дiд. – Для чогось вона потрiбна Господу, коли забрав ii до себе…»), так ось, тiеi осенi, як померла моя сестричка (щось у неi з легенями недобре виявилось), дiд Макар сторожував за мостом у Богiвцях колгоспний баштан. Повертаючись додому зi сторожування, неодмiнно брав з собою маленький кавунчик чи диньку жовтеньку, заходив на кладовище – це йому було по дорозi, – i клав гостинчик на могилку Нiночки… А менi й досi вчуваеться, як вони удвох – маленька моя сестричка i дiд Тиш – весело смiються… А сьогоднi вже вони всi там, разом: i батько Нiни, i мати ii, i хрещена моя, i дiд Тиш, i бабуся Зiнька, i молодший братик мiй Вiталик – тiльки я один з усього сiмейства ще в цьому свiтi… Але, вiдживши свое, стiльки, скiльки менi Господь видiлив, сподiваюсь, що зустрiну iх там усiх, Чемерисiв моiх дорогих i рiдних…



У Заiчинцях, як i в бiльшостi тодiшнiх сiл до бiльшовицького, Жовтневого перевороту, була церковно-парафiяльна школа або – парафiяльна, адже дiяла вона при церковнiй парафii i належала духовному вiдомству. Початковi парафiяльнi школи були однокласнi (2–3 роки навчання) i двокласнi – 4–5 рокiв навчання. Селянськi дiти, бiдняки з бiднякiв, здобували там елементарну грамоту – вмiння читати, писати i рахувати. Для не дуже вдатних до навчання дiтей i цього було забагато (принаймнi досить), а ось для здiбних то було великою пiдпомогою, вiкном у свiт широкий. І мiф про нiбито суцiльну неписьменнiсть украiнського села до сiмнадцятого року е бiльшовицьким мiфом, створеним з полiтичних мiркувань. Щоправда, не кожна сiм’я вiддавала дiтей до школи (навчання було добровiльним) – з рiзних мiркувань. І все ж, наприклад, у 1910 роцi в Заiчинцях на 1329 жителiв (це разом з малими, ще дошкiльного вiку дiтьми, а сiм’i тодi були багатодiтними) нараховувалось тiльки «добре письменних» 330 осiб. Елементарну ж грамоту знали майже всi – тiею чи тiею мiрою. Газет i книг у селi тодi не водилося, а ось Бiблiю могли читати майже всi люди старшого вiку.

Учнем заiчинськоi церковно-парафiяльноi школи був i мiй батько – Лука Макарович Чемерис, тодi просто Лука, маленький хлопчик, що нiколи не вiдзначався здоров’ям, але був надзвичайно твердим i цiлеспрямованим у досягненнi своеi мети. Народився вiн року 1912-го i за народженням мав – за канонами майбутнiх радянських iдеологiв, – просто-таки зразкову бiографiю: бiдняк iз бiднякiв! Покiйна мати моя, бувало, згадувала (а сама вона походила з середнякiв, себто трохи заможнiших селян, ii батьки навiть мали свою конячину, пару волiв i ще щось там iз живностi, а також землю), що бiднiших за Чемериса Макара Семеновича, батька мого батька, у Заiчинцях тодi не було. А втiм, забiгаючи наперед, скажу, що таким же бiдним Макар Чемерис залишався i за радянськоi влади в колгоспному господарствi! Бiльше того, саме за радянськоi влади вiн перенiс найжахливiший голодомор (дивом уцiлiв) та й iнших утискiв зазнавав. Не завжди вистачало й на пiсний борщ з квасолею, без жодноi краплi жиру чи олii, а про хлiб Чемериси бiльше мрiяли, анiж iли його – за колгоспного ладу, коли за популярним тодi висловом вусатого кремлiвського горця «жити стало краще, жити стало веселiше».

За тих злиднiв та нестаткiв маленький Лука навiть не мiг, як усi дiти, нормально ходити до парафiяльноi школи – не було кому пасти корову. Десь року 1918 Макар Чемерис таки спромiгся придбати теличку i виростив з неi корову, що й стала годувальницею Чемерисiв. Але теличку, як i пiзнiше корову, треба було пасти – з дня в день, аж до снiгу. І малий Лука й пас ту корову, починаючи з п’яти рочкiв – найняти пастуха не було за що. Пастух з мого батька, як згодом розповiдали його однолiтки, був просто зразковим – корова жодного разу не побувала в шкодi, як то траплялося раз по раз з iншими пастухами. Хлопчик Лука був невiдлучно при годувальницi: вона пасеться, Лука стоiть, хоч i цiлий день стоятиме, як вона пастиметься, а тiльки корова приляже, то аж тодi й вiн присяде. Такого пастушка в Заiчинцях ще треба було пошукати!

Пас вiн корову за селом на толоцi, побiля рiчки, на вигонi в селi, деiнде ще. Пас iз ранньоi весни й до пiзньоiпiзньоi осенi, аж до Покрови, до того, як мороз сковував землю, i пiд снiгом корова вже не могла скубти травичку – лише тодi муки малого Луки закiнчувалися, i вiн нарештi мiг пiти у школу. Іншi дiти вже давно вчилися, з початку осенi, а батько мiй приходив до науки або в кiнцi листопада, або як тепла осiнь була – i на початку грудня. Приходив i швидко наздоганяв учнiв – за це його вчителi приймали, коли б вiн не з’явився. У маленького Луки був непомiрний потяг до знань i велика кебета до навчання – схоплював усе на льоту! В п’ять рокiв Лука вже вмiв читати й писати. Забiгав вiн до школи й просив дати йому «щонебудь» почитати – йому давали, бо знали, що хлопчик дiда Макара дуже акуратний i книжку поверне цiлу-цiлiсiньку. Так отож, аж iз першим снiгом корову нарештi ставили до повiтчини, i маленький пастушок, почепивши через плече полотняну торбинку, пофарбовану бузиною, легенько вдягнений в якихось батькових шкарбунах та благенькiй свитинцi, з нетерпiнням, аж пiдстрибуючи бiг до церковнопарафiяльноi школи. Завжди був найкращим учнем, з ходу все вловлював, i йому не треба було по двiчi повторювати. Читав гарно i легко, пам’ять мав просто незвичайну – мiг з одного прочитання запам’ятати цiлу сторiнку суцiльного тексту. Будучи ватагом вiд природи, у школi завжди ходив в активiстах, гарно спiвав у шкiльному хорi, випускав стiнгазету i непогано малював (малював вiн все життя гарно i все життя в колгоспi випускав стiнну газету – то його було улюблене заняття). Одне слово, був усюди на виднотi, все вмiв, усе встигав, i ним не могли нахвалитися i вiщували йому велике майбутне.

У школi (за бiльшовикiв вона стала загальноосвiтньою) вiн провчився до двадцять першого року, закiнчивши десь чотири класи – бiльше тодiшня школа не мала.

Почалося нове життя, i Лука неповних дванадцяти рокiв (зростом маленький, худенький вiд постiйного недоiдання, погано зодягнений, але чи не найграмотнiший у селi) з головою поринув у нове революцiйне життя. Все в тi ж неповнi дванадцять рокiв вiн разом iз своiми друзями та двоюрiдними братами Чемерисами – Панасом Пилиповичем та Архипом Пилиповичем i найближчим другом своiм, Юшком Антоном Опанасовичем, вiдкрили у 1921 роцi в селi першу хату-читальню i були ii активiстами. Батько невдовзi став завiдувачем хати-читальнi, а коли органiзували лiкнеп, був його учителем i вчив дорослих так, що всi до нього йшли охоче. Там же йому вперше приглянулась дiвчина Шура, на прiзвище Гуржiй, iз середнякiв, яку вiн учив i з якою згодом побрався, ледве iй виповнилося п’ятнадцять рокiв. (Як по-чесному, згадувала мати, то iй тодi й п’ятнадцяти не було, а чотирнадцять. Рiк добавили, бо в сiльрадi не хотiли iх розписувати. Поставили п’ятнадцять, але все одно вагалися – i в п’ятнадцять надто мала ще. От якби, казали, дописати шiстнадцять… Але дописали лише п’ятнадцять, i мати подала рушники, коли завiдувач хатою-читальнею, на рiк за неi старший Лука Чемерис прийшов ii сватати.) Був активiстом у селi, i до нього селяни йшли, шукаючи правдуматiнку, i батько допомагав, як мiг, а коли треба, то й у Семенiвку чи й кудись вище писав.

Комсомольцем – першим у селi, – вiн став у чотирнадцять рокiв, у 1926 роцi, пiд час роботи 7-го з’iзду ВЛКСМ.

Один зi стендiв сiльського музею присвячений першим комсомольцям Заiчинцiв. Ось вони, першi: Чемерис Лука Макарович, Чемерис Афанасiй Пилипович (перший тракторист села, починав ще на «Фордзонi», водив трактори аж до виходу на пенсiю, трудяга взагалi був превеликий, воiстину з раннього ранку й дотемна не злазив з трактора i, мабуть, навiчно пропахтiв мастилом), Чемерис Архип Пилипович (як тодi говорили, сини Макара та Пилипа, комсомол у моему селi створили двоюрiднi брати Чемериси), Ющенко Олександр Васильович, а секретарем комосередку вони обрали свого товариша Дем’яна Новохатька – останнiй, пройшовши вiйну, загине вже в мирний час, коли працюватиме в Семенiвцi на начальницькiй посадi, тiло його привезуть в Заiчинцi i поховають на старому кладовищi поруч з могилою мого батька.

Чим тодi комсомольцi займалися? Будували нове життя. А ще органiзовували комсомольськi суботники, працювали з молоддю. До речi, молодi в тi роки у селi було дуже багато, бiльше сотнi, а в комсомол вступили лише п’ятеро, i це свiдчить, що успiхом в тi роки комсомол не користувався. Вже, пригадую, по вiйнi, як я навчався в школi, в комсомол зараховували (сирiч приймали) усiх гамузом, класами, по досягненню вiку, все вiдбувалося формально, навiть згода не була потрiбна. А втiм, хто б тодi наважився вiдмовитись вiд вступу в комсомол! Не зараховували до «ленiнськоi молодi» лише вiдвертих порушникiв дисциплiни – такi в кожному класi водилися, та стiйких двiечникiв, але й таких, врештi-решт, приймали – щоб було стопроцентне охоплення молодi комсомолом. Чим займалися сiльськi комсомольцi в довоеннi часи, – я не знаю, але, як написано в iсторii комсомолу – iндустрiалiзацiя, колективiзацiя сiльського господарства, культурна революцiя та соцiалiстичне змагання…

Десь на початку вiсiмдесятих я повiз своiх малих дiтей – сина й дочку – в село Заiчинцi, щоб показати iм свою батькiвщину. У тi роки в селi вже дiяв iсторико-краезнавчий музей, нагороджений навiть медаллю. Тодiшнiй директор Заiчинськоi середньоi школи Михайло Іванович Богдан водив мене вiд стенда до стенда (серед них був i стенд з моiми книжками), розповiдав про тi чи тi експонати музею. Я багато почув вiд нього про iсторiю виникнення села, про сотника Костяного та його козакiв, про дореволюцiйнi часи i, звичайно ж, про знаменитих заiчинцiв.

Як виявилось, мешканець мого села Богдан-Блакитний М. В. був учасником подiй 1917 року в Петроградi. У 1921 роцi вiн працював секретарем Хорольського повiтового комiтету РКП(б), але чомусь далi не пiднявся i кар’ери партiйноi так i не зробив. На початку вiсiмдесятих переiхав у мiсто Фрунзе (тепер Бiшкек у Киргизii), здаеться, до когось iз своiх дiтей. Там же й помер. Революцiйним матросом був i другий заiчинець Губенко К. Т. Серед активiстiв села на стендах музею значиться i мiй батько з титулом: «Зачинатель колгоспного руху».

Як i повсюди, в Заiчинцях спершу органiзовувався комнезам – 1919 рiк. Активiстами нового життя за даними сiльського музею були Яровий Ф. П., Гапула М. С., Юшко О. А., Балацир М. А., Балацир Л. М., Малохатько В. М., Павленко Д. Ф. А найпершими членами комнезаму були Мазанько О. Г. та Сiдаш І. Г., вони й розподiляли помiщицьку землю. Сiдаш потiм став першим головою волоскому с. Заiчинцi, до якого входили Бiляки, Бакумiвка та Василiвка. В часи денiкiнщини перебував у партизанах. Пiсля нього головою сiльради у 1924–1927 роках був Головко С. Ю., хоч як не дивно – син попа. Щоправда, вiд батька, «представника релiгiйного опiуму», йому довелося привселюдно вiдректися, а батько його прокляв i, зрештою, опинився на Соловках, де й зник.



А потiм у селi почали створювати колгоспи, спершу iх було кiлька: «Вiльна праця» iменi Шевченка, «Червоний промiнь», «Червоний шлях», а в 1930 роцi вони зорганiзувалися в один колгосп – «Перемога» (пiсля вiйни – «Радянська Украiна»), i першим його головою став Паталах С. А., за ним до вiйни головував Нiмченко П. С.

Як би ми сьогоднi не оцiнювали тi подii, що почалися в сiмнадцятому (для мене, наприклад, так звана Велика жовтнева соцiалiстична революцiя е всього лише контрреволюцiйним переворотом Ульянова-Ленiна та купки його прихильникiв-однодумцiв, котрi, антизаконно захопивши владу, на сiмдесят з гаком лiт утвердили свою страшну диктатуру. У 1939 роцi в Полтавськiй областi було, порiвняно з 1926 роком, населення менше на 380 892 чоловiки – це наслiдки репресiй бiльшовикiв у 1920–1930-х роках та голодомору, органiзованого кремлiвською клiкою Сталiна в 1932–1933-х роках), але для бiдних i затурканих селян гасла iхнi звучали привабливо – соцiальна рiвнiсть, всi стануть багатими, справедливiсть i т. д., i т. п. Бiднота за ними пiшла, не дуже тодi усвiдомлюючи, що ж це за справедлива рiвнiсть, коли в одних треба силою забрати (такого навiть царськi сатрапи не чинили), а другим вiддати. Не врахували, що сьогоднi беруть у когось i когось теж беруть, а завтра надiйде i твоя черга, i в тебе заберуть, i тебе теж заберуть, i твiй слiд навiчно западе десь на Соловках чи в неiсходимому Сибiру, що всуцiль i було. Забули, що на чиемусь горi не будеш щасливим. Та й нiкуди не можна було поскаржитись, адже нещасних людей, як i обiцяли – «железной рукой загонiм человечество к счастью», так i заганяли – на той свiт.

У колгоспи ж на початку 1939 року силомiць було (у Заiчинцях заганяли тiльки силомiць, а хто не хотiв вступати в колгосп, тих сiм’ями вивозили – навiчно – в страшний Сибiр) загнано 395 756 селянських господарств. Дорого моiм землякам обiйшлося оте примусове заганяння «железной рукой» до загального «счастья». Як я вже згадував, на фронтах Другоi свiтовоi вiйни полягло 128 моiх односельцiв. Скiльки iх померло вiд голодомору в 1933 роцi (а померло дуже багато, тiльки точних даних не збереглося), то в сусiдньому селi Бiляки (3 км вiд нас) на фронтах полягло 179 чоловiк, а в голодомор 1933-го, органiзований сталiнцями та iхнiм кривавим очiльником, померло 1002 чоловiки. От i виходить, що навiть нашестя фашистiв за чотири роки вiйни забрало бiлякiвцiв менше, анiж органiзований своiми ж голодомор!

Але, попри все, тi, кого не вивезли з села, хто змушений був вступити в колгосп, аби врятуватися вiд так званого розкуркулювання, за своею вiчною звичкою, другою потребою, трудилися добре, не покладаючи рук. Вiрили, що ось-ось вони нарештi наблизять обiцяне Москвою «свiтле майбутне».



Трудилися тяжко, голодно – це я на собi пам’ятаю. Принаймнi по 1953 рiк, доки жив у селi – це було життя надголодь, з непевнiстю в завтрашньому днi, це великi податки, що iх доводилось сплачувати…

І все ж люди трималися, тяжко несли свiй хрест i трудилися на совiсть – за вродженою звичкою трудитися на совiсть (такий вже менталiтет селянина) i про заiчинських хлiборобiв, особливо про жiночi ланки, я пишу тiльки шанобливо.

Перебуваючи в сiльському музеi, записав собi до записника, що першою жiнкою-шофером, комбайнером i трактористкою була Зiнаiда Іванiвна Вештик. Першим шофером – Божко Якiв Іванович. Дивився на «Свидетельство», видане Степанидi Антонiвнi Харченко, чабану колгоспу «Перемога». У 1938 роцi вона домоглася вiд отари овець сокольськоi породи 132 ягняти на 100 маток, за що була затверджена учасницею Всесоюзноi сiльськогосподарськоi виставки i занесена в Почесну книгу. Але хiба в Заiчинцях вiд того стало краще жити? Рiдко хто з них iв пшеничний хлiб чи бодай житнiй, тiльки кукурудзяники, i то – надголодь. За м’ясо вже й не кажу, але срiбну медаль тодi ж отримала свинарка Євдокiя Семенiвна Фурса, яка померла у злиднях та хворобах, нажитих тяжкою працею. І – у повному забуттi, нiкому не потрiбна.

Першою жiнкою-трактористкою була Паша Овсiiвна Штокаленко. Перший «Фордзон» у село прибув у 1925 роцi, i першим за його кермо сiв Мусiй Степанович Шумейко – я його ще застав. Трудiвник вiн був великий, але теж iз нестаткiв не вибирався i помер у бiдностi.

Нi, не покращили заiчинськi трудяги-передовики нового життя, не наблизили свiтлого майбутнього, воно так i не з’явилося, i по 1953 рiк у селi, яке iнших годувало хлiбом, майже не знали пшеничного хлiба.

Де тiльки не побували моi односельцi! Богдан Г. Ю. – у партизанському з’еднаннi Ковпака (нагороджений Червоною Зiркою). Із 354 односельцiв, якi пiшли на фронт, 16 були нагородженими орденами Червоноi Зiрки. Коли почалася епопея з «подвигом» Брежнева на Малiй землi, виявилось, що один заiчинець Нiмченко В. М. командував десантним пiдроздiлом на Малiй землi. Молодий хлопець Іван Зiнченко дiйшов до Берлiна i загинув на його вулицях у травнi сорок п’ятого.

Усiм загиблим односельцям у селi поставлено пам’ятник[6 - У районi 40 безiменних та 385 iнших поховань, у яких покоiться 1375 чоловiк, 30 пам’ятникiв на братнiх могилах.], стела з iхнiми iменами. Інодi менi здаеться, що я – тодi п’ятилiтнiй хлопчина – бачив, як заiчинськi чоловiки iхали на ту прокляту вiйну.

Мерещиться крiзь даль рокiв, що прощалися на вигонi, бiля сiльради, де зiбралося все село. Чую, як плакали жiнки i дiти, а машини з чоловiками одна по однiй прямують до мосту, на Семенiвку – багатьом з них не судитиметься бiльше нiколи повернутися в рiдне село.




як мiй рiдний татусь один-единий раз у своему життi «стрибнув у гречку!» І що з того вийшло… (було, й таке було)


Трудову бiографiю мiй батько розпочав напрочуд добре.

З чотирнадцяти рокiв – на злетi. Його любили й шанували i вже тодi – в чотирнадцять рокiв! – з повагою величали не iнакше, як Лукою Макаровичем. І все життя – тiльки неодмiнно на iм’я й по батьковi. Жоден з односельцiв не удостоювався такоi честi!

Змалечку батько любив книги, Шевченка знав напам’ять, брав участь у сiльському гуртку художньоi самодiяльностi й особливо з успiхом грав (про це в селi ще й менi розказували старожили) рiзнi веселi ролi в комедiях – вдачу мав веселу, знав багато анекдотiв, чудакував, любив читати зi сцени гуморески Остапа Вишнi, що тодi тiльки-но починався як гуморист, уривки з «Енеiди» Котляревського, спiвомовки Степана Руданського, байки Євгена Гребiнки та Леонiда Глiбова. Журнал «Червоний перець» (це крiм «Вiстей ВУЦВКу» та «Селянськоi правди») жадiбно перечитував вiд початку до кiнця i весело смiявся. Коронною його роллю на самодiяльнiй сценi була роль тодi популярного в селах Стецька iз «Сватання на Гончарiвцi» Григорiя Квiтки-Основ’яненка. Все наше село захоплювалося його грою, а дiти повсякчас бiгали за ним вулицями i просили iм «показати Стецька». А коли вiн сватався до дiвчини Шури Гуржiй, то вона спершу вiдмовлялася – ледь чи не зi сльозами. Менi мати смiючись розказувала через багато рокiв, як вона тодi плакала, коли ii видавали за Луку Чемериса. Вiн iй подобався, i вона хотiла за нього пiти, але… Але ж вiн Стецька грае! Ану як мене в селi дражнитимуть жiнкою Стецька. А може, вiн i насправдi такий?

У чотирнадцять рокiв батько вже працював землемiром (невiдомо, чи вчився де на цю справу, чи нi), був членом товариства «Геть неписьменнiсть!», потiм – членом Всеукраiнськоi надзвичайноi комiсii i активно «озброював знаннями» своiх односельцiв. Як почалися колгоспи – став бригадиром. У 1934 роцi в селi був лише один комунiст (факт промовистий, селяни, як чорт ладану, оминали компартiю), але все одно в селi – план! – зорганiзували партосередок – iз комсомольцiв та спiвчуваючих iм. Тодi ж батька обрали кандидатом у члени партii – як активiста-комсомольця. В революцiю, в краще життя, яке обiцяла збудувати партiя, вiн свято вiрив. Будучи кандидатом, батько вцiлiв пiд час тодiшньоi жахливоi чистки партiйних рядiв – його на тiм чистилищi навiть хвалили i прийняли в лави партii. Як був активним комсомольцем, так само активним став i членом партii. Вже й райком партii почав до нього придивлятися як до молодого, енергiйного i перспективного партiйця, час од часу давав йому рiзнi доручення, якi батько з успiхом виконував. У нього вже зiбралося кiлька рiзних громадських доручень, i на все його вистачало, всюди вiн устигав. Працюючи польовим бригадиром, швидко вивiв свою бригаду в передовi, був одним з найактивнiших членiв правлiння колгоспу i вже навiть членом якихось районних органiзацiй – устигав i в Семенiвку iздити, i вдома працювати. Одночасно вчився, здав екзамени за сiм класiв (десятирiчки тодi в селi не було), недовго послужив у вiйську, здаеться, на перепiдготовцi, як партiйний кадр. Повернувшись з вiйська в чинi полiтпрацiвника i званнi лейтенанта, взявся за бригадирство, але невдовзi був забраний у Семенiвку – у райком партii на посаду iнструктора. Кар’ера, як кажуть, почалася. Оскiльки був вiн напрочуд енергiйним та працьовитим, умiв трудитися з вогником та завзяттям, перспектива на партiйному полi дiяльностi перед ним вiдкривалася непогана. Його вже готували на посаду завiдуючого вiддiлом, але у цей час i стався з ним один грiх. Зразковий райкомiвець, i раптом така… м-м… несерйозна пригода. Власне – вiн сам ускочив у халепу. Як згодом казав – солодку, аж до гiркоти. Простiше – вдарився в амурну iсторiю (а втiм, з ким iз чоловiкiв не трапляеться?). Тут – як i в усьому iншому, – я рiдному батьковi не суддя, я любив його за життя, люблю всi цi роки й по його смертi. Отож просто розповiдаю про батька, не даючи оцiнок його вчинкам i життю – дай Боже в своему розiбратися, зi своiми грiхами упоратись. Так ось, рiч у тiм, що мiй татусь тодi нi сiло нi впало захопився однiею жiнкою. Бiльше того, закохався в неi. Треба сказати, що нi до того, нi пiсля батько мiй у подiбнi ситуацii бiльше не потрапляв. Взагалi, вiн був добрим сiм’янином, просто-таки зразковим – хоч у приклад його став. Але, як кажуть, вiд суми та тюрми не зарiкайся. І ось iз ним i стався той единий «стрибок у гречку», що ледь було не коштував йому кар’ери…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/ce-ya-zvaniy-chemerisom/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Також повiсть надрукована в журналi «Вiтчизна», № 11–12, 2006 р. i № 1–2 за 2007 р.




2


Марiйцi – народнiсть угро-фiнськоi мовноi групи, становлять основне населення Марiйськоi АРСР. Марiйцi – самоназва – марi, колишня назва – черемиси. Загальна кiлькiсть 622 тис. чол. (1975). Марiйська мова, черемиська мова – мова марiйцiв.




3


Асимiляцiя (з лат. уподiбнення) – злиття одного народу з iншим унаслiдок засвоення його мови, культури, нацiональних ознак. Природна асимiляцiя вiдбуваеться при контактi етнiчно рiзних груп населення, змiшаних шлюбах тощо; примусова асимiляцiя – насаджуеться шляхом примусу, дискримiнацii.




4


Антропонiмiка – роздiл ономастики, що вивчае власнi iмена людей, iх виникнення, розвиток, структуру, функцiонування, соцiальнi та нацiональнi особливостi; дослiджуе також псевдонiми, прiзвиська, криптонiми тощо; сукупнiсть власних iмен людей у певнiй мовi.




5


Пригадуете у Павла Тичини: «Не той тепер Миргород, Хоролрiчка не та»? За Миргород не скажу, а Хорол-рiчка нинi й справдi вже не та. Принаймнi в нашому районi. В сiмдесятих роках вирiшили осушити ii заплаву, те неймовiрного багатства й краси привiлля, i – «осушили». Прорили канал, що мав символiзувати рiчку Хорол, спустили в нього воду, що ще лишилася, i таким чином знищили рiчку. Але це – сумна окрема тема.




6


У районi 40 безiменних та 385 iнших поховань, у яких покоiться 1375 чоловiк, 30 пам’ятникiв на братнiх могилах.