Книга - Біль і гнів. Книга 1

Бiль i гнiв. Книга 1
Анатолiй Андрiйович Дiмаров


Великий роман (Фолио)
У романi «Бiль i гнiв» Анатолiй Дiмаров веде далi почату в «І будуть люди» розповiдь-епопею про щоденнi клопоти жителiв полтавського села Тарасiвка. Їм здавалося, що минулося найстрашнiше – примусова колективiзацiя, голодомор, масовi репресii. Та невдовзi наспiла чорна година – военне лихолiття, а на змiну одним нелюдським порядкам прийшли не менш жорстокi. Як вестиметься тарасiвцям, на чий бiк стануть? Автор, як i зазвичай, не береться виписувати якусь громадянську позицiю, свiдомо уникае прямих характеристик героiв. За них говорять iхнi вчинки, думки, прагнення. «Я писав про життя. І все», наголошував Анатолiй Дiмаров. А висновки мае робити сам читач. «Бiль i гнiв» не уникнув цензорськоi руки, безжальних скорочень. Та навiть в урiзаному варiантi був вiдзначений Шевченкiвською премiею. Видавництво «Фолiо» перевидае роман, який автор повнiстю вiдновив.





Анатолiй Дiмаров

Бiль i гнiв



© Є. Н. Дiмарова, С. А. Дiмаров (правонаступники), 1974, 2004

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020




Частина перша


Нiхто ще не знав, що незабаром – вiйна.

Нiхто й гадки не мав, що мине менше року, i на пошматовану землю впаде перший убитий i перша мати буде битися головою об стiл.

Люди жили повсякденними клопотами; клопоти цi iм здавалися набагато важливiшими од тривожних подiй у Європi. І якiйсь тiтцi Ганнi ii зозуляста важила бiльше, анiж усi мiжнароднi подii разом узятi.

Хоча й сюди, якщо придивитися пильнiше, докочувався вiдгомiн далекоi поки що вiйни.

Найрегулярнiше про закордоннi подii дiзнавалися з газет.

Надходило iх у Тарасiвку аж тридцять три штуки: на два двори по однiй. Передплачували б, може, i бiльше, коли б розносили щодня, а то двiчi на тиждень: у четвер i недiлю. Іншого листоношу давно б уже без хлiба з’iли, бо не тiльки ж газети, а й листи, i посилки, а там, гляди, кому й телеграма, щоб стрiчали на станцii. То той, кого мали стрiчати, вже й онучi удома осушить, а телеграма все ще лежить у районi… Тож iншого листоношу давно б уже вигнали, а цього не чiпають: iнвалiд громадянськоi. Одна рука по плече одпанахана, друга – по лiкоть, iде – рукавами порожнiми свiтить. Цигарку скрутити i то жiнку просить. Та ще i в спинi два фунти осколкiв. То як на такого руку пiдняти?

Савелiй Хоменко повернувся в село не одразу. Довго валявся по шпиталях, провонявся всiлякими лiками так, що потiм i духу iх не переносив, а медикiв обходив дев’ятою дорогою. А як виписався, теж не спiшив у село: подався у Харкiв – шукати протези. Хотiв повернутись якщо i не з своiми, то хоча б iз фабричними, бо людина без рук – не людина, а гiрша цурупалка. Такому хiба що торбу на плечi та з цiпком попiдтинню.

Але Хоменко був не з таких: помиратиме, а за милостинею руку не простягне. Тож коли йому врештi сказали, що нiчим поки що не можуть допомогти – наука ще не доросла, – вiн тiльки буркнув: «І на цьому спасибi», – та й подався свiт за очi. Де вiн бродив, як жив – тарасiвцi так i не взнали: Савелiй про те згадувати не любив, а коли хто цiкавився, то сердивсь.

Сiмнадцять лiт не було чутно Савелiя. Люди про нього вже й забули, тим бiльше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелiй. Та не сам – з жiнкою. Вона якась аж на жiнку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.

– А яку б ви хотiли? Хай дякуе Боговi, що хоч така за нього пiшла.

– Як же вона з ним, бiдолашна, й живе? Вiн же й матнi сам не розстiбне.

– Якось та живе, якщо досi не кинула.

Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати: поселилися в бездiтноi удови Василини. І за якiсь кiлька днiв уся Тарасiвка знала, що Хоменкова жiночка таки справдi з-за вугла мiшком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читае. І днюе, й ночуе з книжкою.

– І на хвильку книжку не випустить з рук, – розповiдала удова, – iсть – i то книжку до носа… От побий мене грiм, якщо я брешу!

– То вона, мо’, не нашоi i вiри?

– А кат ii зна!.. Тiки я теперечки уночi замикаюся: ще вiзьме ножа та прирiже…

Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селi трохи пригасла цiкавiсть до незвичайноi пари, i все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вiкна. Тим бiльше, що й Савелiй, посидiвши щось iз тиждень у хатi, прийшов до сiльради: давайте роботу.

Там довго чухмарили потилицi, роздумуючи, куди б приткнути калiку. На клуб поставити? Так який iз нього буде завiдуючий, як вiн i замка сам не навiсить?.. Сторожувати до крамницi? Теж не виходить. Там же який не е, а крам. Ану ж полiзуть злодii – що Савелiй робитиме? Наставлятиме куксу: «Стiй, бо устрелю»?..

Врештi Савелiй сам пiдказав:

– А листоношею?

– Листоношею то мона було б… Тiки ж чи справитесь?

– Та якось уже справлюся.

Отак i став Хоменко листоношею.

Двiчi на тиждень, в середу i суботу, до Хоролiвки вирушала пiдвода. На пiдводi – бiдони з вершками з-пiд сепаратора, попереду – iздовий, а поруч – Савелiй iз чорною порожньою сумкою через плече. Здадуть вершки, заiдуть на пошту, i вертаеться Савелiй уже з набитою сумкою: i газети, й листи, а то, гляди, й посилка пiд боком.

На пiвдорозi до району – невеликий гайок. Їздовий, коли iдуть ще в район, обов’язково туди заверне. Зупинить коней, одкупорить крайнiй бiдон:

– А скуштуемо, що вони сюди наколотили!

Прикладалися по черзi. Пили, скiльки могли: дармове ж, не куповане! Савелiя спершу канудило, потiм звикнув: випивав по лiтрязi. Морда стала бiла, молочна, навiть на шиi, сухiй та захарчованiй, геть розгладилися зморшки, i чи то од вершкiв, чи з якоiсь iншоi причини жiнка Савелiя, до цього бездiтна, розв’язала враз пупа. По хлопчиковi, по хлопчиковi, та всiх здорових, нiвроку, наче бичкiв. Ще одне не встигне одмахати в колисцi ноженятами, а вже друге до маминоi цицi дереться.

Однак навiть дiти не одiрвали ii од книжок. З дiтьми бiльше поралася Василина, вона iх i мила, i годувала, вони вже й самi з усiм бiгли до неi, а не до рiдноi матерi. Бо матiр поки од книжок одiрвеш, то i в штаненята накладеш. Та ще до тата, якого дуже любили: стрiчали всiм гуртом ще за двором. Вийде, бувало, Савелiй надвiр, сяде навпроти сонечка, а вони по ньому, як кошенята.

Повернувшись iз району, Савелiй розносив пошту наступного дня. Вставав рано-вранцi, особливо в недiлю. Ще й не свiтае, а вiн уже штурхае жiнку, щоб помогла одягтися, i, сяк-так поiвши, рушае селом. У двори не заходить: в останнi роки в Тарасiвцi появилися собаки якогось заводу скаженого, – всi чорноi мастi i лютi, як тигри. Так i цiлять iклами в горло, а якщо не дiстануть, то хоч за литку. Тих, смирнiших та ласкавiших, перестрiляли ще в тридцять п’ятому за наказом Твердохлiба: пiдходимо впритул до соцiалiзму, а в соцiалiзмi нi замкам, нi собакам мiсця немае.

То ж якийсь час у селi було, як на кладовищi. Особливо вночi: вийдеш iз хати, а навкруг наче вимерло.

Невдовзi хтось iз тарасiвцiв, знудьгувавшись за живим голосом у дворi, дiстав сучку: чорну як сажа i таку люту, що й сам попервах боявся пiдступатися до неi. Вiд сучки тiеi й розповзлася нова порода по всьому селу. Навiть Твердохлiб не витримав: привiз якось iз району нiмецьку вiвчарку, ростом iз добре теля. Ще i вчену: мало газет не читае. Тож тепер, вважайте, бiля кожноi хати свiй сторож, i Хоменко не заходить у двiр, а гупае у хвiртку ногою. Гупае i сердито гука:

– Іване!.. Та чи тобi позакладало!..

На порiг виходить заспаний Іван. Чухмарить розхристанi груди, позiхае, аж щелепи трiщать, запитуе:

– Тобi iншоi роботи нема – людей серед ночi полохати? То бригадир щоранку мордуе, а це тебе нечиста сила пiд ворота пiднесла!

Ішов через двiр, навалювався гарячими грудьми на ворота:

– Що тамечки пишуть?

– Пишуть, щоб ти ранiше очi продирав! – сердито Савелiй.

– А все ж таки?..

– То вже сам прочитаеш!

Савелiй схилявся над сумкою, ловко висмикував зубами газету.

– Коли ii в бiса й читати? – журився тим часом Іван. – Щоднини так нагарцюешся – рачки додому прилазиш. Забув уже, коли й жiнку обнiмав…

– Грiха менше буде.

– Та воно ж якби отой грiх та не був таким солодким, – скалив уже зуби Іван. – Ще ж i в заповiдях написано: не согрiшиш – не покаешся. То що – дурнi люди iх писали?

Савелiй вже одмовчувався. З цим Іваном тiльки зв’яжешся – до вечора не одстане. А йому ж усеньке село оббiгати. Закривав сумку, йшов далi. А Йван, тримаючи обережно газету, вертався до хати. Клав на покутi, поверх iнших: попораемося по хазяйству, отодi й почитаем.

По обiдi брав газети пiд пахву, виходив на вулицю. Там уже на колодцi чекали безгазетнi сусiди: смалили махорку, аж дим коромислом. Бо наодинцi вродi з таким смаком i не куриться, як у кумпанii. Навiть не дуже охочi до курива й тi не витримували: тяглися до кисетiв. То що вже казати про затятих! У яких нiгтi жовтi i вуса мов посипанi сiркою. Передерiй он уже другу куфайку докурюе. Визнае ж лишень кресало, бо вiд сiрника смак зовсiм не той, а де кресало, там i вата: на гнiт. Вiн потроху з поли i висмикуе: одну куфайку скурив, тепер за другу узявся.

Пiдiйшовши, Іван статечно вiтаеться та й сiдае якраз посерединi, щоб було одинаково чутно i лiвим, i правим. До нього одразу ж тягнуться дружно кисети: вгощайся, з якого захочеш. Та Іван порядок знае, пам’ята, до якого залазив минулоi недiлi. Неквапом запускае руку до чергового кисета, довго майструе цигарку – набива собi цiну.

Починали найчастiше з погоди. І завжди виходило так, що ранiше й погода була, як погода, тепер же чорт його зна й що! Треба дощу, а воно пече, аж шкiра облазить. А посеред жнив дощами перiщить. Й обов’язково хтось iз старших докине:

– Порозоряли церкви, от воно й одливаеться.

– Дак Бога ж немае! – кукурiкне молодший.

Той, iз старших, помовчить, цiлячись глузливо примруженим оком.

– А ти там бував?.. Тож сиди i не рипайся…

– А хiба ранiш посух не було?

– Були, та не такi.

Скаже, як припечата. І молодшому лишаеться хiба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмiнно почуеш:

– І що б воно ото знало! Сидiло б уже та мовчало!

Тож молодший замовкае завбачливо, i так цiкаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи.

Натомiсть заводиться iнша:

– Не чували: солому скоро даватимуть?

– А тобi спати нi на чому?

– Менi то е, а от коровi немае… Жiнка вже й голову проiла: дiставай солому де хочеш!

– Передай своiй жiнцi, щоб лаштувала коровi перину.

– А то чому?

– Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи – увесь гнiй на колгоспне поле одвези.

– А на город?

– А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-пiд себе носи…

– Та що ти його умовляеш? – втручаеться iнший. – Як Твердохлiб роз’яснив?.. Тому, хто працюе чесно в колгоспi, город зовсiм непотрiбен. Той iз колгоспу все матиме.

– Батьковi своему розкажи! – вже сердиться перший. – Ти багато минулого року огiркiв iз колгоспу принiс? А помiдорiв, цибулi?..

– Та я хiба що… То Твердохлiб так сказав…

А молодший знов не витримуе:

– А хiба в колгоспi не можна тi ж огiрки сiяти? І помiдори, цибулю?

– На головi своiй дурнiй посiй! Я на своему все лiто що захотiв, те i вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплi… А в колгоспi як поставлять сторожа з пукавкою – принесеш тiльки солi в гузнi.

– Хо-хо-хо! І солити не треба!

– Смiйтесь, смiйтесь!.. Ось одберуть городи – будете городину восени тiки й нюхати. На трудодень по цибулинi!

– Та хто у вас одрiзатиме! Хтось ляпнув, а ви уже в крик.

І ця розмова пригасла. Той, хто питав про солому, не хотiв далi й заводитись. Сидiв насуплений, смалив люто цигарку. Накуриться, аж очi пожовкнуть. Прийде потiм додому – хоч святих iз хати винось.

– Та чи тебе, чоловiче, у пеклi смалили?.. Так просмердiвсь тютюнищем, що й дихати нiчим!

Не скаже нiчого. Мовчки посуне за стiл i вже звiдти охриплим од курива голосом:

– Сип, що е iсти.

Возитиме ложкою, не помiчаючи, що вiн i iсть. Бо думками – все довкола соломи. І корiвчини, якiй пiдстилку хоч iз чуприни наскубуй. І того он городу, що поза хатою до левади спускаеться. Що його за останнi роки навчився крiзь пальцi просiювати. Жодна бур’янина щоб не проклюнулась. Що його i гнiйком, i збереженим попелом. Навiть курячим послiдом, про який колись порядний хазяiн i слухати не став би. А воно виходить, що й надаремно. Бо там, де отим чортовинням посиплеш, пре, як iз води. Гарбузи отакеннi, хоч бери та коти!

А теперечки що воно буде? Якщо отой правду сказав та городи одрiжуть?

Прикидатиме i так i сяк. Бо якщо колись до городу не навертався з весни аж до осенi (весною зорав – та й сади собi, жiнко, що тобi в голову збреде, – не город нас годуе, а поле); якщо ранiше хазяiна i навернути за хату впродовж лiта не можна було; якщо колись вважалося, що городина – справа суто жiноча, – то зараз дядько «повернувся лицем до городу», як написала одного разу районна газета. Маючи, звiсно, на увазi не передового колгоспника, а вiдсталого, несвiдомого, який не встиг позбутися дрiбновласницьких нахилiв. І як його, того несвiдомого, як його не турили вiд отiеi iндивiдуальноi власностi, як не обрiзали ii та не обкладали податками, вiн чiплявся за останнiй клаптик власноi земельки з такою затятiстю, що i в гонителiв його часом опускалися руки. Вони просто не могли зрозумiти, що якомусь Петровi чи Свиридовi важить не тiльки те, що вiн збере з городу, а насамперед те, що вiн хоч тут може вiдвести знудьговану за непiдкомандним господарюванням душу: садити що хочеш, сiяти де хочеш, де тобi самому здаеться найкраще. І доки там десь кричали про остаточне вiдмирання дрiбновласницьких нахилiв, доки писали, що треба зовсiм передати присадибнi дiлянки колгоспам, бо люди, мовляв, самi од них вiдмовляються, дядько недосипав, недоiдав, а, повернувшись iз колгоспного поля, товкся та й товкся на своему городi…

Докуривши цигарку, Іван брався нарештi за газети. Починав з мiжнародних подiй. Про те, що дiялося пiд боком, i без газет можна довiдатись. А закордон е закордон, то тiльки на картi поряд.

Тож читав спершу повiдомлення з Берлiна, iз ставки фюрера. Потiм, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем i Лондон. Пiсля кожного повiдомлення дядьки обов’язково посперечаються: де правда, а де брехня. Однi ставали за нiмця, iншi – за француза чи англiйця. Врештi доходили згоди, що брешуть i тi, й тi.

– Ось послухайте, якi нiмець на Англiю бонби скидае, – гортав тим часом газету Йван. – Десять тонн одна бонба!

– Десять тонн! Скiки ж це, як на пуди перевести?

– Десять тонн!.. А-яй-яй!

Це – Курочка. Дрiбненький, щупленький, гостроносий, ще й чубчик, як гребiнь. Й одне око темнiше, а друге – свiтлiше. Тому, мабуть, i не дивиться обома вiдразу, а, голову набiк схиливши, блим-блим то одним оком, то другим. І завжди всьому дивуеться. Що для iншого – рiч найбуденнiша, для Курочки – Америка. Зустрiньте, для прикладу, привiтайтесь та запитайте:

«А куди це ви пiд дощ iдете?»

«Пiд дощ? Та невже?»

Наче на нього й не капа. Дивиться на вас такими очима, що вже i ви починаете задирати до неба обличчя: чи й справдi йде дощ, чи то вам тiльки здалося…

– І то скажiть: десять тонн! – продовжуе дивуватися Курочка.

– Це якби на наше село – була б яма пiд рибу!

– І не кажiть!

– А люди все гинуть… Нiмцi, французи – всi чиеiсь матерi дiти…

– То вже так…

Замовкнуть. Потягнуться за цигарками, бо не один на вiйнi побував, смертi понюхав. Той на iмперiалiстичнiй, той на громадянськiй, а той на обох, так що знають по чому фунт лиха. Це молодим воно забавка: як побачать гвинтiвку, аж трусяться, а старшим – вiк би ii, зброi тiеi, не було!

Іван знову узявся за газету, щоб пошукати, що iще е цiкавого, та не встиг:

– А погляньте, хто ото йде!

Всi враз повернули в той бiк голови.

Серединою вулицi повагом простувало сiльське начальство. Твердохлiб – голова правлiння артiлi, Нешерет – голова сiльради, директор школи – Колядко. Ішли не в один ряд, хоч вулиця була не вузенька, а журавлиним ключем: Твердохлiб – попереду, а обiруч, на корпус позаду, – Нешерет i Колядко. На всiх – хромовi чоботи i синi штани-галiфе. Так що, якби присiсти та подивитись iз низу до пояса, то й не розiбрав би, де Твердохлiб, де – Нешерет, а де Колядко: три пари блискучих чобiт, три галiфе – мельк-мельк перед очима. Твердохлiб ще й у напiввiйськовiй захисного кольору «сталiнцi» з твердим, як обруч, комiром, i такого ж кольору картузовi, посадженому мiцно на голову. Привiз ту обнову минулого року з Киева, з наради колгоспного активу, i тепер зодягае, як iде в район, та хiба що в недiлю. Йде попереду, – строгий, прямий, задарма нi на кого й не гляне, – слухае мовчки, що говорять до нього отi, якi трохи позаду.

– Куди б це вони?

– А Бог iх знае! Хiба ж вони скажуть!

– Mo’, у сiльраду?

– Дак сьогоднi ж недiля!

Начальство ж тим часом пiдходить все ближче. Ось воно зупинилося, привiталося, торкнувшись кашкетiв, i дядьки давай пiднiмати своi: хто понижче, а хто й повище. Кому пекло з чимось до Твердохлiба, той рвав так, що й голову заледве не одривав. Курочка ж аж на ноги зiрвався. Сяе, мов рiдного тата зустрiв: сто рокiв не бачились!

– З недiлею вас! Посидьте з нами!

Однак Куроччину радiсть можна було до уваги й не брати: вiн усiм отак замало на шию не вiшався. Тож Твердохлiб у його бiк навiть не глянув, а звернувсь до Івана:

– Газети читаемо?

– А що, мо’, заборонено? – удав, що злякався, Іван Приходько: один тiльки вiн i наважувався отак жартувати з Твердохлiбом, називав його вперто Володькою.

– Хто б це вам забороняв! – Твердохлiб невдоволено. – Ви завжди щось як ляпнете, то й на голову не налiзе.

– Це, Володю, дивлячись на чию, – не полiз за словом у кишеню Іван. – Як на таку розумну, як у тебе, то й справдi не налiзе, а на мою – в самiсiнький раз.

Твердохлiб лише плечима стенув: що з таким i заводитись! Хотiв уже далi рушати, та не такий Приходько, щоб за будь здоров одчепитись!

– Володю, гов, Володю, постiй, не тiкай!.. То правду люди брешуть, що весь гнiй з-пiд корiв забиратимуть?

– А ви на тих зборах за що голосували? Руки за що пiдiймали?

– Та чи я знаю? – набрав зовсiм уже дурнуватого виду Іван. – Ти ото як скомандував: пiднiмiть руки угору – я i задер…

– Ви, дядьку, демагогiю тут не розводьте! – спалахнув Твердохлiб. – Мелете кат його зна що! Радi, що довгого язика маете?

– От-от! – аж зрадiв нiбито Приходько. – Про це менi й братуньо весь час нагадуе. Укороти, каже, язика, бо вiн у тебе за всi тини чiпляеться. Гляди, щоб хто на нього не наступив та не оддавив…

– Розумну пораду давав, – усмiхнувсь Твердохлiб.

– Розумну то розумну, тiки й без’язикому жаба цицю дае, – не погодився Приходько. – 3 довгим хоч одбрешешся, а з коротким i кури загребуть…

– Ну, кого-кого, а вас не загребуть, – пожартував Твердохлiб. Іще на прощання сказав, що краще газети читати, нiж вигадувати казна-що, на що Курочка радiсно вигукнув: аякже, читаемо, вигукнув, щоправда, уже в спини, якi вiддалялися.

Деякий час дядьки сидiли мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто полiз до кишенi за насiнням, насмаженим заради недiлi. А потiм знову загомонiли: про се та про те. Розмовлятимуть отак аж до обiду, поки якесь iз дiтей, послане матiр’ю, пiдiйде бочком та й замре, роздивляючись своi «курчатами» всiянi ноги.

– Тобi, Грицю, чого? – запита його батько.

– Мати казали, щоб ви обiдать iшли, – скаже, соромлячись, Гриць.

Отодi й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидiти, а пiвдня уже й збiгло. Отак i життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуешся, як i до могили пiдеш. І куди воно отой час летить? Котиться, мов iз гiрки…

Дехто попрямуе додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:

– Ти диви, одчинена! – мов би вона у недiлю мала бути зачиненою.

– А таки й справдi одчинена! – своею чергою здивуеться кум. – Mo’, що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи…

– А у вас хiба немае чобiт?

– Та катма ж… На халяви доп’яв, а на передки немае. Хоч розiпнись – не дiстанеш!

– І куди воно шкiра дiваеться?.. То, мо’, куме, заглянемо?

– Та мона й заглянути… Чого ж не заглянути, як одчинено.

Зайдуть. Постоять, роздивляючись вивченi на пам’ять полицi. Запитають у крамаря, чи не привiз на передки. Не дуже й засмутяться, коли той вiдповiсть, що раз на полицях немае, то не привiз, нащо його й питати!

– Ото, вже й спитати не можна!

– А не можна! Думаете, не знаю, чого питаете?

– А чого?

– Кожне про те тiльки й дума, що крамар щось пiд прилавок приховуе, своiм з-пiд поли роздае. Подивилися б краще, що крамаревi на базi дають!

– Та ми хiба що… Ми просто так… От кум без чобiт, то ми й поцiкавились.

– Ото ж то й воно, що просто так… Один просто так, другий просто так – до вечора й дихати не захочеш!

Куми вже й замовкнуть. Помнуться, потруться та й куплять пiвлiтру. Бо раз уже зайшли та людинi голову морочили, то воно якось i незручно з порожнiми руками покидати крамницю. Невдобно.

І вже по дорозi додому запитае кум кума:

– І чого б ото крамаревi казитися?

– Не було б чого, то й не казився б.

– І то правда.

Отак по одному, по двое та й розiйдуться по хатах. Та й сядуть до столу. Хто iз чаркою, а хто й без чарки. Як сiв Іван Приходько. Що iншого разу й хильнув би, а сьогоднi про чарку й заiкатись боiться: прошпетився перед Федорою. А вона, бiсова жiнка, ще й доливае за шкiру окропом:

– Кишкунця вже провiдував?

І анахтемськi дiти, що облiпили стiл, хто в кулак, хто в рукав: чмих-чмих iз тата дурного.

Не витримав – полiз iз-за столу.

– Тату, куди ж ви?

Це – старший, Микола. Вимахав – вищий од тата. Минулоi недiлi збирався на ярмарок – купувати кабанчика, а Іван його й не пустив: ану ж, привезе не такого як слiд. Загодованого або, не доведи Господи, кишкунця. Вирiшив iхати сам…

Краще й не iздив би!

– Мамо, а чого тато не обiдають?

Це найменший. Не розумiе нiчого чи теж iз батька кепкуе? В людей дiти як дiти, а цi так i зирять, як би рiдного тата на кпини узяти.

– Їжте, не зважайте на тата! – сердито Федора. – Тато за кишкунцем душу сушить.

Іван за картуз та з хати. І вже, вибiгаючи в сiни, почув, як найменший спитав:

– Тато до кишкунця побiгли?

А горiли б ви iз своiм кишкунцем!

І то ж кажiть пiсля цього, що немае нечистоi сили на свiтi! Вiн же, Іван, можна сказати, на свинях зуби проiв, вiк звiкував помiж ними. То щоб йому не розiбратися, що й до чого. А от же пiдлiзла нечиста сила пiд руку, ввела в оману! Вибирав кабанчика, з усiх бокiв обмацував, до реберця добирався до кожного, Христом-Богом мiг би заприсягтися: обiйдiть увесь ярмарок – не знайдете кращого, а принiс на пiдводу – сусiд i очi витрiщив:

– Здоров був, Іване; а нащо тобi кишкунець?

І тут наче полуда спала з Іванових очей: кишкунець! Та такий, що й додивлятись не треба!

Кинувся нещасний Іван шукати дядька, що йому нечисту силу пiдсунув, а того й слiд прохолов. Так i поiхав додому з пiдкидьком. Вже перед Тарасiвкою сусiд, який всю дорогу мовчав, повернув до зажуреного Івана вусате обличчя:

– Ото, Іване, як зайдете у двiр, то гукнiть одразу Миколу: «Оце бачиш, сину, який кишкунець. Пiв ярмарку оббiгав, поки дiстав…»

Іван мов води в рота набрав. Знав: смiятиметься iз нього тепер уся Тарасiвка. Помре, забудуть, де вiн i лежатиме, а кишкунця пам’ятатимуть.

І не витримав Іван: добравшись додому, пожбурив анахтемську тварюку в саж, а сам зашився на город, помiж огудиння. Дiстав пляшку «Московськоi», що вiз обмити покупку, та й став запечалену душу кропити. Хилив iз пляшки, заiдав огiрками, слухав, як його на всi боки батькуе Федора. Встигла, видать, заглянути до сажу, роздивитись, який подарунок привiз iй Іван. Слухав i скрушно хитав головою: «Ти, Федоро, хоч кричиш… тобi легше, Федоро… А я мовчу… Мовчу, Федоро, мовчу…»

– Тату, йдiть дообiдувати!

Микола. Двое найстарших уже в армii, тепер цього черга пiдходить: на весну лоба забриють. Стоiть, свiтить очима: ясними, веселими – вилитий тато. Ще й татiв язик: ти йому слово, вiн тобi – десять.

– Кишкунця вже провiдали?

Е, нi, не дiждешся, сину, осiдлать татуся! Покаталися – годi!

– Провiдував, чом не провiдати.

– То й що ви з ним робити збираетесь?

– Як що? – вдае iз себе здивованого Йван. – Ти ж в армiю йдеш?

– Ну, йду, – не розумiв, куди гне тато, син.

– У кавалерiю?

– А куди ж!..

– От i вигодуем тобi жеребця. Осiдлаемо, загнуздаемо – прямо в армiю на ньому й поскачеш!

– А як не приймуть? – смiеться вже й син.

– Приймуть. Отакого рисака та не прийняти! А як ще розкажеш, як на бахчi воював, то й тобi одразу командирськi лички нашиють.

Отут синковi й зацiпило: одразу перестав скалити зуби. Скривився, мов кислицю розгриз. «Ото так, синку: знатимеш, як з рiдного тата кепкувати!» І, зовсiм уже розвеселившись, Іван йде дообiдувати, а Микола все ще супиться: батькова ущиплива реплiка таки допекла його до живого.

А все почалося iз того, що якось у село прикотив представник тсоавiахiму. Хоч був iще молодий, та, видать, битий: не став тертись-м’ятись, а рiшуче зайшов до сiльради:

– Ви – голова?

Петро Нешерет за час свого головування надивився усяких: i привiтних, i строгих. Бiльше строгих, бо на те воно й начальство, щоб страху наганять на пiдлеглих, i на першiй порi одразу ж впадав у тихий мандраж. Хтось навiть чутку пустив: новий голова не встигае сушити пiдштаники. Та чутка – не правда, не кожнiй чутцi можна вiрити, тим бiльше що й сам Нешерет, коли його якось за чаркою обережно запитали про це, образився i полiз з-за столу:

– Я, натурально, мокрим i в колисцi не був! І хто таке вигадуе, той пiдрива мiй овторитет i супроти радянськоi влади!

Твердохлiб тодi Нешерета авторитетно пiдтримав:

– От розшукаемо, хто це воня, подивимось, у кого будуть мокрi пiдштаники!

Так що, мабуть, те все неправда. Тiльки факт лишаеться фактом: Нешерет спершу таки лякався, та згодом, оговтавшись, розсудив, що не кожного начальства треба боятись. Бо од iншого тiльки й страху, що крику. Тож стрiчав тепер начальство залежно од того, на чому воно приiжджало.

Якщо райвиконкомiвською бричкою чи, не доведи Господи, машиною, тодi не роздумуй: вилiтай щодуху назустрiч. Коли ж припиля пiшака, то не треба й квапитись. Можна й взагалi не вийти з-за столу: показати, що й ми якась шишка на рiвному мiсцi…

Цей же хоч i не прикотив на бричцi, але й не прийшов пiшака: Нешерет у вiкно ще роздивився, як вiн педалi велосипеда накручував. Тому й звiвся назустрiч i, подавши долоню дощечкою, вiдповiв, що голова – оце вiн i що товаришевi треба до нього.

Товариш дiстав iз нагрудноi кишенi книжечку в червонiй оправi, помахав нею в повiтрi:

– Я – представник тсоавiахiму.

Що таке тсоавiахiм, Нешерет – убийте! – не знав. Слово це означало, певно, якусь iз отих установ, якi наче навмисне називалися так, що кат iх i вимовить. Виду, однак, не подав – дипломатично мовив:

– Так ви, натурально, звiдти… То я вас, товаришу, слухаю.

– Як ви готуетесь на випадок вiйни?

Питання застукало Нешерета зненацька. Доки вiн розгублено клiпав очима, молодик продовжував сипати запитаннями:

– Що ви робитимете в разi нальоту ворожоi авiацii?.. А хiмiчноi атаки?..

Нешерет навiть гадки не мав, що його село може становити якийсь iнтерес для ворожоi авiацii. Та молоденькому представниковi з районноi гiрки виднiше, i Нешерет, так i не знайшовшись, що вiдповiсти, полiз п’ятiрнею до потилицi.

Уповноважений тсоавiахiму одразу ж помiтив красномовний той жест:

– Отже, до майбутньоi вiйни ваше село не готове?.. Так i запишемо…

Довелося спiшно споряджати обiд i вже за обiдом продовжувати розмову.

– Виправимо!.. Натурально!..

Отак у Тарасiвцi з’явилася первинна органiзацiя тсоавiахiму. Записалася до неi майже вся парубота села, не лише допризовники: пообiцяв-бо той меткий представник i гранати, i гвинтiвки, i навiть ручний кулемет з повним комплектом набоiв. Обiцянка, звiсно, цяцянка, обiцяного три роки ждуть, тож не дивно, що й тарасiвськi тсоавiахiмiвцi довгий час ходили з порожнiми руками та вивчали з нудьги единий плакат, на якому була зображена трьохлiнiйка зразка 1898 року. Справа, може, так i захрясла б, але представник врештi згадав про обiцяне i прислав на випадок хiмiчноi атаки два протигази.

Протигази одразу ж вдихнули життя в дiяльнiсть гуртка: тарасiвська парубота дiстала двi бiлi ряднини та й заходилася полохати по темному дiвчат. Як виросте з-за тину бiла мана, як наставить гумову личину з довгим хоботом, як завие моторошно – то й душа геть iз тiла. І верескне якась Валя чи Галя, так верескне, що й куток весь розбудить, та й дремене свiт за очi. А потiм ii й калачем не заманиш на вулицю.

Однак дiвочий той вереск до уваги не брали: дiвчат з роду-вiку годилося лякати, – пiдвело тсоавiахiмiвцiв iнше. Якось пiдкралися до комiрниковоi хати, прилипли гумовими мордяками до вiкна та й постукали в шибку. Комiрник, який саме вечеряв, як глянув, так одразу й посинiв: удавивсь картоплиною. І його щастя, що вечеряв не сам, а з крамарем: крамар спершу вгатив кулаком по комiрниковiй дугою випнутiй спинi, а тодi вже закричав: «Каравул!»

Пiсля цього випадку Нешерет покликав тсоавiахiмiвцiв до сiльради, добре iх випуштрив, ще й одiбрав протигази.

І знову стала дихати на ладан первинна органiзацiя. Але цього разу врятував ii уже Микола Приходьченко, якому й було доручено очолювати гурток: з’iздив у район i виплакав «тозiвку», ще й десять пачок набоiв до неi. І наступного дня, якраз у недiлю, здивованi тарасiвцi проводжали поглядами парубкiв, якi йшли не абияк, а в строю i спiвали нову, нечувану досi пiсню:

Возьмем винтовки новые,
На них – флажки,
И с песнею в стрелковые
Пойдем кружки.

І хоч Микола запам’ятав лишень перший куплет, а решту забув по дорозi з району, тарасiвська парубота не дуже тим журилася. Вдаривши раз-два ногою, починала спочатку:

Возьмем винтовки новые,
На них – флажки,
И с песнею в стрелковые
Пойдем кружки.

Стрiляли за селом, у байрацi, щоб часом когось не пiдранити. Коли ж пристрiлялись як слiд, рушили до могили, що недалеко й була – палицею докинути. Могила висока, розложиста, зверху донизу поросла шовковистою тирсою, в яку як ляжеш – що у воду пiрнеш. Парубки й залягли, як годилось вiйськовому людовi, та й давай розстрiлювати кавуни на колгоспному баштанi. Вибирали, який побiльший та доспiлiший. Як ужарять, то вiн вибуха, наче бомба: так шмаття червоне й летить! Сторож як вискочив iз куреня, то й очi на лоба полiзли: лежав же щойно перед очима кавун, цiлий-цiлiсiнький, i раптом – гах! – на всi боки…

Довелося Нешеретовi одбирати й гвинтiвку. Ще й за хулiганство, за попсованi кавуни, за те, що ледь не пiдстрелили сторожа, налигати тсоавiахiмiвцiв до примусових робiт: одним городити паркан довкола сiльради, iншим – лагодити мiсток за селом, що геть прогнив, от-от провалиться.

Попогрiвши чуби, тсоавiахiмiвцi вже про дрiбнокалiберку й не заiкалися. І згодом Нешерет озброiв нею сторожа бiля крамницi, а на поодинокi нагадування з району, – як там у вас оборонна робота? – справно вiдповiдав, що робота «йде натурально» i Тарасiвка до бомб та газiв готова.

Та незабаром майбутня вiйна ще раз постукала у вiкна Тарасiвки.

Цього разу приiхав мiлiцiонер та й вручив Нешеретовi пакет iз п’ятьма сургучевими печатками. Дiстав при цьому прошнурованого зошита, розгорнув, де положено, ткнув залiзним нiгтем: розпишiться!

Нешерет як розписувався, то й пальцi тремтiли. Бо мiлiцiонеровi що: мiлiцiонер сiв та й поiхав, а Нешеретовi лишатися при пакетi. Носити його при собi, як болячку, мацати повсякчасно – не витрусив? не загубив? – бо, не доведи Господи, посiеш – суши тодi сухарi та збирайся до «казьонного дому»!

Обережно зламав сургучевi печатки, дiстав цупкий бiлий папiр. Вгорi було надруковано: «Цiлком таемно!» – то ж Нешерет спершу замкнув ключем дверi, а тодi вже взявся читати.

Вимагалося негайно, пiд особисту вiдповiдальнiсть голови сiльради, забезпечити п’ять парокiнних пiдвод. Куди i для чого, не писалося, повiдомлялось лишень, що пiдводи мають прибути в недiлю о восьмiй ранку до району i на кожнiй мае бути фураж для коней з розрахунку на два тижнi i вiдповiдно – харч для iздових. Нешерет, не довго роздумуючи, сховав той пакет поглибше в кишеню, одiмкнув дверi й вийшов у сусiдню кiмнату: дзвонити Твердохлiбовi.

Там на стiнi, поруч iз столом секретаря сiльради, висiла здоровенна дерев’яна бандура, потемнiла од часу. Багато рокiв тому, може, ще до революцii, прикрашувала вона стiни якогось палацу; згодом змушена була поступитися апаратовi бiльш сучасному, а сама помандрувала в глибинку. Привезли iх у Тарасiвку таких аж два: одного повiсили у сiльрадi, другого – в конторi правлiння артiлi. Люди одразу ж охрестили iх вiялками, бо поки додзвонишся, то ручку попокрутиш. Та ще й до того ж треба було кричати щосили, щоб тебе в районi почули. Тож коли хтось дзвонив iз сiльради або контори, – на пiвсела було чути: «Га?! Що?! Та дужче кричiть, бо нiчого не чую!..»

З конторою можна було розмовляти тихiше – не надривати горлянку, але щоб повiдомили якусь таемницю, не могло бути й мови, тож Нешерет лишень спитав, чи Володимир Васильович на мiсцi та попросив передати, що вiн зараз буде.

Надворi стояла ота благословенна пора, коли вже не лiто, але ще й не осiнь… Нi, таки уже осiнь, бо й обжалися, й обмолотились, i виконали першу заповiдь перед державою… Але осiнь ще не ота: запнута хмарами, прибита мжичкою, пронизана сирiстю, а ясна, чиста i свiжа, як молоденька хазяечка, якiй все в новинку, все наче забавка. Вона усмiхалася людям такими ласкавими днями, що не можна було не замилуватись нею, i люди, одриваючись од щоденноi працi своеi, мимоволi на неi задивлялися – i яснiшали обличчя, i лагiднiшали очi. Один тiльки Нешерет не помiчав нiчого, а тримаючись руками за кишеню, де лежав пакет iз п’ятьма сургучевими печатками, пиляв до контори колгоспу. На ньому було все те ж празникове галiфе i хромовi чоботи, хоч сьогоднi не пахло святом i всi довкола ходили в буденному. Але з десяток рокiв тому, коли Нешерет лише починав головувати, в село навiдався голова райради Путько та й застукав його у вилинялiй сорочцi, в полотняних штанях, ще й босонiж:

– Старцювати зiбрався? – з притиском наказав: – Ти менi той… Щоб я бiльше тебе в оцьому не бачив! На носi собi зарубай: ти тепер не хто-небудь, а представник радянськоi влади… То ж i ходи… соответственно…

З тiеi пори тарасiвцi вже не бачили босих нiг свого голови, i полотняного, домотканого одягу. Нап’явши празникове, Нешерет вже iз нього не вилазив, а пiзнiше розжився i на галiфе та хромовi чоботи.

Спершу почувався незручно, згодом так звикнув, що без хромових чобiт вже не мiг i кроку ступити. До того ж iще одну, зовсiм уже несподiвану вигоду принесло йому святкове вбрання: жiнку Настю, яка досi ганяла його, мов солоного зайця, наче пiдмiнили. Все ii ество, виховане на заощадливостi та бережливостi, на побожному ставленнi до нового вбрання, яке уже як надiв, то нi повернись у ньому, нi тернись, – вся ii хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одiта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу. Вона не те що бачити – уявити собi не могла чоловiка в синьому галiфе (по тридцять карбованцiв метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Або в нових хромових чоботях – i з вилами у гнояцi. І потроху-потроху вся ота робота лягла на ii плечi, а згодом i на синiв, як попiдростали; сам же iх тато, ледь розплющивши очi, ускакував мерщiй у галiфе, i жодна трясця не могла б його витiпати з отiеi рятiвноi одежини.

То ж Петро Нешерет звично вимахував у галiфе по дорозi до контори колгоспу i все сушив собi голову, для якоi лихоi години знадобилися районовi пiдводи з iздовими. Спершу подумав, що для будiвництва новоi дороги, було вже таке, та одразу ж вiдкинув цей здогад. Адже тодi повiдомили б не пакетом, а подзвонили, та й наказали видiлити пiдводи на двi доби. Всього на двi доби, а це ж на два тижнi.

Твердохлiб теж не мiг здогадатись, для чого. Прочитавши таемний отой папiрець, роздратовано мовив:

– Знайшли ж коли вимагати пiдводи!

Нешерет лише зiтхнув, безпорадно розвiв руками.

– А буряки чим я буду вивозити? – продовжував тим часом Твердохлiб. Жбурнув на стiл папiрець, грюкнув шухлядою. – Тiльки те й знають, що дай та дай… От вiзьму та й не дам!..

Нешерет пiдхопив папiрець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всiм своiм виглядом показував, що вiн подiляе гнiв Твердохлiба, але що ж поробиш, як iзверху наказують! Хочеш не хочеш – виконуй. Тож вiн лише зiтхав та покивував спiвчутливо головою на гнiвнi тиради Твердохлiба.

– Не знаете, для чого? – вже трохи спокiйнiше запитав Твердохлiб.

– Та ж не написано… Сказано тiки: на два тижнi…

– На два тижнi! – знову завiвся Твердохлiб. – Легко iм тими тижнями розкидатися! А буряки хто – Пушкiн возитиме?

Твердохлiб звiвся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вiкно. Вiконницi одчинилися так, що ледь шибки не повилiтали, разом iз свiжим, аж солодким повiтрям до кiмнати хлюпнуло гомоном iз колгоспного двору: людськi голоси, дзвiн залiза у кузнi, нутряний рев бугая, що його недавно купили i ще не пускали в череду.

– Не звикне? – поцiкавився Нешерет.

Твердохлiб не вiдповiв. Висунувся у вiкно, сердито закричав:

– Якиме, ти що ото робиш?

– А що? – донiсся голос невидимого Нешеретовi Якима.

– Зерно розсипаеш! – гримнув Твердохлiб.

– А знайдiть хоть зернину!

– А я кажу: розсипаеш! – ще бiльше розгнiвався Твердохлiб. – Oт оштрафую на п’ять трудоднiв – враз тi зернини побачиш!

Яким щось вiдповiв – уже тихiше. «Поговори менi, поговори!» – кинув йому Твердохлiб та й знову сiв до столу.

– Так що вони хочуть?

Нешерет давно уже звик до того, що Твердохлiб слухае-слухае, а як щось йому не сподобаеться, то вдае, нiби й не чув. Тому вiн знову полiз до кишенi – за пакетом.

– Не треба! – поморщився Твердохлiб, i його неголене, пожмакане обличчя знову насупилось. – Добре вам! – сказав раптом вiн, i щось аж неприязне ворухнулося в його зеленкуватих очах. – Живете в колгоспi за пазухою. Посiвна, хлiбоздача – все це вас не обходить. Написав двi-три довiдки, стукнув печаткою – та й уся робота.

– А позика? – заперечив трохи ображений Нешерет.

– Що позика?.. За позику з мене не менше питають, анiж iз вас… Отак з ранку до ночi й крутишся, як бiлка в колесi… Помiняемось, може, роботами?.. Га?..

– Воно б то можна, – хитренько погодився Нешерет. – Тiки хто ж нас захоче мiняти?.. Що я проти вас, натурально?.. За вами колгосп як за кам’яною стiною… І обратно ж, ви сильно партейний…

– А ви хiба поза партiею?

– Чого ж, i я в партii… Тiки чиi козирi сильнiшi?.. Воно хоть i книжечки у нас мов би однаковi, i палiурки червонi, а покладiть iх рядком?.. Ваша всi козирi битиме, а моя так: разок походити…

– Плетете ви казна-що! – обiрвав Твердохлiб. – Та що ж нам iз тими пiдводами робити?

– Я думаю так: видiляти.

– Ну, гаразд: дзвонiть до району. Пiслязавтра й пошлемо.

Нешерет, радий, що халепа – з плечей, бiльше й не засиджувався. Виходячи тiльки й сказав:

– І я, мабуть, до району поiду.

– Викликають?

– Пакет одвезу, будь вiн неладний! Уночi сто разiв проснуся та все пiд подушку рукою: чи на мiсцi? То вам нiчого в районi не треба?

Твердохлiб вiдповiв, що нiчого. Іншим разом обов’язково щось би придумав: у райком зайти чи в райземвiддiл, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораешся й так, нам iнших треба витягати з прориву!), так ще й пiдводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки – iз кого питатимуть? Навiсять догану, як обротьку на шию – носи й не мекай!..

Посидiв, посидiв, соваючи безцiльно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали ii з нагоди переiзду до нового примiщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комiрника: милити шию. В коморах мишви позаводилося – пiдлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комiрниковi – зерно ж iдять, а той цапки: «А я що – кiт, щоб за ними ганятися?» – «Хоч ви йому скажiть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знае!» – «Поклич на третю до кабiнету, – наказав Твердохлiб. – Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!» Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та пiсля зустрiчi з Нешеретом не хотiлося нiкого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло, – каламутно осiло в грудях. І просторий кабiнет з двома великими вiкнами, з високою стелею та великим столом, i кольоровi плакати по стiнах – все це не тiшило зараз Твердохлiба, а лише дратувало. Вiн звiвся, нап’яв поглибше картуз, вийшов iз кабiнету.

У другiй кiмнатi, де сидiли рахiвник i бухгалтер, вже чекав комiрник: говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у пiввуха: вiн пiдбивав остаточно, скiльки здано державi зерна, балаканина комiрникова йому заважала, але вiн не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому вiн притакуе. Побачивши Твердохлiба, комiрник зiрвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахiвник енергiйно заклацав на рахiвницi. Твердохлiб зупинився коло бухгалтера: хотiв сказати, щоб виписав на тi п’ять пiдвод фураж, та одразу ж вирiшив, що скаже пiзнiше. Повернувся, пiшов iз контори.

Комiрник бiчком-бiчком та за ним.

– Ви мене кликали, Володимире Васильовичу?

Твердохлiб у його бiк навiть не глянув.

– То менi, мо’, пiзнiше зайти?

Твердохлiб мов i не чув. Наче й не стояла поруч людина – так щось, мiсце пусте. Повернувся до стайнi, гукнув iздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохлiба, не вибiг на оклик, а лише виставив голову.

– Запрягай!

Колись, на початку головування, мотався Твердохлiб на двох на своiх. Де пiшаницею, де на попутнiй пiдводi – встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опiвночi – хоч у перевесло в’яжи. Їв не iв – падав одразу ж у лiжко, одкидав натоптанi ноги. Почорнiв, схуд, як гончак, i Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлiй сiдницi, як обвисла ганчiрка.

– Ти хоч би себе пожалiв! – плакалася Володьчина жiнка. – Перевiвся на мощi – страшно й глянути!

Але Володька не жалiв нi себе, нi людей. Чарiвною зiркою горiв на обрii соцiалiзм, i вiн ладен був покласти пiвсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рiк, од сили – два, здавалось Володьцi, i вони ввiйдуть у свiт Братерства, Рiвностi, Щастя.

Та минали рiк за роком, а жадане царство все ще лишалось на обрii.

Тодi Твердохлiб осiдлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрiвали хлiба, не застукав у полi одного з торбою й ножицями. Тодi iх розвелося достобiса, отих стригунiв, i Володька воював iз ними не на життя, а на смерть: одбирав торби й ножицi, штрафував, а попадалися вдруге – оддавав без жалю до суду.

Цей, мабуть, був iз битих: щоб нiхто не впiзнав, навiсив на морду ганчiрку. Встиг настригти пiвторби колоскiв, i Володька уже був пiдкрався до нього, та зашелестiв необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заець, закинув торбу за плечi i таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохлiб мав рушницю, то не встиг би й прицiлитись – щойно був поруч i вже аж он де!

«Стiй!» – закричав гнiвно Володька.

Стригун ушкварив ще дужче. Торба пiдскакувала у нього на плечах, била по шиi, i Володька, вкiнець розлютившись, кинувся слiдом.

На той час Твердохлiб бiгав нiвроку: зайця мiг би спiймати. А тут iще й колгоспний хлiб – майже пiвторби – спливав з-пiд носа. Однак i стригун попався iз тих, що обганяв запросто зайцiв: як Твердохлiб не натискав, а вiдстань мiж ними не зменшувалась.

Отодi й сiв Твердохлiб на коня.

Сiдлали йому жеребця, бо iншим коням i так вистачало роботи, а цей тiльки даром ясла гриз та iржав од сили дурноi.

Спершу жеребець не хотiв скорятись Володьцi – скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька й очi пiд лоба пустив. Дехто подумав, що вiн хоч пiсля цього од клятоi тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сiв на жеребця.

У тридцять восьмому пересiв Твердохлiб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай об’iзник чи бригадир – тим i Бог велiв гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже i в районi почали кепкувати iз нього, здебiльшого тi, що приiжджали на бричках та на дрожках. Тож Твердохлiб i вирiшив утерти всiм носа: замовив пiд парокiнний виiзд фаетон. На високих ресорах, з м’яким сидiнням, з металевими пiднiжками. А на колесах – шини. Та не залiзнi – гумовi, iде – наче в колисцi погойдуеться.

Чи то од iзди на бричцi, чи од того, що настало спокiйнiше життя, а може, пiдiйшли уже й роки, тiльки за останнiй час Твердохлiб розповнiв, роздався в плечах i у поясi, а худе колись обличчя пiшло обручем. І першi жировi складочки появилися на шиi, лягли на твердий, наче панцир, комiр незмiнноi «сталiнки».

Боячись, що голова так i поiде, комiрник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохлiба:

– Так я потiм зайду, Володимире Васильовичу?

Але марно вiн чекав хоч слова у вiдповiдь. Дивлячись мимо комiрника, Твердохлiб сiв у бричку, наказав:

– У поле!

У поле вело двi дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохлiб не любив нею iздити. Тож злопам’ятний Яким повернув саме на неi. Твердохлiб помiтив це лише тодi, коли вже було пiзно завертати: кладовище – ось воно, поряд!

Нiщо так не розповiсть про iсторiю села, як його кладовище. Розкритою книгою лежить воно перед очима кожного, хто мае очi i вмiе дивитися. Про все розповiсть, розкрие усi таемницi. Як люди жили i як помирали. Хто ходив у багатствi, а кого iли злиднi. Кого любили, кого ненавидiли, а до кого були i байдужими. Який рiк був щасливий, а який – нi. Про все розповiсть вiчна ця книга, i не шукайте на ii сторiнках жодного слова неправди.

Кладовище Тарасiвки теж вело лiк iсторii. З давнiх-давен, од того судного дня, коли ховали першого Тараса, аж до нашого часу. Кожен рiк, вiдходячи в небуття, лишав по собi зарубки – могили. Коли одну, коли двi, а коли й бiльше. Он отой жодноi не полишив: махнув, лагiдний, рукою – живiть собi всi та не згадуйте лихом! А той сипонув, наче маком.

Викосило тодi майже половину Тарасiвки. Померло б i бiльше, аби не Твердохлiб. Подiлив село навпiл: на тих, що в колгоспi, i на тих, якi лишили колгосп пiсля статтi Сталiна «Запаморочення од успiхiв». І хоч гупали на нього кулаком у районi, що вiн розбазарюе хлiб, гупали й погрожували оддати пiд суд за шкiдництво, Твердохлiб врятував од голоду багатьох колгоспникiв. Пухнути – пухли, але бiльшiсть дожила до нового врожаю.

Що ж до iндусiв, то тут Твердохлiб був безжальний. Боротьба е боротьбою, колгосп на чолi з Володимиром – по один бiк барикад, а iндуси – по другий: зрадили, покинули в найтяжчi хвилини, переметнулися на бiк недобитого класового ворога, який гострив ножа в спину молодоi радянськоi влади, а тепер до нього ж, до Володьки, за хлiбом? Затиснув серце в кулак, закам’янiв, задушив жаль у зародку:

– Нема для вас хлiба!

Просили не хлiба: хоч полови, хоч дертi.

– Нема для вас дертi!

Хрести на всiх тих могилах – нiмi докори Володьчинiй совiстi. Але що вiн мiг зробити? Що мiг удiять, коли сам аж хитавсь од недоiдання постiйного? Коли його дружина, яка саме народила другу дитину, з плачем тицяла в голодного дитячого рота висохлi груди. Мiг би узяти, користуючись владою, для себе трохи зерна iз комори, мiг – та волiв краще померти з голоду. «Як усiм, так i менi», – ось що живило в той час його непохитнiсть, давало йому право вiдмiтати всi докори. Навiть тодi, коли до сiльради зайшов його тесть, батько Марусин.

Кладовище лишилося позаду: спливло хрестами, проминуло могилами. Десь там лежить його мати, давно треба навiдатись, та все не збереться. Казала Маруся, що треба й могилу поправити – зробить i це…

А бричка котиться й котиться, i перед Твердохлiбовим зором розгортаеться звичний пейзаж. По лiву руку, утоплена в балцi – витикаеться деревами та бовдурами Тарасiвка: отак i буде пiдглядати за головою, куди б не поiхав; по праву ж – у безкiнечному маревi розгорнулися лани. Нi деревця, нi хатини – рiвнина й рiвнина, яка ллеться без кiнця та без краю.

Хiба що подекуди височiють прадавнi могили. Була б Твердохлiбова сила та воля, вiн зрiвняв би iх та зорав, щоб не напускали бур’янiв, а так туляться до них трактористи зi своiми вагончиками, та iнодi виорюють бiля них iржею поiдену зброю: мечi, списи й шаблюки. Шапками, кажуть, отi гори наносили. Скiльки ж то народу збиралось докупи!

Ось i зараз побачив iще здаля Твердохлiб усi три трактори, що працювали у нього в колгоспi. Сповзлись пiд могилу докупи, наче жуки: не iнакше, трактористи сiли обiдати. Твердохлiб мiг би спокiйно iхати далi: хто-хто, а трактористи його ще не пiдводили, та зайвий раз перевiрити, нагадати, що й над ними е око, не завадить нiколи.

– Завертай до трактористiв!

По дорозi кiлька разiв зiскакував з брички, встромляв у борозну патик. Прикидав, чи не мiлко орють. Не мiлко. Задоволено посопуючи, наздоганяв бричку (сердитий ще Яким хоча б тобi зупинився!), стрибав на пiднiжку. Оглядав свiжу та чорну, що не встигла й просохнуть, рiллю: добре хлопцi орють! І вже зовсiм повеселiлий пiд’iхав до трактористiв:

– Хлiб та сiль!

– Спасибi!.. Сiдайте з нами!

Трактористи сидiли довкола мисок у своiх засмальцьованих робах. Та й руки, й обличчя – в мастилi, по чубах тiльки й можна було догадатись, хто iз них смаглявий, а хто бiлявий. І причiплювачi, що примостилися поруч, теж не чистiшi. Видiляючи iх трактористам у пiдмогу, Твердохлiб наказав: придивляйтеся, хлопцi, до машин, пошлю взимку на курси – будете на сталевих кониках iздити… От вони й стараються: з ранку до вечора трактористам життя не дають. Як тiльки зупиняться хоч на хвилинку, так одразу й до трактора: «Дядьку, а це для чого? А це навiщо ось крутиться?» – «Крутиться, щоб ти туди дурного пальця не пхав! – сердито тракторист. – Одмотае руку по лiкоть – будеш знати, як питати». Але то не бiда, що розсердиться – нам до того не звикати. І знову з запитаннями. Трактористи вже й Твердохлiбовi скаржились, що не мiг прислати серйознiших, але той лише посмiювався: «А ви що: схуднете, як моi хлопцi чогось научаться?» Про себе ж думав: «Будуть своi трактористи, з ними легше й кашу варити. Свiй – не чужий, що задер хвоста та й побiг. Тут i хата, i жiнка, i дiти – далеко не забiжиш. А то тим чортам сто разiв поклонися, годи, як панам, а воно iще як не по його, то й кирпу набiк…»

Ось i зараз: при появi голови причiплювачi поштиво схопилися на ноги, трактористи ж вели себе незалежно – зводилися лише тодi, як голова подавав iм руку.

Твердохлiб привiтався в першу чергу з бригадиром: низькорослим, худорлявим, бiльше схожим на пiдлiтка. На сухенькiй голiвцi коротко обстрижений чубчик. Отой чубчик його й видае: не так уже мало рокiв людинi, коли чуприна геть сива.

Знав бригадира ще з початку головування. Із тiеi пори, коли для багатьох вiн iще був просто Володькою. Бригадир же уже й тодi сивий чубчик носив, i був вiн тодi чи не перший на весь район тракторист. Коли йшов вулицею, люди на нього дивилися, мов на чудо якесь заморське.

Нинi трактором не здивуеш нiкого. Чи косовиця, чи оранка – гудуть, як джмелi. Куди б у степ не зашився, обов’язково на обрii трактор побачиш.

Твердохлiб з бригадиром привiтавсь, як з рiвнею:

– Пилипе Івановичу!.. Як здоров’ячко?

Пилип Іванович на здоров’я зроду-вiку не скаржився.

– А каша як?.. М’яса вдоволь?.. – Кабанця уже третього колять – спецiально для трактористiв. Твердохлiб знае, що робить – недарма ж до нього трактористи самi набиваються. Бо й додому як iдуть, Твердохлiб не забуде нiколи комiрниковi кивнути:

«Ану, налаштуй щось хлопцям у дорогу!»

Комiрник порядок уже знае: i сальця, i м’ясця, i борошенця, а то й меду в трилiтрову посудину – оце вашим дiткам. Їдуть хлопцi, наче од тещi з гостей.

– Так нi на що не скаржитесь?.. Може, дiвчат пару пiдкинути?

Трактористи регочуть – ну й голова! Всмiхаеться скупо й бригадир: маленький, слабенький, а тримае своiх хлопцiв у строгостi. Поки робота – жiнку рiдну забудь, якщо вона в тебе i е.

– Все гаразд, Володимире Васильовичу, дуже вам вдячнi!.. З водою, щоправда…

– Що з водою? – стривожено Твердохлiб.

– Та водовоз занедужав, а цей, новий, поки повернеться, то й вода в радiаторах повикипае…

– То що, не могли спритнiшого дати?.. Бригадировi казали?

– Каже, що людей вiльних немае.

– Ось я йому дам вiльних людей! Сьогоднi ж нового водовоза пiдкинем. – І вже до причiплювачiв: – Ну, а ви, хлопцi, як? Стараетесь?

– Стараемось! – тi хором од миски: трактористiв свiжиною годують, то i iм перепадае. Хоч комiрник i скаржився: iдять, як за себе кидають! Чи не можна, мовляв, iм варити окремо?.. Не можна! Мине осiнь, зима – своiх трактористiв будемо мати.

– Глядiть менi! – посварився на них жартома Твердохлiб. – Як Пилип Іванович поскаржиться – враз у свинопаси переведу!

– Хлопцi хорошi, справдi стараються, – заступився бригадир за причiплювачiв. – Так що ви iх не дуже й лайте.

– Нiчого, вони в мене не гордi. А за одного битого знаете скiльки тепер небитих дають?.. Спитайте в райкомi…

Пожартувавши отак, Твердохлiб прощаеться i сiдае у бричку. Яким, що не злазив iз передка, цмока на коней, i вони iдуть далi.

Одразу ж за могилою, що пiд нею дообiдували трактористи, починаються стернi. Полукiпки уже звезенi, стернi жовтiють, наче воском налитi. Тут ще просторiше, небо здаеться ще вищим, анiж над рiллею, а сонце мов аж яснiше. Пригрiвае по-лiтньому. Твердохлiб скидае картуз, розстiбае твердий комiр.

– Ану, поворуши батогом!

Буланi одразу ж пускаються риссю. Бiжать весело, дружно, несуть бричку, наче пiр’iнку, i тугий струмiнь повiтря обвiвае обличчя, через розстебнутий комiр обдувае розпаренi груди, лоскоче аж попiд пахвами.

Хороше!

Твердохлiб мружить задоволено очi, ледь помiтний усмiх торкае завжди твердо складенi губи. Вiн ворушить ними, мов пробуе на смак м’яке осiнне повiтря.

Та ось Твердохлiб перестае усмiхатись. Застiбае комiр, надiвае картуз. Лiворуч, iз степового облудного марева, вигулькнули постатi школярiв, i Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.

Ого, скiльки iх! Твердохлiб навiть не пiдозрював, що у Тарасiвцi стiльки дiтлашнi. Директор постарався – вивiв усю школу. Учнi сунули довжелезною звивистою лiнiею, видзьобуючи колоски. А помiж ними, кожен на чолi свого класу, – учителi, як лелеки. Теж нахиляються – даром не ходять.

Бричка ще й не пiдкотила, а вiд довжелезного цепу одiрвалися двi постатi, заспiшили назустрiч. Твердохлiб упiзнав директора школи i бригадира рiльничоi. Того самого, що трактористiв пiдвiв з водою. Цибатий директор викидав довгi ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспiшав за ним пiдтюпцем – вибивав пилюку з стернi. «Бiжи, бiжи, я тобi чуба нагрiю!..»

Пiдiйшли, привiталися. Твердохлiб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадировоi мов i не помiтив. Пiшов одразу назустрiч школярам.

– Ну, як у вас справи?

– Краще й не треба – п’яту пiдводу вантажимо, – похвастався директор.

– А я що казав! – І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простiр: – Ану, махонiть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п’ять бiдонiв молока школярам… Вистачить? – вже до директора.

– Вистачить, дякуем!

Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозi. І не встиг Твердохлiб подумати, що разом не завадило б i за воду вибатькувати, як за ним i слiд прохолов. Гаразд, потiм шию намилю, нiде вiн не дiнеться.

Тим часом пiдiйшли до дiтей. Дiти всi, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиi, щоб зручнiше набивать колосками. Торби теж рiзнi: меншi, бiльшi, а в декого й такi, що об стерню ледь не чiпляються. Не розбереш одразу, що бiльше: дитина чи торба.

На торби тi дивлячись, одразу можна сказати, чиiх батькiв дитина. Бо в кого майже повна, а в кого лише на денцi. Твердохлiб пiдiзвав того, що з найповнiшою торбою, запитав:

– Ти чий?

– Грицаiв.

– А як звати?

– Микитою.

– Молодець, Микито! Виростеш – стахановцем будеш.

– Дiти, ви чули, що сказав голова? – пiдхопив тi слова директор. – Треба всiм так старатися, як Микита Грицай.

Дiти мовчки дивилися на директора й голову.

Твердохлiб пройшовсь по стернi, де вже було зiбрано, пiдняв один колосок… другий…

– А збирать треба краще… Не лишати й колоска на потраву…

– Дiти, ви чули, що сказав голова? – вже строго директор.

Твердохлiб подумав-подумав, що б iще сказати, врештi спитав:

– Чий клас?

Хоча б мiг i не питати: одразу ж помiтив у гуртi школярiв i свого. Ревниво придивився до торби – майже повна – i вже веселiше:

– То хто у вас учителем?

– Вiдповiдайте, дiти, коли вас запитуе голова! – звернувся до учнiв директор. І вже тихiше сказав Твердохлiбовi: – Свiтлична, он вона стоiть.

І Свiтличну помiтив одразу Твердохлiб, ще тодi, як пiдходив. Стояла осторонь, не смiючи пiдiйти до начальства – на вчительку мало й схожа. Напнула хустку майже на очi, благенька кофтина на нiй, вилиняла спiдниця, тiльки й того, що не боса. «Свiтлична! – гмикнув про себе Твердохлiб. – А давно була Івасютихою?..» Чомусь пригадав, як стояв колись на порозi багацькоi хати: холодний, голодний, ще i в постолах, а вона сидiла, багато вбрана, за весiльним столом з такими напитками- наiдками, що йому i не снилися. «Отак, значиться: ти тепер он хто, а я ось хто!» І Твердохлiб кивнув Свiтличнiй, вiтаючись, кивнув i до картуза руку пiднiс, бо все ж таки учителька, та ще i його сина. І потiм уже, сiдаючи в бричку, самовдоволено думав: «Бач, як воно повернулося: ти он де, а я ось де. А хто все те повернув? Ми, своiми руками!..»

Іще ворухнувся поблажливий жаль до Свiтличноi: жiнка ж бо одинока, без чоловiка, та ще й при двох дiтях, та ще й менший – байстрюк. Воно хоч радянська влада i розкрiпостила жiнку: роди хоч i од негра, та село е село, в села своi закони, якi не так легко зламати. Тож коли помiтили, що учителька ходить вагiтна, було балачок, а ще бiльше осуду. Знайшлися навiть такi, що хотiли писати куди слiд, щоб прибрали iз школи. Бо ранiше б отакiй – спiдницю на голову та з села. А ця учить наших дiтей.

Але Твердохлiб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: «Так що нам з учительшею робити?» – «З якою?» – «Та з Свiтличною, бо байстря привела», – вiдповiв: «А нам яке дiло до того?.. І зарубайте собi на носi: у радянськоi влади нема байстрюкiв! Ви це старорежимне слово з голови викиньте i каблуком розтопчiть!..» І потiм, демонструючи свою незалежнiсть од сiльськоi, з дореволюцiйним душком, моралi, зупинив якось Свiтличну посеред вулицi, на очах у людей, поцiкавився, як вона живе. Може, помiч яка потрiбна од колгоспу: соломи на зиму пiч топити чи ще що, хай прийде до правлiння – не соромиться. З чим i бувайте здоровi.

Пiсля цього, звiсно, нiхто й заiкнуться нe смiв – Свiтличну з села щоб спровадити. Плескати плескали, але всiм язики не зав’яжеш, поплещуть та й набридне, учителька ж незабаром подала на розлучення i з Івасютихи знову стала Свiтличною. Що теж схвалив Твердохлiб. Воно хоч i Свiтличнi не з нашого, з попiвського роду, та все ж хоч оддiлилася од гнилого куркульського кореня. Тим бiльше що за кiлька рокiв потому Твердохлiбiв синок пiшов до першого класу i якраз до Свiтличноi. Стрiчаючись з учителькою, не забував цiкавитись:

«Ну, як там мiй учиться? – i додавав неодмiнно: – Ви не дуже з ним панькайтесь: як що не так, то моею рукою».

Збiгли й думки про Свiтличну – за новою оказiею. Головi, куди оком не кинь, скрiзь морока. Така вже посада. Досить тiльки де недоглянути, так шкода й вигулькне.

Ще здалеку помiтив Твердохлiб худобу пiд скиртою. Збилася докупи, прямо iз скирти хлiб травить. А пастуха мов корова язиком злизала. Не iнакше, десь на сонцi пригрiвся. Заснуло, стерво, а худобу голова хай пасе?

– Ану, завертай!

Так i е: висмикуе худоба хлiб прямо iз скирти, толочить, товче. Твердохлiб ii батогом, батогом! Обiйшов потiм скирту довкола – ледь об пастуха не спiткнувся. Лежить, черево вивернув, сон солодкий дожовуе – слину ротом пуска. Ледве утримався Твердохлiб, щоб не уперiщити батогом. Ткнув пужалном у пузо, гримнув:

– Ану, проснiться!

Пастух охнув, схопився за живiт – зi сну нiчого не тямить.

– Де ваша худоба?

– Десь тутечки…

– Тутечки! – передражнив його Твердохлiб. – Ви нащо до худоби приставленi?.. Боки пролежувати?.. Явитесь у четвер на правлiння – там поговоримо.

Повернувся – не хотiв бiльш на нього й дивитись. Так його зараз ненавидiв – у землю втоптав би! «Витурити к бiсовiй матерi з колгоспу!.. І з села за одним махом!..» І де воно, таке ледащо, i вродиться! Сорок рокiв уже розмiняло, пора б уже й розуму хоч крихту мати, а в головi аж гуде. Скiльки вб’еш, стiльки й уiдеш. «У того Оверка й навильники од вил найкоротшi», – казали про нього в селi. Пригледiвсь якось Твердохлiб – таки найкоротшi! Беруть скиртоправи солому iз волока – вiн тут як тут. Метушиться, виделкою своею розмахуе – його тiльки й видно. А коли скирту вершити та солому нагору пiдважувать, то вiн i в кущi:

– Вершiть, хлопцi, без мене, бо мiй навильник закороткий.

Навильник короткий, зате ложка – найдовша: з-за чужоi спини дiстане.

Та зась! Погодували – скiльки можна терпiти?..

Десь аж до обiду мотався Твердохлiб у степу – наводив порядок. Встиг заскочити ще до орачiв. Збились у гурт, забалакались, тютюнцем бавлячись, не встерегли, як i голова пiдкотив.

– Отак, значить, оремо?.. Ну й ну!

– Та ми тiльки од плуга! – виправдовувались орачi. – Ось помацайте, ще й чепiги не охололи.

– І без мацання бачу, що спини давно вже просохли. Чи, може, так i орали: з холодком та з оглядочкою?

Пiдiйшов до коней, провiв по шерстi долонею:

– Добре ж орали: хоч пилюгу вибивай!

Дядьки уже мовчки за батоги та до плугiв: од грiха подалi. Твердохлiб же то за одним, то за другим пройшовся, перевiряючи оранку, аж тодi зiбрався на бричку. Вiд’iжджав, роздратовано думав: «Роблять, мов на дядю чужого!.. Нi, доведеться-таки мiнять бригадира: з цим тюхтiем нi вкуеш, а нi вмелеш!..»

– В третю завернемо? – запитав тим часом Яким. – Зупинив коней на роздорiжжi: праворуч – у третю бригаду, прямо – в село.

– Прямо паняй! – Твердохлiб невдоволено: бракувало йому ще третьоi! Хоч знав напевно, що нiчого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при однiй думцi, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.

Приходько став бригадиром три роки тому, пiсля того, як перебрали усiх придатних до керiвництва людей. Кого не поставлять – за мiсяць, за другий прибiгав у контору, кидав на пiдлогу батiг:

«Знiмайте з третьоi, бо або я когось порiшу, або мене розтерзають на шмаття!»

На нього не дуже й сердились: всi ж бо знали, що то за штучка – третя бригада. До неi входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодiтнi жiнки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тiльки яка туди замiж не пiде, так i починае сипати дiтьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже пiсля того нi Бога, нi чорта. Стукае, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться бiля печi, у вiкно i не гляне. І не витрима врештi бригадир: зiскоче з коня, та й, кленучи весь бiлий свiт, заскочить до хати:

– Чи тобi позакладало, що й не догавкаешся? Кидай своi горшки та гайда на роботу!

– Аякже, так я тобi й кинула! – од печi Одарка. І посiчене лихим довголiттям обличчя ii враз наливаеться злiстю. – А дiтей хто годуватиме? Mo’, ти за мене довариш?.. Так ставай до печi, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!

І вже пiдступа з рогачем – от-от штрикне межи очi. Бригадир задком-задком та в сiни.

– Одчепись, сатано! Ось визвемо на правлiння та всипемо як слiд! – гукне уже з двору.

Отодi й вискочить Одарка слiдом. Розпалена, роз’юшена – так пеклом i дише:

– Я вашому правлiнню голови порозвалюю! Забирайся iз двору, поки рогачем не охрестила!

Бригадира не треба й припрошувати: зв’язався iз сатаною – сам уже не радий. Скочить на вороного та вже й не знае: iхати далi чи завертати назад. В наступнiй-бо хатi теж чорт у спiдницi: тiльки й чекае, щоб хтось пiдвернувся пiд руку…

Твердохлiбовi теж колись дiсталося. Молодий iще був та гарячий. А тут жнива: день прогавиш – рiк чухмаритись будеш. А з третьоi бригади двi з половиною жiнки у полi.

– Де вашi люди? – до бригадира.

– Та не йдуть, хоч убийся! Од печей не одiрвеш…

Од печей?.. Твердохлiба аж затiпало: тут хлiб осипаеться, а вони бiля печей?..

– Поiхали!

Скочив на жеребця, погнав так, що бригадир одразу ж одстав. Влетiв у двiр крайнiй: так i е – топиться! Дим iз бовдура мало не до самого неба.

– Чому не в полi?

– А iсти ви, може, наварите?

– Я питаю, чого на роботу не вийшли?!

Слово по слову – до крику дiйшло. До отого: «Ідiть к лихiй матерi, чого ви присiкались?!» Як почув оте Твердохлiб, ухопив вiдро та плюх iз нього у пiч: на чавунки та горшки. Так парою й бухнуло!

– Щоб зараз же менi у полi були!

Два тижнi потому слiд од нiгтiв носив. Як загородила, вража жiнка, та й проорала од лоба аж до пiдборiддя. Твердохлiб хотiв був спершу до суду подати, та, схолонувши, передумав: дiзнаються у районi – засмiють.

Тож вiн не дуже й сердився, коли черговий бригадир третьоi жбурляв на землю батiг та кричав, що краще пiд шибеницю, нiж з отими чортяками справу мати…

Ламали-ламали голови, кого ще поставити, як бухгалтер вiзьми й пiдкажи:

– Давайте спробуемо Приходька.

– Якого? Івана?

– Та не Йвана – Миколу.

Члени правлiння одразу ж замовкли. То смiялися, почувши про Йвана, а це враз притихли. І всi подивились на голову: що вiн на те скаже? Знали ж бо, що Твердохлiб Миколу Приходька терпiти не мiг. Пiсля розкуркулення отого невдалого, коли йому, Твердохлiбовi, на горiхи в районi дiсталося.

Твердохлiб i справдi одразу насупився, на бухгалтера зиркнув сердито. Той, бiдолаха, вже раком назад:

– Та воно можна й iншого…

Твердохлiб же пригадав, як Приходько виступав на останнiх зборах, – кивав на правлiння i голову. Мовби й не критикував – пiдказував, i виходило так, що й пiдказував правильно, та Твердохлiбовi було од того не легше. Тим бiльше що й представник iз району поруч сидiв, усе до блокнота записував. Поцiкавився навiть, що то за один.

– Так, iз рiльничоi, – неохоче вiдповiв Твердохлiб. Ледь не додав, що iз колишнiх куркуликiв, але вчасно стримався. Слухав Приходька, роздратовано думав: «Всi ви розумнi – пальцями тикати! Спробували б самi потягти!..»

«А що, як i справдi впрягти його в третю? Хай обпечеться – може, хоч трохи зацiпить…» І для членiв правлiння несподiвано:

– Чого ж, можна й Приходька… Повчати умiе, подивимось, як цей розумник на дiлi себе покаже…

Пiсля того спершу чекав: от-от прибiжить Приходько та й кине традицiйно батогом об землю. Отодi вiн йому й пригадае отой виступ на зборах.

Та Приходько до контори не прибiгав. Схуд, почорнiв, iз жiнотою воюючи, а не просився з бригади. Одну лиш умову висунув: щоб йому не заважали. Довiрили бригаду, так до кiнця, i пiд руку не лiзьте. Прийде осiнь – отодi за все i спитаете.

Це коли Твердохлiб поцiкавився, хто йому дав право орати колгоспними кiньми городи багатодiтним жiнкам. Та ще й орачiв видiляти. Що, може, в бригадi вже й роботи немае?.. І зовсiм уже чудернацькi iсторii переповiдали про Приходька Твердохлiбовi. Буцiм iз першого ж разу став до печi iжу варити. Як зайшов до Одарки, як почув: «А хто за мене дiтям iсти наварить? Може, ви?» – «А чого ж, можу i я». Картуз на лавку, пiджак iз плечей, щоб не так жарко було, та й до печi: «Поки я тобi iсти варитиму, ти на моему конi покатайся – жiнок на роботу поклич». Одарка, кажуть, з того дива ледь язика не ковтнула…

Далi – бiльше: органiзував Приходько чергування щоденне. Сьогоднi Одарка, завтра Василина, пiслязавтра Ольга. «Зносьте до гурту усiх соплякiв, i нехай у вас голови не болять аж до вечора». А Одарцi – Василинi – Ользi – по пiвтора за те трудодня. Бухгалтер був став цапа: незаконно! Але Твердохлiб несподiвано на нього визвiрився:

– Самому закортiло на третю?!

Лаяв бухгалтера, аж той вкiнець розгубився. Не знав, що Приходько головi – шпичкою в боцi. Що йому легше було б бачити, як Приходько жбурляе додолу батiг, анiж переконуватись, що третя бригада поволi на ноги спинаеться…

Та годi про це!.. Тим бiльше що он уже й село показалось.

В’iхали з протилежного боку: од ставу.

Ставок зовсiм iще молоденький: другий рiк, як загатили, а вже де-не-де порiс осокою, взявся першим рястом. Для дiтлашнi – рай, цiлiсiньке лiто бовтаються, стрибають iз греблi вниз головою – чия скорiше знайде пеньок. Твердохлiбовi ж – докiр нiмий. Планували рибу розводити, обiцяли видiлити малькiв, навiть у районнiй газетi про це написали, а поки що плодяться пуголовки. «Треба буде змотатися в район, хай дiстають де хочуть… А нi, то аж у область…» І качву треба розвести, качка ряст любить, качку випустиш весною на воду, а восени – готовий прибуток.

Далi, за ставом, потяглися садиби. І то з одного двору, то з iншого – чорти з рогами. Кози, бодай вони повиздихали! Розплодилося iх в останнiй час до стобiса, – i в дворах, i на вулицях, i на хлiвах – усюди побачиш. Общипують все, об’iдають – деревця не полишать.

Колись у Тарасiвцi про козу i чуть не чували. Як завiв iще до революцii корчмар iз сусiднього села – майже все село бiгало дивитись. Жiнки, якi постарiшi, тиждень потому одхрещувались: нечиста сила!

Минули роки – прийшли кози i в Тарасiвку. Козi ж нi сiна багато на зиму не треба, не те що коровi, нi ганяти щоденно на пашу: сама собi iжу находить, та ще ж до того й не пiдлягае податковi.

Перший завiв двi кози Іван Приходько. Вирихтувався на ярмарок по телицю, а привiз ротатих прояв.

Поплакала, покричала бiдолашна Федора, та куди було дiватись? А згодом i сама переконалася, що можна жити i з козами. Молоко густе та солодке, аж канудить од незвички, та малi Приходьченки й смолу будуть пити, аби лише вволю. Як висушать вранцi по чашцi – до обiду iсти не просять.

З легкоi Івановоi руки кози потроху-потроху та й розбрелися селом. Заводили iх здебiльшого вдови та одинокi, старi вже жiнки. Що з коровою вже й не справляться, та й нащо вона, корова, одинокiй людинi, а коза в самiсiнький раз.

Твердохлiб iх терпiти не мiг. Докоряв не раз Нешеретовi:

– Ви хоча б хазяiнiв приструнили! Розпустили нечисть по всьому селу, скоро вже й вуха нам пооб’iдають!

Нешерет завжди виправдовувався тим, що вiн, натурально, воюе iз козами, тiльки од тоi вiйни толку мало. Самi ж бо знаете, який тепер народ: ти йому слово, вiн тобi десять…

– Mo’, пообiдаете?

Яким уперше за всю дорогу озвавсь – пересердився. Притишив коней якраз перед завулком, що вiв до хати голови.

Твердохлiб уже хотiв був погодитись, та враз згадав, що не дав розпорядження лаштувати пiдводи в район, i наказав iхати прямо до контори.

– Будем уже обiдати, як iз голови знiмуть.

– Хто вас знiматиме!

Входженi конi легко перейшли на рись, i за кiлька хвилин розмальована бричка пiдкотила пiд саму контору.

– То менi розпрягати? – Яким усе ще надiявся, що голова передумае – накаже завертати обiдать. Вечiр же скоро, он i сонце на прузi, а вони з самiсiнького ранку зернини маковоi в ротi не мали. Про те, щоб самому пiдскочити додому, Яким i думать не смiв. Поки голова в конторi, доти й вiн мае бути при конях. Щоб як команда – одразу ж i iхати. Хоч i до свiтанку. Бувало частенько й таке. Особливо влiтку. Вивалиться опiвночi з контори голова, скаже запрягати. Та й покотить полохати сторожiв i об’iзникiв: чи не дрiмають? Так привчив, що тiльки шелесне, а сторож уже в крик, як гусак.

«Служба собача!» – зiтхае Яким. Ішов – радiв: робота чиста, при бричцi та конях, запрiг – та й катайся паном. Добрий пан: i поiсти як слiд не дадуть!

От i сьогоднi: стирчав у конюшнi голодний, до пiзнього вечора. Уже й зорi загорiлися в небi, коли врештi стали розходитись. А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову бiжи на роботу. Зривайся з постелi гарячоi, од молоденькоi жiночки, та, похапцем щось до рота укинувши – з темноi хати в нiч ще темнiшу. В оту передсвiтанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тiльки й здогадаешся, що хтось суне назустрiч. То це така робота легка? Та не потрiбнi йому й отi пiвтора трудодня, що кожного дня набiгають, – дайте уволю хоч виспатись! Та пообiдати по-людському.

– Взимку будемо одсипатися, – каже Твердохлiб. – Як ведмедi. Ти бачив, Якиме, як ведмiдь взимку снить?

– Де б я iх бачив!

– Заб’еться до ями та й сосе лапу. Цiлiсiньку зиму…

– Дак то ж ведмiдь… – бере сумнiв Якима. – А тут поки тоi зими дiждешся, то й спати розучишся.

Розпрягае коней Яким, пригадуе всi тi розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима – не дiждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тiльки рипне, а вона вже й з постелi. Хуткiше до печi: щось розiгрiть поiсти чоловiковi.

Сяде потiм навпроти, кулачком пiдборiддя пiдiпре – очей iз нього не зводить.

– Ти чого? – запитае Яким.

– Так… – усмiхнеться знiяковiло. – А ти iж… Чи, мо’, несмачне?

– Смачне, чого ж…

А сам ледь щелепами ворушить – i iжа до рота не йде. Їв не iв, тiльки ложку намочив, та й скорiш у постiль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить…

Ех, служба собача!..

Твердохлiб же тим часом урядуе в конторi.

Щовечора, в кiнцi робочого дня, збирав ланкових, бригадирiв, – дати на завтра наряд. Ранок настане, тодi буде нiколи. Зараз же можна й посперечатися, порадитись, як його краще робити: так чи отак. Поки Твердохлiб до столу долоню притисне, коротко скаже: зробимо так!

Сiдав за стiл, на шкiрою оббитий стiлець. Стiлець той був один такий у конторi, з високою рiзьбленою спинкою, з тонкими фiгурними нiжками, з якогось чорного дерева: ножем рiж – не вiзьме! Дiстала його ще давно комсомолiя як реквiзит для вистав – приволiкла аж iз Хоролiвки, стiлець так i стояв би в сiльбудi, аби одного разу не наткнувся на нього завгосп. Саме побудували нову контору, в кабiнетi голови появився вже й стiл, i мармурова чорнильниця, а стiльця пiдходящого не було. Тож завгосп, не довго думаючи, стiлець той на плечi та й у контору.

З того часу Твердохлiб на ньому й сидить. Та iнколи ще заступник, коли голова в районi, до стiльця того примiряеться. Сяде на краечок, щоб швиденько й зiскочити, як голова раптом появиться. Ось вiн i зараз сидить за столом, праворуч од Твердохлiба – не так за столом, як при столi. Решта ж розсiлася навпроти, на внесених лавках.

Перш нiж приступити до нарядiв, Твердохлiб кожного вислухав, вияснив, що зроблено за день. Як завжди почав бухгалтер. Розкрив папку, дiстав накладнi, став доповiдати. По зернових з державою розрахувалися повнiстю, ще й перевиконали…

– На скiльки? – поцiкавився Твердохлiб.

– На шiстнадцять вiдсоткiв супроти контрольноi цифри.

Твердохлiб задоволений. Ревниво стежив за тим, щоб його колгосп першим у районi виконував план хлiбоздачi.

Виручало завжди Івасютине поле. Чи тому, що лежало найвище, чи куркульня вже до того землю привчила, тiльки довкола… та що там довкола: по всьому району лише половiе, а тут уже воском береться. І пускае Твердохлiб жатку та косарiв, i гуде зголоднiло молотарка, i засипаеться в мiшки перше зерно. А Твердохлiб уже накручуе ручку «вiялки», додзвонюеться до директора заготпункту: приймай першу валку нового врожаю!

Споряджав не валку – весiльну перезву. В гриви коням вплiтали червонi стрiчки, iздових наряджали у святковий одяг, на передньому возi – прапор, а попереду всiх – Твердохлiб на своiй мальованiй бричцi. І по Хоролiвцi iдуть – не одразу до заготпункту, а через усе мiсто – мимо райради, райкому партii та iнших керiвних установ. Хай дивляться, хай бачать, хто такi тарасiвцi i хто такий Твердохлiб.

Дивилися. Бачили. Хвалили на всiх нарадах, ставили в приклад, затикали роти:

– Хлiба ще не дозрiли? А в Твердохлiба що – iнше сонце свiтить?..

Обирали завжди до президii: сидiв Твердохлiб коло секретаря, на виду, i вже дехто про себе подумував: а чи не планують оцього раннього, та вже битого у якесь районне начальство?

І в газетах не жалiли мiсця для першоi валки: од районноi аж до обласноi. Раз навiть у республiканськiй було надруковано. Путько спецiально заiхав:

– Читав?

Твердохлiб, який встиг уже вивчити оту iнформашку напам’ять, прикинувся, що нiчого не знае.

– Що ж ти так?.. Про нього на всю республiку дзвонять, а вiн нiчого не чуе!.. На ось, читай!

Секретар навiть дзвонив:

– Твердохлiб?.. Молодець!.. Правильним курсом iдеш!

Сам знав, що правильним. Твердо тримався цього курсу з року в рiк, знав: багато що можуть простити – не простять одного. Не виконаеш першоi заповiдi перед державою – тодi начувайся! Тож коли б уродила едина зернина, вiн i ту поспiшив би одвезти. Та не в кишенi, в хустинi загорнену – нi! – на парокiннiй пiдводi одвiз би, ще й сам iхав би попереду, у своiй мальованiй бричцi. То вже потiм, як не вистачить зерна на посiв, можна податися в район, поплакать, де треба, та позичити тихенько до нового врожаю – iз тiеi ж комори державноi, до якоi недавно й одвозив.

Пiсля бухгалтера мали доповiдати бригадири рiльничних. Але Твердохлiб цього разу порушив порядок:

– Комiрник тут?

Комiрник, який сидiв на ослонi попереду, в Твердохлiба пiд самiсiньким носом, притьмом схопився на ноги:

– Осьдечки я!

Твердохлiб очима недобрими комiрника з нiг до голови змiряв – зiм’яв.

– Ану розказуйте, – почав грiзно вiн, i всi враз вiдчули, яка хмара нависла над комiрником, – розказуйте при всьому народi, для чого мишву взялися розводити!.. Шкiдництвом займаетесь?

Всi так i обмерли, як про шкiдництво почули: вимовить Твердохлiб iще два слова – «ворог народу» – чи не вимовить? Скаже – каюк комiрниковi! Не врятуе його вже нiщо, навiть сам Твердохлiб, хоч би й захотiв. І вже тi, що сидiли поруч з комiрником, вгощалися щойно його ж тютюнцем, – совком, совком – та подалi од нього.

Не сказав. Аж зiтхнули полегшено, аж свiтлiше мов стало. Комiрник, ледь на ногах уже тримаючись, щось белькотiв, але Твердохлiб його вже не слухав:

– Обмежимось цього разу попередженням… Глядiть же менi: ще раз про мишi почую – сушiть сухарi!

Сiв комiрник. Втира рукавом мокрого лоба, а тi, що одсувалися, знову поближче присунулись. І вже потiм, розходячись, гомонiтимуть помiж собою:

– Ну, начувайтеся, мишi! Комiрник у кожну нiрку полiзе, за хвоста кожну мишу цупити буде. І кота не треба заводити!

– Полiз би на його мiсцi й ти!

Пiсля комiрника пiшло веселiше. Твердохлiб чи то весь свiй заряд на нього витратив, чи не було уже сил лаятись, тiльки бригадира першоi рiльничоi майже й не пуштрив. Наказав:

– Щоб я бiльше од трактористiв жодноi скарги не чув! Поскаржаться ще раз – перекину в другу бригаду, а ви тодi хоч пальцями орiть. – Та ще пастуха пригадав: – Івасюка – на правлiння. Виганятимем к бiсовiй матерi!

– Давно б пора, – притакнув бригадир, радий, що так обiйшлося. – Я, Володимире Васильовичу, з ним уже замучився: не знаю вже, куди його i приткнути…

– Ладно, з цим вирiшено, – припечатав долонею Твердохлiб. – Тепер давайте про буряки…

Поговорили й про буряки: копати чи ще хай трохи постоять. Буряки ж цього року – ще таких мов i не було. Та й не диво: стiльки гною убухали, що й камiнь корiння пустив би! Та ще й од довгоносика вдалося врятувати. У сусiдiв всi плантацii переполовинив, Твердохлiб же кинув на довгоносика мало не всю Тарасiвку. Обмережили поле канавами, заливали iх гасом, а учнi збирали жучкiв у пляшки, в баночки. А тодi ще й курей пустили: колгоспних i людських. В якоi баби одна несушка була – мобiлiзували i ту. Як рушило куряче вiйсько помiж буряками – держись, довгоносику!

Зате ж i буряки! Твердохлiб щодня навiдуеться, милуеться.

– То як, Наталко?

Голос у Твердохлiба аж потеплiшав, коли до Наталки звернувся. Ланковоi комсомольсько-молодiжноi. І очi приязним поблиском узялися. Всiм добре вiдомо, чому голова так злагiднiв. Плекав Твердохлiб надiю виростити у своему колгоспi ланкову-орденоноску. Першу в районi. Вже i в райцентрi кому треба про це натякнув. Не з трибуни, звичайно, а так, у приватнiй розмовi. Порадився: як ви на це дивитесь? Там дивилися прихильно: вирощуй давай! Тiльки ж гляди: якщо вже на таке замахнешся, то рачкувати буде пiзно!.. Твердохлiб i сам це добре розумiв. Не вiдмовляв тому ланковiй нi в чому. Так iй з самого початку i сказав:

– Не пожалiем нiчого. І якщо з чим непереливки – звертайся особисто до мене.

Наталку теж вибрав не випадково: роботяща, здорова, красива. А що вже весела, що спiвае: як заллеться, то ii тiльки й чутно. Орден на груди повiсить – на неi тiльки й дивитимуться. Вже й кореспондент один приiжджав, то мало всього заряду фотоапарата об неi не змилив. Наставляв i так, i сяк, все допитувався, де вона, така красуня, i вродилась.

– Вам артисткою треба бути… На сценi… У мене е друг, режисер – хочете, познайомлю?

Твердохлiб про те як почув, кореспондента миттю спровадив з Тарасiвки. Клацати – клацай, а до iншого – зась! Дiвчина самим нам потрiбна. А настане пора, ми iй такого режисера пiдшукаемо, що й про сцену забуде. Он хлопцi якi, як орли. Наталцi тiльки моргнути – будь-кого рушниками пов’яжемо!..

– То будемо копати, Наталко, чи почекаемо трохи?

Наталка звелася недбало: знала, бiсова дiвка, що Твердохлiба боятись iй нiчого! Вiдповiла, що можна й копати, а можна кiлька днiв i переждати. Буряк ще росте, як день – так i прибавка. І хоч Твердохлiбовi дуже кортiло першому в районi почать копати буряки, однак орден переважив.

– Вирiшили: почекаемо до наступного тижня… Здаеться, все… Чи ще хто що мае?

Нiхто нiчого не мав. І тiльки Твердохлiб сказав:

– Тодi все, можна й розходитись, – лампочка блим-блим – i погасла. Локомобiль зiпсувався, напевно. Старенький уже, чахкав, гляди, лiт з пiвсотнi, не менше. Ще пан як привiз, як пустив у економii, то трудиться й досi. Од молотарки його одлучили – трактором веселiше, тодi Матвiй Переярок придумав йому службу нову: змотався до району, дiстав генератор, приладнав – i зачахкотiв знову локомобiль на всю Тарасiвку.

Електрики, щоправда, на все село не вистачало: повiсили лампочки лише в корiвнику, та в стайнях, та посеред колгоспного двору, та в конторi, та в школi, та в клубовi, та ще у сiльрадi – оце, здаеться, i все. Завгосп ще хотiв пiдкинути двi лампочки й головi, тим бiльше що й дроти тягнули мимо його хати, але Твердохлiб не дозволив. Краще зайву лампочку у свинарник, а вiн почекае разом з усiма, поки прилаштують динамо-машину до греблi – вода вже хай крутить.

– Дайте час – заллемо свiтлом всю Тарасiвку. А поки що потерпимо.

Тарасiвцi, правду казати, не дуже за тим свiтлом i побивалися: локомобiль старенький, спрацьований, коли розкрутиться, як молодий, а коли i задихатися починае. То й свiтло таке: лампочки або розгораються, або ледь жеврiють, i школярi тодi, якi в другу змiну навчаються, носами в книжки:

«Тетяно Олексiiвно, нiчого не видно!..»

Ось i зараз – погасло зовсiм. Ну, це вже надовго. Щось зламалося або десь обiрвалось. Добре, що хоч мiсяць присвiчуе: повис угорi повний та круглий – ну видно, як удень! Нiч iще тепла, тиха – нiде й не шелесне. І стоять садки та хати, мов зачарованi. А там, де густiшi тiнi, то цигарка жариною зблимне, то долине приглушений смiх: молодь тирлуеться. Цим i ночi мало. Чатуватимуть мiсяць, поки не зайде, а вранцi не добудишся.

– А погляньте, Миколо, чи не ваш ото з якоюсь тин пiдпира?

– Якщо тин, то не мiй. У мене сурйознiший: шукай одразу на сiнi у клунi.

– Весь, значиться, в тата?

– А що, було колись i в нас.

– Да… Закурити з досади, чи що?

Закурюють. Ідуть, гомонять собi стиха, мов бояться наполохати тих, що пасуть свою молодiсть. По травицi шовковiй, з золотою вуздечкою. Що нi печалi iм зараз, нi воздиханiй.

– І наряди роздавати не треба: кому з якою…

Пора б i прощатися – так нiч така, що i в хату не тягне!

Врештi розходяться. То один одiрветься од гурту, то другий; скажуть стиха: «На добранiч» – та й зникають у себе в дворах. Де в якому вiкна ще свiтяться, а в якому нiч палець наслинила та вогонь i погасила.

У Твердохлiбовому новому будинковi ще свiтилося: переiхали мiсяць тому, то Марiя щовечора допiзна товчеться. То те придума, то друге. Ось i зараз стрекоче машинкою: фiранки шие на вiкна.

Став Твердохлiб посеред молоденького двору, будинком замилувався. Будинок: удень очей не одвести, а зараз мов iще красивiший. Дах високий, залiзний, в червоне пофарбований, димар бляшаний, оцинкований, аж горить проти мiсяця. Ставнi узорчастi, ганок високий, не те що у хатах сiльських. А всерединi – три кiмнати, i кухня окремо. Маруся просила, щоб пiч, але Твердохлiб на те не пристав: пiч тiльки ледарiв плодить, як що – так i на пiч. Отож печам не довго лишилося й жити: от зберемося з силами та заходимося перебудовувати села на новiй, соцiалiстичнiй основi – повикидаемо iх к бiсу! На смiтник iсторii.

Замiсть печi поставив плиту з духовкою: вари, печи, що твоя душа забажае. Зовсiм мало мiсця займае й – культура.

Маруся все нiяк не могла до плити звикнути: то переварить, то недоварить. А хлiб заходилася у духовцi пекти – вуглиною узявся.

Нiчого, голубонько, звикнеш! Нове завжди спершу муляе. Поки обноситься. До колгоспу он довго звикали. А зараз скажи кому: бери землю назад – багато найдеться охочих? Та на все село один, од сили – два, три! Та й то iз тих, що постаршi, ще пам’ятають, як на власному полi орали. А молодшi й слухати не захочуть, iм трактора, машину давай. Або до мiста – на навчання. І так воювати щороку доводиться: не встигне семирiчку закiнчити, а вже йде до сiльради за довiдкою – хоче далi учитись. Ну, гаразд, пiдеш учитися в Хоролiвку або й у Полтаву, ти пiдеш, другий пiде, третiй… а в колгоспi хто буде робити?.. Мов i не до нього говориться: очi, як у туманi. Дивиться тими очима задурманеними кудись мимо тебе, куди тобi й зором не сягнути, i знай одне:

– Учитися хочу!

А коли Твердохлiб наказав не давати довiдок, поки хоч рiк не попрацюють у колгоспi, тодi що було! До району дiйшли, а таки свого добилися. Отакi песиголовцi!

Виручали дiвчата. Цi якось легше осiдали в колгоспi: на фермах, у ланках. Рiк попрацюе, другий, то вже про те, щоб кудись подаватися й не думае: пiдбирае судженого-вудженого. Так його, небораку, обплутае, що вiн уже сам на роботу до колгоспу проситься: згiдно з набутою освiтою. Тож поки дiвчата не перевелися в Тарасiвцi, Твердохлiбовi журитися нiчого. Бо дiвчата тарасiвськi здавна красою славилися: своiх хлопцiв не вистачить, доберемо в сусiдiв…

Перед тим як на ганок ступити, Твердохлiб ще зайшов до вбиральнi. Стояв той веселий будиночок трохи осторонь, в усiх на виду – теж ознака новоi культури. Годi кропити кущi чи махати вiхтем за клунею. Не раз дорiкав Нешеретовi: живемо у яку он добу, так давайте ж будемо культурнi в побутi! А то натикають патикiв iз соняшника та й думають, що нiчого не видно. Їдеш мимо двору якого – одвертатись доводиться. Так це ж нам дивитися гидко, а стороннiй людинi? Що про нас подумати може?..

Отак в усьому: поки сам не додивишся та не натикаеш носом, нiхто й не почухаеться. Мов одному йому, Твердохлiбовi, усе це потрiбне.

Йшов до ганку, заглянув у вiкно: так i е, сидить за машинкою.

– Дiти вже сплять?

– Сплять – що iм робити!

– Та я просто так…

Лишень тепер вiдчув, як зголоднiв. І натомивсь – аж похитуе. Сiв важко до столу, хрипло спитав:

– Їсти даси?

– Ти хоч би руки помив. Назбирав пилюги – аж сиплеться.

І то правда. Пройшов до вмивальника, пополоскав обличчя i руки водою. Мов аж полегшало.

Їв мовчки, жадiбно. А Маруся знов до машинки: хоче, певно, сьогоднi й закiнчити. Твердохлiб же, як трохи черв’ячка заморив, поцiкавився:

– Як там Кiм? Не принiс поганоi оцiнки?

Кiм – старший. Як народився, то щасливий Володька й iм’я йому пiдiбрав: Комунiстичний Інтернацiонал Молодi. Скорочено – Кiм. Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була в чоловiка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покiйниця на все село пробi кричала:

– Людоньки добрi, та мiй же Володька зовсiм розуму збувся: назвав свого первiстка так, що й не вимовиш!

До Володьки грозилася:

– Перехрести, бо й з дому зiйду!

І не подумав:

– Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунiзм. А туди Петрiв та Йванiв i на порiг не пускатимуть.

Так i лишився хлопець Кiмом.

Рiс той «Інтернацiонал» лобурякою добрим: де яка шкода, там i шукайте Кiма. А до школи пiшов, то Твердохлiбовi довелося й за пасок узятися: не хотiв учитись. Твердохлiб же i в думцi допустити не мiг, щоб його син пас заднiх.

Зараз Кiм учиться непогано. Чи то подiяв пасок, чи учителька пiдiбрала ключик до дитячоi душi, тiльки добрав нарештi смаку в науцi й з добрих оцiнок не злазить. Одна бiда: на стайню внадився. Як побачить коня, так його й затрусить. Твердохлiб уже й Ганжу просив:

– Ви мого малого, як на конюшнi побачите, женiть у потилицю.

Тiльки Ганжа щось не дуже наказ той виконуе. Іншi дiти давно уже пiсля урокiв додому повернуться, а Кiма нема та й нема.

Врештi появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.

– Знов пропадав бiля коней? – мати до нього.

Мовчить, тiльки шморгае носом. Омине матiр, потиличника по дорозi схопивши, книжки на стiлець i так, мов його i не лають:

– Мамо, що iсти?

Проголодався, сердешний! Попiд кiньми лазячи.

– Ось я батьковi скажу, вiн тобi дасть! Вiн тебе одучить з кiньми водитись!

Мовчить, тiльки сопе.

Дочку, яка народилася через три роки пiсля Кiма, Твердохлiб хотiв назвати Тракториною або Індустрiею. Але цього разу вперлася Маруся.

Пiсля довгих суперечок назвали Кларою. В честь Клари Цеткiн.

Дочка – татова мазаниця, так до нього й липне. Як заiде обiдати – кида мерщiй своi ляльки i – до тата. І коли тато приласкае, од надмiрноi втiхи, од повноти почуттiв починае говорити баском.

Спить i Клара – поруч iз Кiмом. І Твердохлiб, осоловiвши од iжi, теж куня за столом. Отак за столом i заснув би – нема сили й звестися.

– Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвiта зiрвешся.

Не заперечував, звiвся. Минув уже той час, коли без Марусi заснути не мiг. Лишень, як мимо проходив, провiв долонею по налитiй спинi дружини, похвалив:

– Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!..

Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!

Занарядженi ще звечора пiдводи вирушали удосвiта. Дорога ж неблизька, а наказано бути в Хоролiвцi о восьмiй ранку.

П’ять пiдвiд – п’ять iздових. Твердохлiб довго думав та гадав, кого послати: роботящих жалко, ледарiв же не дуже й зручно. Дуже молодих теж не виходило: ще щось накоять, а тодi з голови спитають.

Врештi вирiшили послати постарших. Не iнвалiдiв, а таких, що i в колгоспi од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасiя Непiдкованого, Мефодiя Курочку i на пiдпряжку зовсiм уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп «Червоний хлiбороб» самих тiльки дiдiв i прислав. Хлопцевi немае сiмнадцяти, а на вид можна дати всi двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як пiд ведмедем: досi ще жодноi пари чобiт не зносив. Бо в крамницi якi не примiряе – малi, а шити – й вола не вистачить. Купували Павловi калошi: людям на валянки, йому – на босу ногу.

Чотирьох iздових набрали, стали голови сушити, кого п’ятого. Щоб за старшого був i, головне, коней доглянув.

Тут Ганжа й напросився:

– Я поiду.

Вiн на першiй пiдводi i iде. Як сiв на передок, як ворухнув вiжками, так одразу й задрiмав, бо цiлiсiньку нiч очей не зiмкнув, з хворим лошам провозився. Вiд’iжджав – помiчниковi наказував ока не спускати з нього. То Йван Приходько, який iхав слiдом, уже Ганжу й не чiпав. Обернувся, гукнув до Курочки:

– Як конi, йдуть?

– Ідуть! – весело Курочка.

– То й нехай собi йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселiше.

Курочка з радiстю. На дорогу зiскочив, коней до воза Приходькового прив’язав та й пiдсiв до господаря. А згодом те саме зробив i Протасiй. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Пiдсiв до Протасiя та й ну з нудьги нишком бавитись. Звiсив босу ногу iз воза i притиска пiдошвою колесо. Як натисне – конi й стають. Протасiй уже i свистiв, i матюкався, а конi стають та й стають. Мов навроченi. Врештi не витримав: прив’язав чортiв до Куроччиноi вже пiдводи та пiдсiв до гурту.

– Угостiть тютюном.

– А в тебе що: не вродило?

– Вродило, та, бач, забув.

– Щось ти, Протасiю, дуже забудькуватий став. На нового бичка грошi збираеш?

Протасiй одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око влiпив. Не забув, бач, i досi, як Протасiй бичка на вила пiдняв. А хто б не пiдняв на мiсцi Протасiя? Якби отак узявся чистити гнiй, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок грошi дожовуе. Цiлiсiньку пачку висмикнула iз кишенi вража тварина! Податок збирався до сiльради однести, та нечистий напоумив гнiй спершу почистити. От i почистив: нi бичка, анi грошей!..

– На вже, та не сердься… Ото люди – i слова сказати не можна!

І поки Протасiй мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролiвки вистачило.

– І скажiть на милiсть, – починае вiн здалеку, ще як слiд i не знаючи, що говоритиме далi, – чого воно так: одним людям везе, а другим не везе?

– Це в чому? – цiкавиться Курочка. – У чому тобi не везе?

– А хоча б i з жiнками. Парубком був – не знав, що таке дiвку до тину притиснути, а женився, то й поготiв…

– На вулицю батьки не пускали, чи що?

– Та де не пускали! В шияку замало не гнали… І парубок же iз мене був мов не порчений, i дiвчата заглядалися, а от не везло, хоч убий… Мокрину пам’ятаете?

– Це ту, що минулого року втопилася?

– Та вона ж… Дiвка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод… Ну, пiдсiв я якось до неi на колодi. Обiймаю – мовчить. Тулюся – знову ж мовчить. Я й осмiлiв. «Мокрино, – питаю, – що ти сю нiч, примiром, робити збираешся?» – «Примiром, спатиму в клунi». В мене на серцi й музики заграли. «А собаку у вас на нiч одв’язують?» – «Одв’язують, та не кожноi ночi. Сю нiч буде прив’язана» – «То я до тебе, Мокрино, прийду». – «Приходь, як утрапиш…» Пiсля розмови такоi я додому пiвнем летiв. Зайшов до хати, а тато й питають: «Що це нашого Івана сьогоднi мов хтось медом помазав?» «Медом, – думаю, – не медом, а сьогоднi буду в Мокрини. Ось ви лишень поснiть…»

Полягали, поснули. Я тихенько одiж на себе, чоботи в зуби та й у дверi. Скрадаюсь попiдтинню, в руках чоботи несу. І нащо я тi чоботи взяв – спитайте!.. Добiг до Мокрини, присiв, через тин у двiр заглядаю. А воно якраз хмари мiсяць закрили – хоч у око стрель. Стирчав я ото пiд тином, стирчав, а тодi й подумав: «А проберусь краще до клунi. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зiв’ю…» Перелiз через тин, пiвдвору прокрався, а далi й зась: од вiкна свiтла дорiжка якраз посерединi перегородила весь двiр. Ану ж, хто гляне у вiкно та побачить! Терся, м’явся, та й вирiшив оту дорiжку проскочити…

– Ну, а далi? – нетерпляче Курочка. Вiн аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове. – Проскочив?

– Зажди, дай по порядку… Метнувся я ото головою вперед, а по той бiк, якраз навпроти, стовпець дубовий стояв. Батько Мокрини, щоб йому й руки покорчило, для чогось того стовпа укопав: не iнакше – на мою погибiль. Як утесався ж я у той стовп головою – земля захиталася! Чорти з очей пливли, скiльки хотiли. Лiг i ратицi набiк одкинув… Понiс потiм моргулю на головi, як добру балабуху…

Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп – давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. «Не iнакше, бугай колгоспний погостював – стовп геть набiк звернув…»

– Ну, а Мокрина? – допитуеться Курочка: вiн аж захлинаеться смiхом.

– Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю в мiй бiк i не гляне.

Курочка знову зайшовся. А Протасiй мов i не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, i на чавуннiй його головешцi воронячим гнiздом стирчить ота шапка, що вiн ii принiс ще з iмперiалiстичноi. Де тiльки вона не бувала, якими вiтрами ii не шарпало, якими дощами не прало – уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловiк! І шинелька на ньому та ж сама, тiльки тепер уже й на шинелю не схожа – скорiше пiджак: пiдрiзав ii Протасiй аж двiчi, викидаючи обтрiпанi поли, – теж завжди надiвае в дорогу.

Сидить Протасiй, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись смiхом, знов пристае до Івана:

– То пiсля Мокрини ти бiльше й залицятись нi до кого не пробував? – i маленькi, кругленькi очицi його готовi щомитi пирснути смiхом.

– Чого ж, залицявся, – вiдповiдае охоче Іван, – тiльки з того знову ж нiчого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого – гусак защипав мало не до смертi…

– Гусак?

– Та гусак, яка ж iще личина! Думаеш, як птиця, то й щипатися не вмiе? Хвата, як обценьками!..

І знову заливаеться Курочка.

– А з Федорою ж як? – допитуеться весело.

– З Федорою вже добрi люди звели. А то отак i помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собi паном, горя не знаеш, так нi ж – шукаеш на шию хомут! А як хто над тобою iзмилуеться та хомут отой перехопить, так ти замiсть того, щоб танцювати, мерщiй у петлю… Або за ножаку – та й рiзатись…

– А так, а так, – притакував Курочка. – Оце ти в самiсiньку точку попав.

– В точку не в точку, а так воно i е… От у мене, для прикладу… Федора – людина мов як людина, й по хазяйству, i коло дiтей. Поки якась вiжка пiд хвiст не пiдладиться. А тодi пиши вже пропало. Як що надумаеться, то хоч ти ii перерiж – по-своему зробить!

– А так, а так… Точнiсiнько така i моя.

– Що твоя! З твоею ще можна жити та Боговi дякувати. А от з моею тигрою спробуй окрiп щодня сьорбати. Пробi кричатимеш, поки й охрипнеш…

Отак слово по слову, та й незчулися, як укотили в Хоролiвку. Розбрелись по пiдводах, i – но! – аж до центру.

А там, на площi центральнiй, що перед самим райвиконкомом, пiдвод не менше двохсот. А то, може, й бiльше. Конi iржуть, люди перегукуються – шум, гам, як на ярмарковi. І щойно тарасiвцi знайшли собi мiсце, щойно Ганжа пiшов заявитися, як з-поза возiв до них прискочив райвикiвський пiвник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В однiй руцi – блокнот, у другiй – олiвець.

– Якого колгоспу?

– «Червоний хлiбороб», – охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.

– Чого так пiзно?.. Хто старший?

– Старший зараз прийде. Тiки ви його не дуже чiпайте.

– А що вiн за цяця така?

– Вiн у нас припадочний. Ще й довiдку таку мае: як кого покалiчить, то щоб не судили. В цьому роцi вже трьом нашим в’язи звернув…

Пiвник те як почув – одразу злиняв. Бiчком-бiчком та до iнших пiдвiд.

– Передайте, щоб нiкуди не розходились! – гукнув лише на прощання.

– Передамо, аякже! – Іван йому весело.

Аж ось i Ганжа:

– Скоро будемо рушати.

– Не казали – куди?

– Не казали. Сказали тiльки, що скоро.

Оте «скоро» тривало аж до обiду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжi до магазину.

– Ідiть, тiльки не надовго.

– Та я – одна нога тут, а друга там!

За Йваном ув’язався i Курочка. Павло теж був полiз: «І я, дядьку, з вами», та Йван не схотiв його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасiй же навiть не поворухнувся: шапку на очi, шинельку на вуха – спить, як зарiзаний.

Вибрали магазин щонайбiльший. А там прилавкiв, а там крамарiв – i не порахувати! Те продають, те приймають, до того всмiхаються, а од кого й огризаються. А як же, на те i торгiвля. А народу, народу! Приходько iз Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потiм не витримали: попхалися й собi. Іван од прилавка крайнього як почав – усi обiйшов. Цiкаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потiм став i собi прицiнюватись.

– А подайте он те… А дiстаньте оте… – І вже на мiстечкову жiноту, що тисла з усiх бокiв, щораз смiливiше погукував: – Дамочки, пустiть-но мене! Я командировочний!

Вiзьме, подивиться, понюхае навiть i, назад повертаючи, обов’язково поцiкавиться:

– А чого так дорого?

– Вас не спитали, як цiну назначали! – сердито крамар чи крамарка.

– І даремно не питали, – не лiз до кишенi за словом Іван. – Крам випускають для кого: для нас чи для коней? От нас i треба спитати, по скiльки ми згоднi за нього платити. Бо вiзьмемо й не купимо.

Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галошi, i валянки, i кирзовi чоботи, а над ними всiма, на полицi окремiй, мов на тронi, – iз хрому блискучого. Не чоботи – казка.

Іван як побачив, так очима i вп’явся.

– А подайте менi он отi… Отi, що найвище…

Про цiну вже й не питае: узяв правий чобiт, роздивляеться, цмока. Що халяви, що передки – дивився й очей не вiдводив би! А що вже пiдошви – зносу не буде! Та ще, мабуть, i з рипом.

– Примiряти можна?

– Купувати збираетесь чи просто так? – крамар недовiрливо.

– Чого б це я так примiряв? Звiсно ж – купувати!

– Тодi примiряйте.

Сiв прямо на пiдлогу Іван («Людоньки, потiснiться!»), скинув свiй чобiт пошвидше – рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав i ногою притупнув.

– Ну, як? – питають цiкавi.

– Мов на мене пошитий… Ану сюди лiвий!

Крамар спершу заартачився, та люди, спасибi, пiдтримали: «Дайте, дайте, купуе ж бо чоловiк!.. Як же так: отакi грошi платить, та щоб не примiряти!» – «А як утече, хто тодi грошi платитиме?..» – «Та куди йому утiкати? В оцих чоботях його одразу мiлiцiя вхопить». Нарештi умовили.

Взувся Іван, стоiть i вже не знае: його це ноги чи не його. До колiн мов його, а вже нижче – наче в пана.

– Aнy розступiться, людоньки, спробую, якi вони на ходу!

Пройшовся гоголем по крамницi, звернувся до Курочки:

– А що, Мефодiю, як новi чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила – умерла б!

– То що, берете, дядьку, чоботи? – крамар з-за прилавка.

– Я б, чоловiче, i взяв, отакi чоботи та щоб не взяти, та, на бiду, усi грошi вдома залишив. Заховав iх десь так, що вже й до смертi, мабуть, не знайду.

Сiв та й давай роззуватися. Крамар лаеться, люди смiються, а Йвановi хоч би тобi що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востанне та й подав на прилавок:

– Спасибi, чоловiче добрий, що дав хоч трохи поносити!

І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:

– Отаку пару чобiт зносити – i помирати не жалко!

А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодiя:

– Жаль, що грошей нi шеляга немае. А то ми ще не так торгонули б!

Вернулися до пiдвод. Не встиг Іван розповiсти Ганжi про чоботи, як пролунала команда рушати, i довжелезна валка покотила за мiсто.

Одразу ж за Хоролiвкою розгорнувся степ. Безкiнечний гостинець прорiзав його з краю в край, впирався в обрiй. Нежарке уже сонце свiтило ясно i чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очi, але не слiпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотiла колесами, майже не здiймаючи пилюки – вимочений дощами, продутий вiтрами, гостинець був твердий, мов iз каменю.

Іван дивився, дивився захоплено: «Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу пiдвiд – i то не заповнять!» – i в його свiтлих, неспокiйних очах мерехтiв щирий подив. Може, вперше за все свое життя вiдчув Приходько неосяжнiсть землi, на якiй йому судилося прожити, i свою перед нею нiкчемнiсть. Це ж ми супроти цього усього – наче комахи! Їй-бо, як комахи!..» І, не витерпiвши, обернувся до Курочки:

– Мефодiю, ходи-но сюди!

Курочка блимнув сонним оком, спитав:

– Що там?

– Та йди пошвидше!.. А то прозiваеш!

Появився Мефодiй. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повiтря, голосно чхнув.

– На здоров’я! – вiдiткнувся луною Іван. – Хотiв запитати: куди оцей гостинець веде?

– Куди?.. У Полтаву, мабуть.

– А далi куди?

– Гм, далi… Кудись та веде…

– А я так думаю: дорозi оцiй кiнця-краю немае!

– Таке й скажеш – немае! Десь та мусить бути кiнець.

– А от немае! – уперто Іван. – Тягнеться цей гостинець – хоч сто рокiв iдь по ньому – до кiнця не доiдеш… Ех, була б моя воля, кинув би все: i Федору, й хазяйство, прихопив би синiв та й покотив би оцим гостинцем, куди очi дивляться, iхав би й iхав, через усi, якi е на свiтi, землi, роздивлявся б, як рiжнi люди живуть… Того пiдвiз, того пiдсадив – розпитував би, хто вiн такий i яка йому випала доля…

– Так би ти й зумiв по-iхньому! – заперечив Курочка. – Вiн тобi – бе, а ти йому – ме…

– Навчився б, – Іван переконано. – Голод навчив би, як по-iхньому хлiб та вода… Зате ж i свiту побачив би!..

І таке, мабуть, привидiлося Йвановi, що вiн аж замовк. І засiяне рiденькою щетиною, помережане дрiбненькими смiхотливими зморшками обличчя його стало, як у дитини.

А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, i Курочка знов задрiмав – напустив бiленьку плiвку на очi…

Їхали до пiзнього вечора. Їхали й наступного дня – добралися до мiсця вже по обiдi. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приiхали, а Курочка тiльки головою крутив та приойкував: па широченному полi, вирiвняному, укатаному, мов тiк, вишикуванi в довгi ряди, стояли вкритi брезентом лiтаки. Скiльки iх там стояло: сотня, двi, три? – важко було й угадати. І по всiй тiй площi: помiж застиглими, нацiленими в небо лiтаками, побiля величезних, недобудованих ангарiв, по численних дорогах, дорiжках, стежинах розтривоженими мурахами снували вiйськовi. Всi вони щось робили, всi кудись квапилися, i трудно було розiбрати, що вони роблять. А праворуч, за добрi гони, стояв зосереджений гул: там без кiнця то злiтали, то сiдали тупоносi, на джмелiв схожi машини. Навiть Протасiй, скинувши iз себе вiчну байдужiсть, ожив од того дива – заворушився на возi, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:

– Іване, поглянь, що робиться! – наче той i не роздивлявся в усi очi довкола.

– Ну, хлопцi, бути вiйнi! – сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь вiйськовий наказав розпрягати коней та вiдпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.

– Звiдки ти знаеш? – поцiкавився Курочка.

– А ти що – слiпий? – аж розсердився Приходько. – Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати…

Тарасiвцi зупинилися у вибалковi, поруч з iще незакiнченим аеродромом. Зiставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сiна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нiчого й думати: набилося пiдвiд – ногою нiде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дiстав вiдра та й загадав Павловi роботу: носи, поки коней напоiш, а тодi вже будем ладнати вечерю.

Харчуватися вирiшили спiльно: однiею комуною. Розiслали ряднину, стали дiставати хто чим багатий.

Найбагатшим виявився Курочка: i сальце, i м’ясце, i глечичок масла. Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.

– Ти що iх – нанiс по дорозi? – не стримавшись, поцiкавився Йван.

Протасiй теж голодувать не збирався: завалив пiвряднини. Не пожалiли й Павловi в дорогу батьки: дитина нiвроку, iсть, як у прiрву, то щоб не охляла.

– Що ж, приймайте й мое, коли так, – пiдiйшов iз своiм i Ганжа. Чоловiк безсiмейний, нi хазяйства, нi хати, то й привiз, що контора виписала та комiрник не пожалiв: фунтiв десять борошна, та пшона, та пляшку олii. Воно й комiрника судити нi за що: комора ж не власна, ковбаси в нiй не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливостi, то мiг би пiдкинути й сала, i баночку меду додати. Та Ганжа так i не навчився видирати свое: що дали, те мовчки взяв. До того ж i комiрник проти нього зло затаiв: пропiсочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтiiв треба гнати в три шиi. Комiрник йому й одважив…

– От живем, дак живем! – радiв отiй купi Іван. І, де вже його не пропадало, доклав i свого, що Федора дала: двi хлiбини й вiдро картоплi. – А картопля, хлопцi, у мене добряча, нi в кого така не родить! Як порiжу на сковороду, то й сала не треба: жир iз неi так i топиться… Федора вже з макiтру смальцю назбирала: на базар думаемо везти…

До нього й не були в особливiй претензii: кожен знав, що Іван сало хiба що ввi снi iсть. Що дiтей наплодив – на пiвсела, а що й хазяiн такий…

Зажурилися за дровами: харчiв хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пiшов до ангарiв. Невдовзi й прибiг:

– Запрягайте пошвидше пiдводу!

Припер iз Павлом мало не повну пiдводу обрiзкiв: iз сосни й дуба. Ще й пiд низом два добрячi обаполи.

– І цi оддали?

– А вони й не дивилися. «Бери, – кажуть, – дядьку, тiльки, щоб командир не побачив».

– Ех, жаль, що крашанок мало взяли! – журився тим часом Іван. – Якби було вдосталь – яроплан вимiняли б. Прилетiли б на яропланi додому – знай наших!

Та смiх смiхом, а тарасiвцi тепер зовсiм не журилися: як тiльки стало смеркати, розвели багаття та й поставили кулiш у вiдрi щонайбiльшому. Дух згодом од кулiша того пiшов: хто й мимо проходив – облизувався.

Вечеряли, посiдавши в кружок. Усi мовчки дiставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся i iсти, й молоти язиком:

– І чого воно, хлопцi, на волi все смачне? Чи того, що жiнка пiд руку не гавкае, чи од чого iншого?.. Мабуть, таки од того, що жiнка. Моя Федора як гляне, то й шматок у горло не лiзе…

Вiн перший i наiвся. Одваливсь од вiдра, перекинувся догори черевом.

– Оце натрудився!.. Теперечки i закурити не грiх… Павло, сину, дiстань-но на моему возi кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.

Пахкав димком, мружив блаженно очi на високi зорi, на далекi свiти:

– І чого воно так: як людина добре поiсть, так i думки рiзнi лiзуть у голову? А як голодна, то в головi порожньо, хоч покоти.

Нiхто не вiдповiв: ще довечерювали. Та Іван i не сподiвався на вiдповiдь: Івановi не скучно й самому. Дивився на зiрки, теревенив:

– Це ж i там, гляди, люди живуть…

– Де там? – облизав свою ложку Мефодiй.

– Он тамечки, на зiрках! – показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.

– І вигада ж чоловiк: на зiрках люди живуть! – хiхiкнув Мефодiй.

– А ти що: на лекцii не був? – повернувся до нього Іван. – Лектор отой про що увесь вечiр нам товк?

– Який лектор?

– Отой, що в нього голова, як колiно, i в пiдштаниках… Вiн що казав? Скiльки у небi зiрок, стiльки й свiтiв.

Курочка не знав, що й казати. А Іван, знову до зiрок обличчя задерши, замрiяно продовжував:

– Оце ж, мабуть, там десь зараз такий, як я, лежить та донизу на мене i дивиться… Цiкаво, чи й вiн у колгоспi, чи й досi господарюють по-старому? Як ти думаеш, Василю?

Ганжа, сидiв у задумi, майже не слухав Івана. І коли той звернувся до нього, вiн аж стрепенувся:

– Чого тобi?

– Питаю, чи й тамечки уже до колгоспiв додумались, чи живуть, як при неповi?

– А чим тобi колгосп не вгодив?

– Менi?.. Таке й вигадаеш!.. Та я, вiдколи у нас колгосп заснували, стою за нього тiки горою! Я вже i Твердохлiба згоден терпiти, аби лишень у колгоспi…

– Отак припав до душi? – ледь усмiхнувся Ганжа. Суворе обличчя його мов аж освiтилось на мить, та одразу й погасло.

– А як же ти думав, – всiм корпусом повернувся до нього Іван. – Колгосп якраз по менi… Як ранiше було?.. Весна пiдходить, все живе iй радiе, а ти сушиш голову, де на посiв дiстати, бо за зиму песиголовцi стравили усе до зернини… А там пiвполя не зорано: восени рук не хватило… А там плуг обламавсь, мов навмисне, та ще й не твiй, а сусiдiв… А там кiнь пiдбився, а сусiд не дае: «Почекай, Іване, я ще сам не впорався». То й дочекаешся, поки всi вже обсiються. Вийдеш на поле, а по ньому бур’ян аж гуде… То скiльки разiв я шапкою об землю бив?.. Проклинав той день, коли й народився? Ниньки ж менi рай – не житуха. Посiвна – засiвна – менi й горенька мало. То у Твердохлiба голова хай болить, що сiять i як. У Твердохлiба голова хай розвалюеться. Мое ж дiло собаче: одгавкав – i в будку. Заробив трудодень та й лягай собi набiк… Живу, як у Бога за пазухою.

– Доброго ж ти, Іване, собi Бога завiв! Був би я тобi Богом – давно б тебе з-за пазухи витрусив!

– Е, не квапся, Василю: мене на цугундер не вiзьмеш! Мiнiмум трудоднiв виконую? Виконую…

– Ото ж тiльки й того, що мiнiмум… А тодi, як у пiснi отiй: «Трудодень, трудодень: дай, бабо, хлiба хоч на день»…

– Все, що накажуть, роблю? – наче й не чув Ганжi Іван. – Роблю!

– Робиш, як мокре горить.

– А ти, Василю, вiк уже прожив, а й досi розуму не набрався. Людина що – вiл чи яка iнша робоча худобина? Звiдусiль тiльки й чуеш: роби та роби! Мов я й народився тiльки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тодi й не родитися!

– То й не родився б. Одним ледарем менше було б.

– Де ж мав дiватись, як мати надумалася. Гадаеш, я не опирався? Так опирався, що не головою – ногами до бiлого свiту повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила – пробкою вилетiв!

– А я чув: тебе за iнше тягнули, – глузливо Ганжа.

– За що ж iще?

– За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колiн телiпаеться.

– Нi, Василю, таки за ноги… Так бiсовоi вiри личина потягнула, що одну ногу геть набiк звернула! Мiсяць вправляли, поки на мiсце поставили… То я до чого веду… От ти, Василю, робиш як проклятий, день i нiч не вилазиш iз стайнi, за кiньми твоiми вся армiя наша полюе, у Москвi на виставцi навiть були, а яка тобi дяка за те?.. Хто iздив на виставку – у вуздечках шовкових твоiх коней виводив?

– Не заради того, щоб побувати на виставцi, я працюю, Іване.

– А подивись, як ти живеш? – напосiдався Іван. – Де твоя хата мальована, Василю?

– Менi добре й без хати…

– Та у твоiй комiрчинi, що при стайнi, i повернутися нiде! Ти ж, скiльки тебе пам’ятаю, весь час отак i спиш: то в сiльрадi на столi, то на попонах…

– В мене боки не з тiста – не розповзуться.

– Знаю, що не з тiста. Тiльки не повiрю я нiколи, що тобi не кортiло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перинi.

– Спав i по-людському, – вiдповiв Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотiв i згадувати. Отут Приходьковi й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:

– А яка тобi дяка за це од людей?

– Дяка, питаеш? – перепитав Івана Ганжа. – А менi особливоi дяки й не треба, Іване. Для мене дяка найвища – те, що люди нiколи мене не цуралися.

Звiвся, руки об сiно обтер:

– То що, дядьки, пора вже й спати?

Лягали кожен на своему возi. Сiно за наказом Ганжi поскидали, як тiльки приiхали, склали в стiжок. На возах же лишили, аби не муляло в боки. І Курочка, який страх не любив, коли люди заводяться сперечатись, гукнув до Ганжi, що спустивсь до струмка:

– Василю, я тобi ще сiнця пiдмощу, щоб м’якше було!

– Мости вже собi – менi й так буде м’яко, – вiдповiв Ганжа з темряви. Пiдiйшов потiм до воза, спитав: – Коней будемо стерегти?

– Який дiдько iх вiзьме! – озвався уже сонний Іван. – Ти давно хоч одного конокрада бачив?

Ганжа не вiдповiв. Пошарудiв сiном, поскрипiв возом – лiг. Улiгся одразу й Протасiй: цьому дай тiльки поспати. Захропiв i Павло. Курочка теж шамотiв, шамотiв та й затихнув.

Далеко за пiвнiч схопились од трiскоту. Так, наче хто з воза дошку виламував. Присвiтили, глянули: ну ж, бiсiв парубок, – розвалив майже воза! Лапищами в задок як уперся, так двi дошки й висадив!

– Це ж i кувалдою так одразу не виб’еш, – дивувався Іван.

– Та я ж тiльки ноги хотiв випростати…

– А ти землю розламав би?

– Яку землю?

– Отак: аби ярочок попався, щоб в одну стiнку плечима упертися, а в другу – пiдошвами… Їй-бо, розвалив би навпiл!

Посмiялись, покепкували з Павла й знову поснули. Всi, крiм Ганжi, що, розбуркавшись, уже не мiг заснути до ранку.

Лежав, кутався у кобеняк, дивився у небо. Чорне, аж смоляне, воно уже вiяло передсвiтанковим холодом, а зiрки мов аж збились докупи, щоб хоч трохи зiгрiтися. Мiсяць зависнув тоненьким серпом, i було щось у ньому сумне та ображене: «Коли я був великий та повний, всi ви горнулись до мене, а як схуд та поблiд, то нiкому вже й не потрiбен». Довкола стояла тиша: непорушна, первiсна, можлива лише в степу, де нiщо не зашумить, не шелесне. Люд увесь спав, навiть конi перестали хрумати сiном та бряжчати залiзом: звiсили важкi голови, мирно дрiмали. Тiльки там, де стояли лiтаки, – поопускали крила до землi, як соннi наморенi птахи, – лише там час од часу загоралися два прожектори й нестерпно слiпучi, прямi, як мечi, стовбури свiтла то впиралися в небо, висвiтлюючи поодинокi хмаринки, то падали з усього маху на землю. Часом прожектористи шастали ними по сонному табору, тодi з темряви враз виникали пiдводи й конi, пронизанi наскрiзь трепетно-слiпучим вогнем, рiзко обламанi на гранi свiтла й пiтьми. Од того здавалось, що й пiдводи, i конi якось дивовижно рухаються, то розбухаючи в свiтлi прожекторiв, то знову стискаючись у темрявi. Було щось аж моторошне, аж лячне, тривожне у тих прожекторних спалахах, i хто просинавсь у той час, той довго не мiг потiм заснути.

Не спав i Ганжа.

Суперечка з Іваном не минулась даремно: розтривожила, розворушила наболiлi думки, i не було вже од них порятунку.

Пригадав, як зовсiм недавно зчепився з одним парубiйком, що натер коням загривки – до м’яса натер! Ганжа як побачив, у ньому так i закипiло:

– Це тебе батько учив так запрягати?

– А що?

– А те, що ти коней геть покалiчив!

– То й що? Вони ж не моi!

– Тебе б, сопляка, хоч раз отак упрягти!

Парубок хотiв щось сказати – вже й рота розтулив, та Ганжа, боячись, що зараз не витрима – шморгне вiжками по мордяцi нахабнiй, крiзь зуби сказав:

– Іди!.. Іди од грiха!..

І таке було, мабуть, у нього обличчя, що парубок пiшов мовчки iз стайнi. І вже надворi закричав, ображено й зло:

– Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..

Ганжа був аж смикнувся – наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв’язуватись!

«Вони не моi! А чиi?»

Промивав стертi мiсця марганцем, заглядав у розумнi, терплячi до болю й людськоi невдячностi очi тварин, i серце його пiк гнiв до отаких, як отой парубiйко. Бо скiльки iх ще е у колгоспi!

«Виганяти, судити, щоб iншим неповадно було! – сказав колись Твердохлiб. – Щоб iншi й духу боялися!»

Й iнколи здавалося Ганжi, що Твердохлiб мае рацiю. Та, охолонувши, похитував докiрливо сам собi головою: нi, не для того воював вiн за нове життя, щоб потiм у ньому основною рушiйною силою був страх. То вже скорiше пахло б в’язницею, анiж вiльним життям.

З цього приводу не раз сперечався з Твердохлiбом. Той твердив одне: побудуемо соцiалiзм, отодi й будемо розбиратися, що й до чого. А зараз нiколи вмовляти та панькатись. Ви нашого дядька не знаете? Та його поки вмовиш – тричi помреш!

Ганжа не погоджувався: важливо не тiльки те, що ми будуемо, а й те, як будуем. З охотою, весело, чи похмуро та з примусу. Треба, щоб усi усвiдомили: е одна лише вiрна дорога – отодi нiкого й пiдганяти не треба буде. А кулаком по столу стукати та страху наганяти пiд шкiру – на цьому не заiдеш далеко. Битий кiнь тiльки хвостом потiм одмахуеться…

Якось Твердохлiб не витримав – роздратовано кинув:

– Нiчого, бачу, вас не навчило!

Ганжа здогадався одразу ж, на що натякав Твердохлiб, однак удав, що не зрозумiв:

– Це про що ти, Володю? – спитав якомога спокiйнiше.

– А ви хiба вже й забули?

Нi. Ганжа не забув. Такого не можна забути.

Якi тодi йому бирки навiшали, коли виключали iз партii? «Правий опортунiст», «посiбник класового ворога», «злiсний саботажник стопроцентноi колективiзацii». В той час на них не скупилися, тож не пожалiли й Ганжi.

Пiсля в’язницi, повернувшись додому, зайшов до Твердохлiба, попросився на стайню, до коней. Якраз шукали, кого б поставити старшим конюхом.

– З людьми не зумiв – може, з кiньми справлюся.

Днював i ночував на стайнi: такий тодi був час, що за всiм треба було ока та ока, – дядьки туго звикали до колективного. Отодi й поселився у комiрчинi, що при стайнi: до коней поближче. Поставив пiч, збив пари, стiл, пiд книжки етажерку, повiсив угорi лампу: тепло, свiтло, затишно – чого iще треба! І люди потроху привчилися: як звечорiе, так i заходять на вогник.

Ганжа нiкого не гнав – усiм мiсце знаходилось. Коли побрехеньки розводили, особливо, як Іван Приходько навiдувався, коли газету читали та новину пережовували, а найбiльше про свое, колгоспне життя сперечалися: куди воно далi пiде та що з того буде. Ганжа слухав з одинаковою увагою, що б хто не молов, не перебивав навiть Івана, i людям це подобалось… І якось так умiв повернути, що несерйозне, несуттеве одразу ж одсiювалось – лишалося головне.

Бувало, що з ним i не погоджувалися – Ганжа лише всмiхнеться, хитне головою:

– Побачимо, хлопцi, побачимо… Ану, хто на тютюн багатий…

Накурювали так, що й лампа нiби гасла. Твердохлiб колись як зайшов, то аж головою покрутив:

– Та й дух же у вас!

Оглянув спорожнiлу комiрчину (люди щойно розiйшлися, Ганжа лаштувався до сну), помiтив забутi кимось засмальцьованi карти, спитав вражено:

– Ви що, в дурня тут граете?

– Було таке дiло, – спокiйно Ганжа.

– Ви ж комунiстом були, дядьку Василю!

– А комунiст що – хвiст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаешся бiльше з президii дивитись… А зайшов би коли до мене та посидiв з дядьками…

– У дурня грати?.. Так я ж не вмiю.

– Навчили б… Дурне дiло не хитре.

– Та й нiколи менi – не до карт. Я соцiалiзм будую…

– Сам будуеш, Володю?

– Чого ж – i люди менi помагають… Тiльки не всi.

– А треба, щоб усi. Усi до одного. Один в сторонi лишиться – ночi треба не спати, поки вiн не стане поруч iз нами.

– Ну, знаете!.. Так ми багато не вбудуемо… Тiльки те й знатимемо, що переконуватимемо…

– Зате мiцно, Володю. Мiцно будуватимем. Щоб столiття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соцiалiзм будуемо?

– Для наступних поколiнь…

– Для наступних! – хмикнув Ганжа – А чи не здаеться тобi, що тi, хто отак говорить, на попiв схожi? Тi утiшали вiруючих: страждайте, терпiть – за все вам на тому свiтi воздасться. І ми слiдом за ними: працюйте, з шкiри пнiться, хоч вам i не доведеться життя нового скуштувати, зате дiти вашi, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумае дядько: та на бiса воно менi й здалося, як я його i в очi не побачу!

– То несвiдомий отак подумае…

– А скiльки iх, отаких несвiдомих? Ти не цiкавився?

– Нiколи менi рахувати, – буркнув Твердохлiб. – У мене й без цього роботи по горло.

– Роботи в тебе багато, – погодився Ганжа. – На те ти й голова… Та чи не забуваеш ти, Володю, потроху, для кого працюеш? От на кого ти працюеш, Володю?

– Як – на кого? – здивувався Твердохлiб отакому питанню наiвному. – На державу… народ…

– А що таке держава, народ? – допитувався далi Ганжа. – Гаразд, давай з iншого кiнця… Чи не здаеться тобi, що ти державу, народ потроху-потроху та й вiд живих людей вiдокремив? Од своiх односельцiв… От захворiв Заволока, Яким… Мiсяць у постелi пролежав – ти хоч раз його провiдав?

– Я йому лiкаря з району привiз.

– Пiдводу дав, це вiрно, спасибi тобi. А сам не навiдався ж! Хоч Заволока не ледар – кращий тесля в колгоспi… А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так вiн же рiк потiм згадував би: от який у нас голова!..

Твердохлiб уже мовчав. Вiдчував, мабуть, що в словах Ганжi е якась правда.

– А занедужае, примiром, корова на фермi, – продовжував тим часом Ганжа. – Так ти ж сто разiв на день забiжиш – що та як… А Марфа – доярка, яка бiля тiеi ж корови пораеться, – зляже, то мимо ii хати проiдеш – i голови не повернеш… Чому так, Володю?

– Марфа молока не дае, – пожартував похмуро Твердохлiб.

– Менi здаеться, що тут проста арифметика, – не сприйняв того жарту Ганжа. – За Марфу тебе з району не спитають, як що з нею трапиться. Ну, пожурять в крайньому разi… А корова здохне, та ще, не доведи Господи, рекордсменка, з тебе й шкiру злуплять. Такого страху наженуть, що рiк пiсля того гикатимеш… Так де наша висока свiдомiсть, Володю?..

Не раз отак розмовляли, в комiрчинi сидячи. А потiм – як обрiзало… Коли це сталося? Уже й не сказав би напевне, тiльки давно…

Покритикував Твердохлiба на зборах. А коли вже розходилися, вiн кивнув до Ганжi:

– Зачекайте, маю слово до вас.

Дiждався, поки спорожнiло в примiщеннi, звiв на Ганжу недобрий погляд (досi ще так i не дивився!):

– Ви от що… Ви менi пiднiжку не пiдставляйте!

– Ти, Володю, що? – запитав Ганжа вражено. – Ти розумiеш, що кажеш?

Але Твердохлiб уже наче й не чув: був у тому станi, коли людина чуе тiльки себе.

– Критикувати ви всi розумнi!..

– А я думав, Володю, що ти розумнiший…

В Твердохлiба аж кола червонi по обличчю пiшли:

– Ви про Володьку забудьте! – мовив iз притиском. – Кому Володька, а кому й не Володька!..

З того часу Ганжа звертаеться до Твердохлiба тiльки офiцiйно: товаришу голова. І задушевним розмовам – кiнець!

Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тiльки, що люди стали боятись Твердохлiба. І виходило так, що вiн, Ганжа, завжди один проти всiх.

Нi, вiн таки не засне! Звiвся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.

Починало свiтати. Вже видно й пiдводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небi миготiли ще зорi, але iх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одноi немае. На сходi небо зовсiм посвiтлiшало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням iсти, аж тодi вже заходився будити землякiв:

– Ану, хлопцi, вставайте!

Просиналися по-рiзному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: «А що, вже ранок?» – наче й не било йому свiтлом в обличчя. Швиденько зiскочив, зайшов за пiдводу. Одразу ж i вискочив, метушливо глянув до казана iз картоплею: «Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?» Павло довго позiхав i ще довше злазив iз воза, а Протасiя нiяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що iнший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врештi, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тодi перестав хропiти Протасiй. Вивiльнив голову, сiв, похмуро спитав:

– По-людському позвати не можна?

– Тебе позовеш! – сварився Ганжа. – Пiвгодини вже гавкаю!

– Хiба вже пора?

– Продери баньки та глянь сам.

Протасiй посунув iз воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозi:

– І поспати не дадуть…

Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очi чистi, обличчя веселе, як щойно з купелi.

– Який менi сон приснився, Василю!.. Мов я на вiйнi, ще на тiй, у чотирнадцятiм… Бiжу мов на нiмця в атаку, один наче бiжу – не лишилось нiкого. А снаряд як свисне! Я й упав. А вiн крутиться, крутиться – ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив…

– Знав би, то почекав…

– До чого воно така чортiвня наснилася? – роздумував тим часом Іван. – Mo’, й справдi супроти вiйни?.. Але ж i снаряд був – як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кiсточок моiх не позбирають!..

Однак сном журився недовго – за снiданком вигукував захоплено:

– От де, хлопцi, житуха! Вiк би звiдси не iхати!..

– Зачекай: ось роботу загадають, – розхолоджував його Протасiй: вiн не виспався i тому й на сонце супився. – Як упряжуть землю возити – ратицi одразу вiдкинеш!

Прийшла й робота: кому й справдi землю возити, а кому й до ангарiв. Тарасiвцям повезло: iх поставили пiдвозити лiс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуеш батiжком, а пiд тобою обтесанi обаполи або дошки, щойно з-пiд циркулярки, – живиця аж капотить.

– От де ладан пропадае! – журився Курочка. – Колись за тридев’ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стiкае.

Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:

– Скiки ж це настроiти можна!.. А-я-яй!..

І тихенько, щоб не помiтили односельцi, пiд’iжджав до старшини, який вiдав усiм тим добром, – то крашанку йому, то шматочок сальця:

– Кушайте, кушайте!.. Нам для военних нiчого не жалько, – i, мовби мiж iншим, завертав на свое: – То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток – були б i в мене засiки у коморi. А то комору звiв, а засiки хоч з лози городи…

Старшина попався не гордий: гостинцi брав i обiцяв, як уже роз’iжджатимуться, не забути про Куроччинi засiки.

Івана не дошки цiкавили: з лiтакiв очей не зводив. Питав кожного вiйськового, незалежно од посади та чину:

– Мого не стрiчали? Вiн у мене льотчик, Приходько Євген Іванович. На мене й схожий…

І хоч йому вiдповiдали, що не стрiчали, не втрачав надii, що рано чи пiзно, а таки натрапить на чоловiка, який би знав його сина. І коли пролiтав над головою «iшачок», обов’язково голову задирав: чи не Євген?

Кiлька разiв брався рахувати лiтаки, та щоразу збивався з лiку:

– Тища – не менше!.. Оце сила, дак сила! Цi як ударять, то кому завгодно в’язи скрутять!

Щодня вчасно снiданок, обiд i вечеря, та ще й пiд дудку вiйськову: як заграе, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собi набiк. Не життя – раювання Івановi. Пiд кiнець аж погладшав. Їй-бо!

– Оце якби iз мiсяць отут потовктися, то i в дверi не пропхався б!

Одробили рiвно два тижнi – нi бiльше, нi менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усiх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив i що над головою лiтало. Ляпнеш де – суши сухарi!

Тарасiвцi, наляканi, гнали од того аеродрому, не оглядаючись. Та ось аеродром зникнув за обрiем, вщух i бджолиний гул лiтакiв, – страх потроху влiгся. І вже вдома, обсiяний молодшими синами, не втримаеться щасливий од зустрiчi Йван: розповiсть, де був i що бачив.

– Там яропланiв, як бджiл на пасiцi. Як те небо й витримуе!..

Федора другого ранку похвалилася сусiдцi, i незабаром про новий аеродром знала уся Тарасiвка.

Протасiй же нiчого не розповiдав своiй Мокринi. Увалився в хату, в чому був, посунув за стiл:

– Давай, що е iсти!

Вилигав чавуняку борщу, запив глеком молока i одразу ж у постiль. А коли Мокрина поцiкавилась, де вiн був, сказав, як одрiзав:

– Не мона… Бумага пiдписана…

Мокрина уже й не допитувалась. Тим бiльше, що од чужих людей узнала все.

Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привiз i дощечок, i обаполiв – старшина не обидив. Склав за сараем, подалi од чужого заздрiсного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А пiсля вечерi, коли ще й не смеркло, заглянув у хлiв. Хлiвець уже з пiвроку порожнiй, Курочка давно збираеться завести кабанчика, та все не з’iздить на ярмарок, тож не було б особливоi потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше пiд стрiху, щоб дiтлахи не налапали, старанно в ганчiрку замотаний. В чорнiй ледериновiй палiтурцi. В ньому ж i хiмiчний олiвець, добре вже списаний.

Курочка, перш нiж того зошита дiстати, надвiр обережненько виглянув: чи нiхто не пiдглядае? – потiм дверi причинив, ще й кiлком пiдпер iзсередини. А тодi уже послав руку пiд стрiху.

Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Вiн би його й не заводив, коли б не трактор, а вiрнiше – тракторист, що – така вже роззява! – полiз пiд машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-пiд трактора, схилився над iнструментом: «А роздивлюся поближче!» Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руцi його опинився шведський ключ. А тодi вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху – та й дай Бог ноги!

Принiс Курочка ключ той додому: навiщо – i сам до ладу не знае. Жодноi ж гайки у хазяйствi нема, хiба що дiйки коровi одкручувати! Тут спрацювала скорiше з дiда-прадiда засвоена наука: тягни все, що легко лежить – колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врештi й приткнув його пiд стрiху.

Стирчав би там ключ, поки й iржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспникiв Твердохлiб об’явив: «Хто од трактора ключ поцупив – повернiть назад! Поверне – нiчого не буде, а знайдемо самi – хай не прогнiваеться!» Курочка найбiльше обурювався невiдомим злодюгою: «А-я-яй, як же так!» – але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожнiй вулик – на випадок обшуку.

Вулик його й пiдвiв. Та якби ж то знала людина, де падати буде, – сiна наслала б!

Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще ранiше влаштував у тому вулику схованку. Полiз за рогаткою та ключ i намацав. Як глянув, то аж упрiв: отака несподiвана знахiдка!..

Грався, грався, а потiм до школи й понiс: перед товаришами похвастатись. А дiти до вчителя: «Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!» – «Ключ? Який ключ?» – «Отой, що од трактора!» От – сiльце й зашморгнулося! Того ж вечора приiхав з району мiлiцiонер, одтарабанив Курочку в Хоролiвку.

І шили там Курочцi не що-небудь: економiчну диверсiю. Знищення сiльськогосподарськоi технiки з метою розвалу колгоспу. Сумнiвалися тiльки в одному: сам Курочка дiяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюцiйноi органiзацii. Схилилися до органiзацii, так було солiднiше…

– Ось перо i чорнило, сiдай, такий-сякий, i пиши!

– Що писати? – перелякано Курочка.

– Список усiх членiв пiдпiльноi терористичноi органiзацii.

Бились тиждень, другий. На смерть переляканий Курочка нiяк не мiг уторопати, що од нього хочуть. Плакав, сякався у полу, без кiнця примовляючи:

– Оце ж я пропав!

Врештi слiдчий, який вiв його справу, втратив останнiй терпець. Пiдiйшов до Курочки, дав понюхати кулака:

– Чуеш, чим пахне? Могилою!

Отут Курочка повiвся вже зовсiм несподiвано: пiдпер по-баб’ячому щоку долонею, заголосив. Так затужив, що слiдчий i рота розтулив: надивився всього, а такого ще не стрiчав!

Пiсля цього Курочцi дали надовго спокiй. Сидiв у камерi, щоранку брався виносити парашу: нiхто не хотiв, огинався, а Курочцi воно як за iграшку. Звiв на нарах кубельце, розгледiвся: iй-бо, жити можна! Харч, щоправда, пiснуватий, та зате робити не примушують. Охоче заводив знайомства, встрявав у розмови, розповiдаючи, за що його посадили. А пiд час перевiрки весело вiдгукувався:

– Осьдечки я!

Якось серед ночi Курочку пiдняли й одвели до простороi кiмнати. Там якийсь начальник повiв iз Курочкою задушевну розмову.

Передусiм поцiкавився, скiльки у Курочки дiток. Подивився на нього спiвчутливо, похитав головою: як же дiткам отим буде без тата? Курочка одразу ж захлипав, засякався в полу:

– Оце ж я пропав!

Так, шансiв вийти на волю у Курочки мало – погодився добрий начальник. – А якщо сказати точнiше, то iх зовсiм немае. Економiчна диверсiя – не фунт iзюму: двадцять рокiв – не менше. А то й «вишка». Поставлять до стiнки i – клац! (приклацнув пальцями начальник) – з дiркою у потилицi й винесуть.

– Ох пропав, ох пропав! – голосив уже Курочка.

Начальник трохи помовчав, давши Курочцi наплакатись уволю, потiм сказав:

– Але для вас е можливiсть врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовiрно: випав один шанс на тисячу…

Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та вiн робитиме все, що тiльки накажуть!.. Землю iстиме, аби лише одпустили живого!..

– Нащо землю? – посмiхнувся начальник поблажливо. – Ми не звiрi якi, щоб вимагати од вас такоi дорогоi цiни…

Пiсля того iз ним розмовляли вже iншi. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам’ятовувати: коли, де i ким сказано.

– До всiх прислухатися? – питав зачудовано Курочка.

– До всiх, хто б не був, – вiдповiли йому. – Ви повиннi нiкому не довiряти, всiх брать на пiдозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навiть найближчий ваш друг.

Начальники пiсля того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокiйно: кращого ока й вуха годi було й шукати. Ще змалечку цiкавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилицi: а не пiдслуховуй! Не лiзь, де розмовляють дорослi! Тепер же прислуховувався не лише з цiкавостi, але i з обов’язку.

Одна бiда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж i довелося, на порушення найстрогiших iнструкцiй, завести зошита.

Перший запис у тому зошитовi – про Терентiя Гусака. Який, сидячи на колодi помiж дядьками, на чиесь запитання: «І що воно таке, ота п’ята колона?» – вiзьми й ляпни: «Ото як кожного п’ятого посадять, ото вам i буде п’ята колона!»

Приiхала невдовзi чорноi ночi чорна машина – за Гусаком тiльки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами… Сини, щоправда, уже величенькi: одному в армiю скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяiна в хатi. То ж Курочка крiпився-крiпився, а тодi й не витримав: замотав потай од жiнки четвертинку сала – i до Гусачки:

– Оце вам до борщу!

Сидiв, журився разом iз жiнкою, утирав сумно то одне око, то друге:

– От бiда, так бiда!

Одлягло пiсля того трохи на серцi. Добре, що хоч хлопцi великi: самi собi раду дадуть.

Другий запис появився набагато пiзнiше. Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одiбрав та однiс Твердохлiбовi, надумався порадувати учнiв новими зошитами. Привiз цiлу пачку з району та дiтям i роздав – для контрольних робiт. Зошити як зошити, з портретом Сталiна, а перевернути догори ногами та придивитись пильнiше, то й можна прочитати, з вусiв починаючи, слово «смерть». «С» – вуса, «м» – як лiнiйкою частину пiдборiддя прикрити, «е» – докупи зведенi брови, «р» – праве вухо, «т» – лiве, а м’якоi лiтери не було, як не крутили. І виходило твердо i страшно: «смерт».

Кому «смерт» – яснiше ясного…

Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнiв. Нагорiло i вчителевi: чому саме цi зошити купив, а не iншi? Інших хiба не було?..

Курочка все те акуратненько в свiй записник.

І за вчителем фуркнуло!

Ну, цьому так i треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..

А далi вже посипалися записи, i для отiеi установи призначенi, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув i що бачив. Сусiд сусiда побив – гуляйте, хлопцi, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала – запишем i це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже пiвзошита.

Вiдчував потаемну насолоду. Вiн, Курочка, якого i за людину нiхто не вважав, а так, прости Господи… якого навiть рiдна жiнка пiд сердиту руку обзивала й нiкчемою, й покидьком… набув раптом страшну владу над усiма односельцями. Хай невидиму, хай потаемну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав iз мстивою втiхою: «А менi тiльки пальцем кивнути!.. Тiльки мiзинчиком!..» Забирався потайки в хлiв, читав-перечитував записане в зошитi. Виходив надвiр – аж вищий на зрiст…

За час своеi новоi дiяльностi посадив Курочка менше десятка: сiм чоловiкiв i одну жiнку. Хоча останню й за жiнку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якiй давно уже треба було вкоротить язика. Якiй ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свiй час i царя, i Керенського, i Директорiю, а радянська влада прийшла – i на неi загавкала. Розперезалася, бiсова баба, – впину немае! Як зайшов якось Нешерет iз членами комiсii свиню записати, вона свою вершу й розкрила:

– Пишить уже й кота на додачу!

Кота щe можна було б простити, аби баба на цьому й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:

– Це, бабо, по розпорядженню радянськоi влади, – як баба йому й одлила. Сказала таке, що й вуха зiв’яли.

За бабою приiжджала та ж працьовита машина. І що то – жiнка! Чоловiки вели себе, як поряднi, – залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги пiдняла: «Рятуйте, хто в Бога вiруе!..» В Бога-то вiрили – рятувати не квапились. Сидiли по хатах i носа боялись виткнути на вулицю.

Одсидiла баба три роки – прийшла ще лихiша, анiж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусiда, що той наче городу шмат приорав. А Нешерет прийшов мирити – i Нешеретовi дулю пiднесла.

Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.

Тож Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сiм душ. Інший на його мiсцi пiвсела за грати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожалiе. Так що мав iще совiсть…

Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олiвця i великими лiтерами вивiв:

«А Іван Приходько щитав щодня самольоти. – Подумав-подумав, дописав: – Скiльки й на яродромi було».

Це – для тiеi установи.

І вже трохи дрiбнiше:

«У Заволочиного хлопця хтось потягнув iз пiдводи вiжки. Ремiннi, новi. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднiв».

Це вже для себе.

Щодо першого запису, то не знав, як i бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодiем запанiбрата. Так що, може, й рискне – змовчить.

Записав же про всяк випадок – для порядку.

Пiзньоi осенi, по першому легкому морозцю, чекав Твердохлiб на полювання гостей. Мав «припожалувати» сам товариш Путько, ще й редактора обiцяв прихопити з собою.

– Зайцiв на всiх вистачить?

– Та iх у нас, як смiття! Одбою немае. Як деревце молоденьке – хоч обв’язуй, хоч не обв’язуй – все одно обгризуть!

– То й добре… Припильнуй тiльки, щоб не дуже полохали.

Твердохлiб хоча й хвастався про зайцiв, однак вирiшив заздалегiдь подбати про полювання: видiлив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю пiдряд – залишити острiвцi. А пiзнiше для приманки стали розкидати капустяне листя.

Наглядати за тим полем поставив Корнiя Пекельного, який водночас i на баштанi сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разiв зо три на те поле навiдатись.

– Корiв, коней гони втришия! Щоб зайцiв не полохали.

Корнiй обiцяв постаратися, хай голова не переживають: жоден заець не пропаде. Сам уже рокiв чотири пострiлюе, так що знае, що таке заець. І хоч Твердохлiб вважав Пекельного чоловiком не дуже надiйним, виходу, однак, не було: окрiм Корнiя, нiхто бiльше з тарасiвцiв не бавився з рушницею.

Зроду-вiку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собi взяти в руку пукавку та ганятися з нею по рiллi за куцохвостими – де б це ви бачили й чули! Засмiяли б, облили б навiки зневагою. Або сказали б, що не всi дома – не вистачае десятоi клепки.

Корнiевi ж людських насмiхiв боятися нiчого: обходився без клепки ще змалку. Окрiм того, що й робота котяча: цiлiсiнький день байдики бий та ховайся од сонця в курiнь. Коли-не-коли турнеш школярiв, що пробують прихопити кавунця, та вночi одганять парубкiв… З цими, щоправда, важче, цi поки кавунами мiшки не наб’ють, з баштану не пiдуть, але кавунiв, слава Богу, завжди родило стiльки, що вистачало на всiх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гакiвниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи i помилуй!

Крiм школярiв та паруботи, навiдувалися на баштан iще й зайцi, а за ними полюючи, забiгали й лисицi. Корнiй на них дивився-дивився, а потiм якось i подумав: «А дай устрелю на обiд хоч одну звiрину!»

З того часу й прокинувся в ньому мисливець.

Стрiляв спершу Корнiй з отiеi гакiвницi: сипав пороху, шроту, скiльки Бог на душу покладе, а потiм, прицiлившись, поминав нишком царя Давида i всю кротiсть його та й натискав на гачок. З мiсяць отак пополювавши, зовсiм був оглухнув, i коли хто до нього кричав, то розтуляв рота, як вершу.

Згодом довелося розпрощатися з куркульською зброею: якийсь зайшлий мисливець, якесь стерво мiське, щоб йому й бiлого свiту не бачити, насипав Корнiевi добру пригорщу бездимного пороху. Корнiй його весь у гакiвницю i вбухав. Та ще й добре шомполом глушевим утовк, щоб надiйнiше стрельнуло.

Той пострiл пам’ятають у Тарасiвцi й досi. Однi кажуть, що в усiх хатах шибок – як не було. Іншi заперечують, що нi, не в усiх, а тiльки в тих, якi од баштану поближче, зате худобу потiм по всьому району шукали. Корнiя ж знайшли аж за баштаном: чи то залетiв, чи закотився. Годину одливали потому.

Довго одлежувався удома Корнiй: думали, що вже й не встане. Поки вiн лежав, жiнка його взяла гакiвницю та й однесла до сiльради:

– Заберiть оцю манiю, поки вона мого чоловiка зовсiм не добила!

Вичухався Корнiй – прийшов у контору:

– Як же я теперечки без ружжа?

Аж хитаеться iще чоловiк, а за рушницею плаче. Ото, як полювання його за душу взяло!

Пуштрив, пуштрив його Твердохлiб, а потiм i змилувався: наказав дати гусятницю.

Гусятниця теж була у селi з давнiх пiр. Спершу володiли нею Гайдуки (привiз старий ще пiд час громадянськоi разом з iншим майном награбованим), а пiзнiше довго стояла в сiльрадi. А коли органiзувався колгосп, Твердохлiб взяв у контору, для сторожа.

Гусятниця – рушниця вже фабрична, двостволка, восьмого калiбру – дитяча рука в кожне дуло улiзе. Як ii на землю поставити, то якраз на зрiст доброго дядька. З курками, ще й три латуннi гiльзи до неi. Гiльзи аж чорнi од пороху, геть потрiсканi, але стрiляти можна, досi ще не розiрвало. Вiддача менша, нiж у гакiвницi, однак шапка з голови злiтала, i як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових вiникiв.

Зате ж i стрiляла! Заець хай куди одбiжить, такою рушницею нiчого й пробувати, а з гусятницi тiльки добре прицiлься – i звiрина в торбi. Пекельний навмисне зайцiв подалi од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив – тiльки голову-лапи й знайшов.

Одна бiда, що важка: пiвпуда, не менше. Поки прицiлишся, то й руки помлiють. Але Корнiй пристосувався i тут: вирубав рогачик iз вишнi та так i ходив – на плечi – гусятниця, а в правицi – рогачик. Пiднiме зайця, рогач у землю ввiткне, приладить гусятницю, а тодi вже й вицiлюе.

Не мазав нiколи. Як гiльза порожня, так i заець при боцi. Жiнка, дiти iли зайчатину майже щодня, не забував i Твердохлiба та iнше начальство сiльське. Бо коли добре пiдсмажений, та ще нашпигований салом iз часником – пальцi оближеш!

Отож Корнiй i стерiг оте поле – гостей непрошених турив подалi.

Якось увiрвався в контору задиханий:

– Голова!.. Тамечки люди!

– Якi iще люди?

– Нетутешнi… Зайцiв молотять!..

Твердохлiб про зайцiв як почув – пробкою з-за столу вилетiв.

– А ти нащо поставлений?! – закричав на Корнiя. – Чом не прогнав?

– Дак вони усi з ружжами… Я iм кричу, а вони мене к такiй матерi посилають… О, чуете, знов стрiляють!

За вiкном, з боку поля, i справдi: тах! тах! – як у дошку.

Твердохлiб, матюкнувшись, до залiзного ящика, що правив за сейф. Одiмкнув, ухопив кобуру з пiстолетом, картуза на голову – та надвiр. Корнiй з рогачем i гусятницею попер за ним слiдом.

– Якиме, запрягай!

Помагав навiть виводити коней – така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнiя:

– Сiдай!

Прали щодуху. І щоразу, як бабахкали пострiли, Твердохлiб матюкався крiзь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.

Поки доiхали, мисливцi вже впорались. Сидiли пiд стогом (Твердохлiб наказав стога того поки що не чiпати: може, Путько захоче посидiти в засiдцi), пiдобiдували. Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч i зайцi пострiлянi – сiм русакiв. Твердохлiб на тих зайцiв як глянув – аж затiпався:

– Документи!

Мисливцiв було трое: один старший, двое молодших. Старший крихти iз сивого вуса струсив, мовив докiрливо:

– А може, привiтатися спершу потрiбно?

– Документи, кажу! – аж почервонiв Твердохлiб.

– А ви хто такий, щоб документи питати?

Це – наймолодший. І не подумав устати, коли Твсрдохлiб пiдiйшов. Дивиться нахабно, ще й усмiхаеться.

– Ану, давай документи, а то ружжо одберу! – скипiв зовсiм Твердохлiб. Тодi той, наймолодший, рушницю на колiна, ще й на Твердохлiба навiв:

– Котись ти знаеш куди?!

– Зачекай! – сивовусий до нього: не хотiв, мабуть, заводити сварку. І до Твердохлiба примирливо: – Ви, товаришу, хто такий будете?

– Не ваше дiло!.. Документи давайте!..

І рукою до кобури – за пiстолетом. Мисливцi й собi за рушницi.

– Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!

Корнiй бачить, що таке дiло, i собi гусятницю пошвидше з плеча. Одступив тiльки подалi, щоб за одним пострiлом усiх прихопити. Цьому лише кивни – влупить не задумуючись!

Далi – бiльше. Мисливцi уже й на ноги зiрвалися, у Твердохлiба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоiть!..

– Якиме! – закричав зблiдлий од лютi Твердохлiб. – Гони по мiлiцiю!

Яким, не питаючи, куди по ту мiлiцiю iхати: в район чи, мо’, й далi, розвернув коней та одразу в галоп. Мисливцi ж, про мiлiцiю почувши, давай пiдбирати все, що на стернi розiклали. Як стали зайцiв до бокiв приторочувати, то знов мало не до бiйки дiйшло: Твердохлiб кожного зайця з боем оддавав. Ухопили мисливцi по зайцю, а на решту й плюнули.

– Скажи спасибi, що дiтей твоiх пожалiли! А то решето iз тебе зробили б!.. Собака ти – не людина!..

– Ідiть, iдiть к такiй матерi! Ще раз поткнетеся – ноги поперебиваемо!

І за мисливцями уже й слiд прохолов, а Твердохлiб все не може заспокоiтись: розполохали зайцiв! Та ще i Якима кудись чорти занесли. Про мiлiцiю ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз ii шукати поiхав. І другий стоiть – обперся на гусятницю!

– Будеш тепер зайцiв з усього поля сюди зганяти!

– Та ви не журiться: зайцiв тут, як гною. Самi набiжать.

Почекали ще трохи Якима та й попиляли пiшака у село. Твердохлiб, все ще злий, з пiстолетом при боцi, Корнiй же зайцями трофейними обвiшаний. Люди в селi з-за тинiв виглядали, дивувалися стиха:

– Ти диви, i наш голова зайцiв стрiлять заходився!

Твердохлiб же того вечора подзвонив до Путька на квартиру. Довго, мов, ще будете збиратися? Зайцi вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу! Путько вiдповiв, щоб чекав у суботу.

Прикотив, як i обiцяв, персональною машиною: райвиконкомiвською чорною «емкою». Сам сидiв поруч iз шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як iхав селом, то гвалт собачий за машиною так хвилею й котився, i дiтлахи iз дворiв пшоном висипали. Бiгли слiдом, тiльки п’яти мелькали.

До Твердохлiба заiжджати не став: прямо до контори.

– Ану показуй, синашо, як господарюеш!

Вилазив iз «емки», набитий, опасистий, в три обхвати хiба що й обiймеш. Зняв картуза, як i в Твердохлiба, захисного кольору, пригладив геть-зовсiм сиве волосся. Пiдстригався пiд бокс i од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зiгнеш, не зламаеш.

Та вiн i справдi здавався багатьом незламним i вiчним: п’ятнадцятий рiк в одному й тому ж крiслi сидить. Скiльки за цей час змiнилося начальства районного: той угору пiшов, той покотився униз, а того й кури серед бiлого дня загребли – один Путько лишався на мiсцi. І, стрiчаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скiльки ти протримаешся? Брав тим, що протягом п’ятнадцяти рокiв корiнням врiс у район: знав про всiх усе, хто чим дише i хто що думае, i всi його побоювались. Навiть у областi, посилаючи нового секретаря райкому, раiли не заiдатися з Путьком, бо тодi життя не буде: завариться таке, що поли рiж та тiкай.

І що цiкаво: якi чвари не вибухали, якi не наiжджали комiсii, Путька нiколи не могли впiймати на гарячому – завжди виходив сухим iз води.

Твердохлiб давно уже мав нагоду переконатися, iз якого тiста замiшаний голова райради. Ще у тридцятому, пiсля статтi «Запаморочення од успiхiв», коли вiн, молодий ще тодi пiвник, мало не обламав собi крильця. Виконував же запально наказ iзгори: «Дайош сто вiдсоткiв колективiзацii!» – в тiм числi й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сiльбудi, скликаних з приводу тiеi статтi.

Народу набилося – стiни трiщали. Не треба було й загадувати. І коли Путько, який приiхав проводити збори i сидiв за столом президii (з одного боку – блiдий Володька, а з другого – зовсiм уже обмерлий Нешерет)… коли Путько звiвся й сказав, обома руками показуючи на Твердохлiба та Нешерета:

– Ось вони сидять перед вами, злiснi порушники цiлком i повнiстю правильних наших установок про добровiльну колективiзацiю! – вибухнуло одразу таке, що й досi страшно згадувати. Як заревiли осатанiло дядьки й тiтки, як полiзли на сцену: «А давай iх сюди!» – то Володька вже й не пам’ятав, як з-за столу зiрвався. Махонув у вiкно, винiс на плечах раму, та од сiльбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгнiваний, роз’юшений натовп: «Лови!.. Держи!..» – упiймають – утопчуть у землю! Спасло тiльки те, що вони кричали, а Володька й Нешерет бiгли мовчки.

Два днi i двi ночi переховувалися по яругах та тернах. На лахмiття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисетi, i врештi не витримали: пiшли не в село – у район. Явилися до Путька: робiть тепер iз нами що хочете.

Путька iхня поява нi здивувала, нi вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдугь до нього.

– А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!

– Я туди не вернусь! – буркнув Володька, повний образи i на Путька, i на своiх односельцiв.

– Вернешся – де ти подiнешся! Краще умийтесь та поiжте, отодi й потолкуемо…

З того часу Путько назива Твердохлiба тiльки «синашою». І, представляючи Твердохлiба новому районовому начальствовi, не забував додавати:

– Цей у нас орел! Сам воспитав!

Татусь, туди йому в печiнку!

Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмiнний i незамiнимий голова Королiвського райвиконкому.

Таким i представ на очi народу: Твердохлiба, заступника, бригадирiв i Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, бiлу – Твердлохлiб потиснув ii однiею, решта ж приймали в обидвi та й, погойдавши поштиво, одпускали… Привiтавшись отак iз народом, Путько кивнув набiк головою:

– А оце вам i редактор!

Вiталися i з редактором районноi газети – молодим iще чоловiком. Твердохлiб зовсiм уже по-панiбратському (обидва ж члени райкому), а заступник i бригадири все так же брали в обидвi, тiльки не так довго гойдали.

– Зайдемо в контору?

Зайшли. Путько одразу ж у Твердохлiбове крiсло – аж затрiщало:

– Aнy показуй, що тут у тебе!

Цiкавився, скiльки зорали на зяб, скiльки посiяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохлiб вiдповiдав, до блокнота навiть не заглядаючи, – знав кожну цифру напам’ять, серед ночi розбуди та запитай – скаже одразу й не зiб’еться – i Путько обертався щоразу до редактора:

– Запиши!

Не забув i про ланкову, про Наталку:

– Як там вона?

– Та нiчого… Вiдвiдуе агрогурток, взяла нове зобов’язання…

– Чув?.. Запиши!.. Кохту пiд орден пошила?

– За кохтою дiло не стане. Якби тiльки орден дали.

– Дадуть! Можеш не сумнiватися. – І до редактора: – Фотоапарат прихопив?

– Є, у машинi.

– Треба фото зробити. Щоб як вийде указ – одразу в газету.

– Зроблю, Митрофане Онисимовичу!

– Ось тут покiнчимо – заiдем до неi…

Почувши, що Путько збираеться провiдати Наталку, Твердохлiб – морг одному з бригадирiв. Той бiчком-бiчком та непомiтно за дверi.

– Та-ак… Ну, а як iз фермою?.. Як надоi?

– Нормально, Митрофане Онисимовичу!

– Молодця, молодця!.. Запиши!

– Ну, а колгоспники як? Задоволенi? На трудодень по багато даеш?

Твердохлiб вiдповiв, що немало. По сiмсот п’ятдесят грамiв лише зернових. Не рахуючи додатковоi оплати.

– Молодця, молодця… Запиши!

Редакторовi й нагадувати не треба – записуе старанно. Лише попросив, щоб назвали кiлькох колгоспникiв, якi на заробленi трудоднi найбiльше хлiба одержали.

Назвали й колгоспникiв. Твердохлiб двох, бригадир ще одного пiдказав, а Нешерет, який досi стояв скромно осторонь, наважився i собi нагадати:

– А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять у колгосп.

Редактор за олiвець: аж семеро! То скiльки ж це вони виробили трудоднiв?

Покликали бухгалтера. Хоч Твердохлiб i не дуже хотiв, щоб у газетi згадували прiзвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло…

– Пiдрахуйте, скiльки трудоднiв Приходьки виробили!

Бухгалтер вiдомiсть розкрив – цоки-цок рахiвницею:

– Одну тищу шiстсот двадцять три.

– Закругляй на тищу сiмсот, – сказав Путько редакторовi.

Редактора вчити не треба – закруглив.

То скiльки ж це буде, як на отi сiмсот п’ятдесят грамiв помножити?

– Множте на вiсiмсот – будете ще на грами розмiнюватись!

Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу

триста шiстдесят кiлограмiв.

– Закругляй до пiвтори!

Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крiсла.

– Чорнильницю приведи у порядок! – наказуе Твердохлiбовi. – Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторовi – вiн тебе на весь район пропечата!

«Запиши», однак, не додав, i всi зрозумiли, що Путько погрожуе жартома. Твердохлiб, вiдповiвши, що i це зауваження вiн обов’язково врахуе, запитав:

– Як, Митрофане Онисимовичу, – на ферми чи до Наталки?

Путько вiдповiв, що до Наталки. Подивився хитренько на Твердохлiба, запитав:

– Сват уже ж, мабуть, давно в неi сидить?

Помiтив-таки, як Твердохлiб моргнув бригадировi!

В машину, окрiм Путька та редактора, втиснулися й Твердохлiб з Нешеретом. Заступник i бригадир лишилися у конторi. Твердохлiб наказав нiкуди нi кроку: може, знадобляться.

Наталка недалеко од колгоспного двору й жила – бригадир давно уже добiг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рiвнi шнурочки стали хати. Зселяли минулого року iз хуторiв – майже кожного хазяiна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бiсу розвалять, якщо по добрiй волi не схочуть.

Та воно i не диво: тут же i садок, i колодязь, i хлiвець, i сарай… То кидати оце все i iхати на голу толоку? Там же i дерево не ростиме, i вода гiрка, як полин!

– Та чи ви ii куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тодi уже й говорiть!

– Нащо менi пробувать, як я знаю й без цього!

Отакий у нас народ! Спробуй iз ним поговорити по-людському!

Найдовше воювали з Протасiем. Цей як уперся – тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасiя з пiдводою на шлях, i за два днi, поки його не було, розiбрали та й перевезли до села хату i все, що було при хатi збудоване. Садок же вирубали i двiр переорали. Повернувся Протасiй, а його хата вже на новому мiсцi: цiлою бригадою ставили!

– А Кононенки як – не опиралися? – цiкавиться Путько.

– Старi трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.

– Чув? – до редактора. – Запиши!

Наталка стрiчала гостей у воротях. І бригадир виглядав з-за клунi: стерiгся, щоб не помiтив Путько. Твердохлiб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!

Наталка у хустцi барвистiй, у платтi новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: «Для газети знiматимуть!» Руки-ноги засмаглi, а обличчя бiле: все лiто од сонця берегла, хусткою по самiсiнькi очi обв’язувалась. Стоiть, бiсова дiвка, як намальована, – очей не одведеш! Вибрав Твердохлiб пiд орден ланкову – не промахнувся.

– Ну, дочко, приймай сватiв, – вилазив iз машини Путько. – Чи, може, уже засватана?

– Як для кого! – смiеться Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж iз Путьком уже добре знайома: була в районi на зльотi, i вiн кiлька разiв прямо у поле до неi навiдувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов’язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районноi газети: коли сама, а коли i з своiми дiвчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.

Редактор мостив Наталку i так, i сяк – ганяв по всiй хатi. Хотiлося ж, щоб кожному, хто на майбутне фото дивитиметься, було добре видно не тiльки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, якi ii духовнi попити.

– Патефона нi в кого немае?

– Та один е… У директора школи.

Погнали машину по патефон. Колядко сам на колiнах i привiз: що була нагода з начальством привiтатися, а що й боявся – зiпсують.

Поставили Наталку бiля патефона: пластинка крутиться, музика грае, редактор цiлився, цiлився, – нi, не виходить! От якби iще показати, що Наталка не просто вiдпочивае, а й тримае виробничий зв’язок… Ну хоча б i з правлiнням колгоспу… По телефону дзвонить, чи що…

По телефону? Так це в один мент!

Цього разу машина погнала до контори: Твердохлiб наказав бригадировi «вiялку» зняти i дроти обрiзати. Потiм почепимо. І вже навздогiн:

– Сталiна прихопи!

– Якого: того, що у вас, чи того, що в сiльрадi?

– Того, що у мене!

Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стiни, а Сталiна трохи вище повiсили, щоб якраз над головою. Стала Наталка бiля телефону, трубку до вуха пiднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору, – так, мов i так… І Сталiн над нею – це Твердохлiб здорово придумав, нiчого не скажеш!

Поклацав редактор фотоапаратом, скiльки треба було, – стали прощатись з Наталкою.

– Готуйся в Москву. До Калiнiна в гостi…

Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слiв на вiтер не кидае!

Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поiхали: Путько ще хотiв побувати на фермах. Бригадир же, що прибiгав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлiбовоi хати: попередити, що гостi скоро будуть.

А там кипить, а там шкварчить: i смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловiк же разiв десять нагадував: приiде не хто-небудь – сам товариш Путько! То щоб не довелося червонiти.

Вчора сама весь день прокрутилася, сьогоднi комiрник свою жiнку на пiдмогу прислав. Маруся червона, сердита (пiдгорiли пирiжки в духовцi), лаяла i свого чоловiка, i всiх на свiтi гостей. Що iй уже давно в печiнках. Хто не приiде, хто не заявиться, обов’язково до голови лiзе обiдати. «Марусю, вгощай!» Дихати вже Марусi не хочеться!

– А так, а так, – пiдiгрiвала, як у сопiлочку, комiрничиха. – Ми вже давно iз своiм толкуемо: де воно совiсть у тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.

Не встигли й упоратись – бригадир на порiг:

– Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!

– А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубае! – Маруся сердито. – Сам побiг ще удосвiта, а ти, жiнко, хоч розiрвися!

– Дров немае?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.

– Дякую, вже сама нарубала.

– Чого там, – втрутилася комiрничиха, – хоче помогти чоловiк, хай i поможе. Ідiть, iдiть, Остапе, врубайте хоч трохи…

– Бiля сараю сокира! – услiд вже Маруся.

Бригадир зацюкав згодом за вiкном, наче дятел.

– Отак i мiй, – скаржилася тим часом комiрничиха. – Устане, поснiда та й повiеться до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди… А то наведе гостей повну хату – хоч сама на сковороду сiдай! Добре, що сало та яйця не переводяться – утовчеш кiлька десяткiв та й iжте, хоч подавiться…

Упоравшись бiля плити, стали готувати па стiл. Маруся скатертину дiстала крамничну, новiсiньку («Заллють же, загадять, що й не доперетесь!» – бiдкалась комiрничиха), тарiлки розставляла i бiля кожноi – по виделцi: точнiсiнько так, як бачила колись у гостях в Хоролiвцi, ще й чарки на нiжках високих, що iх чоловiк нещодавно привiз. Чарки мов склянi, а торкнеш – малиновим дзвоном оддзвонюють. Комiрничиха тiльки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, якi чарки виставля головиха на стiл. Та хай собi дзвонить, Маруся того не боiться: куплене чесно, не крадене. Нiхто ще не посмiв на ii чоловiка сказати, що десь щось незаконно узяв.

Тiльки зiбрали на стiл – новий посланець. Тепер уже комiрник.

– Драстуйте в хату!.. Так що зараз i будуть… Оце ось куди?

Дiстае сулiю – пiд полою приволiк. Та ще й городами: менше бачитимуть – менше й грiха.

– Господи, я ж iще i не вдiта! – забiдкалась Маруся.

– Та йдiть перевдягайтеся – я вже сама впораюсь, – сказала iй комiрничиха. І до чоловiка: – Став-но сюди!

– Градусiв на сiмдесят буде! – не втерпiв – похвалився комiрник. – Без сiрника загоряеться.

– Ви вже скоро й самi згорите! Не треба й пiдпалювати!

– Чув? – поскаржився комiрник бригадировi, який саме дрова до хати внiс. – Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.

– Вам не даси!.. Як недiля, так i борода у горiлцi!.. Аж капотить.

Трохи згодом прийшли i заступник та другий бригадир:

– Не приiхали?

– Та зараз будуть.

З хати уже й не виходили: до столу запрошенi. Посiдали на лавку, у вiкно поглядають, щоб не взiвати.

Пiдкотили у сутiнках: заiжджали iще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохлiб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, порiжок. Наче i невисокий порiжок, а доярка яка як забуде, обов’язково перечепиться. Воно хоч i електрика, та лампочок обмаль: так, аби дiйки намацати.

І Путько й шкопиртнувся:

– Тобi що, лампочку зайву важко вкрутити? – сердито до Твердохлiба. – Так я привезу особисто.

– Лампочки не жаль, давно б уже навiшали скiльки треба…

– Так чого ж ви?..

– Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий…

– Зайшов би до мене – щось та придумали б. А то – генератор!

Дякуе Твердохлiб i не нагадуе, що якось уже був у Путька. Та лише заiкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:

«В тебе що: iнших дiлов зараз немае? Тут ось хлiбоздача горить, область дихати не дае, а йому – генератор!..»

Пiд гарячу руку, видно, пiдлiз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнiваеться, то й не пiдступайся до нього!

– За язика вас треба тягнути! – бурчав тим часом ГІутько. – Де ставити збираетесь?

– Та на греблi ж!

– Ану, поiдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт видiляти!

І виходили по греблi, Путько навiть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце лiто було! Забув уже, коли i в рiчку заходив. Мiг би в недiлю, у вихiдний, але де? Не буде ж голова райвику разом iз iншими («З протчими», – як сказав Митрофан Онисимович) лiзти у воду! Авторитет свiй пiдмочувати!..

– Так тому й бути – присилай по генератор! Умовили.

Сiдали в машину зовсiм уже веселi. Нешерет навiть дозволив собi помрiяти вголос:

– Та ми, натурально, усе село заллемо електрикою. Якби ще стовпiв де дiстати…

– Дам i стовпiв, – розщедрився зовсiм ГІутько. – Тiльки глядiть менi, щоб до Нового року i засвiтили!

– Засвiтимо! – Твердохлiб упевнено. – Так засвiтимо, що вся буржуазiя послiпне!

– Чув? – Путько до редактора. – Запиши!

Редактор чирк-чирк у блокнотi: «електрика», «риси нового». Потiм уже розгорне на цiлу колонку, а це, щоб не забути…

Заiхали прямо у двiр. Твердохлiб, пропускаючи наперед Путька, гукнув до дружини:

– Марусю, приймай гостя дорогого!

Маруся, в свiтлiй батистовiй блузцi, у вузькiй синiй спiдницi, в черевиках з блискучими пряжками, ще й на закаблуках високих («i ми вмiемо одягатися не гiрше ваших, мiських!»)… Маруся, з косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим та рум’яним… Маруся, помолодiла й погарнiла, аж Твердохлiб задивився на неi, усмiхнулася приязно до Путька:

– А ми гостям завжди радi!

Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо запитав:

– Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? – тобто за ним, за Путьком. І дiтьми поцiкавився, Кiмом та Кларою. Це ж скiльки в голiв колгоспiв дiтей – усiх пам’ятав! Пам’ять Бог дав чоловiковi – хоч одразу в наркоми!

– Нагодувала та й побiгли гуляти… Та сiдайте до столу! Ви ж, певно, голоднi…

Що голоднi, це точно. Та ще й стiл: чого тiльки на ньому немае! І риба, заливна та варена, i курчата в мисцi глибокiй, i окремо м’ясо з картоплею, i сало в двi долонi завтовшки, i холодець, i пирiжки з начинками всiлякими, – з капустою свiжою й жареною, з квасолею й маком, i сметана, i масло, а захоче хто розбити крашанку, он i крашанки – цiла гора – пташиного молока, здаеться, тiльки й немае. А посерединi столу пляшки iз наливками рiзними. Маруся сама й готувала. І сулiя, як дзвiниця. Путько на все те добро як глянув, то й руки потер.

– Бачив, як у нас люди живуть? – обернувся до редактора. – Запиши!

Редактор притьмом до блокнота: «заможне колгоспне життя».

Посiдали до столу. Путько – в центрi (де сiв, там i центр, центр обов’язково починався од нього), по праву руку – Твердохлiб, по лiву – редактор, а далi вже решта. Чоловiки: Нешерет, заступник, комiрник та бригадири – всi, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собi на колiна. Єдинi двi жiнки – Маруся й комiрничиха – примостилися скраю: iм подавать та приймать, то нiкого щоб не тривожити. Комiрникова, так та й зовсiм не хотiла сiдати до столу, аж поки Твердохлiб не сказав: «Та сiдайте, чого ви!» Тодi лише сiла комiрничиха: краечком хустки губи витерла – запишалася.

«Та кому ти, луб’я старе, потрiбне! – поглядав на неi комiрник. – І вона з своiми козами на торг!..»

– То що ж, наллемо по першiй? – звiвся господар. – Як, Митрофане Онисимовичу?

Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в мiру, то чому б i не випити.

– Як ти дивишся на це, редакторе?

Редактор дивився позитивно.

Налили чоловiкам, наповнили чарки й жiнкам.

– Тост давайте!.. Тост!..

Твердохлiб, раз уже звiвся, то йому й починати.

– Пропоную всiм устати й випити за товариша Сталiна! – i аж очi зволожились.

«Похвально, похвально», – закивав до Твердохлiба Митрофан Онисимович. Важко звiвся, вгору чарку пiднiс:

– За нашого дорогого вождя i навчителя!

– Хай йому, натурально, тищу рокiв живеться!

– Чув?.. Запиши!..

Випили стоячи та одразу й сiли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тодi вже й почалася розмова.

– «Короткий курс» усi iзучаете? – пiддiваючи виделкою сало, поцiкавився Путько.

– Ізучаем, аякже!

– Через четверту главу перевалили? – бо сам на четвертiй навiки застряв. Спiткнувся на дiалектицi («дiалектрика» – вимовляв Путько) i нi вперед, нi назад! Другий рiк до особистого плану записуе: «Ізучити четверту главу». А як ii в бiса «iзучиш», коли мовби й слова усi зрозумiлi, а почнеш складати докупи – туман!

– Та ще нi… Саме дiйшли…

– Ну як дiйшли, то попотопчетесь! «Дiалектрика» – це вам не цiпом махати!..

Випили й за «дiалектрику». За четверту главу, щоб подолати. А потiм уже простiшi тости пiшли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцiнне здоров’я, за господаря i господиню, за процвiтання колгоспу i вдале полювання на зайцiв.

Зашумiло, завертiлося в головах – розв’язало усiм язики. То сидiли мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заiдали, що стояло поближче, а це загомонiли, перебиваючи один одного.

– Я от що кажу: треба сiять люпин…

– Менi, натурально, до школи ходити не треба… Про дiтей мусимо думати!..

– Та чого ж ви пирiжкiв не куштуете?.. Берiть он той, що на вас дивиться…

– Люпин, кажу, сiяти!..

– Усi тiльки й бачать: комiрник, комiрник… А комiрник що: у Бога теля з’iв?..

– Та вам жити ще мона. Бригадирського хлiба скуштуйте!

– Оце у самiсiньку точку: хто бригадиром не був, той i горя не знав.

– То ви, звиняйте, й самi отi фотографii печатати будете?

– Сiять люпин!..

Торкнулися й мiжнародних подiй:

– Нiмець – людина серйозна… Я ще коли в плену був, то вже як скаже, то скаже…

– А англичанин що – так собi?.. Янгличанина теж голими руками не вiзьмеш!..

– Натурально!

– А я кажу – нiмець!.. Од кого люпин? Од нiмця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудiть. Путько пив не менше, нiж iншi, заiдав теж добряче: Твердохлiб ледь встигав на тарiлку йому пiдкладати. Почервонiв, упрiв, комiрець бiлоi сорочки горло здушив, однак чорноi краватки не зняв: заiдала культура. Коли до нього звернулися, вiн не вiдповiв одразу. Дожував пирiжок, запив узваром, витер рушнником губи.

– Питання треба правильно ставити, – мовив повчально. – Що значить: нiмець, англiець?.. В корiнь учiться дивитись: трудящий народ у цiй вiйнi переможе чи свiтовий капiтал… Є авторитетна думка, що переможе трудящий народ…

– А я що казав – нiмець! – зрадiв прихильник люпину. Жiнки в суперечки не встрявали. Маруся бiльше моталася, подаючи та приймаючи, комiрничиха ж, пiсля чарки-другоi посмiливiшавши, пересiдала, пересiдала, та й сама незчулася, як опинилася бiля Путька.

– Та ви ж нiчого й не iсте!.. Оце горенько: мо’, не смачне?

Випила до товариша голови району чарку вже бiлоi – розвезло зовсiм.

– Оце б же я й заспiвала! – i, не чекаючи, поки ii попросять, пiдперла долонею щоку, завела:

Гой, не шуми, лу-уже-е, Зелений ба-айраче-е…

Спiвали до пiвночi. І Путько навiть спiвав, i редактор. Редактор, щоправда, не в тi ворота тягнув: назюзюкався так, що й очi запухли, але в загальному ревищi не дуже й чутно було, як вiн фальшивить.

Насидiлися, наспiвалися – стали розходитись. Пора ж i честь знати: скоро на полювання, треба поспати хоч трохи. Щоб рушницi в руках не стрибали.

Путьковi послали на лiжковi, але Митрофан Онисимович лягати в хатi не захотiв: душно.

– Стелися надворi!

Як не вмовляли – надворi, й квит!

Нiчого не лишилося робити Твердохлiбовi: наказав Марусi тягнути рядна-подушки iз хати.

Послали пiд ганком. Намостили сiна з добру копицю, заслали, а поверх подушок – рядна й кожухи. Ночi ж холоднi, то щоб не застудити.

Путька поклали посерединi, а по боках лягли Твердохлiб i заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч iз класовим ворогом мов би й покiнчено, та хто дасть гарантiю, що його недобитки десь не причаiлися, на дорогоцiнне життя голови райвику ножа не гострять?

То ж Твердохлiб iще й пiстолет пiд подушку. Наказав одному з бригадирiв, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та й ломаку поважчу щоб не забув прихопити.

Поснули одразу. А за годину Твердохлiба мов пiдкинуло: хтось стоiть! Вихопив пiстолет з-пiд подушки, розплющив очi: стоiть!

Чорний, великий, з ломакою!

– Хто?!

– Та це я.

Заволока! Твердохлiб аж спiтнiв: мало не вистрелив!

– Чого приперся? – зашипiв до парубка.

– Дивився, чи спите.

Що дурневi скажеш?

– Іди до машини! Щоб там i стояв… Чуеш?

– Та чую.

Почалапав.

Лiг Твердохлiб, пiстолет знову пiд подушку засунув. А заснути не може: заворушилася пiдозра. Чого б отому Заволоцi до них пiдходити? «Подивитись, чи сплять»… А може, iнший намiр був у головi?..

Так уже й не заснув. Лiзли думки рiзнi в голову – нi кiнця iм, нi впину. Та й скоро вставати: звикнув давно пiдхоплюватися ранiш од усiх.

Скiльки разiв сонна Маруся вмовляла: «Та поспи iще хоч годинку – нiде та робота не дiнеться!» Скiльки разiв брала спокуса iще хоч годинку понiжитись у постелi! Не пiддався нi разу. Привчив уже й бригадирiв, i ланкових – весь свiй актив – до того, що хай камiння iз неба сиплеться, а голова рiвно о шостiй буде в конторi. І iх чекатиме в шiсть. Хто прийде ранiше – добре. А хто запiзниться, то начувайся!

Бо iнакше не можна. Бо лише попусти – все пiде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пiзнiше, i село усе знатиме: а наш голова щось заледачiв. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, й iншi стануть запiзнюватись…

Не раз на зборах говорив:

– Хто працюе чесно в колгоспi, той по-людському й житиме. А хто огинаеться – хай нарiкае на себе. Обрiжемо город по саму рiпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!

І хай ще бiльшiсть працюе не за совiсть, а за страх, як каже Ганжа, хай iще досi для них гуртове – чортове… Ох, те гуртове! В’iлося в голови, ввiйшло в кров ще на початку колгоспного руху, скiльки не воюй, а воно, як кукiль. Сьогоднi виполов тут, а завтра глядь – в iншому мiсцi проросло.

– Миколо, хто вас учив так орати? Огрiх на огрiховi!

– Та де тi огрiхи!.. Я ж i так стараюся, аж спина трiщить…

А в очах так i свiтиться: «гуртове – чортове»…

– Голово, а коли вже нашим корiвкам сiна вкосити дозволите?

Нашим – це значить: своiм, особистим. Тих, що в колгоспi, тих нiколи нашими не назове. То чортове, то гуртове. Проходитиме мимо ферми – хай дах пiднiмаеться од голодного колгоспного мукання – i не подума заглянути!

І отак щодня. Майже на кожному кроцi.

Бояться, не люблять? Ледарi й не люблять. А йому аби колгосп процвiтав. Рано чи пiзно, а всi зрозумiють, що про них же дбае Твердохлiб, не даючи спуску нiкому, для них же стараеться, а не для якогось там дядi з району…

«Знали б ви, дядечку Василю, то, може, i язик у вас не повернувся б говорити отi всi несправедливi слова», – згадав недавню розмову з Ганжею.

По старiй пам’ятi називав про себе Ганжу «дядьком Василем». Це лишилося з тих далеких рокiв, коли вiн був iще парубком, молодим комсомольцем i дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати i в царськiй в’язницi, i в революцii брав участь, i на фронтах громадянськоi, то хто вiн такий супроти Ганжi!..

Мабуть, з тих часiв лишилася в Твердохлiбовому серцi iскрина тепла до Ганжi. І тому, хоч був переконаний, що дядько Василь пiд час колективiзацii зiйшов iз правильного шляху, пiдпав пiд вплив класового ворога, що його в свiй час правильно виключили iз партii i посадили до в’язницi, однак слiд од давньоi поваги до ватажка тарасiвськоi бiдноти лишився в ньому й досi.

Чи нe це спонукало його в тридцять четвертому, пiсля вбивства Кiрова, стати на захист Ганжi? Коли хтось невiдомий написав на нього доноса: так мов i так, ви там ворогiв ловите, а наш серед бiлого дня по вулицях ходить, i нiхто його не чiпае. Пiшов у райком, пробився до першого, сказав, що коли зачеплять Ганжу, то й у область поiде, а докаже, що це – злiсний наклеп.

Ганжу не зачепили. Ходив на волi й не знав, хто його врятував.

Нiчого не сказав про це Ганжi. Хоч, може, й не одну нiч потiм не спав: а що як дядько Василь i справдi сплутався з ворогами народу?..

Були й такi думочки. Але ж не поiхав, не сказав, що помилився, беручи пiд захист Ганжу!

Отака вона, вдячнiсть людська!..

Засопiв, заблимав ображено, вилiз з-пiд кожуха. Розпарене тiло одразу ж став пробирати морозець: бач, як вибiлив двiр. Вкрив памороззю i траву, i машину, бiля якоi ведмедем топчеться Павло: боiться одходити.

Незабаром свiтатиме. Твердохлiбовi й годинник не був потрiбен: як кожна людина, що народилася й виросла в селi, вiн якимось шостим чуттям вiдчував плин часу. От i зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курниковi заляпотiли крила i таке оглашенне «кукурiку» вибухнуло над самiсiньким вухом, що Твердохлiб аж здригнувся: «А щоб ти був здох!» А пiвень же надривався так, мов теж був головою якоiсь пташиноi артiлi i мав добудитися всiх курей села.

Ось йому вiдповiв якийсь молоденький, початкуючий пiвник: не змiг навiть доспiвати до кiнця – зiрвався на нотi найвищiй; ось загорлав басовито сусiдський… ще один… ще… І невдовзi по всьому селу, з двору в двiр котилося невсипуще пiвняче пiяння. І, гляди, то там зблимне вiкно, то там, стукнуть дверi, випускаючи господаря або господиню iз хати, i вже у першому вiдрi видзвонюе перший струмiнь молока, i сонний ще голос жiночий ласкаво вмовляе: «Ногу, Мань, ногу!»

Село просиналося.

Твердохлiб пiдiйшов до машини. Павло ворухнувся йому назустрiч, висока, ще батькова, шапка була мов посипана сiллю.

– Не замерз?

– Так щоб сказати, то й не дуже…

– Паняй додому… І передаси бригадировi, що я наказав сьогоднi тебе не чiпати. Або постiй… Ходiмо до хати, я тобi чарку наллю… Ходiмо, ходiмо – трохи зiгрiешся!

В хатi було сонно й тепло. Твердохлiб полiз до буфета, бо Маруся iще вчора помила та прибрала, дiстав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи бiльше половини, щоб не розiбрало.

– Зачекай, дам щось загризти.

– Та я уже й так…

– Зачекай, зачекай.

Дiстав пирiжок, шмат холодного м’яса:

– Бери!

– Дякую, я б уже й так… То за ваше здоровля!

– Пий на здоров’я!

Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з’iв пирiжок, закусив м’ясом.

– То бувайте здоровi! – І, посмiливiшавши од спиртного: – Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовiть.

– Покличу, покличу, – усмiхнувсь Твердохлiб. «От вона, цiна любовi! Чарка горiлки!»

Павло пiшов, Твердохлiб заходився пiднiмати гостей.

Збудив спершу дружину. Вона спала в другiй кiмнатi, разом з дiтьми. Твердохлiб, щоб не розбуркати дiтей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:

– Марусю, встань та збери щось на стiл.

Маруся мов би й не спала – схопилась одразу. Косу пiд хустку, спiдницю на себе, а блузку застiбала уже на ходу:

– Картоплю зварити?

– Не треба, збери щось iз вчорашнього.

Довго не мiг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник.

– Га?.. Що?..

Нiяк не мiг зрозумiти, де вiн i що з ним – так бiдолаха вчора назюзявся. Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!

– Ось похмелимось – пройде, – утiшив його Твердохлiб. – Уставайте, бо час уже на полювання рушати!

– Митрофан Онисимович уже встав? – прочуняв нарештi редактор.

– Іду будити.

Митрофан Онисимович лежав, як гора: тiльки пiднiмавсь-опускався кожух. Та ще на бiлiй рубашцi ворушилася чорна краватка: не зняв ii, навiть лягаючи спати, i вчорашне все випите йому аж нiщо: Твердохлiб лишень тихенько покликав, як вiн i прокинувся. Ото здоров’я в людини!

Поки вдягалися i поки вмивалися Маруся вже й на стiл зiбрала.

– По однiй! – скомандував строго Митрофан Онисимович. – Полювати ж приiхали, а не горiлку дудлити!

Випив, заiв, навiть за стiл не сiдаючи. А на нього дивлячись, й iншi. Редактор разiв зо три шклянку до рота пiдносив – все не мiг зважитись. Кривився так, нiби смерть свою мав ковтнути. Аж поки Путько пораiв:

– А ти заплющ очi й одним духом!

Пiд’iвши, стали збиратися. Путько обперезавсь патронташем, зiбрав двоствольну рушницю. З полiрованим прикладом, безкуркiвку, якусь дорогу iноземку. Скiльки коштувала, не знав i сам: на шiстдесятирiччя пiднесли йому працiвники райради, придбавши в складчину аж у Киевi, в комiсiйному. Сказали лишень, що з колекцii магната Потоцького.

– Одне неудобство, що нi до чого ремiнь причепити, – казав про рушницю Путько. – Вiн, гад пузатий, даже рушницю лiнувався носити: лакея позаду тримав!

– Давайте я вам носитиму! – вискочив Твердохлiбiв заступник: страшенно хотiв потрапити на полювання. Та не так на полювання, як потертися бiля начальства: а що воно ще скаже цiкавого.

– Дякую, я вже сам якось, – покосився на нього Путько.

Окрiм Путька, мали полювати редактор, Твердохлiб, шофер i Пекельний Корнiй. У редактора була одностволка, та й та, мабуть, крива: збирав у кутку, щоб i не бачили. Твердохлiб узяв у сторожа: поржавiлу, з роду-вiку нечищену, в дуло глянеш, а там тiльки павукiв i немае, – з такоi як стрельнеш, то невiдомо, хто буде вбитий – мисливець чи заець. Та Твердохлiб i не збирався особливо стрiляти. Йому головне, аби Путько збив охоту. В шофера ж була тулка, куркiвка, рушниця не дуже показна, але надiйна.

– Вiн, сучий син, уже мене обскакав! – скаржився Путько. – Як патрон, так i заець!

Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неi гiльзами цiеi ночi в селi не було. Ще вчора зранку, як тiльки додзвонився до Путька, вирядив Твердохлiб Корнiя у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.

– Хоч один заець пропаде – голову одiрву!

І Пекельний простирчав там весь день i всю нiч. Не приходив навiть обiдати: дочка носила у вузликовi.

Побачивши машину, вiн одiрвався од столу, пiшов назустрiч. Був у кожусi, а шапку аж на вуха насунув. Твердохлiб одвiв його набiк i поки гостi вилазили з машини та розминали ноги, занепокоено допитувався:

– Зайцi е?

– Одбою немае!

– Придививсь, де найбiльше залягали?

– Аякже!.. В оту он балочку натовклося, як гною…

– Понад нею й пiдемо. Та гляди менi: зайця пiднiмеш – не стрiляй! Гони прямо на Путька!

– На отого пузатого?

– Тс-с, сатано!.. На нього…

– А як прямо учеше?

– Ну, тодi вже стрiляй. А на тих, що в його бiк битимуть, i дивитись не смiй! Ясно?

– Та ясно, чого ж…

Поки розiбралися, хто де йтиме, i сонце зiйшло. Викотилося з-за обрiю – велике, червоне, мовби з похмiлля, i покритий сизою наволокою степ враз ожив, заiскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього. Добре, що сонце свiтило у спини, а то батька лисого що вполювали б!

Йшли обережно, непоспiхом, як i ходять на зайця. Путько – в центрi, редактор i Твердохлiб – по обидва боки од нього, а ще далi, замикаючи пiдкову – шофер i Пекельний. Довгi тiнi чорно лягали на землю, пiд ногами трiщала-ламалася затвердiла стерня, рiлля взялася груддям, так що йти було легко, не те що пiд дощ. А прохолодне повiтря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи iх од вчорашнього перепою, i навiть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселiшавши, нiс перед собою одностволку, весь нацiлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайцi.

Твердохлiб уже кляв про себе Корнiя: кiнчилася балочка – i хоча б що тобi ворухнулося!

– Де ж твоi зайцi?

Корнiй винувато зблимував червоними повiками, вiн i сам не мiг утямити, куди вони подiлися. Сам же на власнi очi бачив, як залягали в оцiй балочцi! Крiзь землю провалилися, чи що?

– Проспав усю нiч?

– От iй-богу ж не спав!

– Давайте прочешемо ще той он горбочок, – запропонував Путько. І тiльки рушили, як з-пiд нiг у редактора вискочив заець. Вискочив так несподiвано, що редактор як нiс рушницю дулом у лiвiй руцi, а прикладом – у правiй, так i смалонув. Смалонув не цiлячись, не в зайця – в щофера, який аж пiдскочив та й став матюкатись. А заець, прищуливши вуха, заднiми-заднiми – покотивсь по стернi сiрою кулею, тiльки закурiло.

– Промазав! – люто закричав Путько на редактора. – Мисливець собачий!

А заець котивсь i котивсь, вириваючись геть iз пiдкови. Ось приклався поспiхом до рушницi шофер: пах! пах! – вирвалося з обох стволiв по димковi – заець ушкварив ще дужче, тiльки тепер став забирати в бiк Пекельного.

– Корнiю, стрiляй! – щосили гукнув Твердохлiб.

Корнiй, що досi байдуже i аж сонно якось стежив за зайцем, повернув до Твердохлiба обличчя, покивав головою: чую, мов, чую. Встромив перед собою рогачик, став прилаштовувати гусятницю. Робив усе те мов навмисне повiльно, i Путько, рубаючи кулаком повiтря, досадливо вигукнув:

– Ех, прозiвали! Котiв вам, а не зайцiв стрiляти!

Корнiй тим часом прицiлився, вистрiлив.

Понад степом пiшов гук, мов од гармати. Голова Корнiя мотонулась назад, шапка злетiла на землю, а по зайцю мов ударили невидимою мiтлою: вiн спершу злетiв у повiтря, а потiм покотивсь по стернi. І не встигла влягтися луна од пострiлу Пекельного, як перед Путьком, наче змовившись, зiрвалися два зайцi одразу.

Цi недалеко й одбiгли: Путько зрiзав iх таким артистичним дуплетом, що обидва пострiли майже злилися в один.

В Митрофана Онисимовича все ще тремтiли руки, коли вiн приторочував зайцiв до пояса. Пекельний же тримав свого за лапи i не знав, що з ним робити: оддавати одразу чи вже потiм, як одполюються. А в Твердохлiба одлягло нарештi од серця.

Наполювалися по самiсiньку зав’язку. Зайцi зривалися майже на кожному кроцi, Путько звалив аж вiсiм штук, шофер – на два менше, Корнiй узяв iще двох, i навiть редакторовi вдалося поцiлити одного iз свого кривого дула: перебив задню ногу. Заець довго не давався, ганяли його з пiвгодини, витратили бiльше набоiв, анiж на peштy, а вiн усе стрибав та й стрибав, як заворожений. Аж поки шоферовi його вдалося нарештi добити.

– Мисливець зачуханий! – насмiхався з редактора Путько. Очi його задоволено сяяли, вiн усе поглядав на зайцiв, розкладених в рядок бiля машини. – А ти чого не стрiляв? – це вже до Твердохлiба.

– Я, Митрофане Онисимовичу, стрiляю тiльки тих, що на столi. У глибокiй тарiлцi.

– Мисливцi, так вашу за ногу! – весело лаявся Путько. І вже у машинi, повернувшись до Твердохлiба, що сидiв позаду, поруч з редактором: – А за динамкою завтра й приiжджай! Поки я добрий.

День, який так щасливо почався (Путько таки не забув: сьогоднi подзвонив, щоб забирали генератор), раптом мов нечистий урвав. Обiрвав, свiтлу ниточку викинув, а чорну доточив: посипались неприемностi одна за одною.

Щойно, провiвши Путька, ступив до контори – задеренчала «вiялка». Твердохлiб пiдняв трубку з отим лихим передчуттям, що нiколи ще його не пiдводило.

Так i е! Дзвонив завiдуючий райземвiддiлом, Твердохлiбiв приятель:

– Володимире Васильовичу, твоя Наталка горить!

– Як горить?

– Не витягае на орден… Тiльки на медаль… Двох тонн бурякiв не вистачае!

– Як не вистачае?! – закричав Твердохлiб. – Ми ж iз лишком вивезли!..

– Ну, то вже не знаю… Дзвони на цукрозавод – вони данi нам прислали…

Пожбурив Твердохлiб на важельок трубку – замало не обiрвав. Ухопився був за ручку – дзвонити, та одразу й роздумав: хiба по цьому чортовi про щось домовишся!.. Нап’яв на голову картуз, вийшов на ганок:

– Якиме, запрягай!

І на свого дружка з райземвiддiлу: «Не мiг подзвонити ще вчора – з Путьком би й поiхав… Хоч учора ж недiля була, все одно нiкого не добився б…»

От уже як не везе, так не везе!

Погойдуючись у бричцi, думав сердито про Наталку. Виростила собi буряки, i горя iй мало! А ти от мороч голову, наче не iй, а йому орден носити.

Й отак в усьому. Отак з усiма.

Цукровий завод стояв при в’iздi в Хоролiвку. Твердохлiб на заготпункт не став i заходити: рушив прямо до директора. Там, у першiй кiмнатцi, товклося повно народу. Твердохлiб на ходу окинув оком присутнiх, чи нема ще якогось голови колгоспу. Голови не було. Тодi вiн перший. Не зупиняючись, пiшов до дверей. Лише запитав мимоходом секретарку:

– У себе?

Одчинив дверi не стукаючи.

Там теж товкся народ – не менше, анiж за дверима. Той iз заявою, той з накладною, i кожен хоче пробитися першим. А тут ще й телефон: деренчить, аж пiдскакуе. Директор хапае трубку, притиска ii головою до плеча:

– Слухаю!.. Слухаю!.. – а руками вiльними бере то накладнi, то заяви. Однi пiдписуе, iншi повертае назад: – Не можу!.. Та нi, не вам! – сердито у трубку: засмикали зовсiм чоловiка! Та воно й не диво: з осенi для цукрозаводiв лише й починаеться гаряча пора.

Твердохлiб не став товпитись помiж тими, що оточили стiл: так до пуття не достоiшся. Одного посторонив, iншого просто легенько вiдiпхнув – сiв на стiлець, що стояв бiля столу. Почекав, поки директор покладе трубку, мовив стримано:

– Омеляне Свиридовичу, я до тебе… Здрастуй!

Зовсiм уже очманiлий директор помiтив спершу «сталiнку», а тодi вже Твердохлiба.

– А, Володимир Васильович!.. Пробач… Голова йде обертом!

– Та бачу, – поспiвчував йому Твердохлiб. – Я б тебе й не тривожив, аби люди твоi не наробили дiлов…

– Що сталося? – стривоживсь директор.

– Та нiчого особливого… Недощитали тiльки з десяток тонн бурякiв – Десяток тонн махонув для солiдностi.

– Не може бути! – вступився за своiх директор. – У мене облiк на висотi.

– Може – не може, а що недощитались, це точно, – стояв на своему Твердохлiб: сидiтиме хоч i до вечора, а без двох тонн не повернеться. – А в мене орден горить. Наталка моя хiба що: на бугая усе лiто хребет ламала?

– Так би й сказав, що орден! Пiшли, розберемося.

Побували на заготпунктi, а тодi i в бухгалтерii. Пiдняли усi накладнi i таки розшукали двi тонни. Та не двi, а цiлих три з половиною. Якась iз дiвчисьок, що iй танцi лишень у головi… якась iз вертихвiсток, що лiзуть у контору, бо нiкуди бiльше приткнутися… що заглядае бiльше у люстро, анiж у накладнi… якась iз отих, яким Твердохлiб наступав би на одну ногу, а за другу вже роздирав би навпiл… узяла та й не дописала три з половиною тонни…

– Та гони ii к бiсу!.. Щоб i не воняло!..

– Я б погнав, – бiдкався директор. – Погнати не штука… Та де кращоi взяти? Думаеш, краща прийде?.. Теж вiтер у головi, тiльки що з iншого боку.

Попрощався, поiхав. Пiвдня змарнував iз-за якоiсь вертихвiстки! Не встиг укотити в село – бригадир назустрiч. Виглядав Твердохлiба бiля крайньоi хати.

– Володимире Васильовичу, бiда: трактор провалився у рiчку!

Твердохлiб аж матюкнувся: та що це за напасть така! Не встиг одне лихо одвести, друге на голову! На пiвдня iз села поiхав – трактора утопили!

– А ви куди дивилися?!

– Та ми в тiм не виннi… Трактори ж скiльки разiв через той мiсточок ходили… А цей, як нарошне…

– Тракторист хоч цiлий?

– Цiлий, Володимире Васильовичу. Ногу тiльки повредив. Так шмат м’яса i видерло…

– Жаль, що не голову. Понесло його!.. Сiдай!..

Ще здалеку помiтив натовп. Однi вже верталися од рiчки, iншi ще тiльки туди поспiшали. А ще бiльше товклося бiля мосту. Та ось i тi, що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!

– А народ чого? – Твердохлiб до бригадира. – Робота в колгоспi закiнчилась?

– Та ми ж, Володимире Васильовичу…

– Ми ж, ми ж!.. Тiльки од вас i чуеш, що ми ж!.. Один за одного ховаетесь, на голову все спихаете.

Пiд’iхали.

– Ану розходьтесь! – вилiзаючи з брички, гукнув Твердохлiб на зiвак. – Нiчого тут…

Трактор провалився якраз посерединi. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звiдкiль його найгiрш дiставати. Лише заднi колеса ледь-ледь з води витикалися.

Як його, чорта, й дiставати тепер?

– Доведеться з цього боку мiсток зовсiм розiбрати, – бригадир тракторноi. – Інакше й не дiстанемо.

Розiбрати! Легко сказать – розiбрати! Осiнь глибока: хто у воду холодну полiзе?

– В МТС дзвонили?

– Ще не дзвонив.

Спасибi хоч за це. Там же директор – перший в районi перестраховщик. Довiдаеться, одразу кинеться в райком i до прокурора.

– Витягнемо трактор, отодi вже й подзвоните.

– Я давно казав, Володимире Васильовичу, що мiсток треба укрiпити.

– Казав, казав!.. Усi тепер казатимуть!.. Валiть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаете, що: один ваш мiсток у головi? Чи сто голiв на плечах, щоб усе пам’ятати?

Пiдiйшов несмiливо Нешерет: вiдчував – найбiльше його провина. Все збирався органiзувати народ, щоб полагодити, та одкладав iз дня на день. От i доодкладався.

– Ви теж хорошi! – побачив його Твердохлiб. – Кому, як не сiльрадi, про мости дбати?

– Помилочка наша, натурально, – скис уже зовсiм Нешерет.

– Ну, гаразд!.. Якиме! На ось пiвсотнi, катай у крамницю! Вiзьмеш ящик горiлки, якщо не вистачить, скажеш, що потiм доплачу. Хто у воду, тому кухоль горiлки, щоб не замерз.

Серед народу пожвавлення. Чоловiки враз повеселiшали, загомонiли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову помiж собою хвалили: оце голова, не те що в iнших. Найголоснiше ж – Курочка. Той перший до рiчки примчав – не одходив.

– Оце голова дак голова: грошей своiх не пожалiв!

А прийде додому – обов’язково запише: «Твердохлiб утопив попервах трактор, а потому споював чесних колгоспникiв».

Бо дружба – дружбою, а служба, брате, службою.

Твердохлiб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранцi. Бо мало розiбрати мiсток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комiрниковi дiстати вiрьовок, та й у трактористiв трос е сталевий. Обв’яжемо, обплутаемо, двома тракторами зачепимо – де вiн подiнеться! А тодi вже такий мiст поставимо – танк не провалиться!

– Правильно, бригадире? – до бригадира тракторноi.

– А що ви робили неправильно?

– То давайте розходитись.

Сказав iще поставити сторожа на нiч. Бо народ е народ. Ще знайдеться стерво: по темному щось зняти iз трактора. Без горiлки у воду полiзе! І хоч вона, ота деталь, йому хiба що до задницi, все одно не поверне. Заховае – з мiлiцiею не знайдеш!

– Щоб сторож всю нiч не одходив!

Ну, здаеться, все. Заiхав Твердохлiб ще в контору, потовкся там годин iз чотири, а тодi вже й додому поранiше. Минулоi ночi майже не спав, та й позаминулоi, то аж у головi макiтрилось.

Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тiльки ступив на порiг – Маруся поспiшила чоловiка порадувати:

– Оце що хочеш iз Кiмом роби! Бо в мене й сили бiльше немае!

– А що там таке?

– Із школи вигнали. Казала учителька, щоб без батькiв i не приходив.

– За вiщо?

– Це вже у нього спитай! – Маруся сердито.

– Ану розказуй! – пiдiйшов Твердохлiб грiзно до сина. – Розказуй, що там накоiв!..

Кiм сидiв над пiдручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.

– Чого мовчиш? Язик проковтнув? – Та лясь по потилицi сина.

Мовчить все одно. Твердохлiб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у дверi.

– Доброго вечора!

Стоiть на порозi, мов до хати ступити не смiе.

– Проходьте та сiдайте! – Маруся до нього.

– Дякую, я на хвилинку, – однак одразу ж i сiв. Опустився на стiлець i Твердохлiб.

– Як у вас там дiла? Вистачить палива? – а думав про сина.

– Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!

– Ну, аби тепло було. Наука любить тепло…

Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цiкаво, якою вона буде, – iз снiгом чи малоснiжна. «Мабуть, що з снiгом, – усi прикмети за це». – «І наука це ж каже – метеозведення», – «Ну, тi як накажуть – вуха розвiшуй!.. Минулого року що обiцяли? Лiто сухе? А сiно геть усе погнило…»

Закiнчили про погоду, а про що далi говорити, вже й не знають.

– Що там мiй накоiв? – не витримав нарештi Твердохлiб. І до сина: – Вийди в ту хату!

Провiв сина важким поглядом.

– Так що там з моiм?

– Я, власне, за цим i зайшов, Володимире Васильовичу… Кiм Тетяну Олексiiвну куркульською вовчицею обiзвав…

– Вовчицею? – вражено Твердохлiб.

– Вiн-то прямо iй у вiчi цього не сказав, – вже наче аж заступався за Кiма Колядко. – Дiтям сказав… А дiти е дiти: одразу до вчительки… Свiтлична, ви самi розумiете, й образилась… Пiсля урокiв усю перерву в мене проплакала… То ви, Володимире Васильовичу, поговорiть iз ним, що так негарно… А я Тетяну Олексiiвну уже вмовив – хай iде хлопець завтра до школи… Дiти е дiти…

Твердохлiб Колядка аж до ворiт провiв. Руку на прощання тиснув, обiцяв одразу ж поговорити з сином:

– Сiм шкур iз лобуряки спущу!

– Бити не треба, Володимире Васильовичу! – вже оступався за Кiма директор. – Дiти ж. Колись самi такими були…

– Колись батькiв боялися та слухались, а теперiшнi дiти i вухом не ведуть!

– Час такий, Володимире Васильовичу…

Пiшов Колядко. А Твердохлiб вертався до хати – все у ньому аж кипiло. До чого додумався, песиголовець – куркульською вовчицею учительку обiзвати!..

І враз аж у груди штовхнуло: пригадав, звiдки син узяв отi два слова! Ускочив у хату, не до сина – до комоду метнувся, де всi документи лежали. Ось тут вона мае бути… Ось тут… В оцiй ось книжечцi записнiй, складена учетверо… Перелистав, потрусив навiть – нiчого не випало.

Грюкнув щосили шухлядою, ускочив до другоi кiмнати:

– Ану признавайсь: рився в шухлядi?!

І, вже не стримуючись, – лясь! лясь! Кiма по щоках. У того так сльози i бризнули. Вискочив iз-за столу, за щоки вхопився, на батька з ненавистю дивиться.

– Самi написали, та ще й б’етеся!

A-а, сам!..

Не знав, що i зробив би, аби син не догадався iз хати втекти. Ухопив пiдручник, шарпонув i одразу ж опустилися руки: пожовклим, аж порудiлим од часу метеликом випурхнула звiдти газетна замiтка. Погойдалася в повiтрi, лягла на пiдлогу.

Колись вiн ii вирiзав дбайливо з газети, пильнуючи, щоб не пошкодити жодного слова, а особливо пiдпису, набраного товстими, жирними лiтерами. Тiшив себе думкою, що не тiльки в рiдному селi – по всьому району вiднинi знатимуть: живе у Тарасiвцi комсомолець Володимир Твердохлiб, непримиренний поборник свiтовоi революцii та радянськоi влади. Всiх ворогiв класових, а особливо ж куркулiв та iхнiх полигачiв, бере пiд нещадний класовий нiготь i чавить безжально, аж бризки летять! Попалася Тетяна Свiтлична, дочка попа, жiнка куркуля Івасюти – давай пiд нiготь i Свiтличну! Ось так ii, так, куркульську вовчицю! Щоб не калiчила бiдняцьких дiтей своiм попiвсько-куркульським дурманом!

У той час вважав, що виступив правильно, з класово вiрних позицiй. Тож i зберiг цього дописа. Нинi ж перечитуе i вiдчувае себе нiяково. Не за тi далекi часи, не за того Володьку, що марив свiтовою… Годi iнакше й не можна було, тодi йшли стiна на стiну: або ми вас, або ви нас… Тодi було не до сентиментiв… Але зараз… Зараз уже не сказав би так категорично, що раз Свiтлична з попiвського роду, то й геть ii з школи…

Не раз i не два, коли Кiм став ходити до школи, розпитував сина, чого там навчае дiтей iхня учителька.

«А що вона каже про Бога?» – «Бога немае!» – вiдповiдав категорично син. «Та-а-ак… А земля яка?» – «Кругла!»

Спускав сина з колiн, штовхав у потилицю: ну, паняй, побiгай по круглiй земельцi!

Одного разу здалось Твердохлiбовi, що вiн таки застукав учительку на гарячому.

Було це рiк тому, коли син ходив уже до третього класу.

Морочився над якоюсь задачкою, що ii Свiтлична задала дiтям додому. Врештi звернувся до тата за помiччю.

– Давай ii сюди!.. Ми ii враз!.. Значиться так: «В одному колгоспi видали на трудодень по шiсть кiлограмiв пшеницi», – почав читати уголос. Почав i одразу ж затнувся… «Постiй-постiй, як це по шiсть кiлограмiв?.. А державi?.. А на посiвну?.. А на фураж?»

Одразу ж заворушилася пiдозра: для чого б це учительцi задавати дiтям отакi задачки?

Став читати далi. Вже мовчки, про себе:

«Жита ж видали на чотири кiлограми бiльше, анiж пшеницi, а картоплi удвое бiльше, анiж жита. Питаеться, скiльки було видано на трудодень жита й картоплi?»

Та-ак… Зрозумiло, до чого веде отаке запитання! Бач, де котик виткнувся! Рiшайте, дiтки, оцю на перший погляд невинну задачку та й задумуйтесь: а чому вашому татовi видали хлiба усього по вiсiмсот грамiв на трудодень, коли в отому он колгосповi аж он по скiльки дають?.. Ясно, до чого йдеться?..

Узяв зошит, сказав здивованому синовi зачекати. Пiшов не до Свiтличноi – одразу до Колядка: ось подивись, директоре, що твоi учителi витiвають! То менi самому дзвонити до району, чи ти це зробиш?..

Повертався додому вкiнець розгублений. Колядко спершу перелякався: аж руки трусилися, коли читав оту задачку у зошитi. А потiм кинувся до етажерки. Дiстав задачник, став гарячково гортати сторiнки. Знайшов й одразу ж полегшено зiтхнув:

– Ось, Володимире Васильовичу!.. Те ж саме i в пiдручниковi!..

Читав Твердохлiб i очам своiм не вiрив: та ж сама задачка, цифра у цифру!..

– Та-ак, – одклав задачник понуро. – То що вони там: державi жодного грама не здали, а на посiв i зернини не лишили? Та за таку задачку голова колгоспу аж загуде до тюряги!..

– Що поробиш, Володимире Васильовичу, – зiтхав Колядко. – Не ми iх складали…

– Я б отих складачiв хоч на тиждень у колгосп, – сердився Твердохлiб. – На жнива або прополку!.. Сидять по кабiнетах, хлiбом розкидаються! Сюди пуд, туди пуд – а ви хоч бачили, як вiн родить?! Інтелiгенцiя!..

Синовi ж сказав, зошит на стiл жбурнувши:

– Передай своiй учительцi, що я заборонив тобi такi задачi рiшати…

Отже, й тут Свiтлична виявилась невинна… Хоча хто його знае… Могла ж навмисне оту задачку пiдiбрати?..

Однак iз дописом цим вийшло нехороше… Погано вийшло!..

– Де вiн? – запитав про сина.

– У дворi десь сховався, – дружина засмучено. – І що з нього буде?

– Бандюгою буде!.. Скiльки казав: не балуй хлопця! – гримав уже на дружину. – От i догралася!.. Витурять iз школи – у свинопаси оддам… Давай уже спати, божа заступнице…

Полягали спати. Твердохлiб, натомлений, засмиканий, одразу ж i заснув, а Маруся ще не раз уставала з постелi, виходила з хати: кликати сина. Однак Кiм, хоч би i як мати гукала, все одно не почув би: давно уже сидiв у Ганжi.

Просився:

– Я у вас заночую… Можна?.. Ось тут, на лавцi…

– Ночувати можна, мiсця не перележиш, – погоджувався наче Ганжа. – А що твiй батько скаже?

– Я додому все одно не вернусь!

Дивиться на хлопця Ганжа, на чуб наiжачений – ну, викапаний татусь, як одкинути рокiв п’ятнадцять! Чи, може, й бiльше. Татусь свiтовою революцiею марив, а у цього що в головi?..

– Чим же це тобi так дома не вгодили?.. Батька побив, чи мати вiника понюхати дала?

Слово по слову – дiзнався про все.

– Я вчительку тiльки так не обзивав! – гаряче Кiм. – Я тiльки Миколi показав, а вiн i донiс!..

– А навiщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, нiж отак – спiдтишка! Знав же, що учительцi буде неприемно, якщо довiдаеться?

– Я ж тiльки Миколi…– бурмосився Кiм.

– Хоча б i Миколi.

– То ж не я – тато писали.

– В батька твого було тодi розуму стiльки, як оце зараз у тебе! – не втримався Ганжа. Полiз до кисета. І аж коли докурив, спокiйно звернувся до Кiма: – Що ж тепер нам з тобою робити?

– Не знаю.

– А я, думаеш, знаю?.. Тiльки я на твоему мiсцi до вчительки обов’язково сходив би. Розказав би iй, як було насправдi. А то кому вона тепер вiрить – Миколi?

– Я Миколi морду наб’ю!

– То теж дiло хороше… Але спершу треба сходити до вчительки.

– Не пiду!

– Що ж, не пiдеш, тодi й менi з тобою нi про що говорити. Я, брате, боягузiв ще змалку терпiти не мiг!

– Я не боягуз!

– Як не боягуз!.. Боягуз: нашкодив – та й у кущi… А вчительцi тим часом легко думати, що ти ii отак обiзвав?

– Я Тетяну Олексiiвну не обзивав! – вже мало не плаче Кiм. – Тiльки Миколi показав…

– От ти iй про це i розкажеш…

Торгувалися, торгувалися, врештi таки дiйшли згоди: пiдуть до вчительки вдвох. Кiм, щоправда, спробував хоч сьогоднi ухилитися од неприемноi для нього зустрiчi: пiзно ж уже, вчителька, мабуть, i спить. Та Ганжа вiдповiв, що вони подивляться. Як буде у вiкнi свiтитись, то зайдуть, а нi – вiдкладуть на завтра.

У вiкнi ще свiтилося.

– От, Олексiiвно, прийшли iз повинною, – мовив з порогу Ганжа.

Свiтлична спершу не помiтила Кiма – ховався за спину Ганжi. Та ось Ганжа одступився – i Кiм вилiз на свiтло:

– Я не казав… Я тiльки Миколi…

– От, от: захудукав, як одуд… Можна присiсти?

Сiв до столу, навпроти учительки.

– А ти, хлопче, постiй!.. Раз завинив, то постiй!

– Чого ж, хай сiдае, – Свiтлична натомлено. Не те що розмовляти – бачити нiкого не хотiлося! Та не виганяти ж з хати. – Сiдай!

– Я не казав…

На вчительку нe смiе й глянути. Вуха аж горять. Мовби iх добре насмикали. А може, й смикали вдома?.. Дивиться на хлопця Тетяна, i немае в нiй уже тiеi образи, що досi кипiла. Нi на Кiма, нi навiть на батька, який колись написав отого скаженого дописа… Мiг би, здаеться, прийти разом iз сином, коли вже так трапилось, мiг… Та куди ж: хiба пiде голова кланятись якiйсь там учительцi! Замiсть нього Колядко прибiг… «Тетяно Олексiiвно… Тетяно Олексiiвно…» – хоч до рани тули. А тепер i Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохлiба.

Що iм ще треба од неi?.. Сказала ж Колядцi, що не виганятиме Кiма з класу!

– От прибiг серед ночi: вдома не житиму, – наче прочитав думки Свiтличноi Ганжа. – Бачили героя?.. Закурити у вас можна?

– Курiть, – Свiтлична байдуже.

– Хлопець уже спить? – кивнув Ганжа на широке, двоспальне, а то, може, й триспальне лiжко пiд стiнкою. Лiжко – не лiжко, а щось середне мiж лiжком i полом: на козли покладенi дошки, а на дошках уже постiль. – Ото поки сплять, доти й нема з ними клопоту, – так, наче сам мав сiм’ю i виростив не одного сина. – А роки бiжать. Незчуетесь, як i цей стане дорослим… Старший хоч пише?

– Пише Андрiйко, – вiдповiла Свiтлична, i обличчя ii одразу ж пом’якшало. – Взяли до полковоi школи…

– А чому б i не взяти… Середню ж освiту хлопець набув…

– Так це ж на рiк довше!.. Три роки замiсть двох…

– Не журiться, Олексiiвно: промайнуть оцi три роки, i незчуетесь. Та що три роки!.. Чи давно ви у Тарасiвку вперше попали? А вже син он у армii! Отак i все наше життя: пробiжить, не встигнеш i оглянутись… Інодi як пригадаеш, як надумаешся, то аж не вiриться, що все те iз тобою було. Мов колись снилося чи так хто розказував… А людей скiльки пройшло – не лишилося й тiнi… Химерна-таки штука – життя! – аж головою похитав Ганжа. Дивився прямо на лампу, i в його темних очах ледь вiдбивалося свiтло. І вже не вперше подумала Свiтлична, що Ганжа дуже постарiв за останнi роки.

«А я? – подумала одразу про себе. – Теж, мабуть, не краща…» І коли провела несподiваних гостей («Так ви ж уже не сердiться на нього, Олексiiвно, з ким не бувае!», коли замкнула дверi та повернулася до кiмнати, то взяла в руку лампу i пiдiйшла до дзеркала, – в кутку, бiля умивальника. Дзеркало давно уже поснувалося павутинням трiщинок i, як Тетяна не протирала його, лишалося тьмяне, аж каламутне. Може, тому й здалася Тетяна сама собi особливо старою. Вона аж гнiт викрутила, щоб дужче свiтило, пiднесла лампу аж до обличчя – дзеркало по-совиному зблимнуло, вiдбило байдуже i зморшки, i посивiле волосся.

«Скiльки ж це менi рокiв?.. Сорок?.. Боже, вже сорок!.. А скiльки б тобi хотiлося? – всмiхнулася сумно до себе. – І що б ти хотiла?»

Не знала й сама. Знала тiльки одне: коли б оце хтось сказав iй, що поверне прожитi роки назад, щоб знов усе почати спочатку, вона не погодилася б. Що б там не було, як не доводилось iнодi важко, i незатишно, й голодно, й холодно… що б не чекало ii попереду… вона нiзащо не хотiла б повернутися до свого лихого замiжжя… до хутора… до Оксена…

Нiзащо!

Тим бiльше не погодилася б, що життя починае поглядати прихильним оком i на неi. Може, не так уже й прихильно, але без отiеi потайноi пiдозри та настороженостi, що доводили до вiдчаю.

Не раз i не два просиналася колись серед ночi од власного стогону: снилося, що ii виганяють з роботи. Як дочку попа, жiнку куркуля. Що отi суворi iнспекцii, якi наiжджали з району, врештi вирiшили закрити перед нею шкiльнi дверi.

Що вона робитиме? Куди подасться з дiтьми?

І така безвихiдь iнодi огортала Тетяну такий чорний вiдчай, що вона не могла влежати в лiжковi: зводилася, йшла надвiр i там уже давала волю сльозам. Заходила тiльки подалi, аж за крайнi хати, у поле, щоб нiхто не почув, брела по стернi, по рiллi, вже й сама не усвiдомлюючи, що вона робить, i кричала. І степ, здавалося, нiмiв од того плачу…

Нiчого не могла поробити з собою. Може, тому, що ii вкiнець пiдкосила мамина смерть.

Мама помирала довго й важко: од раку. Лежала розбухла, набрякла, без кiнця скаржилась:

– Ой, доню, пече!

Коли ж трохи легшало, просила Тетяну:

– Моли, дочко, Бога, щоб прибрав мене швидше до себе…

Тетяна молилася, гаряче й щиро. Коли б навiть до цього не вiрила – молилася б все одно, аби лишень врятувати, позбавити маму од мук. Тричi на тиждень провiдувала маму. Збиралася поспiхом одразу ж пiсля урокiв, показувала старшому, Андрiйковi, де що стоiть, просила ще Данилiвну приглянути за дiтьми, i йшла у Хоролiвку. Коли пощастить – хтось пiдвезе, а частiше на двох на своiх: двадцять кiлометрiв туди, двадцять назад. Вже на порозi, у дверях, бив ii в серце материн наболiлий голос

– Ой, доню, пече!

Наче мама вже й розучилася вимовляти iншi слова. Яка не була втомлена – не дозволяла собi й присiсти. Треба ж i прибрати, i наготувати iсти, i попрати бiлизну, бо мама все скаржиться, що липне до тiла. Не встигне й одiти, а вже й липне. І попросити сусiдку, щоб завтра, коли Тетяни не буде, посидiла коло мами.

Мати водила за нею жовтими очима й тихо стогнала. Вона вже не могла навiть дихнути без стогону, стогнала навiть ввi снi, i той стогiн переслiдував Тетяну, коли вона його вже й не могла чути – по дорозi назад, у Тарасiвку, навiть на уроках, у школi.

Затримувалася коло матерi до третьоi ночi. Трохи здрiмне – i в дорогу.

– Ти вже, дочко, iдеш?

– Треба йти, мамо, – намагалася бути якомога веселiшою. – Пiсля завтрього знову прийду.

– Якби ж не так, доню, далеко!

Назад уже нiхто не пiдвозив. Кому б це стукнуло в голову виiжджати серед ночi! Нiде анi зблимне. І Тетяна одна – сама на весь свiт. Інодi свiтить мiсяць, iнодi все тоне у мороцi, i Тетяна не знае, коли iй страшнiше: чи коли вона нiчого не бачить, чи коли видно ii. І вже не йде – бiжить, i молить далекого Бога: «Ти ж не даси загинути: у мене ж сини!»

Три мiсяцi промучилася мама. Три мiсяцi бiгала до неi Тетяна. Втомлювалась, аж темнiло в очах, i була рада тiй втомi.

В груднi мама померла.

Ховала ii Тетяна сама: старша сестра, Лiда, не приiхала – у неi захворiла дочка; Федiр теж саме лежав у лiкарнi. Прислав телеграму, а згодом написав i листа: кликав Тетяну до себе. Житимуть разом, а роботу знайдуть, без роботи не сидiтиме. Обiцяв навiть грошi вислати на дорогу, як сестра надумаеться.

Тетяна спершу була загорiлася iхати. Так iй набридла самотнiсть, так хотiлося бути поряд з близькою людиною, якiй i звiритись, з якою й порадитись, на яку й обпертися в тяжку хвилину. Почала вже й листа: чекай, брате, у гостi – почала, та й не закiнчила.

Що iй завадило тодi дописати листа? Що стало на дорозi до брата?

Страх перед невiдомим? Тут вона мала роботу, тут ii знали, i якщо iз нею, не доведи Господи, щось трапиться, то знайдуться люди, якi ii пiдтримають. Як пiдтримали отодi, коли вона пiшла од Івасют. А там? Ану ж що станеться з братом – куди тодi iй дiватися?..

До того ж два хлопцi. То куди вона поiде?

Тетяна давно уже примирилася з думкою, що iй од життя ждати нiчого. Жила заради синiв. Вона нещаслива, хай хоч дiти будуть щасливi. Заради них оформила розлучення з Оксеном, а потiм оббивала порiг районного суду, щоб замiнити прiзвище старшому. Могла б – вiдмовилася б i од власного прiзвища. Щоб жодна пляма не лежала на дiтях, не попсувала iм майбутнього. Скiльки вона пережила, коли Андрiйко надумався поступати до комсомолу! Скiльки перетрусилася: ану ж не приймуть, тодi можуть виключити i з середньоi школи. Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закiнчиш школу та вступиш до iнституту?

– Треба! – вiдповiдав коротко син. І затята, Івасютiвська зморщечка розсiкала гладеньке поки що чоло.

Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасiвку друзiв. Адже е в нього товаришi?

– Є.

– Так привези iх в суботу! А в недiлю поiдете разом у Хоролiвку.

Їй дуже хотiлося познайомитися iз Андрiйковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнiшого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гостi до себе, але вiн вiдмовився. «Вiдмовився? Чому?» – «Вiн же не бувае у нас. Так чого я до нього пiду!»

– Запросиш, Андрiйку? – допитувалась у сина.

– Нi.

– Чому?

Син довго не хотiв вiдповiдати. Врештi не витримав, вигукнув:

– А як узнають, що мiй батько – куркуль?!

Скрививсь, мов од болю. Тетяна ж довго ходила сама не своя. Вiдчувала вину перед сином, краялась серцем, що Андрiйко, поки й житиме, буде з-за неi нещасний.

«Знав би ти, сину, як мене видавали замiж!..»

Може, ота розмова з матiр’ю i спонукала Андрiйка подати заяву до комсомолу. А може, ота дiвчина, фото якоi Тетяна випадково знайшла у пiдручниковi? «Андрiйковi од Надi», – прочитала на зворотi Тетяна. Було у нiй щось по-хлоп’ячому зухвале, незалежне й горде – чи то в поставi голови, чи в короткiй моднiй зачiсцi, чи в обрисi рiшучого рога. Таня вивчала те фото довго й уважно, схвильована, засмучена i водночас горда за сина: дiвчина була дуже красива. І помiтила навiть приколотий до блузки комсомольський значок…

То, може, ота дiвчина спричинилася до того, що Андрiйко вирiшив вступити до комсомолу?

Переборола спокусу розпитати у сина – узнати бiльше про неi. Поклала назад фото, закрила книжку.

Андрiйка таки прийняли. Ввiрвався в суботу до хати, веселий, щасливий, збуджений, закричав ще з порога:

– Ось, ма!.. Ось!..

Вечеряв потiм – поклав перед собою квиток. Їв i не зводив iз нього очей.

Вона теж у той вечiр була по-справжньому щасливою.

Пiдкладала синовi на тарiлку, все пригощала, аж поки вiн, наiвшись ось поки, одвалився од столу.

– Дякую, ма!.. Правда ж, красивий?..

– Так, – кивнула Тетяна: як i для сина, книжечка ця для неi важила набагато бiльше, анiж просто комсомольський квиток. Це був пропуск у майбутне, iндульгенцiя од куркульськоi спадщини. Син, мабуть, теж подумав про те саме, бо раптом спитав:

– Ма, яким був мiй тато?

Тетяна аж здригнулася: до цього Андрiйко нiколи не згадував батька. Мiж нею i сином iснувала мовчазна угода, пiдсвiдомо укладена кожним окремо, – не ворушити минуле. По змозi забути про нього. Тодi, може, й люди забудуть. І от сьогоднi Андрiйко наважився запитати про батька.

– А ти його не пам’ятаеш?

– Нi, – наморщив син лоба. – Двiр пам’ятаю… гнiдого коня… садок пам’ятаю… пасiку… а тата – нi…

– Твiй батько був хорошою людиною.

– Але ж вiн був куркулем! Експлуататором!

– Вiн був хазяiном, – все, що знайшлася вiдповiсти синовi Тетяна. І щоб син не подумав нiчого лихого про батька (нащо йому це!), додала: – Вiн нас дуже любив.

– А де вiн зараз?

– Цього я не знаю… Його як виселили, то я бiльше нiчого про нього не чула. Може, десь уже й помер… Ти дуже на нього схожий, Андрiйку!

Андрiйко замислився. Дивився уже не на квиток – на чорне вiкно. Прокашлявся, мрiйливо сказав:

– А добре було б, якби тато наш був бiдняком!

– Що ж, сину, так уже склалося… Тiльки ти нi в чому не винен: дiти не вибирають батькiв…

Іще подумала, що Івасевi буде легше, анiж Андрiйковi. Спить безтурботно в лiжковi: набiгався, наганявся – ледь до постелi ноги доволiк. Цьому не треба буде боятися, що його не приймуть до комсомолу.

– Давай уже спати, Андрiйку. – Дозволила собi провести долонею по м’якiй синовiй чупринi (давно уже наiжачувався, коли його пестили: «Що я – маленький!»), щасливо зiтхнула: – Тепер ти вже вступиш до iнституту…

Бачила уже себе поруч iз сином-студентом. Вiн у авiацiйнiй формi (Андрiйко збирався до авiацiйного), всi на нього тiльки й дивляться, а вона, горда, iде поруч з ним.

…Тетяна дочекаеться того дня, щоб там не сталося! А поки що треба лаштувати Андрiйковi посилку. В армiю. Та й вислати трохи грошенят, щоб мiг купити хоч яблуко, як одпустять в недiлю з казарми.

В посилку, окрiм ласощiв, окрiм масла i сала, збиралася покласти вовнянi шкарпетки, рукавички i шарф. Бiгала спецiально до хлопця, який повернувся щойно iз служби, розпитувала, що послати.

– Шлiть харчiв, – пораiв учорашнiй боець. – Воно там хоч i годують, як на зарiз, але в перший рiк весь час голодний ходиш. Як намотають, як виганяють, то iдять – замало тарiлок не ковтають!

– А з теплого що? – занепокоено Тетяна.

– З теплого, окрiм шкарпеток, нiчого не дозволяють домашнього. Як побачать, то й викинуть. Привчають на морозi голим ходити…

Тетяна вирiшила, однак, послати ще й рукавички та шарф: Андрiйко ж, як що, так i хворiе на горло. Все це мала купити на базарi в Хоролiвцi, а ще дещо треба було справити й собi та меншому синовi, то й вирiшила заколоти Мартина.

Як не жалко, а треба.

Це вже, щоб не помилитися, восьмий Мартин. Всякими правдами й неправдами дiставала Тетяна чергове порося й приносила в кульковi з газети. Порося одразу ж хрестили Мартином, бо перший Мартин був дуже вдалим кабанчиком, – тож i не переводилася в Тетяни в хлiвi династiя невибагливих, жадiбних до всiлякого пiйла, наiдних Мартинiв. Весною, улiтку – на лободi, на травi, восени – вже на гарбузах та картоплi, а пiд Новий рiк поласуе i кукурудзою та ячменем – от i не сидiла без м’яса Тетяна з синами: е що вкинути в борщ, е на чому й засмажити.

Завела Тетяна й город: не купувати ж капусту-картоплю! Цiлiсiньку весну i лiто копала, садила, полола, ганяла й синiв, хоч тi часто й кавчали: i на рiчку збiгати хочеться, i поганяти iз хлопцями – але зима прийде, то хто проситиме iсти? Тож бери мовчки сапку i ось тобi урок: пiдгорни дванадцять рядочкiв картоплi. Вправишся швидше – буде час i побiгати.

– Ого – рядочки! – ремствував син, беручи, однак, сапку, – iм кiнця-краю немае!

– Нiчого, як помахаеш добре сапкою, то й побачиш кiнець.

А що син тюкав сапкою, мов себе по нозi, Тетяна починала сердитись:

– Ти будеш сьогоднi полоти? Чи за лозиною скучив?

Івась добре вивчив мамин характер: знав, до яких пiр можна ii дратувати. Нахилявся, по-справжньому заходжувався коло картоплi. Лише бубонiв:

– Я б ii довiку не iв!

– Подивись краще на брата, – раяла йому Тетяна. – Вiн скоро кiнчить, а ти до вечора провозишся.

Сапка в синових руках починала мотатися швидше.

А ще зринули в пам’ятi картини осiнньоi пори, коли все дозрiвало. Тодi синiв i пiдганяти не треба: збирати городину – для обох справжне свято. Чи котити гарбуза – отакенного! – чи вигорнути одразу з-пiд куща пiввiдра картоплi, та картопля ж, як перемита, одна в одну! – чи ламати кукурудзу, щоб тiльки бадилля трiщало – сини один з-поперед одного. Тетянi на них аж дивитися любо. Думала втiшено, що хоч синами ii не обiйшла доля: Андрiйко в усьому вже допомагав матерi, та й на Івася нема за що ремствувати. Що неслухняний трохи, упертий, так вони, хлопцi, такi всi. Пiдросте – порозумнiшае.

Охоплена господарською гарячкою, надумалась якось Тетяна купити корову. Влiтку ж на пашi, на зиму сiна якось дiстане, то й буде свое молоко, масло i сир. А там приведе корова бичка чи теличку, трохи пiдгодувати – та й у Хоролiвку. Дармовi грошi в кишенi!

Тетяна, може, i не наважилася б: це ж корова, не порося, так загiтувала Ганна Кононенчиха:

– Купуйте й не думайте! За корiвкою ж, як за рiдною матiр’ю: що б не сталося, а голоднi не будете. Я iз вами й на ярмарок поiду. Мене, хай би який мудрий не був – не обдурить!

Ганна якою була, такою й лишилася: розбитна та бiдова. Виростила трьох синiв – трьох близнят, пiсля армii всiх i поженила – сама пiдбирала iм наречених. «Бо вони ж у мене всi у тата вдалися: як не пiднесеш до рота – весь день голоднi ходитимуть!» А коли сини надумалися й вiддiлятися, далеко й не одпустила: будуйтеся поряд. І живуть усi сини за три кроки од Ганни, вуса уже позаводили, а як що, так i до матерi.

І дочкою, Наталкою, не нахвалиться. Вся у матiр: все в ii руках так i горить. Чи удома, чи у колгоспi – кругом командир! Оце недавно Мефодiй вiз гнiй на ii поле, а скинув на своему городi. Ну, скинув, то й скинув, iнший не став би й заводитись – ворога зайвого наживати. І Наталка ж, бiсова дiвка, що зробила? Узяла двi пiдводи, посадила дiвчат – та й у двiр до Мефодiя. Вигребла не тiльки отой, що з колгоспу вкрав, а й з-пiд корови. Кинувся був Мефодiй iз кулаками, так Наталка його навильником як оперезала – ходить тепер закарлюкою…

– Отака бiсова дiвка! Цiй не плюнеш у кашу! – І одразу ж, без всякого переходу: – Так ви, Олексiiвно, купуйте й не думайте. Як зберетесь iз грошенятами, так удвох i змотаемось. Таку лялю приведемо – усе село завидки iстимуть!

Тетяну вже i вмовляти не треба: день i нiч корова перед очима стоiть. Уявляла, як стрiчатиме щовечора з пашi, як бiгтиме нетерпляче корова до сараю, де на неi вже чекатиме заздалегiдь наготовлене пiйло, як пахнутиме од неi молоком i та тим чимсь милим, спокiйним, домашнiм, що аж за серце братиме! Стрiчатиме ii Тетяна з чистою дiйницею, з теплою водою: обмивати дiйки, i корова повертатиме до неi лагiдну голову, дихатиме вдячно в обличчя.

Тож Тетяна хоч сьогоднi готова в Хоролiвку, зупинка лише за грiшми. Почала усвiдомлювати, що скiльки не пнутиметься, як не буде економити, а потрiбноi суми не збере, поки й житиме. Це ж легко сказати: сiмсот-вiсiмсот карбованцiв, якщо хочеш купити не козу, а корову!

І покрутилась, покрутилась Тетяна, та й загiтувала iще двох учительок приставати до гурту. Учительки з того ж обдiленого племенi, що й Тетяна: обидвi без чоловiкiв. Багато тодi iх було: дiти е, а чоловiка немае. Той помер, той не повернувся з громадянськоi, а той сам подiвся невiдомо й де, тож i доводиться жiнцi крутитися за обох. Цi теж iз дiтьми: в однiеi дочка, трохи старша од Івася, а в другоi – хлопчик i дiвчинка, ще i в школу не ходять, – молока тiльки дай. То оту, що з двома дiтьми, i вмовляти не довелося, а з другою попоморочилась. У мiстi виросла, на селi пiвроку всього, то iй що корова, що жирафа – однаково. Найбiльше боялась, що корова буде з рогами i, не доведи Господи, на отi роги ii дитину пiддiне.

– Вам не треба буде до корови й пiдходити, Зiнаiдо Микитiвно! – вмовляла Тетяна. – Я сама коло неi поратимусь. А вам готове молоко приноситиму.

Погодилась врештi. Найбiльше вплинуло те, що свiже молоко для ii Лароньки буде краще од будь-яких лiкiв.

– Побачите, як ваша дитина поправиться! – обiцяла весело Тетяна. – І не впiзнаете!

Обидвi учительки пообiцяли дати по двiстi п’ятдесят карбованцiв. Решту – Тетяна.

Покладала основнi надii на чергового Мартина. Дiстала чувал ячноi дертi та з центнер кукурудзи власноi, запарювала такi вiдрища, що ледь пiднiмала. Мартин, спасибi йому, все поiдав, пухнув прямо на очах. І коли настала пора колоти – ледь виволокли iз сажа. Тетяна забилася аж у хату, щоб не чуги Мартинового передсмертного вереску – на руках же рiк тому принесла! – а нiмий ще раз допитувався на мигах: смалити паяльною лампою чи здирати шкуру? Здирати! Ходила ж комiсiя з сiльради, брала на облiк свиней, щоб хто не здумав ухилитися од здачi шкури державi, то нащо iй зайва неприемнiсть?

А згодом розкаювалась: повезла в Хоролiвку сало, та майже все й назад привезла. М’ясо одразу ж розпродала, а в сало потикають-потикають пальцем: «Якби ж iз шкуркою!» – та й мимо проходять. Дивиться Тетяна, а сусiд, що праворуч, продае сало з шкуркою, i лiворуч – так само, i навпроти… Та не бояться ж нiчого! Один поперед одного заманюють покупцiв:

– Дамочко, берiть у мене! Соломкою смалене – не паяльною лампою!.. Ось понюхайте, дамочко!..

Нюхають, кажуть зважити кiлограм, а то й бiльше. Тетянi ж хоч плач. Та гризи собi лiктi, що не послухалась нiмого.

А повернулася додому, склала сало у дiжку – хоч самi будуть iсти. І порахувала грошi, що вторгувала за м’ясо: мало. І половини не вистача до тiеi суми, що ii мала докласти Тетяна.

Що ж його робити? Позичити у когось iз колег? Навряд чи удасться. Живуть же од зарплати до зарплати, а лишиться зайва десятка – сто дiрок одразу на неi! Хiба що в Колядкiв? Нi, таку суму не позичать нiзащо!..

Виручила, сама того не вiдаючи, Зiнаiда Микитiвна: сказала, що роздумала.

Так i лишилася без корови Тетяна.

Дивлячись на зажурену матiр, сини бралися ii утiшати. Андрiйко, який на молоцi й вирiс, казав, що йому того молока хай хоч i довiку не буде. Аби було сало, оте, що мама не спродала.

– Правда ж Івасю?

– Правда, – пiдтримував менший брат старшого i вже од себе додавав, що вiн молока терпiти не може: пив лише тому, що мама наказувала.

– Утiшники ви моi! – розсмiялася крiзь сльози Тетяна. І, щоб хоч чимось вiддячити синам, дiстала картоплi, нарiзала повну сковороду сала. За пiдсмаженою картоплею Андрiйко сказав, що хай мама не журиться: вiн надумався розводити кролiв. Вже домовився з Володькою, той пообiцяв дати на весну кроля i крольчиху, як розплодяться – щодня буде м’ясо. А шкурки здаватимуть.

– А чим же ви iх годуватимете? – всмiхалася Тетяна.

– А травою! Рватимеш, Івасю?

– Умгу…

Сини у той вечiр були дружнi як нiколи.

Андрiйко i справдi принiс весною двох кролiв: у того слово не розходилось з дiлом. Змайстрував клiтку, ганяв щодня брата, щоб помагав рвати бадилля. Не раз i не два заставала Тетяна обох червоних, мов щойно вилiзли з печi. У Івася ще й сльози на очах тремтiли.

– Знову билися?.. Викину ваших кролiв, щоб i духу iх не було!

Та викидати не довелося: подушив сусiдський собака.

Кiлька днiв сини ходили як у воду опущенi. Хотiли навiть подавати у суд на сусiда, та Тетяна пригрозила, що хай лише спробують; не вистачало iй ще сварки з сусiдами. То Андрiйко взяв сокиру i порубав клiтку: якщо так, то й заводити бiльше не буде!

– То у вас хазяiн росте, – казали про Андрiйка жiнки. – Хазяiном буде.

Тетяна й сама бачила, що хазяiном: Івасютина кров. І дров матерi нарубае – не треба й загадувати, i по воду залюбки сходить, та не до ближнього колодязя, а обов’язково до отого, що аж бiля школи – там вода набагато смачнiша. Збираеться, бувало, Тетяна в Хоролiвку (мама тодi ще жила), наказуе старшому:

– Ти ж, Андрiйку, приглянь за Мартином, щоб не був голодний… А для вас он борщ у печi… Та поглядай за Івасем, щоб вiн у шкоду не влiз.

Андрiйко тiльки головою кивне: хай мама iде спокiйно, вiн якось уже вправиться. Повернеться Тетяна: i кабан нагодований, i тарiлки всi перемитi, ще й каша зварена.

Або стануть полоти (Івась тодi зовсiм ще малим був), займе Тетяна чотири рядки, i син не менше вiзьме. Сапае: ревниво погляда на матiр – у кого краще. Пополе Тетяна годину-другу, та й жалко стане сина:

– Ти б, Андрiйку, збiгав до рiчки та скупався б… Я вже сама закiнчу.

Не пiде, поки не вправиться.

Одне не подобалося Тетянi у синовi: рiс потайним. Де що не станеться – матерi не скаже нiзащо. Івась як що, так одразу й до матерi, в Андрiйка ж iще у маленького допитатися нiчого не можна було. Принесе синячище пiд оком: з ким побився? за вiщо? – мовчить, тiльки око запухле свiтиться. Хiба що вiд людей довiдаеться, з ким воював ii син…

Як то йому тепер у армii? Пише, що добре, всiм задоволений. Якби ж то так!.. Пошвидше б минали оцi три роки, щоб син вступив до iнституту. Тодi Тетяна зовсiм була б щаслива. Хоча й зараз на долю не скаржиться. Чого iще iй: сини хорошi, у школi ii вважають не гiршою од iнших. Навiть спiвдоповiдь доручили прочитати на районнiй конференцii вчителiв. Про позашкiльне виховання дiтей.

Тетяна довго пам’ятатиме ту спiвдоповiдь. Умовляла Колядка, щоб доручив комусь iншому – так було страшно. Колядко вiдповiв, що не може: уже повiдомив ii прiзвище у район.

– Та ви не хвилюйтесь – все буде гаразд!

Легко було йому говорити! Сидiла день i нiч над доповiддю, пiд кiнець аж очi стали болiти. Замучилась вкрай, поки списала учнiвський зошит – не бiльше, нiж на двадцять хвилин – попередив Колядко. Просила Колядка, щоб той хоч домовився, аби ii не поставили першою. Сидiла потiм у залi, стискаючи зошит у спiтнiлiй долонi, шепотiла першi двi фрази своеi спiвдоповiдi, наче молитву: боялася, що в останню хвилину забуде.

Опам’яталася вже тодi, як сiла на мiсце. Сидiла й очi не смiла звести: здавалось Тетянi, що всi смiються з неi.

Не смiялися. Навiть похвалили, i в районнiй газетi було згадано: «З цiкавою спiвдоповiддю про позакласне виховання дiтей виступила учителька Тарасiвськоi ПСШ Свiтлична Т. О. Тетяна тих газет аж десяток купила. Так усi десять у комодi й лежать….

Як тодi радiв за неi Андрiйко!..

І знову думки про сина. Про те, що на днях пошле йому посилку. Заколе чергового Мартина та й поiде в Хоролiвку…

Якось пiсля урокiв Колядко оголосив учителям, що в недiлю вiдбудеться культпохiд. Всi учнi, починаючи з четвертого класу, й учителi разом iз ними, вирушать за тринадцять кiлометрiв у велике село Прилуки, де минулого року збудували мiжколгоспний Будинок культури, на перегляд кiнофiльму «Ми iз Кронштадта». Тетяна хотiла одпроситися в Колядка, але тут, як навмисне, загадали з сiльради, щоб у недiлю всi агiтатори провели полiтбесiди про мiжнародне становище. Приiдуть з району перевiряти, як поставлено масово-полiтичну роботу. Нешерет як узнав, одразу ж ударив на сполох. Бо кому-кому, а йому нагорить у першу чергу. Вiн же не тiльки голова сiльради, а й секретар партiйного осередку: обирають його ось уже четвертий рiк пiдряд за рекомендацiею Твердохлiба. До цього секретарював Колядко, але чимось не вгодив Твердохлiбовi, той на звiтно-виборних зборах Колядковi й дав: не забезпечуе дiйове керiвництво сiльським господарством. А чому не забезпечуе? Бо од сiльського виробництва одiрваний – закопався у школi. І назвав Нешерета…

Так i секретарюе Нешерет – четвертий рiк пiдряд.

Нешерет спершу розпорядився навiть культпохiд одкласти: якi можуть бути походи в кiно, коли комiсiя от-от на голову звалиться! Але Колядко переконав, що культпохiд – це теж полiтмасовий захiд.

– Добре, ведiть. Тiльки щоб менi, натурально, учителi по своiх десятихатках були!

Отож Тетянi замiсть Хоролiвки свiтила полiтбесiда. Та ще треба воювати з Івасем, який здiйняв рев на всю хату: збирався ж iз мамою в культпохiд, а тут на тобi – лишайся удома! Як Тетяна його не переконувала, що йдуть лише старшi класи, не помагало нiщо:

– А Олька ж iде!

Олька – дочка Колядкiв, однолiток Івася.

– Іде, бо й батьки ii йдуть! – вже сердито Тетяна. – І замовчи менi, бо я не знаю, що з тобою й зроблю!

Замовкнув. Забився в куток, схлипуе так, наче хто йому печiнку виймае.

– Ти довго там хлипатимеш?

– Довго.

Не витримала – розсмiялась Тетяна:

– Ладно, не плач: попрошу Олексiя Григоровича, може, вiн тебе й вiзьме.

Сина мов вiтром видуло iз закутка. Не одходить тепер од матерi, допитуеться, коли вона нiде до Колядка.

– Пiду – не забуду… А тепер бiжи надвiр, бо менi ось бесiду готувати треба…

Пiдiбрала газети на задану тему, читае, виписуе. Ось стаття «Правды» вiд 23 серпня цього, 1940 року, присвячена роковинам радянсько-нiмецького пакту: «… пакт був пiдписаний в момент, коли над Європою нависли грозовi хмари iмперiалiстичноi вiйни, що задовго i спроквола пiдготовлялась в дипломатичних канцелярiях Лондона i Парижа. Звiстка про радянсько-нiмецький пакт прозвучала як останне застереження органiзаторам i натхненникам iмперiалiстичноi вiйни…»

«Агресивна роль англо-французькоi плутократii», – нотуе Тетяна. І як ще одне ствердження попередньоi думки, виписуе фразу iз доповiдi товариша Молотова на Четвертiй сесii Верховноi Ради першого скликання: «Вiдомо, однак, що виражене ще в кiнцi минулого року прагнення Нiмеччини до миру було вiдхилене урядами Англii i Францii».

Остаточно ж викривае палiiв новоi вiйни передова «Правды» вiд п’ятого липня цього року: «Документи, що викривають англо-французьких органiзаторiв вiйни: про п’яту i шосту «Бiлi книги» нiмецького мiнiстерства закордонних справ»: «Публiкованi документи п’ятоi i шостоi «Бiлих книг» ще раз з усiею очевиднiстю пiдтверджують i показують всьому свiтовi справжнiх органiзаторiв вiйни. І тiльки мудра сталiнська полiтика радянського уряду своечасно розгадала пiдлi задуми палiiв i вiдвернула напади, що готувались англо-французами на нащу батькiвщину».

«Роль товариша Сталiна в мiжнароднiй полiтицi Рад. Союзу», – продовжуе нотувати Тетяна. Пригадуе статтю Кагановича, опублiковану ще в сiчнi, додае: «Великого машинiста локомотива iсторii».

А ось iще одна стаття – вона теж придасться Тетянi. Це вже «Известия», вiд 11 квiтня: «Пiсля вторгнення Англii й Францii в нейтральнi води скандинавських краiн i пiсля контрзаходiв з боку Нiмеччини Данiя i Норвегiя стали перед необхiднiстю примкнути так або iнакше до Нiмеччини.

Насамперед слiд прийти до того висновку, що дii Нiмеччини в даному разi були вимушеними.

Говорять, що Нiмеччина порушила своiми дiями в Скандинавii принципи мiжнародного права, що вона перетворила в клаптик паперу договiр про ненапад з Данiею i таке iнше. Але читати тепер дешевi лементацii щодо правомiрностi або неправомiрностi нiмецьких дiй у Скандинавii, пiсля того як Англiя i Францiя порушили суверенiтет Скандинавських краiн на шкоду iнтересам Нiмеччини, викликавши тим самим контрзаходи Нiмеччини, – значить ставити себе в смiшне становище. Вiйна мае свою логiку, яка сильнiша всякоi iншоi логiки».

Озброiвшись отакими цитатами, пiшла в недiлю Тетяна на свою десятихатку проводити бесiду.

Збиралися в Погрiбного Ярмоли – чоловiка непомiтного i такого мовчазного, що Тетяна й не знала, який у нього голос. Звернешся до нього – або мовчки кивне, або всмiхнеться знiяковiло. Весь вечiр просидить – анi пари з вуст.

І жiнка його, Явдоха, теж не дуже щедра на мову.

– Як вони й женились? – дивувався якось Іван Приходько. – Не iнакше – на мигах.

Тетяна завжди приходила перша. Вiталася з хазяiнами, одразу ж сiдала до столу. Стiл чекав на неi вже прибраний, засланий чистою скатертиною. Скатертина вишита так, що й очей не одведеш. І квiти яскравi, i птахи, а внизу ще й пущений «бережок» iз зеленоi заполочi. Все це – Явдошинi руки. День i пiч з голкою не розстаеться, з нею, здаеться, i спить.

І поки Тетяна гортае свiй зошит, до хати поступово сходяться люди. Перший, як завжди, прийшов Іван Приходько, цей свого не взiвае.

– Добридень у хату! – i до Тетяни здивовано: – То ще нiкого й немае?.. От же ледачий народ!

Не встиг Приходько примоститись, як i Курочка на порозi:

– Ти чого мене не гукнув?

– Та я ж думав, що ти вже тут… Так поспiшав, що й тютюн удома забув… То сiдай бiля мене та давай спряжемося: твiй тютюн – моя закрутка.

Курочка неохоче дiстае кисет, тим бiльш неохоче, що Іван он уже наготував i клапоть паперу пiд цигарку: пiвгазети одпанахав!

– Сип, сип, тобi на тiм свiтi одсиплеться!

Сходилися люди – з усього кутка. Жiнки до столу, поближче до вчительки, чоловiки ж бiля дверей мостилися. Одразу ж дiставали кисети, мов тiльки для того й прийшли, щоб накуритися, i невдовзi в хатi стало аж сизо од диму.

– Ви хоть би учительшу пожалiли! – докоряли iм жiнки. – Смалять, смалять – у пеклi не насмалитесь!..

– А вчительша шо – не людина?.. Правда ж, Олексiiвно?

Тетяна казала, що правда. «Курiть, курiть, я нiчого», – хоч у головi вже починало й шумiти. Попросила лишень вiдчинити вiкно, а то й справдi задихнутися можна.

Слухали Тетяну мовчки, уважно, вихованi в пошанi до будь-якоi людськоi працi. Лише коли Тетяна скiнчила, тодi й загомонiли.

Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола Васильович. Сидiв пiд стiною на лавцi, i його поголене заради недiлi лице свiтилося закам’янiлими зморшками.

– Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерстi мало…

– Це ви до чого? – аж стрiпнувся Курочка.

– А нi до чого… – повiв на нього насмiшливим оком Васильович. – Просто згадав, як мiй тато любили казати.

Та одчепитись од цiкавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазi!

– От я коли щось, для прикладу, скажу…

– Та то ж, Мефодiю, ви… До вас i Москва прислухаеться!

Посмiялися незлостиво iз Курочки. А Йван iще й по плечу його поплескав: «Ото тобi наперед наука: не заводься iз Приходьками! Братовi моему хоч i далеко до мене, а все ж одного тата дiти!»

Микола, мов би й не чуючи брата, дiстав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку. І так у нього акуратно та ловко виходило, що всi мимоволi на його пальцi тiльки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусiда:

– А ке огоньку!

– А я скажу так, – устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетинi – по самiсiнькi очi. І щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже бiльше. – Я так скажу: война буде чи нi, а воювати доведеться!

– Оце як у око влiпив! – розсмiявся Іван Приходько. – Звiдки ти знаеш?

– Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.

– Та, може, ще й не буде, – Данилiвни жалiсний голос: – о Господи, тiльки жить почали, а тутечки знов про вiйну! – Бува, якi хмари повзуть, а, гляди, стороною й обiйдуть.

– Цi не обiйдуть… Це – обложнi…

Тетяна вважала за потрiбне втрутитися: знову послалась на пакт. На сталiнську мудру полiтику, що забезпечила мирне життя нашiй державi…

– Воно-то так… – наче погодився з нею Глекуха. – Згори, канешно, виднiше… Тiки згадаете мое слово: война буде чи нi, а воювать доведеться!..

– І з ким же воюватимем?

– Звiсно, з ким… Чия хата найближча…

– Та годi вам про ту вiйну! – аж розсердилась Данилiвна. – Каркаете, каркаете, та й накаркаете…

На тому з вiйною й покiнчили: перейшли до справ бiльш близьких та цiкавих.

– Тепер жити та Бога хвалити… Якби ще крамнини удосталь.

– От-от: спробуй людям вгодити! Наiлися – давай тепер крамнину!

– По менi хоч i вiк без крамнини, аби було в торбi…

– Добре вам казати, Матвiю, у вас iще дiти малi. А от пiдростуть, то подивимось, що ви тодi заспiваете. У мене он дочка на домоткане й дивитись не хоче: давай лише фабричного! Уже й кохту вишиту надiвати стидаеться. Я, було, тiки в свято таку й зодягала, а вона i в будень стидаеться…

– І не кажiть: такi дiти стали розумнi та грамотнi, що батько-мати уже й рота розтулити не смiй!.. Он купила я своiй черевики… Не один десяток крашанок на базар однесла… Пiвбока у крамницi лишила, поки черевики тi видерла… Несу додому, несу та й стану: хустку розгорну й черевиками милуюся. Господи, думаю, та чи менi доводилося коли не те що такi узувати – бачити зблизька!.. Принесла, дак ви думаете, що менi вертихвiстка моя сказала?.. Не моднi!.. Самi iх носiть!

– Дав би я по литках, щоб i п’явками взялися!

– Еге, спробуйте!.. Не встигнеш i за пужално взятися, а воно у сiльраду… На рiдного тата… Он у сусiдньому селi взяли й посадили…

– Та за що ж його, Господи?

– За оте саме… Що сина провчив… Ну, мо’, й синякiв де наставив, дак своя ж дитина, не чужа!.. Дали пiвтора роки в’язницi… Ото так: рiдний синок тата запакував за грати!..

– Ото: вже дитину й повчити не можна!

– А ви учiть бiльше словом! – втрутився Васильович. – А то, як що, так i за лозину. Лози скоро не стане!

– Так вони вашого слова й послухають!

– Як розумного, то чому б не послухати…

Усмiхаються недовiрливо: де ж це видано, щоб дитина росла небитою? Та воно й не ростиме як слiд!

– Нi, що ви там не кажiть, а ще старi люди казали: за одного битого двох небитих дають. То що: старi люди дурнiшi од нас iз вами були?

– Мо’, й не дурнiшi, тiльки тепер життя розумнiше, по-новому жити нам треба.

– То колись дiти як дiти росли, – не згодився Глекуха. – Теперечки ж покруч якийсь… Стрiв учора Передерiеву дочку, оту, що в Полтавi учиться. Так з-пiд пудри тiльки очi й видно. І губи якимсь чортовинням намазанi. А спiдниця – вище колiн. Ще й деколоном од неi – нюхнеш – упадеш!.. Оце, думаю, буде комусь невiстка в хатi!..

– А що ж iй робити, як по ii виду чорти горох молотили? Mo’, хоч на деколон парубки налiтатимуть…

Васильович уже морщився: не любив пустих балачок. Особливо коли на когось намовляли. Врештi не витримав: став розповiдати, як вiн у нiмецькому полонi був, працював у одного бауера. Хазяiна, по-нашому… То який сад у того бауера був. От щоб i не дуже великий, зате кожне дерево сорту високого. Що груша, що яблуня – гiлля трiщить! І то кожного року…

– Та ви ж уже сад заклали…

– Е, це не те. От коли б отих саджанцiв… Або на щепи. Це ж який сад можна розвести було б!

І, вже додому вертаючись, знову про сад той мову завiв. Аж Данилiвна не витримала:

– Та що ти все: садок та садок! Мов тобi найбiльше потрiбно!

– А кому ж? Якщо вже заклали, то треба ж довести до пуття!

– Оце як бачите! – поскаржилася Данилiвна Тетянi. – Поки не був бригадиром, доти й горя не знали. А теперечки: чи е у мене чоловiк, чи нема – не знаю й сама.

Так, нiби Тетяна жила де осiбно i нiчого того не бачила. Ось уже десятий рiк вона живе разом з ними. Коли в тридцять четвертому одружився iхнiй син, думала кудись перебратися – звiльнити кiмнату. Але Василь невдовзi законтрактувався на Донбас та й майнув з молодою жiночкою добувати вугiлля. Попоплакала ж Данилiвна, виряджаючи сина: «Та вiн же нi сонця, нi неба не бачитиме: пiд землею й ходитиме!» Приходила до Тетяни майже щотижня: писати листа, сто разiв наказувала берегтися, щоб не привалило. Кликала сина назад, у село, та Василь як затявся. Вiн i на Донбас поiхав не стiльки для заробiткiв, скiльки з-за того, що не мiг простити декому отого розкуркулення.

Тетянi той спогад чи не найважчий. Пам’ятае, як Твердохлiб, молодий ще тодi та запальний, ткнув у ii бiк пальцем i сказав: «Хай i вони он iдуть!» Щоб iшла розкуркулювати Данилiвну i Васильовича. Людей, чий хлiб iла, в чиiй хатi жила.

«Що ж, запишемо й вас, – сказав тодi Путько. – Як ваше прiзвище, товаришко?»

І як вона не посмiла вiдмовитись. Як вийшла потiм разом iз комiсiею по розкуркуленню, як холола в душi перед неминучою зустрiччю з своiми господарями, i як пожалiв ii Нешерет, який очолював ту невеселу комiсiю:

– Ви уже, вчителько, йдiть собi в школу, а ми уже якось самi. – Сам не був переконаний, що Приходька треба розкуркулювати: наполiг на тому Володька.

І як вона стояла, отерпла, в порожньому класi. Як побачила валку саней посеред вимерлоi вулицi… i на останнiх санях, позаду якогось дядька з низько, на самi очi насунутою шапкою, Васильовича й Данилiвну з сином. Данилiвна застiбала на синових розхристаних грудях кожушок, Васильович же сидiв закам’янiлий, i страшно, i мертво черкали по снiгу спущенi з саней ноги…

Іще пам’ятае Тетяна, як повернулася додому. Як зайшла на втоптане подвiр’я, i як закричали нiмо до неi вiдчиненi навстiж повiтка i саж, сарай i комора. Як вона похапцем, збиваючи до кровi пальцi, зачиняла тi дверi, i як iй було моторошно, коли лягла спати: наче в кiмнатi, де ще сьогоднi жили Данилiвна й Васильович, лежав хтось мертвий…

Тому лише вранцi наважилася заглянути до кiмнати навпроти. Учора ще прибрана, привiтна й затишна, з барвистими рушниками по стiнах, осяяна лагiдним усмiхом Данилiвни, кiмната була сьогоднi оголена, обшарпана, затоптана. На пiдлозi валялися недокурки, якесь ошмаття, хтось лишив слiд засаджених у гнiй чобiт. Обдертi стiни слiпо темнiли прямокутними, бiльшими i меншими плямами, – там ще учора висiли численнi фото рiднi Приходькiв: чи то Данилiвна прихопила iх iз собою, чи комiсiя прилучила до описаного куркульського майна…

Тетяна так i не зайшла досередини: одступила у сiни, обережно, мов у хатi був хтось тяжко хворий, причинила дверi…

І зараз, поглядаючи на Васильовича, думае, чи згадуе про те Приходько? І як йому вдалося повернутися в село?..

Васильович згадував, i не раз. Як його розкуркулювали, i як вiн був на громадянськiй, воював у червоних. Посвiдка ота його i врятувала.

Вже на вокзалi в Хоролiвцi, коли iх стали вантажити до вагонiв, коли очманiлi од лементу й гвалту мiлiцiонери вже не так пильнували, хто куди лiзе, вiн коротко кинув синовi: «Припильнуй за матiр’ю!» – i, зiгнувшись, шмигнув пiд вагон. І то його щастя, що вже добре стемнiло, а то i не втiк би.

Лежав у заметi, зарившись з головою у снiг, чекав, поки спорожнiе перон. І все йому вчувалося, що його кличе Данилiвна.

Аж тодi, як поiзд рушив (не тукнув, не свиснув – поiхав, мов украв), як у густiй уже пiтьмi вовчим оком згас лiхтар кондуктора, сторожко звiвся Васильович.

Спершу бiг просто в степ, подалi од залiзницi. Бiг навмання, провалюючись у глибокi замети, важко вигрiбаючись iз снiгу, аж поки станцiя лишилася далеко позаду. Аж тодi повалився набiк, бо серце, здавалося, от-от пролама груди: гупало молотом. Лежав, хрипко дихав, хапав жадiбно снiг i все не мiг остудити запарене тiло. А як трохи вiдпочив, звiвся i знову пiшов.

Куди – не знав iще й сам.

Степова чорна безвiсть нiмiла довкола. Десь було небо – зникло за хмарами. Десь були села – пощезали в пiтьмi. Чорно попереду, чорно позаду. Пiд ногами – снiгове бездорiжжя, а Васильович iшов та й iшов, i вже був мокрий, як хлющ…

Аж пiд ранок, коли набрiв на село та наважився постукати у вiкно крайньоi хати… коли гостиннi господарi, не питаючи, хто вiн i звiдки, напоiли гарячим чаем з липовим цвiтом та послали на пiч… коли гарячий черiнь враз повив його розпареним духом i вiн поплив, поплив у сонну безпам’ять… останне, про що подумав Васильович, це те, що йому треба пробиватися в Харкiв, до всеукраiнського старости: не мiг ризикувати довiдкою про участь у громадянськiй: давати ii першому стрiчному!

Тиждень добирався до Харкова. Де пiшки, де на санях: залiзницю оминав, та й не було б за що купити квиток, бо всi до копiечки грошi лишилися в Данилiвни. Всюди казав, що iнвалiд громадянськоi i оце добиваеться в Харкiв: клопотати за пенсiю. Виручала довiдка, бо перевiряли документи не раз: багато в той час отаких бездомних дядькiв тинялося селами.

До Петровського не так легко було попасти. Треба записатися в чергу й чекати, а чекати Васильович не мiг. Весь час пекла думка, що поки вiн оббивае пороги, отой поiзд, той тать невсипущий, все чахка й чахка – котить у Сибiр.

Вирiшив ловити Петровського на вулицi. Рознюхав, де живе всеукраiнський староста, два днi i двi ночi ховався од мiлiцiонерiв та якихось людей у чорних шкiрянках, а на третю добу вранцi, немитий, неголений, з палаючими похмурою рiшучiстю очима (сам би себе не впiзнав, аби глянув у дзеркало), кинувся мало не пiд колеса машини. Доки отi молодики у чорному, якi бiс його зна звiдкiля й набiгли, викручували руки Васильовичу та облапували, шукаючи зброю, Петровський наказав шоферовi зупинитися, вилiз iз машини. І, побачивши старосту, шарпонувся до нього щосили Васильович.

– Одпустiть чоловiка, чого до нього чiпляетесь! – спокiйно мовив Петровський, i його сiрi очi спалахнули лукавими вогниками. – А ти, дядьку, чом пiд колеса стрибаеш?.. Жити набридло?.. Та одiнь свою шапку, я не пiп, що пiд благословення лiзеш…

Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала пiд час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, якi знову кудись пощезали – мов провалились пiд землю.

– Кого, дядьку, шукаеш? – допитувався тим часом староста.

– Вас, товаришу Петровський!

– То сiдай у машину… Менi на засiдання – по дорозi й розкажеш… – І вже до якогось, що сидiв на задньому сидiннi, тримаючи туго набитий портфель на колiнах: – Ану посунься, дай чоловiковi сiсти!

Приходько якийсь час мовчав – не мiг зiбратися з думками. Що ота сутичка, а що й уперше в машинi, та ще й поруч iз Петровським. Врештi Петровський, який сидiв попереду, повернувся до нього:

– Так що тебе привело?

– Бiда привела, товаришу Петровський.

– Знаю, що не танцювати приiхав. Розказуй, що там у тебе!

Зiбрався нарештi з духом – розказуе Васильович. Показуе й довiдки: спершу про фронт, тодi про розкуркулення.

– Наймитiв держав?.. Тiльки правду кажи!

– Ось моi наймити! – простягнув догори долонями руки Васильович. Долонi мов рогом поросли: на мозолевi мозоль. – А брехати змалку не вчився…

– А жiнка – з куркульського роду?

– З того самого, товаришу Петровський: поки й замiж узяв, у куркулiв з наймiв не вилазила. Як не вiрите, то пошлiть кого, хай розпитае…

– Є в нас час посилати! – мов аж розсердився Петровський. – Я i з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв би, аби вiдчув, що ти крутиш… Давай свою довiдку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено…

Наказав зупинити машину.

– Я ось тут напишу, щоб тебе не смiли чiпати… До районникiв… Або краще в область. Там не такi гарячi голови. – i, пишучи вже, поцiкавився: – У колгосп збираешся?

– Я зараз, товаришу Петровський, нiчого не знаю, – чесно зiзнався Васильович.

– Так i не знаеш? – усмiхнувся староста. – Гляди, не запiзнися, товаришу… Поки що ми просимо, а пiзнiше щоб тобi не довелося проситись… Тримай свою довiдку!

І тiльки Васильович полiз з машини, як Петровський iще щось згадав:

– Грошi е на квиток?

– Та дякую, якось уже доберуся, – зам’явсь Приходько.

– Ану, давай сюди довiдку! – І пiд першою резолюцiею, щоб Приходька не чiпали – повернули майно, дописав: «Начальниковi вокзалу. Вiдправити товариша Приходька у Хоролiвку».

Паном повернувся додому Васильович. Як зайшов до контори, то у Твердохлiба й щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловiк давно у Сибiру, а вiн, – здрастуйте вам! – на порозi. Не iнакше – утiк!

Читав Твердохлiб категоричний наказ iз областi повернути все майно Приходьковi, читав i блiд на виду. Та вони там що: подурiли? Куркульню назад повертати! Врештi, трохи отямившись, буркнув Приходьковi зайти завтра вранцi, а сам на коня та в район.

Повернувся з Хоролiвки ще лихiший, нiж був. Мало, що його не схотiли й слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок – прощайся з партiйним квитком!

Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохлiб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.

– А я забирати не буду, – вiдповiв твердо Васильович. – Ви забирали, ви й привезiть, i на мiсце поставте.

Повернувся i вийшов.

Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату лiжко i стiл, скриню з одягом, все домашне начиння – Васильович i рукою не поворухнув, щоб помогти. А коли його питали, де ставити, вiдповiдав:

– Ставте, де брали.

Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, пiдкочувався радiсним клубочком до Приходька:

– А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопцi, заносьте, ще й могорича заробимо!..

Вiн же й вiдповiв Васильовичу, коли той поцiкавився хмуро, а чому не пригнали разом i худобу:

– Так що Твердохлiб не велiв. Сказав, що не великий пан – вiзьме й сам.

Васильович, однак, по худобу не йшов. Нi того дня, нi наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехiть до всього сповнила невгомонну досi натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожнi чи щось у них ворушиться. Навiть у хатi ладу не дав: узявся був дiставати одiж iз скринi, та й рукою махнув. І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав:

– Хай уже так… Ось повернеться Данилiвна, отодi й розберемось…

Данилiвни й сина не було цiлий мiсяць, хоч Приходьковi й пообiцяли в областi, що сiм’ю його повернуть негайно, але ж поiзд отой не стояв на мiсцi, а котив та й котив, поки опинився у Прибайкаллi, в отому кiнечному пунктi, де мали жити розкуркуленi. Так що Данилiвна надивилася свiту в безплатнiй тiй подорожi! Тож поки писали офiцiйного листа, поки той лист мандрував по iнстанцiях, а потiм трусивсь у поштовому вагонi, поки розшукували Василя i Данилiвну (бо ii, куркульню, наче маком сипонуло в неосяжнi сибiрськi простори), мiсяць i збiг. І весь оцей мiсяць не виходив на вулицю Васильович.

Бiльше сидiв у хатi. Спершу взявся лагодити упряж, та згодом i кинув: вiдчував себе так, мов робив те iз примусу. Зiбрав хомут, одволiк у комору, звалив байдуже в куток, хоч ранiше акуратно розвiшав би на спецiально вбитих кiлочках, а якби побачив, що хтось отак кинув, – надавав би по шиi. Понипав, понипав – давай прибирати в стайнi. Згрiб розтрушене сiно, а викидати замерзлий гнiй вже й не пiднялися руки. Одставив вила в куток, вийшов iз стайнi, i двiр, завалений снiгом, здався йому аж чужим, наче вiн не був у ньому й хазяiном. Чи тому, що худоба й досi була у колгоспi, чи тому, що снiг засипав подвiр’я i лише вузенька дорiжка – од ворiт до хати – снувалася по ньому, чи тому, що досi не повернулися дружина та син, а може, й тому, що вiн нiяк не мiг забути той день, як його розкуркулювали – тiльки робота, до якоi його привчали мало не з колиски, яку так любив i без якоi досi не мiг прожити i дня, робота, заради якоi вiн i жив на землi… якою був щасливий – отим тихим вдоволеним щастям, що прожито ще один день не даремно… робота, для якоi й народився, втратила для нього будь-яку принаду, не приносила втiхи.

Лагодити упряж?.. Для чого?.. Прибирати у стайнi? Навiщо?.. І якби не звичка, що була сильнiша за нехiть, яка труiла все тiло Васильовича, вiн упав би, мабуть, на лiжко та й валявся б вiд ранку до вечора.

А так знову повернувся до хати, заходився шити синовi чоботи.

Набiр на тi чоботи придбав ще пiд час непу в Хоролiвцi. Обiйшов усi ятки, пропустив помiж пальцями усi заготовки, вибираючи й на передки й на халяви, й на союзки, а пiдметки купив – ножем не урiжеш. Привiз, розгорнув: «Оце i в тебе, Васильку, будуть хромовi чоботи!» Тiльки довго Василевi довелося чекати обiцяних татом чобiт: спливло лiто, i друге, i трете, а набiр все лежав неторканий. Вже i дратву зсукав, i дiстав дерев’яних гвiздкiв, i ножа шевського зробив iз староi коси, i вистругав двi колодки – синовi якраз по нозi, та ще ж щоб i моднi були, а син все ходив у старих. І не тому, що жалiв Васильович хрому – не доходили руки. Лягав, уставав – усе думав, як би дня доточити, одiрвавши од ночi.

А зараз, завдяки Твердохлiбовi, часу у Васильовича – хоч у копи складай! Весь день марудиться – шукае роботи. То й дiстае iз скринi отой хром, завчасу припасений, та й сiдае за чоботи.

– Оце, – сказав Тетянi, – повернеться син та й узуе.

Пiд кiнець майже не спав: все здавалося, що от-от мае ввiйти дружина iз сином. То наче хвiртка рипне – Васильовича так i пiдкине, то мов хтось ступить на ганок, i вiн зриваеться з постелi та й бiжить, у чому був, у сни:

– Хто там?

Постоiть прислухаючись, – мовби нiкого. А разом наче хтось закляк по той бiк – зморено дихае. Одсуне засув Васильович, дверi сiнешнi одчинить – нiкого. Тiльки голий мiсяць мерзне вгорi та чорнiють застиглi дерева. Зiтхне важко Васильович та й у кiмнату.

І довго потiм сидить на охололiй постелi – курить цигарку.

Була б удома Данилiвна – вона б йому накурила! А так: он валяеться недокурок… – неохота й нахилятися.

Врештi настав день, коли чоботи були готовi. Тетяна саме сидiла над зошитами, коли Приходько просунув голову в дверi:

– Олексiiвно, а йдiть-но сюди!

Посеред столу, на пiдстилцi, стояли щойно пошитi чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорнi дзеркала. Васильович пiдiйшов до чобiт, любовно провiв шкарубкими, огрубiлими пальцями по вистроченому рантовi, сказав, мовби своiй роботi дивуючись:

– І зносу не буде!

Чоботи так на столi Василя i дiждалися.

Вони повернулися аж пiд вечiр, в суботу, хоч приiхали в Хоролiвку ще вчора. За два днi перед цим iз неба сипало, мов iз вiялки, i всi села потонули в снiгу. Позасипало по самiсiнькi стрiхи, люди вранцi ледь одчиняли дверi та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду. А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили першi пiдводи, й на однiй iз них прибилися додому Данилiвна з сином.

– Думали, що в полi вже й заночуемо. Як пiдбилися конi, як стали, – нi туди нi сюди…

Данилiвна закушкана, замотана – тiльки очi й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двiр, то не до хати, не до чоловiка, що вискочив на порiг, а до стайнi:

– Старий, а де Лиска?

– Оце! – збентежено мовив Васильович. – Тобi й чоловiка не треба, тобi лишень Лиска!

– Де Лиска, старий? – знов мало не крiзь сльози питае.

– Та не побивайся – жива твоя Лиска! – вже з досадою Васильович. – Записалася тiльки в колгосп.

Слово по слову – заспокоiлась трохи Данилiвна. Зайшла до хати, повела довкола очима:

– Господи, оце ти так i жив?

– Оце так i жив.

І прямо з порога, не вiдпочивши, вважай, не присiвши, заходилася наводити лад у хатi Данилiвна. І коли пiзно увечерi повернулася Тетяна додому та зайшла на половину господарiв, хата зустрiла ii осяяна, прибрана, як i ранiше, а численнi родичi знову привiтно дивилися з стiн. Чоловiки – батько i син – сидiли за столом, а невгомонна Данилiвна ворожила коло печi. Мов ii й не висилали нiкуди, мов i не була в Сибiру: вискочила на хвилинку до сусiдiв та й вернулась додому.

Довго свiтилося того вечора у вiкнах Приходькiв: нiяк не могли наговоритися. Заходили сусiди, куми, свати, прибiг аж iз того кiнця села Йван – привiтати братову й племiнника з благополучним поверненням, розпитували так, наче вона з того свiту вернулася. Аж далеко за пiвнiч, прибравши iз столу, сказала до чоловiка й сина Данилiвна:

– Давайте вже спати. – Повела по хатi щасливими очима, усмiхнулася знiяковiло: – Оце аж не вiриться, що ми усi дома.

Спала не спала – схопилась удосвiта. Розклепив повiки Васильович, а жiнка уже одягаеться. Спросоння подумав, що до худоби, та одразу ж пригадав, що худоба в колгоспi.

– Куди так рано? – запитав пошепки, щоб не розбудити сина.

– Спи, старий, спи: я по Лиску сходю!

Хотiв сказати Васильович: не смiй, хай самi приведуть, та й роздумав. Мовив тiльки невдоволено:

– Не могла трохи пiзнiше.

– А ти спи, старий, спи, – снуеться ласкавою ниточкою голос Данилiвни. – Я одна нога там, а друга тут…

Та Васильовичу вже не до сну. Приiзд дружини й сина сколихнув у ньому оту застояну нехiть, ту байдужiсть, що володiла ним, вважай, повний мiсяць. Ще учора на запитання Йвана: «Що думаеш, брате, робити?!» – вiдповiв роздратовано, що вiн нiчого не думае. А що Йван не вiдставав, намовляв до колгоспу, Микола й зовсiм од нього вiдсiв. Іван пiшов трохи ображений, а Миколi стало ще важче: не знав, що його й робити.

Звiвся, бо вже й не лежалося. Лампу не став свiтити, щоб не розбуркати сина, – вдiвався в пiтьмi. Накинув кожух, насунув шапку на голову, вийшов надвiр.

Розпарене зi сну тiло так i обпекло морозом. Ще звечора закутане хмарами небо низько висiло над головою, зараз же воно пiднялося високо вгору, всiялося зорями. Зiрки переливалися ясно i чiтко, мовби на них хто дмухнув i вони спалахнули всi враз, а не одна по однiй. Мiсяць давно уже зайшов, i коли б не снiги, довкола зовсiм було б темно, а так – нi свiтання, нi присмерок. Засипанi снiгом, дрiмали будiвлi, завмерли високi, посадженi од вулицi тополi, лише журавель витягав довгу оголену шию, намагаючись заглянути через цямрину в колодязь.

Тихо, нiмо, не стукне, не грюкне, – Васильовичу аж не по собi од тiеi цвинтарноi тишi. Кашлянув, щоб хоч власний голос почути, полiз за кисетом.

Але ж i в куривi не добрав сьогоднi смаку: тютюн був якийсь мов аж прiлий. Затягнувся раз-вдруге та й затоптав майже цiлу цигарку. В хату не хотiлось вертатися, i вiн, повагавшись, рушив до стайнi.

Колись звичне вухо ще од порога ловило приглушенi звуки. Чув, як шарудiло сiно у яслах, як подзенькувало сонно залiзо, тупали зрiдка копита. Тi неяснi, з дитинства знайомi звуки стрiчали його щодня на порозi i не було мелодii в свiтi милiшоi для серця Васильовича. Був до цього стривожений – враз заспокоювався. Сердитий – одлягало од серця. Йшов щоранку до коней, мов до власних дiтей, – мiг би ще од порога сказати, ситi вони чи голоднi, щось iз ними сталося чи все там гаразд. Заходив у стайню, i нiздрi йому лоскотав теплий встояний пах кiнського поту, сiна, свiжого гною, i тi пахощi теж були наймилiшi Васильовичу. Простягав у пiтьмi руку – одразу ж натикався на теплу шовкову шкiру коня, i той дотик завжди вiдзивався у ньому радiсною хвилею.

Зараз же од стайнi – нi звуку. Пронизливо заскрипiли промерзлi дверi, в обличчя вiйнуло не теплим духом, а холодним. І навiть темiнь не така, як колись: м’яка i податлива, наповнена живими iстотами, – а жорстка i порожня. Тож Васильович i заходити не став: постояв, постояв, та й почалапав до хати.

Вже добре розвиднилось, коли повернулася Данилiвна. Гнала поперед себе Лиску, щось примовляла до неi. Хоч Лиску i гнати не треба було: сама бiгла так, що Данилiвна ледь за нею встигала. Ускочила в двiр – i спрожогу до корiвника. Замало дверi на рогах не внесла досередини. Данилiвна одразу ж у хату та давай розтоплювати в печi: готувати теплого пiйла своiй мазаницi. І ще нiколи не бачив ii такою лихою Васильович.

– Та бодай же iм руки-ноги покорчило!

– Кого це ти?

– Та отих окаянних, що до худоби приставленi!.. Чи в них зроду-вiку корiв у самих не було, чи серця в грудях немае? Вони ж iм нi iстоньки, нi питоньки на нiч не дали!.. Стоять, бiдолашнi, ревуть, аж серце заходиться…

– Ото такi хазяiни – язиками тiльки молоти! – похмуро Васильович.

– А гною – так, iй-бо, по колiна! – розказувала далi дружина. – Ляже яка – по вуха в гною… Та чи в них уже й жалю немае?

– Який там жаль!.. Корови ж не iхнi – розкуркулених! От якби ii корову туди поставили – тричi на нiч навiдувалася б…

– Як покликала я Лиску, то ледь не затовкли – так на людський голос всi кинулись…

– Так вони тобi й оддали?

– Та хто б там оддав, коли нiкого немае!.. Хоч запали.

Васильович тiльки головою похитав: отакi хазяiни, трясця iхнiй матерi!

І вiдразу ж – ножем гострим у серце: «Це ж i моi коненята там подихають!..»

Схопив був кожуха i шапку натягнув був на голову, та у дверях i став: «Нi, не пiду!.. Самi узяли, хай самi й приводять!»

Данилiвна ж теж не находила мiсця. Щось iй муляло, щось не давало спокою: то до печi пiдiйде, то у вiкно загляне, аж поки Васильович поцiкавився:

– Що це тобi наче шпичку встромили?

Дружина повернула до нього знiяковiле обличчя, посмiхнулася жалiсно:

– Старий, я таки, мабуть, пiду.

– Куди? – здивувався Васильович.

– Та до корiвок… От стоiть менi той рев у душi…

– А без тебе там не обiйдуться?

– Так я ж iм хоч дiечки пообмиваю.

– Про мене, – махнув рукою Васильович, i звеселiла Данилiвна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзi й подалася з двома паруючими вiдрами:

– Я швиденько, старий.

– Про мене… – байдужою луною вiдгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови – конi. Буланий i Гнiдко. Може, й справдi пiти та забрати, поки не згинули у гнояцi? Данилiвна повернулася перед снiданком.

– А ти знаеш, хто у них бiля корiв?

– Хто?

– Федора!

– Федора? Іванова?

– Атож.

– Ну й ну! – аж покрутив головою Васильович. – То ж недаром корови так мiтингують!

– Я ii вже совiстила, совiстила, – переживала нещодавню сварку Данилiвна. – Та чи в тебе, кажу, серця немае, чи очi залила молоком, що нiчого не бачиш!..

– Найшла кого совiстити! У неi в самоi цицьки у гною…

– А тодi й сказала: «От побий мене Бог, як я тебе перед усiм селом не висрамлю, що й дiти твоi тебе стидатися будуть!..»

– То й що: помогло?

– Та де… Нi стиду, нi сраму!.. «Як тобi, – каже, – куркульськоi худобини жалко, то й лазь коло неi, а мене на дуринку робить не заставиш!» То що будеш казати?.. Плюнула я та й пiшла…

Надвечiр Данилiвна ще раз зiбралася до усуспiльнених корiв:

– Сходжу та подивлюся, чи хоч iсти iм на нiч поклала. Бо й не засну…

Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружинi почекати:

– Ти от краще сядь бiля мене та послухай, що я надумався.

– Що ти надумавсь, старий?

– Надумався, що нам таки не минути колгоспу, – з натугою мовив Васильович. – Рано чи пiзно, а таки доведеться вступати. То краще вже так – одрубати зразу!.. Та воно, може, й справдi лучче буде гуртом… Що попервах отаке – так це в кожного ж так: з незвички iз рук усе валиться… Як, стара, думаеш?

В Данилiвни уже й сльози на брязку:

– А Лиска, старий?

– Кому що! – всмiхнувся Васильович. – Не вiзьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рiшатися треба.

– Я що ж… – витирала уже сльози Данилiвна. – Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди i я… Васильковi казав?

– Не казав – куди поспiшати! Це я ще так, тiльки подумав.

Однак того ж вечора повiв iз сином мову. Йому наче аж неловко було за свiй намiр. Тому й говорив, наче глузував iз себе й дружини: от ми, двое старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?

– Робiть, тату, як знаете, – вiдповiв на те син.

– Отакоi! А ти ж хто у нас – з боку притика?

– Бо я поiду з села… Ось оженюся та й виiду.

– І куди ж це ти зiбрався?

– В Донбас… На шахти…

Не став одмовляти сина. Запитав лише гiрко:

– А як же, сину, хазяйство?

– Якось уже без мене обiйдетесь… Та ще як у колгосп пiдете, скiльки тiеi й роботи буде вдома!

– Що ж, сину, одмовляти не будемо. Тiльки гляди, щоб не довелося потiм лiктi кусати.

– Якось справлюся, тату… Не пропаду.

Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останнiй не буде.

Пiсля того як узнав про намiр сина, нiщо вже не стояло на завадi. Написав заяву та й вiднiс Твердохлiбовi: не хочете повертати моiх коней – ставте й мене поряд з ними.

Твердохлiб аж розсердився: якi такi можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?

– Ви, дядьку, якщо вже до нас iти надумалися, то куркульськi плiтки лишiть за порогом!

Однак заявi був радий. Іншого разу, може, ще й подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи нi, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Пiсля статтi Сталiна дядьки валонули з колгоспу, мов почманiли. Було сто вiдсоткiв – лишилося сорок од сили. Твердохлiб аж почорнiв, аж iз голосу спав – перевiвся нi на що. А тут раптом один з найупертiших, один iз тих, що стромляв палицю в колеса, iде до колгоспу!

Багато що простив Приходьковi за цей вчинок Володька. Одного тiльки простити не мiг: отого прочухана у райкомi. Коли ледь не одiбрали партiйний квиток. І пiзнiше, коли все втряслося та вляглося, коли всi хитання одiйшли в минуле, коли навiть найзатятiшому Хомi з роду невiруючих розвиднилося в дурнiй головi: тiльки в колгоспi, тiльки гуртом можна i вижити, не раз ловив себе Твердохлiб на тому, що його дратуе Приходько самою лише своею присутнiстю.

Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провiдував лише щодня коней, i коли пiд весну стало сутужно iз сiном, сам сказав Твердохлiбовi, щоб прислали до нього гарбу: натовк iз горою, лишив для корiвчини, аби лише дотягнути до першоi трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме пiд час посiвноi, сказав, щоб за кожним орачем закрiпляли його ж колишнiх коней.

– Це для чого?

– Бiльше толку буде. До чужого коня поки звикнеш, поки норов його узнаеш, то й пiввесни збiжить. А з своiми я i з очима зав’язаними буду орати… Та й душа в кожного буде спокiйнiша.

І хоч Твердохлiб сказав на те, що раз пiшли до колгоспу, то про свое треба менше думати, Приходька майже одноголосно пiдтримали. Кожен, вважай, конячину до спiльного двору привiв, то не так легко забути, що конячина ота ще учора була твоею…

Пам’ятав Васильович i першу оранку на тому спiльному полi. Не так оранку, як сварку iз братом. Як повертався з поля додому, не витримав – завернув на свiй лан. Половина була вже зорана, але краще б i не орали! Огрiх на огрiховi, та ще й аби лишень землю поскородити.

Васильович аж почорнiв на виду.

Вранцi, проiжджаючи мимо, не витримав, – завернув знову до лану.

– Бодай же тобi й руки покорчило! В’язи мало скрутити!

Тикав, тикав пужалном, а тодi й пустив коней – переорювати.

Іван, який ходив тодi в бригадирах, як наскочив, то й очi вилупив: здурiв чоловiк – по ораному плуга пустив!

– Брате, гов, брате! Та чи ти дурману об’iвся?! Що ото ти робиш?!

Васильович навiть не оглянувся. Тiльки коли Іван забiг наперед та вхопив коня за вуздечку, погрозливо кинув:

– Ану одiйди!

– Та ти зовсiм сказився: оране переорювати!

– Одiйти, кажу!

– Ба, не одiйду! – розсердився й Іван. – Хто тут старший?

На Васильовича мов окропом хлюпнуло. A-а, старший!.. Так куди ж ти дивишся, стерво слiпе?!

За батiг та до брата: ану геть з дороги! А що Йван теж затявся – не одпускав коня, Васильович його оперезав через спину – пух полетiв! Іван кинув вуздечку, набiк одскочив, а Микола його навздогiн – вже по шиi…

Аж усмiхнувся, пригадавши, як утiкав од нього зайцем Іван…

Викликали його потiм до контори: за що завелися?

– За те, що землю псують! Як отак орати, то нiчого було й з колгоспом заводитись!

Минулося. Помирився пiзнiше i з братом: зiйшлися за святковою чаркою.

– Я за одне на тебе, брате, серце держу, – варнякав захмелiлий Іван, – хто горав, а кому на горiхи дiсталося.

Та з братом що. Брати побилися, брати й помиряться: своi ж, не чужi. Гiрше стало Васильовичу, коли довелося з чужими сваритися. І то не за власне – колгоспне…

Вiн досi не мiг би сказати, що його спонукало стати бригадиром. Може, мрiя про сад, що ii плекав ще з полону. Про отi деревця, щепи i саджанцi, за якими на край свiту ладен був iхати. Про те, як зашумiв би отой сад на белебенi, на отому витоптаному, забутому Богом i людьми шматовi землi, що спускався од колгоспного двору до рiчки i мозолив очi Васильовичу ще з двадцятих рокiв.

Невдовзi потому, як став бригадиром, пiшов до Колядка: домовлятися, щоб вивiв у недiлю школярiв – розбивати садок.

Частину саджанцiв зiбрав по дворах, частину викопав у себе. На решту ж видушив у Твердохлiба грошi та й поiхав аж у Полтаву, на дослiдну станцiю. Переконував правлiння, що окупиться сторицею, та так i не переконав до кiнця. Зроду-вiку яблуня-вишня вважалися в Тарасiвцi за щось таке, чим i займатися всерйоз не личило: так, потiха дiтям улiтку та взимку хiба на узвар. А щоб заносити в статтю прибутку, то це якось аж незвично було. Тож не раз i двiчi доводилося воювати Васильовичу, коли той же Твердохлiб давав команду зняти всiх людей з молодого садка та кинути на польовi роботи. Сад, мов, нiкуди не дiнеться, а тут у полi горить. До того доходило, що Васильович, вичерпавши всi аргументи, вдававсь до останнього:

– Як так, то шукайте собi iншого бригадира!

Аргумента трохи нечесного: Твердохлiбовi легше на бантинi зависнути, анiж бригадира на ту чортячу бригаду знайти. Але що лишалося робити Приходьковi?

Та нарештi настав i його день, свято на його вулицi. Коли зiбрав перший урожай з молоденького саду та й одвiз на базар у Хоролiвку. Як повернувсь до Тарасiвки, як вивалив у конторi на стiл отаку купу грошей – в бухгалтера й очi на лоба полiзли! А Васильович повiв розмову про те, що добре було б на оцi грошi завести пасiку. Пасiка – дiло святе: i з медом будемо, i врожаi догори поповзуть. Бо де бджола полiтае, там i агрономовi робити нiчого…

А може, його спонукало стати бригадиром i те, що не мiг спокiйно дивитися на недбальство, де б воно не траплялося. Побачить погано впряженого коня, обов’язково зупинить: «А якби вас отак упрягли!» – та сам упряж i поправить; чи як хто ледь вилами ворушить: «У вас що – вила найважчi? А давайте помiняемось!» Бо сам iз дитинства рiс у святiй пошанi до працi, до землi, на якiй жив, яка його годувала й зодягала. І не було в його вустах гiршоi лайки, анiж «ледащо». Як про кого уже й слiв бракувало, такий вiн був непутящий, то Васильович завжди кiнчав так:

– Ото ж воно таке, прости Господи… Одним словом – ледащо!

За всi оцi роки Тетяна так зжилася з своiми господарями, що вiдчувала себе наче в рiднiй сiм’i.

Особливо зблизилася з ними, як народила позашлюбну дитину.

Поверталася з лiкарнi – боялась i думати, як ii зустрiнуть в селi. Коли iздовий сказав: «Ну, вчителько, оце вже й приiхали», – сказав, як iй здалося, з неприхованим насмiхом, вона не посмiла навiть глянути в його бiк.

Притискаючи до грудей немовля, швидко перебiгла двiр, ускочила в сiни: iй здавалося, що все село дивиться осудливо на неi. Так же похапцем, щоб не зiткнутись з господарями, одчинила дверi до своеi кiмнати. І завмерла, вражена…

Кiмната сяяла, мов на Рiздво. Наче сама Дiва Марiя з народженим Ісусом мала ось-ось ступити сюди: Данилiвна дiстала усе, що найкраще, та й розвiшала по стiнах, прослала на столi i на лавках. Веселими, святковими барвами переливалися рушники, скатертина й дорiжка. А бiля лiжка, що на ньому спала Тетяна, тулилася щойно змайстрована колиска, споряджена повним приданим для немовляти.

Тiеi колиски, прибраноi тiеi кiмнати не забуде Тетяна, поки й житиме…

Радилася з господарями у всьому. Не мала од них таемниць нi у великому, нi у малому, i настiльки звикла покладатися на думку господарiв, що вже й не вагалася, коли вони раяли зробити так, а не так. То ж коли Васильович сказав, ще цього разу хай не бiлуе Мартина – великого грiха в тому не буде, вона вирiшила, що так i зробить, хоч перед цим домовлялася з нiмим про iнше.

Закололи Мартина наступного тижня, в суботу.

Всю нiч жарила ковбаси та смалець. Аж пiд ранок, вкрай зморена, прилягла не роздягаючись та одразу ж, здаеться, й схопилася: в прочиненi дверi снувався голосний шепiт Васильовича:

– Олексiiвно, збиратися пора! Пiдвода коло двору.

Тетяна, навiть не вмившись, вибiгла з хати. Одразу ж пiрнула в туман, що тiк густо вулицею, заливав двори. Мокрий, холодний, вiн так i пронизував.

– Все уже на возi, – сказав iй Васильович.

Конi стояли коло ворiт, понуривши неправдоподiбно великi голови. Їздовий непорушно сидiв на передку: вiн навiть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза. І лишень тодi, як Васильович наказав: «Ти ж гляди, завези прямо на базар», – муркнув щось невдоволено у вiдповiдь.

Тому Тетяна довгий час не насмiлювалась заговорити до нього: iй здавалося, що iздовий за щось на неi сердиться. Уже й село лишилося далеко позаду, уже й степ розгорнувсь перед ними, а дядько все мовчав, тiльки зрiдка, мов сонний, ворушив вiжками. Аж коли добре розвиднилось, вiн нарештi обернувся до неi, i Тетяна впiзнала Протасiя.

– То ви на базар?

– На базар.

– Мнясом торгувати?

– Та заколола кабанчика, – поспiшила вiдповiсти Тетяна. – І рано ще, але що поробиш, коли грошi потрiбнi.

– Багато не вторгуете. Отi бiсовi горожа ни так цiну зiб’ють, що краще вже самому все те поiсти.

– Якби ж то грошi не потрiбнi були…

– Ото ж то й бiда. Куди не поткнися, скрiзь гони, дядьку, грошi! А горожанин з того й користуеться – цiну збивае… Як вивiз ще напровеснi картоплю, думав продавать на пуди, а вони й збили на кiлограми. Так тими кiлограмами заморочили голову, що я картоплю одважую ще й грошi на додачу даю. Одна менi – трояка, а я iй – пiвпуда картоплi та чотири рублi здачi з копiйками: думав, що десятку дала… Отак i доторгувався: нi картоплi, нi грошей!.. Так що ви бережiться, а то враз баки заб’ють.

Тетяна, подякувавши, сказала, що берегтиметься. Своею чергою поцiкавилась, за чим iде до мiста Протасiй.

– За лихою годиною!

– За якою такою?

– По радiво… Загорiлося, бачите, вiшати на вулицях… А воно менi треба?

– Як – не потрiбне? – здивувалась Тетяна. – Хiба погано буде, як ви щодня дiзнаватиметесь, що дiеться в свiтi?

– А нащо те менi?.. Нащо менi через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсiм без радiва!

– Це ви даремно, – не погоджувалась Тетяна. – Людина для того й народилась людиною, щоб не тiльки в повну миску дивитися.

– А менi – лиш би миска…

Тетяна бiльше й сперечатися не стала: знала, що за ягiдка Протасiй. Завжди бурчить, завжди невдоволений. І що за натура така?

Протасiй же тим часом повернувся до Тетяни всiм корпусом, спитав недовiрливо:

– А то правда, що Сталiн iз собою нiколи грошей не носить?

– Не знаю, – розсмiялась Тетяна.

– От бачите, радiвом менi очi кололи, а самi, видать, газет не читаете! – уколов Тетяну Протасiй i неголене лице його аж засвiтилося втiхою. – А тамечки писалося, як на парадi школярка одна хотiла позичити у Сталiна грошi, щоб на трамваi додому добратися. А Сталiн лап-лап по кишенях, а грошей катма. «Бiжи до Ворошилова, бо я своi усi розтрусив»… То як ви думаете: зовсiм не було чи побоявся, що не оддасть?

– Та нащо воно вам?

– Для iнтересу…

Пожував, пожував губами, сам до себе сказав:

– Воно, мо’, й правда, що грошi йому нi до чого. Зайде в крамницю – що побаче, те й вiзьме…

Тетяна лише плечима стенула: ну й людина ж! Спробуй узнати, всерйоз вiн говорить чи з насмiшечкою. Нещодавно в одного лектора з областi, що про комунiзм читав, як спитав привселюдно: «Чи усi тодi, як оце ви, у пiдштаниках ходитимуть?» Той попостукав кулаком по трибунi, поки смiх пригасив!

Вже у Хоролiвцi, коли затрусилися по нерiвнiй брукiвцi, сказав Тетянi Протасiй:

– Ви самi на базар не ходiть. Я коней поставлю та вас i прилаштую.

І, спасибi йому, прилаштував. Коли б не вiн, тулитися б Тетянi десь у заднiм ряду. А Протасiй попер наперед. Ту посунув, того одiпхнув, та все мовчки, на лайку не зважаючи, виклав м’ясо i сало, поставив ваги, сказав до Тетяни: «Отут i торгуйте!», мов був найголовнiшим на базарi начальником.

Тетяна торгувала допiзна. М’ясо розмели одразу; сало теж брали, але не так шпарко. Вже й сонце почало звертати з обiду, а Тетяна все поглядала на нерозпродану купу сала, що лежала перед нею. Аж нарештi розбитна молодиця, яка стояла поряд («Дамочки, ось у мене берiть! У мене найсмачнiше!.. Дядю, ось сало: ниткою рiзати будете!»)… розбитна та мiщаночка сказала Тетянi, що вона забере ii сало, якщо та поступиться трохи цiною.

– Треба ж i менi копiйку яку заробити.

Тетянi й жалко втрачати на салi, але ж не стояти кiлька днiв за прилавком. І так намагалася триматися в тiнi, щоб хто iз знайомих, особливо з учителiв, не побачив. Тому, повагавшись, погодилась.

– Та ви не переживайте: я вам i грошi гарнi даю, – цокотiла мiщаночка. – Ви бiльше проiсте, поки спродастеся.

Грошi, однак, одразу не дала: пообiцяла розплатитися вдома. І Свiтлична, зваливши важкий мiшок на плечi, пiшла вслiд за мiщаночкою.

– Я тутечки недалечко й живу.

Завiвши Тетяну до хати, молодиця полiзла за божницю, дiстала невелику шкатулку. Виймала грошi, новенькi, мов щойно iз банку, рахувала уголос.

– Оце вам усi до копiечки.

– Новенькi якi, – дивувалася, перераховуючи, Тетяна.

– А я пом’яту й не держатиму в хатi. Як яка заведеться, так одразу й обмiняю… Ви й додому одразу?

– Нi, менi треба ще в магазин…

Молодиця сказала, що й вона пiде разом з Тетяною: iй теж треба дещо купити.

Обiйшли всi крамницi – так нiчого й не купили. Тодi молодиця сказала, що Тетянi треба лишатися на нiч: на ранок обов’язково крам завозять.

Кажуть, боти резиновi й матерiя буде. То ще з вечора чергу треба займати.

Тетяна подумала-подумала та й вирiшила залишитись. Боти iй он як потрiбнi, та й матерii треба набрати. Івасевi на штани. Бо пошила з староi спiдницi – враз дiрки на колiнах. А з нового воно довше й носитиметься.

Збiгала на базар, дiждалась Протасiя. Сказала, щоб iхав, ii не чекав, та щоб передав, що вона повернеться завтра в обiд: якраз встигне на другу змiну. Купила ще хлопцям двi пари вовняних шкарпеток.

Поки Тетяна ходила на базар, мiщаночка зiбрала на стiл. Поставила борщ, поклала бiлу та пишну паляницю, ще й наливку тернову – солодку, аж губи злипаються. Од наливки, од ситоi iжi стала брати дрiмота. З усiх сил трималась Тетяна, щоб не заплющити очi, а молодиця все допитувалась, хто вона, та хто в неi чоловiк, та скiлькох мае дiтей.

– І в мене двое синiв! Один уже в iнститутi, а другий у армii… Живемо, слава Богу, непогано, тiльки б вiйни не було!..

А згодом, вирушаючи в чергу, повчала Тетяну:

– Ви ж мене тримайтесь. А то, чого доброго попадетесь мiлiцii.

– Мiлiцii? – аж зупинилася Тетяна.

– Атож… Спекулянток ганяють… А яка я, скажiть менi, спекулянтка, як за кiлька метрiв матерii всю нiч дрижаки ловлю?.. Спекулянти отi, що з-пiд прилавкiв гребуть… Та ви не бiйтесь – мене тiльки тримайтеся!..

Тетяна, однак, вже й не рада, що зв’язалася з розбитною оцiею молодицею. Упiймають – страшно й подумати, що тодi буде.

– Та ходiмо ж хутчiй! – квапила ii молодиця. – А то чергу взiваемо!

Пiдiйшли до магазину. Колись в оцiй помпезнiй спорудi з пузатими по фронтону колонами, з товстощокими амурами торгували вiдомi на всю Хоролiвку купцi Онищенки. Пiд час громадянськоi купцi втекли за кордон, а будинок деякий час стояв пусткою. Пiд час непу його орендував якийсь червоний купець. Закрили неп – приплiшили й червоного купця: будинок перейшов до рук вже державноi торгiвлi. І нинi пiд столiтнiми, з товстелезних дубових дощок дверима магазину збувалися блакитнi сни купцiв Онищенкiв: збиралися такi черги, такi стовпища зголоднiлого за крамом люду, що ешелонами завозь – розметуть, не залишать i клаптя!

Хоча й чергою, власне, важко було назвати оте, що побачила Тетяна. В непевних ще сутiнках коливалося щось аморфне й невиразне; воно то збиралось докупи, то враз розсипалося на окремi групки й постатi, що намагалися якомога менше западати в око: зливалися з стiнами, заповзали в шпарини. Тодi годi було допитатися, хто перший, а хто крайнiй, i коли б Тетяна прийшла сама, то й до ранку не довiдалася б, за ким мае стояти. Молодиця ж пiдбiгла до однiеi постатi, до другоi, про щось таемниче пошепотiла з ними i одразу ж повiдомила Тетяну, що вони зайняли чергу за якоюсь Басанихою.

Всю нiч протовклися бiля крамницi. Разiв зо два лунало застережне: «Мiлiцiя!» – i черга миттю зникала, а мiлiцейський наряд проходив порожньою площею, не пiдозрюючи навiть, що отут щойно снували люди.

Пiд ранок, десь годинi о сьомiй, на порожнiй площi враз виросла черга. Головою вона впиралася в дверi крамницi, хвiст же губився десь аж у вулицi. Тут уже кожний твердо знав, за ким стоiть, бо заднiй обiймав щосили переднього, аби не втиснувся хтось постороннiй. Черга то коливалася з боку на бiк, то звивалася в кiльця, i неодмiннi сварки, i крик все дужче лящали над площею. Тетяна все боялася, що ii одiрвуть од Басанихи: Басаниха була, як гора, Тетяниних рук ледь хватало, щоб триматися за неосяжний стан жiнки, ззаду ж у неi клiщем учепилась молодиця, i Свiтличнiй часом здавалося, що на нiй зависла вся черга.

Гвалт i крик досягнув найвищого рiвня, коли настала дев’ята година i вiдчинилися дверi. Однi пробивалися до магазину, не жалiючи чужих бокiв та спин, iншi ж уже видиралися звiдти, тримаючи високо над головою заповiтну крамнину.

Тетяна теж не простояла даремно: набрала матерii, купила й боти. Та не одну пару, а двi: собi й Данилiвнi.

Попрощавшись i подякувавши за все молодицi, рушила швиденько додому.

До Тарасiвки добиралася пiшки. Свiт не близький, але Тетянi – не первина. Йшла весела й щаслива: грiли душу боти i три метри матерii.



Першим тарасiвським авiатором став дiд Шульженко Оврам, який, прилаштувавши собi крила iз дранок, а з прядива – хвiст, спробував злетiти з клунi. Дiд недалечко й одлетiв: одразу ж зiрвався в пiке та й урiзався тiм’ям у землю. З того дня в дiдовiй головi щось перевернулося: усi свята називав Вознесенiям.

Дiд Оврам жив у великiй родинi: мав двох дочок, що привели кожна по зятевi, щось iз пiвтора десятка внучок. Бо вiдколи стоiть хата Шульженкiв, у нiй народжувалися тiльки дiвчата, а щоб хлопець, такого заводу не було. Чоловiки появлялися в хатi лишень приймаками: i дiд Оврам був приймаком, бо якби не приймаки, то хата давно б уже стояла пусткою. А так кожен приймак обов’язково записувався нa прiзвище Шульженкiв, тож i рiд не згасав: снувався позиченою чоловiчою ниткою з поколiння в поколiння.

Люди про них говорили рiзне. Однi казали, що то iх Бог покарав, iншi – що просто хата на такому мiсцi стоiть, а були й такi, що кивали на чорта: зв’язалася, мовляв, ще прабаба з нечистою силою, то з того часу й пiшло…

Та хай там як, тiльки факт лишався фактом: у родинi Шульженкiв появлялися на свiт лише дiвчата.

Одначе доля, насмiявшись отак, вiдшкодувала iншим: дiвчата в тiй хатi росли всi до однiеi красунями i в дiвках не засиджувалися. Бо нiхто не мав таких русих кiс, таких брiв соболиних, таких вогнистих карих очей, як дiвчата з тiеi родини. А щоки, губи, стан, а ясне гладеньке чоло, за яким свiтиться якщо не розум, то покiрна ласкавiсть – ота мила принада, яка згубила не одного чоловiка. Усiм тим були вони обдарованi щедро. І там, де появлялась молоденька Шульженчиха, iншим дiвчатам робити було нiчого.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66793893) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.